Автор: admin

Дипломная работа: Назначение и принципы деятельности прокурора в судебном разбирательстве

Posted on by admin

ВВЕДЕНИЕ

Актуальность темы работы. Показателем уровня развития общества и государства является реальное обеспечение прав человека. В Российской Федерации права и свободы человека и гражданина определяют смысл, содержание и применение законов должностными лицами органов государства (ст. 18 Конституции РФ).

В Уголовно-процессуальном кодексе Российской Федерации получили дальнейшее развитие гарантии прав личности в уголовном судопроизводстве. Согласно УПК РФ1 назначением уголовного судопроизводства является защита прав и законных интересов лиц, потерпевших от преступлений, а также защита личности от незаконного и необоснованного обвинения, осуждения, ограничения ее прав и свобод (ч. 1 ст. 6). Охрана прав и свобод человека и гражданина — самостоятельный принцип уголовного судопроизводства, в соответствии с которым прокурор в судебном разбирательстве обязан наряду с судом обеспечивать возможность осуществления обвиняемым, потерпевшим, гражданским истцом, гражданским ответчиком, а также другими участниками уголовного судопроизводства принадлежащих им прав (ч. 1 ст. 11 УПК). Обеспечение обвиняемому права на защиту также рассматривается в качестве самостоятельного принципа уголовного процесса, согласно которому суд и прокурор, в том числе принимающий участие в рассмотрении дела судом, обеспечивают подсудимому возможность защищаться всеми не запрещенными законом способами и средствами (ч. 2 ст. 16 УПК).

Следовательно, функцией прокурора в суде первой инстанции является не только доказывание виновности подсудимого, но также предупреждение необоснованного, при отсутствии достаточных доказательств, признания подсудимого виновным, отказ от уголовного преследования невиновных.

Кроме обвинительной функции, прокурор в суде осуществляет также правообеспечительную функцию, выступает гарантом прав и свобод потерпевшего, подсудимого и всех других участников уголовного судопроизводства. Такое представление о деятельности прокурора в суде первой инстанции полностью соответствует конституционному положению о том, что признание, соблюдение и защита прав и свобод человека и гражданина являются обязанностью государства (ст.2 Конституции РФ).

По проблемам поддержания государственного обвинения и участия прокурора в рассмотрении уголовного дела судом проведено немало исследований, имеется обширная научная литература. Однако разработки велись преимущественно в направлении изучения обвинительной деятельности прокурора, а участие прокурора в рассмотрении уголовных дел судами продолжает рассматриваться в основном как осуществление им процессуальной функции обвинения (уголовного преследования)1.

Принятие прокурором всех необходимых мер для всестороннего и объективного исследования обстоятельств уголовного дела, изменение государственным обвинителем обвинения, при наличии для этого оснований, уменьшают в определенной степени опасность так называемого обвинительного уклона. Отказ же прокурора от обвинения означает прекращение необоснованного уголовного преследования лица в совершении преступления. Вместе с тем в нарушение предъявляемым УПК, Законом «О прокуратуре Российской Федерации» и приказами Генерального прокурора РФ к участвующим в судебном разбирательстве прокурорам требований быть гарантами соблюдения конституционных и процессуальных прав граждан (потерпевших, подсудимых и т.д.), обеспечивать всестороннее и объективное исследование обстоятельств дела, поддерживать обвинение лишь в меру его доказанности, в деятельности прокуроров все еще имеются проявления обвинительного уклона, факты несоблюдения прав человека. Свидетельством тому является, например, возрастающее число лиц, оправданных судами в 2006 году на 6,5 %: с 8,2 тыс. лиц в 2005 году до 8,7 тыс. в 2006 году. Число лиц, в отношении которых уголовные дела прекращены, в 2006 году составило 387 тыс. лиц или 29,4% от общего числа лиц, в отношении которых судами были рассмотрены уголовные дела, что на 15 % больше, чем в 2005 году, когда данный показатель составил 336 тыс. лиц1. Изложенное определяет актуальность дипломной работы по обеспечению прокурором прав участников уголовного судопроизводства в стадии судебного разбирательства.

Объект и предмет дипломной работы. Объектом исследования является основанная на нормах уголовно-процессуального закона система общественных отношений, возникающих при осуществлении прокурором деятельности по обеспечению соблюдения прав личности в суде первой инстанции.

Предметом дипломной работы являются содержание и способы реализации прокурором правообеспечительной функции в суде, условия, при которых он использует конкретные процессуальные полномочия в этом направлении, а также возникающие в связи с этим проблемы.

Цель исследования — на основе изучения теории и практики деятельности прокурора в судебном разбирательстве определить его роль в обеспечении прав личности в условиях состязательного судопроизводства.

Для достижения поставленной цели необходимо решить следующие задачи: проанализировать полномочия прокурора в стадии судебного разбирательства, с помощью которых он осуществляет правообеспечительную деятельность, и рассмотреть возникающие при этом проблемы; разработать предложения по совершенствованию деятельности прокурора в данной стадии.

При написании дипломной работы использовались труды в области уголовного процесса, прокурорского надзора, организации правоохранительной деятельности, уголовного права, криминологии, материалы судебной практики.

ГЛАВА 1. НАЗНАЧЕНИЕ И ПРИНЦИПЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРОКУРОРА В СУДЕБНОМ РАЗБИРАТЕЛЬСТВЕ

§ 1. Правовой статус и назначение прокурора в обеспечении прав участников судебного разбирательства уголовных дел

В соответствии с Конституцией РФ в Российской Федерации как в правовом государстве человек, его права и свободы являются высшей ценностью, а признание и защита прав и свобод человека и гражданина — обязанностью государства. Права и свободы человека и гражданина в Российской Федерации признаются и гарантируются согласно общепризнанным принципам и нормам международного права в соответствии с Конституцией РФ, они определяют смысл, содержание и применение законов и обеспечиваются правосудием. В Российской Федерации гарантируется судебная защита прав и свобод человека и гражданина, каждый вправе защищать свои права и свободы всеми способами, не запрещенными законом, а решения и действия (бездействие) органов государственной власти и должностных лиц могут быть обжалованы в суд.

Прокурор как руководитель уголовного преследования обязан всеми имеющимися в его распоряжении правовыми средствами обеспечить охрану прав и свобод человека в уголовном судопроизводстве (ст. 11), исходить в своей профессиональной деятельности из презумпции невиновности (ст. 14), обеспечивать подозреваемому и обвиняемому право на защиту (ст. 16), принимать решения в соответствии с требованиями законности, обоснованности и мотивированности (ст. 7), в силу которых обвинение может быть признано обоснованным только при условии, что все противостоящие ему обстоятельства дела объективно исследованы и опровергнуты стороной обвинения. Каких-либо положений, допускающих освобождение прокурора от выполнения этих обязанностей, УПК РФ не содержит.

Прокуратура, осуществляя уголовное преследование, следит за соблюдением прав и свобод всех участников процесса — подозреваемого и обвиняемого, свидетеля, потерпевшего, т.е. она должна быть эффективной системой правовой защищенности сторон в уголовном судопроизводстве независимо от процессуального положения сторон. В этом конспекте прокуратура должна стать не карательным органом, а системой, обеспечивающей справедливость и законность, стоящей на позициях охраны прав и свобод личности1.

Новый Уголовно-процессуальный кодекс РФ, направленный на реализацию всех положений Конституции РФ, относящихся к правам и свободам граждан в уголовном судопроизводстве, принципиально изменил процессуальный статус прокурора, который несет ответственность за доказанность и обоснованность предъявленного обвинения в суде. Проблемы правоприменения начинают появляться уже на уровне определения статуса главной «движущей силы» обвинения — прокурора2.

Юридическая конструкция п. 31 ст. 5 УПК РФ позволяет относить к понятию «прокурор» прокуроров и старших прокуроров отделов и управлений прокуратур субъектов РФ и Генеральной прокуратуры РФ. Кроме того, исходя из этой нормы закона, под понятие «прокурор», казалось бы, должны подпадать и должности помощников и старших помощников, предусмотренные в штате прокуратур городов (районов), прокуратур субъектов РФ, а также Генеральной прокуратуры РФ.

Вместе с тем на практике подобная законодательная модель не действует по следующим основаниям. Статья 37 УПК РФ, регламентирующая полномочия прокурора в ходе уголовного судопроизводства и надзора за процессуальной деятельностью органов дознания и предварительного следствия, устанавливает, что прокурор — это исключительно прокурор города (района) и его заместители, прокурор субъекта РФ и его заместители, а также Генеральный прокурор РФ и его заместители.

Тем самым из понятия «прокурор» автоматически исключаются все прокурорско-следственные работники городского (районного) и республиканского (областного) звена: помощники прокуроров городов (районов), прокуроры и старшие прокуроры отделов и управлений прокуратур субъектов РФ. Даже руководители отделов и управлений Генеральной прокуратуры РФ лишены полномочий и действенных рычагов для направления хода уголовного судопроизводства, а также осуществления эффективного надзора за органами дознания и следствия. В непростом процессуальном положении оказались и прокуроры-криминалисты1.

В практике же широко распространена парадоксальная ситуация: когда помощнику прокурора района, имеющему небольшой рабочий стаж, прокурором поручается поддержание государственного обвинения по делу о тяжком преступлении, расследование и поддержание обвинения по которому представляют определенную сложность. В то же время, согласно нормам УПК РФ, должностным лицам органов прокуратуры запрещено принимать процессуальные решения в порядке ст. 144, 145 УПК РФ. Абсурдность подобной ситуации состоит и в том, что УПК РФ, запрещая прокурору проводить доследственную проверку, одновременно позволяет осуществлять ее «рядовому» дознавателю (ч. 1 ст. 144 УПК РФ). Старшие помощники прокуроров субъектов РФ и руководители структурных подразделений Генеральной прокуратуры РФ, участвующие в уголовном судопроизводстве, даже не могут отменить необоснованные решения следователей об отказе в возбуждении уголовного дела, о приостановлении предварительного следствия либо прекращении производства по делу.

Таким образом, налицо острая необходимость через нормы УПК РФ законодательно определить понятие «прокурор» в уголовном судопроизводстве. В этом определении за прокурорскими работниками (не являющимися руководителями) должны быть закреплены широкие полномочия по руководству процессуальной деятельностью органов дознания и следствия и надзора за их деятельностью. Это возможно сделать путем соответствующих изменений и дополнений ст. 37 УПК РФ.

Кроме того, неоправданной выглядит позиция законодателя о ликвидации в системе Министерства обороны (воинские части — ВЧ) и Министерства юстиции (исправительные учреждения — ИУ) института дознавателей (ст. 40 и 157 УПК РФ). Согласно Кодексу, расследование преступлений в форме дознания в расположении органов и учреждений Федеральной службы исполнения наказаний (ФСИН) осуществляют дознаватели органов внутренних дел, а в расположении воинских частей — следователи прокуратуры. Подобная модель является неудобной, поскольку на практике нередко возникает необходимость по поручению следователя выполнить на территории исправительного учреждения либо воинской части следственные (процессуальные) действия по расследуемому в другом регионе страны уголовному делу (допросить лицо в качестве свидетеля, собрать документы). По смыслу Кодекса руководители указанных учреждений даже эти действия выполнить не вправе, поскольку они не являются неотложными. Поэтому существует необходимость в наделении правом осуществлять процессуальную деятельность в расположении исправительных учреждений и воинских частей дознавателей, которые должны назначаться приказом начальника (командира) из числа офицеров этих структур1.

Представляется, что ликвидация института дознавателей в ИУ и ВЧ вызвана не замыслом законодателя, а несовершенством правового регулирования, в т.ч. недоработками чисто редакционного свойства.

Однако не только вопросы деятельности отдельных участников процесса требуют уточнения. Имеется необходимость в корректировке норм УПК РФ применительно к его отдельным стадиям. Определенные сложности начинаются уже на стадии возбуждения уголовного дела.

Федеральным законом № 87 от 05.06.2007 г. прежний срок проведения проверки сообщения о преступлении, ограниченный тремя сутками, по ходатайству следователя, дознавателя может быть продлен соответственно руководителем следственного органа, начальником органа дознания до 10 суток, а до 30 суток в случае проведения документальных проверок или ревизий руководителем следственного органа по ходатайству следователя и прокурором по ходатайству дознавателя — (ч. 1 и 3 ст. 144 УПК РФ).

Между тем по некоторым категориям сообщений о преступлениях по объективным причинам уложиться в указанные сроки (3 и 10 суток) не представляется возможным. К ним, как правило, относятся сообщения о причинении телесных повреждений, о незаконном обороте наркотиков, о несчастных случаях на производстве и т.п. По сообщениям о совершении данных преступлений невозможно принять законное и обоснованное решение без получения результатов судебной экспертизы. В этой связи полагаем, что ст. 144 УПК РФ необходимо дополнить нормой, предоставляющей прокурору право продлевать срок проведения проверки до 30 суток в случае назначения судебной экспертизы.

Требуется также внести ясность по вопросу: является ли допустимым как доказательство заключение эксперта, если сама экспертиза назначена в порядке ч. 4 ст. 146 УПК РФ, т.е. до возбуждения уголовного дела? Дискуссии на эту тему ведутся довольно давно. Еще задолго до появления нового УПК РФ имелись как сторонники «доследственной» экспертизы1, так и ее противники2. По известным причинам начиная с июля 2002 г. дискуссии по данной проблематике возобновились. В их ходе обозначились как положительные доводы по вопросу производства экспертизы в стадии возбуждения уголовного дела3, так и прямо противоположные.

Дуализм научных точек зрения породил диаметрально различные направления и в судебной практике.

Так, Президиум Челябинского областного суда, рассмотрев 03.03.2004 уголовное дело в отношении С., обвиняемого в совершении преступления, предусмотренного ч. 2 ст. 264 УК РФ, установил следующее. Советский районный суд г. Челябинска 25.12.2003 в ходе предварительного слушания исключил из перечня доказательств заключение судебно-медицинской экспертизы, признал незаконным постановление следователя о назначении данной экспертизы от 26.09.2003 и признал заключение экспертизы недопустимым доказательством, так как постановление следователя о назначении экспертизы было вынесено до возбуждения уголовного дела. Удовлетворяя надзорное представление прокурора, суд надзорной инстанции подчеркнул следующее. В ч. 4 ст. 146 УПК РФ прямо указывается на то, что осмотр места происшествия, освидетельствование, назначение судебной экспертизы могут быть произведены до возбуждения уголовного дела. При таких обстоятельствах вывод суда о незаконности решения следователя о назначении судебно-медицинской экспертизы не основан на требованиях закона. В связи с чем выводы суда об исключении постановления о назначении судебно-медицинской экспертизы от 26.09.2003 и заключения судебно-медицинской экспертизы в отношении трупа потерпевшего из перечня доказательств являются необоснованными и подлежат отмене. Таким образом, по делу имеет место нарушение уголовно-процессуального закона, что в силу п. 2 ч. 1 ст. 379, п. 1 ст. 381 и ч. 1 ст. 409 УПК РФ является основанием для отмены данного постановления1.

Напротив, Красноярским областным судом в похожей ситуации была избрана совершенно иная процессуальная позиция. Так, судебной коллегией по уголовным делам отмечалось, что вопреки требованиям ст. 149, 156, 195 УПК РФ в основу приговора Ачинского городского суда в отношении Щ., осужденного по ч. 4 ст. 111 УК РФ, положено заключение судебно-медицинской экспертизы о причине смерти потерпевшего, полученное до возбуждения уголовного дела. В кассационном порядке приговор отменен, при этом коллегия в определении указала, что по делам о причинении вреда здоровью основным доказательством является заключение экспертов о тяжести причиненных телесных повреждений, локализации и характере ранений, причине смерти, которое по данному делу получено с нарушением закона.

По аналогичному основанию отменен приговор Канского городского суда в отношении Г., осужденного по ч. 1 ст. 222 УК РФ. В основу приговора положено заключение баллистической экспертизы, полученное до возбуждения уголовного дела1.

Не разрешил указанную проблему и Пленум Верховного Суда РФ. В Постановлении от 5 марта 2004 г. N 1 «О применении судами норм Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации» этот вопрос обойден молчанием, хотя проблемы допустимости доказательств затрагивались2.

Подобная негативная ситуация подлежит скорейшему исправлению. В связи с этим в ст. 195 УПК РФ необходимо внести дополнение, «узаконив» назначение и проведение экспертизы до принятия решения о возбуждении уголовного дела, что позволит относить заключение эксперта, выполненное по постановлению следствия о назначении экспертизы в стадии возбуждения уголовного дела, к числу допустимых доказательств.

Не только начальный этап производства по делу грешит законодательными недостатками. Имеются недоработки и на этапе окончания предварительного следствия.

Так, Кодексом установлена возможность применения процессуальных мер к обвиняемому, который содержится под стражей и явно затягивает время ознакомления с материалами дела (ч. 3 ст. 217 УПК РФ). В то же время обвиняемому, к которому применена иная мера пресечения (подписка о невыезде, залог и другие), невозможно установить время для ознакомления с материалами дела, что приводит к необоснованному затягиванию следствия и невозможности направления в суд уголовного дела в предусмотренный срок.

Таким образом, ситуация, когда обвиняемый, не содержащийся под стражей, и его защитник являются к следователю для ознакомления с материалами дела, но явно затягивают время ознакомления, остается процессуально не урегулированной. По нашему мнению, в УПК РФ необходимо внести дополнение, позволяющее устанавливать определенный срок для ознакомления с материалами дела и в отношении обвиняемого, не содержащегося под стражей.

На этапе окончания предварительного следствия с обвинительным заключением возникает немало и других вопросов правоприменительного свойства.

Так, с одной стороны, участникам сторон обвинения и защиты объявляется, что предварительное следствие окончено (ст. 215 — 217 УПК РФ). С другой стороны, время ознакомления обвиняемого с материалами уголовного дела входит в срок предварительного следствия (ст. 162 УПК РФ).

Кроме того, в процессе ознакомления с материалами уголовного дела участники процесса имеют право заявлять ходатайства, а также обжаловать действия (бездействие) и решения суда и должностных лиц, осуществляющих уголовное судопроизводство. Кодекс установил, что в случае удовлетворения ходатайства и производства дополнительных следственных действий участники процесса должны быть ознакомлены с дополнительными материалами. Однако в УПК РФ ничего не говорится об ознакомлении участников процесса с дополнительными материалами, появившимися в деле в результате производства процессуальных (не следственных) действий.

Так, в ходе ознакомления участников уголовного судопроизводства с материалами дела может быть произведено множество указанных действий в различных процессуальных формах. Действия (бездействие) и решения стороны обвинения могут быть обжалованы прокурору (ст. 124 УПК РФ), в суд (ст. 125, 127 УПК РФ), заявлены ходатайства (ст. 120, 219 УПК РФ). При этом любое подобное обращение может быть удовлетворено, однако без необходимости производства следственных действий.

Кроме того, в ходе выполнения требований ст. 215 — 217 УПК РФ могут производиться процессуальные действия, вовсе не связанные с обжалованием принятых по делу решений. Это и вопросы продления процессуальных сроков, и приобщение к делу, например, ордеров адвокатов, только вступивших в процесс, и постановление следователя о принятии дела к производству (прежний следователь ушел на больничный) и т.п. Как в этом случае должен решаться вопрос с ознакомлением участников процесса с материалами дела, появившимися после их уведомления следователем о том, что следствие закончено?

Безусловно, Кодекс не может предусмотреть всех нюансов следственной практики. На выручку приходят процессуальная аналогия и разъяснения судебных инстанций. Тем не менее, как представляется, вопросы окончания предварительного следствия с обвинительным заключением заслуживают более внимательного отношения со стороны законодателя.

Перед органами прокуратуры стоит задача — повысить эффективность поддержания государственного обвинения. Выполняя эти обязанности, прокурор должен знать, что поддержание государственного обвинения — это тяжелая и нередко опасная работа, которая отнимает много сил и здоровья. Хороший прокурор — это сильная личность с широким кругозором, глубоким интеллектом, развитыми интуицией и воображением.

Современный государственный обвинитель — это представитель государства, от имени которого он поддерживает в суде обвинение; должностное лицо, от деятельности которого зависят как успех завершающего этапа изобличения виновного в совершенном преступлении, так и реализация результатов многомесячной и кропотливой работы органов дознания и предварительного следствия.

§ 2. Принципы деятельности прокурора за соблюдением прав и свобод человека и гражданина

УПК РФ 2001 г. привнес в законодательный массив положительные новшества, присущие правовому государству. Одной из существенных новаций нового уголовно-процессуального закона явилась дальнейшая детализация принципов, направленных на охрану прав и свобод человека и гражданина в уголовном судопроизводстве.

Одним из таких принципов является право на судебную защиту. Это право относится к основным, неотчуждаемым правам и свободам человека. В этой связи ст. 47 Конституции РФ гарантирует, что никто не может быть лишен права на рассмотрение его дела в том суде и тем судьей, к подсудности которых оно отнесено законом.

Вопросы подсудности уголовных дел уголовно-процессуальным законом урегулированы достаточно подробно. В соответствии с п. 3 ч. 2 ст. 30 УПК РФ рассмотрение уголовных дел о тяжких и особо тяжких преступлениях при наличии ходатайства обвиняемого осуществляется коллегией из трех судей федерального суда общей юрисдикции.

Однако в России действует более 400 малосоставных судов1, где число судей составляет менее трех (398 двухсоставных судов), а некоторые вообще представлены одним-единственным судьей (49 односоставных судов)2.

Налицо коллизия между требованиями уголовно-процессуального закона и реальными возможностями организационного ресурса судебной системы, что отрицательным образом сказывается на реализации права на судебную защиту.

Правовая позиция Верховного Суда РФ по этому вопросу сводится к тому, что руководители судов субъектов Федерации, куда входят малосоставные районные суды, определяют подсудность уголовного дела, исходя из расположения близлежащего многосоставного суда. Отсюда — некая деформация конституционного принципа, закрепленного в ст. 47 Конституции РФ, о запрете лишения права на рассмотрение дела в том суде, к подсудности которого (в том числе территориальной) оно отнесено законом.

Вместе с тем, УПК РФ достаточно полно учел принципы и стандарты Совета Европы в уголовном судопроизводстве. Дальнейшая реализация этих принципов должна состоять главным образом в последовательном утверждении новых для России норм на практике, где прокуроры и судьи еще нередко пребывают в плену старых традиций и догм, отживших свой век.

В связи с этим органам прокуратуры предстоит решать непростые вопросы совершенствования деловых и моральных качеств прокуроров как важного условия обеспечения прав участников уголовного судопроизводства. В соответствии со ст. 40.1 Федерального закона «О прокуратуре Российской Федерации» прокурорами и следователями могут быть граждане Российской Федерации, обладающие необходимыми профессиональными и моральными качествами.

Прокурор обязан свято соблюдать Конституцию Российской Федерации, законы и международные обязательства Российского государства, не допуская ни малейшего от них отступления; непримиримо и принципиально бороться с любыми нарушениями законности, кто бы их ни совершил, настойчиво добиваясь привлечения виновных к законной ответственности. Он должен добиваться высокой эффективности поддержания государственного обвинения в суде, активно защищая интересы личности, общества и государства от преступлений, но в то же время чутко и внимательно рассматривать любые обоснованные ходатайства виновных, соблюдая при этом объективность и справедливость при решении судеб людей.

УПК РФ, так же как и другие законы в уголовно-правовой сфере (УК РФ (ч. 2 ст. 1), УИК РФ (ч. 3 ст. 3)), основан не только на Конституции Российской Федерации, но и на общепризнанных принципах и нормах международного права, в том числе на правовых актах Совета Европы. Конституционный Суд РФ, рассматривая дела о конституционности отдельных положений норм УПК РФ, руководствуется, в частности, нормами Конвенции о защите прав человека и основных свобод, что отражается в его решениях. Это означает, что дознаватель, следователь, прокурор, судья, руководствуясь в своей деятельности положениями УПК РФ, действуют согласно принципам и нормам европейского права, хотя и не указывая отдельно подпункт, пункт, статью правового акта Совета Европы.

Как верно пишет Л.Б. Алексеева, в уголовном судопроизводстве применимы не вообще все общепризнанные принципы и нормы международного права, а только в области прав человека1. В Конвенции о защите прав человека и основных свобод закреплены минимальные права граждан, вовлеченных в сферу уголовного судопроизводства (например, право на жизнь, личную неприкосновенность, справедливое судебное разбирательство), обязанность гарантировать которые возложена на участников Совета Европы. При этом государство свободно и самостоятельно в выборе способов и средств обеспечения прав личности, которые в то же время должны быть четко определены и отражены в национальном уголовно-процессуальном законе.

Европейский суд по правам человека, рассматривая жалобы граждан, указывая на факты нарушения норм Конвенции, совершения должностными лицами того или иного государства незаконных действий или принятия необоснованных решений, выработал определенные стандарты, или возможные способы и средства обеспечения прав человека. Однако единого порядка обеспечения прав участников уголовного судопроизводства, обязательного для всех государств — членов Совета Европы, нет, не может и, как представляется, не должно быть ввиду национальных особенностей каждого государства. Так, в некоторых государствах — членах Совета Европы сложилась традиция объявлять решения суда, особенно суда кассационной инстанции, путем их депонирования в канцелярии, доступной для граждан. Европейский суд по правам человека признал такую практику соответствующей Конвенции о защите прав человека и основных свобод.

В Российской Федерации решения суда первой и второй инстанций всегда оглашаются в зале судебного заседания в присутствии сторон, иных участников уголовного судопроизводства, а также любых других лиц, находящихся в зале судебного заседания (ч. 1 ст. 310, ч. 3 ст. 388 УПК РФ). Кроме того, в течение пяти суток со дня провозглашения приговора его копии согласно ст. 312 УПК РФ должны быть вручены осужденному или оправданному, его защитнику и обвинителю, а также потерпевшему, гражданскому истцу, гражданскому ответчику и их представителям при наличии ходатайств. Следовательно, обеспечивая одно и то же право различными способами, право на публичное разбирательство уголовного дела и соответственно п. 1 ст. 6 Конвенции не нарушаются.

Таким образом, принципы и нормы Совета Европы определяют не порядок производства по уголовному делу, а конкретные процессуальные права человека, обеспечение которых лежит в основе деятельности дознавателя, следователя, прокурора, суда.

Именно права человека, и в первую очередь гарантированные нормами международного права, определяют смысл, содержание и применение уголовно-процессуальных законов, деятельность правоохранительных органов и суда (ст. 18 Конституции Российской Федерации). А вот способность и умение применить положения УПК РФ, руководствуясь нормами Совета Европы, зависят непосредственно от должностных лиц государства, участвующих в уголовном судопроизводстве.

Реализация положений УПК РФ не всегда обеспечивает права человека, гарантированные нормами Совета Европы. Причиной тому является как несоблюдение или неисполнение должностными лицами государства закона, его несовершенство, так и неприменение общепризнанных принципов и норм международного права, которые как раз и призваны предупредить нарушение прав участников уголовного судопроизводства. Если предполагается, что в результате применения конкретных норм национального закона права человека будут нарушены, должностное лицо государства может и должно руководствоваться принципами и нормами международного права.

Служебная деятельность прокурора базируется на моральных принципах гуманизма и справедливости. Гуманизм как нравственный принцип в обыденном понимании означает человечность, любовь к людям, защиту человеческого достоинства, права человека на счастье и полноценную возможность для саморазвития. Гуманизм — требование современной эпохи, ее ведущий принцип, в частности пронизывающий все отрасли права и определяющий все нормы морали. Требования принципа гуманизма являются служебным долгом, который обязывает прокуроров быстро и своевременно реагировать на любые нарушения закона, от кого бы они ни исходили. Невыполнение этих требований осуждается как законом, так и общественным мнением. Следовательно, гуманизм деятельности органов прокуроры проявляется в том, что она направлена на борьбу со злом и защиту интересов всего общества и каждой личности в отдельности от нарушений норм права и морали.

Гуманизм деятельности органов прокуратуры определяет такое направление ее работы, как профилактика правонарушений и преступлений. Используя различные средства предостережения и убеждения, работники органов раскрывают населению гуманистическое, общественно необходимое содержание норм нашей морали и права, недопустимость аморального, антиобщественного и тем более преступного поведения, наносящего огромный и непоправимый ущерб обществу, людям и самому нарушителю, способствуют осознанию каждым лицом моральной и правовой ответственности за совершенные им аморальные и противоправные поступки. Если меры убеждения оказываются недостаточными, прокуроры от имени государства прибегают к принуждению1.

Важнейшим принципом профессиональной морали прокуроров является принцип справедливости. Принцип справедливости обязывает учитывать все аспекты деятельности личности: их социальное положение, заслуги, возрастные и физические возможности — и устанавливать соответствие между практической деятельностью индивидов и их социальным (и служебным) положением, между деянием и воздаянием, трудом и вознаграждением, правами и обязанностями, преступлением и наказанием и т.д. Несоответствие в этих отношениях воспринимается как несправедливость. Прокурорские работники, обладающие достаточным служебным опытом, прекрасно знают, что не само наказание воспринимается преступниками болезненно, а проявленная, по их мнению, к ним несправедливость (в том числе и прямой обман как один из ее видов).

Справедливость регулирует все сферы общественной деятельности, но наиболее зримое воплощение она получает в правовой системе, поскольку именно она регулирует наиболее важные звенья общественной жизни. Праву принадлежит главенствующая роль в пресечении различного рода нарушений справедливости. Принцип справедливости предполагает неотвратимость наказания за любое преступление. Соответствие между целями и средствами, необходимыми для их достижения, является одним из важнейших проявлений принципа справедливости.

Значительное расширение сферы судебного контроля за соблюдением законности, прав и свобод граждан не умаляет значения прокурорского надзора, но лишь повышает ответственность прокурора за каждое принятое решение как должностного лица, уполномоченного от имени государства вести уголовное преследование и обеспечить надзор за процессуальной деятельностью органов дознания и предварительного следствия.

При этом прокурорский надзор осуществляется постоянно и непрерывно, а суд вступает в дело по мере поступления конкретных жалоб и заявлений либо материалов следственных или оперативных органов. Сфера приложения прокурорских полномочий значительно шире судебных. Она отличается оперативностью, инициативностью, охватом, возможностью проверочных действий, цепкостью. Безусловно, это не свидетельствует о превалирующем значении прокурорского надзора над судебным контролем, а подтверждает, что судебный контроль в силу объективных закономерностей его функционирования не может и не должен заменить собой прокурорский надзор. Каждая из этих государственных систем занимает самостоятельную нишу в правовом государстве. При этом цели их функционирования совпадают — обеспечение гарантий защиты конституционных прав граждан.

Авторитет, общественное признание прокуратуры обеспечиваются не столько ее статусом, сколько реальным вкладом в укрепление законности, стабилизации правопорядка, защиты прав и свобод человека. Решающее условие роста доверия населения к прокуратуре, ее имиджа в обществе — повседневная практика, умение прокуроров и следователей оправдать ожидания граждан. В связи с этим огромное значение имеют открытость прокуратуры обществу, прозрачность ее практических действий в области борьбы с преступностью и нарушениями законности, научное осмысление ее роли в укреплении законности и правопорядка.

В последнее время о прокурорах правоохранительной системы говорят и пишут много. Нельзя отрицать, что определенное количество дознавателей, следователей, прокуроров поражены коррупцией, которые, нарушая уголовно-процессуальные нормы, фальсифицируют доказательства, материалы уголовных дел, применяют незаконные методы расследования. Такой профессиональной деформации прокурорских работников может противостоять только человек с развитыми чувствами долга, справедливости и гуманности.

Нравственность для работника правоохранительной системы должна стоять на первом месте: недостаток знаний можно впоследствии пополнить усиленным самообразованием, а вот отсутствие некоего «морального стрежня» ничем не компенсировать1.

Следователь, прокурор, осуществляя уголовное преследование, ограничены презумпцией невиновности, которая исходит из признания ценности личности, уважения к нему и его достоинству. Применение презумпции невиновности, то есть процессуальная правовая установка о толковании сомнений в пользу обвиняемого и освобождении его от обязанности доказывать свою невиновность, опирается на более широкую презумпцию добропорядочности, справедливости прокурора.

Понятия «добропорядочность», «справедливость» являются оценочными и к каждому конкретному делу применяются прокурором. Следовательно, руководство данными принципами во избежание произвола, обвинительного уклона требует от прокурора не только высокого профессионализма, но и таких нравственных качеств, как честность, чувство совести, служебного долга, объективность.

Прокурор должен осуществлять уголовное преследование, защищая права жертв преступлений, опираясь не только на уголовное, уголовно-процессуальное законодательство, но и в том числе на всю палитру нравственно-этических устоев гражданского общества, свое цивилизованное мироощущение, свой положительный жизненный опыт и правильное понимание сути правоприменения закона.

Недостаточно высокий профессиональный уровень прокуроров, а также несовершенство многих процессуальных процедур, несомненно, отражаются на эффективности проводимой работы по защите прав граждан и не способствуют реализации принципа свободного доступа граждан к правосудию и соответственно вызывают необходимость формирования более высокого уровня правового сознания прокуроров.

Дальнейшая проработка проблем правозащитной деятельности прокурора и их непосредственного влияния на разрешение ключевого вопроса теории и практики — установление юридической истины, повышение эффективной судебной защиты прав и свобод личности.

ГЛАВА 2. ОБЕСПЕЧЕНИЕ ПРОКУРОРОМ ПРАВ И ЗАКОННЫХ ИНТЕРЕСОВ УЧАСТНИКОВ СУДЕБНОГО РАЗБИРАТЕЛЬСТВА УГОЛОВНЫХ ДЕЛ

§ 1. Обеспечение прокурором прав и законных интересов потерпевшего

В судебном разбирательстве уголовных дел публичного и частно-публичного обвинения обеспечить соблюдение прав и законных интересов потерпевшего обязан государственный обвинитель. Именно он представляет суду доказательства, изобличающие подсудимого в совершении преступления, участвует в их исследовании, излагает свое мнение по существу обвинения, высказывает предложения о применении уголовного закона и назначении наказания.

Закрепив ведущую роль прокурора в уголовном преследовании, УПК РФ ввел новые процедуры уголовного судопроизводства, которые требуют существенного повышения качества поддержания государственного обвинения и укрепления корпуса государственных обвинителей. На это было обращено особое внимание в Приказах Генерального прокурора РФ от 20 февраля 2002 г. N 7 «Об организации исполнения Федерального закона «О введении в действие Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации и переходе органов прокуратуры к новым условиям уголовного судопроизводства», от 3 июня 2002 г. N 28 «Об организации работы прокуроров в судебных стадиях уголовного судопроизводства», от 20 августа 2002 г. N 51 «О поддержании государственного обвинения», от 11 февраля 2003 г. N 10 «Об участии прокуроров в надзорной стадии уголовного судопроизводства»1.

Прокурор как гарант защиты прав и законных интересов обвиняемого и потерпевшего должен способствовать предоставлению им возможности довести до сведения суда свою позицию по существу дела и те доводы, которые он считает необходимыми для ее обоснования. Данное правило находит свое воплощение в ст. 13 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, в соответствии с которой каждый человек, чьи права и свободы нарушены, должен иметь право на эффективные средства правовой защиты в суде.

Согласно ч. 3 ст. 123 Конституции РФ судопроизводство осуществляется на основе состязательности и равноправия сторон. Это предполагает предоставление участвующим в судебном разбирательстве сторонам обвинения и защиты равных возможностей по отстаиванию своих прав и законных интересов, включая возможность заявления ходатайств, обжалования действий и решений суда, осуществляющего производство по делу.

Эти конституционные положения обязывают государственного обвинителя учесть то, что необходимой гарантией судебной защиты и справедливого разбирательства дела является равно предоставляемая сторонам реальная возможность довести свою позицию относительно всех аспектов дела до сведения суда, поскольку только при этом условии в судебном заседании реализуется право на доступ к правосудию, которое по смыслу ч. ч. 1 и 2 ст. 46 Конституции РФ и ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод должно быть справедливым, полным и эффективным. В этом проявляется сущность правозащитной функции государства на обеспечение судебной защиты потерпевших от преступлений.

Отстаивая права потерпевших от преступления в уголовном правосудии, прокурор должен иметь в виду, что Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью (утверждена Резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 40/34 от 29 ноября 1985 г.) предусматривает, что лица, которым в результате преступного деяния причинен вред, включая телесные повреждения или моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или существенное ущемление их основных прав, имеют право на доступ к механизмам правосудия и скорейшую компенсацию за причиненный им ущерб в соответствии с национальным законодательством (п. 4).

Обязанность государственного обвинителя в защите гарантированных прав потерпевшего от преступлений, в том числе путем обеспечения им реальных возможностей отстаивать свои интересы в суде, вытекает из положений ч. 1 ст. 21 Конституции РФ, согласно которым достоинство личности охраняется государством, и ничто не может быть основанием для его умаления.

Применительно к личности потерпевшего эта конституционная норма предполагает обязанность прокурора не только предотвращать и пресекать в установленном законом порядке какие бы то ни было посягательства, способные причинить вред и нравственные страдания личности, но и обеспечивать пострадавшему от преступления возможность отстаивать, прежде всего, в суде, свои права и законные интересы любыми не запрещенными законом способами, поскольку иное означало бы умаление чести и достоинства личности не только лицом, совершившим противоправные действия, но и самим государством.

Венцом всего уголовного процесса, где прокурор трудился во имя защиты прав потерпевших от преступлений, является приговор, олицетворяющий принципы справедливости и неотвратимости наказания. И свой достойный вклад в реализации указанных принципов, в постановлении законного и обоснованного приговора вносит государственный обвинитель. Но прокурор должен всегда помнить, что такой приговор суды могут выносить только в том случае, если у них в результате судебного следствия слагается твердое внутреннее убеждение о доверии к совокупности доказательств, которые представляет государственный обвинитель1.

С 1 июля 2002 г. практически во всех регионах России возникли сложности, связанные с реализацией новых правил оглашения в суде показаний потерпевшего и свидетеля, ранее данных при производстве предварительного расследования. Согласно ч. 1 ст. 281 УПК РФ в редакции ФЗ от 29 мая 2002 г. N 58-ФЗ оглашение ранее данных показаний потерпевшего или свидетелей (как в случае их неявки в судебное заседание, так и при наличии противоречий в их показаниях) допускается с согласия обеих сторон. При этом обязанность противоположной стороны мотивировать свое несогласие и возможность суда пренебречь несогласием стороны не предусматривались. В условиях состязательности и противоречивости интересов сторон в судебном заседании, как правило, невозможно было получить согласие защиты на представление доказательств стороной обвинения путем оглашения показаний потерпевшего или свидетелей, данных ими в ходе предварительного следствия, в результате чего суды отклоняли ходатайства прокуроров об оглашении таких показаний. Это приводило к сокращению доказательственной базы обвинения, а в некоторых случаях и к постановлению оправдательного приговора.

Так, М. обвинялся в хищении чужого имущества в крупном размере путем обмана. Из-за невозможности явки в суд потерпевших И. (умер) и Ш. (находился в тяжелом состоянии после дорожно-транспортного происшествия), показаниями которых М. изобличался в мошенничестве, и возражений стороны защиты против оглашения показаний И. и Ш., а также протоколов очных ставок с ними, суд посчитал представленные государственным обвинителем доказательства недостаточными и оправдал М. за непричастностью к совершению преступления.

Ввиду несовершенства законодательства практические работники изыскивали различные правовые, в том числе международно-правовые, обоснования решения об оглашении в судебном заседании показаний потерпевших и свидетелей, данных в ходе предварительного следствия, ввиду неявки указанных лиц в суд по уважительной причине.

Так, в Нижегородской области суд в ходе судебного следствия по уголовному делу, руководствуясь положением п. 3 «d» ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод, с учетом практики ЕСПЧ, вопреки возражениям стороны защиты огласил показания потерпевшего, который в связи со смертью не мог быть допрошен в суде. Как было установлено, в ходе предварительного следствия обвиняемый имел возможность задавать вопросы потерпевшему во время опознания, в связи с чем суд нашел, что оглашение показаний потерпевшего не нарушает прав обвиняемого, и положил эти доказательства в основу обвинения.

О положительном опыте применения положений ст. 281 УПК РФ, с учетом позиции ЕСПЧ, были информированы как дознаватели, следователи, прокуроры, так и суды, которым предложено было изучить и применять нормы Конвенции1.

Федеральным законом от 4 июля 2003 г. N 92-ФЗ в указанную норму внесено изменение, статья 281 дополнена новыми частями второй и третьей. Согласно ч. 2 ст. 281 УПК РФ при неявке в судебное заседание потерпевшего или свидетеля суд вправе огласить ранее данные ими показания в случаях смерти потерпевшего или свидетеля; тяжелой болезни, препятствующей явке в суд; отказа потерпевшего или свидетеля, являющегося иностранным гражданином, явиться по вызову суда; стихийного бедствия или иных чрезвычайных обстоятельств, препятствующих явке в суд. Такое решение суд может принять как по ходатайству стороны, так и по собственной инициативе.

Что же касается показаний потерпевшего и свидетеля со стороны обвинения, то в случае их неявки в судебное заседание без уважительных причин, предусмотренных ч. 2 ст. 281 УПК, встает вопрос о допустимости этих показаний, который, однако, по существу не рассматривается. УПК не предусматривает для признания показаний недопустимыми такого основания, как неявка лица, давшего их, в суд. Следовательно, эти показания, если сторона защиты не оспаривает допустимость показаний потерпевшего или свидетеля, будут допустимым доказательством.

Вопрос о допустимости доказательства, в том числе представленного государственным обвинителем, решается судом в соответствии с УПК РФ. Однако УПК неоднозначно, чаще в пользу обвиняемого, регулирует разрешение этого вопроса.

Согласно ч. 1 ст. 75 недопустимыми считаются доказательства, полученные с нарушением требований УПК. К ним, в частности, относятся такие показания потерпевшего и свидетеля, которые основаны на догадке, предположении, слухе, а также показания свидетеля, который не может указать источник своей осведомленности (п. 2 ч. 2 ст. 75 УПК).

В то же время оглашение по ходатайству одной из сторон показаний потерпевшего или свидетеля допускается лишь с согласия противоположной стороны. Достаточно возражения стороны защиты, что вполне естественно в условиях состязательности сторон, и показания потерпевшего или свидетеля, данные на предварительном следствии или в судебном разбирательстве, не подлежат исследованию в судебном заседании и не могут быть положены в основу обвинения и решения суда. В результате, как верно отмечает Л.Курочкина, «получается, что ч. 1 ст. 281 УПК предусматривает новые правила допустимости доказательств, что вряд ли оправданно»1.

По-разному УПК РФ определяет и порядок разрешения ходатайств. Так, по общему правилу суд, выслушав мнения участников судебного разбирательства, рассматривает и разрешает каждое заявленное ходатайство самостоятельно, по своему внутреннему убеждению, руководствуясь законом и совестью (ст. 271).

Вместе с тем, требование обоснованности приговора состоит в том, чтобы: в основу приговора были положены доказательства, рассмотренные в судебном заседании и полученные с соблюдением федерального закона; эти доказательства были достаточны для исследования обстоятельств дела; выводы суда соответствовали рассмотренным им доказательствам. Обоснованный приговор опирается на доказательства, безусловно, подтверждающие сделанные в нем выводы. Обоснованность выводов суда — это когда все собранные доказательства в совокупности достаточны для отражения их в приговоре как установленных обстоятельств, так как они имели место в действительности, и принятия решения, соответствующего этим обстоятельствам, установления истины.

Законным является приговор, который постановлен при строгом соблюдении процессуальных норм, регулирующих проведение предварительного расследования и судебного разбирательства, и является результатом правильного применения судом норм материального права.

Законность и обоснованность приговора взаимосвязаны: если приговор не обоснован, это ставит под сомнение его законность, и наоборот. Законность и обоснованность приговора предполагают его мотивированность. Мотивированность приговора, о которой говорится в ст. 7 УПК РФ, — это требование, обязывающее суд подтвердить приведенные в приговоре выводы, решения ссылкой на соответствующие доказательства, на обстоятельства, признанные судом установленными; привести свои доводы, аргументы в обоснование сделанных выводов, принятых в приговоре решений.

Мотивировка приговора — важное средство достижения его законности и обоснованности, поскольку она побуждает суд взвешивать приводимые в приговоре выводы и решения, проконтролировать, действительно ли они соответствуют рассмотренным доказательствам, установленным обстоятельствам, закону. Мотивировка делает приговор понятным для сторон, включая подсудимого, потерпевшего, государственного обвинителя и иных лиц.

Прокуратура, выполняя правозащитную функцию при осуществлении уголовного преследования в части поддержания государственного обвинения в состязательном судебном процессе, обеспечивает правовую защиту потерпевших от преступлений, привлекая виновных к справедливой мере наказания. Осужденному должно быть назначено такое соразмерное содеянному эффективное наказание, которое способствовало бы формированию убеждения у законопослушных граждан в том, что государство способно обеспечить наказание преступника и наказывает его в соответствии с законом, учитывая общепринятые принципы гуманизма и справедливости.

По отношению к потерпевшему социальная справедливость восстанавливается путем защиты его законных интересов и прав, нарушенных преступлением. В этом направлении наказание должно обеспечить возмещение причиненного вреда в необходимых пределах, исходя из соразмерности лишения или ограничения прав и свобод осужденного страданиям потерпевшего, которые он вынужденно претерпел вследствие совершенного преступления.

Защита прав потерпевших в уголовном судопроизводстве в условиях открытого состязательного судебного разбирательства влечет принципиальное изменение процессуального статуса государственного обвинителя. Прокурор, поддерживая государственное обвинение в суде, несет всю полноту ответственности за его доказанность и обоснованность. Одним из главных направлений деятельности прокурора в суде является обеспечение реальной защиты законных интересов лиц, пострадавших от преступлений. В настоящее время перед органами прокуратуры стоит ответственная задача — повысить эффективность государственного обвинения, учитывая основополагающее значение правовой защищенности потерпевших в уголовном судопроизводстве. В этом плане исключительно важна роль прокурора, поддерживающего государственное обвинение.

Таким образом, высочайшая организация работы, личная ответственность прокурора, его активность, профессиональное мастерство в представлении и исследовании доказательств и принципиальная позиция в судебной речи государственного обвинителя являются решающими фактором и при постановлении судом законного, обоснованного и справедливого приговора как завершающем этапе в защите прав потерпевших и обеспечения неотвратимости наказания виновных за совершенные преступные посягательства на охраняемые Уголовным кодексом Российской Федерации права и свободы человека и гражданина.

§ 2. Обеспечение прокурором прав и законных интересов подсудимого

Из содержания ст. 6, ч. 4 ст. 37 и ст. 246 УПК РФ следует, что поддержание прокурором государственного обвинения не носит одностороннего обвинительного характера, не заключается только в уголовном преследовании подсудимого, а одновременно является и правозащитной деятельностью.

Государственный обвинитель для обеспечения законности и обоснованности государственного обвинения должен способствовать всестороннему исследованию обстоятельств дела, поддерживать обвинение лишь в меру его доказанности. Его окончательная позиция должна быть независимой от выводов обвинительного заключения и основанной на результатах исследования обстоятельств дела в судебном заседании.

Обвинительный приговор должен быть основан на имеющих юридическую силу доказательствах вины подсудимого. Только при этом условии, согласно позиции Европейского суда, право на справедливое судебное разбирательство не нарушено.

Пленум Верховного Суда РФ в Постановлении от 10 октября 2003 г. «О применении судами общей юрисдикции общепризнанных принципов и норм международного права и международных договоров Российской Федерации» обратил внимание судей на то, что по смыслу ч. 4 ст. 15 Конституции России, ст.ст. 369, 379, ч. 5 ст. 415 УПК неправильное применение судом общепризнанных принципов и норм международного права может быть основанием к отмене или изменению судебного акта. Неправильное применение нормы международного права может иметь место тогда, когда судом не была применена норма международного права, подлежащая применению, или, напротив, суд применил норму международного права, которая не подлежала применению, либо когда судом было дано неправильное толкование нормы международного права (п. 9 Постановления).

Очевидно, что основная задача законодателя состоит в том, чтобы в условиях состязательности процесса гарантировать права подсудимого, в том числе право допрашивать показывающих против него свидетелей или иметь право на то, чтобы эти свидетели были допрошены (п. 3 «d» ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод). Безусловное применение положений ч. 2 ст. 281 УПК, как представляется, не всегда может гарантировать право подсудимого, предусмотренное п. 3 «d» ст. 6 Конвенции о защите прав человека и основных свобод с учетом толкования и применения его в практике Европейского суда.

Вопрос о допустимости доказательств, как неоднократно отмечал Европейский суд, регулируется главным образом национальным законодательством. По общему правилу именно национальные суды должны оценивать представленные им доказательства в ходе публичного слушания и в присутствии подсудимого, чтобы обеспечить состязательность. Из этого принципа могут быть исключения, но они не должны ущемлять право на защиту. Обвиняемому должна быть предоставлена адекватная возможность оспаривать утверждения и допрашивать свидетельствующих против него лиц. Такая возможность может быть предоставлена либо когда свидетель дает показания в суде, либо на другой стадии.

В решении по делу «Кракси против Италии» Европейский суд отметил, что факт смерти свидетеля не может лишить обвиняемого права, закрепленного в п. 3 «d» ст. 6 Конвенции. Согласно материалам дела ни заявитель (обвиняемый по делу), ни его юридический представитель (защитник) ни на одной из стадий производства по уголовному делу не имели возможности допросить лиц, заявления которых использованы итальянскими судами в качестве доказательств и положены в основу обвинительного приговора в отношении заявителя. В итоге Суд постановил, что имело место нарушение п. п. 1 и 3 «d» ст. 6 Конвенции1.

Рассматривая уголовное дело, суд при вынесении решения об оглашении показаний неявившегося потерпевшего или свидетеля, а также при постановлении приговора должен убедиться в том, что обеспечено право подсудимого оспорить утверждения или допросить показывающих против него лиц. Может ли быть обеспечено право обвиняемого допросить показывающего против него свидетеля, если тот не явился в суд? В принципе такая возможность предоставлена обвиняемому на иных стадиях производства по уголовному делу, например в ходе предварительного расследования посредством проведения очной ставки между потерпевшим (свидетелем) и обвиняемым.

Таким образом, ч. 2 ст. 281 УПК должна применяться в том случае, когда обвиняемому в ходе предварительного следствия по уголовному делу предоставлена реальная возможность допросить показывающего против него потерпевшего или свидетеля. В противном случае оглашение показаний должно производиться по правилам, предусмотренным ч. 1 ст. 281 УПК.

Проводя судебное разбирательство в пределах обвинения, в отношении которого назначено судебное разбирательство, суд может, однако, не согласиться с обвинением – оправдать подсудимого или изменить обвинение. Однако, изменение обвинения в суде допускается, если новое уголовно-процессуальное содержание обвинения не ухудшает положения подсудимого и не нарушает его права на защиту.

В этой связи, на наш взгляд, смягчение прокурором обвинения, равно как и полный отказ от него, является, действием, не свойственным стороне, участвующей в споре. Такое решение прокурора вытекает из его обязанности охранять права личности и принимается прокурором в том случае, если он придет к убеждению, что своими действиями по поддержанию обвинения нарушает права человека и гражданина, поскольку обосновывает привлечение к уголовной ответственности невиновного.

Если в ходе судебного разбирательства государственный обвинитель убедится, что представленные доказательства полностью или частично не подтверждают предъявленного подсудимому обвинения, он обязан полностью или частично отказаться от обвинения. Полный или частичный отказ государственного обвинителя от обвинения в ходе судебного разбирательства влечет за собой прекращение уголовного дела или уголовного преследования полностью или в соответствующей его части (ч. 7 ст. 246 УПК РФ).

В ходе судебного разбирательства все вопросы, исключая осуждение виновного или оправдание невиновного, разрешаются судом или судьей путем вынесения определений суда или постановлений судьи (ч.1 ст.256 УПК).

Как нам представляется, государственный обвинитель обязан отказаться от поддержания государственного обвинения, если придет к выводу о недоказанности обвинения. Возможен как частичный, так и полный отказ от обвинения. При этом, если исходить из принципа презумпции невиновности, то для отказа от обвинения прокурору не нужно быть полностью уверенным в невиновности подсудимого.

Прокурору «достаточно … утратить убеждение в виновности – не более».1 Как отмечал В.М. Савицкий, абсолютно неприемлема ситуация, когда прокурор, видя, что обвинение необоснованно, пытается «спасти ситуацию» и просит суд изменить квалификацию на более мягкую, ограничиться назначением подсудимому наказания в пределах уже отбытого им срока (если лицо содержится под стражей) или определить ему минимальную меру наказания.2

Думается, что отказ прокурора от обвинения, есть один из случаев, когда достигается такое предназначение уголовного судопроизводства как отказ от уголовного преследования невиновных и последующая реабилитация необоснованно подвергнутых уголовному преследованию.

Отказ государственного обвинителя от обвинения может быть заявлен на любом этапе судебного разбирательства, вплоть до удаления суда в совещательную комнату. При этом, в соответствии с п. 2 ст. 254 УПК, в случае последовавшего со стороны государственного обвинителя отказа от обвинения суд обязан прекратить уголовное дело.

Как свидетельствует анализ прокурорской практики, полный отказ от обвинения чаще всего связан с односторонностью и невосполнимыми пробелами предварительного расследования. Частичный отказ прокурора от обвинения, а также изменение обвинения в сторону смягчения нередко связаны с тем, что на предварительном следствии деяние обвиняемого квалифицируется «с запасом». Изменение обвинения в таких случаях прямо обусловлено процессуальным статусом прокурора, его публично-правозащитной деятельностью.

Прокуроры обычно отказываются от обвинения либо изменяют его после окончания судебного следствия — на этапе судебных прений, т.е. когда закончилось исследование всех доказательств. Однако по УПК РФ эти полномочия (разумеется, при наличии для этого оснований) прокурор может реализовать и на более раннем этапе уголовного судопроизводства — в стадии предварительного слушания (ч. 1 ст. 239 УПК РФ).

Полный или частичный отказ прокурора от обвинения в ходе судебного разбирательства — это очень ответственное процессуальное решение, серьезно затрагивающее и частные интересы потерпевших, и публичные интересы государства, всего общества, поскольку оно, как уже указывалось, обязательно влечет за собой прекращение уголовного дела или уголовного преследования ввиду отсутствия события преступления, либо отсутствия в деянии состава преступления, либо непричастности подозреваемого или обвиняемого к совершению преступления и др

Подсудимый, уголовное преследование в отношении которого прекращено в связи с отказом государственного обвинителя от обвинения, имеет право на реабилитацию, т.е. на возмещение имущественного и морального вреда, восстановление трудовых, жилищных и иных принадлежащих ему прав (ст. 136 — 138 УПК РФ). В соответствии со ст. 1070, 1100 ГК РФ вред, причиненный гражданину незаконными действиями должностных лиц органов дознания и предварительного следствия, в том числе моральный вред, подлежит возмещению в полном объеме независимо от вины должностного лица.

Отказ прокурора в судебном разбирательстве от обвинения обязывает суд в постановлении (определении) признать за лицом, в отношении которого прекращено уголовное преследование, право на реабилитацию (ч. 1 ст. 134 УПК РФ).

Принятие прокурором произвольного, незаконного и необоснованного решения о полном или частичном отказе от обвинения недопустимо, оно препятствует обеспечению в уголовном судопроизводстве прав и законных интересов потерпевших от преступления, так как согласно ч. 9 ст. 246 УПК РФ пересмотр определения или постановления суда о прекращении уголовного дела ввиду отказа государственного обвинителя от обвинения допускается лишь при наличии новых или вновь открывшихся обстоятельств.

С учетом этого обстоятельства в Приказе Генерального прокурора РФ от 17 августа 2006 г. N 61 «Об организации работы прокуроров в судебных стадиях уголовного судопроизводства» указано следующее: учитывая, что ответственность за обоснованность возбуждения уголовного преследования, направления дела в суд возложена на прокурора, а пересмотр судебного решения в связи с отказом государственного обвинителя от обвинения допускается только при наличии новых или вновь открывшихся обстоятельств, при расхождении позиции государственного обвинителя с содержанием предъявленного обвинения необходимо безотлагательно принимать согласованные меры, обеспечивающие в соответствии с ч. 4 ст. 37 УПК РФ законность и обоснованность государственного обвинения. В случае принципиального несогласия прокурора, утвердившего обвинительное заключение или обвинительный акт, с позицией государственного обвинителя ему предписано решать вопрос о замене государственного обвинителя либо поддерживать обвинение лично (п. 1.10 Приказа).

Такой порядок представляется логичным, так как он исключает поспешные и произвольные шаги государственного обвинителя. Дав подчиненному прокурору поручение о поддержании обвинения в суде, руководитель органа прокуратуры не должен утрачивать контроль за процессуальной деятельностью государственного обвинителя, за исполнением им обязанности обеспечить законность и обоснованность государственного обвинения, поскольку именно на руководителе прокуратуры лежит обязанность осуществления уголовного преследования (ст. 21 УПК РФ).

Одновременно в Приказе отмечено, что к несоблюдению служебного долга следует относить как направление в суд дела с существенными нарушениями уголовно-процессуального закона, которые могут привести к постановлению оправдательного приговора, так и требование о вынесении обвинительного приговора при отсутствии доказательств виновности подсудимого либо необоснованный отказ государственного обвинителя от обвинения (п. 1.11 Приказа).

Вместе с тем, гарантией защиты прав подсудимого в ходе судебного разбирательства является также соблюдение принципа состязательности и равноправия сторон в процессе. Участие государственного обвинителя и защитника являются обязательным.

Законом установлен особый порядок судебного разбирательства, заключающийся в том, что обвиняемый вправе при наличии согласия государственного или частного обвинителя и потерпевшего заявить о согласии с предъявленным ему обвинением и ходатайствовать о постановлении приговора без проведения судебного разбирательства. При этом для усиления защиты прав обвиняемого и гарантии их соблюдения законом установлены условия: 1) обвиняемый должен осознавать характер и последствия заявленного им ходатайства; 2) ходатайство должно быть заявлено им добровольно и после проведения консультации с защитником1.

Уголовно-процессуальным кодексом РФ определены особенности производства в суде с участием присяжных заседателей. Как известно, участие граждан в отправлении правосудия является их конституционным правом (ч. 5 ст. 32 Конституции РФ), а также гарантией справедливого суда. Согласно нормам УПК РФ решение присяжных заседателей порой может и не совпадать с мнением судьи — профессионала, однако при принятии присяжными заседателями вердикта о невинности подсудимого судья должен постановить оправдательный приговор. В то же время обвинительный вердикт коллегии присяжных заседателей не препятствует постановлению судьей оправдательного приговора, если он признает, что деяние подсудимого не содержит состава преступления.

Реализация конституционного права каждого человека на рассмотрение его дела судом с участием присяжных заседателей в случаях, предусмотренных законом, функционирование этой формы судопроизводства в Российской Федерации способствуют воспитанию у следователей, прокуроров, адвокатов и судей нового правового мышления, основанного на уважении прав человека, искоренению у них казенно-бюрократического отношения к правам и свободам человека, поддержанию их профессиональной натренированности на уровне, обеспечивающем качественное выполнение их профессиональных обязанностей в состязательном уголовном процессе, в том числе по обеспечению непосредственного действия прав и свобод человека и гражданина в уголовном процессе, соблюдению процессуального порядка расследования и судебного разбирательства.

Еще одним примером стремления нашего государства к демократии является то, что каждый осужденный за преступление имеет право на пересмотр приговора вышестоящим судом в порядке, установленном федеральным законом (ч. 3 ст. 50 Конституции РФ и ст. 19 УПК РФ), а потерпевшим государство обеспечивает доступ к правосудию и компенсацию причиненного ущерба (ст. 52 Конституции РФ).

Как видно, право на обращение в вышестоящий суд — не только один из принципов уголовного процесса, но и конституционная гарантия правосудия и прав личности. Оно соответствует также общепризнанным принципам и нормам международного права. Это важное положение Основного Закона, касающееся прав и свобод граждан, вовлеченных в сферу уголовного судопроизводства, служит одновременно и публичным интересам, интересам правосудия.

Однако не все без исключения судебные решения подлежат проверке в кассационном порядке непосредственно после их принятия. Пока нет однозначного понимания (с учетом принятия Конституционным Судом РФ Постановления от 8 декабря 2003 г.) вопроса о том, какие постановления судьи, вынесенные по итогам предварительного слушания, могут быть обжалованы сторонами.

В силу ст. 401 УПК РФ в кассационном порядке могут быть поданы жалоба или представление на постановление суда, вынесенное при разрешении вопросов, связанных с исполнением приговора. В этой стадии судебного производства также рассматривается широкий крут вопросов, например, об освобождении от отбывания наказания, о замене наказания, о разъяснении сомнений и неясностей, возникающих при исполнении приговора, и ряд других (ст. 397 УПК РФ).

Иной порядок пересмотра установлен для решений, принимаемых мировыми судьями. До вступления в законную силу данные решения могут быть проверены по жалобам и представлениям участников уголовного судопроизводства сначала в апелляционном, а лишь затем в кассационном порядке, поскольку приговоры и постановления суда апелляционной инстанции обжалуются в вышестоящий суд в кассационном порядке (ст. 371 УПК РФ). Апелляционное и кассационное судопроизводства относятся к производству в суде второй инстанции (гл. 43 — 45 УПК РФ).

Расширение сферы кассационного производства отразилось и на деятельности прокурора, участвующего в суде кассационной инстанции: приходится ориентироваться в многообразии различных судебных постановлений, подлежащих проверке, правильно оценивать их законность, обоснованность и справедливость.

Уголовно-процессуальным кодексом предусмотрен совершенно новый для современного российского правосудия порядок судопроизводства — апелляционное обжалование судебных решений, принятых мировым судьей. Следует отметить, что суд апелляционной инстанции имеет право на иную оценку исследованных доказательств мировым судьей и вынесение вместо оправдательного обвинительного приговора, если об этом был поставлен вопрос в представлении прокурора или жалобе потерпевшего. Вне всякого сомнения, это еще одна гарантия законности, обоснованности и справедливости принятого судом решения.

В новом качестве в УПК РФ изложен порядок производства в надзорной инстанции. Пересмотр судебных решений в порядке надзора обусловлен необходимостью исправления судебных ошибок после вступления в законную силу определений, постановлений и приговоров суда. Допущенное судом первой, апелляционной или кассационной инстанций (а иногда и нижестоящим судом надзорной инстанции) нарушение уголовного или уголовно-процессуального закона, которое привело к постановлению незаконного, необоснованного или несправедливого решения, должно быть устранено, а само решение — изменено или отменено.

Закон ограничил прокурора в праве возбуждения надзорного производства, уравняв таким образом его процессуальные полномочия с правами иных участников процесса. Наряду с этим значительно расширен круг лиц, наделенных такими правомочиями, за счет предоставления права возбуждения надзорного производства (помимо тех должностных лиц суда, которые этим правом обладали ранее) каждому судье суда надзорной инстанции. Законодатель определил и разграничил компетенцию судьи и руководителя суда на этапе рассмотрения надзорного ходатайства. В Законе нормативно обозначены требования, предъявляемые к надзорным жалобе и представлению1.

Если до вступления решения в законную силу это может сделать (по жалобам сторон) суд апелляционной и кассационной инстанций, то после — лишь суд надзорной инстанции. При этом надзорный порядок пересмотра судебных решений используется только тогда, когда неприменимы или исчерпаны все другие средства процессуально-правовой защиты. Таким образом, по своему содержанию и предназначению производство в надзорной инстанции служит еще одной (резервной) гарантией законности и обоснованности судебных решений. В то же время само по себе несогласие одной из сторон с принятым судом решением не может служить основанием для пересмотра дела в порядке надзора.

Исправляя ошибки нижестоящих судов, суд надзорной инстанции решает и другую важную задачу — формирует единую правоприменительную практику, обеспечивая правильное и единообразное применение законов всеми судами, рассматривающими уголовные дела. С этой точки зрения деятельность суда надзорной инстанций весьма значима и для улучшения качества работы органов дознания, предварительного следствия и прокуратуры.

Для правильного разрешения уголовных дел в порядке надзора исключительно большое значение имеет правовая позиция Конституционного Суда РФ, высказанная им в Постановлении от 11 мая 2005 г. N 5-П. Согласно этой позиции ст. 405 УПК РФ в той мере, в которой она, не допуская поворота к худшему при пересмотре судебного решения в порядке надзора по жалобе потерпевшего (его представителя) или по представлению прокурора, не позволяет тем самым устранить допущенные в предшествующем разбирательстве существенные (фундаментальные) нарушения, повлиявшие на исход дела, не соответствует Конституции РФ. Постановление Конституционного Суда РФ является окончательным, обжалованию не подлежит, вступает в силу немедленно после провозглашения, действует непосредственно и не требует подтверждения другими органами и должностными лицами.

Подчеркивая важность отмеченного, судья Верховного Суда РФ, член Комиссии по правам человека при Президенте РФ С.А. Разумов отмечает, что абсолютно новой гарантией защиты прав человека является возобновление производства по уголовному делу ввиду новых обстоятельств, связанных с постановлением Конституционного Суда РФ или постановлением Европейского суда по правам человека1.

§ 3. Обеспечение прокурором прав и законных интересов иных участников судебного разбирательства

Новизна подходов, связанных с защитой и осуществлением конституционных прав и свобод граждан, определена, конкретизирована и непосредственно раскрывается в главе 2 «Принципы уголовного судопроизводства» УПК РФ. В Кодексе впервые в качестве демократического начала судопроизводства рассматривается право на обжалование процессуальных действий и решений (ст. 19 УПК РФ).

Уголовно-процессуальный кодекс РФ устанавливает несколько процессуальных порядков обжалования решений и действий должностных лиц, осуществляющих уголовное судопроизводство, и суда: а) обжалование определенных решений и действий прокурору; б) обжалование решений и действий в суд; в) обжалование приговоров, определений и постановлений судов первой и апелляционной инстанций, а также решений, принимаемых в ходе досудебного производства.

Социальная ценность их демократического содержания и назначение выражается не только в том, что участники уголовного процесса и другие заинтересованные лица используют свои права, гарантированные Конституцией РФ и уголовно-процессуальным Законом с целью предупреждения либо прекращения нарушения конкретных прав и свобод человека и гражданина, вовлеченных в уголовный процесс, но и в том, что это ведет к повышению активности людей по защите своих прав и законных интересов в уголовном процессе, а также в борьбе с преступностью, способствует предупреждению следственных и судебных ошибок и тем самым содействует повышению качества деятельности органов предварительного расследования и осуществления правосудия по уголовным делам, а в целом — повышению престижа суда в обществе как носителя судебной власти и авторитета других ветвей власти у населения страны.

В российском уголовном судопроизводстве, как отмечает А.П. Гуськова, основные права и свободы человека и гражданина определяют смысл и содержание уголовно-процессуального закона, всей уголовно-процессуальной деятельности, а также правовые статусы и процессуальное положение участвующих в ней лиц1.

Законодатель четко определил в УПК РФ, что к участникам уголовного судопроизводства относятся: суд, осуществляющий судебную власть посредством уголовного судопроизводства, участники уголовного судопроизводства со стороны обвинения, со стороны защиты и иные участники, как то: свидетель, эксперт, специалист, переводчик, понятой (главы 5-8 УПК).

Принимая во внимание, что именно в сфере уголовного судопроизводства особо ощутимо затрагиваются права и свободы человека, ибо именно здесь имеет место применение различных мер государственного принуждения, то вопрос о защите прав и законных интересов любого участника уголовного процесса приобретает весьма важное значение. Любой участник уголовного судопроизводства прежде всего есть личность, поскольку он – субъект уголовно-процессуальных отношений. Складывающиеся в ходе уголовного судопроизводства отношения — это всегда правовые отношения, они имеют свою специфическую окраску.

Все участники процесса наделены определенными правами и несут соответственно определенные обязанности, которые реализуются в рамках правоотношений. В уголовно-процессуальном отношении выступающий государственный орган (должностное лицо), обладающий властными полномочиями, всегда несет обязанности по выполнению предписаний закона. Второй участник этих отношений: обвиняемый, его защитник, законный представитель либо потерпевший, его представитель, гражданский истец (его представитель), гражданский ответчик (его представитель) и иные участники процесса – свидетель, его адвокат, эксперт, специалист, переводчик, понятой – наделяются правами и несут также обязанности, которые реализуют в рамках правоотношений для защиты своих прав и интересов. Здесь следует заметить, что властный характер деятельности государственных органов, должностных лиц непременно сочетается с системой прав личности участников процесса.

Сегодня весьма значимым фактором в науке является личность обвиняемого, меньше — личность потерпевшего, ну и меньше всего уделяется внимания иным участникам процесса — свидетелю, эксперту и т.д.

Основное свойство уголовного судопроизводства – это особый, точно и детально регламентированный нормами уголовно-процессуального права порядок производства по уголовным делам. Такая регламентация позволяет, с одной стороны, обеспечивать строгое соответствие закону, выполнение предписанных действий, а с другой — последовательно добиваться неуклонного осуществления прав и обязанностей лиц, участвующих в производстве по делу.

Общепризнанные принципы и нормы международного права и международные договоры Российской Федерации являются составной частью правовой системы. Если международным договором установлены иные правила, чем предусмотрено законом, то применяются правила международного договора (ст. 17 Конституции РФ). Это означает, что граждане вправе обращаться в межгосударственные органы по защите прав и свобод человека, когда исчерпаны все имеющиеся внутригосударственные средства правовой защиты (ч. 3 ст. 46).

И хотя имеются различия в правах и обязанностях участников процесса (понятно, что такое различие основано на их личном интересе), однако общепроцессуальный статус необходим, он позволяет скорректировать индивидуальные статусы участников процесса, сравнить каждый и выделить то необходимое, что должно быть в основе статуса.

В Российском государстве правовой статус личности определен на уровне Основного Закона. Конституция РФ (ст. 7) закрепляет исключительно важное положение, в соответствии с которым правовое положение гражданина включает в себя всю полноту социально-экономических, политических и личных прав и свобод, провозглашенных и гарантированных Конституцией РФ и российскими законами, осуществление которых неотделимо от исполнения гражданами своих обязанностей.

Таким образом, конституционный статус личности в Российском государстве состоит из следующих компонентов: прав, свобод и гарантий прав и свобод и обязанностей: этот статус составляет основу правового положения российских граждан в различных отраслях права, в том числе уголовно-процессуального.

Закон не только предоставляет подозреваемому, потерпевшему, обвиняемому, гражданскому истцу и ответчику права, но и возлагает на суд, прокурора, органы предварительного расследования обязанность разъяснить участникам процесса их права и обеспечить возможность осуществления этих прав (ст. 11 УПК РФ). Следовательно, закон устанавливает неразрывную связь между правами личности, составляющими один из элементов ее правового статуса, и процессуальными гарантиями прав как вторым важнейшим элементом данного статуса.

В настоящее время ученые и юристы-практики достаточно много пишут и говорят о необходимости построения такой системы уголовного судопроизводства, которая бы позволяла реально обеспечить права и законные интересы тех лиц, которые вовлекаются в сферу уголовной юриспруденции. Однако сопоставление российского уголовно-процессуального законодательства и норм международных документов свидетельствует не только об отставании национального законодательства от международных стандартов, но и более того — об отсутствии действенного механизма обеспечения даже закрепленных в законе прав человека, гражданина.

Право заявлять ходатайства и приносить жалобы в уголовном судопроизводстве является абсолютным, неограниченным и неотчуждаемым правом личности. Для его реализации во всех стадиях судопроизводства, не требуется чьего-либо предварительного согласия или разрешения. Причем обжалованию в каждой стадии присущи свои характерные особенности, касающиеся предмета жалобы, круга субъектов, уполномоченных на ее принесение и разрешение, порядка обжалования, вопросов обеспечения права участников процесса на жалобу.

Возможность принесения жалобы на действия и решения осуществляющих уголовный процесс государственных органов прокурору обусловлена функциями, выполняемыми в государстве прокуратурой, для которой надзор за исполнением законов органами, осуществляющими дознание и предварительное следствие – одно из важнейших направлений деятельности.

Наиболее широкие возможности в реализации права на обжалование участники процесса имеют именно в плане принесения жалоб прокурору, поскольку закон не устанавливает здесь каких-либо ограничений.

Гражданский истец, гражданский ответчик и их представители защищают в судебном разбирательстве свои или соответственно представляемые ими права и законные интересы и наделены для этого равными процессуальными возможностями. При этом в судебном разбирательстве, исходя из характера их интересов, они выполняют соответственно функцию либо обвинения, либо защиты. Как указано в п. 46 и п. 47 ст. 5 УПК, потерпевший и гражданский истец выступают на стороне обвинения, а гражданский ответчик — на стороне защиты.

Прокурор, его заместитель предъявляют гражданский иск в защиту интересов государства, а также интересов несовершеннолетних, лиц, признанных недееспособными либо ограниченно дееспособными, лиц, которые по иным причинам не могут сами защищать свои права и законные интересы.

Потерпевший, представляя в судебном разбирательстве сторону обвинения, поддерживает его либо наряду с государственным обвинителем — при рассмотрении дел публичного или частно-публичного обвинения, либо самостоятельно — по делам частного обвинения (ст. 22 УПК). Судебное разбирательство, как правило, происходит при участии потерпевшего или его представителя, за исключением двух названных в ст. 249 УПК случаев: если потерпевший не явился в судебное заседание и при этом его явка не признана судом обязательной, — тогда дело может быть рассмотрено в отсутствие потерпевшего; если потерпевший не явился в судебное заседание по уголовному делу частного обвинения (ч. 2 ст. 20 УПК), — это влечет за собой прекращение уголовного дела по основанию, предусмотренному п. 5 ч. 1 ст. 24 УПК, т.е. так же, как в связи с отсутствием заявления потерпевшего, что аналогично прекращению дела при отказе государственного обвинителя от обвинения.

Соответственно при неявке потерпевшего в судебное заседание суд может принять одно из следующих решений: а) о разбирательстве дела в отсутствие потерпевшего; б) об отложении разбирательства, если явка потерпевшего признана судом обязательной, повторном вызове потерпевшего, не явившегося как по уважительной, так и по неуважительной причине; в) об отложении разбирательства и приводе потерпевшего в случае его неявки по неуважительной причине (ч. 6 ст. 42 УПК); г) о прекращении дела, если речь идет о преступлениях, предусмотренных ст. ст. 115, 116, ч. 1 ст. 129 и ст. 130 УК и преследуемых в порядке частного обвинения (ч. 2 ст. 20 УПК).

При неявке гражданского истца (или его представителя) суд вправе оставить иск без рассмотрения, что позволяет предъявить его в порядке гражданского судопроизводства, или рассмотреть иск в отсутствие гражданского истца, если имеется его ходатайство об этом, если иск поддерживает прокурор или если подсудимый полностью согласен с предъявленным гражданским иском (ст. 250 УПК). Такие широкие полномочия по рассмотрению гражданского иска в отсутствие самого истца и его представителя вытекают из публично-правового характера уголовного судопроизводства.

Неявка гражданского ответчика или его представителя не останавливает рассмотрение гражданского иска. Отказ прокурора от обвинения или изменение обвинения прямо затрагивают и законные интересы лица, привлеченного по делу в качестве гражданского ответчика (гражданский ответчик — физическое или юридическое лицо, на которое в соответствии с ГК РФ может быть возложена ответственность за вред, причиненный преступлением).

Большим своеобразием отличается деятельность суда по доказыванию, рассмотрению и разрешению гражданского иска при рассмотрении уголовного дела судом с участием присяжных заседателей. При решении вопроса о рассмотрении дела судом с участием присяжных заседателей законодатель игнорирует волю и интерес потерпевшего, гражданского истца, гражданского ответчика, защита прав и законных интересов которых также включена ст. 6 УПК РФ в назначение уголовного судопроизводства. В соответствии с нормой закона, следователь не обязан извещать данных участников процесса о том, что по воле обвиняемого формой защиты их нарушенных прав будет суд с участием присяжных заседателей.

Отмеченная проблема существует, но она не столь существенна для гражданского иска, так как касающиеся его вопросы непосредственно судом с участием коллегии присяжных заседателей не рассматриваются. Эти вопросы в соответствии со ст. 347 УПК РФ исследуются и обсуждаются судом с участием сторон после вынесения присяжными вердикта. Это значит, что обстоятельства, относящиеся к гражданскому иску, устанавливаются в том же порядке, что и при рассмотрении уголовного дела иным составом суда (профессиональным судом). Вместе с тем, интересы субъектов доказывания гражданского иска нельзя сводить только к вопросам собственно имущественной ответственности.

Как гражданский ответчик, так и гражданский истец (их представители) заинтересованы в признании обвиняемого виновным и в удовлетворении гражданского иска только при наличии оснований и в порядке, установленных в законе. Поэтому гражданский истец, гражданский ответчик – участники уголовного судопроизводства, заинтересованные в полном и объективном установлении не только обстоятельств, непосредственно относящихся к основанию и размерам гражданского иска, но и иных обстоятельств, указанных в ч. 1 ст. 73 УПК РФ.

Гражданские истец и ответчик, и их представители могут участвовать в прениях сторон при наличии заявленного ходатайства.

Вопросы, перечисленные в ч. 1 ст. 339 УПК РФ, исследуются коллегией присяжных заседателей, поэтому все субъекты доказывания гражданского иска в уголовном деле непосредственно заинтересованы в той форме судопроизводства, которая, по их мнению, позволила бы в ходе судебного разбирательства оптимально реализовать их права и законные интересы, как материально-правовые, так и процессуальные.

Со всех точек зрения, в том числе, учитывая, что рассмотрение дела с участием присяжных заседателей – процедура дорогая, затратная по времени и силам, весьма специфическая с точки зрения осуществления процессуальных прав, учитывая все иные соображения как за, так и против, полагаем, что было бы достаточным для защиты прав потерпевшего, гражданского истца, гражданского ответчика предоставить им право возражать против рассмотрения дела с участием присяжных заседателей.

Такая модель защиты прав и законных интересов потерпевшего как представителя стороны обвинения заложена в ст. 314 УПК РФ, представляется, что и в данном случае для реализации их прав достаточно обусловить возможность применения данной процедуры согласием субъектов доказывания гражданского иска, а при возражении с их стороны – решать вопрос о выделении дела в отношении обвиняемого, деяниями которого был причинен вред имущественным и иным правам возражающего, – по групповым делам либо в части тех эпизодов, которыми был причинен вред правам возражающего, – по многоэпизодным делам.

При невозможности выделения дела с учетом требований объективности и полноты исследования обстоятельств дела все дело целиком должно рассматриваться с участием присяжных заседателей как гарантия прав обвиняемого, на судьбу которого влияет исход уголовного дела, тогда как субъекты гражданского иска защищают в основном свои имущественные права.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

На современном этапе важнейшей задачей правозащитной деятельности прокуратуры являются конкретные действия по восстановлению нарушенных законных интересов конкретного человека.

Восстанавливая справедливость по каждому обоснованному обращению граждан, защищая их права в трудовых, жилищных, социальных сферах, прокуроры способствуют оздоровлению обстановки и нравственно-правового климата в Российском государстве. Деятельность органов прокуратуры, огромная по объему и социальной значимости, может и должна способствовать формированию позитивного образа прокурора в массовом сознании, доказывать ее правозащитную направленность.

По мнению Е.Х. Ефремовой, авторитет и доверие, а также завоевание признания к деятельности прокуратуры со стороны населения возможны только при реальном выполнении правозащитной функции. При этом реализация правозащитного потенциала прокуратуры должна осуществляться по всем направлениям и отраслям прокурорской работы, особенно приоритетно в сфере уголовного судопроизводства, где наиболее чувствительно касается прав человека и гражданина. Только так можно повысить престиж прокуратуры, поднять уровень доверия к ней и улучшить психолого-правовую атмосферу в обществе1.

Престиж и авторитет прокуратуры небезразличны гражданину и обществу в целом, поскольку в массовом сознании законность и правопорядок, состояние преступности и характер противодействия ей во многом связаны именно с их деятельностью. Поэтому уровень отношения общества к деятельности прокуратуры оказывает прямое влияние на восприятие ими общеправовой ситуации, состояния законности и правопорядка. При общем положительном отношении к их деятельности криминогенная ситуация воспринимается более позитивно, чем при скептическом.

В данное время в обществе сохраняется значительный разрыв между тем, что делает прокуратура, и как эта деятельность отражается в общественном сознании. Из этого следует, что работники прокуратуры должны не только выполнять свои профессиональные обязанности, но и доводить результаты своей деятельности до всеобщего сведения. Усиление информированности россиян путем хорошо продуманных, спланированных мер создает благоприятные условия для формирования положительного восприятия самой системы и более успешной реализации антикриминальных возможностей общественного правосознания на необходимость осуществления противодействию преступности, что, в конечном счете, будет содействовать продвижению России к развитому гражданскому обществу.

Таким образом, совершенствование и улучшение эффективности работы органов прокуратуры по обеспечению правовой защиты граждан и противодействию преступности, являясь актуальной проблемой.

СПИСок ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

Нормативные правовые акты

Конвенция о защите прав человека и основных свобод [Текст]: от 4 ноября 1950 г. и Протоколы к ней // СЗ РФ. 1998. № 20. Ст. 2143.

Декларация основных принципов правосудия для жертв преступления и злоупотребления властью [Текст]: принята резолюцией 40/34 Генеральной Ассамблеи ООН от 29 ноября 1985 г. // Международные акты о правах человека. Сборник документов. М., 2002.

Конституция Российской Федерации [Текст]: от 12 декабря 1993 г.// РГ. 1993. 25 дек.

Уголовно-процессуальный кодекс РФ [Текст]: от 18 декабря 2001 г. № 174-ФЗ // СЗ РФ. 2001. №1. Ст.5.

Федеральный закон «О Прокуратуре Российской Федерации» [Текст]: от 17 января 1992 г. N 2202-1 // СЗ РФ. 1995. N 47. Ст. 4472.

Федеральный закон «О внесении изменений в УПК Российской Федерации» [Текст]: от 12 апреля 2007 г. № 47-ФЗ // РГ. 2007. 17 апр.

Федеральный закон «О внесении изменений в УПК Российской Федерации и Федеральный закон «О Прокуратуре Российской Федерации»» [Текст]: от 05 июня 2007 г. № 87-ФЗ // РГ. 2007. 8 июня.

Федеральный закон «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в связи с принятием Федерального закона «О внесении изменений в УПК Российской Федерации и Федеральный закон «О Прокуратуре Российской Федерации»» [Текст]: от 24 июля 2007 г. N 214-ФЗ // РГ. 2007. 1 авг.

Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 5 марта 2004 г. № 1 «О применении судами норм УПК РФ» [Текст]: // Бюллетень Верховного суда РФ. 2004. N 5. С. 5-12.

Обзор кассационной и надзорной практики судебной коллегии по уголовным делам Красноярского краевого суда за первое полугодие 2003 года [Текст] // Бюллетень Управления Судебного департамента. 2003. N 22. С. 60-64.

Надзорное производство N 44у-2004-82 Президиума Челябинского областного суда [Текст] // СПС «Консультант плюс».

Приказ Генерального прокурора РФ «Об организации работы прокуроров в судебных стадиях уголовного судопроизводства» [Текст]: от 3 июня 2002 г. N 28 // Сборник основных организационно-распорядительных документов Генеральной прокуратуры РФ: Т. 1. Тула, 2004. С. 395 — 407.

Приказ Генерального прокурора РФ «О поддержании государственного обвинения» [Текст]: от 20 августа 2002 г. N 51 // Сборник основных организационно-распорядительных документов Генеральной прокуратуры РФ: Т. 1. Тула, 2004. С. 395 — 407.

Приказ Генерального прокурора РФ «Об участии прокуроров в надзорной стадии уголовного судопроизводства» [Текст]: от 11 февраля 2003 г. N 10 // Сборник основных организационно-распорядительных документов Генеральной прокуратуры РФ: Т. 1. Тула, 2004. С. 395 — 407.

Информационное письмо заместителя прокурора Нижегородской области «О практике применения п. 2 ч. 1 ст. 281 УПК РФ» [Текст]: от 28 августа 2002 г. // Реализация полномочий прокурора в заключительной стадии судоговорения: Научно-практическое пособие. Н. Новгород, 2002. С. 95 — 98.

Научная литература

Багаутдинов, Ф., Мухамедзянов, И. Наркопреступность: нужны новые подходы [Текст] / Ф. Багаутдинов, И. Мухамедзянов // Законность. 2001. N 10. С. 32-33.

Гуськова, А.П. К вопросу о понятиях «охрана», «защита», используемых в российском уголовном судопроизводстве [Текст] / А.П. Гуськова // Новый Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации в действии: Сборник научных статей / Под ред. А.П. Гуськовой. Оренбург: Издательский центр ОГАУ, 2003. С.4-7.

Давыдов, В.А. Производство в надзорной инстанции в уголовном процессе: проблемы и перспективы: Автореф. дис. … канд. юрид. наук [Текст] / В.А. Давыдов. М., 2005.

Ефремова, Г.Х. Психологическое обеспечение правозащитной деятельности прокуратуры [Текст] / Г.Х. Ефремова. Сб. материалов Всесоюзной научно-практической конференции. 12 мая 2003 г. М., 2003. С. 278 — 282.

Исаенко, В. Процессуальные полномочия прокурора-криминалиста [Текст] / В. Исаенко // Законность. 2005. N 7. С.23-24.

Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РФ (в ред. ФЗ от 29 мая 2002 года) [Текст] / Под общ. и научн. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарева. М., 2002.

Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РФ [Текст] / Отв. ред. Д.Н. Козак, Е.Б. Мизулина. 2-е изд., перераб. и доп. М., 2004.

Курочкина, Л. Оглашение показаний потерпевшего и свидетеля [Текст] / Л. Курочкина // Законность. 2004. № 9. С. 13-14.

Кучерена, А. Был бы арест, а статья найдется [Текст] / А. Кучерена // РГ. 2004. 13 февр.

Мельников, Н.В. Конституционные основы организации и деятельности прокуратуры России [Текст] / Н.В. Мельников. М., 2000.

Общая характеристика судимости в России в 2006 году [Текст] // Преступность и правонарушения (2002-2006): статистический сборник. Министерство внутренних дел РФ, Межгосударственный статистический комитет СНГ, Судебный Департамент при Верховном Суде РФ. М., 2007. С. 150-153.

Орлов, Ю. Возможно ли производство судебной экспертизы в стадии возбуждения уголовного дела? [Текст] / Ю. Орлов // Законность. 2003. N 9. С. 26-27.

Петрухин, И.Л. Прокурорский надзор и судебная власть [Текст] / И.Л. Петрухин. М., 2001.

Пояснительная записка начальника Главного финансово-экономического управления Верховного Суда РФ Романчиковой О.В. к проекту Федерального закона «О внесении изменений в Федеральный закон «О введении в действие УПК РФ» [Текст] // СПС «Консультант плюс».

Разумов, С.А. Об обеспечении судебной защиты конституционных прав и свобод граждан в связи с принятием Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации [Текст] / С.А. Разумов // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса РФ. М., 2002. С. 175 — 177.

Савицкий, В.М. Государственное обвинение в суде [Текст] / В.М. Савицкий. М., 1971.

Тулянский, Д.В. Некоторые процессуальные положения УПК РФ: требуются законодательные новации [Текст] / Д.В. Тулянский // Журнал российского права. 2007. N 2. С. 46-48.

Уголовно-процессуальное право РФ [Текст]: Учебник / Отв. ред. П.А. Лупинская. М., 2004.

Цветков, П.П. Исследование личности обвиняемого [Текст] / П.П. Цветков. Л., 1973.

Яковлев, Н.М. Нравственные основы формирования современного правового сознания прокуроров как необходимое условие обеспечения прав, свобод и законных интересов участников уголовного судопроизводства [Текст] / Н.М. Яковлев // Безопасность бизнеса. 2006. N 4. С.74-77.

Яковлев, Н.М. Обеспечение поддержания государственного обвинения в состязательном уголовном процессе как важнейшей функции в правозащитной деятельности органов прокуратуры [Текст] / Н.М. Яковлев // Адвокатская практика. 2006. N 5. С. 30-33.

1 Здесь и далее имеется в виду Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации.

1 См.: Петрухин, И.Л. Прокурорский надзор и судебная власть [Текст] / И.Л. Петрухин. М., 2001. С.62-63.

1 Общая характеристика судимости в России в 2006 году [Текст] // Преступность и правонарушения (2002-2006): статистический сборник / Министерства внутренних дел РФ, Межгосударственный статистический комитет СНГ, Судебный Департамент при Верховном Суде РФ. М., 2007. С. 150.

1 Мельников, Н.В. Конституционные основы организации и деятельности прокуратуры России [Текст] / Н.В. Мельников. М., 2000. С. 4.

2 Тулянский, Д.В. Некоторые процессуальные положения УПК РФ: требуются законодательные новации [Текст] / Д.В. Тулянский // Журнал российского права. 2007. N 2. С. 46.

1 Исаенко, В. Процессуальные полномочия прокурора-криминалиста [Текст] / В. Исаенко // Законность. 2005. N 7. С.23.

1 Тулянский, Д.В. Указ. соч. С.48.

1 См.: Багаутдинов, Ф., Мухамедзянов, И. Наркопреступность: нужны новые подходы [Текст] / Ф. Багаутдинов, И. Мухамедзянов // Законность. 2001. N 10. С. 32-33.

2 См.: Цветков, П.П. Исследование личности обвиняемого [Текст] / П.П. Цветков. Л., 1973.

3 См.: Орлов, Ю. Возможно ли производство судебной экспертизы в стадии возбуждения уголовного дела? [Текст] / Ю. Орлов // Законность. 2003. N 9. С. 26-27.

1 См.: Надзорное производство N 44у-2004-82 Президиума Челябинского областного суда [Текст] // СПС «Консультант плюс».

1 См.: Обзор кассационной и надзорной практики судебной коллегии по уголовным делам Красноярского краевого суда за первое полугодие 2003 года [Текст] // Бюллетень Управления Судебного департамента. 2003. N 22. С. 61.

2 См.: Бюллетень Верховного суда РФ. 2004. N 5. С.5-12.

1 См.: Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации [Текст] / Отв. ред. Д.Н. Козак, Е.Б. Мизулина. 2-е изд., перераб. и доп. М., 2004. С. 142.

2 См.: Пояснительная записка начальника Главного финансово-экономического управления Верховного Суда РФ Романчиковой О.В. к проекту Федерального закона «О внесении изменений в Федеральный закон «О введении в действие Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации» [Текст] // СПС «Консультант плюс».

1 См.: Уголовно-процессуальное право Российской Федерации [Текст] : Учебник / Отв. ред. П.А. Лупинская. М., 2004. С. 60 — 62.

1 Яковлев, Н.М. Нравственные основы формирования современного правового сознания прокуроров как необходимое условие обеспечения прав, свобод и законных интересов участников уголовного судопроизводства [Текст] / Н.М. Яковлев // Безопасность бизнеса. 2006. N 4. С.74.

1 Кучерена, А. Был бы арест, а статья найдется [Текст] / А. Кучерена // Российская газета. 2004. 13 февраля.

1 Сборник основных организационно-распорядительных документов Генеральной прокуратуры Российской Федерации [Текст] : Т. 1. Тула, 2004. С. 395 — 407.

1 Яковлев, Н.М. Обеспечение поддержания государственного обвинения в состязательном уголовном процессе как важнейшей функции в правозащитной деятельности органов прокуратуры [Текст] / Н.М. Яковлев // Адвокатская практика. 2006. N 5. С. 30.

1 См.: Информационное письмо заместителя прокурора Нижегородской области «О практике применения п. 2 ч. 1 ст. 281 УПК РФ» [Текст] от 28 августа 2002 г. [Текст]// Реализация полномочий прокурора в заключительной стадии судоговорения: Научно-практическое пособие. Н. Новгород, 2002. С. 95 — 98.

1 Курочкина, Л. Оглашение показаний потерпевшего и свидетеля [Текст] / Л. Курочкина // Законность. 2004. № 9. С. 13.

1 Курочкина, Л. Указ. соч. С. 14.

1 Савицкий, В.М. Государственное обвинение в суде [Текст] / В.М. Савицкий. М., 1971. С. 211-112.

2 Там же С. 213.

1 Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации в редакции Федерального закона от 29 мая 2002 года [Текст] / Под общ. и научн. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарева. М., 2002. С. 531 — 532.

1 См.: Давыдов, В.А. Производство в надзорной инстанции в уголовном процессе: проблемы и перспективы: Автореф. дис. … канд. юрид. наук [Текст] / В.А. Давыдов. М., 2005. С. 1.

1 Разумов, С.А. Об обеспечении судебной защиты конституционных прав и свобод граждан в связи с принятием Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации [Текст] / С.А. Разумов // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации. М., 2002. С. 175 — 177.

1 Гуськова, А.П. К вопросу о понятиях «охрана», «защита», используемых в российском уголовном судопроизводстве [Текст] / А.П. Гуськова // Новый Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации в действии: Сборник научных статей / Под ред. А.П. Гуськовой. Оренбург: Издательский центр ОГАУ, 2003. С.4.

1 Ефремова Г.Х. Психологическое обеспечение правозащитной деятельности прокуратуры [Текст] / Г.Х. Ефремова. Сб. материалов Всесоюзной научно-практической конференции. 12 мая 2003 г. М., 2003. С. 278 — 282.

59

Реферат: Аритмия сердца

Posted on by admin

ПЕНЗЕНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ имени В.Г. БЕЛИНСКОГО

Реферат по биохимии мышечных сокращений

Тема: «Аритмия сердца»

Выполнил:

студент гр. БХ-41

Маров Николай

Проверила:

Петрушова О.П.

Пенза,

2005

Введение

Термин «аритмия» говорит сам за себя: сбой ритма. В медицинской практике это понятие обозначает нарушения сердечной деятельности, различные по своему характеру и происхождению отклонения в ритме сокращений сердца. В обычной жизни, когда с сердцем все в порядке, человек, как правило, не ощущает его биения, не воспринимает его ритма. А при появлении аритмии явно чувствуются перебои, замирание сердца либо резкое хаотическое сердцебиение. Нормальный ритм синусового узла у большинства здоровых взрослых людей в покое составляет 60-75 уд. в 1 минуту. Сердечные аритмии могут быть выявлены у здорового человека и в этих случаях они имеют вполне доброкачественный характер, не отражаясь хоть сколько-нибудь на качестве жизни. И в то же время нарушения сердечного ритма – одно из наиболее частых и значимых осложнений совершенно разных заболеваний. Аритмии нередко определяют прогноз для труда и жизни. Нарушения сердечного ритма, даже если они не очень серьезно нарушают гемодинамику, могут переноситься больными довольно тяжело и менять весь стиль их жизни.

Строение миокарда

Сердечная мышца – миокард состоит из мышечных волокон. Различают два вида этих волокон:

  • рабочий миокард или сократительный, обеспечивающий сокращение

  • проводящий миокард создающий импульс к сокращению рабочего миокарда и обеспечивающий проведение этого импульса.

Сокращения сердечной мышцы обеспечиваются электрическими импульсами, возникающими в синоаурикулярном или синусовом узле, который находится в правом предсердии. Затем электрические импульсы распространяются по проводящим волокнам предсердий к атриовентрикулярному узлу, расположенному в нижней части правого предсердия. Из атриовентрикулярного узла начинается пучок Гиса. Он идет в межжелудочковой перегородке и делится на две ветви – правую и левую ножки пучка Гиса. Ножки пучка Гиса в свою очередь делятся на мелкие волокна – волокна Пуркинье- по которым электрический импульс достигает мышечных волокон. Мышечные волокна сокращаются под действием электрического импульса в систолу и расслабляются при его отсутствии в диастолу. Частота нормального (синусового) ритма сокращения около от 50 сокращений во время сна, в покое, до 150-160 при физической и психоэмоциональной нагрузке, пре воздействии высоких температур.

Регулирующее влияние на активность синусового узла оказывают эндокринная система, посредством содержащихся в крови гормонов и вегетативная нервная система – ее симпатический и парасимпатический отделы. Электрический импульс в синусовом узле возникает благодаря разнице концентраций электролитов внутри и вне клетки и их перемещению через клеточную мембрану. Основные участники этого процесса – калий, кальций, хлор и в меньшей степени натрий.

Причины нарушений сердечного ритма изучены не полностью. Считается, что основными двумя причинами служат изменения нервной и эндокринной регуляции или функциональные нарушения, и аномалии развития сердца, его анатомической структуры – органические нарушения. Часто это бывают комбинации этих основных причин.

Основные электрофизиологические понятия

Электрическая активность сердца связана с меняющимся на протяжении сердечного цикла потенциалом между внутренней и наружной поверхностью клетки проводящей системы. В самом начале диастолы этот потенциал – потенциал покоя – в клетках синусного узла составляет около – 50мВ, в клетках миокарда желудочков он равен – 90мВ.

Потенциал покоя в клетках, обладающих автоматизмом, не является стабильным. Он постепенно уменьшается вследствие медленного трансмембранного движения ионов, в частности вхождения в клетку ионов натрия, следствием чего является медленная деполяризация.

После достижения определенного для данной клетки порогового уровня наступает фаза быстрой деполяризации с реверсией (изменением знака) потенциала. Затем через фазы 1, 2, 3 происходит реполяризация. В результате обратного движения ионов потенциал возвращается к исходному уровню, и тотчас начинается фаза медленной деполяризации (фаза 4). В нормальных условиях наибольшим автоматизмом обладают клетки синусного узла. Возбуждение, начавшись в его клетках, распространяется по проводящей системе и вызывает последовательно деполяризацию ее отрезков еще до того, как их собственный потенциал в процессе медленной деполяризации достигнет порогового уровня. Таким образом, синусный узел является нормальным водителем сердечного ритма.

От фазы 0 до середины фазы 3 клетка находится в состоянии абсолютной рефрактерности, т. е. раздражение любой силы не может вызвать новое ее возбуждение. Затем наступает состояние относительной рефрактерности (до окончания фазы 3), когда раздражение повышенной силы может вызвать новое возбуждение. К началу фазы 4 возбудимость клетки на короткое время повышается, а затем возвращается к норме. Благодаря временной рефрактерности клеток волна возбуждения распространяется только в дистальном направлении (антеградно), обратное (ретроградное) распространение возбуждения в нормальных условиях невозможно.

Обычная ЭКГ, снятая с поверхности тела, как и ЭКГ, снятая непосредственно с поверхности сердца, отражает взаимодействие потенциалов отдельных клеток. Регистрируемый при этом потенциал оказывается в 50 – 100 раз меньше (порядка 1 – 2 мВ), чем регистрируемый в эксперименте потенциал между внутренней и наружной поверхностью отдельной клетки.

Аритмии сердца — нарушения частоты, ритмичности и последовательности сокращений отделов сердца. Аритмии могут возникать при структурных изменениях в проводящей системе при заболеваниях сердца и (или) под влиянием вегетативных, эндокринных, электролитных и других метаболических нарушений, при интоксикациях и некоторых лекарственных воздействиях. Нередко даже при выраженных структурных изменениях в миокарде аритмия обусловливается отчасти или в основном метаболическими нарушениями. Перечисленные выше факторы влияют на основные функции (автоматизм, проводимость) всей проводящей системы или ее отделов, обусловливают электрическую неоднородность миокарда, что и приводит к аритмии. В отдельных случаях аритмии обусловливаются индивидуальными врожденными аномалиями проводящей системы. Аритмии часто являются непосредственной причиной смерти. Главный метод распознавания — электрокардиография, иногда в сочетании с дозированной нагрузкой (велоэргометрия, тредмил), с чрезпищеводной стимуляцией предсердий; электрофизиологическое исследование. Существует много различных классификаций нарушений ритма сердца (аритмий). Разные заболевания, сопровождающиеся нарушением анатомической структуры сердца или происходящих в нем обменных процессов, вызывают различные по продолжительности и характеру виды аритмии, и установить диагноз может только врач, выводы которого основываются на клинико-электрокардиографических данных.

Сокращения сердечной мышцы обеспечиваются электрическими импульсами, возникающими в синоаурикулярном или синусовом узле, который находится в правом предсердии. Затем электрические импульсы распространяются по проводящим волокнам предсердий к атриовентрикулярному узлу, расположенному в нижней части правого предсердия. Из атриовентрикулярного узла начинается пучок Гиса. Он идет в межжелудочковой перегородке и делится на две ветви – правую и левую ножки пучка Гиса. Ножки пучка Гиса в свою очередь делятся на мелкие волокна – волокна Пуркинье — по которым электрический импульс достигает мышечных волокон. Мышечные волокна сокращаются под действием электрического импульса в систолу и расслабляются при его отсутствии в диастолу. Частота нормального (синусового) ритма сокращения около от 50 сокращений во время сна, в покое, до 150-160 при физической, психоэмоциональной нагрузке и при воздействии высоких температур.

Регулирующее влияние на активность синусового узла оказывают эндокринная система, посредством содержащихся в крови гормонов и вегетативная нервная система – ее симпатический и парасимпатический отделы. Электрический импульс в синусовом узле возникает благодаря разнице концентраций электролитов внутри и вне клетки и их перемещению через клеточную мембрану. Основные участники этого процесса – калий, кальций, хлор и в меньшей степени натрий.

Тип и тяжесть аритмии зависят от локализации и степени воздействия поражающих факторов на участки сердечной мышцы, отвечающие за формирование электрических импульсов и (или) обеспечивающие взаимосвязь между ними.

При обнаружении у пациента какого-либо нарушения сердечного ритма необходимо провести полное обследование для уточнения причины возникновения аритмии.

Основным методом диагностики нарушений сердечного ритма служит электрокардиограмма. ЭКГ помогает определить вид аритмии.

Но некоторые аритмии возникают эпизодически. Поэтому для их диагностики применяется холтеровское мониторирование. Это исследование обеспечивает запись электрокардиограммы в течение нескольких часов или суток. При этом пациент ведет обычный образ жизни и ведет дневник, где отмечает по часам выполняемые им действия (сон, отдых, физические нагрузки). При расшифровке ЭКГ данные электрокардиограммы сопоставляются с данными дневника. Выясняют частоту, длительность, время возникновения аритмий и связь их с физической нагрузкой, одновременно анализируют признаки недостаточности кровоснабжения сердца.

Классификация нарушений ритма очень сложная. Аритмии и блокады могут возникать в любом месте проводящей системы сердца. От места возникновения аритмий или блокад зависит и их вид. В основу классификации аритмии сердца положены патофизиологические механизмы их возникновения. Среди последних выделяют нарушения формирования импульсов в синусовом узле, пассивный и активный гетеротропный автоматизм, нарушения проводимости, а также комбинированные нарушения.

Понятие «аритмии сердца» включает в себя:

  • Тахикардию

  • Брадикардию

  • Экстрасисталию

  • Мерцательную аритмию

  • Блокады сердца

Синусовая тахикардия (учащение ритма сердца до 120-150 сокращений в минуту). Причиной ее может быть повышение симпатических или угнетение парасимпатических влияний на синусовый узел. Временно синусовая тахикардия возникает под влиянием атропина, симпатомиметиков, при быстром снижении артериального давления любой природы, после приема алкоголя. Более стойкой синусовая тахикардия бывает при лихорадке, тиреотоксикозе, миокардите, сердечной недостаточности, анемии, тромбоэмболии легочной артерии. У здоровых людей она возникает при физических и эмоциональных нагрузках. Но после них частота пульса возвращается к норме. Стойкое же учащение синусового ритма до 100-140 ударов в минуту наблюдается при сердечной недостаточности, нарушении функции щитовидной железы, малокровии, заболеваниях нервной системы. В подобном состоянии у больного наблюдается усиленное сердцебиение с неприятными ощущениями в области сердца. Причиной такой тахикардии могут быть бытовые, токсические и лекарственные воздействия. Их устранение приводит к нормализации состояния без дополнительного назначения каких-либо специальных препаратов. ЭКГ при синусовой тахикардии характеризуется укорочением интервала R — R, Р — Q, Q — T, увеличенной и слегка заостренной волной Р. Лечение заключается в устранении заболевания, вызвавшего тахикардию. Непосредственная терапия — седативные препараты, бета-адреноблокаторы (анаприлин, обзидан), верапамил. Дыхательная синусовая аритмия — физиологичное явление, она более заметна (по пульсу или ЭКГ) у молодых лиц и при медленном, но глубоком дыхании. Факторы, учащающие синусовый ритм (физические и эмоциональные нагрузки, симпатомиметики), уменьшают или устраняют дыхательную синусовую аритмию. Синусовая аритмия, не связанная с дыханием, встречается редко. Синусовая аритмия сама по себе лечения не требует.

Параксизмальная тахикардия (шроксизмальная тахикардия) (внезапное учащение сердцебиений в состоянии покоя до 140-200 ударов в минуту) с внезапным отчетливым началом и таким же внезапным окончанием. Причины и механизмы развития подобны таковым при экстрасистолии. Может быть наджелудочковая (источник импульсов находится выше предсердно-желудочкового соединения) и желудочковая (источник импульсов — в мышце желудочков). Пароксизм тахикардии ощущается как усиленное сердцебиение с продолжительностью от нескольких секунд до нескольких дней. Наджелудочковая тахикардия нередко сопровождается потливостью, обильным мочеиспусканием в конце приступа, «урчанием» в животе, жидким стулом, небольшим повышением температуры тела. Затянувшиеся приступы могут сопровождаться слабостью, обмороками, неприятными ощущениями в области сердца при его заболеваниях — стенокардией, появлением или нарастанием сердечной недостаточности. Желудочковая тахикардия наблюдается реже и всегда связана с заболеванием сердца, может быть предвестником мерцания (фибриляции) желудочков.

Синусовая брадикардия — уменьшение числа сердечных сокращений, рождающихся в синусовом узле. Причины ее — повышенное влияние блуждающего или сниженное — симпатического нерва, изменение самого синусового узла, вызванное поражением миокарда, действием различных лекарственных веществ. Чаще встречается при неврозах, патологии органов пищеварения. Иногда она возникает при заднедиафрагмальном инфаркте миокарда, при различных патологических процессах (ишемических, склеротических, воспалительных, дегенеративных) в области синусового узла (синдром слабости синусового узла — см. ниже), при повышении внутричерепного давления, снижении функции щитовидной железы, при некоторых вирусных инфекциях, под влиянием некоторых лекарств (сердечные гликозиды, бета-адреноблокаторы, верапамил, симпатолитики, особенно резерпин). Какой-то специальной терапии не требуется, полезны ЛФК и массаж, рекомендуют принимать капли Зеленина, женьшень, чай из аптечной ромашки. Брадикардия может быть следствием рефлекторных влияний на синусовый узел (например, при желтухах), воздействий на центры блуждающего нерва (опухоли мозга). У спортсменов отмечается приспособительная брадикардия. Известны случаи семейной брадикардии и брадикардии во время голода. Возможно возникновение ее под действием лекарств (гликозиды, хинидин, 6-адреноблокаторы). На ЭКГ увеличена продолжительность интервала R — R, слегка снижена амплитуда волны Р, несколько увеличен зубец Т и интервал Р — Q, удлинена диастола. Особого влияния на гемодинамику брадикардия не оказывает. При быстрой смене ритма и выраженной брадикардии могут быть головокружение, потеря сознания. В этих случаях применяют эуфиллин. Она часто сочетается с заметной дыхательной аритмией, иногда с экстрасистолией.

Экстрасистолия (преждевременное сокращение сердца или его отделов). Самый частый вид аритмии. Экстрасистолический импульс возникает преждевременно по отношению к основному ритму. Причиной этого считается наличие в сердце патологического очага. Им может быть участок как пораженного, так и нормального миокарда, подверженного усиленным воздействиям вегетативной нервной системы. Импульс, нормально родившийся в синусовом узле и охватывающий сердце, в патологический очаг не проникает (односторонняя блокада) и возвращается к нему по механизму повторного входа (риэнтри) лишь тогда, когда все сердце уже охвачено возбуждением и вход в пораженный участок свободен. Так как окружающие этот очаг клетки миокарда могут к этому времени уже воспринять возбуждение, вернувшийся синусовый импульс сам становится его источником. В результате преждевременно, до рождения очередного импульса в синусовом узле, возникает экстрасистолический комплекс. Экстрасистолы дифференцируют с парасистолами, возникновение которых также связывают с наличием в миокарде патологического очага, но в отличие от экстрасистолического этот очаг не пассивен, а обладает патологическим автоматизмом, т. е. способностью к рождению импульса, вследствие чего парасистолия характеризуется наличием в сердце двух источников ритма — синусового узла и патологического очага, который может располагаться в разных участках миокарда. Если импульс, родившийся в патологическом очаге, способны воспринять окружающие этот очаг клетки миокарда, возникает парасистола. Может протекать бессимптомно, в ряде случаев больной ощущает «толчок» в груди, «остановку» сердца или пульсацию в подложечной области. При неврозах и рефлекторных экстрасистолиях у людей с заболеваниями внутренних органов наиболее важное значение имеет коррекция питания и образа жизни, а также лечение основной и сопутствующей патологии.

Мерцательная аритмия (сокращения сердца, чаще всего неправильные, беспорядочные, от 50 до 480 ударов в минуту). Мерцательная аритмия проявляется в двух формах: мерцание — фибрилляция и трепетание предсердий. Считают, что в основе их возникновения лежит круговое движение волны возбуждения (механизм риэнтри), возникающее на фоне поражения миокарда, пороков сердца. При мерцании предсердий из огромного числа возникающих в них импульсов АВ-узел воспринимает и может провести лишь часть. В результате желудочковые сокращения появляются неравномерно и часто — тахиаритмическая форма, а при наличии АВ-блокады число желудочковых комплексов, проводящихся АВ-узлом, уменьшается — брадиаритмическая форма мерцания предсердий. Трепетание предсердий отличается от мерцания координированным эктопическим предсердным ритмом с меньшим числом волн (250—300 в одну минуту), часть из которых АВ-узел задерживает (функциональная блокада), что обеспечивает правильность желудочкового ритма. Мерцательная аритмия бывает стойкой или возникает периодически. Возможны пароксизмы. Появление приступа сопровождается тревогой, страхом. Характерна разная звучность тонов, чередование коротких и длинных пауз, дефицит пульса. Наименее благоприятна тахисистолическая форма, так как вследствие нерегулярного сокращения желудочки часто работают вхолостую.

Сердцебиение (ощущение учащенных или усиленных сокращений сердца). У здоровых людей появлению сердцебиения способствуют изменения возбудимости нервного аппарата, регулирующего деятельность сердца, под влиянием большой физической нагрузки» волнения, высокой температуры воздуха, злоупотребления табаком, алкоголем, крепким чаем, кофе. Сердцебиение возникает также при заболеваниях сердечно-сосудистой системы, при болезнях, протекающих с лихорадкой. Иногда подобное состояние случается даже при незначительном физическом напряжении или вовсе в состоянии покоя, может сопровождаться чувством страха.

Блокады сердца — нарушения проводимости сердечных импульсов по проводниковой системе. Они могут быть частичными (замедление проведения) и полными (возникает полный перерыв прохождения волны возбуждения). В зависимости от уровня, на котором нарушается проводимость, различают блокады синоатриатьную, внутрипредсердную, атриовентрикулярную, внутрижелудочковую (блокада ножек пучка Гиса и блокада конечных разветвлений проводниковой системы). Причиной блокад сердца часто является усиленное влияние блуждающего нерва (функциональные блокады). Они могут быть вызваны и поражением миокарда. В частности, внутрижелудочковые блокады (блокады ножек пучка Гиса) чаще связаны с поражением миокарда (миокардит, миокардиосклероз). Клинические проявления при большинстве блокад сердца отсутствуют, и диагноз ставится с помощью ЭКГ. Только при полной АВ-блокаде отмечается значительная брадикардия (число желудочковых сокращений меньше 70 в минуту), бывает головокружение, потеря сознания (приступы Морганьи — Адамса — Стокса). При отсутствии данных ЭКГ-исследования детей с полной АВ-блокадой часто считают здоровыми, предполагают брадикардию или ищут неврологическую патологию. Полная АВ-блокада может быть врожденной (врожденные дефекты АВ-узла, ВПС) и приобретенной (часто после операций на сердце, при воспалительных изменениях в области АВ-узла).

Диагноз

Аритмии диагностируют главным образом по ЭКГ. Оценка ЭКГ в 12 обычно применяемых отведениях более информативна, чем оценка по одному отведению, Однако большинство аритмий могут быть диагностированы и по одному отведению с фиксацией обоих электродов на грудной клетке, как это делают при кардиомониторном наблюдении.

При быстро меняющемся состоянии больного, на пример в остром периоде инфаркта миокарда, более информативно длительное или постоянное наблюдение за ЭКГ при помощи кардиомониторов, которыми оснащены блоки интенсивной терапии. Созданы аппараты, позволяющие проводить непрерывную регистрацию ЭКГ на магнитную ленту в течение суток в амбулаторных условиях при обычной активности. Эти системы позволяют выявить редко возникающие и быстро проходящие аритмии, уточнить провоцирующую роль внешних факторов, оценить выраженность аритмического синдрома и результаты лечения.

Иногда для диагностики аритмий применяют внутрисердечную электрографию предсердно-желудочкового пучка (пучка Гиса). Для этого в правый желудочек сердца трансвенозно вводят катетер с электродами. Электроды должны быть прижаты к межжелудочковой перегородке в близи трикуспидального клапана. При таком биполярном отведении удается зарегистрировать сигналы, соответствующие деполяризации предсердий, предсердно-желудочкового пучка и желудочков (деполяризация синусного узла не регистрируется).

Эти сигналы нормально записываются именно в такой последовательности, они связаны определенными временными соотношениями между собой и элементами наружной ЭКГ, которая всегда регистрируется одновременно. Нормальная продолжительность Основных интервалов составляет: РА – около 0,03 с, АН – около 0,09 с, HV – около 0,045 с. При аритмиях могут изменяться как интервалы, так и последовательность этих элементов, что соответствует изменению последовательности охвата возбуждением отделов сердца. Кратковременная (например, в течение минуты) частая (около 150 импульсов в минуту) программируемая стимуляция отрезков проводящей системы через введенные электроды и измерение последующей предавтоматической паузы позволяют оценить основные местные электрофизиологические свойства. Внутрисердечная электрография выполняется по узким показаниям в некоторых кардиологических учреждениях.

Большинство аритмий могут быть заподозрены и по клиническим признакам, главным образом характерным жалобам – пульсу и сердечным тонам, реакции ритма на ваготропные воздействия (массаж каротидного синуса, пробы Вальсальвы). Данные обычного обследования особенно важны для оценки клинического значения аритмий.

Дипломная работа: Волновой генетический код

Posted on by admin

СОДЕРЖАНИЕ

Актуальность темы 

Пересмотр модели генетического кода

Расширение модели волнового генетического кодирования

Экспериментальные подтверждения существования волновых генов

Теоретические модели волновых генов

Математическое моделирование солитонов на ДНК

Экспериментальные доказательства солитонообразования на информационных биополимерах “in vitro” 

Запись ИК-лазерного сигнала на уровне нелинейной динамики ДНК

О возможности создания лазера на информационных биомакромолекулах

Теоретическое исследование возможности создания лазера на Фрелиховских модах

Антенная модель, физико-математический формализм

Конверсия эпигеносигналов в электромагнитных солитонных структурах, их транспозиция в геном биосистем-акцепторов

Генератор пакетов уединенных волн (солитонов) в форме возврата Ферми-Паста-Улама

Единство фрактальной структуры ДНК-“текстов” и текстов на естественных языках

О возможности создания биокомпьютера на генетических структурах

Явление перехода света в радиоволны применительно к биосистемам  и биокомпьютерам

Основные результаты

Литература

АКТУАЛЬНОСТЬ ТЕМЫ

В последние десятилетия начали постепенно выявляться некоторые кризисные явления в молекулярной биологии и биологии развития. После открытия структуры ДНК и детального рассмотрения участия этой молекулы в генетических процессах основная проблема феномена жизни — механизмы ее воспроизведения — осталась в своей сути не раскрытой. Отсюда ограниченность арсенала технических и биотехнических средств управления ростом и развитием биосистем. Наметился явный разрыв между микроструктурой генетического кода и макроструктурой биосистем. Даже открытие гомеобоксов ДНК, кардинально влияющих на формообразовательные акты эмбриогенеза, лишь более ярко высветили то, о чем в свое время предупреждал А. Г. Гурвич, считая, что нагрузка на гены слишком высока, и поэтому необходимо ввести понятие биологического поля, как пространственно-временной разметочной структуры, биологического поля, “… свойства которого… формально заимствованы… из физических представлений”. Таким элементарным полем, по Гурвичу, будет являться “… поле эквивалента хромосомы…”. И далее: “… хроматин сохраняет свою “активность”, т. е. является носителем активного поля, только в неравновесном состоянии”. Здесь видно предвидение лазерной накачки хромосом как типично неравновесного состояния, полученного нами in vitro спустя 50 лет для ДНК и нуклеогистона [18].

Близкие идеи мы видим и у А. А. Любищева в его работе 1925 г. “О природе наследственных факторов” . Он пишет: “Гены не являются ни живыми существами, ни кусками хромосомы, ни молекулами автокаталитических ферментов, ни радикалами, ни физической структурой, ни силой, вызываемой материальным носителем; мы должны признать ген как нематериальную субстанцию (выделено П.Г.), подобную эмбриональному полю Гурвича, но потенциальную” (выделено П.Г.). И далее: “… взаимодействие наследственности и хромосом подобно отношению материи и памяти по Бергсону… Гены в генотипе образуют не мозаику, а гармоническое единство, подобное хору” (выделено П.Г.). Через 3 года другой наш русский научный предшественник — В. Н. Беклемишев приходит к тем же идеям в своей работе, выполненной также в Перми, “Методология систематики”. Чтобы приблизиться к реальному морфопроцессу (эмбриогенезу), — необходимо принять идею музыки и речи как неких моделей векторов генетических актов. И в музыке, и в речи “… существуют “анатомические” свойства (возможны признаки стадий) — высота, интенсивность звука, обертоны и пр., а следовательно, возможно и описание отдельных стадий, и формальное описание процесса в его целостности… Музыкальная вещь аналогична морфопроцессу гораздо глубже, чем с первого взгляда кажется. Между обоими процессами бросается в глаза различие: изменения в развивающемся теле накапливаются, изменения в потоке музыки сменяются бесследно. Но истинным субъектом развития в музыке является эстетическое впечатление; оно растет и развивается под влиянием процесса звучания. Это морфопроцесс сложного духовного организма… Что является аналогом этого последнего в животных и растительных организмах? Не поток ли формативных раздражений, регулируемый индивидуальностью целого и направляющий морфогенез частей?”. Идеи русских биологов Гурвича, Любищева и Бекле-мишева — гигантское интеллектуальное достижение, намного опередившее свое время. Суть их мыслей в триаде:

1. Гены дуалистичны — они вещество и поле одновременно.

2. Полевые эквиваленты хромосом размечают пространство-время организма и тем самым управляют развитием биосистем.

3. Гены обладают эстетически-образной и речевой регуляторными функциями.

Современные молекулярная биология, генетика и эмбриология, проделав большой путь развития, завершили определенный виток в понимании сущности жизни. Оно было сугубо материалистичным, точнее, вещественным. Гены в этом смысле — только вещество. И когда это вещество — ДНК — детально изучили, открыв так называемый генетический код, то оказалось, что этого явно мало. Ключевая проблема биологии — преемственность поколений, наследственность, эмбриогенез — не раскрыта, более того, в тупике, правда более высокого ранга. Ситуация сейчас напоминает положение в классической физике начала xx века, когда с открытием элементарных частиц материи вещество вроде бы исчезло, осталось нечто, которое назвали неопределенным термином «энергия». Вот и в биологии, чем точнее понимание ДНК по части повсеместно принятой центральной догмы ДНК-РНК-Белок, тем дальше мы уходим от стратегии генома в построении биосистемы. Но если физика с достоинством приняла как реальность парадоксы: “здесь и там одновременно”, “волна и частица совмещены”, “электрон резонирует со всей Вселенной”, “вакуум — ничто, но он порождает все” и т. д., то биологии только предстоит пройти сходный путь (Дао Биологии), и он будет гораздо тяжелее. Фактически мы уже вышли на него, вовремя вспомнив мысли Гурвича, Любищева и Беклемишева.

Наша задача состояла и состоит в том, чтобы развить их концептуальную триаду в контексте современных знаний и полученных нами результатов по теории и практике разработки и использования механизмов и технических средств волновой коррекции биосистем.

Цель работы: показать возможность дуалистической трактовки работы генома эукариот на уровнях вещества и поля в рамках физико-математических моделей, соединяющих формализм явления солито-нообразования в ДНК на примере явления возврата Ферми-Паста-Улама, а также голографической и иной памяти хромосомного континуума как биокомпьютера, связанного с волей Творца.

Показать возможность обычных и “аномальных” режимов работы генома эукариот с использованием волновых образно-знаковых матриц, а также эндогенной и экзогенной (зависящей от Творца) семиотико-лингвистической компоненты.

Найти экспериментальные доказательства правильности пред-лагаемой теории волновых образных и образно-лингвистических матриц генома как структур стратегического управления метаболизмом высших биосистем.

Практическая направленность настоящего исследования:

в теоретико-экспериментальном обосновании феномена свертки, транспозиции и резонансного введения супергенетической информации от биодонора к биоакцептору; при этом передаваемые эпигеносигналы могут существовать как акусто-электромагнитные солитоны в рамках явления возврата Ферми-Паста-Улама и входить в семантические знаковые ряды генетических структур, также реализующиеся в форме солитонных возбуждений;

в теоретико-экспериментальном обосновании единства фрактальной структуры человеческой речи и текстовых структур генетических молекул ДНК и РНК; это положение заложило основу для разработки начальных основ методологии введения регуляторных квази-вербальных структур в виде модулированных электромагнитных солитонов непосредственно в геном растений;

в теоретико-экспериментальном обосновании возможности создания искусственных ДНК-логических устройств (биокомпьютеров) с исполь-зованием волновых (голографических и иных) принципов памяти, сравнимой по механизмам и возможностям с генетической;

в создании технических средств мягкого регуляторного вхождения в неизвестные ранее семиотические ареалы генома высших биосистем с целью лечения, создания гибридов, продления жизни людей, форми-рования организма человека как гармоничной и устойчивой к неблагоприятным факторам структуры.

Ранее нами предложена гипотеза эпигенетической кодовой иерархии уровней организации хромосомной ДНК, рибосом и внеклеточных матриксов высших биосистем и участия их в синтезе волновых образных фрактальных построений, используемых высшими биосистемами для собственной самоорганизации [25]. Нелинейная динамика (акустика) и связанные с ней электромагнитные излучения указанных биоструктур in vivo не случайны, взаимно коррелированы, носят биознаковый (в частности, речеподобный) характер, изоморфно отображают структурно-функциональные состояния каждой из обменивающихся волновыми сигналами организменных клеточно-тканевых подсистем. В пространстве-времени организмов в эпигенетическом режиме происходит обмен информацией по физическим каналам нелинейных акустическими электромагнитных колебаний. при этом стратегической компонентой рассматриваемых волновых знаковых рядов является акустическое и электромагнитное излучение совокупного генетического материала (генома) биосистем. В настоящей работе выдвинутые положения развиваются как трактовка волновых состояний (собственных физических полей) организма и попытка понимания биологического смысла явления генерации внутри и межклеточных полевых сигналов в качестве основы волновой и, вслед за этим, вещественной самоорганизации живых систем.

ПЕРЕСМОТР МОДЕЛИ ГЕНЕТИЧЕСКОГО КОДА

В настоящее время создалась парадоксальная ситуация с моделью генетического кода — вершиной достижений молекулярной биологии 60-х годов. Точность кодирования последовательностей аминокислот белков в этой модели странным образом уживается с двойной вырожденностью предлагаемого “кода” по линиям избытка транспортных РНК (тРНК) по сравнению с числом аминокислот и неоднозначного соответствия кодон-антикодон, когда только двум (а не трем) нуклеотидам триплетов иРНК необходимо точное спаривание c антикодоновой парой нуклеотидов тРНК, а по третьему нуклеотиду природой допускается неверное спаривание, так называемое “воблирование” (от англ. слова “wobble”- качание) по гипотезе Ф.Крика [4]. Это означает, что некоторые антикодоны могут “узнавать” более одного кодона в зависимости от того, какое основание находится в 1-м положении антикодона, соответствующем 3-му положению нуклеотида с учетом их антипараллельного комплементарного взаимодействия. “Узнавание” такого рода “неправильное”, если следовать парадигме генетического кода, поскольку возникают неканонические пары оснований “Аденин-Гуанин”, “Урацил-Цитозин” и другие с энергетически невыгодными водородными связями. “Код”, особенно митохондриальный, становится настолько вырожденным, и логически следующий отсюда произвол включения аминокислот в пептидную цепь столь велик, что как бы исчезает само понятие генетического кодирования.

Процитируем высказывание из книги Альбертса, Уотсона и др. “Молекулярная биология клетки” [20] (глава с характерным названием “Геном митохондрий имеет ряд поразительных особенностей”): “…в митохондриях обычные правила спаривания кодонов с антикодонами соблюдаются менее строго, и многие молекулы тРНК способны узнавать любой из четырех нуклеотидов в третьей (неоднозначной) позиции”. Вот эта “меньшая строгость”, как будто бы несовместимая с реально существующим метаболическим контролем порядка чередования амино-кислот в белках, заслуживает пристального внимания. “Меньшая строгость” не случайна, более того, она для чего-то нужна биосистемам.

Точность белкового синтеза эволюционно консервативна и высока, но может ли она достигаться такого рода “тайнописью”, когда “знак” (кодон) и “обозначаемое” (аминокислота) не всегда изоморфны, не однозначны? Если придерживаться старой догмы генетического кода, логично думать, что две разные аминокислоты, шифруемые двумя одинаковыми (третий не важен) нуклеотидами кодонов иРНК, будут с равной вероятностью включаться в пептидную цепь, т.е. случайно. И таких парных неоднозначностей даже в немитохондриальном коде насчитывается шесть, если не считать еще две по стоповым кодонам (они же “нонсенс” или бессмысленные). Так что же, существует “индульгенция разрешения” частых и случайных замен аминокислот при синтезе белков? Однако, известно, что такие случайные замены в большинстве случаев имеют самые отрицательные последствия для организма (серповидная анемия, талассемии и т.д.). Налицо явное противоречие: нужна точность (однозначность) отношений “знак-обозначаемое” (кодон-аминокислота), а придуманный людьми код ее не обеспечивает.

Поэтому существующее и общепринятое представление о ключевых (знаковых) механизмах синтеза белков нуждается в дополнительном анализе. В связи с этим более подробно рассмотрим предложенные в 60-х годах принципы генетического кодирования. Как оценили перечисленные и очевидные странности ведущие авторы теории и экспериментов в этой области — Ф.Крик, М.Ниренберг и их последователи? Основной узел противоречий — неоднозначные соответствия (кодон-аминокислота) приведены в таблице:

НЕОДНОЗНАЧНЫЕ СООТВЕТСТВИЯ И СИНОНИМО-ОМОНИМИЧЕСКАЯ  ДВУМЕРНОСТЬ ГЕНЕТИЧЕСКОГО КОДА

Волновой генетический код

Омонимичность

Видно, что пары разных аминокислот шифруются одинаковыми значимыми дублетами кодоновых нуклеотидов (“воблирующие” мало значимые, по Крику [4], и вообще нечитаемые, по Лагерквисту [11], нуклеотиды смещены в индекс). В терминах лингвистики это явление носит название омонимия, когда одни и те же слова имеют разный смысл (например, русские слова “лук”, “коса” или английские “box”, “ring” и т.п.). С другой стороны, избыточные различающиеся кодоны, обозна-чающие одни и те же аминокислоты, уже давно рассматривают как синонимичные.

В отношении омонимии генетического кода высказывания в литературе нам не известны. Таким образом, если считать дуплетно-триплетные кодоны “словами”, то сам код является, кроме прочего, двумерным, то есть омонимо-синонимичным. По этим измерениям код распадается, как это видно из таблицы, в основном, на парные семейства, избыточно, но не однозначно, шифрующие разные аминокислоты. И только в двух случаях из шести омонимичные дублеты обозначают близкие по структуре и функции аминокислоты (аспарагиновая-глутаминовая и аспарагин-лизин). Следовательно, при неоднозначном (ошибочном) выборе аминокислот высока вероятность синтеза аномальных белков, если следовать логике общепринятой модели кода. Большинство этих сомнений и наметок на будущее в мягкой форме уже прозвучало в обобщающей статье Ф.Крика и М.Ниренберга “Генетический код”. Процитируем авторов дословно ввиду стратегической важности обсуждаемых принципов генетического кодирования:

с.133: “белок … является как бы длинным предложением, записанным с помощью двадцати букв”. Вот одно из первых и плодотворных сравнений белков, а затем и ДНК, с текстами естественных языков, сравнений, повсеместно принятых на первых порах лишь как метафора, а затем развитых и формализованных нами в качестве квази-речевых образований [14,25,26,29]. В этой замечательной аналогии зачаток будущего выхода из плоского и тупикового понимания природы генов, предтеча понятия образных кодов (слово как образ), а это согласуется с идеями Гурвича, Любищева и Беклемишева, которые также видели в хромосомах потенциальные волновые образные и даже эстетические структуры в качестве организующих биосистему начал. А.А.Любищев еще в 1925 году высказал предположение, что гены образуют не мозаику, а гармоническое единство, подобное хору [47]. Вслед за ним в 1928г. В.Н.Беклемишев [21] развил это, хотя и афористично, однако, с огромным предвидением, на десятилетия опередившим аналогию Крика и Ниренберга о белках как “предложениях”. Эмбриогенез он сравнил одновременно с музыкой и речью, в которых как и в дифференцирующихся тканях существуют “анатомические” свойства — признаки стадий: высота, интенсивность звука, обертоны и пр., и онтогенетические “эмбриологические” свойства — признаки хода процесса: ритм, мелодия и пр. Изменения в развивающемся теле накапливаются, а изменения в потоке музыки сменяются бесследно. Но истинным субъектом развития в музыке является эстетическое впечатление; оно растет и развивается под влиянием процесса звучания. Это морфопроцесс сложного духовного организма. Придя к этому, В.Н.Беклемишев спрашивает: что является аналогом этого последнего в животных и растительных организмах? Не поток ли формативных раздражений, регулируемый индивидуальностью целого и направляющий морфогенез частей?

Продолжим анализ основополагающей работы Крика и Ниренберга, постулирующей понятие генетического кода.

С.142 -143: “ … до сих пор все опытные данные хорошо согласовывались с общим предположением о том, что информация считывается тройками оснований, начиная с одного конца гена. Однако, мы получили бы те же результаты, если бы информация считывалась группами в четыре или даже более оснований” или “…группами, содержащими кратное трем число оснований”. Это положение почти забыто или не понято, но именно здесь видно сомнение, обязательно ли код триплетный. И не менее важно, что предугадано будущее понимание текстов ДНК и РНК как смысловых фрактальных образований, родственных естественным языкам, что продемонстрировано в наших исследованиях [25,26,29].

С.153: “ … одна аминокислота шифруется несколькими кодонами. Такой код называется вырожденным … такого рода вырождение не говорит о какой-то неопределенности в построении молекулы белка … оно лишь обозначает, что определенная аминокислота может быть направлена в соответствующее место цепи молекулы белка с помощью нескольких кодовых слов”.

Авторы видят, что синонимия еще не нарушает однозначности кода.

С.153 -154: Но дальше следует “…однако, все же имеется одна реальная возможность появления неопределенности при синтезе белка. Эта неопределенность могла бы возникнуть, если бы одно кодовое слово соответствовало нескольким аминокислотам. До настоящего времени был отмечен только один случай такой неопределенности. Белок, син-тезируемый поли-U, состоит не только из лейцина, но и из фенилаланина, причем на каждую молекулу лейцина приходится 20-30 молекул фенилаланина. При отсутствии в растворе фенилаланина поли-U использует лейцин в количестве, равном половине обычно используемого количества фенилаланина. Молекулярное объяснение этой неопределенности неизвестно”. Это первая и четкая констатация логического несовершенства предлагаемой модели кодирования, ее противоречия фактам. Затем, сомнения еще более усиливаются.

С.155: “некоторые кодовые слова почти наверняка состоят из трех оснований. Однако, 18 из 20 аминокислот могут быть закодированы словами, содержащими только два различных основания. Если же код все-таки троичный, то возможно, что в некоторых случаях правильное кодирование будет иметь место при условии, что из трех оснований считывается только два. Возможно, что такое несовершенство случается более часто в синтетических РНК-полимерах, содержащих одно или два основания, чем в естественных РНК-посредниках, которые всегда состоят из смеси всех четырех оснований. Поэтому результаты, полученные с помощью искусственных РНК, свидетельствуют лишь о кодовых возможностях клетки…”

Явно просматривается неуверенность, что код только триплетный, он может быть и дуплетным, и тетраплетным и даже гетеромуль-типлетным. Нам же представляется, в развитии этих сомнений, что кодовые возможности клетки, хромосом, ДНК не исчерпываются знаковыми тройками нуклеотидов. Как речеподобные структуры, нуклеиновые кислоты в составе хроматина способны к образованию in vivo метаязыков методом фрактализации, и поэтому кодирование белкового континуума может проходить через крупные блоки, шифрующие не только порядок включения отдельных аминокислот в пептид, но и последовательность создания белковых доменов, субъединиц и даже структурно-функциональных ансамблей ферментов, например, дыхательной цепи. Фрактальность в данном случае может пониматься и так: ДНК, РНК и белки — это разноязыкие тексты и то, что было в одном масштабе “фразой” или “предложением” в другом, более крупном, будет “словом”. Если еще укрупнять — “слово” превращается в “букву”. При более общем подходе можно рассматривать такие разномасштабные смысловые построения как знаки (иероглифы), являющиеся субстратом своего рода “информационного метаболизма” клеток. Такой путь образования метаязыков свойствен математике. У нас нет оснований думать, что геном не пользуется этим “математическим приемом” в полной мере, строя все новые усложняющиеся семиотико-семантические ареалы с их постоянными переобозначениями на разных уровнях организации биосистемы в процессе ее развития. При этом роль основной массы синтезирующихся в организме белков заключается в реализации метаболических конструкций, неявно закодированных в ДНК и имеющих квази-вербальную составляющую. Биосистему можно рассматривать как совокупность таких конструкций, и это находит определенное подтверждение в работах [25,26,29]. Такой ход рассуждений хорошо соответствует представлениям В.В.Налимова, считающего все живое частью Семантической Вселенной [49]. Человек, в соответствии с такой логикой, есть многообразие текстов, грамматику и семантику которых мы хотим охватить единым, вероятностно задаваемым взглядом. В.В.Налимов полагает, что личность является самочитаемым текстом — текстом, способным самоизменять себя. Уменьшая масштаб рассмотрения человека как самоорганизующейся системы и учитывая фрактальность (переходящую иногда в голографичность) его хромосомного континуума, можно считать, что обратное отображение человека в его собственный геном, как и отображения любого организма в его хромосомы, носит изоморфный текстово-образный характер [25,29]. Предлагаемый способ рассуждений призван показать прием логического выхода из ограничений первичной модели генетического кода, остановившейся в фазе слабого понимания правил орфографии «записи» белковых “слов” из аминокислотных «букв». Если же рассматривать идею фрактальности смысловых (текстовых) конструкций генома и принять их божественное начало, то подчеркнем, что эта идея восходит к VI в. и предложена Дионисием Ареопагитом в его труде “О божественных именах”. Он говорит, что печать Божественности (читай слова) лежит на каждом из нас, и “…оттиски Печати имеют много общего с ее оригиналом: оригинал присутствует в каждом из отпечатков весь, и ни в одном из них — лишь какой-то своей частью”. Частичность Печати определяется свойствами воспринимающего материала — конкретной личности, т.е. потенциально в каждого привносится все, идущее свыше, но расслышать, увидеть и понять это все целиком не под силу никому.

Неспособность ранней концепции генетического кода быть непротиворечивой, казалось, должна была побудить к поиску новых идей. Вместо этого предпочтение было отдано анализу механизмов точности белкового синтеза, но без главного мотива этой точности — механизмов выбора однозначностей из кодирующих дуплетов-омонимов. Вот образец этих, в данном аспекте бесполезных, описаний и рассуждений, но необходимых нам для иллюстрации псевдологики в оценке главного в генокоде [20]: “ … точность белкового синтеза зависит от надежности двух адапторных механизмов: от связывания каждой аминокислоты с соответствующей молекулой тРНК и от спаривания кодонов в иРНК с антикодонами тРНК. Два механизма, действующие на этих этапах, совершенно различны. У многих аминоацил-тРНК-синтетаз имеется два отдельных активных центра: один ответственный за реакцию присоединения аминокислоты к тРНК, и другой, распознающий “неправильную” аминокислоту и удаляющий ее путем гидролиза. Точность спаривания кодона с антикодоном обеспечивается более тонким механизмом “кинетической коррекции”. После того как молекулы тРНК присоединят соответствующую аминокислоту, они образуют комплекс с особым белком, т.н. фактором элонгации (ФЭ,EF), который прочно связывается с аминоацильным концом молекулы тРНК и с молекулой GTP. Именно этот комплекс, а не свободная тРНК спаривается с надлежащим кодоном в молекуле иРНК. Связанный таким образом ФЭ обеспечивает возможность правильного спаривания антикодона с кодоном, но при этом препятствует включению данной аминокислоты в растущий пептид. Начальное узнавание кодона служит для ФЭ сигналом к гидролизу связанного с ним GTP до GDP+P, после чего ФЭ отделяется от рибосомы без тРНК и синтез белка продолжается. Благодаря ФЭ возникает короткий разрыв во времени между спариванием кодона с антикодоном и элонгацией пептида, что позволяет тРНК отделиться от рибосомы. “Неправильная” молекула тРНК образует в паре кодон — антикодон меньше водородных связей, чем правильная; поэтому она слабее удерживается на рибосоме и значит за данный промежуток времени имеет больше шансов отделиться”.

Комментируя эту, важную для нас, длинную выдержку, можно сказать, что акцент в ней сделан на взаимном узнавании тРНК и аминокислот через посредство аминоацил-тРНК-синтетаз. Механизм его не ясен. Что касается точности узнавания кодоном антикодона, то она иллюзорна в силу “воблирования” третьего нуклеотида, что уже обсуждалось. Представляется, что выбор из дуплетных кодонов-омонимов реализуется по резонансно-волновым и контекстным (ассоциативным, голографическим) и так называемым «фоновым механизмам» (см. ниже). До сих пор они находились вне экспериментов и рассуждений, но в настоящее время необходимость в этом очевидна. Омонимичность (неоднозначность) кода может быть преодолена точно так же, как это происходит в естественных языках ,- путем помещения омонима, как части, в целое, т.е. в законченную фразу, контекст которой дешифрует омоним и присваивает ему единственное значение, создавая однозначность. Поэтому иРНК в качестве своего рода “фразы” или “предложения” должна работать в белковом синтезе как функциональное кодирующее целое, задающее последовательность аминокислот на уровне ассоциатов аминоацилированных тРНК, которые комплементарно взаимодействуют со всей молекулой иРНК. При этом роль А,Р-участков рибосомы, если они реальны, заключается в акцепции таких ассоциатов — предшественников белка с последующей энзиматической сшивкой аминокислот в пептидную цепь. В этом случае будет происходить контекстно-ориентированный однозначный подбор бывших омонимичных дуплет-кодонов. Можно предсказать в связи с этим, что взаимодействие аминоацилированных-тРНК с иРНК носит коллективный фазовый характер по типу реассоциации (“отжига”) однотяжных ДНК при понижении температуры после “плавления” нативного полинуклеотида. Существуют ли экспериментальные данные, которые можно было бы трактовать в таком духе? Их немало и они сведены в обзорно-аналитическом исследовании [52]. Приведем некоторые из них.

Известно, что правильность узнавания молекулами тРНК терми-нирующих кодонов зависит от их контекстного окружения, в частности, от наличия за стоповым кодоном уридина и, кроме того, в работе убедительно показано следующее. Вставка строки из девяти редко используемых CUA-лейциновых кодонов после 13-го в составе 313 кодонов тестируемой мРНК сильно ингибируют их трансляцию без явного влияния на трансляцию других мРНК, содержащих CUA-кодоны. Напротив, строка из девяти часто используемых CUG-лейциновых кодонов в тех же позициях не имела выраженного эффекта на трансляцию. При этом ни редко, ни часто используемые кодоны не влияли на этот процесс, когда были введены после кодона 223 или 307. Дополнительные эксперименты продемонстрировали, что сильный позиционный эффект редко используемых кодонов не может быть объяснен различиями в стабильности иРНК или в степени строгости выбора соответствующих тРНК. Позиционный эффект становится понятным, считают авторы, если допустить, что транслируемые последовательности менее стабильны вблизи начала считывания: замедленность трансляции реализуется посредством малого использования кодонов, которые раньше следуют в сообщении, и это приводит к распаду продуктов трансляции, раньше чем осуществится полная трансляция. Как видим, для трактовки собственных экспериментов привлекаются громоздкие допущения о распаде продуктов трансляции, допущений, никак не следующих из их работы, и которые требуют специальных и тонких исследований. В этом смысле наша идея контекстных ориентаций в управлении синтезом белков проста, хотя экспериментально доказать ее непросто. Цитируемая работа хорошо высвечивает стратегическую линию влияния строго определенных и далеко расположенных от места образования пептидной связи кодоновых вставок в иРНК на включение или невключение конкретной аминокислоты в состав синтезируемого белка. Это именно дистантное влияние, но в цитируемой работе оно просто констатируется, оставаясь для исследователей непонятным и, видимо, поэтому даже не обсуждается. Таких работ становится все больше. В той, что мы обсуждаем, ссылаются, к примеру, на полдюжины аналогичных результатов, где трактовка в этом смысле также затруднена. Причиной этому является несовершенство общепринятой модели генетического кода. Это верно и потому, что имеются данные о существовании так называемого протяженного (swollen) антикодона [52]: во взаимодействии тРНК с иРНК в А-сайте рибосомы участвуют не три, а большее количество пар оснований. Это означает, что принятый пов-семестно постулат триплетности кода нарушается и здесь. Там же, в [52], приводятся результаты работы по взаимодействию тРНК-тРНК на рибосоме, и это соответствует нашей идее об ассоциате аминоацилированных тРНК как предшественнике белка. В [52] высказана мысль, что эффект действия контекста иРНК на однозначное включение аминокислот в пептид является отражением неких фундаментальных и пока плохо изученных закономерностей декодирования генетической информации в процессе белкового синтеза. В работе Ульфа Лагерквиста [11] “wobble”- гипотеза Крика получила расширенную трактовку и крайнее выражение, согласно которому нуклеотид в третьем положении кодона иРНК является лишним, бессмысленным, избыточным, его присутствие игнорируется, и поэтому чтение антикодоном кодона производится по правилу “два из трех”. Отсюда логично следует массированная неоднозначность прочтения иРНК и некорректность трансляции белковых молекул, что противоречит экспериментам, и это констатируется в [52], равно как и в других исследованиях. Вместе с тем, отмечается, что существует определенный уровень неоднозначности трансляции иРНК в клетке, но он слабо поддается осмыслению. Помимо ошибочной трансляции значащих кодонов и считывания стоп-кодонов как аминокислотных, в процессе белкового синтеза могут происходить многочисленные нормальные и редко ошибочные сдвиги и перекрытия рамок трансляции. Ошибки возникают в результате считывания дуплетов или квадриплетов оснований как кодонов. Механизмы сдвигов рамки считывания практически не изучены. Во многих работах показано, что ошибочная трансляции белков рибосомой вызывается разнообразными неблагоприятными факторами — антибиотиками, изменением температуры, созданием определенных концентраций катионов, аминокислотным голоданием и другими условиями внешней среды. Повышенная неоднозначность трансляции кодонов, локализованных в особом контексте, имеет биологическое значение и приводит к неслучайному распределению “ошибочных” аминокислот по длине синтезируемого полипептида, приводящему к модификациям функций белков с выходом на механизмы клеточных дифференцировок, и поэтому контексты иРНК являются субстратом естественного отбора. Оптимальный уровень “ошибок” трансляции (если это действительно ошибки) регулируется неизвестными механизмами, и он онтогенетически и эволюционно оправдан [52]. Этому соответствуют и наши экспериментально-теоретические данные [8-18] о волновых знаковых взаимодействиях в водно-жидкокристаллической среде клетки, в которые вовлечен белок-синтезирующий аппарат. Нами обнаружены резонансные частоты, общие для ДНК, рибосом и коллагена, и имеющие, вероятно, биознаковую природу, а также открыта способность хромосом и ДНК быть лазеро-активной средой [18].

Вернемся вновь к общепринятым поначалу основным положениям генетического кода: он является триплетным, неперекрывающимся, вырожденным, не имеет “запятых”, т.е. кодоны ничем не отделены друг от друга. И наконец, он универсален. Что осталось от этих положений? Фактически ничего. В самом деле, код, видимо, является двух-, трех-, четырех-, … n-буквенным как фрактальное и гетеромультиплетное образование. Он перекрывающийся. Он имеет запятые, поскольку гетерокодоны могут быть отделены друг от друга последовательностями с иными функциями, в том числе с функциями пунктуации. Код не универсален — в митохондриях он приобретает специфические черты. Как понимать генетический код с учетом приведенных противоречий и предлагаемой нами логики рассуждений?

Для снятия этих противоречий можно постулировать качественную, упрощенную, первичную версию вещественно-волнового контроля за порядком выстраивания аминокислот в ассоциате аминоацилированных тРНК как предшественнике белка. С этой позиции легче понять работу генетического, а точнее белкового, кода как одной из множества иерар-хических программ вещественно-волновой самоорганизации биосистемы. В этом смысле такой код — первый этап хромосомных планов построения биосистемы, поскольку язык генома многомерен, плюралистичен и не исчерпывается задачей синтеза протеинов. Более детальное, физико-математически формализованное и экспериментально подтверждаемое, изложение новой версии работы белок-синтезирующего аппарата разра-батывается нами в настоящее время, хотя надо признать, что это задача xxI-xxII веков.

Основные положения предлагаемой ориентировочной модели вещественно-волновых знаковых процессов при биосинтезе белков сводятся к следующему:

1. Многокомпонентный рибонуклеопротеидный белоксинтезирую-щий аппарат является системой генерации высокоорганизованных знаковых семиотико-семантических излучений акустико-электромагнитных полей, стратегически регулирующих его самоорганизацию и порядок включения аминокислот в полипептидную цепь.

2. Аминоацилированные пулы тРНК ассоциируют в последователь-ности — предшественники синтезируемых белков до контакта с А-P участком рибосомы. При этом континуум антикодонов пула комп-лементарен всей иРНК, за исключением дислокаций, определяемых наличием неканонических нуклеотидных пар.

3. Порядок чередования аминоацилированных тРНК в ассоциатах-предшественниках белков определяется знаковыми коллективными резонансами всех участников синтеза аминокислотных последовательностей. Ключевые волновые матрицы здесь пре-иРНК, а также иРНК, работающие как целостный континуум разномасштабных по длине гетерополикодонов, включая интронную фракцию пре-иРНК как возможных макроконтекстов. Главная функция волновых матриц — ассоциативно-контекстная ориентация последовательности аминоацилированных тРНК, ориентация, в большей степени, чем воблгипотеза, игнорирующая правила канонических спариваний нуклеотидов в пространстве иРНК-тРНК.

4. На рибосоме, в дополнение и (или) наряду с резонансными регуляциями взаимного расположения кодон-антикодоновых континуумов функционируют лазероподобные излучения участников данного процесса, корригирующие порядок включения аминокислотных остатков в пептид.

5. Рибосома энзиматически ковалентно фиксирует “де-юрэ” пептидные связи аминокислотных последовательностей, намеченные “де-факто” в полиаминокислотном-поли-тРНК-ассоциате, как предшествен-нике белка.

6. Резонансно-волновая “цензура” порядка включения аминокислот в пептидную цепь устраняет потенциальный семантический произвол создания ошибочных белковых “предложений”, следующий из омонимии семейств кодонов, и обеспечивает их “аминокислотное осмысление” за счет контекстного снятия омонимии неоднозначных одинаковых дублетов в кодонах. Тот же механизм работает при неоднозначностях более высокого порядка, когда число кодонов (n+1).

7. Вырожденность генетического кода необходима для пре-иРНК-иРНК-зависимого контекстно-ориентированного точного подбора ацили-рованных тРНК, определяемого характером волновых ассоциативных резонансных взаимодействий в белок-синтезирующем аппарате.

8. Один из механизмов процесса создания безошибочных после-довательностей аминоацилированных тРНК на волновых матрицах пре-иРНК- иРНК можно рассматривать как частный случай частично комплементарной реассоциации однотяжных ДНК-ДНК и РНК-ДНК или, в более общем случае, как акт самосборки, известный для рибосом, хромосом, мембран и других молекулярно-надмолекулярных клеточных структур.

Таким образом, роль иРНК дуалистична. Эта молекула, как и ДНК, в эволюции знаменует собой узловое событие — взаимодополняющее синергичное расслоение вещественной и волновой геноинформации. Неоднозначность вещественного кодирования снимается прецезионностью волнового, которое реализуется, вероятно, по механизмам коллективных резонансов и лазерно-голографических (ассоциативных, контекстных) эффектов в клеточно-тканевом континууме [25,26,29]. Мега-контекстом здесь выступает словесно-волновое Божественное Начало. Скачок к более развитому волновому регулированию трансляции РНКБелок сопровождается частичным или полным отказом от правила канонического спаривания аденина с урацилом (тимином) и гуанина с цитозином, свойственного эволюционно ранее отобранным этапам репликации ДНК и транскрипции РНК. Такой отказ энергетически невыгоден в микромасштабе, однако информационно необходим, неизбежен и энергетически предпочтителен на уровне целостного организма.

Особо подчеркнем, что контекстные ассоциативно-голографические механизмы работы белок-синтезирующей системы организмов тесней-шим образом связаны с так называемым «Фоновым Принципом», который оказался универсальным и явился предметом крупного открытия [50]. С этой позиции макроконтексты пре-информационных и контексты информационных РНК можно рассматривать как фон, который обеспечивает резкое усиление сигнала, то есть выбора именно данной из двух омонимичных аминоацилированных тРНК, которая должна войти в белковую “фразу” или “слово”. Этот выбор возможен только после выделения когерентной составляющей в форме повторов одних и тех же осмыслений дублетов-омонимов в кодонах. Эту ситуацию можно пояснить на простом примере. Скажем, в предложении надо выбрать одно из двух слов (аналогов кодонов с дублетами-омонимами). Эти слова — “суд” и “сук”. Ясно, что выбор зависит от целого предложения, от контекста, который выступает как фон, позволяющий выделить сигнал — нужное слово. Если предложение звучит “я увидел толстый сук на дереве”, то замена здесь слова “сук” на “суд” будет равносильна введению шума и потере сигнала. Вероятно, аналогична роль пре-информационных РНК и интронов — это различные уровни контекстов, которые должны быть ка-ким-то образом “прочитаны” и “осмыслены” живой клеткой. “Субъектом чтения” может выступать многоликое семейство солитонов — оптических, акустических, конформационных, вращательно-колебательных и иных.

Функции таких солитонов могут выступать как способы регуляции кодон-антикодоновых знаковых взаимодействий. В качестве одного из способов можно представить солитонный механизм крутильных коле-баний нуклеотидов на сахаро-фосфатной оси иРНК, рассмотренный нами для однотяжных РНК-подобных участков ДНК [24]. Этот механизм “запоминает” последовательность нуклеотидов и может, вероятно, пере-давать информацию об этом дистантно, т.е. на расстояниях, существенно превышающих длину водородных связей. Без дальней (волновой) миг-рации сигнала о пре-иРНК-иРНК-последовательностях невозможна реализация ассоциативно-контекстных регуляций синтеза белков. Здесь необходима волновая континуальность, напрямую связанная с вкладом Божественного Начала как мегаконтекста, выступающего в форме естественного электромагнитного и акустического окружения земного шара. Первичная проверка предлагаемых положений может быть проведена относительно простым способом — по результатам влияния электромагнитных и акустических полей на синтез белков в бесклеточных рибосомальных системах, например с помощью ФПУ-генераторов и предполагаемых лазеров на ДНК [18,24,25,34,35].

Можно высказать предположение, что нарастающее увеличение людских так называемых внезапных смертей посреди видимого здо-ровья, приуроченных к зонам высоких уровней “электромагнитного СВЧ-смога”, зависит от нарушений тонкой волновой регуляции белко-вого синтеза. При этом могут образовываться аномальные белки “электромагнитного шока”, в том числе и ферментные системы синтеза эндерпинов ( эндогенных производных резерпина ), которые могут являться аномальными ко-факторами оксидоредуктаз, быстро блоки-рующими процессы внутриклеточной наработки энергии и, как следствие, летальный исход [28; неопубликованные результаты].

РАСШИРЕНИЕ МОДЕЛИ ВОЛНОВОГО ГЕНЕТИЧЕСКОГО КОДИРОВАНИЯ

В наших исследованиях [напр., 25] мы доказываем, что синтез бел-ка — лишь один из примеров генетического кодирования на волновом, стратегическом уровне, и трактуем генетическую память расширенно как солитонно-голографическую, свойственную геному-биокомпьютеру. Мы развиваем идеи Гурвича, Любищева и Беклемишева об излучениях хромосом, о “геноме-оркестре”. Действительно, если сравнить “запись” будущего организма на ДНК яйцеклетки с нотной записью, то одна музыкальная фраза способна ассоциативно восстановить всю совокупность музыкальных образов в нашей памяти, если мы хоть раз слышали мелодию. Принимая это, мы выходим на представления образного, знакового кодирования структуры организма последовательностями ДНК, т.е. они, последовательности нуклеотидов, являются чем-то вроде звучащих и видимых текстов, но не в поэтико-метафорическом смысле, а действительно текстами на неизвестных пока языках божественного происхождения в сложно-ритмической (музыкально-подобной?) волновой аранжировке. Но излучают ли хромосомы свет и звук? Эксперименты дают однозначно положительный ответ. Акустические поля хромосом, генерируемые как живыми клетками и их ядрами, так и выделенными из хромосом препаратами ДНК, сложно организованы, могут приобретать структуру солитонов, а главное, способны к дистантной трансляции гено-волновой информации [1,8,25,26-29]. Генетические молекулы дуалистичны — будучи веществом, они же работают как источники физических знаковых полей. Хромосомы, как главная знаковая фигура любой биосистемы, расщепляются на многомерные фрактальные семиотические структуры вещества и поля, закоди-рованные божественным промыслом.

Заметим, что зачатки этих идей и экспериментов возникли не на пустом месте (подробно об этом в [25] ). Первыми были, как упоминалось, Гурвич, Любищев и Беклемишев (20-е — 40-е годы), затем, через несколько десятилетий, в Новосибирске А.Н.Мосолов (1980г.), а затем группа ученых из Института общей физики АН (1984г.) с помощью световой и лазерной микроскопии обнаружили в клеточных ядрах (хромосомах) нейронов некие вибрирующие (звучащие) сферические образования. А.Н.Мосоловым было высказано предположение, что они являются источниками информационно-силовых генетических, а точнее, эмбриональных полей в духе идей А.Г.Гурвича, но с существенной поправкой: во-первых, это не фотонные поля, во-вторых, обнаруженные звуковые излучения, по Мосолову, имеют голографическое проис-хождение. Это была первая четко сформулированная гипотеза знако-несущих (образных) волновых голографических структур генома высших биосистем. Эту гипотезу мы развили на основании собственных исследований.

Мы шли несколько иным путем, пытаясь на первых этапах доказать правильность физико-математической модели Инглендера, предложенной им в 1980г., об особых волновых состояниях ДНК-солитонах. Затем теоретических моделей солитонов появилось множество, но никто до 1991г. солитонов на ДНК экспериментально не обнаружил. В 1985г. методом спектроскопии корреляции фотонов нам удалось зафиксировать необычные аномально долго затухающие колебания (звук) ДНК in vitro с меняющимся спектральным составом, особым образом распределенным во времени. Это наблюдение было настолько необычно, что было принято за экспериментальную ошибку и поэтому забыто на 6 лет до тех пор, когда мы вновь повторили эту работу. Было обнаружено, что ДНК обладает способностью как бы в автоматическом режиме (квази-спонтанно) синтезировать “незамолкающую сложную мелодию с повторяющимися музыкальными фразами” [8,25,29]. Такие повторы по ряду признаков походили на солитонный процесс в форме явления так называемого возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ), а сами колебания ДНК сродни тем, что наблюдали Мосолов и др.

Коротко о возврате ФПУ. Если в цепочке осцилляторов (маятников), соединенных пружинками с нелинейными связями, возбудить один из них, то возникнет необычное колебание с повторениями (возвратами) энергии первоначального возбуждения. Это своего рода “память” всех нелинейных систем, свойственная и молекулам ДНК, что продемонстрировано на уровне теоретической модели А.А.Березиным. Но в ДНК такая память, как показали наши исследования, приобретает особое значение. Она может нести семиотическую нагрузку и выступать в форме своего рода “волновых генов” — солитонов с внутренней колебательной структурой, сходной, вероятно, с голограммами [25]. Однако, для избирательного “чтения” in vivo генетических голограмм на уровне солитонов и в пределах жидкокристаллического хромосомного континуума биосистемы необходимо лазерное поле хромосомного аппарата. Долгие годы его пытались найти и воспроизвести вне живой клетки. В принципе, нам это удалось. Мы получили лазерное излучение на препаратах ДНК и хромосом методом двухфотонно-возбуждаемой люминесценции [14].

ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНЫЕ ПОДТВЕРЖДЕНИЯ СУЩЕСТВОВАНИЯ ВОЛНОВЫХ ГЕНОВ

Теперь о возможностях волнового (эпигенетического, суперге-нетического) уровня работы хромосом и его реализации через технические устройства. В 1957г. в Китае исследователь Дзян Каньджэн начал, а с 70-х г.г. в России продолжил супергенетические эксперименты, которые перекликались с предвидениями Гурвича, Любищева и Беклеми-шева. С 60-х г.г. в Новосибирске академиком В.П.Казначеевым и его школой начаты исследования, призванные подтвердить идеи дистантных волновых знаковых межклеточных взаимодействий. Ими был открыт так называемый зеркальный цитопатический эффект, когда культуры живых клеток и тканей, герметично разделенных кварцевым стеклом, обмениваются волновой регуляторной информацией, связанной с функциями генетического аппарата.

Реальные и достоверные эксперименты в области волновой генетики первым начал проводить Дзян Каньджэн. Итоговые работы его известны. Прибор Дзян Каньджэна, дистантно (десятки сантиметров) передающий “волновые гены” от донора к реципиенту, использует собственные излу-чения биосистем-доноров, причем, как считает автор, только в СВЧ-дипазоне электромагнитных полей. Авторское теоретическое обоснова-ние эффектов, полученных с помощью этой аппаратуры, нуждается в существенной доработке. Однако, экспериментальные данные убеди-тельны. Это “волновые гибриды” пшеницы и кукурузы, земляного ореха и подсолнуха, огурца и дыни, утки и курицы, козы и кролика. Полученные гибридами признаки передаются по наследству. Блестящий эмпирик Дзян Каньджэн не объясняет тонкие механизмы открытых им эффектов, но это нисколько не умаляет значимость результатов, суть которых в доказательстве реальности волновых генов.

ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ МОДЕЛИ ВОЛНОВЫХ ГЕНОВ

Возникла настоятельная необходимость в теоретическом развитии идеи волнового генома, в физико-математическом и теоретико-биоло-гическом осмыслении работы хромосом и ДНК в полевом и вещественном аспектах. Первые попытки решить эту задачу предприняли П.П.Гаряев и А.А.Березин (Отдел теоретических проблем РАН), а также А.А.Васильев (Физический институт РАН). В основу их представлений были положены принципы когерентных физических излучений, голографии и солитоники, теория физического вакуума, фрактальные отображения структур ДНК и человеческой речи. Суть идей Гаряева — Березина — Васильева “ГБВ-модель” [25,19,30,33,53] состоит в том, что геном высших оранизмов рассматривается как солитонный биоголографический компьютер, формирующий пространственно-временную структуру развивающихся эмбрионов по каскадам реестров волновых образов-предшественников. При этом в качестве носителей полевых генов выступает континуум волновых фронтов, задаваемый мультиплексными геноголограммами, образуемыми гелевым жидкокристаллическим хромосомным континуумом. Акт “считывания” информации осуществляют сами же хромосомы, генерирующие лазерные свет и звук в широких диапазонах. Близкую роль играют также и солитоны на ДНК — особый вид акустических и электромагнитных полей, продуцируемых генетическим аппаратом самого организма и способных к посредническим функциям по обмену стратегической регуляторной информацией между клетками, тканями и органами биосистемы. Важно также и то, что квази-голографические решетки, в том числе входящие в состав колебательных структур солитонов, являются лишь частным простейшим случаем кодово-образной информации, зафиксированной в хромосомном континууме организма. Мультиплетнокодовая ДНК, где аминокислотный код — только малая часть, и “эгоистическая ДНК” хромосом анализируются в рамках ГБВ-модели как потенциальный стратегический информационный вектор всех клеток и тканей организма, включая кору головного мозга. Геном работает не только на вещественном, но и на волновом, на “идеальном” (тонкоматериальном) уровне. Эта идеальная компонента, которую можно назвать супергено-континуумом, и является главной знаковой фигурой генома, обеспечивающей развитие и жизнь человека, животных, растений, а также их программируемое естественное умирание. Вместе с тем важно понять, что нет резкой и непреодолимой границы между волновыми и материальными уровнями хромосом. Оба они образуются вещественными матрицами, но гены дают материальные реплики в виде РНК и белков, а супергены преобразуют падающие на них эндо- и экзогенные физические поля, формируя из них пространственно-временные разметочные волновые структуры. Более того, гены могут быть составной частью голографических решеток супергенов и регулировать их полевую активность. И наконец, супергены могут формироваться как ДНК-РНК-нуклеопротеид-лазерное поле, промодулированное их текстами.

Особого внимания заслуживает в ГБВ-модели обоснование единства фрактальной (повторяющей самою себя в разных масштабах) структуры последовательностей ДНК и человеческой речи. То, что четыре буквы генетического алфавита (Аденин, Гуанин, Цитозин, Тимин) в ДНК-текстах образуют геометрические фрактальные структуры, конста-тировано Джефри в 1990г. в рамках так называемого “хаотически-игрового” математического представления последовательностей нуклеотидов. Это не вызвало особой реакции научной общественности. Однако, обнаружение нами геноподобных фрактальных (в геометрическом аспекте) структур в человеческой речи, и не только в буквенных рядах русских и английских текстов, но и в последовательностях слов этих текстов методически нетривиально. Хотя сама идея фрактальности естественных текстов не нова, но это идея смысловой фрактальности. В целом, такой ход мысли созвучен направлению в семиотике, называемому “лингвистическая генетика”, направлению, которое пытается объяснить некоторые, похоже общие закономерности создания гибридов биосистем и “гибридов” слов. Становится понятнее принятое, и уже привычное, опережающее сравнение ДНК с естественными текстами, имевшее преимущественно метафорический характер. Мы разработали модель фрактального представления естественных (человеческих) и генетических языков [14], которая позволяет предположительно считать, что “квазиречь” ДНК обладает потенциальным неисчерпаемым запасом “слов”. В этом пункте мы существенно расходимся с известными представлениями об исключительно трехбуквенном шифровании молекулой ДНК и только последовательностей аминокислот в белках. Предлагаемая фрактальная модель может стать полезной для тонкого количественного и смыслового сравнения знаковой структуры любых текстов, в том числе генетических. Можно попытаться подойти к дешифровке семантических построений ДНК и, соответственно, к составлению алгоритмов речевого или квазиречевого обращения к геному любой биосистемы через аппаратуру, моделирующую знаково-волновые функции генетического аппарата. Первичная практическая проверка ГБВ-модели в области “речевых” характеристик ДНК дала положительные результаты. Так же, как и в экспериментах Дзян Каньджэна, был получен эффект прямой трансляции и введения геноволновой информации от донора к акцептору. Затем мы создали устройства — генераторы солитонных полей Ферми-Паста-Улама (ФПУ), в которые можно было вводить речевые алгоритмы, к примеру, на русском и английском языках. Такие вербальные структуры превращались в особые электромагнитные (солитонные) модулированные поля — аналоги тех, которыми оперируют клетки в процессе волновых коммуникаций. Организм и его генетический аппарат в определенных, не совсем понятных, условиях “узнает” такие “волновые фразы” как свои собственные и в ряде случаев поступает в соответствии с введенными человеком извне речевыми управляющими воздействиями. Не исключен также фактор экзобиологического контроля за работой геноструктур через аналогичные коммуникативные каналы. А если быть точным, то этот контроль есть Божественное Начало. Видимо, геном не само-достаточен для управления организацией биосистемы.

Нам удалось получить предварительные результаты по влиянию кодовых вербальных структур, транслируемых через аппаратуру, на геном растений-акцепторов. зафиксирован факт распознавания геномами растений человеческой речи, что коррелирует с идеей лингвистической генетики о глубинном сходстве механизмов словообразования и синтеза речи для хромосом и человеческих языков [48], соответствует гипотезе существования праязыка людей [44] и перекликается с постулатом структурной лингвистики, по которому все естественные языки имеют глубинную врожденную универсальную грамматику, инвариантную для всех языков [51]. И, вероятно, для языка генома как одного из них. Об этом же говорят широко известные данные о генетическом дефиците хромосом, не позволяющем полностью реализовать программы развития организма в условиях внешней искусственной полевой информационной изоляции. Фильтрация или искажение некоторых (гено-знаковых) внешних естественных физических полей вызывает уродства и гибель эмбрионов. Это означает, что коммуникации генетических субстратов с экзогенными волновыми знаковыми структурами безусловно необходимы для гармоничного развития организма. Внешние Божественные (или искусственные) волновые сигналы несут дополнительную, а может быть и главную, информацию в геноконтинуум Земли. Такая идея в какой-то мере подтверждается нашими прямыми экспериментами, которые показали, что ДНК в состоянии жидкого кристалла может являться неким подобием антенны для приема сигналов явно искусственного характера, резко отличного от штатных акустических излучений ДНК. Этот факт, возможно фундаментального характера, проявляется в том, что молекулы ДНК в режиме “приема”, длящегося не один час, начинают вести себя аномальным образом, имитируя квази-разумное поведение на уровне нелинейной динамики полимера, что регистрируется методом корреляционной лазерной спектроскопии и прямым наблюдением за броуновским движением моле-кул [10,15,25]. Не исключено, что в этом выявляются высшие регуляторные волновые супергеносигналы, предназначенные для стратегического уп-равления организмами Земли.

Рассмотрение генетических структур как космических волновых антенн хорошо согласуется с идеями Хозе Аргуэльеса относительно генетического кода. Он считает, что последний описывает лишь часть общей картины жизни, и дополнением к нему является свет — лучистая энергия. Это резонансная лучистая инфраструктура — световое тело — входит в диапазон излучения, который управляется кодом Цолькина, гармонического модуля майя. Отслеживая “источник” лучистой энергии, Аргуэльес приходит к мнению, что он является ядром нашей Галактики. Излучаемые им спиральные потоки пульсаций вращаются в прямом и обратном направлениях и представляют собой код, контролирующий самопередающее и самопреобразующее свойства лучистой энергии. Описываемый гармоническим модулем майя галактический код является первоисточником, пропитывающим и наполняющим жизнью код ДНК.

Совсем недавно нам удалось получить еще одно свидетельство в пользу существования волновых генов. Был открыт феномен генерации широкополосного спектра радиополей в диапазоне от килогерц до одного мегагерца молекулами ДНК in vitro в особых условиях. [42].Препараты ДНК возбуждались в специальной резонансной системе He-Ne лазера со специ-фической модуляцией светового пучка (длина волны — 632,8 нм). Есть основания полагать, что такая система превращения видимой области спектра электромагнитного излучения в радиодиапазон свойственна биосистемам и они используют эти сверхслабые радиоизлучения в качестве носителя волновой (квазиречевой) генетической информации. Феномен генерации радиоволн из красного света оказался универсальным, свойственным и неорганическим веществам, и сейчас он многократно перепроверяется. Однако, уже сейчас зафиксирован особый спектральный состав радиоволн, генерируемых с участием генетических структур. Надо полагать, что обнаружен один из волновых “языков” генома, где субъектами “чтения” и “озвучивания” генотекстов выступают солитонные волны (бризеры) в ДНК [25,40,42].

Еще одно подтверждение нашей трактовки кодовых функций генома получено в 1994г. американскими исследователями [12]. Работая с “кодирующими” и “некодирующими” последовательностями ДНК эука-риот (в рамках старых представлений о генах), эта научная группа из Бостона пришла к выводу, противоречащему догме о том, что знаковые функции сосредоточены только в белок-шифрующих участках ДНК. Они применили метод статистического анализа естественных и музыкальных текстов, известный как закон Ципфа-Мандельброта, и принцип избы-точности текстовой информации Шеннона, рассчитываемый как энтропия текстов (относительно энтропии текстов и статистики распределения слов в текстах см., например, [17]). В результате они получили, что “некодирующие” районы ДНК более схожи с естественными языками, чем “кодирующие”, и что, возможно, “некодирующие” последователь-ности генетических молекул являются основой для одного (или более) биологических языков. Кроме того, авторами был разработан статистический алгоритм поиска кодирующих последовательностей ДНК, который выявил, что белок-кодирующие участки обладают существенно меньшими дальнодействующими корреляциями по сравнению с зонами, разделяющими эти участки. Распределение ДНК-последовательностей оказалось настолько сложным, что использованные методы переставали удовлетворительно работать уже на длинах, превышающих 103 — 102 пар оснований. Распределение Ципфа-Мандельброта для частот встреча-емости “слов” с числом нуклеотидов от 3 до 8 показало большее соответствие естественному языку некодирующих последовательностей по сравнению с кодирующими. Еще раз подчеркнем, что кодирование авторы понимают как запись информации об аминокислотной последовательности, и только. И в этом парадокс, заставивший их заявить, что некодирующие регионы ДНК — это не просто “junk” (в переводе с английского — “мусор”), а структуры, предназначенные для каких-то целей с неясным пока назначением. Дальнодействующие корреляции в этих структурах авторам также непонятны, хотя и обнаружена нарастающая сложность некодирующих последовательностей в эволюции биосистем, что продемонстрировано на примере семейства генов тяжелой цепи миозина при переходе от эволюционно низких таксонов к высоким. Эти данные полностью соответствует нашим идеям о том, что именно “некодирующие” последовательности ДНК, т.е. около 95 — 98 % генома, и являются стратегическим информационным содержанием хромосом. Оно имеет материально-волновую природу и поэтому многомерно и, по своей сути, выступает как ассоциативно-образная лингвистиковолновая программа эмбриологического начала, смыслового продолжения и логического конца любой биосистемы. Поняв это, авторы с ностальгической грустью прощаются со старой и хорошо послужившей моделью генетического кода, не предлагая, правда, ничего взамен.

Еще одна фундаментальная особенность голографии, экстраполи-рованная на биосистему, дает большую ясность в понимании волновых механизмов “самоанализа” биосистемы. Так, открытый Денисюком “принцип относительности в голографии” (доплеровская голография) выявил способность интерферограмм, записывающих движущиеся в трехмерном пространстве объекты, как бы предсказывать их пространственное положение в будущем. Если доплеровская голограмма формируется волной, отраженной от движущегося объекта, то обращенная такой голограммой волна, идя обратным ходом, фокусируется не на сам объект, а несколько впереди его. При этом существенно, что точка фокусировки обращенной волны является в этом случае именно той точкой, в которую переместится объект за время, пока обращенная волна распространится от голограммы до этого объекта. Нет оснований считать, что принцип относительности в голографии не применим к биосистеме, если сама голография уже используется организмом в мозговой памяти. Этот принцип может являться элементом оценки динамики метаболических процессов и “слежения” за движущимися внутриклеточными структурами и за крупномасштабной динамикой морфогенетических тканевых перестроек. Доплеровская система эндогенного биоконтроля дает способ элементарной прекогниции метаболических событий. С этим перекликается другое, близкое описываемым, свойство голограмм. Доказано, что с голограмм возможно считывание сигнальных импульсов с обращенной временной и пространственной структурой и продемонстрировано, что порфириновые компоненты таких важнейших биомолекул как гемоглобин и хлорофилл в полистирольной матрице могут голографически записывать разнесенные во времени лазерные импульсы. При считывании воспроизводится как относительная задержка, так и временная форма записанного сигнала. Таким образом, в принципиальном плане можно представить уже не только внутреннее динамическое пространственное “самоотсле-живание” биосистемой самой себя, но и аналогичный контроль за структурой собственного времени с анализом коротких временных отрезков, направленных как в прошлое, так и в будущее.

Работы по обращению временного сигнала голограммой важны и как пример, что средой памяти такого рода могут служить ключевые биомолекулы живых систем. И это не случайно. Фотосинтез (хлорофилл) и дыхание (гемоглобин) — первоистоки жизни на Земле, а структура времени для биосистем также важна для них как структура собственного пространства, и контроль за ними может осуществлять фундаментальный волновой принцип интерференции и дифракции.

Порфирины — не единственный бионоситель голографической памя-ти. Аналогично работает сложный фоточувствительный белок микробных клеток бактериородопсин. Следующим важнейшим бионосителем голо-графической информации является производное коллагена — желатина. Этот субстрат с 1968 года стал классическим объектом для изучения механизмов формирования амплитудных и амплитудно-фазовых голо-графических решеток в различных диапазонах электромагнитных полей. Использование производных коллагена подтверждает обсуждавшуюся выше мысль о том, что система внеклеточных матриксов, структурнофункциональной основой которых является коллаген, работает с использованием собственной памяти на интерферирующие поля и (или) способна к синтезу эпигенознаковых дифракционных решеток типа псевдоголограмм без участия интерферирующих полей.

Не исключено, что в клетках и тканях используется тепловой диапазон эндогенных полей для автосканирования и записи. Известно, что для записи на желатине используется ИК-СОВолновой генетический код лазер (длина волны 10,6 мкм), который вызывает в ней локальные необратимые конфор-мационные переходы типа спираль-клубок, связанные со структурными состояниями гидратационной воды. Существенным свидетельством правильности голографической парадигмы, кроме наших исследований, служат работы Будаговского и Евсеевой, показавших в прямых экспериментах возможность дистантной трансляции биологически активного морфогенетического голографического сигнала с растения-донора на каллусную ткань растения-акцептора близкого вида .

Возможно, неким приближением к тому, что происходит в биосистеме и коррелирует с упоминавшимися работами, служат также исследования, в которых обнаружено, что гели коллагена обладают способностью каномально долгому затуханию собственных макроконформа-ционных колебаний, давая при этом повторяющиеся, но разноплановые фурье-спектры, что нами подтверждено и развито в теоретическом и экспериментальном планах не только для коллагена, но и для ДНК и рибосом. Этот феномен, возможно, связан с солитонообразованием на информационных биополимерах в форме явления возврата Ферми-Паста-Улама. Свойство аномально малой затухаемости колебаний коллагена находит довольно неожиданное подтверждение в электроакустике костей. Обнаружена спонтанная генерация переменных электрических волн костной тканью даже тогда, когда она взята у мертвых животных, спустя многие часы после их смерти. Заманчиво объяснить это явление колебаниями коллагеновых фибрилл в составе костной ткани и генерацией ими полей за счет своих электретных свойств, известных для коллагена. Если это правильно, получает объяснение еще один необычный факт: пленки-подложки из коллагена, используемые как искусственный внеклеточный матрикс при выращивании на них культуры фибробластов, при укалывании иглой начинают организовывать упорядоченные движения фибробластов. Последние собираются в четкие ритмические паттерны, причины возникновения которых не ясны. И здесь можно проследить явление того же порядка, что и в случае генерирующей поля изолированной костной ткани. В обоих случаях имеют место квазиспонтанные колебания гелей коллагена, порождающие акустические и электрические поля, которые дополнительно возбуждаются уколом во втором случае. Система коллаген-фибробласты in vitro будет в таком случае элементарной моделью матрично-клеточных морфогенетических отношений, когда запускаются механизмы клеточно-тканевых движений по программам волновых фронтов акустико-электромагнитных голограмм динамичной системы “клетки U внеклеточный матрикс” с жидкокристаллическими компонентами, способными помнить интерферирующие поля.

Теоретически информационная емкость голографических решеток даже в двумерном варианте при записи электромагнитных колебаний огромна, так как они несут восьмимерную информацию. Объем голог-рафической памяти в биосистеме (помимо мозга) может быть еще большим за счет записи в трехмерной жидкокристаллической среде так называемых мультиплексных голограмм, когда меняются отношения интенсивности опорного и объектного пучков и меняются углы между ними, что логично предположить в мобильной тканевой среде организма.

Расшифровка механизмов быстрой и безинерционной передачи больших массивов волновой информации в организме позволяет по иному взглянуть на проблемы онкологии. Действительно, трудно иначе объяснить известные эксперименты по индукции опухолей имплантированными в ткань шлифованными (отражающими волны) инородными материалами. Шероховатые инородные предметы вызывают опухоли в 12% случаев по сравнению с 49% зеркальных того же состава. В этом случае переродившиеся клетки, дающие клоны опухолевых, возникают в соединительно-тканной капсуле, окружающей инородное тело, или редко за пределами капсулы, но они никогда не обнаруживаются в монослое клеток, лежащих непосредственно на инородном теле. Для естественных эндогенных электромагнитных и акустических полей организма, отражающие их инородные тела являются шумовыми помехами в передаче волновой информации по голографическим и солитонным механизмам.

Как один из путей нового понимания генома нами было начато изучение некоторых трудно интерпретируемых феноменов жизненных форм. К числу таких необычных и непонятных (“аномальных”) явлений относятся эффекты следовой памяти генетического материала, обнаруженные нами и независимо группой Роберта Пекоры (США). Сюда же относится феномен так называемого фантомного листового эффекта, подтвержденного во многих лабораториях, в том числе и нами. Такую память генома можно рассматривать как один из видов генетической полевой памяти биосистем на молекулярно-ткане-органном уровне. Она реализуется одновременно как ассоциативно-голографическая и как память последействия ДНК и дает иные версии работы хромосом, дополняющие уже известные механизмы и переводящие проблему биологического морфогенеза в иные гносеологические планы. Эта проблема нами исследована одновременно в теоретико-биологическом, физико-мате-матическом и экспериментальном планах [8,25,27,37]. В связи с этим представляется, что существует геносемиотический сектор работы хромосомного континуума, в котором происходит дуалистическое расщепление смысловых рядов ДНК на уровни вещества (реплики РНК и белков, знаковые топологии хромосом) и поля (знаковые акустика и электромагнитные излучения генома). Исходя из этого, кодирующую иерархию хромосомного аппарата эукариот можно представить следующим образом.

Вещество: хромосомная ДНК как кодирующая структура, в которой триплетный генетический код выполняет первичные простейшие гено-знаковые функции синтеза иРНК и белков (1-й уровень). Хромосомная ДНК, включающая спейсерные и интронные зоны как многомерная структура знаковых фрактальных топологических форм жидкого крис-талла, частным случаем которых выступают голографические решетки полиядерного когерентного континуума генома (2-й уровень). Квази-“речевые” фракталы полинуклеотидных ДНК-РНК-последовательностей, более длинных чем триплеты кодонов и белковых генов и кодирующих на “словесно”-образном уровне (3-й, 4-й… n-й уровни).

Поле: отчужденные от генома в форме волновых знаковых построений “идеальные” или “смысловые” (образные) ряды, субъектом генерации и “понимания” которых выступает геном как солитонноголо-графический биокомпьютер с квази-”речевыми” атрибутами, и соответственно, квазисознанием. Назначение волновых и “речевых” команд заключается в логической квази-сознательной разметке потенциальной биосистемы, т. е. в синтезе ее полевого относительно устойчивого и вместе с тем динамичного “автопортрета” — волновой физической матрицы для правильного распределения вещества организма в его собственном пространствевремени. В этом плане логично рассмотреть:

а) информационные отношения между системой внеклеточных матриксов, цитоскелетом, белок-синтезирующим аппаратом и хромосомами с новых позиций, учитывающих собственные экспериментальные данные об изоморфных волновых состояниях этих биоструктур;

б) вклад эндогенных физических полей в биоморфогенез;

в) роль эндогенных физических полей в эмбриогенезе биосистем с точки зрения солитоники и голографии; высказана идея изоморфно-гомоморфных отображений на уровне полевых функций генома с его способностью к солитонным возбуждениям и транспорту их по “водному” клеточно-межклеточному континууму.

В рамках проведенных математических экспериментов обнару-жилась способность компьютерных математических моделей солитонов Инглендера-Салерно-Маслова на ДНК запоминать последовательности нуклеотидов, отображая их в динамике собственного поведения во времени. При этом обозначилась и очевидная обратная задача — если солитоны осуществляют “запоминание” структур ДНК в своих амплитудно-траекторных модуляциях, то естественно считать практически возможной генерацию этой информации за пределы ДНК, что коррелирует с нашими экспериментами и теорией по дистантной передаче волновых морфогенетических сигналов [25]. В физическом и семиотическом планах это может и должно найти отображение в форме ретрансляции солитонами последовательностей нуклеотидов (на уровне крупных блоков) в адекватной читаемой, в том числе и человеком, форме.

МАТЕМАТИЧЕСКОЕ МОДЕЛИРОВАНИЕ   СОЛИТОНОВ НА ДНК

Марио Салерно первым начал компьютерное экспериментирование с солитонами на ДНК не только как с формальными математическими структурами, он попытался связать их поведение в одномерном прост-ранстве полинуклеотидов с их биогенетическими, а точнее, с эпиге-нетическими функциями. При этом он развил первую модель солитонов на ДНК, предложенную Инглендером и соавторами. Эта модель и в последующем ее более детальные формы, включая нашу (см. ниже), представлена в понятиях механических систем как цепочка осцилляторов (оснований ДНК), связанных упругими нелинейными сахаро-фосфатными связями. Вслед за Салерно основное внимание мы уделили реально существующим известным последовательностям ДНК и влиянию их на характер поведения солитонов. На первом этапе мы повторили его эксперименты, но на существенно более длинных отрезках ДНК. Действительно, солитонные возбуждения типа кинков чувствительны к месту своей инициации, и продвижение их вдоль одной из цепочек ДНК, когда они раскрыты вследствие тепловых флуктуаций, сопровождается специфической модуляцией траектории кинков во времени. Такие солитоны являются структурами, излучающими электромагнитное и акустическое поле, их внутренняя колебательная структура способна отобразить и ретранслировать тексты и иные знаковые структуры ДНК во внутри- и внеклеточное пространство, по крайней мере на уровне крупных блоков последовательностей. В качестве примера можно привести поведение кинка на фрагменте ДНК длиной 1020 пар оснований из вируса саркомы птиц.

C-район ДНК (1 Волновой генетический код1020 нуклеотид) на 3’-конце вируса саркомы птиц. Содержит несколько “семантически” определенных участков, таких, как полипептид-кодирующий участок (между 558 и 675 нуклеотидами); PolA (936) — 3’-конец вирусной РНК, сайт поли-аденилирования; 916 нуклеотид — 5’-конец вирусной РНК (“capping site”); Red-участок (917 — 936) — короткий концевой повтор вирусного генома; Pro — вероятный компонент промотора транскрипции (между 870 и 900); палиндром-”шпилька” (870 — 912).

На рис.1 и рис. 2 кинки имеют форму пиков “горных гряд”, а не ступенек, поскольку взята производная от функции уравнения синус-Гордона. Здесь горизонтальная ось — последовательность ДНК, верти-кальная — амплитуда солитона. Ось на зрителя — время. Видно, как при изменении места инициации солитона на определенных последо-вательностях полинуклеотида заметно меняется динамика этой уеди-ненной волны в форме ее колебательных движений вдоль цепочки ДНК.

Исследуемый район молекулы богат функционально (и семантически) биологически значимыми участками, и мы вправе ожидать, что они, эти участки, будут изменять, модулировать, то есть вводить ДНК “текстовую” информацию в солитонную волну как в переносчик генетических сообщений. Такая модуляция колебательной структуры солитонов отчетливо наблюдается на приведенных графиках. Можно полагать, что спектральный состав частот колебаний солитонов является одним из механизмов преобразования текстовых структур ДНК и РНК в волновую форму и средством передачи генетических и иных сообщений в одномерном пространстве вдоль цепочек полинуклеотидов и (или) в трехмерном измерении генома как отдельной клетки, так и тканевого континуума биосистемы.

Волновой генетический код

400-ый

Рис.1

Влияние нуклеотидной последовательности ДНК на динамику конфор-мационного возмущения уединенной (солитоноподобной ) волны. Последо-вательность нуклеотидов — вирус саркомы птиц (первые 600 пар оснований). Центр возмущения — 400-ый нуклеотид.

Волновой генетический код

450-ый

Рис.2

То же, что на рис.1, но центр возмущения цепочки ДНК на 450-ом нуклеотиде.

Так работает компьютерная модель динамики солитонов, в определенной мере развитая Салерно после ее выдвижения Инглендером. Салерно дал формализм, описывающий вращательные колебания нуклеотидов молекулы ДНК, для того чтобы объяснить экспериментальные данные по водородно-тритиевому обмену в ДНК. Согласно этой модели по Инглендеру, в цепи ДНК могут возникать (под воздействием теплового шума) и распространяться открытые состояния (“плавление” двойной спи-рали ДНК на коротких участках, обогащенных АТ-парами ) в виде локализованных дислокаций ( уединенных волн). Марио Салерно, про- должая работу Инглендера, в упрощенном варианте выявил влияние последовательности нуклеотидов на нелинейную динамику вращательных колебаний нуклеотидов на однотяжных участках ДНК, образующих такие открытые («open state») области. Позднее Якушевич, Федянин, Хомма и др. рассмотрели различные обобщения модели Инглендера, с оценкой особенностей строения ДНК, учитывая обрыв водородной связи при открытии оснований, парность цепи ДНК и другие степени свободы, отличные от вращательных. Однако, в указанных работах недостаточно сказано о причинах возникновения дислокаций в ДНК. Мы предлагаем возможный механизм этого процесса в ДНК, альтернативный гипотезе Инглендера о воздействии теплового шума как причины раскрытия пар оснований. Мы считаем, что дислокации на ДНК могут возникать при изменении периода спирали ДНК (основная часть идеи принадлежит М.Ю.Маслову).

В нашей модели нуклеотиды ДНК рассматриваются как осцилляторы, подвешенные на невесомом нерастяжимом стержне; сахаро-фосфатная связь между соседними нуклеотидами в цепи моделируется линейными пружинами; спирализация вдоль цепи не учитывается; водородные связи между комплементарными основаниями моделируется “гравитационным” потенциалом. Гамильтониан по М. Салерно выглядит следующим образом:Волновой генетический код (1)

где: Волновой генетический код— углы вращений нуклеотидов в разных цепях, Волновой генетический код— константы упругости вдоль цепей, Волновой генетический код— число пар в цепи, Волновой генетический код— момент инерции оснований, Волновой генетический код— константа упругости водородных связей между комплементарными основаниями.

Коэффициенты Волновой генетический кодв уравнении (1) определяются в соответствии с правилом: Волновой генетический кодв случае АТ и ТА пар, Волновой генетический кодв случае ГЦ и ЦГ пар; Волновой генетический код— параметр, определенный Федяниным и Якушевич и полученный на основе модели синус-Гордона и экспериментальных данных. Далее для упрощения модели считается, что Волновой генетический код

Уравнения движения для разности Волновой генетический код, полученные из (1), имеют по М. Салерно вид:

Волновой генетический код(2)

где произведена замена Волновой генетический код.

В случае Волновой генетический код, в системе (2) можно перейти к безразмерному дифференциальному уравнению синус-Гордона:

Волновой генетический код, (3)

”непрерывный аналог” системы (2). Это уравнение имеет солитонные решения, в частности, односолитонное решение, или кинк, соответствует дислокации в цепи.

Основным предположением моделей Инглендера-Салерно является то, что взаимодействие между комплементарными основаниями описывается потенциалом Волновой генетический код(4), в котором не учитывается обрыв водородной связи.

В нашей работе рассматривается следующий потенциал :

Волновой генетический код

Кроме того, учитывается вязкость водной среды (в воде вязкость Волновой генетический код~ 1).

Рассматриваются также факторы, приводящие к спирализации ДНК, при этом они считаются внешними силами, задаваемыми потенциалом

Волновой генетический код

где Волновой генетический код— период спирали.

Уравнения (2) с потенциалом Волновой генетический коди с учетом вязкости принимают вид:

Волновой генетический код(5)

Известно, что период спирали ДНК меняется в зависимости от влажности. В частности, для кристаллической ДНК Волновой генетический код, а в водной среде Волновой генетический код— в пределах от 10. 3 до 10. 6. Именно этим фактором обусловлено явление суперспирализации. При изменении шага спирали в цепи ДНК (с фиксированными или замкнутыми концами) возникает напряжение, связанное с недостатком (избытком) количества витков спирали до релаксированного состояния. Если Волновой генетический код, то при переходе из сухого в увлажненное состояние для цепи длиной в 300 пар оснований возникнет избыток в Волновой генетический кодвитка.

В нашей работе на основе результатов численного моделирования, представленных ниже, выдвигается следующая гипотеза: изменение шага спирали может привести не только к суперспирализации, но и к локальному распариванию цепи ДНК. Кроме того, при суперспирализации напряжение в цепи снимается не полностью, поэтому локальное распаривание, вероятно, может происходить и одновременно с суперспирализацией.

Система (5) численно интегрировалась в интервале Волновой генетический кодс шагом Волновой генетический код. Начальные условия следующие:

Волновой генетический кодВолновой генетический кодВолновой генетический код

Период спирали в системе (5)Волновой генетический код длина poly(A)-цепи — 300 пар оснований. То есть параметры периода спирали в начальных условиях и в системе (5) различны. Таким образом смоделирован перенос ДНК из кристаллического состояния в увлажненное.

Граничные условия следующие (назовем их “квазициклическими”):

Волновой генетический код

Особенностью данной модели является то, что при переходе из состояния с периодом в 10 пар в состояние с периодом в 10, 5 пар почти вся цепь оказывается денатурированной (“расплавленной”). Приведенные ниже результаты описывают процесс ренатурации такой цепи с возникновением дислокаций.

В этих экспериментах варьировались параметры: 1) диссипация Волновой генетический код2) отношение параметров упругости Волновой генетический код3) угол обрыва водородных связей Волновой генетический код.

На рис. 3 и 4 представлены результаты численного интегрирования системы (5). Показана не сама функция Волновой генетический код, а разница Волновой генетический код, поскольку область изменения функции Волновой генетический код(приблизительно от Волновой генетический коддо Волновой генетический код) велика по сравнению с характерными изменениями в системе (приблизительно от 0 до 9). Горизонтальная часть графиков соответствует нераспаренному участку цепи с периодом спирали Волновой генетический код. Наклонная часть графиков на рис. 3(a), 4(а) соответствует дислокации.

Можно сделать следующие выводы:

1) Способность к образованию дислокации в этой модели сильно зависит от Волновой генетический код. При Волновой генетический коддислокация возникла во всех рассмот-ренных случаях.

2) Способность к образованию дислокации также сильно зависит от параметраВолновой генетический код. Во всех случаях, когда параметр Волновой генетический кодвелик (Волновой генетический код

на рис. 1.а, 2.а ), дислокация возникла. В пользу этого утверждения также свидетельствует сравнение рис. 3(а) и 4(г).

Как показывают дополнительные расчеты, влияниеВолновой генетический кодна эффект проявляется в меньшей степени. Дислокация образуется или не образуется вне зависимости от значения Волновой генетический код(Волновой генетический код или Волновой генетический код). При больших значениях Волновой генетический коддислокация образуется медленнее, чем при меньших.

3) На рис. 3(а), 4(в,г) видно, что дислокация имеет кинкообразную форму.

Ширина дислокации зависит от параметров Волновой генетический код(чем больше Волновой генетический код, тем меньше ширина дислокации) и Волновой генетический код(чем больше Волновой генетический код, тем меньше ширина дислокации).

Развивая дальше модели солитонных возбуждений в ДНК (совместно с М.Ю.Масловым и др.) мы использовали условия, при которых цепочки ДНК моделируются набором ровибронных осцилляторов, подвешенных на невесомом нерастяжимом стержне; для простоты спирализация цепи не учитывается, а ровибронные степени свободы одной из цепочек считаются “замороженными”.

В этом случае гамильтониан для “активной” цепочки записывается в следующем виде:

H=H0+H1+H2

Волновой генетический код(1)

где: Волновой генетический код— число пар оснований в цепи; Волновой генетический код— гамильтониан, описывающий собственные осцилляции мономеров (Волновой генетический код — углы вращения нуклеотидов в цепочке,Волновой генетический код — момент инерции оснований); Волновой генетический код— гамильтониан , характеризующий нелинейно-периодическую связь между осцилляторами (Волновой генетический код— константа упругости цепочки, Волновой генетический код), Волновой генетический код— гамильтониан,

Волновой генетический код(а)

Волновой генетический код(б)

а)x0=200 б)x0=250

Рис.3

Волновой генетический кодв) Волновой генетический кодг)

в) x0=300 г) x0=350

Рис. 4

описывающий нелинейную связь между “активной” и “замороженной” (Волновой генетический код) цепочками ДНК (Волновой генетический код— константа упругости водородных связей между комплементарными основаниями, коэффициенты Волновой генетический кодв уравнении (1) определяются в соответствии с правилом: Волновой генетический кодв случае АТ и ТА пар, Волновой генетический кодв случае ГЦ и ЦГ пар; Волновой генетический код— параметр, полученный ранее (см. выше) и определяемый на основе модели синус-Гордона).

При малых Волновой генетический кодгамильтонианВолновой генетический код, что совпадает с соответствующей частью общего гамильтониана, использованного ранее (см. выше). В этом случае уравнения движения для Волновой генетический код, полученные из (1),

имеют вид:

Волновой генетический код(2)

где произведена замена Волновой генетический код.

В случае Волновой генетический кодв системе (2) можно перейти к безразмерному дифференциальному уравнению синус-Гордона:

Волновой генетический код, (3)

”непрерывный аналог” системы (2). Это уравнение имеет солитонные решения, в частности, односолитонное решение, или кинк, характеризующий динамику распространения дислокации в цепи.

В соответствии с (1) система нелинейных уравнений движения записывается следующим образом:

Волновой генетический код(4)

Как видим, системы (2) и (4) существенно различаются. Отметим, однако, что проведенное нами численное моделирование динамики систем (2) и (4) показало следующее: если в качестве начальных условий для численного интегрирования (2) выбрать односолитонное решение его “непрерывного аналога” (3) — кинк (см. выше), то обнаруживается принципиальное сходство в характере решений.

Однако, при задании начальных условий в следующем виде:

Волновой генетический код(5)

где Волновой генетический код— ”ступенчатая” функция с высотой ступени Волновой генетический коди углом наклона уступа A, выявилось различие динамики данных систем (срав. рис.1 и 2,3). Более точно, системы (2) и (4) численно интегрировались методом Рунге-Кутта четвертого порядка с начальными условиями, заданными в виде (7), в интервале Волновой генетический кодс шагом Волновой генетический код. Граничные условия — “квази-циклические”:

Волновой генетический код

Волновой генетический код(поли-A-последовательность). Параметр системы Волновой генетический код. Варьировался параметр A (угол наклона уступа функции Волновой генетический код).

Численное интегрирование системы (2) ( рис. 1) показало, что образуются две уединенных волны, движущихся справа налево по цепи с постоянной скоростью. Первая волна имеет форму квазикинка, а вторая волна имеет форму квазибризера, причем скорость первой волны превосходит таковую для второй. Обе волны за счет “квазициклических” граничных условий, доходя до левого конца, появляются на правом конце без изменения своей формы. Квазикинк, проходя по цепи маятников, изменяет координату каждого маятника на угол Волновой генетический код(маятник делает полный оборот). Поэтому, проходя по замкнутой цепи маятников К раз, он изменяет координату каждого маятника на угол Волновой генетический кодЭтим объясняется “уступообразная” форма графика на рис. 1.

На рис. 2 представлены результаты интегрирования системы (4) при тех же условиях. Из рисунка видно, что образуются те же две уединенных волны — квазикинк и квазибризер. Но принципиальное отличие от рассмотренного случая состоит в том, что квазикинк в самом начале движется с отрицательным ускорением, так что в результате его скорость оказывается меньше скорости квазибризера. Заметим, что исследования проводились на однородной поли-A-последовательности; так что изменение скорости квазикинка нельзя объяснить влиянием неоднородности цепочки. Этот эффект объясняется нелинейным взаимодействием между ее мономерами.

Рис. 3 иллюстрирует результаты интегрирования системы (4) при тех же условиях за исключением того, что A=2. В данном случае реализуется только квазикинк и его отрицательное ускорение в начале движения таково, что в результате он движется в направлении, противоположном первоначальному. При интегрировании системы (2) в аналогичных условиях также образуется только квазикинк. Его скорость не меняется по сравнению со случаем рис. 1.

Существенно, что при соответствующих условиях в системе типа ДНК или РНК могут возникнуть перевзбужденные ровибронные состояния. На квантовом языке это было бы адекватно перезаселению высоко лежащих квантовых уровней по сравнению с основным (реализации инверсной заселенности). В этом случае возникает заманчивая мысль, связанная с принципиальной возможностью создания биосолитонного лазера (БСЛ) на молекулах ДНК.

Однако, в теории динамики биополимеров хорошо известно, что конформационные движения реализуются по механизму ограниченной диффузии ввиду сильного влияния диссипативных сил со стороны микроокружения. По этой причине решение проблемы создания БСЛ на ДНК представляется весьма проблематичным, по крайней мере, для подтверждения идеи необходимо выполнение условий: Волновой генетический кодгде Волновой генетический коди Волновой генетический код— ширина и скорость солитона соответственно, Волновой генетический код— время диссипации. Положив Волновой генетический кодВолновой генетический код5 A и Волновой генетический код(скорость звука), имеем оценку Волновой генетический код. Отметим, что характерное время диссипации за счёт водных гидродинамических сил Волновой генетический кода время затухания, обусловливаемое процессами внутри самой молекулы Волновой генетический код(см., напр., Шайтан К.В. Биофизика. М.,1994. Т.39. С.949.; Чернавский и др. 1986. № 287. С. 21.).

Существует также и другая сложность в отношении самосогласования биосолитонов и волны электромагнитного переизлучения. Напомним, что математическое моделирование в данном случае проводилось на монотонной поли-A ДНК и поэтому оставалось неясным влияет ли гетерогенная естественная последовательность ДНК на динамику солитонного возбуждения в молекуле. Чтобы проверить это, как и ранее, был взят С-район ДНК на 3’-конце вируса саркомы птиц в качестве полигона для запуска солитонов на разных участках полимера. На этот раз вычисляли производную от функции с тем, чтобы нагляднее показать движения солитонов.

На рис.5,6 (см. ниже) хорошо видно, как при сдвиге области возбуждения солитонной волны от правой нижней части графика налево траектория волны претерпевает существенные изменения, т.е. “словесно-речевое” наполнение ДНК отображается в поведении солитона. Но главное здесь не только и не столько в этом. На этот раз характерно не качание волны около некоторого положения равновесия, а движение ее в левую часть цепочки после определенного временного интервала. В этом видится определенный биологический смысл. Солитон как потенциальный “субъект чтения” ДНК должен “просматривать” протяженные контекстные зоны, а не застревать на одних и тех же “словах”.

Волновой генетический кода)Волновой генетический код б)

Рис.5

а) Результаты численного моделирования динамики распространения возмущений в ДНК на основе системы (2) при значении параметра A=1.

б) То же, вид сверху.

Волновой генетический кода)

Волновой генетический кодб)

Рис.6

а) Результаты численного моделирования динамики распространения возмущений в ДНК на основе системы (4) при значении параметра A=1.

б) То же, вид сверху.

Волновой генетический кодa)

Волновой генетический кодб)

Рис.7

а) Результаты численного моделирования динамики распространения возмущений в ДНК на основе системы (4) при значении параметра A=2.

б) То же, вид сверху.

Волновой генетический код

200-ый

Рис.8

Солитонное возбуждение ДНК, но с учётом нелинейности ковалентных связей в сахаро-фосфатном остове ДНК. Последовательность нуклеотидов — вирус саркомы птиц (первые 600 пар оснований). Центр возмущения — 200-ый нуклеотид.

Волновой генетический код

400-ый

Рис.9

То же, что на рис. 8, но центр возмущения — 400-ый нуклеотид.

Волновой генетический код

500-ый

Рис.10

То же, что на рис. 9, но центр возмущения — 500-ый нуклеотид.

ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНЫЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВА  СОЛИТОНООБРАЗОВАНИЯ  НА ИНФОРМАЦИОННЫХ БИОПОЛИМЕРАХ “IN VITRO”

Способны ли молекулы ДНК и белков к солитонным возбуждениям, предсказанным в многочисленных теоретических моделях? Нами предприняты попытки фиксации нелинейных волн такого рода in vitro методом спектроскопии корреляции фотонов. Выявлены устойчивые эффекты, которые по ряду признаков соответствуют, в частности, процессу спонтанного солитонообразования в рамках явления возврата Ферми-Паста-Улама. [8,19,25,31,32]. Обнаружилось, что при переходе от разбавленного раствора ДНК к полуразбавленному можно зарегистрировать аномально долго затухающие акустические колебания гелевого континуума ДНК. Слабо затухающие колебания исчезают по мере перехода от полуразбавленного к разбавленному раствору и в результате уменьшения длины фрагментов ДНК. Эти данные подтверждают ранние работы для агарозы и коллагена, где впервые обнаружен феномен аномально слабой затухаемости плотностных колебаний биогелей. Аномальное поведение ДНК зарегистрировали после наших наблюдений и японские авторы методом прямой регистрации броуновской динамики флуоресцентно-меченой ДНК. Причем, в работе японцев выявились и другие необычные особенности нелинейной динамики ДНК, которые не укладываются в хорошо разработанные теоретические модели Цимма и Роуза, но которые хорошо соответствуют нашим наблюдениям и трактовке молекул ДНК как структур, резонирующих на особые внешние волновые регуляторные сигналы [25,6,7,15,16,29] (также см. ниже). Такая самоорганизация волновых процессов в ДНК может происходить и при таких физических условиях, когда существенную роль играют кооперативные процессы на уровне макромолекулярного континуума молекул ДНК, приближающегося к структуре хромосом. Чем более структура растворов ДНК отличается от архитектоники ДНК в хромосомах (в приводимых нами экспериментах это относительно короткие фрагменты полимера), тем менее существенны коллективные дальние (в масштабах макромолекулярных протяженностей полинуклеотида) взаимодействия между цепями ДНК, столь важные для эпигенетических функций генома. Ключевым звеном в данных экспериментах является четкая регистрация поведения ДНК in vitro, которое ранее зафиксировано Бреннером и Носсалом для агарозы и коллагена в аналогичных условиях. Это позволяет рассматривать нелинейную динамику такого рода для ДНК и других информационных биополимеров как проявление солитонных свойств в рамках явления возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ). Нелинейная динамика ДНК, ее гидродинамическое поведение и акустика чрезвычайно чувствительны к внешним физическим воздействиям in vitro — энзиматической рестрикции, разбавлению-концентрированию, нагреву-охлаждению, ультразвуковой обработке, слабым механическим воздействиям, облучению ИК-лазерным полем, излучением ФПУ-генератора с широкополосным электромагнитным спектром. Эти и аналогичные воздействия могут и должны в той или иной мере оказывать влияние на генетический аппарат в условиях in vivo, искажающее нормальные эпигенознаковые функции хромосом, что также подтверждается в наших экспериментах. Нелинейная динамика ДНК обнаруживает и другие “аномальные” свойства. Мы зафиксировали резкое различие коэффициентов диффузии для кольцевых и линеаризованных плазмидных ДНК [33], которое также не укладывается в циммовскую теорию поведения полимеров в водных растворах и в этом плане находит подтверждение в работах группы Роберта Пекоры (США) и упоминавшемся исследовании Матсумото с соавторами. Эти необычные свойства ДНК, вероятно, играют важную роль, например, для понимания механизмов управляемого “пилотирования” и точной “посадки” транспозонов ДНК (аналогов плазмид) в пределах жидкокристаллического сверхвязкого и сверхплотного континуума хромосом. Эта задача находится в области общей и нерешенной проблемы молекулярной биологии — проблемы самоорганизации внутриклеточных, межклеточных и межтканевых структур, их “взаимоузнаваний”. Ясно, что, зная волновые, гидродинамические и иные механизмы точного пилотирования таких немаловажных для человека транспозонов, как онкогены и обратнотранскриптазный геном вируса иммунодефицита человека, мы будем иметь возможность корректировать их в необходимом направлении, исключающем патогенез. Не менее существенным представляется факт обнаружения нелинейной динамики ДНК с признаками поведения солитонов по типу явления возврата ФПУ. Это также дает вклад в осознание принципов макромолекулярных и надмолекулярных взаимоузнаваний в организме по линии солитонно-резонансных дальних взаимодействий и делает более реалистичной попытку дать новую версию работы генома эукариот, обсуждавшуюся выше. Мы обнаружили и другие необычные проявления физических свойств ДНК — ее последействие или следовую память [25]. Этот феномен ставит проблему новых типов геномных функций. Возможно, это явление тесно связано с особой памятью генома высших биосистем, а также, вероятно, и с памятью коры головного мозга. Но если для ассоциативной корковой памяти и памяти генома растений нами и другими даны физико-математические модели в терминах и понятиях голографических и солитонных процессов, то память последействия ДНК — явление далеко не ясное и нуждающееся в более глубоком исследовании и осторожной трактовке. Этот эффект зарегистрирован нами при динамическом лазерном светорассеянии на препаратах высокоочищенных ядер из эритроцитов кур и на высокополимерной чистой ДНК из зобной железы теленка [25].По сути, аналогичное явление наблюдала группа Р.Пекоры (США) и назвала его “MED-effect” (Mimicing Effect of Dust), т. е. эффект, имитирующий пыль. Так же как и в наших работах, этот феномен обнаружен методом корреляционной лазерной спектроскопии на рестриктных фрагментах ДНК строго определенной длины. И в этом случае ДНК вела себя “аномальным”образом: зондирующие фотоны дифрагировали не только на полинуклеотидных цепях, но и на “посторонних частицах”, которых в препарате заведомо не было, что обеспечивалось специальным обеспыливанием. Этот никак не прокомментированный группой Р. Пекоры эффект сильно затруднил ей попытки объяснить поведение ДНК с позиций казалось бы хорошо разработанной теории Цимма и Роуза для динамики полимеров в водных растворах. И это еще раз было подтверждено в Японии Матсумото и др. прямым наблюдением “аномально” броунирующей флуоресцентно-меченой ДНК. Представляется, что в работе группы Пекоры cветорассеяние происходило не только на реальных фрагментах ДНК, но и на волновых следовых структурах ДНК, оставляемых броунирующими молекулами этого суперинформационного биополимера в духе теории физического вакуума, где постулируется идея генерации фантомных торсионных аксионно-кластерных эквивалентов физических тел.

Что касается “аномалий” ДНК, обнаруженных в работе японцев, то здесь может иметь место также и вклад внешних физических полей, корригирующих квазиспонтанную динамику ДНК, вклад, который никак не принимался в расчет цитируемыми авторами.

ЗАПИСЬ ИК-ЛАЗЕРНОГО СИГНАЛА  НА УРОВНЕ НЕЛИНЕЙНОЙ ДИНАМИКИ ДНК

Общая посылка данной части работы заключается в том, что хромосомный аппарат и его главная часть ДНК генерируют знаковые волновые структуры. Вместе с тем, геном способен на основе такого рода волновой памяти распознавать и корректировать пространственно-временную структуру биосистемы. Необходим простой и однозначный экспериментальный результат, который показал бы, что молекулы ДНК в принципе способны к памяти на внешнее электромагнитное поле. В качестве такового был выбран ИК-лазерный сигнал с учетом того, что ДНК in vivo оперирует таким излучением. Мы поставили несколько серий экспериментов для того, чтобы ввести in vitro такой искусственный лазерный сигнал в гель молекул ДНК с последующим анализом их нелинейной динамики как системы отображения ИК-лазерного воздействия на уровне явления возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ) [25]. Для введения такого рода сигнала в нелинейно-динамический континуум геля ДНК мы использовали импульсный режим работы ИК-лазера Ga-As с длиной волны 890 нм, частотой повторения импульсов 600 Гц со средней мощностью (минимум 0,8; максимум 3,1) Вт с временем однократной экспозиции 4 сек. Регистрацию воздействий лазера и подготовку образцов ДНК из эритроцитов кур вели в соответствии с [25], в частности, с использованием метода корреляционной лазерной спектроскопии. Анализ поведения временных автокорреляционных функций (АКФ) светорассеяния ДНК показал, что сигнал ИК-лазера запоминается биополимером в форме периодической стохастизации АКФ и носит долговременный и устойчивый характер. Периодические повторы стохастических АКФ допустимо трактовать как одну из форм явления возврата Ферми-Паста-Улама, сочетанного со свойственной этому явлению памятью. Замораживание ДНК геля в течение недели не влияет на приобретенную память на ИК-лазерный сигнал. После размораживания периодическая стохастизация АКФ данного препарата сохраняется, если поддерживать препарат в высокополимерной форме. Таким образом, удалось впервые осуществить запись внешнего искусственного импульсного ИК-лазерного воздействия на уровне нелинейной динамики ДНК, что может служить простейшей реалистической моделью эпигеноволновых процессов in vivo.

О ВОЗМОЖНОСТИ СОЗДАНИЯ ЛАЗЕРА НА ИНФОРМАЦИОННЫХ БИОМАКРОМОЛЕКУЛАХ [30]

Прошло несколько десятилетий после того, как лауреаты Нобелевской премии академики РАН А.Н.Прохоров, Н.Г.Басов (Россия) и Чарльз Таунс (США), высказали идею, а затем реализовали ее, о возможности создания квантовых генераторов. Сейчас трудно сказать, в какой области науки и техники они не применяются (от биологии и медицины до лазерного термоядерного синтеза). Последующие исследователи внесли свой крупный вклад в развитие этой проблемы.

В данной части работы ставится вопрос: можно ли in vitro создать лазер на информационных биомакромолекулах, прежде всего на ДНК, РНК и хромосомах? Вряд ли может идти речь о создании энергетически мощных лазеров на этих структурах. Вопрос звучит по-иному: какие новые знания мы можем получить о ДНК, РНК и хромосомах, создав такой лазер и исследуя характер его излучения? Можно думать, что это будут принципиально новые данные. Например, об их нелинейной динамике, в том числе солитонного типа, о ровибронных колебаниях, о модуляциях дисперсии оптического вращения и кругового дихроизма, переносе энергии в другие, ранее недоступные (в таком варианте методологии) слои информации. При этом динамические модификации лазерного пучка могут иметь cемантико-гено-биознаковый характер и поэтому будут обладать мощной биологической активностью.

Первые соображения по этому поводу были предложены нами ранее [25,30]. В том числе обсуждалась идея о создании лазерной системы на Фрёлиховских модах [3]. Сложность доказательства правильности всех этих мыслей состоит в том, что большинство генетических структур, содержащих в своем составе ароматические и гетероциклические кольца, “прозрачны” для характерного спектрального диапазона l @ 350-400нм. Трудность также и в том, что если использовать мощную оптическую накачку, то это, учитывая “хрупкость” биоструктур, неизбежно приведёт к их разрушению.

В настоящей главе для реализации некоторых из обсуждавшихся положений проведено исследование in vitro спектров двухфотонно-возбуждаемой люминесценции (ДВЛ) геле-жидкокристаллических препаратов нуклеогистона, являющегося суммарной фракцией хромосом, в которой преобладают гистоновые белки, и ДНК (стандартные высокополимерные препараты фирмы “Sigma”). Для существенного увеличечения интенсивности ДВЛ генетических структур нами предложен способ активации люминесценции за счет введения в состав исследуемых образцов активаторов (доноров) ДВЛ-определенных (близких по спектру оптического поглощения ДНК и нуклеогистону) органических молекул. Такие молекулы характеризуются большой интенсивностью спектров излучения, которые располагаются в области собственного оптического поглощения ДНК и нуклеогистона. В качестве активатора мы использовали кристаллический препарат димедрола, структура которого включает пару бензольных колец. Для димедрола это обеспечивает интенсивный спектр ДВЛ, имеющий вид широкой асимметричной полосы в диапазне 280 — 350нм.

Для фотонной накачки исследуемых препаратов мы применяли лазер на парах меди. Этот лазер работает в стандартном импульсно-периодическом режиме с частотой следования импульсов 10кГц, со средней мощностью Волновой генетический кодВт, пиковой мощностью 10Волновой генетический кодВт, длинами волн генерации l = 510,8нм и 578,2нм (зеленая и желтая линии), длительностью импульсов Волновой генетический коднс. Лазерное излучение направляли на исследуемый образец в виде сфокусированного пятна размером Волновой генетический кодмм. Применение такого лазера как инициатора ДВЛ оказалось весьма эффективным при изучении электронно-колебательных спектров белков, ДНК, нуклеогистона и их компонентов (пурины, пиримидины, аминокислоты [19,30]). Регистрирующая аппаратура включала: фильтр для выделения лазерных линий с l =510,8 и 578,2 нм, фильтр для выделения излучений люминесценции в УФ и фиолетовом диапазонах (с подавлением лазерного излучения), монохроматор (тип МДР-2) для сканирования спектра в широком интервале (от УФ до видимой области), двухкоординатный самописец для регистрации спектров, измеритель для контроля опорного сигнала и определения эффективности наблюдаемого сигнала. Для подавления тепловых шумов применяли строб-импульс длительностью 25-30нс, синхронизированный с импульсом возбуждения. Регистрацию вторичного импульса излучения проводили с ФЭУ-130. Исследования спектров ДВЛ геле-жидкокристаллического препарата ДНК в смеси с димедролом (ДНК-ДЛ) и нуклеогистона с димедролом (НГ-ДЛ) показали, что амплитуда ДВЛ спектра ДНК-ДЛ лишь на порядок меньше таковой спектра ДВЛ чистого димедрола. Это обеспечивает существенное увеличение интенсивности ДВЛ смеси ДНК-ДЛ по сравнению с чистым препаратом ДНК в форме жесткого геля [19]. На этом же спектре обнаруживается ряд дополнительных особенностей изучаемых смесей. Оказалось, что квантовый выход ДВЛ для смеси НГ-ДЛ ниже, чем для смеси ДНК-ДЛ. Другая характерная черта — разгорание или тушение ДВЛ во времени. Для НГ-ДЛ наблюдается нарастание ДВЛ во времени. Обратный эффект наблюдается в случае ДНК-ДЛ. Представляет интерес присутствие вибронной структуры в спектрах ДВЛ в виде отдельных перекрывающихся полос в области 310-370 нм, особенно для ДНК-ДЛ. Такая структура близка к ранее наблюдавшимся спектрам ДВЛ для нуклеозид-трифосфатов [19].

Механизм резкого увеличения квантового выхода ДВЛ нуклеогистона и ДНК при наличии донор-активатора (димедрола) может быть объяснен быстрой квазирезонансной передачей энергии от возбужденных молекул димедрола к исследуемым геноструктурам. Наблюдаемая при этом тонкая многополосчатая структура ДВЛ спектров коррелирует с характером вибронных полос для ряда ароматических и гетероциклических соединений, включая чистые нуклеозид-трифосфаты и ДНК [19]. Возникновение такого рода дискретизации спектров можно трактовать переходом электронов биомакромолекул с электронного терма S1 на возбужденные колебательные уровни основного состояния S0. В связи с этим может быть реализована инверсная заселенность на переходах Волновой генетический кодпри достаточном заселении терма Волновой генетический код.

Проведем оценки необходимой интенсивности Волновой генетический кодлазерного излучения для создания инверсии (суперфлуоресценции) в условиях проведенных опытов.

Условия инверсии записываются следующим образом:

Волновой генетический код, (1)

где Волновой генетический код— плотность рабочих молекул в состоянии Волновой генетический код, Волновой генетический код— плотность молекул в состоянии Волновой генетический код, Волновой генетический коди Волновой генетический код— соответствующие статистические веса квантовых уровней.

Плотность заселенности оценивается из соотношения

Волновой генетический код, (2)

где Волновой генетический кодВолновой генетический код— скорость заселения уровня Волновой генетический код, Волновой генетический код— скорость его распада за счет излучательного процесса и (или) безызлучательных процессов.

Для величины Волновой генетический кодимеем оценку:

Волновой генетический код(3)

где W и Волновой генетический код— энергия и длительность лазерного импульса, Волновой генетический код— эффективный объем среды, в котором реализуется двухфотонное поглощение (S — площадь поперечного сечения сфокусированного светового пучка, падающего на исследуемый образец,Волновой генетический код— эффективная длина проникновения излучения в образец),Волновой генетический код— плотность биомакромолекул (ДНК или нуклеогистона).

С учетом соотношений (1) — (3) условие для cоздания инверсной заселённости суперфлуоресценции записывается в виде

Волновой генетический код.

Используя характерные данные

Волновой генетический кодВолновой генетический код(дляВолновой генетический коднм) = Волновой генетический кодДж,

t @ 10нс,Волновой генетический код,Волновой генетический код Волновой генетический код,

получаем оценку Волновой генетический код,

что близко к использованным значениям интенсивности в наших экспериментах.

Проведенные экспериментальные исследования и их теоретические оценки дают основание достаточно уверенно предполагать, что при используемых режимах двухфотонного возбуждения с использованием активатора-димедрола в геноструктурах in vitro реализуется усиление люминесценции, т.е. излучение ДНК и нуклеогистона носит характер суперфлуоресценции.

Не исключено, что в биосистеме роль димедролоподобных веществ в качестве активаторов могут выполнять эндогенные соединения, прямо или косвенно взаимодействующие с ДНК и хромосомами (стероидные гормоны, углеводы, нуклеозид -моно, -ди и -трифосфаты, некоторые витамины (например, рибофлавин), ароматические и гетероциклические аминокислоты, катехол- и индолалкиламины, некоторые антибиотики, наркотические вещества (например, эндогенные морфины — метаболиты этанола и пептиды-эндорфины), алкалоиды, токсины, ко-факторы ферментов, гем-содержащие белки и другие многочисленные органические соединения, содержащие бензольные и гетероциклические компоненты.

Неясны условия реализации инверсной электронной заселенности геноструктур in vivo, близкие тем, которые использовались нами в режимах ДВЛ. Такие условия могут создаваться в биосистемах, например, за счет фотон-фононных взаимодействий в ДНК в рамках теории Дике.

Однако, это относится к чисто физическим механизмам. Что касается физико-биохимических процессов, приводящих к лазерной накачке ДНК и хромосом in vivo, то в качестве таковых можно предсказать наличие в биосистемах мощных АТФ-азных систем, поставляющих энергию для перевода генетических структур в биокогерентные состояния (аналогичные тем, что как частный случай изложены в настоящей главе).

ТЕОРЕТИЧЕСКОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ   ВОЗМОЖНОСТИ СОЗДАНИЯ БИОЛАЗЕРА  НА ФРЕЛИХОВКИХ МОДАХ [3]

В данной главе обсуждается и аналитически рассматривается возможность создания перевозбужденного состояния основной (выделен-ной) коллективной Фрелиховской моды за счет когерентного резо-нансного взаимодействия электромагнитного (амплитудно-модулиро-ванного) излучения с Фрелиховским осциллятором. В рамках по-нятий лазерной физики речь идет о создании инверсной заселенности между квантовыми уровнями выделенной колебательной моды и, в итоге, о реализации “in vitro-in vivo” суперфлуоресценции и лазерной генерации с использованием в качестве рабочих тел молекул ДНК, РНК, белков, а также таких надмолекулярных структур, как рибосомы, полирибосомы и хромосомы.

Подчеркнем, что в отличие от Фрелиховского подхода, в котором подразумевается квазинеравновесное состояние (колебательная температура выделенной моды превосходит таковую “тепловой бани” Tvib>Teq>0, т.е. колебания квазиравновесны), в данной работе оценены условия, при которых система рассматриваемых биосубстратов инвертирована (Tvib<0), что прямо связано с созданием инверсной населенности.

Итак, Фрелиховская мода моделируется двухуровневой квантовой системой (уровень 1 — основное состояние, 2 — верхнее), возбуждаемой резонансным амплитудно-модулированным электрическим полем

E ( t) =E og(t)сosw t , (1)

где E o — амплитуда напряженности поля, g(t) — модуляционный фактор, w =w 21 (w 21 — частота перехода 2® 1).

Процесс возбуждения колебаний моды описывается уравнением Больцмана для матрицы плотности:

Волновой генетический кодВолновой генетический код, (2)

где оператор гамильтона в дипольном приближении имеет вид: Волновой генетический код

где Ho=Волновой генетический кодw 21Волновой генетический код — гамильтониан изолированной двухуровневой системы, оператору Волновой генетический кодсоответствует матрица с элементами Волновой генетический код11=Волновой генетический код12=Волновой генетический код21=0, Волновой генетический код22=1, Волновой генетический код— оператор прекции индуцированного дипольного момента осциллятора на направление поля, Волновой генетический кодВолновой генетический код— равновесная матрица плотности,Волновой генетический код— феноменологически введенное время релаксации (для диагональных элементов Волновой генетический код=T1, для недиагональных — T2).

Уравнению Больцмана (2) эквивалентна следующая система уравнений для элементов матрицы плотности (Волновой генетический кодik; i,k=1,2):

iВолновой генетический код(Волновой генетический код11+(Волновой генетический код11-1)/T1)= E(t)(Волновой генетический код21Волновой генетический код12 — Волновой генетический код12Волновой генетический код21),

iВолновой генетический код(Волновой генетический код12+Волновой генетический код12/T2)= — Волновой генетический кодВолновой генетический код21Волновой генетический код12- E(t)Волновой генетический код12(Волновой генетический код22 — Волновой генетический код11) , (3)

iВолновой генетический код(Волновой генетический код21+Волновой генетический код21/T2)= +Волновой генетический кодВолновой генетический код21Волновой генетический код21+E(t)Волновой генетический код21(Волновой генетический код22 — Волновой генетический код11)

с учетом уровня нормировки

Волновой генетический код22+Волновой генетический код11=1 (4)

Нетрудно показать, что система (3) может сводиться к уравнению (при выкладках вторыми гармониками ~ exp(2iВолновой генетический код21t) пренебрегалось): Волновой генетический код22+Волновой генетический кодВолновой генетический код22+Волновой генетический кодВолновой генетический кодВолновой генетический код

Волновой генетический код22 (0) = Волновой генетический код22 = 0, (5)

где Волновой генетический код=EoВолновой генетический код21/Волновой генетический код — частота Раби. Заметим, что амплитудная модуляция поля приводит не только к модуляциям частоы Раби, но и к модуляции “коэффициента трения” осциллятора.

Ниже рассматривается случай T1=T2=T. Можно показать, что уравнение (5) допускает точное решение для произвольной функции g(t):

Волновой генетический код(6)

G(t)=Волновой генетический код

Волновой генетический кодВолновой генетический код(t’)dt’ (7)

Рассмотрим случай периодической модуляции амплитуды напряженности поля

g(t)=cosВолновой генетический кодt . (8)

Если период модуляции TВолновой генетический код=2Волновой генетический код/Волновой генетический код короче времени релаксации (TВолновой генетический код<< дает:

Волновой генетический код22>=1/2Волновой генетический кодВолновой генетический кодВолновой генетический код (9)

и, соответственно, (4):

Волновой генетический код11>=1/2Волновой генетический код,Волновой генетический код

где Волновой генетический кодВолновой генетический код— функция Бесселя нулевого порядка, так что для разности населенностей уровней 2 и 1 имеем

Волновой генетический кодВолновой генетический кодВолновой генетический код=Волновой генетический кодВолновой генетический код. (10)

Из (10) четко следует, что в диапазонах параметра Волновой генетический код, где k=1,2,.. и Волновой генетический код— корни функции Бесселя, вероятность заселения уровня 2 превосходит таковую для уровня 1. Другими словами, мы имеем перевозбужденное инвертированное состояние осциллятора, что является необходимым условием для создания условий лазерной генерации (Волновой генетический код). Ситуация здесь аналогична процессу раскачивания маятника с пульсирующей точкой подвеса (маятник Капицы, классическое рассмотрение).

Для больших времен, t>>T, функция G(t), входящая в соотношение (6), имеет вид:

G(t)=P(t)cosВолновой генетический код+ Q(t)sinВолновой генетический код,

P(t)=Волновой генетический код Волновой генетический код

Q(t)=2Волновой генетический код, (11)

где J — функция Бесселя соответствующего порядка.

Из (11) следует важный вывод: когерентный механизм взаимодействия Фрелиховских мод с резонансным амплитудно-модулированным полем обусловливает незатухающие колебания диагональных элементов матрицы плотности для времен t, превосходящих времена релаксации системы, причем частоты пульсаций кратны частоте амплитудной модуляции Волновой генетический код.

Усредняя (11) за период TВолновой генетический код, получаем

= Волновой генетический код, (12)

где x=Волновой генетический код— функции Бесселя мнимого порядка (i — мнимая единица). В частном случае, когда период модуляции TВолновой генетический кодВолновой генетический кодкороче времени релаксации T, x <<1,

Волновой генетический код>=1/2Волновой генетический код, Волновой генетический код>=1/2Волновой генетический код, (13)

так что

Волновой генетический код> — Волновой генетический код>= — Волновой генетический код. (14)

В данном случае эффект инверсии не реализуется.

Рассмотрим случай, когда закон модуляции задается соотношением

g(t)=1+Волновой генетический код. (15)

По аналогии с предыдущим для функции G(t), входящей в соотношение (6), можно получить (TВолновой генетический код.

G(t)=Волновой генетический код. (16)

Из (16) видно, что спектр пульсаций диагональных матричных элементов Волновой генетический коди Волновой генетический кодвключает, кроме частоты Раби, “стоксовые” и “антистоксовые” комбинационные частоты Волновой генетический кодВолновой генетический код. Допустим для определенных n выполнено условие Волновой генетический код, т.е.

Волновой генетический код(17)

тогда, как следует из (16), постоянная составляющая для вероятностей Волновой генетический коди Волновой генетический кодсдвигается. Динамическому состоянию равновесия при этом соответствуют величины:

Волновой генетический код>=1/2Волновой генетический код, Волновой генетический код>=1/2Волновой генетический код, (18)

так что Волновой генетический код

Эффект инверсии (Волновой генетический код реализуется при условии

Волновой генетический код. (19)

Если параметр глубины модуляции Волновой генетический кодлежит в диапазонах, где значения функции Бесселя Волновой генетический кодотрицательны, то реализуется режим перевозбуждения системы (информационных биомакромолекул и надмолекулярных структур).

Таким образом, высказана идея принципиальной возможности создания биолазеров на Фрелиховских модах in vitro, а также инициации таких процессов в живой клетке в дополнение (или коррекции) к известным естественным лазероподобным процессам в биосистемах. Показано, что в определенных условиях — в случае когерентного (резо-нансного) взаимодействия амплитудно-модулированного внешнего электромагнитного излучения с Фрелиховской модой — система информационных биоструктур может существовать в перевозбужденном состоянии, что является необходимой предпосылкой для создания знаконесущих биолазеров.

Необходимо отметить,что описанный выше механизм формирования биолазеров на основе молекул ДНК позволяет подойти к попытке реализации еще одной фундаментальной гипотезы Фрелиха о возможности перекачки энергии kТ внутриклеточной жидкости в энергию электрических колебаний в молекуле ДНК. В соответствии с этой гипотезой стохастические тепловые колебания kТ раствора могут резонансно взаимодействовать (в определенном интервале частот) с колебательными модами молекулы ДНК, и благодаря тому, что как молекула ДНК, так и молекулы белков представляют собой распределенные нелинейные колебательные структуры, часть энергии может группироваться в низкочастотных модах этих молекул. Иными словами, молекула ДНК в растворе может частично преобразовывать энергию колебаний kТ в энергию собственных мод. Заметим, что даже в рамках предложенного квазили-нейного подхода проблема перекачки тепловой энергии раствора может быть сведена к механизму затухания квантового осциллятора, который был предложен А.Пиппардом. C учетом этого в уравнение Шредингера вводится комплексный потенциал, интерпретирующий передачу энергии осциллятора большому числу мод расширяющегося сферического резонатора. Если размеры этого резонатора конечны, как в случае с живой клеткой, то возникнет резонансный обмен энергии между модами kТ раствора и электрическими модами молекулы ДНК. Эти рассуждения также говорят в пользу того, что и в водно-жидкокристаллическом электролите клеточно-тканевого пространства биосистемы генетические молекулы могут функционировать как биолазеры.

Надо указать на существенное обстоятельство относительно принципиальной возможности реализации возбуждения Фрелиховских мод “in vitro” по биохимическому пути, а именно за счет энергии гидролиза АТФ и других нуклеозид-трифосфатов, а также за счет других макроэргических соединений живой клетки. В данном случае мы будем искусственно повторять то, что эволюционно и (или) иным путем дано биосистемам как основная информационная и, может быть, энергетическая фигура. Эта часть наших исследований ставит определенные нравственные и этические проблемы применения биолазеров.

АНТЕННАЯ МОДЕЛЬ ФИЗИКО-МАТЕМАТИЧЕСКИЙ ФОРМАЛИЗМ [16]

Как уже неоднократно отмечалось, функционирование ряда биологических макромолекул (в частности, ферментов) и других биологических соединений во многом определяется процессами, происходящими в активных центрах, окруженных биополимерными цепочками, имеющими знаковую топологию. Исходя из такого представления о структуре информационных биомакромолекул, естественно предположить, что их взаимодействие с физическими полями внешних по отношению к биосистеме и внутренних (организменных) излучений приводит к возбуждению дипольно-активных колебаний мономеров, формирующих указанную цепочку, а те, в свою очередь, индуцируют колебания в активном центре. Иными словами, такая система будет работать как своеобразная антенна. Эти возбужденные колебания способны привести к переходу биомакромолекулы в другое конформационное (топологическое, знаковое) состояние.

Подобная концепция в принципиальном плане адекватна целому ряду функционально высокозначимых биомакромолекул, например, хлорофилла, гемоглобина, миоглобина и т. д. Эти макромолекулы объединяются двумя структурными качествами: 1) в их геометрическом центре расположен ион (в случае хлорофилла — ион магния, в случае гемоглобина — ион железа); 2) около иона симметрично расположены 4 пиррольных кольца (псевдоплоская структура).

Другими типами биополимеров, соответствующих антенной модели, могут быть cравнительно простые циклы типа валиномицина (переносчик ионов калия) и сложные надмолекулярные структуры хромосом, ДНК которых содержит высокоорганизованные ассоциаты таких металлов, как магний, кальций, никель, кобальт, медь, железо, цинк и др. При этом роль их неясна и сводится исследователями, в основном, к нейтрализации ОН-групп остатков фосфорной кислоты полинуклеотида. Представляется, что функции металлов в ДНК и РНК существенно более широкие и реализуются по линии знакового и (или) энергетического взаимодействия с эндогенными и экзогенными по отношению к биосистеме физическими полями. То же относится и к белкам, не содержащим порфириновый центр, но специфическим образом связывающим металлы. Например, таковыми можно считать сайт-специфические белки с доменами типа “цинковых пальцев”, участвующими в регуляции генов, подчас очень далеко отстоящих от этих управляющих белков. Атомы металлов ДНК и белков могут резонансно взаимодействовать по электромагнитным каналам в рамках понятий антенной модели. Еще раз обозначим понятие антенной модели.

Внешняя энергия (в частности, связанная с резонансным взаимодействием крайне высокочастотных электромагнитных излучений с белками) поступает на периферию, т. е. на ансамбль субъединиц (не обязательно идентичных по структуре). В результате активной “беседы”, предопределенной биохимическими связями, между периферийными акцепторами (получившими закодированную энергию) и центром-ассоциатом (в данном случае ионом металла гемсодержащих белков), последний получает энергию (информацию), что и вызывает биологическое действие. Степень реакционной способности биомакромолекул существенно зависит от уровня возбуждения центральных субъединиц. Рассмотрим в деталях потенциальные механизмы волновых взаимодействий физических полей и активных центров информационных биомакромолекул в рамках предлагаемой нами антенной модели.

В качестве простейшей модели для иллюстрации антенного эффекта рассмотрим двумерную замкнутую (циклическую) цепочку мономеров. В центре цикла расположен активный центр, связанный с мономерами цепочки диполь-дипольным взаимодействием.

Обозначим координатные смещения мономеров через Волновой генетический код, а смещение активного центра через Волновой генетический код. Для потенциальной функции имеем:

Волновой генетический код(1)

Первые два члена в (1) соответствуют колебаниям мономеров (второй член учитывает ангармонизм); последние два члена отвечают за связи между мономерами, Остальные члены отвечают за связи между мономерами и активным центром.

Уравнения движения запишем в виде:

Волновой генетический код(2)

где Волновой генетический код— внешняя монохроматическая сила, действующая только на мономеры, Волновой генетический код— коэффициент затухания, введенный феноменологически (простоты ради принят одинаковым и для мономеров, и для активного центра).

С учетом (1), система уравнений (2) приобретает вид:

Волновой генетический код(3)

Волновой генетический код(4)

Введем общую координату для ансамбля мономеров

Волновой генетический код. (5)

тогда система уравнений (4) в линейном приближении приобретает вид:

Волновой генетический код(6)

где:

Волновой генетический кодВолновой генетический код— число мономеров.

С учетом (5) имеем Волновой генетический код(7.1)

Волновой генетический код(7.2)

Из (7.2) следует Волновой генетический код(8)

Подстановка (8) в (7.1) дает

Волновой генетический код.

(9)

Соответствующее характеристическое уравнение имеет вид (после подстановки Волновой генетический кодв однородное уравнение):

Волновой генетический код(10)

Обозначив Волновой генетический кодимеем

Волновой генетический код

так что

Волновой генетический код(11)

В дальнейшем предполагается выполнение неравенств:

Волновой генетический код(12)

Первое условие соответствует случаю слабой связи между мономерами и активным центром, второе — малому затуханию мономерных осцилляторов.

Для собственных значений имеем

Волновой генетический код, (13)

где введены коллективные частоты:

Волновой генетический код(14)

Нас интересуют вынужденные колебания (внешняя сила Волновой генетический код):

Волновой генетический код. (15)

Подстановка (15) в (9) и приравнивание соответствующих коэффициентов при Волновой генетический коди Волновой генетический коддают систему алгебраических уравнений:

Волновой генетический код

где:

Волновой генетический код

В результате получаем Волновой генетический код

где Волновой генетический код

После несложных, но громоздких преобразований для вынужденных колебаний активного центра получаем:

Волновой генетический код. (16)

Из (16) видно, что наибольшая амплитуда вынужденных колебаний активного центра достигается в условиях коллективного резонанса: либо Волновой генетический код, либо Волновой генетический код.

В любом из этих случаев для амплитуды вынужденных колебаний имеем:

Волновой генетический код(17)

Из (17) следует, что наибольший эффект резонансной раскачки активного центра достигается при большем числе периферийных субъединиц “антенны”, при более высоком значении коэффициента связи активного центра с мономерами, при наименьшем коэффициенте затухания и при наименьшем дисбалансе коллективных мод.

Нетрудно определить и “хореографию” (динамику вынужденных колебаний) отдельных мономерных единиц. В соответствии с (6) уравнение для k -го мономера запишем в виде:

Волновой генетический код(18)

Вводя коллективные координаты

Волновой генетический код

и применяя метод линейной алгебры, получаем для вынужденных колебаний мономеров:

Волновой генетический код,

(19)

где:

Волновой генетический код

Волновой генетический код— определяется из (16)

Таким образом, в рамках антенной модели наибольший эффект воздействия внешнего монохроматического поля Волновой генетический кодре-ализуется в условиях коллективного резонанса:

Волновой генетический код.

Повторяя рассуждения раздела 2, можно сделать также следующие выводы:

1) При реализации амплитудной модуляции внешнего сигнала имеют место дополнительные возможности резонансного воздействия на биомакромолекулы на частотах:

Волновой генетический код

2) Учет нелинейности при квадратичной связи для монохроматического сигнала привносит дополнительный резонанс на второй гармонике Волновой генетический код

3) Учет нелинейности при амплитудной модуляции определяет еще ряд резонансных возможностей:

Волновой генетический код

Таким образом, при действии резонансного электромагнитного поля на биомакромолекулы с активным центром, содержащим атомы металлов, существенную роль играют коллективные волновые эффекты. В этом случае свойства самого излучения предопределяют широкие возможности регуляторного влияния на динамику биомакромолекул в целом и, следовательно, на биопроцессы, в которых они принимают участие, тем самым прямо или косвенно реализуя управляющие и (или) дезорганизующие сигналы.

КОНВЕРСИЯ ЭПИГЕНОСИГНАЛОВ В ЭЛЕКТРОМАГНИТНЫХ СОЛИТОННЫХ СТРУКТУРАХ, ИХ ТРАНСПОЗИЦИЯ В ГЕНОМ БИОСИСТЕМ-АКЦЕПТОРОВ

Детально методы и эксперименты по дистантной трансляции и биологической активности электромагнитных солитонов, синтезированных на основе явления возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ) и промодулированных эпигеносигналами, приведены в работе автора [25]. Здесь же отметим принципиальные позиции, разграничивающие прежние представления о работе генов как чисто вещественных образований и наших представлений о знаковых волновых излучениях (“волновых генах”) хромосомного континуума.

Реальные и достоверные эксперименты в области волновой генетики первым начал проводить Дзян Каньджэн. Итоговые работы его известны [Дзян Каньджэн. 1993. Биоэлектромагнитное поле — материальный носитель биогенетической информации. Аура-Z. № 3. с.42-54. Патент №1828665 “Способ изменения наследственных признаков биологического объекта и устройство для направленной передачи биологической информации”. заявка № 3434801. приоритет изобретения 30.12.1981г., зарегистрировано 13.10.1992г.]. Прибор Дзян Каньджэна, дистантно (десятки сантиметров) передающий “волновые гены” от донора к реципиенту, использует собственные излучения биосистем-доноров, причем, как считает автор, только в СВЧ-дипазоне электромагнитных полей. Авторское теоретическое обоснование эффектов, полученных с помощью этой аппаратуры, откровенно слабо, а точнее, просто неверно. Однако результаты убедительны. Это “волновые” гибриды пшеницы и кукурузы, земляного ореха и подсолнуха, огурца и дыни, утки и курицы, козы и кролика. Полученные гибридами признаки передаются по наследству. Блестящий эмпирик Дзян Каньджэн оказался неспособным понять тонкие механизмы открытых им эффектов, но это нисколько не умаляет значимость результатов, суть которых в доказательстве реальности “волновых генов”.

Вслед за этими исследованиями мы, уже своими методами, подтвердили принципиальную возможность дистантной трансляции и акцепции эпигенетических управляющих сигналов in vitro-in vivo в форме особого вида электромагнитного поля. Это еще раз подтвердило идеи А.Г. Гурвича, А.А. Любищева и В.Н. Беклемишева, но на современном уровне. Стало ясно, что “волновые гены” могут существовать, в частности, как одна из форм явления возврата ФПУ, что хорошо коррелирует с нашими данными по ФПУ-возврату на уровне нелинейной динамики ДНК in vitro. Именно это фундаментальное явление и легло в основу конструкции генератора ФПУ, приближенно моделирующего знаковые электродинамику и акустику ДНК in vivo и потому способного “считывать” и ретранслировать управляющие метаболизмом биосистем солитонные структуры с хромосомного континуума биосистем-доноров и резонансно вводить их в геном биосистем-акцепторов.

В связи с принципильной важностью феномена моделирования ФПУ-процессов в геноме высших биосистем при помощи особых радиоэлектронных устройств (ФПУ-генераторов) имеет смысл остановиться несколько подробнее на феномене ФПУ-возврата. Это явление было обнаружено в 1949 г. как результат компьютерного исследования динамики колебаний в цепочках нелинейно связанных осцилляторов. Оказалось, что против всякого ожидания энергия первоначального возмущения крайних осцилляторов в таких цепочках не термолизовалась, а распределившись по высшим гармоникам, затем вновь собиралась в спектр первоначального возмущения. При увеличении числа осцилляторов в цепочке картина возврата энергии неизменно сохранялась. Эта проблема получила название возврат Ферма-Паста-Улама по именам Э.Ферми, Д.Паста и З.Улама, которые первыми исследовали эту задачу. В дальнейшем возврат ФПУ был экспериментально обнаружен в длинных электрических линиях с нелинейными элементами в плазме, а также в динамике волн на глубокой воде. Замечательным свойством возврата ФПУ оказалось наличие “памяти” в его спектре к начальным условиям его активных мод.

Результаты исследований в области изучения возврата ФПУ позволили теоретически рассмотреть молекулу ДНК в виде электрического резонатора ФПУ. В этой модели динамика волны плотности электронов, распространяющейся вдоль сахаро-фосфатных цепей молекулы ДНК, рассматривалась в рамках нелинейного уравнения Шредингера в форме, предложенной Юэном и Лэйком для описания динамики солитонных волн на глубокой воде. При этом осцилляции плотности электронов в структурах нуклеотидов понимали как возмущающие точечные источники, расположенные на одинаковых расстояниях вдоль сахаро-фосфатных цепочек ДНК, интерпретируемых как длинная электрическая линия.

В дальнейшем эта модель была развита А. А. Березиным совместно с автором [25]. В частности, были рассмотрены электрические поля (E’, E») обеих цепочек ДНК, где E’ — средняя амплитуда напряженности электрического поля за один пространственный период стоячих волн в первой цепи ДНК, а E» — средняя амплитуда напряженности электрического поля за один временной период стоячих волн во второй цепи. Если принять, что колебания E’ и E» генерируются молекулой ДНК в окружающее пространство, тогда вне молекулы ДНК поля E’ и E» образуют сферические фронты. При этом в силу представления стоячих волн в молекуле ДНК в виде двух противоположно направленных бегущих фронтов возмущений, от источника (молекулы ДНК) будет расходиться сферическая волна E’, а к источнику будет сходиться сферическая волна E», поскольку волны от молекулы излучаются в нелинейную среду — внутриклеточную жидкость. Динамика этих волн может быть описана в сферических координатах. Для E» частное решение будет выглядеть аналогично. Было получено выражение, представляющее собой интенсивность электрической волны на сфере определенной толщины вокруг молекулы ДНК, своего рода “сферическая голограмма”, существующая в электролите клеточно-тканевого пространства в сферическом слое. Предложенная модель указывает на возможность существования вокруг молекулы ДНК в составе хромосом сферических акустико-электромагнитных солитонов (бри-зеров), которые интегрально отображают структуру хромосомного континуума и могут двигаться за пределы клеточных ядер или совершать колебательные движения относительно некоего положения равновесия и которые содержат статико-динамические квазиголографические (в общем случае дифракционные) решетки с эпигенознаковой образно-семан-тической нагрузкой. Такие решетки отображают текущее и (или) относительно постоянное пространственно-временное состояние организма в каждой области многомерной структуры высших биосистем, где в данный момент находится бризер. Наличие тепловых возмущений (kT) молекулы ДНК, а также возможность существования фуранозных колец нуклеотидов в виде двух конформаций, приводят к усложнению модели и необходимости введения в нее фазовых флуктуаций электронной плотности.

Однако, учитывая, что спектр ФПУ может служить преобразователем стохастических колебаний в детерминированные, стохастическая компонента динамики колебаний электронной плотности в молекуле ДНК является, вероятно, ее атрибутом.

ГЕНЕРАТОР ПАКЕТОВ УЕДИНЕННЫХ ВОЛН (СОЛИТОНОВ) В ФОРМЕ ВОЗВРАТА ФЕРМИ-ПАСТА-УЛАМА

Данная теоретическая модель нелинейной знаковой акусто-электродинамики ДНК легла в основу создания семейства радиоэлектронных устройств — генераторов пакетов уединеных волн в форме возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ-генераторов), предназначенных для генерации электромагнитных волн (солитонов), обладающих характерной пространственно-временной структурой возврата ФПУ, которое выражается в периодическом переходе колебательной структуры от упорядоченного состояния к хаотическому и обратно. При этом в упорядоченном состоянии первоначальная форма волнового пакета и его пространственно-временной спектр полностью повторяются. Важной особенностью ФПУ-генераторов является пространственно-временная структура его поля, которая является относительно простой физической моделью колебательной структуры молекулы ДНК. Это свойство позволяет использовать генератор в экспериментах по исследованию собственных колебаний в препаратах ДНК и по информационному взаимодействию биологических систем, о которых говорилось выше. Первые модели таких генераторов были созданы А. А. Березиным и соавторами (1988, 1989 г. г. ), а затем в 1991г. были принципиально дополнены П. П. Гаряевым и Г. Г. Комиссаровым за счет интеграции в их схемы кодирующего акустического ввода.

Принципиальная схема генератора содержит ФПУ-резонатор в виде двух длинных линий с подключенными к ним нелинейными элементами (туннельные диоды). Напряжение смещения туннельных диодов задается стабилизаторами на транзисторах и стабилитроне. Выбор рабочей точки туннельных диодов и способ их подключения к ФПУ-резонатору обеспечивают форму и спектр колебаний генератора, которые соответствуют нормальным колебаниям одномерной решетки слабо связанных нелинейных (ангармонических) осцилляторов с периодическими граничными условиями, при которых наблюдается явление возврата ФПУ. Для модуляции поля генератора внешними акустическими сигналами может быть использован угольный микрофон. Генератор питается от двух аккумуляторов типа ЦНК 0, 45-I-У2.

С помощью ФПУ-генератора и эмбрионов-доноров удалось непермиссивно дистантно (20 см — 2, 0 м) осуществить эмбриональную индукцию нейральных и мезодермальных производных в ткани эктодермы ранней гаструлы шпорцевой лягушки. Были получены результаты и по восстановлению нативной структуры у аберрантных радиационно поврежденных хромосом пшеницы и ячменя [25,29]. Это показывает реальность существования и моделирования знаковых электромагнитных полей геноволнового уровня, управляющих стратегическим метаболизмом биосистем, их наследственностью, и подтверждает близкие результаты, полученные Дзян Каньджэном.

ЕДИНСТВО ФРАКТАЛЬНОЙ СТРУКТУРЫ ДНК-«ТЕКСТОВ» И ТЕКСТОВ НА ЕСТЕСТВЕННЫХ ЯЗЫКАХ

Существует и другая семантическая ниша знаковых процессов в наследственном аппарате высших биосистем, связанная с его квази-речевыми характеристиками, а также с генетической атрибутикой словообразований в естественных человеческих языках. Ранее получены доказательства, что развитие языков и человеческой речи подчиняется законам формальной генетики. По сути, “тексты” ДНК (квазиречь) и письменность людей, их разговор (истинная речь) выполняют одинаковые управленческие, регуляторные функции, но в разных фрактально-сцепленных масштабированиях. ДНК генетически функционирует на клеточно-тканевом уровне, а человеческая речь, как макрогенетическая структура, используется на уровне общественного суперорганизма. Нам удалось несколько отойти от предшествующей метафоричности использования понятий лингвистики применительно к ДНК, когда произвольно используют термины “слово”, “текст”, “пунктуация”, “грамматика”, интуитивно пытаясь понять иные измерения генома. Такому отходу способствовало применение теории фракталей и метода перекодировок к последовательностям ДНК и структуре текстов людей. Выяснилось, что ДНК и человеческая речь (тексты) обладают стратегически близкой фрактальной структурой в геометрическом смысле. Вероятно, это каким-то образом коррелирует с фрактальной структурой солитонного акустического и электромагнитного ФПУ-поля, генерируемого хромосомным аппаратом высших биосистем. Возможно, именно по этой причине нам удалось зарегистрировать управленческие эффекты на геномах растений, вызываемые с помощью ФПУ-трансформированной человеческой речи, которая резонансно взаимодействует с хромосомной ДНК in vivo [25,29].

Этот результат, осмысленный нами с позиций семиотико-волновой составляющей генетического кода, имеет существенное методологическое значение и для анализа таких суперзнаковых объектов, как тексты ДНК, и для генома в целом. Открываются принципиально новые смысловые ареалы хромосомного аппарата. Однако биологии и гено-лингвистике предстоит пройти еще большой путь, прежде чем картина знаковых рядов ДНК станет относительно ясной и понимаемой. Вводимый нами способ мышления относительно функций генома позволяет сопоставлять различные естественные последовательности ДНК и РНК с оценкой меры их сходства и различия, а также степени относительной сложности их знаковой структуры. И кроме того, что более важно, появляется метод сопоставления смысловых конструкций человеческой речи и кодирующих последовательностей ДНК. Если мы правы в своих логических и экспериментальных построениях, то в общем плане видны новые измерения в понимании мышления и сознания через их отображения в знаковых (смысловых) рядах на разных уровнях организации живой материи — на уровне человеческой речи (высшая форма сознания) и квазиречи генетических молекул (квази-сознание генома). Это хорошо соответствует математико-лингвистической модели Хомского, постулирующей общие принципы, которые лежат в основе любого языка и которые объединяются в “универсальную грамматику”. Такая “универсальная грамматика”, по Хомскому, является врожденной, т. е имеет генетические детерминанты. Это чрезвычайно важное обстоятельство, которое еще раз фокусирует мысль на супергенетическом родстве знаковых структур ДНК и речевых образований человека. В какой-то мере мы подтвердили указанное положение, показав родство фракталей ДНК и человеческой речи. Хомский, вероятно, прав в том, что глубинные синтаксические конструкции, составляющие основу языка, передаются по наследству от поколения к поколению, обеспечивая каждому индивидууму возможность овладеть языком своих предков. То, что ребенок легко учится любому языку, объясняется как раз тем, что в своей основе грамматики всех языков совпадают. Суть человеческого языка инвариантна для всех людей. Можно думать, что эта инвариантность распространяется глубже, достигая макромолекулярных смысловых (“речевых”) структур хромосом. И этому есть определенные теоретико-экспериментальные подтверждения, полученные нами [25,29] и выводящие на существенно значимые методологические подходы мягкого регуляторного вхождения в неизвестные ранее семиотические пласты генетического аппарата высших биосистем. Но в этом же заключена и грозная опасность стратегических семиотико-волновых искажений знакополевого окружения Земли. Идеи волновой (и “речевой”) генетики находятся в фазе активного становления и поэтому необходима система жестко определенных запретов определенных экспериментов в этой области знания, подобная существующей в генной инженерии, например, по клонированию высших организмов.

Независимое подтверждение правильности гипотезы существования квази-вербального или, что одно и то же, образного уровня кодовых функций ДНК (в пределе хромосомного континуума биосистемы) может дать выход из ограниченного, а иногда неверного, функционального поля триплетного генетического кода, не объясняющего ни синтез белковых “текстов”, ни то, как в геноме зашифрована пространственно-временная структура организма. Конечная цель предлагаемого анализа выделение знаковых единиц различных уровней и понимание их семантики в функциональном пространстве ДНК- белок, которое, по крайней мере для ферментов, чрезвычайно гетерогенно (активный центр, сайты узнаваний, архитектоника водородно-гидрофобных сил самоорганизации пептидной цепи). Многоязычный метаболический “разговор” между информационными биополимерами клетки и их функционирование как результат обмена знаковыми биосигналами предполагают два взаимно коррелированных уровня этого обмена — вещественный и волновой. Вещественный хорошо изучен (матричное копирование ДНК-РНК-белки, взаимодействие антиген-антитело, самосборка клеточных структур), а тесно связанный с ним волновой уровень практически не изучен официальной наукой. И ситуация здесь непроста. Электромагнитные и акустические излучения белков, нуклеиновых кислот, мембран и цитоскелета хорошо известны. Представляется, что этот уровень информационных контактов клеточно-тканевого пространства выводит метаболические процессы в полевое измерение со своей “языковой” спецификой и регуляцией.

Рассматриваемые биоинформационные потоки, сцепленные с обменом веществ и энергии, не ограничиваются делением знаковых рядов на вещество и поле, но многократно умножаются фрактальностью этих рядов. Например, в акустико-электромагнитной компоненте сигнальных функций ДНК наблюдается фрактальность солитонного поля, формально описываемого уравнениями в рамках явления возврата Ферми-Паста-Улама. Это еще более усложняет семантический анализ белково-нуклеиновых и иных информационных контактов биоструктур. Можно полагать, что в живых клетках существует иерархия вещественно-волновых знаковых структур, где условную градацию “буква (фонема) — морфема — слово — предложение…” задает фрактальность этих структур. И то, что в одном масштабе является “предложением”, в другом, более крупном, может быть лишь “словом” и т. д. Другая сложность связана с понятием “рамки считывания”. Сдвиг на одну букву (или эквивалентное этому небольшое изменение фазы, поляризации, частоты физических полей в пространстве-времени биосистемы) может полностью поменять смысл читаемого текста (воспринимаемого образа), не говоря уже о том, что сами тексты, к примеру, в одних и тех же последовательностях ДНК могут быть записаны разными языками. Более того, нет запрета на понимание “текстов” жидкокристаллических хромосомных ДНК, как читаемых в трех- или n-мерном пространстве, когда “буквы слов” выстраиваются не только в одну линию и в одном измерении, но “читаются” вдоль и поперек, вверх и вниз и так далее. В таком процессе поочередно создается и уничтожается бесконечный континуум анизотропных “нитей текстов”, идущих во всех направлениях динамичного интерфазного хромосомного континуума всего пространства биосистемы. Предлагаемая логика неизбежна, если мы хотим понять сущность феномена жизни. Сказанное не следует рассматривать как предтечу пересмотра только принятой модели триплетного генетического кода. Она, эта модель, удобна,но только как исходная позиция, когда дешифрован (неточно и не до конца) первичный уровень кодонов иРНК, уровень вещественно-матричных геносигналов, составляющих 1 — 5% от всей массы геномной ДНК. Оставшаяся большая часть ДНК, существующая в понимании большинства генетиков в качестве «мусорной», несет, вероятно, стратегическую информацию о биосистеме в форме потенциальных и действительных волновых сигналов солитонной, голографической и иной образно-знаковой, в том числе и рече-подобной структуры (подробно см. выше главу “Пересмотр модели генетического кода”).

Вероятно, в прямой связи со всеми рассмотренными “аномальными” свойствами генома высших биосистем стоит феномен особого рода, требующий пристального внимания. Это проблема происхождения жизни, и в частности на Земле. Обсуждается она давно. Предположений много. Мы придерживаемся гипотезы панспермии, но не в том варианте, что на Землю были занесены некие споры-родоначальники всех жизненных форм. Вероятно, процесс естественной эволюции абиогенно возникшего “первичного бульона” из органических молекул — предшественников РНК, ДНК, белков и других существенных компонентов биосистем был сочетан с актом введения экзобиологической информации в первые нуклеиновые кислоты, она была артефактом. И эта информация была рече-подобной. “В начале было слово…”. И эти слова были фрактальны, условно начиная с дуплетно-триплетного кода ДНК-РНК, на первых этапах являющегося простейшим языком с четырех буквенной азбукой. Далее произошла трансляция в 20-буквенную азбуку белков и в более высокие языки в духе обсуждавшихся идей. Вообще гипотеза артефакта первичного языка ДНК широко обсуждается, начиная с пионерской работы В. И. Щербака, показавшего искусственность (привнесенность извне) коллективных симметрий генетического кода, вероятность эволюционного происхождения которых близка к нулю. Можно солидаризироваться с такой позицией не только по причине ее красоты и изящного способа доказательств, где в качестве реперных единиц теоретического анализа используются такие параметры, как нуклонные соотношения в аминокислотах и вырожденность генетического кода, но и потому, что она хорошо соответствует нашему мышлению. Однако, введем поправку. Поскольку на самом деле генетический код, то есть код биосинтеза белков, существенно отличается от принятого в начале 60-х г. хх века (см. выше), то и концепция артефакта кода также нуждается в уточнении. Можно предсказать в истинном (фрактальногетеромультиплетном) коде наличие и других знаковых математических образований, фрактально увеличенных по сравнению с теми, что открыл В.И. Щербак.

Развивая эту мысль и ранее выдвинутые нами идеи, скажем, что было бы наивным упрощением считать “языки” и “письменность” (“речь”) ДНК полным аналогом вербальных построений человека. Точнее будет полагать, что функции ДНК основаны прежде всего на ее метаязыке, являющимся грамматикой генома. Здесь чрезвычайно полезен анализ метаязыков А.Соломоником. Математика — тоже метаязык, он же и свод правил построения ее текстов. В отличие от обычной речи, в которой фразу с определенной мыслью можно сконструировать десятками разных способов, в математике ее вербальные (знаковые) ряды генерируются с помощью малого количества жестких правил. И они, правила, позволяют в автоматическом режиме получить предсказательный результат, как в нашем случае с антенной моделью, “предугадывающей” характер резонансных взаимодействий физических полей с информационными биомакромолекулами. На этом примере видно, как в конечном пункте математических метаязыковых (грамматически ориентированных) преобразований получается результат в форме физико-математического образа потенциального поведения важнейших компонентов биосистемы в ее полевом окружении и внутренней наполненности волновыми процессами. Хромосомы, возможно, также оперируют метаязыками для создания “идеальной” (физико-химико-математической) модели биосистемы как практически недостижимого прообраза реального организма. И такая модель будет более информативна по сравнению, например, с голографической моделью, и будет дополнять последнюю.

Если ДНК, хромосомы организмов Земли действительно являются одновременно донорами и акцепторами не только собственных волновых команд, но и неких внешних (возможно, экзобиологических) регуляторных волновых влияний, что было показано нами ранее, то новый искусственный, создаваемый людьми, электромагнитный семиотический канал вхождения в ноосферу и генофонд планеты Земля требует сверхвнимания в отношении уровня разумности и целесообразности наших, по сути неконтролируемых, супергенетических манипуляций. В этом случае мы будем входить в конкуренцию с вероятным экзобиологическим контролем. Полезно ли это и нужно ли? Сейчас ясного ответа нет. Возможно, мы вошли в бифуркационную вилку выбора стратегии эволюции человечества — или идти дальше по техногенному пути, или учиться мудрости у собственного тела, в котором сосредоточена мудрость Творца.

В качестве иллюстрации предложенного нами метода фрактального представления естественных и генетических текстов приведены матрицы плотности для текста на английском языке (руководство по программированию) и “текста” гена казеина (Cazein). Этот метод дает принципиально иную возможность количественного и качественного сравнения естественных и генотекстов. Аналогичный результат можно получить по- иному, и также новым методом, как это показано на графиках гистограмм сходства и различия для фланков и интронов большой группы генов. Таким же путем получена гистограмма сравнения естественных текстов для монографии автора “Волновой геном” и рассказов Ф.Абрамова [Неопубликованные результаты совместных исследований в соавторстве с М.Ю. Масловым (Математический институт РАН)].

Волновой генетический код

Матрица плотности хаотически-игрового представления нуклеотидной последовательности (ген) в алфавите (A,T,G,C), кодирующей первичную структуру казеина (белок молока).

Рис. 11

Волновой генетический код

Матрица плотности хаотически-игрового представления текста на английском языке (руководство по компьютерному программированию). Рассматривалась структура появления в тексте четырёх частей речи. Левый ближний угол соответствует слову “the”, правый ближний — слову “in”, левый дальний — “on”, правый дальний — ”of”.

Рис. 12

Волновой генетический код

Сравнение фланков с интронами

Рис. 13

Волновой генетический код

Сравнение монографий:Гаряев П.П. Волновой геном. М.,1994.

и Абрамов Ф. Были небыли. Рассказы. М., 1993.

Рис. 14

О ВОЗМОЖНОСТИ СОЗДАНИЯ БИОКОМПЬЮТЕРА НА ГЕНЕТИЧЕСКИХ СТРУКТУРАХ

В международном компьютерном еженедельнике “Сomputer World” (№ 5 от 3 октября 1995 г.) в рубрике “Подробности” была опубликована подборка статей, посвященная работам по созданию биокомпьютера на главной генетической молекуле — на ДНК. Томас Хоффман в статье “Болотная электроника…” описывает первые робкие попытки использования информационных биомакромолекул — некоторых белков (бактерио-родопсин, родопсин) в качестве субстратов записи-считывания информации как аналогов оптической дисковой памяти. Без сомнений, это интересное оригинальное направление, однако в данном случае ничего принципиально нового предложено не было, поскольку неважно откуда взято вещество-субстрат записи-считывания информации, на котором получают спектральные выжигания типа двоичного кода или с помощью лазеров записывают трехмерные изображения предметов в форме голограмм. Такое вещество может иметь абиогенное происхождение или, как в случае с родопсинами, извлекаться из биомембран солончаковых бактерий. В связи с этим, учитывая наши исследования, было бы логичным рассматривать молекулы ДНК как неразрывное единство Вещества и Поля также и в аспекте их участия как основной рабочей фигуры в искусственных биокомпьютерах. Это было бы полезно в развитии вычислительной техники и может привести к полной смене ее элементной базы в ряду: аналоговый-цифровой-“образный” или смысловой компьютер на ДНК.

Весной 1995 г. Леонард М. Адлеман, профессор вычислительных наук из Университета Южной Калифорнии, описал в журнале “Science” алгоритм использования ДНК для решения одной из версий “задачи коммивояжера”. Потребовалась всего неделя для получения ответа, в то время как традиционным компьютерам понадобилось бы несколько лет. При этом было использовано фундаментальное явление, свойственное молекулам ДНК — способность к так называемым комплементарным взаимоузнаваниям. Это явление заключается в том, что любые фрагменты каждой из двух цепочек ДНК находят в растворе (или в составе хромосом живой клетки) только собственные, в некотором смысле зеркальные, половинки и образуют нормальную двойную спираль. Успешность и быстрота автоматических поисков половинками ДНК друг друга как акта самоорганизации (самосборки) и обеспечили высокую скорость перебора вариантов в пределах “задачи коммивояжера”. Причины быстрых и точных взаимоузнаваний половинок ДНК до недавнего времени были неизвестны. А это необычайно важно для реального создания ДНК-компьютера, и об этом речь пойдет ниже.

Путь, который выбрал Адлеман, используя ДНК, не то чтобы неверен, скорее, он похож на попытки понять, как, например, происходит процесс мышления у Иванова, Петрова или Сидорова на основе нашего знания о том, что они любят вкусно поесть. Правильное и эффективное использование ДНК, как основного информационного элемента будущего биокомпьютера, немыслимо без понимания истинных функций генетических молекул в биосистемах. Возвращаясь к предыдущим главам, хромосомный аппарат, как система записывающая, сохраняющая, изменяющая и транслирующая информацию, может рассматриваться одновременно на уровнях вещества и достаточно хорошо изученных физических полей, которыми, как носителями генетической и общерегуляторной информации, оперирует континуум генетических молекул (ДНК,РНК). Континуум этот является основным компонентом совокупности хромосом, являющейся, по сути, биокомпьютером. Уровни вещества и поля, на которых хромосомный биокомпьютер функционирует, неразрывны и функционально дополняют друг друга. Здесь реализуются неизвестные ранее виды памяти (солитонная, голографическая, фантомная) и при этом молекулы ДНК могут работать как биолазеры и одновременно как среда записи лазерного сигнала. Кроме того, мы обнаружили, что ДНК способна излучать широкополосное сверхслабое электромагнитное поле, которое нам удалось усилить в тысячи раз. Впрочем, ДНК в этом плане является частным случаем, поскольку зафиксированное нами явление свойственно, вероятно, всем веществам [42], но хромосомы используют этот феномен, наверное, в высшей степени эффективно как один из волновых каналов информационных и (или) энергетических коммуникаций. Молекулы ДНК, как континуум любой биосистемы, способны к формированию прообразов биоструктур и организма в целом как “волновых копий” или “матриц” и сравнению построенного организма с ними как с реперами. В этом плане механизм быстрого и точного взаимоузнавания цепочек (половинок) ДНК, механизм, которым воспользовался Адлеман для решения “задачи коммивояжера”, — лишь один из способов самоорганизации биосистем. Взаимоузнавание, в частности, происходит потому, что в молекулах ДНК зарождаются особые сверхустойчивые акустико-электромагнитные волны (так называемые солитоны), некоторые разновидности которых можно трактовать в рамках открытого в 1949г. “явления возврата Ферми-Паста-Улама” (ФПУ). Такие солитоны ДНК обладают двумя связанными типами памяти — собственно памятью, свойственной явлению ФПУ-возврата, т.е. способностью помнить начальные моды возбуждений и периодически к ним “возвращаться”. Другая память ДНК-континуума в биосистеме — квази-голографическая или фрактальная. Она связана с фундаментальным свойством биосистем — восстанавливать целое из своей части. Это свойство фудаментально и хорошо известно (черенкование растений, регенерация хвоста у ящериц, регенерация целого организма из яицеклетки). Высшая форма такой памяти — ассоциативная память коры головного мозга, т. е. нейронов. Бесперспективно рассуждать о ДНК-компьютере, даже решив с помощью молекул ДНК “задачу коммивояжера”, если не учитывать новую логику в понимании знаковых, кодирующих биофункций ДНК. Другая сторона дела состоит в соотнесении этой логики с многочисленными исследованиями по нейрокомпьтерам и попытками разобраться в “компьютерной” работе мозга без понимания кодирующих функций нервного импульса.

Принято считать, что нервный импульс прост, что он является всего лишь волной деполяризации, и поэтому шифровка информации здесь происходит только по частотному механизму. Расчеты показывают, однако, что частотные модуляции недостаточны для кодирования. А.А.Березиным проведено крупное исследование, из которого следует, что нервные импульсы — это все те же солитоны в рамках явления ФПУ-возврата, при этом, самое главное, такие солитоны отображают в своей структуре РНК-”тексты”, а следовательно, и ДНК В развитии этой идеи нами выдвинуто предположение о знаковой смысловой связи солитонов на хромосомном уровне и солитонов нервных импульсов. Это свидетельствует в пользу связи сознания и его отображения — слова с основной информационной фигурой биосистем — молекулами ДНК с их новыми, неизвестными ранее, типами памяти. Солитоны ДНК способны после “прочитывания ими генотекстов” покидать пределы ДНК в форме особых электромагнитных полей с тем, чтобы узнавать нужные участки других молекул ДНК и формировать целостные новые “тексты”, необходимые в данный момент для выполнения биофункций, в том числе и путем передачи информации в нервные импульсы. Что касается термина “тексты ДНК”, который раньше употреблялся для удобства и был взят взаймы у лингвистов для метафорического употребления, то оказывается, эта текстовая структура ДНК действительно сродни человеческой речи. Наши математико-лингвистические исследования [14,25, см. также предыдущие главы] показали, что такой ключевой параметр, как фрактальность, един для ДНК и человеческой речи. Это коррелирует с ранними работами в этой области

Используя эти теоретические разработки и собственные данные по физико-химии ДНК, нам удалось экспериментально доказать возможность свертки генетической информации в форме солитонных волновых пакетов, описываемых физико-математическим формализмом явления возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ). Такие волновые пакеты с искусственно введенной в них биоинформацией, продуцируемые соответствующими ФПУ-радиоэлектронными устройствами, способны входить в резонансный информационный контакт с генетическим аппаратом животных, растений и, вероятно, человека с последующим резким и направляемым изменением их обмена веществ. Оказалось, что вещество наследственности — ДНК — является генератором ФПУ-солитонных акустических и электромагнитных полей. Именно поэтому ФПУ-генераторы способны вводить информацию в хромосомы по электромагнитным резонансным механизмам. Эффективность генераторов на порядки возрастает, если практически использовать феномен математической общности фрактальной структуры ДНК-”текстов” и человеческой речи. Грамматика генетических текстов является, вероятно, частным случаем универсальных грамматик всех языков людей. Поэтому и реализуются физико-смысловые резонансы солитонных структур ДНК и искусственных ФПУ-солитонных полей, как аналогов естественных ФПУ-хромосомных полей.

Вводя определенные кодовые вербальные команды через генератор ФПУ в генетический аппарат радиационно поврежденных семян растений, удалось достоверно уменьшить число хромосомных аберраций, т.е фактически блокировать поражающее действие рентгеновского облучения. Более того, оказалось, что возможна превентивная защита генома растений от жесткого рентгеновского излучения с помощью адекватных волновых команд. Контрольные эксперименты с хаотическими вербальными построениями (командами), введенными через ФПУ-устройства в геном биосистем, показали, что такие команды никак не влияют на целостность хромосом.

Эти эффекты предсказаны и проверены на основании использования математических компьютерных моделей, имитирующих “чтение” солитонами на ДНК генотекстов и ретрансляцию этих текстов в другие клетки и ткани.

Другие наши физико-математические модели и эксперименты обосновывают так называемый “антенный эффект” при возбуждении электромагнитными полями выделенных коллективных мод макромолекул ДНК. Это прямо связано с экспериментами по так называемому двухфотонной накачке геноструктур с последующим лазерным излучением ДНК [18] и также согласуется с нашими результатами по взаимодействию гелей ДНК с импульсным излучением инфракрасного лазера [25].

Вновь вернемся к компьютеру на ДНК. Ясно, что при его разработке необходимо использовать не только и не столько результаты эксперимента Адлемана. Чтобы реализовать свои возможности, ДНК должна находиться в привычной среде — в водном растворе или в жидкокристаллическом состоянии. Но это лишь начало. Другие возможности ДНК или хромосом могут быть выявлены в условиях, приближенных к тем, которые имеются в живой клетке. В пределе компьютер на ДНК — это и есть живая клетка, то есть надо создать искусственный организм, а это произойдет не скоро. Сейчас мы можем делать только какие-то приближения к состоянию ДНК в клетке, но и это немало. Можно перечислить то, что реально выполнимо уже сейчас. Прежде всего необходимо начать практическое использование новых типов памяти геноструктур и для этого пытаться конструировать ячейки памяти, работающие на явлении ФПУ-резонансов и (или) на способности записывать голограммы. Такая память будет на многие порядки по объему и быстродействию превосходить память существующих магнитных, оптических дисков и голографических систем. Вторая принципиальная возможность связана с этими типами памяти, но многократно усиливается способностью хромосом быть лазеро-активной средой. Препараты хромосом выступают в таком варианте и как ячейка памяти, и как лазеры, считывающие собственную (а также наведенную) голографическую и ФПУ-память. И, наконец, последняя из достижимых в настоящее время — использование квази-речевых характеристик ДНК. Можно создавать такие ДНК-лазеры, которые будут высвечивать и “озвучивать” как естественные генотексты, так и искусственные (синтезированные) знаковые последовательности полинуклеотидов, имитирующие естественные генопрограммы. Однако это весьма опасный путь и необходима система запретов на искусственные волновые гены. Такой способ работы с ДНК-компьютерами означает вхождение в новые семиотические ареалы генома человека, вообще всей биосферы, ареалы, которые Природа (или Бог) использовала для создания человека. Мысль вполне реалистичная, если учесть теоретические работы по коллективной симметрии генетического кода, проводимые школой Эйгена в Институте Макса Планка. Ее исследования показывают, что ключевая часть информации, записанная и записываемая как квазиречь в хромосомах всех организмов нашей планеты, носит искусственный характер. Наши данные о том, что хромосомный континуум и ДНК любой биосистемы является неким подобием антенны, открытой во вне для приема дополнительной (возможно, экзобиологической) информации, подтверждают сказанное. Можно думать, что геном организмов Земли, по крайней мере частично, является полигоном для смысловых экзобиологических влияний, и в этом плане существенно, что мы нашли первичные подходы к вхождению в этот семиотико-семантический ареал.

Основываясь на сказанном, можно предсказать, что открываются следующие перспективы знаковых манипуляций с геноструктурами как основным субстратом биокомпьютеров:

1. Создание искусственной памяти на генетических молекулах, обладающей поистине фантастическим объемом и быстродействием.

2. Создание биокомпьютера на ДНК, основанного на совершенно новых принципах и сравнимого по способам обработки информации и функциональным возможностям с человеческим мозгом.

3. Осуществление дистантного управления ключевыми информационными процессами в биосистемах через искусственные биокомпьютеры (лечение рака, СПИДа, генетических уродств, управление социогенетическими процессами и, в конечном итоге, изменение времени жизни).

4. Активно защищаться от деструктивных волновых влияний через обнаруженный информационно-энергетический канал.

5. Устанавливать экзобиологические контакты.

Подводя итог, спросим : что остается от логики постановочных экспериментов с ДНК, которую предлагают Адлеман и другие исследователи в области молекулярной электроники информационных биомакромолекул? Эта логика уязвима, поскольку основана на упрощенных представлениях о работе хромосом как чисто вещественного субстрата. Волновые функции геноструктур не берутся в расчет. Это тупик, который оборачивается все более нарастающим огромным финансированием по гено-биотехнологиям, по нейрокомпьютерам со все меньшим практическим выходом. Те же пороки ожидают и молекулярную электронику в ее попытках использовать одномерное мышление относительно ДНК при создании биокомпьютера.

Такой компьютер должен имитировать функции генома в части оперирования волновой информацией — то есть создавать образы, в том числе и квази-речевые, распознавать их, манипулировать ими как командными. Такие знаковые структуры будут обладать огромной биологической активностью. Даже сейчас лазер на ДНК, “заряженный” определенными текстами, например, геном продолжительности жизни, вероятно, мог бы продлить ее у человека на 300 — 400 и более лет. Необходимо перераспределение финансирования в генетике, эмбриологии и генной инженерии, а также в молекулярной электронике. Это позволит сделать прорыв в создании компьютеров с квази-генетической памятью, объем которой превосходит все мыслимые пределы, и способных управлять суперсложными процессами, реально сравнимыми с метаболизмом и мышлением. Такие биокомпьютеры будут способны контролировать и поддерживать нормальную жизнедеятельность человека во временных масштабах, приближающихся к бессмертию.

ЯВЛЕНИЕ ПЕРЕХОДА СВЕТА В РАДИОВОЛНЫ ПРИМЕНИТЕЛЬНО К БИОСИСТЕМАМ И БИОКОМПЬЮТЕРАМ [42]

Нами обнаружено явление перехода красного когерентного света в радиоволны при взаимодействии лазерного пучка с веществами. Рассмотрим, как формируются на порядки усиленные радиоизлучения геноструктур in vitro, формируемые за пределами лазерного резонатора, основной частью которых могут являться электроакустические поля, обнаруженные нами ранее, в частности, как волновые структуры ДНК, рибосом, коллагена и хромосом [25].

Для получения стоячей и бегущих волн на лазерном пучке, зондирующем геноструктуры, в наших экспериментах был использован специально изготовленный He-Ne лазер с мощностью излучения 2 mВт, длиной волны 632,8 нм, одночастотный со стабильным резонатором, управляемым посредством термостатирующего элемента. Схема эксперимента приводится на рис 15.

Это схема так называемого трехзеркального лазерного интерферометра имеет особенность в том, что внешнее зеркало резонатора является полупрозрачным или полностью прозрачным, а также может быть преобразовано в сложные композиции типа “сэндвич”, между слоями которого вводятся изучаемые препараты. В этой схеме имеются два информа-

Волновой генетический кодРис.15

ционных канала — один традиционный оптический, а другой по эфиру — радиоволновый. Рассмотрим вначале работу оптического канала для того, чтобы понять работу второго канала. Внешнее зеркало резонатора юстируется таким образом, чтобы отраженная часть оптического луча от этого зеркала точно попадала бы в резонатор. При этом прямой из лазера и отраженный от зеркала лучи интерферометра складываются и результирующая волна от сложения сигналов, прошедшая через полупрозрачное зеркало, анализируется пространственным фильтром и попадает на кристалл фотодетектора. Пространственный фильтр, представляющий собой точечную диафрагму, жестко соединен в едином моноблоке с корпусом фотодетектора, электрический сигнал от которого наблюдается на экране осциллографа. В зависимости от того, в какой спекл попадает точечный участок фильтра, наблюдаются те или иные осциллографические сигналы, которые появляются за счет резонансного усиления радиоизлучений, формируемых за пределами лазерного резонатора.

Регистрацию радиоволн проводили “радиопрослушиванием” близлежащего пространства (в радиусе до 4-х метров) вокруг препаратов специальным образом приготовленных хромосом (сперматозоиды мыши) и ДНК из селезенки быка. Концентрированные препараты (около 1 мг/мл в дистиллированной воде, а также в определенных сочетаниях с этанолом, водой, триптофаном и гуанозин-трифосфатом) наносили тонким слоем на грань полупрозрачного зеркала (предметное стекло), накрывали вторым предметным стеклом, выдерживали 3 — 4 суток до высыхания при Волновой генетический код, и направляли отраженный (промодулированный исследуемым препаратом) пучок света обратно в лазерный резонатор. В другой модификации использовали тонкую, отражающую свет, пленку ДНК без нанесения ее на полупрозрачное зеркало. Схема эксперимента с воздействием ультразвука на ДНК на рис.16.

Волновой генетический код

Рис.16

При всех способах подготовки ДНК регистрировали отчетливые радиосигналы, различающиеся по характеру в зависимости от типа исследуемых образцов или их сочетаний. Зондирование ДНК и хромосом и их комплексов с перечисленными выше веществами сопровождалось особыми радиосигналами (радиозвуком), резко отличным от такового абиогенных препаратов. Характерным, и полностью совпадающим с данными [25], было наличие чередования четких одиночных радио звуковых периодических (или почти периодических) сигналов, чередующихся со стохастическими, аналогично наблюдению в [25] относительно характера воздействия инфракрасного лазера Волновой генетический кодна ДНК. Представляется, что это еще одна демонстрация высокой самоорганизации (солитонообразования) ДНК в рамках явления возврата Ферми-Пасты-Улама, самоорганизации, свойственной генетическим структурам как одно из фундаментальных проявлений памяти наследственности. Иными словами, в настоящем исследовании мы в какой-то степени подтвердили обнаруженную в [25] “солитонную память” ДНК на определенные моды возбуждения препарата, например, на механические вибрации. Характерно, что специфические модуляции радио звука при этом полностью соответствовали изменению во времени двумерных спекл-картин рассеянного препаратами ДНК света. Этот эффект полностью прекращался, если на препараты воздействовали ультразвуком (25 кГц, мощность 6,6 Волновой генетический код) в течение 10-15 секунд на расстоянии 1-2 сантиметра. После этого радиозвук становился монотонным и практически не отличался от фонового.

Можно высказать рабочую гипотезу о том, какие события происходят при взаимодействии ультразвука и генетических структур:

а) происходят разрывы молекул ДНК;

б) некоторые моды (или обертона) “записываются” на уровне акустики ДНК в рамках солитонного явления возврата Ферми-Паста-Улама и периодически возвращаются, “проигрываются” геноструктурами, подавляя (зашумляя) генознаковую ( в том числе и онко-генознаковую) акустику ДНК;

в) происходят оба перечисленных процесса.

В живом организме при хирургических операциях на раковых опухолях ультразвуковыми скальпелями, разработанных В.И.Лощиловым, это приводит к “стиранию” извращенной генетической информации, даваемой онкогенами, и тем самым к прерыванию метастазов.

Это служит основой для разработки принципиально новых методологий “волновой хирургии” онкологических больных, а если шире, то и “волновой медицины”.

Попытаемся дать первичную физическую модель феномена, когда лазерный свет (при взаимодействии с исследуемыми веществами) генерирует радиоволны. В общем случае всякую излучающую систему можно представить в виде потенциального гармонического осциллятора, находящегося в первоначальном состоянии устойчивого равновесия. В нашем случае, когда внешнее зеркало резонатора неподвижно, система находится в состоянии устойчивого равновесия и не излучает радиоволны. При этом (Волновой генетический код), для которого потенциал Волновой генетический кодминимален. При отклонении зеркала из устойчивого равновесия на некоторое расстояние Волновой генетический кодпотенциал в этой точке может быть разложен в ряд по степеням малых величин Волновой генетический код, а так как в этой точке частная производная Волновой генетический код= 0, то будем иметь значения для потенциала гармонического осциллятора

Волновой генетический кодВолновой генетический код.

Запишем волновое уравнение для гармонического осциллятора в виде:

Волновой генетический код, (1)

где Волновой генетический код— постоянная планка,

Волновой генетический код— квазиупругая постоянная,

Волновой генетический код, где Волновой генетический код— угловая частота колебаний, а

Волновой генетический код-потенциал.

Если Волновой генетический код, Волновой генетический код, то уравнение (1) примет вид:

Волновой генетический код.

Известно, что энергия гармонического осциллятора всегда положительна, и для среднего значения энергии Волновой генетический кодимеем:

Волновой генетический код,

где собственные значения Волновой генетический кодбудут:

Волновой генетический код,

и они равны собственным значениям гармонического осциллятора с точностью для полуцелого квантования энергии. В нашем случае имеет место суперпозиция двух (Волновой генетический код и Волновой генетический код) монохроматических гармонических волн от точечных осцилляторов, одним из которых является лазер, а другим внешнее зеркало резонатора. Для упрощения выкладок построения физико-математической модели предположим, что поляризация этих волн одинакова и совпадает по ориентации магнитных Волновой генетический коди электрических Волновой генетический кодвекторов Умова-Пойтинга. Результирующее колебание в такой суперпозиции (Волновой генетический код и Волновой генетический код) волн дадут:

Волновой генетический код,

где Волновой генетический коди Волновой генетический код— амплитуды волн; Волновой генетический коди Волновой генетический код— фазы; Волновой генетический код— угловая частота; Волновой генетический код— время.

Для волн, распространяющихся в одном направлении, результирующее колебание можно записать как

Волновой генетический код,

где

Волновой генетический код(2)

Если Волновой генетический код, то Волновой генетический код.

Из уравнения (2), получим новую гармоническую волну, амплитуда и фаза которой будет иметь вид:

Волновой генетический код,

Волновой генетический код=Волновой генетический код. (3)

Угол (Волновой генетический код) в выражении для амплитуды результирующей волны равен

(Волновой генетический код)Волновой генетический код.

Таким образом, произведя сложение волн посредством третьего зеркала резонатора, которое луч возвращает точно в резонатор лазера, получили новую гармоническую волну. Из последнего выражения видно, что амплитуда не зависит от положения точки, в которой мы исследуем результирующее колебание. Все точки колеблются с одинаковой амплитудой, зависящей лишь от разности расстояний между точками, в которых фазы суммируемых волн равны нулю. Амплитуда будет максимальной, когда разность фаз будет равна Волновой генетический кодВолновой генетический код, где Волновой генетический код— целое число. При этом расстояние между внешним зеркалом и резонатором лазера составит Волновой генетический код, а амплитуда равна Волновой генетический код. В этом случае волны складываются в фазе. Минимальной амплитуда будет при условии, если Волновой генетический кодВолновой генетический код, а разность путей двух волн Волновой генетический код. В этом случае амплитуда равна Волновой генетический код, что соответствует сложению противофазных волн. Если амплитуды общих волн будут равны, т.е. Волновой генетический код, то наименьшая амплитуда будет равна нулю, а максимальная — удвоенной амплитуде суммируемых волн. При равенстве амплитуд фаза результирующего колебания будет равна Волновой генетический коди не будет зависеть от положения точки наблюдения. Во всех точках пространства, где происходит интерференция, фаза колебания одинакова, что соответствует стоячим волнам.

Амплитуда этих волн из (3) Волновой генетический код. В случае встречных волн с различными амплитудами Волновой генетический код. При наложении таких волн образуется стоячая волна с амплитудой Волновой генетический код, а также бегущие волны с амплитудой Волновой генетический код, которые распространяются в направлении волны с большей амплитудой Волновой генетический код. Эти бегущие волны при записи создают фон, над уровнем которого наблюдается модуляция, обусловленная “дышащей” стоячей волной типа трубчато-цилиндрического солитона-бризера. При неподвижном зеркале внешнего резонатора в нашем случае образуется трубчато-цилиндрический квантовый солитон-бризер, стоящий на месте, но “дышащий”.

В нелинейной физике такого рода солитоны названы бризерами именно потому, что они, оставаясь на месте или смещаясь вблизи неоднородностей (например, зеркала), “дышат” (от английского breath). Именно это низкочастотное “оптическое солитонное дыхание”, как нам представляется, и генерирует радиоволны Волновой генетический коди Волновой генетический код. “Солитонное акустико-электромагнитное дыхание” свойственно и молекулам ДНК, рибосомам и коллагену в рамках явления возврата Ферми-Паста-Улама. [25]. Колебания жидкокристаллической решетки молекул ДНК приводят к возникновению поперечных волн интенсивности, проявляющихся в изменении диаметра трубчато-цилиндрического квантового солитона-бризера, который может двигаться, порождая широкий спектр радиоволн. Диаметр этого солитона может уменьшаться или увеличиваться при прямом или обратном движении внешнего зеркала резонатора. Систему подвижных колец (проекций трубок), в той или иной степени искаженных (промо-дулированных) исследуемым препаратом, можно наблюдать на экране, установленном между внешним зеркалом резонатора и пространственным фильтром фотодетектора. Движение такого солитона-бризера может привести к усилению тех бегущих волн интенсивности, о которых речь шла выше. Таким образом, происходит взаимная энергетическая подпитка бегущих волн солитоном-бризером и наоборот. Можно полагать, что подкачка расходуемой энергии солитона-бризера происходит из фоновой стохастической энергии kT за счет стохастического резонанса через фильтр согласования между кратными гармониками макро- и микросистем, где макросистема есть солитон-бризер, а микросистемой является отдельный квантовый осциллятор, например, молекула ДНК.

Первоначальная идея использования энергии kT для подпитки солитонов обсуждена в работе Пиппарда и в наших последующих исследованиях относительно создания лазеров на информационных биомакромолекулах, в частности, лазеров с использованием солитонных волн [2,3,16,34,35]. Фильтр согласования мы понимаем как инструмент реализации общего принципа гармонического сочетания, то есть непротиворечивого согласованного взаимодействия. Вычислим диапазон спектра частот генерации такого опто-радиоволнового “дыхания” в наших экспериментах за счет движения внешнего зеркала резонатора. Спектр частот резонатора определяется временем прохождения излучением всего тракта от торца дальнего зеркала лазера до внешнего зеркала резона-

тора по известному соотношению:

Волновой генетический код,

где Волновой генетический код— целое число;

Волновой генетический код— длина и показатель преломления среды Волновой генетический код-го участка резонатора;

Волновой генетический код— длина резонатора;

Волновой генетический код-скорость света в среде.

В резонаторе, как правило, существуют несколько типов бегущих волн, для которых число Волновой генетический кодразличается на единицу и зависит от количества мод. Такой режим является многомодовым. Разность частот между соседними модами составляет

Волновой генетический код

В резонаторе резко сужается ширина спектра излучения. Известно, что добротность резонатора определяется соотношением

Волновой генетический код,

где Волновой генетический код— энергия, запасенная в резонаторе;

Волновой генетический код— это энергия, теряемая в резонаторе за цикл времени одного прохода резонатора Волновой генетический код,

где Волновой генетический код-коэффициент суммарных потерь;

Волновой генетический код-потери энергии за один проход в резонаторе;

Волновой генетический код— время прохода резонатора.

Подставляя значение Волновой генетический кодв Волновой генетический коди учитывая, что Волновой генетический код, получаем:

Волновой генетический код,

так как Волновой генетический код, то Волновой генетический код; перепишем

Волновой генетический код;

Исходя из величины добротности резонатора, находим ширину спектра резонатора:

Волновой генетический код, (4)

который является диапазоном спектра излучения радиоволн.

Из работы известна связь между шириной спектра резонатора и шириной линии излучения:

Волновой генетический код, (5)

где Волновой генетический код— мощность излучения на данной моде;

Волновой генетический код— энергия кванта.

Простой расчет из формулы (4) показывает, что при

Волновой генетический код=10%; Волновой генетический код= 0,54м;Волновой генетический код= 632,8нм; Волновой генетический код1мВт

Волновой генетический коди из формулы (5) Волновой генетический код= 0,007Гц.

Это трансформированные из лазерного света радиоволны в мегагерцовой области, что и было зарегистрировано в наших экспериментах.

Детальное развитие нашей квантово-электродинамической модели порождения радиоволн из света связано с теорией поля Максвелла и идеей возникновения элементарных частиц, которые обладают ротационной осцилляцией электромагнитных векторов Умова-Пойтинга. Эта модель в дальнейшем позволит углубить понимание механизма перехода от пространства к веществу и наоборот и далее к пересмотру понятия времени. Практическое приложение данной теории позволит объяснить такие “аномальные” и давно известные эффекты, как сверхустойчивость термофильных бактерий к температурам, существенно превышающим области термодинамической устойчивости информационных биополимеров — ДНК и белков, а также “аномально” высокую сопротивляемость некоторых биосистем к огромным уровням радиоактивности. В свою очередь, это может вывести на понимание принципов старения и сопротивления старению организмов через идею согласующих фильтров биосистем и окружающей среды, фильтров, фрактально повторяющих себя на микро- и макромасштабах (от элементарных частицы до бактерий и человека).

Имеется косвенное теоретическое подтверждение нашей модели генерации радиоволн из солитонных возбуждений. В работе Тужински и соавторов показана связь, взаимодополняемость двух казалось бы независимых теорий, в которых рассматриваются две физические модели, объясняющие необычное поведение биологических систем. Модели предложены Гербертом Фрелихом и Александром Давыдовым. Так называемые Давыдовские солитоны, описывающие возбуждение, делокализацию и движение электронов вдоль пептидных цепей белковых молекул в форме уединенных волн (солитонов), дополняют известную модель Фрелиха, развитую в нашей работе [16] о возможности высокополяризованного (когерентного, лазероподобного) состояния колеблющихся диполей информационных биомакромолекул, диполей, возникающих при Бозе-конденсации фононов электромагнитных волн белков (Волновой генетический код), ДНК (Волновой генетический код), мембран (Волновой генетический код). В работе [см. сноску 2 на стр. 85] Давыдовский гамильтониан трансформирован в нормальные координаты, Фрелиховский гамильтониан канонически трансформирован в эквивалентную форму в рамках аппроксимации Хартри-Фока. Авторы полагают, что модель гамильтониана способна связать обе теории, которые математически эквивалентны.

Кроме того, обе модели дополняют друг друга физически. Бозе-конденсация вибрационных мод биополимеров соответствует распространению солитона волны поляризации. И наоборот, солитонный транспорт граничной энергии вдоль пептидной цепи сопровождается бозе-конденсацией решеточных вибраций биоструктур.

Отсюда следует, что солитон порождает электромагнитное поле, а это, возможно, тот самый эффект, который мы наблюдаем в экспериментах, когда осциллирующий оптический солитон-бризер, отображающий солитонные возбуждения ДНК, генерирует оптико-резонансно усиленные радиоволны.

Еще одна мысль, привлекающая внимание: конверсия эндогенных когерентных фотонов, генерируемых хромосомами, в радиоволны в биосистеме может происходить по трехзеркальному принципу на многочисленных отражающих поверхностях мембран, аналогично нашим модельным опытам. Именно этим может объясняться зеркальный блеск органов и тканей живых организмов. Это же дает надежду, что мы сумеем in vitro-in vivo манипулировать световыми лазерными потоками, которые проводятся сложнейшей сетью световодов живой клетки и которые преобразуются на биомембранах в знаковые радиоволны. Такие процессы могут использоваться как основа для создания принципиально иных компьютеров, точнее биокомпьютеров.

ОСНОВНЫЕ РЕЗУЛЬТАТЫ

1. Проведено математическое (компьютерное) моделирование солитонных возбуждений в молекуле ДНК, показавшее способность уединенных волн (на уровне крутильных колебаний нуклеотидов) реагировать на первичную структуру ДНК и тем самым служить потенциальной основой для истантной трансляции текстовой и иной образной управляющей информации генома.

2. Экспериментально зафиксированы солитоноподобные процессы в гелях ДНК in vitro как реализация явления возврата Ферми-Паста-Улама (ФПУ). Тем самым продемонстрирована принципиальная возможность функционирования генетического аппарата биосистем с использованием ФПУ-волнового типа памяти генома и, соответственно, неизвестного ранее способа передачи геноуправляющих сигналов in vivo полевым путем.

3. Экспериментально доказана возможность существования эпигенетической информации, конвертированной в форму широкополосного электромагнитного поля, в котором реализуется пространственно-временной возврат ФПУ. Доказано также, что такая информация может искусственным способом с помощью генератора ФПУ передаваться от биосистемы-донора к биосистеме-акцептору, что соответствует, вероятно, процессам волнового “метаболизма” эпигеносигналов in vivo. Такой способ является, вероятно, примитивной имитацией главного информационного канала, связанного с Творцом.

4. Найдена компьютерная модель фрактального представления, которая показала, что человеческая речь (тексты) и последовательности нуклеотидов (тексты ДНК) обладают близкой математической структурой.

5. Управление развитием высших биосистем происходит с использованием материально-волновых солитонно-голографических матриц генома, а также семиотических единиц, сходных с человеческой речью и, вероятно, с речью Творца.

6. Разработаны технические устройства и с их помощью найдены первичные основы волнового управления биосистемами на основе явления возврата Ферми-Паста-Улама и эпигено-лингвистических функций генетических молекул.

ЛИТЕРАТУРА

1. Anderson S. et al. Sequence and organization of the human mitochondrial genome. // Nature.1981. v. 290. p. 457- 465.

2. Berezin A.A., Gariaev P.P., Gorelik V.S., Reshetniak S.A., Shcheglov V.A. Is it possible to create laser on information biomacromolecules? // Laser Physics.1996. v.6. № 6. p.1211- 1213.

3. Berezin A.A., Gariaev P.P., Reshetniak S.A., Shaitan K.V., Shcheglov V.A. To the problem of possible development at a biolaser working on Frolich modes. // препринт Физического Института им. П.Н.Лебедева. 1996. № 49. с.12.

4. Crick F.H.C. Codon-anticodon pairing: the wobble hypothesis.// J. Mol. Biol. 1966.v. 19.p.548- 555.

5. Gariaev P.P. “In vitro-in vivo” DNA conjugation with brain activity and the supreme intellect. // Creation Recearch Society Quarterly. (in pr. )

6. Gariaev P.P. DNA as source of new kind of God “knowledge”. Act and Facts.// Impact Series.1994. № 12.p. 7- 11.

7. Gariaev P.P., Acupuncture points as a resonance structures. Act and Facts.// Impact Series. (in pr.)

8. GariaevP.P., Chudin V.I., Komissarov G.G., Berezin A.A., Vasiliev A.A. Holographic associative memory of biological systems. SPIE — The International Society for Optical Engineering. CIS Selected Papers. // Coherent Measuring and Data Processing Methods and Devices.1991.v.1621.p.280- 291.

9. Kirkwood T.B., Rosenberg R.F., Galas D.J., eds. Accuracy in molecular Processes: Its control and Relevance to living Systems.// Chapmen and Hall. London, 1986. (Chapters 4- 6,11).

10 Kuo-Chen Chou. Low-frequency collective motion in biomacro-molecules and its biological functions. // Biophys. Chem.. 1988. v. 30. №1. p. 3- 48.

11. Lagerkvist U. “Two out of Three”: an alternative method for codon reading.Proc.// Natl. Acad. Sci. USA., 1978.v. 75. p. 1759- 1762.

12. Mantegna R.N., Buldyrev S.V., Goldberger A.L., Havlin S., Peng S.-K., Simons M. and Stanley H.E. Linguistic Features of Noncoding DNA Sequences. // Phys. Rev. Lett. 1994.v.73. № 23. p.3169- 3172.

Курсовая работа: Международно-правовой механизм устранения двойного налогообложения доходов и имущества

Posted on by admin

Оглавление

Введение

1. Международное двойное налогообложение: общая характеристика

1.1 Понятие и причины возникновения международного двойного налогообложения

1.2 Международное двойное налогообложение как объект международных налоговых соглашений

1.3 Механизм устранения международного двойного налогообложения в правовой доктрине

2. Этапы устранения международного двойного налогообложения

2.1 Международное межведомственное взаимодействие налоговых органов

2.2 Выявление конкуренции налоговых юрисдикций

2.3 Установление резидентства в целях устранения двойного налогообложения

2.4 Распределение объектов налогообложения между конкурирующими налоговыми юрисдикциями

2.5 Применение частных методов устранения международного двойного налогообложения

Заключение

Список использованных источников и литературы источники

Введение

Для современного мира характерна тенденция увеличения скорости и объёма трансграничной миграции капитала, человеческих и производственных ресурсов1, развития международного разделения труда2 и усиления роли транснациональных корпораций в мировой экономике3. Одновременно с этим сохраняется институт национального налогового суверенитета, что способно привести к возникновению объектов налогообложения, на которые претендует сразу несколько стран — такая ситуация описывается понятием «международное двойное налогообложение». Оно способно (и в этом нельзя не согласиться с А.А. Шахмаметьевым)»стать серьёзной преградой развития международной экономической деятельности, если бы каждое государство…за счет максимального расширения состава объектов налогообложения и круга налогоплательщиков, использовало все возможности, предоставляемые налоговым суверенитетом, исключительно в целях увеличения своих доходов»4. Сразу оговоримся, что мы не собираемся давать нравственной оценки обозначенной выше тенденции, а лишь принимаем её как данность.

Следует отметить, что Россия, очевидно, не останется в стороне от глобальных интеграционных процессов ввиду самой их сущности. Сей факт проявляется в реализации в нашей стране ряда крупных инвестиционных проектов, и подтверждается, в частности, известиями об ожидаемом скором завершении переговоров о вступлении РФ во Всемирную торговую организацию5. Следовательно, изучение международно-правового механизма устранения двойного налогообложения необходимо признать актуальной темой.

Наша тема не относится к категории всесторонне изученных, но, ввиду её практической значимости, существует немало работ, касающихся частных вопросов, таких как установление резидентства физических лиц или налогообложение доходов иностранных организаций, полученных от источников в РФ. Однако глубоких комплексных исследований почти нет, более того, приходится констатировать бедность понятийного аппарата, а процессуальная сторона международно-правового механизма устранения двойного налогообложения вовсе остаётся неизученной, и это представляется наиболее странным.

Цель настоящего исследования состоит в познании международно-правового механизма устранения двойного налогообложения имущества и доходов. Для достижения указанной цели необходимо решить следующие задачи:

дать общую характеристику объекта исследования: дать определение международного двойного налогообложения и установить причины его возникновения, рассмотреть международное двойное налогообложение в качестве объекта международных налоговых соглашений, а также доктринальную сторону механизма его устранения;

исследовать этапы устранения международного двойного налогообложения: выявление конкуренции налоговых юрисдикций, установление резидентства ad hoc, распределение объектов налогообложения между конкурирующими налоговыми юрисдикциями, применение частных методов устранения двойного налогообложения, а также рассмотреть взаимодействие налоговых органов в качестве общего метода такой деятельности.

Структура настоящей работы включает в себя следующие элементы: введение, основная часть и заключение, основная часть содержит две главы, первая состоит из трёх параграфов, вторая — из пяти.

В нашей работе мы цитируем следующих авторов: Анисимова Е.В., Старженецкий В.В., Гусев В.В., Иванец Ю.Л., Кобзарь-Фролова М.Н., Кучеров И.И., Плетнева О.А., Гребенчук А.О., Саматов О.Ж., Толкушкин А.В., Фомичева Л.П., Шакирьянов А.А., Шахмаметьев А.А. Нормативную базу исследования составляют международные договоры и нормативно-правовые акты Российской Федерации.

1. Международное двойное налогообложение: общая характеристика

1.1 Понятие и причины возникновения международного двойного налогообложения

Прежде всего, следует прояснить терминологический вопрос: дело в том, что некоторые авторы для обозначения исследуемого нами объекта используют такой термин как «многократное налогообложение», например, А.А. Шахмаметьев считает его более точным с математической точки зрения1. Однако для нас более предпочтительным представляется термин «двойное налогообложение», как более соответствующий сущности механизма устранения международного двойного налогообложения, который представляется нам основанным на взаимодействии именно двух субъектов. Вместе с тем, с упомянутым автором нельзя не согласиться в одном: целесообразность оперирования тем или иным понятием не следует делать предметом дискуссии, поскольку оба они отражают все существенные характеристики рассматриваемого явления2. Во всяком случае, спорить об этом мы не готовы.

Обосновывая актуальность темы настоящего исследования, мы упомянули лишь несколько признаков международного двойного налогообложения, ещё раз подчеркнём, что к нему приводит «практическая реализация различными государствами претензий на получение части дохода от международной экономической деятельности (получение фискальных платежей при совершении отдельных операций в рамках международной экономической деятельности)»3. Теперь подробнее остановимся на причинах возникновения международного двойного налогообложения, В.В. Гусев предлагает следующий перечень:

одно и то же лицо признается резидентом в России и еще в одном или нескольких государствах;

один и тот же доход российского резидента рассматривается как имеющий источник происхождения в двух или более странах и облагается налогом в каждой из этих стран;

один и тот же доход российского предприятия облагается в Российской Федерации на основе признания резидентства, а в другой стране — в соответствии с законодательством об источнике дохода;

имеются различия между Россией и другими странами в порядке и нормах зачета расходов, понесенных налогоплательщиком;

в российском налоговом законодательстве отсутствуют положения о зачете отдельных видов налогов, уплаченных российским резидентом в другой стране1.

Международное двойное налогообложение необходимо отличать от внутреннего двойного налогообложения, которое А.А. Шакирьянов определяет как ситуацию, когда один и тот же налог взимается на уровне различных административно-территориальных единиц. Оно может быть вертикальным (если одинаковые налоги уплачиваются на местном и государственном уровне) и горизонтальным (имеет место двойное налогообложение на одном административном уровне за счёт различий в определении объекта налогообложения) 2. Названный автор в другой своей статье признаёт, что государству относительно несложно устранить внутреннее двойное налогообложение: оно может сделать это путём реформирования национального налогового законодательства, опираясь на последствия применения отдельных норм и материалы судебно-арбитражной практики1. Таким образом, ни сами сравниваемые явления, ни правовые средства их устранения нельзя признать родственными в той мере, в какой это необходимо для их одновременного изучения в рамках настоящего исследования, и потому мы этого не делаем.

А.А. Шахмаметьев разграничивает понятия двойного налогообложения в юридическом и экономическом смыслах: первое возникает, когда в силу формальных (установленных налоговым законодательством) оснований у одного и того же лица в отношении одного и того же объекта налогообложения возникает обязанность по уплате сопоставимых налогов более одного раза за один и тот же период. По сравнению с юридическим, экономическое двойное налогообложение — более широкое понятие, в котором основное внимание обращено на фактическую сторону проблемы аккумуляции налоговой нагрузки и ее последствий. Под экономическим двойным налогообложением понимается последовательное налогообложение одного и того же (с экономической точки зрения) объекта у разных налогоплательщиков. Наиболее часто приводимым примером такой ситуации является налогообложение прибыли акционерного общества и выплачиваемых за счет этой прибыли дивидендов: вначале общество платит налог на прибыль, затем акционеры, получающие дивиденды, также платят налог2. Подчеркнём, что нас интересует юридическая сторона вопроса.

Как отмечал Н.А. Падейский, «двойное налогообложение возможно во всех налогах: прямых и косвенных, в налогах на доход и имущество, налогах на владение, обращение и потребление, в таможенных налогах и пошлинных сборах»3. Мы в данной работе рассматриваем правовое регулирование устранения двойного налогообложения именно имущества и доходов, поскольку на сегодняшний день именно ему уделяется наибольшее внимание в соответствующих международно-правовых актах и юридической литературе.

Перейдём, наконец, к определению понятия международного двойного налогообложения. А.В. Толкушин предлагает следующее: двойное налогообложение (международное) — термин международного налогового права, означающий ситуацию, когда одновременно в двух или более странах одно и то же лицо рассматривается налоговым законодательством в качестве налогоплательщика или один и тот же объект рассматривается в качестве объекта налогообложения1. Приведённое определение в целом адекватно отражает сущность рассматриваемого явления, но нуждается в некотором уточнении.

А.А. Шахмаметьев перечисляет признаки двойного налогообложения, назовём их «признаки многократности»:

один и тот же налог (либо сопоставимый налог) должен уплачиваться два или более количества раз, при этом, под сопоставимым налогом понимается налог, отличающийся от другого установленного налога отдельными элементами, но имеющий с последним один и тот же объект;

налог взимается более одного раза с одного и того же объекта;

налог взимается более одного раза одновременно, под одновременностью понимается хронологическая зависимость факта возникновения определённого объекта налогообложения и обязанности по уплате с него налогов;

налоги уплачиваются более одного раза одним и тем же лицом либо разными плательщиками2.

Возьмём перечисленные признаки за основу, добавим к ним «признак международности» и получим: международное двойное налогообложение — правовое явление, при котором один и тот же субъект приобретает обязанность уплатить один и тот же (либо сопоставимый) налог с одного и того же объекта более чем в одном государстве.

1.2 Международное двойное налогообложение как объект международных налоговых соглашений

Как было сказано выше, двойное налогообложение способно стать серьёзной преградой на пути международной экономической деятельности, поэтому государства, — замечает А.А. Шахмаметьев, — будучи заинтересованными в развитии международного экономического сотрудничества, вынуждены искать пределы использования своих налоговых полномочий, в рамках которых не только минимизировались бы негативные последствия международного налогообложения, но и последнее могло бы считаться справедливым1. Упомянутые пределы устанавливаются посредством заключения международных соглашений об устранении двойного налогообложения.

Напомним, что ст.7 Налогового кодекса2 конкретизирует положение п.4 ст.15 Конституции3 и устанавливает, что международные договоры по вопросам налогообложения являются источниками налогового права РФ и обладают большей в сравнении с нормативно-правовыми актами Российской Федерации юридической силой, а также, как отмечает В.В. Гусев, имеют прямое действие4.

Говоря о значении соглашений об устранении двойного налогообложения, следует перечислить преимущества, которые даёт их заключение государствам-партнёрам. Начнём с преимуществ, которые традиционно указываются в пояснительных записках к законопроектам о ратификации таких соглашений:

обеспечение условий, при которых юридические и физические лица каждого из договаривающихся государств не будут дважды уплачивать налоги с одного и того же вида доходов и капитала в своем государстве и государстве-партнере;

привлечение в каждое из договаривающихся государств иностранных инвестиций1;

М.Н. Кобзарь-Фролова также называет:

гарантирование налогоплательщикам недискриминации;

обеспечение для государств возможности взаимных прямых консультаций, обмена информацией, обмена опытом и иных контактов для решения многих спорных вопросов, а также для контроля за внешнеэкономической деятельностью своих резидентов;

закрепление на договорной основе государствами своих прав на получение справедливой доли от налогообложения доходов и имущества, получаемых резидентами от международной экономической и финансовой деятельности;

двойное налогообложение международное соглашение

предупреждение правонарушений, совершаемых иностранными гражданами и иностранными юридическими лицами по законодательству страны, на чьей территории, извлекается доход2;

Е.В. Анисимова и В.В. Старженецкий добавляют:

стимулирование экономического взаимодействия субъектов предпринимательства стран, подписавших соглашение1.

А.А. Шакирьянов предлагает классифицировать международные соглашения об избежании двойного налогообложения следующим образом:

соглашения об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и капитал;

соглашения об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и имущества (по все видимости, автор не всякий капитал признаёт имуществом — И. И.);

соглашения об избежании двойного налогообложения в отношении социальных налогов и взносов на социальное страхование;

соглашения об избежании двойного налогообложения в области транспорта2.

Среди международных договоров об устранении двойного налогообложения можно выделить двусторонние и многосторонние. Последние, как правило, закрепляют типовые проекты двусторонних договоров, рекомендуемые для участников таких многосторонних соглашений. Важнейшим подобным документом, на наш взгляд, является Модельная конвенция Организации экономического сотрудничества и развития в отношении налогов на доходы и капитал3 (далее — МК ОЭСР).О.Ж. Саматов называет ещё один документ такого рода — это Типовая конвенция ООН для урегулирования налоговых отношений между развитыми и развивающимися странами 1980г., а также перечисляет целый ряд типовых конвенций разработанных в рамках региональных и субрегиональных международных организаций: проект многосторонней конвенции для франкоязычных стран Африки (подготовленный под эгидой Франции в 1964 г.), Типовое налоговое соглашение Британского содружества наций (1964 г.), Конвенция об устранении двойного налогообложения между странами-членами Андской группы (1971 г.), Протокол о гармонизации налоговых льгот между странами-членами Центральноамериканского рынка1 и т.д. Следует также упомянуть Многостороннюю конвенцию ЮНЕСКО об избежании двойного налогообложения выплат авторского вознаграждения, содержащую модель соответствующего двустороннего соглашения2 (далее — МДС ЮНЕСКО), а также Протокол стран СНГ «Об унификации подхода и заключения соглашений об избежании двойного налогообложения доходов и имущества»3.

В РФ основой для переговоров с уполномоченными органами иностранных государств о заключении межгосударственных соглашений об избежании двойного налогообложения является Типовое соглашение об избежании двойного налогообложения и о предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и имущество, утверждённое постановлением Правительства от 24 февраля 2010 г. № 844 (далее — ТС).

Большинство авторов, в том числе Л.П. Фомичева5, Ю.Л. Иванец6, О.А. Плетнева, А.О. Гребенчук1, В.В. Гусев2 и др. признаёт, что ТС основано на МК ОЭСР, хотя Россия и не участвует в последней.

Двусторонние соглашения об устранении двойного налогообложения (РФ ратифицировала 77 таких соглашений3) согласно ТС включают следующие положения: страны-участники соглашения; лица и налоги, к которым применяется соглашение; общие определения; критерии определения резидентства и постоянного представительства для целей устранения двойного налогообложения; принципы распределения объектов налогообложения между договаривающимися сторонами; подлежащие использованию частные методы устранения двойного налогообложения; правила о недискриминации; основы межведомственного взаимодействия налоговых органов; подтверждение особого статуса дипломатических представительств и консульских учреждений, а также их сотрудников; положения о противодействии злоупотреблению льготами, предоставляемыми соглашением; условия вступления в силу и прекращения действия соглашения.

1.3 Механизм устранения международного двойного налогообложения в правовой доктрине

Ранее в настоящей главе говорилось, что государства в целях устранения международного двойного налогообложения вынуждены идти на ограничение своего налогового суверенитета путём заключения международных договоров, которые устанавливают соответствующий правовой механизм, призванный, — по словам И.И. Кучерова, — обеспечить справедливое распределение налоговых обязанностей налогоплательщиков между налоговыми юрисдикциями различных стран1. Указанный механизм А.А. Шахмаметьев характеризует как системное комплексное явление и выделяет в его составе четыре элемента:

уровни правового регулирования (национальное законодательство и международные соглашения);

концепции и принципы, лежащие в основе такого регулирования (налоговая нейтральность в отношении экспорта и импорта капитала и принцип национальной беспристрастности);

критерии установления связи лица с государственной налоговой юрисдикцией, в силу которой на него возлагается обязанность по уплате налогов на территории данной юрисдикции;

методы (способы) устранения многократного международного налогообложения2.

Названный автор рассматривает три группы правовых инструментов устранения международного двойного налогообложения:

определение субъектного и объектного состава правоотношений: а. круга лиц, которые осуществляют международную экономическую деятельность и на которых могут возлагаться налоговые обязательства в странах осуществления такой деятельности, б. объектов налогообложения, возникающих в результате осуществления такой деятельности в разных странах, в. государств, которые вправе призывать названных лиц к исполнению налоговых обязательств с указанных объектов;

методы устранения двойного налогообложения: освобождение, кредитование, налоговые вычеты, пониженные налоговые ставки;

согласительные процедуры, под которыми понимаются различные формы взаимодействия представителей государств по вопросам обеспечения эффективности устранения двойного налогообложения, решения спорных проблем, проведения консультаций1.

А.А. Шакирьянов предлагает систему урегулирования международного двойного налогообложения, состоящую из трёх элементов:

методы устранения двойного налогообложения;

механизм борьбы с уклонением от налогообложения;

организационно-правовые основы деятельности национальных налоговых администраций по противодействию легализации (отмыванию) доходов, полученных преступным путём2.

В числе методов устранения двойного налогообложения автор выделяет общие (обычный вычет и освобождение с последовательностью) и специальные, последние преимущественно применяются в отношении косвенных налогов3.

Использование системного подхода характерно для большинства авторов. В.В. Гусев рассматривает трёхступенчатую систему устранения международного двойного налогообложения:

на первом этапе происходит установление согласованных правил определения страны резидентства и источника доходов, применяемых в странах-партнёрах;

двойное налогообложение, оставшееся после установления таких правил устраняется методом зачёта (налогового кредита) и (или) методом освобождения;

наконец, на третьем этапе устраняется двойное налогообложение, возникающее по причине различий в определении облагаемого дохода в странах-партнёрах4.

Мы предлагаем рассматривать международно-правовой механизм устранения двойного налогообложения как система последовательно сменяющих друг друга этапов, объединённых общей целевой направленностью и общим методом.

выявление конкуренции налоговых юрисдикций;

установление резидентства для целей устранения двойного налогообложения;

распределение объектов налогообложения между конкурирующими налоговыми юрисдикциями;

применение частных методов устранения двойного налогообложения;

Кроме того, по нашему мнению, в качестве общего метода, применяемого на каждом этапе, должно быть рассмотрено международное межведомственное взаимодействие налоговых органов.

2. Этапы устранения международного двойного налогообложения

2.1 Международное межведомственное взаимодействие налоговых органов

Ещё раз подчеркнём, что международное межведомственное взаимодействие налоговых органов (далее — взаимодействие налоговых органов) является общим методом по отношению ко всем четырём этапам устранения международного двойного налогообложения, по этой причине настоящая глава начинается именно с этого параграфа.

МК ОЭСР и ТС предусматривают три формы взаимодействия налоговых органов: взаимосогласительная процедура (ст.25 ТС), обмен информацией (ст.26 ТС) и взаимное содействие во взыскании налогов (ст.27 ТС). Оговоримся, что термин «налоговый орган» здесь употребляется взамен используемого ТС, МК ОЭСР и многими двусторонними соглашениями термина «компетентный орган». Такая замена, на наш взгляд, семантически оправдана в рамках настоящей работы, однако не бесспорна с точки зрения законодательства, которое под компетентным органом, вероятно, не всегда понимает именно налоговый орган.

Первую форму взаимодействия рассмотрим на примере договора со Швейцарией1, ст.24 которого предусматривает, что лицо имеет право обратиться с заявлением к компетентному органу того договаривающегося государства, в котором оно имеет постоянное местопребывание или гражданином которого является, если считает, что к нему должны быть применены положения названного договора (п.1 ст.24). Орган, в который поступило заявление, будет стремиться, если он сочтет заявление обоснованным и если он сам не сможет прийти к удовлетворительному решению, решить вопрос по взаимному согласию с компетентным органом другого договаривающегося государства с целью избежания налогообложения, не соответствующего договору (п.2 ст.24). Компетентные органы договаривающихся государств должны стремиться разрешать по взаимному согласию любые трудности или сомнения, возникающие при толковании и применении договора (п.3 ст.24) и с этой целью могут вступать в прямые контакты друг с другом (п.4 ст.24).

Договор с Японией1 в ст.23 предусматривает обязанность компетентных органов сторон обмениваются информацией, необходимой для выполнения положений названного договора или внутреннего законодательства сторон, касающегося налогов, на которые распространяется договор. Полученная таким образом информация признаётся конфиденциальной (п. ст.23). Компетентные органы договаривающихся государств уведомляют друг друга о любых существенных изменениях, внесенных в их соответствующие налоговые законодательства, в течение приемлемого периода времени после внесения таких изменений (п.3 ст.23).

Теперь обратимся к договору с Алжиром2, который в ст.27 закрепляет положения о взаимном содействии во взыскании налогов, которое заключается в возможности взыскания налоговой обязанности перед одним договаривающимся государством в другом договаривающемся государстве либо применения обеспечительных мер по такому обязательству в этом другом договаривающемся государстве (п.3, 4 ст.27).

В заключение добавим, что не каждое международное двустороннее соглашение по налогообложению обязательно предусматривает все три формы сотрудничества налоговых органов: так договор с Японией не включает норм о содействии во взыскании налогов, а договор со Швейцарией ограничивается лишь установлением взаимосогласительной процедуры, тем временем договор с Алжиром содержит все три формы взаимодействия.

2.2 Выявление конкуренции налоговых юрисдикций

Международные договоры, основанные на ТС и МК ОЭСР, как правило, применяются в РФ к следующим налогам:

налог на доходы физических лиц;

налог на прибыль организаций;

налог на имущество физических лиц;

налог на имущество организаций.

Ниже приведём примеры норм российского налогового законодательства, определяющих налогоплательщиков и объекты налогообложения для указанных налогов. Начнём с объектов налогообложения, к ним относятся:

доходы резидентов РФ (ст. 209, 247 НК1);

доходы, полученные нерезидентами от источников в РФ (ст. 209, 247 НК);

недвижимое имущество резидентов и нерезидентов, находящееся на территории Российской Федерации (ст.374 НК, ст.2 Закона РФ «О налогах с имущества физических лиц»2);

движимое имущество российских организаций, а также постоянных представительств иностранных организаций в РФ, учитываемое на балансе в качестве основных средств (ст.374 НК).

Также НК содержит критерии определения налогового резидентства и постоянного представительства. Организации-резиденты РФ (они же — российские организации) — юридические лица, образованные в соответствии с законодательством Российской Федерации (ч.2 ст.11 НК). Ч.2 ст. 207 устанавливает, что физическими лицами-резидентами признаются физические лица, фактически находящиеся в Российской Федерации не менее 183 календарных дней в течение 12 следующих подряд месяцев. Период нахождения физического лица в Российской Федерации не прерывается на периоды его выезда за пределы Российской Федерации для краткосрочного (менее шести месяцев) лечения или обучения. Согласно НК, под постоянным представительством иностранной организации понимается филиал, представительство, отделение, бюро, контора, агентство, любое другое обособленное подразделение или иное место деятельности этой организации, через которое организация регулярно осуществляет предпринимательскую деятельность на территории Российской Федерации связанную с пользованием недрами и (или) использованием других природных ресурсов; проведением предусмотренных контрактами работ по строительству, установке, монтажу, сборке, наладке, обслуживанию и эксплуатации оборудования, в том числе игровых автоматов; продажей товаров с расположенных на территории Российской Федерации и принадлежащих этой организации или арендуемых ею складов; осуществлением иных работ, оказанием услуг, ведением иной деятельности, за исключением предусмотренной пунктом 4 ст.306 НК (ч.2 ст.306 НК).

Нетрудно догадаться, что возможна ситуация, при которой иностранные законодательные положения, определяющие круг налогоплательщиков и объекты налогообложения, могут относить к таким субъектам и объектам те же субъекты и объекты, что и приведённые выше нормы российского законодательства. Так возникает конкуренция налоговых юрисдикций, являющаяся при наличии соответствующего международного договора основанием для применения международно-правового механизма устранения двойного налогообложения.

Поводом для применения такого механизма является обращение заинтересованного лица (налогоплательщика) с заявлением в налоговый орган, как это предусматривает ст.25 ТС и, например, ст.25 договора с Сингапуром1. Если такое заявление не будет подано или будет пропущен срок его подачи, установленный соответствующим договором (например, ч.1 ст.25 договора с Сингапуром предусматривает трёхлетний срок), конкуренция правовых юрисдикций не будет выявлена и приведёт к возникновению двойного налогообложения.

2.3 Установление резидентства в целях устранения двойного налогообложения

ТС состоит из 31 статьи, в 26 из них хотя бы раз встречается слово «резидент» или однокоренное с ним слово. Этот факт позволяет сделать предположение о немалой важности определения резидентства для устранения двойного налогообложения. И такое предположение будет верным, поскольку резидентство выступает одним из критериев при распределении объектов налогообложения, которое происходит на следующем этапе.

По общему правилу, резидентство определяется национальным законодательством, однако возможна ситуация, когда оба договаривающихся государства согласно своему внутреннему праву будут рассматривать данное лицо в качестве своего резидента. Такая ситуация препятствует устранению двойного налогообложения, следовательно, должна быть решена. Международные договоры могут предусматривать пути преодоления двойного резидентства, при этом для физических лиц и организаций устанавливаются разные критерии, составляющие, — по определению А.А. Шахмаметьева, — иерархическую систему2, т.е. применяемые последовательно.

Договор с Австралией1 предусматривает, что если физическое лицо является резидентом обоих договаривающихся государств, такое лицо считается резидентом только того договаривающегося государства, в котором оно располагает постоянным жильем, или, если лицо располагает постоянным жильем в обоих договаривающихся государствах или ни в одном из них, лицо считается резидентом только того договаривающегося государства, в котором оно имеет более тесные личные и экономические связи (ч.3 ст.4) (МК ОЭСР использует термин «центр жизненных интересов» — п. b ч.2 ст.4). К двум названным критериям надлежит добавить ещё один: в качестве третьего критерия договор с Бразилией2 указывает гражданство (п. c ч.2 ст.4). Если же лицо является гражданином обоих государств или не является гражданином ни одного из них, п. d ч.2 ст.4 предписывает применить взаимосогласительную процедуру для разрешения вопроса о резидентстве. Указанное соглашение не называет последствий неудачи такой процедуры, но такие последствия можно предположить, тем более что они названы в п. d ч.2 ст.4 ТС: в случае отсутствия согласия между договаривающимися государствами, на такое лицо не будут распространяться льготы и освобождения от налогов, предоставляемые соглашением.

Что касается резидентства организаций, то, например, договор с Португалией3 предусматривает, что если такое лицо является резидентом обоих договаривающихся государств, то оно будет считаться резидентом только того государства, в котором находится его фактическое место управления — такой критерий применяется во многих двусторонних договорах РФ, а также в МК ОЭСР. Примечательно, что ТС не использует в этом случае императивной привязки, напротив, устанавливает согласительную процедуру, при которой нахождение фактического места управления будет лишь учитываться. Более того, ТС устанавливает критерии определения такого места: место, где проводятся заседания совета директоров; место, из которого обычно осуществляется руководящее управление; место, где главные (руководящие) лица осуществляют свою деятельность; место, где ведётся бухгалтерский учёт и хранятся архивы (ч.3 ст.4 ТС).

Представляется, что нормативное закрепление критериев определения места фактического управления может оказаться практически полезным, поскольку, в частности, крупные корпорации по определению имеют сложную организацию. А если учесть достижения в сфере информационных технологий, становится сложно даже представить, с какими трудностями могут столкнуться налоговые органы при определении места фактического управления. Следует отметить, что в некоторых странах, — по словам А.А. Шахмаметьева, — место нахождения органов управления организации в качестве критерия отнесения её к налоговой юрисдикции того или иного государства обозначается термином «налоговый домициль». Однако возможность применения налогового домициля ограничена ввиду различного понимания на уровне национальных законов: помимо названного, он может означать место регистрации юридического лица, основное место ведения бизнеса и т.д. 1

Как мы продемонстрировали выше, налоговое резидентство, установленное согласно нормам внутреннего права и в соответствии с международным договором, часто не совпадает. Другими словами, одно и то же лицо может рассматриваться НК как резидент РФ, а международным соглашением — как нерезидент. Такое налоговое резидентство, установленное для целей применения международно-правового механизма устранения двойного налогообложения мы предлагаем называть резидентством ad hoc.

2.4 Распределение объектов налогообложения между конкурирующими налоговыми юрисдикциями

После того, как установлено наличие конкуренции налоговых юрисдикций и определено резидентство ad hoc, следует перейти к следующему этапу механизма устранения международного двойного налогообложения. Рассмотрим этот вопрос на примере договора с Мексикой1, согласно которому, заданное договаривающееся государство облагает налогом следующие доходы:

доходы от недвижимого имущества, находящегося в данном государстве (ст.6)

прибыль предприятий-резидентов, за исключением прибыли постоянных представительств (определение постоянного представительства содержится в ст.5), находящихся в другом договаривающемся государстве (ст.7);

прибыль резидентов от эксплуатации морских или воздушных судов в международных перевозках, а также аренды, использования или простоя (демереджа) контейнеров и соответствующего оборудования, связанных с эксплуатацией морских или воздушных судов в международных перевозках (ст.8);

дивиденды, получаемые резидентом от компании-резидента другого договаривающегося государства, за исключением случаев, когда лицо, имеющее фактическое право на дивиденды, осуществляет предпринимательскую деятельность через постоянное представительство в государстве, резидентом которого является компания, выплачивающая дивиденды, или оказывает личные услуги с расположенной там постоянной базы, и участие, в отношении которого выплачиваются дивиденды, непосредственно связано с таким постоянным представительством или постоянной базой (ст.10);

проценты, возникающие в другом договаривающемся государстве и выплачиваемые резиденту. Под процентами понимается доход от долговых требований любого вида, и в частности доход от государственных ценных бумаг, облигаций и долговых обязательств, включая премии и выигрыши по таким ценным бумагам, облигациям или долговым обязательствам, а также любой другой доход, считающийся доходом от предоставляемых займов (ст.11);

роялти (доходы от авторских прав и лицензий), возникающие в другом договаривающемся государстве, и выплачиваемые резиденту (ст.12);

доходы, полученные от отчуждения недвижимого имущества, находящегося в данном государстве, доходы от отчуждения акций, участия или других прав на капитал компании-резидента, доходы от отчуждения движимого имущества постоянного представительства, находящегося в данном государстве, а также доходы, полученные от отчуждения прочего имущества резидентов (ст.13);

доход резидента от оказания профессиональных услуг или иной деятельности независимого характера, за исключением случаев, когда

резидент, будучи физическим лицом, находится в другом договаривающемся государстве в течение периода или периодов, превышающих в совокупности 120 дней в любом двенадцатимесячном периоде, начинающемся или заканчивающемся в соответствующем налоговом году или имеет в этом государстве постоянную базу, регулярно используемую им для целей осуществления своей деятельности (ст.14);

вознаграждение от работы по найму, получаемое в данном государстве резидентом другого договаривающегося государства, а также доходы резидентов, получаемые от работы по найму в другом договаривающемся государстве, если получатель находится в другом договаривающемся государстве в течение периода или периодов, не превышающих в совокупности 183 дней в любом двенадцатимесячном периоде или вознаграждение выплачивается нанимателем, который не является резидентом другого договаривающегося государства или расходы по выплате вознаграждения не несут постоянное представительство или постоянная база, которые наниматель имеет в другом договаривающемся государстве (ст.15);

гонорары директоров и другие подобные выплаты, получаемые резидентом другого договаривающегося государства в качестве члена совета директоров или иного подобного органа компании-резидента (ст.16);

доходы от деятельности артистов и спортсменов, осуществляемой в данном государстве (ст.17);

пенсии и другие подобные выплаты, возникающие в данном государстве (ст.18);

вознаграждение за государственную службу, осуществляемую для данного государства (ст. 19);

прочие доходы резидентов независимо от источника их возникновения (ст.21).

Следует отметить, что правило, установленное ст.21 названного договора, как и рекомендует модельная норма ст.21 МК ОЭСР, основано на принципе резидентства. Одновременно с этим ст.21 ТС предусматривает применение для таких отношений принципа источника получения дохода.

Теперь обратимся к договору с Германией1, который в ст.22 устанавливает правила налогообложения имущества, согласно которым, договаривающееся государство облагает налогом:

недвижимое имущество, находящееся на его территории (п.1 ст.22);

движимое имущество, относящееся к постоянным представительствам и постоянным базам резидентов другого государства, находящимся на территории данного государства (п.2 ст.22);

морские, речные и воздушные суда, эксплуатируемые резидентом в международных перевозках (п.3 ст.22);

прочее имущество резидентов (п.4 ст.22).

2.5 Применение частных методов устранения международного двойного налогообложения

После устранения коллизий между правилами определения источника доходов, становится возможным использование частных методов устранения международного двойного налогообложения. Государство применяет эти методы (или один из них), если по итогам предыдущего этапа выясняется, что доход или имущество резидента этого государства должны облагаться налогом в государстве-партнёре. Закрепление указанных методов в двусторонних соглашениях по двойному налогообложению означает обязательство участников использовать их для выполнения своих обязательств по таким соглашениям, что закрепляется внутренними нормативно-правовыми актами.

В мировой практике, насколько нам известно, используется два основных частных метода устранения двойного налогообложения: метод освобождения и метод кредита. В.В. Гусев кратко характеризует первый как относящийся к подлежащим налогообложению доходам, а второй — как относящийся к уплаченным налогам1. Следует отметить, что метод налогового кредита также именуется методом зачёта и методом уменьшения налога). Названные методы предусмотрены МК ОЭСР, однако наиболее полно, на наш взгляд, они отражены в МДС ЮНЕСКО, ст.7 которого предлагает к использованию по несколько альтернативных комбинаций условий для каждого из названных выше методов. Итак, если резидент одного государства получает доходы или владеет имуществом, подлежащим налогообложению в государстве-партнёре, согласно ст.7 МДС ЮНЕСКО, первое государство:

освобождает эти доходы или имущество от налогообложения — метод простого освобождения;

освобождает эти доходы или имущество от налогообложения. Это государство может, однако, учитывать освобожденные от налога доходы или имущество при исчислении суммы налога на остальные доходы или имущество указанного лица и применять ту же налоговую ставку, которая применялась бы, если бы рассматриваемые доходы или имущество не были освобождены от обложения — метод освобождения с применением прогрессивной ставки;

вычитает из налога указанного лица сумму, равную доле этого налога, соответствующей выплатам, полученным из другого договаривающегося государства — метод освобождения с сохранением облагаемых доходов;

вычитает из налога, взимаемого им с указанного лица, сумму, соответствующую налогу, выплаченному в другом договаривающемся государстве — метод интегрального уменьшения;

вычитает из налога, взимаемого им с указанного лица, сумму, соответствующую налогу, выплаченному в другом договаривающемся государстве. Вычитаемая сумма не может превышать доли этого налога, исчисленного до вычета, применяемого в другом договаривающемся государстве — метод обычного уменьшения;

применяет к налогу, которым оно облагает доходы или имущество указанного лица, вычет суммы, равной установленному проценту налоговой базы, независимо от того, достигли или не достигли этого процента взимания государства-партнёра — метод уменьшения посредством разовой скидки;

если резидент пользуется в государстве-партнёре специальной налоговой льготой, первое государство применяет к этому лицу, в отношении соответствующего налога вычет, равный всей сумме, которая без этой льготы должна была бы быть выплачена в другом государстве — метод уменьшения с приведением «условной налоговой скидки».

Согласно ст.23 ТС, РФ стремится использовать метод обычного уменьшения, можно представить, что данное обстоятельство, связано с тем, что «при этом значительно сужаются возможности для международного уклонения от налогов»1.В. В. Гусев приводит следующий пример использования названного метода: компания-резидент Российской Федерации получила прибыль в размере 100 единиц, осуществляя деятельность в государстве Б. Ставка налога в России — 30%, в государстве Б — 20%. Сумма налога, подлежащая к уплате в России, исчисляется как разность между суммой налога на весь доход, исчисленный по российскому законодательству, и суммой налога, уплаченного в государстве Б, или 30 единиц минус 20 единиц дадут сумму налога, подлежащего к уплате в России, в размере 10 единиц1.

Заключение

Чтобы дать общую характеристику международного двойного налогообложения, мы начали с того, что определили причины его возникновения, разграничили понятия внутреннего и международного двойного налогообложения, рассмотрели его в юридическом и экономическом смыслах, обозначили возможность применения термина «международное многократное налогообложение» как равнозначного и, наконец, определили международное двойное налогообложение как правовое явление, при котором один и тот же субъект приобретает обязанность уплатить один и тот же (либо сопоставимый) налог с одного и того же объекта более чем в одном государстве.

Затем мы рассмотрели объект нашего исследования в качестве объекта международных налоговых соглашений: выявили конституционные основы применения таких соглашений на территории РФ, определили значение таких соглашений, классифицировали их, назвали важнейшие многосторонние соглашения и проанализировали типичную структуру международного двустороннего соглашения об устранении двойного налогообложения.

После этого мы обратились к изучению доктринальных воззрений на международно-правовой механизм устранения двойного налогообложения как на системное комплексное явление. Были рассмотрены точки зрения В.В. Гусева, А.А. Шакирьянова и А.А. Шахмаметьева, а также высказана наша собственная, на которой мы и построили систему изложения данной темы.

Решая задачу исследования этапов устранения международного двойного налогообложения, мы в первую очередь обратили внимание на международное межведомственное взаимодействие налоговых органов, выступающее в качестве общего метода, используемого на всех стадиях рассматриваемого механизма. Мы выяснили, что такое взаимодействие проявляется в трёх формах: взаимосогласительные процедуры, обмен информацией и взаимное содействие во взыскании налогов.

Далее мы изучили первый этап рассматриваемого механизма — установление конкуренции налоговых юрисдикций, продемонстрировали, как нормами налогового права РФ определяется относимость субъектов и объектов налоговых правоотношений к юрисдикции РФ. Также мы установили повод и основание для применения международно-правового механизма устранения двойного налогообложения.

Второй элемент названного механизма — установление резидентства в целях применения этого механизма (резидентства ad hoc). Мы разграничили понятия резидентство в смысле, вкладываемом в него национальным налоговым законодательством и резидентство ad hoc, исследовали критерии, используемые в мировой практике для установления резидентства физических лиц и организаций в целях применения международных соглашений об избежании двойного налогообложения.

Далее мы выяснили, каким образом доходы и имущество резидентов стран-партнёров по таким соглашениям распределяются между их налоговыми юрисдикциями в качестве объектов налогообложения, рассмотрели критерии, применяемые для конкретных источников доходов и видов имущества.

Наконец, мы изучили методы, используемые государствами для исполнения своих обязательств по устранению международного двойного налогообложения. К таким методам относятся: метод простого освобождения, метод освобождения с применением прогрессивной ставки, метод освобождения с сохранением облагаемых доходов, метод обычного уменьшения, метод интегрального уменьшения, метод уменьшения посредством разовой скидки, метод уменьшения с проведением условной налоговой скидки. Стороны соглашения об избежании двойного налогообложения могут выбрать любой из перечисленных методов или их комбинацию, для РФ предпочтителен метод обычного уменьшения.

В заключение хочется ещё раз подчеркнуть, что в результате проделанной работы нам удалось в общих чертах обозначить собственную доктринальную модель международно-правового механизма устранения двойного налогообложения, представляемого в виде системы последовательно сменяющих друг-друга этапов, объединённых общей целевой направленностью и общим методом. Достигнутый результат пригоден для дальнейшей разработки и, на наш взгляд, обладает, по крайней мере, теоретической ценностью.

Список использованных источников и литературы источники

Международные договоры

Конвенция между Правительством РФ и Правительством Алжирской Народной Демократической Республики от 10 марта 2006 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 17. Ст. 1968.

Конвенция между Правительством РФ и Правительством Португальской Республики от 29 мая 2000 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от уплаты налогов в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. № 6.2003. Ст.510.

Конвенция между Правительством РФ и Правительством Федеративной Республики Бразилии от 22 ноября 2004 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 17. Ст. 1970.

Конвенция между Правительством СССР и Правительством Японии от 18 января 1986 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы» // Ведомости Верховного Совета СССР. 1986. № 50. Ст.1022.

Многосторонняя конвенция об избежании двойного налогообложения выплат авторского вознаграждения от 13 декабря 1979 г. // Свод нормативных актов ЮНЕСКО. М.: Международные отношения, 1991. С.469 — 489.

Модельная конвенция ОЭСР в отношении налогов на доходы и капитал (неофициальный перевод осуществлён Олегом Купаловым специально для Российского налогового портала) // Российский налоговый портал: сайт. URL: http://www.taxpravo.ru/zakonodatelstvo/statya-90421-modelnaya_konventsiya_oesr_v_otnoshenii_nalogov_na_dohodyi_i_kapital (дата обращения: 19.12.2010).

Протокол стран СНГ от 15 мая 1992 г. «Об унификации подхода и заключения Соглашений об избежании двойного налогообложения доходов и имущества» // СПС «КонсультантПлюс».

Соглашение между Правительством РФ и Правительством Австралии от 07 сентября 2000 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2004. № 9. Ст.699.

Соглашение между Правительством РФ и Правительством Мексиканских Соединенных Штатов от 07 июня 2004 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2008. № 32. Ст.3765.

Соглашение между Правительством РФ и Правительством Республики Сингапур от 09 сентября 2002 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 14. Ст.1588.

Соглашение между РФ и Федеративной Республикой Германия от 29 мая 1996 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 1998. № 8. Ст.913.

Соглашение между РФ и Швейцарской Конфедерацией от 15 ноября 1995г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и капитал» // Собрание законодательства РФ. № 23.1997. Ст.2666.

Нормативно-правовые акты РФ

Конституция Российской Федерации // Собрание законодательства РФ. 2009. № 4. Ст.445.

Закон РФ от 09 декабря 1991 г. № 2003-1 «О налогах на имущество физических лиц» // Ведомости СНД РФ и ВС РФ. 1992. № 8. Ст.362.

Налоговый кодекс Российской Федерации (часть первая) от 31 июля 1998 г. № 146-ФЗ // Собрание законодательства РФ. 1998. № 31. Ст.3824.

Налоговый кодекс Российской Федерации (часть вторая) от 05 августа 2000 г. № 117-ФЗ // Собрание законодательства РФ. 2000. № 32. Ст.3340.

Постановление Правительства РФ от 24 февраля 2010 г. № 84 «О заключении межгосударственных соглашений об избежании двойного налогообложения и о предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 2010. № 10. Ст.1078.

Иные источники

Действующие двусторонние международные договоры Российской Федерации об избежании двойного налогообложения (Материал подготовлен специалистами КонсультантПлюс) // СПС «КонсультантПлюс».

Пояснительная записка «К проекту Федерального закона «О ратификации Соглашения между Правительством Российской Федерации и Правительством Республики Куба об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и капитал» // СПС «КонсультантПлюс».

Литература.

Статьи из периодических изданий и книги:

Анисимова Е.В., Старженецкий В.В. Международные договоры об избежании двойного налогообложения: актуальные проблемы (Подготовлен для системы «КонсультантПлюс», 2001) // СПС «КонсультантПлюс».

Гусев В.В. Проблемы двойного налогообложения в Российской Федерации. Пути решения (Финансы, № 4, 2000) // СПС «КонсультантПлюс».

Иванец Ю.Л. Межгосударственный обмен налоговой информацией: мировые тенденции и российские перспективы (Налоговая политика и практика, 2010, № 8) // СПС «КонсультантПлюс».

Кобзарь-Фролова М.Н. Роль и значение международных договоров в предупреждении налоговой деликтности (Финансовое право, 2010, № 4) // СПС «КонсультантПлюс».

Кучеров И.И. Налоговые привилегии и иммунитеты как институты международного налогового права (Финансовое право, 2007, № 4) // СПС «КонсультантПлюс».

Плетнева О.А., Гребенчук А.О. Соглашение об избежании двойного налогообложения (Налоговый вестник, 2010, № 6) // СПС «КонсультантПлюс».

РФ готова вступить в ВТО до конца 2011 года // Газета «Коммерсантъ» 2010.08 дек.

Саматов О.Ж. Сотрудничество государств СНГ в области налогообложения (международно-правовые аспекты) (Право и политика, 2005, №6) // СПС «КонсультантПлюс».

Толкушкин А.В. Комментарий (постатейный) к Налоговому кодексу РФ (части первой) от 31.07.1998 № 146-ФЗ. Статьи 1-29. (Подготовлен для системы КонсультантПлюс, 2005) // СПС «КонсультантПлюс».

Фомичева Л.П. Комментарий к Постановлению Правительства РФ от 24.02.2010 № 84 «О заключении межгосударственных соглашений об избежании двойного налогообложения и о предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и имущество» (Налоговый вестник: комментарии к нормативным документам для бухгалтеров, 2010, № 6) // СПС «КонсультантПлюс».

Шакирьянов А.А. Правовые средства избежания двойного налогообложения. (Адвокат, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

Шакирьянов А.А. Становление и развитие института международного двойного налогообложения (Законодательство и экономика, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

Шахмаметьев А.А. Международное налоговое право: Учебно-методический комплекс. М.: Тровант, 2009.140 с.

Шахмаметьев А.А. Международное налогообложение и международное налоговое право: правовые аспекты взаимосвязи (Финансовое право, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

Шахмаметьев А.А. Налоговое резидентство иностранных организаций: теория и практика правового регулирования // Государство и право. 2009. №8. С.46-53.

Шахмаметьев А.А. Правовой механизм устранения многократного (двойного) налогообложения (Финансовое право, 2008, № 2) // СПС «КонсультантПлюс».

Шахмаметьев А.А. Резидентство в правовом регулировании налогообложения физических лиц в Российской Федерации (Современное право, 2008, № 9) // СПС «КонсультантПлюс».

Электронные ресурсы

Международное разделение труда // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru. wikipedia.org/wiki/ Международное_разделение_труда (последнее обращение: 16.12.2010).

Транснационализация // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru. wikipedia.org/wiki/Транснационализация (последнее обращение: 16.12.2010).

Экономическая глобализация // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru. wikipedia.org/wiki/Экономическая_глобализация (последнее обращение: 16.12.2010).

1 Экономическая глобализация // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru.wikipedia.org/wiki/Экономическая_глобализация.

2 Международное разделение труда // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru.wikipedia.org/wiki/ Международное_разделение_труда

3 Транснационализация // Википедия. Свободная энциклопедия: сайт. URL: http://ru.wikipedia.org/wiki/Транснационализация.

4 Шахмаметьев А.А. Правовой механизм устранения многократного (двойного) налогообложения (Финансовое право, 2008, № 2) // СПС «КонсультантПлюс».

5 РФ готова вступить в ВТО до конца 2011 года // Газета «Коммерсантъ» 2010. 08 дек.

1 Шахмаметьев А.А. Международное налоговое право: Учебно-методический комплекс. С. 63, 64.

2 Там же.

3 Шахмаметьев А.А. Международное налогообложение и международное налоговое право: правовые аспекты взаимосвязи (Финансовое право, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Гусев В.В. Проблемы двойного налогообложения в Российской Федерации. Пути решения (Финансы, 2000. №4) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Шакирьянов А.А. Становление и развитие института международного двойного налогообложения (Законодательство и экономика, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Шакирьянов А.А. Правовые средства избежания двойного налогообложения. (Адвокат, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Шахмаметьев А.А. Международное налоговое право: Учебно-методический комплекс. С. 65, 66.

3 Цит. По: Шахмаметьев А.А. Правовой механизм устранения многократного (двойного) налогообложения (Финансовое право, 2008, N 2) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Толкушкин А.В. Комментарий (постатейный) к Налоговому кодексу РФ (части первой) от 31.07.1998 № 146-ФЗ. Статьи 1-29. Ст. 7.

2 Шахмаметьев А.А. Международное налоговое право: Учебно-методический комплекс. С. 63.

1 Шахмаметьев А.А. Международное налогообложение и международное налоговое право: правовые аспекты взаимосвязи (Финансовое право, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Налоговый кодекс Российской Федерации (часть первая) от 31 июля 1998 г. № 146-ФЗ // Собрание законодательства РФ. 1998. № 31. Ст. 3824.

3 Конституция Российской Федерации // Собрание законодательства РФ. 2009. № 4. Ст. 445.

4 Гусев В.В. Указ. Соч.

1 Пояснительная записка «К проекту Федерального закона «О ратификации Соглашения между Правительством Российской Федерации и Правительством Республики Куба об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и капитал» // СПС «КонсультантПлюс».

2 Кобзарь-Фролова М.Н. Роль и значение международных договоров в предупреждении налоговой деликтности (Финансовое право, 2010, № 4) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Анисимова Е.В., Старженецкий В.В. Международные договоры об избежании двойного налогообложения: актуальные проблемы (Подготовлен для системы «КонсультантПлюс», 2001) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Шакирьянов А.А. Правовые средства избежания двойного налогообложения. (Адвокат, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

3 Модельная конвенция ОЭСР в отношении налогов на доходы и капитал (неофициальный перевод) // Российский налоговый портал: сайт. URL: http://www.taxpravo.ru/zakonodatelstvo/statya-90421-modelnaya_konventsiya_oesr_v_otnoshenii_nalogov_na_dohodyi_i_kapital.

1 Саматов О.Ж. Сотрудничество государств СНГ в области налогообложения (международно-правовые аспекты) (Право и политика, 2005, №6) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Многосторонняя конвенция об избежании двойного налогообложения выплат авторского вознаграждения от 13 декабря 1979 г. // Свод нормативных актов ЮНЕСКО. М.: Международные отношения, 1991. С. 469 — 489.

3 Протокол стран СНГ от 15 мая 1992 г. «Об унификации подхода и заключения Соглашений об избежании двойного налогообложения доходов и имущества» // СПС «КонсультантПлюс».

4 Постановление Правительства РФ от 24 февраля 2010 г. № 84 «О заключении межгосударственных соглашений об избежании двойного налогообложения и о предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 2010. № 10. Ст. 1078.

5 Фомичева Л.П. Комментарий к Постановлению Правительства РФ от 24.02.2010 № 84 «О заключении межгосударственных соглашений об избежании двойного налогообложения и о предотвращении уклонения от уплаты налогов на доходы и имущество» (Налоговый вестник: комментарии к нормативным документам для бухгалтеров, 2010, N 6) // СПС «КонсультантПлюс».

6 Иванец Ю.Л. Межгосударственный обмен налоговой информацией: мировые тенденции и российские перспективы (Налоговая политика и практика, 2010, № 8) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Плетнева О.А., Гребенчук А.О. Соглашение об избежании двойного налогообложения (Налоговый вестник, 2010, № 6) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Гусев В.В. Указ. Соч.

3 Действующие двусторонние международные договоры Российской Федерации об избежании двойного налогообложения (Материал подготовлен специалистами КонсультантПлюс) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Кучеров И.И. Налоговые привилегии и иммунитеты как институты международного налогового права (Финансовое право, 2007, № 4) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Шахмаметьев А.А. Правовой механизм устранения многократного (двойного) налогообложения (Финансовое право, 2008, № 2) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Шахмаметьев А.А. Правовой механизм устранения многократного (двойного) налогообложения (Финансовое право, 2008, № 2) // СПС «КонсультантПлюс».

2 Шакирьянов А.А. Становление и развитие института международного двойного налогообложения (Законодательство и экономика, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

3 Шакирьянов А.А. Правовые средства избежания двойного налогообложения. (Адвокат, 2006, № 3) // СПС «КонсультантПлюс».

4 Гусев В.В. Указ. Соч.

1 Соглашение между РФ и Швейцарской Конфедерацией от 15 ноября 1995г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и капитал» // Собрание законодательства РФ. № 23. 1997. Ст. 2666.

1 Конвенция между Правительством СССР и Правительством Японии от 18 января 1986 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы» // Ведомости Верховного Совета СССР. 1986. № 50. Ст. 1022.

2 Конвенция между Правительством РФ и Правительством Алжирской Народной Демократической Республики от 10 марта 2006 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 17. Ст. 1968.

1 Налоговый кодекс Российской Федерации (часть вторая) от 05 августа 2000 г. № 117-ФЗ // Собрание законодательства РФ. 2000. № 32. Ст. 3340.

2 Закон РФ от 09 декабря 1991 г. № 2003-1 «О налогах на имущество физических лиц» // Ведомости СНД РФ и ВС РФ. 1992. № 8. Ст. 362.

1 Соглашение между Правительством РФ и Правительством Республики Сингапур от 09 сентября 2002 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 14. Ст. 1588.

2 Шахмаметьев А.А. Резидентство в правовом регулировании налогообложения физических лиц в Российской Федерации (Современное право, 2008, № 9) // СПС «КонсультантПлюс».

1 Соглашение между Правительством РФ и Правительством Австралии от 07 сентября 2000 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2004. № 9. Ст. 699.

2 Конвенция между Правительством РФ и Правительством Федеративной Республики Бразилии от 22 ноября 2004 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2009. № 17. Ст. 1970.

3 Конвенция между Правительством РФ и Правительством Португальской Республики от 29 мая 2000 г. «Об избежании двойного налогообложения и предотвращении уклонения от уплаты налогов в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. № 6. 2003. Ст. 510.

1 Шахмаметьев А.А. Налоговое резидентство иностранных организаций: теория и практика правового регулирования // Государство и право. 2009. №8. С. 47.

1 Соглашение между Правительством РФ и Правительством Мексиканских Соединенных Штатов от 07 июня 2004 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы» // Собрание законодательства РФ. 2008. № 32. Ст. 3765.

1 Соглашение между РФ и Федеративной Республикой Германия от 29 мая 1996 г. «Об избежании двойного налогообложения в отношении налогов на доходы и имущество» // Собрание законодательства РФ. 1998. № 8. Ст. 913.

1 Гусев В.В. Указ. Соч.

1 Гусев В.В. Указ. Соч.

1 Гусев В.В. Указ. Соч.

Реферат: Упаковка

Posted on by admin

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра дизайну

Пояснювальна записка

з дисципліни “Проектування упаковки”

на тему:

“Асоціативна упаковка”

Перевірили:

Гладкова І.П.

Деркач С.П.

Виконала:

студентка гр. ДЗ-51

Гродзь А.С.

Черкаси 2006

План

1 Вступ

1.1 Проект упаковки

2 Мета упаковки

2.1 Засоби товарної інформації:

А) маркування

Б) технічна документація

2.2 Зручність, зовнішній вигляд, надійність, престижність упаковки

2.3 Безпека упакування

2.4 Екологічні якості та надійність упаковки

2.5 Теорія упаковки

2.6 Висновок

2.7 Використана література

Вступ

Через упаковку виробники, продавці та покупці обмінюються інформацією, ніби перемовляються за допомогою образів, симво­лів, стилів. Упаковка та інформація на ній — це до певної міри заміна продавця, це «довга рука» виробника, це гучний крик се­редньовічного глашатая про товар та його особливості. Нині вважають, що упаковка — це німий продавець, послуги якого є незамінними за умов постійного збільшення номенклатури това­рів і поширення нових форм торгівлі. Деякі нові форми упаковки взагалі невіддільні від товару, цієї «послуги в упаковці», як ка­жуть сучасні маркетологи. Упаковка товару — це його відобра­ження у свідомості покупця, потенційного або фактичного.

Розробляючи нову упаковку, виробник товару або посередник мають насамперед відповісти самі собі на такі запитання:

• наскільки проект упаковки відповідає суті самого товару, його ціні та іміджу; чи привертатиме вона увагу споживача;

• чи зберігає упаковка товар від пошкодження;

• чи полегшує упаковка роботу продавця не тільки за його пе­ресування з місця на місце, а як засіб миттєвої комунікації поку­пця з товаром;

• чи можна буде якось використати порожню упаковку після того, як товар звільнили від неї;

• чи проект упаковки достатньо відрізняється від упаковки аналогічних товарів конкурентів з тим, щоб покупець блискавич­но її впізнавав з-поміж маси інших;

• чи відповідає об’єм розфасовки (кількість виробів у партії) вимогам покупців (вимогам ринку) тощо.

Треба сказати, що нині більшість фірм не обмежується опрацювання тільки окремих упаковок чи інших рекламних елементів: вони опрацьовують цілий комплекс — так званий фірмовий стиль.

Економічна ефективність упаковки залежить від її власної вартості, ціни експлуатації та вартості утилізації. Власна вартість упаковки залежить від застосованих матеріалів, а також техноло­гічності виробництва самої тари. Так, папір дешевший за скло, метал чи пластмасу, але останні значно технологічніші за нього (ліпше плавляться, штампуються та формуються).

З урахуванням усіх цих факторів маркетолог повинен прави­льно вибрати відповідну упаковку. Сучасна упаковка має бути оптимальною за вартістю, привабливою за зовнішнім виглядом, надійно захищати те, що в ній міститься, забезпечувати зручне транспортування. Обов’язковою умовою оптимізації упаковки є стандартний розмір, що значно полегшує транспортування, пере­везення та складування товарів.

Розрахунки потреби в тарі й таропакувальних матеріалах про­водяться в службах маркетингу, до яких належить також тарне господарство. Ці розрахунки виходять із попиту на продукцію, з її кількості та номенклатури, а також із норм витрат тарних і па­кувальних матеріалів на одиницю тари.

Норма витрат матеріалів на виготовлення одиниці тарного ви­робу залежить від технології її виробництва, виду сировини, роз­мірів і конструкції тари. Розрахунки можна вести також і за вар­тісними показниками продукції, що пакується в даний вид тари (наприклад, на 1 тис. гривень вартості продукції, що пакується). Ці розрахунки необхідні, коли в одиницю тари пакується кілька найменувань продукції підприємства.

Мета упаковки — привернути увагу людини і водночас примусити її довіряти тому, що знаходиться всередині. Упаков­кою є все те, що не є товаром. Але більшість упаковок товарів — це передовсім гармонічна єдність матеріалу, інформації і тари. Роль кожної складової є дуже важлива. Дуже часто саме упаковка породжує нові потреби, бо без неї ніхто не звертав би уваги на ні товари і не споживав їх. З погляду філософії, упаковка — це ви­ражальний засіб і засіб передавання знань. Ознайомити з товаром і допомогти швидко прийняти рішення щодо його купівлі — ось завдання, яке виконує упаковка, одночасно приховуючи та де­монструючи товар. Демонстрація — це її очевидна функція. Але фахівці наголошують на Іншому — на задоволенні, яке покупець отримує від товару. Зрозуміло, що це задоволення починається з упаковки. Гарна або якась особливо зручна упаковка надає впев­неності в тім, що й сам товар також добрий. Відтак покупець не витрачає багато часу й розумових зусиль, щоб прийняти рішення про його купівлю. Упаковка діє, як було вже сказано, на підсві­домому рівні і породжує емоційний відгук з боку покупця.

Сучасна комунікація за допомогою упаковки виходить з того, що людина, яка зайшла до магазину, здебільшого не має при собі списку товарів, котрі їй необхідні. Покупці просто ходять між полицями, дозволяючи упаковкам «умовляти» їх. Відтак люди роблять багато покупок, про які вони й не думали. Саме тому, що комунікативна сила упаковки дуже значна, захисники прав спо­живачів вимагають того, щоб упаковка відігравала тільки суто інформативну роль, не справляючи жодного емоційного впливу на покупця, не спокушаючи його.

Упаковка тісно пов’язана з такими засобами товарної інфор­мації, як маркування й технічна документація, і відрізняється від них лише співвідношенням основоположної, комерційної та спо­живчої інформації.

Товарна інформація в цілому — це відомості про товар, які ^значені для користувачів. Вона допомагає їм розібратися у нескінченній кількості товарів і зробити правильний вибір. Первинним джерелом товарної інформації і водночас виконавцем послуг з інформування продавців або споживачів про товар, що продається, є сам виробник. Від того, наскільки якісними є такі послуги, залежить швидкість просування товарів каналами розподілу інтенсивність продажу, стимулювання продажу, створен­ня споживчих переваг і кола постійних покупців. Додаткову то­варну інформацію надає покупцеві посередник, тобто продавець товару (учасник каналів розподілу).

Основоположна інформація — це основні відомості про товар, які мають вирішальне значення для ідентифікації товарів на рин­ках і призначені для всіх суб’єктів ринкових відносин: вид і най­менування товару, його ґатунок (асортимент, сортамент), маса нетто, найменування виробника, дата виготовлення товару, строк придатності або зберігання. Комерційну товарну інформацію при­значено для виробників, посередників, постачальників і безпосе­редніх продавців, але не для споживачів, хоч нині за відкритості ринкових відносин вона все частіше стає відомою широкій гро­мадськості. Комерційна товарна інформація містить дані про по­середників, нормативні документи щодо якості товарів, штрих-коди продукції тощо. До споживацької товарної інформації на­лежать спеціальні відомості, призначені для створення спожива­цьких переваг. Вона розповідає про вигоди, які отримає спожи­вач, якщо придбає даний товар, про найбільш суттєві споживчі властивості товару (склад, функціональне призначення, способи користування або експлуатації, безпека, надійність, ціна, стиму­люючі заходи). Друковані проспекти чи буклети з такою інфор­мацією найчастіше намагаються дуже привабливо оформити, що додатково підсилює її емоційний вплив.

Розроблено багато форм доведення товарної інформації до спо­живача: словесна, цифрова, образотворча, символічна, штрихова.

Словесна інформація є найбільш доступною. На жаль, у дру­кованому вигляді вона є досить громіздкою і потребує достатньо­го часу для осмислювання. Цифрова інформація найчастіше за­стосовується для доповнення словесних описів кількісними ха­рактеристиками товару (маса, розміри, строки, дати, коди тощо). Образотворча товарна інформація забезпечує зорове й емоційне прийняття відомостей про товари за допомогою художніх і графічних зображень безпосередньо товару, комбінованих зображень Товару з іншими естетичними об’єктами (квітами, красивими тваринами, метеликами тощо), репродукцій з картин, фотографій, листівок чи інших зображень (схем, графіків тощо). Символічна інформація — це відомості про товар, які передаються за допомогою інформаційних знаків (символ є короткою характери­стикою сутності товару, його відмінностей від інших товарів). Штриховий код — це знак, призначений для автоматизованої ідентифікації товару та обліку інформації про нього. Зрозуміло, що для цього треба мати відповідну техніку та обладнання. Хоч це потребує значних додаткових витрат, зате наступний економічний ефект є вражаючим.

До товарної інформації фахівці ставлять такі вимоги: вірогідність, доступність і достатність. Вірогідність передбачає правди-1 вість і об’єктивність відомостей про товар. Доступність пов’язують з принципом відкритості відомостей про товар для всіх користувачів, чим характеризується сучасне цивілізоване суспільство. Це може бути мовна доступність, зрозумілість тексту або інших форм доведення інформації, можливість надання інформації на першу вимогу покупця тощо. Достатність трактується як раціональна інформаційна насиченість, що виключає надання як неповної, так і зайвої інформації. Неповна інформація — це брак певних, що мають визначальний характер, відомостей про товар, а зайва — це надання відомостей, які дублюють основну без особливої для цього потреби, або такої інформації, котра не цікавить; споживача. Не варто забувати, що переважну більшість послуг; так чи так завжди оплачує споживач.

Засобами товарної інформації, що використовуються в процесії пакування товарів, є маркування й технічна документація.

Маркування — це текст, умовні позначення або рисунки, а також інші допоміжні засоби, нанесені на тару або на товар, і призначені для ідентифікації товару або окремих його властивостей, доведення до споживача інформації про виробників та про кіль-| кісні та якісні характеристики товару.

Основними функціями маркування є інформативна, ідентифікативна, мотиваційна та емоційна.

Інформативна функція маркування є основною. Найбільша пи­тома вага припадає на основоположну й споживчу інформацію, найменша — на комерційну. Така сама інформація дублюється і в товаросупровідних документах. Необхідність дублювання зв’язують Ц ідентифікаційною функцією маркування і товаросупровідних доку ментів: вони забезпечують наочність пересування товарних партій на всіх етапах товарообороту. Емоційна та мотиваційна функції маркування взаємозв’язані, що зрозуміло без зайвих пояснень.

Розробці упаковки нового товару передує прийняття цілої си­стеми рішень щодо концепції упаковки, тобто того, чим має бути упаковка для виробника, посередника і споживача. Ці рішення стосуються конкретних елементів — розміру тари, форми, вико­ристання пакувальних матеріалів, кольору, текстів надписів, за­собів позначення торгової марки тощо. Упаковка є настільки ва­жливим елементом планування нової продукції, що інколи нова форма або дизайн упакування сприймаються як випуск нових то­варів: аерозольні балончики, тетрапаки, перпаки, туби для соків, газованих напоїв, пива, молока, вакуумне упакування тощо.

Маркетологи повинні передовсім з’ясувати, чи дизайн упа­ковки відповідає всій іншій стратегії маркетингу підприємства. Помилки можуть дуже багато коштувати. Спрощена упаковка ча­сто асоціюється в покупця з товаром низької якості. Упаковка то­вару — це щось значно більше, ніж звичайний захист. Зростання добробуту споживачів дає змогу безупинно поліпшувати зруч­ність, зовнішній вигляд, надійність і престижність упаковки. Що­річно підприємства-виробники витрачають набагато більше кош­тів на упаковку своєї продукції, ніж на її рекламу. Не варто забувати, що на ринку завжди є безліч виробників майже такої самої продукції, відтак можливість конкурентної диференціації товарів різко звужується, а упаковка стає найважливішим інструментом маркетингу. Позитивне ставлення споживача до товару найчастіше асоціюється з його упаковкою, бо нині завдяки упаковці один товар відрізняють від інших.Теорія сучасної упаковки стверджує, що упаковка стала небхідним атрибутом життя суспільства споживання. Це стосується і! не тільки конкретних товарів. Фірмовий одяг та різні емблеми — «упаковка» фірми; розкішні автомобілі, виставлені біля входу в! численні київські казино для щасливчиків, котрі виграють якийсь там розважальний конкурс,,— «упаковка» казино; інтер’єр, вибір товарів, розкішні вітрини —, «упаковка» магазину; навіть програма та імідж кандидата на високу державну посаду — теж не| що інше, як «упаковка». У такому «упакованому» світі споживач — І це король. На жаль, безплатно можна в найліпшому разі отрима­ти тарілку доброчинного супу. І це, на думку фахівців, примушує людей «упаковувати» самих себе для того, щоб вижити. Амери­канський культ веселої усмішки виник не тому, що американцям завжди весело, а тому, що людині з такою «упаковкою» можуть запропонувати за її послуги вищу ціну!

Ніде правди діти, через таке мусимо пройти і ми всі — громадяни України, прилаштовуючись до вимог нової економіки.

Зарубіжний досвід свідчить, що нині важкі металеві та де­рев’яні види тари повсюдно заміняють на жерстяну, пластмасову, паперову тару, упаковку типу «тетрапак» тощо. Для пива викорис­товують сулії з капрону і жерстяні банки. Розробляючи нові види тари, намагаються знизити відносну масу тари і коефіцієнт власної маси, що забезпечує вивільнення транспортних засобів, зменшен­ня ціни як товару, що пакується, так і його транспортування.

Таропакувальні матеріали сприяють збереженню тари і захи­тають товари від .поштовхів, вібрації та псування. Залежно від призначення таропакувальні матеріали поділяють на дві групи. Першої належать: прокладні матеріали, які відділяють товари Дин від одного (гофрований картон тощо); підстилкові матеріали (пінопласт, стружка, мінеральна вата тощо); загортальні й об-матеріали, які зберігають товари від корозії, температурних коливань (антикорозійний папір тощо). До другої групи таропакувальних матеріалів відносять кріпильні засоби (цвяхи, талева стрічка, скріпи, дріт, шпагат тощо), які призначено з’єднування конструктивних елементів тари.

Безпека упакування означає, що речовини, які є шкідливими для організму і які містяться в тарі, не можуть перейти в товар, який безпосередньо з нею стикається. Такі речовини мають у своєму складі майже всі види упаковки (металева тара містить за­лізо, олово або алюміній, папір — свинець, полімерні матеріали т— шкідливі мономери). У таких випадках безпека упаковки забезпе­чується з допомогою захисних покрить (спеціальний лак, полуда для металевої тари) або обмеження строків зберігання товарів або продуктів (поліетиленова або поліхлорвінілова тара). Для кольо­рового оформлення упаковки треба користуватися тільки нешкід­ливими барвниками. Найбільш безпечною є скляна тара, а також різноманітні тканинні мішки, найменш — металева і полімерна.

Екологічні якості упаковки — це здатність її за використання та утилізації не завдавати суттєвої шкоди довкіллю. Абсолютно без­печних для навколишнього середовища видів упаковки немає: за її утилізації в навколишнє середовище потрапляють найрізноманіт­ніші речовини, у тім числі шкідливі для здоров’я та просто отруйні.

Надійність упаковки — це її здатність зберігати механічні якості чи герметичність протягом тривалого часу. Завдяки цьому упаковка забезпечує необхідні умови для зберігання товарів. Упаковка багаторазового призначення має зберігати форму як з товаром, так і без нього. Строк зберігання одноразової упаковки здебільшого не перевищує строків придатності самого товару.

Сучасна теорія упаковки товарів розглядає їх у двох аспектах! м’яка і тверда вартість товару.

Тверда вартість — це конкретна споживна цінність товару ‘ Дизайн, колір і упаковка — це його додаткова, так звана м’яка вартість. Коли однорідних товарів на ринку мало, або й зовсім немає, споживач передовсім оцінює їх з погляду твердої вартості Нині, коли в усіх передових країнах світу однорідних товарів безліч, увага покупця пересувається на м’яку вартість. Відтак серед сучасних маркетологів ходовою стала фраза: «Упаковка про­дає товар».

Отже, сучасна роль упаковки виходить далеко за рамки її ко­лишніх суто захисних функцій, охоплює сферу стимулювання продажу, поширюючись на сферу комунікацій споживача з виро­бником або продавцем, торкаючись соціально-екологічних проб­лем, таких як економія матеріальних ресурсів і боротьба з проми­словим забрудненням довкілля.

Теорія сучасної упаковки стверджує, що упаковка стала небхідним атрибутом життя суспільства споживання. Це стосується і не тільки конкретних товарів. Фірмовий одяг та різні емблеми — «упаковка» фірми; розкішні автомобілі, виставлені біля входу в! численні київські казино для щасливчиків, котрі виграють якийсь там розважальний конкурс,,— «упаковка» казино; інтер’єр, вибір товарів, розкішні вітрини —, «упаковка» магазину; навіть програма та імідж кандидата на високу державну посаду — теж не| що інше, як «упаковка». У такому «упакованому» світі споживач — І це король. На жаль, безплатно можна в найліпшому разі отрима­ти тарілку доброчинного супу. І це, на думку фахівців, примушує людей «упаковувати» самих себе для того, щоб вижити. Амери­канський культ веселої усмішки виник не тому, що американцям завжди весело, а тому, що людині з такою «упаковкою» можуть запропонувати за її послуги вищу ціну!

Ніде правди діти, через таке мусимо пройти і ми всі — громадяни України, прилаштовуючись до вимог нової економіки.

Елементами упаковки є тара, упаковочні матеріали, матеріали для зав’язування, заклеювання тощо.

Висновок

Теорія сучасної упаковки стверджує, що упаковка стала небхідним атрибутом життя суспільства. Це стосується не тільки конкретних товарів. Фірмовий одяг та різні емблеми — «упаковка» фірми; розкішні автомобілі, виставлені біля входу в численні київські казино для щасливчиків, котрі виграють якийсь там розважальний конкурс,,— «упаковка» казино; інтер’єр, вибір товарів, розкішні вітрини —, «упаковка» магазину; навіть програма та імідж кандидата на високу державну посаду — теж не| що інше, як «упаковка». У такому «упакованому» світі споживач — І це король. На жаль, безплатно можна в найліпшому разі отрима­ти тарілку доброчинного супу. І це, на думку фахівців, примушує людей «упаковувати» самих себе для того, щоб вижити. Амери­канський культ веселої усмішки виник не тому, що американцям завжди весело, а тому, що людині з такою «упаковкою» можуть запропонувати за її послуги вищу ціну!

Використана література:

“Упаковка і тара”, журнал

“Упаковка”, журнал

“Популярная енциклопедия”, Москва, 1993

14

Контрольная работа: Онтолингвистика

Posted on by admin

Федеральное агентство по образованию

Омский Государственный Педагогический Университет

Факультет специальной педагогики и психологии

Кафедра специальной психологии

Контрольная работа по учебной дисциплине

«Психолингвистика»

Тема: Онтолингвистика

Выполнила студентка

244 группы

Жукова Анна Александровна

Проверила

Доцент кафедры ИЯиЛ

Гейко Елена Васильевна

Омск 2010г.

Введение

Язык – это система вербальных знаков, относительно независимая от индивида, служащая для целей коммуникации, формирования и формулирования мыслей, закрепления и передачи общественно-исторического опыта. Это многоуровневая система со своими требованиями и ограничениями по всем уровням – от фонетического и графического до грамматического и семантического.

Все эти требования и ограничения составляют нормы, правила использования вербальных знаков, которым пользующиеся знаками (информанты) обучаются как в естественных условиях – с помощью родителей, в семье, так и в специальных учебных условиях – в школе, на курсах, по справочникам, словарям.

А.Н. Леонтьев показал, что сознание человека неразрывно связано с деятельностью и представляет собой как бы преломленное через призму языковых значений отражение действительности.

Л.С. Выготский постоянно подчеркивал связь языковых (речевых) процессов с мышлением в общих зонах значения языковых знаков, а также постоянное развитие и совершенствование этих зон от ребенка к взрослому, от профессионала к непрофессионалу, от монолингвиста, говорящего на одном языке, до полилингвиста, свободно переключающегося от одной системы знаков на другую.

После появления работ Н. Хомского, в которых проведено разделение лингвистической компетенции и лингвистического знания, проблема того, что же позволяет субъекту использовать естественный язык во всей его полноте и всех его функциональных возможностях, оказывается неизменно актуальной.

Целью данной работы является исследование того, как ребенок осваивает язык

Понятие онтолингвистики

Онтолингвистика — раздел лингвистики, изучающий онтогенез речи и детскую речь: формирование речевой способности ребёнка, возникновение и дальнейшее развитие индивидуального языка и дальнейшие возрастные изменения в языке индивида. Чаще всего трактуется как один из основных разделов психолингвистики.

Лингвистика детской речи (онтолингвистика) относится к разряду молодых научных дисциплин, получивших развитие в последней четверти прошлого века. Она входит в число современных антропоцентрических наук. Объектом онтолингвистики является речевая деятельность ребенка, а предметом – процесс освоения детьми их родного языка.

Хотя онтолингвистика зарождалась и делала свои первые шаги в России (в 20-х годах предыдущего века), однако впоследствии она получила большее развитие на Западе. Соответствующая учебная дисциплина преподается в университетах и колледжах в Европе и США, имеется большое количество учебников и учебных пособий. Важно отметить, что западные исследователи во многом опираются на достижения российских ученых (прежде всего – Л. С. Выготского, А. Р. Лурия, А. Н. Гвоздева), работы которых давно переведены на английский язык.

В настоящее время, которое можно назвать периодом расцвета онтолингвистики, ее развитие проявляется не только в расширении проблематики научных исследований, увеличении фактической базы, совершенствовании методов изучения процесса освоения ребенком родного языка, но и во внедрении научных достижений в учебный процесс. В данной области наблюдается тесное сотрудничество старшего и младшего поколения исследователей, причем в качестве представителей последнего выступают не только аспиранты, выполняющие диссертационные исследования по данной проблематике, но и магистранты, студенты, обучающиеся в бакалавриате и т. д. Особую ценность представляют исследования родителей, в основе которых лежат наблюдения за речевым развитием их собственных детей.

Нейрофизиологическое понимание онтогенеза речи

Онтогенез (от греч . on, род п. ontos — сущее и …генез) (индивидуальное развитие организма), совокупность преобразований, претерпеваемых организмом от зарождения до конца жизни. Термин введен немецким биологом Э. Геккелем (1866).

Современное понимание структурно-функциональной организации речи строится на основе учения И.П. Павлова о динамической локализации мозговых функций и обогащено рядом новых положений нейрофизиологии. С нашей точки зрения, самой плодотворной для понимания механизмов речевой функции и некоторых речевых расстройств является концепция о функциональных системах, наиболее полно разработанная П.К. Анохиным (1968). Согласно этой концепции, функциональная система любого поведенческого акта включает в себя, прежде всего афферентный синтез, который программирует действие на основе фило- и онтогенетической памяти, доминирующей мотивации, обстановочной афферентации и ориентировочного рефлекса. Принятие решения предполагает будущий результат, на модели которого и строится программа действия. Организующим фактором многих элементарных деятельностей, входящих в функциональную систему, является результат деятельности системы.[3] Применив эту схему к пониманию механизмов речи, можно предположить, что особое значение в функциональной системе речи приобретает формирование речевой онтогенетической памяти.

При нормальном созревании центральной нервной системы в пренатальном и начальном постнатальном периодах жизни ребенка происходит структурное и функциональное оформление церебральных механизмов, обеспечивающих разные стороны речевой деятельности. В возрасте от 18 месяцев до 5 лет происходит интенсивное развитие речи, формирование словесных связей в процессе общения. Постепенно в процессе онтогенеза осуществляется переход к усилению функциональной асимметрии от первоначально симметрических реакций. Эта закономерность созревания является процессом поздним и длительным. До 5-7 лет асимметричность неустойчива, чем, возможно и объясняется хрупкость и трудность интеграций, синтеза связей в мозге ребенка, что особенно сказывается на речевой функции. В период становления речевой функциональной системы, благодаря постоянной оценке результата действия, «перебираются все степени свободы и остаются только те, которые способствуют получению данного результата» (П.К. Анохин, 1968).[4] Есть основание считать, что к 5-7 годам у человека формируется запрограммированная в конкретных афферентных параметрах речевая деятельность, имеющая чрезвычайно сложную сенсомоторную организацию со множеством иерархических уровней и высшим интегративным центром в коре больших полушарий головного мозга.

Особенности онтогенеза центральной нервной системы обуславливают особую ранимость детей этого возраста. Речевая функция как онтогенетическая, наиболее поздно созревающая и наиболее дифференцированная, представляется особенно хрупкой.[5] По мере формирования мозга у ребенка происходит накопление речевых условных связей. В речевом общении с окружающими вырабатывается все больше и больше этих связей. Речевые реакции ребенка становятся все более многочисленными, правильными, разносторонними и полными, обеспечивающими дальнейшее развитие его речи. Нормальный ребенок в 5-летнем возрасте свободно (конечно, в пределах доступных ему понятий и приобретенного опыта) говорит на родном языке, а в 6-7-летнем возрасте он уже правильно произносит слова.

По мере накопления человеком опыта и знаний, а по существу в течение всей жизни его речь продолжает развиваться и совершенствоваться.

Языковая способность человека

В.М. Павлов рассматривает языковую способность в функционально знаковом аспекте и считает ее неким аналогом системы языка. А.М. Шахнарович считает, что только психолингвистический анализ речевой деятельности в разных аспектах ее реализации может помочь ответить на вопрос о том, что же следует понимать под языковой способностью. В психологическом смысле способность – это совокупность особенностей личности, обеспечивающая успешность овладения какой-либо деятельностью. Это важно иметь в виду, рассматривая, как субъект овладевает речевой деятельностью – специфической формой обеспечения его взаимодействия с другими людьми в процессах совместного решения теоретических и практических задач. Однако для определения языковой способности приведенное определение мало что дает. В зарубежной (главным образом, американской) психолингвистике принято говорить о коммуникативной способности (компетенции), т.е. умении эффективно использовать язык в многообразных реальных ситуациях. При таком подходе прекрасно учитываются внешние по отношению к субъекту речи обстоятельства: национально-культурные нормы, организация ситуаций общественной практики, компоненты коммуникативного акта, социально-психологические особенности партнеров по коммуникации и др. Вместе с тем неясным остается вопрос о «внутренних параметрах» речевого акта, о внутренних механизмах овладения и владения языком.

Эти внутренние параметры и подлежат описанию в рамках языковой способности человека. Языковая способность – это механизм, психофизиологический по природе, но формируемый прижизненно, под воздействием социальных влияний, организованный по принципам иерархии. Это механизм функциональный, действующий по определенным правилам. Система этих правил обеспечивает как раз то использование элементов системы языка в коммуникативных целях, которое характеризует коммуникативную компетенцию. Вероятно, эти правила имеют предписывающий характер, составляют систему, и эта система не осознается субъектом, однако ведет он себя так, словно знает эти правила.

Один из главных вопросов, возникающих при анализе языковой способности, – это вопрос о ее природе. По этому поводу существуют две крайние точки зрения:

1. Языковая способность – генетически наследуемое «заложенное» в человеке образование. «Заложенный» языковой материал поначалу беден и неправилен. Он обогащается и исправляется по мере развития субъекта, по мере расширения круга общения, «с возрастом и упражнением» (Н. Хомский).

2. Языковая способность – социальное по природе образование, формирующееся под влиянием социальных факторов, главным образом, потребности в общении и реализации коммуникативных интенций в различных ситуациях совместной деятельности людей. Эта позиция выражена в работах, берущих начало в психологической школе Л.С. Выготского. [6]

Правила реализации присвоенной индивидом системы родного языка может развиваться только в процессе общения посредством языка. Здесь реализуется один из важных принципов физиологии: функция рождает орган. Только в общении с другими людьми может развиваться система, обеспечивающая это общение. Общение же необходимо для взаимодействия с другими людьми, для совершения совместной деятельности. Условия же человеческого существования таковы, что, как только он перестает быть связан с матерью биологически, он оказывается связан со всеми взрослыми социально. Эта связь и реализуется, в конечном счете, в той функциональной системе, в качестве которой выступает языковая способность.

Прежде всего требует ответа вопрос о природе языковой способности: является ли она врожденной, биологической или социальной, приобретаемой и развивающейся только в процессе развития и социализации личности.

А.М. Шахнарович определяет естественное, биологическое как все то, что дано человеку филогенетически, т.е. как наследуемую сумму основ и границ тех деятельностей, в результате которых происходит овладение объективной действительностью и ее отражением. Социальное – это то, что усваивается человеком в ходе онтогенетического развития, т.е. структуры тех деятельностей, которые могут быть совершены в определенных (внешних и внутренних) условиях и в определенных формах для удовлетворения собственно человеческих потребностей.[7]

Имеют значение факты полученные за последнее время в этологии, показавшей наличие инстинктивных, врожденных форм поведения животных, и экспериментальной физиологии, где (в работах Н.П. Бехтеревой) установлены своеобразные и очень сложные функции нейронов в речепроизводстве. Это подтверждает правильность точки зрения относительно априорности языковой способности (компетенции), служащей предпосылкой употребления языка. Однако исследования онтогенеза речи показывают именно социальный, а не врожденный характер языковой способности человека. Указанные же факты раскрывают функционирование физиологической основы речи, не говоря ничего о природе и развитии языковой способности.

Являясь необходимым условием реализации специфически человеческих психических свойств и способностей, врожденная организация, в частности инстинктивные механизмы поведения, ни в какой мере не обеспечивают возникновения этих свойств и способностей. Важно учитывать, что физиологическим субстратом человеческих психических свойств являются не врожденные нервные механизмы, а прижизненно формирующиеся функциональные системы. Механизм гуления, который есть у глухих детей, является врожденным, однако он никогда не переходит в лепет, если отсутствуют воспринимаемые на слух реакции взрослых, т.е. влияние социальной среды. Если гуление имеет аутогенный характер, то закрепление фонетики родного языка в лепете социально

Таким образом, источником языкового развития является не врожденная схема, а деятельность и правила деятельности. Свое начало эти правила берут в практической (предметной) деятельности.

Язык животных

Важнейшее отличие языка животных от языка человека — отсутствие семантической функции. Его элементы не обозначают внешних предметов самих по себе, их абстрактные свойства и отношения всегда связаны с конкретной ситуацией и служат конкретным целям. Кроме того, в языке животных нет функции отрицания, которая играет важную роль в речи людей. Животные не могут указывать на конкретное время произошедшего, не могут строить сослагательные конструкции (если бы) и многого другого. У животных и насекомых за каждым сигналом закреплено определённое значение. Комбинации сигналов, которые могли бы образовать более сложные структуры, у животных практически не встречаются. Элементарные двух-трёхсловные выражения, порождаемые двухлетними детьми, не имеют аналогов в коммуникации животных. Многие сигналы животных, даже выражая эмоциональные состояния, действуют по механизму эмоционального заражения, но никак не логически организованной информации.

Другое важное отличие языка животных от языка человека — генетическая фиксированность, в результате которой язык животных становится закрытой системой с ограниченным набором сигналов. Конечно, количество таких сигналов может быть большим (к примеру, пчелы используют для передачи информации не только движения, но и прикосновения). Но в целом, каждая особь от рождения «знает» язык своего вида и значение его сигналов. Генетически зафиксированы и элементы языка животных — они включают или тормозят соответствующие инстинктивные действия. Напротив, язык человека — открытая система: он не фиксирован генетически и непрерывно развивается и изменяется.

Возможность научить животных использовать человеческий язык привлекала людей давно. Подобные попытки научного плана были же ланием ответить на вопрос о том, недостаёт ли животным интеллекта или особой языковой способности, присущей только людям.

Самым очевидным «кандидатом» на то, чтобы быть обученным человеческому языку, является шимпанзе, поскольку её генетический код на 98,4% совпадает с человеческим. В 1940-х годах американские зоологи Кэти и Кейт Хайес (Cathy and Keith Hayes) взяли в свою семью самку-шимпанзе для совместного воспитания вместе со своим сыном. Через три года обезьяна Вики (Vicki — the speaking chimp) научилась произносить только четыре английских слова: тата, papa, up, сир

В 1971 г. американский учёный Дэвид Премак (Premack) обучал обезьяну по имени Сара (Sarah) общению с помощью 130 магнитных карточек, среди которых были обозначения цвета (красный, синий), фруктов (банан, персик), действий (мыть, резать, брать) и некоторых функций (например, вопрос). Типичной фразой могло быть несколько искусственное сочетание слов, на что Сара отвечала отрицательно. Обезьяна смогла овладеть такого рода примитивным синтаксисом за достаточно короткий срок.

Другая американская семья приматологов, Рамбо (Rambauhs), учила шимпанзе Лану (Lana the computer chimp) простому искусственному языку, названному ими «еркиш» (Yerkish). В эксперименте использовались фигуры, представлявшие собой комбинации из девяти различных геометрических форм семи разных цветов, обозначающих объекты и действия. Лана должна была нажимать определённые клавиши на клавиатуре компьютера, чтобы создать нужное предложение. Лана порождала сотни подобных предложений, и это позволило учёным утверждать, что животные всё же обладают ограниченными способностями к языку.

В 1964 г. американская исследовательница Лилли (Lilly) предприняла попытку научить дельфина выдыхать воздух так, чтобы получаемые звуки имитировали звуки человеческого языка. Молодой самец-дельфин Элвар (Elvar the whistling dolphin) научился производить звуки, напоминавшие слово «скуирт» (по-англ. squirt — струйка).

В 1979 г. Луисом Херманом (Herman) из Гавайского университета была разработана специальная программа для двух дельфинов. Феникса (Phoenix) учили пониманию звукового языка, Акекамаи (Akeaka-mai) — жестовому. Их научили 30 словам — именам объектов, действий и даже прилагательным. Дельфины научились приносить отдельные предметы, а также выполнять некоторые действия с ними. Это позволило утверждать, что дельфины могут усвоить порядок слов естественного языка .

В 1966 г. американские приматологи Ален и Беатрис Гарднер (Alen and Beatrice Gardner) попытались научить детёныша шимпанзе модифицированному американскому языку глухонемых (American Sign Language). Через четыре года Вашо (Washoe the signing chimp) уже использовала 130 жестов и создавала двух- и трёхсловные высказывания. Если к трём годам дети знают тысячи слов и владеют сложным синтаксисом, создавая достаточно сложные фразы, то Вашо осталась на уровне двухлетнего ребёнка.

Была также сделана попытка обучить детёныша этой обезьяны основам человеческой культуры и использованию инструментов, и была даже идея создать целое сообщество подобных обезьян, владеющих языком глухонемых, которая, однако, не увенчалась успехом.

Горилла Коко (Koko the signing gorilla) использовала 375 жестов американского языка глухонемых, которому её обучал Франсин Пэт-терсон (Francis Patterson), и известна тем, что создала ряд метафор , и, по словам дрессировщика, могла шутить и даже обманывать, однако для этого не приводилось достаточных подтверждений.

Американский исследователь Герберт Террас (Terrace) также учил шимпанзе модифицированному языку глухонемых. Обезьяна смогла создавать двух-, трёх- и четырёхсловные предложения . Однако оказалось, что когда Ним создавал более длинные предложения, он в основном повторял жесты учителя, добавляя слова почти случайно до тех пор, пока не получал требуемое. Исследователь сделал вывод, что шимпанзе все же способен освоить элементарные аспекты языка и отдельные слова. Это опровергало утверждение Хомского о том, что животные не могут научиться языку. (Обезьяне было дано имя Nim Chimpsky, пародирующее написание имени Ноама Хомского — Noarn Chomsky.)

По мнению Хомского, животные не могут говорить в силу отсутствия у них особых языковых способностей (которые он отличал от собственно интеллектуальных). По мнению же известного французского психолога Жана Пиаже и ряда других учёных, у животных отсутствует общий интеллект, необходимый для обучения такому сложному явлению, как человеческий язык.

Таким образом, несмотря на многочисленные попытки обучения животных языку, животные оказались неспособными общаться на уровне более высоком, чем двухгодовалый ребенок.

Речевая депривация. Дети-Маугли

Считается, что дети, оказавшиеся вне человеческого общества, среди животных практически не имеют шансов стать нормальными людьми. Но в истории есть примеры того, как дети, не воспитывавшиеся среди людей, всё-таки возвращались к нормальной жизни.

Всем хорошо известен пример с Маугли — «человечьим детёнышем». Характерно, что повесть не имеет по сути дела, конца: неизвестно, смог ли он включиться в жизнь человеческого общества, стать полноценным человеком. Но случай с Маугли — это скорее литературная обработка Р. Киплингом ряда документально подтверждённых фактов. Например, о царе Псамметихе в изложении Геродота. Историк писал, что однажды царь Египта, правивший в VII в. до н.э., захотел узнать, какой народ на земле самый древний. Он приказал пастуху взять двух новорождённых детей и отвезти их в удалённое место. Пастух должен был воспитывать детей в уединённой хижине. В присутствии детей никому не дозволялось произносить ни единого слова. Каждый день пастух должен было приводить к детям коз, досыта поить их молоком и удовлетворять все их нужды.

Прошло два года, и вот в один день пастух услышал от детей чле: нераздельное слово. И это слово было «бекос» (или что-то на него похожее). Тогда детей привели к царю, и царь созвал мудрецов, чтобы те растолковали ему, в каком языке есть слово «бекос» и что оно означает. Один из мудрецов ответил, что такое слово есть у фригийцев, живших в то время в центральной Турции, и означает оно «хлеб». На основании этого египтяне якобы вынуждены были признать, что фригийцы древнее, чем они сами.

Среди других подобных довольно жестоких экспериментаторов называют Ахбара Великого — императора Индии и Джеймса IV Шотландского (1473-1513). Последний, услышав первые слова державшихся длительное время в заключении младенцев, заявил, что они говорят на чистом иврите.

Одним из самых известных науке случаев является случай с Виктором Диким Мальчиком из Авейрона (Victor the Wild Boy of Averon). В 1800 г. во Франции недалеко от деревни Сант-Сернан провинции Авейрон был найден мальчик лет 11-12. Его назвали Виктором. Он не мог произнести ни одного человеческого звука, а только рычал по-звериному. Мальчик стал жить в семье мадам Герин, где его обучали человеческой речи и поведению среди людей. Но ребёнок так и не научился говорить, хотя мог читать специально написанные для него на карточках слова, а затем даже начал писать сам. Виктор умер в возрасте 38 лет.

Ещё одного «дикого ребёнка» обнаружили в 1970 г. в США в возрасте 13,5 лет. Девочку по имени Дженни (Genie) нашли в запертой комнате, где её держал отец с полуторагодовалого возраста в течение 12 лет. Психологические тесты показали, что она находилась на том же этапе овладения языком, что и двухлетний малыш. И все же Дженни смогла научиться использовать речь в тех же целях, что и другие дети, играть с ними в игры, которые требовали использования языка, и даже обманывать. Однако языковое развитие Дженни оставалось на довольно низком уровне, и её речь так и не стала грамматически правильной, несмотря на то что ей уделяли много внимания и заботы.

Другим «диким ребёнком» была Изабелла (Isabelle). В 1938 г. к американской исследовательнице Мэри Мэсон (Marie Mason) попала девочка, которая прожила со своей глухонемой матерью до 6,5 лет. И лишь через полтора года благодаря интенсивному обучению Изабелла смогла произнести первые слова, а затем и сложные по конструкции осмысленные предложения.

Но, пожалуй, самый необычный случай представляет история американки Элен которая после болезни ослепла и оглохла в возрасте одного года и семи месяцев. Психолог Анна Мэйси обучала её языку, притрагиваясь к ней и поднося её руку к предметам. Благодаря же изобретателю телефона Александру Беллу, Элен научилась говорить (правда, высоким и монотонным голосом) и читать по азбуке Брайля для слепых. Впоследствии (в 1903 г.) она даже написала книгу «История моей жизни» («The Story of My Life»).

Такого рода примеры свидетельствуют о том, что ребёнок может стать человеком только в обществе ему подобных. Если же вернуться к древней легенде и к слову «бекос», то следует сказать, что дети, естественно, не знали никакого языка, не то чтобы фригийского. Они просто пытались повторить те звуки, которые слышали каждый день, но не от людей, а от коз и овец. [13 с. 36-39]

Госпитализм (англ. hospitalism) — — синдром патологии детского психического и личностного развития — результат отделения младенца от матери и его ранней институционализации. Глубокая психическая и физическая отсталость, обусловленная дефицитом общения со взрослыми в первый год жизни ребенка. Накладывает негативный отпечаток на все сферы формирующейся личности, тормозя интеллектуальное и эмоциональное развитие, искажая Я-концепцию, разрушая физическое благополучие и пр. Общие признаки госпитализма в возрасте младенческом — потеря в весе, вялость, апатичность, повышенная сонливость, мышечный гипотонус, уход от контактов с окружающими (отсутствие зрительного слежения, поворотов на голос, «гуления» в ответ на ласку взрослого), слабый плач и пр. Он влечет запаздывание в двигательном развитии (прежде всего в освоении ходьбы); резкое отставание в речевом развитии; эмоциональную обедненность; склонность к движениям навязчивым (раскачивание тела). В крайних формах может привести к серьезным душевным заболеваниям (младенческие маразмы и пр.), хроническому инфицированию, иногда — к смерти. Госпитализм может возникнуть не только в домах ребенка, но и в семьях малоэмоциональных, холодных матерей, не уделяющих ребенку требуемого внимания.( С.Ю. Головин. Словарь практического психолога.)

«Госпитализм – это довольно широкое понятие, включающее в себя неблагоприятные, в первую очередь психические условия больничной среды и результаты их действия на психическое и физическое состояние больного. Госпитализм чаще всего наблюдался, а вследствие этого и более разработан у детей, у которых он проявляется более выраженно в связи с их психической и вегетативно-соматической незрелостью и неуравновешенностью. Однако, он поражает также и взрослых.

Наиболее часто встречающиеся влияния, ведущие к госпитализму, объединяют под названием психической депривации. Лангмайер и Матейчек определяют его следующим образом: психическая депривация – это состояние, развивающееся вследствие такой жизненной ситуации, где субъекту не предоставлены условия для удовлетворения его некоторых основных (витальных) психических потребностей в достаточной мере и в течение достаточно длительного времени. От фрустрации депривация отличается тем, что фрустрация – блокада уже активированной, следовательно, заранее удовлетворенной потребности, а при депривации потребность вообще не была удовлетворена. Пример: фрустрация развивается в опытах и в действительности, если у ребенка отнять его любимую игрушку, но предоставить ему возможность играть с чем-нибудь другим, что ему меньше нравится; депривация наблюдается тогда, если ребенку вообще не дают ни с чем играть.

Центр тяжести психической депривации может быть в сенсорной области (сенсорная г.) (см. главу о восприятии), в эмоциональной области, которая для развития госпитализма имеет наибольшее значение (эмоциональная г.); по нашему мнению можно говорить и о депривации интеллектуальной, заключающейся в недостатке стимулов, которые упражняют развитие умственных способностей.

Депривация может развиться при следующих условиях:

а) Экстремальная изоляция экспериментального типа, например, помещение подопытных лиц на несколько дней в кабине, как можно более изолированной от внешней среды.

б) Экстремальная социальная изоляция. Описаны случаи «волчьих детей», детей, выросших в хлеве без контакта с людьми. Сюда относится также и длительное пребывание взрослых людей в одиночном заключении.

в) воспитание в детском учреждении, например, в доме ребенка, в недельных яслях, длительное пребывание в больнице. На психическую депривацию детей в доме малютки и на ее последствия у нас раньше других и наиболее систематически обратила внимание Дамборская.

Из неблагоприятных условий медицинских учреждений с длительным пребыванием детей (дом малютки, недельные ясли, больницы и разные медицинские учреждения для взрослых) можем привести следующие: бедный психический климат в среде, недостаток человеческого внимания к ребенку и к больному, недостаток эмоционального проявления со стороны персонала. Эти влияния вызывают, особенно у детей, т. наз. эмоциональную недостаточность, оставляют их пассивными, не развивают у них нужных навыков, ловкости и умственных способностей. Если здесь имеются еще и недостатки в гигиенической помощи и в уходе (в настоящее время значительно реже), то развиваются но только соматические расстройства, как например, расстройство питания и инфекции, но и нарушения гармонического развития высшей нервной деятельности. Речь идет о недостаточном уходе за детьми, например, при пеленании детей, когда ребенок в пеленках перегревается, потеет, далее об отклонениях в температуре пищи, о плохом способе кормления, например, давление и поспешность или предоставление неопытных детей самим себе.

Следствием приведенных условий бывают психические изменения, которые можно рассматривать как проявление регресса высшей нервной деятельности ребенка: ребенок как бы возвращается в предыдущий этап своего развития, утрачивает некоторые вновь приобретенные навыки, например, гигиенические, такие, как поддерживание чистоты тела, самостоятельные мочеиспускание и дефекацию, утрачивает ранее освоенную способность самостоятельно одеваться, есть, не развиваются речевые способности, говорит хуже и меньше. С эмоциональной стороны реагирует:

а) депрессией, удрученностью и плачем;

б) шумным злобным протестом, беготней, поисками матери:

в) аутизмом, замкнутостью: тихо играет, «не узнает» мать, которая его навестит, что можно рассматривать как подсознательное вытеснение – защиту перед эмоциональными потрясениями или как бессознательную попытку «наказать» мать за то, что она его оставила;

г) неподходящая адаптация к среде учреждения: ребенок начинает потребительски ко всему относиться, использует наиболее приятные стороны окружающей среды, старается обратить на себя внимание персонала и понравиться ему, избегает возвращения в семью и в школу;

д) отупелость, которая иногда имеет выраженные моторные проявления регрессивного характера; монотонные, стереотипные, кивательные движения, сосание пальцев, неартикулированные звуки и другие проявления подобной активности, несоответствующие возрасту ребенка.

Профилактика госпитализма заключается в первую очередь в том, чтобы ребенок, насколько это позволяет его возраст и состояние здоровья, был «завоеван» для помощи при его обследовании и лечении, ему должен быть объяснен режим дня и его место в жизни отделения, чтобы ребенок был в нужной мере занят игрой, работой, движением и реабилитацией, чтобы перемены происходили и у лежачих детей, например, перенос их на веранду, в сад, а прежде всего в том, чтобы пребывание в лечебном учреждении было как можно более коротким. В настоящих условиях особенно трудно воспитать положительное эмоциональное отношение у сестер и работников учреждения к детям, в первую очередь потому, что количество детей, нуждающихся в уходе, слишком велико, и потому, что сестры чередуются при сменах и развитие отношений не может иметь естественный, плавный, постепенный характер. А как только ребенок спустя длительное время привыкнет к некоторым сестрам или работникам учреждения, он переходит в другое медицинское учреждение, например, из дома малютки в недельные ясли, оттуда в детский сад и он бывает фрустрирован разлукой со своей «мамой» из данного учреждения. Поэтому были созданы учреждения, которые по своей структуре напоминают семью, например, деревни ,,SOS” в Австрии, где в домике живет группа, состоящая из 10 детей с «отцом и матерью» или только с одной «матерью». Аналогичные учреждения начинают в настоящее время создавать и в Чехословакии. В имеющихся на сегодняшний день условиях необходимо вести всех работников детских учреждений к тому, чтобы они при текущей работе использовали каждый случай для того, чтобы погладили ребенка, улыбнулись ему, сказали ему несколько ласковых слов и особенно ребенку робкому, запуганному, молчаливому и угрюмому. Дети этого типа своим собственным поведением скорее подавляют положительное эмоциональное отношение к ним окружающих, а вследствие этого тем больше страдают и замыкаются сами, в результате чего возникает типичный порочный круг отрицательных или бедных эмоциональных взаимоотношений ребенка с окружающей средой. Наоборот, живые, веселые и симпатичные дети, которые, собственно и не требуют много эмоциональной заботы, притягивают интересы сестер и врачей и становятся «любимцами отделения», что вызывает у других детей чувство собственной неполноценности и беспомощную зависть.

С гигиенической стороны забота о больных в наших учреждениях находится в общем на очень высоком уровне, так что в этой области с условиями госпитализма мы будем встречаться только в виде исключения. Также и интеллектуальное развитие детей постоянно все лучше обеспечивается путем организации школ прямо в больницах.

Как мы уже упоминали, госпитализм не ограничивается только детьми. Он может поражать и взрослых, особенно больных в пожилом возрасте, находящихся повторно и в течение длительных периодов в больничной среде в связи с хроническими заболеваниями. Это связано с повышением средней продолжительности жизни и с недостаточным количеством мест в учреждениях социального обеспечения, которые при хорошем руководстве предоставляют все-таки больше эмоциональной и психической стимуляции, чем больницы. Но и там отсутствуют стимулы обычной жизни и то, что в жизнь старых людей приносит шум и движение молодого поколения. Если старый или хронически больной человек в течение длительного времени находится в больнице, то его жизнь в больнице и само заболевание становится «стилем жизни», он отвыкает от жизни дома и прикладывает значительные усилия для того, чтобы он мог вновь вернуться в больницу. Что касается более молодых больных, то большую тенденцию к госпитализму проявляют невротики, некоторые психопаты и в особенности вылеченные психотоники, которых больница защищает от жизненных потрясений и ударов.

Речевой онтогенез и развитие речи в норме

Совершенно очевидно, что только человеческое общество делает ребёнка говорящим — ни одно животное не заговорит, в каких бы условиях его ни воспитывали. При этом, несмотря на определённую ограниченность умственных способностей ребёнка, он овладевает сложнейшей структурой родного языка за какие-нибудь три-четыре года. Более того, ребёнок, сталкиваясь с новым для него явлением родного языка, довольно скоро «подводит» его под известную ему грамматику практически без сознательной помощи родителей или с очень незначительной их помощью.

Ребёнок достаточно быстро становится полноправным членом своего языкового сообщества, способным производить и понимать бесконечное число новых для него, но, тем не менее, значимых предложений на языке, которым он овладел. Отметим, что процесс освоения речи ребёнком принципиально отличается от процесса освоения второго языка взрослыми.

В целом же, онтогенез языковой способности — это сложнейшее взаимодействие, с одной «стороны, процесса общения взрослых и ребёнка, с другой — процесса развития предметной и познавательной деятельности ребёнка.

Первый год жизни, несмотря на то, что ребенок еще не говорит, является очень важным для развития тех систем мозга и психической деятельности, которые связаны с формированием речи.

Крик

Устная речь предполагает наличие голоса, и крик ребенка в первые недели и месяцы жизни уже характеризует состояние тех врожденных нервных механизмов, которые будут использованы при становлении речи. Крик здорового ребенка характеризуется звонким и продолжительным голосом, коротким вдохом и удлиненным выдохом. Уже вскоре после рождения крик приобретает различную обертональную окраску в зависимости от состояния ребенка. Так, крик «голода» отличается от крика, связанного с охлаждением ребенка, или другими состояниями ощущения дискомфорта (врожденными чувствами). Крик является первой интонацией, значимой по своему коммуникативному содержанию, которая в дальнейшем оформляется как сигнал недовольства.

Ко 2-3-му месяцу жизни крик ребенка значительно обогащается интонационно. При крике отмечается усиление не координированных движений рук и ног. С этого возраста ребенок начинает реагировать криком на прекращение общения с ним, удаление ярких предметом на перевозбуждение, особенно перед засыпанием. Интонационное обогащение крика свидетельствует о том, что у ребенка начала формироваться функция общения. Период интенсивного интонационного обогащения крика совпадает с определенным этапом развития моторики. Ребенок начинает держать голову вертикально, разжимать и сжимать кисть, удерживать вложенный в руку предмет. В это же время ребенок начинает прислушиваться к звукам речи, отыскивать взглядом источник звучания, поворачивать голову к говорящему, сосредотачивая свое внимание на лице, губам взрослого.

Гуление

К 2-3-м месяцам жизни появляются специфические голосовые реакции гуление. К ним относятся звуки кряхтения, радостного повизгивания. Их с трудом можно идентифицировать со звуками родного языка. Однако можно выделить звуки, которые напоминают гласные (а, о, у, э), наиболее легкие для артикуляции; губные согласные (п, м, б), обусловленные физиологическим актом сосания, и заднеязычные (г, к, х), связанные с физиологическим актом глотания.

В период гуления, помимо сигналов неудовольствия, выраженных криком, появляется интонация, сигнализирующая о состоянии благополучия ребенка, которая время от времени начинает носить выражение радости. Периоды гуления бывают особенно длительными в моменты эмоционального общения со взрослыми. Дети пристально смотрят в лицо говорящего человека. Если в эти моменты мимика и интонация взрослого радостны, то дети отчетливо повторяют мимические движения (эхопраксия) и подражают голосовым реакциям (эхолалия).

Лепет

Между 4-мя и 5-ю месяцами жизни начинается следующий этап предречевого развития ребенка – лепет. Этот период совпадает с формирование у ребенка функции сидения. Первоначально ребенок пытается присаживаться. Постепенно у него возрастает способность удерживать туловище в положении сидя, что обычно окончательно формируется к 6-ти месяцам жизни. В этот период лепетных звуков появляется признак локализованности и структурация слога. Голосовой поток, характерный для гуления, начинает распадаться на слоги, постепенно формируется психофизиологический механизм слогообразования.

Гуление и первый этап лепета осуществляются благодаря врожденным программам центральной нервной системы, не зависят о состояния физиологического слуха детей и не отражают фонетический строй родного языка, т.е. они являются филогенетической речевой памятью в функциональной системе речи. Лепетная речь, являясь ритмически организованной, тесно связана с ритмическими движениями ребенка, потребность в которых появляется к 5-6-ти месяцам жизни. Взмахивая руками или прыгая на руках у взрослых, он по несколько минут подряд ритмически повторяет слоги «та-та-та», «га-га-га» и т.д. Этот ритм представляет собой архаическую фазу языка, что и объясняет его раннее появление в речевом онтогенезе. Поэтому очень важно давать ребенку свободу движения, что влияет не только на развитие его психомоторики, но и на формирование речевых артикуляций.

Дальнейшее развитие речи связано с обязательным речевым (слуховым) и зрительным контактом со взрослым человеком, т.е. необходима сохранность слуха (в первую очередь) и зрения. На этом этапе онтогенеза лепетного языка у ребенка с сохранным слухом прослеживаются явления аутоэхолалии. Ребенок подолгу повторяет один и тот же открытый слог (ва-ва-ва, га-га-га). При этом можно заметить, как о сосредоточенно слушает себя (второй этап в развитии лепета).

После 8-ми месяцев постепенно звуки, не соответствующие фонетической системе родного языка, начинают угасать. Часть лепетных звуков, которые не соответствуют фонемам слышимой ребенком речи, утрачиваются, появляются новые речевые звуки, сходные с фонемами речевого окружения. В этот период развития ребенка начинает формироваться собственно речевая онтогенетическая память. Постепенно у ребенка формируется фонетическая система родного языка.

Выделяют и третий этап в развитии лепета, во время которого ребенок начинает произносить «слова», образованные повторением одного и того же слога по типу: «ба-ба», «ма-ма». В попытках вербальной коммуникации дети в 10-12 месяцев жизни уже воспроизводят наиболее типичные характеристики ритма родного языка. Временная организация таких доречевых вокализаций содержит элементы, аналогичные ритмическому структурированию речи взрослых. Такие «слова», как правило, не соотносятся с реальным предметом, хотя ребенок произносит их достаточно четко. Этот этап лепета обычно бывает коротким, и ребенок вскоре начинает говорить первые слова.

Сроки и темп развития понимания речи окружающих расходятся со сроками и темпом формирования устной речи. Уже в 7-8 месяцев дети начинают адекватно реагировать на слова и фразы, которые сопровождаются соответствующими жестами и мимикой. Например, ребенок поворачивает голову и глаза в ответ на вопрос: «Где баба?», «Где мама?» и т.п. То есть, в это время начинает развиваться соотношение звукового образа слова с предметом в конкретной ситуации. При многократном повторении взрослым слов в сочетании с показом предмета у ребенка постепенно образуется связь между зрительным представлением предметов и звучащим словом. Таким образом, понимание слышимого слова устанавливается задолго до того, как ребенок может его произнести. Закономерность, проявляющаяся в значительном преобладании импрессивного словаря над экспрессивным, остается у человека на всю жизнь.

Первые слова

Первые слова появляются к концу первого года жизни. Этот период совпадает с новым этапом развития психомоторики. Ребенок начинает делать первые шаги, в короткое время обучается ходить. Развивается активная манипулятивная деятельность рук. В захватывании кистью предметов начинает участвовать большой палец и конечные фаланги остальных пальцев.

Наблюдаются некоторые различия в темпах развития речи у мальчиков и девочек. Есть указания на то, что у девочек слова появляются на 8-9 месяце жизни, у мальчиков – на 11-12 месяце. Произнося первые слова, ребенок воспроизводит их общих звуковой облик, обычно в ущерб роли в нем отдельных звуков. Все исследователи детской речи единодушны в том, что фонетический строй речи и словарь дети усваивают не параллельно, а последовательными скачками. Освоение и развитие фонетической системы языка идет вслед за появлением слов, как семантических единиц.

Первые слова, употребляемые ребенком в речи, характеризуются целым рядом особенностей. Одним и тем же словом ребенок может выражать чувства, желания и обозначать предмет («Мама» — обращение, указание, просьба, жалоба). Слова могут выражать законченное целостное сообщение, и в этом отношении равняться предложению. Первые слова обычно представляют собой сочетание открытых повторяющихся слогов (ма-ма, па-па, дя-дя и т.д.). Более сложные слова могут быть фонетически искажены при сохранении части слова: корня, начального или ударного слога. По мере роста словаря фонетические искажения проступают более заметно. Это свидетельствует о более быстром развитии лексико-семантической стороны речи по сравнению с фонетической, формирование которой требует созревания фонематического восприятия и речевой моторики.

Речевая активность ребенка в этом возрасте ситуативна, тесно связана с предметно-практической деятельностью ребенка и существенно зависит от эмоционального участия взрослого в общении. Произнесение ребенком слов сопровождается, как правило, жестом и мимикой. Скорость овладения активным словарем в дошкольном возрасте протекает индивидуально. Особенно быстро пополняется словарь в последние месяцы 2-го года жизни. Исследователи приводят разные данные по количеству слов, употребляемых ребенком в этот период, что указывает на большую индивидуальность в темпе развития речи.

Элементарная фразовая речь

К концу второго года жизни формируется элементарная фразовая речь. Существуют также большие индивидуальные различия в сроках ее появления. Эти различия зависят от многих причин: генетической программы развития, интеллекта, состояния слуха, условий воспитания и т.д.

Элементарная фразовая речь включает в себя, как правило, 2-3 слова, выражающие требования («мама, дай», «папа, иди», «Лиле пить дать»). Если к 2,5 годам у ребенка не формируется элементарной фразовой речи, считается, что темп его речевого развития начинает отставать от нормы. Для фраз конца второго года жизни характерно то, что они большей частью произносятся в утвердительной форме и имеют особый порядок слов, при котором «главное» слово стоит на первом месте. В этом же возрасте дети начинают говорить с игрушками, картинками, домашними животными. К двум годам речь становится основным средством общения со взрослым. Язык жестов и мимики начинает постепенно угасать.

Речевое развитие ребенка формируется оптимально при индивидуальном общении его со взрослым. Ребенок должен ощущать не только эмоциональное участие в его жизни, но и постоянно на близком расстоянии видеть лицо говорящего.Недостаток речевого общения с ребенком существенно сказывается на его развитии не только в речевом, но и общем психическом.

На третьем году жизни резко усиливается потребность ребенка в общении. В этом возрасте не только стремительно увеличивается объем общеупотребительных слов, но и возрастает возникшая в конце второго года жизни способность к словотворчеству. Первоначально это явление выглядит как рифмование («Аньдюшка – подюшка»), затем изобретаются новые слова, имеющие определенный смысл («копатка» вместо «лопатка»; «отключить» дверь» вместо «отпереть дверь» и т.д.). В речи трехлетнего ребенка постепенно формируется умение правильно связывать разные слова с предложения. От простой двухсловной фразы ребенок переходит к употреблению сложной фразы с использованием союзов, падежных форм существительных, единственного и множественного числа. Со второго полугодия третьего года жизни значительно увеличивается число прилагательных.

После трех лет интенсивно развивается фонематическое восприятие и овладение звукопроизношением. Считается, что звуковая сторона языка при нормальном речевом развитии ребенка полностью формируется к четырем-пяти годам жизни. Позднее всего дети обычно начинают произносить дрожащий «р». Формирующиеся нормативные речевые звуки по началу крайне неустойчивы, легко искажаются при возбуждении или утомлении ребенка. В дошкольном возрасте ребенок плохо управляет своим голосом, с трудом меняет его громкость, высоту. Только к концу четвертого года жизни появляется шепотная речь.

Развернутая фразовая речь

Начиная с четырех лет жизни фразовая речь ребенка усложняется. В среднем предложение состоит из 5-6 слов. В речи используются предлоги и союзы, сложноподчиненные и сложносочиненные предложения. В это время дети легко запоминают и рассказывают стихи, сказки, передают содержание картинок. В этом возрасте ребенок начинает «оречевлять» свои игровые действия, что свидетельствует о формировании регуляторной функции речи.

К пяти года ребенок полностью усваивает обиходный словарь, а в 5-6 лет ребенок овладевает типами склонений и спряжений. В его речи появляются собирательные существительные и новые слова, образованные с помощью суффиксов.

К концу пятого года жизни ребенок начинает овладевать контекстной речью, т.е. самостоятельно создавать текстовое сообщение. Его высказывания начинают напоминать по форме короткий рассказ. В активном словаре появляется большое количество слов, сложных по лексико-логической и фонетической характеристикам. Высказывания включают фразы, требующие согласования большой группы слов.

Примерно к шести годам формирование речи ребенка в лексико-грамматическом плане можно считать законченным. И к седьмому году жизни ребенок употребляет слова, обозначающие отвлеченные понятия, использует слова с переносным значением. К этому возрасту дети полностью овладевают разговорно-бытовым стилем речи.

Таким образом, в процессе усвоения звуков речи существует определенная последовательность их появления, в основе которой лежит степень артикуляционной трудности.

На ранних этапах речевого развития ребенок заменяет сложные звуки простыми, т.е. их появление происходит через промежуточные звуки, а к 4-5 годам он может усвоить этот звук и правильно его произносить. Усвоение правильного звукопроизношения происходит в течение довольно длительного времени от 3 до 5 лет, причем не у всех детей одновременно. Одни дети рано начинают правильно произносить все звуки (к 3-4 годам), другие усваивают их несколько позже (к 5-6 годам).

Ребёнку 1 год: это подготовительный этап к овладению речью. У младенца развивается зрительное и слуховое сосредоточение, развивается понимание речи, в процессе гуления, лепета идет интенсивное развитие артикуляционного аппарата. Общение между ребенком и взрослым строится в основном на эмоциональной основе, а с появлением первых осмысленных слов – и с помощью речи.

Ребёнку 2 года: у двухлетнего ребенка является вполне закономерным несовершенство произносительной стороны речи: неправильное произношение большинства звуков родного языка, смягчение отдельных согласных, нечеткое произношение слов с пропуском отдельных звуков, неумение точно сохранять слоговую структуру слова.

Ребёнку 3 года: происходит интенсивное накопление ребенком словаря. Одновременно с развитием речи развивается мышление, память, воображение ребенка. В процессе игры он нередко сопровождает свои действия словами, а иногда и целыми фразами.

Ребёнку 4 года: отмечается резкое улучшение произносительной стороны речи, сформированы свистящие звуки, заканчивают формироваться шипящие звуки, но такие звуки как «Р» и «Л» могут быть ещё не сформированы.

Ребёнку 5 лет: заканчивается процесс овладения звуками. Речь в целом становится чище, отчетливей. Возрастает речевая активность детей. Дети начинают овладевать монологической речью. Если к пяти годам ребёнок не освоил произнесение звуков «Л» и «Р», свистящих, шипящих звуков или все звонкие произносит глухо, а твердые мягко, обязательно надо обратиться к логопеду, т.к. в школе он может путать эти звуко-буквы, что, естественно, скажется на успеваемости.

Ребёнку 6 лет: ребенок в речевом развитии достигает довольно высокого уровня. Он правильно произносит все звуки родного языка, отчетливо и ясно воспроизводит слова, имеет необходимый для свободного общения словарный запас, правильно пользуется многими грамматическими формами и категориями, его высказывания становятся содержательнее, выразительнее и точнее.

Овладение ребенком звуковым строем речи

Усвоение ребёнком последовательности звуков в слове есть результат выработки системы условных связей. Ребёнок подражательным путем заимствует определённые звукосочетания из речи окружающих людей. При этом, осваивая язык, ребёнок осваивает сразу фонемы. К примеру, [р] может быть произнесено по-разному — грассирующе, или картаво. Но в русском языке эти различия не являются существенными для общения, потому что не ведут к образованию разных по смыслу слов или разных форм слова. Ребёнок не обращает внимания на различные варианты произнесения фонем, он очень быстро схватывает существенные признаки звуков своего языка.

Согласно исследованиям, фонематический слух формируется в очень раннем возрасте. Сначала ребёнок учится отделять звуки окружающего мира (скрип двери, шум дождя, мяуканье кошки) от звуков обращенной к нему речи. Ребёнок активно ищет звуковое обозначение элементов окружающего мира, как бы ловит их из уст взрослых.

Однако использует он заимствованные от взрослых средства по-своему. Можно утверждать, что дети образуют свою строго упорядоченную систему. Вот несколько образцов произношения ребёнка, записанных американской исследовательницей Элен Велтен (Velten) ещё в 1943 г. Оказалось, что у ребёнка другой принцип противопоставления глухих и звонких согласных: в начале слова произносятся только звонкие согласные Ь и d, а в конце только глухие — tup. Это значит, что для ребёнка на данном этапе развития существует только два класса согласных фонем. Это принцип, которого нет в языке взрослых, но это принцип.

Наличие такого рода закономерностей позволяет говорить о том, что ребёнок в процессе освоения языка создаёт собственную промежуточную языковую систему. Впоследствии звонкость станет контрастным признаком, что позволит ребёнку удвоить свой запас классов согласных. Ребёнок не мог заимствовать такое правило у взрослых. Причина не в том, что ребёнок не умеет произносить, скажем, звук [д] — он умеет его произносить, но считает, что он может стоять только в начале слова. Затем эта система корректируется, ребёнок «доводит» её до системы языка взрослого.

Когда речь идёт о фонологии, ясно, что ребёнку даже необязательно уметь произносить звук, чтобы воспринимать необходимые контрасты. Совершенно ясно, что ребёнок различает [л] и [р] и [в] и [г] соответственно. Он отвергает взрослую имитацию своего произношения, хотя сам ещё не умеет выразить это различие в своём произношении.

Итак, сначала ребёнок овладевает чисто внешней (т.е. звуковой) структурой знака, которая впоследствии, в процессе оперирования знаками, приводит ребёнка к правильному функциональному его употреблению. В целом же говорить о сформированности артикуляционного аппарата можно только при достижении ребёнком шести лет.

Связь звучания со смыслом

В лингвистике принято считать, что звуковая и графическая формы слова практически не связаны со смыслом слова (исключение составляют некоторые звукоподражательные слова и некоторые иероглифы). Ребёнок же нередко считает, что звуковая форма слова имеет своё особое значение. При восприятии звукового облика морфемы ребёнок, формируя представление о предмете, создаёт для себя образную связь звучания с предметными отношениями. На основе такой образной связи ребёнок как бы «нащупывает» правильное произнесение нужного ему слова, руководствуясь некоторым обобщением, которое он сделал. Поэтому некоторые типично детские слова появляются как реакция на возможную эмоциональность звуковой формы. Иными словами, дети нередко обращают преимущественное внимание на вторую сторону знака — на его «чувственную природу».

Детское слово

Значение
мыха

большая мышь
лога

большая ложка

Вот какой опыт был проведен A.M. Шахнаровичем на материале русского языка для подтверждения этого наблюдения. Было взято два слова: кит и кот. Они обладают свойствами первого типа — обозначают определённые явления действительности, определённых животных. Взрослые знают, что слово кот обозначает небольшое домашнее животное, а слово кит — морского исполина. Свойства первого типа (семантические) являются основными, определяющими оперирование этими знаками. Свойства второго типа, которыми обладают эти знаки, были выявлены в эксперименте с детьми. Это были маленькие дети, не знающие (как было установлено), что такое кит. Поэтому слово кит выступало для них только как совокупность признаков второго типа, признаков чисто внешних, звуковых.

На просьбу сравнить размеры животных, дети в абсолютном большинстве отвечали, что кот больше. Очевидно, что-то в этом слове, точнее, в его звуковой оболочке заставляло детей предположить, что кит — это что-то маленькое, меньше кота. Очевидно, всё дело в гласных звуках. Звук и у детей ассоциируется с чем-то маленьким, а звук о — с большим. Этот факт говорит о том, что ребёнок ориентируется на внешние, звуковые свойства знаков. Что больше, кит или кот?

Таким образом, ребёнок, развиваясь и ориентируясь в окружающей среде, стремится найти в звуковом образе слова буквальное отражение каких-то свойств предмета. Эти образные связи помогают ему воспринимать значение слова. Связь предмета (того, что обозначается звуковым знаком) и слова (знака) основывается на сходстве, которое ребёнок наблюдает между материальной оболочкой слова и чувственно воспринимаемыми признаками предметов. Поэтому в речи ребёнка и наблюдается такое количество звукоподражательных слов. Эти слова существуют в речи ребёнка как отражение, имитация звуков окружающего мира и служат при этом для названия предметов и явлений (32-34). Звуки, ассоциирующиеся с предметом, отражаются в сознании в виде представлений и постигаются ребёнком так же, как и сами предметы. Слово-имя для ребёнка есть часть предмета, названного этим именем.

Детское слово

Значение
тик-так

часы
би-бика

машина
ту-ту

поезд

По мнению Л.С. Выготского, дети отступают от звукоподражательных и образных, звукоизобразительных слов в пользу слов, принятых в языке, и тогда возникают двойные наименования (35) типа *ав-ав-собака». Постепенно в процессе общения ребёнок овладевает функциональным употреблением слова. ав ав -+ ав-ав-собака -+ собака [13]

Овладение лексического — семантическим строем речи в онтогенезе у детей

Сегодня в исследованиях разных авторов достаточно полно представлен количественный и качественный анализ особенностей овладения лексическими компонентами оформления высказывания. Нами рассмотрено большое количество взглядов, и выделены наиболее интересные или обще принятые.

По данным исследований Правдиной О.В [10] развитие словаря происходит очень быстро как в количественном, так и в качественном отношении.

Количественное развитие словаря характеризуется следующими средними цифрами к году — несколько слов, к двум годам — 200-300 слов, к трем годам — 1500-2000 слов. Правдина О.В [10].

Рост, словаря зависит от условий жизни и воспитания ребенка, поэтому в пределах средних цифр отмечается значительное колебание.

Качественный рост словаря происходит по двум направлениям. а) по содержанию — обогащение и дифференциация смыслового содержания употребляемых слов и понятий, обозначаемых ими, б) по форме — постепенное овладение все усложняющейся ритмико-интонационной, звуковой и слоговой структурой слов.

Указанное развитие происходит с определенной постепенностью и последовательностью. Так усвоение частей речи (в чем выражается дифференциация смыслового содержания слов) происходит со следующей последовательностью: существительные это обычно первые слова, глаголы появляются почти одновременно с существительными, наречия — несколько позже. Некоторые формы местоимений появляются очень рано и прочно усваиваются.

Прилагательные начинают употребляться сравнительно очень поздно, числительные поздно и усваиваются во всем своем объеме очень длительно (с развитием счета). Служебные слова появляются в языке ребенка одними из последних. Причастия и деепричастия усваиваются только в школьном возрасте.

Выражением постепенного овладения различными частями речи могут служить следующие данные, взятые из таблицы Е. А. Аркина [цит.по 1], характеризующие состав словаря ребенка в 4 года (при словаре в пределах 598-2346 слов) существительных 50,2%, глаголов 27,4%, прилагательных 11,8%, наречий 5,8%, числительных 1,9%, союзов 1,2%, предлогов 0,8%, междометий и частиц 0,9%. (Конечно, в отношении этих данных необходимо учитывать, что частота употребления различных грамматических категорий вообще не одинакова).

Речевое развитие ребенка можно разделить на четыре периода.

Первый период. Словарь очень невелик, его составляют так называемые лепетные слова, т. е. слова-звукоподражания (ам-ам, му и т. п.), и слова, состоящие из одного слога.

Первые слова являются аморфными (бесформенными), неизменяемыми словами корнями, когда один и тот же звуковой комплекс служит для обозначения самого предмета (часто даже и нескольких предметов), действия с ним или одного из качеств данного предмета.

Употребление этих слов обычно сопровождается мимикой и жестом, несколько уточняющими их значение. Так, звукосочетание имеет следующие значения: а) кошка, мех, волосы (сопровождается обычно жестом поглаживания), объединение этих понятий говорит о выделении общего для них качества мягкости, пушистости, б) царапается, лакает молоко (сопровождается жестами, изображающими эти действия).

Таким образом, наблюдается многозначность многих «лепетных слов», а наряду с этим и суженность их содержания по сравнению со словами взрослого человека.

Появляющиеся двусложные слова состоят из двух повторяющихся слогов с ударением на первом слоге (мама, папа и т. д.).

У некоторых детей в этом периоде наблюдается преобладание развития ритмико-интонационной структуры слова над звуковым его оформлением титити — бисквиты и титити — кирпичи)

Появление первых слов совпадает с началом употребления первых предложений. Первое предложение в речи ребенка — это аморфное слово. Первый шаг в дальнейшем развитии предложения состоит в объединении сначала двух, а затем и трех-четырех бесформенных слов: Мама каша дать, тата пать (спать).

Развитие предложения у ребенка и состоит во все большем усложнении предложений в отношении количества включаемых им элементов (слов) и разнообразия взаимоотношений этих элементов между собой.

Второй период. Словарь быстро растет количественно (последовательность овладения различными частями речи уже была указана) С ростом словаря и усложнением его ритмико-интонационной структуры и уточнением его звукового оформления появляются и количественно нарастают различные виды искажений слоговой структуры слова, перестановки (говала-голова), сокращения слов (моко-молоко), вставки лишних слогов. Эти искажения часто обозначаются термином литеральные парафазии, но, в отличие от парафазий как явления патологического, детские парафазии довольно быстро самостоятельно изживаются под влиянием речи окружающих и оказываются проявлением активного словотворчества ребенка.

Второй период характеризуется быстрым ростом разных типов как простого, так и сложного предложения.

Начинается он с перехода от аморфных слов-корней к словам, морфологически расчлененным на элементы, причем этот процесс сразу охватывает ряд грамматических категорий (для существительного — единственное и множественное число, именительный, винительный, родительный падежи и уменьшительные формы; для глагола — повелительное, изъявительное, сослагательное наклонение, настоящее и прошедшее время повелительного наклонения).

Уже в этом периоде появляется и постепенно развивается контроль над собственной речью и критическое отношение к речи окружающих, что относится больше к звуковой стороне речи.

Последовательность грамматизации тесно связана со значением изучаемых категорий; овладение этими категориями опережает усвоение внешнего выражения значения. Иллюстрацией, подтверждающей это положение, являются следующие факты:

а) раннее усвоение существительных и глаголов, имеющих среди других частей речи наиболее конкретное значение, б) позднее усвоение прилагательных, обозначающих свойства, качества предметов, что является уже абстракцией более высокого уровня, а также употребление предлогов, появляющихся после усвоения соответствующих флексий, а, следовательно, и после появления понимания их значения.

В это время очень характерным является то, что формы слов употребляются всегда правильно по значению (по смыслу) и синтаксически, но в то же время нередко представляют нарушения морфологического характера.

Третий период. Период усвоения морфологической системы. Формы становятся устойчивыми.

Этот период характеризуется обширным словарным запасом, овладением слоговой структурой (сначала слова из четырех-пяти слогов, а вскоре и более сложные слова). Одновременно с накоплением и усложнением словарного запаса происходит и развитие смысловой стороны речи — от конкретного значения к абстрактному.

Одновременно усваиваются все части речи, последовательность усвоения обусловлена все меньшей и меньшей конкретностью их значения.

Четвертый период. Уровень овладения языком очень высок: вся сложная система грамматики (синтаксического и морфологического порядка) освоена. Но это относится только к разговорно-бытовому стилю. Усвоение элементов литературного языка падает на школьный возраст — возраст овладения письменной речью (причастия, деепричастия, многие суффиксы отвлеченных понятий).

Эльконин Д.Б. [11] указывал, что расширение социальных отношений ребенка, изменение его деятельности и возможностей общения с окружающими взрослыми в дошкольном возрасте приводят к постепенному росту словаря.

В зарубежных исследованиях приведены средние цифры словарного состава речи детей в возрасте от 1,6 до 6 лет: к полутора годам у ребенка насчитывается около 100 слов, к 2 годам —300-400, к 3 годам— 1000-1100, к 4 годам — 1600, к 5 годам — 2200 слов.

Отечественные исследователи отмечают, что в 1 год ребенок активно владеет 10-12 словами, а к 6 годам его активный словарь увеличивается до 3-3,5 тысяч слов. По данным А.Н. Гвоздева, в словаре четырехлетнего ребенка наблюдается 50,2% существительных, 27,4% глаголов, 11,8% прилагательных, 5,8% наречий, 1,9% числительных, 1,2% союзов, 0,9% предлогов, 0,9% междометий и частиц.

Фомичева М.Ф.[12] подразделяет детей на возрастные группы, также выделяя этапы формирования лексики у детей с нормальным речевым развитием:

Вторая младшая группа. У детей трех лет непрерывно идет процесс увеличения словаря как активного, так и пассивного. Если в два года у ребенка словарный запас составляет 250 – 300 слов, то в три года он имеет, как правило, 800 – 1000 слов. У детей трех лет наблюдается неправильность в произношении ряда слов, особенно длинных и малознакомых: сокращения слов («сипед» — велосипед); перестановка в слове слогов («замукальные» – музыкальные); перестановка в слове звуков («певрый» – первый); пропуски в слове звуков. Иногда дети, чтобы избежать стечения согласных звуков, вводят дополнительные согласные, которые постепенно исчезают.

Средняя группа. К четырем годам активный словарь достигает 1900 – 2000 слов. В словаре детей уменьшается количество сокращений, перестановок, пропусков, появляется образование слов по аналогии.

Старший возраст. К пяти годам запас слов увеличивается до 2500 – 3000 слов. В активном словаре появляются обобщающие слова, дети правильно называют широкий круг предметов домашнего обихода. Вместе с процессом накопления слов у детей идет процесс качественного усовершенствования их произношения. Мы уже не встречаем пропусков, перестановок слогов и звуков. Эти явления могут быть только в некоторых трудных малознакомых словах (Экскаватор).

Подготовительная группа. Дети старшего дошкольного возраста имеют большой словарный запас –3000 – 3500. Это преимущественно слова, которые наиболее часто употребляются при общении с окружающими. Несмотря на довольно большой запас слов, речь ребенка иногда бывает, бедна, потому, что в общении они активно пользуются значительно меньшим количеством слов. Их обиходный, активный словарь ограничен. Нередко дети употребляют слова и выражения некстати, неточно, вкладывая в них свой смысл. В отдельных случаях словарь детей засорен просторечными словами и оборотами.

Овладение грамматическим строем речи. Овладение морфологией

Отечественный лингвист А.Н. Гвоздев выявил следующую последовательность усвоения ребёнком грамматических форм русского языка: число существительных — уменьшительная форма существительных категория повелительности — падежи — категория времени — лицо глагола. Здесь очевиден путь от менее абстрактных, конкретных форм к более абстрактным, от простого, формального выражения к сложному.

Овладение морфологическими элементами языка тоже имеет свою динамику на основе выделения суффиксов (в данном случае, это суффикса, который ребёнок замечает в других словах, типа ложка, шапка, тарелка и присоединяет его к своим словам.

При этом развивается и значение слова (биби — это и машина, и ехать, и берегись, а бибика — это только машина). Тем самым с момента освоения морфологического механизма языка и начинается большой скачок в развитии словаря ребёнка

Обогащение словаря идёт не только за счёт отдельных слов, но и за счёт овладения конструированием слов.

Детское слово

Значение
Биби

ехать, машина, берегись
Бибика

машина

Важно, что по мере развития ребёнок обнаруживает нормативное чувство правила: он научается определять, является ли высказывание правильным относительно некоторого языкового стандарта. То, что лингвисты называют «чувством грамматичности», связано и с таким явлением, как самокоррекция . В реке было много рыбов… рыбей… много рыбы.

Устойчивость и сформированность правила может быть проверена экспериментально, если заставить ребёнка применить это правило к заведомо незнакомому языковому материалу. Так, американская исследовательница Джин Берко (Berko) показывала детям картинки с изображениями фантастических животных, которым присваивала в качестве названия несуществующие слова (квазислова — pseudowords). Ребёнку показывали такую картинку и называли это псевдоживотное псевдословом (. Затем показывали картинку с изображением нескольких таких зверей и также спрашивали: «А это что?» Если ребёнок отвечал правильно или , значит, он овладел способом выражения множественного числа, а. не заучил несколько готовых слов в форме множественного числа.

Овладение синтаксисом

Психолог из Америки Сьюзен Эрвин-Трипп однажды высказала необычное соображение: «Чтобы стать носителем языка, нужно выучить правила. То есть нужно научиться вести себя так, будто ты знаешь эти правила». Ребёнок очень умело делает вид, что он знает правила взрослого языка. Так, сначала он говорит словами, которые обладают коммуникативной силой предложений, но являются однословными предложениями. Одно слово может иметь несколько значений, которые определяются только по неречевому контексту.

Затем начинается период двусоставных предложений. Ребёнок не просто соединяет слова в предложения случайным образом, в его речи появляются два функциональных класса слов. Первый класс — это «опорные слова» (pivot words), или операторы, их немного. Это сравнительно замкнутый, «закрытый» класс. Второй класс — «открытый» (open-class words), он более широкий, многие из слов этого класса до того были однословными предложениями. Для создания двусоставного предложения выбирается слово из «опорного» класса (оно является семантической основой предложения), а значение варьируется за счёт слова из «открытого» класса. Это может быть практически любое слово. Отметим, что порядок следования элементов может быть разным. Совершенно очевидно, что родители не употребляют подобные выражения, разговаривая с детьми. Более вероятно предположить, что ребёнок использует скудные языковые средства для создания новых предложений в рамках своей несложной, но уже структурированной системы.

Двусоставные предложения (pivot-конструкции) используются в разных функциях — для называния места; для просьбы ; для описания события; для отрицания . Они также могут иметь очень ситуативные значения.

Опорных слов в речи ребёнка немного, но они имеют высокую частотность. Класс опорных слов расширяется медленно — каждый месяц добавляются лишь несколько опорных слов,

Следующий этап развития синтаксиса — появление развитых синтаксических форм, которые могут выполнять разные функции: объединение; атрибуция; принадлежность; местоположение; отношение субъект-объект

Я вижу чашку и стакан.

Это праздничная шляпа.

Это носки Кати.

Свитер на стуле.

Катя бросает мячик.

Затем появляются иерархические конструкции. Ребёнок в одной фразе начинает говорить с группы сказуемого, а потом тут же меняет её на группу подлежащего-сказуемого .

— Хочу это… Саша хочет это

Строит дом. Кэтрин строит дом

Эти фразы не просто механические цепочки из трёх слов. Иногда ребёнок расширяет такие глагольные группы.

Встала… Кошка встала… Кошка встала стол

Когда Л.В. Щерба писал об эксперименте в психолингвистике, он ввёл понятие отрицательного языкового материала как всякого речевого высказывания, которое не понимается или понимается с трудом, а потому не достигает свой цели. По его мнению, ребёнок производит отрицательный языковой материал, но «научается» правильно просить что-нибудь, так как его непонятные просьбы не выполняются.

Овладение синтаксисом связано и с овладением интонацией (от.лат. intono — громко произношу) — совокупностью элементов речи, в которые входит мелодика, ритм, темп, интенсивность, акцентный строй, тембр, высота тона, паузация и др. Эти элементы фонетически организовывают речь и являются средством выражения различных, в том числе синтаксических, значений. Они, кроме того, помогают приписать словам экспрессивную, эмоциональную окраску. Способность правильно использовать интонационные средства, с помощью которых можно передавать как основную, так и дополнительную информацию, также является показателем языкового развития личности.

Развитие синтаксиса детской речи связано с включённостью ребёнка в общение со взрослыми, которое обусловлено возможностью удовлетворения потребностей ребёнка. Именно это и стимулирует развитие речи.[13]

Заключение

В психолингвистике последних лет детская речь выделилась в отдельную отрасль: онтогенез речи (детская речь) или онтолингвистика,. По этой проблеме проводятся международные симпозиумы, пишутся специальные учебники.

Только человеческое общество делает ребёнка говорящим — ни одно животное не заговорит, в каких бы условиях его ни воспитывали. При этом, несмотря на определённую ограниченность умственных способностей ребёнка, он овладевает сложнейшей структурой родного языка за какие-нибудь три-четыре года.

Несмотря на многочисленные попытки обучения животных языку, животные оказались неспособными общаться на уровне более высоком, чем двухгодовалый ребенок. Среди самых известных «говорящих животных»: горилла Коко, шимпанзе-бонобо Канзи, шимпанзе Вики, шимпанзе Вашо, шимпанзе Чимпски, шимпанзе Лана, обезьяна Сара, дельфин Элвар, дельфины Феникс и Акекамаи.

Ребёнок без специального обучения со стороны взрослых осваивает язык к четырём годам. На доречевом этапе у него наблюдаются крик, гуление, лепет и модулированный лепет. Развитие фонематического слуха позволяет ребёнку усваивать фонемы. В полтора года у него появляются звукоподражательные слова, к двум годам — двусловные фразы и начинается освоение грамматики. К трём годам словарь ребёнка увеличивается многократно.

Освоение синтаксиса начинается с однословных предложений, затем появляются двусоставные, где можно выделить «опорные» слова и слова «открытого класса».

Овладение значением слова начинается с вычленения наглядного компонента (фоносемантического), затем слово становится для ребёнка более конкретным, и только по мере освоения предметного мира в общении со взрослыми ребёнок проникает в смысловую природу слова. Интериоризация значений слов происходит в общении и деятельности.

Процесс производства речи практически ненаблюдаем — и поэтому достаточно сложен для описания. Большое количество моделей построено на основании оговорок и пауз в речи. Трансформационно-генеративная грамматика Н. Хомского предполагает, что человек оперирует определенными правилами, позволяющими ему развернуть глубинную структуру в поверхностную.

С психологической точки зрения процесс порождения речи заключается в том, что говорящий по определённым правилам переводит свой мыслительный (неречевой) замысел в речевые единицы конкретного языка. При этом человек оперирует не статистическими закономерностями языка, а смысловыми единицами, которые обусловливаются коммуникативным замыслом. Существующая у человека внутренняя речь предикативна, свёрнута и образна. Лишь выбор грамматической конструкции и подбор лексических единиц делают мысли человека доступными окружающим. Мысль совершается в слове (Л. С. Выготский). Речь тем самым представляет собой деятельность по вербализации образов сознания человека. Восприятие речи — это процесс извлечения смысла, находящегося за внешней формой речевых высказываний. Обработка речевых сигналов проходит последовательно. Восприятие формы речи требует знания лингвистических закономерностей ее построения.

При восприятии фраз реципиент может испытывать затруднение в том случае, если имеется неоднозначность в их толковании. Для реципиента не важно, в какой синтаксической форме предъявляется фраза.

Воспринимая речь, человек соотносит сказанное с действительностью, со своими знаниями о ней, со своим опытом. Человек может восстанавливать пропущенные фрагменты, черпая информацию из своего сознания. В процессе восприятия человек активен, выдвигает гипотезы относительно дальнейшего содержания и осуществляет смысловые замены.

Список литературы

Цейтлин С. Н. Язык и ребёнок. Лингвистика детской речи. М.: Владос, 2000.- 240 с.

(http://www.iknowit.ru/words/word47325.html)

Воспитание и обучение детей с расстройствами речи / Под ред. С.С. Ляпидевский, В.И. Селиверстов. – М.,1968.)

И.Г. Выгодская и др. Устранение заикания у дошкольников в игре. – М.,1984.)

Л.С. Выготский. Мышление и речь Собр. соч. – М.,1982. – Т. 2.)

Выготский Л.С. Собрание сочинений. В 6 т. Т. 2. Развитие речи и мышления. – М., 1983. – 456 с.

.Шахнарович А.М. Проблема формирования языковой способности. Человеческий фактор в языке. Язык и порождение речи. – М., 1991. – С.185 202.

Конечный Р., Боухал М. Психология в медицине. – Прага, 1974, С. 290 296

http://detsad1582.edusite.ru/p50aa1.html (Логопедия)

Правдина О. В. Логопедия. Изд. 2-е, доп. и перераб. М., Просвещение, 1973.

Эльконин Д.Б. Развитие речи в дошкольном возрасте. — М., 1958.

Фомичева М.Ф. Воспитание у детей правильного произношения издание 2-е П. — М. 1971

Психолингвистика: Учебник В. П. Белянин. — 2-е изд. — М.:2004. — 232 с.

Доклад: Усыновление как форма устройства детей, оставшихся без родителей

Posted on by admin

Усыновление как форма устройства детей, оставшихся без родителей

Зульфугарзаде Теймур Эльдарович, Бурдукина Наталия Анатольевна, Российский Новый университет (РосНОУ), г. Москва Тушиев Маирэли Элимханович, Тушиев Арби Элимханович, Международная академия наук и искусств (МАНИ), г. Москва

В последние годы одним из наиболее важных вопросов семейного права, обсуждаемый широкими слоями общественности и освещаемый в средствах массовой информации, стал вопрос о надлежащем исполнении процедур усыновления (удочерения) в России. По стране прокатилась волна судебных процессов, связанная с серьезными нарушениями в сфере опеки и попечительства, и усыновления детей-граждан России иностранцами.

Большое количество телевизионных передач затрагивали за истекшие полтора десятилетия темы, связанные с некорректным отношением усыновителей с приемными детьми и, даже, неправомерным использованием труда детей-сирот. Возникший в обществе резонанс активизировал работу законодательных, исполнительных и правоприменительных органов государства в данном направлении и в течение нескольких лет был наведен относительный порядок: были приняты новые нормативные правовые акты, пресечена деятельность отдельных недобросовестных работников указанной сферы, способствовавших ускорению процессу усыновления иностранными гражданами на небезвозмездной основе.

Тем не менее, принятые меры нельзя считать исчерпывающими, предстоит еще весьма и весьма скрупулезная работа по совершенствованию законодательных механизмов, оптимизации и гармонизации норм отечественного законодательства с международно-признанными нормами семейного законодательства. Не вызывает сомнения важность глубокого и всестороннего анализа основной формы устройства детей, оставшихся без попечения родителей, усыновления в сложных социально-экономических условиях реформирования российского общества В последнее время именно этому институту семейного права стало уделяться больше внимания, о чем свидетельствуют выполненные за последнее время в литературе журнальные и научные статьи, публикации на уровне монографий, сборники научных трудов.

Однако, обращает на себя внимание тот факт, что ряд вопросов, касающихся усыновления остается пока без ответа. Отмеченное обстоятельство требует активизации усилий по выявлению и более углубленному изучению условий и факторов, оказывающих значительное влияние на данные правоотношения и выступающих в качестве социальной среды их развития, по выработке новых теоретических положений, осуществлению анализа внутренней системы родительских правоотношений, возникающих на основании установления усыновления. В большинстве регионов отсутствуют службы по устройству детей-сирот и оказанию правовой, социальной и психолого-медико-педагогической помощи этим детям, перенесшим тяжелые эмоциональные и психические травмы. Вся работа с усыновителями, а также решение всего круга проблем, связанных с охраной детства, возлагается на специалистов по охране детства.

Таким образом, упущения в обеспечении прав и интересов детей, оставшихся без попечения родителей, недостаточная разработанность института усыновления в семейном законодательстве и связанных с ним процессуальных норм, неоднозначность теоретических взглядов на данный предмет исследования нашей дипломной работы, свидетельствую об актуальности выбранной темы. Институт усыновления на сегодняшний день обладает как правопрекращающим, так и правовостанавливающим характером. Т.е. усыновители наделяются правами и обязанностями, ранее принадлежавшими родителям ребенка, а ребенок теряет в отношении своих биологических родителей практически всеми правами и обязанностями.

Однако, если права и обязанности усыновителей практически идентичны родительским, то фактические отношения, возникающие в процессе усыновления, не всегда напоминают родительские. В тех случаях, когда ребенок считает усыновителей своими родителями, их отношения ничем отличаются от родственных. Если же ребенок знает о том, что усыновители не его родители, фактические отношения между ними могут быть несколько иными. В связи с этим в тех случаях, где отсутствие родственной связи очевидно, законодательство не должно искусственно моделировать отношения усыновления по образу и подобию кровной семьи. Тем не менее, при усыновлении должны быть соблюдены все условия и требования, предъявляемые при усыновлении. К ним, в частности, относятся обязательное условие обеспечения ребенка полноценным физическим, психическим развитием.

При усыновлении должны обязательно быть соблюдены интересы ребенка. При усыновлении должны быть выполнены так же и требования определенного характера. Не допускается, например, усыновление братьев и сестер разными лицами. Не допускается усыновление лицами, имеющими заболевание, находящееся в специальном медицинском списке, утвержденном правительством РФ, а также не имеющим нормального жилья, отвечающего санитарно-гигиеническим нормам, так же утвержденным правительством РФ, усыновляющий так же должен обладать достаточными материальными средствами для содержания ребенка. Еще одним требованием является получение согласия на усыновление определенных категорий лиц, к ним относятся, прежде всего, родители ребенка или лица их заменяющие, супруг усыновителя, а так же учитывается согласие ребенка при достижении им возраста 10лет.

Выяснение подобных обстоятельств, как правило, предшествует непосредственной процедуре усыновления, которая заключается в рассмотрении вопроса усыновления на судебном заседании, где и выносится решение об усыновлении. Однако при решении должны быть учтены, прежде всего, интересы ребенка, но и интересы усыновителей и для этого предусмотрена тайна усыновления. Она может выражаться в изменении определенных сведений, касающихся ребенка. При этом может быть изменена дата и место рождения ребенка, но в пределах 3-х месячного срока. Усыновление порождает так же определенные последствия, которые выражаются в изменении прав и обязанностей, как усыновителей, так и усыновленных, а так же их родителей. Усыновители приобретают права и обязанности идентичные правам и обязанностям родителей, ребенок, так же как и его родители теряют права и обязанности в отношении друг друга. В связи с этим отношения, приравненные к родственным отношениям, могут быть отменены по ряду причин. Причины могут заключаться в виновном не соблюдении усыновителями своих обязанностей, а так же могут касаться неправильного оформления документов при усыновлении, или может быть произведено по требованию родителей ребенка.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.yurclub.ru/

Доклад: Сексуальная потенция

Posted on by admin

Сексуальная потенция

К.Имелинский

Повсеместно употребляемый термин «сексуальная потенция» имеет два значения. Одно из них, приближающееся по смыслу к понятию сексуальное влечение, подразумевает способность к сексуальным реакциям, прежде всего — частоту этой способности, измеряемую в единицу времени. Второе значение этого термина подразумевает способность выполнять определенные функции.

Сила сексуальной потенции, понимаемой как способность к сексуальным реакциям, измеряется частотой сексуальных реакций в единицу времени, а точнее — способностью организма к этим реакциям. Сексуальная потенция, таким образом, тем больше, чем чаще организм способен к сексуальным реакциям в единицу времени (сутки, неделя и т. д.). Такое понимание сексуальной потенции сближает ее с понятием сексуального влечения и сексуальной возбудимости. Однако под силой сексуального влечения следует понимать скорее выраженность стремления к сексуальным реакциям, а не выраженность способности к ним. Это позволяет различать оба понятия. В свою очередь, отличие потенции от сексуальной возбудимости основывается на том, что сексуальная потенция обозначает способность к сексуальным реакциям вообще, в то время как сексуальная возбудимость обозначает скорее способность к сексуальной реакции под влиянием внешних раздражителей; в этом смысле сексуальная возбудимость представляет собой скорее большую готовность к сексуальной реакции под влиянием определенных раздражителей, чем способность к сексуальной реакции вообще.

В целом мужчины характеризуются более выраженной сексуальной потенцией в смысле способности к генитальным сексуальным реакциям (так же как и более выраженным сексуальным влечением, т. е. большей частотой стремления к сексуальным контактам). До настоящего времени окончательно не выяснено, что является причиной этого — морфофизиологические ли различия между организмами мужчины и женщины или влияние психических и социокультурных факторов. Эта закономерность относится к небольшому числу женщин, сексуальная потенция которых значительно выше, чем у мужчин. Такие женщины способны к многократному переживанию оргазма (несколько оргазмов, переживаемых с короткими промежутками времени, в течение которого наступает спад сексуального возбуждения) и даже оргастического состояния, т. е. серии быстро-следующих друг за другом оргазмов, в кратких промежутках между которыми невозможно установить интервал с более или менее значительным снижением сексуального возбуждения. Но это не является изолированным затянувшимся оргастическим эпизодом. Оргастическое состояние может продолжаться 20—60 с. и более. Этот весьма интересный феномен пока окончательно не изучен. Подавляющее большинство мужчин неспособны ни к оргастическим состояниям, ни к переживанию многократных оргазмов, разделенных лишь краткими интервалами со слегка сниженным сексуальным возбуждением, ибо это аналогично переживанию многократных оргазмов в течение одного полового сношения. У мужчин оргазм тесно связан с эякуляцией, а после каждой из них наступает более или менее продолжительная фаза сексуальной невозбудимости, в течение которой мужчина неспособен совершать половой акт. По данным Kinsey (1948), даже в период оптимальной сексуальной потенции, т. е. в возрасте около 20 лет, лишь 15% мужчин способны «через короткое время» совершить повторный половой акт (из мужчин в возрасте 35 лет — лишь 7 %). Таким образом, если рассматривать этот вопрос с точки зрения биологии и физиологии, то следует подчеркнуть, что ни оргастическое состояние, ни переживание многократных оргазмов, наблюдающиеся у небольшого числа женщин, не имеют аналогов у мужчин.

Однако более тщательные исследования показали, что подобные проявления не только возможны, но и имеют место в действительности у некоторых мужчин, но их следует рассматривать не только в биологических и физиологических категориях, а учитывать при этом также процесс научения и более широкий эмоционально-ситуационный контекст. Существует небольшое число мужчин, у которых в результате научения происходит расщепление биофизиологически обусловленной связи между оргазмом и эякуляцией. Такие мужчины способны переживать оргазм (в смысле достижения максимальной напряженности чувства сексуального наслаждения) без сопутствующей ему эякуляции (это истинная задержка семяизвержения, т. е. не только эякуляции наружу из мочеиспускательного канала, но и обратной эякуляции в мочевой пузырь). Такой оргазм лишь незначительно снижает уровень сексуального возбуждения, во всяком случае, не в такой мере, чтобы сделать невозможным продолжение полового сношения — подобно тому, как это происходит у женщин. Таким образом, оказывается, что не оргазм, а эякуляция является решающим фактором, прерывающим сексуальное возбуждение. Продолжение полового сношения, доставляющего наслаждение, ведет как бы к кумуляции этого сексуального наслаждения и к повторному или даже многократному оргазму. В случае если промежутки между такими оргазмами очень коротки, то такое состояние приближается к оргастиче-скому. Таким образом, устраняется еще одно различие в сексуальных реакциях мужчин и женщин. Способность к многократному переживанию оргазма выявляется лишь у небольшой группы мужчин (более точно определить их число пока не представляется возможным). Такие мужчины характеризуются, в частности, выраженной сексуальной потенцией в смысле способности к сексуальным реакциям, значительным сексуальным опытом, так называемой экстазоцентрической установкой вместо повсеместно наблюдающейся фаллоцентрической, способностью к разнообразному обучению. Кроме того, подобные сексуальные проявления у них наступают лишь в благоприятных ситуационных условиях и на фоне определенной эмоциональной увлеченности, связанной с ярко выраженной эротической привлекательностью партнерши. Независимо от того, насколько незначительно число таких мужчин, сам факт наличия у них подобных реакций свидетельствует об огромном, часто недооцениваемом, влиянии механизмов, лежащих в основе обучения.

Сексуальная потенция, измеряемая категориями «исполнения обязанностей», означает способность к осуществлению сексуальных функций, сексуального поведения и к переживанию сексуальных чувств. Это — способность начать и довести до конца удовлетворяющий партнеров половой акт. В более широком понимании это означает способность к достижению в половом акте сексуального удовлетворения и предоставлению его партнеру, а также способность к оплодотворению. В соответствии с этим расстройства сексуальной потенции проявляются неспособностью достигать состояния сексуального возбуждения, вызывать соответствующие реакции половых органов (отсутствие эрекции у мужчин или сексуальной готовности у женщин), совершать половой акт (нарушения эрекции или эякуляции у мужчин или расстройства любрикации у женщин), достигать сексуального наслаждения (расстройства оргазма у мужчин и женщин), доставлять удовлетворение партнеру (например, в связи с преждевременной эякуляцией у мужчины или «холодностью» женщины), а также неспособностью к оплодотворению (нарушения эякуляции у мужчин; нарушения плодовитости мужчины или женщины).

Сексуальная потенция является четким мерилом самосознания и уверенности в себе для большинства мужчин. Она реагирует, подобно сейсмографу, на колебания и изменения в окружающей обстановке и прежде всего тогда, когда чувство собственной полноценности у мужчины недостаточно или лабильно. Именно этим и объясняется почти стереотипное появление и протекание расстройств потенции, которые в связи с этим одновременно являются диагностическим критерием при психогенной импотенции: эрекция снижается перед иммиссией, во время нее или сразу же после нее; у некоторых это происходит при подготовке к половому акту, у других лишь при мысли о предстоящем сношении, а у третьих — сразу же после иммиссии. В то время как у здорового мужчины эрекция нарастает по мере приближения Желаемого полового сношения и в подготовительный период, у мужчин с психогенной импотенцией эрекция при этом исчезает. Вне ситуаций, связанных с половой близостью, эрекции у этих мужчин вполне нормальны.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.medicus.ru/

Реферат: История православной церкви в Америке

Posted on by admin

Введение.

В данной работе описана история проникновения русских поселенцев в
Северную Америку, создания первых заокеанских колоний Российской Империи а так же деятельность Русской Православной Церкви на территории русских владений в Америке, а позже в США и Канаде.

Целью работы ставится изучения феномена существования Православной
Церкви в США вообще и на Аляске в частности. Её роль как фактора мощного культурного влияния на малые американские народности, а впоследствии и на американское общество в целом. История православия в Соединенных Штатах интересна прежде всего тем, что на её примере можно выявить роль и значение русской культуры в современном американском обществе. Являясь своего рода “консервантом” церковь в значительной мере способствовало сохранению русской культуры, принесенной в США эмигрантами, от
“растворения” в американском “плавильном котле”. И одной из задач данной работы ставится выявление роли Православной Церкви в появлении феномена известного как “Русская Америка”.

Во время написания работы мной были использованы статьи и монографии ученых разрабатывающих эту тематику, таких как Блоховитинов, Корсун,
Казьмина, Либеровский, работы церковных деятелей: Крупко, Скурата, архиепископа Григория Афонского и т.д. Так же мной были привлечены статьи из периодических изданий и ресурсы глобальной информационной сети Интернет.

Глава 1.

История освоения Аляски Россией.

В 1654 году русский купец Федот Алексеев отправился с востока сибирского полуострова Колыма по реке Погича со своей экспедицией, желая найти земли, богатые золотом, пушным зверем и моржами, кость которых очень ценилась. В этот поход вместе с ним отправился Семен Иванович Дежнев — как представитель власти, облеченный полномочиями установления пошлины на торговлю с местным населением. В этом путешествии Дежнев был первым исследователем, который открыл морской проход с берегов Арктики к океану.

Сейчас этот морской путь назван Берингов пролив, поскольку доклад
Дежнева об открытии пролива так и не дошел до правительства. Правивший
Россией в то время царь Петр Первый так и не узнал, что Сибирь тесно соседствует с Северо-Американским континентом. Однако, незадолго до своей смерти, Петр Первый отправил исследовать морские берега Сибири капитана
Витуса Беринга — датского навигатора, который находился на российской службе. Петр послал Беринга в экспедицию с целью изучить и описать северо- восточное побережье Сибири. В 1728 г. экспедицией Беринга был вновь открыт пролив, который впервые увидел Семен Дежнев. Однако, из-за тумана Берингу не удалось рассмотреть на горизонте очертания Северо-Американского континента [1, с. 25].

В 1733 году Российское правительство вновь назначило Беринга главой новой экспедиции, целью которой было исследование ресурсов Сибири и учреждение торговли с Японией. В этой своей экспедиции Беринг так же исследовал и американский берег. Экспедиция Витуса Беринга отправилась к берегам Америки из Петропавловска-Камчатского 8 июня 1741 года на двух кораблях: “Святой Петр” (под командованием Беринга) и “Святой Павел” (под командованием Алексея Чирикова).

Российская императрица Елизавета не имела никакого интереса к землям
Северной Америки. Она издала указ, по которому обязала местное население платить пошлину за торговлю, но больше никаких шагов в направлении развития отношений с Аляской не делала.

Следующие 50 лет Россия проявляла к этой земле очень мало интереса.
Отдельные купцы торговали с алеутами, покупая у них пушнину. Особенно ценился тонкий мех калана — морской выдры. Особенно выгодно российские купцы продавали алеутскую пушнину на рынках Китая.

Европейские болезни, которые занесли алеутам новые поселенцы, были смертельны для туземцев нового континента. Оспа, корь, туберкулез, венерические болезни, пневмония — стали тем оружием, которое почти истребило алеутов. До контакта с европейцами популяция алеутов насчитывала
15- 20 тысяч человек. В 1834 году их осталось всего 2 247, в 1848 — уже 1
400. С 1864 года, когда на островах поселились русские, популяция алеутов снова резко подскочила до 2 005 человек — благодаря смешанным бракам и притоку новой крови. Но к 1890 снова снизилась до 1 702 человек[2].

Охотники мигрировали к востоку Алеутских островов вслед за животными, на которых они охотились. Поскольку промысел отдалялся от Камчатки — цены на мех поднимались, и маленькие торговые компании разорились. До 1770 года среди купцов- торговцев и заготовителей пушнины на Аляске считались самыми богатыми и известными Григорий Иванович Шелихов, Павел Сергеевич Лебедев-
Ласточкин, а так же братья Григорий и Петр Пановы.

В 1762 году правительницей России стала императрица Екатерина
Великая, и правительство снова обратило свое внимание на алеутов. Екатерина издала в 1769 году указ, которым отменила пошлины на торговлю с алеутами, а так же издала указ, которым приказывала озаботить правительство судьбой алеутской народности. К сожалению, указ императрицы остался только указом на бумаге. Без контроля и надзора правительницы за его исполнениемn [3, c.5].

Российским купцам-мехоторговцам досаждали иностранные конкуренты.
Особенно англичане, которые предлагали для обмена с местным населением более дешевые товары, чем русские купцы. Русские почувствовали, что необходимо государственное учреждение колонии. В 1784 году купец Шелихов строит и снаряжает собственные корабли и посылает их на остров Кодьяк.
Постепенно (к 1788 г.) число русских на Алеутских островах и в Северной
Америке достигло 500, а к 1794 г. в результате начавшейся деятельности Г.И.
Шелихова, оно превысило 800 человек.

Именно благодаря энергии и дальновидности Шелихова в этих новых краях было заложено основание русских владений. Первое постоянное поселение появилось на острове Кодьяк, в бухте Трех Святых. Шелихов возглавил и первую сельскохозяйственную колонию “Слава России”. Составленные им планы поселений включали ровные улицы, школы, библиотеки, парки. При этом Шелихов не был государственным человеком. Он оставался купцом, промышленником, предпринимателем, действовавшим с разрешения правительства.

До 1786 года Шелихов был самым успешным торговцем пушниной на
Алеутских землях, но его пушной империи требовались и другие способные руководители. Одного такого помощника он увидел в Александре Андреевиче
Баранове — сибирском купце, который приехал в Кодьяк в 1791 году. Вскоре купец из Каргополя 43-летний Александр Баранов был назначен главным управляющим на острове Кодьяк. Баранов был на грани банкротства, когда
Шелихов взял его себе в помощники, угадав в нём исключительные качества: предприимчивость, настойчивость, твёрдость.

Вскоре Баранов перенес представительство компании из бухты Трех святых на север острова, в город Павловск, который имел лучшую гавань и был расположен в лесистой местности, что было очень важно для будущего строительства. Сейчас Павловск — главный город острова Кодьяк.

Перед лицом нового правителя Александра Баранова стояло множество проблем. Большая часть продовольствия и почти все товары для обмена должны были импортироваться из России, а кораблей было недостаточно. Девизом русской колонии стала поговорка: “трудись, не покладая рук”. В колонии постоянно не хватало людей для строительства кораблей, защиты колонии, организации бытовой жизни. На помощь пришли местные алеуты. Они и составили главную рабочую силу колонии, охотились на пушную дичь, пока русские занимались обустройством жительства и заготовкой кож и курок зверей. Алеуты охраняли форт и несли стражу.

Во время пребывания Баранова на посту Правителя Русской Америки владения России расширялись на юг и восток. Баранов основал и построил российские представительства и на Алеутских землях. Самое крупное — Ново-
Архангельск, основанный в 1799 году. В 1802 племя Тлингит напало на форт и разрушило его. А в 1804 году Баранов вернулся на эти земли с Российским военным кораблем и разбил Тлингитов. После победы Ново-Архангельск был построен заново. 4 км к югу от этого города, впоследствии вырос знаменитый
Аляскинский город Ситка.

Баранов верно служил Шелихову, а затем и Российско-Американской компании с 1790 по 1818 год, пока не ушёл на покой в возрасте 71 года. При его жизни о нём ходили легенды: он внушал уважение и страх окружавшим его людям. даже самые строгие правительственные ревизору поражались его преданности делу, энергии и самоотверженности.

Со слиянием компаний купцов Г.И. Шелихова, И.И. и М.С. Голиковых и
Н.П. Мыльникова в 1798 г. была создана и в 1799 г. окончательно оформилась единая Российско-Американская компания. Она получила от Павла I монопольные права на пушной промысел, торговлю и открытие новых земель в северо- восточной части Тихого океана, призванная представлять и защищать своими средствами интересы России на Тихом океане [4, c. 115].

К руководству компанией пришли военно-морские офицеры, которые способствовали развитию компании. А в 1821 году в политике компании был оговорен такой момент: отныне руководителями Российско-американская компании должны были быть только военно-морские офицеры. Флотское руководство компании улучшило ее администрацию, расширило колонии. Однако, в отличие от Баранова, флотское руководство очень мало интересовалось самим торговым бизнесом, и крайне нервно относились к заселению Аляски англичанами и американцами. Руководство компании, именем Российского императора, запретило вторжение всех иностранных кораблей на 160 км акваторию близ Российских колоний на Аляске. Разумеется, такой приказ был немедленно опротестован Великобританией и правительством Соединенных
Штатов.

Спор с США был урегулирован конвенцией 1824 года, которая определила точные северные и южные границы российской территории на Аляске. В 1825 г.
Россия пришла к согласию и с Британией, определив также точные восточные и западные границы. Российская империя дала обеим сторонам (Британии и США) права вести на Аляске торговлю в течение 10 лет, после чего Аляска полностью переходила во владение России.

В 1843 году секретарь правительства США Вильям Марси и сенатор Вильям
Гвин оба — приверженцы политики экспансии — обратились к Российскому послу в США — барону Эдварду Стоклу — с провокационным вопросом: “Правда ли, что
Россия выставляет на продажу свою колонию Аляска?” Стокл ответил
“Разумеется, нет!” — однако этот вопрос его заинтриговал.

В 1844 году патент Русско-Американской компании на монопольную торговлю был продлен еще на 20 лет. Компания пыталась получить прибыль из новых источников: добыча угля; китобойный промысел и даже экспортировать лед в Сан-Франциско. Однако, все эти авантюры были неприбыльны.

Продажа Аляски состоялась в 1867 году, спустя недолгое время после того, как появился популярный термин “Русская Америка”. Российские владения в Америке были, по сути, не государственной собственностью, а собственностью компаний — сначала нескольких частных русских, а потом, с
1799 года, Российско-Американской… Какого-либо акта о присоединении этих владений у России не было — это были владения российских подданных.

Таким образом, Россия как бы избавилась в первую очередь от убыточной и постоянно беспокоящей ее проблемами компании. И еще — РАК тяготилась сознанием того, что дивидендов нет и они не предвидятся. Одни долги. Тем более что в это время на освоение новых земель в Приморье требовались крупные вложения.

Договор об уступке Россией своих североамериканских колоний
Соединенным Штатам за 7 млн. 200 тыс. долларов золотом был составлен в
Вашингтоне 18 марта 1867 года. У Сюарда были некоторые трудности с получением согласия правительства на такую грандиозную по тем временам покупку. Но он заручился поддержкой многих Конгрессменов и, наконец, Сенат одобрил покупку, приняв это решение голосованием 37 “за” к 2 “против”.
Некоторые газеты назвали эту покупку безумием, а Сюарда — сумасшедшим, но, под давлением официальной прессы, общественность США поддержала покупку
Аляски.

Формальная передача Аляски Соединенным Штатам состоялась 11 ноября
1867 года в Ситке [5, с. 237].

Российская история освоения Аляски продолжалась 126 лет. Однако активность русских на этих землях проходила, по большому счету, в пределах территории Алеутских островов, Кодьяка и архипелага Александра. Какие-то исследования, безусловно, проводились и внутри континента, но они были ограничены очень немногими поселениями. Пик русской популяции на землях
Аляски не превышал 700 человек. Самым значительным вкладом в освоение русскими людьми земель Аляски следует считать деятельность священнослужителей Русской Православной церкви. Они строили на этих землях свои церкви и занимались миссионерством среди местных жителей — Алеутов и
Тлингитов. Русская Православная церковь никогда не прекращала своей деятельности. Она служит на землях Аляски и сейчас.

Глава 2.

Русская православная церковь на Аляске.

Православная церковь в Америке, самая молодая из автокефальных православных церквей. Православная церковь появилась в Америке в 1794, когда на остров Кадьяк прибыли 8 монахов и 2 послушника Русской православной церкви. Целью их прибытия было продолжение начатой здешними русскими переселенцами-мирянами работы по обращению в православие местного алеутского населения. Среди прибывших был иеромонах (позже архимандрит)
Герман, тело которого при вскрытии гроба в 1960-х гг. оказалось нетленным и который был канонизирован, став первым святым Православной церкви в
Америке. Святого Германа местное население на Аляске помнит по сей день как выдающегося подвижника и чудотворца, своими молитвами исцелившего немало больных и недужных. В Храме Христа Спасителя на Мэннинг Авеню хранится частичка нетленных мощей Святого Германа [6, c.3].

Рассмотрим же историю становления православия в Америке. Появление православных приходов на Аляске тесно связано с деятельностью Российско-
Американской Компании. В 1780-х годах крещением алеутов лично занялись Г.
И. Шелихов и его помощники. Но Шелихов понимал, что наступило время для постоянного общения с настоящей (и будущей, по мере расширения территории
Русской Америки) паствой специально подготовленных для этой цели людей — монахов, священников. Шелихову и его приказчикам за обилием практических забот было недосуг заниматься миссионерством.

Первый священник появился в тех местах в составе правительственной экспедиции Биллингса. Его звали Василий Сивцов. В своем рапорте синоду от 4 июня 1792 года он сообщил: “…бывши в 1790 и 1791 гг. по Лисьей гряде на острове Уналашка и Каняги и на западной стороне острова Кадьяка окрестил туземцев, из коих некоторые уже приняли христианство ранее от русских промышленников, мужского пола 93 и женского пола 33 да повенчал 14 пар”.

В следующем году обер-прокурор синода уже знакомился с “Прошением”
Шелихова. “Проситель” сообщал о крещении им небольших групп туземцев и о том, что для их детей заведено на островах училище. Шелихов просил прислать
“хорошего священника с причтом” и присовокупил: “Все расходы по устройству церквей, снабжению их утварью и другими необходимыми принадлежностями, а равно и содержание причта компания принимает на свой счет”.

Эту просьбу обер-прокурор синода доложил Екатерине II, которая поощряла деятельность компании. Делу был дан быстрый ход.

4 мая 1793 года обер-прокурор огласил в синоде высочайшее решение:
“Прошение удовлетворить и передать дело на попечение митрополита Санкт-
Петербургского Гавриила”. Последний остановил свой выбор на монахах
Валаамского монастыря, настоятель которого Назарий, несомненно, являлся близким к митрополиту человеком.

Уже к концу 1796 года число христиан в Северной Америке достигло 12 тысяч [7, c. 11].

В 1824 к алеутам был прислан священник Иоанн Вениаминов. После смерти жены он был пострижен в монахи и затем назначен первым епископом миссионерской епархии (в 1868 он стал митрополитом Московским; в 1977 канонизирован). При нём был построен первый православный храм в
Новоархангельске (с 1867 — Ситка). В 1840 в целях дальнейшего совершенствования миссионерской работы была образована Камчатская,
Курильская и Алеутская епархия.

Во времена Иннокентия Вениаминова на Аляске существовало четыре прихода Русской Православной Церкви. Сейчас их насчитывается около девяноста. Один из них, а также Православная духовная семинария находятся в городе Кадьяке. Именно там была основана в 1795 году первая православная церковь в Америке. В 1840 году Русская Православная Церковь решила выделить свои приходы на территории Северной Америки в отдельную епархию, первым епископом которой стал Святой Иннокентий, пламенный проповедник
Слова Божьего, не останавливавшийся ни перед какими трудностями, совершая труднейшие и опаснейшие путешествия вглубь североамериканского континента, чтобы принести диким языческим племенам Свет Христов. Св. Иннокентий совершил поистине научный и миссионерский подвиг, овладев многими местными языками и наречиями, создав для них письменность, составив грамматики и словари и переведя на эти языки и наречия Священное Писание. Многие свои поездки Св. Иннокентий совершал в одиночку на эскимосской байдарке, презирая опасности и лишения, но во время одного из таких путешествий он утонул во время шторма, переплывая на байдарке морской залив [8, c. 52].

После продажи в 1867 Аляски Соединённым Штатам находившиеся там православные приходы остались в ведении Русской православной церкви. После
1867 года жизнь православных общин в Америке развивалась в основном вокруг
Нью-Йорка и Сан-Франциско. В 1897 г. в городе Восток, провинция Альберта, была открыта первая православная церковь в Канаде.

Первые двадцать лет американского периода истории Аляски Православная церковь сохраняла свое бесспорное влияние среди местного населения. В конце восьмидесятых годов здесь появились миссионеры других христианских конфессий. В связи с этим в период с 1893 по 1903 гг. Православной церковью было издано 14 наименований книг в Америке и четыре в России на языках коренного населения Аляски. Это способствовало широкому распространению
Православия среди местного населения. В настоящее время в районах наиболее хорошо освоенных русскими: на Алеутских островах, о. Прибылова, Кадьяк и
Ситха, большая часть местного населения исповедует Православие и рассматривает его как составную часть своей традиционной культуры, в противовес другим христианским конфессиям, появившимся позднее. Особенно этот относится к алеутам. Как отмечала Р. Ляпунова, они называют
Православную церковь “алеутской церковью”, а свою веру “алеутской верой”.
Местные общины уделяют большое внимание благоустройству церквей, сохранению церковной утвари и книг. Священники на островах местного происхождения, все они в той или иной степени владеют русским языком, так как еще в семидесятые годы ХХ в. служба велась на русском языке. Повсеместно отмечаются церковные праздники, так в Рождество дети ходят из дома в дом с большой рождественской звездой. Свадьбы справляют по церковным канонам со сватовством и венчанием. Также нормам Православной церкви соответствует и погребальный обряд.

В девяностых годах XIX в. на островах Прибылова многие алеуты говорили по-русски. Служба в церкви велась на церковнославянском языке.
Почти все мужчины умели играть в шахматы, некоторые играли на гармошке и скрипке. В рационе сохранялись русские блюда, в частности, мясные блюда из свинины и чаепитие из самовара. Фамилии и имена у всех были русскими. Уже в наше время в семидесятых годах XX в. службу в церкви на острове Св. Павла алеутский священник Михаил Лестенков вел на церковнославянском языке и были люди, которые его понимали.

В 1872 в связи с увеличением числа православных приходов на западном побережье США резиденция епископа и администрация епархии были перенесены из Ситки в Сан-Франциско. Церковная организация получила название — Русская православная церковь, епархия Алеутских островов и Северной Америки. С 1891 эта епархия распространила свою деятельность на Канаду и восточное побережье США. В 1905 администрация епархии переместилась из Сан-Франциско в Нью-Йорк, расширение границ епархии было отмечено присвоением её главе сана архиепископа. Им стал выдающийся церковный деятель России Тихон
(избранный в 1917 патриархом Московским и всея Руси). В его подчинении находились епископ Аляски, а также епископ-араб, обслуживавший православных иммигрантов с Ближнего Востока. В ведении архиепископа оказались и некоторые другие православные группы нерусской национальности. Вскоре были поставлены епископы Кливлендский и Питтсбургский, которые также стали подчиняться архиепископу [9, с. 82].

В 1905 архиепископ Тихон предложил на рассмотрение Святейшему синоду
Русской православной церкви план автономии, а возможно, и автокефалии американской церкви. Он также способствовал введению богослужения и изданию литургической литературы на английском языке. Русская Православная Миссия и затем Североамериканская епархия Русской Православной Церкви, таким образом, явились первыми православными юрисдикциями на этом континенте, в чьи приходы вливались все другие православные люди, оказывавшиеся здесь: сербы, греки, болгары, румыны, православные арабы-палестинцы и сирийцы, многие другие. Затем, по мере того как их этнические общины росли, они начали выделяться в самостоятельные приходы, поступавшие под управление своих национальных православных иерархий. Здесь кроется принципиальное отличие: русская церковь с самого начала рассматривала свои приходы в
Америке, прежде всего, как миссионерские, другие же православные церкви просто принимали под свою юрисдикцию уже готовые национальные приходы, время от времени выделявшиеся из приходов американской епархии
(впоследствии — митрополии) Русской Православной Церкви. Так происходило становление Православной Церкви в Америке.

Глава 3.

Американская православная церковь.

В 1918г. Американская епархия располагала четырьмя викариатствами —
Аляскинским, Бруклинским, Питтсбургским и Канадским; насчитывала три миссии
(Албанскую, Сирийскую, Сербскую), 271 храм, 51 часовню, 31 благочиние, 257 священослужителей, около 60 братств, имела Свято-Тихоновский монастырь в
Саут-Канаане, сиротский приют при монастыре, Духовную семинарию, церковные школы; насчитывала до 300 тысяч верующих. Революция 1917 года в России очень болезненно отозвалась на православной жизни в Америке. Регулярные отношения Церкви в Америке с Церковью в России стали невозможны. Более того, вся духовная и финансовая поддержка, осуществляемая Российской
Церковью по отношению к Американской Православной Церкви, мгновенно прекратилась. Американская Церковь оказалась в очень затруднительном положении.

В 1924 Русская православная церковь, епархия Алеутских островов и
Северной Америки, провозгласила себя самоуправляющейся и фактически стала независимой, приняв новое название — Русская православная греко- католическая церковь Америки.

Некоторые церковные историки имеют несколько иной взгляд на причины и последствия перехода Американской Церкви на самоуправление. В частности проф. К. Е. Скурат в своей книге по истории Поместных Церквей пишет: “Жизнь
Православной Церкви в Америке несомненно вошла бы в нормальное русло, если бы митрополит Платон сделал правильные выводы из событий, происшедших в
России, и, сохраняя сыновнее послушание высшей церковной власти, направил бы все свои духовные силы на строительство местной церковной жизни.
Американская Церковь не испытала бы того тяжелого внутреннего кризиса, в который она вскоре попала, особенно после прибытия из Москвы
“живоцерковника” — женатого архиерея Иоанна Кедровского, сумевшего представить себя перед американским судом в качестве «подлинного» представителя высшей церковной власти в России и отнять у митрополита
Платона кафедральный собор в Нью-Йорке с резиденцией при нем. От митрополита Платона вскоре стал требовать признания своей власти над ним и
“Заграничный архиерейский Синод” в Карловцах. К сожалению, митрополит
Платон не сделал из всего этого должного вывода: утвердить единство православной американской паствы с Матерью-Церковью, но повел ее по пути отчуждения. Церковную кафедру подчас он стал использовать для политических выступлений, направленных против Матери-Церкви и России.

В условиях отрыва от Матери-Церкви Греко-Кафолическая Церковь в
Северной Америке предстала одинокой перед хорошо организованными и целенаправленно действующими католическими и протестантскими миссиями.
Деятелям Православной Церкви в Америке пришлось не думать о распространении
Православия на американском континенте, что присуще было их славным предшественникам, а больше заботиться о сохранении своей паствы. Прежде всего трудным положением епархии не преминул воспользоваться Ватикан, который начал привлекать к себе на началах унии выбитые из колеи православные приходы. Стремились не отстать от него и протестанты.
Последние стали привлекать на свою сторону бедствующую Православную
Церковь, оказывая ей материальную помощь. Так, они назначили ежемесячное
“жалованье” митрополиту Платону, а также отпустили необходимые средства на созыв в 1924 г. Детройтского Собора, который принял первое антиканоническое постановление о временной автономии Русской Православной Церкви в Америке без предварительной консультации и согласия на то со стороны Матери-Церкви, хотя и отметил необходимость урегулирования отношений с Русской Церковью в будущем.” [9, с. 127].

После Второй мировой войны ситуация еще более усложнилась в связи с прибытием в Северную Америку так называемой “второй волны” русской эмиграции и возникновением приходов Русской Зарубежной Церкви, ранее существовавшей лишь на территории Западной Европы и Северного Китая.
Руководство этой церкви, с самого начала возникшей как ответная реакция на большевистский переворот и переход определенной части духовенства и церковных иерархов в России к явному или скрытому сотрудничеству с безбожной властью, не могло и не хотело мириться с тем фактом, что в
Америке уже давно существует православная митрополия, формально все еще являющаяся частью Московской Патриархии, и не подчиняющаяся “зарубежникам”, претендовавшим на духовную монополию в среде русской эмиграции.

Нападки “зарубежников” особенно усилились после того как в 1960-х г. усилиями о. Александра Шмемана связи с Русской Православной Церковью были восстановлены. К концу 1960-х годов вновь начались переговоры представителей Американской митрополии с Русской Православной Церковью, в результате которых в апреле 1970 года Православной Церкви в Америке была дарована автокефалия. Этот новый статус Церкви был принят и подтверждён в октябре 1970 г. на четырнадцатом Всеамериканском Соборе, который стал первым Собором Поместной автокефальной Православной Церкви в Америке. В это время предстоятелем Церкви являлся Ириней, Митрополит всея Америки и
Канады.

Американская митрополия стала еще одной — пятнадцатой по счету — самостоятельной православной церковью — наряду с Русской,
Константинопольской, Иерусалимской, Александрийской, Антиохийской,
Греческой, Сербской, Болгарской и другими. Определенная часть духовенства и мирян Главой Православной Церкви в Америке в настоящее время является
Владыка Феодосий, Митрополит Вашингтонский и Американский, канадскую ее епархию, самую большую по территории православную епархию в мире, возглавляет Владыка Серафим, Епископ Оттавский и Канадский.

В 1971 г. в состав Православной Церкви в Америке была принята
Албанская епархия в США согласно ее прошению. В том же году Православная
Церковь в Америке организовала в Австралии миссию, во главе которой был поставлен администратор в сане архимандрита. Деятельность миссии дала положительные результаты — в 1974 г. несколько православных русских общин
«карловчан» получили канонический статус под юрисдикцией Православной
Церкви в Америке.

Весной 1972 г. к Православной Церкви в Америке присоединилось свыше
20 священников и около 20 тысяч мирян Мексиканской Национальной
Старокатолической Церкви (образовалась в 20-х годах текущего столетия). В связи с этим был образован Мексиканский Экзархат [10, c. 38].

Еще до объявления автокефалии Православной Церкви в Америке часть православных румын вместе со священниками — около 40 приходов США и Канады, отделившихся в 1951 г. от Церкви в Америке Румынского Патриархата.
Последняя выделила присоединившиеся приходы в автономную епархию под названием “Румынская православная епископия Америки” и присвоила ее епископу титул “Детройтский и Мичиганский”.

Поместная Православная Церковь в Америке располагает 16-ю епархиями, имеет более 500 приходов (В США, Канаде, Аргентине, Бразилии, Перу,
Венесуэле) и насчитывает около миллиона человек паствы.

В настоящее время Православная Церковь в Америке имеет мужские и женские монастыри, три Духовных Семинарии и Академию. Также действуют курсы по подготовке диаконов. Почти в каждом приходе имеются воскресные школы.
Широко поставлена и издательская деятельность: ежегодно выпускается церковный календарь, а также множество журналов и газет на разных языках.

По догматике и культу Православная церковь в Америке близка другим православным церквам. Богослужения в Православной церкви в Америке ведутся в основном на английском, а также на русском языке. Православная церковь в
Америке возглавляется архиепископом Нью-Йоркским, имеющим титул митрополита всей Америки и Канады. Его резиденция находится в Нью-Йорке. Высшим руководящим органом церкви является Священный синод, состоящий из правящих архиереев. Под юрисдикцией Православной церкви в Америке находятся
9 епархий в США, 1 — в Канаде, экзархат в Мексике и несколько церквей в
Латинской Америке, а также Албанская православная архиепархия и Румынский православный епископат Америки. В Православную церковь в Америке влились многие бывшие греко-католики (в основном выходцы из Галиции и Подкарпатской
Руси), вернувшиеся в Америке к православию [11].

Заключение.

Делая вывод из вышеизложенного, можно утверждать следующее. Влияние
Православной Церкви на становление и развитие “Русской Америки” было весьма и весьма существенным. Во-первых, её роль была велика во время освоения
Российской Империей Аляски. Православие служило “ключом” к установлению дружественных отношений с коренным населением с последующим превращением их в российских подданных. Во-вторых, в основном церковной деятельностью было создано то, что сейчас можно назвать “русское культурное наследие”. В- третьих, и после продажи Аляски, позиции Церкви в США были достаточно сильны и она представляла собой главную негосударственную организацию, выражающую интересы не только русских жителей Америки, но и большей части православных эмигрантов из стран Восточной Европы и Ближнего Востока.

Да данный момент Православная Церковь в США и Канаде, представляет собой достаточно мощную организацию, существование и влияние которой, ни в коей мере не могут игнорироваться. Церковь на всем протяжении своего существования в американских землях являлась “проводником” и
“распространителем” русской культуры и на данный момент она является одним из немногих достаточно прочных “мостов” между США и Россией.

Список используемой литературы.

1. История Русской Америки (1732-1867): В 3-х тт.: Т.1. Основание

Русской Америки (1732-1799) / Отв. ред. акад. Н.Н. Болховитинов

2. Claus-M. Naske, A.B., M.A., Ph.D. Professor of History, University of Alaska, Fairbanks. Coauthor of Alaska: A History of the 49th

State.

3. Тимаков В. Родные сестры. Сибирь и Alaska //Честное Слово, №221,

11.04.2001

4. История Русской Америки (1732-1867): В 3-х тт.: Т. II. Деятельность

Российско-американской компании (1799-1825) / Отв. ред. акад. Н.Н.

Болховитинов

5. История Русской Америки (1732-1867): В 3-х тт.: Т.3. Русская

Америка: от зенита к закату (1825-1867) / Отв. ред. акад. Н.Н.

Болховитинов

6. Крупко В. Американская православная церковь. //Основы православия,

01.02.2002

7. С.А. Корсун Русское наследие на Аляске.// Русский деловой вестник

№7 — 2003

8. Либеровский А. П. «Православная Церковь в Америке: святые и соборы»

— М. Издательство Православного Свято-Тихоновского Богословского

Института. 2000г.

9. Скурат К. Е. “Очерки по истории Поместных Церквей” – М. Издательство

Православного Свято-Тихоновского Богословского Института. 1999г.

10. Afonsky Gregory, Archbishop. The History of the Orthodox Church in

Amerika .

11. Казьмина О. Е. Православная церковь в Америке// Энциклопедия

“Народы и религии мира” – www.rubricon.ru

Содержание.

Введение. 1

Глава 1. История освоения Аляски Россией. 2

Глава 2. Русская православная церковь на Аляске. 10

Глава 3. Американская православная церковь. 16

Заключение. 22

Список используемой литературы. 23

Реферат: Особенности размещения электроэнергетики Украины

Posted on by admin

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ УКРАИНЫ

Донбасская государственная академия строительства и архитектуры

Институт повышения образования, подготовки и переподготовки кадров

Луганский филиал

Контрольная работа по предмету

“Размещение производительных сил” на тему

“Особенности размещения и проблемы развития электроэнергетики Украины”

Выполнил: студент группы ЕЗ-81

Чесноков Владимир Владимирович г.Луганск, ул. Артема, д.43,

№ зач.книжки 8324.

Луганск

1999 год

План.
1. Общая характеристика отрасли стр.3.
2. Мощность отрасли стр.3.
3. Производство стр.6.
4. Сырьевая база стр.8.
5. Ценообразование стр.9.
6. Линии электропередачи стр.11.
7. Рыночные преобразования отрасли стр.12.
8. Приватизация стр.13.
9. Вторичный рынок акций стр.15.
10. Сравнительная характеристика украинских и российских энергетических компаний стр.17.
11. Сравнительная характеристика энергокомпаний Украины стр.17.
Приложение 1. Структура Минэнерго Украины стр.22.
Список использованной литературы стр.22.
1. Общая характеристика отрасли

Электроэнергетика является основной среди базовых отраслей украинской экономики. Это обусловлено существовавшей во времена СССР специализацией республики в рамках единого народно-хозяйственного комплекса страны.
Украина — крупный потребитель и производитель энергии. По показателю объемов потребляемой электроэнергии Украина уступает только таким государствам как США, Россия, Япония, Канада, Германия, Франция и
Великобритания (табл. 1). Но потребление электроэнергии на 1 жителя в
Украине в 1.3 — 1.4 раза ниже уровня Великобритании и России.
Таблица 1

Годовое потребление электроэнергии по странам (данные 1992-1994 гг.)
|Страна |Общее потребление, |Потребление на душу |
| |млрд. кВтч. |населения, кВтч. |
|США |3033 |12170 |
|Россия |921 |6181 |
|Япония |857 |6944 |
|Канада |481 |18149 |
|Зап. Германия|455 |7420 |
|Франция |374 |6661 |
|Великобритани|331 |5761 |
|я | | |
|Украина |227 |4429 |
|Швеция |145 |17130 |
|Норвегия |106 |25083 |

2. Мощность отрасли

Общая мощность электростанций Объединенной энергетической системы
Украины составляет 54 млн. кВт (табл. 2). Это около половины генерирующих мощностей Германии или Франции или 25% мощности российских электростанций.
Отрасль способна производить около 250 млрд. кВтч. электроэнергии в год, что значительно превышает потребности страны.

Генерирующие мощности Украины представлены тепловыми, атомными и гидроэлектростанциями.
ГЭС

Основным назначением гидроэлектростанций является покрытие пиковой части графика электрической нагрузки, поскольку маневрирование мощностями
АЭС практически невозможно, а блоки ТЭС в таком режиме быстро изнашиваются и потребляют больше топлива на единицу произведенной энергии.

Для того, чтобы поддерживать стабильный баланс между производимой и потребляемой энергией, энергосистема должна располагать примерно 30% маневровых площадей. Украинские ГЭС обеспечивают только 8.7% суммарной мощности объединенной энергосистемы. В Украине семь гидроэлектростанций, шесть из них входят в Днепровский каскад, одна расположена в бассейне
Днестра. Сейчас строится еще одна электростанция на Днестре, но для поддержания баланса ее мощностей будет также недостаточно. Выход состоит в сооружении гидроаккумулирующих электростанций, которые могли бы аккумулировать электроэнергию ночью и отдавать ее в сеть днем — на пике нагрузки. Пока в Украине действует только Киевская ГАЭС, со всей остротой стоит вопрос о завершении строительства Ташлыкской ГАЭС. Ее ввод в эксплуатацию позволит повысить надежность работы юго-западной части объединенной энергосистемы Украины.
ТЭС
Потенциал теплоэнергетики Украины составляют 44 электростанции из которых
14 крупных. В таблице 2 приведено количество блоков различных типов, установленных на этих станциях.
Таблица 2
|Количество больших энергетических | |
|блоков, установленных на ТЭС | |
|Украины | |
|Мощность блока, МВт |Количество блоков |
|720-800 |8 |
|282-300 |42 |
|250 (с теплофикационной турбиной) |5 |
|175-210 |43 |
|150 |6 |
|Всего |104 |

С началом развития атомной энергетики инвестиции в теплоэнергетику уменьшились практически до нуля. Последняя ТЭС была введена в эксплуатацию в 1969 г. и с тех пор существенных государственных капиталовложений в теплоэнергетику не осуществлялось. Все последние крупные проекты реконструкции теплоэлектростанций осуществлялись при финансовой поддержке международных организаций. К 2000 г., когда должна быть выведена из эксплуатации Чернобыльская АЭС, необходимо изыскать средства для замещения выбывающих мощностей. Замещение будет осуществляться путем реконструкции существующих и строительства новых ТЭС.
АЭС

Последние 15 лет энергетика Украины развивалась в основном за счет ввода новых мощностей атомных станций. На АЭС установлено 15 энергоблоков мощностью 402, 416 и 1000 МВт, в том числе два с реактором типа РБМК на
Чернобыльской и 13 с реакторами типа ВВЭР на других станциях.

Средний коэффициент использования установленной мощности (КИУМ) атомных станций в 1996 году составил 67%, по результатам этого года он достигнет 71-72%. В течение ближайших лет Украина вполне может довести коэффициент использования установленной мощности АЭС до 75%.
Таблица 3

Установленная мощность электростанций Украины на конец года

|Годы|Всего |В том числе |
| | |ТЭС |ГЭС |АЭС |
| |млн. кВт |млн. кВт |% |млн. кВт |% |млн. кВт|% |
|1980|43.9 |37.5 |85.4 |4.0 |9.1 |2.4 |5.5 |
|1985|51.1 |37.6 |73.6 |4.7 |9.2 |8.8 |17.2 |
|1986|52.3 |37.8 |72.3 |4.7 |9.0 |9.8 |18.7 |
|1987|54.3 |37.8 |69.6 |4.7 |8.7 |11.8 |21.7 |
|1988|54.6 |38.1 |69.8 |4.7 |8.6 |11.8 |21.6 |
|1989|56.6 |38.1 |67.3 |4.7 |8.3 |13.8 |24.4 |
|1990|55.6 |37.1 |66.7 |4.7 |8.5 |13.8 |24.8 |
|1991|55.4 |36.9 |66.6 |4.7 |8.5 |13.8 |24.9 |
|1992|54.2 |36.7 |67.7 |4.7 |8.7 |12.8 |23.6 |
|1993|54.2 |36.7 |67.7 |4.7 |8.7 |12.8 |23.6 |
|1994|54.1 |36.6 |67.7 |4.7 |8.7 |12.8 |23.7 |
|1995|55.1 |36.6 |66.4 |4.7 |8.5 |13.8 |25.0 |
|1996|54.0 |36.5 |67.6 |4.7 |8.7 |12.8 |23.7 |

Как следует из таблицы, максимальной мощности украинская электроэнергетика достигла в 1989 г. — 56.6 млн. кВт, после чего начался спад, обусловленный устареванием и выводом из эксплуатации мощностей тепловых электростанций. Сейчас общая мощность тепловых электростанций составляет 95.8% от уровня 1989 г. Мощности гидроэлектростанций начиная с
1985 г. составляют постоянную величину — 4.7 млн. кВт. Мощности атомных станций возрастали вплоть до 1991 г. В связи с принятием Верховной Радой в
1990 г. решения о прекращении строительства новых блоков в последующие годы был введен в эксплуатацию лишь 6-й энергоблок Запорожской АЭС. В настоящее время возобновлено строительство 2-го энергоблока Хмельницкой и 4-го
Ривненской АЭС. Таким образом, за период 1980 — 1991 гг. наблюдалась устойчивая тенденция увеличения доли атомных электростанций в общем объеме установленных генерирующих мощностей в Украине, затем ситуация стабилизировалась (рис. 1).
Рисунок 1

3. Производство

Динамика производства электроэнергии в Украине отражена в табл. 4.
Начиная с 1990 г. производство энергии отраслью неуклонно снижается.
Наиболее значительными темпы сокращения производства были в 1991-1994 гг. — от 7 до 9%. Общее падение за 6 лет составило 38.7%. Цифра велика, но в сравнении с масштабным спадом производства в отраслях промышленности она говорит об относительном благополучии энергетики.

Если произвести структуризацию объема производимой энергии по типу генерирующего источника, то ситуация будет следующей. Производство электроэнергии атомными станциями постоянно возрастало (за исключением 1986 г., что обусловлено аварией на Чернобыльской АЭС). В то же время в тепловой энергетике падение происходило ускоренными темпами. В результате, доля ТЭС в общем объеме произведенной энергии в 1996 г. составила 51.7%, АЭС —
43.5%. По итогам 1997 г. прогнозируется повышение доли АЭС до 52%.
Таблица 4

Производство электроэнергии в Украине

|Годы|Всего |В том числе | | | | | |
| | |ТЭС | |ГЭС | |АЭС | |
| |млрд. кВтч |млрд. кВтч |% |млрд. кВтч |% |млрд. кВтч |% |
|1980|236.0 |208.4 |88.3|13.4 |5.|14.2 |6.0 |
| | | | | |7 | | |
|1985|272.0 |208.0 |76.5|10.7 |3.|53.3 |19.6|
| | | | | |9 | | |
|1986|272.7 |219.3 |80.4|10.7 |3.|42.7 |15.7|
| | | | | |9 | | |
|1987|281.5 |219.3 |77.9|9.6 |3.|52.6 |18.7|
| | | | | |4 | | |
|1988|297.2 |213.1 |71.7|12.1 |4.|72.0 |24.2|
| | | | | |1 | | |
|1989|295.3 |218.7 |74.1|10.1 |3.|66.5 |22.5|
| | | | | |4 | | |
|1990|298.5 |211.6 |70.9|10.7 |3.|76.2 |25.5|
| | | | | |6 | | |
|1991|278.6 |191.6 |68.8|11.9 |4.|75.1 |27.0|
| | | | | |3 | | |
|1992|252.6 |170.8 |67.6|8.1 |3.|73.7 |29.2|
| | | | | |2 | | |
|1993|230.2 |143.8 |62.5|11.2 |4.|75.2 |32.7|
| | | | | |9 | | |
|1994|203.2 |122.1 |60.1|12.3 |6.|68.8 |33.9|
| | | | | |1 | | |
|1995|193.8 |113.2 |58.4|10.1 |5.|70.5 |36.4|
| | | | | |2 | | |
|1996|183.0 |94.6 |51.7|8.8 |4.|79.6 |43.5|
| | | | | |8 | | |

Рисунок 2

Падение спроса на энергию

Одна из причин неуклонного падения — снижение потребностей в электроэнергии всех секторов экономики за исключением социально-бытового ввиду продолжающегося экономического кризиса (табл. 5).

Но увеличение потребления энергии населением нельзя объяснить только повышением мощности, используемой в быту (установка электрических обогревателей ввиду плохого теплоснабжения жилья). Большая часть прироста обусловлена улучшением контроля за потреблением электроэнергии, поскольку значительная часть энергии разворовывается населением, особенно в сельской местности.
Таблица 5

Потребление электрической энергии

|Потребители |199|199|1994 к |1995|1995 к |1996|1996 к |
| |3 |4 |1993, % | |1994, % | |1995, % |
|Промышленность, |122|100|-17,6 |92,7|-8,1 |84,8|-8,5 |
|строительство, |,4 |,9 | | | | | |
|транспорт | | | | | | | |
|Сельское хозяйство |18,|16,|-9,2 |13,6|-18,6 |11,9|-12,5 |
| |4 |7 | | | | | |
|Коммунально-бытовое |20,|19,|-5,4 |18 |-5,8 |17,7|-1,7 |
|хозяйство |2 |1 | | | | | |
|Население |26,|16,|-39,0 |17,8|+8,5 |25,4|+42,7 |
| |9 |4 | | | | | |
|Всего (нетто) |187|163|-13,0 |151,|-7,5 |139,|-7,6 |
| |,9 |,5 | |3 | |8 | |

4. Сырьевая база

Кроме того потенциал отрасли остается нереализованным по причине плохого обеспечения электростанций топливом. Украина импортозависима от поставок первичных энергоносителей.

Потребности народно-хозяйственного комплекса за счет собственных ресурсов нефти и газа удовлетворяются на 10-20%, угля — до 80%. В 1996 г. на оплату первичных энергоносителей было затрачено $15.98 млрд. Для стабильного функционирования электроэнергетики требуется около 35% всех топливных расходов страны. Потребление топлива в натуральном выражении приведено в табл. 6.
Таблица 6

Структура энергетических ресурсов, используемых в производстве электроэнергии и тепла тепловыми электростанциями Украины

|Название |Единица |1995 г. |1996 г. |
| |измерения | | |
|Уголь |млн. т |39,6 |31,3 |
| |млн. т у.т. |24,3 |18,2 |
| |% |50,8 |46,4 |
|Мазут |млн. т |2,4 |1,7 |
| |млн. т у.т. |3,3 |2,3 |
| |% |7,0 |5,9 |
|Газ |млрд. м куб.|14,4 |14,3 |
| |млн. т у.т. |16,5 |16,3 |
| |% |35,0 |41,6 |
|Гидроэнергия |млн. т у.т. |3,4 |2,4 |
| |% |7,2 |6,1 |
|Всего |млн. т у.т. |47,5 |39,2 |

5. Ценообразование

Важнейшая проблема энергетиков — соотношение цен на сырье и конечную продукцию. Топливо закупается станциями по рыночным ценам, тогда как большая часть энергии продается по регулируемому тарифу.

Но под давлением Всемирного банка Кабинетом Министров 26 ноября решено повысить тарифы на электроэнергию в среднем на 4-4.5%. Однако Минэнерго предлагает повысить стоимость 1 киловатт-часа энергии для населения до 9 коп. (8.7%). Результатом правительственного решения стало письмо президента
Всемирного банка Джеймса Вульфенсона, в котором говорится о возможности возобновления финансирования проекта реформирования энергетики Украины.
Кроме того, Национальная комиссия по вопросам регулирования электроэнергетики намерена в 1998 г. инициировать отмену административного тарифа на электроэнергию, установленного Министерством экономики. В случае, если такое решение будет принято, розничный тариф для потребителей увеличится.

Задолженность

Однако даже небольшая рентабельность, заложенная в этих тарифах не реализуется из-за неплатежеспособности потребителей. На 1.01.1997 г. дебиторская задолженность отрасли составляла 2.5 млрд. грн.

По состоянию на 1.12.1997 г. дебиторская задолженность составляет уже
3.3 млрд. грн. (в табл. 6 приведена структура задолженности). 21 мая 1997 г. Кабинетом Министров принято постановление №487, которым, в частности, предписано принятие к потребителям-должникам мер вплоть до полного отключения энергоснабжения за исключением узкого перечня организаций.
Министр энергетики несет персональную ответственность за бесплатный отпуск тепловой и электрической энергии. В октябре с.г. на заседании Кабинета
Министров было принято решение о немедленном отключении предприятий- должников. По состоянию на 1 декабря 1997 г. 36301 предприятие имело долги за электроэнергию (общая сумма долгов — 1966.7 млн. грн.). Из них было отключено от энергоснабжения 11769 предприятий и 15180 предприятий получают электроэнергию не полностью. Санкции применяются также к отдельным должностным лицам — руководителям предприятий, виновных в неоплате потребленной электроэнергии.
Таблица 6

Дебиторская задолженность предприятий Министерства энергетики

|1 |Угольная промышленность |365 |
|2 |Металлургия и химия |362 |
|3 |Машиностроение |103 |
|4 |Агрокомплекс |345 |
|5 |Население |1313 |
|6 |Бюджет |352 |
|7 |Другие потребители |446 |

6. Линии электропередачи

Кроме значительных энергогенерирующих мощностей Украина владеет разветвленной сетью линий электропередачи, которые во времена СССР обеспечивали не только внутренние потребности страны, но и служили связующим звеном с государствами-импортерами советской энергии. Размер и техническое состояние электросетевого хозяйства Украины отражены в таблице
7.
Таблица 7

Общая протяженность и техническое состояние линий электропередачи Украины
(на 1.01.1997 г.)

|Воздушные | | |Кабель| | |
| | | |ные | | |
|Тип линии |Всего|В т.ч. |Тип |Всег|В т.ч. работают |
| | |подлежит |линии |о |более 30 лет |
| | |обновлению | | | |
|0,4 кВ городского |11101|11497 |500 В |2582|10755 |
|назначения |2 | |и ниже|0 | |
|0,4 кВ с/х |36112|54056 |3 кВ |7 |6 |
|назначения |1 | | | | |
|6-20 кВ городского|22437|1077 |6 кВ |1710|5059 |
|назначения | | | |9 | |
|6-20 кВ с/х |31053|10241 |10 кВ |2148|2852 |
|назначения |7 | | |3 | |
|35 кВ |63218|2141 |35 кВ |402 |56 |
|110 кВ |31629|1414 |110 кВ|45 |- |
|154 кВ |7685 |415 | | | |
|Магистральные |40357|… | | | |
|(220-800 кВ) | | | | | |
|ИТОГО |94799| |ИТОГО |6486| |
| |6 | | |6 | |

Как следует из таблицы состояние линий электропередачи Украины удовлетворительное, полной замене подлежит около 8.5% воздушных линий и
28.9% кабельных. Но в перспективе электросетевое хозяйство требует реконструкции в связи с большим удельным весом низковольтных линий в структуре сетей. Эти линии характеризуются более высокими потерями электроэнергии, чем высоковольтными, поэтому их необходимо свести к минимуму.
Тепловые сети

В Украине развито централизованное теплоснабжение ряда крупных городов. На балансе энергетических систем Минэнерго 2.8 тыс. км тепловых сетей. Это, в основном, сети, соединяющие теплоэлектростанции и теплоэлектроцентрали с городскими теплосетями. Городские тепловые сети принадлежат местным органам управления.

Вероятно, дальнейшее развитие централизованного теплоснабжения будет прекращено в силу больших потерь тепла при транспортировке. В условиях практически полной зависимости энергетики от импортного газа рациональным является переход к небольшим местным котельным, несмотря на их отрицательное влияние на экологическую ситуацию в городах.
Экспорт

Кроме внутреннего рынка электроэнергия ранее поставлялась в больших объемах на экспорт. За период 1994-1996 г. покупателями являлись только несколько государств — Словакия, Словения, Венгрия, Польша, Румыния.

Причина — в нестабильности частоты в сети, которая периодически снижается до 49,2-49,3 Гц. Свободна от этого недостатка только энергия производимая Бурштынской и Добротворской ТЭС, так как эти станции являются своего рода анклавом в Объединенной энергосистеме Украины (соединены с европейской сетью UCPTE), поставляющим продукцию исключительно на экспорт.
Однако электроэнергию даже с нестабильной частотой готовы импортировать
Турция и страны Юго-Восточной Европы.

7. Рыночные преобразования отрасли

В настоящее время отрасль переживает нелегкий этап реструктуризации.
Начало ему было положено Указом Президента Украины от 21 мая 1994 г. «О мерах по рыночным преобразованиям в отрасли электроэнергетики Украины» в соответствии с которым планировалось реорганизовать Национальный диспетчерский центр Министерства энергетики и электрификации и производственно-энергетические объединения (на момент подписания Указа существовало восемь объединений). Указ Президента №282 от 4.04.1995 г. содержал уточненный перечень создаваемых предприятий и организаций и срок проведения реорганизации — до 1 июля 1995 г. Согласно Указа были созданы: государственное предприятие «Энергорынок» в составе Национального диспетчерского центра и восьми региональных диспетчерских центров; четыре государственные акционерные энергогенерирующие компании на базе тепловых электростанций мощностью 500 МВт и выше; две государственные акционерные энергогенерирующие компании на базе гидроэлектростанций мощностью 300 МВт и выше; государственная электрическая компания «Укрэлектропередача» в составе магистральных линий электропередачи (воздушных линий и подстанций напряжением 220 кВ и выше с их инфраструктурой) а также межгосударственных и межрегиональных линий электропередачи более низкого напряжения; двадцать семь региональных государственных акционерных энергоснабжающих компаний на базе государственного имущества, которое остается после вышеуказанных преобразований (24 — в каждой области, по одной в Республике
Крым, городах Киеве и Севастополе); государственная акционерная холдинговая компания «Энергострой» на базе корпоратизированных предприятий энергостроительного направления.
Преобразования в атомной энергетике

В соответствии с Постановлением Кабинета Министров №1268 от 17 октября
1996 г. на базе имущества атомных станций и их инфраструктур было создано государственное предприятие «Национальная атомная энергогенерирующая компания «Энергоатом» с возложением на нее функций эксплуатирующей организации, часть из которых в переходный период она делегирует атомным электростанциям.
Объединительные тенденции

Следующим этапом реформирования отрасли было объединение в мае 1997 г.
Министерства энергетики и электрификации с Государственным комитетом по использованию ядерной энергии, в результате чего было создано Министерство энергетики Украины. Вероятно, в дальнейшем будет реализована давно обсуждаемая идея объединения в рамках единого министерства всех предприятий топливно-энергетического комплекса страны. Настоящая структура Министерства энергетики Украины приведена в приложении 1.
8. Приватизация

После реорганизации отрасль приступила к приватизации отдельных предприятий. В настоящее время разрешена приватизация государственных акционерных энергогенерирующих компаний, созданных на базе тепловых электростанций и государственных акционерных энергоснабжающих компаний.

В процессе оценки имущества государственных акционерных энергоснабжающих компаний уставные фонды этих предприятий были определены без учета тепловых сетей и электростанций местного значения, которые входят в состав компаний в качестве подразделений, но приватизации не подлежат.

Государственный пакет акций

На первом этапе к продаже предлагаются акции энергогенерирующих компаний на сумму до 49% уставного фонда. 51% акций остается у государства.
Государственный пакет акций энергоснабжающих компаний составит 26%.
Управление госпакетом

Управлять государственным пакетом поручено Министерству энергетики
Украины. В настоящий момент оно разрабатывает типовые устав и контракт с председателем правления акционерного общества в качестве этапа подготовки к первому собранию акционеров.
Способы приватизации энергетики

Как правило, план размещения акций энергокомпаний кроме государственного пакета содержит еще следующие позиции: льготная подписка коллектива и граждан, имеющих право на льготную покупку акций (в среднем около 15-20%); конкурсы (20-35% для энергоснабжающих компаний и 24% для энергогенерирующих).

Кроме того, небольшие пакеты акций энергоснабжающих компаний предлагаются к продаже на сертификатных аукционах за приватизационные имущественные сертификаты, на фондовых биржах и во внебиржевой фондовой торговой системе за денежные средства.

Конкурсы по продаже акций энергогенерирующих компаний предполагается проводить в форме международного тендера. Верховная Рада отклонила соответствующий законопроект, поданный Президентом; однако Фонд государственного имущества готовит к продаже на тендере в феврале ГАЭК
«Донбассэнерго», основываясь на Указе «О международных тендерах как способе приватизации государственного имущества».
Условия конкурса

По условиям конкурсов покупатель обязуется оплатить не только стоимость пакета акций но и внести инвестиции, превышающие стоимость пакета в 4-5 раз. Подготовку и проведение конкурсов будет осуществлять советник — юридическое лицо, заключившее контракт с Фондом государственного имущества
Украины на оказание таких услуг.

Отбор советников производится в соответствии с «Положением о порядке осуществления конкурсного отбора уполномоченных лиц для подготовки и проведения международных торгов», утвержденным приказом ФГИ.

Формально, проведение конкурсов приостановлено Верховной Радой до назначения нового председателя Фонда государственного имущества. Но специалисты считают, что Президент и ФГИ найдут способы осуществить запланированные международные тендеры.

Перспективы приватизации

Сейчас в Министерстве энергетики подготовлен проект Закона «Об особенностях приватизации объектов энергетики». Ожидается, что данный нормативный акт определит условия приватизации остальных объектов отрасли, пока остающихся в государственной собственности.
Международные инвестиции

1 ноября 1996 г. подписано соглашение о предоставлении Украине кредита
Мирового банка для финансовой поддержки энергогенерирующих компаний и НДЦ.
Объем кредита — $317 млн., процентная ставка — 7%. Кредит поступит в рамках проекта по модернизации производства электроэнергии, рассчитанного на 3 года.

Цель — создание в Украине конкурентоспособного рынка электроэнергии, резервов горючего для ТЭС. Еще $55.9 млн. выделяют ЕБРР, правительства США,
Нидерландов и Великобритании. Европейский банк реконструкции и развития выдал также кредит в размере $141.22 млн. компании «Донбассэнерго» для реконструкции Старобешевской ТЭС. Кредит выдан на 13 лет, процентная ставка
— 8.9%. Международное сообщество предоставило также $32.6 млн. в виде грантов. Из них 10.5 млн. для строительства теплоэлектростанции на
Чернобыльской АЭС.
9. Вторичный рынок акций

С марта 1996 г. на вторичном рынке появились акции государственной энергоснабжающей компании «Житомироблэнерго», которые приобретались на сертификатном аукционе в сентябре 1996 г. В это же время началась скупка акций у работников энергокомпаний, причем по заниженным ценам.

Началом цивилизованного рынка можно считать введение в листинг ПФТС первой энергокомпании — ГАЭК «Западэнерго». В последующие три месяца в ПФТС появились остальные энергогенерирующие компании. Поскольку они являются одними из немногих «blue chips» в Украине, рыночная стоимость акций этих предприятий резко возросла (рис 3).
Рисунок 3 Поведение акций энергогенерирующих компаний в ПФТС

В сентябре-октябре рыночная стоимость акций генерирующих компаний достигла своего максимума за все время их нахождения на рынке. При таком уровне цен акций показатели украинских предприятий «отношение рыночной капитализации к мощности» и «отношение рыночной капитализации к годовому производству энергии» практически сравнялись с показателями аналогичных российских предприятий (табл. 8). Учитывая больший уровень политического и законодательного риска в Украине можно сделать вывод, что украинские генерирующие компании были переоценены. После затухания ажиотажного спроса началось стремительное падение цен акций и сейчас они достигли более реальных величин.
10. Сравнительная характеристика украинских и российских энергетических компаний
|Компания |Рыночн|Устан|Произвед|Капитал|Капитализаци|Прибыл|Р/Е|
| |ая |. |ено |иза-ция|я на 1000 |ь на 1| |
| |капита|мощно|эл.энерг|на 1 |кВтч |акцию,| |
| |ли-зац|-сть,|ии в |МВт |произведенно|USD | |
| |ия, |МВт |1996 г.,|мощност|й энергии, | | |
| |тыс. | |тыс. |и, USD |USD | | |
| |USD | |кВтч | | | | |
|Донбассэне|969 |7600 |21 182 |127 504|45,7 |-0,505|-81|
|рго |029 | |861 | | |3 |,1 |
|Днепроэнер|771 |8160 |22 662 |94 600 |34,1 |2,0694|95,|
|го |934 | |800 | | | |1 |
|Центрэнерг|825 |7550 |19 047 |109 353|43,3 |-0,016|-13|
|о |615 | |000 | | |7 |3,6|
|Западэнерг|629 |4740 |11 919 |132 709|52,8 |3,4736|14,|
|о |043 | |000 | | | |2 |
|ЕЭС России|17 360|42 |160 775 |404 489|108,0 |0,004 |105|
| |662 |920 |000 | | | |,9 |
|Мосэнерго |4 160 |14 |72 715 |287 989|57,2 |0,37 |4,4|
| |000 |445 |000 | | | | |
|Иркутскэне|1 599 |12 |56 462 |123 893|29,0 |3,09 |1,5|
|рго |827 |913 |000 | | | | |
|Пермьэнерг|404 |2 091|11 467 |193 494|35,3 |20,80 |3,3|
|о |596 | |000 | | | | |

Примечание: Поскольку в России нет только энергогенерирующих и энергоснабжающих компаний в качестве базы для сравнения были взяты предприятия, которые производят не менее 90% электроэнергии потребляемой в соответствующем регионе.
11. Сравнительная характеристика энергокомпаний Украины
Энергоснабжающие компании

Энергоснабжающие компании расположены в каждой области, Республике
Крым и городах Киеве и Севастополе. Они являются собственниками электрических сетей соответствующего региона, а также ремонтных, автотранспортных и других вспомогательных подразделений. Кроме того в состав многих из них входят теплоэлектростанции небольшой мощности и теплоэлектроцентрали. Они играют существенную роль в снабжении городов и предприятий теплом и паром. Поскольку ТЭЦ не подлежат приватизации они не были включены в уставные фонды акционерных энергоснабжающих компаний.
Наибольшие генерирующие мощности установлены в компаниях «Киевэнерго» и
«Харьковоблэнерго».
Таблица 9
Показатели деятельности энергоснабжающих компаний
|Название |Устан. мощность, МВт (на |Объем переданной |
| |1.01.97 г.) |энергии, тыс. КВтч |
| | |(1996 г.) |
|Винницаоблэнерго|21 |2 752 661 |
|Волыньоблэнерго |- |2 056 000 |
|Днепрооблэнерго |62 |20 485 920 |
|Донецкоблэнерго |310 |23 598 500 |
|Житомироблэнерго|- |2 318 758 |
|Закарпатьеоблэне|32 |1 147 580 |
|рго | | |
|Запорожьеоблэнер|- |9 861 000 |
|го | | |
|Киевоблэнерго |2 |2 993 096 |
|Киевэнерго |1 200 |4 501 000 |
|Кировоградоблэне|28 |2 788 400 |
|рго | | |
|Крымэнерго |320 |3 912 100 |
|Луганскоблэнерго|285 |11 191 300 |
|Львовоблэнерго |31 |2 995 407 |
|Николаевоблэнерг|44 |2 975 321 |
|о | | |
|Одессаоблэнерго |68 |4 763 600 |
|Полтаваоблэнерго|255 |2 844 260 |
|Прикарпатьеоблэн|201 |412 100 |
|ерго | | |
|Ровнооблэнерго |0 |1 333 660 |
|Севастопольгорэн|55 |779 799 |
|ерго | | |
|Сумыоблэнерго |12 |1 989 176 |
|Тернопольоблэнер|8 |1 458 002 |
|го | | |
|Харьковоблэнерго|606 |5 522 626 |
|Херсоноблэнерго |81 |2 533 750 |
|Хмельницкоблэнер|8 |2 174 400 |
|го | | |
|Черкасыоблэнерго|205 |3 313 700 |
|Черниговоблэнерг|210 |1 924 000 |
|о | | |
|Черновцыоблэнерг|8 |1 174 120 |
|о | | |

Наиболее весомым фактором в определении привлекательности энергоснабжающих предприятий является круг потребителей их электрической и тепловой энергии. Поэтому на вторичном рынке наиболее высоки цены акций энергокомпаний промышленных регионов — Донецка, Днепропетровска, Луганска,
Запорожья. О значимости конкретного «облэнерго» можно судить по годовому объему переданной им электроэнергии. Важной характеристикой является также длина линий электропередачи разного напряжения, находящихся в распоряжении компании (табл. 10).

Таблица 10
Длина воздушных линий электропередачи
|Название| 330 | 220 | 154 | 110 | 35 | 20 | 10 | 6 кВ| 500 | |
| |кВ |кВ |кВ |кВ |кВ |кВ |кВ | |В |Всего|
|Винницао| — | — | — | 2200| 1973| — | | 53 | | |
|блэнерго| | | | | | |17307| |25304|46837|
|Волыньоб| — | — | — | 977 | 1364| — | 9526| 29 | | |
|лэнерго | | | | | | | | |12556|24452|
|Днепрооб| — | — | 3288| 106 | 5690| — | | 3052| | |
|лэнерго | | | | | | |15939| |30069|58144|
|Донецкоб| — | — | — | 5253| 4052| — | 9464| 7350| | |
|лэнерго | | | | | | | | |40678|66797|
|Житомиро| — | — | — | 1731| 2547| — | | 185 | | |
|блэнерго| | | | | | |14388| |17839|36690|
|Закарпат| — | — | — | 1079| 1106| — | 5062| 530 | 8801| |
|ьеоблэне| | | | | | | | | |16578|
|рго | | | | | | | | | | |
|Запорожь| — | — | 2132| 121 | 4334| — | | 973 | | |
|еоблэнер| | | | | | |13774| |17942|39276|
|го | | | | | | | | | | |
|Киевоблэ| — | — | — | 3034| 3010| — | | 29 | | |
|нерго | | | | | | |16220| |23693|45986|
|Киевэнер| — | — | — | 381 | 98 | — | 56 | — | 997 | 1532|
|го | | | | | | | | | | |
|Кировогр| 76 | — | 1677| — | 3461| — | | 207 | | |
|адоблэне| | | | | | |12881| |15372|33374|
|рго | | | | | | | | | | |
|Крымэнер| — | 133 | — | 1728| 4268| — | | 332 | | |
|го | | | | | | |14241| |11228|31930|
|Луганско| — | — | — | 2487| 3522| — | 9677| 3974| | |
|блэнерго| | | | | | | | |29067|48727|
|Львовобл| — | — | — | 2102| 2336| — | | 827 | | |
|энерго | | | | | | |11553| |19398|36216|
|Николаев| — | — | 1268| 45 | 3874| — | | 159 | | |
|облэнерг| | | | | | |12594| |13164|31104|
|о | | | | | | | | | | |
|Одессаоб| — | — | — | 2094| 3979| — | | 520 | | |
|лэнерго | | | | | | |17617| |20760|44970|
|Полтавао| — | — | 508 | 1824| 2607| — | | 362 | | |
|блэнерго| | | | | | |17449| |24628|47378|
|Прикарпа| — | — | — | 945 | 1159| — | 7547| 236 | | |
|тьеоблэн| | | | | | | | |14615|24502|
|ерго | | | | | | | | | | |
|Ривнеобл| — | — | — | 1292| 1478| — | 9407| 9 | | |
|энерго | | | | | | | | |13401|25587|
|Севастоп| — | — | — | 200 | 90 | — | 165 | 231 | 552 | 1238|
|ольгорэн| | | | | | | | | | |
|ерго | | | | | | | | | | |
|Сумыоблэ| — | — | — | 1566| 2489| — | | 114 | | |
|нерго | | | | | | |13042| |16761|33972|
|Тернопол| — | — | — | 943 | 1589| — | 9041| — | | |
|ьоблэнер| | | | | | | | |12244|23817|
|го | | | | | | | | | | |
|Харьково| — | — | 16 | 3703| 3860| — | | 1110| | |
|блэнерго| | | | | | |16450| |21504|46643|
|Херсоноб| — | — | 1126| | 4524| — | | 285 | | |
|лэнерго | | | | | | |13812| |12491|32238|
|Хмельниц| — | — | — | 1578| 1774| — | | — | | |
|коблэнер| | | | | | |13862| |17680|34894|
|го | | | | | | | | | | |
|Черкасыо| 14 | — | 315 | 1028| 2638| 26 | | 87 | | |
|блэнерго| | | | | | |11932| |20085|36125|
|Чернигов| — | — | — | 760 | 515 | — | 4993| 49 | | |
|облэнерг| | | | | | | | |10670|16987|
|о | | | | | | | | | | |
|Черновцы| — | — | — | 1363| 2596| — | | 15 | | |
|облэнерг| | | | | | |14452| |21154|39580|
|о | | | | | | | | | | |

Энергогенерирующие компании

Наиболее важной характеристикой энергогенерирующих компаний является мощность (табл. 11). Но в условиях кризиса компании не могут обеспечить полную загрузку мощностей. В этом ключе наилучшая ситуация на электростанциях ГАЭК «Донбассэнерго». Однако у этой же компании самый высокий удельный вес затрат топлива: у трех из пяти станций он выше 400 г/кВтч, тогда как у остальных энергогенерирующих компаний затраты ниже.
Причина такой ситуации в том, что «Донбассэнерго» в наибольшей мере использует некачественный уголь Донецкого бассейна. Отличительной особенностью ГАЭК «Западэнерго» является ее возможность работы параллельно с европейской системой UCPTE, т.е. экспортоориентированность. Кроме того, в состав компании входит самая новая украинская электростанция — Ладыженская; на этапе строительства находится Добротворская ТЭС-2.

Таблица 11
Технические характеристики энергогенерирующих компаний.
|№ |Электростанция |Устан. |Кол-во |Фактичес|Часы |Коэффиц|
| | |мощность|блоков |кий уд. |работы |иент |
| | |, МВт | |вес |за год |использ|
| | | | |затрат | |ования |
| | | | |условног| |мощност|
| | | | |о | |и |
| | | | |топлива,| | |
| | | | |г/кВтч | | |
|Днепроэнерго (8160 МВт) |
|1 | Криворожская |2820 |10 |396 |45497 |38,9 |
|2 | Запорожская |3600 |7 |345 |26260 |25,0 |
|3 | Приднепровская|1740 |8 |396 |47423 |49,8 |
|Донбассэнерго (7610 МВт) |
|1 | Зуевская |1200 |4 |364 |23165 |51,9 |
|2 | Славянская |1600 |2 |400 |7026 |45,7 |
|3 | Луганская |1600 |8 |477 |31351 |32,6 |
|4 | Старобешевская|1750 |10 |417 |62893 |57,3 |
|5 | Кураховская |1460 |7 |387 |48045 |62,4 |
|Центрэнерго (7550 МВт) |
|1 | Углегорская |3600 |7 |352 |24225 |24,7 |
|2 | Трипольская |1800 |6 |350 |25384 |36,8 |
|3 | Змиевская |2150 |10 |387 |47201 |44,5 |
|Западэнерго (4700 МВт) |
|1 | Бурштынская |2300 |12 |382 |67202 |47,3 |
|2 | Ладыженская |1800 |6 |362 |25674 |37,1 |
|3 | Добротворская |600 |2 |399 |12405 |47,5 |

Приложение 1.

Структура Минэнерго Украины

Список использованной литературы.
1. Меренков А. П. и др. «Проблемы преобразования теплового хозяйства

России» // Изв. РАН. Энергетика . — 1992. -№6
2. Хрипев Л. С. «Усиление взаимосвязей в развитии теплоснабжения и ТЭК»

–1996г.
3. Дьяков А. Ф. «Основные направления развития энергетики России» – 1991г.
4. Материалы Всемирной глобальной компьютерной сети ИНТЕРНЕТ.

Курсовая: Особенности оценки кредитоспособности клиентов коммерческих банков

Posted on by admin

Особенности оценки кредитоспособности клиентов коммерческих банков.

Курсовая работа

Тверской институт экономики и менеджмента

Кафедра финансы и кредит

Тверь

1999

Введение.

Стратегия и тактика банка в области получения и предоставления кредитов составляет существо его кредитной политики. Каждый банк формулирует свою собственную кредитную политику с учетом политических, экономических организационных и прочих факторов.

Общий порядок работ и основные требования при кредитовании юридических лиц Акционерным коммерческим банком «СБС-АГРО», включая территориальные управления, региональные филиалы и дочерние банки, определяет Инструкция о порядке предоставления Банком СБС-АГРО (далее Банк) кредитов юридическим лицам. Она является нормативным документом Банка и обязательна к исполнению для всех подразделений.

Решение о предоставлении кредита принимается соответствующими Кредитными комитетами Банка – специально созданные коллегиальные органы Банка, действующие на основании Положения о Кредитных комитетах.

Кредитный комитет производит рассмотрение и принятие решений по кредитным проектам в рамках установленных ему лимитов и параметров (условий) кредитования и в строгом соответствии с действующим Положением о лимитах кредитования структурных подразделений СБС-АГРО, утвержденным приказом СБС-АГРО от 23.04.98 №142. В случае отсутствия лимита или несоответствия кредитного проекта установленным лимитам и/или параметрам кредитования кредитный проект передается на рассмотрение вышестоящего Кредитного комитета.

Величина процентных ставок и комиссий по кредиту устанавливается в рамках утвержденных по Банку базовых ставок и тарифов.

Банк строит свои кредитные отношения с заемщиками на основе кредитных договоров, определяющих взаимные обязательства и ответственность сторон, и соответствующих им договоров залога, поручительства. Банки предоставляют кредиты, заключая кредитные договора по типовым формам, утвержденным в Банковской Группе. Сделки об обеспечении кредитных договоров (залог, поручительство и т.д.) также подлежат заключению по типовым формам, утвержденным в СБС-АГРО. При оформлении договоров Банки должны руководствоваться письменными рекомендациями по заключению обозначенных договоров и сделок, подготовленных Юридическим бюро Центра кредитования Банка СБС-АГРО.

Обязательным условием предоставления кредита является наличие обеспечения своевременного и полного исполнения обязательств заемщиком. В качестве обеспечения Банк принимает:

залог депозитов в Банке;

банковские гарантии (в рамках установленных на банки-контрагенты лимитов межбанковского кредитования);

поручительства Министерства финансов РФ, органов исполнительной власти субъектов РФ;

поручительства и гарантии третьих лиц (платежеспособных предприятий и организаций);

залог ценных бумаг Банка СБС-АГРО;

залог государственных ценных бумаг РФ, ценных бумаг субъектов РФ;

залог ценных бумаг, акций платежеспособных юридических лиц;

залог движимого имущества (товары, в том числе товары в обороте, готовая продукция, транспортные средства, оборудование, другое имущество);

залог недвижимого имущества (объекты недвижимости, права аренды недвижимости (в том числе земли));

залог драгоценных металлов;

залог сельскохозяйственных животных;

залог будущего урожая, залог сельскохозяйственной продукции;

залог сельхозтехники;

залог прав собственности.

В качестве обеспечения мажет приниматься как один из перечисленных видов обеспечения, так и несколько видов одновременно.

В случае, если решением Кредитного комитета предусмотрено страхование обеспечения, то оформление залогов всех видов имущества (кроме земли) должно сопровождаться заключением договоров страхования заложенного имущества в СТС (ЗАО «Сберегательное товарищество страхования», осуществляющее страхование заложенного имущества) в соответствии с Единой методикой страхования имущества, составляющего предмет залога, и личного страхования заемщиков (поручителей) по кредитным договорам и инструктивными материалами СТС по страхованию заложенного имущества.

Бухгалтерский учет операций при кредитовании осуществляется в соответствии с действующим Планом счетов бухгалтерского учета в Российской Федерации. Контроль за правильностью отражения операций при кредитовании осуществляется Управлением финансового контроля.

В условиях рынка оценка кредитоспособности заемщика имеет особое значение. Организация кредитных отношений на основе оценки кредитоспособности заемщика уменьшает риск потерь, связанных с возможностью возникновения финансовых прорывов у клиентов и вызывающих задержку погашения кредита.

1. Методика проведения оценки финансового состояния заемщика.

В целях обеспечения единой кредитной политики в области кредитования, оптимизации кредитной деятельности дальнейшего совершенствования работы с заемщиками была утверждена Методика проведения оценки финансового состояния заемщика — юридического лица на основе данных бухгалтерских балансов.

Данная Методика предназначена для определения финансового состояния предприятия, обратившегося в Банк с целью получения кредита сроком до 1 года, на основе анализа балансовых данных.

Предприятие-заемщик (далее предприятие), при обращении в Банк за кредитом, должно предоставить балансовые отчеты за 2 последних, перед подачей заявки, квартала. В составе балансовых отчетов должны быть предоставлены следующие документы:

бухгалтерский баланс (ф.№1);

отчет о финансовых результатах (ф.№2);

приложение к балансу предприятия (ф.№3,4 и для годовых отчетов – 5);

расшифровка дебиторской и кредиторской задолженностей на каждую рассматриваемую отчетную дату (с указанием названия предприятия должника/кредитора, суммы, срока возникновения и погашения);

справка об ежемесячных оборотах по погашению дебиторской/кредиторской задолженности за последние 6 месяцев (справка должна быть заверена главным бухгалтером предприятия).

Исследование баланса предприятия должно производиться двумя методами – вертикальным (исследование коэффициентов на основе текущего баланса) и горизонтальным (оценка тенденций для различных отчетных периодов).

1.1. Исследование финансового состояния предприятия в «вертикальной плоскости.

Исследование финансового состояния предприятия в «вертикальной» плоскости заключается в обработке информации по последнему зафиксированному (сданному в ГНИ) балансу (ф.№1), отчету о финансовых результатах (ф.№2), приложениям к годовому балансу предприятия (ф.№4 и 5) и данным аналитического учета, ведущегося заемщиком по счетам дебиторов/кредиторов.

В рамках этого исследования осуществляется расчет параметров, которые наиболее полно, с экономической тачки зрения, отражают состояние предприятия. Исследование проводится по следующим направлениям:

абсолютные показатели;

показатели финансовой устойчивости;

показатели платежеспособности;

показатели рентабельности;

показатели деловой активности.

Эти показатели свидетельствуют о соответствии предприятия определенным критериям, однако, сами критерии (их количественная оценка) находятся в зависимости от отрасли, региона и размера предприятия. Размер предприятия косвенным образом определяется по абсолютным показателям.

Методика расчета показателей приводится в Таблице 1.

Абсолютные показатели.

Показывают в абсолютном выражении значения активов(1.1), собственных средств (1.2) и собственных средств предприятия-эмитента (1.3). Осуществлять сравнение количественных показателей можно только для предприятий, имеющих одинаковый порядок величин абсолютных показателей. На основе этих показателей составляется агрегированный баланс заемщика за два последних отчетных периода.

Абсолютное изменение – разность между соответствующими данными «Отчета 2» и «Отчета 1». А относительное изменение – отношение рассчитанного показателя Абсолютного изменения к соответствующим данным «Отчета 1», выраженное в процентах.

Оценка финансовой устойчивости.

Показатели этой группы характеризуют степень защищенности интересов инвесторов. Базой для расчетов является стоимость имущества. Важнейшим показателем данной группы является Коэффициент независимости (2.1), который показывает долю собственных средств в стоимости имущества предприятия. Достаточно высоким считается уровень 0,4. В этом случае иск кредиторов сведен к минимуму.

Соотношение заемных и собственных средств (2.2) определяет зависимость от внешних займов. Чем больше значение этого показателя, тем выше степень риска акционеров. Допустимое значение показателя 0,3-1. За критическое значение показателя принимают единицу. Превышение суммы задолженности над суммой собственных средств сигнализирует о том, что финансовая устойчивость предприятия вызывает сомнение. Однако следует учитывать, что в отношении данного параметра критерии носят скорее рекомендательный характер и могут сильно отличаться для предприятий с различными видами деятельности. Для торговых предприятий данный коэффициент может иметь значения значительно больше 1.

Показатели платежеспособности.

Данные показатели отражают возможность предприятия погасить краткосрочную задолженность своими легко реализуемыми средствами. При исчислении этих показателей за базу расчета принимаются краткосрочные обязательства. Основными рассчитываемыми показателями в данной группе являются следующие:

Коэффициент покрытия общий (3.1). Данный коэффициент определяется из соображения, что ликвидных средств должно быть достаточно для выполнения краткосрочных обязательств, т.е. значение показателя не должно опускаться ниже 1, оптимальным считается коэффициент равный 2.

Промежуточный коэффициент покрытия (3.2). Наибольший интерес этот коэффициент представляет для держателей акций.

Коэффициент абсолютной ликвидности (3.3). Этот показатель наиболее важен для поставщиков материальных ресурсов и для банка, кредитующего предприятие. Допустимым считается коэффициент равный 0,1. Если коэффициент больше 0,5 – платежеспособность высокая.

Коэффициенты рентабельности.

Данные коэффициенты характеризуют прибыльность деятельности компании, рассчитываются как отношение балансовой прибыли к различным группам источников средств.

Коэффициент рентабельности продаж (4.1) определяет, сколько чистой прибыли получено с общей выручки. Нормативные значения коэффициентов рентабельности значительно дифференцированы по отраслям, видам производства и технологии изготовления продукции, поэтому для оценки рентабельности следует проследить динамику показателей за ряд периодов. Рост рентабельности свидетельствует об увеличении прибыльности, укреплении финансового благополучия.

Рентабельность основной деятельности (4.2) определяет сколько чистой прибыли получено с 1 рубя затрат на производство. При эффективно организованном производстве данный показатель должен расти.

Рассчитываемые коэффициенты и рейтинговая оценка предприятия вносятся в следующую таблицу:

Наименование коэффициента (нормативное значение)

Значение

Изменение за период (стрелка вверх/вниз)

Полученная оценка в баллах

На отчет 1

На отчет 2

На отчет 1

На отчет 2

Коэффициент независимости (>0,4)

Соотношение заемных и собственных средств (0,3-1)

Коэффициент покрытия  (общий), больше 1

Промежуточный коэффициент покрытия (>0,6)

Коэффициент абсолютной ликвидности (>0,1)

Рентабельность продаж (>0,1)

Рентабельность основной деятельности (>0,1)

Выполнение «золотого правила» (да/нет)

Рейтинговая оценка

Корректирующий балл

Итоговая рейтинговая оценка

Класс платежеспособности

Оценка деловой активности.

Данная группа показателей характеризует, насколько эффективно предприятия используют свои средства.

Данные, полученные сотрудником кредитного подразделения в результате проведенного анализа деловой активности потенциального заемщика, не учитываются при расчете рейтинговой оценки предприятия. Однако, они в обязательном порядке отражаются в типовом заключении по кредитному проекту в разделе «Финансовое положение заемщика».

Общий коэффициент оборачиваемости (5.1) отражает эффективность использования всех имеющихся в распоряжении средств, вне зависимости от их источников. Он определяет, сколько раз за период совершается полный цикл производства и обращения, приносящий прибыль.

Оборачиваемость запасов (в днях) (5.2). Чем меньше показатель оборачиваемости запасов в днях, тем меньше затоваривание, быстрее можно реализовать товарно-материальные ценности и, в случае необходимости, погасить долги.

Среднемесячный оборот по погашению дебиторской (кредиторской) задолженности на отчетную дату. Среднемесячный оборот по погашению дебиторской (кредиторской) задолженностей определяется на основании полученной от предприятия-заемщика справки об ежемесячных оборотах по погашению дебиторской/кредиторской задолженности за последние 6 месяцев.

Оборачиваемость краткосрочной дебиторской задолженности (в днях) (5.3).Показывает, за сколько дней в среднем осуществляется один цикл сбыта продукции. Чем меньше этот показатель, тем более оперативно работает предприятие по сбыту своей продукции. Определение параметра «в днях» позволяет не только более наглядно представить функционирование предприятия, но и сравнить цикл со сроком заимствования средств.

Оборачиваемость краткосрочной кредиторской задолженности (в днях) (5.4). Показывает, насколько быстро осуществляется потребительский цикл взаиморасчетов с поставщиками. При увеличении данного показателя можно сделать вывод о том, что предприятие недостаточно эффективно использует полученные от поставщика материалы. Это может происходить как в том случае, если у предприятия сложности с расчетами, так и в случае, когда технологический процесс не обеспечивает оперативную обработку полученных материалов.

Соотношение краткосрочной дебиторской и краткосрочной кредиторской задолженности (5.5). С ростом дебиторской задолженности у предприятия возникает потребность в дополнительных источниках формирования текущих активов за счет краткосрочных кредитов банка и кредиторской задолженности. Опережающий рост кредиторской задолженности по сравнению с дебиторской может привести в конечном итоге к снижению ликвидности.

Оборачиваемость оборотных средств (в днях) (5.6). Показывает, в течение какого периода совершается полный цикл производств и обращения.

Структура краткосрочной дебиторской и кредиторской задолженности по виду и срокам погашения. Анализируются сроки и структура погашения дебиторской и кредиторской задолженности. Составляется таблица:

Наименование показателя

Значение

отчет 1

отчет 2

Краткосрочная дебиторская задолженность

В т.ч. просроченная

Сомнительная к оплате, но не просроченная

Среднемесячные обороты по погашению дебиторской задолженности за последние 6 месяцев

Краткосрочная кредиторская задолженность

В т.ч. просроченная

Среднемесячные обороты по погашению кредиторской задолженности за последние 6 месяцев

Соотношение краткосрочной дебиторской и краткосрочной кредиторской задолженности

Оборачиваемость оборотных средств (в днях)

Общий коэффициент оборачиваемости

Оборачиваемость краткосрочной дебиторской задолженности (в днях)

Оборачиваемость краткосрочной кредиторской задолженности (в днях)

Оборачиваемость запасов (в днях)

В том случае, если располагаемые данные соответствуют неполному году, следует показатели, имеющие накопительный характер, приводить к предполагаемому годовому значению. Для этого следует, рассчитывая показатели оборачиваемости, умножать количество дней в квартале (90) на соответствующий номер квартала (N). (Так, при анализе годового отчета, следует брать N=4.)

Таблица 1. Методика расчета показателей.

№№

Название коэффициента

Обозначение направление продолжительности тенденции

Показатели

Строки баланса

Значение

Старого (обр.96г.)

Нового (обр. 97г.)

1

2

3

4

5

6

7

8

1.1

Активы

А

Валюта баланса — убытки

Стр.360-стр.350

Стр.399-стр.390

1.2

Собственные активы

Ас

Валюта баланса – Немат. Активы – Убытки — Пассивы

Стр.360-стр.010-стр.340-стр.350-стр.520-стр.600-стр.610-стр.620-стр.630-стр.640-стр.650-стр.660-стр.670-стр.680-стр.690-стр.700-стр.710-стр.720

Стр.399-стр.110-стр.390-стр.590-стр.610-стр.620

1.3

Собственные средства

Сс

Капитал и резервы

Стр.480

Стр.490

2.1

Коэффициент независимости (коэффициент концентрации собственных средств)

Кн

=(Собственные средства-Убытки)/Стоимость имущества

=(Стр.480-стр.340-стр.350)/ (Стр.360-стр.340-стр.350)

=(Стр.490-стр.390)/ (Стр.399-стр.390)

>0,4

2.2

Соотношение собственных и заемных средств

Кз

=Сумма задолженности/ Собственные средства

=Стр.770/стр.480

=Стр.690/стр.490

От 0,3 до 1

3.1

Коэффициент покрытия общий

Кпо

=(Денежные средства + Краткосрочные финансовые вложения + Дебиторская задолженность + Запасы и затраты)/Краткосрочные обязательства

=(Стр.180-стр.140+стр.330)/ (стр.600+стр.610+ стр.620+стр.630+ стр.640+стр.650+ стр.660+стр.670+ стр.680+стр.690+ стр.700+стр.710+ стр.720)

=(Стр.290-стр.217)/ (стр.610+стр.620)

>1

3.2

Промежуточный коэффициент покрытия

Кпп

=(Денежные средства + Краткосрочные финансовые вложения + Дебиторская задолженность)/Краткосрочные обязательства

=(Стр.330-стр.320)/ (стр.600+стр.610+ стр.620+стр.630+ стр.640+стр.650+ стр.660+стр.670+ стр.680+стр.690+ стр.700+стр.710+ стр.720)

=(Стр.230+ стр.240+ стр.250+стр.260)/ (стр.610+стр.620)

>0,6

3.3

Коэффициент абсолютной ликвидности

Ка

=(Денежные средства + Краткосрочные финансовые вложения)/ Краткосрочные обязательства

=(Стр.270+ стр.280+ стр.290+стр.300+ стр.310)/ (стр.600+стр.610+ стр.620+стр.630+ стр.640+стр.650+ стр.660+стр.670+ стр.680+стр.690+ стр.700+стр.810+ стр.720)

=(Стр.250+ стр.260)/(стр.610+стр.620)

>0,1

4.1

Рентабельность продаж

Рп

=Прибыль от реализации/Выручка от реализации

=Стр.050(ф.2)/ стр.010 (ф.2)

=Стр.050(ф.2)/ стр.010 (ф.2)

>0,1

4.2

Рентабельность основной деятельности

Ро

=Прибыль от реализации/ Затраты на производство продукции

=Стр.050(ф.2)/ стр.040 (ф.2)

=Стр.050(ф.2)/ (стр.020+ср.030+ стр.040) (ф.2)

>0,1

5.1

Общий коэффициент оборачиваемости

Ко

=Выручка от реализации/ Стоимость имущества

=Стр.010(ф.2)/ стр.360-стр.350-стр.340

=Стр.010(ф.2)/ стр.399-стр.390

5.2

Оборачиваемость запасов (в днях)

Оз

=Величина стоимости запасов и затрат за отчетный период*90 дней*N/ Выручка от реализации

=Стр.180*90 дней*N/ стр.010 (ф.2)

=(Стр.210-стр.217+ стр.220) *90дней*N/Стр.010 (ф.2)

5.3

Оборачиваемость краткосрочной дебиторской задолженности (в днях)

Осд

=Величина дебиторской задолженности за отчетный период*30 дней/Среднемесячный оборот по погашению дебиторской задолженности за 6 мес.

=(стр.200+ … +стр.260)* 30 дней/ Среднемесячный оборот по погашению дебиторской задолженности за 6 мес.

=Стр.240*30 дней/ Среднемесячный оборот по погашению дебиторской задолженности за 6 мес.

5.4

Оборачиваемость кредиторской задолженности (в днях)

Ок

=Величина кредиторской задолженности за отчетный период * 30 дней/Среднемесячный оборот по погашению кредиторской задолженности за 6 мес.

=(Стр.600+…+стр.720)*30 дней/ Среднемесячный оборот по погашению кредиторской задолженности за 6 мес.

(Стр.610+стр.620)*30 дней/ Среднемесячный оборот по погашению кредиторской задолженности за 6 мес.

5.5

Соотношение краткосрочной дебиторской и краткосрочной кредиторской задолженности

Кдк

=Дебиторская задолженность менее 12 месяцев/Краткосрочная кредиторская задолженность

=(Стр.200+стр.210+стр.220+стр.230+ стр.240+стр.250+ стр.260)/(стр.600+…+стр.720)

=Стр.240/(стр.610+стр.620)

>1

5.6

Оборачиваемость оборотных средств (в днях)

Оос

=Размер оборотных средств за отчетный период * 90 дней *N/ Выручка от реализации за отчетный период

=(Стр.330+стр.180-стр.140)*90 дней*N/стр.010 (ф.2)

=(Стр.290-стр.217)*90 дней*N/стр.010 (ф.2)

1.2. Исследование финансового состояния предприятия в «горизонтальной» плоскости.

Исследование финансового состояния предприятия в «горизонтальной» плоскости заключается в оценке тенденций деятельности предприятия.

Для этой цели осуществляется расчет коэффициентов, приведенных выше, для различных отчетных периодов. Оценка изменений рассчитанных параметров от одного отчетного периода к другому позволяет сделать вывод о тенденциях в развитии. При совпадении тенденции с направлением положительной тенденции (колонка 4 Таблицы 1), можно сделать вывод о том, что предприятие развивается и можно ожидать его дальнейшего роста.

1.3.Рейтинговая оценка предприятия-заемщика.

Рейтинговая оценка предприятия-заемщика формируется на основе полученных значений финансовых коэффициентов и является информативным обобщающим выводам анализа платежеспособности клиента.

Для рейтинговой оценки используют коэффициенты, полученные на этапе общего анализа. Для рассмотрения берутся следующие коэффициенты из Таблицы 1, которым соответствуют определенные значения в баллах:

Название коэффициента

Значение в баллах

Коэффициент независимости

20

Соотношение заемных и собственных средств

15

Коэффициент покрытия (общий)

20

Промежуточный коэффициент покрытия

10

Коэффициент абсолютной ликвидности

10

Рентабельность продаж

10

Рентабельность основной деятельности

10

Соблюдение критериального уровня каждого из полученных при финансовом анализе коэффициентов дает соответствующее в баллах значение для рейтинговой оценки.

Дополнительно 5 баллов присваиваются предприятию-заемщику при соблюдении им так называемого «золотого правила экономики предприятия», в соответствии с которым рассматриваются следующие величины: Т – темпы роста балансовой прибыли; Т  — темпы роста объема реализации;  Т  — темпы роста суммы активов (основного и оборотного капитала) предприятия. Оптимальным является следующее соотношение указанных величин:

Т  > Т  > Т  >100%

Темп роста рассчитывается как отношение соответствующего показателя за последний отчетный период к показателю за предыдущий (без учета нарастающего итога), умноженной на 100.

Несоблюдение рекомендуемого уровня каждого из полученных при финансовом анализе коэффициентов, используемых при рейтинговой оценке предприятия-заемщика, а также несоблюдение «золотого правила экономики предприятия» дает нулевое значение данного показателя для рейтинговой оценки.

В том случае, когда более 70% общей дебиторской задолженности предприятия-заемщика приходится на одного дебитора, для учета возникающего риска непогашения дебиторской задолженности из-за малой ее диверсификации в рейтинговой оценки вводится корректирующий балл.

В зависимости от доли, занимаемой дебиторской задолженностью в оборотных актива предприятия ((стр.240-стр.230)стр.290), корректирующий балл составит __________________________________________________________________________________________________________________

Рекомендации по полученным показателям итоговой рейтинговой оценки:

Итоговая рейтинговая оценка

Класс

Комментарии

От 75 до 100

1

Наивысший показатель рейтинговой оценки. Такой показатель говорит о финансовой устойчивости предприятия и его высокой кредитоспособности. Исходя из практики, получение предприятием максимального общего балла рейтинговой оценки – явление крайне редкое.

От 50 до 70

2

Кредитование таких заемщиков возможно, с незначительной степенью разумного риска.

От 25 до 45

3

Получение потенциальным заемщиком более низких оценок не должно рассматриваться, как отказ в предоставлении кредита, если есть другие более веские и обоснованные причины (как то покрытие кредита залогом, относящимся к первой категории ликвидности, получение Банком значительной прибыли от других услуг, оказываемых заемщику и т.д.) возможности кредитования заемщика с минимальным риском для Банка.

Менее 20

4

Значение рейтингового балла от 0 до20 говорит о крайне неудовлетворительном финансовом состоянии предприятия-заемщика и может являться причиной отказа в его кредитовании.

Помимо исследования баланса предприятия с помощью вертикальных и горизонтальных методов возможно исследование платежеспособности заемщика на основе баланса с помощью метода финансового рычага.

1.4. Исследование финансового рычага.

Исследование финансового рычага рекомендуется проводить только в случае рассмотрения наиболее значительных кредитных проектов, либо в других исключительных случаях по согласованию с руководителем кредитного подразделения.

Результаты проведенного исследования сотрудник кредитного подразделения отражает в Резюме кредитного эксперта по разделу «Финансовое положение Заемщика», типового заключения по кредитному проекту.

Цель настоящего раздела заключается в поиске оптимальных параметров выдаваемого кредита, обеспечивающих максимальные доходы Банка при минимизации писка невозврата кредита. Оптимизация достигается путем подбора параметров, производных от параметров выдаваемого кредита. К таким производным параметрам относятся:

Дифференциал (ДИФ), определяемый как разность между экономической рентабельностью активов и средней расчетной ставкой процента (за один период времени);

Плечо финансового рычага (ПФР), определяемое как отношение заемных средств к собственным средствам.

Исходными данными для расчета являются данные из Баланса предприятия на последнюю отчетную дату и данные технико-экономические обоснования кредита (ТЭО) (Таблица 2). Следует иметь ввиду, что при анализе валютного кредита целесообразно проводить оценку финансового рычага в валюте выдаваемого кредита.

Таблица 2

№

Название

Обозначение

Формула

1

Добавленная стоимость

ДС

Информация из ТЭО

2

Оплата труда

ОТ

Информация из ТЭО

3

Стоимость произведенной продукции

П

Информация из ТЭО

4

Стоимость сырья и др. производственные затраты

С

Информация из ТЭО

5

Затраты на восстановление производства

ЗВП

Информация из ТЭО

6

Налоги и платежи во внебюджетные фонды

НИП

Информация из ТЭО

7

Объем активов

А

Стр.399-стр.390

8

Собственные средства

СС

Стр.490

9

Заемные средства

ЗС

Величина предоставляемого кредита (требует определения)

10

Ставка налогообложения прибыли

СНП

Ставка налога на прибыль, выраженная в долях.

11

Ставка рефинансирования

РЕФ

12

Ставка кредита в Банке

ДОГ

(Требует определения)

На основании первичных данных вычисляются промежуточные переменные, определяющие экономические категории.

Таблица 3

1

Средняя расчетная ставка процента

СРС

(1-СНП)*(РЕФ+0,03)+(ДОГ-РЕФ)

2

Брутто-результат эксплуатации инвестиций

БРЭИ

ДОГ-ОТ-НИП

3

Нетто-результат эксплуатации инвестиций

НРЭИ

БРЭИ-ЗВП

Задачей настоящего исследования является определение такой ставки и объема предоставляемого кредита, при которых достигается оптимальное соотношение между доходами Банка и его рисками, связанными с невозвратом кредита. Следует иметь ввиду, что:

1.Дифференциал не должен быть отрицательным.

2.Эффект финансового рычага должен составлять примерно 30-50% от уровня экономической рентабельности, при этом достигается желаемый оптимум доходов и рисков.

Таблица 4

1

Эффект финансового рычага

ЭФР

(1-СНП)*ДИФ*ПФР

2

Дифференциал

ДИФ

ЭР-СРС

3

Плечо финансового рычага

ПФР

ЗС/СС

4

Экономическая рентабельность активов

ЭР

НРЭИ/А

Осуществляя оценку параметров выдаваемого кредита, следует придерживаться следующих правил:

Если новое заимствование приносит предприятию увеличение уровня эффекта финансового рычага, то такое заимствование выгодно, но при этом необходимо внимательно следить за состоянием дифференциала: при наращивании плеча рычага Банк должен компенсировать возрастание риска повышением кредитной ставки.

Риск кредитора (Банка) выражен величиной дифференциала: чем больше дифференциал, тем меньше риск.

Сотрудник кредитного подразделения Банка при проведении анализа финансового состояния потенциального заемщика в соответствии с Методикой производит расчет финансовых показателей предприятия и формирует выводы. Выявленные негативные моменты, которые могут привести к ухудшению финансового состояния заемщика, в обязательном порядке отражаются в типовом заключении по кредитному проекту (Приложение 1). Далее в заключении на основании полученных результатов формулируются выводы, в которых акцент делается на следующие моменты: финансовая устойчивость предприятия-заемщика, тенденции развития, рентабельность.

2. Пример анализа финансового состояния заемщика.

А) анализ абсолютных показателей:

Для проведения анализа финансового состояния были рассмотрены два балансовых отчета заемщика (годовой отчет за 1998 год и отчет за 1 полугодие 1999 года). В агрегированном виде балансы предприятия выглядят следующим образом:

Статья баланса

01.01.99

В % к итогу

01.07.99

В % к итогу

Абсол. изменение

Относ. Изменение

Оборотные активы

37527,43

14,5

40356,80

15,6

2829,37

7,5%

В т.ч. денежные средства

2853,55

1,1

7421,56

2,9

4568,01

160,1%

— расчетные и прочие текущие активы

34673,88

13,4

32935,24

12,7

-1738,64

-5,0%

В т.ч. расчеты с дебиторами (кр/ср.)

13429,92

1,3

14075,53

5,4

10645,61

310,4%

Расчеты с дебиторами (д/ср.)

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

—

Товаро-материальные запасы

31194,54

12,1

18809,26

7,2

-12385,28

-39,7%

Прочие текущие активы

49,42

0,0

50,46

0,0

1,04

2,1%

В т.ч. краткосрочные ЦБ

49,42

0,0

50,46

0,0

1,04

2,1%

Основные средства

106669,96

41,3

105085,74

40,5

-1584,21

-1,5%

Иммобилизованные активы

113932,63

44,1

114011,87

43,9

79,24

0,1%

В т.ч. убытки

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

—

БАЛАНС АКТИВОВ

258130,01

100

259454,42

100

1324,40

0,5%

Обязательства всего

15331,91

5,9

13981,83

5,4

-1350,08

-8,8%

В т.ч долгосрочные обязательства

4398,20

1,7

4398,20

1,7

0,00

0,0%

В т.ч. кредиты банков

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

Краткосрочные обязательства

10933,70

4,2

9583,62

3,7

-1350,08

-12,3%

В т.ч. краткосрочные кредиты банков

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

Прочие обязательства

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

Собственный капитал

242798,11

94,1

245472,59

94,6

2674,48

1,1%

В т.ч. уставной капитал

116,26

0,0

116,26

0,0

0,00

0,0%

Резервный капитал

48,40

0,0

48,40

0,0

0,00

0,0%

Прочие фонды

55767,12

21,6

58441,61

22,5

2674,49

4,8%

Нераспределенная прибыль прошлых лет

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

Нераспределенная прибыль отчетного года

0,00

0,0

0,00

0,0

0,00

Добавочный капитал

186866,32

72,4

186866,32

72,0

0,00

0,0%

БАЛАНС ПАССИВОВ

258130,01

100

259454,42

100

1324,41

0,5%

Комментарии кредитного эксперта:

Преимущественную долю в активе и пассиве баланса  составляют основные средства (около 40,5% от валюты баланса), незавершенное строительство, а также товарно-материальные запасы (12,1% в годовом отчете и 7,2% в отчете за 1 полугодие). Снижение запасов на последний отчетный период обусловлено тем, что предприятие работает в сфере торговли мясными продуктами, и, как следствие, имеет сезонные колебания продаж: так, в период с декабря по январь месяц у заемщика снижаются обороты, что влечет за собой некоторое увеличение товарных запасов.

Пассив заемщика сформирован на 95% за счет собственных средств и на 4% за счет краткосрочных обязательств, что свидетельствует о недостаточной активности предприятия в сфере работы по привлечению кредитных ресурсов.

В целом структура баланса хорошая. Предприятие не зависит от заемных ресурсов, расширяет производство за счет собственных средств. Таким образом, потенциал кредитоспособности данного заемщика достаточно высок.

Б) анализ отчета о финансовых результатах:

Отчет о финансовых результатах имеет следующий вид:

Статья отчета

Отчет №1

Отчет №2

Выручка от реализации

166201,46

66260,04

Себестоимость реализации

138518,07

57196,06

Отвлеченные средства

128115,90

2098,14

Прибыль отчетного года

69930,21

4408,53

Комментарии кредитного эксперта:

По итогам прошедшего года и за шесть месяцев текущего года предприятием получена прибыль, которая направляется в основном на формирование собственных фондов. По отношению к данным годового отчета за 1998 г., выручка за 1 полугодие 1999 г. составила 40%. Однако, это не свидетельствует о том, сто предприятие снизило свою активность, так как поступление основной части выручки планируется на конец финансового года.

В) структура дебиторской задолженности по отдельным дебиторам, суммам, срокам возникновения и погашения:

Отчет 1 (01.01.99г.)

Дебитор

Сумма

Дата возникновения

Срок погашения

% доля в общей задолженности

1. Предприятие 1

520,60

15.12.98

15.03.99

15%

2. Предприятие 2

2451,00

01.11.98

15.01.99

71%

3. Предприятие 3

58,32

01.12.98

01.02.99

2%

4. Предприятие 4

200,00

15.11.98

15.01.99

12%

Общая сумма

3429,92

100%

Поскольку доля дебиторской задолженности предприятия 2 составила более70% от общей дебиторской задолженности, корректирующий балл будет равен 5 (дебиторская задолженность на рассматриваемую дату составляет 9% от оборотных активов).

Отчет 2 (01.07.99г.)

Дебитор

Сумма

Дата возникновения

Срок погашения

% доля в общей задолженности

1. Предприятие 1

540,00

01.05.99

01.08.99

4%

2. Предприятие 3

120,00

15.06.99

20.07.99

1%

3. Предприятие 4

50,53

30.05.99

10.07.99

0%

4. Предприятие 5

7365,00

01.06.99

01.09.99

52%

5. Предприятие 6

6000,00

10.06.99

10.09.99

43%

Общая сумма

14075,53

100%

На вторую отчетную дату ни одна из отдельных дебиторских задолженностей не превышает 70% общей дебиторской задолженности, поэтому корректирующий балл будет равен нулю.

Г) расчет основных финансовых показателей и оценки платежеспособности заемщика в баллах:

Наименование коэффициента

Значение на отчет 1

Значение на отчет 2

Изменение за период (стрелка вверх/вниз)

Полученная оценка в баллах на отчет1

Полученная оценка в баллах на отчет2

Коэффициент независимости (>0.4)

0,88

0,88

Нет измен.

20

20

Соотношение заемных и собственных средств (0.3-1)

0,11

0,12

(+)

0

0

Коэффициент покрытия (общий). >1

3,44

4,19

(+)

20

20

Промежуточный коэффициент покрытия (>0.6)

0,58

2,25

(+)

0

10

Коэффициент абсолютной ликвидности (>0.1)

0,26

0,78

(+)

10

10

Рентабельность продаж (>0.1)

0,15

0,11

(-)

10

10

Рентабельность основной деятельности (>0.1)

0,17

0,12

(-)

10

10

Выполнение «золотого» правила (да/нет)

Нет

Нет

(-)

0

0

Рейтинговая оценка

70

80

Корректирующий балл

5

0

Итоговая рейтинговая оценка

65

80

Класс платежеспособности

2

1

Комментарии кредитного эксперта:

Большинство рассчитанных коэффициентов превышают рекомендуемые значения. Но, в то же время, заметно, что рассчитанные по данным за 1 полугодие 1999 г. коэффициенты значительно лучше, чем коэффициенты, рассчитанные по данным годового отчета. Как уже упоминалось выше, это вызвано некоторым падением активности бизнеса в зимний период. Полученная итоговая рейтинговая оценка для полугодового отчета переводит предприятие в группу первоклассных заемщиков.

Д) оценка деловой активности заемщика

Наименование показателя

Значение на отчет1

Значение на отчет2

Краткосрочная дебиторская задолженность

3429,92

14075,53

В т.ч. просроченная

Нет

Нет

Сомнительная к уплате, но не просроченная

Нет

Нет

Среднемесячные обороты по погашению дебиторской задолженности за последние 6 месяцев

—

6564,54

Краткосрочная кредиторская задолженность

10933,70

9583,62

В т.ч. просроченная

Нет

Нет

Среднемесячные обороты по погашению кредиторской задолженности за последние 6 месяцев

—

10612,41

Общий коэффициент оборачиваемости

0,64

0,26(0,52)

Оборачиваемость запасов (в днях)

67

51

Оборачиваемость краткосрочной дебиторской задолженности (в днях)

16

64

Оборачиваемость краткосрочной кредиторской задолженности (в днях)

31

27

Соотношение краткосрочной дебиторской и краткосрочной кредиторской задолженности

0,3

1,5

Оборачиваемость оборотных средств (в днях)

81

110

Комментарии кредитного эксперта:

Значительное увеличение оборачиваемости краткосрочной дебиторской задолженности (с 16 дней до 64) свидетельствует о наличии серьезных трудностей с оплатой, возникших в расчетах с покупателями продукции, что привело к снижению эффективности использования средств предприятия. Однако, данный параметр характеризует не столько само предприятие, сколько макроэкономическую обстановку, в которой оно функционирует, а также значительное снижение выручки у покупателей заемщика, связанное с общим падением деловой и потребительской активности в «сезон отпусков».

Наряду с этим оборачиваемость краткосрочной кредиторской задолженности несколько уменьшилась, и это свидетельствует о том, что предприятие осуществляет свои платежи стабильно.

Уменьшение оборачиваемости запасов свидетельствует о совершенствовании технологической цепочки, уменьшении затоваривания и оперативном освоении приобретенных материалов.

Следует отметить, что для предприятий подобного профиля (оптовая торговля) наиболее информативными являются показатели, рассчитанные по итогам года, а показатели полугодового отчета выполняют информативную функцию в части прогнозирования финансовых результатов на текущий год.

Резюме кредитного эксперта:

На последнюю отчетную дату рассматриваемый заемщик имеет 1 класс платежеспособности и высокий потенциал для кредитования. Предприятие имеет положительную тенденцию развития, однако вынуждено снижать рентабельность производства (очевидно ввиду обострения конкуренции на рынке). Есть некоторые сложности с оплатой получателями продукции, однако даже при этом ликвидность предприятия остается весьма высокой.

Заключение.

В российских банках применяются разнообразные подходы к оценке финансового положения потенциальных заемщиков. Выбор конкретной методики (подхода) определяется совокупностью факторов, таких как характер деятельности, размер предприятия, его организационно-правовой формы, глубина и степень детализации исследования зависит главным образом от заинтересованности потребителя информации. Помимо широких возможностей получения информации из внешних источников, существует механизм проведения самостоятельного исследования кредитоспособности клиента.

Коммерческие банки должны настойчиво искать эффективные проекты (прежде всего это относится к проектам, реализация которых предполагается на предприятиях, имеющих устойчивый сбыт, производящих конкурентоспособную продукцию, нашедших свою нишу на рынке, экспортноориентированных); укреплять экспертные и кредитные подразделения квалифицированными специалистами в области банковского менеджмента, владеющими новейшими методами определения эффективности капитальных вложений, управления рисками и разработки схем кредитования; рекомендовать предприятиям эффективные проекты и приемлемые схемы погашения кредита, апробированные данным банком; развивать новые формы кредита (лизинг, промышленная ипотека); организовывать и шире применять проектное финансирование и синдицированные кредиты.

Список литературы

1.Ольшаный А.И. Банковское кредитование: российский и зарубежный опыт. /Под ред. Е.Г.Ищенко, В.И.Алексеева. –М.: Русская Деловая Литература,1998.

2.Киселев в.в. Коммерческие банки в России. -М., 1998.

3.Инструкция о порядке предоставления Банком СБС-АГРО кредитов юридическим лицам, утвержденная Приказом СБС-АГРО от 26.04.99г. №90.

4.Методика проведения оценки финансового состояния заемщика–юридического лица на основе бухгалтерских балансов и Инструкция по ее применению, утвержденные Приказом СБС-АГРО от 7.05.98г. №152.

5.Адамчук Н., Щербаков С. Оценка кредитоспособности предприятия. //Финансовый бизнес. -1999. -№6. –с.15-20

6.Остапенко В.В., Машков В.В. Кредитование банками предприятий: потребности, возможности, интересы. //Финансы. –1999. -№8. –с.22-25.

7.Чичмели И.В. Финансовая поддержка малого бизнеса (кредиты и займы). //Аудит и финансовый анализ. –1999. -№2. –с.61-74.

Учебное пособие: Основи стандартизації та сертифікації

Posted on by admin

ЛЬВІВСЬКИЙ АГРО-ІНЖІНІРІНГОВИЙ, НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ

ЦЕНТР АГРОІНТЕХ

К.т.н. Сиротенко Володимир Васильович

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ПРЕДМЕТУ

Основи стандартизації та сертифікації

Зміст і завдання сертифікації продукції, систем якості, послуг

Стандартизація — це діяльність, направлена на розробку і встановлення вимог, норм, правив, характеристик як обов’язкових для виконання, так і таких, що рекомендуються, що забезпечує право споживача на придбання товарів належної якості за прийнятну ціну, а також право на безпеку і комфортність праці. Мета стандартизації — досягнення оптимального ступеня впорядкування в тій або іншій області за допомогою широкого і багатократного використання встановлених положень, вимог, норм для вирішення реально існуючих, планованих або потенційних завдань. Основними результатами діяльності по стандартизації повинні бути підвищення ступеня відповідності продукту (послуги), процесів їх функціональному призначенню, усунення технічних бар’єрів в міжнародному товарообміні, сприяння науково-технічному прогресу і співпраці в різних областях.

Мети стандартизації можна підрозділити на загальних і вужчих, таких, що стосуються забезпечення відповідності. Загальні цілі витікають перш за все із змісту поняття. Конкретизація загальних цілей для російської стандартизації пов’язана з виконанням тих вимог стандартів, які є обов’язковими. До них відносяться розробка норм, вимог, правив, що забезпечують: безпека продукції, робіт, послуг для життя і здоров’я людей, навколишнього середовища і майна; сумісність і взаємозамінюваність виробів; якість продукції, робіт і послуг відповідно до рівня розвитку науково-технічного прогресу; єдність вимірювань; економія всіх видів ресурсів; безпека господарських об’єктів, пов’язана з можливістю виникнення різних катастроф (природного і техногенного характеру) і надзвичайних ситуацій; обороноздатність і мобілізаційна готовність країни. Це визначено Законом РФ «Про стандартизацію», прийнятим в 1993 р.

Конкретні цілі стандартизації відносяться до певної області діяльності, галузі виробництва товарів і послуг, того або іншого виду продукції, підприємству і тому подібне

Стандартизація пов’язана з такими поняттями, як об’єкт стандартизації і область стандартизації.

Об’єктом (предметом) стандартизації зазвичай називають продукцію, процес або послугу, для яких розробляють ті або інші вимоги, характеристики, параметри, правила і тому подібне Стандартизація може стосуватися або об’єкту в цілому, або його окремих складових (характеристик). Областю стандартизації називають сукупність взаємозв’язаних об’єктів стандартизації. Наприклад, машинобудування є областю стандартизації, а об’єктами стандартизації в машинобудуванні можуть бути технологічні процеси, типи двигунів, безпека і екологічність машин і так далі

Стандартизація здійснюється на різних рівнях. Рівень стандартизації розрізняється залежно від того, учасники якого географічного, економічного, політичного регіону миру приймають стандарт. Так, якщо участь в стандартизації відкрито для відповідних органів будь-якої країни, то це міжнародна стандартизація.

Регіональна стандартизація — діяльність, відкрита тільки для відповідних органів держав одного географічного, політичного або економічного регіону миру. Регіональна і міжнародна стандартизація здійснюється фахівцями країн, представлених у відповідних регіональних і міжнародних організаціях, завдання яких будуть розглянуті нижче.

Національна стандартизація — стандартизація в одній конкретній державі. При цьому національна стандартизація також може здійснюватися на різних рівнях: на державному, галузевому рівні, в тому або іншому секторі економіки (наприклад, на рівні міністерств), на рівні асоціацій, виробничих фірм, підприємств (фабрик, заводів) і установ.

Стандартизацію, яка проводиться в адміністративно-територіальній одиниці (провінції, краю і тому подібне), прийнято називати адміністративно-територіальною стандартизацією.

Результати стандартизації знаходять відображення у спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти і технічні умови – документи, що містять обов’язкові для продуцентів норми якості виробу і засоби їх досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи і засоби вимірювання, випробувань, маркування, упаковки, транспортування і зберігання продукції). Застосовувана на підприємствах нормативно-технічна документація охоплює певні категорії стандартів, які відрізняються ступенем жорстокості вимог до виробів і сукупністю об’єктів стандартизації (рис.1).

Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містяться у міжнародних стандартах, які розроблюються Міжнародною організацією стандартизації – ІСО і використовуються для сертифікації виробів, що експортуються у інші країни і реалізуються на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ІСО серії 9000.

Державні стандарти України установлюються на: 1) вироби загально машинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо); 2) продукцію міжгалузевого призначення; 3) продукцію для населення і народного господарства; 4) організаційно-методчні та загальнотехнічні об’єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, організація робіт по стандартизації і метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин); 5) елементи народногосподарських об’єктів державного значення (транспорт, зв’язок, енергосистема, оборона, оточуюче природне середовище, банківсько-фінансова система тощо); 6) методи випробувань. Вони містять обов’язкові вимоги, котрі забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.

Основи стандартизації та сертифікації

Рис.1 Сукупність нормативно-технічної документації для проектування і виготовлення продукції.

Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, на яку відсутні державні стандарти України, або у випадку необхідності установлення вимог, що доповнюють чи перевищують останні в державних стандартах, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств – на випадок потреби розповсюдження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Остання категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільної згоди відповідних суб’єктів діяльності. Технічні вимоги містять вимоги, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготовлювачем) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми і вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються та які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також нових видів виробів на період їх освоєння виробництвом.

Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової основи). Вони розробляються підприємствами за власною ініціативою з метою конкретизації вимог до продукції і самого виробництва, що містяться звичайно у інших видах нормативно-технічної документації. Об’єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення і інструмент власного виготовлення, певні норми у галузі проектування і продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовуються для створення внутрішньої системи управління якістю праці і продукції.

Стандарти і технічні умови – це документи динамічного характеру. Вони повинні періодично переглядатись і уточнюватись з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до вироблювальної або проектованої продукції. Сучасні напрямки удосконалення стандартизації зводяться до розробки державних і міжнародних стандартів не на кожний конкретний виріб, а групи однорідної продукції, а також включення до них обмеженої кількості показників, що характеризують найбільш суттєві якісні характеристики. Це дасть можливість істотно зменшити кількість одночасно функціонуючих стандартів, спростити їх зміст і здешевити весь процес стандартизації.

Сертифікація продукції

В умовах розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств найважливішим елементом виробничого менеджменту взагалі і системи управління якістю зокрема є сертифікація продукції. Кожний вид товарів, який те чи інше підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, повинен мати сертифікат – документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ІСО серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана без сертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3-4 рази дешевше, тобто фактично реалізується за безцінь.

В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах.

Господарюючі суб’єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) повинні:

у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об’єктів;

забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована;

припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дії сертифікату.

Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно — побутового призначення.

Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені:

правила і порядок здійснення сертифікації продукції;

критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У ряді країн уже функціонують акредитовані у СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції – автомобілів, Чехії і Словаччині – електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії – ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 “Якість. Словник” система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк – один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий документ.

На підприємствах України аналогічні системи якості ще треба створювати. Вони повинні обов’язково передбачати комплексне управління якістю, що вимагає лише колективної діяльності і спільних зусиль. З огляду на це можна окреслити головні принципи (моменти) формування системи якості:

підготовка усіх категорій кадрів найвищого професійного рівня (необхідну якість забезпечують люди, а не машини);

безпосередня зацікавленість першого керівника та усього ешелону керівництва підприємства у повсякчасному розв’язанні проблем якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи (зокрема здійснюване нерідко на практиці сполучення посад заступника директора підприємства з питань якості та начальника відділу технічного контролю вкрай недоцільне, оскільки технічний контроль – це далеко не саме головне у системі);

управління якістю продукції за участю усіх без винятку працівників підприємства (від директора до робітника); поточний розподіл відповідальності між підрозділами і їх керівниками; залучення робітників до повсякденної роботи у цьому напрямку через гуртки якості (за досвідом Японії, США) тощо.

При цьому дуже важливою і вкрай необхідною треба визнати активну політику підтримки підприємств у справі розробки, запровадження і сертифікації систем якості продукції.

Стандарти та їх застосування

Порядок розроблення і прийняття, перевірки, внесення змін та перегляду стандартів

Залежно від рівня суб’єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти, розрізняють:

національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загальнодержавного застосування;

стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб’єктами, що займаються стандартизацією.

Стандарти повинні відповідати потребам ринку, сприяти розвитку вільної торгівлі, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної продукції та бути викладені так, щоб їх неможливо було використовувати з метою введення в оману споживачів продукції, якої стосується стандарт, чи надавати перевагу виробнику продукції або продукції залежно від місця її виготовлення.

Об’єкт стандартизації може бути об’єктом інтелектуальної чи промислової власності, якщо розробник стандарту в установленому законодавством порядку отримав дозвіл у власника прав на цей об’єкт.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації з урахуванням суспільної потреби у стандартах, державних пріоритетів, пропозицій технічних комітетів стандартизації та інших суб’єктів стандартизації щороку формує програму робіт із стандартизації (далі — програма), яка включає перелік національних стандартів, прийнятих до розроблення. Програма публікується один раз на шість місяців в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації та розміщується в інформаційних мережах.

Національні стандарти розробляються технічними комітетами стандартизації, а в разі їх відсутності — іншими суб’єктами стандартизації, що мають для цього відповідний науково-технічний потенціал.

Правила та порядок розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни та припинення дії національних стандартів, які встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, повинні передбачати:

критерії врахування чи відхилення пропозицій щодо розроблення національних стандартів;

критерії визначення розробників національних стандартів;

визначення пріоритетів щодо застосування міжнародних (регіональних) стандартів;

механізм апеляції;

інформування зацікавлених сторін про стан робіт у сфері національної стандартизації. Строк розгляду проекту національного стандарту та подання відгуків не може ознайомлення за рівних умов з проектами національних стандартів усіх зацікавлених сторін.

Під час схвалення або прийняття національного стандарту центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації визначає дату надання стандарту чинності з урахуванням часу на виконання підготовчих заходів щодо його впровадження.

Перелік національних стандартів, схвалення та прийнятих протягом місяця, публікується наступного місяця в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації.

Міжнародні (регіональні) стандарти запроваджуються як національні стандарти за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації.

Прийняття міжнародного (регіонального) стандарту як національного — це опублікування національного стандарту, що ґрунтується на відповідному міжнародному (регіональному) стандарті, чи підтвердження того, що міжнародний (регіональний) стандарт має той самий статус, що і національний стандарт, із зазначенням будь-яких відхилень від міжнародного (регіонального) стандарту.

Перевірку чинних національних стандартів на відповідність законодавству, інтересам держави, потребам споживачів, рівню розвитку науки і техніки, вимогам міжнародних (регіональних) стандартів здійснюють відповідні технічні комітети або інші суб’єкти стандартизації відповідно до цього Закону. Стандарти на продукцію перевіряються не рідше одного разу на п’ять років. За результатами перевірки відповідні технічні комітети або інші суб’єкти стандартизації подають пропозиції про перегляд, зміни чи скасування стандартів до центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації.

Перегляд, внаслідок якого розробляється новий національний стандарт або вносяться зміни до чинного стандарту, здійснюється у порядку, встановленому для розроблення стандартів.

Припинення дії національного стандарту здійснює центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації у разі припинення випуску продукції,

регламентованої цим стандартом, а також у разі розроблення, схвалення або прийняв замість нього іншого стандарту за поданням відповідного технічного комітєту стандартизації або іншого суб’єкта стандартизації відповідно до цього Закону.

Інформація про зміни, текст змін національних стандартів публікується в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації пізніше ніж за 90 днів до терміну надання їм чинності.

Порядок застосування стандартів

Стандарти застосовуються на добровільних засадах, якщо інше не встановлене законодавством.

Стандарти застосовуються безпосередньо чи посиланням на них в інших документах.

Застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим:

для всіх суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах;

для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачанні продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію п| відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у маркуванні;

для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована що, і дотримання вимог стандартів.

Міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги і суперечать законодавству України, можна застосовувати в Україні в установленої порядку шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

Стандарти, застосовані під час виготовлення продукції, повинні зберігатися виробника протягом 10 років після випуску останнього виробу цього виду продукції.

Застосування стандартів у технічних регламентах та інших нормативно-правових актах

Технічні регламенти та інші нормативно-правові акти встановлюють обов’язкові вимоги щодо:

захисту життя, здоров’я та майна людини;

захисту тварин, рослин;

охорони довкілля;

безпеки продукції, процесів чи послуг;

запобігання введенню в оману стосовно призначення та безпеки продукції;

усунення загрози для національної безпеки.

У разі посилання на стандарти в технічних регламентах, інших нормативно-правових актах зазначається, чи є дотримання певних стандартів єдиним або тільки одним із шляхів виконання вимог цих документів. Виробник чи постачальник має довести, що продукція, вироблена без застосування цих стандартів, відповідає вимогам відповідних технічних регламентів або інших нормативно-правових актів.

У разі виникнення об’єктивних перешкод для застосування певних обов’язкових вимог національного стандарту виробник чи постачальник продукції зобов’язаний повідомити про це центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації. Одночасно виробник може звернутися до центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації з пропозиціями щодо скасування, позачергового перегляду та внесення відповідних змін до цього стандарту, або з обґрунтованим клопотанням про надання дозволу на тимчасовий випуск продукції з відхиленнями від зазначених обов’язкових вимог. Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації вивчає обґрунтованість звернення виробника, проводить у разі потреби необхідні експертизи і за наявності підстав після погодження із відповідним центральним органом виконавчої влади, що здійснює контроль за дотриманням відповідних вимог національного стандарту, може надати такий дозвіл і встановити обмеження терміну його дії.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлені технічними регламентами або іншими нормативно-правовими актами України, дозволяється застосовувати норми угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Державний нагляд за дотриманням вимог технічних регламентів або інших нормативно-правових актів здійснюється в порядку, встановленому законодавством.

Особи, винні в порушенні законодавства у сфері стандартизації, несуть відповідальність згідно з законами України.

Знак відповідності національним стандартам

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації має право встановлювати знак відповідності продукції національним стандартом.

Національний знак відповідності продукції національним стандартам — знак, який засвідчує відповідність позначеної ним продукції всім вимогам стандартів, які поширюються на цю продукцію.

Опис та правила застосування національного знака відповідності продукції національним стандартам встановлюються центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації.

Відповідність продукції національним стандартам добровільно підтверджується у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації.

Види стандартів

Відповідно до специфіки об’єкта стандартизації, складу та змісту вимог, встановлених до нього, згідно з ДСТУ 1.1-2001 розробляють стандарти таких видів:

основоположні стандарти;

термінологічні стандарти;

стандарти на методи випробування;

стандарти на продукцію;

стандарти на процеси;

стандарти на послугу;

стандарти на сумісність;

стандарти загальних технічних умов.

Основоположні стандарти встановлюють організаційно-методичні та загально технічні вимоги для визначеної галузі стандартизації, а також терміни та визначення, загально технічні вимоги та правила, норми, що забезпечують впорядкованість, сумісність, взаємозв’язок та взаємо погодженість різних видів технічної та виробничої діяльності під час розроблення, виготовлення, транспортування та утилізації продукції, охорону навколишнього природного середовища.

Стандарти на терміни та визначення всіх категорій, крім державних, до їх затвердження підлягають погодженню з центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації.

Стандарти на продукцію, послуги встановлюють вимоги до груп однорідної або конкретної продукції, послуги, які забезпечують її відповідність своєму призначенню.

Стандарти на процеси встановлюють основні вимоги до послідовності та методів (засобів, режимів, норм) виконання різних робіт (операцій) у процесах, що використовуються у різних видах діяльності та які забезпечують відповідність процесу його призначенню.

Порядок впровадження продукції на виробництво (зокрема раніше впровадженої на інших підприємствах продукції і продукції, що виготовляється за ліцензіями зарубіжних Авторів здійснення авторського нагляду при впровадженні і виробництві продукції;

Вимоги до зразків-еталонів товарів, правила їх узгодження і затвердження; порядок зняття застарілої продукції з виробництва з урахуванням інтересів споживачів і заміна такої продукції сучаснішою.

Стандарти системи СРПВ позначаються перед номером стандарту цифрою і в документації. Під час виробництва можна проводити лише неповну уніфікацію, оскільки навіть незначна зміна конструкції тягне за собою зміну оснащення і технології.

У більшості країн набула поширення внутрітипова уніфікація, що проводиться на основі конструкторсько-уніфікованого ряду.

У конструкторсько-уніфікованому ряді виділяють базовий виріб (базову модель), що має максимальне конструктивне і технологічне наступництво, і модифікації — вироби (моделі), створені на основі базового. Важливо, щоби в основу конструктивно-уніфікованого ряду був покладений базовий виріб з високими якісними характеристиками і з можливостями подальшого вдосконалення. Тоді весь конструктивно-уніфікований ряд становитиме вироби високої якості. Створення конструктивно-уніфікованих рядів сприяє прискореному оновленню виробів.

Рівень уніфікації деталей і вузлів як окремого виробу, так і всього уніфікованого ряду моделей характеризується коефіцієнтами уніфікації, наступництва конструктивних елементів в конструктивно-уніфікованому ряді та повторності деталей в одному виробі.

Варто відмітити, що можливості уніфікації в промисловому виробництві використовується ще недостатньо.

При децентралізованому нормоконтролі він здійснюється в різних підрозділах підприємства.

Права і обов’язки працівників нормоконтролю визначаються відповідним положенням і наказом по підприємству. Нормоконтролер повинен бути спеціалістом високої кваліфікації, бездоганно знати своє виробництво, регулярно стежити за виданням нових стандартів всіх категорій та інших обов’язкових нормативних документів.

Вказівки нормоконтролера вважаються обов’язковими для виконання, суперечки між ним і виконавцем вирішує керівник відділу (бюро, групи) стандартизації підприємства. Його рішення може бути відмінено тільки головним інженером підприємства або директором.

Технічна документація, яка не має підпису нормоконтролера, не приймається до подальшої роботи.

Порядок впровадження стандартів і державний нагляд за їх додержанням

Порядок впровадження стандартів

Впровадження стандарту повинно бути закінчене до дати набуття ним чинності. Стандарт вважається впровадженим на підприємстві (організації), якщо встановлені ним вимоги додержуються відповідно з його сферою дії і забезпечується стабільність якості виготовлення продукції.

За погодженням з основним споживачем (замовником), допускається дострокове впровадження стандарту в дію.

Впровадження стандарту здійснюється відповідно до плану основних організаційно-технічних заходів. Залежно від виду стандарту цей план передбачає:

перегляд, внесення змін або відміну чинних і розробку нових нормативно-технічннх документів, що пов’язані зі змістом впроваджуваного стандарту;

розробку нової технічної документації і внесення змін в чинну документацію;

забезпечення підприємств необхідною сировиною, матеріалами, напівфабрикатами і комплектуючими засобами, а також устаткуванням, приладами, інструментами, необхідними для випуску нової продукї;

зміну технологічних процесів, режимів роботи, автоматизацію і механізацію виробничих процесів, підвищення точності виготовлення продукції;

реконструкцію, розширення, будівництво нових виробничих потужностей і організацію спеціалізованих виробництв;

підвищення кваліфікації, підготовку кадрів і інші заходи, необхідні для впровадження стандарту.

Завершення робіт з впровадження стандарту оформляється актом, який затверджує керівник (заступник) підприємства (організації). У роботі комісії беруть участь представники підприємства, яке впроваджує стандарт, і представник основного споживача.

Державний нагляд за «впровадженням і додержанням стандартів»

Державний нагляд за «впровадженням і додержанням стандартів» проводиться згідно з Законом України «Про Стандартизацію».

Державний нагляд — це діяльність спеціально уповноважених органів державної виконавчої влади щодо контролю — за додержанням суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) стандартів, норм і правил при виробництві та випуску продукції (виконанні робіт, наданні послуг) для забезпечення інтересів суспільства і споживачів, її належної якості, безпечної для життя, здоров’я, майна людей і навколишнього середовища.

Державний нагляд здійснює Держстандарт України, його територіальні органи, а також інші спеціально уповноважені органи. Державний нагляд здійснюється за планами органів державного нагляду або за зверненням громадян.

Об’єктами державного нагляду є:

продукція виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, продукція тваринництва та рослинництва, продукти харчування, а також продукція, що пройшла сертифікацію, — на відповідність стандартам нормам і правилам,

продукція імпортна — на відповідність чинним в Україні стандартам, нормам і правилам стосовно безпеки життя, здоров’я й майна людей і навколишнього середовища;

продукція експортна — на відповідність стандартам, нормам, правилам або окремим вимогам, що обумовлені договором (контрактом);

атестовані виробництва — на відповідність установленим вимогам щодо сертифікації продукції.

дотримання стандартів, норм і правил при розробці, виробництві, випуску, зберіганні, транспортуванні, використанні, експлуатації, реалізації та утилізації продукції, стадії реалізації товарів у сфері торгівлі, випуску і реалізації продукції на підприємствах громадського харчування та надання послуг громадянам як споживачам методом проведення періодичних перевірок або перевірок через вибірковий чи суцільний контроль;

дотримання стабільності якості сертифікованої продукції і правил проведення її випробувань.

Державний нагляд на конкретному підприємстві починається з того, що:

вивчаються акти і пропозиції за результатами попередньої перевірки;

перевіряється забезпеченість підприємства необхідною технічною документацією (стандарти, креслення, карти технологічного процесу);

ознайомлюються з методами і засобами контролю технологічного процесу і перевіряють їх відповідність чинним стандартам;

аналізуються рекламації на продукцію, яку перевіряють;

перевіряється наявність служби стандартизації, її дієздатність і укомплектованість.

Контроль якості продукції і її відповідність вимогам стандартів здійснюють у такій послідовності:

відбираються контрольні проби з числа тих виробів, що були прийняті відділом технічного контролю;

проводять випробування відібраних виробів за всіма показниками відповідно до чинних стандартів;

в цехах перевіряється додержання режимів технологічних процесів, стан засобів вимірювання, робота відділу технічного контролю;

перевіряється додержання стандартів на матеріали і комплектуючі напівфабрикати, одержані від суміжників.

При контролі строку впровадження стандарту перевіряється:

наявність наказу міністерства чи відомства, а також наказу на підприємстві про впровадження стандарту;

наявність плану організаційно-технічних заходів, необхідних для впровадження стандарту і його виконання;

забезпеченість підприємства необхідною сировиною, устаткуванням, оснащенням, інструментом, технічною документацією для впровадження стандарту в дію;

з яких показників стандарту при впровадженні допущені відхилення;

якщо стандарт не впроваджується, то які є на це причини.

За результатами контролю складається акт з висновками і пропозиціями. При порушенні вимог стандартів органи Держнагляду

дають вказівку, спрямовану на усунення виявлених недоліків;

забороняють відвантаження недоброякісної продукції;

в необхідних випадках висувають пропозицію про притягнення до адміністративної і судової відповідальності осіб, винних у випуску недоброякісної продукції.

Поряд з проведенням державного нагляду проводиться і відомчий нагляд за впровадженням і додержанням стандартів, норм, правил. Завдання його аналогічні до завдань державного нагляду.

Техніко-економічна ефективність стандартизації

Стандартизація є невід’ємною часткою робіт при створенні нової техніки і характеризується високою економічною ефективністю.

Економічна ефективність є наслідком економії грошових, матеріальних, людських та інших ресурсів, яка відбувається за рахунок впровадження нових або оновлених НТД і визначається тим, що стандартизація дозволяє:

— привести показники якості продукції у відповідність з досягненнями науки і техніки;

— комплексно ув’язати властивості сировини, матеріалів, напівфабрикатів і готової продукції;

— скоротити терміни, трудомісткість розробки і освоєння виробництва нових видів продукції;

впорядкувати системи документації;

підвищити рівень спеціалізації виробництва;

здійснити нагляд за впровадженням і додержанням стандартів в народному господарстві.

Економічну ефективність стандартизації можна визначити в масштабі всього народного господарства, галузі виробництва або окремого підприємства. Для цього виконують спеціальні економічні розрахунки, які проводяться відповідно до чинних нормативних документів.

Економічний ефект від стандартизації складає виражену в грошових чи натуральних показниках економію живої і матеріалізованої праці в суспільному виробництві внаслідок впровадження стандарту з урахуванням необхідних затрат. Визначається він на основі тих же принципів, що і економічний ефект науково-технічного прогресу, складовою частиною якого є стандартизація.

Виконання робіт з стандартизацій забезпечує:

скорочення циклів проектування, підготування виробництва, виготовлення і ремонту виробів — економія часу;

зменшення затрат праці, матеріали .енергії — економія ресурсів;

зменшення затрат на проектування, собівартості виготовлення, затрат на ремонти — економія коштів.

Методологічна оцінка економічної ефективності стандартизації (ЕЕС) базується на таких постулатах;

ЕЕС трактується як єдиний комплексний результат економічних, організаційних та технічних заходів;

величина ЕЕ визначається з врахуванням масштабів впровадження заходів зі стандартизації;

величина ЕЕ визначається упродовж всього періоду дії стандарту;

ступінь ефективності визначається порівнянням всіх затрат на розробку і впровадження стандартів з величиною ефекту від його застосування.

При проведенні робіт зі стандартизації критерії економічної ефективності повинні бути основними, бо визначають напрямок цих робіт і рівень показників, що закладаються в стандарти. Тому визначення величини економічного ефекту повинно проводитися, починаючи з початкової стадії і супроводжувати весь процес розробки стандарту для вибору і встановлення оптимального рівня стандартизованих показників.

Вже при розробці планів і програм стандартизації за укрупненими показниками визначається величина очікуваного економічного ефекту, який уточнюється при складанні технічного завдання на розробку кожного конкретного стандарту. Під час роботи над створенням стандарту проведення техніко-економічних розрахунків має на меті вибір оптимального варіанта вирішення завдань стандартизації.

Розроблений стандарт подається на розгляд і затвердження з уточненим техніко-економічним розрахунком ефективності, який потрібен для прийняття рішення про його затвердження і впровадження в народне господарство на основі значення очікуваного економічного ефекту. Після впровадження стандарту на підставі цих даних про фактичні результати, отримані в сфері проектування, виробництва і експлуатації об’єктів стандартизації, можна розрахувати значення фактичного економічного ефекту, необхідне для аналізу змін економічних показників внаслідок проведення робіт з стандартизації.

Проте порядок, що встановлює необхідність проведення техніко-економічних розрахунків, допускає і винятки. З урахуванням різноманітності об’єктів стандартизації не завжди є можливим і доцільним визначити економічну ефективність. Це стосується:

стандартів, в яких техніко-економічні показники залишились незмінними порівняно з базовими;

стандартів, що встановлюють підвищені норми для органолептичних властивостей продукції;

загально технічних і організаційно-методичних стандартів, спрямованих на встановлення порядку проведення робіт (інструкції, положення, правила і норми виробничо-технічного призначення, документація у сфері управління виробництвом, техніко-економічна інформація); стандартів на терміни, визначення, класифікацію, позначення. Для вказаних стандартів даються якісні характеристики їх доцільності і затрати на їх розробку і впровадження.

Міжнародні організації стандартизації

Організації ISO і IEC, об’єднаний технічний комітет JTCІ

Міжнародна організація ISO почала функціонувати 23 лютого 1947 р. як добровільна, неурядова організації. Вона була установлена на основі досягнутого на нараді в Лондоні в 1946 р. угоди між представниками 25-ти індустріально розвинених країн про створення організації, що володіє повноваженнями координувати на міжнародному рівні розробку різних промислових стандартів і здійснювати процедуру ухвалення їх як міжнародні стандарти. Основна мета організації ISO — сприяння міжнародному обміну товарами і послугами, а також співпраці країн в економічній, інтелектуальній, технологічній і науковій сферах.

Діяльність ISO пов’язана із стандартизацією великого спектру товарів, технологій і послуг різних областей, включаючи: текстильну промисловість, обробку інформації, телекомунікацію, виробництво і використання енергії, кораблебудування, банківські і фінансові послуги, захист навколишнього середовища, охорону здоров’я і безпеку, освіта і ін.

 Спочатку повноваження ISO в міжнародній стандартизації були обмежені виключенням з її поля діяльності двох важливих галузей — телекомунікаційною, а також електротехнічної і електронної галузей, оскільки для цих напрямів вже склалася система міжнародної стандартизації в особі організацій ITU і IEC, відповідно. Проте в наслідок у цих трьох організацій розвинувся значний сумісний інтерес, пов’язаний із стандартизацією технологій інформаційної індустрії. Виключення колізій в діяльності організацій міжнародної стандартизації там, де їх інтереси пеерсікались, вирішувалося за допомогою створення сумісного комітету (наприклад, JTC1) або робочих груп.

Офіційна назва ISO це — International Organization for Standardization. «ISO» не є абревіатурою офіційної назви організації, а слово, яке служить ще одним її назвою. Це слово походить від грецького слова «isos», яке означає «рівний» (equal), тобто рівний стандарту.

Організація ISO внесла великий внесок до становлення міжнародної системи стандартизації.

До її важливих заслуг слід віднести розробку тих, що знайшли усесвітнє застосування фундаментальних системних стандартів по основах управління якістю продукції (ISO 9000) і навколишнім середовищем (ISO 14000), а також розробку стандартів на телефонні і банківські картки, фотоустаткування, вантажні контейнери, звичайно ж, мови програмування і багато що інше.

Масштаб діяльності ISO характеризується наступними даними.

Загальне число створених і супроводжуваних стандартів ISO до 2001 р., складало порядка 13000, з яких більше 2000 стандартів відносяться до області ІТ.

У ISO працює близько 3 000 технічних комітетів, підкомітетів і робочих груп, в нарадах яких щорічно бере участь більше 30000 експертів. ISO співробітничає з більш ніж 500 міжнародними організаціями.

ISO є організацією федерального типу. У її склад входять організації, які підрозділяються на три групи:

організації-члени ISO (member bodies) — безпосередньо складові ISO і що є найбільш представницькими організаціями стандартизації в своїх країнах, які розділяють відповідальність за виконання основних організаційних і технічних завдань ISO, а також несуть основне фінансове навантаження по забезпечення діяльності ISO;

організації-кореспонденти (correspondent members) — що не приймають активної участі в технічній і організаційній роботі ISO, але що мають доступ до інформації, що цікавить їх (зазвичай ця форма участі в роботі ISO використовується для залучення до процесу стандартизації країн, що розвиваються);

організації-підписчики (subscriber members) — організації, з яких взимаются мінімальні внески, що дозволяють їм підтримувати офіційні контакти з системою стандартизації (зазвичай цією формою участі користуються економічно слабо розвинені країни).

До 2001 р. ISO включала в свій склад 135 організацій національних стандартів, з них 90 — першого типу (member bodies), 36 — другого (correspondent members) і 9 — третього (subscriber members).

Організаційна структура ISO [www.iso.ch] показана нарис. 2.1, на якому використовуються наступні скорочення:

CASCO — ISO Committee on conformity assessment (комітет з сертифікації)

COPOLCO — ISO Committee on consumer policy (комітет споживчої політики)

DEVCO — Committee on developing country matters (комітет у справах з країнами, що розвиваються)

INFCO — ISO Committee on information system and services (комітет з інформаційних систем і послуг)

REMCO — ISO Committee on reference materials (комітет з еталонних матеріалів)

Верховним органом ISO є Генеральна асамблея (General Assembly), яка збирається раз на три роки для вироблення політичних вирішень стратегічного рівня і обрання керівного складу організації.

Реалізація цих стратегічних рішень покладається на Раду (Council), до складу якої входять президент Генеральної асамблеї (як голова Ради), віце-президент, скарбник організації і близько двох десятків вибраних високопоставлених чиновників. Засідання Ради проводяться щорічно. На них вирішуються питання, пов’язані з технічною структурою ISO, з публікацією прийнятих стандартів, призначенням членів виконавських органів, наприклад, Радого з технічного управління (Technical Management Board), з обранням голів технічних комітетів, затвердженням планів робіт технічних комітетів і ін.

У організаційну стуктуру ISO входять: комітети, що відповідають за розробку політики організації (CASCO, COPOLCO, DEVCO, INFCO); комітет з еталонних або довідкових матеріалів (REMCO); постійні і тимчасові групи технічних консультантів (advisory groups); центральний секретаріат (Central Secretariat); технічні комітети (Technical Committees, TCs).

Вся змістовна робота по стандартизації ІТ виконується технічними комітетами. Кожен технічний комітет має унікальний ідентифікатор, який складається з префікса «ТС», за яким слідує порядковий номер комітету. Якщо комітет розпускається, то його номер не перевикористовується. При утворенні нового комітету йому привласнюється перший по порядку невживаний номер. Кожен комітет має свій секретаріат. Робота, що виконується комітетом, розподіляється по підкомітетах (subcommittees, SCs) з урахуванням їх спеціалізації. Кожен підкомітет також має свій секретаріат. Секретаріати комітетів і підкомітетів розподіляються по організаціях-членах ISO, які і спонсорують роботу відповідних секретаріатів.

Технічні комітети і підкомітети можуть розподіляти роботу по робочих групах (Work Groups, WGs). Робочі групи не мають секретаріатів. Вони очолюються керівниками (conveners), батьківськими комітетами, що призначаються. Кожна з організацій-членів ISO може побажати, щоб її представник брав участь в роботі будь-якого комітету, підкомітету або робочої групи. Існують дві форми такого представництва — у вигляді P-членів (P-members) і O-членів (O-members). Перші є повноправними учасниками (participants) роботи по стандартизації, другі виступають в ролі оглядачів (observers) роботи, функції яких обмежуються тільки отриманням інформації про виконувану роботу.

В кінці 2000 р. в ISO налічувалося 187 комітетів, 572 підкомітети, 2063 робочих груп і 45 спеціальних дослідницьких груп.

Центральний секретаріат ISO розташований в Женеві, має штат близько 200 чоловік. Він здійснює організацію поточної роботи комітетів, інформаційне забезпечення членів ISO, технічну і організаційну підтримку роботи секретаріатів комітетів і підкомітетів і ін.

Щорічні витрати на фінансування роботи ISO оцінюються в 150 мільйонів швейцарських франків. 80 відсотків цієї суми спонсорується 35-у основними членами ISO. Інші 20 відсотків збираються з внесків членів ISO, що залишилися, а також з доходів, отриманих від продажу публікацій ISO. Друга частина суми витрачається в основному на підтримку роботи центрального секретаріату.

Основними партнерами ISO є організації стандартизації IEC і ITU. Стратегічним партнером ISO, з яким вона значною мірою погоджує свою діяльність, є Усесвітня торгова організація (World Trade Organization, WTO).

Тепер розглянемо власне процес розробки міжнародних стандартів, так званий ISO-процес.

Перші 25 років свого існування основною метою діяльності ISO була гармонізація національних стандартів. У цей період ISO здійснювала публікацію рекомендацій (ISO Recommendations), які були результатом узгодження специфікацій національних організацій стандартизації. З початку 70-х років ISO почала видавати міжнародні стандарти (ISO standards), вважаючи, що це більшою мірою сприятиме розвитку міжнародній торгівлі. З початку 80-х років, коли процеси глобалізації торгівлі почали виявлятися все більш виразно, ISO активно втягується в процес розробки нових міжнародних стандартів в актуальних областях, поступово віддаляючись від початкового завдання гармонізації національних стандартів.

Спрощена модель ISO-процесу, що визначає цикл розробки міжнародних стандартів, включає наступні основні етапи еволюції документа:

заявка на розробку стандарту (new work item proposal, NP)

робочий документ (Working Draft, WD)

проект пропозиції (Draft Proposal, DP)

проект міжнародного стандарту (Draft International Standard, DIS)

міжнародний стандарт (International Standard, IS).

Спочатку пропозиція про виконання нової роботи (new work item proposal, NP) поступає в секретаріат відповідного комітету. Це пропозиція, як правило, виходить від деякого Р-члена або організації, що офіційно співробітничає з ISO (liaison organization). Якщо комітет приймає ця пропозиція, то воно поступає в деякий підкомітет цього комітету і одна з робочих груп даного підкомітету готує відповідний WD, який потім передається в підкомітет для голосування. Якщо консенсус в підкомітеті по даному WD досягнутий, то цей документ приймає статус DP і прямує в центральний секретаріат для реєстрації як DIS. (В принципі DIS вважається достатньо стабільним документів, який може служити як основа для проектування відповідних йому реалізацій.). Центральний секретаріат перевіряє, чи відповідає даний DIS вимогам ISO і, якщо він всім вимогам відповідає, розсилає його членам ISO для вивчення, підготовки зауважень і вердикту. Коли схвалення дістало від більшості членів технічного комітету і від не менше чим трьох чвертей голосуючих членів ISO, даний DIS, званий на кінцевій стадії остаточним або Final DIS (FDIS), стає IS і публікується як міжнародний стандарт. Для оновлення стандартів в ISO був прийнятий за основу п’ятирічний цикл.

Термін розробки стандартів відповідно до описаної вище схеми міг складати до трьох-чотирьох років, що незабаром стало стримуючим чинником для галузі ІТ, що так стрімко розвивалася.

Прагнучи до пошуку ефективних для практики рішень і до конструктивної співпраці з професійними організаціями, в 90-х роках ISO почала застосовувати прискорену процедуру балотування публічно доступних специфікацій (PAS) (наприклад, відритих специфікацій або промислових стандартів, що володіють певним рівнем консенсусу), яка отримала назву «Fast tracking».

Також для підвищення ефективності процесу стандартизації в другій половині 90-х ISO провела реінжинірінг своєї діяльності, за допомогою переходу на використання в роботі комітетів, підкомітетів і робочих груп сучасних електронних технологій, що дозволило істотно скоротити час створення міжнародних стандартів до 9-12 місяців.

Проте вимоги до процесу стандартизації ІТ постійно зростали, а сам процес стандартизації продовжував прискорено розвиватися на всіх рівнях. Від ISO були потрібні нові підходи для адекватної реакції на виклик реальності.

Значним стимулом для прогресу міжнародної стандартизації з’явилися два важливі чинники, що відбулися на початку 90-х років. Перший — це вирішення європейських країн створити єдиний європейський ринок, основою чому повинна була служити всеосяжна система регіональних стандартів на продукти, технології і послуги. Провідна роль в успішному розвитку процесу європейської стандартизації належить організації CEN (європейському аналогу ISO). Тому віденська угода (Vienna Agreement) про встановлення технічної співпраці між ISO і CEN значно укріпила міжнародну систему стандартизації.

Іншим важливим чинником розвитку міжнародної стандартизації став згадуваний вище процес стандартизації консорціумів. Специфікації, що створюються консорціумами, є угоди між основними учасниками ринку для конкретного виду продуктів і часто стають стандартами де-факто, але вони не досягають рівня консенсусу, характерного для міжнародних стандартів. Слід також відзначити, що, не дивлячись на високу продуктивність процесу стандартизації консорціумів, він не замінює формальну стандартизацію. Найбільший ефект досягається тоді, коли обидва ці процеси зливаються в єдиний процес глобальної стандартизації. Тому ISO і інші організації формальної стандартизації розробляють нові форми співпраці з консорціумами, направлені на інтеграцію спільних зусиль в створенні всеосяжної системи міжнародних стандартів, що задовольняє потребам світового ринку.

Саме з цією метою ISO в 2002 р. модернізувала свої технологічні процедури ISO-процесу, надавши великі права своїм технічним комітетам в рішенні питання про можливість прискореного розгляду специфікацій, підготовлених консорціумами. Для цієї мети розширена номенклатура типів нормативних документів, що включає документи, що вимагають різних рівнів консенсусу і прозорості процесу стандартизації залежно від потреб практики у кожному конкретному випадку. А саме, склад типів нормативних документів ISO тепер включає:

стандарти ISO (ISO Standards)

публічно доступні специфікації ISO (ISO/PAS — Publicly Available Specifications)

технічні специфікації ISO (ISO/TS — Technical Specifications)

технічні звіти (ISO/TR — Technical Reports)

промислові технічні угоди (ITA — Industry Technical Agreement).

Зокрема, типами документів, що характеризуються вимогами меншого рівня узгодженості в порівнянні з міжнародними стандартами, є документи ISO/PAS і ISO/TS, для яких по розсуду робочих груп і підкомітетів ISO можуть бути реалізовані прискорені варіанти ISO-процесу.

ISO також забезпечує можливість ухвалення документів, розроблених поза даною організацією, як, наприклад, промислові технічні угоди (Industry Technical Agreement).

Всі ці документи із спрощеним ISO-процесом повинні будуть переглядатися через три роки, внаслідок чого можливі два варіанти. Або вони переставатимуть діяти, або, у разі успішного перегляду, прийматимуть статус міжнародних стандартів ISO.

Розглянута вище модернізація ISO процесу показує бажання ISO бути гнучкою і такою, що адаптується, щоб відповідати вимогам індустрії і ринку до системи міжнародних стандартів.

Організація IEC, утворена в 1906 р., також як і ISO є добровільною неурядовою організацією. Її діяльність в основному пов’язана із стандартизацією фізичних характеристик електротехнічного і електронного устаткування. Основна увага IEC приділяє таким питанням, як, наприклад, електровимірювання, тестування, утилізація, безпека електротехнічного і електронного устаткування. Як і в ISO, членами IEC є національні організації (комітети) стандартизації технологій у відповідних галузях, що представляють інтереси своїх країн в справі міжнародної стандартизації. В даний час до складу IEC входить більше 50 таких членів.

З організаційної точки зору IEC має пристрій багато в чому аналогічне ISO. Процес створення стандартів в IEC також аналогічний моделі цього процесу, прийнятій в ISO. Правильніше слід було б говорити про аналогічність ISO організації IEC, оскільки ISO створювалася багато в чому за образом і подобою великодосвідченою IEC. Як і в ISO основну роботу по розробці стандартів в IEC виконують технічні комітети (TCs) і підкомітети (SCs), загальна чисельність яких більше 200.

Разом із стандартами на електротехнічні апарати і машини IEC розробляє стандарти на електронні пристрої, пов’язані з обробкою інформації. Наприклад, їй розроблені наступні стандарти:

IEC-625.1 — стандарт на інтерфейс шини програмованих приладів;

IEC-9316 — стандарт на системний інтерфейс комп’ютерів з 8-розрядною шиною.

Маючи сумісні інтереси в області стандартизації ІТ, ISO і IEC домовилися об’єднати свої зусилля, створивши в 1987 р. єдиний орган JTC1 (Joint Technical Committee 1 — Об’єднаний технічний комітет 1), призначений для формування всеосяжної системи базових стандартів в області ІТ і їх розширень для конкретних сфер діяльності. Цей комітет тісно співробітничає з Міжнародним Союзом Електрозв’язку (ITU).

Розглянемо точніші визначення сфери діяльності і цілей комітету JTC1, сформульовані в документі ISOIEC JTC1 N430, прийнятому на пленарній нараді комітету, що проходила в Парижі в грудні 1996 р.

Сфера діяльності — міжнародна стандартизація в області ІТ, при цьому поняття ІТ в цьому документі трактується таким чином: «Інформаційні технології включають специфікацію, проектування і розробку систем і засобів, що мають справу із збором, уявленням, обробкою, безпекою, передачею, організацією, зберіганням і пошуком інформації, а також обміном і управлінням інформацією».

Основними цілями JTC1 визначаються:

«розробка, підтримка, просування стандартів ІТ, що є необхідними для глобального ринку, задовольняють вимогам бізнесу і користувачів і що мають відношення до:

проектуванню і розробці систем і засобів ІТ

продуктивності і якості продуктів і систем ІТ

безпеці систем ІТ і інформації

переносимості прикладних програм

інтероперабельности продуктів і систем ІТ

уніфікованим засобам і оточенням

гармонізованому словнику понять області ІТ

дружнім і ергономічним призначеним для користувача інтерфейсам».

Основні принципи роботи JTC1 будуються відповідно до вимог сучасного бізнесу і орієнтуються на економічну рентабельність і скорочення термінів розробки стандартів, а також припускають залучення до процесу стандартизації широкого круга зацікавлених професійних організацій і експертів, акцентування на забезпечення інтернаціоналізації продуктів і сервісів.

Робота над стандартами ІТ, здійснювана в JTC1, тематично розподілена по підкомітетах (Subcommittees — SC).

На додаток до підкомітетів JTC1 періодично створює спеціальні і/або дослідницькі групи, вирішальні поточні завдання стандартизації ІТ.

У 2001 р. склад підкомітетів JTC1 виглядав таким чином:

SC1 Vocabulary (словник понять)

SC2 Corded character sets (Символьні набори і кодування інформації)

SC6 Telecommunication and information exchange between systems (Телекомунікація і інформаційний обмін між системами)

SC7 Software engineering (Програмна інженерія)

SC11 Flexible magnetic media for digital data interchange (Гнучке магнітне середовище для обміну електронними даними)

SC17 Identification cards and related devices (Ідентифікаційні карти і пов’язані з ними пристрої)

SC22 Programming languages, their environments and system software interfaces (Мови програмування, їх оточення і інтерфейси системного програмного забезпечення)

SC24 Computer graphics and image processing (Комп’ютерна графіка і обробка зображень)

SC25 Interconnection of information technology equipment (Взаємозв’язок устаткування інформаційних технологій)

SC27 IT Securities techniques (Методи безпеки ІТ)

SC29 Coding of audio, picture, multimedia and hypermedia information (Кодування аудіо, графічною, мультимедійною і гіпермедіа інформації)

SC31 Automatic identification and data capture techniques (Автоматична ідентифікація і методи прочитування даних)

SC32 Data management and interchange (Обмін і управління даними)

SC34 Document description and processing languages (Мови опису і обробки документів)

SC35 Use interfaces (Призначені для користувача інтерфейси)

SC36 Learning Technology (Технології навчання).

  Кожен з підкомітетів, як наголошувалося вище, має свій секретаріат, що працює в одній їх організацій національних стандартів (як правило, це організації ANSI, AFNOR, BSI, DIN, JISC і деякі інші). Такий секретаріат здійснює контроль над робочими групами підкомітету, забезпечує документообіг в підкомітеті і координирацию роботи груп.

Організація ITU

ITU (International Telecommunication Union — Міжнародний Союз Електрозв’язку) — міжнародна міжурядова організація, що спеціалізується в області стандартизації електрозв’язку. Вона об’єднує більше 500 урядових і неурядових організацій. У її склад входять телефонні, телекомунікаційні і поштові міністерства, відомства і агенства різних країн, а також організації-постачальники устаткування для забезпечення телекомунікаційного сервісу. Основне завдання ITU полягає в координації розробки гармонізованих на міжнародному рівні правив і рекомендацій, призначених для побудови і використання глобальних телемереж і їх сервісів.

У 1947 р. ITU отримала статус спеціалізованого агенства Організації Об’єднаних Націй (ООН). Центральний офіс ITU розташований в Женеві (Швейцарія). Штатний склад співробітників включає 770 чоловік. Річний бюджет організації складає близько 333 мільйонів швейцарських франків.

ITU — стара міжнародна професійна організація. Вона була заснована в 1865 р. після підписання 20-у європейськими державами першої міжнародної конвенції по телеграфії. Перша назва ITU розшифровувалася як Міжнародний союз по телеграфії (International Telegraph Union). Весь час свого існування ITU несло відповідальність за розробку правив і рекомендацій, що регламентують розвиток глобальних телекомунікаційних мереж і сприяючих стандартизації телепослуг, а також стандартизації операцій по експлуатації систем електрозв’язку. ITU оперативно відстежувала новітні досягнення, такі, як, наприклад, винахід телефону і радіотелеграфії, поява супутникового зв’язку і цифрових систем передачі даних, сучасних комп’ютерних мереж і систем мобільного зв’язку, інтегруючи ці досягнення в глобальні телекомунікаційні послуги.

Своя перша назва організація зберігала до 1932 р., коли на мадридській міжнародній конференції з телекомунікацій було ухвалено рішення про зміну її назви. ITU почала називатися Міжнародним союзом по телекомунікаціях (International Telecommunication Union), що дозволило зберегти незмінній абревіатуру назви організації.

У 1956 р. в результаті чергової реорганізації ITU був сформований Міжнародний консультативний комітет з телеграфії і телефонії (International Telephone and Telegraph Consultative Committee, — CCITT), в роботах якого, зокрема, були закладені основи стандартизації технологій комп’ютерних мереж. Іншими основними підрозділами ITU у той час були: CCIR (the International Radio Consultative Committee — Міжнародний консультативний комітет з радіозв’язку) і IFRB (the International Frequency Registration Board — Міжнародний радий з реєстрації частот), а з 1990 р. і Радий з розвитку телекомунікацій в країнах, що розвиваються (Telecommunications Development Bureau — TDB).

У грудні 1992 р. на позачерговій женевській конференції була проведена структурна реформа ITU. Були створені три сектори:

Радіокомунікації (Radiocommunication Sector або ITU-R) — сектор, що включає загальні функції комітету по радіозв’язки CCIR, а також завдання, що виконувалися радим з реєстрації частот FRB.

Стандартизації телекомунікацій (Telecommunication Standardization Sector (TSS) або ITU-T) — сектор, який прийняв на себе функції CCITT, а також функції комітету по радіозв’язки CCIR, пов’язані з виходом засобів радіозв’язку на мережі загального користування.

Розвитку телекомунікацій (Telecommunication Development або ITU-D) — сектор, що визначає питання стратегії і політики розвитку систем електрозв’язку.

Вищою ланкою організаційного управління ITU служить Загальна конференція (Plenipotentiary Conference), що визначає стратегічні рішення, пов’язані з напрямами діяльності і структурою організації, а також що формує виконавський орган — Раду (Council), що здійснює виконання намічених конференцією завдань. Найвищим органом управління кожного сектора є усесвітня конференція відповідної (для даного сектора) тематичної спрямованості.

Зокрема, для сектора ITU-T (також званого TSS), який представляє в даному контексті найбільший інтерес, такі конференції називаються Усесвітніми конференціями із стандартизації телекомунікацій (World Telecommunication Standardization Conferences). Одним з основних завдань ITU-T є розробка і узгодження Рекомендацій, забезпечуючих інтероперабельність телекомунікаційного сервісу в глобальному масштабі.

Для організацій, що входять до складу ITU-T визначено наступні п’ять класів членства:

клас A — національні міністерства і відомства зв’язку;

клас B — крупні приватні корпорації, що працюють в області електрозв’язку;

клас C — наукові організації і підприємства, що проводять зв’язне устаткування;

клас D — міжнародні організації, зокрема, організація ISO;

клас E — організації з інших областей діяльності, але зацікавлені в роботі в даному секторі.

Право голосу при ухваленні рішень дається тільки представникам організацій класів A, B.

Стандарти, що приймаються, ITU-T мають статус рекомендацій.

Основна робота по розробці стандартів виконується дослідницькими групами (Study Groups — SGs). Кожна з груп має власний напрям діяльності. Склад дослідницьких груп достатньо стабільний. Він вибраний за тематичним принципом, так, щоб забезпечити повноту покриття всіх актуальних напрямів технологій електрозв’язку. У 2000 р. налічувалося 14 таких груп. З погляду стандартизації ІТ найбільший інтерес представляє діяльність таких груп, як, наприклад:

SG7 — Data and open communications systems (Дані і відкриті комунікаційні системи)

SG8 — Multimedia Services (Мультимедійні сервіси)

SG10 — Software languages (Мови для програмного забезпечення) — маються на увазі стандарти мов програмування і мов формальної специфікації, використовуваних при розробці телекомунікаційних систем.

SG13 — GII principles and structure (Структура і принципи Глобальної інформаційної інфраструктури).

Для рекомендацій, що розробляються, ITU-T введена (з часів діяльності CCITT) класифікація документів, а саме, все Рекомендацій розбиті по серіях, які ідентифікуються буквами алфавіту від A до Z. Список цих серій приведений нижче.

Series A: Organization of the work of the ITU-T (Організація роботи ITU-T)

Series B: Means of expression: definitions, symbols, classification (Засоби виразу: символи, класифікація)

Series C: General telecommunication statistics. (Загальні статистичні дані в телекомунікації)

Series D: General tariff principles (Загальні принципи тарифікації)

Series E: Overall network operation, telephone service and human factors (Загальна робота мереж, телефонні послуги і людські чинники)

Series F: Non-telephone telecommunication services (Нетелефонні служби електрозв’язку)

Series G: Transmission systems and media, digital systems and networks (Системи передачі і середовища, цифрові системи і мережі)

Series H: Audiovisual and multimedia systems (Аудіовізуальні і мультимедійні системи)

Series I: Integrated services digital network — ISDN (Цифрова Мережа з Інтеграцією Служб)

Series J: Transmission of television, sound programme and other multimedia signals (Передача звуковому віщанню, телевізійних і мультимедійних сигналів)

Series K: Protection against nterference (Захист від перешкод)

Series L: Construction, installation and other elements of outside plant (Конструкція, прокладка, захист кабелів і елементів лінійних споруд)

Series M: TMN and network maintenance: international transmission systems, telephone circuits, telegraphy, facsimile and leased circuits (Технічна експлуатація: міжнародні системи передачі, телефонні канали, телеграфні, факсимільні і такі, що орендуються канали)

Series N: Maintenance: international sound programme and television transmission circuits (Технічна експлуатація: міжнародні канали звукового і телевізійного віщання)

Series O: Specifications of measuring equipment (Вимоги до вимірювальної апаратури)

Series P: Telephone transmission quality, telephone installations, local line networks (Якість телефонної передачі, прокладка ліній, мережі локальних ліній)

Series Q: Switching and signalling (Комутація і сигналізація)

Series R: Telegraph transmission (Телеграфна передача)

Series S: Telegraph services terminal equipment (Крайове устаткування телеграфних служб)

Series T: Terminals for telematic cervices (Крайове устаткування і телематические служби)

Series U: Telegraph Switching (Телеграфна комутація)

Series V: Data communication over the telephone network (Передача даних по телефонній мережі)

Series X: Data networks and open system communications (Мережі передачі даних і зв’язок відкритих систем)

Series Y: Global information infrastructure (Глобальна інформаційна інфраструктура)

Series Z: Programming languages (Мови програмування)

Як можна бачити з приведеного списку серіїв Рекомендацій ITU-T, найбільший інтерес для області ІТ представляють Рекомендації серіїв H, X, Y, Z.

Прикладами Рекомендацій цих серіїв можуть служити наступні стандарти і їх підсерії:

X.200-X.299 — Open Systems Interconnection /стандарты взаємозв’язки відкритих систем/

X.400-X.499 — Message Handling Systems / стандарти систем обробки сообщений/

X.500-X.599 — Directory /стандарты довідковою мережевий службы/

X.700-X.799 — OSI Management /стандарты мережевого управління для моделі OSI/

X.900-X.999 — ODP /стандарты ODP/

Y.100-Y.199 — Global information infrastructure. General /общие стандарти Глобальної інформаційною инфраструктуры/

Z.100 — LANGAGE DE DESCRIPTION ET DE SPECIFICATION /стандарт мови SDL/

Z.200 — CCITT HIGH LEVEL LANGUAGE (CHILL) /стандарт мови CHILL/

Хоча основна область інтересів ITU-T пов’язана із стандартизацією телекомунікаційних технологій і сервісів, ITU-T (як і її попередниця — CCITT) внесла значний внесок до стандартизації ряду напрямів ІТ, зокрема, це в першу чергу стосується стандартів OSI і ODP. Цей інтерес обумовлений поряд причин, а саме, важливістю пов’язаних з передачею даних сервісів, зростанням попиту на інтегровані телекомунікаційні послуги для голосу і даних, зростаючим попитом на сервіс передачі повідомлень і сервіс довідкової служби, а також зростаючою роллю використання ІТ для роботи власне телекомунікаційних мереж.

З сказаного ясно, що інтереси JTC1 і ITU-T в області стандартизації ІТ значною мірою перекриваються, хоча, звичайно, є і аспекти, специфічні для кожної з організацій.

Очевидно, що для прогресу в області стандартизації ІТ важливої ролі набуває тісна співпраця між JTC1 і ITU-T.

Значущим результатом такої співпраці є угода про загальний текст для стандартів ISO/IEC (тобто JTC1) і Рекомендацій ITU-T/CCITT, що відносяться до одних і тих же аспектів в областях OSI і ODP.

У інших випадках ця співпраця виявляється в ухваленні однією організацією тексту стандарту, розробленого іншою організацією. Прикладами тут можуть служити ухвалення попередником ITU-T, організацією CCITT, еталонній базовій моделі OSI, розробленій в надрах ISO, а також ухвалення організаціями ISO/IEC рекомендацій за технологією передачі повідомлень, розроблених CCITT.

Ще однією формою співпраці є сумісна розробка стандартів, як, наприклад, розробка стандарту для служби Довідника (Directory) і стандарту для еталонної моделі відкритої розподіленої обробки (ODP).

Завершуючи розгляд діяльності офіційних міжнародних організацій стандартизації ІТ, зробимо наступні виводи:

Діяльність цих організацій тісно взаємозв’язана і скоординована.

Використовуються різні форми кооперації зусиль цих організацій для створення всеосяжної системи міжнародних стандартів ІТ.

Інтенсивність зусиль в міжнародній стандартизації ІТ постійно зростає, що досягається підвищенням ефективності роботи самої системи міжнародної стандартизації, залученням до цього процесу все більшого числа професійних організацій і експертів, розвитком співпраці з промисловими консорціумами.

Параметричні ряди

Параметри виробів

Впровадження досягнень науково-технічного прогресу супроводжується створенням нових виробів: машин, механізмів, технологічного устаткування, приладів, матеріалів і так далі. Нові вироби відрізняються кількістю виконуваних функцій, що збільшується, зростаючою складністю конструктивного пристрою.

Зараз номенклатура виробів машинобудування включає понад 200 тис. найменувань. Виникає завдання — упорядкувати номенклатуру виробів, що виготовляються. Необхідність рішення такої задачі робить стандартизацію найважливішим важелем прискорення темпів науково-технічного прогресу. Ця провідна роль полягає не тільки в тому, що виключається можливість виробництва невиправдано великої номенклатури виробів, створюючи тим самим сприятливі умови для організації високоефективних велико серійних спеціалізованих виробництв, але і в тому, що вона забезпечує впровадження у виробництво виробів на рівні передових досягнень науки і техніки.

З цією метою розробляють параметричні ряди виробів, чим досягається істотне поліпшення техніко-економічних показників виробів однакового функціонального призначення. Під параметричним рядом розуміється сукупність величин (параметрів), побудована за певною ознакою. Частіше за вcе виріб виконує свої функції не ізольовано, а в комплексі взаємодоповнюючих один одного виробів. В зв’язку з цим виникає найважливіша проблема — раціонального формування системи виробів.

У такій системі виробів повинні бути взаємно узгоджені, наприклад вантажопідйомність кранів, потужність електроагрегатів, тиск насосів і ін. Для забезпечення якнайкращого використання транспортних засобів в народному господарстві повинні бути узгоджені вантажопідйомність цих засобів і маса вантажів.

Якщо вантажопідйомність залізничних вагонів складатиме 25; 40; 63; 100 т, то вантажопідйомність вантажних автівок повинна бути 2,5; 4,0; 6,3 і 10 т, маса контейнерів — 250; 400; 630 і 1 000 кг, а маса ящиків — 25; 40; 63 і 100 кг

Встановлення типорозмірних рядів виробів (тобто параметричних рядів, в основу яких покладені які-небудь розміри або типи виробів) і формування систем виробів для комплексного озброєння окремих виробництв ще не забезпечують повної техніко-економічної ефективності виробництва і експлуатації виробів. Функціонально однорідні вироби, так само як і вироби, що входять в комплексну систему, складаються з достатньо великого числа спеціальних складових частин, що неминуче приводить до значного збільшення номенклатури виробів, що виготовляються, а це, у свою чергу, обмежує спеціалізацію виробництва і знижує темпи науково-технічного прогресу. Вирішення цих протиріч полягає в переході до принципово нового підходу по створенню виробів на основі широкої уніфікації складових частин, що комплектують виріб. Цю задачу вирішують шляхом створення стандартизованих параметричних і розмірних рядів для різних машин, складальних одиниць, деталей і навіть розмірів.

Об’єктами параметричної стандартизації є параметри. У загальному випадку параметрами виробів називають ознаки виробів, що кількісно характеризують будь-які їх властивості або стани.

Велике число властивостей, якими володіють сучасні вироби, вимагають для їх характеристики великого числа параметрів виробів.

Зазвичай властивості виробів машинобудування виражають через показники якості, що об’єднуються в групи. Основними групами показників якості виробів є: призначення, надійності, технологічності, стандартизації і уніфікації і ін. Названі групи об’єднують декілька показників, кожен з яких характеризує відповідний параметр або сукупність параметрів виробу. Наприклад, показник довговічності будь-якої механічної пари, що зношується в процесі експлуатації, представлений ресурсом цієї пари, залежатиме від геометричних параметрів зв’язаних деталей (розміри, допуски розмірів, відхилення форми і взаємного розташування поверхонь), параметрів шорсткості і хвилястості поверхонь, фізико-механічних параметрів матеріалу деталей і стану поверхневих шарів (хімічний склад, структура, твердість і ін.), параметрів, що характеризують режим роботи і умови експлуатації і так далі

Показники функціонального призначення, наприклад, для автомобілів — вантажопідйомність, потужність двигуна, габаритні розміри, вага і ін., одночасно є і параметрами автомобілів.

Таким чином, кожен виріб характеризується безліччю взаємозв’язаних параметрів.

Зазвичай для цілей стандартизації параметри ділять на головних, основних і допоміжних.

Розрізняють одновимірну і багатовимірну параметричну стандартизацію.

Одновимірна стандартизація припускає стандартизацію одного, як правило, головного параметра виробу.

При багатовимірній стандартизації об’єктами стандартизації є декілька параметрів виробу.

Головним параметром виробу називають такий, який найповніше визначає найважливіший показник функціонального призначення виробу. Особливістю головних параметрів виробів є їх стабільність при конструктивних модифікаціях, технічних і технологічних удосконаленнях виробу, а також незалежність від організаційних типів виробництва, характеру устаткування, методів технології і ін.

Стандарти на головні параметри тривалий час не змінюються, а їх перегляд викликається в більшості випадків переходом на нові, досконаліші вироби однакового функціонального призначення.

Як головні параметри для метало ріжучих верстатів приймають, як правило, габаритні розміри встановлюваних на них заготовок. Так, для токарних верстатів — це висота лінії центрів, для фрезерних і продольно-строгальних — розміри столу для установки оброблюваних деталей, для карусельних верстатів — діаметр планшайби верстата і так далі Для ковальсько-пресового устаткування головними параметрами служать зусилля, що розвивається робочими органами, або вага падаючих частин. Для колісних і гусеничних тракторів головними параметрами є потужність або тягове зусилля на крюку.

Основні параметри, яких для кожного виробу декілька, характеризують на додаток до головного параметра інші важливі експлуатаційні показники виробу. Наприклад, для металоріжучих верстатів як основні параметри приймають число ступенів оборотів шпинделя або подвійних ходів повзуна, граничні значення чисел оборотів шпинделя або подвійних ходів повзуна, граничні значення і число ступенів подач, потужність приводу верстатів і ін.

Для колісних і гусеничних тракторів основними параметрами служать ширина колії, швидкість руху, конструктивна вага трактора.

Як видно з прикладів, кожен виріб зазвичай характеризується декількома основними параметрами, причому бажано, щоб кожен з цих параметрів був оптимальним.

Оптимальні розміри повинні задовольняти обмеженням конструктивно-технологічного характеру. У числі встановлених головних і основних параметрів, використовуваних для параметричної стандартизації виробів, повинні бути параметри, що відображають розвиток науки і техніки, наприклад параметри, що характеризують продуктивність, матеріаломісткість, рівень механізації і автоматизації, динамічні і швидкісні показники процесів, питомі витрати енергії, палива і ін.

Допоміжні параметри складають найбільш широку групу. Стосовно автомобілів це: зусилля перемикання важелів, педалей, стопорів, фізико-хіміко-механічні параметри використовуваних в конструкції матеріалів і поверхневих шарів деталей, геометричні параметри розмірів, форми, шорсткості і хвилястості поверхонь деталей, параметри режимів роботи електро-, гідро- і пневмосистем, вимоги до зовнішнього вигляду і обробки і ін.

Допоміжні параметри виробів безпосередньо пов’язані з конструктивними і технологічними рішеннями і схильні до набагато частіших змін, ніж головні і основні параметри, у зв’язку з впровадженням у виробництво досягнень науки, техніки і передового досвіду, і тому вони не є об’єктом параметричної стандартизації.

Основи стандартизації та сертифікаціїПереважні числа і їх закономірності

Теоретичною базою сучасної стандартизації є система переважних чисел. Переважними називаються числа, які рекомендується вибирати переважно перед всіма іншими при призначенні величин параметрів для новостворюваних виробів.

У науці і техніці широко застосовуються ряди переважних чисел, на основі яких вибирають переважні розміри. Ряди переважних чисел нормовані ГОСТ 8032–84, який розроблений на основі рекомендацій ІСО. За цим стандартом встановлено чотири основні десяткові ряди переважних чисел (R5, R10, R20, R40) і два додаткових (R80, R160), застосування яких допускається тільки в окремих, технічно обґрунтованих випадках. Ці ряди побудовані в геометричній прогресії із знаменником ?, рівним:

для ряду R5 (1,00; 1,60; 2,50; 4,00 .)

для ряду R10 (1,00; 1,25; 1,60; 2,00 .)

для ряду R20 (1,00; 1,12; 1,25; 140; .)

для ряду R40 (1,00; 1,06; 1,12; 1,18 .)

для ряду R80 (1,00; 1,03; 1.06; 1,09 .)

для ряду R160 (1,00; 1,015; 1,03; 1,045 .).

Вони є нескінченними як у бік малих, так і у бік великих значень, тобто допускають необмежений розвиток параметрів або розмірів у напрямі збільшення або зменшення. Номер ряду переважних чисел указує на кількість членів ряду в десятковому інтервалі (від 1 до 10). При цьому число 1,00 не входить в десятковий інтервал як завершуюче число попереднього десяткового інтервалу (від 0,10 до 1,00). Допускається утворення спеціальних рядів шляхом відбору кожного другого, третього або n-го числа з існуючого ряду. Так утворюється ряд R10/3, що складається з кожного третього значення основного ряду, причому починатися він може з першого, другого або третього значення, наприклад: R10 1,00; 1,25; 1,60; 2,00; 2,50; 3,15; 4,00; 5,00; 6,30; 8,00; 10,00; 12,50; R10/3 1,00; 2,00; 4,00; 8,00; R10/3 1,25; 2,50; 5,00; 10,00; R10/3 1,60; 3,15; 6,30; 12,50.

Можна складати спеціальні ряди з різними знаменниками геометричної прогресії ? у різних інтервалах ряду. Геометрична прогресія має ряд корисних властивостей, використовуваних в стандартизації.

Відносна різниця між будь-якими сусідніми членами ряду постійна. Ця властивість витікає з самої природи геометричної прогресії. Наприклад, у ряді 1–2–4–8–16–32–64 — . з ? = 2 будь-який член прогресії більше попереднього на 100%.

Твір або приватне будь-яких членів прогресії є членом тієї ж прогресії. Ця властивість використовується при ув’язці між собою стандартізованих параметрів в межах одного ряду переважних чисел. Узгодженість параметрів є важливим критерієм якісної розробки стандартів. Геометричні прогресії дозволяють погоджувати між собою параметри, зв’язані не тільки лінійною, але також квадратичною, кубічною і іншими залежностями.

По ГОСТ 8032–84 допускається в технічно обґрунтованих випадках проводити округлення переважних чисел шляхом застосування рядів R’ і R»; замість основних рядів R. У ряді R’ окремі переважні числа замінені величинами першого ступеня округлення, а у ряді R» — другому ступеню округлення. У радіоелектроніці часто застосовують переважні числа, побудовані по рядах Е. Вони встановлені Міжнародною електротехнічною комісією (МЕК) і мають наступні значення знаменника геометричної прогресії:

для ряду Е3 ; для ряду Е6 ;

для ряду Е12 ; для ряду Е24

При стандартизації іноді застосовують ряди переважних чисел, побудовані по арифметичній прогресії. Арифметична прогресія покладена в основу утворення рядів розмірів в будівельних стандартах, при встановленні розмірів виробів у взуттєвій і швейній промисловості і тому подібне Іноді використовують ступінчасто-арифметичні прогресії з неоднаковими різницями прогресії. Таку прогресію утворюють, наприклад, монети гідністю 1–2–3–5–10–15–20 коп. Для вибору номінальних лінійних розмірів виробів (діаметрів, довжин, висот і т. п.) на основі рядів переважних чисел розроблений ГОСТ 6636–69 «Нормальних лінійних розмірів» для розмірів від 0,001 до 100000 мм. Ряди в цьому стандарті позначені як Ra5, Ra10, Ra20, Ra40 і Ra80. Державний стандарт на переважні числа має загально промислове значення, і його необхідно застосовувати у всіх галузях народного господарства при встановленні параметрів, числових характеристик і кількісних показників всіх видів продукції. Використання переважних чисел сприяє прискоренню процесу розробки нових виробів, оскільки спрощує розрахунки і полегшує вибір раціональних параметрів і числових характеристик в процесі проектування.

Оптимізація параметричних рядів

Параметричний ряд виробів — це впорядкована сукупність числових значень параметрів виробів. Оскільки виріб складається з великої кількості складальних одиниць і деталей, значна частина яких може бути самостійною одиницею продукції для заводів — постачальників комплектуючих виробів (наприклад, електротехнічні і гідравлічні вироби, підшипники кочення і т. п.), то для них встановлюються свої ряди.

У параметричних рядах разом з головними параметрами деталей і складальних одиниць (електрична напруга, робочий тиск, навантаження, що несе, або ресурс) важливу роль грають і приєднувальні розміри, по яких вони стикуються у виробі. Ці розміри відносяться до основних параметрів таких складальних одиниць і деталей. У такому разі говорять про типорозмірний ряд, під яким розуміється сукупність наборів числових значень основних параметрів, що характеризують типорозміри деталей і складальних одиниць, числові значення головного параметра яких знаходяться в параметричному ряду.

При виборі параметрів для стандартизації їх параметричних рядів перш за все вирішується питання про вимірність рядів.

Якщо як об’єкт стандартизації вибраний тільки один головний параметр виробу, то побудований для такого параметра параметричний ряд буде одновимірним. Побудова параметричного ряду для одного головного параметра не дозволяє повною мірою створювати виріб з оптимальними іншими параметрами.

Перспективнішим шляхом є побудова багатовимірних параметричних рядів, що охоплюють широку номенклатуру не тільки основних, але і допоміжних параметрів виробу.

Обґрунтований вибір номенклатури параметрів для побудови оптимальних параметричних рядів має вельми важливе значення для створення оптимального набору виробів одного функціонального призначення по більшості їх компонентів, включаючи параметри виробів в цілому і їх комплектуючих складових частин.

Створення багатовимірних параметричних рядів є надзвичайно складним і, по суті, створення оптимальних багатовимірних параметричних рядів знаходиться на початковій стадії розвитку.

Оптимізація ряду повинна забезпечити отримання ефективних результатів у виготівника і споживача продукції.

Будь-який параметричний ряд несе в собі суперечність між споживачем і виробником виробів. Виробникові продукції вигідний якомога рідкісніший параметричний ряд, оскільки він сприяє збільшенню серійності продукції, а значить, і зниженню її собівартості. Споживачеві, навпаки вигідний найбільш частий параметричний ряд, оскільки замість необхідного за розрахунком виробу доводиться брати або два менших, або одне більше. У обох випадках рішення приводить до збільшення ваги і габаритів кінцевої продукції.

Наприклад, застосування підшипника ковзання, маса якого на 1 кг більше маси підшипника, необхідне, за розрахунком приводить до збільшення розмірів деталей, що сполучаються, і їх маси — на 5… 7 кг Означає загальна маса складальної одиниці виросте на 6…8 кг . При цьому необхідно мати на увазі, що в сучасних транспортних засобах, наприклад автомобілях, зменшення його маси на 1 % призводить до зниження витрати палива на 0,5… 1 %, а низька загальна маса автомобіля разом з витратою палива — найважливіші характеристики якості і конкурентоспроможності продукції.

Вирішення проблем оптимізації параметрів виробів і створення на їх основі параметричних рядів представляє складне техніко-економічне завдання.

Вживані для оптимізації рядів методи пропонується розділити на три класи [25]: елементарні методи, які використовують у випадках, коли вибір ряду достатньо обмежений рядами переважних чисел, зокрема метод послідовного перебору; класичні методи математичного програмування, засновані на визначенні екстремуму витрат прирівнюванням нулю приватних похідних. Умовою застосування даного методу є наявність і диференційність функцій попиту і витрат, а також єдність екстремуму загальних витрат; некласичні методи, не пов’язані з виконанням вищезгаданих умов, але обмежені застосуванням деяких інших умов.

З відомих методів оптимізації рядів машин, складальних одиниць і деталей найбільш розвинений і дає найбільший ефект у виробництві і експлуатації метод точок переходу, розроблений у ВНДІМАШі. Він дозволяє використовувати будь-які цільові функції без обмежень. Теоретичні обґрунтування методу точок переходу базуються на дослідженні структур параметричних рядів деталей і складальних одиниць машин.

Існуючі стандарти для параметричних рядів виробів в більшості одновимірні.

Суть і значення уніфікації

Розширення масовості виробництва досягається за допомогою уніфікації.

Уніфікація – це приведення об’єктів однакового функціонального призначення до одноманітності за встановленою ознакою і раціональне скорочення числа цих об’єктів на основі даних про їх ефективну вживаність.

В основі уніфікації деталей, вузлів, агрегатів, машин і приладів, а також документації та послуг лежить їх подібність, як завдяки спільності робочого процесу, умов експлуатації і т.д.

«Уніфікація — встановлення оптимального числа різновидів продукції, процесів і послуг, значень їх параметрів і розмірів» (ГОСТ Р 1.0 — 95). Мета уніфікації — усунення невиправданого різноманіття виробів, деталей, вузлів, елементів, процесів і зведення їх до мінімуму шляхом зменшення складових частин у виробі і групі виробів.

Уніфікація буває виробничо-направлена і експлуатаційно-направлена.

Під виробничо-направленою слід розуміти уніфікацію складових частин виробу з складовими частинами інших виробів, які виготовляються на тому ж підприємстві.

Експлуатаційно-направлена — це уніфікація складових частин виробу з складовими частинами інших, спільно експлуатованих виробів.

Найбільший економічний ефект дає уніфікація, що проводиться на стадії проектування. При цьому відпадає необхідність:

виконання креслень, оскільки оригінальна деталь замінюється стандартною, запозиченою;

розробки технологічного процесу для цих деталей;

проектування спеціального технологічного оснащення (використовується вже раніше спроектована).

Уніфікація скорочує частку підготовчо-завершальних операцій і підвищує продуктивність праці за рахунок використання високопродуктивного устаткування, сприяє підвищенню якості виробів, спрощує ремонт їх в процесі експлуатації.

Розрізняють наступні види уніфікації:

Внутрішньорозмірна уніфікація всіх модифікацій певного виробу з базовою моделлю або між собою усередині одного типоразміра.

Міжрозмірна уніфікація базових моделей або їх модифікацій( між різними розмірами параметричного ряду виробів, або у середині одного типу).

Міжтипова уніфікація виробів, що відносяться до різних параметричних рядів і різних типів.

Заводська(в рамках заводу) і галузева(для ряду заводів однієї галузі)уніфікація може охоплювати номенклатуру виробів, складальних одиниць і деталей, які проводять і застосовують в різних галузях народного господарства.

Найбільш простий метод уніфікації деталей і агрегатів загальномашинобудівного призначення полягає в заміні групи близьких по конструкції і розмірам типів одним оптимальним типорозміром, використання якого не пов’язане з істотними труднощами в якій-небудь сфері застосування. Цей метод широко використовують для деталей і вузлів машин з обмеженим числом параметрів, що визначають їх конструкцію (шайби, гвинти, болти, гайки, муфти). У інших випадках потрібний складніший попередній аналіз конструкцій і параметрів об’єктів, що уніфікуються, оцінка якості їх функціонування і проведення розрахунково-конструкторських робіт. Неправильно здійснена уніфікація може дати негативний ефект, зокрема, коли доводиться використовувати найближчі великі уніфіковані деталі, що викликають невиправдане експлуатаційними умовами збільшення маси, габаритів і трудомісткості виготовлення машин. Завдання уніфікації конструкцій і типорозмірів виробів, складових частин і деталей є не тільки технічною але і економічною. Її мета – стандартизовати такі конструкції і їх розмірні ряди, при яких сумарна ефективність у сфері виробництва і експлуатації була б найбільшою. Таким чином при уніфікації встановлюють мінімально необхідне, але достатнє число типів, видів, типорозмірів, виробів, складальних одиниць і деталей, що володіють показниками якості і повною взаємозамінюваністю. Взаємозамінюваністю виробів (машин, приладів, механізмів), їх частин або інших видів продукції (сировини, матеріалів, напівфабрикатів) називають їх властивість рівноцінно замінювати при використанні будь-який з безлічі екземплярів виробів, їх частин або іншої продукції іншим однотипним екземпляром. Найпоширенішою є повна взаємозамінюваність, яка забезпечує збірку без доопрацювання деталей і складальних одиниць. Іноді необхідно виготовляти деталі і складальні одиниці з малими економічно неприйнятними або технологічно важко здійснимими допусками. У цих випадках для отримання необхідної точності збірки застосовують груповий підбір деталей (селективну збірку), компенсатори, регулювання положення деяких частин машин і приладів, пригін. Таку взаємозамінюваність називають неповною (обмеженою). Її можна здійснювати не по всіх, а тільки по окремих геометричних або іншим параметрам. Зовнішня взаємозамінюваність – це взаємозамінюваність купувальних виробів і складальних одиниць, що кооперуються, за експлуатаційними показниками, а так само по розмірах і формі приєднувальних поверхонь. Наприклад, в електродвигунах зовнішню взаємозамінюваність забезпечують по частоті обертання валу і потужності, а так само по розмірах приєднувальних поверхонь. Внутрішня взаємозамінюваність розповсюджується на деталі, складальні елементи та механізми, що складають виріб. Рівень взаємозамінюваності виробництва характеризується коефіцієнтом взаємозамінюваності Кв, рівним відношенню трудомісткості виготовлення виробу. Значення цього коефіцієнта може бути різним, проте ступінь його наближення до одиниці є об’єктивним показником технічного рівня виробництва.
Промислова продукція – об’єкт дії механізму забезпечення взаємозамінюваності
Під промисловою продукцією розуміється матеріалізований результат процесу трудової діяльності, що володіє корисними властивостями і призначений для використання споживачами в цілях задоволення їх потреб як суспільного, так і особистого характеру. Вся промислова продукція для оцінки якості розділена на два класи: 1.Продукція, яка витрачається при використанні. 2.Продукція, яка витрачає свій ресурс. Окремим випадком промислової продукції є виріб – одиниця продукції, кількість якої може бути обрахована в штуках чи екземплярах. Види виробів, що представляють об’єкти конструкторської документації — вироби машинобудування: деталі, складальні одиниці, комплекти і комплекси. Вироби машинобудування входять в другий клас промислової продукції і діляться на ті, що не ремонтуються(група 4) і ремонтоздатні(група 5). Прикладами виробів в групах є: у групі 4 – болти, гайки, підшипники і т.п.; у групі 5 – технологічне устаткування різних галузей промисловості, сільськогосподарські і транспортні машини, вимірювальні прилади, засоби автоматизації і систем управління. Дії виробів піддається маса, енергія, інформація і по їх переробці виділяють класи виробів: металоріжучі верстати, обчислювальні машини, шахти, домни, технологічне устаткування (енергія, маса, інформація); теплообмінники, акумулятори, електричні двигуни (енергія); масообмінні апарати, випарні апарати, парові казани, дробарки, насоси, компресори (енергія і маса); контрольно-вимірювальні прилади, блоки автоматики, радіоприймачі, телевізори (енергія, інформація); судини, резервуари для зберігання газу і рідини (маса). Кожен виріб характеризується величинами, що визначають показники якості даного виробу. Показники якості можуть характеризувати найрізноманітніші властивості виробу залежно від його призначення і тих вимог, які до нього пред’являються. Серед цих властивостей важливе значення відводиться взаємозамінюваності і супутнім нею властивостям: точності, надійності і стабільності. Звичайний кожен виріб характеризується поряд вихідних показників якості, і їх граничні значення контролюються і регламентуються нормативно-технічною документацією (НТД). У стандартизації виробів машинобудування вироблена практика, згідно якої в НТД включають технічні умови, що підлягають дотриманню при створенні виробів. Взаємозамінюваність Взаємозамінюваність має величезне народногосподарське значення і забезпечується єдністю науково-технічних, економічних і організаційних заходів. Вона є одній з найважливіших передумов організації серійного і масового виробництва, сприяє широкій кооперації виробництв, заснованих на виготовленні численних комплектуючих елементів виробів машинобудування на різних спеціалізованих підприємствах. Взаємозамінюваність дозволяє не тільки краще організувати виробництво виробів, але і скоротити терміни і підвищити якість їх ремонту в процесі експлуатації. Забезпечення взаємозамінюваності в заводському виготовленні дешевше, ніж при монтажі в польових умовах, в експлуатації буває дешевшим замінити, чим ремонтувати. Взаємозамінюваність – один із засобів досягнення остаточного результату в підвищенні якості виробів. Вона припускає з більшою вартістю виготовлення деталей досягти найменшої вартості збірки і монтажу, знижуючи загальні витрати на виробництво виробу. Взаємозамінюваність як властивість сукупності виробів. Взаємозамінюваність – це властивість елементу (деталі складальної одиниці), що забезпечує можливість його застосування замість іншого з однаковими параметрами без додаткової обробки із збереженням заданої якості виробу, до складу якого воно входить. Взаємозамінюваність є основною властивістю сукупності виробів, що визначає якість продукції, і характеризується інтенсивністю, наявністю відносин між елементами виробів з урахуванням спільності і специфічності, зовнішнім і внутрішнім проявами. Сумісність властивості взаємозамінюваності указує на зв’язок її з іншими якісними властивостями – точністю, надійністю, однорідністю. Точність Властивістю основної функції виробів, досягнення і забезпечення якої викликає найбільші труднощі і витрати в процесі виробництва, є точністю. Точністю виготовлення називають ступінь наближення дійсних значень геометричних і інших параметрів деталей і виробів до їх заданих значень, вказаних в кресленнях або технічних вимогах. Точність має три різновиди-конструкторську, технологічну і експлуатаційну. Конструкторська точність розглядається в період проектних робіт і визначається погрішністю, закладеною в робочому процесі з урахуванням впливу на функціонування і вартість виробів. Основний принцип – конструкцюювання не повинно мати погрішностей. Технологічну точність розглядають у процесі виробництва виробів. Застосовують три види дії на технологічну точність: усунення, компенсацію і облік. Найдійовішими заходами дії на технологічну точність є заходи усунення, які зводяться до усунення причин утворення погрішностей. Це супроводжується великими витратами на виробництві. Засобами компенсації впливають на точність посилюванням точності, введенням конструкції з найкоротшим розмірним ланцюгом, введенням компенсаторів. Облік погрішності рекомендований, коли усунення погрішностей регламентується витратами. Експлуатаційна точність залежить від часу унаслідок зносу: механічного, корозійного, ерозійного. Є також так звана нормативна точність – це сукупність допустимих відхилень і дійсна точність – сукупність дійсних відхилень. Досягти заданої точності це означає виготовити деталі і зібрати механізм так, щоб погрішності геометричних, електричних і інших параметрів знаходились в установлених межах. Взаємозамінюваність при проектуванні Експлуатаційні показники машин і інших виробів визначаються рівнем і стабільністю характеристик робочого процесу; розмірами, формою і іншими геометричними параметрами деталей і складальних одиниць; рівнем механічних, фізичних і хімічних властивостей матеріалів, з яких виготовлені деталі, і іншими чинниками.

2. Дуже важливо забезпечувати однорідність початкової сировини, матеріалів, заготовок і напівфабрикатів по хімічному складу і структурі, рівний рівень і стабільність механічних, фізичних і хімічних властивостей, а також точність і стабільність їх розмірів і форм.

3. Функціональну взаємозамінюваність забезпечують на стадії проектування виробів. Для цього в першу чергу необхідно уточнити номінальні значення їх експлуатаційних показників і визначити виходячи з призначення, вимог до надійності і безпеки, відхилення експлуатаційних показників виробів, які вони матимуть в кінці встановленого терміну роботи, що допускаються. Різниця між цими показниками у нових виробів і в кінці терміну експлуатації складає їх допуск. Є і інший шлях рішення цієї задачі — узагальнення досвіду експлуатації і проведення експериментальних випробувань моделей, макетів або зразків. 4. При конструюванні необхідно виявити функціональні параметри, від яких головним чином залежать значення і діапазон відхилень експлуатаційних показників машини, що допускається. Теоретично і експериментально на макетах, моделях і дослідних зразках слід встановити можливі зміни функціональних параметрів в часі, знайти зв’язок і ступінь впливу цих параметрів і їх відхилень на експлуатаційні показники нового виробу і в процесі його тривалої експлуатації. Знаючи ці зв’язки і допуски на експлуатаційні показники виробів, можна визначити відхилення функціональних параметрів, що допускаються, і розрахувати посадки для відповідальних з’єднань (посадкою називають характер з’єднань деталей, визначувані величиною зазорів, що виходять в нім, або натягу. Посадка характеризує свободу відносного переміщення деталей, що сполучаються, або ступінь опору їх взаємному зсуву. Залежно від взаємного розташування полів допусків отвору і валу посадка може бути: із зазором, з натягом або перехідною, при якій можливе отримання як зазору, так і натягу). Застосовують і інший метод: використовуючи встановлені зв’язки, визначають відхилення експлуатаційних показників при вибраних допусках функціональних параметрів. При розрахунку точності функціональних параметрів необхідно створювати гарантований запас працездатності виробів, який забезпечить збереження експлуатаційних показників до кінця терміну їх експлуатації в заданих межах. Встановлення зв’язків експлуатаційних показників з функціональними параметрами і незалежне виготовлення деталей і складових частин по цих параметрах з точністю, визначеною виходячи з відхилень експлуатаційних показників виробів, що допускаються, в кінці терміну їх служби, — одна з головних умов забезпечення функціональної взаємозамінюваності. 4. При конструюванні виробів необхідно ширше застосовувати загальнотехнічні норми, уніфіковані і стандартизовані деталі і складальні одиниці, а також керуватися принципами переважності і агрегатування, оскільки в сучасних умовах без цього неможливо забезпечити високу якість виробів і економічність виробництва.

Для забезпечення взаємозамінюваності відповідальних деталей по шорсткості, формі і розташуванню їх поверхонь ці параметри слід вибирати так, щоб знос деталей був мінімальним, а експлуатаційні якості — оптимальними.

При конструюванні необхідно враховувати вимоги технологічності і передбачати можливість вибору для перевірки точнісних параметрів деталей, складальних одиниць і виробу такої схеми вимірювання, яка не вносила б додаткових погрішностей і дозволяла застосовувати прості і надійні універсальні або існуючі спеціальні вимірювальні засоби.

Таким чином, розробка креслень і технічних вимог з вказівкою точності розмірів і інших параметрів деталей, складальних одиниць і виробів, що забезпечує їх високу якість, є першою складовою частиною принципу взаємозамінюваності, що виконується в процесі конструювання виробів. Робоче креслення, в якому вказані точністні вимоги, є початковим і директивним документом, по якому проектують і контролюють технологічні процеси, а також перевіряють точність деталей, складових частин і готової продукції. Взаємозамінюваність на виробництві

Для дотримання взаємозамінюваності необхідно при виготовленні деталей і збірці виробів строго витримувати нормовану точність функціональних параметрів.

Для створення більшого запасу працездатності машин для відповідальних функціональних параметрів доцільно забезпечити виконання умови

Тf>тr

де Тf — допуск параметра, встановлюваний виходячи з експлуатаційних вимог; Tr — технологічний допуск, що забезпечується при прийнятому технологічному процесі.

Велике значення для здійснення взаємозамінюваності і досягнення високої якості виробів мають точність устаткування, інструменту і технологічного оснащення, а також їх профілактичний контроль. Точність устаткування і оснащення повинна бути декілька вище необхідній точності деталей, що виготовляються, і складових частин, тобто необхідно мати запас точність.

Для відповідальних деталей необхідно забезпечити оптимальну якість поверхні.

Необхідно, щоб технологічні і вимірювальні бази співпадали з конструктивними, а схема вимірювань відповідала схемі робочих рухів деталі в механізмі.

Різновидом уніфікації є симпліфікація (за визначенням ІСО).

Симпліфікація полягає в скороченні кількості типів або інших різновидів виробів до кількості, необхідної для задоволення потреб як в технічному, так і в економічному відношенні.

Під агрегатуванням розуміється метод конструювання, створення і експлуатації машин шляхом комбінування уніфікованих і стандартних деталей і складальних одиниць. Цей метод заснований на геометричній і функціональній взаємозамінюваності агрегатів і вузлів, що дозволяє створювати з обмеженого числа деталей і складальних одиниць найрізноманітніші машини. Агрегатування є логічним завершенням уніфікації: чим більше номенклатура уніфікованих деталей і складальних одиниць, тим ширше воно може застосовуватися. Агрегатування дозволяє збільшувати число об’єктів спеціалізованого призначення, розширювати область застосування універсальних машин і устаткування шляхом створення умов для швидкої заміни їх робочих органів, створення нового їх вигляду.

Комплексна стандартизація

Комплексна стандартизація — це стандартизація, при якій здійснюється цілеспрямоване і планомірне встановлення і застосування системи взаємопов’язаних вимог як до самого об’єкту комплексної стандартизації в цілому і його основним елементам, так і до матеріальних і нематеріальних чинників, що впливають на об’єкт, в цілях забезпечення оптимального вирішення конкретної проблеми. Вона забезпечує якнайповніше і оптимальне задоволення вимог зацікавлених організацій шляхом узгодження показників взаємозв’язаних компонентів, що входять в об’єкти стандартизації, і ув’язки термінів введення в дію стандартів. Комплексна стандартизація забезпечує взаємозв’язок і взаємозалежність суміжних галузей по спільному виробництву продукту, що відповідає вимогам державних стандартів. Наприклад, якість сучасного автомобіля визначається якістю більше двох тисяч виробів і матеріалів — комплектуючих деталей і механізмів, металів, пластмас, гумотехнічних і електротехнічних виробів, лаків, фарб, масел, палива, виробів легкої і целюлозно-паперової промисловості і ін. У свою чергу, якість кожного з перерахованих виробів визначається поряд показників, регламентованих стандартами. Основні завдання, що вирішуються комплексною стандартизацією:

регламентація норм і вимог до взаємозв’язаних об’єктів і елементів цих об’єктів (у машинобудуванні, наприклад, — до деталей, вузлів і агрегатів), а також до видів сировини, матеріалів, напівфабрикатів і т. п., до технологічних процесів виготовлення, транспортування і експлуатації;

регламентація взаємозв’язаних норм і вимог до загальнотехнічних і галузевих комплексів нематеріальних об’єктів стандартизації (системи документації, системи загальнотехнічних норм і т. п.), а також до елементів цих комплексів;

встановлення взаємопов’язаних термінів розробки стандартів, впровадження яких повинне забезпечити здійснення заходів щодо організації і вдосконалення виробництва і, зрештою, випуск продукції вищої якості.

Комплексне проведення робіт по стандартизації спирається в своїй основі на широке застосування програмно-цільового планування. Таке планування дозволяє здійснювати гнучке управління, контроль, а також змінювати при необхідності тактичні варіанти планових рішень. У основі розробки програм лежать наступні принципи:

системний підхід, що передбачає розробку стандартів на готову продукцію, що комплектують вироби і т. п., а також встановлення взаємозв’язаних вимог з метою забезпечення високого рівня якості;

випереджаючий розвиток стандартизації сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, якість яких надає вирішальний вплив на техніко-економічні характеристики готової продукції;

оптимальні межі програм (по номенклатурі об’єктів комплексної стандартизації, складу і кількісним показникам параметрів якості);

логічна (ієрархічна) послідовність розробки комплексів стандартів;

ув’язка з іншими програмами і стандартами, що діють.

Велике значення в справі підвищення якості промислової продукції має комплексна стандартизація норм проектування (системи допусків і посадок; профілі різьб і зубів, зірочок до приводних ланцюгів; розміри кінців валів; методи розрахунку на точність і міцність; терміни; оформлення креслень деталей і вузлів; методи і засоби контролю і випробувань і т. д.).

Випереджаюча стандартизація

У міру розвитку науки і техніки стандарти старіють і потрібний їх перегляд з урахуванням довгострокового прогнозу і випередження темпів науково-технічного прогресу. Випереджаюча стандартизація [19] — це стандартизація, що встановлює підвищені по відношенню до вже досягнутого на практиці рівня норм, вимог до об’єктів стандартизації, які згідно прогнозам будуть оптимальними в подальший час. Випереджаюча стандартизація розробляється на науково-технічній основі, що включає: результати фундаментальних, пошукових і прикладних наукових досліджень; відкриття і винаходи, прийняті до реалізації; методи оптимізації параметрів об’єктів стандартизації; прогнозування потреб народного господарства і населення в даній продукції. Стандарти, що систематично не оновлюються і лише фіксуючі існуючі параметри і досягнутий рівень якості виробів, можуть виявитися гальмом технічного прогресу, оскільки процес розвитку і вдосконалення продукції і поліпшення її якості відповідно до потреб суспільства і народного господарства йде безперервно. Для того, щоб стандарти не гальмували технічний прогрес, вони повинні встановлювати перспективні показники якості з вказівкою термінів їх забезпечення промисловим виробництвом. Процес випереджаючої стандартизації безперервний, тобто після введення в дію випереджаючого стандарту відразу ж приступають до розробки нового стандарту, якому належить замінити передуючий. Різновидом випереджаючого стандарту є ступінчастий стандарт, що містить показники якості різного рівня. На мал. 1.4 як приклад приведені дані по ресурсу праці двигуна до першого капітального ремонту (Т) по термінах їх впровадження.

Основи стандартизації та сертифікації

Мал. 1.4. Зміна ресурсу роботи двигуна по роках

Для прогнозування науково-технічного прогресу важливе значення має патентна інформація, що випереджає всі інші види інформації на 3–5 років. Зазвичай по кількості патентів, виданих в рік, судять про темпи розвитку даного об’єкту. Якщо кількість патентів з року в рік росте, означає дане інженерне рішення прогресивно, а якщо падає, отже, дана ідея реалізована і інженерний принцип себе зжив. Слід зазначити, що стандартизація не може випереджати наукові і технічні відкриття, але вона повинна базуватися на них, прискорюючи процес їх широкого впровадження в промисловість. За кордоном існує категорія «попередніх стандартів», в яких оперативно закріплюються результати науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

Кваліметрія

Якість, як характеристика суті об’єктів і їх властивостей, завжди мала і має для людства велике практичне значення. Тому питання оцінки якості всього, з чим має справу людина, були і залишаються серед найважливіших.

Перші відомі випадки оцінки якості продукції відносяться до 15 століття до н.е. Тоді гончари острова Кріт маркували свої вироби спеціальним знаком, що свідчив про виробників і про високу якість їх продукції. Це була оцінка якості за так званою «шкалою найменувань», або за «адресною шкалою». Фірмові знаки, а також інші знаки якості і зараз служать орієнтиром, оцінною ознакою якості продукції. Пізніше, як різновид експертного методу оцінки якості продукції, використовувався спосіб, заснований на узагальненому досвіді споживачів, — спосіб «колективної мудрості». Якнайдавнішим прикладом експертної оцінки якості є дегустація вин. Всезростаюча необхідність визначення відповідності продуктів праці потребам споживачів привела до виникнення спеціальної наукової дисципліни – товарознавство. Це було обумовлено появою на ринку продажів великої кількості різноманітних товарів, що вимагають класифікації, а також оцінки їх якості і вартості. Перша кафедра товарознавства була організована в 1549 р. в Італії при Падуанському університеті.

Розвиток міжнародної торгівлі вимагав класифікації продукції по якісних категоріях, а для цього треба було вимірювати не тільки окремі властивості продукції, але кількісно оцінювати її якості по сукупності всіх основних споживчих властивостей. У зв’язку з цим в Європі і США в кінці 19-начале 20 сторіччя почали широко використовувати методи оцінки якості продукції за допомогою балів.

Вперше в Росії обґрунтував і застосував аналітичний метод оцінки якості продукції відомий кораблебудівник, академік А. М. Крилов. Він за допомогою відповідних коефіцієнтів, що враховують ступінь виваженості кожної властивості корабля і нерівнозначності їх, оцінював якість пропонованих проектів будівництва кораблів. Зведення цих коефіцієнтів в єдину систему дозволяло кількісно оцінити якість даних проектів.

У 20-30 роки 20-го сторіччя в СРСР і в інших країнах методи кількісної оцінки якості товарів успішно розвивалися і використовувалися на практиці. Так, наприклад, в 1922 р. П. Бріджмен запропонував спосіб зведення до одного показника декількох кількісних оцінок різних параметрів, що характеризують якість. У 1928 р. цю ж проблему вирішив М. Арановіч. В той же час Петром Флоренським були запропоновані нові способи обробки даних при кількісній оцінці якості продукції.

Кваліметрія як самостійна наука про оцінювання якості будь-яких об’єктів сформувалася в кінці 60-х років 20 сторіччя. Її поява була обумовлена насущною необхідністю ефективнішого і наукового обґрунтування управління якістю вироблюваної продукції.

В роки «холодної війни» двох соціальних систем особливо загострилася не тільки военнополітична, але і конкурентна економічна боротьба різних країн і фірм, перемога в якій залежала значною мірою від якості вироблюваної ними продукції.

У першій половині минулого століття в економічно розвинених країнах Заходу з’явилися різні емпіричні і в основному статистичні і експертні способи чисельної оцінки якості різної продукції. Аналогічні способи і прийоми оцінок якості використовувалися і в СРСР. Проте для вирішення багатьох практичних проблем потрібні були єдині методики, що дозволяють достовірніше і точно визначати рівні якостей і на цій основі приймати адекватні управлінські, інженерно- технологічні і інші рішення відносно якості продукції.

Крім того, вирішення різних спеціальних проблем техніки, наприклад надійності, технологічності, безпеки, естетичності і ін., підводили учених до усвідомлення необхідності проведення об’єднаних, комплексних оцінок якості по всіх найважливіших параметрах властивостей технічних систем: машин, устаткування, приладів і так далі з іншого боку, були потрібні методики кількісних оцінок різних об’єктів. Все це привело до того, тоді група радянських учених у складі військового інженера-будівельника Г.Г. Азгальдова, інженерів-машинобудівників З.Н. Крапівенського, Ю.П. Кураченко і Д.М. Шпекторова, економістів в області авіабудування А.В. Глічева і В.П. Панова, а також архітектора М.В. Федорова, переконавшись в методичній спільності існуючих різноманітних способів кількісних оцінок різних об’єктів, вирішила здійснити теоретичне узагальнення цих способів шляхом розробки самостійної наукової дисципліни під назвою «кваліметрія».

Це по суті історичне для науки рішення було ухвалене в листопаді 1967 р. на неофіційній зустрічі групи ентузіастів в московському ресторані «Будапешт». Вже в січневому номері 1968г. журнал «Стандарти і якість» була опублікована стаття з викладом колективній позиції «групи», де кваліметрія була представлена як наука, в рамках якої вивчається проблематика вимірювань якостей і розробляються методологія і методи кількісної оцінки якості об’єктів будь-якої природи: матеріальних і нематеріальних, одушевлених і неживих, предметів і процесів, продуктів праці і природи і так далі У статті доводилася принципова можливість виражати якість об’єкту одним кількісним показником, не дивлячись на множинність його різних властивостей і ознак.

У 1971 р. наший країні видана перша «Методика оцінки рівня якості промислової продукції». Того року на 15-ій Міжнародній конференції європейської організації з контролю якості (ЕОКК) одна з п’яти секцій була присвячена питанням кваліметрії. З основними доповідями виступали наші автори. У 1972г. була проведена в Таллінні перша всесоюзна наукова конференція з кваліметрії.

1979 р. – Держстандарт СРСР видає Керівний документ РД 50-149-79 під назвою «Методичні вказівки за оцінкою технічного рівня і якості промислової продукції».

Починаючи з 1979 р. термін «кваліметрія» є стандартизованим в ГОСТ 15467-79 «Управління якістю продукції. Основні поняття. Терміни і визначення». ЕОКК на своїх міжнародних з 1971 р. регулярно обговорює питання кваліметрії.

У подальші роки до наших днів в країні видані десятки монографій, опубліковані сотні статей, проводяться наукові конференції і семінари, захищено багато докторських і кандидатських дисертацій, присвячених проблемам і питанням кваліметрії. Кваліметрія викладається студентам багатьох технічних вузів, що готують інженерів за фахом «Метрологія, стандартизація і управління якістю», а також майбутнім інженерам-менеджерам нової спеціальності «Управління якістю». Є підручники і навчальні посібники по кваліметрії. Держспоживстандарт періодично видає керівні і методичні матеріали по використанню методів кваліметрії на практиці. Методи кваліметрії на практиці достатньо ефективно використовуються там, де питання управління якістю продукції або послуг вирішуються на науковій основі, а не тільки організаційно-економічними методами.

Кваліметрія, що зародилася в наший країні, конкретніше на Львівському НПО „Електрон” тепер признається і освоюється фахівцями зарубіжних країн. Так, наприклад, відомо, що в США в жовтні 1997 р. відбувся міжнародний семінар з навчання менеджерів використанню методології і способів кваліметрії. При цьому викладалися в основному російські напрацювання по теорії кваліметрії, починаючи з проведення оцінювань якостей.

Отже, до теперішнього часу кваліметрія є відносно новою, але цілком сформованою наукою і учбовою дисципліною, знання якої необхідні практичним працівникам, що займаються оцінкою і подальшим управлінням якістю різних об’єктів господарювання.

Об’єкт, предмет і структура кваліметрії

Кваліметрія – це наука про вимірювання і кількісної оцінки якості різноманітних предметів і процесів, тобто об’єктів реального життя. Кваліметрія є частиною якістезнання – комплексної науки про якість, що складається з квалітології, тобто загальної теорії якості, кваліметрії і науки про управління якістю, в якій розглядаються організаційні, економічні і інші методи і засоби впливу на якість об’єктів з метою підвищення їх здатності задовольняти існуючі і майбутні потреби людей.

Об’єктом кваліметрії може бути все, що є чимось цілісним, що може вичленувати для вивчення, бути досліджене і пізнане.

Предметом кваліметрії є оцінка якості в кількісному виразі.

Структура кваліметрії складається з трьох частин:

1 – загальна кваліметрія або загальна теорія кваліметрії, в якій розглядаються проблеми і питання, а також методи вимірювання і оцінювання якостей;

2 — спеціальні кваліметрії великих угрупувань об’єктів, наприклад, кваліметрії продукції, процесів, послуг, соціального забезпечення, місця існування і так далі аж до якості життя людей;

3- наочні кваліметрії окремих видів продукції, процесів і послуг, такі як кваліметрія машинобудівної продукції, будівельних об’єктів, кваліметрія нафтопродуктів, праці, утворення і так далі

Якість, в широкому сенсі цього поняття, — об’єктивна і найбільш узагальнена характеристика будь-якого об’єкту.

Якість об’єкту споживання – це сукупна характеристика його властивостей, за допомогою яких можуть бути задоволені і зазвичай задовольняються відповідні потреби людей. Таке уявлення про якість носить прикладний характер і тому є вужчим і специфічним. Існують і обмежені уявлення про якість, коли воно оцінюється не по всіх, а поодинці або по декількох найважливіших для людей характеристиках об’єкту. Слід зазначити, що поняття про якість об’єкту споживання включені як об’єктивні властивості, так і суб’єктивні оцінки корисності об’єкту, призначеного для споживання або вже споживаного людьми.

Початкові поняття і терміни оцінки якості

Якість є основною і найбільш загальним поняттям в системі початкових понять кваліметрії – науки про методи кількісної оцінки якостей різних об’єктів.

Найбільш поширена думка про те, що якість є «сукупність характеристик об’єкту». Проте численними дослідженнями доведено, що якість – це не просто сукупність властивостей об’єкту і його характеристик, а єдина синергетична система елементів, якими є властивості з їх характеристиками. Тому принципово важливо визначитися: якість об’єкту це сукупність його властивостей або характеристик або це сукупна характеристика всіх властивостей об’єкту в цілому.

Якщо вважати, що якість є сукупність характеристик, то вона повинна оцінюватися певними характеристиками. Але якщо якість є самостійна характеристика суті об’єкту, повинен бути рівень якості оцінюваного об’єкту або по відношенню до якостей інших однорідних об’єктів, або по відношенню до еталонної якості. Фактично кваліметричними методами якість об’єкту оцінюється одним узагальненим показником. Цим доводиться, що якість – це сукупна характеристика суті об’єкту, обумовлена його властивостями і ознаками.

Отже, якість – атрибут, певна суть об’єкту, показником якої є сукупна характеристика всіх його властивостей і ознак.

Деякі основоположні терміни кваліметрії і їх визначення.

Об’єктивне свідоцтво – дані, підтверджуюча наявність або істинність чого-небудь. Воно може бути отримане шляхом спостереження, вимірювання, випробування або іншими способами.

Контроль – процедура оцінювання відповідності продукції, процесу або послуги вимогам шляхом спостереження, вимірювання, випробування або калібруванням.

Верифікація – підтвердження на основі представлення об’єктивних свідоцтв того, що встановлені вимоги виконані.

Валідізация – підтвердження на основі об’єктивних даних того, що вимоги по використанню або застосуванню виконані.

Кваліфікація – демонстрація здатності виконувати встановлені вимоги.

Вимоги – потреба або очікування, яке встановлене, зазвичай пропонується або є обов’язковим.

Властивість – це особливість об’єкту.

Розмір – властивість кількісної визначеності об’єкту і його властивостей. Розміри і величини бувають фізичними і нефізичними. Розмір виражається кількістю одиниць відповідної розмірності.

Величина – значення, кількісна характеристика розміру.

Вимірювання – визначення кількісного значення фізичного розміру за допомогою еталонних вимірювальних засобів. Отже, вимірюються за допомогою якої-небудь міри тільки фізичні розміри і при цьому визначаються їх фізичні величини. Вимірюваний розмір і його чисельна величина об’єктивні. Погрішність вимірювання регламентуєма і виявляєма.

Вимірювання – це предмет метрології – науки про вимірювання фізичних розмірів і визначення їх величин, а також про методи і засоби забезпечення єдності вимірювань і способи досягнення необхідної точності результатів вимірювань.

Оцінювання буває:

1. кількісно-невизначеним, тобто за змістом, по суті (часто таке оцінювання називають «якісним»);

2. кількісним або кваліметричним.

Кількісне оцінювання – визначення чисельних характеристик розмірів (фізичних і нефізичних) без використання матеріальних засобів. Погрішність оцінювання не регламентується, але вона може бути розрахована.

Спільність вимірювання і кількісного оцінювання полягає в тому, що в обох випадках їх результатом є чисельний вираз раніше невідомого розміру.

Одиниця вимірювання – умовна величина, в порівнянні з якою визначають значення (величину) розміру.

Фізична величина – кількісна характеристика розміру конкретної властивості матеріального об’єкту (предмету, явища або процесу), вимірювана фізичними одиницями вимірювань.

Одиниця фізичної величини або фізична одиниця вимірювання – ця фізична величина фіксованого розміру, умовно прийнята для порівняння з нею однорідних величин, якою привласнюється числове значення, рівне 1. Наприклад: 1м – одиниця довжини,1кг – одиниця ваги і т.д.

Нефізична величина – величина нематеріального розміру, що оцінюється неінструментальними методами, а також величина розміру нематеріального об’єкту або його особливостей.

Фізичними величинами є чисельні значення, наприклад, маси тіла, його об’єму, температури і ін. Нефізичними величинами оцінюють розум, знання, безпеку, привабливість і так далі

Вимірювані величини можуть бути розмірними і безрозмірними.

Розмірність – покажчик роду величини у відповідних одиницях вимірювань.

Параметр – величина приватної складової зміряної фізичної величини. Наприклад, при вимірюванні напруги змінного електричного струму його амплітуду і частоту розглядають як параметри напруги. Інший приклад. Зазвичай при виробництві продукції вимірюють її основні параметри – величини властивостей, по яких здійснюють параметричний контроль якості. Отже, фізичні величини властивостей об’єкту можна назвати параметрами.

Показник – це чисельне значення розміру, по якому можна судити про стан, зміну або розвиток чого-небудь.

Методологія визначення і оцінювання якостей

Оскільки якість об’єкту виявляється в першу чергу через його властивості, тобто через об’єктивні особливості об’єкту, то вважається, що для оцінки якості необхідне, по-перше, визначити перелік тих властивостей, сукупність яких в достатньо повній мірі характеризує якість; по-друге, зміряти властивості, тобто визначити їх чисельні значення; по-третє, аналітично зіставити отримані дані з подібними характеристиками іншого об’єкту, що приймається за зразок або еталон якості. Отриманий результат з достатньою мірою достовірності характеризуватиме якість досліджуваного об’єкту.

На етапі метрологічного вимірювання властивостей (швидкості, ваги і так далі) отримують об’єктивні відомості про них. Проте вже наступний кваліметричний етап в дослідженні якості об’єкту носить багато в чому суб’єктивний характер. Суб’єктивність полягає в самому виборі еталону якості або «базового зразку», з даними про яке зіставляються зведення про властивості досліджуваного об’єкту. Крім того, суб’єктивність підсумкової характеристики рівня якості криється у використанні таких методик кваліметричної обробки даних про властивості об’єктів, що зіставляються, які більше відповідають інтересам і завданням досліджувача.

Виходячи з сучасних уявлень про якість як про єдність внутрішньої або зовнішньої визначеності об’єкту, витікає, що при оцінці його якості необхідно враховувати не тільки окремі властивості в їх сукупності, але і ознаки, а також характеристики внутрішньої визначеності, наприклад рівень внутрішньої структурованості, стійкості структури і її елементів або ж їх пристосовності до умов функціонування, що змінюються, і тому подібне Проте з метрологічною і, зокрема, з кваліметричної позиції досить врахувати тільки зовнішні прояви якості, тільки «якістеутворюючі» властивості. Такий підхід до вимірювання якості приводить до не цілком адекватного результату. Такий результат вимірювання якості не помилковий, він не повний і тому має велику погрішність.

Вимірювання і узагальнення показників зовнішніх властивостей і характеристик внутрішньої суті об’єкту дослідження, дають, очевидно, можливість отримання точнішої чисельної характеристики рівня якості, тобто правильнішої оцінки якості.

Отриманий кваліметричний результат, тобто чисельний показник рівня якості дослідженого об’єкту по відношенню до якості еталону, — це ще не остаточна оцінка якості, а тільки основа для цього. Оцінка якості – це відповідь на питання, якою мірою отриманий рівень якості дослідженого об’єкту відповідає інтересам або потребам оцінюючого об’єкту, групи людей або суспільства в цілому.

При оцінюванні якості іноді рекомендують використовувати образ «ідеальної», необхідної корисної якості, якій рідко коли відповідає вибраний еталон. Навіть ідеальний еталон якості не може всіх задовольнити, оскільки інтереси, потреби, погляди на цінності у всіх людей різні. Тому будь-які оцінки якості суб’єктивні з об’єктивною їх основою у вигляді чисельних показників рівнів якостей. Це свідчить про єдність і очевидну суперечність об’єктивної і суб’єктивної в оцінках якості реальних об’єктів, що цікавлять людей. Тут повною мірою виявляється діалектика об’єктивного і суб’єктивного у позиції будь-якої якості.

Оцінка якості, що виражає цінність або ступінь корисності об’єкту, є предметом вивчення багатьох спеціальних наук, у тому числі і аксіології – теорії цінностей. У цій теорії розкривається зміст основних категорій, які виражають ту або іншу цінність для людини. До таких категорій відносяться, наприклад, духовні цінності, матеріальні цінності ( властивості товарів і послуг, безпека техніки). Понятійний апарат аксіології допомагає при розгляді багатьох питань, пов’язаних з якістю, перш за все продукції, виробничих процесів, послуг, навколишнього середовища і інших об’єктів, квалітологією, що вивчаються, і оцінюваних квалітометрією.

Отже, оцінка якості (Qоц) є результат взаємодії чотирьох компонентів, а саме:

Qоцінка=< оцінюваний об’єкт; оцінюючий об’єкт; база оцінки (еталон якості);алгоритм (логіка і прийоми) оцінювання.

Оскільки визначення якості об’єктів реального миру є, по суті, пізнання їх найважливіших властивостей і по суті, то, отже, кваліметрія є методологією з комплексом різних методик, що відносяться до гносеології – теорії пізнання. Кваліметрія вважається прикладною теорією пізнання якості всіляких об’єктів дослідження.

Отже, у кваліметрії, як і у всякої наукової дисципліни, є свої методологічні принципи, зміст яких полягає в нижченаведеному.

1. Кваліметрія зобов’язана давати практиці господарської діяльності людей (тобто економіці) суспільно корисні методи достовірної кваліфікованої і кількісної оцінки якості різних об’єктів дослідження.

Відносно оцінки якості товарної продукції проблема полягає в тому, що у споживачів і виробників продукції істотно різні інтереси. Виробник не завжди зацікавлений і часто не може створювати якісні товари, а продавати їх він прагне за найбільш високою ціною. Споживач же зацікавлений в дешевій але якісній продукції. Тому відповідні методи оцінки якості продукції можуть бути різними. Завдання кваліметрії – розробляти такі методи, прийоми і засоби оцінювання якості продукції, які враховують інтереси як виробників так і споживачів.

2. Пріоритет у виборі визначальних показників для оцінки якості продукції завжди повинен бути на стороні споживачів.

Річ у тому, що кількісна оцінка якості, як правило, здійснюється не за всіма можливими показниками, що характеризують властивості продукції, а за декількома найбільш значущими, визначаючими показниками. Внаслідок того, що корисний ефект від продукції досягається при її експлуатації або споживанні, то при оцінюванні якості продукції переважно використовуються ті показники, які характеризують здатність продукції « задовольняти певні потреби з її призначенням». Продукція створюється для сфери споживання, тому в кваліметрії віддається перевага показникам споживчих властивостей.

3. Наступний принцип можна сформулювати так: кваліметрична оцінка якості продукції не може бути отримана без наявності еталону для порівняння – без базових значень показників визначальних властивостей і якості в цілому.

Абсолютні значення окремих показників якості ще не характеризують якість, не є оцінними. Для кількісної оцінки якості необхідно знати значення аналогічних показників якості інших або іншого аналогічного зразка. Кінцевим результатом оцінки якості досліджуваного зразка продукції, є відносна величина значень узагальненого показника його якості і такого ж самого показника базового, еталонного зразка.

4. Показник будь-якого узагальнення, окрім самого нижнього (початкового) рівня, зумовлюється відповідними показниками попереднього ієрархічного рівня.

Під найнижчим ієрархічним рівнем показників слід приймати одиничні показники простих властивостей, що формують якість. Показником якості вищого ієрархічного рівня є інтегральний показник якості.

5. При використанні методу комплексної оцінки якості продукції всі різнорозмірні показники властивостей повинні бути перетворені і приведені до однієї розмірності або виражені в безрозмірних одиницях вимірювання.

6. При визначенні комплексного показника якості кожен показник окремої властивості повинен бути скоректований коефіцієнтом його вагомості.

7. Сума чисельних значень коефіцієнтів вагомості всіх показників якості на будь-яких ієрархічних ступенях оцінки має однакове значення.

8. Якість цілого об’єкту обумовлена якістю його складових частин.

9. При кількісної оцінки якості, особливо по комплексному показнику, неприпустимо використання взаємообумовлених і, отже, дублюючих показників однієї і тієї ж властивості.

10. Зазвичай оцінюється якість продукції, яка здатна виконувати корисні функції відповідно до її призначення.

Вище перераховані методологічні принципи кваліметрії не вичерпують всіх концептуальних положень цієї області науки. Проте вони є основоположними при вирішенні загальних і конкретних питань, пов’язаних з методами оцінки якості об’єктів реальності і зокрема технічної продукції та товарів народного споживання .

Кваліметрична оцінка якостей є тільки основа і початкова стадія складного процесу управління якістю об’єктів. Без знання про рівень властивостей і якостей даних об’єктів немає можливості для науково обґрунтованого ухвалення необхідного управлінського рішення і подальшого здійснення відповідної превентивної або коректуючої дії на об’єкт з метою зміни якості.

За підсумками кваліметричних оцінок проводять:

1) оптимізацію показників властивостей і якості в цілому;

2) прогнозування якості продукції;

3) визначення рівня і запасу конкурентоспроможності як сукупної оцінки рівнів якості і ціни продукції або послуги і багато що інше.

Кваліметрія як відносно нова і фундаментальна наука є актуальною і базисною для інших пов’язаних наук, направлених на вирішення проблем управління якістю.

Управління якістю

В умовах ринкових відносин якість забезпечується і гарантується підприємством. А якщо її не забезпечено і не гарантовано — підприємство гине: автоматично забезпечує це той же ринок, але нормальний ринок, із збалансованим попитом і пропозицією.

У 60-70-ті роки вважали, що для успіху виробника достатньо, щоб продукції було багато і вона була дешевою. У 80-ті роки стало очевидним, що виникла конкуренція не цін, а якості: 80% покупців приймали рішення про покупку, звертаючи увагу насамперед на якість продукції. Отже, конкурентоспроможною могла стати лише продукція, яка мала, при інших рівних умовах, меншу виробничу собівартість і вищу якість.

У 1982 р. в США була видана книга Едварда Демінга «Якість, продуктивність, конкурентоспроможність», в якій автор виклав свою концепцію постійного підвищення якості у вигляді 14 знаменитих постулатів.

Тепер весь світ працює над проблемою забезпечення якості. Методичною її основою є так звана «петля якості», яка в класичному варіанті має вигляд як на рис. 3.2.

На якість продукції впливає значна кількість факторів, які діють як самостійно, так і в взаємозв’язку між собою, як на окремих етапах життєвого циклу продукції, так і на кількох. Усі фактори об’єднані в 4 групи: технічні, організаційні, економічні і суб’єктивні.

До технічних факторів належать: конструкція, схема послідовного зв’язку елементів, система резервування, схемні вирішення, технологія виготовлення, засоби технічного обслуговування і ремонту, технічний рівень бази проектування, виготовлення, експлуатація тощо.

До організаційних факторів належать розподіл праці і спеціалізація, форми організації виробничих процесів, ритмічність виробництва, форми і методи контролю, порядок пред’явлення і здачі продукції, форми і способи транспортування, зберігання, експлуатації (споживання), технічного обслуговування, ремонту тощо.

Організаційним факторам, на жаль, ще не приділяється стільки уваги, скільки технічним, тому дуже часто добре спроектовані і виготовлені вироби внаслідок поганої організації виробництва, транспортування, експлуатації і ремонту достроково втрачають свою високу якість.

До економічних факторів належать ціна, собівартість, форми і рівень зарплати, рівень затрат на технічне обслуговування і ремонт, ступінь підвищення продуктивності суспільної праці тощо.

Економічні фактори особливо важливі при переході до ринкової економіки. їм одночасно властиві контрольно-аналітичні і стимулювальні властивості. До перших належать такі, що дозволяють виміряти: затрати праці, засобів, матеріалів на досягнення і забезпечення певного рівня якості виробів. Дія стимулювальних факторів призводить як до підвищення рівня якості, так і до його зниження. Найбільш стимулювальними факторами є ціна і зарплата. Правильно організоване ціноутворення стимулює підвищення якості. При цьому ціна повинна покривати всі витрати підприємства на заходи з підвищення якості і забезпечувати необхідний рівень рентабельності. У той же час вироби з вищою ціною повинні бути високої якості.

В забезпеченні якості значну роль відіграє людина з її професійною підготовкою, фізіологічними і емоціональними особливостями, тобто йдеться про суб’єктивні фактори, які по-різному впливають на розглянуті вище фактори. Від професійної підготовки людей, які зайняті проектуванням, виготовленням і експлуатацією виробів, залежить рівень використання технічних факторів. Але якщо під час функціонування технічних факторів роль суб’єктивних слабшає, тому що на цій стадії процес відбувається з використанням сучасної техніки і технології, яка максимально звільняє технологічний процес від участі людини, то в організаційних факторах суб’єктивний елемент відіграє вже значну роль, особливо коли йдеться про способи і форми експлуатації і споживання виробів.

Контроль, необхідно обов’язково передбачити, щоб акти постачальника (субпідрядника) перевірки відповідності вимогам та виконаних випробувань, а також їхні реєстраційні Форми з контролю (випробувань) містили дані вимірювань характеристик якості, які впливають на придатність виробу. Постачальникам (субпідрядникам) повинні бути відомі вимоги, дотримання яких перевіряється під час контролю (випробувань). Вхідний контроль повинен також передбачати можливість одержання неповних даних з випробувань и неотримання таких даних. Слід ізолювати матеріали до одержання повних даних або роки матеріали не будуть випробувані повторно та їх відповідність вимогам не буде підтверджена. Якщо виникне потреба у використанні цих матеріалів до підтвердження відповідності, то вони повинні бути ідентифіковані та встановлена їх простежуваність.

Якщо виявиться, що ці матеріали не відповідають вимогам, продукція, виготовлена з цих матеріалів, повинна бути ізольована для вжиття відповідних заходів.

Контроль готової продукції — це важлива функція з забезпечення якості, оскільки це остання можливість для постачальника перевірити відповідність виробу вимогам замовника. До остаточного контролю продукції входять функціональний контроль та контроль експлуатаційних показників, якщо такий передбачено. Обов’язково необхідно переконатися, що вхідний контроль та контроль у процесі виробництва виконувались відповідним чином і є реєстраційні дані, які підтверджують, що результати цих перевірок були задовільними.

Якщо виріб складається з декількох деталей, необхідно щоб кожна складова частина підлягала контролю як кінцевий виріб, оскільки після складання їх в один виріб кожна з них може стати недоступною для контролю. Це буде сприяти, швидкому виконанню контролю готової продукції, оскільки на останньому етапі контролю будуть зібрані всі необхідні для контролю дані.

Реєстрація даних контролю та випробувань має велике значення для підтвердження того, що у різних точках процесу виробництва здійснювалось управління якістю і кінцевий виріб повністю відповідає вимогам до якості з боку замовника.

Контрольне, вимірювальне та випробувальне обладнання вважається придатним у тому випадку, коли воно функціонує з визначеним рівнем точності та пройшло відповідне юстування. Ефективне використання такого обладнання потребує підготування його до роботи та постійного обслуговування.

Перевірка вимірювального та випробувального обладнання має важливе значення для надійності даних, одержаних під час випробувань.

Періодичність перевірки залежить від типу обладнання та частоти його використання.

Перевірене обладнання повинно ідентифікуватися за допомогою ярлика, етикетки чи наклейки для того, щоб не допустити використання неперевіреного обладнання. Ідентифікація повинна містити інформацію про дату останньої перевірки, точність обладнання, дату наступної перевірки, а також про спеціальні обмеження щодо використання даного обладнання.

Результати перевірки необхідно реєструвати. Реєстраційні дані демонструють замовнику, що перевірка обладнання здійснюється регулярно.

Умови навколишнього середовища можуть впливати на вимірювання, тому під час проведення вимірювань, чутливих до дії навколишнього середовища, повинні вживатися заходи з контролю навколишнього середовища.

Більшість вимірювальних приладів є чутливими. Вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та зберігання повинні здійснюватися так, щоб запобігати пошкодженню та погіршенню експлуатаційних показників. Причинами погіршення експлуатаційних показників можуть бути також недбале використання, дії екстремальних значень температури, вологості, пилу, вібрації тощо. Ці фактори треба враховувати під час розроблення методик з контролю та обслуговування контрольного, вимірювального та випробувального обладнання.

У системі якості періодично проводяться перевірки технологічної точності обладнання, контроль оснащення, інструмента, контроль систем енергозабезпечення, транспортування та виробничого середовища.

Перевірка дотримання технологічної дисципліни та здійснення конструкторського нагляду проводяться шляхом систематичного контролю виконання вимог конструкторської та технологічної документації в процесах виробництва.

При контролі технологічної дисципліни перевіряють продукцію, технологічні процеси та операції, засоби технологічного оснащення, робочі місця.

На основі аналізу результатів контролю дотримання технологічної дисципліни розробляються та вживаються заходи коригувальної дії з метою запобігання появи повторних невідповідностей. Ці заходи можуть передбачати зміну методу виготовлення, контролю, технологічного оснащення та обладнання, перегляд технічних умов.

Метрологічний контроль та нагляд включає контроль стану та застосування засобів вимірювань, випробувань і контролю, наявності та правильності застосування методик виконання вимірювань та дотримання встановлених правил.

Аналіз міжцехових та зовнішніх рекламацій проводять на основі актів про брак та претензій споживачів.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Пакування і складування»

Операції транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи та складування повинні бути задокументовані. Замовник може домовитись про вимоги щодо пакування.

Процедури з виконання вантажно-розвантажувальних робіт повинні бути організовані так, щоб не були пошкоджені вироби і не погіршилася якість.

Необхідно враховувати такі умови:

вага та розмір виробу чи матеріалу;

наявність відповідних затискувальних пристроїв для закріплення гаків чи підіймальних пристроїв;

необхідність у спеціальній тарі для переміщення між різними точками виробництва;

необхідність уникнення надлишкової вібрації та несподіваної зміни температур для визначених типів матеріалів;

запобігання появі корозії, плям нанесенням захисного шару мастил;

створення умов щодо запобігання змішання виробів з іншими виробами, які не пройшли випробування або відрізняються якістю. Дуже важливо, щоб відмітки ідентифікації виробу не були знищені під час вантажно-розвантажувальних робіт та щоб вони були помітними для швидкості ідентифікації;

чистота під час навантаження та розвантаження деяких матеріалів та виробів, наприклад, ліків, оптичних деталей тощо;

захист персоналу під час навантаження та розвантаження небезпечних матеріалів та виробів;

— регулярна профілактика обладнання для вантажно-розвантажувальних робіт. Правила та умови зберігання матеріалів, які надходять, виробів, що знаходяться в

процесі виробництва, та кінцевих виробів повинні забезпечувати захист цих виробів від несприятливих дій навколишнього середовища та гарантію їх збереження. Персонал, який зайнятий у цій сфері, повинен бути ознайомлений з інструкціями щодо зберігання різних видів продукції. Ці інструкції поміщають на видному місці на ділянках зберігання для полегшення звертання до них та виконання. Якщо є можливість, спеціальні умови зберігання повинні також бути позначені на тарі чи упаковці.

Пакування призначається для захисту виробів під час вантажно-розвантажувальних робіт, транспортування та зберігання до використання замовником. Тип упаковки визначається характером виробу. Пакувальний матеріал не повинен погіршувати якість виробу. Це особливо важливо для харчових продуктів, хімічних та вибухових речовин.

Іншими факторами, від яких залежить характер пакування, є вид (види) транспортування, умови навколишнього середовища та період зберігання в упаковці.

Якщо використовують перероблені, старі чи використовувані раніше пакувальні матеріали, необхідно переконатись, що старе маркування повністю ліквідоване, а нове маркування добре нанесене. Навіть якщо використовують нову упаковку, чітке маркування має суттєве значення для правильного поводження з виробом.

На упаковці повинні бути проставлені спеціальні вказівки щодо поводження з виробом та зберігання. Чорнила та фарби, які використовують для маркування, не повинні спричиняти пошкодження чи псування виробів або стиратись під час транспортування.

Якщо пакують харчові продукти, ліки та інші вироби з обмеженим строком зберігання, на упаковці повинна чітко проставлятися дата закінчення строку для інформування замовника чи споживача.

Іноді замовник висуває спеціальні вимоги щодо пакування, включаючи ідентифікацію, маркування та інші інструкції, які повинні наноситися на упаковку, чи вказуватися в товаросупровідній документації. Ці вимоги повинні бути чітко визначеними та реалізовані відповідними службами.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Збут та продаж»

Постачання продукції замовнику (споживачу) здійснюється на підставі договорів (контрактів). У договорах (контрактах) погоджуються вимоги до якості продукції, умови технічного приймання та контролю продукції, санкції за незалежну якість. Якість в процесі постачання продукції характеризується:

якістю продукції, яка постачається;

комплектністю документації на продукцію, яка постачається;

додержанням технічних умов поставляння, включаючи вимоги до пакування та маркування;

збереженням продукції під час транспортування;

додержанням технічних умов одержання та приймання продукції, реєстрації виявлених відхилень та порушень;

своєчасністю та дотриманням черговості поставляння продукції.

Дуже важливо, щоб якість не погіршилася у проміжку між контролем постачальника перед відправленням та одержанням продукції замовником. Важливим є оцінювання часу транспортування.

Упаковка повинна бути розрахована на витримання всіх дій під час навантаження і розвантаження та умов навколишнього середовища під час маршруту проходження.

Усі аспекти, які відносяться до захисту продукції та безпеки її постачання, повинні

бути погодженні з замовником.

Для взаємодії із замовниками (споживачами) продукції та підготовки пропозицій з усунення їх зауважень проводять реєстрацію та зберігання даних про якість на основі претензій та побажань замовників (споживачів).

За порушення умов поставляння продукції, які встановлені договорами (контрактами), постачальник несе майнову відповідальність за чинним законодавством.

Виконання функції й забезпечення якості на етапі «Монтаж та здавання в експлуатацію»

Забезпечення якості під час монтажу та здавання в експлуатацію продукції може передбачати як передпродажну підготовку, встановлення та настроювання (регулювання) продукції (виробів) у постачальника відповідно до вимог нормативної та технічної документації в присутності представника замовника або за його згодою без нього, а також монтаж продукції (виробів) у замовника.

Створюється інформаційна система та аналізуються дані з дотримання вимог нормативної та технічної документації, виявлення прихованих дефектів, виникнення порушень та відхилень у функціонуванні продукції.

На основі результатів аналізу виявляють резерви підвищення якості та готують пропозиції із забезпечення та покращання якості продукції, а також розробляють заходи для запобігання всіх видів невідповідностей під час монтажу та експлуатації.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Технічна допомога та обслуговування»

Технічна допомога та обслуговування охоплюють всі види післяпродажних послуг стосовно виробів, які знаходяться в експлуатації та вимагають ремонту та обслуговування. Деяка продукція, наприклад, харчові продукти, текстиль тощо не потребують обслуговування.

Існує дві категорії вимог до обслуговування. Перша категорія обслуговування здійснюється за умовами, які передбачені контрактом, наприклад, в контрактах на постачання обладнання. Друга категорія охоплює споживчі товари тривалого використання та інші готові вироби, які виробляються за технічними умовами виробника. Звичайно такі товари мають гарантію на визначений період, під час якого постачальник здійснює безкоштовне обслуговування та ремонт. Ефективне технічне обслуговування стає фактором, який впливає на рішення споживача про купівлю тих чи інших товарів. Тому якість технічного обслуговування повинна становили одне ціле з загальною системою управління якістю в постачальника.

Основними функціями організації технічного обслуговування є:

навчання персоналу замовника роботі та профілактичному обслуговуванню обладнання;

забезпечення інструкціями з обслуговування та ремонту;

розроблення спеціальних інструментів і випробувального обладнання для обслуговування;

створення технічної бази для ремонту та обслуговування;

створення системи забезпечення запасними частинами;

робота із скаргами та претензіями замовника.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Експлуатація»

Постачальник повинен розробити систему раннього попередження, яка б забезпечила надходження інформації про випадки відмов та дефектів продукції на етапі експлуатації. Ця інформація збирається і надається для аналізу і проведення коригувальних і запобіжних дій щодо проекту, методик виготовлення та експлуатації продукції.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Утилізація або вторинне перероблення після закінчення терміну служби»

Утилізацію продукції після використання можна реалізувати через розроблення рекомендацій для замовників (споживачів) щодо утилізації продукції після використання.

Постачальник проводить утилізацію сировини, матеріалів, комплектувальних виробів, готової продукції, яка не відповідає встановленим вимогам, та відходів виробництва з метою реалізації вторинних матеріальних ресурсів або поховання відходів.

Критеріями ефективності проведення робіт на етапі утилізації відходів є екологічна чистота виробничого процесу та ефективності використання вторинних ресурсів.

У рекомендаціях для замовників (споживачів) щодо утилізації продукції після використання повинні бути вказані мета та методики утилізації.

Виконання функцій оперативного управління (коригувальних та запобіжних дій) у системі якості

Будь-яка система якості, яка діє у визначених умовах, має тенденцію відхилення від цих стандартних умов роботи внаслідок різних причин, що призводить до появи порушень, відхилень, невідповідностей, дефектів та браку. Тому підприємство (постачальник) повинно мати затверджену систему поточного контролю виробничої діяльності або процесів виробництва для здійснення коригувальних дій з метою повернення системи якості в стандартні чи звичайні для цієї системи умови у випадку виявлених порушень, відхилень, невідповідностей, дефектів та браку.

Особливо важливим є здійснення коригувальних дій процесів виробництва для забезпечення виробництва продукції необхідної якості. Необхідно проводити збір та систематизацію поточних даних з порушень, відхилень, невідповідностей, дефекту та браку у процесах виробництва для систематичного аналізу невідповідності та відхилень. При вивченні дефектів та невідповідностей слід враховувати, що вони можуть виникати як через недолік в управлінні виробничими процесами, так і через упущення в організації проектування, матеріально-технічного забезпечення, нормативно-технічного забезпечення тощо. Деякі причини можуть бути очевидні, враховуючи сам характер частоти виникнення порушень.

Якщо аналіз процесу виробництва, який дає дефектний вихід, виконується достатньо кваліфіковано, то заходи з усунення порушень, відхилень, невідповідностей, дефектів та браку розробляють, враховуючи причини. Деякі способи виправлення дефектів можуть бути зовсім простими і здійснити їх можна швидко (наприклад, заміна креслень). Інші заходи виправлення дефектів можуть вимагати значно більших зусиль. Наприклад, варіант заміни верстата, який не виконує оброблення з необхідними допусками, не можна здійснити. До прийняття остаточного рішення необхідно розглянути декілька можливих заходів:

альтернативний спосіб виготовлення;

вибіркове складання;

100%-й контроль деталей для виявлення та відбракування дефектних одиниць;

повторне проектування деталей для забезпечення ширших допусків. Рішення щодо вибору заходів повинно враховувати складність вживання заходів

та економічність різних варіантів.

Після виконання прийнятих заходів виріб необхідно ретельно контролювати, щоб встановити факт ліквідації невідповідності. Якщо буде виявлена знову невідповідність, то процедури розроблення, прийняття та вживання необхідних заходів повторюють, доки не буде вирішена проблема виникнення порушень, відхилень, невідповідностей, дефектів та браку.

Зміни, що є результатами коригувальних дій, фіксуються у документації на продукцію, процеси, систему якості.

Виконання функцій стратегічного управління у системі якості. Розроблення, організація та контроль виконання стратегічних планів та програм якості

Розроблення та виробництво нової та оновленої (модернізованої) продукції передбачає підготовку програм якості, які пов’язані з вимогами системи якості підприємства (постачальника).

Програми якості повинні визначати:

завдання у сфері якості;

заходи, які забезпечують реалізацію завдань;

конкретний розподіл прав та обов’язків;

застосування спеціальних методик, методів і робочих конструкцій;

відповідні програми випробувань, контролю та перевірки на відповідних етапах (наприклад, проектування, розроблення);

методи коригування програм якості під час їх реалізації.

Організація та контроль внутрішньої регламентації робіт із забезпечення якості

Організація, яка будує свою систему якості відповідно до стандартів ДСТУ ІЗО серії 9000, повинна розробити та підтримувати порядок контролю за всією документацією та даними, що належать до системи якості.

У системі якості повинні бути розроблені детальні інструкції з підготовки, аналізу, зміни і затвердження документів.

Усі виконавці повинні бути поінформовані про наявність і можливість отримання документів, які служать настановами для виконання їхніх завдань.

Контроль за документацією починається з моменту створення документа і продовжується до моменту його знищення. Всі документи, які служать для визначення ефективної роботи системи якості, повинні бути включеними в систему контролю документації. Прикладами таких документів можуть бути:

документи з політики підприємства у сфері якості;

настанови з якості;

стандарти підприємства (методики процедури), які регламентують дії щодо управління якістю, відповідні інструкції з метрології та інших, пов’язаних з системою якості видів діяльності;

проектна документація та документи з закупівель (постачання);

креслення;

технічні умови; критерії контролю та випробувань;

вимоги до безпеки та надійності;

документація з технології виробництва;

плани з якості;

графіки процесу виробництва;

інструкції щодо роботи;

інструкції щодо зберігання, вантажно-розвантажувальних робіт, профілактики обладнання;

документи реєстрації даних про якість;

звіти про випробування;

дані про можливості процесів;

звіти про дослідження та інструкції з виконання коригувальних дій тощо.

Процедура контролю за документацією повинна чітко визначати відділи, які відповідають за розроблення різних типів документів. Повинні бути визначені рівні, на яких документи затверджують. Для деяких документів необхідні вхідні дані, які надходять з декількох відділів. В цьому випадку призначають відділ, що відповідає за координацію робіт між відділами та розроблення документа, перед затвердженням документа він повинен бути погоджений зацікавленими відділами. Для деяких документів необхідно погодження замовником.

Для ефективного контролю документації необхідно мати перелік всіх документів з системи якості. Цей перелік повинен коригуватися відділом чи службою управління якістю на основі інформації, яка надходить від всіх відділів, що розробляють свої документи. Копії цього переліку подаються в зацікавлені відділи. Відділ чи служба управління якістю інформується про будь-яку зміну для своєчасного внесення змін у перелік документів з системи якості. В організаціях з великою кількістю документів доцільно вводити цю інформацію в комп’ютер.

Організація роботи з навчання персоналу методам забезпечення та поліпшення якості

На підприємстві необхідно розробляти методики систематичного навчання всього персоналу, який виконує функції, що впливають на якість.

Увесь керівний персонал повинен мати чітке уявлення про систему якості, її функціонування і перевірку та критерії оцінювання її ефективності. Для цього вони можуть відвідувати семінари з 150 серії 9000 чи навчатися за спеціальними програмами, а також бути атестованими на підприємстві.

Технічний персонал, зайнятий у функціональних сферах, які впливають на якість, виконує центральну роль в реалізації системи якості. Його підготовка повинна охоплювати два аспекти. Перший — це його професійна компетентність в таких галузях, як проектування, випробування, управління закупівлею тощо. Другий — стосується політики у сфері якості, порядку ведення документації та дотримання інструкції з роботи, які застосовуються в сфері їх відповідальності.

Основні елементи роботи в основних галузях виконують робітники. їх професійні навички та компетентність має вирішальне значення для забезпечення якості кінцевого виробу. Вони повинні знати, як працювати з обладнанням інструментами та приладами, вміти читати чи розуміти креслення, технічні умови та іншу документацію. Бажаною є підготовка з застосування елементарних статичних методів, що дозволить покращити стиль роботи та підвищити ступінь впевненості в своїх діях.

Кожний відділ та служба, які мають відношення до якості, повинні оцінити необхідність у підготовці кадрів, а також рівень цієї підготовки. Керівники відділів визначають персонал, який має пройти підготовку. Зважаючи на цю інформацію, службова особа, яка відповідає за навчання, організує на систематичній основі підготовку.

Частина підготовки може проходити у формі курсів, але основна підготовка здійснюється на місці праці, де персонал працює як дублер.

Добре організована система управління якістю не може ефективно функціонувати, якщо керівництво не може спонукати персонал до активності в реалізації системи якості та досягнути повного взаєморозуміння і співпраці.

На початкових стадіях розроблення системи якості повинні підтримуватися всі дії персоналу щодо аналізу власної поточної діяльності.

Залучення робітників до програм з якості є ефективним засобом стимулювання їх зацікавленості в роботі відповідно до вимог системи забезпечення якості. Справжню участь можна чекати тільки тоді, коли робітникам надається можливість здійснювати конструктивну критику та пропонувати способи поліпшення системи якості. Ініціативу робітників щодо висування пропозицій потрібно заохочувати.

Цей підхід може набути практичну форму за допомогою створення цехових комітетів з якості, які періодично аналізують реалізацію програм якості. Такий механізм сумісних консультацій створює в робітників почуття участі в загальній справі з реалізації програм якості.

Збір та систематизація інформації у сфері забезпечення якості

Для функціонування системи якості необхідно розробити методики ідентифікації, збору, індексації, заповнення, зберігання, введення до розподілу даних про якість. Документація, яка містить дані про якість, забезпечує об’єктивне підтвердження того, що необхідний вибір якості виробу досягнутий та різні елементи системи якості були ефективно реалізовані.

Існує дві основні категорії даних про якість:

дані про якість виробу;

дані про функціонування системи якості.

Інформацію про якість виробу включають в таку документацію:

документи, які містять вимоги до якості продукції;

документи, які містять технічні вимоги до компонентів та вхідних матеріалів;

креслення основного обладнання;

звіти про випробування матеріалів;

звіти про контроль та випробування на різних етапах виробництва;

детальна інформація про відхилення та відступлення від вимог та відповідні дані про їх дозвіл;

дані про невідповідні матеріали та їх розміщення;

дані про здавання в експлуатацію та обслуговування протягом гарантійних періодів;

дані про скарги на якість виробів та вжиті заходи з виправлення недоліків. Інформацію про функціонування системи якості включають в таку документацію:

звіти про перевірку якості та дані аналізу, який виконувався керівництвом;

документи про затвердження постачальників та рейтинг їх роботи;

документи з даними про управління процесами та коригувальні дії;

дані про перевірку випробувального обладнання та приладів;

документи з підготовки кадрів та кваліфікації персоналу.

Системи управління якістю

Принципи управління якістю

Встановлено вісім принципів управління якістю, які найвище керівництво може використовувати для поліпшення показників діяльності організації.

а) Орієнтація на замовника.

Організації залежать від своїх замовників і тому повинні розуміти поточні та майбутні потреби замовників, виконувати їхні вимоги і прагнути до перевищення їхніх очікувань.

б) Лідерство.

Керівники встановлюють єдність мети та напрямків діяльності організації. їм треба створювати та підтримувати таке внутрішнє середовище, в якому працівників можна повністю залучити до виконання завдань, що стоять перед організацією.

в) Залучення працівників.

Працівники на всіх рівнях становлять основу організації, і їхнє повне залучення дає змогу використовувати їхні здібності на користь організації.

г) Процесний підхід

Бажаного результату досягають ефективніше, якщо діяльністю та пов’язаними з нею ресурсами управляють як процесом.

д) Системний підхід до управління.

Ідентифікування, розуміння та управління взаємопов’язаними процесами як системою сприяє організації у результативнішому та ефективнішому досягненні її цілей.

є) Постійне поліпшення.

Постійне поліпшення діяльності організації загалом треба вважати незмінною метою організації.

є) Прийняття рішень на підставі фактів.

Ефективні рішення приймають на підставі аналізування даних та інформації.

ж) Взаємовигідні стосунки з постачальниками.

Організація та її постачальники є взаємозалежними і взаємовигідні стосунки підвищують спроможність обох сторін створювати цінності.

Ці вісім принципів управління якістю формують основу стандартів на системи управління якістю, які входять до стандартів серії ДСТУ 150 9000.

Вимоги до систем управління якістю і вимоги до продукції

У стандартах серії ДСТУ 150 9000 розмежовують вимоги до систем управління якістю і вимоги до продукції.

У стандартах ДСТУ 150 9001 встановлено вимоги до систем управління якістю. Вони загальні і застосовні до організації усіх галузей промисловості чи економіки, незалежно від категорії пропонованої продукції. Стандарт ДСТУ І50 9001 не встановлює безпосередньо вимог до продукції.

Вимоги до продукції можуть бути встановлені замовниками, або організацією з передбаченням вимог замовників, або регламентами. Вимоги до продукції і, у деяких випадках, пов’язаних з нею процесів можуть бути викладені, наприклад, у документах технічних вимог, стандартах на продукцію, стандартах на процеси, контрактних угодах і регламентах.

Підхід до систем управління якістю

Підхід до розроблення та впровадження системи управління якістю передбачає декілька етапів, а саме:

а) визначення потреб та очікування замовників та інших зацікавлених сторін;

б) установлення політики та цілей організації у сфері якості;

в) визначення процесів та відповідальності, необхідних для досягнення цілей 5 сфері якості;

г) визначення та постачання ресурсів, необхідних для досягнення цілей у сфері якості

д) установлення методів, які дають змогу вимірювати результативність та ефективність кожного процесу;

є) використання результатів цих вимірювань для визначення результативності те ефективності кожного процесу;

є) визначення засобів, які дають змогу запобігати невідповідностям і усувати їхні причини;

ж) запровадження та застосування процесу постійного поліпшення системи управління якістю.

Цей підхід також можна застосовувати для підтримування та поліпшення наявної системи управління якістю.

Організація, яка приймає описаний вище підхід, забезпечує впевненість у можливостях своїх процесів та в якості своєї продукції, створюючи собі основу для постійного їх поліпшення. Це може сприяти більшій задоволеності замовників та інших зацікавлених сторін, а також до успіху організації.

Основи стандартизації та сертифікації

Процесний підхід

Будь-яку діяльність або комплекс видів діяльності, як було показано в 1.4, для яких використовують ресурси для перетворення входів на виходи, можна розглядати як процес.

Для ефективного функціонування організації повинні визначити численні взаємопов’язані та взаємодійні процеси і управляти ними. Часто вихід одного процесу безпосередньо є входом наступного процесу. Систематичне визначення процесів та їх взаємодій в організації, а також управління ними називають «процесним підходом».

Рис. 3.3 ілюструє систему управління якістю, що базується на процесах, описану в стандартах серії ДСТУ І50 9000. Він показує, що зацікавлені сторони відіграють суттєву роль у забезпеченні вхідних елементів для організації. Моніторинг задоволеності зацікавлених сторін вимагає оцінювання інформації щодо сприйняття цими сторонами ступеня задоволеності їхніх потреб та очікувань. Модель, зображена на рис. 3.3., не Деталізує процеси.

Управління якістю за державними стандартами ДСТУ ІЗО 9001 -2001 ТА ДСТУ ІЗО 9004-2001

Управління системами та процесами

Для успішного очолювання організації і забезпечення її функціонування управління нею повинно бути систематичним і прозорим. Успіху можна досягти завдяки впровадженню та актуалізації системи управління, спрямованої на постійне поліпшення результативності та ефективності діяльності організації з урахуванням потреб зацікавлених сторін. Управління організацією охоплює управління якістю, поряд з іншими аспектами управління.

Для того, щоб створити організацію, орієнтовану на замовника, найвище керівництво повинно:

а) визначити системи та процеси, які були б зрозумілі та уможливлювали б управління ними і підвищення їхньої результативності та ефективності;

б) забезпечити результативне та ефективне функціонування процесів та управління ними, вимірюваннями та даними, які використовують для визначення задовільних показників діяльності організації.

Прикладами діяльності зі створення орієнтованої на замовника організації є:

визначення та пропагування процесів, які призводять до поліпшення показників діяльності організації;

постійне одержання і використання даних та інформації про процеси;

спрямування діяльності на постійне поліпшення;

застосування методів, придатних для оцінювання поліпшення процесів, наприклад, самооцінювання і аналізування з боку керівництва.

Згідно з ДСТУ ІЗО 9001:2001 «Системи управління якістю. Вимоги», організація повинна встановити, задокументувати, впровадити та підтримувати систему управління якістю і постійно поліпшувати її результативність відповідно до вимог цього державного стандарту. Організація повинна визначити процеси, необхідні для системи управління якістю та їхнє застосування на всіх рівнях організації, визначити послідовність та взаємодію цих процесів, визначити критерії та методи, необхідні для забезпечення

Вимоги до елементів системи якості

До елементів системи якості зараховують документально оформлені вимоги ринку (або конкретних замовників чи споживачів), функції системи, її організаційну структуру, документацію, методи, правила та технологію виконання функції, ресурси, включаючи фінансові, інформаційну систему.

Нижче формулюються у стислій формі загальні вимоги до цих елементів.

1. Вхідна інформація, що надходить внаслідок вивчення ринку, повинна застосуватися для створення нової продукції та удосконалення тієї, що вже випускається, а також для удосконалення системи якості.

Керівництво організації несе повну відповідальність за визначення політики у сфері якості та прийняття рішень щодо створення, розроблення, впровадження та забезпечення функціонування системи якості.

2. Повинні бути визначені і документально зафіксовані всі види діяльності, що безпосередньо пов’язані або посередньо впливають на якість. При цьому є необхідним:

а) чітке визначення загальних та конкретних обов’язків персоналу в діяльності, безпосередньо пов’язаній з забезпеченням якості;

б) чітке встановлення обов’язків та повноважень персоналу в кожному виді діяльності, що впливає на якість, а також передбачення таких обов’язків, організаційної свободи та повноважень, які були б достатніми для досягнення заданих вимог до якості з необхідним рівнем ефективності;

в) визначення заходів щодо управління різноманітними суміжними видами діяльності та їх координації;

г) зосередження уваги на визначенні потенційних або фактичних проблем якості і здійснення запобіжних та коригувальних дій.

Функції управління та адміністративного керування, пов’язані з системою якості, повинні бути чітко узгодженні з загальною структурою функцій організації. В організаційній структурі повинна бути визначена ієрархія повноважень персоналу та взаємозв’язки між ними.

Керівництво повинно визначати потребу в ресурсах і в належному обсязі забезпечити відповідними ресурсами проведення політики у сфері якості та досягнення встановлених показників якості. До таких ресурсів можуть, наприклад, належати:

а) кадрові ресурси (персонал), зокрема фахівці певних професій;

б) обладнання для проектно-конструкторських робіт;

в) виробниче обладнання;

) обладнання для контролю, випробовувань та вимірювань;

д) програмне забезпечення контрольно-вимірювальних пристроїв та комп’ютерів. Керівництво повинно визначити обсяг знань, досвід та рівень підготовки персоналу, які необхідні для виконання функцій системи.

З метою раціонального (з погляду виконання завдань системи) і своєчасного розподілу ресурсів керівництво повинно визначити пріоритетні чинники якості, які впливають на ринкові позиції організації, а також завдання стосовно продукції, процесів та пов’язаного з ними обслуговування.

Плани та графіки використання цих ресурсів та їх розподіл повинні бути узгоджені з загальними завданнями організації.

5. Функціонування системи якості повинно бути організоване так, щоб здійснювалося адекватне та постійне управління всіма видами діяльності, що впливають на якість.

Система якості повинна бути орієнтована на проведення запобіжних дій, що виключають виникнення проблем, але в разі виникнення недоліків вона повинна своєчасно реагувати на них та усувати їх.

Для реалізації політики та завдань у сфері якості повинні бути розроблені, видані та введені в дію документально оформлені методики виконання функцій, особливо тих, що координують різні види діяльності з погляду ефективності системи якості. У цих методиках мають бути встановлені завдання та характеристики (показники) різних видів діяльності, що впливають на якість.

Усі методики повинні містити прості, однозначні та зрозумілі формулювання і встановлювати методи та критерії оцінювання результатів роботи.

6. До складу системи якості мають входити документально оформлені методики управління складом, значеннями та структурою функціональних та фізичних характеристик продукції як встановленими в технічній документації, так і реально досягнутими в продукції (так зване управління конфігурацією). Цей вид управління починається ще на етапі проектування і здійснюється протягом всього життєвого циклу продукції. Він дозволяє поліпшити проектування, розроблення, виробництво і експлуатацію продукції та управління цими етапами, а також дозволяє керівництву наочно бачити стан Документації та продукції протягом життєвого циклу.

Управління конфігурацією може охоплювати визначення конфігурації, регулювання конфігурації, облік стану та перевірку якості конфігурації. Воно стосується видів Діяльності, що описані в цьому розділі.

7. Усі прийняті в організації елементи якості, а також відповідні вимоги та положення повинні бути документально оформлені у вигляді заяви (декларації) про політику, а також методик, викладених зрозуміло, систематизовано і в певній послідовності. При цьому номенклатура та обсяг документації повинні обмежуватися лише необхідними документами.

У системі якості повинні бути регламентовані процедури ідентифікації, розсилання, комплектування та підтримання в робочому стані всіх документів з якості.

Типовим видом документа, який використовують для загального опису системи якості, є настанова з якості.

Головним призначенням настанови з якості є визначення всієї структури системи якості, правил її впровадження та організації функціонування.

Для актуалізації настанов повинна бути впроваджена документально оформлена методика внесення змін та поправок до них, їх перегляду та включення доповнень.

Разом із настановами з якості застосовують допоміжні документально оформлені методики, що стосуються елементів системи якості (наприклад, стандарти підприємства, робочі інструкції з проектування, закупівлі або з побудови процесу). Форма та назва цих документально оформлених методик є довільною і залежить від:

масштабу організації;

конкретного характеру діяльності;

структури та вимог Настанови з якості.

Керівництво повинно забезпечити підготовку та підтримання в робочому стані документально оформлених програм якості на будь-яку продукцію чи процес. Програми повинні бути узгоджені зі всіма загальними вимогами системи якості, що діє в організації, і повинні забезпечувати виконання вимог, встановлених до конкретної продукції у відповідному проекті або контракті. Програма якості може входити до складу більшої за обсягом загальної програми.

Програма якості особливо важлива при організації виробництва нової продукції чи впровадженні нового процесу, а також, у разі необхідності, значної модернізації виготовлюваної продукції або існуючого процесу,

У програмах якості повинні бути зазначені:

а) завдання у сфері якості (наприклад, характеристика чи технічні дані, ритмічність, ефективність, естетика, тривалість циклу, витрати, природні ресурси, утилізація, обсяг виробництва та надійність);

б) поетапне розбиття процесів відповідно до прийнятих в організації методів праці (для ілюстрації елементів процесу можуть використовуватися діаграми, таблиці-матриці чи інші аналогічні схеми);

в) конкретний розподіл обов’язків, повноважень, відповідальності та ресурсів на різних етапах роботи над проектом;

г) необхідні спеціальні документально оформлені методики та інструкції;

д) відповідні програми випробувань, контролю, огляду та перевірки якості на різних етапах (наприклад, при проектуванні та розробленні);

є) документально оформлена методика внесення до програми якості змін і поправок під час роботи над проектом;

є) метод визначення досягнутих показників якості;

ж) інші заходи, що забезпечують виконання поставлених завдань.

З метою раціональнішого виконання завдань, поставлених у програмі якості, необхідно користуватися документально оформленими методами управління процесами (операціями).

Для оперативного інформаційного забезпечення функціонування системи якості застосовуються протоколи якості, зокрема карти, що стосуються проектування, контролю, випробувань, огляду та перевірки якості, аналізу або їх відповідних результатів. Протоколи якості потрібно вести як важливий засіб для доведення відповідності встановленим вимогам і ефективності системи якості.

8. Для підтримки належного рівня ефективності функціонування системи якості необхідно проводити регулярні перевірки як якості продукції та процесів, так і самої системи якості.

Перевірки якості повинні плануватися та виконуватися для визначення відповідності заходів у межах системи якості, що діє в організації, та їх результатів запланованим показникам, а також для визначення невідповідностей (недоліків) системи якості. Всі елементи системи підлягають регулярній внутрішній перевірці та оцінюванню залежно від статусу та важливості перевіюваного виду діяльності. Для цього керівництвом організації повинна бути розроблена та впроваджена відповідна програма перевірки якості.

Програма проведення перевірки якості повинна передбачати:

а) підготовку планів та графіків перевірки конкретних видів діяльності та ланок організаційної структури;

б) призначення персоналу, що дає відповідну кваліфікацію для проведення перевірок якості;

в) підготовку документально оформлених методик проведення перевірок якості, Що передбачають реєстрацію даних та складання звітів за результатами перевірки якості і узгоджене проведення своєчасних коригувальних дій для усунення недоліків, виявлених під час перевірки.

Крім запланованих та регулярних, можна впровадити перевірки якості ще й в інших випадках, наприклад, після організаційних змін, отримання нових даних про попит на ринку, звітів та повідомлень про невідповідність продукції або процесів тощо.

Об’єктивне оцінювання функціонування системи якості, що його проводить компетентний персонал, повинно охоплювати такі елементи системи та види діяльності:

а) структуру організації;

б) адміністративні та робочі методики, а також методики системи якості;

в) персонал, обладнання та матеріальні ресурси;

г) робочі дільниці, операції та процеси;

д) виготовлювану продукцію (з метою визначення ступеня її відповідності стандартам та технічним умовам);

є) ведення документації, звітності та реєстрації даних.

Персонал, що проводить перевірку елементів системи якості, не повинен бути підпорядкований особам, які безпосередньо відповідають за конкретні ділянки чи види діяльності, що перевіряються. Повинна бути розроблена та документально оформлена програма перевірки якості.

Зауваження за результатами перевірки, відповідні висновки та узгоджені плани проведення коригувальних дій повинні реєструватися та передаватися керівництву, що відповідає за перевірену ділянку, для вживання відповідних заходів, а також доводитися до відома вищого керівництва, що несе головну відповідальність за якість.

Звіт за результатами перевірки повинен включати:

а) усі випадки невідповідностей або недоліків;

б) пропозиції щодо проведення своєчасних коригувальних дій.

Повинні бути оцінені і документально оформлені дані про проведення і ефективність коригувальних дій за результатами попередніх перевірок.

9. Керівництво організації повинно забезпечити незалежне та регулярне проведення аналізу системи якості. Аналіз політики та основних завдань у сфері якості повинен проводитися вищим керівництвом, а аналіз видів діяльності — керівництвом, що несе головну відповідальність за якість конкретної продукції, та іншими особами з керівного складу із залученням, за рішенням вищого керівництва, компетентного незалежного персоналу.

Аналіз повинен включати обґрунтовані та всебічні оцінки таких його об’єктів:

а) результатів внутрішніх перевірок різних елементів системи якості;

б) загальної ефективності системи якості, а також ступеня виконання прийнятих організацією політики та завдань у сфері якості;

в) пропозиції щодо удосконалення системи якості відповідно до змін, що зумов лені новими технологіями і концепціями якості, ринковою стратегією, соціальними умовами та умовами навколишнього середовища.

Зауваження, висновки та рекомендації, отримані внаслідок аналізу та оцінювання системи якості, повинні документально оформлятися для вживання необхідних заходів.

10. Керівництво організації має забезпечити впровадження такої системи якості, яка б сприяла постійному поліпшенню якості.

Поліпшення якості відбувається за допомогою заходів, що здійснюються в масштабах усієї організації з метою підвищення ефективності і результативності як діяльності організації загалом, так і кожного процесу, а також з метою отримання вигоди як для організації, так і для її споживачів.

При створенні умов для поліпшення якості потрібно зважати на:

а) сприяння ефективному стилю управління та його підтримку;

б) заохочення таких взаємин, ставлення та поведінки персоналу, які сприяють поліпшенню якості;

в) встановлення чітко визначених завдань поліпшення якості;

г) сприяння підвищенню ефективності взаємодій та організації колективної роботи;

д) відзначення успіхів та досягнень;

є) підготовку та підвищення кваліфікації персоналу з метою поліпшення якості.

Правила та порядок виконання функцій системи якості продукції

Правила та порядок виконання функцій системи якості не можуть бути строго визначені, бо вони значною мірою залежать від характеру продукції, форми організації виробництва тощо. Однак, як показує досвід створення та застосування систем якості, можуть бути надані рекомендації щодо виконання функцій, використання яких забезпечує ефективніше використання системи. Нижче наведені саме такі рекомендації, орієнтовані на підприємства-постачальники продукції.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Маркетинг і вивчення ринку»

Загальна функція маркетингу відіграє важливу роль у вивченні вимог до якості продукції. Основними завданнями з забезпечення якості, що виконуються на етапі маркетингу, є:

— визначення поточних та перспективних потреб у виробництві продукції та наданні послуг на різних ринках;

визначення та уточнення вимог споживачів щодо технічних характеристик, номенклатури, обсягу, вартості продукції та інших умов поставляння (продажу);

інформування керівництва та всіх зацікавлених підрозділів про вимоги споживача та умови ринку, а також про потенційних конкурентів.

Основною метою виконання завдань на етапі маркетингу є забезпечення діяльності всіх підрозділів підприємства (постачальника) відповідно до ситуації на зовнішньому та внутрішньому ринках для інтенсифікації збуту продукції.

Підприємства, які виробляють та постачають продукцію, або надають послуги повинні мати добре розроблену процедуру аналізу контракту як важливого елемента своєї системи якості.

Підприємство може отримати замовлення відносно двох груп виробів: стандартної продукції та спеціальних виробів, які повинні бути вироблені відповідно до вимог замовника. Для кожної категорії замовлення існує своя процедура аналізу контракту.

При аналізі контракту для стандартних виробів підприємство (постачальник) повинно виконати такі дії:

передати потенційному замовнику технічні умови на продукцію та іншу інформацію про виріб, щоб замовник був ознайомлений зі всіма характеристиками виробу (якщо є необхідність, то може бути переданий зразок виробу);

якщо виріб відповідає вимогам замовника, необхідно обговорити з службами управління виробництвом запропонований графік поставляння до затвердження цього графіка;

в деяких випадках замовник може вимагати внесення незначних змін у виріб. Усі деталі таких змін повинні бути отримані від замовника у письмовій формі, а можливості їх виконання обговорені з технічними службами;

необхідно переконатися, що замовлення чи контракт містить усі необхідні подробиці відносно типу моделі виробу, його кольору та різних допоміжних елементів, таких, як оснащення, додаткові деталі та запчастини, якщо такі передбачаються;

слід впевнитись, що в замовленні чи контракті чітко встановлені та спільно узгоджені питання пакування, транспортування, монтажу та інші пов’язані з цими питаннями умови, такі як форма платежів та страхування;

необхідно встановити, чи буде замовник або його представник здійснювати перевірку чи проводити випробування виробів, а якщо буде, то коли: до їхнього відправлення чи під час одержання. Усі подробиці перевірки (випробувань), такі як параметри, які підлягають випробуванню, методика випробувань, розмір партії, критерії приймання тощо повинні бути чітко визначеними після їх обговорення спеціалістами з якості підприємства (постачальника) і замовника;

більшість товарів широкого вжитку та промислових виробів повинні мати гарантію, що обумовлює захист прав споживачів. Строки та умови гарантії повинні бути чітко застережені та з’ясовані із замовником для запобігання розбіжностей в інтерпретаціях та подальшого непорозуміння;

незважаючи на всі зусилля , можуть виникнути проблеми, які пов’язані з якістю виробу. Підприємство (постачальник) повинно гарантувати, що контракт передбачає процедури вирішення проблем, пов’язаних з якістю та узгодження спірних питань у випадку їх виникнення. Процеси розроблення та виробництва пов’язані з спеціальними замовленнями, відрізняються від тих, які застосовують під час виробництва нестандартних виробів, оскільки кожний етап процесу вимагає змін або повторного розгляду. Успішне виконання таких замовлень ускладнюється тим, що на будь-якій стадії оброблення та виробництва можуть виникнути несподівані фактори, що ведуть до невідвідповідності. Дуже важливим на стадії обговорення та формування контракту є глибоке розуміння потреб споживача. Оскільки контракти на спеціальні замовлення передбачають значні зусилля з проектування та розроблення, необхідно передбачити проведення консультацій і аналізу на стадіях проектування і розроблення виробу.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Проектування та розроблення продукції»

Якість виробу залежить передусім і найбільше від якості його проектування. Якщо якість не закладено у проекті, її неможливо досягнути під час виробництва.

Цикл розроблення виробу починається з оцінення вимог замовників і закінчується, коли проект виробу готовий до запуску у масове виробництво. Цей цикл може включати такі основні стадії:

аналіз вимог замовника (або ринку) для досягнення повного розуміння цих вимог;

складання технічного завдання на розроблення виробу шляхом перероблення вимог замовника або на підставі аналізу проекту і вироблення одного або більше дослідних зразків;

випробування та оцінення дослідного зразка (зразків), включаючи випробування в робочих умовах у реальній обстановці;

другий аналіз проекту; ринку у показники якості, подані, якщо це можливо, у кількісному виразі;

розробка попередньої конфігурації, включаючи специфікацію вузлів (блоків), допоміжних вузлів (блоків) та основних деталей;

перший аналіз проекту;

модифікація проекту;

модифікація проекту, якщо це необхідно, виготовлення та випробування модифікованого дослідного зразка (зразків) включаючи випробування в робочих умовах у реальній обстановці;

остаточна обробка проектної документації і підготовка повних технічних вимог до виробу, включаючи графік випробувань та критерії відповідності вимогам якості;

дослідний цикл виробництва;

випробування дослідної партії продукції та остаточний аналіз проекту;

коригування проекту після аналізу, затвердження та запуск проекту у масове виробництво.

Залежно від виду виробу та інших факторів деякі стадії можуть бути виключеними.

Діяльність з проектування та розробки можна поділити на дві такі категорії:

невеликі короткострокові проекти, такі як поліпшення конструкції існуючих виробів, які починають розробляти внаслідок проблем виробництва або скарг замовників;

великі проекти, такі як проектування нових моделей виробів та проекти за контрактами на проектування, які здійснюються за дорученням замовників.

Рекомендовано створювати окремі групи (підрозділи) проектувальників для кожної з основних категорій проектів. Послідовність розроблення обох типів проектів може бути однаковою, але процедури роботи будуть різними.

Основні вхідні дані для групи з поліпшення проекту надходять із виробничих та технологічних служб та служби якості. Здебільшого вирішення цього завдання доручається об’єднаній групі, до якої входять працівників всіх зацікавлених служб.

При розробленні нових моделей або реалізації контрактів на проектування головна відповідальність з розроблення проектів покладається на відділ, що займається науковими дослідженнями та дослідними розробками. Вхідні дані з інших відділів надходять на різних етапах роботи, наприклад, під час аналізу проекту.

У вихідній документації повинні бути вказані розробник та перевіряючи, щоб, у разі потреби, можна було прослідкувати за відповідальністю.

Для різних видів продукції функціональні вимоги і методи проектування виробу будуть різними. Однак деякі загальні вимоги є універсальними та застосовуються різною мірою майже до всіх виробів, а саме:

функціональні характеристики;

зовнішній вигляд;

безпека;

надійність;

ремонтопридатність;

економічність виробництва.

Існує чотири способи перевірки проектів на відповідність вимогам: аналіз проекту; кваліфікаційні або типові приймально-здавальні випробування та оцінювання зразка; альтернативні розрахунки; порівняння альтернативних проектів.

Рекомендується використовувати два або більше з цих способів. Підтвердження відповідності проекту вимогам повинно бути планованою і документованою роботою, яка виконується персоналом з відповідною кваліфікацією і компетентністю. Методика цих робіт буде залежати від характеру і складності виробу.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Планування та розроблення процесів»

Виробничі процеси, процеси монтажу та технічного обслуговування, які розробляються, повинні бути прогресивними, відповідати сучасному рівню, використовувати прогресивні методи оброблення і технічного контролю, забезпечувати підвищення продуктивності праці та якості продукції, скорочення трудових і матеріальних витрат на їх реалізацію зменшення шкідливих впливів на людину та навколишнє середовище.

Виробничі процеси повинні відповідати вимогам техніки безпеки і промислової санітарії.

За останні роки технологія виробництва досягла значного прогресу, тому для виготовлення продукції заданого рівня якості здебільшого є ряд альтернативних процесів. Після вибору виробничого процесу повинен розроблятися план виробництва, який повинен містити схему послідовності операцій процесу, позначення виробничого обладнання та апаратури, які повинні бути використаними під час виробництва, та детальний графік процесу з переліком всіх робіт як з виробництва, так і з контролю та випробувань продукції. У планування виробничого процесу входить ідентифікація інструмента, пристроїв, а також калібрів та вимірювального обладнання, які можуть бути призначені для конкретних операцій процесу.

На етапі підготовки виробничих процесів визначається, яка інформація необхідна персоналу для виконання ним завдань. Для простих та добре розроблених операцій, а також, коли персонал знає вимоги до якості роботи, може бути достатньо креслень або технічних умов виробу. Однак частіше, особливо, коли це стосується складних та точних операцій, для гарантії повного розуміння персоналом методу виконання роботи, суттєве значення мають додаткові настанови. Для цієї мети складаються та видаються інструкції щодо роботи або технологічні схеми. Інструкції щодо роботи необхідні не тільки для виробничих операцій, але й для операцій з контролю та випробувань.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Закупівля»

Матеріали, сировина, куповані комплектувальні вироби та напівфабрикати стають частиною продукції, що виробляється. Якість купованого технологічного обладнання, приладів, оснащення, засобів контролю тощо, технічні послуги, безпосередньо також впливають на якість продукції, що виробляється. Одне із найважливіших завдань підприємства — забезпечити, щоб всі матеріали та послуги, які надходять із зовнішніх джерел, цілком відповідали як вимогам самого підприємства, так і вимогам його замовників.

Складним завданням матеріально-технічного постачання є вибір кваліфікованих постачальників (субпідрядників). Повинен бути встановлений порядок оцінці постачальника (субпідрядника). При оцінці постачальників (субпідрядників) засадами повинні бути:

можливість постачальника ‘(субпідрядника) задовольняти вимоги до якості виробу або послуги;

наявність у постачальника (субпідрядника) обладнання, інструменту тощо, необхідного технічного рівня та персоналу необхідної кваліфікації;

виробничі можливості постачальника (субпідрядника) та його можливість дотримуватися точно визначених графіків постачання;

комерційна і фінансова стабільність та стійкість постачальника (субпідрядника);

ефективність системи якості постачальника.

Для нових постачальників (субпідрядників) проводиться повна перевірка їх можливостей. Загальну відповідальність за цю роботу несе служба чи відділ, що займається матеріально-технічним постачанням. На першому етапі перевірки можливостей постачальника (субпідрядника) повинні бути отримані дані про його засоби виробництва, персонал, організацію діяльності та фінанси поряд з даними про його можливість постачати вироби необхідного рівня якості.

Оскільки оцінення постачальника (субпідрядника) потребує проведення експертизи у різних сферах функціонування підприємства: технічній, фінансово-економічній та виробничій, для виконання цього завдання призначається комісія. В комісію входять експерти з різних служб та відділів, а загальну координацію здійснює служба чи відділ, що займається матеріально-технічним постачанням. Якщо на цьому етапі виявлено, що постачальник (субпідрядник) неспроможний виконати замовлення, то наступний етап перевірки не проводиться.

Якщо постачальник (субпідрядник) буде мати потенційні можливості, то група експертів повинна відвідати його підприємство для виконання безпосередньої перевірки потужностей, виробничої інфраструктури та системи якості. При цьому ніяка критика постачальника (субпідрядника) не допускається. Група експертів повинна зосереджуватися на ділянках, які безпосередньо впливають на здатність постачальника (субпідрядника) виконати конкретне замовлення.

При оцінці постачальників (субпідрядників), з якими вже існують зв’язки, дуже важливо детально реєструвати інформацію з постачання, а саме, про кількість виробів (матеріалів), що були отримані, кількість забракованих виробів, про дотримання графіків постачання, про частку цього постачальника (субпідрядника) у загальному обсязі постачання виробів (матеріалів) за конкретний період.

Усі висновки повинні реєструватися, а дані використовуватися для коригування реєстраційного списку затверджених постачальників (субпідрядників). Для доповнення або виключення зареєстрованих назв повинні бути встановлені відповідні критерії.

Успішне постачання починається з чіткого визначення вимог. Ці вимоги містяться в умовах контракту, кресленнях та замовленнях на постачання, що надаються постачальнику (субпідряднику). Повинні бути розроблені відповідні методи, які гарантують, що вимоги до постачання визначені, передані і повністю зрозумілі постачальнику (субпідряднику). До цих методів можуть бути включені процедури підготування документації на постачання, зустрічі представників підприємства з постачальниками (субпідрядниками) до подання замовлення на постачання та інші методи.

Документація на постачання повинна містити дані, які характеризують замовлений виріб або послугу. Ця інформація включає такі елементи:

точна ідентифікація виробу і ґатунку;

інструкції з контролю;

застосовний нормативний документ (стандарт, технічні умови).

Усі вимоги до виробу, а також методи контролю (випробувань) повинні відповідати прийнятим стандартам (а також міжнародним) або технічним умовам. Статус всіх документів, на які є посилання у замовленні, повинен бути визначеним.

Вимоги щодо проміжного контролю повинні бути встановлені у замовленні на постачання як «критичні точки». «Критичні точки» — це ті етапи процесу виробництва, після яких необхідний контроль. В замовленні на постачання повинно бути застережено надання постачальником (субпідрядником) копій актів випробувань.

Система перевірки відповідності продукції, яка постачається, вимогам замовника повинна бути узгоджена до остаточного оформлення замовлення на постачання. Для підтвердження відповідності виробу вимогам можна використовувати один із таких методів:

— замовник покладається на систему забезпечення якості постачальника (субпідрядника);

постачальник (субпідрядник) надає дані випробувань або дані з управління технологічним процесом;

замовник проводить вибірковий контроль (випробування) під час одержання виробів;

контроль здійснюється постачальником (субпідрядником) до відправлення або під час виробництва за домовленістю;

— проводиться сертифікація незалежними органами з сертифікації. Замовник вказує у замовленні на постачання, чи буде кінцевий користувач (якщо він є) виконувати будь-які роботи з перевірки продукції на підприємстві постачальника (субпідрядника).

Встановлення та узгодження методів перевірки повинно передбачати обмін даними з контролю та випробувань для підвищення якості виробів.

Замовник (споживач) надає підприємству (постачальнику) повну інформацію щодо правильного використання та обслуговування виробів, які постачаються.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Виробництво» Управління процесами виробництва

Забезпечення якості продукції під час виробництва досягається за рахунок:

планування та організації робіт з технічного контролю і випробувань продукції, контролю технології виробництва, технічної діагностики стану обладнання, систем забезпечення, контролю стану виробничого середовища;

метрологічного забезпечення виробництва та якості продукції;

контролю, випробувань на різних стадіях виробництва продукції;

контролю технологічної дисципліни;

проведення профілактики та планово-попереджувальних ремонтів обладнання;

забезпечення якості виготовлення інструмента, оснащення, пристроїв;

атестації виробництва, технологічних процесів, робочих місць, обладнання, оснащення, інструмента, деталей та складальних одиниць власного виготовлення;

забезпечення якості під час внутрішньо цехового та міжцехового транспортування;

високої кваліфікації персоналу, виробничої дисципліни;

функціонування системи обліку та оцінювання витрат на забезпечення якості продукції, інструмента, документації.

Часто кінцевий виріб складається із декількох деталей та вузлів, в які входять куповані вироби і компоненти, що вироблені на своєму підприємстві. Щоб гарантувати задовільну якість кінцевого виробу, управління якістю повинно охоплювати різні стадії виробництва всіх компонентів та вузлів, що виготовляються на своєму підприємстві, а також всі куповані матеріали і компоненти.

Для цього необхідна мережа контрольних пунктів у стратегічних точках виробництва. У кожному контрольному пункті контрольована характеристика якості повинна чітко визначатися, а для виконання цієї функції повинні бути забезпечені кваліфікований персонал та адекватне випробувальне обладнання.

Велике значення для функціонування такої мережі мають детальні інструкції. У цих інструкціях повинні бути викладені:

контрольовані характеристики якості;

відповідальність за контрольний пункт;

методики спостереження за процесом відбору зразків та перевірки (випробування) виробу;

методика аналізу даних контролю, критерії для прийняття рішення щодо якості процесу (виробу) та повноваження щодо зупинення процесу у випадку його виходу з-під управління;

методика передачі інформації про якість процесу в точки виробництва та відповідальність за виконання регулювання процесу;

методика зворотного зв’язку з відділом, який займається плануванням процесу, для передачі інформації, якщо необхідно внести зміни до процесу.

Для планування мережі управління процесом передовсім необхідна схема послідовності операцій, яка охоплює всі деталі та вузли. На основі цієї схеми позначаються точки, в яких створюються критичні характеристики якості. Залежно від характеру процесу та характеристик якості вибирається метод контролю для застосування в кожній критичній точці. Місцеположення кожного контрольного пункту буде залежати від методу контролю, місцеположення точки виробництва та можливостей випробувального обладнання.

Для оптимізації роботи персоналу, який здійснює контроль якості, для декількох компонентів можуть бути обладнані спільні контрольні пункти або один контролер якості може відповідати за декілька контрольних пунктів.

Контрольні пункти повинні бути організовані так, щоб вони були частиною нормального проходження процесу та вимагали мінімуму вантажно-розвантажувальних робіт та руху матеріалів. Особливу увагу необхідно звернути, щоб контрольний пункт не став вузьким місцем процесу виробництва. Пропускна здатність контрольного пункту повинна відповідати продуктивності контрольованого процесу.

Ніяка система виробництва не виключає виготовлення деякої кількості виробів, невідповідних вимогам. Тому кожному підприємству (постачальнику) необхідно мати документовану методику для запобігання відправлення невідповідних виробів замовнику, а якщо невідповідність виявлена під час виробництва, методику затримки виробу.

Невідповідність звичайно, виявляється на одному з етапів контролю. У цей момент невідповідний виріб повинен чітко ідентифікуватись за допомогою відповідного коду чи знака. Спосіб ідентифікації повинен передбачати, щоб код чи знак не можна було випадково знищити.

При появі виробів, невідповідних вимогам, виробничий процес припиняють. Якщо методикою був передбачений вибірковий контроль, то необхідно виконати 100 % -й контроль попередньої партії. Рішення з цих питань залежать від виробів та характеру невідповідності.

Постачальник повинен мати методику фізичного відділення невідповідних виробів. Визначається ізольована дільниця для зберігання невідповідних виробів, над яким здійснюється контроль для запобігання використанню цих виробів.

Усі невідповідні вироби підлягають аналізу, який виконується спеціально призначеною особою, для прийняття одного з таких рішень:

приймання в існуючих умовах (коли невідповідність незначна і не вплине на експлуатаційні показники кінцевих виробів; якщо є замовник, це узгоджується з ним);

перероблення (коли є можливість виправити невідповідність);

ремонт (коли є можливість відремонтувати чи повторно обробити виріб);

пересортування (виробу присвоюється нижча категорія якості, вимогам якої він відповідає);

брак (виріб необхідно вилучити як брак та передати у відходи). Коли невідповідний виріб повинен використовуватись, він вважається «прийнятим з відступленням». В умовах контракту замовникові подається офіційне замовлення, в якому викладається характер невідповідності, кількість невідповідних деталей та докладні способи виправлення. У неконтрактних умовах призначається повноважна особа для затвердження відхилень від вимог.

Постачальник повинен мати методику, яка визначає операції, які необхідно виконати під час перероблення чи ремонту виробу, та повторний контроль, щоб оцінити відповідність виробу вимогам, перш ніж випустити його для подальшого оброблення чи поставлення замовнику.

Для контролю невідповідних виробів повинен бути складений окремий звіт з детальним та повним описом проблеми та вжитих дій.

Виконання функцій забезпечення якості на етапі «Перевірка»

У системі якості доцільно проводити такі основні види контролю, випробувань та обстежень:

вхідний контроль та контроль якості сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектувальних виробів, деталей, складальних одиниць у процесах їх зберігання, транспортування;

контроль готової продукції та її випробування;

контроль параметрів обладнання, оснащення, інструмента, систем енергозабезпечення та виробничого середовища, систем транспортування;

контроль дотримання технологічної дисципліни та конструкторський контроль та нагляд за виробництвом;

метрологічний контроль та нагляд;

аналіз рекламацій (внутрішніх та зовнішніх).

Роботи з контролю та випробувань повинні бути добре спланованими та задокументованими.

При розробленні методик контролю повинні враховуватись такі аспекти:

виріб або контракт, для яких розробляються методики контролю;

стадії, на яких здійснюються методики контролю;

персонал, який виконує методики контролю;

характеристики, які підлягають контролю;

тип контролю (вибірковий або суцільний);

критерії приймання;

тип інформації, яка підлягає реєстрації у документації, та система ведення реєстраційних записів.

Необхідно встановити баланс між різними видами контролю продукції, а саме: вхідним, у виробництві, готової продукції, за обсягом. Обсяг цих робіт буде залежати від рівня якості, очікуваного замовником, від засобів контролю, які є на підприємстві.

Перед тим, як матеріал, напівфабрикат чи деталь, куповані у постачальника (субпідрядника) надійдуть у виробництво для подальшої обробки чи складання, вони повинні бути перевірені для забезпечення гарантії того, що вони повністю відповідають вимогам.

Рівень вхідного контролю та випробувань залежить від ступеня довіри системі якості постачальника (субпідрядника).

Метрологія

Основні поняття і визначення

Метрологія – область знань і вид діяльності, пов’язані з вимірюваннями.

Метрологія – наука про вимірювання, методи і засоби забезпечення їх єдності і способи досягнення потрібної, точність.

Теоретична метрологія займається питаннями фундаментальних досліджень, створенням системи одиниць вимірювань, фізичних постійних, розробкою нових методів вимірювання.

Прикладна (практична) метрологія займається питаннями практичного застосування в різних сферах діяльності результатів теоретичних досліджень в рамках метрології.

Законодавча метрологія включає сукупність взаємообумовлених правил і норм, направлених на забезпечення єдності вимірювань, які зводяться в ранг правових положень (уповноваженими на те органами державної влади), мають обов’язкову силу і знаходяться під контролем держави.

Об’єктами метрології є одиниці величин, засоби вимірювань, еталони, методики виконання вимірювань.

Традиційним об’єктом метрології є фізичні величини. Окрім фізичних величин в останнє десятиліття в прикладній метрології почали використовуватися нефізичні величини. Це зв’язано із застосуванням терміну «вимірювання» в нових для метрології сферах – економіці, медицині, інформатиці, управлінні якістю і ін.

Вимірювання – сукупність операцій, що виконуються за допомогою технічного засобу, що зберігає одиницю величини, дозволяє зіставити вимірювану величину з її одиницею і набути значення величини. Це значення називають результатом вимірювань.

Наприклад, прикладаючи лінійку з діленнями до якої-небудь деталі, порівнюють її з одиницею, лінійкою, що зберігається, і, провівши відлік, набувають значення величин (довжини, висоти і інших параметрів деталі).

Погрішність вимірювань – відхилення результату вимірювань від дійсного (дійсного) значення вимірюваної величини.

Засіб вимірюванні – технічний пристрій, призначений для вимірювань (Закон РФ «О| забезпеченні єдності вимірювань» – далі Закон РФ).

Еталон одиниці величини – засіб вимірювання, призначений для відтворення і зберігання одиниці величини з метою передачі її засобам вимірювань даної величини (Закон РФ).

Єдність вимірювань – стан вимірювань, при якому їх результати виражені в узаконених одиницях величин і погрішності вимірювань не виходять за встановлені межі із заданою вірогідністю (

Єдність вимірювань – стан вимірювань, при якому їх результати виражені в узаконених одиницях величин і погрішності вимірювань не виходять за встановлені межі із заданою вірогідністю (Закон РФ).

Отже, першою умовою забезпечення єдності вимірювань є представлення результатів вимірювань в узаконених одиницях, які були б одними і тими ж усюди, де проводяться вимірювання і використовуються їх результати. У Росії, як і в більшості інших країн, узаконеними одиницями є одиниці величин Міжнародної системи одиниць, прийнятою Генеральною конференцією по заходах і вагах, рекомендовані Міжнародною організацією законодавчої метрології. Друга умова єдності вимірювань – погрішність вимірювань не перевищує (із заданою вірогідністю) встановлених меж. Погрішності вимірювань засобу вимірювань указуються в технічному документі, що додається до нього, – паспорті, ТУ і ін.

Головним нормативним актом по забезпеченню єдності вимірювань є Закон РФ «о забезпеченні єдності вимірювань». Він направлений на захист має рацію і законних інтересів громадян, економіки країни від негативних наслідків недостовірних результатів вимірювань.

У стандартах на методи контролю (випробувань, вимірювань, аналізу) повинна бути дотримане головна умова забезпечення єдності вимірювань – вказані погрішності вимірювань для заданої вірогідності. Наприклад, в стандарті на методи визначення щільності молока і молочних продуктів указується погрішність визначення щільності молока (аерометричним методом) не більш ±0,5 кг/м3 при вірогідності 0,99.

Історія розвитку метрології в Російській імперії

Метрологія як область практичної діяльності зародилася в давнину. На всьому шляху розвитку людського суспільства вимірювання були основою відносин людей між собою, з навколишніми предметами, природою. При цьому вироблялися єдині уявлення про розміри, форми, властивості предметів і явищ, а також правила і способи їх зіставлення.

Найменування одиниць вимірювання і їх розміри з’являлися у давнину найчастіше відповідно до можливості застосування одиниць і їх розмір рів без спеціальних пристроїв, тобто створювалися з орієнтацією на ті одиниці, що були «під руками і ногами». У Росії як одиниці довжини були «п’ядь», «лікоть».

Для підтримки єдності встановлених мерів ще в стародавні часи створювалися еталонні (зразкові) заходи. До них відносилися дбайливо: в давнину вони зберігалися в храмах, церквах як найбільш надійних місцях для зберігання цінних предметів.

У міру розвитку промислового виробництва підвищувалися вимоги до застосування і зберігання мерів, посилювалося прагнення до уніфікації розмірів одиниць фізичних величин.

На початку 1840 р. у Франції була введена метрична система мерів. Значущість метричної системи глибоко оцінив Д.І. Менделєєв. У 1867 р. з трибуни з’їзду російських природодослідників він виступив із закликом сприяти підготовці метричної реформи в Росії. За його ініціативою Петербурзька академія наук запропонувала заснувати міжнародну організацію, яка забезпечувала б одноманітність засобів вимірювань в міжнародному масштабі. Цю пропозицію отримало схвалення, і в 1875 р. на Дипломатичній метрологічній конференції, проведеній в Парижі, в якій брали участь 17 держав (зокрема Росія) була Прийнята Метрична конвенція.

У міру уніфікації одиниць вимірювань в багатьох державах вводилися законодавчі норми, які захищали покупців від недобросовісної виробників і розповсюджувачів товарів і послуг. У Росії в XVI в. контролери (цілувальники) на ринках розшукували і відбирали старі (неофіційні) заходи. За користування ними накладали великий штраф і навіть ув’язнювали винних.

Ще більше посилився нагляд за заходами в XVII в. Їм займалися митниці, «кухлеві двори». У Москві діяли Помірна хата і Велика митниця. Помірна хата проводила періодичну («як рік мине») перевірку мерів і вилучала неправильні («злодійські») заходи.

У наказі царя Федора Олексійовича Великій Московській митниці про збір митних зборів (1681 р.) мовилося, що за знайдені у торговців злодійські заходи визначалася конфіскація товарів і посилання з сім’єю.

Рішучий і жорсткий характер Петра I виявився в його наказі «Про збір в Московській Великій митниці мит» (1698): «за знайдені непрямі, злодійські ваги лавки опечатати, товари відібрати і сім’єю заслати». Він же в Статуті військових артикулів (1716) писав: «Покарання за обмір і обважування – повернути добро втричі, стягувати штраф, піддати тілесному покаранню».

У 1745 р. публікується Указ сенатський про розсилку з камер-колегії у всі міста затаврованих мерів для хліба і про стягнення штрафу з того, у кого опиняться не вказані заходи.

У 1858 р. Єлизавета Петрівна повеліла: «Зробити аршини залізні вірні і з обох кінців затавровані так, щоб ні урізувати, ні спилювати неможливе було».

Довгий час метрологія була в основному описовою наукою про різні заходи і співвідношення між ними. Але в процесі розвитку суспільства роль вимірювань зростала, і з кінця минулого століття завдяки прогресу фізики метрологія піднялася на якісно новий рівень. Велику роль в становленні метрології в Росії зіграв Д.І. Менделєєв, що керував вітчизняною метрологією в період з 1892 по 1907 р. «Наука починається… з тих пір, як починають вимірювати», – в цьому науковому кредо великого ученого виражений, по суті, найважливіший принцип розвитку науки, який не втратив актуальності і в сучасних умовах.

Розвиток природних наук привів до появи все нових і нових засобів вимірювань (СІ), а вони, у свою чергу, стимулювали розвиток наук, стаючи все більш могутнім засобом дослідження. Так, підвищення точності вимірювань щільності води привело в 1932 р. до відкриття важкого ізотопу водню – дейтерію. Подібних прикладів, які підтверджують роль вимірювань як інструменту пізнання, множина. Тут доречно привести вислів найбільшого російського фізика і електротехніка Б.С. Якобі: «Мистецтво вимірювань є могутньою зброєю, створеним людським розумом для проникнення в закони природи і підпорядкування її сил нашому пануванню».

Можна виділите три головні функції вимірювань в народному господарстві:

облік продукції народного господарства, що обчислюється по масі, довжині, об’єму, витраті, потужності, енергії;

вимірювання, що проводяться для контролю і регулювання технологічних процесів (особливо в автоматизованих виробництвах) і для забезпечення нормального функціонування транспорту і зв’язку;

вимірювання фізичних величин, технічних параметрів, складу і властивостей речовин, що проводяться при наукових дослідженнях, випробуваннях і контролі продукції в різних галузях народного господарства.

Від якості СІ залежить ефективність виконання вказаних функцій. Приведемо декілька прикладів, що відносяться до першої функції СІ: погрішності експлуатованих в даний час лічильників енергії (в середньому 2%) приводять до невизначеності в обліку такої ж кількості електроенергії; стан сучасного вагового господарства таке, що в процесі зважування залишається неврахованими близько 1% всіх вимірюваних продуктів виробництва. Підвищення точності вимірювань дозволяє визначити недоліки тих або інших технологічних процесів і усунути ці недоліки. Все це кінець кінцем приводить до підвищення якості продукції, економії енергетичних і теплових ресурсів, а також сировини і матеріалів.

Приклад

Відомо, що врожайність сільськогосподарських культур значною мірою залежить від оптимальної і заздалегідь встановлюваної кількості добрив, що вносяться до ґрунту, і витрати води при поливі і, отже, від точності вимірювань маси добрив і витрати води. Підвищення технічного ресурсу підшипників на 40% – результат впровадження еталону відхилення від круглої, а еталон шорсткості дозволяє заощадити 1 кг фарби на кожну тонну відливання при її забарвленні.

В Україні щодня проводиться близько 2 млрд. вимірювань, понад 1 млн. чоловік вважають вимірювання своєю професією. Частка витрат на вимірювання складає 10 – 15% витрат суспільної праці, а в галузях промисловості, що проводять складну техніку (електротехніка, верстатобудування і ін.), вона досягає 50 – 70%. Про масштаби витрат на отримання достовірних результатів вимірювань свідчать наступні цифри: у 1998 р. вартість цих робіт в Росії була рівна 3,8% від величини валового національного продукту (ВНП). У розвинених країнах ця цифра досягає 9 – 12% ВВП. Підраховано, що число СІ росте прямо пропорціонально квадрату приросту промислової продукції. Це означає, що при збільшенні об’єму промислової продукції в 2 рази число СІ може вирости в 4 рази. В даний час в наший країні налічується більше 1,5 млрд. СІ

Фізична величина і її розмірність

Основним об’єктом вимірювання в метрології є фізичні величини.

Фізична величина (коротка форма терміну – «величина») застосовується для опису матеріальних систем і об’єктів (явищ, процесів і тому подібне), що вивчаються в будь-яких науках (фізиці, хімії і ін.) Як відомо, існують основні і похідні величини. Як основні вибирають величини, які характеризують фундаментальні властивості матеріального світу. Механіка базується на трьох основних величинах, теплотехніка – на чотирьох, фізика – на семи. ГОСТ 8.417 встановлює сім основних фізичних величин – довжина, маса, час, термодинамічна температура, кількість речовини, сила світла, сила електричного струму, за допомогою яких створюється все різноманіття похідних фізичних величин і забезпечується опис будь-яких властивостей фізичних об’єктів і явищ.

Вимірювані величини мають якісну і кількісну характеристики.

Формалізованим віддзеркаленням якісного. відмінності вимірюваних величин є їх розмірність. Згідно міжнародному стандарту ІСО розмірність позначається символом dim. Розмірність основних фізичних величин – довжини, маси і часу – позначається відповідними заголовними буквами:

dim l = L

dim т = М

dim t = Т.

Розмірність похідної фізичної величини виражається через розмірність основних фізичних величин за допомогою статечного одночлена:

[Q] = Lа*Mb*Tg,

де

L, М, Т – розмірності відповідних основних фізичних величин;

а, b, g – показники розмірності (показники ступеня, в який зведені розмірності основних фізичних величин).

Кожен показник розмірності може бути позитивним або негативним, цілим або дробом, нулем. Якщо всі показники розмірності рівні нулю, то величина називається безрозмірною. Вона може бути відносною, визначуваною як відношення однойменних величин (наприклад, відносна діелектрична проникність), і логарифмічною, визначуваною як логарифм відносної величини (наприклад, логарифм відношення потужностей або напруги

Шкали, їх види і особливості

Кількісною характеристикою вимірюваної величини служить її розмір. Отримання інформації про розмір фізичної або нефізичної величини є змістом будь-якого вимірювання.

Простий спосіб отримання інформації, який дозволяє скласти деяке уявлена про розмір вимірюваної величини, полягає в порівнянні його з іншим за принципом «що більше (менше)?» або «що краще (гірше)?» При цьому число порівнюваних між собою розмірів може бути достатнє великим. Розташовані в порядку зростання або убування розміри вимірюваних величин утворюють шкали порядку. Операція розстановки розмірів в порядку їх зростання або убування з метою отримання вимірювальної інформації за шкалою порядку називається ранжируванням. Для забезпечення вимірювань за шкалою порядку деякі крапки на ній можна зафіксувати як опорних (реперах). Точкам шкали можуть бути привласнені цифри, часто звані балами. Знання, наприклад оцінюють після чотирьох бальної шкалі репера тієї, що має наступний вигляд: незадовільно задовільно, добре, відмінно. По шкалах реперів вимірюються твердість мінералів, чутливість плівок і інші величини інтенсивності землетрусів вимірюється по дванадцяти бальної шкалі, званою міжнародною сейсмічною шкалою.

Досконаліша в цьому відношенні шкала інтервалів. Прикладом її може служити шкала вимірювання часу, яка розбита на крупні інтервали (роки), рівні періоду, звернення Землі навколо Сонця; на дрібніші (доба), рівніші періоду звернення Землі навколо своєї осі. За шкалою інтервалів можна судити не тільки про те, що один розмір більше іншого, але і том, на скільки більше. Проте за шкалою інтервалів не можна оцінити, в скільки разів один розмір більше іншого. Це обумовлено тим, що на шкалі інтервалів відомий тільки масштаб, а початок відліку може бути вибране довільно.

Найбільш досконалою є шкала відносин. Прикладом її може служити температурна шкала Кельвіна. У ній за початок відліку прийнятий абсолютний нуль температури, при якому припиняється тепловий рух молекул; нижчої температури бути не може. Другою крапкою репера служить температура танення льоду. За шкалою Цельсія інтервал між цими реперами рівний 273,16оС. По шкалі відносин можна визначити не тільки, на скільки один розмір більше або менше іншого, але і в скільки разів більше або менше.

Залежно від того, на які інтервали розбита шкала, один і той же розмір представляється по різному. Наприклад, довжина переміщення деякого тіла на 1 м може бути представлена як L = 1 м = 100 см = 1000 мм. Відмічені три варіанти є значеннями вимірюваної величини – оцінками розміру фізичної величини у вигляді деякого числа прийнятих для неї одиниць. Вхідне в нього відвернуте число називається числовим значенням. У приведеному прикладі це 1, 100, 1000.

Значення фізичної величини набувають в результаті її вимірювання або обчислення відповідно до основного рівняння вимірювання:

Q = X*[Q]

де

Q – значення фізичної величини;

Х – числове значення вимірюваної величини в прийнятій одиниці;

[Q] – вибрана для вимірювання одиниця.

Класифікація вимірювань

Вимірювання можуть бути класифіковані:

По характеристиці точності:

рівноточні – ряд вимірювань якої-небудь величини, виконаних однаковими по точності СІ і в одним і тих же умовах;

нерівноточні – ряд вимірювань якої-небудь величини, виконаних декількома різними по точності СІ і (або) в декількох різних умовах.

По числу вимірювань у ряді вимірювань:

одноразові;

багатократні.

По відношенню до зміни вимірюваної величини:

статичні – вимірювання незмінної в часі фізичної величини, наприклад вимірювання довжини деталі при нормальній температурі або вимірювання розмірів земельної ділянки;

динамічні – вимірювання фізичної величини, що змінюється за розміром, наприклад вимірювання змінної напруги електричного струму, вимірювання відстані до рівня землі з літака, що знижується.

По виразу результату вимірювань:

абсолютні – вимірювання, засноване на прямих вимірюваннях величин і (або) використанні значень фізичних констант. Наприклад, вимірювання сили F засноване на вимірюванні основної величини маси т і використанні фізичною постійною – прискорення вільного падіння g;

відносні – вимірювання відношення величини до однойменної величини, що виконує роль одиниці.

По загальних прийомах отримання результатів вимірювань:

прямі – вимірювання, при якому шуканого значення фізичної величини набувають безпосередньо, наприклад вимірювання маси на вагах, довжини деталі мікрометром;

Метод вимірювань – прийом або сукупність прийомів порівняння вимірюваної фізичної величини з її одиницею відповідно до реалізованого принципу вимірювань.

Методи вимірювань класифікують по декількох ознаках.

По загальних прийомах отримання результатів вимірювань розрізняють:

прямий метод вимірювань;

непрямий метод вимірювань.

Перший реалізується при прямому вимірюванні, другий – при непрямому вимірюванні, які описані вищим.

За умовами вимірювання розрізняють:

контактний методи вимірювань;

безконтактний методи вимірювань.

Контактний метод вимірювань заснований на тому, що чутливий елемент приладу приводиться в контакт з об’єктом вимірювання (вимірювання температури тіла термометром). Безконтактний метод вимірювань заснований на тому, що чутливий елемент приладу де приводиться в контакт з об’єктом вимірювання (зміна відстані до об’єкту радіолокатором, зміна температури в доменній печі пірометром).

Виходячи із способу порівняння вимірюваної величини з її одиницею, розрізняють методи безпосередньої оцінки і метод порівняння з мірою.

При методі безпосередньої оцінки визначають значення величини безпосередньо по відліковому пристрою показуючого засобу вимірювань(СІ) (термометр, вольтметр і ін.). Міра, що відображає одиницю вимірювання, у вимірюванні не бере участь. Її роль грає в СІ шкала, проградуйована при його виробництві за допомогою достатніх точних СІ.

При методі порівняння з мірою вимірювану величину порівнюють з величиною, відтворною мірою.

Метрологічні властивості СІ – це властивості, що впливають на результат вимірювань і його погрішність. Показники метрологічних властивостей є їх кількісною характеристикою і називаються метрологічними характеристиками.

Метрологічні характеристики, встановлювані НД, називають нормованими метрологічними характеристиками.

Всі метрологічні властивості СІ можна розділити на дві групи:

Властивості, що визначають область застосування СІ.

Властивості, що визначають якість вимірювання.

До основних метрологічних характеристик, що визначають властивості першої групи, відносяться діапазон вимірювань і поріг чутливості.

Діапазон вимірювань – область значень величини, в межах яких нормовані межі погрішності, що допускаються. Значення величини, що обмежують діапазон вимірювань знизу або зверху (зліва і справа), називають відповідно нижньою або верхньою межею вимірювань.

Поріг чутливості – найменша зміна вимірюваної величини, яка викликає помітну зміну вихідного сигналу. Наприклад, якщо поріг чутливості вагів рівний 10 міліграм, то це означає, що помітне переміщення стрілки вагів досягається при такій малій зміні маси, як 10 міліграм.

До метрологічних властивостей другої групи відносяться три головні властивості, що визначають якість вимірювань: точність, збіжність і відтворюваність вимірювань.

Найширше в метрологічній практиці використовується перша властивість – точність вимірювань. Точність вимірювань СІ визначається їх погрішністю.

Погрішність – це різниця між свідченнями СІ і дійсним (дійсним) значенням вимірюваної фізичної величини. Оскільки дійсне значення фізичної величини невідоме, то на практиці користуються її дійсним значенням. Для робочого СІ за дійсне значення приймають свідчення робочого еталону нижчого розряду (допустимо, 4-го), для еталону 4-го розряду, у свою чергу, – значення фізичної величини, отримане за допомогою робочого еталону 3-го розряду. Таким чином, за базу для порівняння приймають значення СІ, яке є в перевірочній схемі вищестоящим по відношенню до підлеглого СІ, підмету перевірці.

Dxn = Xn-x0

Де:

Dxn – погрішність СІ, що повіряється;

Xn – значення тієї ж самої величини, знайдене за допомогою СІ, що повіряється;

X0 – значення СІ, прийняте за базу для порівняння, – дійсне значення.

Погрішності СІ можуть бути класифіковані по ряду ознак, зокрема:

за способом виразу – абсолютні, відносні;

по характеру прояви – систематичні, випадкові;

по відношенню до умов застосування основні, додаткові.

Найбільшого поширення набули метрологічні властивості, пов’язані з першим угрупуванням, – з абсолютними і відносними погрішностями.

Точність вимірювань СІ – якість вимірювань, що відображає близькість їх результатів до дійсного (істинному) значення вимірюваної величини. Точність визначається показниками абсолютної і «відносної погрішності.

Визначувана по формулі Dxn є абсолютною погрішністю. Проте більшою мірою точність СІ характеризує відносна погрішність, тобто виражене у відсотках відношення абсолютної погрішності до дійсного значення величини, вимірюваної або відтворної даним СІ.

Точність може бути виражена зворотною величиною відносної погрішності – 1/d . Якщо погрішність d = 0,1% або 0,001=10-3, то точність рівна 103.

У стандартах нормує характеристики точність, пов’язана з іншими погрішностями.

Систематична погрішність – складова погрішності результату вимірювання, що залишається постійною (або ж що закономірно змінюється) при повторних вимірюваннях однієї і тієї ж величини. Її прикладом може бути погрішність градуювання, зокрема погрішність показань приладу з круговою шкалою і стрілкою, якщо вісь останньою зміщена на деяку величину щодо центру шкали. Якщо ця погрішність відома, то її виключають з результатів різними способами, зокрема введенням поправок.

При нормуванні систематичної погрішності, що становить, СІ встановлюють межі систематичної похибки СІ, що припускається, – конкретного типу – D. Величина систематичної погрішності визначає таку метрологічну властивість, як правильність вимірювань СІ.

Випадкова погрішність – складова погрішності результату вимірювання, що змінюється випадковим чином (по знаку і значенню) в серії повторних вимірювань одного і того ж розміру величини з однаковою ретельністю. У появі цього виду погрішності не спостерігається якої-небудь закономірності. Вони неминучі і неусувні, завжди присутні в результатах вимірювання. При багатократному і достатньо точному вимірюванні вони породжують розсіяння результатів.

Характеристиками розсіяння є середня арифметична погрішність, середня квадратична погрішність, розмах результатів вимірювань. Оскільки розсіяння носить імовірнісний характер, то при вказівці на значення випадкової погрішності задають вірогідність.

Вкажемо як приклад на дві нормовані метрологічні характеристики, що відображають точність СІ.

Довірча погрішність – верхня і нижня межі інтервалу погрішності результату вимірювань при даній довірчій вірогідності. Наприклад, в перевірочній схемі для гир і вагів встановлено для гир 1-3-го розрядів значення довірчої абсолютної погрішності (d) при вірогідності 0,95.

Середня квадратична погрішність (середнє квадратичне відхилення (Sd) – характеристика розсіяння результатів вимірювань однієї і тієї ж величини унаслідок впливу випадкових погрішностей. Застосовується для оцінки точності первинних і вторинних еталонів. Наприклад, в перевірочній схемі для гирі як вторинного еталону (еталону-копії) дано значення погрішності через такий різновид показника, як сумарна погрішність результату вимірювань (SDS).

Вона представляє середню квадратичну погрішність результату вимірювань, що складається з випадкових і не виключених систематичних погрішностей.

Нарешті, показники точності можуть встановлюватися у зв’язку з угрупуванням погрішностей СІ за умовами вимірювання.

Основна погрішність СІ – погрішність, визначувана в нормальних умовах застосування СІ.

Додаткова погрішність СІ – складова погрішності СІ, що додатково виникає унаслідок відхилення який-небудь з впливаючих величин (температури, відносної вологості, напруга мережі змінного струму і ін.) від її нормального значення.

Зазвичай метрологічні характеристики нормують роздільно для нормальних і робочих умов застосування СІ. Нормальними вважаються умови, при яких зміною характеристик під впливом зовнішніх чинників (температура, вологість і ін.) прийнято нехтувати. Так, для багатьох типів СІ нормальними умовами застосування є температура (293±5) До, атмосферний тиск(100±4) кпа, відносна вологість (65±15)%, електрична напруга в мережі живлення 220 В±10%. Робочі умови відрізняються від нормальних ширшими діапазонами зміни впливаючих величин. І ті та інші метрологічні характеристики указуються в НД.

Оцінка погрішності вимірювань СІ, використовуваних для визначення показників якості товарів, визначається специфікою застосування останніх. Наприклад, погрішність вимірювання колірного тону керамічних плиток для внутрішньої обробки житла повинна бути принаймні на порядок нижче, ніж погрішність вимірювання аналогічного показника картин, що серійно випускаються, зроблених кольоровим фотодруком. Річ у тому, що різнотонність два наклеєних поряд на стіну кахляних плиток впадатиме в очі, тоді як різнотонність окремих екземплярів однієї картини помітно не виявиться, оскільки вони використовуються розрізнено.

Вище були детально розглянуті характеристики точності результатів вимірювань. Розглянемо два інших властивості, що визначають якість вимірювань, – збіжність і відтворюваність результатів вимірювань.

Збіжність результатів вимірювань – характеристика якості вимірювань, що відображає близькість один до одного результатів вимірювань однієї і тієї ж величини, виконаних повторно одними і тими ж засобами, одним і тим же методом, в однакових умовах і з однаковою ретельністю.

Кількісна оцінка збіжності може бути дана за допомогою різних показників. Так, в стандартах на методи визначення хімічного складу м’яса збіжність указується в різній формі: при визначенні нітриту за результат аналізу приймають середнє арифметичне з двох паралельних визначень при розбіжності по відношенню до середнього не більше 10% при Р = 0,95; при визначенні азоту різниця між результатами двох визначень, виконаних одночасно або з невеликими проміжками часу одним і тим же хіміком-аналітиком, не повинна перевищувати 0,10 г азоту на 10 г зразка.

Висока збіжність результатів вимірювання дуже важлива при оцінці показників якості товарів, що набувають споживачем у вигляді партії (див. вище приклад з керамічною плиткою).

Відтворюваність результатів вимірювань – повторюваність результатів вимірювань однієї і тієї ж величини, отриманих в різних місцях, різними методами, різними операторами, в різний час, але приведених до одних і тих же умов вимірювань (температурі, тиску, вологості і ін.).

Наприклад, в стандарті на методи визначення щільності молока відтворюваність регламентується в наступній формі: розбіжність, що допускається, між результатами визначення щільності молока одним типом ареометра в різних умовах (в різний час, в різних місцях і різними операторами) не повинно перевищувати 0,8 кг/м3.

У процедурах звірення результатів аналізу якості однотипної продукції в різних лабораторіях рекомендується оцінювати відтворюваність по методиці, викладеній в наступному прикладі.

Номенклатура нормованих метрологічних характеристик СІ визначається призначенням, умовами експлуатації і багатьма іншими чинниками. У СІ, вживаних для високоточних вимірювань, нормується до десятка і більш метрологічних характеристик в стандартах технічних вимог (технічних умов) і ТУ. Норми на основні метрологічні характеристики приводяться в експлуатаційній документації на СІ. Облік всіх нормованих характеристик необхідний при вимірюваннях високої точності і в метрологічній практиці. У повсякденній виробничій практиці широко користуються узагальненою характеристикою – класом точності.

Клас точності СІ – узагальнена характеристика, що виражається межами похибок, що припускаються (основною і додатковою), а також іншими характеристиками, що впливають на точність. Класи точності конкретного типу СІ встановлюють в НД. При цьому для кожного класу точності встановлюють конкретні вимоги до метрологічних характеристик, що в сукупності відображають рівень точності СІ даного класу. Наприклад, для вольтметрів нормують межу основної похибки, що припускається, і відповідні нормальні умови; межі додаткових похибок, що припускаються; межі варіації свідчень, що допускається; неповернення покажчика до нульової відмітки. У плоскопаралельних кінцевих мерів довжини такими характеристиками є межі відхилень, що допускаються, від номінальної довжини і плоськопараллельності; межі зміни довжини, що допускається, протягом року. У мерів електрорушійної сили (нормальних елементів) нормують межі нестабільності, що допускається, ЕДС протягом року.

Позначення класів точності здійснюється таким чином: Якщо межі основної похибки, що припускається, виражені у формі абсолютної погрішності СІ, то клас точності позначається прописними буквами римського алфавіту. Класам точність, якій відповідають менші межі похибок, що припускаються, привласнюються букви, що знаходяться ближче на початок алфавіту.

Для СІ, межі основної похибки яких, що припускається, прийнято виражати у формі відносної погрішності, позначаються числами, які рівні цим межам, вираженим у відсотках. Так, клас точності 0,001 нормальних елементів свідчить про те, що їх нестабільність за рік не перевищує 0,001%. Позначення класу точності наносять на циферблати, щитки і корпуси СІ, приводять в НД. СІ з декількома діапазонами вимірювань однієї і тієї ж фізичної величини або призначеним для вимірювань різних фізичних величин можуть бути привласнені різні класи точності для кожного діапазону або кожної вимірюваної величини. Так, приладу електровимірювання, призначеному для вимірювань напруги і опору, можуть бути привласнені два класи точності: один як вольтметру, інший як омметру.

Привласнюються класи точності СІ при їх розробці (за наслідками приймальних випробувань). У зв’язку з тим що при експлуатації їх метрологічні характеристики зазвичай погіршуються, допускається знижувати клас. точність за наслідками перевірки (калібрування).

Клас точності дозволяє судити про те, в яких межах знаходиться погрішність вимірювань цього класу. Це важливо знати при виборі СІ залежно від заданої точності вимірювань.

Точність і методика вироблюваних вимірювань вимагає окремого розгляду.

Система відтворення одиниць фізичних величин і передачі інформації про їх розміри всім без виключення СІ в країні складає технічну базу забезпечення єдності вимірювань.

Відтворення одиниць фізичних величин. Відповідно до основним рівнянням вимірювання процедура зводиться до порівняння невідомого розміру з відомим, як яке виступає розмір відповідної одиниці Міжнародної системи. Відтворенням одиниці є сукупність операцій по матеріалізації одиниці фізичної величини з найвищою в країні точністю за допомогою державного еталону або початкового робочого еталону. Розрізняють відтворення основних і похідних одиниць. Розміри одиниць можуть відтворюватися там же, де виконуються вимірювання (децентралізований спосіб), або інформація про них повинна передаватися з централізованого місця їх зберігання або відтворення (централізований спосіб). Децентралізовано відтворюються одиниці багатьох похідних фізичних величин. Основні одиниці зараз відтворюються тільки централізований.

Централізоване відтворення одиниць здійснюється за допомогою спеціальних технічних засобів, званих еталонами. Еталон, що забезпечує відтворення одиниці з найвищою в країні (в порівнянні з іншими еталонами тієї ж одиниці) точністю, називається первинним еталоном. Первинні еталони – це унікальні засоби вимірювань, що часто є складними вимірювальними комплексами, створеними з урахуванням новітніх досягнень науки і техніки на даний період. Еталон, що забезпечує відтворення одиниці в особливих умовах і службовець для цих умов, називається спеціальним еталоном. Офіційно затверджені як початковий для країни первинний або спеціальний еталони називаються державними.

Еталон, одержуючий розмір одиниці шляхом звірення з первинним еталоном даної одиниці, називається вторинним еталоном.

Еталон повинен відповідати трьом основним вимогам:

незмінність (здатність утримувати незмінним розмір відтворної ним одиниці протягом тривалого інтервалу часу);

відтворюваність (відтворення одиниці з найменшою погрішністю для даного рівня розвитку вимірювальної техніки);

слічаємість (здатність не зазнавати змін і не вносити яких-небудь спотворень при проведенні звірень).

Державні еталони є національним надбанням і тому повинні зберігатися в метрологічних інститутах країни в спеціальних еталонних приміщеннях, де підтримується строгий режим по вологості, температурі, вібраціям і іншим параметрам. Для забезпечення єдності вимірювань фізичних величин в міжнародному масштабі велике значення мають міжнародні звірення національних державних еталонів. Ці звірення допомагають виявити систематичні погрішності відтворення одиниці національними еталонами, встановити, наскільки національні еталони відповідають міжнародному рівню, і намітити шляхи вдосконалення національних (державних) еталонів.

Передача розміру одиниці є приведенням розміру одиниці фізичної величини, що зберігається СІ, що повіряється, до розміру одиниці, що відтворної або зберігається еталоном. Передача розміру здійснюється при звіренні цих одиниць. При передачі інформації про розмір одиниць широкого парку СІ доводиться удаватися до багатоступінчастої процедури.

За розміром одиниці, відтворним державним еталоном, встановлюються значення фізичних величин, відтворні вторинними еталонами.

Серед вторинних еталонів розрізняють:

Самим поширеними за чисельністю парка вторинними еталонами є робочі еталони різних розрядів – 1,2, 3-го (іноді 4-го). Від робочих еталонів нижчого розряду розмір передається робочим засобам вимірювання (РЗВ). Число РЗВ по кожному з видів вимірювань досягає сотень тисяч і навіть мільйонів екземплярів (наприклад, термометри, манометри).

РЗВ володіє різною точністю вимірювань найбільш точні РЗВ при перевірці (калібруванню) отримують розмір від вторинних еталонів або робочих еталонів 1-го розряду; найменш точні – від еталонів нижчого розряду (3-го або 4-го).

Як методи передачі інформації про розмір одиниць використовують методи безпосереднього звірення (тобто звірення міри з мірою або свідчень двох приладів), а також звірення за допомогою компаратора.

Безпосереднє звірення застосовують, як правило, для менш точних мерів. Безпосередньо звіряти можна тільки штрихові міри довжини (лінійка, метри брусків, рулетки), заходи місткості (вимірювальні циліндри, бюретки, піпетки, мірні колби і тому подібне). Для точнішої перевірки використовують прилади-порівняння компаріруючі пристрої. Найчастіше застосовують наступні компаратори: зразкові ваги різних розрядів (при перевірці гир), мости постійного і змінного струму (при звіренні мерів опору і ЕДС нормальних елементів).

На кожному ступені передачі інформації про розмір одиниці точність втрачається в 3 – 5 разів (іноді в 1,25 – 10 разів). Значить, при багатоступінчастій передачі еталонна точність не доходить до споживача. Тому для високоточних СІ число ступенів може бути скорочене аж до передачі ним інформації безпосередньо від робочих еталонів 1-го розряду.

Перевірочні схеми СІ є документом, який встановлює супідрядність СІ, що беруть участь в передачі розміру одиниці від еталону до робочих СІ з вказівкою методів і погрішності при передачі. Розрізняють державні і локальні перевірочні схеми. Державні схеми регламентують передачу інформації про розмір одиниці всьому парку СІ в країні. На чолі цієї схеми знаходиться державний еталон.

Державні перевірочні схеми закладаються в основу державних стандартів. Локальні перевірочні схеми розповсюджуються на СІ, що підлягають перевірці, організовуваній МС міністерства (відомства) або МС юридичної особи.

Систему передачі образно представляють у вигляді піраміди: у підставі знаходиться сукупність РСИ; вершину займає державний еталон; на проміжних площинах – робочі еталони різних розрядів. Від підставі до вершини зменшується погрішність СІ, росте їх вартість, знижується «тираж» виготовлення.

Процес передачі розміру одиниць відбувається при перевірці і калібруванні СІ. Перевірка і калібрування є набором операцій, що виконуються з метою визначення і підтвердження відповідності СІ встановленим технічним вимогам.

Принципова відмінність перевірки від калібрування полягає в тому, що перевірка:

Носить обов’язковий, характер і проводиться в рамках державного метрологічного контролю.

Проводиться відносно СІ, які застосовуються в законодавчо встановлених (Закон РФ «о забезпеченні єдності вимірювань») сферах, головним чином невиробничих, – охорона здоров’я, охорона навколишнього середовища, торгові операції, державні облікові операції, забезпечення оборони держави, банківські, податкові, митні операції і ін.

Суб’єкти метрології

Державна метрологічна служба України (ДМС).

Метрологічні служби федеральних органів виконавчій владі і юридичних осіб (МС).

Міжнародні метрологічні організації.

Державна метрологічна служба знаходиться у веденні Держспоживстандарту і включає:

державні наукові метрологічні центри (ДНМЦ);

органи ДМС в суб’єктах України(на території республік, автономних областей, автономних округів, країв, областей), а також міст Києва і Севастополя.

Держстандарт здійснює керівництво трьома державними довідковими службами: Державною службою часу, частоти і визначення параметрів обертання Землі (ДСВЧ), Державною службою стандартних зразків складу і властивостей речовин і матеріалів (ДССЗ) і Державною службою стандартних довідкових даних про фізичні константи і властивості речовин і матеріалів (ДССДД).

ДСВЧ здійснює міжрегіональну і міжгалузеву координацію робіт по забезпеченню єдності вимірювань часу, частоти і визначення параметрів обертання Землі. Про цю службу рядовий житель країни дізнається 2 рази на рік – при переході на літній і зимовий час. Споживачами вимірювальної інформації ДСВЧ є служби навігації і управління літаками, судами і супутниками, Єдина енергетична система і ін.

ДССЗ забезпечує створення і застосування системи стандартних (еталонних) зразків складу і властивостей речовин і матеріалів — металів і сплавів, нафтопродуктів, медичних препаратів, зразків ґрунтів, зразків твердості різних матеріалів, зразків газів і газових сумішей і ін. Практичне значення ДССЗ показано вище.

ДССДД забезпечує розробку достовірних даних про фізичні константи, про властивості речовин і матеріалів, зокрема конструкційних матеріалів, мінеральної сировини, нафти, газу і ін. Споживачами інформації ДССДД є організації, що проектують вироби техніки, до точності характеристик якої пред’являються особливо жорсткі вимоги. Конструктори цієї техніки не можуть покладатися на суперечливу інформацію про показники властивостей, що міститься в довідковій літературі.

Метрологічні служби регіональних органів виконавчій владі і юридичних осіб можуть створюватися в міністерствах (відомствах), організаціях, на підприємствах і в установах, що є юридичними особами для виконання робіт по забезпеченню єдності і необхідної точності вимірювань, здійснення метрологічного контролю і нагляду.

При виконанні робіт в сферах, передбачених Законом України про стандлартизацію і метрологію створення МС для забезпечення — єдність вимірювань є обов’язковим. Так, MG створені в Мінохоронздоров’я, Мінатомі, , Міноборони і інших органах виконавчої влади. Має рацію і обов’язки МС визначаються положеннями про них, затверджуваними керівниками органів управління або юридичних осіб.

Якщо на достатньо крупних підприємствах (у законодавчо затверджених сферах) організовуються повноцінні МС, то на невеликих підприємствах Держспоживстандарт рекомендує призначати осіб, відповідальних за забезпечення єдності вимірювань. Для відповідальних осіб затверджується посадова інструкція, в якій встановлюються їх функції, має рацію, обов’язки і відповідальність.

Міжнародні метрологічні організації діють з кінця XIX в. Як вже наголошувалося вище, в 1875 р. 17 держав, до числа яких входила Росія, підписали в Парижі. Метричну конвенцію, яка, по суті, з’явилася першим міжнародним стандартом. При цьому було створено першу міжнародну метрологічну установу – Міжнародне бюро мір і ваг (МБМВ), яке до цих пір активно функціонує, координуючи діяльність метрологічних організацій більш ніж 100 країн. МБМВ розташовується у Франції, в р. Севр. МБМВ зберігає міжнародні прототипи метра і кілограма і деякі інші еталони, а також організовує періодичне звірення національних еталонів з міжнародними. Керівництво діяльністю МБМВ здійснюється Міжнародним комітетом мір і ваг (МКМВ), створеним одночасно з МБМВ.

В середньому раз на 4 роки збирається Генеральна конференція по заходах і вагах, що приймає загальні, найбільш важливі для розвитку метрології і вимірювальної техніки рішення.

У 1956 р. була установлена Міжнародна організація законодавчої метрології (МОЗМ), членами якої (на період 1998 р.) є 85 країн світу. МОЗМ розробляє загальні питання законодавчої метрології: встановлення класів точності СІ; забезпечення одноманітності певних типів, зразків і систем вимірювальних приладів; рекомендації по їх випробуваннях з метою встановлення одноманітності метрологічних характеристик СІ незалежно від країни-виробника; порядок перевірки і калібрування СІ і ін.

Україна бере участь в Організації співпраці державних метрологічних установ жнив Центральної і Східної Європи (КООМЕТ). Організації Росії ведуть або беруть участь в реалізації 60% тим КООМЕТ.

Підсумки багаторічної діяльності міжнародних організацій дуже результативні. Завдяки їх зусиллям в більшості країн світу прийнята Міжнародна система одиниць фізичних величин (SI) діє зіставна термінологія, прийняті рекомендації по способах нормування метрологічних характеристик СІ, по сертифікації СІ, по випробуваннях СІ перед випуском серійної продукції.

ДМСЦ України в своїй діяльності враховує документи регіональних міжнародних метрологічних організацій, а також зарубіжних і національних метрологічних організацій США, Великобританії і ін.

Цілий ряд положень теоретичної і практичної метрології, направлених на забезпечення (єдність вимірювань і одноманітність СВ, потребує регламентації і контролю з боку держави. До таких положень відносяться: вибір основних фізичних величин; встановлення розмірів основних одиниць і правила утворення похідних одиниць спосіб відтворення і передачі інформації про розмір одиниць; вибір нормованих метрологічних характеристик СВ; встановлення норм точності СВ і обмеження точності вимірювань; вибір методик вимірювань; діяльність метрологічних служб; організація державного метрологічного контролю.

Відповідно до принципів побудови правової держави норми, що охороняють інтереси держави і захищаючі права його громадян (метрологічні вимоги відносяться саме до цієї категорії норм), повинні встановлюватися актом, що має силу закону. Іншими словами, основні метрологічні правила повинні бути об’єктом закону. В Україні загальні правила і вимоги в області метрології відбиті в Законі «Про забезпеченні єдності вимірювань». Конкретні положення в області законодавчої метрології регламентуються НД – стандартами, правилами, рекомендаціями і ін.

Комплекс нормативних документів, що встановлюють правила,, норми, вимоги, направлені на досягнення і підтримку єдності вимірювань в країні при необхідній точності, складає державну систему забезпечення єдності вимірювань (ДСВ).

Як і у сфері стандартизації, нормативну базу метрології можна представити у вигляді ієрархічної піраміди:

Закон України” про метрологію і метрологічну діяльність” державні стандарти (ГОСТ, ДСТУ) системи ДСВ;

Рекомендації (гриф «МІ») системи ДСВ, що розробляються метрологічними інститутами як державними метрологічними науковими центрами і затверджуваними керівництвом цих центрів.

В цілому ДСВ налічує більше 2400 НД (стандартів, правив, рекомендацій). 75% від всієї нормативної бази складають МВ. Їх широке розповсюдження пояснюється можливістю їх розробки в коротші терміни і при меншій вартості, чим стандартів (у 3 – 4 рази і 2 – 3 рази відповідно).

Основними об’єктами регламентації в ДСВ є [32]:

загальні правила і норми по метрології (близько 160 НД);

державні перевірочні схеми (близько 180 НД);

Поняття про методи вимірювань

Метод вимірювань – прийом або сукупність прийомів порівняння вимірюваної фізичної величини з її одиницею відповідно до реалізованого принципу вимірювань.

Методи вимірювань класифікують по декількох ознаках.

По загальних прийомах отримання результатів вимірювань розрізняють:

прямий метод вимірювань;

непрямий метод вимірювань.

Перший реалізується при прямому вимірюванні, другий – при непрямому вимірюванні, які описані вищим.

За умовами вимірювання розрізняють:

контактний методи вимірювань;

безконтактний методи вимірювань.

Контактний метод вимірювань заснований на тому, що чутливий елемент приладу приводиться в контакт з об’єктом вимірювання (вимірювання температури тіла термометром). Безконтактний метод вимірювань заснований на тому, що чутливий елемент приладу де приводиться в контакт з об’єктом вимірювання (зміна відстані до об’єкту радіолокатором, зміна температури в доменній печі пірометром).

Виходячи із способу порівняння вимірюваної величини з її одиницею, розрізняють методи безпосередньої оцінки і метод порівняння з мірою.

При методі безпосередньої оцінки визначають значення величини безпосередньо по відліковому пристрою показуючого СІ (термометр, вольтметр і ін.). Міра, що відображає одиницю вимірювання, у вимірюванні не бере участь. Її роль грає в СІ шкала, проградуйована при його виробництві за допомогою достатніх точних СІ.

При методі порівняння з мірою вимірювану величину порівнюють з величиною, відтворною мірою.

Метрологічні властивості СІ – це властивості, що впливають на результат вимірювань і його погрішність. Показники метрологічних властивостей є їх кількісною характеристикою і називаються метрологічними характеристиками.

Метрологічні характеристики, встановлювані НД, називають нормованими метрологічними характеристиками.

Всі метрологічні властивості СІ можна розділити на дві групи:

Властивості, що визначають область застосування СІ.

Властивості, що визначають якість вимірювання.

До основних метрологічних характеристик, що визначають властивості першої групи, відносяться діапазон вимірювань і поріг чутливості.

Діапазон вимірювань – область значень величини, в межах яких нормовані межі погрішності, що допускаються. Значення величини, що обмежують діапазон вимірювань знизу або зверху (зліва і справа), називають відповідно нижньою або верхньою межею вимірювань.

Поріг чутливості – найменша зміна вимірюваної величини, яка викликає помітну зміну вихідного сигналу. Наприклад, якщо поріг чутливості вагі рівний 10 міліграм, то це означає, що помітне переміщення стрілки ваг досягається при такій малій зміні маси, як 10 міліграм.

До метрологічних властивостей другої групи відносяться три головні властивості, що визначають якість вимірювань: точність, збіжність і відтворюваність вимірювань.

Найширше в метрологічній практиці використовується перша властивість – точність вимірювань. Розглянемо його найдетальніше. Точність вимірювань СІ визначається їх погрішністю.

Погрішність – це різниця між свідченнями СІ і дійсним (дійсним) значенням вимірюваної фізичної величини. Оскільки дійсне значення фізичної величини невідоме, то на практиці користуються її дійсним значенням. Для робочого СІ за дійсне значення приймають свідчення робочого еталону нижчого розряду (допустимо, 4-го), для еталону 4-го розряду, у свою чергу, – значення фізичної величини, отримане за допомогою робочого еталону 3-го розряду. Таким чином, за базу для порівняння приймають значення СІ, яке є в перевірочній схемі вищестоящим по відношенню до підлеглого СІ, підмету перевірці.

Dxn = Xn-x0

Де:

Dxn – погрішність СІ, що повіряється;

Xn – значення тієї ж самої величини, знайдене за допомогою СІ, що повіряється;

X0 – значення СІ, прийняте за базу для порівняння, – дійсне значення.

Наприклад, при вимірюванні барометром атмосферного тиску набуте значення Xn = 1017 гпа. За дійсне значення прийнято свідчення робочого еталону, яке дорівнювало X0 = 1020 гпа. Отже, погрішність вимірювання барометром склала:

Dxn = 1017-1020 = -3 гпа.

Погрішності СІ можуть бути класифіковані по ряду ознак, зокрема:

за способом виразу – абсолютні, відносні;

по характеру прояви – систематичні, випадкові;

по відношенню до умов застосування основні, додаткові.

Найбільшого поширення набули метрологічні властивості, пов’язані з першим угрупуванням, – з абсолютними і відносними погрішностями.

Точність вимірювань СІ – якість вимірювань, що відображає близькість їх результатів до дійсного (істинному) значення вимірюваної величини. Точність визначається показниками абсолютної і «відносної погрішності.

Визначувана по формулі Dxn є абсолютною погрішністю. Проте більшою мірою точність СІ характеризує відносна погрішність, тобто виражене у відсотках відношення абсолютної погрішності до дійсного значення величини, вимірюваної або відтворної даним СІ.

Точність може бути виражена зворотною величиною відносної погрішності – 1/d . Якщо погрішність d = 0,1% або 0,001=10-3, то точність рівна 103.

У стандартах нормує характеристики точність, пов’язана з іншими погрішностями.

Систематична погрішність – складова погрішності результату вимірювання, що залишається постійною (або ж що закономірно змінюється) при повторних вимірюваннях однієї і тієї ж величини. Її прикладом може бути погрішність градуювання, зокрема погрішність показань приладу з круговою шкалою і стрілкою, якщо вісь останньою зміщена на деяку величину щодо центру шкали. Якщо ця погрішність відома, то її виключають з результатів різними способами, зокрема введенням поправок.

При нормуванні систематичної погрішності, що становить, СІ встановлюють межі систематичної похибки СІ, що припускається, – конкретного типу – D. Величина систематичної погрішності визначає таку метрологічну властивість, як правильність вимірювань СІ.

Випадкова погрішність – складова погрішності результату вимірювання, що змінюється випадковим чином (по знаку і значенню) в серії повторних вимірювань одного і того ж розміру величини з однаковою ретельністю. У появі цього виду погрішності не спостерігається якої-небудь закономірності. Вони неминучі і неусувні, завжди присутні в результатах вимірювання. При багатократному і достатньо точному вимірюванні вони породжують розсіяння результатів.

Характеристиками розсіяння є середня арифметична погрішність, середня квадратична погрішність, розмах результатів вимірювань. Оскільки розсіяння носить імовірнісний характер, то при вказівці на значення випадкової погрішності задають вірогідність.

Вкажемо як приклад на дві нормовані метрологічні характеристики, що відображають точність СІ.

Довірча погрішність – верхня і нижня межі інтервалу погрішності результату вимірювань при даній довірчій вірогідності. Наприклад, в перевірочній схемі для гир і ваг встановлено для гир 1-3-го розрядів значення довірчої абсолютної погрішності (d) при вірогідності 0,95.

Середня квадратична погрішність (середнє квадратичне відхилення (Sd) – характеристика розсіяння результатів вимірювань однієї і тієї ж величини унаслідок впливу випадкових погрішностей. Застосовується для оцінки точності первинних і вторинних еталонів. Наприклад, в перевірочній схемі для гирі як вторинного еталону (еталону-копії) дано значення погрішності через такий різновид показника, як сумарна погрішність результату вимірювань (SDS).

Вона представляє середню квадратичну погрішність результату вимірювань, що складається з випадкових і не виключених систематичних погрішностей.

Нарешті, показники точності можуть встановлюватися у зв’язку з угрупуванням погрішностей СІ за умовами вимірювання.

Основна погрішність СІ – погрішність, визначувана в нормальних умовах застосування СІ.

Додаткова погрішність СІ – складова погрішності СІ, що додатково виникає унаслідок відхилення який-небудь з впливаючих величин (температури, відносної вологості, напруга мережі змінного струму і ін.) від її нормального значення.

Зазвичай метрологічні характеристики нормують роздільно для нормальних і робочих умов застосування СІ. Нормальними вважаються умови, при яких зміною характеристик під впливом зовнішніх чинників (температура, вологість і ін.) прийнято нехтувати. Так, для багатьох типів СІ нормальними умовами застосування є температура (293±5) До, атмосферний тиск(100±4) кпа, відносна вологість (65±15)%, електрична напруга в мережі живлення 220 В±10%. Робочі умови відрізняються від нормальних ширшими діапазонами зміни впливаючих величин. І ті та інші метрологічні характеристики указуються в НД.

Оцінка погрішності вимірювань СІ, використовуваних для визначення показників якості товарів, визначається специфікою застосування останніх. Наприклад, погрішність вимірювання колірного тону керамічних плиток для внутрішньої обробки житла повинна бути принаймні на порядок нижче, ніж погрішність вимірювання аналогічного показника картин, що серійно випускаються, зроблених кольоровим фотодруком. Річ у тому, що різнотонність два наклеєних поряд на стіну кахляних плиток впадатиме в очі, тоді як різнотонність окремих екземплярів однієї картини помітно не виявиться, оскільки вони використовуються розрізнено.

Вище були детально розглянуті характеристики точності результатів вимірювань. Розглянемо два інших властивості, що визначають якість вимірювань, – збіжність і відтворюваність результатів вимірювань.

Збіжність результатів вимірювань – характеристика якості вимірювань, що відображає близькість один до одного результатів вимірювань однієї і тієї ж величини, виконаних повторно одними і тими ж засобами, одним і тим же методом, в однакових умовах і з однаковою ретельністю.

Кількісна оцінка збіжності може бути дана за допомогою різних показників. Так, в стандартах на методи визначення хімічного складу м’яса збіжність указується в різній формі: при визначенні нітриту за результат аналізу приймають середнє арифметичне з двох паралельних визначень при розбіжності по відношенню до середнього не більше 10% при Р = 0,95; при визначенні азоту різниця між результатами двох визначень, виконаних одночасно або з невеликими проміжками часу одним і тим же хіміком-аналітиком, не повинна перевищувати 0,10 г азоту на 10 г зразка.

Висока збіжність результатів вимірювання дуже важлива при оцінці показників якості товарів, що набувають споживачем у вигляді партії (див. вище приклад з керамічною плиткою).

Відтворюваність результатів вимірювань – повторюваність результатів вимірювань однієї і тієї ж величини, отриманих в різних місцях, різними методами, різними операторами, в різний час, але приведених до одних і тих же умов вимірювань (температурі, тиску, вологості і ін.).

Наприклад, в стандарті на методи визначення щільності молока відтворюваність регламентується в наступній формі: розбіжність, що допускається, між результатами визначення щільності молока одним типом ареометра в різних умовах (в різний час, в різних місцях і різними операторами) не повинно перевищувати 0,8 кг/м3.

У процедурах звірення результатів аналізу якості однотипної продукції в різних лабораторіях рекомендується оцінювати відтворюваність по методиці, викладеній в наступному прикладі.

Номенклатура нормованих метрологічних характеристик СІ визначається призначенням, умовами експлуатації і багатьма іншими чинниками. У СІ, вживаних для високоточних вимірювань, нормується до десятка і більш метрологічних характеристик в стандартах технічних вимог (технічних умов) і ТУ. Норми на основні метрологічні характеристики приводяться в експлуатаційній документації на СІ. Облік всіх нормованих характеристик необхідний при вимірюваннях високої точності і в метрологічній практиці. У повсякденній виробничій практиці широко користуються узагальненою характеристикою – класом точності.

Клас точності СІ – узагальнена характеристика, що виражається межами похибок, що припускаються (основною і додатковою), а також іншими характеристиками, що впливають на точність. Класи точності конкретного типу СІ встановлюють в НД. При цьому для кожного класу точності встановлюють конкретні вимоги до метрологічних характеристик, що в сукупності відображають рівень точності СІ даного класу. Наприклад, для вольтметрів нормують межу основної похибки, що припускається, і відповідні нормальні умови; межі додаткових похибок, що припускаються; межі варіації свідчень, що допускається; неповернення покажчика до нульової відмітки. У плоскопаралельних кінцевих мерів довжини такими характеристиками є межі відхилень, що допускаються, від номінальної довжини і плоскопараллельності; межі зміни довжини, що допускається, протягом року. У мерів електрорушійної сили (нормальних елементів) нормують межі нестабільності, що допускається, ЕДС протягом року.

Позначення класів точності здійснюється таким чином.

Якщо межі основної похибки, що припускається, виражені у формі абсолютної погрішності СІ, то клас точності позначається прописними буквами римського алфавіту. Класам точність, якій відповідають менші межі похибок, що припускаються, привласнюються букви, що знаходяться ближче на початок алфавіту.

Для СІ, межі основної похибки яких, що припускається, прийнято виражати у формі відносної погрішності, позначаються числами, які рівні цим межам, вираженим у відсотках. Так, клас точності 0,001 нормальних елементів свідчить про те, що їх нестабільність за рік не перевищує 0,001%. Позначення класу точності наносять на циферблати, щитки і корпуси СІ, приводять в НД. СІ з декількома діапазонами вимірювань однієї і тієї ж фізичної величини або призначеним для вимірювань різних фізичних величин можуть бути привласнені різні класи точності для кожного діапазону або кожної вимірюваної величини. Так, приладу електровимірювання, призначеному для вимірювань напруги і опору, можуть бути привласнені два класи точності: один як вольтметру, інший як омметру.

Привласнюються класи точності СІ при їх розробці (за наслідками приймальних випробувань). У зв’язку з тим що при експлуатації їх метрологічні характеристики зазвичай погіршуються, допускається знижувати клас. точність за наслідками перевірки (калібрування).

Клас точності дозволяє судити про те, в яких межах знаходиться погрішність вимірювань цього класу. Це важливо знати при виборі СІ залежно від заданої точності вимірювань.

Точність і методика вироблюваних вимірювань вимагає окремого розгляду.

Система відтворення одиниць фізичних величин і передачі інформації про їх розміри всім без виключення СІ в країні складає технічну базу забезпечення єдності вимірювань.

Відтворення одиниць фізичних величин. Відповідно до основним рівнянням вимірювання процедура зводиться до порівняння невідомого розміру з відомим, як яке виступає розмір відповідної одиниці Міжнародної системи. Відтворенням одиниці є сукупність операцій по матеріалізації одиниці фізичної величини з найвищою в країні точністю за допомогою державного еталону або початкового робочого еталону. Розрізняють відтворення основних і похідних одиниць. Розміри одиниць можуть відтворюватися там же, де виконуються вимірювання (децентралізований спосіб), або інформація про них повинна передаватися з централізованого місця їх зберігання або відтворення (централізований спосіб). Децентралізовано відтворюються одиниці багатьох похідних фізичних величин. Основні одиниці зараз відтворюються тільки централізований.

Централізоване відтворення одиниць здійснюється за допомогою спеціальних технічних засобів, званих еталонами. Еталон, що забезпечує відтворення одиниці з найвищою в країні (в порівнянні з іншими еталонами тієї ж одиниці) точністю, називається первинним еталоном. Первинні еталони – це унікальні засоби вимірювань, що часто є складними вимірювальними комплексами, створеними з урахуванням новітніх досягнень науки і техніки на даний період. Еталон, що забезпечує відтворення одиниці в особливих умовах і службовець для цих умов, називається спеціальним еталоном. Офіційно затверджені як початковий для країни первинний або спеціальний еталони називаються державними.

Еталон, одержуючий розмір одиниці шляхом звірення з первинним еталоном даної одиниці, називається вторинним еталоном.

Еталон повинен відповідати трьом основним вимогам:

незмінність (здатність утримувати незмінним розмір відтворної ним одиниці протягом тривалого інтервалу часу);

відтворюваність (відтворення одиниці з найменшою погрішністю для даного рівня розвитку вимірювальної техніки);

слічаємість (здатність не зазнавати змін і не вносити яких-небудь спотворень при проведенні звірень).

Державні еталони є національним надбанням і тому повинні зберігатися в метрологічних інститутах країни в спеціальних еталонних приміщеннях, де підтримується строгий режим по вологості, температурі, вібраціям і іншим параметрам. Для забезпечення єдності вимірювань фізичних величин в міжнародному масштабі велике значення мають міжнародні звірення національних державних еталонів. Ці звірення допомагають виявити систематичні погрішності відтворення одиниці національними еталонами, встановити, наскільки національні еталони відповідають міжнародному рівню, і намітити шляхи вдосконалення національних (державних) еталонів.

У 1998 р. еталонна база Росії була представлена 116 державними еталонами, 250 вторинними еталонами, 70 установками вищої точності і державними стандартними зразками в кількості більше 7500.

Передача розміру одиниці є приведенням розміру одиниці фізичної величини, що зберігається СІ, що повіряється, до розміру одиниці, що відтворної або зберігається еталоном. Передача розміру здійснюється при звіренні цих одиниць. При передачі інформації про розмір одиниць широкого парку СІ доводиться удаватися до багатоступінчастої процедури.

За розміром одиниці, відтворним державним еталоном, встановлюються значення фізичних величин, відтворні вторинними еталонами.

Серед вторинних еталонів розрізняють:

еталони-порівняння, вживані для звірення еталонів, які по тих або інших причинах не можуть безпосередньо звірятися один з одним;

еталони-свідки, призначені для перевірки збереження і незмінності державного еталону і для заміни його у разі псування або втрати;

еталони-копії, використовувані для передачі інформації про розмір одиниці робочим еталонам.

Самим поширеними за чисельністю парка вторинними еталонами є робочі еталони різних розрядів – 1,2, 3-го (іноді 4-го). Від робочих еталонів нижчого розряду розмір передається робочим засобам вимірювання (РЗВ). Число РЗВ по кожному з видів вимірювань досягає сотень тисяч і навіть мільйонів екземплярів (наприклад, термометри, манометри).

РЗВ володіє різною точністю вимірювань найбільш точні РЗВ при перевірці (калібруванню) отримують розмір від вторинних еталонів або робочих еталонів 1-го розряду; найменш точні – від еталонів нижчого розряду (3-го або 4-го).

Як методи передачі інформації про розмір одиниць використовують методи безпосереднього звірення (тобто звірення міри з мірою або свідчень двох приладів), а також звірення за допомогою компаратора.

Безпосереднє звірення застосовують, як правило, для менш точних мерів. Безпосередньо звіряти можна тільки штрихові міри довжини (лінійка, метри брусків, рулетки), заходи місткості (вимірювальні циліндри, бюретки, піпетки, мірні колби і тому подібне). Для точнішої перевірки використовують прилади-порівняння компаріруючі пристрою. Найчастіше застосовують наступні компаратори: зразкові ваги різних розрядів (при перевірці гир), мости постійного і змінного струму (при звіренні мерів опору і ЕДС нормальних елементів).

На кожному ступені передачі інформації про розмір одиниці точність втрачається в 3 – 5 разів (іноді в 1,25 – 10 разів). Значить, при багатоступінчастій передачі еталонна точність не доходить до споживача. Тому для високоточних СІ число ступенів може бути скорочене аж до передачі ним інформації безпосередньо від робочих еталонів 1-го розряду.

Перевірочні схеми СІ є документом, який встановлює супідрядність СІ, що беруть участь в передачі розміру одиниці від еталону до робочих СІ з вказівкою методів і погрішності при передачі. Розрізняють державні і локальні перевірочні схеми. Державні схеми регламентують передачу інформації про розмір одиниці всьому парку СІ в країні. На чолі цієї схеми знаходиться державний еталон.

Державні перевірочні схеми закладаються в основу державних стандартів. Локальні перевірочні схеми розповсюджуються на СІ, що підлягають перевірці, організовуваній МС міністерства (відомства) або МС юридичної особи.

Систему передачі образно представляють у вигляді піраміди: у підставі знаходиться сукупність РЗВ; вершину займає державний еталон; на проміжних площинах – робочі еталони різних розрядів. Від підставі до вершини зменшується погрішність СІ, росте їх вартість, знижується «тираж» виготовлення.

Процес передачі розміру одиниць відбувається при перевірці і калібруванні СІ. Перевірка і калібрування є набором операцій, що виконуються з метою визначення і підтвердження відповідності СІ встановленим технічним вимогам.

Принципова відмінність перевірки від калібрування полягає в тому, що перевірка:

Носить обов’язковий, характер і проводиться в рамках державного метрологічного контролю.

Проводиться відносно СІ, які застосовуються в законодавчо встановлених (Закон РФ «о забезпеченні єдності вимірювань») сферах, головним чином невиробничих, – охорона здоров’я, охорона навколишнього середовища, торгові операції, державні облікові операції, забезпечення оборони держави, банківські, податкові, митні операції і ін.

Лекція по сертифікації

Сертифікація — це дія, яка підтверджує за допомогою знаку або сертифіката відповідність виробу вимогам, визначеним стандартом або технічними умовами. За допомогою сертифікації третя сторона дає письмову гарантію, що продукція (процес, послуга) відповідає заданим вимогам. Третьою називають сторону, яка не залежить від постачальника (перша сторона) і покупця (друга сторона). Слово «сертифікат» відомо в значенні документа, який складений за визначеною формою. Видача сертифіката, що супроводжує випуск і використання якого-небудь приладу, верстата або партії продукції, ще не означає, що відбувається процес сертифікації. Цьому кінцевому акту має передувати комплекс робіт з створенню системи сертифікації. Система сертифікації — це система з власними правилами виконання процедури сертифікації та управління нею, вона забезпечує і гарантує достовірність сертифіката в найширшому розумінні цього слова, який охоплює всі аспекти виробництва, контролю і забезпечення якості продукції. Серед цих аспектів є технологічні, метрологічні, нормативно-технічні і правові.

З погляду технології виробництва видача сертифіката має підтверджувати, що весь технологічний процес виготовлення даної продукції був витриманий у встановлених межах, що вихідні матеріали відповідали всім заданим вимогам, під час проходження виробу по всій технологічній ланці не було відмічено яких-небудь дестабілізуючих факторів або ознаки їх дії.

Як метрологічне забезпечення сертифікат є свідоцтвом того, що всі вимірювальні прилади і засоби за всіма своїми метрологічними характеристиками повністю відповідають заданим вимогам і забезпечують достовірність всіх вимірювань і досліджень продукції на всіх етапах її створення. Метрологічне забезпечення сертифікації полягає в постійній «прив’язці» всіх робочих засобів вимірювання до єдиних еталонів — державних чи міжнародних.

Сертифікат підтверджує, що всі вимоги і норми, зафіксовані у стандарті або технічних умовах, забезпечуються в виробництві і перевіряються стандартними методами контролю якості.

Мета, принципи та правила побудови і функціонування системи сертифікації, її структура, функції та порядок виконання цих функцій регламентовані нормативними документами міжнародних організацій із стандартизації і сертифікації, насамперед документами І50, ІЕС, НАС, Європейської співдружності, а також ДСТУ.

До правових аспектів сертифікації належать питання поширення відповідальності за спостереженням правил процедури системи сертифікації в частині порядку атестації і підтвердження органів і служб, які здійснюють нагляд за сертифікацією, та проводять дослідження продукції і контроль її якості під час виробництва, приймання і поставки.

У різних країнах використовують різні види систем сертифікації, але всі ці системи виникли для того, щоб відмежувати ринок низькоякісних товарів, які не відповідають вимогам стандартів.

Так, одним з нагальних завдань становлення економіки України є створення ефективної державної системи сертифікації, що відповідає сучасним вимогам і визначається міжнародними організаціями. В Україні створена та розвивається державна Система сертифікації продукції (УкрСЕПРО), принципи та правила побудови якої узгоджені з міжнародними, а діяльність регламентована національними керівними нормативними документами.

Системи сертифікації

Системи сертифікації можуть діяти на національному, регіональному чи міжнародному рівнях. Є державні (урядові) і недержавні (неурядові) системи сертифікації.

Сертифікацію продукції може проводити і окреме підприємство (само-сертифікація), яке при цьому випускає сертифіковані вироби з підтвердженням їх відповідності вимогам певних національних або міжнародних стандартів.

При національній сертифікації, підприємства визначеної галузі промисловості випускають продукцію відповідно до вимог тих або інших національних і (або) міжнародних стандартів. Система національної сертифікації передбачає, як правило, встановлення на державному рівні органів, які здійснюють нагляд за якістю продукції, що випускається (так звана сертифікація з участю третьої сторони), а також участь в системі дослідницьких лабораторій і лабораторій метрологічного забезпечення.

Проведення робіт із сертифікації

Порядок організації і проведення робіт з сертифікації має бути таким, щоб забезпечити достатню об’єктивність сертифікації, достовірність і відтворюваність результатів досліджень, бути економічно ефективним і достатнім як для виробників продукції, потенційних експортерів, так і споживачів цих виробів — імпортерів.

Основою для проведення робіт з сертифікації є:

По-перше, вибір критеріїв, за якими можна судити, що продукція відповідає інтересам споживачів, вимогам законів країни-імпортера, можливостям виробників.

Нормативно-технічні документи на продукцію, в яких наведені відповідні характеристики виробів, повинні мати чіткі, однозначні тлумачення. Для цього вимоги на продукцію регламентуються у спеціальних документах: стандартах, технічних умовах, технічних регламентах. Вимоги стандарту мають точно виконуватись.

По-друге, системи сертифікації включають в себе елемент дослідження зразків продукції як необхідний засіб виявлення відповідності продукції стандартам.

Визнання систем сертифікації третьою стороною, особливо при багатосторонній співпраці, грунтується значною мірою на репутації органу з сертифікації. Ця репутація своєю чергою, залежить від компетенції персоналу, який проводить сертифікацію, і надійності обладнання. Тому винятково важливо, щоб випробувальні центри або лабораторії мали все необхідне обладнання і кваліфікований персонал, працювали за методами випробування, які задовольняють сторони, що беруть участь в сертифікації.

По-третє, стабільність технологічних процесів, незалежно від стану національної економіки, із забезпеченням високого рівня виробничої діяльності.

Введення на виробництві системи управління якістю поряд з оцінкою і контролем за її дією значною мірою збільшують ефективність виробництва, сприяють стабільному виробництву виробів із заданими якісними показниками.

По-четверте, система сертифікації повинна базуватись на незалежності результатів проведення робіт із сертифікації; запевнення виробника в тому, що його виріб відповідає вимогам стандарту, не завжди приймається за правду. Споживач частіше створює власну систему повірки якості продукції, що є досить поширеним в торгівлі і в промисловості. Однак при сучасному розвитку науки, техніки і технології найбільш ефективними і економічними є системи, що управляються органами, на які не впливають виробники продукції.

По-п’яте, вибір системи сертифікації мусить відповідати практичним і економічним вимогам на кожен окремий вид продукції.

По-шосте, принцип сертифікації і методи, порядок функціонування її системи мусять забезпечувати відповідність іншим системам сертифікації. Такий підхід до сертифікації сприяє розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародних економічних відносин, гарантованому виходу сертифікованої продукції на світовий ринок, виключаючи можливість перетворення сертифікації в бар’єр для міжнародних зв’язків.

По-сьоме, вироби або продукція при позитивних результатах їх сертифікаційних досліджень у відповідних центрах або лабораторіях мусять мати підтвердження цьому у вигляді клейма, спеціального знаку, сертифіката, або бути включеними в перелік сертифікованих товарів, або мати документ, що вони випущені на підприємстві, яке має право на їх сертифікацію.

Випущені партії мають підтверджуватись знаком або сертифікатом відповідності, нанесення або видання яких контролюється головним контролером і знаходиться під наглядом національної служби нагляду. Цей знак або сертифікат гарантує, що ці партії випущені відповідно до вимог технічних умов.

Знак або сертифікат відповідності мусить давати можливість посилання на відрахування по дослідженнях, проведених підприємством-виробником, на основі яких випущений виріб.

Знак відповідності — це символ, який підлягає обов’язковій реєстрації. Біля знаку мусять міститися повідомлення, які дозволяють встановити:

назву національної служби нагляду;

номер свідоцтва про атестацію підприємства-виробника або незалежного постачальника-розповсюджувача;

номер контрольованої партії.

Вказаний перелік відомостей мусить дозволяти відстежувати зв’язок партії з урахуванням підприємства-виробника. Якщо цього недостатньо — має наводитись необхідна додаткова інформація, яку наносять на упаковку і (або) виріб. За бажанням підприємства-виробника для маркування виробів можна застосувати менший за розміром символ із зазначенням національної служби нагляду і номера свідоцтва про атестацію підприємства.

Знак відповідності наноситься на клейку стрічку або на інший матеріал для пакування. Якщо на виріб ставиться знак відповідності, то він наноситься поряд з маркуванням, яке передбачене технічними умовами.

Сертифікат відповідності має дві форми: сертифікат відповідності для використання підприємством-виробником і для використання незалежними постачальниками-розповсюджувачами. Сертифікат для підприємства-виробника містить таку інформацію:

назву підприємства-виробника, а також, якщо воно охоплює декілька підприємств, назви цих підприємств і, за його бажанням, свою адресу та інші дані;

торгову марку підприємства-виробника, за його бажанням, як міру юридичного захисту проти підробки сертифіката;

ліцензію на право застосування сертифіката відповідності щодо продукції, що виробляється замовником серійно протягом встановленого ліцензією строку. Надається органом з сертифікації продукції на підставі сертифікації системи забезпечення якості під час виготовлення цієї продукції тільки в тому випадку, якщо за технологічним процесом виробництва кожна одиниця продукції підлягає контролю на відповідність усім вимогам нормативного документа, на підставі якого проводиться випуск виробу;

номер свідоцтва про атестацію підприємства-виробника, виданого йому національною службою нагляду для тієї виробничої ділянки, на якій проводиться випуск виробів;

дату приймання виробів;

дату випуску сертифіката;

форму свідоцтва, прийнятого за бажанням головного контролера підприємства-виробника. Це може бути підпис або факсиміле в супроводі якого-небудь символу, наприклад, перфорації або печатки.

Сертифікат для незалежних постачальників-розповсюджувачів містить такі дані:

назву незалежного постачальника-розповсюджувача і, за його бажанням, його адресу та інші дані;

торгову марку постачальника-розповсюджувача за його бажанням;

назву підприємства-виробника;

повну каталогову назву і позначення виробу, які присвоєні йому підприємством-виробником, а також повну каталогову назву і позначення виробу, присвоєні поста-чальником-розповсюджувачем, якщо такі існують;

довідковий номер технічних умов на вироби конкретних типів, яким відповідає виріб; назву національної служби нагляду, під наглядом якої проводився випуск виробу, і національної служби нагляду, яка здійснює нагляд за постачальником-розповсюджувачем;

номер свідоцтва про атестацію, видану йому національною службою нагляду для приміщень, звідки випущений виріб;

дата випуску виробу підприємством-виробником;

дата видачі сертифіката;

— форму посвідчення, яке прийняте постачальником-розповсюджувачем. Інформацію, яка наводиться в обох формах сертифікатів, можна подати будь-якою мовою.

Сертифікат відповідності випускається під контролем головного контролера і тільки для виробів, які входять до складу прийнятих партій сертифікованої продукції. Головний контролер має вести реєстрацію, яка відображає зв’язок сертифіката з партією виробів, до яких він належить. Головний контролер може присвоювати сертифікату довідковий номер. Сертифікат може входити до складу встановленої контрактом документації на поставку виробів.

Кожна система сертифікації має свій власний знак відповідності. У багатьох країнах існують законодавчі та нормативні акти різного рівня, що вимагають від виробників, постачальників та продавців обов’язково мати сертифікати відповідності для певних видів продукції.

Обов’язковій сертифікації підлягає продукція, на яку поширюються обов’язкові вимоги стандартів чи інших нормативних документів, зокрема вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров’я і майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону навколишнього і природного середовища.

У всіх інших випадках сертифікацію можна проводити на добровільних засадах з ініціативи замовника (виробника, постачальника чи продавця продукції).

Добровільна сертифікація проводиться, як правило, в умовах конкуренції товаровиробників з метою рекламування продукції, освоєння нових ринків збуту, формування і підтримування іміджу фірми, а також коли цього вимагають умови контракту на поставку продукції.

Оскільки сертифікат відповідності гарантує тільки відповідність продукції вимогам конкретного стандарту, висновок про рівень якості продукції можна робити лише з урахуванням оцінки рівня вимог цього стандарту.

Відповідність продукції застарілим вимогам того чи іншого нормативного документа буде свідчити про її низький рівень якості і, навпаки, відповідність стандартам, що визнані у світі як найсучасніші, буде надійною гарантією її високої якості.

Оплачує всі види робіт, пов’язаних із сертифікацією, замовник (підприємство-виробник, постачальник чи продавець продукції). Вартість робіт визначається в договорі між замовником і виконавцем (органом з сертифікації продукції).

Оплата замовником робіт з проведення сертифікації не означає, що виконавець обов’язково видасть йому сертифікат на заявлену продукцію. Останнє залежить тільки від результатів випробувань продукції та оцінки виробництва і (або) системи якості (у разі необхідності). При негативних результатах гроші замовнику за вже виконану роботу не повертають.

Замовник має право звернутись з метою сертифікації до будь-якого акредитованого в системі органу і вказати лабораторію, в якій він бажає проводити випробування продукції. Це бажання замовника виконавець враховує.

У кожній системі сертифікації передбачено процедуру апеляції тих чи інших рішень виконавця, зокрема відмову видати сертифікат відповідності за результатами випробування продукції. Усі апеляції розглядає апеляційна комісія, яка, переважно, створюється органом з сертифікації. Витрати, пов’язані з розглядом апеляцій, несе кожна із сторін. Рішення апеляційної комісії можна оскаржити в керівному органі системи сертифікації, рішення якого буде остаточне.

Крім торгівлі і митниці, результати сертифікації продукції використовують також страхові компанії, арбітражні суди, біржі тощо. Наприклад, страхові компанії враховують результати сертифікації для оцінки ризику при страхуванні майна і нерухомості. А страхові компанії Німеччини відмовляються страхувати вироби, що не пройшли сертифікацію.

Також проводиться сертифікація послуг, але вона значно поступається сертифікації продукції. Найбільшого поширення набула за кордоном сертифікація послуг у таких галузях, як банківська і готельна справа. Сертифікація продукції надає переваги підприємству-виробнику.

Для підприємств-виробників (постачальників) сертифікація продукції дає можливість:

збільшити довіру до якості виробів, що експортуються в промислово розвинені країни;

розширити ринок збуту;

забезпечити рекламу і збільшити обсяги випуску (продажу). Для споживачів сертифікація продукції корисна тим, що:

захищає від продукції, що небезпечна для життя, здоров’я людини та її майна;

полегшує вибір продукції;

— сприяє підвищенню якості продукції (завдяки стимулюванню перегляду застарілих вимог стандартів).

Ідея сертифікації, на перший погляд, дуже проста і, здавалось би, очевидна. Дійсно, для випуску виробів заданого рівня якості необхідно забезпечити:

стабільність технологічного процесу;

вимоги до вихідних матеріалів;

достатню комплектацію досліджувальної бази засобами дослідження, вимірювання і метрологічного забезпечення, відповідними вимогами технічних умов;

строгу виконавчу дисципліну.

Сучасне виробництво на загал не може підтримувати стійкі торговельно-економічні зв’язки з споживачами продукції, якщо воно допустить найменшу недооцінку будь-якого із зазначених факторів.

Системи сертифікації тут виступають лише як засіб, який забезпечує гарантію виконання вимог технічних умов, тобто як деякий вид організаційно-технічного посередництва у стосунках виробника із споживачем продукції. У Системі самосертифікація — це гарантії виробника, що випуск виробів забезпечений строго відповідно до вимог, визначених стандартами і технічними умовами. У національних системах сертифікації з участю третьої сторони (національних і міжнародних) — це організація стороннього об’єктивного контролю, починаючи з атестації виробництв і випробування виробів з метою підтвердження їх відповідності вимогам застосованих технічних умов і закінчуючи регулярною відбірковою перевіркою якості сертифікованої продукції.

Треба ще раз зазначити, що основним завданням сертифікації продукції с забезпечення стабільного випуску виробів заданого технічними вимогами рівня якості. У теперішній час якість продукції — це гарантований дохід підприємства. З іншого боку, забезпечення потрібного рівня якості вимагає відповідних затрат. Звідси випливає, що планування сертифікації продукції як гасла нематеріальних витрат на її забезпечення не дасть позитивних результатів, а, скоріше, призведе до негативного результату, який виразиться у дискредитації ідеї сертифікації і втраті довір’я до підприємства-виробника, якщо останнє буде неспроможне забезпечити випуск сертифікованої продукції строго відповідно до вимог використовуваних технічних умов.

Основи стандартизації та сертифікаціїОснови стандартизації та сертифікаціїСистема сертифікації УкрСЕПРО

Структура. Системи

Система сертифікації УкрСЕПРО (надалі — Система) — державна система сертифікації продукції в Україні, призначена для проведення обов’язкової та добровільної сертифікації продукції (процесів, послуг). Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України № 46-93 від 10.05.93р. «Про стандартизацію і сертифікацію» — обов’язкова сертифікація проводиться винятково в межах державної системи сертифікації. При обов’язковій сертифікації перевірці підлягають такі групи показників:

безпеки;

сумісності і взаємозамінності;

енерго — та ресурсозбереження;

вплив на охорону навколишнього і природного середовища.

Система є відкритою для вступу до неї органів з сертифікації та випробувальних лабораторій інших держав за умови визначення правил Системи.

Організаційну структуру Системи утворюють: Національний орган із сертифікації — Держспоживстандарт України; органи із сертифікації продукції; органи із сертифікації систем якості; випробувальні лабораторії (центри); аудитори; науково-методичний та інформаційний центр; територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації Держстандарту України; Український навчально-науковий центр з стандартизації, метрології та якості продукції.

Схема оргструктури Системи показана на рис. 4.1. Загальне керівництво Системою, організацією та координацією робіт з сертифікації продукції (процесів, послуг) здійснює Національний орган з сертифікації — Державний комітет України з стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України).

Національний орган із сертифікації виконує такі функції:

розробляє стратегію розвитку сертифікації в Україні;

організовує та координує роботи, що забезпечують функціонування Системи;

взаємодіє з національними органами інших країн та міжнародними організаціями з сертифікації;

організовує розроблення і вдосконалення організаційно-методичних документів Системи;

приймає рішення щодо міжнародних систем і угод з сертифікації;

встановлює основні принципи , правила і структуру Системи;

формує і затверджує склад науково-технічної комісії;

проводить акредитації органів з сертифікації та випробувальних лабораторій (центрів);

9) проводить атестації аудиторів;

здійснює інспекційний контроль за діяльністю органів з сертифікації, випробувальних лабораторій (центрів) та аудиторів;

вводить Реєстр Системи;

організовує роботи з сертифікації продукції за відсутності органів з сертифікації даного виду продукції;

затверджує перелік продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації;

розглядає апеляції щодо виконання правил Системи;

15) організовує інформаційне забезпечення діяльності з сертифікації у Системі. Науково-технічна комісія як елемент оргструктури Системи здійснює такі функції:

формує єдину політику з побудови, функціонування і вдосконалення Системи;

розробляє і вносить пропозиції щодо взаємодії з національними органами інших країн та міжнародними організаціями з сертифікації.

Органи з сертифікації продукції здійснюють:

управління Системою сертифікації за закріпленою номенклатурою продукції;

розробку організаційно-методичних документів із сертифікації закріпленої продукції;

акредитацію за дорученням національного органу з сертифікації випробувальних лабораторій (центрів);

встановлення схеми і порядку сертифікації закріплених видів продукції;

атестацію виробництва;

технічний нагляд за сертифікованою продукцією;

7) видачу сертифікатів відповідності та атестатів виробництв; Основні функції органів з сертифікації систем якості такі:

розроблення організаційно-методичних документів з сертифікації систем якості;

сертифікація систем якості;

атестація виробництв (за пропозицію органу з сертифікації продукції);

технічний нагляд за сертифікованими системами якості;

видання сертифікатів на системи якості. Випробовувальні лабораторії (центри) здійснюють такі функції:

проведення сертифікаційних випробувань в акредитованій галузі діяльності;

оформлення протоколів випробувань;

участь за пропозицією органу з сертифікації в атестації виробництв;

участь за пропозицією органу з сертифікації в технічному нагляді за сертифікованою продукцією;

Аудитори виконують окремі роботи, які пов’язані з сертифікацією продукції. Основні функції науково-методичного та інформаційного центру:

розроблення та вдосконалення організаційно-методичних документів Системи;

підготовка і внесення до національного органу з сертифікації пропозицій і проектів законодавчих актів у галузі сертифікації;

аналіз можливостей підприємств і організацій виконувати функції органів з сертифікації продукції, випробовувальних лабораторій (центрів) та внесення до національного органу з сертифікації пропозицій щодо їх акредитації у Системі;

участь у підготовці органів з сертифікації продукції та випробувальних лабораторій (центрів) до акредитації.

Територіальні центри стандартизації, метрології та сертифікації проводять:

за дорученням національного органу з сертифікації інспекційного контролю нагляд за дотриманням правил Системи;

за дорученням органів з сертифікації продукції технічний нагляд за сертифікованою продукцією;

допомогу підприємствам при підготовці до акредитації їх випробувальних лабораторій (центрів), сертифікації продукції, систем якості та атестації виробництв.

Український навчально-науковий центр із стандартизації, метрології та якості продукції здійснює навчання та підвищення кваліфікації спеціалістів у галузі сертифікації.

Структура, принципи та правила побудови і функціонування Системи регламентовані керівними нормативними документами системи сертифікації УкрСЕПРО, а також законодавчими актами, що стосуються сертифікації.

Згідно з підписаними угодами про взаємне визнання результатів сертифікації видані у Системі сертифікати відповідності визнаються в таких країнах СНД: Вірменія, Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменистан.

У системі УкрСЕПРО введені національні знаки відповідності. Знак відповідності — це захищений в установленому порядку знак, який свідчить, що маркована ним продукція відповідає конкретному стандарту чи іншому нормативному документу. Маркування продукції цим знаком здійснює орган з сертифікації, що видав сертифікат відповідності, або підприємство-виробник, якщо воно має на це ліцензію, видану органом із сертифікації.

Форму, розміри та технічні вимоги до національного знаку відповідності, а також правила його застосування у системі сертифікації УкрСЕПРО встановлено державним стандартом ДСТУ 2296-93. Встановлено такі зображення національного знаку відповідності:

— для продукції, яка відповідає обов’язковим вимогам нормативних документів та вимогам, що передбачені чинними законодавчими актами України, за якими встановлено обов’язкову сертифікацію ;

для продукції, яка відповідає усім вимогам нормативних документів, що поширюються на дану продукцію (рис. 4.2,6);для продукції, яка відповідає окремим вимогам нормативних документів і в сертифікаті перераховуються підтверджені вимоги (рис. 4.2, в).

Знак відповідності, який зображено на рис. 4.2, б, застосовується також для позначення продукції, що не підлягає обов’язковій сертифікації, проте сертифікована з ініціативи виробника, постачальника чи продавця продукції (добровільна сертифікація).

У Системі ведеться реєстрація й облік акредитованих органів з сертифікації і випробувальних лабораторій (центрів), атестованих аудиторів, а також результатів сертифікації продукції. Інформація про акредитовані у Системі органи з сертифікації, випробувальні лабораторії (центри), атестованих аудиторів, видані сертифікати відповідності, сертифікати на систему якості та атестати виробництв, а також інформація про акумулювання акредитації або сертифікатів періодично публікується Держстандартом у відкритих інформаційних виданнях, при цьому забезпечується конфіденційність.

Сертифікація продукції

Загальні положення

Сертифікацію продукції в Системі проводять винятково органи з сертифікації, а в разі їх відсутності — організації, що виконують функції органів з сертифікації продукції за дорученням Держстандарту України.

Випробувань в акредитованій в Системі лабораторії зразків продукції, відібраних у порядку та в кількості, встановленими органом з сертифікації та проведення і/або:

обстеження виробництва, технічного нагляду та контрольних випробувань зразків продукції, що відбираються з виробництва або з торгівлі в кількості, в термін та в порядку, які встановлено органом з сертифікації у програмі технічного нагляду за сертифікованою продукцією;

атестації виробництва та подальшого технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції, який здійснюється органом з сертифікації, або за його дорученням — іншими організаціями; сертифікації системи якості щодо виробництва продукції, яку сертифікують, та подальшого технічного нагляду за відповідністю системи якості встановленим вимогам, який здійснюється компетентним органом, акредитованим у Системі.

Орган з сертифікації продукції може застосовувати й інші правила щодо вибору схеми (моделі) сертифікації залежно від специфіки продукції та особливостей її виробництва.

Рекомендовані схеми (моделі) сертифікації продукції наведені в табл. 4.1. Під час сертифікації перевіряються характеристики (показники) продукції і застосовуються методи випробувань, які дають змогу:

провести ідентифікацію продукції, зокрема перевірити належність до класифікаційної групи, відповідність технічної документації, походження, належність до цієї партії тощо;

повно і вірогідно підтвердити відповідність продукції заданим вимогам.

Загальні вимоги до нормативних документів на продукцію, яку сертифікують

Обов’язкова сертифікація продукції проводиться на відповідність до обов’язкових вимог нормативних документів, які зареєстровані у встановленому порядку, а також аналогічних вимог міжнародних та національних стандартів інших держав, що введені в дію в Україні.

Добровільна сертифікація проводиться на відповідність до вимог нормативних документів, які узгоджені з постачальником і споживачем.

У нормативних документах на продукцію, які застосовуються під час обов’язкової сертифікації, повинні ясно та однозначно наводитись технічні вимоги, що підтверджуються сертифікацією. Норми та дозволені відхилення треба задавати так, щоб забезпечувалась можливість їх вимірювання з заданою або відомою похибкою під час випробувань.

Вступна частина нормативного документа або розділ «Галузь використання» мають містити вказівку щодо можливості використання документа для сертифікації (наприклад, «стандарт придатний для обов’язкової сертифікації»).

У нормативних документах на продукцію, які застосовуються під час обов’язкової сертифікації, в спеціальному розділі або через посилання на інший нормативний документ повинні встановлюватись методи, умови, обсяг і порядок випробувань для підтвердження відповідності до технічних вимог. Потрібно встановлювати вимоги щодо показників точності вимірювань та випробувань, що забезпечують порівняння результатів, які отримані різними випробувальними лабораторіями. Якщо послідовність проведення випробувань впливає на результати випробувань, то її треба навести.

Нормативні документи на методи випробувань є обов’язковими, якщо в нормативних документах на продукцію в частині перевірки обов’язкових вимог наведені посилання на ці нормативні документи.

Вимоги щодо маркування, які встановлені нормативними документами, повинні забезпечувати однозначну ідентифікацію продукції, а також містити вказівки про спосіб нанесення знаку відповідності.

Органи з сертифікації продукції не пізніше ніж за шість місяців, сповіщають підприємства, яким ними надано право застосування сертифіката відповідності, про заплановані зміни в стандартах, що поширюються на сертифіковану продукцію.

Загальні правила та порядок проведення робіт з сертифікації

Подання та розгляд заявки

Для проведення сертифікації продукції в Системі заявник подає до акредитованого органу з сертифікації продукції заявку. Форма заявки наведена в додатку 13.

Інформація про акредитовані в Системі органи з сертифікації продукції міститься в довідкових матеріалах, що складаються за даними Реєстру Системи та видаються Держстандартом України.

Заявки на сертифікацію продукції іноземного виробництва за схемами з обстеженням, атестацією виробництва або сертифікацією систем якості подаються до Держстандарту України.

У разі відсутності на час подання заявки акредитованого в Системі органу з сертифікації продукції заявка подається до Держстандарту України.

Якщо є декілька акредитованих органів з сертифікації конкретного виду продукції, заявник має право подати заявку до будь-якого з них.

Орган із сертифікації розглядає заявку і не пізніше одного місяця після її подання сповіщає заявника про своє рішення, яке повинно вміщати основні умови сертифікації.

Аналіз документації

Аналіз документації проводиться з метою перевірки її відповідності встановленим вимогам. Під час аналізу наданої документації перевіряється:

наявність нормативних документів на продукцію (за необхідності);

наявність документа, що підтверджує походження продукції;

наявність документа виробника про гарантії та відповідність продукції чинним вимогам;

наявність документа, що підтверджує розміри партії і дату випуску продукції;

наявність (за необхідності) висновку відповідних контролю вальних організацій (Міністерства охорони здоров’я, Державної інспекції ветеринарної медицини чи карантину рослин, Держнаглядохоронпраці тощо);

достовірність, правильність заповнення та термін дії документації;

достатність вимог щодо маркування та етикетування продукції.

Негативні результати аналізу документації оформляються висновком, який передається заявнику для усунення недоліків. Позитивні результати використовуються для підготовки і оформлення сертифікатів відповідності.

Обстеження виробництва

Обстеження виробництва проводиться з метою встановлення відповідності фактичного стану виробництва вимогам документації, підтвердження можливості підприємства виготовлювати продукцію відповідно до вимог чинних нормативних документів, видачі рекомендацій щодо періодичності та форм проведення технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції.

Під час обстеження виробництва проводиться експертиза нормативної, технічної та технологічної документації, яка передбачає:

перевірку відповідності показників і характеристик продукції, встановлених технічною документацією, вимогам нормативних документів, що поширюється на продукцію та технологічні процеси її виготовлення;

оцінку достатності контрольних операцій і випробувань, передбачених технологічною документацією, для забезпечення впевненості в повній відповідності продукції, яка випускається, вимогам нормативної документації, що на неї поширюється;

оцінку системи вхідного контролю сировини і матеріалів та системи контролю показників технологічного процесу;

перевірку відповідності показників точності засобів вимірювальної техніки та випробувального обладнання, що застосовується, вимогам технічної документації щодо дозволених відхилень показників і характеристик;

перевірку наявності і ефективності системи метрологічного забезпечення засобів вимірювальної техніки та випробувального обладнання, які застосовуються.

За результатами обстеження складається акт обстеження, який повинен містити обґрунтовані висновки і, за необхідності, рекомендації щодо усунення виявлених недоліків. Акт підписують члени комісії і затверджує керівник органу.

Атестація виробництва

Атестація виробництва проводиться з метою оцінки технічних можливостей підприємства-виробника забезпечити стабільний випуск продукції, що відповідає вимогам нормативних документів, та видачі рекомендацій щодо періодичності випробувань, кількості зразків (проб), що випробовуються під час сертифікації, способів та правил їх відбирання.

Атестація виробництва проводиться органом із сертифікації продукції і виконується за ініціативою заявника або за рішенням органу з сертифікації продукції. Порядок проведення цих робіт встановлено в ДСТУ 3414.

Результати атестації оформляються атестатом виробництва, який направляється заявнику.

Сертифікація системи якості

Сертифікація системи якості щодо виробництва продукції, яка сертифікується, проводиться з метою забезпечення впевненості органу з сертифікації продукції в тому, що продукція, яка випускається підприємством, відповідає обов’язковим вимогам нормативних документів, всі технічні, адміністративні та людські чинники, що впливають на якість продукції, перебувають під контролем, продукція незадовільної якості своєчасно виявляється, а підприємство вживає заходів щодо запобігання постійному виготовленню такої продукції.

Результати сертифікації системи якості оформлюються сертифікатом на систему якості, який направляється заявнику та в копії — органу з сертифікації продукції.

Проведення випробувань з метою сертифікації

Випробування продукції з метою сертифікації проводяться випробувальною лабораторією (центром), що акредитована в Системі на право проведення видів випробувань, які передбачені нормативними документами на продукцію, або на право проведення випробувань цієї продукції.

Заявник надає зразки (проби) продукції для випробувань та технічну документацію на них. Склад технічної документації встановлюється органом з сертифікації.

Кількість зразків для випробувань та правила їх відбору встановлюються органом з сертифікації.

Випробування продукції, що імпортується, проводяться випробувальними лабораторіями (центрами), які акредитовані в Системі, за винятком випадків, коли існує угода щодо взаємного визнання результатів випробувань.

За позитивних результатів протоколи випробувань передаються органу з сертифікації продукції і в копії — заявнику.

У разі отримання негативних результатів хоча б по одному з показників випробування з метою сертифікації припиняються, інформація про негативні результати подається заявнику та органу з сертифікації продукції, який скасовує заявку.

Повторні випробування можна провести тільки після подання нової заявки та надання органу з сертифікації продукції переконливих доказів проведення підприємством коригувальних заходів щодо усунення причин, що спричинили невідповідність.

Зразки продукції, що пройшли випробування з метою сертифікації, зокрема руйнівні, залишаються власністю заявника. Порядок списання, утилізації і повернення зразків та зберігання зразків-свідків повинен бути регламентований документацією органу.

Видача сертифіката відповідності

Сертифікат відповідності видається винятково органом із сертифікації продукції. Сертифікат видається на одиничний виріб, на партію продукції або на продукцію, що випускається підприємством серійно протягом терміну, встановленого ліцензійною угодою, з правом маркування знаком відповідності кожної одиниці продукції.

За наявності протоколів з позитивними результатами випробувань, сертифіката на систему якості або атестата виробництва, залежно від прийнятої схеми (моделі) сертифікації, орган з сертифікації продукції оформляє сертифікат відповідності, реєструє його в Реєстрі Системи згідно з ДСТУ 3415-96 та видає заявнику.

Форми сертифікатів відповідності наведені в додатку 14.

Вибір форми сертифіката відповідності залежить від ступеня підтвердження вимог нормативних документів:

якщо підтверджена відповідність продукції усім обов’язковим вимогам, то застосовується форма 1;

якщо підтверджена відповідність продукції усім вимогам, то застосовується форма 2;

якщо підтверджена відповідність продукції окремим вимогам, то застосовується форма З І в сертифікаті перераховуються підтверджені вимоги.

За бажанням заявника йому може бути додатково виданий оригінал сертифіката відповідності російською мовою з тим самим номером і датою видачі.

Підтвердження факту сертифікації продукції (послуги) можна здійснювати:

оригіналом сертифіката відповідності;

знаком відповідності згідно з вимогами ДСТУ 2296-96;

копією сертифіката відповідності, завіреною органом, який видав сертифікат, або територіальним центром стандартизації, метрології та сертифікації;

інформацією в документі, що додається до продукції, з зазначенням номера сертифіката, терміну його дії та органу, що його видав (інформацію можна надавати у вигляді декларації постачальника про відповідність).

Маркування продукції знаком відповідності здійснює заявник.

Право маркування продукції знаком відповідності надається заявнику на підставі ліцензійної угоди.

Якщо випробування продукції за окремими показниками проводились декількома акредитованими в Системі або визнаними в системі лабораторіями (центрами) інших систем, то сертифікат відповідності видається за наявності всіх необхідних протоколів з позитивними результатами випробувань. У цьому разі в сертифікаті відповідності перелічують усі протоколи випробувань із зазначенням випробувальних лабораторій (центрів), що проводили випробування, а також визнані сертифікати (за їх наявності).

Термін дії сертифіката на продукцію, що випускається підприємством серійно протягом терміну, що встановлений ліцензійною угодою, визначає орган з сертифікації з урахуванням терміну дії нормативних документів на продукцію, терміну, на який сертифікована система якості або атестоване виробництво, гарантійного терміну придатності продукції до моменту її реалізації або терміну зберігання продукції, але не більше ніж на два роки, якщо атестовано виробництво, і на три роки, якщо сертифіковано систему якості. За умови проведення сертифікації продукції, що випускається серійно, за схемою з обстеженням виробництва термін дії сертифіката відповідності не повинен перевищувати один рік.

Основи стандартизації та сертифікаціїТермін, що встановлений в ліцензії, не продовжується. Порядок надання нової ліцензії замість тієї, що втратила чинність, визначає орган з сертифікації продукції в кожному конкретному випадку згідно з вимогами порядку сертифікації конкретної продукції.

У разі внесення змін до конструкції (складу) продукції або технології її виготовлення, що можуть вплинути на показники, які підтверджені під час сертифікації, заявник зобов’язаний попередньо сповістити про це орган, який надав ліцензію. Орган з сертифікації продукції приймає рішення про необхідність проведення нових випробувань або оцінки стану виробництва продукції.

У випадку, якщо норми, встановлені стандартом на показник, підтверджений під час сертифікації, змінені на жорсткіші, то питання про припинення дії кожної наданої ліцензії вирішує орган із сертифікації продукції за погодженням з Держстандартом України.

Рішення про визнання сертифікатів, виданих органами з сертифікації інших країн, які не є членами Системи сертифікації УкрСЕПРО, на продукцію, що імпортується в Україну, приймає в орган з сертифікації продукції, керуючись ДСТУ 3417-96. Вибрані процедури визнання повинні бути обґрунтовані і документально підтверджені в разі реєстрації свідоцтва про визнання.

Технічний нагляд за стабільністю показників сертифікованої продукції під час її виробництва

Технічний нагляд за стабільністю показників, що підтверджені сертифікатом відповідності, під час виготовлення продукції здійснює орган, який видав сертифікат. За пропозицією органу з сертифікації продукції нагляд може проводитись органами з сертифікації систем якості або територіальними центрами стандартизації, метрології та сертифікації.

До участі у проведенні технічного нагляду можна залучати фахівців Держнагляд-охоронпраці, Держсаннагляду тощо для забезпечення вірогідності інформації щодо спеціальних питань контролю.

Загальний порядок проведення технічного нагляду викладений в Додатку 15.

Обсяг, порядок та періодичність нагляду встановлюються органом із сертифікації продукції під час проведення сертифікації і регламентуються програмою технічного нагляду, яка розробляється органом і затверджується його керівником.

За результатами нагляду орган з сертифікації продукції може призупинити дію ліцензії чи сертифіката у випадках:

порушення вимог, що ставляться до продукції під час обов’язкової сертифікації;

порушення вимог з технології виготовлення, правил приймання, методів контролю та випробувань, позначення продукції, що узгоджені з органом з сертифікації під час проведення сертифікації;

зміни нормативних документів на продукцію або на методи її випробувань без попереднього погодження органом з сертифікації продукції;

зміни конструкції (складу), комплектності або технології виготовлення продукції без попереднього погодження органом з сертифікації продукції.

Рішення про припинення дії ліцензії і/або сертифіката відповідності приймається у випадку, якщо вжити коригувальні заходи, погоджених органом з сертифікації продукції, підприємство може усунути виявлені причини невідповідності та без проведення повторних випробувань акредитованою випробувальною лабораторією підтвердити відповідність продукції вимогам нормативних документів. У протилежному разі ліцензія або сертифікат скасовуються.

Інформація про припинення дії (скасування) сертифіката відповідності у письмовій формі доводиться органом із сертифікації до відома заявника та Національного органу з сертифікації.

Дія сертифіката відповідності припиняється з моменту вилучення його з Реєстру Системи згідно з ДСТУ 3415-96.

У разі припинення дії сертифіката здійснюються такі коригувальні заходи.

Орган з сертифікації:

інформує про припинення чи відновлення дії сертифіката відповідності органи Держспоживзахисту і Держмиткомітету та інші зацікавлені організації;

встановлює термін виконання коригувальних заходів;

— контролює виконання заявником коригувальних заходів. Заявник:

визначає обсяг виробленої невідповідної продукції та нове маркування для розрізнення продукції, виробленої до і після проведення коригувальних заходів;

повідомляє споживачів про небезпеку (або небажаність) використаних (експлуатацію) продукції та порядок усунення виявлених невідповідностей або обміну продукції;

усуває невідповідності в продукції, що знаходиться в експлуатації, або забезпечує її повернення та доопрацювання, заміняє продукцію у споживача, якщо усунення виявлених невідповідностей неможливе чи недоцільне;

здійснює заходи для усунення причин невідповідності продукції.

У разі скасування сертифіката відповідності орган з сертифікації інформує про це органи Держспоживзахисту і Держмиткомітету та інші зацікавлені організації. Заявник повинен повернути оригінали сертифікатів та всі копії органу, який їх видав. Повернені оригінали та копії підлягають знищенню за актом.

У разі виявлення неправильно виданого сертифіката відповідності Держстандарт України скасовує його реєстрацію згідно з ДСТУ 3415-96 та повідомляє про це відповідний орган з сертифікації, який здійснює коригувальні заходи.

Орган із сертифікації продукції веде облік виданих ним сертифікатів та направляє їх копії до Держстандарту України.

Держстандарт України на підставі Реєстру Системи видає довідники, що містять інформацію щодо сертифікованої продукції.

Орган із сертифікації продукції та організації, що діють за його дорученням, несуть відповідальність за розголошення комерційної або професійної таємниці стосовно конфіденційної інформації.

Якщо заявник бажає опротестувати заходи щодо його заявки на сертифікацію продукції, визнання сертифіката або рішення про скасування ліцензії, він повинен подати письмову апеляцію до органу з сертифікації продукції не пізніше одного місяця після одержання повідомлення про прийняте рішення. Подання апеляції не зупиняє дії прийнятого рішення.

Для розгляду кожної апеляції створюється апеляційна комісія.

Апеляція розглядається апеляційною комісією органу з сертифікації продукції не пізніше одного місяця після її одержання.

Апеляційна комісія розглядає спірні питання конфіденційно. Під час прийняття рішення мають бути присутні тільки члени комісії і в повному складі.

Апеляційна комісія, як правило, приймає одне з таких рішень:

видати сертифікат (ліцензію);

відмовити у видачі сертифіката (ліцензії);

скасувати видану ліцензію.

Рішення комісії письмово доводиться до відома заявника та органу з сертифікації продукції.

Витрати, пов’язані з розглядом апеляції, несе кожна із сторін.

У разі незгоди з рішенням апеляційної комісії заявник має право звернутися до Комісії з апеляцій Національного органу з сертифікації.

Усі роботи з сертифікації продукції оплачуються заявником за договорами на проведення робіт, що укладаються з органом з сертифікації продукції, органом з сертифікації систем якості та випробувальними лабораторіями (центрами).

Витрати заявника на проведення робіт з сертифікації продукції зараховують до собівартості продукції.

Атестація виробництв. Порядок здійснення

Загальні положення

Атестація виробництва в Системі проводиться органом з сертифікації продукції, а за його відсутності — організацією, що виконує функції органу з сертифікації продукції за доручення Держстандарту України.

Допускається за дорученням органу з сертифікації продукції або організації, що виконує його функції, здійснення атестації виробництва продукції органом з сертифікації систем якості, при цьому вся відповідальність за обґрунтованість видачі сертифіката відповідності на продукцію, що випускається атестованим виробництвом, залишається за органом з сертифікації продукції або за організацією, що виконує його функції.

Атестація виробництва проводиться за ініціативою підприємства, що виготовляє продукцію, або на вимогу органу з сертифікації продукції.

Атестація виробництва здійснюється з метою оцінки технічних можливостей підприємства, що виготовляє продукцію (далі — підприємство), забезпечення стабільного випуску продукції, яка відповідає вимогам нормативних документів, що на неї поширюється.

Атестація виробництва повинна передбачати отримання кількісної оцінки стабільності відтворення показників продукції. Для показників, що підтверджуються сертифікацією, повинна також передбачатися видача рекомендацій щодо оптимальності кількості зразків (проб, вибірок), що випробовуються з метою сертифікації, способів та правил їх відбору, а також правил і порядку проведення технічного нагляду за виробництвом сертифікованої продукції.

Загальні вимоги до документації виробництва, що атестується

Підприємство, що має намір атестувати виробництво продукції в Системі, повинно мати повний комплект технічної документації на продукцію та її виробництво (зокрема нормативну документацію, конструкторську документацію, або документацію, що визначає склад продукції, технологічну документацію). Склад технічної документації визначається особливостями продукції та технологією виробництва. Підприємство до початку атестації повинно мати документи підприємства, в яких наводяться відомості щодо:

організації контролю якості;

організації контролю за випуском продукції;

структури відповідальності виробничого персоналу перед вищим рівнем керівництва за якість виготовлення продукції та виконання робіт;

системи контролю якості під час технологічного процесу, зокрема контролю матеріалів і комплектуючих виробів;

системи контролю за внесенням змін до технічної документації;

засобів вимірювань, контролю та випробувального обладнання, що використовується під час виробництва продукції;

про системи повірки засобів вимірювань, контролю та випробувального обладнання;

порядку формування та позначення партій продукції, що випускається, порядку формування та позначення вибірок з них для випробувань та контролю;

порядку реєстрації результатів контролю та випробувань, складання, затвердження та зберігання протоколів випробувань;

порядку, що забезпечує випуск тільки тих партій продукції, які відповідають вимогам нормативно-технічної документації.

Підприємство повинно до проведення атестації розробити інструкції з атестації технічних можливостей. Вимоги щодо побудови, викладення та оформлення інструкцій наведені в ДСТУ 3414-96.

Загальні вимоги до атестованого виробництва та організації контролю за виготовленням та випуском продукції

Підприємство, що намірене атестувати виробництво в Системі, повинно призначити Головного контролера та його заступника. Заступник виконує обов’язки Головного контролера в разі його відсутності.

Головний контролер повинен гарантувати, що вимоги, які висунуті органом сертифікації продукції, розуміються правильно і виконуються в разі представлення виготовленої продукції на сертифікацію. Представлення виготовленої продукції на сертифікацію санкціонується лише Головним контролером або його заступником.

Головний контролер повинен підтверджувати представникам органу, що здійснює технічний нагляд, достатність заходів щодо контролю якості. Головний контролер повинен бути кваліфікованим фахівцем у технічному та адміністративному відношенні, щоб здійснювати відповідний до вимог технічного нагляду контроль за випуском сертифікованої продукції. Зв’язок підприємства з органом, який виконує технічний нагляд, здійснюється через Головного контролера.

Головний контролер повинен мати достатні повноваження та матеріальне забезпечення для виконання ефективного контролю якості вихідної сировини. Матеріалів та комплектуючих виробів, що надходять, контролю якості під час виготовлення та контролю продукції, що сертифікується.

Головний контролер повинен бути незалежним від керівництва, що безпосередньо відповідає за виготовлення продукції. Наказом по підприємству йому повинні бути надані такі основні повноваження:

право вимагати усунення відхилень від встановлених вимог до пред’явлення виготовленої продукції на сертифікацію;

право вимагати внесення змін до технічної документації та договорів на постачання відповідно до вимог органу з сертифікації продукції;

право відміняти подання на сертифікацію виготовленої продукції, яка не відповідає вимогам, встановленим органом сертифікації, або на яку не поширюються вимоги програм сертифікації;

застосовувати на підприємстві останні документи органу з сертифікації продукції, які встановлюють вимоги до продукції, що сертифікується;

визначити відповідальність сертифікації встановленим вимогам до часу відвантаження цієї продукції;

Головний контролер здійснює такі основні функції:

— підтримує зв’язок з органом, що здійснює технічний нагляд

— несе персональну відповідальність за якість продукції, що постачається з сертифікатом відповідності;

забезпечує реєстрацію результатів контролю, вимірювань та випробувань продукції, що сертифікується, які проведені підприємством, і надає їх в розпорядження органу, який здійснює технічний нагляд;

несе відповідальність за обґрунтованість використання знаку або сертифіката відповідності під час постачання партії продукції;

затверджує протоколи випробувань випущених партій сертифікованої продукції;

несе відповідальність за проведення повторного контролю під час постачання сертифікованої продукції з затримкою.

Головний контролер підзвітний керівництву вищого рівня підприємства. Періодичні випробування продукції, що сертифікується, повинні проводитись підприємством через проміжки часу, які встановлені органом з сертифікації продукції, на зразках (вибірках), які відібрані від виробничих партій, що вже витримали випробування, передбачені для виробничих партій.

позначення кожного випробування;

заяву про правильність відомостей протоколу, засвідчену Головним контролером.

Сертифікаційний протокол випробувань випущених партій повинен вміщати результати випробувань на надійність за час заявленого терміну служби за показниками, що встановлені в нормативному документі, у вигляді загальної кількості випробувальних зразків та кількості виявлених дефектів. В разі необхідності наводять первісні, проміжні та кінцеві значення характеристик.

Сертифікаційний протокол випробувань випущених партій не повинен вміщати результати випробувань виробничих партій, що забраковані під час випуску з виробництва.

Результати випробувань, які заносяться до сертифікаційного протоколу випробувань випущених партій, повинні накопичуватися в підприємстві протягом терміну, встановленого органом з сертифікації продукції, і надаватися йому з цією періодичністю.

Відомості сертифікаційного протоколу випробувань випущених партій є власністю підприємства і не можуть розголошуватись без його дозволу.

У протоколах за результатами випробувань на підприємстві повинні зазначатись відмови, які виявлені під час будь-яких випробувань на відповідність. Ці протоколи потрібно зберігати на підприємстві у порядку і надсилати до органу, що здійснює технічний нагляд.

Порядок здійснення робіт з атестації виробництва

Порядок здійснення робіт з атестації виробництва в загальному випадку передбачає виконання таких етапів:

подання заявки (якщо атестація запроваджується за ініціативою підприємства);

попереднє оцінювання;

складання програми та методики атестації;

перевірка виробництва і атестація його технічних можливостей;

технічний нагляд за атестованим виробництвом.

Подання заявки

У випадку, коли атестація виробництва запроваджується за ініціативою підприємства, то складають заявку за формою, наведеною в додатку 16, яку направляє до органу з сертифікації продукції разом з двома примірниками інструкції з атестації технічних можливостей та відомостями про виробництво відповідно до додатка 17. Якщо атестація виробництва запроваджується за вимогою органу з сертифікації продукції, то два примірники інструкції з атестації технічних можливостей та відомостей про виробництво надаються органу сертифікації на його запит.

Попередня оцінка

Попередня оцінка виконується комісією експертів органів з сертифікації продукції в погоджені строки. Склад комісії експертів затверджується керівником органом з сертифікації продукції.

Попередня оцінка містить:

експертизу вихідних матеріалів, наданих підприємством;

складання висновку щодо готовності підприємства до запровадження атестації виробництва.

Експертиза вихідних матеріалів повинна передбачати:

перевірку відповідності показників і характеристик продукції, установлених технічною документацією, до вимог стандартів та інших нормативних документів, що поширюються на продукцію та технологічні процеси її виготовлення;

оцінку достатності контрольних операцій і випробувань, передбачених технологічною документацією, для забезпечення певності в відповідності продукції, яка випускається, вимогам стандартів, що на неї розповсюджуються:

перевірку відповідності переліку показників технологічних можливостей виробництва, що атестується, до переліку показників і характеристик продукції, що випускається;

оцінку повноти програми випробування для підтвердження технічних можливостей виробництва, що атестується;

оцінку правильності вибору головних етапів технологічного процесу;

оцінку слушності методів випробувань для підтвердження технічних можливостей виробництва, що атестується;

наявність системи контролю якості виготовлення під час технологічного процесу, зокрема контроль матеріалів та комплектуючих виробів;

перевірку показників точності засобів вимірювання і контролю, що застосовуються, вимога конструкторської і технічної документації щодо дозволених відхилень показників і характеристик;

перевірку наявності системи метрологічного забезпечення засобів вимірювань, контролю та випробувань, які застосовуються.

Комісія експертів може в разі необхідності:

здійснювати запит у підприємства інші відомості, якщо вони необхідні для попередньої оцінки;

направляти власного представника для збирання додаткової інформації безпосередньо на підприємство.

У випадку, якщо дію атестата зупинено, поновлення дії атестата здійснюється за рішенням органу з сертифікації після проведення підприємством заходів коригуючого впливу для усунення причин виявлення невідповідностей.

Орган з сертифікації, який проводить атестацію виробництва, несе відповідальність за забезпечення конфіденційності інформації, яку отримують його співробітники під час контактів з підприємством.

У разі незгоди з зауваженнями та висновками комісії експертів за результатами перевірки виробництва, за якими можливо атестувати конкретне виробництво, підприємство має право в місячний термін направити до ради органу з сертифікації заяву (апеляцію). Залежно від обґрунтованості цієї заяви може бути призначена нова перевірка виробництва іншим складом експертів. Про своє рішення рада органу сертифікації сповіщає подавача заяви протягом місяця.

Сертифікація систем якості. Порядок проведення

Загальні положення

Сертифікацію систем якості в Системі проводять органи з сертифікації ситеми якості (надалі — органи з сертифікації), що акредитовані в Системі на право проведення цієї роботи, а в разі їх відсутності — організації, яким доручено виконання функцій органу з сертифікації за рішенням Держстандарту України.

Вимоги до органу з сертифікації систем якості встановлені в ДСТУ 3420-96 «Система сертифікації УкрСЕПРО. Вимоги до органів з сертифікації систем якості та порядок їх акредитації».

Сертифікація систем якості проводиться за ініціативою виробника продукції або за рішенням органу з сертифікації продукції, коли це передбачено схемою (моделлю) сертифікації, або за вимогою інших незалежних організацій (відомств), яким надані державою повноваження на оцінку системи управління якості продукції, що постачається.

Сертифікація систем якості щодо виробника певної продукції проводиться з метою засвідчення відповідності системи якості вимогам ДСТУ І50 9001-2001 і ДСТУ ІЗО 9004-2001 і забезпечення упевненості в тому, що виробник здатний постійно випускати продукцію, яка відповідає вимогам нормативних документів, продукція незадовільної якості своєчасно виявляється, а виробник вживає заходів щодо запобігання виготовленню такої продукції на постійній основі.

Під час проведення сертифікації системи якості треба забезпечити конфіденційність інформації про результати сертифікації, що є комерційною таємницею. Але це не повинно перешкоджати поданню у встановленому порядку інформації про сертифікацію систем якості.

Об’єктами оцінок при сертифікації систем якості та технічному нагляду за сертифікованими системами є: діяльність з управління і забезпечення якості відповідно до вимог ДСТУ ІЗО 9001-2001 і ДСТУ ІЗО 9004-2001 та іншої додаткової документації щодо оцінки системи якості; стан виробництва з погляду можливості забезпечення стабільної якості продукції, яка підлягає сертифікації; якість продукції (на підставі аналізу інформації з різних джерел).

Одержання виробником сертифіката на систему якості не означає, що відповідальність за забезпечення якості відповідної продукції перекладається з виробника на орган, який проводив сертифікацію.

Порядок проведення сертифікації систем якості

Виробник, який претендує на сертифікацію системи якості в Системі, подає до акредитованого в Системі органу з сертифікації заявку за формою додатка 19. За відсутності на час подання заявки акредитованого в Системі органу з сертифікації заявка подається до Держстандарту України.

Коли є декілька органів з сертифікації систем якості, виробник подає заявку в будь-який з них, якщо інше не зазначено органом з сертифікації продукції.

Орган з сертифікації систем якості розглядає заявку і надсилає підприємству-заявнику:

опитувальну анкету для проведення попереднього обстеження системи якості підприємства-заявника (приблизний зміст анкети наведений в додатку 17);

перелік вихідних матеріалів, які має подати підприємство до органу сертифікації для проведення попередньої (заочної) оцінки системи якості і стану виробництва;

Підприємство-заявник заповнює опитувальну анкету, готує всі необхідні вихідні матеріали і подає їх до органу з сертифікації.

Сертифікація систем якості складається з таких етапів:

попередня (заочна) оцінка систем якості;

остаточна перевірка і оцінка системи якості;

оформлення результатів перевірки;

технічний нагляд за сертифікованою системою якості протягом терміну дії сертифіката.

Попередня (заочна) оцінка системи якості

Попередня (заочна) оцінка систем якості здійснюється з метою визначення доцільності продовження робіт з сертифікації системи якості підприємства, і, в разі встановлення такої доцільності, розробки програми перевірки.

Попередня оцінка здійснюється комісією органу з сертифікації проведенням аналізу документів та вихідних матеріалів, одержаних від підприємства як наведено вище. До складу цієї комісії має бути включений принаймні один аудитор, атестований в Системі.

Орган з сертифікації призначає головного аудитора, який формує комісію з компетентних спеціалістів для проведення аналізу одержаних матеріалів і підготовки попередніх висновків. Головний аудитор призначається навіть тоді, коли аналіз проводиться однією особою.

До складу комісії не включають співробітників підприємства-заявника, а також представників інших підприємств, зацікавлених в результатах сертифікації системи якості підприємства-заявника.

Склад комісії затверджує керівник органу з сертифікації.

Комісія здійснює аналіз усіх матеріалів, одержаних від підприємства для попередньої (заочної) оцінки його готовності до сертифікації систем якості.

У разі необхідності головний аудитор може направити свого представника для неофіційного відвідування підприємства з метою проведення робіт з попередньої оцінки системи якості підприємства безпосередньо на місці або затребувати в підприємства додаткові відомості і матеріали для проведення оцінки.

Паралельно з аналізом матеріалів, одержаних від підприємства-заявника, комісія організує збір та аналіз додаткових відомостей про якість продукції, стосовно якої проводяться роботи з сертифікації системи якості, від незалежних джерел (дані територіальних органів Держстандарту України, товариств споживачів, відомості від окремих споживачів тощо).

Попередня (заочна) оцінка системи якості завершується підготовкою письмового висновку щодо доцільності (недоцільності) проведення остаточної перевірки і оцінки системи якості.

Висновок готується у двох примірниках: один лишається в органі з сертифікації, другий передається підприємству-заявнику.

У разі позитивного рішення орган з сертифікації направляє заявнику висновок і проект господарського договору на проведення остаточної перевірки і оцінки системи якості.

У разі негативного рішення за результатами оцінки у висновку наводять причини такого рішення та усі значні невідповідності системи якості, що перевіряється, до вимог відповідних нормативних документів.

Усі невідповідності потрібно усунути до відвідання виробника комісією. Після врахування усіх зауважень комісії підприємство може подавати свою систему якості на повторну попередню оцінку.

Повторну попередню оцінку підприємство оплачує окремо.

Остаточна перевірка і оцінка системи якості

Перевірка здійснюється комісією, що проводила попередню оцінку або іншою комісією, до складу якої обов’язково входять експерти, що виконували попередню оцінку.

До складу комісії обов’язково включають експерта з розробки та (або) технології виробництва відповідної продукції.

Склад комісії затверджується керівником органу з сертифікації, з ним також знайомлять виробника.

Виробник може відхилити запропонований склад комісії, якщо він вважає, що здійснення перевірки цим складом може призвести до конфліктних ситуацій.

На підставі аналізу матеріалів, що надійшли від підприємства-заявника на етапі попередньої оцінки, комісія розробляє програму (план) остаточної перевірки системи якості (з урахуванням специфіки підприємства, продукції, що випускається, вимог споживачів тощо), програму і методики перевірки і оцінки стану виробництва та підготовляє необхідні робочі документи.

Програма (план) перевірки в загальному випадку має містити: мету і галузь перевірки; дату і місце проведення перевірки; перелік документів, на відповідність яким здійснюється перевірка; перелік структурних підрозділів, що перевіряються; назви елементів системи якості та виробництва, які підлягають перевірці; розподіл обов’язків між комісіями щодо перевірки елементів системи якості та стану виробництва; джерела інформації про якість продукції; орієнтовані строки проведення кожного з основних заходів програми; вимоги щодо забезпечення конфіденційності інформації, яка є комерційною таємницею; перелік організацій та осіб, яким подається звіт про перевірку.

З програмою (планом) треба ознайомити керівника підприємства-заявника до початку остаточної перевірки. Спірні питання щодо змісту програми загалом або деяких її пунктів мають бути вирішені головним аудитором і уповноваженим представником підприємства.

Програма та методика перевірки і оцінки стану виробництва розробляються з урахуванням положень ДСТУ 3414-96.

Для реалізації програми (плану) перевірки і відображення її результатів щодо конкретних розділів програми у разі необхідності розробляють форми таких робочих документів:

переліки контрольних запитань, які використовуються для оцінки елементів системи якості;

форми для реєстрації спостережень під час перевірки;

форми для документування проміжних даних, які підтверджують висновки аудиторів.

Робочі документи розробляють аудитори під керівництвом головного аудитора. Робочі документи мають бути такими, щоб не обмежувати проведення додаткових заходів з перевірки, необхідність в яких можна виявити на підставі інформації, одержаної під час перевірки.

Перевірка включає проведення таких процедур:

попередньої наради;

обстеження;

заключної наради;

підготовку звіту про перевірку.

Попередню нараду організовують та проводять підприємство і головний експерт. У нараді беруть участь члени комісії і персонал підприємства-заявника, який призначено для участі у проведенні перевірки. Під час попередньої наради:

рекомендують членів комісії керівництву підприємства-замовника;

інформують учасників наради про мету та завдання перевірки, програму, методи і процедури перевірки;

установлюють офіційні способи спілкування між аудиторами та персоналом підприємства;

узгоджують дату проведення заключної наради та проміжних нарад (у разі виникнення потреби в їх проведенні);

складають графік перевірки підрозділів та виробництв підприємств;

з’ясовують усі незрозумілі підприємства програми перевірки.

За результатами попередньої наради складається та підписується головним експертом протокол цієї наради, а також розподіл обов’язків між аудиторами, який є додатком до протоколу.

Під час обстеження збирають потрібні дані про систему якості за допомогою опитувань, вивчення документів і здійснення спостережень на ділянках, що перевіряються. Взнаки, які вказують на можливість виникнення невідповідностей, мають фіксуватись і окремо обмежуватись. Усі спостереження, зроблені під час перевірки, потрібно задокументовувати.

Інформацію, одержану під час обстеження, перевіряють, порівнюючи з інформацією, одержаною з інших джерел.

Обстеження включає роботи з оцінки стану виробництва, аналізу фактичного матеріалу та підготовки попередніх висновків для заключної наради.

Оцінка здатності виробництва забезпечувати стабільний випуск продукції необхідного рівня якості продукції здійснюється на основі аналізу відповідної інформації про якість продукції та спостережень за станом виробництва згідно з програмою та методикою, що розроблені комісією для даного підприємства або які діють на підприємстві та узгоджені з органом з сертифікації продукції чи систем якості.

У разі наявності на підприємстві атестованого в установленому порядку виробництва оцінку стану виробництва за рішенням комісії можна не проводити.

Аналіз фактичного матеріалу здійснюється з метою встановлення відповідності (чи невідповідності) елементів системи якості підприємства-заявника до вимог стандарту на систему якості, а також здатності виробництва забезпечувати стабільний випуск продукції необхідного рівня якості.

Аналіз проводиться відповідно до програми і контрольних запитань з перевірки і оцінки систем якості.

Невідповідності мають бути визначені термінами конкретних вимог нормативних документів, відповідно до яких здійснюється перевірка.

Результати спостережень мають розглядатись головним експертом разом з уповноваженим представником виробника. Всі спостереження, за результатами яких виявлені невідповідності, мають бути підтверджені виробником.

На підставі результатів аналізу фактичного матеріалу підготовлюють попередні висновки про відповідність (невідповідність):

— системи якості загалом вимогам нормативних документів на систему якості;

— виробництва вимогам стабільного забезпечення потрібного рівня якості продукції. Після обстеження комісія має провести заключну нараду з керівництвом підприємства та особами, які є відповідальними за об’єкти перевірки.

Основна мета наради — надати керівництву підприємства зауваження, що складені за результатами перевірки і оцінки, а також зробити попередні висновки щодо можливості (неможливості) видачі сертифіката відповідності системи якості підприємства вимогам нормативних документів.

Зауваження подаються головним експертом усно та їх наводять в протоколі залежно від їх вагомості і у формі, що забезпечує підприємству розуміння результатів перевірки.

Основи стандартизації та сертифікаціїПроведення наради оформляється протоколом, який підписують усі члени комісії. З протоколом знайомляться керівники підприємства, візують його і узгоджують з комісією термін підготовки звіту про перевірку.

Перший примірник протоколу зберігається в органі з сертифікації, що здійснював перевірку, другий — видається підприємству.

Всі організації, де зберігається протокол за результатами перевірки, мають забезпечити нерозголошення конфіденційної інформації щодо результатів перевірки.

Звіт про перевірку підготовляє комісія під керівництвом головного аудитора. При цьому кожний аудитор подає звіт про стан тих елементів системи якості підприємства, які він перевіряв. Звіт підписують усі члени комісії.

Головний аудитор затверджує звіт і відповідає за його достовірність та повноту.

Звіт має містити:

загальні відомості про підприємство-заявника (назву, адресу, банківські реквізити) та про орган з сертифікації (назву, адресу, банківські реквізити, реєстраційний номер атестата акредитації органу);

відомості про підстави для проведення перевірки, мету, завдання та масштаби перевірки, про експертів;

перелік основних документів, на відповідність яким здійснена перевірка;

відомості про програму перевірки;

результати попередньої оцінки та висновок за ними;

характеристику фактичного стану об’єктів перевірки;

зауваження щодо невідповідностей;’

висновки комісії щодо відповідності (невідповідності) системи якості вимогам нормативних документів;

вказівку щодо конфіденційності інформації, яку використано у звіті;

висновок про можливість (неможливість) видачі сертифіката;

— відомості про організації та осіб, яким надається звіт.

Термін підготовки звіту — протягом місяця після заключної наради.

Орган з сертифікації передає заявнику два примірники звіту. Заявник сам вирішує, кому надіслати звіт.

Оформлення результатів перевірки

Внаслідок перевірки і оцінки системи якості можливі такі основні висновки:

— система повністю відповідає нормативним документам на системи якості, на відповідність яким здійснювалась перевірка (варіант 1);

система загалом відповідає нормативним документам на системи якості, на відповідність яким здійснювалась перевірка, але виявлено деякі незначні невідповідності стосовно окремих елементів системи, які можна усунути досить швидко (в термін до шести місяців) (варіант 2);

система має серйозні невідповідності, які можна усунути лише внаслідок доробки протягом досить тривалого часу (варіант 3).

У разі позитивного висновку комісії орган з сертифікації оформлює сертифікат установленого зразка, реєструє його в Реєстрі Системи, видає підприємству-заявнику та в копії надсилає органу з сертифікації продукції (форму сертифіката відповідності наведено в додатку 20)

Реєстрація сертифікатів відповідності здійснюється згідно з вимогами ДСТУ 3415-96.

Термін дії сертифіката визначає орган з сертифікації, але він не може перевищувати три роки.

У разі варіанта 2, якщо підприємство в термін, установлений органом з сертифікації, усуне зауваження і звернеться з повторною заявкою на сертифікацію, робота з сертифікації може здійснюватися за повною або спрощеною схемами, коли перевіряють лише ті елементи якості, стосовно яких були зроблені зауваження. У разі позитивного рішення за результатами цієї роботи виробнику видається сертифікат.

У разі варіанта 3 оцінка системи якості підприємства здійснюється повторно в обсязі всіх робіт та етапів, установлених цим розділом, за повною схемою.

Продовження терміну дії сертифіката на систему якості

Виробник, який має чинний сертифікат на свою систему якості, може звернутися до органу з сертифікації з проханням про продовження терміну його дії.

Порядок продовження терміну дії сертифіката на систему якості визначає орган з сертифікації в кожному конкретному випадку.

Орган з сертифікації на свій розсуд приймає рішення про можливість проведення переоцінки або про необхідність подання виробником нової заявки.

Визнання сертифікатів на системи якості, що видані органами з сертифікації інших держав (міжнародних систем)

Рішення про визнання сертифікатів, виданих органами з сертифікації інших держав (міжнародних систем), на системи якості щодо продукції, яка виготовлена в Україні чи імпортується в Україну, приймає орган з сертифікації систем якості згідно з положенням ДСТУ 3417-96.

Технічний нагляд за сертифікованими системами якості

Технічний нагляд за сертифікованими системами якості підприємств протягом усього строку дії сертифіката здійснює орган з сертифікації.

За пропозицією органу з сертифікації до технічного нагляду на підставі відповідних угод мають залучатись територіальні центри стандартизації та метрології Держстандарту України.

Обсяг, порядок та періодичність нагляду встановлюється органом з сертифікації під час проведення сертифікації системи якості.

За результатами технічного нагляду орган з сертифікації може припинити або скасувати дію сертифіката у випадках:

виявлення невідповідності системи якості вимогам стандартів на системи якості;

наявності обґрунтованих претензій споживачів даної продукції;

якщо виявлено неправильне використання сертифіката;

якщо виявлено порушення правил або процедур, установлених органом з сертифікації.

Рішення про тимчасове зупинення дії сертифіката на систему якості приймається у випадках, якщо протягом установленого терміну, вживаючи коригувальні заходи, погоджені з органом з сертифікації, підприємство може усунути виявлені причини невідповідності та підтвердити це без повторного проведення технічного нагляду.

Орган з сертифікації має повідомити підприємство-заявника про тимчасове припинення дії сертифіката і одночасно вказати умови, за яких можливе зняття тимчасового припинення дії сертифіката на систему якості. Крім того, орган з сертифікації готує інформацію про тимчасове припинення дії сертифіката і подає її для публікації у відповідному інформаційному виданні.

У разі виконання підприємством зазначених вище умов у встановлений термін орган з сертифікації відміняє рішення про тимчасове припинення дії сертифіката і повідомляє про це виробника. У протилежному випадку сертифікат анулюється.

Орган з сертифікації анулює сертифікат відповідності на систему якості у випадках:

якщо результати технічного нагляду свідчать про принципову невідповідність системи якості чинним вимогам;

якщо у разі зміни правил системи сертифікації виробник не може забезпечити відповідності до своїх вимог;

якщо виробник не виконав фінансові зобов’язання перед органом з сертифікації;

наявності офіційного прохання виробника.

Про факт анулювання сертифіката орган з сертифікації офіційно повідомляє підприємство-заявника рекомендованим листом або аналогічним повідомленням. Орган з сертифікації подає також інформацію про анулювання сертифіката для публікації у відповідному інформаційному виданні.

Внесення змін до системи якості та до правил і порядку оцінки системи

Виробник зобов’язаний:

— оперативно інформувати орган з сертифікації про будь-які передбачені зміни системи якості або про інші зміни, які можуть негативно вплинути на її відповідність чинним вимогам;

— погодитися з рішенням органу з сертифікації про необхідність переоцінити системи якості у зв’язку з включенням передбачених змін або здійснення додаткового аналізу цих змін.

Після одержання повідомлення про внесення змін до системи якості орган з сертифікації має оперативно прийняти рішення про необхідність відповідної переоцінки системи якості і довести це рішення до виробника.

У разі необхідності внесення змін до правил та порядку оцінки системи якості орган з сертифікації має:

повідомити зацікавлені підприємства-виробники про необхідні зміни;

визначити реальні терміни, потрібні для внесення відповідних змін до системи якості;

офіційно повідомити усіх виробників про нові вимоги і про необхідність здійснення належних заходів щодо їх урахування та про те, що в разі, якщо ці заходи не будуть здійснені в установлений термін, дію сертифіката можна тимчасово призупинити або анулювати.

Виробник не має права на використання сертифіката на систему якості у випадках:

закінчення терміну дії, тимчасового припинення або анулювання сертифіката;

зміни виробником власної системи якості, яка не була прийнята органом з сертифікації і яка може негативно вплинути на результати діяльності з сертифікації системи якості;

внесення органом з сертифікації певних змін до правил системи, які виробник не зміг впровадити на своєму підприємстві;

— виникнення інших обставин, які можуть негативно вплинути на систему якості виробника.

Апеляції та коригувальні дії

Якщо заявник бажає опротестувати рішення щодо його заявки на сертифікацію системи якості чи про визнання сертифіката, він має подати письмову апеляцію до органу з сертифікації не пізніше місяця після одержання повідомлення про прийняте рішення.

Апеляція розглядається апеляційною комісією органу з сертифікації не пізніше місяця після її одержання.

Апеляційна комісія для розгляду апеляції повинна мати такі документи:

апеляцію заявника;

листування щодо спірного питання між заявником та органом з сертифікації. Документація надається членам апеляційної комісії органом з сертифікації не

пізніше як за два тижні до засідання комісії.

Заявник має право бути заслуханим на засіданні комісії. Апеляційна комісія розглядає спірні питання конфіденційно. Під час прийняття рішень мають право бути присутні тільки члени комісії в повному складі. Апеляційна комісія, як правило, приймає одне з таких рішень:

видати сертифікат;

відмовити у видачі сертифіката;

анулювати виданий сертифікат;

витрати, пов’язані з розглядом апеляції, несе кожна із сторін.

У разі незгоди з рішенням апеляційної комісії заявник має право звернутися до Комісії з апеляцій Національного органу з сертифікації. При цьому до заяви із спірних питань додаються документи, пов’язані з предметом конфлікту.

Національний орган з сертифікації встановлює термін визначення спірних питань і, в разі необхідності, призначає повторну перевірку системи якості підприємства-заявника за участю спеціально сформованої з цією метою комісії.

Підприємство несе відповідальність за визначення і проведення коригувальних дій, необхідних для виправлення невідповідностей чи усунення їхніх причин, а також за офіційне повідомлення органу з сертифікації про передбачені або здійснені коригувальні заходи.

Коригувальні дії і подальші додаткові перевірки мають бути здійснені протягом періоду часу, який погоджено між підприємством та органом з сертифікації.

205

Курсовая работа: Использование тары и упаковки при перевозках продукции

Posted on by admin

Введение

Различные виды тары и упаковки в логистической системе

Классификация тары и тароупаковочных материалов

Повторное использование тары

Пакеты и контейнеры, используемые при перевозках продукции

Эффективность использования контейнеров и пакетов при доставке грузов

Заключение

Список литературы

Введение

Упаковочная индустрия в современном мире развивается очень высокими темпами, и по экспертным оценкам, мировой объем ее производства и связанных с ним услуг уже достиг 500 млрд. евро в год. Эти огромные затраты входят составной частью в общую стоимость упаковываемой продукции, образуя весомую долю маркетинговых и логистических затрат. Поддерживая маркетинговую функцию, упаковка несет на себе полезную информацию о товарной продукции, дает общее представление о ней, помогая ее продвижению и реализации потребителям. Логистическая функция упаковки состоит в защите продукции от повреждений, порчи или утраты, обеспечении возможности формировать из нее унифицированные единицы потребления и транспортно-складские единицы, облегчая их идентификацию, распределение, учет в процессах хранения, транспортировки, сортировки и продажи. Оптимальная упаковка способствует сокращению затрат на транспортировки и хранение продукции. Однако упаковка (как потребительская, так и транспортно-складская) увеличивает массу товарной продукции. Чем дороже упаковка, тем выше ее доля в конечной цене реализуемой продукции.

Логистический подход к потребительской упаковке касается не только оптимизации ее собственной массы и размеров, но также географии выполнения фасовочно-упаковочных процессов, а именно их максимального приближения к местам потребления упакованной продукции. Например, известно, что половина массы чая в фильтр-пакетиках приходится на его упаковку. В результате предприятия – импортеры чая, оплачивая таможенную пошлину, по сути, вынуждены нести двойные расходы. Недавно крупнейший поставщик российского чайного рынка – компания Ahmad Tea построила в Подмосковье фасовочный завод для упаковки чая в фильтр-пакетики. Теперь компания, доставляя в Россию из Шри-Ланки лишь чайный лист, экономит на транспортных расходах и таможенных пошлинах. Таким же образом уже поступили другие участники российского чайного рынка – компании «Май», Unilever, «Орими Трейд» и ряд других. Поход по магазинам без четкого перечня предполагаемых покупок — нормальное положение вещей. Более того, маркетинговые исследования показывают, что большинство покупателей, придя в магазин, делают много незапланированных приобретений или отказываются от запланированных под влиянием раскрывшихся просторов витрин.

Окончательное решение он принимает на основе своего предыдущего опыта, знаний о той или иной торговой марке и увиденного на прилавке, т.е. упаковки. А это значит, что упаковка непременно должна делать товар заметным. Она должна помочь ему выделиться не только на фоне своих прямых конкурентов, но и других товаров, стоящих на полке рядом.

В настоящее время производители не могут обойтись без упаковки. Она несет в себе множество важных функций. Так же от этого зависит цена товара, его качество и, следовательно, и спрос.

1. Различные виды тары и упаковки в логистической системе

Под упаковкой понимается средство или комплекс средств, обеспечивающих защиту продукции от повреждений и потерь, окружающей среды, загрязнений, а также обеспечивающих процесс обращения.

Тара – это основной элемент упаковки, представляющий собой изделие для размещения продукции2. Перемещение продукта от производителя к потребителю является неминуемой предпосылкой реализации его потребительной стоимости. При этом важно обеспечить полную сохранность количества, качества и товарного вида продукции на всем пути ее следования. С целью защиты продукции от механических, климатических, биологических и других воздействий и обеспечения ее качественной сохранности при транспортировании и хранении применяют различные виды тары и упаковки. Основная функция – обеспечивать сохранность упакованного товара и другие.

Она способствует ускорению передачи товарно-материальных ценностей от производителей потребителям: облегчает перемещение продукции при погрузочно-разгрузочных работах и внутрискладских операциях: обеспечивает безопасные условия труда при переработке упакованных грузов; улучшает учет и организацию сбыта продукции; повышает эффективность использования транспортных средств и складских помещений. Имея оригинальную маркировку, тара выполняет рекламную функцию, доводит до потребителя первые сведения о продукции и правила обращения с ней. Рекламная маркировка на потребительской таре (упаковке) воздействует на покупательский спрос. В рыночной экономике рекламная роль тары – один из важнейших инструментариев маркетинга. При транспортировании и хранении огнеопасных, взрывчатых и ядовитых продуктов упаковка обеспечивает защиту человека и окружающей среды от вредного воздействия указанных материалов. Тара характеризуется многообразием видов, типов конструкций, разнообразием применяемых для ее изготовления материалов и широтой сфер применения. Это обуславливает ее классификацию. Все многообразие тары по своему функциональному назначению подразделяется на транспортную и потребительскую (упаковку). Особую группу составляет тара-оборудование, представляющее собой изделие для размещения, транспортирования, временного хранения и продажи из него товаров методом самообслуживания. По применяемым материалам тара бывает деревянная, картонная, бумажная, металлическая, полимерная, тканевая, стеклянная и из комбинированных материалов. По размерам различают крупногабаритную и малогабаритную тару. К крупногабаритной относится транспортная тара, размеры которой превышают 1200х1000х1200 мм. В зависимости от кратности использования различают разовую, возвратную и многооборотную тару. Разовая тара предназначена для однократного использования при поставках продукции. Возвратная тара – это тара, бывшая в употреблении и используемая повторно. Многооборотная тара предназначена для многократного ее использования при поставках продукции. Отличается прочностными показателями и организационно-юридическими условиями сдачи и возврата. По степени жесткости конструкции, то есть по способности к сопротивлению внешним воздействиям и сохранению своей первоначальной формы, различают жесткую, мягкую и полужесткую тару. Жесткая тара не меняет своих форм и размеров при заполнении продукцией и при транспортировании и хранении продукции способна выдерживать внешние воздействия. Форма мягкой тары существенно меняется при заполнении ее продукцией. Полужесткая тара менее устойчива к внешним воздействиям, но при незначительной деформации после заполнения товаром сохраняет в основе свою первоначальную форму. По конструктивному исполнению тару подразделяют на неразборную, разборную и разборно-складную. В зависимости от наличия крышки или другого укупорочного средства тара бывает закрытая и открытая. Различают тару плотную, детали которой соединены между собой без просветов, и решетчатую, детали которой соединены между собой с заданными просветами. По герметичности тара разделяется на герметичную и негерметичную. Разновидностями герметичной тары является пыле-, свето-, жиро -, газо- и паронепроницаемая тара.

Исходя из специфики функционального назначения и особенностей конструктивных исполнений, различают изотермическую, и изобарическую, и аэрозольную тару. Изотермическая – это тара, внутри которой сохраняется заданная температура в течение определенного времени. Изобарическая – это герметичная тара, внутри которой сохраняется заданное давление. Аэрозольная тара – это изобарическая тара с распылительным клапаном, придающим продукции при ее потреблении аэрозольное состоянии. По принадлежности и условиям использования тару делят на производственную, инвентарную и складскую. Производственная тара предназначена для хранения, перемещения и складирования сырья, заготовок, деталей, сборочных единиц, готовой продукции, а также отходов в производстве. Инвентарная тара – это многооборотная тара, принадлежащая конкретному предприятию и подлежащая возврату данному предприятию. Складская тара представляет собой разновидность транспортной тары, используемой для приемки, хранения и комплектации продукции в складских условиях. Тару, обеспечивающую защиту упакованной продукции от воздействия радиоактивных и отравляющих веществ, а также бактериальных (биологических) средств, называют защитной. Существует также экспортная тара, предназначенная для поставки продукции за границу, и импортная тара.В зависимости от сферы применения различают универсальную и специализированную тару. Первую используют для упаковывания, транспортирования и хранения различных видов продукции. Вторую – для одной какой-либо определенной продукции или для определенных условий эксплуатации. Как правило, в контрактах различают внешнюю (наружную или транспортную) тару (ящики, деревянные или металлические барабаны, бочки, клети, бидоны, фляги, картонные коробки, бумажные жесткие пакеты, мешки, контейнеры и т. д.) и внутреннюю (первичную или потребительскую) упаковку. Последнюю применяют для каждого изделия или какой-то определенной части, массы или объема продукции. Она является неотделимой частью товара (пленочные и бумажные пакеты, коробки, тюбики, флаконы, банки из стекла и железа, бутылки).

Тароупаковочные материалы. Для сохранения тары, увеличения срока ее службы, а также для защиты продукции от толчков, сотрясений и порчи применяются тароупаковочные материалы, которые в зависимости от назначения делятся на две группы. К первой группе относятся следующие материалы:

прокладочные (отделяют изделия друг от друга);

подстилочные (стружка, минеральная вата и т. п.);

заверточные и оберточные (предохраняют изделия соответственно от коррозии и температурных колебаний). Наиболее эффективным материалом является антикоррозийная бумага, предохраняющая металлические изделия от коррозии. Ко второй группе относятся крепежные материалы для скрепления конструкции тары: гвозди; металлическая лента; скрепы; проволока;шпагат.

Классификация тары и тароупаковочных материалов

В зависимости от различных признаков тару подразделяют на несколько групп

По назначению тара классифицируется:

внешняя (транспортная)

внутренняя

первичная (потребительская)

цеховая (оборотная)

Во внешней таре транспортируют и хранят товары, материалы и изделия при перемещении их от поставщиков до потребителей. Внешняя тара (ящики, бочки, барабаны, контейнеры) подразделяется на универсальную (ящики для различных промышленных товаров) и специализированную (ящики для сливочного масла, мешки для цемента, муки).

Внутренняя тара переходит с помещенным в нее грузом в собственность потребителя, поэтому она называется потребительской. С экономической точки зрения внутренняя тара отличается от внешней тем, что стоимость внутренней тары полностью входит в стоимость заключенного в нее продукта. Стоимость же внешней тары при однократном использовании распределяется пропорционально числу единиц помещенного в нее продукта, а при многократном — на все количество единиц продукта, помещаемого в тару и извлекаемого из нее до полного ее износа. Часто функции внешней и внутренней тары совпадают, то есть совмещаются в одной таре (бочки для сельди, мешки для сахара). Поэтому такую тару можно назвать совмещенной.

Цеховая тара предназначена для транспортировки сырья, материалов, полуфабрикатов в цехах или между цехами предприятия к рабочим местам; доставки и временного хранения готовой продукции на отпускных складах. В качестве цеховой тары применяются деревянные и металлические, сплошные, решетчатые, сетчатые ящики, разнообразные поддоны, гофрированные картонные коробки и другие емкости.

Однократно используемая (разовая) тара после первого употребления приходит в негодность, в других случаях ее сбор, хранение и возврат экономически менее выгодны, чем новое изготовление (коробки из-под спичек, папирос, парфюмерных изделий, бумажные мешки из-под цемента, химикатов).

3. Повторное использование тары

Многократно используемая тара после освобождения от товара возвращается товарособирающими и тароремонтными организациями поставщикам — производителям материалов, изготовителям товаров. Разновидностью многооборотной тары является инвентарная, которая используется в основном при одногородних перевозках, числится на балансе поставщика или оптовой базы и имеет их клеймо, инвентарный номер (контейнеры, ящики, бочки, мешки). По степени сопротивляемости внешним физическим воздействиям (давлению, удару) тара подразделяется на следующие виды:

жесткая (деревянные, металлические и комбинированные ящики, бочки, контейнеры)

полужесткая (картонные, пластмассовые короба, ящики, барабаны, трубы)

мягкая (мешки, кули, рогожи, оберточная ткань)

При рассмотрении технических характеристик производственной тары принята классификация, в основу которой положено деление тары на группы в зависимости от вида материала, из которого она изготовлена (рис. 3). Различают следующие типы производственной тары:

деревянная,

металлическая,

полимерная,

картонная,

стеклянная,

тканевая,

бумажная.

Деревянная тара изготавливается в виде дощатых и фанерных ящиков, поддонов, обрешеток и бочек.

Металлическая ящичная тара используется в качестве многооборотной для хранения и внутризаводского транспортирования разнообразных заготовок, деталей, изделий. Для пакетных перевозок применяются плоские металлические и деревянные поддоны; для хранения жидких, сыпучих и газообразных грузов — металлические цистерны, бочки, баллоны, фляги, бидоны.

Все большее применение в промышленности в последнее время получает тара из полимерных материалов. Этот вид тары используется как для внутрипроизводственного складирования и транспортирования, так и для затаривания готовой продукции. Из полимерных материалов изготавливаются ящики, цистерны, бочки, бидоны, фляги и т. д.

В стеклянной таре, как правило, поступает на предприятие химическая продукция.

Картонная тара в условиях промышленного предприятия применяется редко и служит для упаковки некоторых видов готовой продукции.

Мягкая тара в основном в виде мешков изготавливается из бумаги, ткани или резиноткани и служит для упаковки сыпучих грузов.

Основные требования, предъявляемые к таре, следующие:

минимальная масса по отношению к помещенной в нее продукции;

прочность и надежность конструкции, обеспечивающие сохранность качества и количества помещенного в нее продукта;

дешевизна изготовления;

удобство упаковки и распаковки;

портативность и удобство для перевозки в порожнем и загруженном состоянии.

При установлении конструктивных особенностей и преимуществ того или иного вида тары учитывают следующее:

абсолютную массу тары — разница между массой брутто и нетто;

относительную массу тары — отношение собственной массы тары к массе продукта, который подлежит затариванию;

коэффициент собственной массы тары — отношение массы тары к образуемому ею объему;

объемная масса тары — отношение массы тары к ее собственному объему.

4. Пакеты и контейнеры, используемые при перевозках продукции

Грузы подразделяются на три группы:

контейнеропригодные (бытовая техника, текстиль, упакованная химическая продукция, детали и запчасти и др.);

в принципе контейнеропригодные (продукция деревообработки, цветные металлы и т. д.);

неконтейнезируемые (как правило, это тяжелые и негабаритные грузы).

Согласно терминологии, принятой Международной организацией по стандартизации (ISO), контейнер – это элемент транспортного оборудования, который: 1) многократно используется на одном или нескольких видах транспорта; 2) предназначен для перевозки или временного хранения грузов; 3) оборудован приспособлениями для механизированной установки и снятия его с транспортных средств; 4) имеет постоянную техническую характеристику и объем не менее 1 м3.

Контейнеры, используемые для перевозки различной продукции, называются универсальными, а для перевозки одного вида продукции (стекло, цемент и т. д.) или группы однородной продукции (наливной, например) – специальными.

Контейнеры в Казахстане в основном перевозят по железной дороге.

Основные типы контейнеров

В международных перевозках используются следующие типы контейнеров.

1. Контейнеры универсальные. Это общий термин, который применим для любого типа контейнеров, изначально не предназначенных для перевозки особых видов грузов, например, требующих поддержания особой температурной среды; жидких грузов или сжиженного газа; сухих сыпучих грузов; легковых автомобилей; скота и др. Универсальные контейнеры подразделяются на виды:

1) контейнер общего назначения (ISO 1496/1). Полностью закрытый, пылеводонепроницамый, с жесткими крышей, боковыми и торцевыми стенками. Имеет двери хотя бы в одном торце (стенке). Предназначен для перевозки и хранения широкой номенклатуры грузов. Такому контейнеру дан код 00; 2) контейнер общего назначения. Имеет открывающуюся крышу. Может быть использован для специальных целей. Код: 03; 3) контейнер особого назначения. Имеет конструктивные особенности, облегчающие укладку и выгрузку, если они производятся иначе, чем через дверь, расположенную в одном торце. Может применяться для других особых целей; 4) контейнер закрытый вентилируемый. Контейнер закрытого типа, аналогичный контейнеру общего назначения, но специально предназначенный для транспортировки грузов, требующих естественной или принудительной вентиляции. Коды: 10 – для контейнеров с естественной вентиляцией, 15 – для контейнеров с принудительной вентиляцией; 5) контейнер открытый сверху. Контейнер общего назначения, без жесткой крыши. Может быть снабжен гибким раздвижным съемным чехлом, изготовленным из брезента, пластика или армированного пластичного материала. Чехол обычно поддерживается откидными или съемными балками крыши. Контейнер может иметь откидные и съемные верхние торцевые поперечные элементы, расположенные над торцевыми дверями. Код: 50; 6) контейнер на базе платформы. Не имеет жестких боковых стенок или заменяющих их рам, способных выдерживать нагрузки, которые обычно несет боковая стенка контейнера общего назначения. Имеет раму – основание. 7) контейнер на базе платформы (открытый сбоку) с верхней рамой (ISО 1496/6 с). Имеет жестко закрепленную конструкцию, несущую продольную нагрузку между торцами крыши. (Термин «нагрузка» используется для обозначения статического и динамического усилия, но не воздействия груза). Коды: 65 – для контейнеров, имеющих жесткую крышу и жесткие торцевые стенки; 54 – для контейнеров, открытых сверху, с жесткими торцевыми стенками; 55 – для контейнеров, открытых сверху и с торцов (каркасного типа); 8) контейнер на базе платформы с неполной верхней рамой и жестко закрепленными торцами (ISО 1496/6 а). Не имеет жестко закрепленной продольной несущей конструкции между верхними торцами. Коды: 61 и 62; 9) контейнер на базе платформы с неполной верхней рамой и складными торцами.

Имеет складные торцевые рамы с полным поперечным рамным соединением между угловыми стойками. Коды: 63 и 64; 10) контейнер-платформа (ISО 1496/5). Грузовая платформа не имеет верхней рамы, но обладает длиной и шириной, равными основанию контейнера данной серии. Оборудована верхними и нижними угловыми фитингами, расположенными так же, как и на других контейнерах серии 1. Это нужно для того, чтобы можно было использовать одинаковые приспособления для подъема и закрепления контейнеров. Код: 60.

2. Контейнеры для специальных грузов. Это общий термин, обозначающий контейнеры специальной конструкции, предназначенные для перевозки грузов особых категорий. Они подразделяются на следующие виды:

1) изотермический (ISО 1496/2). Контейнер с изолированными стенками, дверями, полом и крышей, которые ограничивают теплообмен между внутренним пространством контейнера и внешней средой; 2) термоизолированный. Изотермический контейнер без холодильных и/или отопительных установок. Коды: 20 и 21; 3) рефрижераторный контейнер с восполняемым хладагентом. Изотермический контейнер, имеющий в качестве хладагента лед, сухой лед (с регулируемой или нерегулируемой возгонкой), сжиженные газы (с регулируемым или нерегулируемым испарением). Не требует наружного источника энергии или подачи горючего. Код: 30; 4) рефрижераторный контейнер с машинным охлаждением. Изотермический контейнер с холодильной установкой (механическим компрессором, абсорбционной установкой и т. д.). Код: 31; 5) отапливаемый контейнер. Изотермический контейнер с обогревательным устройством. Код: 22; 6) рефрижераторный и отапливаемый контейнер. Изотермический контейнер, обслуживаемый холодильным устройством (механическим или с восполняемым хладагентом) и обогревательной установкой. Код: 32; 7) контейнер-цистерна (ISО 1496/3) включает два основных элемента: цистерну (или цистерны) и каркас (рамные элементы), соответствующие требованиям международного стандарта ISО 1496/3. Коды: 70–79; 8) контейнер для сыпучих грузов (временное определение). Состоит из несущей груз конструкции, жестко закрепленной в каркасе контейнера ISО серии 1. Предназначен для перевозки сыпучих грузов без упаковки. Коды: 80 и 81; 9) контейнеры для других видов грузов (автомобилей, скота и др.) построены согласно требованиям ISО к контейнерам и предназначены только (или первоначально) для перевозки особых грузов. Коды: 85 – для скота; 86 – для автомобилей. Существуют резервные номера для других особых видов грузов.6

5. Эффективность использования контейнеров и пакетов при доставке грузов

Упаковка — это средство или комплекс средств, которые обеспечивают защиту товаров от повреждений и потерь, а окружающей среды от загрязнений7.

Упаковка играет важную роль в торгово-технологическом процессе, так как ее применение позволяет:

. защитить окружающую среду от вредного воздействия некоторых товаров;

. защитить товары от влияния других товаров и внешней среды;

. обеспечить сохранность количества и качества товаров;

. упростить выполнение погрузочно-разгрузочных операций;

. эффективно использовать транспортные средства при перевозках грузов;

. упростить количественный учет товаров;

. эффективно использовать емкость складских помещений;

. донести коммерческую информацию до потребителя товара.

Таким образом, применение упаковки во многом способствует рациональной организации процесса товарного обращения, то есть транспортирования, хранения и продажи товаров.

Заключение

Упаковка является важным атрибутом конкурентоспособности товара. Конкурентоспособность любой продукции может быть определена только в результате его сравнения с другим товаром и, следовательно, является относительным показателем. Если конкурентоспособность продукции значительно высока, необходимо обеспечить достаточно массовый ее выпуск и поставку на рынок, чтобы полностью удовлетворить и все увеличивающийся спрос. Если этого не обеспечить, потенциальные покупатели будут вынуждены приобретать товары конкурентов и тогда фирма будет нести убытки.

Упаковка реализует множество функций в особенности сохраняющие, когда продукт должен оставаться целым, свежим, новым и т.д. до непосредственного контакта с потребителем. Упаковка также очень важный источник информации о продукте, т.е. о фирме-производителе, о правилах пользования, о сроках хранения и т.д. и упаковка, безусловно, является лицом продукта, так как именно упаковка помогает (или, наоборот, мешает) рассеянному взгляду потребителя выхватить нужный товар среди пестрого многообразия прилавка. Толковая упаковка выделяет продукт из числа ему подобных и, при прочих равных условиях, обеспечивает продукту предпочтение потребителя. Обще известный факт, что 99,9% товаров внедряются на рынок с целью за возможно меньшее время получить, возможно, большую прибыль. Это один из постулатов — бизнес должен, прежде всего, быть прибыльным. Но совсем не обязательно вкладывать бешеные деньги в разработку и производство упаковки, чтобы получить высокую прибыль, ведь весь вопрос состоит в том, для какого продукта затевается все представление и на кого данный продукт рассчитан.

Список литературы

1. Т.С. Кузьмина Складское хозяйство в логистической системе 2005г.

2. Осипова Л.В. Организация коммерческой деятельности Алматы: 2003г.

3. Журнал «Логистик & система» №3, 2007г.

4. Долинская М.Г., Соловьев И.А., Маркетинг и конкурентоспособность промышленной продукции. Алматы : 2005 г.

5. Байтурсынова А. Ж. Товароведение потребительских товаров. Теоретические основы. Учебник для ВУЗов. – Алматы: 2008 г.

Курсовая работа: Финансовое управление запасами

Posted on by admin

Пензенский государственный университет

Кафедра «Экономика, финансы, менеджмент»

Финансовое управление запасами

Курсовая работа

по дисциплине «Финансовый менеджмент»

Автор курсового проекта

/подпись/ ст-ка гр.03ЭФ1 Судакова О.Н.

(фамилия, имя, отчество)

Руководитель проекта /подпись/ доцент Лушникова Н.В.

(фамилия, имя, отчество)

2007

Содержание

Введение

Раздел 1. Влияние запасов на финансовые результаты деятельности предприятия

Раздел 2.Оценка поставщиков предприятия по результатам работы для принятия решения о продлении договорных отношений с одним из них

Раздел 3. Оценка влияния на прибыль предприятия конечного запаса

Заключение

Литература

Введение

В настоящее время управление запасами имеет большое экономическое значение. На предприятии необходимо формирование нормативной базы для управления производством, материальными и финансовыми потоками, особенно важно уделить внимание производственным запасам, поскольку наибольшую долю затрат большинства промышленных предприятий составляют расходы на создание материальных запасов. Руководителю очень важно знать, при каком уровне производственных и сбытовых запасов обеспечивается бесперебойность процесса производства, снабжения и сбыта, и сколько для этого отвлекается из оборота собственных финансовых ресурсов. Важно знать общую потребность в финансовых ресурсах, авансируемых на формирование запасов. Необходимо определять оптимальный размер производственных запасов, а также следить за их оборачиваемостью, так как ускорение оборачиваемости оказывает существенное влияние на размер прибыли компании. Наличие оптимальных запасов на предприятии, которое можно обеспечить путем организации управления за состоянием и уровнем запасов позволяет предприятию бесперебойно функционировать при малом объеме «омертвленных» материальных ресурсов и небольших размерах отвлеченных оборотных средств, вложенных в эти запасы. Это позволит выявить излишние запасы, реализация которых даст возможность снизить издержки по содержанию запасов и соответственно повысить эффективность производства. Так же следует уделить внимание выбору метода учета товарно-материальных запасов, так как он оказывает влияние на конечный размер прибыли, и собственно на размер рыночной стоимости компании. Размер запасов влияет на финансовый цикл предприятия, для избежания появления дефицита денежных средств, и необходимости в дополнительных источниках финансирования, что ведет к снижению финансовой устойчивости предприятия, разрабатывается политика управления запасами, которая позволяет снизить продолжительность производственного и всего операционного цикла, уменьшить текущие затраты на хранение запасов, высвободить из текущего хозяйственного оборота часть финансовых средств, реинвестируя их в другие активы. Все написанное выше позволяет сделать вывод, что на предприятии просто необходимо: обоснованное определение потребности в материальных оборотных активах, что достигается посредством нормирования; расчет оптимального размера запасов, позволяющих компании бесперебойно функционировать; повышение эффективности использования оборотных средств предприятия; мероприятия обеспечивающие минимизацию текущих затрат по формированию и обслуживанию запасов, что способствует возрастанию размера прибыли и финансовой устойчивости предприятия.

Раздел 1. Влияние запасов на финансовые результаты деятельности предприятия

Очень важное значение на предприятии играет управление товарно-производственными запасами, которые входят в состав оборотных активов. При управлении запасами необходимо четкое понимание взаимосвязи всех факторов, влияющих на общий уровень финансового состояния компании.

Величина материалов влияет на ряд финансовых коэффициентов, это по большей части косвенное влияние, однако в запасоемких производствах оно бывает значительным. К оценке эффективности деятельности предприятия относят показатели рентабельности. Запасы оказывают влияние на рентабельность производства. В первую очередь следует отметить, что размер запасов, их стоимость непосредственно влияют на себестоимость производимой продукции и наибольшую долю затрат большинства промышленных предприятий составляют расходы именно на создание материальных запасов. Возрастание издержек на формирование и использование товарно-материальных запасов приводят к увеличение себестоимости, это в свою очередь ведет к увеличению цены на реализуемую продукцию, а следовательно к уменьшению потребительского спроса и уменьшению выручки от реализации, отрицательная тенденция, так как это влечет к уменьшению конкурентоспособности продукции на рынке, что губительно для предприятия, размер валовой прибыли падает, себестоимость растет, рентабельность производства падает, что непосредственно ведет к генерированию меньшей доли чистой прибыли. При проведении анализа прибыли и затрат можно сказать, что увеличение себестоимости уменьшает не только прибыль от продаж, но и от производства. Рост себестоимости негативно влияет на финансовую устойчивость предприятия, увеличивается величина материальных затрат и снижается способность покрывать затраты собственными средствами, ему приходится брать краткосрочные кредиты и займы. Поэтому руководству предприятия необходимо уделить особое внимание на управление запасами.

Чрезмерная иммобилизация денежных средств в запасах предприятия, ведущая к увеличению затрат на производство, снижает степень прибыльности отдельных видов продукции. Увеличение размера запасов, не связанное с сезонным колебанием спроса на продукцию, приводит к увеличению средневзвешенной величины активов предприятия, что ведет к снижению рентабельности активов, т. е предприятие генерирует меньшую долю чистой прибыли, с каждого рубля вложенного в активы.

При увеличении значения показателей в балансе по строке «запасы»:

снижается обеспеченность материально-производственных запасов

собственным оборотным капиталом

увеличивается размер источников финансирования, что приводит

обычно к увеличению краткосрочной задолженности

уменьшается оборачиваемость запасов, что ведет к снижению деловой активности предприятия (эффективности использования ресурсов)

происходит «замораживание » денежных средств

увеличение продолжительности производственного, а следовательно и операционного цикла,

что в конечном итоге приводит к огромному размеру сверхнормативных запасов, увеличению дебиторской задолженности, дефициту денежных средств на предприятии.

В компании запасы должны формироваться за счет собственных источников финансирования, т. е фирма должна обладать собственным оборотным капиталом, при резком увеличении запасов обеспеченность СОКом начинает падать, доля СОК в собственном капитале снижается, что приводит к потребности в поиске дополнительных источников финансирования, в большинстве случаев заемных средств, что подрывает уровень финансовой устойчивости предприятия, уменьшается доля собственных средств, при увеличении привлеченных.

Таким образом можно сделать вывод, что в наилучшем варианте Запасы должны быть меньше СОК, или меньше чем источники формирования запасов, куда входят СОК, расчеты с поставщиками и подрядчиками, краткосрочные кредиты, в ином случае предприятие будет находиться в предкризисном финансовом состоянии.

Следующее, что следует отметить, состояние запасов влияет на величину чистого оборотного капитала (ЧОК), а следовательно на показатели ликвидности предприятия. Если ЧОК у компании есть, т. е при расчетах получилась величина положительная, то суммы собственных и долгосрочных финансовых средств хватает на покрытие всех внеоборотных и части оборотного капитала, с другой стороны, в этом случае сумма оборотных активов превышает краткосрочные обязательства и компания имеет хорошие показатели ликвидности. Таким образом компания должна стремиться к наращиванию ЧОК, но отметим, если рост происходит за счет роста сверхнормативного объема запасов и возрастания дебиторской задолженности, то эти изменения негативно будут влиять на производственно-хозяйственную деятельность предприятия.

Риск потери ликвидности

ЧОК

Рис.1 Зависимость потери ликвидности от величины чистого оборотного капитала [1, стр 115]

Согласно рис 1. [1], с ростом величины ЧОК риск потери ликвидности снижается.

Если же величина запасов, формирующих ЧОК будет на низком уровне, то вероятность неплатежеспособности компании будет расти.

В компании краткосрочные ресурсы аккумулируются в значительных запасах и дебиторской задолженности, и возникает ситуация, когда кредиторская задолженность не покрывает «замороженных » средств и компании необходимо дополнительное финансирование. Для избежания дефицита текущего финансирования, для определения точного объема кредитного финансирования необходимо рассчитывать финансово-эксплуатационные потребности. ФЭП должны определяться оптимальной величиной запасов, которая представляет собой наилучшую величину в конкретных условиях производства. При сверхнормативной величине запасов у предприятия, кредиторская задолженность не будет покрывать эту сумму, и компания будет испытывать недостаток текущего финансирования. Правда, она может компенсировать этот недостаток чистым оборотным капиталом. А проводя сравнение чистого оборотного капитала и ФЭП, можно определить потенциальный излишек (дефицит) ресурсов текущего финансирования, который и покажет нужны или нет компании кредитные ресурсы. Излишки запасов ведут к росту ФЭП, если чистый оборотный капитал окажется меньше ФЭП, в этом случае компания окажется финансово неустойчивой и ей потребуются дополнительные ресурсы на сумму разности ЧОК и ФЭП. Следовательно необходимо заниматься оптимизацией запасов, на основе которых определяется величина ФЭП и наращивать величину ЧОК, с целью избежания дефицита ресурсов текущего финансирования. Если запасы находятся на минимальном уровне, достаточном для процесса производства и величина кредиторской задолженности превышает эту величину, т.е. показатель ФЭП отрицателен, компания не будет испытывать недостатка текущего финансирования и в дополнительном внешнем финансировании не нуждается.

Интенсивность использования в обороте капитала измеряется либо его оборачиваемостью, то есть числом оборотов за отчетный период, либо его нагрузкой, то есть выпуском и продажей продукции. Так как у большинства промышленных предприятий наибольший удельный вес составляют сырье и материалы, в связи с этим большое значение приобретает расчет оборачиваемости средств, вложенных в материальные запасы, которая рассчитывается как отношение годовой суммы выручки от продаж, указываемой в «Отчете о прибылях и убытках» к балансовым остаткам по статье «Запасы». При неэффективном управлении запасами происходит увеличение остатков запасов, что ведет к их залеживанию и моральному устареванию, а следовательно к уменьшению оборачиваемости запасов, их нерациональному использованию, увеличению продолжительности одного оборота в днях, что ведет к увеличению производственного цикла. Таким образом снижается оборачиваемость производственного оборотного капитала. Снижение оборачиваемости запасов ведет к уменьшению темпа прироста реализации работ и услуг, а этот показатель влияет на чистую рентабельность продаж. Эти показатели влияют на рентабельность активов, на эффективность использования вложенного капитала.

Главным образом на увеличение рентабельности активов повлияет изменение чистой рентабельности продаж, за счет увеличения оборачиваемости всех оборотных активов, следовательно предприятию необходимо увеличивать скорость оборачиваемости запасов, для достижения более высоких финансовых результатов.

Наличие неиспользуемых запасов замедляет оборачиваемость оборотных средств, отвлекает из оборота материальные ресурсы и снижает темпы воспроизводства, и ведет к большим издержкам по содержанию самих запасов

Таким образом, функционирование промышленного предприятия при относительно высоком уровне у него запасов будет совершенно не эффективным. Это ведет не только к появлению излишних запасов, в связи с этим оно должно вложить в них значительные оборотные средства, что приводит к недостатку свободных финансовых ресурсов — снижению платежеспособности предприятия, невозможности своевременно приобрести необходимые для производства материальные ресурсы, оборудование, увеличению КЗ перед бюджетом, по налогам и по зарплате с персоналом. Кроме того, высокий уровень излишних запасов приводит к увеличению издержек предприятия по содержанию самих запасов: необходимость иметь большие складские площади, нужно иметь увеличенный персонал (кладовщики, грузчики, бухгалтера) для обработки и учета материалов, находящихся на складе, это дополнительные коммунальные платежи. Все это приводит к повышенным расходам на амортизационные отчисления из-за дополнительных складских помещений, увеличение затрат на зарплату бухгалтерского персонала и складского. Дополнительные издержки увеличивают себестоимость выпускаемой продукции, что снижает темп прироста реализации и услуг, прибыль от продаж падает.

Но на повышение себестоимости влияют не только излишки запасов, но и недостаток производственных запасов, который приводит к нарушению ритмичности его производства, снижению производительности труда, перерасходу материальных ресурсов из-за вынужденных нерациональных замен.

Недостаток запасов не позволяет обеспечить бесперебойный процесс отгрузки готовой продукции, соответственно это уменьшает объемы её реализации, снижает размер получаемой прибыли, а так же ведет к потере потенциальной клиентуры потребителей продукции, выпускаемой предприятием.

Приходим к выводу о том, что на предприятии необходимо следить за состоянием и уровнем запасов, определять оптимальный уровень запасов, позволяющий бесперебойно функционировать при малом объеме «омертвленных» материальных ресурсов и небольших размерах отвлеченных оборотных средств, вложенных в эти запасы, для повышения эффективности производства и финансовых результатов. Оптимизация объемов запасов ведет к минимизации затрат, авансируемых в них. Важнейшее значение имеет система норм и нормативов в управлении запасами. На предприятии используется метод нормирования, позволяющий сконцентрироваться не только на повышении скорости процессов (снабжения, производства, сбыта), но и на их эффективности. Нормирование осуществляется в строгом соответствии со сметами затрат на производство, бизнес -планом. Нормирование позволяет определить потребность в финансовых ресурсах для создания запасов, это имеет большое экономическое значение, так как позволяет определять минимальную сумму средств, необходимую для вложения в запасы, обеспечивающая устойчивое финансовое состояние фирмы. На предприятии нужно разрабатывать нормативную базу, то есть определять нормы производственных запасов и вложенных в них оборотных средств, на основе унифицированной методологии, которая позволяет нормировать запасы разных категорий и различных марок. При расчеты норм запасов и нормативов Об. ср определяют специфицированные (по маркам) и видовые нормы ПЗ. [8, стр 68]

Специфицированные нормы вычисляют на основе учета нормообразующих факторов-изменений в течении года: объемов поставок, интервалов между поставками, объемов суточных отпусков. Видовые нормы ПЗ определяют агрегацией специфицированных норм, входящих в нормируемый вид марок сырья, путем их взвешивания по соответствующим среднесуточным расходам в натуральном выражении. За специфицированную норму запасов принимается среднее значение запаса, минимально необходимое и достаточное для обеспечения бесперебойного процесса производства. Специфицированные (а так же видовые) нормы ПЗ определяют как сумму трех слагаемых — текущей, страховой и подготовительной составляющих. Деление запасов на составные части — это условный расчетный прием, что бы в этих составляющих учесть различного рода изменения в течении года и разные условия формирования запасов. Текущую и страховую составляющие специфицированной нормы запасов вычисляют одновременно на основе учета одних и тех же изменений. При этом текущую составляющую вычисляют из условия сбалансированности в каждом интервале между объемом поставки и суммарным расходом (то есть отпуском) за этот период, а страховую — из дисбаланса между этими же показателями. Специфицированные и видовые нормы запасов, а так же их составляющие определяют в натуральном выражении и в относительных величинах — в «днях» среднесуточного расхода в натуральном выражении.

Норматив оборотных средств в запасах сырья и материалов, минимально необходимая сумма денежных средств, обеспечивающая предпринимательскую деятельность фирмы определяется исходя из среднедневного расхода и средней нормы запаса в днях.

Ноь. ср в ПЗ= среднедневной расход* (Ттек. з+Тстр. з+Тподгот. сост), [8, стр70]

где Ноь. ср в ПЗ -норматив оборотных средств в запасах, Ттек. з-время пребывания в текущем запасе, Тстр. з — время пребывания в страховом запасе, Тподгот. сост — время пребывания в подготовительном запасе

В первую очередь следует отметить, что текущий запас это основной вид запаса, поэтому норма оборотных средств в текущем запасе является главной определяющей величиной всей нормы запаса в днях. На размер текущего запаса влияют объем потребления в производстве, а так же периодичность поставок материалов по договору с поставщиками. Норма оборотных средств в текущем запасе принимается, как правило 50% среднего цикла снабжения (дн), наиболее удобным вариантом для расчета среднего интервала между поставками, когда материалы поставляются по согласованному графику и ежедневному потреблению в производстве равными партиями, тогда:

Цикл снабжения=360 дн/число планируемых поставок [1, стр120]

Обычно вследствие поставки различных видов материалов несколькими поставщиками и в разные сроки рассчитывается средневзвешенный интервал.

Финансовое управление запасамиCредневзвешанный интервал. = е (Vпост*I) [9, стр110]

общий объем поставок,

где

Vпост-объем поставки в тоннах, I — интервал до следующей поставки в днях

Что касается страхового запаса, который необходим на каждом предприятии для гарантии непрерывности процесса производства в случаях нарушения условий и сроков поставки материалов поставщиками, транспортом.

Норма оборотных средств на страховой запас зависит от перебоев в доставке продукции, чем меньше отклонения от среднего интервала поставок, тем величина страховых запасов будет меньше. Таким образом на предприятии необходимо следить за условиями формированием запасов, повышать эффективность работы логистической цепочки, подбирать наиболее выгодных поставщиков, с целью уменьшения неравномерности поставок интервалов по объемам и интервалам, соответственно величина страхового запаса будет уменьшаться. Подготовительный запас, необходимый на период выгрузки, доставки, приемки и складирования материалов, нормы этого времени устанавливаются по каждой операции на средний размер поставки, исходя из технологических расчетов.

А на основании норм оборотных средств в текущем, страховом и подготовительном запасах определяется:

Финансовое управление запасамиCредневзвешанная норма оборотных средств= е (Родн*еНоб. ср) [8, стр74]

еРодн

где,

Род однодневный расход, (тыс. руб), еНоб. ср-сумма норм оборотных средств в различного рода запасов (дни), еРод однодневный расход по всем видам сырья и материалов, (тыс. руб).

Таким образом, нормы оборотных средств зависят от норм расхода материалов, длительности производственного цикла, условия снабжения и сбыта. На предприятии необходимо следить за состоянием текущего запаса, страхового, использовать производительную технику, что сократит время на подготовительные операции, совершенствовать хозяйственные связи, налаживать связи с поставщиками, что будет способствовать снижению неравномерности поставок по интервалам и эти положительные тенденции приведут к снижению рассчитываемых норм производственных запасов, а следовательно вложенных в них Оборотных средств, что ведет к минимизации затрат, авансируемых в запасы товарно-материальных ценностей.

Сформированная нормативная база по запасам и оборотным средствам, так же позволит определить, что и когда нужно заказать, в каком объеме, даты очередных заказов на поставку материальных ресурсов, то есть сформировать план материально-технического снабжения, определить потребность в финансовых ресурсах для обеспечения необходимых поставок материалов, оценить обеспеченность запасами, выявить дефицитные позиции материальных ресурсов и позиции по которым сформировались излишние запасы, которые можно реализовать. Нормирование запасов позволит формировать производственные запасы в экономически обоснованных размерах и обеспечить устойчивый объем и ассортимент материалов в течении периода для осуществления бесперебойной работы предприятия.

Рассчитанные нормы производственных запасов непосредственно связаны уровнем надежности обеспечения запасами, то есть с оценкой степени риска. Для каждой марки определяется не одно значение нормы запаса, а зависимость от уровня надежности, это дает возможность выбрать нужную стратегию управления запасами, формирования за счет СОК, или заемных средств, что позволяет оптимизировать запасы. При надежности в 100% предприятие будет обеспечено запасом в 365 дней в году, при надежности в 99.7% — в 364 дня. Степень риска, что предприятию не хватит запаса на один день равна 0.3% (365* (0.3%/100%) =1 день) [8, стр71]. При этом чем выше принимаемый уровень надежности обеспечения запасом, тем больше должно быть установлено значение рассчитанной нормы.

Только определив с помощью нормирования общую потребность в Оборотных средствах, финансовый топ-менеджер может подойти к утверждению реальных норм запасов по всей номенклатуре, решения он должен принимать во первых, по фактическому наличию собственных средств, во — вторых, полученными результатами расчетов норм для разных уровней надежности обеспечения производственных запасов. Если предприятие полностью обеспечено оборотными средствами, то можно установить нормы запасов с высоким уровнем надежности обеспечения, например 99.7%, при большом дефиците СОК нужно устанавливать дифференцированные нормы: по важным маркам, относящимся к группе «А» с уровнем надежности 99.7%, для марок группы «В» — с уровнем 90%, а для марок группы «С» — 85%, для того что бы в сумме вычисленный норматив Оборотных средств соответствовал имеющимся возможностям предприятия. Для покрытия дефицита в средствах можно использовать заемные средства. Исходя из фактического наличия СОС, установить нормы Об. с с уровнем надежности 90%, а остальную потребность покрывать за счет привлеченных кредитов. [8, стр. 72]

Как отмечалось выше, для более эффективного управления запасами в условиях дефицита СОК, все запасы делятся на три группы А, В, С, и для каждой группы устанавливается норма запаса с определенным уровнем надежности. Для проведения контроля за использованием запасов, их пополнением и оборачиваемостью собственно и используется система АВС, деление в зависимости от стоимостной оценке общей годовой потребности в этом виде запасов. На предприятии необходимо уделять внимание управлению наиболее дорогостоящим материалам, группы А, на которую приходится 75% расходов предприятия, для категории запасов группы В необходимо периодически проводить оптимизацию, следить за дефицитом или профицитом, для категории группы «С» — наименее ценные запасы создают страховые запасы, которые отслеживаются через определенные промежутки времени. Данная система контроля за движением запасов позволяет сократить время и средства на управление материалами, благодаря ранжированию наибольшее внимание сосредоточена на сокращение издержек, связанных с формированием группы, вызывающей наибольший отток денежных средств.

Таким образом, на предприятии необходимо найти такой объем закупок, что бы общая суммарная величина расходов была минимальной. Основной математической моделью, которая применяется для планирования запасов, является классическая модель экономического размера заказа, когда для упрощения принимаются условия равномерного потребления (расхода) и постоянного и постоянного определенного отставания времени поставки от момента заказа продукции у поставщика. При этом минимизируется суммарные издержки хранения запасов, которые берутся прямо пропорциональными объему этих запасов и времени хранения, и издержки, связанные с заказом, которые постоянны для каждого заказа и не связаны с объемом заказа. Модель экономически обоснованного размера заказа можно представить следующей формулой:

Финансовое управление запасами

Qопт. = Ц 2* (1/с2) *с1*Qгде, [3, стр54]

Qопт — оптимальная партия поставки,

С1 — Сумма постоянных транспортно-заготовительных расходов

Q — потребность в материале на планируемый период,

С2-сумма издержек хранение и потерь от иммобилизации (пролеживания) единицы материала в запасе за планируемый период

Финансовое управление запасамиОЗ Суммарные операционные затраты

Суммарные затраты по

мин хранению запасов на складе

сумма

СОЗ Затраты по размещению заказа

Qопт

Размер партии поставки

Рис.2 Графический метод определения оптимального размера заказа [1,121стр]

Согласно рисунку 2 [1], можно сделать вывод, что с ростом размера одной партии поставки товаров снижаются операционные затраты по размещению заказа и возрастают операционные затраты по хранению товарных запасов. В частности чем больше партия запасов, тем в большем объеме требуется складские помещения, возрастают затраты электроэнергии и т.д. Что касается затрат по размещению и выполнению заказов, то они с ростом размера поставки уменьшаются, и причины этого различные, снижается размер оплаты услуг транспортных организаций, снижение издержек за счет скидки при заказах крупных партий. Qопт. представляет собой оптимальный размер партии поставки, при котором совокупные текущие затраты по обслуживанию запасов минимизируются. Это ведет к уменьшению объема финансовых средств, авансируемых, на формирование запасов товарно-материальных ценностей, что позволяет более рационально использовать ресурсы предприятия.

Важным моментом при управлении запасами является выбор метода оценки материалов при отпуске в производство, который влияет на величину себестоимости продукции, и собственно на финансовый результат. Предприятие самостоятельно в выборе метода, который влияет на валюту баланса как на стороне актива, по статье «Запасы», так и на стороне пассива, статьи, описывающие формирование и использование прибыли. Выбор метода предопределяет формирование финансового результата, и следовательно оказывает влияние на показатели отчета о прибылях и убытках. Согласно методу ФИФО — оценка по себестоимости первых по времени приобретения материально-производственных запасов основана на допущении, материально-производственные запасы используются в течении месяца в последовательности их приобретения (поступления), т. е запасы, первыми поступающими в производство, должны быть оценены по себестоимости первых по времени приобретений с учетом себестоимости запасов, числящихся на начало месяца. При применении этого способа оценка МПЗ, находящихся в запасе на конец месяца, производится по фактической себестоимости последних по времени приобретений, а в себестоимости проданных товаров учитывается себестоимость ранних по времени приобретений. При методе ЛИФО оценка основывается на предположении, что товарно-материальные ценности, закупленные последними, продаются или используются первыми. Остаток на конец отчетного периода оценивается по самой ранней закупке. Таким образом приходим к выводу о том, что при оценке по методу ЛИФО материальные запасы, включаются в состав себестоимости готовой продукции по наибольшей стоимости, что приводит к занижению уровня получаемой прибыли, вследствие увеличения цены и уменьшения объема реализации.

А рост себестоимости ведет к снижению платежеспособности и финансовой устойчивости предприятия. Величина себестоимости снижается при использовании оценки запасов по ценам первых покупок (ФИФО), но он учитывает движение стоимости, а не движение материалов, в период инфляции этот метод дает наиболее высокий уровень чистого дохода. Причина в том, что предприятие стремится повысить цены реализации при росте текущих цен, не принимая во внимание тот факт, что материальные запасы могли быть приобретены до момента роста цен. Соответственно в период роста цен наблюдается обратный процесс. Поэтому основным недостатком данного метода является, то что он увеличивает влияние цикла экономического развития на показатель дохода. Наиболее точное определение прибыли возможно при условии соотнесения текущей себестоимости продукции с текущей продажной ценой. При движении цен как вверх, так и вниз метод ЛИФО, предполагает, что себестоимость отразит издержки в соответствии с уровнем цен на момент продажи. В результате этот метод покажет меньшую чистую прибыль, вследствие проявления инфляционных процессов Но в балансе остатки материальных запасов будут отражены по ценам первых закупок, а эта оценка часто не совпадает с реальной стоимостью запасов. Таким образом считается, что необходимо больше уделять внимание самым последним по времени ценам, так как они более уместны для оценки реального дохода. Так как ЛИФО рассчитывает себестоимость по наиболее дорогим ценам, что приводит к занижению прибыли предприятия, а метод ФИФО дает наиболее высокий уровень чистой прибыли, не учитывая инфляционные процессы, то на некоторых предприятиях используется метод средней стоимости, который учитывает все цены по которым приобретались материалы в течении всего отчетного периода, и тем самым сглаживается рост и снижение цен. [5, стр. 41]

Раздел 2.Оценка поставщиков предприятия по результатам работы для принятия решения о продлении договорных отношений с одним из них

Исходные данные (11в)

Динамика цен на поставляемые товары табл.1

Поставщик

Месяц

Товар

Объем поставки,

ед. мес

 Цена за ед. руб.
№1

Январь

А

2000

10
В

1000

5
№2

Январь

А

800

12
В

1500

4
№3

Январь

А

100

11
В

500

5
№1

Февраль

А

1200

11
В

1200

6
№2

Февраль

А

1000

12
В

1300

7
№3

Февраль

А

1500

12
В

1100

7

Удельный вес факторов, влияющих на выбор поставщиков:

Цена -0,5

Качество-0,3

Надежность-0,2

Динамика поставки товаров ненадлежащего качества

Табл.2

Месяц

Поставщик

Количество товара ненадлежащего качества, поставленного в течении месяца, ед
Январь

№1

75
№2

54
№3

20
Февраль

№1

120
№2

80
№3

100

Динамика нарушений установленных сроков поставки

Табл.3

Поставщик №1

Поставщик №2

Поставщик №3
месяц

Кол-во пост-ков

Всего опозданий, дн

месяц

Кол-во пост-ков

Всего опозданий, дн

месяц

Кол-во пост-ков

Всего опозданий, дн
январь

8

28

январь

4

7

январь

5

3
февраль

7

35

февраль

6

12

февраль

4

2

1этап. Расчет средневзвешенного темпа роста цен

Тцi=еТцi*di,

где Тцi — темп роста цены на I-ю разновидность поставляемого товара

di — доля I-той разновидности товара в общем объеме поставок текущего периода

Тцi= (Рi1/Рi0) *100,

где Рi1 — цена i-той разновидности товара в текущем периоде,

Рi0 — цена в предшествующем периоде

di= (Si/еSi),

где еSi-сумма, на которую поставлен товар i-той разновидности в текущем периоде

Поставщик №2 Поставщик №3

1. Темп роста цены (на товары)

Тца=12/12*100%=100% Тца=12/11*100%=109.09%

Тцв= 7/4*100%=175% Тцв= 7/5*100%=140%

2. Доля товара А и В в общем объеме поставок

Поставщик №2

Финансовое управление запасамиdA = 1000*12 = 0.57

1000*12+1300*7

Финансовое управление запасамиdВ = 1300*7 = 0.43

1300*7+1000*12

Поставщик №3

Финансовое управление запасамиdA = 1500*12 = 0.7

1500*12+1100*7

Финансовое управление запасамиdВ = 1100*7 = 0.3

1100*7+1500*12

3. Расчет средневзвешенного темпа роста цен

Поставщик №2

Тц — =100%*0.57+175%*0.43=132.25%

Поставщик №3

Тц — =109.09%*0.7+140%*0.3=118.36%

Расчет средневзвешенного темпа роста цен табл.4

№

Тца%

Тцв%

SA,р

SB, р

dA

dВ

Тц — ,%
№1

110

12

13200

7200

0,65

0,35

113,5
№2

100

175

12000

9100

0,57

0,43

132,25
№3

109,09

140

18000

7700

0,7

0,3

118,36

2 этап. Расчет доли товаров ненадлежащего качества в объеме продаж

Табл.5

Месяц

Поставщик

Общая поставка, ед/мес

Доля товара ненадлежащего качества в общем объеме продаж,% (dн. к)
январь

1

3000

2,5
2

2300

2,3
3

600

3,3
февраль

1

2400

5,0
2

2300

3,5
3

2600

3,8

Расчет темпа роста поставки товаров ненадлежащего качества

Тн. к=d н. к1/ d н. к0

Поставщик №2

Тн. к= (3,5/2,3) *100%=152,2%

Поставщик №3

Тн. к= (3,8/3,3) *100%=115,2%

3. этап Расчет темпа роста среднего опоздания

То= (Qcр1/Qcр0) *100%, где Qcр-среднее опоздание на 1

поставку в текущем периоде.

Поставщик №2

Финансовое управление запасамиТо= 6*100% = 114,28%

7/4

Поставщик №3

Финансовое управление запасамиТо= 2/4*100% = 83.3%

3/5

4 этап. Расчет рейтинга поставщиков

Табл.6

Пок-ль

Вес пок-ля

%Оценка поставщика

Произведение оценки на вес%
№1

№2

№3

№1

№2

№3
Цена

0,5

113,5

132,25

118,36

56,8

66,1

59,18
Кач-во

0,3

200

152,2

115,2

60

45,66

34,56
надежность

0,2

142,9

114,28

83,3

28,6

22,856

16,66
Рейтинг поставщика

145,4

134,616

110,4

Исходя из расчета рейтинга поставщиков (табл.6) следует сделать вывод, что предпочтение при перезаключении договоров предприятие отдаст третьему поставщику, поскольку его рейтинг составляет (110.4%), а следовательно у него ниже рост доли некачественных товаров в общем объеме поставок, опоздание поставок снижается на 16.7%, по сравнению с другими поставщиками, у которых наблюдается рост опозданий, третий поставщик находится в преимущественном положении, даже если брать во внимание то что рост цены в феврале по сравнению с январем у него составляет 18.36%, хотя у первого поставщика 13.5%, что казалось бы выгоднее. Но работа с поставщиком №1, у которого наблюдается наиболее низкий темп роста цены, может вызвать нарушение ритмичность производственного процесса, из-за несвоевременности поставок сырья, вследствие роста поставок на 100%. И несмотря на то что этот показатель цены имеет наибольший вес, поставщик№3 выигрывает по качеству и надежности, а следовательно является более привлекательным для нашей организации, так как очень важно выбрать нужного поставщика, для обеспечения товарно-материальными товарами в необходимом объеме, надлежащего качества и в нужные сроки, для поддержания бесперебойного процесса производства, обеспечение его ритмичности. Текущий запас, как основной вид является главной определяющей величиной всей нормы запаса в днях, поэтому очень важно наладить цикл снабжения, то есть периодичность поставок материалов по договору с поставщиками, так как именно он влияет на его размер, нарушение условий поставок влияет на увеличение производственного цикла, что ведет к уменьшению эффективности использования всех оборотных активов.

Раздел 3. Оценка влияния на прибыль предприятия конечного запаса

Исходные данные (14 в-т)

Табл. 7

месяц

Закупки, кол-во (шт)

Цена единицы руб/шт

Всего (руб)

Расход, кол-во (шт)
январь

500

3,3

1650

Февраль

300

3,3

990

Март

200

3,5

700

500
Апрель

800

3,5

2800

200
Май

400

3,7

1480

Июнь

200

4,0

800

200
Июль

100

4,0

400

Август

300

3,9

1170

Сентябрь

400

3,9

1560

300
Октябрь

200

4,1

820

300
Ноябрь

300

4,2

1260

Декабрь

100

4,3

430

200
3800

14060

1метод расчета стоимости отпуска материалов и оценка конечного запасов

Метод ФИФО. Этот метод основывается на предположении, что товарно-материальные ценности, дольше всего находящиеся в составе товарно-материальных запасов, продаются или используются самыми первыми. Товарно-материальные запасы по состоянию на конец периода считаются приобретенными в ходе самой последней закупки

Март

Расход=500*3,3=1650 (руб)

Остаток=300*3,3+200*3,5=1690 (руб)

Апрель

Расход=200*3,3=660 (руб)

Остаток=100*3,3+200*3,5+800*3,5=3830 (руб)

Июнь

Расход=100*3,3+100*3,5=680 (руб)

Остаток=100*3,5+800*3,5+400*3,7+200*4,0=5430 (руб)

Сентябрь

Расход=100*3,5+200*3,5=1050 (руб)

Остаток=600*3,5+400*3,7+200*4+100*4+300*3,9+400*3,9=7510 (руб)

Октябрь

Расход=300*3,5=1050 (руб)

Остаток=300*3,5+1480+800+400+1170+1560+820=7280 (руб)

Декабрь

Расход=200*3,5=700 (руб)

Остаток=100*3,5+1480+800+400+1170+1560+820+1260+430=8270 (руб)

2 метод расчета стоимости отпуска материалов и оценка конечного запасов. Метод ЛИФО. При этом методе оценка основывается на предположении, что товарно-материальные ценности, закупленные последними, продаются или используются первыми. Остаток на конец отчетного периода оценивается по самой ранней закупке.

Март

Расход=200*3,5+300*3,3=1690 (руб)

Остаток=500*3,3=1650 (руб)

Апрель

Расход=200*3,5=700 (руб)

Остаток=600*3,5+500*3,3=3750 (руб)

Июнь

Расход=200*4=800 (руб)

Остаток=1480+2100+1650=5230 (руб)

Сентябрь

Расход=300*3,9=1170 (руб)

Остаток=100*3,9+300*3,9+400+1480+2100+1650=7190 (руб)

Октябрь

Расход=200*4,1+100*3,9=1210 (руб)

Остаток=1170+400+1480+2100+1650=6800 (руб)

Декабрь

Расход=100*4,3+100*4,2=850 (руб)

Остаток=200*4,2+6800=7640 (руб)

3 метод Оценка материалов путем расчета средневзвешенной цены.

При его применении для оценки потока товаров исходят из предположения, что вся готовая к реализации продукция перемешивается в случайном порядке и при ее продаже берется из товарного запаса наугад. Средневзвешенная стоимость товарно-материальных запасов определяется в соответствии со следующей формулой:

естоимость остатка+естоимость приобретенных

Финансовое управление запасамиСЦ=

еколичество остатка+е количество приобретенного

Расход= СЦ*Кол-во расхода

Остаток=СЦ*Кол-во остатка

Март

1650+990+700

Финансовое управление запасами СЦмарт= = 3,34 (р)

500+300+200

Расход=3,34*500=1670 (руб)

Остаток=3,34*500=1670 (руб)

Апрель

1670+2800

Финансовое управление запасами СЦапрель= =3,43 (р)

500+800

Расход=3,43*200=686 (руб)

Остаток=3,43*1100=3773 (руб)

Июнь

3773+1480+800

Финансовое управление запасамиСЦиюнь= = 3,56 (р)

1100+400+200

Расход=3,56*200=712 (руб)

Остаток=3,56*1500=5340 (руб)

Сентябрь

5340+400+1170+1560

Финансовое управление запасамиСЦсентябрь= =3,68 (р)

1500+800

Расход=3,68*300=1104 (руб)

Остаток=3,68*2000=7360 (руб)

Октябрь

7360+820

Финансовое управление запасамиСЦоктябрь= =3,72 (р)

2000+200

Расход=3,72*300=1116 (руб)

Остаток=3,72*1900=7068 (руб)

Декабрь

7068+1260+430

Финансовое управление запасамиСЦдекабрь= =3,81 (р)

1900+300+100

Расход=3,81*200=762 (руб)

Остаток=3,81*2100=8010 (руб)

Влияние различных методов оценки материалов при отпуске в производство на величину себестоимости и финансовый результат.

Табл.8 (рубл)

метод

ФИФО

ЛИФО

МСРЦ
март

расход

1650

1690

1670
остаток

1690

1650

1670
апрель

расход

660

700

686
остаток

3830

3750

3773
июнь

расход

680

800

712
остаток

5430

5230

5340
сентябрь

расход

1050

1170

1104
остаток

7510

7190

7360
октябрь

расход

1050

1210

1116
остаток

7280

6800

7068
декабрь

расход

700

850

762
остаток

8270

7640

8010
итого

расход

5790

6420

6050

стоимость запасов=14060 (руб)

Финансовое управление запасами

График 1 Стоимость остатка запасов на конец отчетного периода при использовании различных методов учета материалов

Согласно проведенным расчетам и построенному графику1, можно сделать выводы о влиянии каждого метода оценки материалов на величину себестоимости и финансовый результат. Согласно табл.8, наибольший расход составляет размере 6420 руб., видно что наиболее высокая фактическая себестоимость продукции формируется при использовании метода ЛИФО, то есть при оценке материалов по стоимости последних по времени закупок, наиболее дорогих. Соответственно этот метод показывает в балансе меньшую чистую прибыль, по сравнению с другими методами. Так как увеличение себестоимости снижает темпы прироста объемов реализации, снижается рентабельность продаж, предприятие генерирует меньшую долю прибыли. Но с другой стороны данный метод включает в себестоимость издержки связанные с инфляционными процессами. Согл. табл.8 и как видно из графика1 в балансе остатки материальных запасов имеют наименьшую стоимость, составляет 7640 (руб) так как отражаются по ценам первых закупок, а эта оценка не совпадает с реальной стоимостью материальных запасов, то есть происходит занижение стоимости конечного запаса, а соответственно будет занижаться реальный размер инвестированного капитала.

Расход по ФИФО составляет, согласно рассчитанным данным — 5790 руб, что является наименьшей величиной. По методу ФИФО материальные запасы оцениваются по наименьшей стоимости, по стоимости первых по времени закупок, наименее дорогих, что уменьшает себестоимость производимой продукции, увеличивает размер Выручки от реализации, увеличивает рентабельность продукции. Это способствует отражению в балансе наиболее высокого размера получаемой прибыли, чем по ЛИФО, данный метод приводит к завышению рыночной стоимости компании. Так как конечный остаток запасов рассчитывается на основе наиболее дорогих запасов, приобретенных в ходе последней закупки, то его стоимость самая высокая по сравнению с другими методами. и составляет 8270 (руб). Следовательно объем средств, вкладываемых на содержание запасов будет наибольшим. Таким образом балансовый показатель -собственные оборотные средства, должен будет анализироваться с учетом указанных факторов. Увеличение средств по строке «Запасы», приведет к снижению показателя обеспеченности СОК материальных запасов, уменьшению рентабельности активов, снижению оборачиваемости запасов, увеличению производственного цикла.

Как видно на графике 1, средняя величина конечного остатка запасов достигается путем использования средневзвешенной цены, и составляет 8010 (руб), то есть расчет конечного остатка запасов и стоимость расхода определяется на основе средней стоимости материалов, приобретавшихся в течении отчетного периода, благодаря этому методу происходит сглаживание роста и снижения цен.

Заключение

Таким образом, можно сделать вывод, что производственные запасы на предприятии играют большую роль и оказывают влияние на конечные финансовые результаты. Увеличение затрат на формирование и использование запасов ведет к увеличению себестоимости продукции производимой компанией, что соответственно ведет к снижению рентабельности продаж, предприятие генерирует меньшую долю прибыли. Увеличение величины по статье «Запасы » ведет к уменьшению их оборачиваемости, которая оказывает существенное воздействие на размер прибыли компании. Сокращение периода оборота оборотных активов приводит к снижению потребности в них, а уменьшение размера запасов, вызывает снижение затрат, что ведет к возрастанию размера прибыли. Так же при недостатке запасов возникает риск нарушения производственных процессов, снижению объемов реализации, возможное невыполнение обязательств, возникновению потребности в дополнительных источниках финансирования, что отражается на стоимости запасов. Излишки запасов приводят к замораживанию средств предприятия, их нерациональному использованию. Происходит увеличение затрат на хранение запасов, их устареванию. Все это ведет к формированию недостатка финансовых ресурсов. На предприятии необходимо заниматься нормированием производственных запасов в целях избежания дефицита или избытка запасов, что позволяет рассчитать минимальный размер запасов и обоснованную потребность в финансовых ресурсах, повышать эффективность использования производственных запасов, сводить к минимуму появление просроченной дебиторской задолженности, уменьшать операционный цикл, а следовательно и финансовый цикл предприятия.

Рассчитанные нормы производственных запасов непосредственно связаны уровнем надежности обеспечения запасами. Для каждой марки определяется не одно значение нормы запаса, а зависимость от уровня надежности, это дает возможность выбрать нужную стратегию управления запасами, формирования за счет СОК, или заемных средств, что позволяет оптимизировать запасы Минимизация текущих затрат достигается путем расчета оптимальной величины размера партии поставок, на основе классической модели экономически обоснованного размера заказа. Так же для управления запасами используется система -АВС контроля за движением запасов, благодаря которой предприятие контролирует наибольший удельный вес затрат на наиболее дорогостоящие материалы, что позволяет экономить время и денежные средства. Все перечисленные мероприятия позволяют определить оптимальную потребность в запасах, повысить эффективность использования, минимизировать объем средств, авансируемых в них, позволяющие предприятию бесперебойно функционировать. Предприятие, согласно выбранному методу учета расчету стоимости запасов может влиять на финансовый результат, в интересах снижения себестоимости используют метод ФИФО, показывающий наиболее высокий уровень чистого дохода, для оценки реальной стоимости активов используется метод ЛИФО, учитывающий процесс инфляции, где себестоимость отразит издержки в соответствии с уровнем цен, существенным недостатком этого метода является то, что в балансе остатки материальных запасов будут отражены по ценам первых закупок. Для того что бы сгладить реальное завышение или занижение стоимости запасов используется метод с использованием расчета средневзвешенной цены.

Литература

1. Финансовый менеджмент. Лисицина Е.В. Управление активами предприятия. 2005год,№5

2. Финансовый менеджмент Трохина С.Д., Ильина В.А. Управление финансовым состоянием предприятия., 2004 год,№1

3. Менеджмент в России и за рубежом. Все о теории и практике управления бизнесом, финансами. Радионов А.Р. Радионов Р.А. Управление производственными запасами 2001 год, №1

4. Финансовый менеджмент Щукаев А.И. Оптимизация запасов на российских предприятиях, 2006 год. №2

5. Финансовый менеджмент Маслова И.А., Хоненко М.Е. Сближение бухгалтерского и налогового учета материальных запасов на промышленном предприятии, 2005 год,№3

6. Финансовый менеджмент Попова Л.В., Маслова И.А., Ханенко М.Е. Аналитическая система материальных запасов на предприятиях промышленности, 2003 год. №3

7. Финансовый менеджмент Лумпов Л.А. Исследование методов оценки стоимости запасов, 2004 год, №3

8. Финансовый менеджмент. Радионов А.Р., Радионов Р.А. Управление запасами и оборотными средствами в условиях рыночной экономики, 2003 год,№5

9.А. М Ковалева, М.Г. Лапуста, Л.Г. Скамай. — Финансы фирмы: Учебник. — М: ИНФРА-М, 2001. — 416 стр.

10. Кондраков Н.П. Бухгалтерский учет: Учебник. — М: ИНФРА-М, 2004 -592 стр.

11. Бланк И.А. Финансовый менеджмент: Учебный курс-К. Ника-Центр, Эльга, 2002. — 528стр.

12. Финансовый менеджмент: теория и практика: Учебник/под редакцией Е.С. Стояновой -5-е изд, перераб. и доп-М: /Изд-во «Перспектива», 2000-656 с.

Реферат: Проектирование автоматической установки пожаротушения в помещении цеха вальцевания в процессе производства которого используется резина

Posted on by admin

Министерство Внутренних Дел Российской Федерации

Восточно-Сибирский институт

Кафедра общеинженерных дисциплин

КУРСОВОЙ ПРОЕКТ

по теме: «Проектирование автоматической установки пожаротушения в помещение цеха вальцевания в процессе производства которого используется резина».

Номер варианта: ________

Руководитель: старший преподаватель кафедры ОИД, п-к вн. службы ХХХХХХХХ

Исполнитель: слушатель третьего курса ФЗО,

ХХХХ вн. службы ХХХХХХХХХХ

|№ |Дата сдачи |Подпись исполн. |Подпись руков. |
| | | | |
| | | | |

Оценка _____________

Иркутск, 1998 г.

Содержание.

| Введение |3 |
|1. Анализ пожарной опасности защищаемого объекта |4 |
|2. Моделироваие развития возможного пожара |4 |
|3. Оценка эффективности выбранных средств АППЗ |7 |
|4. Схема обнаружения пожара и пуска АУП |9 |
|5. Обоснование типа АУП и способа тушения. |10 |
|6. Гидравлический расчет АУП. |11 |
|6.1 Расчет требуемого объема раствора пенообразователя. |11 |
|6.2 Расчет требуемого основного объема пенообразователя. |11 |
|6.3 Определение расхода генератора при свободном напоре |12 |
|6.4 Выбор диаметра труб питательного d1, кольцевого d2 и |12 |
|подводящего d3 трубопроводов. | |
|6.5 Гидравлический расчет сети. |12 |
|7. Выбор насосно-двигательной пары. |13 |
|8. Расчет диаметра дозирующей шайбы насоса дозатора. |15 |
|9. Компоновка установки пожаротушения и описание ее работы. |15 |
|10. Разработка инструкций для обслуживающего персонала. |16 |
|11. Эксплуатация в зимний период. |16 |
|Заключение |17 |
|Литература |18 |

Введение.

Известно, что за последние десятилетия во многих сферах человеческой деятельности явно прослеживается громадный скачек в развитии науки и техники. В деятельности человека, по геометрической прогрессии, внедряется компьютеризация и автоматизация. Появляются новые строительные и отделочные материалы, дорогостоящее оборудование, высокие и наукоемкие технологии, которые более эффективные, но в тоже время могут нести в себе большую опасность, в том числе и пожарную. Не надо забывать о культурных ценностях, которые может утратить человечество по своей безопасности и халатности, потеря которых несравнима и неоценима ни с какими физическими ценностями. И чтобы снизить вероятность потерь, человек прибегает к различным мерам защиты. Человек старается максимизировать безопасность своего имущества, своей жизни как дома, так и на рабочем месте.

Одно из направлений защиты — противопожарная защита. Противопожарную защиту можно осуществить несколькими способами и видами. Например, внедрением систем Автоматической Противопожарной Защиты, (в дальнейшем
АППЗ), которые являются одним из наилучших видов противопожарной защиты.
Внедрение и правильное обслуживание пожарной автоматики, и систем АППЗ в целом, приводит к эффективной защите тех помещений где она установлена, путем обнаружения, сообщения и подавления очага горения в начальный момент пожара.

В тоже время, проектирование установок пожарной автоматики, является сложным процессом. От того насколько качественно он выполнен, зависит эффективность АППЗ. Поэтому, проектирование АППЗ должно предшествовать решение целого ряда вопросов, связанных с анализом пожарной опасности объекта, конструктивными, объемно-планировочными решениями и другими особенностями защищаемого объекта. Вот почему проектирование установок пожарной автоматики необходимо производить поэтапно, исходя из категории производства, класса возможного пожара, группы важности объекта, а также механизма и способа тушения.
1. Анализ пожарной опасности защищаемого объекта.

Дано помещение цеха вальцевания, размерам 14х10х6 м, в технологическом процессе которого применяется резина. Помещение II степени огнестойкости, отопление есть, вентиляция отсутствует, постоянно открытых проемов нет, пожаровзрывоопасность электрооборудования по ПУЭ-П-IIа. Пожарная нагрузка в цехе составляет 210 кг*м-2. Линейная скорость распространения горения
Vл=0,018 м*с-1, массовая скорость выгорания Vм=0,012 кг*м-2*с-1, низшая теплота сгорания Qн= 33,5*106 Дж*кг-1 0. Коэффициент дымообразования kд, пламенного горения составляет 0,052 кг*кг-1, тления — 0,14 кг*кг-1.
Расстояние до станции пожаротушения — 45 м, гарантированный напор Нг=10 м.

Зная пожарную нагрузку объекта, рассчитаем полное время свободного горения:

[pic] часа

Энергию, которая может быть выделена при сгорании, рассчитаем по формуле:

Е =(*Qн*P*F=0,95*33,5*106*210*140 = 9,3*1011 Дж, где ( — коэффициент полноты сгорания (0,95 для твердых сгораемых материалов и 0,75 для жидкостей), Qн — низшая теплота сгорания, Дж*кг-1, P
— пожарная нагрузка, кг*м-2, F — площадь пола помещения, м2.

2. Моделирование развития возможного пожара

Моделирование развития пожара позволяет определить критическое время свободного развития пожара (кр, которое связывают с предельно-допустимым временем развития пожара. При горении твердых сгораемых материалов (кр определяется либо временем охвата пожаром всей площади помещения, либо, если это произойдет раньше, временем достижения среднеобъемной температуры в помещении значения температуры самовоспламенения находящихся в нем материалов, которая для данного случая равна 350°С (справочник Баратова).

Вид и тип АППЗ можно устанавливать, придерживаясь условного правила, если (кр ( 10 минут, то для защиты объекта можно ограничиться внедрением
АПС. Когда (кр < 10 минут, то рекомендуется автоматическое тушение.

Как видим, моделирование развития пожара заключается в построении двух функций Fп= ((() и t = (((). Где Fп — площадь пожара, м2; t — среднеобъемная температура, ( — текущее время на отрезке не менее 600 секунд (10 минут).

Динамика пожара всегда связана с местом его возникновения, распределением пожарной нагрузки и газообменом. Следует признать, что на начальной стадии (до вскрытия остекления при температурах 300°С) наиболее опасным будет центральный пожар по равномерно распределенной пожарной нагрузке. Отметим также, что для простоты курсового проектирования пожарную нагрузку защищаемого объекта принимаем однородной, а распространение огня по конструкциям здания отсутствует. Размещение и габариты технологического оборудования не сообщаются. Но в тоже время это не дает основания для проектирования световых и ультразвуковых ПИ.

Площадь наиболее опасного центрового пожара Fп по однородной равномерно распределенной пожарной нагрузке, пока он имеет круговую форму, может быть рассчитан по выражению:

Fп = (*l2t , где lt — путь, пройденный фронтом огня из точки воспламенения, м. lt =
0,5Vл ( + Vл ((*-10) для твердых сгораемых материалов и lt = Vл ( при горении жидкостей. ( и (* — текущее время. ( = 1, 2, 3, 5, 7, 10 минут.

Слагаемое, содержащее (*, учитывается, когда текущее время расчета Fп должно быть принято более 10 минут.

По результатам данного расчета следует построить график зависимости площади пожара от времени: Fп = ((() (рис. 1) и определить tкр. lt = 0,5Vл*( Fп = (*l2

При ( = 1 мин lt = 0,5*0,018*1*60 = 0,54 м; Fп = 3,14*0,542 = 0,915 м2

При ( = 2 мин lt = 0,5*0,018*2*60 = 1,08 м; Fп = 3,14*1,082 = 3,66 м2

При ( = 3 мин lt = 0,5*0,018*3*60 = 1,62 м; Fп = 3,14*1,622 = 8,24 м2

При ( = 5 мин lt = 0,5*0,018*5*60 = 2,7 м; Fп = 3,14*2,72 = 22,89 м2

При ( = 7 мин lt = 0,5*0,018*7*60 = 3,78 м; Fп = 3,14*3,782 = 44,8 м2

При ( = 10 мин lt = 0,5*0,018*10*60 = 5,4 м; Fп = 3,14*5,42 = 91,56 м2

По полученным данным строим график зависимости площади пожара Fп времени от (:

[pic]
Рис.1. Fп = (((); Fп. кр. = 140 м — площадь защищаемого помещения, (кр. — критическое время развития пожара (11,5 мин).

Более сложным является моделирование температуры в помещении пожара.
Однако (кр. по температурным проявлениям внутренних пожаров может быть найдено достаточно надежно, если использовать, не учитывающее потерь, известное приближение для расчета среднеобъемной температуры t:

[pic]

где tо — начальная температура в помещении, °С; q — теплопроизводительность пожара на единицу площади ограждающих конструкций помещения:

[pic]

[кг*м-2*с-1*Дж*кг-1*м2*м-2] = [Дж*с-1*м-2] = [Вт*м-2]

F = 2аb + 2 ah + 2 bh — площадь ограждающих конструкций, м2; a — длина, b — ширина, h — высота помещения. В данном случае площадь ограждающих конструкций на ходим по формуле:

F = 2*14*10 + 2*14*6 + 2*10*6 = 280 + 168 + 120 = 568 м2.

Для построения графика t = tо + ((() (рис. 2) необходимо получить пять- семь расчетных значений t в интервале времени до 10 минут пожара. (кр определяем по данному графику относительно предельно допустимой температуры, превышение которой приведет к резкому разрастанию пожара по площади и объему.

[pic] [pic]

При ( =1 мин

[pic]

[pic]

При ( = 2 мин: q = 2460,9 Вт*м-2; t = 210,9°С

При ( = 3 мин: q = 5540,2 Вт*м-2; t = 306,6°С

При ( = 5 мин: q = 15390 Вт*м-2; t = 498,1°С

При ( = 7 мин: q = 30121 Вт*м-2; t = 688,2°С

[pic]

Рис.2. t = to + (((). tc воспл — температура самовоспламенения вещества пожарной нагрузки на объекте. (кр — критическое время свободного развития пожара по его тепловым проявлениям.

На основании рассмотренных графических моделей F= ((() и to = 1t+((() в качестве более реального (кр свободного развития пожара выбирается меньшее из двух его найденных значений, т.е. в нашем случае — второй, когда критическое время развития пожара (кр составляет между 3 и 4 минутой, ((кр
= 3,5 мин.)

3. Оценка эффективности выбранных средств АППЗ.

Так как задание не содержит условий, позволяющих использование световых и ультразвуковых извещателей, поэтому выбор можем осуществить только между тепловыми и дымовыми извещателями. При этом, безусловно, должны руководствоваться рекомендациями СНиП 2.01.02-84.

Эффективность средств АППЗ тем выше, чем меньше время обнаружения пожара
(об относительно (кр:

(об = (пор + (ипи < (кр.

где (пор и (ипи — соответственно пороговое время срабатывания и инерционность пожарного извещателя. (ипи является рабочей характеристикой приборов (справочное данные).

Пороговое время (пор срабатывания дымовых пожарных извещателей, при круговой форме пожара, можем найти как:

[pic] c?

где Fо — нормативная площадь, контролируемая одним ПИ, в нашем случае Fо
= 70 м2 (СНиП 2.04.02-84, таб. 4).

Отметим как существенный факт, что Спор зависит не только от свойств дыма, но и от типа ПИ (воспользуемся табличными данными). Так как в нашем случае возможно, что пожар может начаться медленным тлеющим развитием, то за основу расчета возьмем данные дымового пожарного извещателя ДИП-3.

[pic]=[pic]

Технические характеристики дымового пожарного извещателя:
|Извещатель |Спор*106* |Инерционность, |Приемно-контрольн|
| |кг*м-3 |(ипи, с |ый прибор |
|ДИП-3 |16,8 |5 |РУПИ, ППС-3 |

Таким образом (доб = 75,5 + 5 < (кр = 210 c (80,5 < 210), так как неравенство выполняется то принимаем пожарный извещатель ДИП-3.

4. Схема обнаружения пожара и пуска АУП.

Определяю число извещателей необходимое для защиты помещения исходя из следующих требований:

— площадь контролируемая одним извещателем принимается равной 70 м2, а расстояние между извещателями — не более 8,5 м от извещателя до стены не более 4 м (СНиП 2.04.09-84 п.4.10 таб. 4).

— если установка пожарной сигнализации предназначена для управления автоматическими установками пожаротушения, каждую точку защищаемой поверхности необходимо контролировать не менее, чем двумя пожарными извещателями (СНиП 2.04.09-84 п. 4.1).

Исходя из выше изложенных требований и принцип равномерности рассчитываем необходимое количество пожарных извещателей по формуле:

[pic]

где F — площадь пола защищаемой поверхности (140 м2), Fо — нормативная площадь, контролируемая одним ПИ (70 м2).

По тактическим соображениям принимаем 4 пожарных извещателя. (схему размещения извещателей смотри на рис.3)

Для приема и отображения сигналов от автоматических пожарных извещателей
(в частности типа ДИП-3) используется концентратор ППС-3. Он предназначен для защиты промышленных объектов и др. При этом электрическое питание активных пожарных извещателей осуществляется от источника питания непосредственно по шлейфам пожарной сигнализации. Концентратор обеспечивает отображение всей поступающей информации о состоянии пожарных извещателей или неисправностей в сигнальных цепях на пульт центрального оповещения, а также формирование адресных сигналов-команд на пуск установок автоматического пожаротушения.

Техническая характеристика концентратора ППС-3
|Максим. число сигнальных шлейфов |60 |
|Максим. число пожарных извещателей: | |
| дымовых, шт.: |20 |
|Напряжение питания: | |
| основное — от сети переменного тока, В |220 |
| резервное — от источника постоянного тока, В |24 |
|Диапазон рабочих температур, С |0…40 |
|Максимальная относительная влажность окружающего |80 |
|воздуха, % | |
|Срок службы, лет |10 |

Нормативные требования к размещению концентратора и оборудования должны соответствовать требованиям СНиП 2.04.09-84 (4 раздел), а также техническим характеристикам.

[pic]

Рис.3. Схема размещения пожарных извещателей

5. Обоснование типа АУП и способа тушения.

Способ тушения выбирается, исходя из предельно допустимого времени развития пожара и достижимого быстродействия подачи огнетушащего вещества в нужные зоны помещения. Время включения АУП (вклАУП должно быть существенно меньше критического времени свободного развития пожара (кр:

(вклАУП = (пор + (ипи + (у.у. + (тр < (кр.

(вклАУП = 75,5 + 5 + 0,4 + 18,3 < (кр.

(вклАУП = 99,23 < 210 = (кр.

где (ипи — инерционность пожарного извещателя, (у.у. — продолжительность срабатывания узла управления (пускового блока) АУП, с, (Бубырь Н.Ф., и д.р.
Производственная и пожарная автоматика. Часть 2.-М.:Стройиздат,1985. табл.18.11); (тр — время транспортирования огнетушащего вещества по трубам:
(тр = l/V. Здесь l — длина подводящих и питательных трубопроводов, м; V — скорость движения огнетушащего вещества, м*с-1 (целесообразно взять V = 3 м*с-1).

Наиболее целесообразным способом тушения пожара в цехе с применением в технологическом процессе резины является объемный, т.е. для тушения применяется пена (справочник А.Н. Баратова, таб. 4.1).

6. Гидравлический расчет АУП.

Важным моментом проектирования всех типов АУП является разработка схем размещения оросителей (распылителей) и распределительных сетей трубопроводов. Требуемое для помещения количество дренчерных (равно как и спринклерных) оросителей и их установка производится с учетом их технических характеристик, равномерности орошения защищаемой площади
(табл.1 СНиП 2.04.09-84) и огнестойкости (пункт 2.20 СНиП 2.04.09-84) помещения.

По приложению 2 СНиП 2.04.02-84 принимается третья группа помещения по опасности распространения пожара. По таблице 1 СНиП и таблице 5 приложения
6 СНиП принимаю основные расчетные параметры:

— интенсивность подачи огнетушащего средства 0,12 л/с*м2;

— продолжительность работы установки 1500 с (25 мин);

— коэффициент разрушения пены k2 = 3.

По табл.2 приложения 6 для расчета примем генератор пенный 2-ГЧСм.
Значение коэффициента k = 1,48. Минимальный свободный напор, м — 15; максимальный допустимый напор, м = 45.

6.1 Рассчитываем требуемый объем раствора пенообразователя.

[pic], где К2 — коэффициент разрушения пены принимается по таблице 5 приложения
6 СНиП 2.04.09-84; W — объем помещения, м3; К3 — кратность пены.

6.2 Находим требуемый основной объем пенообразователя.

[pic]

6.3 Определяем расход генератора Q при свободном напоре Hсв = 45 м, их необходимость и достаточное количество n:

[pic]

[pic], т.е. принимаем 2 ГЧСм.

t = 25 минут = 1500 секунд — продолжительность работы установки с пеной средней кратности, мин. (приложение 6 таблица 5).

Итак в помещении достаточно установить два генератора ГЧСм. Осуществим размещение генераторов на плане помещения. Разводящая сеть принимается кольцевой. Положение генераторов ГЧСм асимметрично стояка.

Для наглядности покажем также принципиальную расчетную схему АУПП и важнейшие размеры архитектурно-планировочных решений.

Схема размещения генераторов пены, а также расчетная схема АУПП с насосом дозатором показана в графической части.

6.4 Выбираем диаметр труб кольцевого питательного d1 и подводящего трубопровода d2:

[pic]

Принимаем d1 = 65 мм. Значение Кт = 572 ( СНиП таб.9 прил. 6).

[pic]

Принимаем d2 = 100 мм. Значение Кт = 4322 ( СНиП таб.9 прил. 6).

6.5 Выполняем гидравлический расчет сети основного водопитателя с учетом расходов, включающих пенообразователь. Поскольку H1 =45 м, то Q = 9,93 л/с. В дальнейшем, чтобы минимизировать невязку напоров левого и правого направлений обхода кольцевого трубопровода относительно точки 3, допустим, что расход диктующего оросителя лишь на 15% осуществляется со стороны распределительного полукольца, включающего генератор 2.
Следовательно :

[pic]

[pic]

[pic]

[pic]

Таким образом, напор в узловой точке 3 питательного трубопровода, так как невязка в данных условиях равна 0,24 м, будет равен:

[pic]

Суммарный расход генераторов :

Q = Q1 + Q2 = 9,93 + 9,94 = 19,9 л/с.

Ему будет соответствовать напор на выходном патрубке основного водопитателя H :

[pic]

[pic]

где H3-овп — потери напора на подводящем трубопроводе от узловой точки 3 до выходного патрубка водопитателя; l3-овп = 51 м — длина трубы диаметром
100 мм; Z = 6 м — статический напор в стояке АУП; (= 2,35*10-3 — коэффициент потерь напора в принимаемом узле управления БКМ (см. табл. 4 прил. 6 СНиП 2.04.09-84).

7. Выбор насосно-двигательной пары.

По найденному расходу Q = 19,9 л/с и напору H = 59,9 м выбираем по каталогам насосно-двигательную пару основного водопитателя АУПП (выбираем насос К-90/55 с электродвигателем мощностью 22 кВт) и строим совмещенный график рабочей характеристики основного насоса, динамических потерь сети и насоса дозатора.

Чтобы выбрать насос дозатор уточним фактические расходы и напор, которые обеспечит данная насосная пара в проектируемой сети. Для этого нужно построить так называемую динамическую характеристику сети. Динамические потери напора сети — это зависимость динамической составляющей Hдин на выходном патрубке насоса от текущих расходов Q1, возведенных в квадрат:

[pic]

В свою очередь сопротивление сети может быть определено из выражения:

[pic]

Результаты динамических потерь сети, рассчитываемой АУП, занесем в таблицу.

|S, |0,02 |
|м*л-2*с-1 | |
|Q, л*с-1 |5 |10 |15 |20 |25 |
|Ндин, м |0,5 |2 |4,5 |8 |12,5 |

Из совмещения графиков видно, что фактический расход раствора пенообразователя установкой будет составлять 20 л/с при напоре 58 м. Отсюда ясно что расход пенообразователя и объем также изменится:

Qпо = 20*0,06 = 1,2 л/с

Vпо = Qпо*tраб = 1,2*1500 = 1800 л =1,8 м3

8. Расчет диаметра дозирующей шайбы насоса дозатора.

В заключении выбираем насос дозатор и рассчитываем диаметр дозирующей шайбы dш. В качестве насоса дозатора принимаем ЦВ-3/80. При этом разность напоров из линии насоса дозатора и основного водопитателя в точке их врезки будет не более H = 225-58 = 167 м. Теперь используем выражение, позволяющее рассчитать диаметр дозирующей шайбы:

[pic]

где ( — коэффициент расхода шайбы (( = 0,62 для шайбы с тонкой стенкой); g
= 9,8 м/с. В результате подстановки в выражение получим, что dш = 6,56 мм.

Таким образом, принципиальные тактико-технические характеристики автоматического тушения среднекратной пеной, в соответствии с условием, установлены.

9. Компоновка установки пожаротушения и описание ее работы.

Дренчерная установка пожаротушения состоит из трех «блоков». Защищаемые помещения в которых установлены датчики-извещатели для обнаружения пожара и оросители для его ликвидации. Помещение персонала, где установлен приемно- контрольный прибор, щит управления. Помещение, где расположены насосы, трубопроводы, водопенная арматура.

Установка работает следующим образом: при возникновении пожара срабатывает ПИ. Электрический импульс подается на щит управления и приемную станцию пожарной сигнализации. Включается световая и звуковая сигнализация. Командный сигнал управления поступает на включение электрозадвижки и насоса. Насос подает воду из основного водопитателя в магистральный трубопровод, где в поток воды дозируется определенное количество пенообразователя. Полученный раствор транспортируется через задвижку в распределительную сеть, и далее в оросители.

10. Разработка инструкций для обслуживающего персонала.

Важными требованиями к дренчерной установки водяного пожаротушения является приспособленность к средствам контроля технического состояния в процессе эксплуатации. При обосновании оптимального ТО учитывается вероятность безотказной работы, поскольку этот параметр оказывает решающее влияние на надежность установок в условиях эксплуатации.

Инструкция по организации и проведения работ по каждодневному техническому обслуживанию установок требует выполнение ряда мероприятий, проводимых ежедневно, ежемесячно, раз в три месяца, раз в три года, раз в три с половиной лет.

К ежедневному техническому обслуживанию относятся следующие операции:

— проверка чистоты и порядка в помещении станции пожаротушения;

— контроль указания воды в резервуаре с помощью КИП;

— проверка напряжения на вводах электроустановках;

— внешний осмотр узлов управления.

В еженедельный ТО входят все работы ежедневного ТО и следующие операции:

— контроль насосов станции пожаротушения и их запуск на 10 мин;

— проводятся: проверка исправности КИП, возобновление запасов смазки в маслоцилиндрах.

— проверка узлов управления и контроль систем трубопроводов;

— очистка оросителей от грязи и пыли.

К ежемесячному ТО относятся следующие работы:

— проведение мероприятий еженедельного ТО;

— очистка поверхностей трубопроводов от пыли и грязи;

— проверка работоспособности установки в ручном и автоматическом режимах.

ТО, проводимое раз в три месяца:

— проведение мероприятий по ежемесячному ТО;

— проверка КИП;

— промывка трубопроводов;

— проверка работоспособности электрооборудования;

К ТО, проводимому раз в три с половиной года относятся работы:

— разборка, чистка насосов и арматуры;

— окраска трубопроводов.

11. Эксплуатация в зимний период.

В помещении насосной станции необходимо поддерживать положительную температуру не ниже +5 градусов. В резервуаре(ах) с пенообразователем следует поддерживать температуру от 5 до 20 градусов С.

Заключение.

В ходе выполнения курсового проектирования автоматической установки пожаротушения цеха вальцевания в технологическом процессе которого используется резина, я закрепил теоретические знания и практически освоил методику инженерных расчетов. Кроме этого, отработал навыки использования литературных источников при решении конкретных вопросов проектирования.
Литература.

1. СНиП 2.04.09-84. Пожарная автоматика зданий и сооружений. -М.:
Государственный комитет по делам строительства, 1995 г.

2. Ф.И. Шаровар. Устройство и системы пожарной сигнализации. -М.:
Стройиздат, 1985.- С299.

3. Н.Ф. Бубырь и др. Производственная и пожарная автоматика. -М.: ВИПТШ,
1986.-С293.

4. А.Н. Баратов и др. Пожаровзрывоопасность веществ и материалов и средства их тушения: Справочник. -Ч 1, 2.-М.:Химия, 1990.

5. П.П. Алексеев и др. Машины и аппараты пожаротушения. -М.: ВШ, 1972.

6. В.Я. Карелин, А.В. Минаев. Насосы и насосные станции. -М. Стройиздат,
1986 -С320.

Реферат: Параллельные компьютеры и супер-ЭВМ

Posted on by admin

Воеводин Вл.В.

О том, что где-то существуют некие мистические «очень мощные» компьютеры слышал, наверное, каждый. В самом деле, не так давно было много разговоров о поставке в Гидрометеоцентр России могучих компьютеров фирмы Cray Research. В ноябре 1999 года состоялось официальное открытие Межведомственного суперкомпьютерного центра, который в настоящий момент имеет компьютер с 768 процессорами. Опять же, если компьютер с именем Deep Blue обыграл самого Гарри Каспарова, то он, согласитесь — и здесь интуиция Вас не подвела, ну никак не может быть простой персоналкой.

Для многих подобные компьютеры так и остаются тайной за семью печатями, некой TERRA INCOGNITA, с которой ассоциации всегда связаны с чем-то большим: огромные размеры, большие задачи, крупные фирмы и компании, невероятные скорости работы или что-то иное, но обязательно это будет «на грани», для чего «обычного» явно мало, а подойдет только «супер», суперкомпьютер или супер-ЭВМ. В этом интуитивном восприятии есть изрядная доля истины, поскольку к классу супер-ЭВМ принадлежат лишь те компьютеры, которые имеют максимальную производительность в настоящее время.

Быстрое развитие компьютерной индустрии определяет относительность данного понятия — то, что десять лет назад можно было назвать суперкомпьютером, сегодня под это определение уже не попадает. Например, производительность персональных компьютеров, использующих Pentium-III/500MHz, сравнима с производительностью суперкомпьютеров начала 70-х годов, однако по сегодняшним меркам суперкомпьютерами не являются ни те, ни другие.

В любом компьютере все основные параметры тесно связаны. Трудно себе представить универсальный компьютер, имеющий высокое быстродействие и мизерную оперативную память, либо огромную оперативную память и небольшой объем дисков. Следуя логике, делаем вывод: супер-ЭВМ это компьютеры, имеющие в настоящее время не только максимальную производительность, но и максимальный объем оперативной и дисковой памяти (вопрос о специализированном ПО, с помощью которого можно эффективно всем этим воспользоваться, пока оставим в стороне).

Так о чем же речь и какие суперкомпьютеры существуют в настоящее время в мире? Вот лишь несколько параметров, дающих достаточно красноречивую характеристику машин этого класса. Компьютер ASCI WHITE, занимающий первое место в списке пятисот самых мощных компьютеров мира, объединяет 8192 процессора Power 3 с общей оперативной памятью в 4 Терабайта и производительностью более 12 триллионов операций в секунду.

Супер-ЭВМ и сверхвысокая производительность: зачем?

Простые рассчеты показывают, что конфигурации подобных систем могут стоить не один миллион долларов США — ради интереса прикиньте, сколько стоят, скажем, лишь 4 Тбайта оперативной памяти? Возникает целый ряд естественных вопросов: какие задачи настолько важны, что требуются компьютеры стоимостью несколько миллионов долларов? Или, какие задачи настолько сложны, что хорошего Пентиума не достаточно? На эти и подобные им вопросы хотелось бы найти разумные ответы.

Для того, чтобы оценить сложность решаемых на практике задач, возьмем конкретную предметную область, например, оптимизацию процесса добычи нефти. Имеем подземный нефтяной резервуар с каким-то число пробуренных скважин: по одним на поверхность откачивается нефть, по другим обратно закачивается вода. Нужно смоделировать ситуацию в данном резервуаре, чтобы оценить запасы нефти или понять необходимость в дополнительных скважинах.

Примем упрощенную схему, при которой моделируемая область отображается в куб, однако и ее будет достаточно для оценки числа необходимых арифметических операций. Разумные размеры куба, при которых можно получать правдоподобные результаты — это 100*100*100 точек. В каждой точке куба надо вычислить от 5 до 20 функций: три компоненты скорости, давление, температуру, концентрацию компонент (вода, газ и нефть — это минимальный набор компонент, в более реалистичных моделях рассматривают, например, различные фракции нефти). Далее, значения функций находятся как решение нелинейных уравнений, что требует от 200 до 1000 арифметических операций. И наконец, если исследуется нестационарный процесс, т.е. нужно понять, как эта система ведет себя во времени, то делается 100-1000 шагов по времени. Что получилось:

106(точек сетки)*10(функций)*500(операций)*500(шагов по времени) = 2.5*1012

2500 миллиардов арифметических операций для выполнения одного лишь расчета! А изменение параметров модели? А отслеживание текущей ситуации при изменении входных данных? Подобные расчеты необходимо делать много раз, что накладывает очень жесткие требования на производительность используемых вычислительных систем.

Примеры использования суперкомпьютеров можно найти не только в нефтедобывающей промышленности. Вот лишь небольшой список областей человеческой деятельности, где использование суперкомпьютеров действительно необходимо:

автомобилестроение

нефте- и газодобыча

фармакология

прогноз погоды и моделирование изменения климата

сейсморазведка

проектирование электронных устройств

синтез новых материалов

и многие, многие другие

В 1995 году корпус автомобиля Nissan Maxima удалось сделать на 10% прочнее благодаря использованию суперкомпьютера фирмы Cray (The Atlanta Journal, 28 мая, 1995г). С помощью него были найдены не только слабые точки кузова, но и наиболее эффективный способ их удаления.

По данным Марка Миллера (Mark Miller, Ford Motor Company), для выполнения crash-тестов, при которых реальные автомобили разбиваются о бетонную стену с одновременным замером необходимых параметров, съемкой и последующей обработкой результатов, компании Форд понадобилось бы от 10 до 150 прототипов новых моделей при общих затратах от 4 до 60 миллионов долларов. Использование суперкомпьютеров позволило сократить число прототипов на одну треть.

Совсем недавний пример — это развитие одной из крупнейших мировых систем резервирования Amadeus, используемой тысячами агенств со 180000 терминалов в более чем ста странах. Установка двух серверов Hewlett-Packard T600 по 12 процессоров в каждом позволила довести степень оперативной доступности центральной системы до 99.85% при текущей загрузке около 60 миллионов запросов в сутки.

И подобные примеры можно найти повсюду. В свое время исследователи фирмы DuPont искали замену хлорофлюорокарбону. Нужно было найти материал, имеющий те же положительные качества: невоспламеняемость, стойкость к коррозии и низкую токсичность, но без вредного воздействия на озоновый слой Земли. За одну неделю были проведены необходимые расчеты на суперкомпьютере с общими затратами около 5 тысяч долларов. По оценкам специалистов DuPont, использование традиционных экспериментальных методов исследований потребовало бы около трех месяцев и 50 тысяч долларов и это без учета времени, необходимого на синтез и очистку необходимого количества вещества.

Увеличение производительности ЭВМ, за счет чего?

А почему суперкомпьютеры считают так быстро? Вариантов ответа может быть несколько, среди которых два имеют явное преимущество: развитие элементной базы и использование новых решений в архитектуре компьютеров.

Попробуем разобраться, какой из этих факторов оказывается решающим для достижения рекордной производительности. Обратимся к известным историческим фактам. На одном из первых компьютеров мира — EDSAC, появившемся в 1949 году в Кембридже и имевшем время такта 2 микросекунды (2*10-6 секунды), можно было выполнить 2*n арифметических операций за 18*n миллисекунд, то есть в среднем 100 арифметических операций в секунду. Сравним с одним вычислительным узлом современного суперкомпьютера Hewlett-Packard V2600: время такта приблизительно 1.8 наносекунды (1.8*10-9 секунд), а пиковая производительность около 77 миллиардов арифметических операций в секунду.

Что же получается? За полвека производительность компьютеров выросла более, чем в семьсот миллионов раз. При этом выигрыш в быстродействии, связанный с уменьшением времени такта с 2 микросекунд до 1.8 наносекунд, составляет лишь около 1000 раз. Откуда же взялось остальное? Ответ очевиден — использование новых решений в архитектуре компьютеров. Основное место среди них занимает принцип параллельной обработки данных, воплощающий идею одновременного (параллельного) выполнения нескольких действий.

Параллельная обработка данных на ЭВМ

Параллельная обработка данных, воплощая идею одновременного выполнения нескольких действий, имеет две разновидности: конвейерность и собственно параллельность. Оба вида параллельной обработки интуитивно понятны, поэтому сделаем лишь небольшие пояснения.

Параллельная обработка. Если некое устройство выполняет одну операцию за единицу времени, то тысячу операций оно выполнит за тысячу единиц. Если предположить, что есть пять таких же независимых устройств, способных работать одновременно, то ту же тысячу операций система из пяти устройств может выполнить уже не за тысячу, а за двести единиц времени. Аналогично система из N устройств ту же работу выполнит за 1000/N единиц времени. Подобные аналогии можно найти и в жизни: если один солдат вскопает огород за 10 часов, то рота солдат из пятидесяти человек с такими же способностями, работая одновременно, справятся с той же работой за 12 минут — принцип параллельности в действии!

Кстати, пионером в параллельной обработке потоков данных был академик А.А.Самарский, выполнявший в начале 50-х годов расчеты, необходимые для моделирования ядерных взрывов. Самарский решил эту задачу, посадив несколько десятков барышень с арифмометрами за столы. Барышни передавали данные друг другу просто на словах и откладывали необходимые цифры на арифмометрах. Таким образом, в частности, была расчитана эволюция взрывной волны. Работы было много, барышни уставали, а Александр Андреевич ходил между ними и подбадривал. Это, можно сказать, и была первая параллельная система. Хотя расчеты водородной бомбы были мастерски проведены, точность их была очень низкая, потому что узлов в используемой сетке было мало, а время счета получалось слишком большим.

Конвейерная обработка. Что необходимо для сложения двух вещественных чисел, представленных в форме с плавающей запятой? Целое множество мелких операций таких, как сравнение порядков, выравнивание порядков, сложение мантисс, нормализация и т.п. Процессоры первых компьютеров выполняли все эти «микрооперации» для каждой пары аргументов последовательно одна за одной до тех пор, пока не доходили до окончательного результата, и лишь после этого переходили к обработке следующей пары слагаемых.

Идея конвейерной обработки заключается в выделении отдельных этапов выполнения общей операции, причем каждый этап, выполнив свою работу, передавал бы результат следующему, одновременно принимая новую порцию входных данных. Получаем очевидный выигрыш в скорости обработки за счет совмещения прежде разнесенных во времени операций. Предположим, что в операции можно выделить пять микроопераций, каждая из которых выполняется за одну единицу времени. Если есть одно неделимое последовательное устройство, то 100 пар аргументов оно обработает за 500 единиц. Если каждую микрооперацию выделить в отдельный этап (или иначе говорят — ступень) конвейерного устройства, то на пятой единице времени на разной стадии обработки такого устройства будут находится первые пять пар аргументов, а весь набор из ста пар будет обработан за 5+99=104 единицы времени — ускорение по сравнению с последовательным устройством почти в пять раз (по числу ступеней конвейера).

Казалось бы конвейерную обработку можно с успехом заменить обычным параллелизмом, для чего продублировать основное устройство столько раз, сколько ступеней конвейера предполагается выделить. В самом деле, пять устройств предыдущего примера обработают 100 пар аргументов за 100 единиц времени, что быстрее времени работы конвейерного устройства! В чем же дело? Ответ прост, увеличив в пять раз число устройств, мы значительно увеличиваем как объем аппаратуры, так и ее стоимость. Представьте себе, что на автозаводе решили убрать конвейер, сохранив темпы выпуска автомобилей. Если раньше на конвейере одновременно находилась тысяча автомобилей, то действуя по аналогии с предыдущим примером надо набрать тысячу бригад, каждая из которых (1) в состоянии полностью собрать автомобиль от начала до конца, выполнив сотни разного рода операций, и (2) сделать это за то же время, что машина прежде находилась на конвейере. Представили себестоимость такого автомобиля? Нет? Согласен, трудно, разве что Ламборгини приходит на ум, но потому и возникла конвейерная обработка…

Краткая история появления параллелизма в архитектуре ЭВМ

Сегодня параллелизмом в архитектуре компьютеров уже мало кого удивишь. Все современные микропроцессоры, будь то Pentium III или PA-8700, MIPS R14000, Е2К или Power3 используют тот или иной вид параллельной обработки. В ядре Pentium 4 на разных стадиях выполнения может одновременно находиться до 126 микроопераций. На презентациях новых чипов и в пресс-релизах корпораций это преподносится как последнее слово техники и передовой край науки, и это действительно так, если рассматривать реализацию этих принципов в миниатюрных рамках одного кристалла.

Вместе с тем, сами эти идеи появились очень давно. Изначально они внедрялись в самых передовых, а потому единичных, компьютерах своего времени. Затем после должной отработки технологии и удешевления производства они спускались в компьютеры среднего класса, и наконец сегодня все это в полном объеме воплощается в рабочих станциях и персональных компьютерах.

Для того чтобы убедиться, что все основные нововведения в архитектуре современных процессоров на самом деле используются еще со времен, когда ни микропроцессоров, ни понятия суперкомпьютеров еще не было, совершим маленький экскурс в историю, начав практически с момента рождения первых ЭВМ.

IBM 701 (1953), IBM 704 (1955): разрядно-параллельная память, разрядно-параллельная арифметика.

Все самые первые компьютеры (EDSAC, EDVAC, UNIVAC) имели разрядно-последовательную память, из которой слова считывались последовательно бит за битом. Первым коммерчески доступным компьютером, использующим разрядно-параллельную память (на CRT) и разрядно-параллельную арифметику, стал IBM 701, а наибольшую популярность получила модель IBM 704 (продано 150 экз.), в которой, помимо сказанного, была впервые применена память на ферритовых сердечниках и аппаратное АУ с плавающей точкой.

IBM 709 (1958): независимые процессоры ввода/вывода.

Процессоры первых компьютеров сами управляли вводом/выводом. Однако скорость работы самого быстрого внешнего устройства, а по тем временам это магнитная лента, была в 1000 раз меньше скорости процессора, поэтому во время операций ввода/вывода процессор фактически простаивал. В 1958г. к компьютеру IBM 704 присоединили 6 независимых процессоров ввода/вывода, которые после получения команд могли работать параллельно с основным процессором, а сам компьютер переименовали в IBM 709. Данная модель получилась удивительно удачной, так как вместе с модификациями было продано около 400 экземпляров, причем последний был выключен в 1975 году — 20 лет существования!

IBM STRETCH (1961): опережающий просмотр вперед, расслоение памяти.

В 1956 году IBM подписывает контракт с Лос-Аламосской научной лабораторией на разработку компьютера STRETCH, имеющего две принципиально важные особенности: опережающий просмотр вперед для выборки команд и расслоение памяти на два банка для согласования низкой скорости выборки из памяти и скорости выполнения операций.

ATLAS (1963): конвейер команд.

Впервые конвейерный принцип выполнения команд был использован в машине ATLAS, разработанной в Манчестерском университете. Выполнение команд разбито на 4 стадии: выборка команды, вычисление адреса операнда, выборка операнда и выполнение операции. Конвейеризация позволила уменьшить время выполнения команд с 6 мкс до 1,6 мкс. Данный компьютер оказал огромное влияние, как на архитектуру ЭВМ, так и на программное обеспечение: в нем впервые использована мультипрограммная ОС, основанная на использовании виртуальной памяти и системы прерываний.

CDC 6600 (1964): независимые функциональные устройства.

Фирма Control Data Corporation (CDC) при непосредственном участии одного из ее основателей, Сеймура Р.Крэя (Seymour R.Cray) выпускает компьютер CDC-6600 — первый компьютер, в котором использовалось несколько независимых функциональных устройств. Для сравнения с сегодняшним днем приведем некоторые параметры компьютера:

время такта 100нс,

производительность 2-3 млн. операций в секунду,

оперативная память разбита на 32 банка по 4096 60-ти разрядных слов,

цикл памяти 1мкс,

10 независимых функциональных устройств.

Машина имела громадный успех на научном рынке, активно вытесняя машины фирмы IBM.

CDC 7600 (1969): конвейерные независимые функциональные устройства.

CDC выпускает компьютер CDC-7600 с восемью независимыми конвейерными функциональными устройствами — сочетание параллельной и конвейерной обработки. Основные параметры:

такт 27,5 нс,

10-15 млн. опер/сек.,

8 конвейерных ФУ,

2-х уровневая память.

ILLIAC IV (1974): матричные процессоры.

Проект: 256 процессорных элементов (ПЭ) = 4 квадранта по 64ПЭ, возможность реконфигурации: 2 квадранта по 128ПЭ или 1 квадрант из 256ПЭ, такт 40нс, производительность 1Гфлоп;

работы начаты в 1967 году, к концу 1971 изготовлена система из 1 квадранта, в 1974г. она введена в эксплуатацию, доводка велась до 1975 года;

центральная часть: устройство управления (УУ) + матрица из 64 ПЭ;

УУ это простая ЭВМ с небольшой производительностью, управляющая матрицей ПЭ; все ПЭ матрицы работали в синхронном режиме, выполняя в каждый момент времени одну и ту же команду, поступившую от УУ, но над своими данными;

ПЭ имел собственное АЛУ с полным набором команд, ОП — 2Кслова по 64 разряда, цикл памяти 350нс, каждый ПЭ имел непосредственный доступ только к своей ОП;

сеть пересылки данных: двумерный тор со сдвигом на 1 по границе по горизонтали;

Несмотря на результат в сравнении с проектом: стоимость в 4 раза выше, сделан лишь 1 квадрант, такт 80нс, реальная произв-ть до 50Мфлоп — данный проект оказал огромное влияние на архитектуру последующих машин, построенных по схожему принципу, в частности: PEPE, BSP, ICL DAP.

CRAY 1 (1976): векторно-конвейерные процессоры

В 1972 году С.Крэй покидает CDC и основывает свою компанию Cray Research, которая в 1976г. выпускает первый векторно-конвейерный компьютер CRAY-1: время такта 12.5нс, 12 конвейерных функциональных устройств, пиковая производительность 160 миллионов операций в секунду, оперативная память до 1Мслова (слово — 64 разряда), цикл памяти 50нс. Главным новшеством является введение векторных команд, работающих с целыми массивами независимых данных и позволяющих эффективно использовать конвейерные функциональные устройства.

Иерархия памяти.

Иерархия памяти пямого отношения к параллелизму не имеет, однако, безусловно, относится к тем особенностям архитектуры компьютеров, которые имеет огромное значение для повышения их производительности (сглаживание разницы между скоростью работы процессора и временем выборки из памяти). Основные уровни: регистры, кэш-память, оперативная память, дисковая память. Время выборки по уровням памяти от дисковой памяти к регистрам уменьшается, стоимость в пересчете на 1 слово (байт) растет. В настоящее время, подобная иерархия поддерживается даже на персональных компьютерах.

А что же сейчас используют в мире?

По каким же направлениям идет развитие высокопроизводительной вычислительной техники в настоящее время? Основных направлений четыре.

1. Векторно-конвейерные компьютеры. Конвейерные функциональные устройства и набор векторных команд — это две особенности таких машин. В отличие от традиционного подхода, векторные команды оперируют целыми массивами независимых данных, что позволяет эффективно загружать доступные конвейеры, т.е. команда вида A=B+C может означать сложение двух массивов, а не двух чисел. Характерным представителем данного направления является семейство векторно-конвейерных компьютеров CRAY куда входят, например, CRAY EL, CRAY J90, CRAY T90 (в марте 2000 года американская компания TERA перекупила подразделение CRAY у компании Silicon Graphics, Inc.).

2. Массивно-параллельные компьютеры с распределенной памятью. Идея построения компьютеров этого класса тривиальна: возьмем серийные микропроцессоры, снабдим каждый своей локальной памятью, соединим посредством некоторой коммуникационной среды — вот и все. Достоинств у такой архитектуры масса: если нужна высокая производительность, то можно добавить еще процессоров, если ограничены финансы или заранее известна требуемая вычислительная мощность, то легко подобрать оптимальную конфигурацию и т.п.

Однако есть и решающий «минус», сводящий многие «плюсы» на нет. Дело в том, что межпроцессорное взаимодействие в компьютерах этого класса идет намного медленнее, чем происходит локальная обработка данных самими процессорами. Именно поэтому написать эффективную программу для таких компьютеров очень сложно, а для некоторых алгоритмов иногда просто невозможно. К данному классу можно отнести компьютеры Intel Paragon, IBM SP1, Parsytec, в какой-то степени IBM SP2 и CRAY T3D/T3E, хотя в этих компьютерах влияние указанного минуса значительно ослаблено. К этому же классу можно отнести и сети компьютеров, которые все чаще рассматривают как дешевую альтернативу крайне дорогим суперкомпьютерам.

3. Параллельные компьютеры с общей памятью. Вся оперативная память таких компьютеров разделяется несколькими одинаковыми процессорами. Это снимает проблемы предыдущего класса, но добавляет новые — число процессоров, имеющих доступ к общей памяти, по чисто техническим причинам нельзя сделать большим. В данное направление входят многие современные многопроцессорные SMP-компьютеры или, например, отдельные узлы компьютеров HP Exemplar и Sun StarFire.

4. Последнее направление, строго говоря, не является самостоятельным, а скорее представляет собой комбинации предыдущих трех. Из нескольких процессоров (традиционных или векторно-конвейерных) и общей для них памяти сформируем вычислительный узел. Если полученной вычислительной мощности не достаточно, то объединим несколько узлов высокоскоростными каналами. Подобную архитектуру называют кластерной, и по такому принципу построены CRAY SV1, HP Exemplar, Sun StarFire, NEC SX-5, последние модели IBM SP2 и другие. Именно это направление является в настоящее время наиболее перспективным для конструирования компьютеров с рекордными показателями производительности.

Использование параллельных вычислительных систем

К сожалению чудеса в жизни редко случаются. Гигантская производительность параллельных компьютеров и супер-ЭВМ с лихвой компенсируется сложностями их использования. Начнем с самых простых вещей. У вас есть программа и доступ, скажем, к 256-процессорному компьютеру. Что вы ожидаете? Да ясно что: вы вполне законно ожидаете, что программа будет выполняться в 256 раз быстрее, чем на одном процессоре. А вот как раз этого, скорее всего, и не будет.

Закон Амдала и его следствия

Предположим, что в вашей программе доля операций, которые нужно выполнять последовательно, равна f, где 0<=f<=1 (при этом доля понимается не по статическому числу строк кода, а по числу операций в процессе выполнения). Крайние случаи в значениях f соответствуют полностью параллельным (f=0) и полностью последовательным (f=1) программам. Так вот, для того, чтобы оценить, какое ускорение S может быть получено на компьютере из ‘p’ процессоров при данном значении f, можно воспользоваться законом Амдала:

Параллельные компьютеры и супер-ЭВМ

Если 9/10 программы исполняется параллельно, а 1/10 по-прежнему последовательно, то ускорения более, чем в 10 раз получить в принципе невозможно вне зависимости от качества реализации параллельной части кода и числа используемых процессоров (ясно, что 10 получается только в том случае, когда время исполнения параллельной части равно 0).

Посмотрим на проблему с другой стороны: а какую же часть кода надо ускорить (а значит и предварительно исследовать), чтобы получить заданное ускорение? Ответ можно найти в следствии из закона Амдала: для того чтобы ускорить выполнение программы в q раз необходимо ускорить не менее, чем в q раз не менее, чем (1-1/q)-ю часть программы. Следовательно, если есть желание ускорить программу в 100 раз по сравнению с ее последовательным вариантом, то необходимо получить не меньшее ускорение не менее, чем на 99.99% кода, что почти всегда составляет значительную часть программы!

Отсюда первый вывод — прежде, чем основательно переделывать код для перехода на параллельный компьютер (а любой суперкомпьютер, в частности, является таковым) надо основательно подумать. Если оценив заложенный в программе алгоритм вы поняли, что доля последовательных операций велика, то на значительное ускорение рассчитывать явно не приходится и нужно думать о замене отдельных компонент алгоритма.

В ряде случаев последовательный характер алгоритма изменить не так сложно. Допустим, что в программе есть следующий фрагмент для вычисления суммы n чисел:

s = 0

Do i = 1, n

s = s + a(i)

EndDo

(можно тоже самое на любом другом языке)

По своей природе он строго последователен, так как на i-й итерации цикла требуется результат с (i-1)-й и все итерации выполняются одна за одной. Имеем 100% последовательных операций, а значит и никакого эффекта от использования параллельных компьютеров. Вместе с тем, выход очевиден. Поскольку в большинстве реальных программ (вопрос: а почему в большинстве, а не во всех?) нет существенной разницы, в каком порядке складывать числа, выберем иную схему сложения. Сначала найдем сумму пар соседних элементов: a(1)+a(2), a(3)+a(4), a(5)+a(6) и т.д. Заметим, что при такой схеме все пары можно складывать одновременно! На следующих шагах будем действовать абсолютно аналогично, получив вариант параллельного алгоритма.

Казалось бы в данном случае все проблемы удалось разрешить. Но представьте, что доступные вам процессоры разнородны по своей производительности. Значит будет такой момент, когда кто-то из них еще трудится, а кто-то уже все сделал и бесполезно простаивает в ожидании. Если разброс в производительности компьютеров большой, то и эффективность всей системы при равномерной загрузке процессоров будет крайне низкой.

Но пойдем дальше и предположим, что все процессоры одинаковы. Проблемы кончились? Опять нет! Процессоры выполнили свою работу, но результат-то надо передать другому для продолжения процесса суммирования… а на передачу уходит время… и в это время процессоры опять простаивают…

Словом, заставить параллельную вычислительную систему или супер-ЭВМ работать с максимальной эффективность на конкретной программе это, прямо скажем, задача не из простых, поскольку необходимо тщательное согласование структуры программ и алгоритмов с особенностями архитектуры параллельных вычислительных систем.

Заключительный вопрос. Как вы думаете, верно ли утверждение: чем мощнее компьютер, тем быстрее на нем можно решить данную задачу?

Заключительный ответ. Нет, это не верно. Это можно пояснить простым бытовым примером. Если один землекоп выкопает яму 1м*1м*1м за 1 час, то два таких же землекопа это сделают за 30 мин — в это можно поверить. А за сколько времени эту работу сделают 60 землекопов? За 1 минуту? Конечно же нет! Начиная с некоторого момента они будут просто мешаться друг другу, не ускоряя, а замедляя процесс. Так же и в компьютерах: если задача слишком мала, то мы будем дольше заниматься распределением работы, синхронизацией процессов, сборкой результатов и т.п., чем непосредственно полезной работой.

Совершенно ясно, что не все так просто…

Реферат: Малые жанры лирики

Posted on by admin

Цель данной работы – сравнить малые жанры лирики, определить их различия и сходства, дать им краткую характеристику.

Для анализа выбран компаративный метод.

Сравнительно-историческое литературоведение (компаративизм) –»раздел исторической литературы, изучающий международные литературные связи и отношения, сходства и различия между литературно-художественными явлениями в разных странах. Сходство литературных факторов может быть основано на сходстве в общественном и культурном развитии народов, а также на культурных и литературных контактах между ними. Сходные пути развития литературы у разных народов не исключают возможности международных контактов и взаимовлияний и обычно перекрещиваются с ними. Однако для того, чтобы влияние стало возможным, должны существовать внутренние потребности в таком культурном «импорте», аналогичные тенденции развития в данном обществе и данной литературе» (18, С.418).*

Предметом изучения послужили рубаи Омара Хайяма, айрены Наапета Кучака, японские пятистишия (танка) и античные (греческие) эпиграммы.

Поскольку рубаи и айрены имеют своего конкретного автора, а в жанре танка и эпиграммы писали многие поэты, целесообразно провести сравнительный анализ по следующей схеме:

Омар Хайам. Рубаи Наапет Кучак. Айрены

Японские пятистишия Греческая эпиграмма

1. Определение. История возникновения. Авторы

Танка – «древнейший жанр японской поэзии: нерифмованное пятистишие, состоящее из 31 слога» (18, С.434).

Поэзия у японцев родилась в устном народном творчестве, в виде песни.
Исконное слово, которым японцы стали обозначать поэтическое творчество в форме стиха, — это «ута», песня.

На возникновение литературной поэзии повлияло новое представление о поэтическом творчестве. «В литературной поэзии стихотворение продолжали по- прежнему называть песней, но его уже не «пели», а «читали», понимая под словом «читать» чтение вслух» (7, С.4).

Ранняя литературная поэзия Японии культивировала, в сущности, одну поэтическую форму: «танка» – «короткая песня». Это была поэзия быта японского общества того времени.

Даже скалы,

Средь быстрых потоков в Хаято,

Красотой не сравнятся

С водопадом Есино,

Где играют форели.

Отомо Табито (5, С.67)

Популярность танка как жанра способствовала тому, что многие средневековые японские поэты обращались к ней: Отомо Табито, Отомо Якамоти,
Каса, Хасибито Оура, Накамоти Якамори, Цураюки, Бунъя Ясухидэ, Есида,
Уэмон и др. В придворной среде танка была одним из самых распространенных способов выражения мыслей и чувств.

Кроме этого сохранились стихотворения неизвестных авторов, которые традиционно относят к народной поэзии.

Эпиграмма «(греч. epigramma, буквально – надпись), в античной поэзии – короткое лирическое стихотворение произвольного содержания (сперва — посвятительные надписи, потом – эпитафии, поучения, описания, любовные, застольные, сатирические стихи)»(18, С. 511).

Местом рождения эпиграммы была Древняя Греция. Это связывалось с распространением первой алфавитной письменности в конце 9 – начале 8 в. до н. э. Литературная эпиграмма появляется в греческой поэзии 7-6 вв. до н. э.
Ее расцвет приходится на 3 в. до н. э. – 1 в. н. э.

Киприде – Мелеагр

Лампу свою, соучастницу игр всенощных, посвященный

В тайны, Киприда, твои дарит тебе Мелеагр.

Мелеагр (2, С. 226).

При всей традиционной краткости ранней эпиграммы она уже могла вместить объективное отношение говорящего к сообщаемому факту. Это содействовало быстрому отделению эпиграммы в самостоятельный поэтический жанр.

В жанре эпиграммы писали многие поэты Древней Греции: Асклепиад,
Каллимах, Посидипп, Леонид Тарентский, Мелеагр, Симонид и др. До настоящего времени дошли эпиграммы и неизвестных поэтов.

o Чертами сходства эпиграммы и танка является следующее:

V эти жанры относились к наиболее популярным жанрам древней

(эпиграмма) и средневековой (танка) поэзии. Это обусловило то, что многие поэты обращались к ним;

V как в эпиграмме, так и в танка есть стихотворения, авторство которых точно не установлено. o На данном этапе анализа можно отметить следующее отличие эпиграммы и танка. Эти жанры бытовали в разное время. Эпиграмма возникла и была широко распространена в Древней Греции, танка была наиболее популярна в средневековый период истории Японии (хотя древнеяпонские поэты тоже обращались к этому жанру).

Айрены – выдающееся явление армянской поэзии средних веков,
«монострофическая стихотворная форма. Состоит из четырех 15-сложных стихов» (18, С. 16). Автором айренов считается поэт-гуманист Наапет Кучак
( год рождения неизвестен — умер, предположительно, в 1592 г.).
Биографические данные о нем малодостоверны. По преданию, родился в селе
Хараконис, близ Вана.

Существует проблема авторства. Этот ли Кучак является автором айренов?

«Стилистическое, идейно-тематическое изучение айренов показывает, что именно один поэт довел эту древнюю стихотворную форму, встречающуюся еще в
X в. у Нарекаци, до совершенства. И сама необходимость сохранить айренам автора так велика, что даже хронологические неувязки и просчеты не принимаются зачастую в расчет. Айрены несут на себе печать авторской индивидуальности, и поэтому имя, однажды названное, приросло к ним. Автор айренов неизвестен. Неизвестна его биография, но известны стихи» (10, С.
21).

Ах, любовь,

С тобою пропадешь.

Ты мне в сердце вошла,

Как нож.

Нож наткнулся на что-то,

Согнулся,

И не вытащишь,

Не разогнешь.

Наапет Кучак (17).

Рубаи (арабское) – «одна из самых распространенных форм лирической поэзии народов Ближнего и Среднего Востока, Средней и Юго-Восточной Азии.
По происхождению рубаи являются устно-поэтической, народной формой» (18, С.
338).

В жанре рубаи писали Рудаки, Руми и Ансари. Это жанр не относится к высоким образцам поэзии Востока и тяготеет, скорее, к эпиграммной поэзии.

Наиболее известным автором рубаи является Омар Хайям.

«Омар Хайям Гиясаддин Абу-ль-Фатх ибн Ибрахим (около 1048, Нишапур, — после 1122, там же), персидский и таджикский поэт, математик и философ.
Всемирную известность принес Омару Хайяму как поэту цикл четверостиший
(«Рубаийат»)» (16).

Наукой еще не решен вопрос, какие из приписываемых Омару Хайяму четверостиший доподлинно принадлежат ему. Более или менее твердо можно признать атрибуцию 66 рубаи, содержащихся в наиболее древних списках.

Увы, неблагосклонен небосвод!

Что не захочешь – все наоборот.

Дозволенным господь не одаряет,

Запретного и дьявол не дает.

Омар Хайям (3)[1] o Несмотря на то, что рубаи и айрены принадлежат разным авторам, народам и культурам, в них можно найти ряд сходных черт:

V рубаи и айрены возникают в народном творчестве, но постепенно эти жанры лирики развивают в своей лирике поэты средних веков

(Хайям, Кучак);

V рубаи и айрены имеют конкретных авторов, но до сих пор в литературоведении стоит вопрос об авторстве стихов этих жанров.

* * * o Малые жанры лирики первоначально рождаются в народном творчестве и лишь потом становятся популярными у многих авторов, проникают и культивируются в аристократических кругах (танка), развиваются в творчестве отдельных поэтов (Хайям, Кучак).

2. Синтаксис, строфика, ритмика

Танка. Поэтическое творчество в жанре танка носило характер экспромта.
Стихотворение создавалось по данному поводу и создавалось, как правило, тут же, на месте. В придворной среде танка являлась самым распространенным способом выражения мыслей и чувств.

«Краткость формы танка и ее специфичность определили многое в ее поэтике и в ее судьбе. Как ни были хороши и художественно полноценны первые ее образцы, на основе их скоро сложились шаблоны, подменившие живое поэтическое творчество механической версификацией. Еще в древней средневековой поэзии утвердился ее основной метрический закон, сохранившийся во всей японской поэзии на многие века, — это чередование пяти- и семисложных стихов. Ритмическая организация стиха имеет для японской поэзии особое значение, поскольку рифмы, как организующего стих компонента, в ней не имеется» (7, С. 7-8).

Танка – стихотворение в 31 слог, располагающихся с учетом цезур так: 5-
7-5-7-7. Первые три метрические единицы образуют первый стих (строфу), последние две – второй. В пределах этой метрической организации имеются разнообразные синтаксические членения и ритмико-мелодические варианты:

О пустых вещах (5 слогов)

Бесполезно размышлять. (7 слогов)

Лучше чарку взять (5 слогов)

Хоть неважного вина (7 слогов)

И без дум допить до дна (7 слогов)

Отомо Табито (5, С. 64)

Рифмы как таковой в танка нет, поэтому эта «особенность ограниченной в звуковом отношении силлабической системы японского языка часто создает
«естественную» рифму: иногда скользящую или асимметрическую, иногда анафорическую, иногда внутреннюю, я порой и конечную. Эти случайные рифмы иногда сосуществуют в одном и том же пятистишии, придавая ему особую эвфоническую окраску, особое музыкальное звучание. Для пятистиший характерны ассонансы, разнообразные виды повторов, игра слов, аллитерация.
Вот пример звуковой организации танка:

|Кому то ю мо |Скажешь мне: «Приду»,- |
|Кону току ару о |И, бывало, не придешь; |
|Кодзи то ю о |Скажешь: «Не приду»,- |
|Кому то ва матадpи |Что придешь, уже не жду, |
|Кодзи то ю моно о |Ведь сказала ты: «Не приду». (14) |

Законченность танка формальна и определена обязательным количеством строк. Содержание танка незавершено, оборвано. Поэты недоговаривают, делают паузы, добиваясь единственной цели – сообщить настроение, впечатление, эмоцию.

Эпиграмма. Стихотворная форма требовала от эпиграммы не только ритма и стиля, но и композиционной завершенности.

«Античная эпиграмма, испробовав гекзаметр и ямб […], изредка используя различные лирические строфы, метрически тяготеет к так называемому элегическому дистиху» (8, С. 125-126).

Элегический дистих – это двустишие, состоящее из гекзаметра и присоединенного к нему пентаметра.

«Метрическая схема элегического стиха такова:

-UU-UU-//UU-UU-UU-U

-UU-UU-//-UU-UU- » (8, С. 126).

Афине – Терид

— U U — U
U — // U U -U U — U U — U

Бросив свое ремесло,// посвящает Палладе-Афине

— U
U — U U — // — U U — U U-

Ловкий в работе Ферид// эти снаряды свои…

Леонид Тарентский (2, С. 123).

Нередко авторы эпиграмм строили стихотворение по принципу диалога
(конструкция с прямой речью), придавая эмоциональную окраску синтаксическому рисунку:

«Случай» Лисиппа

-Кто и откуда твой мастер-воятель? – Лисипп, сикионец.

-Как называешься ты? – Случай я, властный над всем.

-Как ты ходишь на кончиках пальцев? – Бегу постоянно…

Посидипп (2, С. 107)

Отличительное качество эпиграммы , и в том числе античной, — ее завершенность. «Законченность античной эпиграммы – признак не формальный, а содержательный» (8. С. 143-144). o Как правило, эпиграмма и танка строго следовали характерным для своих жанров метрическим схемам. o Эпиграмма и танка не имели рифмы как таковой, но приобретали

«естественную рифму» за счет симметричности стихов или внутренних резервов силлабической системы стихосложения. o Отличительной чертой в метрической организации танка и эпиграммы можно назвать следующее: танка ограничена объемом в 31 слог (5 стихов), эпиграмма более свободна в выборе объема — от 2 до 58 стихов (Мелеагр). o Эпиграмма использовала в качестве дополнительных синтаксическо- стилистических приемов диалоговое построение текста, танка практически не прибегала к такой форме. o Сопоставляя эти жанры, можно отметить еще одну особенность.

Эпиграмма сообщает факт и этим ее содержание ограничено, а танка передает эмоции, настроения, оставляя читателю возможность домыслить содержание или субъективно переработать его.

Айрены состоят, как правило, из четырех стихов по 15 слогов. Стих делится на два полустишия из 7 и 8 слогов. В первом полустихе ударение делается на 2, 5 и 7 слогах, во втором – на 3, 5 и 8 слогах.

Глаза твои – океан, (7 слогов) брови сумрачней облаков. (8 слогов)

Взяла ты румянец щек у розовых лепестков… (1, С. 95)

Айрены рифмовались обычно по принципу аааа или авав.

Следует отметить характерные для айренов синтаксические особенности.
Нередко Кучак использует составное именное сказуемое с опущенным глаголом- связкой:

Ты в мире – перстень золотой,

А я – алмаз на нем,

Ты — зелень, нежащая пруд,

А я — росинка в нем… (17).

Особую экспрессию стихам придает диалоговый характер построения:

— Что возьмешь за поцелуй,

Молви, дивное созданье?

Усмехнулась:

— А твое велико ли состоянье…(17).

Рубаи – четверостишие. Заимствовано из широко распространенного устного народного творчества персов и таджиков. В письменной литературе рубаи строятся в метре аруза, в отличие от силлабического народного метра. Рубаи состоят из четырех полустиший (или двух бейтов), рифмующихся по типу аава, реже по типу аааа.

Опять, как в пору юности моей, а бейт

Наполню чашу, ибо счастье в ней. а

Не удивляйся, что горчит вино, в бейт

В нем горечь всех моих минувших дней. а

«Стиль Омара Хайяма предельно емкий, лаконичный, изобразительные средства просты, стих чеканный, ритм гибкий» (16).

Рубаи имеют ряд синтаксических особенностей. Хайям часто употребляет повелительное наклонение. Он советует, поучает, назидает, призывает –
Знайся только с достойными дружбы людьми…

Поэт обогащает синтаксический рисунок рубаи вопросительными и восклицательными предложениями. При этом, на поставленный вопрос Хайям, как правило, отвечает сам – дает совет или произносит пламенный призыв.

Встречаются рубаи, где использован емкий стилистический прием – составное именное сказуемое с нулевой связкой:

Цель вечная движенья миров вселенных – мы.

В глазу рассудка ясном зрачок мгновенный – мы…

Встречено стихотворение, в котором отсутствуют (опущены) глаголы:

Небо – пояс загубленной жизни моей,

Слезы павших – соленые воды морей.

Рай – блаженный покой после страстных усилий,

Адский пламень – лишь отблеск угасших страстей. o В айренах и рубаи наблюдается ряд схожих черт в области синтаксиса

: использование предложений с составным именным сказуемым, в которых опущен глагол. o Различий в строфике, ритмике и синтаксисе больше, нежели чем сходств:

V Айрены в большинстве случаев ограничены 15 слогами, рубаи, стоящиеся в метре аруза, более свободны в подборе слогов и соблюдают лишь количество стихов и рифму.

V Кучак привносит экспрессию в поэзию путем употребления диалога, а Хайям использует вопросительные и восклицательные предложения.

V Призыв, совет, поучение, свойственные лирике Хайяма, оформлены в предложениях с повелительным наклонением.

* * * o Имея малую форму, эпиграмма, танка, айрены и рубаи, неизменно следуют правилам стихосложения, свойственным тому или иному жанру. o Эпиграмма и танка, как правило, не рифмовались, но поддерживали эвфоническое равновесие стиха симметрическим расположением стоп в пентаметре (эпиграмма) или особой музыкальной организацией стиха (танка). o Айрены и рубаи имели рифму. Айрены рифмовались, в основном, по типу аааа или авав. Некоторые рубаи тоже прибегали к такой рифмовке, хотя наиболее популярным типом для них является тип аава. o Самыми «консервативными» жанрами в метрической организации стиха являются танка (31 слог) и армянский айрен (15 слогов). Эпиграмма варьирует не только количество слогов, но и количество стихов (до 58), при этом находясь в жестких рамках элегического дистиха. o У эпиграммы, единственной из всех жанров, литературоведы обычно определяют размер. o Рубаи на ограничены количеством слогов, но придерживаются принятой формы

— четверостишия. o Отсутствие рифмы побуждают танка и эпиграмму использовать синтаксические особенности стиха для придания благозвучия и эмоциональности: повторы, аллитерации, специфические размеры (гекзаметр и пентаметр), симметрическое расположение стоп в пентаметре. o Имеющие рифму айрены и рубаи используют другие синтаксические средства выражения экспрессивности: вопросительные и восклицательные предложения, диалог и др.

3. Тематика. Стилистическое разнообразие.

Танка. Поэзия для японского народа является выражением жизни, а сама жизнь понимается как поэзия. «Это особое поэтическое видение мира создало в
Японии богатство лирической поэзии. И японские поэты справедливо называют свою страну «страной песни» (14).

Пятистишия складывались по любому поводу: встреча, расставание, пир, странствия, любовь, празднование обрядов, тоска, печаль и др. Танка носили характер экспромта, поэтому в них сохранились приемы народного творчества.
С самого раннего периода были канонизированы темы танка: любовь, природа, разлука. странствия.

Пример танка на некоторые из этих тем:

Вот и время пришло

Мне домой возвращаться…

Но в далекой столице

Чей мне будет рукав

Изголовьем душистым?

Отомо Табито (5, С. 70).

Печалясь о тебе,

Страдая безысходно,

У Нарских гор

Под маленькой сосной

Стою, исполненная горем и тоской.

Каса (4, С. 63)

Кроме этого, в одной танка могло быть скрыто сразу несколько тем, тесно связанных друг с другом. Излюбленными темами танка были темы любви и природы. Любовная лирика тесно переплетается с пейзажной: человеческие чувства передаются через образы природы, а природные изменения описываются посредством сравнений с душевными переживаниями.

Темы разлуки и странствий тоже тесно сопрягались, имели общие мотивы, описывались через образы, построенные на знакомых привычных ассоциациях.

Социальные темы не получили в пятистишиях прямого выражения. Многие поэты аккуратно вуалировали социальную тематику своих танка, иначе выражали печаль об окружающей действительности, говорили о бренности мира, описывали грустные картины природы.

При всей своей краткости танка обладают разнообразием стилей: «она
[танка.-С.С.] может прозвучать народной лирической песней, частушкой, чувствительным романсом, изящным любовным посланием, средневековой альбой, а то и шуточным мадригалом, едкой эпиграммой» (14).

Пример танка, написанного в стиле послания:

В ответ на послание возлюбленной.

Я еще не стал

Ни прахом, ни землей,

А из-за меня, любимая моя,

Ты уже в волненье и тоске.

Вот она – любовь!

Накатоми Якамори (4, С.73).

Эпиграмма. «Современная справочная литература, хотя и не всегда и не в столь ясном виде, по традиции сохраняет мысль: эпиграмма – стихотворение на случай или сатирическое стихотворение, осмеивающее кого-либо или что-либо»
(8, С. 143).

Эпиграмма могла быть написана на философские темы:

О жизни

В жизни какую избрать нам дорогу? В общественном месте –

Тяжбы да спор о делах, дома – своя суета;

Сельская жизнь многотрудна, тревоги полно мореходство;

Страшно в чужих нам краях…

Посидипп (2, С.108), могла быть отзывом на литературное произведение:

На «Лиду» Антимаха

«Лида» – книга эта тучна, неотделана вовсе.

Каллимах (2, С.95), могла описывать любовные чувства:

Честная измена

Я наслаждался однажды игрою любви с Гермионой,

Пояс из разных цветов был, о Киприда, на ней…

Асклепиад (2, С. 70), могла рассуждать о предметах искусства:

Гемма Линкея

…Создан рукою обман: картину увидишь ,приблизив

Камень этот к глазам; издали – нет ничего…

Посидипп (2, С. 107-108), могла быть адресована труженикам, беднякам и скитальцам:

Эпитафия бедняку

Малого праха земли мне довольно. Высокая стела

Весом огромным своим пусть богача тяготит…

Леонид Тарентский (2, С. 127), могла быть застольным тостом:

Застольная

Брызни, кекропов сосуд, многопенной влагою Вакха,

Брызни! Пускай оросит трапезу нашу она…

Посидипп (2, С. 102).

Античные эпиграммы обнаруживают тематическое единство. Однотемность является основным и характерным признаком эпиграммы. «Тема эпиграммы может быть сколь угодно масштабна (нация, страна, город, воинский отряд, социальная группа и пр.) и может быть расчленена (изречения семи мудрецов, характеристика девяти лириков), но всегда в рамках единства» (8, С. 143).

Стилистически эпиграмма чрезвычайно разнообразна: любовная, посвятительная, декламационная, увещательная, эпитафия.

Посвятительная эпиграмма обычно строится по схеме: КТО – ЧТО – КОМУ –
ЗА ЧТО (повод).

Диоскурам (КОМУ) – Евенет (КТО)

Здесь посвятил меня Евенет (КТО), как он утверждает,-

Сам я не знаю, я ведь лишь медный петух (ЧТО),-

В дар Тиндарея сынам (КОМУ), ему даровавшим победу (ЗА ЧТО)…

Каллимах (2, С. 85)

Любовные эпиграммы писали, пожалуй, все древнегреческие поэты, которые когда-либо творили в этом жанре. Асклепиад фиксировал кокой-то момент и настроение, Посидипп находил в любви сладостное мучение, Каллимах писал эротические эпиграммы, у Мелеагра облик возлюбленной не имел конкретных очертаний, она вся – любовь и измена, наслаждение и муки.

Беспокойная любовь

Сердце мое и пиры, что ж меня вы ввергаете в пламя

Прежде, чем ноги унес я из огня одного?

Не отрекусь от любви. И стремленье мое к Афродите

Новым страданьем всегда будет меня уязвлять.

Посидипп (2, С. 102)

Социальной тематики касался Леонид и Тарента. Несколько его эпиграмм носят характер личного высказывания. В одной из них он предостерегает читателя от невзгод скитальческой жизни: Не подвергай себя смертный невзгодам скитальческой жизни,/ вечно один на другой переменяя края… o Танка и эпиграмма стилистически и тематически разнообразны.

V Общими для этих жанров лирики являются любовная тема и тема скитаний.

V Эпиграмма пишется по случаю. Как правило, это посвящение, отклик или эпитафия.

V Танка – результат экспромта, поэтому она более субъективна. Каждое пятистишее отмечено печатью авторского отношения к написанному.

V Одно пятистишее может содержать несколько тем, переплетающихся друг с другом. Эпиграмма же всегда однотемна.

V Танка избегает социальных тем, а если и касается их, то вскользь, как бы намеком. Авторы эпиграмм затрагивают социальное неравенство в своем творчестве.

Айрены. «В айренах Кучака выразилась главная черта эпохи Возрождения – чувство полноты жизни, полноты ощущения красоты мира» (10, С. 23).

Такой светский, внерелигиозный характер поэзии Кучака Левон Мкртчян объясняет влиянием движения тондракийцев. «Тондракийцы, как известно, проповедовали равенство, отказ от церкви. Идеолог тондракийцев Смбат
Зарехаванци учил, что жизнь человеку дана только в этом мире, что другой жизни не будет, ибо душа человека не бессмертна. А раз это так – надо любить в этой жизни, надо познать радость любви» (11, С. 82).

Большинство дошедших до нас айренов – это стихи о любви. Тему любви
Кучак по-разному развивает в своей лирике. Любовь без канонов домостроя, не знающая ханжеских запретов, откровенное признание – все это любовь по законам сердца.

Вино твоего румянца

Мне пить бы опять, опять,

Библейский рай – твое тело,

Ах, яблоко бы сорвать!

Уснуть на груди прекрасной

Не высшая ли благодать?

За это ангелу смерти не жалко и долг отдать (17).

Большой цикл составляют «айрены скитаний» о пандухтах (скитальцах), ушедших или угнанных в чужие края. Эти стихи полны горем одиночества:

Обидевший скитальца пусть станет сам таким,

Пускай поймет, что значит под небом жить чужим.

Хотя дождем там будешь осыпан золотым.

Все будет вспоминаться родных селений дым (10, С. 124).

Кучак писал проникновенные пейзажи. «Природа живет в его стихах, как она живет на полотнах мастеров Возрождения. Природа в айренах не фон.
Природа и женщина слиты воедино – все природа» (10, С.24).

Когда ты была моей, на деревьях листва была!

К другим ты теперь ушла- снег лежит, где листва была!…(10, С. 96).

Есть у Кучака и «айрены раздумий». О чем бы ни писал поэт: о любви, о красоте женщины, о природе, об одиночестве на чужбине – везде обнаруживается философский взгляд автора на мир:

В мире две великих силы: смерть и скорбь любви земной.

Влюбишься, потом уносит ангел смерти в мир иной…(10, С. 95-96).

Рубаи. Многие рубаи Хайяма затрагивают философско-религиозные темы. В своих философских трудах Хайям остается идеалистом, и лишь рубаи помогают ему выразить материалистические и атеистические взгляды.

«Во многих рубаи Хайям нападает на религию. Он задает вопросы, которые заставляют расписаться в бессилии самого хитроумного праведника. Хайям предвосхищает вопросы и дает иногда те же ответы, какие можно встретить у философов эпохи Возрождения в Европе, спустя несколько столетий» (12, С.
41).

Обращаясь к богу, Хайям говорит:

Жизнь сотворивши, смерть ты создал вслед за тем,

Назначил гибель ты своим созданьям всем,

Ты плохо их слепил, но кто ж тому виною,

А если хорошо, ломаешь их зачем?

Темы жизни и смерти – вечные философские темы. Не обошел их и Хайям.
Жизнь – это миг. Хайям учил ценить жизнь в ее недолгие часы. «Каждый прожитый день ушел от нас безвозвратно. Как капля в океане, он тонет во всепоглощающей пучине тысячелетий. Но зато в каждом новом дне нам раскрывается сверкающий огромный мир» (12, С. 43).

Мир – мгновенье, и я в нем – мгновенье одно…

***

Лови же миг! Ведь он не повторится,

Как ты и сам не повторишься в нем…

Смерть для Хайяма – переход в небытие. Он призывает избавиться от страха перед ней. Хайям уверен, никакой загробной жизни нет:

И никто еще верно сказать не сумел нам:

Мы откуда пришли? Что за гробом нас ждет?…, а смерть, в своей неумолимости, уравнивает всех:

Египет, Рим, Китай держи ты под пятой,

Владыкой мира будь – удел конечный твой

Ничем от моего не будет отличаться:

Три локтя савана и пядь земли сырой.

Замечательны стихи, посвященные человеку. Поэт воспевает такие качества, как достоинство, гордость, честность. В одном из рубаи Хайям дает рецепт, как можно определить истинные ценности:

Если подлый лекарство нальет тебе – вылей!

Если мудрый подаст тебе яду – прими!

Проповедуя радость бытия, Хайям раскрывает в рубаи тему любви и тему вина. Хайям советует:

Лучше пить и веселых красавиц ласкать,

Чем в постах и молитвах спасенье искать…

«Многое сближает Хайяма с древнегреческим философом Эпикуром. Известно, что проповедь наслаждений у Эпикура была далека от проповеди обжорства и разврата. Еще более сближает Хайяма и Эпикура способность испытывать наибольшее удовлетворение от познания, от глубокого проникновения в природу вещей» (12, С. 52).

Твердят, будто пьяницы в ад угодят.

Все вздор! Кабы пьющих отправили в ад

Да всех женелюбов туда же им вслед,

Пустым, как ладонь, стал бы райский наш сад.

В поэзии Хайяма можно обнаружить культ вина. Он с различных сторон затрагивает эту тему: восхваляет вино или горько сетует, что оно помогает уйти от самого себя и печальных мыслей.

Пейте смело, друзья! В час веселых утех

Усладят нас свирель, гимны зелью и смех…

Стилистически рубаи можно поделить на оптимистические, жизнеутверждающие, призывающие жить и радоваться жизни:

Когда вырвут без жалости жизни побег,

Когда тело во прах превратиться навек –

Пусть из праха кувшин изготовят

И наполнят вином : оживет человек!; и на скептические, полные отчаяния и печали:

В этом мире не вырастет правды побег.

Справедливость на правила миром вовек.

Не считай, что изменишь течение жизни.

За подрубленный сук не держись, человек!
V Тема любви – общая тема для Кучака и Хайяма. Кучак описывает страстную и целомудренную любовь. Некоторые его айрены, полные тонкой эротики, воспевают красоту женщины. Хайям говорит о любви в контексте понятия

«радость бытия». Любовь, плотская ли, платоническая ли, заставляет жить человека полной жизнью.
V Тема вина и винопития – неотъемлемая черта оптимистических рубаи

Хайяма.
V Хайям почти не затрагивает тему природы ,тогда как Кучак рисует изящные живые пейзажи.
V Хайям любит философствовать. Пытаясь понять окружающее бытие, он размышляет на темы жизни и смерти. Кучак смотрит на жизнь в контексте любовного чувства.
V Социальная направленность лирики Кучака отражается в цикле «айренов скитаний». Хайям в своем творчестве призывает к честности, мудрости и достоинству.

* * * o Малые жанры лирики обнаруживают стилистическое разнообразие и богатство тем, к которым обращались.

V Пожалуй, единственной общей для всех четырех жанров темой являлась тема любви.

V Так или иначе, все жанры касались философских проблем: жизнь и смерть, полнота жизни и радость бытия, религиозные вопросы.

V Социальной тематики касались эпиграмма и рубаи

V Тему странствий и скитаний затрагивали танка, эпиграмма и айрены.

V Общность тем легко объясняется настроениями, царившими в средневековую эпоху. Поэзия помогала выражать чувства и эмоции, описывать красоту увиденного и писать о том, о чем нельзя было говорить.

4. Основные мотивы и образы. Стилистические приемы и тропы.

4.1 Основные мотивы.

Танка. Японские танка носят ярко выраженный субъективный характер.
Всякое событие и происшествие, всякое переживание, любая эмоция могли послужить темой. Это уводило танка от умозрительных философских размышлений в мир человеческих чувств и настроений. Это же и определяло основные мотивы танка: в песнях о любви звучат мотивы нежности, исповедальные мотивы, мотивы обращения к девушке с просьбой раскрыть свое имя, мотив расставания с милым на заре; в песнях печали – мотивы о бренности жизни, в пейзажных танка – созерцательные мотивы, в песнях странствий – мотивы одиночества.

Когда ночами, полные печали,

Слышу у моря крики журавлей

И дымкою туман

Плывет в морские дали,

Тоскую я о родине моей!

Отомо Якамоти (4, С. 53).

В танка описания всегда личностны. Природа чувства, настроения всегда даны в субъективном восприятии. Любовная танка – это личная исповедь, завуалированная в сравнениях и метафорах, спрятанная в контекст. Разлука всегда горька, скорбь всегда безутешна.

Эпиграмма. Античная эпиграмма стремится к объективному изображению жизни, к предметности. «Греческого эпиграммиста интересует не чувство природы, но объективная картина.[…] Эта предметность, объективность и даже скульптурность изображения еще больше удивляет нас в любовной лирике» (8,
С. 141). Даже личная исповедь в эпиграммах, носящих любовный характер, приобретает мотив поучения.

Однако любовные эпиграммы могут отражать чувства и иметь мотив мольбы, мотив мучения, мотив жалобы, мотив обиды, мотив рассуждения о средствах против страсти.

Некоторые эпитафии наполнены мотивами печали и грусти.

Эпитафия роженицам и их отцу

Вот Тимоклея, Фило, Аристо и четвертая также

Дочь Аристодика здесь, имя ее – Тимето.

Умерли все от родов, и отец Аристодик над ними,

Памятник сей водрузив, с жизнью растался своей.

Леонид Тарентский (2, С.143).

Айрены. Большинство стихов Кучака – песни о любви. Эта тема отражается в разных мотивах: мотив признания в любви, мотив нежности, мотив целомудренной сдержанности, мотив любования красотой женщины.

Айрены скитаний, как правило, несут в себе мотивы мучительного одиночества и горькой печали.

Пейзажная лирика отличается большой экспрессией. Кучак заставляет природу жить в своих стихах, полных любви и нежности:

Поднимись, выйди из дома,

Как выходит солнце.

От твоих грудей исходят лучи,

Как весенние молнии из-за туч…(11, С.82).

Рубаи. Творчество Хайяма знает много оттенков, поэтических интонаций и мотивов. В четверостишиях Хайяма можно найти и радость, и печаль, и отчаяние, и надежду.

Радостью наполнены песни о любви и рубаи, восхваляющие вино.

Печаль сквозит в философских размышлениях на темы жизни и смерти.

Отчаянием окрашены скептические рубаи, в которых Хайям признается, что в этом несправедливом мире уже ничего нельзя исправить.

Надежда освещает оптимистические четверостишия, призывающие людей к достойной и честной жизни.

*** o В малых жанрах лирики мотивы похожи по своей природе и способам выражения. Это обусловлено общностью тематики, а также субъективным характером лирики (особенно в танка, айренах и рубаи).

4.2 Основные образы.

Танка. В японской лирике сохранились приемы народного творчества:
«использование готовых образов, сравнений, целых выражений, создавших в классической поэзии свою поэтическую традицию» (14).

В любовных танка часто используются образы цветов (сливы, вишни, гвоздики, камелии), которые помогают описать любовное чувство: О вишни лепестки,/Рассыпьтесь по земле,/Чтобы дороги он не мог найти… (5, С. 149)

Любовные танка унаследовали от любовных народных заговоров образы трав:
Траву «позабудь»/ Я на шнур надену…(5, С. 68); О если бы трава «влюбленных лож»,/Что на горе свиданий расцвела,/Недаром так звалась…(5, С. 136).

Постоянным образом является рукав одежды, который влюбленные стелют друг другу в изголовье: Покрытый зимним инеем рукав/ Стелю я в изголовье, грусти полный…(4, С. 145); …Но когда ты спросишь, то отвечу я,/ Что рукав атласный мой слегка намок/ От случайного весеннего дождя…(4, С.114).

Человеческие чувства передаются обычно через образы природы. Так любовь может быть представлена облаком: Моя любовь -/ Как облако в лазури…( 4, С.
137).

Японские поэты часто обращаются к летящей птице, парящему облаку, чтобы передать весть о себе любимому человеку: С гусями, что на север полетят,/
Ты весть пришли…(4, С. 108).

Образ птицы, яркий и емкий, может быть использован для передачи тоски, одиночества:

Как журавль в тростниках

В бухте той Кусакаэ

Бродит в поисках пищи,-

Так и я… Как мне трудно!

Как мне трудно без друга.

Отомо Табито (5, С.71).

Главными приметами и образами пейзажной лирики были: «для весны – легкая дымка тумана, зеленая ива, цветы сливы, вишни; для лета – кукушка, цветы померанца, цикады; для осени – цветы хаги, алые листья клена, стонущий олень, крики диких гусей, лягушек, рисовое поле, ветер, роса; для зимы – снег, и для поздней зимы, как и для ранней весны, — цветы сливы»
(14).

Эпиграмма. Неизменными спутниками древнегреческой эпиграммы являются образы богов. К ним обращались, на них сетовали, им посвящали дары:…Четырежды, Отче/ Зевс, ненавидь ты его…(2, С. 80).

Экспрессивны и емки образы цветов и образ венка. Как правило, цветы символизируют людей, являются олицетворением прекрасной женщины: Вот уж левкои цветут. Распускается любящий влагу/ Нежный нарцисс, по горам лилий белеют цветы,/ И, создана для любви, расцвела Зенофила, роскошный/ Между цветами цветок, чудная роза Пейто…(2, С. 231).

Образ венка тоже используется эпиграммистами для создания образа женщины: Вянет венок из цветов на висках у Гелиодоры,/Но сверкает она,- это венок для венка. (2, С. 235). Также венок является добрым, участливым другом для человека, у которого разбито любовью сердце:

Венки на дверях

Тихо, венки мои, здесь на двустворчатой двери висите,

Не торопитесь с себя сбрасывать на пол листки,

Каплями слез залитые – слезливы у любящих очи!-

Но лишь появится он здесь на пороге дверей,

Сразу все капли стряхните дождем на него, чтоб обильно

Светлые кудри ему слезы омыли мои.

Асклепиад (2, С. 72).

Постоянный образ любовной эпиграммы – Эрот: Я – малютка Эрот, улетевший от матери…Падок/ Я на любовь…(2, С. 74).

Эпиграммисты нередко сравнивают любовь со стрелой: Бросила мне не любовь – злую стрелу из огня…(2, С. 78).

Слезы частый образ любовных эпиграмм, наполненных мотивами печали: В муках слезных душа, зачем эта рана Эрота,/ Только зажившая, вновь жжет, распаляя нутро?…(2, С. 227).

Айрены – песни о любви. Безответная любовь является источником боли и страданий. Она может олицетворяться как огонь или смерть: Не нужна ты мне, не нужна/ Мне с тобой ни покоя ни сна,/ Обожгла ты меня стрелою/ и осталась сама холодна…(11, С. 85).

В Армении был обычай в знак любви дарить яблоко. Образ яблока/яблони в целом ряде айренов – то же, что и образ розы в традиционной поэзии: Видишь, яблоня на пригорке?/ Греет солнце ее сквозь туман…; Ты – и яблоко и цветок./ Ждал, терпел я, покуда мог…; Это яблоко, вижу, созрело./ Хоть созрело, да не сорвешь…(11, С. 85).

Есть у Кучака айрены целиком построенные на образе розы: Я раз проснулся, чтобы пойти/ поздороваться с любимой./ Моя хорошая вышла навстречу -/ лицо у нее, как роза в листьях…(10, С. 28).

Образ луны Кучак использует для описания любимой/любимого: Ты хвалишься, луна небес,/ что озарен весь мир тобой./ Но вот луна земная здесь,/ в моих объятьях и со мной!…(10, С. 94).

Для описания красоты любимой поэт использует целый комплекс разных образов: стан твой словно лук; грудь твоя – кисть винограда; грудь твоя – как утро; библейский рай — твое тело; ты – зелень, нежащая пруд.

Рубаи. » Разительно выделяясь из общего русла развития персидской лирики, поэзия Хайяма лишена вычурности образов, красивости; она функционально связана с кругом мотивов его философии, который четко ограничен» (16). Трава, произрастающая из праха умерших, символизирует мысль о вечном круговороте материи: Я во прахе с любовью к тебе растворюсь./ Из земли я с любовью к тебе поднимусь… Гончар, гончарная мастерская и кувшины означают взаимоотношения между творцом, миром и индивидом: Налей кувшин вина, пока в кувшины/ Наш прах еще не превратил гончар…

Замечательны образы цветов, с помощью которых описывается красота женщины: розы алых губ; нарциссы глаз; бутон губ.

Образ побега символизирует правду, печаль, жизнь: В этом мире не вырастет правды побег…; Не выращивай в сердце печали росток…; Когда вырвут без жалости жизни побег…

Зооморфные образы характерны для лирики Хайяма: Я – скромный муравей…;
…рок неминуемый, волк ненасытный/ Эту плоть, как рубашку, с тебя не сорвал!; …словно птица небесного рая – любовь…

Глупцов, подлецов, торгашей Хайям называет ослами: Будешь в обществе гордых ученых ослов,/ Постарайся ослом притвориться без слов…; Взгляни глазами разума – увидишь/ Ты сборище ослов меж двух быков…

* * * o Образная система малых жанров лирики строится на привычных человеку ассоциациях. Все жанры богаты образами, описывающими природу, мир чувств и настроений.

4.3 Стилистические приемы и тропы.

На данном этапе анализа представляется целесообразным не описывать особенности лирики каждого жанра в отдельности. В стилистическом анализе удобнее сравнивать все четыре жанра в контексте того или иного приема.

Сравнение – «образное словесное выражение, в котором изображаемое явление уподобляется другому по какому-либо общему для них признаку с целью выявить в объекте сравнения новые, важные свойства » (18, С. 418).

Сравнение – самый распространенный стилистический прием. Танка, эпиграмма и айрен часто используют сравнительный оборот: …Точно ворона в ночи, скрыт от людей Фиромах (2, С. 106); …и теперь я, несчастный,/ Таю, как воск, от огня… (эпиграммы.-2, С. 70).

Танка и айрен как жанры, насыщенные эмоциями, наиболее полно используют эмоциональную динамику сравнения.

Танка:

И наземь падают[цветы слив.-С.С.], как белый пух (4, С. 53);

***

Снег, словно пена белая…(5, С. 66);

***

В осеннем поле выпала роса,

И словно жемчугом украшена равнина.

Куда ни глянь –

Сверкает все вокруг,

И – словно нити жемчуг – паутина (4,С. 125).

Айрены:

Грудь твоя, словно два шамама (10, С. 124);

***

Я в любви, как ребенок малый…(10, С. 93).

Танка и рубаи используют сложные сравнительные конструкции.

Рубаи:

Спеши, покамест плоть не стала прахом,

Как прах твой плотью раньше был сто раз…

***

Лови же миг! Ведь он не повторится,

Как ты и сам не повторишься в нем.

Танка:

Как тает иней, павший на цветы

Той хризантемы, что растет у дома,

Где я живу,

Так, жизнь, растаешь ты…(5, С. 152).

Метафора – «вид тропа, перенесение свойств одного предмета (явления или аспекта бытия) на другой по принципу их сходства в каком-либо отношении или по контрасту» (18, С. 218).

К использованию метафор прибегают все жанры лирики.

Танка, как правило, метафоризирует объекты природы и человеческие чувства:

Взглянул я вверх.

Там, где небес равнина,

Я вижу – тонкий, светлый лук

Натянут и подвешен в небе…(4, С.67).;

***

Между деревьями увидел я цветы,-

Так показалось мне…

А это – хлопья снега…(4, С. 97);

***

Опавший пурпур клена ( 5, С. 114);

***

Он на глазах легко меняет цвет

И изменяется внезапно.

Цветок неверный он,

Изменчивый цветок,

Что называют – сердце человека (4, С. 87).

Эпиграмма: Бросила мне не любовь – злую стрелу из огня (2, С. 78);
Яркие молньи очей Клеофонта (2, С. 69); Душу, цикаду певучую Муз, привязавши к аканфу,/ Думала страсть усыпить..(2, С. 103); Странник морей – рыболов…(2, С. 138); Воск ее кротких страниц [книги.-С.С.] плавил крылатый
Эрот…(2, С. 22).

Замечательно большое (в 58 строк) стихотворение Мелеагра, полностью построенное на метафорах. В нем поэт «свивает в венок славных певцов голоса», сравнивая творения каждого из них с цветком или веткой дерева:

…Мало цветов от Сафо, мало, но розы меж них.

Меланиппид ему дал нарциссы торжественных гимнов…

[…]

С черными листьями вплел Самий лавровую ветвь.

Вьются побеги плюща –цветущий дар Леонида;

Колются иглы сосны – это Мнасалкова дань…(2, С. 221).

Айрены. Кучак использовал метафоры для описания облика прекрасной женщины:

Взяла ты румянец щек у розовых облаков (10, С.95);

***

Вино твоего румянца

Мне пить бы опять, опять…(10, С. 113).

***

Ты – яблоко, что берегут,

Я — лист в венце твоем (15);

Развернутая метафора:

…твоя грудь подобна заре;

Чем больше ее открыть,

Тем светлее станет вокруг (15).

Сложная метафора, дающая художественную характеристику смерти:

…Ведь и ты уйдешь в край туманный,

В край, куда красоты не возьмешь.

Почему же при жизни так странно

Ты со мною себя ведешь? (10, С. 124).

Рубаи. Метафоры Хайям использует для характеристики людей:

Лучше впасть в нищету, голодать или красть,

Чем в число блюдолизов презренных попасть…; для раскрытия чувств:

Не выращивай в сердце печали росток.

Книгу радости выучи назубок; для описания внешности человека:

Где розы алых губ, нарциссы глаз?;

***

Цвет рубину уста подарили твои…

Эпитет – «один из тропов, образное определение предмета (явления)» (18,
С. 512).

Эпитеты тоже используют все жанры. Наиболее часто прибегает к красочным эпитетам эпиграмма. Один бог Эрот имеет несколько эпитетов: прекрасный
Эрот; сладкий Эрот; лютый Эрот, жестокий Эрот. Древнегреческая поэзия вообще тяготела к сложным, двухсоставным определениям. Эпиграмма тоже использует такого рода тропы: достославный; конеобильный Плагнон; воинственногрозная дева.

Эпиграмма прибегает к эпитетам, построенным на антонимии: Кто осмелился эту/ Милость немилую мне в храме прибить на карниз? (2, С. 129) или на сочетании несочитаемого (оксюморон): сладостно-горький Эрот.

Танка. Использование эпитетов в этом жанре лирики направлено на достижение одной цели – усилить эмоцию, придать яркость настроению, внести большую экспрессию в чувство, украсить пейзаж: сердце бедное; злой ветер; пурпурная листва; яркобелый снег; слезинки светлые; печальный мир; бренный мир.

Айрены. Эпитеты, как правило, описывают красоту женщины: дивное созданье; грудь прекрасная; усиливают любовное настроение: любовь горькая.

Есть в творчестве Кучака и двухсоставные эпитеты: черноброва ты, тонкостанна; облекусь в наряд тонкотканный.

Рубаи. Употребление эпитетов непосредственно связано с темой того или иного стихотворения. Художественные эпитеты направлены на более глубокое раскрытие темы, нежели чем для лингвистических изысков: презренные блюдолизы; узор нетленный; зрачок мгновенный; призрачный мир; луноликие красавицы.

Стоит отметить еще несколько стилистических особенностей малых жанров лирики.

Эпиграмма как посвятительная надпись использует специальную терминологию. Леонид из Тарента употребляет техническую лексику, называющую орудия труда:

Афине – Леонтих

Здесь пред тобою орудия Леонтиха плотника: пилы,

Быстрых рубанков набор, также для краски сосуд,

Плотничьи здесь же линейки и те молотки, что ударить

Могут с обеих сторон, в красных отметках отвес,

Скобель и дрель, и топор с тяжелой, большой рукояткой…(2, С 124).

К оксюморону («сжатая и оттого парадоксально звучащая антитеза, обычно в виде антонимичных существительного с прилагательным» (18, С. 258)) прибегают айрены. Совмещая несовместимое, Кучак с большой эмоциональностью описывает любовное чувство:

Говорят, что любовь на земле

Нам и горе приносит и радость,

В ней соседствуют, как в миндале,

Горечь сладкая, горькая сладость (15)

*** o Ограниченные объемом, малые жанры лирики вынуждены использовать яркие, емкие образы и большой диапазон стилистических средств.

V С помощью точных, тонко подобранных образов и традиционных тропов танка усиливает передачу настроений и эмоций, эпиграмма украшает стих, айрены описывают всю палитру любовных чувств, а рубаи раскрывают идеи, заложенные в контексте.

Заключение

Таким образом, подводя итог вышесказанному, можно отметить, что:

1. Малые жанры лирики первоначально рождаются в народном творчестве и лишь потом проникают в творчество отдельных авторов.

2. Малые жанры лирики объединены общностью некоторых признаков:

V малый объем;

V определенная и стандартная для каждого жанра метрическая организация.

3. Лишенные рифмы танка и эпиграмма используют для эвфонической симметрии стиха различные приемы: повторы, аллитерации, ассонансы, игру слов (танка) и специальные размеры – элегический дистих

(эпиграмма). Айрены и рубаи по-другому привносят экспрессию в синтаксическую организацию стиха: используют вопросительные и восклицательные предложения и конструкции с прямой речью.

4. Экспромт, недоговоренность, многотемность сюжета, наличие контекста

– характерные черты танка.

Предметность, пластичность, единство и завершенность свойственны древнегреческой эпиграмме.

Настроение мятежного беспокойства присуще ярким и страстным айренам.

Рубаи – стихи, наполненные призывами к полной жизни или окрашенные скептической горечью, несут на себе отпечаток философского взгляда автора на окружающее бытие.

5. К использованию большого количества тропов прибегают танка и айрены.

Сравнения, метафоры и эпитеты направлены на придание стихам большой эмоциональности (танка) или на описание красоты возлюбленной

(айрены).

Более избирательно подходят к подбору стилистических приемов эпиграмма и рубаи. Метрическая схема эпиграммы не всегда позволяет вместить в своем объеме такую сложную конструкцию, как сравнение.

Поэтому эпиграмма предпочитает метафору и эпитет.

Хайям очень бережно относился к слову. Его лирика лишена словесной вычурности и стилистических изысков. Все тропы не украшают стих, а направлены на более полное раскрытие идеи и смысла сказанного.

Общность тематики и образной системы малых жанров лирики основана на привычных для человека ассоциациях.

6. Малые жанры лирики сквозь столетия доносят до нас живые и трепетные чувства людей далекого прошлого.

Самобытное поэтическое творчество древнегреческих лириков, японских поэтов, армянского автора Наапета Кучака и создателя прекрасных рубаи Омара Хайяма – великий вклад в мировую поэзию, живой источник, питающий интересы многих исследователей.

Список литературы источники:

1. Армянская классическая лирика. В 2-х т. Т. 2: Средние века (XIII –

XVIII вв.). Ереван: Советакан грох,1977. С.93-124;

2. Греческая эпиграмма. СПб.: Наука, 1993. 448 с.;

3. Омар Хайам. Рубаи. М.:Орбита, 1990.192с. (внутри текста пагинация отсутствует);

4. Японская любовная лирика/ Пер. со старояпон. А. Глускиной. М.: Худож. лит, 1988. 254 с.;

5. Японская поэзия/ Сост. и пер. с япон. А.Е. Глускиной, В.Н. Маркова;

Вступит. ст. Н.И. Конрада. М.: Гос. изд-во худож. лит., 1956. 611 с.; научно-исследовательские и литературоведческие работы:

6. Занд М.И. Шесть веков славы: Очерки персидско- таджикской литературы.

М.: Наука, 1964. С. 120-130;

7. Конрад Н.И.[Вступительная статья]// Японская поэзия. М.: Гос. изд-во худож. лит., 1956. С. 4-8;

8. Мальчукова Т.Г. Жанр и композиция эпиграммы// Мальчукова Т.Г.

Филология как наука и творчество. Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ,1995.

С. 121-147;

9. Мальчукова Т.Г. Память поэзии (О сравнительно-типологическом изучении классической лирики): Учеб. пособ. по спецкурсу. Петрозаводск, 1985.

С. 95-95;

10. Мкрчян Л. Возраст поэзии// Армянская классическая лирика. В 2-х т. Т.

2: Средние века (XIII – XVIII вв.). Ереван: Советакан грох,1977. С.

20-29;

11. Мкрчян Л. Глагол времени. Армянская классическая поэзия V – XVIII вв.

М.:Худож. лит, 1977. С. 78-87;

12. Морочник С.Б. Философские взляды Омара Хайяма. Сталинабад:

Таджикоиздат, 1952. С. 36-56;

13. Ярхо В.Н., Полонская К.П. Античная лирика. М.: Высш. шк., 1967. С.

100-111;

Ресурсы Internet:

14. Глускина А. Японские пятистишия.- http://www.rus-biblioteka.narod.ru

15. Макинцян А.П. [Кучак Наапет. Армянские айрены].- http://www.encykl.yandex.ru

16. Османов М.-Н. О.[ Омар Хайям].- http://www.encykl.yandex.ru

17. Средневековая армянская поэзия.-http//www.dadoian.narod.ru

Словари:

18. Литературный энциклопедический словарь/ Под. общ. ред. В.М.

Кожевникова, П.А. Николаева. М.: Сов. энцикл. 1987. 751 с.

————————
* В сноске указана ссылка на источник в списке литературы и страница/страницы. Далее в работе сноски будут даваться по этому принципу

[1] В тесте отсутствует пагинация. Далее цитирование будет по этому изданию без указания страниц

Курсовая работа: Информационная система для учета материалов на складе

Posted on by admin

Федеральное агентство по образованию

Уральский государственный экономический университет

Кафедра информационных систем в экономике

Курсовой проект

по дисциплине «Проектирование информационных систем»

Тема: Учет материалов на складе»

Исполнитель: студент группы

ПрИЭД-061

Руководитель: Плещеев В.В.

Березники 2009

Оглавление

1. Постановка задачи и алгоритм решения

1.1 Организационно-экономическая сущность задачи

1.2 Входная оперативная информация

1.3 Нормативно-справочная информация (классификаторы)

1.4 Связи

2. Формирование форм

2.1 Формирования формы города

2.2 Формирования формы единицы измерения

2.3 Формирования формы области

2.4 Формирования формы организации

2.5 Формирования формы склад

2.6 Формирования формы товары

2.7 Формирования формы приход и расход товаров

3. Выходные данные

3.1 Создание базового запроса

3.2 Создания итогового запроса

3.3 Создания перекрестного запроса

3.4 Создания параметрического запроса

3.5 Формирования сводной таблицы

3.6 Создания диаграмм

3.7 Формирования отчета

4. Информация о внесении изменений

4.1 Алгоритм решения задачи

4.2 Технологическая схема решения задачи

4.3 Проектирование документа, постановка и алгоритм решения задачи

5. Описание программы

5.1 Условия применения программы

6. Расчет экономической эффективности

Заключение

1. Постановка задачи и алгоритм решения

1.1 Организационно-экономическая сущность задачи

1.1.1 Цель задачи

Целью курсового проекта является автоматизация учета материалов на складе с применением баз данных (Access).

В качестве входного документа можно использовать «Карточка №__ складного учёта материалов».

1.1.2 Назначение

Для организации информационной базы используется СУБД MS Access. Поэтому должна быть разработана логическая структура реляционной базы данных (входная информация — формы, выходные документы — отчеты).

Анализ исходной информации программного обеспечения проводится с целью определения состава и структуры информации для последующей формализации и построения информационно-логической модели данных. Формы входных документов, а также дополнительные сведения из описания предметной области позволяют определить роль реквизитов во взаимосвязанной информации, содержащейся в документе. На основе такого анализа устанавливаются функциональные зависимости реквизитов в соответствии с рекомендациями и требованиями формализации данных.

По мере поступления документов, содержащих данные, должен осуществляться ввод этих данных в БД, где они должны храниться. Таким образом, осуществляется накопление необходимой для решения задачи оперативно-учетной информации.

1.1.3 Метод решения задачи

Задача представляет собой создание базы данных, выполняющей следующие функции:

ввод и просмотр входной информации;

добавление, удаление и корректировка информации;

обработка входной информации;

получение оперативной информации по учету материалов;

формирование выходных документов.

1.1.4 Периодичность решения задачи

Ввод информации производится постоянно при поступлении карточек складского учета материалов на складе.

Выходная информация должна выдаваться ежедневно по просьбе руководителя или главного бухгалтера.

1.1.5 Требования к организации сбора информации

точность;

своевременность;

полнота;

достоверность.

1.2 Входная оперативная информация

Карточка № складского учета материалов

Дата

№ Документа

Склад

Товар

ед. измерения

Организация

Приход товара

Расход товара

Экранные формы входной информации

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица приход и расход материалов на складе в режиме конструктор.

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица приход и расход материалов на складе.

1.3 Нормативно-справочная информация (классификаторы)

Создаются файлы базы данных сетевого типа, связанные с файлами базы данных входной оперативной информации.

1.3.1 Справочник товары

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица товары в режиме конструктор.

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица товары

1.3.2 Справочник склад

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица склад в режиме конструктор

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица склад

1.3.3 Справочник единицы измерения

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица единицы измерения в режиме конструктора

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица единицы измерения

1.3.4 Справочник организации

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица организации в режиме конструктор.

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица организации

1.3.5 Справочник города

программа входная информация учет

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица города в режиме конструктор

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица города

1.3.6 Справочник области

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица области в режиме конструктор

Информационная система для учета материалов на складе

Таблица области

1.4 Связи

Информационная система для учета материалов на складе

Схема данных при проектировании

2. Формирование форм

2.1 Формирования формы города

Информационная система для учета материалов на складе

Форма города при проектировании.

Информационная система для учета материалов на складе

Форма города.

2.2 Формирования формы единицы измерения

Информационная система для учета материалов на складе

Форма единицы измерения.

Информационная система для учета материалов на складе

Форма единицы измерения при проектировании.

2.3 Формирования формы области

Информационная система для учета материалов на складе

Форма области при проектировании.

Информационная система для учета материалов на складе

Форма области.

2.4 Формирования формы организации

Информационная система для учета материалов на складе

Форма организации при проектировании

Информационная система для учета материалов на складе

Форма организации

2.5 Формирования формы склад

Информационная система для учета материалов на складе

Форма склад при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Форма склад

2.6 Формирования формы товары

Информационная система для учета материалов на складе

Форма товары при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Форма товары.

2.7 Формирования формы приход и расход товаров

Информационная система для учета материалов на складе

Форма приход и расход товаров

Информационная система для учета материалов на складе

Форма приход и расход товаров при проектировании

3. Выходные данные

3.1 Создание базового запроса

Информационная система для учета материалов на складе

Базовый запрос при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Базовый запрос.

3.2 Создания итогового запроса

Информационная система для учета материалов на складе

Итоговый запрос при проектировании.

Информационная система для учета материалов на складе

Итоговый запрос.

3.3 Создания перекрестного запроса

Информационная система для учета материалов на складе

Перекрестный запрос при проектировании.

Информационная система для учета материалов на складе

Перекрестный запрос.

3.4 Создания параметрического запроса

Информационная система для учета материалов на складе

Параметрический запрос при проектировании.

Информационная система для учета материалов на складе

Информационная система для учета материалов на складе

Параметрический запрос.

3.5 Формирования сводной таблицы

Информационная система для учета материалов на складе

Сводная таблица при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Сводная таблица.

3.6 Создания диаграмм

Информационная система для учета материалов на складе

Диаграмма при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Диаграмма.

3.7 Формирования отчета

Информационная система для учета материалов на складе

Отчет при проектирование.

Информационная система для учета материалов на складе

Отчет.

4. Информация о внесении изменений

Добавление, изменение, удаление информации производится по мере поступления карточек учета материалов на складе и по мере их обработки.

4.1 Алгоритм решения задачи

Алгоритм решения можно представить следующей последовательностью этапов:

1. Сбор информации

2. Создание и ведение нормативно-справочной информации.

3. Создание и ведение баз данных

4. Обработка информации

5. Формирование выходных документов

6. Распечатка выходных документов

На этапе сбора информации происходит выборка, доставка, визуальный контроль входных документов и выделение реквизитов, используемых в системе.

Создание массивов нормативно-справочной информации происходит автоматически при первом входе в систему.

Ведение нормативно-справочной информации включает в себя:

Добавление новой записи в справочник

Изменение записи

Удаление записи

Все эти операции проводятся в диалоговых окнах, вызываемых по соответствующим командам из меню Access.

После создания справочников начинается формирование основной таблицы, в которой используется данные из этих справочников. Также заносится информация из поступающих на предприятие первичных входных документов.

Затем вся входная информация обрабатывается (группировка, сортировка, подведение итоговых сумм). После этого формируются выходные документы — отчеты. На последнем этапе осуществляется их распечатка.

4.2 Технологическая схема решения задачи

Информационная система для учета материалов на складе

4.3 Проектирование документа, постановка и алгоритм решения задачи

П1 — преобразователь описания экономико-организационной сущности автоматизируемой задачи;

Вход: Д1 — материалы предпроектного обследования;

Д2 — требования заказчика;

Д3 — техническое задание;

U1 — знания в области бухгалтерского учета.

Выход: Д4 — описание организационно-экономической сущности задачи.

П2 — описание входной информации.

Вход: Д4, Д5 — форма карточки учета материалов на складе;

Д6 — перечень входных реквизитов;

Д7 — объемные характеристика входных документов.

Выход: Д8 — сформированная форма карточки учета материалов на складе.

П3 — описание нормативно-справочной информации

Вход: Д1, Д8, Д9 — выбор и формирование системы классификации и кодирования.

Выход: Д10 — сформированная система классификации и кодирования;

Д11 — сформированные справочники товаров, организаций, складов, ед. измерения, городов, областей.

П4 — описание выходной информации

Вход: Д1, Д3, Д10, Д11

Выход: Д12 — сформированные формы выходных документов.

П5 — алгоритм решения задачи

Вход: Д1, Д2, Д3, Д4, Д8, Д11, Д12, U1

Выход: Д13 — постановка и алгоритм решения задачи.

П6 — формирование документа «Постановка и алгоритм решения задачи».

Вход: Д13, Д11, Д8, Д4, Д12

Выход: Д14 — сформированный документ «Постановка и алгоритм решения задачи».

Информационная система для учета материалов на складе

5. Описание программы

5.1 Условия применения программы

Проектируемая система предназначена для внедрения и эксплуатации на складах, работа с ней осуществляется одним работником склада.

6. Расчет экономической эффективности

Определение капитальных затрат, необходимых для создания системы

Основные показатели расчета экономической эффективности:

1. Годовая экономия текущих затрат, полученная от функционирования задачи.

2. Дополнительные капитальные вложения, необходимые для создания системы.

3. Срок окупаемости дополнительных капитальных вложений.

4. Расчетный коэффициент эффективности дополнительных капитальных вложений.

5. Годовой экономический эффект.

6. Годовая экономия затрат труда.

Годовая экономия текущих затрат рассчитывается по формуле:

DСт= DСп + DСк,

где DСп — прямой эффект, DСк — косвенный эффект.

Сп=Сб-Сср

Сб — базовый вариант затрат

Сcр — сравниваемый вариант затрат

Сcр = С1 + С2 + СЗ + С4 + С5 + Спр

Сб = С1 + С2 + СЗ + С4 + С5

Спр — предпроизводственные затраты

С1 — затраты на оплату труда работающих

С2 — затраты на материалы

СЗ — амортизация информационных средств

С4 — отчисления от ФОТ

С5 — прочие затраты

Расчет предпроизводственных затрат предполагает расчет затрат на обучение персонала. Спр = 200 руб.

Затраты

Базовый год (ручная обработка)

Текущий год (автоматизированная обработка)
С1

4000 руб.

2500 руб.
С2

150 руб.

300 руб.
СЗ

0 руб.

1500 руб.
С4

2000руб.

800 руб.
С5

400 руб.

400 руб.
Итого

6550руб.

5500руб.

Сcр = 5500+200 =5700 руб.

DСп = 6550-5700=850

Косвенная годовая экономия не подвергается прямому подсчету и представляет собой экономию в косвенных признаках.

Годовая экономия составила примерно 22%.

Дополнительные капитальные вложения рассчитываются по формуле: К=К1+К2+КЗ, где К1 — затраты, связанные с приобретением оборудования, К2 — затраты на ремонт, КЗ — предпроизводственные затраты, необходимые для создания АЭИС. В данном случае не требуется приобретать оборудование, а также его ремонтировать, поэтому и затраты, связанные с этим, не возникают. Таким образом, К=КЗ.

КЗ = 400 руб., т.к. проект создавался на данном предприятии его сотрудниками. В связи с тем, что задача, решаемая данной системой, небольшая, то, соответственно, не потребовалось больших трудовых затрат.

Срок окупаемости капитальных вложений:

Определяется по формуле: Информационная система для учета материалов на складе, где Т — срок окупаемости капитальных вложений, Кд — предпроизводственные затраты, DСт — годовая экономия текущих затрат на обработку данных. Имеем: Т = 400/850=0,47 года.

Расчетный коэффициент эффективности дополнительных капитальных вложений:

Определяется по формуле:

Информационная система для учета материалов на складе

где Ер — расчетный коэффициент эффективности капитальных дополнительных вложений Ер = 1/0,47 = 2,12

Заключение

Проведенный расчет экономической эффективности показывает, что автоматизация учета материалов на складе позволяет повысить эффективность обработки информации, при этом годовая экономия затрат по обработке информации составляет 850 руб., т. е 22%. Расчетный коэффициент эффективности капитальных дополнительных вложений Ер=2,12, что больше нормативного коэффициента 0,10, поэтому внедрение проектируемой системы в эксплуатацию экономически целесообразно.

С внедрением программы появляется возможность значительно повысить производительность труда работников, а также значительно снизить трудоемкость учета, путем максимального использования ресурсов ПЭВМ.

Таким образом, внедрение комплекса значительно облегчает работу по учету материалов и позволяет рационально организовать обработку данных.

Реферат: Социализм Ленина

Posted on by admin

Содержание

Введение 2

1. Характеристика социалистической идеи в России: От «утопизма» к «ленинскому вкладу» в марксизм 3

1.1. Доленинское развитие социалистических проектов 3

1.2. В.И. Ленин, критика социалистических идей народничества 5

2. Характеристика ленинских планов построения социализма в России 7

2.1. Характеристика социализма как социального строя 7

2.2. Взгляды Ленина на перспективы социализма в дореволюционный

период 8

2.3. Октябрьская революция. От теории к практике 10

2.4. Расчеты на мировую революцию в ленинской концепции социализма 13

2.5. Последние статьи и письма В.И. Ленина. Ленинский план построение социализма в СССР 14

3. Современная характеристика ленинских социалистических планов 17

Заключение 21

Список используемой литературы 22

Введение

Оценивая политические взгляды исторических личностей, нельзя не учитывать опыт давних лет, хотя бы потому, что они оставили большой отпечаток в истории.

Нельзя и отрицать и того, что среди всех коммунистических вождей, Ленин занимает одно из ведущих мест, в связи с этим, изучение и анализ теоретических учений Ленина представляет особый интерес т.к. он являлся идеологом революции, а его политические взгляды вошли в историю советского государства.

Оценка эволюции взглядов Ленина необходима для разграничения теории марксизма и ленинизма, для обозначения различных пониманий социализма различными авторами.

Подробное изучение ленинского учения о социализме не может исключать и сопоставление идей Ленина с теориями его наследников. Необходимо учитывать и смену некоторых политических приоритетов самого Ленина под влиянием изменений в экономической, социальной, и политической обстановке страны.

Нужно отметить, что ленинское видение социализма родилось не в одночасье, а было результатом многолетнего творческого приложения основных принципов марксизма, учения о новом общественном строе применительно к своеобразным условиям тогдашней России.

1. Характеристика социалистической идеи в России: От «утопизма» к «ленинскому вкладу» в марксизм

1.1. Доленинское развитие социалистических проектов

Стремление к истинным, совершенным и справедливым формам общественной жизни на протяжении столетий сопутствует мировоззренческим поиском человечества и, не смотря на все свои злоключения, вновь и вновь возникает на горизонте как бессмертный и вневременной идеал, подчас регулярно оказывающийся последним словом и высшей стадии духовного и практического самоопределения человека в мире. В ряду этих поисков социальной истины находятся и социалистический проект, социалистическая идея. Лучшие ищущие и страстные умы человечества сполна отдали ей дань. Среди её приверженцев, защитников и пропагандистов — могущественный лорд-канцлер Томас Мор и безвестный аббат Мелье, герцог Сен-Симон и арестант Кампанелла, добропорядочный фабрикант Дэвид Оуэн и неистовый революционер Огюст Бланки. Обозревая интеллектуальную и социально-политическую историю человечества, исследователь, иногда неожиданно для самого себя, находят огромное число свидетельств и фактов «извечности» социалистической идеи, так что ему волей-неволей остается лишь повторить: «Социализм так же стар, как само человеческое общество, хотя и не старше его». Однако сторонники социалистической идеи предлагали настолько нелепые проекты переустройства общества, что их мысли казались любому здоровому уму совершенно непрактичными. Между социализмом и реальной жизнью общества лежала непреодолимая пропасть, и оппоненты мечтателей с полным правом повторяли один и тот же приговор: «утопизм».

Осуждение строя, основанного на частной собственности, проповедь социального равенства находят своё отражение в гуманистической просветительской литературе (XVI-XVII вв). Создателем первой литературной утопии, т.е. сказания о никогда и нигде не существовавшем, но желанном обществе, был Мор. Видя основную причину социальной несправедливости в частной собственности, он нарисовал подробную картину коммунистического социального строя, основанного на коллективной собственности на средства производства. Подобные утопии создавали и другие мыслители, писатели той эпохи.

Однако эти утопии не являются собственно социалистическими учениями. Несмотря не резко критическое отношение к частной собственности, авторы утопии, как правило, лишь наивно противопоставляли эксплуататорским порядком картины нового общества, созданные воображением и находящиеся за пределами рационального познания и реалистического понимания общественных отношений. Создатели утопий часто сами не уверены в скором осуществлении своих предначертаний.

В России в XIX веке утопический социализм развивался преимущественно в форме крестьянского, народнического социализма (Герцен, Чернышевский, Лавров), имело место и тенденция к утопическому социализму неонароднического характера.

Ленин писал об утопическом социализме что он «не умел ни разъяснить сущность наемного рабства при капитализме, ни открыть законы его развития, ни найти ту общественную силу, которая способна стать творцом нового общества».

В середине прошлого века в исторической судьбе социалистической идеи свершился свой революционный переворот: К. Маркс и Ф. Энгельс провозгласили превращение социализма «из утопии в науку», задача в которой наконец-то практически изменит мир. Несмотря на радикальность провозглашенного размежевания с идейными предшественниками, марксизм, пронизанный пафосом «реализации философии», выступавший единой и целостной «позитивной наукой», явился естественным историческим преемником социалистических утопий. Есть все основания утверждать, что марксизм возник не только как результат логической преемственности в развертывания и обоснования социалистической идеи, но и, как и результат полемики, размежевания и критики по отношению к современному Марксу социализму и коммунизму.

Что касается самого Маркса, то способом соединения различных оснований его самоопределения выступил научный социализм. Социалистическая идея в марксизме обладает двойственным бытием. На её уровне, когда мы рассматриваем идейно-теоретическое содержание марксизма как развернутое воплощение социалистической идеи, политические закономерности социального бытия марксизма трансформируются в регулятивы развития всей целости марксизма, инициируют исторически конкретную трансформацию «социалистического проекта» и, соответственно, философского, экономического, исторического обоснования.

1.2. В.И. Ленин, критика социалистических идей народничества

Традиционно считается, что усвоение марксизма вождями российского революционного движения ознаменовало переход от социализма утопического к научному. Главным идейным препятствием на пути утверждения марксизма в России оставалось народничество.

Большую роль в идейном разгроме народничества сыграла работа В.И. Ленина «Что такое” Друзья народа” как они воют против социал-демократов? «. Идеалистическим взглядам народников на историю Ленин противопоставил марксистское, материалистическое понимание общественной жизни. Ход истории обуславливается не субъективными желаниями отдельных личностей, а объективными законами общества. Марксистская наука раскрывает все формы противоречия при капитализме и указывает пролетариату путь избавления от капиталистической эксплуатации. Задачами русских социалистов является разработка марксисткой теории, распространения её в рабочих массах, организация рабочего класса.

Ленин показал, что народничество претерпело глубокие изменения, превратилось из революционного в либеральное, и до конца разоблачил народников 90-ых годов. Народники стали утверждать, что капитализм может войти народную жизнь без разорения крестьян и без эксплуатации трудящихся. Народники предполагали решение аграрного вопроса с помощью реформ, которые, не затрагивая основ эксплуатации в деревне, отвлекали крестьян от революционной борьбы. Они отказались от борьбы против царизма, возлагали надежды на царское правительство, которое якобы стоит над классами и поэтому способно оказать помощь трудящимся.

Вскрывая реакционную силу народников, Ленин в то же время выделял демократические черты их программы, выражавшие протест против пережитков крепостничества. Ленин заявлял, что марксисты, как представители народа, проводят общедемократические требования точнее, глубже и дальше.

В книге «Что такое «Друзья народа» и как они воют против социал-демократов? » В.И. Ленин наметил исторический путь рабочего класса России как политического вождя народа, выдвинул идею гегемонии пролетариата, поставил вопрос о союзниках пролетариата в революционной борьбе, о необходимости создания марксистской партии.

2. Характеристика ленинских планов построения социализма в России

2.1. Характеристика социализма как социального строя

Социализм — социальный строй, возникающий в результате социалистической революции, первая фаза коммунизма. За короткий срок в результате передачи основных средств производства в руки народа, национализации земли, заводов, фабрик, банков, индустриализации страны, коллективизации сельского хозяйства, культурной революции предусматривается переворот всемирно-исторического значения: навсегда покончено с господством частной собственности, созданы предпосылки для утверждения социалистической собственности, окончательно ликвидирована эксплуатация человека человеком. Социализм коренным образом противоположен капитализму.

Обеспечивая достаточный материальный экономический стимул развития общественного производства, социалистическая организация общества порождает духовные стимулы к труду. Массами овладевают идеи перестройки общественных отношений, построение бесклассового общества. Моральное и материальное стимулирование труда находит свое выражение в развертывании социалистического соревнования.

В политической области социализм характеризуется укреплением государства, развитием социалистической демократии.

Политическая система социализма в той или иной стране, отличалась своеобразием в силу исторических особенностей строительства социалистического общества.

На место капиталистической культуры приходит социалистическая культура, являющаяся закономерным этапом на пути развития общечеловеческой культуры.

«Только с социализма, — говорил Ленин, — начинается быстрое, настоящее, действительно массовое, при участии большинства населения, а затем всего населения, происходящее движение вперед во всех областях общественной и личной жизни». (Полн. собр. соч., т.33, стр.99-100).

2.2. Взгляды Ленина на перспективы социализма в дореволюционный период

В работах В.И. Ленина дореволюционного периода при рассмотрении социализма упор делается на то, что это общество, политическая власть в котором находится в руках рабочего класса, трудящихся, основные средства производства — в общественном владении и используются в интересах всего общества. Нередко в работах этого периода В.И. Ленин использовал термин «социализм» как синоним понятия «коммунизм».

В своих трудах периода реакции Ленин развивал марксистский взгляд на руководящую роль партии в борьбе масс. «Политику в серьезном смысле слова могут делать только массы, — писал Ленин, — а масса, беспартийная и не идущая за крепкой партией, — есть масса распыленная, бессознательная, не способная к выдержке и превращающаяся в игрушку ловких политиканов, которые являются «вовремя» из господствующих классов для использование «подходящих» случаев», «Сила рабочего класса — организация. Без организации масс пролетариат — ничто. Организованный, он — все».

Ленин стремился превратить партию в узкую организацию профессиональных революционеров, ведение в программу идеи диктатуры пролетариата обособила их от других общественно-демократических движений.

В.И. Ленин с самого начала своей революционной деятельности основное внимание сосредотачивал на разработке таких важнейших теорий революции, как вопросы о гегемонии пролетариата, о союзе пролетариата и крестьянства и их революционно — демократической диктатуре в буржуазно-демократической революции, о её перерастании в социалистическую.

В годы первой мировой войны В.И. Ленин на основе анализа империализма развил теорию социалистической революции, обогатил её новыми положениями, которые в основном сводятся к следующему.

1. Война была вызвана условиями эпохи, когда капитализм достиг своей высшей стадии, сложилось господство монополии и финансового капитала, начался экономический раздел мира между крупнейшими капиталистическими странами. Вместе с тем война так напрягла все силы трудящихся, что они оказались перед выбором: умирать под властью империализма, или поручить руководство пролетариату для перехода к социализму.

2. Революционную ситуацию характеризуют три основных признака: во-первых, невозможность для правящих классов продолжать своё господство; во-вторых, резкое обострение нужды и бедствий масс в результате кризиса; в-третьих, революционные выступления народных масс. Для превращения революционной ситуации в революцию необходимы несколько причин, а именно: способность и готовность передового класса подняться на свержение господствующих классов.

3. Для социалистической революции не требуется превращения пролетариата в большинство населения.

4. Национально-освободительное движение, направленное против империализма, расшатывает его, тем самым облегчает рабочим штурм империализма. С другой стороны, революционная борьба рабочих обеспечивает успех национально-освободительной борьбы.

5. Империализм-мировая система. В этих условиях вовсе не обязательно чтобы революция произошла в наиболее развитой стране. Там, где противоречия проявились наиболее остро, — там и может произойти социалистическая революция.

6. Ленин пересмотрел положение Маркса и Энгельса о победе социализма одновременно во всех или в большинстве капиталистических стран.

В.И. Ленин подчеркивал, что победивший в революции пролетариат, отнюдь не выжидая победы революции во всех странах, организует у себя в стране социалистическое производство. Строительство социализма, ликвидация частной собственности на средства показывали бы всему мировому пролетариату путь избавления от гнета империалистов и вдохновляли бы его на борьбу с ними.

7. Победивший в социалистической революции пролетариат установит свою диктатуру, без которой немыслимо уничтожение классов и построение социализма. В разных странах в зависимости от уровня развития, от соотношения классов, от исторических традиций возможно то или иное своеобразие в форме перехода к социализму.

«Все нации придут к социализму, это неизбежно, но все придут не совсем одинаково, каждое внесет своеобразие в ту или иную форму демократии, в ту или иную разновидность пролетариата, в тот или иной темп социалистических преобразований разных сторон общественной жизни», — писал Ленин.

8. Составной частью ленинской теории социалистической революции, вытекающей из учения о возможности победы социализма в одной стране, является марксистское положение о вооруженной защите социалистического гос-ва, о справедливых войнах в защиту социализма.

Эта была новая теоретическая установка, новая, ленинская теория социалистической революции. Таким образом, можно утверждать, что дореволюционный период Ленин представлял основные элементы и контуры будущего строя на основе положения марксизма, которое и сегодня являются для нас исходными при определении сущности социалистического строя.

2.3. Октябрьская революция. От теории к практике

Октябрьская революция перевела вопрос о социализме из сферы теоретико-политической в плоскость практически-политическую. Поэтому в трудах Ленина советского периода значительный упор делается на анализ путей и методов достижения социализма в конкретных условиях России.

Главная трудность состояла в реорганизации всей хозяйственной жизни страны на началах социализма. В апреле 1918г. Ленин по поручению ЦК партии составил тезисы, глубокое содержание которых было раскрыто в работе «Очередные задачи Советской власти». В этом и в ряде других произведений В.И. Ленин наметил план строительства основ социалистической экономики.

В.И. Ленин, развивая учения Маркса, обосновал важнейшие положения об экономике переходного периода от капитализма к социализму. Мелкобуржуазная стихия представляла главную опасность для Советской власти и социализма. Задача партии, указывал Ленин, состояла в том, чтобы укрепить социалистический уклад хозяйства, превратить его в господствующий, а затем в единственный и всеобъемлющий.

Советская власть приступила к созданию основ социалистической экономики в условиях невероятной разрухи. Партия контролировала налаживание социалистического порядка, борьбу с тунеядством В.И. Ленин призывал вести хозяйствование аккуратно и добросовестно. Это были очередные и главные лозунги момента. Проведение их в жизнь явилось важнейшим условиям перехода к социализму.

На первый план в области экономического строительства социализма выдвигалась организация учета и контроля над производством и распределением продуктов. Без этого, указывал Ленин, нельзя перейти к управлению производством и обеспечить слаженную работу всех отраслей народного хозяйства. Осуществление учета и контроля возлагалось на Советы рабочих, солдатских и крестьянских депутатов, совнархозы, фабрично-заводские комитеты. Предлагалось упорядочить государственные монополии, в особенности хлебную, укрепить государственный контроль над денежным обращением, использовать кооперацию.

При переходе к социализму В.И. Ленин придавал важное значения государственному капитализму. В систему государственного капитализма, по мнению Ленина должны входить различные советские акционерные общества, к участию в которых привлекались частные лица со своими капиталами, подконтрольные государству предприниматели.

Одна из коренных задач социалистической революции, разъяснял В.И. Ленин, — достижения высшей по сравнению капиталистической производительности труда. Важным условием чего является восстановление производительных сил, а также подъем культурного уровня населения, превращения науки в общенародное достояние «Социализм немыслим без крупнокапиталистической техники, построенной по последнему слову новейшей науки».

В апреле 1918г.В.И. Ленин дал «Набросок плана научно-технических работ», в котором выдвинул задачу составления плана реорганизации промышленности и экономического подъема страны. В этот план должно входить: рациональное размещение промышленности с приближением её к источникам сырья; электрификация промышленности, транспорта и использование электричества в земледелии; обеспечение экономической самостоятельности страны.

В.И. Ленин разработал принципы руководства пролетарского гос-ва экономикой страны. Он обосновал принцип демократического централизма в организации советского хозяйствования. Интересы социализма требуют беспрекословного повиновения масс единой воле руководителя трудового процесса. Поэтому управление хозяйством должно быть централизованно.

«… Централизм, понятый в действительно демократическом смысле, — писал В.И. Ленин, — предполагает первый раз историей созданную возможность полного и беспрепятственного развития не только местных особенностей, но и местного почина, местной инициативы разнообразие путей приемов и средств движения к общей цели».

Особенно большое внимание Ленин обращал на выработку новой, сознательной товарищеской дисциплины рабочих, на повышения их самодеятельности и сознания их ответственности.

Работа Ленина «Очередные задачи Советской власти» имела огромное историческое значение, она ориентировала партию на решение организационных задач социалистической революции, на организацию управления государством. В ней Ленин дал научно обоснованный, конкретный план реорганизации экономического строя страны на началах социализма, изложил основные принципы экономической политики пролетарского гос-ва в период перехода от капитализма к социализму.

2.4. Расчеты на мировую революцию в ленинской концепции социализма

Среди основных ошибок Ленина называются его неоправдавшиеся расчеты на мировую революцию. Несмотря на бурное антивоенное и революционное движения в капиталистических странах, прежде всего в Германии и Австро-Венгрии, кризис, который испытывала в тот период капиталистическая система, не оказался смертельным недугом. Представления о том что, в ближайшее время после Октября 1917г разразится мировая революция, которая покончит с капитализмом и откроет эру социализма, жизнь не подтвердила.

В то же время Советская республика устояла против объеденных сил интервенции и внутренней контрреволюции. Но при этом Ленин исходит по-прежнему из представлений потом, что победа социализма невозможна в одиночку. В феврале 1922г. Он писал «Мы всегда исповедовали, повторяли ту азбучную истину марксизма что, для победы социализма нужны совместные усилия рабочих нескольких передовых стран”.

Выдвинутая Лениным программа преобразований была направлена на решение именно этой задачи. Таким образом, концепция социализма, содержавшаяся в трудах Ленина вплоть до последних работ, как важнейшую, органическую часть этой проблемы включало тезис о мировой революции.

2.5. Последние статьи и письма В.И. Ленина. Ленинский план построение социализма в СССР

В декабре 1922г. — марте 1923г. Ленин продиктовал свои последние статьи: «О кооперации», «Лучше меньше да лучше», «О нашей революции» — и письма: «Письмо к съезду», «О придании законодательных функции Госплану». Эти статьи и письма явились завершающим этапом в разработке плана построения социализма в СССР.

В своих статьях Ленин исходил из того, что главное в строительстве социализма заключается в развитии крупной промышленности, особенно тяжелой — экономической базы социализма. Он поставил перед партией задачу индустриализации страны и указал, каким методом надо её осуществлять.

Одновременно на очередь дня выдвигался вопрос о социалистическом переустройстве деревни. Добиться решения основной задачи пролетариат может, только сохранив руководство крестьянином, втянув его в социалистическое строительство путем кооперации. При советском строе, когда все основные средства производства, включая землю, находятся в руках государства, кооперация является социалистическим предприятием. При этих условиях с переходом к нэпу кооперация — наиболее доступная форма объединения крестьян в крупные коллективы

«Теперь мы нашли ты степень соединения частного интереса, частного трудового интереса, вопреки контролю над ним государством, степень подчинения его общим интересам, которая раньше составляла камень преткновения для многих и многих социалистов» (Соч., т.33, стр.428)

Объединение крестьян в кооперативы должно проводиться на добровольных началах и ни в коем случае ни административными методами.

В.И. Ленин предавал огромное значение культурной революции в деле построения социализма. Он указывал, что Советская власть должна добиться грамотности всего населения.

В последних статьях и письмах Ленин снова подчеркнул, что орудием построения социализма является Советское государство.

Больше всего он заботился о сохранении единства, монолитности партии он хотел, чтобы в партии оставался запрет всяких фракций и групп. Если возникнет раскол в партии, то он неизбежно поведет за собой раскол союза рабочих и крестьян.

Вождь остановился и на международной обстановке: хватит ли у советского государства сил отстоять от натиска мировой буржуазии свое независимое существование, сохранить мирный труд строителей социализма? Сможет ли Советская страна добиться победы социализма? Ленин указал, что великие народы стран Востока-Китая, Индии и др., составляющие вместе с народами Советской России большинство населения земного шара, втягиваются с необычайной быстротой в национально — освободительную борьбу. В этом смысле окончательная победа социализма, безусловно, обеспечена.

Основные положения ленинского плана построения социализма в СССР после Октябрьской революции сводятся к следующему.

1. В Советской стране есть все необходимое и достаточное для построения полного социалистического общества. Для повышения обороноспособности государства надо индустриализировать страну, ликвидировать её технико-экономическую отсталость.

2. Преобщение крестьян к социалистическому строительству через кооперацию.

3. Всеобщая грамотность, расширение сети начальных и средних школ, вузов, издательской базы, развитие всех областей науки (культурная революция)

4. Основным условиям построения социализма является диктатура пролетариата. Государство в руках рабочего класса является орудием построения социализма. Для повышения роли государственного аппарата и экономии средств надлежит сократить до минимума путем изгнания обюрократившихся и чуждых элементов, обновить его свежими силами из представителей трудящихся.

5. Дружба народов всех национальностей Советского союза. Воспитание народов в духе интернационализма и братского единства, чуткое и бережное отношение к национальным чувствам народов.

6. Ведение мудрой внешней политики предотвращение военных столкновений с буржуазными государствами. Настойчивая борьба за мир, мирное сосуществование и экономическое соревнование социализма с капитализмом. В то же время укрепление обороны страны, повышение боеспособности Красной Армии и Флота, чтобы в случае нападения агрессора дать ему сокрушительный отпор

7. Решающей силой построения социализма является Коммунистическая партия. Без ее руководства партии «Диктатура пролетариата неосуществима».

Таковы основные положения ленинского плана построения социализма в Советской России.В.И. Ленин олицетворял собой новый, высший тип политического руководителя, вождя и учителя трудящихся масс. Ленин высоко ценил практический опыт масс, видел в нем сосредоточения коллективного разума народа, «ум десятков миллионов творцов создаёт нечто неизмеримо более высокое, чем самое великое и гениальное предвидение». Ленин постоянно заботился об укрепление связей с массами о вовлечение их в историческое творчество.

3. Современная характеристика ленинских социалистических планов

Существует мнение, что В.И. Ленин в 1921г. пересмотрел свои взгляды и обосновал новую модель социализма. Справедливо ли это мнение?

Ответ на этот вопрос не так прост. Сегодня существует, по крайней мере, три позиции по этому вопросу. Ряд исследователей считают, что можно говорить о полной перемене ленинских взглядов. Нэп отождествляется ими с «новой» моделью социализма, возникшей у Владимировича Ильича в конце его жизни, с утратой им надежд на построения социализма в России и переходом на позиции познания роли товарно-денежных отношений и рыночной экономике. Другие возражают, доказывая что нэп лишь временная мера, за которой вновь должно последовать возвращение к прежним правилам и идеалам. Существуют мнения, отрицающие наличие у Ленина каких-либо четко оформленных представлений о дальнейших шагах, что и определило противоречия в ходе осуществления этой политики. Аргументация, относящаяся к этим точкам зрения, во многом недостаточна и основывается лишь на небольшом месте числе ленинских высказываний.

Говоря о перемене точки зрения на социализм, Ленин имел в виду пути построения фундамента социалистического общества. Он отмечал, что в этом процессе главное внимание должно быть уделено новым рычагам в организации народного хозяйства. Так идет ли здесь речь об изменении концепции социализма? Мы должны четко для себя отделить общее от частного. Общее-представление о социализме, его признаках; частное-определение путей созидания нового общества. По Ленину, вопрос о социализме переходит из плоскости классовой борьбы и судьбы революционной власти в сферу построения фундамента социалистического общества. Этот подход имел свои предпосылки в предыдущем творчестве Ленина.

Экономический механизм нэпа является структурой, характерной не для социализма, а для его переходного этапа построения, его материальной базы. Нэп явился результатом сложившийся обстановки в стране на рубеже 1920-1921гг, именно ход экономического развития страны, а не пересмотр теоретических положений повлиял на решения партии в 1921г. Об этом говорит и сохранение программы партии, принятой на VIII съезде в 1919г. в самый разгар «военного коммунизма». В то же время в условиях России Лениным предусматривается новый подход с учетом состояния экономики страны. Нэп не являлся новой моделью социализма, а представлял путь строения его фундамента в сфере экономики и управления государством. В своей последней публичной речи 20 ноября 1922г Ленин сказал: “Ни одного лозунга, в котором мы вчера выучились, не забудем. Это можем спокойно, без всякой тени колебания, сказать кому угодно… из России нэповской будет Россия социалистическая»

Точка зрения о пересмотре своих и Марксовых представления о социализме возникла в процессе осмысления его жизни и деятельности, нашего постепенного освобождения от былых догм и мифов. Сторонники этой точки зрения подчеркивают, что поворот к нэпу был признанием концептуальной ошибочности ведения социализма, а не только прежних путей к нему. По существу, в период нэпа зарождалась модель социализма, отличная от классической.

Выдвинутые Лениным в период нэпа положения являлись конкретизацией идеи переходного периода, более того, представляли собой первую в марксистской традиции разработку соответсвующей теории. Они позволяют говорить о коренном пересмотре прежних представлений. Суть пересмотра заключается в переходе от революционной диктатуры пролетариата к «чрезвычайно реформистским действиям», но при сохранении пролетарской диктатуры. Пересмотр состоял в отказе от введения социализма насильственными методами, путем подавления несоциалистических экономических укладов и в выдвижении программы перехода к социалистическим общественным отношениям через высвобождение потенциалам их противоположности — отношений частной собственности.

Можно ли говорить о том, что Ленин оставил после себя полный план построения социалистического общества, как это утверждалось в нашей литературе раньше?

Надо сказать, что задача, раз и навсегда создать полный план построения социалистического общества, объективно неразрешима. Более того, это противоречило духу самого ленинизма.

Ленин воспринял марксистскую традицию осторожного и ответственного отношения к всякого рода фантазиям о будущем, неприятие утопических проектов пытающихся рисовать его в конкретных и определенных формах. Логика ленинских рассуждений была такова: начиная социалистические преобразования мы, конечно, должны ясно поставить перед собой цель, необходимо сохранить общую перспективу, видеть красную нить, связывающую все развитие капитализма и все дорогу к социализму. Но эта дорога представляется не прямой, но мы должны видеть ее начало, продолжение и конец. В жизни она никогда прямой не будет, а будет невероятно сложной. Сколько будет этапов к перехода к социализму, мы не знаем, и знать не можем. Не знаем мы сейчас, как будут выглядеть законченный социализм.

Ленин много думал о переходе к социализму, проделал огромную новаторскую работу, сформулировал исходные принципы строительства нового общества в России.

Историческая оценка состоятельности ленинской теории и пророчеств. Развитие и интерпретация ленинизма последователями вождя.

Длительное время огромное влияние на духовную жизнь ряда стран оказывала сталинская версия философии «марксизма-ленинизма», получившая формализовано завершённое изложение в произведение И. Сталина «О диалектическом и историческом материализме». Это произведение, как и вся книга, было канонизировано и с подачи А. Жданова названо” энциклопедией философских знаний в области марксизма-ленинизма».

Сталинская интерпретация марксизма превратилась в гигантскую материальную силу (за счет его политизации). Однако достаточной завершенности изложений философских позиций не получилось. Ленинский этап развития марксизма — вообще изобретение тех, кто обнаружил незаурядный нюх насчет сталинской манеры философствовать.

Сталинизм является прямым извращением не только ленинской теории социализма, но и своеобразным антиподом гуманистической сути социализма и её прямой противоположности. Образно говоря, деформации социализма можно сравнить с деятельностью псевдостроителей нового дома, которые взяли хороший чертеж, но построили плохой дом. Следует ли на этом основании делать вывод, что чертеж был плохой? Можно ли считать Ленина ответственным за деформации, восходящие к временам сталинщины? Считаю, что нет. Хотя уже при Ленине зарождались элементы технократических методов управления страной, но он уже от них отказался в начале 1921г. Ленин отстаивал научный подход к созданию социализма, выдвигал на первый план социально обоснованные и продуманные решения. Деформации появились по тому, что произошел отход от научных решений: их заменили в политике волюнтаризм, культ личности

Заключение

Владимир Ильич Ленин был из тех, кто на рубеже двух столетий усилиями творческой воли участвовал в подготовке отечественного духовного ренессанса, азартно пересматривал идеалы, совершал головокружительные попытки переоценить прошлое и заглянуть в будущее. В результате их усилий на духовном горизонте появился феномен, позже получивший название ленинизма. Ленинизм-продукт оценки ленинских прочтений марксизма. Феномен этот стянул в себе колоссальный клубок социальных противоречий, эмоциональных всплесков революционно настроенной интеллектуальной элиты, буйство и нетерпение русского простонародья. По истечению нескольких лет ленинизм превратился в страшную оппозиционную доктрину, а затем в господствующую в стране идеологию, тотально подчинившую себе политику, экономику, культуру, образование, воспитание, мысли и чувства людей.

Сегодня, на исходе XX столетия, ленинизм, казалось бы, проделал обратную эволюцию, однако говорить об окончательной оценки ленинизма в истории нельзя. Марксистская философия, как и ленинизм, остаётся еще не до конца оценённой и хранит много тайн. В сегодняшних спорах, дискуссиях о Ленине высказываются разноречивые, порой противоположные оценочные суждения. Я вижу необходимым отвлечься от крайностей, чтобы объективно и обобщенно оценивать деятельность Ленина.

Список используемой литературы

1. Ленинизм и Россия. Отв. ред. А.В. Гайда — г. Екатеринбург. УрОРАН 2005г.

2. Ленин, о котором спорят сегодня.А.С. Абрамов, В.Н. Шевченко. Институт теории и истории социализма ЦК КПСС. Москва. 2001г.

3. Политическая история России и СССР (Вторая пол. 19-20вв). Курс лекций ред. Б.В. Леванов. Москва, 2003г.

Доклад: Введение в проектирование реляционных баз данных

Posted on by admin
Введение в проектирование реляционных баз данных  Цели проектирования

Только небольшие организации могут обобществить данные в одной полностью интегрированной базе данных. Чаще всего администратор баз данных (даже если это группа лиц) практически не в состоянии охватить и осмыслить все информационные требования сотрудников организации (т.е. будущих пользователей системы). Поэтому информационные системы больших организаций содержат несколько десятков БД, нередко распределенных между несколькими взаимосвязанными ЭВМ различных подразделений. (Так в больших городах создается не одна, а несколько овощных баз, расположенных в разных районах.)

Отдельные БД могут объединять все данные, необходимые для решения одной или нескольких прикладных задач, или данные, относящиеся к какой-либо предметной области (например, финансам, студентам, преподавателям, кулинарии и т.п.). Первые обычно называют прикладными БД, а вторые – предметными БД (соотносящимся с предметами организации, а не с ее информационными приложениями). (Первые можно сравнить с базами материально-технического снабжения или отдыха, а вторые – с овощными и обувными базами.)

Предметные БД позволяют обеспечить поддержку любых текущих и будущих приложений, поскольку набор их элементов данных включает в себя наборы элементов данных прикладных БД. Вследствие этого предметные БД создают основу для обработки неформализованных, изменяющихся и неизвестных запросов и приложений (приложений, для которых невозможно заранее определить требования к данным). Такая гибкость и приспосабливаемость позволяет создавать на основе предметных БД достаточно стабильные информационные системы, т.е. системы, в которых большинство изменений можно осуществить без вынужденного переписывания старых приложений.

Основывая же проектирование БД на текущих и предвидимых приложениях, можно существенно ускорить создание высокоэффективной информационной системы, т.е. системы, структура которой учитывает наиболее часто встречающиеся пути доступа к данным. Поэтому прикладное проектирование до сих пор привлекает некоторых разработчиков. Однако по мере роста числа приложений таких информационных систем быстро увеличивается число прикладных БД, резко возрастает уровень дублирования данных и повышается стоимость их ведения.

Таким образом, каждый из рассмотренных подходов к проектированию воздействует на результаты проектирования в разных направлениях. Желание достичь и гибкости, и эффективности привело к формированию методологии проектирования, использующей как предметный, так и прикладной подходы. В общем случае предметный подход используется для построения первоначальной информационной структуры, а прикладной – для ее совершенствования с целью повышения эффективности обработки данных.

При проектировании информационной системы необходимо провести анализ целей этой системы и выявить требования к ней отдельных пользователей (сотрудников организации) [2, 3, 4, 6, 8, 9, 10]. Сбор данных начинается с изучения сущностей организации и процессов, использующих эти сущности (подробнее в приложении Б). Сущности группируются по «сходству» (частоте их использования для выполнения тех или иных действий) и по количеству ассоциативных связей между ними (самолет – пассажир, преподаватель – дисциплина, студент – сессия и т.д.). Сущности или группы сущностей, обладающие наибольшим сходством и (или) с наибольшей частотой ассоциативных связей объединяются в предметные БД. (Нередко сущности объединяются в предметные БД без использования формальных методик – по «здравому смыслу».) Для проектирования и ведения каждой предметной БД (нескольких БД) назначается АБД, который далее занимается детальным проектированием базы.

Далее будут рассматриваться вопросы, связанные с проектированием отдельных реляционных предметных БД.

Основная цель проектирования БД – это сокращение избыточности хранимых данных, а следовательно, экономия объема используемой памяти, уменьшение затрат на многократные операции обновления избыточных копий и устранение возможности возникновения противоречий из-за хранения в разных местах сведений об одном и том же объекте. Так называемый, «чистый» проект БД («Каждый факт в одном месте») можно создать, используя методологию нормализации отношений. И хотя нормализация должна использоваться на завершающей проверочной стадии проектирования БД, мы начнем обсуждение вопросов проектирования с рассмотрения причин, которые заставили Кодда создать основы теории нормализации.

Универсальное отношение

Предположим, что проектирование базы данных «Питание» (рис. 3.2) начинается с выявления атрибутов и подбора данных, образец которых (часть блюд изготовленных и реализованных 1/9/94 г.) показан на рис. 4.1.

Этот вариант таблицы «Питание» не является отношением, так как большинство ее строк не атомарны. Атомарными являются лишь значения полей Блюдо, Вид, Рецепт (хотя он и большой), Порций и Дата_Р остальные же поля таблицы рис. 4.1 – множественные. Для придания таким данным формы отношения необходимо реконструировать таблицу. Наиболее просто это сделать с помощью простого процесса вставки, результат которой показан на рис. 4.2. Однако такое преобразование приводит к возникновению большого объема избыточных данных.

Реферат: Альфред Эдмунд Брем

Posted on by admin

Брэм

Родиной Брэма было небольшое герцогтсво германской империи- Саксен-Веймар; отец его Христиан-Людвиг был пастором небольшой деревни Унтеррентендорф. Здесь, 2 февраля 1829 года, и родился будущий натуралист.Однако он не сделался и ученым зоологом или врачом, как можно было предполагать по его прекрасной естественно-научной подготовке: Брэм остановился почему-то на архитектуре, которую и стал изучать в Альтенбурге в 1843 году. Впрочем, не долго пришлось ему предаваться этому занятию: в 1847 году богатый вюртембергский барон Мюллер, большой любитель природы, предложил сопутствовать ему в задуманном им путешествии по Африке, тогда еще мало кто исследованому ‘Черному материку’. Тут-то и сказалось истинное призвание молодого Брэма. Ни минуты не задумываясь, он с восторгом принял предложение.
Путешествие началось летом 1847 года. Судно тянулось медленно, но наших натуралистов это мало беспокоило, так как они имели зато полную возможность проводить много времени на берегу, наблюдая природу мало известной им страны.
8 января 1848 года путешественники прибыли в Хартум, где были гостеприимно приняты генерал-губернатором Селйманом-пашой, здесь устроили зверинец для прирученных животных, отсюда Брэм отправлялся на охоту в окрестные леса, особенно по Голубому Нилу. Добыча была богатая, но досталась нашему натуралисту недешево: он заболел местной лихорадкой.
В феврале наши путешественники начали сухопутное путешествие по Кордофану, в бассейне Белого Нила, и пробыли здесь четыре месяца, собирая коллекции местной фауны. Особенно много попадалось им орлов, соколов и грифов. Здесь же они познакомились и с царственными львами, а также леопардами и гиенами. Для охотника-натуралиста эта страна тогда предствляла настоящий рай, но жаркий, убийственный климат заставил наших путешественников возвратиться больными в Хартум, а отсюда, спусть некоторое время, они отправились со всеми коллекциями и зверинцем в Каир.29 января 1849 года барон Мюллер сел в Александрии на пароход, чтобы ечать в Европу, Брэм же остался в Египте, чтобы предпринять на его средства второе путешествие по Африке; все собранные им коллекции поступали п пользу Мюллера. В стране фараонов Брэм оставался до мая 1850 года, изучая быт страны и нравы ее обитателей. При этом, для лучшего ознакомления с бытом жителей, он не только научился говорить по-арабски, но и стал носить местную одежду и даже участвовал в магометанских процессиях, так что арабы считали его совсем своим; думая, что он стал правоверным, они уверяли, что его настоящее имя- И-бре-ем (Ибрагим), и никак не хотели признавать имени Альфред, похожего на арабское слово афреид (дьявол). По совету своих арабских друзей молодой ученый принял прозвище Халил-Эффенди, что значительно облегчило ему сношения с арабами.
24 февраля 1850 года, получив деньги от Мюллера, Брэм в компании со своим старшим братом, Оскаром, и врачем Р. Фирталером поднялись на барке по Нилу, а затем от местечка Вади-Гальфа продолжали путь до новой Донголы. Места здесь были богаты дичью, и путешественники только радовались, видя, как увеличиваются их коллекции. Но в донголе случилось большое несчастье: Оскар утонул во время купания. Смерть его была большой утратой для экспидиции (не говоря уже о Брэме, горячо любившем брата), так как покойный был знатоком насекомых, которые были вообще мало известны Альфреду Брэму (оттого в его описаниях редко упоминаются насекомые, разве только такие, какие бросаются в глаза окраской или величиной, например некоторые жуки и бабочки). Оскара похоронили в пустыне, а караван 13 июня вернулся в Хартум, где был уже новый губернатор, Абдул-эль-Латиф-паша. Впрочем, и он гостеприимно принял путешественников. Мало того, он даже ссудил Брэма деньгами, когда у того истощились средства, а барон Мюллер не прислал новых. Из Хартума наш натуралист сделал экспидицию сначала в леса голубого Нила, затем далеко за Сеннар. Экспедиции дали богатый материал для коллекций, особенно последняя: путешественники чуть не каждую ночь слышали рев львов, видели целые стада слонов и огромные стаи обезьян, охотились, на крокодилов и бегемотов, собрали оьширную коллекцию шкурок редких птиц…
В марте 1851 года в Хартум пришло, наконец, давно ожидаемое письмо барона Мюллера, но содержание его бало не радостно для Брэма: барон писал, что он совершенно обанкротился и потому не мог прислать денег. Положение Брэма было отчаянное: без денег, вдали от родины… Что может быть хуже этого? Хорошо еще, что местные мусульманские купцы,питавшие к нему уважение, ссудили его небольшими средствами. Но ведь не все же ему жить на чужой счет! Между тем приходилось содержать не только членов экспидиции, но и животных, которых набрался большой зверинец: тут были и птицы, и обезьяны, крокодилы, львица. Все эти дикие животные в умелых руках Брэма превратились в мирных друзей дома. Способности нашего натуралиста приручать зверей так удивляли арабов, что они прозвали Брэма колдуном.
Не зная, как справится со своим положением, Брэм провел в Судане целых 14 месяцев, пока, наконец его не выручил из беды тот же добрый губернатор, снова ссудив его деньгами. Забрав весь свой багаж, он поехал в Каир, здесь отдохнул в течении зимы и детом 1852 года отправился в Европу. В Вене ему пришлось распродать часть своих сокровищ и даже расстаться с любимой, верной львицей Бахидой, чтобы расплатится с долгами.
Понятно, пробыв столько лет на лоне природы и среди наблюдений за животными, Брэм уже перестал думать об архитектуре, а весь отдался естествознанию, для чего и поступил сначала в Иенский, потом в Венский университет. Тогда же началась и его литературная деятельность.
Результатом нового путешествия нашего натуралиста было появление в свет в 1863 году книги об Африканской Швейцарии, как называет Брэм Абиссинию. В этом сочинении впервые ярко вступает талант Брэма, как интересного рассказчика и наблюдателя жизни животных, т.е их внешних чувств, их быта, душевных наклонностей, характера и прочего.
Во время издания первого тома этого труда Брэму предложили место директора Зоологического сада в Гамбурге. Он с готовностью принял это предложение, устроил и расширил сад, но не мог долго ужиться с заправилами его, местными зоологами, и в 1866 году покинул Гамбург.
После Гамбурга мы видим Брэма на месте устроителя Берлинского аквариума, одного из наиболее популярных ныне учереждений германской столицы. И здесь Брэм употребил все свои силы, применил все свои знания (между прочим, тогда пригодилось ему и архитектурное искусство, когда-то изучаемое им), чтобы сделать аквариум образцовым. Он добился своего, но и здесь не мог ужится м в 1874 году бросил место.
С тех пор он жил только литературными трудами и чтением лекций; лектор он был прекрасный: читал просто, но в вышей степени увлекательно.
С 1872 года он стал писать свою книгу ‘Птицы в неволе’, сделавшуюся настольной для всех любителей птиц. Сочинение это затянулось до 1876 года. Покончив же с ним, неутомимый работник принялся за 2-е издание своей ‘Жизни животных’, значительно дополненное и переработанное им.
Но еще раньше оканчания этого труда, в 1876 году, ему преставилась возможность совершить путешествие по Сибири на средства, доставленные бременскими купцами и отчасти известным сибирским деятелем Сибиряковым. Брэм Объехал тогда часть Туркестана до Алатау, затем значительную часть Сибири, до карского моря. Путешествие дало ему богатый материал не только по зоологии, но и этнографии: ему пришлось близко познакомится со многими инородами, именно, с калмыками, киргизами, остяками, вогулами, самоедами… Несомненно, одно описание этой поездки дало бы много интересного. Но Брэм не успел сделать этого.
Сибирское путешествие было последним значительным путешествием Брэма. С тех пор он предпринимал только небольшие, хотя и с научной целью поездки в Венгрию и Испанию (1878-1879 годах); впрочем, в 1883 году он побывал и в Северной Америке, где читал популярные лекции о своих путешествиях.
Эти годы были временем, когда на него со всех сторон сыпались знаки отличия (ордена), особенно с тех пор (1877 год), как он познакомился с принцем Рудольфом Габсбурским, который вскоре сделался его близким другом. Но наряду с отличиями, за это же время на Брэма обрушивались и удары судьбы: вскоре по возвращении из Сибири он потерял мать, в 1877 году, а в следующем году- жену, бывшую ему верной спутницей и помощницей в течение их супружеской жизни. Наконец, в бытность его в Америке у него скончался общий любимец семьи- младший сын.
Эти невзгоды, в соединении с усиленными занятиями, так расстроили здоровье Брэма, что он вернулся из Америки совсем больной. У него образовалась болезнь почек, которая и довела его до могилы. 11 ноября 1884 года знаменитого натуралиста не стало.

Реферат: Информационные Технологии в Управлении

Posted on by admin

Лекция 1. (6.09.99.).

Сущность и особенности информационных технологий управления организацией.

Вопросы:
1) Цель, задачи основное содержание и стр-ра курса ИТУ.
2) основные понятия информационных технологий обеспечения управленческих действий.
2) Особенности современных ИТУ.

1.

Цель курса (овладение методологией современных ИТ

Задачи курса ( Изучение Изучение
Изучение методов технических программных организации средств средств

ИТ обеспечения современных современных управленческой ИТ

ИТ деятельности

-методы анализа -средства сбора
-программные действующих и обработки средства информационных информации управления систем -средства общими

-методы документ. транспортировки процессами обеспечения информации

-ср-ва обр-ки управленческой

… системы деятельности обр-ки б/д

-методы проектирования

-ср-ва упр-ния новых информационных объектно- ориен систем тированными

процессами

Основное содержание курса:
1. Анализ и проектирование ИТ обеспечения управленческой деятельности
2. ИТ документац. обеспечения управленч. деятельностью
3. Технические средства информ. обслуживания управленч. деят.
4. программные средства информ. обслуж. управл. деят.
5. Сетевые технологии в организации
6. Корпоративная информационная система
7. Орг-эк. вопросы современных ИТ

2.
Данные — это первичные сведения получаемые в результате прямого наблюдения за событиями в объекте в форме чисел, знаков и слов.
Информация — сведения, полученные после переработки данных. Совокупность сообщений, циркулирующих в организации и используемых для управления ими — инф. потоки.
Предмет труда и инф-ции включает предмет труда персонал (специализ. и неспециализ.)

Иерархия специалистов по информационным технологиям.

Уровень Директор по инф. технологиям CIO рук-ва
Специализир. Мастер-инженер персонал Системный администратор

Системный оператор
Неспециализ. персонал Пользователь

Пользователи — специалисты разного профиля использ. информ. систему для решения собств. прикладных задач.
Системный оператор — специалист занятый решением текущих задач, связанных с работоспособностью конкретного компьютера.
Системный администратор: администратор по сетям и адм-ор безопасности дат.
Адм. по сетям — специалист, занятый текущим управлением сегментов сети.
Адм. без. дат. — специалист занятый физ. и логич. защитой инф-ции в системе.
Системный инженер — спец. выполняющий ф-ции защиты и поддержки опер. системы после принятия решения об её внедрении.
Мастер-инженер — спец. занимающийся управлением сетью по нескольким филиалам, регионам, интеграцией разных возможностей.
CIO — заним. разработкой идеологии развития информ. системы и орг-цией её работы.
Инф. технологии — это совокупность методов и программно-технич. средств, объединённых в технологич. цепочку и обеспечивающих сбор, обработку, хранение и транспортировку инф-ции с целью снижения трудоёмкости процесса использования ресурса, а так же повышения их надёжности и оперативности.

3.
ИТ прошла несколько этапов:
1) ручная ИТ
2) механическая ИТ
3) электрическая ИТ
4) электронная
1. появление больших ЭВМ в конце 70-х
2. появление больших ЭВМ в конце 80-х

Особенность современных ИТ:
1) Распределённая компьютерная техника
2) Дружественное программное обеспечение
3) Развитые коммуникации
4) Развитие сети Internet
1. Расширение сферы услуг
2. Рост интенсивности использования
3. Беспроводные технологии позволяют: а) осущ. удалённый доступ к офису и ЛВС б) проводить беспроводные конференции в) совместную работу над документами г) ср-ва мультимедиа: распознавание речи, трёхмерное изобр., объёмный звук.

Принципы (для новой ИТ):
-Интегрированность информации
-гибкость
-интерактивность (диалоговый режим)
-корпоративность

Стратегии внедрения новых ИТ.
Сущ. 2 стратегии:
1) Новая ИТ приспосабливается к действующей системе управления.
2) Новая ИТ внедряется в модернизированную, усовершенствованную систему управления.

Лекция 2. (13.09.99.).

Методология анализа проектирования ТИ и обеспечение упр. деят.

1. Место, состав и ф-ции субъекта ИТ, обеспечение упр. дея-ти пр-ий.
2. Стадии, этапы и состав работ проекта разработки (соверш.) ИТ
3. Содержание общего и детального проекта разработки (соверш.) ИТ.
1. Разработка функциональной модели объекта.
2. Разр. инф. модели объекта
3. Разр. способов (методов) формирования, обработки и передачи инф-ции.

—> (

П/С лин. рук-ль

п/с произв. п/с эк. п/с тех. п/с упр-ния п/с упр. рук. рук-ва рук-ва ВХС персоналом

п/с обеспечения упр-ния

правовое инф. обеспеч. методич. дело- обеспечение обеспечение технич. ср-ми и нормативн. произ- упр. труда обеспеч. водство

Состав эл-тов п/с ИО

Осн. ф-ция орг. Способы эл-ты и б/п структура орг-ции

обеспеч. тех. ИО мет. Кадр. эл-ты обесп. обесп. обесп.

Ф-ции делятся на первичные и вторичные. К первичным относ. :
1)орг-ция массивов инф-ции
2)орг-ция потоков инф-ции
3)орг-ция процессов и ср-в сбора, хранения и транспортировки инф-ции.
Первичные ф-ции включ. след. бизнес-процедуры:
1. разработка инф. массивов на основе унифицир. систем док-ции
2. разр-ка классиф-ов инф.
1. определение источников и потребителей инф-ции
2. опр. периодичности циркуляции информации
3. разработка документооборота
4. установление порядка составления, оформления, регистрации, согласования и подтверждения элемента.
1. обеспеч. инф. процессов необх. технич. ср-вами
2. распределение подразделениями и исполнителями задач по подготовке и передаче инф-ции от места её возникновения до потребления.

Вторичные: обеспечение упр. персонала научно-технич. инф-цией.

Организац. структура можем описывать через систему. Предполагает описание субъектов подсистем.
Субъектами являются следующие:
1. отдел электронной обработки данных
2. отдел систем и методов (систем и процедур)
Эти 2 отдела реализуют первичные функции
3. отдел н-т инф-ции
4. патентно-лицензионный отдел
Реализуют вторичные функции

Способы организации
В наст. время возможны 3 способа орг-ции системы инф. обеспечения:
1. централизованный
2. децентрализованный
3. специализированный

1. Централизованный

Директор

Зам. дир. Зам. дир. Главный Зам. дир. Зам. дир.
По пр-ву по эк-ке инженер по ВХС по упр. перс.

Менеджер зам. дир. менеджер по ИТ по инф. т. по ИТ

отдел ЭОД отдел систем и методов

2. Децентрализованный
2. Специализированный

В орг-ции отсутствуют подразделения по ИТ. При необходимости внедрения орг-ции обращаются в консалтинговые фирмы и выполняют работы на договорной основе.

Источники инф. Методы проект.

Стадии Предпроектная Проектирование Внедрение

подготовка

Этапы разраб. задание проектир. Этап внедрения техн-эк. на общего и проекта новой обоснов. проектир. детального ИТ проекта проекта

выбор изучение разр-ка функц. объектов б/п объектов модели объекта проектир. 1) формир. перечня и изучение ф-ций с декомпозицией бизнес- по операциям и исполнителям процессов 2) построение оперограмм б/п объекта 3) опред. трудоёмкости выполнения отдельных видов работ

-разр-ка разр-ка технич. возможностей инф. модели объекта и перечня дополнит. технич.

объекта средств
-разр-ка движения инф. разр-ка программного обеспечения в объекте объекта
-разр-ка способов, формир. и передачи разр-ка информационных взаимосвязей. инф. в объекте.

Технико-экономическое обоснование:
1)введение; 2)хар-ка объекта; 3)цели и критерии совершенствования инф. технологий; 4)ожидаемые т-э результаты; 5)выводы и результаты
Задание на проектирование:
1. цель разработки проекта
1. основание для разработки проекта
1. результаты анализа действующей ИТ в организации
1. требования к построению новой ИТ
1. Т-Э результаты разработки и внедрения новой ИТ
1. состав содержания и организация работ по разработке и внедрению проекта

Этап внедрения:
1. проф. подготовка управленческого персонала
2. соц-псих подготовка персонала
3. система стимулирования
4. контроль за внедрением

Источники информации
1. инструкции по делопроизводству
2. отчёты о работе организации в целом и его отдельном подразделении
3. нормативно-организационная документация
4. маршруты движения информации и т. д.

Метод использ. при анализе и проектировании.
1. Наблюдение за документом с момента его создания до момента сдачи в архив.

Реферат: Развитие психики в подростковом возрасте

Posted on by admin

Введение.

Подростковый возраст называют переходным. Психологическое состояния подросткового возраста связано с двумя «переломными» моментами этого возраста: психофизиологическим – половым созреванием, и всё, что с ним связано, и социальным – конец детства. Вступление в мир взрослых.

Первый из этих моментов связан с внутренними гормональными и физиологическими изменениями, влекущие за собой телесные изменения, неосознанное половое влечение, а также эмоционально-чувствительные изменения.

Второй момент – окончание детства и переход в мир взрослых связан с развитием в сознание подростка критического рефлектирующего мышления в рассудочной форме. Это и есть определяющее состояние подростка в психике.
Оно и создает основное ведущее противоречие в жизни подростка. Рассудочная т.е формальная жесткая логика овладает умом подростка. Именно так: не он овладает этой логикой, но она возникает в его сознании как некая принудительная сила. Она требует на любой вопрос однозначного ответа и оценки: истина или ложь, да или нет. И это создает в сознании подростка определенную тенденцию к максимализму, заставляет его жертвовать дружбой, становится в антонагонистические отношения с близкими людьми, поскольку многообразие и противоречивость реальности и человеческих отношений не укладывается в рамки рассудочной логики, а он готов отвергнуть всё что не соответствует этой логике, так как именно она господствующая сила в его сознании, критерий его суждений и оценок.

Но, будучи по типу логики мышления равным взрослому, по жизненному опыту и содержанию сознания подросток остается еще ребенком. Протестуя против лжи, лицемерия и господства над ним мира взрослых, он в то же время нуждается в душевной теплоте, ласке понимании, одобрении прощении взрослых.
Отвергая авторитеты, подросток нуждается в авторитете. В таком взрослом, которому он мог бы полностью доверять. Появляется тенденция обособлению и от мира детства и от мира взрослых к созданию своего собственного мира сверстников, внутренне одинаковых друг другу.

Главным противоречием подросткового возраста можно считать противоречие между рассудочной формой возникновения в сознание подростка рефлексии, ставшей для него ведущей формой сознательного отношения к миру, и неличным миром взрослых, не укладывающейся в рамки рассудочности, и в то же время провозглашающим рассудочность (сознательность») своего бытия.

Актуальность этой темы в том, что почти каждый подросток, во время переходного возраста сталкивается с особыми трудностями, пытается найти себя. Переходный возраст – самый короткий период жизни, но очень важный. И важно без особых травм пережить его.

В своем реферате я хочу рассмотреть не только развитие психики в подростковом возрасте, но и проблемы которые могут коснуться подростка в этот достаточно трудный период: «Социально-психологические особенности подростков, как причина нарушения поведения», «Познавательные процессы»,
«Формирование личности».
Глава I пункт 1

Социально – психологические особенности подросткового возраста как причина нарушения поведения

Психологические особенности подросткового возраста, когда они резко выражены, получили свое название “подросткового комплекса» , а обусловленные ими нарушения поведения – «пубертатного криза»

Подростковый комплекс включает перепады настроения от безудержного веселья к унынию и обратно без достаточных причин, а также ряд других полярных качеств, выступающих попеременно. Чувствительность к оценке посторонними своей внешности, способностей, умений сочетается с излишней самодостаточностью и безапелляционными суждениями в отношении окружающих.
Сентиментальность порою уживается с поразительной черствостью, болезненная застенчивость — с развязностью, желание быть признанным и оцененным другими
– с показной независимостью, борьба с авторитетами, общепринятыми правила и распространенными идеалами — с обожествлением случайных кумиров, а чувственное фантазирование – с сухими мудрствованием.
В современной западной психиатрической и психологической литературе широкое распространение получила концепция E.Erikson(1968) о « кризисе идентичности» как о главной особенности подросткового периода. Под
«идентичностью» подразумевается определение себя как личности, как индивидуальности. Формирование идентичности рассматривается с психоаналитических позиций как результат «распада детского Я» и необходимости синтеза нового «взрослого Я», образования « сверх — Я» и т.п.
Самой идентичности, процессу познания самого себя придаётся самодовлеющее значение. Именно этот процесс, а не факторы окружающей среды, рассматривается как первоисточник всех трудностей и всех нарушений поведения у подростков. По мнению G.Nissen
(1971), пубертатный криз слагается не только из кризиса идентичности, также из «кризиса авторитета» и «сексуального кризиса». Кризис авторитета выводит как следствие «эдипова комплекса», как «протест против отца».
Слабая роль отца в современной семье или его отсутствие в неполных семьях ведёт к распространению этого протеста на все авторитеты мира взрослых.
Крайним проявлением этого кризиса являются побеги из дому и бродяжничество.
С кризисом идентичности связываются склонность к психогенным депрессия и суицидальному поведению, а также эпизоды дереализации и деперсонализации.
С нашей точки зрения, суть подросткового комплекса составляют свойственные этому возрасту определенные психологические особенности, поведенческие реакции на воздействия окружающей социальной среды. Кризис сексуальности объясняется по З. Фрейду сменой эрогенных зон с анальной на генитальную.

Реакция эмансипации

Эта реакция проявляется стремлением высвободиться из-под опеки, контроля, покровительства старших- родных, учителей, воспитателей, наставников, старшего поколения вообще. Реакция может распространяться на установленные старшими порядки, правила, законы, стандарты их поведения и духовные ценности. Потребность высвободиться связана с борьбой за самостоятельность, за самоутверждение как личности. Термин «реакция эмансипации», нам представляется, более точно отражает суть явления, чем
«кризис авторитетов».

Возможно, реакция эмансипации имеет какие-то биологические, филогенетические корни. У высших млекопитающих именно с периода полового созревания начинается борьба за свое место среди сородичей, за определенное положение в иерархической лестнице сложных взаимоотношений в стаде или в стае. Разумеется, эта реакция у подростков развертывается под действием социо-психологических факторов (чрезмерная опека со стороны старших, мелочный контроль, лишение минимальной самостоятельности и всякой свободы, продолжающееся отношение к подростку как к маленькому ребенку).

Проявление реакции эмансипации может быть весьма разнообразны. Она может ощущаться в каждодневном поведении подростка, в желании всегда и везде поступать «по-своему» и «самостоятельно».

Реакция эмансипации может быть продиктовано поступление на учебу или работу обязательно в другом городе, чтобы жить отдельно от родителей. Одной из крайних форм проявления реакции эмансипации являются побеги из дома и бродяжничество, когда они обусловлены желанием «пожить свободной жизнью».

Реакция группирования со сверстниками

Дети охотно тянутся к старшим, часто даже предпочитают играть не с ровесниками, а с ними. Подросткам свойственно группирование со сверстниками. Подростковые группы проходят через всю историю человечества от первобытного общества и древней Спарты до современных времен.

C. Haffter полагает, что распространение в развитых капиталистических странах, начиная с 50-х годов, подростковые “банды” с социологической точки зрения явление отнюдь не новое, а скорее архаическое.

Стремление подростков к группированию со сверстниками, может быть, также имеет какие-то филогенетические корни. У высших млекопитающих, ведущих стадный образ жизни (некоторые виды обезьян, копытных и ластоногих), особи «подросткового возраста» образуют отдельные временные стада. Обезьяны-подростки реагируют депрессией на изоляции от группы сверстников; ни у детенышей, ни у взрослых обезьян добиться депрессии, таким образом, не удается. Однако подобное поведение молодняка высших млекопитающих также может служить моделью для изучения подростковых групп, возникших и функционирующих по социо-психологические закономерностям. Эти закономерности ещё недостаточно изучены.

Существует два типа подростковых групп. Одни отличаются однополым составом, наличием постоянного лидера, довольно жестко фиксированной ролью каждого члена, его твердым местом на иерархической лестнице внутригрупповых взаимоотношений (подчиняемость одним, помыкание другими). В этих группах есть такие роли, как «адъютант лидера» — физически сильный подросток с невысоким интеллектом, кулаками которого лидер держит группу в повиновении, есть «антилидер», стремящийся занять место лидера, есть «шестерка», которым все помыкают. Нередко такая группа обладает «своей территорией», тщательно оберегаемой от вторжения сверстников из других групп из других групп, в борьбе с которыми. Состав группы довольно стабилен, прием новых членов нередко сопряжен с особыми «испытаниями» или ритуалами. Примкнуть к группе без согласия вожака немыслимо. Обнаруживается склонность к внутригрупповому символизму – условные знаки, свои клички, свои обряды, – например, обряд
«братания кровью». Подобные группы обычно образуют только из подростков мужского пола.

Другой тип подростковых групп отличается нечетким распределением ролей, отсутствием постоянного лидера. Состав группы нестабилен. Жизнь такой группы минимально регламентирована, нет каких-либо четких требований необходимых для входа в неё.

По-видимому, существуют и промежуточные, и иные типы подростковых групп.

В закрытых заведениях для подростков (спортивные лагеря, интернаты и т.д). реакция группирования проявляется с особой силой и может быть причиной серьезных нарушений режима. В этих условиях, а также при семейно- педагогической запущенности реакция группирования может стать главным регулятором поведения подростка.

Реакцией группирования может быть объяснен тот известный факт, что подавляющее большинство правонарушений у подростков совершается в группе.
В группе сверстников, как правило, подросток приучается к курению, алкоголю или, что самое ужасное, может начать принимать наркотические препараты.
Впоследствии от наркотической или алкогольной зависимости избавиться без помощи врача почти невозможно.

В обстановке спортивного лагеря для подростков с нарушениями поведения быстро складываются спонтанные группы. Лидерство в них обычно добиваются подростки, судя по описанию, с выраженными гипертимными чертами – шумные, чересчур активные, всегда готовые вступить в драку, легко вскипающие, общительные подростки. С воспитателями у них устанавливаются враждебные отношения. Но эти подростки в группе завоевывают власть. В дальнейшем они поддерживаются свою власть руками «адъютанта».

Реакция увлечения – хобби-реакция
Хобби у взрослых могут быть и могут отсутствовать. Для подросткового
.возраста увлечения составляют особую категорию, проблем увлечений остаётся еще мало освещенной в современной психологической литературе. С нашей точки зрения, увлечения составляют категорию психических феноменов, структурных компонентов личности, располагаясь где-то между инстинктами и влечениями, с одной стороны, и наклонностями и интересами – с другой. В отличие от влечений, хобби не имеют непосредственной связи с инстинктами, со сферой безусловных рефлексов. В отличие же от интересов и наклонностей, увлечения всегда более эмоционально окрашены, хотя и не составляют главную трудовую направленность личности, не являются профессиональной деятельностью, средством заработка. Увлечения подростков и разнообразны, и относительно ограниченны. Хоккей и футбол, мотоспорт и автомашины, поп-музыка – наиболее частые увлечения в 60-х и 70- х годах у подростков мужского пола. Но наряду с ними приходится встречать самые неожиданные хобби. Попытка их систематизации встречать самые неожиданные хобби. Попытка их систематизации составляет нелёгкую задачу.
Можно выделить следующие типы увлечений. Интеллектуально- эстетические увлечения связаны с глубоким интересом к любимому делу
(музыке, рисованию, разведению цветов и т.д). К этой же групп относится стремление постоянно что-то изобретать или конструировать. Нередко подобные занятия для других, особенно старших, кажутся ненужными и странными. Однако для самого подростка они представляются чрезвычайно интересными и важными; ему, в сущности, безразлично, как на это смотрят со стороны. Поглощенные увлекательным для них делом, подростки иногда запускают учёбу и другие дела и почти всё время отдают избранному предмету. Этот вид увлечений наиболее присущ шизоидным подросткам.
Телесно — мануальные увлечения — связаны с намерением укрепить свою силу, приобрести ловкость или какие-либо искусные мануальные навыки. Сюда относятся занятия различными видами спорта ( например, карате), а также стремление научиться что-то мастерить, вышивать, ездить на велосипеде, водить мотоцикл или автомашину. Но все эти увлечения, казалось бы весьма разнообразные, можно отнести к данному типу, если за ними стоит именно желание развиться в определённом физическом отношении, овладеть какими-то умениями и т.п. Здесь удовольствие нередко доставляет не столько сам процесс занятий, сколько достигаемые результаты. К телесно-мануальным увлечениям особенно склонны бывают сенситивные юноши, у которых эти увлечения тесно переплетаются с реакцией гиперкомпенсации.

Лидерские увлечения сводятся к поиску ситуаций, где можно предводительствовать, руководить, что-то организовывать, направлять других, даже если это касается случайных моментов или событий повседневной жизни.
Разные увлечения, будь то кружки, виды спорта, общественные обязанности, легко меняются, пока не попадётся сообщество, которое удаётся подчинить себе. Такие подростки, среди которых много гипертимов, являются главарями в разных группах молодёжи и при хорошей направленности интересов охотно занимаются полезной общественной деятельностью.
Накопительские увлечения — это прежде всего коллекционирование во всех его видах. Учитывая, что любая коллекция, достигая значительной величины, приобретает известную материальную ценность, можно допустить, что в основе этого рода увлечений лежит склонность к накоплению материальных благ.
Устойчивая страсть к коллекционированию часто сочетается с особой тщательностью и аккуратностью. Наиболее яркие случаи здесь принадлежат эпилептоидным подросткам. Эгоцентрические увлечения — всякого рода занятия, показная сторона которых позволяет оказаться в центре внимания окружения. Чаще всего это художественная самодеятельность, особенно модные её формы – участие в любительских эстрадных ансамблях прежде всего, иногда спортивные соревнования – всё, что даёт возможность публичных выступлений, сосредоточения на себе всеобщего внимания. Сюда можно относить увлечение экстравагантной одеждой, привлекающей взоры со всех сторон. Конечно, всё это будет существенно отличаться побудительными мотивами от неподдельного интереса к искусству или спорту, или, в случаях страсти к броской одежде, от наивного подражания моде. C целью привлечь к себе внимания могут избираться даже такие занятия, как изучение иностранных языков, литературная деятельность, увлечение стариной, рисование, попыткой стать знатоком в какой-либо модной области.
Однако все эти занятия в подобных случаях преследуют всё ту же цель – демонстрацию своих успехов, привлечение внимания оригинальностью своих увлечений, желание возвыситься в глазах окружающих. Наиболее благоприятствуют этому истероидные черты характера. Азартные увлечения
– картёжные игры, ставки на хоккейных и футбольных матчах, различного рода пари на деньги, увлечение спортлото и т.п. Виды увлечений могут меняться, но каждое из них питается чувством азарта. Этот род увлечений чаще всего встречается у эпилептоидных и гипертимных подростков.

Информативно – коммуникативные увлечения проявляются жаждой информации, не требующей никакой критической интеллектуальной переработки, а также потребностью во множестве поверхностных контактов, позволяющей этой информации обмениваться. Многочасовая болтовня со случайными приятелями, глазение на все происходящее вокруг, детективно-приключенчиские фильмы, реже книги того же содержания, многие часы перед телевизором составляют содержание этого рода увлечений. Контакт и знакомства предпочитаются такие же легкие, как и сама поглощаемая информация. Все усваивается на чрезвычайно поверхностном уровне и главным образом для того, чтобы тут же передать другим. Полученные сведения легко забываются, в их подлинный смысл обычно не вникают и каких-либо выводов из них не делается. Все это можно было бы считать не увлечением, а лишь манерой поведения, формой общения и т.п. Однако все это занимает время и место увлечений и, возможно, справедливо было бы расценено как самый примитивный их уровень. Обычно, если сам подросток заявляет, что у него никаких увлечений нет, речь идет на самом деле о подробном информативно-коммуникативном хобби. Этот род увлечений наиболее присущ неустойчивый и конформным подросткам.

Увлечения могут стать основой нарушения поведения подростков. Это происходит или в силу чрезмерной интенсивности хобби, когда ради него забрасывается учеба, работа, все дела и даже становится в опасность собственное благополучие, или в силу необычности, странности и даже асоциального содержания самих увлечений.

Детские поведенческие реакции в подростковом возрасте.

Реакция отказа от контактов, игр, пищи чаще возникает у детей, внезапно оторванных от матерей, семьи, привычного места жительства. Но это реакция также наблюдалась у инфантильных подростков, когда их насильно от привычной компании сверстников. У конформных подростков подобная реакция, но в смягченном виде, проявлялась при крутой ломке стереотипа жизни.

Реакция оппозиции[1] может быть чрезмерным претензиями к нему, непосильной для него нагрузкой – требованиями отлично учиться, проявлять успехи в каких-либо занятиях. У подростка эту реакцию может вызвать появление в семьи отчима или мачехи. Реакция оппозиции у подростков может сохраняться, если она укрепилась в детстве. Реже в пубертатном периоде она впервые проявляется. Последнее обычно случается на фоне формирования характера подростка. В этих случаях реакция оппозиции может адресоваться не только родным, семьи, но и воспитателям, школе.

Проявление реакции оппозиции у подростков весьма разнообразны – от прогулов из дому до краж и попыток к самоубийству – чаще всего несерьезных и демонстративных. При этом и прогулы, и побеги имеют целью либо избавиться, либо привлечь к себе внимание. Убежав, часто держатся недалеко от дома, стараются попасть на глаза знакомым или направляются туда, где, надеются, их будут искать. С той же целью вернуть утраченное внимание подростками может быть вызывающее поведение в общественных местах и т.п. все эти демонстрации языком поступков как бы говорят родным: «Обратите на меня внимание! Избавьте меня от выпавших га мою долю трудностей – иначе я пропаду!»

Реакция имитации сказывается в стремлении подражать во всем определенному лицу или образу. В детстве предметом для подражания являются родные или старшие из ближайшего окружения, позднее – герои книг и кино.

У подростков для имитации чаще становятся наиболее яркие товарищи или переходящие кумиры. Пример для подражания подросток обычно выбирает не сам, ему он диктуется той группой сверстников, к которой он принадлежит.
Взрослый может стать объектом для индивидуальной имитации, если он является для подростка образцом успеха в той области, где сам подросток стремится к достижениям. В силу этого в одежде, манере вести себя, суждениях подросток, увлеченный, например, каким-либо видом спорта, начинает подражать своему спортивному тренеру, а мечтающий об артистической карьере – какому-либо известному актеру кино или эстрады.

Причиной серьезных нарушений поведения может служить антисоциальный
«герой». Не случайно культ гангстеризма, насилий, убийств, грабежа, возвеличивание удачного «преступника-супермена» в американском кино, телевидении, бестселлера способствовал росту в США преступности малолетних…

Отрицательная имитация отмечена у подростков относительно редко. Речь идет не о подражании отрицательным моделям поведения, а о том, что весь модус поведения строится по принципу противоположного от некоего образца.

Реакция отрицательной имитации тоже может рассматриваться как форма протеста, но она отлична от реакции оппозиции – здесь нет ни стремлении привлечь к себе внимание, ни требования избавить от трудностей. Эта реакция ближе к борьбе за самостоятельность, теснее связана с реакцией эмансипации

Реакция компенсации – желание свою слабость и неустойчивость в одной области восполнить успехами в другой. Болезненный, хилый, физически слабый мальчик, неспособный постоять за себя в драке, показать себя в подвижных играх, предмет насмешек на уроках физкультуры, компенсирует себя отличными успехами и поражающими энциклопедическими знаниями в областях, интересующих товарищей, вынужденными то и дело обращаться к нему за справками и признать его определенный авторитет. И наоборот, трудностями в учебе могут компенсироваться смелым поведением, предводительство в озорстве и стать причиной нарушений поведения. По тем же мотивам, например, шизоидный подросток, неуклюжий и неловкий, после насмешек одноклассников начинает увлекаться гимнастикой, йогой и поступает в клуб моржей.
Глава I пункт 2

Психофизиологические особенности подросткового возраста

Пубертатный период – время ускоренного физического развития и полового созревания, характеризующееся важными изменениями в организме подростка, в том числе появлением вторичных половых признаков. Развивается костная система, наблюдаются изменения состава крови и кровяного давления.
Происходят различные структурные и функциональные изменения церебральной активности. Особенности этого периода являются интенсивность и неравномерность развития и роста организма – «пубертатный скачок», что определяет неравномерность и значительную индивидуальную вариативность темпов развития (временные различия у мальчиков и девочек, акселерация и ретардация). С фактом полового созревания связано то, что подростковый возраст является периодом дебюта ряда заболеваний, в том числе и психических.

Необходимо знать последовательность и ориентировочное время появления тех или иных признаков, так как это оказывает заметное влияние на поведение подростков. Их психологические особенности. Проблемы, прямо или косвенно связанные с половым созреванием, занимают существенное место среди запросов к психологу, как от взрослых, так и от подростков.

Возраст 13 лет – время, когда у девочек заканчивается первая фаза пубертатного развития (11 – 13 лет) и начинается вторая (13 – 15 лет), а у мальчиков бурно начинается первая фаза пубертатного развития, которая продолжается примерно с 13 до 15 лет.

Бурный рост, созревание организма, происходящие психологические изменения – всё это отражается на функциональных состояниях подростка. 11 –
12 лет – период повышенной активности, значительного роста энергии. Но это период и повышенной утомляемости, некоторого снижения работоспособности.
Часто за двигательным беспокойством, повышенной возбудимостью подростков скрывается именно быстрое и резкое наступление утомление, которое сам школьник в силу недостаточной зрелости ещё не может не только проконтролировать, но и понять. Несмотря на значительные индивидуальные различия между детьми, в целом можно сказать, что в это время увеличивается количество обид, ссор между детьми, а также между детьми и взрослыми (в последнее время отмечается, что эти ссоры часто проходят в гораздо более грубой и резкой манере, чем раньше). Дети в это время часто проявляют повышенную вспыльчивость, обидчивость, прежде всего по отношению ко взрослому. Их поведение нередко характеризуется демонстративностью. Это ситуация усугубляется влиянием начинающегося (у мальчиков) или интенсивно проходящего (у девочек) полового созревания, что способствует ещё большему возрастанию импульсивности, часто смене настроений, воздействует на остроту восприятия подростком «обид» со стороны других людей, а также а форму выражения обид и протеста.

Обидчивость. Плач без какой-либо видимой (а часто и осознаваемой) причины, частая и резкая смена настроения наиболее характерна для девочек.
Особенно усиливается в дни менструации.

У мальчиков возрастает двигательная активность, она становятся более шумными, суетливыми, неусидчивыми, все время что-то вертят в руках или размахивают ими. У многих школьников в этот период наблюдается частичные нарушения координации и точности движений, они становятся неуклюжими и неловкими.

В 13 – 14 нередко отмечается своеобразное чередование всплесков активности и её падения, вплоть до внешнего полного изнеможения. Усталость наступает быстро и как бы внезапно, характеризуя повышенную утомляемость.
Снижаются работоспособность и продуктивность, у мальчиков в 13 – 14 лет резко увеличивается количество ошибочных действий (у девочек пик ошибок отмечается в 12лет).

Чрезвычайно трудны для подростков ситуации монотонии. Если у взрослого человека выраженное падение работоспособности вследствие выполнения однообразных, но профессионально необходимых действий составляет примерно 40 – 50 минут, то у подростков оно наблюдается через8 – 10 минут.

С повышенной утомляемостью связано явление специфической подростковой лени. Часто от взрослых можно слышать жалобы на то, что подросток все время хочет лежать, не может стоять прямо: постоянно стремится на что-нибудь опереться, а на просьбы отвечает: у меня нет сил. Причина этого в усиленном росте, требующем много сил и снижающем выносливость. При таких жалобах следует давать подростку отсроченные поручения с тем, чтобы он сам определял время их выполнения, обучать восстановлению физических сил, разъяснять ценность усиления над собой и знакомить его со способами осуществления этого усилия.

Реакции подростка часто не соответствуют силе и значимости ситуации.
Обобщая совершенно разные и объективно далекие друг от друга события, явления, он реагирует на них одинаково, что проявляется во внешне необъяснимом безразличии подростка к значимым для него вещам и бурной реакции по малозначительным поводам.

Происходящие в моторной сфере изменения: новое соотношение роста мышц и мышечной силы, изменения пропорции тела – приводят к временным нарушениям координации крупных и мелких движений. Отмечается временное нарушение координации подростки становятся неловкими, суетливыми, делают много лишних движений. В результате они нередко что-то ломают, разрушают. Поскольку такие явления часто совпадают со вспышками негативизма подростка, снижающими или блокирующими возможности его самоконтроля, то создается впечатление, что в подобных разрушениях наличествует злой умысел, хотя, как правило, это происходит вопреки желанию подростка и связано с перестройкой двигательной системы.

С нарушениями двигательного контроля бывают связаны и тяжелые последствия подростковых драк, когда школьник, не привыкший ещё к новым, увеличенным размерам своего тела, оценивая возможности управления им на основании своего прежнего опыта и поэтому неправильно рассчитывая силу удара, наносит другому подростку травму.

Перестройка тонкой моторики, разбалансировка старой схемы глаз-рука и её построение на новом уровне во многом нередко ведет к ухудшению почерка, неряшливости, нарушениям в рисовании.

Процесс созревания влияет и на развитие речи, особенно у мальчиков.
Их речь становится более лаконичной и стереотипной, что проявляется в специфической «глагольной речи» многих мальчиков-подростков. С этим связаны также определенные трудности письменной речи. Известно, что в отрочестве девочки, как правило, лучше выражают свои мысли в письменной форме, чем мальчики. Однако в дальнейшем, после 14 – 15 лет, мальчики не только догоняют, но и часто опережают их в этом умении. В связи с особенностями речевой сферы подростки часто замедленно реагируют на то. Что им говорят.
Очевидными следствиями этого являются нередкие жалобы на непонимание подростками объяснений учителя, на то, что «им надо двести раз все повторять».

Следует помнить, что подростки очень переживают собственную неуклюжесть и косноязычие, повышенно чувствительны как к насмешкам по этому поводу, так и к оказываемой помощи. Поэтому необходимы специальные занятия по развитию моторики, устной и письменной речи подростка. Подростковый возраст – период, когда многие функции активно формируются и развиваются, например, это наиболее благоприятное время для овладения многими наиболее сложными движениями, важными видами спорта, трудовой деятельности. Если в период специфической неловкости и нарушения координации движений не заниматься развитием грубой и тонкой моторики, то в дальнейшем это не компенсируется или компенсируется с большим трудом. Именно поэтому рекомендации психолога должны быть направлены на развитие и активное формирование психологических структур и функций.
Глава II пункт 1

Развитие мышления в переходном возрасте

Основная разница между маленьким школьником и подростком, легко обнаруживаемая даже самым поверхностным наблюдением над их поведением, — общеизвестная склонность подростка и юноши к рассуждениям. Это эпоха —эпоха рассуждающего мышления. Подростковый возраст — возраст проблем, рассуждений и споров. Находящаяся в разгаре своего созревания функция
—мышление—начинает проявлять себя с большой энергией, и огромное место занимает мышление в жизни подростка и юноши. Они забрасывают в школе учителей вопросами, а дома усиленно думают над решением порой труднейших проблем. Дружить для них в значительной степени, — значит иметь партнёров для рассуждений, а содержание их учебных предметов в большей мере состоит из рассуждений и доказательств. И в школе, и вне школы они имеют репутацию спорщиков, причём в этих спорах уже большое место занимает доказательство своих собственных положений. Порой мышление проявляется с такой избыточной энергией, что производит впечатление как бы игры: спорят ради спора, рассуждают, чтобы рассуждать, и думают над проблемами с виду эксцентричными. И тем не менее это мышление, уже неплохо отражающее связи объективного материального мира и уже в значительной степени историческое, еще имеет ряд крупных недостатков. Однако абстрактное мышление ещё далеко от полной зрелости. В подростковом возрасте лишь начинается интенсивное развитие абстрактных понятий но это развитие продолжается с ещё большей интенсивностью в юношеском возрасте.
Как ни интенсивно развивается мышление подростка, как ни сильно оно вышло за пределы личных, ограниченных местом и временем, восприятий, как ни активно проявляет оно себя по отношению к восприятию и памяти, всё же оно недостаточно широко и глубоко, ещё недостаточно всёсторонне. На его мышлении лежит ещё тень не преодоленной метафизичности, и ему ещё не хватает в должной мере диалектичности. Ему недостаёт ещё философского диалектического мышления.
Мышление — одна из тех функций, которые в онтогенезе, как и в филогенезе, развиваются позднее ряда многих других функций. Влияние школы на мышление, начинающееся с первого дня поступления ребёнка в школу, особенно ярко выступает в подростковом возрасте. Пожалуй, ни в каком другом возрасте не бывают люди так сходны друг с другом по содержанию и приёмам мышления, как в средних классах школы. В младших классах ещё продолжают сказываться разнообразие личного опыта дошкольника и разнообразие дошкольной среды. В старших классах, а ещё в большей степени по выходе из школы, разнообразие создаётся рядом других причин. Одна из причин—жизненные установки и интересы общественно почти или совсем определившегося человека.
Другая причина—разнообразие степени и характера втянутости в практическую жизнь: заботы о будущем, жизненные затруднения и т.п., при прочих равных условиях, побуждают человека усиленней думать. Наконец, третья причина—разнообразие внешкольной и после школьного образования, чтение и т.п. Ключом ко всему проблем развития мышления в переходном возрасте является тот установленный рядом исследований факт, что подросток впервые овладевает процессом образования понятий, что он переходит к новой и высшей форме интеллектуальной деятельности — к мышлению в понятиях.

Это центральное явление всего переходного возраста, и недооценка оттеснить на задний план изменения интеллектуального характера по сравнению с эмоциональными и другими сторонами кризиса, присущие большинству современных теорий переходного возраста, объясняются в первую очередь тем, что образование понятий представляет собой в вышей степени сложный процесс, отнюдь не аналогичный простому вызреванию элементарных интеллектуальных функций, а потому не поддающийся внешнему констатированию, грубому определению на глаз. Перемены, совершающиеся в мышлении подростка, овладевающего понятиями, — это в огромной степени перемены внутреннего, интимного структурного характера, часто не выявляющиеся вовне, не бросающиеся в глаза наблюдателю. В центре развития мышления в эпоху полового созревания стоит образование понятий. Этот процесс знаменует собой действительно революционные изменения как в области содержания, так и в области форм мышления.

Именно высшие формы мышления, в частности логическое мышление, раскрываются в своём значении перед подростком.

Ум подростка, скорее, тяготится конкретным, и конкретные естествознание, ботаника, зоология и минералогия , отходят у подростка на задний план, уступая место философским вопросам естествознания, происхождения мира, человека и т.п.. Точно так же отходит на второй план интерес к обильным историческим конкретным рассказам. Место их теперь уже всё более и более занимает политика, которой подросток очень интересуется.
Наконец, со всем этим хорошо вяжется и то, что подросток в массе охладевает к столь любимому ребёнком в предпубертатном возрасте искусству, как рисование. Самое абстрактное искусство – музыка – самое любимое подростком.

Развитие общественно-политического миросозерцания не исчерпывает собой всех изменений, которые происходят в эту эпоху в содержании мышления подростка.
Это только одна, может быть, наиболее яркая и значительная часть происходящих изменений.
Подросток, переходя к адекватному освоению такого содержания, которое может быть представлено во всей полноте и глубине только в понятиях, начинает активно и творчески участвовать в различных сферах культурной жизни, которые раскрываются перед ним. Без мышления в понятиях нет понимания отношений, лежащих за явлениями. Целый мир глубоких связей, лежащих за внешней видимостью явлений, мир сложных взаимозависимостей и отношений внутри каждой сферы действительности и между её отдельными сферами раскрывается только перед тем, кто подходит к нему с ключом понятия.

Это новое содержание не входит механически в мышление подростка, а претерпевает длительный и сложный процесс развития. Благодаря этому расширению и углублению содержания мышления перед подростком раскрывается весь мир в его прошлом и настоящем, природа, история и жизнь человека. Расширение среды в переходном возрасте приводит к тому, что средой для мышления подростка становится мир.

Мир внутренних переживаний, закрытый от ребёнка раннего возраста, сейчас раскрывается перед подростком и составляет чрезвычайно важную сферу в содержании его мышления.

В проникновении во внутреннюю действительность, в мир собственных переживаний опять решающую роль играет возникающая в переходном возрасте функция образования понятий. Слово есть настолько средство понимать других, насколько оно есть средство понимать самого себя. Слово с самого рождения есть для говорящего средство понимать себя, апперципировать свои восприятия. Благодаря этому только с образованием понятий наступает интенсивное развитие само восприятия, самонаблюдения, интенсивное познание внутренней действительности, мира собственных переживаний. Понятие, являясь важнейшим средством познания и понимания, приводит к основным изменениям в содержании мышления подростка. Во-первых, мышление в понятиях приводит к вскрытию глубоких связей, лежащих в основе действительности, к упорядочению воспринимаемого мира с помощью набрасываемой на него сетки логических отношений. Речь есть могущественное средство анализа и классификации явлений, средство упорядочения и обобщения действительности.
Слово, ставшее носителем понятия, является настоящей теорией предмета, к которому оно относится. Познавая с помощью слов, являющихся знаками понятий, конкретную действительность, человек раскрывает в видимом им мире заключенные в нём связи и закономерности. Но понятие не только приводит в систему и служит основным средством познания внешней действительности. Оно является также основным средством понимания другого, адекватного усвоения исторически сложившегося социального опыта человечества. Только в понятиях подросток впервые систематизирует и постигает мир общественного сознания.

Наконец, третья сфера, возникающая вновь в мышлении подростка в связи с переходом к образованию понятий это мир собственных переживаний, систематизация, познание и упорядочение.
Глава II пункт 2

Развитие высших психических функций в переходном возрасте

Вся история психического развития в переходном возрасте состоит из этого перехода функций вверх и образования самостоятельных высших синтезов.
В смысле в истории психического развития подростка господствует строгая иерархия. Различные функции не развиваются рядом друг с другом, как пучок веток, поставленных в один сосуд; она развиваются даже как связанные между собой общим стволом различные ветки единого дерева. В процессе развития все эти функции образуют сложную иерархическую систему, где центральной, или ведущей, функцией является развитие мышления, функция образования понятий.
Все остальные функции вступают в сложный синтез с этим новым образованием, они интеллектуализируются, перестраиваются на основе мышления в понятиях.

По существу перед ними возникают совершенно новые функции, обладающие иными закономерностями, чем их элементарные предшественницы, и только то обстоятельство, что низшие функции передали часть своей деятельности вверх, высшим, приводит нередко к тому, что высшую, логическую, память сближают с элементарной, механической, памятью и видят в первой прямое продолжение последней, рассматривая обе как лежащие на одной и той же генетической прямой. Так точно переход функций вверх приводит к тому. Что высшее, или произвольное внимание сближают с элементарным, непроизвольным, вниманием и рассматривают его как прямое продолжение последнего.

Что же отличает восприятие ребенка от восприятия подростка? Новое заключается в том, что самое речевое мышление подростка переходит от комплексного типа к мышлению в понятиях, вместе с тем коренным образом изменяется и характер участия речевого мышления в восприятии подростка.
Для ребенка значение слова реализуется как комплекс конкретных предметов, сцепленных фактической связью, для подростка значение слова реализуется как понятие, т.е как сложный образ предмета, отражающий его связи и отношения с действительностью, его сущность.

Таким образом, наглядное мышление подростка включает в себя абстрактное мышление, мышление в понятиях. Подросток не только осознает и осмысливает воспринимаемую им действительность, но и осмысливает её в понятиях, т.е для него в акте наглядного восприятия сложно синтезируется абстрактное и конкретное мышление. Он упорядочивает видимую действительность, не соотнося её с прежде установленными комплексами, а с помощью выработанных в мышлении понятий. Категориальное восприятие возникает только в переходном возрасте. Можно сказать, что и ребенок, и подросток одинаково соотносят воспринимаемое с системой связей, скрытой за словом, но сама эта система связей, в которую включается воспринимаемое, глубок, различна у ребёнка и подростка, так же как различны комплекс и понятие; грубо говоря, ребёнок, воспринимая, больше вспоминает, подросток—больше мыслит.
Аналогичные изменения обнаруживает в переходном возрасте и память подростка. Если у ребёнка интеллект—это функция памяти, то у подростка память—функция интеллекта. Так же как примитивное мышление ребёнка опирается на память, память подростка опирается на мышление; как у ребёнка за видимой словесной формой понятия скрывается конкретно-образное и практически-действенное содержание, так у подростка за внешней видимостью образов памяти скрываются истинные понятия. Интеллектуализация мнемы, т.е постепенное сближение памяти и интеллекта лежит в основе развития памяти в этом возрасте. Понятно, какой прогресс в памяти, какой подъём на высшую ступень достигает при этом. Продолжая образное сравнение, можно сказать, что подросток, переходя к запоминанию в понятиях, несомненно, свидетельствовали бы о выдающейся, феноменальной памяти.

Но рост логической памяти происходит не только количественно, не только со стороны содержания—память заполняется не столько образами конкретных предметов, сколько их понятиями, связями, отношениями. Происходит и рост качественного характера самой функции запоминания со стороны её развития изменяется коренным образом.

Отсюда понятно, что и вербализация памяти, запоминание с помощью речевых записей существенно изменяются от школьного к переходному возрасту.

Можно формулировать центральные моменты всех этих изменений в следующем виде: память подростка освобождается от эйдетических наглядных образов, вербальная память, запоминание в понятиях, непосредственно связанные с осмысливанием, анализом и систематизацией материала, выдвигаются на первый план, причём характер переработки материала при речевом запоминании претерпевает такие же изменения, как и мышление вообще при переходе от образа к понятию. Наконец, в связи с мощным развитием внутренней речи и окончательным уничтожением разрыва между внутренней и внешней речью сама вербальная память подростка опирается преимущественно на внутреннюю речь, превращаясь в одну из интеллектуальных функций. Таким образом, возникает отношение, совершенно противоположное тому, которое можно установить для более ранней ступени в развитии памяти и мышления.
Если там определение понятия в сущности было переводом в слова конкретного образа или двигательной установки, то здесь запоминание конкретных образов и двигательных установок заменяется усвоением соответствующих понятий. Если там мыслить значило припоминать, то запоминать значит мыслить.

Можно сказать, что ребёнок, становясь подростком, переходит к внутренней мнемотехнике, которую обычно называют логической памятью, или внутренней формой опосредованного запоминания. Этот переход извне вовнутрь, связанный с мощным развитием внутренней речи, требует, однако, более подробного выяснения, так как он составляет общую черту в развитии всех интеллектуальных функций переходного возраста и относится в такой же мере к вниманию, как и к памяти.

Изменения внимания, происходящие в эпоху полового созревания. Проблема возникновения высшего синтеза и совместного действия ряда более элементарных функций, новое сложное сочетание, новая сложная структура, характеризуемая своими особыми закономерностями. Ключ к пониманию этой проблемы нежно искать во взаимоотношениях и взаимозависимостях внимания и других функций, в первую очередь в мышления.
Мы уже заранее готовы ожидать, что развитие внимания в этот период мы установили по отношению к восприятию и памяти. Существует отличие этих закономерностей то, что изменения касаются не самой внутренней структуры элементарной функции внимания и даже не появления некоторых новых свойств внутри этой функции, а отношения данной функции к другим функциям.

Элементарная функция внимания, как она проявляется в наиболее чистом виде в раннем детстве, входит в качестве подчиненной инстанции в новый сложный синтез с интеллектуальными процессами. Внимание интеллектуализируется, как и память, и если детского возраста наиболее характерно отношение зависимости мышления от внимания, то сейчас, по правильному указанию П.П. Блонского , вместе с наступлением господства произвольного внимания эти отношения меняются на обратные. Произвольное внимание характеризуется прежде всего связью с мышлением. Опять было бы ошибкой считать, что это изменение. Оно, конечно, подготовляется предшествующим развитием внимания.

Чтобы закончить рассмотрение внимания, остановимся на чрезвычайно важном генетическом законе, который характеризует развитие всех психических функций – логической памяти, произвольного внимания, мышления в понятиях.
Этот закон имеет гораздо более широкое значение, чем только область внимания. Без знания этого закона мы будем ощущать существенный пробел в общей картине развития рассмотренных функций. Сущность закона заключается в том, что он определяет четыре основные стадии, через которые проходит в развитии всякая психическая функция высшего порядка. Уже рассматривалось, что высшие формы памяти, внимания и других функций возникают не сразу, не в готовом виде. Они падают в определенный момент сверху, они имеют длительную историю формирования. Так точно и произвольное внимание. Его развитие, в сущности, начинается с первого указательного жеста, с помощью которого взрослые пытаются направлять внимание ребенка, и с первого самостоятельного жеста, с помощью которого ребенок сам начинает управлять вниманием других.
Позже в бесконечно более развитой форме ребенок овладевает целой системой этих средств для направления внимания других. Такой системой оказывается осмысленная речь. Ещё позже ребенок начинает применять к себе самому те самые способы поведения, которые другие применяли к нему и он применял по отношению к другим. Тем самым он научается управлять собственным вниманием, переводить свое внимание в произвольный план.

Касаясь всех стадий, из которых складывается процесс развития внимания в целом, остановимся только на двух основных стадиях: первая охватывает школьных, вторая переходный возраст. В общей форме можно сказать, что первая из этих стадий является стадией внешнего овладения собственными психическими функциями – памятью, вниманием, вторая – стадией внутреннего овладения теми же процессами. Переход от внешнего овладения к внутреннему и составляет самую существенную черту, отличающую подростка от ребенка.
Глава II пункт 3

Воображение и творчество подростка

Самой существенной чертой фантазии в переходном возрасте является её раздвоение на субъективное и объективное воображение. Строго говоря, впервые только в переходном возрасте и образуется фантазия. Ещё Вундта полагал, что у ребенка вообще не существует комбинирующей фантазии. Это верно в том смысле, что только подросток начинает выделять и осознавать указанную форму как особую функцию. У ребенка ещё не существует строго выделенной функции воображения. Подросток же осознает свою субъективную фантазию, сотрудничающую с мышлением, он также осознает в её истинных пределах.

Как уже было замечено, разъединение субъективных и объективных моментов, образование плюсов личности и миросозерцания характеризует переходных возраст. То же самое распадение субъективных объективных моментов характеризует и фантазию подростка. Фантазия как бы разбивается на два русла. С одной стороны. Она становится на службу эмоциональной жизни, потребностей, настроений, чувств, переполняющих подростка. Она являлась субъективной деятельностью, дающей личное удовлетворение, напоминающей детскую игру. По словам одного психолога, фантазирует отнюдь не счастливый человек, а только неудовлетворенный. Неудовлетворенное желание – побудительных стимул фантазии. Наша фантазия – это осуществление желания, корректив к неудовлетворяющей действительности.

Вот почему все авторы согласно отмечают такую особенность фантазии подростка: она впервые обращается у него в интимную сферу переживаний подростка, которая скрывается обычно от других людей, которая становится исключительно для себя. Ребенок не скрывает своей игры, подросток же скрывает свои фантазии и прячет их от других. Подросток прячет их как сокровенную тайну и охотнее признается в своих проступках, чем обнаружит свои фантазии именно скрытность фантазии указывает на то, что она тесно связывается с внутренними желаниями, побуждениями, влечениями и эмоциями личности и начинает обслуживать всю эту сторону жизни подроста. В этом отношении чрезвычайно знаменательна связь эмоции и фантазии.

В фантазии подросток изживает свою богатую внутреннюю эмоциональную жизнь, свои порывы. В фантазии он находит средство направления эмоциональной жизни, овладение ею. Подобно тому как взрослый человек при восприятии художественного произведения преодолевает собственные чувства, так точно и подросток с помощью фантазии просветляет, уясняет сам себе, воплощает в творческих образах свои эмоции, свои влечения. Неизжитая жизнь находит выражение в творческих образах.

Творческие образы, создаваемые фантазией подростка, выполняет для него ту же функцию, которую художественное произведение выполняет по отношению к взрослому человеку. Это искусство для себя. Это для себя в уме сочиняемые поэмы и романы, разыгрываемые драмы и трагедии, слагаемые элегии и сонеты.
Шпрангер противопоставляет фантазию подростка фантазии ребенка. Автор, говорит, что хотя подросток и является ещё наполовину ребенком, но его фантазия совершенно другого рода, чем детская. Она постепенно приближается к сознательной иллюзии взрослых. О различии между детской фантазией и воображением подростка Шпрангер образно говорит, что фантазия ребенка – это диалог с вещами, подростка – это монолог с вещами. Подросток осознает свою фантазию как субъективную деятельность. Ребенок не отличает ещё своей фантазии от вещей, с которыми он играет.

Наряду с этим руслом фантазии, обслуживающим преимущественно эмоциональную сферу подростка, его фантазия развивается и по другому руслу чисто объективного творчества. Там, где в процессе понимания или в процессе практической деятельности необходимо создание какого-нибудь конкретного построения, нового образа действительности, творческое воплощение какой- нибудь идеи, там на первый план выступает фантазия как основная функция. С помощью фантазии созданы не только художественные произведения, но и все научные, но и все научные, технические произведения. Фантазия есть одно из проявлений творческой деятельности человека, и именно в переходном возрасте, сближаясь с мышлением в понятиях, она получает широкое развитие в этом объективом аспекте.
Глава III пункт 1

Самосознание: открытие «Я»

Развитие самосознания – центральный психический процесс переходного возраста. Это связано не столько с умственным развитием подростка
(когнитивные предпосылки для нее созданы раньше), сколько с появлением у него новых вопросов о себе и новых контекстов и углов зрения, под которыми он себя рассматривает. Главное психологическое приобретение ранней юности – открытие своего внутреннего мира. Для ребенка единственной осознаваемой реальностью является внешний мир, куда он проецирует и свою фантазию.
Вполне осознавая свои поступки, он еще не осознает собственных психических состояний. Если ребенок сердится, он объясняет это тем, что кто-то его обидел, если радуется, то этому тоже находятся объективные причины. В этом возрасте внешний, физический мир – только одна из возможностей субъективного опыта, средоточием которого является он сам.

Обретая способность погружаться в себя, в свои переживания, юноша заново открывает целый мир новых эмоций, красоту природы, звуки музыки.
Открытия эти нередко совершаются внезапно, как наитие. 14-15-летний человек начинает воспринимать и осмысливать свои эмоции уже не как производные от каких-то внешних событий, а как состояния собственного Я.

Открытие своего внутреннего мира – радостное и волнующее событие. Но оно вызывает и много тревожных, драматических переживаний. Внутреннее Я не совпадает с «внешним» поведением, актуализируя проблему самоконтроля.
Вместе с осознанием своей уникальности, неповторимости, непохожести на других приходит чувство одиночества. Юношеское Я еще не определено, расплывчато, оно нередко переживается как смутное беспокойство или ощущение внутренней пустоты, которую необходимо чем-то заполнить. Отсюда растет потребность в общении и одновременно повышается его избирательность, потребность в уединении.

До подросткового возраста отличия ребенка от других привлекают его внимание только в исключительных, конфликтных обстоятельствах. Его Я практически сводится к сумме его идентификаций с разными значимыми людьми.
У подростка и юноши положение меняется. Ориентация одновременно на нескольких значимых других делает его психологическую ситуацию неопределенной, внутренне конфликтной. Бессознательное желание избавиться от прежних детских идентификаций активизирует его рефлексию, а также чувство одиночества или страха одиночества.

Представление подростка или юноши о себе всегда соотносится с групповым образом Мы, т. е. образом типичного сверстника своего пола, но никогда не совпадает с этим Мы полностю. Образы собственного Я оказываются гораздо тоньше и нежнее группового Мы. Юноши считают себя менее смелыми, менее общительными и жизнерадостными, но зато более добрыми и способными понять другого человека, чем их ровесники. Девушки приписывают себе меньшую общительность, но большую искренность, справедливость и верность.

Свойственное многоим старшеклассникам преувеличение собственной уникальности с возрастом обычно проходит, но отнюдь не ценой ослабления индивидуального начала. Напротив, чем старше и более развит человек, тем больше находит он различий между собой и «усредненным» сверстником.
Осознание своей непохожести на других исторически и логически предшествует пониманию своей глубокой внутренней связи и единства с окружающими людьми.

Не менее сложным является осознание своей преемственности, устойчивости своей личности во времени.

Для ребенка из всех измерений времени самым важным, а то и единственным, является настоящее, «сейчас». Ребенок слабо ощущает течение времени. Детская перспектива в прошлое невелика, все значимые переживания ребенка связаны с его ограниченным личным опытом. Будущее также представляется ему только в самом общем виде.

У подростка положение меняется. Прежде всего с возрастом заметно ускоряется субъективная скорость течения времени.

Развитие временных представлений тесно связано как с умственным развитием, так и с изменением жизненной перспективы ребенка. Восприятие времени подростком еще остается дискретными и ограничено непосредственным прошлым и настоящим, а будущее ему кажется почти буквальным продолжением настоящего. В юности временной горизонт расширяется как вглубь, охватывая отдаленное прошлое и будущее, так и вширь, включая уже не только личные, но социальные перспективы.

Изменение временной перспективы тесно связано с переориентацией юношеского сознания с внешнего контроля на самоконтроль и ростом потребности в достижении конкретных результатов.

Расширение временной перспективы означает также сближение личного и исторического времени. У ребенка эти две категории почти не связаны друг с другом. Историческое время воспринимается им как нечто безличное, объективное; ребенок может знать хронологическую последовательность событий и длительность эпох, и тем не менее они могут казаться ему одинаково далекими.

Временная перспектива чрезвычайно важна для понимания возрастной динамики рефлексивного Я. Вопрос «Кто Я?» подразумевает с юности оценку не только и не столько наличных черт, сколько перспектив и возможностей: кем я стану, что случится со мной в будущем, как и зачем мне жить?

Размышления о себе и направлении своей жизни возникают непроизвольно, по случайным поводам, часто не вовремя. Обостренное чувство необратимости времени нередко соседствует в юношеском сознании с нежеланием замечать его течение, ощущением, будто время остановилось. Чувство «остановки времени», согласно концепции Э. Эриксона – как бы возврат к детскому состоянию, когда время еще не существовало в переживании и не воспринималось осознано.
Подросток может попеременно чувствовать себя то очень юным, даже совсем маленьким, то, наоборот, чрезвычайно старым, все испытавшим.

Надежда на личное бессмертие или заменяющую его бессмертную славу может перемежаться с паническим страхом старости и смерти.

Диффузность, расплывчатость представлений о времени сказывается и в самосознании, в котором страстная жажда нового опыта может перемежаться со страхом перед жизнью. Они буквально рвутся вон из детства, у других расставание с ним проходит очень мучительно, вызывая даже желание умереть.Индивидуально-психологические проблемы тесно переплетаются с морально-философскими, так что образ юноши-философа недаром фигурирует не только в хдожественной, но и в научной литературе.

Одна из проблем, с которой сталкивает подростка, — идея необратимости времени, и другая, которую старательно обходят наивно-суеверные взрослые – тема смерти.
… Внешность – важная сторона жизни. Старшеклассники, проводящие долгие часы перед зеркалом или уделяющие непропорционально много внимания нарядам, делают это в большинстве случаев не из самодовольства, а из чувства тревоги. Броские наряды, привлекающие к себе внимание, — средство получить подтверждение, что опасения напрасны, что юноша или девушка «в порядке», что он (она) может привлекать и нравиться. Человек, уверенный в себе, в таком постоянном «подтверждении» не нуждается. С возрастом озабоченность внешностью обычно уменьшается. Человек привыкает к своей внешности, принимает ее и соответственно стабилизирует связанный с ней уровень притязаний. На первый план выступают теперь другие свойства Я – умсвенные способности, волевые и моральные качества, от которых зависит успешность деятельности и отношения с окружающими.
В одних случаях самооценка проверяется путем соизмерения выраженного в ней уровня притязаний с фактическими результатами деятельности – спортивными достижениями, школьными отметками, данными тестирования. В других случаях самооценка сравнивается с оценкой оспытуемого окружающими людьми
(учителями, родителями), выступающими в качестве экспертов.

Самооценка часто служит средством психологической защиты. Желание иметь положительный образ Я нередко побуждает индивида преувеличивать свои достоинства и преуменьшать недостатки. В целом адекватность самооценок с возрастом, по-видимому, повышается. Самооценки взрослых по большинству показателей более реалистичны и объективны, чем юношеские, а юношеские – чем подростковые, в чем сказываются большой жизненный опыт, умственное развитие и стабилизация уровня притязаний.

Но тенденция эта не является однозначной. Оценивая свои математические способности, старшеклассник может равняться на усредненную школьную оценку или сравнивать себя с товарищами по классу, более слабыми или более сильными, или с каким-либо великим ученым. Не зная подразумеваемого эталона и ситуации, в которой производится самооценка, невозможно судить о ее адекватности или ошибочности.

Кроме того, разные качества имеют для личности неодинаковое значение.
Старшеклассник может, например, считать себя эстетически неразвитым, что нисколько не ухудшает его общего самочувствия, так как он не придает этому качеству большого значения. И наоборот, юноша считает себя талантливым физиком, а его самоуважение тем не менее крайне низко, так как основывается не на интеллектуальных, а на коммуникативных свойствах.

Чрезвычайно важный компонент самосознания – самоуважение. Это понятие многозначно, оно подразумевает и удовлетворенность собой, и принятие себя, и положительное отношение к себе, и согласованность своего наличного и идеального Я. Высокое самоуважение отнюдь не синоним зазнайства, высокомерия или несамокритичности. Человек с высоким самоуважением считает себя не хуже других, верит в себя и в то, что может преодолеть свои недостатки. Низкое самоуважение, напротив, предполагает устойчивое чувство неполноценности, ущербности, что оказывает крайне отрицательное воздействие на эмоциональное самочувствие и социальное поведение личности.

Юноши с пониженным самоуважением особенно ранимы и чувствительны ко всему, что как-то затрагивает их самооценку. Они болезненнее других реагируют на критику, смех, порицание. Их больше беспокоит плохое мнение о них окружающих. Они болезненно реагируют, если у них что-то не получается в работе или если они обнаруживают в себе какой-то недостаток. Вследствие этого многим из них свойственна застенчивость, склонность к психической изоляции, уходу от действительности в мир мечты, причем этот уход отнюдь не добровольный. Чем ниже уровень самоуважения личности, тем вероятнее, что она страдает от одиночества. Пониженное самоуважение и коммуникативные трудности снижают социальную активность. Люди с низким самоуважением принимают значительно меньшее участие в общественной жизни, реже занимают выборные должности и т.д. При выборе профессии они избегают связанных с необходимостью руководить или подчиняться, также предполагающих дух соревнования. Даже поставив перед собой определенную цель, они не особенно надеются на успех, считая, что у них нет для этого необходимых данных.

Однако неудовлетворенность собой и высокая самокритичность не всегда свидетельствуют о пониженном самоуважении. Несовпадение реального и идеального Я – вполне нормальное, естественное следствие роста самосознания и необходимая предпосылка целенаправленного самовоспитания. При переходе от детства к отрочеству и далее самокритичность растет.

Расхождение реального и идеального Я – функция не только возраста, но и интеллекта. У интеллектуально развитых подростков и юношей расхождение между реальным и идеальным Я, т.е. между теми свойствами, которые индивид себе приписывает, и теми, которыми он хотел бы обладать, значительно больше, чем у ребят со средними способностями. То же – у более творческих людей, у которых гибкость и независимость мышления часто сочетаются с недовольством собой, повышенной ранимостью. Рефлексивная самокритика творческой личности и пониженное самоуважение невротика схожи тем, что в обоих случаях присутствует стремление к совершенству и выбор настолько высокого образца, что по сравнению с ним наличные достижения и свойства Я кажутся незначительными. Но в первом случае конфликт реального и идеального
Я разрешается в деятельности, будь то учеба, труд или самовоспитание. Этот конфликт разворачивается на основе сильного Я, которое может ставить себе сложные задачи, и в этом проявляется мера самоуважения. Наоборот, типичная черта невротика – слабое Я. Невротическая рефлексия остается на уровне пассивного самосозерцания. Признание и даже гипертрофия собственных недостатков служат здесь не стартовой площадкой для их преодоления, а средством самооправдания, отказа от деятельности, вплоть до полного
«выключения» из реального мира.

Как мы уже видели, в сфере самосознания существуют и половые различия.
Если судить по описаниям, в 14-15 лет девочки гораздо больше мальчиков озабочены тем, что о них думают другие, значительно более ранимы, чувствительны к критике, насмешкам и т.д. Склонность девочек видеть себя более интроспективным и чувствительными подтверждается и сравнением дневников юношей и девушек. Не говоря о том, что девочки раньше начинают вести дневники и делают это гораздо чаще и систематичнее мальчиков, девичьи дневники отличаются большей интимностью. Это как правило, описание и анализ собственных чувств и переживаний, особенно любовных, сплошной разговор с собой и о себе. Юношеские дневники более разнообразны и предметны, в них шире отражаются интеллектуальные увлечения и интересы авторов, их практическая деятельность; эмоциональные переживания описываются юношами более скупо и сдержано.

Самосознание и самооценки юношей и девушек сильно зависят от стереотипных представлений о том, какими должны быть мужчины и женщины, а эти стереотипы, в свою очередь, производны от исторически сложившихся в том или ином обществе дифференциаций половых ролей.

Из сказанного вытекает необходимость индивидуализации воспитания и обучения, ломки привычных стереотипов и стандартов, ориентированных на усредненных, среднестатистических индивидов. При этом нужно считаться не только с объективными индивидуальными различиями, но и с субъективным миром формирующейся личности, самооценкой, Я-концепцией. Апеллируя к творческим потенциям учащихся, мы должны заботиться о повышении самоуважения и чувства собственного достоинства, видеть психологические трудности и противоречия взросления и тактично помогать их разрешению.

Глава III пункт 2

Формирование воли в подростковом возрасте

Принято считать, что подростки характеризуются, больше чем дети всех других школьных возрастов, слабостью воли. Они недостаточно организованы , легко пасуют перед трудностями, легко поддаются чужому влиянию, часто ведет себя вопреки усвоенным требованиям и правилам поведения. Правда , это больше относится к младшему подростку, но и в старшем подростковом возрасте встречается много учащихся с такими особенностями. Не меняет дела и акселерация. Напротив, на фоне ускоренного физического развития недоразвитие волевых процессов особенно бросается в глаза.

Специфика социальной ситуации развития подростка является расхождение, с одной стороны, между требованиями жизни и его интересами, с другой – между его возможностями и его собственными требованиями к себе. Такое расхождение требует уже достаточно высокого уровня развития воли, которого чаще всего подростки ещё не достигают. Знание этой специфики позволяет понять поведение детей подросткового возраста, их психологические особенности, их переживания, что, в свою очередь, необходимо для построения всей системы воспитательных воздействий в этот трудный («критический») период детского развития. У подростков возникает острая борьба мотивов (делать ли что надо или что хочется), после чего происходит создание намерения и, наконец, его исполнение. Однако такого рода произвольное поведение является очень сложным и трудным, оно требует такой перестройки мотивационной сферы, в результате которой значимым мотив приобретает большую силу и побеждает все другие действующие на человека мотивы. Изучение процесса такой перестройки обнаруживает, что в этих случаях человек прибегает к взвешиванию всех за и против того или иного поступка. В результате такого «проигрывания» часто человеку удаётся усилить тот мотив, который обеспечивает волевое поведение.
Причём решающую роль в этом играет умение человека предвидеть последствия тех поступков, между которыми производится выбор.

Процесс выбора, создание намерения и его исполнение у подростков, обнаружили имеющиеся здесь специфические трудности. Прежде всего, у детей этого возраста очень ярко выражено стремление подбирать аргументы в пользу эмоционально более привлекательного поведения за счёт поведения необходимого, требуемого. Иначе говоря, у подростков сильные эмоции гораздо чаще, чем у взрослых, блокируют разумное решение. Например, когда школьнику надо сделать выбор между тем, сеть ли ему за приготовление уроков или продолжать увлекательное чтение, он незаметно для себя начинает подбирать аргументы в пользу чтения.

Кроме того, подростки ещё плохо умеют учитывать последствия совершенных поступков. Не только у младших, но даже у старших подростков круг предвидимых ими последствий очень ограничен. Они часто не способны учесть, как отзовётся их поведение на окружающих (какие у них могут возникнуть трудности, переживания); в основном они учитывают последствия только для себя.
Кроме того, подростки, подростки , как правило, не умеют предвидеть те последствия поступка, которые зависят не от объективных обстоятельств, а от собственного психологического или даже физического состояния. Например, откладывая на потом выполнение неинтересного дела ( уроки, уборка, и т.п.) и точно, рассчитав, что по времени они это сделать успеют, они тем самым не учитывают, что потом у них будет ещё меньше желание работать.

Различного рода трудности преследуют подростка также и при создании и исполнении намерения. Успешной регуляции своего поведения здесь мешает целый ряд особенностей их личности. А затем, когда это ситуативная эмоция ослабевает, ослабевает намерение подростка выполнить принятое решение.
Например, под влиянием товарищей или какого-нибудь мимолетного влечения подросток может принять решение систематически зарядку. Но если эта эмоция ослабевает, то у подростка, предоставленного самому себе, намерение оказывается невыполнимым.

Всё указанные трудности также объясняют то, почему подростки проявляют «слабость воли» ,казалось бы, большую, чем дети младшего возраста. Ведь последние достигают произвольного поведения без указанного
«механизма»,непосредственно, либо в результате аффективного стремления сохранить и утвердить свою позицию школьника, либо под влиянием также очень аффективного стремления заслужить одобрение взрослых.

Конечно, далеко не все подростки переживают указанные трудности произвольного поведения.

Большую роль здесь играет правильно сложившееся у школьников общее отношение к учению и школе как к основному содержанию их жизни и деятельности. Они переживают своё положение школьника как определяющее их место в жизни, потеряв которое, они теряют своё общественное лицо.

Большое значения здесь имеет формирование таких особенностей личности учащихся, как чувство долга, ответственности, привычки к систематическому труду, наличие широких познавательных интересов, а в конечном счете, понимание той роли, какую играет школа для их будущей жизни. Вот почему очень важно, чтобы в подростковом возрасте перед школьниками уже возникала проблема самоопределения, т.е. представление о своём будущем месте в жизни, устойчивый интерес к какой-либо профессии или к какому-нибудь виду деятельности. Именно те школьники, у которых такого рода представляют себе, к чему они будут стремиться по окончанию школы, как правило, отличаются организованностью поведения, постоянно направленного на достижение поставленных целей.

Наблюдения и исследования процесса формирования всех указанных выше особенностей личности, необходимых для осуществления воли высокого уровня, обнаруживают сложный путь их развития и сложный характер их взаимоотношений. Формирование чувства долга и ответственности и вообще всех нравственных чувств начинается очень рано и в подростковом возрасте можно достигать уже достаточно высокого уровня. Однако многие факты показывают, что развитие нравственных чувств, хотя и облегчает произвольное поведение, тем не менее не обеспечивает его полностью. Более того, при определённых условиях их наличие может привести к возникновению у школьника конфликта с самим собой. Это происходит в тех случаях, когда у него достаточно высоко развиты нравственные чувства, но не сформированы соответствующие нравственные привычки и нравственные качества личности. В результате подросток ведёт себя вразрес со своими нравственными чувствами, что приводит его к переживанию недовольства самим собой, раскаянию и даже к снижению самооценки. Колебания самооценки и особенно обращенные к себе упрёки в отсутствии воли очень типичны для школьников подросткового возраста. Следовательно, наряду сформированием нравственных чувств должны формироваться соответствующие привычки поведения. Если ребёнок в процессе своей жизни добивается выполнения требуемого поведения, у него образуются и нужные привычки.

Подростки, испытывая трудности в произвольной организации своего поведения, ставят перед собой в качестве специальной задачи воспитания воли и выработки у себя волевых качеств личности. Однако понимают эту задачу своеобразно: они видят проявление воли преимущественно в героических поступках, порождаемых какими-то исключительными обстоятельствами. Иначи говоря, они не видят и не замечают проявления воли в своей повседневной жизни и деятельности. Даже при разъяснении они не хотят признать, что в усидчивой учебной работе, в постоянном прилежании также проявляется воля; и уже во всяком случае «такая воля» их не привлекает. Точно так же они не видят воли ни в поведении матери, несущей всё трудности повседневной заботы о семье, ни окружающих людях, постоянно проявляющих волевые качества в своём профессиональном труде и при выполнении своих общественных обязанностей. Поэтому, стремясь воспитать в себе «настоящую волю», подросток (особенно младшие) берут за образец героические поступки, но крайне редко ориентируются на образцы, воплощением которых являются окружающие их люди. Этим же объясняется и то, что воспитание воли в себе они понимают как упражнение в каких-то изолированных поступках, производимых в экстремальных условиях.

Учитывая указанное своеобразия в понимании подростком процесса самовоспитания, очень важно направить их внимание не на специальные упражнения для воспитания воли, а на воспитание в себе достаточной выдержки и организованности в выполнении своих повседневных обязанностей как в отношении всех видов деятельности, так и в своих отношениях с окружающими людьми.
Заключение

В своем реферате я не раз говорила, что переходный самый трудный возраст. За достаточно короткий период примерно с 12 до 15 (девочки чуть раньше, мальчики чуть позже) – человек из ребенка превращается во взрослого. В реферате я расширила совою тему (Развитие психики в подростковом возрасте), и рассмотрела некоторые другие проблемы и вопросы, которые неизбежны в этот трудный период.

Также я хочу добавить, то трудности подросткового возраста неизбежны.
Но далеко не для всех он становится тяжелым и травматичным периодом. Многое зависит от того, насколько благополучным был предшествующий опыт человека, какая у него группа поддержки – друзья , семья, учителя, круг его общения.
Но многое зависит и от самого подростка, от пути который он выбрал сам для себя.
В заключение я хочу сказать словами Эриксона: «Молодой человек должен, как акробат на трапеции, одним мощным движением опустить перекладину детства, перепрыгнуть и ухватить за следующую перекладину зрелости. Он должен сделать это за очень короткий промежуток времени, полагаясь на надежность тех, кого он должен опустить, и тех, кто его примет на противоположной стороне».
Список литературы

Личко А.Е Психопатии и акцентуации характера у подростков. – Л., 1984 — с. 36-50
Практическая психология образования /Под ред. И. В Дубровиной. – М., 1997.
– С. 341-345
Выготский Л. С. педология подростка // Собр. Соч.: В 6 т. – М., 1984. –
Т.4—Сю 113-140
Кон И.С. Психология ранней юности. – М., 1989. – С. 78-105
Божович Л.И. Развитие воли в онтогенезе // Проблемы формирования личности –
М., 1995. – С. 325 — 332

————————
[1] Обозначение её как «реакция протеста» неточно: протестом является реакция отказа, и реакция оппозиции.

Контрольная работа: Взаимодействие лекарственных средств

Posted on by admin

1. : Определение, виды и механизмы. Клиническое значение фармакинетического и фармакодинамического взаимодействия лекарственных средств

Взаимодействие лекарств может реализоваться как интракорпорально, то есть во внутренних средах организма, так и экстракорпорально — в лекарственных формах. Кроме того, по своему характеру взаимодействие лекарств может быть физическим, химическим, фармакокинетическим и фармакодинамическим [2, с.104].

Непосредственное физическое и химическое взаимодействие лекарств происходит чаще всего экстракорпорально — в лекарственных формах, причем не в официальных, фабрично изготовленных и многократно проверенных на совместимость ингредиентов, а в магистральных, изготовляемых в аптеке вручную, по врачебной прописи. Об этом следует помнить. Результат физического или химического взаимодействия сочетаемых лекарств может существенно исказить ожидаемый лечебный эффект.

Физическое и химическое взаимодействие лекарств возможно и во внутренних средах организма. Однако для интракорпорального взаимодействия намного более значимы фармакокинетические и фармакодинамические реакции.

Любой вид взаимодействия лекарств изменяет конечный фармакологический эффект их комбинации [1, с.60].

В результате взаимодействия возможно усиление действия одного или обоих компонентов комбинации, вплоть до появления токсического эффекта; возможно ослабление эффекта комбинации, вплоть до полного терапевтического обесценивания ее, но также возможно и возрастание лечебного эффекта. Этот последний вариант и является истинной целью комбинированного применения лекарств. Если терапевтическая ценность комбинации сомнительна, ее расценивают как нерациональное сочетание. В тех же немалочисленных случаях, когда сочетание лекарств приносит вред, говорят о несовместимости лекарственных веществ.

Ознакомление с результатами взаимодействия лекарств имеет большее значение.

С одной стороны, оно позволяет избежать отрицательных последствий комбинированной фармакотерапии. С другой стороны, множество лекарственных комбинаций дает возможность существенно улучшить результативность фармакотерапии.

При одновременном назначении нескольких лекарственных веществ возможно их взаимодействие друг с другом, приводящее к изменению выраженности и характера основного эффекта, его продолжительности, а также к усилению или ослаблению побочных и токсических влияний. Взаимодействие лекарственных средств обычно подразделяют на фармакологическое и фармацевтическое.

Фармакологическое взаимодействие основано на изменении фармакокинетики и фармакодинамики лекарственных средств, химическом и физико-химическом взаимодействии лекарственных средств в средах организма [1, с.61].

Фармацевтическое взаимодействие связано с комбинациями различных лекарственных средств, нередко используемых для усиления или сочетания эффектов, полезных в медицинской практике [2, с.105].

Вместе с тем при сочетании веществ может возникать и неблагоприятное взаимодействие, которое обозначается как несовместимость лекарственных средств. Проявляется несовместимость ослаблением, полной утратой или изменением характера фармакотерапевтического эффекта либо усилением побочного или токсического действия. Это происходит при одновременном назначении двух или более лекарственных средств (фармакологическая несовместимость). Несовместимость возможна также при изготовлении и хранении комбинированных препаратов (фармацевтическая несовместимость).

Фармакокинетический тип взаимодействия может проявляться уже на этапе всасывания вещества, которое может изменяться по разным причинам [2, с.105].

Так, в пищеварительном тракте возможны связывание веществ адсорбентами (активированным углем, белой глиной) или анионообменными смолами (холестирамин), образование неактивных хелатных соединений или комплексонов (по такому принципу взаимодействуют антибиотики группы тетрациклина с ионами железа, кальция и магния). Все эти варианты взаимодействия препятствуют всасыванию лекарственных средств и уменьшают их фармакотерапевтические эффекты. Для всасывания ряда веществ из пищеварительного тракта важное значение имеет величина рН среды. Так, изменяя реакцию пищеварительных соков, можно существенно влиять на скорость и полноту абсорбции слабокислых и слабощелочных соединений.

Изменение перистальтики пищеварительного тракта также сказывается на всасывании веществ. Например, повышение холиномиметиками перистальтики кишечника снижает всасывание дигоксина. Кроме того, известны примеры взаимодействия веществ на уровне их транспорта через слизистую оболочку кишечника (барбитураты уменьшают всасывание гризеофульвина.

Угнетение активности ферментов также может влиять на всасывание. Так, дифенин ингибирует фолатдеконъюгазу и нарушает всасывание фолиевой кислоты из пищевых продуктов. В результате развивается недостаточность фолиевой кислоты. Некоторые вещества (алмагель, вазелиновое масло) образуют слои на поверхности слизистой оболочки пищеварительного тракта, что может несколько затруднять всасывание лекарственных средств.

Взаимодействие веществ возможно на этапе их транспорта с белками крови. В этом случае одно вещество может вытеснять другое из комплекса с белками плазмы крови. Так, индометацин и бутадион высвобождают из комплекса с белками плазмы антикоагулянты непрямого действия, что повышает концентрацию свободных антикоагулянтов и может привести к кровотечению.

Некоторые лекарственные вещества способны взаимодействовать на уровне биотрансформации веществ. Есть препараты, которые повышают (индуцируют) активность микросомальных ферментов печени (фенобарбитал, дифенин и др.). На фоне их действия биотрансформация многих веществ протекает более интенсивно.

Это снижает выраженность и продолжительность их эффекта. Возможно также взаимодействие лекарственных средств, связанное с ингибирующим влиянием на микросомальные и немикросомальные ферменты. Так, противоподагрический препарат аллопуринол повышает токсичность противоопухолевого препарата меркаптопурина.

Выведение лекарственных веществ также может существенно изменяться при комбинированном применении веществ. Реабсорбция в почечных канальцах слабокислых и слабощелочных соединений зависит от значения рН первичной мочи. Изменяя ее реакцию, можно повысить или понизить степень ионизации вещества. Чем меньше степень ионизации вещества, тем выше его липофильность и тем интенсивнее протекает реабсорбция в почечных канальцах. Более ионизированные вещества плохо реабсорбируются и в большей степени выделяются с мочой. Для подщелачивания мочи используется натрия гидрокарбонат, а для подкисления — аммония хлорид.

Следует иметь в виду, что при взаимодействии веществ их фармакокинетика может меняться на нескольких этапах одновременно.

Если взаимодействие осуществляется на уровне рецепторов, то оно в основном касается агонистов и антагонистов различных типов рецепторов. В случае синергизма взаимодействие веществ сопровождается усилением конечного эффекта. Синергизм лекарственных веществ может проявляться простым суммированием или потенциированием конечного эффекта. Суммированный (аддитивный) эффект наблюдается при простом сложении эффектов каждого из компонентов. Если при введении двух веществ общий эффект превышает сумму эффектов обоих веществ, то это свидетельствует о потенцировании.

Синергизм может быть прямой (если оба соединения действуют на один субстрат) или косвенный (при разной локализации их действия).

Способность одного вещества в той или иной степени уменьшать эффект другого называют антагонизмом. По аналогии с синергизмом он может быть прямым и косвенным.

Кроме того, выделяют синергоантагонизм, при котором одни эффекты комбинируемых веществ усиливаются, а другие ослабляются.

Химическое или физико-химическое взаимодействие веществ в средах организма чаще всего используется при передозировке или остром отравлении лекарственными средствами. При передозировке антикоагулянта гепарина назначают его антидот — протамина сульфат, который инактивирует гепарин за счет электростатического взаимодействия с ним (физико-химическое взаимодействие). Примером химического взаимодействия является образование комплексонов. Так, ионы меди, ртути, свинца, железа и кальция связывают пеницилламин.

2. Определение и классификация нарушений ритма сердца. Основные группы лекарственных средств и клинико-фармакологические подходы к их выбору для лечения желудочковых нарушений ритма (пароксимальной желудочковой тахикардии, фибрилляции желудочков, желудочковой экстрасистолии)

Нарушения ритма сердца обусловлены различными заболеваниями, но могут иметь и самостоятельное значение.

Согласно данным ВОЗ, клинические формы сердечных аритмий по своей распространенности уступают только ИБС, которая и сама часто бывает их причиной. Изучение механизмов аритмий и блокад, более глубокое проникновение в сущность патологических процессов способствует эффективному устранению и предотвращению этих опасных нарушений сердечной деятельности.

Аритмии сердца (нарушения сердечного ритма) — группа патологических состояний, которые проявляются следующими отклонениями в работе сердца:

Изменением частоты ритма сердечных сокращений (тахикардия, брадикардия).

Появлением несинусового ритма или любого неправильного ритма.

Нарушениями проводимости импульса.

Аритмии крайне неоднородны по своим причинам, механизмам развития, клиническим проявлениям и прогностической значимости.

Единой общепринятой классификации аритмий не существует.

1. Клинико-электрокардиографическая классификация аритмий

Для практического использования удобна клинико-электрокардиографическая классификация аритмий сердца (По М.С. Кушаковскому и Н.Б. Журавлевой в модификации Г.Е. Ройтберга и А.В. Струтынского):

1. Нарушение образования импульса.

2. Нарушения автоматизма СА-узла (номотопные аритмии):

Синусовая тахикардия.

Синусовая брадикардия.

Синусовая аритмия.

Синусовые тахикардии, брадикардии и аритмии.

Синдром слабости синусового узла.

3. Эктопические (гетеротопные) ритмы, обусловленные преобладанием автоматизма эктопических центров.

4. Медленные (замещающие) выскальзывающие комплексы и ритмы:

Предсердные комплексы и ритмы.

Комплексы и ритмы из АВ-соединения.

Желудочковые комплексы и ритмы.

5. Ускоренные эктопические ритмы (непароксизмальные тахикардии):

Предсердные эктопические ритмы.

Эктопические ритмы из АВ-соединения.

Желудочковые эктопические ритмы.

Миграция суправентрикулярного водителя ритма.

6. Эктопические (гетеротопные) ритмы преимущественно обусловленные механизмом повторного входа волны возбуждения.

7. Экстрасистолии:

Предсердная экстрасистолия.

Экстрасистолии из АВ-соединения.

Желудочковая экстрасистолия.

8. Пароксизмальная тахикардия:

Предсердная пароксизмальная тахикардия.

Пароксизмальная тахикардия из АВ-соединения.

Желудочковая пароксизмальная тахикардия.

Трепетание предсердий.

Мерцание (фибрилляция) предсердий.

Трепетание и мерцание (фибрилляция) желудочков.

Нарушения сердечной проводимости.

Синоатриальная блокада.

2. Классификация аритмий по локализации возникновения анормального ритма:

По локализации аритмии делят на:

Наджелудочковые (суправентрикулярные) аритмии.

Желудочковые аритмии.

3. Классификация аритмий с прогностической точки зрения

В повседневной клинической практике целесообразно классифицировать аритмии с точки зрения их клинического прогноза. Данная классификация определяет и требования к лечению аритмий:

Жизнеопасные аритмии — вызывающие отек легких, гипотонию, ишемию мозга и/или миокарда.

Прогностически неблагоприятные аритмии:

Бессимптомные или клинически выраженные желудочковые аритмии с повышенным риском внезапной смерти (при ИБС, гипертрофии левого желудочка, хронической сердечной недостаточности, удлиненном интервале QT, синдроме WPW и др.).

Нарушения ритма с повышенным риском тромбоэмболических осложнений (мерцательная аритмия).

Прогностически незначимые аритмии — без структурных изменений миокарда.

Возможны изолированные единичные или частые желудочковые экстрасистолы, парные, аллоритмии (бигеминия, тригеминия, квадригеминия), политопные (из разных мест миокарда), интерполированные или вставочные экстрасистолы.

Наиболее опасны ранние желудочковые экстрасистолы и особенно желудочковая тахикардия.

Периоды последней могут быть короткими и продолжительными, нестойкими и стойкими, иметь особый характер — пароксизмы двунаправленной веретенообразной желудочковой тахикардии. К смерти часто приводит желудочковая фибрилляция.

Каждый 4-й больной при естественном течении желудочковой тахикардии или фибрилляции желудочков без специального профилактического лечения умирает в течение 2 лет.

Стойкие желудочковые тахикардии и фибрилляции желудочков — основная причина внезапной смерти, которая наблюдается в 80% случаев у больных с ИБС и реже (13-20% случаев) у людей без ее явных признаков. Особенно часто желудочковые аритмии возникают у пациентов с острым инфарктом миокарда.

Жизнеопасные аритмии бывают преимущественно у больных с грубыми морфологическими изменениями в сердце; так называемые идиопатические аритмии, возникающие без поражения сердца, очень редки.

Желудочковые экстрасистолы обычно обусловлены грубыми морфологическими изменениями в сердце или воспалительным процессом. Реже их появление связано с приемом сердечных гликозидов, производных фенотиазина, трициклических антидепрессантов и антиаритмических средств (проаритмический эффект).

Редкая экстрасистолия, особенно исчезающая при физической нагрузке. Антиаритмические препараты обычно не используют. Применяют седативные средства, транквилизаторы.

Частая, политопная и особенно ранная желудочковая экстрасистолия при остром инфаркте миокарда. Применяют в/в, иногда в/м лидокаин, реже — в/в или в/м бета-адреноблокаторы (пропранолол) , при резистентных формах — амиодарон.

Аритмия, вызванная передозировкой дигиталиса (нет гипокалиемии). Отменяют препараты калия. В случае гипокалиемии препараты калия (в/в или внутрь) нередко устраняют желудочковые экстрасистолии, вызванные дигиталисом. В/в введение лидокаина снимает экстрасистолы (однако этот препарат неэффективен при дигиталисных тахикардиях из АВ соединения). Применяют в/в фенитоин.

Желудочковая тахикардия чаще всего в ее основе лежат различные формы ИБС (острый инфаркт миокарда, перенесенный инфаркт миокарда, осложненный аневризмой левого желудочка, стенокардия, гипертоническое сердце; а также миокардиты и кардиомиопатии, ревматические клапанные пороки сердца, синдром WPW, синдром удлиненного интервала QT; тяжелые метаболические нарушения).

Подобная аритмия может возникнуть при гипертироидизме, с развитием или без тиреотоксического сердца, при гипоксемии, нарушении кислотно-щелочного баланса, гиперкалиемии.

Идиопатическая стойкая мономорфная желудочковая тахикардия, вызываемая физической нагрузкой или адренергической стимуляцией. Вводят в/в аденозин и верапамил, иногда — бета-адреноблокаторы + верапамил. Пароксизм длительной желудочковой тахикардии и высокая частота сердечных сокращений могут привести к тяжелой сердечной недостаточности, возможны синкопальные состояния. Холтеровское мониторирование ЭКГ показало, что короткие пароксизмы желудочковой тахикардии у больных с ИБС могут протекать бессимптомно.

Стойкий пароксизм желудочковой тахикардии, продолжающийся более 30 секунд. Опасен внезапной остановкой сердца.

Часто применяют новокаинамид и дизопирамид. Однако в случае острого инфаркта миокарда более эффективен и безопасен лидокаин, так как он не вызывает гипотензии и усугубления сократительной функции сердца. Возможно применение пропафенона и мексилетина.

Длительная желудочковая тахикардия. Эффективен этацизин, а при рефракторной тахикардии — амиодарон и соталол. Пропранолол, введенный в/в, оказывает эффект в 70-80% случаев. Наиболее действенны препараты 1 С подкласса, а также амиодарон и соталол.

Стойкая желудочковая тахикардия и отсутствие эффекта медикаментозного лечения. Показана электроимпульсная терапия.

Предупреждение пароксизмов желудочковой тахикардии у перенесших инфаркт миокарда (соответственно уменьшение риска внезапной смерти).

3. Клиническая фармакология калийсберегающих диуретиков. Особенности фармакодинамики и фармакокинетики различных препаратов. Показания и противопоказания к применению. Неблагоприятные побочные реакции. Взаимодействия ЛС при комбинированном назначении с препаратами других групп. Методы оценки эффективности и безопасности

Триамтерен, амилорид и спиронолактон традиционно объединяют в группу калийсберегающих диуретиков, так как они способны снижать экскрецию калия почками [1, с.256].

Другой общей для них характеристикой является способность действовать в конечной части дистальных канальцев и системе собирательных трубочек и вызывать слабый диуретический эффект.

Все они по своей структуре относятся к разным химическим соединениям [3, с.362].

По механизму действия калийсберегающие диуретики можно разделить на 2 подгруппы:

средства, блокирующие натриевые каналы эпителиальных клеток почек, и антагонисты альдостерона (блокаторы альдостероновых рецепторов);

блокаторы натриевых каналов.

Триамтерен и амилорид блокируют мембранные натриевые каналы эпителия, выстилающего конечную часть дистальных канальцев и собирательные трубочки. Они снижают трансмембранный потенциал, который является важной электродвижущей силой в переносе ионов калия, водорода, кальция и магния через мембраны клеток в просвет канальца. Таким образом, триамтерен и амилорид повышают концентрацию натрия в просвете канальцев и снижают потери калия.

Однако диуретический эффект лекарственных средств выражен довольно слабо, так как реабсорбционная способность собирательных трубочек ограничена и составляет примерно 2% всего профильтрованного объема солей [2, с.362].

Длительный прием лекарственных средств может привести к снижению экскреции мочевой кислоты.

Триамтерен и амилорид не оказывают клинически значимого действия на гемодинамику почек.

Фармакокинетические характеристики калийсберегающих диуретиков в значительной мере различаются. Всасываемость триамтерена вариабельна. Он на 56% связывается с белками плазмы, относительно быстро метаболизируется ферментами печени, образуя активный метаболит 4-гидрокситриамтерен сульфат, который с помощью механизма активного транспорта секретируется в просвет проксимального отдела почечного канальца. Как печеночная, так и почечная недостаточность снижают клиренс триамтерена или его активного метаболита и могут повышать их токсичность.

В отличие от триамтерена, амилорид слабо связывается с белками плазмы, не метаболизируется в организме и экскретируется в проксимальном отделе канальцев почек в неизменном виде.

Из-за слабого диуретического действия триамтерен и амилорид практически не применяют как самостоятельные средства для лечения отечного синдрома и АГ.

Основной целью их применения является усиление диуретического действия других салуретиков и компенсация гипокалиемии, которую те вызывают.

Триамтерен и амилорид дают хороший эффект при псевдогиперальдостеронизме (синдром Лиддля), проявляющемся гипокалиемическим алкалозом и АГ на фоне низкого уровня альдостерона в крови.

Наиболее опасным побочным эффектом блокаторов натриевых каналов является гиперкалиемия, поэтому ЛС противопоказаны при наличии этого состояния, а также в ситуациях повышенного риска ее развития (почечная недостаточность, прием других калийсберегающих, в частности ингибиторов АПФ, или ЛС, содержащих калий).

4. Клиническая фармакология антацидных средств. Классификация. Особенности фармакокинетики и фармакодинамики различных препаратов. Показания и противопоказания к применению. Неблагоприятные побочные реакции. Взаимодействия ЛС при комбинированном назначении с препаратами других групп. Методы оценки эффективности и безопасности

Кислотозависимые заболевания занимают ведущее место в структуре заболеваемости. В частности, язвенной болезнью (ЯБ) желудка и двенадцатиперстной кишки (ДПК) в странах Западной Европы страдают в среднем 8,2% населения, в США — от 7 до 10%, в Японии — 11%, в Индии — 25% [1, с.72].

В основу классификации антацидов положена их способность к всасыванию. Всасывающиеся антациды могут оказывать системные эффекты, невсасывающиеся — действуют преимущественно в ЖКТ. Следует отметить, что такое подразделение антацидов относительно условно и основано на степени всасывания, поэтому некоторые препараты (например, кальция карбонат и магния оксид) разные авторы включают в разные группы.

Хорошо всасывающимся в ЖКТ антацидом безусловно является натрия гидрокарбонат (натрия бикарбонат, питьевая сода). Обычно к группе всасывающихся антацидов относят и кальция карбонат осажденный, который абсорбируется примерно на 10%, в связи с чем при его применении существует достаточно большой риск развития системных эффектов [4, с.73].

Наиболее привлекательным свойством натрия гидрокарбоната является быстрое наступление эффекта, но продолжительность действия препарата очень короткая. В течение 15-20 минут он приводит к увеличению внутрижелудочного рН до 7 и выше, что вызывает развитие синдрома отдачи с вторичным повышением секреции соляной кислоты. Усилению секреции кислоты способствует и выделение в процессе реакции нейтрализации углекислого газа, растягивающего стенки желудка и вызывающего болевой синдром. У больных с глубоким язвенным дефектом растяжение стенок желудка чревато перфорацией. Углекислый газ вызывает также отрыжку и метеоризм — побочные эффекты, особенно нежелательные для больных ГЭРБ.

Системное действие натрия гидрокарбоната может проявляться развитием алкалоза, клиническими признаками которого являются слабость, головная боль, ухудшение аппетита, тошнота, рвота, боли в животе, спазмы мышц и судороги. Риск алкалоза особенно высок у пациентов с нарушением функции почек. На фоне алкалоза может развиваться гипокалиемия. Кроме того, гидрокарбонат натрия приводит к ощелачиванию мочи и способствует образованию фосфатных камней. Он также отрицательно влияет на водно-электролитный обмен: 2 г гидрокарбоната задерживают в организме столько же жидкости, сколько и 1,5 г хлорида натрия, в связи с чем у пациентов пожилого возраста с сердечно-сосудистой патологией при его применении возможно повышение артериального давления, усиление отеков и нарастание признаков сердечной недостаточности [4, с.48].

Кальция гидрокарбонат взаимодействует с соляной кислотой медленнее, чем натрия гидрокарбонат. В результате взаимодействия выделяется также углекислый газ. Кроме того, ионы кальция оказывают прямое стимулирующее действие на секрецию гастрина клетками слизистой оболочки желудка и в результате стимулируют вторичную секрецию соляной кислоты еще в большей степени, чем натрия гидрокарбонат. При длительном приеме всасыванию подвергается примерно 10% принятого кальция гидрокарбоната, что может привести к развитию гиперкальциемии, особенно у больных с нарушенной функцией почек. При длительном применении кальция гидрокарбоната возможно развитие запоров и образование камней в почках. Гиперкальциемия также угнетает продукцию паратгормона, вызывая задержку выведения фосфора и накопление фосфата кальция, что ведет в свою очередь к кальцификации тканей и развитию нефрокальциноза. При применении кальция гидрокарбоната может развиваться алкалоз. Сочетанный прием кальцийсодержащих антацидов с молоком способствует развитию “молочно-щелочного” синдрома, признаками которого являются гиперкальциемия, транзиторная азотемия, тошнота, рвота, полиурия и психические нарушения.

Наряду с монокомпонентными препаратами к всасывающимся антацидам относят:

cмесь Бурже (сернокислый натрий, фосфорнокислый натрий, натрия бикарбонат);

смесь Ренни (кальция карбонат + магния карбонат);

смесь Тамс (кальция карбонат + магния карбонат).

Из-за большого количества побочных эффектов всасывающиеся антациды практически утратили свое клиническое значение и применяются населением в основном для самолечения.

Группа невсасывающихся антацидов включает прежде всего препараты алюминия и магния. Основной механизм действия невсасывающихся антацидов связан с адсорбцией соляной кислоты, поэтому их эффект развивается медленнее, чем у всасывающихся препаратов, но продолжается дольше — 2,5-3 часа. Они превосходят всасывающиеся антацидные средства и по буферной (нейтрализующей) емкости. Невсасывающиеся антациды обладают дополнительными благоприятными свойствами:

они могут адсорбировать пепсин, способствуя уменьшению протеолитической активности желудочного сока;

связывают лизолецитин и желчные кислоты, оказывающие повреждающее действие на слизистую желудка;

обладают обволакивающим действием.

Результаты многочисленных исследований свидетельствуют о том, что невсасывающиеся антациды обладают цитопротективным действием, связанным с повышением содержания простагландинов в слизистой оболочке желудка, стимуляцией секреции бикарбонатов, увеличением выработки гликопротеинов желудочной слизи. Они способны предохранять эндотелий капилляров подслизистого слоя от повреждающего действия ульцерогенных веществ, улучшать процессы регенерации эпителиальных клеток и стимулировать развитие микроциркуляторного русла слизистой оболочки желудка.

При применении алюминий содержащих препаратов следует помнить о потенциальной опасности серьезных побочных эффектов. В тонкой кишке они могут образовывать нерастворимые соли фосфата алюминия, приводя к нарушению всасывания фосфатов и развитию гипофосфатемии, проявляющейся недомоганием и мышечной слабостью. Выраженный дефицит фосфатов вызывает остеомаляцию и остеопороз. Гипофосфатемия способствует усилению всасывания кальция, развитию гиперкальциемии, гиперкальциурии и образованию кальциевых камней.

Длительное применение алюминийсодержащих антацидов и/или их использование в высоких дозах могут вызвать интоксикацию, сопровождающуюся поражением костной ткани, головного мозга и развитием нефропатии. Предполагают, что алюминий нарушает непосредственно минерализацию костной ткани, оказывает токсическое действие на остеобласты, влияет на функцию паращитовидных желез и угнетает синтез активного метаболита витамина D3 — 1,25-дигидрооксихолекальциферола. Накопление алюминия в мембранах клубочков почек может вызвать развитие почечной недостаточности или ее усугубление.

Наиболее тяжелым осложнением алюминий содержащих препаратов является энцефалопатия по типу Альцгеймера. Тяжелые побочные эффекты могут носить необратимый характер, особенно у детей, прежде всего новорожденных, и лиц пожилого возраста. Риск возникновения тяжелых побочных эффектов возникает при концентрации алюминия в крови более 100 мкг/мл.

При применении в рекомендованных дозах наиболее частым побочным эффектом алюминия гидроксида и карбальдрата является запор, связанный с угнетением моторики кишечника.

Выраженными антацидными свойствами обладает ряд соединений магния. Наиболее высокая КНА характерна для магния оксида и магния гидроксида. Магнийсодержащие антациды не вызывают вторичной гиперсекреции желудочного сока и не нарушают кислотно-щелочного равновесия. Ионы магния усиливают секрецию холецистокинина, стимулирующего перистальтику кишечника, и повышают осмотическое давление в его просвете, поэтому все магнийсодержащие антациды оказывают послабляющее действие. У больных с почечной недостаточностью при их применении возможно развитие нефрологических и сердечно-сосудистых нарушений.

Слабыми антацидными свойствами обладают также препараты висмута (висмута субцитрат коллоидный, висмута субнитрат и др.) и алюминиевая соль октасульфата сахарозы (сукральфат). Висмута субцитрат коллоидный и сукралфат применяются в качестве обволакивающих средств, а висмута субнитрат входит в состав смешанных препаратов антацидов.

Выпишите рецепты:

1) Амброксол

Rp.: Тabulettae Ambroxolum №25

D. S По 1 таблетке 3 раза в день.

2) Дипиридамол

Rp.: Тabulettae Dipyridamole №15

D. S По 1 таблетке 3 раза в день.

3) Индапамид

Rp.: Тabulettae Indapamide № 5

D. S: По 1 таблетке 1 раза в день.

4) Кларитромицин

Rp.: Тabulettae Clarithromycin 0

D. S: По 1 таблетке 3 раз в день.

5) Периндоприл

Rp.: Тabulettae Perindopril №10

D. S: По 1 таблетке 1 раз в день.

5. Ситуационные задачи

Задачи 1

Больная М., 70 лет длительное время принимала гипотензивный препарат по поводу гипертонической болезни. Артериальное давление стабильно поддерживалось на уровне 130/80 — 140/90 мм рт. ст., однако у пациентки появились боли в подложечной области, тошнота, изжога. При фиброгастроскопии выявлено наличие изъявлений в слизистой оболочке желудка.

Какой гипотензивный препарат мог вызвать это осложнение?

Решение:

Норматенс.

К наиболее явным побочным эффектам препарата относятся: существенным побочным действиям относятся:

со стороны сердечно-сосудистой системы: брадикардия. ортостатическая гипотония. Так как в состав препарата входит дигидроэргокристин (производное алкалоидов спорыньи), следует помнить о возможности вазоконстрикторного действия, которое, однако, проявляется очень редко, при дозах, многократно превышающих рекомендуемые при терапии артериальной гипертензии;

со стороны центральной нервной системы: ощущение сонливости, слабости, появления головокружения и головных болей. Так как одним из компонентов препарата является резерпин, следует помнить о возможности появления депрессивных реакций (в том числе, тенденций к самоубийству) и депрессивного синдрома; такие симптомы появляются редко и только в случаях применения больших доз резерпина (> 1 мг/сутки — что соответствует содержанию резерпина более чем в 10 драже Норматенса);

со стороны желудочно-кишечного тракта: сухость во рту, диарея, боли в животе, тошнота, рвота, обострение симптомов язвенной болезни. Описывались случаи образования изъявлений слизистой оболочки желудка и двенадцатиперстной кишки, а также желудочно-кишечные кровотечения при применении резерпина в дозе свыше I мг в сутки (количество, содержащееся в 10 драже Норматенса);

со стороны дыхательной системы: гиперемия и отек слизистой оболочки носа. Резерпин может вызывать симптомы бронхоспазма, однако такое действие появляется редко и, как правило, у больных с бронхиальной астмой или бронхообструктивным синдромом;

со стороны системы кроветворения: нарушения функции тромбоцитов, тромбоцигонения с симптомами геморрагического диатеза;

со стороны водно-электролитного баланса: они являются результатом прежде всего, наличия клопамида в препарате — гипокалиемия — рекомендуется периодический контроль уровня электролитов; дополнительно может появиться гиномагнемия и гипокальцисмия; иногда может развиться метаболический алкалоз, однако, обычно незначительной интенсивности;

другие метаболические нарушения, связанные с побочным действием клопамида: гиперурикемия с иногда появляющимися симптомами острого приступа подагры, нарушения толерантности к глюкозе или декомпенсация сахарного диабета;

нарушения линидного обмена в виде незначительного увеличения содержания триглицеридов и холестерина. Реже встречаются такие побочные действия, как внепирамидзльные симптомы (тремор, ступор, полносимптомный

синдром Паркинсопа), бессонница, галакторея, гинекомастия, симптомы гипотермии, гиперемия конъюнктивы, кожные реакции (сыпь, зуд), миоз, птоз.

Задача 2.

У больного С., 49 лет ночью впервые в жизни возникли интенсивные ломящие загрудинные боли, иррадирующие в обе руки. Боль волнообразно усиливалась, сопровождалась потливостью, страхом смерти. Прием нитроглицерина не принес облегчения. Вызвана бригада скорой помощи. При ЭКГ — зарегистрированы признаки повреждения миокарда по передней стенке правого желудочка. После введения наркотических анальгетиков (промедол — 1% — 2,0), боль постепенно уменьшилась. Больной госпитализирован в стационар с диагнозом ИБС. Острый передний крупноочаговый инфаркт миокарда. Killip I.

Назначено лечение тромболизис стрептокиназой 1500000 ЕД — в/в капельно в течение 60 минут, аспирин 250 мг внутрь — 1 раз в сутки, пропанол 20 мг внутрь — 3 раза в сутки, гепарин 5000 ЕД — 4 раза в сутки (инъекции под кожу живота). На второй день лечения больного возник пароксизм желудочковой тахикардии. После внутривенного струйного введения 80 мг лидокаина синусовый ритм не восстановился.

Оцените рациональность проводимой терапии.

Выберите антиаритмическое лекарственное средство, которое можно было назначить в данной ситуации.

А. Новокаинамид.

Б. Анаприлин.

В. Кордарон.

Г. Изоптин.

Д. Пропафенон.

Решение:

Желудочковая тахикардия чаще всего в ее основе лежат различные формы ИБС (острый инфаркт миокарда, перенесенный инфаркт миокарда, осложненный аневризмой левого желудочка, стенокардия, гипертоническое сердце; а также миокардиты и кардиомиопатии, ревматические клапанные пороки сердца, синдром WPW, синдром удлиненного интервала QT; тяжелые метаболические нарушения).

Подобная аритмия может возникнуть при гипертироидизме, с развитием или без тиреотоксического сердца, при гипоксемии, нарушении кислотно-щелочного баланса, гиперкалиемии.

Стойкий пароксизм желудочковой тахикардии, продолжающийся более 30 секунд. Опасен внезапной остановкой сердца. (Нестойкий проходит самостоятельно в течение 30 секунд и менее)

Часто применяют новокаинамид и дизопирамид.

Однако в случае острого инфаркта миокарда более эффективен и безопасен лидокаин, так как он не вызывает гипотензии и усугубления сократительной функции сердца.

Возможно применение пропафенона и мексилетина.

Задача 3.

Больной Д., 50 лет длительное время страдает гипертонической болезнью с постоянно высокими цифрами АД. В результате обследования исключена симптоматическая гипертензия. Из сопутствующих заболеваний отмечаются: облетирующий атеросклероз сосудов нижних конечностей; сахарный диабет II типа средней тяжести.

АД при повторных измерениях 200 — 230/110-120 рт. ст. ЧСС — 90 в мин

Выберите сочетание препаратов, наиболее показанное данному больному:

А. Пропранолол+ амплодипин.

Б. Эналаприл+ хлораталидон

В. Клофелин+ гипотиазид

Г. Гипотиазид+ атенолол

Д. Эналаприл+ верапамил.

Данный ответ был выбран в силу следующих причин. Данная комбинация лекарственных средств применима для лечения гипертонической болезни, с учетом сопутствующих заболеваний больного.

6. Тестовые задания

1. Объем распределения зависит от:

А. Физико-химических свойств препарата;

B. Кровотока в органах и тканях;

С. Периода полувыведения.

2. Укажите препарат для выбора больного с гипертонической болезнью и сопутствующей вазоспатической стенокардией:

A. Амплодипин.

B. Атенолол.

С. Клофелин.

D. Доксазозин

3. Для дигисталистой интоксикации характерны все вышеперечисленные симптомы, кроме:

A. Нарушения ритма.

B. Тошноты, рвоты.

С. Расстройства зрения.

D. Гипотонии.

4. Укажите группу антиаритмических средств, увеличивающих продолжительность потенциала действия:

A. Антагонисты кальция.

B. Бета-адреноблокаторы.

С. Мембраностабилизаторы 1-b подкласса.

D. Антиаритмики III класса.

5. Терапевтический эффект кромогликата натрия при бронхиальной астме обусловлен:

A. Бронходилатирующим действием.

B. Стабилизацией мембран тучных клеток.

С. Антигистаминным действием.

D. Стероидоподобным действием.

6. Из перечисленных антибиотиков для лечения туберкулеза используется:

A. Амоксициллин.

B. Стрептомицин.

С. Цефриаксон.

D. Азитромоцин.

7. Какой препарат при длительном применении может быть отрицательно влиять на липидный и углеводный обмен?

A. Нитросорбид.

B. Пропранолол

С. Нифедипин.

D. Молсидомин.

8. Наиболее длительное антисекреторное действие имеет:

A. Гастроцепин.

B. Циметидин.

С. Омепразол.

D. Фамотидин.

9. Какие побочные эффекты встречаются при применении гепарина?

A. Кровотечения.

B. Рикошедные тромбозы.

С. Остеопороз

E. Локальное или генерализованное выпадение волос.

A. Все вышеперечисленное.

10. Укажите лекарственное средство, относящиеся к тромболитикам:

А. Тенектеплаза.

В. Фраксипарин.

С. Аминокапроновая кислота.

D. Варфарин.

Список используемой литературы

1. Верткин А.Л., Клиническая фармакология: Учебное пособие/А.Л. Верткин, С.Н. Козлов. — М.: ГЕОТАР — Медиа, 2007. — 461с.

2. Клиническая фармакология: Учебник / Под ред. В.Г. Кукеса. — 3-е изд. перераб. и доп. — М.: ГЕОТАР — Медиа, 2006. — 944с.

3. Клиническая фармакология: Учебник для вузов / Под ред. В.Д. Соколова. — М.: «Колос», 2002. — 464с.

4. Кузнецова Н.В., Клиническая фармакология: Учебник/Н.В. Кузнецова. — 2-е изд. перераб. и доп. — М.: ГЕОТАР — Медиа, 2009. — 271с.

5. Мешковский А.П. Надлежащая клиническая практика/А.П. Мешковский // Фармаптека. — 2008. — №12. — с.13-17.

6. Сидоренкова Н.Б., Манукян, А.В., Пронина, Н.В. Основы клинической фармакологии / Под ред. Н.Б. Сидоренковой. — Барнаул: Издательство АГМУ, 2003. — 337с.

7. Харкевич Д.А., Фармакология: учебник для медвузов / Д.А. Харкевич. — 8-е изд. перераб. и доп. — М.: ГЕОТАР — медиа, 2005. — 735с.

Топик: Обучение грамматике

Posted on by admin

Министерство образования Республики Беларусь

Могилевский государственный университет им. А.А.Кулешова

Кафедра иностранных языков

Реферат на тему:

«Обучение грамматике.»

Шавель Юрия Павловича

Студента 5 курса, группы «В»

факультета иностранных языков

научный руководитель-

Боровая Ирина Ивановна.

Могилев, 2001

Содержание:

1. Отбор и организация грамматического материала.

2. Краткая сравнительная характеристика грамматических явлений родного и иностранного языков.

3. Характеристика грамматических навыков в различных видах речевой деятельности.

4. Основные этапы работы над грамматическим материалом

5. Основные типы и виды упражнений для формирования грамматических навыков

6. Литература

Отбор и организация грамматического материала

При практических целях обучения иностранному языку в средней школе задача обучения грамматике состоит в формировании у учащихся грамматических навыков в продуктивных и рецептивных видах речевой деятельности в пределах определенного программами грамматического минимума.
Коммуникативная цель обучения грамматике в средней школе позволяет сформулировать основное требование к объему грамматического материала, подлежащего усвоению в средней школе: он должен быть достаточным для пользования языком как средством общения в заданных программой пределах и реальным для усвоения его в данных условиях.
Необходимость ограничения языкового, в том числе и грамматического, материала обусловлена следующими объективными факторами.

В условиях средней школы нет реальной возможности для овладения учащимися всем грамматическим строем данного конкретного иностранного языка в силу его обширности и трудности формирования грамматических навыков.

В последнее время получила распространение точка зрения, согласно которой особое значение придается непроизвольному запоминанию грамматических явлений в речи, делающей якобы излишней целенаправленную и специальную работу над грамматическими явлениями.

В данном случае имеет место неправомерное отождествление двух процессов: запоминание и овладение грамматическими явлениями. Запоминание является одним из этапов овладения, последнее же возможно лишь в результате специальной, целенаправленной тренировки.

Если иметь в виду, что создание грамматических навыков сопряжено с затратой значительного количества времени для выполнения упражнений, то овладеть всеми явлениями иностранного языка до степени автоматизированного пользования ими в условиях школьного обучения иностранному языку маловероятно. Необходимы определенные, весьма значительные ограничения в отборе грамматического материала и, прежде всего тех грамматических явлений, которыми учащиеся должны владеть активно — в продуктивных и рецептивных видах речевой деятельности.
Завышение объема активно усваиваемого грамматического материала, как свидетельствует практика, отрицательно сказывается на качестве владения им: учащиеся недостаточно прочно владеют самыми элементарными явлениями морфологии и синтаксиса.
Ограничение грамматического материала и отбор его в определенных коммуникативных целях облегчается тем обстоятельством, что в языке имеется широко развитая система синонимии на всех его уровнях, которая порождает избыточность, «энтропию», между тем, как отмечается в научной литературе, при всем богатстве языка лишь незначительная, наиболее употребительная его часть является самой необходимой и достаточной. Поэтому возможно и целесообразно ограничивать объем материала, в частности грамматического, с учетом конкретных условий обучения иностранному языку.

В методической литературе разработаны основные принципы отбора грамматического минимума.

В активный грамматический минимум включаются те явления, которые являются совершенно необходимыми для продуктивных видов речевой деятельности.
Основными общепринятыми принципами отбора в активный грамматический минимум считаются:
1) принцип распространенности в устной речи,
2) принцип образцовости,
3) принцип исключения синонимических грамматических явлений.

В соответствии с двумя первыми принципами в активный минимум включаются лишь те грамматические явления, которые являются употребительными в устной речи и распространяются на значительный круг лексики. Все другие грамматические явления усваиваются лексически.

Такие формы, как Plusquamperfekt в немецком языке, обладают незначительной распространенностью в устной речи, однако довольно употребительны в книжно-письменной. Поэтому эти явления не включаются в активный, но обязательно входят в пассивный минимум.

Согласно третьему принципу в активный минимум включается лишь одно явление из всего синонимического ряда — нейтральное в стилистическом отношении. Этот принцип является уточнением первых двух и состоит в ограничении грамматических средств, усваиваемых активно. Например, из всех грамматических синонимов для выражения долженствования в немецком языке отбираются в активный минимум только модальные глаголы, а другие средства, выражающие модальность—haben+zu+Infmitive, sein+zu + Infinitive — относятся к пассивному минимуму.

К пассивному грамматическому минимуму относятся грамматические явления, наиболее употребительные в письменной речи и которые ученики должны понять на слух и при чтении. Совершенно очевидно, что объем пассивного минимума может быть больше объема активного минимума.

К главным принципам отбора грамматических явлений в пассивный минимум относятся:

1) принцип распространенности в книжно-письменном стиле речи,

2) принцип многозначности.
Согласно этим принципам, в пассивный минимум включаются наиболее распространенные грамматические явления книжно-письменного стиля речи, которые имеют ряд значений. Организация грамматического материала имеет при обучении иностранному языку существенное значение. Она определяет в значительной степени успех работы над грамматической стороной различных видов речевой деятельности и, следовательно, конечные результаты преподавания иностранного языка в средней школе.
Грамматический материал должен быть организован функционально, т. е. так, чтобы грамматические явления органически сочетались с лексическими в коммуникативных единицах, объемом не менее предложения. Предложение, таким образом, является исходной речевой единицей, представляющей собой единство структуры предложения (т.е. закономерной последовательности в расположении главных его членов), морфологических форм элементов этой структуры и ритмико-интонационного оформления, определяемого его коммуникативной функцией и контекстом.
В методической литературе иногда используются различные термины для обозначения коммуникативных единиц — речевой образец, речевая модель, языковая модель.
Последний термин встречается в лингвистической литературе в различном наименовании: «базисные модели и их трансформы», «структурные модели»,
«синтаксические модели» (А. П. Старков) или «модели предложения». Под последними понимаются языковые образования, состоящие из постоянных элементов, объединенных закономерной связью, которые могут быть выражены символически, например, S+V+0, где S — подлежащее, V — сказуемое, О — дополнение. По этой языковой модели может быть образовано большое количество отдельных предложений, построенных по синтаксическим нормам данного языка:
Der Schьler liest ein Buch.
Der Schьler hat ein Buch gelesen.

Выявление структурных моделей на синтаксическом уровне особенно актуально для языков с фиксированным словорасположением, например, английского, немецкого, французского.
Некоторые методисты проводят различие между языковой моделью и ее речевым воплощением — речевыми моделями. Последние представляют собой не что иное, как коммуникативную и ситуативную реализацию языковой модели в конкретной ситуации речевого общения. Именно в конкретной речевой ситуации или речевом контексте языковая модель становится речевой моделью или речевым образцом, как ее принято называть в методической литературе. Поскольку речь всегда либо ситуативна, либо контекстна, она в отличие от языковой модели всегда логически и интонационно определена. Речевая модель или речевой образец отличаются поэтому от языковой модели, во-первых, конкретным ситуативно или контекстуально обусловленным лексическим наполнением, во-вторых, логическим ударением (определяемым коммуникативной задачей и содержанием высказывания) и ритмико-интонационным рисунком, обусловленным типом предложения
(повествовательное, побудительное), в-третьих, конкретным морфологическим оформлением членов предложения в соответствии с нормами данного языка.
Сказанное выше позволяет сделать вывод, что языковая модель и речевой образец (речевая модель) относятся друг к другу как инвариант и конкретный вариант.
Особая методическая ценность речевого образца состоит в том, что он органически объединяет различные аспекты языка — грамматический, лексический и фонетический (в устной речи) или графический (в письменной) — в готовое для употребления (или восприятия) речевое целое, а именно предложение в соответствии с нормами изучаемого языка и избавляет обучающихся от необходимости конструировать его по правилам и на основе перевода с родного языка, который часто не обеспечивает безошибочного его построения в силу расхождения в языковом оформлении одной и той же мысли в родном и иностранном языках. Отмечая это весьма ценное качество речевого образца как средства обучения синтаксически правильному построению отдельных типов предложений, нельзя не указать на отрицательные последствия сугубо структурной организации языкового материала при обучении монологической и диалогической речи. Такой структурно-функциональный
(термин А. П. Старкова) подход к организации грамматического материала можно определить точнее как формально-структурный подход, при котором игнорируются такие качества речи, как средства коммуникации, как ее логико- смысловая (тематическая, сюжетная и др.) связность. При таком подходе лексика играет служебную роль в овладении синтаксическими структурами или речевыми образцами, она является подстановочным материалом для наполнения этих структур, не связанных друг с другом коммуникативно, т. е. в логико- смысловом плане.
Между тем в лексике в первую очередь реализуется содержательно- коммуникативная сторона речевой деятельности.
Существует в методике другой крайний подход — лексический (или тематический, ситуативный) подход в организации языкового материала, который проявляется в том, что уже в самом начале обучают содержательной, коммуникативно полноценной (естественной) речи. Грамматический аспект речи при этом «растворяется» в лексическом, и поэтому грамматическая правильность речи определяется случайными факторами, — например, характером непроизвольного запоминания, которое у разных учащихся бывает разным.
Одна из главных проблем организации и последовательности изучения грамматического материала состоит в методически целесообразном объединении двух сторон речи — содержательной (прежде всего, лексической) и грамматической (формальной).
В методической литературе есть попытка решить проблему обучения формальной и содержательной сторонам речи путем поэтапной последовательности овладения материалом в условиях комплексной организации: на первом — структурно-тематическом — этапе учащиеся овладевают новым грамматическим материалом (структурами и морфологическими формами) на ранее изученной, тематически связанной лексике. На втором — тематически- структурном — этапе главное внимание уделяется новой лексике по теме на основе усвоенных ранее структур. Вполне возможно введение некоторого количества нового грамматического материала. На третьем — межтемном — этапе создаются условия для творческого и правильного перекомбинирования ранее усвоенного и изучаемого лексического и грамматического материала в устной и письменной речи по межтемным ситуациям общения.
Методически неоправданы три крайних тенденции в решении проблемы взаимоотношения грамматического и лексического аспектов в комплексе при организации материала:

1) недооценка важности комплексной организации языкового материала

(лексика и грамматика изучаются отдельно друг от друга);

2) игнорирование особенностей грамматического и лексического аспектов языка при комплексном их изучении;

3) ориентация на какой-либо один (грамматический или лексический) аспект языка при формальном соблюдении комплекса.
Одностороннее решение этой проблемы затрудняет процесс обучения учащихся иностранным языкам как полноценному средству общения.

Как уже отмечалось, организация грамматического материала имеет важное значение для формирования грамматических навыков, входящих в умения говорения, аудирования, чтения и письма.
Так, на структурном и тематико-структурном этапах создаются благоприятные условия для формирования синтаксических навыков как на уровне отдельных структур, так и на уровне связной, элементарной диалогической и| монологической речи в силу того, что позволяет целенаправленно тренировать структуры предложений не только по отдельности, но и в тематической связи друг с другом. Межтемный этап положительно влияет на формирование и совершенствование речевых (монологических и диалогических) умений, а также умений чтения и беспереводного понимания связных текстов.

Краткая сравнительная характеристика грамматических явлений родного и иностранного языков.

В лингвистической литературе, рассматривающей вопросы типологического сопоставления грамматического строя русского и западноевропейских языков, изучаемых в средней школе, выделяются, с одной стороны, сходные черты, с другой — различия на всех уровнях (морфемно-морфологическом и синтаксическом) грамматических систем этих языков.
На морфемно-морфологическом уровне их сходство наблюдается прежде всего в наличии особых грамматических средств: морфем (именных и глагольных флексий), например, в русском, немецком, частично во французском языках и в меньшей степени — в английском.
Русскому учащемуся, приступающему к изучению иностранного языка с развитой системой флексий (например, немецкого) нетрудно понять механизмы словоизменения (спряжения и склонения) по аналогии с родным языком и это облегчает в определенной мере овладение этими механизмами. Вместе с тем эти механизмы имеют существенные различия в русском и иностранных языках.
Так, в немецком языке к ним относятся следующие: разное количество падежных окончаний существительных и прилагательных, а также личных окончаний глаголов в единственном числе.

Кроме падежных окончаний существительных и прилагательных в немецком языке имеется система окончания артикля в единственном и множественном числе, что совершенно чуждо русскому языку. Овладение падежными окончаниями имен существительных, прилагательных и артикля в немецком языке, не говоря уже о наборе значений этих флексий, как показывает практика, представляет для русского учащегося значительные трудности.

В глаголе общим для всех европейских языков, изучаемых в средней школе, и русского языка являются категории времени, категории числа, лица, наклонения, залога, а в некоторых языках (русском, английском) также и вида. Однако в каждом конкретном языке эти категории реализуются по- разному: в русском в основном через систему флексий, в немецком языках как флективно, так и аналитически (личные окончания глаголов, вспомогательных глаголов и основного глагола, а также порядок слов). Эти расхождения вызывают значительные трудности при овладении механизмом образования и употребления глагольных времен, особенно прошедших, в английском, немецком и французском языках.

Особую трудность вызывают овладение временными формами глаголов с учетом категории вида и наклонения, а также согласование временных форм Немалую трудность представляют для учащихся также образование и употребление сложных аналитических форм глагола, состоящих из вспомогательного
(изменяемого) глагола и причастия II смыслового глагола, а также их местоположение в предложении.

Наибольшее расхождение наблюдается между русским языком, имеющим относительно свободный порядок слов, с одной стороны, немецким языком, в которых местоположение слов в разных типах предложений строго фиксировано.
В немецком языке соблюдается так называемая рамочная конструкция в простом предложении и особый порядок слов в придаточном.

Все эти расхождения на морфологическом и синтаксическом уровнях, как уже упоминалось, в значительной мере обусловливают трудности понимания и употребления грамматических явлений в продуктивных и рецептивных видах речевой деятельности.

Строгий учет этих трудностей поможет более рационально построить учебный процесс, выбрать более эффективные пути введения языкового материала, объяснения и закрепления его в целях формирования соответствующих грамматических навыков, а также развития речевых умений.

Характеристика грамматических навыков в различных видах речевой деятельности.

Как уже упоминалось, грамматические навыки являются компонентами разных видов речевой деятельности и отличаются друг от друга настолько, насколько различны сами эти виды речевой коммуникации. Поэтому определим сначала основные виды грамматических навыков в говорении и письме.

Под грамматическим навыком говорения понимается стабильно правильное и автоматизированное, коммуникативно мотивированное использование грамматических явлений в устной речи. Такое владение грамматическими средствами языка основывается на речевых динамических стереотипах формы в единстве с их значением, «звучания и значения» (термин Л. В. Щербы).
Основными качествами грамматического навыка говорения, таким образом, являются автоматизированность и целостность в выполнении грамматических операций, единство формы и значений, ситуативная и коммуникативная обусловленность его функционирования.
Грамматические навыки, обеспечивающие правильное и автоматизированное формообразование и формоупотребление слов в устной речи на данном языке, можно назвать речевыми морфологическими навыками. К ним относятся навыки правильного употребления в устной речи падежных окончаний существительных и их детерминантов, прилагательных и местоимений в немецком языке, личных окончаний глаголов в немецком, английском и французском языках.
Речевые грамматические навыки, обеспечивающие стабильно правильное и автоматизированное расположение слов (порядок слов) во всех типах предложений в аналитических и флективно-аналитических языках (немецком) в устной речи, в соответствиями с языковыми направлениями можно определить как синтаксические речевые навыки, т. е. навыки владения основными синтаксическими схемами (стереотипами) предложений.
Морфологические и синтаксические речевые навыки письменной речи при совершенном владении языком имеют те же механизмы, что и устно-речевые навыки с тем, однако, добавлением, которое обусловлено письменной формой речи, т. е. графическими и орфографическими навыками.
Эти навыки отличаются от устно-речевых навыков прежде всего тем, что они носят более дискурсивный аналитический характер в силу специфики письменного вида речи Процесс фиксации на письме речевого произведения, в отличие от процесса порождения речи в устной форме, позволяет возвращаться к написанному, останавливаться на нем, анализировать, исправлять, уточнять, используя орфографические грамматические правила, поскольку темпоральные характеристики письменной речи не столь жестко детерминированы, как темы устной речи.
Остановимся далее на характеристике грамматических навыков в рецептивных видах речевой деятельности.
Под рецептивными грамматическими навыками подразумеваются автоматизированные действия по узнаванию и пониманию грамматической информации (морфологических форм и синтаксических конструкций) в письменном и устном тексте. Поскольку рецепция устного и письменного текста может иметь место как при активном, так и при пассивном знании языкового материала, рецептивные грамматические навыки следует классифицировать на рецептивно-активные и рецептивно-пассивные грамматические навыки чтения и аудирования. Из изложенного следует, что термин «рецептивные навыки» нельзя отождествлять только с термином «пассивные навыки», они могут быть и рецептивно-активными (при чтении и слушании текста, материалом которого ученики владеют активно).
Рецептивно-активные грамматические навыки аудирования базируются на речевых автоматизированных связях слухо-речемоторных образов грамматических явлений и их значений. Рецептивно-активные грамматические навыки чтения основываются на связях зрительно-графических и речемоторных образов этих явлений с их значениями. Эти связи проявляются в автоматизированности процесса восприятия и беспереводности (непосредственности) понимания читаемого (аудируемого) текста и грамматической информации, содержащейся в нем, обусловливаемого уровнем развития индивидуально-речевого опыта в данных рецептивных видах речевой деятельности, т. е. опыта в чтении и аудировании.
Степень совершенства индивидуально-речевого опыта выражается в наличии прочных и развитых слухо-речемоторных и зрительных образов с их значением в долговременной речевой памяти человека.
Наряду с активно-рецептивными речевыми грамматическими навыками у учащихся должны быть сформулированы также пассивно-рецептивные навыки (в рамках пассивно усваиваемого грамматического материала). К таким навыкам относятся:

1) навыки узнавания и понимания грамматических явлений в тексте на основе имеющихся в зрительной памяти образов, созданных в процессе формирования и развития читательского опыта;

2) дискурсивно-операционные языковые грамматические навыки анализа

(аналитического декодирования) грамматической информации текста.

Первый вид грамматических навыков формируется в процессе обильного легкого чтения, второй — в результате чтения трудных в грамматическом отношении текстов| или мест текста и использования элементов анализа грам магических явлений.

Характеристика грамматических навыков была бы неполной, если не упомянуть о языковых грамматических навыках, под которыми понимаются дискурсивно- аналитические навыки оперирования грамматическим материалом (навыки словоизменения и словорасположения), формируемые и выполняемые на основе грамматических знаний в процессе выполнения языковых упражнений.

Как и одноименные речевые грамматические навыки, они могут быть рецептивными (при опознании грамматических явлений в письменном и устном тексте), они могут быть также продуктивными и использоваться в основном в письменной речи, реже в говорении, как фоновый компонент.

Для языкового грамматического навыка характерным является дискурсивность, некоммуникативность, неситуативность его функционирования. Этот навык можно отнести к навыкам, которые в психологической литературе получили название
«умственных», «интеллектуальных».

В советской методической литературе долгое время языковые навыки отождествлялись с речевыми. Впервые термин «речевой навык» был введен в широкое употребление Б. В. Беляевым, который не пользовался термином
«языковой навык». Некоторые методисты отрицают полезность этих навыков, даже правомерность называния их навыками.

Необходимость формирования языкового навыка в условиях средней школы объясняется рядом причин, среди которых следует назвать следующие. Во- первых, языковые навыки могут выступать в качестве «запасных» в случае отказа речевого грамматического навыка (при забывании, при деавтоматизации, при сбоях в речи, выражающихся в грамматических ошибках) или недостаточной его автоматизированности. Например, ученик затрудняется в употреблении данного (нужного) личного окончания глагола и «реконструирует» его, используя языковое действие, выполненное на основе правила. Во-вторых, языковой навык входит в состав механизма, контролирующего правильность выполнения речевого действия самим говорящим, и при ошибочном его выполнении обеспечивает исправление ошибки. В-третьих, параллельные формы языковых и речевых грамматических навыков обеспечивают сознательную ориентировочную основу создания речевых навыков.

Основные этапы работы над грамматическим материалом

Современное состояние теории навыков и умений в иностранном языке позволяет выделить четыре основных этапа работы над грамматическим материалом.

1. Этап презентации грамматических явлений и создание ориентировочной основы для последующего формирования навыка.

2. Формирование речевых грамматических навыков путем их автоматизации в устной речи.

3. Включение речевых навыков в разные виды речи.

4. Развитие речевых умений.

1. Введение нового грамматического материала. Целью этого этапа является создание ориентировочной основы для последующего формирования навыка в процессе

1) презентации его в устной и письменной речи (речевом образце, речевом микроконтексте) с целью демонстрации его коммуникативной функции;

2) ознакомления со способами образования (если новое явление сложно по образованию), со значением и сферой его употребления;

3) первичного выполнения действий, включающих данное явление, по образцу без правила, либо по образцу и правилу.

Остановимся на каждом из компонентов этого этапа.

Форма презентации — устная и письменная — выбирается с учетом следующих факторов: во-первых, стадии обучения (начальная, средняя, заключительная) и во-вторых, трудности (сложности) грамматического материала. На начальной стадии устная форма презентации предпочтительней письменной, на старшей — письменная устной, на средней — в зависимости от характера грамматического явления: более сложные явления целесообразно вводить в письменной форме, простые — в устной. В-третьих, в зависимости от цели усвоения: активное владение материалом или пассивное знание его. Установка на активное владение требует более раннего включения данного явления в устно-речевую деятельность.
Ознакомление учащихся с новым грамматическим явлением имеет важное значение для правильной ориентировки в способах образования, сфере его применения и последующего правильного употребления.
Характер ознакомления может быть различным: и чисто практическим, и теоретико-практическим. В первом случае учащиеся, знакомясь с новым грамматическим явлением в речевом образце и понимая в целом его значение из контекста (предложения), осмысливают его самостоятельно (т. е. устанавливают наиболее существенные его признаки) и затем, по аналогии с образцом, выполняют грамматические действия имитативно.
Так, например, предположим, что в образцах Peter schreibt, Mischa schreibt, Nina schreibt вводится впервые окончание 3-го лица настоящего времени немецкого глагола с использованием соответствующих картинок; правило об образовании этого грамматического явления учащимся не сообщается, значение глагола schreiben учащимся известно: они употребляли его в 1-м лице единственного числа (Ich schreibe).
Из этих речевых образцов учащиеся могут сделать вывод о том, что глагол schreiben в 3-м лице единственного числа имеет окончание t. Чтобы практическая ориентировка была достаточно точной, предъявляются образцы с другими известными учащимся глаголами: sitzen, stehen, spielen, иллюстрируемые картинкой. Peter sitzt, er schreibt. Nina steht. Mischa spielt.
Необходимым условием правильной практической ориентировки учащихся является строгое соблюдение принципа одной трудности: все, кроме вводимого грамматического явления, должно быть учащимся хорошо известно в данном предложении (образце).
Последующее образование учащимися формы по аналогии, без использования соответствующих правил, значительно облегчает формирование ее стереотипа в строго заданных пределах. Наглядность, простота приемов, исключение дискурсивности в усвоении грамматического материала являются несомненно важными достоинствами чисто практического способа ориентировки. Чаще всего к этому способу ориентировки можно прибегать в самом начале обучения языку при овладении простыми по своей психологической структуре грамматическими навыками, требующими выполнения элементарных речевых действий.

Вместе с тем этот вид ориентировки имеет целый ряд отрицательных сторон.
Слабыми сторонами чисто практической ориентировки является то, что она, во-первых, затрудняет отчетливое осознание всеми учащимися механизма образования и употребления особенно сложного по своей структуре грамматического явления и, во-вторых, она не всегда экономна во времени, потому что для правильного понимания каждого исключения в способах образования необходимо приводить достаточно большое количество примеров.
Так, в нашем случае необходимо, кроме ранее приведенных примеров, дать примеры, иллюстрирующие образование 3-го лица

1) от глаголов, основа которых оканчивается на d, t,

2) от глагола с отделяемой/неотделяемой приставкой;

3) от сильных глаголов, корневая гласная которых изменяется в 3-м лице и т. д.
Для понимания более сложных грамматических явлений чисто практическим путем, например, образования падежных окончаний разных типов, склонения прилагательных, порядка слов в различных типах предложений потребовалось бы усвоение огромного количества примеров, для чего нужно время, которым школьное обучение иностранным языкам не располагает.

Второй — теоретико-практический — способ ориентировки предполагает краткое теоретическое пояснение к речевому образцу, касающееся образования и употребления данного грамматического явления в ряде случаев в сопоставлении с коррелирующими явлениями родного языка.

К достоинствам этого способа ориентировки можно отнести следующее:

1) он создает условия для более точного и осмысленного понимания всеми учащимися способов образования и сферы употребления данного явления;

2) в большей мере, чем при практическом способе, позволяет предупредить и сознательно преодолеть отрицательное влияние родного языка;

3) дает возможность формировать речевой навык не путем «проб и ошибок» и не только в строго детерминированных условиях (по аналогии с образцами), но более творчески и самостоятельно;

4) он экономнее во времени, потому что сокращает количество примеров, необходимых для формирования стереотипа по аналогии.
Так, для правильной ориентировки в образовании и употреблении перфекта в немецком языке необходимо знание четырех правил

1) об образовании причастий от разных типов глаголов (сильных, слабых);

2) о выборе вспомогательного глагола

3) о местоположении компонентов

4) об употреблении перфекта (видов перфекта) в разных видах речи.
Этот способ позволяет широко использовать схематическую наглядность, ясно представляющую способы образования и отношения компонентов сложного явления, например, порядка слов в различных типах предложений в немецком и английском языках, структуру компонентов перфектных форм глагола в немецком языке и др.
Целью данного этапа должны быть не только презентация и ознакомление учащихся с данным явлением и теоретическая ориентировка на основе усвоения правила, но и первичное выполнение грамматических действий в соответствующих упражнениях. Если при практической ориентировке эту функцию выполняют имитативные, в большинстве случаев подстановочные, условно- речевые упражнения по образцу, то при теоретико-практическом способе ориентировки наибольшую пользу могут принести языковые аналитические и так называемые предречевые грамматические упражнения.
Второй этап — этап формирования речевых грамматических навыков — можно считать самым важным, так как с ним связана автоматизация грамматических действий, без которой невозможно создание навыка.
Задача этого этапа состоит в том, чтобы придать тренировке грамматических явлений речевой характер, учитывающий, однако, трудности, вызванные прежде всего интерферирующим влиянием соответствующих навыков родного языка, и особенности формирования навыков в школьных условиях, т.е. отсутствие языковой среды и ограниченную речевую практику.
Необходимо отметить, что это должна быть особая — учебная — речь, имитирующая основные свойства естественной, но отличающаяся от нее рядом качеств: определенной методической организацией речевого материала и последовательностью его введения в речь, а также ее обучающим характером.
Этот этап — в соответствии с данными психологии — можно подразделять на два взаимосвязанных периода: во-первых, период стереотипизации
(стандартизации) речевых грамматических действий с целью создания достаточно автоматизированных и прочных (стабильных) речевых связей между грамматической формой и ее функцией в речи. Эти связи устанавливаются путем достаточно частого употребления тренируемого явления в однотипных речевых ситуациях, более или менее изолированно от других грамматических явлений, которыми учащиеся уже хорошо владеют и которые не вызывают у них дополнительных трудностей (и, следовательно, ошибок в речи).
Стереотипизация создается, таким образом, путем аналогизации речевых грамматических действий.
Основным типом упражнений, наиболее эффективных для формирования таких прочных речевых грамматических навыков, являются условно-речевые ситуативные однотипные упражнения.
На этой стадии работы начинает формироваться речевой стереотип тренируемого явления как психофизиологическая основа его функционирования в речи, как основа для создания важнейшего качества навыка — переноса речевых действий в сходные речевые ситуации.
Цель второго периода этапа автоматизации состоит в формировании лабильных качеств речевого грамматического навыка в вариативных условиях речевой тренировки с опорой на варьируемые в определенных пределах ситуативные условные грамматически направленные и подлинно речевые упражнения.
Этот заключительный период формирования речевых грамматических навыков является одновременно начальным периодом третьего этапа — включения навыка тренируемого грамматического явления в речевые умения монологического и диалогического говорения.

Основные типы и виды упражнений для формирования грамматических навыков

Основным фактором, обусловливающим успех обучения речевой деятельности, являются упражнения, ибо в упражнениях, моделирующих деятельность, формируются, развиваются и совершенствуются речевые навыки и умения.

Целесообразно выделить три типа упражнений для обучения учащихся речевой деятельности:

1) языковые,

2) условно-речевые,

3) подлинно речевые упражнения.

Под подлинно речевыми понимаются упражнения в естественной коммуникации в различных видах речевой деятельности (говорении, аудировании, чтении, письме). Естественная речевая коммуникация представляет собой обмен информацией, мотивированный целями и условиями обучения. В искусственных школьных условиях овладения иностранным языком этот тип упражнений является наиболее творческим и самым сложным для обучающихся, поэтому он завершает всю систему упражнений и используется, как правило, для развития речевых умений (например, «Опишите ситуацию, изображенную на рисунке», «Прослушайте текст, прокомментируйте поступки действующих лиц» и т.д.).

Упражнения, имитирующие речевую коммуникацию в учебных условиях, являются учебно-речевыми или условно-речевыми (например, «Ответьте на вопросы по рисункам», «Ответьте на вопросы, употребив указанную грамматическую форму» и т.д.). Этот тип упражнений является наиболее эффективным для целенаправленного формирования речевых навыков во всех видах речевой деятельности.

К языковым относятся все упражнения, в которых нет никаких признаков коммуникативности, или упражнения с некоторой речевой направленностью.

К первому виду языковых упражнений относятся все языковые аналитические упражнения (например, «Перепишите предложения, поставив глаголы в нужном времени», «Дополните предложения соответствующими глаголами» и т.д.), а также так называемые тренировочные (предречевые, формальные) упражнения
(например, «Перепишите предложения в вопросительной форме», «Образуйте из двух предложений одно сложноподчиненное», «Постройте предложение по образцу» и т.д.).

Ко второму виду относятся упражнения, содержащие некоторые элементы учебной речевой коммуникации (например, «Замените прямую речь косвенной»,
«Напишите предложения в пассиве» и т.д.).

Литература:

1. Гез Н. И. Методика обучения иностранным языкам в средней школе- М.,
«Высшая школа», 1982
2. Комков И.Ф. Методика преподавания иностранным языкам
3. Ляховицкий М.В. Методика обучения иностранным языкам
4. Миролюбов А. А., Парахина А. В. Общая методика преподавания иностранных языков.

Реферат: Стандартизация машин

Posted on by admin

Федеральное агентство по образованию

Сибирский государственный аэрокосмический университет

имени академика М.Ф. Решетнева

РЕФЕРАТ

на тему

СТАНДАРТИЗАЦИЯ МАШИН

по дисциплине

ОСНОВЫ ПРОЕКТИРОВАНИЯ И КОНСТРУИРОВАНИЯ

Выполнил студент гр. Э-72

Прохоров. А.Д.

Проверил профессор

Носенков А.А.

Железногорск, 2008

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ

ПОНЯТИЙНЫЙ АППАРАТ И МЕТОДОЛОГИЯ СТАНДАРТИЗАЦИИ

Понятие стандартов и стандартизации

Методы стандартизации

ОРГАНИЗАЦИОННО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ СТАНДАРТИЗАЦИИ В РФ

Правовые основы стандартизации в России

Цели, задачи и принципы стандартизации в РФ

Категории стандартов

Организация работ по стандартизации

ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ЭФФЕКТИВНОСТЬ СТАНДАРТИЗАЦИИ

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

БИБЛИОГРАФИЯ

ВВЕДЕНИЕ

Начало века и тысячелетия ознаменовано колоссальными переменами в экономической и социальной сферах нашей страны. Россия вступает в новый этап своего развития, перенимая лучшие традиции западных культур ведения производства, распределения и сбыта.

Большинство предпринимателей сегодня отчетливо понимают, что на место ценовой конкуренции приходит совершенно иная форма соревнования – это качество готовой продукции и не просто высокое, а стабильно высокое качество.

Требования к качеству можно определить как выражение определенных потребностей или их перевод в набор количественно или качественно установленных требований к характеристикам объекта с целью их воплощения в объекте и проверки.

Большое значение для развития машиностроения имеет организация производства машин и других изделий на основе взаимозаменяемости, создание и применение надежных средств технических измерений и контроля. Важной предпосылкой успешного развития специализации и кооперирования в промышленности является стандартизация узлов, деталей, способствующих увеличению серийности и массовости производства.

Машиностроение как отрасль промышленности возникла в XVIII веке. Изобретение прядильной машины, ткацкого станка, паровой машины, как универсального двигателя, и других машин повлекло за собой создание машин для производства машин. Это было связано с изобретением суппорта, совершенствованием металлорежущих станков и появлением других металлообрабатывающих машин. Переход от мануфактуры к машинному производству открыл эпоху крупной машинной индустрии, промышленного капитализма и знаменовал полный технический переворот и крутую ломку общественных отношений производства.

Основными элементами развития современного машиностроения является совершенствование средств производства, методов организации производства, переход к стандартизации, автоматизации и информационному обеспечению процессов.

По мере развития промышленного производства продукция становилась все более сложной, то есть число ее характеристик, а, следовательно, и требований к качеству постоянно растет. Именно поэтому необходимы стандарты, на которые можно было бы ориентироваться для обеспечения стабильности качества продукции предприятия.

Современная система управления качеством базируется на стандартизации – деятельности по установлению имеющих юридическую силу норм, правил и характеристик, оформленных нормативными документами. Именно этот вопрос рассмотрен в данном реферате.

Цель реферата состоит в том, чтобы представить масштабы стандартизации, ее цели, задачи, принципы и методы, разобраться в системе организации работ по стандартизации в РФ.

Основные задачи реферата:

1) сформировать представление о стандартизации;

2) выявить основные категории стандартов и нормативных документов, сферы их деятельности и ответственность, которую необходимо понести при их нарушении.

Нельзя обойти вниманием и тот факт, что на смену Закону «О стандартизации» пришел Федеральный закон « О техническом регулировании», принятый 27 декабря 2002 года. Все вопросы в данном реферате рассмотрены с учетом этой особенности.

Закон «О техническом регулировании» направлен на установление правил государственного регулирования требований к продукции, включая товары народного потребления, связанных с нею процессов, а также работ и услуг в интересах потребителей.

Закон разработан в соответствии с практикой работы стран с развитой рыночной экономикой, требованиями международных экономических организаций, включая Всемирную торговую организацию (ВТО). Это обстоятельство является необходимым условием интеграции России в мировой экономический процесс.

Главная идея Закона — разделение объектов технического регулирования на две категории: те, на которые устанавливаются общеобязательные государственные требования, и те, требования к которым исполняются на добровольной основе.

Законом предусмотрен порядок разработки и принятия документа, содержащего общеобязательные требования. Таким документом является технический регламент, принимаемый согласно Закону международным договором РФ, федеральным законом или указом Президента РФ, или постановлением Правительства РФ.

ПОНЯТИЙНЫЙ АППАРАТ И МЕТОДОЛОГИЯ СТАНДАРТИЗАЦИИ

1.1 Понятие стандартов и стандартизации

Стандарт — документ, в котором в целях добровольного многократного использования устанавливаются характеристики продукции, правила осуществления и характеристики процессов проектирования (включая изыскания), производства, строительства, монтажа, наладки, эксплуатации, хранения, перевозки, реализации и утилизации, выполнения работ или оказания услуг. Стандарт также может содержать правила и методы исследований (испытаний) и измерений, правила отбора образцов, требования к терминологии, символике, упаковке, маркировке или этикеткам и правилам их нанесения.1

Стандарт, разработанный на основе достижений науки, техники, передового опыта, должен предусматривать оптимальные для общества решения. Стандарт – это самое целесообразное решение повторяющейся задачи для достижения определённой цели. Стандарты содержат показатели, которые гарантируют возможность повышения качества продукции и экономичности её производства, а также повышения уровня её взаимозаменяемости.

Стандарт может распространяться:

на готовую продукцию или отдельные требования к их свойствам, например требования к безопасности и взаимозаменяемости;

группы однородной продукции — машины в целом, сборочные единицы (например, автомобильные двигатели), отдельные детали (например, автомобильные стекла или свечи) или даже отдельные размеры (например, присоединительные размеры аккумуляторов);

технологические процессы производства, обслуживания и сервиса изделий и их составных частей, в первую очередь — обеспечивающие безопасность готовых изделий;

требования по информационной и технической совместимости продукции; методы контроля эксплуатационных характеристик, требования к упаковке, маркировке, транспортировке, хранению, применению и утилизации продукции или ее составных частей (если они не оговорены техническими регламентами); терминологию и условные обозначения общепромышленного или межотраслевого применения.

Стандартизация — деятельность по установлению правил и характеристик в целях их добровольного многократного использования, направленная на достижение упорядоченности в сферах производства и обращения продукции и повышение конкурентоспособности продукции, работ или услуг.2

На страницах журнала «Стандарты и качество» ведется дискуссия заинтересованных лиц о понятиях, используемых в Федеральном законе « О техническом регулировании». Так, например, в международной стандартизации в Руководстве ИСО/МЭК 23 и в гармонизированном с ним ГОСТ 1.1-2002 дано иное определение: «деятельность, направленная на достижение оптимальной степени упорядочения в определенной области посредством установления положений для всеобщего и многократного использования в отношении реально существующих или потенциальных задач».

На первый взгляд, эти определения весьма похожи. Принципиальным отличием является применение в законе слова «добровольного», подчеркивающего соответствующий принцип использования правил и характеристик, установленных в стандарте. Отсутствие этого слова в определении, установленном в Руководстве ИСО/МЭК 2, видимо, связано с тем, что данный принцип пригоден далеко не всегда. Даже если он установлен законодательно (как в ФЗ), это вовсе не означает, что он применим в отношении всех категорий стандартов и распространяется на всех пользователей стандартов. В частности, данный принцип совершенно непригоден для стандартизации на уровне организаций. Поэтому принцип добровольности применения стандартов следует рассматривать только как ограничение вмешательства государства в деятельность организации в части использования национальных стандартов. Если организация добровольно взяла на себя обязательство применять национальный стандарт и публично заявила об этом, указав обозначение данного стандарта в маркировке продукции и/или договоре на ее поставку, то государство может проверить соблюдение этих обязательств и обязано защитить потребителя от введения его в заблуждение.4

Стандартизации весьма динамична, она всегда должна отвечать изменениям, происходящим во всех сферах жизни общества, прежде всего в технике и экономике, стремиться успевать и предвосхищать эти изменения с тем, чтобы нормативные документы (стандарты) способствовали развитию, а не торможению производства и сферы услуг.

Стандартизация связана с такими понятиями, как объект стандартизации и область стандартизации.

Объектом (предметом) стандартизации обычно называют продукцию, процесс или услугу, для которых разрабатывают те или иные требования, характеристики, параметры, правила и т.п. Стандартизация может касаться либо объекта в целом, либо его отдельных составляющих (характеристик).

Областью стандартизации называют совокупность взаимосвязанных объектов стандартизации. Например, машиностроение является областью стандартизации, а объектами стандартизации в машиностроении могут быть технологические процессы, типы двигателей, безопасность и экологичность машин и т.д.

Стандартизация позволяет уменьшить трудоемкость конструирования узлов и машин, так как отпадает необходимость в разработке конструкции деталей, являющихся стандартными: стандартные детали изготовляются в массовом количестве и являются более дешевыми. Стандартные детали в значительной мере облегчают и упрощают ремонт и эксплуатацию машин.

1.2 Методы стандартизации

В зависимости от поставленных целей и решаемых задач используют различные методы стандартизации. К методам стандартизации относятся:

систематизация (распределение предметов исследования в определенном порядке или последовательности, образующее систему, удобную для использования);

классификация (явления, понятия, предметы или размеры располагаются по определенным, как правило, наиболее характерным для группы изделий одного назначения признакам);

кодирование (группирование по определенным правилам объектов или групп объектов и присвоение им кодов, позволяющее заменить несколькими знаками (или символами) наименования этих объектов);

типизация (разработка типовых решений);

унификация (основной метод стандартизации — установление объектов одинакового назначения и использование в целях достижения экономии, обеспечение взаимозаменяемости).

Перечисленные методы позволяют осуществлять стандартизацию от простых объектов до сложных систем.

В технике систематизация используется при делении машины на сборочные единицы, а последних — на детали с определенными принципами их обозначения, например, каталоги запасных частей автомобилей.

На принципе классификации в технике построены типоразмерные ряды главных параметров, производится классификация однотипных машин по основным параметрам и т.д. До недавнего времени создание новых машин шло по пути разработки отдельных конструкций для механизации отдельных наиболее тяжелых и трудоемких работ. В настоящее время разрабатываются комплексы машин для механизации различных видов строительных работ. Комплексы машин различают не только по назначению, но и по производительности. Машину одного и того же назначения (одного типа) выпускают с различными значениями главного параметра (грузоподъемность, мощность, объем ковша и т.д.). Научно-исследовательские институты, конструкторские бюро и машиностроительные заводы по отраслям машиностроения с учетом уровня развития науки и техники разрабатывают перспективные ряды машин, которые время от времени уточняют и дополняют. Для установления целесообразных интервалов между соседними значениями параметров пользуются рядами предпочтительных чисел. Предпочтительными числами называются числа, которые рекомендуется выбирать как преимущественные перед всеми другими при назначении величин параметров для вновь создаваемых изделий (производительности, грузоподъемности, габаритов, чисел оборотов, давлений, температур, напряжений электрического тока, чисел циклов работы и других характеристик проектируемых машин и приборов).5 Часто в строительном и дорожном машиностроении используют ряд чисел, представляющих собой геометрическую прогрессию. Примером использования предпочтительных чисел является ряд грузоподъемностей самоходных пневмоколесных кранов 10; 16; 25; 40; 63 и 100 т.

В машиностроении и приборостроении предпочтительные числа, принятые за основу при назначении классов точности, размеров, углов, радиусов, канавок, уступов, линейных размеров, сокращают номенклатуру режущего и измерительного инструмента, кулачков для автоматов, штампов, пресс-форм, приспособлений. Это способствует росту уровня взаимозаменяемости, повышению серийности, технического уровня и качества выпускаемой продукции, расширению объемов ее производства, улучшению организации инструментального хозяйства на предприятиях (объединениях). В результате значительно снижается себестоимость изделий. В масштабе всей промышленности может быть получена весьма весомая экономия.

Коды позволяют идентифицировать объекты наиболее коротким способом (минимальным количеством знаков), способствуя повышению эффективности сбора, учета, хранения и обработки информации.

Число знаков в коде определяется его структурой и зависит от количества кодируемых признаков. Наиболее часто применяются десятизначные системы кодирования.

Классификация и кодирование применяются в стандартизации для обозначения стандартов, входящих в межотраслевые системы стандартов.

Постоянная часть предназначена для классификации групп основных признаков детали: размерных характеристик (диаметр, длина и т.п.); группы материалов (стали, чугуны, цветные сплавы и др.); вида технологических процессов получения детали (резание, литье, обработка давлением и т.п.).

Переменную часть кода используют для конкретизации признаков определенного вида детали, описанной постоянным кодом. В переменную часть кода входит вид заготовки (пруток, поковка и др.), точность (квалитет) наружных и внутренних поверхностей, шероховатость поверхностей, наличие термообработки и масса детали (весовая характеристика детали).

Структура технологического кода позволяет с использованием электронно-вычислительной техники обрабатывать информацию на различных уровнях конструкторско-технологической подготовки производства, существенно влияя на выбор оборудования, подъемно-транспортных и складских средств, технологических режимов обработки деталей, а также режущего и измерительного инструмента для их контроля.

После того как собранный массив информации систематизирован и классифицирован по определенным признакам, переходят к следующему методу стандартизации – типизации.

При типизации анализируют существующие типоразмеры изделий, их составные части, агрегаты и детали, а также оценивают перспективы развития науки, техники и промышленности, возникающие при этом возможные потребности рынков сбыта. Внесение сравнительно небольших изменений в конструкцию детали или сборочной единицы может удовлетворить потребности большого количества новых потребителей. Это позволит существенно снизить издержки за счет повышения серийности производства и качества продукции, что, в свою очередь, повысит конкурентоспособность как выпускаемой продукции, так и самой фирмы.

Естественным продолжением конструктивной типизации является типизация технологических процессов, т.е. разработка и установление технологического процесса для производства однотипных деталей или сборка однотипных составных частей или изделий в целом. В этом случае типовой технологический процесс разрабатывается для типовой детали, обладающей наибольшим количеством признаков, характерных для деталей данной классификационной группы, имея в виду, что некоторые операции или переходы технологического процесса будут опущены при обработке деталей, не обладающих данным технологическим или конструктивным признаком.

Наиболее распространенным и эффективным методом стандартизации является унификация. Унификация — это приведение объектов одинакового функционального назначения к единообразию (например, к оптимальной конструкции) по установленному признаку и рациональное сокращение числа этих объектов на основе данных об их эффективной применяемости, экономичный и эффективный способ создания на базе исходной модели ряда производных машин.

Принципиальное отличие унификации от других методов стандартизации состоит в том, что в процессе унификации предполагается внесение изменений в конструкцию изделия или иного объекта унификации с целью увеличения его применяемости и снижения, тем самым, его себестоимости с одновременным повышением качества.

Объектами унификации могут быть изделия массового, серийного и/или индивидуального производства, в том числе:

отдельные размеры или элементы деталей;

детали аналогичного назначения;

агрегаты, сборочные единицы и модули (например, гибкие производственные модули), если они выполняют близкие по характеру функции при незначительно отличающихся рабочих параметрах, габаритных размерах и эксплуатационных показателях;

машины, если они состоят из сравнительно небольшого количества сборочных единиц одинакового назначения и выполняют близкие по характеру операции или процессы.

В строительном и дорожном машиностроении часто используют унифицированные узлы и агрегаты автотракторной промышленности. Так, в шасси для самоходных строительных машин применяют унифицированные карданные валы и шарниры, ведущие мосты, колесные и стояночные тормозы и др.

Наиболее простой метод унификации деталей и агрегатов общемашиностроительного назначения заключается в замене группы близких по конструкции и размерам типов одним оптимальным типоразмером, использование которого не связано с существенными трудностями в какой-либо сфере применения. Этот метод широко используют для деталей и узлов машин с ограниченным числом параметров, определяющих их конструкцию (шайбы, винты, болты, гайки, уплотнения, муфты и т. д.).

Результатом использования всех методов стандартизации и в первую очередь унификации, являются организация специализированных производств составных частей и деталей машин и переход к проектированию изделий методами агрегатирования.

Агрегатирование — принцип создания машин, оборудования и приборов их унифицированных стандартных агрегатов (автономных узлов), устанавливаемых в изделии в различном количестве и комбинациях. Агрегаты должны обладать полной взаимозаменяемостью по всем эксплуатационным параметрам и присоединительным размерам.

Внедрение унификации и агрегатирования позволяет обеспечить оптимальные эксплуатационные показатели, а сроки проектирования и освоения новой техники сокращаются в 2 — 2,5 раза при снижении в 1,5 — 2 раза соответствующих затрат.

ОРГАНИЗАЦИОННО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ СТАНДАРТИЗАЦИИ В РФ

2.1 Правовые основы стандартизации в России

Одно из основных направлений развития стандартизации — традиционное , организуется и осуществляется в России в соответствии с Конституцией Российской Федерации (ст. 71), Федеральным законом «О техническом регулировании» 2002 г. и ГСС РФ.

Основными терминами и понятиями современной Государственной системы стандартизации Российской Федерации (ГСС РФ) с учетом международной практики стандартизации являются – стандартизация; объект стандартизации; нормативный документ по стандартизации; стандарт; государственный стандарт Российской Федерации (ГОСТ Р); технический регламент и многие другие.

Федеральный закон «О техническом регулировании» устанавливает правовые основы стандартизации в РФ, обязательные для всех государственных органов управления, а также предприятий и предпринимателей, общественных объединений, и определяет меры государственной защиты интересов потребителей и государства посредством разработки и применения нормативных документов по стандартизации. Понятие стандартизации Закон толкует как деятельность, направленную на определение норм, правил, требований, характеристик, которые должны обеспечивать безопасность продукции, работ и услуг, их техническую и информационную совместимость, взаимозаменяемость, качество продукций (услуг) в соответствии с достижениями научно-технического прогресса.

Федеральный закон «О техническом регулировании» регламентирует:
1) организацию работ по стандартизации в РФ;

2) международное сотрудничество в области стандартизации;

3) виды и применение нормативных документов по стандартизации;

4) информационное обеспечение работ по стандартизации, издание и реализацию нормативных документов;

5) порядок поведения государственного контроля и надзора за соблюдением обязательных требований государственных стандартов;

6) финансирование работ по государственной стандартизации, государственному контролю и надзору;

7) ответственность за нарушение положений Федерального закона «О техническом регулировании»;

8) экономическое стимулирование применения государственных стандартов.

Положения Закона обязательны для выполнения всеми государственными органами управления, субъектами хозяйственной деятельности независимо от формы собственности, общественными объединениями. Закон определяет меры государственной защиты интересов потребителей и государства через требования, правила, нормы, вносимые в государственные стандарты при их разработке, и государственный контроль выполнения обязательных требований стандартов при их применении.

Кроме данного закона, отношения в области стандартизации в России регулируются издаваемыми в соответствии с ним актами законодательства РФ. Это связано с последующим пересмотром стандарта, он будет иметь силу лишь после того, как будут внесены изменения в регламент:

1) ссылка со скользящей идентификацией, то есть стандарт (стандарты) идентифицируются (указываются в регламенте) только с помощью номера. Это дает возможность пересматривать стандарт и вводить его в действие независимо от внесения изменений в регламент;

2) ссылка общего характера, то есть указание в регламенте всех стандартов, которые действуют в определенной области и (или) приняты конкретным органом. Идентификация каждого стандарта в отдельности отсутствует.

Существует ответственность за нарушение стандарта, на который имеется обязательная ссылка. Эта ссылка указывает, что соблюдение идентифицированных в ней стандартов (стандарта) – единственный путь достижения соответствия товара требованиям технического регламента.
Технический регламент может включать индикативную ссылку. Этот вид ссылки на стандарт по существу представляет собой форму положения, направленного на достижение соответствия. Другими словами, соблюдение стандартов, содержащихся в этих ссылках, рассматривается как один из путей достижения соответствия требованиям регламента.

Ответственность за нарушение положений несут юридические и физические лица, органы государственного управления. В соответствии с действующим в России законодательством ответственность носит уголовный, административный либо гражданско-правовой характер. Нарушения выявляются службами государственного контроля и надзора за соблюдением субъектами хозяйственной деятельности обязательных требований государственных стандартов. Нарушение должностными лицами или гражданами, которые зарегистрированы как индивидуальные предприниматели, обязательных требований государственных стандартов при реализации, эксплуатации, транспортировке и хранении продукции влечет наложение штрафа в размере от пяти до 100 минимальных размеров оплаты труда. Такое же наказание определено за уклонение юридических и физических лиц от предъявления продукции, а также сведений о ней и соответствующей документации органам государственного надзора.

С 1 января 1997 г. специальная уголовная ответственность установлена за обман потребителей в отношении качества товара, установленного договором (в сферах торговли товарами и предоставления услуг), а также за производство и реализацию товаров и услуг, не отвечающих требованиям безопасности. Уголовная ответственность за нарушение требований стандартов по продукции производственного назначения не предусмотрена, а административная ответственность установлена за несоблюдение обязательных требований при ее продаже (поставке), использовании, транспортировке и хранении. Гражданско-правовая ответственность за нарушение требований к качеству определяется на основе положений гражданского законодательства.

2.2 Цели, задачи и принципы стандартизации в РФ

На основании правовых норм закона определены принципы и задачи стандартизации в России.

Принципы стандартизации следующие:

1) добровольность применения стандартов;

2) максимального учета при разработке стандартов законных интересов заинтересованных лиц;

3) применения международного стандарта как основы разработки национального стандарта, за исключением ряда случаев;

4) недопустимости создания препятствий производству и обращению продукции, выполнению работ и оказанию услуг;

5) недопустимости установления таких стандартов, которые противоречат техническим регламентам;

6) обеспечения условий для единообразного применения стандартов.6

Основными целями стандартизации в РФ являются:

1) повышение уровня безопасности жизни и здоровья граждан, имущества физических и юридических лиц, государственного и муниципального имущества, объектов с учетом риска возникновения чрезвычайных ситуаций природного и техногенного характера, повышение уровня экологической безопасности, безопасности жизни и здоровья животных и растений;

2) обеспечение конкурентоспособности и качества продукции (работ, услуг), единства измерений, рационального использования ресурсов, взаимозаменяемости технических средств (машин и оборудования, их составных частей, комплектующих изделий и материалов), технической и информационной совместимости, сопоставимости результатов исследований (испытаний) и измерений, технических и экономико-статистических данных, проведения анализа характеристик продукции (работ, услуг), исполнения государственных заказов, добровольного подтверждения соответствия продукции (работ, услуг);

3) содействие соблюдению требований технических регламентов;

4) создание систем классификации и кодирования технико-экономической и социальной информации, систем каталогизации продукции (работ, услуг), систем обеспечения качества продукции (работ, услуг), систем поиска и передачи данных, содействие проведению работ по унификации.7

Для достижения указанных целей необходимо решить следующие задачи:

1) установление прогрессивных систем стандартов на основе комплексных целевых программ, определяющих требования к конструкции изделий, технологии их производства, качеству сырья, материалов, полуфабрикатов и комплектующих изделий, а также создающих условия для формирования требуемого качества конечной продукции на стадии её проектирования, серийного производства и эффективного использования;

2) определение единой системы показателей качества продукции, методов и средств контроля и испытаний, а также необходимого уровня надёжности в зависимости от назначения изделий и условий их эксплуатации;

3) установление норм, требований и методов в области проектирования и производства продукции с целью обеспечения её оптимального качества и исключения нерационального многообразия видов, марок и типоразмеров продукции;

4) развитие унификации промышленной продукции и агрегатирования машин как важнейшего средства специализации, повышения экономичности производства, производительности труда, уровня взаимозаменяемости, эффективности эксплуатации и ремонта изделий;

5) обеспечение единства и достоверности измерений в стране, создание и совершенствование государственных эталонов единиц физических величин, а также методов и средств измерений высшей точности;

6) установление единых систем документации, в том числе унифицированных систем документации, используемых в автоматизированных системах управления, установление систем классификации и кодирования технико-экономической информации, форм и систем организации производства и технических средств научной организации труда;

7) установление единых терминов и обозначений в важнейших областях науки и техники, а также в отраслях народного хозяйства.

2.3 Категории стандартов и их характеристика

Нормативный документ по стандартизации – это документ, устанавливающий правила, принципы, нормы, характеристики, касающиеся объектов стандартизации, различных видов деятельности или их результатов, и доступный широкому кругу пользователей.

К документам в области стандартизации, используемым на территории Российской Федерации, относятся: национальные стандарты, правила стандартизации, нормы и рекомендации в области стандартизации, применяемые в установленном порядке классификации, общероссийские классификаторы технико-экономической и социальной информации, стандарты организаций, своды правил. 8

В зависимости от объекта стандартизации и уровня утверждения (принятия) документа, стандарты различаются по категориям:

1) международный (ИСО);

2) государственный стандарт РФ (ГОСТ Р);

3) межгосударственный (ГОСТ);

4) стандарт отрасли (ОСТ);

5) стандарт научно-технического или инженерного общества (СТО);

6) стандарт предприятия (СТП);

7) технические условия (ТУ).

Международный стандарт – стандарт, принятый какой-либо международной (всемирной) организацией по стандартизации. Такими общепризнанными организациями являются неправительственные организации ИСО (ISO). Статус стандартов, принятых ИСО – рекомендательный, добровольный.

ГОСТ – государственные стандарты бывшего СССР, действующие в качестве межгосударственных стандартов для стран – бывших республик, входивших в свое время в состав СССР. Применяются без переоформления по постановлениям национальных комитетов по стандартизации. ГОСТ по существу является международным стандартом регионального характера.

Иерархия стандартов, действующих в РФ.

ГОСТ Р – стандарт, принимаемый Госстандартом России или Госстроем России (Государственным комитетом РФ по жилищной и строительной политике). Государственные стандарты обязательны для всех предприятий, организаций и учреждений страны в пределах сферы их действия. Государственные стандарты устанавливают требования преимущественно к продукции массового и крупносерийного производства широкого и межотраслевого производства, к изделиям, прошедшим государственную аттестацию, экспортным товарам; они устанавливают также общие нормы, термины. Исходя из этого, можно указать на следующие объекты государственной стандартизации:

1) общетехнические и организационно-методические правила и нормы;

2) нормы точных изделий межотраслевого применения;

3) требования к продукции, поставляемой для эксплуатации в различных климатических условиях, методы их контроля;

4) межотраслевые требования и нормы техники безопасности и производственной санитарии;

5) научно-технические термины, определения и обозначения;

6) единицы физических величин;

7) государственные эталоны единиц физических величин и общесоюзные поверочные схемы;

8) методы и средства поверки средств измерений;

9) государственные испытания средств измерений;

10) допускаемые погрешности измерений;

11) системы конструкторской, технологической, эксплуатационной и
ремонтной документации;

12) системы классификации и кодирования технико-экономической информации.

ОСТ – отраслевые стандарты, устанавливаются на аналогичные с ГОСТ Р и ГОСТ объекты, однако имеющие сугубо отраслевое значение. ОСТ применяют предприятия и организации, подведомственные соответствующему министерству, утвердившему (принявшему) отраслевой стандарт, и все прочие предприятия и организации, применяющие (потребляющие) продукцию данной отрасли. Отраслевые стандарты устанавливают требования к продукции, не относящейся к объектам государственной стандартизации, к технологической оснастке, инструменту, специфическим для отрасли, а также на нормы, правила, термины и обозначения, регламентация которых необходима для обеспечения взаимосвязи в производственно-технической деятельности предприятий и организаций отрасли и для достижения оптимального уровня качества продукции. Объектами отраслевой стандартизации могут быть машины, оборудование, приборы и другие изделия серийного производства, детали и составные части этих изделий; сырьё, материалы, топливо, полуфабрикаты, применяемые в отрасли; типовые технологические процессы внутриотраслевого применения.

СТО – стандарты научно-технических, инженерных обществ и других общественных объединений. Объектами СТО являются новые оригинальные виды продукции и услуг, методы испытаний, технологии, новые принципы организации и управления производством.

СТП – стандарты предприятий, организаций. Разрабатываются и принимаются самим предприятием. Объектами стандартизации на предприятии могут быть детали, узлы и агрегаты изготовляемых (разрабатываемых) изделий, нормы и правила в области организации и управления производством, нормы для разработки продукции предприятия и методы расчета, технологические нормы и требования, типовые технологические процессы, оснастка и инструмент. СТП обязателен для предприятия, принявшего этот стандарт. Но если в договоре на разработку, производство, поставку продукции или предоставление услуг имеется ссылка на стандарт предприятия, он становится обязательным для всех субъектов хозяйственной деятельности – участников договора.

Технические условия (ТУ) – документ, разрабатываемый предприятиями и организациями в том случае, когда стандарт создавать нецелесообразно. Объектом ТУ может быть пробная продукция или продукция разовой поставки, выпускаемая небольшой партией, а также произведения художественных промыслов.

Нормативные документы могут содержать обязательные требования, подлежащие безусловному исполнению в соответствии с законодательством РФ и добровольные (альтернативные) требования и положения.

При сертификации продукции, работ, услуг наиболее широкое использование в качестве ссылочных документов находят государственные стандарты России ГОСТ Р и межгосударственные стандарты ГОСТ. Рассмотрим состав и обязательность требований стандартов данной категории. В числе требований названные стандарты должны содержать:

1) требования к продукции, работам и услугам по их безопасности для окружающей среды, жизни, здоровья и имущества, требования пожарной безопасности, требования техники безопасности и производственной санитарии;

2) требования по технической и информационной совместимости, а также взаимозаменяемости продукции;

3) основные потребительские (эксплуатационные) характеристики продукции, методы их контроля, требования к упаковке, маркировке, транспортированию, хранению, применению и утилизации продукции;

4) правила и нормы, обеспечивающие техническое и информационное единство при разработке, производстве, использовании (эксплуатации) продукции, выполнении работ и оказании услуг, в том числе правила оформления технической документации допуски и посадки, общие правила обеспечения качества продукции, работ и услуг, сохранения и рационального использования всех видов ресурсов, термины и их определения, условные обозначения, метрологические и другие общетехнические и организационно-технические правила и нормы.

Создание стандарта от планирования его разработки до издания осуществляется в определенной последовательности, которая предусматривает, как правило, следующие стадии:

1) организация разработки стандарта и составление технического задания на разработку;

2) разработка проекта стандарта (первой, при необходимости последующих редакций);

3) разработка окончательной редакции проекта стандарта и представление его в Госстандарт России для принятия стандарта;

4) принятие и государственная регистрация (присвоение номера) стандарта;

5) издание стандарта.

Государственный стандарт в процессе его применения может подвергаться проверке, в необходимых случаях в него вносят изменения, стандарт может быть пересмотрен или отменен, вовсе аннулирован.

Оценка соответствия продукций и услуг указанным требованиям стандартов определяется в порядке, установленном законодательством РФ об обязательной сертификации продукции и услуг.

К добровольным требованиям ГОСТ и ГОСТ Р относятся требования, характеризующие потребительные и иные свойства продукции и услуг, не оговоренные изложенными выше обязательными требованиями стандартов. Выполнение добровольных требований изготовитель (поставщик) и потребитель определяют самостоятельно при заключении договоров на разработку и поставку продукции (оказание услуг, проведение работ).

Нарушение обязательных требований государственных стандартов субъектами хозяйственной деятельности выявляются службами государственного надзора и контроля, входящими в качестве самостоятельных структур в состав Госстандарта России.

2.4 Организация работ по стандартизации

Работа по стандартизации в Российской Федерации организуется и осуществляется системой органов и служб по стандартизации, которую составляют:

1) Госстандарт России – национальный орган по стандартизации Российской Федерации;

2) подразделения стандартизации, сертификации, метрологии федеральных министерств и ведомств РФ;

3) технические комитеты (ТК) по стандартизации, создаваемые на добровольной основе заинтересованными сторонами (предприятиями и организациями);

4) подразделения стандартизации (отделы, бюро, группы), создаваемые субъектами хозяйственной деятельности (предприятиями и организациями).

В соответствии с законом Госстандарт России формирует и реализует государственную политику в области стандартизации, осуществляет государственный контроль и надзор за соблюдением обязательных требований государственных стандартов, представляет РФ в международных организациях по стандартизации и участвует в их работе, организует подготовку и переподготовку кадров по стандартизации, устанавливает правила применения международных стандартов.

ГСС РФ представляет собой комплекс взаимосвязанных основополагающих государственных стандартов, в состав которого входят следующие нормативные документы:

1) ГОСТ Р 1.0-92 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Основные положения»;

2) ГОСТ Р 1.2-92 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Порядок разработки Государственных стандартов»;

3) ГОСТ Р 1.4-93 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Стандарты отраслей, стандарты предприятий, научно-технических, инженерных обществ и других общественных объединений. Общие положения»;

4) ГОСТ Р 1.5-93 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Общие требования к построению, изложению, оформлению и содержанию стандартов»;

5) ПР 50.1.001-93 «Правила согласования и утверждения технических условий»;

6) ГОСТ Р 1.8-95 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Порядок разработки и применения межгосударственных стандартов»;

7) ГОСТ Р 1.9-95 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Порядок маркирования продукции и услуг знаком соответствия государственным стандартам»;

8) ГОСТ Р 1.10-95 «Государственная система стандартизации Российской Федерации. Порядок разработки, принятия, регистрации правил и рекомендаций по стандартизации, метрологии, сертификации, аккредитации и информации о них. Взамен РД 50-113-83 (на территории РФ).

Как видно из названий документов, перечисленные стандарты ГСС РФ определяют основные стороны практической деятельности по стандартизации в масштабах страны. Стандарты устанавливают цели и задачи стандартизации, организационные вопросы и методику выполнения работ по стандартизации, категории и виды нормативных документов, объекты стандартизации, порядок разработки, внедрения, обращение стандартов и других нормативных документов по стандартизации, проведением аннулирования и корректировку, единые правила построения, изложения и оформления стандартов.

Для решения возложенных задач Госстандарт России законодательно наделен правом разработки и утверждения государственных стандартов, оговаривающих единые для всей страны организационно-технические правила проведения всех видов работ по стандартизации в любых сферах деятельности и на всех уровнях управления, а также форм и методов взаимодействия при этом субъектов хозяйственной деятельности друг с другом и с органами управления.

Одной из основных задач Госстандарта является разработка мер по повышению эффективности стандартизации в улучшении качества выпускаемой продукции и экономичности её производства путём внедрения систем стандартов при комплексной и опережающей стандартизации, развития межотраслевой унификации, создания общетехнических систем стандартов, обеспечения единства и достоверности измерений в стране.

Главная цель Государственной системы стандартизации (ГСС) – с помощью стандартов, устанавливающих показатели, нормы и требования, соответствующие передовому уровню отечественной и зарубежной науки, техники и производства, содействовать обеспечению пропорционального развития всех отраслей. Эта система имеет также следующие цели:

1) улучшение качества работы, качества продукции и обеспечение его оптимального уровня;

2) обеспечение условий для развития специализации в области проектирования и производства продукции, снижения её трудоёмкости, металлоёмкости и улучшения других показателей;

3) обеспечение увязки требований продукции с потребностями обороны страны;

4) обеспечение условий для широкого развития экспорта товаров высокого качества, отвечающих требованиям мирового рынка;

5) рациональное использование производственных фондов и экономия материальных и трудовых ресурсов;

6) развитие международного экономического и технического сотрудничества;

7) обеспечение охраны здоровья населения, безопасности труда рабочих, охраны природы и улучшения использования природных ресурсов.

В число важнейших функций Госстандарта России в области стандартизации входят следующие:

1) осуществление роли заказчика и участие в разработке государственных стандартов, устанавливающих основополагающие, общетехнические и обязательные требования;

2) рассмотрение, принятие и регистрация государственных стандартов, а также других нормативных документов межотраслевого значения. Гармонизация отечественных стандартов с международными стандартами;

3) организация работы по прямому использованию международных стандартов в качестве государственных стандартов РФ;

4) осуществление руководства и участие в работах по совершенствованию систем стандартизации, метрологии и сертификации в стране;

5) обеспечение единства и достоверности измерений в стране, укрепление и развитие государственной метрологической службы;

6) проведение государственного надзора за состоянием и применением измерительной техники;

7) участие в работах по международному сотрудничеству в области стандартизации;

8) издание и распространение государственных стандартов и другой нормативной документации, информационное обеспечение работ по стандартизации, метрологии, сертификации.

Госстандарт осуществляет свои функции непосредственно и через созданные им органы.

Подразделения стандартизации, метрологии, сертификации федеральных министерств и других органов государственного управления организуют, координируют и участвуют в работах по стандартизации на подведомственных предприятиях и в организациях, выделяя из них головные организации по стандартизации по определенным направлениям деятельности.

Подразделения (службы) стандартизации предприятий, организаций (научно-исследовательский отдел, конструкторско-технологический отдел, лаборатория, бюро), создаваемые на предприятиях и в организациях, выполняют научно-исследовательские, опытно-конструкторские и другие работы по стандартизации, участвуют в выполнении работ по стандартизации, проводимых другими подразделениями, а также осуществляют организационно-методическое и научно-техническое руководство этими работами, выполняют нормоконтроль разрабатываемой на предприятии технической документации.

3. ЭКОНОМИЧЕСКАЯ ЭФФЕКТИВНОСТЬ СТАНДАРТИЗАЦИИ

Ожидаемую экономическую эффективность стандартизации определяют для экономического обоснования годовых и перспективных планов и программ комплексной стандартизации; выбора оптимального варианта решения задач стандартизации, унификации, агрегатирования; обо­снования целесообразности разработки стандартов при определении цен на продукцию. Фактическую экономическую эффективность рассчитывают для определения действительного экономического эффекта от стандартизации на предприятиях, а также для поощрения за работы в области стандартизации.

Под экономическим эффектом стандартизации понимают экономию живого и овеществленного труда в общественном производстве в результате внедрения стандарта с учетом необходимых для этого затрат. Он может быть выражен и денежной или натуральной форме (снижение трудоемкости, экономия материалов, уменьшение потребности в оборудовании и площадях, сокращение длительности циклов проектирования и изготовления и т. п.), если затраты измерены в тех же единицах, что и экономия.

Суммарный эффект стандартизации металлорежущих станков, прессов, строительных и дорожных машин, измерительных приборов и других изделий определяют как разность приведенных затрат на создание, годовой выпуск и эксплуатацию изделий (П1) и после (П2) внедрения соответствующих стандартов:

ЭΣ=П1-П2.

В приведенные затраты входят общие капитальные КΣ и суммарные текущие СΣ затраты. Показатель КΣ учитывает затраты на научно-исследовательские и опытно-конструкторские работы, необходимые для проведения стандартизации, затраты на опытное и серийное производство, затраты на испытания машины и ее отдельных элементов. Сюда включают расходы только на прикладные научно-исследовательские работы, непосредственно связанные с созданием данной машины, капитальные вложения в основные фонды конструкторского бюро, в котором проектируют машину или ее элементы, и средства, выделяемые на организацию серийного производства, а также затраты на разработку стандарта.

Показатель СΣ учитывает расходы на изготовление продукции или выполнение работы с помощью стандартизуемой машины, в том числе заработную плату производственных рабочих и работников других категорий, стоимость сырья и материалов, амортизационные отчисления, а также затраты на текущий и планово-предупредительный ремонт и другие эксплуатационные расходы за весь срок службы машины.

Приведенные затраты

Пi= СΣ +Ен КΣ

где Ен — нормативный коэффициент эффективности капиталовло­жений, который при отсутствии отраслевых нормативных значений принимают равным 0,12.

Отношение капиталовложений и разовых затрат к фактическому экономическому эффекту от унификации, стандартизации и организации специализированного производства стандартных изделий достигает 1:8 и более.

Применение унифицированных и стандартизированных агрегатов и элементов машин способствует росту производительности труда и качества их проектирования. При этом сокращаются затраты на проектные работы. При внедрении ЕСТПП, благодаря использованию стандартного инструмента и оснастки уменьшаются затраты и сроки на подготовку производства. Большая эффективность достигается за счёт применения деталей, узлов и изделий, изготовляемых на специализированных заводах. В настоящее время удельный вес специализированных производств стандартизированных и унифицированных агрегатов и элементов составляет около 10%. Если довести этот показатель до 20%, то в результате снижения себестоимости изготовления изделий можно получить экономию около 5 млрд. руб.

Взаимозаменяемость также повышает экономичность производства, так как она в значимой степени упрощает сборку изделий, которая сводится к соединению деталей в узел и узлов в изделие без пригонки или с минимальными регулировочными или подборочными работами. При этом упрощается эксплуатация и ремонт изделий, так как износившейся или вышедшие из строя детали и узлы можно легко заменить запасными без ухудшения эксплуатационных показателей, т.е. повышаются восстанавливаемость и ремонтопригодность изделий.

Роль взаимозаменяемости в ускорении темпов технического прогресса в промышленности очень велика. Так, комплексная механизация и автоматизация производственных процессов, создание автоматических линий, цехов и предприятий могут быть оснащены только на основе взаимозаменяемого производства, обеспечивающего выпуск всех деталей, узлов и изделий установленных размеров, форм и качества.

По оценкам экспертов, применение стандартизации дает снижение себестоимости продукции машиностроения на 10–20%, а затраты на содержание заводской службы стандартизации составляют всего порядка 0,5% стоимости продукции.

Применение унифицированных и стандартизированных агрегатов и элементов машин способствует росту производительности труда и качества их проектирования. При этом сокращаются затраты на проектные работы. Стандартизация на предприятиях способствует повышению их технического уровня и вместе с тем является одним из важнейших элементов государственной системы стандартизации, системы комплексного управления качеством продукции. Большая эффективность достигается за счёт применения деталей, узлов и изделий, изготовляемых на специализированных заводах. Сокращённая номенклатура изделий, стандартизация и взаимозаменяемость их узлов и агрегатов создают условия для развития специализации и отраслевого и межотраслевого кооперирования заводов. Унифицированные детали, узлы и агрегаты на специализированных заводах изготовляют на высокопроизводительном оборудовании с использованием более точных и стабильных технологических процессов и средств измерения, что обеспечивает повышение производительности труда и качества изделий.

Если работы по стандартизации на конкретном предприятии не­посредственно направлены на повышение качества продукции, то затраты на их проведение первоначально выше ожидаемых результатов. Однако в дальнейшем на продукцию повышенного качества растет спрос потребителей и она может быть реализована по значительно большим ценам. Таким образом, рост объемов поступлений от продаж может компенсировать не только дополнительные затраты предприятия по улучшению качества, но и обеспечить в будущем более высокую прибыль по сравнению с той, которую давала продукция, выпускавшаяся ранее.

Так, например, проведение работ по унификации сырья и материалов обеспечивает сокращение их типоразмеров в запасах предприятия, снижение уровня самих запасов, значительное сокращение необходимых складских площадей, улучшение материально-технического снабжения, экономию оборотных средств, ускорение их оборачиваемости и др., что в свою очередь положительно влияет на снижение издержек производства и обеспечивает рост прибыли предприятия.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Стандартизация на предприятиях способствует повышению их технического уровня и вместе с тем является одним из важнейших элементов государственной системы стандартизации, системы комплексного управления качеством продукции. Большая эффективность достигается за счёт применения деталей, узлов и изделий, изготовляемых на специализированных заводах. Унифицированные детали, узлы и агрегаты на специализированных заводах изготовляют на высокопроизводительном оборудовании с использованием более точных и стабильных технологических процессов и средств измерения, что обеспечивает повышение производительности труда и качества изделий.

Стандартизация является ключевым фактором поддержки ряда направлений государственной политики, таких как конкуренция, внедрение инноваций, устранение торговых барьеров, расширение торговли, защита интересов потребителей, защита окружающей среды и многих других направлений.

Стандартизация, совмещаемая с законодательством, способствует более эффективному техническому регулированию на государственном уровне.

Совершенствование системы стандартизации, применение международных стандартов – предпосылка для создания предприятием систем обеспечения качества, способных значительно повысить конкурентоспособность отечественной продукции.

В заключение хотелось бы еще раз отметить, что экспорт продукции во многом зависит от уровня стандартизации изделий. Товаропроизводители, стремясь к обеспечению высокой конкурентоспособности продукции на внутреннем и внешнем рынках, используют в своей деятельности государственные и международные стандарты, что в немалой степени способствует повышению качества продукции.

БИБЛИОГРАФИЯ

Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

Замалин, В.С. Стандартизация и машиностроение [Текст]: Учеб. Пособие для учебных заведений профессионально-технического образования / В.С. Замалин. — Изд. 2-е, переработ. и доп. – М.: Высшая школа, 1972. – 172 с.

Методические указания РД 50-521-84. – М., 1984.

Соколов, С. О стандартизации в Федеральном Законе «О техническом регулировании» [Текст]. – М: Стандарты и качество. 2007, № 2.

Соколов, С. Стандартизация: практика, методика, теория [Текст]. – М: Стандарты и качество. 2008, № 2.

Соколов, С. О стандартизации в действующем законе [Текст]. – М: Стандарты и качество. 2008, № 6.

Стандартизация и управление качеством продукции [Текст]: Учебник для вузов / В.А. Швандар, В.П. Панов, Е.М. Купряков и др.; Под ред. проф. В.А. Швандара. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2000. – 487 с.

Стандарты и качество. — 2007. — № 12; 2008. — № 1 и 2.

Тартаковский, Д.Ф., Ястребов, А.С. Метрология, стандартизация и технические средства измерений [Текст]: Учеб. для вузов. / Д.Ф. Тартаковский, А.С. Ястребов. — М.: Высш. шк., 2001. – 205с.

1 Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

2 Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

3 Соколов, С. Стандартизация: практика, методика, теория. – М: Стандарты и качество. 2008, № 2.

4 Соколов С. О стандартизации в действующем законе. // Стандарты и качество. 2008, № 6.

5 Стандартизация и управление качеством продукции: Учебник для вузов / В.А. Швандар, В.П. Панов, Е.М. Купряков и др.; Под ред. проф. В.А. Швандара. – М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2000. – с. 6.

6 Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

7 Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

8 Федеральный закон от 27 декабря 2002 г. № 184-ФЗ «О техническом регулировании».

Сочинение: Поэтика новеллы Сигизмунда Кржижановского «Собиратель щелей»

Posted on by admin

Поэтика новеллы Сигизмунда Кржижановского «Собиратель щелей»

Голубков С.А.

Творчество писателя Сигизмунда Доминиковича Кржижановского (1887-1950), удивительного полиглота (знал 10 языков), филолога, историка театра, музыковеда, этого “прозеванного гения” (по словам Георгия Шенгели), еще предстоит осмыслить и всесторонне изучить. Он появился на культурном горизонте ХХ века далеко не в лучшее время. Как сам признавался, угодил “с февралевой душой да в октябрьские дела”. И потом, столкнувшись с безжалостной исторической эпохой, по отношению к социальной практике никаких иллюзий не питал. Утопия, каждодневно осуществляясь, воздвигала “громадьё” абсурдов. Художественный язык, выработанный писателем Кржижановским, оказался удобным инструментом для опознания абсурдного в жизни и измерения степени его масштабности. Кржижановский стал писателем-парадоксалистом и творцом фантасмагорией, способных поразить самого взыскательного читателя неистощимостью выдумки. Фантасмагорическое он превратил в повседневность, а житейским пустякам и мелочам повседневности он придал статус самой неправдоподобной фантасмагории.

Кржижановский по-андерсеновски “назначает” в персонажи предметные реалии окружающей обыденности. Только на сей раз это рассыпанный инвентарь писательской творческой лаборатории: заглавия, эпиграфы, чьи-то фразы, цитаты, буквы, страницы рукописи. Он “опредмечивает” вещи вполне обиходные для писательского литературного быта. Датский сказочник, как известно, персонажами своих произведений видел самые повседневные бытовые вещицы. Оловянный солдатик из детской игрушки на наших глазах превращался в подлинного героя.

Кржижановский обращается к возможностям свободного сюрреалистического моделирования, перекомбинирования наличного опыта.

Обратимся к новелле “Собиратель щелей” (1922). Примечательно, что произведение это писатель часто публично читал. В частности, в Коктебеле у Максимилиана Волошина. На подаренной гостю акварели Волошин сделал надпись:”Дорогому Сигизмунду Доминиковичу, собирателю изысканнейших щелей нашего растрескавшегося космоса” (см. помещенный в комментариях к сборнику “Сказки для вундеркиндов” фрагмент письма Кржижановского к Анне Бовшек от 21 июля 1925 года).

Писатель вводит нас, действительно, в странный мир. Мир, способный удивить и самого повествователя, и, разумеется, читателя. И в самом деле, сначала повествователь удивляется весьма загадочному незнакомцу, нелепо сверяющему (!) свои карманные часы по намалеванному (то есть явно ненастоящему!) циферблату на вывеске часового магазина, потом он, повествователь, стал недоумевать по поводу самого факта существования в городе безмерно огромного количества таких нарисованных часов. Причем, от взгляда повествователя не ускользает самая главная странность: стрелки на многих из них почему-то “показывают” одно и то же время — двадцать семь минут второго. Видимо, позволительно сделать предварительный вывод: эти циферблаты имеют свой тайный, пока недоступный пониманию повествователя и читателя смысл.

Рассказ построен по принципу своеобразной “матрешки”: повествование вставлено в другое повествование. Личный повествователь, от лица которого ведется рассказ, по профессии писатель, читает собравшимся друзьям свою сказку “Собиратель щелей” — о странном коллекционере, интересовавшемся только всеми возможными в этом мире щелями, которые избороздили поверхность камней, досок, печей, мебели и других материальных объектов. Эти щели — свидетельство неуклонно надвигающегося старения, гибели вещи. Мир, увы, непрочен, пока есть склонные к распространению и росту коварные щели. Сказочному Старцу дарована Господом власть над всеми, большими и малыми щелями, чтобы он “учил их правде”. В предвечерии Старец взывает к щелям, и они сползаются пред его очи. “Ползли: и длинная щель, точащая камень скал; и малые витые щелочки, выерзнувшие из стен, скрипучих половиц, рассевшихся печей; и гигантские зеленотелые щелины с иссохшего и растрескавшегося лунного диска; и махонькие щелочки, выдернувшиеся из скрипичных дек. И когда сползлись, стал их Старец учить:

— Худо быть Божьему миру не целу. Вы, щели, раскол вщелили в вещи. А отчего? Оттого, что тела свои щелиные растите, извивы свои холите и ширите. Смиритесь, сестры щели, умерщвляйте плоть свою. Ибо что она: пустоты извитие. Только”.

Старец в сказке проповедует добро, открывает величайший смысл гармонической целостности. Однако нет нравственного Абсолюта и в его проповеди. Благими намерениями, в самом деле, вымощена дорога в ад. “…Однажды приволоклось даже, увязая в лесостволье, и горное ущелье, но Старец на него только рукой замахал — ползи, незваное, ползи назад, Христос с тобою. И ущелье, огорченное, уползло назад, в кряж. Но, говорят, в эту ночь в одной из горных теснин скалы, внезапно сомкнувшись, расплющили лепившуюся у их внутренних срывов деревушку. Правда, часом спустя, скалы снова чудесно раздались, но внутри были лишь развалины да трупы”. Попытка ущелья исправить свой “первородный” грех и вернуть миру чаемую целостность оборачивается в данном случае (этаком исключении из правил) нежданной бедой.

Таким образом, щель как физическое понятие не только становится темой, но и приобретает функцию весьма специфического литературного героя. Более того, она, эта тема, семантически усложняясь, эволюционирует — от чисто художественного функционирования в фантастической сказке героя-повествователя (где организует всю иерархию явных и потенциальных смыслов) до бытования в качестве философской проблемы в умозаключениях чудаковатого ученого Готфрида Лёвеникса. Во второй форме своего бытия щель уже переносится из онтологической сферы пространства в сферу

времени: Лёвеникса интересуют уже другие, не осязаемо-предметные, а неуловимые временные “щели” — пропуски непрерывного течения времени. Занимаясь опытами по психофизиологии зрительного восприятия, ученый пришел к выводу об инерции зрения, позволяющей дискретное воспринимать как непрерывное. Собственно, о данной особенности знали и раньше: техника кинопроекции рассчитана именно на эту особенность человеческого зрения. При восприятии бесконечной вереницы стоп-кадров глаз не успевает заметить интервалы темноты, те миги, когда обтюратор закрывает перемещающийся стык кадров. Но Лёвеникс расширяет свои обобщения — а не дискретно ли всё текущее во времени на земле? Так ли уж непрерывно светит Солнце? Может быть, в солнечном луче, со счастливым для всего живого постоянством падающем на земную поверхность, тоже бывают незаметные пропуски? Герой приходит к мрачноватому выводу: ночь даже и днем “существует” вокруг нас, она всегда “готова” выйти из “укрытия”, она в тех тенях, что обступают предметы. Тень, по Лёвениксу, — нечто большее, чем просто тень. Она способна покуситься на целостность Личности, отнять у человека значимую часть его душевного мира. Так, у Лёвеникса, торопившегося на долгожданное свидание с любимой и случайно вступившего в густую тень от липы (эффект неожиданного попадания в эту тень был равновелик для героя эффекту кратковременного полного солнечного затмения — столь неожиданно исчез весь окружающий мир, поглощенный непроницаемой тьмой), было отнято сильное и вполне конкретно-адресное любовное чувство. Когда он вновь вышел в полосу света, он стал уже совершенно другим человеком, словно забывшим что-то раз и навсегда. Какая-то часть его душевного мира осталась там, в злополучной тени. “До тени десять — пять— три шага: я наступил на нее, и вдруг произошло нечто чудовищное: тень, будто разбуженная ударом подошвы, качнулась, мгновенно густясь в черный ком, и поползла, разворачиваясь с невероятной быстротой — вверх, вперед, вправо, влево, вниз. Миг, и всё кануло в тень: аллея, деревья, лазурь, солнце, мир, “я”. Ничто. Потом — миг — и опять желтая лента песку; на песке малая и скудная тень, с боков — шпалеры деревьев, сверху — лазурь. В лазури — диск. Изникнув, все возникло вновь и было, как до мига, но чего-то не было. Я ясно ощущал: что-то осталось там: в ничто”.

После этого героя буквально “преследует” врезавшееся в память время случившегося — двадцать семь минут второго. С удивлением ученый начинает отмечать, что и маляры на рекламных щитах рисуют почему-то именно это время. Почему? С какой стати? Не сразу, а исподволь, в ходе напряженных размышлений он приходит к выводу, что в жизни есть свои пропуски, свои миги пустоты, фиксируемые отнюдь не разумом, а лишь бессознательным в человеке. Двадцать семь минут второго, видимо, — один из таких “темных” мигов. Мигов, когда побеждает Ничто. Когда ничего не происходит. Мигов забвения, некой жизненной редукции, всеобъемлющей Пустоты. Именно бессознательное (храня “информацию” об этих темных мгновениях) диктует свою волю маляру, и он, не отдавая себе никакого отчета, чисто механически изображает стрелки часов именно в таком положении.

Лёвеникс, продолжая выстраивать далее цепь своих рассуждений, приходит к парадоксальному уже этико-философскому выводу: у человека нет ответственности за содеянное в прошлом, ибо вчерашний “я” и “я” сегодняшний — субъекты, живущие в разных мирах, в разных пластах времени. Они разделены временными “провалами”, мигами пустоты. Из того мира в мир этот нет “окон”, нет возможности перехода. Нравственные же законы сохраняют свою действенность лишь при непрерывной временной связи между прошлым, настоящим и будущим.

Однако, сделав данное открытие путем логических умозаключений, герой, наверное, все- таки до конца не может принять это своей памятливой душой:

“— Ведь та, что ждала тогда за поворотом аллей, помните, не дождалась. Я оборвал без слов. Письма отсылал нераспечатанными. Как-то случайно, в газете попалось в глаза — ее имя (ее звали София, да, София):”…выбросилась в окно. Причина неизвест…” — но к чему это я вам?

Он вдруг резко отвернулся. Мне виден был лишь острый выступ плеча и черная тулья шляпы; поля ее чуть вздрагивали.

— Что с вами?

— Ничего. Так. Простите”.

Вероятно, прошлое все-таки не отпускает, какие бы внезапные пропуски не отодвинули в сторону пылающие чувства, вдруг теряющие свою единственность, оправданность и нужность.

Человек, осознавший это, катастрофически одинок, он в тотальном сиротстве — ему не с кем поделиться своим открытием. Кржижановский выстраивает парадоксальную ситуацию: во всем гигантском мире эти двое — писатель и ученый — буквально в одно и то же время подумали об одной проблеме, по-разному, но пришли к пониманию сходных истин. Среди пестрой толпы они сразу узнали друг в друге “своего”, совсем по русской пословице:”Рыбак рыбака видит издалека”. Вероятно, узнали по облику одиночества. Правда, следует оговорка — созерцание писателем странного незнакомца, воззрившегося на нарисованный циферблат, как отмечает повествователь, породило “недоброе смутное предчувствие”. Да и потом у писателя, собравшегося вслух впервые прочитать новую сказку, “настроение пропало”, когда к “дюжине благожелателей” вдруг нежданно-негаданно присоединился этот незнакомец (хозяин представляет его извиняющимся тоном и предельно кратко:”Он не помешает. Это так — чудак, математик, философ”.

И всё же они — свои. Личности из одного типологического ряда. Чудаки. Искатели истины. Альтруисты. Отшельники (не случайно героем сказки писателя становится “дряхлый Отшельник”: он умножает вереницу одиноких и непонятых людей, сколько же их всего в этом несовершенном мире!).

А толпа… Что толпа? Она суетливо обтекает их, вовсе не стремясь понять и тем более принять. “Люди, сталкивая друг друга локтями с тротуарных лент, растыкав глаза по витринам, плакатам, афишным столбам, а то и с зрачками в носки своих сапог, не замечали созерцателя. Вокруг шуршали шины, стучали подошвы. До полудюжины локтей ткнулось в меня. тяжелый куль пнул в плечо; я оторвал глаза от диска: какой-то малец, с лотком на ремне, в рваном картузишке, осклабясь, вогнал в меня глаза. Оставалось идти дальше”.

Вот и писателю — кричать в толпу бесполезно. Остается “идти дальше”.

Мир Кржижановского — мир парадоксов, вымыслов, домыслов, “фантазмов”. Он играет ими, как кубиками — одинокий Отшельник среди помельчавших, съеденных бытом мелких людей.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://ermine.narod.ru

Реферат: Прогноз развития супер ЭВМ

Posted on by admin

СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ И ОЦЕНКА СОСТОЯНИЯ УРОВНЯ, ТЕНДЕНЦИЙ И ПЕРСПЕКТИВ

РАЗВИТИЯ СУПЕРЭВМ

В настоящее время переход к новым поколениям вычислительных средств приобретает особую актуальность. Это связано с потребностями решения сложных задач больших размерностей. Непрерывный рост характеристик новых образцов вооружений требует разработки и создания принципиально новых вычислительных средств для поддержки их эффективного функционирования. В связи с этим, все более возрастают требования к производительности и надежности вычислительных средств для решения военно-прикладных задач.
Однопроцессорные вычислительные системы уже не справляются с решением большинства военно-прикладных задач в реальном времени, поэтому для повышения производительности вычислительных систем военного назначения все чаще используются многопроцессорные вычислительные системы (МВС).

Наибольший вклад в развитие вычислительных средств всегда вносили технологические решения, при этом основополагающей характеристикой поколения вычислительных систем являлась элементная база, так как переход на новую элементную базу хорошо коррелируется с новым уровнем показателей производительности и надежности вычислительных систем. Бурное развитие технологии СБИС, разработка все новых и новых поколений микропроцессоров несколько приостановило поиски принципиально новых архитектурных решений. В то же время становится очевидным, что чисто технологические решения утратили свое монопольное положение. Так, например, в ближайшей перспективе заметно возрастает значение проблемы преодоления разрыва между аппаратными средствами и методами программирования. Данная проблема решается чисто архитектурными средствами, при этом роль технологии является косвенной: высокая степень интеграции создает условия для реализации новых архитектурных решений. При этом стало очевидным, что без кардинальной перестройки архитектурных принципов поддерживать интенсивные темпы развития средств вычислительной техники уже невозможно.

По самым оптимистическим прогнозам тактовые частоты современных и перспективных СБИС могут быть увеличены в обозримом будущем до 5 ГГц. В то же время, достигнутая степень интеграции позволяет строить параллельные системы, в которых число процессоров может достигать десятков тысяч. В области повышения производительности вычислительных систем резерв технологических решений ограничивается одним порядком. Освоение же массового параллелизма и новых архитектурных решений содержит резерв повышения производительности на несколько порядков.

Основными требованиями, предъявляемыми к многопроцессорным системам с массовым параллелизмом, являются: необходимость высокой производительности для любого алгоритма; согласование производительности памяти с производительностью вычислительной части; способность микропроцессоров согласованно работать при непредсказуемых задержках данных от любого источника и, наконец, машинно-независимое программирование.

Увеличение степени параллелизма вызывает увеличение числа логических схем, что сопровождается увеличением физических размеров, в результате чего возрастают задержки сигналов на межсоединениях. Этот фактор приводит либо к снижению тактовой частоты, либо к созданию дополнительных логических ступеней и, в результате, к потере производительности. Рост числа логических схем также приводит к росту потребляемой энергии и отводимого тепла. Кроме того, следует подчеркнуть, что более высокочастотные логические схемы при прочих равных условиях потребляют большую мощность на один вентиль. В результате возникает теплофизический барьер, обусловленный двумя факторами: высокой удельной плотностью теплового потока, что требует применения сложных средств отвода тепла, и высокой общей мощностью системы, что вызывает необходимость использования сложной системы энергообеспечения и специальных помещений.

Другим фактором, влияющим на архитектуру высокопроизводительных вычислительных систем, является взаимозависимость архитектуры и алгоритмов задач. Этот фактор часто приводит к необходимости создания проблемно- ориентированных систем, при этом может быть достигнута максимальная производительность для данного класса задач. Указанная взаимозависимость является стимулом для поиска алгоритмов, наилучшим образом соответствующих возможным формам параллелизма на уровне аппаратуры. А так как для написания программ используются языки высокого уровня, необходимы определенные средства автоматизации процессов распараллеливания и оптимизации программ.

Классификация параллельных вычислительных систем, предложенная
Т.Джоном, основана на разделении МВС по двум критериям: способу построения памяти (общая или распределенная) и способу передачи информации. Основные типы машин по классификации Т.Джона представлены в таблице 1. Здесь приняты следующие обозначения: p- элементарный процессор, M — элемент памяти, K- коммутатор, С — кэш-память.

Параллельная вычислительная система с общей памятью и шинной организацией обмена (машина 1) позволяет каждому процессору системы
«видеть», как решается задача в целом, а не только те части, над которыми он работает. Общая шина, связанная с памятью, вызывает серьезные проблемы для обеспечения высокой пропускной способности каналов обмена. Одним из способов обойти эту ситуацию является использование кэш-памяти (машина 2).
В этом случае возникает проблема когерентности содержимого кэш-памяти и основной. Другим способом повышения производительности систем является отказ от центральной памяти (машина 3).

Таблица 1 — Классификация МВС по типам памяти и передачи сообщений

| |Типы памяти | | |
|Типы передачи | | | |
| Сообщений |Общая память |Общая и |Распределенная |
| | |распределенная |память |
|Шинные соединения|1. |2. |3. |
| | | | |
| |[pic] |[pic] |[pic] |
| | | | |
|Фиксированные |4. |5. |6. |
|перекрестные |[pic] |[pic] |[pic] |
|соединения | | | |
|Коммутационные |7. |8. |9. |
|структуры |[pic] |[pic] |[pic] |

Идеальной машиной является вычислительная система, у которой каждый процессор имеет прямые каналы связи с другими процессорами, но в этом случае требуется чрезвычайно большой объем оборудования для организации межпроцессорных обменов. Определенный компромисс представляет сеть с фиксированной топологией, в которой каждый процессор соединен с некоторым подмножеством процессоров системы. Если процессорам, не имеющим непосредственного канала обмена, необходимо взаимодействовать, они передают сообщения через промежуточные процессоры. Одно из преимуществ такого подхода — не ограничивается рост числа процессоров в системе. Недостаток — требуется оптимизация прикладных программ, чтобы обеспечить выполнение параллельных процессов, для которых необходимо активное воздействие на соседние процессоры.

Наиболее интересным вариантом для перспективных параллельных вычислительных комплексов является сочетание достоинства архитектур с распределенной памятью и каналами межпроцессорного обмена. Один из возможных методов построения таких комбинированных архитектур — конфигурация с коммутацией, когда процессор имеет локальную память, а соединяются процессоры между собой с помощью коммутатора (машина 9).
Коммутатор может оказаться весьма полезным для группы процессоров с распределяемой памятью (машина 8). Данная конфигурация похожа на машину с общей памятью (машина 7), но здесь исключены проблемы пропускной способности шины.

Недостатками классификации Т.Джона является скрытие уровня параллелизма в системе.

Параллелизм любого рода требует одновременной работы, по крайней мере, двух устройств. Такими устройствами могут быть: арифметико-логические устройства (АЛУ), устройства управления (УУ). В ЭВМ классической архитектуры УУ и АЛУ образуют процессор. Увеличение числа процессоров или числа АЛУ в каждом из них приводит к соответствующему росту параллелизма.
Наличие в ЭВМ нескольких процессоров означает, что одновременно
(параллельно) могут выполняться несколько программ или несколько фрагментов одной программы. Работа нескольких АЛУ под управлением одного УУ означает, что множество данных может обрабатываться параллельно по одной программе. В соответствии с этим описание структур параллельных систем можно представить в виде упорядоченной тройки:

,

где k — количество устройств управления, т.е. наибольшее количество независимо и одновременно выполняемых программ в системе; d — количество АЛУ, приходящихся на одно устройство управления; w — количество разрядов, содержимое которых обрабатывается одновременно (параллельно) одним арифметико-логическим устройством.

Другая форма распараллеливания — конвейеризация, также требует наличия нескольких ЦП или АЛУ. В то время, как множество данных обрабатывается на одном устройстве, другое множество данных может обрабатываться на следующем устройстве и т.д., при этом в процессе обработки возникает поток данных от одного устройства (ЦП или АЛУ) к следующему. В течение всего процесса над одним множеством данных выполняется одно за другим n действий. Одновременно в конвейере на разных стадиях обработки могут находиться от 1 до n данных.

Параллелизм и конвейеризацию можно рассматривать на трех различных уровнях, представленных в таблице 2. Шесть основных форм параллелизма, в широком смысле этого слова, позволяют построить схему классификации, в рамках которой можно описать разнообразие высокопроизводительных вычислительных систем и отразить их эволюцию.

Таблица 2 — Классификация МВС по типу распараллеливания

|Уровень |Параллелизм |Конвейеризация |
|параллелизма | | |
| |Мультипроцессор |Макроконвейер |
| | | |
| |[pic] | |
|Программы | |[pic] |
| |Матричный процессор |Конвейер команд |
| | | |
| |[pic] |[pic] |
|Команды | | |
| |Множество разрядов |Арифметический |
| | |конвейер |
| | | |
| |[pic] |[pic] |
|Данные | | |

В векторных суперЭВМ обеспечена предельная производительность для процессов скалярной и векторной обработки, которая присутствует в большинстве задач. Задачи, содержащие высокую степень внутреннего параллелизма, могут быть хорошо адаптированы к системам массового параллелизма. Реальные задачи и, тем более, пакеты задач содержат целый ряд алгоритмов, имеющих различные уровни параллелизма.

Все это говорит о том, что вместо попыток приспособить все типы алгоритмов к одной архитектуре, что отражается на конфигурации архитектур и сопровождается не всегда корректными сравнениями пиковой производительности, более продуктивным является взаимодополнение архитектур в единой системе. Одним из первых примеров такой системы является объединение векторной системы Cray Y-XM с системой Cray T3D. Однако, это объединение с помощью высокоскоростного канала приводит к необходимости разбиения задач на крупные блоки и к потерям времени и памяти на обмен информацией.

Ситуация в данном случае подобна той, которая существовала до появления векторных машин. Для решения задач, содержащих большое число операций над векторами и матрицами, использовались так называемые матричные процессоры, например, фирмы FSP, которые подключались к универсальной машине с помощью канала ввода/вывода. Интеграция скалярной и векторной обработки в одном процессоре наряду с обеспечением высокой скорости работы синхронного конвейера обеспечила успех векторных машин.

Следующим логическим шагом является интеграция скалярной, векторной и параллельной обработки. Благодаря этому, может быть достигнута высокая реальная производительность за счет распределения отдельных частей программы по подсистемам с различной архитектурой. Естественно, это распределение работы должно быть поддержано аппаратно-программными средствами автоматизации программирования. Эти средства должны содержать возможность интерактивного вмешательства программиста на этапе анализа задачи и возможность моделирования или пробного запуска программы с измерением параметров эффективности. Следует подчеркнуть, что формы параллелизма в алгоритмах достаточно разнообразны, поэтому и их аппаратное отражение может быть различным. К наиболее простым можно отнести системы с одним потоком команд и множественными потоками данных, системы с множественными потоками команд и данных, систолические системы.

Одним из многообещающих подходов, обеспечивающих автоматическое распараллеливание, является принцип потока данных, при котором последовательность или одновременность вычислений определяется не командами, а готовностью операндов и наличием свободного функционального арифметического устройства. Однако, и в этом случае степень реального распараллеливания зависит от внутреннего параллелизма алгоритма и, очевидно, нужны эффективные способы подготовки задач. Кроме того, для реализации таких систем необходимо создание ассоциативной памяти для поиска готовых к работе пар операндов и систем распределения вычислений по большому числу функциональных устройств.

Аппаратная реализация параллельных подсистем полностью зависит от выбранных микропроцессоров, БИС памяти и других компонентов. В настоящее время по экономическим причинам целесообразно использовать наиболее высокопроизводительные микропроцессоры, разработанные для унипроцессорных машин.

Вместе с тем, существуют подходы, связанные с применением специализированных микропроцессоров, ориентированных на использование в параллельных системах. Типичным примером является серия транспьютеров фирмы
Inmos. Однако, из-за ограниченного рынка эта серия по производительности резко отстала от универсальных микропроцессоров, таких, как Alpha, Power
PC, Pentium. Специализированные микропроцессоры смогут быть конкурентноспособными только при условии сокращения расходов на проектирование и освоение в производстве, что в большой степени зависит от производительности инструментальных вычислительных средств, используемых в системах автоматизированного проектирования.

В различных вычислительных машинах использовались различные подходы, направленные на достижение, в первую очередь, одной из следующих целей:

— максимальная арифметическая производительность процессора;

— эффективность работы операционной системы и удобство общения с ней для программиста;

— эффективность трансляции с языков высокого уровня и исключение написания программ на автокоде;

— эффективность распараллеливания алгоритмов для параллельных архитектур.

Однако, в любой машине необходимо в той или иной форме решать все указанные задачи. Отметим, что сначала этого пытались достичь с помощью одного или нескольких одинаковых процессоров.

Дифференциация функций и специализация отдельных подсистем начала развиваться с появления отдельных подсистем и процессоров для обслуживания ввода/вывода, коммуникационных сетей, внешней памяти и т.п.

В суперЭВМ кроме основного процессора (машины) включались внешние машины. В различных системах можно наблюдать элементы специализации в направлениях автономного выполнения функций операционной системы, системы программирования и подготовки заданий.

Во-первых, эти вспомогательные функции могут выполняться параллельно с основными вычислениями. Во-вторых, для реализации не требуются многие из тех средств, которые обеспечивают высокую производительность основного процессора, например, возможность выполнения операций с плавающей запятой и векторных операций. В дальнейшем, при интеграции скалярной, векторной и параллельной обработки в рамках единой вычислительной подсистемы состав этих вспомогательных функций должен быть дополнен функциями анализа программ с целью обеспечения требуемого уровня параллелизма и распределения отдельных частей программы по различным ветвям вычислительной подсистемы.

Появление суперЭВМ сопровождалось повышением их общей мощности потребления (выше 100 кВт) и увеличением плотности тепловых потоков на различных уровнях конструкции. Их создание не в последнюю очередь оказалось возможным, благодаря использованию эффективных жидкостных и фреоновых систем охлаждения. Является ли значительная мощность существенным признаком суперЭВМ? Ответ на этот вопрос зависит от того, что вкладывается в понятие суперЭВМ.

Если считать, что суперЭВМ или, точнее, суперсистема — это система с наивысшей возможной производительностью, то энергетический фактор остается одним из определяющих эту производительность. По мере развития технологии мощность одного вентиля в микропроцессорах уменьшается, но при повышении производительности процессора за счет параллелизма общая мощность в ряде случаев растет. При объединении большого числа микропроцессоров в системе с массовым параллелизмом интегральная мощность и тепловыделение становятся соизмеримыми с аналогичными показателями для векторно-конвейерных систем.
Однако, иногда в рекламных целях параллельные системы с небольшим числом процессоров сравниваются с суперкомпьютерами предыдущего или более раннего поколений, чтобы показать их преимущества в смысле простоты и удобства эксплуатации. Естественно, из такого некорректного сравнения нельзя сделать вывод о целесообразности создания современных суперсистем.

Основным стимулом создания суперсистем являются потребности решения больших задач. В свою очередь, исследования и разработки по суперсистемам стимулируют целый комплекс фундаментальных и прикладных исследований, результаты которых используются в дальнейшем в других областях. Прежде всего, это касается архитектуры и схемотехники вычислительных машин, высокочастотных интегральных схем и средств межсоединений, эффективных систем отвода тепла. Не менее важны результаты по методам распараллеливания при выполнении отдельных операций и участков программ на аппаратном уровне, методам построения параллельных алгоритмов, языков и программных систем для эффективного решения больших задач.

В развитии вычислительных средств можно выделить три основные проблемы:

— повышение производительности;

— повышение надежности;

— покрытие семантического разрыва.

Этапы развития вычислительных средств принято различать по поколениям машин. Характеристика поколения определяется конкретными показателями, отражающими достигнутый уровень в решении трех перечисленных проблем.
Поскольку подавляющий вклад в развитие вычислительных средств всегда принадлежал технологическим решениям, основополагающей характеристикой поколения машин считалась элементная база. И действительно, переход на новую элементную базу хорошо коррелируется с новым уровнем показателей производительности, надежности и сокращения семантического разрыва.

В настоящее время актуальным является переход к новым поколениям вычислительных средств. По сложившейся традиции решающая роль отводится технологии производства элементной базы. В то же время становится очевидным, что технологические решения утратили монопольное положение. Так, например, в ближайшей перспективе заметно возрастает значение проблемы покрытия семантического разрыва, что отражается в необходимости создания высокосложных программных продуктов и требует кардинального снижения трудоемкотси программирования. Эта проблема решается преимущественно архитектурными средствами. Роль технологии здесь может быть только косвенной: высокая степень интеграции создает условия для реализации архитектурных решений.

В настоящее время одним из доминируюших направлений развития суперЭВМ являются вычислительные системы c MIMD-параллелизмом на основе матрицы микропроцессоров. Для создания подобных вычислительных систем, состоящих из сотен и тысяч связанных процессоров, потребовалось преодолеть ряд сложных проблем как в программном обеспечении (языки Parallel Pascal, Modula-2,
Ada), так и в аппаратных средствах (эффективная коммутационная среда, высокоскоростные средства обмена, мощные микропроцессоры). Элементная база современных выcокопроизводительных систем характеризуется выcокой степенью интеграции (до 3,5 млн. транзисторов на кристалле) и высокими тактовыми частотами (до 600 МГц).

В настоящее время все фирмы и все университеты США, Западной Европы и
Японии, разрабатывающие суперЭВМ, ведут интенсивные исследования в области многопроцессорных суперЭВМ с массовым параллелизмом, создают множество их типов, организуют их производство и ускоренными темпами осваивают мировой рынок в этой области. Многопроцессорные ЭВМ с массовым параллелизмом уже сейчас существенно опережают по производительности традиционные суперЭВМ с векторно-конвейерной архитектурой. Системы с массовым параллелизмом предъявляют меньшие требования к микропроцессорам и элементной базе и имеют значительно меньшую стоимость при любом уровне производительности, чем векторно-конвейерные суперЭВМ. Уже в текущем десятилетии производительность суперЭВМ с массовым параллелизмом достигнет колоссальной величины ( десятков тысяч миллиардов операций в секунду с плавающей запятой над 64- разрядными числами (десятков Тфлопс).

На ежегодной конференции в Чепел-Хилл(Сев.Каролина) представлен проект фирмы IBM, целью которого является создание гиперкубического параллельного процесора в одном корпусе. Конструкция, названная Execube, имеет 8 16- разрядных микропроцесоров, встроенных в кристалл 4Мбит динамического
ЗУ(ДЗУ). При этом степень интеграци составляет 5 млн. транзисторов.
Микросхема изготовлена по КМОП-технологии с тремя уровнями металлизации на заводе IBM Microelectronic (Ясу,Япония). Execube представляет собой попытку повышения степени интеграции процессора с памятью путем более эффективного доступа к информации ДЗУ. По существу, память превращается в расширенные регистры процессоров. Производительность микросхемы составляет 50 млн оп/с.

Фирма CRAY Research обёявила о начале выпуска суперкопьютеров CRAY
T3/E. Основная характеристика, на которой акцентировали внимание разработчики — масштабируемость. Минимальная конфигурация составляет 8 микропроцессоров, максимальная- 2048. По сравнению с предыдущей моделью
T3/D соотношение цена/производительность снижена в 4 раза и составляет 60 долл/Мфлопс, чему способствовало применение недорогих процессоров DEC Alpha
EVC, изготовленных по КМОП-технологии. Предполагаемая стоимость модели Т3/Е на основе 16 процессоров с 1-Гбайт ЗУ составит 900 тыс. долларов, а цена наиболее мощной конфигурации (1024 процессора, ЗУ 64 Гбайт) -39,7 млн. долларов при пиковой производительности 600 Гфлопс.

Одним из способов дальнейшего повышения производительности вычислительной системы является объединение суперкомпьютеров в кластеры при помощи оптоволоконных соединений. С этой целью компьютеры CRAY T3/E снабжены каналами ввода/вывода с пропускной способностью 128 Гбайт/с.
Потенциальные заказчики проявляют повышенный интерес к новой разработке фирмы. Желание приобрести компьютер изъявили такие организации как
Pittsburgh Supercomputer Center, Mobile Oil, Департамент по океанографии и атмосферным исследованиям США. При этом подписано несколько контрактов на изготовление нескольких компьютеров 512-процессорной конфигурации.

Среди японских компаний следует выделить фирму Hitachi, которая выпустила суперкомпьютер SR2201 с массовым параллелизмом, содержащий до
2048 процесоров. В основе системы переработанная компанией процессорная архитектура RA-RISC от фирмы Hewlett-Paccard. Псевдовекторный процессор функционирует под управлением ОС HP-UX/MPP Mash 3.0. В компьютере, кроме того, использована система поддержки параллельного режима работы Express, созданная корпорацией Parasoft и получившая название ParallelWare.
Производительность нового компьютера составляет 600 Гфлопс. К марту 1999 г. фирма планирует продать 30 суперкомпьютеров.

Одним из наиболее масштабных проектов в области создания вычислительных средств с массовым параллелизмом является проект фирмы Intel по разработке самого быстродействующего компьютера на основе микропроцессоров шестого поколения P6. Новая система , которую планируется установить в Sandia National Laboratories будет состоять из 9000 процессоров Pentium P6 и иметь пиковую производительность 1000 ГФлопс.
Заказчиком системы является министерство энергетики США. При этом основной областью применения будет являться моделирование подземных ядерных взрывов
, что позволит тратить 25 млн. долларов в год вместо 300 млн.

За последнее десятилетие имеет место следующая днинамика роста производительности параллельных вычислительных систем в США:
1987 г. — 50 Мфлопс

1989 г. — 1 Гфлопс(суперкомпьютеры СМ)

1991 г. — 10 Гфлопс(векторные процессоры и процессоры серии 528)

1994г. — 100 Гфлопс (CRAY,PARAGON)

1996-1997гг. – 200-500 Гфлопс (комбинация векторного процессора и куба поточной обработки).

1998-1999 гг. –1000-3000 Гфлопс (ASCI, T3E)
Особо выдающимися характеристиками отличаются суперкомпьютеры в середине 90- х годов:

— Фирма IBM ALPS (1024 процессора RS6000, производительность 50 Гфлопс);
-Intel Paragon XPS (1872 процессора, производительность 72,9 Гфлопс);
— Thinking Mashines CM5 (512 процессоров Super Spark, производительность 83
Гфлопс);
— NCube 2SM80 (8192 процессора, производительность 84Гфлопс);
— Numerical Wind Tunnel (140 процессоров, производительность 124 Гфлопс на тестах LINPACK);
— Intel Paragon XPS Supercomputer (4000 процессоров 1860XP, производительность 300 Гфлопс)
— Сray Research MPP System (2048 процессоров Alpha, производительность —
300 Гфлопс)
— Thinking Mashines CM5 (16384 процессора Super Spark, производительность
1000 Гфлопс)

Краткие харатеристики наиболее распространенных современных суперкомпьютеров приведены ниже

IBM RS/6000 SP2

Производитель -International Business Machines (IBM), отделение
RS/6000.

Класс архитектуры: Масштабируемая массивно-параллельная вычислительная система (MPP).

Узлы имеют архитектуру рабочих станций RS/6000. Существуют несколько типов «SP-узлов», которые комплектуются различными процессорами: PowerPC
604e/332MHz, P2SC/160MHz, POWER3/MHz (более ранние системы комплектовались процессорами POWER2/66 и 77MHz). Возможна установка узлов с SMP- архитекутурой — до 4 процесоров PowerPC. Объем памяти для POWER3-узлов — до
4GB, для PowerPC-узлов — до 3GB.

Доступны конфигурации SP от 2 до 128 узлов (и до 512 по специальному заказу). Узлы устанавливаются в «стойки» (до 16 узлов в каждой). Одна SP- система может содержать узлы различных типов.

Узлы связаны между собой высокопроизводительных коммутатором (IBM high- performance switch), который имеет многостадийную структуру и работает с коммутацией пакетов.
Cистемное ПО: OC AIX (устанавливается на каждом узле). LoadLeveler – система поддержки пакетной обработки. Параллельные приложения исполняются под управлением Parallel Operating Environment (POE).
Средства программирования: поставляется оптимизированная реализация интерфейса MPI (ранее — MPL).

HP 9000 (Exemplar)

Производитель: Hewlett-Packard, High-performance systems division.

Класс:многопроцессорные сервера с общей памятью (SMP).

В настоящее время доступны несколько «классов» систем семейства HP
9000: сервера начального уровня (D,K-class), среднего уровня ( N-class) и наиболее мощные системы (V-class).
Процессоры: 64-битные процессоры c архитектурой PA-RISC 2.0 (PA-8200, PA-
8500).

Число процессоров: N-class — до 8 процессоров. V-class — до 32 процессоров. В дальнейшем ожидается увеличение числа процессоров до 64, а затем до 128.

Возможно объединение до 16 SMP-гиперузлов V-class или K-class в кластер «HP Enterprise Parallel Server». Для связи узлов используется коммутатор HP HyperFabric.
Системное ПО: устанавливается операционная система HP-UX (совместима на уровне двоичного кода с ОС SPP-UX компьютеров Convex SPP).
Средства программирования: HP MPI — реализация MPI 1.2, оптимизированная к архитектуре Exemplar. Распараллеливающие компиляторы Fortran/C, математическая библиотека HP MLIB. CXperf — средство анализа производительности программ.

Cray T3E

Производитель: Silicon Graphics

Класс архитектуры: масштабируемая массивно-параллельная система, состоит из процессорных элементов (PE).

В настоящее время существуют две модификации: T3E-900 и T3E-1200.

Процессорный элемент PE состоит из процессора, блока памяти и устройства сопряжения с сетью. Используются процессоры Alpha 21164 (EV5) с тактовой частотой 450 MHz (T3E-900) и 600 MHz (T3E-1000), пиковая производительность которых составляет 900 и 1200 MFLOP/sec соответственно.
Процессорный элемент располагает своей локальной памятью (DRAM) объемом от
256MB до 2GB.

Системы T3E масштабируются до 2048 PE.

Процессорные элементы связаны высокопроизводительной сетью с топологией трехмерного тора и двунаправленными каналами. Скорость обменов по сети достигает 480MB/sec в каждом направлении.

Используется операционная система UNICOS/mk.

Поддерживается явное параллельное программирование c помощью пакета
Message Passing Toolkit (MPT) — реализации интерфейсов передачи сообщений
MPI, MPI-2 и PVM, библиотека Shmem. Для Фортран-программ возможно также неявное распараллеливание в моделях CRAFT и HPF. Среда разработки включает также набор визуальных средств для анализа и отладки параллельных программ.

Cray T90

Производители: Silicon Graphics, Cray Research.

Класс архитектуры: многопроцессорная векторная система (несколько векторных процессоров работают на общей памяти).

Модели Серия T90 включает модели T94, T916 и T932.

Процессор Системы серии T90 базируются на векторно-конвейерном процессоре Cray Research с пиковой производительностью 2GFlop/s.
Число процессоров Система T932 может включать до 32 векторных процессоров
(до 4-х в модели T94, до 16 модели T916), обеспечивая пиковую производительность более 60GFlop/s.

Возможно объединение нескольких T90 в MPP-системы.

Система T932 содержит от 1GB до 8GB (до 1 GB в модели T94 и до 4GB в модели T916) оперативной памяти и обеспечивает скорость обменов с памятью до 800MB/sec.

Используется операционная система UNICOS.

Cray SV1

Производитель: Silicon Graphics

Класс архитектуры: масштабируемый векторный суперкомпьютер.

Используются 8-конвейерные векторные процессоры MSP (Multi-Streaming
Processor) с пиковой производительностью 4.8 GFLOP/sec; каждый MSP может быть подразделен на 4 стандартных 2-конвейерных процессора с пиковой производительностью 1.2 GFLOP/sec. Тактовая частота процессоров — 250MHz.

Процессоры объединяются в SMP-узлы, каждый из которых может содержать
6 MSP и 8 стандартных процессоров. Система (кластер) может содержать до 32 таких узлов.

SMP-узел может содержать от 2 до 16GB памяти. Система может содержать до 1TB памяти. Вся память глобально адресуема (архитектура DSM).

Используется операционная система UNICOS.

Поставляется векторизующий и распараллеливающий компилятор CF90.
Поддерживается также явное параллельное программирование с использованием интерфейсов MPI, OpenMP или Shmem.

Cray Origin2000

Производитель Silicon Graphics

Класс архитектуры: модульная система с общей памятью (cc-NUMA).

Использованы 64-разрядные RISC-процессоры MIPS R10000, R12000/300MHz

Основной компонент системы — модуль Origin, включающий от 2 до 8 процессоров MIPS R10000 и до 16GB оперативной памяти. Поставляются системы
Origin2000, содержащие до 256 процессоров (т.е. до 512 модулей). Вся память системы (до 256GB) глобально адресуема, аппаратно поддерживается когерентность кэшей. Модули системы соединены с помощью сети CrayLink, построенной на маршрутизаторах MetaRouter.

Используется операционная система SGI IRIX. Поставляется распараллеливающий компилятор Cray Fortran 90. Поддерживается стандарт
OpenMP.

Onyx2 InfiniteReality2

Производитель Silicon Graphics

Класс архитектуры: многопроцессорная система визуализации; по аппаратной архитектуре очень похожа на Origin2000.

Система может включать до 128 процессоров MIPS R10000.

Графические возможности системы обеспечивают специальные устройства трех типов: геометрические (векторные) процессоры, растровые процессоры, генераторы аналоговых сигналов. Система может быть оборудована 16 независимыми каналами графического вывода (visualization pipelines). На аппаратном уровне поддерживается графический интерфейс OpenGL.

Используется операционная система SGI IRIX.

Sun HPC 10000 (StarFire)

Производитель Sun Microsystems, серия Sun HPC.

Класс архитектур: многопроцессорный SMP-сервер.

Процессор UltraSPARC II/336MHz

Система StarFire объединяет от 16 до 64 процессоров.

Система включает от 2GB до 64GB памяти.

Системное ПО: ОС Solaris, ПО распределения ресурсов Load Sharing
Facility (LSF). Поставляется пакет поддержки параллельных приложений Sun
HPC 2.0, включающий такие средства как HPF, MPI, PVM, PFS (параллельная файловая система), Prism (визуальная среда разработки), S3L (библиотека математических подпрограмм), и др.

NEC SX-5

Производитель NEC, серия SX.

Класс архитектуры: параллельный векторный суперкомпьютер (PVP).

Каждый узел системы является векторно-конвейерным SMP- суперкомпьютером, объединяющим до 16 индивидуальных векторных процессоров
(каждый с пиковой векторной производительностью 8 Gflop/s и скалярной производительностью 500 MFlop/s).

Объем памяти каждого узла — до 128GB, производительность обменов с памятью достигает 1TB/sec. Система может включать до 32 узлов, обеспечивая совокупную пиковую производительность до 4 TFlop/s.

Для связи узлов используется высокоскоростной коммутатор (IXS
Internode Crossbar Switch).

Используется операционная система SUPER-UX.

Поставляются компилятор языка HPF, реализация интерфейса MPI, компиляторы Fortran77/SX и Fortran90/SX с автоматическим распараллеливанием и векторизацией, а также интегрированная среда разработки и оптимизации
PSUITE.

Fujitsu VPP

Производитель Fujitsu

Класс архитектуры параллельный векторный суперкомпьютер (PVP).

Модификации VPP300, VPP700, VPP5000

Каждый процессорный элемент (PE) системы VPP700E состоит скалярного устройства (SU), векторного устройства (VU), блока памяти и устройства сопряжения. Для VPP700: VU состоит из 7 конвейеров и обеспечивает пиковую производительность до 2.4 GFLOP/sec. Объем памяти — до 2GB. Для VPP5000:
VU состоит из 4 конвейеров, пиковая производительность — 9.6 GFLOP/sec.
Объем памяти — до 16GB.

Для VPP700: cистема может включать от 8 до 256 PE, суммарная пиковая производительность до 14.4 GFLOP/sec Для VPP5000: до 512 PE, суммарная пиковая производительность до 4.9 TFLOP/sec.

Процессорные элементы связаны коммутатором (crossbar network), который производить двухсторонние обмены, не прерывая вычислений. Пропускная способность каналов коммутатора: для VPP700 — 615MB/sec, для VPP5000 —
1.6GB/sec. Используется операционная система UXP/V, основанная на UNIX
System VR4.

Среди средств разработки поставляются: распараллеливающий и векторизующий компилятор Fortran90/VPP, оптимизированная для VPP библиотека математических подпрограмм SSLII/VPP, библиотеки передачи сообшений MPI-2 и
PVM 3.3.

AlphaServer

Производитель Compaq, Digital.

Высокопроизводительный SMP-сервер, AlphaServer Array — кластерная система.

Процессоры GS140 и GS60 — Alpha 21264, 8400 и 8200 — Alpha 21164

Число процессоров GS140 и 8400 — до 14, GS60 и 8200 — до 6

Объем памяти GS140 — до 28GB.

Кластеры AlphaServer Array могут объединять до 8 узлов AlphaServer, т.е. в общей сложности до 112 процессоров. Могут комбинироваться узлы различных типов. Узлы связываются между собой коммутатором MEMORY CHANNEL, который обеспечивает скорость обменов до 66MB/sec и латентность порядка 3 мкс.

На платформе AlphaServer поддерживаются операционные системы Tru64
UNIX (это новое имя Digital UNIX), OpenVMS и Windows NT. Поставляется ПО кластеризации TruCluster Software.

Используются коммуникационные библиотеки TruCluster MEMORY CHANNEL
Software и MPI. Поддерживается распараллеливание в стандарте OpenMP.

Особо выдающимися характеристиками отличаются суперкомпьютеры в конце
90-х годов предстиавлены в таблице 3.

Таблица 3 – наиболее быстродействующие суперекомпьютеры

|№ |Изготовите|Суперкомпьютер |Страна|Год |Число |Пиковая |Реальная|
| |ль | | |создани|процессор|производ|производ|
| | | | |я |ов |и-тельно|и-тельно|
| | | | | | |сть, |сть на |
| | | | | | |Гфлопс |пакете |
| | | | | | | |LINPAK, |
| | | | | | | |Гфлопс |
|1 |Intel |ASCI Red | USA |1999 |9472 |3154 |2121.3 |
|2 |SGI |ASCI Blue |USA |1998 |6144 |3072 |1608 |
| | |Mountain | | | | | |
|3 |SGI |T3E1200 |USA |1998 |1084 |1300.8 |891.5 |
|4 |Hitachi |SR8000/128 |Japan |1999 |128 |1024 |873.6 |
|5 |SGI |T3E900 |USA |1997 |1324 |1191.6 |815.1 |
|6 |SGI |ORIGIN2000 |USA |1999 |2048 |1024 |690.9 |
|7 |SGI |T3E900 |UK |1997 |876 |788.4 |552.92 |
|8 |IBM |SP Silver |USA |1998 |1952 |1296 |547 |
|9 |SGI |T3E900 |USA |1999 |812 | 730.8 |515.1 |
|10|SGI |T3E1200 |UK |1998 |612 |734 |509.9 |
|11|IBM |ASCI Blue |USA |1998 |1344 |892 |468.2 |
| | |Pacific CTR SP | | | | | |
| | |Silver | | | | | |
|12|Hitachi |SR8000/64 |Japan |1999 |64 |512 |449.7 |

Реферат: Туризм как один из основных факторов роста экономики Арабской Республики Египет

Posted on by admin

Туризм как один из основных факторов роста экономики Арабской Республики Египет

туристический бизнес египет

За относительно короткий период хозяйственная конъюнктура на Ближнем Востоке заметно изменилась. В 90-х годах под влиянием роста цен на нефть и других благоприятных факторов рост ВВП увеличился с 2,5% в 1990 г. до 5,5% в 2000 г. В 2001 г. условия для развития стран Ближнего Востока и Северной Африки (регион МЕНА) оказались менее благоприятными. Возникли резкие колебания цен на нефть, прогресс на региональном уровне замедлился. По данным всемирного банка, в регионе МЕНА темпы роста замедлились. Отрицательно действует на этот показатель сокращение нефтяных квот стран ОПЕК, падение цен на нефть в 4-м квартале 2001 г., экономические проблемы в промышленно развитых странах ОЭСР, что уменьшило спрос на товары и услуги из стран МЕНА. Сдерживают рост также падение доходов от туризма, осложнение политической ситуаций в регионе и другие факторы.

Египет, Марокко, Тунис и Иордания оказались особенно уязвимыми перед лицом спада экономической активности в странах ЕС, где ожидается падение темпов роста до 1,3% в 2002 г. ЕС остается для указанных четырех арабских стран главным экспортным рынком, источником капиталовложений, переводов валюты от работающих там арабских граждан, средств от оплаты туристических и других видов услуг.

Из арабских стран соглашения об экономическом партнерстве с 15 странами ЕС названные страны уже подписали.

Несмотря на это, в ряде отраслей их экономик наблюдается заметный спад. Особенно сильно пострадала индустрия туризма в Египте и Иордании из-за неустойчивой международной экономической и политической обстановки, особенно после событий 11 сентября в США и из-за бурно развивающегося по соседству военно-политического палестино-израильского противостояния. По официальным данным, доход от туризма в Египте в 2001/02 финансовом году может сократиться почти наполовину и упасть до 2,6 млрд. долл. по сравнению с 4,3 млрд.долл. в 2000/01 г. [6; январь 2002, с. 39].

Ближний Восток не может полностью избежать воздействия мирового спада, для ослабления которого ему нужно искать контррычаги. Низкий мировой рост производства в 2002 г. пессимистично предсказываемый МВФ на уровне 2,4%, может вызвать сокращение энергопотребления, что приведет к низкому уровню цен на нефть и газ. Это повлияет на экономическое положение ряда ближневосточных нефтедобывающих стран, в том числе Египта. Правительствам придется сократить ассигнования и инвестиции в ненефтяные отрасли. По мнению МВФ, если цена на нефть упадет ниже 21 доллара за баррель, успехи, достигнутые в торговле в последние годы, станут не столь явными, а доходы от текущих операций даже в богатых нефтедобывающих странах могут в 2002 г. упасть до 1,7% ВВП. Реальной надеждой является быстрое повышение объемов производства и торговли, а также освоение наиболее перспективных в настоящее время направлений, одним из которых является туризм.

Туристический бизнес в Египте за последние десятилетия значительно вырос. Это вообще характерно для развивающихся стран. Так доля Европы и обеих Америк за период с 1980 по 1999 гг. в общей продолжительности пребывания туристов (количество «туристических ночей», далее ТН) сократилась с 96,6% до 78%. Напротив, удельный вес стран, например ЮВА в приеме туристов поднялся за тот же период с 1% до 14,3%. Доля стран Ближнего Востока из-за военных и политических конфликтов и хозяйственной неустроенности оказалась гораздо более скромной: рост за отмеченный период был с 1% до 2,7% [1; c. 14]. Из сравнения итогов по Ближнему Востоку и ЮВА можно заключить, что при наличии благоприятных условий арабские страны имеют неплохие возможности в привлечении туристов. Особенно это относится к Египту. По числу исторических памятников древней цивилизации и культуры Египет занимает третье место среди стран мира. Сюда входят древнеегипетские, древнеримские, древнегреческие памятники, а также религиозные достопримечательности, связанные с исламской, христианской и иудейской религиями. Туристические поездки в Египет представляют интерес даже с точки зрение геологии, позволяющие ознакомиться с формами жизни, существовавшими до миллиона лет тому назад. Сюда относятся, например, срезы осадочных пород в Вади Араба на Синайском полуострове или «долина динозавров» в оазисе Эль-Файюм.

Однако, осмотр и изучение исторических и научных объектов занимают лишь 18–20% времени пребывания туристов в Египте [1; c. 16]. Гораздо большей привлекательностью пользуются пляжи, морские курорты, различные виды развлечений, поездки в пустыню, спортивные и оздоровительные мероприятия. Египет располагает протяженной береговой линией на Средиземном и Красном морях. Большую часть года там стоит погода, благоприятная для отдыха. На участках с живописными коралловыми рифами и богатой морской флорой и фауной быстро развивается подводное плавание и фотографирование, дайвинг, рыбная ловля, парусный спорт, и Египте много мест с сухим воздухом, сернистыми источниками, показанными для лечения от различных болезней. Из мест медицинского туризма можно упомянуть Эль-Гарби недалеко от Александрии, Фараонские источники (южный Синай), Сафага (Красное море), источники Селлин (оазис Эль-Файюм), источники Болак (Новая Долина).

Развивается такой вид туризма, как посещение фестивалей и конференций. Песенный фестиваль в 1999 г. составил 54 тыс. ТН с доходом 23,5 млн. ег. ф., шопинговый фестиваль в том же году имел примерно тот же результат [1; с. 17]. На различные конференции приезжают представители многих профессий, в том числе и туристической для развития этого вида бизнеса.

Круизы по Нилу в плавучих отелях и прогулочных судах пользуются растущей популярностью. На Ниле и на Асуанском водохранилище (озеро Насер) насчитывается 245 плавучих отелей с 13,2 тыс. комнат (кают), что составляет 14% всех гостиничных мощностей Египта. Число плавучих гостиниц предполагается увеличить до 300 [1; с. 18].

По данным Национального банка Египта (НБЕ), в течение 90-х годов, за исключением 1997 года, когда в Луксоре было совершено покушение на группу иностранных туристов, Туристические показателя постоянно улучшались. Можно было даже говорить о туристическом буме. Число ежегодных заездов иностранных туристов в Египет возросло с 1,97 млн. чел. в 1998/99 г. до 5,3 млн. чел. в 1999/00 г., т.е. почти утроилось. Общая продолжительность пребывания туристов, выраженная в ТН, удвоилась и выросла за тот же период с 16,5 млн.до 34 млн. ТН. Благодаря этому валютные поступления от туризма возросли с 0,9 млрд. долл. до 4,3 млрд. долл. т.е. почти впятеро. Среднестатистический гость из-за рубежа расходует в Египте все большие суммы – 813 долл. в конце десятилетия по сравнению с 467 долл. в его начале [1; сс. 18–23].

Во многом этот успех был связан с развитием туристической инфраструктуры. Так, с 1990 по 1999 гг., по данным министерства туризма Египта, число гостиниц увеличилось с 632 до 914, число комнат и коек в них – почти на 85% . В 2000 г. число комнат достигло 107 тыс., к 2005 г. планируется увеличить это число до 187 тысяч. Несмотря на столь внушительные показатели роста емкости туристических помещений, их размеры еще значительно отстают от показателей по некоторым соседним ближневосточным странам. Так, в Тунисе число комнат в гостиницах в 2000 г. достигло 200 тыс. и в Турции 500 тыс. Средняя наполняемость гостиницы в Египте составила в 2000 г. 73%, что считается хорошим показателем, поскольку для окупаемости гостиницы достаточно ее наполняемости на 30–35%. Однако это не снимает вопроса об увеличении капиталовложений в индустрию туризма, поскольку число туристов за 90-е годы возросло на 269%, а число коек – только на 84,6% [1; с. 22].

Для географического распределения туристических потоков в Египте характерно преобладание туристов из стран Европы. По данным ЦБЕ, в течение 90-х годов доля вновь прибывавших европейских туристов постоянно росла и увеличилась с 30,8% в 1990/91 г. до 53,5% в 1998/99 г. Напротив, доля туристов из стран Ближнего и Среднего Востока упала с 48,4% до 32,5%. Особенно сильно сократился удельный вес туристов из обеих Америк в общем их притоке – с 12,5 до 3,5%. Доля Африки осталась на уровне в 5,7%, доля ЮВА – почти на одном уровне – 4,6 и 4,7%.

Особую озабоченность в Египте вызывает сокращение притока туристов-арабов, которые еще недавно рассматривали Египет как наилучшее место для проведения отпуска и поездок на отдых и лечение. Доля приезжавших в Египет арабских туристов в общем потоке туристов упала с 48,9% в 1990/91 г. до 18,1% в 2000 г., число их ТН – с 56,2% до 17%. Увеличение привлекательности Египта для арабского туризма ставится как одна из первоочередных задач, решение которой может помочь компенсировать в той или иной степени намечающееся на ближайший период сокращение притока туристов из других стран мира. Но для этого, как отмечалось, требуется в первую очередь расширить туристическую базу в местах, пригодных для развлечений, лечения и отдыха.

По данным египетского Министерства туризма, основные 10 стран мира, на которые в 1999 г. приходилось 72,9% ТН в Египте, располагались в следующей последовательности (%): Италия – 17,4, Германия – 14,9, Франция – 8,2, Англия – 6,0, Саудовская Аравия – 5,9, страны Бенилюкс – 5,5, Израиль – 5,3, США – 4,2, Российская Федерация – 3,1, Испания – 2,4 [1; с. 41]. Как явствует из этих данных, среди туристов превалируют европейцы. Из арабских стран отмечена лишь Саудовская Аравия, занявшая 5-е место. Российская Федерация с 181,1 тыс. туристов, посадивших Египет в 1999 г., оказалась на 9-м месте.

Из арабских государств, не считая Саудовскую Аравию, наибольшее число ТН приходилось в 1999 г. на Палестину, Кувейт, Судан, Йемен, Иорданию, Ливию, Сирию, т.е. на наиболее близко расположенные страны арабского мира.

Министр туризма Египта М.Бельтаги заявил, что, по его оценке, в 2001 г. должен был состояться приезд 4,6 млн. иностранных туристов по сравнению с 5,5 млн. в 2000 г. Сокращение числа визитов богатых туристов из Европы и США частично компенсировалось увеличением численности арабских туристов на 30%, что, однако, не предотвратило сокращения доходов от туризма в 2001 г. [6; 11.01.2002, с. 23].

О привлекательности для иностранных туристов тех или иных мест пребывания в Египте можно, в известной мере, судить по степени заполняемости гостиниц в различных районах страны. В среднем заполняемость в 1999 г. была 65%. Наиболее привлекательными оказались красноморские курорты – 63%, Южный Синай – 81%, Каир – 76%, губернаторство Гиза – 71%, Александрия – 61%, Луксор – 49%, Асуан – 46% [1; с. 44]. Из сопоставления этих цифр можно сделать вывод о том, что более низкая наполняемость гостиниц на юге, где имеется немало интересных достопримечательностей, объясняется недостаточной развитостью туристической инфраструктуры в отдаленных малонаселенных местах, подобных Верхнему Египту. Там, впрочем, ведутся сейчас масштабные работы по освоению новых территорий и их заселению, что должно сказаться на развитии индустрии туризма в этих местах.

В отдаленных районах страны обустройству исторических памятников уделяется все больше внимания. Среди этих памятников устойчивым спросом со стороны иностранных туристов пользуется Долина царей на левом берегу Нила против г. Луксора с многочисленными захоронениями фараонов и других выдающихся деятелей древнего Египта.

На правом берегу Нила в самом г. Луксоре ремонтируется крупнейший и наиболее известный в Египте храм Карнак, где восстанавливаются около 20 небольших дворцов типа памятных храмов, посвященных различным правителям. Главным из них считается «Красный павильон» царицы Хатшепсут, ремонт которого продолжается 10 лет. В губернаторстве Кена восстанавливается один из известнейших храмов Верхнего Египта – Дендера, строительство которого было начато фараоном Птолемеем VI. Храм использовался также как астрономическая обсерватория, о чем свидетельствуют надписи и рисунки, выгравированные на стенах и колоннах.

Проводятся земельно-строительные работы по защите памятников Долины королей от подтопления в сезон сильных дождей. Американский исследовательский центр пожертвовал 15 млн. долл. на сооружение отводных каналов для защиты захоронений фараонов Сети I и Рамзеса II 19-й династии, а также на установку оборудования для снижения влажности внутри захоронений [3; 19.01.2002].

Значение туризма для египетской экономики, по сравнению с другими видами хозяйственной деятельности, постоянно возрастает как абсолютно, так и относительно. Так, если в 1990/91 г. доля поступлений от туризма в доходах от всех видов услуг равнялась 12%, а в доходной части текущих операций платежного баланса – 8%, то к 1999/00 г. эти показатели возросли до 37,7% и 24,2% [1; с. 23]. Всего же за 90-е годы удельный вес доходов от туризма во всех доходах от услуг составил в среднем 25,6%. Среднегодовой рост доходов от туризма в прошлом десятилетии равнялся 22,8% против 5% по доходам от услуг и 5,4% по доходам от текущих операций. Эти данные красноречиво свидетельствуют о сравнительной перспективности дальнейшего развития туризма в Египте. Во всем же ВВП в текущих ценах доля доходов от туризма возросла за прошлое десятилетие с 2,7% до 4,4% [1; сс. 23, 24]. Все это говорит о важности доходов от туризма для уравновешивания платежного баланса. Приведенные данные учитывают туристические доходы только от гостиниц и ресторанов. Однако поскольку с обслуживанием туристов связаны около 70 видов деятельности, египетское Министерство туризма оценивает прямые и косвенные поступления от туризма и обслуживающих его отраслей на уровне 11,3% ВВП [1; с. 25].

Туризм способствует также расширению обитаемой территории страны. Строительство аэропортов, развитие дорожной сети создает предпосылки для возникновения новых городских и сельских поселений, что воплощается в росте ВВП. По некоторым данным, благодаря расширению туристической инфраструктуры площадь городской застройки в Египте увеличилась [1; с. 25].

В 90-е гиды на Египет приходилась четверть всех туристов, посетивших страны Ближнего Востока. В общемировом туризме его доля составила около половины процента. Рост численности приехавших в Египет в 1999 г, достиг 37,1% по сравнению с увеличением притока туристов в этом году во все страны Ближнего Востока на 20% и ростом общемирового туризма на 3,4%, что свидетельствует о динамичности процесса развития туризма в Египте [там же].

Бюллетень НБЕ отмечает, что доля расходов египетских туристов за рубежом по отношению к расходам иностранных туристов в Египте постоянно уменьшается: с 84,3% в 1993/94 г. до 23,9% в 1999/00 [1; с. 27]. Из этого можно сделать вывод о совершенствований индустрии туризма в Египте. Однако, несмотря на достигнутые успехи, в 2000 г. был отмечен спад в притоке иностранных туристов и времени их пребывания в Египте. Это касается прежде всего туристов из стран Европы, где наблюдалось падение курсов местных валют по отношений к доллару, который в большинстве египетских гостиниц является основной расчетной единицей в финансовых операциях по туризму, что привело к росту стоимости услуг. Отрицательно повлияло, как отмечалось, на приток туристов обострение палестинского конфликта, а с сентября 2001 г. к этому добавились последствия событий в Нью-Йорке и Вашингтоне.

Ореад факторов, подавляющих туристическую деятельность, фигурируют высокие налоги, взимаемые с иностранных туристов, дублирование деятельности административных органов по туризму. Для улучшения положения в сфере туризма был принят ряд мер, в частности, по централизации управления туризмом. Так, в 2000 г. вышел президентский декрет, подчинивший деятельность Высшего совета по туризму непосредственно премьер-министру, который теперь контролирует и объединяет работу различных министерств и ведомств в этой области. Был принят план увеличения количества египетских аэропортов с 17 до 30. Иностранным компаниям разрешено не ограничиваться в своих рейсах Каирским аэропортом и совершать полеты непосредственно в туристические центры, такие как Шарм эш-Шейх, Хургада и Луксор. Очевидно, не будут ограничиваться рейсы иностранных компаний и во вновь строящиеся аэропорты, например, такие, как Мерса Алям в южной части красноморского побережья. Облегчению расчетов с туристами из европейских стран будет содействовать переход их расчетам на евро.

Разрабатываются новые меры по развитию туризма: использование Интернета для рекламы туризма; расширение речного туризма по Нилу; поощрение туристической деятельности в отдаленных губернаторствах; ускоренное строительство трех– и четырехзвездочных гостиниц, поскольку очень состоятельные туристы, ориентирующиеся на пятизвездочные отели, составляют лишь небольшую долю туристов; укрупнение туристических компаний для улучшения их макроэкономических показателей [1; с. 33].

Из-за сокращения доходов от туризма отложено строительство таких масштабных объектов, как гостиница Сан-Стефано в Александрии, на сооружение которой в середине 2001 г. был заключен контракт на сумму 240 млн.долл. Тем не менее продолжается выполнение ряда проектов туристической инфраструктуры. Правительство Египта ведет переговоры о строительстве нового аэропорта в Шарм эш-Шейхе на условиях ВОТ.

Стоимость проекта составляет 170 млн. долл. Площадь аэропорта, который должен стать лучшим на Ближнем Востоке, достигнет 66 тыс. кв. м, а пропускная способность – 3 тыс. пассажиров в час. Ведутся также переговоры о строительстве на условиях ВОТ нового терминала Каирского аэропорта. Проведены переговоры с английской компанией о сооружении аэропорта в Рас Судр на синайском берегу Суэцкого залива, стоимостью в 240 млн. долл. [5; 31.08.2001, с. 15].

Ожидаемые потери от туризма в размере 2 млрд. долл. в течение 2001/02 финансового года, как ожидают, сильно увеличат дефицитность счета текущих операций. Во избежание этого правительство Египта лихорадочно добивается предоставления помощи извне. 40 иностранных доноров были приглашены на конференцию в Шарм эш-Шейхе 5–6 февраля 2002 г. для переговоров об оказании финансовой помощи Египту в целях противодействия увеличению дефицита платежного баланса в связи с сокращением доходов от туризма. Ожидается, что Всемирный банк предоставит финансовую помощь в размере 2 млрд. долл.

Заметным ущерб туризму наносят девальвация национальной валюты, которая обесценилась по отношению к доллару за последний год на четверть [6; 11.01.2002, с. 23].

По сообщению египетского Министерства туризма, Египет взял на себя инициативу по созданию Межарабской туристической компания в целях развития межарабского туризма, а также для организации поездок в арабские государства туристов из неарабских стран. В состав кампаний войдут представители влиятельных финансовых организаций арабского мира. Создание такой компании планируется как ответная акция на слияние туристических фирм в некоторых странах мира, что дает им дополнительное относительное преимущество в конкурентной борьбе. Однако, в качестве первоочередной задачи перед новой компанией ставятся создание более благоприятного климата для развития межарабского туризма.

Для развития туристического бизнеса на севере Синайского полуострова министерство жилищного строительства Египта намеревается освоить к 2017 г. 180 кв. км для устройства там базы как межарабского, так и международного туризма. Намечается строительств железнодорожной ветки Рафах-Кантара, проведение шоссейной дороги через пустыню, сооружение аэропортов и морских портов [5; 30.06.2001].

Благоприятные условия для развития туризма выявлены по соседству с Александрией в губернаторстве Бехейра около г. Рашид. Хотя там имеется подходящая морская береговая линия длиной 30 км, она совершенно не обустроена, и состоятельные люди отсюда вынуждены отправляться на отдых в далекие края. Технико-экономические изыскания здесь для устройства турзоны проводятся с 1991 г. [2; 08.09.2001].

Не случайно, интерес к этому проекту вновь пробудился с обострением трудностей привлечения финансовых средств из-за рубежа.

Облегчаются формальности, связанные с получением разрешения на въезд в Египет туристов из стран ЕС, на которые приходится основная масса доходов от иностранного туризма. В феврале 2002 г. принято решение разрешить многократный приезд в течение года на основании единожды выданной въездной визы. Более того, по свидетельству министра туризма, в порядке опыта был допущен въезд туристов из Италии и Германии по предъявлении обычных удостоверений личности, что должно способствовать увеличению числа гостей из-за рубежа [3; 13.02.2002].

Следует отметить, что на туризм, как на разновидность «невидимого экспорта», в Египте возлагаются серьезные надежды. Он рассматривается как фактор компенсирования неизбежных убытков, явившихся следствием ухудшения экономического положения в мировом, региональном и страновом ракурсах в результате падения цен на нефть, обострения палестино-израильского конфликта, развертывания антитеррористической кампаний и других событий последних лет, принявших глобальные масштабы.

Список источников и литературы

Арабская Республика Египет: Справочник/АН СССР, Ин-т Африки. — М.: Наука, 1990.

Васильев А. М. Египет и египтяне. М., 1986.

Карташов И.С. Развитие туризма в АРЕ. М., 2009

Симоненко В.В. Развитие туризма в странах северной Африки в ХХI в. М., 2010

«National Bank of Egypt Economic Bulletin» № 4, 2000. Cairo.

Размещено на

11

Топик: Роль СМИ в современном мире (The mass media in the life of Society)

Posted on by admin

The mass media in the life of Society.

Modern life is hardly possible without information. Of course friends
& relatives keep us informed about what is happening in the world, but such information is second-hand, & therefore is not at all reliable. It is the mass media that provide us with first hand & reliable information.

The mass media plays an important role in our life. Millions of copies of newspapers are printed in our country every day. The role of the press can hardly be overestimated, particularly at present. It keeps you informed in the latest news, different events, home and foreign affairs, news of culture, science and engineering development. But publishing news is not the only purpose of the press. There are many other purposes, which can be achieved by the press. It enriches our knowledge and broadens our outlook.
The press shapes public opinion, influences governmental policy, gives citizens a view of our country and foreign countries as well. It performs a few functions: informative, entertaining, commercial & is addressed to people of different political views & different stations in life. What is printed & what is not, largely depends on the publishers’ concert of news.
There is a well-known joke circulating among the publishers, which exactly defines their idea of news: “If a dog bites a man, that’s not news, but if a man bites a dog, that is news”. In other words, news must be something unusual, unexpected, and sensational. But with many papers & magazines there exits a funny tradition to mystify their regular readers with sensational & incredible stories, published on their pages.

Everyone knows that we get a great amount of information by mass media, especially TV. TV now plays an important part in many people’s life.
It is an immensely powerful medium, as it uses the most important from of communication, the visual image, it is essential for us to try to decide whether it is a blessing or a curse. It demands complete & silent attention. It is death to conversation & normal two-way contact between individuals. It makes passive non-participating spectators of us all. We begin to forget how to occupy our spare time. Now all our free time is given to television. Obviously TV has both advantages & disadvantages. But to the former outweigh the latter. Really if there is a TV set in your home all you’ve got to do is to turn a knob, or to turn over to another channel or to turn the sound up & down, &you see plays, films, operas & shows of every kind, not to mention political discussions & the latest exciting football matches. TV, it is often said, keeps one informed about current events, allows one to follow the latest developments in science & politics
&offers an endless series of programmes, which are both instructive & stimulating. The most distant countries & the strangest customs are brought right into our sitting room. You can hardly find a corner where one cannot receive radio or TV broadcasts. Hundreds of stations speaking in every language of the world fill the air. Radio & TV-n are undoubtedly, the quickest means of spreading news & information. What a great amount of information we get! We watch TV to be well informed. It gives wonderful possibilities for education. There are considerable variety of programmers
& we can select what we want to see: a film or a play, sport programmes, the latest news and so on. We find it pleasant to sit in our armchairs and glue to our sets & little by little people get accustomed to this mode of life & are cut off from the real world.

Another kind of link between the public & the media is advertising.
The mass media helps us with information about new goods & services. But some people are tired of advertisements & don’t like to see their favourite films or programmes interrupted by them. I hope some way will be found to solve this problem. For example, there are 2 organizations providing TV & radio services in Great Britain. The BBC is state-funded & there is ABC on lately no advertising in BBC programmes, & in the programmes of the
Independent Television, the advertising is also restricted.

As for me & my family, we like the programme “My family”, I think it is a very useful one, because it gives us many examples how to live, how to act in different situations. I watch this programme with admiration.

So to my opinion, I’ll be quick right to say that the volume of information in the modern world is tremendous, that is why we should decide for our selves what is really necessary & what may some day appear to be useless.

Курсовая работа: Управление собственным капиталом коммерческого банка

Posted on by admin

Содержание

Введение

1. Теоретические аспекты управления собственным капиталом коммерческого банка

1.1 Понятие и экономическая сущность капитала

1.2 Современное состояние банковского сектора Российской Федерации и основные тенденции изменения собственного капитала банков

1.3 Основные аспекты регулирования величины собственного капитала банка

2. Значение уставного капитала в формировании собственных средств банка

2.1 Достаточность собственных средств кредитной организации как важнейший показатель деятельности банка

2.2 Состав источников основного капитала кредитной организации

2.3 Уставный капитал и его роль в формировании собственных средств банка

3. Основные требования к собственному капиталу коммерческих банков

Заключение

Список литературы

Введение

Собственный капитал коммерческого банка традиционно является одним из наиболее эффективных инструментов поддержки и развития коммерческого банка. На международном уровне банковская деятельность регулируется Базельским комитетом, положения которого устанавливают жесткие требования к минимальному размеру собственного капитала коммерческого банка.

Современный этап становления банковского сектора России характеризуется устойчивыми темпами роста. За период с 2000 по 2009 гг. объем собственного капитала банковского сектора увеличился более чем в четыре раза и составил 937,9 млрд. руб.

В качестве одного из основных методов регулирования банковского капитала государство, в лице Центрального Банка Российской Федерации, учитывая значительную роль коммерческих банков в обеспечении стабильности экономики, использует установление обязательных нормативов в части собственного капитала коммерческого банка.

Вместе с тем одной из основных проблем банковской системы России является недостаточная капитализация. Только 20% банков выполняют норматив Банка России по минимальному размеру собственного капитала.

Повышение эффективности управления собственным капиталом коммерческого банка оказывает значительное позитивное воздействие на финансовые результаты его деятельности, на возможность увеличения объемов осуществляемых банком в экономику страны инвестиций и расширения спектра предоставляемых клиентам услуг, а также на увеличение объемов участия коммерческого банка в деле обеспечения стабильности и надежности банковской системы, что определяет актуальность темы курсовой работы.

Применительно к современным условиям функционирования банков вопросы, связанные с исследованием сущности собственного капитала коммерческого банка, его структуры, функций и методов управления, не получили достаточной разработки в научной литературе.

Исследованию теоретических основ управления структурой собственного капитала коммерческого банка и оценки качества управления им посвящены работы отечественных и зарубежных экономистов: П.И. Ансоффа, И.А. Бланка, Ю. Бригхема, Л. Гапенски, В.В. Киселевой, Е.А. Кошелевой.

Вместе с тем, изучение источников по теме показало, что проблеме управления собственным капиталом коммерческого банка уделено недостаточно внимания; до сих пор не выработан единый подход к определению его сущности, роли, выполняемых функций и способов оценки; отсутствуют научно обоснованные рекомендации по формированию системы управления собственным капиталом в коммерческом банке, что и определило выбор цели и задач диссертационного исследования.

Целью работы является изучение управления собственным капиталом коммерческого банка.

Для достижения цели исследования были поставлены и решены следующие задачи:

1. выявлены теоретические аспекты управления собственным капиталом коммерческого банка

2. изучено современное состояние банковского сектора Российской Федерации и основные тенденции изменения собственного капитала банков

3. проанализированы основные аспекты регулирования величины собственного капитала банка

4. рассмотрена достаточность собственных средств кредитной организации как важнейший показатель деятельности банка

5. изучен состав источников основного капитала кредитной организации

6. рассмотрен уставный капитал и его роль в формировании собственных средств банка

7. проанализированы основные требования к собственному капиталу коммерческих банков

Предметом исследования в работе выступают финансово-организационные отношения в сфере управления собственным капиталом коммерческого банка.

Объектом исследования в работе является собственный капитал коммерческого банка.

Теоретической и методологической основой исследования послужили труды отечественных и зарубежных ученых и практиков, посвященные проблемам управления собственным капиталом коммерческого банка. Нормативно-правовую базу исследования составили официальные статистические данные, а также нормативно-правовые и инструктивные материалы Банка России, решения Базельского комитета по вопросам регулирования собственного капитала коммерческого банка.

Структура курсовой работы включает в себя введение, три главы, заключение и список использованных источников.

1. Теоретические аспекты управления собственным капиталом коммерческого банка

1.1 Понятие и экономическая сущность капитала

В экономической литературе и предпринимательской практике, пожалуй, нет термина, используемого столь часто и одновременно столь неоднозначно как «капитал». В словаре иностранных слов говорится, что слово капитал происходит от латинского capitalis — главный.1 Поэтому, на наш взгляд, необходимо разобраться с тем, что понимать под капиталом вообще и под собственным капиталом банка в частности. Обратимся к учениям различных ученых о капитале.

В современной экономической науке капитал рассматривается как абстрактная производительная сила, как источник процента. Это означает признание того факта, что любой предмет, приносящий его владельцу постоянный доход на протяжении длительного времени, можно назвать капиталом (такого определения придерживаются Л. Вальрас и И. Фишер). Многие американские экономисты (Д. Хайман, П. Хейне, П. Самуэльсон и другие) определяют капитал как ресурс длительного пользования, создаваемый с целью производства большего количества товаров и услуг. При этом физически капитал трактуется как машины, здания и сооружения, станки, запасы и человеческий капитал. Ряд экономистов (Дж. Робинсон, Р. Дорнбуш) трактуют капитал как деньги, как универсальный товар делового мира.

На наш взгляд, наиболее обобщенную характеристику капитала дает именно классическая школа экономической теории. Поэтому, раскрывая экономическую сущность собственного капитала банка и обращаясь к его экономическому происхождению, следует использовать учения о капитале К. Маркса.

Необходимо отметить, что предметом изучения К. Маркса является промышленный, а не банковский капитал. Промышленный капитал может выступать в трех формах: денежной, производительной и товарной. На определенной ступени развития общества товарная и денежная формы капитала обособляются, и возникает торговый и ссудный капитал, а затем уж и фиктивный капитал в виде вложений в ценные бумаги.

Движение промышленного капитала происходит по формуле Д-Т-Д`. Банковский же капитал движется по иной формуле — это капитал денежный, переходящий в форму ссудного капитала и возвращающийся в капитал промышленный или торговый, а затем опять в денежный. Иначе говоря, его движение происходит по формуле: Д`-(Дв -Дс)-Т`-Д«, где Д`это денежный капитал, в виде сконцентрированных у «денежного» капиталиста временно свободных денежных средств, причем реализовать свою стоимость и произвести стоимость прибавочную данный денежный капитал может лишь через переход в иную форму капитала. Банк в данном случае выступает посредником между «денежным» капиталистом и функционирующим капиталистом, у которого имеется недостаток капитала в денежной форме и который способен трансформировать данный капитал в форму производственную. Причем банк вначале трансформирует данный денежный капитал в ссудную форму, а уж потом происходит и окончательная трансформация капитала от денежной формы к товарной. Поэтому Дв — это вложенный в банк денежный капитал, а Дс — это ссудный капитал. Однако, нельзя отождествлять банковский капитал с ссудным капиталом.

Обратим внимание на то, что под банковским капиталом К. Маркс понимает определенное развитие ссудного капитала. Иначе говоря, исходной формой возникновения банковского капитала является ссудный капитал, который образуется в силу того, что промышленные и торговые капиталисты применяют не только свой собственный капитал, но и заемный. На определенной ступени развития капиталистического способа производства возникает особая группа капиталистов, которая концентрирует в своих руках свободные денежные средства и отдает их во временное пользование функционирующим капиталистам. В результате возникает особый специфический вид капитала — ссудный капитал.

Ссудный капитал принципиально отличается от промышленного и торгового капиталов. Так, ссудный капитал — это капитал собственность в противоположность промышленному и торговому капиталам, которые выступают как функционирующие капиталы. Если промышленный и торговый капиталы приносят прибыль в силу того, что они вложены либо в промышленность, либо в торговлю, т.е. в силу того, что они функционируют, работают, то ссудный капитал самовозрастает, приносит прибыль только потому, что он является собственностью того или иного субъекта экономики. Как капитал собственность, он не покидает своего собственника окончательно, а через определенное время возвращается к нему. Причем не просто возвращается, а приносит своему владельцу прибыль в виде процента.

Другая важная специфическая особенность ссудного капитала состоит в том, что он принимает форму товара. Конечно, это специфический товар, или, как говорит К. Маркс, — товар особого рода. В отличие от товара-вещи, который является продуктом труда, здесь в качестве товара выступает, самовозрастающая стоимость, обладающая способностью удовлетворять потребность своего владельца в получении прибыли. Тем самым деньги помимо потребительной стоимости, которой они обладают в качестве денег как всеобщего эквивалента, приобретают добавочную потребительную стоимость как капитал. При этом деньги выступают как капитал не только для их владельца, но и для функционирующих капиталистов. Более того, ссудный капитал выступает как самовозрастающая стоимость только потому и в силу того, что он дает возможность торгово-промышленным капиталистам вложить деньги в дело и получить нормальную прибыль. Именно в силу этого деньги из потенциального капитала превращаются в реальный, функционирующий капитал.

Впоследствии с появлением банков, денежный капиталист не сам непосредственно передает свои деньги функционирующему капиталисту, а передает их через банк. С появлением посредника между денежным капиталистом и функционирующим появляется такая категория как банковский капитал, которая не тождественна категории ссудного капитала.

Когда мы говорим о ссудном капитале, то мы говорим только о капитале, приносящем проценты, и о тех отношениях, которые выражены в этом капитале. Откуда берется этот капитал, как складывается — в категории ссудного капитала не выражено. В категории банковского капитала как раз подчеркивается, как складывается этот капитал. И это, конечно, имеет не только техник организационное, но и социально экономическое значение. Маркс подчеркивает, что банкир предоставляет функционирующим капиталистам весь общественный капитал, все денежные средства. Таким образом, противоречие между общественным характером производства и частным характером присвоения здесь обостряется. Благодаря банкиру капитал становится по сути дела общественным. Это как раз и выражает категория банковского капитала.

Существование банкира не меняет природы капитала, приносящего проценты, но банковская система в значительной мере преобразует состав этого капитала. В ссудный капитал превращаются такие денежные суммы, которые без этой системы вовсе не реализовали бы своей добавочной потребительной стоимости.

Именно благодаря банку свободные (не занятые в производстве, торговле, то есть не «работающие») денежные ресурсы различных субъектов хозяйственной жизни (в том числе средства разных слоев населения) получают возможность реализовать свою добавочную потребительную стоимость. Только банк, мобилизуя и привлекая их в производство, делает возможным их превращение в стоимость, приносящую прибавочную стоимость.

Например, В.В. Киселев, в своей монографии «Управление банковским капиталом (теория и практика)», дает такое определение собственного капитала банка: «Капитал банка — это средства, внесенные владельцами банка и состоящие в основном из уставного и других фондов, резервов, а также нераспределенной прибыли»1. Аналогичное определение собственному капиталу дает и Питер Роуз2. Схожее определение дают и авторы учебника «Банковское дело» под редакцией профессора Г.Г. Коробовой, определяя собственный капитал как «имущество свободное от обязательств, собственное имущество (средства) банка»3. В данном случае происходит отождествление таких понятий как собственные средства банка и собственный капитал. Однако, как показывает практика, собственные средства банка далеко не всегда эквивалентны собственному капиталу банка. Например, собственные средства банка включают все пассивы, образованные в процессе внутренней деятельности банка (все резервы, фонды), в то время как далеко не все статьи таких пассивов составляют собственный капитал. При этом подходе необходимо определить, чем отличаются собственные средства как источник финансирования банковской деятельности от собственного капитала.

Второй подход, который можно назвать функциональным, определяет, что собственный капитал банка — это величина, определяемая расчетным путем, которая включает те статьи собственных и даже привлеченных средств, которые по экономическому смыслу могут выполнять функции капитала банка. Основные элементы собственных средств, т.е. основополагающие фонды, созданные в соответствии с законодательством, и резервы, образованные за счет внутренних источников на цели поддержания деятельности банка, входят в капитал банка, если они отвечают определенным принципам.

При данном подходе сущность собственного капитала банка поставлена в зависимость не только от содержания (структуры капитала), но и от функций. В этом случае собственный капитал банка также перестает быть собственным с позиций собственника, так как если в его структуру включена часть средств, принадлежащих другому собственнику и находящаяся лишь во временном пользовании у банка, то непонятно, как может собственный капитал называться собственным.

Следующий подход (ресурсный) рассматривает собственный капитал банка как банковский ресурс и источник финансирования банковской деятельности. Таким образом, собственный капитал ничем не отличается от иных источников финансирования банковской деятельности. Единственное, на что обращают внимание приверженцы данного подхода к капиталу — это его приоритет перед привлеченными средствами, которые не могут быть образованы в случае отсутствия собственных источников. На наш взгляд, данный подход раскрывает лишь один аспект сущности собственного капитала и не определяет его особенностей.

В последнее время в связи с ожесточившейся конкуренцией на банковском рынке, с политикой укрупнения кредитных организаций и происходящими как следствие слияниями и присоединениями, особую актуальность приобретает стоимостной подход к банковскому делу вообще и к собственному капиталу банка в частности.

Напомним, что К. Маркс определил капитал как стоимость, причем стоимость, которая, во первых, определяется как некоторое количество имущества (фиксирует права собственности на стоимость), которое можно обменять на другое имущество (имеется в виду его денежный эквивалент); а во вторых, выражается в текущей стоимости доходов, которые ожидает получить в будущем владелец имущества (капиталист банкир).

Принимая во внимание то, что стоимость нами рассматривается не как отдельная экономическая категория, а применительно к банковской деятельности, можно говорить о том, что она представляет собой специфический критерий оценки бизнеса или предприятия. Бизнес1 в свою очередь представляет собой совокупность стоимости и прав собственности на нее. Основу бизнеса и его неотъемлемую суть составляет капитал как выражение стоимости. Кроме того, необходимо отметить, что капитал в современной экономической системе — это не только стоимость или имущество, приносящее доход, но и объект определенных экономических отношений, при осуществлении которых он служит критерием оценки бизнеса как объекта купли продажи на рынке.

Следовательно, можно говорить о том, что собственный капитал является не только отправной точкой и ядром деятельности банка, но и критерием ее оценки. В финансовом менеджменте именно данный аспект сущности собственного капитала лежит в основе оценки стоимости фирмы или бизнеса, что отражено, например, в работах Л.П. Белых, И.В. Ларионовой и А.Г. Грязновой

1.2 Современное состояние банковского сектора Российской Федерации и основные тенденции изменения собственного капитала банков

Проблема поддержания надежности банковской системы и коммерческих банков актуальна независимо от складывающейся в стране экономической ситуации. Надежность коммерческого банка в соответствии с нормативными актами Банка России, определяется величиной и структурой собственного капитала коммерческого банка. Большая часть показателей деятельности кредитной организации, применяемых Банком России при характеристике состояния банка, использует в качестве одной из расчетных величин размер собственного капитала.

Показатель достаточности является одним из ключевых в деятельности кредитной организации, характеризующий степень ее надежности и подверженности риску. Поддержание необходимого размера собственного капитала является необходимым условием стабильной банковской системы, поскольку определяет доверие общества к конкретной кредитной организации и банковской системе в целом, что ставит оценку достаточности капитала в ряд показателей, находящихся под контролем государства в лице Центрального банка Российской Федерации.

Исследование ситуации, складывающейся вокруг банковского капитала, необходимо предварить анализом развития банковской системы в целом, выделить проблемы и тенденции.

Банковская сфера России в настоящее время переживает один из самых сложных периодов в своей деятельности, что определяется кризисным состоянием экономики страны.

Особенностями функционирования кредитных организаций РФ являются жесткий контроль со стороны Центрального Банка РФ, наличие обязательных для выполнения экономических нормативов, базой для большинства из которых является их собственный капитал. Возможность привлечения кредитной организацией дополнительных средств зависит от эффективности управления ее собственным капиталом. В связи с этим существует необходимость в разработке такой системы методов управления собственным капиталом кредитной организации, которая обеспечивала бы ее стабильную работу, позволяя оперативно корректировать размер и ставки привлечения дополнительных средств.

Нестабильность в российской экономике, в политической и правовой базе приводит к необходимости разработки системы индивидуального долгосрочного планирования деятельности кредитных организаций, способной оперативно настраиваться в случае изменения ситуации на рынке или в законодательстве. Поэтому исследование организационно-экономических вопросов повышения эффективности управления собственным капиталом кредитного учреждения на основе адаптации его стратегии в изменяющейся ситуации на финансовых рынках является весьма актуальным и определяет направленность настоящего исследования, постановку целей и задач.

1.3 Основные аспекты регулирования величины собственного капитала банка

Именно от величины и структуры собственного капитала банка в значительной мере зависят финансовые результаты деятельности банка, а также возможности банка по увеличению спектра оказываемых клиентам услуг банка. Собственный капитал является основой надежности и устойчивости кредитной организации. Осуществление жесткого надзора за соблюдением достаточности капитала для покрытия банковских рисков позволяет сохранить банковскую систему в целом, обеспечить ее рентабельность, надежность и стабильность.

Комплексная разработка теоретических и практических вопросов, раскрывающих все аспекты собственного капитала и управление им, является важной и актуальной проблемой в современной банковской системе России.

В нашей стране выпущено очень много литературы по этой тематике, но до сих пор этот вопрос разработан не в полной мере.

В начале следует отметить, что в современном банковском деле также не существует единого понятия «капитал банка». В настоящее время в связи с ожесточившейся конкуренцией на банковском рынке, с политикой укрупнения кредитных организаций и происходящими как следствие слияниями и присоединениями, особую актуальность приобретает стоимостной подход к банковскому делу вообще и к собственному капиталу в частности.

Банковский капитал можно отнести к капиталу функционирующему, а не только посредническому, так как он делится на две категории: собственный и заемный капитал. Если мы возьмем современную банковскую практику, то увидим, что собственный капитал банка занимает 10-21 % от всего капитала банка и роль в нем очень велика. Это и позволяет закрепить его за капиталом функционирующим.

Начало деятельности любого коммерческого банка лежит в наличии определенной суммы денежных средств (ресурсов). От размера собственного капитала зависит размер и образ банка, и его возможности по осуществлению предпринимательской деятельности.

11 февраля 2009 г. законопроект «О внесении изменений в Федеральный закон «О банках и банковской деятельности» был принят Государственной Думой в 3-м чтении, 20 февраля 2009 г. одобрен Советом Федерации Федерального Собрания Российской Федерации, и 28 февраля 2009 г. Федеральный закон N 28-ФЗ был подписан Президентом Российской Федерации.

Вышеупомянутый Закон предусматривает поэтапное повышение требований к размеру собственных средств (капитала) кредитных организаций.

Предполагается, что в случае, если размер собственных средств (капитала) банка по состоянию на 1 марта 2007 г. составлял менее 90 млн. рублей, банк обязан довести размер собственных средств (капитала) до указанного размера (90 млн. руб.) к 1 января 2010 г., а к 1 января 2012 г. до 180 млн. рублей.

Размер собственных средств (капитала) коммерческих банков, имеющих генеральную лицензию, которым предоставлено право осуществлять банковские операции со средствами в рублях и иностранной валюте, привлекать во вклады денежные средства физических и юридических лиц в рублях и иностранной валюте, к 1 января 2012 г. должен быть не менее 900 млн. рублей.

Одновременно предполагается повышение минимального размера уставного капитала для вновь создаваемых небанковских кредитных организаций, имеющих право осуществлять расчеты по поручению юридических лиц, в том числе и банков-корреспондентов, по их банковским счетам, с 18 до 90 млн. рублей.

При этом для небанковских кредитных организаций, не имеющих такого права, в целях сохранения условий для развития микрофинансирования, сохраняется минимальный размер уставного капитала 18 млн. рублей.

2. Значение уставного капитала в формировании собственных средств банка

2.1 Достаточность собственных средств кредитной организации как важнейший показатель деятельности банка

Контроль за использованием банками надлежащих активов при формировании капитала в последнее время приобретает важное значение в условиях разгоревшегося финансового кризиса. Именно достаточность собственных средств (капитала) кредитной организации является одним из важнейших показателей, по которому можно определить способность банка удовлетворить требования кредиторов и надлежащим образом оценить связанные с данным показателем риски.

Банк России в пределах своих полномочий, определенных Федеральным законом «О Центральном банке (Банке России)» регулирует достаточность капитала кредитной организации путем установления на этот счет обязательного норматива. В соответствии с Инструкцией ЦБ РФ от 16.01.2004 N 110-И «Об обязательных нормативах банков» (далее — Инструкция ЦБ РФ N 110-И), норматив достаточности собственных средств (капитала) банка, он же именуемый H1, призван регулировать риск несостоятельности банка и определять требования по минимальной величине собственных средств банка, необходимых для покрытия кредитного и рыночного рисков.

Согласно названной Инструкции норматив достаточности собственных средств (капитала) банка (Н1) определяется как отношение размера собственных средств (капитала) банка и суммы его активов, взвешенных по уровню риска. Расчет норматива Н1 осуществляется в соответствии с приведенной в Инструкции ЦБ РФ N 110-И сложной математической формулой, суть которой заключается в определении процентного соотношения собственных средств (или капитала) банка к принятым кредитной организацией на себя соответствующих рисков (кредитных рисков по условным обязательствам и срочным сделкам, рыночным рискам и пр.).

Вместе с тем с точки зрения оценки рисков, касающихся способности банка отвечать по своим обязательствам, важно не столько соотношение капитала банка (собственных средств) к размеру принятых на себя обязательств, сколько эффективность деятельности самой кредитной организации подкрепленная, безусловно, и размером собственных средств. Однако критерии оценки эффективности такой деятельности на сегодняшний день прямо не установлены, хотя имеющиеся нормативные акты Банка России регулируют подавляющее большинство вопросов, относящихся к сфере диагностики и регулирования финансового состояния кредитной организации.

Базовым, по сути, элементом, принимаемым для расчета экономических рисков, связанных с финансовым состоянием кредитной организации, является размер собственных средств кредитной организации, именуемый также капиталом.

Собственные средства (капитал) банка определяются в соответствии с Положением ЦБ РФ от 10.02.2003 N 215-П «О методике определения собственных средств (капитала) кредитных организаций» (далее — Положение ЦБ РФ N 215-П).

Согласно названному Положению Банка России, разработанному в соответствии со ст. 72 Федерального закона от 10.07.2002 N 86-ФЗ «О Центральном банке Российской Федерации (Банке России)», методика определения собственных средств (капитала) кредитных организаций построена по принципу того, что в общем виде капитал кредитной организации складывается из основного и дополнительного капитала, за вычетом отдельных показателей, установленных этим Положением.

2.2 Состав источников основного капитала кредитной организации

В общем виде в состав источников основного капитала кредитной организации включается уставный капитал, эмиссионный доход, резервный фонд и прибыль. В состав источников дополнительного капитала, опять же если рассматривать эту величину в общем виде, включаются:

— субординированный кредит;

— субординированный депозит;

— субординированный заем;

— субординированный облигационный заем.

Безусловно, Положение ЦБ РФ N 215-П предусматривает различные нюансы, относящиеся к вопросу об источниках формирования как основного, так и дополнительного капитала.

Данным Положением определено, что если резервный фонд кредитной организации, сформированный за счет прибыли предшествующего года, включался в предшествующем году в расчет собственных средств (капитала) кредитной организации, он может быть включен в расчет основного капитала в текущем году до подтверждения аудиторской организацией данных годового бухгалтерского отчета кредитной организации только в размере, подтвержденном в предшествующем году аудиторской организацией, но не более имеющегося на балансовом счете 107.

Кроме того, Положение предусматривает условия для определения размера основного и дополнительного капиталов кредитной организации исходя из установления не просто размеров приведенных выше источников их формирования, но и исключения из совокупной величины таких показателей отдельных источников. Совокупность или сумма источников формирования собственных средств (капитала) кредитной организации за вычетом показателей, определенных этим Положением, дает ту величину собственных средств (капитала), которая и принимается к расчету при определении его величины (величины капитала).

Например, величина основного капитала уменьшается на величину недосозданного резерва по ссудам, ссудной и приравненной к ней задолженности, величину резерва под операции кредитных организаций с резидентами офшорных зон и другие.

Уменьшают сумму источников основного капитала и собственные акции, приобретенные кредитной организацией у акционеров, а также перешедшие к кредитной организации доли участников, подавших заявление о выходе из состава участников кредитной организации. К числу источников, уменьшающих сумму основного капитала, относятся также непокрытые убытки как предшествующих лет, так и текущего года, вложения кредитной организации на определенных условиях в акции или доли дочерних и зависимых или иных юридических лиц, а также иные источники собственных средств, для формирования которых использованы ненадлежащие активы.

Однако определенные данным Положением нюансы не имеют значения для выявления правовой составляющей уставного капитала кредитной организации и установления его фактической роли при формировании собственных средств (капитала), которые, как уже говорилось, являются базовым элементом для оценки не только рисков, но и эффективности деятельности кредитной организации.

По этой причине необходимо исходить из алгоритма общего подхода к рассмотрению источников формирования собственных средств (капитала) кредитной организации, который, как уже было сказано, состоит из основного и дополнительного капиталов, а последние, в свою очередь, формируются за счет уставного капитала, эмиссионного дохода, резервного фонда, прибыли, субординированных: кредита, депозита, займа и облигационного займа.

2.3 Уставный капитал и его роль в формировании собственных средств банка

Уставный капитал кредитной организации в организационно-правовой форме акционерного общества принимается в состав источников основного капитала в части акций, отчет об итогах выпуска которых зарегистрирован Банком России на дату расчета собственных средств (капитала).

Уставный капитал кредитной организации в организационно-правовой форме общества с ограниченной (или дополнительной) ответственностью принимается к расчету с момента оплаты долей учредителями (участниками) кредитной организации.

Уставный капитал, в соответствии с положениями Гражданского кодекса Российской Федерации, будь то общество с ограниченной ответственностью (ст. 90 ГК РФ) или акционерное общество (ст. 99 ГК РФ), определяет минимальный размер имущества общества, гарантирующего интересы его кредиторов. Он не может быть менее размера, определенного на этот счет соответствующими законодательными актами.

Другими словами, уставный капитал с экономической точки зрения служит олицетворением экономических ресурсов предприятия на момент его создания, которые способны образовывать добавленную или прибавочную стоимость, то есть ту часть стоимости продукта, которая создается в данной организации. С правовой точки зрения уставный капитал представляет собой минимальный размер имущества, гарантирующий интересы кредиторов, то есть несет в себе определенную обеспечительную функцию. Однако на сегодняшний день в правовой доктрине принято рассматривать уставный капитал с позиции комплексного подхода в определении его функций.

Иными словами, уставный капитал, безусловно, может нести в себе обеспечительную или гарантирующую функцию, призванную защитить интересы кредиторов, с тем лишь условием, что одного уставного капитала организации для этого недостаточно.

В этом случае правовая доктрина определяет общее положение, касающееся организаций, определенное в ст. 56 ГК РФ, согласно которой юридические лица, кроме учреждений, отвечают по своим обязательствам всем принадлежащим им имуществом.

В этой связи сущность уставного капитала в большей степени находит свое выражение в экономическом аспекте как совокупность отношений и предметов, выраженных в виде стоимости, способной приносить прибыль или убыток. Прибылью в экономическом понимании является вид дохода от капитала, который определяется как положительная разница между выручкой и затратами. С таким же пониманием согласуется и правовой подход, определяя в ст. 247 НК РФ, что прибылью признаются полученные доходы, уменьшенные на величину произведенных расходов. Изложенное дает основания прийти к выводу о том, что эффективность использования имеющегося имущества позволяет получить прибыль, в то время как неэффективность в деятельности может привести к убыткам.

Уставный капитал кредитной организации в соответствии с Положением ЦБ РФ N 215-П является основным элементом в определении собственных средств (капитала) кредитных организаций, в том числе и в определении их достаточности. Согласно указанному Положению (п. 3.11.1) величины, например, субординированного кредита, депозита или займа могут включаться в состав источников дополнительного капитала, но при условии, если их величина не превышает 50% от величины основного капитала.

В отдельных случаях это значение может быть установлено в размере 100% от размера основного капитала, например, если привлечение субординированного кредита, депозита или займа определено на срок не менее 10 лет при одновременном наличии в договоре условия о праве Банка России приостановить выплату основной суммы долга или процентов по договору, если осуществление очередных платежей в пользу кредиторов приведет к возникновению оснований для осуществления мер по предупреждению банкротства кредитных организаций. Аналогичные условия законодательство содержит и относительно общих требований к облигационным займам, пусть даже не являющихся субординированными.

Например, Федеральный закон от 08.02.1998 N 14-ФЗ «Об обществах с ограниченной ответственностью» (ст. 31) устанавливает, что номинальная стоимость всех выпущенных обществом облигаций не должна превышать размер уставного капитала общества. (Вопрос о величине обеспечения, предоставленного третьими лицами, здесь нами не рассматривается исходя из концепции настоящей статьи, имеющей задачу определить элементы эффективности деятельности самого эмитента облигационного займа с целью оценки соответствующих рисков, связанных с достаточностью его капитала (собственных средств).)

Аналогичные положения содержатся в Федеральном законе «Об акционерных обществах», согласно ст. 33 которого номинальная стоимость всех выпущенных обществом облигаций также не должна превышать размер уставного капитала общества и (или) величину обеспечения, предоставленного в этих целях обществу третьими лицами.

Таким образом, Банком России определено, что дополнительный капитал кредитной организации, формируемый за счет привлечения субординированного кредита, субординированного депозита, субординированного займа или субординированного облигационного займа может формироваться исключительно в пределах его соответствия как минимум величине основного капитала.

Сам же основной капитал кредитной организации, определенный как совокупность отдельных источников, в свою очередь формируется за счет уставного капитала, эмиссионного дохода, резервного фонда и прибыли кредитной организации.

Под эмиссионным доходом кредитной организации (в любой организационно-правовой форме) в общем виде понимается положительная разница между стоимостью (ценой) акций при их продаже первым владельцам и номинальной стоимостью акций (для акционерных обществ) либо положительная разница между стоимостью долей кредитной организации при их оплате участниками при увеличении уставного капитала кредитной организации и номинальной стоимостью долей, по которой они учтены в составе уставного капитала (для обществ с ограниченной ответственностью).

Приобретение акций или долей кредитной организации по цене выше номинала, за счет чего образуется эмиссионный доход кредитной организации, включаемый в расчет основного капитала кредитной организации, в данном случае позволяет сделать вывод о том, что как минимум экономическая деятельность такой кредитной организации носит позитивный характер.

Иначе, казалось бы, зачем инвесторам (акционерам, участникам) кредитной организации покупать акции (доли) кредитной организации по цене выше номинала, которая, как можно считать, уже является рыночной.

Безусловно, указанный довод относится исключительно к случаям, когда формирование основного капитала не является «схемным», то есть при его формировании используются надлежащие активы. Действительно, как показывает практика, бывают случаи, когда при размещении акций или долей кредитной организации для создания видимости эффективности деятельности кредитной организации намеренно увеличивается их стоимость с целью формирования эмиссионного дохода, который в конечном счете увеличивает размер основного капитала.

Как правило, такие действия осуществляются с использованием ненадлежащих активов.

Под ненадлежащими активами в данном случае понимаются денежные средства, прямым или косвенным (через третьих лиц) источником которых явились средства, предоставленные самой кредитной организацией, или если кредитная организация прямо или косвенно (через третьих лиц) приняла на себя риски (опасность) понесения потерь, возникшие в связи с предоставлением указанных денежных средств.

Нормальные же рыночные условия размещения акций или долей кредитной организации по цене выше номинала, вследствие чего образуется эмиссионный доход, как минимум должны являться показателем эффективности экономической деятельности такой кредитной организации.

Прибыль кредитной организации, включаемая в источник формирования основного капитала кредитной организации, равно как и резервный фонд кредитной организации, который сформирован за счет прибыли кредитной организации, безусловно, может свидетельствовать об эффективности деятельности такой кредитной организации, в то время как убытки однозначно должны свидетельствовать о наличии проблем.

Прибыльная деятельность кредитной организации способна повлиять на формирование мнения о кредитной организации относительно связанных с ней рисков, в том числе и рисков, касающихся адекватной оценки способности кредитной организации удовлетворить требования кредиторов.

Рассматривая данные элементы основного капитала в совокупности и соотнося их величины с возможностью кредитных организаций принимать на себя соответствующие риски, определяемые в порядке установления норматива достаточности собственных средств (капитала) кредитной организации (Н1), можно сделать вывод о том, что если, например, способность приносить прибыль зависит от размера уставного капитала, то большая прибыль кредитной организации при относительно небольшой величине ее уставного капитала как минимум является доказательством того, что деятельность такой организации является более эффективной, чем деятельность банка с относительно небольшой прибылью, но при большом уставном капитале.

Иными словами, для определения рисков в отношении таких кредитных организаций совершенно не имеет значения размер их уставного капитала. Гораздо большее значение имеет размер прибыли и резервного фонда как показатели эффективности в их деятельности.

Однако и те и другие показатели на равных принимаются в расчет при определении основного капитала, от размера которого в конечном итоге зависит формирование дополнительного капитала и, как следствие, определение величины собственных средств (капитала), влияющих в соответствии с установленными Банком России нормативами на возможность принятия кредитной организацией на себя определенных рисков и ее дальнейшее развитие.

В этой связи хотелось бы отметить, что с точки зрения определения возможных рисков, касающихся способности банка удовлетворять требования кредиторов, а также с точки зрения нормативного определения предельного размера принятия кредитной организацией на себя соответствующих кредитных и рыночных рисков, размер уставного капитала кредитной организации имеет несравненно меньшее значение, чем другие показатели, характеризующие ее деятельность, такие, например, как прибыль и размер резервного фонда.

Исходя из этого наиболее объективным и правильным с точки зрения оценки рисков мог бы явиться такой нормативный подход к определению минимально допустимого значения норматива достаточности капитала кредитной организации (Н1), который не зависел бы от величины уставного капитала кредитной организации.

3. Основные требования к собственному капиталу коммерческих банков

Если рассматривать собственный капитал банка в виде определенного имущества банка, то необходимо определить каким основным требованиям должно отвечать это имущество (средства) банка.

Первым и основным требованием, на наш взгляд, является условие права собственности на банковские средства. Как уже отмечалось в первом параграфе, банковский капитал — это капитал собственность, кроме того, банковский капитал не случайно делится на собственный и привлеченный. Собственный капитал банка должен состоять только из тех средств, которые по праву принадлежат коммерческому банку в лице его акционеров (учредителей). В противном случае нарушается основной принцип реализации банковским капиталом своего функционирующего (производственного) характера. Ведь если в состав собственного капитала банка включить средства, принадлежащие иным субъектам экономических отношений и отданные банку во временное пользование, то, несмотря на их использование в процессе предпринимательской деятельности банка и производстве банковского продукта, данные средства как капитал имеют лишь посреднический характер, приобретая форму ссудного или фиктивного капитала. Поэтому в состав собственного капитала банка могут быть включены лишь те статьи пассива, которые сформированы исключительно за счет средств учредителей банка или возникли в процессе деятельности коммерческого банка и не принадлежат кредиторам или контрагентам банка.

Тем не менее, Положение ЦБР от 26 ноября 2001 г. № 159-П «О методике расчета собственных средств (капитала) кредитных организаций» определяет, что в состав собственного капитала банка, в расчет его дополнительной части, включается субординированный кредит. Причем в том же положении определены и специфические требования, которым должен отвечать кредит, чтобы считаться субординипрованным и входить в состав собственного капитала банка. Но данную часть банковских ресурсов нельзя рассматривать как не обремененную обязательствами. Можно лишь условно считать их временно не обремененными обязательствами перед кредиторами, кроме того, используемыми на возвратной основе. А основная часть собственного капитала банка формируется именно в соответствии с принципом безвозвратности. Так, например, О. Лытнев в курсе своих лекций «Основы финансового менеджмента» утверждает, что «для того, чтобы превратить имущество (или его часть) в капитал (капитализировать его), владелец данного имущества должен как минимум соблюсти следующие условия: капитализируемое имущество должно быть отделено от другого имущества владельца на длительное время (возможно навсегда)… «. Поэтому, на наш взгляд, субординированный кредит следует рассматривать не как составную часть собственного капитала банка, а как долгосрочный финансовый ресурс, который ни при каких условиях не может рассматриваться в качестве базы для принятия банком на себя дополнительных обязательств и как собственность акционеров (пайщиков) банка.

Следующим требованием, характеризующим средства, формирующие собственный капитал банка, является стабильность. Стабильность, по нашему мнению, должна выражаться, во первых, в отсутствии обременения, во вторых, в стабильном уровне ликвидности, в третьих, в определенном постоянстве существования данной группы средств (определенной степени устойчивости), в четвертых, в относительном постоянстве величины стоимости средств, в-пятых, в наибольшей по сравнению с другими средствами степени независимости от влияния макроэкономических факторов.

Особо спорным моментом, касающимся стабильности является вопрос постоянства стоимости, так как: 1) стоимость может быть оценена по-разному, например как балансовая и рыночная; 2) часть собственного капитала банка — это статьи баланса в иностранной валюте, а, следовательно, их стоимость колеблется в соответствии с колебаниями курса иностранной валюты; 3) стоимость прибыли и резервов банка вообще оценить сложно.

Однако данная проблема разрешима, если в методике оценки собственного капитала использовать единый балансовый подход и исключить или свести к минимуму величину средств банка, входящих в собственный капитал и исчисляемых в иностранной валюте, так как данные статьи несут в себе дополнительный риск банковской деятельности — валютный. Расчет данных статей следует произвести лишь однажды — при их появлении на балансе банка — в пересчете на рублевый эквивалент, и далее учитывать их как рублевые средства.

Итак, для того, чтобы выполнять соответствующие функции и соответствовать экономической сущности капитала, в состав собственного капитала банка должны входить только те статьи пассива, которые одновременно являются собственностью банка, не обременены обязательствами и обладают определенной степенью стабильности.

Роль собственного капитала банка имеет первостепенное значение для обеспечения устойчивости банка и эффективности его работы. Собственный капитал в виде акционерного (паевого) капитала необходим на начальных этапах деятельности банка, когда учредители осуществляют ряд первоочередных расходов, без которых банк не может начать свою работу. В дальнейшем расширение сферы деятельности банка, рост его активных операций находится в кратной зависимости от объема собственного капитала банка. В целом доля собственного капитала невелика в объеме финансирования его активных операций, но он создает адекватные условия для роста активных операций, тем самым служит обеспечением финансовой основы деятельности коммерческого банка. Реализация собственным капиталом своей стоимостной сущности возможна лишь через определенные функции.

Заключение

Банковский капитал, несмотря на всю свою специфичность, как и капитал промышленный, делится на две категории — капитал собственный и заемный. Именно наличие в банковском капитале обеих категорий и позволяет отнести банковский капитал к капиталу функционирующему, а не только посредническому. Действительно, банковский капитал носил бы лишь посреднический и фиктивный характер, если бы собственный капитал у банкира отсутствовал вовсе или был весьма незначителен по отношению к заемному капиталу. Однако в банковской практике собственный капитал банка действительно занимает 10-12% от всего капитала банка, но роль его так велика, что невозможно отбросить данную составляющую как незначительную. Кроме того, некоторые экономисты понимают под банковским капиталом только «капитал, вложенный в банковское предприятие банкиром или акционерами банка», а все остальные средства, имеющиеся в распоряжении банка, составляют заемный (небанковский) капитал.

Определить роль собственного капитала банка возможно, опираясь на специфику его происхождения, учитывая его сущность и функции. Однако большая часть научных публикаций рассматривает собственный капитал банка в первую очередь как определенный ресурс или источник финансирования банковской деятельности. Конечно, деятельность любого коммерческого предприятия, в том числе и банка, начинается с формирования собственной ресурсной базы. Коммерческие банки, как и другие субъекты хозяйственных отношений, для обеспечения своей коммерческой и хозяйственной деятельности должны располагать определенной суммой денежных средств (ресурсов). Именно формирование собственного капитала позволяет банку начать действовать как субъекту финансового рынка. Собственный капитал банка определяет и его размер, и образ банка, и его возможности по осуществлению предпринимательской деятельности. Собственный капитал банка является определенным ресурсом и источником финансирования банковской деятельности. Однако ничто из вышеперечисленного не раскрывает сущности собственного капитал банка и не подтверждает его значимость для банковской деятельности.

Дело в том, что емкого и точного определения собственного капитала банка, позволяющего раскрыть его сущность, в настоящее время нет. Имеется несколько подходов к определению термина «собственный капитал банка»: методологические — структурный, функциональный; сущностные — ресурсный, стоимостной.

В последнее время вопросы банковского дела, связанные с собственным капиталом банка привлекают особо пристальное внимание мировой общественности и науки. От размера собственного капитала банка, его структуры во многом зависят финансовые результаты деятельности кредитной организации, а также возможности увеличения вложений в экономику страны и расширения спектра услуг, оказываемых клиентам банка. Именно высокие требования к капитальной устойчивости банка и пристальное внимание со стороны надзорных органов к соблюдению стандартов достаточности капитала для покрытия банковских рисков позволяют сохранить устойчивость банковской системы в целом.

Список литературы

1. Андрианов В. Ограничение банковских рисков: рекомендации Базельского комитета и обязательные нормативы деятельности банков // Банковское дело, № 10, 2008

2. Банковское дело: управление и технологии / под ред. А. М. Тавасиева. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2009

3. Белоглазова Г.Н., Кроливецкая Л.П. Банки. — 5-е изд., перераб. И доп.-М.: Финансы и статистика, 2008

4. Белоглазова Г.Н., Кроливецкая Л.П. Банковское дело. -М., 2008. 590 с.

5. Богданов Р.Х. Диссертация «Собственный капитал банка и управление им», -С. 2009

6. Колесников В.И., Кроливецкая Л.П. Банковское дело. -М., 2001. 464 с.

7. Коробовой Г.Г. Банковское дело: Учебник. — М.: ЮРИСТЪ, 2008.

8. Косой А.М. Капитал коммерческого банка. // Деньги и кредит. №6, 2009

9. Лаврушин О.И. Банковское дело: Учебник. М.: Финансы и статистика, 2006.

10. Лаврушин О.И. Управление деятельностью коммерческого банка (Банковский менеджмент).-М.: Юристъ, 2008

11. Ольхова Р.Г. Оценка и анализ достаточности капитала банка // Бизнес и банки, № 8, 2008

12. Тен В.В., Герасимов Б.И., Докулн А.В. Экономические категории качества активов коммерческого банка. — Тамбов, 2008.

13. www.banks-rate.ru

14. http://www.cbr.ru (сайт Банка России).

15. http://www.bankir.ru

Контрольная работа: Система показателей финансового состояния предприятия

Posted on by admin

ИНСТИТУТ ПРАВОВЕДЕНИЯ И ПРЕДПРИНИМЕТЕЛЬСТВА

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА ПО ЭКОНОМИКЕ ПРЕДПРИЯТИЯ

На тему «Система показателей финансового состояния предприятия»

Выполнила: Ковалева Е. А.

Отделение: заочное

Факультет управления

Группа №: 851

Санкт-Петербург 2010

Содержание

Введение

1. Анализ имущества предприятия

2. Анализ финансового состояния

3. Анализ финансовых результатов и рентабельности

4. Анализ движения денежных средств

5. Комплексная оценка эффективности хозяйственной деятельности предприятия

Заключение

Список используемой литературы

Введение

Финансовое состояние — это совокупность показателей, отражающих положение, размещение и использование финансовых ресурсов.

Цель анализа состоит не только в том, чтобы установить и оценить финансовое состояние торгового предприятия, но и в том, чтобы постоянно проводить работу, направленную на его улучшение.

Анализ финансового состояния показывает, по каким конкретным направлениям надо вести эту работу, дает возможность выявления наиболее важных аспектов и наиболее слабых позиций в финансовом состоянии на данном торговом предприятии.

В соответствии с этим результаты анализа дают ответ на вопрос, каковы важнейшие способы улучшения финансового состояния конкретный фирмы в конкретный период времени.

Финансовое состояние — важнейшая характеристика экономической деятельности фирмы. Оно определяет конкурентоспособность торгового предприятия, его потенциал в деловом сотрудничестве, оценивает в какой степени гарантированы экономические интересы самого торгового предприятия и его партнеров по финансовым и другим отношениям.

Однако устойчивое финансовое состояние формируется в процессе всей хозяйственной деятельности фирмы. Определение финансового состояния на ту или иную дату отвечает на вопрос, насколько правильно фирма управляла финансовыми ресурсами в течение периода, предшествующего этой дате.

Однако партнеров и акционеров фирмы интересует не процесс, а результат, то есть показатели финансового состояния за отчетный период.

Кроме того, финансовое состояние торгового предприятия небезразлично и налоговым органам — с точки зрения способности фирмы своевременно и полностью уплачивать налоги.

Финансовое состояние фирмы является главным критерием для банков при решении вопроса о целесообразности или нецелесообразности выдачи ему кредита, а при положительном решении этого вопроса — под какие проценты и на какой срок.

Показатели финансового состояния должны быть такими, чтобы все те, кто связан с фирмой экономическими отношениями, могли получить ответ на вопрос, насколько надежна фирма, как партнер, в этих отношениях, а, следовательно, принять решение об экономической выгодности продолжения с ним этих отношений.

Финансовая деятельность определяется, как деятельность включающая в себя все денежные отношения, связанные с реализацией продукции, воспроизводством основных фондов и оборотных фондов, образованием и использованием доходов. Вся эта деятельность напрямую связана с партнерами фирмы. Иными словами, финансовое состояние фирмы формируется в процессе его взаимодействия с налоговыми органами, банками, покупателями, акционерами и т.д.

Поэтому условием хорошего финансового состояния являются надежные деловые отношения с партнерами. С другой стороны от хорошего или плохого финансового состояния фирмы зависит степень его экономической привлекательности для банков, акционеров, покупателей и других юридических и физических лиц, имеющих возможность выбора между данным торговым предприятием и другим торговым предприятием, способным удовлетворить тот же экономический интерес.

Исходя из изложенного, от улучшения показателей финансового состояния фирмы зависят его экономические перспективы.

1. Анализ имущества предприятия

Имущество предприятия – это то, чем оно владеет: основной капитал и оборотный капитал, выраженное в денежной форме и отраженное в самостоятельном балансе предприятия.

Анализ – важнейший инструмент воздействия на повышение эффективности использования имущества, приведения в действие резервов роста производительности труда, повышения качества продукции, услуг, снижения себестоимости, улучшения всех показателей производственно-хозяйственной деятельности предприятия.

На современном этапе развития народного хозяйства технические, экономические и социальные процессы тесно взаимосвязаны, взаимозависимы.

Установление взаимосвязей, взаимозависимостей – наиболее важный момент анализа. Причинная связь опосредует все хозяйственные факты, явления, ситуации, процессы. Один и тот же фактор будучи причиной одного явления, часто выступает следствием другого. Выявление таких причинно следственных связей, степени из взаимного влияния на деятельность предприятия служит факторный анализ.

Факторный анализ позволяет выделить влияние тех или иных факторов на имущественный потенциал предприятия, развития социально-экономических технических процессов.

Технические приемы анализа позволяют облегчить и ускорить аналитическую работу по оценки имущества и обеспечивают рассмотрение различных факторов влияющих на деятельность предприятия во взаимосвязи.

Выбор технических приемов определяется целью анализа и характером используемых источников.

Деятельность предприятия многогранна и характеризуется различными показателями. Результативность деятельности предприятия может оцениваться с помощью абсолютных и относительных показателей. Так, с помощью показателей первой группы можно проанализировать динамику показателей прибыли (балансовой, чистой, нераспределенной) за ряд лет. Вторая группа показателей практически не подвержена влиянию инфляции представляет собой различные соотношения прибыли и вложенного капитала (собственного, заемного). Экономический смысл значений указанных показателей (их принято называть рентабельности) состоит в том, что они характеризуют прибыль, полученную с каждого рубля средств, вложенных в предприятие.

Анализируемые показатели необходимо организовать в таблицах, графиках, диаграммах, показывающих их динамику за определенные периоды, зависимость плановых и фактических данных.

В настоящее время возникла необходимость в анализе стоимости предприятия и объектов недвижимости. Оценка имущества предприятий имеет очень широкую область применения. Это приватизация государственной и муниципальной собственности, акционирование, сдача имущества в аренду и необходимость обоснования арендной платы при лизинговых операциях, продажа имущества всех форм собственности юридическим, российским, иностранным лицам, определения базы для налогообложения, определения уставного фонда, при акционировании или создании совместных предприятий, подготовка бизнес-плана развития и анализ производственной деятельности предприятия, страхование имущества и другие операции. Во всех перечисленных операциях фигурирует понятие — имущества предприятия.

В процессе анализа может быть использована такая классификация имущества по категориям риска:

— минимальный риск – наличные денежные средства, легко реализуемые краткосрочные ценные бумаги;

— малый риск – дебиторская задолженность предприятия с устойчивым финансовым положением, запасы товаров материальной ценности, готовая продукция, пользующаяся спросом;

— средний риск – продукция производственно – технического назначения, незавершенное производство, расходы будущих периодов;

— высокий риск – дебиторские задолженности предприятий, находящихся в тяжелом финансовом положении, запасы готовой продукции, вышедшей из употребления, неликвиды.

Наиболее простая и доступная следующая классификация имущества (активов):

— текущие оборотные мобильные;

— оборотные средства;

— затраты;

— запасы;

— денежные средства;

— готовая продукция;

— дебиторская задолженность;

— расходы будущих периодов;

— иммобилизованные внеоборотные активы;

— основные фонды;

— нематериальные активы;

— краткосрочные вложения.

В промышленно развитых странах сложилось несколько подходов к оценке имущества предприятий.

Первый подход — имущественный. В его основе лежит оценка составляющих элементов имущества.

Второй подход включает в себя не только оценку имущественных элементов, но и предприятие в целом как единого функционирующего комплекса. Наиболее простым и доступным методом оценки имущества предприятия является имущественный подход. С помощью которого можно определить стоимость имущества. Более точно можно рассчитать стоимость имущества по величине нетто-активов, но с применением инфляционного баланса. Инфляционный баланс составляется по данным переоценки материальных активов предприятия. Техника этого метода заключается в определении стоимости имущества предприятия как суммы стоимости основных средств — нетто (Ан) и оборотных средств, финансируемых из собственных источников, скорректированных на уровень инфляции (Аи)

С=Ан+Аи

Этот метод оценки имущества предприятия на основе нетто-активов в наибольшей мере подвергается критике с позиции теории и связи с его обобщенностью и упрощенностью, но одновременно чаще всего применяется на практике.

Наиболее точной, по мнению практиков, считается оценка предприятий по методу внутренней стоимости. В этом случае имущество разделяется на группы — основной капитал, запасы, денежные активы и пассивы. В свою очередь группы подразделяются на подгруппы — оборудование, векселя, акции и т.д. На основании полученных оценок проводится экономический анализ эффективности использования имущества, главным образом его рентабельности. Что дает ключ к определению финансовых возможностей предприятия.

2. Анализ финансового состояния

Под финансовым состоянием понимается способность предприятия финансировать свою деятельность. Оно характеризуется обеспеченностью финансовыми ресурсами, необходимыми для нормального функционирования предприятия, целесообразностью их размещения и эффективностью использования, финансовыми взаимоотношениями с другими юридическими и физическими лицами, платежеспособностью и финансовой устойчивостью.

Финансовое состояние является важнейшей характеристикой деловой активности и надежности предприятия. Оно определяет конкурентоспособность предприятия и его потенциал в деловом сотрудничестве, является гарантом эффективной реализации экономических интересов всех участников хозяйственной деятельности, как самого предприятия, так и его партнеров.

Финансовое состояние может быть устойчивыми, неустойчивыми и кризисным. Способность предприятия своевременно производить платежи, финансировать свою деятельность на расширенной основе свидетельствует о его хорошем финансовом состоянии. Финансовое состояние предприятия зависит от результатов его производственной, коммерческой и финансовой деятельности.

Если производственный и финансовый планы успешно выполняются, то это положительно влияет на финансовое положение предприятия. И наоборот, в результате недовыполнения по производству и реализации продукции происходит повышение ее себестоимость, уменьшение выручки и суммы прибыли и как следствие- ухудшение финансового состояния предприятия и его платежеспособность.

Устойчивое финансовое положение в свою очередь оказывает положительное влияние на выполнение производственных планов и обеспечение нужд производства необходимыми ресурсами. Поэтому финансовая деятельность как составная часть хозяйственной деятельности направлена на обеспечение планомерного поступления и расходования денежных средств, выполнение расчетной дисциплины, достижение рациональных пропорций собственного и заемного капитала и наиболее эффективного его использования.

Главная цель финансовой деятельности — решить, где, когда и как использовать финансовые ресурсы для эффективного развития производства и получения максимума прибыли.

Чтобы выжить в условиях рыночной экономики и не допустить банкротства предприятия, нужно хорошо знать, как управлять финансами, какой должна быть структура капитала по составу и источникам образования, какую долю должны занимать собственные средства, а какую -заемные. Следует знать и такие понятие рыночной экономики, как деловая активность, ликвидность, платежеспособность, кредитоспособность предприятия, порог рентабельности, запас финансовой устойчивости (зона безопасности), степень риска, эффект финансового рычага и другие, а также методику их анализ.

Главная цель анализа — своевременно выявить и устранять недостатки в финансовой деятельности и находить резервы улучшения финансового состояния предприятия и его платежеспособность.

При этом необходимо решить задачи:

1. На основе изучения причинно-следственной взаимосвязи между различными показателями производственной, коммерческой и финансовой деятельности дать оценку выполнения плана по поступлению финансовых ресурсов и их использованию с позиции улучшения финансового состояния предприятия.

2. Прогнозирование возможных финансовых результатов, экономической рентабельности, исходя из реальных условий хозяйственной деятельности и наличия собственных и заемных ресурсов, разработка моделей финансового состояния при разнообразных вариантах использования ресурсов.

3. Разработка конкретных мероприятий, направленных на более эффективное использование финансовых ресурсов и укрепление финансового состояния предприятия.

Для оценки финансового состояния предприятия используется целая система показателей, характеризующих изменения:

— структуры капитала предприятия по его размещению и источникам образования;

— эффективности и интенсивности его использования;

— платежеспособности и кредитоспособности предприятия;

— запаса его финансовой устойчивости.

Анализ финансового состояния предприятия основывается главным образом на относительных показателях, так как абсолютные показатели баланса в условиях инфляции практически невозможно привести в сопоставимый вид.

Относительные показатели анализируемого предприятия можно сравнивать:

— с общепринятыми «нормами» для оценки степени риска и прогнозирования возможностей банкротства;

— с аналогичными данными других предприятий, что позволяет выявить сильные и слабы стороны предприятия и его возможности;

— с аналогичными данными за предыдущие годы для изучения тенденций улучшения и ухудшения финансового состояния предприятия.

Анализом финансового состояния занимаются не только руководители и соответствующие службы предприятия, но и его учредители, инвесторы с целью изучения эффективности использования ресурсов, банки для оценки условий кредитования и определения степени риска, поставщики для своевременного получения платежей, налоговые инспекции для выполнения плана поступления средств в бюджет и т.д. В соответствии с этим анализ делится на внутренний и внешний.

Внутренний анализ — проводится службами предприятия и его результаты используются для планирования, контроля и прогнозирования финансового состояния. Его цель- установить планомерное поступление денежных средств и разместить собственные и заемные средства таким образом, чтобы обеспечить нормальное функционирование предприятия, получения максимума прибыли и исключение банкротства.

Внешний анализ осуществляется инвесторами, поставщиками материальных и финансовых ресурсов, контролирующими органами на основе публикуемой отчетности. Его цель — установить возможность выгодного вложить средства, чтобы обеспечить максимум прибыли и исключить риск потери.

3. Анализ финансовых результатов и рентабельности

В условиях рыночных отношений целью деятельности любого хозяйственного субъекта является получение прибыли. Прибыль обеспечивает предприятию возможности самофинансирования, удовлетворения материальных и социальных потребностей собственника капитала и работников предприятия. На основе налога на прибыль формируются бюджетные доходы. Поэтому одна из важнейших составных частей экономического анализа это анализ формирования прибыли. Прибыль часть чистого дохода, созданного в процессе производства и реализованного в сфере обращения. Только после продажи продукции доход принимает форму прибыли. Количественно она представляет собой разность между выручкой (после уплаты налога на добавленную стоимость, акцизного налога и других отчислений из выручки в бюджетные и внебюджетные фонды) и полной себестоимостью реализованной продукции.

Основными задачами анализа финансовых результатов деятельности предприятия являются:

— оценка выполнения плана выпуска и реализации продукции и получение прибыли;

— определение влияния факторов на объем реализации продукции и финансовые результаты;

— выявление резервов увеличения объема реализации рентабельной продукции и суммы прибыли.

Анализ прибыли находится в непосредственной связи с порядком ее формирования.

Выручка от реализации характеризует общий финансовый результат (валовой доход) от реализации продукции (работ, услуг).

В западной литературе этот показатель называют валовой выручкой.

Выручка от реализации является одним из важнейших показателей финансовой деятельности, которая включает: выручку (доходы) от реализации готовой продукции, полуфабрикатов собственного производства; работ и услуг; покупных изделий (приобретенных для комплектации), строительных, научно-исследовательских работ; товаров в торговых, снабженческих и сбытовых предприятиях; услуг по перевозке грузов и пассажиров на предприятиях транспорта.

Выручка от реализации может быть определена по моменту поступления денег на расчетный счет или в кассу. Документально это оформляется выпиской банка с расчетного счета предприятия или кассовыми документами, на основе которых зачисляются наличные денежные средства.

Предприятия могут определять выручку от реализации и финансовый результат по моменту отгрузки продукции (выполнения работ, услуг), что оформляется соответствующими документами об отгрузке и т.п.

Валовая прибыль от реализации продукции, услуг, выполненных работ рассчитывается как разность между суммой выручки от реализации продукции в действующих ценах (без налога на добавленную стоимость и акцизов) и величиной затрат на производство реализованной продукции, работ, услуг. Валовая прибыль от реализации (прибыль от реализации продукции, работ, услуг) является важным финансовым результатом. Этот результат используется при принятии финансовых решений фирмы.

Прибыль (убыток) от прочей реализации определяется как разность между рыночной ценой за проданные имущество, материальные ценности, принадлежащие предприятию, и их первоначальной или оста точной стоимостью.

Прибыль (убыток) от внереализационных операций рассчитывается как разность между доходами и расходами по внереализационным операциям, т.е. доходами и расходами, не связанными с производством продукции, услуг, выполнением работ, продажей имущества.

В состав доходов от внереализационных операций входят: доходы от финансовых вложений предприятий (в ценные бумаги, предоставлен иные займы, долевое участие в уставном капитале других предприятий и др.); доходы от сдаваемого в аренду имущества; сальдо полученных и уплаченных штрафов, неустоек; положительные курсовые разницы по валютным счетам и операциям в иностранной валюте; поступления сумм в счет погашения дебиторской задолженности, списанной в прошлые годы в убыток; прибыль прошлых лет, выявленная и поступившая в отчетном году; суммы, поступившие от покупателей по перерасчетам за продукцию, реализованную в прошлом году; проценты, полученные по денежным счетам предприятия в кредитных учреждениях и др.

В состав внереализационных расходов входят:

— недостачи и убытки от потери материальных ценностей и денежных средств, выявленных в результате ревизий и инвентаризаций;

— отрицательные курсовые разницы по валютным счетам и операциям в иностранной валюте;

— убытки прошлых лет, выявленные в отчетном году;

— списание безнадежной дебиторской задолженности;

— некомпенсируемые потери от стихийных бедствий;

— затраты по аннулируемым заказам;

— судебные издержки;

— затраты на содержание законсервированных производственных мощностей и др.

Общий финансовый результат (прибыль, убыток) на отчетную дату получают балансированием общей суммы всех прибылей и всех убытков.

Общий финансовый результат называют балансовой прибылью. В балансовую прибыль включают:

1) прибыль (убыток) от реализации продукции, работ, услуг;

2) прибыль (убыток) от реализации товаров;

3) прибыль (убыток) от реализации материальных оборотных

средств и других активов;

4) прибыль (убыток) от реализации и прочего выбытия основных средств;

5) доходы и потери от валютных курсовых разниц;

6) доходы от ценных бумаг и других долгосрочных финансовых вложений, включая вложения в имущество других предприятий;

7) расходы и потери, связанные с финансовыми операциями;

8) внереализационные доходы (потери).

9) балансовой прибыли, в соответствии с законодательством о налогах на прибыль производятся обязательные платежи, т.е. она распределяется между государством и предприятием.

После внесения в федеральный, региональный и местные бюджеты налога на прибыль в распоряжении предприятия остается чистая прибыль, которая направляется в фонды накопления, потребления и резервный.

Основную часть прибыли составляет прибыль от реализации продукции и услуг. В процессе анализа изучают показатели выполнения плана по прибыли и определяют факторы изменения ее суммы.

В основном прибыль от реализации продукции зависит от 4х факторов: объема реализации продукции, ее структуры, себестоимости и уровня среднереализационных цен.

Аналогичный анализ можно проделать, используя способ цепной подстановки:

Изменение суммы прибыли за счет:

1) объема реализации продукции;

2) структуры товарной продукции;

3) средних цен реализации;

4) себестоимости реализованной продукции.

Для обеспечения системного подхода при изучении факторов используется маржинальный доход. Он представляет собой сумму прибыли и постоянных затрат предприятия (П + Н). Зная ставку маржинального дохода (Дс) в цене единицы продукции, можно определить прибыль от реализации конкретного вида продукции:

П= К* Дс – Н Дс= ЦV; П= К* (ЦV) – Н,

где V переменные затраты на единицу продукции.

Анализ прибыли по формуле, учитывающей переменные и постоянные затраты более точно определяет влияние факторов на результирующий показатель.

Предприниматель, чтобы выжить в конкурентной борьбе, всегда стремится в получении максимума прибыли. Поэтому важным управленческим решением является правильное обоснование производственной мощности предприятия и установление объемов выпуска, при котором производство будет рентабельным. Для этого необходимо определить безубыточный объем продаж и зону безопасности предприятия, где гарантирована необходимая сумма прибыли. Выручка от реализации продукции за вычетом переменных расходов составляет маржинальный доход, являющийся важным параметром в оценке управленческих решений. Величину выручки от реализации, при которой предприятие будет в состоянии покрыть все свои расходы (переменные и постоянные), не получая прибыли, принято называть критическим объемом производства («мертвой точкой»). Таким образом безубыточный объем реализации продукции равен делению постоянных затрат на маржинальный доход на одно изделие. Следовательно, безубыточный объем продаж и зона безопасности зависят от суммы постоянных и переменных затрат, а также от уровня цен на продукцию. При повышении цен необходимо снижать объем реализации продукции, чтобы компенсировать постоянные издержки предприятия, и наоборот. Запас финансовой прочности показывает, на сколько планируемый объем выше критического, при котором рентабельность равна нулю.

Увеличение переменных затрат на единицу продукции и постоянных затрат повышает порог рентабельности и уменьшает зону безопасности. Поэтому каждое предприятие стремится к сокращению постоянных издержек. Оптимальным вариантом считается такой, который позволяет снизить долю постоянных затрат на единицу продукции и увеличить зону безопасности.

При анализе прибыли важно разделить влияние внешних и внутренних факторов.

Доходность предприятия есть произведение промышленной производительности на финансовую производительность (дефлятор цены). Последний показатель характеризует меру возмещения дополнительных затрат в цене реализуемой продукции за счет повышения себестоимости в результате роста цен на ресурсы.

Выполнение плана прибыли в значительной степени зависит от финансовых результатов деятельности, не связанных с реализацией продукции. Производится анализ финансовых результатов от прочих видов деятельности и разрабатываются конкретные мероприятия, направленные на предупреждение и сокращение убытков и потерь от внереализационных операций.

Важнейшим показателем, отражающим конечные финансовые результаты деятельности предприятия, является рентабельность.

Показатель рентабельности характеризует эффективность работы как в целом, так и доходность различных направлений (производственной, предпринимательской, инвестиционной), окупаемость затрат и т.д.

Показатели рентабельности можно объединить в три основные группы:

1) показатели, характеризующие рентабельность (окупаемость) издержек производства и инвестиционных проектов;

2) показатели, характеризующие рентабельность продаж;

3) показатели, характеризующие доходность капитала и его частей.

В процессе анализа изучают динамику перечисленных показателей рентабельности, выполнение плана по их уровню и определяют факторы, оказывающие существенное влияние на его величину. Факторный анализ осуществляют либо способом цепных подстановок, либо способом пропорционального деления. Факторами здесь могут служить объем реализованной продукции, ее структура, себестоимость, средний уровень цен реализованной продукции и финансовые результаты от прочих видов деятельности, не связанных с реализацией продукции и услуг. При расчете рентабельности капитала кроме вышеперечисленных факторов среднегодовая сумма капитала зависит от скорости его оборота коэффициента оборачиваемости. Чем быстрее оборачивается капитал на предприятии, тем меньше его требуется для обеспечения запланированного объема продаж.

На дальнейшей стадии анализа определяются резервы увеличения прибыли, основными источниками которых являются увеличение объема реализации продукции, снижение ее себестоимости, повышение качества производимой продукции и реализация ее на более выгодных рынках сбыта.

Влияние прироста объема реализации на прибыль зависит от соотношения переменных и постоянных издержек и измеряется с помощью показателя производственного левереджа или эффекта операционного рычага.

В буквальном смысле левередж понимают как рычаг, при небольшом усилии которого можно существенно изменить результаты производственно-хозяйственной деятельности предприятия. Соотношение между постоянными и переменными издержками в себестоимости продукции зависит от технической и технологической стратегии пред приятия, его инвестиционной политики. Инвестирование капитала в основные средства обусловливает рост постоянных и относительное сокращение переменных расходов.

4. Анализ движения денежных средств

Необходимость проведения анализа денежных средств определяется, прежде всего, тем обстоятельством, что с позиции контроля и оценки эффективности контроля и оценки эффективности функционирования предприятия весьма важно представлять, какие виды деятельности генерируют основной объем денежных поступлений и оттоков. Анализ движения денежных средств осуществляется по данным одноименной формы (форма №4), которая дает подробную информацию об источниках поступления денежных средств и направлениях их использования. Рассмотрение формы №4 в динамике позволяет делать суждения об относительной значимости текущей, инвестиционной и финансовой деятельности.

Анализ движения денежных средств проводится по данным отчетного периода. На первый взгляд такой анализ, как и любой другой раздел ретроспективного анализа, имеет сравнительно невысокую ценность для финансового менеджера; однако можно привести аргументы, в известной степени, оправдывающие его проведение. Выше был приведен пример довольно парадоксальной ситуации, когда предприятие является прибыльным, но не имеет средств расплатиться со своими работниками и контрагентами.

Теоретически этого парадокса можно избежать – это произойдет в том случае, если на предприятии строго и последовательно следуют методу определения выручки от реализации по мере оплаты товаров и услуг. Однако Положением о бухгалтерском учете и отчетности Российской Федерации разрешено применять и другой метод – метод определения выручки от реализации по мере отгрузки товаров и предъявлению покупателю расчетных документов. Именно в этом случае денежный поток и поток ценностей и расчетов, генерирующих прибыль, не совпадают по времени. Анализ движения денежных средств как раз и позволяет с известной долей точности объяснить расхождение между величиной денежного потока, имевшего место на предприятии в отчетном периоде, и полученной за этот период прибылью.

В западной учетно-аналитической практике методика подобного анализа разработана достаточно подробно и сводится к анализу потока денежных средств по трем основным направлениям: текущая, инвестиционная и финансовая деятельность. Можно взять за основу как данную схему, так, и исходя из реальности финансово-хозяйственных операций, имеющих место в отечественных предприятиях, можно несколько видоизменить состав направлений видов деятельности, в той или иной степени связанных с движением денежных средств:

— текущая (основная) деятельность – получение выручки от реализации, авансы, уплата по счетам поставщиков, получение краткосрочных кредитов и займов, выплата заработной платы, расчеты с бюджетом, выплаченные/полученные проценты по кредитам и займам;

— инвестиционная деятельность – движение средств, связанных с приобретением или реализацией основных средств и нематериальных активов;

— финансовая деятельность – получение долгосрочных кредитов и займов, долгосрочные и краткосрочные финансовые вложения, погашения задолженности по полученным ранее кредитам, выплата дивидендов;

— прочие операции с денежными средствами – использование фонда потребления, целевые финансирование и поступления, безвозмездно полученные денежные средства и др.

Анализ движения денежных средств позволяет определить сальдо денежного потока в результате текущей, инвестиционной и финансовой деятельности. Аналитические процедуры выполняются в рамках либо прямого, либо косвенного метода; в первом случае идут от счетов бухгалтерского учета, во втором – от бухгалтерской отчетности. Прямой метод предполагает идентификацию всех проводок, затрагивающих дебет денежных счетов (приток денежных средств) и кредит денежных средств (отток денежных средств). Последовательный просмотр всех проводок обеспечивает помимо прочего группировку оттоков и притоков денежных средств по важнейшим видам деятельности (текущая, инвестиционная, финансовая). Косвенный метод основывается на идентификации и учете операций не денежного характера, т.е. не затрагивающих непосредственно счета денежных средств, и последовательной корректировке чистой прибыли на результаты подобных операций; здесь исходным элементом является отчетная прибыль.

Международными стандартами финансовой отчетности поощряется прямой метод (п.19 МСФО 7 «Отчеты о движении денежных средств»); Его логика представлена графически на рисунке. Согласно прямому методу осуществляется последовательный просмотр всех бухгалтерских записей по счетам учета денежных средств и отнесение каждой из них к одному из трех видов деятельности – текущей, инвестиционной, финансовой – исходя из экономического смысла операции или вида корреспондирующего счета. Все суммы проходящие по дебету этих счетов (приток денежных средств), разносятся по соответствующим статьям раздела «Поступило денежных средств»», суммы, проходящие по кредиту счетов (отток денежных средств), разносится по статьям раздела «Направлено денежных средств». Остаток денежных счетов на начало отчетного периода определяется по данным бухгалтерского учета, а остаток на конец периода выводится расчетным путем и подтверждается данными бухгалтерского учета. Поскольку просматриваются все бухгалтерские записи, расчетное значение выходного остатка денежных средств и его значение по данным бухгалтерского учета должно быть идентичным.

Непосредственно техника составления Отчета о движении денежных средств, помогающая аналитику понять логику и смысловое содержание ее отдельных разделов и статей, приведена в таблице 1 .

Логика анализа очевидна – необходимо выделить по возможности все операции, затрагивающие движение денежных средств. Это можно сделать различными способами, в частности путем анализа всех оборотов по счетам денежных средств (счета 50, 51, 52, 55, 56, 57).

Таблица 1 — Движение денежных средств в разрезе видов деятельности (прямой метод)

Показатель

Информационное обеспечение (в корреспонденции со счетами 50, 51, 52)
1. ТЕКУЩАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
1.1 Приток денежных средств:

выручка от реализации продукции, работ и услуг

сч. 46
уменьшение (+) или увеличение (-) дебиторской задолженности

сч. 61, 62, 75, 76, 78,82
Всего поступлений

1.2 Отток денежных средств:

затраты на производство реализованной

продукции

 сч. 20, 23, 25, 26, 44
увеличение (+) или уменьшение (-) производственных запасов

сч. 60
увеличение (-) или уменьшение (+) расчетов с кредиторами

сч. 64, 70, 76
увеличение (-) или уменьшение (+) краткосрочных кредитов и займов

Сч. 90, 94
платежи в бюджет

Сч. 68
Всего отток денежных средств

Итого денежных средств от текущей деятельности

разность итогов по разделам 1.1 и 1.2
2. ИНВЕСТИЦИОННАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
2.1 Приток денежных средств:

выручка от реализации основных средств

сч. 47, 62, 76
выручка от реализации нематериальных активов и долгосрочных финансовых вложений

сч. 48, 62, 76
Всего поступлений

2.2 Отток денежных средств:

приобретение основных средств и нематериальных активов

сч. 08, 60, 76
долгосрочные финансовые вложения

сч. 06, 58,60,76
Показатель

Информационное обеспечение

(в корреспонденции со счетами 50, 51, 52)
Всего отток денежных средств

Итого денежных средств от текущей деятельности

разность итогов по разделам 2.1 и 2.2
3. ФИНАНСОВАЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ
3.1 Приток денежных средств:

выручка от продажи акций предприятия

сч . 48, 62, 75, 76
полученные долгосрочные ссуды и займы

сч. 92, 94
Всего поступлений

3.2 Отток денежных средств:

погашение долгосрочных ссуд и займов

сч. 92, 94
выплата дивидендов

сч. 75/2
Всего отток денежных средств

Итого денежных средств от финансовой деятельности

разность итогов по разделам 3.1 и 3.2
4. ПРОЧИЕ ОПЕРАЦИИ
4.1 Приток денежных средств:

целевые поступления

сч. 96
безвозмездно полученные ценности

сч. 87
Всего поступлений

4.2 Отток денежных средств:

использование фонда потребления

сч. 88
Всего отток денежных средств

Итого денежных средств от прочих

операций

 разность итогов по разделам 4.1 и 4.2
Общее изменение денежных средств

Сумма итогов по разделам

Рассмотренный метод позволяет судить о ликвидности предприятия, детально раскрывая движение денежных средств на его счетах, но не показывает взаимосвязи полученного финансового результата и изменения величины денежных средств. Поэтому применяется косвенный метод анализа, позволяющий объяснить причину расхождений между прибылью и, например, сокращением денежных средств за период.

Дело в том, что в ходе производственной деятельности могут быть значительные доходы/расходы, влияющие на прибыль, но не затрагивающие величину денежных средств предприятия. В процессе анализа на эту величину и производят корректировку чистой прибыли. Например, выбытие собственных средств и прочих внеоборотных активов связано с получением убытка в размере их остаточной стоимости, которая формируется на счета 47 «Реализация и прочее выбытие основных средств» и счете 48 «Реализация прочих активов» и затем списывается в дебет счета 80 «Прибыли и убытки». Величина денежных средств не меняется, поэтому недоамортизированная стоимость должна быть добавлена к величине чистой прибыли. Не вызывает оттока денежных средств начисление амортизации; также нужно учитывать возможность получение доходов ранее реального поступления денежных средств (если предприятие применяет метод определения выручки по моменту отгрузки товаров и предъявление покупателю расчетных документов).

Информационное обеспечение анализа – отчетность и данные Главной книги. Анализ целесообразно начать с оценки изменений в отдельных статьях активов предприятия и их источников.

Далее нужно делать корректировки к данным различных счетов, влияющих на размер прибыли. Это влияние может быть разнонаправленным. В основе корректировки лежит балансовое уравнение, связывающее начальное (Сн) и конечное (Ск) сальдо, а также дебетовый (Од) и кредитовый (Ок) обороты.

Так, по счету 62 «Расчеты с покупателями и заказчиками» уравнение будет иметь вид:

Ок = Од – (Сн – Ск) (5)

Если Ск > Сн, т.е. за период произошло увеличение задолженности покупателей, то реальный денежный поток был ниже зафиксированного в форме N2 «Отчет о финансовых результатах и их использовании» на величину разницы конечного и начального остатка и эта разность должна быть исключена из величины чистой прибыли.

Уменьшение дебиторской задолженности иначе влияет на прибыль. Так, по счету 61 «Расчеты по авансам выданным» балансовое уравнение будет иметь вид:

Од = Ок – (Ск – Сн) (6)

Положительная разница исключается из чистой прибыли и наоборот. По аналогичной схеме производится корректировка других активных счетов 10 «Материалы», 12 «Малоценные и быстроизнашивающиеся предметы», 41 «Товары» и др.

Операции на пассивных счетах имеют обратный механизм воздействия на движение денежных средств. Оборот по кредиту четов 02 «Износ основных средств», 05 «Амортизация нематериальных активов» и других надо добавить к сумме чистой прибыли.

Результат от прочей реализации возникает, как правило, вследствие продажи различных видов имущества. В форму №2 попадает сальдо счетов 47 и 48, но движение денежных средств возникает лишь при операциях по кредиту, поэтому дебетовый оборот нужно добавить к чистой прибыли. По кредиту счета 47 отражают стоимость оприходованных материалов, оставшихся после ликвидации основных средств, в результате прибыль растет, но движения денежных средств нет, поэтому эта сумма должна быть исключена из чистой прибыли.

Описанная методика достаточно трудоемка в реализации, поэтому ее применение целесообразно лишь при использовании табличных процессоров.

5. Комплексная оценка эффективности хозяйственной деятельности

Комплексный сравнительный анализ представляет собой всесторонний анализ хозяйственной деятельности отдельного предприятия в сравнении с другими исследованиями предприятиями.

Одной из основных задач комплексного экономического анализа является определение эффективности хозяйственной деятельности предприятий. Под словом «эффект» понимается результат, а под экономической эффективностью – следствие интенсивного использования хозяйственных ресурсов, соизмерения результатов с затратами. Для проведения комплексного анализа выделяют систему показателей, которые делятся на частные и общие. Частные показатели характеризуют эффективности использования различных групп ресурсов: материальных, трудовых, финансовых. К данной группе показателей относятся фондоотдача, затратоотдача, оборачиваемость, производительность труда и другие. Для комплексной оценки эффективности хозяйственной деятельности используют систему обобщающих показателей, к ним относятся: коэффициенты эффективности торговой деятельности, финансовой и трудовой деятельности, и, в качестве итогового, интегральный показатель эффективности хозяйственной деятельности. Данные показатели выражают суть именно комплексной оценки хозяйствования предприятий, так как они показывают ресурсы организации во взаимоувязке, а так же на сколько интенсивно, эффективно и полно они используются.

Среди показателей характеризующих ресурсы предприятия и эффективность их использования, можно выделить следующие:

1) среднегодовая стоимость основных фондов

2) среднегодовая стоимость оборотных средств;

3) оборачиваемость оборотных средств;

4) расходы на оплату труда;

5) среднесписочная численность работников;

6) среднегодовая заработная плата;

7) производительность труда.

Два других показателя характеризуют затраты предприятия и эффективность их использования:

8) издержки обращения;

9) затратоотдача .

Из показателей, характеризующих результаты, в данном случае интересны три:

10) розничный товарооборот;

11) прибыль;

12) коэффициент устойчивости экономического роста.

В качестве обобщающей оценки эффективности хозяйственной деятельности торгового предприятия будут использованы следующие комплексные показатели:

1) показатель эффективности использования торгового потенциала

предприятия ЭИТП.

Этот показатель позволяет оценить эффективность использования экономического потенциала предприятия и сравнить имеющиеся у него ресурсы с основным конечным результатом деятельности – розничным товарооборотом. Чем выше значение этого показателя, тем лучше выполняется предприятием его основная функция — обеспечение потребностей населения в товарах и услугах, тем эффективнее используются ресурсы предприятия.

2) показатель эффективности финансовой деятельности ЭФД.

С помощью этого показателя можно оценить, при каких ресурсах достигнут основной финансовый результат деятельности торгового предприятия и на сколько эффективно используются эти ресурсы.

3) показатель эффективности трудовой деятельности ЭТД.

Этот показатель характеризует прирост производительности труда на 1 руб. увеличения средней заработной платы.

4) интегральный показатель экономической эффективности хозяйственной деятельности.

Заключение

Рыночная экономика в Российской Федерации набирает все большую силу. Вместе с ней набирает силу и конкуренция как основной механизм регулирования хозяйственного процесса.

Устойчивое финансовое состояние предприятия формируется в процессе всей его производственно-хозяйственной деятельности. Поэтому оценку финансового состояния можно объективно осуществить не через один, даже самый важный показатель, а только с помощью комплекса, системы показателей, которые детально и всесторонне характеризуют хозяйственное положение предприятия.

Показатели оценки финансового состояния предприятия должны быть такими, чтобы все те, кто связан с предприятием экономическими отношениями, могли получить ответ на вопрос, насколько надежно предприятие как партнер в финансовом отношении, а следовательно, принять решение об экономической целесообразности продолжения или установления таких отношений с предприятием. У каждого из партнеров предприятия — акционеров, банков, налоговых администраций — свой критерий экономической целесообразности. Поэтому и показатели оценки финансового состояния должны быть такими, чтобы каждый партнер смог сделать выбор, исходя из собственных интересов Чтобы обеспечить выживаемость предприятия в современных условиях, управленческому персоналу необходимо, прежде всего, на основании доступной отчетно-учетной информации, уметь реально оценивать выпуск и реализацию продукции на предприятии с тем, чтобы выявлять:

— насколько полно используются мощности предприятия с учетом текущей потребности рынка в выпускаемой продукции;

— производственные резервы предприятия для увеличения выпуска в случае, когда текущая потребность рынка превышает объемы выпуска;

— степень соответствия планируемых показателей объемов выпуска и реализации фактическим для повышения эффективности и рационализации хозяйственной деятельности предприятия;

— темпы роста объемов выпуска и реализации и производить анализ динамики этих показателей с целью предотвращения спадов и кризисов производства и коммерческой деятельности;

— долю бракованной продукции в общем выпуске и предпринимать меры по повышению качества продукции.

Финансовое состояние организации напрямую зависит от уровней выпуска и реализации продукции при условии минимизации издержек производства и максимизации рациональности организации работы предприятия, на которых основывается.

Список использованной литературы

1. Ковалев А. И., Привалов В.П. Анализ финансового состояния предприятия. — М.: Центр экономики и маркетинга, 2006

2. Крейнина М. Н. Финансовое состояние предприятия. Методы оценки.- М.: ИКЦ «Дис», 2007

3. Любушин Н. П., Лещева В. Б., Дьякова В. Г., под редакцией Н. П. Любушина Анализ финансово-экономической деятельности предприятия: Учебное пособие для вузов, — М.: ЮНИТИ – ДАНА, 2006

4. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия: 7-е изд. — Минск: ОАО «Новое знание», 2007

5. Шеремет А.Д. Комплексный анализ хозяйственной деятельности. – М.: ИНФРА-М, 2008

Курсовая работа: Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Posted on by admin

Индивидуальное задание

Задание: Выполнить моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения. Содержание индивидуального задания: Изучить структуру и состав системы. Выполнить расчеты параметров модели. Выполнить моделирование. Обосновать полученный результат.

Назначение системы

Автоматизированная система управления объектами водоснабжения и водоотведения предназначена для автоматизации процесса сбора и обработки информации о работе канализационных насосных станций, водонасосных станций, и других объектов сети водоснабжения и водоотведения, а также для решения задач централизованного управления объектами водоснабжения и водоотведения с центрального диспетчерского пункта. Наиболее актуальными объектами, требующими централизованного управления, являются системы водоотведения. Современные СВО — это сложный комплекс инженерных сооружений и устройств, включающий: систему канализации; дворовую канализацию; уличные коллекторы, насосные станции перекачки сточных вод и канализационные очистные сооружения. Вследствие подвижки грунтов или других внешних динамических и статических нагрузок большинство трубопроводов пришли в негодность и не имеют должной пропускной способности. Перегруженность СВО приводит к подтоплению городской территории. С другой стороны по мере развития города и жилищного строительства, нагрузки на систему водоотведения существенно увеличились и, в большинстве случаев, не соответствуют проектным. В результате таких изменений одни коллекторы стали недогруженными, а другие перегруженными и даже работают в напорном режиме, что приводит к попаданию стоков в грунт. В связи с этим возникает задача интенсификации работы СВО, которая заключается в рациональном перераспределении потоков сточной жидкости с целью максимального использования пропускной способности всех сооружений и трубопроводов. С другой стороны в связи с ростом нагрузок и появлением новых абонентов требуется строительство новых объектов СВО, реконструкция и развитие существующих. Очевидно, что эти задачи должны решаться комплексно. В практике проектирования существующие подходы и методы не позволяют в полной мере решать перечисленные задачи, и поэтому предпочтение отдается новому строительству, что не всегда является экономически обоснованным.

При разработке автоматизированной системы управления водозабором были предусмотрены следующие контролируемые параметры:

При достижении максимального уровня воды насос должен отключаться, при достижении минимального уровня воды — включаться. Сигналы на включение и отключение глубинного насоса должны передаваться по сигналам датчиков уровня.

Система должна автоматически отключать насос при:

• понижении уровня воды в резервуаре ниже допустимого (защита от «сухого хода»);

• неисправности насоса;

• неисправности электрооборудования.

Автоматическое повторное включение (АПВ) насосного агрегата после появления ранее исчезнувшего питающего напряжения.

Электрические защиты:

• от неполнофазного режима; время — токовая; максимально — токовая.

Возможность управления насосным агрегатом -дистанционное, автоматическое.

Степень защиты оборудования IP 54.

Следующая индикация:

• состояние насосного агрегата (рабочее, нерабочее);

• состояние электрифицированных задвижек (закрыта, открыта) индикация АПВ; наличие напряжения в сети (всех фаз);

• наличие воды в скважине;

• отображение аварийных ситуаций, их архивирование в течении года;

• уровень воды в РЧВ или ВНБ;

• информация о переливе РЧВ (ВНБ);

• ток электродвигателя работающего насоса.

Нижний уровень АСУ

В АСУ на нижнем уровне системы функционируют АСУР обеспечивающие полную автоматизацию работы на уровне объекта, сбор телеметрической информации:, сбор аналоговой и дискретной информации с датчиков включая аварийно-предупредительную, сбор телеметрической информации с насосных станций и скважин. Эти данные нужны для оперативного управления производством и для последующего анализа с целью оптимизации технологических процессов и производства. Предварительная обработка полученной информации включает в себя цифровую фильтрацию, алгоритмы подавления дребезга, проверку на достоверность.

Также осуществляется сбор аналоговой и дискретной информации с датчиков включая аварийно-предупредительную; безопасное отключение основного оборудования при возникновении аварийных ситуаций (технологические защиты).

Аварийная сигнализация включает в себя блинкера, которое срабатывают при аварии на насосной станции. Осуществляется контроль аварийного отключения:

— вводов;

— насосов;

— напряжение в цепях предупредительной сигнализации;

— уровней в резервуарах;

— уровня затопления насосной станции;

В случае неисправности срабатывает соответствующее сигнальное реле, выпадает блинкер, расшифровывающий характер неисправности и передается сигнал в схему диспетчерской сигнализации на водоочистную станцию. Все действия и неисправности (аварийные ситуации) отображаются на жидкокристаллическом дисплее персонального компьютера, который находится в центральном диспетчерском пункте. Все данные отображаются с привязкой по времени. При использовании централизованного контроля и управления, все действия и неисправности транслируются в диспетчерский пункт и отображаются на экране персонального компьютера.

диагностика технологического оборудования станций и автоматическое подключение резервного насосного агрегата взамен вышедшего из строя; для насосных станций и их напорных (выходных) водопроводов предусматривается обнаружение и сигнализация аварийных повреждений насосов.

Однако в настоящее время наметился ряд методологических решений, которые должны привести к возможности применения в реальном масштабе времени.

Ввиду этого большая часть задач оперативного планирования начинает решаться на этапах развития АСУ ТП, т.е. после ввода и освоения первой очереди системы и оснащения водопроводных сооружений всеми необходимыми датчиками и исполнительными механизмами.

Алгоритмы оперативного планирования основываются на разделении планируемого периода, обычно суток, на ряд временных отрезков, в течение которых водопотребление принимается неизменным.

В этом случае непрерывный график водопотребления заменяется дискретным ступенчатым. Для относительно неизменных ночных и дневных условий водопотребления эти ступени могут быть длительностью в один или несколько часов, а для периодов быстрого роста (утреннего) и падения (вечернего) водопотребления длительность ступеней составляет 20 — 30 минут. Расчеты оптимальных режимов производятся для каждой ступени независимо.

Задачи управления сооружениями в аварийных условиях эксплуатации еще подлежат научно-методической проработке и будут внедряться при последующем развитии АСУ ТП водоснабжения.

Обычно алгоритм отражает принятую в системе схему оперативного управления и определяет периодичность решения различных задач. Как правило, предусматривается, что задачи централизованного контроля решаются практически непрерывно, опрос датчиков производится с интервалом в 1 мин или даже чаще.

Задачи учета технологических параметров и времени работы оборудования решаются один раз в час.

Расчеты технико-экономических показателей выполняются в конце смены или суток.

Диагностика протекания технологического процесса осуществляется при появлении соответствующего инициативного сигнала в результате решения задач централизованного контроля.

Задачи оперативного планирования решаются раз в сутки, либо в результате решения задач диагностики протекания технологического процесса или, что также должно предусматриваться, по инициативе диспетчера.

Определение рационального хода технологического процесса (расчет коррекции режимов) выполняется при необходимости изменения графика работы сооружений по сигналам, возникающим в результате решения задач диагностики протекания технологического процесса.

В АСУ ТП управление сооружениями водоснабжения осуществляется диспетчером, который входит в контур управления в качестве лица, принимающего решения. Управление производится диспетчером по плану, полученному в результате решения задач оперативного планирования с учетом тех рекомендаций по коррекции режимов, которые выдаются в результате решения соответствующих задач АСУ ТП.

Расчет статических параметров работы оборудования. Рассчитываются следующие показатели:

— подача воды в сеть каждым водозабором;

— подача воды в сеть водопроводом в целом;

— учет работы водоотвода (суточный рапорт);

— учет времени работы технологического оборудования;

— статистический учет аварий и повреждений;

— расход электроэнергии по объектам водоснабжения и водопровода в целом;

— учет давления в контрольных точках водопроводной сети, расчет отклонений от заданных пределов.

Исходной информацией для этих расчетов служат данные, заносимые в память ЭВМ по результатам решения задач учета. Выходная информация используется различными подразделениями и службами, но в первую очередь она необходима диспетчеру для оперативного управления технологическим процессом, оценки качества эксплуатации, выявления причин потерь воды, неэкономичной работы насосных станций, а также для оценки возможностей покрытия «пиковых» периодов водопотребления. Централизованный контроль технологических параметров и состояния оборудования осуществляется, как правило, с помощью соответствующих датчиков, аппаратуры телемеханики и вычислительной техники.

На нижнем уровне используется система управления насосами мощностью до 300 кВт для регулирования подачи воды, путем оптимизации режимов работы насосов воды. Система позволяет подключить один из насосов (НВ1 – НВ5) к частотному преобразователю, который в автоматическом режиме поддерживает заданное давление в водоводе. Частотное регулирование позволяет избежать дросселирующего режима (работа при частично открытой задвижке), что позволяет значительно сократить расход электроэнергии. Насосы имеют автоматическое и дистанционное управление. В автоматическом режиме они работают по уровню воды в резервуарах. При достижении водой уровня 1 насосы автоматически включается. Откачав воду, насосы автоматически отключается. Если они не включается или по какой-либо причине не успевает откачивать воду, то при достижении водой электрода 2-го уровня, срабатывает сигнализация и закрываются задвижки 1. В дистанционном режиме управление исполнительными механизмами (насосами и задвижками) осуществляется оператором верхнего уровня (ЦДП). При отсутствии связи с ЦДП система переключается в автоматический режим и работает как локальная система управления.

Резервуары представляют собой заглубленную железобетонную прямоугольную конструкцию, размерами 18х24 м и высотой 4.96 м. Подвод воды осуществляется трубой d 600 мм. Внутри бака вход выполнен на высоте 0.4 м от дна бака, слив воды происходит на высоте трубопровода 3.8 м от дна бака. Отвод воды на всасывающий трубопровод насосов подъема осуществляется трубой d 600 мм, расположенной в приямке (размером 2.5х2.5 м и глубиной 1.5 м) на высоте 0.5 м от дна приямка. Для опорожнения резервуаров в приямке предусмотрена грязевая труба диаметром 150 мм, выход к трубе на уровне дна приямка с задвижкой в колодце канализации. Опорожнение резервуара производится в канализацию . Сброс воды при переполнении резервуаров осуществляется трубой d 500 мм в ливневую канализацию на шламонакопитель. Перелив происходит на максимальном уровне 4.8 м.

Резервуары оборудованы:

-вентиляционными колонками для обмена воздуха, впуска и выпуска воздуха при опорожнении и наполнении;

-люками-лазами люками;

-приборами контроля и сигнализации уровней в резервуаре.

КТС АСУ ТП нижнего уровня

Создание АСУ ТП проводится для всех элементов сети водообеспечения: водопроводов, напорных и всасывающих водопроводов, насосов, резервуаров воды. В режимных точках комплекса устанавливаются датчики — измерители основных технологических параметров:давления, уровня в резервуаре, затопления, температуры на станции,охранной и противопожарной сигнализации.

-системы измерения давления;

-системы измерения расхода;

-частотные преобразователи

1. Системы измерения давления

диапазон измерений – 0…5,5 кг/см2 (0…550 кПа);

предел погрешности измерения – не более 1%;

выходной унифицированный сигнал – желательно 4-20мА;

средний срок службы – 12 лет

Дополнительное условие: датчик должен быть предназначен для измерения избыточного давления.

Технические данные датчика давления

Предел

измерений,

кПа

Предел

погрешности измерения,

±g, %

Выходной

унифицированный

сигнал,

мА

Средний

срок

службы,

лет
ЗАО «Автоматика» – ПД-1И
700

0,5

4-20

12

2. Системы измерения расхода

Основные критерии выбора:

диапазон измерений – 0…500 м3/ч;

предел погрешности измерения – не более 5%;

выходной унифицированный сигнал – желательно 4-20мА;

средний срок службы – 12 лет.

Технические данные датчика расхода

Диапазон

пределов

измерений,

м3/ч

Предел

погрешности измерения,

±g, %

Выходной

унифицированный

сигнал,

мА

Средний

срок

службы,

лет
ЗАО «Расход» – Расход 7
0…550

4

4-20

12

3. Частотные преобразователи

Основные критерии выбора:

диапазон пределов измерений – 0…200 кВт;

предел погрешности измерения – не более 1%;;

выходной унифицированный сигнал – желательно 4-20мА;

средний срок службы – 12 лет.

Технические данные частотного преобразователя

Диапазон

пределов

измерений

Рабочая температура

t,грС

Выходной

унифицированный

сигнал,

мА

Средний

срок

службы,

лет
«Siemens» – Micromaster 430
7,5…250

-10…+50

4-20

12

Верхний уровень АСУ

— контроллеры и компьютеры диспетчерских водоотведения. Системы автоматизации относятся все устройства, которые непосредственно связаны с объектом управления Они обеспечивают сбор информации и выдачу команд управления Их назначение — сбор информации со всех насосных станций. Связь между насосными станциями и диспетчерскими осуществляется по радиоканалу с помощью радиомодемов.

В системе используется контроллер DeCont-182, построенный на оборудовании фирмы «ДЕП», прост по конструкции. Для него не требуется подбирать дополнительное оборудование сторонних производителей. Благодаря наличию ПЛК система становится самостоятельной и независимой в работе от системы верхнего уровня АСУ ТП. Такой КТС имеет более наглядную сетевую архитектуру благодаря наличию ПЛК.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. Сетевая архитектура модулей «ДЕП» с контроллером.

Основные технические характеристики контроллера DeCont-182:

Рабочий диапазон температуры ………. от — 40 до + 70 °С

Влажность …………………………………………… 5 … 95 %

Питание: версия V6.1 и младше …………. 24 (22 … 26) В

версия V7.1 и старше ….………… 24 (9 … 30) В

Ток потребления при напряжении питания 24В (без интерфейсных плат) (не более) ….. 75 мА

Тактовая частота основного процессора …………. 30 МГц

Емкость ПЗУ (на основе FLASH) ……………..……… 512 К

Емкость ОЗУ ……………………………………..………. 512 К

При пропадании питания сохранение данных в ОЗУ и ведение времени, при нормальных условиях, суммарно (не менее) …….. 2 лет

Уход часов ………………………………………….. 1 мин/мес

Масса ……………………………………………….…….. 0,5 кг

Подключение DeCont-182 к ПК осуществляется с помощью адаптера RS485 PC-I-RS485.

Представляет собой преобразователь сигналов интерфейса RS485 в сигнал RS232 и предназначен для подключения шлейфа сети SYNET к коммуникационному порту компьютера типа PC. Адаптер содержит встроенный источник питания , подключенный к сети 220в. , снабжён разъёмом RS232 типа DB9 , совместимым с разъёмом RS232 PC через кабель удлинитель и разъёмным клемником RS485.Протакол работы канального уровня (2) соответствует международному стандарту ISO/IEC 7809:1993(HDLC).

Модули ввода(AIN8-i20)-вывода(AOUT1-20) комплекса DECONT являются локальными микропроцессорными устройствами связи с объектом и осуществляют первичную обработку входных датчиков непрерывных и дискретных сигналов и выдачу управляющих воздействий на ИМ. Каждый модуль имеет выход в технологическую сеть на основе интерфейса RS-485. У модулей каждый канал (в том числе интерфейса RS-485) имеет индивидуальную гальваническую изоляцию. Питание модулей осуществляется нестабилизированным напряжением 9…30 В постоянного тока. Алгоритмическое управление осуществляется контроллером DeCont-182.

Для взаимодействия контроллера DeCont-182 с модулями УСО применяется локальная технологическая сеть SYBAS на физическом интерфейсе RS-485.Модули в сети пассивны, любой обмен данными инициируется мастером сети (DeCont-182).Мастер передаёт модулям настроечные параметры, команды управления и считывает текущие данные.

Основные технические характеристики модуля AIN8-i20 :

Кол-во каналов аналогового ввода ……………….……….… 8

Напряжение питания ………..………..……….. 24 (9 … 30) В

Ток потребления при напряжении питания 24В

(не более): …… 80 мA

Основная приведенная допускаемая погрешность .. 0,25 %

Дополнительная приведенная допускаемая

погрешность на 10 °С ……….… 0,1 %

Входное сопротивление для режимов: 0 — 10 V …. 100 кОм

0 — 5 мА …… 400 Ом 0 — 20мА …… 100 Ом

Предельные уровни сигналов: 0 — 10 V …………….. ± 150 В

0 — 5 мА ………….….. 13 мА 0 — 20мА ……..……….. 50 мА

Масса ………………………………………………..…….. 0,45 кг

Основные технические характеристики модуля AOUT1-20:

Напряжение питания ………..………..……….. 24 (9 … 30) В

Ток потребления при U=24В (не более): …………….. 70 мА

Разрядность ЦАП ………………….………………..….. 12 бит

Предел допускаемой приведенной погрешности ……. 0,1%

Дополнительная погрешность температуры

на каждые 10 °С ……….. 0,05 %

Масса ………………………………………………..…….. 0,25 кг

КТС верхнего уровня АСУ ТП

К верхнему уровню АСУ ТП относится АРМ оператора и БД.

АППАРАТНЫЕ ТРЕБОВАНИЯ

Минимальная конфигурация компьютеров АРМ.

Типовое рабочее место диспетчера:

Процессор – Pentium IV 3000 МГц.

Оперативная память – 1024 МБ.

Свободное дисковое пространство – 100 Gb.

Smart UPS – 1000 (или больше) VA.

Сервер базы данных:

Процессор – Pentium IV 3500 МГц

Оперативная память – 2048 МБ

Свободное дисковое пространство – 4 Тб.

Smart UPS – 1000 (или больше) VA

Программный комплекс верхнего уровня

обеспечивает:

отображение, архивирование и протоколирование информации о состоянии технологических объектов;

формирование и архивирование сообщений о событиях в системе;

возможность централизованного управления объектами;

формирование и выдачу на печать различных отчетов.

Фирменное программное обеспечение, разработанное ЗАО «НВТ-Автоматика» (Москва), включающее в себя:

систему реального времени «Тка» (контроллерная, устанавливаемая на контроллеры МФК, как исполняющая; графическая для оператора);

Систему технологического программирования на непроцедурном языке «НАВТ».

Систему комплексной отладки и моделирования «Abtester».

Систему информационного тестирования «ИнфАтест».

Библиотеку регулирования (производится НПФ «Дельфин-информатика»).

Объектную библиотеку базовых терминальных моделей (задвижки, клапана, насосы, аналоговые и дискретные параметры, системы стабилизации).

Объектную библиотеку моделей, ориентированную на определенный тип объекта управления.

Систему сквозного проектирования «НАВТ», обеспечивающую автоматизацию процесса проектирования и отслеживания изменений, вносимых в систему в процессе наладки и эксплуатации.

Все компоненты комплекса тесно интегрированы и совместно используются при разработке и модификации системы.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. 1. Комплекс технических и программных средств для автоматизации процессов на ТЭЦ

Система реального времени ТКА

Конфигурируемая программная система реального времени ТКА предназначена для реализации контроля и управления технологическими процессами на энергетических объектах масштаба установки, группы установок (энергоблок, ХВО и т.п.), цеха и энергетической станции (производства) в целом.

Функциональные возможности ТКА:

автоматический контроль и отображение информации в виде мнемосхем, графиков (трендов), диаграмм, таблиц на экране компьютера;

предупредительная и аварийная сигнализация   индивидуальная и групповая;

дистанционное управление арматурой и вспомогательным оборудованием;

управление автоматическим регулированием: изменение режима работы контуров, заданий и коэффициентов (собственно регулирование реализуется контроллерной модификацией ТКА);

функционально-групповое (программно-логическое) управление, автоматизированный пуск и останов в режиме управления или совета;

диагностика процесса и оборудования, идентификация состояния элементов объекта и системы;

диагностика технических и программных средств системы в реальном времени: осуществляется контроль работоспособности сети и отсутствия отказов основных технических средств ИИУС: модулей УСО, контроллеров, компьютеров АРМ, каналов связи, сохранности баз данных;

постоянное архивирование данных о состоянии объекта и системы;

расчет и накопление статистик: средних и суммарных показателей;

регистрация событий, включая действие оператора;

регистрация аварийных ситуаций (РАС);

анализ действия защит (АДЗ);

анализ истории технологического процесса, формирование отчетов и распечатка их по вызову;

защита от попыток несанкционированного доступа к информации и управляющим функциям;

имитационный режим работы системы для визуальной отладки прикладных программ;

возможность реализации дополнительных функций на встроенном непроцедурном языке или в режиме фоновой задачи.

Система технологического программирования на непроцедурном языке «НАВТ»

Непроцедурный язык проектирования и программирования «НАВТ» специально разработан для описания автоматизированных технологических комплексов и функционирования их элементов с целью обеспечения нового качественного уровня процесса разработки АСУ ТП. Язык предназначен для использования технологами-алгоритмистами и не требует специальных знаний в области программирования.

Интерфейс и принципы построения «НАВТ» являются дальнейшим развитием стандарта МЭК1131-3, учитывающим технологии системного программирования, появившиеся за 10 лет после его утверждения.

Основой построения языка «НАВТ» является обеспечение максимально дружественного интерфейса для разработчиков всех специальностей. При программировании это означает устранение этапа кодирования из процесса разработки АСУТП   система исполняет формально описанный алгоритм решения задачи. Само решение производится на системном уровне.

В системе, построенной по объектной технологии, алгоритмы рассматриваются всегда в совокупности со структурами обрабатываемых данных. Поэтому, основной проектной единицей в «НАВТ» является типовая модель, имеющая характерный набор связанных с ней алгоритмов.

Язык технологического программирования «НАВТ» ориентирован на использование типовых моделей, адаптируемых к условиям конкретного проекта. При этом описание внутренней логики функционирования модели (алгоритмов типовой модели) четко отделяется от указаний о использовании модели и ее связях с другими элементами.

Объектная библиотека базовых терминальных моделей

Объектная библиотека базовых терминальных моделей содержит модели наиболее распространенных элементов объекта и АСУТП:

Исполнительные устройства:

задвижка (несколько видов);

насос, двигатель;

клапан;

задвижка;

регулирующая задвижка.

Аналоговые параметры:

частотный преобразователь;

аналоговые датчики;

Дискретные параметры:

дискретные датчики;

сигнализаторы.

Одноконтурные системы автоматического регулирования.

Объектная библиотека моделей для выбранного типа ТОУ

Библиотека содержит набор моделей, обеспечивающих автоматизацию выбранного типа технологического объекта управления.

Библиотечные элементы выступают при этом как «кубики» конструктора, из которых просто строится АСУТП любого объекта указанного типа. При этом модели образуют типовую иерархию: модели функциональных узлов управляют терминальными моделями, модели функциональных групп   моделями функциональных узлов и т.п. Модель энергоблока управляет моделями котельной установки, турбинной установки (включая генератор) и моделями установок общеблочного оборудования.

Объектный способ построения библиотеки обеспечивает максимальную универсальность элементов   «кубиков». В конкретных схемах управления и регулирования может потребоваться модификация типовых алгоритмов. Это легко может быть выполнено с помощью системы технологического программирования, входящей в ИИУС «САРГОН».

В комплект поставки библиотека включается по специальному заказу.

Система сквозного проектирования «НАВТ»

Система сквозного проектирования «НАВТ» является высокоэффективной автоматизированной системой проектирования АСУТП энергетических объектов уровня установки, блока, цеха и станции (производства) в целом.

Текущая версия 5.0 системы включает:

непроцедурный язык проектирования и программирования «НАВТ» (см. );

интегрированную среду разработки проектов;

компилятор языка «НАВТ».

Интегрированная среда разработки проектов «TkAconf» обеспечивает удобство проектирования АСУТП на языке «НАВТ» путем реализации дружественного интерфейса, заложенного в структуре языка, к проектировщикам различного профиля,.

Компилятор языка «НАВТ» обеспечивает автоматизацию процесса проектирования АСУТП в системе сквозного проектирования:

контроль непротиворечивости и целостности информации о проекте;

автоматизацию многих этапов проектирования и автогенерацию промежуточных и выходных форм;

автоматическое отслеживание изменений, вносимых в элементы, во всех описаниях проекта.

В комплект поставки система сквозного проектирования включается по специальному заказу.

Система отладки и моделирования «Abtester»

Система комплексной отладки и моделирования «Abtester» предназначена для тестирования как отдельных программ, разрабатываемых на непроцедурном языке «НАВТ», так и подсистем АСУТП в целом, включающих десятки программных модулей и сотни тестируемых моделей.

При отладке программного модуля система обеспечивает возможность задавать произвольные комбинации входных значений, отслеживать выполнение программы как по шагам алгоритма, так и по программным циклам. Отлаживается взаимодействие с исполняющей системой.

При тестировании подсистемы АСУТП проверяется совместная работа конфигурационно-связанных моделей, реализуемых различными программными модулями. Система обеспечивает удобные возможности переключения между алгоритмически связанными моделями, единство шагов исполнения алгоритмов с различной степенью детализации (например: шаг пуска энергоблока — шаг пуска турбины — шаг включения ПНД — шаг открытия задвижки).

Адекватность работы тестируемой системы ее работе в режиме реального времени обеспечивается использованием в Abtester общих с ТКА механизмов передачи и исполнения команд (СПИК) и информационного обмена между моделями.

«Abtester» представляет собой самостоятельно исполняемое 32-разрядное Windows приложение.

Система информационного тестирования «ИнфАтест»

Система информационного тестирования включает в себя набор тестов, контролирующих правильность передачи и обработки информации в АСУТП. Система позволяет обнаруживать различные виды ошибок и отслеживать изменения в обработке данных, происходящих при изменении конфигурации программного обеспечения. «ИнфАтест» особенно эффективен в АСУТП масштаба ТЭС, включающей сотни вычислительных узлов.

Система содержит следующие компоненты:

Автоматические тесты:

правильности функционирования первичных терминальных моделей;

правильности передачи информации вторичным моделям;

правильности функциональных преобразований аналоговых параметров, правильности записи данных в аварийную базу и формирование сводки данных по всем переменным вычислительного узла;

правильности преобразований на границах и за границами диапазона шкалы масштабирования аналогового параметра;

формирование расширенной сводки данных по тестируемому узлу с информацией о мнемосхемах;

сравнение значений переменных по одному и тому же узлу или мнемосхеме в новой и работающей на объекте версиях ТКА;

оценка зависимости величины потерь в передаваемых данных от настроек системы ввод/вывод.

Автоматическая имитация входных числовых данных:

Имитация статических данных;

Имитация динамических данных;

Создание искусственных конфигурационных файлов.

Просмотр и редактирование массивов данных, хранящихся в двоичных файлах.

Автоматическое изменение путей в конфигурационных файлах.

Комплекс аппаратного обеспечения АСУ ТП

В состав системы включены:

5 насосов;

Станция управления АСУР;

Центральный диспетчерский пункт;

Частотный преобразователь Micromaster 430 фирмы Siemins — коммутируется с одним из основных насосов;

программируемый логический микроконтроллер DeCont-182 фирмы ДЕП– собирает информацию с датчиков и управляет технологическим оборудованием и регулирует давление;

панель PanelView 550 фирмы Allen-Bradley – отображает текущие параметры системы, аварийные сообщения, предысторию событий, отчет по моточасам, осуществляет ввод команд оператора.

Режимы работы автоматизированной системы

Предусмотрено два режима работы насосов – диспетчерский и автоматический.

В диспетчерском режиме управление насосами сохранено от существующих контакторов и кнопок управления. В автоматическом режиме управление работой насосов и задвижек осуществляет микроконтроллер.

Регулирование давления воды в коллекторе в автоматическом режиме осуществляется одним из основных насосов. В зависимости от изменения сигнала с аналогового датчика, ЧРП меняет частоту вращения электродвигателя насоса. После раскрутки основного насоса до максимальных оборотов и при дальнейшем снижении давления, система через мягкий пускатель обеспечивает плавный, при минимальных пусковых токах и гидродинамических нагрузках, пуск дополнительного насоса. При этом, после включения дополнительного насоса, точная регулировка давления осуществляется основным насосом. При увеличении давления вследствии уменьшения разбора воды система производит отключение дополнительного насоса и понижает частоту вращения двигателя основного насоса до минимальных оборотов. Уставка давления в коллекторе изменяется автоматически в зависимости от времени суток. Определено три вида уставок: ночная, дневная, вечерняя. Кроме того, система поддерживает разные уставки давления в выходные и рабочие дни и осуществляет плавный переход с одной уставки на другую.

При неисправности насосов или задвижек, при максимальном или минимальном давлении на выкиде система автоматически останавливает аварийный насос, запускает резервный и продолжает работу на оставшемся исправном оборудовании до вмешательства оператора. Через панель PanelView оператор может изменять:

режим работы системы – автоматический/штатный;

готовность к пуску насосов – готов/не готов;

установки давления воды в коллекторе.

Внедрение АСУ в систему водоотведения позволяет:

-полностью автоматизировать работу объектов;

-уменьшить потребление

-электроэнергии;

-уменьшить потери, связанные с авариями;

-быстро реагировать на

-резкие изменения водопотребления;

-уменьшить расходы на обслуживание и поиск неисправностей;

-обеспечить дистанционную охрану объекта;

-обеспечить контроль давления;

-вести учет воды и электроэнергии;

-проводить анализ статистических данных.

Моделирование контура стабилизации

На выходном коллекторе системы необходимо регулировать выходное давление .Оно не должно превышать и падать , в следствии неравномерного расхода воды во времени ,ниже заданной величины.

Поэтому необходимо рассмотреть контур регулирования скорости двигателя в зависимости от выходного давления. Спроектированная система автоматической стабилизации давления может быть представлена структурной схемой, изображенной на следующем рисунке:

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. 1 Структурная схема.

iзад –сигнал задания давления;

P –давление в трубопроводе;

iдд –сигнал обратной связи с датчика давления;

Di – отклонение текущего значения от заданного;

uk – сигнал управления по напряжению на преобразователь частоты;

Kпч-д – коэффициент передачи преобразователя частоты-двигателя;

Tм – постоянная времени преобразователя частоты-двигателя;

w – скорость двигателя насоса;

Kн – коэффициент передачи насоса;

Tн – постоянная времени насоса;

Kдд – коэффициент передачи датчика давления.

KВ – коэффициент передачи возмущающего воздействия.

Каждый элемент системы представляет собой апериодическое звено.

Рассмотрим каждое звено отдельно:

Преобразователь частоты-двигатель:

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения=0.01 — ввиду большой скорости срабатывания

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Насос. Преобразует циклическую частоту двигателя в давление

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения=1 – время разгона насоса

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Датчик давления. Преобразует давление в токовый сигнал.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Возмущающее воздействие.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рассчитав перечисленные выше параметры звеньев структурной схемы, проведем моделирование в специализированном программном пакете визуального моделирования MatLab Simulink.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. .Моделирование системы управления без регулятора и возмущающих воздействий в среде Simulink.

Далее проведём моделирование с внешним возмущающим воздействием при помощи открытия отсечного клапана.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. Моделирование системы управления c возмущающим воздействием в среде Simulink

В момент открытия клапана происходит резкое падение давления, а затем система выходит на новое устойчивое состояние с меньшим значением давления.

Последним этапом является моделирование системы управления с регулятором давления, который должен компенсировать возмущающее воздействие.

Вычисление ПИ- регулятора

Объединяет два регулятора П и И, , обладает наилучшими свойствами, а именно: за счет П — составляющей улучшается показательные качества в переходном процессе, а за счет И — составляющей уменьшается ошибка регулирования ® т.е. улучшается точность.

В качестве критерия качества регулирования принимаем желаемую передаточную функцию разомкнутого контура. Для рассматриваемой системы регулирования целесообразно применять настройки контура регулирования на технический оптимум. Желаемую передаточную функцию разомкнутого контура в этом случае записывают в виде:

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Передаточная функция оптимального регулятора определяется в виде:

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

где Wоу (p) – передаточная функция объекта регулирования, Wос (p) – передаточная функция звена обратной связи, Wр.жел (p) – желаемая передаточная функция разомкнутого контура.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

В результате синтеза была получена передаточная функция ПИ-регулятора. В общем виде передаточная функция ПИ-регулятора выглядит следующим образом:

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения,

где KП – коэффициент пропорциональной части, КИ – коэффициент интегрирующей части, которые необходимо вычислить для построения регулятора в реальной системе регулирования давления.

Промоделируем систему с ПИ регулятором и возмущающими воздействиями.

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Моделирование контура стабилизации давления в выходном коллекторе АСУ водоотведения

Рис. Моделирование системы управления c возмущающими воздействиями и ПИ-регулятором в Simulink.

Вывод

По полученным результатам можно судить, что система быстро отрабатывает возмущение и возвращается в исходное устойчивое состояние с заданными показателями качества, поэтому синтез ПИ — регулятора проведён верно.

Список используемой литературы

1. Попкович Г. С., Гордеев М.А. Автоматизация системы водоснабжения и водоотведения. – М.: Высш. шк., 1986.

2.Певзнер Л. Д., Теория автоматического управления: Учеб. пособие. – М.: Высш. шк., 2006.

3. Певзнер Л. Д., Дмитриева В.В. Лабораторный практикум по дисциплине «Теория автоматического управления»: Учеб. пособие для студентов вузов. – М.: Изд-во МГГУ, 2007.

4. Рульнов А. А., Евстафьев К. Ю. Автоматизация систем водоснабжения и водоотведения. – М.: Инфра-М, 2010.

5. Жмаков Г. Н.. Эксплуатация оборудования и систем водоснабжения и водоотведения. – М.:Инфра-М, 2010.

6. Бородин И. Ф., Судник Ю. А.. Автоматизация технологических процессов. Учебник. – М.: КолосС, 2007.

Реферат: Освободительный характер войны 1812г. Мужество и героизм русского народа

Posted on by admin

РЕФЕРАТ

по истории Отечества.

«Освободительный характер войны 1812 г.

Мужество и героизм русского народа.»

Исполнитель: ученик 9″В» класса,

Школы № 56,

Маурин Кирилл.

Руководитель:

Жерлыгина С.П.

Новоуральск 2001 г.

План.

1.Введение………………………………………………………………..3

2. Глава 1. Причины войны……………………………………………..4

3. Глава 2. Французская и русская армии и их готовность к войне.. ..6

4. Глава 3. Биография Кутузова М.И………………………………….8

5. Глава 4. Давыдов Денис Васильевич……………………………….11

6. Глава 4.1. Наполеон и Кутузов, их различие и сходство…………..13

7. Глава 4.2. Назначение Кутузова М.И……………………………….13

8. Глава 5. Бородинское сражение………………….……………..…..16

9. Глава 6.Участие крестьян в войне 1812 года……………………….19

10. Глава 7. Значение и последствия войны…………………………..24

11. Заключение………………………………………………………….27

12. Список литературы…………………………………………………28

Введение.

В конце августа 2002 года исполняется 190 лет
Бородинскому сражению. До нашего времени тема Отечественной войны 1812 года вызывает интерес многих людей нашей страны. Известные писатели и поэты посвятили теме войны много прекрасных произведений. Она наложила неизгладимый отпечаток на творчество А.С.Пушкина, на ее преданиях выросли
А.П.Герцен и Н.П.Огарев. Эта война послужила началом организации декабристского общества. Война 1812 года заставила лучшую часть дворянской молодежи того времени по-новому взглянуть на себя, на свою роль в защите
Родины, глубже почувствовать ответственность за свою судьбу. Она показала, что общая беда может соединить людей, независимо от их общественного статуса, будь то крестьянин, или дворянин. Русские и другие народы России того времени сплотились воедино. Победа над французами спасла народы
России от порабощения, а Российское государство — от расчленения.

Подвиг россиян в Бородино повторен в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 годов, в совершенно иных исторических условиях, достоин самого искреннего уважения и высокого почитания потомков.

Не зная прошлого, мы не можем понять настоящего и предугадать будущее. Тема войны 1812 года интересна для меня, поэтому свой реферат я посвящаю ей.

Глава 1.

ПРИЧИНЫ ВОЙНЫ.

Причинами событий войны 1812 года стали: столкновение претензий
Наполеона на мировое господство со стремлением Александра I руководить европейской политикой. К 1812 году Наполеону осталось захватить для полного господства в Европе только Россию, на дороге, чтобы стать, как выражался сам император: «Властелином мира”, стояла только она. Наполеон узнал, что
Россия нарушила договор о континентальной блокаде. (Россия торговала с
Англией под американским флагом). Конфликт в польском и германском княжестве. (Наполеон сгоряча присоединил к Франции герцогство
Ольденбурсгкое, а герцог приходился дядей Александру I), личные обиды и оскорбления. (Наполеон неосторожно напомнил Александру I о его личном участии в заговоре против отца. Русский император в ответ не принял сватовства Наполеона к великой княжне Анне Павловне). Он подвел войска к
Варшаве и оттуда двинулся на Россию. Так началась война 1812 года.

В это время Россия уже вела две войны: с Турцией и Ираном. Таким образом, Россия не могла противопоставить Наполеону большую армию. Франция была занята только морской войной с Англией, для Франции Россия была основной и единственной целью на суше, и она могла сосредоточить полностью все силы на войну с Россией. К тому же в России были очень плохие дороги, что усложняло связь армии, подвоз всего необходимого для фронта, благо, что это было проблемой и для Наполеона, когда он вступил в Россию. В экономическом смысле Франция была более чем процветающей страной. Во
Франции были развиты капиталистические отношения, поэтому денег на войну у
Франции было более, чем предостаточно.

Россия была почти полной противоположностью Франции — капиталистических отношений почти не было, господствовали феодальные отношения, сохранилось крепостное право, деньги в казну поступали от налогов и пошлин, все что Россия имела, она добилась за счет угнетения народных масс и стараний богатых патриотов. У России были огромные запасы ресурсов, и они разрабатывались, но в основном на Урале и в центре России.

Тильзитский мир, заключенный между Россией и Францией, после поражения русских войск под Аустерлицем (1807), присоединение к континентальной блокаде привело к тому, что за 1808 — 1812 года внешняя торговля России сократилась на 43 %. Франция не могла компенсировать этого ущерба, поскольку экономические связи с Россией носили поверхностный характер. На первый взгляд у России было мало шансов выиграть войну с Францией. С 1810 года Александр I начал подтягивать войска к западным границам империи, рассчитывая на удар в Польше, а не на территории России. Вообще о внезапном нападении Наполеона на Россию не может быть и речи, поскольку военное командование русских войск подготовило более 40 планов кампании против
Франции. Наполеон уже с 1809 года начал подготовку на Восток. Однако он не учел, что Россия уже однажды спасла Европу, встав стеной в 13 — 14 веках на пути бесчисленных волн кочевников из центральной Азии.

Глава 2.

ФРАНЦУЗСКАЯ И РУССКАЯ АРМИИ И ИХ ГОТОВНОСТЬ К ВОЙНЕ.

Французская армия была намного лучше укомплектована, чем русская армия. Русская армия всегда славилась недостатком хороших офицеров и мужественных простых солдат. Недостаток хороших офицеров объяснялся тем, что хотя и существовал Петровский закон — знать обходила его. Солдаты брались из простого народа: из крепостных крестьян. Русская армия славилась артиллерией, кроме артиллерии была еще одна гордость — Русская
Императорская гвардия, она состояла из дюжих мужиков двухметрового роста и использовалось только в крайнем случае. Во французской армии офицерские чины так просто не раздаривались — их нужно было заслужить. В армии были мужественные, дисциплинированные солдаты. Эти свои качества они показывали в каждой битве. Кроме того, у них был особый резерв, старая Гвардия, она состояла из старых, видавших виды солдат. Преимущество французской армии характеризовалось еще и тем, что она была больше и едина. Русская армия была разбросана по стране и делилась на четыре части. Правда, кроме армии существовали еще и партизанские отряды, которые сыграли большую роль в войне.

Как было сказано выше, Наполеон вступил в Россию 10 (22) июня 1812 года. В кратчайший срок понтонеры французского инженера генерала Эбленавели навели три моста. Русские лейб — казаки под командованием штабс-ротмистра
Рубашкина задержать их не смогли. Главный удар Наполеон решил нанести на
Москву и этим поразить Россию в сердце. Тактика Наполеона не изменилась, он хотел дать генеральное сражение и победив в нем, (в этом он не сомневался), уничтожить русскую армию.

Она состояла более чем из 600 тысяч человек при 1372 орудиях. В нее входила элита французских войск — императорская гвардия под командованием маршалов Лефевра, Мортье, Бесьера, голландские пехотинцы, польские уланы.
Помимо французов были поляки, прусаки, и немцы рейнского союза, испанцы и другие.

Главные силы Наполеона были развернуты в два эшелона, первые перешел
Неман, второй оставался в тылу, между Вислой и Ордером.

Это сразу наметило отставание войск центра и правого крыла. Стремясь осуществить окружение русской армии, Наполеон требовал быстрейшего продвижение для дезорганизации русского командования.

Общая численность пограничных армий составляла 220 — 240 тысяч человек при 942 орудиях. 1 — я западная армия под командованием военного министра генерала от инфантерии М. Б. Барклая — де — Толли насчитывала 110
— 127 тысяч человек при 558 орудиях располагалась на линии от России до
Лиды, то есть растянулась на 200 километров. 2-я западная армия под командованием генерала от инфантерии П. И. Багратиона в составе 45 — 48 тысяч человек при 216 орудиях. 3 — я западная армия, стоявшая на Волыни у
Луцка под командованием генерала от кавалерии А. П. Тормакова — 46 тысяч человек при 168 орудиях. Цель, преследуемая Наполеоном — не дать соединиться армиям, а разбить их по одиночке или навязать русской армии решающее сражение. Однако стратегический план Наполеона с самого начала дал трещину. На генеральное сражение русские идти не собирались, обоснованно считая, что для него время впереди.

У Смоленска 1-ая и 2-ая западные армии соединились. 18 августа состоялось сражение, где наглядно проявились мужество и героизм русских воинов. Сначала они задержали противника у стен города, а затем, непобежденные, перешли на московскую дорогу, готовились к новым неизбежным боям. Взятие Смоленска обошлось Наполеону в 20 тысяч солдат, а затем временем в русскую армию вступало все больше и больше ополченцев. Бурные события 1812 года всколыхнули широчайшие народные массы России, вызывали небывалую энергию народа, пробудили “Народное сознание и народную гордость”. Национально — освободительный характер войны 1812 года показал, что народ делал все, чтобы поддержать армию, ее боеспособность, ее моральный дух.

Глава 3.

БИОГРАФИЯ КУТУЗОВА

Кутузов (Голенищев-Кутузов, светлейший князь Смоленский), Михаил
Илларионович — знаменитый полководец (1745 — 1813). Воспитывался в артиллерийском и инженерном корпусе (ныне 2-й кадетский). Отличался во время 1-й турецкой войны в боях при Рябой Могиле, Ларге и Кагуле. В 1774 г. при атаке деревни Шумы (близ Алушты) тяжело ранен (пуля ударила в левый висок и вышла у правого глаза). Во время 2-й турецкой войны, при осаде
Очакова, Кутузов снова тяжело ранен (1788). В 1790 г., участвуя, под начальством Суворова, в штурме Измаила, Кутузов во главе колонны овладел бастионом, и первый ворвался внутрь города. Отличился также в боях под
Бабадагом и Мачным. В 1792 г. Кутузов, командуя левофланговой колонной в армии генерала Каховского, содействовал победе над поляками при Дубенке. В
1793 г. успешно выполнил в Константинополе дипломатическое поручение
Екатерины II. В 1795 г. назначен генерал-директором сухопутного шляхетского корпуса. По восшествии на престол Александра I Кутузов получил пост Санкт-
Петербургского военного губернатора, но в 1802 г. вызвал неудовольствие государя неудовлетворительным состоянием Санкт-Петербургской полиции и был уволен в свои поместья. В 1805 г. поставлен во главе русской армии, посланной на помощь Австрии. Стесненный распоряжениями австрийского военного совета, он не мог прийти на выручку Маку, но удачно отвел свою армию в Богемию, где соединился с Буксгевденом. Ответственность за аустерлицкое поражение не может быть возложена на Кутузова: фактически у него не было власти главнокомандующего, и сражение велось не по его плану.
Тем не менее, император Александр I после Аустерлица навсегда сохранил нерасположение к Кутузову. В 1808 г. Кутузов был отправлен в Валахию в помощь престарелому князю Прозоровскому, но вследствие несогласий с главнокомандующим был отозван и назначен виленским военным губернатором. В
1811 г. Кутузов принял начальство над действовавшей на Дунае армией. Ряд удачных его операций привел к заключению мира с турками, необходимого для
России в виду предстоявшего французского нашествия. Кутузов, тем не менее, продолжал быть в немилости и в начале Отечественной войны оставался не у дел.

Иначе относилось к нему общественное мнение: на него взирали как на единственного вождя, которому можно вверить руководство русскими армиями в решительной борьбе с Наполеоном. Знаком общественного уважения к Кутузову было единогласное избрание его петербургским дворянством в начальники земского ополчения губернии. По мере успехов французов в обществе возрастало недовольство Барклаем. Решение вопроса о назначении нового главнокомандующего было возложено на особый комитет, который единогласно указал государю на Кутузова. Император уступил общему желанию. Прибыв 17 августа в армию, Кутузов поднял ее дух, но, как и Барклай, признал необходимым отступление в глубь страны, чтобы сохранить армию. Этим достигалось удлинение коммуникационной линии неприятеля, ослабление его сил и сближение с собственными подкреплениями и запасами. Бородинское сражение явилось со стороны Кутузова уступкой общественному мнению и духу армии.
Дальнейшие действия Кутузова обнаруживают выдающиеся стратегические его дарования. Перевод русской армии с Рязанской дороги на Калужскую был глубоко обдуманной и искусно выполненной операцией. Кутузов этим маневром поставил свою армию в наивыгоднейшее положение относительно неприятеля, сообщения которого сделались открытыми для ударов нашей армии. Совершалось постепенное окружение французской армии, преследование ее партизанскими отрядами. Заставив французов отступать по разоренной прежним походом
Смоленской дороге, Кутузов считал своей главной задачей изгнание неприятеля из пределов России и продолжал щадить свою армию, предоставляя довершить уничтожение врага тяжким стихийным условиям отступления. План захвата самого Наполеона и его армии принадлежит не ему; во время переправы
Наполеона через Березину он действовал не энергично. Награжденный титулом светлейшего князя Смоленского и чином генерала-фельдмаршала, Кутузов не сочувствовал перенесению войны за пределы России; по его убеждению русская кровь не должна была проливаться за освобождение Европы. Вскоре он скончался в силезском городе Бунцлау. Прах его перевезен в Петербург и покоится в Казанском соборе, на площади которого ему воздвигнут памятник.
Кутузов обладал ясным и тонким умом, твердой волей, глубокими военными познаниями и обширным боевым опытом. Как стратег, он всегда старался изучить своего противника, умел учесть все элементы обстановки и неуклонно стремился к достижению намеченной цели. Главная особенность его военного таланта — осторожность. Глубоко обдумывая каждый свой шаг, он старался брать хитростью там, где применение силы было нецелесообразно. Равновесие его ясного ума и неуклонной воли никогда не нарушалось. Он умел быть обаятельным в обращении, понимал натуру русского солдата, умел поднимать его дух и пользовался безграничным доверием своих подчиненных.

Глава 4.

Давыдов Денис Васильевич

Давыдов, Денис Васильевич — знаменитый партизан, поэт, военный историк и теоретик. Родился в старой дворянской семье, в Москве, 16 июля
1784 г.; получив домашнее воспитание, поступил в кавалергардский полк, но скоро был за сатирические стихи переведен в армию, в Белорусский гусарский полк (1804), оттуда перешел в лейб-гвардии гусарский (1806) и участвовал в кампаниях против Наполеона (1807), шведской (1808), турецкой (1809).
Широкой популярности он достиг в 1812 г. как начальник партизанского отряда, организованного по его собственной инициативе. К мысли Давыдова высшее начальство отнеслось сперва не без скептицизма, но партизанские действия оказались очень полезными и принесли много вреда французам. У
Давыдова явились подражатели — Фигнер, Сеславин и другие. На большой
Смоленской дороге Давыдову не раз удавалось отбивать у врага военные припасы и продовольствие, перехватывать переписку, наводя тем самым страх на французов и поднимая дух русских войск и общества. Своим опытом Давыдов воспользовался для замечательной книги «Опыт теории партизанского действия». В 1814 г. Давыдов был произведен в генералы; был начальником штаба 7 и 8 армейских корпусов (1818 — 1819); в 1823 г. вышел в отставку, в
1826 г. вернулся на службу, участвовал в персидской кампании (1826 — 1827) и в подавлении польского восстания (1831). В 1832 г. окончательно оставил службу в чине генерал-лейтенанта и поселился в своем симбирском имении, где умер 22 апреля 1839 г. — Самый прочный след, оставленный Давыдовым в литературе, — его лирика. Пушкин высоко ценил его оригинальность, его своеобразную манеру в «кручении стиха». А.В. Дружинин видел в нем писателя
«истинно-самобытного, драгоценного для уразумения породившей его эпохи».
Сам Давыдов говорит о себе в автобиографии: «Он никогда не принадлежал ни к какому литературному цеху; он был поэтом не по рифмам и стопам, а по чувству; что касается до упражнения его в стихотворениях, то это упражнение или, лучше сказать, порывы оного утешали его, как бутылка шампанского»…
«Я не поэт, а партизан, казак, я иногда бывал на Пинде, но наскоком, и беззаботно, кое-как, раскидывал перед Кастальским током мой независимый бивак». С этой самооценкой сходится оценка, данная Давыдову Белинским «Он был поэт в душе, для него жизнь была поэзией, а поэзия — жизнью, и он поэтизировал все, к чему ни прикасался… Буйный разгул превращается у него в удалую, но благородную шалость; грубость — в откровенность воина; отчаянная смелость иного выражения, которое не меньше читателя и само удивлено, увидев себя в печати, хоть иногда и скрытое под точками, становится энергическим порывом могучего чувства… Страстный по натуре, он иногда возвышался до чистейшей идеальности в своих поэтических видениях…
Особенную ценность должны иметь те стихотворения Давыдова, которых предмет любовь, и в которых личность его является такою рыцарскою… Как поэт,
Давыдов решительно принадлежит к самым ярким светилам второй величины на небосклоне русской поэзии… Как прозаик, Давыдов имеет полное право стоять наряду с лучшими прозаиками русской литературы»… Пушкин ценил его прозаический стиль еще выше стихотворного.

Глава 4.

4.1.НАПОЛЕОН И КУТУЗОВ. ИХ РАЗЛИЧИЕ И СХОДСТВО.

Между главнокомандующими армий Кутузовым и Наполеоном было очень много общего: они оба любили свою Родину, их любили и в армии. Наполеона, потому что он был доселе непобедимым, Кутузова, потому что он был преемником Суворова, они были талантливыми полководцами, хорошо знавшими свое дело. До этого Наполеон побеждал в их очных ставках, поэтому у него было преимущество перед Кутузовым, кроме того, он был моложе и энергичнее
Кутузова. Кутузов и Наполеон добивались успеха своим трудом, оба они начинали младшими офицерами. За это время они набрались не только военного, но и гражданского опыта. Оба они были тонкими дипломатами.

4.2. НАЗНАЧЕНИЕ КУТУЗОВА.

После Смоленска на Государственном Совете рассматривались кандидатуры на пост главнокомандующего. Называлось много имен.

Знаком общественного уважения к Кутузову было единогласное избрание его петербургским дворянством в начальники земского ополчения губернии. Решение вопроса о назначении нового главнокомандующего было возложено на особый комитет, который единогласно указал государю на
Кутузова. Император уступил общему желанию. Документы свидетельствуют, какую огромную работу проделал М. И. Кутузов после его назначения. Он уделял внимание буквально всему: плану военных действий и резервам, снабжению армии и состоянию дорог, организации ополчения и партизанских отрядов, медицинскому обслуживанию и отношению к пленным и так далее.
Только такое понимание всех проблем могло быть залогом будущих успехов.
Пока Кутузов ехал к армии, она с боями отходила на восток. Наполеоновские войска захватили значительную часть Российской империи. Ознакомившись с делами в армии, далее откладывать проведение генерального сражения было уже невозможно, и Кутузов принимает окончательное решение его дать. Народ и армия ждать больше не могут. Он дает соответствующий приказ исполняющему обязанности начальника главного штаба Л. Л. Бенншсену найти подходящую позицию. Командование остановилось на Бородинском поле, к которому армия стала подходить утром 22 августа.
Прибыв 17 августа в армию, Кутузов поднял ее дух, но, как и Барклай, признал необходимым отступление в глубь страны, чтобы сохранить армию. Этим достигалось удлинение коммуникационной линии неприятеля, ослабление его сил и сближение с собственными подкреплениями и запасами. Бородинское сражение явилось со стороны Кутузова уступкой общественному мнению и духу армии.
Дальнейшие действия Кутузова обнаруживают выдающиеся стратегические его дарования. Перевод русской армии с Рязанской дороги на Калужскую был глубоко обдуманной и искусно выполненной операцией. Кутузов этим маневром поставил свою армию в наивыгоднейшее положение относительно неприятеля, сообщения которого сделались открытыми для ударов нашей армии. Совершалось постепенное окружение французской армии, преследование ее партизанскими отрядами. Заставив французов отступать по разоренной прежним походом
Смоленской дороге, Кутузов считал своей главной задачей изгнание неприятеля из пределов России и продолжал щадить свою армию, предоставляя довершить уничтожение врага тяжким стихийным условиям отступления. План захвата самого Наполеона и его армии принадлежит не ему; во время переправы
Наполеона через Березину он действовал не энергично. Награжденный титулом светлейшего князя Смоленского и чином генерала-фельдмаршала, Кутузов не сочувствовал перенесению войны за пределы России; по его убеждению русская кровь не должна была проливаться за освобождение Европы. Вскоре он скончался в силезском городе Бунцлау. Прах его перевезен в Петербург и покоится в Казанском соборе, на площади которого ему воздвигнут памятник.
Кутузов обладал ясным и тонким умом, твердой волей, глубокими военными познаниями и обширным боевым опытом. Как стратег, он всегда старался изучить своего противника, умел учесть все элементы обстановки и неуклонно стремился к достижению намеченной цели. Главная особенность его военного таланта — осторожность. Глубоко обдумывая каждый свой шаг, он старался брать хитростью там, где применение силы было нецелесообразно. Равновесие его ясного ума и неуклонной воли никогда не нарушалось. Он умел быть обаятельным в обращении, понимал натуру русского солдата, умел поднимать его дух и пользовался безграничным доверием своих подчиненных Свет решил назначить 67 — летнего генерала от инфантерии М. И. Кутузова

Кутузов, внимательно осмотрев местность, приказал приступить к строительству фортификационных сооружений. Особенность Бородино.

Глава 5.

БОРОДИНСКОЕ СРАЖЕНИЕ.

Местность в районе Бородино, расположенного в 12 километрах к западу от Можайска, сильно всхолмлена и пересечена значительным количеством речек и ручьев, образовавших глубокие овраги. Восточная часть поля больше возвышена, чем западная. Через село протекает река Колочь, которая в 4 — х километрах от села впадает в реку Москва. Речка имела высокий и обрывистый берег, хорошо прикрывавший правый фланг позиций русской армии. Левый же фланг подходил вплотную к мелкому лесу, сильно поросшему мелким кустарникам и местами заболоченному.

Большинство притоков Колочи густо поросли кустарником, через село проходило две смоленские дороги: Новая и Старая. Заняв позицию при
Бородино, русская армия имела много преимуществ. Выбор места — это одно из полководческих искусств Кутузова. Трудность передвижения конницы и пехоты противника, перекрытие дорог, ведущих к Москве.

Цель Наполеона — разгромить русскую армию и добиться капитуляции
России. Кутузов хотел ослабить противника, нанести урон живой силе и технике. Соотношение сил все еще было на стороне Наполеона, но у Кутузова было превосходство в артиллерии. Кутузов попытался воспользоваться этим превосходством и расставил армию так, что Наполеон не смог обойти ее и напасть и тыла. Кутузов поставил батарею на высоте прямо в центре армии, рядом с батареей были расставлены пехотные полки, чтобы отражать атаки французов на батарею. На первом крыле русских армий Кутузов поставил 1 — ую армию Барклая — де Толли, на левом крыле стояли земляные укрепления (флеши) в форме угла, их заняла 2 — ая армия Багратиона. Так же на несколько километров вперед на левом фланге был выставлен Шевардинский редут, а еще левее находился корпус Тучкова. 24 августа французы атаковали Шевардинский редут. Это позволило выиграть время и укрепить основные позиции.
Бородинское сражение началось через день после этого, 26 августа 1812 года.
Ранним утром раздался первый выстрел, потом еще и еще — так начиналась
“битва гигантов”. Наполеон, пользуясь опробованной тактикой, двинул основные силы на левый фланг. Он рассчитывал быстро разбить их, и пользуясь замешательством напасть с фланга и с тыла. На левый фланг Наполеон стянул почти всю артиллерию. Беспрерывно следовали атаки французов, на которые русские отвечали контратаками. Русские стояли на смерть, борьба продолжалась 7 часов. Лишь в середине дня после 8 атак французы взяли флеши, но русские не сдали позиции, они лишь отступили за овраг. Не удалось
Наполеону прорваться и в центре. Французы упорно стремились захватить батарею, но каждый раз их отбрасывали штыковыми атаками. Лишь в конце дня французы ценой огромных потерь удалось захватить центральную батарею, но русские не сдали позиций, они лишь отошли на 800 метров. Русские сражались, как могли, но видно было, что долго они не выдержат. Тогда Кутузов сделал вещь, которая решила исход сражения. Кутузов послал две кавалерийские части генералов М. И. Платова и Ф. П. Уварова в обход армии Наполеона. Части появились так неожиданно, что ввели в панику французов. Наполеон не решился ввести в бой Старую гвардию. Специалисты предполагают, что если бы он ввел
Старую гвардию в бой, русские бы не выдержали. Сражение длилось 15 часов, затихло лишь поздно вечером. Кутузов выполнил свой план и практически выиграл битву. Наполеону не удалось сломить героическое сопротивление русских воинов, защищавших родную землю.

Действия Наполеона походили на приступ, где крепостью была крепкая грудь и твердая воля русских. Гордое чувство быть защитниками святой Руси никогда не являло более славных примеров.

При оценке бородинского сражения следует отметить 3 главных результата: 1.Наполеоновская армия не сломила сопротивление русских, не удалось, и разгромить его, тем самым, открыв дорогу на Москву;
2.Русская армия вырвала у противника половину его войск;
3.На Бородинском поле французская армия понесла невосполнимое моральное потрясение, в то время как у русских войск возросла уверенность в победе.

В сражении русские воины проявили огромную стойкость, героизм, мужество, об этом свидетельствуют многочисленные рапорты и донесения.
Высокую оценку подвигу русских воинов на Бородинском поле дал М. И.
Кутузов: «Сей день пребудет вечным памятником мужества и отличной храбрости российских воинов, где вся пехота, кавалерия, артиллерия дрались отлично, желание каждого было умереть на месте и не уступить неприятелю. Французская армия под предводительством самого Наполеона, будучи в превосходящих силах, не превозмогла твердости духа российского солдата, жертвовавшего с бодростью жизнью за свое отечество”1.

Глава 6.

УЧАСТИЕ КРЕСТЬЯН В ВОЙНЕ 1812 ГОДА.

Одним из наиболее ярких проявлений народного характера войны 1812 года было партизанское движение. Крестьяне создавали партизанские отряды и развертывали вооруженную борьбу против захватчиков. Своей мужественной и самоотверженной борьбой они оказали существенную помощь в разгроме врага. С самого начала военных действий большинство крестьян Литвы и Белоруссии выступили за непокорность захватчикам. Крестьянские партизанские отряды зарождались стихийно, в период отступления русской армии.

Покрытая лесами и болотами белорусская земля горела под ногами захватчиков. По мере продвижения в глубь России сопротивления народа росло.

Справедливый и оборонительный характер войны вызвал активное участие широких народных масс России.

Поначалу партизанское движение было стихийным, представляло собой выступления мелких, разрозненных партизанских отрядов, затем оно захватило целые районы. Стали создаваться крупные отряды, появились тысячи народных героев, выдвинулись талантливые организаторы партизанской борьбы.

Видя активное сопротивление крестьян, Наполеон стал распускать провокационные слухи о предстоящем освобождении крестьян от крепостной зависимости. Но в действительности его война против России носила исключительно захватнический характер, а его армия подавляла антикрепостнические выступления. Литовские и польские помещики поддерживали
Наполеона, но крестьяне Литвы и Белоруссии начали против вражеских войск партизанские действия. В начале крестьяне действовали пассивно, отказывались от поставок фуража и продовольствия французской армии, покидали свои деревни и уходили в леса. Но вскоре крестьянство перешло к более активным формам партизанской борьбы: нападениям на отдельные вражеские отряды, к активной помощи русской армии. Восстания против польских и литовских ханов были теперь направленные и против наполеоновской армии. В Могилеве, Витебске и других городах Литвы и Белоруссии французское командование вынуждено было оставлять целые военные части для борьбы с крестьянами.

Армейские партизанские отряды действовали в тесном контакте с крестьянами — партизанами, движение которых росло и ширилось. Особенно широко развернулась партизанское движение крестьян Московской, Смоленской и
Калужской губерний. Формы движения были весьма разнообразны. Часто крестьяне ряда селений, скрываясь в лесах, выставляли сторожевые посты и при появлении врага нападали на него. Крестьяне охраняли свои селения от разорения, устраивали засады, захватывали обозы и т. п. К тому же они сообщали русскому командованию ценные сведения о противнике, служили проводниками, конвоировали пленных. На территории, занятой врагом, организовывали все новые крестьянские партизанские отряды.

Широкие массы русского крестьянства поднялись на партизанскую борьбу, едва наполеоновские войска вступили в пределы Смоленской губернии.
Зародилось партизанское движение в Поресенском, Красинском и Смоленском уездах, так как население этих уездов прежде всего пострадала от оккупантов. Но по мере продвижения вражеской армии в глубь России все население Смоленской губернии поднялось на борьбу. В августе 1812 года в
Смоленской губернии был создан ряд крестьянских партизанских отрядов. В их организации принимали участие сычевский земской исправник Богуславский, предводитель сычевского дворянства Нахимов, майор Емельянов, отставной капитан Тимашев и другие. Всего за полмесяца эти отряды имели около 15 крупных стычек с французами. Партизаны Смоленской губернии нанесли ощутимый удар врагу, а так же очень помогли русской армии. В частности, отряд купца города Поречья Никиты Минченкова помог армейскому отряду ликвидировать отряд французов под начальством генерала Пино.

Так же, как и в Смоленской губернии, Наполеона встречали и в других районах. Народное партизанское движение принимало все более массовый характер. Всюду на борьбу с врагом поднимались крестьяне. Царское правительство боялось развития крестьянского партизанского движения, так как опасалось, что крестьяне могут начать борьбу и против крепостников — помещиков. Поэтому и было принято решение о создании армейских партизанских отрядов, которые бы дрались с французами и одновременно контролировали действия крестьян.

В Богородском уезде руководителями партизанского движения были крепостной крестьянин Герасим Курин, вохновский голова Егор Сутулов, сотенный Иван Чушкин и голова Амеровской волости Емельян Васильев. Отряд Г.
М. Курина, насчитывающий 5 тысяч пеших и 500 конных партизан, взял в плен большое число вражеских солдат, захватил 3 пушки и много другого оружия.

В Боронницком уезде действиями 2-х тысяч партизан из разных сел и деревень руководили староста села Константинова Семен Тихонов, староста деревни Сельвачевой Егор Васильев, староста села Починок Яков Петров и несколько крестьян из села Дурнихи. 22 сентября крестьяне — партизаны
Боронницкого уезда стремительно начали и разгромили отряд французов, который был на подходе к селу Мяскову.

В Зелиноградском уезде, который был почти занят противником, крестьяне активно боролись с захватчиками. Их действиями руководили голова
Веньяминовской волости Иван Андреев и сотенный села Лучинского Павел
Иванов. В партизанских действиях активно участвовали так же мещане Н.
Овчинников и И. Горяинов, купец Пентюхов, дворовый Алексей Абросимов, служители помещика Колошина А. Дмитриев и П. Игнатьев, крестьяне Федор
Сергеев и Егор Яковлев.

В Волоколамском уезде вооруженные крестьяне днем и ночью несли караул у своих селений, мужественно отражали нападения наполеоновских солдат.
Большую роль в руководстве партизанским движением в районе Волоколамска сыграли отставной унтер — офицер Новиков и рядовой Немчинов. Руководителями крестьянских партизанских отрядов выступали также волостной голова села
Середы Борис Борисов с сыном Василием, волостной староста деревни Бурцово
Иван Ермолаев, волостной писарь Михаила Федоров, крестьяне села Середы Аким
Федоров и Филипп Михайлов, крестьяне села Подсухина Кузьма Кузьмин и
Герасим Семенов.

В Серпуховском уезде крестьяне развернули беспощадную борьбу с наполеоновскими отрядами. Староста села Семеновского Аким Деменьтьев, приказчик села Катуни Иван Ильин, староста села Горок Никита Савельев, услышав о движении войск врага по Каширской дороге, собрали крестьян, вооружили их копьями, вилами, топорами и охотничьими ружьями, и устроили засаду у деревни Панушкиной. Но французский отряд, узнав о вооружении крестьян, свернул в сторону.

В каждом селении Русского уезда крестьяне — партизаны установили колокола для сигнализации. Неожиданно нападая на врага, партизаны Русского уезда истребили и взяли в плен более тысячи французских солдат.

Дружно и сплоченно действовали крестьяне и Верейского уезда. Когда в конце августа отряды наполеоновской армии напали на Вышегородскую волость, крестьяне дали им решительный отпор. Руководителями сельских партизанских отрядов в Верейском уезде были вотчинные старосты Никита Федоров и Гаврила
Миронов, писари Алексей Кирпишников и Николай Усаков, которые во главе крестьянских партизанских отрядов давали отпор отрядам врага в течение всего времени, пока отряды Наполеона находились в Москве.

В уезде особенно отличились крестьянские партизанские отряды под начальством бургомистров — крестьян из деревни Крутиц Игнатия Никитина и
Галактиона Максимова, награжденных впоследствии за активную партизанскую деятельность Георгиевскими крестами. полка Федор Потапов, по прозванию Самусь, организовал отряд численностью до 2 — х тысяч человек. На вооружении его отряда были даже пушки, отбитые у врага.

Хорошим организатором партизанского отряда оказался так же рядовой
Московского пехотинского полка Степан Еременко. Он организовал отряд численностью в 300 человек и начал успешную борьбу против захватчиков.
Здесь же, в Смоленской губернии, действовал отряд под командой Ермолая
Васильевича Четвершакова.

В Сычевском уезде крупный партизанский отряд был организован отставным майором Семеном Емельяновым. В его отряде был хороший порядок и дисциплина. Успешно действуя против врага, отряд нанес ему большой урон.

Кроме этого в Сычевском уезде действовали и другие отряды, руководимые А. Ивановым, С. Мироновым, М. Васильевым, А. Степановым, А.
Федоровым и волостным головой В. Никитиным.
Среди активных организаторов крестьянских партизанских отрядов были имена крестьянок. Наиболее известна из них Василиса Кожина, староста хутора
Горшкова. Ее отряд, состоящий из женщин и подростков, действовал в
Сычевском уезде и совершил немало подвигов.

Всего за 5 недель после Бородинского сражения армия Наполеона потеряла 30 тысяч человек от партизанских действий. Командование французской армии жесточайшим образом расправлялось с партизанами, пытаясь жестокостью устрашить русских патриотов.

Большую роль партизаны сыграли и во время контрнаступлений русских войск. Они участвовали в сражениях, мешали наполеоновским войскам пополнять запасы продовольствия.

Готовясь к контрнаступлению, главнокомандующий М. И. Кутузов развернул “малую войну” силами армейских и крестьянских партизанских отрядов. Так же к партизанской борьбе был привлечен ряд ополчений.

Глава 7.

ЗНАЧЕНИЕ И ПОСЛЕДСТВИЯ ВОЙНЫ.

Наполеоновское нашествие было огромным бедствием для России. Были полностью разрушены многие города, в огне московского пожара навеки исчезли многие драгоценные реликвии прошлого. Громадный ущерб был нанесен промышленности и сельскому хозяйству. Впоследствии Московская губерния быстро оправилась от опустошения, а в Смоленской и Псковской численность населения была меньше, чем в 1811 году вплоть до середины века.

Но общая беда, как известно, сближает людей. В борьбе с врагом тесно сплотилось население центральных губерний, составлявшее ядро русской нации. Не только губернии, непосредственно пострадавшие от нашествия, но и примыкавшие к ним земли, принимавшие беженцев и раненых, отправлявшие ратников, продовольствие и вооружение, жили в те дни одной жизнью, одним делом. Это значительно ускорило длительный и сложный процесс консолидации русской нации. Теснее сблизились с русским и другие народы России.

Жертвенная роль, выпавшая на долю Москвы в драматических событиях 1812 года, еще более возвысила ее значен6ие как духовного центра России.
Наоборот, сановный Санкт-Петербург, двор, официальное правительство оказались на втором плане событий. О них в тот грозный год как бы почти забыли. Александру 1 так и не удалось сблизиться с народом. И потому, наверное, он так не любил Кутузова, что не мог, не в пример старому фельдмаршалу, запросто попить с крестьянами чай.

Война произвела очень сильное впечатление на современников. «Мы дети двенадцатого года»-говорили о себе декабристы1. «Гроза двенадцатого года» наложила неизгладимый отпечаток на творчество А.С. Пушкина. На ее преданиях выросли А.П. Герцен и Н.П. Огарев. Она не прошла бесследно.

После наполеоновского нашествия возникло длительное отчуждение между
Россией и Францией. Лишь к концу 19-го века отношения улучшились, а затем началось сближение. В 1912 году в России широко отмечалось 100-летие
Отечественной войны. На Бородинском поле состоялся парад. Были возложены венки к памятнику на батарее Раевского, на могилу Багратиона. У деревни
Горки, где находился командный пункт русских войск, был открыт памятник
Кутузову. В торжествах участвовала французская военная делегация. На холме у села Шевардина, откуда руководил сражением Наполеон, был установлен обелиск в память о французских солдатах и офицерах, павших на полях
России. Так, через сто лет, произошло примирение. Ибо не могут и не должны народы вечно хранить обиду друг на друга.

Русские войска не ограничились изгнанием французов со своей территории. К весне 1813 года была освобождена значительная часть Польши и русская армия вступила в Пруссию.

В феврале 1813 года Россия и Пруссия заключили союзный договор, а затем французы были изгнаны из Берлина.

В дальнейшем обстановка изменилась. Наполеон собрал новую армию, и даже нанес ряд поражений войскам союзников, но в конце концов был разбит и только благодаря слабому взаимодействию союзных войск избежал плена. В конце 1813—начале 1814 года союзные армии переправились через Рейн и вступили на территорию Франции. В марте после упорного сопротивления капитулировал Париж.

Наполеон был сослан на остров Эльба в Средиземном море. Но через год он высадился на французском берегу и без единого выстрела вступил в Париж.
На этот раз его правление продолжалось всего сто дней. В июне 1815 года на полях близ селения Ватерлоо в Бельгии он потерпел поражение от соединенных сил английской, голландской и прусской армий.

Война повлекла за собой ряд дипломатических соглашений между странами, выступавшими против наполеоновской Франции. В 1814 году в Вене был созван конгресс для решения вопроса о послевоенном устройстве. В австрийскую столицу съехались представители 216 государств, но главную роль играли
Россия, Англия и Австрия. По венским соглашениям в состав России перешла значительная часть Польши вместе с Варшавой.

В 1815 году, когда конгресс в Вене закончился, русский, прусский и австрийский монархи подписали договор о священном союзе. Они взяли на себя обязательства обеспечить незыблемость решений венского конгресса. В дальнейшем к союзу присоединилось большинство европейских монархов. В
1818—1822 годах регулярно созывались конгрессы священного союза. Англия не вступила в союз, но активно его поддерживала.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ.

Отечественная война 1812 года окончилась победой русского народа. Не мала в этом и заслуга партизан. Подъем народных масс на борьбу с врагом обуславливался тем, что война для русских людей носила справедливый, оборонительных характер; крестьяне боролись за национальную независимость своей Родины.

На всех этапах борьбы русского народа против захватнического нашествия французов партизанское движение играло огромную роль и оказывало мощную поддержку регулярной армии. В 1812 году русский народ проявил свойственные ему стойкость, выдержку, самоотверженность и героизм. Несмотря на классовую борьбу и крепостной гнет народ нашел в себе силы разгромить одну из сильнейших армий тех времен — армию Наполеона.

Борьба с армией Наполеона была трудным военным испытанием. Сильный и жестокий враг пытался поработить Россию. Он угрожал самому существованию ее как независимого и суверенного государства. Именно поэтому война всколыхнула широкие слои общества. Основную тяжесть борьбы вынесли трудовые массы, и в первую очередь русское крестьянство.

Активное участие народа в освободительной войне нашло проявление, прежде всего в том, что русские люди, одетые в солдатские шинели, самоотверженно сражались с врагом в составе регулярных войск.

В Отечественной войне 1812 года ярко проявилось превосходство русского искусства над военным искусством противника.

Список литературы.

Бескровный Л.Г. Отечественная война 1812 года. М., 1968.
Жилин П.А. Гибель наполеоновской армии в России. М., 1974. Жилин П.А.
История Франции, т. 2. М., 1973.
Настольный Энциклопедический Словарь. М., 1997.
Новицкий Г.А. «Герои Отечественной войны 1812 года». Г., 1965.
Орлик О.В. «Гроза двенадцатого года…». М.. 1987.
Платонов С.Ф. Учебник русской истории для средней школы. М.. 1994.

Энциклопедия для детей. Всемирная История. М., 1993.
1 «М.И.Кутузов». Сборник документов. Воениздат, 1955, т.4, ч.1, стр.440.
1 Волконский С.Г. Записки. Иркутск. 1991 с.6.

Реферат: Математическое моделирование окружающей среды

Posted on by admin

Математическое моделирование окружающей среды

Реферат выполнил: Студент группы ВТ26-5 Садовский М.В.

ГОСКОМВУЗ

Красноярский Государственный Технический Университет

Кафедра: МО ЭВМ

Красноярск

Введение:

При изучении любого явления вначале получают качественное описание проблемы. На этапе моделирования качественное представление переходит в количественное. На этом этапе определяют функциональные зависимости между переменными для каждого варианта решения и входных данных выходные данные системы. Построение моделей – процедура неформальная и очень сильно зависит от опыта исследователя, всегда опирается на определённый опытный материал. Модель должна правильно отражать явления, однако этого мало – она должна быть удобной для использования. Поэтому степень детализации модели, форма её представления зависят от исследования.

Изучение и формализация опытного материала – не единственный способ построения математической модели. Важную роль играет получение моделей, описывающих частные явления, из моделей более общих. Сегодня математическое моделирование применяют в различных областях знаний, выработано немало принципов и подходов, носящих достаточно общий характер.

Основная задача научного анализа – выделить реальные движения из множества мысленно допустимых, сформулировать принципы их отбора. Здесь термин “движение” употребляется в широком смысле – изменения вообще, всякое взаимодействие материальных объектов. В различных областях знаний принципы отбора движений разные. Принято различать три уровня организации материи: неживая, живая и мыслящая. На самом нижнем уровне – неживой материи – основными принципами отбора являются законы сохранения вещества, импульса, энергии и т.п. Любое моделирование начинается с выбора основных (фазовых) переменных, с помощью которых записывают законы сохранения.

Законы сохранения не выделяют единственного решения и не исчерпывают всех принципов отбора. Очень важны различные условия (ограничения): граничные, начальные и др.

На уровне живой материи все принципы отбора движений, справедливые для неживой материи, сохраняют свою силу. Поэтому и здесь процесс моделирования начинается с записи законов сохранения. Однако основные переменные оказываются уже иными.

Преимущества математических моделей состоят в том, что они точны и абстрактны, передают информацию логически однозначным образом. Модели точны, поскольку позволяют осуществлять предсказания, которые можно сравнить с реальными данными, поставив эксперимент или проведя необходимые наблюдения.

Модели абстрактны, так как символическая логика математики извлекает те и только те элементы, которые важны для дедуктивной логики рассуждения, исключая все посторонние значения.

Недостатки математических моделей заключаются часто в сложности математического аппарата. Возникают трудности перевода результатов с языка математики на язык реальной жизни. Пожалуй, самый большой недостаток математической модели связан с тем искажением, которое можно привнести в саму проблему, упорно отстаивая конкретную модель,  даже если в действительности она не соответствует фактам, а также с теми трудностями, которые возникают иногда при необходимости отказаться от модели, оказавшейся неперспективной. Математическое моделирование настолько увлекательное занятие, что “модельеру” очень легко отойти от реальности и увлечься применением математических языков к абстрактным явлениям. Именно поэтому следует помнить, что моделирование в прикладной математике – это лишь один из этапов широкой стратегии исследования.

Моделирование водных экосистем:

Научно-технический прогресс, развитие сельского хозяйства, урбанизация привели к загрязнению природных вод. Проблема загрязнения вод приобрела глобальный характер. В настоящее время выделяют химическое, физическое, биологическое, тепловое, радиоактивное типы загрязнений.

Загрязняющие вещества, в зависимости от типа источника загрязнения, разными путями попадают в водную среду. Они могут поступать из атмосферы; могут быть смыты склоновым стоком с сельскохозяйственных полей и угодий в подземные и речные воды; загрязнение также может быть бактериальным в результате развития и отмирания водной растительности. Поступление загрязняющих веществ в водоём может происходить непрерывно (по времени) или в результате массового сброса, в виде точечных или распределённых в пространстве источников.

При имитационном моделировании качества воды необходимо совместное описание гидрофизических и химико-биологических процессов. Задача моделирования заключается в том, чтобы научиться предвидеть, возможно, более отдалённые последствия вмешательства человека в установившийся в природе круговорот веществ и уметь нейтрализовать нежелательные результаты.

Под экосистемой понимают единый природно-антропогенный комплекс, образованный живыми организмами и средой их обитания, в котором экологические компоненты связаны между собой причинно-следственными связями, обменом веществ и распределением потока энергии. Водная экосистема является элементом системы  более высокого порядка – биосферы. Водоём – открытая система, связанная с окружающей средой входными и выходными данными.

Остановимся на описании водных потоков и в качестве примера Упрощённое уравнение для расчёта температурного режима реки. Температурный режим водных потоков описывается уравнением теплопроводности Фурье –Кирхгофа:

Математическое моделирование глобального развития:

В настоящее время проблема “Человек и среда его обитания” широко обсуждается во всём мире. Рост населения, истощение природных ресурсов, отрицательные воздействия человека на окружающую среду, нехватка продуктов питания в некоторых развивающихся странах – вот основные аспекты этой проблемы. В условиях научно-технической революции воздействие человека на окружающую его среду приобрело масштабы, которые можно сравнить с природными процессами. Возникла реальная угроза необратимых отрицательных последствий. Современные социально-экономические процессы взаимодействия человека и окружающей среды настолько сложны и масштабны, что нельзя пассивно надеяться на их стихийную адаптацию в желательном направлении. Возникает задача – изучить действие всех в совокупности факторов, обуславливающих развитие человечества, найти пути сознательного управления этим развитием.

В этих условиях важным инструментом анализа управления развитием сложных систем становятся методы математического моделирования. Методологической базой комплексного исследования наиболее важных сторон развития человеческого общества является системный анализ. Системный анализ – это прикладная дисциплина, занимающаяся решением конкретных проблем, возникающих в процессе проектирования и анализа сложных технических, биологических, экономических  и прочих систем.

Глобальные модели Форрестера и Мидоуза.

Первая попытка формализовать описание экологических процессов была принята в 1971 г. американским исследователем Дж. Форрестером. В своей книге “Мировая динамика” Форрестер предложил некоторый вариант модели экономического развития, содержащий лишь два экологических параметра: численность населения и загрязнение среды. Модель позволила оценивать взаимное влияние этих параметров, с одной стороны, и темпов экономического развития – с другой. Хотя, как писал сам Форрестер, основная задача его книги была чисто методической, а модель носила учебный характер, роль его работы в развитии исследований глобального характера трудно переоценить. Впервые была продемонстрирована принципиальная возможность объединить производственные, социальные и экологические процессы одним формализмом. Через год после “Мировой динамики” вышла в свет книга “Пределы роста”, написанная группой ученых под руководством Д. Мидоуза. Модель Мидоуза – “Мир — 3” – представляет собой систему нелинейных дифференциальных уравнений, описывающих динамику взаимодействия таких секторов, как народонаселение, промышленность, сельское хозяйство, не возобновляемые природные процессы, загрязнение среды и др. Целью их работы было выявление общих качественных тенденций процесса взаимосвязанного изменения основных переменных системы, анализ чувствительности результатов по отношению к различным заложенным в модель предположениям.

Работы Форрестера и Мидоуза вызвали широкий отклик в мировой литературе. Принципиальным недостатком математических моделей “Мир-2” и “Мир-3” являлось то, что модели не отражали возможности сознательного воздействия человека на процесс развития. Но следует отметить определённое положительное значение указанных работ. Впервые были системно проанализированы некоторые глобальные экономические. Демографические и экологические процессы.

Проект “Стратегия выживания” Месаровича – Пестеля.

Следующим этапом в работах по глобальному моделированию явился проект “Стратегия выживания”, который возглавил М. Месарович (США) и Э. Пестель (ФРГ). Критикуя модель “Мир-3” как “механическую”, Месарович и Пестель выдвигают задачу построения “кибернетической” модели мира. Основные принципы её построения могут быть сформулированы в трёх тезисах:

1. Модель, отражающая сложные процессы взаимодействия человека с окружающей средой, должна основываться на теории многоуровневых  иерархических систем.

2. Модель должна быть управляемой, т.е. включать в себя процесс принятия решений, что позволяет учесть возможность сознательного воздействия человека на развитие мировой системы. Для этого необходимо обеспечить работу в режиме диалога между исследователем модели и ЭВМ.

3. Мир следует рассматривать не как единое однородное целое, а как систему взаимодействующих регионов, различающихся уровнем развития, населенностью и т.п.

В модели Месаровича – Пестеля (М-П-модель) все страны мира, в соответствии с их социально-экономическими структурами и уровнями развития, объединены в 10 регионов; каждый регион описывается системой региональных подмоделей, их структура – одна и та же для всех регионов, отличие – в начальных данных и значениях параметров. Связь регионов осуществляется через миграцию населения, импорт и экспорт продукции.

Латиноамериканская модель глобального развития.

В 1974 г. группа аргентинских учёных во главе с профессором А. Эррерой получила предварительные результаты работы над латиноамериканской моделью глобального развития. Предпосылки для выполнения работы при обсуждении модели “Мир-3” послужил тезис о том, что основные преграды на пути гармонического развития человечества заключаещися главным образом в неравномерном распределении богатства между различными странами.

В модели Эрреры за основную цель развития человеческого общества принято достижение удовлетворительных условий жизни всеми странами мира, а не просто рост материального потребления. Под удовлетворительными условиями понимаются некоторые достаточно высокие уровни медицинского обслуживания, образования, обеспеченности питанием и жильём.

Список литературы

1. Математическое моделирование в задачах охраны окружающей среды. Белолипецкий В.М. Шокин Ю.И.

2. Дополнительные главы естествознания. Применения законов сохранения в математическом моделировании. Белолипецкий В.М., Дулов В.Г.

3. Математическое моделирование окружающей среды. Белолипецкий В.М.

Реферат: Соотношение государства и права

Posted on by admin

ТАМБОВСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ

Дипломная работа

по

Теории государства и права

Выполнил: _________

__________________

__________________

СООТНОШЕНИЕ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА.

Проверил: ________

_________________

_________________

Тамбов 1999 г.

План:
1. Предмет теории права и государства:

1. Теория права и государства в системе общественных наук;

2. Теория права и государства в системе юридических наук;
2. Методология теории права и государства;
3. Определение государства и права.
4. Происхождение государства и права:

1. Общая характеристика теорий происхождения государства;

2. Возникновение права;
5. Государство в политической и правовой системе общества:

1. Гражданское общество и политическая организация общества;

2. Государство в правовой надстройке
6. Соотношение права и государства:

1. Методологические подходы к проблеме;

2. Воздействие государства на право. Воздействие государства на права.

3. Воздействие права на государство. Связанность государства правом.
7. Использованная литература.

ПРЕДМЕТ ТЕОРИИ ПРАВА И ГОСУДАРСТВА

Теория права и государства в системе общественных наук

Теория права и государства существует и развивается как один из важнейших компонентов сложной и целостной системы знаний об обществе.
Единство материального и духовного мира обусловливает и единство наук.
Между общественными, естественными и точными науками существует тесное взаимодействие. Принятый курс на формирование основ правового общества и государства не может быть ограничен областью чисто юридических представлений. Коренной вопрос общественной жизни – вопрос о государстве, о праве. Право регулирует общественные отношения в самых различных субъектов права, по самым различным фактическим основаниям, в самых различных обстоятельствах.

Общественные науки изучают закономерности изменения социальных условий, теоретически обосновывают направления преобразования социальной действительности, дают научные прогнозы, в том числе и для точного, естественного научного знания.

На развитие всех отраслей обществоведения, будь то экономика, философия или право, бесспорно, оказывают самое прямое воздействие открытия в познании природы, в технических науках или, наоборот, их неудачи. У всех на памяти проекты переброски стока северных рек на юг или трагедия
Чернобыля. Настоятельное требование времени – отход от технократических подходов, «самоизоляции» естественнонаучных проблем следует привлекать и экономистов и социологов, философов и юристов, психологов и историков, представителей других отраслей общественной науки.

Без взаимодействия наук невозможен выход из кризиса. Без их кооперации невозможно эффективно и рационально использовать материальные, финансовые и трудовые ресурсы, выбрать наиболее целесообразный путь технологического прогресса, интенсификации общественного развития. Случаются в жизни такие крутые повороты – они бывали в истории многих стран, — когда именно общественные науки – государствоведение, правоведение, экономика, политология, социология, социальная психология, история, этнография, этика и другие – должны показать выход из тупика этнических, религиозных, национальных конфликтов. Без цивилизованных решений межгосударственных осложнений трудно получить простор естественным и точным наукам. Именно на стыке различных наук оказываются наиболее плодотворными исследования как фундаментального, так и прикладного характера.

В центре внимания общественных наук находятся общественное бытие и сознание. Это огромная по сложности и числу своих составляющих сфера.
Поэтому отдельные отрасли общественной науки изучают те или иные стороны общественной науки изучают те или иные стороны общественных явлений, необходимые и существенные связи и отношения.

Многие общественные науки тесно связаны между собой, особенно если есть общий объект исследования – государство и право. Каково же соотношение между ними, где место среди этих наук теории права и государства?

Возьмем философию. Она научно объясняет общественное бытие в целом, во всей совокупности, внутренней взаимозависимости его сторон, отношений, процессов. Философия изучает наиболее общие закономерности общественного развития, включая те, которые относятся к праву и государству. Философия исследует такие общественные явления, как право и государство, не для того чтобы подменять специальные науки об этих явлениях, а с тем, чтобы, опираясь на данные и выводы науки, определить место государственно-правовой надстройки в развитии общества в целом. Таким образом, философия служит теоретической базой и методологическим ориентиром для всех юридических и в целом общественных наук.

Вот почему осмысление явлений правовой жизни с философской точки зрения является необходимой предпосылкой творческого развития юридической науки, дальнейшего совершенствования действующего законодательства, укрепления законности. На основе достижений философской науки могут быть вскрыты сущность права и государства, определенные закономерности их трансформации, механизма функционирования, формы их регулирования. На базе философии разрабатываются основные категории юридических наук.

Теория права и государства в системе юридических наук

Сложность таких объектов, как право и государство, приводит к тому, что они изучаются многими юридическими науками. Последние изучают те или иные стороны, элементы и черты государственно-правовой деятельности в определенном аспекте, на определенном уровне. Право и государство как сложные социальные феномены имеют в своем составе большое количество разнокачественных компонентов и подсистем. Их функции многогранны, их структуры сложны. В зависимости от того, какие из этих компонентов, подсистем, структур и функций или их аспектов и уровней изучаются, и подразделяются юридическими науками.

Весь комплекс юридических наук, по достаточно устоявшейся в науке схеме, делится на три большие группы: фундаментальные историко- теоретические, отраслевые и специальные юридических науки. Действующая в настоящее время классификация юридических наук, утвержденная Высшей аттестационной комиссией страны, предусматривает следующие разделы:
1) теория и история государства и права, история политических и правовых учений;
2) государственное право и управление, государственное строительство, административное право, финансовое право;
3) гражданское право, семейное право, гражданский процесс, международное частное право;
4) хозяйственное право, арбитражный процесс;
5) трудовое право, право социального обеспечения;
6) сельскохозяйственное право, земельное, водное, лесное и горное право, экологическое право;
7) уголовное право и криминология, исправительно-трудовое право;
8) уголовный процесс и криминалистика;
9) международное право;
10) судоустройство, прокурорский надзор, адвокатура.
Существуют и иные классификации, носящие так или иначе следы быстро меняющегося времени или субъективных представлений авторов. Некоторые из них, например, включают в историко-юридический цикл римское и мусульманское право, а хозяйственно-правовой цикл (хозяйственное право, земельное право, трудовое право и др.) отделяются от гражданско-правового цикла (гражданское право, семейное право и др.).

Общая теория права и государства по отношению к отраслевым и специальным юридическим наукам выступает наукой обобщающей, имеющей руководящее, направляющее, методологическое значение. Она нужна для разработки специальных, достаточно узких проблем, стоящих перед отраслевыми и специальными юридическими науками. Общая теория права и государство обобщает, синтезирует и систематизирует выводы отраслевого знания, включая их в арсенал собственных научных идей.

Таким образом, теория права и государства – это общественная наука о закономерностях возникновения, развития и функционирования права, правосознания и государства вообще, о типах права и государства, в частности об их классово-политической и общечеловеческой сущности, содержании, формах, функциях и конечных судьбах.

МЕТОДОЛОГИЯ ТЕОРИИ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА

Каждая наука в процессе познания своего предмета вырабатывает свой метод. Имеет его и теория государства и права.

Методология (от греческих слов «метод» – путь к чему либо и «логос» – наука, учение) – это теоретическое обоснование используемых в науке методов познания окружающей нас действительности, учение о научном методе познания.

Государственно-правовые явления изучаются с различных философских, мировоззренческих позиций: а) метафизики; б) диалектики (материалистических и идеалистических).

Одни теории связывают наличие государства и права с божественной силой либо объективным разумом (объективный идеализм); вторые – с сознанием человека, его психикой, переживаниями, ощущениями, объявляют государство и право результатом согласования воли, договора людей (субъективный идеализм); третьи – акцентируют внимание на материально-диалектических причинах; четвертые – связывают формы государства и права с географическими характеристиками территории, этническими и национальными особенностями людей (субъективный материализм). Существуют теории, представляющие государство и право явлениями постоянными и неизбежным, глубоко не связанными друг с другом и иными общественным явлениями. Религиозные теории отвергают саму возможность познания государства и права, утверждают примат веры над разумом. Каждому из этих методов присущи свои законы, принципы, категории.

Учения о формах и методах теоретического мышления исторически развивалось в рамках философии. Диалектическая логика не существует в не материалистической диалектики. Она раскрывает значения наиболее общих законов развития объективного мира для движения мышления к истине, т.е. является наукой о совпадении содержания знания с объектом, раскрывает форму мышления с точки зрения их строения, не отвлекается от выраженного в них конкретного содержания, берет их не в застывшем, не в изолированном виде, а во взаимосвязи, в движении, в развитии. Если формальная логика анализирует уже сложившиеся теории, то диалектическая вскрывает логические принципы перехода к новому знанию, исследует образованию и развитию теории.

Основные требования диалектической логики: а) всесторонний предметов мышления; б) рассмотрение предмета «в его развитии», «самодвижении»; в) привлечение всей человеческой практики для полного «определения» предмета; г) понимание того, что абстрактной истины нет, истина всегда конкретна.

Диалектика как методология не сводится к подбору примером из предметной области для иллюстрации истинности её положений, так как она в своих категориях формирует законы познания и ею нельзя овладеть, обращаясь только к сумме примеров и фактов.

Обобщая закономерные связи природы и общества, философские категории выступают и как категории мышления, познания и поэтому имеют всеобщее методологическое значение, играют роль опорных пунктов всякого познания, являются одновременно и логическими категориями.

Таким образом, материалистическая диалектика как методология, т.е. как диалектическая логика, включает:
. общие категории, т.е. понятия о наиболее общих законах развития природы, общества, мышления (например, «содержание», «форма», «сущность»,

«явление», «причина»);
. категории, отражающие специфические связи в процессе познания («материя» и «сознание»);
. принцип познания (единство исторического и логического, восхождение абстрактного к конкретному);
. общелогические и общенаучные приемы познания (анализ и синтез, индукция и дедукция);

Методологическое и теоретическое значение конкретных категорий огромно.
Это – «остов», «скелет» знаний и инструментов приобретения новых. Категории логически связаны между собой, составляют систему знаний. Их применение для всякого нового познания и составляют методологию науки.

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА

С древнейших времен людей интересовал вопрос, что такое государство и что такое право. Интересовал, прежде всего, потому, что государство и право и в древнем и в современном мире, так или иначе, касаются каждого человека.

Что же такое государство? Есть два значения этого слова, во-первых, страны, т.е. политико-географического образования, во-вторых, организации политической власти, системы институтов власти.

Понятие «государство» связанно с двумя более широкими понятиями —
«общество и власть».

Общество — это общность людей на определенной территории, характеризующаяся экономическим и духовным единством и целостностью организации жизни.[1]

Главная черта общества заключается в том, что оно представляет собой систему разумных существ, т.е. «особый самостоятельный социальный организм, охватывающий все население на той или иной территории[2].

Выделяются две разновидности общества:

1. неразвитые общества, т.е. общества с еще не сложившимися, не утвердившимися экономическими, политическими, социальными, духовными отношениями, институтами.

2. развитые общества, т.е. с уже сложившимися, сформировавшимися отношениями, и институтами.

Существенно деление общества и на такие две группы: a) общества, в которых необходимые единство и организованность достигаются в основном за счет внутренних экономических и духовных факторов (демократические общества); b) общества, в которых необходимые единство и организованность достигаются в основном в результате использования действующей внешней силы — власти (недемократические общества (с авторитарной и тоталитарной властью)).

Из этого вытекает значение понятия власть.

Власть — это отношение господства и подчинения, при которых воля и действия одних лиц (властвующих) доминируют над волей и действием других лиц (подвластных)[3].

Определяющей чертой власти является возможность одних людей, организаций господствовать над другими организациями и людьми, над их воле и действиями.

Власть призвана служить обществу, обеспечивать его целостность, служить личности, обеспечивать и охранять права и свободы граждан.

Есть две разновидности власти:

1. естественная власть — в семье, в обществах по интересам;

2. власть, которая «навязывается», выступает как внешняя сила — в партиях, в общественных объединениях и т.д.

Особо выделяется политическая власть, которая является «аппаратной», т.е. осуществляется через аппарат власти, институты организованного государственного принуждения.

Само по себе возникновение государства выражает вхождение человеческого общества в цивилизацию, т.е. обретение им качеств саморегулирующейся системы, развивающейся на своей собственной основе. Важнейшей особенностью, характеризующей государство в условиях цивилизации, движение к свободе — постепенно утверждающаяся автономия личности, экономическая свобода, основанная на частной собственности, участие личности в управлении обществом (народовластие в тех или иных формах).

По мере совершенствования цивилизации, роста и упрочения демократии государство превращается из простого, из «просто» организации политической власти, из примитивного, «варварского» принудительно-репрессивного образования в политическое общество, организованное, где власть функционирует в комплексе со всеми институтами власти, государства в соответствии с принципом разделения властей.

Исторический процесс идет от несовершенного, неразвитого государства, выступающего обычно как диктаторская государственная власть, к развитому государству, где регулируются народовластие, экономическая свобода, свобода личности.

Вместе с этой основной закономерностью в развитии государства, может быть отличен и ряд других:
«уход» государства от экономики, все большее его отделение от хозяйственной жизни, от выполнения функций собственника; развитие конституции, институтов и правовых механизмов, сдерживающих политическую власть, вводящих ее в четко очерченные рамки, в строгий правовой режим; все большее преобладание республиканской формы правления; эволюция в формах и методах деятельности государственных органов, их все большее подчинение закону, нравственным, гуманным началам.

Развитие государства в любую эпоху неотделимо от развития (иногда противоречиво) всего общества, его экономики, культуры, морали, духовной жизни.

В передовых демократических странах в области политико-государственной жизни все большее значение приобретают такие тенденции:
1. государство все больше становится «государством человека», в котором человек, его неотъемлемые права и свободы, нравственно-духовные, гуманитарные основы его бытия выдвигаются на первое место;
2. все общество, а не только государственная — выступает в качестве правового;
3. утверждаются и все более развиваются институты либеральной демократии — парламентамум, свободные выборы, муниципальное самоуправление, федерамум;
4. усиливается в условиях невмешательства государства в экономику, в частноправовые отношения социальная ориентация, в его деятельности;
5. возвышается независимое правосудие, обеспечивается через него всесторонняя защита человека, его прав и свобод.
Вывод: государство — продукт истории, выстраданной человечеством, ее опыта, ее ошибок. По мере развития истории позитивный потенциал государства все более и более раскрывается. Поэтому, в условия демократии совершенствование и укрепление государства во всем комплексе его институтов — единственное, естественное и оптимальное направление, по которому должна идти политическая жизнь современного общества.

Развитие государства, его совершенствование и укрепление, разумеется, так, чтобы во всем комплексе его институтов все более реализовывались начала демократии, экономическая свобода, свобода личности — это закономерный процесс, отвечающий нуждам человечества.

Государство — это политико-территориальная суверенная организация публичной власти, располагающая социальным аппаратом в целях осуществления управленческо-обеспечительной, охранительной функций, способная делать свой веления обязательными для населения всей страны.

Очень часто в нашей жизни мы встречаемся со словом «право», прекрасно представляя себе, когда речь идет о моральном или юридическом праве.
Юридические права четко определенные, записанные в законе, устойчивые, защищаемые особенными государственными органами.

Под термином «право» понимается обоснованная, оправданная, свобода или возможность поведения, которая признается в обществе.[4] Есть еще и другие значения этого слова:

1) в смысле обычных прав — свободы или возможности поведения, основанной на обычаях, т.е. нормах, вошедших в привычку.

2) в смысле моральных прав — свободы или возможности поведения, основанной на принципах добра и справедливости.

3) в смысле корпоративных прав — свободы или возможности поведения, основанной на уставных и иных положениях, которые действуют внутри общественных, негосударственных объединениях, организаций, партий.

4) в юридическом смысле — свободы или возможности поведения, называемой субъективным правом, основанной на законе, иных официальных источниках.

Но и в юридическом смысл «право» имеет два значения:

1. субъективное юридическое право — свобода и возможность субъекта, конкретного лица, на юридически обеспеченное поведение[5].

2. объективное право — здесь термин «право» близок к терминам «закон»,

«законодательство», и имеется в виду не свобода и возможности поведения, а нечто «объективное» в обществе — юридические нормы, выраженные в законах, иных источниках, либо в целом (Российское право), либо как часть (гражданское право).[6]

В каждом политически организованном обществе наряду с правом в юридическом смысле существует естественное право, которое охватывает такие права как: право на жизнь, право на свободу, право на равный эквивалент при товарном обмене.

Права, относящиеся к естественным, существуют независимо от того, закреплены они где либо в законе или нет, они непосредственно вытекают из естественного порядка вещей, из самой жизни, из существующих в обществе экономических, духовных и даже естественно-природных факторов.

В отличие от естественного права, право в юридическом значении предстает как позитивное право, выраженное в законе, в других источниках.
Как позитивное право оно: создается людьми, общественными образованьями, — законодателями, судами, самими субъектами права и т.д. является результатом их творчества, целенаправленной волевой деятельности. существует в виде закона, иных источников, т.е. особой внешне выраженной реальности (а не просто в виде мысли, идеи).

Существует три способа формирования и существования позитивного права: обычное право, право судей, право законодателя.

Обычное право — исторически первая, наиболее тесно связанная с самой жизнью форма позитивного права.

Право судей — судебное решение, посвященное определенному лицу, конкретному делу, может стать образцом, примером (прецедентом) для подобных же жизненных случаев. Таким путем формируется право судей, т.е. прецедентное право.

Право законодателя (право закона) — формирование позитивного права путем прямой деятельности государственных органов, как правило, высших, по мере развития демократии — представительных.

Сущность права заключается в регулировании общественных отношений в условии цивилизации, в достижении на нормативной основе такой стабильной организации, организованности общества, при которой регулируется демократия, экономическая свобода, свобода личности. Высшее общественное предназначение права — гарантировать в нормативном порядке свободу в обществе, утверждать справедливость, создавать оптимальные условия для развития в обществе экономических и духовных факторов, исключая произвол и своеволие в общественной жизни. По своим исходным началам право призвано быть стабилизирующим и умиротворяющим фактором. Именно в этом заключена важнейшая сторона правового регулирования.

Основные функции права в соответствии с его предназначением таковы: регулятивная — упорядочение общественных отношений путем закрепления существующих общественных связей и порядков и обеспечения активного поведения тех или иных субъектов. охранительная — установление мер юридической защиты и юридической ответственности, порядка их возложения и исполнения.

Таким образом, право, как и государство. призвано служить людям, обществу, обеспечивать его нормальную жизнь.

Наиболее общими признаками права являются:

1. Общеобязательная нормативность — нормы права распространяют свое действие на территорию всей страны, на все население.

2. Выражение норм в законах и иных признаваемых государством источниках

— юридические нормы, это строгая внешняя реальность, независимая от усмотрения отдельных лиц.

3. Действие через дозволение через субъективные права — признак, который раскрывает особенности права как «права» выделяет его из других норм, действующих в обществе.

4. Государственная обеспеченность — признак, свидетельствующий о том, что общие правила, которые признаются государством в качестве правовых, имеют поддержку самой мощной социальной силы — государственной власти.

Вывод: Право — это система общеобязательных норм, выраженных в законах, иных признаваемых государством источниках и являющихся общеобязательным критерием правомерно-дозволенного (а также запрещенного и предписанного) поведения.

ПРОИСХОЖДЕНИЕ ГОСУДАРСТВА И ПРАВА

Общая характеристика теорий происхождения государства и права

Познание государства и права следует начинать с вопроса о происхождении государства – всегда ли в истории человеческого общества существовал этот социальный институт или же он появился на определенном этапе развития общества. Только такой методологический подход, реализующий принцип историзма, позволяет уяснить причины и формы появления государства, его характерные, сущностные черты, отличие от предыдущих организационных форм жизни общество. Вот почему начинать приходится с характеристики сторон первобытного общества, использовать данные археологии и этнографии, непосредственно изучающих это общество.

В настоящее время благодаря успехам археологии и этнографии знание о первобытном обществе, этапах и тенденциях его развития существенно обогатилось. Если в 19-начале 20 века историческое знание об общественном развитии охватывало период примерно в 3 тысячи лет, а все, что было до этого определялось как предыстория, то теперь, к концу 20 века, история многих регионов насчитывает 10-12 тысяч лет, существует вполне достоверное знание об этом историческом диапазоне в жизни человечества.

Кроме того, если для 19- начала 20 века был характерен в основном евро-центристский взгляд на историю, т.е. использовались знания истории
Европы и некоторых, прилегающих к ней регионов, а затем эти знания искусственно распространялись на весь остальной мир, то в 20 веке в орбиту научного осмысления оказалась вовлеченной история всех регионов земного шара. Теория государства и права становится, таким образом, действительно логическим обобщением истории всепланетного государственно-правового развития общества.

В этом новом понимании первобытного общества, прежде всего, следует выделить знания, характеризующие развитие этого общества, периодизацию первобытной истории. Иными словами, речь идет о том, что само это общество никогда не было статичным, оно развивалось, проходило различные этапы.

Выделяют несколько видов такой периодизации – общеисторическую, археологическую, антропологическую. Особую методологическую ценность
«представляет для теории государства и права периодизация, базирующаяся на новых данных археологии и выделяющая в качестве одного из основных рубежей развития первобытного общества «неолитическую революцию»»[7].

Это понятие в историческую науку ввел английский археолог Г. Чайлд в середине 20 века, характеризуя тот принципиальный качественный переворот, который произошел во всех сферах жизни человечества при переходе в неолите от присваивающего к производящему хозяйству.

Поскольку этот переход изменил всю материальную основу жизни первобытного общества, ее социальную и духовную организацию, постольку он справедливо обозначается как революция, хотя и растянувшаяся на несколько тысячелетий.

Эта периодизация позволяет четко обозначить, о каком первобытном обществе идет речь, в каких временных рамках оно существовало, какова была социальная и духовная организация общества, какие формы воспроизводства и существования использовало человечество. Для теории государства и права появляется, наконец, возможность также четко определять, какие формы организации власти и социально-регулятивные системы функционировали в обществах присваивающей экономики, а какие в обществах производящей экономики.

Социально-экономическая и экологическая сущность «неолитической революции» заключалась в том, что с целью удовлетворения своих потребностей человек от орудийной деятельности, связанной с присвоением готовых животных и растительных форм, перешел к подлинно трудовой деятельности, направленной на преобразование природы и производство пищи: созданию новых растительных и животных форм и замещению ими природных, естественных форм. Этот переход сопровождался не только селекционной деятельностью, которая легла в основу земледелия и скотоводства, но и иной производственной деятельностью – прежде всего изготовлением керамических изделий, а также металлургией и металлообработкой.

Производящая экономика к 4-3 тыс. до н.э. стала вторым и основным способом существования и воспроизводства человечества. В основе перехода к производящей экономике лежат кризисные явления, которые поставили под угрозу само существование человечества. Ответив перестройкой всей своей социальной и хозяйственной организации, человечество смогло из глобального экологического кризиса. В эту перестройку входит и новая организация властных отношений – появление государственных образований, раннеклассовых городов-государств. Итогом “неолитической революции” “явилось возникновение в некоторых регионах земного шара ранних земледельческих обществ. На следующем этапе социального экономического развития происходит расцвет раннеземледельческих обществ. На их основе возникают первые цивилизации – происходит становление раннеклассовых обществ”[8].

Таким образом, “неолитическая революция” – переход человечества к производящий экономике – приводит первобытное общество объективно в силу своего внутреннего развития к финальному рубежу – социальному расслоению общества, появлению классов, зарождению государства.

Как правило, древнейшие государственные образования закономерно возникают на социально-экономической основе раннеземледельческого общества и характеризуется как раннеклассовые государства.

Первоначально они возникают как города-государства. Поселок, в котором живут свободные общинники-земледельцы, представляет теперь не родовую, а соседскую общину. Он выделяется из группы первоначальных селений в хозяйственный и религиозный центр, перерастает в административно- хозяйственный и религиозный центр-город. Город-государство знает уже четкую социальную дифференциацию, имущественное расслоение, разделение труда здесь закрепляется территориально – появляются кварталы горшечников, медников, других ремесленников, выделяется знать, формируется первоначальный аппарат управления: лица, занимающиеся организацией производства, учета, организацией общественных работ, выдачами из общественных фондов и т.п.

В городе-государстве организуются три центра управления, административного и идеологического лидерства: городская община, дворец и храм.

Город начинает выполнять по отношению к другим прилегающим селениям функции государственного управления. Эти функции весьма многообразны: управление общинным земледелием и землевладением; выполнение общественных ритуальных обрядов.

Таким образом, государства как новая организация форма жизни общества возникает объективно, в итоги неолитической революции, переход человечество к производящей экономике, т.е. в процессе изменения материальных условий жизни общества, становления новых организационно-трудовых форм этой жизни.
Оно не навязывается обществу извне, а возникает в силу внутренних факторов: материальных, организационных, идеологических. Первоначальная форма – город- государство – также обусловлена финальным, в основном земледельческим развитием «неолитической революции».

Таким образом, первичное государство возникает, чтобы организационно обеспечить функционирование производящей экономики, новые формы трудовой деятельности, которая становится отныне условием выживания и воспроизводства человечества в новых условиях.

Словом, возникающее первичное государство, как социальный институт, обслуживает и организационно обеспечивает именно производящую экономику раннеземледельческих, раннеклассовых обществ.

Сделаем один общий важный вывод. Изложенная выше концепция происхождения государства существенно отличается то доминировавших ранее в отечественной теории государства и права взглядов на эту проблему. Вместе с тем она сохраняет материалистический, классовый подход. В этой концепции используются новые знания, основной упор делается на организационные функции первичных городов-государств, на взаимосвязь происхождения государства и становления производящей экономики.

Ранее в вульгаризированной и догматизированной отечественной теории государства и права происхождения государства объяснялось по иной схеме. На этапе перехода к цивилизации в первобытном обществе появляются прибавочный продукт, частная собственность, оно раскалывается на классы, возникает господствующий класс, который создает государство с тем, чтобы с его помощью, путем насилия, принуждения держать в подчинении эксплуатируемый класс. Происходят войны. И поскольку пленников, которых раньше убивали или даже съедали, стало выгодно использовать на работах. Поэтому первыми государствами были рабовладельческие государства, а само государство являлось машиной для поддержания господства одного класса над другим.

В свое время Ф. Энгельс «указал на две пути образования политически господствующих классов: во-первых, через присвоение должностей с помощью наследственного механизма и обогащения на этой основе и, во-вторых, с помощью присвоения прибавочного продукта. Первый путь оказывается исторически наиболее распространенным, типичным»[9].

Таким образом, в конкретно-исторической действительности раннеклассовое государство не возникало как результат деятельности только господствующего класса. Оно результат определенного развития общества на этапе становления производящей экономики, финального развития земледельческих культур. Но, разумеется, тот или иной класс, захватив государство, мог стать при помощи государства и господствующим классом.

Новые знания изменяют ответ и на другой вопрос: можно ли классовую природу первичного государства определять как рабовладельческое по своей социально-экономической сущности?

Во-первых, исторические данные свидетельствует, что общинников- земледельцев – основную социальную и производительную силу раннеклассовых обществ – нельзя приравнивать к рабам. Их зависимость не была ни рабством, ни крепостничеством. Многие ученые определяют эту форму зависимости как такую, когда земледелец имеет дело непосредственно с государством, применяющим свою неограниченную власть для организации и использования экономики страны в интересах правящего класса.

Во-вторых, примером возникновения рабовладельческого государства в ходе разложения первобытнообщинного строя всегда были Афины и Рим. Ими оперировали Энгельс и Ленин, когда обосновывали свои взгляды на происхождения государства. Однако установлено, что греческим государствам предшествовали более древние, архейские, классовые структуры, которые походили на структуры переднеазиатских государств.

Таким образом, рабовладельческое государство, характерное для определенного этапа античной истории человечество, а уникальным, тем особенным государством, которое характерно для конкретно-исторической ситуации Греции и Рима. Более того, античные рабовладельческие государства
– это лишь этап в истории государственности Греции и Рима, которому предшествовал иной этап – первичных форм государственности, имеющих все те же характерные черты раннеклассовых государств.

Итак, не рабовладельческое государство было тем типичным государством, которое пришло на смену социальной организации первобытнообщинного строя, а раннеклассовое город-государство, со сложной социальной структурой, многочисленными общественными функциями, обеспечивающими дальнейшее развитие производящей экономики.

Это раннеклассовое государство в своем дальнейшем развитии переросло в государство так называемого азиатского способа производства. Государства же рабовладельческие возникли в силу весьма конкретных исторических обстоятельств в Греции и Риме и являются уникальными государствами. Многие народы, в том числе российский народ, создавали свою государственность, не зная рабовладельческого этапа. А вот государства азиатского способа производства оказались типичными, распространенными во многих регионах
Земли и существовали сотни лет.

Итак, государство не имеет вечной природы, оно не существовало в первобытном обществе, появилось лишь на финальном этапе развития общества в силу вполне ясных причин, связанных с новыми организационно-трудовыми формами существования и воспроизводства человечества.

И не рабовладельческое, а раннеклассовое государство с последующим развитием в государство азиатского способа производства, в рабовладельческое государство, в феодальное государство было той первой формой государственности, в которую эволюционно, в силу внутреннего развития переросла социальная организация первобытного общества.

И, следовательно, раннеклассовое общество занимает самостоятельное место в общем, процессе развития человечества, а раннеклассовые государства
– это самостоятельный этап в развитии государственности, первичная форма новой социальной организации человечества.

В отличие от социальной организации первобытнообщинного строя раннеклассовое общество получило в форме государства новое политическое, структурное и территориальное образование.

В современной теории государства выдвигается и концепция первичных, вторичных, третичных государств. Ее суть в том, что первичное государство складывается там, где существовали условия для сравнительно быстрого роста общественного производства, прежде всего земледельческого хозяйства.

В таких зонах складывались центры классообразования и государственного образования, в дальнейшем распространявшие свое влияния, а с ним и отношения эксплуатации и формы ее обеспечения на окружающие их общества.

Процесс появления государственности в жизни тех или иных народов нельзя считать прямолинейным, знает он и возвратные движения, подвержен различным субъективным, в том числе и случайностным, воздействиям. А там, где условий для организованной земледельческой деятельности было мало, там и процесс возникновения государства был существенно затруднен.

Таким, образом, географический фактор играл определяющую роль на этапе неолитической революции в том смысле, что для перехода к производящей экономике необходимо было, прежде всего, наличие подходящих растений и животных, а также климатических и других природных условий.

Уже тысячелетия люди живут в условиях государственно-правовой действительности: они являются гражданами определенного государства, подчиняются государственной власти, сообразуют свои действия с правовым предписаниями и требованиями. Естественно, что еще в глубокой древности они стали задумываться над вопросами о причинах и путях возникновения государства. Создавались самые разнообразное теории, по-разному отвечающие на такие вопросы. Множественность этих теорий объясняется различиями исторических и социальных условий, в которых жили их авторы, разнообразием идеологических и философских позиций, которые они занимали.

Теории о происхождении государства стали возникать вместе последним, отражая уровень развития экономического строя и общества сознания.
Остановимся на некоторых из них:

Теологическая теория является одной из самых древних. Ее создатели считали, что государство вечно существует в силу божественной воли, а потому каждый обязан смиряться перед этой волей, подчиняться ей во всем.
Так, в законах царя Хаммурапи говорилось о божественном происхождении власти царя: ««боги поставили Хаммурапи править «черноголовыми»»; «Человек является тенью бога, раб является тенью человека, а царь равен богу»»[10].
В древнем Китае император именовался сыном неба. В более близкие нам времена идею богоустановленности государственной власти продолжало развивать христианство. «Всякая душа да будет покорна высшим властям, — говорится в послание апостола Павла к римлянам, — ибо нет власти не от
Бога, существующие власти от Бога установлены».

Согласно теологической теории творец всего сущего на Земле, в том числе государства, — Бог, проникнуть же в тайну божественного замысла, постичь природу и сущность государства невозможно. Не затрагивая научности данной, основанной на агностицизм посылки, отметим, что теологическая теория не отвергала необходимости создания и функционирования земного государства, обеспечения надлежащего правопорядка. Придавая государству и государственной власти божественный ореол, она присущими ей средствами поднимала их престиж, сурово осуждало преступность, способствовала утверждению в обществе взаимопонимания и разумного порядка.

В наше время у богословия также имеются немалые возможности для оздоровления духовной жизни в стране и укрепления российской государственности.

Патриархальное теория была широко распространена в Древней Греции и рабовладельческом Риме, получил второе дыхание в период средневекового абсолютизма и каким-то отголосками дошла до наших дней.

У истоков ее стоял Аристотель, который считал, что государство представляет собой естественную форму человеческой жизни, что вне государства общение человека с себе подобными невозможно. Как существа общественные люди стремятся к объединению, к образованию патриархальной семьи. А увеличение числа этих семей и их объединение приводят к образованию государства. Аристотель утверждал, что государственная власть есть продолжение и развитие отцовской власти.
В средние века, обосновывая существование в Англии абсолютизма, Р. Фильмер в работе «Патриархия, или защита естественного права королей» со ссылками на патриархальную теорию доказывал, что первоначально Бог даровал королевскую власть Адаму, который поэтому является не только отцом человеческого рода, но и его властелином.
Патриархальная теория нашла благоприятную почву в России. Ее активно пропагандировал социолог Н. К. Михайловский. Видный историк М. Н.
Покровский также считал, что древнейший тип государственной власти развился непосредственно из власти отцовской. Видимо, не без влияния данной теории пустила корни в нашей стране вековая традиция веры в «отца народа», хорошего царя, вождя, этакую суперличность, способную решать все проблемы за всех. По сути своей такая традиция антидемократична, обрекает людей на пассивное ожидание чужих решений, подрывает уверенность в себе, снижает у народных масс социальную активность, ответственность за судьбу своей страны.

Патернализм, вождизм порождает и многочисленных идеологических
«оруженосцев», готовых на все лады восхвалять вождей, оправдывать в глазах людей самые негативные из действия и решения. Наиболее уродлива эта тенденция проявилась во времена сталинского тоталитаризма. Культовая идеология не только оправдывал, но и всячески восхваляла концентрацию неограниченной власти в руках Сталина, сразу же превращая каждый его шаг в
«исторический», «судьбоносный», «решающий». Вся страна оказалась вовлеченной в это грандиозное восхваление, почти эпическую лесть, пронизанную идеей непогрешимости, всеведения, всесилия и всезнания одного человека. Но под аккомпанемент оглушающей культовой идеологии шел небывалый разгул беззакония и произвола. Человеческая личность ни социально, ни юридически не была защищена.

Традиции патернализма живы и сегодня. Нередко государственного деятеля вольно или невольно уподобляют главе большого семейства, возлагают на него особые надежды, считают безальтернативным спасителем Отечества и готовы наделить его чрезмерно широкими полномочиями. Не ушли в прошлое и идеологические «оруженосцы».

Патриархальную теорию критиковали многие и в разное время. В частности, еще Дж. Локк писал, что вместо научного подхода мы находим в ее положениях «детские побасенки». Ее называли «доктриной прописей», антинаучной биологизацией такого сложного явления, как государство.

Теория договорного происхождения государства также возникла в глубине веков. В Древней Греции некоторые софисты считали, что государство возникло в результате договорного объединения людей с целью обеспечения справедливости. У Эпикура «впервые встречается представление о том, что государство покоится на взаимном договоре людей…»[11]. Но если в воззрениях философов Древней Греции мы находим лишь зачатки данной теории, то в трудах блестящей плеяды мыслителей 17-18 вв. Г. Гроция, Б. Спинозы, А. Радищева,
Т. Гоббса, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо и др. она получила полное свое развитие.

Сторонники названной теории исходили из того, что государству предшествует естественное состояние, которое оно характеризовали по- разному. Для Руссо, например, люди в естественном состоянии обладают прирожденными правами и свободами, для Гоббса это состояние «войны всех против всех». Затем ради мира и благополучия заключается общественный договор между каждым членом общества и создаваемым государством. По этому договору люди передают часть своих прав государственной власти и берут обязательство подчинятся ей, а государство обязуется охранять неотчуждаемые права человека, т.е. право собственности, свободу, безопасность. Соглашение людей, по мысли Руссо, — основа законной власти. В результате каждый договаривающийся подчиняется общей воле, но в то же время становится одним из участников этой воли. Суверенитет принадлежит народу в целом, а правители — это уполномоченные народа, обязанные отчитываться перед ним и сменяемые по его воле.

Теория договорного происхождения государства не отвечает на вопросы, где, когда и каким образом состоялся общественный договор, кто был его участником или свидетелем. Нет, похоже, и исторических доказательств, которые бы дали на них ответ. Словом, данная теория страдает антиисторизмом, но это не лишает ее научной ценности. Она впервые показала, что государство возникает как результат сознательной и целенаправленной деятельности людей. Это фактически первый созданный людьми общественно- политический институт, оказывавший и оказывающий огромное воздействие на жизнь индивидов, групп, классов, всего общества. Его можно планомерно совершенствовать, преобразовывать, приспосабливать к изменяющим условиям.
Если к сказанному добавить, что договорная теория положила начало учению о народном суверенитете, подконтрольности, подотчетности перед народом всех государственно-властных структур, их сменяемости, то станет ясно, что она и сегодня актуальна.

Учение о государстве Гегеля. Своеобразную теорию происхождения государства и права создал крупнейший представитель немецкой классической философии Г. В. Гегель. Он утверждал, в основе всех явлений природы и общества, а следовательно, государства и права, лежит абсолютное духовное и разумное начало – «абсолютная идея».

В своем произведении «Философия права» Гегель с позиций объективного идеализма критикует теорию договорного происхождения государства. Он признает заслугу Руссо в том, что тот видел основу государства в общей воле, но ошибка Руссо, по мнению Гегеля, заключается в выводе общей воли из воли отдельных личностей, между тем как воля государства есть нечто объективное, само по себе разумное начало, независимое в своем основании от признания воли отдельных лиц.

Будучи объективным идеалистом, Гегель выводил государство и право из абсолютной идеи, из требований разума. Он оспаривал тезис сторонников договорной теории о том, что государство создано людьми для обеспечения и охраны свободы личности и собственности. По мысли Гегеля, «государство не страховое учреждение, оно не служит отдельным лицам и не может быть их творением. Государство есть высшая форма реализации нравственности»[12].
Оно не служит чьим-либо интересам, а является абсолютной самоцелью. Иначе говоря, государство не служит, а господствует, оно не средство, а цель, цель в себе, высшая из всех целей. Государство имеет высшее право в отношении личности, а высшая обязанность последней – быть достойным членом государства.

Гегель отвергает народный суверенитет как основание государства и вытекающую из него идею демократии. Верховная власть, по мнению Гегеля, не может выражать интересы народа, так как народ не только не знает, чего хочет «разумная воля», но не знает даже того, чего хочет он сам.

Таким образом, учение Гегеля о государстве было направлено против теории договорного происхождения государства, естественных и неотчуждаемых прав человека, а, в конечном счете, против идей и целей буржуазно- демократической революции. По сути дела, гегелевская формула «Все действительное разумно» оправдывала феодально-абсолютистский строй
Прусского государства. Если идеологи революционной буржуазии развивали свободные от религии взгляды на государство, то Гегель в утонченно- мистической форме возрождал религиозно-теологическое учение о нем. В его
Учении государство изображается как воплощение высших нравственных ценностей, он создает подлинный культ государства, подчиняя ему человека полностью.

Теория насилия возникла и получила распространение в конце 19 – начале 20 вв. Ее основоположники Л. Гумплович, К. Каутский, Е. Дюринг и др. опирались на известные исторические факты. Мать государства, утверждают сторонники теории насилия, — война и завоевание. Так, австрийский государствовед Л. Гумплович писал: «История не предъявляет нам ни одного примера, где бы государство возникало не при помощи акта насилия, а как- нибудь иначе. Кроме того, это всегда являлось насилием одного племени над другим, оно выражалось в завоевании и порабощении более сильным чужим племенем более слабого, уже оседлого населения»[13]. Гумплович переносит закон жизни животных на человеческое общество, чем биологизирует социальные явления. По его словам, над действиями диких орд, обществ государств царит сложный закон природы.

К. Каутский, развивая основные положения, теория насилия, утверждал, что классы и государство появляются вместе как продукты войны и завоевания.
«Государство и классы, — писал он, — начинают свое существования одновременно. Племя победителей подчиняет себе племя побежденных, присваивает всю их землю и затем принуждает побежденное племя систематически работать на победителей, платить им дань или подати. Первые классы и государство образуются из племен, спаянных друг с другом актом завоевания»[14]

Ф. Энгельс жестко и во многом справедливо критиковал данную теории, которая гипертрофировала роль насилия и игнорировала социально- экономические факторы. Чтобы возникло государство, который позволил бы содержать государственный аппарат и производить соответствующее военное оружие. Если подобных экономических условий нет, никакое насилие само по себе не может привести к возникновению государства. Вместе с тем бесспорно и то, что насилия, завоевание играло немаловажную роль в государство образующем процессе.

Марксистская теория происхождения государства наиболее полно изложена в работе Ф. Энгельса «Происхождение семьи, частной собственности и государства», само название которой отражает связь явлений, обусловивших возникновение анализируемого феномена. В целом теория отличается четкостью и ясностью исходных положений, логической стройностью и, несомненно, представляет собой большое достижение теоретической мысли.

Для марксистской теории характерна последовательный материалистический подход. Оно связывает возникновение государства с частной собственностью, расколом общества на классы и классовым антагонизмом. Суть вопроса марксизм выражает в формуле «Государство есть продукт и проявление непримиримых классовых противоречий».

Отрицать влияние классов на возникновение государства нет оснований.
Но так же нет оснований считать классы единственной первопричиной его появления. Как уже было отмечено, государство нередко зарождалось и формировалось до возникновения классов, кроме того, на процессе государство образования влияли и другие, более глубинные и общие факторы.

Именно Марксистская теория имеет под собой строго научные основы.
«Поскольку в разных исторических условиях решающее значение в качестве причин появления государства могут приобретать как классовый антагонизмы, так и необходимость решения общих дел, совершенствования управления обществом, специализации этого управления как формы разделения труда»[15]

Органическая теория. Эта теория возникла в19 в. в связи с успехами естествознания, хотя некоторые подобные идеи высказывались значительно раньше. Так, некоторые древнегреческие мыслители, в том числе Платон сравнили государство с организмом, а законы государства – с процессами человеческой психики.

Появление дарвинизма привело к тому, что многие юристы, социологи стали распространять биологические закономерности на социальные процессы.

В соответствии с органической теорией само человечество возникает как результат эволюции животного мира от низшего к высшему. Дальнейшее развитие приводит к объединению людей в процессе естественного отбора в единый организм – государство, в котором правительство выполняет функции мозга, управляет всем организмом, используя, в частности, право как передаваемые мозгом импульсы. Низшие классы реализуют внутренние функции, а господствующие классы – внешние.

Некорректность органической теории происхождения государства и определяется следующим. «Все сущее имеет различные уровни проявления, бытия и жизнедеятельности. Развитие каждого уровня определяется свойственными этому уровню законами. И так же, как нельзя объяснить эволюцию животного мира исходя лишь из законов физики и химии, так невозможно распространять биологические законы на развитие человеческого общества»[16].

Психологическая теория. Представителями этой теории, Возникшей также в 19 в. были Г. Тард, Л. И. Петражицкий и др. Они объяснили появление государства проявлением свойств человеческой психики: потребностью подчиняться, подражанием, сознанием зависимости от элиты первобытного общества, сознанием справедливости определенных вариантов действия и отношений и проч.

Естественно, что социальные закономерности реализуются через человеческое поведение, деятельность. Поэтому свойства человеческой психики оказывают определенное влияние на реализацию этих закономерностей. Но, с одной стороны, это влияние не является решающим, а с другой – сама человеческая психика формируется под влиянием соответствующих экономических, социальных и иных внешних условий. Поэтому именно эти условия и должны учитываться в первую очередь.

Возникновение права

Необходимым условием существования любого общества является регулирование отношений его членов. Социальное регулирование бывает двух видов: нормативное и индивидуальное. Первое носит общий характер: нормы
(правила) адресованы всем членам общества и не имеют конкретного адресата.
Второе относится к конкретному субъекту, является индивидуальным приказом действовать соответствующим образом. Оба этих вида неразрывно связаны между собой. Нормативное регулирование в конечном итоге приводит к воздействия на конкретных индивидов, приобретает конкретного адресата. Индивидуальное же невозможно без общего, т.е. нормативного, установления правил осуществляющего такое регулирование субъекта на подачу соответствующих команд.

Социальное регулирование приходит в человеческое сообщество от далеких предков, а его развитие осуществляется вместе с развитием человеческого общества. При первобытнообщинном строе основным регулятором общественных отношений были обычаи. Они закрепляли выработанные веками наиболее рациональные, полезные для общества варианты поведения в определенных ситуациях, передавались из поколения в поколение и отражали в равной степени интересы всех членов общества. Обычаи изменялись очень медленно, что вполне соответствовала темпам изменения самого общества, происходившим в тот период. В более позднее время появились тесно связанные с обычаями и отражавшие существовавшие в обществе представления о справедливости, добре и зле, нормы общественной морали и религиозные догмы. Все эти нормы постепенно сливаются, чаще всего на основе религии, в единый нормативный комплекс, единство, обеспечивающее достаточно полную регламентацию ещё не очень сложных тогда общественных отношений. Такими обычаями, одобренными моралью и освещенными религией, были и существовавшие в первобытном социуме нормы, определяющие порядок обобществления добытого членами сообщества продукта и его последующего перераспределения, которые всеми воспринимались как не только правильные и, безусловно, справедливые, но и как единственно возможные.

И поскольку все нормы расценивались как ниспосланные свыше, правильные, справедливые, то естественно, у многих народов за содержанием этих норм, а нередко и за самими нормами и их совокупностью закрепились такие наименования как «право», «правда» и т.д. В этом смысле право появилось раньше государства, и обеспечение его реализации, соблюдения всеми правовых предписаний было одной из причин возникновения государства.

Развитие первобытного общества, привело на определенном этапе к тому, что произошло его расслоение. Возникли либо особая социальная группа, составлявшая чиновничий государственный аппарат, который стал фактическим собственником средств производства, либо класс, обративший эти средства в частную собственность. В обоих случаях возникли социальное неравенство и эксплуатация человека человеком, иногда носящая замаскированный характер.
Естественно, что для людей, поставленных в неравные условия распределения общественного продукта, передача общего достояния в руки узкого круга лиц перестала казаться справедливой. Участились нарушения таких обычаев, размывался, разрушался закрепленный ими и веками сохранявшийся неизменным порядок. Установленная обычаями форма общественных отношений пришла в противоречие с их изменившимся содержанием.

Развитие общества с появление даже зачатков государства резко убыстряется, и скоро наступает момент, когда правовые обычаи не могут обеспечить регулирование социальных связей: они изменяются слишком медленно, не поспевая за темпами социального развития. Поэтому появляются новые источники, формы закрепления норм права: законы, юридические прецеденты, нормативные договоры.

Можно выделить два основных пути развития права. Там, где господствующее положение занимает государственная собственность, основным источником, способом фиксации правовых норм становятся, как правило, сборники нравственно-религиозных (Поучение Птахотепа – в Древнем Египте,
Законы Ману – в Индии, Коран – в мусульманских странах и т.п.).
Зафиксированные в них нормы зачастую казуальный характер. Дополняются они, в случае необходимости, другими обычаями (например, адатами) и конкретными
(ненормативными), но имеющими силу закона установлениями монарха или по его уполномочию – чиновника государственного аппарата.

В обществе же, основанном на частной собственности, которая обусловила необходимость равенства прав собственников, развивалось, как правило, более обширное, отличающееся более высокой степенью формализации и определенности законодательство, и прежде всего гражданское, регулирующее более сложную систему имущественных общественных отношений. В некоторых случаях достаточно древнее законодательство отличалось такой степенью совершенства, что пережило на многие века использовавший его народ и не потеряло значения и сегодня (например, частное римское право).

Но так или иначе, в любом государственно-организованном обществе тем или иным способом нормы права возводятся в закон, освященный свыше, поддерживаемый и обеспечиваемый государством. Правовое регулирование общественных отношений становится важнейшим методом государственного руководства обществом. Но в тоже время возникает и противоречие между правом и законом, поскольку последний перестает выражать всеобщую справедливость, отражает интересы только части, и, как правило, меньшей части, общества.

ГОСУДАРСТВО В ПОЛИТИЧЕСКОЙ И ПРАВОВОЙ

СИСТЕМЕ ОБЩЕСТВА

Гражданское общество и политическая организация общества

Государство и общество не тождественны. Их следует различать.

Государство выделилось из общества на известной ступени его зрелости.
Общество – мать государства, и соответственно государство – дитя общества, продукт общественного развития. Каково общество – таково и государство.
Государство проявляет заботу от обществе или, напротив, паразитирует или даже сокрушает общественный организм. По мере того как общество переходит в своем поступательном развитии от одной формации к другой, от низшей ступени к высшей, меняется и государство. Оно также становится более совершенным и цивилизованным.

Выявление закономерностей соотношения гражданского общества и государства позволяет правильно проанализировать весь путь, пройденный человечеством, понять современные проблемы государственности, увидеть перспективы политических и собственно государственных форм, в которых развиваются живые общества различных стран. Само общество не является простой совокупностью индивидов. Это сложный социальный организм, продукт взаимодействия людей, определенная организация их жизни, связанная прежде всего с производством, обменом и потреблением жизненных благ. Общество – сложная динамическая система связи людей, объединенных семейными узами, групповыми, сословными, классовыми отношениями. Это такая общность индивидов, где действуют уже не биологические, а социальные законы.
Глобальные проблемы выживания человеческого роды сегодня становятся определяющими для нормального общественного развития.

Рассмотрение общества в качестве совокупности общественных отношений позволяет, во-первых, подходить к нему конкретно исторически, во-вторых, выявить специфику главных сфер общественной жизни (экономической, духовной), в-третьих, назвать субъектов социального общения (личность, семья, нация, государство и др.).

Политические формы общественной жизни связаны с политической организацией общества, его политической системы, в которую в качестве составной части входит и государство. Политическая система – это устойчивая форма человеческих отношений, с помощью которой принимаются и проводятся в жизнь авторитарно-властные для всех членов общества или для их части решения.

Политическая система включает в себя четыре подсистемы:

1. политические организации;
2. политические нормы;
3. политические отношения;
4. политическую идеологию;
Функции политической системы:
. определение цепей развития общества;
. политическая интеграция общества;
. регулирование режима общественно-политической деятельности;
. легитимация политического режима;
. мобилизация ресурсов

Государство в правовой надстройке

Понятие «правовая надстройка» употребляется в настоящей теме не в том привычном для марксизма контексте, когда подчеркивается первенство и определяющая роль «базиса» (материальных, экономических отношений) перед любыми правовыми институтами и отношениями.

Данное понятие, отражает роль общества и государства в правовом строительстве, когда в силу естественной необходимости, сложившихся исторических и политических условий приходится предпринимать активные усилия по формированию правовой реалии, «надстраиванию» над объективно сложившимися общественными отношениями новых связей, новых форм и новых учреждений.

Стержнем правовой надстройки являются правовые процессы, правовые отношения и правовые акты. В гражданско-правовой сфере становление права часто происходит ещё до того, как вступят в дело компетентные государственные органы. Это процесс становления права сопровождается возникновением правовых отношений и процесс законотворчества, с его результатом принятия закона.

Следовательно, место государства в правовой надстройке заключается: во- первых, в контроле за осуществление процессов становления права, в лице своих органов. Во-вторых, место государства в правовой надстройке, — это всеобъемлющая охранная деятельность государства по отношению к правовой реалии, правомерным поступкам, отношениям и актам. Наконец, третий момент связан с деятельностью государства по возложению юридической ответственности на всех тех, кто нарушает правовые акты, не считается с правовыми отношениями.

Но вместе с тем первоначальная роль государства заключается все-таки в том, чтобы в процессе законотворчества отыскать право, надлежащим образом сформулировать и довести до адресатов соответствующих норм.

СООТНОШЕНИЕ ПРАВА И ГОСУДАРСТВА

Методологические подходы к проблеме

Традиционно в науке по вопросу о соотношении государства и права различались два подхода. Первый – этатистский, исходивший из приоритета государства над правом. Согласно этому подходу право рассматривалось как продукт государственной деятельности, как его следствие. Такой подход имел широкое распространение в отечественной юридической литературе. Считалось, к примеру, что право находится в подчинении к государству отношении.
Фактическим условием для данного подхода служила политическая практика, склонная видеть в праве некий придаток государства. Теоретической предпосылкой являлось формально-догматическое отношение к понятию права как совокупности нору, издаваемых государством.

Другой взгляд на соотношение государства и права утвердился в русле естественно-правовых воззрений. Сторонники так называемой школы естественного права, выводившие понятие государства из общественного договора, исходили из ограничения государством права, что, по их мнению, вытекало из нерушимости естественного закона и не отчуждаемости основанных на нем субъективных публичных прав индивида. С позиции данного подхода праву принадлежит безусловный приоритет в сравнении с государством. Право возникает до образования государства. Оно старше государства, никакое государство и никакая власть не есть первоначальный источник права.

Есть и третья точка зрения на рассматриваемую проблему, позволяющая в определенной мере интегрировать взгляды сторонников отмеченных позиций и в то же время избежать крайностей в оценке связи государства и права.

Согласно этому подходу связь между государством и правом не имеет столь однозначного причинно-следственного характера (государство порождает право или из права рождается государство). Они (связь) видит более сложной и носит характер двусторонней зависимости: государство и право друг без друга не могут существовать, а значит, между ними имеется функциональная связь.

Рассматриваемый подход позволяет тем самым выявить глубинные связи между государством и правом, избежать односторонности, понять, что дает право государству, и в то же время выяснить истинную роль государства в обеспечении права. Анализ такого рода зависимостей имеет принципиально важное значение для всей общественной практики.

Признание двустороннего характера связи между государством и правом позволяет исключить интерпретацию данного вопроса в духе узко-нормативного подхода к пониманию права («право исходит от государства» и т.п.). В то же время при данном подходе роль государства по отношению к праву не нивелируется, как это вытекает из некоторых концепций так называемого широкого правопонимания. Государственный нигилизм в такой же мере опасен, как нигилизм правовой. Связь государства и права представляется иной: государство не порождает право, не производит его, а является, с одной стороны, зависимом, подчиненной ему силой, а с другой – мощным средством, поддерживающим и усиливающим мощь государства, его потенциал в общественной системе. Государство использует право в качестве средства управления общественными процессами, но лишь в той мере, в какой само право ему это позволяет.

Воздействие государства на право. Роль государства в обеспечении права.

Государство является непосредственным фактором создания правовых установлений и главной силой их осуществления. Государственная власть имеет конститутивное значение для самого бытия права как особого институционального образования. Она присутствует в праве и как бы проникает в самую суть права.

Государство опекает право, использует его потенциал для достижения целей государственной политики. В то же время влияние государства на право не следует абсолютизировать и рассматривать в духе этатистских воззрений, признающих право исключительно инструментом государства, его признаком или атрибутом. Не только государство, но и право обладает относительной самостоятельностью, собственными, внутренне присущими ему закономерностями формирования и функционирования, из чего следует, что право имеет по отношению к государству самостоятельное значение. Если и допустимо рассматривать право в качестве инструмента государства, то лишь с оговоркой, что и государство в той же мере является инструментом по отношению к праву.

Наиболее ощутимое воздействие государства на право проявляет в сфере правотворчества и правореализации. Право формируется при непременном участии государства. Однако государство не столько формирует право, сколько завершает правообразовательный процесс, придавая праву определенные юридические формы (нормативный юридический акт, судебный или административный прецедент и др.). В этом смысле государство не является его (права) начальной, глубинной причиной. Государство создает право на институциональном уровне. Причины же возникновения права коренятся в материальном способе производства, характере экономического развития общества, его культуры, исторических традиций народы и пр. Недооценка этого принципиально важного положения ведет к тому, что единственным и определяющим источником права признается государственная деятельность.
Именно в этом и заключался основной порок юридического позитивизма.
Государство признавалось учредителем права, в буквальном смысле считалось, что оно творит право.

В настоящем государство вмешивается в правообразовательный процесс лишь на определенных его стадиях. Отсюда творческая роль государства в отношении образования права заключается в следующем.
1) В осуществлении правотворческой деятельности. Государство в соответствии с познанными законами общественного развития, закономерностями стихийного правогенеза определяет потребность в юридической регламентации тех или иных отношений (деятельности), определяет наиболее рациональную юридическую форму (закон, акт исполнительной власти и др.) и учреждает общие нормы, придавая им авторитетом государственной власти формально юридический, всеобщий характер. В буквальном смысле это означает, что государство устанавливает нормы права.
2) В санкционировании государством норм, которые не имеют прямого государственного характера. Для некоторых правовых систем такой способ

«производства» права является преобладающим. Так, образование мусульманского права является характеризовалось как раз тем, что государство санкционировало главным образом те нормы, которые выработаны были мусульманской доктриной. Из истории права известны случаи, когда положениям, выработанным правовой доктриной или появляющимся вследствие толкования применяемой нормы, государство придавало общеобязательное значение.
3) Государство обеспечивает развитие всей системы источников права.

Сообразуя с социально-экономическими потребностями, политической ситуацией в обществе, государство в значительной мере оказывает влияние на выбор типов, методов правового регулирования, государственно-юридических средств обеспечения правомерного проведения. В этом смысле можно сказать, что государство управляет правовой средой общества, обеспечивает её обновление соответственно духу времени.

Достаточно значимой представляется роль государства в обеспечении реализации права. Назначение государства как раз и проявляется в том, что оно своей деятельностью призвано создавать фактические, организационные, юридические предпосылки для использования гражданами, их организациями предоставленных законом возможностей в целях удовлетворения самых разнообразных интересов и потребностей.

Государство, далее, обеспечивает охрану права и господствующих правовых отношений. Государственное принуждение является постоянно существующей гарантией, которой подкрепляется право. За ним всегда стоят сила, авторитет государства. Уже сама угроза государственного принуждения охраняет право. Тем самым упрочивает правопорядок, создается режим наибольшего благоприятствуя.

Воздействие права на государство. Связанность государства правом.

Тем не менее, государство нуждается в праве не менее чем право в государстве. Зависимость государства от права проявляется: 1) во внутренней организации государства и 2) в его деятельности.
1) Исторический опыт показывает, что для своего существования государство, как организация, нуждается в праве. Право оформляет структуру государства и регулирует внутренние взаимоотношения в государственном механизме, взаимоотношения между его основными звеньями. Посредством права закрепляются форма государства, устройство государственного аппарата, компетенция государственных органов и должностных лиц. Принципиально важное значение права во внутренней организации государства проявляется в том, что оно создает юридические гарантии против возможной узурпации власти одной из ветвей власти.

Таким образом, отношения между государственными структурами получают правовое урегулирование, превращаются в правоотношения. С помощью права определяются место, роль, функции частей государственного механизма, их взаимодействие с другими органами и населением. Для федеративного государства четкое разграничение компетенции федерации и её субъектов, федеральных органов и органов членов Федерации является необходимым условием существования федерации как единого, целостного государства.
2) Известны два метода, посредством которых государство навязывает волю обществу: метод насилия, присущий тоталитарным государства, цивилизованное управление социальными процессами с помощью правового инструментария. Такой метод органично присущ государствам с развитым демократическим режимом.
Обобщенно можно отметить ряд направлений, характеризующих организующую роль права в отношении государства:

. Право воздействует на государство при его взаимоотношениях с населением, отдельной личностью. Государство воздействует на граждан через право и в границах правовых требований; в свою очередь, и граждане воздействуют на государство с помощью права. Отсюда ценность права измеряется главным образом тем, в какой мере оно обеспечивает и обеспечивает ли вообще гармоничное и прогрессивное развитие личности.

. Право легализует государственную деятельность, обеспечивает дозволенность охранительных и принудительных мер государства.

. Посредством права определяются границы деятельности государства, обозначаются пределы вмешательства в частную жизнь граждан.

. Право закрепляет специфические интересы наций и народностей и тем самым воздействует на государственную власть в её взаимоотношениях с нациями и народностями.

. Правовая форма обеспечивает возможность осуществления действенного контроля за деятельностью государственного аппарата и тем самым создает юридические гарантии ответственного поведения государства перед населением.

. Право выступает в современных условиях языком общения государства не только с населением, но и с другими государствами, мировым сообществом в целом.

. Право является основным средством легитимации государственного принуждения. Право определяет основания, пределы и формы государственного принуждения.

Литература:

1. С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г.;
2. Венегеров А. Б. Теория государства и права. Ч. 1. М., 1995 г.
3. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.

Соч. Т. 2.
4. Черниловский З. М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и прав.

М., 1996 г.
5. Корельский В. М., Перевалов В. Д. Теория государства и права. М., 1997 г.
6. Гумплович Л. Общее учение о государстве. СПб., 1910г.

7. Каутский К. Материалистическое понимание истории. Т. 2: Государство и развитие общества. М.; Л.,
8. Лазарев В. В. Общая теория государства и права. М., 1996 г.
С.А. Комаров. Общая теория государства и права М., 1998 г.
Лазарев В.В. Учебник для юридических вузов. М., 1997 г.
Г.Н. Манов. Теория права и государства. М., 1995 г.
————————
[1] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.5.

[2] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.5.

[3] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.5.

[4] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.49.

[5] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.46.

[6] С.С. Алексеев, Государство и право, М. 1996 г., с.50.

? Венегеров А. Б. Теория государства и права. Ч. 1. М., 1995. С. 22.

[7] Венегеров А. Б. Теория государства и права. Ч. 1. М., 1995. С. 25.

[8] Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства.
Соч. Т. 2. С. 23-178.

[9] Черниловский З. М. Хрестоматия по всеобщей истории государства и прав. М., 1996. С. 10-12.

[10] Цит. По: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т.З. С.127.

[11] Корельский В. М., Перевалов В. Д. Теория государства и права. М.,
1997. С. 46-47.

[12] Гумплович Л. Общее учение о государстве. СПб., 1910. С. 47.

[13] Каутский К. Материалистическое понимание истории. Т. 2: Государство и развитие общества. М.; Л., С.86.

[14] Лазарев В. В. Общая теория государства и права. М., 1996. С. 51-52.

[15] Лазарев В. В. Общая теория государства и права. М., 1996. С. 52.

Курсовая работа: Диагностика финансового состояния предприятия

Posted on by admin

ВВЕДЕНИЕ

Финансовое состояние предприятия – это экономическая категория, отражающая состояние капитала в процессе его кругооборота и способность субъекта хозяйствования к саморазвитию на фиксированный момент времени.

В процессе производственной, сбытовой и финансовой деятельности происходит непрерывный процесс кругооборота капитала, изменяются структура средств и источников их формирования, наличие и потребность в финансовых ресурсах и как следствие финансовое состояние предприятия, внешним проявлением которого выступает платежеспособность.

Финансовое состояние предприятия, его устойчивость и стабильность зависят от результатов его производственной, коммерческой и финансовой деятельности. Если производственный и финансовый планы успешно выполняются, то это положительно влияет на финансовое положение предприятия. И, наоборот, в результате недовыполнения плана по производству и реализации продукции происходит повышение ее себестоимости, уменьшение выручки и суммы прибыли и как следствие ухудшение финансового состояния предприятия и его платежеспособности. Следовательно, устойчивое финансовое положение не является счастливой случайностью, а итогом грамотного умелого управления всем комплексом факторов, определяющих результаты хозяйственной деятельности предприятия.

Устойчивое финансовое положение, в свою очередь, оказывает положительное влияние на выполнение производственных планов и обеспечение нужд производства ресурсами. Поэтому финансовая деятельность как составная часть хозяйственной деятельности должна быть направлена на обеспечение планомерного поступления и расходования денежных средств, выполнение расчетной дисциплины, достижение рациональных пропорций собственного и заемного капитала и наиболее эффективное его использование.

В ходе выполнения работы поставлены и решены следующие задачи:

— проведен анализ ликвидности предприятия;

— дана оценка имущественному положению предприятия;

— проведен коэффициентный анализ использования средств;

— оценена эффективность хозяйственной деятельности.

Для решения поставленных задач была рассмотрена следующая система показателей, характеризующих:

а) наличие и размещение капитала, эффективность и интенсивность его использования;

б) оптимальность структуры активов и пассивов предприятия, его финансовую независимость и степень финансового риска;

в) оптимальность структуры источников формирования имущества предприятия;

г) платежеспособность и риск банкротства субъекта хозяйствования.

Объектом исследования является финансовая деятельность ООО «ДаЮань» г. Нефтекамск.

Предметом исследования являются основные направления финансовой работы на предприятии – оперативная и контрольно-аналитическая работа.

Информационную базу исследования составляет совокупность научной литературы, законы и нормативные документы, годовая бухгалтерская и финансовая отчетность ООО «ДаЮань».

Методическую базу исследования составляет совокупность следующих методов:

— методы экономического и финансового анализа;

— метод группировки;

— метод сравнения;

— методы экономико-статистического анализа;

— метод финансовых коэффициентов.

Раздел 1. Анализ финансового состояния предприятия

Финансовое состояние важнейшего объекта экономики – предприятия – характеризуется системой критериев (показателей), отражающих наличие, размещение и использование финансовых ресурсов предприятия. Выявление взаимозависимостей между различными показателями финансово-хозяйственной деятельности позволяет как руководству самого предприятия, так и заинтересованным лицам и организациям принять управленческие решения на основе текущего финансового положения, деятельности предприятия за прошедший период и оценки потенциальных возможностей в перспективе. Рыночная экономика и новые формы хозяйствования требуют и новых подходов к оценке финансовой устойчивости предприятий.

В настоящее время значительно усиливается жесткость ограничений хозяйственной деятельности предприятий. Это, прежде всего, связано с ликвидацией безвозмездной государственной поддержки предприятиям; исключением практики централизованного изъятия средств предприятий (кроме платежей в бюджет и внебюджетные фонды стабилизации экономики); изменением кредитной системы (возможность получения кредита обуславливается степенью его финансовой устойчивости).

Финансовая устойчивость оценивается по отношению собственных средств в активах предприятия, по темпам накопления собственных средств в результате хозяйственной деятельности, соотношению долгосрочных и краткосрочных обязательств предприятия, достаточным обеспечением материальных оборотных средств собственными источниками.

Одним из наиболее эффективных приемов анализа финансового состояния является изучение критериев, определение которых основано на существовании определенных соотношений между отдельными статьями баланса. Анализ финансовых критериев (т.е. относительных показателей финансового состояния) позволяет сопоставить финансовое состояние данного предприятия с другими предприятиями отрасли, среднеотраслевыми пропорциями между финансовыми показателями предприятий, а также проводить исследования в динамике за ряд отчетных периодов. Большим преимуществом рассматриваемых критериев является также и то, что они элиминируют искажающее влияние на отчетный материал инфляции, что сейчас особенно актуально.

На наш взгляд, финансовые критерии целесообразно сгруппировать следующим образом: показатели платежеспособности, ликвидности, оборачиваемости, капитала и рентабельности.

Коэффициенты, характеризующие платежеспособность предприятия

финансовый расходование денежный

Платежеспособность предприятия – важнейший показатель, характеризующий финансовое положение предприятия. Показатели платежеспособности характеризуют степень защищенности интересов кредиторов и инвесторов, имеющих долгосрочные вложения в предприятие. Иначе эти показатели называются показателями структуры капитала.

Платежеспособность (ликвидность) – способность предприятия осуществлять денежные выплаты в объеме и сроки, предусмотренные договорными обязательствами. Рыночные условия хозяйствования обязывают предприятие в любой период времени суметь рассчитаться по внешним обязательствам (т.е. быть платежеспособным) или по краткосрочным обязательствам (т.е. быть ликвидным).

Платежеспособным предприятие считается тогда, когда сумма текущих активов (запасов денежных средств, дебиторской задолженности и других активов) больше или равна его внешней задолженности.

Поэтому для оценки платежеспособности предприятия рекомендуется использовать три относительных показателя ликвидности, различающиеся набором ликвидных средств, рассматриваемых в качестве покрытия краткосрочных обязательств: коэффициент абсолютной ликвидности, коэффициент покрытия, коэффициент обеспеченности.

Время, необходимое для превращения в деньги различных составляющих оборотных средств, существенно отличается при ликвидности дебиторской задолженности и материальных оборотных средств. Ликвидность средств, вложенных в дебиторскую задолженность, зависит от скорости платежного документооборота в банках, платежеспособности потребителей, сроков предоставления коммерческого кредита отдельным покупателям, некоторыми другими причинами.

Если на покрытие кредитных обязательств мобилизовать средства в расчетах с дебиторами, можно получить так называемый промежуточный коэффициент покрытия (или другое название – коэффициент ликвидности). Промежуточный коэффициент покрытия (коэффициент ликвидности) отражает прогнозируемые платежные возможности предприятия при условии своевременного проведения расчетов с дебиторами.

Наиболее обобщающим показателем платежеспособности выступает общий коэффициент покрытия. Он равен отношению стоимости всех оборотных (мобильных) средств предприятия к величине краткосрочных обязательств. Общий коэффициент покрытия показывает платежные возможности предприятия, оцениваемые при условии не только своевременных расчетов с дебиторами и благоприятной реализации товаро- материальных ресурсов, но и продажи в случае нужды прочих элементов материальных оборотных средств.

Коэффициент абсолютной ликвидности показывает, какую часть кредиторской задолженности предприятие может погасить в ближайшее время за счет денежных средств и краткосрочных финансовых вложений. Рекомендуемое значение данного коэффициента более или равно 0,2.

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
значение коэффициента

0,406

0,586

0,463

0,543

0,739

0,695

0,751

0,684

0,625

Значение коэффициента абсолютной ликвидности ООО «ДаЮань в течение анализируемого периода выше нормативного (0,2), что означает способность предприятия в ближайшее время погасить кредиторскую задолженность с помощью денежных средств и краткосрочных финансовых вложений.

Коэффициент текущей ликвидности показывает, какую часть текущих обязательств по кредитам и расчетам можно погасить, мобилизовав все оборотные средства. Рост этого показателя благоприятен, но высокое значение коэффициента вовсе не является гарантией того, что предприятие будет иметь достаточно денежных средств для покрытия необходимых расходов. Рекомендуемое значение данного коэффициента более или равно 2.

Значение коэффициента текущей ликвидности по анализируемому предприятию изменятся в диапазоне от 3,604 на 1.01.07 г. до 4,953 на 01.01.09г. По состоянию на 01.01.2008г данный показатель составляет 4,292. То есть на всем промежутке анализируемого периода (2007-2008 гг) фактические значения коэффициента текущей ликвидности выше установленного нормативного значения. Мобилизовав все оборотные средства, предприятие всегда сможет расплатиться по обязательствам. (Диаграмма 1).

Показатель обеспеченности обязательств должника его активами характеризует величину активов должника, приходящихся на единицу долга, и определяется как отношение суммы ликвидных и скорректированных внеоборотных активов к обязательствам должника.

Рекомендуемое значение данного показателя – более 2.

Динамика изменения значения показателя «Обеспеченности обязательств должника его активами» по анализируемому предприятию отражена на Диаграмме 2. В течении анализируемого периода значение данного показателя характеризуется повышающимся трендом.

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
значение коэффициента

0,663

0,692

0,686

0,676

0,739

0,752

0,752

0,763

0,743

Значение данного показателя ниже единицы, означает, что предприятие не может покрыть свои обязательства имеющимися активами, но необходимо учитывать, что данный показатель завышен в силу того, что рыночная стоимость некоторых активов гораздо ниже балансовой, а некоторые активы трудно реализовать в короткий промежуток времени.

Степень платежеспособности по текущим обязательствам определяет текущую платежеспособность предприятия, объемы ее краткосрочных заемных средств и период возможного погашения предприятием текущей задолженности перед кредиторами за счет выручки. Степень платежеспособности определяется как отношение текущих обязательств должника к величине среднемесячной выручки.

Рекомендуемое значение данного показателя – менее 3 среднемесячных выручек.

Согласно значениям коэффициента «Степень платежеспособности по текущим обязательствам», для того чтобы расплатиться по своим текущим обязательствам валовой выручкой, ООО «ДаЮань» необходимо менее месяца (Диаграмма 3):

1 кв 06

2 кв 06

3 кв 06

4 кв 06

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07
значение коэффициента

0,33

0,31

0,24

0,24

0,24

0,21

0,21

0,21

Поквартальный анализ коэффициентов, характеризующих платежеспособность должника показал, что предприятие ООО «ДаЮань» платежеспособно в течении анализируемого периода.

Коэффициенты, характеризующие финансовую устойчивость должника

Финансовая устойчивость отражает уровень риска деятельности предприятия в зависимости от заемного капитала. Политика предприятия в отношении предельно допустимой доли заемных средств в общей сумме источников, или финансового левериджа, определяется тремя важными условиями:

— привлекая заемные средства, владельцы получат возможность контролировать предприятие, имея относительно небольшую долю собственного капитала;

— кредиторы отслеживают изменения в структуре источников средств с тем, чтобы обеспечить себе определенный «уровень безопасности». Если доля собственного капитала в общей сумме источников мала, то риск деятельности такого предприятия ложится в основном на ее кредиторов;

-если предприятие обеспечивает эффективность инвестиционных проектов, профинансированных за счет заемных средств, рентабельность собственного капитала возрастает.

Коэффициент автономии (финансовой независимости) – отношение величины собственных средств к общей сумме активов – или доля собственных средств, показывает удельный вес источников собственных средств в общей величине итога баланса организации.

Коэффициент автономии должен превышать 50%. Практика показывает, что предприятия привлекая необходимые заемные средства, сохраняет устойчивое финансовое положение, если коэффициент автономии в пределах 0,5-0,7. Более высокие значения свидетельствуют о нерациональном распределении собственного и заемного капитала. Для неплатежеспособных предприятий значение коэффициента автономии лежит в диапазоне 0,1-0,3 за счет низкой ликвидности и отсутствии прибыли, позволяющей увеличить собственные средства предприятия. Рост доли собственных средств свидетельствует об увеличении финансовой устойчивости предприятия.

Значение коэффициента автономии анализируемого предприятия находится в диапазоне 0,17 – 0,18 в течении анализируемого периода при нормативном значении 0,5-0,7, что говорит об не устойчивом финансовом состоянии предприятия.

Динамика изменения данного коэффициента представлена на Диагр. 4.

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
значение коэффициента

0,18

0,17

0,17

0,18

0,17

0,18

0,18

0,17

0,18

Коэффициент обеспеченности собственными оборотными средствами – определяет степень обеспеченности организации собственными оборотными средствами, необходимыми для ее финансовой устойчивости.

Отражает ту долю оборотных средств, источником которой являются собственные оборотные средства, а не заемные. Рассчитывается как отношение разницы собственных средств и скорректированных внеоборотных активов к величине оборотных активов.

Рекомендуемое значение данного коэффициента – более 0,1.

ООО «ДаЮань» практически не обеспечено собственными оборотными средствами в течении всего анализируемого периода.

В 2007 году данный показатель имеет отрицательное значение, т.е. в данный период текущие обязательства превышают текущие активы, в связи с этим, значения коэффициента обеспеченности собственными оборотными средствами отрицательны (Диаграмма 5).

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
значение коэффициента

-0,02

-0,02

-0,01

-0,01

0

0

0,01

0,01

0,02

Доля просроченной кредиторской задолженности в пассивах – характеризует наличие просроченной кредиторской задолженности и ее удельный вес в совокупных пассивах организации и определяется в процентах как отношение просроченной кредиторской задолженности к совокупным пассивам.

Рекомендуемое значение данного показателя – чем меньше, тем лучше.

Доля просроченной кредиторской задолженности в пассивах у анализируемого предприятия составляет от 0,41% до 0,57%, что свидетельствует об очень низкой доле (Диаграмма 5).

Отношение дебиторской задолженности к совокупным активам — определяется как отношение суммы долгосрочной дебиторской задолженности, краткосрочной дебиторской задолженности и потенциальных оборотных активов, подлежащих возврату, к совокупным активам организации.

Данный показатель отражает долю ожидаемых платежей — те средства, на которые можно рассчитывать в краткосрочный и долгосрочной перспективе в совокупных активах предприятия.

Высокая доля дебиторской задолженности отражает неэффективную работу с дебиторами, тем самым лишая предприятие в наиболее ликвидных активах.

Согласно значениям показателя «Отношение дебиторской задолженности к совокупным активам» на анализируемом предприятии выявлен незначительный объем дебиторской задолженности, доля которой в совокупных активах составляет:

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
значение коэффициента

27,89%

28,83%

30,09%

29,11%

33,60%

35,74%

35,09%

35,71%

36,42%

1.3 Коэффициенты, характеризующие деловую активность должника

Рентабельность активов – комплексный показатель, позволяющий оценить результаты основной деятельности предприятия, характеризует степень эффективности использования имущества организации, профессиональную квалификацию менеджмента предприятия. Он выражает отдачу, которая приходится на 1 рубль активов компании. Определяется в процентах как отношение чистой прибыли к совокупным активам предприятия.

Значение коэффициента рентабельность активов должно быть выше средней процентной ставки по заемным средствам, что характеризует высокую рентабельность активов.

Этот коэффициент должен быть одним из основных рабочих инструментов руководителя в управлении предприятием, являясь важнейшим показателем эффективности его деятельности.

По ООО «ДаЮань» рентабельность активов составила:

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв 08

4 кв 08
значение коэффициента

0,42%

0,52%

0,73%

1,47%

1,17%

1,55%

2,25%

2,44%

Во 2007 году анализируемый коэффициент значительно ниже, чем в 2008 году по причине низкой суммы прибыли по кварталам.

На всем протяжении анализируемого периода чистая прибыль – величина положительная, соответственно активы рентабельны, т.е. активы способны приносить прибыль.

Учитывая, что активы предприятия рентабельны на протяжении всего периода, можно сделать вывод, что уровень менеджмента предприятия находится на высоком уровне. В свое время нерентабельность активов может привести к трудностям с получением кредитных ресурсов, и даже если предприятию удастся получить кредиты, они лишь усугубят проблемы и увеличат обязательства должника.

Норма чистой прибыли — характеризует уровень доходности хозяйственной деятельности организации. Показывает, сколько прибыли приходится на единицу реализованной продукции. Измеряется в процентах и определяется как отношение чистой прибыли к выручке (нетто).

Рост нормы чистой прибыли означает рост эффективности хозяйственной деятельности предприятия.

Рекомендуемое значение нормы чистой прибыли – более 0,08.

Динамика изменения показателя «Норма чистой прибыли» по ООО «ДаЮань» отображена на Диаграмме 6.

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв 08

4 кв 08
значение коэффициента

0,49%

0,59%

0,64%

1,24%

1,01%

1,29%

1,86%

1,99%

Данные показатели свидетельствуют об увеличении эффективности хозяйственной деятельности учреждения в анализируемом периоде.

Значительное снижение нормы чистой прибыли во 1- 3 кварталах 2007 года по сравнению с 4 кварталом 2007г произошло по причине низкой суммой чистой прибыли:

1 квартал к 4 кварталу 2007 г — 29,5%;

2 квартал к 4 кварталу 2007г — 36,4%;

3 квартал к 4 кварталу 2007 г – 50%.

Таким образом, коэффициенты, отражающие деловую активность должника, характеризуют средний уровень управления на предприятии.

Анализ активов и пассивов должника

Бухгалтерский баланс – это способ отражения в денежной форме имущества предприятия и источников его финансирования на определенную дату. Активы дают определенное представление об экономических ресурсах или потенциале предприятия по осуществлению будущих затрат. Пассивы показывают объем средств, полученных предприятием, и их источники.

1.4.1 Анализ активов

Анализ активов проводится в целях оценки эффективности их использования, выявления внутрихозяйственных резервов обеспечения восстановления платежеспособности, оценки ликвидности активов, степени их участия в хозяйственном обороте, выявления имущества и имущественных прав приобретенных на заведомо невыгодных условиях, оценки возможности возврата отчужденного имущества, внесенного в качестве финансовых вложений.

Необходимо отметить колебания объема актива анализируемого предприятия с периодическим незначительным ростом и снижением, в среднем за 2 года снижение актива баланса составило 0,4%:

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
актив

6109

6164

6162

5964

6036

5935

5820

6052

5912
темп роста, %

100,9

99,97

96,8

101,2

98,3

98,1

104,0

97,7

Доля оборотных активов предприятия в течение всего рассматриваемого периода в среднем составляет 79,9% от общей величины активов, при этом большая часть представлена:

— дебиторской задолженностью – в среднем за 2 анализируемых года доля составила 32,50% от общей величины активов;

— денежными средствами — в среднем за 2 анализируемых года доля составила 5,49% от общей величины активов;

— запасами и затратами — в среднем за 2 анализируемых года доля составила 40,27% от общей величины активов.

Снижение суммы активов на 1 января 2009 года по сравнению с периодом на 1 января 2008 года на 2% произошло по причине:

— снижения суммы денежных средств на 113 тыс руб;

— снижения суммы запасов и затрат на 354 тыс руб.

— снижения суммы внеоборотных активов на 92 тыс руб.

На 01.01.2006 г. доля дебиторской задолженности в активах составила 27,89%, из которых 27,50% приходится на покупателей и заказчиков, 0,39% на прочих дебиторов; на 01.01.2007г – доля дебиторской задолженности в активах предприятия составляла 33,6%, из которых 32,85% и 0,75%соответственно; на 01.01.2009 г – доля дебиторской задолженности в активах предприятия составляла 36,42%, из них на покупателей и заказчиков приходится 35,5%, на прочих дебиторов- 0,91%.

Одним из основных источников формирования оборотных активов является дебиторская задолженность. При задержке погашения долга дебиторами предприятие испытывает как финансовые, так и производственные трудности, что приводит к усугублению кризисной ситуации.

Согласно структуре агрегированного баланса, на рассматриваемом предприятии наблюдается тенденция небольшого роста доли дебиторской задолженности на конец рассматриваемого периода.

В абсолютных величинах (Таблица «Изменение статей актива») наблюдается изменение дебиторской задолженности:

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
Краткосроч дебит зад-ть

+73

+77

-118

+292

+93

-79

+119

-8
Долгосроч дебит зад-ть

Средний темп роста данной статьи баланса составляет 1,03% (Таблица «Темп роста основных статей актива баланса»).

Доля запасов и затрат в активах изменяется в диапазоне от 44,56% (на 01.01.2007г) до 38,32% (на 01.01.2008 г) и до 38,23% (на 01.01.2009г) в течение всего рассматриваемого периода и характеризуется небольшими колебаниями (Диаграмма 9).

Из «запасов и затрат» наибольшая доля актива приходится на:

— материалы: в среднем за рассматриваемый период их доля составляет 24,32% от общей суммы активов;

— незавершенное производство: в среднем за рассматриваемый период их доля составляет 0,25% от общей суммы активов;

— готовая продукция: в среднем за рассматриваемый период их доля составляет 15,37% от общей суммы активов;

— прочие запасы: в среднем за рассматриваемый период их доля составляет 0,34% от общей суммы активов;

В абсолютных величинах значения строки баланса «запасы и затраты» изменяются :

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
Изм статьи

-122

+29

-15

-301

-90

-27

+72

-8

Тенденция изменения внеоборотных или постоянных активов характеризуется практически неизменным трендом:

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
Внеоб акт

21,28%

20,72%

20,35%

20,64%

20,01%

19,97%

19,97%

18,82%

18,88%

В абсолютных значениях снижение постоянных активов приходится на:

— 01.01.2008 г – на 92 тыс руб по сравнению с 01.01.2006г за счет амортизации;

— 01.01.2009 г — на 92 тыс руб по сравнению с 01.01.2007г за счет амортизации;

Постоянные активы предприятия представлены на 100% основными средствами. Нематериальных активов, долгосрочных финансовых вложений у ООО «ДаЮань» нет.

Законсервированных основных средств нет.

Степень износа производственных основных средств составляет: на 01.01.2007г – 7%; на 01.01.2008 г – 7%; на 01.01.20009 г – 7%. Данные значения показателей отражают низкую изношенность основных производственных средств, позволяющую вести рассматриваемому предприятию производственно-хозяйственную деятельность.

На предприятии нет обремененных основных средств.

Доходных вложений в нематериальные активы у предприятия нет.

Закупочные цены на сырье и материалы в пределах средних цен на внутреннем рынке. Краткосрочных финансовых вложений у анализируемого предприятия нет.

1.4.2 Анализ пассивов

Анализ пассивов производится с целью выявления внутрихозяйственных резервов обеспечения восстановления платежеспособности, выявления обязательств, которые могут быть оспорены и прекращены, выявления возможности проведения реструктуризации сроков исполнения обязательств.

На 01.01.2007г. доля текущих обязательств в пассиве баланса составляет 9,48%, из них все 4,24% приходится на кредиторскую задолженность; 5,24% — краткосрочные кредиты и займы.

На 01.01.2008 г доля текущих обязательств в пассиве баланса составляет 9,71%, из них 5,07% приходится на кредиторскую задолженность; 4,64% составляют краткосрочные кредиты и займы.

На 01.01.2009 г доля текущих обязательств в пассиве баланса составляет 8,66%, из них 5,28% приходится на кредиторскую задолженность; 3,38% — краткосрочные кредиты и займы.

В абсолютных величинах произошли следующие изменения пассива баланса:

— на 01.01.2008 г на 73 тыс руб, по отношению к предыдущему году за счет снижения краткосрочной задолженности по кредитам банка на 40 тыс руб, снижения суммы долгосрочной задолженности по кредитам банка на 80 тыс руб, роста кредиторской задолженности на 47 тыс руб.

— на 01.01.2009г на 124 тыс руб за счет суммы задолженности по краткосрочным кредитам банка на 80 тыс руб, снижения долгосрочных обязательств перед банком на 50 тыс руб, роста кредиторской задолженности на 6 тыс руб.

Изменение доли заемных средств в пассиве предприятия:

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
Заем ср-ва

80,36%

80,53%

80,53%

79,88%

80,12%

79,78%

79,38%

80,17%

79,70%

Доля заемных средств в пассиве изменяется незначительно и в среднем составляет 80%. Средний темп роста доли заемных средств в пассиве баланса составляет 1%.

По состоянию на 01.01.2009 года из 100% текущих обязательств 61% приходится на кредиторскую задолженность, 39% на краткосрочные кредиты и займы.

Анализ кредиторской задолженности показал:

— доля задолженности поставщикам и подрядчикам в общем объеме кредиторской задолженности значительно составляет на 01.01.07г – 70,27%; на 01.01.08г – 71,90%; на 01.01.09г – 73,72%.

— доля задолженности перед персоналом в общем объеме кредиторской задолженности составляет: на 01.01.2007г – 7,72%; на 01.01.2008г – 5,88%; на 01.01.2009 г – 8,97%.

— доля задолженности перед бюджетом и внебюджетными фондами составляет: на 01.01.2007г – 17,37%; на 01.01.2008г – 17,65%; на 01.01.2009г – 13,78%;

— доля прочих кредиторов в общей сумме кредиторской задолженности: на 01.01.2007 г – 4,63%; на 01.01.2008г – 4,58%; на 01.01.2009 г – 3,53%;

Изменение статьи «Долгосрочные обязательства» : (тыс руб)

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
Долгоср обяз

+40

+30

-170

+20

-20

-100

+190

-120

Доля собственных средств в пассиве изменяется следующим образом:

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
собст ср-ва

19,64%

19,47%

19,47%

20,12%

19,88%

20,22%

20,62%

19,83%

20,30%

За анализируемый период сумма собственных средств составляет (тыс руб):

01.01.07

01.04.07

01.07.07

01.10.07

01.01.08

01.04.08

01.07.08

01.10.08

01.01.09
собст ср-ва

1200

1200

1200

1200

1200

1200

1200

1200

1200

В собственных средствах 100%-ую долю составляет уставный капитал предприятия.

Задолженность по обязательственным платежам полностью обоснованна.

1.5 Анализ безубыточной деятельности предприятия

Управление безубыточностью предприятия позволяет решить такие задачи как:

— определение объема реализации продукции для достижения эффективной финансово-хозяйственной деятельностью;

— определение оптимального ассортиментного набора продукции;

— создание оптимальной системы ценообразования;

— регулирование уровня риска.

Весь анализируемый период 2007-2008 годы предприятие работает с прибылью. Нов целях увеличения суммы прибыли необходимо увеличивать объемы реализации и снижать себестоимость.

Основными материалами для организации производственного процесса являются макулатура и кокс – для котельной. Цены закупа на уровне среднерыночных. В целях поиска более дешевого сырья и материалов отделу снабжения предприятия необходимо активизировать работу.

Вклад на покрытие (валовая маржа) – это разность выручки от реализации продукции и переменных затрат на производство этой продукции.

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв08

4 кв08
значение

2163,84

2241,04

2712,72

2781,60

2720,40

2772,40

2830,04

2899,80

Увеличение вклада на покрытие в 2008 году связано с ростом выручки от реализации продукции.

Точка безубыточности (порог рентабельности) – это величина объема продаж, при которой предприятие будет в состоянии покрыть все свои затраты (постоянные и переменные), не получая прибыли.

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв08

4 кв08
значение

3615

3801

5128

5226

5085

5157

5193

5270

Чем меньше сумма постоянных затрат у предприятия, тем ниже будет порог рентабельности.

Коэффициент вклада на покрытие показывает какая доля в объеме продаж может быть использована для покрытия постоянных затрат и формирования прибыли.

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв08

4 кв08
значение

0,41

0,41

0,39

0,39

0,39

0,39

0,39

0,40

Как видно из таблицы, на протяжении всего анализируемого периода предприятие более 30% объема продаж может использоваться на покрытие постоянных затрат и формирования прибыли.

Запас финансовой прочности – это оценка дополнительного (т.е. сверх уровня безубыточности) объема продаж. Данный показатель предназначен для оценки уровня риска. Чем он больше, тем стабильнее положение предприятия.

1 кв 07

2 кв 07

3 кв 07

4 кв 07

1 кв 08

2 кв 08

3 кв08

4 кв08
значение

31,80%

31,15%

26,32%

26,60%

26,83%

27,05%

27,67%

28,11%

У предприятия на протяжении всего анализируемого периода есть запас финансовой прочности, т.к. предприятие работает рентабельно.

Операционный рычаг отражает риск потери операционной прибыли в результате изменения объема реализации, цены, постоянных и переменных затрат на 1%.

Операционные рычаги рассматриваемого предприятия не высоки, что характеризует средний уровень риска финансово-хозяйственной деятельности, и в то же время отражают возможность резкого увеличения операционной прибыли при снижении используемых показателей при расчете операционного рычага всего на 1%.

За 4 квартал 2008 года Операционный рычаг:

По объему составляет 3,56;

По цене составляет 8,99;

По переменным затратам 5,44;

По постоянным затратам 2,56.

Самый большой рычаг по цене — 8,99; то есть при увеличении цены выше точки безубыточности на 1% , прибыль увеличится на 8,99%, и наоборот. При снижении цен прибыль уменьшится в той же пропорции.

Оценка финансового состояния предприятия

Поквартальный анализ коэффициентов, характеризующих платежеспособность показал, что предприятие платежеспособно в течении анализируемого периода, причем общий объем обязательств всегда ниже суммы текущих активов, что говорит об удовлетворительном состоянии финансово-хозяйственной деятельности.

Коэффициент автономии отражает сильную зависимость предприятия от заемных источников, представленных долгосрочной задолженностью по кредитам банка и кредиторской задолженностью. Он отражает не устойчивое финансовое состояние.

Рассматриваемое предприятие – ООО «ДаЮань» – обеспечен собственными оборотными средствами – текущие обязательства не превышают текущие активы, в связи с этим, значения рассматриваемого показателя выше нуля в течении 2 анализируемых лет.

Согласно значениям показателей, характеризующих деловую активность предприятия, рассматриваемое предприятие получило прибыль в процессе ведения финансово-хозяйственной деятельности в течение всего рассматриваемого периода.

Анализ актива показал высокую долю оборотных активов в общем объеме активов, большую часть которых составляют материалы и готовая продукция. Политика управления дебиторской задолженностью на предприятии сформирована не корректно, в результате чего 35% всех активов не может быть использована в настоящий момент времени.

Значение коэффициента «степень износа» показало низкую степень изношенности основных производственных средств – до 7%, позволяющую вести данному предприятию эффективную производственно-хозяйственную деятельность.

Анализ пассива показал, что предприятие пользуется и долгосрочными и краткосрочными кредитами и займами. Основную задолженность по состоянию на 1 января 2009 года – 71% от общей суммы пассивов составляет долгосрочная задолженность по займам и кредитам банка. За анализируемый период роста доли заемных средств в общих пассивах предприятий не происходит.

Анализ безубыточной деятельности предприятия показал необходимость снижения себестоимости производимой продукции и повышения отпускных цен. Повышение отпускных цен произвести на практике возможно, т.к. уровень цен на производимую продукцию ООО «ДаЮань» самые низкие среди конкурентов, продающих продукцию в РБ. Но повышение цен может привести к снижению объемов реализации. Поэтому менеджерам необходимо предварительно произвести расчеты обоснованности поднятия отпускных цен.

Операционные рычаги отражают средний предпринимательский риск, связанный с деятельностью предприятия.

Таким образом, политика построения финансово-хозяйственной деятельности на рассматриваемом предприятии удовлетворительна. Необходимо вести работу по снижению себестоимости продукции, а также повышать эффективность управления затратами предприятия.

Раздел 2. Оценка хозяйственной деятельности предприятия

2.1 Эффективность использования основных фондов и трудовых ресурсов

Эффективность использования основных фондов измеряется показателями фондоотдачи и фондоемкости. Фондоотдача основных фондов определяется как отношение объема выручки от реализации продукции к средней стоимости основных фондов. Фондоемкость продукции – величина, обратная фондоотдаче, характеризует стоимость основных средств, приходящуюся на 1 рубль выручки от реализации продукции.

Основным условием роста фондоотдачи является превышение темпов роста производительности труда над темпами роста фондовооруженности труда.

Факторный анализ фондоотдачи основных средств:

показатели

2007 г

2008 г

изменение

(+,-)
сумма

%
1. Выручка от продажи продукции (без налогов), тыс руб

24900

28530

+3630

+14,6
2. Среднесписочная численность работников, чел

42

48

+6

+14,3
3. Среднегодовая стоимость основных производственных средств, тыс руб

1254

1162

-92

-7,3
4. Среднегодовая выработка продукции на 1 работника, руб

592,9

594,4

+1,5

+0,3
5. Фондовооруженность труда на 1 работника. Руб

29,9

24,2

-5,7

-19,1
6. Фондоотдача, руб

19,9

24,6

+4,7

+23,6

Данные таблицы «Факторный анализ фондоотдачи основных средств» показывают, что увеличение фондоотдачи на 23,6% произошло в результате снижения фондовооруженности труда на 19,1% при увеличении производительности труда на 0,3%. Степень влияния производительности и фондовооруженности труда на изменение фондоотдачи определяется с помощью факторного анализа способом цепных постановок на основе расчетов:

Ф1 = 592,9 : 29,9 = 19,829 руб;

Ф2 = 594,4 : 29,9 = 19,880 руб;

Ф3 = 594,4 : 24,2 = 24,562 руб.

Следовательно, на рост фондоотдачи на 4,7 руб в целом оказали влияние следующие факторы:

— увеличение производительности труда – на 0,051 руб;

— рост фондовооруженности труда – на 4,682 руб.

Производительность труда в 2008 году увеличилась по сравнению с 2007 годом на 1,5 тыс руб. или на 0,3%.

Расчеты показали, что на предприятии эффективно используются трудовые ресурсы.

В целях увеличения эффективности использования основных средств и трудовых ресурсов предприятию необходимо увеличивать объемы реализации услуг.

2.2 Эффективность использования оборотных средств

В хозяйственной практике большое внимание уделяется анализу эффективности использования оборотных средств (текущих активов), так как именно от скорости их превращения в денежную наличность зависит ликвидность предприятия.

Важным показателем при анализе эффективности использования оборотных средств является показатель оборачиваемости. Ускорение оборачиваемости оборотных средств означает экономию времени и высвобождение средств из оборота, позволяя с меньшей суммой обеспечить выпуск и реализацию продукции или увеличить объем и улучшить качество производимой продукции при том же объеме оборотных средств.

Факторами ускорения оборачиваемости оборотных средств являются оптимизация производственных запасов, эффективное использование материальных, трудовых и денежных ресурсов, сокращение длительности производственного цикла, а также сроков пребывания оборотных средств в остатках готовой продукции и расчетах.

Показатели оборачиваемости оборотных средств

показатели

2007г

2008 г

изменения (+,-)
объем реализации без налогов, тыс руб

24900

28530

+3630
средние остатки всех оборотных средств, тыс руб

4819

4812

-7
оборачиваемость всех оборотных средств, дни

69,6

60,7

-8,9
коэффициент оборачиваемости всех оборотных средств, раз

5,17

5,93

+0,76

Как видно из таблицы «Показатели оборачиваемости оборотных средств», оборачиваемость всех оборотных средств в 2008 году ускорилась по сравнению с 2007 годом на 9 дней. Ослабление деловой активности привело к неудовлетворительному экономическому результату: сумма дополнительного вложения средств в оборот составила 4182,6 тыс руб (28530:360*8,9*5,93).

2.3 Эффективность использования материальных затрат

Анализ эффективности использования материальных затрат

№

показатель

2007г

2008г

рост, %

прирост (+,-), %
1

Выручка, тыс руб

24900

28530

114,6

+14,6
2

Материальные затраты, тыс руб

16932

19258

113,7

+13,7
3

Материалоотдача

1,47

1,48

100,7

+0,7
4

Соотношение прироста материальных затрат в расчете на 1% прироста продукции

—

—

—

0,94

Из таблицы видно, что материалоотдача в 2008 году по сравнению с 2007 годом выросла на 0,7% и составила 1,48 тыс руб, но положительным моментом в использовании материальных ресурсов при производстве продукции является факт: прирост выручки больше, чем прирост материальных затрат на 6%.

Раздел 3. Оценка рыночной позиции предприятия

ООО «ДаЮань» занимается производством туалетной бумаги из втор сырья – макулатуры. Важным способом сбережения лесов является переработка макулатуры. Тонна макулатурной бумаги позволяет сэкономить примерно 5 кубометров древесины, или до 20-25 деревьев. Кроме того, экономятся электроэнергия и чистая вода, уменьшается загрязнение окружающей среды, поскольку переработка макулатуры — процесс значительно более чистый и менее энергоемкий, чем варка целлюлозы. Уменьшается и количество бумажных отходов — они просто становятся сырьем для переработки.

Из макулатуры можно производить любую бумагу, не требующую особой долговечности и сверхъестественной белизны. Бумажная продукция из втор- сырья экологически безопасна для потребителей — технология ее производства такова, что все потенциально вредные загрязнители из макулатуры удаляются.

Фирма действует на основном потребительском рынке, т.к. туалетная бумага – продукт массового потребления.

Потребление туалетной бумаги

Уровень дохода средний и выше среднего (22%)

Уровень дохода ниже среднего (78%)
Туалетная бумага класса люкс (18,6%)

Классическая туалетная бумага (81,4%)

Туалетная бумага класса люкс (4,6%)

Классическая туалетная бумага (95,6%)
167,846 тыс.чел.

734,594 тыс.чел.

147,179 тыс.чел.

3052,380 тыс.чел.
Потребление туалетной бумаги на душу населения в месяц -1 рулон
167,846 тыс. рул.

734,594 тыс.рул.

147,179 тыс. рул.

3052,380тыс.рул.

Самая большая проблема для производств – сбыт продукции. Хотя спрос на бумагу постоянно растет, мелким производителям продавать ее в крупных городах дорого — слишком большие деньги просят «за вход» торговые сети. Поэтому интерес к подобным мини-производствам сейчас больше проявляют предприниматели из регионов, где много независимых продавцов и больше возможностей для сбыта.
Производители дорогой туалетной бумаги, наоборот, делают ставку на торговые сети. Перспективы развития отечественного рынка туалетной бумаги высокого качества связаны не столько с ростом благосостояния населения, сколько с формированием культуры потребления данных товаров и выходом столичных сетей в регионы.

Доля торговых точек по продаже туалетной бумаги.*

Тип т.т.

Доля в 2003г., в %

Доля в 2004г., в %
Супермаркеты

8,9

14
Хозяйственные и специализированные

27,4

30,6
Универсальные и промтоварные магазины

21,1

21,1
Открытые рынки

33,4

28,1
Киоски и уличные лотки

21,2

18,8

Фирма – производитель работает на существующем рынке, не подверженном быстрым изменениям. Рынок туалетной бумаги сформировался давно, и поэтому характеризуется присутствием достаточно большого числа фирм-конкурентов, часть из которых занимает прочные позиции на рынке в течении длительного периода времени.

На основном сегменте рынка классической туалетной бумаги в Республике Башкортостан реализуется продукция, производимая в г.Набережные Челны, и продукция под маркой «Zewa». Они занимают существенную долю рынка, однако, их продукция характеризуется более высокими ценами, за 1 рулон оптовая цена соответственно составляет 5,13 руб и 5,38 руб. Учитывая, что в рамках рассматриваемого проекта предполагается реализация продукции по оптовым ценам 2,2 руб за рулон, а уровень качества лишь незначительно уступает конкурентам, можно сделать вывод о существенных возможностях фирмы- производителя завоевать необходимую долю рынка.

Сравнительный анализ показывает, что у фирмы-производителя есть все шансы вести успешную конкурентную борьбу с конкурентами. Если фирма-производитель будет следовать выбранной стратегии конкурентной борьбы, она может претендовать на завоевание достаточной доли рынка.

Согласно информации, предоставленной инвестиционно-банковским департаментом инвестиционной компании «ФИНАМ», последняя компания является крупнейшим отечественным производителем: 30% в сегменте туалетной бумаги. С учетом того, что на долю импортной продукции на этом рынке приходится около 30% (более 80% в верхнем ценовом сегменте), Набережночелнинский КБК можно считать его ведущим игроком. Более 20 % всей производимой в стране туалетной бумаги выпускается на заводе в Светогорске Ленинградской области, ныне дочернего предприятия концерна Svenska Cellulosa Aktiebolaget с торговыми марками: Zewa, Libero, Libresse, Tork, Tena. Также сильные позиции на рынке и у иностранных компаний, позиционирующих свою продукцию в более дорогих сегментах: «SCA Hygiene Products Russia», «Джорджия-Пасифик» (ТМ Lotus), «Delitissue Sofidel» (ТМ Regina), «Metsa Tissue» (ТМ Lambi) и «Kimberly-Clark» (ТМ Kleenex).

Основные производители туалетной бумаги из вторсырья, которые на сегодняшний день реализуют свою продукцию в Республике Башкортостан:

1.ЗАО «Народное предприятие Набережночелнинский картонно-бумажный комбинат» г.Набережные челны, Республика Татарстан;

2. ООО «SCA hygiene products Russia», г.Светогорск Ленинградская область — туалетная бумага «Zewa».

ЗАО «Народное предприятие Набережночелнинский картонно-бумажный комбинат» в этом году исполнилось 23 года, объемы производства в 2007 году составили 260 миллионов рулончиков.

Набережночелнинский картонно-бумажный комбинат — одно из самых молодых и современных предприятий бумажной промышленности России. Первая очередь комбината введена в эксплуатацию в декабре 1986 года.
Шведский концерн Svenska Cellulosa Aktiebolaget, основанный в 1929 году, является одним из крупнейших мировых производителей продуктов гигиены, картонной упаковки и газетной бумаги. Поставляет продукцию на рынки Западной Европы, США и Латинской Америки.

Оптовые фирмы Республики Башкортостан реализуют туалетную бумагу Набережночелнинского КБК :

— по 4,44 руб («НЭО Ресурс» г.Уфа);

— по 5,13 руб (ООО «Баштехснаб»);

Туалетная бумага «Zewa» реализуется оптовыми фирмами РБ по цене 5,38 руб.

Сравнительные цены на другие виды туалетной бумаги:

Марка бумаги

Производитель

Кол-во
слоев

Вес
рулона
(г)

Длина
бумажной
ленты (м)

Стоимость
рулона

Цена за
грамм
(руб.)

Цена за
метр
(руб.)
Zewa «54 метра,

SCA Hygiene

1

110

39,5

6

0,05

0,15

Светогорский
стандарт»

 Products

«Мягкий знак, 54
метра»

 Сясьский ЦБК

1

127

51,5

8

0,06

0,16
«Сыктывкарская,

«Сыктывкар Тиссью

1

139

57,3

6,7

0,05

0,12
56 метров»

Груп»

Lotus Royal

Georgia Pacific

3

110

18,7

27

0,25

1,44
Lotus Colours

Georgia Pacific

2

78

21

12,5

0,16

0,60
Kleenex Veltie

Kimberly-Clark

2

85

20,5

13,75

0,16

0,67
«Zewa Плюс»

SCA Hygiene
Products

 2

102

27,6

11,5

0,11

0,42

Kleenex
Strawberry

 Kimberly-Clark

2

82

20,2

14,5

0,18

0,72
Aster Bouquet

Aster

3

103

18,8

16,83

0,16

0,90
Kleenex Camomile

Kimberly-Clark

2

87

21,1

14,5

0,17

0,69
Aster Aquarell

Aster

3

107

21

25,6

0,24

1,22

Стратегией маркетинга фирмы является стратегия проникновения на рынок и завоевание определенной доли рынка (34%).

Завоевание обозначенной доли рынка осуществляется путем установления цен на уровне, а при возможности и чуть ниже уровня цен конкурентов, а также поддержания уровня качества выпускаемой продукции.

Конкурентную борьбу на рынках сбыта предполагается вести путем поддержания оптимального соотношения «цена-качество».

В ценообразовании фирма придерживается стратегии удержания доли рынка. Цена на продукцию устанавливается исходя из рыночной конъюнктуры и уровня издержек фирмы и тесно увязана с качеством товара.

Цены на продукцию предполагается установить в диапазоне 3,0-3,4 рублей за рулон (с НДС) в первый год реализации проекта с последующим ежегодным увеличением до 10%. Такой уровень цен позволит удержать за собой требуемую долю рынка и компенсировать издержки фирмы. Данный уровень цен полностью отражает имидж фирмы- стабильная фирма, выпускающая качественный продукт по доступным ценам.

Цены на продукцию в большой степени зависят от цен на основное для данного производства сырье – макулатуру, и повышение или снижение цен связывается именно с этим.

Формирование цены производится на основе суммы плановых затрат на производство и реализацию плюс плановый процент рентабельности, плюс налоги.

Раздел 4. Определение перспектив развития предприятия

Увеличение объемов производства. На сегодняшний день увеличить объемы реализации не позволяет только производственная мощность оборудования. Сейчас на предприятии работает 2 линии по производству туалетной бумаги. Установку третьей линии не позволяет произвести котельная, которая работает на твердом топливе – коксе. После перевода котельной на газ, у предприятия появится возможность установить 3-ю линию производства туалетной бумаги, что увеличит объемы производства до 40%. Перевод котельной на газ также решает проблемы экологии. Улучшение финансового результата за счет:

1. Увеличения объемов производства и реализации. Рыночный спрос позволяет данное увеличение объема;

2. Экономии на транспортных расходах по перевозке кокса;

3. Экономия на топливе.

Заключение

Для принятия как стратегических, так и повседневных управленческих решений, необходимо знать настоящее финансовое положение предприятия. Иначе, слепое руководство предприятием может затормозить развитие, усугубить существующие явные и скрытые проблемы и, в конечном счете, привести к банкротству.

В данной курсовой работе была проведена диагностика финансового состояния ООО «ДаЮань» за 2007- 2008 годы.

В результате было выявлено:

1. Поквартальный анализ коэффициентов, характеризующих платежеспособность показал, что предприятие платежеспособно в течении анализируемого периода, общий объем обязательств ниже суммы текущих активов, что говорит об удовлетворительном состоянии финансово-хозяйственной деятельности.

2. Коэффициент автономии отражает сильную зависимость предприятия от заемных источников, представленных долгосрочными кредитами и займами. Доля дебиторской задолженности в совокупных активах – 35%, что характеризует не эффективную работу с дебиторами.

3. Рассматриваемое предприятие – ООО «ДаЮань» – обеспечено собственными оборотными средствами – текущие обязательства не превышают текущие активы, в связи с этим, значения рассматриваемого показателя выше нуля в течении анализируемых лет.

4. Политика управления дебиторской задолженностью на предприятии сформирована не корректно, 35% от активов не может быть использована в настоящий момент времени.

5. Анализ безубыточной деятельности предприятия показал необходимость снижения себестоимости производимой продукции и повышения отпускных цен. Повышение отпускных цен может привести к снижению объемов реализации. Менеджерам необходимо провести расчеты эффективности поднятия отпускных цен.

Таким образом, политика построения финансово-хозяйственной деятельности на рассматриваемом предприятии удовлетворительна.

У предприятия есть большой резерв: перевод котельной с твердого топлива на газ. Это даст возможность установить 3-ю линию производства туалетной бумаги. Сократит расходы на поставку кокса, т.к. он возится грузовыми машинами из другого города. И в итоге финансовый результат предприятия в целом улучшится.

В результате анализа значений коэффициентов и показателей, характеризующих финансовую деятельность должника, можно определить, что рассматриваемое предприятие находится в удовлетворительном состоянии.

Анализ хозяйственной деятельности показал, что в 2008 году по сравнению с 2007 годом стали более эффективно использоваться трудовые, оборотные и внеоборотные ресурсы.

В итоге увеличение объемов реализации, перевод котельной на газ, позволят снизить себестоимость производимой продукции и увеличить рентабельность производства и экономическую стоимость предприятия.

Список использованной литературы

Валинурова Л.С., Казакова О.Б., Горбачев И.В. Диагностика финансового состояния предприятия в антикризисном управлении:Учебное пособие. -Уфа, БАГСУ, 2009.

Маркарьян ЭА., Герасименко Г.П. Финансовый анализ. — М.:Кнорус, 2009.

Реферат: Оборона Киева 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал-полковник М. П. Кирпонос

Posted on by admin

НПУ ім. Драгоманова.

Реферат на тему:

Оборона Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генерал- полковник М. П. Кирпонос.

Студента IV курса заочного відділення історичного факультету

Петракова Олександра.

Київ-2002.

Період з липня по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно тяжким для
Червоної армії, яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування фашистських полчищ. Багато її підрозділів і частин потрапляли в оточення, втрачали зв’язки з вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко не всім вдавалося з боями вирватися з оточення.
Більшість гинула або потрапляла у ворожий полон. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього становища, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, була директива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько- київському, уманському та одеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ і в
Закавказзя.

У перших же боях відчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів і пального. Відчувалася розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим натиском броньованих полчищ ворога, які, прикриті з повітря літаками, рвалися вперед.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямками й фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин і з’єднань. Проте, незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч і дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб території СРСР.

З початку липня депресія від невдач Червоної Армії, що охопила було
Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю.
Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у яких тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної Армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньо- осінньої кампанії 1941 р. на території України була оборона Києва. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. 11 липня німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського укріпрайону і вийти на підступи до Києва. Почалася оборона столиці України.
Стійкий опір військ Київського укріпрайону зірвав спроби ворога захопити місто з ходу. Під час цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставище на
Житомирському шоссе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії під командуванням молодшого лейтенанта Д. І.
Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. Ті, що залишилися живими, були поранені, але продовжували битися. Загинув і Д.
І. Шепеленко, який з останньою в`язкою гранат кинувся під ворожий танк.

30 липня німецькі війська ноновили наступ, але в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася.
Вороже командування повернуло з центрального напрямку на південь сильне танкове угрупування, форсувавши Дніпро. Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки Верховного
Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного
Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цього були. Адже ще на початку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса і першого секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущова із запитанням, чи є можливість не допустити, щоб німці форсували Дніпро і оточили Київ. Обидва співрозмовники
Сталіна категорично цого запевнили, що ні в якому разі не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ».

Тим часом становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно і холоднокровне готувало для радянських військ величезний «котел».
У наказі № 29 по 17-й німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинув на оборону рубежа Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойових з’єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхом граничної концентрації сил з тим, щоб відвернути вихід основних сил противника з оточення». 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий атташе в Німеччині) генерал
Тупиков, характеризуючи обстановку, яка склалася, відверто писав начальнику
Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи — справа двох днів». Відповідь на ім’я командуючого військами Південно-
Західного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор
Тупиков подав у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагає збереження холоднокровності й витримки командирів усіх ступенів. Необхідно не піддаватися паніці, вжити заходів до того, щоб зберегти становище, що створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складу фронту необхідність уперто битися, не оглядаючись назад. Необхідно неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б.
Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 г. 00 хв.». Вказівка пішла за підписом не
Сталіна — автора цього тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра і відтягне свої сили на схід, не виправдалися,— зазначалося в одному з його документів від 12 вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть подати німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення з двох боків, і піддаючи свої сили небезпеці знищення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Південно-Західного напрямку Баграмян з наказом Тимошенка залишити Київ і виводити війська з оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення про відхід, яке суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго до того був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега — командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка дозволила залишити Київ. Та було пізно: вороже кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того в історії. Стільки ж армій загинуло й на Південному фронті (під Уманню у серпні і в районі Мелітополя у жовтні 1941 р). 20 вересня під Лохвицею на Полтавщині загинув і сам командуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі роки обставини його смерті були невідомі (були версії, що він закінчив життя самогубством). Але єдиний залишившийся у живих свідок його смерті В. С.
Жадовський (він тоді був старшим політруком) розповів, що Кирпонос загинув від розриву міни.

А німецькі стратеги з огляду на жахливе становище Червоної армії вже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу й Криму за короткий проміжок часу, і, якщо дозволять погодні умови осені, у створенні засад для проникнення частиною сил в район Кавказу (в район нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами
Південно-Західного та Південного фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червоній армії. І справа полягала не тільки у нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахуватися з реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні й не завжди виправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є й такі рядки: «З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоної піхоти і є підстави сподіватися на його дальше падіння». Трагічними наслідками обернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, погано озброєних і навчених, потрапили 1941 р. в оточення на території України, стали в’язнями нацистських таборів смерті.

Про те, що катастрофа під Києвом — результат недалекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити з того, що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що з падінням Києва німцям буде відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про заходи по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та
Південного фронтів». Згідно з постановою обкоми партії та облвиконкоми дев’яти лівобережних областей мали мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-транспортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цього завдання вже не вистачало часу. На 1 вересня робочої сили було мобілізовано усього 10 %, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не відчував за собою ніякої провини перед армією і народом. Він звично вже перекладав усю відповідальність на виконавців.
Після того як у середині липня 1941 р. було розстріляно командуючого
Західним фронтом Павлова з групою генералів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було інкриміновано й ряду воєначальників Південного фронту — командуючому 12-ю армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї
Перекопcької дивізій Галактіонову і Цирульникову та іншим.

Про обстановку в діючій армії у цей час можна судити із свідчення командуючого 27-м стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала
Артеменка, за словами якого, співробітникам особливого відділу «було доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо з їхнього боку мали місце наміри здачі у полон або дезертирства, незважаючи на звання».

Значення героїчної оборони Києва і особливо її трагічний фінал, пов`язаний, з вини Сталіна, з непомірно великими людськими втратами, довгий час замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилках Сталіна, за його часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.

Додаток.
Михайло Петрович Кирпонос народився 9 (21) січня 1892 року у місті
Вертіївка (зараз Вертеєвка), Ніжинського повіту, Чернигівської губернії.
У 1915 році М.П.Кирпонос був призваний рядовим солдатом у 126-й запасний пехотний полк. Закінчивши у 1916 році інструкторські курси по користуванню іноземними гвинтівками , а в 1917 році — воєнно-фельдшерську школу, він був направлений на румунський фронт в якості ротного фельдшера 285-го
Ольгопольського пехотного полку. Тут його обрали спочатку головою солдатського комітету, потім головою полкового комітету, товарищем голови
Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а у листопаді 1917 року — головою Ради 26-го корпусу.
У лютому 1918 року М.П.Кирпонос демобилизувався та повернувся у рідне село і у травні того ж року вступив у члены РСДРП (б). У рідних краях він почав формування загонів повстанців, які вели боротьбу з німецькими окупантами. У вересні 1918 року М.П.Кирпонос з одним із загонів влився у склад 1-ої
Украинської повстанської дивізії. Після цього він був призначений комендантом міста Стародуб й формував 22-й Радянський Украинський полк, який потім став 2-м Богунським полком 44-ої стрілкової дивізії. У липні
1919 року М.П.Кирпонос був призначений помічником голови дивізионної школи
Червоних командирів. За организацію й активну участь у партизанскій боротьбі і у боях на Украинському фронті він був нагороджений Реввоєнрадою
СРСР грамотою й іменним маузером за № 355205.
У 1927 році, закінчивши Академію імени М.В.Фрунзе, він до 1934 року був головою штабу 41-ої Перекопськой стрілецької дивізии, а з 1934 по 1939 рік
— головою Казанського пехотного училища імені Верховної Ради Татарськой
АРСР. М.П.Кирпонос приймав участь у фінській кампанії у посаді командира 70- ої стрілецької дивізии. Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року ця дивізия була нагороджена орденом Леніна, а
М.П.Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 року до лютого 1941 року він командував військами Ленінградського воєнного округа, а з лютого 1941 року — військами Київського Особливого воєнного округу. З початку Великої Вітчизняної війни М.П.Кирпонос став командуючим військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життя і смерть описуються вище у рефераті.

Список літератури.
1. М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. О. Курносов. Історія України. — К.,

“Райдуга”, 1992.
2. В. Крушинський, Ю. Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. – К.

1992.
3. М. Котляр, С. Кульчицький. Шляхами віків: Довідник з історії України.

–К. 1993.
4. Коляда І. А., Сушко О. О. Історія України. 1995.

Реферат: Методические указания по технической механике

Posted on by admin

Министерство образования Украины

Национальный технический университет Украины

(Киевский политехнический институт)

Методические указания

к курсовому проектированию по дисциплине

«Техническая механика»

для студентов специальностей

“Информационно-измерительная техника»

Киев 2000 г.

Методические указания к курсовому проектированию по дисциплине

«Техническая механика» для студентов специальностей “Информационно- измерительная техника» /Сост. В. А. Бойко, В. C. Детлинг. — Киев: НТУУ
КПИ. 2000.
1 ОБЩИЕ МЕТОДИЧЕСКИЕ УКАЗАНИЯ

1.1 Цель курсового проектирования

Курсовой проект по курсу «Техническая механика» является первой самостоятель-ной комплексной работой студентов в процессе подготовки к инженерной деятельности. Цель курсового проекта — систематизировать и закрепить теоретические знания, полу-ченные при изучении курсов «Инженерная графика», «Физика», «Химия», «Математика», «Техническая механика», приобрести навыки проектирования новых изделий (в част-ности электромеханических устройств с учетом современных требований); использова- ния справочной литературы, стандартов, единых норм и расценок; разработки тексто-вой и графической документации; подготовки к выполнению курсовых проектов по профилирующим предметам.

Курсовой проект выполняется на основании технического задания, выдаваемого руководителем проекта.

1.2. Содержание и объем курсового проекта

В процессе работы над курсовым проектом студенты рассчитывают основные параметры заданного механизма и разрабатывают его конструкцию.
Конструкторская документация проекта состоит из пояснительной записки (15-
20 страниц), принципиа-льной кинематической схемы, сборочных чертежей устройства и сборочной единицы, рабочих чертежей 5-8 нестандартных деталей
(вала, зубчатого колеса, шкалы, пружи-ны, стакана, стойки и т.п.).

Пояснительная записка в общем случае должна содержать следующее разделы:

Введение.

Назначение и область применения проектируемого изделия.

Техническая характеристика изделия.

Описание и обоснование выбранной конструкции.

Расчеты, подтверждающие работоспособность и надежность конструкции: расчет мощности и выбор электродвигателя; расчет кинематических параметров (определение общего передаточного отношения и передаточных отношений ступеней); расчеты на прочность; расчеты кинематической точности и погрешности мертвого хода; выбор материалов и покрытий; определение критериев конструктивного качества и экономической эффектив- ности конструкции.

Конкретный перечень конструкторской документация, подлежащей обязательной разработке, указывается в техническом задании на курсовой проект.

1.3. Оформление документации проекта

Вся графическая и текстовая документация проекта должна оформляться в полном соответствии с требованиями Единой системы конструкторской документации (ЕСКД) и СТП КПИ 2.001-83 «Курсовые проекты. Требования к оформлению документации».

2. ВЫБОР ЭЛЕКТРОДВИГАТЕЛЕЙ ДЛЯ ПРИВОДОВ ИСПОЛНИТЕЛЬНЫХ МЕХАНИЗМОВ МАЛОЙ
МОЩНОСТИ

2.1 Исходные данные

1 Назначение электропривода, общая характеристика режима работы электродви-гателя, специальные требования.

А. Приводы специализированных устройств (магнитофоны, МТЛ устройств ЭВМ, печатающие машины и др.). Режим работы и требования к электродвигателю опреде-ляются специальными техническими условиями.

Б. Нерегулируемые приводы исполнительных механизмов управления, операцион-ных механизмов и технологических устройств, механизмов дистанционного управления. Режим работы двигателя длительный или повторно- кратковременный, нерегулируемый по частоте вращения, реверсивный или нереверсивный.

В. Нерегулируемые приводы приборов времени, программных устройств, МТЛ са-мопишущих приборов и др. Режим работа двигателя длительный или повторно- кратко-временный с постоянной стабилизированной частотой вращения, нереверсивный.

Г. Приводы следящих систем управления (приводы РЛС, графопостроителей, ма-нипуляторов, привод стабилизации положения корпусов и др.). Режим работы длитель-ный или повторно-кратковременный реверсивный, регулируемый по частоте вращения.

2. Характеристика источника питания двигателя: для постоянного тока – напряже-ние и допускаемые токи нагрузки; для переменного — напряжение, частота и вид сети (однофазная, трехфазная).

3. Конструктивные требования: способ крепления двигателя; количество выходных концов вала ротора; наличие встроенных элементов (тахогенератор, редуктор и др.).

4. Функциональные требования: допускаемое изменение частоты вращения, способ регулирования, время переходного процесса, характеристика режима работа следящей системы и входных сигналов.

5. Эксплуатационные требования: срок службы; температура внешней среды; тре-бования устойчивости к линейным ускорением, вибрации, к ударным перегрузкам, к изменениям атмосферного давления и влажности.

6. Характеристика внешней нагрузки: числовое значение или закон изменения ста-тического момента нагрузки; скорости и ускорения вала нагрузки.

2.2 Выбор серии электродвигателей

По исходным данным выбирают серии двигателей переменного или постоянного тока, соответствующих требованиям пп. 1 и 2 группы привода (А, Б, В или Г)
(см. под-разд. 2.1), используя каталоги или ограничительные перечни, например таблице 2.1.

Из группы серий и типов выбирают двигатели, удовлетворяющие требованиям пп. 1-5 исходных данных, сравнивая требования с паспортными характеристиками конк-ретных типов двигателей. В первую очередь отбирают серии, соответствующие напря-жению питания, частоте сети и требуемой постоянной времени (для следящих систем), затем, учитывая степень обязательности, выбирают серии и типы, удовлетворяющие требованиям к конструкции, сроку; службы и устойчивости к климатическим и механи-ческим воздействиям.

Сравнительные характеристики некоторых серий двигателей приведены в таблицах 2.2 и 2.3. Если исходные требования перечнем серий одной группы не могут быть удов-летворены, используют серии нижестоящих групп в таблице
2.1: группу Б, например, можно дополнить перечнем групп В или Г.

Таблица 2.1-Перечень электродвигателей предпочтительного применения
|Группа|Общая |Серии или типы |
| |характеристика|электродвигателей |
| | |переменного |постоянного|
| | |тока |тока |
| |Сп|для |ЭДГ; типы: |ДКС; ДКМ |
|А |ец|аппаратуры |АД-5; АДТ-6;|типы: |
| |иа|магнитной |АДТ-1,6 |Д16-06; |
| |ль|записи |КД-3,5 |ВДС-02 |
| |ны| |КДП-6-4; |МД-0,35-2ОО|
| |е | |ДК-16; |О-9 |
| | | |КД-б-4 | |
| | |интегрирующ|ИД-1; ИД-2; |ДИ-6-1500А |
| | |ие |ИД-9 | |
| | |для |РД-09 |СЛ-267; |
| | |потенциомет| |СЛ-367 |
| | |-рических | | |
| | |систем | | |
|Б |Не|общего |УАД; АОЛБ; |Дв. авиац. |
| |ре|при-менения|АОЛ |Д-100; МА |
| |гу|Редук-торн.| |Ред.:МКМ; |
| |ли|двигатели | |МСВ; |
| |ру|со | |МС-160; |
| |ем|встроенным | |МФА; ДР-1; |
| |ые|редуктором | |5Р, МН или |
| | | | |ЭДН |
|В | |со | Г; ДСР; |ДПР; ДПМ в |
| | |стабилизиро|ДСГ; ДСА; |исп. Н3; |
| | |-ванной |ДСМ; ДСДР; |ДРВ; ДП в |
| | |частотой |ДСД; типы: |исп. Цр, |
| | |вращения |СД-09; ЭГ-10| |
| |Управляемые |АДП; ДИД; |ДПМ; ДПР; |
|Г |общего |ЭМ; ДКМ; АД;|ДП, СЛ, ДП,|
| |применения в |ДМ; АДИ; |СД, ПЯ, |
| |следящих |ДАД; АСМ; с| |
| |системах |тахоге-нерат| |
| | |орами АДТ; | |
| | |ДГ; СМА; СМБ| |

Таблица 2.2-Электродвигатели постоянного тока
|Характерис|Серии электродвигателей |
|тики | |
|параметры | |
| |Д |ДРВ|СД |ДПМ |ДПP |МИГ |ДА |
|Напряже|< |+ |- |- |- |+ |- |- |
|ние |6 | | | | | | | |
|питания| | | | | | | | |
|В, | | | | | | | | |
| |6 |- |- |- |- |+ |- |- |
| |12|- |- |- |+ |+ |+ |- |
| |27|+ |+ |+ |+ |+ |+ |+ |
| |60|- |+ |+ |- |- |- |- |
| |11|- |- |- |- |- |- |- |
| |0 | | | | | | | |
|Номинал|от|0,1|0,1|8,0|0,5 |0,3 |10 |2,0 |
|ь | | | | | | | | |
|ная | | | | | | | | |
|мощно-с| | | | | | | | |
|ть, Вт | | | | | | | | |
| |до|200|300|150|14 |80 |600 |600 |
|Электромех|25…|15.|11.|45..|12..|1,3…|30….|
|ани-ческая| |..1|..1|90 |20 |8.5 |160 |
|постоян-на|100|00 |50 | | | | |
|я времени,| | | | | | | |
|мс | | | | | | | |
|С | |+ |- |+/- |+/- |- |- |
|регуляторо|- | | | | | | |
|м | | | | | | | |
|скорости | | | | | | | |
|С |- |- |- |- |- |- |- |
|редуктором| | | | | | | |
|С |- |- |- |- |+/- |+/- |- |
|тахогенер.| | | | | | | |
|С 0В «Лев»|- |- |- |- |- |- |+ |
|и «Пр | | | | | | | |
|С |- |- |- |- |- |- |+/- |
|тормозной | | | | | | | |
|муфтой | | | | | | | |
|Кол. |1/2|1 |1 |1/2 |1/2 |1/2 |1 |
|концов | | | | | | | |
|вала | | | | | | | |
|С |+ |+ |+ |- |+ |+ |+ |
|фланцевым | | | | | | | |
|креплением| | | | | | | |
|С |+ |- |- |+ |+ |- |+ |
|креплением| | | | | | | |
|по | | | | | | | |
|диаметру | | | | | | | |
|Последоват|+ |- |- |- |- |- |+ |
|ельно-го | | | | | | | |
|возбуждени| | | | | | | |
|я | | | | | | | |
|Параллельн|+ |+ |+ |- |- |- |- |
|ого | | | | | | | |
|возбуждени| | | | | | | |
|я | | | | | | | |
|С |+ |- |- |+ |+ |+ |- |
|постоянным| | | | | | | |
|магнитом | | | | | | | |
|Срок |1,5|1,5|0,5|1,0 |3,0 | |0,5 |
|службы, | | | | | | | |
|тыс. ч, | | | | | | | |
|макс. | | | | | | | |
|У|к линейн.| | | | | | | |
|с|ускор |35 |15 |15 |50 |100 | |35 |
|т| | | | | | | | |
|о| | | | | | | | |
|й| | | | | | | | |
|ч| | | | | | | | |
|и| | | | | | | | |
|в| | | | | | | | |
|о| | | | | | | | |
|с| | | | | | | | |
|т| | | | | | | | |
|ь| | | | | | | | |
| |к |12 |10 |10 |10 |10 | |15 |
| |вибрацион| | | | | | | |
| |ным | | | | | | | |
| |нагрузкам| | | | | | | |
| |К ударным|35 |10 |35 |50 |50 | |35 |
| |нагрузкам| | | | | | | |
| |К |2,5|2,5|2,5|50- |50- | |2,5-|
| |внешнему |-15|-15|-20|200 |300 | | |
| |атмосферн|0 |0 |0 | | | |150 |
| |ому | | | | | | | |
| |давлен, | | | | | | | |
| |кПа | | | | | | | |

2.3. Выбор типоразмера двигателя и передаточного отношения редуктора

Энергетические, кинематические и динамические показатели привода зависят одновременно от характеристик двигателя и от параметров редуктора.
Оптимальный ва-риант сочетания типоразмера двигателя, структуры редуктора и его передаточного отно-шения устанавливается, на основании энергетического, кинематического и динамиче-ского расчета системы ДВИГАТЕЛЬ-РЕДУКТОР-
НАГРУЗКА. Для приводов группы А методика такого расчета разрабатывается применительно к конкретному виду привода.

Таблица 2.3 Электродвигатели переменного тока
|Характери|Серия єлектродвигателей |
|сти-ки, | |
|параметры| |
| |Силовой |Малонагруженный|
| |Количество ступеней |
| |задано |не задано |задан|не |
| | | |о |задано |
| |Не |[pic] |i1=i2=i3=…=| |
|Минима|ревер | |= ik= = i =| |
|льный |сивный| |2,89 |i1 = i2 = i3 |
|объем | | |nопт= 0,942|=…= in= ik = |
|переда| | |lniS |1,895 |
|-чи | | | |nопт= 1,564 |
| | | | |lniS |
| |реверс|[pic] |i1=i2=i3=…=| |
| |ивный | |= ik= = i =| |
| | | |2,414 | |
| | | |nопт= | |
| | | |1,1346 lniS| |
|Минима|Не | |i1=i2=i3=…=| |i1 = i2 |
|- |ревер |ik+1=0,8|= ik= = i =|[pic]|= i3 = |
|льный |сивный|54i1,2 |2,176 | |=…= in= |
|привед| | |nопт= 1,286| |ik = = |
|ен-ный| | |lniS | |1,554 |
|момент| | | | |nопт=2,2|
|инерци| | | | |69* |
|и | | | | |*lniS |
|переда| | | | | |
|чи | | | | | |
| |Ревер-|[pic] |i1=i2=i3=…=| | |
| |сивный| |= ik= = i =| | |
| | | |1,806 | | |
| | | |nопт= 1,692| | |
| | | |lniS | | |
|Минимальная | |[pic] |
|сум-марная | |ikmin= |
|кинемати-ческ| |1,202nопт=0,2*l|
|ая | |niS |
|погрешность | | |

3.5. Допустимые отклонения передаточных отношений в механизмах.

При реализации разработанной кинематической схемы из-за дискретности значе-ний чисел зубьев, которые должны быть целыми, чаще всего приходится отклоняться от расчетных значений передаточных отношений в ступенях и значения общего переда-точного отношения механизма. Допускаемое отклонение общего передаточного отно-шения: +2%…-5 %. В кинематических механизмах отсчетных устройств погрешность общего передаточного отношения недопустима.
В силовых механизмах типа 1 и 2 наи-более точно должны быть реализованы передаточные отношения последних ступеней, а в малоинерционных механизмах типа 4 и 5 — первых двух-трех ступеней.

4. расчет геометрии зубчатых ПЕРЕДАЧ ЗАЦЕПЛЕНИЯ.

4.1. Эвольвентные цилиндрические передачи внешнего зацепления. Для зубчатых цилиндрических передач используются термины, определения и обозна- чения, установленные ГОСТ 16530-83 и ГОСТ 16531-83.

В качестве стандартной величины зубчатых передач, для обеспечения взаимозаме-няемости выбран модуль зацепления m = p/?. Стандартный ряд модулей регламентиро-ван ГОСТ 9563-60. Значения модулей в диапазоне от 0,1 до 5 мм, охватывающем обла-сть механизмов приборов, приведены в таблице
4.1.

Таблица 4.1- Стандартные ряды модулей зубчатых передач, мм
|Ряд|0.1|0,1|0,1|0,2 |0,25 |0,3|0,4 |0,5 |0,6 |
|1 | |2 |5 | | | | | | |
|Ряд| | | | | | | | | |
|2 | | | | | | | | | |
| |0,1|0,1|0,1|0,22 |0,28 |0,3|0,45|0,55|0,7 |
| |1 |4 |8. | | |5 | | | |
|Ряд|0,8|1,0|1,2|1,5 |2,0 |2,5|3,0 |4,0 |5,0 |
|1 | | |5 | | | | | | |
|Ряд| | | | | | | | | |
|2 | | | | | | | | | |
| |0,9|1,1|1,3|1,75 |2,25 |2,7|3,5 |4,5 | |
| | |25 |75 | | |5 | | | |

Исходнымым контуром для определения размеров и формы зубьев колес эвольвент-ного зацепления является теоретический исходный контур рейки, стандартизованный для передач с модулем m ?1мм ГОСТ 9587-81, а для m > 1 мм
— ГОСТ 13755-81. Стан-дартные параметры профилей: угол профиля ? = 20°, коэффициент высоты головки зуба h*a= 1, радиального зазора с* = 0,25.

4.1.2. Смещение исходного контура в эвольвентных зубчатых передачах.
Примене-ние передач со смещением позволяет существенно повысить нагрузочную способность и долговечность передачи. Положительное смещение исходного контура увеличивает: изгибную прочность, т.к. основание зуба становится шире; контактную прочность, т. к, уменьшается кривизна контактирующих профилей зубьев; долговечность, т.к. подбо-ром коэффициентов смещения можно уменьшить относительное скольжение сопрягае-мых профилей и, следовательно, их износ. При применении оптимальных смещений повышение изгибной прочности зубьев может достигать 70 %, контактной 30 %, долго-вечности по износу 50
%. При этом технология и стоимость изготовления колес со смещением не изменяются по сравнению с нулевыми (без смещения). Применение смещения позволяет также наиболее простым способом получить заданное межосевое расстояние в передаче, без использования косозубых колес, более сложных технологи-чески и менее точных кинематически.

Поэтому эвольвентные цилиндрические передачи, у которых качественные показа-тели должны быть высокими, необходимо проектировать с оптимальными коэффициен-тами смещения.

4.2. Выбор коэффициентов смещения исходного контура X .

Значения коэффициентов смещения исходного контура зубчатых колес в паре
X1, и X2 должны обеспечить изготовление зубьев без подрезания и заострения, а коэффициент перекрытия в передаче должен быть не менее 1,2; кроме того, они определяются назна-чением передачи, т.е. необходимостью получить максимальную изгибную или контакт-ную прочность, или максимальную износостойкость, а также тем, задано межосевое расстояние или нет.

Значение минимально необходимого коэффициента смещения Хmin, обеспечи- вающее отсутствие подрезания рабочего профиля, может быть рассчитано по формуле:

Xmin= hl*- ha*- 0,5 ·z ·sin2 ?,

(4.1) где — hl*, ha*коэффициенты граничной высоты и высоты головки зуба, z- число зубьев колеса,

? — угол профиля.

Для стандартных исходных контуров hl*- ha*= 1.

В силовых передачах с относительно низкой твердостью поверхностей зубьев
НВ?350 несущая способность определяется контактной прочностью и суммарный, коэф-фициент смещения Х? = X1+ Х2 должен иметь максимально возможное значение. У зубьев с высокой твердостью критичной является изгибная прочность, при этом, для обеспечения равной прочности зубьев колес пары коэффициент смещения X1 меньшего колеса должен быть максимальным. В точных силовых и кинематических передачах необходимо, чтобы износ зубьев обоих колес был минимальным, что обеспечивается большим коэффициентом смещения большего колеса. Если межосевое расстояние в прямозубой передаче не задано, коэффициенты смещения колес выбирают по таблице 4.2, в соответствии с критерием, который для передачи является определяющим: К — условие наибольшей контактной прочности, И — условие наибольшей изгибной проч- ности, ИЗ — условие наибольшей износостойкости.

При выборе коэффициентов смещения по этой таблице обеспечиваются относите-льная толщина эубьев на поверхности вершин s*a ? 0,25 и коэффициент перекрытия
?? ? 1,2. Промежуточные значения коэффициентов смещения находят линейным интер-полированием.

В передачах с заданным межосевым расстоянием aw не равным делительному a = 0,5 m (z1+ z2) рассчитывают суммарный коэффициент смещения Х? (раздел
4.3), а затем производят его разбивку на составляющие X1 и Х2 в соответствии с определяющи-ми критериями для передачи, пропорционально значениям X1 и Х2 в соответствующих графах таблицы 4.2, по формулам:

[pic] [pic],

(4.2)

[pic] — значение суммарного коэффициента смещения в таблице 4.2 для соответствующих значений Z1 и Z2.

При этом должно быть: XSХ1min, X2 >X2min.

Значения минимально необходимых коэффициентов смещения находят по формуле (4.1)

|Таблица 4.2 |
| |
| |
| |
| |
| |
|Z2 |Z1 |
|Исходные данные |
|Числа |Шестерни и |[pic], Z2[pic] |
|зубьев|колеса | |
|Модуль, мм |m- по ГОСТ 9563-60 |
|Нормальный исходный |mda.

В формулах (4.3) и (4.4): D- диаметр измерительного ролика (шарика) опреде-ляется из условия D ( 1,7? m. При этом стандартные значения диаметров роликов выбираются из ряда: ( ГОСТ 2475-62): 0,260; 0,289; 0,346;
0,404; 0,433; 0,462; 0,577; 0,722; 0,866; 1,010; 1.023; 1,155; 1,193;
1,302; 1,432; 1,443; 1,591; 1,732; 1,790; 2.021; 2,045; 2,309; 2,387; а стандартные значения диаметров шариков из ряда: (ГОСТ 3722-8I): 0,25; 0,3;
0,36; 0,4; 0,5; 0,508; 0,6; 0,635; 0,68; 0,7; 0,8; 0,85; 1,00; 1,2; 1,3;
1,5; 1,588; 1,984; 2,0; 2,381; 2,5. dD — диаметр окружности, проходящей через центр ролика (шарика): dD = d cos(t /cos(D ;

(4.5)

(D — угол профиля зуба на окружности диаметра dD, который может быть найден из системы уравнений inv(D = inv(t + D/(z?m?cos(t) – ((/2 –2?x ?tg()/z ;

(4.6)

(D = 1,3945(inv(D + 1,66 10-3) 0,235 – 0,183.

(4.7)

2. Расчет длины общей нормали Wm .

Определение длины общей нормали производят, последовательно рассчитывая:
А) угол профиля ?x в точке на концентрической окружности диаметром dx = d
+2xm:

[pic] (4.8)

[pic][pic]

Рисунок 4.1

Б) расчетное число зубьев в длине общей нормали

[pic] . (4.9)

В) действительное число зубьев zn, охватываемое при контрольном замере, полу-чается округлением znr до ближайшего целого значения;

Г) длину общей нормали

[pic] (4.10)

Предельные отклонения длины общей нормали и размера по роликам опреде- ляются для мелкомодульных передач — по ГОСТ 9178-81, а для передач с модулем m ? 1 мм – по ГОСТ 1643-81.

4.2 Расчет геометрии прямозубых цилиндрических эвольвент-ных передач внутреннего зацепления.

4.2.1. Термины, определения и обозначения, модули и параметры исходного кон-тура прямозубых цилиндрических звольвентных передач внутреннего зацепления — по п 4.1.1 — 4.1.3.

4.2.2. Смещение исходного контура передач внутреннего зацепления выбирают по таблице 4.4.

4.2.3. Расчет геометрии прямозубых цилиндрических эвольвентных передач вну-треннего зацепления в соответствии с Г’ОСТ 19274-73 приведен в таблице
4.5,

Таблица 4.4 Коэффициенты смещения [pic] для передач внутреннего зацепле- ния при m=1…2 мм
|Z2 |Z1 |
|Исходные данные |
|Числа зубьев|шестер|Z1 |
| |ни | |
| |колеса|Z2 |
|Модуль |по ГОСТ 9363-60, табл.4.1 |
|Нормальный исходный|по ГОСТ 9587-81 по ГОСТ 13755-81 |
|контур | |
|Основные геометрические параметры |
|Коэффициенты |См. таблицу 4.4 |
|смещения | |
|Делительные |шестер|[pic] |
|диаметры |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Делительное |[pic] |
|межосевое | |
|рас-стояние | |
|Коэффициент |[pic] |
|разности смеще-ний | |
|Угол зацепления |[pic] |
|Межосевое |[pic] |
|расстояние | |
|Диаметры |шестер|[pic] |
|вершин |ни | |
|зубьев | | |
| |колеса|[pic] |
|Диаметры |шестер|[pic] |
|впадин |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Высота |шестер|[pic] |
|зубьев |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Передаточное число |[pic] |
|Начальные |шестер|[pic] |
|диаметры |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Геометрические показатели качества зацепления |
|Углы |шестер|[pic] |
|профилей на |ни | |
|поверностях | | |
|вершин | | |
| |колеса|[pic] |
|Толщина |шестер|[pic] |
|зубьев на |ни | |
|поверхностях| | |
|вершин | | |
| |колеса|[pic] |
|Koэффициент |[pic] |
|торцового пере- | |
|тия | |

Примечание. Для стандартных исходных контуров:[pic] [pic]; [pic]
Определение угла зацепления [pic]производят так же как и для передач внешнего зацеп-ления в соответствии с формулой в таблице 4.3, принимая
( =xd/(z2 – z1).

4.3. Расчет геометрии реечных цилиндрических прямозубых передач

4.3.1. Тернины, определения и обозначения, модули и параметры исходных конту-ров реечных передач — по пп . 4.1.1- 4.1.3.

4.3.2 Расчет геометрии зубчатого колеса и рейки приведен в таблице 4.6.

Таблица 4.6. Реечные цилиндрические прямозубые передачи.

Расчет геометрических параметров
|Наименование |Обозначения, расчетные формулы, |
|параметра |указания |
|Исходные данные |
|Число зубьев |Z1 |
|зубчатого колеса | |
|Модуль, мм | m— по ГОСТ 9563-75 |
|Нормальный исходный|m 1 по |
|контур |ГОСТ 13755-81 |
|Коэффициент |[pic] |
|смещения зубча-того| |
|колеса | |
|Высота рейки, мм |H |
|Длина нарезанной |L |
|части рей-ки, мм | |
|Основные геометрические параметры |
|Рейка |
|Нормальный шаг, мм |[pic] |
|Число зубьев |[pic] |
|Уточненная длина |[pic] |
|нарезанной части | |
|Высота зуба, мм |[pic] |
|Высота головки |[pic] |
|зуба, мм | |
|Толщина зуба, мм |[pic] |
|Расстояние от |[pic] |
|базовой плоско-сти | |
|рейки до оси | |
|колеса, мм | |
|Диаметр |[pic]; принимают по ГОСТ 2475-62 |
|измерительного | |
|роли-ка, мм | |
|Расстояние от |[pic] |
|базовой | |
|поверх-ности до | |
|ролика, мм | |
|Зубчатое колесо |
|Делительный |[pic] |
|диаметр, мм | |
|Диаметр вершин |[pic] |
|зубьев, мм | |
|Диаметр впадин, мм |[pic] |
|Геометрические показатели качества задапления |
|Толщина зубьев на |[pic] |
|поверности вершин, | |
|мм | |
| |[pic][pic] |
|Коэффициент | |
|перекрытия | |

4.4. Расчет геометрии конических прямозубых передач

4.4.1. Термины, определения и обозначения, относящиеся к этим передачам, уста-новлены ГОСТ 16530-83 и ГОСТ 19325-73.

4.4.2. Модули конических передач соответствуют модулям цилиндрических и установлены ГОСТ 9563-75.

4.4.3. Исходный контур конической передачи. Аналогом зубчатой рейки для кони-ческой передачи является плоское коническое колесо с углом делительного конуса
? = 90°, профиль зубьев которого на внешнем делительном диаметре соответствует профилю исходного контура. Исходные контуры: для m< I мм — по ГОСТ 9587-81, для m>1мм ГОСТ I3754-8I (последний практически совпадает с контуром цилиндрических передач по ГОСТ I3755-8I) .

4.4.4. Осевая форма зубьев. В соответствии с ГОСТ 19325-73 различают три фор-мы зубьев конических колес, определяемые положением вершин конусов делительного 8 , выступов ?n и впадин ?f на оси колеса. Наиболее часто применяют форму I – пропор-ционально понижающиеся зубья — все вершины конусов совпадают.

4.4.5. Выбор чисел зубьев колес в конических передачах. Понижающие кониче-ские передачи следует выполнять с передаточным числом до 10, повышающие — до 3,15. Для ортогональных конических передач (угол пересечения oceй ? = 90°) числа зубьев шестерни и колеса дожны соответствовать друг другу: число зубьев шестерни 12 13 14 15 16
17 минимальное число зубьев колеса 30 26 20 19 18 17

4.6.6. Смещение исходного контура. Для обеспечения максимальной износостой-кости применяют положительное смещение производящего колеса для шестерни и отрицательное, равное по модулю предыдущему, для колеса: x1 =
-x2 (табл. 4.8).

4.4.7. Расчет геометрии прямозубых конических передач с осевой формой зубьев I в соответствии с ГОСТ 19624-74 приведен в таблице 4.7.

Таблипа 4.7. Конические прямозубые передачи Расчет геометрических параметров
|Наименование |Обозначение, расчетные формулы |
|параметра |указания |
|Исходные данные |
|Числа зубьев |шестер|Z1 |
| |ни | |
| |колеса|Z2 |
| Модуль, мм |me- по ГОСТ 9563-60, |
|Нормальный исходный |me< по ГОСТ 9587-81; me>1 по |
|контур |ГОСТ 13754-81 |
|Коэффициенты |шестер|[pic] |
|смещения |ни | |
| |колеса|x2=-x1 |
|Межосевой угол |? |
|Основные геометрические параметры |
|Число зубьев |[pic] |
|плоского колеса | |
|Внешнее конусное |[pic] |
|расстояние, мм | |
|Ширина зубчатого |[pic]; [pic] |
|венца, мм | |
|Среднее конусное |[pic] |
|расстояние,мм | |
|Средний окружной |[pic] |
|модуль, мм | |
|Внешний |шестер|[pic] |
|делитель-ный |ни | |
|диаметр, мм | | |
| |колеса|[pic] |
|Средний |шестер|[pic] |
|делитель-ный |ни | |
|диаметр, мм | | |
| |колеса|[pic] |
|Передаточное число |[pic] |
|Угол |шестер|[pic] |
|делительного |ни | |
|конуса | | |
| |колеса|[pic] |
|Внешняя |шестер|[pic] |
|высота |ни | |
|го-ловки | | |
|зуба, мм | | |
| |колеса|[pic] |
|Внешняя |шестер|[pic] |
|высота но-жки|ни | |
|зуба, мм | | |
| |колеса|[pic] |
|Внешняя |шестер|[pic] |
|высота зуба, |ни | |
|мм | | |
| |колеса|[pic] |
|Угол ножки |шестер|[pic] |
|зуба |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Угол головки |шестер|[pic] |
|зуба |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Угол конуса |шестер|[pic] |
|вершин |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Угол конуса |шестер|[pic] |
|впадин |ни | |
| |колеса|[pic] |
|Внешний |шестер|[pic] |
|диаметр |ни | |
|вершин, мм | | |
| |Колеса|[pic] |
|Расстояние от|шестер|[pic] |
|вер-шины до |ни | |
|плоскости | | |
|внешней, | | |
|окружно-сти | | |
|зубьев, мм | | |
| |колеса|[pic] |

Примечание. Для стандартных исходных контуров: [pic][pic]; [pic]

4.5 Расчет геометрии червячных цилиндрических передач

4.5.1 Термины, определения и обозначения, относящиеся к червячным передачам, установлены ГОСТ 16530-83 и ГОСТ 18498-73. В механизмах приборов применяются, главным образом, ортогональные червячные передачи с архимедовым червяком (передача ZA).

4.5.2 Модули (в осевом сечении) и коэффициенты диаметра червяка, — эти пара-метры, определяющие размеры червяка, устанавливает ГОСТ I9672-74, значения моду-лей в диапазоне от 0,1…5 мм: 0.10; 0.125; 0,16; 0,20, 0,25;
0,315? 0,40; 0,50; 0,63; 0.80; 1,0;1,25; 2,0; 2,5; 3,15; 4,0; 5,0.

Коэффициенты диаметра червяка приведены в таблице 4.8. Ряд I следует пред-почитать ряду 2.

Таблица 4.8. Коэффициенты диаметра червяка
|Ряд I|6,3 |8,0 |10,0 |12,5 |16,0 |20.0 |25,0 |
|Ряд 2|7,1 |9.0 |11,2 |14,0 |18,0 |22,4 |- |

4.5.3 Исходный червяк. Параметры профиля червяка, определяющие форму вит- ков и зубьев червячного колеса и образующие профиль исходного червяка, установ-лены для m I мм ГОСТ 20184-81.

4.5.4. Число витков червяка принимают обычно z1 = 1…4; число зубьев на колесе z2>24.

4.5.5. Смещение в червячной паре. Применяется для изменения межосевого рас-стояния и определяется коэффициентом смещения червяка x=(aw-a)/m ; при этом гео-метрия червяка не меняется; изменяются только размеры венца зубчатого колеса. Пре-дельные значения коэффициентов смещения, исходя из условий подрезания и заострения зубьев, рассчитывают по формулам: xmin=1-0,0585z2

(4.11) xmax=0,05z2-0,12

(4.12)

4.5.6. Расчет геометрии цилиндрических ортогональных передач SA, в соответ-ствии с ГОСТ 19650-74, приведен в таблице 4.9.

Таблица 4. 9 Цилиндрические ортогональные червячные передачи

Расчет геометрических параметров
|Наименование |Обозначения, расчетные формулы, |
|параметра |указания |
|Исходные данные |
|Число витков |[pic] |
|червяка | |
|Число зубьев колеса |[pic] |
|Модуль, мм |m- по ГОСТ 19672-74 |
|Исходный червяк |m1по ГОСТ |
| |19036-81 |
|Коэффициент диаметра|q- по ГОСТ 19672-74 |
|червяка | |
|Межосевое |aw |
|расстояние, мм | |
|Основные геометрические параметры |
|червяк |
|Делительный угол |[pic] |
|подъема витка | |
|Делительный диаметр,|[pic] |
|мм | |
| Расчетный шаг, мм |[pic] |
| Диаметр вершин |[pic] |
|витков, мм | |
|Диаметр впадин, мм |[pic] |
|Высота витка, мм |[pic] |
|Длина нарезанной |[pic] |
|части, мм | |
|Колесо |
|Коэффициент |[pic] |
|смещения | |
|Делительный |[pic] |
|диаметр, мм | |
|Диаметр вершин |[pic] |
|зубьев, мм | |
|Диаметр впадин, мм |[pic] |
|Наибольший диаметр, |[pic][pic] |
|мм | |
|Угол бокового скоса |[pic]; округлить до 5? |
|зубьев, (…?) | |
|Ширина венца, мм |[pic] |
|Передача |
|Делительное |[pic] |
|межосевое | |
|рассто-яние, мм | |
|Межосевое |[pic] |
|расстояние, мм | |
|Передаточное число |[pic] |

[pic]
|Начальный |червяка|[pic] |
|диаметр, мм | | |
| |колеса |[pic] |
|Контрольные размеры червяка |
|Ход витка, мм |[pic] |
|Делительная толщина |[pic] |
|по хорде витка, мм | |
|Высота до хорды |[pic] |
|витка, мм | |
|Диаметр |[pic]; принимают по ГОСТ 2475-62 |
|измерительного | |
|ролика, мм | |
|Размер червяка по|[pic] |
|роликам, мм | |

Примечание. Для стандартных исходных червяков: [pic] при m1 мм.

5. Расчет силовых параметров в зубчатых передачах.

5.1. Моменты сил, передаваемые соседними валами связаны соотношением:

[pic] ,

(5.1) где ТI и ТII — моменты сил на валах I и II соответственно, iI-II — передаточное отношение между валом I и II;
?1-2 — КПД зубчатой пары при передаче мощности от колеса 1 к колесу.
Аналогичное соотношение связывает моменты сил любых двух соседних валов.
Связь между моментами входного вала I и выходного вала IV (рисунок.5.1) определяется формулой:

[pic], (5.2) где ТIV — момент сил на вале IV; iI-II,,iII-III,iIII-IV — передаточные отношения между соседними валами,
?1-2, ?3-4, ?5-6, — КПД зубчатых пар

5..2. Формулы для определения усилий в зацеп-лении зубчатых колес приведены в таблице 5.1.

Рисунок 5.1

Таблица 5.1 Усилия в зацеплениях зубчатых колес.
|Вид |Усилие, Н |
|зубчат| |
|ой | |
|переда| |
|чи | |
| |Окружное |радиальное |осевое |нормальное |
|Цилинд|[pic] |[pic] | |[pic] |
|ри-чес| | | | |
|кая, | | | | |
|прямо-| | | | |
|зубая | | | | |
|Кониче|[pic] |[pic][pic] |[pic][pic]|[pic] |
|ская | | | | |
|прямоз| | | | |
|убая | | | | |
|червяч|[pic][pic]|[pic] |[pic] |[pic] |
|ная-ци| | | | |
|линдри| | | | |
|-ческа| | | | |
|я | | | | |
| | | | | |
| | | | | |
| | | | | |
|Примечание: В формулах T1 и Т2 — моменты сил на |
|ведущем и ведомом колесе соот-ветственно; Диаметры d |
|W1 и dW2 в мм; в формулах для червячннх передач |
|верхний знак — при ведущем червяке, нижний — при |
|ведущем колесе, ?Т — приведенный угол трения профилей|
|в червячной паре: ?Т = arctgfпр. |

Значения приведенного коэффициента трения fпp и соответствующие им значения углов трения ?Т зависят от скорости относительного скольжения:

[pic], (5.4) где n1 — частота вращения червяка, об/мин.

Значения fпр и ?Т приведены в таблице 5.2

Таблица 5.2
|vs, |fпр |?Т, |vs, |fпр |?Т, |
|м/с | |(…?) |м/с | |(…?) |
|0,01|0,11…0.12 |6,3…6,8|1,5 |0,0400,050|2,3…2,9|
|0,1 |0,08…0.09 |4,5…5,2|2,0 |0,035…0,04|2,0…2,6|
| | | | |5 | |
|0,25|0,063…0,07|3,7…4,3|2,5 |0,030…0,04|1,7…2,3|
| |5 | | |0 | |
|0,5 |0,055…0,06|3,2…3,7|3,0 |0,028…0,03|1,6…2,0|
| |5 | | |5 | |
|1,0 |0,045…0,05|2,6…3,2|4,0 |0,023…0,03|1,3…1,7|
| |5 | | |0 | |

5.3. Определение КПД

Формулы для определение КПД приведены в таблице 5.З
Таблица 5.З
|Вид зубчатой |Расчетная формула|Коэффициент |
|передачи | |нагрузки |
|Цилиндрическая |[pic] |[pic] |
|прямозубая | | |
|Коническая |[pic] | |
|прямозубая | | |
|Червячная|Червяк|[pic] |[pic] |
|цилиндрич|е | | |
|е-ская | | | |
|при | | | |
|веду-щем:| | | |
| |колесе|[pic] | |
|Примечание:В формулах: для цилиндрических и конических|
|зубчатых передач: |
|f — коэффициент трения на новерхностм профилей зубьев.|
|Ориентировочные значения f зависят от сочетания |
|материалов колес в зубчатой паре и приведены ниже: |
|Закаленная сталь по закаленной стали 0,06 |
|Сталь по стали |
|0,05…0,1 |
|Сталь uo бронзе, бронза по бронзе |
|0,07…0,1 |
|Сталь но текстолиту |
|0,12 |
|Сталь по полимерным материалам 0,06…0,1 |

5.4 Реакции в опорах

При работе механизмов в опорах валов зубчатых передач возникают реакции, зна- чения которых зависят от вида передачи, усилий в зацеплениях зубчатых пар и распо ложения зубчатых колес относительно опор.

1. Опоры валов прямозубых передач внешнего зацепления.

Возможны три варианта расположения колес относительно опор: в пролете
(рису- нок5.2а), консольное (рисунок 5.2б), комбинированное (рисунок 5.2в).

а б в

Рисунок 5.2
Hагpyзкa в опорах при расположении колес по рисунку 5.2а:
|Номер |Радиальная нагрузка, Н |
|опоры | |
|I |[pic] |
|II |[pic] |
|III |[pic] |
|IV |[pic] |
|V |[pic] |
|VI |[pic] |

Нагрузки в опорах при расположении колес по рисунку 5.2б:
|Номер |Радиальная нагрузка, Н |
|опоры | |
|I |[pic] |
|II |[pic] |
|III |[pic] |
|IV |[pic] |
|V |[pic] |
|VI |[pic] |

|Нагрузки в опорах при расположении колес по |
|рисунку 5.2в: |
|Номер |Радиальная нагрузка, Н |
|опоры | |
|I |[pic] |
|II |[pic] |
|III |[pic] |
|IV |[pic] |
|V |[pic] |
|VI |[pic] |
|VII |[pic] |
|VIII |[pic] |

5.5.Конические передачи. (рисунок 5.3) [pic]

а б

Рисунок 5.3

Нагрузки в опорах при расположении колес по рисунку 5.3а
|Номер|Радиальная нагрузка |Осевая|
| | | |
|опоры| |нагруз|
| | |ка |
|I |[pic] | |
| | |[pic] |
|II |[pic] | |
|III |[pic] | |
| | |[pic] |
|IV |[pic] | |

Нагрузки в опорах при расположении колес по рисунку 5.3б:
|Номер|Радиальная нагрузка |Осевая|
| | | |
|опоры| |нагруз|
| | |ка |
|I |[pic] | |
| | |[pic] |
|II |[pic] | |
|III |[pic] | |
| | |[pic] |
|IV |[pic] | |

5.6 Червячная передача (рисунок 5.4).

[pic]

Рисунок 5.4

Составляющие полных нагрузок:
|Номер|Составляющие от силы |
|опоры| |
| |[pic] |[pic] |[pic] |
|I |[pic] |[pic] |[pic] |
|II | |[pic] |[pic] |
|III |[pic] |[pic] |[pic] |
|IV | |[pic] |[pic] |

Результирующие нагрузки на опоры:
|Ном|Правое направление линии витка червяка при |
|ер |вращении |
|опо| |
|-ры| |
| |по часовой стрелке |против часовой стрелки |
| |Радиальная |Осе-|Радиальная |Осе-|
| |нагрузка, Н |вая |нагрузка, Н |вая |
| | |нагр| |нагр|
| | |у-зк| |узка|
| | |а, Н| |, Н |
|I |[pic] |[pic|[pic] |[pic|
| | |] | |] |
|II |[pic] | |[pic] | |
|III|[pic] |[pic|[pic] |[pic|
| | |] | |] |
|IV |[pic] | |[pic] | |

|Но-|Левое направление линии витка червяка при |
|мер|вращении |
|опо| |
|-ры| |
| |по часовой стрелке |против часовой стрелки |
| |Радиальная |Осе-|Радиальная |Осе-|
| |нагрузка, Н |вая |нагрузка, Н |вая |
| | |нагр| |нагр|
| | |у-зк| |узка|
| | |а, Н| |, Н |
|I |[pic] |[pic|[pic] |[pic|
| | |] | |] |
|II |[pic] | |[pic] | |
|III|[pic] |[pic|[pic] |[pic|
| | |] | |] |
|IV |[pic] | |[pic] | |

Электродвигатели

Электродвигатели — генераторы типа ДГ

|Технические характеристики |ДГ-0,1А|ДГ-0.5|ДГ-1ТА|ДГ-2ТА|ДГ-ЗТА|ДГ-5ТА|
| | |ТА | | | | |
|Напряжение |обмоток возбуждения |36 |36 |36 |36 |36 |36 |
|питнания, В |двигателя и | | | | | | |
| |тахогене-ратора | | | | | | |
| |управления двигателя |30 |30 |30 |30 |30 |30 |
|Частота, Гц |400 |400 |400 |400 |400 |400 |
|Полезная мощность двигателя, Вт |0,07 |0,5 |1,0 |2,0 |3,0 |5,0 |
|Вращающий момент • 104 , Н м |0,83 |3,67 |6,37 |11,94 |35,8 |79,6 |
|Пусковой мо- | (+20 ±5)єС |2,548 |9,8 |15,68 |33,32 |88,2 |215,6 |
|мент • 104 Н·м | | | | | | | |
|при температуре| | | | | | | |
| | | | | | | | |
| |(+100±5)єС |1,96 |8,82 |15,68 |31,36 |78,4 |215,6 |
|Момент инерции вращающихся частей |4,9 |12,74 |7,84 |10,78 |36,26 |39,2 |
|•108 ,кг·мІ | | | | | | |
|Электромеханическая постоянная |120 |100 |68 |68 |36 |30 |
|времени, мс | | | | | | |
|Скорость |при нормальной |8000 |13000 |15000 |16000 |8000 |6000 |
|вращения, об/мин|температуре | | | | | | |
| |при температуре |7000 |12000 |14000 |15000 |6000 |5000 |
| |+ 100 °С | | | | | | |
|Гарантийный срок|от –60°С до+100єС |500 |500 |500 |500 |500 |500 |
|службы, ч: | | | | | | | |
|при температуре | | | | | | | |
| |от 60єС до + 70єС |1500 |1500 |1500 |1500 |1500 |1500 |

Электродвигатели — генераторы типа АДТ

|Технические характеристики |АДТ-1 |АДТ-1А |АДТ-1Б |АДТ-С |
|Напряжение |тахогенератора|110 |5 5 |110 |110 |
|питания | | | | | |
|обмоток,В | | | | | |
| |управления |110 |110 |110 |110 |
| |двигателя | | | | |
|Частота, Гц |400 — 500 |400 — 500 |400 — 500 |400 — 500 |
|Полезная мощность |32 |32 |13 |13 |
|двигателя,Вт | | | | |
|Вращающий момент • 104, Н м |78,4 |78,4 |194 |194 |
|Пусковой момент •104 ,Н?м |147 |147 |296 |296 |
|Момент инерции вращающихся | | | | |
|частей •108 ,кг м2 | | | | |
|Скорость вращения, об/мин |4000 |4000 |4000 |4000 |
|Гарантийный срок службы,ч |2000 |2000 |2000 |2000 |

Электродвигатель асинхронный с полым ротором управляемый типа
ДИД

|Технические характеристики |ДИД-0. 1ТА|ДИД-0,5ТА |ДИД-0,6ТА |ДИД—1ТА|ДИД-2ТА |ДИД-ЗТ|ДИД-5Т|
| | | | | | |А |А |
|Полезная мощность двигателя, Вт |0,1 |0,5 |0,6 |1, 0 |2,0 |3,0 |5 |
|Вращающий момент • 10 4, Н ? м |1, 47 |3,43 |6,37 |8,82 |18,. 0 |54,8 |117,6 |
|Пусковой момент • 10 4, Н ? м |2,55 | |9,8 | |34, 0 | |215,6 |
|при температуре +20 ±5 °С | |6,86 | |15.68 | |88,2 | |
|при температуре +100 5 °С | |2,548 | |13,72 | |78,4 | |
|Момент инерции вращающихся |2.,205 |4,41 |7,35 |6,86 |8,8 |23,5 |245 |
|частей • 10 8 , кг.? мІ | | | | | | | |
|Электромеханическая пост. времени|90 |80 |50 |38 |32 |26 |52 |
|, мc | | | | | | | |
|Скорость вращения, об / мин при|12000 |14000 |16000 |18000 |18000 |8000 |6000 |
|температуре +20±5 °С | | | | | | | |
|Напряжение питания, В |220 |24 |220 |220 |220 |127/22|
| | | | | | |0 |
|Частота, Гц |50 |50 |50 |50 |50 |50 |
|Полезная мощность двигателя, Вт |0,02|0,012|0,012|6,85.10-|0,014| |
| | | |3 |5 | | |
|Номинальный вращающий момент, Н |0,09| |1,96.|0,196 |0,068|0.028 |
|•м |8 | |10-3 | |7 | |
|Максимальный вращающий момент, | |0,068| | | |0.078 |
|Н•м | |6 | | | | |
|Пусковой момент, Н•м |0,09|0,049| | | | |
| |8 | | | | | |
|Скорость вращения, об / мин |2,0 |2,0 |60 |1/300 |2,0 |3000 |
|Гарантийный срок службы, ч: |длит|1 год| | | | |
| |. | | | | | |

Электродвигатели постоянного тока типа ДПР

|Тип |Ско- |Мо-мен|Напряжение питания, В |
|элект-|рость |т инер| |
|родви-|враще-|- | |
|гателя| |ции | |
| |ния, |рото-р| |
| |об/ми |а •108| |
| | | | |
| | |кг·м2 | |
| | | |3,0 |6,0 |12,0 |14,0 |27,0 |
|Напряжение питания, |27 |27 |27 |27 |27 |27 |27 |
|В | | | | | | | |
|Номинальная мощность,|7 |8 |20 |20 |20 |20 |20 |
|Вт | | | | | | | |
|Вращающий момент |102 |127 |324 |319 |324 |324 |324 |
|·104 ,Н · м | | | | | | | |
|Скорость вращения, |7000|5500|6000 |6000 |6000 |6000 |6000 |
|об/мин | | | | | | | |
|Режим работы |Длит|Длит|П/кр. |Длит.|П/кр. |Длит. |П/кр. |
| |. |. | | | | | |
|Гарантийный срок |1000|400 |500 |500 |400 |450 |500 |
|службы, ч | | | | | | | |
|Масса, кг |0,4 |0,5 |0,5 |0,9 |0,4 |0,5 |0,4 |
|Момент инерции | | |39 |125 |39 | |42 |
|вращающих- ся частей| | | | | | | |
|·10 8 , кг · м 2 | | | | | | | |
|Электромех. | | |0,02 |0,011|0,02 |0,02 |0,02 |
|постоянная, с | | | | | | | |

Электродвигатели постоянного тока типа СЛ

|Напряжение питания, В |27 |27,5 |27,5 |
|Номинальный момент •104 ,Н|2943 |102 |102 |
|· м | | | |
|Номинальная мощность, Вт |250 |7 |7 |
|Скорость вращения, об/мин |8000 |7000 |7000 |
|Режим работы |Прод. |Длит. |П/кр. |
|Гарантийный срок службы, ч |500 |500 |50000цикл |
|Масса, кг |3,6 | | |
|Технические |Д-75|Д-100-|Д-100-|Д-100-1|Д-120|Д-160 |Д-200-8|
|характеристики | |3 |8 |0 | | | |
|Напряжение питания, В |27 |27 |27 |27 |27 |27 |27 |
|Номинальный момент •10 4|956 |2649 |1080 |814 |7848 |2060 |2354 |
|,Нм | | | | | | | |
|Номинальная мощность, Вт |75 |100 |90 |80 |120 |160 |200 |
|Скорость вращения, |7500|3000 |8000 |9500 |1200 |5500 |8000 |
|об/мин | | | | | | | |
|Режим работы |П/кр|Прод. |Прод. |Прод. | |П/кр. |Прод.. |
| |. | | | | | | |
|Гарантийный срок службы, |500 |500 |500 |400 |50 |25цикл|10 |
|ч | | | | | | | |
|Масса, кг |1,4 |2,6 |3,0 |2,0 | |1,8 |3,5 |

Технические

характеристики |Д-0,1 |Д-0,16 А |Д-5 |Д-7 |Д-25А |Д-25-1С |Д-40 |Д-50А |Д-
55 | |Напряжение питания, В |2,8 |4,5 |27 |27,5 |27 |27 |27 |27 |27 |
|Номинальный момент •10 4,Н · м |4,9 |6,37 |41,2 |102 |399 |285 |687 |412
|952 | |Номинальная мощность, Вт |0,092 |0,2 |5 |7 |25 |20 |50 |50 |55 |

|Скорость вращения, об/мин |1500 |3000 |12000 |7000 |6000 |8400 |7000

|11400 |4500 | |Режим работы |Длит. |Цикл. |Длит. |Длит |Длит. |Прод
|Прод. |П/кр. |Длит. | |Гарантийный срок службы, ч |200 | |250 |1500 |1000
|1000 |70 |500 |1080 | |Масса, кг |0,1 | | | |0,7 |0.9 |0,8 |1,3 |1,5 | |
————————
?х

Т=Т(?)

Тн=Тн(?н)

[pic]??

Сочинение: Башкирская литература

Posted on by admin

Башкирская литература

А. Саади

Башкирская литература — одна из тех молодых революционных литератур, которые возникли исключительно благодаря Октябрьской революции, создавшей новые общественно-экономические условия советского строя.

Башкиры вследствие тесной общественно-экономической и вообще культурной связи с татарами подпали под влияние татарской литературы. Для татар, изгнанных или бежавших из Казанского ханства и Золотой Орды после их падения, башкирские степи являлись удобным убежищем. Поселившиеся здесь татары превосходили в культурном отношении башкир и поэтому оказали влияние на их развитие. Открытие магометанского духовного собрания, во главе с мирзами-дворянами из татар (1789), в центре Башкирии благоприятствовало тому, что  и башкирское духовенство усвоило религиозно-мистическую татарскую литературу. В XIX в. башкиры большей частью продолжают учиться в татарских медрессе. Учащиеся этих медрессе знакомились с произведениями на тюркском яз. (на тюркитель), т. е. с древней татарской литературой. Из этих медрессе вышли татарские писатели и поэты мистики, отсюда же вышли и некоторые башкирские писатели. Но последние писали на том же яз. древней татарской литературы. Тоджетдин Ялчегыл Оглы (1767–1838) составил на старом татарском яз. комментарий («Рисалэ-и-газиз», напеч. в 1850) к дидактической лирике «Сабатэль-Гаджизин» (напеч. в 1802) мистического поэта Средней Азии Суфия Аллаяра. На языке древней татарской литературы писали и после революции 1905. Так например Бабич (см.), подобно другим башкирским поэтам, писал почти все свои художественные произведения на татарском яз. и этим способствовал развитию новой татарской литературы.

В конце XIX и в начале XX в. в Башкирии начинает развиваться татарский торговый капитал. Это обстоятельство способствует усилению влияния татарской буржуазии. Башкирские учащиеся (шакирды) после революции 1905 начали поступать вместе с татарскими шакирдами в «джадидские» медрессе. Эти шакирды, следовательно и башкирская интеллигенция, все сильнее и сильнее подпадали под влияние татарской литературы и языка. Движение татарской буржуазии по пути пантюркизма породило подходящие и удобные условия для этого процесса. В первую революцию башкиры даже и не думали, чтобы на башкирском яз. могли появиться книги, журналы или хотя бы газеты. Но все же богатая башкирская народная поэзия оказывала заметное влияние как на форму, так и на содержание устной словесности и отчасти письменной художественной литературы татар. Так мелодии и ритм татарских песен заметно отражают на себе башкирское влияние.

Первые ростки башкирской художественной литературы показались в 1919, напр. стихи Бабича. Появившиеся затем Х. Габидов, Д. Юлтый, С. Мирасов, Иделхужин, Тухфет Янаби (Калимуллин), Г. Амантай, Зайни, Давлетшин и др. молодые революционные башкирские писатели и поэты — представители этой новой литературы. Периодическая печать башкир и после Октябрьской революции, с 1918 до 1924, несмотря на свои башкирские названия, была татарской по яз.; на башкирском яз. печатались только отдельные статьи. Все же в это время принимаются меры к изданию первой газеты на чисто башкирском яз. С 1924 выходит целиком на башкирском яз. газета «Башкурдистан». Б. художественная литература в виде отдельных книг начинает издаваться  тоже в 1923–1924. Сами башкирские писатели считают 1924 — годом рождения Б. Л. и башкирского литературного яз., связывая его с изданием на чисто башкирском яз. газеты «Башкурдистан».

На первых порах в Б. Л. преобладала героическая лирика, подобно тому как это было в татарской и русской пролетарской литературе в первые годы революции. Художественная Б. литература проникнута пафосом романтического героизма, выражавшим восторг башкирского народа, его беззаветную веру в революцию, имея отчасти агитационно-дидактический характер. В этом отношении характерны стихи Х. Габидова «Уральские песни» и Т. Янаби, поющего о батраках и о деревенской бедноте, а также произведения некоторых других башкирских  поэтов, причем они в своих произведениях к новому содержанию приспособляют старые формы и приемы, особенно формы народных песен. Здесь замечается также и влияние форм дореволюционной татарской литературы.

В Б. Л. — мало еще произведений, дающих образы и картины повседневного современного быта башкирского народа. В последнее время в башкирских журналах «Билим» и «Сэсэн» печатаются впрочем рассказы, изображающие народный быт. В лирике замечается то же явление. Большинство поэтов и писателей Б. Л. находится еще в первой стадии своего литературно-художественного развития. Несмотря на это, Б. Л. начинает выявлять довольно большое число талантливых писателей и усиленно растет.

Большинство произведений Б. Л. — пьесы, сюжет которых заимствован из старой башкирской жизни, из Б. народной литературы, сказок и легенд. Таковы: пьеса Мухамедша Бурангулова под названием «Ашказар» (издана в 1923), пьеса С. Мирасова — «Салават батыр» (Салават богатырь), историческая пьеса Х. Габидова — «Энъекай менен Юлдакай» (издана в 1926). Правда, начинают появляться и маленькие агитпьесы с сюжетом из Октябрьских событий. Беллетристические произведения большей частью помещаются в журналах «Билим» и «Сэсэн». Журнал «Сэсэн» — первый художественный журнал, стремящийся объединить молодые литературные силы. В нем участвуют и татарские писатели-поэты, но их произведения помещаются с переводом на башкирский яз. Ведутся работы по собиранию и изданию произведений народного творчества. Академический центр НКП Башреспублики и Башкирское научное общество по изучению местного края обращают на это серьезное внимание.

Список литературы

Сборник научного об-ва «Башкурт аймагы», № 2, Уфа, 1926

журн. «Билим», Уфа, с 1924 по 1928

«Сэсэн», Уфа, с 1927 по 1928

газ. «Башкурдистан», Уфа, с 1924 по 1928

Асар-Ризаэтдина Фахретдинова, ч. 2, 1901

ч. 6. 1904

ч. 12, 1907

ч. 15, 1908.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://feb-web.ru/