Інститут права імені Володимира Сташиса
Класичного приватного університету
Дипломна робота
Диктатура в недемократичних та демократичних державах
Виконала
студентка групи
Науковий керівник:
к.ю.н., доцент, доцент
Гамбург Л.С.
Запоріжжя, 2010
Реферат
Дипломна робота: 91 с., 73 джерела.
Мета дипломної роботи: з’ясувати суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.
Об’єкт дослідження – диктатура в недемократичних та демократичних державах в умовах різних державно-правових і політичних режимів, які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.
Предмет дослідження – історичні витоки та сутність диктатури, співвідношення взаємодії у світовій практиці різноманітних режимів.
Методи дослідження: історико-правові, формально-логічні, системні, структурно-функціональні, порівняльно-правові.
Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.
За результатами проведенного дослідження з’ясовано суть диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в державах Нового та Новітнього часу.
ДИКТАТУРА, ДЕСПОТІЯ, ДЕМОКРАТІЯ, ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, НЕДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА, СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА, ПРАВОВА ДЕРЖАВА, ДЕРЖАВНА ВЛАДА, ПУБЛІЧНА ВЛАДА, ПРАВА ЛЮДИНИ, ПРАВА ГРОМАДЯН.
Зміст
Вступ
1. Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади
1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі
публічної влади
1.2 Диктатура у державному та політичному режимі
2. Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя
2.1Деспотія
2.2Олігархічний режим
2.3Тиранія
2.4 Монархія
2.5 Аристократія
2.6 Політія
2.7 Демократія
2.8 Охлократія
2.9 Тимократія (військово-диктаторський режим)
3. Диктатура в державах нового та новітнього часу
3.1 Диктатура в недемократичних державах
3.2 Особливості диктатури в демократичних державах
3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Актуальність теми. Вибір того чи іншого шляху розвитку держави має суттєве значення для всіх народів світу. Існує два шляхи розвитку: мирний, еволюційний шлях розвитку – шлях ліберальних або радикальних реформ і революційний шлях – шлях збройної боротьби. Оскільки кожен з них має свої позитивні та негативні риси завжди потрібно прогнозувати й оцінювати, які будуть наслідки застосування тих чи інших теорій, концепцій та практичних вирішень питань пов’язаних із формуванням та розвитком держави. Оскільки розвиток держави являє собою безперервний нескінченний процес, то дослідження у сфері форми держави взагалі, та щодо прийомів, методів здійснення державної влади, зокрема є вельми важливим для розуміння їх походження і, як наслідок, осмислення сучасного стану і перспектив розвитку.
Актуальність теми дипломної роботи зумовлена необхідністю порівняти різноманітні владні режими та дати чітку відповідь на сучасні потреби різних держав світу у використанні механізму диктатури державної влади для забезпечення її найефективнішого функціонування щодо забезпечення суспільних інтересів з урахуванням головної мети – формування й укріплення громадянського суспільства та демократичної, соціальної, правової держави та особливостей їх взаємодії на засадах рівності та взаємної відповідальності, узгодження інтересів індивідів, соціальних класів і груп із загальними інтересами суспільства та держави. Для цього слід співставити громадське життя при різних режимах, оцінити вчинки влади та їхнє ставлення до суспільства взагалі та його класів, соціальних груп, шарів і прошарків і на основі отриманого комплексу історико-правових і політико-правових відомостей уточнити теоретичні положення і надати практичні рекомендації про диктатуру як універсальний спосіб здійснення публічної влади в умовах певних державно-правових і політичних режимів, спрогнозувати основні політико-правові тенденції та перспективи розвитку сучасних держав світу, враховуючи позитивні здобутки і негативний досвід історичного минулого.
Демократична, соціальна, правова держава у кожній країні формується, виходячи із специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співіснування в межах конкретного суспільства. Відповідно до цього створюється модель диктатури, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціально-демократичної правової держави.
Демократична трансформація українського суспільства, відмова, зокрема, від радянської ідеології призвели за роки незалежності України не тільки до розвитку нової державності, а й зумовили проблеми, які, по-перше, не були властиві радянському суспільству і, по-друге, вимагають свого переосмислення, а отже обумовили зростання ролі вітчизняного суспільствознавства, в тому числі юридичної науки. Вирішення сучасних актуальних проблем, зокрема розвиток та функціонування елементів політичної системи України, повинно обов’язково спиратися на міцний методологічний фундамент, удосконалення якого має постійно бути у центрі уваги вітчизняної юридичної науки – як загальної теорії держави і права, так і галузевих юридичних наук.
Проблема влади завжди займала важливе місце в дослідженнях філософів. За часів античності владу досліджували Платон, Аристотель, римські стоїки, у середні віки – Фома Аквінський, Вільям Оккам, Марсилій Падуанський, за доби Відродження – Н. Макіавелі, Т. Мор, Ж. Боден. У XVII ст., в час, коли закладалися засади нової науки й створювались європейські національні держави, різні аспекти владної проблематики розробляли Г. Галілей, Ф. Бекон, Г. Р. Декарт, П. Гасенді, Б. Паскаль, Д. Гарінґтон, С. Пуфендорф, Д. Локк, І. Ньютон, Ґ.В. Лейбниць; у XVIII ст. – Ш. Монтеск’є, Д. Ґ’юм, Ж.-Ж. Русо, І. Кант та ін., в XIX ст. – Ґ.В.Ф. Гегель, Ф.В.Й. Шелінґ, А. Шопенґауер, О. Конт, К. Маркс, Ф. Ніцше та ін. У XX ст. до владної проблематики зверталися Г. Арендт, Р. Арон, Ж. Бодріяр, М. Вебер, Ж. Дельоз, Ж. Деріда, І. Ільїн, Е. Канеті, Б. Рассел, Ж.-П. Сартр, П. Тіліх, М. Фуко, Ю. Хабермас, М. Хайдеґер та ін. Починаючи з 80-х-90-х рр. XX ст., у зв’язку з колапсом радянської владної системи та потребою вибудовувати владні системи новостворених східноєвропейських держав, у країнах східно-європейського регіону зростає інтерес до дослідження засад влади. В Україні владна проблематика досліджується М. Говлетом, В. Євдокимовим, М. Кельманом, О. Клітченком, В. Ковальчуком, Н. Латигіною, Г. Симоном, В. Сухоносом та ін., в Росії – А. Галкіним, А. Демидовим, М. Ільїним, В. Ледяєвим, В. Петровим та ін.
Разом із тим багато проблем залишається малодослідженими, що обумовлює актуальність теми.
Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є з’ясування суті диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах, в державах Стародавнього Світу та Середньовіччя, та в державах Нового та Новітнього часу.
Мета зумовила постановку та розв’язання таких задач:
– розглянути історичні та теоретичні витоки диктатури ;
– визначити сутність диктатури;
– з’ясувати вплив диктатури на сучасну політичну систему;
– розкрити сутність та виникнення тоталітарної держави;
– охарактеризувати ознаки диктаторських режимів;
– визначити вплив тоталітарної держави на демократію та забезпечення принципів правової держави;
– розкрити поняття та основні принципи правової держави;
– проаналізувати механізм зв’язку та взаємодії правової держави і суспільства.
Об’єкт і предмет дослідження. Диктатура в недемократичних і демократичних державах в умовах недемократичних і демократичних режимів які існували протягом історичного розвитку державно-правової цивілізації.
Предметом дослідження є історичні витоки та сутність диктатури публічної влади держави у співвідношенні та взаємодії різноманітних державно-правових і політичних режимів з урахуванням світового та вітчизняного досвіду.
Методи дослідження. Для повного та всебічного вивчення предмету дослідження, досягнення поставленої в роботі мети було використано комплекс загальнотеоретичних і спеціальних методів наукового пізнання.
Історико-правовий метод був використаний при дослідженні історичних витоків концепцій диктатури, що дало змогу визначити характерні ознаки цих режимів. Формально-логічний метод допоміг узагальнити, систематизувати отриманні знання про предмет дослідження.
Застосування системного та структурно-функціонального методів сприяло виявленню взаємозв’язку досліджуваних інститутів і визначення їх ролі в розбудові нової моделі сучасних держав.
Порівняльно-правовий метод був використаний при дослідженні загальних і специфічних ознак диктатури при здійсненні державної та політичної влади .
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що проведено комплексне дослідження історичних і теоретичних аспектів диктатури як універсального способу здійснення державної та політичної влади в демократичних і недемократичних державах в епоху Стародавнього Світу та Середньовіччя, а також в періоди Нового та Новітнього часу.
Обґрунтованість і достовірність положень, висновків і рекомендацій. Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, нормативних актів і міжнародного досвіду.
Наукове значення результатів роботи. Робота спрямована на пошук моментів співвідношення та меж взаємодії між режимами державної та політичної влади.
Практичне значення отриманих результатів. Основні положення та висновки дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі, для розвитку і вдосконалення законодавства в проведені державно-правових реформ і викладанні юридичних дисциплін.
Апробація результатів роботи. Основні положення та висновки роботи обговорені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Інституту права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету.
Структура роботи. Роботу складають вступ, основний текст роботи, до якого входять три розділи, що включають до себе чотирнадцять підрозділів, висновки до кожного розділу окремо, загальні висновки, список використаних джерел. Загальний обсяг роботи 96 сторінок, список використаних джерел становить 73 найменування і займає 5 сторінок.
Диктатура як універсальний спосіб здійснення державної та політичної влади
Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробити їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації – універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.
На відміну від класифікації, мета типології – відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція – тип, що дозволяє відобразити сукупність не в загально-обмеженому виді і не з якого-небудь одного боку, а в “чистому” виді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном “типи”, “типологія”. Поділяючи держави за типом застосовують термінологію протилежностей. Виділяють держави демократичного та антидемократичного типів. Останні інакше називають тоталітарними або недемократичними. Тоталітаризм у всіх його проявах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. людських життів. Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвиток таких явищ світової цивілізації допускати не можна, даний феномен людства необхідно вивчати та аналізувати його недоліки, щоб у майбутньому запобігти розвитку тоталітаризму у світовій політиці. У даній роботі висвітлюється не тільки поняття виключно тоталітаризму. Досліджується також проблема перехідних режимів, які тісно пов’язані між собою та можуть переходити з одного в інший.
1.1 Поняття, місце та значення диктатури у системі публічної влади
Політична влада – державна влада, це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.
Політична влада – форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб’єктів – індивідів, соціальних груп і спільнот – підкорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб’єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і постанов тощо [4, c. 10].
Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб’єктів політики.
Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов’язкових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля [32, c. 42].
Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав’язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здатність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.
Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.
Політична партія не повинна монополізувати державну владу: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб’єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основний суб’єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб’єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.
Саме формулювання «управління суспільством» є досить вразливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку – маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібернетичної системи, може бути лише самокерованим.
Політична державна влада – загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства) [52, c. 17].
Політична влада в державі характеризується такими, властивими лише їй, ознаками:
– верховенство (суверенітет) – безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси;
– легальність використання сили в межах держави;
– публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в невеликих контактних групах;
– моноцентричність – існування єдиного осередку прийняття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо;
– різноманітність ресурсів – використання не лише примусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів [53, c. 19].
Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство – визначальна характеристика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:
– національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ’я в самовизначенні й у створенні своєї держави;
– народний суверенітет характеризує повновладдя одного чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб’єктом влади;
– державний суверенітет характеризує властивості державної влади – її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.
– народний суверенітет – центральний “нерв” влади, що приводить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя [59, c. 65].
Наявність народного суверенітету визначається такими ознаками:
– конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.
– неможливість відчуження будь-якими політичними впливами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).
– конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом [57, c. 89].
Питання про співвідношення суспільства і держави – це проблема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільство є функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народного представництва.
Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід’ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть – застосування сили проти незаконної сили [8; 10; 56].
1.2 Диктатура у державному та політичному режимі
Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: Наполеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету – схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу [41, c. 16].
Диктатор. До цієї магістратури у Римі вдавалися за надзвичайних обставин: під час значної військової загрози або великих внутрішніх заворушень. Час виникнення посади диктатора невідомий. Очевидно, римляни запозичили її від сусідів. Відомо, що в давні часи диктатори очолювали деякі міста-общини (Альбу, Арицій, Цере); диктатор стояв на чолі Латинського союзу. Перші римські диктатори очолювали союзне військо.
Диктатора призначали консули за пропозицією сенату (якщо у Римі на той час перебував тільки один консул, то він один і призначав). Кандидатуру на диктатора звичайно підбирав сенат, зазвичай з колишніх консулів. У Народних зборах ця кандидатура не обговорювалась (хіба що в Сенаті) і ними не обиралась. Призначали диктаторів спочатку тільки з патриціїв.
Першого диктатора з плебеїв призначено в 356 р. до н.е. Диктатор призначався строком на шість місяців. Якщо висунуте завдання він виконував швидше, то відразу складав свої повноваження. Диктатора ще називали magister populi. Собі на допомогу він призначав так званого начальника кінноти.
Впродовж терміну диктатури диктатору підпорядковувались усі магістрати, які не припиняли діяльності, а також військо, всі громадяни; можна було не скликати Народні збори, Сенат. Отже, диктатору належала вся повнота військової та адміністративної (однак не законодавчої) влади. Вона називалася imperium summum. Ніяке veto, у тому числі плебейських трибунів, на нього не поширювалося. На знак виняткової влади диктатора супроводжувало 24 ліктори.
Десь з V ст. до н.е. по 215 р. до н.е. диктаторів призначали дуже часто.
Потім у зв’язку зі зміцненням влади сенату ця магістратура вийшла з ужитку. Проте наприкінці існування Республіки, в період спалаху громадянських воєн знову частішають випадки призначення диктаторів, причому на значно триваліший або навіть невизначений строк. Таку владу здобули, наприклад, Сулла у 84 р. до н.е., Цезар в 48 р. до н.е., а у 45 р. до н.е. Цезаря наділили диктаторськими повноваженнями нажиттєво. Це були перші кроки переходу до імперії.
Начальник кінноти – це ще один екстраординарний магістрат. Називався він ще magister eguitum. Влади imperium не мав, а лише potestas. Як уже зазначалося, його призначав диктатор на час своєї діяльності, він був помічником, заступником диктатора у військових та адміністративних справах. Veto магістратів на нього теж не поширювалося. Як начальника кінноти, так і самого диктатора можна було притягнути до відповідальності перед Народними зборами, однак тільки після припинення ними своїх повноважень, тобто припинення діяльності як магістратів [52, c. 12-14].
Поняття тоталітаризму як політичного режиму. Тоталітаризм (tolalitas, лат. – повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного життя). Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки у XX ст. він склався у певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV – могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. Об’єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина. Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної та господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам Середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства [13р, с. 36].
В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного та державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму – політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть початок в глибокій стародавності [40, c. 98].
Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і досконалим знанням, можна управляти рішуче всіма речами. В Стародавньому Китаї виправданню тоталітарних форм панування держави над суспільством і особистістю особливе значення надавали теоретики законності Цзи Чань, Шень Бухай, Шан Ян та ін. Держава повинна володіти монополією в ряді галузей виробництва і торгівлі, і постійно контролювати поведінку й умонастрій підданих. Критикуючи демократичний устрій держави, Платон допускав при досконалій ідеальній державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання поширювалася і на регламентацію розпорядку дня і ночі, обов’язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням [45, с. 119]. Ідеї необхідності повного підпорядкування населення країни, індивіда і станів державі, а також повної керованості суспільством розробляються в працях Томаса Мора і Томмазо Кампанелла, Гракха (Франсуа Ноеля) Бабефа та ін. Однією з яскравих характерних рис тотального управління є вимога загальної рівності. Так, Гракх Бабеф закликав „назавжди зняти у кожного надію стати більш багатим, більш впливовим, переважаючим у знаннях кого-небудь зі своїх співгромадян”. Тільки встановлення революційним шляхом насильства диктатури народу можливо для досягнення фактичної соціальної рівності всіх. У ХІХ ст. для багатьох французьких соціалістів, німецьких філософів основним стало прагнення до насильного перетворення суспільства, насильного встановлення загального добра і щастя [47, с. 47]. Тоталітарні ідеї розвиваються в працях Ж.-Ж. Руссо, Й. Фіхте, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше та ін. На початку ХХ ст. тоталітарні ідеї втілювалися в конкретні масові соціальні рухи – комуністичний (соціалістичний), фашистський (націонал-соціалістський) та ін.
Загальна риса тоталітарних моделей устрою людського суспільства – всезагальність держави. Але слід зазначити, що К. Маркс і Ф. Енгельс, а потім Г.В. Плеханов і В.І. Ленін розглядали державу як історично тимчасовий інститут, якого не було у первісному суспільстві та який виник внаслідок появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на антагоністичні класи. Вони передбачали перехід через пролетарську соціалістичну революцію і державу диктатури пролетаріату – робітничого класу до безкласового суспільства та поступове відмирання держави, що замінюється комуністичним громадським самоврядуванням в умовах суспільної власності на засоби виробництва і планових методів управління економікою, найвищого рівня розвитку продуктивних сил, поступового відмирання товарно-грошових ринкових відносин і припинення дії закону вартості [48, c. 45-56].
Соціально-економічно допускається планування і регулювання всіх соціальних і господарських аспектів діяльності, не залишаючи за індивідом свободи в прийнятті рішень, підпорядковуючи його колективній волі тощо. Тоталітарне управління претендує на монопольне право володіння істиною і зазнає неприязні до інакомислення і незгоди. Соціально-економічний прогрес змінив вигляд світу, поглибив суспільні зв’язки і комунікації, зробивши можливим проникнення держави в сферу індивідуального. Тотальному управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд, що розглядає державу як підлагоджений працюючий механізм: “всі люди – гвинтики однієї машини”.
Основними ознаками (рисами) тоталітарної політичної системи є: загальна ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою, організований терор і переслідування інакомислячих та ін.
Загальна ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включаючи тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон’юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон’юнктурного тлумачення політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди залишаються “чорно-білими” надто показові в політичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем. Ще В.І. Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдовував “революційною доцільністю”, посилаючись на багатовіковий світовий досвід. Тимчасова угода А. Гітлера з І.В. Сталіним також пояснювалась “доцільністю безпеки соціалізму”, бо СРСР намагався уникнути війни з фашистською Німеччиною вже у 1939 р., на що розраховували тодішні правлячи кола “демократичних” Великобританії та Франції, які намагалися руками німецьких нацистів знищити Радянський Союз і уклали з А. Гітлером у 1938 р. мюнхенську угоду, погодившись на окупацію нацистською Німеччиною Чехословаччини (“Мюнхенська змова”), проігнорувавши пропозиції СРСР про створення системи колективної безпеки у Європі та недопущення розгортання гітлерівської збройної агресії. Продовженням такої злочинної політики стала “дивна війна” демократичних Великобританії та Франції проти тоталітарної гітлерівської Німеччини після її нападу на Польщу 1 вересня 1939 р., коли після оголошення війни вони не вели жодних воєнних дій на франко-німецькому кордоні, даючи змогу А. Гітлеру захопити Польщу та вийти на всю лінію західного кордону СРСР [66, c. 119-121].
Монополія влади на інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється ідеологізацією всього суспільного життя [51, с. 251]. Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрілих “ненадійних” опонентів супроводжується масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доцільності та практичної користі. Політичні лідери й активісти, що виступають прихильниками панівної ідеології, стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи, політичного режиму стає політична партія [4, с. 12].
Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує легально одна політична партія, що виступає стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму. На чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості. Б. Муссоліні – в Італії, А. Гітлер – в Німеччині, Ф. Франко – в Іспанії, Мао Цзедун – в Китаї, І.В. Сталін – в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Н. Чаушеску – в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов’язкова навіть в тому разі, якщо особистість відповідає не у всьому. Досвід обов’язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу і без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація партійної структури, окрім принципу “фюрерства”, “вождізму”, тобто незмінюваності політичного лідера – друга особливість тоталітаризму. Винесені на фасад державного правління виконавчі органи дублюються партійним апаратом. Партійні кадри відповідають в обов’язковому порядку за дотримання хоча б зовні ідеологічних канонів і вимог, ведуть політичне виховання, відповідають за моральний вигляд громадян в усіх первинних колективах. На володіння всенародною підтримкою і відображення справжньої, єдино можливої форми демократії, претендує всякий тоталітарний режим. Формальні процедури, характерні для демократичної форми правління, уміло використовуються владою. Дуже-часто вибори фальсифікуються владою або ж проходять формально. Використовуються і силові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського початку [68, с. 9]. Суспільні засоби виробництва перетворюються в державну власність, вводиться рівність в розподілі тощо.
Категорія “політична влада” є основоположною в політичній науці. Н. Макіавеллі визначив політологію як науку про владу. Влада є підґрунтям і метою політики, головним об’єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об’єднання людей.
Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричинила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади.
Політична влада – це специфічний вид соціального регулювання. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб’єктів політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб’єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб’єктів політики; химерний – правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний – розумне правління на основі суспільної домовленості та правового розподілу владних повноважень.
У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і акцентується певний бік її прояву.
У найстарішій легістській концепції влади абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легізму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обґрунтуванням управління, що опирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н.е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову форму, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободи самого законодавця.
Поведінчеське розуміння влади (біхевіористський підхід) характеризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб’єкти керують, а інші підкорюються, й особливу сутність, носієм якої виступає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідів. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптимізації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.
Психологічні концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб’єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо – потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб’єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення — в інших.
Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина гідна людини цінність – це найбільша кількість влади, яку вона в змозі засвоїти. Такою цінністю володіють лише деякі неординарні індивіди – надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу – волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких – маси злидарів, рабів, “натовпу”, людського “стада”. В інтерпретації Ніцше аристократична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади – інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності – аристократичний і демократичний. Аристократичні держави – теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні – їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше – непримиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.
Системний підхід ґрунтується, на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розглядає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобов’язань, прийнятих перед суспільством.
У телеологічних концепціях влада розглядається як спроможність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.
Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб’єктів – керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними статусами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада – властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.
У реляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб’єкта й об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади – суб’єкт і об’єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.
У межах соціальної конфліктології влада розглядається через відносини класового панування і підкорення. Природа панування обумовлена економічною нерівністю класів: політична влада буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу [46, c. 22-24].
Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.
Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи – «матеріальний примус» і переконання тих, що підкорюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування – більш вузьке поняття, ніж влада, і завжди пов’язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування [37, c. 171].
Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість влади: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого – ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства [37, c. 207].
В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Вона може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на важливих, основних для держави напрямках господарської та соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадоксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і нестачею певних товарів народного споживання і продовольства внаслідок запровадження ринкових елементів у планову соціалістичну економіку, які призводять до хиб у плануванні та поширюють егоїстично-індивідуалістські настрої у суспільстві. Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку. Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям індивідуалізму [35, c. 77].
Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці використовували у країнах західної демократії. Але це завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в ситуації економічної кризи на початку 30-х років XX ст. в США федеральний уряд розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період Другої світової війни в США і Великобританії для постачання населення продуктами харчування і товарами повсякденного попиту аналогічно “трудовій повинності” та примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові. Тоталітарні режими перетворюють “надзвичайщину” в повсякденну нормальність суспільного і державного життя [30, c. 149].
Організований терор при тоталітарному режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови на “знищення класових ворогів”, що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для встановлення “ідеальних” порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища, як політичні злочинці – інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно-спрямованого законодавства, а в’язниці, колонії, табори – пенітенціарна система – офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних органів веде до втрати законності в суспільстві, до свавілля і непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів [70, с. 377-379].
Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Німеччина стала виплачувати величезні репарації. Почуття переможеної і приниженої нації породжувало настрої реваншу та компенсації, перш за все, з боку фінансово-промислової олігархії. В країні постійно зростало безробіття, гіперінфляція перетворила в прах заощадження, нагромадження бюргерів (власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і кваліфікованих робітників. На шляху до влади (за гроші крупної німецької буржуазії) А. Гітлер демагогічно обіцяв відновити в країні порядок, забезпечити зайнятість населення, покінчити з інфляцією, здійснити великі державні соціально-економічні програми і, разом з тим, відгороджувати власність від націоналізації та одержавлення тощо. Звернення й обіцянка А. Гітлера стосувались промисловців, військових кіл, великого числа дрібних придатних власників, які і стали його масовою опорою. Ідея відновлення національного престижу Німеччини стала психологічним засобом згуртування й об’єднання переважної більшості дрібнобуржуазної частини німецького суспільства навколо нацистської партійно-державної та військової бюрократії, що забезпечувала економічні інтереси німецької фінансово-промислової олігархії. В таких умовах тоталітаризм правого толку не ставив мету докорінного зламу суспільства, а був спрямований на зміцнення існуючого суспільного капіталістичного ладу, зосередивши свою ідеологічну діяльність на інтенсивній пропаганді великодержавного шовінізму у його найрадикальнішому расистському вигляді. Тоді-то в гітлерівській Німеччині державою пропагувалася нацистська теорія переваги арійської раси і обґрунтування фізичного знищення “неповноцінних” і небезпечних для “істинних арійців” народів, a також народів за природою ворожих і небезпечних. Тоді-то в Німеччині і пізніше в захоплених, окупованих країнах знищувалися цигани, євреї та інші національні меншинства, передбачалося та пропагувалося підкорення і поступове знищення слов’янських народів тощо. На досягнення інтересів німецької олігархії спрямовувалась і економічна політика. Зберігаючи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджувати регулювання і навіть допускаючи експропріації картелів, національно-промислових і фінансових корпорацій тощо задля підготовки для загарбницьких війн, спрямованих на підкорення світу. В середині 1930-х років у Німеччині здійснюється націоналізація капіталу, транспорту, що належать іноземним (американським) фірмам та компаніям та ін. Аналогічні події і політичні, соціально-економічні процеси тоді відбувалися і в фашистській Італії [70, с. 257].
Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить метою докорінне перетворення соціально-економічної структури суспільства. Відомо, що після приходу до влади в Росії більшовиків здійснюється націоналізація земель і підприємств великих землевласників і капіталістів. Одержавлення і великого і середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського виробництва стає ідеальною ситуацією в умовах тоталітаризму. Специфіка і конкретні історичні обставини різних країн змушують в умовах тоталітарного режиму вдаватися до тимчасових відступів тощо (допущення приватного сектора в усуспільненій економіці і вкладення іноземного капіталу в різноманітні галузі господарства). В 1920-х роках у СРСР вводилася нова економічна політика (НЕП), що допускала приватну власність на дрібні та середні підприємства у галузях легкої та харчової промисловості, промислів і побутового обслуговування населення та іноземний капітал при збереженні державного контролю, державних великих підприємств важкої промисловості, державної монополії зовнішньої торгівлі, виробництва алкогольних напоїв тощо. В сучасних умовах аналогічними є економічні реформи, розпочаті у 1980-і роки Ден Сяопіном в Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого соціального спрямування перерозподіл благ між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності між громадянами. Встановлення комуністичних режимів, що поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є незадоволення демократичною владою тощо. Кінець XX ст. охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму [17, с. 89-90].
Висновки до розділу 1
Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного, партійного устрою, стану прав і свобод тощо. Перефразуючи висловлювання О. Шпенглера про політику, можна сказати, що політичний режим у найвищому розумінні є життя, а життя є політичний режим.
Диктатура в державах стародавнього світу та середньовіччя
2.1Деспотія
На Сході перехід від первісності до цивілізації супроводжувався розвитком іригаційного землеробства. Створення іригаційних систем вимагало організації колективної праці великого числа людей, зусиль усієї країни в цілому. Складно було і підтримувати в порядку систему каналів. Усі ці роботи неможливо було здійснити без твердої організації, без сильної централізованої влади. У результаті у всіх древніх східних цивілізаціях склалася особлива форма держави – деспотія.
Деспотія – у перекладі з грецького – “необмежена влада”; форма самодержавної влади [54, c. 147].
У різних цивілізаціях вона могла мати деякі розходження, але суть її була єдиною: на чолі держави стояв правитель, що володів усією повнотою влади і вважався власником усієї землі. Такий тип влади реалізувався за рахунок розгалуженої адміністративної системи, тобто апарата чиновників, що охоплював усю країну. Чиновники не тільки стягували податки з населення, але й організовували спільні сільськогосподарські роботи, будівництво, стежили за станом каналів. Набирали рекрутів для військових походів, здійснювали суд.
Такий державний устрій був дуже довговічним і стійким: навіть коли великі імперії розпадалися на частини, кожна з них відтворювала деспотію в мініатюрі.
Чи була влада царів у дійсності настільки безмежною, як це випливає із самого визначення деспотії? Звичайно, реальне положення справ було набагато складніше. У древніх суспільствах були сили, що претендували на владу і намагалися впливати на політику царів, навіть визначати її. Ступінь централізації теж була далеко не завжди однаково високою: у всіх цивілізаціях були періоди, коли величезні імперії розпадалися і на їхніх місцях з’являлися цілком самостійні правителі. Така ситуація не раз виникала в Єгипті, де влада фараонів, здавалося б, була найбільш непорушною. Це відбулося в другій половині III тисячоріччя до н.е., а потім повторювалося неодноразово в I тисячоріччі до н.е., в епоху ослаблення цивілізації Єгипту, що перебував на передодні завоювання Олександром Македонським. У періоди роздробленості країна розпадалася на області (номи), де правила родова знать, що не бажала вважатися з волею фараонів, що створювала деспотії в мініатюрі. Відсутність централізації, утім, відразу позначалося на економічному стані країни: нерегульована сильною єдиноначальною владою, приходила в запустіння складна іригаційна система, починався голод і безладдя, а це, відповідно, знову викликало гостру необхідність у централізації. Саме часи централізованого керування країною збігалися в Єгипті з періодами його найвищого розквіту і благополуччя. У ці періоди повертався колишній порядок речей: приборкані правителі номів уже не могли вважати довірені їм області своїми маленькими царствами. У XVI-XII ст. до н.е., коли централізація в Єгипті була особливо сильна, поняття “особистий будинок”, тобто особисте земельне володіння вельмож, взагалі не вживалося [36, c. 85].
Отже, у східних деспотіях боротьба за владу й участь у керуванні державою велася, насамперед, привілейованими шарами, у той час як основна маса населення не мала доступу до влади. На Сході, на відміну від Греції та Риму, не було створено спеціальних політичних органів, через які суспільство могло б впливати на державу і включатися в його діяльність у законному порядку. Самоврядування існувало лише на рівні громади, у її вузьких межах. Правда, у деяких цивілізаціях збереглися органи первісної демократії (народні збори і ради старійшин в Індії, ради громад у Вавилоні). Однак, вони не грали визначальної ролі в політичному житті. У Вавилоні, наприклад, глава общинної ради призначався царем; до ведення цієї ради відносилися тільки рішення споровши про землю і користування водою в громадах, збір податків, підтримка порядку.
Проте, царі займали надзвичайний стан у деспотичній державі. Цар вважався, принаймні формально, єдиним власником усіх земель, під час воєн стояв на чолі армії, був вищою інстанцією в суді, до нього стікалися податки, він організовував іригаційні роботи, був верховним жрецем, присвяченим в усі таїнства. Стабільність деспотій підтримувалася і за рахунок віри в божественність пануючих. У Єгипті, наприклад, фараон іменувався не тільки Владикою Обох Земель, тобто Південного і Північного Єгипту, але і живим утіленням бога Хору, владики небес. Згодом фараон був наділений “сонячним ім’ям” – він став богом Ра. Палац його вважався храмом. Його ім’я заборонялося вимовляти, тому що воно, як вважали, володіло особливою магічною силою, яку не можна витрачати в пусту [36, c. 91].
2.2 Олігархія
Олігархія ґрунтується на імущому цензі, у влади стояли багаті, а бідняки не брали участь в правлінні. Скупчення золота в коморах і в приватних осіб губить тімократію, вони вишукують на що його спожити, для чого перетлумачують закони, мало на них зважаючи, так поступають і самі багачі і їх дружини. Потім вони уподібнюють собі і все населення. Почитаючи багатство, означало менше цінувати чесноту.
Замість прагнення висуватися і удостоюватися почестей, розвивається схильність до наживи і користолюбства, дістають схвалення багачі, їх призначають на державні посади. Бідняк не в шані. Встановлення майнового цензу стає законом і нормою, до влади не допускають тих, у кого немає встановленого майнового цензу. Бідні стримуються застосуванням озброєної сили або залякування. Такого роду держави розділяють громаду на 2 групи: перша – бідняки, друга – багачі.
Головний порок закону – норма, на якій він заснований, оскільки люди починають замишляти зло один проти одного. Але не зможуть вести війну (із-за грошей). Коли багата людина витрачає свої засоби, то це не приносить користі державі. Тут мало не всі бідні, окрім правителів.
“Олігархічна” людина. Розглянемо перехід від тімократичного складу до олігархічного. Син, що народився у нього, спершу прагне наслідувати батька, а потім бачить, що батько терпить крах. Побачивши це, він в глибині душі скидає з престолу честолюбство і лютий дух. Принишкнувши із-за бідності, він ударяється в користолюбство, в крайню ощадливість і копить гроші своєю працею. У цієї людини нічого потім не викликатиме захвату, окрім багатства і почестей. Честолюбство буде направлено на користолюбство – продукт перетворення любові до почестей в любов до грошей. Людина бережлива, діяльна, задовольняє свої лише насущні бажання, не допускаючи інших витрат. Ходить нікчемою, зі всього витягуючи прибуток і роблячи накопичення. Через нестачу виховання у нього з’являються схильності трутня, частково жебрацькі, частково злочинні. Не бажає витрачати гроша ради перемоги і задоволення благородного честолюбства. Причина: у ненаситній гонитві за передбачуваним благом, що полягає нібито в тому, що треба бути як можна багатше. При олігархії правителі не захочуть обмежувати законом розбещеність молодих людей і забороняти їм марнувати і губити свій стан, навпаки, скуповуватимуть їх майно. Громадянам такої держави неможливо почитати багатство і в той же час володіти розсудливістю. У олігархічних державах не звертають увагу на розбещеність. Люди сидять без діла і ті, хто володіє майном, замишляють переворот.
Ділки тим часом, поглинені своїми справами, не помічають таких людей, вони придивляються до останніх, і своїми грошовими позиками наносять рани тим, хто податливий, стягуючи відсотки, перевищуючи первинний борг, розводять в державі трутнів і жебраків, молодь ледача і бездіяльна. Так, і держава захворює і воює само з собою по щонайменшому приводу, причому деякі його громадяни спираються на допомогу сторони якої-небудь олігархічної держави, а інший на допомогу демократичного [25, c. 16].
2.3. Тиранія
Платон вважає, що надлишок певних дій призводить до прямо протилежного результату. Так трапилося і з демократією. Виникає такий державний устрій, при якому воля відсутня взагалі. Країна знаходиться під владою однієї людини – тирана.
Негативні форми правління Платон намагається протиставити утопічне бачення державного устрою всім негативним формам державної влади. Філософ багато розмірковує про місце правлячого класу. Він вважає, що правити “ідеальною” державою обов’язково повинні філософи, щоб у державі панували розум і розважливість. Завдяки філософам у країнах встановиться добробут, справедливий державний устрій. Платон сумнівається в тому, що нововведення поліпшать добробут людей, адже він мріє про істинно “ідеальну” державу, а ідеальне поліпшити неможливо. Філософам випало, на думку Платона, охороняти порядки “ідеального” ладу. Очевидно, до обов’язків філософів уходило охороняти всіх людей від пороку, а пороками вважалося будь-яке нововведення в суспільстві. Завдяки філософам улаштування “ідеальної” держави буде підпорядковано законам розуму та справедливості, хоча там не буде місця почуттям.
У державі Платона є люди, яким відведена роль управителів. Однак є там місце й для тих, хто займається ремеслом і землеробством. Згідно з Платоном, основним законом існування “ідеальної” держави є те, що кожен член цієї держави повинен займатися тільки тією справою до якої відчуває здібності. У зв’язку із цим філософ поділяє всіх жителів на три класи. У нижчий клас він об’єднав людей, до обов’язків яких уходить заняття ремеслом або землеробством, або ж ту категорію людей, яка пов’язана з ремеслом, торгівлею й землеробством (це ремісники, торговці та хлібороби). Незалежно від того, що хлібороби й торговці можуть значно відрізнятися один від одного своїми якостями, розумом й іншими категоріями, Платон усе-таки стверджує, що всі вони знаходяться приблизно на однаковому рівні морального розвитку. Усередині класу є чіткий поділ функцій і праці: ремісник не може зайнятися торгівлею, а торговець – землеробством.
Тільки моральні критерії можуть визначити приналежність людини до другого й третього класів. Другий клас – це клас воїнів-стражів; третій – клас правителів-філософів. Платон дотримується думки, що моральність цих людей набагато вища, ніж моральність представників першого класу.
Платоном створюється тоталітарна система поділу людей на розряди. Але людина може – шляхом тривалого виховання й самовдосконалення – перейти до іншого класу. До речі, перехід можливо здійснити тільки під керівництвом правителів. Дивно, що Платон не заперечує ймовірності появи навіть серед правителів “невідповідної” людини, і тоді її потрібно безжально понизити. Платон виводить таку “формулу успіху” існування держави: для добробуту “ідеальної” держави кожен її житель зобов’язаний займатися тільки тією справою, для якої він пристосований якнайкраще. Якщо трапиться невідповідність людини своєму місцю, але всередині одного класу, то це не завдасть великої шкоди суспільству. Коли ж виникне ситуація незаслуженого “перетворення” представника першого класу на представника другого, або другого на представника третього, то це може стати причиною краху держави. Це буде вважатися злочином проти системи. У своєму трактаті “Держава” Платон стверджує, що в “ідеальної” держави має бути щонайменше чотири чесноти: мудрість, мужність, розважливість, справедливість.
Зрозуміло, що всі без винятку жителі не можуть бути мудрими. Однак цю якість зобов’язані мати правителі-філософи, адже їм доручено керувати державою. Вони просто зобов’язані приймати мудрі рішення. А от мужністю повинні володіти, крім правителів-філософів, також воїни-стражі.
Першими двома чеснотами можуть володіти тільки певні класи. Однак розважливість повинна бути властива всім членам суспільства. Це створює особливу гармонію у відносинах й управлінні. Четверта чеснота – справедливість. Під нею автор розуміє поділ на класи, який вважає найбільш справедливим. Виходить, що для Платона кастовий розподіл має величезне значення. Фактично, його порушення вважатиметься жахливим злочином. Отже, “ідеальна” держава за Платоном поступово набуває тих самих недоліків, які сам же автор зараховував до основних недоліків “порочних” держав. Наприклад, слід звернути увагу на розшарування суспільства в олігархічній державі [11, c. 376].
Дивно, що Платон, який жив за часів рабовласництва, зовсім не приділяє уваги рабам. У його трактаті всі виробничі турботи покладені на хліборобів і ремісників. Платон стверджує, що в рабство можна віддавати тільки варварів, які не належать до еллінів, під час воєнних дій. І відразу зауважує, що війна неприпустима в ідеальній державі. Вона може виникати тільки в порочних державах. Отже, в “ідеальній” державі рабів не буде. Це зовсім не означає, що Платон виступає проти гноблення людини людиною. Він вважав, що вищі касти не повинні в ім’я збереження єдності мати приватну власність. У діалозі “Закони” Платон також обговорює проблеми державного устрою. Однак у цьому діалозі філософ вирішує основні господарські турботи перекласти на плечі чужоземців і рабів, хоча й тут засуджує війни [5, c. 29].
Чому держава Платона тоталітарна? Відомо, що Платон поділяє людей на касти. Тоді хто ж зможе правильно визначити приналежність людини до певної касти? Цілком імовірно, в “ідеальній” державі функція поділу випаде правителям філософам. Вони, безумовно, керуватимуться законом, адже він – найголовніша складова “ідеальної” держави. Закон повинен виконуватися всіма без винятку, навіть дітьми. Отже, правителям-філософам вручаються долі всього народу. Вони мають право не тільки визначати здібності людей, але й регламентують шлюб, дозволяють убивати маленьких дітей з фізичними вадами (орієнтуючись на державний устрій Спарти).
Керуючись розумом, філософи є правителями всіх інших класів, намагаючись в усьому обмежити їхню волю. Воїни їм потрібні для того, щоб тримати в покорі нижчі касти. Усе це тільки зайвий раз підкреслює несправедливість такого державного устрою. До того ж воїнам заборонено жити поруч із ремісниками й іншими працівниками. Люди з нижчих каст зобов’язані забезпечувати вищі касти всім необхідним. Вищі повинні охороняти й направляти в усьому нижчих, при ньому знищувати найслабших і контролювати життя решти. Відповідно до сучасних понять, такий усебічний контроль над усіма самостійними вчинками людини стане причиною роз’єднання людей, їхнього невдоволення й заздрощів. Але цього не відбувається в “ідеальній” державі. Платон вважає, що таке правління зблизить людей, створить певну єдність. За часів “золотого віку” людьми керували боги. У ті часи людині не потрібні були матеріальні блага, тому вона багато часу присвячувала заняттям філософією. Єдність давніх була обумовлена єдиною матір’ю-землею й відсутністю батьків-людей.
Платон прагне створити подібне суспільство. Йому хочеться “усуспільнити” й майно, і навіть жінок із дітьми. Платон мріє про ті часи, коли ніхто не може назвати не тільки річ, але й дружину своєю. Відповідно до його ідей, чоловіки й жінки не мають права одружуватися за власним бажанням. Платон стверджує, що таємно шлюбом керують філософи, намагаючись звести кращих із кращими, а гірших, відповідно, із гіршими. Народивши дитину мати відразу її втрачає – у неї її відбирають. Діти повертаються через певний час матерям, але ніхто не може сказати, чия дитина їм дісталася. Усі чоловіки в межах касти вважаються батьками всіх дітей, а всі жінки – дружинами для всіх чоловіків. Отже, для Платона спільність дітей і жінок буде найвищою формою єдності людей.
Така спільність властива й для воїнів-стражів. Він вважає, що відсутність ворожнечі в класі воїнів стане однією з причин єдності нижчого класу, що призведе до відсутності повстань. Відповідно до ідей Платона виходить, що правлячі класи ідеальної держави є комуністичною єдністю. Усе це не допускає у вищих колах багатства або бідності, що, відповідно до логіки автора, має знищити серед них чвари. За Платоном, прообраз влади – це пастух, який стереже череду. Якщо розібрати ієрархію державного устрою згідно з платонівськими ідеями, то можна зрозуміти, що пастухом у такій державі будуть правителі, а воїнам призначена роль сторожових собак. Для утримання череди овець в ідеальному порядку пастухи й собаки повинні дотримуватися єдності у своїх діях. Правителі платонівської держави обходяться з людьми, немов мудрі, однак жорстокосерді пастухи зі своїми вівцями. Одних пропонують із кимось схрестити, інших – віддати на бойню. Якщо дивитися на такий режим з погляду сучасної людини, то можна дійти висновку: це – тоталітарна система, у якій купка мудрих людей підкоряє своїм бажанням, нехай і розумним, усі дії та вчинки більшості. Як це трапилося, що Платон, мріючи створити “ідеальну” державу, засновану на принципах розуму, створив одну з найстрашніших тоталітарних держав? Спочатку необхідно з’ясувати, що конкретно розумів Платон під словом “ідеальна” щодо держави. Він вважав ідеальною таку державу, що влаштована найкращим чином. До того ж дуже важливою для Платона є ідея Держави.
Що ж таке “найкраща держава”? Платон вважав, що всі нещастя людей виникають через постійні сварки, розбрат, відсутність єдності, розумного начальства. Такий порядок можливий тільки під час миру. А під час воєн є й порядок, і єдність. Людей зближує єдина мета. До того ж завдяки мудрим порядкам і начальникам, а також постійному контролю над життям більшості люди можуть домогтися всього того, чого не можна зробити, живучи за іншими правилами. Тому Платон мріє про такий порядок, щоб люди жили немов на війні, але при цьому не гинули. Тоді в них буде єдина мета, єдині прагнення та єдиний правопорядок.
Платон орієнтувався на “зразкове” життя спартанців. Саме його він бачив прообразом “ідеальної” держави. Звичайно, державі буде більше користі, якщо ремісник залишиться ремісником, а не почне писати трактати, але якщо орієнтуватися на сучасні судження про людську волю, то платонівська держава видається квінтесенцією тоталітаризму. У “Законах” Платона є цитата, яка немов ще раз підтверджує тоталітарну сутність держави: “ ..ніхто ніколи не повинен залишатися без начальника – ні чоловіки, ні жінки. Ні в серйозних заняттях, ні в іграх ніхто не повинен привчатися діяти на власний розсуд: навпаки, завжди – і на війні, і в мирний час – треба жити, постійно озираючись на начальника й дотримуючись його вказівок… Нехай людська душа звикає зовсім не вміти робити що-небудь окремо від інших людей, і навіть не розуміти, як це можливо. Нехай життя всіх людей завжди буде якомога більш згуртованим і спільним. Тому що немає й ніколи не буде нічого кращого, у справі досягнення успіху, а також перемоги на війні. Вправлятися в цьому треба з дитячих років… Треба старшувати над іншими й самому бути в них під началом. А безвладдя треба усунути з життя всіх людей, і навіть тварин, підвладних людям” [37, c. 31-33].
Для Платона не існує окремої людської особистості – вона мислиться тільки як єдине ціле з усіма. Є тільки спільні інтереси. Однак є ще одне розуміння словосполучення “ідеальна держава” “Ідеальне” для Платона означає не тільки найкраще, але й таке, що несе певну мету предмета. Для Платона “ідея” й “ейдос” означають сутність, форму, вид, вигляд предмета. Це внутрішня форма речі, а не та, що безпосередньо сприймається органами чуття. Ідеї-форми не мають тіл. Останні перебувають у постійному рухомому світі. Наш розум намагається знайти сутність усіх речей, приховану від нього. Сутність є вихідною причиною змін речового буття. Таким чином, розум розрізняє явище й сутність Насправді те, що здається нам реальним, не є таким, а тільки причетним до нього, тому що виявляє ідеальне й досконале (“ідея”, “сутність”). За Платоном, треба завжди розрізняти дві речі: те, що існує завжди й не стає ніколи, і те, що завжди стає, але не може існувати. Сократ, а слідом за ним і Платон, намагаються розрізняти красиві предмети, до яких вони зараховують ліру, кухонний горщик, коня, і красу, прекрасну саму по собі. “Ідея” у Платона – це те, що є:
а) причина, джерело буття речей, те, що дає їм життя, волю до життя, викликає їхнє буття;
б) зразок, дивлячись на який, деміург створює предметний світ, наслідуючи “ідеальний”;
в) мета, до якої треба прагнути як до верховного блага;
г) модель, породжувальна структура, принцип речі [37, c. 34].
Платон, створюючи трактат «Держава», намагався зрозуміти, якою є ідея держави в нашому світі, яким зразком керувалися правителі при створенні своїх держав.
Для сучасної людини зрозуміло, що Платон створив зразок не “ідеальної”, а тоталітарної держави. Однак треба враховувати, що філософ жив у зовсім інші часи, у нього були зовсім інші культурні цінності.
2.4 Монархія
Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно – держави поділяються на монархії та республіки.
Монархія (гр. monarchia – єдиновладдя) – це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи – монарха, передається у спадок по кровній лінії [49, c. 324].
Монарх – одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).
Для монархії характерні такі ознаки:
– монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;
– монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;
– монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;
– влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;
– владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;
– наявність персональної власності, що забезпечує сім’ю монарха та передається у спадок;
– влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;
– монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення [57, c. 56].
Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).
Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні й обмежені.
Абсолютна монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Кувейт, Катар, Бахрейн, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).
Обмежена монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [71].
Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії – поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі – релігійні норми.
Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави – монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент – законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Монако, Марокко, Йорданія, Лесото, Свазіленд, Таїланд, Бруней [60, c. 144].
Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади – парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Данія, Швеція, Камбоджа, Японія.
За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).
2.5 Аристократія
Аристократія (від грецького αριστοκρατία (aristokratна), ἀριστεύς — найкращий і κρατεῖν – правити, тобто влада найкращих) – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті [72, c. 64].
Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості. Платон і Аристотель під аристократією розуміли правління освічених (знатних), професійно підготовлених людей, які володіють політичним мистецтвом (мистецтвом управління). Пізніше аристократичну форму правління виділяли Полібій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант та інші. Обґрунтуванням такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити аристократична еліта.
Як форма правління аристократія протиставляється монархії та демократії.
В древні часи аристократичними республіками були Спарта, Рим (VI-I ст. до н. е.) та Карфаген; а в середньовічній Європі – Ісландія; Венеція, Генуя та Флоренція в Італії; портові міста Ганзейського купецького союзу в Німеччині, Псковскька та Новгородська феодальні республіки на Русі.
Склад, принципи створення вищих органів державної влади та їх співвідношення відрізняються в різних аристократіях. Наприклад, в Спарті влада знаходилась в руках двох царів, які обирались народними зборами герусії (Ради старійшин) та ефорів. В Римі члени Сенату призначались цензором з числа колишніх посадових осіб та представників знатних родин; зі знаті створювались “виборні” магістрати (консули, претори, цензори та еділи). В Карфагені реальну владу мали 2 виборних суффети та виборна Рада старійшин. В Новгороді та Пскові міським патриціатом створювалась Рада правителів (рос. Совет господ).
В аристократичній формі правління народні збори мали дуже невеликі повноваження і відігравали незначну роль. Населення не приймало активної участі в державному житті. Вибори мали, в значній мірі, фіктивний характер, а посадові особи були представниками знаті (спартиатів у Спарті, патриціїв у Римі, купецького та ремісницького патриціату в середньовічних республіках) [11, c. 189].
В аристократії, при створенні органів державної влади з вузького кола знаті, сильну тенденцію має принцип спадкування.
2.6 Політія
У політії править більшість в інтересах загальної користі громадян, за Аристотелем, це той, хто може брати участь у законодавчим та судової влади цієї держави. Держава ж є достатня для самодостатнього існування сукупності громадян [7, c. 31].
Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття громадянина, свої підстави наділення того чи іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Разом зі змінами поняття громадянина і, отже, форми держави змінюється і сама держава.
Форму держави Аристотель характеризував також як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається числом пануючих (один, небагато, більшість). Крім того, їм розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних – тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічна правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними помилковими відхиленнями від них – тиранія, олігархія і демократія.
Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, що, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів.
Найбільшу правильну форму держави Аристотель називає політією. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми представляють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії та демократії. Цей елемент політії (об’єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і свободи) є в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.
З неправильних форм держави тиранія – найгірша.
Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну цензову демократію, засновану на примирення багатих і бідних і пануванні закону. Звідси – висока оцінка ним реформ Солона.
Політія як найкраща форма держави поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх недоліків і крайнощів. Політія – “середня” форма держави, і “середній” елемент у ній домінує в усьому: у вдачі – поміркованість, у майні – середній достаток, у владарювання – середній клас. “Держава, що складається із “середніх” людей, буде мати і найкращий державний лад”.
Основну причину збурень і переворотів в державі Аристотель бачить у відсутності політії [8, c. 88].
2.7 Демократія
Поняттю “демократія” та її предметній сфері випала щаслива доля: це поняття без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.
Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos – народ і cratia – владарювання, отже, це “влада народу” [72, c. 67]. Більш розгорнуте визначення “демократії” було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу [68, c. 9].
Остання характеристика демократії, як влади “для народу” не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) “демократія” зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якийсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади – нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох “кращих” форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу (“хто панує?”), вказує також на критерії якісні “які засоби панування?”), причому у нього відношення до “демократії” скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, “демократія” виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.
Чому демократія виявилася “в немилості” у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між “демократією” і “охлократією”. Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше – що “демос” (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької “демагогії” довести до рівня “охлоса” – “черні”, використовувати його у своїх цілях, називаючи це “демократією”, “народовладдям” Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання [8, c. 48].
Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем “політія” містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізніми, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) “державне життя”, “державний устрій”, а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна “поліс”, тобто “місце”, “місто”, у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) – у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм.
Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії, але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь “закінчену” структуру, або “готову” для застосування концепцію державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу [3, c. 36].
Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій – учасниць громадянської війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів “узаконеного фізичного насильства” (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії – встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету – і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційною лише на другій стадії, коли цей “Левиафан” (Т. Гоббс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) – через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
1. Юридичне визначення та інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмежений строк.
3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.
4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні [6, c. 14].
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад, антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д. [12, c. 11] Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом – суверенітетом народу, – демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверенітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, які піддають політичній дискримінації деякі групи населення і зокрема, не надаючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти їх від всезагальних демократій – держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому – група, в третьому –- весь народ (нація, клас).
Суверенітет народу – найважливіша конституційна ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну) [19, c. 11].
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, провідна у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть – у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [21, c. 30].
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії – підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі [24, c. 39].
2.8 Охлократія
Охлократія (грец. – панування черні, юрби) – у системі Полібія форма державного устрою, що є звироднілої демократією, як олігархія – звироднілою аристократією. В Аристотеля охлократія описується під ім’ям демократії, як полібієвська демократія – під ім’ям поліції [7, c. 124].
Охлократія чи, по Аристотелю, демократія, як форма перекручена, не представляє строго об’єктивних ознак, і прирахування до неї тієї чи іншої держави є завжди результатом суб’єктивно-негативного відношення до неї.
Аристотель описує Афіни при Периклі і пізніше (з перервою під час правління 400, потім 30 і 10), як демократію, тому що тоді панувала чернь; люди знатного походження систематично усувалися від участі в справах керування, при призначенні на посаду вирішальну роль грало жеребкування; неминучим результатом такої системи було деспотизм стосовно союзників і безладдя в керуванні. Тим часом інші письменники бачать в Афінах зразок чистої демократії (у повному змісті цього слова) [22, c. 6].
Ознаки охлократії можна знайти в римській імперії, де армія зводила на престол і скидала з його по розсуду, хоча державні установи тоді були монархічними. Багато хто вказують як на охлократію на Паризьку комуну 1871 р.; але правильна система всенародного голосування, що панувала там, робить цю вказівку в значній мірі довільним, хоча безсумнівно, що окремі факти, як розстріл генералів Леконта і Тома, були актом волі неорганізованої юрби.
З великою підставою можна назвати охлократією державний устрій Франції в деякі моменти великої революції й у перші дні після революції 1848 р., коли неорганізована юрба вибирала всіх найважливіших посадових осіб [15, c. 109].
Взагалі охлократія, у найбільш точному змісті слова, може існувати тільки дуже нетривалий час, при чому усього частіше є проміжною формою в бурхливі часи після падіння старого порядку і до заміни його новим, більш-менш правильно організованим.
2.9 Тимократія
Тимократія – це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі).
Тимократія визначається як , або як:
– держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;
– уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].
У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.
Солон вніс на розгляд ідеї тимократії як градуйовану олігархію в своїй конституції для Афін на початку VI ст. до н. е. Це була перша відома умисно здійснена форма тимократії, розподіл політичних прав і економічної відповідальності залежно від приналежності одному з чотирьох ярусів населення. Хаммонд передбачає, що Солон ввів податок на класи, стяггуючи в співвідношенні 6:3:1, найнижчий клас не платив податків, а неприйнятні, що залишилися, обиралися на виборні посади. Аристотель пізніше писав в своїх Никомахова етіках (книга 8, глава 10) про три «дійсних політичних форм» для держави, кожна з яких може виявитися в корумпованій формі, ставши однією з трьох негативних форм. Аристотель описує тимократію в сенсі панування власників: з неї він склав одну зі своїх дійсних політичних форм. Аристотелівська тимократія наближена до конституції Афін, хоча в Афінах, скоріш, склалася пошкоджена версія цієї форми, визначуваної як демократія [50, c. 27]. Платон використовував цей термін в сенсі правила по честі. У республіці, він описує чотири форми несправедливої держави з тимократією як переважною з чотирьох близьких до ідеального суспільства. Місто-держава в Спарті у мові Платона є реальною моделлю для даної форми правління. Сучасні спостерігачі можуть описувати Спарту як тоталітарну або однопартійну державу, хоча подробиць ми не знаємо, відомості суспільства приходять майже виключно від ворогів Спарти. Ідея мілітаризму часто пов’язана з орієнтованою для честі тимократії
Висновки до розділу 2
Отже, форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:
– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
– аристократія – влада кращих, тобто верхівки, знатної, привілейованої групи;
– олігархія – влада небагатьох багатих;
– тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
– теократія – влада церкви;
– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;
– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
Диктатура в державах нового та новітнього часу
3.1 Диктатура в недемократичних державах
Беніто Мусоліні – основоположник італійського і фактично європейського фашизму, що приніс незліченні біди мільйонам людей і що поставив людство на грань катастрофи. У 1920-1930 рр. ім’я Б. Муссоліні знала вся Італія від малого до старого.
Його профіль з голеною головою і випненою нижньою щелепою чеканився на монетах, його численні портрети, погруддя, фотографії красувалися у всіх державних установах і житлових будинках. Його ім’я набиралося великим шрифтом на кожній сторінці, у всіх газетах. Це був найбільший в Європі культ особистості, неподільно пануючий в Італії з жовтня 1922 р. по липень 1943 р.
Народу Б. Муссоліні представлявся людиною сміливою, всемогутньою, яка постійно думає про громадян Італії. Йдучи з свого кабінету, він любив залишати засвіченим світло, щоб перехожі думали про вождя, працюючим до ночі.
Б. Муссоліні народився в 1883 р. в сім’ї сільського коваля в провінції Форлі області Емілія-Романья, в невеликому селі Довіа. Його мати була шкільною учителькою, віруючою, батько – ярим анархістом і безбожником. Ім’я Бенедетто, запропоноване матір’ю, що в перекладі означає “благословенний”, батько при хрещенні переробив на Беніто в честь відомого на той час мексіканського ліберала Беніто Хуареса. Дитячі роки Б. Муссоліні нічим особливим відмічені не були. Він любив підкреслювати свою винятковість, вибраність.
На початку ХХ ст. Б. Муссоліні жив і працював у Швейцарії. Перепробував професії каменяра, коваля. Був і чорноробочим. У цей час він і став членом Соціалістичної партії.
Початок Першої світової війни змінив долю майбутнього дуче. За пропаганду серед народу ідеї участі у війні в жовтні 1914 р. У березні 1919 р. Б. Мусcоліні збирає своїх прихильників в “Спілку боротьби” “фашіо ді компаттіменто” (звідси і вульгарне слово “фашизм”).
2 жовтня 1922 р. Б. Мусcоліні зі своїми прихильниками, вишикуваними в багатотисячні колони, здійснюють похід на Рим. Парламент Італії більшістю голосів передає йому владу. Так Італія стала першою в світі фашистською державою.
До 1926 р. Б. Муссоліні не насмілювався відкрито діяти тільки насильством. 1926 р. він вважав для себе “наполеонівським”. Саме тоді він, нарешті знищив залишки опозиції: були видані надзвичайні закони, за якими всі політичні партії, крім фашистської, заборонялися і розпускалися. У 1926 р. Б. Муссоліні створив фашистський трибунал, що засудив у 1927-1937 рр. 2947 антифашистів. Вищим законодавчим органом країни стала Велика фашистська рада. У Італії остаточно сформувалася відкрита фашистська диктатура: всі демократичні свободи були скасовані, заборонені вільні профспілки, проти всіх антифашистських діячів став застосовуватися відкритий терор. Б. Муссоліні називав свій режим тоталітарним. Влада стала заохочувати доноси, розпалювати підозрілість громадян один до одного. Стара мораль була оголошена буржуазним пережитком, а нова полягала в повному підкоренні інтересів особистості фашистській державі. В області зовнішньої політики Б. Муссоліні ще в 1923 р. встав на шлях агресії (бомбардування і захоплення острова Корфу). Підготовка до військових і колоніальних захоплень дозволила Італії з мінімальними втратами вийти з “Великої депресії” 1929-1933 рр. [66, с. 326-328].
Прихід до влади в Німеччині А. Гітлера дав Б. Муссоліні ґідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівскої Німеччини і в нейтралітеті Франції, Б. Муссоліні захопив Ефіопію, що супроводжувалося звірячими розправами над мирним населенням країни. Спільне прагнення до нового переділу світу шляхом ще однієї світової війни зміцнило контакти між Б. Муссоліні та А. Гітлером. Спираючись на союз з гітлерівською Німеччиною і підписані Римські угоди, доповнені в 1937 р. Троїстим союзом Німеччини, Італії та Японії (військово-політична ось Берлін – Рим – Токіо), Муссоліні переходить до реалізації своїх агресивних планів в Європі. У 1936 р. в союзі з А. Гітлером він організує військово-фашистський заколот проти республіканського ладу в Іспанії. Користуючись фактичним нейтралітетом країн Західної Європи і їх повним невтручанням, дуче здійснює широку інтервенцію проти Іспанії, внаслідок якої в країні встановлений режим генерала Франко.
На догоду А. Гітлеру Б. Муссоліні підтримав захоплення Німеччиною Австрії. З серпня 1938 р., наслідуючи гітлерівській нацистській політиці, він видає цілу серію антисемітських законів. Правда, італійський фашистський режим був дещо “ліберальнішим” за німецького.
У руках Б. Муссоліні була зосереджена величезна влада: лідер фашистської партії, голова ради міністрів, начальник внутрішніх поліцейських загонів. У вересні 1938 р. Б. Муссоліні був одним з організаторів Мюнхенського змови, що зумовила захоплення Чехословаччини Німеччиною і що сприяла розв’язанню Другої світової війни.
У цій війні Італія брала участь на стороні фашистської Німеччини, виконуючи роль посередника між Німеччиною, Англією і Францією. З 1943 р. для Б. Муссоліні і його режиму наступають чорні часи. Успіхи Червоної Армії активізують антифашистське рушення в самій Італії. У липні 1943 р. США і Великобританія – союзники СРСР по антигітлерівській коаліції – починають військові дії на о. Сицилії, а потім і в континентальній Італії. Ця операція закінчилася капітуляцією Італії 3 вересня 1943 р., підписаної на острові Сицилія королем Емануїлом III. Велика фашистська рада голосує проти Муссоліні. Король Італії, який протягом майже двох десятиріч не виявляв себе в політичному житті країни, у вересні 1943 р. наказує своїм військовим арештувати Б. Муссоліні. Незабаром, правда, він був викрадений німецькими десантниками і привезений в Німеччину.
23 вересня 1943 р. Б. Муссоліні сформував новий уряд Республіки Сало у Північній Італії, в якому ще і зайняв пост міністра закордонних справ. Весною і літом 1944 р. положення Республіки Сало погіршилося внаслідок активізації партизан-антифашистів з рушення італійського Опору. 4 червня 1944 р. американці увійшли до Риму, у серпні – до Флоренції і рушили на північ Італії. Саме в цей час почалася вакханалія безжалісних розправ фашистів з інакодумцями.
27 квітня 1945 р. в містечку Донго на півночі Італії невеликий загін партизан зупинив німецьку частину, що відступала. Під час обшуку однієї з вантажівок в неї була виявлена людина, в якій легко можна було упізнати Б. Муссоліні. В обстановці повної секретності він був знятий з вантажівки. На наступний ранок за ним прибув з Мілана посланий командуванням рушення Опору полковник Валеріо. Полковник довіз бранця до села Джуліо ді Медзерто, де розстріляв його. Після смерті тіло Муссоліні в знак ганьби було підвішене шкереберть [66, с. 331-332].
Так закінчилося життя людини, що прагнула до створення нової Великої Римської імперії.
Авторитарний режим визначає такий метод володарювання, як авторитаризм, що характеризується командним стилем керівництва, безумовним підпорядкуванням без права заперечити рішення панівного суб’єкта, централізацією влади. Способи володарювання тут переважно силові, примусові, жорстко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливість будь-яких конфліктів, а отже, й необхідність їх розв’язання [1, с. 19].
Цей режим неправовий ще й тому, що владна доцільність керує законністю, виконавча влада домінує над законодавчою, принцип поділу влади ігнорований, реальна влада є монопольною незалежно від того, йдеться у цьому разі про владу однієї особи (наприклад, монарха) чи групи осіб (номенклатурна верхівка партії або армії). Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм. Тут припускається багатопартійність, але панувати в політичному житті реально може лише правляча партія. Тут дозволені тільки політичні сили й засоби масової інформації, лояльні щодо влади. Допускається незначна, така, що не торкається владних підвалин режиму, критика на адресу можновладців, але при цьому діє цензура. Осереддям авторитарного режиму є неправова держава, де закон підпорядкований її охороні, а не захисту істотно обмежених прав і свобод людини. Примітне, що у різних авторитарних режимах все це здійснюється за тієї самої гаслової аргументації: в ім’я розв’язання назрілих суспільних проблем, згуртування народу, наведення порядку в боротьбі проти внутрішніх та зовнішніх ворогів.
Авторитарні режими мають різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників та пріоритетних політичних уподобань реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX ст. вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:
– військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці – привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) – режим, що базується на насиллі найманих військ;
– монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Оман), або він має лише дорадчу компетенцію (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не загрожує монархічному режиму (наприклад, Таїланд);
– теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
– персоніфікований режим, репрезентований: 1) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим І. Аміна в Уганді); 2) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї, сімейств Сомоси в Нікарагуа у 1920-1979 рр., і Дювальє на Гаїті);
– однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб’єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках “партії влади”, а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи “новий” суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв’язки, на грунті чого формується “партія патрона”, котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;
– конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади [1, с. 21].
Найбільш теоретично й практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм – це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей. Інша точка зору ототожнює тоталітаризм і авторитаризм. Існують і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник в ООН Джин Кіркпатрік до тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до авторитарних – різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них певну прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між друзями та ворогами Америки [73, с. 7].
Термін “тоталітарний” походить від лат. Total – цілісність, ціле. Поняття “тоталітаризм” з’явилося у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле – ідеолога фашистської Італії. Відтоді це поняття використовують у таких трьох аспектах:
а) емоційно-оціночному – своє негативне забарвлення термін дістав у 1920-ті роки, коли були репресовані опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму;
б) політико-ідеологічному – до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Б. Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після другої світової війни його використовували деякі політичні діячі для обґрунтування свого політичного курсу;
в) науковому – дослідження почалися ще у 1920-30-ті роки, але особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. [23, с. 114].
Наприклад, лауреат Нобелівської премії Ф. Хайєк простежив генетичний зв’язок тоталітаризму із соціалістичним ученням, X. Арендт досліджувала ознаки тоталітаризму, К. Фрідріх і 3. Бжезінський ввели у вжиток термін “тоталітарний синдром”. Було виокремлено шість пунктів цього синдрому. Це офіційна ідеологія, яка повністю заперечує старий суспільний порядок і спрямована на мобілізацію громадян в ім’я побудови нового суспільства; єдина масова партія з диктатором на чолі; терористичний контроль не тільки над “ворогами” режиму, але й над усіма громадянами, яких підозрюють у нелояльності; партійний контроль над усіма засобами масової комунікації; такий самий контроль над збройними силами; централізоване бюрократичне управління всіма галузями економіки [26, с. 5].
З приводу концепції тоталітаризму точаться нескінченні дискусії, які особливо загострюються при віднесенні певних реальних режимів до тоталітарних. У 1930-ті роки тоталітарними державами вважали передусім Італію й Німеччину, пізніше до них додали СРСР, хоча нині деякі автори вважають таким “зразково-показовим” тоталітарним режимом лише тільки СРСР [28], а інші дотримуються протилежної позиції, не характеризуючи існуючий у СРСР режим як тоталітарний [27].
Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів – складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні режими такого роду. Однак, мабуть, має рацію американський політолог Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку [24, с. 38].
Поняття “тоталітаризм” цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або зрозумілих як авторитарні, або відмінних від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії та практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано уроками К. Манхейма й який полягає в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію [26, с. 10].
Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний абсурд у царинах економіки, культури, моралі – чи це не плоди поверхової захопленості демократією?
3.2 Особливості диктатури в демократичних державах
Розглянемо феномен демократії. Ідея демократії, народжена в античній Греції, не знайшла там палких прихильників серед мислителів. Найяскравіші представники античної теорії, що розглядали проблеми демократії, – Платон і Аристотель, базували свої політичні концепції на протиставленні “правильних” і “викривлених” форм державного устрою та влади. Платон, наприклад, “правильними” формами вважав аристократію (правління кращих) та монархію (одновладдя), а “викривленими” – тимократію (правління гірших і корисливих), олігархію (правління сильних і заможних), тиранію (одноосібне правління, встановлене насильницьким захопленням влади), а також і демократію (як підсумок заколоту народу, що проганяє й знищує одні сили й ділить владу з силами, які залишаються) [64, с. 9].
У наступні сторіччя також панувало скептичне ставлення до демократії. Проте республіканська концепція демократії американського громадського діяча, четвертого президента США Джеймса Медісона значно вплинула на формування американської конституції. Д. Медісон вважав, що демократія – це така форма політичного правління, за якої:
а) владу дістають від великої кількості людей безпосередньо або опосередковано;
б) владу для того, щоб запобігти її концентрації в одних руках, поділяють на законодавчу, виконавчу та судову;
в) виборні посади обмежені конкретним часом і “системою стримувань” для недопущення тиранії;
г) існує свобода індивідуального вибору;
д) влада більшості здатна досягати компромісу з владою меншості;
е) визнають і законодавче забезпечують політичну ріноправність усіх дорослих громадян [38, с. 69].
Однак тільки після Великої французької революції й потрясінь 1830, 1848 і 1871 рр. у Франції стало зрозумілим: саме демократія є засобом більш розумної політичної й соціальної організації суспільства, держави, влади.
Потім інтенсифікується створення різних демократичних концепцій, які дещо по-різному тлумачили поняття демократії. Так, конкурентна теорія демократії трактує її як представницьку владу, що діє за згодою народу, конкуренцію владних інтересів з пріоритетом більшості й збереженням гарантій прав меншості. Ідентитарна теорія демократії стверджує гомогенність, збіг інтересів як владних структур, так і владників та підвладних, заперечує законність і можливість конфлікту інтересів різних груп, не приймає принцип представництва, а визнає лише владу народу, реалізовану через референдуми, всенародні опитування тощо. Однак в обох цих концепціях і багатьох подібних до них спостерігаємо первинність великого соціального об’єкта – народу – у визначенні поведінки окремого громадянина, необмеженість влади більшості над меншістю та окремою особистістю.
Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного режиму є влада народу. Термін “демократія” в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ – демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого президента США Авраама Лінкольна – це правління народу, за допомогою народу, для народу. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян – агорою, а поготів з рабами, які становили переважну більшість населення полісу. Серед принципів демократичного правління, зазначених Аристотелем у «Політиці», є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.
Тому принципи ідентичності інтересів керівників та керованих, гомогенності волі народу не були безперечними і дедалі більше піддавались сумнівам. Ще у Середньовіччя виникає ідея представницької демократії, репрезентованої володарями, парламентами тощо. Така демократія означає не владу народу, а владу за згодою народу. На цьому ґрунті виникають дві гілки теорії демократії:
а1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите суспільство;
б) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для неї “системи стримувань”, на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень [43, с. 13-14].
Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі “Віхи у майбутнє” (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:
1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.
2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв’язкою цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців, повинні відстоювати їхні інтереси.
3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.
4. Соціальна, або економічна демократія – головна мета якої – швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод. Інший провідний принцип цієї моделі – безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.
5. Тоталітарна демократія – це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях: економічні умови життя людини –вирішальний чинник її політичного та соціального статусу; необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов’язковою для забезпечення економічної рівності [44, с. 26].
Проте, на думку ученого, ця класифікація не є достатньою для розуміння сутності політичного правління або політичного режиму, понад те, вона є дискусійною.
Симптоматично, що у середині XX ст. в американській політології пролунало: демократія – це не спосіб правління, нехай більшості, зацікавлених груп або ще когось, а передусім спосіб визначення того, хто правитиме й – у загальній площині – з якими цілями. Відповіддю на запитання “Хто правитиме?” є форми демократичних політичних режимів; а відповіддю на запитання “З якими цілями?” – набір принципів демократії, вироблений у ході її історичного розвитку [58, с. 28].
Демократичний політичний режим зазвичай зв’язаний з республіканською формою держави.
Перша демократична форма політичного режиму – президентсько-республіканське правління, яку відзначає сильна інтегруюча й координуюча влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу владу – уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить президентові, якого обирають на певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.
Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентсько-республіканське правління. Тут верховна влада належить парламентові – виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем’єр-міністра, і зазвичай, президента; він має право й відкликати їх. За умов парламентської форми правління виконавча влада розділена так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча влада належить прем’єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість законодавчої ініціативи і право вето на видання законів.
Ще однією демократичною формою політичного режиму є змішана, яка поєднує риси та функції парламентського і президентського правління. Президент при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл ключових посад в уряді, мати більшість прихильників своєї політики у парламенті. Уряд залежить як від президента, так і від парламенту, але формується лише останнім [61, с. 319].
Однак, незалежно від зазначених форм демократичних режимів, головний метод у межах їх панування – принцип демократизму, який передбачає: рівноправність суб’єктів суспільних відносин; мажоритарність – право більшості; захист прав меншості; право на опозицію; запобігання державному свавіллю, законодавче обмеження впливу окремих носіїв влади; культуру консенсусу.
Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є: юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства та правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи та політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними громадськими структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера.
Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, але й може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада – загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Не виключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена “втечі від свободи”. Й усе таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія [65, с. 74].
Три хвилі демократизації в історії сучасного світу називає американський політолог С. П. Хантінгтон у книзі “Третя хвиля: демократизація наприкінці XX сторіччя” (1991 р.). Витоки першої хвилі (1826-1926 рр.) йдуть від Великої американської та Великої французької революцій. Становлення демократичних інституцій відбувалося у XIX ст. в таких країнах, як США, Франція, Англія, Швейцарія, в деяких країнах Північної Європи, у британських домініонах. Головними чинниками, що сприяли цьому, були індустріалізація, урбанізація, поява буржуазії та “середнього класу”; формування робітничого класу та його організацій; поступове зменшення економічної нерівності. Друга хвиля демократизації (1943-1962 рр.) спричинена підсумками другої світової війни. В одних країнах (Австрія, Федеративна Республіка Німеччини, Італія, Південна Корея, Японія) демократія була забезпечена окупаційною військовою адміністрацією. Аргентина, Бразилія, Венесуела, Греція, Колумбія, Перу, Туреччина, Еквадор обрали шлях до демократії під впливом підсумків Другої світової війни, зокрема розгрому тоталітарних режимів. Ще одна численна група країн здобула незалежність у результаті деколонізації, яка також була ініційована підсумками війни, і стала на шлях демократії.
Дві перші хвилі демократизації були у значній мірі перекреслені, “змиті” зворотними хвилями, які принесли утвердження різних форм авторитарного і тоталітарного правління. Перша зворотна хвиля (1922-1942 рр.) відбулася з приходом до влади в Італії фашистського режиму Муссоліні. Причому навіть у країнах, де зберігалися демократичні інституції (Франція, Великобританія), під впливом економічної кризи, депресій поширювався антидемократичний рух. Друга зворотна хвиля (1958-1975 рр.) була масштабнішою, охопила переважно країни “третього світу”, де утвердилися – здебільшого через військові перевороти – авторитарні режими.
Третя хвиля демократизації почалася в середині 70-х років XX ст., чому сприяли, на думку Хантінгтона, п’ять головних чинників.
Перший чинник зумовлений підривом легітимносгі авторитарних систем, оскільки: в суспільстві наростає незадоволення через невиконання владою її обіцянок; відсутній механізм самооновлення політичного керівництва; крах комуністичних режимів у Східній Європі та СРСР підірвав можливості марксизму-ленінізму як альтернативи розвитку демократії [65, с. 79-80].
Другий чинник зумовлений економічним зростанням. Хоча, згідно з твердженням автора, рівень економічного розвитку сам по собі не є ні необхідною, ні достатньою умовою для затвердження демократії (режими деяких багатих країн, особливо експортерів нафти, не є демократичними), економічні чинники у цьому процесі є вагомими. Перехід до демократії має відбуватися насамперед в країнах із середнім рівнем економічного розвитку (згідно з наведеними даними Світового банку за 1989 р., це середній річний доход на душу населення від 520 до 5810 доларів США). Економічне зростання після другої світової війни дозволило багатьом державам увійти до групи країн із середніми доходами, що розширило потенційну базу демократії, економічно спряло переходові до неї.
Третій чинник пов’язаний з коригуванням своїх позицій католицькою церквою. Річ у тім, що сучасні демократії формувалися передусім у християнських країнах, а католицизм до недавнього часу співіснував з авторитарними режимами. Зміна позиції римсько-католицької церкви, яка почала виступати за необхідність соціальних змін, допомогу бідним, захист прав громадян стимулювала хвилю демократизації.
Четвертий чинник продиктований зміною на початку 1970-х років зовнішньої політики провідних світових політичних сил – США, колишнього СРСР, Європейського співтовариства, яка полягала у підтримці ідей демократії й захисті прав людини.
П’ятий чинник викликаний розвитком глобальних інформаційних систем.
Характерною особливістю третьої хвилі демократизації є переважне використання для її розвитку й затвердження ненасилля, компромісів, угод, виборів. Використовування саме цих засобів є дедалі важливішим, враховуючи той обсяг проблем, з якими стикаються країни, що вступають у цю третю хвилю. Згідно з Хантінгтоном, такими проблеми становлення демократії є:
а) розробка нової конституції й нового виборчого закону;
б) чистка державного апарату, заміна чиновників проавторитарної орієнтації на прихильників демократії;
в) скасування або модифікація законів, які не відповідають демократії;
г) скасування або докорінне реформування таких авторитарних інституцій, як таємна поліція;
д) в однопартійних державах розподіл прав власності, функцій, кадрів між державою та партією;
е) формування головних політичних еліт, здатних працювати спільно для розв’язання посталих перед суспільством проблем і утримуватися від спокуси експлуатувати їх у своїх групових економічних та політичних інтересах [14, с. 362].
Багато які гострі соціальні проблеми (що виникають часом навіть незалежно від форми правління, скажімо, етноконфлікти, тероризм та ін.) швидко розв’язати неможливо, і це породжує в суспільстві апатію, розчарування, виникнення феномена “авторитарної ностальгії”. Тому учений не виключає можливості виникнення третьої зворотної хвилі, тобто наступу й поширення різних форм авторитарного режиму. Хантінгтон вважає можливою появу нових форм політичного режиму, зокрема технократично-електронної диктатури, за якої авторитарне правління ґрунтуватиметься на здатності контролювати засоби масової інформації й маніпулювати ними. Проте, стверджує американський політолог, можлива заміна третьої хвилі демократизації зворотною хвилею авторитаризму не зможе запобігти наступові четвертої хвилі демократизації у XXI ст. Однак лише два ключових чинники впливатимуть на майбутню стабільність і зростання демократії – економічний розвиток та політичне керівництво.
Отже, демократія – це продукт спектра певних еволюційних соціальних змін. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить передусім від конкретних якостей політичної еліти, від пріоритетів реорганізації нею системи влади та управління, від домінуючих способів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних політичних сил, від методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні й розв’язанні криз соціального розвитку.
Виходячи зі сказаного, є недоречними як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм прискореного переходу до неї. До того ж декретувати демократію, впровадити її за допомогою законів чи конституції – це чергова міфотворчість. М.В. Загладін (Росія) стверджував, що закладена в пресі та науковій літературі формула про перехід країн СНД від тоталітаризму до демократії є хибною за своєю суттю. Перехід у безпосередньому значенні цього слова до демократії можливий лише там, де вже існували демократичні традиції, є досвід соціального розвитку на демократичних засадах, але з певних причин цей розвиток був перерваний встановленням іншого політичного режиму (зворотною хвилею). У нас у зрілому, усталеному стані демократії ніколи не було [34, с. 36].
У науці зараз присутня і така думка, що формули “переходу”, “перехідного періоду” були вигадані радянськими суспільствознавцями, коли стало зрозуміло, що побудови більшовиками справедливого, гуманного суспільства відповідно до ідей фундаторів наукового комунізму не відбувається. Відтак посилання на складності “переходу” стали ідеологічним маневром, за допомогою якого КПРС упродовж десятиріч відмежовувалася від серйозного аналізу підсумків власного правління. Втім, років 15-20 тому багато які західні вчені також характеризували тодішній СРСР як “перехідне суспільство” [48, с. 46].
Проте ні тоді, ні сьогодні ніхто з них на існуванні цього “переходу” (тепер уже України), не може скільки-небудь точно визначити, куди ж його суб’єкт “переходить”.
Сьогодні, коли Україна зазнає кризової трансформації, пропонують різноманітний асортимент рецептів подолання існуючого становища. За таких обставин вкрай важливо знати відомі світовій громадськості теоретичні підходи, що дозволить розібратися в найскладніших соціальних змінах.
Сучасний світ – це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.
Політичний режим являє собою комплекс взаємодіючих компонентів здійснення політичної влади. Носієм зв’язків і відносин, тобто показником того, як, в якій політичній парадигмі працює влада, є компоненти та їх взаємодія, атрибутивні, характерні властивості того чи іншого політичного режиму.
Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.
Французький політолог Ш. Мілон-Дельсон вважає, що XX ст. є сторіччям інституційного тероризму. Великі злочини нашого часу, продовжує автор книги “Політичні ідеї XX сторіччя” (1991 р.), стали можливими через ігнорування статусу людини, через зміщення пріоритету людської особистості на користь системи. У наведеному судженні закладена одна з фундаментальних характеристик політичного режиму, з якої й почнемо його розгляд.
Перший компонент, який складає зміст поняття “політичний режим”, – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.
Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, В. Р. Мірабо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу “свобода, життя, власність”, яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала “ключем” до відкриття більш диференційованого змісту “прав людини і громадянина”. Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина Франції, Загальна декларація прав людини ООН істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна [44, с. 29].
Права людини, їх міра та гарантії реалізації взаємозв’язані з рівнем розвиненості самого права, з його роллю в механізмі політичного володарювання. Право є системою встановлених або санкціонованих державою обов’язкових для всіх норм, які забезпечують спільне громадсько-політичне життя людей на засадах рівності за умов мінімуму карального насилля. Принцип рівності перед законом – головний принцип права. Його ж суттю є права людини. Тому стан права свідчить про правовий або неправовий характер взаємовідносин між особистістю, державою та суспільством; про превалювання в ньому закону або виконавчої практики; про правосвідомість; правову культуру або правовий нігілізм. Усе це разом є індикатором ставлення владних структур до права, яке є атрибутом держави. Саме це ставлення свідчить про державу як правову або неправову.
Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним – права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).
Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, її функцій та учасників. У радянській літературі дефініцію політичної культури переважно пов’язували з явищами ідеологічного порядку [42, с. 119-121].
Не варто аналізувати переваги або недоліки цих підходів. Важливо, що політична культура – ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, і в ідеологічних формах.
Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада – благо, для західної – зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі (“ідеологічний тероризм” або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму.
Отже, змістовна сутність політичної культури, яка належить до першого компонента поняття “політичний режим”, дає можливість переконатися у різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний, комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або викривлення яких – привід для репресій та переслідувань), прагматичний, конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та ірраціональний тощо.
Другий компонент змісту поняття “політичний режим” також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.
Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу в книзі “Стадії економічного зростання”. В цій книзі сформульована теорія п’яти універсальних стадій економічного розвитку, обов’язкових для всіх країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія – традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв’язків. Друга стадія – перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення, виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш розвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія – злет, у процесі якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком індустріалізації. Четверта стадія – зрілість, коли формується багатогалузева структура економіки, з’являються електротехнічна, автомобільна, хімічна промисловість. П’ята стадія – суспільство споживання, яке характеризується:
а) зміною структури економіки на користь сфери послуг і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання;
б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і заводах;
в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення [40, с. 105-106].
Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-економічного розвитку, а відповідно й аналогічні політичні режими.
Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство пройшло такі історичні форми становлення:
а) античний поліс, який є історичним прообразом і генотипом західної цивілізації;
б) середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех – корпоративна форма суспільних відносин;
в) громадянське суспільство індустріальної доби – станова форма;
г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств – загальна форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських об’єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором [44, с. 29].
Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму. Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики; незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей, орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму); наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства; домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство.
Змістово взаємозв’язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок з прозорими міждержавними кордонами і свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв’язків (як приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких залежить від суспільне значущих потреб.
Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів на такі, що мають “відкриту” та “закриту” владу запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.
Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й політолога Ф.А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми “тотальної солідарності”, воно приречене на застій та внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство – це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.
Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.
Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія – режим спільного правління певної групи, монократія – режим особистої влади) [37, с. 237-241].
Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обґрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо) .
Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентів політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади, плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.
Третій змістовий компонент політичного режиму – це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв’язання соціальних і політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного, політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому грунтується на творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер), діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія (Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д. Шарп у книзі “Політика ненасильницьких дій” описує майже дві сотні методів ненасильницького розв’язання політичних проблем, поділивши ці методи на три класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від соціального, економічного й політичного співробітництва, методи ненасильницького втручання. Способи розв’язання політичних, соціальних конфліктів – також індикатори політичних режимів. У взаємозв’язку з цими показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.
Типологізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.
3.3 Політичний режим в Україні як реальність, модифікаційні тенденції та перспективи
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму – це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.П. Хантінгтона, частиною “великого процесу модернізації” в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв’язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.
В сучасній Україні існує специфічний “змішаний” політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних “чистих” різновидів політичних режимів:
а) демократичного,
б) авторитарного,
в) автократичного,
г) тоталітарного,
д) анархічного,
е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:
а) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);
б) юридичну рівність громадян;
в) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості [58, с. 28].
В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму – вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав і свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання – антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.
Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму. До таких елементів також належать:
а) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);
б) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі [34, с. 36].
Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.
До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація політичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.
Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:
а) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;
б) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;
в) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати “справжні інтереси народу” та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);
г) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля (примусу).
І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:
а) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв’язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;
б) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;
в) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища “соціальних низів” та “маргінальних верств” суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя [34, с. 37-38].
Передбачити напрямки подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер цієї еволюції залежатиме від дуже великої кількості факторів (у тому числі випадкових), і не лише внутрішніх, тобто таких, що мають відношення до процесів всередині України, але й зовнішніх – тих, що стосуються процесів у інших країнах та у світовому співтоваристві в цілому. Однак з достатньо високим ступенем вірогідності можна припустити, що збережеться тенденція до посилення того чи іншого роду реформаційного авторитаризму.
Розглянемо сучасне становище нашої країни, спираючись на чинники, які впливають на демократичний розвиток України.
По-перше, втрата соціально-економічних і духовних здобутків соціалістичного суспільного ладу – потужного техніко-економічного й наукового потенціалу, відсутності безробіття та загальної зайнятості населення, чіткої своєчасної виплати достойної заробітної платні та пенсій, масового житлового будівництва та безкоштовного отримання житла, найнижчої у світі ціни за користування житлом і комунальними послугами, безкоштовної освіти й охорони здоров’я, доступного відпочинку; дієвої й ефективної охорона сім’ї, материнства й дитинства; здорової суспільної моралі та впевненості у завтрашньому дні тощо спрямовує більшість людей старшого покоління на неприйняття ідей демократії у тому вигляді, у якому вони пропагуються представниками державної влади та провідними політичними силами на тлі тієї фактичної соціально-економічної та духовної деградації суспільства, що відбувається протягом останніх майже двадцяти років. При цьому йдеться не про заперечення ними й більш молодими людьми, які поділяють їх скептичні думки, демократії як такої, а про забезпечення саме соціальної демократії, здатної відновити й вдосконалити ці втрачені здобутки, оскільки вони складають основу забезпечення природних прав людини та юридичних прав громадянина.
Другим чинником є наявність радикальних партій і організацій, які задля самозабезпечення і власного розвитку на громадських сходах проповідують принципи недемократичного суспільства. Це – націоналісти, які закликають боротись за мононаціональну державу, розпалюючи міжнаціональну, церковно-конфесійну та расову ворожнечу, уникаючи при цьому серйозних відповідей на питання щодо вирішення численних соціально-економічних проблем.
Третій фактор – це активне розростання бюрократичного апарату та його корумпованість. Небачений розвиток корупції в усіх гілках влади після розпаду СРСР сам собою вже заперечує демократію.
Четвертим фактором є поки що низький рівень громадської політичної свідомості та культури, політична пасивність і правовий нігілізм.
Існує ще велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники – основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.
Але існують і позитивні моменти, як то прийняття демократичних законів і їх впровадження у життя. Діюча Конституція України – перше підтвердження цьому. Залишається сподіватись, що ті демократичні засади, які в неї закладені будуть виконуватись у майбутньому.
Висновки до розділу 3
Своїми широченними можливостями і перспективами демократія немовби звільнила очікування, які вона не в силах задовольнити. А своїм духом поблажливості і сприйняття всіх поглядів вона відкрила простір у тому числі і для напрямків, які хочуть її знищити. Іншою вона бути не може, так як це – її природа, її перевага. Але цим вона може задовольнити лише деяких, але ніяк не всіх. У людей завжди залишається потреба продовжувати удосконалення до нескінченості примарного абсолютного ідеалу і ніякою політичною системою їх не задовольнити. Тому питання про те, може демократія змінитися на інші форми, має чітку відповідь: це траплялось і раніше, проходить зараз, і може відбутися в майбутньому.
В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї проникнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:
– принцип участі народу;
– принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;
– принцип відповідальності або підзвітності урядів;
– принцип чинності або ж відповідальності за результати.
Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:
– переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;
– розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.
Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.
Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.
Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.
Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.
Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізми, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.
Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже “свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління”. Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.
Однак врядування не може дати універсальних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються сучасні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.
Демократія завжди є “роздоріжжям”, оскільки вона – це система свободи, система, для якої нема нічого абсолютного. Демократія є свободний простір, в якому можуть розвинутися найрізноманітніші політичні прагнення. Незадоволення демократією, в принципі, можна трактувати, як втому людей від невизначеності, бажання вибрати конкретний шлях розвитку. Але важко дати однозначну відповідь на питання “а чи не повернемось ми в кінці шляху знову на теж саме місце, звідки починали?”. Найкращу відповідь на це запитання дав У. Черчіль, виступаючи в Британськім парламенті 11 листопада 1947 р.: «демократія – сама погана форма правління, якщо не враховувати інші».
Висновки
Політична диктатура належить тепер до найбільш спірних і актуальних суспільних проблем. Демократи уважають її за абсолютне зло, що загрожує людству культурним занепадом і повертає суспільство до часів середньовічної деспотії. Натомість прихильники диктатури добачують у ній єдиноспасенний засіб направлення політичних відносин і оздоровлення розхитаних основ суспільного життя.
Форми диктатури (політичної влади), що існували у державах Стародавнього Світу та Середньовіччя розрізняють за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:
– монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);
– тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;
– аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;
– олігархія – влада небагатьох багатих;
– тімократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;
– теократія – влада церкви;
– охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;
– демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.
У сучасному світі диктатура, що може бути основою політичного режиму, є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим – це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов’язаний з нею загалом і з усіма її складовими.
Зауважимо, що у вітчизняній літературі тлумачення політичного режиму переважно зведене до способів здійснення державної влади. Політичному режиму належить значно більше, якщо не провідне місце порівняно з такою політичною інституцією, як держава. Політичний режим є визначальним чинником способу організації вищої влади, форми державного та політичного устрою, стану прав і свобод тощо.
Список використаних джерел
1. Авторитаризм в современном мире // Латинская Америка. – 1990. – № 2. – С. 19-24.
2. Актуальні проблеми теорії держави і права. Частина 1. Актуальні проблеми теорії держави: Навч. посіб. / С.М. Тимченко, С.К. Бостан та ін. – К.: КНТ, 2007. – 288 с.
3. Алексеев С.С. Сила демократии и права человека // Человек и политика, Ташкент. – 1991. – № 7. – С. 34-44.
4. Андерсон Р.Д. Тоталітаризм: концепція чи ідеологія // Полис. – 1993. – № 3. – С. 10-14.
5. Андреев В.Ю. Греческий полис – М., 1976. – 216 с.
6. Андреев С.С. Политический режим и политическая демократия // Социально-политические науки. – 1992. – № 2. – С. 12-14.
7. Аристотель Афинская полития. – М., 1937. – 286 с.
8. Аристотель. Політика. – К.: Вища школа, 2001. – 94 с.
9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Пер. с франц. – М.: Наука, 1993. – 115 с.
10. Боннар А. Греческая цивилизация.– М., 1993. – 212 с.
11. Виппер Р.Ю, Васильев А.А. История древнего мира. – М., 1994. – 568 с.
12. Вятр Е. Восточная Европа: судьбы демократии // Социс. – 1992. – № 1. – С. 6-18.
13. Вятр Е. Типология политических режимов // Лекции по политологии. – Т. 1. – Таллинн, 1991. – С. 32-44.
14. Гайда А.В. Власть и человек. – М.: Мир, 1991. – 408 с.
15. Галкин А. Глобальные изменения и политические институты // Мировая экономика и международные отношения. – 2002. – № 12. – С. 108-114.
16. Галкин А.А. О фашизме – его сущности, корнях, признаках и формах проявления // Политические исследования. – 1995. – № 2. – С. 17-30.
17. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004.– 645с.
18. Говлет М. Дослідження державної політики: цикли та підсистеми політики. – Львів: Кальварія, 2004. – 262 с.
19. Гуггенберг Б. Теорія демократії // Поліс. – 1991. – № 4. – С. 11-14.
20. Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 270 с.
21. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. – М.: Норма, 1992. – 158 с.
22. Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений [О формах власти: правовая, политическая, моральная] // Государство и право. – 1995. – № 11. – С. 3-11.
23. Демократия и тоталитаризм. – М.: ЭКСМО-Пресс, 1993. – 132 с.
24. Демократия и тоталитаризм: материалы дискуссии // Свободная мысль. – 1991. – № 15. – С. 30-45.
25. Доган М. Легитимность режимов и кризис доверия // Социологические исследования. – 1994. – № 6. – С. 15-23..
26. Євдокимов В. Розвиток ідей правової держави в умовах тоталітаризму та переходу суспільства до демократії // Право України. – 1997. – № 7. – С. 3-11.
27. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М.. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
28. Западная демократия. Основы стабильности: Научно-аналитический обзор. – М.: Владос, 1990. – 228 с.
29. Зеркин Д.П. Основы политологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. – 358 с.
30. Ильин М.В., Мельвиль А.Ю. Власть // Полис. – 1997. – № 6. – С. 146-163.
31. Кельман М. Десять засад демократії // Право України. – 1996. – № 8. – С. 7-10.
32. Кіндратець О. Нові форми взаємодії держави і громадянського суспільства // Людина і політика. – 2004. – № 1. – С 42-28.
33. Клітченко О. Ефективність влади і політична реформа // Політика і час. – 2004. – № 6. – С. 55-64.
34. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. – 2008. – № 6. – С. 35-38.
35. Ковлер А.И. Исторические формы демократии, проблемы политико-правовой теории. – М.: Наука, 1990. – 256 с.
36. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.
37. Копєйчиков В.В. Історія вчень про державу та право. – К.: Клас, 1997. – 271 с.
38. Латигіна Н. До визначення феномена демократії // Політичний менеджмент. – 2004. – № 3. – С. 20-29.
39. Латигіна Н. Шляхи та структурні фази демократизації суспільства // Політичний менеджмент. – 2005. – № 2. – С. 68-77.
40. Ледяев В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис. – 2000. – № 1. – С. 97-107.
41. Ледяев В.Г. Формы власти: типологический анализ // Полис. – 2000. – № 2. – С. 16-18.
42. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. – К.: Професіонал, 2004. – 335 с.
43. Лотюк О. Форми безпосередньої демократії в сучасних зарубіжних країнах (італійський досвід) // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 6. – 12-14.
44. Магновський І. Демократична, соціальна, правова держава і громадянське суспільство: єдність та обумовленість // Право України. – 2005. – № 7. – С. 25-29.
45. Основи демократії: Навч. посібник / За заг. ред. А. Колодія. – К.: Ай Бі, 2002. – 684 с.
46. Основы политической науки. Учебное пособие. / Под ред. проф. В.П. Пугачева. – ч. 1, 2. – М., 1993. – 312 с.
47. Очерки политологии. Учебное пособие. – Харьков, 1993. – 247 с.
48. Пахоленко Н.Б. От тоталитаризма к демократии: о функциях государства в переходный период // Политические проблеми теории государства. – М., 1993. – С. 44-48.
49. Петров В.С. Сущность, содержание и формы государства. – Л.: Право, 1971. – 457 с.
50. Покровский М.М. Этюды по афинской политии Аристотеля. – М., 1993. – 184 с.
51. Політологія / За загальною редакцією І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998. – 412 с.
52. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. – 584 с.
53. Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.
54. Популярна юридична енциклопедія / К. Оффе, У. Пройс та ін. – К.: Наука, 2002. – 528 с.
55. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: учеб. для ВУЗов. – М.: Политическая мысль, 1997. – 269 с.
56. Римское частное право: Учебник / под ред. Проф. И.Б.Новицкого и проф. И.С.Перетерского. – М.: Юриспруденция, 1999. – 512 с.
57. Середа Г.П., Стеценко С.Г. Проблеми теорії держави і права: Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2009. – 184 с.
58. Симон Г. Трансформація в Росії та Україні після падіння комуністичного режиму: спільне та особливе // Політична думка. – 2000. – № 7. – С. 27-31.
59. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.
60. Сравнительное конституционное право / Б. Н. Топорнин, В.Е. Чиркин, Ю.А. Юдин и др. – М.: Манускрипт, 1996. – 654 с.
61. Сравнительное конституционное право: Учебное пособие / Отв. ред. В.Е. Чиркин. – М.: Международние отношения, 2002. – 729 с.
62. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 2. – С. 3-7.
63. Теорія держави і права: Підручник / За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.
64. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. – Л., 1988. – 244 с.
65. Хабермас Ю Демократия. Разум. Нравственность. – М.: Парус, 1995. – 182 с.
66. Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 465 с.
67. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права, под ред. Д.П. Черниловского. – М., 1994. – 786 с.
68. Цыганков А.П. Демократизация общества как макросоциальный процесс // США: экономика, политика, ідеологія. – 1991. – № 12. – С. 9-11.
69. Чиркин В.Е. Формы социалистического государства. – М.: Юристь, 1979. – 267 с.
70. Шляхтун П.П. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
71. Энциклопедический справочник Правовые системы стран мира: / Отв. ред. докт. юрид. наук, проф. А.Я. Сухарев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 976 с.
72. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К.: «Укр. енцикл.», 1998-2004. – Т. 1: А–Г. – 672 с.; Т. 2: Д–Й. – 744 с.
73. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. – 1995. – № 9. – С. 7.
Error: Reference source not found
(2.2) 
, (2.8) 
. 
(грн. / од). 
, де
, де
, де
, де
, де
Данный фланец служит для предотвращения радиального биения стакана.
S0=2.11 мм/об
где с=80 *10-3 , а1=0.7 а2=0.36
мин –1
