МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Факультет «Цивільного права і підприємництва»
Кафедра цивільного права
Правове положення громадських організацій і політичних партій по законодавству України.
Допущена до захисту (____(_________________2001 р.
Завідуючий кафедрою цивільного права
Одеса–2001
План
Вступ…………………………………………………………………………………3–4
Розділ 1. Історія виникнення і розвитку громадських організацій і політичних партій………………………………………………………………………………..5–34
1. . Основні етапи розвитку громадських організацій і політичних партій……5–12
2. . Поняття та види громадських організацій і політичних партій…..….……13–34
Розділ 2. Правове становище громадських організацій і політичних партій по законодавству Україні……………………………………………………….……35–92
1. . Громадські організації і політичні партії – як суб’єкти цивільних правовідносин…………………………………………………………….……35–53
2. . Способи та особливості виникнення громадських організацій і політичних партій, як юридичних осіб……………………………………………………..…54–69
3. .Цивільна правосуб’єктність громадських організацій і політичних партій…………………………………………………………………………….…70-80
4. . Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і політичних партій………………………………………………………………….81–92
Розділ 3. Тенденції розвитку політичних партій України …………………….93–100
Висновок…………………………………………………………………………101–103
Вступ.
Одним із важливіших конституційних прав громадян в демократичній державі є право на об’єднання (свобода спілок та асоціацій) тобто право вільно створювати різного роду об’єднання, приєднатись до них і виходити з них. Майже у всіх країнах (включаючи країни тоталітарного соціалізму) говориться про волю об’єднання в політичні партії, культурні, спортивні та інші громадські організації.
Конституція України гарантує (ст. 36) громадянам нашої держави право на свободу об’єднання у політичні партії, громадські організації для здійснення і захисту своїх прав та свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Права людини – це не дарунок держави, уряду, політичної партії чи її лідера, а суверенний, не відчужуваний атрибут кожної людини, кожної особистості, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, віросповідання, політичних поглядів і переконань, соціального чи походження майнового положення; не народ існує для держави чи уряду, а держава й уряд – для народу, не народ для Конституції, – а Конституція для народу.
Саме через громадські об’єднання, громадсько-політичні рухи, політичні партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї чи тієї частини суспільства (народу, нації, соціальної групи). Вони є формою здійснення зв’язків між громадянським суспільством і державою. Тим самим через партії населення заявляє про свої групові вимоги. Правящі структури теж використовують партії для звернення до народу за підтримкою рішення тих чи інших питань. Громадські об’єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.
Конституційне право на свободу об’єднання є юридичною основою створення і діяльності громадських організацій, політичних партій та професійних спілок.
Усвідомлення змісту діяльності громадських організацій та політичних партій, їхнього місця та ролі в суспільстві має не лише науково- пізнавальне, а й практичне значення. Без цього неможливо об’єктивно проаналізувати реалії сьогоденного життя, виявити протиріччя, які виникають в суспільстві.
Саме вищевикладені проблеми підводять нас до мети дипломної роботи – розглянути правове положення громадських організацій і політичних партій.
Ця мета диктує і задачі:
. Дати визначення поняттям громадських організацій і політична партія, а так само їх видам;
. Охарактеризувати ознаки громадських організацій і політичних партій як юридичних осіб;
. Визначити порядок виникнення громадських організацій і політичних партій як юридичних осіб;
. Розглянути поняття цивільної правосуб’єктності юридичних осіб;
. Визначити порядок реорганізації і ліквідації громадських організацій і політичних партій як юридичних осіб;
При підготовці до написання представленої роботи я досліджувала дуже багато нормативних документів, таких як закони, кодекси.
Розділ I.
1. Основні етапи і розвиток громадських організацій і політичних партій.
Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи
Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об’єднань, їх місця й ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі, намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск’є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у 1. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об’єднань — процес об’єктивний, закономірний. зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об’єднання індивід досягає особистої свободи.
Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об’єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об’єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні. прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог
П. Плау висунув припущення про взаємозв’язок між виникненням громадських об’єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.
Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об’єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями[1].
Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в
VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники, мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угруповання – “партії” – виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у ХІІ –ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів
(представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої
Французької революції – конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США, після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ сторіччя виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244 політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних гасінь. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з цієї, а також й інших причин, зазнали краху.
1996 року на планеті налічувалося 186 самостійних держав, у 19 з них були заборонені будь-які партії, а у 29 діяла лише одна – правляча
(урядова) партія. У 143 країнах існувала кілька політичних партій
(приблизно у половині з цих держав утворені коаліційні уряди з представників різних партій).
Процес переходу від однопартійності до багатопартійності відбувається непросто, має свої особливості, етапи, труднощі.
Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ – на початку
ХХ сторіччя. Це були як буржуазні партії, так і партії соціал-демократичної спрямованості. Серед буржуазно-демократичних партій слід назвати Українську демократичну партію (УДП) і Українську радикальну партію (УРП), які виникли
1904 року. Ці партії невдовзі об’єдналися в Українську радикально- демократичну партію (УРДП). За своєю суттю це була партія кадетського спрямування. Вона виступала за демократизацію України, проти монархії у
Росії та за автономію для України у складі демократичної Росії.
Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП)
(з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал- демократичну робітничу партію (УСДРП). Вона виступала разом з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП) за соціалістичну революцію та соціалізм, за автономію Україну.
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів- революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до
Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП),
Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП),
Товариство українських поступовців (ТУП) та ін. Політична палітра цих партій була досить різноманітною, але їх об’єднувало одне головне питання – відродити націю та державність.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.
Проте здійснити свою мету – утвердити Українську Народну Республіку – цим партіям не судилося. Після захоплення влади в Росії та в Україні комуністичною партією всі інші партії було розігнано, а їхня діяльність заборонена. Остання українська партія – Українська комуністична партія
(УКП), яка стояла на засадах нової самостійної УРСР, проіснувала до 1925 року.
Отже, процес формування багатопартійності у 20-ті роки був перерваний більшовицькою владою. Велетенська машина тоталітаризму розчавила партії та їх ідеали. Щоб остаточно знищити прогресивно мислячих діячів, які продовжували мріяти про українське відродження, більшовицький режим вигадував, а відтак “знищував” різноманітні міфічні політичні організації та партії, які нібито займалися терористичною діяльністю, вели антирадянську пропаганду. Так 1929 року за сфабрикованими органами ДПУ матеріалами була “викрита” Спілка визволення України (СВУ), яка нібито мала на меті об’єднати навколо себе “українські антирадянські елементи”. Понад
400 осіб було репресовано у цій справі, більшість з них – розстріляно або загинуло у сталінських таборах Сибіру. Впродовж наступних 1930-1937 років
ДПУ було сфабриковане ще шерег так званих справ: Українського національного центру (УНЦ), Української військової організації (УВО), Об’єднання українських націоналістів (ОУН) та ін.
Проте в той час почали виникати нові політичні партії та об’єднання в українській діаспорі та у закордонній Україні. Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій. Такі партії, як Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українське селянське об’єднання, Комуністична партія
Західної України, Партія народної волі, СЕЛЬРОБ; ці партії створювали соціальну і політичну лівицю. Українська партія національної роботи (УПНР),
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська республіканська партія (УРП), Українська партія революціонерів на Волині,
Українське соціалістичне об’єднання “Соціалістичний Союз”, Українська національна партія (УНП), незважаючи на деякі теоретичні відмінності в соціальних поглядах, належали до центристських партій; Християнсько- суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом – Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та інші відносилися до правих політичних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки. Як правило, їхніми активними членами ставали інтерновані колишні військовики та робітники. З часом свою штаб-квартиру і головну діяльність вони перенесли на терени США та Канади, що значно активізувало діяльність уже діючих там політичних партій та організацій, угрупувань, товариств.
Політична активність української діаспори, безперечно, не могла не вплинути на визрівання дисидентського руху, соціально-політичного потенціалу багатопартійності в Україні за часів існування СРСР, особливо в період так званої горбачовської “перебудови”.
З 1989 по 1996 рік зареєстровано понад 40 політичних партій у незалежній Україні. Багатопартійність стає реальним фактом нашого політичного буття. Йдеться насамперед про такі політичні партії, як
Українська республіканська партія (УРП), Демократична партія
України(ДемПУ), Партія демократичного відродження України(ПДВУ), Соціал- демократична партія України(СДПУ), Українська селянсько-демократична партія
(УСДП), Партія Зелених України (ПЗУ), Українська національна консервативна партія (УНКП), Народна партія України (НПУ) та ін.
Зазначимо, що процес становлення багатопартійності в Україні набув нині двох найхарактерніших рис:
1) інтенсивно виникають партії східно-регіонального та південно- регіонального походження (Партія праці України (ПП), Громадський
Конгрес України (ГКУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія економічного відродження Криму та ін.;
2) стали оформлятися у політичні партії досить впливові лобістські угрупування підприємців, керівників державних та орендних підприємств, колективних селянських господарств та інші (Селянська партія України
(СелПУ), Українська партія справедливості (УПС), Українська партія солідарності та соціальної справедливості та ін.).
На додаток до головних політичних партій, діючих в Україні, у містах існують розрізнені й малочислені групи, групки або відділення Марксистської робітничої партії диктатури пролетаріату, ДС, КАС та інших політичних формувань. Цілий шерег партій заявили про себе у засобах масової інформації та на мітингах, але не провели установчих зборів.
Становлення багатопартійності в Україні відбувається за екстремальних умов. Продовжується поглиблення соціально-економічної кризи, зростає соціальна напруга, девальвуються в очах значної частини населення демократичні цінності. Монополію на владу від КПРС-КПУ перехопила “партія влади”. Замість єдиної ідеології, яка виконувала державницько-охоронні функції, виникло безліч нових концепцій, теорій, програм, які претендують на істину в першій інстанції. Чимало партій намагаються нав’язати свою модель соціального розвитку посткомуністичного суспільства. За винятком однієї-двох партій інші не мають достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Розколи, що відбулися у деяких партіях, свідчать про їхню внутрішню нестійкість, залежність від волі різних партійних фракцій. Діяльність більшості партій є соціально безадресною, не спирається на конкретну соціальну базу. Чимало партій є “загадковими”, невідомими для широкого загалу. Згідно з дослідженням Національного інституту стратегічних досліджень, проведеного влітку 1993 року, лише 5.5 відсотка опитаних погодилися з тим, що саме політичні партії визначають політико-економічний розвиток України, і тільки 5.4 відсотка згодні довірити проведення реформ у нашій державі лідерам нинішньої політичної опозиції.
А яка ситуація в процесі формування багатопартійності склалася з
Комуністичною партією України? Хоча юридично однопартійність і керівна роль її були усунені ще в середині 80-х років, усе ж партія комуністів залишалася наймасовішою політичною силою, яка фактично домінувала у політичному житті. Її авторитарна сутність не змінилась. Тому вже до серпневого путчу Комуністична партія України, як і КПРС загалом, перебувала в стані глибокої політичної, організаційної та ідеологічної кризи, свідченням чого був масовий вихід з партії. Комуністична партія України не змогла і не могла трансформуватися у принципово іншу, адекватну демократичному режимові партію, а після серпневого путчу 1991 року взагалі перестала існувати згідно з Указом Президії Верховної Ради України.
Неминучий крах КПРС, її республіканських організацій став крахом моделі соціалізму під проводом цієї партії.
Проте нині на тлі економічної дестабілізації в Україні активізують свою діяльність політичні угрупування соціал-комуністичної орієнтації
(Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Комуністична партія Криму, Союз комуністів України, Фронт трудящих). Вони, здобувши більшість у парламенті України, виступають принциповими опонентами націонал- радикалів і націонал-демократів у становленні до:
1) ідеї державної незалежності;
2) історичного періоду перебування України в складі Росії та СРСР;
3) нинішньої Росії та СНД;
4) форми державного устрою, організації влади і політичного режиму;
5) цілей, форм і методів проведення ринкових реформ;
6) державної атрибутики України;
7) української мови як державної (офіційної) мови в Україні.
Викликає занепокоєння спроба комунно-партійних депутатів Верховної
Ради України на парламентському засіданні 18 жовтня 1994 року очиститися від гкчепістів 19-21 серпня 1991 року, скасувавши Указ Президії Верховної
Ради України про тимчасове призупинення і заборону діяльності
Комуністичної партії України. Ортодоксальні комуністи наполягають на поверненні старих форм державності і централізованого управління, виступають за примусове будівництво ладу, модель якого заздалегідь будується в свідомості теоретиків, на їхню думку, “згідно с теорією Маркса-
Леніна” і під яку треба підтягувати дійсність, хоч би цього хтось і не хотів.
Виникнення партій не є випадковим явищем. Їх поява зумовлена об’єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю діяльності уряду, розвитку демократії, громадянського суспільства, формування громадської думки.
Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об’єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію для досягнення своєї мети шляхом розгортання політичної діяльності, шляхом створення таємної групи змовників з метою змінити існуючий політичний режим або об’єднати навколо парламентської групи депутатів одного політичного напрямку, представників у місцевих органах влади, що їх підтримують.
Різні засади виникнення політичних партій, неоднакова їхня роль у політичному житті народів, різноманітність функцій, які вони виконують залежно від суспільно-політичного устрою країни, – все це зумовлює відсутність загального, універсального визначення політичних партій як специфічних організацій, як специфічних інституцій політичної системи.
1.2 Поняття та види громадських організацій і політичних партій.
Як юридичні особи в Україні діють різні об’єднання громадян: політичні партії та громадські організації (згідно з законом “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року у статті 1 визначається, що об’єднання громадян, незалежно від своєї назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), визначається політичною партією або громадською організацією.
Невід’ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об’єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв’язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно- політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.
З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об’єднань у соціально- політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об’єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.
Загальноприйняте у сучасній політології поняття «громадські організації і рухи» виникло на основі ширшого поняття «суспільні об’єднання» як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано Громадські організації — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою[2].
Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів, музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.
Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет
України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.
Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною метою.
Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання, здійснення.
Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або громадської організації.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно- структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно неоформлені масові об’єднання громадян і організації різних соціально- політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.[3]
Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані
«нові соціальні рухи», що набули поширення в останні десятиліття
(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність від політики пов’язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов’язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об’єднання, нетрадиційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об’єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об’єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.
Щодо цього існують різні критерії:
1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й не політизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані
(рух «зелених», спілка «Чорнобиль»); традиціоналістськи зумовлені
(релігійні, національні об’єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані.[4]
При розбудові демократичного суспільства в нашій державі виникла безліч суспільних об’єднань. Цей процес відбувається спонтанно і безсистемне, що характерно для перехідного періоду. За підрахунками фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок, фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об’єднань заявляють, що вони є загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті
України.
В Україні з усієї сукупності суспільних об’єднань 21% становлять доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.
Близько 100 об’єднань і товариств утворені на етнічній основі.
Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське об’єднання, а всього їх у місті — 20.[5]
Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно- політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між «низами» й «верхами». І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.
Політична структура сучасного цивільного суспільства надзвичайно складна, вона містить у собі безліч взаємодіючих з державою суспільних об’єднань. Політичні партії -лише один з їхніх видів. Отже, основне значення для їхнього правового регулювання має формулювання такого юридичного визначення самого поняття «політична партія», що дозволило б відмежувати партії як специфічний суб’єкт права від всіх інших видів суспільних об’єднанні. Тільки в залежності від чи наявності відсутності в якого-небудь об’єднання визнаного законом якості політичної партії можуть бути визначені нею правовий статус, права й обов’язки, місце і роль у політичній системі.
Вітчизняні й зарубіжні політологи по-різному тлумачать суть, зміст діяльності, призначення та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст вихідних понять вчення про партію.
Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної роботи).[6]
Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:
1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;
2) характер організації партії;
3) зміст ідеології партії;
4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку населення.
До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.
За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку пройшли три стадії:
— аристократичне угрупування;
— політичний клуб;
— масова партія.
Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії – лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як масові.
Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість проводити своїх кандидатів у державні заклади”.
Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання посад у державних структурах та організації уряду”.
У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети та ідеалів”[7].
Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об’єднання втрачає якість партії.
Політична партія — це суспільне об’єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках і на основі конституції і діючого законодавства.[8]
Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об’єднань неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами організації, головна мета яких — задоволення і захист інтересів своїх членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій, яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.
У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається, насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю метою «участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на формування державної політики і здійснення влади».
Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії
«завоювання» здійснення «державної влади», та закон про асоціації 1991 р. визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб «які мають своєю метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній, релігійній, економічній і професійній областях…». Більш того, у ряді країн всім іншим видам суспільних об’єднань прямо заборонено здійснювати політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від статусу політичних партій.
В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.
У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними партіями й іншими суспільно-політичними організаціями, але в той же час відмежовує їх від інших суспільних об’єднань.
Ще більш складна в розглянутих країнах проблема розмежування політичних партій і громадських організацій неполітичного характеру.
У постсоціалістичних державах намітилося два підходи до даної проблеми. Прихильники першого з них вважають, що в умовах незавершеності процесу формування стабільних політичних партій не можна позбавляти громадські організації права брати участь у виборах. Так, на думку В.
Соколевича, при існуючій сьогодні в Польщі політичної організації суспільства «занадто рано обмежувати коло суб’єктів, що володіють правом висування кандидатів тільки політичними партіями». Прихильники другого підходу, навпроти, вважають неприпустимим здійснення громадськими організаціями політичної діяльності, властивим тільки політичним партіям.
«Громадські організації, пише болгарський політолог Г. Карасимеонов, — можуть впливати на політичне життя через партії, але самі не мають правових основ брати участь у політичному процесі (у виборах, парламентській діяльності, державному керуванні)».[9] Такий підхід, як ми бачили на прикладі Болгарії, знаходить своє відображення і законодавстві, що забороняє громадським організаціям ставити політичні цілі і відповідно займатися політичною діяльністю.
Російське законодавство дотримує першого підходу. З одного боку, політичні партії і політичні рухи виділяються як самостійні види суспільних об’єднань (ст. 4 і 9 Закони «Про суспільні об’єднання»). Більш того, політичні партії розглядаються як суспільні об’єднання, метою яких є
«участь у політичному житті суспільства, в організації і здійсненні державної влади за допомогою впливу на формування волі громадян, участь у виборах і діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування» (проект закону про політичні партії 1996р.). З іншого боку
— закон про суспільні об’єднання (ст. 27) надає всім їх видам (громадським організаціям, суспільним рухам, суспільним фондам, суспільним об’єднанням, органам суспільної самодіяльності) прямо брати участь у виборчих кампаніях
«при наявності в статуті даного суспільного об’єднання положення про участь його у виборах» (але це застереження не має практичного значення, тому що, як ми бачили, будь-яке об’єднання може включити таке положення у свій статут).
Таким чином, що міститься в проекті закону про політичні партії формулювання головної кваліфікаційної ознаки партії утрачає своє практичне значення, тому що не служить відокремленню її від інших видів суспільних об’єднань.[10]
Політична партія — це організація, що о6’єднює індивідів на основі спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави.[11]
Ще Г. Еллинек розглядав програму як кваліфікаційну ознаку політичних партій. При відсутності в угруповань «визначеної широкої програми державної політики», відзначав він, вони являють собою «несправжні» партії, тому що їхні члени не об’єднані загальними поглядами на всю державну політику.[12]
На це ж вказує і відомий російський філософ М. Рац: «Без програми немає і не може бути політичної партії».[13]
У цьому зв’язку інтерес представляють розуміння М. Раца про програми багатьох російських політичних партій: «Якби наші «партії» всерйоз і чесно зайнялися розробкою своїх програм, а Президент як гарант Конституції утримував би при цьому за допомогою Мін’юсту рамку права, та не тільки число партій могло б скоротитися, але і вся політична карта Росії переконструювалася.»[14] Маються на увазі, зрозуміло, не беззмістовні декларації і гасла, а дійсно програма, в якої докладно визначені цілі і задачі партії, засоби і методи їхнього досягнення і рішення. І навряд чи прав С. А. Авак’ян, що хоча і визнає «доцільним» (що, до речі, не означає
«обов’язковим») для партій і суспільно-політичних рухів мати свої програмні документи, але вважає що до їх числа «можна віднести не тільки об’ємні програми, але і відносно короткі політичні декларації, заяви й інші документи, що суспільні об’єднання рахують для себе більш придатними».[15]
Власне кажучи, така позиція означає відмовлення від визнання програми обов’язковою ознакою політичної партії.
Політична партія — це об’єднання, що діє на постійній основі, що має формалізовану організаційну структуру.
Ця ознака включається законодавством ряду країн у визначення політичної партії.
Ця ознака відрізняє політичні партії від тимчасових і вузьких по своєму складі об’єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.
До них відносяться, насамперед, об’єднання виборців (союзи, комітети, групи), що створюються на період виборів і звичайно припиняють своє існування з їх закінченням.
Поняття «постійна організація», використовуване законодавством, не зводиться тільки до тимчасового фактора (тривалість, тривалість існування організації). Воно припускає також наявність визначеного числа членів організації, без чого остання не може діяти на постійній основі і виконувати функції, властивим партіям. Чисельність партії розглядається законодавством деяких країн як один з її кваліфікаційних ознак.
Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне юридичне визначення: політична партія — це суспільне об’єднання, що створене для участі в політичному процесі з метою завоювання і здійснення державної влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну програму.[16]
Проблеми типології виникають у всіх випадках, коли аналізуються різнорідного складу об’єкти. Типологія пояснює принципи дискретності, уможливлює системний опис групи об’єктів, дає підстави вияснити тенденції подальшого їхнього розвитку. У політології запропоновано немало підходів до типологізації політичних партій (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коен, В. Ленін,
3. Ньюмен та ін.). Усі підходи виступають не альтернативними варіантами. а як взаємодоповнювальні. Маємо можливість узагальнити попередній досвід і, використавши метод конструювання типів, де тип (партія) — це об’єкт, який виділяється за рядом ознак із безлічі даного роду явищ, запропонувати таке групування сучасних партій[17]:
|Критерії |Види партій |
|Класифікації | |
|1 |2 |
|Організаційна |централізовані – з суворою внутріпартійною |
|Структура |субординацією, єдиним керівним центром; |
| |децентралізовані – з широкою автономією структурних |
| |підрозділів; |
| |кадрові (нечисленні), у яких відсутній механізм |
| |організованого прийняття у партію і статутною |
| |регулювання внутріпартійних відносин; |
| |масові – з фіксованим членством, із широкою мережею |
| |місцевих партійних організацій; |
|Характер |колективне, але з явно вираженою роллю лідера; |
|партійного |вождистського типу; |
|керівництва |харизматичне, за якого владу зосереджено в руках |
| |лідера в силу його авторитету в партії чи в |
| |суспільстві взагалі; |
| |консенсусне; |
|Спосіб |демократичні, |
|функціонування |авторитарні; |
|Соціальні |загальнонаціональні, |
|інтереси |класові: пролетарські, буржуазні, дрібнобуржуазні, |
| |селянські; |
| |міжкласові, |
| |партії соціальних груп; |
|Ідеологічний |ліберальні, |
|генотип |консервативні, |
| |соціал-демократичні, |
| |лівосоціалістичні, |
| |комуністичні, |
| |фашистські; |
|Характер |ідеологічні, |
|доктрин |прагматичні, |
| |партії ділових інтересів; |
|Ставлення до |реформістські, |
|характеру |революційні, |
|перетворення |консервативні; |
|суспільства | |
|Статус |правлячі, |
|У політичній |опозиційні, |
|сфері |системні, |
| |несистемні; |
|Місце у спектрі|ліві, |
|політичних сил |центристські, |
| |праві; |
|Нормативність |традиційні, що спираються на сталий соціальний |
| |престиж керівника і партії в цілому; |
| |раціонально-нормативні, що базуються на статутних |
| |нормах; |
| |харизматичні, засновані на цілковитій вірі в лідера; |
|Правове |легальні, |
|становище |нелегальні; |
|Зв’язок із |відкриті, |
|соціальним |закриті. |
|середовищем | |
Розглядаючи запропоновану типологію, слід мати на увазі тенденції в розвитку партій, які спричиняють зміну їхнього місця у типологічній шкалі.
Одні партії перетворились, приміром, на переважно електоральні, другі — на ідеократичні, треті претендують на статус «народних».[18]
Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією.
Згідно з Конституцією України (ст.36) громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів.
Усі професійні спілки мають рівні права.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об’єднання громадян рівні перед законом.
Дана стаття розвиває та конкретизує положення статті 20 Загальної декларації прав людини та статті 22 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо свободи асоціацій і передбачає, що право на свободу об’єднання є невід’ємним правом громадян України, яке гарантується
Конституцією України. Громадяни об’єднуються в політичні партії і громадські організації на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод та виконання обов’язків.
Відповідно до Закону України «Про об єднання громадян» від 16 червня
1992 р. політичною партією є об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та, регіонального самоврядування. Громадська організація — це об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Характерною особливістю діяльності політичних партій та громадських організацій є те, що вони безпосередньо не можуть займатися комерційною діяльністю. Виняток становить лише право продавати суспільно-політичну літературу, вироби із власною символікою, проводити фестивалі, виставки та інші суспільно-політичні заходи.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і виявленню політичної волі громадян, висуваючи своїх кандидатів на виборах до органів державної влади і місцевого самоврядування, які повинні проводити політику цих партій при одержанні ними відповідного мандата. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів.
Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їхньої професійної діяльності та утверджуються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їхніх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Професійні спілки — це найбільш масові громадські організації. Вони діють у відповідності з статутами, які вони приймають, і не підлягають реєстрації в державних органах.
Професійні спілки представляють інтереси громадян в сферах виробництва, праці, побуту, культури і т. ін. Їм надано право здійснювати нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і правил по охороні праці, вони контролюють житлово-побутове обслуговування працівників, утримують санаторії, профілакторії, будинки відпочинку, культурно-освітні, туристичні та спортивні установи тощо.
Обмеження, які стосуються членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією і законами України. Зокрема, встановлено, що членами політичних партій не можуть бути іноземці, судді, прокурори та деякі інші категорії громадян (ст.37 Конституції України). Крім того, забороняється відмовляти у прийнятті до політичної партії або громадської організації або виключати з них осіб у зв’язку з їх статтю, національною належністю і т.ін.
Конституція передбачає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах і свободах за приналежність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Належність чи неналежність до будь-якої політичної партії або громадської організації не може бути підставою для надання державою окремих пільг і переваг.
Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства у тому чи іншому об’єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами
України.
Усі об’єднання громадян рівні перед законом. Держава створює рівні можливості для діяльності об’єднань громадян. Будь-яке втручання державних органів та службових осіб у їх діяльність не допускається, крім випадків, передбачених законом.
В статті 37 Конституції України говориться про те, що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яках спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Україна є суверенною незалежною державою, розвивається на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення і захищає свою державність. Тому будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються законом. Політичну владу необхідно здобувати лише через вільні демократичні вибори.
Якщо в статутних документах громадських об’єднань, поданих до реєстрації, будуть передбачені програмні цілі, які суперечать вимогам цієї
Конституції та законодавству України, Міністерство юстиції зобов’язано відмовити їм у реєстрації.
Не допускається утворення і діяльність організаційних структур будь- яких політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях Збройних Сил,
Національної гвардії, органах СБУ, прокуратури та МВС, Прикордонних військ тощо, а також на державних підприємствах, в установах, навчальних закладах та інших державних організаціях.
Забороняється створення політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України.
Підставами для заборони об’єднань громадян є їх програмні цілі або дії, що спрямовані на зміну шляхом насильства конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави, зокрема у формі ведення діяльності на користь іноземних держав, захоплення державної влади, нехтуючи Конституцією і законами, що визначають порядок її утворення; пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової або релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав і свобод людини, посягання на здоров’я населення.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється в судовому порядку. За своїм рішенням на подання органу, який здійснив реєстрацію, або прокурора суд може примусово розпустити об’єднання громадян або тимчасово
(на строк до трьох місяців) заборонити окремі види чи всю діяльність певного об’єднання громадян.
При усуненні причин, що стали підставою для тимчасової заборони, на клопотання об’єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом в повному обсязі (Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р.)
Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою у спілки (союзи, асоціації тощо), яким відповідно до їх статутів теж можуть надаватися права юридичної особи.
Відповідно до статті 6, 7 Закону «Про об’єднання громадян» об’єднання громадян створюються і діють на основі добровільності, рівноправності їх членів (учасників), самоврядування, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності.
Всі основні питання діяльності об’єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об’єднання.
Об’єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.
На працівників апарату об’єднань громадян поширюється законодавство про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.
Відповідно до статей 8, 9, 10 Закону “Про об’єднання громадян” держава забезпечує додержання прав і законних інтересів об’єднань громадян, легалізованих у порядку, передбаченому цим Законом.
Втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, так само як і втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, службових осіб та у діяльність інших об’єднань громадян, не допускається, крім випадків, передбачених Законом.
Верховна Рада України встановлює пільги щодо оподаткування доходів по окремих видах господарської або іншої комерційної діяльності об’єднань громадян, створених ними установ та організацій, заснованих підприємств, максимальні розміри окремих та загальних річних пожертвувань на користь політичних партій, затверджує перелік всеукраїнських громадських організацій, яким держава надає матеріальну допомогу.
Об’єднання громадян України утворюються і діють з всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
До всеукраїнських об’єднань громадян належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.
До місцевих об’єднань належать об’єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об’єднанням громадян.
Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.
Політичні партії в Україні створюються і діють тільки з всеукраїнським статусом.
Об’єднання громадян мають право на добровільних засадах засновувати або вступати між собою в спілки (союзи, асоціації тощо), утворювати блоки та коаліції, укладати між собою угоди про співробітництво і взаємодопомогу.
Створення і легалізація спілок об’єднань громадян, порядок їх діяльності та ліквідації здійснюються відповідно до Закону “Про об’єднання громадян”.
Відповідно до статті 28 Цивільного Кодексу України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому статутом.
Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.
Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку.
Рішення про заснування об’єднань громадян приймаються установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами.
Засновниками спілок об’єднань громадян є об’єднання громадян.
Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку.
Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, встановлених законами України.
Громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства.
У діяльності громадських організацій у випадках, передбачених їх статутами, можуть брати участь колективні члени.
Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об’єднання громадян користуються правом:
— виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;
— представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;
— брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи
(збори, мітинги, демонстрації тощо);
— ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;
— створювати установи та організації;
— одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;
— вносити пропозиції до органів влади і управління;
— розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;
— засновувати засоби масової інформації.
Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.
У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право:
— брати участь у виробленні державної політики;
— брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;
— доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.
Якщо підсумовувати відповідні положення законодавства окремих країн, то можна виділити наступні права політичних партій:
1. політичні права і свободи: право брати участь у формуванні і діяльності державних органів; свобода пропаганди своєї ідеології і програми; свобода поширення інформації про свою діяльність; свобода організації масових заходів (мітингів, збору, демонстрацій, ходів і т.д.); право вільного доступу до державних засобів масової інформації і право засновувати свої засоби
(видавництва, радіо і телестанції, друковані органи); право створювати з іншими політичними партіями різного роду коаліції і блоки (виборчі, парламентські й урядові); право встановлювати міжнародні зв’язки з закордонними політичними партіями і їх міжнародними об’єднаннями;
2. майнові права: право власності; право займатися дозволеної законом підприємницькою діяльністю; право одержувати від держави матеріальну і фінансову підтримку; у різних формах (пряме і непряме державне фінансування, надання різного роду податкових пільг і привілеїв).[19]
Громадські організації — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Одним із її видів — є політична партія.
На мою думку, політична партія, будучи виразником політичних інтересів певного класу (верстви, прошарку, страти) або його частини, – це спільність людей, об’єднаних організаційно й ідеологічно, і має за мету внаслідок виборів, а також іншими шляхами взяти у свої руки керівництво державними справами для того, щоб використати цю владу для задоволення інтересів тих, кого вони репрезентують.
Вона має кваліфікаційні ознаки які притаманні тільки їй. При відсутності одного з них громадське об’єднання втрачає юридичну якість партії.
Політична партія — це суспільне об’єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках і на основі конституції і діючого законодавства.
Політична партія — це організація, що о6єднює індивідів на основі спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави.
Політична партія — це об’єднання, що діє на постійній основі, що має формалізовану організаційну структуру.
Розділ II.
2.1. Громадські організації і політичні партії – як суб’єкти цивільного правовідносин.
Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов’язків можуть бути не лише індивіди — фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб’єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об’єднана людська воля і об’єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб’єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб’єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб’єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише таких прав та обов’язків, які не пов’язані з природними властивостями людей.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним! розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, громадських та інших організацій.
Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст.23 ЦК України: юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді. З цього визначення можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:
А. Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин
(фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об’єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв’язків Її членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією.
Згідно зі ст.23 ГКУ. “Цей принцип забезпечує виступ юридичної особи в цивільному обороті як єдиного цілого. Організаційна єдність виражається у визначенні цілей і задач юридичної особи, у встановленні його внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їхньої діяльності і взаємин з іншими органами, порядку припинення юридичної особи й в інших указівках.
Організаційна єдність юридичної особи закріплюється в його установчих документах і законодавчих актах, що регулюють правове положення організацій відповідного виду.”
Так наприклад, в статуті СДПУ(О) признак організаційна єдність характеризується таким чином:
Організаційну структуру СДПУ(О) складають первинні осередки, районні, районні в містах, міські, обласні, Кримська республіканська, Київська та
Севастопольська міські організації. У своїй діяльності вони керуються цим
Статутом, програмними документами та рішеннями з’їздів, конференцій,
Політичної Ради, Політичного бюро, Секретаріату СДПУ(О).
Первинні осередки створюються рішенням установчих зборів членів
СДПУ(О) з власної ініціативи на основі їх вільного волевиявлення за наявністю не менше 3-х осіб за територіальною або іншою ознакою.
Первинні осередки входять до відповідної районної (міської) організації і діють як їх структурні підрозділи.
Первинні осередки вирішують питання, що належать до їх компетенції, самостійно, в межах, що не суперечать програмним і статутним документам партії, рішенням вищестоящих партійних організацій та керівних органів партії.
Первинні осередки СДПУ(О):
— приймають рішення про прийом до партії, виключення та вибуття з неї;
— вирішують питання матеріальної підтримки партії;
— беруть участь у проведенні в життя рішень вищестоящих партійних організацій та керівних органів партії, пропаганді її ідей;
— співпрацюють з громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, які діють в межах Конституції України та чинного законодавства;
— вирішують питання участі в громадсько-політичному житті території, на якій вони діють;
— обирають делегатів на конференції парторганізацій вищого рівня. З мстою координації зусиль можуть утворюватись спільні координаційні органи кількох первинних осередків, компетенція та структура яких визначається зборами первинних осередків, що об’єднались.
Вищим органом первинного осередку є загальні збори. Вони проводяться в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал, і повноважні при наявності на них більше половини членів первинного осередку. Рішення на зборах з усіх питань, крім окремо обумовлених у цьому Статуті, приймаються більшістю голосів від числа присутніх на них членів партії.
На період між зборами обирається секретар первинного осередку, а при наявності більше 15 членів партії — секретар та інші керівні особи. Вони забезпечують роботу первинного осередку і представляють всюди його інтереси.
На території міст, районів, районів у містах, створюються районні
(міські) парторганізації: районні організації в місті входять до складу міської, міські організації міст районного підпорядкування — до складу районної, селищні та організації сіл — до складу відповідної районної чи міської організації. У містах обласного підпорядкування, районах та районах в місті, до складу яких входять відокремлені населені пункти (міста, селища, села), створені парторганізації таких населених пунктів входять до складу відповідної міської чи районної парторганізації, на території яких вони знаходяться.
Районні (міські) партійні організації утворюються в складі не метне З членів партії та розповсюджують свою діяльність на відповідну адміністративну територію (місто, район, район у місті). Після створення районні (міські) організації беруться на облік керівним органом вищестоящої організації, про що їм видається документ, і тільки після цього вони легалізуються у встановленому законом порядку у відповідних управліннях юстиції чи інших легалізуючих органах, визначених чинним законодавством.
Районні, міські організації:
— беруть участь в проведенні в життя рішень вищестоящих парторганізацій та керівних органів партії, пропаганді її ідей, а також у громадсько- політичному житті території, на який вони діють;
— співпрацюють з громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, які діють у межах Конституції України і чинного законодавства;
— приймають рішення про прийом, виключення та вибуття ,ч партії;
— ведуть членський облік;
— виконують інші функції, не віднесені до компетенції вищестоящих парторганізацій.
Вищим органом районної, міської парторганізації є збори (конференція).
Збори (конференція) скликаються секретарем, комітетом організації або на вимогу більше третини організацій, що входять до їх складу, не рідше одного разу на рік.
В організаціях, що не мають в своїй структурі первинних осередків, проводяться загальні збори. Збори повноважні, якщо на них присутні більше половини членів організації.
Норму представництва, порядок денний та процедуру виборів делегатів конференції визначає комітет організації.
Конференція повноважна, якщо на ній присутні більше половини обраних делегатів. Рішення конференції приймаються простою більшістю голосів
(більше половини) присутніх делегатів, котрі прибули на конференцію і чиї повноваження визнані нею, крім випадків, окремо обумовлених цим Статутом.
Загальні збори (конференція) міських, районних організацій:
— обирають на період між загальними зборами (конференціями) секретаря організації, а за наявністю в організації більше 25 членів можуть обирати комітет у складі секретаря організації, його першого заступника та заступників, інші керівні органи;
— приймають заяви, ухвали тощо;
— реалізують право власності на майно та кошти організації;
— приймають рішення про реорганізацію або ліквідацію організації;
— обирають делегатів на конференції відповідних вищестоящих організацій;
— розглядають апеляції, внутрішньо організаційні конфлікти;
— висувають кандидатів до органів місцевої влади відповідного рівня;
— затверджують бюджет організації.
Комітет (у разі, коли він не обирався — секретар) парторганізації діє в межах повноважень організації та вирішує всі питання поточної роботи, окрім питань віднесених до виключної компетенції вищого органу парторганізації.
Засідання комітету проводяться не рідше одного разу в місяць.
На території областей України створюються обласні організації СДПУ(О), а в Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі — відповідно республіканська та міські з правами обласної партійної організації. У своїй організаційній роботі та участі в житті даного регіону вони діють в межах цього Статуту й програмних документів СДПУ(О), а також рішень вищестоящих партійних організацій та керівних органів партії.
Обласні організації беруться на облік Виконавчим Комітетом СДІІУ(О), про що їм видається відповідний документ і тільки після цього вони легалізуються або реєструються у встановленому законом порядку в управліннях юстиції відповідного рівня.
Вищим органом обласної організації є конференція. Конференція скликається комітетом, його бюро або на вимогу більше третини районних
(міських) парторганізацій, що входять до її складу, не рідше одного разу на рік.
Норму представництва, порядок денний та процедуру виборів делегатів конференції визначає бюро комітету обласної парторганізації.
Конференція повноважна, якщо на ній присутні більше половини обраних делегатів, які представляють не менше половини районних (міських) організацій, які входять до її складу. Рішення конференції приймаються простою більшістю голосів (більше половини) присутніх делегатів, які прибули на конференцію і чиї повноваження визнані нею, крім випадків окремо обумовлених у цьому Статуті.
Конференція обласної організації:
— заслуховує звіти керівних органів та приймає відповідні рішення;
— обирає на період між конференціями комітет, бюро комітету, секретаря комітету, його першого заступника та заступників, контрольно-ревізійну комісію парторганізації;
— розглядає політичну ситуацію та визначає стратегію діяльності організації;
— обирає делегатів на з’їзди та конференції партії;
— розглядає виконання рішень з’їздів, конференцій, Політради, Політбюро та
Секретаріату СДПУ(О)
— реалізує право власності на майно та кошти організації;
— затверджує бюджет обласної організації;
— вирішує конфліктні ситуації;
— висуває кандидатів до органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства України;
— розглядає апеляції по відновленню членства в партії;
— вирішує інші питання своєї діяльності.
Комітет обласної парторганізації здійснює керівництво загальнопартійними справами і підзвітний конференції.
До складу комітету входять: члени бюро, секретарі районних (міських) парторганізацій, а також можуть входити представники спілки «Українська соціал-демократична молодь», профспілок, інших організацій та об’єднань громадян, які офіційно співпрацюють з СДПУ(О) та є її членами.
Очолює комітет секретар. Засідання комітету скликаються його секретарем в міру необхідності, але не рідше одного разу на три місяці, а також на вимогу однієї третини членів комітету.
Для прийняття оперативних рішень обирається постійно діючий керівний орган обласної парторганізації — бюро комітету, до складу якого входять:
— секретар комітету;
— перший заступник і заступники секретаря;
— інші члени бюро.
Бюро комітету обласної парторганізації:
— приймає заяви, ухвали тощо;
— організує виконання рішень з’їздів, конференцій, Політради, Політбюро та
Секретаріату СДПУ(О) і обласного комітету партії;
— відміняє рішення районних (міських) парторганізацій, якщо вони протирічать Статуту і програмним документам, рішенням керівних органів партії та обласної парторганізації;
— вирішує поточні питання роботи організації;
— бере на облік районні, міські організації та первинні осередки, що не входять до складу районних, міських організацій;
— створює апарат, призначає на роботу на постійній основі його працівників;
— контролює питання членського обліку, розглядає скарги та апеляції щодо членства;
— забезпечує зв’язок і обмін інформацією з керівними органами партії, іншими обласними та нижче стоячими парторганізаціями, державними органами, підприємствами й громадськими організаціями;
— виконує інші функції, які не суперечать цьому Статуту, програмним документам і рішенням керівних органів партії.
Обласна, районна (міська) парторганізація, первинний осередок самостійно розпоряджаються своїм майном та коштами, які є їх власністю, та перераховують на загальнопартійні потреби 25% надходжень до бюджету
СДПУ(О).
Обласна, районна, міська парторганізації, первинний осередок можуть припинити свою діяльність шляхом реорганізації або ліквідації (примусового розпуску).
Рішення про реорганізацію приймає вищий орган організації більшістю в дві третини голосів її членів або обраних і присутніх делегатів конференції.
Ліквідація парторганізації (осередку) відбувається за рішеннями самої парторганізації (осередку), вищестоящої організації у випадку зменшення кількості членів партії до числа, коли вона не визнається як така, або суду за вчинення дій, передбачених статтями Закону України «Про об’єднання громадян». Рішення про ліквідацію приймається більшістю і; дві третини голосів від загального числа членів партії, що перебувають г і обліку в організації або обраних і присутніх на конференції делегатів.
Орган, що прийняв рішення про ліквідацію, створює ліквідаційну комісію, яка згідно з чинним законодавством вирішує всі майнові питання парторганізації (осередку), що ліквідовується.
Реорганізація проводиться обов’язково за рішенням керівного органу вищестоящої парторганізації у випадку змін в адміністративно- територіальному устрої держави.
Для контролю за діяльністю керівних органів та підпорядкованих парторганізацій обирається контрольно-ревізійна комісія у складі не менше 3- х осіб. Члени контрольно-ревізійної комісії, крім її голови, не. можуть бути членами інших керівних органів відповідної організації ; роботу комісії організовує її голова, який, як правило, обирається вищим органом організації. Голова КРК може обиратися самою комісією, якщо за таке рішення проголосувала більшість в дві третини голосів присутніх делегатів конференції. Контрольно-ревізійна комісія підзвітна органу, яким вона обиралася.
В первинних осередках СДПУ(О) постійно діюча КРК не створюється Для перевірки їх діяльності або з іншими завданнями загальні збори можуть обирати тимчасові комісії.
Контрольно-ревізійна комісія:
— контролює відповідність дій керівних органів осередків, партійних організацій, окремих членів партії нормам Статуту СДПУ(О), сумісність їх дій і ухвал з програмними положеннями СДПУ(О), рішеннями керівних органів партії і чинним законодавством;
— розглядає внутрішньопартійні конфліктні ситуації, робить висновки, вносить свої пропозиції;
— розглядає апеляції щодо відновлення членства в партії та зміни статусу організації;
— контролює виконавчу дисципліну по виконанню рішень вищестоящих та своєї парторганізацій, керівних органів партії;
— здійснює нагляд за ходом виборів делегатів на конференції та з’їзди, доповідає мандатній комісії про виявлені порушення;
— контролює порядок використання партійних коштів комітетом парторганізації, за результатами перевірки складає відповідний акт і представляє його конференції відповідної організації, контролює виконання бюджету організації;
— проводить ревізію фінансової діяльності організацій і установ, які підпорядковані організації;
— виконує інші функції, передбачені цим Статутом.
КРК для виконання завдань у межах своєї компетенції має право вимагати необхідну інформацію від керівних органів, організацій та осередків. КРК робить обов’язкові для розгляду подання щодо ліквідації виявлених порушень і контролює виконання прийнятих по них рішень. КРК може розглядати заяви або проводити перевірки з власної ініціативи.
Право першого підпису на всіх фінансових документах парторганізації
(осередку) має секретар комітету.
Керівні органи СДПУ(О)
Керівними органами партії є з’їзд, конференція, Політрада, Політбюро,
Секретаріат СДПУ(О).
Вищим керівним органом партії є її з’їзд. З’їзд СДПУ(О):
— приймає Статут та Програмні документи партії, вносить до них зміни і доповнення, приймає інші нормативні документи та положення;
— оцінює політичну ситуацію, обговорює питання стратегії та поточної політики СДПУ(О), її практичної роботи, приймає відповідні рішення;
— обирає Політичну Раду (Політраду), Політичне бюро (Політбюро), Голову партії, його першого заступника та заступників, голову Виконкому та
Контрольну Раду СДПУ(О);
— заслуховує звіти Політбюро, Політради та Контрольної Ради СДПУ(О), приймає відповідні рішення;
— розглядає та вирішує на підставі відповідних подань чи заяв питання відновлення статусу партійних організацій, членства в партії;
— дає оцінку діям, документам, заявам будь-яких партійних органів партії, відміняє їх чинність;
— реалізує право власності на кошти та майно партії;
— приймає рішення про реорганізацію або ліквідацію партії;
— затверджує список кандидатів у народні депутати України по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу;
— затверджує кандидата на посаду Президента, або визначається з підтримкою кандидатури на посаду Президента;
— приймає до розгляду та вирішення будь-які інші питання діяльності партії.
З’їзд СДПУ(О) є повноважним за наявністю двох третин обраних делегатів. Рішення з’їзду приймаються простою більшістю голосів (більше половини) делегатів, які присутні на з’їзді і чиї повноваження визнані ним.
Рішення щодо програмних документів та Статуту СДПУ(О), доповнень та змін до них (а також в інших випадках, окремо зазначених у
Статуті) приймаються кваліфікованою більшістю в дві третини голосів присутніх на з’їзді делегатів.
З’їзд має право кваліфікованою більшістю призупинити повноваження делегатів, які не з’явилися на його засідання без поважних причин або які виявляють неповагу до з’їзду, а також у випадках, окремо зазначених у
Статуті.
З’їзд скликається за рішенням Політбюро СДПУ(О), Політради або на вимогу більше третини обласних організацій СДПУ(О) не рідше одного разу на два роки. За цим рішенням визначаються норми представництва на з’їзді, час і місце його проведення, попередній порядок денний. Політбюро СДПУ(О) доводить ці відомості до обласних організацій не пізніше ніж за місяць до початку з’їзду.
Якщо Політбюро протягом 2 місяців з моменту прийняття обласними організаціями рішення про проведення з’їзду не скликає його, тоді ініціатори скликання з цією метою самі створюють оргкомітет. Одночасно може проводитись відкрита загальнопартійна дискусія.
За два тижні до з’їзду Виконавчий комітет СДПУ(О) (оргкомітет) надсилає узагальнені уточнення та доповнення до попереднього порядку денного. Процедура скликання з’їзду визначається та здійснюється під контролем Політбюро СДПУ(0) (оргкомітету).
Вибори на з’їзді проводяться шляхом відкритого голосування, крім випадків, коли за інше рішення проголосувало більше двох третин присутніх делегатів, повноваження яких підтверджені.
За необхідністю, в період між з’їздами, може бути скликана конференція
СДПУ(О). Процедура скликання конференції здійснюється аналогічно порядку та процедурі скликання з’їзду.
Конференція СДПУ(О) має ті ж права, що і з’їзд, за винятком права вносити зміни й доповнення до Статуту, документів та персонального складу керівних органів партії.
Програмні документи партії приймаються її з’їздом або скликаною з цією метою Програмною Конференцією СДПУ(О).
Програмні документи, а також зміни та доповнення до них приймаються більшістю в дві третини голосів присутніх делегатів Програмної Конференції, які прибули і чиї повноваження визнані нею. Програмна Конференція не має інших прав, окрім права приймати програмні документи партії.
Політична рада (Політрада) СДПУ(О) — керівний координаційний орган партії. До її складу входять:
— члени Політичного бюро СДПУ(О);
— секретарі обласних, Кримської республіканської, Київської та
Севастопольської міських парторганізацій;
— голова Контрольної Ради СДПУ(О);
— інші члени партії, обрані з’їздом СДПУ(О).
Політрада не може самостійно змінювати свій склад, затверджений з’їздом, за виключенням випадків переобрання секретаря обласного комітету.
У цьому разі він втрачає повноваження члена Політради, а його наступник автоматично стає її членом.
Політрада СДПУ(О) скликається Головою партії, Політбюро або на вимогу третини членів Політради СДПУ(О) не рідше одного разу в шість місяців.
Політрада між з’їздами:
— координує діяльність обласних організацій;
— ратифікує угоди, підписані Політбюро СДПУ(О) від імені партії про входження до блоків, спілок, асоціацій, коаліцій та інших об’єднань політичних партій;
— затверджує бюджет партії та заслуховує звіт про його виконання;
— користується виключним правом рекомендувати з’їзду кандидатів до партійного списку по виборах до Верховної Ради України та на посаду
Президента України або про підтримку кандидатів на посаду Президента
України;
— у виключних випадках ( в разі змін у законодавстві про політичні партії) може вносити зміни та доповнення до Статуту СДПУ(О), окрім розділу IV, з наступним затвердженням їх на з’їзді;
Засідання Політради є правомочним, якщо на ньому присутні більше половини її членів. Рішення приймаються голосами більше половини присутніх членів і обов’язкові для виконання всіма керівними органами нижчестоящих парторганізацій та членами партії.
Політичне бюро (Політбюро) СДПУ(О) здійснює керівництво загальнопартійними справами в період між засіданнями Політради СДПУ(О) та підзвітне з’їзду.
До складу Політбюро СДПУ(О), входять:
— Голова партії;
— перший заступник Голови партії;
— заступники Голови партії;
— голова Виконкому партії;
— інші члени партії, обрані з’їздом.
Засідання Політбюро СДПУ(О) скликається Головою партії або на вимогу третини його членів в міру необхідності, але не рідше одного разу на місяць. Рішення Політбюро приймається, якщо за нього проголосувало більше половини присутніх членів Політбюро, крім випадків, обумовлених цим
Статутом.
Політбюро СДПУ(О):
— здійснює керівництво загальнопартійними справами в період між засіданнями
Політради СДПУ(О);
— виступає від імені партії через свої заяви, ухвали, резолюції тощо;
— приймає рішення про об’єднання з іншими політичними партіями в блоки, коаліції, конфедерації тощо;
— визначає процедуру скликання з’їздів та конференцій СДПУ(О);
— приймає рішення про заснування засобів масової інформації, інформаційну службу, теоретичний центр і затверджує їх склад;
— створює постійні та тимчасові комісії, затверджує їх голів з числа членів
Політради СДПУ(О) за поданням Голови партії й затверджує за поданням голів комісій склад комісій;
— затверджує бюджет партії та звітує перед з’їздом про його виконання;
— забезпечує у взаємодії з Контрольною Радою СДПУ(О) виконання рішень з’їздів;
— відміняє рішення обласних, Кримської республіканської, Київської та
Севастопольської міських, районних (міських) парторганізацій, якщо вони протирічать Статуту і програмним документам, рішенням керівних органів партії;
— у випадку грубого порушення керівництвом обласної організації Статуту партії й рішень керівних органів може, за наявністю відповідних висновків
Контрольної Ради партії, своїм рішенням, прийнятим не менше 2/3 голосів від його загального складу, примусово розпустити її керівний орган. В цьому разі створюється оргкомітет по проведенню позачергової конференції обласної організації, до якого обов’язково включаються представники існуючих на цій території районних (міських) організацій і здійснюється перереєстрація членів партії. Конференція скликається оргкомітетом не пізніше двох місяців після прийняття рішення про його створення.
— користується першочерговим правом рекомендувати Політраді СДПУ(О) кандидатів до партійного списку по виборах до Верховної Ради України та на посаду Президента України, або про підтримку кандидата на посаду Президента
України.
Політбюро формує Секретаріат СДПУ(о) — постійно діючий політичний координаційний орган партії, до складу якого входять голова партії, його перший заступник і заступники та голова Виконкому. Секретаріат діє на основі «Положення про Секретаріат СДПУ(о)», яке затверджується Політбюро
СДПУ(о).
У разі грубого порушення членом Політбюро вимог Статуту або здійснення ним дій, які несумісні з програмними документами партії, рішеннями її керівних органів, Політрада СДПУ(О) може за поданням Контрольної Ради двома третинами голосів усіх членів Політради припинити його повноваження.
Голова партії:
— очолює Політраду, Політбюро та Секретаріат СДПУ(О), скликає та веде їх засідання;
— відкриває партійні з’їзди, конференції та інші партійні заходи;
— представляє партію у внутрішніх і зовнішніх зв’язках в межах Статуту
СДПУ(О).
Перший заступник Голови СДПУ(О) за дорученням або в разі відсутності
Голови партії виконує його обов’язки.
Виконавчий комітет (Виконком) СДПУ(О) — постійний виконавчий орган партії, який діє на підставі внутрішнього регламенту, затвердженого
Політбюро СДПУ(О).
До складу Виконкому входять його голова та працівники апарату, штатний розпис якого затверджується Політбюро за поданням голови Виконкому.
Працівники апарату приймаються на роботу розпорядженням (наказом) голови
Виконкому за погодженням з Головою партії. Призначення на посаду відповідальних працівників апарату затверджується Секретаріатом СДПУ(О).
Загальне керівництво Виконкомом здійснює його голова.
Виконком:
— здійснює поточну організаційну роботу, конкретні заходи по реалізації рішень Політради, Політбюро, Секретаріату та Контрольної Ради СДПУ(О), контролює виконання доручень;
— готує документи на засідання Політради, Політбюро та Секретаріату
СДПУ(О);
— ставить на облік обласні організації партії;
— забезпечує зв’язок і обмін інформацією керівних органів партії з її організаційними структурами, державними органами, політичними та громадськими організаціями;
— за дорученням Політбюро СДПУ(О) веде фінансово-господарську діяльність партії та виконує інші функції;
— веде всю партійну документацію і зберігає її.
Офіційні документи партії підписуються Головою СДПУ(О) або за його дорученням -першим заступником і заступниками.
Фінансові документи підписуються Головою партії або головою Виконкому та бухгалтером.
Для контролю за діяльністю партійних органів з’їздом обирається
Контрольна Рада СДПУ(О). Роботу Контрольної Ради СДПУ(О) організовує її
Голова, який обирається з’їздом.
Рішення Контрольної Ради СДПУ(О) вважаються прийнятими, якщо за них проголосували більше половини її членів.
Контрольна Рада СДПУ(О):
— контролює відповідність дій керівних органів партії, починаючи від центральних аж до районних (міських) парторганізацій, первинних осередків та окремих членів партії нормам Статуту СДПУ(О), сумісність їх дій і ухвал з програмними положеннями та рішеннями керівних органів партії, чинним законодавством;
-розглядає внутрішньопартійні-конфліктні ситуації, робить висновки, вносить свої пропозиції та рекомендації;
— контролює членський облік в обласних партійних організаціях;
— здійснює нагляд за ходом виборів делегатів на з’їзди, конференції партії, доповідає мандатній комісії про виявлені порушення;
— контролює стан виконавчої дисципліни, виконання рішень центральних керівних органів партії;
— контролює порядок використання партійних коштів Виконкомом СДПУ(О), за результатами перевірки складає відповідний акт і подає його з’їзду, контролює виконання бюджету апаратом центральних органів СДПУ(О);
— проводить ревізію фінансової діяльності організацій і установ партії;
— виконує інші функції, передбачені Статутом.
Виключне право тлумачення Статуту має з’їзд партії, а в період між з’їздами — Контрольна Рада СДПУ(О).
Контрольна Рада СДПУ(0) для виконання своїх завдань має право вимагати необхідну інформацію від керівних органів партії, обласних, міських і районних організацій та осередків. Контрольна Рада СДПУ(О) робить подання щодо ліквідації виявлених порушень і контролює виконання прийнятих по них рішень. Контрольна Рада СДПУ(О) може розглядати заяви або проводити перевірки з власної ініціативи.
Раз на рік у встановлений Політбюро СДПУ(О) термін Виконком проводить звірку членів партії. За її підсумками обласні організації подають до
Виконкому СДПУ(О) звіт. Форма звітності визначається Політбюро СДПУ(О).
Б. Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів.
Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств — право оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України «Про власність»). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації — юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській організації, що їх створили.
В статуті СДПУ (О) признак – наявність відокремленого майна характеризується таким чином:
Майно та кошти СДПУ(О)
СДПУ(О) здійснює видавничу діяльність, проводить фестивалі, свята, виставки, лекції, інші суспільно-політичні заходи відповідно до чинного законодавства.
СДПУ(О) має власні кошти та інше майно.
Кошти СДПУ(О) складаються з:
— щомісячних членських внесків;
— добровільних пожертвувань у порядку визначеному чинним законодавством;
— надходжень від видавничої діяльності, від продажу суспільно-політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів із своєю символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших суспільно- політичних заходів;
— інших надходжень, одержаних законним шляхом.
Кошти та майно партії спрямовуються на фінансування та матеріальне забезпечення її статутної діяльності й не підлягають перерозподілу між членами партії.
СДПУ(О) зобов’язана щороку публікувати свій бюджет для загального відома.
Члени партії щомісячно сплачують членські внески. Членські внески встановлюються у розмірі 0,1 відсотка від отриманої заробітної плати. Для пенсіонерів, студентів, безробітних, а також матерів, що перебувають в декретній відпустці, інвалідів, інших малозабезпечених категорій, за їх власноручною заявою, відповідна партійна організація може встановити членські внески у меншому розмірі, але не менше 10 копійок.
Інваліди та безробітні, а також ті, які не отримують тимчасово зарплати, пенсій, стипендій, звільняються від сплати членських внесків.
Членські внески збирає секретар первинного осередку (секретар районної або міської організації). Зібрані кошти зберігаються на рахунку відповідної парторганізації та витрачаються згідно з цим Статутом та чинним законодавством. Порядок збирання та використання членських внесків визначаються «Положенням про членські внески в СДПУ(О)», яке затверджується
Політбюро СДПУ(О).
В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім’я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов’язки, вступаючи в різні цивільно- правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об’єднання) кооперативів може представляти інтереси кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.
Признак – виступ у цивільному обороті від свого імені.
СДПУ(О) є юридичною особою з моменту реєстрації, має печатку з власною емблемою й назвою, круглі печатки та штампи встановленого зразка. Місцеві організації є юридичними особами, мають печатки з емблемою партії та власною назвою й штампи, зразки яких затверджуються Політбюро СДПУ(О).
СДПУ(О) має свій прапор, може мати вимпели, значки тощо. Зразки прапора, печатки, емблеми та інших атрибутів партії затверджуються
Політбюро СДПУ(О) та реєструються відповідно до чинного законодавства
України. Обласні, районні (міські) та інші парторганізації користуються затвердженою символікою партії.
Використання назви та емблеми СДПУ(О) без офіційної письмової згоди керівних органів партії є незаконним і переслідується в установленому законом порядку.
Усі документи партії є її власністю і зберігаються в партійному архіві.
Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов’язаннями. Відповідно до ст. 203 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка — визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у разі прострочення виконання
(ч. 1 ст. 179 ЦК України).
Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй
(закріпленим за нею) майном, на яке за ст.7 Закину України «Про власність», ст. 32 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Держава не відповідає за зобов’язаннями державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають за зобов’язаннями держави.
Державна, кооперативна або інша громадська організація не відповідає за зобов’язаннями підприємства, що входить до її складу і є юридичною особою, а це підприємство не відповідає за зобов’язаннями організації, до складу якої воно входить. У цивільному законодавстві чітко розмежовується відповідальність кооперативного об’єднання (спілки) і кооперативних організацій, що входять до його складу, а також відповідальність державно- кооперативної або громадської організації та її членів. Для деяких кооперативних організацій законом або їхніми статутами може бути передбачена відповідальність членів кооперативної організації за її зобов’язаннями (статті 35 і 36 ЦК України).
Відповідно до цієї ознаки, засновники (учасники) СДПУ (ПРО) не відповідають по його (об’єднання) зобов’язанням, а СДПУ (ПРО) не відповідає по зобов’язаннях перших.
Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, арбітражному чи третейському суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно- правової відповідальності за порушення зобов’язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв’язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду, арбітражного чи третейського суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною- позивачем або відповідачем у цивільному, арбітражному процесі або третейському розгляді цивільного спору.
Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об’єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.
Сторонами в арбітражному процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — державні та інші органи, громадяни, які не є суб’єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 21 Арбітражного процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції арбітражного суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної, особи.
Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями.
Відсутність хоча б однієї ознаки виключає можливість існування організації як юридичної особи.
2.2. Способи та особливості виникнення громадських організацій і політичних партій, як юридичних осіб.
Відповідно до ст. 28 ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.
Виникнення юридичної особи неможливе без певних установчих документів, якими можуть бути: розпорядчий акт або статут (положення), або установчий договір і статут, або протокол зборів тощо. В установчих документах мають зазначатися найменування юридичної особи, її місцезнаходження, цілі і предмет діяльності, склад і компетенція її органів, а також інші відомості, що їх передбачають законодавчі акти про юридичні особи відповідного виду.
Установчі документи можуть містити й інші реквізити, які не суперечать законодавству.
Законодавством передбачається кілька способів виникнення юридичних осіб. Прийнято виділяти такі основні способи утворення юридичних осіб: розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.
Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства (ст. 5 Закону України «Про підприємства в
Україні»). У разі якщо для створення і діяльності підприємства потрібні природні ресурси, дозвіл на їх використання видає відповідна рада народних депутатів, а в передбачених законодавчими актами випадках — Верховна Рада
України за поданням первинного природокористувача при позитивному висновку екологічної експертизи або відповідної ради народних депутатів.
Нормативно-явочний порядок полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовано у законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні вияв ініціативи (явка) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають громадські об’єднання.
Відповідно до статей 11 і 14 Закону України «Про об’єднання громадян” рішення про заснування об’єднань громадян приймають установчий з’їзд
(конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.
У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. В нинішніх умовах у такому порядку виникають різні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств з метою координації «їхньої діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.
Установчий договір укладається між засновниками юридичної особи. У ньому засновники зобов’язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності з її утворення, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутків і збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу. Установчі договори про створення спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів підлягають нотаріальному посвідченню.
Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створено у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов’язань (п. 2 ст. 5 Закону
України «Про підприємства в Україні»).
Для створення юридичних осіб, діяльність яких відповідно до установчих документів пов’язана з громадською безпекою, забезпеченням правопорядку, грошово-кредитним обігом, охороною здоров’я громадян, здобуттям освіти, необхідним є одержання дозволу від відповідних державних органів.
Іноді створення юридичної особи відбувається складнішим шляхом, коли поєднуються одразу кілька вищеназваних способів: розпорядчий, дозвільний, нормативно-явочний або договірний.
Неодмінною умовою виникнення юридичної особи є або її державна реєстрація, або реєстрація її статуту.
Для реєстрації об’єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк. Відмова в реєстрації об’єднання громадян допустима тоді, коли статутні документи або інші документи, подані для реєстрації, суперечать законодавству України. Рішення про відмову у реєстрації має містити підстави для такої відмови. Це рішення можна оскаржити у судовому порядку (статті 15 і 16 Закону України «Про об’єднання громадян»).
Так наприклад, розглядалась у відкритому судовому засіданні в місті
Іллічівськ справа за скаргою Абрамського Томаса Деонисовича, Тюриковой
Олени Миколаївни про визнання неправомірними дій міського голови. Суд установив, що Абрамський Т.Д. і Тюрикова Е.Н., що є головою і секретарем збору громадян м. Іллічівська 11 лютого 2000р., обрані членами ініціативної групи по збору підписів про проведення Всеукраїнського референдуму, звернулися в суд зі скаргою, у якій просять визнати дії голови Иллічівської міськради Хмельнюка В.Я. по не напрямку в Центральну виборчу комісію
України документів збору громадян м. Іллічевська 11 лютого 2000р. неправомірними, посилаючись на наступні обставини, що відповідно до Закону
України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» 11 лютого 2000р. у 14-
00 годин у м. Іллічевську на площадці біля спорткомплексу «Юність» по вул.
Леніна 20 з ініціативи міської організації Компартії України було проведено збори громадян м. Іллічевська по виборам ініціативної групи для збору підписів під вимогою про проведення Всеукраїнського референдуму.
Організаторами зборів, головою і секретарем збори були виконані всі вимоги ст.16 вищевказаного закону, у тому числі направлено повідомлення про проведення зборів 31 січня 2000 р., складено протокол зборів, з якого видно, що головою зборів обраний Абрамський Т.Д., а секретарем зборів –
Тюрикова О.Н.
Усі матеріали оформлені і згідно ст. 17 Закону «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» були 22 березня 2000р. направленні голові
Іллічівської міськради, який повернув їх листом від 30 березня 2000р., відмовивши у відправці представлених документів у Центральну виборчу комісію для реєстрації ініціативної групи.
Заявник Абрамський Т.Д. у судовому засіданні підтримав скаргу і пояснив, що з ініціативи Іллічівської міської організації КПУ проводилися збори жителів м. Іллічівська 11 лютого 2000р., про що було направлено повідомлення, що відповідає вимогам Закону України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми». З 13-00 годин 11 лютого 2000р. проводилася реєстрація учасників збори, у ході якої з’ясовувалися тільки прізвище, ім’я, по батькові, рік народження і домашня адреса. У 14-00 годин збори були оголошені відкритими, за повідомленням реєстраторів на момент відкриття було зареєстровано 270 чоловік. У ході зборів продовжувалася реєстрація громадян, і всього учасників було — 372 чоловік, усі вони брали участь у голосуванні, але в список були включені 354 чоловік з урахуванням допущених неточностей у записі даних учасників при реєстрації. Збори були відкриті їм і запропоновано обрати голову і секретаря, а саме він назвав свою кандидатуру для обрання головою і кандидатуру Тюрикової О.Н. для обрання секретарем. Інших пропозицій не надійшло, за його пропозицію проголосували одноголосно. Потім він запропонував порядок денний, що затвердили одноголосно. По всім трьох питаннях порядку денного виступаючих крім Абрамського Т.Д. не було. Голосування проводилося по кожному питанню, рішення були прийняті за його пропозицією одноголосно. Був запропонований і затверджений описок ініціативної групи, який доручався збір підписів, у складі 55 чоловік. У список членів ініціативної групи включили дані: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, дані паспорти. Перевірялося громадянство раніше, не вносили ці дані в список, тому що були переконані, що всі ці особи — громадяни України. Дієздатність не перевіряли, тому що упевнені, що всі члени ініціативної групи дієздатні. Було обрано 55 чоловік, але потім у список вносилися зміни: одна людина була виключена. У зв’язку з тим, що на момент проведення збору й ухвалення рішення, цілком даних не було, у списку членів ініціативної групи є незаповнених графів і це порозумівається тим, що за час підготовки документів у ряду набраних членів ініціативної групи змінилися обставини і вони повідомили про те, що не можуть виконувати ці зобов’язання. По цій же причині немає підписів усіх членів ініціативної групи в зобов’язаннях. Дійсно, маються в зазначених документах не обговорені виправлення, але вони допущені через недбалість.
Заявник вважає, що були відсутні підстави для не напрямку документів у
Центральну Виборчу комісію України, тому що комісія вправі виключити з зазначеного описка членів ініціативної групи, у відношенні яких не зазначені необхідні дані і котрі не підписали зобов’язання.
Заявник Абрамський Т.Д. просить визнати дії голови Іллічівської міськради Хмельнюка В.Я. по не напрямку в Центральну Виборчу комісію
України документів збору громадян м. Іллічівська 11 лютого 2000р. неправомірними; визнати відповідними Закону «ПРО Всеукраїнський і місцевий референдуми» документи про реєстрацію ініціативної групи громадян м.
Іллічевська представлені головою Іллічівської міськради 22 березня 2000р. зобов’язати голову Іллічівської міськ. Ради направити в Центральну Виборчу комісію України документи на реєстрацію ініціативної групи, обраної на зборах громадян м. Іллічевська 11 лютого 2000 р.
Заявник Тюрикова О.Н. у судове засідання не з’явилася, представила заяву про розгляд справи в її відсутність (л.д.36).
Представник Іллічівської міської Ради народних депутатів Забродський
Н.А. скаргу не визнав, пославшись на ті обставини, що від заявників не надходило повідомлення про проведення зборів жителів м. Іллічевська про порядком денним про доцільність проведення нового референдуму, а було спрямоване повідомлення міської парторганізації Комуністичної партії
України про проведені нею збори; представлені документи для реєстрації ініціативної групи містили неприпустимі протиріччя і помилки, не відповідали вимогам діючого законодавства і тому на підставі ст. 17 Закону
України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» був повернутий 30 березня 2000р. Аналогічна думка висловлена і міським головою Хмельнюком
В.Я. у письмових запереченнях на скаргу (л.д. 33-34), у яких він просить у задоволенні скарг заявників Абрамського Т.Д. і Тюриковой О.Н. відмовити.
Вислухавши пояснення заявника Абрамського Т.Д., представника
Іллічівської міськ. Ради, досліджувавши обставини справи і перевіривши докази, суд вважає, що скарга Абрамського Т.Д. і Тюрикової О.Н. задоволенню не підлягає по наступним підставах.
Частиною 12 статті 17 Закону України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» передбачено, що відмовлення в реєстрації ініціативної групи чи відсутність рішення про реєстрацію можуть бути оскаржені членами ініціативної групи в районний (міський) суд за місцем перебування
Центральної комісії з всеукраїнського чи референдуму відповідного Ради народних депутатів. Зі списку членів ініціативної групи Всеукраїнського референдуму, обраних на зборах 11 лютого 2000 р. (л.д. 22) убачається, що членами ініціативної групи були обрані Абрамський Т.Д. і Тюрикова О.Н.
Таким чином, заявники Абрамський Т.Д. і Тюрикова О.Н. у відповідності зі ст. 55 Конституції України, ч.12 ст. 17 Закону України «Про
Всеукраїнський і місцевий референдуми», від. 248-1 ЦПК України вправі звернутися в суд зі скаргою по питанню не напрямку документів збори громадян м. Іллічевська 11 лютого 2000р. у Центральну Виборчу комісію
України.
Згідно ст. 17 Закону України » Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» ініціативна групи Всеукраїнського референдуму реєструються
Центральною комісією з усеукраїнського референдуму по представленню голів районних міських Рад народних депутатів, на території яких проведені збори громадян, що обрали ініціативну групу.
Частинами 2 і 3 зазначеної статті Закону України «ПРО Всеукраїнський і місцевий референдуми» передбачене, що для реєстрації ініціативної групи голові відповідної Ради народних депутатів представляються документи зборів громадян, передбачені від.16 цього Закону (список їхніх учасників; протокол зборів; питання, пропоновані для винесення на референдум, описок членів ініціативної групи), а також підписані членами ініціативної групи зобов’язання про дотримання ними законодавства України про референдум, і у випадку відповідності представлених документів вимогами цього Закону голова відповідного Ради народних депутатів у 10-денний термін направляє документи у відношенні ініціативної групи всеукраїнського референдуму в Центральну комісію з усеукраїнського референдуму.
Як випливає з листа міського голови від 30 березня 2000р. у напрямку представлених документів збори громадян жителів м. Іллічівська від 11 лютого 2000р. у Центральну виборчу комісію для реєстрації ініціативної групи було відмовлено через порушення процесуального порядку підготовки збори і його проведення, установленого ст.16 Закону України «Про
Всеукраїнський і місцевий референдуми» (л.д.5).
У ході судового розгляду суд прийшов до висновку, що представлені заявниками документи для реєстрації ініціативної групи не відповідають вимогам законодавства про референдуми.
Згідно ст. 2 вищевказаного Закону порядок підготовки і проведення всеукраїнського і місцевого референдумів регулюється Конституцією України, цим Законом і іншими законодавчими актами України,
У відповідності зі ст.16 ч.1 Закону України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» ініціативна група всеукраїнського референдуму утвориться на зборах громадян України, у яких бере участь не менш 200 осіб, що мають право на участь у референдумі з ч.6 ст. 16, ст. 15 даного Закону випливає, що ініціативна група всеукраїнського референдуму повинна складатися не менш чим з 20 громадян України, що мають право брати участь у референдумі.
Статтею 7 вищевказаного Закону передбачені принципи участі громадян у референдумах, зокрема зазначено, що в референдумах мають право брати участь громадяни України, що досягли 16 років і постійно проживаючі на території
України, що не є психічно хворими і не визнані судом недієздатними.
Однак, як випливає з пояснень заявника Абрамського Т.Д. і представлених документів ні у відносини учасників збори, ні у відношенні членів ініціативної групи, що обираються, у повному обсязі вищевказані дані не перевірялися. При цьому заявник Абрамський Т.Д. при дачі показань указав, що не перевірялися дані про громадянство і дієздатності, тому що були упевнені, що всі ці особи є громадянами України і дієздатні (л.д.52, про. 53), що на момент проведення зборів й ухвалення рішення цілком дані на членів ініціативної групи, що обираються, були відсутні (54). Таким чином, допущене порушення вимог ст.ст, 7,15,16 вищевказаного Закону і доводи представника Іллічівської міськ. Ради про те, що на міського голову не покладений обов’язок перевіряти даних учасників зборів, членів ініціативної групи (л.д. 60) обґрунтовані, тому що з вимог законодавства випливає, що ці дані повинні бути з’ясовані відповідно в ході реєстрації учасників збори і до утвердження описка членів ініціативної групи всеукраїнського референдуму.
Крім того, ініціаторами зборів громадян були допущені й інші порушення законодавства про референдуми:
— У повідомленні про проведення зборів (л.д.7) не було зазначено, що з ініціативи міської організації КПУ проводяться збори жителів м.
Іллічевська, а також нечітко зазначена мета зборів.
— У протоколі зборів (л.д. 9-10) не зазначена кількість учасників зборів на момент відкриття зборів, також кількість учасників допущених до голосування і що приймали участь у роботі зборів. З пояснень заявника Абрамського Т.Д. випливає, що збори були відкрито після реєстрації 270 чоловік, у голосуванні брало участь 372 чоловік і в ході зборів продовжувалися реєстрація, але в список учасників збору включені 354 чоловік (л.д. 47-48,
49-50. 12-21).
— Як випливає і з протоколу зборів (9-10) і з пояснень заявника Абрамського
Т.Д.. у ході зборів, що тривали з 14-00 до 15-30 годин 11 лютого 2000р. були тільки виступи голови Абрамского Т.Д. і голосування (л.д. 48-49), що свідчить про те, що, не дивлячись на те, що у відповідності зі ст. 16 ч. 4
Закону України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» у порядок денний зборів були включені обговорення доцільності проведення референдуму і формулювання питань, пропонованих на референдум, однак як такого обговорення даних питань на зборах не було.
— Із протоколу зборів (л.д. 10) випливає, що був затверджений склад ініціативної групи — 55 чоловік, однак у списку членів ініціативної групи
(л.д. 28-24) — 54 чоловік. У зазначеному описці і зобов’язанні (л.д. 25-
28) маються не обговорені виправлення.
— В описці членів ініціативної групи не заповнені дані про народження і паспорт у відношенні Кирмизи В.П. (№22), Архипцевої-Ковальчук Н.И. — (№24),
Грабового Н.А. (№25). Ульянової В.В. (№30), Курочкіна Е.Ю. — (№33),
Ганисенко О.М. (№38), Пухова А.А. (№47), Капітонової Н.И. (№50).
— У зобов’язанні (л.д. 25-28) також не зазначені паспортні дані по всіх членах ініціативної групи.
У порушення ч. 3 від. 17 зазначеного Закону зобов’язань не підписано всіма членами ініціативної групи. Так, на листі 1 зобов’язання в список включено 15 членів ініціативної групи, а підписів мається 16 (л.д. 25), на листі 2 зобов’язання в список включено 15 чоловік, а підписів — 12 (л.д.
26), на листі 3 зобов’язання в списку — 15 чоловік, а підписів -13 (л.д.
27), на листі 4 зобов’язання в списку — 9 чоловік, а підписів — 7 (л.д.
28).
При таких обставинах суд вважає, що відсутні підстави для задоволення скарги заявників Абрамського Т.Д., Тюрикової О.Н., а тому, керуючись ст.ст.
2,7.8,15-17 Закони України «Про Всеукраїнський і місцевий референдум», ст.ст. 15,30,62, 248-1 — 248-7 ЦПК України, суд вирішив: у задоволенні скарги Абрамського Т.Д. і Тюриковой О.Н. — відмовити.
2000 року серпня 15 Судова колегія по цивільних справах Одеського обласного суду в складі головуючого судді Панасенкова В.А., суддів: Заведея
В.Н., Троїцької Л.Л., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.
Одесі цивільну справу по касаційній скарзі Абрамського Томаса Деонисовича на рішення Иллічівського міського суду Одеської області від 15 червня 2000 року по скарзі Абрамського Томаса Деонисовича, Тюрикової Олени Миколаївни про визнання дій міського голови неправомірними, установила :
14 квітня 2000 року члени ініціативної групи м. Іллічівська Абрамський
Т.Д. і Тюрикова О.Н. звернулися зі скаргою про визнання дій міського голови неправомірними.
У скарзі вони вказали, що з ініціативи міської організації Компартії
України 11 лютого 2000 року в 14 час. на площадці спорткомплексу «Юність» у м. Іллічівську були проведені збори жителів м. Іллічевська по виборам ініціативної групи для збору підписів для проведення Всеукраїнського референдуму.
22 березня 2000 року всі матеріали по проведенню і результатам зборів були направлені голові Іллічівської міської Ради.
Однак 5 квітня 2000 року голова Іллічівської міської Ради відмовив їм у напрямку документів у Центральну виборчу комісію для реєстрації ініціативної групи для збору підписів.
Вважаючи таке відмовлення незаконним, Абрамський Т.Д. і Тюрикова О.Н. просили скаргу задовольнити, зобов’язати голову Іллічівської міської Ради направити в Центральну виборчу комісію документи для реєстрації ініціативної групи, обраної на зборах громадян м. Іллічевська 11 лютого
2000 року і стягнути на користь Іллічівської міської організації Компартії
України 60000 грн.
Рішенням суду в задоволенні скарги відмовлено.
У касаційній скарзі Абрамський Т.Д. просить рішення суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким скаргу задовольнити, чи направити справу на новий розгляд, мотивуючи тим, що рішення суду є незаконним і необґрунтованим.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи касаційної скарги, викладені заявником Абрамським Т.Д., пояснення на касаційну скаргу представника виконкому Іллічівської міської Ради, судова колегія вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає по наступним підставах.
Як убачається з матеріалів справи, 31 січня 2000 року Іллічівська міська організація Компартії України сповістила голови Іллічівської міської
Ради про проведення 11 лютого 2000 року збори жителів міста по проведенню всеукраїнського референдуму (л. д. 7).
22 березня 2000 року Іллічівська міська організація Компартії України направила голові Іллічівської міської Ради матеріали для реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму. обраної на зборах жителів міста 11 лютого 2000 року (л.д. 8—28).
30 березня 2000 року міський голова повернув матеріали в зв’язку з тим, що при проведенні зборів жителів міста по обранню ініціативної групи всеукраїнського референдуму був порушений порядок підготовки і проведення таких зборів, передбачений ст. 16 Закону України «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» (л.д. 5).
Відмовляючи в задоволенні скарги, суд обґрунтовано виходив з того, що представлені заявниками документи для реєстрації ініціативної групи всеукраїнського референдуму не відповідають вимогам ст.ст.7,15,16,17 Закону
України «Про всеукраїнський і місцевий референдуми».
При підготовці і проведенні збори жителів міста по обранню ініціативної групи всеукраїнського референдуму були порушені вимоги законодавства про референдуми.
Твердження заявника Абрамського Т.Д. у касаційній скарзі про те, що ініціативна група всеукраїнського референдуму була обрана 11 лютого 2000 року 370 жителями міста відповідно до встановленого порядку, не можуть бути прийняті в увагу, оскільки вони не відповідають дійсності, і спростовуються наявними в справі документами.
Суд ретельно перевірив зазначені твердження заявників і з вірогідністю установив, що в ході реєстрації учасників збори не перевірялися ініціаторами зборів, чи мають вони право брати участь у референдумі, у протоколі зборів не зазначені кількість учасників збори на момент відкриття збори, кількість учасників, допущених до голосування і що приймали участь у роботі зборів, на зборах жителів міста не обговорювалося доцільність проведення референдуму і формулювання питань, пропонованих на референдум, а також не обговорювався склад ініціативної групи, не всі члени ініціативної групи підписали зобов’язання про дотримання ними законодавства України про референдум.
З урахуванням викладених обставин суд прийшов до правильного висновку про те, що міський голова обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про напрямок у Центральну комісію з усеукраїнського референдуму матеріалів для реєстрації ініціативної групи.
Суд всебічно і повно з’ясував обставини, що мають значення для правильного дозволу скарги, дав оцінку зібраним у справі доказам відповідно до вимог цивільно-процесуального законодавства, висновки суду відповідають фактичним обставинам справи і вимогам закону, і ухвалило законне, обґрунтоване рішення.
Тому в судової колегії не мається основ до скасування рішення суду.
Керуючись ст.ст. 310,311 п.1 ЦПК України, судова колегія, визначила :
Касаційну скаргу Абрамського Томаса Деонисовича залишити без задоволення, рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 15 червня 2000 року — без зміни.
Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян є обов’язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність об’єднань громадян, які не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи.
Об’єднання громадян діє на основі статуту.
Статут об’єднання громадян повинен містити:
1) назву об’єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу;
2) мету та завдання об’єднання громадян;
3) умови і порядок прийому в члени об’єднання громадян, вибуття з нього;
4) права і обов’язки членів (учасників) об’єднання;
5) порядок утворення і діяльності статутних органів об’єднання, місцевих осередків та їх повноваження;
6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об’єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;
7) порядок внесення змін і доповнень до статуту об’єднання;
8) порядок припинення діяльності об’єднання і вирішення майнових питань, пов’язаних з його ліквідацією.
У статуті можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об’єднання громадян.
Статут об’єднання громадян не повинен суперечити законодавству України.[20]
При розгляді питання про реєстрацію можуть бути присутніми представники об’єднання громадян.
Про зміни, що сталися в статутних документах, об’єднання громадян повідомляє в 5-денний строк в реєструючий орган.
Органи, що здійснюють реєстрацію об’єднань громадян, ведуть реєстр цих об’єднань.
Рішення про відмову у реєстрації повинно містити підстави такої відмови. Це рішення може бути оскаржено у судовому порядку.
Про відмову у реєстрації об’єднання громадян реєструючий орган повідомляє у засобах масової інформації.
Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міністерству юстиції
України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.
Об’єднання громадян можуть використовувати власну символіку.
Символіка об’єднання громадян затверджується відповідно до його статуту.
Символіка політичних партій не повинна відтворювати державні чи релігійні символи. Символіка об’єднання громадян підлягає державній реєстрації.[21]
Розглядаючи законодавство більшості сучасних держав, що регламентує порядок придбання політичними партіями легального статусу, виділяють три основних порядки придбання політичними партіями легального статусу: явочний, дозвільний і явочно-реєстраційний. Вони розрізняються по ступені обмеження свободи утворення партій.
Явочний порядок характеризується тим, що політична партія утворюється вільно, без попереднього дозволу державних органів і визнається легальною вже в силу самого факту її утворення. При явочному порядку не потрібно обов’язкової реєстрації партії яким-небудь органом, а отже, представлення відповідних документів (досить простого повідомлення).[22]
Разом з тим варто мати на увазі, що явочний порядок утворення політичних партій застосовується до них тільки як до суб’єктів політичного процесу. Для одержання статусу юридичної особи, тобто суб’єкта цивільно- правових відносин, партії повинні, як правило, пройти процедуру реєстрації, що передбачається відповідними нормами цивільного права про об’єднання. Ця процедура включає ряд вимог, яким повинна задовольняти партія, зокрема, представити в орган, що реєструє, різні документи (статут, список засновників і т.д.).
Явочний порядок у його «чистому» виді, тобто не передбачає офіційного визнання політичних партій як суб’єктів політичного процесу, існує лише в деяких країнах (типовий приклад – Великобританія).
У більшості країн явочний порядок утворення доповнюється реєстраційним порядком (обов’язковим чи факультативним).
Дозвільний порядок полягає в тому, що для проведення заходів щодо створення партії (скликання установчого з’їзду, національної конференції, на яких конституюється партія) необхідно одержати попередній дозвіл державного органа. Цей порядок найбільшою мірою обмежує свободу утворення політичних партій. Дозвільний порядок притаманний тоталітарним і авторитарним режимам.
Явочно-реєстраційний порядок характеризується двома рисами: політичні партії створюються вільно, без якого-небудь попереднього дозволу, але здобувають легальний статус тільки шляхом реєстрації в компетентному державному органі. Таким чином, з одного боку, політичні партії утворяться, як і при явочному порядку, вільно, тобто для здійснення будь-яких зв’язаних з цим дій (проведення установчого чи з’їзду конференції, виборів керівних органів і т.п.), не потрібно попереднього дозволу.
У той же час спеціальні закони про політичні партії (а в ряді країн закони про об’єднання чи асоціації) передбачають необхідність реєстрації в тій чи іншій формі для придбання політичною партією легального статусу (за загальним правилом, суб’єкта як політичних, так і цивільно-правових відносин).
Явочно-реєстраційний порядок діє в більшості сучасних держав, де правова інституціоналізація здійснюється в широких масштабах. Такі всі постсоціалістичні держави, включаючи Росію, багато країн, що розвиваються, ряд європейських держав (Австрія, Італія, Іспанія, Португалія, ФРН). Це свідчить про те, що він найбільше відповідає основній вимозі правового регулювання політичних партій в умовах “войовничої демократії» — дотриманню балансу між свободою утворення партій і її розумним обмеженням.
Як правило, виділяють такі види державних органів, що здійснюють реєстрацію політичних партій: міністерства і судові органи.
До міністерств, що здійснюють реєстрацію політичних партій, відносяться міністерство внутрішніх справ (наприклад, у Беніну, Гвінеї,
Сенегалу, Словаччині. Тунісу) і міністерство юстиції (Азербайджан, Бєларус.
Грузія, Латвія. Молдова, Мозамбік, Росія, Україна). У деяких країнах органами, що реєструють, є інші міністерства (міністерство по справах адміністрації і територій — Габон. Конго; міністерство публічних свобод —
Буркіна-Фасо).
Безсумнівно, переважає варіант, коли реєстрація здійснюється міністерством юстиції як органом, що стоїть на стражі закону і вільним від відомчості.
У ряді країн реєстрацію політичних партій здійснюють судові органи: суди загальної юрисдикції (Ангола. Болгарія. Гвіне-Бісау, Кабо-Верде,
Румунія, Португалія, Польща, Сан-Томе і Принсипи) чи спеціальні суди — виборчі трибунали (Бразилія, Болівія, Перу, Уругвай). Судами загальної юрисдикції звичайно є вищі судові інстанції (наприклад, верховні суди в
Анголі, Кабо-Верде, Гвіне-Бісау, Португалії, Сан-Томе і Принсипи), однак у ряді країн — нижчестоящої інстанції (Софійськ міський суд у Болгарії, муніципальний суд Бухареста в Румунії, воєводський суд Варшави в Польщі).
Представляється, що реєстрація політичних партій органами незалежної судової влади, будь то суд загальної чи спеціальної юрисдикції, найбільш демократична, особливо в тих випадках, коли вона здійснюється не одноосібно
(головою верховного суду в Анголі, Кабо-Верде, Португалії), а колегіально, у порядку звичайного судочинства. Останнє передбачено, наприклад, законом
Болгарії 1990 р. Згідно ст. 9 Софійськ міський суд розглядає прохання про реєстрацію у відкритому судовому засіданні в порядку, установленому ЦПК, за участю прокурора. Цікаво відзначити, що в Росії ще в 1917р. відповідно до постанови Тимчасового уряду «Про реєстрацію товариств, об’єднань і союзів» справи про їхню реєстрацію підлягають розгляду в судовому засіданні.[23]
2.3. Цивільна правосуб’єктність громадських організацій і політичних партій.
Визнання організації юридичною особою означає одночасно і визнання за нею цивільної правосуб’єктності.
Правосуб’єктність юридичної особи – це наявність у неї якостей суб’єкта права, тобто правоздатності і дієздатності.
Відповідно до статті 26 ЦК України юридична особа має цивільну правоздатність у відповідності з установленими цілями її діяльності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту чи положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організацію даного виду, — з моменту видання компетентним органом постанови про ії утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Юридичні особи мають спеціальну правоздатність, на відміну від громадян, що мають загальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, що відповідають цілям і задачам її діяльності. Права й обов’язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах . Однак перелік цих прав не завжди є вичерпним. У юридичних осіб можуть виникати й інші права й обов’язки, що прямо не передбачені установчими документами, але за умови, що вони не суперечать цілям і задачам даної юридичної особи.
Угоди, здійснені юридичною особою в протиріччя з установленими цілями її діяльності, визнаються недійсними. (Ст. 50 ЦК).
Правоздатність більшості юридичних осіб (господарські товариства, ЖБК та ін.) виникає з моменту реєстрації. Державні організації, що діють на підставі загального положення про організацію даного виду, здобувають правоздатність з моменту видання компетентним органом постанови про їхнє утворення.
Правоздатність юридичної особи припиняється з моменту виключення ії з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Відповідно до статті 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом чи статутом (положенням).
Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається ії статутом (положенням).
Одночасно з правоздатністю в юридичної особи виникає дієздатність.
Виникнення дієздатності означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права й обов’язки.
Дієздатність юридичної особи, як і правоздатність, носить спеціальний характер, тобто вона може робити лише такі дії, що відповідають цілям і задачам діяльності.
Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами. Органи юридичної особи можуть бути одноособовими (наприклад, директор) і колегіальними (наприклад, правління). Крім того, юридична особа може одночасно мати як один орган (директор, правління й ін.), так і декілька
(правління і голова правління), при цьому вони можуть бути одноособовими, і колегіальними.
Дії органів юридичної особи розглядаються як дії самої юридичної особи. Вони здійснюються органами без довіреності і створюють права й обов’язки безпосередньо для юридичної особи.
Права й обов’язки для юридичної особи можуть здобувати його представники, що діють на підставі довіреності, виданої органами юридичної особи. Компетенція органів юридичної особи визначається законодавством і установчими документами, відповідно до яких діють ці юридичні особи.
Органи можуть призначатися, якщо в юридичної особи єдиний засновник, а також обиратися, якщо учасників (засновників) декілька. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається їхніми установчими документами.
Цивільні права та обов’язки юридичних осіб виникають з різних підстав, насамперед з угод (договорів). Так, у п. 1 ст. 21 Закону України «Про підприємства в Україні» зазначається, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями та громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні змісту зобов’язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству.
Майнові права та обов’язки юридичної особи можуть виникати з односторонніх угод (заповіту, оголошення конкурсу тощо), а також із неправомірних дій (заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав тощо).
Для виконання поставлених завдань об’єднання громадян формують свою власну матеріальну базу, тобто можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення статутної діяльності. Право власності цих об’єднань виникає шляхом передачі їм майна засновниками, членами
(учасниками) або державою, внаслідок сплати членами об’єднання вступних та членських внесків, пожертвувань громадян та організацій тощо. З метою виконання статутних завдань і цілей зареєстровані об’єднання можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ та організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств у порядку, встановленому законодавством.
Політичні партії, створювані ними установи та організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, і займатися господарською та іншою діяльністю, за винятком продажу суспільно-політичної літератури, інших пропагандистсько-агітаційних матеріалів, виробів із власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших громадсько-політичних заходів. Кошти і майно, придбані в результаті господарської та комерційної діяльності госпрозрахункових установ та підприємств, створених громадськими організаціями, також стають власністю цих організацій.
Загальні положення про власність громадських організацій містяться у ст. 8 Закону України “Про власність”, Законі України “Про об’єднання громадян” та спеціальних нормативних актах, що регулюють окремі види діяльності громадських організацій.
Громадські організації (у тому числі благодійні й інші фонди) відповідно до ст. 21 Закону України “Про об’єднання громадян” можуть мати у власності кошти та інше майно, передане їм засновниками, членами
(учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, установами та організаціями, а також майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.
Майно громадських організацій на відміну від кооперативів призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій. Господарська діяльність громадських організацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер. Тому власність громадських організацій у цілому відображає похідні, вторинні економічні відносини у привласненні частини сукупного суспільного продукту, яка безпосередньо не пов’язана із задоволенням найперших життєвих потреб людини. За цих обставин правове регулювання відносин власності громадських організацій суттєво відрізняється регулювання кооперативної власності.
Основними джерелами утворення власності громадських організацій є вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та інших громадських організацій.
Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно- політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів, виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок, лекцій, інших політичних заходів.
Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Поряд з цим право власності громадських організацій виникає не тільки за наявності названих юридичних фактів, а й внаслідок загальних підстав виникнення права власності, зокрема при укладенні цивільних угод, при спадкуванні тощо.
Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала думка про багато суб’єктність права власності громадських організацій, відповідно до якої це право водночас належить кільком суб’єктам. Так, профспілки є багато ланковою системою, яка складається з багатьох організацій різних рівнів, що мають права юридичної особи. Виходячи з концепції багато суб’єктності, можна сказати, що право власності належить всім юридичним особам цієї громадської організації: галузевим профспілкам, усім профспілковим організаціям. Щодо спілок добровільних товариств висловлювалася думка про те, що суб’єктом права власності виступає як сама спілка, так і об’єднанні нею громадські організації. Багато суб’єктність права власності громадських організацій не була сприйнята наукою і практикою. На зміну їй прийшла концепція про єдність суб’єкта права власності громадських організацій.
Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки
(юридичні особи) об’єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих рівнів, то суб’єктом права власності на майно таких організацій визнається громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд тощо), а не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й наділені правами юридичної особи. Чи немає тут суперечності? Названі ланки громадських організацій, визнані юридичними особами і суб’єктами цивільно- правових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших організацій), яким вони можуть володіти, користуватися, розпоряджатися у межах, визначених статутом. Але наявність вказаних правомочностей не означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна у цілому є громадська організація як система у складі всіх своїх підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного господарського відання з приводу наданого їм майна.
Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб’єктом права власності (наприклад, каса взаємодопомоги, радіоклуб тощо).
Об’єктом права власності громадських організацій виступає майно, необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.
Відповідно до характеру діяльності громадської організації об’єктом її власності можуть бути підприємства.
Одним з різновидів об’єктів права власності громадських організацій виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але специфіка правового режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у натурально-речовому визначенні.
У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об’єктів права власності громадських організацій. Є думка, що об’єкти права власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерієм для такої класифікації стало цільове призначення і використання об’єктів.
Але більш резонною є концепція Ю. К. Толстого, який, зважаючи на те, що громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю, визначив, що їхнє майно поділяється не на основні і оборотні засоби, а на основні засоби та інші матеріальні цінності.[24] Так, відповідно до Положення про порядок проведення інвентаризації в профспілкових організаціях і підвідомчих їм установах до основних засобів належать споруди, устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів тощо; до інших матеріальних цінностей — бланки членських квитків, господарські, будівельні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі.
Щодо грошових коштів, то це окрема група об’єктів, і розподіляються, вони за цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний ремонт, матеріальна допомога членам організації). Культурно- освітні фонди посідають особливе місце серед майна громадських організацій, зважаючи на їхнє особливе значення у діяльності громадських організацій.
Відповідно до ст. 24 Закону України «Про об’єднання громадян» об’єднання громадян (громадські організації, політичні партії) з метою виконання статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій із статусом юридичної особи, заснування підприємств в порядку, встановленому законодавством.
Об’єднання громадян, створені ними установи та організації зобов’язані вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством.
Джерелами формування об’єктів власності громадських об’єднань є вступні і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески і пожертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій, виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої, господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені законом.
Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну допомогу від іноземних держав, організацій і громадян.
Відповідно до статті 22 Закону “Про об’єднання громадян” про обмеження щодо одержання коштів та іншого майна політичними партіями, їх установами та організаціями.
Політичним партіям, їх установам та організаціям забороняється прямо або опосередковано одержувати кошти та інше майно від:
— іноземних держав та організацій, міжнародних організацій, іноземних громадян та осіб без громадянства;
— державних органів, державних підприємств, установ та організацій, крім випадків, передбачених законами України;
— підприємств, створених на основі змішаної форми власності, якщо участь держави або іноземного учасника в них перевищує 20 відсотків;
— нелегалізованих об’єднань громадян;
— анонімних пожертвувачів.
Політичні партії не мають права одержувати доходи від акцій та інших цінних паперів, їм забороняється мати рахунки в іноземних банках та зберігати в них коштовності.
Політичні партії зобов’язані щороку публікувати свої бюджети для загального відома.
Зміст суб’єктивного права власності громадських організацій полягає у тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їхніх статутів (положень).
Право власності об’єднань громадян (громадських організацій, фондів, політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні збори, конференції, з’їзди тощо) у порядку, передбаченому законодавством
України та статутними документами. Деякі функції щодо господарського управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об’єднань громадян (ст. 23 Закону України «Про об’єднання громадян»).
Високий ступінь усуспільнення майна більшості громадських організацій означає здійснення ними права власності шляхом закріплення майна на праві оперативного управління (якщо йдеться про підприємства, які здійснюють господарську діяльність, то на праві повного господарського відання) за окремими ланками відповідної громадської організації (наприклад, галузевими профспілками, обласними, міськими комітетами тощо).
Порядок здійснення окремими ланками громадських організацій права на закріплене за ними майно визначається не лише статутами, а й іншими спеціальними актами, що затверджуються вищими органами відповідної громадської організації.
Відповідно до рішення Спілки наукових та інженерних товариств створювані нею госпрозрахункові центри науково-технічних послуг, а також інші госпрозрахункові формування визнаються суб’єктами права повного господарського відання щодо майна, наданого їм громадською організацією або одержаного внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів залишається громадська організація, що утворила його.
Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами профспілок.
Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.
Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам, розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні фінансові органи та податкові інспекції.
Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму майнових фондів цих організацій і визначаються як їхніми статутними цілями, так і призначенням майна.
Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковується правилам, встановленим законодавством України щодо державних підприємств і державних установ.
Кошти та інше майно об’єднань громадян, у тому числі тих, що ліквідуються, не можуть перерозподілятись між їх членами і використовуються для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовуються в доход держави (ст. 21 Закону України «Про об’єднання громадян»).
Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території
України, Так, Постановою Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійснити тимчасово (до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів розташованих на території України підприємств, установ та об’єктів, що перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майна України.
У зв’язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна
Рада України Постановою «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово (до законодавчого визначення суб’єктів права власності зазначеного майна) воно є загальнодержавною власністю. За Фондом державного майна України було закріплено право розпоряджатися майном загальносоюзних громадських організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).
В листопаді 1996 р. Верховна Рада України доручила Фонду державного майна України разом з відповідними громадськими організаціями України до 1 січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати
Верховній Раді України перелік суб’єктів, у віданні яких перебуває це майно.
Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу
РСР.
У зміст цивільної правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов’язки. До них належать права на найменування, виробничу марку, знаки для товарів і послуг, право на честь, гідність і ділову репутацію та ін.
Юридична особа має своє найменування (ч. 1 ст. 27 ЦК України). Воно присвоюється організації в момент її створення і виступає засобом індивідуалізації цього утворення у цивільному обороті, бо має містити реквізити які дають змогу відрізняти її від інших юридичних осіб.
Найменування юридичної особи визначається в установчих та інших її документах.
Юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, повинні мати фірмове найменування (фірму) з вказівкою на її вид та організаційно-правову форму, місцезнаходження і спеціальну назву. Місцезнаходженням юридичної особи є місцезнаходження її постійно діючого органу (ст730 ЦК України)
Господарська організація має право виключного користування фірмовим найменуванням в угодах, на вивісках, в оголошеннях, рекламах, рахунках, на товарах, їх упаковці тощо.
Організації – юридичні особи – мають право на честь, гідність і ділову репутацію та їх захист у судовому порядку (ст. 7 ЦК України), а також можуть набувати інших немайнових прав та обов’язків.
Відповідно до. ст. 29 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням). Порядок призначення або обрання органів юридичної особи визначається статутом (положенням).
Виступаючи від імені юридичної особи, орган виражає її волю, волю всього колективу, тому дії органу – це дії самої юридичної особи. Проте дії органів, які не пов’язані з цілями юридичної особи, не слід визнавати діями самої юридичної особи. Відповідальність за ці дії має нести особа
(орган) що їх вчинила. Вчинення ж органами юридичної особи дій від імені юридичної особи, але з перевищенням своїх повноважень, тягне за собою відповідальність юридичної особи відповідно до чинного законодавства. Тому в законі (ст. 441 ЦК. України) закріплено правило про те, що організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків.
2.4. Підстави, порядок і наслідки припинення громадських організацій і політичних партій.
Наявність у політичної партії легального статусу, незалежно від порядку його придбання, не означає, що надалі її діяльність не може бути обмежена чи взагалі припинена. «Право на виникнення, — відзначають німецькі автори, — аж ніяк не включає ізольованого від нього права на існування, тобто відсутнє «право на безконтрольний вільний розвиток партій», чи їхній
«необмежене особисте право»»[25]. Найбільш істотними обмеженнями «права на існування» є призупинення і припинення діяльності політичної партії.
При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність. Такими обставинами можуть бути: а) досягнення поставлених перед нею цілей (наприклад, після завершення будівництва об’єкта ліквідується будівельна організація, створена спеціально для його спорудження); б) закінчення певного строку, на який було розраховано діяльність юридичної особи (наприклад, на час дії надзвичайних обставин тощо).
Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Так, припинення державних організацій, що є юридичними особами, здійснює орган, за рішенням якого вони утворюються (ст. 38 ЦК України).
Законодавству відомі дві форми (способу) припинення юридичних осіб, що розрізняються по правових наслідках — ліквідація і реорганізація.
Ліквідація – це регламентована законом процедура, у результаті якої відбувається припинення діяльності юридичних осіб без переходу прав і обов’язків у порядку правонаступництва до інших облич. Вона може здійснюватися в добровільному чи примусовому порядку.
У добровільному порядку організація ліквідується за рішенням його учасників чи органу юридичної особи, уповноваженого на те установчими документами. Типовими підставами добровільної ліквідації є досягнення чи мети, навпроти, принципова недосяжність статутних цілей організації.
Примусова ліквідація проводитися за рішенням суду, арбітражного суду наприклад як банкрута, або при здійсненні заборонених видів діяльності, або здійснення діяльності без відповідного дозволу і т.д.
У випадку припинення існування юридичної особи шляхом ліквідації його вимоги і борги до правонаступників не переходять. По цьому призначається ліквідаційна комісія, що повинна реалізувати усе вилучене з обороту майно ліквідованої організації і потім із зібраного активу задовольнити претензії кредиторів.
Ліквідація юридичної особи здійснюється ліквідаційною комісією
(ліквідатором), що утворюються органом, що прийняв рішення про ліквідацію.
Цим же органом визначаються порядок і терміни проведення ліквідації, а також термін для заяви претензій кредиторів відповідно до законодавства й установчих документів. У випадку визнання юридичної особи банкрутом порядок утворення і роботи комісії визначається Законом України «Про банкрутство».
Після розташуванні в офіційній пресі публікації про ліквідацію проводиться робота з виявлення претензій кредиторів з повідомленням останнім про ліквідацію юридичної особи, а також по стягненню дебіторської заборгованості. Ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) оцінює наявне майно ліквідованої юридичної особи і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його органу, що призначив ліквідаційну комісію.
Реорганізація може бути здійснена у формі злиття, приєднання, поділу, виділення чи перетворення. При реорганізації права й обов’язки юридичної особи, що припинила існування, переходять до інших юридичних осіб, тобто має місце правонаступництво.
Злиття — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності двох чи більш юридичних осіб і передачу всіх прав і обов’язків одній новій юридичній особі, що утворюється в результаті реорганізації.
Приєднання — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу всіх прав і обов’язків іншій юридичній особі.
Поділ — форма реорганізації, що передбачає припинення діяльності однієї юридичної особи і передачу у відповідних частках усіх його прав і обов’язків декільком юридичним особам, що утворилися в результаті реорганізації.
Виділення — форма реорганізації, що передбачає виділення зі складу юридичної особи одного чи декількох юридичних осіб, до яких відповідно до роздільного балансу переходять права й обов’язки реорганізованої юридичної особи. При цьому колишня юридична особа зберігає своє існування і поряд з ним починає функціонувати нове (виділене).
При перетворенні юридичної особи одного виду в юридичну особу іншого виду (зміна організаційно-правової форми) до знову виниклої юридичної особи переходять права й обов’язки реорганізованої юридичної особи.
Юридичні особи вважаються припинившими своє існування з моменту виключення їх з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій
України.
У випадку злиття, поділу, приєднання підприємств момент переходу майна і відповідних прав і обов’язків до нових юридичних осіб визначається, якщо інше не передбачено чи законом постановою про реорганізацію, удень підписання передавального чи роздільного акту (балансу), і тому може не збігатися в часі з моментом реорганізації юридичної особи, тобто виключення його з державного реєстру.
Нові юридичні особи, до яких у результаті реорганізації перейшли майнові обов’язки, несуть по них матеріальну відповідальність і у випадку, якщо отримане ними майно не покриває вимог кредиторів у межах, визначених установчими документами про реорганізацію правонаступника.
Майно ліквідованої громадської організації передається її вищестоящій організації, а у разі відсутності такої – відповідному органові на громадські потреби.
Громадські організації, що є юридичними особами, припиняють свою діяльність на підставах, зазначених у їх статутах (ч. 2 ст. 39 ЦК України).
Законом України «Про об’єднання громадян» (ст. 32) передбачено й примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднань громадян. Зокрема, за поданням легалізуючого органу або прокурора на підставі рішення суду об’єднання громадян примусово розпускаються (ліквідуються) у випадках: 1) вчинення дій, передбачених ст. 4 закону (пропаганда війни, насильства чи жорстокості, розпалювання національної та релігійної ворожнечі тощо); 2) систематичного або грубого порушення вимог ст. 22 цього закону (одержання політичними партіями коштів або іншого майна від державних органів або іноземних держав тощо); 3) продовження протиправної діяльності після попереднього накладання стягнень; 4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як партія.
Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об’єднання громадян, яке примусово розпускається.
Про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян реєструючий орган протягом п’ятнадцяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.
Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян на території України приймає Конституційний Суд України.
Призупинення діяльності політичної партії це тимчасова міра, застосовувана до неї як санкцію за порушення визначених правових розпоряджень (призупинення діяльності в умовах надзвичайного стану, природно, має зовсім інше значення). Слід зазначити, що далеко не всі закони про політичні партії передбачають таку санкцію (вона відсутня, наприклад, в Анголі, Болгарії, ФРН). Тим часом доцільність її встановлення цілком очевидне: з одного боку, не всяке порушення партією законодавства вимагає застосування до неї крайньої міри – заборони, а з іншого боку – партія одержує можливість усунути виявлені порушення без формальної втрати легального статусу. Тимчасове призупинення діяльності політичних партій передбачено законодавством багатьох країн (наприклад, Угорщини, Талона,
Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Тунісу, Ефіопії й ін.). Воно регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій, його терміни і правові наслідки, порядок ухвалення відповідного рішення і його оскарження.
Найпоширенішою підставою для призупинення діяльності політичної партії є порушення конституції, законів і статутних цілей. Наприклад, Федеральний закон «Про суспільні об’єднання РФ», на який посилається законопроект про політичні партії, передбачає (ст. 42), що діяльність суспільного об’єднання може бути припинена у випадку порушення федеральної конституції, федерального законодавства, конституцій і статутів суб’єктів федерації, положень закону про заборонені види об’єднань, а також здійснення дій, що суперечать статутним цілям. У ряді країн призупинення діяльності партії є санкцією за порушення визначених положень закону про політичні партії, що передбачає їхнього обов’язку, наприклад обов’язок інформувати орган, що реєструє, про всі зміни статуту, програми, складу керівних органів, обов’язок представляти фінансові звіти (Габон, Гвінея, Камерун).
Зустрічаються й інші конкретні підстави: одержання політичною партією засобів з-за кордону (Габон), банкрутство (Мозамбік), серйозне порушення суспільного порядку (Бенін).[26]
Звичайно діяльність політичної партії може бути припинена на термін до підлоги року (до одного місяця в Тунісу; до трьох місяців у Беніну,
Гвінеї, Камеруну; до шести місяців у Молдові, Латвії, Росії). Більш тривалі терміни зустрічаються рідко (наприклад, у Словаччині діяльність партії може бути припинена на термін до одного року; у Молдові на той же термін, але тільки у випадку, якщо партія не усунула порушення в раніше встановлений шестимісячний чи термін протягом року зробила нові порушення). Протягом установленого терміну політична партія повинна усунути порушення, що послужили підставою для призупинення її діяльності. У противному випадку може встати питання про її розпуск (Гвінея, Росія).
Призупинення діяльності політичної партії спричиняє ряд правових наслідків. Як правило, партії забороняється будь-яка публічна діяльність
(проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової інформації і т.п.), обмежується її право розпоряджатися власними фінансовими засобами (зокрема, банківськими рахунками). Але головне — вона позбавляється права брати участь у виборах. У цьому зв’язку першорядне значення для забезпечення законності рішення про призупинення діяльності політичних партій має порядок його прийняття. У правовій державі гарантувати законність може тільки судовий порядок ухвалення рішення, що виключає сваволя органів виконавчої влади. У деяких країнах цієї гарантії доданий конституційний характер. Згідно, наприклад, ст. 46 конституції
Португалії діяльність асоціацій може бути припинена «тільки у випадках, передбачених законом, і на підставі судового рішення». Такий же порядок діє в багатьох країнах (Вірменія, Іспанія, Латвія, Мозамбік, Кабо-Верде,
Португалія, Росія, Словаччина, Ефіопія). Правом звертання в суд звичайно наділяється генеральний прокурор (Мозамбік, Росія, Словаччина), а в деяких країнах і інші обличчя (так, у Латвії крім генерального прокурора заява може бути подано міністрами юстиції і внутрішніх справ; у Росії, відповідно до проекту закону, якщо мова йде не про загальноросійську партію, — прокурорами суб’єктів федерації, а крім того, заява може подати орган, що реєструє, після двох зроблених їм попереджень про порушення, якщо вони не були оскаржені в суді і не визнані останнім не заснованими на законі).[27]
Разом з тим у значній групі держав рішення про призупинення діяльності партії приймає не суд, а, як правило, що реєструє орган (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, міністр територіальної адміністрації; у
Нікарагуа — Національна рада політичних партій за заявою генерального чи прокурора Національна асамблея політичних партій). Проте, у більшості цих країн рішення органа, що реєструє, може бути оскаржене в судовому порядку, і тільки в деяких, наприклад, у Габону, Гвінеї, воно не підлягає оскарженню.
На відміну від тимчасового призупинення діяльності політичних партій, що передбачається законодавством лише деяких країн, порядок припинення їхньої діяльності регламентується в більшості сучасних держав.
Законодавство встановлює двох процедур, що істотно розрізняються в залежності від того, припиняється діяльність політичних партій за рішенням державних чи органів по добровільно прийнятому ними рішенню, без утручання держави.
Примусове припинення діяльності політичних партій (по термінології деяких законів – ліквідація) – найбільш серйозне обмеження волі об’єднання.
Так, відповідно до російського законопроекту про політичні партії підставою їхньої заборони є діяльність, заборонена ч. 1 ст. 6, що встановлює, що «забороняється створення і діяльність політичних партій, мети і дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підривши безпеки держави, створення збройних формувань, розпалення соціальної, расової, національної і релігійної ворожнечі». Аналогічні положення передбачаються законами ряду інших країн (Ангола, Болгарія, Грузія, Бразилія, Україна й ін.).
Тривала неучасть у виборах розглядається як втрата об’єднанням якості політичної партії і служить підставою для його розпуску.
Скорочення числа членів нижче встановленого мінімуму веде до втрати якості партії і розглядається як підстава для її розпуску (Ангола, Гвіне-Бісау,
Кабо-Верде, Португалія).
У багатьох країнах закон установлює як основи для розпуску партій здійснення ними фінансових правопорушень, особливо таких, як регулярне одержання засобів з-за кордону, непредставлення фінансових звітів (Ангола,
Гана, Туніс, Сенегал, Уругвай, Чехія).
Рішення про розпуск політичних партій приймають суди як загальної юрисдикції (звичайно це Верховний суд), так і спеціальної (у ряді латиноамериканських країн це виборчі трибунали, у значній групі держав — конституційний суд). Законодавство докладне регламентує основні процесуальні питання: визначає коло суб’єктів, що володіють правом звертатися у відповідний судовий орган із клопотанням про розпуск партії, установлює процедуру його розгляду і правові наслідки прийнятого судового рішення. Особливості такої регламентації залежать від розходжень між судами загальної і спеціальної юрисдикції.
Правом звертання в суд загальної юрисдикції з клопотанням про розпуск політичної партії володіють суб’єкти, Коло яких визначається законом про політичні партії. Звичайно це органи прокуратури (генеральний чи нижчестоящий прокурори), уряд, міністри юстиції, внутрішніх справ. Але в деяких країнах він трохи ширше і включає голови парламенту і будь-які легально утворені політичні партії (Ангола, Кабо-Верде). Клопотання (чи позов) розглядається в порядку цивільного судочинства. Згідно, наприклад, ст. 22 і 23 болгарського закону розпуск політичної партії здійснюється за рішенням Верховного суду в порядку, установленому цивільно-процесуальним кодексом. Виключенням у цьому відношенні є, мабуть, закон про політичні партії Ефіопії, що передбачає можливість залучення партії до кримінальної відповідальності за здійснення серйозного злочину. У цьому випадку проти її збуджується кримінальна справа, що розглядається Центральним високим судом, що приймає рішення про розпуск партії (ст. 38, 39).
Рішення вищої судової інстанції, як правило, є остаточним, але в ряді країн воно може бути оскаржене в Конституційний суд, що перевіряє його законність (наприклад, Словаччина, Чехія, Угорщина). Так, відповідно до словацького закону 1993 р. рішення про розпуск політичної партії приймає
Верховний суд по клопотанню генерального прокурора. Разом з тим абз. 4 ст.
129 конституції передбачає, що Конституційний суд «вирішує, чи відповідає рішення про чи розпуск припиненні діяльності політичної чи партії політичного руху конституційному чи іншому законам».
Від примусового розпуску політичної партії варто відрізняти втрату статусу чи партії реєстрації. Це особлива процедура, що відрізняється від розпуску по своїх підставах і правових наслідках. Утрата статусу політичної партії означає, що об’єднання позбавляється прав і привілеїв, зв’язаних з володінням цим статусом, але може продовжувати свою діяльність як неполітична громадська організація. Утрата статусу партії передбачена, наприклад, законодавствами ФРН і Угорщини, де підставою для її є неучасть партії у виборчому процесі протягом терміну, установленого законом. Утрата реєстрації означає, що назва партії виключається з відповідного реєстру. Ця процедура існує головним чином у тих країнах, де законодавство передбачає два правових статуси політичних партій: зареєстровані і незареєстрованні.
Громадські організації і політичні партії є самостійними суб’єктами правовідносинь. Вони є юридичними особами і мають признаки юридичних осіб такі як: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, виступають у цивільному обороті від свого імені, здатні нести самостійну майнову відповідальність, і здатні бути позивачами та відповідачами у судді арбітражному чи тритейскому.
Нормативно-явищний спосіб утворення громадських організацій та політичних партій.
Рішення про заснування об’єднань громадян приймають установчий з’їзд
(конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.
У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Для реєстрації об’єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк.
Визнання організації юридичною особою означає одночасно і визнання за нею цивільної правосуб’єктності.
Правосуб’єктність юридичної особи – це наявність у неї якостей суб’єкта права, тобто правоздатності і дієздатності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Юридичні особи мають спеціальну правоздатність, на відміну від громадян, що мають загальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, що відповідають цілям і задачам її діяльності. Права й обов’язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах .
Правоздатність юридичної особи припиняється з моменту виключення ії з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Одночасно з правоздатністю в юридичної особи виникає дієздатність.
Виникнення дієздатності означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права й обов’язки.
Дієздатність юридичної особи, як і правоздатність, носить спеціальний характер, тобто вона може робити лише такі дії, що відповідають цілям і задачам діяльності.
Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами.
Громадські організації і політичні партії можуть мати майнові та особисто немайнові права та обов’язки . Вони можуть мати у власності кошти та інше майно , необхідне для здійснення статутної діяльності.
Майно громадських організацій призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій.
Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація.
Об’єктом права власності громадських організацій виступає майно, необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.
Право власності об’єднань громадян ( громадських організацій, фондів, політичних партій ) реалізують їх вищі статутні органи управління
( загальні збори, конференції, з’їзди тощо) .
Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведене шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).
З метою припинення незаконної діяльності об’єднання громадян за поданням легалізуючого органу або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі різновиди діяльності або тимчасово заборонити діяльність об’єднань громадян на строк до трьох місяців.
Розділ 3. Тенденції розвитку політичних партій України.
Джерела масової інформації провели дискусію по питанню створення масової і сильної Української партії на широкій соціальній основі. Потреба поєднувати все українське стала нагальною потребою після поразки національно-демократичних сил під час виборів-98.
Більшість учасників обговорення схиляються до того, що потрібна саме нова політична партія — українська. Виникають природні запитання: а інші державні партії хіба не українські? Чим же нова буде відрізнятися від існуючих? Чи не одержимо замість єдності лише ослаблення і подальше дроблення національно-демократичних сил?
Почнемо з останнього. Зареєстровані сьогодні 57 (по останнім даним) політичних партій охоплюють членством всього 1,2 відсотки дорослого населення України. Залишаються поза організованими політичними структурами
98,8 відсотка. Якусь частину з цієї маси можна віднести до так називаного аполітичного болота, інші ж — цілком свідомі люди, що не знайшли (і не бажаючі шукати) своє місце в такому, здавалося б, дуже широкому спектрі політичних структур. Саме ці люди можуть стати основною соціальною базою для Української партії, створення якої, отже, ніяким образом не націленої на руйнування вже існуючих партій.
Друге. Не піддаючи сумніву державні позиції, наприклад, правих партій, попутно відзначимо, що навіть з урахуванням несприятливих умов і численних фальсифікацій на недавніх парламентських виборах, вони все-таки не були підтримані широкою громадськістю. Це і привело до тієї ситуації, що в знову обраній Верховній Раді зовсім відсутнє праве крило і практично комусь відстоювати українську ідею й українські інтереси. Случилося так, що необхідно гнучко й оперативно реагувати на це. Зокрема необхідна дохідливо сформульована, чітка, зрозуміла I широкої громадськості, приваблива по своїй суті ідеологія. Не наукові дефініції, не затаскані ідеологічні штампи, а чітка українська лінія, яка б відбивала інтереси більшості співтовариств, суть якої зводилася б до того, що ми самі у своєму будинку повинні бути хазяїнами; мати у своїй державі свою (а не чужоземну) влада; наводити такий порядок, який вважаємо потрібним; жити так, як хочемо, спираючи на звичаї, духовність і традиції українського народу; забезпечити людям такий життєвий рівень, якого гідний працьовитий і талановитий український народ.
От перша відмітна риса Української партії.
Друга — широка соціальна база Української партії. Хто б що ні говорив, а комуністична орієнтація (усупереч її історичній безперспективності) значної частини населення відбита в результатах недавніх парламентських виборів — чверть виборців, що голосували, підтримала комуністів. А от націоналістичний напрямок, у принципі найбільш відповідне інтересам українства, на цих виборах не мало підтримки широкої громадськості.
Потрібно щось інше. Можливо, в основу Української партії варто покласти соціал-демократичну ідею, але на чіткій національній основі. Тобто ідеологія Української партії повинна бути не інтернаціоналістської, а національної. І коли мова йде про соціал-демократичну платформу, те це значить, що потрібно вдало з’єднати її демократизм із її соціальною спрямованістю.
Таким чином, Українська партія могла б уникнути (не зняти і не примирити!) протиріч між комунізмом і націоналізмом. Така партія могла б об’єднати всіх національно свідомих громадян незалежно від політичної орієнтації, і в її склад могли б увійти як націоналісти, так і націонал- комуністи. Тому що на перший план висувається загальна ідея: треба рятувати
Українську державу, треба зробити Україну української, треба забезпечити українському народу високий рівень життя. Усе це може додати зовсім нову якість Української партії.
З контексту сказаного випливає третя відмітна риса нової партії. Якщо існуючі політичні структури штовхаються, відшукуючи власну нішу, і борють між собою, то Українська партія, як бачимо, має практично незайняту нішу в суспільному організмі, їй немає потреби бороти проти кого-небудь. Вона повинна бороти за: за Україну, за українську економіку, за українську духовність, за українську науку, за українську культуру, за інтереси українства в усьому світі.
Четверта риса — це повинна бути партія саме нового типу. На цьому наполягає переважна більшість учасників дискусії. Мається на увазі насамперед — відсунути внутріпартійні інтереси на задній план, а на перший висунути інтереси загальнонаціональні. А також з’єднання глибокого демократизму
(обрання голови тільки на один термін, відновлення на третину керівного органа в кожні нові вибори тільки таємним голосуванням) при строгій дисципліні і рішучому звільненню від баласту.
Нарешті, п’ята характерна риса Української партії: це повинна бути партія дії. Люди утомилися від марнослів’я, вони чекають замість слів рішучих дій, здатних відразу показати суспільству, що зрушення пішли, хоча спочатку, мабуть, незначні. Тоді затвердиться віра в Українську партію, тоді вона зможе одержати підтримку більшої частини суспільства.
Громадські організації та політичні партії були об’єктом уваги законодавців з давніх часів. Окрема увага їх правовому становищу надається у діючому законодавстві, не лишаються вони без уваги і при подальшої кодифікації. Про це свідчить не тільки наукові дискусії з питань громадських організацій та політичних партій а також проект Нового ЦК
України.
Згідно зі статтею 63 Проекту ЦК
Юридична особа є об’єднання осіб та/або майно у відокремлену організації, яка наділяється правоздатністю і яка внаслідок цього як така може мати майнові та особисті немайнові права і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді.
1. Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками, якщо законом не встановлений інший порядок затвердження установчих документів.
2. Установчими документами товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом.
Товариство, створене однією особою, діє на підставі статуту, затвердженого цією особою».
3. Установа створюється на основі індивідуального або спільного установчого акта. Установчий акт може міститися також і в заповіті. До створення установи установчий акт складений однією або кількома особами, може бути у будь-який час скасований засновником.
4. Юридична особа вважається створеною з моменту її державної реєстрації.
Проект ЦК установлює:
Стаття 68.
1. Юридична особа, відповідно до її здатності мати цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність), може мати такі самі цивільні права та обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.
2. Юридична особа може бути обмежена у правах не інакше ніж у випадках і в порядку встановлених законом. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду.
3. Окремими видами діяльності, перелік яких визначається законом, юридична особа може займатися тільки після одержання спеціального дозволу
(ліцензії).
4. Правоздатність юридичної особи виникає в момент її створення і притіняється в момент внесення запису до єдиного державного реєстру про припинення юридичної особи.
Стаття 75 Дієздатність юридичної особи.
1. Юридична особа набуває цивільних прав та бере на себе цивільні обов’язки через свої органи. які діють відповідно до закону або установчих документів.
Порядок створення органів юридичної особи визначається законом та установчими документами.
2. У передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільних прав та брати на себе цивільні обов’язки через своїх учасників.
3. Органи, які за законом чи установчими документами юридичної особи виступають від її імені, повинні діяти а інтересах юридичної особи, яку вони представляють, добросовісно і розумно, й не перевищувати повноважень.
У відносинах із третіми особами обмеження повноважень на представництво юридичної особи не має правової сили, за винятком випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіх обставин не могла не знати про такі обмеження».
4. Члени органу юридичної особи, які порушують свої обов’язки у представництві, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі».
Слід відзначити, що тенденції розвитку сучасного цивільного права
України зумовили необхідність відмовитися від конструкції спеціальної правоздатності юридичної особи. Так, у проекті нового ЦК України на відміну від ЦК Російської Федерації, закріплений принцип загальної або універсальної правоздатності юридичних осіб, тобто юридична особа може мати такі самі права та обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих прав та обов’язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.
В Проекті ЦК говориться про те, що :
Юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, розділення), або в результаті ліквідації.
Юридична особа вважаєтеся такою, що припинила існування, після внесення про це запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб.
Злиття, приєднання та розділення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або ж органу юридичної особи, правоуповноваженої на те установчими документами, а в передбачених законом випадках — за рішенням суду або відповідних органів державної виконавчої влади.
Законом може бути передбачено одержання згоди відповідних органів державної виконавчої влади на припинення юридичної особи шляхом злиття або приєднання.
Кредитор юридичної особи, що припиняється, може вимагати від неї припинення або дострокового виконання зобов’язання та відшкодування збитків.
Після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами та задоволення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт
(злиття, приєднання) або роздільний баланс (розділення), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов’язань юридичної особи, що припиняється, стосовно до всіх її кредиторів та боржників, враховуючи зобов’язання, які оспорюються сторонами.
Передавальний акт та роздільний баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про її припинення.
Нотаріально посвідчені копії передавального акта та роздільного балансу передаються в органи, які здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб. як за місцем реєстрації юридичної особи, що припиняється, так і за місцем реєстрації юридичної особи-правонаступника.
Якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб, а точно з’ясувати правонаступника юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи-правонаступники солідарно відповідають перед кредиторами юридичної особи, що припинила існування.
У статті 90 Проекту ЦК України вказується на те, що:
Юридична особа може бути ліквідована:
1) за рішенням її учасників або ж органу юридичної особи, правоуповноваженої на те установчими документами, в тому числі у зв’язку із закінченням строку, на який створено юридичну особу, з досягненням мети, для якої її створено, або з визнанням судом недійсною реєстрації юридичної особи у зв’язку з допущеними при її створенні порушеннями закону або інших правових актів, які мають характер таких, що їх не можна позбутися, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду а разі заняття діяльністю без належного дозволу
(ліцензії) чи діяльністю, забороненою законом, а також в інших випадках, передбачених законом».
Вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у підпункті 2 п. І цієї статті, може бути пред’явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію юридичних осіб.
Рішенням суду про ліквідацію юридичної особи на його учасників або орган, правоуповноважений на ліквідацію юридичної особи її установчими документами, можуть бути покладені обов’язки щодо здійснення ліквідації юридичної особи.
3. Юридична особа ліквідується також внаслідок визнання її банкрутом.
Ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред’явлення вимог кредиторами складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідовується, перелік пред’явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду.
Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом. який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Якщо наявні кошти юридичної особи, яка ліквідовується, є недостатніми для задоволення вимог кредиторів, ліквідаційна комісія здійснює продаж майна юридичної особи з публічних торгів у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Виплата грошових сум кредиторам юридичної особи, яка ліквідовується, провалиться у порядку черговості, встановленої цим
Кодексом, відповідно до проміжного ліквідаційного балансу, починаючи від дня його затвердження, за винятком кредиторів п’ятої черги, виплати яким провадяться по закінченні місяця від дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу.
Після завершення розрахунків з кредиторами ліквідаційна комісія складає ліквідаційний баланс, який затверджується учасниками юридичної особи або органом, що прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.
Майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
Ліквідація юридичної особи вважається завершеною після внесення запису до єдиного державного реєстру юридичних осіб про припинення юридичної особи.
Виводи.
Дана дипломна робота дозволяє зробити слідуючи виводи.
Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України.
Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, фонд, спілка) визначається політичною партією або громадською організацією.
Громадські організації — це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою.
Одним із її видів — є політична партія.
На мою думку, політична партія, будучи виразником політичних інтересів певного класу (верстви, прошарку, страти) або його частини, – це спільність людей, об’єднаних організаційно й ідеологічно, і має за мету внаслідок виборів, а також іншими шляхами взяти у свої руки керівництво державними справами для того, щоб використати цю владу для задоволення інтересів тих, кого вони репрезентують.
Вона має кваліфікаційні ознаки які притаманні тільки Їй. При відсутності одного з них громадське об’єднання втрачає юридичну якість партії.
Політична партія — це суспільне об’єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках і на основі конституції і діючого законодавства.
Політична партія — це організація, що о6єднює індивідів на основі спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави.
Політична партія — це об’єднання, що діє на постійній основі, що має формалізовану організаційну структуру.
Громадські організації і політичні партії є самостійними суб’єктами правовідносин. Вони є юридичними особами і мають признаки юридичних осіб такі як: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, виступають у цивільному обороті від свого імені, здатні нести самостійну майнову відповідальність, і здатні бути позивачами та відповідачами у судді арбітражному чи тритейскому.
Нормативно-явищний спосіб утворення громадських організацій та політичних партій.
Рішення про заснування об’єднань громадян приймають установчий з’їзд
(конференція) або загальні збори. Легалізація (офіційне визнання) об’єднань громадян здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.
У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Для реєстрації об’єднань громадян залежно від їх статусу засновники подають заяви до Міністерства юстиції України, місцевих органів державної виконавчої влади, виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів. Заява про реєстрацію політичної партії має бути підтримана підписами не менш як однієї тисячі громадян України, які мають виборче право. До заяви додається статут (положення), протокол установчого з’їзду (конференції) або загальних зборів, відомості про склад керівництва центральних статутних органів, дані про місцеві осередки, документи про сплату реєстраційного збору. Політичні партії подають також свої програмні документи. Заява про реєстрацію розглядається у двомісячний термін від дня надходження документів. У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію, проводить перевірку відомостей, зазначених у поданих документах. Рішення про реєстрацію або відмову в ній заявникові повідомляється письмово у 10-денний строк.
Визнання організації юридичною особою означає одночасно і визнання за нею цивільної правосуб’єктності.
Правосуб’єктність юридичної особи – це наявність у неї якостей суб’єкта права, тобто правоздатності і дієздатності.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.
Юридичні особи мають спеціальну правоздатність, на відміну від громадян, що мають загальну правоздатність. Під спеціальною правоздатністю розуміється наявність у юридичної особи таких прав і обов’язків, що відповідають цілям і задачам її діяльності. Права й обов’язки юридичних осіб передбачаються в установчих документах .
Правоздатність юридичної особи припиняється з моменту виключення Її з
Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Одночасно з правоздатністю в юридичної особи виникає дієздатність.
Виникнення дієздатності означає, що юридична особа своїми діями може здобувати, створювати і здійснювати цивільні права й обов’язки.
Дієздатність юридичної особи, як і правоздатність, носить спеціальний характер, тобто вона може робити лише такі дії, що відповідають цілям і задачам діяльності.
Дієздатність юридичної особи здійснюється її органами.
Громадські організації і політичні партії можуть мати майнові та особисто немайнові права та обов’язки . Вони можуть мати у власності кошти та інше майно , необхідне для здійснення статутної діяльності.
Майно громадських організацій призначене для здійснення невиробничої діяльності, спрямованої на задоволення соціальних потреб членів громадських організацій.
Суб’єктом права власності громадських організацій виступає сама громадська організація.
Об’єктом права власності громадських організацій виступає майно, необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.
Право власності об’єднань громадян ( громадських організацій, фондів, політичних партій ) реалізують їх вищі статутні органи управління
( загальні збори, конференції, з’їзди тощо) .
Припинення діяльності об’єднання громадян може бути проведене шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).
З метою припинення незаконної діяльності об’єднання громадян за поданням легалізуючого органу або прокурора суд може тимчасово заборонити окремі різновиди діяльності або тимчасово заборонити діяльність об’єднань громадян на строк до трьох місяців.
СКІЛЬКИ ЇХ – ПАРТІЙ І ОРГАНІЗАЦІЙ?
1. Іллічівська районна в місті Одесі організація парти «Демократичний союз» 11.04.2000 р., №777 м. Одеса, вул. Ланжеронівська. 28, кв. 8.
2. Приморська районна в місті Одесі організація парті» «Демократичний союз» 11.04.2000 р., №778 м. Одеса, вул. Сегедська, 1 корп. 3, кв. 48.
3. Ленінська районна в місті Одесі організація партії «Демократичний союз» 11.04.2000 р., №779 м Одеса, вул. Балківська, ЗО, кв. 16.
4. Центральна районна в місті Одесі організація парти «Демократичний союз» 11.04.2000 р., №780 м Одеса, вул. Коблевська, 15а, кв. 2.
5. Суворовська районна в місті Одесі організація партії «Демократичний союз» 26.04.2000 р., №792 м Одеса, вул. Марсельська, 27,кв 170.
6. Малиновська районна в місті Одесі організація партії «Демократичний союз» 27.04.2000 р., №792 м Одеса, вул. Ген Петрова, 23, корп. 4, кв.
69.
Список громадських організацій.
1. Асоціація жінок м Одеси 12.01.2000 р., №724 м. Одеса, вул. Грецька,
20.
2. Інститут сучасного мистецтва 14.01.2000 р., №726 м. Одеса, вул.
Грецька, 31, кв. 4.
3. Жовтневе районне товариство захисту прав споживачів 18.01.2000 р.,
№727 м. Одеса, вул. Цегельнозаводська, 2, кв. 26.
4. Християнський шпиталь «Ковчег» 21.01.2000 р., №729 м. Одеса, вул.
Єврейська, 23. кв. 14.
5. Піклувальна рада пілотної школи № 5 м. Одеси 21.01.2000 р., №730 м.
Одеса, вул. Балківська, 42.
6. Гільдія власних кореспондентів засобів масової інформації 26.01.2000 р., №732 м. Одеса, вул. Бреуса 61/7.
7. Спортивний тенісний клуб їм. Р.Д. Лейвера 14.02.2000 р., №736 м.
Одеса, вул. Комітетська, 11/17 корп 1,кв 64.
8. Спілка безквартирних офіцерів прапорщиків та військовослужбовців за контрактом колишньої Національної гвардії України в м. Одесі «Хвиля»
15.02.2000 р., №738 м. Одеса, Фонтанська дор., 14.
9. Туніське земляцтво 15.02.2000 р., №739 м. Одеса вул. Маршала Говорова,
11, гурт 9, к. 17.
10. Клуб шанувальників футболу 29.02.2000 р., №746 м. Одеса просп.
Маршала Жукова, 6.
11. Одеське міське агентство милосердя «Доброди» 29.02.2000 р., №747 м.
Одеса вул. Садова, 13, кв. 10.
12. Асоціація ветеранів військової служби м. Одеси 01.03.2000 р., №748 м.
Одеса просп. Маршала Жукова 14, к 228.
13. Спілка перукарів та косметологів м. Одеси 01.03.2000 р., №749 м.
Одеса, вул. Преображенська, 42, кв. 3.
14. Клуб лідерів 06.03.2000 р., №752 м. Одеса, вул. Катерининська, 41.
15. Одеська міська спортивна громадська організація — футбольно-спортивний клуб «Ветеран» 07.03.2000 р., №753 м. Одеса, вул. Канатна, 81.
16. Кредитна спілка «Чайка» 09.03.2000 р., №754 м Одеса, вул.. Жоліо-Кюрі
62, кв. 34.
17. Одеський міський центр «Трюк» 14.03.2000 р., №757 м. Одеса, вул. Шота
Руставелі, 37, кв. 2.
18. Фонд підтримки незалежних журналістів 14.03.2000 р., №758 м. Одеса, вул. Єврейська, 4.
19. «Радісна» 16.03.2000 р., №760 м. Одеса, вул. Гайдара, 38а.
20. Територіальне відділення Кінологічної спілки України Іллічівського району «На Високому провулку» 16.03.2000 р., №761 м. Одеса, Високий пров. 2.
21. Піклувальна рада гімназії № 5 17.03.2000 р., №762 м. Одеса, вул.
Маліновського, 29а.
22. Благодійний фонд «Друзі Одеського академічного театру опери та балету»
17.03.2000 р.. №763 м. Одеса, вул. Середня 7, кв. 55.
23. Муніципальний спортивний клуб «Ришельє-1» 20.03.2000 р., №764 м.
Одеса, вул. Балківська 143, кв. 127.
24. Товариство соціальної допомоги інвалідам та малозабезпеченим
22.03.2000 р., №768 м. Одеса, вул. Комітетська, 7/9 кв. 2.
25. Тенісний клуб СКА 29.03.2000 р., №770 м. Одеса пров.
Сільськогосподарський, 2.
26. Дитяча громадська організація “Юнга” Приморського району 11.04.2000 р., 776 м. Одеса, вул. Велика Арнаутська 3 ЦДТ.
27. «Жителі блокадного Ленінграда» 17.04.2000 р., №781 м. Одеса, вул.
Ніжинська 16, кв. 44.
28. Молодіжна громадська організація «Асоціація сиріт» 17.04.2000 р., №782 м. Одеса, вул. Степова 10, кв. 19.
29. Дитячо-молодіжний спортивний клуб «Тікрос» 18.04.2000 р. №784 м.
Одеса, просп. Маршала Жукова, 12а.
30. Одеський полк Українського Чорноморського козацтва 18.04.2000 р., №785 м. Одеса, просп. Шевченка, 31.
31. Громадська дитячо-юнацька спортивна організація «Тайлайт» 18.04.2000 р., №786 м. Одеса, просп. Маршала Жукова, 29, кв. 69.
32. Фонд «Берег надії» 24.04.2000 р., №788 м. Одеса вул. Нєдєліна 52/54, кв. 1а.
33. Центр молодіжних жіночих ініціатив 26.04.2000 р., №794 м. Одеса, вул.
Ак. Глушка 6а, кв. 109.
Список використаної літератури.
Нормативни акти.
|Конституція України від 28 червня 1996 р. |
|Гражданский кодекс Украины (Научно-практический коментарий). – х.: |
|ООО. « Одиссей», 2000. – 848с. |
|Закон України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. |
|Федеральный закон «Об общественных объединениях» (с изменениями от 17 |
|мая 1997 г.). Принят Государственной Думой 14 апреля 1995 года. |
|Спеціальна література |
|Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України. В |
|порівнянні з деякими країнами Східної Європи.//Нова політика – 1999 — |
|№1 – с.2. |
|Гражданское право. Том 1. Учебник. Издание четвертое, переработанное и|
|дополненное. /Под ред.А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – М.: «ПБОЮЛ Л.В. |
|Рожников» , 2000. – 624с. |
|Є такі партії в Україні: Зареєстровані Міністерством Юстиції України |
|за станом на 9 березня 2000р.//Українська газета – 2000 – 25 травня |
|–№10 – с2. |
|Коментар до Конституції Україні. Київ 1996 р. |
|Комментарий к гражданскому кодексу российской федерации, части первой|
|/отв. ред. О.Н. Садиков. – М.:1997. – 448с. |
|Международная защита прав и свобод человека: — Сборник документов. – |
|М.:Юридическая литература, 1990.-672с.16. |
|Мороз О. Партії і суспільство.//Голос України — 1999 – №8 – с.54-58. |
|Нужна ли партия?//Юг – 1998 – 10 июня – с.1. |
|Политические партии: Справочник /Под общ. ред. Загладина В.В., |
|Киселева Г.А. – М.: Политиздат, 1981._351с. |
|Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К.: Абрис, 1994.|
|– 495с., 1л.(б-ка «Укр.оглядача»; 1). |
|Ромовська З. Закон України про політичні партії (Бути чи не бути? |
|Бути! Але яким?)//Право україни – 1999 — №8 – с.54-58. |
|Скільки їх – партій і організацій?//Думська площа – 2000 – 9 червня — |
|№23 – с.1. |
|Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Політична |
|культура і політичні партії України. Аналітичні розробки, пропозиції |
|наукових та практичних працівників./Крівники авторського колективу |
|А.І. Комарова, О.М. Рудакевич. – Київ, 1997.-448с. |
|Цивільний кодекс України. Проект від 25 червня 1997р., прийнятий |
|Верховною Радою України в першому читанні 5 червня 1997р.//Українське |
|право – 1999 — №1 – с.55-66. |
|Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. – |
|М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с. |
|Князев В. Конституційні гарантії прав, свобод та обов’язків людини і |
|громадянина в Україні. // Право України – 1998 — №11- с.29-31. |
|”Злагода” від громадського обєднання до обєднання |
|суспільства.//Україна -1999 — №9 – с.3-5. |
|Аніпчук В. Форми правового забезпечення діяльності політичних партій в|
|Україні // Право України – 2000 – №2 — с.95-97. |
|Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К.: Україна, 1993. – 108 |
|с. – Бібліогр.: с. 106-107. |
|В.Е. Чиркин. Основ Конституционного права. Учебное пособие. |
|1996.-265с. |
|Грудницька С. Щодо питання про напрями розвитку законодавства про |
|обєднання. // Право україни – 1998 — №11 – с.40-42. |
|Кравчук В. Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання // Право |
|України – 1999 №1, – с. 16-20. |
|Політологія: Навчальний посібник для вузів/ Упоряд. Та ред. |
|М.Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998. – 735с. |
|Політологія: Підручник /І.С. Дзбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко |
|та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк., |
|1998. – 415с. |
|Примуги В. Правова регламентація ідеологічних та організаційних засад |
|політичних партій.// Право України – 2000 — №11 – с.25-30. |
|Прокопенко В. Правове становище професійних спілок: сьогодення і |
|перспективи // Право України №6, 1999– ст. 106-109. |
|Сіленко А. Сила та слабкість профспілок як показник ефективності |
|соціального захисту працівників: порівняльний аналіз. // Право України|
|– 2000 – №2 – ст.. 22-25. |
|Слипченко С.А., Кройтор В.А. Гражданское право Украины. Часть 1. |
|Учебное пособие. Харьков: Эспада, 2000. |
|Статут «Соціал – Демократичної партії України (Обєднаної)». |
|Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д.В. Боброва, О.В. |
|Дзера, А.С. Довчерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової. – К.:|
|Юрінком Інтер, 2000. – 864 с. |
|Цивільне право: підручник для юрид. вузів та факультетів. – К.: |
|Вентурі., 1997. 480 с. |
————————
[1] Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк..,
1998. – 304 с.
[2] Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк..,
1998. – 304 с.
[3] Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк..,
1998. – 304 с.
[4] Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К.: Вища шк..,
1998. – 304 с.
[5] Політологія: Навчальний посібник для вузів / Упоряд. та ред. М.
Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998.– 521с.
[6] Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Політична культура і політичні партії України. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. / Керівники авторського колективу А.І.
Комарова, О.М. Рудакевич. – Київ, 1997. – Том 6. – 499 с.
[7] Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. Політична культура і політичні партії України. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників. / Керівники авторського колективу А.І.
Комарова, О.М. Рудакевич. – Київ, 1997. – Том 6. – 499 с.
[8] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. – М.:
Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[9] Керасимеонов Г. Политические партии: Часть 1. Общая теория. Св. Климент
Охридски. 1993. С. 94.
[10] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[11] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[12] Еллинек Г. Указ. соч. С. 83.
[13] Рац М. Политики развития: Первые шаги России. М., 1995. С. 109.
[14] Рац М. Указ соч. С. 109.
[15] Авакьян С.А. Указ. соч. С. 97.
[16] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[17] Політологія: Навчальний посібник для вузів / Упоряд. та ред. М.
Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998.– 504-505сс.
[18] Політологія: Навчальний посібник для вузів / Упоряд. та ред. М.
Сазонова. – Харків: Фоліо, 1998.– 504-505сс.
[19] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[20] Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.
[21] Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.
[22] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[23] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[24] Цивільне право: підручник для юрид. Вузів та факультетів.—К.:Вен турі., 1997. 480 с.
[25] Государственное право Германии. Т1. С. 106.
[26] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
[27] Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве. –
М.: Издательская группа «Форум – ИНФА — М», 1998. 228с.
Банкротство (несостоятельность) предприятия
и фронте кормления 0.46 
.
(2.1)
(2.2)
(2.3)
(2.4)
(2.5)
(2.6)
(2.7)
(2.8)
(2.9)
(2.10)
(2.11)
(2.12)
(2.12)