Автор: admin

Древний Рим

По установившейся традиции история Древнего Рима восходит к VIII в. до н.э. (754–753 гг.). Это был поначалу земледельческий поселок, выросший на берегу реки Тибр. Улицы, взбиравшиеся на знаменитые римские холмы, состояли из домов, обычных для теплого климата: 4 дубовых столба по углам, соединяющие их жерди, речной (тибрский) тростник по бокам, обмазанный глиной. Затем появляются каменные фундаменты, и только с VI в. до н.э. стали возводиться дома из туфа. Каменным и мраморным

Рим станет уже в эпоху империи, со времени императора Августа (I в. до н.э. – I в. н.э.).

В том же VIII в. до н.э. мы находим римский народ поделенным на роды, союзы родов (курии) и три племени. Главой города являлся реке, или, как мы это переводим, «царь». Всего царей было семь – от Ромула до Тарквиния Гордого. Этот первый, начальный, период Рима принято считать царским.

Археологические раскопки римских могил VIII в. до н.э. обнаружили имущественное неравенство римского народа, доказуемое количеством и качеством погребального инвентаря, найденного в могильниках.

В 509 г. до н.э. Тарквиний Гордый был свергнут. Завершился царский период, и начался период республики, длившийся около 500 лет (509–27 гг. до н.э.). С 27 г. до н.э. по 476 г. н.э. Рим переживает период империи, в свою очередь распадающийся на период принципата (27 г. до н.э. – 193 г. н.э.) и домината (193–476 гг.).

Царский период. С легкой руки американского историка Л. Моргана общество, подобное древнеримскому, называют военной демократией. К этому времени племена уже овладели плужным земледелием (пшеница, бобы), скотоводством, металлическими орудиями (и оружием). Кочевой, пастушеский образ жизни завершается. Но военная организация остается прежней, и это хорошо видно из истории Древнего Рима.

Римская община периода военной демократии была неоднородна по своей социальной структуре. Выделились знатные фамилии, аристократы-патриции. Из их среды выходят военачальники, городские магистраты. Считалось, что они происходят от богов, царей, героев. Постепенно аристократия обзаводится рабами, а затем – зависимой от себя клиентеллой.

В определенные дни роды, курии, племена, а затем и весь союз племен сходились на собрания для рассмотрения дел, отнесенных к их компетенции: о спорных наследствах и судебных спорах вообще, о приговорах к смертной казни и т.д.

Всего родов было 300, по 100 в каждом племени. Десять родов образовывали курию (10 курий – триба – племя). Такая организация была и остается предметом научной дискуссии вследствие ее явного искусственного происхождения. Это по сути дела рационально устроенная армия, на раннем этапе, при Ромуле, завоевавшая и отстаивавшая захваченную землю, а затем приступившая к планомерному захвату Италии.

Как член рода и племени римский гражданин: 1) являлся участником общей земельной собственности в виде выделенного ему и его семье надела; 2) получал право на наследование надела и родового имущества вообще; 3) мог требовать себе от рода и помощи и должной защиты; 4) участвовал в общих религиозных празднествах и т.п. В свою очередь курия, племя и союз племен в целом могли требовать от каждого гражданина исполнения его военных и других публичных обязанностей. До известного времени права и обязанности граждан находились в своеобразной гармонии.

Главы родов составляли совет старейшин, или сенат, который с течением времени приобрел значение главной правительственной власти. Сенат имел право предварительного обсуждения всех тех дел, которые выносились на решение Народного собрания. Он же ведал многими текущими делами по управлению Римом. Всего сенат насчитывал сначала 100, затем 300 сенаторов. Сенат существовал и при царях, равно как и Народное собрание, бывшее первоначально собранием римских курий. По куриям же производилось и голосование.

Главой римской общины, ее гражданским управителем и верховным военачальником был реке.

Следует отметить, что общее собрание римского народа было и войсковым собранием, смотром военной силы Рима. По своим подразделениям оно строилось и голосовало.

С древнейших времен население Рима составляли две основные группы: собственно римские граждане, так называемые патриции, составившие римскую общину, и их антагонисты – плебеи. Происхождение плебеев неясно и спорно. Возможно, первоначально это были пришельцы (чужаки). Несомненно только, что они стояли вне римской общины и потому не могли принимать участия в ее управлении. Зато они беспрепятственно занимались ремеслами и торговлей. Плебеи были лично свободны, несли военную службу, платили налоги. Торговое и ремесленное. богатство сосредоточивалось в их руках: гордый своим происхождением, патриций считал унизительным любое занятие, кроме земледелия, политической деятельности, военной службы.

Самым тяжелым было положение рабов. Господину не воспрещалось убийство раба. Среди рабов царила массовая смертность от изнурительной работы, побоев, болезней.

Реформы Сервия Туллия. С течением времени земельный фонд, состоявший из прилегавшей к городу целине, был исчерпан (в связи с приростом населения), и Рим обратился к политике завоеваний. Плебеи не были допущены к дележу захваченных территорий. Земельный вопрос переплелся с вопросом о политических правах плебеев. Последовали острые конфликты, приведшие к коренным реформам.

Самой первой из них и самой важной была реформа, которую историческая традиция приписывает рексу Сервию Туллию. Время ее осуществления не поддается точной датировке. Скорее, это в основном VI в. до н.э.

В ходе реформы все римляне, т.е. как патриции, так и плебеи, были разделены по имущественному принципу. В основу деления были положены размер земельного участка и количество скота, которым владел глава семьи. В IV в. до н.э. с появлением денег вводится денежная оценка имущества. В соответствии с реформой все римляне были разделены на 193 сотни – центурии. Те, чье имущество достигало 100 тыс. ассов (за один асе можно было купить овцу), были объединены в 80 центурий. Самые богатые, чье имущество превышало 100 тыс. ассов, составили 18 центурий конницы. Поскольку каждая центурия имела один голос, то голоса богатых и самых богатых центурий составляли большинство – 98 голосов из 193. Второй класс граждан с цензом в 75 тыс. ассов объединился в 22 центурии, третий класс с цензом в 50 тыс. ассов – в 20 центурий и т.д. Пролетарии, т.е. вовсе лишенные учитываемого имущества, составили всего одну центурию. В Народном собрании граждане выстраивались и голосовали по центуриям (центуриатным комициям). Каждая из них имела один голос. При согласованном голосовании первых двух разрядов голоса остальных не имели значения.

Таким образом, было положено начало господству богатых и знатных независимо от того, были они патрициями или плебеями.

Наряду с этим к несомненной выгоде плебеев было введено еще одно важное новшество – территория города была разбита на четыре округа – трибы, что являлось (в более общем плане) свидетельством победы принципа территориального деления населения над родоплеменным. Городские трибы имели некоторые политические права и самоуправление.

Реформа Сервия Туллия разрушила общество, базировавшееся на родоплеменном строе, и вместо него создала государственное устройство, основанное, как справедливо писал Ф. Энгельс, на имущественном различии и территориальном делении.

После устранения должности рекса как главы государства Рим стал республиканским.

Римская республика. Реформа Сервия Туллия была важной уступкой плебеям, но она не уравняла их с патрициями, особенно в том, что касалось наделения землей, и этот вопрос становился все более актуальным по мере завоевания Италии, в результате которого приобретались новые земли.

Кроме того, была необходима реформа, которая отменила бы долговое рабство за несвоевременную уплату долга, которое, как и неучастие в дележе завоеванных земель, более других ущемляло интересы плебеев.

Но чтобы добиться решения этих вопросов в свою пользу, плебеи нуждались в политических правах. В результате длительной борьбы в течение двух последующих столетий плебеи добились удовлетворения всех своих требований, в том числе: 1) учреждения особой плебейской магистратуры, так называемого народного трибуната, призванного защищать плебеев от произвола патрициев; 2) доступа к общественной земле наравне с патрициями; 3) защиты от произвола патрицианских судей (введением кодекса законов, известных как Законы XII таблиц); 4) разрешения браков между патрициями и плебеями; 5) права занимать сначала некоторые, а затем и все главные государственные должности, включая военные. С 287 г. до н.э. решения плебейских сходок (собраний) стали иметь ту же силу, что и решения центуриатных комиций (собраний), т.е. теперь они являлись обязательными для всех без исключения римских граждан и всех государственных учреждений Рима. К тому же эти решения не подлежали ни утверждению сената, ни его ревизии.

Конечно, уважение древности происхождения, знатности исчезло не сразу, и патрицианские семьи сохранили несомненное преимущество при замещении – хотя и по выборам – всех главных должностей в государстве. Таким образом, завершился процесс формирования рабовладельческой государственности – пережитки родоплеменных отношений ушли в прошлое. Утвердилась аристократическая рабовладельческая республика.

Государственный строй республики. Главным органом государственной власти был сенат. Первоначально он состоял из 300 сенаторов. Назначали их особо уполномоченные лица, избранные Народным собранием, – цензоры. Для большинства сенаторов назначение было практически пожизненным. Требовалось, чтобы сенатор происходил из родовитой семьи, был богат, занимал перед этим какой-нибудь важный пост.

По той роли, которую играл сенат, и по тому, из кого он состоял, Римскую республику называют аристократической. И это соответствовало действительности.

Сенат. Переход к республике усилил влияние сената как единственного постоянного органа власти, выражавшего волю патрициата. Созывал сенат один из магистратов, сообщавший собравшимся и причину созыва, и предмет обсуждения. Речи и решения сенаторов заносились в особые книги.

Первоначально сенат имел право утверждать или отклонять решения комиций (собраний). Но уже с IV в. до н.э. сенат стал высказывать свое согласие или несогласие с законопроектом, вынесенным на утверждение комиций предварительно. Мнение сената было и в данном случае далеко не формальностью, ибо за ним стояли и магистраты, и соответствующие комиций (раньше всего первые 98 центурий). Но исполнительной властью сенат не обладал, и в этом отношении ему приходилось обращаться к помощи магистратур.

К особенной компетенции сената относились прежде всего международные, финансовые (доходы и расходы) дела, вопросы культа, объявление и ведение войны и пр.

Вершина власти сената приходится на 300–135 гг. до н.э., когда без него не принималось ни одной сколько-нибудь значительной меры в области внешней и внутренней политики. Падение роли сената началось в эпоху гражданских войн (II–I вв. до н.э.), когда государственные дела вершились сильными личностями (Марий, Сулла, Цезарь).

Аристократическая по своей сущности Римская республика сохранила, однако, многие важные институты народовластия, и прежде всего народные собрания (комиций). «Коллективных» органов было несколько, и наиболее важными являлись центуриатные и трибуатные комиций.

Центуриатные комиций (собрания) были полномочны с древнейших времен принимать или отвергать законопроект, представленный каким-либо магистратом – консулом, претором, народным трибуном. Как уже говорилось, голосовали по центуриям. Помимо законодательных функций, центуриатные комиций имели право избирать или отвергать кандидатуры предложенных им должностных лиц, решать вопросы войны и мира, судить за особо тяжкие преступления, угрожавшие смертной казнью причинителю, и т.д.

Трибутные комиций обладали в принципе почти той же компетенцией, что и центуриатные, избирали некоторых магистратов, решали вопросы о наложении штрафов и т.д. Позднее они получили также законодательную и судебную власть.

Но как бы ни были значительны по своему весу эти собрания, они собирались нерегулярно и по воле одного из магистратов – консула, претора, народного трибуна, верховного жреца. Их постановления чаще всего были предрешены магистратами.

Магистратура. Высшими должностными лицами – магистратами – были консулы, преторы, народные трибуны. Они избирались Народными собраниями на год и были подотчетны им по истечении срока полномочий. Следуя принципу коллегиальности магистратур, римляне избирали ежегодно двух консулов, двух (а затем и более) преторов, плебеи избирали несколько народных трибунов. По общему правилу, магистраты (начальники) не вмешивались в дела друг друга; но если, скажем, консул находил, что распоряжение его коллеги неверно и вредно, он мог приостановить его своим вето. Поэтому магистраты должны были советоваться между собой, прежде чем решиться на сколько-нибудь важную меру (приказ).

Консулы занимались всеми первостепенными делами по гражданской и военной части; во время войны один из них оставался в Риме, а другой командовал войском.

Преторы, приобретшие значение самостоятельной магистратуры (IV в. до н.э.), занимались судебными спорами. По своему значению претура следовала за консулатом. Начиная с III–II вв. до н.э. преторы станут толкователями права и его творцами. Вступая в должность, преторы издавали эдикт, его заносили на побеленную доску, которую выставляли на Форуме, в котором объявляли о том, что они будут защищать из гражданских исков и что не получит защиты.

Благодаря преторам и в соответствии с велениями времени римский судебный процесс становится формулярным, т.е. определяемым формулой претора, его волей, его отношением к рассматриваемому иску. Древние законы сохраняются как священный завет, но отступают на задний план перед тем, что предписывает судье претор, в свою очередь опирающийся на веления «доброй совести» и «справедливости», т.е. нравственные категории, которым придается значение авторитетного начала, корректирующего старое право с позиций, диктуемых новыми правоотношениями.

Сентенции преторов и римских юристов с очевидностью обнаруживают стремление приспособить древнее, архаическое право к экономическим, социальным, моральным, политическим требованиям поздней республики с ее все более развивающимися товарными отношениями, кредитом, договорным правом (обязательным) и т.д. Именно отсюда берет начало то самое римское право, которому предстояло стать непременным элементом европейской цивилизации.

Первоначально задача народных (плебейских) трибунов заключалась в защите плебеев от произвола патрицианских магистратов, но с течением времени, когда эта обязанность практически отпала, они взяли на себя функцию блюстителей законности, защитников всякого невинно обиженного гражданина. Осуществлению этой функции способствовало то, что народный трибун имел важное право – налагать запрет на действия магистратов, которые он считал противоправными. Постепенно на должности плебейских трибунов стали претендовать и патрицианские политики вроде братьев Гракхов, поскольку трибуны могли входить с законодательными предложениями во все виды народных собраний.

Важную роль в политической жизни Рима играла и коллегия цензоров. Она состояла из 5 человек и избиралась на 5 лет.

Цензоры должны были распределять людей по центуриям с определением их имущественного ценза. Отсюда и их название. Затем им доверили назначение сенаторов, что придало коллегии цензоров важный вес в политической системе государства.

Наконец, в их функции входило наблюдение за нравами, с тем чтобы предупредить излишнюю роскошь воинов-римлян, а тем более безнравственные поступки. Идеология простого и честного образа жизни, которую воспитывали в римском юношестве, в немалой степени способствовала превращению Рима в центр огромной империи. Недаром многие римские авторы (а вслед за ними и многие позднейшие историки Рима) связывали падение Римской республики с разложением нравов, отказом от простого и честного образа жизни, переходом к стяжанию, накопительству, широкому образу жизни, пирам и роскошествам всякого рода. Этого объяснения еще недостаточно для убедительного суждения, но в том, что с падением патриархальной нравственности, патриархальной старины наступило и политическое перерождение, как кажется, не может быть сомнений. Остается тем не менее открытым вопрос о тех глубинных причинах, которые вызвали падение нравов, захватившее не только знать, но и плебс, в том числе пролетариат.

Диктатор. Все указанные нами магистратуры были ординарными, обычными. Экстраординарной единственно считалась должность диктатора, назначаемого одним из консулов по соглашению с сенатом. Поводами для назначения диктатора могли быть любые кризисные ситуации на войне и внутри страны, требовавшие неотложных, непререкаемых и быстрых действий. Лицо, назначенное диктатором, обладало высшей гражданской, военной и судебной властью одновременно; диктатор имел законодательную власть, ему не страшны были никакие законные способы противодействия, включая вето плебейских трибунов.

Все прочие магистраты продолжали функционировать, но под властью диктатора.

По истечении шестимесячного срока своего правления диктатор был обязан сложить свои полномочия. Последняя из известных нам республиканских диктатур имела место в 220 г. до н.э.

Прямо противоположными республиканской диктатуре были «диктатуры», возникшие с грубым нарушением республиканских основных законов, – бессрочные диктатуры Суллы, Цезаря и др. Но об этом несколько позже.

Наконец, наше внимание не может не коснуться армии, бывшей в течение всех лет существования республики (до эпохи диктатур) народным ополчением и уже по одному этому силой, стоявшей на пути к царской власти или олигархической форме правления.

Когда с широкой завоевательной политикой Рима сначала’ в самой Италии, а затем и на всех земелях, омываемых Средиземным морем, римская армия сделалась постоянным инструментом политики, наемной силой, содержавшейся за счет завоеванных народов, разрушилась преграда на пути военных диктатур, а затем и к переходу к монархическому правлению.

Подводя итоги, спросим себя: в чем же состоят принципиальные особенности Римской аристократической республики лучших лет ее существования? Что мешало ее переходу к демократии афинского типа, монархии, олигархии (политическое господство небольшой группы правящей партии, правящего класса)?

На этот непростой вопрос можно ответить (оперируя современной терминологией) следующим образом: этому мешала в первую очередь система сдёржек и противовесов в функционировании правящей магистратуры, а в более широком плане – устойчивое, разумное распределение власти между демократией и аристократией, пусть даже и при явном преобладании последней.

Как мы видели по ходу изложения, система сдержек и противовесов проходит через всю систему римской формы правления: два собрания, одно из которых было поначалу чисто плебейским; коллегиальность магистратур с правом интерцессии одного из магистратов в дела другого, своего коллеги; невмешательство одной магистратуры в дела другой (своего рода разделение властей); строго проведенная срочность всех без исключения магистратур и ответственность магистратов за злоупотребления; исключительные полномочия народных трибунов; наличие сената как назначаемого органа, обладающего высшим авторитетом, но лишенного исполнительной власти, и т.д.

Кризис римской республики и переход к монархии

Реформы Гракхов. Во II в. до н.э. после победы над Карфагеном (государством, расположенным в Северной Африке) Рим господствует практически над всеми землями, омываемыми Средиземным морем. Эти земли, помимо своей «особенной ценности, сделались для Рима источником рабов, которые широко использовались в обширных латифундиях (поместьях) старой и новой знати – сенаторов и всадников, трансформировавшихся в IV–III вв. до н.э. в сословие нобилей.

Росту латифундий соответствовал обратный процесс обезземеливания и разорения коренного римского крестьянства. Кульминацией борьбы между мелким и крупным землевладениями стали реформы братьев Гракхов.

В 133 г. до н.э. трибун Тиберий Гракх, аристократ по происхождению, предложил народному собранию закон, которым устанавливался максимальный размер землевладения, находящегося в частных руках, – 1000 югеров (250 га) на семью. Так создавался земельный фонд, служивший реформе. Но самой земли было еще недостаточно. Крестьяне нуждались в деньгах на покупку скота, семян и пр. А деньгами распоряжался сенат.

Крупные землевладельцы, а значит, и сенаторы, были крайне озлоблены, и они ухватились за то, что, проведя закон через ко-миции, Тиберий трижды нарушил римскую Конституцию: потребовал смещения своего коллеги Октавия, сопротивлявшегося реформе (трибы проголосовали за предложение Тиберия); предложил затем, чтобы не сенат, а само Народное собрание решило вопрос о субсидиях (и эта мера была принята комициями). Наконец, оставалось последнее – Тиберий добивался избрания его на новый срок, чего никогда еще до того не делалось.

Реакционная римская олигархия решилась на крайнюю меру, чтобы предотвратить избрание: трибун Тиберий Гракх был убит (133 г. до н.э.). Осуществление реформы было фактически приостановлено.

Но в 121 году до н.э. брат Тиберия, Гай Гракх (и тоже в качестве народного трибуна), продолжил дело Тиберия. В движение пришли те же силы, что и при Тиберий, и раньше всего сенат. Уже в конце республики сенат присвоил себе право издавать в критических ситуациях чрезвычайный закон (так называемый сенату с консультум ультимум), который уполномочивал высших магистратов прибегать к любым средствам, в том числе и к неконституционным, чтобы предотвратить грозящую опасность и овладеть ситуацией. Принятие этой меры привело к убийству Гая Гракха и решительному отказу от аграрных реформ в пользу римского крестьянства.

Чтобы исключить навсегда земельные реформы, в 111 г. до н.э. издается закон Тория, по которому всякий, кто имеет не более 30 югеров (7,5 га) пашни, может считать эту землю своей частной собственностью. Так был положен законоустанов-ленный конец старинному «агер публикус» – общественной земле.

Диктатура Суллы. В I в. до н.э. Рим оказался втянутым в тяжелую для него Союзническую войну, в результате которой вынужден был пойти на предоставление римского гражданства всему, населению Италии.

Союзническая война не принесла ни Риму, ни Италии подлинного мира. Наступала эпоха личной власти, эпоха диктатур. Первым среди диктаторов был полководец Сулла, который, опираясь на преданную ему армию, установил в Риме режим единоличной власти, или диктатуры. Она была бессрочной и уже одним этим отличалась от описанной выше республиканской диктатуры. Кроме того, Сулла присвоил себе законодательные функции и право произвольного распоряжения жизнью и имуществом граждан. Он предоставил новые права сенату и резко ограничил полномочия Народных собраний. Трибуны были лишены политических функций. Диктатура Суллы означала наступление новой исторической эры в римской истории, и прежде всего конец республики.

Отречение Суллы (79 г. до н.э.) возвратило было Риму республиканскую Конституцию, но ненадолго. На этот раз новая римская диктатура оказалась в руках Гая Юлия Цезаря (100–44 гг. до н.э.). Она пришлась на время, наступившее после спартаковского восстания рабов (74 г. до н.э.), со всей очевидностью обнажившего кризис республиканской формы правления и потребность в авторитарном государстве.

Диктатура Юлия Цезаря. Избранный в 59 г. до н.э. консулом Рима, Юлий Цезарь, стоя во главе антисенатской группировки, провел через комиции два земельных закона, осуществив прямое насилие над сенатом и отклонив как несущественное вето народных трибунов. Рядом последующих мер Цезарь привлек на свою сторону не только широкие слои римского народа, но и жителей провинций.

В 46 г. до н.э. Цезарь, покончив со своими последними противниками (помпеянцами), был провозглашен диктатором на 10-летний срок, а в 44 г. – пожизненно.

Особенность цезаристской диктатуры в том, что она соединяла в одних руках не только консульскую и трибунскую власть, но также цензорскую (с 46 г.) и высшую жреческую. По своему положению командующего армией Цезарь получил комиции. Хотя они и продолжают существовать, имитируя сохранение республики, но следуют указаниям императора, включая и те, которые относятся к избранию на должности.

Помимо этого, Цезарь получил полномочие распоряжаться войском и казной государства, право распределять провинции между проконсулами и рекомендовать половину кандидатов в магистраты, право первым голосовать в сенате, что было немаловажно, и т.д. Триумфальным для Цезаря было провозглашение его «отцом отечества» со всеми связанными с этим почестями (особая колесница, золоченое кресло, особая одежда и обувь и т.д.).

Созданная при Цезаре форма правления – принципат – получает свое дальнейшее развитие при его преемнике Октавиане Августе (27 г. до н.э. – 12 г. н.э.).

Римская империя

Причины падения Римской республики. Это трудный и спорный вопрос. Но представляется несомненным, что резкое расслоение общества на богатых и бедных, крупных и мелких землевладельцев, большие различия в состоянии, умножение класса пролетариев, живущих подачками государства и готовых следовать за тем полководцем или политическим деятелем, который сулит наибольший материальный успех, и т.д., не могли не свести на нет старое республиканское равенство, каким бы оно ни было на практике, как и народовластие, как бы оно ни ограничивалось и ущемлялось. Не забудем еще, что римские республиканские институты сложились как институты управления городом, а не империей. Отсюда и смена республиканской формы правления на монархическую, тем более приемлемую, что монархический элемент, как мы это видели, прослеживается и в старой республиканской Конституции Рима.

В новых условиях оказалось невозможным дальнейшее устранение рабовладельческих классов в7 завоеванных Римом провинциях от политической власти. Пожертвовав исключительным положением «римского народа», империя способствовала консолидации рабовладельцев на всей ее территории, консолидации в господствующий класс, связанный единством коренных интересов. Тем самым была создана достаточно прочная социальная база того политического режима, который при всех переменах продержался столь же долго, что и республика, – около 500 лет.

Общественный строй Рима в период принципата. После победы внучатого племянника и преемника Юлия Цезаря – Октавиана – над своими политическими противниками (при Акции 31 г. до н.э.) сенат вручил Октавиану верховную власть над Римом и провинциями (да еще и преподнес ему почетный титул Августа). Вместе с тем в Риме и провинциях установился государственный строй – принципат. Для Августа, «принцепс» означал «первого гражданина Римского государства», а в соответствии с неписаной римской Конституцией – пост императора.

Что же представляла собой Римская империя в период принципата, каков был ее общественный строй? Отвечая на этот вопрос, мы должны первым делом сказать о гражданстве. Уже при Юлии Цезаре предоставление прав римского гражданина в провинциях сделалось распространенной политической мерой. Эта практика была продолжена и при его преемниках. Наконец, в 212 г. н.э. император Каракалла предоставил права римского гражданина всему свободному населению империи. То был знаменательный шаг, имевший далеко идущие последствия. Привилегированное положение самого Рима было подорвано. Тем более что уже к этому времени различия в положении свободных людей в Риме и империи значительно отличались от тех, что были при республике.

Высшие слои рабовладельческого класса составили два сословия. Первым и самым почетным считалось сословие нобилей. Оно еще в IV–III вв. до н.э. сформировалось из патрицианско-плебейской поместной знати. При империи нобили становятся господствующим сословием, доминирующим и в обществе, и в государстве. Экономическую основу нобилитета составили огромные земельные владения, обрабатываемые массой рабов и зависимых крестьян-пекулиантов1. Политическим оплотом нобилитета сделался сенат. Высокопоставленными жрецами и высшими магистратами были представители нобилитета, и так продолжалось в течение веков. Консулат особенно был прерогативой нобилитета. Управители завоеванных территорий – проконсулы, пропреторы, легаты и пр. – принадлежали к нобилитету. Они и управляли провинциями вплоть до того, что навязывали им Конституции. Они же и грабили их. Всего провинций было 18.

При императоре Августе нобилитет превратился в сенаторское сословие, пополнявшееся из сановников, выдвинувшихся на государственной службе. Из сословия всадников, финансовой знати империи с цензом в 400 000 сестерций выходили ответственные чиновники и офицеры. Управление городами находилось в руках декурионов, состоявших большей частью из бывших магистратов. Это были, как правило, средние землевладельцы.

На самой низшей точке социального положения находились по-прежнему рабы. При Августе интересы рабовладельцев были ограждены с помощью специальных мер, отличавшихся крайней жестокостью. Были резко сокращены возможности отпуска рабов на волю, восстановлен закон, по которому подлежали казни все те рабы, которые находились в доме в момент убийства их господина (на расстоянии окрика) и не пришли ему на помощь. В одном из известных нам случаев такого рода, несмотря на широкое недовольство народа, сенат и император предали казни 400 рабов. Римские юристы находили этой жестокости веское оправдание: ни один дом не может быть обезопасен (от рабов) иным способом, кроме как страхом смертной казни…

Между тем экономическое развитие все более указывало на неэффективность труда рабов. Никакой надсмотрщик и никакие наказания не могли заменить экономического стимула. Раб делал то, что было безусловно необходимо, – не более того и так, чтобы не вызвать наказания. Ни одно усовершенствование не приносило выгоды.

Недаром прогресс техники как бы остановился в Риме: ни коса ни даже примитивный цеп, которым выбивают зерно из колосьев, не были известны ни в Риме, ни в его провинциях. Римский автор Колумела (I в. до н.э.) не без горечи писал о том, что «рабы приносят полям величайший вред. Пасут скот… плохо. Дурно пашут землю, показывают при посеве гораздо больший расход семян против настоящего, не заботятся о том, чтобы семя, брошенное в землю, хорошо взошло» и т.д.

Понимая все это, рабовладельцы-хозяева стали все более широко предоставлять рабам пекулии, т.е. земельные участки, за которые хозяину следовало платить определенной заранее долей продукта (обычно половиной урожая). Все остальное оставалось работнику, поэтому он старался.

Но для того чтобы пекулиатные отношения получили должный размах, во-первых, их следовало надежно оградить от злоупотреблений и, во-вторых, дать им более или менее широкую правовую защиту. Старое римское право запрещало рабу все виды торговых и займовых операций, если они производились от его имени (не хозяина) и для его же пользы. Старое право запрещало рабу «искать» и отвечать в суде. И так как все эти запреты были преградой на пути развития пекулия как специфической формы арендных отношений, их следовало отменять, смягчать, модифицировать. Так и делалось, хотя и с понятной постепенностью.

Одновременно с этим в пределах Римской империи совершается и другой немаловажный процесс: превращение свободного крестьянина в арендатора-издольщика, именуемого колоном. Развитие колоната было прямым результатом нескончаемого насильственного грабежа крестьянской земли, прямо связанного с ростом сенаторских и всаднических латифундий. Другой его причиной было уменьшение притока рабов из-за границы, что явилось, с одной стороны, прямым следствием уменьшения военной мощи империи, а с другой стороны, усилением оказываемого ей сопротивления.

Обязательства колона носили как денежный, так и натуральный характер. Колонат начинался с краткосрочной аренды, но она была невыгодна арендодателю. Только длительная аренда могла

обеспечить его рабочей силой и в то же время породить у колона стремление к улучшению земли, повышению ее урожайности и пр.

Удовлетворяя требования землевладельцев, закон 332 г. положил начало прикреплению арендаторов к земле. Самовольно покинувшие поместья возвращались силой. В то же время закон запрещал сгонять колонов при продаже земли. Точно так же запрещалось и самовольное повышение лежащих на колоне тягот и повинностей. Прикрепление колонов к земле было пожизненным и потомственным.

Так в еще рабовладельческом Риме зарождаются феодальный порядок, феодальные производственные отношения. В этом сложном процессе раб поднимается в своем социальном статусе, свободный крестьянин, напротив, опускается. К концу империи запрещаются самовольное убийство раба, разобщение его семьи, вводится облегченный порядок отпущения рабов на волю. Ремесленники, организованные в коллегии, т.е. сообщества, должны были «навсегда оставаться в своем состоянии», что значило для них не что иное, как насильственное потомственное прикрепление к своим профессиям. И здесь может быть усмотрен прообраз средневекового цеха мастеровых людей.

Государственный строй Римской империи. Историю монархического Рима принято делить на два периода: первый, как мы уже знаем, – принципат, второй – доминат. Границей между ними служит III в. н.э.

Принципат еще сохраняет видимость республиканской формы правления и почти все учреждения республики. Собираются Народные собрания, заседает сенат. По-прежнему избираются консулы, преторы и народные трибуны. Но все это – уже не более чем прикрытие постреспубликанского государственного строя.

Император-принцепс, как мы видели на примере Цезаря, соединяет в своих руках полномочия всех главных республиканских магистратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. В зависимости от рода дел он выступает то в одном, то в другом качестве. Как цензор – он комплектует сенат, как трибун – он отменяет по своей воле действия любого органа власти, арестовывает граждан по своему усмотрению и т.д. Как консул и диктатор – принцепс определяет политику государства, отдает распоряжения по отраслям управления; как диктатор он командует армией, управляет провинциями и т.д.

Народные собрания, главный орган власти старой республики, приходят в полный упадок. Цицерон пишет по этому поводу, что гладиаторские игры привлекают римских граждан в большей степени, чем собрания комиций. Обыкновенным явлением стали такие признаки крайней степени разложения комиций, как подкуп голосов, разгоны собраний, насилия над их участниками и пр.

Император Август, хотя и реформировал комиции в демократическом духе (ликвидировал цензовые разряды, допустил заочное голосование для жителей италийских муниципий), отнял у собраний судебную власть – важнейшую из их былых компетенций.

Вместе с тем собрания лишаются своего исконного права избирать на должности магистратов. Сначала было решено, что кандидаты в консулат и претуру проходят проверку в специальной комиссии, составленной из сенаторов и всадников, т.е. апробацию. Затем, уже после смерти Августа, при его преемнике Тиверии, выборы магистратов были переданы в компетенцию сената. «Тогда впервые, – писал римский историк Тацит, – избирать должностных лиц стали сенаторы, а не собрания граждан на Марсовом поле, ибо до того, хотя все самое важное делалось по усмотрению прин-цепса, кое-что делалось и по настоянию трибутных собраний» (7а-цит. Анналы, 1.14). В отношении законодательства тот же Тацит замечает, что принцепс подменял собой не только сенат и магистратов, но и сами законы. Это значит, конечно, что и законодательство стало делом принцепса. Где уж тут говорить о республике!

Оставался, правда, сенат. Но уже при Августе он наполнился провинциальной знатью, которая всем была обязана принцепсу, особенно те из всадников, кто достиг сенаторского звания, власти, распространяющейся на «город Рим». Сенат сделался своего рода общеимперским институтом. При всем том положение его было приниженным, а полномочия – ограниченными. Законопроекты, поступавшие в сенат, исходили от принцепса и обеспечивались его авторитетом. В конце концов возникает и утверждается неписаное правило, согласно которому «все, что решил принцепс, имеет силу закона».

Выборы самого принцепса принадлежали сенату, но и это сделалось чистой формальностью. Во многих случаях дело решалось армией.

Средоточием высших учреждений империи стал «двор» принцепса. Это и императорская канцелярия с юридическим, финансовым и другими отделами. Финансы занимают особое место: никогда еще государство не выказывало такой изобретательности при отыскании источников обложения, как этому научились в ведомствах империи; никогда еще до Августа не было столь многочислен штат имперских чиновников-бюрократов.

Армия стала постоянной и наемной. Солдаты служили 30 лет, получая жалованье, а по выходе в отставку – значительный земельный участок. Командный состав армии комплектовался из сенаторского и всаднического сословий. Рядовой солдат не мог подняться выше должности командира сотни – центуриона.

Доминат. В III в. н.э. (с 284 г.) в Риме устанавливается режим ничем не ограниченной монархии – доминат (от греч. «доминус» – господин). Старые республиканские учреждения исчезают. Управление империей сосредоточивается в руках нескольких основных ведомств, руководимых сановниками, находящимися в подчинении главы империи – императора с неограниченной властью.

Среди этих ведомств особого упоминания заслуживают два: государственный совет при императоре (обсуждение основных вопросов политики, подготовка законопроектов) и финансовое ведомство. Военным ведомством командуют назначенные императором и только ему подчиненные генералы.

Чиновники получают особую организацию: им выдается форменная одежда, их наделяют привилегиями, по окончании службы им назначают пенсии и пр.

Реформы Диоклетиана и Константина. Среди многих реформ и законов империи особого внимания историко-правовой науки заслуживают реформы императоров периода домината – Диоклетиана и Константина.

Диоклетиан, сын вольноотпущенника, стал римским императором в 284 г. н.э. (284–305). Время его правления ознаменовано двумя главными реформами. Первая касалась государственного устройства огромной империи, наилучшей формы управления ею.

Реформа эта может быть сведена к следующему: 1) верховная власть была разделена между четырьмя соправителями. Двое из них, носившие титул «августов», занимали первенствующее положение, управляя каждый своей половиной империи – Западной и Восточной. При этом сам Диоклетиан-август сохранил за собой право высшей власти для обеих частей империи. Августы избирали себе соправителей, которым присваивался титул «цезарей». Так возникла тетрархия – правление четырех императоров, считавшихся членами единой «императорской семьи»; 2) армия, увеличенная на ‘/з> была поделена на две части: одна ее часть размещалась на границах империи, другая, мобильная, служила для целей внутренней безопасности; 3) административная реформа привела к разукрупнению провинций (по одним сведениям, их было до 101, по другим – до 120); 4) провинции, в свою очередь, стали частью диоцезов, которых было 12; 5) разделенная на провинции и диоцезы, Италия в числе других земель империи теперь уже была окончательно лишена своего особого положения (хотя Рим продолжал еще некоторое время считаться столицей империи).

Что касается экономической политики Диоклетиана, она значительна уже тем, что дает первый пример активного административного вмешательства в столь сложную и подвижную сферу жизни общества, какой является экономика. Первым делом Диоклетиан ввел вместо разного рода косвенных налогов единый прямой налог – поземельно-подушный, взыскиваемый в натуре, зерном, мясом, шерстью и пр. Размер обложения был значительно увеличен против прежнего. Стремясь покончить с хождением порченых денег, император ввел полноценную золотую монету наряду с серебряной и медной.

Пытаясь остановить рост цен на товары и услуги, Диоклетиан в 301 г. издал эдикт, установивший максимальные цены на пшеницу, рожь, мак и прочие продаваемые товары: «Мы постановляем, чтобы цены, указанные в прилагаемом перечне, по всему государству так соблюдать, чтобы была отрезана возможность их повысить, если же кто дерзко воспротивится этому постановлению, тот рискует своей головой». Кроме того, эдикт установил максимальные размеры заработной платы батраку, парикмахеру, учителю, стенографу, адвокату, архитектору и др. Отметим, что гонорар адвоката в 15 раз превышал заработную плату медника.

Другие реформы Диоклетиана усиливали власть землевладельцев над крестьянством, так как землевладелец нес ответственность за поступление налогов от крестьян. Землевладелец получил право посылать по своему выбору определенное число зависимых людей на военную службу в императорскую армию.

Начатые Диоклетианом реформы продолжил император Константин (306–337), более всего известный своей церковной политикой, благоприятной для христиан, до той поры гонимых государством. Миланским эдиктом 313 г. Константин разрешил христианам свободное исповедание своей религии (незадолго до смерти император крестился и сам).

При Константине завершился процесс закрепощения крестьян-колонов. Согласно имперской Конституции 332 г. колон был лишен права переходить из одного имения в другое. Не подчинившегося этому закону колона заковывали в кандалы, как раба, и в таком виде возвращали собственнику. Лицо, принявшее беглого колона, уплачивало его господину полную сумму платежей, причитающихся с беглого колона.

Та же линия проводилась и в отношении ремесленников. Например, императорский эдикт 317 г. предписывал мастерам монетного дела, корабельщикам и многим другим работникам «навсегда оставаться в своем состоянии». Непосредственное присвоение прибавочного продукта стало основной формой эксплуатации крестьян и ремесленников.

Ко всему сказанному прибавим, что именно при Константине столица Римской империи была перенесена в старый Византий, названный затем (11 мая 330 г.) Константинополем. Сюда были переведены из Рима высшие правительственные учреждения, здесь был воссоздан сенат.

Окончательное разделение империи на две части – Западную со столицей в Риме и Восточную со столицей в Константинополе, произошло в 395 г.

На этом мы завершаем историю римской государственности, ибо с переводом столицы в Константинополь начинается уже история Византии. Случалось, правда, что западная и восточная части империи еще соединялись под властью удачливого императора, но ненадолго. В IV в. Рим и Византия обособляются окончательно.

Римская империя существовала (вернее, влачила существование) до 476 г., когда глава германских наемников Одоакр свергнул римского императора малолетнего Ромула-Августула (Ромула-Августишку) и занял его место. Этому событию предшествовал фактический распад всей западной части империи. И Галлия, и Испания, и Британия оказались во власти германцев. Отпала и Африка. Что касается Восточной Римской империи, то она просуществовала еще около тысячи лет.

Причины падения Римской империи были и остаются предметом дискуссии, конца которой не видно. Мы не будем вдаваться в этот сложный вопрос.

Легко видеть, что многие принципы римской государственности, как мы их описали, не ушли в историю. Коллегиальность магистратов, система сдержек и противовесов, участие народа в решении важнейших государственных дел, постоянный парламент, каким был римский сенат, ответственность должностных лиц перед народом, парламентом или судом и т.д. – все эти принципы так или иначе восходят к античным государствам – Афинам и Риму. И в этом их непреходящая историческая ценность.

Небесполезно, однако, привести свидетельство римского историка Аммиана Марцеллина, писавшего о современном ему Риме (383–390 г. н.э.): «Людей образованных и серьезных избегают как людей скучных и бесполезных… Немногие дома, славившиеся в прошлые времена вниманием к наукам, погружены теперь в забавы позорной праздности… Вместо философа приглашают певца, вместо оратора – мастера потешных дел. Библиотеки заперты навек… Когда, в виду опасения нехватки продовольствия, принимались меры к быстрому удалению из Рима всех чужеземцев, первым делом выслали представителей образованности и науки, хотя число их было незначительно, но были оставлены в городе… три тысячи танцовщиц со своими музыкантами…» Книг же, прибавляет Марцеллин, за исключением немногих занимательных, не читают совсем.

Другие римские авторы сообщают о падении интереса к государственным делам, ничтожестве императоров, стяжательстве, произволе властей и разложении государственного аппарата вообще. Все это немаловажно для понимания ситуации, предшествовавшей падению Западной Римской империи.

Римское право в период ранней республики. Законы XII таблиц

Общая характеристика. Законы XII таблиц были выработаны комиссией 12 (децемвиров) в середине V в. до н.э. (451–450 гг.). Свое название они получили от того, что были, начертаны на 12 деревянных досках-таблицах, выставленных для всеобщего обозрения на главной площади Рима, в его политическом центре – Форуме.

Законы XII таблиц были в своей основе записью обычного права. Больше всего в них нуждались плебеи (для защиты от произвола патрицианских судей). Кодификация права была для них этапом в борьбе за уравнение с патрициями.

Отличительной чертой названных законов был строгий формализм: малейшее упущение в форме судоговорения влекло за собой проигрыш дела. Упущение это принималось за «перст Божий». Законы таблиц регулировали сферы собственности, семейных и наследственных отношений, содержали нормы, относящиеся к займовым операциям, к уголовным преступлениям, но вовсе не касались государственного права.

Важной чертой римского права собственности было подразделение ее на два типа. К первому типу (реc манципи) относились земля (поначалу – около Рима, а затем – вся земля Италии вообще), рабочий скот, рабы, здания и сооружения, сервитуты; ко второму типу (реc нек манципи) – все прочие вещи.

Для отчуждения вещей первой категории – продажи, мены, дарения и пр. – требовалось соблюдение формальностей, носивших название манципации. Это слово произошло от греч. «манус» – рука и отражает образное представление о переходе собственности при наложении руки на приобретенную вещь. Наложив руку, следовало сказать: «Я утверждаю, что. эта вещь принадлежит мне по праву квиритов» (потомков обожествленного Ромула Квирина). Манципация сообщала приобретателю неоспоримое право собственности на вещь. Без манципации уплаты денег было недостаточно для возникновения права собственности. Передача манципируемой вещи происходила в торжественной обстановке, в присутствии пяти свидетелей и весодержателя с весами и медью. Последнее указывает на то, что обряд манципации возник до появления чеканной монеты – асса, но медь в определенном сторонами весе уже фигурировала в качестве общего эквивалента. Формальности служили запоминанию сделки на тот случай, если в будущем возникнет связанный с ней спор о собственности.

Все другие вещи, даже драгоценные, переходили посредством простой традиции, т.е. бесформальной передачи на условиях, установленных договором купли-продажи, мены, дарения и пр.

Старый раб, как и старая лошадь, требовал при переходе из рук в руки манципации, а драгоценная ваза – традиции. Дело в том, что первые две вещи относятся к разряду орудий и средств производства и по своему происхождению тяготеют к верховной коллективной собственности римской общины, тогда как ваза, украшение, как и всякая другая обиходная вещь, были как изначально, так и в последующем предметами индивидуальной собственности.

Что касается займа, Законы XII таблиц помимо обычных займовых операций, связанных с процентами, закладом и пр., знают еще и так называемый нексум, т.е. самозаклад должника – долгое обязательство под гарантию свободы. По истечении законной просрочки платежа кредитор был волен арестовать должника и заключить его в свою домовую (долговую) тюрьму. Три раза подряд в базарные дни кредитор обязывался выводить должника на рынок в надежде, что найдутся родные, близкие, сердобольные, согласные выплатить долг и выкупить должника из неволи. Если таковых не находилось, должник предавался смерти или продавался за границу. Только в конце IV в. до н.э. законом Петелия подобный договор займа был реформирован, и долговое рабство отменено. С этого времени должник отвечал перед кредитором в пределах своего имущества.

Помимо обязательств из договоров, Законы XII таблиц знают и такие, которые возникают из причинения вреда и противоправных действий вообще (воровство, потрава и пр.). Например, вора, захваченного с оружием в руках, разрешалось казнить на месте преступления. Та же участь ожидала того, кто преднамеренно «поджигал строения или сложенные у дома скирды хлеба».

Семейное право. Римская семья, как ее рисуют Законы XII таблиц, была строго патриархальной, т.е. находящейся под неограниченной властью домовладыки, каким мог быть дед или отец. Такое родство называлось агнатическим, а все «подвластные» домовладыке были друг другу агнатами.

Когнатическое родство возникало с переходом агната (агнатки) в другую семью или с выделом из семьи. Так, дочь домовладыки, вышедшая замуж, подпадала под власть мужа (или свекра, если он был) и становилась когнаткой в отношении своей кровнородственной семьи. Когнатом становился и сын, выделившийся из семьи (с разрешения отца). Напротив, усыновленный и тем самым

принятый в семью становился по отношению к ней агнатом со всеми связанными с этим правами, в том числе и на законную часть наследства.

Агнатическое родство было несомненно более прогрессивным по сравнению с кровнородственным, когнатическим родством, в котором нельзя не видеть реликт, пережиток родовых отношений.

В Древнем Риме существовали три формы заключения браков: две древнейшие и одна сравнительно новая. Древнейшие совершались в торжественной обстановке, и жену отдавали под власть мужа. В первом случае брак совершался в религиозной форме, в присутствии жрецов, сопровождался поеданием специально изготовленных лепешек и торжественной клятвой жены следовать повсюду за мужем: «Где ты, Гай, там найдешь и меня». Вторая форма брака совершалась в форме покупки невесты (в маниципационной форме).

Но Законы XII таблиц знают бесформальную форму брака – «сине ману», т.е. «без власти мужа». Можно предположить, что этот брак диктовался нуждой обедневших патрицианских семей в союзе с богатыми плебейскими, но это только предположение. В этой форме брака женщина нашла значительную свободу, включая свободу развода (которой она не имела в «правильном» браке). С разводом женщина забирала свое собственное имущество, внесенное в общий дом в качестве приданого, равно как и благоприобретенное после вступления в брак. С течением времени именно брак «сине ману» получил наибольшее распространение, тогда как «правильные» формы брака сохранялись главным образом в жреческих и патрицианских фамилиях. Специфической особенностью брака «сине ману» было то, что его следовало возобновлять ежегодно. Для этого жена в положенный день на три дня уходила из дома мужа (к родителям, друзьям) и тем прерывала срок давности.

Заботы о содержании семьи лежали, естественно, на муже, ибо брак был патриархальным; мужу, конечно, не воспрещалось распоряжаться приданым, принесенным женой, оно было его собственностью. Развод разрешался мужу при всех формах брака, для жены – только в браке «сине ману».

После смерти домовладыки имущество семьи переходило агнатам по закону, а если покойный оставлял завещание, следовало слепо и свято придерживаться его буквального текста. Вдова покойного во всех случаях получала какую-то часть имущества как для собственного пропитания, так и на содержание малолетних детей, если они оставались на ее попечении после смерти отца.

Наследование по завещанию ограничивалось рядом условий. Лишая наследства кого-либо из агнатов, отец должен был прямо назвать его. Всякое наследственное распоряжение нуждалось в утверждении Народным собранием.

Уголовно-правовые постановления Законов XII таблиц отличались крайней суровостью. Смертной казнью наказывался всякий, кто посмел потравить или собрать урожай «с обработанного плугом поля». Поджигатель дома или хлеба, если он действовал преднамеренно, заключался в оковы, подвергался бичеванию, за которым следовала смерть. Всякий мог убить на месте преступления ночного вора или вора, захваченного с оружием в руках. Дневной вор, застигнутый на месте преступления, подлежал физическому наказанию, а затем выдавался потерпевшему (т.е. обращался в рабство).

Членовредительство, побои, оскорбления наказывались штрафом. Об умышленном убийстве не упоминается вовсе. Объясняется это, по-видимому, тем, что меры наказания, следуемые за него, не вызывали сомнения (смертная казнь).

О государственных преступлениях Законы XII таблиц говорят сравнительно немного: устанавливаются неправомерность и наказуемость ночных сборищ, подстрекательства врага к нападению на Рим, взяточничество судей и др.

Преступления раба рассматривались судом особо. У раба не было никаких прав на защиту. Приговоренный к смерти, он, по обычаю, сбрасывался с Тарпейской скалы.

Судебный процесс. Древнейшая форма судебного рассмотрения спорных случаев, так называемый легисакционный процесс, следующим образом рисуется Законами XII таблиц. Процесс этот состоял из двух стадий: первая называлась ин юре, вторая – ин юдицио. Первая стадия была строго формальной, вторая характеризуется свободной процедурой.

В первой стадии истец и ответчик являлись в назначенный день на Форум к магистрату, каким для данных случаев сделался со временем претор – вторая после консула магистратура Рима. Здесь после произнесения клятв, выраженных в точно определенных для каждого данного случая словах, претор, если никто не сбивался в произнесении должной, строго определенной формулы, назначал день суда (вторая стадия процесса) и устанавливал сумму денег, которую та или другая из тяжущихся сторон должна была внести (в храм) в виде залога правоты. Проигрыш дела вел к проигрышу залога, и таким образом Рим защищал себя от сутяжников.

Для второй стадии процесса претор назначал судью (из списка кандидатов, утвержденных сенатом), день суда и обязывал тяжущихся подчиниться судейскому решению. На этом первая стадия легисакционного процесса завершалась. На его второй стадии судья выслушивал стороны, свидетелей, рассматривал представленные доказательства, если они были, и выносил решение. Оно было окончательным, ибо ни апелляции, ни кассации древнейшее право Рима не знало.

С течением времени легисакционный процесс вытесняется простым (бесформальным) формулярным процессом, в котором решающая роль принадлежит претору, его формуле, бывшей юридической основой для возбуждения иска и его судейского разрешения.

Римское право в период поздней республики и принципата (классическое). Последний век республики и первые 2–3 века империи были временем полного расцвета римской классической юриспруденции.

Законы XII таблиц – древняя кодификация римского права – послужили надежной опорой для регулирования сравнительно простых товарных, семейных, наследственных и других подобных отношений. Отсюда и то внешнее почтение, которое отдавалось Законам XII таблиц в более поздние времена, когда их практическое применение либо вовсе исключалось, либо стало минимальным.

В результате войн Рим завоевал Италию, а вслед за тем многие европейские и азиатские территории. В течение всего этого времени развиваются ремесла и торговля. С захваченных испанских серебряных рудников в Рим поставляли серебро для чеканки полноценной серебряной монеты, и это в значительной степени стимулировало развитие финансовых операций разного рода, включая кредитные.

Новые экономические отношения потребовали создания нового права, ибо Законы XII таблиц стали для большинства случаев неприменимы или не давали должного руководства. В этих исторических условиях в качестве толкователей и творцов права выступают преторы. Они заложили основы римской классической юриспруденции, которую разрабатывали одновременно с ними и после них римские «классические» юристы Ульпиан, Цельз, Папиниан и др.

В прошлое ушел юридический формализм, пронизывающий Законы XII таблиц. Получили признание принципы равенства сторон, справедливости, доброй совести и др. Когда право противоречит справедливости, скажет Ульпиан (умер в 288 г.), следует предпочесть последнее, т.е. справедливость получает преимущество перед строгим пониманием права.

Авторитету Законов XII таблиц начали противопоставлять авторитет «общенародного права», под которым стали понимать (и уважать) совокупность установлений, общих для многих народов. Активным поборником такого рода воззрений стали преторы.

Не посягая на текст Таблиц, римские юристы изобрели эффективный способ их корректировки, а затем и игнорирования.

Оба претора – цивильный и перегринский – имели право издания эдиктов, в которых они сначала заявляли о своем вступлении в должность, а впоследствии стали все смелее творить новое право Рима. Эдикты преторов, все более расходясь с нормами Таблиц, упрощали товарооборот, снимали формализм старого права, разрешали то, что запрещалось или игнорировалось Таблицами. Таким образом, в Риме появился новый авторитетный источник права, надежно защищаемый претором.

Каждый новый претор, вступая в должность, согласно обычаю, подтверждал эдикт своего предшественника, прибавляя при необходимости какую-нибудь норму, которая могла защитить узаконенные или только еще возникавшие правоотношения. Так, наперекор праву XII таблиц возникает новое – так называемое преторское право.

Но для того чтобы претор мог с достаточной эффективностью защищать то, что он считал должным и справедливым в праве, нужно было изменить его положение в процессе. Из пассивного наблюдателя, каким он был в легисакционном процессе, он должен был стать руководителем и наставником судьи, причем наставником достаточно авторитетным и властным.

Около 150 г. до н.э. в гражданском судопроизводстве Рима произошел подлинный переворот. Как и прежде, сохранялись две стадии процесса, а решение дела передавалось судье, назначенному претором. Но судья уже не был свободен в своих действиях. Он был обязан следовать приказу претора, выраженному в виде формулы. Отсюда и название новой формы процесса – формулярный.

Формула состояла из трех частей – интенции, эксцепции и кондемнации. Интенция включала требование истца, эксцепция – возражение ответчика, кондемнация – приказ претора судье. Приведем пример. «Если будет установлено, что Н.Н. (ответчик) обязался формальным актом стипуляции уплатить А.А. (истцу) 100 сестерциев (интенция), а ответчик утверждает, что он не исполняет обязательства, потому что, доверившись Н.Н., стипулировал, но самих денег (валюты займа) не получил (эксцепция), то ты, судья, установи, как было дело, и в зависимости от этого присуди или отклони, ибо несправедливо, чтобы кредитор, связав должника формальным обязательством, но ничего ему не дав, получил несправедливую выгоду (кондемнация)».

В другом случае претор мог столкнуться с иском эманципированного сына, требовавшего участия в отцовском наследстве. Законы XII таблиц отказывали ему в этом, поскольку, если сын по каким-либо поводам был освобожден из-под власти отца, он уже не был агнатом и соответственно наследником. Но претор, считая эту архаику несправедливой, предписывал судье ввести эманципированного сына в его долю наследства при условии, что сын внесет все свое собственное имущество в общую наследственную массу с тем, чтобы и его доля была разделена между всеми законными наследниками. Соответствующая формула гласила бы: «Если бы истец А.А. был наследником, спорная земля принадлежала бы ему по квиритскому праву (интенция) и, хотя квиритские наследники, ссылаясь на Законы XII таблиц, возражают (эксцепция), ты, судья, присуди эту землю А.А. (кондемнация)».

Так возникает новая форма собственности, отличная от квиритской. Ее называют преторской или бонитарной (от слов «ин бонис» – в имуществе). Охраняет ее претор, его защита. Следствием новых порядков было стирание граней между манципируемыми и неманципируемыми вещами.

В том же направлении, что и претор, действовали и другие творцы нового, «классического» римского права – юристы, получавшие от императоров право обязательных для всех «консультаций». Важнейшими источниками права были также эдикты императоров, постановления сената.

Право частное и право публичное. По воззрениям римских юристов, всю совокупность правовых велений следует делить на две части: право частное и право публичное. К последнему, по известному определению уже упоминавшегося Ульпиана, принадлежат все те нормы, которые «относятся к положению римского государства» как целого; напротив, частное право имеет дело с тем, что касается «пользы отдельных лиц» (Дигесты. 1.1.2).

Таким образом, храмы и публичные дороги, например, были объявлены областью публичного права, тогда как отношения, связанные с правом собственности или владения, семейным и наследственным правом, обязательствами и пр., – областью права частного. Это деление признавалось верным и в средние века в тех странах Европы, где было заимствовано (рецепировано)

Стремясь навести порядок в судах, византийский император Юстиниан (483–565) поручил немногочисленной коллегии выдающихся юристов составить: 1) систематический свод римско-византийского гражданского права, получивший название «Иституции»; 2) систематический свод императорских предписаний («Конституции»); 3) Дигесты, что может быть переведено как «Собрание юридических текстов». Составители включили в Дигесты наиболее значительные консультации, мнения и определения 39 выдающихся римских юристов II в. до н.э. – III в. н.э. Было изучено 2 тыс. книг, из которых взято 150 тыс. строк. Более других цитируются Ульпиан, Павел, Целез-сын, Лабеон, наконец, наиболее почитаемый из римских юристов Эмилий Папиниан (умер в 212 г. н.э.). Дигесты состоят из 50 томов, разбитых на книги и титулы. В средние века были прибавлены параграфы. В совокупности с другими частями юстиниановой кодификации Дигесты образуют основу «Свода римского права» (название дано французским юристом Готофредом (1549–1622)). Оно укоренилось и принимается как должное и в наши дни. И мы именуем римское гражданское право частным.

Конечно, нельзя относиться упрощенно к указанному делению. В каждой норме права, поскольку оно исходит от государства и им сохраняется, заключен известный, больший или меньший, публичный интерес. Но этот общепризнанный факт не мешает существованию названной выше классификации.

Старое римское право, сложившееся из Законов XII таблиц, постановлений Народных собраний, постановлений сената, респонса (консультаций) римских юристов и некоторых других источников, получило название цивильного права, права римской общины. Преторское право развивалось и наряду с цивильным, и в противоречии с ним. Наконец, третьим элементом римского права с течением времени становится так называемое право народов – юс гентиум.

Свободное от римских традиций, юс гентиум характеризовалось большей гибкостью, нежели цивильное право. Включая преторское право, оно широко заимствовало правовые нормы из права и торговых обычаев других стран Античного мира, либо находившихся в торговых отношениях с Римом, либо подпавших под его господство (Античная Греция, Древний Египет и другие восточные государства). Перегринский претор (с 242 г. до н.э.), творец «права народов», находился в постоянном общении с претором цивильным, особенно в тех случаях, когда какая-либо из сторон в судебном споре принадлежала к перегринам.

Благодаря формулярному процессу экономические отношения, как возникающие, так и развитые, получили надежную защиту. Произошло неизбежное в создавшихся условиях сближение цивильного и преторского права. В области оборота недвижимости и договорного права Рима было особенно велико влияние права народов. Теоретическая же разработка преторского права находилась под постоянным влиянием знаменитой греческой философии, усвоенной выдающимися представителями римской юридической науки и практики.

К праву народов римские юристы относили установление рабства и отпущение рабов на волю, поскольку и то и другое не было собственно римским институтом, а также такие гражданские правоотношения, как «разделение имуществ, учреждение торговли, купли-продажи, найма, обязательства, за исключением тех, которые были введены собственно римским правом» (Гермоген. Первая книга юридических отрывков). Другой выдающийся римский юрист, автор замечательного учебника по римскому праву «Институции» – Гай (117–180), писал: «Все народы пользуются частью своим собственным правом, частью правом, общим всем людям» (Институции. Кн. 1-я). Между тем и другим могут быть различия: по свидетельству Гая, письменная форма обязательств была принята у перегринов и только впоследствии заимствована у них римскими гражданами.

Владение. В римском праве владение определяется как фактическое господство лица над вещью, соединенное, естественно, с желанием осуществлять эту власть для себя.

Из сути владения вытекает, что основанием для его возникновения служит ранее всего оккупация (захват вещи), сопряженная с намерением держать эту вещь для себя, иметь ее в своей власти. Но непременно этот захват не должен быть ни тайным, ни насильственным: вор никогда не будет законным владельцем украденного; напротив, он «всегда в просрочке», т.е. считается незаконным владельцем с самого момента кражи со всеми вытекающими для него неблагоприятными последствиями (изъятие украденного, многократный штраф).

И даже в том случае, когда земельное владение (не собственность!), например земельный участок, не «дотянуло» до двух лет, которые закон требовал для приобретения права собственности на него (см. ниже), переходит от отца к сыну по праву наследования, следует считать, что сын владеет первоначально, ибо только таким может и должно быть всякое добросовестное владение вещами.

Таким образом, владение возникает из добросовестного – без применения хитрости или насилия – пользования вещью, собственник которой либо не известен, либо безвестно отсутствует, либо не оказывает сопротивления. Беспрепятственно могут быть «захвачены» и присвоены заброшенные земли, дикие звери, рыбы, и пр., т.е. вещи, не находящиеся в чьей-либо собственности.

Владение не может, не должно быть вечным: этому препятствует экономический интерес. Нужно, чтобы владелец был заинтересован в улучшении владения, особенно земельного, чтобы он относился к нему как к своей собственности (удобрял, орошал, огораживал и пр.).

На помощь владельцу, если он владелец добросовестный, приходит приобретательная давность. Сроки приобретательной давности время от времени менялись – от 2-летнего владения землей по Законам XII таблиц до 30-летнего по законам поздней империи.

Практическое значение института владения заключалось в той защите, которую ему давало римское право. До тех пор пока лицо, заявлявшее о себе как о собственнике вещи и требовавшее ее изъятия у несобственника-владельца, не докажет законности своих притязаний и не добьется соответствующего судебного решения, претор будет оказывать владельцу всю возможную защиту, включая интердикт-приказ о недозволенности самовольного захвата оспариваемой вещи. Отсюда и поговорка «блаженны владеющие», ибо бремя доказывания, самое трудное в соответствующих обстоятельствах, лежало на истце.

Близким к владению по своей юридической природе римские юристы считали и так называемое держание, или, говоря иначе, посредственное владение. Под держанием понимали пользование, лишенное права распоряжения. В данном случае речь шла о вещах, собственник которых известен и не устраняется от извлечения доходов, приносимых вещами. Держание создается наймом квартиры, орудий труда, рабочего скота и пр.

Всякое владение прекращается с отпадением как фактического господства лица над вещью, так и самого намерения владеть ею для себя.

Право собственности. Сервитут. Определение права собственности, заимствованное многими буржуазными кодификациями, было дано римскими юристами. Они понимали под собственностью наиболее полное, наиболее абсолютное право пользоваться и распоряжаться вещами с теми лишь ограничениями, которые установлены договором или правом.

Пользоваться – значит извлекать выгоду, приносимую вещью, распоряжаться – значит определять ее судьбу.

Когда мы говорим «наиболее абсолютное», а не «абсолютное» право распоряжения вещами, нужно иметь в виду ограничения, установленные законом. Это очень важно для понимания института собственности вообще. Кроме того, собственность есть господство прямое, непосредственное, исключительное (т.е. устранение всякого третьего лица от посягательства на вещь), легко приспособляемое (т.е. как только отпадает какое-либо из ограничений права собственности, собственник автоматически восстанавливает свое исключительное право) и т.д.

Некоторые ограничения права земельной собственности были установлены еще Законами XII таблиц: например, никто не мог сажать деревья ближе 5–9 футов от соседнего участка и т.д.

Особой формой ограничения права собственности является сервитут – право на чужую вещь. Различались вещные и личные сервитуты. Право проведения воды через чужой участок, вызванное хозяйственной необходимостью, есть пример вещного сервитута, которым римское право обременяло одного собственника в пользу другого. Под личным сервитутом понималось строго персональное право пользования чужой вещью при сохранности этой вещи.

Так, наследователь может предоставить старой служанке, кормилице и пр. в пожизненное пользование комнату в доме.

Обязательственное право. Типы договоров. Определяя содержание обязательства, римский юрист Павел (III в. н.э.) писал: «Сущность обязательства состоит в том, чтобы связать другого перед нами, дабы он что-нибудь дал, сделал или предоставил» (Дигесты. 44.7.3). Соответственно с этим, исполняя обязательство, лицо «развязывает себя», снимает договорные путы, ибо он уже сделал или предоставил требуемое договором.

Всякое обязательство возникает из договора, либо «как бы из договора», из деликта, т.е. из причинения вреда, либо «как бы из деликта». Мы приводим эту классификацию, хотя она и не считается достаточно точной.

Неисполнение договора к указанному в нем сроку влечет за собой право на иск. Иски могут быть как личными, когда мы требуем от другого, чтобы он дал или сделал оговоренное, так и вещными, «когда мы предъявляем исковое требование о том, что телесная вещь наша или что какое-нибудь вещное право, например сервитут, принадлежит нам по праву».

Для действительности договора необходимо главное: а) согласие сторон, которые обязываются, и оно не должно – быть исторгнуто насилием или обманом («одно показывается, а другое делается»); б) его соответствие праву (закону).

Древнейшим типом договора, как мы уже говорили, был договор словесный, вербальный (от лат. «вербум» – слово). Для его действительности требовалось произнесение слов «даю», «сделаю». Вербальное обязательство устанавливалось посредством стипуляции. Вот что писал по этому поводу Гай: «Вербальное обязательство возникает посредством вопроса и ответа, например, обещаешь ли дать что-нибудь? обещаю; дашь ли? дам; ручаешься ли? ручаюсь; сделаешь ли? сделаю». Не исключено, что в древнейшие времена вербальный договор скреплялся клятвой.

С течением времени вербальные договоры потеряли свой строго формальный характер: в конце периода республики стали писать протоколы о произведенной стипуляции, что, конечно, облегчало положение должника, а также позицию претора и судьи, когда возникала необходимость в судебном разбирательстве.

Из обязательства строго словесного возникало и постепенно распространилось письменное обязательство. Римские юристы и прежде всего преторы стали признавать законной, а значит, допустимой и защищаемой, и эту форму обязательств, получивших название литеральных (от лат. «литера» – буква). Вероятно, первым литеральным обязательством была запись в домовой приходно-расходной книге. Затем появились расписки, составленные по некоему шаблону: один обязуется тем-то и тогда-то в пользу другого. Наконец, был составлен письменный договор в привычной форме.

В какое-то время практика вынудила римских юристов выделить в особую группу договоров такие, которые стали называть реальными. Обязанность исполнения и связанная с ней ответственность наступают по реальным договорам не с момента соглашения, а с момента передачи вещи (отсюда (от лат. «pea» – вещь) и название договоров этого типа). Типичный пример реального договора – договор хранения вещей. Например, в понедельник утром одно лицо обязывалось перед другим принять на хранение его вещи, а доставить их во вторник. Но в ночь на вторник вещи сгорели от пожара, вызванного молнией. Можно ли требовать, чтобы поклажеприниматель нес ответственность за эти вещи, поскольку он обязался принять их на хранение? Конечно, нет! Его ответственность наступает не ранее того момента, когда вещи, о которых было оговорено, будут ему переданы реально.

То же может быть сказано и о таком распространенном договоре, как договор займа. Договориться о займе можно когда угодно, но ответственность должника наступит, во-первых, не ранее того, как он получит валюту займа и, во-вторых, по наступлении срока возврата денег. То же относится и к договору ссуды.

Римские юристы строго различали договоры’ займа и ссуды. К договорам займа они относили такие, предметом которых являются вещи, наделенные родовыми признаками: деньги, вино, зерно и пр., т.е. все заменимые вещи. И в первую очередь это относится к • деньгам: мы расплачиваемся с кредитором не теми же деньгами, которые нам дали взаймы, а в той же сумме. С договором ссуды римское право связывало вещи индивидуально-определенные, например столовые сервизы, данные по-дружески приятелю или соседу для семейного праздника. Эти вещи незаменимы в принципе: подлежит возврату не всякий сервиз, даже и лучший, а именно тот, который был дан в ссуду. Конечно, ссудодатель и неисправный ссудополучатель могут договориться между собой о чем-либо таком, что сделает иск об ущербе излишним.

Выделение реальных контрактов имело важное значение для практики. Претор первым делом выяснял, о каком контракте идет речь; если имел место реальный контракт, вопрос магистрата был: «Передана ли сама вещь?» Без передачи вещи не было и ответственности.

Последней по времени возникновения и самой важной экономически была группа консенсуальных контрактов. Они охватывали (не считая договоров займа) все наиболее важные виды и формы правоотношений: куплю-продажу, наем рабочей силы, скота и помещений, договоры аренды земли, наконец, договоры товарищества. Критерием для отнесения сделок к названному типу договоров был избран момент наступления ответственности. Этот момент наступал тотчас по заключении соглашения. Отсюда (от лат. «консенсус» – соглашение, согласие) и само название данной группы договоров.

Деловая активность захватила и такую сферу правоотношений, как подряд и наем, также оформлявшиеся консенсуальными контрактами. Известный римский политический деятель Катон (234–149 гг. до н.э.) упоминает о подряде на постройку виллы: отдельно платилось за возведение стен, отдельно за каждую уложенную черепицу и т.д. Римский поэт Гораций сообщает об объявлении: «Здесь строит подрядчик с рабами». Хотя считалось, что «работа за деньги делает человека рабом», наниматься на работу вынуждены были и многие свободные римляне, получая за нее плату.

По мере роста крупных имений и раздробления крестьянских наделов все более широкое распространение приобретает с конца республики мелкая крестьянская аренда поля, рабочего скота и пр. Все это также оформлялось консенсуальными договорами.

Особое место среди них принадлежало договорам купли-продажи. Из реального договора, каким он был при господстве манципации, договор купли-продажи превратился преимущественно в договор консенсуальный, т.е. ответственность сторон возникает не при передаче вещи, а немедленно по заключении соглашения в любой из дозволенных форм – письменной или устной. Оборот товаров был значительно облегчен. Так, лицо, купившее урожай будущего года, т.е. «вещь», еще не существующую в природе, как и лицо, продавшее будущий урожай, получали свои выгоды независимо от того, что принесет покупателю распоряжение урожаем: договор вступал в силу с момента соглашения.

В споре о реальном договоре претора интересовало прежде всего, была ли передана вещь, в консенсуальном договоре это обстоятельство не имело значения. Было ли достигнуто соглашение и в чем его суть – вот что было главным. Повторим: в реальном договоре соглашение без передачи вещи не имело значения ни для той, ни для другой стороны. В консенсуальном договоре, напротив, именно в соглашении – суть дела: оно должно предусмотреть время и место передачи вещи и т.д., и если контрагент воздерживается от передачи вещи или по собственной воле меняет условия соглашения, возникает нарушение обязательства. Но само оно остается в силе и может быть предметом судебного спора. Консенсуальный договор можно было заключить заочно, через посредника, письмом и пр., что упрощало оборот товаров и заключение контрактов вообще.

Римское право обязывало продавца: а) гарантировать покупателя от эвикции, т.е. истребования вещи ее действительным собственником; б) предупредить покупателя о скрытых недостатках вещи, которые не могут быть обнаружены при простом осмотре.

При обнаружении действительного собственника вещи (например, если она была краденой) покупатель получал право не только на возврат уплаченного, но и на возмещение понесенных им убытков. При обнаружении скрытого недостатка вещи покупатель мог требовать расторжения договора или, если полагал это более выгодным, уменьшения покупной цены.

В период империи дело дошло до того, что продавец стал отвечать и за те недостатки проданной им вещи, о которых не знал и заведомо не мог знать. Заявление иска по причине обнаруженных покупателем недостатков вещи могло быть подано в установленные особые сроки исковой давности: полугодичный – для иска о расторжении договора и годичный – для уменьшения покупной цены и возвращения переплаченного.

С утверждением имущественной ответственности резко возросло значение залога как наиболее эффективного способа обеспечения обязательства.

Вручение какой-либо ценной вещи кредитору в качестве средства обеспечения долга было известно в глубокой древности. Однако общепризнанным средством побудить кредитора-залогопринимателя вернуть заложенную вещь (по уплате долга) была угроза бесчестия. Официальное признание залог получает только в конце периода республики. А в начале периода империи было постановлено, что при неплатежеспособности должника заложенная вещь поступает в продажу с тем условием, что должнику возвращается излишек, вырученный против суммы долга.

В период империи особым видом залога становится ипотека недвижимости. Земля, поступившая в ипотеку, оставалась до времени в руках ее собственника. Обрабатывая ее, должник мог надеяться, что своевременно возвратит заем. Но если долг оставался невыплаченным, ипотечный залог поступал в собственность кредитора. В ипотеке мог находиться инвентарь должника-арендатора; мебель, завезенная квартирантом, считалась находящейся в ипотеке домохозяина по закону (так называемый законный залог) и т.д.

Средствами обеспечения займа служили также поручительство третьего лица и задаток. Способом установления поручительства была обычно стипуляция: поручитель принимал на себя то же обязательство, что и должник, но ему, поручителю, давалось при этом право «обратного», т.е. регрессного требования к неисправному должнику.

По общему правилу, действующему и в наши дни, договоры, однажды заключенные, остаются нерушимыми и прекращаются взаимным исполнением. Обязательство может быть прекращено: а) в результате новации, состоявшей в перенесении долга в другое обязательство, заключенное теми же сторонами; б) вследствие отказа кредитора от своего права (требования); в) по истечении времени, установленного для заявления искового требования, – исковой давности, ибо по преторскому эдикту право на некоторые иски могло быть реализовано в течение года (с момента неисправности должника).

В исключение из общего правила должник освобождался от ответственности, если исполнение обязательства стало невозможным из-за неустранимых и чрезвычайных событий, не зависящих от его воли (кораблекрушение, стихийное бедствие и т.д.).

В институциях Юстиниана вводится понятие обязательства «как бы из договора». Это – ведение чужих дел без поручения, исполнение недолжного и т.п.

Обязательства из причинения вреда (из деликтов). В рассматриваемое время существенно меняется институт ответственности, наступающей с причинением вреда, – возникает чистая форма имущественного деликта (правонарушения), не известная Законам XII таблиц. Под причинением преда стали понимать имущественный ущерб, наступивший в результате чьих-либо действий, нарушение правового запрета или правового установления независимо от воли причинителя. Вместе с тем предполагалось, что последний дееспособен и, следовательно, может нести ответственность за вину. Однако виновного – с обращением к властям – преследует сам пострадавший, что отличает деликт от уголовного преступления, где стороной, преследующей виновного, выступает государство.

В установлении размеров имущественного ущерба, а значит, и возмещении за него, римское право обнаруживает необычайную изобретательность. Так, считалось, что убивший раба или коня должен платить по наивысшей цене, определенной на местном рынке в течение последнего года. Если же погибал конь, принадлежащий к одномастной запряжке и, таким образом, хозяин должен был озаботиться приисканием должной замены (масти, годности), выплачивался весь связанный с этим ущерб.

К обязательствам «как бы из деликтов» относили действия, которые могли повлечь неправомерный ущерб, но не предусматривались законом, как деликты.

Семейное право. Господствующей формой брака в период империи становится брак без власти мужа. Обязательным условием установления брачных отношений признается свободно выраженное согласие врачующихся – как жениха, так и невесты. Брак по расчету, особенно в среде имущих классов общества, становится обыкновенным явлением. При этом господство мужа в семье (хотя и лишенное прежних атрибутов власти) признается как в праве, так и в обычае.

Освободившись от религиозных и моральных оков прошлой эпохи, брак сделался легкорасторжимым, непрочным. Император Август (63 г. до н.э. – 14 г. н.э.) пытался исправить положение с помощью репрессивного законодательства. В числе прочего была установлена уголовная ответственность жены за супружескую неверность, ограничено право разводов. Лицам, не состоящим в браке, было запрещено принимать наследство по завещанию. Лица, состоящие в браке, но не имеющие детей, могли принимать наследство в половинном размере. Наконец, был введен налог на безбрачие. Закон устанавливал, естественно, и брачный возраст: от 25 до 60 лет – для мужчин, от 20 до 50 лет – для женщин. Несмотря на все эти меры, цель не была достигнута. Напрасно Август настаивал на строгом исполнении закона. «Бурное сопротивление, – писал римский историк и юрист Гай Светоний (около 70 – 140), – заставило Августа отменить или смягчить наказание».

Раздельность имущества супругов стала общим правилом. Издержки совместной жизни нес муж, но он был вправе распоряжаться доходом, который приносило имущество жены. При прекращении брака по вине мужа приданое возвращалось жене.

Изменилось к лучшему и положение детей. Власть отца над ними ослабевает. Убийство детей было признано преступлением. Освобождение сыновей из-под власти отца существенно упростилось. Предоставление сыну особого имущества еще при жизни отца (пекулия) и некоторое связанное с этим ограничение правоспособности получило защиту претора. Был упрощен порядок усыновления внебрачных детей и т.д.

Наследственное право. Самым существенным в наследовании по закону рассматриваемого периода может считаться признание права на наследство и за теми кровными родственниками (когнатами), которые прежде его не имели.

Первыми наследовали, конечно, дети, а если их не осталось – внуки. Когда не было ни тех ни других, к наследованию призывались братья наследодателя, дядья, племянники. Если не было и их, претор предоставлял право наследования всем кровным родственникам умершего вплоть до шестого колена. Ближайшая степень родства исключала наследование последующими. Получает развитие наследование «по праву представления» (например, наследниками могли стать внуки, если к моменту открытия наследства нет в живых их родителя, который был бы наследником).

В интересах старых римских фамилий и для обуздания произвола, явившегося следствием гипертрофированного господства частной собственности, в римское право были внесены нормы, ограничивающие свободу завещательных распоряжений. Ближайший

родственник умершего, если его обошли наследством, имел право по крайней мере на 1/4 того имущества, которое он получил бы при отсутствии завещания. Таким образом, в право вводился принцип обязательной доли наследования, сохранившийся до наших дней.

Само завещание стало составляться в письменном виде и удостоверяться свидетелями.

Уголовное право. Оно складывалось из множества законов, включая Законы XII таблиц, из постановлений Народных собраний и сената. Значительное число уголовных законов было издано по инициативе (приказу) диктаторов и императоров, которые преследовали определенные политические цели, например уничтожение политических противников.

Законы не исключали произвола как императоров, так и магистратов, и в определении того, что следует считать преступным, и в том, за что и как наказывать. Во многих случаях императоры предпочитали непосредственную – внесудебную – расправу с политическими противниками или подозрительными лицами.

При диктатуре Суллы лица, занесенные в особые, так называемые проскрипционные, списки, объявлялись врагами народа и могли быть выданы властям каждым, кому это удавалось. Часть имущества убитых отходила государству, часть – доносчику. Известен случай, когда по приказу Суллы были казнены без суда 90 сенаторов и 2500 всадников, а еще 6000 человек были убиты среди бела дня в цирке, куда они были загнаны специальным военным отрядом.

О «божественном Августе» Светоний писал: «Пинарий, римский всадник, что-то записывал во время речи диктора перед солдатами… заметив это, Август приказал заколоть его… как лазутчика и соглядатая…»

Особого упоминания заслуживает закон об «оскорблении величия римского народа». Закон был сформулирован нарочито неопределенно, так что его можно было применять против любого лица, не согласного с политикой императора, выражающего недовольство ею, против осмелившегося на любую неугодную императору остроту и т.д.

Одним из сенатских постановлений к «оскорблению величия» была отнесена расплавка неудачно отлитых статуй императора. Римские юристы той поры всерьез обсуждали вопрос, например, можно ли судить за то, что брошенный кем-нибудь камень попал, хотя и нечаянно, в статую императора. К «оскорблению величия» были, разумеется, отнесены восстания против императора, убийство его чиновников, государственная измена, служебный подлог и т.п.

Немалое внимание римский законодатель уделял преступлениям против порядка управления: взяточничеству, присвоению казенных денег, хищению государственного имущества и т.п. Виновные

в этих преступлениях наказывались преимущественно смертной казнью, ссылкой и пр.

Кое в чем сохранялись старые предрассудки. Отцеубийцу и его сообщников зашивали в кожаный мешок с собакой, петухом, змеей и обезьяной и таким образом бросали в реку («чтобы отнять у него землю при жизни и небо после смерти»). Среди тайных убийц, перечисленных в законе Суллы, фигурируют и «тайные нашептыватели».

По степени связанного с ними мучительства и позора наказания различались на те, которые применялись к лицам высших сословий и к непривилегированным. Особую группу тяжких наказаний составляли наказания, применяемые к рабам. Так, за одно и то же преступление, например намеренное повреждение межи, рабов ссылали на верную смерть в рудники, представителей низших сословий приговаривали к каторжным работам, нобили и всадники отделывались штрафом или ссылкой.

В случаях осуждения к смертной казни знатных и солдат казнили мечом, незнатным угрожало сожжение, закапывание живыми в землю, разрывание телегами и пр. Рабы мучительно умирали на крестах, занесенных в Рим из Сирии.

Что касается теории, то римские юристы Хорошо различали умышленное и неосторожное преступление, подстрекательство, соучастие и другое неосторожное убийство, как и неосторожный поджог, которые влекли, по общему правилу, меньшее наказание, меньшую ответственность по сравнению с теми же действиями, совершенными по злому умыслу.

Суд и процесс. Кардинальные перемены произошли в сфере судебного устройства и судопроизводства. Народные собрания, бывшие со времен Ромула главной судебной инстанцией по делам о тяжких преступлениях, потеряли это право. Другая перемена состояла в том, что место коллегиальных судов периода республики – децемвиров (десяти) и центумвиров (сотни) – заняли единоличные судьи, назначавшиеся и смещавшиеся императорской администрацией.

Таким образом, судебной компетенцией в уголовных и гражданских делах обладали чиновники, принадлежащие к административным органам империи. Суд и администрация стали неотделимыми. Например, в Риме высший уголовный суд оказался в руках префекта претория, т.е. градоначальника.

В итоге римский суд времен империи превратился в строго сословный. Лица, принадлежавшие к привилегированным (высшим) сословиям империи, судились самим императором. Чиновник получал привилегию судиться в суде его собственного начальника.

Разделения на предварительное и судебное следствие не существовало. Судья сам производил дознание, сам выступал обвинителем и сам выносил приговор. Наиболее распространенным средством установления истины была пытка.

Вместо открытого, публичного рассмотрения судебных дел, как во время республики, установилась строгая тайна судопроизводства, служившая прикрытием произвола. Вследствие этих порядков распространилась практика ложных доносов. В республиканские времена ложный доноситель наказывался как преступник (таким он, конечно, и является). В период империи доносы стали безопасными и поощрялись: пытка заставляла подтверждать любое обвинение. Более того, государство установило систему денежного вознаграждения доносителей. Все это не может считаться чем-то неповторимо древним, что со всей очевидностью доказал XX в.

К концу существования Римской империи, по мере установления в ее недрах феодальных отношений, суд по делам колонов перешел в компетенцию землевладельцев. В каждой большой латифундии возводится собственное тюремное здание.

Схожую эволюцию переживает и процесс по гражданским делам, т.е. имущественным спорам. Рассмотрение такого рода дел перешло от судей к чиновникам. Началось, как обычно, с исключительных, экстраординарных случаев, затем экстраординарный порядок стал ординарным, обычным. Вызов ответчика, оценка доказательств, вынесение решения и его исполнение – все это входило в функции соответствующего чиновника и его помощников.

Высшей апелляционной инстанцией по судебным делам был, разумеется, император, а практически – его канцелярия.

Российская Федерация

Министерство образования и науки

НОУ ВПО «Ставропольский институт им. В.Д. Чурсина»

Юридический факультет

Кафедра уголовного процесса и криминалистики

Лекция

по дисциплине «Уголовный процесс»

по теме № 17 «Привлечение в качестве обвиняемого»

Лекция по дисциплине «Уголовный процесс» по теме № 17 «Привлечение в качестве обвиняемого» для студентов 4 курса очной формы обучения высшего профессионального образования НОУ ВПО «Ставропольский институт имени В.Д. Чурсина» по специальности 030501 – «Юриспруденция» подготовлена преподавателем кафедры уголовного процесса и криминалистики НОУ ВПО «Ставропольский институт имени В.Д. Чурсина» Л.Ю. Голиковой

Лекция по дисциплине «Уголовный процесс» по теме № 17 «Привлечение в качестве обвиняемого» для студентов 4 курса очной формы обучения высшего профессионального образования НОУ ВПО «Ставропольский институт имени В.Д. Чурсина» по специальности 030501 – «Юриспруденция» обсуждена и одобрена на заседании кафедры уголовного процесса и криминалистики НОУ ВПО «Ставропольского института имени В.Д. Чурсина» «31» августа 2006 г., протокол № 1.

План

Введение

1 Сущность, основания и значение привлечения лица в качестве обвиняемого

2 Процессуальный порядок предъявления обвинения и процессуальное оформление

3 Процессуальный порядок и процессуальное оформление допроса обвиняемого

Заключение

Введение

В стадии предварительного расследования органы дознания и следователь в соответствии с уголовно-процессуальным законом обязаны выполнять все необходимые процессуальные действия для обнаружения преступлений и лиц, их совершивших. Органы предварительного расследования должны соблюдать основные правовые требования, предусмотренные уголовно-процессуальным законодательством Российской Федерации для достижения назначения уголовного судопроизводства.

Согласно статье 6 УПК одним из назначений уголовного судопроизводства является защита личности от незаконного и необоснованного обвинения. А также особое внимание должно уделяться принятию необходимых мер для привлечения к уголовной ответственности лиц, которые совершили преступление.

Действующее уголовное законодательство России определяет, что основанием уголовной ответственности является совершение деяния, содержащего все признаки состава преступления, предусмотренного Особенной частью Уголовного кодекса РФ. При совершении общественно-опасного деяния лицо, которое его совершило, должно ответить за него, подвергнуться неблагоприятным принудительным мерам, то есть в конечном итоге подвергнуться уголовному наказанию.

Однако привлечение к уголовной ответственности лица возможно только при доказанности его виновности в совершении преступления. Таким образом, принимая решение о вынесении постановления о привлечении в качестве обвиняемого, следователь должен быть убежден в том, что факт совершения преступления имел место, что ответственность за данное преступление лежит на конкретном лице и его совершение другими лицами исключается.

Обвинение должно быть подтверждено и основываться на доказательствах. Эти доказательства не могут быть противоречивыми и допускать иной вывод, отличный от решения о привлечении в качестве обвиняемого. Доказательств должно быть достаточное количество, что также исключает альтернативу принятия другого решения.

Привлечение в качестве обвиняемого может быть признано законным лишь при условии, что каждое из связанных с осуществлением этого акта предписаний уголовного и уголовно-процессуального закона соблюдено точно и неуклонно.

Процессуальный порядок привлечения в качестве обвиняемого предусмотрен уголовно-процессуальным законодательством РФ и включает в себя составление постановления о привлечении в качестве обвиняемого; предъявление постановления обвиняемому; разъяснение ему сущности обвинения и процессуальных прав; предоставление возможности дать пояснения по существу обвинения и другим обстоятельствам, имеющим значение для дела.

1 Сущность, основания и значение привлечения лица в качестве обвиняемого

Привлечение в качестве обвиняемого – один из наиболее важных и ответственных актов, наиболее тесным образом связанного с ограничением конституционных прав и свобод граждан, вовлеченных в сферу уголовного судопроизводства.

«Привлечение лица в качестве обвиняемого» процессуалистами используется в четырех значениях.

Решение следователя, оформляемое постановлением о привлечении лица в качестве обвиняемого;

Специальный этап стадии предварительного расследования – промежуток времени, в пределах которого решается вопрос о наделении лица статусом обвиняемого, объявляется ему об этом и производится его допрос;

Совокупность определенного рода уголовно-процессуальных действий и решений, осуществляемых и применяемых на одноименном этапе;

Процессуальный институт — совокупность норм, касающихся оснований, условий и процедуры наделения гражданина уголовно-процессуальным статусом обвиняемого.

Однако в каком бы значении не употреблялось названное понятие, сущность его предопределена, прежде всего, назначением и местом данного этапа в уголовном процессе – решить вопрос о привлечении лица в качестве обвиняемого и оформить это постановлением.

Обвинение по находящимся в производстве уголовным делам могут предъявлять следователь (ч. 2 ст. 38 УПК) и прокурор (ч. 2 ст. 37 УПК).

Если дело находится в производстве следователя, то он самостоятельно принимает решение о привлечении в качестве обвиняемого, и несет полную ответственность за его законность и обоснованность. Процессуальная самостоятельность следователя здесь особенно необходима, ибо в этот момент он оценивает собранные доказательства с точки зрения относимости, допустимости, достоверности, а в их совокупности — достаточности для разрешения уголовного дела (ч. 1 ст. 88 УПК).

Однако самостоятельность следователя вовсе не означает бесконтрольность за его деятельностью. Осуществляя предоставленные ему полномочия, начальник следственного отдела вправе дать следователю указание о привлечении лица в качестве обвиняемого (ч. 3 ст. 39 УПК).

Прокурор в ходе предварительного следствия уполномочен возбуждать уголовное дело и принимать его к своему производству, участвовать в производстве расследования и в необходимых случаях лично производить отдельные следственные действия, включая предъявление обвинения (пп.. 2,3 ч. 2 ст. 37 УПК). Разобравшись с вопросом об участниках уголовного судопроизводства, правомочных предъявлять обвинение, мы переходит к вопросу о том, что представляет собой данный процесс и когда возможно произвести данный акт?

Сущность привлечения лица в качестве обвиняемого заключается в том, что следователь прежде чем привлечь кого-нибудь в качестве обвиняемого, должен доказать факт совершения лицом преступления, его виновность в содеянном и допустимость привлечения его к уголовной ответственности (н., отсутствие неприкосновенности). Вынося постановление, он констатирует наличие уголовно-правового отношения между государством и лицом, совершившим преступление. Указанное обстоятельство находит свое выражение в уголовно-правовой квалификации действий обвиняемого. Таким образом, с момента привлечения лица в качестве обвиняемого, с одной стороны, возникают уголовно-процессуальные отношения между следователем и обвиняемым (а именно с этого момента лицо, совершившее преступление находится в таковом положении), а с другой – констатируется наличие уголовно-правового отношения между государством и лицом, совершившим, по мнению следователя, расследуемое преступление1.

Сущность же этапа предварительного расследования, именуемого привлечением лица в качестве обвиняемого, выражается в следующем.

1. В уголовном деле появляется важный процессуальный документ — постановление о привлечении в качестве обвиняемого, где в лаконичной форме закрепляются установленные следователем (органом дознания) сведения о существенных обстоятельствах совершенного лицом преступления, уголовно-правовая квалификация действий (бездействия) последнего и, главное, делается вывод о необходимости и возможности предъявления ему обвинения по определенной статье (части, пункту) УК РФ.

2. Именно в это время (не позднее 3 суток после вынесения постановления или в день привода обвиняемого) лицу объявляется постановление о привлечении в качестве обвиняемого, разъясняется сущность предъявленного обвинения, а также весь комплекс прав обвиняемого.

3. В соответствии со ст. 252 УПК РФ разбирательство дела в суде производится только в отношении обвиняемых и лишь по предъявленному им обвинению. Изменить обвинение в суде допустимо лишь при условии, что этим не ухудшается положение подсудимого и не нарушается его право на защиту.

4. Нельзя изменить обвинение в суде на более тяжкое или существенно отличающееся по фактическим обстоятельствам от предъявленного. Следователям (органам дознания) необходимо знать, что более тяжким считается обвинение, когда:

а) применяется другая норма уголовного закона (статья, часть статьи или пункт), санкция которой предусматривает более строгое наказание;

б) в обвинение включаются дополнительные, не вмененные ранее факты (эпизоды), влекущие изменение квалификации преступления на закон, предусматривающий более строгое наказание, либо увеличивающие фактический объем обвинения, хотя и не изменяющие юридической оценки содеянного. Обвинением, существенно отличающимся от первоначального, является всякое иное изменение формулировки обвинения (вменение других деяний вместо ранее предъявленных, вменение преступления, отличающегося от предъявленного по объекту посягательства, форме вины и т. п.), когда таковое ограничивает лицо в реализации его права на защиту.

Таким образом, привлечение к уголовной ответственности возможно только при доказанности виновности лица в совершении преступления. Если в ходе предварительного расследования следователь получает доказательства, достаточные для того, чтобы предъявить обвинение конкретному лицу, то у него возникает обязанность вынести постановление о привлечении этого лица в качестве обвиняемого. Однако на практике и в литературе существует и другая точка зрения, согласно которой наличие указанных доказательств лишь создает возможность для принятия решения о привлечении лица в качестве обвиняемого, но выбор момента для принятия решения о привлечении лица в качестве обвиняемого, момента для вынесения соответствующего постановления всецело основан на усмотрении следователя. Однако для такой позиции нет нормативной базы, так как в ст. 171 УПК сформулировано императивное предписание: «При наличии достаточных доказательств, дающих основание для обвинения лица в совершении преступления, следователь выносит постановление о привлечении данного лица в качестве обвиняемого». Искусственное затягивание с вынесением данного постановления порождает ущемление не только процессуальных, но и конституционных прав человека, при котором лицо, фактически находящееся в положении обвиняемого в совершении преступления, по воле следователя не обретает адекватного его реальному положению правового статуса. Более того, несвоевременное вынесение постановления косвенно ущемляет права и других участников уголовного судопроизводства. То есть такое положение законодателя предостерегает следователей от необоснованного привлечения лица в качестве обвиняемого, взывающего причинение ему морального, а нередко и материального вреда. Необоснованное привлечение лица к уголовной ответственности – это нередко следствие избрания следователем ошибочной версии, проявления односторонности в расследовании, неправильной оценки имеющихся доказательств.

Нами уже упоминалось, что для того, чтобы вынести постановление о привлечении лица в качестве обвиняемого, нужны основания, а именно: наличие достаточных доказательств, подтверждающих состав преступления, вменяемого конкретному лицу.

Однако в УПК не дано и не может быть дано понятия достаточности доказательств, подтверждающих состав преступления, вменяемый конкретному лицу. Это – оценочное понятие; вывод о наличии достаточных доказательств субъективен, его делает должностное лицо – следователь, в производстве которого находится данное уголовное дело. При этом он оценивает доказательства по своему внутреннему убеждению, основанному на полном и объективном рассмотрении всех обстоятельств дела в их совокупности, руководствуясь законом. То есть это такая совокупность доказательств, которая формирует уверенность следователя в уголовно-правовой противоправности, общественной опасности доказываемого деяния, виновности и деликтоспособности (отсутствии уголовно-правовой неприкосновенности) лица, привлекаемого за его совершение.

Решению вопроса о наличии основания для уголовного преследования конкретного лица предшествует процесс доказывания, который производится по общим правилам, установленным для всего предварительного расследования. Вместе с тем это доказывание протекает в особых условиях, которые зависят от задач, решаемых на данном этапе расследования.

Обстоятельства, подлежащие доказыванию при определении основания уголовного преследования, устанавливаются не произвольно, а с учетом требований ст. 73 УПК. К предмету доказывания по уголовному делу относятся:

событие преступления (время, место, способ и другие обстоятельства его совершения);

виновность лица в совершении преступления, форма его вины и мотивы;

обстоятельства, характеризующие личность обвиняемого;

характер и размер вреда, причиненного преступлением;

обстоятельства, исключающие преступность и наказуемость деяния;

6. обстоятельства, смягчающие и отягчающие наказание;

7. обстоятельства, которые могут повлечь за собой освобождение от уголовной ответственности и наказания.

Подлежат выявлению также обстоятельства, способствовавшие совершению преступления (ч. 2 ст. 73 УПК).

Собрав необходимые доказательства, следователь сопоставляет их с выдвинутыми предположениями, чтобы определить, совпадают ли с признаками подозреваемого те данные, в которых отразились соответствующие признаки преступника.

При этом доказывание фактических обстоятельств, свидетельствующих о совершении данным лицом преступления, должно производиться с одинаковой тщательностью, независимо от того, будет ли принято решение о привлечении лица к уголовной ответственности либо освобождении от нее.

То есть к моменту решения вопроса о наличии основания для предъявления обвинения должны быть выяснены обстоятельства:

1) свидетельствующие о том, что событие (деяние), послужившее основанием к возбуждению уголовного дела, действительно имело место;

2) подтверждающие совершение преступного деяния тем лицом, которому предъявляется обвинение;

3) устанавливающие соответствие деяния, совершенного привлекаемым к уголовной ответственности лицом, составу преступления, предусмотренному уголовным законом;

4) свидетельствующие об отсутствии данных, исключающих уголовную ответственность или освобождающих от нее.

Только если будут собраны доказательства, относящиеся к каждому из этих обстоятельств, привлечение к уголовной ответственности может быть признано законным и обоснованным.

Обвинение должно быть предъявлено не только обоснованно, но и своевременно. Как преждевременное, так и запоздалое предъявление обвинения влечет за собой нарушение прав лица, привлекаемого в качестве обвиняемого, и отрицательно отражается на результатах расследования по делу. Если при преждевременном предъявлении обвинения имеют место необоснованное привлечение лица в качестве обвиняемого, нарушение его конституционных прав, незаконное применение мер пресечения и других мер процессуального принуждения, то запоздалое привлечение лица в качестве обвиняемого влечет за собой нарушение процессуальных прав обвиняемого. Кроме того, только при своевременном предъявлении обвинения следователь в состоянии вовремя проверить все доводы обвиняемого о наличии оправдывающих или смягчающих его вину обстоятельств.

Итак, сущность привлечения лица в качестве обвиняемого заключается в том, что после принятия соответствующего решения впервые от имени государственного органа один из субъектов уголовного процесса именуется лицом, совершившим преступление. Он еще не обладает статусом субъекта, признанного государством виновным. Виновность определяется, констатируется и провозглашается только судом. Однако и на этом рубеже следователь обладает такой совокупностью доказательств, которая его (но еще не государство) убеждает в том, что преступление совершенно именно тем, кто привлекается в качестве обвиняемого.

Сущность решения (одноименных — постановления, этапа, деятельности и правового института) о привлечении лица в качестве обвиняемого в том, что оно является процессуальным выражением уголовной ответственности (обязанности претерпеть неблагоприятные последствия за совершенное преступление), существование которой выявлено следователем (дознавателем) и подтверждено определенной совокупностью доказательств.

Таким образом, привлечение в качестве обвиняемого — это урегулированная УПК деятельность лица, в производстве которого находится уголовное дело, по осуществлению совокупности строго следующих друг за другом процессуальных действий и констатации совершения преступления определенным лицом. Основанием для принятия данного решения является наличие достаточных данных, указывающих на причастность данного лица к совершению преступления.

Юридический смысл и значение рассматриваемого этапа стадии предварительного расследования состоит в том, что с привлечением лица в качестве обвиняемого осуществляется:

становление в уголовном деле обвиняемого – участника уголовного судопроизводства, в отношении которого осуществляется предварительное следствие;

формирование ключевого уголовно-процессуального отношения в стадии предварительного расследования между следователем и обвиняемым;

констатация выводов следователя об уголовно-правовых отношениях, установленных, как он считает, к этому моменту;

объявление лицу о грозящей уголовной ответственности;

определение основного направления в дальнейшем расследовании, которое, в свою очередь, знаменует один из важных этапов уголовного преследования конкретного лица;

расширение у следователя процессуальных ресурсов по части применения в отношении обвиняемого мер пресечения и других мер процессуального принуждения;

создание предпосылок для перехода в новую фазу процесса доказывания, вызванного расширением круга субъектов доказывания.

2 Процессуальный порядок предъявления обвинения и процессуальное оформление

Получение в ходе предварительного расследования доказательств, достаточных для того, чтобы конкретному лицу предъявить обвинение в совершении преступления, порождает у следователя обязанность вынести постановление о привлечении этого лица в качестве обвиняемого, а также предъявить обвинение, однако деятельность, направленная на привлечение лица в качестве обвиняемого, не сводится только лишь к указанным действиям. В теории и на практике выделяют несколько последовательных этапов производства данного процессуального действия, а именно:

вынесение следователем постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого;

извещение обвиняемого и его защитника о дате предъявления обвинения;

вызов обвиняемого;

разъяснение обвиняемому прав и обязанностей;

предъявление обвинения;

допрос обвиняемого.

Итак, вся деятельность следователя на этом этапе начинается с вынесения постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого. Общие требования к содержанию данного постановления сформулированы в ч. 2 ст. 171 УПК РФ.

Вынесение постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого — это констатация наличия в уголовном процессе такого субъекта правовых отношений, как обвиняемый. В этом положении лицо находится со дня, которым датировано соответствующее постановление. В случае совершения преступления в соучастии данное постановление выносится в количестве, соответствующем числу привлекаемых к уголовной ответственности лиц. Следует отметить, что для обвиняемого это не только способ реализации одного из его субъективных прав (знать, в чем он обвиняется), но и важнейшее средство обеспечения его права на защиту вообще и возможность использования для этого многих других субъективных прав (представления доказательств, заявления ходатайств, обжалования действий и решений следователя и др.).

На момент вынесения постановления о привлечении в качестве обвиняемого предварительное расследование еще не закончено. При дальнейшем производстве обвинение может изменяться или дополняться в соответствии с положениями ст. 175 УПК.

Принятое следователем решение о необходимости привлечения конкретного лица в качестве обвиняемого по находящемуся в его производстве уголовному делу, оформляется постановлением о привлечении лица в качестве обвиняемого.

Анализ статьи 171 УПК РФ показывает, что данное постановление состоит из трех частей:

вводной;

описательно-мотивировочной;

резолютивной.

Каждая из этих частей имеет самостоятельное значение с точки зрения обоснованности предъявляемого обвинения. Вместе с тем они тесно связаны и в совокупности составляют единое целое.

Во вводной части указывается место и дата его составления; кем составлено постановление с приведением наименования органа предварительного следствия или дознания, классного чина или звания, фамилии, инициалов следователя; номер уголовного дела;

В описательной части постановления отражается фамилия, имя и отчество лица, привлекаемого в качестве обвиняемого, преступление, в совершении которого обвиняется данное лицо, с указанием времени, места и других обстоятельств его совершения, поскольку они установлены материалами дела, а также уголовный закон, предусматривающий данное преступление.

Формулировка обвинения состоит из двух связанных между собой частей: фактической стороны преступного деяния и обстоятельств, определяющих квалификацию инкриминируемого преступления.

Изложение инкриминируемых обвиняемому деяний должно быть предельно конкретизировано, поэтому в формулировке обвинения следует указывать характер преступного деяния (или преступных деяний), время, место, способ и средства его совершения, а в ряде случаев и мотивы, руководившие лицом, совершившим преступление, а также причиненный ущерб в той мере, в которой это установлено к моменту предъявления обвинения2.

Если обвиняемому вменяется совершение нескольких преступлений, подпадающих под действие разных статей уголовного закона, в постановлении о привлечении лица в качестве обвиняемого должно быть указано, какие конкретные действия вменяются обвиняемому по каждой из статей.

В резолютивной части постановления о привлечении в качестве обвиняемого формулируется решение о привлечении конкретного лица к уголовной ответственности по обвинению в совершении преступления и определяется квалификация совершенного деяния.

Некоторые авторы, например В.М. Лебедев, выделяют также и четвертую часть — удостоверяющую, в которой, по его мнению, отражаются время (с точностью до минут) и дата объявления постановления; способ ознакомления обвиняемого с содержанием постановления; факт разъяснения следователем сущности предъявленного обвинения; права обвиняемого, указанные в ст. 47 УПК РФ; подписи обвиняемого и защитника под перечнем прав обвиняемого; запись о лице, объявившем постановление, разъяснившем права и вручившем обвиняемому и его защитнику копию постановления; подпись следователя, предъявившего обвинение; отметка о направлении копии постановления прокурору с удостоверяющей подписью об этом следователя.

Срок предъявления обвинения.

Согласно нормам действующего уголовно – процессуального законодательства Российской Федерации постановление о привлечении в качестве обвиняемого должно быть предъявлено не позднее трех суток после его вынесения соответствующему лицу (ч. 1 ст. 172 УПК), а в случае его привода — в день привода (ч. 6 ст. 172 УПК).

Порядок предъявления обвинения.

Вызов обвиняемого (ч. 2 — 4 ст. 172 УПК). Обвиняемый, находящийся на свободе, вызывается к следователю повесткой, которая вручается обвиняемому под расписку с указанием времени вручения. Повестка может быть передана также телефонограммой или телеграммой. В повестке должно быть указано, кто вызывается в качестве обвиняемого, куда и к кому, день и час явки, а также последствия неявки. В повестку целесообразно включить информацию о праве обвиняемого иметь защитника с момента предъявления обвинения. В случае временного отсутствия обвиняемого повестка для передачи ему вручается под расписку кому-либо из совместно с ним проживающих совершеннолетних членов семьи, жилищно-эксплуатационной организации или администрации по месту его работы. Обвиняемый, не достигший возраста 16 лет, вызывается на допрос через его законных представителей либо через администрацию по месту его работы или учебы. Следователь извещает обвиняемого о дне предъявления обвинения и одновременно разъясняет ему право самостоятельно пригласить защитника либо ходатайствовать об обеспечении участия защитника следователем. Расписка с указанием времени вручения повестки возвращается следователю и приобщается к делу.

Обвиняемый, находящийся под стражей, вызывается через администрацию места заключения. Обвиняемый обязан явиться по вызову следователя в назначенный, срок. Однако может возникнуть ситуация, когда обвиняемый не явился по вызову следователя, но подвергнуть его приводу не будет возможным. Это допустимо в случаях неявки по уважительным причинам.

Уважительными причинами его неявки признаются следующие:

Болезнь, лишающая обвиняемого возможности явиться. Однако не всякое заболевание, в том числе и подтвержденное листком нетрудоспособности, служит уважительной причиной неявки по вызову, им может быть только такое, которое действительно лишает обвиняемого возможности перемещения без существенного ущерба для своего здоровья. Например, обвиняемый, освобожденный от работы вследствие травмы пальца руки, не вправе ссылаться на это обстоятельство как на уважительную причину неявки. Наличие у обвиняемого заболевания, лишающего его возможности прийти по вызову следователя, должно быть подтверждено справкой или заключением медицинского учреждения, заверенными печатью.

Несвоевременное получение обвиняемым повестки. Она считается врученной своевременно, если между моментом вручения и обозначенным в ней сроком явки имеется разрыв во времени, не требующий от обвиняемого чрезвычайных усилий для явки в срок. Несвоевременность получения обвиняемым повестки или невручение ее удостоверяется отметкой на повестке или объяснением лица, в обязанность которого это входило.

Иные обстоятельства, лишающие обвиняемого возможности явиться в назначенный срок. Под ними следует понимать перерыв в движении транспорта, невозможность оставить без ухода тяжело заболевшего или престарелого члена семьи, когда кроме обвиняемого за ним больше некому ухаживать, стихийное бедствие (землетрясение, наводнение, пожар или массовые беспорядки), длительное нахождение в командировке и т.д. Вопрос о том, являются ли причины уважительными, решается следователем (дознавателем) на основании имеющихся в деле данных.

В случае неявки без уважительной причины обвиняемый, может быть, подвергнут приводу (ч. 6 ст. 172 УПК). О приводе следователь составляет постановление, которое объявляется обвиняемому. Прежде чем вынести такое постановление, следователь обязан выяснить причины неявки обвиняемого и убедиться в том, что они действительно неуважительные.

Разъяснение обвиняемому прав и обязанностей (ч. 5 ст. 172 УПК). Часть 5 ст. 149 УПК указывает время разъяснения прав обвиняемому непосредственно «при предъявлении обвинения». Однако содержание прав с определенностью указывает, что разъяснение должно иметь место в начале предъявления обвинения, сразу же вслед за тем, как следователь удостоверится в личности явившегося (доставленного), во всяком случае, до ознакомления обвиняемого с постановлением о привлечении в качестве обвиняемого.

Перед предъявлением обвинения следователь обязан разъяснить обвиняемому его права, предусмотренные ст. 47 УПК, о чем делается отметка в постановлении о привлечении лица в качестве обвиняемого, которая удостоверяется подписью обвиняемого.

В соответствии с ч. 4 ст. 47 УПК обвиняемый вправе:

знать, в чем он обвиняется;

получить копии постановлений о привлечении его в качестве обвиняемого, применении к нему меры пресечения, обвинительного заключения или обвинительного акта;

возражать против обвинения, давать показания по предъявленному ему обвинению либо отказаться от дачи показаний;

представлять доказательства;

заявлять ходатайства и отводы;

давать показания и объясняться на родном языке или языке, которым он владеет;

пользоваться помощью переводчика бесплатно;

пользоваться помощью защитника, в том числе бесплатно в случаях, предусмотренных ст. 51 УПК (гл. 4);

иметь свидания с защитником наедине и конфиденциально, в том числе до первого допроса обвиняемого, без ограничения их числа и продолжительности;

участвовать с разрешения следователя в следственных действиях, производимых по его ходатайству или ходатайству его защитника либо законного представителя, знакомиться с протоколами этих действий и подавать на них замечания;

знакомиться с постановлением о назначении судебной экспертизы, ставить вопросы эксперту и знакомиться с его заключением;

знакомиться по окончании предварительного расследования со всеми материалами уголовного дела и выписывать из него любые сведения и в любом объеме;

снимать за свой счет копии с материалов уголовного дела, в том числе с помощью технических средств;

приносить жалобы на действия (бездействие) и решения дознавателя, следователя, прокурора и суда и принимать участие в их рассмотрении судом;

возражать против прекращения уголовного дела по основаниям, предусмотренным ч. 2 ст. 27 УПК (гл. 16);

участвовать в судебном разбирательстве уголовного дела в судах первой, второй и надзорной инстанций, а также в рассмотрении судом вопроса об избрании в отношении него меры пресечения и в иных случаях, предусмотренных ч. 2 ст. 29 УПК;

знакомиться с протоколом судебного заседания и подавать на него замечания;

обжаловать приговор, определение, постановление суда и получать копии обжалуемых решений;

получать копии принесенных по уголовному делу жалоб и представлений и подавать возражения на них;

участвовать в рассмотрении вопросов, связанных с исполнением приговора;

защищаться иными средствами и способами, не запрещенными уголовно-процессуальным законом.

Участие в уголовном деле защитника или законного представителя обвиняемого не служит основанием для ограничения какого-либо права обвиняемого.

Наряду с правами целесообразно разъяснить обвиняемому и его процессуальные обязанности: являться к следователю по вызовам в назначенное время, соблюдать порядок при производстве следственных действий, не препятствовать незаконными действиями нормальному течению уголовного процесса (подкуп, угрозы в адрес свидетелей, потерпевших, а еще хуже — их реализация). Обвиняемый должен ставиться в известность о последствиях невыполнения этих обязанностей: осуществление привода, изменение меры пресечения на более строгую, привлечение к уголовной или иной ответственности за совершение противоправных действий.

Предъявление обвинения (ч. 1, 5, 7—9 ст. 172 УПК). Закон требует, чтобы обвинение было предъявлено не позднее трех суток с момента внесения постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого, однако предусмотрены два случая, при наличии которых оно может быть предъявлено по истечении указанного срока:

неявка обвиняемого и его защитника в назначенный следователем срок. При этом в деле должны содержаться материалы, позволяющие определить, на какой день было спланировано предъявление обвинения (корешок повестки, заверенная телеграмма и т. д.);

когда место нахождения обвиняемого не установлено (обвиняемый скрылся от следствия или по иным причинам не установлено его местонахождение). В данном случае обвинение предъявляется в день фактической явки обвиняемого или в день его привода. Однако в подобном случае закон требует от следователя обеспечения участия защитника.

Итак, какие же именно действия следователя составляют процессуальный порядок предъявления обвинения и в какой последовательности они производятся?

После явки обвиняемого к следователю последний удостоверяется в личности прибывшего. Необходимость в этом возникает только в случаях, когда он ранее не участвовал в деле в качестве подозреваемого (иногда — свидетеля). Удостоверение в личности осуществляется посредством ознакомления с предъявленными или имеющимися в деле документами.

Затем следователь объявляет данному лицу постановление о привлечении его в качестве обвиняемого и разъясняет сущность предъявленного обвинения. Объявление такого постановления возможно посредством прочтения обвиняемым указанного документа или оглашения его следователем. При участии переводчика перевод постановления делается им в устной форме. О способе ознакомления с постановлением следователь должен сделать на нем отметку. Выполнение этих действий удостоверяется подписями обвиняемого и следователя на постановлении о привлечении в качестве обвиняемого с указанием времени предъявления обвинения.

Сущность обвинения разъясняется следователем путем объяснения юридических терминов, фигурирующих в постановлении, ознакомления при необходимости с текстом соответствующей статьи (статей) УК РФ, по которой квалифицировано деяние.

Если предъявление обвинения осуществлялось с участием защитника, следователь делает об этом отметку в постановлении. Хотя закон и не обязывает защитника удостоверять своей подписью факт участия в предъявлении обвинения, но это целесообразно.

Далее следователь должен незамедлительно допросить обвиняемого.

3 Процессуальный порядок и процессуальное оформление допроса обвиняемого

На практике нередко приходится сталкиваться с фактами, когда следователь, предъявив обвинение в конце предварительного следствия, формально относится к допросу обвиняемого, полагая, что все необходимое выяснено им еще при допросе этого лица в качестве подозреваемого. В таких случаях следователь обычно ограничивается выяснением вопроса о том, признает ли обвиняемый себя виновным, не допрашивая его по существу предъявленного обвинения. Между тем, если даже какие-то обстоятельства, связанные с расследуемым преступлением, и выясняются у подозреваемого еще до предъявления ему обвинения, данные такого допроса носят, как правило, менее конкретный характер, чем допрос обвиняемого. Когда обвиняемый ознакомится с четко сформулированным обвинением, он дает более развернутые показания и может сообщить данные, о которых он умолчал при его допросе в качестве подозреваемого.

Итак, допрос обвиняемого урегулирован ст. 173 УПК РФ.

Уголовно – процессуальный закон придает важное значение показаниям обвиняемого, рассматривая их как имеющее отношение к предмету доказывания доказательство и как средство защиты обвиняемого. Допрос обвиняемого дает следователю возможность получить сведения: о его отношении к предъявленному обвинению; о степени его участия в совершении преступления и об участии в этом других лиц; об обстоятельствах опровергающих или подтверждающих версию следователя и иных обстоятельствах. Столь большое значение показаний обвиняемого обусловливает установление в законе требования: «Следователь обязан допросить обвиняемого немедленно после предъявления ему обвинения» (ч. 1 ст. 173 УПК). По своему усмотрению он не может отложить допрос. Поэтому после предъявления обвинения он обязан пригласить обвиняемого к даче показаний. Но обязанность следователя немедленно допросить обвиняемого в установленном законом порядке не означает для обвиняемого обязанности немедленно дать показания, ибо дача им показаний – это всего лишь право, но не обязанность. Поэтому обвиняемого в отличие от свидетеля и потерпевшего нельзя перед допросом, а также в ходе допроса предупреждать об уголовной ответственности за отказ от дачи показаний, равно как и за дачу заведомо ложных показаний. Законодательство предусматривает многочисленные гарантии, максимально ограждающие обвиняемого от ненадлежащих приемов ведения его допроса.

Несоблюдение этих гарантий расценивается как существенное нарушение обвиняемого на защиту со всеми вытекающими из этого последствиями. В Постановлении Пленума Верховного Суда РФ от 31.10.95 №8 «О некоторых вопросах применения судами Конституции Российской Федерации при осуществлении правосудия» от 31.10.95 разъяснено, что если обвиняемый был лишен возможности реализовать свое конституционное право пользоваться при производстве следственных действий с его участием квалифицированной помощью защитника, то данные им показания и иные результаты таких действий должны расцениваться судом «как доказательства, полученные с нарушением закона». В том же постановлении Пленум указал: если обвиняемому, его супругу и близким родственникам при дознании или предварительном следствии не было разъяснено конституционное право о том, что никто не обязан свидетельствовать против себя самого, своего супруга и близких родственников (ч. 1 ст. 51 Конституции), то его показания «должны признаваться судом полученными с нарушением закона и не могут являться доказательствами виновности обвиняемого (подозреваемого)».3

Таким образом, следователь не допрашивает данное лицо, однако прежде чем обвиняемый воспользуется предоставленным ему правом, обвиняемому надо разъяснить значение показаний для защиты его собственных интересов. Отказывающемуся от дачи показаний обвиняемому должна быть предоставлена возможность объяснить причины своего решения, о чем делается отметка в протоколе. Целесообразно, чтобы в допросе отказывающегося от дачи показаний обвиняемого принимал участие руководитель следственного подразделения или прокурор.

То есть следователь не может провести допрос немедленно, если этому препятствует позиция обвиняемого, обладающего правом отказаться от дачи показаний. В этом случае допрос обвиняемого производится после согласованного перерыва, во время которого последний может избрать и пригласить защитника.

Если обвиняемый или его защитник ходатайствуют о предоставлении им свидания наедине в промежутке между предъявлением обвинения и допросом, следователь откладывает допрос обвиняемого, о чем делает отметку в протоколе. Закон не требует, чтобы ходатайство о предоставлении свидания удовлетворялось немедленно. В этом случае допрос производится в разумные сроки после получения следователями информации о том, что испрашиваемое свидание состоялось или обвиняемый от него отказался.

По общему правилу, допрос обвиняемого не может производиться в ночное время (т.е. с 22 до 6 ч утра), кроме случаев, не терпящих отлагательства.

Допрос проводится в месте предъявления обвинения: арестованного обвиняемого — в месте содержания его под стражей, находящегося на свободе — в помещении правоохранительного органа. Следователь вправе, если признает это необходимым, произвести допрос и в месте нахождения обвиняемого. По месту жительства обвиняемого его допрос после предъявления обвинения, может состояться в случае, когда состояние здоровья обвиняемого не позволяет явиться по вызову. Равным образом следователь может признать необходимым предъявить обвинение и допросить обвиняемого, находящегося в больнице на излечении (например, в случае перелома ноги), если нет возражений со стороны лечащего врача.

Допрос обвиняемого может проводиться по месту его нахождения также в случаях: если необходимость в нем возникла сразу после производства следственного эксперимента, обыска, осмотра или другого следственного действия; если необходимо немедленно осуществить действия, основанием для которых служат показания обвиняемого; если проведение допроса в определенном месте способно оптимизировать проведение этого следственного действия.

В случае совершения преступления в соучастии, обвиняемые, вызванные по одному и тому же делу, допрашиваются порознь, причем следователь принимает меры, чтобы они не могли общаться между собой. Меры, направленные на то, чтобы обвиняемые, вызванные по одному и тому же делу, не общались между собой, состоят в вызове их на различное время, с таким расчетом, чтобы допрос одного мог быть закончен до прибытия другого. Предупреждение общения между собой арестованных обвиняемых обеспечивается администрацией места их содержания по требованию следователя. Правила проведения допроса регулируются общими нормами о производстве допросов с учетом особенностей, указанных в ст. 173, 174 УПК РФ.

В допросе могут принимать участие переводчик, специалист, прокурор (в некоторых случаях прокурор обязан лично допросить обвиняемого — если в том усматривается необходимость и перед арестом, а несовершеннолетнего обвиняемого перед арестом — всегда).

Если в случаях, предусмотренных ст. 51 УПК, по делу должен участвовать или уже ранее участвовал защитник, то его присутствие при предъявлении обвинения обязательно. При участии в допросе обвиняемого защитника, тот вправе задавать обвиняемому вопросы по окончании получения показаний следователем. Последний может отвести вопросы защитника, но обязан занести их в протокол. Однако если обвиняемый пожелает дать показания по вопросам защитника, следователь обязан занести их в протокол допроса.

У обвиняемого выясняется, на каком языке он желает давать показания, о чем делается отметка в протоколе. В ходе допроса по инициативе следователя или по просьбе обвиняемого могут применяться технические средства фиксации хода допроса. Использование аудиозаписи, видеозаписи, киносъемки не устраняет обязанности следователя вести протокол допроса по общим правилам.

Первый после предъявления обвинения допрос начинается с выяснения вопроса, признает ли обвиняемый себя виновным в предъявленном обвинении. Вопрос следователя не предполагает изложения фактической стороны обстоятельств обвинения. Поэтому ответ на поставленный вопрос следует без пояснений: «признаю себя виновным полностью», «признаю себя виновным в такой-то части», «не признаю себя виновным». Он заносится в протокол отдельной строкой и подписывается обвиняемым. Следует учитывать, что признание вины в рассматриваемом случае не является само по себе доказательством по делу, а рассматривается в совокупности с теми показаниями, которые будут получены в последующей части допроса.

Независимо от позиции обвиняемого по отношению к предъявленному обвинению следователь должен предложить обвиняемому дать показания по существу предъявленного обвинения, то есть вначале выслушать его. Но это не означает, что обвиняемый должен ограничить свои показания кругом вопросов, относящихся лишь к предъявленному обвинению. Он вправе давать показания по любым вопросам, относящимся, по его мнению, к данному уголовному делу. Следователь не вправе его прерывать, останавливать, предъявлять доказательства (следователь вправе только обращать внимание на необходимость дачи показаний по существу обвинения, не отвлекаясь на посторонние, не относящиеся к делу вопросы). Такая часть допроса необходима и продиктована правом обвиняемого на защиту — обвиняемый должен иметь возможность так, как он считает нужным, изложить свою позицию по делу. А затем, если посчитает необходимым, следователь может задавать вопросы. Но если обвиняемый не воспользовался своим правом дать объяснения относительно предъявленного обвинения, следователь может сразу же вести допрос в форме вопросов и фиксации ответов. С разрешения следователя вопросы обвиняемому вправе задавать и защитник. Вопросы, не относящиеся к делу, наводящие и по иным основаниям противоречащие закону, должны быть отведены следователем4.

Допрашиваемый вправе использовать в ходе допроса письменные заметки и документы. В ходе допроса обвиняемый может иллюстрировать свои показания составлением схем, таблиц, рисунков и т. п. Эти материалы подписываются следователем и обвиняемым и приобщаются к протоколу допроса в качестве приложений.

У обвиняемого могут выясняться вопросы не только относительно обвинения, но и вопросы, характеризующие личность обвиняемого; обвиняемый может давать показания в отношении третьих лиц; в ходе допроса обвиняемый может знакомиться с заключениями экспертов или с заявлением эксперта о невозможности дать заключение.

Если показания обвиняемого носят общий характер, необходимо их конкретизировать и детализировать. Это относится, прежде всего, к информации о месте, времени и других обстоятельствах события преступления. Конкретизируются сообщаемые обвиняемым сведения о действиях, которые совершил и он лично, и его соучастники, выясняются обстоятельства формирования преступной группы (если таковая была), роль организаторов, источники получения необходимой для совершения преступления информации и оружия, способы сбыта похищенного и т.д.

Признание обвиняемым своей вины может быть положено в основу обвинительного приговора лишь при подтверждении такового признания совокупностью имеющихся в деле доказательств5.

Законом введено ограничение на повторный допрос обвиняемого. Следует отметить, что уголовно — процессуальный кодекс не содержит детальной разработки института повторных и дополнительных следственных действий. Лишь ряд его норм позволяет провозгласить наличие данных видов следственных действий. Одной из таких норм является положение ч. 3 ст. 173 УПК РФ, в которой отражено положение, согласно которому при отказе от дачи показаний повторный допрос возможен только по ходатайству самого обвиняемого.

Итак, назначением повторного и дополнительного допроса является, на наш взгляд, уточнение ряда обстоятельств путем формулирования соответствующих вопросов. Причем уточнение может быть вызвано недостаточной ясностью, неполнотой информации. Естественно, в данном случае речь идет о детализации полученных ранее показаний. Значит, дополнительный допрос может быть произведен после осуществления первоначального допроса обвиняемого и получения показаний.

Повторный допрос, по нашему мнению, по существу заменяет первоначальный допрос, так как его цель не достигнута ввиду неполучения показаний обвиняемого. В таком случае вновь возникает необходимость в производстве данного действия, В связи с этим вновь возникает необходимость в производстве данного действия.

Не следует расценивать как повторный допрос при предъявлении нового обвинения; при выполнении следователем процессуальных действий, не связанных с получением показаний по существу обвинения, но проводимых в рамках допроса обвиняемого (например, на практике в ходе допроса обвиняемый знакомится с характеризующими его личность материалами). Протокол допроса составляется в каждом случае допроса обвиняемого, независимо от того, дает обвиняемый показания или нет. При повторном допросе, дополнительном допросе составляется протокол дополнительного допроса. Если предъявляется новое обвинение, составляется протокол допроса обвиняемого, а не протокол дополнительного допроса.

После допроса обвиняемого следователь выполняет действия, связанные с возможным применением в отношении обвиняемого меры пресечения. В случае ареста обвиняемого выполняются требования ст. 160 УПК РФ, касающиеся принятия мер попечения о детях, других иждивенцах, престарелых родителях, нуждающихся в постороннем уходе, оставшихся без присмотра, а также о принятии мер по обеспечению сохранности имущества и жилища арестованного.

По окончании допроса следователь обязан спросить, имеются ли заявления у обвиняемого.

Фактические данные, полученные при допросе обвиняемого, следователь фиксирует в протоколе его допроса, который составляется с соблюдением общих требований ст. ст. 166, 167 и специальных правил – ст. 190 УПК РФ.

В протоколе первого допроса указываются полные данные о личности обвиняемого, в том числе фамилия, имя, отчество время и место рождения, гражданство, национальность (при этом определяется вопрос о необходимости участия в деле переводчика), образование, семейное положение, место работы, род занятий или должность, местожительство, прежняя судимость, а также и другие сведения, которые окажутся необходимыми по обстоятельствам дела. В последующих допросах можно указать фамилию, имя, отчество обвиняемого, а далее — сослаться на том и листы уголовного дела, где находятся его полные анкетные данные, указанные при первом допросе.

Протокол допроса должен отражать все действия, которые выполнял следователь при допросе: предъявление вещественных доказательств, документов, оглашение протоколов других следственных действий, факты воспроизведения аудио- и видеозаписи, киносъемки следственных действий.

Показания обвиняемого заносятся в протокол в первом лице и по возможности дословно; записываются заданные обвиняемому вопросы и его ответы. По окончании допроса протокол предъявляется обвиняемому для прочтения или по его просьбе прочитывается следователем либо защитником. Обвиняемый имеет право требовать дополнения протокола и внесения в него поправок. Они подлежат обязательному занесению в протокол. Все ходатайства, жалобы, заявления, сделанные в ходе допроса, подлежат занесению в протокол. Письменные ходатайства, заявления, жалобы приобщаются к протоколу допроса.

Вопросы, задаваемые в ходе допроса, подлежат обязательному занесению в протокол в той последовательности, которая была в ходе допроса. Отведенные вопросы также заносятся в протокол, как и вопросы, на которые отказался отвечать обвиняемый. В этих случаях следователь обязан изложить мотивы отказа обвиняемого отвечать на вопрос и мотивы, по которым вопрос отведен.

После прочтения протокола обвиняемый своей подписью удостоверяет правильность записи его показаний. Перед подписью обвиняемого в протоколе отмечается, прочитал ли он его лично или это было сделано следователем.

Если протокол написан на нескольких страницах, обвиняемый подписывает каждую из них отдельно. Все дополнения и поправки в протоколе должны быть удостоверены подписью обвиняемого и следователя.

Если допрос обвиняемого производится с участием переводчика, то в протокол допроса должно быть включено указание на разъяснение переводчику, его обязанностей и предупреждение об ответственности за заведомо неправильный перевод, что удостоверяется подписью переводчика. В протоколе также отмечаются разъяснение обвиняемому его права на отвод переводчика и поступившие в связи с этим заявления обвиняемого.

Переводчик подписывает каждую страницу и протокол в целом. Обвиняемый своей подписью в конце протокола подтверждает, что сделанный ему в устной форме перевод протокола соответствует данным им показаниям. Если протокол допроса был переведен на другой язык в письменном виде, то перевод в целом и каждая страница в отдельности должны быть подписаны переводчиком и обвиняемым.

Следователь при ознакомлении с письменными показаниями обвиняемого может задать ему любые относящиеся к предмету допроса, вопросы. Если обвиняемый дал показания по этим вопросам, их запись производит либо следователь, либо обвиняемый собственноручно, если он того пожелает.

По окончании допроса и выяснения вопроса имеются ли у обвиняемого заявления, протокол допроса дается для ознакомления, то есть прочтения самим обвиняемым или по его просьбе протокол зачитывает следователь, о чем должна быть соответствующая отметка.

Обвиняемый вправе вносить в протокол дополнения и уточнения, подлежащие обязательному внесению в протокол. После записи дополнений и уточнений в протокол процедура окончания допроса повторяется полностью.

Таким образом, допрос обвиняемого — следственное действие, сущность которого заключается в выяснении отношения обвиняемого к предъявленному обвинению, предоставлении обвиняемому возможности защищаться путем дачи объяснений по существу предъявленного обвинения и по другим обстоятельствам уголовного дела с изложением полученных данных в протоколе допроса.

Допрос обвиняемого, как следует из определения, выступает как способ защиты обвиняемым своих прав, в частности, обвиняемый реализует свое право на защиту. С другой стороны, допрос обвиняемого является средством получения следователем доказательств.

Дача показаний обвиняемым — это его право, а не обязанность. Уголовная ответственность обвиняемого за отказ от дачи показаний и за дачу заведомо ложных показаний не предусмотрена. На обвиняемого распространяются положения ст. 51 Конституции РФ, и перед допросом следователь обязан разъяснить, что обвиняемый не обязан свидетельствовать против себя самого, своего близкого родственника или супруга.

Допрос обвиняемого выполняется как необходимое следственное действие. Он производится незамедлительно после предъявления обвинения независимо от того, допрашивался ли ранее привлеченный в качестве обвиняемого как подозреваемый или свидетель. Обвиняемый и его защитник имеют право перед допросом воспользоваться свиданием наедине для выработки линии защиты и решения других процессуальных задач. Такую возможность следователь обязан обеспечить обвиняемому и его защитнику.

Заключение.

Получение в ходе предварительного расследования доказательств, достаточных для того, чтобы конкретному лицу предъявить обвинение в совершении преступления, порождает у следователя обязанность вынести постановление о привлечении этого лица в качестве обвиняемого. Привлечение в качестве обвиняемого — один из наиболее важных и ответственных актов, наиболее тесным образом связанного с ограничением конституционных прав и свобод граждан, вовлеченных в сферу уголовного судопроизводства. Это кульминация стадии предварительного расследования.

Сущность привлечения лица в качестве обвиняемого заключается в том, что следователь прежде чем привлечь кого-нибудь в качестве обвиняемого, должен доказать факт совершения лицом преступления, его виновность в содеянном и допустимость привлечения его к уголовной ответственности (н., отсутствие неприкосновенности). Вынося постановление, он констатирует наличие уголовно-правового отношения между государством и лицом, совершившим преступление.

То есть к моменту решения вопроса о наличии основания для предъявления обвинения должны быть выяснены обстоятельства:

1) свидетельствующие о том, что событие (деяние), послужившее основанием к возбуждению уголовного дела, действительно имело место;

2) подтверждающие совершение преступного деяния тем лицом, которому предъявляется обвинение;

3) устанавливающие соответствие деяния, совершенного привлекаемым к уголовной ответственности лицом, составу преступления, предусмотренному уголовным законом;

4) свидетельствующие об отсутствии данных, исключающих уголовную ответственность или освобождающих от нее.

Только если будут собраны доказательства, относящиеся к каждому из этих обстоятельств, привлечение к уголовной ответственности может быть признано законным и обоснованным.

Таким образом, привлечение в качестве обвиняемого — это урегулированная УПК деятельность лица, в производстве которого находится уголовное дело, по осуществлению совокупности строго следующих друг за другом процессуальных действий и констатации совершения преступления определенным лицом.

В теории и на практике выделяют несколько последовательных этапов производства данного процессуального действия, а именно:

вынесение следователем постановления о привлечении лица в качестве обвиняемого;

извещение обвиняемого и его защитника о дате предъявления обвинения;

вызов обвиняемого;

разъяснение обвиняемому прав и обязанностей;

предъявление обвинения;

допрос обвиняемого.

Вынеся постановление о привлечении лица в качестве обвиняемого у следователя возникает необходимость не позднее трех суток предъявить соответствующему лицу обвинение в срок не позже трех суток. Оно может быть предъявлено позже в случае, если:

неявка обвиняемого и его защитника в назначенный следователем срок. При этом в деле должны содержаться материалы, позволяющие определить, на какой день было спланировано предъявление обвинения (корешок повестки, заверенная телеграмма и т. д.);

когда место нахождения обвиняемого не установлено (обвиняемый скрылся от следствия или по иным причинам не установлено его местонахождение). В данном случае обвинение предъявляется в день фактической явки обвиняемого или в день его привода. Однако в подобном случае закон требует от следователя обеспечения участия защитника.

После предъявления обвинения следователь обязан незамедлительно допросить обвиняемого. Однако у последнего имеется возможность отказаться от дачи показаний, так как для него это – право, а не обязанность. Повторный допрос возможен лишь в случае заявления обвиняемым ходатайства об этом. Обвиняемый должен быть допрошен об обстоятельствах, относительно которых ему предъявлено обвинение. Допрос оформляется протоколом допроса обвиняемого, в котором отражается содержание данных им показаний. То есть, допрос обвиняемого выступает как способ защиты им своих прав, в частности, обвиняемый реализует свое право на защиту. С другой стороны, допрос обвиняемого является средством получения следователем доказательств.

Список рекомендуемой литературы

Конституция Российской Федерации. – СПб.: Литера, 2003. – 48 с.

Уголовно – процессуальный кодекс Российской Федерации. – ООО ВИТРЭМ, 20005.

Божьев В. П. Предъявление обвинения и допрос обвиняемого// Уголовное право. — 2001. — № 2. – С.

Ведерников Н.Т. Место и роль личности обвиняемого в предмете доказывания по уголовному делу // Государство и право. — 2003. — № 6. — С. 45 – 49.

Головко А. Предварительное расследование // Государство и право. — 2002. — № 5. – С. 37 – 39.

Даньшина Л.И. Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование в уголовном процессе России. — М.: Издательство «Экзамен», 2003.

Ефимычев С.П. Проблемы уголовной ответственности и привлечения в качестве обвиняемого. Укрепление законности предварительного расследования. Волгоград, 1990.

Овсянников В. Виновность и невиновность обвиняемого: юридический и этический аспекты // Уголовное право. — 2002. — № 3. – С. 27 – 29.

Петрухин И. Роль признания обвиняемого в уголовном процессе// Российская юстиция. — 2003. — № 2. – С. 17 – 23.

Статкус В. Ф. , Цоколов И.А. , Жидких А. А. , Предъявление обвинения и составление обвинительного заключения: Практическое пособие/Под ред. Попова И. А. — М.: Издательский Дом «Книжная находка», 2002.

Шимановский В.В. Привлечение в качестве обвиняемого на предварительном следствии. Л., 1983. — С. 19.

Уголовный процесс: Учебник для студентов вузов/ Под ред. Божьева В.П. — М.: Спарк, 2004.

Центров Е.О конституционном праве на защиту// Уголовное право. -2003. — № 2. – С. 41 – 56.

1 Лукашевич В.З. Установление уголовной ответственности в уголовном процессе. Л., 1985. С. 50.

2 Шимановский В.В. Привлечение в качестве обвиняемого на предварительном следствии. Л., 1983. С. 19.

3 Пункты 17, 18 Постановления Пленума ВС РФ от 31.10.95.

4 Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г. Криминалистика: Учебник для вузов/ Под ред. Р.С. Белкина. – М.: НОРМА, 2001. – С. 600.

5 Петрухин И. Роль признания обвиняемого в уголовном процессе// Российская юстиция. — 2003. — № 2. – С. 17 – 23.

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

на тему: Мусульманське право (шаріат)

студентка 1-го курсу

денного відділення

Островка Д.Т.

Науковий керівник:

Стар. викл.: Пеца Д.Д.

Ужгород 2009

Зміст

Вступ

Розділ I. Особливості становлення і розвитку мусульманського права

Розділ II. Джерела мусульманського права та їх сутність

Коран

Сунна

Кияс

Фірмани, кануни

Основні інститути мусульманського права

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Дослідження ісламу взагалі і ісламського права як його складової зокрема на сьогоднішній день має особливе звучання. На цій основі інтерес до об’єктивної і безпристрасної оцінки цих феноменів має велике значення. Інтерес до феномену ісламського права протягом всієї історії існування ісламської цивілізації проявлявся різним чином. Якщо цей феномен привертав до себе увагу своїм динамізмом у початковому періоді свого існування, в так званий період «ісламського ренесансу», то в подальшому він пішов на спад. Процвітання ісламської цивілізації і модернізація ісламського права в епоху Османської імперії, особливо в XIX ст., змушує по-новому розглядати всі процеси, що відбуваються всередині ісламського світу. Особливий інтерес викликає ісламське право наприкінці XX — початку XXI ст., коли після розпаду наддержави — СРСР і соцтабору відбувся зсув балансу інтересів, на якому тримався порядок протягом майже століття, який викликав певний вакуум, який заповнився різними проявами крайнього ісламського толку. Особлива теоретична та практична значимість досліджень, присвячених розкриттю суті ісламського права і проблем його еволюції і модернізації, пояснюється також складною геополітичною ситуацією, що склалася в світі, характеризується масштабною глобалізацією, обумовлює зближення національних правових систем та мобілізацію потенціалу їхньої співпраці. Дослідження цієї теми виводить нас на рівень знаходження спільних точок дотику, необхідних для цивілізованого співіснування правових систем і правових культур, і сприяє зниженню напруженості, пов’язаної з так званим «конфліктом цивілізацій».

Актуальність даної теми полягає в тому, що останнім часом взаємини світу мусульманського і немусульманского досить сильно загострилися, притому приклади цьому можна знайти як в Росії, так і в інших країнах. Також, вивчаючи дану тему мені б хотілося вивчити традиції, культуру і права ісламського народу. Мусульманське право — складне соціальне явище, яке має глибоке вплив на історію розвитку держави і права цілого ряду країн Сходу. Іслам — є однією з трьох (поряд з буддизмом і християнством) світових релігій, що має своїх прихильників практично на всіх континентах і в більшості країн світу, мабуть, найбільш близько стикається з державою і правом. Сполучною ланкою тут виступають мусульманське право і ісламська правова ідеологія, що роблять значний вплив на міжнародну політику. Виділяючи державний характер ісламу, мусульманське право завжди перебувало в центрі його вчення і будучи системою норм сприймалося ще й як універсальна політико-правова доктрина. Вивчення мусульманського права, як самостійної правової системи, представляє не тільки історичний, загальнотеоретичних, а й практичний інтерес. Роль, яка в даний час відводиться мусульманському праву в правовому розвитку, політики та ідеології країн Сходу, що наочно підтверджує, що воно зберегло ще досить широкі можливості активно діяти в новій історичній обстановці. Говорити про шаріат значить торкнутися найважливішої сторони ісламу — однієї з великих світових релігій, вік якої наближається до чотирнадцяти століть, а чисельність послідовників перевищує 1/6 населення сучасного світу. У своїй роботі я поставила за мету розкрити те, що являє собою шаріат насправді: показати його нерозривний зв’язок з ісламом, описати його джерела та виявити основні риси.

Об’єктом даного дослідження є мусульманське право, або шаріат, та його основні особливості.

Предмет дослідження — це аналіз правових джерел шаріату та визначення їх сутності.

Мета роботи: вивчення правових джерел ісламу, обґрунтування важливості Корану, Іджми та Сунни у житті мусульманина з точки зору збереження та укріплення віри окремої людини. Мета даного дослідження визначила наявність низки завдань, які полягають у наступному:

Визначити особливості становлення і розвитку мусульманського права;

Встановлення політичних передумов виникнення ісламу;

Проаналізувати джерела мусульманського права та їх сутність;

Визначити основні інститути мусульманського права.

Для виконання поставлених завдань використовувалися наступні методи:

метод історизму, тобто при вивченні причин виникнення та розвитку шаріату було з’ясовано, коли і за яких обставин він виник, які основні етапи в своєму розвитку пройшов і чим став тепер;

метод системності, який орієнтував на комплексне розуміння знань з історії ісламу та шаріату;

синтез теоретичного матеріалу, концепцій і думок різних авторів з приводу релігійних та правових традицій ісламу.

Дана робота структурно складається з трьох розділів, вступу та висновків, що відповідає логіці досліджень.

Перший розділ „Особливості становлення та розвитку мусульманського права ” присвячений пошукам причин та передумов виникнення ісламу, а отже, і шаріату. Тут йдеться про життя та вчення пророка Мухаммеда, та про основні соціально-економічні, а також політичні причини виникнення та розповсюдження шаріату.

Другий розділ “Джерела мусульманського права та їх сутність” присвячений характеристиці основних джерел та норма шаріату. В ньому описується зміст та положення основних правових базисів шаріату, а саме: Корану, Сунни та Киясу. В третьому розділі “Основні інститути мусульманського права» описується поділ шаріату на норми та інститути, а також відбувається розкриття їх основного змісту та призначення.

Кожен розділ завершується власними висновками. У заключній частині узагальнюються результати проведеного дослідження, подаються остаточні загальні висновки. У списку використаної літератури наведений список використаних джерел.

Розділ I. Особливості становлення і розвитку мусульманського права

Шаріат (мусульманське право) органічно пов’язаний з ісламом, його вченням. Відповідно до юридичної енциклопедії «Шаріат — звід релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права». Іншими словами, шаріат — це правові розпорядження, невід’ємні від теології ісламу, тісно пов’язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо на перших порах шаріат загалом і його доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові настанови, але й релігійну догматику і мораль. У результаті норми шаріату (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні («людські») відносини, а з іншого боку — визначали відносини мусульман з Аллахом (ібадат). Введення в шаріат божественного провидіння і релігійно-морального початку знайшло своє відображення у своєрідності праворозуміння. Дії мусульманина, яким надавали рівною мірою правовий і морально-релігійний зміст:

обов’язкові,

рекомендовані,

дозволені,

покарання без застосування,

заборонені та підлягають покаранню. 1

Визнання божественного передбачення в шаріаті з неминучістю, породила і велику значимість питання до свободи волі мусульманина і її меж. Релігійно-філософські школи, які зіткнулися з цього приводу, зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини. 2 Норми, що містять також обов’язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання посту і правил поховання і т.д.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і Шаріату були властиві норми, які відносилися ще до общинного устрою, що містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, споглядальності і покірності. У Корані особливо підкреслено необхідність для мусульманина виявляти терпіння і смиренність: «Терпіння, адже Аллах з терплячими» (8.48). Таким же чином в шаріаті закріплювався обов’язок мусульманина підкорятися халіфу і державній владі: «Підкоряйтесь Аллаху і коріться Посланцям і власникам влади серед вас» (4.62). Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права була його цілісність. Разом з уявленням про єдиного бога — Аллаха — затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний порядок. Мусульманське право на перший план висуває не територіальний, а конфесіональний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен дотримуватися шаріат, зберегти вірність ісламу. Поступово з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу шаріат став своєрідною світовою системою права. 3 Як конфесіональне право шаріат відрізнявся від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає у якості всеохоплюючої і всеосяжної нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді країн Азії та Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більший прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, згодом з утвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол шаріату, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло і інший напрямок — шиізм. 4

Але хто ж такий пророк Муххамед і як з’явився сам іслам, роль якого в розвитку шаріату є невід’ємною?

40-річному Махаммеду з’явився ангел Джібраіл (Гавриїл), який відкрив йому дивовижну здатність говорити віршами від імені Аллаха. З цих віршів поступово за багато років і склався Коран. Пророцтва Мухаммеда не викликали захоплення у його одноплемінників і навіть родичів. На нього звалились особисті біди: помер дядько-вихователь, дружина Хадіджа, таким чином, його більше нічого не тримало серед одноплемінників. Гоніння за пророком і всім його родом змусили Мухаммеда здійснити втечу (хіджру-букв. «виселення») з Мекки до сусіднього міста Медини (Ясриб). Мединці підтримали Мухаммеда тому, що в цьому місті було більше прихильників нової віри, а також, певною мірою, це було місто-конкурент — Мецці. Хіджра сталася в 622 р., котрий став в мусульманстві точкою відліку нової ери. За мусульманським календарем в році 354 дні, а рахунок часу ведеться за місячним циклом (скрізь в ісламському світі, крім Ірану). Незадовго до Хіджри Мухаммед здійснив таємничу і чарівну подорож на крилатому коні з людським обличчям, побував в Єрусалимі, Віфлеємі і Хеброні. Пророк зустрічався там із Авраамом, Мойсеєм і Ісусом Христом, що остаточно переконало його в богообраності. Після спільної молитви з пророками (якою керував Мухаммед) йому було запропоновано три судини: з водою, молоком і вином. Мухаммед обрав молоко, що символізувало вірний шлях, котрим підуть його послідовники. Вино з тих пір стало забороненим для мусульман. По одному з переказів Мухаммед зійшов на «сім небес» по опущеним до нього сходам і познайомився з пристроєм раю і пекла. 5

Вся ця складна подорож відбувалося як би поза часом: з перекинутого Мухаммедом перед відправлення глечика до його повернення не встигло витекти ні краплі води. Зібравши своїх прихильників з Медини (число яких швидко виросло), пророк розбив військо Мекки, але згодом війна прийняла затяжний характер. Під час цієї війни відбулася дуже важлива подія — Мухаммед повністю розірвав стосунки з іудеями. 6

Спочатку він намагався залучити їх на свою сторону у війні з непокірною Меккою, але іудеї фактично відмовили йому у підтримці, більш того, племена, проповідуючі іудаїзм, опинилися в таборі ворогів Мухаммеда. У 630 р. Мухаммед повертається в Мекку переможцем. Місто стає центром ісламу, а мусульманство — релігією всіх арабів. Як раз в цей час і зародилась ідея війни мусульман з усіма невірними. Загроза «ісламізації» дійшла до самої Візантії. Почалась ера арабських завоювань, які прийняли форму релігійної війни — джихаду (зусилля), або Газават (так були названі походи Мухаммеда проти Мекки). Про сутності джихаду в Корані є неоднозначні висловлювання. Джихад в давнину дійсно вважався важливим і священним обов’язком мусульман, однак трактування його різні. В ісламі існує точка зору, що священна війна стає обов’язком тільки тоді, коли на громаду мусульман хто-небудь нападає. В таборі супротивника в будь-яких випадках заборонено вбивати жінок і неповнолітніх, а дорослих чоловіків встановлено обертати у військовополонених. Останніх можна вбити або перетворити на рабів (полонених, що прийняли іслам, вбивати не можна). Така оборонна доктрина джихаду найбільш характерна для більшості ідеологів ісламу в наші дні. Існує й взагалі інше тлумачення джихаду як духовної боротьби людини з самим собою, власним гріхом. Не встигши, очевидно, віддати останні вказівки про долю об’єднаної в результаті релігійних війн Аравії і про свого спадкоємця, пророк Мухаммед помер у 632 р. 7 Перед смертю він перебував на вершині слави, поєднуючи в собі єдиного вождя, правителя і духовного лідера всіх арабів. Мухаммед — безперечно історична особистість і, незалежно від того, вірити в його богообраність чи ні, не можна не визнати, що він входить у невелике коло історичних діячів, глобальним чином втрутившихся в хід історії. Майже не виникає сумнівів також і в тому, що Коран — результат своєрідного пророчого осяяння і дійсно був написаний як непізнане творіння.

Мусульманське право як система виникла ще в VII-X cт. в Арабському Халіфаті. Мусульманське право виникло у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та. власне правової, пов’язано з ім’ям Магомета — купця з Мекки (570-632 pp), який об’єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право. Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел — Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки. 8

У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прогалин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим кроком стала поява “рай” (араб. — думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад» (від араб. іджтихада — виносити самостійне рішення) — фор­мулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і Сунні, стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов’язкових джерел для тих, хто застосовував норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і Сунною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розумінням. 9

На початку VIII — усередині Х століть мусульманське право досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було незначною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і Сунни.

До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклід». 10

Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питаннях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об’єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетворилося на національне право. Воно було поділено на окремі гілки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обов’язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. Наприклад, султан Салим І (початок XVI ст) видав указ про застосування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що надавало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).

Подальший розвиток мусульманського права відбувався шляхом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і принципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спо­чатку мусульманські юристи конкретизували загальні положення Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлу­мачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна частина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосуван­ня будь-якої конкретної правової норми) додали мусульманському праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.

З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичення елементів романс-германського і англо-американського права. 11

На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї концепції глава держави пов’язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади). Основний зміст мусульманського права — витікаючі із ісламу правила поведінки віруючих і покарання (звичайно релігійного змісту) за невиконання даних правил. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть в тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і традиціями, кодифікується і модифікується e зв’язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Внаслідок цього, виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав. Характерною рисою мусульманського права є те, що воно представляє собою одну із багатьох сторін релігії іслама, яка встановлює визначені правила і об’єкт вірування, а також вказує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Шлях напрямку (“Шар» чи “Шаріат”) і складає саме мусульманське право, а воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією. 12 В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

Священна книга Коран, складена із висловлювань Аллаха, котрий звертається до останнього із пророків і посланців, Магомета.

Сунна — збірник традиційних правил, які торкаються дій і висловлювань Магомета, відтворені цілим рядом посередників.

Іджма — конкретизація положень Корану у викладені видатними вченими — ісламістами.

Кияс — роздуми про ті явища життя мусульман, які не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права.

Цікавим є той факт, що норми Шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов’язкові правила поведінки. В країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, цю роль грають Коран, Сунна, Іджма і Кияс. Мусульманські юристи і богослови вважають, що врегулюванню нормам Корану і Шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони суспільного життя, взаємовідносини громадян як між собою, так і з державою. Вони стверджують, що ці норми, освячені волею Аллаха, найбільш сильні за своєю дією, чим конституційні норми, написані людиною. Наприклад, в Саудівській Аравії немає писаної Конституції, її місце займає Коран.

Також можна відмітити, що норми мусульманського права мають відносну незалежність по відношенню до постулатів ісламу. Так поряд з писаним правом — шаріатом — в мусульманських країнах діє і звичайне право — адати.

Правові системи різних мусульманських держав, не дивлячись на їх спільність у головному, мають і істотні відмінності в структурі права, правових закладів, правовій культурі, правового регулювання. Великий вплив на розвиток правових систем мусульманських держав в наш час роблять правові системи Заходу — романо — германська і загального права. Так, поряд з комплексом мусульманських норм “ особистого статусу ” (правосуб’єктність, шлюб, заповіт, наслідування), в них сформувалися такі галузі права, як цивільне, торгове, судово-процесуальне, кримінальне.

Проводиться систематизація законодавства, удосконалюється організація і діяльність судів.

В той же час, в ряді країн зберігаються і діють мусульманські суди, в юрисдикцію яких входить перш за все розгляд справ приватного статуту, а інколи і цивільних чи кримінальних. В наш час не в одній країні із мусульманської правової сім’ї, мусульманське право не є єдиним діючим правом, але в той же час воно не втратило своїх позицій в якості діючих правових норм. Виключення складає тільки Туреччина, де ще в 30-і рр. цього століття, мусульманське право у всіх галузях було замінене законодавством буржуазного типу. 13

Отже, проаналізувавши чималу базу історичної та юридичної літератури, можемо дійти висновку, що іслам, протягом свого тисячолітнього розвитку, пройшов чималий шлях і став однією з найпоширеніших релігій світу. Частиною ісламу є шаріат — мусульманське право, правові розпорядження, невід’ємні від теології ісламу, тісно пов’язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові настанови як частку єдиного божественного закону і порядку. Звідси велінням і заборонам, які складають норми шаріату, також приписується божественне значення. Саме тому шаріат розвивався як суворо конфесіональне право.

Розділ II. Джерела мусульманського права та їх сутність

Одночасно з виникненням Халіфату формувалося його право — шаріат (шаріа — з арабської — «належний шлях»). Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали: Коран — головна священна книга ісламу. Приписи що містяться в ньому носять характер релігійно-моральних направляючих установок. Сунна — збірники переказів (хадісів) про вчинки та проповіді Мухаммеда, викладені його сподвижниками. У значній своїй частині вони також містять приписи щодо сімейно-спадкового і судового права. Згодом відношення до цього джерела в мусульманському світі стало неоднозначним: мусульмани-шиїти визнають не всі хадіси. Іджма — рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавця з питань, що не порушені в названих вище джерелах. Згодом ці рішення отримали визнання видатних правознавців-теологів. Вважається, що Мухаммед заохочував рішення справ на розсуд суддів (іджтіхад).

За переказом, Мухаммед сказав: «Якщо суддя виніс рішення на свій розсуд і виявився правим, то він повинен бути нагороджений удвічі, а якщо він судив на свій розсуд і помилився, то йому належить винагорода в одноразовому розмірі». Фетва — письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя. Надалі, у міру поширення ісламу з’явилися й інші джерела права — укази та розпорядження халіфа, місцеві звичаї, що не суперечать ісламу, та деякі інші. Відповідно право стало диференційованими. Але в той же час намітилася тенденція до теоретичному узагальненню правових норм. 14

З’ясування природи мусульманського різноджерельного права потребує висвітлення таких питань, як невіддиференційованість права і релігії ісламу, співвідношення канонічного права і мусульманського права, теорія джерел мусульманського права, вестернізація мусульманського права і його пристосування до сучасного світу, сучасна ісламістика про угрупування правових систем мусульманських країн. 15

На думку Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: «Тісно зв’язане з релігією і з цивілізацією ісламу мусульманське право здатне по-справжньому зрозуміти лише той, хто має хоча б мінімальні загальні уявлення про цю релігію і про цю цивілізацію»16

Мусульманський ідеал — досягти єдності віруючих і громадянського суспільства — ніколи не був реалізований. У мусульманських країнах, окрім норм шаріату, завжди існували звичаї договору, правова доктрина врешті, світські закони. А ці джерела права є ознакою громадянського, а не теократичного суспільства.

Джерелами мусульманського права є Коран, Сунна, Іджма, Кияс. Йдеться про класичне вчення «чотирьох коренів» ісламського права. У Корані поміщені юридичні приписи, які регулюють:

1) особистий статус (їх 70);

2) ті, що стосуються «цивільного права» (також 70);

3) ті, що стосуються» кримінального права» (їх 30);

4) ті, що стосуються судової процедури (їх 13);

5) ті, що стосуються «конституційного права ” (їх 10);

6) ті, що стосуються економіки і фінансів (їх 10);

7) ті, що стосуються «міжнародного права» (їх 25).

Об’єднані всі приписи Корана ідеєю справедливості.

Істотно, що в сучасному праві мусульманських країн вирішальне значення визнається за погодженою, єдиною думкою вчених, бо саме вона в кінцевому підсумку визначає, яку норму Корана чи Сунни безпосередньо чи за аналогією необхідно застосовувати в значенні чинного права17. Аналогічними є думки Р. Давіда і К. Жоффре-Спінозі: «Сьогоднішній суддя шукав підстави для рішення не в Корані чи в Сунні… Будучи записаними в Іджму, норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню». І далі: “Іджма сьогодні є єдиною догматичною основою мусульманського права. Коран і Сунна — це лише його історична основа». 18

Отже, перейдемо до більш детальної характеристики кожного з джерел мусульманського права.

Коран

За мусульманським вченням одкровення, дане Мухаммедові, міститься в Корані, що означає „ читання «, але це читання було на початках внутрішнім, Мухаммед серцем сприймав його, а тоді говорив в слух. Коран завжди являв собою книгу, але вона не була подібна на витвір рук людських, оскільки існувала на небі і звідти була повідомлена пророку. Одкровення Мухаммеда його послідовники почали записувати ще при житті пророка — на лопаткових кістках тварин, на пальмових листках, словом на чому прийдеться. Зрозуміло, що ці записи були приватною власністю тих, хто їх вів, і доки пророк та його найближчі сподвижники були живі, якоїсь особливої потреби в них не було. Цю потребу мусульмани відчули досить болісно, коли в запеклих боях із лжепророком Мусейлімою полягло дуже багато людей, які напам’ять знали одкровення Мухаммеда.

Тоді наступник пророка звелів зібрати воєдино всі одкровення пророка і звести їх в один кодекс, що мало дві спроби. В обох випадках головою редакційної комісії був Зейд ібн Сабіт — особистий секретар пророка. Редагуючи одкровення (сури) він розмістив їх в міру зростання їхнього обсягу, помістивши спочатку великі за обсягом і закінчивши найменшими за невеликими відхиленнями від цього принципу. Так був створений Коран і тому зміст священної книги мусульман хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Як бачимо, він створювався стихійно без будь-якого плану і чіткої сюжетної побудови. Коран складається з промов і проповідей, вмовляльних і викривальних пророцьких “об’явлень”, повчальних історико-релігійних оповідей про долю стародавніх народів і їхніх пророків — посланців Аллаха. 19

Коран складався як діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: „Я” або „Ми ”. Це також діалог між Мухаммедом і слухачами — язичниками, іудеями та християнами, з єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про тих, ні про інших. 20

Коран написаний арабською мовою, що вважається священною. Більше того, Коран, перекладений іншими мовами, не вважається священною книгою. Лише арабською мовою він використовується в ісламі, що мало неабияке значення для розвитку і вивчення арабської мови та об’єднання племен, оскільки надало можливість їм вільно спілкуватися. Хоча і переклад на інші мови вважається благочестивим вчинком.

Коран складається з 14 розділів (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих віршів має міфологічний характер, і лише біля 500 віршів містять розпорядження, що відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до браку і сім’ї), інші торкаються релігійного ритуалу і обов’язків. сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку, більш короткі — до кінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами «гієною» у майбутнім житті всім непослушникам. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком в зв’язку з окремими випадками. Але багато які встановлення мають вельми невизначений вигляд і можуть мати різне значення в залежності від того, який зміст в них вкладається. У подальшій судово-богословській практиці і в правовій доктрині внаслідок досить вільного тлумачення вони отримали своє вираження в суперечливих, а нерідко і у взаємовиключаючих правових розпорядженнях. По віровченню ісламу, Коран — книга нестворена, існуюча передвічно, як сам бог, Аллах; вона його «слово» (2: 70; 9: 6; 48: 15). Назва «Коран» походить від арабського дієслова «кара’а», що означає читати вголос речитативом, декламувати. Оригінал Корана, згідно ісламу, написаний арабською мовою на аркушах — сухуф і сувої з ним зберігаються на сьомому небі, звідси й одне з його назв — Світки, Книга (74: 52; 80: 13; 98: 2). Коран — «Мати книги» — розум аль-кітаб, знаходиться під престолом Аллаха; і тільки один Аллах у цієї небесний книзі «стирає, що бажає, і затверджує» (К., 13: 39) Від імені Аллаха в ньому написано: «Скажи: «Якби зібралися люди і джини, щоб зробити подібне до цього Корана, вони б не створили подібного, хоча б одні з них були іншим помічниками» (К., 17: 90). 21 Звідси ж випливає, що для ти, хто придумав цю фразу казкові демонічні сили — джини — були настільки ж реальними, як і люди, їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати ту саму роботу, допомагати один одному. Судячи з цього більш пізнім даним мусульманської традиції, «одкровення» Аллаха передавалися пророку приблизно в 610-632 роках н. е., а їхній запис, збирання зафіксованого й особливе складання книги розтяглися на довгі роки. Труднощі, що при цьому довелося переборювати, як побачимо, не зводилися лише до відсутності в арабів у минулому подібної практики. Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподіваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку додавання якої пройшло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історичний і релігійний пам’ятник, але і як добуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам державна релігія, з положень Корана виходять багато правових норм, законодавство — шаріат, на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найважчим гріхом, злочином. Вивчення Корана і його тлумачень (тафсир) є одним із профілюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких країнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія.

Сунна

Іншим авторитетним і обов’язковим для всіх мусульман джерелом права була Сунна («священний переказ»). Сунна — це священна книга, що складається з оповідань (хадісів) про життя і діяльність Мухаммеда, про його пророцтва. Сформована протягом перших двох століть ісламу, вона увібрала в себе чимало історичного матеріалу і ще більше легендарних перебільшень, шеститомна Сунна стала збіркою коментарів і пояснень до Корану. Всі, хто визнавали святість Сунни стали іменуватися суніти. Починаючи з Омейядів, які опікувалися сунітами і протиставляли їх прихильникам Алі, цей напрямок в ісламі став вважатися ортодоксальним, по відношенню до якого всі інші, в першу чергу шиізм, були в явній або прихованій опозиції. Особливо яскраво проявилося це після того, як Муавія, знову відновив єдність арабо-ісламського світу, виступивши проти змовників шиїтів. Спочатку, відразу ж після смерті Алі, старший син покійного Хасан поступився Муавіі престолом, виборовши собі за це деякі привілеї. Нейтралізувавши таким чином шиїтів, Муавія з усією силою напав на повсталих харилжитів. 22 Усні перекази (хадіси) про життя і діяльність пророка, спогади про бесіди з ним, про його думки і вислови з того чи іншого приводу, тобто повчання з посиланням на авторитет Мухаммеда, незабаром після смерті пророка стали збиратися ретельно його сучасниками, послідовниками та їхніми нащадками. Зібрані до IX ст. у шість збірок, як раз і склали Сунну, тобто переказ, що стосувалися різних норм права, звичаїв, правил поведінки, еталоном яких виступав пророк. Спочатку авторитет усних переказів був не надто вагомим. Розповсюджувачі хадісів передавали свої спогади з уст в уста, що з часом все більше позначалася на характері і достовірності їх повідомлень. Перед упорядниками збірника хадісів, що жили півтора два століття після пророка, постало нелегке завдання: відібрати з багатьох тисяч подібного роду передань, найчастіше явно фантастичних і неправдоподібних, ті, які найбільшою мірою заслуговували довіри. Сучасні дослідники вважають, що переважна більшість хадісів довіри не заслуговують, бо багато оповідань були складені або змінені пізніше і мали на меті заднім числом виправдати або пояснити ті нововведення або явища, про яких сам Мухаммед не міг знати. Як би там не було, однак, хадіси Сунни опинилися в руках ісламських богословів цінним матеріалом, який допомагає їм доповнювати та тлумачити Коран і розробляти норми мусульманського права, шаріату. У хадісах також можна зустріти різне правове нашарування, що відображає розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві. Остаточне редагування хадісів було здійснене у IX ст., коли були складені в ортодоксальних збірниках Сунни, найбільшу популярність з яких отримав Бухарі (помер в 870 р). 23 З Сунни також виводяться норми шлюбного і спадкового, судового права, правила про рабів і та ін. Хадіси сунни, незважаючи на їх обробку, містили багато суперечливих положень, і вибір найбільш «достовірних» цілком відносився до розсуду богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадіси, які були переказані прихильниками Мухаммеда, причому, на відміну від суннітів, шиїти визнавали дійсними лише ті хадіси, які сходили до халіфу Алі і до його прихильників. 24

Таким чином, «Сунна посланця Аллаха» (повна назва Сунни) — зведення текстів, що описують життя Мухаммеда, його слова і справи, а в широкому значенні — збірник благих звичаїв, традиційних встановлень, доповнюючий Коран і шановний нарівні з ним як джерело відомостей про те, яка поведінка або думка є богоугодною, правовірною. Навчання Сунни — важлива частина релігійного виховання і освіти, а знання Сунни і проходження їй — один з головних критеріїв авторитетних ватажків віруючих.

Іджма.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала Іджма, яка розглядалася як «загальна згода мусульманської общини». Нарівні з Кораном і Сунною вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і Сунною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов’язки пра­вовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в Іджму, норми права, незалежно від їх по­ходження, підлягали застосуванню. З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на розробці методологічної та загально­теоретичної основ права. 25

Практично Іджма складалася з співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені прихильниками Мухаммеда або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями, муджатахідами). Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корану або Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв’язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов’язковими внаслідок одностайної підтримки муфтіїв і муджатахідів. Такий спосіб розвитку норм мусульманського права отримав назву «іджтіхад». Правомірність Іджми як одного з основних джерел шаріату виводилася з вказівки Мухаммеда: «Якщо ви самі не знаєте, спитаєте тих, хто знає». Велика роль Іджми в розвитку шаріату полягала в тому, що вона дозволяла правлячій релігійній верхівці Арабського халіфату створювати нові правові норми, пристосовані до умов феодального суспільства, що міняються, що враховують специфіку завойованих країн. До Іджми як джерела права, доповнюючого шаріат, примикала і фетва — рішення і думки окремих муфтіїв з правових питань. 26

В Іджмі з’явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства. Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:

1)»Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;

2)»Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».

Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.

Натепер Іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені Іджмою.

Кияс

Кияс — це рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, Сунною або Іджмою, причому Іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і Сунни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету. 27 Кияс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату в цілому ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів Кияс часто ставав і зброєю відвертої сваволі. Найбільше широко даний метод був обґрунтований Абу Ханіфа та його послідовниками — ханіфатами. 28 Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не ввійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. При цьому визнавалися правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві (урф), а також у численних народів, скорених у результаті арабських завоювань.

На відміну від романо-германського типу правової системи, де тлумачення не є самостійним джерелом права, у мусульманській правовій системі вирішення конкретної справи здійснювалося за аналогією. Використовуючи мусульманський метод тлумачення, неможливо створити норми абстрактного характеру, якими є норми континентального права. Для цього потрібний метод, який в змозі охопити всі сфери права структурованою системою, метод побудови юридичних конструкцій. 29

У мусульманському праві, про що свідчать його джерела, встановлені не всі конкретні правила, а загальні рамки поведінки, орієнтири, принципи, на основі яких можна сформулювати рішення у будь-якій справі. Зміст і форми мусульманського права є невизначеними. Ісламські юристи вважають це позитивною якістю. У невизначеності змісту норм вони вбачають можливість вирішувати справу, ґрунтуючись на загальних принципах шаріату і використовуючи різні джерела або їх комбінації.

Кияс сприяв як заповненню прогалин у нормативних розпорядженнях Корану і Сунни, так і усуненню наявних у них значних суперечностей.

Іджма і Кияс стали результатом діяльності сунітських і шиїтських правових шкіл, які справили значний вплив на еволюцію мусульманського права.

Фірмани, кануни

І нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були накази і розпорядження халіфів — фірмани. У подальшому в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали розглядатися і грати все зростаючу роль закони — кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його передусім нормами, що регламентують діяльність державної влади з населенням. 30

Отже, можемо зробити висновок, що основними джерелами мусульманського права є:

Коран — головне джерело мусульманського права;

Сунна, яка складається з хадисів — коротких описів про діяння, висловлювання і навіть мовчання Мухаммеда в конкретних ситуаціях, які становлять правовий прецедент для мусульман.

Іджма — згода, одностайність думок і рішень авторитетних осіб з обговорюваного питання.

Кияс — метод аналогічної дедукції або логічні розмірковування і судження, які лягали в основу висновків за умови виявлення в Корані аналогічних ситуацій.

Основні інститути мусульманського права

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно — «світило», яке веде віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об’єднання норм. Мусульманська юриспруденція визначає норму права як загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене верховним законодавцем — Аллахом. При цьому норма може бути сформульована прямо — через одкровення або опосередковано — через висновки, зроблені найвидатнішими знавцями шаріату на основі тлумачення волі Аллаха. 31 Система мусульманського права формувалася представниками основних мусульманських толків (ритів) — сунітсь­ких і несунітських — через правові комплекси норм і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім’я, община та ін.

Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:

відносини правовірних з Аллахом;

взаємостосунки між людьми;

зв’язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права. Так, закон Османської імперії Маджалі (1869-1877 рр.), який можна вважати об’єднаним цивільним і процесуальним кодексом, поділив норми мусульманського права на дві групи:

1) правила здійснення релігійних обов’язків;

2) норми, що регулюють взаємостосунки між людьми. Друга група норм складалася з трьох підгруп:

а) норми права особистого статусу;

б) норми деліктного права (укубай);

в) норми цивільного права (муамалат).

Галузевий принцип поділу норм у мусульманському праві не є адекватним структурі континентального права (галузь, підгалузь, інститут, норма), хоча за формою багато в чому збігається з ним. Мусульманські юридичні норми спираються на релігійні норми і спрямовані на захист основ віри.

У системі мусульманського права є галузь «право особистого статусу», відсутня у континентальному і загальному праві. Вона регулює сімейні, спадкові та деякі інші відносини, її провідними інститутами є шлюб, розлучення, спорідненість, матеріальне забезпечення сім’ї, обов’язки у справі виховання дітей, заповіт, спадкування за законом, піклування, обмеження правоздатності та ін. Вплив Корану тут є традиційно істотним. Так, юридичними нормами мусульманці заборонено виходити заміж за немусульманина. Присутні на весіллі свідки повинні бути мусульманами. Вийшовши заміж, жінка переходить у владу чоловіка, повинна уникати зустрічей з іншими чоловіками, не показуватися в громадських місцях. Чоловіку дозволяється застосовувати до дружини покарання. Розлучення вважається здебільшого односторонньою дією, яка виходить від чоловіка. Спадкова частка жінки становить половину частки чоловіка та ін. Тому «Особисте і сімейне право, які містять норми ритуальної та релігійної поведінки, завжди вважались найважливішими в шаріаті»32.

Деліктне (кримінальне) право (укубай) встановлює заходи кримінально-правової відповідальності для людини: живої, при здо­ровому розумі, повнолітньої. Кримінальні правопорушення поділяються на злочини проти держави і релігії, злочини проти особи (вбивство, тілесні ушкодження, майнові злочини), крадіжку, злочини проти моральності. До найтяжчих правопорушень належать злочини проти держави і релігії (посягання на «права Аллаха»). Наприклад, за віровідступництво встановлене покарання — страта. Передбачається також застосування юридичних санкцій за невиконання низки релігійних обов’язків і норм моралі.

Цивільне право (муамалат) закріплює цивільно-правові відносини, забезпечує захист п’ятьох основних цінностей ісламу:

релігії, життя, розуму, продовження роду і власності. Посягання на них вважається злочином і розглядається як заборонене Аллахом діяння. Релігійний вплив у галузі цивільного права просліджується й у тому, що верховне право на будь-яке майно ви­знається за Аллахом. З посиланням на волю Пророка забороняється розглядати землю і воду як об’єкти власності. Саме тому такий, наприклад, припис Корану: «не наближайтесь до молитви, коли ви п’яні, поки не будете розуміти, що ви говорите, чи опоганеними (забрудненими) — крім випадків, коли ви мандрівники в дорозі, — поки не омиєтесь»33 розглядається як загальнообов’язкове правило поведінки і забезпечується державним примусом.

Особливе місце в регулюванні майнових відносин належить такому інституту цивільного права, як вакуф. Вакуф — це власність, найчастіше нерухома, відказана державою або приватною особою на релігійно-добродійні цілі. За мусульманським правом особа, яка віддала річ у вакуф, утрачала право власності на неї, але зберігала за собою право виступати управляючим вакуфом (мутавалі). Майно, відказане на користь релігійної установи, за мусульманським законодавством вважалося власністю цієї установи. Воно не могло бути об’єктом купівлі-продажу, дарунку або заповіту, не підлягало і державному оподаткуванню.

Мусульманське право не знає торгового права як самостійної галузі, проте приділяє увагу різним формам комерційних об’єднань.

Крім зазначених галузей у мусульманській системі права існують:

1)»владні норми» — система норм, що регулюють сферу державно-правових і адміністративно-правових (у тому числі фі­нансових) відносин;

2) судове право — система норм, що регламентують порядок створення, функціонування і компетенцію органів, покликаних здійснювати правосуддя — релігійних судів каді, судів поліцейської юрисдикції, юрисдикції інспектора ринку, юрисдикції спра­ведливості халіфа або його представників;

3) міжнародне право (сійар) — система норм, що регулюють взаємовідносини як мусульманської держави на міжнародному рівні, так і між мусульманами в межах країни. Це регламентація не тільки питань війни і миру, а й відносин мусульманської об­щини з представниками інших релігій, правових статусів різних груп населення залежно від їх ставлення до ісламу. Норми міжнародного права забезпечуються нарівні з іншими внутрішньодержавними нормами тими ж самими засобами.

У кожній із цих галузей права юридичні норми переплетені з релігійними нормами.

“Владні норми ” (галузь державного і адміністративного права) вимагають, щоб правитель був мусульманином. До повноважень глави держави входять захист інтересів ісламу і контроль за виконанням правовірними релігійних обов’язків. Як свідчать спеціальні дослідження, «ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки «владних норм» доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація»34.

Судове право (у тому числі процесуальні правові галузі містить норми про можливість тільки мусульманина обіймати посаду судді. Доводити свою невинуватість можна присяганням ім’ям Аллаха. В окремих випадках (при обвинуваченні чоловіком своєї дружини в подружній невірності) досить свідку-мусульманину присягнути, щоб невірність було визнано юридичним фактом. При винесенні рішення суддя може керуватися нормами мусульманського права, розробленими різними мусульманськими правовими школами, що надає йому свободу широкого розсуду. 35

Міжнародне право містить у своїй основі релігійну ідею про існування двох «світів» — «світу ісламу» і «світу війни». Відповідно до неї регулюються міжнародні відносини. Зовнішня політика орієнтується на «світ ісламу» і ґрунтується на «мусульманській солідарності», яка полягає у захисті інтересів усіх мусульман, включаючи і тих, хто проживає в інших державах. Інститут «джихаду», який й дотепер не втратив свого значення, вимагає вести війну з відступниками ісламу або «невірними», які висту­пають проти мусульман.

У XXI ст. мусульманські країни вступили із системою відпрацьованих (з різним ступенем досконалості змісту і механізму ре­алізації) галузей і підгалузей права — кримінального, шлюбно-сімейного, спадкового, зобов’язального, права власності, системи судоустрою та ін. Нині активно розвиваються такі галузі права як конституційне, адміністративне, судове, міжнародне. У них різний ступінь обтяженості релігійними мусульманськими канонами: більший — в особистому і сімейному праві, менший — у кримінальному і фіскальному.

На відміну від романо-германського типу правової системи, яка визначає норму права як розпорядження конкретного істо­ричного законодавця, ісламські правники розглядають її як загальнообов’язкове правило поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це правило поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні, раціональні рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їй слід підкорятися. Формулювання норми відбувається двома шляхами:

1) прямим — через одкровення;

2) опосередкованим — через тлумачення волі Аллаха правознавцями.

На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кожному випадку, не врегульованому Кораном або Сунною, у мусульманському праві передбачені як би дві норми:

«істинна», яка має застосовуватися виходячи з його духу (має «божественне» походження);

реальна, яка застосовується муджахідами (має «раціональне» походження).

В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках муджтахіди (тлумачі релігійних і правових питань) приймають неправильні рішення, що спричиняє суперечливість норм. Якщо справа вирішується неправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на недосконалість мусульманського права, його прогалини. 36

Видами норм мусульманського права за змістом є:

1) розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.

Встановлено п’ять категорій вчинків: а) обов’язкові; б) рекомендовані; в) дозвільні; г) осудні; г) заборонені. До забороненого можна віднести, наприклад, лихварство, процентну позику. Правда, заборону процентної позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної купівлі-продажу або надання кредитору як забезпечення можливості користування майном, що дає прибуток;

2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а також умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як покарання за умисне вбивство встановлено страту.

Норми мусульманського права, в основі яких лежать релігійні вказівки (перший вид), у кількісному відношенні поступаються юридичним нормам, уведеним мусульманськими правознавцями на основі прийомів юридичної техніки і визнаним державою (другий вид). До них належать і норми, які визначають конкретні інститути державної влади, включаючи компетенцію і порядок формування.

Види норм мусульманського права за ступенем визначеності поділяються на:

1) абсолютні — не допускають різних тлумачень, іджтихаду. Це здебільшого правила релігійного культу і низка норм, які регулюють взаємостосунки між людьми;

2) абстрактні — допускають різні тлумачення змісту, конкретизацію різних правил поведінки на основі іджтихаду. Без кон­кретизації в результаті іджтихаду застосування цих норм (нечітких і неоднозначних) неможливо.

Видами норм за ступенем спільності с:

1) норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень;

2) казуальні норми, які виникають, як правило, емпіричним шляхом (такими, наприклад, є норми суни). 37

На відміну від норм континентального права, регулятивні норми мусульманського права не знають поділу на дозвільні, зобов’язальні та заборонені. Всі вони — зобов’язальні, оскільки в їх основі лежить обов’язок здійснити ті чи інші вчинки, що обу­мовлено їх релігійно-моральною природою. Мусульманське право ґрунтується на ідеї зобов’язань, покладених на людину, а не на правах, які вона може мати.

Санкціям у нормах права приділено мало уваги. Санкцією за невиконання обов’язків, покладених на віруючого, вважається гріх того, хто їх порушує.

Норма мусульманського права є гнучкою. Підтримуючи зв’язок з релігією, вона постійно пристосовується до змін у суспільстві, завдяки чому зберегла авторитет усього права.

Висновки

У світі живе близько мільярда людей, які сповідають іслам. Громади цієї релігії є більш ніж в ста країнах світу, а в двадцяти восьми іслам — державна релігія. У числі традиційних мусульманських країн або країн з переважною впливом ісламу — Іран, Ірак, Афганістан, Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Бруней, Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан, Бангладеш, Марокко, Єгипет, Туніс, Лівія, Алжир, Мавританія, Сомалі, Судан, Йорданія, Сирія, Туреччина, Індонезія, автономна Палестина в складі Ізраїлю та ін. На території колишнього СРСР іслам сповідує більшість корінного населення держав Середньої Азії, Азербайджану. В останні роки ісламський (мусульманський) фактор у світі значно посилився. Часто, не без деякої перестороги, в Європі та Америці говорять про ісламський фундаменталізм (тобто найбільш суворий і ортодоксальний в ісламі). Останні події в Чечні і на Північному Кавказі нерідко також пов’язують з ісламським фактором, вбачаючи в них наслідок релігійної ворожнечі. З такою точкою зору важко погодитися. Справа в тому, що релігії світу не поділяються на «погані» і «хороші», на «агресивні» і «мирні» і т.п. Можна стверджувати, що ні одна Традиційна релігія не вчить злу. Зло у світі відбувається не від релігії, а від людей, які відходять від ідеалів цих релігій, користуються ними для досягнення своїх земних цілей. Сутички між людьми виникають через політичні розбіжності, економічні протиріччя, недоліки виховання та ін. Кажуть, що іслам — войовнича релігія, що вона закликає до війни з невірними — Газават (з ар. Набіги). Але, ймовірно, немає релігії, яка не прагнула б охопити своїм впливом весь світ, що не ділила б людей на своїх і чужих… Войовничі риси у вченні ісламу безумовно існують, але вони утворилися історично і аж ніяк не є головною, ключовою його характеристикою. Іслам — це одна з великих світових релігій, складний світ неповторної (і часом незрозумілою для християн-європейців) культури, філософії, дивного життєвого укладу і побуту, своєрідного світосприйняття. Основна тенденція шаріату — оцінка різних життєвих обставин з точки зору релігії. Тому не випадково, що однією з особливостей норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов’язки, що відносяться до релігійного культу), муамалят (чисто юридичні норми) і укубат (система покарань) Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають всі норми взаємин людини в сім’ї та суспільстві, регулюють цивільні правовідносини, порядок вирішення майнових спорів. За порушення норм шаріату передбачена дуже жорстка система покарань (достатньо згадати публічні страти в Чечні, проголосила прихильність Шаріатом). Як конфесійні право шаріат відрізняється від канонічного права в країнах Європи в тому відношенні, що він регулює НЕ суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступає в якості всеосяжного і всеосяжної нормативної системи, що затвердився в цілому ряді країн Азії та Африки поширити свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою і все більше прояв в ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів. Так, з твердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином стався розкол в шаріат, де поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виникло і інший напрямок — шіізм. І на закінчення необхідно сказати, що норми шаріату не втратили свою актуальність і сьогодні. У 28 країнах, де іслам визнано державною чи то офіційною релігією (Іран, Ірак, Кувейт, Марокко, Саудівська Аравія, Пакистан та ін), норми шаріату і сьогодні безпосередньо регулюють або роблять істотний вплив на державне регулювання широкого кола суспільних відносин у різних сферах функціонування суспільства та держави.

Список використаних джерел та літератури

Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т.І. Античный мир и Восточная цивилизация. — М.: Мысль, 1999.

Ахмедов А. Ислам в современной идейно-политической борьбе. — М., 1985. — 129 с.

Батыр К.И. Всеобщая история государства и права. — М., 1998.

Богдасаров С. Две стороны исламского фактора. — М., 2003. — 112 с.

Васильев Л.С. История религий востока. — М.: Высшая школа, 1988. — 390с.

Графский В.Г. Всеобщая история права и государства. — М.: Норма, 2003. — 345с.

Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988.

Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отношения, 1996.

Ибн Хишим. Жизнеописание посланника Аллаха. — М., 1994. — 360 с.

Ирвинг В. Жизнь пророка. — М., 2002. — 314 с.

История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П. Жидкова. — ч.1 Норма. Москва, 1996р. — С.584

История государства и права зарубежных стран. Підручник під ред.П.Н. Галазни. — Москва: Юридическая литература, 1980р.

Калінін Ю. А., Харьковщенко Є.А. “Релігієзнавство». — Київ: Наукова думка, 1998. — 541с.

Климович Л.И. Книга о Коране, его происхождении и мифологии. — М., 1986. — 315 с.

Коран. Научное издание / Перевод и комментарий И.Ю. Крачковского. — М., 1990.

Лайпанов Б. Ислам в истории. — М., 2001. — 177 с.

Панова В. Жизнь Магомета. — М., 2003. — 516 с.

Поликарпов В.С. История религий. — М., 1994. — 230 с.

Религии мира. Энциклопедия. т.6. — Москва: «Аванта +», 1996р. — 358с.

Росс Ф., Хиллс Т. “Великие религии человечества” — М., 1999. — 322с.

Смирнов Н.А. Пятьдесят лет исламоведения. Т.4. — М., 1973. — 516 с.

Сюкияйнен Л.Р., Лихачев В.А. Мусульманское деликтное право и уголовное законодательство стран Зарубежного Востока. — М., 1984 — 278С.

Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М., 1986 — 352с.

Токарев С.А. Религии в истории народов мира. — М., 1976. — 414 с.

Цвайгерт К., Кьотц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т.I. Основы. — М.: Междунар. отношения, 2000.

Юридическая энциклопедия под ред.М.Ю. Тихомирова. — М., 1997р. — 578с.

1 Юридична енциклопедія під ред. М. Ю.Тихомирова.-М.,199С. – 495

2 История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П.Жидкова.-ч.1,Москва:”Норма”,1996. – С.417-418

3 Там само. – С. 419

4 История государства и права зарубежных стран. Под ред. О.П.Жидкова.-ч.1.-Москва:”Норма”,1996. – С. 420

5 Ирвинг В. Жизнь пророка. — М., 2002. –С.78

6 Ибн Хишим. Жизнеописание посланника Аллаха. — М., 1994. –С.176

7 Панова В. Жизнь Магомета. — М., 2003. – С.452

8 Лайпанов Б. Ислам в истории. — М., 2001. – С.134

9 Поликарпов В.С. История религий. — М., 1994. – С.210

10 Токарев С.А. Религии в истории народов мира. — М., 1976. – С.401

11 Богдасаров С. Две стороны исламского фактора. — М., 2003. –С.95

12 Смирнов Н.А. Пятьдесят лет исламоведения .Т. 4. — М., 1973. – С.58

13 Ахмедов А. Ислам в современной идейно-политической борьбе.- М., 1985. – С.52

14 Батыр К.И. Всеобщая история государства и права.-М.,1998.- С.154

15 Антология мировой правовой мысли: В 5 т. Т. І. Античный мир и Восточная цивилизация. – М.: Мысль, 1999.-С. 635-688

16 Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. – М.: Междунар. отношения, 1996.

17 Цвайгерт К., Кьотц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2 т. Т. I. Основы. – М.: Междунар. отношения, 2000.-С. 453

18 Давид Р., Жоффре-Спиноза К. Основные правовые системы современности.– М.: Междунар. отношения, 1996.-С.313

19 История государства и права зарубежних стран. Підручник під ред. П.Н.Галазни.- Москва:Юридичская література,1980р.-С.137

20 Юридическая енциклопедия под ред. М. Ю.Тихомирова.- М.,1997р.-С.154

21 Религии мира. Энциклопедия. т.6.-Москва: «Аванта +»,1996р.-С.145

22 Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.154

23 Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.147

24 Там само.-С.156

25 Графский В.Г.Всеобщая история права и государства.-М.:Норма,2003.-С.246-247

26 Васильев Л.С. История религий востока.-М.:Высшая школа,1988.-С.148

27 Графский В.Г.Всеобщая история права и государства.-М.:Норма,2003.-С.248

28 С.Токарев “Религия в истории народов мира”. – Москва:Изд-во политюлитерат., 1986.-С.241

29 Калінін Ю.А.,Харьковщенко Є.А. “Релігієзнавство”. — Київ: Наукова думка, 1998.-С.195

30 История государства и права зарубежных стран. Підручник під ред. П.Н.Галазни,- Москва:Юридическая литература,1980р.-С.145

31 Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 388—389.

32 Давид Р. Основные правовые системы современности. — М., 1988. — С. 399.

33 Тут і далі вірші Корану цитуються за виданням: Коран. Научное издание / Перевод и комментарий И.Ю.Крачковского. — М., 1990.

34 Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М.. 1986. — С. 86.

35 Сюкияйнен Л.Р., Лихачев В.А. Мусульманское деликтное право и уголовное законодательство стран Зарубежного Востока. — М., 1984— С. 86.

36 Сюкияйнен Л.Р. Мусульманское право. — М., 1986 — С. 85.

37 Росс Ф., Хиллс Т. “Великие религии человечества”- М., 1999.-С.251.

Размещено на http://

ЗМІСТ

Вступ

Глава 1. Держава і церква в політичній системі суспільства

1.2 Держава: поняття, сутність, функції

1.2 Церква в політичній системі суспільства

1.3 Взаємовідносини держави і церкви

1.4 Проблеми взаємодії держави і церкви

Глава 2. Держава і церква в Росії і за кордоном

1.5 Правове становище церкви в Росії

1.6 Держави «мусульманської» правової системи

1.7 Право Індії

1.8 Ватикан

Висновок

Бібліографія

Додаток

ВСТУП

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій.

Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій — церква — з’явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти — держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І. А. Ільїн, який писав, що «… держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню … »

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави.

Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «… люди … повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу …». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «… ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові …, але й тому, що закон … є найбільший твій батько …».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних — по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії … Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг … ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття.

Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В. В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв’язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов’язує мене розглянути церква і держава, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу — Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім’я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Давайте розглянемо обидва феномена, які нас цікавлять: держава і церква, надавши їм для зручності викладу статус інститутів. Так от, не викликає жодних сумнівів та обставина, що релігія і її носій — церква — з’явилися набагато раніше, ніж сформувалися найперші держави. З появою перших держав і повсюдним поширенням цього інституту відразу ж постало питання, як збираються співіснувати ці дві освіти — держава і церква -, що володіють великою владою і впливом, хоча і характер цих категорій для держави і церкви різний. Такого підходу дотримувався і видатний російський філософ І.А. Ільїн, який писав, що «…держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква ж, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню…»

Думаю, не секрет, що церква на початку становлення держав, мала набагато більшу владу, частина якої поступово стала переходити в руки держави. Врешті-решт, до теперішнього часу склалися дві системи, що характеризують становище церкви в державі:

• Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

• Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Питання відносин держави і церкви займали уми багатьох вчених, мислителів і дослідників, які жили і працювали в різний час.

Протоієрей Олександр Шаргунов у статті «Церква і влада» наводить висловлювання відомих представників духівництва про церкви, релігії і державі. Так, Апостол Павло казав: «…люди … повинні коритися державному законом не тільки через страх покарання, але і по совісті, по свідомості боргу…». Таку точку зору поділяє і Іоанн Златоуст: «…ти повинен коритися закону не тільки тому, що, не підкорившись йому, протився Богові …, але й тому, що закон … є найбільший твій батько…».

Питання державно-церковних відносин хвилювали уми мислителів і філософів нашого часу. Так, вже згадуваний мною вище російський філософ І.А. Ільїн, так визначав співвідношення держави і церкви: «Держава і церква взаємно чужорідних — по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії … Церква аполітична, завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг … ». Причому наші дослідники не обмежувалися вивченням релігії і держави в Росії. У 1981 році вийшла в світ книга Д.Є. Фурмана «Релігія і соціальні конфлікти в США» в якій автор досліджує релігійне життя США в різних її проявах. У своїй книзі Фурман, на мій погляд, грунтовно і системно виклав питання відносин релігії та суспільства у США починаючи з утворення держави і закінчуючи кінцем 20 століття. Трохи раніше, в 1978 році, була опублікована книга В.В. Клочкова «Релігія, держава і право». Автор розглядає релігію в її зв’язку з суспільством, державою і правом починаючи з глибокої давнини і закінчуючи державами капіталістичними і СРСР.

Держава і церква існували, існують і, очевидно, будуть і далі існувати, надаючи один на одного величезний вплив, безпосередньо зачіпає людину і як громадянина певної держави, і як сповідує певну релігію або ж атеїста.

А поки існує цей вплив, у вчених і філософів не ослабне інтерес до вивчення цих двох інститутів і здобуті шляхом дослідження знання, безсумнівно, виявляться корисними.

Тема мого диплома зобов’язує мене розглянути співвідношення церкви і держави, не зупиняючись на якійсь конкретній країні. І це правильно. Адже в світських (там немає державної релігії) та теократичних (є офіційно визнана державна релігія) державах є свої суттєві і дуже цікаві особливості відносин церкви і держави. Тому я постараюся охопити своєю увагою не тільки країну, в якій я живу — Росію -, і проблеми якої мені, безсумнівно, ближче, але і держави Європи. І, звичайно, було б істотним недоліком не торкнутися держав арабських, в яких має місце цікавий феномен, ім’я якому Мусульманське право, а також Індії та Китаю. Нижче, правда з різним ступенем докладності і конкретності, я постараюся розповісти про все, що, на мою думку, необхідно, щоб найбільш повно у відомому обсязі розкрити таку цікаву тему.

держава церква правова

РОЗДІЛ 1. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

1.1 Держава: поняття, сутність, функції

У теорії держави і права дається безліч визначень поняття «держава». Наприклад, мислителі минулого трактують державу як «зосередження всіх розумових і моральних інтересів громадян» (Арістотель), «союз людей об’єднаних загальними началами права і загальної користі» (Цицерон) і т.д.

З більш сучасних відомі такі визначення: держава — громадська спілка, що представляє собою самостійне примусове владарювання над вільними людьми в межах певної території (Коркунов, Трубецькой, Шершеневич); держава — це природно виникає організація владарювання, призначена для охорони певного порядку (Гумплович) або « цільове єдність індивідів, наділені якостями юридичного суб’єкта і є носієм прав »(Еллінек) і т.д. .

На мій же погляд більш точним і правильним визначенням держави буде те, яке містить її (держави) основні ознаки.

Отже, держава — єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на все населення в межах території країни, видає юридично обов’язкові веління, має спеціальний апарат управління і примусу, а також володіє суверенітетом.

З визначенням держави тісно пов’язана і сутність держави, тобто сенс, головне, глибинне в ньому, що визначає його зміст, призначення і функціонування. Таким головним, основоположним в державі

є влада, її приналежність, призначення і функціонування в суспільстві. Іншими словами питання про сутність держави — це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах.

Численні прихильники різновидів демократичної доктрини виходять з того, що першоджерелом і первоносітелем влади є народ, що державна влада за своєю природою і суттю повинна бути справді народною, здійснюватися в інтересах і під контролем народу.

Марксистська теорія доводить, що політична влада належить економічно панівному класу і використовується в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність держави як машини (знаряддя), за допомогою якої економічно панівний клас стає політично панівним, що здійснюють свою диктатуру, тобто влада не обмежену законом і що спирається на силу, на примус.

Класовий підхід при розкритті сутності держави — велике завоювання наукового суспільствознавства. Його відкрили і широко застосовували багато вчених у різних країнах задовго до Карла Маркса. Проте беззастережно використовувати даний підхід для характеристики всіх і всіляких держав, щонайменше, теоретично не вірно.

У розвинених демократичних країнах держава поступово стає ефективним механізмом подолання суспільних протиріч шляхом не гвалтування і придушення, а досягнення суспільного компромісу.

Інакше кажучи, в демократичній державі другий, більш значущою, ніж перша, стає загальносоціальна сторона.

Функції держави.

Функції держави — це основні напрямки його діяльності, в яких виражається сутність і соціальне призначення державного управління суспільством.

Функції держави класифікуються за різними ознаками. Так, за тривалістю дії функції держави поділяються на постійні та тимчасові. У залежності від того, в якій сфері суспільного життя вони протікають, виділяють функції внутрішні і зовнішні. Зупинимося на цій класифікації докладніше.

Внутрішні функції — це основні напрями діяльності держави щодо управління внутрішнім життям суспільства.

Внутрішні функції класифікуються за сферами діяльності держави. За цією ознакою виділяють такі внутрішні функції:

1. Економічну (це визначення найбільш оптимального напрямку розвитку економіки країни).

2. Соціальну (спрямована на забезпечення нормальних умов життя і діяльності населення країни).

3. Функцію фінансового контролю (облік державою доходів виробників).

4. Функцію охорони правопорядку (забезпечення законності в діяльності різних суб’єктів, припинення правопорушень).

5. Екологічну (забезпечення охорони навколишнього середовища та контроль за дотриманням природоохоронних норм).

Зовнішні функції держави — це основні напрямки його діяльності на міжнародній арені. До числа зовнішніх функцій держави можна віднести:

1. Співпраця з іншими державами (це діяльність держави щодо встановлення і підтримання контактів на різних рівнях — культурному, політичному і т.п. — з іншими державами.

2. Оборона країни від нападу ззовні.

До ознак держави можна віднести:

1. Наявність чітко визначених зовнішніх кордонів і внутрішнього адміністративно-територіального поділу.

2. Населення.

3. Наявність публічної влади.

4. Суверенітет (самостійність, незалежність держави у здійсненні ним своєї діяльності).

Один з найважливіших ознак держави — це тісний органічний зв’язок держави з правом, що представляє собою економічно й духовно обумовлене нормативне вираження державної волі, державний регулятор суспільних відносин.

При відомому дослідженні неважко виявити, що право, як регулятор суспільних відносин, тісно взаємодіє з релігійними нормами, які виконують схожі функції. Розглянемо це положення докладніше.

Для правової науки релігія представляє цінність перш за все як засіб, що доповнює право у сфері соціальної регуляції. Розглянемо докладніше два аспекти — регулятивну функцію релігії в цілому і взаємодію правових норм з релігійними.

Регулятивна функція релігії.

Релігійна інтерпретація світу виступає як засіб, що дозволяє «оволодіти» цим світом, освоїти численні зв’язки навколишньої дійсності, зумовлюють релігійний комплекс, «що поєднується з великими функціями, виконуваними релігією у суспільному житті», включаючи і функцію регулювання суспільних відносин.

Найяскравіше регулятивного релігії проявляється в її нормативності, бо вона «ставить ієрархічно побудовану систему норм, відповідно до яких одні дії дозволені, інші заборонені, і тим самим визначає моральні позиції стосовно світу».

Нормативно-регулятивна сила релігії проявляється у створенні за допомогою релігійних вірувань і практики релігійної життя психологічних стимулів, які вказують напрямок поведінки і утримують індивіда в певних рамках, встановлених нормами.

При розгляді релігійних норм важливо брати до уваги співвідношення в них загальнолюдського і приватного, враховуючи, зрозуміло, що в релігіях представлені найрізноманітніші культури. У релігіях переплітаються, часом химерно, компоненти глобальні та локальні, класові та етнічні і т.д. але в них є щось спільне — те, що здійснюване ними нормативне регулювання засноване на відомому принципі: «як хочете, щоб вам люди чинили, так само чиніть і ви з ними». Інакше кажучи, релігії в своїй основі орієнтуються на загальнолюдські, гуманістичні початку. Проте я сказав би не так. По-моєму, якраз ці самі «гуманістичні начала» в своїй основі мають положення релігії, яка незмірно старіше.

Більшість релігій у своїх нормах закликають до забезпечення основних природних і невідчужуваних прав і свобод людини. В основу нормативного регулювання, наприклад, християнства, покладені біблійні заповіді, зокрема такі, як «не вбий», «не вкради», «не чини перелюбу», «не судіть, і не судимі будете» та ін. У цих та інших нормах чітко простежується тенденція до орієнтування індивідів на взаємні поступки, що виражаються в утриманні від порушення прав іншої людини.

Виходячи їх цього можна сказати, що регулятивна цінність релігії, зокрема релігійних норм, полягає у забезпеченні стабільного функціонування суспільства, бо поза ним не може існувати і людина як істота біосоціальна.

Взаємодія релігійних і правових норм.

Очевидність регулятивної мощі релігійних норм, їх природно-людський і ціннісний характер послужили підставою для запозичення з них фундаментальних положень минулими та сучасними правовими системами. Деякі релігійні норми настільки тісно пов’язані з правом, що самі стали частиною правової системи. Яскравий приклад тому — Мусульманське право, про який детальніше я розповім нижче.

Тісна взаємодія релігійних норм з правовими зазначалося і зазначається у ряді інших правових систем, в тому числі і в дореволюційній Росії. Переплетення православних норм з юридичними, забезпечення виконання церковних приписів заходами державного примусу, а велінь закону також релігійної карою — одна з основних рис державного, кримінального та деяких інших галузей права, починаючи з давніх документів і аж до останніх актів самодержавної влади.

Дуже актуальна, з урахуванням досвіду минулого і сьогодення, проблема взаємодії права і релігії в сучасній Росії, особливо в галузі забезпечення прав і свобод людини. Спроба здійснити відчуження особистості від релігії не могла не порушити динамічної рівноваги, що існує між емоційно-духовної та інтелектуально-розумової сферою людини. Жорсткий ідеологічний прес-якими засобами, від найпримітивніших до вельми витончених, довгі десятиліття витісняв релігійне сприйняття світу з індивідуальної свідомості, а разом з ним девальвував і соціальну цінність релігійних норм.

На реалізацію прав і свобод людини впливає безліч факторів, серед яких не можна не враховувати як вплив релігії, так і прояв постоталітарного синдрому. Тільки комплексний підхід дозволить вирішити цю багатопланову проблему. Не слід недооцінювати й та обставина, що в Росії неухильно росте число віруючих, а тому зважений і обгрунтований синтез релігійних і правових норм, як видається, міг би збільшити регулятивну силу останніх.

1.2. Церква в політичній системі суспільства

У цьому параграфі диплома я постараюся розкрити динаміку взаємин релігії і суспільства, показати міру впливу релігії на різні сфери суспільного життя, визначити, чи існують в цій галузі певні тенденції.

Динаміка впливу релігії на суспільне життя описується двома основними поняттями: сакралізація і секуляризація.

Сакралізація (від лат. Sacer — священний) — це процес залучення у сферу релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Сакралізація супроводжувала весь процес становлення людського суспільства, формування його культури. Пізніше до процесу сакралізації приєднався процес клерикалізації (від пізньолат. Clericalis — церковний), яка означала не тільки регуляцію всій особистого та суспільного життя, але і розробку відповідного ідеологічного обгрунтування, основними етапами якого були кодифікація, догматизація і канонізація віровчення, прагнення замкнути всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення.

У кожному суспільстві, в кожній культурі процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, у районах поширення ісламу не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов по шляху формування теократичної держави. На відміну від інших релігій він не прагнув до того, щоб висвітлити релігійним авторитетом існуючі суспільні відносини, а до того, щоб втілити в життя релігійне співтовариство, здійснити повне злиття духовного та світського початку.

Сакралізація особистого та суспільного життя на основі християнства в Західній Європі почалася в послеконстантиновский епоху і досягла свого найвищого розвитку в Середньовіччі. У цей період не проводилося відмінності мирської і сакральної сфер життєдіяльності людини. Кожен людський вчинок, всяке соціальне явище ставилося на «сакральну платформу» або безпосередньо підпорядковувалося сакральної сфері. Як зазначає видатний американський соціолог російського походження П.А. Сорокін, «головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. Всі важливі розділи середньовічної культури висловлювали цей фундаментальний принцип чи цінність. Архітектура і скульптура Середніх століть була «Біблією в камені». Література також була наскрізь пронизана релігією і християнською вірою. Живопис висловлювала ті ж біблійні теми в лінії і кольорі. Музика майже виключно носила релігійний характер. Філософія була практично ідентична релігії і теології і концентрувалася навколо тієї ж основної цінності чи принципу, яким був Бог. Наука була всього лише прислужницею християнської релігії. Етика і право представляли собою тільки подальшу розробку заповідей християнства. Політична організація в її духовної та світської сферах була переважно теократичною і базувалася на Богові і релігії. Сім’я, як священний релігійний союз висловлювала все ту фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією, що накладає заборону на багато форми економічних відносин, які могли б виявитися доречними і прибутковими, заохочуючи в той же час інші форми економічної діяльності, не доцільні з чисто утилітарною точки зору ».

Протилежний сакралізації процес називається секуляризацією.

Секуляризація (від пізньолат. Saecularis — мирської, світський) — це процес звільнення та сфери релігійного санкціонування свідомості, діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Простіше кажучи, це процес обмірщенія. Те, що раніше перебувала під впливом релігійної віри і релігійних організацій стає від них незалежним, набуває світського характеру. Процес секуляризації виражається в зміні місця релігії та релігійних організацій у житті суспільства і особистості, звуження кола виконуваних нею функцій.

Спочатку термін «секуляризація» означав акт відчуження церковного майна на користь монарха, держави або приватних осіб. Секуляризація в цьому сенсі постає як юридичний акт в сфері майнових відносин, відносин власності. Як відомо, у Середньовіччі як католицька, так і православна церква, були великими власниками земельних володінь і майна. І між церквою і державою періодично виникала боротьба за переділ власності. У результаті цієї боротьби не рідко здійснювався процес секуляризації власності церкви, монастирів. Але якщо в епоху феодалізму цей процес носив випадковий, спорадичний характер, то становлення буржуазних відносин поставило цей процес на закономірну основу.

Мислителі минулого розходилися в оцінці наслідків секуляризації для суспільства і держави. Так, німецький соціолог П. Бергер оцінює секуляризацію як втрату «священного» і загрозу соціальному порядку і згоди. На його думку, релігія виконувала важливу функцію в суспільстві, вона створювала «священний космос», оточуючи аурою святості підвалини життя, викидаючи на них «священну завісу» і наділяючи безумовним сенсом.

Я візьму на себе сміливість не погодитися з думкою цього видатного соціолога і поділяю погляди його американського колеги Т. Парсонса, який характеризує секуляризацію як елемент еволюції і видозміни функцій релігії в ході соціальних змін.

З точки зору Т. Парсонса, розвиток суспільства йде по шляху диференціації, і релігія втрачає значення його «священного образу», перетворюється на одну з багатьох сфер соціального життя і стає дедалі більшою мірою приватною справою. Але це не означає, що релігія втратила своє значення для індивіда і суспільства. Вона надає менше прямого впливу на економіку, політику, освіту, культуру. Але це компенсується тим, що для індивіда, який отримує тепер можливість свідомо вибирати релігійну віру, звільняючись від примусу з боку церкви, релігія стає більш значущою.

Ів Гаман (доктор політичних наук, директор відділення славістики Паризького університету) вважає, що в обставинах сучасного світу саме секулярне держава створює передумови для розмежування сфери духовної від політичної, позбавляє церкву від спокуси вдаватися в справах віри до примусових засобів і гарантує релігійний плюралізм. Держава цілком здатне забезпечити релігійну свободу, але при дотриманні певних умов. Нейтралітет секулярної держави можна розуміти по-різному. Існує вузьке, так би мовити «оборонне» розуміння, коли держава вважає віру приватною справою, не перешкоджає громадянам сповідувати релігію, але ніяк не сприяє реалізації цього права. Релігійне життя, в основному, уподібнюється відправлення культу, а церкви рекомендується «не виходити з ризниці». Але державний суверенітет може бути і відкритим, позитивно активним. Тоді держава, не порушуючи принципу громадянського рівності різних релігій, допомагає віруючим реалізувати своє право на релігійну свободу, визнає за церквою право брати участь у суспільно життя, згідно з формулою: «церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Адже як релігія і церква мають певне соціальне вимір, так і суспільство має своє релігійний вимір. У свою чергу, церква захищає непорушні фундаментальні моральні принципи, на яких має стояти суспільство, вона служить все того ж суспільству. Часто саме на цьому стику і виникають сьогодні основні конфлікти між церквою і державою. Скажімо, у Франції засоби масової інформації нерідко повстають проти церкви, що нагадує про необхідність дотримання етики в тих чи інших питаннях життя сучасного суспільства. Виступи церкви часом розцінюють як неприпустиме посягання на світський характер держави. Але чи може держава існувати без моральних основ? Здається, оптимальний варіант існування сучасного суспільства — секулярне держава, відкрите до релігії, визнає її позитивний суспільне значення і усвідомлює обмеженість своєї власної, політичної, сфери.

На основі всього сказаного вище можна зробити висновок про те, що в результаті процесу секуляризації в сучасних розвинених країнах докорінно змінилося становище релігії, віри і церкви в суспільстві. Сформувалися світська держава, світська школа, світська культура.

В даний час ряд держав через конституційне проголошення світського (секулярного) характеру держави прагне усунути участь церкви у політичній діяльності. Разом з тим церква втягується у вирішення соціальних проблем суспільства шляхом утворення різних товариств милосердя. Таким чином, держава використовує церкву в якості соціального інституту, що забезпечує комунікативні та інтегральні зв’язку в політичній системі. Незважаючи на проголошення відокремлення церкви від держави, фактичної їх ізоляції не відбулося. У зарубіжній літературі ці відносини характеризуються як партнерство особливого роду. У своїх взаєминах церква і держава в багатьох випадках виступають як цілком рівноправні партнери, які співпрацюють в ім’я загального блага. У Німеччині, наприклад, допускається представництво церкви в державних заходах, проводяться і спільні акції на муніципальному рівні. У конституції 1949 року за церквою закріплено право стягувати податки і викладати теологічні дисципліни. Що стосується податків, то тут спостерігається тісна співпраця держави і церкви. Церковна подати в Німеччині утримується роботодавцем із заробітної плати тільки віруючих і перераховується у фінансові державні структури, які потім переводять їх церкви. Ці заходи здійснюються на основі договору, укладеного між церквою і державою. У свою чергу держава звертається до церкви, якщо потребує допомоги священнослужителів, наприклад для викладання релігії в школі, для проведення відповідної роботи серед солдатів або працівників поліції, діяльності пастиря у в’язницях і т.д.

Конституція 1949 року передбачає можливість звернення церкви до суду, коли спірні питання між нею та державними структурами не можуть бути вирішені іншим шляхом. Відділення церкви від держави не означає, що церква може бути байдужою до діяльності держави. Вона має право засуджувати шкідливі з її точки зору дії з боку державної влади і тим самим вона формує громадську думку і впливає на законодавство.

Інтеграційна функція церкви спрямована на об’єднання соціальних інтересів. Разом з тим церква виконує ще одну важливу функцію, яку можна умовно позначити як свідомий контроль, так як церква орієнтує людей керуватися у своїх діях і вчинках загальноприйнятими гуманістичними цінностями.

Вважаю за необхідне відзначити ще один момент взаємин церкви і суспільства. Поширюється переконання, що сучасне суспільство певними силами штучно клерікалізуется. Симптоми цього явища чітко виявляються в засобах масової інформації (особливо на телебаченні), у сфері освіти, в армії, органах державного управління. Про це свідчить демонстративне прояв релігійності з боку державних діячів.

2.3. Взаємовплив держави і церкви

Історія багатьох держав включає в себе взаємини світської і церковної влади, держави і релігійних організацій. Останнім часом вплив церкви, релігійних норм і цінностей на життя суспільства в постсоціалістичних державах помітно збільшилася. Це пояснюється певною мірою істотною зміною умов життєдіяльності та підходом до релігії як до найважливішої інтегруючої силі і фактору духовно-морального відродження народів.

Видатний російський філософ І.А. Ільїн (1883-1954) так визначив співвідношення держави і церкви: «Церква і держава взаємно чужорідних — по встановленню, за духом, по гідності, за метою і за способом дії. Держава, що намагається привласнити собі силу і гідність церкви, творить блюзнірство, гріх і вульгарність. Церква, яка намагається привласнити собі владу і меч держави, втрачає свою гідність і зраджує своєму призначенню. Церква не повинна брати меча — ні для насадження віри, ні для страти єретика або лиходія, ні для війни … в цьому сенсі церква «аполітична», завдання політики не є її завдання; засоби політики не суть її кошти; ранг політики не є її ранг ».

Аналіз законодавства та практики дозволяє виділити 2 основних види статусу церкви в державі:

1). Державна церква, закріплення її привілейованого становища порівняно з іншими віросповіданнями.

2). Режим відділення церкви від держави і школи від церкви.

Статус державної церкви передбачає тісну співпрацю держави і церкви, яка охоплює різні сфери суспільних відносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, що належать до державної церкви. У Великобританії офіційної

державною церквою є англіканська (протестанську-єпископальна) церква, головою якої виступає монарх. У дореволюційній Росії такий статус був у Російської православної Церкви.

Для статусу державної церкви характерний ряд особливостей:

1) У сфері економічних відносин — за церквою визнається право власності на широке коло об’єктів: землю, будівлі, споруди, предмети культу і т.д. в багатьох випадках держава звільняє власність церкви від оподаткування або істотно знижує податки на неї. Так, до жовтня 1917 року Російська православна Церква була звільнена від податків і цивільних повинностей.

2) Церква отримує від держави різні субсидії та матеріальну допомогу. Наприклад, у Великобританії держава за свій рахунок містить капеланів в армії і у в’язницях. У дореволюційній Росії православна Церква отримувала великі субсидії від держави (приклад — 1907 рік — 31 млн. рублів на утримання церковного апарату).

3) Церква наділяється низкою юридичних повноважень — вона має право реєструвати шлюб, народження, смерть, в ряді випадків — регулювати шлюбно-сімейні відносини.

4) у галузі політичних відносин церква має право брати участь у політичному житті країни, в тому числі і через представництво церкви в державних органах. Так, у Великобританії представники вищого духовенства англіканської церкви засідають в палаті лордів. Православна Церква у дореволюційній Росії була частиною державного апарату. Синод складався з представників духовенства, що призначаються за розпорядженням царя. Всі керівні державні посади має право займати лише особи, які сповідують державну релігію (Данія, Норвегія, Парагвай, Швеція та ін.)

5) В області релігійних відносин союз церкви і держави полягає в тому, що глава держави навіть при республіканській формі правління дає релігійну клятву або присягу при вступі на посаду. Церква бере участь і в коронації монархів.

6) Церква має широкі повноваження в галузі виховання та освіти підростаючого покоління, веде релігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. Обов’язкове викладання релігії передбачено законодавством Австрії (за згодою батьків), Швеції, Італії, Іспанії у всіх початкових, середніх і спеціальних школах, в навчальних закладах з підготовки вчителів та вихователів дитячих садків. У Великобританії вивчення релігії є обов’язковим предметом в початкових і середніх державних школах. В Ізраїлі в усіх школах обов’язково вивчення іудаїзму.

Державних церков у Європі залишилося небагато: лютеранська Церква в Норвегії, Швеції і Данії, англіканська Церква в Англії. У Фінляндії лютеранська церква наділена особливим статусом. У конституції Греції православ’я визнається переважною релігією. На практиці ж становище церкви в цих країнах мало чим відрізняється від її існування в державах, що вибрали режим відділення. Наприклад, англійська королева офіційно є главою англіканської Церкви, але посада її швидше номінальна, насправді англіканської Церквою керує релігійна ієрархія. Проте для ухвалення певних рішень, що гойдаються внутрішньої організації Церкви, потрібно голосування в парламенті. Таким чином, статус державної релігії, навіть у пом’якшеній сучасній формі, все ж таки ставить Церква у велику залежність від держави

Майже в тридцяти мусульманських країнах державною релігією офіційно визнаний іслам. У конституціях та інших конституційних актах Марокко, Пакистану, Йорданії, Бахрейну, ОАЕ та інших країн закріплена концепція ісламської форми правління і відповідно привілейоване становище ісламу, роль якого в мусульманських державах особливо велика. Релігія регулює всі сторони життя суспільства за допомогою правової системи, заснованої на вченні ісламу — мусульманського права. Конституційне оголошення ісламу державною релігією служить закріпленню верховенства мусульманського права по відношенню до прийнятих державою законів. Дослідники відзначають, що жодне з арабських держав не встановлює світського характеру держави. Навіть там, де конституція не проголошує іслам державною релігією, цей не означає відокремлення релігії від держави, а лише служить визнанням існування крім ісламу інших конфесій (Лівія, Судан).

У тих державах, де одна з релігій оголошена державною, можуть існувати й інші релігії, але їх статус більш обмежений у порівнянні з офіційною церквою. Наприклад, урядовим меморандумом 1918 року на території британських колоній допускалася діяльність місіонерських організацій католицької церкви, які мають статус «визнаних товариств», тобто товариств, чия діяльність пересвідчувалася Вестмінстерським архієпископом. У Росії в становищі «терпимою» релігії перебував іслам. Духовні справи мусульман були віднесені до ведення МВС. Особи неправославного віросповідання офіційно іменувалися іновірцями.

У деяких країнах встановлено формальне рівність всіх релігій, що є ознакою демократичного суспільства (Ірландія, Аргентина), так як закріплюється терпимість по відношенню до інших релігій. Однак це рівність не завжди дотримується на практиці. Зокрема, в Італії, де в 1984 році уряд і Ватикан підписали конкордат, скасовує положення католицької релігії в якості єдиної державної релігії Італії, позиції католицизму проте дуже сильні.

Режим відділення церкви від держави існує у багатьох країнах — у сучасній Росії, у Франції, в Німеччині, Португалії та ін Даний режим обумовлений частіше за все прагненням позбавити церкву монополії на виконання ідеологічної та інтеграційної функцій, оскільки церква має потужний потенціал впливу на свідомість людей. Він характеризується наступними особливостями:

1) Держава та її органи не вправі контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть обліку громадян за цією ознакою.

2) Держава не втручається у внутрішньоцерковне діяльність (якщо при цьому не порушуються діючі закони). Зокрема, держава не втручається у зміст віровчень, обрядів, церемоній культу та інші форми задоволення релігійних потреб, у внутрішнє самоврядування релігійних організацій, у взаємини органів релігійних організацій, в їхні стосунки з віруючими, а також у витрачання коштів, пов’язаних з релігійними потребами.

3) Держава не надає церкви матеріальної або який-небудь інший, в тому числі фінансової, підтримки.

4) Церква не втручається у справи держави, а лише займається питаннями, пов’язаними з задоволення релігійних потреб громадян. Держава, зі свого боку, охороняє законну діяльність церкви і релігійних організацій.

5) Церква не виконує будь-яких державних функцій.

Сьогодні в більшості західних країн церква відділена від держави, але відділення не розуміється, як у Франції початку століття або, тим більше, як у колишньому СРСР. Релігійні меншини користуються релігійною свободою без дискримінацій. церква не втручається в державні справи і, навпаки, держава не втручається у справи церковні. Відділення не виключає і співпраці між державою та релігійними організаціями в деяких справах.

У 1976 році відділення церкви від держави відбулося в Іспанії, а в 1984 навіть в Італії, незважаючи на історично найтісніший зв’язок італійської держави з центром католицької церкви (Ватикан).

Режим відділення церкви від держави не означає відсутність всякого контролю з боку держави за діяльністю релігійних організацій. Держава не ухиляється від правового регулювання їх статусу та діяльності. Так, Франція, проголосивши в 1905 році відділення церкви від держави (Закон від 9 грудня 1905 року), тим не менше використовувала певні засоби контролю місіонерської діяльності у своїх колишніх колоніях, наприклад контроль за змістом проповідей, встановила дозвільний порядок відкриття місіонерських шкіл, а також регулювала допомогою законів деякі елементи внутрішньоцерковної організації (утворення церковно-територіальних округів, статус місіонерських організацій).

Режим відділення церкви від держави передбачає правове регулювання діяльності релігійних організацій, що забезпечує певний баланс церковно-державних відносин і дозволяє співпрацювати церкви і державі при вирішенні соціальних питань. При регламентування правового статусу релігійних організацій законодавство більшості держав виходить з визнання свободи совісті та віросповідання, тобто права сповідувати будь-яку релігію, вільно обирати і поширювати релігійні переконання.

2.4 Проблеми взаємовідносин держави і церкви

Хоч даний параграф і носить різке назву «проблеми», почати я хотів би, швидше за все, з розбіжностей, як категорії менш істотною.

Що ж, було б помилкою думати, що відносини між державою і церквою завжди складалися без взаємних претензій. Не буду загострювати свою увагу на минулому, а зверну свій погляд в даний час, розглянувши деякі розбіжності і проблеми у відносинах між державою і церквою як у Росії, так і за кордоном.

У лютому 2001 року в засобах масової інформації Росії, особливо в газетах, активно обговорювалося питання, суть якого в наступному: міністерство податків і зборів РФ на чолі з Геннадієм Букаєва задумало ввести всеросійську систему обліку платників податків, присвоївши кожному так званий ІПН — індивідуальний номер платника податків.

Така система була успішно впроваджена до цього моменту в Башкирії тим же Г. Букаєва.

Проте таке нововведення викликало бурхливий протест у церковному середовищі. «Батьки» церкви побачили в ІПН горезвісне «число Звіра» і звинуватили податківців у тому, що вони хочуть поставити номер на душі всіх православних, а це є великі святотатство. Навіть старообрядці підтримали в цьому починанні РПЦ, заявивши, що «податковий номер є« печатку Антихриста». Примітно, що сам Святійший Патріарх благословив створення всеросійської системи обліку платників податків, і його рішення підтримав Священний Синод РПЦ. До Міністерства РФ з податків і зборів посипалися листи з проханнями віруючих скасувати ІПН.

Різка критика ІПН з боку церкви мала свої наслідки. Так, газета «Діловий вівторок» писала про масове відтоку віруючих з Україною, де ІПН був введений раніше, до Росії, де номерів поки не було. А в Одесі одна жінка, залякана своїм духовним батьком, покінчила з собою. Дійшло до того, що деякі пастирі навіть на сповіді запитували своїх парафіян, чи прийняли вони податковий номер і, якщо прийняли, то не допускали до Святого Причастя. Людей змушували йти з роботи і тікати з рідних місць. На щастя, все-таки вдалося знайти компроміс: на зустрічі Патріарха і міністра з податків вирішено, що номер буде присвоєно не власне людині, а новостворюваної системі особового рахунку. Тобто пронумерує не нас, а особливий особовий рахунок, який нині і вирішено створити, щоб не образити релігійні почуття. Після такого повороту речей деякі священнослужителі, раніше закликали віруючих не таврувати себе «числом Сатани», поспішили змінити свою точку зору на протилежну і вибачитися перед віруючими за те, що разом з ними впали в оману. Так, відомий церковний публіцист Андрій Кураєв вибачився перед віруючими … через Інтернет (!). Треба відзначити, що не всі православні священики сприйняли ІПН «в багнети». Відомий старець Іоанн (Крестьянкін), настоятель Псково-Печерського монастиря, митрополит Кирило і інші впливові діячі церкви, включаючи і Патріарха Московського і всієї Русі Алексія, не бачили і не бачать у горезвісному ІПН нічого страшного і непоправного.

Є проблеми і у взаєминах між державними та релігійними організаціями. Зовсім недавно складною проблемою було повернення церкви незаконно відібраних у неї храмів, монастирів та інших культових установ і цінностей. Тут найчастіше стикаються інтереси релігійних організацій та музейних установ, які відстоюють права охороняти і робити доступними для населення деякі церковні цінності в якості національних пам’яток. У пресі дебатувалося, наприклад, конфлікт церкви і мистецтвознавців з приводу ікон «Трійці» і «Володимирської богоматері» — найбільших російських культурних цінностей; або між працівниками Пушкінського заповідника та священнослужителями щодо передачі церкви Святогірського монастиря. Великий суспільний резонанс набуло питання про доцільність відновлення храму Христа Спасителя. Інша не менш складна проблема — поява в останні роки в нашій країні різного роду містичних сект, зарубіжних місіонерів. Деякі з них згубно впливають не тільки на психіку людей, а й на фізичне здоров’я (наприклад, «Біле братство», «Аум Сінрікьо» та ін.) православна церква апелює до держави, вважаючи, що воно має встановити правові обмеження для такого роду релігійних об’єднань. Як видно, тепер ми поступово підходимо до більш серйозних розбіжностей, пов’язаних з державою і церквою, які вже з повним правом можна назвати проблемами. Я маю на увазі різні войовничі релігійні течії та утворені ними терористичні організації, діяльність яких виходить далеко за межі окремо взятої держави.

Ваххабізм (точніше — його найбільш екстремістський напрям) поширюється по всьому світу. З кінця 80-х років минулого сторіччя утворився «ваххабитский інтернаціонал», на чолі якого став відомий міжнародний терорист Усама бен Ладен. Його перша інтернаціональна терористична організація носила назву «Ал-Каїда», ударною силою якої стали афганські моджахеди. У 1998 році бен Ладен оголосив про створення Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і християн. Цією новою терористичною організацією бен Ладен керує за допомогою сучасних засобів комунікації — Інтернету та супутникового зв’язку. Покровителем ісламського фундаменталізму, його вкрай радикальної течії, на думку фахівців, є Саудівська Аравія, де ваххабізм з початку 18 століття став державною релігією. Саме тут, за спостереженнями спецслужб, гніздяться так звані недержавні фонди та організації, які надають величезну фінансову допомогу міжнародних центрів радикальних ісламських організацій. Не можу не навести тут результати досліджень французького публіциста Жиля Кепеля, що лякають, на мій погляд. Жиль Кепель пише: «Войовничий атеїзм прогресивних мислителів минулого викликав« реванш »Всевишнього — свого роду помста за відступництво. Бог повернувся і привів із собою армію войовничо налаштованих борців за віру. На всіх континентах ось вже давно росте потреба традиційні релігії наповнити новим змістом, знову спорудити їх на сакральний п’єдестал». Професор Гарвардського університету, багаторічний радник уряду Сполучених Штатів, Хантінгтон згоден з думкою Жиля Кепеля і, розвиваючи цю тему, пророкує епоху нових релігійних війн. Цей висновок дозволяє зробити зростаюче у всьому світі число конфліктів, в основі яких лежать фанатичні релігійні чвари.

Пояс релігійних зіткнень простягається від Балкан до Південно-Східної Азії. У Шрі-Ланці та далекому державі Бутан розгорається ворожнеча між буддистами та індуїстами, в Кашмірі воюють індуси з

мусульманами. У Судані і на Філіппінах б’ються мусульмани з християнами. В Ізраїлі, з усіх боків оточеному недружніми мусульманами, зростає розкол між правовірними і «світськими» євреями. З новим розквітом релігій армія «непохитних» фанатиків істотно поповнилася, особливо це стосується ісламських країн. Всюди терористичні групи фундаменталістів ведуть відчайдушну боротьбу за владу. Там, де вони здобувають перемогу — взяти, наприклад, Афганістан або Судан, — вони проголошують теократичні держави з тортурами, публічними стратами, цензурою і придушенням жінок: західні спостерігачі називають ці країни «імперією мороку».

РОЗДІЛ 2. ДЕРЖАВА І ЦЕРКВА В РОСІЇ І ЗАКОРДОНОМ

2.1 Правове становище церкви в сучасній Росії

Згідно зі ст. 14 Конституції Росії Російська Федерація оголошена світською державою: «Жодна релігія не може встановлюватися в якості державної чи обов’язкової. Релігійні об’єднання відділені від держави ». Правове становище церкви в сучасній Росії, крім конституційних положень, регулюється російським законом «Про свободу совісті та релігійні об’єднання».

Прийняття цього закону, як відомо, супроводжувалося бурхливою полемікою не тільки в церковних колах, а й в самих органах державної влади.

Так що ж стало причиною виникнення суперечливих думок у процесі прийняття Федерального Закону «Про свободу совісті та релігійні об’єднання»? По суті мова йде про різний тлумаченні нових положень Федерального Закону від 26.09.1997, в корені відрізняють його від попереднього законодавства у цій галузі, особливо від явно застарілого Закону РРФСР «Про свободу віросповідань» від 25 жовтня 1990 року. В основі ж розбіжностей вітчизняних і зарубіжних політиків лежить діаметрально протилежна оцінка ролі держави і, перш за все виконавчої влади у правовій регламентації конфесійної діяльності. Провідники нової державної політики у відносинах держави і церкви, втіленої в новому Федеральному Законі від 26 вересня 1997 року, відстоюють необхідність посилення ролі виконавчої влади при створенні релігійних об’єднань та здійсненні контрольних повноважень правоохоронних органів за їх діяльністю. Така позиція враховує і міжнародну практику. Зокрема, рішенням Європейського парламенту від 29 февраля1997 року передбачена можливість обмеження діяльності релігійних об’єднань: державам-членам Європарламенту рекомендовано не надавати «статус релігійної організації автоматично», а також припиняти протиправну діяльність сект аж до їх ліквідації.

Висловлювалися думки, що Федеральний Закон має «дискримінаційну сутність», утруднює діяльність усіх конфесійних організацій, крім так званих «традиційних», що вкоренилися в Росії протягом століть і об’єднують прихильників православ’я, ісламу, буддизму та іудаїзму. Насправді Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року засновано на міжконфесійному концепції державного регулювання, відповідно до якої «протекціоністська політика держави поширюється на все легітимно створені релігійні об’єднання». Новий Закон не передбачає режиму найбільшого сприяння щодо традиційних релігій. Єдина згадка про них міститься в преамбулі, але не в нормативних приписах закону, яким підтверджено конституційний принцип рівної правового захисту всіх конфесійних об’єднань, офіційно діють на території Росії.

Лейтмотив ФЗ від 26 вересня 1997 року полягає в закріпленні превентивних повноважень правоохоронних органів: державна влада зацікавлена в запобіганні можливої протиправної діяльності так званих «тоталітарних» сект, що виключають добровільну основу членства і перешкоджають виходу громадян з релігійного об’єднання. Механізм державної дозвільної політики, втіленої в повноваженнях федеральних міністерств і відомств з реєстрації, ліцензування та контролю, покликаний запобігти заподіяння майнової та моральної шкоди прихильникам різних віросповідань. Релігійні об’єднання можуть бути створені у формі релігійних груп і релігійних організацій. Слід підкреслити, що правоздатністю юридичних осіб мають лише зареєстровані в органах юстиції релігійні організації. Федеральний Закон від 26 вересня 1997 року визначає статус факультативного і імперативного режимів реєстраційних відносин, і їх відмінності обумовлені намірами особі, що створили релігійну групу. Факультативний режим має місце у випадку, якщо засновники релігійних груп не мають наміру клопотати в органах юстиції про надання їм статусу юридичної особи. Обов’язкова ж державна реєстрація передбачена лише для об’єднань, створених у формі релігійної організації. Не можна відмовити в реєстрації релігійного об’єднання з мотивів недоцільності його створення. Для здійснення імперативних реєстраційних відносин вирішальне значення має тимчасовий ценз діяльності об’єднання на території Росії. Статус загальноросійського релігійного об’єднання поширюється тільки на централізовані релігійні організації, які діють на території Росії на законних підставах не менше 50 років (і мають у своєму складі мінімум три місцеві організації, зареєстровані на території однієї або декількох суб’єктів Російської Федерації) до моменту звернення організації до органу юстиції із заявою про державну реєстрацію. Засновники місцевої релігійної організації зобов’язані підтвердити в органі юстиції факт своєї діяльності на відповідній території протягом не менше 15 років (ця вимога не поширюється на місцеві релігійні об’єднання, які діяли в складі централізованої релігійної організації до державної реєстрації). Проте все ж таки є можливість поширення прав юридичної особи для місцевої та централізованої релігійної організації і без тимчасового цензу. Однак у цьому випадку засновники зобов’язані щорічно протягом 15 років перереєструватися в територіальних органах юстиції. На такі об’єднання поширюється цілий ряд обмежень: вони не вправі утворювати установи професійної релігійної освіти, виробляти, придбавати, поширювати релігійну літературу, мати при собі представництво іноземної релігійної організації. Створенню централізованої релігійної організації властива особлива періодичність реєстраційних відносин: на першому етапі державної реєстрації підлягають місцеві організації, і тільки після її завершення засновники має право клопотати про реєстрацію централізованої організації. Для створення конфесійними об’єднаннями установ професійної релігійної освіти необхідно поєднання двох видів дозвільної політики. Такі установи підлягають державній реєстрації в органі юстиції як релігійного об’єднання, і для отримання права здійснення освітньої діяльності необхідна також видача ліцензії Міністерством загальної та професійної освіти Російської Федерації. Ліквідація конфесійного об’єднання також регламентується нормами адміністративного права. Як правило, ініціатором ліквідації або заборони діяльності об’єднання є Міністерство юстиції Російської Федерації або його територіальний орган в суб’єкт федерації, але рішення по суті приймається судом. Федеральним законом не врегульовані розбіжності у процедурах ліквідації та заборони діяльності релігійного об’єднання, однак повне припинення правоздатності конфесійної організації як юридичної особи допускається тільки у випадку її ліквідації судом. Заборона діяльності об’єднання є тимчасову превентивну міру, мета якої — усунення фактів порушення чинного законодавства, виявлені органом юстиції або іншим правоохоронним органом в процесі здійснення контрольних функцій.

Власність релігійних організацій

Передача релігійним організаціям відповідного нерухомого майна з відносяться до нього земельними ділянками, які перебувають у державній або муніципальній власності, здійснюється безоплатно. У такому ж порядку, як правило, за рішенням відповідного органу виконавчої влади, конфесійне об’єднання наділяється і окремими правомочностями власника. Передача у власність релігійним об’єднанням культових будівель і споруд тягне за собою і майнові обов’язки щодо їх функціональному використанню. Конфесійні об’єднання має право володіти, користуватися і розпоряджатися культовими будівлями і спорудами тільки з метою здійснення богослужінь та інших релігійних обрядів та церемоній, передбачених внутрішніми законами. Отже, очевидні певні обмеження правомочностей власника. Договори оренди будівель і споруд, переданих державними та недержавними юридичними та фізичними особами у власність релігійним організаціям, повинні передбачати їх функціональне використання орендарем, що фактично означає легітимну можливість існування таких орендних відносин, учасниками яких є лише прихильники даного віросповідання. Недотримання зазначених умов тягне за собою недійсність договору оренди.

Органи виконавчої влади контролюють відповідність федеральному законодавству внутрішніх установлень релігійних організацій, перш за все статутів. При неможливості точно встановити, чи відповідають закону відомості та інші положення статутів, орган юстиції має право призупинити процедуру реєстрації на строк до шести місяців для проведення державної релігієзнавчої експертизи, визначення порядку якої віднесено до виключного відання Уряду Російської Федерації. Виконавча влада взаємодіє з конфесійними об’єднаннями при визначенні статусу установ релігійної освіти. Світська основа системи освіти в нашій країні не перешкоджає викладання релігієзнавчих навчальних дисциплін у державних або муніципальних освітніх установах: адміністрація таких установ вправі задовольнити прохання батьків, які звернулися з проханням про викладання релігієзнавчих дисциплін на факультативній основі. Таким чином релігійну освіту або основи його можуть бути отримані не тільки в установах конфесійного освіти, але й у державних і комунальних навчальних закладах.

Федеральний закон від 26 вересня 1997 року передбачає також контроль за релігійними організаціями. Функції контролю здійснюють:

1) Органи юстиції (статутна діяльність релігійної організації).

2) Державна податкова служба і Федеральні органи податкової поліції (фінансовий контроль).

3) ФСБ і МВС Росії (спеціалізований контроль).

Особливий різновид адміністративно-правових норм у даній сфері відносин становлять приписи Федерального закону від 26 вересня 1997 року, які передбачають односторонні зобов’язання органів виконавчої влади. Посадова особа правоохоронного органу не має право наполягати на допиті священнослужителя по сповідальні обставинами; розголошення таємниці сповіді не допускається навіть в разі вчинення тяжких кримінальних злочинів або адміністративних проступків. Тим самим законом передбачено імунітет священнослужителів у сфері адміністративної та кримінальної юрисдикції. Неучасть Руської Православної Церкви (РПЦ) у державному будівництві та в здійсненні мирських повноважень виконавчої влади не слід ототожнювати з відстороненістю церкви від рішення доленосних внутрішньополітичних проблем. Всі органи внутрішньоцерковного управління РПЦ мають потенційну можливість брати участь у діяльності органів виконавчої влади. Розробка засад взаємодії РПЦ і держави віднесена до відання її вищого конфесійного органу — Помісного Собору. У період, коли Помісний Собор не скликається, зазначені повноваження здійснюються підзвітним йому органом — Архієрейським собором РПЦ. Помісний і Архієрейський собори є вищими представницькими органами РПЦ, які відрізняються періодичністю їх скликання. Помісний Собор повинен скликатися не рідше одного разу на п’ять років, тоді як перерви в засіданнях Архієрейського собору не можуть перевищувати двох років. Священний Синод — єдиний постійно діючий орган внутрішньоцерковного управління, який здійснює повноваження Архієрейського і Помісного Соборів у період між їх засіданнями. Головує на засіданнях Священного Синоду Патріарх РПЦ. Детальніше про структуру РПЦ див. Додаток № 1.

Рішення Помісного й Архієрейського Соборів і Священного Синоду в сфері взаємин з державою покликані сприяти вирішенню найважливіших внутрішньополітичних проблем. У разі кризових ситуацій вищі органи церкви, керуючись доктриною невтручання в політико-правові причини розбіжностей, покликані сприяти примиренню протиборчих сторін. Таким чином, РПЦ виконує роль духовного арбітра у внутрішньодержавних конфліктах.

2.2 Держави мусульманської правової системи

Головною особливістю даної правової системи є її тісний взаємозв’язок з ісламською релігією.

Іслам є однією з трьох світових релігій поряд з християнством і буддизмом. Чисельність послідовників ісламу більше 1 млрд. чоловік. Переважна більшість мусульман живуть в Західній, Південній і Південно-Східної Азії та Північній Африці (Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія, Індонезія, Лівія, Алжир, Нігерія, ОАЕ). Однак мусульманські громади є на всіх континентах. У Росії більшість мусульман проживають в регіонах Північного Кавказу, Поволжя і Приуралля, Сибіру. Фактично мусульманське право — частина шаріату, що представляє собою найважливіший компонент мусульманської релігії. Шаріат (дослівний переклад з арабської — «прямий шлях») розуміється в ісламській літературі як сукупність звернених до людей приписів, встановлених Аллахом та переданих їм через пророка. Деякі дослідники ототожнюють шаріат з мусульманським правом, однак, більшість розрізняють ці поняття. Справа в тому, що в шаріат входять всі звернені до людей приписи Корану і сунни, а до мусульманського права відносяться лише ті принципи і норми, які були розроблені і витлумачені доктриною і відповідають принципам права. Відповідно до цієї точки зору шаріат підрозділяється на три основні частини — релігійну догматику, ісламську етику і так звані практичні норми. Останні діляться на культові приписи, які встановлюють порядок виконання релігійних обов’язків і норми, що регулюють усі інші сторони поведінки мусульман, їх світські взаємини. Правові взаємовідносини входять саме в цю, останню групу. Мусульманського права, як і будь-правовій системі, властива специфіка взаємозв’язку трьох основних проявів права — норм, правосвідомості і поведінки. Для мусульманської правової системи характерна особлива близькість цих елементів між собою при центральній ролі правосвідомості (як елемента, найбільш схильного до впливу релігії).

Походження і розвиток системи

Становлення ісламу, а, отже, шаріату і мусульманського права, пов’язане з діяльністю пророка Мухаммеда (570-632 рр.. Н.е.). У своїх публічних проповідях Мухаммед формулював основні норми поведінки віруючих в Аллаха, серед них були і юридично значимі норми. Після смерті пророка його найближчі сподвижники (халіфи Абу-Бакр, Осман, Омар і Алі) продовжили нормотворчу діяльність на основі Корану і сунни.

У VIII — X ст. головна роль у розвитку мусульманського права належала суддям — каді, на основі тлумачення Корану заповнюють правові прогалини. У цей період зароджуються основні гілки (чутки) ісламу. До кінця X століття мусульманське право стабілізується і канонізують. Судді вже не мають права виносити рішення на свій розсуд за відсутності потрібної норми в Корані і інших джерелах. До XIII століття у зв’язку з розбіжністю розмов ісламу мусульманське право втрачає цілісність, стає полідоктрінальним. Подальший розвиток все ж йшло по шляху інтеграції права різних ісламських країн, вироблення єдиних для всіх мусульманських правових шкіл принципів. У XIX столітті в результаті розширення контактів мусульманських країн з країнами романо-германської правової системи відбувається становлення законодавства як самостійного джерела права в ісламських країнах. Надалі деякі країни пішли по шляху подальшої рецепції європейського права, в інших же, де домінують ісламсько — фундаменталістіческіе позиції, «класичне» мусульманське право відіграє домінуючу роль.

Джерела

Головним джерелом мусульманського права є Коран — священна книга мусульман. Коран являє собою об’єднання 114 сур (глав), більше 4 тисяч віршованих фрагментів, не пов’язаних концептуально між собою.

Ці тексти датуються періодом з 610 по 632 рр.. і є промовами і проповідями Мухаммеда, вимовленими ним у різний час з різних приводів і лише згодом зібраними в один твір. Лише незначну частину приписів Корану можна віднести до правових, у зв’язку з цим він не став для мусульманського права системним юридичним документом, подібно кодексу або конституції, проте для мусульманських юристів він залишається найавторитетнішим джерелом права. Друге джерело — сунна — збори переказів (хадисів) про вчинки і висловлюваннях Мухаммеда. Як і Коран, сунна містить мало юридичних норм, у зв’язку з домінуванням у ній релігійно-моральних положень. У сунні представлені конкретні випадки, ситуації з життя Мухаммеда, тому її юридичні приписи не мають узагальненого характеру. Коран і сунна часто іменуються в ісламській літературі «корінням фикха». Термін «фікх» позначає глибинне джерело мусульманського права — релігійно-правову доктрину. Саме доктрина визначає логіку розвитку мусульманського права, своєрідність його формальних джерел, їх взаємозв’язок. Схематично зв’язок релігії, доктрини і права в ісламі можна представити таким чином: Коран і сунна, тобто релігійні приписи, складають зміст і джерело шаріату, який, у свою чергу є основою доктрини. На фікху і його коренях (Корані і сунні) базуються два інші джерела мусульманського права — іджма і кияс. Іджма являє собою розроблені мусульманськими правознавцями (муджтахідамі) раціональне тлумачення норм Корана і сунни. Процес їх тлумачення отримав назву Іджтихад. Кияс — це міркування за аналогією. Він стає легітимним завдяки Корану і сунні. Однак розглядати кияс можна лише як спосіб тлумачення і застосування права, тому що на відміну від юристів загального права ісламські юристи не створюють правових норм.

Структура мусульманського права

Структура мусульманського права має свої суттєві особливості. Відсутній розподіл на публічне та приватне право або на загальне право і право справедливості. Тут існують принципи структурного об’єднання норм:

— У відповідності з основними толками ісламу (сунітські і не сунітські)

— Галузевий принцип (муамалат — цивільне право; сістар — міжнародне право тощо)

Виключно важливе місце в ісламі займають дозволені, сварить і несхвалюваних законами шаріату установки. Ці установки є в самих різних сферах життя мусульманина. Так, є харчові заборони: заборонено вживати в їжу кров, падло, алкогольні напої, свинину. Є заборони на використання золотий і срібного посуду, на деякі види золотих прикрас, шовкові і золототканим одягу і т.п. Ці заборони пов’язані з ісламською доктриною, засуджує надмірне захоплення земними благами і багатством.

У соціальній доктрині ісламу є приписи, що стосуються податкової системи. Види мусульманського податку: хумс — податкове обкладання власності (п’ята частина доходу); закят — податок, що стягується з майна багатих мусульман на користь бідних; джизьї — подушний податок, який сплачують іновірці в мусульманських країнах.

Іслам приділяє велику увагу і сім’ї — основному осередку мусульманського суспільства. Заборони ісламу в сімейно-шлюбних питаннях мають важливе соціально-політичне і моральне значення. Так, мусульманка, за шаріатом, не має права виходити заміж за немусульманина, тоді як чоловік-мусульманин має право одружитися з християнці і єврейці.

Норми права відрізняються від європейських — вони, як правило, не є управомочивающими або забороняють. В їх основі лежить обов’язок, борг зробити той чи інший вчинок, що зумовлено їх релігійної природою.

2.3 Право Індії

Індуське право відноситься до найдавніших у світі. Це не право Індії, а право громади, яка в Індії, Пакистані, Бірмі, Сінгапурі і т.д. сповідує індуїзм. Одним з переконань індуїзму є те, що люди поділені з моменту народження на соціальні і ієрархічні категорії, кожна з яких має свою систему прав і обов’язків і навіть мораль. Виправдання кастової структури суспільства — основи філософської, релігійної і соціальної системи індуїзму. При цьому кожна людина повинна вести себе так, як це приписано соціальної касти, якій він належить. Як регулятор поведінки допускається звичай. Позитивне індуське право є звичайним правом, в якому в тій чи іншій мірі переважає релігійна доктрина. Вона визначає норми поведінки, у відповідності з нею змінюються або тлумачаться звичаї. Звичаї дуже різноманітні. Кожна каста чи подкаст слідує своїм власним звичаям. Збори касти голосуванням вирішує в місцевому масштабі всі суперечки, спираючись при цьому на громадську думку. Воно має в своєму розпорядженні і ефективними засобами примусу. Найбільш суворим покаранням вважається відлучення від тієї чи іншої групи. У разі, якщо немає певної правової норми з конкретного питання, судді вирішують його по совісті, по справедливості. Уряду дозволяється законодавствувати. Судові прецеденти і законодавство не вважаються джерелами права. Навіть коли є закон, суддя не повинен застосовувати його ригористически (по всій строгості). Йому надано широке розсуд, щоб усіма можливими способами приміряти справедливість і владу. Ще менше, ніж законодавство, на роль джерела права може претендувати тут судова практика. Отже, в період, що передував в британській колонізації, класичне індуське право не грунтувалося не на формальних нормативах не на судових рішеннях. У період колоніальної залежності індуське право зазнало істотних змін. У галузі права власності і обов’язкового права традиційні норми були замінені нормами «загального права». Сімейний спадкове право та інші звичаї не зазнали змін. До 1864 року накопичилося судові прецеденти. Проте правило прецеденту залишилося далеко традицій індуського права. Багато його інститути і норми піддавалися модифікації і навіть були замінені новими, але повного витіснення індуського права не сталося. Склалося щось на кшталт «англо-індуського права», тобто індуське право зберегло своє регулююче значення, правда з певними обмеженнями. Конституція 1950 відкинула систему каст і заборонила дискримінацію за мотивами кастової приналежності. У індуському праві відбулася свого роду революція. Проте Основний закон застосовується тільки до індусів, а не до всіх громадян Індії. Вірність традиціям простежується крізь всі трансформації, вікові корені пов’язані з релігією, дає про себе знати.

2.4 Ватикан

Ватикан — це своєрідне, унікальне теократичну державу, що розташоване у центрі столиці Італії — місті Рим. Воно займає площу 44 га. Як і всяке суверенна держава, Ватикан має свій герб, прапор, гімн, пошту, радіо, телеграф, пресу та інші атрибути. В якості суверенної держави Ватикан визнаний абсолютною більшістю держав світу і має з ними дипломатичні відносини. Широко представлений Ватикан і в різних міжнародних організаціях. Він має постійного спостерігача в Організації Об’єднаних націй. На різних рівнях представлений в ЮНЕСКО — організації ООН з питань освіти, науки і культури, організаціях ООН з питань промислового розвитку, продовольства, сільського господарства, в МАГАТЕ — міжнародному агентстві з атомної енергії, у Європейській раді і т.д.

Глава Ватикану — Папа Римський. Він є світською і духовним керівником цієї держави. Світська влада Папи в її справжньою формі була встановлена Латеранским договором в 1929 році між урядом Муссоліні і папою Пієм XI. офіційний повний титул папи звучить так: єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, помічник князя апостолів, верховний понтифік вселенської церкви, патріарх Заходу, Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. За всю історію Римської католицької церкви було 262 папи. Папа обирається конклавом (колегією кардиналів) довічно з середовища вищого духовенства. З 1523 року по 1978 рік папський престол займали лише італійці (два випадки, коли на чолі Римської католицької церкви були французи не визнаються законними). У 1978 році на папський престол був обраний поляк-Кароль Войтила — архієпископ Краківський, який прийняв ім’я Іоанна Павла II (народився в 1920 році). Згідно з конституцією Ватикану, Римському Папі належить вища законодавча, виконавча і судова влада. Правлячий орган Ватикану носить назву Святий престол. Центральний адміністративний апарат Римської католицької церкви називається Римська курія. Римська курія керує церковними і мирськими організаціями, що діють у більшості країн світу. Відповідно до реформи, яка була проведена папою Іоанном Павлом II в 1988 році, Римська курія включає державний секретаріат, 9 конгрегацій, 12 порад, 3 трибуналу і 3 канцелярії, що курирують різні напрями і форми діяльності церкви. Державний секретаріат організовує і регулює діяльність Ватикану з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики. Священні конгрегації, трибунали й секретаріати займаються церковними справами. Найважливіша роль належить Священної конгрегації у справах віровчення. Ця організація є спадкоємицею середньовічної інквізиції, в тому сенсі, що в її завдання входить контроль за діяльністю теологів, духовенства з точки зору відповідності їх поглядів, висловів, поведінки ортодоксальному католицькому віровченню. Інквізиція, як відомо, по відношенню до віровідступників діяла дуже жорстоко. Але часи змінилися і нинішня Священна конгрегація з питань віровчення може діяти тільки шляхом попереджень і відлучення від церкви через церковне прокляття. Про те, що подібна практика має місце, свідчать викликали широкий резонанс у світової громадськості «справу Кюнга», «справа Боффа» — найбільших католицьких теологів, що опублікували ряд творів, в яких вони піддали ревізії деякі положення традиційної католицької догматики. Ватикан ні в якій мірі не хоче відставати від нових віянь, пильно стежачи за прогресом науки і техніки. Не залишив він без своєї уваги і всім відомий Інтернет. Закликаючи до обережності в користуванні Інтернетом, тато в той же час прекрасно розуміє, що церква не може ігнорувати цей потужний інформаційний ресурс. Тому вже майже два роки папський рада з соціальних зв’язків вивчає питання про призначення небесного покровителя для Інтернету. Як повідомляє агентство Reuters, свій вибір тато зупинив на Ісідор Севільський. Вибір римського понтифіка дозволяє добре зрозуміти, як католицька церква ставиться до Інтернету. Адже пропонували ж, наприклад, святого Педро Регаладо (15 століття), який прославився тим, що зміг одночасно з’явитись у двох монастирях, між якими було два дні шляху. Чим не спосіб повсюдної доступності Інтернет-ресурсів?

Але вибір ліг на святого, який за часів культурної деградації і настання варварства відстоював і поширював давню традицію античної вченості. Інтернет, який прийнято називати іноді «віртуальної смітником», схоже, уподібнений темному Середньовіччя, в якому церква не лише вестиме християнську проповідь, а й нести місію зберігача та джерела культури і освіченості. Широка активність Римської католицької церкви проявляється, в першу чергу, в місіонерській діяльності. Проте Ватикан активно бере участь і в міжнародних відносинах, приймає участь у роботі Наради з безпеки і співробітництва в Європі, в переговорному процесі з роззброєння, діяльності міжнародних організацій з прав людини, ЮНЕСКО, МАГАТЕ (про що вже згадувалося вище) і т.д. і було б серйозним помилкою, виходячи з незначних розмірів цього міста-держави, применшувати його вагу в міжнародних справах. У Ватикану досить високий авторитет і цей авторитет грунтується не тільки на великих Фінансових можливості Ватикану і національних католицьких церков, але і на тій силі духовного впливу, який він має завдяки 900 мільйонам своїх прихильників, які проживають практично на всій території Земної кулі.

ВИСНОВОК

Отже, вивчивши безліч самої різної літератури і синтезувавши все на мій погляд саме цікаве і важливе, я можу зробити певні висновки. У світських державах в даний час будь-яких істотних розбіжностей між державою і церквою не спостерігається: становище церкви в державі стабілізоване і не піддається будь-яким кардинальних змін. За мабуть, це досягається спільною роботою органів держави і церкви, результатом якої стало прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони. Однак, на мій погляд, держава має переважний потенціал впливу на становище церкви шляхом прийняття законів, які обов’язкові до виконання. Тому, якщо і виникнуть які-небудь тертя, то держава має можливість швидко «урезонити» церква силою своєї влади. Причому характер обмежень може носити специфічний характер — наприклад, питання власності церкви, заняття церкви комерційною діяльністю і т.п. Такий стан речей, на мій погляд, вкрай обмежує відповідні заходи церкви по відношенню до держави, адже не будеш же апелювати до віруючих (з проханням підтримати церкву) на те, що держава-де поклало око на, скажімо, власність церкви. Можливо, мої умовиводи носять скоріше теоретичний, абстрактний характер, але такий стан речей не можна виключати. Однак ступінь впливу церкви на державу через віруючих теж не варто применшувати, причому не важливо, світське це держава або теократичну. Відзначу зміцнення становища церкви у своїй Вітчизні. Мене це радує, хоча себе я відношу швидше до атеїстів, ніж до віруючих. Але що поробиш, іноді все ж у відчайдушні хвилини ні-ні та й вирветься щось типу «Ну слава Богу!» Або «З Богом». Загалом, ставлюся до релігії лояльно. Але я відволікся. Так от, про те, що церква відроджується в Росії, можна судити з багатьох обставин: реконструюються старі і будуються нові Храми; випускається безліч газет релігійного змісту («Життя з Богом», «Істина і життя» (католицьке видання), «Символ», «Русь православна» тощо), та й інших газетах все частіше з’являються замітки і статті, так чи інакше пов’язані з церковною тематикою; по телебаченню в самих різних програмах часто можна побачити не тільки репортажі про церкви, а й самих церковних діячів, які, до речі, приймають, можна сказати, активну участь у політичному і громадському житті країни (взяти, хоча б, активно дебатуватися взимку 2001 року питання про вже згадуваним мною вище протидію деяких представників духовенства введенню загальноросійської системи податкового обліку; присутність Святійшого Патріарха на практично всіх великих святах поряд з політичними діячами, тощо); люди все частіше і більш охоче відвідують церкву; відкриваються релігійні освітні установи, у тому числі і єврейські. У «Російській газеті» якраз була публікація про відкриття в Єкатеринбурзі єврейської загальноосвітньої гімназії (Російська газета, 23 березня 2001р.). Підйом релігії в Росії відзначає і зарубіжна преса. Американська газета «Бостон глоб» пише: «Дзвін церковних дзвонів знову мчить над російськими містами і селами. Заново позолочені куполи виблискують на сонці. Церкви, які ще недавно виглядали страхітливими руїнами, піднімаються під милостиве спів віруючих». Так тенденцію, можна відзначити активізацію місіонерської діяльності на території Росії католицької церкви. Деякі представники духовенства Росії серйозно стурбовані цим і свої побоювання з цього приводу висловили у листі Патріарха Руської Православної Церкви

Алексію II, яке підписали 109 кліриків та мирян. У цьому листі вони звертають увагу Патріарха на «незмінність давніх прагнень Ватикану до розширення свого впливу на Схід … Нас особливо насторожує відкрита співпраця деяких кліриків та мирян нашої Церкви з тими католицькими структурами, які займаються прозелітизмом на території Росії». У цьому ж листі наводяться факти, які свідчать про те, що деякі православні радіостанції (зокрема, «Християнський церковно-громадський канал») мають прокатолицько спрямованість, і разом з тим активізується діяльність католицьких радіостанцій, наприклад, «Благовіст», «Радіо Ватикан» . На закінчення підписалися під листом роблять висновок: «Складається враження, що Ватикан намагається створити всередині Російської Православної Церкви прошарок духовенства, лояльну до католицького віровчення». Як і раніше, проблемою для всього світу, проблемою, що носить інтернаціональний, міждержавний характер, залишається проблема войовничих релігійних течій, таких, як ісламський фундаменталізм. Релігійні фанатики принесли багато горя і сліз людям практично на всіх континентах, поламали безліч людських доль, не оминувши увагою і Росію. Способом відстоювання своїх поглядів вони і їм подібні вибрали збройне протистояння, проведення страшних за своєю жорстокістю терористичних актів, внаслідок яких гинуть найчастіше ні в чому не винні люди, і, що ще більш жахливо, діти. Всім зрозуміло, що так справа залишати не можна і треба активно викорінювати це зло. На мій погляд, еволюція відносин між державою і церквою все-таки триває. Дослідження цієї теми не втрачають своєї актуальності і сьогодні, і є всі підстави вважати, що багато мислителів, вчених і дослідників сьогодення і майбутнього не стануть нехтувати вивченням взаємовідносин держави і церкви, відкривши і пояснивши багато питань взаємодії, взаємовпливу таких потужних сил, як держава і релігія.

А загалом, світ живе: люблячи і страждаючи, борючись, перемагаючи і програючи, радіючи і засмучуючись. І нехай держава і релігія, як дві могутні

сили, згуртують людей, дадуть їм віру і надію на краще майбутнє, запалять їх світлом і ентузіазмом спільної справи, що змушує все людство йти вперед і тільки вперед.

БІБЛІОГРАФІЯ

Федеральный Закон “О свободе совести и религиозных объединениях” от 26.09.1997 // Российская газета, 1997, 1 октября.

Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. 1998 № 4.

3. Аман Ив Государство и церковь // Континент № 86.

4. Батыгин А. У староверов – всегда особое мнение // Российская газета. 2001, 12 марта.

5. Ильин И.А. О государственной форме // Советское государство и право. 1991 № 11.

6. Калинин А. С налоговиков сняли печать дьявола // Деловой вторник. № 10. 2001, 20 марта.

7. Клочков В. В. Религия. Государство. Право. М.: Изд-во “Мысль”, 1978.

8. Лапский В. Крестовый поход в третье тысячелетие // Российская газета. 2001, 19 января.

9. Малахова Ю. ИНН заслушают на богословской комиссии // Российская газета. 2001, 6 февраля.

10. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения. Государственно-церковные отношения // Социально-гуманитарные знания. 1999 № 3.

11. Миронов А.В., Бабинов Ю.А. Основы религиоведения. Эволюция религии в современном мире // Социально-гуманитарные знания. 1999 № 2.

12. Михайлов К. Небесный покровитель сети // Нижегородский рабочий. 2001, 12 марта.

13. Морозова А.А. Государство и церковь – особенности взаимоотношений // Государство и право. Март 1995.

14. Основы религиоведения // Социально-политический журнал, 1998 № 4.

15. Письмо духовенства к Святейшему Патриарху // Москва. Январь 1996г.

16. Радугин А.А. Введение в религиоведение: теория, история и современные религии: курс лекций. – М.: Изд-во “Центр”, 2000.

17. Сорокин П.А. Социокультурная динамика и религия. Кризис нашего времени // Человек. Цивилизация. Общество. М., 1992.

18. Сухов А.Д. Религия как общественный феномен. М., 1973.

19. Теория государства и права / Под. Ред. В.Г. Стрекозова. 1997 г.

20. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. / Под. ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. М.: Издательская группа “Инфа М-Норма”, 1997.

21. Хрестоматия по истории государства и права СССР: Дооктябрьский период. М., 1990.

22. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под. ред. проф. В.Г. Стрекозова. – М.: Изд-во “Дабахов, Ткачев, Димов”, 1995.

23. Шаргунов А. Церковь и власть // Москва. №1 1996 .

ДОДАТКИ

Структура Русской Православной Церкви

Поместный Собор

Архиерейский Собор

Патриарх

Священный Синод

Епархии

Каноническое руководство

Приходы, епархиальные монастыри,

Епархиальные собрания и Епархиальный совет

Органы приходского управления

Размещено на http://