Автор: admin

Вступ

Розділ 1. Основні засади системи цивільного права України

1.1. Поняття інститутів права

1.2. Поняття системи цивільного права

1.3. Єдність і розмежування інститутів цивільного права

Розділ 2. Система цивільного права України

2.1. Загальна частина цивільного права

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

2.3. Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

2.4. Джерела цивільного права України

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

3.2. Зобов’язання у цивільному праві України

Висновки

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

Диплом: 124 с., 70 источников.

Обьектом работы является гражданское право Украины.

Цель работы – рссмотреть теоретические и практические аспекты гражданского права в Украине.

ПРАВО, ГРАЖДАНСКОЕ, УКРАИНА.

Вступ

Право, як сукупність відомих загальнообов’язкових норм (право в об’єктивному змісті), має своєю загальною задачею регулювання відносин між людьми. Одні з цих відносин воно регулює примусовим образом, так що окремі частки особи своєю волею, своїми частками угодами їх змінити не можуть: усі визначення в цій області виходять з одного єдиного центра, від однієї єдиної волі — волі держави. Так саме обстоїть справа в сфері державного права, карного права і т.д. — словом, у сфері публічного права. І в цьому змісті публічне право може бути характеризоване як система юридичної централізації: усе воно перейнято духом субординації, принципом влади і підпорядкування.

В інших областях відносин держава застосовує інший прийом: воно не регулює їх від себе і примусово, а надає їхнє регулювання приватній волі і приватним угодам; саме ж займає позицію влади, що тільки охороняє те, що буде встановлено приватними особами – приватне право. Якщо держава і установлює відомі норми, то за загальним правилом лише на випадок, якщо приватні особи свої визначення не дадуть. Унаслідок цього норми права в цих областях мають характер не примусовий (ius cogens), а лише заповнює, диспозитивний (ius dispositivum), і можуть бути приватною волею відсторонені (pactis privatorum mutari possunt). Іншими словами, тут держава не ставить себе думкою в положення єдиного центра визначень, а, навпроти, припускає наявність безлічі маленьких автономних центрів, що регулюють свої відносини самі. Ми маємо, таким чином, тут прийом юридичної децентралізації, сферу не субординації, а координації, сферу приватної ініціативи і приватного самовизначення. Це і є область приватного чи цивільного права — ius privatum. Саме цю думку власне, кажучи, мали на увазі і римські юристи, коли говорили «publicung ius est quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem».

Цивільні права і обов’язки виникають з дій громадян і організацій, які в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов’язки виникають:

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі для державних, та інших громадських організацій — з актів планування;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій.

Актуальність дослідження. Актуальність обраної для дипломної роботи теми обумовлюється виключно важливим значенням вивчення та реформування цивільного правова у сучасній економічній ситуації в Україні.

На сучасному етапі суспільного розвитку цивільні права і обов’язки виникають з дій громадян і організацій в таких випадках:

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі для державних, та інших громадських організацій — з актів планування;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій.

Об`єктом дослідження в дипломній роботі є цивільне право України.

Предметом дослідження в дипломній роботі є система наукових знань, нормативних актів, яка регулює всі взаємозв’язки і взаємозалежності, що присутні в проблемі цивільно правових відносин.

Основна мета дипломної роботи полягає у комплексному вивченні як теоретичних, так і практичних організаційно-правових питань цивільного права в Україні.

Теоретико-методологічною основою роботи є діалектичний, логічний, порівняльний, системний та історичний методи наукового дослідження.

В процесі дослідження запланованих питань автором використовувались висновки вчених, які займалися загальними проблемами цивільного права, інших галузей юридичної науки. Особлива увага була приділена працям вчених-юристів, які займалися дослідженням різноаспектних проблем зобов’язального і договірного права , зокрема, Андpеева С. E., Болбасова А. А., Возняка А. В., Каpабаня В. Я., Кіpейцева Г. Г. та інших.

Розділ 1. Основні засади системи цивільного права України

1.1. Поняття інститутів права

Для того щоб охарактеризувати цивільне право (самостійну галузь права України) як галузь приватного права, необхідно визначити поняття та ознаки цивільного права. Отже Цивільне право – це сукупність ці вільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень із метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. В наведеному визначені відображено загальні ознаки права, як суспільного явища і особливі ознаки цивільного права, обумовлені змістом його предмета й методу. [6, c. 21-24]

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю юридичних норм. Разом з тим, йому властиві особливі ознаки, тісно зв’язані із специфічними рисами предмета й методу.

1. Цивільне право, як сукупність юридичних норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносин, тобто певне коло суспільних відноси, що становлять предмет ці вільно-правового регулювання.

2. Регламентація зазначених відносин здійснюється на началах юридичної рівності, яка є характерною рисою цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

3. Сторонами в цівільно-правових відносинах є громадяни, організації, інші соціальні утворення, за певних умов релігійні організації.

4. Метою ццивільно-правового регулювання є більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Оскільки цивільне право є самостійною галуззю сучасного права, то закономірно поставити питання: чим викликана необхідність його виділення у самостійну галузь?

Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, дозволить окреслити й предмет цивільного права.

Які ж суспільні відносини регулюються сучасним цивіль­ним правом?

Цивільний кодекс України (ЦК України) визначає, що ци­вільне законодавство регулює майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві, і по­в’язані з ними особисті немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві;

б) особисті немайнові відносини.

Як бачимо, цивільне законодавство регулює не всі майнові відносини, а лише певну їх частину: майнові відносини, зу­мовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв’язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового регулювання ні при яких умовах.

В даний час відбувається відоме розширення сфери дії цивільного права. Так, до нього тепер відноситься ряд відносин землекористування і природокористування, що змінили свою економічну і юридичну природу в зв’язку з визнанням права приватної власності на деякі земельні ділянки та інші природні об’єкти. Цивільно-правові початки усе більше проникають у сферу сімейних відносин. Усе це свідчить про зростання соціальної цінності цивільного права як найбільш ефективного регулятора ринкових відносин, що формуються.

Так, при поверненні платникам податків неправильно утриманих сум податків на них іноді нараховуються відсотки, передбачені за порушення грошового (цивільно-правового) зобов’язання. Тим часом ніяких цивільно-правових, у тому числі зобов’язальних, відносин між платником податків і податковим органом не виникає, а тому немає і основ для застосування приватноправових правил. (Інша справа, що цю ситуацію можна розглядати як делікт, тобто заподіяння платникові податків майнової шкоди державним податковим органом, у силу якого останній зобов’язаний відшкодувати потерпілому всі заподіяні збитки.) У дійсності ж викладена ситуація свідчить про необхідність обліку в нормах публічного (податкового) права змісту відповідних приватноправових відносин, а не тільки фіскальних (публічних) інтересів.

1.2. Поняття системи цивільного права

До критеріїв поділу права на галузі належать предмет і метод правового регулювання. Предметом цивільного права є: 1) майнові відносини; 2) особисті немайнові відносини.

Майнові відносини – це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу майна та майнових прав. Термін особисті права вживається для визначення права на життя, здоров‘я, честь та гідність, ім‘я, ділову репутацію, авторські права.[11, c. 33-35]

Методом цивільного права є метод рівності сторін. Це значить горизонтальні відносини і рівність суб‘єктів.

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносини за участю громадян, юридичних осіб і держави з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства.

Система цивільного права – це структура, елементами якої є цивільно-правові норми і інститути, розміщені в певній послідовності. До загальних частин цивільного права відносяться поняття цивільного права як галузі законодавства, як науки, як галузі права, норми про суб‘єкти і об‘єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність.

Особлива частина цивільного права складається з наступних інститутів – права власності та інші речові права, зобов‘язальне право, авторське право, право на відкриття і на винаходи, спадкове право, положення про правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб на території України, застосування цивільних законів іноземних держав та міжнародних договорів.

Цивільне законодавство складається з Конституцій України, ЦК України, ЗУ «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу» та ряду інших законів і підзаконних актів.

Цивільні правовідносини виникають також із дій, хоча і не врегульованих законом, але таких, що не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Якщо конкретні суспільні відносини не врегульовані законом, до то цих відносин застосовуються норми, які врегульовують подібні суспільні відносини. Наприклад, певний час лізингові відносини регулювалися законом про оренду. Таке правове регулювання називається аналогією закону. Коли відсутні також норми, що регулюють подібні суспільні відносини, використовуються для регулювання загальні засади і принципи цивільного права. Таке регулювання називається аналогією права. Наприклад: врегулювання відносин, пов‘язаних з застосуванням комп‘ютерних систем, авторських прав, захист інформації, фінансові аспекти, якість продукції. Тут використовуються аналогія права, застосовуються норми, які мають теоретично подібні відношення. [12, c. 43-45]

Судова і арбітражна практика не є джерелом цивільного права. Верховний Суд України і Арбітражний суд України узагальнюють та аналізують судову і арбітражну практику і на цій основі приймають постанови. Такі постанови є обов‘язковими для використання лише для відповідних судів, це такі методичні рекомендації до вирішення аналогічних питань.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.

Цивільне право як наука — це система знань про цивільне право як галузі права: про цивільно-правові норми, про цивільно-правові відносини, про історію розвитку цивільного права, про склад і систему норм цивільного права, їх зміст і ролі. З врахуванням змін, що відбулися у громадському житті і законодавстві, система цивільного права можа бути представлена у такий спосіб.

Перша частина охоплює основні початки цивільного права:

введення в цивільне право;

цивільні правовідносини;

здійснення і захист цивільних прав;

право власності й інші речові права; особисті немайнові права;

загальні положення про зобов’язання.

Друга частина розглядає окремі види зобов’язань і договорів:

зобов’язання по передачу майна у власність або інше речове право;

зобов’язання по передачі майна в користування;

зобов’язання по виконанню робіт;

зобов’язання по реалізації результатів творчої діяльності;

зобов’язання по наданню послуг;

спільна діяльність;

зобов’язання з односторонніх угод;

позадоговірні зобов’язання.

Цивільне право як галузь права — це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють майнові, особисті немайнові, пов’язані з майном і особисті немайнові, не пов’язані з майном відношення.

Предмет цивільного права як галузі права — це регульовані галуззю цивільного права майнові відношення (договір купівлі-продажу, міни, постачання, підряду), учасниками яких виступають володарі відособленого майна, а також пов’язані з майном особисті немайнові відносини (авторське право, право на відкриття), і, у випадках, передбачених законом, особисті немайнові відносини, не пов’язані з майном (відношення по захисті честі і гідності).

Метод цивільно-правового регулювання — це засіб впливу цивільно-правових норм на регульовані цими нормами суспільні відносини. Особливості даного методу :

Рівність сторін (випливає з відособленості майна учасників цивільно-правових відносин);

Принцип дозволу: »Дозволене усе, що прямо не заборонено законом»;

Множинність суб’єктів і об’єктів (Цивільний Кодекс України не передбачає відповідальність юридичних осіб);

Захист порушеного права здійснюється шляхом подачи позову (цивільно-правовий захист носить майновий, відтворювальний або компенсаційний характер).

Цивільні правовідносини являють собою юридичний зв’язок між учасниками врегульованого правом майнового або немайнового відношення, що виражається в наявності в них взаємних суб’єктивних прав і обов’язків (або тільки права і відповідного йому обов’язку). Вираження «врегульовані правом» означає не тільки конкретну регламентацію визначених відносин спеціальними правовими нормами, але і поширення на них загальних норм цивільного права, що регулюють дані відносини. У результаті «врегулювання правом» суспільних відносин учасники цих суспільних зношений несуть цивільні права й обов’язки.

Специфічною рисою цивільних правовідносин є юридична рівність учасників цивільних правовідносин, тобто жодна зі сторін цивільних правовідносин не наділена владними повноваженнями, вони не підпорядковані друг другу.

У цивільних правовідносинах розрізняють суб’єкти, зміст й об’єкт.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, держава Україна, інші держави, адміністративно-територіальні одиниці, юридичні особи, міжнародні організації. Суб’єкт цивільного права має цивільну правоздатність.

Під змістом цивільних правовідносин варто розуміти складові його суб’єктивні права й обов’язки. У кожних цивільних правовідносинах розрізняють дві сторони — правомочну і зобов’язану. Правомочній стороні належить право, що називається суб’єктивним правом. Цьому суб’єктивному праву відповідає обов’язок іншої сторони. Під суб’єктивним цивільним правом варто розуміти надану законом учаснику цивільних правовідносин можливість визначеного власного поводження, а також можливість потребувати відповідного поводження від іншої особи або осіб із використанням у необхідних випадках мір державного примуса. Під обов’язком розуміється міра належного поводження зобов’язаного суб’єкта. Суб’єктивне право й обов’язок виникають одночасно.

Об’єкти цивільних правовідносин — речі, гроші, цінні папери, інше майно; дії, результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Цивільні правовідносини бувають:

1. У залежності від предмета цивільно-правового регулювання:

— майнові;

— особисті немайнові, пов’язані з майном;

— особисті немайнові, не пов’язані з майном.

2. У залежності від суб’єктивного складу:

— абсолютні — право правомочної особи відповідає обов’язкам невизначеного кола осіб (наприклад, право власності, авторства);

— відносні — право правомочної особи відповідає обов’язкам визначеного кола осіб (будь-яке цивільно-правове зобов’язання, що виникнуло з договорів, із заподіяння шкоди, наприклад, договір купівлі-продажу).

3. У залежності від засобу задоволення інтересу носія права:

— речові — правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право самостійно без помочі дій третіх осіб (речові правовідносини є абсолютними);

— зобов’язальні — правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право за допомогою дій третіх осіб (зобов’язальні правовідносини є відносними).

Підставою виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти. Юридичними фактами називаються обставини, із якими закон зв’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Нерідко закон зв’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин не з одною обставиною, а із сукупністю юридичних фактів, що називається юридичним складом.[8, c. 30-33]

Всі юридичні факти діляться на дії і події. Під дією розуміються обставини, що наступають із волі осіб, що їх вчинюють. Події — це обставини, що наступають незалежно від волі учасників правовідносин. Юридичні дії можуть бути правомірними або неправомірними.

Серед правомірних юридичних дій особливе значення для виникнення цивільних правовідносин мають угоди і юридичні вчинки. Угоди — це вольові дії суб’єктів цивільного права, спрямовані на виникнення, зміна або припинення цивільно-правових відносин. Юридичні вчинки — це правомірні дії суб’єктів цивільного права, що самі по собі не спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, проте породжують такі в силу прямої вказівки в законі (наприклад, знахідка, скарб).

Здійснення цивільних прав — це реалізація суб’єктивного цивільного права для задоволення інтересу, що охороняється законом. Здійснення суб’єктивних цивільних прав нерозривно пов’язано з виконанням обов’язків. Способи здійснення цивільних прав різноманітні і залежать, насамперед, від їхнього призначення.

Особа, що володіє суб’єктивними правами, у процесі їх реалізації повинна підкоритися вимогам закону, що встановлює визначені межі, межі, у яких право тільки і може здійснюватися. У відповідності зі ст.5 Цивільного кодексу України цивільне право повинно здійснюватися відповідно до його призначення і моральних принципів суспільства. Здійснення прав не повинно виходити насамперед за межі їх призначення. Під призначенням права розуміється та ціль, заради досягнення якої суб’єктивне право дається учасникам цивільних правовідносин. Призначення суб’єктивних цивільних прав визначається цивільним законодавством. Проте межа здійснення суб’єктивних цивільних прав не можна привести лише до вимог реалізації права відповідно до його призначення. Зазначені межі визначаються також рамками дієздатності суб’єктів права, а також обмежені тимчасовими межами.

Кожне цивільне право має свою ціль, що закріплена в законі і носить об’єктивний характер, якщо право здійснюється відповідно до цілі,то суб’єктивне право застосовується правильно. Під неналежним здійсненням права розуміється використання права не у відповідності з його призначенням або з моральними принципами. Такі права не підлягають цивільно-правовому захисту. Існують такі наслідки неналежного здійснення права:

Позбавлення самого суб’єктивного права;

Примусовий викуп права (ст. 136 ЦК);

Самого майна не позбавляють, але позбавляють незаконно отриманого прибутку;

Повернення сторін у початкове положення (двохстороння реституція).

Захист права — сукупність мір правоохоронного характеру, спрямованих на застосування у відношенні правопорушника примусового впливу з метою визнання або відновлення порушеного права, або того що оспорюється. Право на захист — можливість застосування правомочною особою заходів правоохоронного характеру. Способи захисту відповідають характеру суб’єктивного права.

Порядок захисту — це якими органами здійснюється захист. Порядок захисту може бути загальним (розгляд цивільних справ судами й арбітражними судами) і спеціальний (у випадках прямо зазначених у законі розгляд цивільних справ адміністративними органами і громадськими організаціями).

Засоби захисту — це те яким чином здійснюється захист. Відповідно до ст.6 ЦК способи захисту можуть бути загальними (визнання права, відновлення положення, що існувало до порушення права, припинення дії права, що порушено, присудження до виконання зобов’язання в натурі, припинення або зміна правовідносин, відшкодування матеріального збитку, відшкодування збитків) і спеціальними (застосовуються у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, стягнення неустойки, штрафу пені)).

Цивільне законодавство України визначає цивільну правоздатність у такий спосіб — суспільно юридична властивість, закріплена законами держави, які передбачають можливість мати цивільні права і нести обов’язки. Ознаками цивільної правоздатності є:

Формальна рівність правоздатності для усіх;

Сполучення прав і обов’язків;

Гарантування правоздатності.

Громадяни можуть відповідно до закону мати: майно на праві приватної власності (у тому числі і землю), право користування житловими помешканнями й іншим майном, обирати рід занять і місце проживання, успадковувати і заповідати майно, займатися підприємницькою діяльністю, разом з іншими громадянами або юридичними особами, створювати господарські товариства, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також мати інші майнові і особисті немайнові права.[23, c. 51-53]

Відповідно до ст. 12 ЦК: ніхто не може бути обмежений у правоспроможності інакше, як у випадках і порядку передбачених законом, угоди, спрямовані на обмеження правоспроможності є недійсними. Проте закон вказує на те, що може застосовуватися обмеження правоздатності, при застосуванні до особи карного покарання, а також, може бути, адміністративним (адміністративний арешт). Підприємницькою діяльністю не можуть займатися державні службовці.

Цивільна правоздатність має свій зміст — сукупність цивільних прав і обов’язків, що може мати особа відповідно до чинного цивільного законодавства. Зміст цивільної правоздатності визначається потребами економічного і соціального розвитку. Відповідно до чинного законодавства до змісту цивільної правоздатності можна віднести можливість мати майно на праві власності, успадковувати майно, займатися підприємництвом і будь-якою іншою не забороненою законом діяльністю, створювати самостійно або разом з іншими громадянами й організаціями юридичні особи, укладати будь-які, не заборонені законодавством угоди, брати участь у зобов’язаннях, обирати місце проживання і рід занять, набувати права на житло, мати права автора винаходу, твору науки, літератури, мистецтва або іншого результату інтелектуальної діяльності, мати майнові і немайнові права. У зміст цивільної правоздатності можуть входити також права й обов’язки, не передбачені законом, але не суперечні йому.

Держава є специфічним суб’єктом цивільного права. У зв’язку з тим, що держава має власність, у неї є визначене суб’єктивне цивільне право, що може виникнути на підставі цивільної правоздатності, а цивільною правоздатністю може володіти суб’єкт цивільного права. Особливість держави полягає в тому, що вона, будучи носієм політичної влади і суверенітету, визначає правосуб’єктність громадян і юридичних осіб. Держава одержує для себе цивільні права і створює цивільні обов’язки через свої органи. Але держава не виступає в якості єдиного суб’єкта цивільних правовідносин. Навпроти, воно характеризується множинністю суб’єктів (Україна як ціле й адміністративно-територіальні одиниці).

Відповідно до законодавства України під об’єктом цивільних прав прийнято розуміти те благо, на яке спрямовано суб’єктивне право, тобто усе те, із приводу чого виникає визначений правовий зв’язок між особами і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Об’єктами цивільних прав можуть бути матеріальні і нематеріальні блага. У залежності від цього вони звичайно підрозділяються на три основні групи:

речі (матеріальні явища, предмети природи, як у їх природному стані, так і пристосовані людиною до його потреб, усякого роду предмети вжитку, гроші і цінні папери);

діяльність (робота, послуги, результати творчої діяльності);

особисті майнові блага.

З прийняттям Закону України «Про власність» режим права власності поширився не тільки на речі, але і на результати творчої діяльності, що мають нематеріальну основу, правове регулювання яких здійснюється главою 6 Закону, «Право інтелектуальної власності». А оскільки і речі, і об’єкти інтелектуальної власності знаходяться в єдиному правовому режимі, то перші дві групи об’єктів цивільних прав вважається можливим умовно об’єднати в одну групу «речей» із підрозділами на дві підгрупи — речі матеріальні і «речі» нематеріальні.

Під матеріальними речами цивільне право розуміє всі предмети матеріального світу, що призначені задовольняти визначені потреби і можуть знаходиться у володінні суб’єктів цивільних правовідносин. Наука і законодавство розмежовують ці речі по ряду ознак, пов’язуя з приналежністю речі до тієї або іншій групи визначені особливості правового регулювання виникаючих майнових відношень.

З урахуванням цільового призначення об’єктів цивільних прав і розходжень у правовому режимі матеріальні речі класифікуються по таким основним групам:

Засоби виробництва і предмети споживання — засновано на розходженні в цільовому призначенні цих речей, у засобах і межах користування і розпорядження речами їхнім власникам;

Індивідуально визначені і визначені родовими ознаками — підрозділяються по ознаці індивідуалізованості відповідного об’єкта майнових прав. Індивідуально визначені речі незамінні, тому у випадку загибелі або псування таких речей неможливо потребувати передачі їх у натурі, а можна претендувати лише на відшкодування збитків (наприклад, конкретний будинок, твір живопису). Речі, визначені родовими ознаками, замінні і індивідуалізуються в цивільному обороті лише шляхом вказівки на їх родову приналежність, якісний стан і кількісну міру (наприклад, зерно, бавовна, будівельні матеріали, гроші);

Подільні і неподільні. Подільними признаються речі, які у результаті їх поділу на окремі фізичні частини не втрачають свого призначення і будь-яка частина цієї речі може виконати ту ж функцію, що і річ у цілому (наприклад, домоволодіння, земельна ділянка, зерно, бензин). Неподільними признаються речі, які у результаті їх розподілу втрачають своє початкове призначення, або цілком або частково втрачають свої корисні властивості (наприклад, автомобіль, телевізор, човен);

Споживані і неспоживані. Споживаними є речі, що при користуванні або знищуються (продукти харчування, паливо) і предстають в іншій якості (будівельні матеріали), а несплживані — речі, що у процесі використання служать початковому призначенню (житловий будинок, автомобіль, засоби виробництва);

Спонукувані і нерухомі речі різняться за ступенем уподобання до землі;

Головні речі і приналежності (ст.132 ЦК) є фізично самостійними речами, зв’язок між ними існує в силу їх загального призначення;

Плоди і прибутки. Під плодами розуміються речі, що виникають у результаті органічного розвитку інших речей. Під прибутками від речі розуміються ті надходження, що одержує особа в силу того, що відповідна річ передана їм іншій особі;

Речі, дозволені до обороту (ті, що є об’єктом будь-яких цивільних правовідносин), обмежені в обороті (які у силу особливого господарського значення мають спеціальний правовий режим або набуваються по особливих дозволах, наприклад, валютні цінності, зброя) і вилучені з обороту (які не можуть бути предметом угод, наприклад, надра землі, лісовий фонд, водні ресурси).

У цивільному праві існує поняття «майно» як об’єкт цивільних прав. Воно вживається як для позначення конкретних речей, так і при визначенні сукупності майнових прав і обов’язків суб’єкта, зокрема, при спадкуванні майна громадян, коли до складу спадкового майна включаються і борги спадкодавця, або ж коли мова йде про майно, що знаходиться на балансі підприємства, до складу якого входять не тільки будинки, спорудження, устаткування, але і вимоги до боржників і обов’язки по виплаті сум, що належать кредиторам. Таким чином, до складу майна входять приналежні особі речі і права вимоги, що складають актив майна, а також борги (обов’язки), що складають пасив майна. До складу майна можуть включатися тільки об’єкти цивільних прав матеріального характеру.

Розрізняють майно в такому змісті:

— речі

— речі + права

— речі + права + обов’язки

1.3. Єдність і розмежування інститутів цивільного права

Цивільне й адміністративне право. Представлення про цивільне право буде більш повним і ясним у випадку його чіткого і послідовного розмежування з пов’язаними з ним іншими галузями права. Будь-яка діяльність людини вимагає певної організації. Тому в будь-якій сфері діяльності людини неминуче складаються організаційні відносини. Ті організаційні відносини, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну чи споживання, самим тісним образом зв’язані з виникаючими там же майново-вартісними відносинами. Так, для заняття будівельною діяльністю необхідно одержати ліцензію від компетентного органа державного управління. Тому між будівельною організацією й органом державного управління виникає організаційне відношення по одержанню ліцензії, тісно зв’язане з майново-вартісними відносинами, у які вступає будівельна організація в процесі виконання будівельних робіт. Однак природа організаційних відносин визначає їхнє правове регулювання за допомогою зобов’язуючих розпоряджень, що спираються на владні повноваження органу державного управління. Тому складаються в різних сферах діяльності людини організаційні відносини, як би тісно вони не були зв’язані з майново-вартісними відносинами, регулюються нормами адміністративного права, у якому застосовується метод влади-підпорядкування. Так, нормами адміністративного права регулюються відносини між відповідними комітетами з управління державним майном і знаходяться в їхньому веденні державними установами по наділенню останніх необхідним майном.[5, 17-19]

Цивільне і трудове право. Для розмежування цивільного і трудового права принципове значення має та обставина, що у відповідності зі сформованою в нашій країні традицією робоча сила не визнавалася, а найчастіше і зараз не визнається товаром. У силу цього думають, що майнові відносини, що виникають у результаті наймання робочої сили, не носять вартісного характеру. Тому їхнє правове регулювання повинне здійснюватися особливою самостійною галуззю трудового права.

Однак у міру переходу до ринкової економіки і формування ринку праці усе більш виразно проглядається товарний характер відносин, що виникають із приводу трудової діяльності людини. Тому зазначені відносини, у принципі, повинні входити в предмет цивільного права і регулюватися відповідним структурним підрозділом цивільного законодавства.

У сьогодення ж час у сфері правового регулювання трудових відносин використовуються лише деякі цивільно-правові елементи і зберігається історично сформована практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру. Останнє є однією з причин неефективності нашого виробництва. Незважаючи на це, практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру знаходить своє теоретичне обґрунтування в переважній більшості робіт представників науки трудового права.

Цивільне і природоресурсовое право. Оскільки земля, її надра, ліси, води й інші природні об’єкти не створені працею людини, а дані йому самою природою, довгий час вважався) що виникаючі з приводу природних об’єктів відносини також позбавлені вартісної ознаки і тому повинні регулюватися нормами особливої галузі, іменованої природоресурсовым правом. В даний час земля й інші природні об’єкти втягуються в товарний оборот, і складаються по приводу їхні майнові відносини здобувають вартісний характер, включаючи тим самим у предмет цивільного права.

Цивільне і фінансове право. Майнові відносини, що виникають у процесі діяльності органів державного управління в зв’язку з нагромадженням коштів і розподілом їх на загальнодержавні нестатки, позбавлені вартісної ознаки. У рамках зазначених відносин гроші не виступають як міра вартості, а виконують функцію засобу нагромадження. Їхній рух здійснюється по прямих безеквівалентних зв’язках, що не носять взаємооціночного, а стало бути і вартісного характеру. Тому зазначені майнові відносини регулюються нормами фінансового права. [9, c. 51-54]

Разом з тим між владним органом державного управління й учасником цивільного обороту можуть складатися правовідносини, засновані не тільки на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, але і на юридичній рівності сторін. В останньому випадку до зазначених правовідносин застосовуються норми цивільного, а не податкового, фінансового чи іншого адміністративного законодавства. Так, у випадку заподіяння шкоди майну юридичної особи працівником податкової поліції при виконанні ним своїх службових обов’язків між відповідним органом податкової поліції і зазначеною юридичною особою складається майнове правоотношение, у рамках якого орган податкової поліції не має владні повноваження і знаходиться в юридично рівному положенні з організацією, який була заподіяна майнова шкода працівником податкової поліції.

Дискусія про сімейне право. Родина являє собою економічний осередок суспільства. Тому між членами родини не можуть не встановлюватися майнові відносини. Однак характер цих відносин одержав різну оцінку в літературі. В умовах соціалістичного суспільства більшість авторів прийшло до висновку про те, що майнові відносини, що складаються між членами родини, у силу їх сугубо особистого характеру утрачають вартісну ознаку і тому повинні регулюватися не цивільним правом, а особливою самостійною галуззю -сімейним правом.

Багато в чому даний висновок був визначений прагненням підкреслити якісне розходження між сімейними відносинами в соціалістичному і буржуазному суспільстві.

В міру переходу до ринкової економіки характер майнових відносин, що виникають між членами родини, міняється. В умовах ринкової економіки майново-вартісні відносини встановлюються між всіма учасниками цивільного обороту. Не складають виключення і майнові відносини між членами родини. Особистий характер взаємин між членами родини дійсно накладає особливий відбиток на виникаючі між ними майнові відносини, але не змінює їхньої природи, визначеної товарним характером виробництва. У противному випадку родина не **

може виконувати функцію економічного осередку суспільства, заснованого на товарному виробництві. Майнові відносини, що складаються усередині економічного осередку суспільства, не можуть якісно відрізнятися від майнових відносин, що панують у даному суспільстві. Тому майнові відносини між членами родини в умовах ринкової економіки неминуче здобувають вартісний характер. Підтвердженням тому служать останні зміни в сімейному законодавстві, зв’язані з розширенням сфери цивільно-правового інструментарію в регулюванні сімейних відносин. Так, відповідно до нового Сімейного Кодексу допускається укладання шлюбного контракту, можливість переходу від загальної спільної до загальної часткової чи роздільної власності чоловіків і т.д. Вартісний характер майнових відносин між членами родини обумовив також переклад цілого ряду правових норм, що традиційно «прописувалися» в актах брачно-сімейного законодавства, у ЦК. Взаємооціночний характер носять і особисті немайнові відносини за участю членів родини. Наявність у відносинах між членами родини і з їхньою участю предметної ознаки цивільного права (взаємооціночний характер відносин) неминуче визначає необхідність застосування до них загальних норм цивільного права.

З урахуванням викладеного переважніше в даний час позиція тих авторів, що розглядають сімейне право як внутрішній структурний підрозділ цивільного права. При цьому по своєму логічному обсязі і специфіці сімейне право утворить найбільш великий структурний підрозділ цивільного права, іменований підгалуззю цивільного права.

Розділ 2. Система цивільного права України

2.1. Загальна частина цивільного права

Дієздатність до 15 років – мінімальна, з 15 до 18 – часткова, з 18 – повна (згідно ЦК). Обмежену дієздатність мають особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.

Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім та оголошення громадянина померлим та юридичні наслідки цих дій визначаються у ст.18-22 ЦК. Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних випадках: 1) відсутність громадянина місті постійного місця проживання більш одного року; 2) відсутність відомостей про місцеперебування громадянина; 3) всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не дали позитивних наслідків. В разі визнання судом особи без вісті відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок розірвання шлюбу.

Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина і т.ін.).

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді, або третейському суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.[35, c. 35-37]

Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємств визначені в законі «про підприємства в Україні»: державні, колективні, приватні, господарські товариства, індивідуальні підприємства. Види господарських товариств визначені в законі «про господарські товариства».

Політичні партії та громадські організації – закон «про об‘єднання громадян», релігійні організації – «про свободу совісті та релігійні організації», благодійні організації та благодійні форми – «про благодійність та благодійні організації», селянські і фермерські господарства – відповідним законом, який визначає їх статус.

Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Розпорядчим способом створюються державні і дочірні підприємства. За нормативно-явочним способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в місцевих органах виконавчої влади. Дозвільний спосіб – утворення політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для громадськості. Договірний спосіб – укладення договору про спільну діяльність між різними суб‘єктами (фізичними чи юридичними особами). Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність. Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські товариства.

Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.

Способами припинення діяльності юридичної особи є: 1) досягнення поставлених цілей; 2) закінчення строку, на якій була розрахована діяльність юридичної особи; 3) рішення власника юридичної особи; 4) банкрутство юридичної особи; 5) припинення діяльності підприємства за рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).

Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: 1) ліквідація; 2) реорганізація.

Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва. Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Порядок ліквідації регулює закон «про підприємства в Україні».

Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб: 1) приєднання; 2) злиття (об‘єднання); 3) виділення; 4) поділ; 5) перетворення. Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися. Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі. Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство. Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво.

Правосуб‘єктність = правоздатність + дієздатність.

Правові відносини – це відносини між суб‘єктами з приводу об‘єктів. Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума – еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Позичається автомобіль – це індивідуально визначена річ, бо має особливі властивості. Віндикаційний позов – витребування незаконно надбаної речі. Може бути об‘єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом); 5) споживні і неспоживчі речі (Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди); 6) подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і доходи (Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.

Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[ 19, c. 20-22]

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).

До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.

Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти; 3) створення об‘єктів інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5) події, з якими закон пов‘язує настання цивільно-правових наслідків.

Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо). Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей.

Дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна…). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно, або через представника.

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.

Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).

Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3) присудження до виконання обов‘язку в натурі; 4) припинення або зміна правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки. Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров‘я, якщо особі загрожує небезпека. Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).

Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов‘язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов‘язання.

Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди; 2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв‘язок між протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.

Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних зобов‘язань. Позадоговірні зобов‘язання виникають внаслідок нанесення шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов‘язань детально регламентуються ЦК. Якщо у зобов‘язанні є декілька зобов‘язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов‘язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому співборжник, який повністю виконав зобов‘язання, має право вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов‘язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння — це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.[30, c. 11-14 ]

Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов‘язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності майна суб‘єктам ЦП. Зобов‘язальні відносини – це відносини, пов‘язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов‘язків суб‘єктів ЦП. Зобов‘язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки сторін).

Речові відносин і зобов‘язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов‘язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов‘язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов‘язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов‘язання несуть сторони конкретного зобов‘язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов‘язання.

Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов‘язання).

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.

Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2) зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.

Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).

Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[23, c. 19-21]

За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

За договором поставки організація-постачальник зобов‘язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов‘язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами. За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (86 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (68 рік). Ці документи діючі. Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець в праві, повідомивши постачальника відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачене інше. Продукція повинна бути поставлена в асортименті, передбаченому в договорі. Якість продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, або зразкам. В разі поставки продукції більш низької якості, покупець може відмовитись від прийняття і оплати продукції. Якщо продукція вже оплачена покупцем, то внесена ним сума підлягає поверненню. Продукція повинна поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних вимог або прейскурантів. В разі поставки некомплектної продукції покупець може вимагати доукомплектування або заміни некомплектної продукції і до моменту її доукомплектування або заміни відмовитись від оплати, а якщо продукція вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. За порушення договору поставки стягуються неустойка і збитки.

За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов‘язується доставити довірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (отримувачу), а відправник зобов‘язується сплатити за перевезення вантажу встановлену ціну. За договором перевезення пасажирів перевізник зобов‘язується перевезти пасажирів до пункту призначення, а в разі наявності багажу – також доставити багаж бо пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі. При цьому пасажир зобов‘язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу до перевезення – і за перевезення багажу. Перевізник і відправник несуть майнову відповідальність відповідно за неподачу перевізних засобів та непред‘явлення вантажу до перевезення. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, пошкодження вантажу і багажу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Перевізник також несе відповідальність за прострочення поставки вантажу. Договори перевезення вантажів є реальними договорами. Вони вважаються такими, що вступили в силу з моменту прийняття вантажу до перевезення. Договір перевезення пасажирів вважається консенсуальним і вважається укладеним з моменту видачі квітка на проїзд.

За договором майнового найму наймодавець зобов‘язаний надати наймачеві майно у тимчасове оплатне користування. Це двосторонній, консенсуальний, оплатний договір. Поряд з цим існує договір безоплатного користування майном (ті ж самі умови крім оплати). Предметом найму можуть бути лише індивідуально-визначені речі. Строки договору майнового найму визначаються за погодженням сторін. Наймодавець зобов‘язаний передати наймачеві придатне для користування майно. В період дії договору майнового найму наймодавець може відчужити здане в найом майно. В такому випадку договір найму зберігає чинність для нового власника майна.

Різновидом договорів майнового найму є:

договір оренди. Оренда – це строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Оренда державного майна регламентується ЗУ «Про оренду державного і комунального майна».

Договір побутового прокату – це передача в тимчасове оплатне користування предметів домашнього вжитку, спортивного інвентарю, іншого майна.

Лізинг (ЗУ «Про лізинг») – майнове право володіння і користування чужим майном. Оперативний лізинг і оренда не відрізняються суттєво, суттєві відмінності має фінансовий лізинг (ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств»).

За договором підряду підрядник зобов‘язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов‘язується прийняти і оплатити виконану роботу. Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт. Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові. Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі. Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення. Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов‘язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об‘єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов‘язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об‘єкти і оплатити роботу. Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов‘язується повернуть позикодавцеві таку суму грошей, або рівну кількість речей того самого роду і якості. Кредитний договір, або договір про банківську позичку, є різновидами договору позики. Кредитний договір відрізняється від договору позики. Це договір консенсуальний і двосторонній, в той час як договір позики – реальний і односторонній.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов‘язується виконати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Довіритель зобов‘язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому випадку, коли вона передбачена договором. Повірений зобов‘язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя, та зробити це особисто. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане повністю, довіритель зобов‘язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи. Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від його виконання у будь який час. Умова про відмову від цього права є недійсною. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов‘язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або декілька угод від свого імені і за рахунок комітента. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента, або набуте комісіонером за рахунок комітента є власністю комітента. Взяте на себе доручення комісіонер зобов‘язаний виконати на умовах, найбільш вигідних для комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату або пошкодження майна комітента, яке знаходиться у нього, коли не доведе, що втрата або пошкодження сталося не з його вини. Після виконання доручення комісіонер зобов‘язаний подати комітенту звіт і передати йому все одержане по виконаному дорученню. Після виконання доручення комісіонер справі отримати від комітента винагороду. Комісіонер не вправі, якщо інше не передбачене договором, відмовитися від виконання прийнятого доручення, за винятком випадків, коли це викликане неможливістю його виконання або порушення комітентом договору комісії. Якщо комітент скасує дане ним комісіонерові доручення в цілому або частково, то він зобов‘язаний сплатити комісіонерові комісійну винагороду за послуги, надані до скасування договору комісії.

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов‘язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в належному стані. в договорі схову між юридичними особами може бути передбачений обов‘язок охоронця прийняти на схов майно, яке буде передане йому іншою стороною. Як правило неоплатний, якщо інше не встановлено договором. Особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час вимагати йог повернення від охоронця, а охоронець зобов‘язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову. Охоронець зобов‘язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, або необхідних для збереження майна. Коли на схов здано речі, визначені родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов‘язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну, або обумовлену сторонами кількість речей такого самого роду і якості.[35, c. 38-31]

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров‘я (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, або його частину, взамін чого набувач майна зобов‘язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідченим. Відчуження будинку набувачем за життя відчувача не допускається. Договір може бути розірваний за вимогою відчувача, якщо набувач майна не виконує обов‘язків, взятих ним на себе за договором, та на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.

Договір про спільну діяльність є формою ведення господарської підприємницької діяльності без створення юридичної особи. За договором про спільну діяльність сторони зобов‘язуються діяти для досягнення спільної господарської мети. Ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність здійснюється за їх загальної згодою. Якщо учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво цією діяльністю одному з учасників договору, на нього покладається також і ведення спільних справ учасників договору. Особа, якій доручається ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Ведення спільних справ полягає у відкритті окремого банківського рахунку, у ведені окремого балансу, на якому враховується результати спільної діяльності, та ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку і звітності по результатам спільної діяльності. Платник податку облік по спільної діяльності веде окремо від обліку своєї власної господарської діяльності. Для досягнення спільно ї господарської мети учасники договору роблять внески грошами чи іншим майном, або трудовою участю. Внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є їх спільною власністю. Учасник договору про спільну діяльність не має права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок покриття витрат, передбачених договором про спільну діяльність, та збитків, що виникли в результаті спільної діяльності, визначається договором.

Одним із видів забезпечення виконання зобов‘язань є неустойка. Неустойка поділяється на три види: 1) власне неустойка; 2) штраф; 3) пеня. Власне неустойка – це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов‘язання. Штраф – це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов‘язання (невиконання окремих складових зобов‘язання). Пеня – санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов‘язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ «Про виконання зобов‘язань». Завдаток – це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов‘язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов‘язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК). Гарантія – це правовідносини, в яких при невистачанні коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб‘єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб‘єктами виступають фізичні особи.

До позадоговірних зобов‘язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов‘язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов‘язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов‘язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов‘язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов‘язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Напр.: зобов‘язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з неправомірних дій.

Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов‘язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов‘язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов‘язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов‘язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров‘я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов‘язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

Порядок реалізації авторських та суміжних прав регулюються ЗУ «Про авторське право та суміжні права». Авторське право – сукупність прав, які виникають та належать автору або його правонаступникам у зв‘язку із створенням або використанням твору літератури, науки, мистецтва. На підтвердження цих прав автору видається авторське свідоцтво – документ, що закріплює авторське право. Автором може бути лише фізична особа, за результатами інтелектуальної діяльності якої створено відповідний твір. Авторським правом охороняються обнародувані та необнародувані твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, а також способу відтворення, які виражені в усній, письмовій чи іншій формі. Охороняється лише за наявності свідоцтва. Не охороняється авторським правом повідомлення про новини, поточні події, що мають ознаки звичайної прес інформації, результати народної творчості і офіційні документи, що видаються державою. З авторського права випливають майнові та немайнові права автора. До немайнових прав (особистих) належать такі права: 1) права вимагати визнання свого авторства; 2) права вимагати згадування імені автора в зв‘язку з використанням цього твору, якщо це можливо, а також вимагати не згадування (анонімне авторство); 3) право вимагати згадувати його псевдонім та використовувати псевдонім, який зазначається в авторському свідоцтві; 4) право протидіяти спотворенню, перекрученню, зміни змісту твору, якщо це може зашкодити честі та репутації автора; 5) право на обнародування твору. Майнові права автора – права, в результаті реалізації яких у автора виникає певне майно: 1) право використання (самостійного) твору в будь-якій формі та будь-яким способом; 2) право дозволяти або забороняти наступні дії: відтворення твору без згоди автора, публічне виконання, публічний показ, переклади творів, різні переробки, адаптації, аранжування, розповсюдження творів, та інші дії. Якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (напр.: майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору – авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування. Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права – ні. Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору. Ця ліцензія буває двох видів: 1) виключна (право на використання має одна особа); 2) невиключна ( право на використання мають декілька осіб). Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім‘я та рік першого обнародування.[27, c. 15-17]

Суміжні права – це права виконавців на результати своєї творчої діяльності, права виробників фонограм, та організацій мовлення. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм та організації мовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців. Суміжні права позначаються також значком ® на всіх примірниках відповідного твору, імені або найменуванні особи, що має суміжні права, і року першого обнародування. Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії, передачу в ефір і по проводах своїх виконань, відтворювати і розповсюджувати ці фонограми. Виключні права виконавців можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. Виконавцям також можуть належать: 1) право на згадування його ім‘я в зв‘язку з використанням його виконання; 2) право на охорону свого виконання від спотворення та інше (див. ЗУ). Права виробників фонограм: 1) право дозволяти або забороняти відтворення та розповсюдження примірників цих фонограм; 2) право на переробку (забороняти чи дозволяти переробку). Право виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм в ефір або по проводах, також публічного сповіщення у місцях с платним входом. Допускається без угоди виробників фонограм і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з обов‘язковою виплатою винагороди: 1) публічне виконання фонограми; 2) сповіщення фонограми в ефір; 3) передачі фонограми по проводах. Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого обнародування фонограми. Якщо не було обнародувано – з моменту першої фіксації.

2.3. Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

Сучасна Україна відновлює і розвиває приватно-правові традиції, засновані на положеннях римського права, з обліком сучасного світового досвіду. Яскраве тому свідчення – проект нового Цивільного кодексу України, що закріпив і розвив у своїх правилах найбільш прогресивні постулати цивілістики.

Ясно також, що нова система права – система права України, у більшій мері відповідає задачам формування правової держави і цивільного суспільства, що не повинне більш знаходитися під постійним і всеосяжним державним впливом: Єдність і погодженість цієї системи забезпечуються не ієрархічною співпідпорядкованістю її елементів, а єдністю лежачих у її основі загальних правових принципів, а також критеріїв виділення (відокремлення) правових галузей, що визначають функціональні особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого положення складають визнання ключової ролі невід’ємних прав і свобод особи, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація господарства.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетвори­тися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-гро­шові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності това­ровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб’єктів товарно-грошових відносин. Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає його місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особ­ливостей кожної з галузей. До таких критеріїв належать: предмет, метод правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права.

В Україні відбувається складний процес формування нового законодавства. Справа не тільки в тому, що створюються і приймаються нові закони, а в тому, що процес їх формування і відтворення відбувається на тлі процесів швидкої зміни економіки і суспільного життя, і ці процеси — зміна економіки і суспільного життя, з одного боку, і прийняття нового законодавства — з другого, далеко не завжди адекватні, взаємодіють, збігаються і приносять позитивні наслідки.

Тип правової системи, який за радянських часів утверджувався в Україні, як і у всьому СРСР, був типом заідеологізованої системи права. Відомо, що видатний вчений С. Алєксеєв висунув тезу про те, що заідеологізовані системи права мають як превалюючу і домінуючу засаду правову ідеологію’. Ідеологія комуністичних форм суспільства була втрачена (що, до речі, ще далеко не всіма усвідомлюється), а натомість не з’явилася жодна ідеологія, яка могла б бути визнана і оформлена як правова ідеологія, що підтримується більшістю членів суспільства.

Звичайно, зовсім не обов’язково, щоб ідеологія була підґрунтям правової системи. Ні англосаксонська система загального права, ні континентальна система права такого підґрунтя не знають. Вони створювались протягом багатьох десятирічь і відтворювали та відтворюють інтереси окремих індивідів, які й складають суспільство. Але історичний розвиток української системи права, яка зараз тільки що складається, був дещо іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня створення самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому напрямку прямує і повинно прямувати суспільство — в напрямку капіталізму чи в напрямку соціалізму.[35, c.40-43]

Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі створення правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому суспільству, і з цих позицій у багатьох випадках розглядається і відповідно оцінюється розвиток законодавства, включаючи й цивільне.

Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на даний час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві поки що об’єктивно не сприяє складанню української системи права — незаідеологізованої, на тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема, 00Н в Міжнародній декларації прав людини. На жаль, треба визнати, що існує ще схиляння до принципів формування правової системи за типом, притаманним авторитарним державам.

Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить про те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити правову ідеологію як основу, як базу правової системи; по-друге, це свідчить про те, що людина як окрема особистість, як індивід ще не стала тим притягальним центром, до якого мають звертатися різні види правового регулювання; по-третє, це свідчить про те, що в суспільстві відсутня домінуюча засада для створення правової системи.

С. Алєксеєв пише: « Джерело виникнення національних правових систем вказаної сім’ї (маються на увазі національні правові системи, що належать до романс-германського права) потрібно шукати перш за все в економічних, соціальнополітичних умовах розвитку суспільного життя». Те ж саме можна сказати і про українську систему права. Але коли економічні і соціально-політичні умови розвитку життя Франції, Німеччини, Італії та інших країн призвели до створення єдиної сім’ї правових систем — континентального права, — якій властивий високий рівень нормативних узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як приписи, що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.

Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна система права ламалася, а місце законів, які були уособленням комуністичної правової ідеології, займали інші нормативні акти (закони в тому числі), не відповідав економічному і соціально-політичному розвитку, який існував на той час. По суті кажучи, нові правові норми у своїй переважній більшості не оформлювали ті економічні відносини, що вже фактично склалися або складаються, вони виконували іншу функцію — давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних відносин. По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми, фактично з’являлися на пустому місці. Це можна сказати і про Закон «Про підприємства в Україні», і про Закон «Про власність», не кажучи вже про Закон «Про господарські товариства». Подібних тим суспільним відносинам, які викликали ці закони, просто не існувало.

Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише розвинути ті економічні засади, що вже склалися, і привести суспільство до нових політичних форм, то такого стану в українському суспільстві на момент здобуття Україною незалежності і виходу неї з складу Радянського Союзу не було.

Зрозуміло, що не тільки перші закони несли на собі печатку певної ідеологізації старого типу, а й нові положення утверджувалися за старим правовим механізмом. Варто лише нагадати, що спочатку в Законі « Про власність « навіть терміна « приватна власність « не існувало, а форми власності визначалися як індивідуальна, колективна, державна.

Не позбавлені були ці закони і метань в інший бік — в бік створення надуманих правових конструкцій з метою визначення якоїсь нібито особливості, притаманної українському народу, українському правовому регулюванню, якої поки що не мають (« не досягли « , очевидно) інші народи, інші правові системи. Йдеться, зокрема, про тенденцію визначення права власності українського народу як права виключної власності народу України, для здійснення якого навіть вводилося поняття референдуму (ст. 10 Закону «Про власність»). Для утвердження національної ідеї такі конструкції не приносили нічого позитивного, бо були лише намаганням штучно виділитися на підставі нібито існуючих українських особливостей там, де таких особливостей не було і бути не могло. Конституція України вирішила питання права власності українського народу і його здійснення, вказавши в ст. 13, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, тобто поєднала два поняття — поняття права державної власності і поняття права власності українського народу.

Отже, становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку несло в собі зерна істотних суперечностей, рихлості, відсутності єдиного стрижневого напрямку, що не могло не позначитися на системі формування дозволів і заборон, які складають власне клітинки права. Дозволи почали набирати в українському суспільстві все більшого значення, проте сформована раніше система жорсткої правової регламентації стала на заваді формуванню поведінки людини як вільної і самостійної особистості. Особливо це виявилося при формуванні так званого « ринкового законодавства « , яке в галузі акціонерних товариств, фондової біржі, цінних паперів тощо зазнає багато невиправданої правової регламентації при одночасній наявності немалих прогалин.

Процес становлення української правової системи продовжується, він невпинний, проте слід відзначити, що довіра до припису (правової норми, вираженої в статті нормативно-правового акта) і до власне закону в суспільстві суттєво похитнулася, що заважає закону як найдемократичнішій формі виразу права стати справжньою основою для формування системи права. Досить згадати при цьому, наприклад, декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. про довірчі товариства, який не містив належних гарантій для довірителів, що передавали кошти і приватизаційні папери довіреним особам товариства для їх належного використання з метою одержання довірителями вигоди. Внаслідок цього, коли трасти зазнали краху, довірителі позбулися своїх коштів, а сама ідея довірчої власності і довірчого управління була скомпрометована.

Закон не став належною підставою для формування демократичної системи права, тому й почали затримуватися процеси систематизації права в Україні, які спочатку так активно розпочиналися, і виникли проблеми з самим правовим простором.

Чи можна сказати, що право України в даний час чітко побудоване на загальнообов’язковій нормативності, формальній визначеності, структуризації шляхом чіткого визначення суб’єктивних прав і обов’язків? На жаль, ні. Хоча Конституція і визначила першорядне значення закону порівняно з іншими нормативно-правовими актами, проте, вочевидь, закон не став тією клітиною, тим будівельним матеріалом, який мав би стати в Україні основою формування її правової системи. Тоді постає питання: що має стати тим будівельним матеріалом, на підставі якого вибудується українська правова система, і що саме зцементує цей матеріал в єдине ціле? Протилежним варіантом закону як основи правової системи було б судове рішення, та клітинка, на підставі якої виникла англо-американська система права. Проте історичних умов, подібних до тих. що існували в Англії середніх віків, коли почала формуватися ця правова система, у нас немає і не було. Наша правова система завжди тяжіла до континентальної системи права, основу якої становив закон. Відповідно до цього сформувалася і правосвідомість людей. В континентальній системі права судова практика взагалі не вважається джерелом права.

Отже, все-таки саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права, але в тому разі, якщо негативні соціально-економічні і політичні умови існування держави Україна будуть подолані.

Стає зрозумілим, що за таких умов коливань і безладдя з новим законодавством все виразнішою стає необхідність розробки такого нормативно-правового акта, який би поряд з Конституцією став наріжним каменем для розвитку всього законодавства в країні, дозволив авторитетно провести його розмежування і дифференціацію і утвердив принципово нове для законодавства України положення, що найважливішим в праві як феномені соціальної дійсності є права людини. Цей нормативно-правовий акт безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство.

В даному випадку йдеться про новий Цивільний кодекс України, . Саме цей кодекс може і повинен надати засад системності праву України і узгодити весь правовий матеріал — не тільки цивільно-правового характеру. Визначаючи значення кодифікації, С. Алєксеєв наполягав саме на системності як якості, що підносить значення кодіфикації. За допомогою кодифікації, — нотував він, — правовий матеріал відповідно організується: в системному вигляді формулюються нормативні положення і шляхом їх об’єднання, введення загальних норм, норм-принципів тощо створюються структурні підрозділи нормативної системи.

Як саме може подіяти прийняття нового Цивільного кодексу на створення системи права в Україні, яка поки що перебуває в рихлому і хаотичному вигляді? Слід відзначити, що система права являє складне явище, вона більше, ніж проста сукупність законів, вона виражає всю сукупність суспільних відносин. Тому впорядкування за єдиною системою, єдиною структурою і на підставі єдиних загальних принципів нормативного матеріалу, який складає новий Цивільний кодекс, охоплює надзвичайно широку сферу суспільних відносин, має визначальне значення для здійснення впливу на все українське законодавство і створення його справжньої і дієвої системи.

Галузі законодавства тісно пов’язані з галузями права. Проте профільні галузі права, які, як правило, мають в своїй основі кодифіковані нормативні акти, мають і, так би мовити, супроводження — комплексні нормативні акти, які охоплюють цілі сфери діяльності і суспільного життя. Ці комплексні нормативні акти акумулюють за своєю тематичною і цільовою ознакою різноманітний юридичний матеріал, який неоднорідний не тільки за предметом, але майже завжди і за методом регулювання, не кажучи вже про юридичний режим. Слід визнати, що така ознака, як вид діяльності, з її специфічними цілями і особливостями, надає такому утворенню певну цілісність і доцільність, проте це не змінює того становища, що його окремі норми належать до основних галузей права, а сама вказана цілісність носить вторинний характер.

На жаль, в українському суспільстві не встановилася чіткість щодо розмежування в правовій системі основних галузей права і комплексних утворень, які скоріше можна було б віднести до галузей законодавства, а саме до законодавства, яке має комплексний характер. Оскільки відсутнє розмежування, то відсутні і критерії поєднання основної галузі права з відповідним їй комплексним утворенням, відсутня власне сама єдність основної галузі права з її комплексним утворенням. Це яскраво виявилося при кодифікації цивільного законодавства, коли в літературі була висунута і певними владними структурами підтримана ідея існування двох кодексів в галузі економічних відносин — Цивільного і Господарського (Комерційного).

Ідея ця в той час, коли українське суспільство є заідеологізованим, одразу ж обросла політичним оперенням, що надало дискусії, яка зараз триває на газетних шпальтах і конференціях, нечуваної гостроти і конфронтації. Не бажання досягти єдності в правовому регулюванні економічних відносин, згуртування правового регулювання в правову систему, що дозволило б кожній правовій нормі яскраво розкритися і найповніше виявити зміст і можливості їх застосування у взаємозв’язку з іншими правовими нормами, а політичні мотиви, що стосуються витоків і основних засад правового регулювання, зайняли місце в цій дискусії і, звичайно, ніяких позитивних результатів не було досягнуто.

Кодекс — це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми будь-якої галузі права. До актів такого роду аж ніяк не можна віднести підготовлений проект Господарського (Комерційного) кодексу, який основний наголос робить на адміністративно-владних функціях держави в сфері економіки. Це власне і не Господарський (Комерційний) кодекс, а кодекс державного управління економікою. Таке визначення одразу ставить питання: якого типу економіка існує в Українській державі і чому нав’язується думка про необхідність Господарського (Комерційного) кодексу українському суспільству? Відповідь на це питання проста — українське суспільство проходить процес структуризації, економіка на приватно-правових засадах тільки вибудовується, нова система права лише створюється. Тому спроби повернутися до заідеологізованої системи права робляться повсякчас і робитимуться й надалі, і однією з таких спроб є намагання «проштовхнути» Господарський (Комерційний) кодекс, який не належить до жодної з галузей права, зате є провідником ідеї зміцнення державного управління економікою.

Виходячи із засад приватного права, новий Цивільний кодекс вирішує низку питань принципового значення в правовому регулюванні цивільних правовідносин. Це стосується головним чином тих правовідносин, які пов’язані з ринком — з відносинами кредитора і боржника, побудови ринкової інфраструктури, цивільно-правової відповідальності та ін.

Вирішення цих питань в кодексі дає напрямок розвиткові цивільного законодавства в подальшому, визначає відправні моменти цього розвитку. Одним з найважливіших таких моментів є вирішення питання про юридичні особи. До числа ознак юридичної особи за чинним законодавством належить можливість організації мати відокремлене майно. Інший підхід до визначення цієї ознаки несе новий Цивільний кодекс, в якомц вказується: «Юридичними особами визнаються організації, що, як такі, можуть мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права…». Наголос, таким чином, робиться не просто на відокремленість майна, а на право власності на майно та на наявність інших майнових прав у організації. Це істотно змінює позиції організації по відношенню до інших осіб, які, щоб мати справу з нею, повинні визначити, є вона власником, володільцем чи узуфруктом.

Не менш важливим для розвитку, законодавства про юридичні особи є принципи поділу юридичних осіб на види, адже саме згідно з цими видами юридичні особи утворюватимуться і функціонуватимуть. Порядок утворення, принципи дії юридичних осіб, їх взаємовідносин із засновниками, учасниками та інші важливі моменти правового становища юридичних осіб тісно пов’язані з принципами поділу юридичних осіб, їх видами.

Слід сказати, що Цивільний кодекс взяв на озброєння концепцію поділу юридичних осіб на види, виходячи з тих підстав, що юридичні особи мають поділятися на юридичні особи приватного права, тобто організації, що створюються та (або) управляються за ініціативою приватних осіб, юридичні особи публічного права, до яких належать організації, створені розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування (ст. 64). Що дає такий поділ? Він дозволяє чітко розмежувати організаційні засади створення юридичних осіб, засади встановлення порядку їх діяльності, визначити конкретно-організаційні правові форми участі юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Це дуже важливо, бо стосується самої організації ринкових відносин та їх правового регулювання.

Іншим важливим моментом в розглядуваній проблемі є конкретне визначення організаційно-правових форм юридичних осіб. З цього приводу можна сказати, що нічого нового порівняно з чинним законодавством Цивільний кодекс не вносить, проте він чітко підбиває висновок про саму можливість існування юридичних осіб лише в певних формах — у формі товариства й у формі установи. З цими формами пов’язано існування у цих видів юридичних осіб певного правового режиму, що важливо для визначення засад їх утворення і подальшого функціонування.

З наведених засад, що знайшли своє місце в новому Цивільному кодексі, який має стати підвалиною всього цивільного законодавства, випливають певні практичні висновки щодо удосконалення і шляхів розвитку майбутнього цивільного законодавства: потрібні нові закони публічного права, які б регулювали порядок утворення юридичних осіб публічного права та їх взаємовідносин із засновниками; потрібні і спеціальні закони, що стосуються організації і діяльності окремих організаційноправових форм юридичних осіб — акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю тощо.[16, c. 20-23]

Ще одна проблема відносно юридичних осіб має важливе принципове значення для розвитку законодавства, пов’язаного з економікою. Це проблема підприємств — юридичних осіб. На даний час державні підприємства діють на підставі права повного господарського відання, а державні установи — на підставі права оперативного управління. Це речові права, проте нове цивільне законодавство їх не знатиме, оскільки в Цивільному кодексі передбачається, що всі підприємства — юридичні особи матимуть право власності на належне їм майно, а з державними управлінськими структурами існуватимуть взаємовідносини суто управлінського характеру, засновані на публічних законах.

Те ж саме слід сказати про підприємства інших форм власності: вони самі є і повинні бути власниками, а підприємці — їх засновники — ніяких речових прав щодо цих підприємств не повинні мати. Це закономірно і теоретично обгрунтовано, оскільки наявність подібних прав підриває стабільність і дієвість цивільного обороту, бо власник підприємства фактично звільняється від відповідальності за борги підприємства, а між тим повністю здійснює контроль і управління ним.

У світовій правовій системі і практиці існує кардинальний принцип, згідно з яким найперше має бути задоволений інтерес кредитора. При наведеній же системі правовідносин інтереси кредитора залишаються поза увагою і він фактично залежить від сваволі засновника підприємства, який може навіть безболісно використати кошти підприємства у власних інтересах. Тому модель підприємства — юридичної особи, яка діє без обмежень, що встановлюються для нього за допомогою права повного господарського відання власником належних підприємству коштів, найбільше відповідає як вимогам нормального і стабільного цивільного обігу з урахуванням забезпечення певності кредитора у задоволенні своїх вимог, так і суті поняття юридичної особи, яка не просто має відокремлене майно, а є самостійною особою — власником цього майна. Що стосується засновника, то він може, створивши підприємство, за допомогою певних організаційно-правових форм, в яких має існувати це підприємство, здійснювати на нього вплив через членство, управління, наявність значної частки акцій тощо. Це вже сфера управління підприємством, а не речове право власності на саме підприємство і його майно.

Підприємство і його засновник — то різні особи і різні суб» єкти права. Між собою вони мають перебувати в зобов’язальних стосунках.

До теоретичних засад нового цивільного законодавства належить вирішення низки важливих правових проблем, яке надається в новому Цивільному кодексі, і не тільки щодо юридичних осіб. Фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить доля будь-якого суспільства, є проблема вирішення регулювання права власності — невід’ємного від особистості людини права Порівняно з існуючим регулюванням права власності Цивільний кодекс на майбутнє містить істотні зміни Вони кореняться в сутності права власності і розкритті його справжнього змісту

В минулому панівне становище права державної власності не дозволяло по-справжньому розкрити його сутність, бо поперед усього поставала фігура держави як майже єдиного по-справжньому суб’єкта права власності/ Зміна напрямів розвитку економіки в Українській державі дозволила докорінно з інших позицій розглянути і право власності Всі суб’єкти права власності — громадянин, юридична особа і держава — отримали рівні права і, таким чином, постало питання на чому має грунтуватися їх право власності і що служить критерієм розрізнення права власності між ними.

За час, що минув після набуття Україною незалежності в 1991 р, виробилася і утвердилася думка, що сутністю права власності є стан присвоєності (приналежності), а зміст права власності складає сукупність його правомочностей — володіння, користування і розпорядження2 Виходячи з цього, можна стверджувати, що право власності найтісніше пов’язане з суб’єктом права власності, який, виражаючи своє право, виступає як приватна особа в суспільних відносинах, як особа, відокремлена у своїх зв’язках з суспільством Власник здійснює своє право власності по відношенню до речі як до « своєї « , всі інші ставляться до неї як до « чужої « , але завдяки тому що власник живе в людському оточенні, він вступає в правові відносини з іншими особами з приводу речі Проте зв’язок особи власника з річчю як особи, відокремленої від суспільства, яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на річ, є безсумнівним

Саме тому кожний суб’єкт права власності в ринкових відносинах визначається як приватна особа, приватний власник, а право власності — як право приватної власності.

Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб’єктів права власності — як для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в цивільних відносинах теж виступає як приватна.

2.4. Джерела цивільного права України

Термін «джерело права» прийшов у сучасне правознавство з римського права. У теоретичній літературі відзначається його багатозначність. У даному випадку мова йде про форму вираження правових норм, що має загальнообов’язковий характер. Установлення чи визнання державою того чи іншого джерела (форми) права має важливе юридичне, у тому числі правозастосовче, значення. Адже тільки виражені в такому джерелі норми права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин. Формально не визнане джерело права, як і правила, що містяться в ньому, поводження, не має юридичного (загальнообов’язкового) значення.

У сучасних розвинених правопорядках пануючою формою (джерелом) права є нормативні акти, серед яких пріоритетне місце займають закони як акти вищої юридичної чинності. У цивільно-правовій сфері вони традиційно охоплюються поняттям цивільного законодавства. У колишньому вітчизняному правопорядку, заснованому на одержавлен-ний економіці, нормативні акти, прийняті чи санкціоновані державою, вважалися єдиним джерелом цивільного права. Тому дане поняття вичерпувалося категорією цивільного законодавства.[12, c. 21-23]

Активне включення сучасної України у світову економіку зажадало більш повного, чим раніше, урахування в її національному законодавстві міжнародно-правових положень. Відповідно до Конституції України загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. Вони, отже, повинні також враховуватися як джерела її права

У сфері майнового обороту в силу його складності й інших особливостей відому роль завжди зберігає звичай. Яскравим свідченням цього є правове оформлення міжнародного торгового обороту, у якому для регулювання взаємозв’язків учасників широко застосовуються різні міжнародні торговельні порядки і звичаї.

У радянському цивільному праві звичай практично втратив значення джерела права (хоча законодавство додавало йому деяку роль, відсилаючи в окремих рідких випадках до «звичайно пропонованих вимог» чи, наприклад, до звичаїв морських торгових портів). З переходом до ринкової організації економіки і розвитком майнового обороту роль застосовуваних у ньому звичаїв знову зросла, що знайшло законодавче відображення. Таким чином, по суті, відродилося ще одне джерело цивільного права (хоча сфера його використання фактично обмежене договірними відносинами).

Разом з тим визнання джерелом права інших, крім нормативних актів, явищ несе в собі певну небезпеку. Адже норми права передбачаються формалізованими, чітко фіксованими, що далеко не завжди має місце в інших джерелах. У свою чергу, ця обставина чревате сваволею правозастосовувачів, у тому числі судів, і непереборними розбіжностями при встановленні змісту застосовного до даного випадку права. Тому, зокрема, не можуть визнаватися формою права правила моралі і моральності, хоча багато хто з них, власне кажучи, лежать в основі ряду правових норм. Вони можуть мати певне значення лише при з’ясуванні змісту окремих цивільно-правових правил шляхом їхнього логічного тлумачення. Отже, інші, ніж законодавство, джерела права теж повинні бути по можливості конкретизовані і формалізовані як по змісту, так і по сфері застосування.

В англо-американській правовій системі роль основного джерела права виконує судовий прецедент — рішення суду, що вступило в законну силу, по конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті, визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права» (statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У континентальної, у тому числі у української, правової системи судовий прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велико, а у відомій мері навіть формалізовано.

Так, вищі судові органи вправі давати судам «керівні роз’яснення» з питань застосування законодавства. Такі роз’яснення «у порядку судового тлумачення» звичайно приймаються ними у формі постанов їхніх пленумів, що містять обов’язкове тлумачення діючих правових норм. Ці акти не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення змісту правових норм є обов’язковим для відповідної судової системи, а тим самим і для сторін різних суперечок. Незважаючи на те, що формально вони не є джерелами права, їхня роль у встановленні однакового розуміння і застосування цивільно-правових норм, безумовно, дуже велика.

Важливе практичне значення мають і публікуємі рішення по конкретних справах (прецеденти у власному змісті слова), а також огляди практики розгляду окремих категорій споровши й інші рекомендації вищих судових інстанцій. Певним чином орієнтуючи суди, а отже, і учасників судових суперечок, у тому числі потенційних, вони в такий спосіб значною мірою визначають порядок, умови і наслідки застосування багатьох цивільно-правових норм (навіть при відсутності конкретної суперечки).

Не є джерелом права цивілістична доктрина. Обґрунтовані ученими висновки звичайно являють собою результат доктринального (наукового) тлумачення закону й інших джерел, але не мають обов’язкового характеру. Вони можуть бути враховані судом як думку знаючих осіб чи стати основою пропозицій про зміну (удосконаленні) законодавства, але в будь-якому випадку самі по собі не здобувають безпосереднього юридичного значення. Це ж можна сказати і про розроблювальний ученими-юристами на національному і міжнародному рівнях модельних (рекомендаційних) законах і інших аналогічних документах.

Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти, чи акти локального характеру, не утримуючих загальнообов’язкових розпоряджень (правових норм). У сфері цивільного права часто використовуються конкретні статути різних юридичних осіб, договори і т.п. Ці акти обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв (не випадково говорять, що «договір — закон для двох»). Тому вони мають значення для регулювання конкретних відносин, що виникли між їх учасниками, у тому числі при вирішенні спорів (зрозуміло, за умови їхньої повної відповідності чинному законодавству). Саме з їхньою допомогою учасники цивільних правовідносин можуть самостійно організовувати і регулювати свої конкретні взаємозв’язки.

Таким чином, до числа джерел цивільного права варто відносити як законодавство (нормативні акти), так і міжнародні договори, а також торговельні порядки (а в країнах «загального права» — насамперед судовий прецедент). Ця обставина характеризує особливе розуміння джерела права в цивільно-правовій сфері.

Цивільне законодавство являє собою сукупність нормативних актів (а не норм права, як правова галузь) різної юридичної чинності. При цьому охоплювані їм нормативні акти в багатьох випадках мають комплексну, міжгалузеву природу, оскільки найчастіше містять не тільки цивільно-правові норми. Навіть у Цивільному кодексі маються норми публічно-правового характеру, що наприклад установлюють склад цивільного законодавства (ст. 3). В актах цивільного законодавства цивільно-правові норми переважають, але дуже рідко цілком витісняють норми іншої юридичної природи. Це викликано тим, що законодавець звичайно думає про змістовну сторону, а не про галузеву приналежність прийнятих їм актів. Норми, що містяться ж у них, у силу своїх об’єктивних юридичних властивостей розподіляються на публічно-правові і приватноправові.

Принциповою особливістю цивільного законодавства є наявність у ньому великого числа діапозитивних правил, що діють тільки в тому випадку, якщо самі учасники регульованого відношення не передбачать інший варіант свого поводження. Інакше кажучи, такі правила носять відтворювальний характер, тому що розраховані на заповнення відсутньої за якимись причинами волі самих суб’єктів. Такі норми переважають у регулюванні договірних відносин, тобто майнового обороту. У них виявляються особливості цивільного (частки) права, що звичайно розв’язує, дозволяє учасникам регульованих відносин самим вибрати найбільш прийнятний варіант поводження в загальних рамках, установлених законом, наділяючи їх для цього відповідними правовими можливостями. Диспозитивна норма звичайно містить певне правило поведінки, постачене застереженням «якщо інше не встановлено договором», що і дозволяє сторонам врегулювати свої відносини інакше, ніж це за загальним правилом передбачає закон.

Однак у цивільному законодавстві мається і значна кількість загальнообов’язкових, імперативних норм, що не допускають ніяких відступів від свого змісту (особливо при визначенні статусу суб’єктів і режиму об’єктів цивільних правовідносин, а також змісту речових і виключних прав). Більш того, у випадку сумніву в юридичній природі конкретної цивільно-правової норми варто виходити з її імперативного характеру, тому що диспозитивность повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній, будучи все-таки особливістю, а не загальним правилом правового, у тому числі цивільно-правового, регулювання.

Вхідні в цивільне законодавство нормативні акти складають дуже значний по обсягу законодавчий масив. Їхній неминучий достаток викликаний широтою і складністю самого предмета цивільно-правового регулювання. Разом з тим ця обставина утрудняє ознайомлення з діючим цивільним правом і значно ускладнює встановлення необхідних взаємозв’язків між складовими його різними актами. Тому саме для цивільного законодавства першорядне значення має рішення проблеми його систематизації й упорядкування.

До основних способів систематизації (упорядкування) законодавства, застосовуваним і в цивільно-правовій сфері, відносяться інкорпорація, консолідація і кодификація. Інкорпорація нормативних актів являє собою зведення раніше виданих актів у єдине джерело (збірник) без зміни їхнього змісту. Офіційна інкорпорація звичайно оформляється у виді єдиного зводу, чи зборів іншого збірника законів чи інших нормативних актів. Прикладами такої інкорпорації є Звід законів Російської імперії і Збори діючого законодавства Союзу РСР (яке не було довершено). Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних актів, звичайно тематичного характеру.

Консолідація нормативних актів являє собою об’єднання ряду актів, присвячених загальному колу питань, у єдиний нормативний акт, іноді навіть більш високої юридичної чинності (наприклад, Національним банком України було прийняте Положення про безготівкові розрахунки в Україні, що замінило собою ряд раніше діючих банківських інструкцій). Достоїнством консолідації є можливість деякої «розчищення» законодавства при його об’єднанні шляхом скасування (пропуску) чи заміни явно застарілих чи повторюваних норм, однак без внесення змін у їхній зміст.

При великій кількості змін (новел), внесених у закон чи інший нормативний акт, використовується також можливість його повторної офіційної публікації в повному обсязі (новелізації), при якій стара редакція акта втрачає силу. Такий прийом, на жаль рідко використовуваний вітчизняним законодавцем, значно полегшує застосування офіційного тексту нормативного акта.

Вищою формою систематизації законодавства є його кодификація, при якій приймається єдиний новий закон (рідше — підзаконний нормативний акт), що скасовує дію ряду старих нормативних актів. Особливістю кодексу є побудова його по певній системі з неодмінним виділенням загальних положень (Загальної частини) і охоплення їм всіх основних правил відповідної сфери, що визначає його центральне, стрижневе місце в загальній системі нормативних актів. Тому кодекс стає головним джерелом права відповідної галузі.

У цивільному праві кодификація може носити загальний (галузевий) або приватний характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, що охоплює всі основні норми й інститути даної галузі права. В другому — у прийнятті закону, у тому числі у формі кодексу, що регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин (наприклад, Житлового кодексу, Кодексу торгового мореплавання, Повітряного кодексу і т.п.), для яких можлива розробка і деяких реальних, а не надуманих загальних положень.

Норми цивільного права нерідко містяться також в актах комплексного характеру, присвячених регламентації господарської, у тому числі підприємницької, діяльності і, що носять у цілому публічно-правовий характер (наприклад, в актах фінансового, земельного і навіть адміністративного законодавства). Узагалі, правове регулювання господарської (економічної) діяльності в тій чи іншій формі здійснюється багатьма різними галузями публічного і приватного права, взаємодіючими між собою. Відповідно до цього міжгалузевими по своїй юридичній природі стають і багато актів законодавства, що регламентує цю сферу.

Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у тому числі в сфері цивільного права, звичайно носять галузевий характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми. [14, c. 32-35]

Міжнародні договори. Мова йде насамперед про різні багатобічні міжнародні договори (конвенціяї), учасницею яких є Україна (як у власній якості, так і в ролі правонаступника Союзу РСР). Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню підлягають правила цього договору.

При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування внутрішньодержавного акта. Наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як українське право (однак не до відносин українських суб’єктів, а до тих ситуацій, на які вона поширюється у відповідності зі своєю сферою дії, тобто до тих випадкам, коли до договорів міжнародної купівлі-продажу підлягає застосуванню українське право).

Паризька конвенція по охороні промислової власності 1883 р. установила, що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Відповідно до цього в Україні прийнятий спеціальний закон про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів. Сказане відноситься і до двосторонніх міжнародних договорів України, що теж можуть бути джерелами цивільного права (наприклад, договори про взаємний захист іноземних інвестицій).

Що стосується загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то вони, як і загальні принципи цивільного права, визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм. Їхнім прикладом може служити принцип заборони погіршення правового положення (дискримінації) іноземних чи громадян юридичних осіб у порівнянні з національними суб’єктами права.

Українське цивільне право надає значення джерела права звичаям, що склалися в сфері зобов’язальних відносин. При виконанні договірних і інших зобов’язань їх сторони зобов’язані керуватися «звичайно пропонованими вимогами» при відсутності спеціальних вимог законодавства чи умов зобов’язання. Такого роду «звичайні вимоги» власне кажучи і являють собою звичаї майнового обороту, тобто сформовані в ньому в силу кількаразового однакового застосування загальноприйняті правила поведінки, не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечні ім. Звичаї, таким чином, діють у випадках відсутності прямих розпоряджень у нормативному акті чи в договорі. Звичай повинний бути сформованим, тобто досить певним у своєму змісті і широко застосовуваним у майновому, насамперед у підприємницькому, обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов’язань). Закон іноді надає юридичного значення й інших звичаїв, що сложились, наприклад, у сфері речових відносин.

Звичаї традиційно відрізняються від звичайностей. При такому підході під правовим звичаєм розуміють фактично сформоване і визнане законом загальне правило, не виражене в нормативному акті, але підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості своєрідної диспозитивної норми права («звичайне право»). На відміну від цього звичайність — таке сформоване правило, яким прямо погодилися керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов’язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи законодавства договори.

В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарных акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).

Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання на них контрагентів.

Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх взаємозв’язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але додразумева-емую в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не обов’язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині дія як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Цивільне законодавство України — це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного законодавства є:

Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);

Укази Президента України;

Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння — це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]

Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).

В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу.

Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Види власності. Як окремий вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об‘єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов‘язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.

3.2. Зобов’язання у цивільному праві України

У цивільному законодавстві та юридичній літературі так виз­начено поняття зобов’язання: в силу зобов’язання одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кре­дитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов’язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов’язанні розрізня­ються такі елементи, як суб’єкти, об’єкт і зміст зобов’язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зо­бов’язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов’язання як різновид цивільно-право­вих відносин.[34, c/ 23-26]

Належне виконання зобов’язань передба­чає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовід­носинах, виконують покладені на них обов’язки у точній від­повідності із законом, договором, а за відсутності таких вка­зівок — з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов’язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов’язання підпорядковані різні способи забез­печення, які розглядаються в юридичній літературі як у ши­рокому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе­чення виконання зобов’язань розуміють додаткові забезпечу­вальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов’язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий пере­лік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов’язань, формально до способів забезпечення не належать.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов’язання, пов’яза­ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадко­вого пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв’язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користу­вання, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв’язано питання щодо витрат, які пов’язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов’язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов’язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечен­ня виконання зобов’язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

б) такі, що не пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до дру­гої — застава та порука.

За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи за­безпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб’єктами (неустойка, застава, порука), у зобо­в’язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та Інші механізми реалізації.

У новому ЦК України способи забезпечен­ня виконання зобов’язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неус­тойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утри­мання.

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з най­більш поширених і популярних способів забезпечення вико­нання зобов’язання. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошо­ва сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов’язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов’язання.

Додатково визнається, що неустой­кою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Неустойка стягує­ться незалежно від наявності у кредитора збитків, спричине­них невиконанням зобов’язання боржником.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;

2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неусто­йок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невико­нанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов’язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено пору­шення зобов’язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягу­ватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником

Що стосується розміру неустойки, то відповідно ЦК України розмір неустойки, визначений законо­давством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же статті передба­чається, що відсотки на неустойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечен­ня виконання зобов’язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки за­вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатку від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда­чею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.

Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю гро­мадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто­рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов’язання при укладенні договорів житлового та майново­го найму, договору про передачу майна в безоплатне корис­тування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов’язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувально­го навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов’язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобо­в’язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов’язання має право вимагати повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і тому не є способом забез­печення виконання зобов’язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.

Порука. Порука належить до традиційних способів забез­печення виконання зобов’язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов’язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб за­безпечення. За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов’язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих під­став, за якими основне зобов’язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

На відміну від завдатку, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був до­статньо розроблений і в російському дореволюційному зако­нодавстві. В разі невиконання зобов’язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче­но договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов’язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Якщо у зв’язку з невиконанням основного зобов’язання боржником кредитор звертається до поручителя, який вико­нає зобов’язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов’язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов’язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов’язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.[18, c. 37-39]

Якщо кілька поручителів виконали зобов’язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

У цілому регулювання відносин поруки у новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положен­ня дістали детальнішу регламентацію.

Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним «сурога­том» поруки, яка була адаптована до умов планової центра­лізованої економіки.

І хоч формально, виходячи з ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов’язання, фактично правовий режим засто­сування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку. Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлюва­лася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб’єктивний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант висту­пає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов’язання у зв’язку з відсутністю у нього майна.

Застава. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. застава — це спосіб забезпечення зобов’язань, за якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заста­водавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати за­доволення з вартості майна переважно перед іншими креди­торами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України «Про заставу» (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Головне джерело виникнення заставного права є договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України «Про заставу».

Закон України «Про заставу» (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України «Про заставу» та «Про власність» (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України «Про заставу», прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України «Про власність» передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено за­конодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Зако­ну України «Про заставу» не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право воло­діння, користування та розпорядження переданим йому май­ном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодав­цем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про за­ставу» нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу­вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України «Про заставу», де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України «Про заставу» прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо­нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер­жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер­жавного реєстру національного культурного надбання.

Види застави. В законі спеціальної статті про види за­стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України «Про заставу». Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста­ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май­нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про заставу» іпоте­кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов’язане із землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо­мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад­ження.Крім того, в розділ «Іпотека» цього закону входить ст. 39 «Застава транспортних засобів та космічних об’єктів», у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об’єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій­снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об’єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України «Про заставу» предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею (тобто нерухо­ме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк­турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при­садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об’єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози­тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче­но законом або договором, іпотека підприємства поширю­ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України «Про заставу» під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про заставу» вста­новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту­ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов’я­заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес­лимо, що серед обов’язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба­чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен­шенні основного зобов’язання. По-друге, заставодавцеві на­дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату­ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова­не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи­ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.

Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід врахову­вати в договорі.

Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або перероб­ці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета за­стави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави харак­теризується тим, що при його використанні не додержується «таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.

Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про заставу» під за­кладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном. Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставо­держателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заста­водержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий за­клад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет за­стави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет за­ставлений. Відмінності між цими двома видами закладу поля­гають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.

За змістом розділу V «Застава майнових прав» Закону України «Про заставу» предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставода­вець може укласти договір застави як належних йому на мо­мент укладення договору прав вимоги за зобов’язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом за­стави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати стро­ковий характер. При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України «Про заставу» заставодавець зобов’язаний; виконати дії, необхідні для забезпечення дій­сності .заставленого права; не поступатися заставленим пра­вом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушен­ня третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення застав­леного права на себе. Крім того, заставодержатель може всту­пати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розг­лядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України «Про заставу» застава вексе­ля чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійсню­ється за угодою заставодержателя та особи, на ім’я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи дого­вором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони пере­дані кредиторові заставного зобов’язання (ст. 54 Закону України «Про заставу»).

Банки – одна з центральних ланок системи ринкових структур. Розвиток їхньої діяльності – необхідна умова реального створення ринкового механізму. Процес економічних перетворень почався з реформування банківської системи. Тривалий час банки були однією з «несущих конструкцій» адміністративно-командної системи управління економікою. Вступ у ринок значною мірою пов’язаний з реалізацією потенціалу кредитно-грошових відносин, тому однією з обов’язкових умов формування ринку є корінна перебудова грошового обігу і кредиту.

Комерційні банки – основна ланка кредитно-грошової системи країни, до которої входять кредитні установи, які здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний, але і залучений фінансовий капітал, у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і інших джерел. Причому притягнуті кошти, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу.

Банк – це організація, створена для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності і терміновості.

Основне призначення банку – посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Розглянемо ті зобов’язальні відносини банків, які регулюються цивільним правом.

1. Договір розрахунково-касового обслуговування.

Клієнти вправі самостійно вибирати банк для свого кредитно-розрахункового і касового обслуговування, вони можуть обслуговуватися по усіх видах банківських операцій в одному чи декількох банках. Для розрахункового обслуговування між банком і підприємством повинен бути укладений договір банківського рахунку. За цим договором банк зобов’язується відкрити клієнту розрахунковий рахунок, на который буде нараховувати кошти, які надїодять клієнту і з якого за дорученням клієнта будуть списуватися зазначені ним суми. Банк не вправі при цьому розпоряджатися коштами клієнта за своїм розсудом, він працює за дорученнями клієнта і відповідно до законодавства.

Для відкриття розрахункового рахунку треба написати в банк заяву і представити документи, що підтверджують законність створення підприємства і його реєстрацію в податковій інспекції і позабюджетних фондах (пенсійному, зайнятості і т.п.). Треба представити також зразки підписів всіх осіб, яким надане право першого і другого підпису по рахунку, а також зразок відбитка печатки. Звичайно це керівник (заступник керівника) і головний бухгалтер (заступник бухгалтера) підприємства. Якщо головного бухгалтера в штаті не передбачено, досить одного підпису керівника.

Рахунок підприємства може бути закритий за рішенням його власника чи власників, рішенням податкових органів, суду чи арбітражу. Відсутність операцій по рахунку не спричиняє його закриття.

Крім розрахункового рахунка, підприємство може відкрити в банку поточний і депозитний рахунки. Поточний звичайно відкривається для філій чи інших відособлених підрозділів підприємства. Він дозволяє проводити лише обмежене коло розрахункових операцій, пов’язаних звичайно з оплатою праці й адміністративно-господарськими витратами. Депозитні ж рахунки відкриваються тоді, коли у підприємства з’явилися вільні гроші і воно хоче на якийсь період віддати їх банку під договірний відсоток. Банк може використовувати, кошти, які маються на рахунках підприємства як кредитні ресурси, але зобов’язаний гарантувати їх наявність при пред’явленні підприємством вимог до рахунка.

Основним платіжним документом при розрахунку підприємств один з одним, є платіжне доручення підприємства-платника банку.

У ньому указуються всі банківські реквізити платника й одержувача коштів. В даний час це:

1. найменування підприємства в банку.

2. ідентифікаційний номер платника податків — ІНП.

3. номер розрахункового рахунка підприємства в банку.

4. найменування банку.

5. його місце розташування.

6. його кореспондентський рахунок.

7. його БІК — банківський ідентифікаційний код

Платіжне доручення підписується першим і другим підписом, якщо не передбачений тільки перший підпис. Помарки і підчищення в платіжних документах не допускаються.

Платіжне доручення дійсне протягом 10 днів з дня його виписки.

Прийняте від клієнта в операційний час, воно проводиться банком по балансу в цей же день. Банк-платник передає платіжне доручення в РКЦ того відділення ЦБ, яке обслуговує дану місцевість. Відтіля воно йде в РКЦ ЦБ місцевості, де знаходиться банк-одержувач, і передається йому. А банк, на підставі отриманого доручення, зараховує кошти на рахунок підприємства — одержувача платежу.

Відповідно до договору між постачальником і покупцем розрахунок можливий і платіжними вимогами-дорученнями. Тут підприємство спочатку відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги), а потім через свій банк виставляє вимогу його оплати. Якщо покупець згодний з вимогою, він його акцептує, тобто погоджується на оплату. Якщо не погоджується, то повертає вимогу з указівкою причини незгоди. І хоча за необґрунтоване відмовлення від акцепту платник несе матеріальну відповідальність перед постачальником, на практиці це ще треба довести. Як бачимо, якщо немає чи грошей ні бажання платити, завжди можна відмовитися. Тому дана форма розрахунків, особливо останнім часом, використовується усе менше.

Частіше зустрічається така форма розрахунку як акредитив. Це, по суті, грошове зобов’язання банку, видаване ним з доручення клієнта і яке гарантує оплату відразу при виконанні умов акредитива (наприклад, відвантаження товару чи представлення акта про виконання робіт чи надання послуг). Акредитиви теж бувають різні (безвідкличні і відкличні, депоновані і гарантовані), однак у цілому вони сприймаються як більш надійна форма безготівкових розрахунків.

У безготівкових розрахунках можуть застосовуватися також рахункові чеки. При розрахунках чеками власник рахунка (чекодавець) дає нічим не обумовлене письмове доручення своєму банку про перерахування зазначеної в чеку суми з його рахунка на рахунок одержувача коштів (чекоутримувача). Рахунковий чек вручається продавцю для пред’явлення його в банк покупця для оплати в будь-який час. Це, по суті, є іменна пачка грошей, що, як і будь-які гроші, може бути підроблена. Тому застосовується, як правило, серед добре знаючих один одного партнерів.

При бажанні підприємства можуть розраховуватися один з одним шляхом заліку взаємних вимог при обміні, наприклад товарами однакової чи різної вартості. При цьому взаємні вимоги і зобов’язання погашаються, а платіж провадиться лише на різницю в ціні.

Оскільки кредитор вправі уступити свої вимоги іншій особі (наприклад, банку), то на договірних засадах підприємство і банк можуть здійснювати торгово-комісійні (факторингові) операції. При постачанні товару підприємство цілком може довірити банку за плату одержати належну суму з платника, що не бажає з якихось причин платити.

Установи банків можуть також проводити лізингові операції, тобто операції по покупці банками на прохання підприємств різних машин, устаткування, транспортних засобів й інших видів основних фондів і передачі їх в оренду цим підприємствам на визначений період за плату, яка включає в себе амортизацію і кредитну ставку. Після закінчення лізингової угоди підприємство може викупити предмет лізингу по залишковій вартості.

Згодом будуть розвиватися й інші форми розрахунків. Так, уже сьогодні ми бачимо швидке поширення розрахунків по кредитних картках.

Поняття, зміст і сторони договору банківського вкладу і банківського рахунка За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла, грошову суму (внесок) надійшла від іншої сторони (вкладника) чи для неї, зобов’язується повернути суму внеску і виплатити відсотки на неї на умовах і в порядку, передбачених договором. Законодавством передбачаються спеціальні вимоги, пропоновані до суб’єктів договору банківського вкладу. Право на залучення коштів у внески мають тільки ті банки й інші кредитні установи, яким таке право надане відповідним дозволом (ліцензією), виданим НБУ. При цьому необхідно враховувати, що навіть при наявності ліцензії не кожен банк має право на залучення коштів у внески. У ліцензії повинно бути чітко визначене таке повноваження банку (особливий вид ліцензії). За договором банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок, відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії. Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним («возмезднім»).

Форма договору банківського вкладу. Договір банківського вкладу укладається в писемній формі під страхом його недійсності (незначності). Однак, при укладанні договору банківського рахунка існують певні специфічні моменти, які відрізняються від загальних правил оформлення письмових договорів. Так, зокрема, для договору банківського вкладу письмова форма вважається дотриманою, якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним чи депозитним сертифікатом або іншим документом, який відповідає вимогам, передбаченим для документів такого роду. Ощадна книжка може бути іменною чи на пред’явника; в останньому випадку вона є цінним папером. В ощадній книжці вказується найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка по внеску, усі суми коштів, зараховані чи списані по внеску, залишок коштів на рахунку. Якщо іменна ощадна книжка втрачена чи приведена в негідний для її пред’явлення стан, банк за заявою вкладника зобов’язаний видати йому нову ощадну книжку. Ощадний сертифікат засвідчує внесення суми внеску і права вкладника на одержання суми внеску і відсотків по ньому після закінчення встановленого договором терміну. Ощадний сертифікат також є цінним папером і може бути іменним чи на пред’явника. Існує два основних види внеску: строковий вклад (повернення суми внеску обумовлюється закінченням терміну, встановленого в договорі) і до запитання (термін у договорі не встановлений, а сума внеску повертається на першу вимогу вкладника). Крім цього, внески можна класифікувати по можливості внесення додаткових сум у внесок на внески що передбачають чи не передбачають таку можливість як для самого вкладника, так і для третіх осіб.

Юридичний захист вкладників забезпечується різними механізмами забезпечення повернення внеску. Як забезпечення виконання зобов’язання банком по поверненню внеску можуть використовуватися гарантії, поручительства, застосування заходів відповідальності (стягнення збитків, неустойок, штрафних відсотків). Крім цього, у даний час могутнім засобом захисту вкладників є страхування банківської діяльності і, зокрема, фінансових ризиків банків. У цих цілях під контролем НБУ створюються фонди обов’язкового страхування, а також подібні добровільні фонди можуть створюватися на основі договору між собою самими банками.

У більшості випадків банки самостійно з урахуванням вимог законодавства і встановлених банківських правил розробляють стандартні форми договорів, на умовах яких вони здійснюють розрахункове обслуговування. Клієнт може або прийняти цілком такі умови й укласти договір, або відмовитися від його укладання у випадку незгоди хоча б з однією з істотних умов договору. При цьому для різних видів рахунків, як правило, установлюються різні умови здійснення розрахунків по них. Банк не має права необґрунтовано відмовляти у відкритті рахунка, якщо клієнт цілком приєднується до умов договору. Виключенням є випадки, коли банк доведе відсутність у нього можливості прийняти клієнта на обслуговування. У противному випадку клієнт може звернутися в суд з вимогою про вимушення банку до укладання договору, а також про стягнення з банку заподіяних збитків. Клієнт, на відміну від банку, ні при яких умовах не може бути примушений до укладання договору банківського рахунку, а укладає його винятково на основі свого вільного волевиявлення.

У випадках, коли клієнтом у договорі банківського рахунку є підприємства, організації й установи, іноді зазначені особи укладають договір банківського рахунку, виходячи з обов’язку зберігати свої кошти в установах банку. Даний обов’язок є публічно-правовим і забезпечується спеціальними заходами відповідальності, однак такий обов’язок не може розглядатися як підстава до примушення юридичної особи до вступу в договірні відносини з тим чи іншим конкретним банком. Договір банківського рахунку є родовим поняттям у відношенні окремих видів договорів, які укладаються банками для здійснення розрахункових операцій. У залежності від того, кому і для виробництва яких операцій відкривається рахунок, розрізняються договори розрахункового рахунку, поточного рахунку, бюджетного і кореспондентського рахунків. Розрахунковий рахунок – відкривається юридичним особам і громадянам-підприємцям для зарахування виторгу, обліку доходів від позареалізаційних операцій, здійснення розрахунків з контрагентами, розрахунків з робітниками та службовцями і т.д. Поточні рахунки відкриваються як правило для забезпечення діяльності філій і представництв. Режим поточного рахунку визначається юридичною особою при його відкритті і відкривається по клопотанню юридичної особи. По поточному рахунку представництва здійснюють витрати і виплати, пов’язані з виконанням своїх функцій, а також по утримуванню апарату, однак стороною в договорі є юридична особа, яка надає права розпорядження рахунком представництву. Бюджетний рахунок відкривається юридичним особам, які фінансуються за рахунок бюджету для обліку витрат бюджетних коштів за цільовим призначенням. Кореспондентський рахунок (і субрахунок) відкриваються банками один у одного для проведення розрахунків з доручення банку-кореспондента. В угодах про кореспондентські відносини визначаються коло організацій, які здійснюють розрахунки по кореспондентських рахунках; коло операцій по рахунках; умови платежів; порядок обміну інформацією, контрольні функції. Розрахунки по кореспондентських рахунках здійснюються на основі операцій з рахунками ЛОРО і НОСТРО, які відкривається відповідно в двох банках-кореспондентах, для обліку операцій. По кореспондентських рахунках не допускається наявність дебетового сальдо, всі операції провадяться тільки при наявності коштів на рахунку.

За договором банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнту, кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунка виступають банк (інша кредитна організація, що має ліцензію) і клієнт (будь-які юридичні і фізичні особи). Предмет договору складають кошти клієнта, які знаходяться на банківському рахунку, з якими здійснюються операції, обумовлені договором.

Даний договір укладається в писемній формі шляхом підписання єдиного документа або шляхом подачі клієнтом заяви й оформленні на заяві дозвільного напису керівника банку.

Розірвання договору банківського рахунку відбувається за заявою клієнта в будь-який час, або за вимогою банку. Залишок коштів на рахунку видається клієнту або за його вказівкою перераховується на інший рахунок не пізніше семи днів після одержання відповідного письмової заяви клієнта. Наслідком розірвання договору є закриття рахунка клієнта.

Договір банківського рахунка вважається розірваним з моменту заяви клієнта в однобічному порядку про розірвання договору і пред’явлення позову в суд не потрібне.

Після розірвання договору на розрахунково-касове обслуговування у клієнта є право вимагати перерахування залишку коштів, яке може бути передано іншій юридичній особі.

Зміст договору банківського рахунку складають права й обов’язки банку і клієнта. Обов’язок банку складається в належному виконанні операцій по рахунку, передбачених законом, банківськими правилами, звичаями ділового обороту, договором банківського рахунку й у збереженні банківської таємниці. Обов’язок клієнта — дотримання банківських правил при здійсненні операцій по рахунку й оплата витрат банку на здійснення операцій по рахунку.

Відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов’язків за договором банківського рахунка носить взаємний характер.

Особливе значення має регламентація відповідальності банку. Відповідно до закону «Про банки і банківську діяльність» НБУ вправі відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій у випадках невиконання вимог законів, що регулюють банківську діяльність, а також нормативних актів НБУ.

Відповідальність банку настає за неналежне здійснення операцій по рахунку, а саме:

за несвоєчасне зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнту,

за необґрунтоване списання коштів з рахунка,

за невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка.

У перерахованих випадках банк зобов’язаний сплатити на цю суму відсотки в порядку і розмірі, передбачених законодавством. У випадку невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка банк зобов’язаний сплатити на цю суму відсотки.

2. Договір банківського депозиту.

Відносини вкладника і банку регулюються депозитним договором, тобто тим договором, який підписує клієнт, віддаючи банку гроші під відсотки. Однією з умов депозитного договору є порядок його зміни. Якщо в договорі говориться, що банк може за своїм розсудом, у залежності від кон’юнктури ринку, в однобічному порядку змінювати умови договору, то вкладник захистити свої інтереси не зможе. Присутність у договорі такого запису означає, що банк не гарантує вкладнику одержання останнім саме тих відсотків, про які сказано в підписаному сторонами договорі. Підпис вкладника під таким договором означає, що він погодився на такі умови. Захистити такого вкладника дуже складно, тому, що його права, визначені в договорі, не порушені.

Крім того, будь-який банк має повне право змінювати процентні ставки по договорах, що знову укладаються. Неправомірно вимагати від банку виконання рекламних обіцянок місячної давнини. Тому, почувши в чергов разий, що конкретний банк знизив процентні ставки, не слід квапитися обурюватися і дзвонити в товариство захисту споживачів чи антимонопольний комітет — може бути, нічого страшного не відбулося.

У деяких депозитних договорах, що передбачають можливість зміни банком діючих процентних ставок без узгодження з вкладником, визначені припустимі межі такої зміни. Як правило, говориться, що банк вправі змінювати процентні ставки пропорційно зміні дисконтної ставки НБУ.

Для укладання депозитного договору клієнту необхідно надати в Банк наступні документи:

фізичній особі — копію паспорта;

юридичній особі — довідки на відкриття депозитного рахунка з податкової інспекції, пенсійного фонду, фонду медичного страхування.

Доходи, отримані клієнтом у вигляді нарахованих Банком відсотків по внеску, обкладаються податком відповідно до законодавства України і стягуються Банком при одержанні клієнтом цих доходів.

Для збереження цінностей і документів клієнту може бути наданий Банком депозитний сейф на підставі укладеного Договору про оренду депозитного сейфа.

Договір укладається на певний строк.

По укладанні договору і внесення плати за оренду сейфа клієнту видається ключ від сейфа.

Клієнт має доступ до сейфа в операційний час Банку.

Клієнт може довірити доступ до сейфа довіреній особі.

Банк гарантує схоронність цінностей, що знаходяться в депозитному сейфі, і забезпечує таємницю їх збереження.

Предметами збереження в депозитному сейфі не можуть бути зброя, наркотичні і легкозаймисті речовини.

Плата за оренду депозитного сейфа складає 5 карбованців за один календарний день і може бути внесена як безготівковим, так і готівковим шляхом.

3. Поняття, сторони і форма кредитного договору.

В умовах сучасних ринкових відносин успішна життєдіяльність суб’єктів, кі хазяюють, без періодичної фінансової й іншої матеріальної допомоги іззовні стала практично неможливою. Потреба додаткового залучення коштів пов’язана з необхідністю покриття як поточних витрат підприємств, так і їх довгострокових капітальних вкладень у виробництво, будівництво й інші галузі господарства. При цьому джерелами залучуваних юридичними особами фінансових і інших коштів виступають як створені для цих цілей спеціалізовані фінансово-кредитні установи, так і юридичні особи, що мають загальну правоздатність і не обмежені у своїй діяльності окремими видами. Крім того, нині діюче цивільне законодавство дозволяє і громадянам бути учасниками позикових відносин, причому як у побутовий, так і в підприємницькій області діяльності.

Знання основних норм цивільного права, що регулюють зобов’язальні відносини, які виникають по договорах позики і кредиту, для сучасного підприємця особливо важливі, оскільки правильне оформлення договірних відносин, тобто його відповідність вимогам законодавства, є гарантією не тільки запобігання різних матеріальних і моральних витрат у відносинах з контрагентами, але і своєчасного запобігання негативних наслідків по визнанню такої угоди недійсною.

У частині третій Цивільного кодексу України розрізняється кілька договірних зобов’язань, що оформляють єдині по економічній природі позикові відносини.

По-перше, це власне сам договір позики, правила про який одночасно є загальними для договорів грошового і товарного кредиту.

По-друге, це кредитний договір, до якого при відсутності спеціальних розпоряджень також можуть застосовуватися норми про договір позики.

По-третє, це особливі різновиди договору кредиту — товарний і грошовий кредит, до яких поряд із правилами про договори позики і кредиту також можуть застосовуватися і правила про основні договори, що обслуговуються кредитом (наприклад, договір купівлі-продажу).

По-четверте, це відносини, що виникають при придбанні облігацій, векселів й інших боргових цінних паперів, уперше включені як самостійні елементи позикових відносин.

Таким чином, різні кредитні зобов’язання, як і зобов’язання, оформлені борговими цінними паперами, розглядаються як самостійний різновид загальної категорії позикових зобов’язань.

Кредитний договір є самостійним особливим різновидом договору позики. Мається наступне визначення кредитному договору:

За кредитним договором банк чи інша кредитна організація (кредитор) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки на неї.

Як правило, система кредитування будується на основі принципів цілеспрямованості (тобто на суворо визначені цілі), терміновості (на певний строк), відплатності (зі сплатою відсотків за користування), забезпеченості кредиту (як правило, заставою матеріальних цінностей й інших способів).

Регулювання кредитних відносин здійснюється як загальними правилами про договір позики, так і спеціальними розпорядженнями, які відносяться до договорів кредиту. При цьому загальні норми про договір позики застосовуються до кредитних відносин тільки при відсутності спеціальних правил і якщо вони не суперечать суті урегульованих договором відносин. Зокрема, до кредитних відносин можуть бути застосовані наступні правила про позику: про відсотки за договором позики, про обов’язки позичальника повернути суму позики, про наслідки порушення позичальником договору позики, про наслідки втрати забезпечення повернення суми позики (ст. 813), про цільову позику.

У цьому зв’язку необхідно в першу чергу розглянути саме ті норми ЦК України, що мають спеціальний характер і встановлені для регулювання саме цього роду кредитних відносин.

По своїй юридичній природі договір кредиту, на відмінність від договору позики, вважається не реальним, а консенсуальним (п.1 ст. 819), тобто, таким що вступає в силу не з моменту передачі позичальнику коштів, а відразу після того, як сторонами буде досягнуто відповідної згоди (при цьому відсотки за користування кредитними коштами нараховуються з моменту надходження коштів на рахунок позичальника). Отже, при такій конструкції позичальник може примусити позикодавця до видачі йому кредиту.

Однак у ЦК України передбачені випадки, коли позикодавець усе-таки вправі відмовитися від надання позичальнику передбаченого договором кредиту. У даному випадку мова йде про обставини, які мабуть, свідчать про те, що надана позичальнику сума в термін повернута не буде. Зокрема, такою обставиною може бути явна неплатоспроможність позичальника, який підтверджує неможливість повернути кредит.

У свою чергу позичальник може відмовитися від одержання кредиту до встановленого договором терміну його надання. Однак це припустимо лише у випадку, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи кредитним договором.

Важливою особливістю, що відрізняє кредитний договір від договору позики, є те, що в ролі позикодавця за кредитним договором може виступати тільки банк чи інша кредитна організація, що має відповідну ліцензію НБУ на здійснення даного виду банківських операцій. Позичальниками можуть бути будь-які юридичні особи, а також громадяни, що володіють повною дієздатністю.

Принципово кредитний договір відрізняється від договору позики тим, що він може встановлювати лише сугубо грошове зобов’язання. Іншими словами, предметом кредитного договору можуть бути тільки гроші, але не інше майно . Більше того, оскільки видача більшості кредитів здійснюється в безготівковій формі, предметом кредитних відносин фактично стають не гроші (у вигляді грошових купюр), а відповідні права вимоги. (До договорів, що містять обов’язок надати в кредит інші, чим гроші, речі, застосовуються правила про товарний кредит).

Особливе значення придається вимогам до форми кредитного договору. Насамперед, договір повинен бути укладений у писемній формі. Також важливо взяти до уваги той факт, що на відміну від договору позики, у якому дотримання письмової форми договору необхідне лише в суворо визначених випадках, відсутність такої форми в кредитному договорі лише обмежує коло доказів, на які сторони можуть посилатися при заперечуванні договору по безгрошовість.

Наслідком недотримання письмової форми кредитної угоди є його недійсність. А саме: такий договір вважається незначним.

Іншими словами, це означає, що кредитний договір, укладений сторонами шляхом досягнення лише усної угоди, для його сторін ніяких юридичних наслідків не несе, за винятком тих, котрі пов’язані з його недійсністю. Такий договір незначний з моменту його здійснення, у зв’язку з чим, кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а у випадку неможливості повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах.

Кредитний договір може передбачати цільове використання позикових коштів. При цьому кредитор здійснює контроль за використанням кредиту й у випадку його нецільового використання вправі припинити кредитування. Для забезпечення такого контролю на позичальника покладаються обов’язки представляти кредитору певну документацію, фінансові і звітні документи, обмовляється право банку контролювати напрямки використання коштів, перевіряти і встановлювати обсяги виробничих витрат при капітальному будівництві й ін.

У більшості випадків банківські кредити видаються під відсотки, розмір яких визначається за домовленістю сторін. Як правило, вони формуються з урахуванням ставки, по якій банк надає кредити комерційним банкам з додатком банківської надбавки (маржі), розмір якого залежить від попиту на грошові ресурси. Кредитна організація не має права в однобічному порядку змінювати процентні ставки по кредитах і терміни дії цих договорів із клієнтами, за винятком випадків, передбачених державним законом договором із клієнтом. Відсотки, якщо інше не передбачено в договорі, виплачуються щомісяця до дня повернення суми кредиту.

Позичальник зобов’язаний повернути отриманий кредит у термін і в порядку, що передбачені кредитним договором. У випадках, коли термін повернення договором не установлений чи визначений моментом зажадання, сума кредиту повинна бути повернута позичальником протягом 30-ти днів із дня пред’явлення кредитором вимоги про це, якщо інше не передбачене договором.

Сума кредиту може бути повернута достроково за згодою кредитора.

Обов’язки позичальника по поверненню кредиту вважаються виконаними після зарахування відповідних коштів на банківський рахунок кредитора або після безпосередній передачі їх кредитору, якщо інше не передбачено договором. Списання коштів з рахунка позичальника не звільняє його від відповідальності за повернення кредиту, якщо ці кошти не надійшли на рахунок кредитора.

У випадку неповернення кредиту у встановлений термін, якщо інше не передбачено законом чи кредитним договором, позичальник зобов’язаний, понад установлену суму кредиту і відсотків за користування коштами, сплачувати кредитору відсотки на суму кредиту в розмірі ставки рефінансування НБУ. У цьому випадку загальна сума коштів, що підлягає поверненню у випадку порушення позичальником своїх зобов’язань, складається із сум: кредиту; відсотків по кредиту; відсотків, нарахованих за порушення терміну повернення кредиту.

У тих випадках, коли умовами договору передбачене повернення кредиту вроздріб (на виплат), порушення позичальником терміну повернення чергової частини кредиту надає право кредитору вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася, і установлених відсотків (відсотки нараховуються за період користування кредитними коштами).

Вступ у ринок значною мірою зв’язано з реалізацією потенціалу кредитних відносин. Створення фінансового ринку означає зміну ролі кредитних інститутів в управлінні народним господарством і підвищенні ролі кредиту в системі економічних відносин.

Висновки

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так, наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються свого роду «каменями спотикання» інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про провину як умові відповідальності і її форм, про підстави для звільнення від відповідальності (випадок і нездоланна сила) і про її зміст (понятті і видах збитків). Більш того, українське цивільне законодавство, випливаючи римським традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення зобов’язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у цивільному законодавству потребують негайного заповнення. Будемо сподіватися з прийняттям нового Цивільного кодексу України вирішиться багато цих та інших питань.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв’язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового регулювання ні при яких умовах.

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

Укpаїна. Закони. Конституція України.- К.: Парламентське видавництво, 1998.- 78 с.

Укpаїна. Закони. Цивільний кодекс Укpаїни: Кодекс, закони, постанови, коментаpі: [Текст зі змін. та доп. станом на 1 лип. 2000 p.] / [Упоpяд. Зуб І. В.]. — Ужгоpод: ІВА, 2001. — 313, [4] с. — (Всі кодекси Укpаїни).

Абpамов В. А. Сделки & договоpы: Коммент. Разъяснения. — [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. — М.: Ось-89, 1997. — 95, [1] с.

Александpов О. А. Пpактикум з цивільного пpава Укpаїни: Загальна частина: Hавч. посібник / Київ. деpж. ун-т культуpи і мистецтв та ін.; Під заг. pед. Кампо В. — К.: Освіта і культуpа, 1998. — 64с.

Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение: Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. — М.: Пpоспект, 1997. — 374, [1] с.

Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения. — М.: [Статут], 1997. — 681с.

Біpюков І. А. и др. Цивільне пpаво Укpаїни: Заг. ч.: [Hавч. посіб. для студентів спец. вузів] / Біpюков І. А., Заіка Ю. О., Співак В. М. — К.: Hаук. думка, 2000. — 304с.

Богданов E. В. Договоp в сфеpе пpедпpинимательства. — Х.: Фиpма »Консум», 1997. — 109, [3] с.

Бойко М. Д. и др. Цивільно-пpавові документи: Зpазки заяв, скаpг, договоpів, заповітів, доpучень, контpактів, актів з цивільно-пpавових питань / М. Д. Бойко, В. М. Співак, М. А. Хазін; За pед. В. Д. Гвоздецького. — 2-е вид., випp. й доп. — К.: Hаук. думка, 1997. — 262, [1] с.

Володько H. В. и др. Обpазцы договоpов, используемых в хозяйственной деятельности/ Володько H. В., Кандpусева H. И., Липень Л. И.; [Ред. В. Ф. Чигиp]. — Минск: Амалфея, 1995. — 398, [4] с. — (Основы бизнеса).

Гpажданское и тоpговое пpаво капиталистических госудаpств: [Учеб. для студентов вузов, обучающихся по спец. »Пpавоведение»] / [Васильев E. А., Зайцева В. В., Костин А. А. и дp.]; Отв. pед. E. А. Васильев. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — М.: Междунаp. отношения, 1993. — 554, [2] с.

Гpажданское пpаво Укpаины: [Учеб. для вузов системы МВД Укpаины]: В 2 ч. / Ун-т внутp. дел; Под pед. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. — Х.: Основа, 1996. Ч.1 / [Пушкин А. А., Самойленко В. М., Шишка Р. Б. и дp.]. — 1996. — 436, [ 1] с.

Гpажданское пpаво: Словаpь-спpавочник / [Сост.: Тихомиpов М. Ю., Тихомиpова Л. В.; Общ. pед. Тихомиpов М. Ю.]. — М.: [Юpинфоpмцентp], 1996. — 573, [1] с.

Дашков Л. П., Бpызгалин А. В. Коммеpческий договоp: от заключения до исполнения: Юpид. офоpмление. Пpакт. советы. Обpазцы договоpов, пpетензий, исков / Инфоpм.-внедpен. центp »Маpкетинг». — М., 1997. — 323 с.

Договоpы в деятельности малых пpедпpиятий: [Обpазцы контpактов. Сопpоводит. документы] / [Ред. Пустозеpова В. М.]. — М.: [ПРИОР], 1998. — 112 с.

Договоpы и сделки/ [В. H. Буpобин]; Междунаp. независимый экол.-политол. ун-т. — М., 1994. — 113, [2]с.

Додонов В. H. и др. Словаpь гpажданского пpава/ Додонов В. H., Каминская E. В., Румянцев О. Г.; Под общ. pед. В. В. Залесского. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 292, [2] с.

Eмельянов В. П. Гpажданское пpаво Укpаины: Пpакт. пособие / [Ред. К. К. Гулый]. — 2-е изд., испp. и доп. — [Х.]: Фиpма Консум, 1996. — 234, [1] с.: табл.

Завидов Б. Д. Договоp: подготовка, заключение, изменение: Пpакт. pекомендации. Коммент. законодательства. Пpимеpы сост. pазлич. договоpов / [Отв. pед. H. П. Куpцев]. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 352 с.

Завидов Б. Д. Договоpы кpедитно-финансовой сфеpы: Hауч.-пpакт. пособие: Коммент. Пpавопpименение. Пpимеp. обpазцы договоpов. — М.: ФБК-ПРEСС, 1997. — 171 с.

Заика Ю. А. Гpажданское пpаво Укpаины (в вопpосах и ответах): Учеб. пособие / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом; [Отв. pед. И. В. Хpонюк]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — К., 2000. — 198, [1] с.

Обpазцы договоpов: [180 пpимеp. фоpм договоpов и сопpовождающих документов] / [Ред. Л. В. Тpуханович]. — 2-е изд., доп. — М.: [ПРИОР: Стpикс], 1997. — 417 с.

Пpитыка Д. H. и др. Hаучно-пpактический комментаpий к гpажданскому законодательству Укpаины: [В 4 т.] / Под общ. pед. Медведчука В. В. — К.; Севастополь: Ин-т юpид. исслед., 2000-. Т.1 / Пpитыка Д. H., Каpабань В. Я., Ротань В. Г. — 2000. — 943с.

Петpук О. М. Облік та аналіз договіpних відносин: пpоблеми теоpії та пpактики/ За pед. Г. Г. Кіpейцева; Житомиp. інж.-технол. ін-т. — Житомиp, 1999. — 331 с.: іл., табл.

Розвиток цивільного і тpудового законодавства в Укpаїні/ [Шевченко Я. М., Молявко О. М., Салатко А. Л. та ін.]; Ін-т деpжави і пpава ім. В. М. Коpецького HАH Укpаїни; [Ред. К. К. Гулий]. — Х.: Консум, 1999. — 271 с.

Сбоpник обpазцов гpажданско-пpавовых документов: Комментаpий / [Андpеев С. E., Болбасов А. А., Возняк А. В. и дp.]; Под pед. Андpеева С. E. — М.: Изд. тоpг. дом »КноРус», 1997. — 415, [1] с.

Сбоpник обpазцов гpажданско-пpавовых договоpов (с комментаpиями)/ [Eгиазаpов В. А., Залесский В. В., Павлодский E. А. и дp.; Отв. pед. В. В. Залесский]. — М.: Юpид. фиpма »Контpакт»: Изд. Дом »ИHФРА-М», 1997. — 408 с.

Сіненко В. О. Основи цивільного пpава: Хpестоматія: (Hавч. посіб. з семінаp. занять) / Кіpовогp. деpж. техн. ун-т. — Кіpовогpад: [Імекс-ЛТД], 1999. — 51 с.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, иск. заявления, пpетензии, контpакты / [Сост. М. В. Стаматина]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »Аpсис, лтд», 1999. — 318, [1] с.: табл.

Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp, 1999. Кн.1 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. — 1999. — 861 с.

Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp, . . . .-. Кн.2 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. — 1999. — 780 с.

Цивільне пpаво: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів і фак.]. — К.: ВEHТУРІ, 1997. Ч.2 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л. К. та ін.]; За pед. О. А. Підопpигоpи і Д. В. Бобpової. — 1996. — 478, [1] с.

Цивільне пpаво: [Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак.]. — К.: ВEHТУРІ, 1997. Ч.1 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Довгеpт А. С. та ін.]; Hаук. pед. О. В. Дзеpа. — 1997. — 543 с.

Цивільне пpаво: Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак. / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л. К. та ін.]. — К.: Вентуpі, 1997-. Ч.2 / Редкол.: Д. В. Бобpова та ін. — 1997. — 479 с.

Шапп, Ян. Основы гpажданского пpава Геpмании: Учебник / Пеp., пpедисл. К. Аpсланова. — М.: БEК, 1996. — 283 с.

Абpамов В. А. Сделки & договоpы: Коммент. Разъяснения. — [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. — М.: Ось-89, 1997. — 95, [1] с.

Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение: Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. — М.: Пpоспект, 1997. — 374, [1] с.

Анохин В. С. и др. Защита договоpных обязательств/ Анохин В. С., Завидов Б. Д., Сеpгеев В. И. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 284, [1] с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения. — М.: [Статут], 1997. — 681с.

Бакшинскас В. Ю. Договоpные обязательства: теоpия и пpактика: Пpакт. пособие для pуководителя и бухгалтеpа. — М.: АКДИ »Экономика и жизнь», 1997. — 157 с.

Белов В. H. Финансовые договоpы/ [Ред. Л. И. Лаpина]. — М.: Финансы и статистика, 1997. — 191, [1] с.

Богданов E. В. Договоp в сфеpе пpедпpинимательства. — Х.: Фиpма »Консум», 1997. — 109, [3] с.

Бойко М. Д. и др. Цивільно-пpавові документи: Зpазки заяв, скаpг, договоpів, заповітів, доpучень, контpактів, актів з цивільно-пpавових питань / М. Д. Бойко, В. М. Співак, М. А. Хазін; За pед. В. Д. Гвоздецького. — 2-е вид., випp. й доп. — К.: Hаук. думка, 1997. — 262, [1] с.

Бухгалтеpский учет и налогообложение хозяйственных договоpов/ [Бpызгалин А. В. и дp.]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — [Eкатеpинбуpг]: Центp »Hалоги и фин. пpаво»; М.: Аналитика-Пpесс, 1997. — 180 с.

Головач А. С. Зpазки офоpмлення документів: Для підпpиємств і гpомадян: [Hаказ, договіp, доpучення, заява, довідка]. — [Донецьк]: Сталкеp, 1997. — 349 с.: іл.

Дашков Л. П., Бpызгалин А. В. Коммеpческий договоp: от заключения до исполнения: Юpид. офоpмление. Пpакт. советы. Обpазцы договоpов, пpетензий, исков / Инфоpм.-внедpен. центp »Маpкетинг». — М., 1997. — 323 с. — (Библиотека делового человека).

Договоpа в пpедпpинимательской деятельности. — Х.: Б. и., 1996. — 178с. — (Библиотека »Фактоpа»).

Договоpы в деятельности малых пpедпpиятий: [Обpазцы контpактов. Сопpоводит. документы] / [Ред. Пустозеpова В. М.]. — М.: [ПРИОР], 1998. — 112 с.

Завидов Б. Д. Договоp: подготовка, заключение, изменение: Пpакт. pекомендации. Коммент. законодательства. Пpимеpы сост. pазлич. договоpов / [Отв. pед. H. П. Куpцев]. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 352 с. — (Библиотека жуpнала »Консультант диpектоpа»).

Збіpник типових договоpів з можливістю копіювання: [Аудит, pеклама, цінні папеpи та ін.] / [Упоpяд. Воїна І. А., Ред. Кpивенко О. А.]. — К.: Сплайн, 1998. — [62] с.

Збіpник типових договоpів: З можливістю копіювання / [Упоpяд. Воїна І. А.; Ред. Кpивенко О. А.]. — 2-е вид., випp. і доп. — К.: Сплайн, 1999. — [65] с.

Збіpник типових договоpів: З можливістю копіювання / [Упоpяд. Воїна І. А.; Ред. Кpивенко О. А.]. — К.: Сплайн, 1998. — [64] с.

Коваленко Г. и др. Посpеднические договоpы: юpидические, налоговые и бухгалтеpские аспекты/ Коваленко Г., Гpек Г., Чимшит О.; Центp юpид. и бух. сеpвиса »Авеpс». — [Днепpопетpовск]: Изд. Дом »Баланс-Клуб»: [Изд. дом »В. Дудник»], 2000. — 93 с.: ил., табл. — (Авеpс-бухгалтеpия).

Медведев А. H. Как пpавильно заключить хозяйственный договоp. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 125 с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Медведев А. H. Хозяйственные договоpы и сделки: бухгалтеpский и налоговый учет. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 502, [1] с.

Hеутов В. Д., Пеpекpестова E. В. Договоpы, пpименяемые в тоpговле: С коммент. — Ростов н /Д: Экспеpт. бюpо, 1997. — 126, [1] с.

Обpазцы договоpов: [180 пpимеp. фоpм договоpов и сопpовождающих документов: Сб. обpазцов договоpов и дp. хоз. документов] / [Ред. Л. В. Тpуханович]. — [2-е изд., доп.]. — М.: [Пpиоp], 1998. — 417 с.

Основы договоpных отношений в экономическом пpостpанстве СHГ: Энцикл. междунаp. контpакт. отношений / [Биpжаков М. Б., Баpанов Ю. В., Бачило И. Л. и дp.; Под pед. М. Б. Биpжакова]; Рос. Фонд фундамент. исслед. — М.; Спб.: Инфоpм.-изд. дом »ФИЛИHЪ»: ОЛБИС, 1997. — 759 с.: ил., табл.

Пачезеpов В. Ф. Сбоpник хозяйственных договоpов и учpедительных документов: [Обpазцы договоpов]. — [Донецк]: Сталкеp, 1998. — 347, [1]с.: ил.

Петpук О. М. Облік та аналіз договіpних відносин: пpоблеми теоpії та пpактики/ За pед. Г. Г. Кіpейцева; Житомиp. інж.-технол. ін-т. — Житомиp, 1999. — 331 с.: іл., табл.

Поpядок ведення та виконання окpемих видів договоpів: Метод. pекомендації для студентів юpид. фак. / Чеpнів. деpж. ун-т ім. Ю. Федьковича; [Уклад.: Гетьманцева H. Д., Коpчак H. М.; Літ. pед. Колодій О. В. ]. — Чеpнівці, 1998. — 30с.: табл.

Посpеднические договоpы: юpидические, налоговые и бухгалтеpские аспекты/ Коваленко Г., Гpек Г., Чимшит О., Бондаpева E.; Центp юpид. и бух. сеpвиса »Авеpс». — 2-е изд., с изм. и доп. — [Днепpопетpовск]: Изд. Дом »Владимиp Дудник», 2000. — 101, [2] с.: табл. — (Авеpс-бухгалтеpия).

Посібник по фоpмуванню договіpних цін та пpоведенню взаємоpозpахунків за виконані pоботи/ Деpж. ком. буд-ва, аpхітектуpи та житл. політики Укpаїни. — К., 1998. — 108 с.: табл.

Сафонов М. H. Договоp купли-пpодажи. — М.: ИФРА-М, 1998. — 96 с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Свод хозяйственных договоpов и документообоpота пpедпpиятий с юpидическим, аpбитpажным и налоговым комментаpием: [В 4 т.] / [Бpызгалин А. В., Беpник В. Р., Головкин А. H.]; Под pед. А. В. Бpызгалина. — М.: Центp »Hалоги и фин. пpаво»: Аналитика-Пpесс, 1998. Т.2. — 318 с.

Сбоpник типовых договоpов/ [Сост. Пpудников В. М.]. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 317, [1]с.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, контpакты, акты, пpетензии, исковые заявления, ноpмат. матеpиалы : Спpав. изд. / [Сост. М. В. Стаматина]. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »АРСИС, ЛТД», 1999. — 461, [1]с.: табл.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, иск. заявления, пpетензии, контpакты / [Сост. М. В. Стаматина]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »Аpсис, лтд», 1999. — 318, [1] с.: табл.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, исковые заявления, пpетензии, контpакты: [Спpав. изд.] / [Сост. М. В. Стаматина]. — Х.: РИФ »Аpсис, ЛТД », 1998. — 294, [1] с.

Феонова Л. А. Внешнеэкономические контpакты: Сб. договоpов, коммент. / [Ред. Hовиков С. И.]. — 2-е изд., пеpесмотp. и доп. — М.: [ПРИОР], 1998. — 432с.

Министерство внутренних дел Российской Федерации

Белгородский юридический институт

Кафедра гражданско-правовых дисциплин

Дисциплина «Гражданское право»

Реферат

На Тему: «Гражданское право современных промышленно развитых стран»

Подготовил:

Слушатель 345 группы

Конев П.Л.

Проверил:

Преподаватеть кафедры

Стеклов И.А.

Белгород 2008

ВВЕДЕНИЕ

Гражданское право современных промышленно развитых стран (США, Западной Европы и др.) является отраслью права, направленной на регулирование отношений имущественного оборота, а также связанных с ними личных неимущественных отношений.

Гражданскому праву каждой отдельной страны присущи свои национальные черты, определяемые особенностями исторического развития, а также принадлежностью к одной из сложившихся в мире систем права — системе «общего права» (именуемой также системой англосаксонского, или англо-американского права), либо континентальной системе права, сложившейся в континентальной части Западной Европы на базе рецепции римского частного права.

Исторически сложившиеся различия национальных черт гражданского права отдельных стран в условиях нарастающей экономической взаимозависимости между участниками мирового сообщества государств постепенно уменьшаются в результате процессов унификации и гармонизации частного права <*>.

———————————

<*> Сравнительно-правовой метод изучения права в зарубежной литературе иногда выступает предметом дискуссий, затрагивающих вопрос о целях его применения. Несколько упрощая содержание таких дискуссий, можно выделить вопрос о том, на чем надлежит акцентировать внимание при сопоставлении различных систем права — на общих чертах или на различиях. Подробнее см.: Watson A. Legal Transplants and European Private Law // Electronic journal of Comparative law. Vol. 4.4. December, 2000 (http:// www.law.kub.nl/ejcl/44/44-2.html).

§ 1. Гражданское право стран общего права и его источники

Система общего права (common law) возникла в Англии в результате деятельности судов и была впоследствии воспринята практически во всех странах, находившихся под властью или политическим влиянием английской короны. Несмотря на существенные различия, существующие в настоящее время между правовой системой Англии и национальными правовыми системами иных стран, охватываемых системой общего права, отпечаток, наложенный на последние моделями, подходами и концепциями английского права, поныне во многом определяет структуру источников права, организацию судебного процесса, систему доказательств и др.

В национальных системах права стран этой группы общее право отграничивают от статутного права. Статутным правом (statutory law) именуют совокупность норм, выражаемых в актах законодательных органов. Нормы гражданского права содержатся как в статутном, так и в общем праве.

Важнейшими актами английского статутного права признаются такие крупные законодательные акты, как Закон о собственности 1925 г., Закон о купле-продаже товаров 1979 г., Закон о несостоятельности 1980 г., Закон о несовершеннолетних детях 1989 г., Закон о компаниях 1989 г., Закон о финансовых услугах 2000 г. и др.

Важная особенность статутного права США обусловлена федеративным устройством страны. Гражданское законодательство здесь формируется в основном законодательными собраниями отдельных штатов. Федеральный Конгресс осуществляет нормотворчество в сфере гражданско-правового регулирования в довольно узких пределах, в частности, в сфере интеллектуальной собственности, защиты прав потребителей, торговли между штатами и внешней торговли, антимонополистического регулирования и др. Что касается таких важнейших областей нормотворчества, как регулирование деятельности предпринимательских корпораций, банковской и страховой деятельности, вексельного и чекового обращения, то оно осуществляется легислатурами отдельных штатов.

Различия в гражданско-правовом регулировании в штатах потребовали специальных усилий по их преодолению. Был выработан особый подход к унификации гражданского законодательства отдельных штатов, который не предусматривает ограничения нормотворческой компетенции законодательных органов отдельных штатов, а выражается в разработке проектов единообразных законов (uniform acts), предлагаемых каждому штату для самостоятельного включения в собственный правопорядок.

Такие проекты создаются специальным учреждением — Конференцией представителей штатов, функционирующей с конца XIX в. под эгидой Конгресса и Американского института права <*>. Самым значительным из многочисленных единообразных законов выступает Единообразный торговый кодекс (Uniform Commercial Code); в числе других актов такого рода — Единообразный закон о партнерствах (Uniform Partnership Act), Единообразный закон о признании разводов (Uniform Divorce Recognition Act), Единообразный закон об анатомическом дарении (Uniform Anatomical Gifts Act) и др.

———————————

<*> См.: Мозолин В.П., Фарнсворт Е.А. Указ. соч.

Общее право охватывает совокупность принципов и правил, относящихся к статусу лиц и правовому положению их имущества, которые сформулированы не законодателем, а вытекают исключительно из обычаев и обыкновений, сложившихся в незапамятно давние времена, либо из судебных постановлений и решений, основанных на таких обычаях и обыкновениях.

Первая особенность общего права состоит, таким образом, в том, что оно включает судебную практику в круг источников права. Доктрина «stare decisis» позволяет суду в рамках судебного прецедента формулировать правовую норму, применяемую им для решения принятого к рассмотрению дела. Другая особенность проявляется в сохранении некоторых юридических конструкций феодального права для регулирования ряда важных сфер общественных отношений, в частности, отношений собственности на недвижимость. Третья состоит в том, что гражданское право Англии и США (за исключением отдельных штатов) не кодифицировано, точнее в этих странах нет кодексов европейского типа (не относится к такому типу, в частности, и Единообразный торговый кодекс США) <*>.

———————————

<*> Уместно отметить, что и в европейских странах не все кодексы однотипны по своему строению. Во Франции, в частности, некоторые кодексы фактически представляют собой своды нормативных актов. Например, Страховой кодекс (Code des assurances 1976, с изменениями, внесенными Законом N 94-5 от 4 января 1994 г.) представляет собой свод принятых в разное время законодательных и подзаконных актов, относящихся к страхованию и страховой деятельности.

Кроме того, в странах системы «общего права» не принято акцентировать деление права на публичное и частное. Такое деление, идущее от взглядов римских юристов, не привилось в Англии, не испытавшей рецепции римского права, и потому в существенно меньшей степени воспринявшей категории римского права. Наконец, и деление права на отрасли не имеет столь четкого выражения как в континентальных правовых системах.

Что касается понятия прецедента, то достаточно полное представление о нем дают определения, считающиеся общепринятыми в англо-американской юридической доктрине. Одно из них звучит так: «Прецедент есть создание права судом посредством признания и применения новых норм в процессе отправления правосудия» <*>. Другое акцентирует внимание на обязательности прецедента (binding precedent): «прецедент, правилу которого должен следовать суд при постановлении решения» <**>. Более развернутое объяснение понятия прецедента указывает обычно на то, что прецедент — это судебное решение, содержащее правовой принцип, на который оно опирается <***>.

———————————

<*> Black’s Law Dictionary / Ed. by Bryan A. Gardner. St.Paul, Minn.: West Group, 1990. P. 1195.

<**> Black’s Law Dictionary / Ed. by Bryan A. P. 1195.

<***> См.: Salmond J. Jurisprudence / Ed. by Glanville L. Williams. N.Y., 1947.

Понятие прецедента трактуется в странах «общего права» с позиций школы естественного права. Эти позиции не предполагают взгляда на судью как на творца права, — судья лишь формулирует норму, подлежащую применению в случае, когда таковая отсутствует в «писаном праве» (в нормативных актах и опубликованных прецедентах). То обстоятельство, что норма до него оставалась несформулированной, ничего не меняет в его положении, поскольку правом считается не только то, что закреплено в правовых актах, но и то, что отвечает порядку вещей, установленному в мире свыше. Отыскивая необходимую норму в таком порядке, судья не творит право, а исполняет свой долг по отправлению правосудия.

Идеи естественного права востребуются не только в странах common law. Повышение интереса к естественно-правовому пониманию права исследователи отмечают и в континентальной Западной Европе (Австрия, ФРГ, Италия и др.) как определенную реакцию на позитивизм с его взглядом на право как на нечто, обусловленное человеческим усмотрением <*>. Не исключено, что и российское правоведение, которое уже оперирует суждениями о включении судебного прецедента в круг источников права, стоит перед перспективой обращения к естественному праву как к «извне преданному источнику правового смысла».

———————————

<*> См.: Мальцев Г.В. Понимание права. Подходы и проблемы. М., 1999; Нерсесянц В.С. Философия права. М., 1997.

Для прецедентов характерна определенная иерархическая взаимосвязь, определяемая уровнем создающих их судов. В Англии, например, высшей судебной инстанцией выступает Палата лордов (Ноuse of Lords), затем следует Отделение по гражданским делам Апелляционного суда (Court of Appeal (Civil Division)), далее — Высокий суд с тремя его отделениями — Отделением Суда Королевской скамьи, Отделением по семейным спорам и Отделением Суда лорда-канцлера (High Court, with divisions: Queen’s Bench, Family and Chancery). Наконец, первую инстанцию по гражданским делам составляют суды графств (County Courts), — их решения прецедентов не создают.

Суд не может отступить от созданного им ранее прецедента, изменить таковой можно лишь решением вышестоящего суда или законом (Act of Parliament).

Прецедентное право в настоящее время не является доминирующим источником права. Область его применения определяется расширением сферы применения законов и подзаконных (административных) актов. Тем не менее, трудно переоценить его роль в качестве средства толкования правовых актов, а также средства заполнения пробелов закона.

§ 2. Гражданское право стран континентальной правовой системы и его источники

Континентальная правовая система (именуемая также романо-германской) исторически сложилась в континентальной Европе на базе римского частного права. В системе источников права господствующую роль она отводит закону. Именно в рамках этой системы в Европе утвердилась практика кодификации, посредством которой упорядочивались на основе единых принципов основные правовые отрасли.

Наиболее значительной для упорядочения гражданского права признается роль французской кодификации. Гражданский кодекс Франции 1804 г. (Code civil, именуемый также Кодексом Наполеона) оказал большое влияние на развитие гражданского законодательства в целом ряде европейских и иных стран. В Германии кодификация вылилась в принятие в 1896 г. Германского гражданского уложения (далее — ГГУ).

В рамках континентальной правовой системы выделяют две подсистемы: «римского» (романского) права и «германского» права. Первая из них охватывает, в частности, право Франции, Испании, вторая — право Германии, Австрии, Японии и некоторых других стран.

Различия между ними легче всего обнаруживаются в архитектонике действующих в них гражданских кодексов. Для подсистемы романского права характерно институционное строение кодексов, начало которому положил Кодекс Наполеона. Структура последнего построена по модели, которую применил древнеримский юрист Гай для своего учебника по римскому праву, названного им «Институциями». Как и учебник Гая, французский Гражданский кодекс открывается книгой «О лицах», далее идет книга «О вещах и различных модификациях собственности», а завершает кодекс третья книга — «О различных способах приобретения собственности», объединяющая по преимуществу нормы обязательственного и наследственного права.

Подсистема «германского» права использует пандектное строение кодексов, для нее характерно выделение наиболее общих норм в первую книгу, именуемую «общей частью», и распределение остальных норм кодекса по книгам, посвящаемым основным разделам гражданского права, — обязательственному, вещному, семейному и наследственному. Именно такое строение характеризует действующее в ФРГ ГГУ 1896 г.

Ни во Франции, ни в Германии гражданские кодификации не инкорпорируют в себе все национальное гражданское законодательство. В числе крупных неинкорпорированных законов можно упомянуть германский Закон об общих условиях договоров 1976 г., французский Закон N 88-15 от 5 января 1988 г. «О развитии и передаче предприятий».

Наряду с законом большую роль в системе источников гражданского права стран континентальной правовой системы играют акты органов исполнительной государственной власти (регламенты, декреты и др.), предназначаемые для закрепления норм, принимаемых для конкретизации положений законодательных актов. Если такие акты самостоятельно принимаются названными органами на основе специально для этого предоставленных законодателем полномочий, то их совокупность именуют в литературном обиходе «делегированным законодательством».

Судебная практика также имеет немалое значение для гражданского права стран континентальной системы, хотя оно неизмеримо меньше того, которое ей придается в системе «общего права». Утверждается взгляд на право не только как на вместилище норм, сформулированных законодателем, но и как на результат толкования этих норм судьями.

Некоторые исследователи отмечают, что в странах континентальной системы права, например во Франции, судебная практика переросла роль средства толкования законов, превратившись в особый дополнительный источник права, именуемый «источником в рамках закона». Существует также мнение, что «решения Кассационного суда Франции в определенной степени начинают играть роль, близкую английскому судебному прецеденту». В Нидерландах понятие права включает в себя и толкование законодательства судами, однако доктрина stare decisis официально не признается, а прецеденты остаются менее «престижными, чем законы» <*>. В Германии судебная практика рассматривается как олицетворение процесса применения закона, в деятельности суда видят сферу развития права. Право, возникшее в результате развития судьей действующего права, характеризуется как судебное право, которое, однако, не является для судов строго обязательным, а служит им лишь руководством, «направляющей нитью» для принятия решений <**>.

———————————

<*> См.: Правовая система Нидерландов / Под ред. В.В. Бойцова, Л.В. Бойцовой. М., 1998. С. 28 — 29.

<**> См.: Шапп Я. Основы гражданского права Германии. М., 1996. С. 10, 19, 23. Подробнее о судебном праве см.: Мурадьян Э.М. Истина как проблема судебного права. М., 2002.

Правила поведения, сложившиеся на основе постоянного и единообразного повторения фактических отношений, именуются обычаями <*>. Назначение обычая, по общему правилу, состоит в восполнении пробелов закона.

———————————

<*> См.: Зыкин И.С. Обычаи и обыкновения в международной торговле. М., 1983.

Обычай как источник гражданского права, хоть и в ослабленном виде, сохраняет значение в промышленно развитых зарубежных странах <*>. Нормативную силу он приобретает в результате признания его законом или решением суда. Наиболее высокое место в иерархии источников отводится ему германским правом (ст. 2 Закона о введении в действие ГГУ формально приравнивает его к закону).

———————————

<*> См.: Гражданское и торговое право капиталистических стран / Под ред. В.П. Мозолина и М.И. Кулагина. М., 1980. С. 27.

Важное значение имеют также торговые обыкновения и заведенный порядок. Единообразный торговый кодекс США определяет торговое обыкновение (usage of trade) как такую практику деловых отношений, соблюдение которой в том или ином месте, профессии или сфере деятельности настолько постоянно, что оправдывает ожидание такого соблюдения также и в связи с конкретной сделкой (ст. ст. 1 — 205). Заведенным порядком (course of dealing) признается единообразие поведения сторон в предшествующих сделках между ними, которое позволяет рассматривать его как основу выяснения их намерений в конкретной сделке.

Дуализм частного права. В системе континентального права исторически сложилось деление права на публичное и частное. В рамках последнего гражданское право отграничивалось от торгового. Самостоятельное, т.е. отдельное от гражданского права, бытие торгового права подтверждается обычно ссылками на наличие торговых кодексов (Испания, ФРГ, Франция, Япония и др.), систем специализированных торговых судов (например, торговых трибуналов во Франции), включение в университетские программы юридического образования курса торгового права. Обособленное друг от друга существование гражданского и торгового права иногда именуют дуализмом гражданского (частного) права.

Следует отметить, что сохранение обособленных кодификаций гражданского и торгового законодательства постепенно перестает служить основным признаком такого дуализма. Гражданский кодекс Италии 1942 г. заменил собой как прежний, построенный по французской модели Гражданский кодекс 1865 г., так и Торговый кодекс 1882 г. От сохранения двух отдельных кодификаций, гражданской и торговой, отказались также Нидерланды. Гражданский кодекс канадской провинции Квебек (1991 г.) также соединяет в себе нормы гражданского и торгового права.

§ 3. Гражданское право Европейского союза

В самом начале процесса европейской экономической интеграции многие исследователи приходили к мнению о том, что она вряд ли возможна без правовой интеграции. Практика показала обоснованность подобных предположений. Внимание, которое уделяется отдельным сферам гармонизации частного права в Европейском союзе, свидетельствует о том, что определенные гражданско-правовые институты постепенно становятся из сугубо национальных европейскими. Речь идет, другими словами, об интеграционных правовых тенденциях в Европейском союзе, о возможности конвергенции традиционных для Европы систем права. Основным аргументом сторонников такой тенденции выступает ссылка на общие исторические и концептуальные корни существующих в Европе различных национальных систем права. Существует, впрочем, и иная, противоположная тенденция, выражающаяся в акцентировании важности сохранения системного разнообразия в праве, подчеркивании опасностей интеграции систем права, способной привести к уничтожению национальных и региональных различий вообще <*>.

———————————

<*> См.: Sjef van Erp. European Private Law: Postmodern Dilemmas and Choices. Towards a Method of Adequate Comparative Legal Analysis // Electronic Journal of Comparative Law. Vol. 3.1. August, 1999 (http://law.kub.nl/ejcl/31/ art31-1.html).

Системные различия в национальном гражданском праве европейских стран, входящих в Европейский союз (ЕС), не могут не испытывать на себе унифицирующего воздействия со стороны предписаний основополагающих документов этого регионального интеграционного объединения. Лежащий в его основе Римский договор от 25 марта 1957 г. наделяет некоторые из высших органов, ЕС, Совет и Комиссию правом издавать пять видов актов: регламенты (regulations), директивы (directives), решения (decisions), рекомендации (recommendations) и заключения (opinions) (ст. 189).

Юридическое значение этих актов не одинаково. Регламенты выступают актами прямого применения на территории всех государств-членов ЕС, они обязательны для каждого из этих государств. Директивы обязательны в отношении достижения конечного результата для каждого государства-члена, которому они адресованы; обозначая для государства нормотворческую цель, директивы оставляют в компетенции национальных органов «свободу выбора форм и методов действий» по ее достижению. Решения обязательны лишь для тех, кому они адресованы, а рекомендации и заключения не имеют обязательной силы.

Европейский суд правосудия (European Court of Justice, далее — ЕСП) исходит из того, что рекомендации и заключения, не будучи обязательными к применению актами, не создают для частных лиц субъективных прав, на которые они могли бы ссылаться при рассмотрении дел в национальных судах. Тем не менее, позиция ЕСП состоит в том, что национальные суды должны выяснять, является ли рекомендация сугубо рекомендательным актом или издавший ее орган ЕС фактически предполагал наделение частных лиц определенными правами. Национальным судам предлагается принимать ее во внимание даже при ее чисто рекомендательном значении, если она предусматривает национальные меры, принимаемые для ее исполнения, либо предназначается для дополнения общеобязательной нормы права ЕС <*>.

———————————

<*> См.: Право Европейского союза. Правовое регулирование торгового оборота / Под ред. В.В. Безбаха, А.Я. Капустина, В.К. Пучинского. М., 1999.

Нормативный массив, образуемый учредительными договорами, актами руководящих органов ЕС, отличается не только широтой предмета регулирования, но и значительным удельным весом императивных норм, в том числе норм прямого действия. Европейские правоведы обозначают его обычно термином «право Европейского союза» <*>. Такое обозначение обосновывается тем, что «последнее представляет собой специфический правопорядок, который противопоставляется международному публичному праву, с одной стороны, и внутригосударственному праву — с другой» <**>. Немалую роль в утверждении такого представления сыграла практика ЕСП.

———————————

<*> См., например: Kent P. Law of the European Union. L., 1996.

<**> См.: Костин А.А., Яфаев А.И. Организационно-правовой механизм Европейского экономического сообщества // Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Законодательство о монополиях и конкуренции. М., 1987. С. 226.

Известное решение ЕСП по делу Van Gend en Loos v Netherlands <*> иллюстрирует оценку Судом природы права Европейского союза. Обстоятельства дела заключались в том, что истцы, занимавшиеся импортом химических продуктов в Нидерланды, приобрели некоторое их количество в ФРГ, но подверглись обложению ввозной пошлиной в размере 8% вместо 3%, взимавшихся ранее. Основываясь на положениях ст. 12 Римского договора, требующих от государств-участников воздерживаться от введения новых таможенных сборов с продуктов, производимых в других государствах-участниках, истцы обратились в голландский суд с требованием освободить их от обязанности оплачивать дополнительные 5%. Голландский суд обратился в ЕСП за разъяснением того, может ли частное лицо обосновывать иск, предъявленный в национальном суде, ссылкой на положения Римского договора.

———————————

<*> Case 26/62 (1963) CMLR 105 European Court of Justice.

ЕСП своим решением разъяснил, что юридическая природа созданного Римским договором объединения такова, что оно выступает наднациональной организацией, созданной участвующими в нем государствами посредством делегации ему суверенных правомочий за счет соответствующего ограничения собственного суверенитета. В результате был создан новый правопорядок, распространяющий действие не только на государства-члены, но и на их граждан. Следовательно, заключил Суд, ст. 12 Римского договора, закрепившего создание такого правопорядка, обладает прямым действием и может служить основой исковым заявлениям частных лиц, направляемым в национальные суды.

Правовая традиция стран континентальной Европы складывалась в рамках взгляда на гражданские кодексы (во всяком случае, в годы их принятия) как на всеобъемлющий акт консолидации гражданского законодательства. Развиваемая в настоящее время в Европейском союзе идея Европейского Гражданского кодекса (ЕГК) предполагает гораздо более узкую трактовку его содержания.

Речь идет о концепции, которую еще предстоит разработать до уровня, обеспечивающего ее общее признание, поскольку единство мнений во взглядах на то, каким быть ЕГК, выглядит пока лишь перспективой, возможно, и не очень далекой. Сомнений нет относительно его необходимости как такового. Прочие аспекты выступают пока поводом для дискуссий.

Существует, например, точка зрения, согласно которой ЕГК призван служить источником норм (возможно, временным), направленных на решение вопросов трансграничного характера. Она вызвана опасением «угрозы» замены национальных гражданских кодификаций единой кодификацией в рамках ЕС. Противники такой точки зрения настаивают на стабильном кодексе для всего ЕС, указывая на то, что «прошли времена, когда можно было проводить логическое разграничение между «внутренними» и «внешними» вопросами в странах ЕС». Они подчеркивают, что ее практическое воплощение приведет к появлению двух параллельно сосуществующих гражданско-правовых структур — одной общесоюзной в лице ЕГК, другой — национальной, в лице национальных гражданских кодексов и систем частного права <*>. Комплекс вопросов по их разграничению, как они полагают, способен породить проблемы, не меньшие тех, которые обусловили потребность в ЕГК как таковом.

———————————

<*> См.: Christian von Bar. The Study Group on a European Civil Code // European Parliament. Directorate General for Research. Working Paper. The Private Law System in the EU: Discrimination on the Ground of Nationality and the Need for a European Civil Code. 1999. P. 133.

В европейской правовой литературе высказывались предположения о том, что в Европе могут получить применение американские модели такой интеграции <*>. У подобных предположений имеются определенные основания. США — федеративное государство с вертикальным и горизонтальным разделением власти, ЕС — автономный правопорядок, также придерживающийся вертикального и горизонтального разделения власти. И США, и ЕС построены на интеграционных началах, распространяющих действие на экономическую, валютную, политическую и правовую интеграцию, пределы которой, однако, определены соответствующими основополагающими документами. Как Договоры, лежащие в основе ЕС, так и Конституция США содержат положения, направленные на защиту интересов субъектов (стран-участниц либо штатов). И в том, и в другом случае признается ценность местных особенностей (local diversity). В США это закреплено в Десятой поправке к Конституции, а для ЕС это вытекает из принципа субсидиарности.

———————————

<*> См.: Sjef van Erp. European Union Case Law as a Source of European Private Law: A Comparison with Federal Common Law // Consultative report for the Netherlands Comparative Law Association, 2001.

§ 4. Субъекты гражданского права в промышленно развитых

зарубежных странах

Собирательным обозначением участников гражданских правоотношений в странах системы континентального права служит термин «субъекты». Когда идет речь о правовом отношении, то подчеркивается, что между его участниками возникает некоторая юридическая связь. Это означает, что ключевым элементом правоотношения выступают его участники, без которых было бы невозможно установление указанной связи. Их принято именовать лицами. Такой термин со времен римского права указывает на то, что быть лицом — значит быть обладателем прав, или, пользуясь современным юридическим языком, быть субъектом правоотношения.

Термин «лицо» — не единственный, которым в зарубежной юридической лексике обозначается участник правовых отношений. Когда лицо приобретает какое-либо право, его можно обозначить иным термином, например «titulaire» (франц.), что примерно соответствует русскому термину «правообладатель». Когда хотят указать на то, правами или обязанностями наделено лицо в обязательственном отношении, то пользуются терминами «кредитор» или «должник» и т.п. Здесь важно иметь в виду лишь то, что термин «лицо» потому и является собирательным, что указывает на способность того, кого он обозначает, быть субъектом права.

Гражданско-правовая наука промышленно развитых зарубежных стран делит субъектов гражданского права на две категории — физические и юридические лица.

Физическими, или «натуральными», лицами (personnes physiques, natural persons) признаются все человеческие существа, независимо от их возраста, состояния здоровья и пр. Этот термин сложился исторически для того, чтобы подчеркнуть принцип равенства всех перед законом, воплощение которого позволило упразднить дофеодальные и феодальные сословные различия в правовом статусе человека. В числе факторов, характеризующих правовое положение физических лиц, следует упомянуть правоспособность и дееспособность, право на имя, место жительства (домицилий) и гражданское состояние.

Наиболее последовательно различие между право- и дееспособностью проводится в германском гражданском праве. Правоспособность (Rechtsfahigkeit) отграничивается здесь от способности вступать в юридические сделки (Gescheftsfahigkeit, Handlungsfahigkeit) и способности отвечать за деликты (Zurechnungskeit). Французское гражданское право, оперируя общим понятием capacite, различает в нем способность к приобретению прав (capacite de jouissance) и способность к их осуществлению собственными действиями (capacite d’exercice). Аналогичным образом обстоит дело в Англии и США, где соответственно используются понятия passive и active capacity.

Различие между право- и дееспособностью позволяет отметить две важные составляющие гражданского статуса — способность к обладанию правами и способность к принятию обязанностей и передаче прав посредством собственных действий. Первая возникает с момента рождения, вторая — с момента достижения возраста гражданского совершеннолетия. Промежуток времени между ними связан с физическим, нравственным и социальным созреванием, от которого зависит признание человека юридически способным к обладанию волей, посредством которой он может вступать в правовые отношения, изменять или прекращать их.

По общему правилу возникновение правоспособности связывается с моментом рождения. Иногда этот момент специально уточняется. Например, в § 31 Гражданского кодекса Швейцарии им считается момент окончания рождения живого ребенка (avec la naissance accomplie de l’enfant vivant). Зарубежному законодательству известны, впрочем, и иные подходы. Так, Гражданский кодекс Бразилии предусматривает, что гражданская личность человека начинается с рождения живым, но закон признает права неродившегося ребенка с момента зачатия (ст. 4). Гражданский кодекс Перу 1984 г., хотя и указывает, что человек становится субъектом права с момента своего рождения, но подчеркивает, что человеческая жизнь начинается с момента зачатия. Зачатый ребенок становится субъектом права во всем, что служит к его выгоде. Вещные права предоставляются ему при условии, что он родится живым (ст. 1) <*>.

———————————

<*> См.: Гражданские и торговые кодексы стран Латинской Америки / Под ред. В.В. Безбаха. М., 1987.

Имя сообщает лицу индивидуальность, а право на имя выступает субъективным правом (Namensrecht, § 12 ГГУ). Использование имени лица без его согласия в целях рекламы или в ином коммерческом интересе того, кто прибегает к такому использованию, неправомерно. Оно может служить основанием для требования о его запрещении, а также о возмещении морального вреда.

В некоторых случаях использование чужого имени без согласия лица не может считаться неправомерным. Так, требование собственника доходного дома о прекращении упоминания его имени в средствах массовой информации в связи с убийством одного из съемщиков было оставлено германским судом без удовлетворения.

В понятии местожительства (le domicile; der Wohnsitz) для законодательства зарубежных стран важен акцент на вопросе права, а не факта. В зависимости от того, что считается местом жительства лица в юридическом смысле этого термина, определяется суд, которому подведомствен спор с участием лица, место осуществления субъективного избирательного права, юрисдикция налоговых органов и др. По данной причине определение этого понятия нередко содержится в законе (§ 7 ГГУ).

Для целей осуществления гражданских прав французский законодатель определяет местожительство как место, где лицо имеет основное обзаведение (son principal etablissement — ст. 102 ГК Франции). В то же время подчеркивается важность места фактического пребывания лица <*>. В Германии лицо вправе иметь местожительство одновременно в нескольких местах (п. 2 § 7 ГГУ). Для стран системы общего права характерно использование понятий местожительства и резиденции; лицо вправе иметь несколько резиденций, но не может иметь более одного местожительства.

———————————

<*> «La question de savoir en quell lieu se trouve le domicile est essentiallement une question de fait.». Req. 21 Nov. 1905: DP 1906. 1.20 // Code civil. Dalloz, 1997/98. P. 145.

Гражданское состояние (l’etat civil) характеризует человека с точки зрения устойчивости его положения в обществе. Наиболее полно оно проявляется в сфере семейных связей. Рождение, регистрация имени, достижение совершеннолетия, усыновление, вступление в брак, смерть, приобретение или изменение гражданства — все это проявления гражданского состояния (§ 39 ГК Швейцарии).

В качестве субъектов гражданского права выступают не только физические, но и юридические лица. То обстоятельство, что в качестве субъектов права признаются некие сущности, не принадлежащие к кругу человеческих существ, рассматривается в специальной юридической литературе зарубежных стран как вполне обычное явление общественной жизни, пусть и не поддающееся однозначному теоретическому объяснению.

Различные теории, стремящиеся раскрыть природу юридических лиц, обычно разбивают на две основные группы — теории фикции, трактующие юридическое лицо как некое условное допущение, признаваемое правом, и теории, признающие реальное существование юридических лиц либо в техническом смысле, либо в смысле явления объективной реальности. Наиболее известным представителем западноевропейской науки, стоявшим на позициях теорий первой группы, был германский правовед Фридрих Карл Савиньи (1779 — 1861 гг.), видевший в юридических лицах искусственные образования, способные обладать имуществом. Фиктивным он считал не бытие юридических лиц, а волю, которая фиктивно приписывается им законом для того, чтобы наделить их статусом субъекта права.

Критики такого подхода отвергали его на том основании, что если бы воля была обязательной основой правоспособности, то не имеющие ее несовершеннолетние и душевнобольные физические лица не могли бы признаваться субъектами права. Опровергая волю как conditio sine qua non реального существования субъекта права, они тем самым настаивали на признании реальности юридических лиц, видя в них «социальную индивидуальность».

Иное объяснение природы юридических лиц предложил другой германский правовед — Алоиз фон Бринц (1820 — 1887 гг.). Он устранил вопрос о воле тем, что предложил считать юридическим лицом определенное имущество, предназначенное для достижения определенной цели. В рамках его подхода вопрос о том, кому принадлежат права юридического лица, вытеснялся вопросом о том, чему они принадлежат. Они, отвечал на такой вопрос Бринц, принадлежат имуществу.

Вместо этого еще один германский ученый, Отто фон Гирке (1841 — 1921 гг.), выдвинул обоснование реальности юридического лица в виде теории социального организма (теории объективной реальности). Другую теорию предложил испанец Франсиско Феррара, определивший юридическое лицо как ассоциацию или учреждение, созданное для достижения определенной цели и признанное правопорядком в качестве субъекта права (теория абстрактной реальности).

Для common law понятие юридического лица (legalen tity) сводится к субъекту, не принадлежащему к кругу физических лиц, который с юридической точки зрения признается существующим в степени, достаточной для того, чтобы выступать в качестве истца или ответчика, либо принимать решения через представляющих его лиц (агентов) <*>. Корпорация нередко трактуется в странах системы общего права как «фиктивный юридический субъект» (fictious legal entity), выступающий наиболее распространенной формой ведения крупного бизнеса» <**>. В целом же гражданско-правовая наука Англии и США располагает взглядами на юридическое лицо, принадлежащими обеим группам вышеназванных теорий <***>.

———————————

<*> Black’s Law Dictionary. P. 893-4.

<**> Schwarz S., Lathrope D.J. Corporate and Partnership Taxation. St.Paul, Minn., West Publishing Co., 1994. P. 61.

<***> См.: Мозолин В.П. Корпорации, монополии и право США. М., 1966.

Современная правовая доктрина продолжает использовать подходы предшественников в решении указанных вопросов, нередко развивая концепции органической реальности корпораций. Последние трактуются, например, как субъекты права особой природы, т.е. как некие реальные сущности, пусть и лишенные телесной оболочки и не обладающие сознанием. Так, Жан-Филипп Жервез (Канада) одобряет распространение положений Хартии о правах и свободах на корпорации, хотя и подчеркивает необходимость воздерживаться от полной ассимиляции последних с физическими лицами <*>. Его соотечественник Марсель Лизе указывает, что и доктрина, и судебные прецеденты дают достаточно оснований для того, чтобы считать юридические лица способными к выражению своей воли и, следовательно, способными к несению деликтной и даже уголовной ответственности за свои действия <**>.

———————————

<*> См.: Jean-Philippe Gervais. Les personnes morales et la Charte canadienne des droits et libertes. // (1993) 38 McGill Law Journal, 263.

<**> См.: Marcel Lizee. De la capacite organique et des responsabilites delictuelle et penale des personnes morales. // (1995) 41 McGill Law Journal, 131.

Правовое положение акционерных обществ и предпринимательских корпораций принято характеризовать не только под углом зрения общей характеристики их правосубъектности, но и в плане организации управления ими. Основы правового регулирования их деятельности закрепляются обычно в специальных законодательных актах. В Германии действует Закон об акционерных обществах от 6 сентября 1965 г., во Франции — Закон N 66-537 от 24 июля 1966 г. «О торговых товариществах» <*>, в Англии — Закон о компаниях 1989 г. В США отсутствует специальное федеральное законодательство о предпринимательских корпорациях. Роль инструмента унификации акционерного регулирования выполняет здесь Модельный закон о предпринимательских корпорациях (1984) <**>, разработанный Американской ассоциацией адвокатов. Кроме того, весьма важным актом выступает Общий закон о корпорациях штата Делавэр, поскольку значительное число американских предпринимательских корпораций зарегистрировано в этом штате.

———————————

<*> Во Франции принят новый Торговый кодекс, спроектированный как свод принятых в разные годы актов действующего торгового права (законодательных и актов органов исполнительной власти). В 1999 г. опубликована первая часть Кодекса, объединяющая законодательные акты (Pertie Legislative). Положения Закона «О торговых товариществах» 1966 г. практически в неизменном виде нашли место во второй книге (Des societes commerciales et des groupements d’interet economique).

<**> См.: США: конституция и законодательные акты / Под ред. О.А. Жидкова. М., 1993.

Источниками правового регулирования деятельности торговых товариществ — полных и коммандитных — служат новый французский Торговый кодекс, Германское торговое уложение, английский Закон о партнерствах, а также Единообразный закон о партнерствах в США.

Акционерные общества и предпринимательские корпорации обладают статусом юридического лица и дееспособны в пределах, определяемых положениями устава и действующих нормативных актов.

Французский законодатель указывает, что торговые товарищества «пользуются правами юридического лица» с момента их регистрации в торговом реестре (les societee commerciales jouissant de la personalite morale). Такой оборот введен им, по-видимому, для того, чтобы объединить в одном акте положения как таких товариществ, участники которых ограниченно отвечают по долгам товарищества, так и тех, члены которых несут неограниченную ответственность по его долгам. Все участники полного товарищества (socite en nom collectif) несут неограниченную и солидарную ответственность по долгам товарищества. Тем не менее кредиторы товарищества не вправе предъявить иск к его участнику прежде, чем обратятся с требованием к товариществу в целом, заявленным в форме внесудебного акта <*>. Этот пример демонстрирует возможность предпринимательского объединения, не удовлетворяющего важнейшему признаку юридического лица, пользоваться правами такового.

———————————

<*> См.: Code de commerce. Dalloz, 2001/02/ Art. L221-1; Законодательство о компаниях и конкуренции. Сборник нормативных актов / Под ред. В.К. Пучинского и М.И. Кулагина. М., 1987. С. 17.

Различия между общей и специальной дееспособностью постепенно стираются. Особенно ярко проявляется процесс обретения предпринимательскими компаниями и корпорациями фактически общей дееспособности на примере принципа ultra vires, используемого в странах общего права для указания на пределы действий и сделок, дозволяемых юридическим лицам, и первоначально определявшей их специальную дееспособность. Число исключений, вытекающих из правил, таково, что фактически сам принцип стал исключением из общего правила. Тем не менее объем дееспособности акционерных обществ не беспределен, и принцип не исключен из правопорядка, продолжая играть в нем определенную роль.

Для стран Европейского союза особое значение в системе источников правового регулирования деятельности торговых товариществ имеют акты, принимаемые здесь в целях гармонизации норм акционерного права. Основой гармонизации служит ст. 54 Римского договора, а начало процесса ее практического осуществления принято датировать 14 марта 1968 г., когда была принята Первая директива о компаниях (N 68/151).

Она предусматривала осуществление всеми государствами-членами торговой регистрации всех акционерных обществ и обществ с ограниченной ответственностью, основанной на принципе гласности (публичности). Вторая директива (N 77/91), принятая 31 января 1977 г., относилась только к акционерным обществам и предусматривала достижение единообразного регулирования в области эмиссии акций и облигаций, а также изменения акционерного капитала.

Кроме того, она сформулировала в качестве общего правила запрещение акционерным обществам приобретать свои акции (исключая, в основном, случаи приобретения их для собственных наемных работников). Третья директива (N 78/855 от 20 октября 1978 г.) была посвящена порядку слияний акционерных обществ.

Последующие директивы (в частности, 4-я, N 78/660 от 14 августа 1978 г. с изменениями, внесенными 8 ноября 1990 г.; 7-я, N 83/349 от 18 июля 1983 г.) важны положениями, направленными на достижение единообразного регламентирования торговой отчетности акционерных обществ.

Однако наряду с гармонизацией отдельных вопросов регулирования деятельности торговых товариществ в Европейском союзе всегда придавалось большое значение вопросу создания универсального акта, соединяющего в себе все основные аспекты создания, функционирования и реорганизации акционерных обществ.

На достижение этой цели, в конечном счете, были рассчитаны и директивы о компаниях, целый ряд которых (например, 5-я, 13-я) многие годы оставались лишь проектами из-за разногласий между государствами-членами относительно затрагиваемых ими вопросов. Одна из попыток создания такого акта состоялась в 1989 г., когда Комиссия ЕС предложила Регламент, нацеленный на применение новой, единой для ЕС организационно-правовой формы предпринимательской компании («еврокомпании»).

Однако проект не удалось осуществить ввиду сохраняющихся принципиальных различий между акционерным правом континентальных стран-участниц и правом Англии.

Различия касались несходства структуры управления в акционерных обществах, и, в особенности, участия наемных работников в управлении компаниями.

Положения английского права не предусматривали возможности такого участия ввиду концептуальных особенностей понятия компании, традиционно отражаемых в законодательстве этой страны.

Перспективы преодоления разногласий некоторое время казались неясными. Однако 8 октября 2001 г. Советом министров ЕС был одобрен Регламент, утвердивший Статут европейской компании, а также директиву об участии наемных работников в делах еврокомпаний. Оба документа вступят в силу в 2004 г.

Новая организационно-правовая форма позволит, наконец, европейским предпринимателям осуществлять предпринимательскую деятельность в рамках всего Европейского союза, независимо от того, в какой из стран-участниц была зарегистрирована компания.

Их наименование должно включать аббревиатуру SE (от лат. Societas Europaea), налогообложению они будут подвергаться по месту нахождения их постоянных предприятий (если таковых несколько и они расположены в разных странах, то облагаться каждое из них будет в стране своего пребывания).

§ 5. Право собственности в промышленно развитых зарубежных странах

Центральное для гражданского права понятие права собственности употребляется в двух основных значениях — объективном и субъективном. В первом оно означает совокупность норм, регулирующих отношения собственности, во втором — указывает на субъективное право собственника.

Во втором случае подчеркивается возможность собственника по своему усмотрению использовать принадлежащее ему имущество. Так, § 903 ГГУ, ст. 641 Гражданского кодекса Швейцарии управомочивают собственника вещи «обращаться с вещью по своему усмотрению».

В системе вещных прав право собственности является наиболее полным субъективным правом. Оно опирается на принцип дозволения собственнику совершать любые действия, не запрещенные законом. Этот принцип не является абсолютным. Нет ни одного общества, в котором бы государство не устанавливало границ осуществления права собственности <*>.

———————————

<*> См.: Мозолин В.П. Право собственности в Российской Федерации в период перехода к рыночной экономике. М., 1992. С. 30 — 31.

Строго говоря, пределы, или, точнее, ограничения права собственности составляют часть самого понятия этого права. В совокупности этих ограничений цивилистическая доктрина стран континентальной системы права обычно выделяет такие, которые выступают результатом выражения воли самого собственника, и такие, которые возникают независимо от его воли и даже вопреки ей. К числу первых относят так называемые добровольные сервитуты (servitudes etablies par le fait de I’homme, ст. 686 ГК Франции), ко вторым — легальные, т.е. такие, которые ограничивают объект права собственности путем обременений, налагаемых не волей собственника, а волей законодателя (servitudes etablies par la loi, ст. ст. 639, 649 ГК Франции).

И те, и другие, тем не менее, ограничивают, а не уменьшают права собственника. Они лишь сужают обычную сферу действия его прав, не устраняя возможности восстановления их до первоначального объема при отпадении наложенных обременений.

В числе сервитутов выделяют водные, сервитуты прохода, сервитуты межевания и огораживания. Все они могут быть приобретены только за справедливое и предварительное возмещение. Иллюстрируя содержание такого рода сервитутов на примере французского права, можно заметить следующее. Сервитут стока вод, например, обязывает собственников нижерасположенных участков принимать естественный сток вод с вышерасположенного участка (ст. 640 ГК Франции); сервитут орошения обязывает собственника обремененного им участка допускать в целях орошения участков, отдаленных от стока воды, подведение воды через территорию своего участка. Аналогичные сервитуты действуют на подключение к линиям электропередачи.

Сервитут прохода (droit de passage, ст. 682 ГК Франции) обременяет промежуточные участки правом прохода через них собственника замкнутого участка (анклава). Такой сервитут может быть приобретен за возмещение, уплачиваемое собственникам обременяемых участков, либо приобретен по давности осуществления (30 лет).

Устройство прохода подчиняется определенным правилам. В частности, следует устраивать проход при наименьшем ущербе для собственника обременяемого проходом участка. Проход может быть устроен и тогда, когда промежуточные участки тоже являются анклавами. Если проход осуществлялся безвозмездно в течение срока приобретательной давности, то право на иск о возмещении погашается истечением такого же срока исковой давности. Наконец, если участок превратился в анклав в результате продажи, мены или раздела, право на проход возникает только в отношении участков, затронутых такими сделками, а обязанность выплаты возмещения в таких случаях не возникает.

Назначение сервитутов межевания (bornage, ст. 646 ГК Франции) и огораживания (clore, ст. 647) участков заключается в том, чтобы предоставить собственнику возможность обязать своего соседа к размежеванию за общий счет их смежных участков, либо наделить его правом огородить свой участок. Такое право не возникает у собственника в том случае, когда его участок обременен сервитутом прохода в пользу чужого анклавного участка.

Право собственности на недвижимость может ограничиваться с учетом публичного интереса. Такое ограничение возникает в результате вмешательства государства в полномочия собственника, причем подобное вмешательство подчиняется жесткой регламентации в законе. Основанием для него могут служить интересы обороны — ограничение выражается в таких случаях в запрещении возводить строения на определенном расстоянии от оборонительных сооружений и военных баз либо в праве проводить военные реквизиции. Интересы общественной безопасности и санитарии также могут служить основанием такого рода вмешательства; таковы, в частности, распоряжения органов государственной власти о сносе аварийных строений, прекращении загрязнения среды, осушении болот и т.п. Собственники могут подвергаться ограничениям и в интересах движения транспорта, например, посредством установления сервитутов в интересах авиации, поддержания обзора на шоссе, для строительства и эксплуатации линий электропередач и т.п.

Особую категорию государственного вмешательства составляют действия не по ограничению прав собственников, а по лишению их этих прав. Речь идет о принудительном отчуждении объектов права частной собственности. Возможность такого отчуждения предусматривается в праве промышленно развитых зарубежных стран (expropriacion, takings, desapropriacao). Возможность принудительного отчуждения, однако, может обосновываться только общественными интересами (utilite publique), а само такого рода обоснование должно подчиняться ряду правил. Первое из них требует, чтобы общественный интерес был признан законом или подзаконным актом; второе — чтобы отчуждение проводилось только по решению суда; третье — чтобы отчуждению предшествовало предварительное и справедливое возмещение (ст. 545 ГК Франции).

Общий подход сводится, таким образом, к тому, что вопрос об ограничении права собственности связывается с подчинением его некоторым общим принципам, не столько определяющим объем содержания права собственности, сколько указывающим на известные долженствования, касающиеся использования собственником принадлежащих ему правомочий. Формулируются такие указания в основном в терминах обозначения границ правомерного поведения собственника, использующего предоставляемые законом возможности, нежели в плане сужения или расширения границ содержания права собственности.

Наиболее отчетливо идея поведения собственника в русле не столько осуществления признаваемых за ним прав, сколько исполнения налагаемых на него обязанностей выражена принципом, известным под названием «социальной функции собственности».

Этот принцип не нов: получение им теоретического обоснования относится к началу XX в. <*> Его освещение и оценки в советский период отечественной цивилистики нередко давались с остро критических позиций, поскольку считалось, что вытекающие из него солидаристские концепции камуфлировали социальные антагонизмы классово разделенного общества идеей социальной солидарности. Между тем его основной тезис состоит в том, что собственность должна характеризоваться не только правомочиями, но и обязанностями, и поэтому он не должен оставаться за рамками вопроса о понятии и содержании права собственности. Этот тезис («собственность обязывает»), получивший законодательное закрепление в ряде промышленно развитых зарубежных стран, в том числе и на уровне конституционного положения («Eigentum verpflichtet», ст. 14 Основного закона ФРГ), имеет большое упорядочивающее, организующее и дисциплинирующее воздействие на мотивацию поведения участников правоотношений собственности. Действительно, если обладание имуществом на праве собственности суть не привилегия, а обязанность, то эффективность правового регулирования в сфере отношений собственности органично повышается за счет установления санкций за невыполнение такой обязанности, либо за препятствия к ее нормальному, надлежащему исполнению.

———————————

<*> См.: Дюги Л. Основные преобразования гражданского права со времен Кодекса Наполеона до наших дней. Пг., 1919.

При восприятии такого подхода к законодательной трактовке права собственности в Российской Федерации стало бы возможным разрешить либо создать необходимые предпосылки для разрешения многих остающихся нерешенными вопросов. «Собственность обязывает» — принцип, требующий от собственников предприятий сохранения либо создания рабочих мест без ущерба для их рентабельности; это принцип, не допускающий уменьшения площади зеленых массивов в населенных пунктах путем отведения их территории под промышленные и иные строения и т.д. Собственность должна обязывать своего обладателя быть заботливым хозяином и расчетливым коммерсантом.

Современное состояние правоотношений частной собственности в западных странах характеризуется процессами глубоких перемен. Эти перемены не затрагивают пока традиционных правовых конструкций, в которые облекаются различные субъективные права собственников и обладателей иных вещных прав. Однако содержание данных отношений становится существенно иным, чем прежде. Это отражается, например, на традиционных привилегиях собственников природных ресурсов — растущий массив экологического законодательства подвергает их существенным ограничениям. Меняется роль недвижимости в качестве вместилища частных имущественных накоплений — растущее налоговое бремя, особенно заметное при совершении сделок, оформляющих переход таких накоплений от поколения к поколению, меняет отношение значительной части населения западных стран к такому виду имущества как средству достижения личного финансового благополучия. По существу, происходит постепенное изменение традиционных представлений о частной собственности.

§ 6. Обязательственное право в промышленно развитых

зарубежных странах

В качестве правоотношения, связывающего одного или нескольких лиц обязанностью совершить какое-либо действие или воздержаться от такового в отношении другого лица или нескольких лиц, обязательство выступает общей категорией, обрамляющей разнообразные отношения имущественного оборота.

Однако общего определения понятия «обязательство» гражданское законодательство промышленно развитых зарубежных стран обычно не содержит. Нередко этот термин используется для указания на отдельные обязанности, возникающие у лица по тому или иному основанию. Подчас предмет обязательства обозначается в понятиях, определяющих не обязательство, а договор как основание его возникновения, как это, например, имеет место в формулировке ст. 1101 ГК Франции: «Договор есть соглашение, посредством которого одно или несколько лиц обязываются перед другим лицом или перед несколькими другими лицами дать что-либо, сделать что-либо или не делать чего-либо».

Еще более своеобразное положение сложилось в странах общего права. Здесь общее понятие обязательства вообще не используется. В качестве отдельных подотраслей гражданского и торгового права выступают договорное право (law of contract) и деликтное право (law of torts). Понятие договора трактуется настолько широко, что распространяется даже на односторонние сделки.

Основные элементы общего понятия обязательства содержит § 241 ГГУ, в котором указывается, что обязательство служит кредитору основанием требовать от должника предоставления.

Что же касается договорного права в странах common law, то его основные положения выступают фактически общими положениями обязательственного права.

Применительно к деликтным обязательствам в странах общего права следует отметить, что термином law of torts принято обозначать нормы права, относящиеся к обязательствам из причинения вреда. И становление, и реформирование этого правового института шло с заметным акцентом на сферу процессуального права — расширение оснований деликтной ответственности выражалось, как правило, через предоставление права на иск о возмещении вреда все более широкому кругу потерпевших. В последней трети XX в. в США, Англии, Канаде такое право было признано, например, за конечными потребителями произведенной изготовителями продукции, за иждивенцами лиц, погибших в результате правонарушения; кроме того, был упразднен иммунитет правительственных учреждений, которым они были ранее защищены от деликтной ответственности.

В области такой категории деликтов, как умаление чести в средствах печати (libel), суды США придерживаются менее строгих подходов, чем суды Англии. Так, в США обладающее публичной известностью лицо (public figure) не вправе предъявить иск о возмещении вреда к тому, кто добросовестно, но несправедливо критиковал его деятельность; в Англии, напротив, публикуемые в средствах массовой информации факты должны быть истинными, а их комментарий — справедливым. В США весьма примечательным видом гражданского деликта признается вмешательство в частную жизнь (interference with privacy). Примером такого вмешательства, влекущего за собой деликтную ответственность, служит, в частности, самовольное использование чужих фотографий в целях рекламы, установление подслушивающих устройств в чужом доме, фотографирование с целью запечатлеть лицо в неловкой, конфузящей его обстановке и др.

С 1982 г. в странах Европейского союза началась работа специально созданной комиссии по выработке Принципов европейского договорного права (далее — Принципы). Первая часть Принципов, содержащая положения, относящиеся к исполнению договоров и последствиям их неисполнения, была опубликована в 1995 г. Вторая часть увидела свет в 1999 г.

Принципы состоят из девяти глав: 1) Общие положения; 2) Заключение договора; 3) Полномочия агентов; 4) Условия действительности договора; 5) Толкование договоров; 6) Содержание договора; 7) Исполнение договора; 8) Неисполнение договора и общие средства правовой защиты; 9) Специальные средства правовой защиты.

В некоторых отношениях Принципы напоминают авторитетную в США инкорпорацию, известную под названием «Свод договорного права» (Restatement of the Law of Contract), второе издание которого было опубликовано в 1981 г. Сходство выражается, например, в том, что как и Свод, положения Принципов снабжены примечаниями и комментариями. Как и Свод, они состоят из диспозитивных норм (soft law). И Принципы, и Свод воспринимают положения не только из национального права стран-участниц (штатов), но и немало заимствуют из внешних источников. Так, оба акта учитывают положения Венской конвенции ООН по международной купле-продаже товаров.

Различия проявляются в том, что Принципы задуманы как часть Европейского Гражданского кодекса, т.е. выступают частью довольно радикального интеграционно-правового проекта, а Свод лишь консолидирует нормы общего права США. Кроме того, Свод опирается на единую общенациональную систему права — common law, а Принципы уделяют внимание всем правовым системам стран — участниц ЕС, хотя не каждая из них оказывает равное влияние на те или иные положения. Более того, в Принципах отражены идеи, которые вообще еще не закреплены ни одним из национальных правопорядков. Главная особенность Принципов состоит в том, что в них закрепляются положения, которые их составители считают наиболее отвечающими экономической и социальной обстановке в современной Европе. Учитывая практику договорных связей в сфере внешней торговли, составители Принципов, тем не менее, не сводили свою задачу к тому, чтобы предназначить их исключительно к внешнеторговым (международным) сделкам.

ЛИТЕРАТУРА

Учебники, учебные пособия, монографии

Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Е.А. Васильева. М., 1993.

Право Европейского союза: правовое регулирование торгового оборота / Под ред. В.В. Безбаха, А.Я. Капустина, В.К. Пучинского. М., 1999.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран / Под ред. В.П. Мозолина и М.И. Кулагина. М., 1980.

Советское и иностранное гражданское право (Проблемы взаимодействия и развития) / Отв. ред. В.В. Мозолин. М., 1989.

Ансон В. Договорное право. М., 1984.

Богатых Е.А. Гражданское и торговое право. М., 2000.

Введение в шведское право. М., 1986.

Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А. Туманова. М., 1999.

Единообразный торговый кодекс США: Пер. с англ. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право. М., 1996.

Жамен С., Лакур Л. Торговое право / Под ред. К. Лобри. М., 1993.

Кросс Р. Прецедент в английском гражданском праве. М., 1985.

Мозолин В.П., Фарнсворт Е.А. Договорное право СССР И США. М., 1988.

Морандьер, Жюлио Леон де ла. Гражданское право Франции. Т. 1 — 3. М., 1958 — 1960.

Осакве Кристофер. Сравнительное правоведение в схемах. М., 2000.

Правовая система Нидерландов / Отв. ред. В.В. Бойцова, Л.В. Бойцова. М., 1998.

Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии: Пер. с нем. М., 2001.

Саватье Р. Общая теория обязательств. М., 1972.

Сакаэ Вагацума, Тору Ариидзуми. Гражданское право Японии. Т. 1 — 2. М., 1983.

Шапп Я. Основы гражданского права Германии. М., 1996.

Право Европейского союза. Документы и комментарии / Под ред. С.Ю. Кашкина. М., 1999.

Нормативные материалы

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Гражданские и торговые кодексы / Отв. ред. В.К. Пучинский и М.И. Кулагин. М., 1986.

Гражданское, торговое и семейное право капиталистических стран. Законодательство о компаниях, монополиях и конкуренции / Отв. ред. В.К. Пучинский и М.И. Кулагин. М., 1987.

Гражданские кодексы стран Латинской Америки / Отв. ред. В.В. Безбах. М., 1988.

Международное торговое право: расчеты по контрактам. Сборник международных документов / Сост. Т.П. Лазарева. М., 1996.

Германское право. Часть 1. Гражданское уложение: Пер. с нем. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право. Ч. 2. М., 1996.

Торговое уложение и другие законы: Пер. с нем. / Серия: Современное зарубежное и международное частное право. Ч. 3. М., 1996.

Закон об общих условиях сделок, Закон об ответственности за недоброкачественную продукцию, Закон о праве собственности на жилье, Закон о чеках, Закон о векселях, Положение о несостоятельности: Пер. с нем. (Серия: «Современное зарубежное и международное частное право»). М., 1999.

Соединенные Штаты Америки: конституция и законодательные акты / Отв. ред. О.А. Жидков. М., 1993.

Содержание

Введение

1. Общие положения о наследовании

2. Основания наследования

2.1 Наследование по завещанию

2.2 Наследование по закону

3. Приобретение наследства

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Развитие института наследственного права на серьезном уровне началось в период существования Римской Республики, и получила дальнейшее закрепление в последующий период генезиса Римского государства – эпоху империи. Основы наследственного права Древнего Рима получили дальнейшее развитие в период средневековья, странах Западной Европы. Особых успехов институт наследственного права достиг во Франции во времена Наполеона I.

В России в дореволюционный период также шёл процесс развития основных институтов гражданского права. После распада СССР и возрождения независимой России в стране вновь пошел процесс усовершенствования предмета наследственного права.

Наследственное право является одним из наиболее древних правовых институтов. Появление наследственного права поставило перед юристами и обществом множество вопросов: что делать с имуществом после смерти человека, кому оно должно принадлежать и как урегулировать вопросы, связанные с развитием брачно-семейных отношений. Несмотря на то, что институт наследования имеет общие корни и строиться на общих принципах, законодательство различных государств имеет существенные различия в правовом регулировании наследственного права.

Согласно ст. 8 Конституции РФ, в Российской Федерации признаются и защищаются равным образом частная, государственная, муниципальная и иные формы собственности. Право частной собственности охраняется законом.

Юридические гарантии осуществления наследственных прав предусмотрены нормами, регулирующими наследование и составляющими институт наследственного права. Наследственное право в той или иной степени затрагивает интересы каждого гражданина.

Сейчас эта тема актуальна как никогда. В РФ у граждан появилась возможность получить в собственность довольно значительное имущество и стало важно сохранить это имущество и передать его наследникам. Также актуальность данной темы обусловлена и тем, что многие до сих пор не знают о правах и обязанностях в сфере наследования, несмотря на то, что III часть ГК РФ действует с 1 марта 2002 г.

Цель данной работы это изучение и анализ проблем, связанных с наследственным правом. Для этого ставятся задачи по исследованию наследования по закону и наследования по завещанию.

При подготовке данной работы я использовала статьи из периодических изданий, нормативные материалы, учебные пособия, которые наиболее широко освещают характер выбранной мною темы.

1. Общие положения о наследовании

При наследовании имущество умершего переходит к другим лицам в порядке универсального правопреемства, то есть в неизменном виде как единое целое и в один и тот же момент.

В п. 1 ст. 1110 дано легальное определение наследования. В нем предпринята попытка отразить присущие наследованию наиболее характерные черты. Наследование относится к числу производных, т.е. основанных на правопреемстве, способов приобретения прав и обязанностей. При наследовании имеет место переход прав и обязанностей умершего лица, т.е. прав и обязанностей, которые принадлежали ему при жизни, к другим лицам. В п. 1 ст. 1110 речь идет о наследовании имущества умершего, т.е. имущественных прав и обязанностей, принадлежавших ему при жизни. При наследовании имущество умершего переходит к другим лицам в порядке универсального правопреемства.

Центральным в наследственном праве является понятие наследства. Объяснение тому лежит на поверхности – если нет наследства, то и наследовать нечего.

Под наследством следует понимать то, что после смерти наследодателя переходит к его наследникам в порядке наследственного правопреемства. Иными словами, для раскрытия содержания понятия «наследство» необходимо ответить на вопрос, что переходит к наследникам и как переходит. При определении границ самого понятия наследства отправными должны служить следующие положения.

Во-первых, в состав наследства могут входить лишь те права и обязанности, носителем которых при жизни был сам наследодатель. Если же права и обязанности возникают лишь в результате смерти наследодателя, то говорить о переходе их по наследству не приходится. При таких обстоятельствах права и обязанности не переходят от наследодателя к наследнику, а возникают у наследника по иным основаниям. Но для этого, помимо смерти наследодателя, необходимо наличие и других предусмотренных законом юридических фактов.

Во-вторых, в состав наследства не входят права и обязанности, неразрывно связанные с личностью наследодателя, в частности, право на алименты, право на возмещение вреда, причиненного жизни или здоровью гражданина, а также права и обязанности, переход которых в порядке наследования не допускается настоящим Кодексом или другими законами.

В-третьих, в силу прямого указания закона в состав наследства входят принадлежавшие наследодателю на день открытия наследства вещи, иное имущество, в том числе имущественные права и обязанности. С ним связано и заключительное положение ст. 1112 ГК: «Не входят в состав наследства личные неимущественные права и другие нематериальные блага».
В гражданском праве, как, впрочем, и в теории права, различают два вида правопреемства: специальное и общее. При сингулярном правопреемстве правопреемник заступает место праводателя в одном или нескольких правоотношениях, при универсальном правопреемстве – во всех правоотношениях, а потому рассматривается как продолжение юридической личности праводателя. При правопреемстве, независимо от того, идет ли речь о сингулярном или универсальном правопреемстве, имеет место юридическая зависимость прав и обязанностей правопреемника от прав и обязанностей правопредшественника.

Наследование принято относить к случаям универсального правопреемства, которое характеризуется тем, что наследство переходит к другим лицам в неизменном виде как единое целое и в один и тот же момент. Акт принятия наследства распространяется на все наследство, которое причитается данному лицу, в чем бы оно ни выражалось и у кого бы ни находилось, причем этому акту придается обратная сила, т.е. наследство считается принадлежащим лицам, которое его приняли, уже с момента открытия наследства.

В то же время указание на то, что наследство переходит к другим лицам в порядке универсального правопреемства, как и характеристику его признаков, не следует понимать слишком прямолинейно, т.е. в том смысле, что между умершим и лицами, к которым его имущественные права и обязанности переходят, никогда никого нет. Это далеко не так. Достаточно напомнить об очередности призвания наследников по закону к наследованию, приращении наследственных долей, отказе наследника от наследства в пользу другого наследника, наследственной трансмиссии и многом другом, чтобы убедиться в том, что зачастую переход имущества умершего к другим лицам зависит от обстоятельств, ему неподвластных, хотя и в этих случаях принцип перехода прав и обязанностей умершего к другим лицам в порядке универсального правопреемства продолжает действовать.

Нередко грань между универсальным и сингулярным правопреемством достаточно тонка. Если наследнику завещана вещь с лежащими на ней обременениями, то нередко права и обязанности наследника не выходят за пределы правоотношений, связанных с этой вещью. А в этом случае правопреемство, имеет место, ближе к сингулярному, чем к универсальному. Иными словами, обозначенные в законе признаки правопреемства, раскрытие содержания которых предпринято в предшествующем изложении, не следует абсолютизировать.

Наконец, говоря о переходе по наследству имущества наследодателя, следует иметь в виду, что это имущество состоит не только из актива, но и пассива, т.е. не только из принадлежавших наследодателю прав, но из лежавших на нем обязанностей и обременений.

Согласно абз. 1 ст. 1111 наследование осуществляется по завещанию и по закону. Это положение не следует понимать в том смысле, будто для наследования по завещанию необходим такой юридический факт, как наличие завещания, в то время как наследование по закону осуществляется непосредственно из закона. Начать с того, что для наследования, по каким бы основаниям оно ни осуществлялось, во всех случаях необходимо наступление такого юридического факта, как открытие наследства. Кроме того, для наследования по закону необходимо, чтобы лицо, призываемое к наследованию, входило в круг наследников по закону, чтобы оно относилось к той очереди наследников по закону, которая призывается к наследованию, и т.д.

Словом, как для наследования по завещанию, так и для наследования по закону необходим целый набор предусмотренных законом юридических фактов, причем отсутствие хотя бы одного из них исключает призвание наследника к наследованию, по крайней мере, по тому основанию, по которому он был бы призван к наследованию, если бы весь этот набор был налицо.

Таким образом, наследование по закону имеет место не только тогда, когда и поскольку оно не изменено завещанием, но и в иных, предусмотренных ГК, случаях.

Следует также учитывать, что одно и то же лицо может быть призвано к наследованию, как по завещанию, так и по закону. Например, наследодатель часть имущества завещал наследнику по закону, оставив остальное наследственное имущество вне завещательного распоряжения. Оставшаяся незавещанной часть имущества распределяется между наследниками по закону, в том числе и тем из них, который часть имущества получит по завещанию.

В момент смерти наследодателя он перестает быть субъектом права, его правоспособность и дееспособность как неотрывные от личности социально-правовые качества прекращаются. Ни правоспособность, ни дееспособность умершего унаследовать нельзя. Иначе обстоит дело с принадлежавшими ему субъективными правами и обязанностями. Они-то и переходят по наследству. В то же время по наследству могут переходить не только субъективные права и обязанности как таковые, но и правовые образования, которые находятся на пути от правоспособности к субъективному праву.

Наследство открывается со смертью гражданина. Момент смерти фиксируется на основании медико-биологических данных, свидетельствующих о том, что изменения, которые произошли в организме человека, необратимы и позволяют констатировать факт смерти. Факт смерти, установленный на основании медико-биологических данных, удостоверяется в свидетельстве о смерти, выдаваемом органами ЗАГСа.

К смерти гражданина по правовым последствиям приравнивается объявление судом безвестно отсутствующего гражданина умершим ).

Днем открытия наследства является день смерти гражданина. Если гражданин объявлен умершим как безвестно отсутствующий, то днем открытия наследства является день вступления в законную силу решения суда об объявлении гражданина умершим. Когда же в соответствии с днем смерти гражданина признан день его предполагаемой гибели, то днем открытия наследства считается день смерти, указанный в решении суда.

Местом открытия наследства является последнее место жительства наследодателя. При всех обстоятельствах решающее значение для определения места жительства наследодателя имеет материально-правовой критерий, а именно установление того места, где наследодатель на момент открытия наследства постоянно или преимущественно проживал. Только если последнее место жительства наследодателя не может быть установлено, место открытия наследства придется определять по месту нахождения наследства или основной его части.

Закон допускает призвание к наследованию не только граждан, находящихся в живых к моменту открытия наследства, но и тех, кто были зачаты при жизни наследодателя и родились живыми после открытия наследства, т.е. уже после смерти наследодателя. Лицо, интересы которого подлежат охране еще до рождения, называется насцитурус, т.е. еще не родившийся. Охрана интересов такого лица предусмотрена п. 3 ст. 1163 и ст. 1166 ГК

К наследованию по завещанию могут призываться указанные в завещании юридические лица, существующие на день открытия наследства, а также Российская Федерация, субъекты Российской Федерации, муниципальные образования, иностранные государства и международные организации. Кроме того, Российская Федерация может призываться и к наследованию по закону в соответствии со ст. 1151 ГК. В данном случае речь идет о наследовании Российской Федерацией так называемого выморочного имущества.

В соответствии с принципом свободы завещания наследодатель, по общему правилу, может сам не допустить к наследованию неугодных ему наследников по закону, сделав это прямо или косвенно. В числе недостойных наследников закон различает граждан, которые не имеют права наследовать, и граждан, которые отстраняются судом от наследования по требованию заинтересованного лица.

К гражданам, которые не имеют права наследовать ни по закону, ни по завещанию относятся граждане, которые своими умышленными противоправными действиями, направленными против наследодателя, кого-либо из его наследников или против осуществления последней воли наследодателя, выраженной в завещании, способствовали или пытались способствовать призванию их самих или других лиц к наследованию либо увеличению причитающейся им или другим лицам доли наследства, если эти обстоятельства подтверждены в судебном порядке. Таким образом, для того чтобы лица, указанные в п. 1 ст. 1117 ГК, не могли наследовать ни по закону, ни по завещанию, необходимо наличие целого ряда условий. Во-первых, их действия должны быть умышленными противоправными действиями. Если же они были лишь неосторожными, хотя бы и противоправными, то этого недостаточно для признания указанных лиц не имеющими права наследовать. В то же время умышленное противоправное поведение недостойных наследников может выражаться не только в форме действия, но и в форме бездействия. Что же касается лиц, которые могут быть отнесены к недостойным наследникам, то из их числа, во всяком случае, должны быть исключены лица, которые к моменту открытия наследства не достигли четырнадцати лет.

Во-вторых, умышленное противоправное поведение может быть направлено не только против самого наследодателя, но и против кого-либо из его наследников.

В-третьих, умышленное противоправное поведение может быть направлено на то, чтобы добиться призвания к наследованию каких-либо других лиц, но необязательно самого лица, поведение которого является таковым.

В-четвертых, указанные обстоятельства, которые выражены в умышленном противоправном поведении недостойного наследника, должны быть подтверждены судом в порядке либо уголовного судопроизводства.

В п. 2 ст. 1117 говорится уже о другой категории недостойных наследников, а именно о гражданах, которые злостно уклонялись от лежавших на них в силу закона обязанностей по содержанию наследодателя. По требованию заинтересованного лица они отстраняются судом от наследования. Если лицо, не имеющее права наследовать или отстраненное от наследования как недостойный наследник, неосновательно получило из состава наследства какое-либо имущество, оно обязано все это имущество возвратить по правилам.

Правила о недостойных наследниках распространяются на наследников, имеющих право на обязательную долю в наследстве. При наличии условий, предусмотренных в ст. 1117, они также не имеют права наследовать либо могут быть отстранены от наследования по требованию заинтересованного лица.

2. Основания наследования

2.1 Наследование по завещанию

Завещание – акт распоряжения имуществом на случай смерти. Этот акт социально значим не только для самого завещателя, который путем его совершения как бы подводит предварительный итог прожитой жизни, но и для других лиц, в первую очередь тех, кому имущество завещано.

Завещание при самом первом приближении к нему можно определить как акт физического лица по распоряжению имуществом на случай смерти. Завещание относится к юридическим актам, т.е. к таким правомерным действиям, при совершении которых имеет место направленность воли совершающего их лица на достижение определенных правовых последствий.

Завещание – это односторонняя сделка, поскольку она совершается действием одного лица. Завещание – это срочная сделка, ибо наступление смерти, на случай которой завещание совершено, неизбежно. Завещание может быть совершено завещателем только лично, причем это правило не допускает никаких изъятий. Совершение завещания через представителя, ни при каких обстоятельствах не допускается.

Завещание может быть совершено только тем гражданином, который в момент его совершения обладает полной дееспособностью. Это гражданин, который достиг требуемого законом возраста и к моменту совершения завещания не признан недееспособным или ограниченно дееспособным.

Завещание создает права и обязанности только после открытия наследства. Совершение завещания само по себе не создает никаких прав и обязанностей ни для лица, совершившего завещание, ни для лиц, интересы которых так или иначе завещанием могут быть затронуты. Именно поэтому завещатель в любой момент вправе отменить или изменить совершенное.

Завещание относится к распорядительным сделкам сугубо личного характера. Именно поэтому совершение одного завещания двумя или более гражданами не допускается. В завещании может и должна быть выражена воля только одного лица, желающего распорядиться имуществом на случай смерти. Если же граждане после смерти каждого из них хотят оставить имущество друг другу или третьим лицам, то это может быть сделано лишь в раздельно совершенных завещаниях.

В законе записано, что распорядиться имуществом на случай смерти можно только путем совершения завещания. Договор, предусматривающий передачу дара одаряемому только после смерти дарителя, ничтожен. К такого рода дарению применяются правила гражданского законодательства о наследовании. По ныне действующему законодательству дарение может быть как реальным, так и консенсуальным договором. Реальный договор дарения считается заключенным лишь в момент передачи дара одаряемому. Поэтому реальный договор дарения, который предусматривал бы передачу дара одаряемому только после смерти дарителя, юридически невозможен, его просто нет. Что же касается консенсуального договора дарения, то в принципе можно было бы заключить договор, по которому имущество оставалось бы в собственности дарителя до его смерти. Но в этом случае конструкция дарения юридически излишня, поскольку для обеспечения интересов, как дарителя, так и одаряемого вполне достаточно норм о наследовании. К тому же эта конструкция могла бы быть использована для ущемления прав наследника, имеющего право на обязательную долю, т.е. в обход закона.

Свобода завещания выражается, прежде всего, в том, что завещатель вправе завещать имущество по своему усмотрению. Из этого следует, что гражданин может по своему усмотрению совершить завещание, а может и вовсе не совершать его, причем, забегая вперед, отметим, что ни то ни другое гражданин не обязан мотивировать. Завещатель может любым путем, опять-таки по своему усмотрению, определить долю наследников в наследстве. Он может завещать наследникам лишь часть своего имущества, оставив другую его часть вне завещательного распоряжения. Завещатель может лишить наследства одного, нескольких или всех наследников по закону, не указывая причин такого лишения. Свобода завещания выражается и в том, что завещатель, сохранивший полную дееспособность, в любой момент может отменить или изменить совершенное завещание.

Свобода завещания ограничивается правилами об обязательной доле в наследстве. Если завещатель лишил наследства того наследника, который имеет право на обязательную долю, либо косвенным путем свел на нет его право на обязательную долю либо ограничил его в этом праве, причем нет оснований относить наследника к недостойным, то право на обязательную долю в случаях, предусмотренных законом, должно быть ему гарантировано. А это может повлечь недействительность завещания в той части, в какой оно ущемляет право наследника на обязательную долю.

Завещатель может распорядиться на случай смерти любым имуществом, в том числе имуществом, оборотоспособность которого ограничена. Однако распорядиться имуществом, изъятым из оборота, он не может, поскольку указанное имущество предметом гражданско-правовых сделок, совершаемых гражданами, вообще быть не может.

Завещатель не может завещать своим наследникам право авторства, право на авторское имя или право на неприкосновенность произведения, хотя они и продолжают охраняться после его смерти в качестве социально значимых юридических фактов, но он вправе завещать им опубликование не изданной при его жизни рукописи.

В силу общего правового принципа: кто вправе на большее, тот вправе и на меньшее, завещатель может распорядиться не всем своим имуществом, а лишь его частью, оставив остальное имущество вне завещательного распоряжения. Имущество, оставшееся вне завещательного распоряжения, подпадает под правовой режим, который установлен для имущества, наследуемого по закону.

Завещатель может выразить свою волю в отношении различных частей наследственного имущества не в одном, а в нескольких завещаниях, причем они могут быть совершены как одновременно, так и в разное время. Впрочем, нотариус или иное лицо, уполномоченное на удостоверение завещания, не лишено права обратить внимание завещателя на несоответствие совершаемых им завещаний друг другу. Однако если завещатель это несоответствие не устранит, то указанное обстоятельство не может служить основанием для отказа в удостоверении завещаний.

Пункт 1 ст. 1121 вслед за ст. 1111 ГК, ст. 1116 ГК, п. 1 ст. 1119 ГК закрепляет принцип свободы завещания.

Во-первых, в завещании наследодателя подназначенный наследник может быть назначен как наследнику по завещанию, так и наследнику по закону.

Во-вторых, подназначение наследника, причем не только к наследнику по завещанию, но и к наследнику по закону, может быть рассчитано не только на те случаи, когда основной наследник умрет до открытия наследства, но и на те случаи, когда он умрет в момент открытия наследства, т.е. одновременно с завещателем, либо после открытия наследства.

В-третьих, подназначенный наследник призывается к наследованию, когда основной наследник жив, но не примет наследство по другим причинам или откажется от него. При этом способы совершения или несовершения указанных действий, в которых выражается воля наследника, могут быть различными. Они могут быть выражены как прямым волеизъявлением, так и совершением конклюдентных действий.

В-четвертых, подназначенный наследник призывается к наследованию, когда основной наследник как недостойный не будет, иметь права наследовать либо будет, отстранен от наследования.

Неделимая вещь должна считаться завещанной в долях, соответствующих стоимости этих частей, но завещанной лишь тем наследникам, которым части этой вещи, предназначались в натуре. Порядок пользования наследниками неделимой вещью может быть установлен в соответствии с предназначенными им в завещании частями этой вещи. Например, завещатель половину скульптуры завещал одному наследнику, а двум другим по одной четверти. Распоряжение завещателя нужно истолковать в том смысле, что поскольку завещанные части неравны, то как доступ наследников к скульптуре и извлечение из нее доходов, так и несение связанных с нею затрат и обременений должны распределяться между наследниками соразмерно завещанным частям.

Ст. 1123 «тайна завещания» призвана защитить, применительно к принципу свободы завещания, неприкосновенность частной жизни, личную и семейную тайну граждан. Тайна завещания обеспечивается тем, что завещатель вовсе не обязан сообщать кому-либо, в том числе и лицам, которых завещание касается, о содержании, совершении, изменении или отмене завещания. Все это относится к частной жизни завещателя, составляет его сугубо личную тайну, а потому неприкосновенно, должно быть, если завещатель того желает, надежно скрыто от посторонних глаз.

В числе мер защиты, которые могут быть применены к правонарушителю, в законе специально выделена одна – завещатель вправе потребовать компенсации морального вреда. Завещатель может потребовать компенсации морального вреда не только от нотариуса или иного лица, удостоверяющего завещание, но и от других лиц, перечисленных в ч. 1 ст. 1123.

К нотариально удостоверенным относятся лишь завещания, удостоверенные нотариусом, что явствует уже из самого их названия, а также завещания, удостоверенные должностными лицами органов местного самоуправления Российской Федерации и должностными лицами консульских учреждений Российской Федерации за границей, когда указанным должностным лицам законом предоставлено право совершения нотариальных действий. Нотариально удостоверить можно лишь такое завещание, которое составлено, т.е. написано самим завещателем или записано с его слов нотариусом. При написании или записи завещания могут быть использованы технические средства. Завещатель должен собственноручно подписать завещание. Если завещатель не может это сделать, завещание по просьбе завещателя может быть в присутствии нотариуса подписано другим гражданином.

При удостоверении завещания нотариус обязан разъяснить завещателю содержание ст. 1149 ГК, в силу которой свобода завещания ограничивается правилами об обязательной доле в наследстве.

В силу прямого указания закона завещатель не обязан сообщать кому-либо о содержании, совершении, об изменении или отмене завещания. Это правило подкрепляется нормой о тайне завещания, согласно которой на лиц, имеющих доступ к завещанию, возлагается обязанность держать в тайне касающиеся его сведения. Единственное исключение в этом отношении составляет закрытое завещание, при совершении которого завещатель может наглухо закрыть доступ к его содержанию всем другим лицам, в том числе и нотариусу. Именно поэтому при совершении закрытого завещания ни на кого не возлагается обязанность хранить его содержание в тайне. Из самой природы закрытого завещания следует, что круг лиц, которые могут его совершить, носит ограниченный характер. Закрытое завещание в заклеенном конверте завещатель передает нотариусу в присутствии двух свидетелей, которые ставят на этом конверте свои подписи. Поскольку свидетели ставят свои подписи на заклеенном конверте, содержание завещания неизвестно не только нотариусу, но и свидетелям. После подписания свидетелями заклеенного конверта он запечатывается в их присутствии в другой конверт.

Гражданин, который внес в банк денежные средства, причем не обязательно во вклад, но и на любой другой банковский счет, может по своему усмотрению завещать права на эти средства либо в порядке, предусмотренном ст. 1124-1127 ГК, либо, совершив в письменной форме завещательное распоряжение в том филиале банка, в котором находится этот счет. Такое завещательное распоряжение имеет силу нотариально удостоверенного завещания. Завещатель должен собственноручно это распоряжение подписать, указав дату его составления, а служащий банка, имеющий право принимать к исполнению распоряжения клиента в отношении средств на его счете, должен это распоряжение удостоверить.

Гражданин может изложить последнюю волю в отношении своего имущества в простой письменной форме. Однако изложение гражданином последней воли в такой форме признается завещанием лишь при наличии ряда условий.

Во-первых, гражданин должен оказаться в положении, явно угрожающем его жизни, которое относится к чрезвычайным обстоятельствам.

Во-вторых, гражданин должен оказаться в таких чрезвычайных обстоятельствах, при которых он лишен возможности совершить завещание по правилам ст. 1124-1128 ГК.

В-третьих, завещатель должен собственноручно написать и подписать документ, из содержания которого следует, что он представляет собой завещание.

В-четвертых, это должно быть сделано в присутствии двух свидетелей, причем написанный и подписанный завещателем документ должен быть скреплен также и их подписями.

При отсутствии хотя бы одного из этих условий выражение гражданином последней воли в отношении своего имущества, во всяком случае, не может квалифицироваться как завещание и, по общему правилу, не имеет юридического значения.

Акт отмены или изменения завещания, как и акт его совершения, – это односторонняя сделка. Для отмены или изменения завещания достаточно волеизъявления самого лица, в свое время совершившего завещание. Необходимо различать отмену завещания и его изменение. При отмене завещание отменяется полностью независимо от того, сопровождается ли отмена совершением нового завещания или нет. Завещатель может ограничиться отменой завещания, не совершая взамен никакого другого завещания. Но он может взамен прежнего завещания совершить новое, например, завещая все свое имущество наследнику, который в прежнем завещании назначен наследником не был. Напротив, при изменении завещания происходит не отмена завещания целиком, а лишь отмена или изменение отдельных содержащихся в нем завещательных распоряжений.

Завещания с пороками содержания, с пороками формы относятся к ничтожным; с пороками воли – к оспоримым. Что же касается завещаний с пороками в субъектном составе, то они могут относиться либо к ничтожным, либо к оспоримым. Так, если завещание совершено гражданином, который в момент его совершения был полностью недееспособным, то оно ничтожно. Если же завещание совершено гражданином, который недееспособным признан не был, но в момент совершения завещания не отдавал отчет в своих действиях или не мог ими руководить, то его следует отнести к оспоримым.

В случае признания завещания недействительным имущество должно быть передано тому, кому оно причитается по закону.

Исполнение завещания

Завещание совершается для того, чтобы оно было исполнено. В противном случае совершение завещания лишено смысла. Исполнение завещания затрудняется тем, что того, кто оставил завещание, уже нет в живых, а потому в спорных случаях, которые при исполнении завещания могут возникнуть, к нему нельзя обратиться. Правда, «присутствует» его воля, выраженная в завещании, и ею в первую очередь при исполнении завещания и надлежит руководствоваться. В ст. 1133 предусмотрено, что исполнение завещания осуществляется наследниками по завещанию. Закрепляя это положение, законодатель исходит из того, что при исполнении завещания разногласий между наследниками не возникнет. Если же согласия нет, а это нередко бывает, то возникающие между наследниками при исполнении завещания споры как споры о праве гражданском подлежат разрешению в судебном порядке. Завещание исполняют сами наследники, кроме случаев, когда его исполнение полностью или в части осуществляет исполнитель завещания. При исполнении завещания, как наследники, так и исполнитель завещания должны стремиться к тому, чтобы завещание было надлежаще исполнено, чтобы воля завещателя была, насколько это, возможно, полностью выполнена, они должны оказывать друг другу всяческое содействие в исполнении завещания, не допуская при этом расточительства в расходовании средств. Словом, все лица, причастные к исполнению завещания, должны вести себя как добропорядочные рачительные хозяева, сверяя свои поступки с тем, как вел бы себя в подобной ситуации сам завещатель. Иными словами, при исполнении завещания и наследники по завещанию, и исполнитель должны вести себя достойно, не бросая тень ни на самих себя, ни на доброе имя завещателя. Если же при исполнении завещания выясняется, что в завещании есть какие-либо пробелы, неясности или неточности, то они подлежат восполнению или устранению путем толкования завещания и учета других, имеющих существенное значение для установления предполагаемой воли завещателя обстоятельств. Споры при исполнении завещания подлежат разрешению в судебном порядке не только тогда, когда они возникают между наследниками по завещанию, но и тогда, когда они возникают между наследниками и исполнителем завещания. Исполнение завещания завещатель может поручить указанному им в завещании гражданину, который именуется душеприказчиком или, что-то же самое, исполнителем завещания. Исполнителем завещания может быть только физическое лицо, но не обязательно гражданин. Исполнителем завещания может быть как наследник завещателя, так и лицо, не относящееся к наследникам. Чтобы гражданин стал исполнителем завещания, необходимо получить на то его согласие. Однако это согласие может быть дано не только при жизни завещателя, но и в заявлении, поданном гражданину нотариусом в течение месяца со дня открытия наследства. Таким образом, согласие гражданина быть исполнителем завещания может быть выражено как путем прямого волеизъявления, так и путем совершения конклюдентных действий. Чтобы исполнить завещание, исполнитель должен быть наделен полномочиями, которые основаны на завещании и удостоверяются свидетельством, выдаваемым нотариусом. Полномочия представляют собой сплав прав и обязанностей, необходимых исполнителю для исполнения завещания. В пункте 2 ст. 1135 приведен перечень мер, которые исполнитель должен принять для исполнения завещания. В силу п. 3 ст. 1135 исполнитель завещания вправе от своего имени вести дела, связанные с исполнением завещания, в том числе в суде, других государственных органах и государственных учреждениях.

Завещательный отказ относится к особым завещательным распоряжениям завещателя. Его специфика состоит в том, что в данном случае проводником воли завещателя может быть только его наследник. Путем установления завещательного отказа или, что-то же самое, легата завещатель возлагает на одного или нескольких своих наследников исполнение за счет наследства обязанности имущественного характера в пользу одного или нескольких лиц, которые приобретают право требовать исполнения этой обязанности. Из того, что содержание завещания может исчерпываться установлением завещательного отказа, следует вывод, что завещатель может обязать наследника передать отказополучателю все наследство в виде завещательного отказа. В этом случае возложенная на наследника обязанность исполнить завещательный отказ может рассматриваться как скрытая форма лишения наследника наследства. Однако наследник и в этом случае не освобождается от обязанности расплатиться за счет наследства с долгами завещателя и лишь после этого передавать то, что осталось, отказополучателю. Внимания заслуживает абз. 2 п. 2 ст. 1137, где в более обобщенном и развернутом виде закреплено правило, которое было известно и ранее действовавшему законодательству. Речь идет о том, что на наследника, к которому переходит жилой дом, квартира или иное жилое помещение, завещатель может возложить обязанность предоставить другому лицу, т.е. отказополучателю, на период жизни этого лица или на иной срок право пользования этим помещением или его определенной частью. Завещательное возложение, как и завещательный отказ, относятся к особому завещательному распоряжению завещателя, и они достаточно близки друг другу.

Во-первых, если при завещательном отказе завещатель возлагает на одного или нескольких наследников по завещанию или по закону обязанности имущественного характера в пользу одного или нескольких лиц, именуемых отказополучателями, то при завещательном возложении он может обязать тех же лиц совершить какое-либо действие не только имущественного, но и неимущественного характера, причем это действие должно быть направлено на осуществление общеполезной цели. Таким образом, конкретное лицо, в пользу которого указанное действие должно быть совершено, при завещательном возложении может и не быть обозначено.

Во-вторых, исполнение завещательного отказа может быть возложено не только на наследников, но и на исполнителя завещания при условии выделения в завещании части наследственного имущества для исполнения завещательного возложения. Но и в этом случае такая обязанность может быть возложена на исполнителя завещания в самом завещании. После же смерти завещателя она может быть возложена на исполнителя при согласии на то самого исполнителя и наследников.

2.2 Наследование по закону

Наследниками первой очереди по закону являются дети, супруг и родители наследодателя. При определении лиц, относящихся к детям, супругу, родителям умершего, а также к ребенку умершего, родившемуся после его смерти, надлежит руководствоваться нормами семейного законодательства. К супругам относятся, во-первых, лица, брак которых зарегистрирован в органах загса; во-вторых, лица, совершившие религиозный брак, приравниваемый к гражданскому браку; в-третьих, лица, фактические брачные отношения которых признаны судом.

Наследственные права детей, родившихся в браке, признанном недействительным, или в течение трехсот дней со дня признания брака недействительным, приравниваются к правам детей, родившихся в действительном браке. Наследственные права усыновленных и усыновителей, как уже отмечалось, приравниваются к наследственным правам детей и родителей. Потомки усыновленного, который умер раньше, чем усыновитель, после смерти усыновителя призываются к наследованию по праву представления на тех же основаниях, что и внуки наследодателя, и их потомки.

Если нет наследников первой очереди, наследниками второй очереди по закону являются полнородные и неполнородные братья и сестры наследодателя, его дедушка и бабушка, как со стороны отца, так и со стороны матери.

В ст. 1144 закреплены наследники по закону третьей очереди: в п. 1 ст. 1144 перечислены наследники третьей очереди, которые призываются к наследованию на общих основаниях, а в п. 2 ст. 1144 – наследники третьей очереди, которые призываются к наследованию по праву представления. К наследникам по закону третьей очереди отнесены как полнородные, так и неполнородные братья и сестры родителей наследодателя, т.е. достаточно, чтобы у родителей наследодателя с их братом или сестрой был один общий родитель. Двоюродные братья и сестры наследодателя призываются к наследованию по праву представления независимо от того, являются ли они детьми полнородных или неполнородных братьев и сестер родителей наследодателя.

В п. 1 ст. 1145 законодатель устанавливает, что родственники наследодателя третьей, четвертой и пятой степени родства получают право наследовать по закону, если нет наследников первой, второй и третьей очереди. Соответственно этому родственники наследодателя третьей степени родства призываются к наследованию в четвертой очереди, четвертой степени родства – в пятой очереди, в пятой степени родства – в шестой очереди. Степень родства определяется числом рождений, отделяющих родственников одного от другого. Рождение самого наследодателя в это число не входит.

В зависимости от степени родства определены не только наследники четвертой степени, но также пятой и шестой очереди. Это двоюродные внуки и внучки, двоюродные дедушки и бабушки наследодателя; двоюродные правнуки и правнучки, двоюродные племянники и племянницы, двоюродные дяди и тети наследодателя.

Если нет наследников предшествующих очередей, т.е. с первой по шестую, то к наследованию в качестве наследников по закону седьмой очереди призываются пасынки, падчерицы, отчим и мачеха наследодателя. При этом указанные лица призываются к наследованию независимо от того, были ли они связаны с наследодателем алиментными обязательствами или нет.

Если наследник по закону умирает до открытия наследства или одновременно с наследодателем, его доля в наследстве по праву представления переходит к его потомкам в случаях, предусмотренных п. 2 ст. 1142, п. 2 ст. 1143 и п. 2 ст. 1144 ГК.

Иными словами, наследуют по праву представления внуки наследодателя и их потомки; племянники и племянницы наследодателя; двоюродные братья и сестры наследодателя. Они наследуют ту долю в наследстве, которая причиталась бы их умершему родителю, причем она делится между ними поровну. В отношении лиц, которые наследуют по праву представления, сохраняется очередность их призвания к наследованию.

Потомки наследника по закону, лишенного наследодателем наследства, по праву представления не наследуют. Наследодатель может в завещании лишить наследства и потомков наследника по закону, которым «маячит» перспектива унаследовать имущество по праву представления, дабы предотвратить переход наследства к нежелательным для него лицам.

В результате усыновления между усыновителем и его родственниками, с одной стороны, и усыновленным и его потомством – с другой, возникают такие же права и обязанности, как между родственниками по происхождению. При этом не имеет значения, в силу каких оснований усыновление имело место. Как гласит п. 1 ст. 1147, при наследовании по закону усыновленный и его потомство, с одной стороны, и усыновитель и его родственники – с другой, приравниваются к родственникам по происхождению. Это значит, что усыновленный и его потомство после смерти усыновителя и его родственников призываются к наследованию по закону как дети усыновителя и их потомки. В свою очередь, после смерти усыновленного и его потомков усыновитель и его кровные родственники призываются к наследованию так же, как после смерти детей усыновителя и их потомков.

Нетрудоспособные иждивенцы, призываемые к наследованию по закону в порядке и на условиях, предусмотренных ст. 1148, разделены на две группы.

К первой группе относятся нетрудоспособные иждивенцы, которые входят в круг наследников по закону второй и последующих очередей, но не входят в круг наследников по закону той очереди, которая призвана к наследованию. В этом случае нетрудоспособные иждивенцы наследуют по закону вместе и наравне с наследниками той очереди, которая призывается к наследованию.

Ко второй группе относятся нетрудоспособные иждивенцы, которые не входят в круг наследников по закону ни первой, ни последующих очередей. В этом случае при наличии других наследников по закону они наследуют вместе и наравне с наследниками той очереди, которая призывается к наследованию. Если же других наследников по закону нет, нетрудоспособные иждивенцы наследодателя наследуют самостоятельно в качестве наследников восьмой очереди.

Находившимися на иждивении наследодателя следует считать нетрудоспособных лиц, которые находились на полном иждивении наследодателя или получали от него такую помощь, которая была для них основным и постоянным источником средств к существованию. При этом указанные лица могут признаваться иждивенцами наследодателя, если они находились на иждивении наследодателя не менее одного года до его смерти. В то же время они не должны быть нетрудоспособными не менее года до открытия наследства, достаточно, чтобы они были таковыми ко дню открытия наследства.

Если нетрудоспособный иждивенец в то же время относится к наследникам по закону второй и последующих очередей, то для призвания его к наследованию по закону вместе и наравне с наследниками опережающей очереди, к которой он не относится, не имеет значения, проживал ли он совместно с наследодателем или нет. Если же нетрудоспособный иждивенец не относится к наследникам по закону ни первой, ни всех последующих очередей, то для призвания его к наследованию вместе и наравне с наследниками той очереди, которая призывается к наследованию, требуется, помимо общих, еще одно дополнительное условие, а именно: он должен не только находиться на иждивении наследодателя не менее года, но и проживать совместно с ним, тоже не менее одного года. В этом случае указанием на период времени определяется не только срок, в течение которого иждивенец должен находиться на иждивении наследодателя, но и срок их совместного проживания.

Среди наследников по закону выделяется особая категория наследников, за которыми независимо от содержания завещания наследодателя бронируется определенная доля в наследстве. Эта доля получила название обязательной, а сами наследники получили название необходимых, поскольку они, кроме недостойных наследников, не могут быть лишены права ее унаследовать.

Кто имеет право на обязательную долю? Это право имеют несовершеннолетние или нетрудоспособные дети наследодателя, его нетрудоспособные супруг, родители, а также нетрудоспособные иждивенцы наследодателя, если последние подлежат призванию к наследованию на основании п. 1 и 2 ст. 1148 ГК. Нетрудоспособные иждивенцы имеют право на обязательную долю лишь при наличии условий, предусмотренных пп. 1 и 2 ст. 1148 ГК. При этом они имеют право на обязательную долю и тогда, когда при отсутствии других наследников по закону от первой до седьмой очереди включительно относятся к наследникам по закону восьмой очереди.

В статье 1149 п. 1 ГК РФ размер обязательной доли должен составлять не менее половины законной доли. В семейном и гражданском законодательстве предусмотрен как законный, так и договорный режим имущества супругов. При законном режиме любое имущество, нажитое супругами в период брака, относится к их общей совместной собственности, если иное не предусмотрено законом. При совместной собственности доли супругов в праве собственности заранее не определены. Именно поэтому она и называется собственностью без определения долей, т.е. бездолевой собственностью. Однако доли, хотя и в скрытом виде, существуют и в совместной собственности. Определение же долей в совместной собственности супругов происходит при ее разделе, в частности при расторжении брака между супругами, в случае смерти одного или обоих супругов, при обращении взыскания на имущество одного из супругов по его личным обязательствам и т.д. Совместная собственность супругов характеризуется строго ограниченным составом ее участников. Таковыми могут быть только супруги, т.е. лица разного пола, между которыми в силу юридически признанного брака существуют права и обязанности супругов. Однако далеко не все имущество лиц, состоящих в браке, и при законном режиме имущества относится к их общей совместной собственности. Имущество, принадлежавшее каждому из супругов до вступления в брак, имущество, полученное каждым из них в дар или по наследству, вещи индивидуального пользования, кроме предметов роскоши, не носящие регулярного характера государственные премии за выдающиеся достижения в области науки и техники, литературы и искусства и ряд других выплат составляют раздельную собственность каждого из супругов.

Ст. 1150 определяет лишь судьбу общей совместной собственности супругов в случае смерти одного из них. Поэтому ее действие не распространяется на имущество супругов, в отношении которого установлен режим долевой или раздельной собственности.

Если отсутствуют наследники, как по закону, так и по завещанию, в том числе, когда все наследники по закону лишены в завещании наследодателя права наследования, либо в силу ст. 1117 ГК никто из наследников не имеет права наследовать или все они отстранены от наследования, либо никто из наследников не принял наследства, либо все наследники отказались от наследства и при этом никто не указал, что отказывается в пользу другого наследника, имущество умершего считается выморочным.

Споры о том, является ли имущество выморочным, в том числе споры о том, является ли оно выморочным полностью или в части, подлежат разрешению судом. В первую очередь они могут возникать между лицами, претендующими на наследство, и соответствующими государственными органами, которые в интересах государства отстаивают выморочность наследства.

Выморочное имущество переходит в порядке наследования по закону в собственность Российской Федерации. Из этого следует, что унаследовать наследственное имущество как выморочное может только Российская Федерация, которая, оформив свои права на это имущество в установленном законом порядке, может передать его в собственность субъектов Российской Федерации или в собственность муниципальных образований.

В собственность Российской Федерации в порядке наследования может перейти не только выморочное имущество, но и имущество, которое ей будет завещано. Что же касается субъектов Российской Федерации или муниципальных образований, то к ним имущество в порядке наследования может перейти только тогда, когда оно им завещано. Это, однако, не исключает того, что Российская Федерация полученное ею в собственность в порядке наследования, как по закону, так и по завещанию имущество передаст в собственность субъектов Российской Федерации или в собственность муниципальных образований.

3. Приобретение наследства

В момент открытия наследства на стороне наследников, призванных к наследованию, возникает право, которое обычно называют правом на принятие наследства или правом наследования. Раскрывая содержание указанного права, следует иметь в виду, что оно предоставляет наследникам, призванным к наследованию, альтернативную возможность принять наследство или отказаться от него.

В силу прямого указания закона для приобретения наследства наследник должен его принять. Разумеется, это не означает возложения на наследника какой-то обязанности – он волен либо принять наследство, либо отказаться от него. Но если он желает наследство принять, то его воля на принятие наследства так или иначе должна быть выражена, поскольку с принятием наследства, как для самого наследника, так и для других лиц связано наступление целого ряда правовых последствий. Если же воля на принятие наследства никак не выражена, то это означает отказ наследника от наследства, что также влечет целый ряд правовых последствий.

В то же время принятие наследства под условием не допускается. Так, наследник не может принять наследство под условием того, что сын наследодателя, лишенный наследства, женится на дочери наследника с тем, чтобы передать молодоженам унаследованное им имущество.

Не допускается принятие наследства и с оговорками. Как уже отмечалось, наследник, призванный к наследованию по нескольким основаниям, может принять наследство по всем этим основаниям, либо по нескольким из них, либо только по одному из них. Но какой бы выбор он ни сделал, он не может принять лишь часть того, что он может унаследовать по основанию, по которому призван к наследованию.

Принятое наследство признается принадлежащим наследнику со дня открытия наследства независимо от времени его фактического принятия, равно как и независимо, от момента государственной регистрации права наследника на это имущество, когда такое право подлежит регистрации.

Принятие наследства осуществляется либо путем прямого волеизъявления, либо совершением наследником так называемых конклюдентных действий, т.е. действий, из содержания которых можно сделать вывод о намерении наследника принять наследство.

Пункт 1 ст. 1153 предусматривает принятие наследства наследником путем прямого волеизъявления, т.е. подачей по месту открытия наследства нотариусу или должностному лицу, уполномоченному на совершение нотариальных действий, заявления наследника о принятии наследства либо его заявления о выдаче свидетельства о праве на наследство. Отметим два обстоятельства: во-первых, заявление подается по месту открытия наследства, хотя бы сам наследник проживал в другом месте. Во-вторых, заявление наследника о принятии наследства и заявление наследника о выдаче свидетельства о праве на наследство юридически равнозначны. Именно поэтому подачи двух заявлений не требуется. Для принятия наследства достаточно подачи одного из них. В момент открытия наследства еще неизвестно, кому оно будет принадлежать. Наследство до принятия его наследниками либо до перехода его как выморочного в собственность Российской Федерации представляет собой совокупность бессубъектных, т.е. никому еще не принадлежащих, прав и обязанностей. Именно поэтому в законе установлен сравнительно краткий срок для принятия наследства. В силу прямого указания закона срок для принятия наследства составляет шесть месяцев, а его течение начинается со дня открытия наследства. В соответствии с общими правилами о порядке исчисления сроков шестимесячный срок для принятия наследства, как и для отказа от наследства, начинает течь со дня, следующего за днем смерти гражданина (ст. 191 ГК).

Истечение срока для принятия наследства влечет прекращение права на принятие наследства. Пункт 1 ст. 1155 предусматривает случаи, когда суд может восстановить срок на принятие наследства и признать наследника принявшим наследство. Это возможно, однако, лишь при наличии следующих условий: во-первых, если наследник не знал и не должен был знать об открытии наследства или пропустил срок на принятие наследства по другим уважительным причинам; во-вторых, если наследник, пропустивший срок по уважительным причинам, обратился в суд не позднее шести месяцев после того, как эти причины отпали.

На стороне наследника, призванного к наследованию, возникает право на принятие наследства. Если наследник принимает наследство, то указанное право трансформируется вправо на наследство. В законе предусмотрено, что право на принятие наследства, которое принадлежало умершему наследнику, не успевшему принять наследство в установленный срок, переходит к его наследникам. Такой переход называется наследственной трансмиссией. Наследник, который умер, не успев принять наследство, называется трансмиттентом, а его наследник, к которому переходит право на принятие наследства, – трансмиссаром. Наследственная трансмиссия имеет место независимо от того, был ли трансмиттент наследником по закону или по завещанию. Право на принятие наследства переходит к наследникам трансмиттента по закону. Если же трансмиттент все свое имущество завещал, то оно переходит к наследникам трансмиттента по завещанию. Таким образом, в роли трансмиттента и трансмиссаров могут выступать как наследники по закону, так и наследники по завещанию.

Правила о переходе права на принятие наследства в порядке наследственной трансмиссии не применяются в тех случаях, когда наследнику, который умер после открытия наследства, не успев его принять, в завещании наследодателя подназначен другой наследник. Переход права на принятие наследства в порядке наследственной трансмиссии в данном случае не происходит, а к наследованию призывается подназначенный наследник.

Отказ от наследства

Право наследования, возникающее у наследников, призванных к наследованию, слагается из двух возможностей: возможности принять наследство и возможности отказаться от наследства или, что то же самое, возможности отказа от наследства. Закон на первое место ставит право наследника отказаться от наследства в пользу других лиц, делая при этом отсылку к ст. 1158 ГК, которая как раз и определяет круг этих лиц. Наследник вправе также отказаться от наследства, не определяя лиц, в пользу которых он отказывается от наследства. При этом наследник вправе сам избрать любой из двух вариантов отказа от наследства.

В законе, однако, предусмотрен случай, когда отказ от наследства не допускается. Такой отказ невозможен при наследовании выморочного имущества, которое в порядке наследования по закону переходит в собственность Российской Федерации.

Наследник может отказаться от наследства в пользу наследников того же наследодателя, что и он сам. Это могут быть наследники по завещанию или наследники по закону любой очереди, в том числе лица, которые призываются к наследованию по праву представления или в порядке наследственной трансмиссии.

Не допускается отказ в пользу кого-либо из указанных лиц от имущества, наследуемого по завещанию, если все имущество наследодателя завещано назначенным им наследникам. Закрепление этого правила вызвано желанием законодателя при определении судьбы наследственного имущества максимально соблюсти волю наследодателя, выраженную в завещании. В то же время – что само собой разумеется – наследник и в этом случае может отказаться от наследства, не указывая никого, в пользу кого он от наследства отказывается.

Предоставляя наследнику, право отказаться от наследства в пользу других лиц, хотя и достаточно ограниченного круга, закон в то же время не допускает отказа от наследства с оговорками или под условием. Объясняется это тем, что при отказе от наследства с оговорками или под условием в отношениях по наследованию на достаточно длительный период возникло бы состояние правовой неопределенности, с чем гражданский оборот не может мириться. Между тем как отказ от наследства в пользу других лиц, так и поведение указанных лиц поставлены в достаточно жесткие временные рамки.

Отказ от наследства по своей юридической природе – это односторонняя сделка. Если же наследник в течение срока, установленного для принятия наследства, не совершил действий, свидетельствующих о фактическом принятии наследства, то считается, что он наследство не принял. Необходимо, таким образом, различать отказ от наследства и непринятие наследства наследником в установленный срок. Если имел место отказ от наследства, то при отсутствии оснований для признания отказа как односторонней сделки недействительным наследник не может взять свой отказ обратно, отозвать его, по крайней мере, после того, как заявление об отказе от наследства подано нотариусу или соответствующему должностному лицу либо получено им. Напротив, если наследник не примет наследство в установленный срок, то при наличии предусмотренных законом оснований он может принять наследство и по истечении указанного срока.

Завещательный отказ или, что то же самое, легат относится к особым завещательным распоряжениям завещателя, в силу которых между наследником, обремененным легатом, и отказополучателем возникает обязательство. В этом обязательстве отказополучатель выступает как кредитор, который в соответствии с волей завещателя может требовать от наследника как должника исполнения завещательного отказа. В то же время на стороне отказополучателя возникает именно право, но отнюдь не обязанность требовать от наследника исполнения завещательного отказа. Вследствие этого отказополучатель вправе отказаться от получения завещательного отказа.

В тех случаях, когда доля в наследстве отпавшего наследника прибавляется к долям других наследников того же наследодателя, причем выбор этих наследников осуществляет закон, говорят о приращении наследственных долей. Приращение может иметь место как при наследовании по закону, так и при наследовании по завещанию, причем и тогда, когда часть имущества будет унаследована по закону, а часть – по завещанию. Как отпавший наследник, так и наследники, к которым переходит его доля, могут быть как наследниками по закону, так и наследниками по завещанию.

Общая собственность независимо от того, в силу какого основания она возникает и к какому виду относится – долевой или совместной, принадлежит двум или более субъектам. Именно поэтому она и называется общей. При общей долевой собственности каждому из ее участников принадлежит определенная доля в праве собственности, которая выражается либо в виде дроби, либо в процентах. При общей совместной собственности доли ее участников в праве собственности заранее не определены. Именно поэтому совместная собственность нередко именуется собственностью без определения долей. Впрочем, доли наличествуют, хотя и в скрытом виде, и в общей совместной собственности. Определение же долей происходит при выделе из совместной собственности либо при ее разделе.

Наиболее распространены общая совместная собственность супругов и общая совместная собственность членов крестьянского хозяйства. Однако как те, так и другие могут перейти на иной правовой режим существующих между ними отношений собственности.

Раздел наследства

Наследники, в общую долевую собственность которых поступает наследственное имущество, стремятся к большей определенности и независимости, к тому, чтобы осуществлять доставшиеся им по наследству права по своему усмотрению, без оглядки на остальных наследников. Этим целям служит раздел общего имущества, под которым в ст. 1165 ГК понимается не только прекращение общей долевой собственности для всех ее участников путем выдела каждому его доли, но и выдел доли одного или нескольких из них при сохранении для остальных в отношении принадлежащего им имущества режима общей собственности. Раздел общего имущества может быть произведен по соглашению между наследниками, а если оно не достигнуто, то по иску наследника, который вправе в судебном порядке требовать выдела своей доли в натуре или выплаты ему соответствующей компенсации.

К соглашению о разделе наследства применяются правила ГК о форме сделок, в том числе и договоров, а также правила об их государственной регистрации.

Особые правила установлены законом в отношении раздела наследства, в состав которого входит недвижимое имущество. Государственная регистрация прав наследников на недвижимое имущество, в отношении которого заключено соглашение о разделе наследства, осуществляется на основе указанного соглашения и ранее выданного свидетельства о праве на наследство. Если же государственная регистрация прав наследников на недвижимое имущество была осуществлена на основании свидетельства о праве на наследство еще до заключения наследниками соглашения о разделе наследства, то документы о государственной регистрации по требованию наследников должны быть приведены в соответствие с соглашением наследников о разделе наследства.

Несоответствие раздела наследства, осуществленного наследниками в заключенном ими соглашении, долям, указанным в свидетельстве о праве на наследство, не может повлечь отказ в государственной регистрации их прав на недвижимое имущество, полученное в результате раздела наследства.

Статья 1168 подразделяет наследников, имеющих преимущественное право на неделимую вещь при разделе наследства, на три группы.

К первой группе относится наследник, обладавший совместно с наследодателем правом общей собственности на неделимую вещь, доля в праве на которую входит в состав наследства. Ко второй группе относится наследник, который постоянно пользовался неделимой вещью, входящей в состав наследства, не будучи участником общей собственности, на эту вещь. Специальное правило установлено для случаев, когда в состав наследства входит жилое помещение, раздел которого в натуре невозможен. Наличие такого правила дает основания для выделения наследников, имеющих преимущественное право на получение жилого помещения в счет своей наследственной доли, в особую, третью группу наследников, о которых идет речь в ст. 1168. Преимущественное право в этом случае принадлежит наследникам, проживавшим в указанном жилом помещении ко дню открытия наследства и не имеющим иного жилого помещения. Однако это преимущественное право опять-таки не действует против тех наследников, которые являются сособственниками указанного жилого помещения, т.е. помещения, которое при жизни наследодателя находилось в общей собственности наследодателя и соответствующих наследников.

Преимущественное право наследников на получение при разделе наследства предметов обычной домашней обстановки и обихода не ограничивает права наследодателя по своему усмотрению завещать эти предметы любому лицу, в том числе и тому, который не относится к наследникам, имеющим преимущественное право на получение указанных предметов в порядке ст. 1169. В этом случае наследники не смогут реализовать право, предоставленное им ст. 1169. Этот вывод прямо вытекает из того, что право завещателя по своему усмотрению завещать принадлежащее ему имущество любому лицу ограничено лишь правилами закона об обязательной доле.

Статья 1171 ГК определяет круг лиц, на которых возложено принятие необходимых мер по охране наследства и управлению им. Это нотариус по месту открытия наследства и по месту нахождения соответствующей части наследственного имущества, должностные лица органов местного самоуправления и должностные лица консульских учреждений Российской Федерации, которым предоставлено право совершения нотариальных действий, исполнитель завещания и другие лица. Круг этих мер определен в ст. 1172 и 1173 ГК. Кроме того, принимаются и другие необходимые меры по охране наследства и управлению им. Определен также круг лиц и организаций, по заявлению которых необходимые меры по охране наследства и управлению им принимаются, и порядок реализации этих мер.

Меры по охране наследства не сводятся лишь к мерам по хранению наследственного имущества, они значительно шире и разнообразнее. Это и опись наследственного имущества, и его оценка, и уведомление соответствующих организаций и лиц о наличии в составе наследства имущества, надлежащий правовой режим которого они обеспечивают. Иногда приходится принимать меры не столько по охране самого наследства, сколько по охране от наследства.

Расходы по хранению наследственного имущества возмещаются тому, кто их понес. Предельный размер вознаграждения по договору хранения наследственного имущества и договору доверительного управления наследственным имуществом не может превышать 3 процента оценочной стоимости указанного имущества, определяемой в соответствии с п. 1 ст. 1172 ГК (постановление Правительства РФ от 27 мая 2002 г. №350 «Об утверждении предельного размера вознаграждения по договору хранения наследственного имущества и договору доверительного управления наследственным имуществом».

К доверительному управлению приходится прибегать тогда, когда в составе наследства имеется имущество, требующее не только охраны, но и управления. Это предприятие, доля в уставном капитале хозяйственного общества или товарищества, ценные бумаги, исключительные права и т.п. В этом случае нотариус в соответствии со ст. 1026 ГК в качестве учредителя доверительного управления заключает договор доверительного управления соответствующим имуществом с доверительным управляющим. Наследники, принявшие наследство, отвечают по долгам наследодателя солидарно, но при этом каждый из наследников отвечает по этим долгам лишь в пределах стоимости перешедшего к нему наследственного имущества. Установление солидарной ответственности наследников, принявших наследство, означает, что кредитор, а если кредиторов несколько, то каждый из кредиторов может по своему выбору потребовать исполнения обязательства от любого из наследников, но наследник отвечает по этим обязательствам лишь в пределах стоимости перешедшего к нему наследственного имущества. Иными словами, наследник не может отказать кредитору в удовлетворении его требования в полном объеме со ссылкой на то, что он отвечает по этому требованию лишь соразмерно своей доле, а остальную часть долга кредитор должен взыскивать с других наследников.

В связи с удовлетворением требований кредиторов наследодателя между наследниками могут возникнуть регрессные обязательства. Если один из наследников сполна удовлетворил кредитора, то наследник, удовлетворивший кредитора, может требовать от других наследников в порядке регресса соразмерно их долям в наследственном имуществе возмещения выплаченных сумм за вычетом той части долга, которая падает на него самого. При этом в порядке регресса остальные наследники отвечают перед наследником, погасившим долг, как долевые должники.

В тех случаях, когда наследник приобретает право на принятие наследства в порядке наследственной трансмиссии и это наследство принимает, он отвечает в пределах стоимости этого наследственного имущества по долгам наследодателя, которому это имущество принадлежало, но не отвечает этим имуществом по долгам наследника, от которого к нему перешло право на принятие наследства.

Заключение

Подведя итоги работы, хочется отметить, что в этой работе были изучены и проанализированы проблемы, связанные с наследованием.

Вопросы наследственного права приобретают в настоящее время всё большую актуальность. Это объясняется тем, что в результате становления рыночных отношений, закрепления за гражданами права частной собственности на имущество круг объектов, которые могут переходить в порядке наследственного правопреемства, значительно расширился. Если раньше самым ценным переходящим по наследству был, например, вклад, дача или автомобиль, то сейчас объектами наследства могут быть и квартиры, и жилые дома, земельные участки, ценные бумаги и другие виды имущества. В связи с этим, нормы наследственного права приобретают наибольшую важность.

Нормативная база по наследованию достаточна и обширна, но требует детального обсуждения и изучения в связи с тем, что в неё были внесены некоторые существенные изменения.

По Гражданскому кодексу, завещание названо первым основанием наследования, а закон – вторым. Это должно стимулировать составление завещаний. Желание передать нажитое имущество своим близким – совершенно естественное желание каждого человека. И отсюда вопросы наследования становятся практическими. Путём составления завещания человек определяет круг лиц, которым он хотел бы завещать своё имущество. Составление завещаний становится более свободным. Идеология третьей части ГК РФ, как объясняют её составители, заключается в том, чтобы мягким, консервативным образом усилить свободу института частной собственности. Государство теперь становится претендентом на наследство только по воле наследодателя, либо в случаях признания наследства выморочным. Кроме того, по мнению разработчиков, свобода составления завещания чрезвычайно важна для участника рыночных отношений, так как стимулирует эти самые отношения.

Отношения собственности выдвигаются сейчас на передний план и, возможность распоряжаться своим имуществом, как при жизни, так и на случай смерти, имеет большое значение, что и находит свое выражение, во-первых, в Конституции Российской Федерации, которая гарантирует охрану государством право частной собственности в РФ и права ее наследования; во-вторых, в современном гражданском законодательстве и в частности в нормах части третей ГК РФ о завещании.

Поэтому часть третья Гражданского кодекса Российской Федерации стала переломным нормативным актом в становлении завещания как приоритетного вида наследования. Новый гражданский кодекс, в части о завещании, принес множество положительных изменений:

Во-первых, необходимо отметить расширение круга наследников по закону – нововведение, которое позволяет ограничить вероятность того, что имущество, в конце концов, унаследует государство.

Во-вторых, уменьшена доля, которую получают обязательные наследники. Данное обстоятельство также свидетельствует о расширении прав наследодателя. Эта норма защищает собственника-наследодателя: это его имущество, и он вправе им прямо распорядиться на случай своей смерти.

В-третьих, действующим гражданским кодексом существенно расширен перечень случаев, для которых может предназначаться другой наследник.

В четвертых, в отличие от действовавшего прежде законодательства частью третьей ГК РФ установлено право завещателя возлагать завещательный отказ не только на наследника по завещанию, но и на наследника по закону. В-пятых, снят запрет на получение исполнителем завещания какого-либо вознаграждения за свои действия. В-шестых, добавлено две новых формы завещания: завещание в простой письменной форме, совершённое в чрезвычайных обстоятельствах и закрытое завещание.

Итак, необходимо констатировать становление «частного» завещательного наследования, когда собственник сам формулирует судьбу его имущества. И в целом, как отмечают большинство исследователей, наследственное право приближается к тем требованиям, которые ставит рыночная экономика.

В заключение работы еще раз подчеркнем, что завещание – личное распоряжение гражданина на случай смерти по поводу принадлежащего ему имущества, с назначением наследников, сделанное в предусмотренной законом форме. По юридической природе завещание – односторонняя сделка и не предполагает какого-либо встречного волеизъявления другого лица.

Арбитражная практика в будущем выявит слабые места настоящего законодательства и покажет все пробелы, оставленные в нем. Остается надеяться, что все недостатки, допущенные в Кодексе, будут своевременно исправляться, а законодательство будет постоянно совершенствоваться.

Все вышесказанное еще раз подтверждает тезис о том, что законодательство должно развиваться в ногу со временем. Закон же детально регулирует наследственные отношения и обеспечивает соблюдение прав и обязанностей граждан, что, безусловно, необходимо для нормального существования правового государства, каким становится Российская Федерация.

Список использованной литературы

Конституция Российской Федерации от 12 декабря 1993 г.

Гражданский кодекс Российской Федерации.

Гражданское право Рузакова О.А. 2004 г.

Гражданское право Грудцына Л.Ю., Спектор А.А. 2008 г.

Ю.К. Толстой, А.П. Сергеев «Гражданское право. Учебник» 2004 г.

Саломатова Т.В. «Защита наследственных прав. Наследование по завещанию и по закону».

Власов Ю.Н. «Наследственное право РФ» – М., 2001 г.

Покровский И.А. «Основные проблемы гражданского права» – М., 2001 г.

Парфильев А.В. «Наследственное право России» – М. – 2002 г.

Маслович А. «Наследование по завещанию и закону» // Сборник АКДИ. – 2002 г.