Автор: admin

, как основные виды корпораций и их хозяйственная компетенция

Учреждение хозяйственного общества

Членство в хозяйственном обществе

Сделки хозяйственного общества, требующие специального одобрения

Ликвидация и реорганизация хозяйственного общества

Список литературы

Хозяйственные общества, как основные виды корпораций и их хозяйственная компетенция

Хозяйственные общества являются классической, наиболее универсальной и распространенной во всем мире формой корпораций. Действующее российское законодательство знает три организационно-правовые формы хозяйственных обществ — акционерное общество, общество с ограниченной ответственностью и общество с дополнительной ответственностью.

Прежде всего следует отметить, что хозяйственные общества являются коллективными предпринимателями, осуществляющими деятельность путем создания юридического лица в соответствующих организационно-правовых формах. Под организационно-правовой формой следует понимать совокупность особенностей юридического лица в сфере формирования его имущества, организационной структуры, взаимоотношений с участниками и участников друг с другом, ответственности участников перед юридическим лицом и юридического лица перед его участниками и другими субъектами предпринимательского оборота.

Анализ действующего законодательства и научной доктрины позволяет выделить следующие существенные признаки юридического лица применительно к хозяйственным обществам:

1. Экономический признак, — заключающийся в наличии у хозяйственного общества обособленного имущества, принадлежащего ему на праве собственности. Обособленность имущества хозяйственного общества выражается как в противопоставлении его имуществу других хозяйствующих субъектов, так и в отделении его от имущества участников общества. Следует подчеркнуть, что имущество понимается здесь не только как материальные объекты (вещи, деньги, ценные бумаги), но и, в соответствии со ст. 128 ГК РФ, как имущественные права.

Хозяйственное общество по общему правилу (исключением является внесение вклада в уставный капитал путем предоставления имущества в пользование) становится собственником внесенных участниками имущественных вкладов.

Имущественная обособленность корпорации выражается в наличии у нее самостоятельного бухгалтерского баланса, в котором отражается все имущество, активы и пассивы юридического лица. Внешним выражением обособленности юридического лица является его государственная регистрация.

2. Функциональный признак, — выражающийся в организационном единстве хозяйственного общества как юридического лица. Организационное единство определяется общей целью, а также наличием системы социального взаимодействия, объединяющей людей в единое целое, и существованием внутренней организационной и функциональной структуры юридического лица.

Признаком организационного единства хозяйственных обществ является наличие у них органов управления, организационно обособленных от самих участников и наделенных определенными полномочиями. Корпорации приобретают гражданские права и принимают на себя гражданские обязанности через свои органы управления и только в исключительных случаях, предусмотренных законом, через своих учредителей (ст. 53 ГК РФ). Организационное единство находит свое формальное закрепление в учредительных документах юридического лица.

3. Материально-правовой признак, — означающий способность хозяйственного общества выступать в гражданском обороте от своего имени, т.е. способность от своего имени приобретать и осуществлять права, нести обязанности, а также самостоятельно нести имущественную ответственность по своим обязательствам.

Собственное имя хозяйственного общества является средством его индивидуализации и выражается в фирменном наименовании, которое должно содержать полное наименование общества, его организационно-правовую форму, а в отношении акционерного общества – также указание на его тип (ст. 4 Закона об АО, ст. 4 Закона об ООО). Фирменное наименование юридического лица регистрируется одновременно с государственной регистрацией самого хозяйственного общества. С этого момента у общества возникает исключительное право на использование собственного наименования.

Самостоятельность имущественной ответственности хозяйственного общества заключается в том, что его учредители (участники) не отвечают по обязательствам общества, а общество не отвечает по обязательствам учредителей (участников). Из этого общего правила могут быть исключения, установленные Гражданским кодексом либо учредительными документами организации (ст. 56 ГК РФ). В ГК РФ применительно к ООО (п. 1 ст. 87) и АО (п. 1 ст. 96) установлено, что участники (акционеры) общества несут риск убытков, связанных с деятельностью общества в пределах стоимости принадлежащих им долей участия (акций). Участники общества, передав имущество в качестве своего вклада в уставный капитал, утрачивают с этого момента право собственности на него и имеют лишь риск потерять вложенное имущество, например в случае банкротства общества, или не получить запланированную прибыль от участия в корпорации, т.е. имеют предпринимательский риск, но они не отвечают по долгам общества перед кредиторами в пределах своего вклада, как иногда трактуется в литературе.

Хозяйственные общества — это юридические лица, которые в соответствии с законодательством являются коммерческими организациями, что означает наличие у этих видов корпораций общей правоспособности и определение в качестве основной цели их деятельности извлечение прибыли.

Согласно ныне действующему законодательству (п. 1 ст. 49 ГК РФ, п. 4 ст. 2 Закона об АО, п. 2 ст. 2 Закона об 000) акционерное общество и общество с ограниченной ответственностью могут иметь гражданские права и нести гражданские обязанности, необходимые для осуществления любых видов деятельности, не запрещенных федеральными законами. В Законе об 000 также имеется положение о том, что общая правоспособность, предусмотренная законом, может быть ограничена уставом общества. Представляется, что отсутствие подобного положения в Законе об АО — результат несовершенной законодательной техники. Акционерное общество также может принять на себя «самоограничение» по предмету деятельности, предусмотрев соответствующее положение в уставе. Если хозяйственное общество заключает сделку с нарушением ограничений его правоспособности, установленных законом, то такую сделку следует квалифицировать как ничтожную, если иное не установлено законом (ст. 168 ГК РФ), а при выходе обществом за пределы ограничений, определенных в уставе участниками (акционерами), надлежит руководствоваться ст. 174 ГК РФ.

Одним из признаков хозяйственных обществ как коммерческих организаций является наличие в качестве основной цели их деятельности извлечения прибыли.

Учреждение хозяйственного общества

Действующее российское законодательство устанавливает, что юридическое лицо может быть образовано путем учреждения либо путем реорганизации одного или нескольких существующих юридических лиц (ст. ст. 12 — 16 Закона о государственной регистрации юридических лиц).

Создание общества путем учреждения осуществляется по решению учредителей, в результате возникает новый субъект, который не является правопреемником другого юридического лица.

Путем реорганизации (слияния, присоединения, выделения, разделения или преобразования) одного или нескольких хозяйственных обществ тоже возникают новые субъекты права, но они являются правопреемниками участвующих в реорганизации обществ.

На наш взгляд, определенный научный и практический интерес представляет позиция, согласно которой юридический состав, влекущий возникновение общества, определяется исходя из периодизации процесса учреждения общества. В процедуре создания, например, акционерного общества обычно выделяют три этапа:

разработка учредительной документации;

формирование уставного капитала

государственная регистрация общества.

По мнению Д.В. Ломакина, в рамках первого этапа можно выделить три юридических факта: принятие учредителями решения о создании акционерного общества, подписание ими договора о создании общества и принятие устава акционерного общества. Последующие два этапа опосредованы такими юридическими фактами, как приобретение акций учредителями на возмездной основе, а также факт государственной регистрации акционерного общества.

Согласно п. 1 ст. 9 Закона об АО создание общества путем учреждения осуществляется по решению одного или нескольких его учредителей. Решение об учреждении общества принимается учредительным собранием. Возможна ситуация, при которой общество может быть создано одним лицом. Вместе с тем обществу запрещается иметь в качестве единственного учредителя другое хозяйственное общество, состоящее из одного лица.

По общему правилу учредителями юридического лица могут быть любые субъекты гражданского права, обладающие необходимыми для этого правоспособностью и дееспособностью: граждане, юридические лица, а также публично-правовые образования (если такая возможность предусмотрена федеральным законом). Заметим, что действующее российское законодательство не дает определения понятия «учредитель», хотя закрепляет его права и обязанности по созданию юридического лица.

Закон может ограничивать состав учредителей различных видов юридических лиц. Так, в ст. 66 ГК РФ содержится запрет на участие в хозяйственных обществах государственных органов и органов местного самоуправления, кроме случаев, когда иное предусмотрено законом. Указанный запрет не исключает возможности выступать в качестве учредителей хозяйственных обществ непосредственно Российской Федерации, субъектов РФ и муниципальных образований. В данной статье также устанавливается, что учреждения, финансируемые собственниками, могут быть учредителями (участниками) хозяйственных обществ с разрешения собственника. В Постановлении Пленума ВАС РФ от 18 ноября 2003 г. N 19 разъяснено, что разрешение необходимо и в тех случаях, когда для указанных целей используются средства, составляющие ; доходы учреждения от разрешенной ему деятельности (п. 2 ст. 298 ГК РФ)

Решения по основным вопросам, опосредующим процесс учреждения общества, принимаются на учредительном собрании. Учредительное собрание представляет собой совместное заседание учредителей по вопросу создания общества путем его учреждения.

Следует обратить внимание, что на учредительном собрании учредителями принимаются решения по нескольким вопросам:

учреждение общества;

утверждение устава;

утверждение денежной оценки ценных бумаг, других вещей, имущественных или иных прав, имеющих денежную оценку, и вносимых учредителями в оплату акций, долей участия;

избрание органов управления общества, ревизионной комиссии (ревизора) общества;

утверждение аудитора общества.

Условия, на которых создается акционерное общество, определяются на основе единогласного решения учредителей, за исключением решения об избрании органов управления и контроля общества, а также утверждения аудитора, голосование по которым осуществляется учредителями большинством в 3/4 голосов, которые представляют подлежащие размещению среди учредителей общества акции (п. 4 ст. 9 Закона об АО).

Решение об утверждении устава общества с ограниченной ответственностью, а также решение об утверждении денежной оценки вносимых учредителями общества вкладов принимается учредителями единогласно. Иные решения принимаются учредителями общества в порядке, предусмотренном Законом об ООО и учредительными документами общества (п. 1 ст. 11 Закона об ООО

Законодательство устанавливает » специальные требования к содержанию решения учредителя о создании юридического лица. Согласно Закону об АО решение об учреждении общества должно отражать результаты голосования учредителей и принятые ими решения по вопросам учреждения общества, утверждения его устава, избрания органов управления, ревизионной комиссии (ревизора) общества (п. 2 ст. 9 Закона об АО).

Следовательно, существенными положениями решения являются:

принятие учредителями решения о создании юридического лица с указанием его

организационно-правовой формы и наименования;

утверждение устава юридического лица;

избрание органов управления и контроля;

размер уставного капитала общества;

утверждение денежной оценки вкладов, вносимых учредителями в уставный капитал в неденежной форме.

Необходимо обратить внимание, что перечень обязательных положений решения об учреждении общества может быть расширен специальными законами.

Согласно ст. 12 Закона о государственной регистрации юридических лиц решение о создании юридического лица представляется в регистрирующий орган в виде протокола, договора или иного документа в соответствии с законодательством РФ. Решение одного учредителя на практике обычно оформляется в виде решения, а решение двух и более учредителей — в виде протокола учредительного собрания.

Членство в хозяйственном обществе

Членами Общества могут стать граждане, в том числе иностранные, достигшие 16-летнего возраста, а также юридические лица независимо от формы собственности, сферы деятельности и иных характеристик (в том числе не являющиеся резидентами по законодательству Российской Федерации), согласившиеся с настоящим Уставом и принявшие на себя обязательства по его выполнению, заплатившие в установленном порядке вступительный и паевой взносы.

Решением общего собрания Общества могут быть введены дополнительные требования для вступающих в Общество.

Юридическое лицо, являющееся членом Общества, должно быть представлено в Обществе физическим лицом, уполномоченным надлежащим образом оформленной доверенностью.

Гражданин или юридическое лицо, желающие стать действительным или ассоциированным членом Общества, подают в Совет Общества или уполномоченную Советом Общества Общину заявление в письменной форме о приеме в Общество. В заявлении гражданина должны быть указаны его фамилия, имя, отчество (если оно имеется) и место жительства. В заявлении юридического лица должны быть указаны его наименование, место нахождения и банковские реквизиты. Граждане, не имеющие самостоятельного заработка, а также получающие государственные пособия, пенсию или стипендию, сообщают об этом в заявлении.

Заявление с просьбой о приеме в члены Общества должно содержать обязательства соблюдения требований настоящего Устава, в том числе внесения, определенного общим собранием Общества, вступительного взносов, несения субсидиарной ответственности по обязательствам Общества и выполнения иных обязанностей действительного или ассоциированного члена Общества.

Мотивированное решение об отказе в приеме в члены Общества сообщается заявителю в письменной форме. Заявитель имеет право обжаловать это решение на общем собрании Общества. После принятия решения общим собранием об отказе заявление с просьбой о приеме в члены Общества может быть подано вновь после устранения причин отказа.

Участники хозяйственного общества вправе: участвовать в управлении делами товарищества или общества, за исключением случаев, предусмотренных п.2 ст.84 ГК РФ и ФЗ от 26.12.1995г. «Об акционерных обществах»; получать информацию о деятельности товарищества или общества и знакомиться с его бухгалтерскими книгами и иной документацией в установленном учредительными документами порядке; принимать участие в распределении прибыли; получать в случае ликвидации товарищества или общества часть имущества, оставшегося после расчетов с кредиторами, или его стоимость.

Участники хозяйственного общества могут иметь и другие права, предусмотренные ГК РФ, законами о хозяйственных обществах, учредительными документами товарищества или общества.

Участники хозяйственного общества обязаны: вносить вклады в порядке, размерах, способами и в сроки, которые предусмотрены учредительными документами; не разглашать конфиденциальную информацию о деятельности товарищества или общества.

Участники хозяйственного товарищества или общества могут нести и другие обязанности, предусмотренные его учредительными документами.

Число участников ООО не должно превышать пятидесяти. В случае если число участников общества превысит данный предел, общество в течение года должно преобразоваться в открытое акционерное общество или в производственный кооператив. Если в течение указанного срока общество не будет преобразовано и число участников общества не уменьшится до установленного предела, оно подлежит ликвидации в судебном порядке по требованию органа, осуществляющего государственную регистрацию юридических лиц, либо иных государственных органов или органов местного самоуправления, которым право на предъявление такого требования предоставлено федеральным законом (ФЗ от 08.02.1998г. «Об обществах с ограниченной ответственностью»).

ООО не может иметь в качестве единственного участника другое хозяйственное общество, состоящее из одного лица.

Сделки хозяйственного общества, требующие специального одобрения

Одним из важных моментов участия акционеров и учредителей в управлении обществами, в которые инвестированы их средства, является одобрение крупных сделок.

Крупная сделка представляет собой сделку, связанную с отчуждением или возможным отчуждением имущества. Дл акционерных обществ, независимо от их «открытости – закрытости», и обществ с ограниченной ответственностью существуют различные подходы к определению того, что подпадает под понятие «крупная сделка».

Для акционерных обществ, в соответствии с законом от 26.12.1995 г. № 208-ФЗ «Об акционерных обществах» (далее – Закон № 208-ФЗ), крупной сделкой является сделка (в том числе заем, кредит, залог, поручительство) или несколько сделок, связанных с приобретением, отчуждением или возможностью отчуждения имущества, стоимость которого составляет 25 процентов и более от балансовой стоимости активов общества, определенной по данным бухгалтерской отчетности на последнюю отчетную дату, за исключением сделок, заключенных в процессе обычной хозяйственной деятельности, сделок, связанных с размещением (реализацией) обыкновенных акций общества, и сделок, связанных с размещением эмиссионных ценных бумаг, конвертируемых в обыкновенные акции общества (ст. 78). Уставом АО могут быть также установлены и иные случаи, при которых на совершаемые акционерным обществом сделки распространяется порядок одобрения крупных сделок и которые будут относиться к категории крупных.

Для обществ с ограниченной ответственностью, в соответствии с законом от 08.02.1998 г. № 14-ФЗ «Об обществах с ограниченной ответственностью» (далее – Закон № 14-ФЗ), крупными считаются сделки, связанные с приобретением, отчуждением или возможным отчуждением имущества, стоимость которого составляет 25 процентов от стоимости имущества общества, определенной на основании данных бухгалтерской отчетности за последний отчетный период, предшествующий дню принятия решения о совершении вышеуказанной сделки, если уставом ООО не предусмотрен более высокий порог для крупной сделки.

Для крупных сделок, заключенных АО и ООО, общим является следующее:

крупная сделка связана с приобретением, отчуждением, возможным отчуждением имущества общества;

сделка может быть прямой либо цепью взаимосвязанных сделок;

уставами обществ может быть изменен и/или дополнен порядок и перечень крупных сделок;

сделки, совершаемые в процессе обычной хозяйственной деятельности, не считаются крупными.

Различие в крупных сделках у АО и ООО состоит в следующем:

у АО крупной считается сделка, составляющая 25 процентов от стоимости активов, в то время как у ООО – 25 процентов от стоимости имущества.

Такая идентичность не удивительна, ведь все корпоративное законодательство в нашей стране «кроилось по одним лекалам».

Какие сделки могут быть отнесены к сделкам, осуществляемым в процессе обычной хозяйственной деятельности

Данный вопрос является очень важным, так как с ним связана вся процедура одобрения или (в случае ее отсутствия) признания сделки недействительной. В большей степени это распространяется на акционерное общество, так как в силу специфичности своей организационно-правовой формы именно у акционерных обществ возникает большое количество спорных вопросов.

У АО к крупным сделкам относятся не только сделки займа, кредита, поручительства. В соответствии с пунктом 30 постановления Пленума ВАС РФ от 18.11.2003 г. № 19 к крупным сделкам могут быть отнесены и сделки по уступке прав требования, переводе долга, внесения средств в качестве вклада в уставный капитал хозяйственного общества в счет оплаты акций (долей). А согласно нормам информационного письма Президиума ВАС РФ от 13.03.2001 г. № 62 все особые нормы и требования, относимые к АО, распространяются и на ООО.

Однако наибольший интерес в рассмотрении представляют не крупные сделки, а сделки, совершаемые в процессе обычной хозяйственной деятельности. К сожалению, действующее законодательство не устанавливает четких границ и определений того, что относится к текущей хозяйственной деятельности, а что – к крупным сделкам, носящим инвестиционный и стратегический характер, которые могут повлиять на дальнейшую финансово-хозяйственную деятельность общества.

К сожалению, в ряде кредитных организаций не только руководители, но также юристы и кредитные работники превратно трактуют понятие «крупная сделка, совершенная в процессе обычной хозяйственной деятельности». Так, под этим понимается даже получение кредитов на развитие производства, закупку оборудования и комплектующих и т.п.

Одобрение крупных сделок в акционерных обществах

Одобряемые крупные сделки в акционерном обществе можно разделить на сделки, одобряемые советом директоров, и крупные сделки, требующие одобрения общего собрания акционеров. Разделение сделок на одобряемые различными органами управления зависит от стоимости имущества, являющегося предметом сделки.

Совет директоров АО одобряет крупные сделки в том случае, если предметом сделки является имущество, стоимость которого составляет от 25 до 50 процентов балансовой стоимости активов акционерного общества. Причем сделка должна быть одобрена единогласно, всем составом совета директоров (п. 2 ст. 79 Закона № 208-ФЗ). Если кто-либо из членов совета директоров отсутствует, то заседание по одобрению крупной сделки должно быть перенесено на другую дату или же должно быть получено письменное подтверждение одобрения от отсутствующего. В процессе принятия решения не учитываются только голоса выбывших членов совета директоров: умерших, досрочно сложивших с себя полномочия до момента общего собрания акционеров. Все другие случаи отсутствия не будут считаться обоснованными и принятое ограниченным кворумом решение об одобрении не будет считаться легитимным.

Следует учитывать то, что в голосовании по одобрению крупной сделки принимают участие все члены совета директоров, независимо от их должностного статуса и процента голосов представляемого ими акционера.

Если предметом сделки является имущество, стоимость которого составляет более 50 процентов от балансовой стоимости активов общества, то сделка, согласно пункту 3 статьи 79 Закона № 208-ФЗ, подлежит одобрению общим собранием акционеров. Причем крупную сделку должны одобрить акционеры, владеющие голосующими акциями. Владельцы привилегированных акций в голосовании не участвуют. Крупная сделка будет читаться одобренной, если за нее проголосует 3/4 голосов акционеров, владеющих обыкновенными акциями (квалифицированное большинство). Если акционерами был нарушен порядок одобрения крупной сделки, то в соответствии с пунктом 6 статьи 79 Закона № 208-ФЗ она будет признана недействительной. Причем недействительность сделки может быть признана и по иску акционера, и по иску общества.

В случае если в акционерном обществе имеется только один акционер, владеющий 100 процентами акций, то для одобрения сделки генеральному директору необходимо получить его письменное согласие. Именно такой позиции придерживается президиум ВАС РФ, который и указал в информационном письме от 13.03.2001 г. № 62, что в обществах, состоящих из одного акционера, письменное согласие (одобрение) акционером крупной сделки равноценно решению общего собрания акционеров. Если в обществе два акционера, владеющие в равных долях акциями (т.е. по 50% каждый), то необходимо уже решение Общего собрания, так как в этом случае квалифицированным большинством будет считаться полный состав акционеров.

Чем больше размер активов акционерного общества, тем выше планка одобряемой суммы. Современная российская корпоративная практика такова, что одобрение крупных сделок может быть вообще отнесено к компетенции совета директоров. Это позволяет более оперативно реагировать на открывающиеся возможности инвестирования или иные необходимые крупные операции с имуществом: ведь совет директоров созвать легче, чем общее собрание акционеров. А одобрить сделку общее собрание может и на последующем собрании. Такую возможность допускает и арбитражная практика.

Одобрение крупных сделок в обществах с ограниченной ответственностью

В соответствии с пунктом 2 статьи 32 Закона № 14-ФЗ в обществах с ограниченной ответственностью может создаваться совет директоров (наблюдательный совет), если это предусматривается уставом. В круг вопросов, решаемых советом директоров ООО, входит и одобрение крупных сделок в соответствии со статьей 46 Закона № 14-ФЗ, что аналогично полномочиям и компетенции совета директоров акционерного общества. На практике, если в ООО создается совет директоров, то к его компетенции в части одобрения сделок относятся сделки с имуществом, стоимость которого составляет от 25 до 50 процентов стоимости имущества общества.

Однако в большинстве случаев в ООО нет совета директоров, и решение принимается общим собранием участников.

Ликвидация и реорганизация хозяйственного общества

Ликвидация

Общие условия ликвидации юридических лиц содержатся в ст. ст. 61 — 64 ГК РФ. Под ликвидацией следует понимать прекращение деятельности юридического лица без перехода прав и обязанностей в порядке правопреемства к другим лицам. Данным обстоятельством ликвидация отличается от процедуры реорганизации.

Основания ликвидации

К хозяйственным обществам применимы общие условия ликвидации юридических лиц. Общество может быть ликвидировано:

в добровольном порядке по решению общего собрания участников;

принудительно на основании решения суда по требованию уполномоченных государственных органов в случае осуществления запрещенной законом деятельности, осуществления деятельности при отсутствии надлежащего разрешения, если наличие такового необходимо для деятельности данного вида, либо в связи с грубым нарушением законов или иных правовых актов, а также в иных случаях, предусмотренных действующим законодательством.

Заметим, что уполномоченными органами по обращению в суд с исковым заявлением о ликвидации юридического лица могут быть, в частности:

регистрирующие органы по основаниям, предусмотренным п. 2 ст. 25, п. 3 ст. 26 Закона о государственной регистрации юридических лиц; п. 2 ст. 2 Федерального закона от 10 декабря 2003 г. N 174-ФЗ «О государственной регистрации выпусков акций, размещенных до вступления в силу Федерального закона «О рынке ценных бумаг» без государственной регистрации»

антимонопольный орган по основаниям, предусмотренным пп. «д» п. 6 ч. 1 ст. 23 Закона о защите конкуренции.

Добровольная ликвидация общества может быть осуществлена в связи с истечением срока, на который оно было создано, достижением цели, которая ставилась учредителями при его создании, и т.д. (п. 2 ст. 61 ГК РФ).

При этом акционерное общество может быть ликвидировано по решению общего собрания квалифицированным большинством голосов — не менее 3/4 от присутствующих на общем собрании акционеров — владельцев голосующих акций. При решении данного и прочих вопросов ликвидации юридических лиц необходимо помнить о том, что характер решений должен быть полностью согласован с положениями учредительных документов ликвидируемого общества. Общество с ограниченной ответственностью может быть ликвидировано только по единогласному решению его участников.

Перечень оснований добровольной ликвидации хозяйственных обществ не является исчерпывающим. В частности, решение о добровольной ликвидации акционерного общества общее собрание акционеров обязано принять, если по окончании второго и каждого последующего финансового года в соответствии с годовым бухгалтерским балансом, предложенным для утверждения акционерам общества, или по результатам аудиторской проверки стоимость чистых активов общества оказывается меньше величины уставного капитала, указанного в ст. 26 Закона об АО

Реорганизация

Реорганизация является особым правовым явлением, ей присущи черты, свойственные как процедуре учреждения юридических лиц, так и их ликвидации. С одной стороны, хозяйственное общество может быть создано не только путем учреждения вновь, но и в результате реорганизации уже существующего юридического лица. При этом главное отличие этих двух способов создания юридических лиц заключается в том, что к хозяйственному обществу, создаваемому в результате реорганизации, переходят права и обязанности его правопредшественников. При учреждении вновь создаваемому обществу обязанности учредителей не передаются. С другой стороны, в результате реорганизации чаще всего происходит прекращение юридического лица, что сближает реорганизацию с ликвидацией. Однако в ходе ликвидации права и обязанности ликвидируемой организации не переходят в порядке правопреемства к иным лицам, что и отличает этот процесс от реорганизации.

Согласно действующему законодательству (п. 1 ст. 57 ГК РФ, п. 2 ст. 15 Закона об АО, п. 2 ст. 51 Закона об ООО) существует пять видов реорганизации:

Слияние — возникновение нового общества путем передачи ему всех прав и обязанностей двух или нескольких обществ с прекращением последних (п. 1 ст. 16 Закона об АО, п. 1 ст. 52 Закона об 000).

Присоединение — прекращение одного или нескольких обществ с передачей всех их прав и обязанностей другому обществу (п. 1 ст. 17 Закона об АО, п. 1 ст. 53 Закона об 000).

Разделение — прекращение общества с передачей всех его прав и обязанностей вновь создаваемым обществам (п. 1 ст. 18 Закона об АО, п. 1 ст. 54 Закона об 000).

Выделение — создание одного или нескольких обществ с передачей ему (им) части прав и обязанностей реорганизуемого общества без прекращения последнего (п. 1 ст. 19 Закона об АО, п. 1 ст. 55 Закона об 000).

Преобразование — изменение организационно-правовой формы юридического лица (п. 5 ст. 58 ГК РФ).

Процесс реорганизации осуществляется на основании положений нескольких законодательных актов, в том числе ГК РФ, Закона об АО, Закона об 000 и Закона о защите конкуренции.

Реорганизация хозяйственных обществ может проходите как в добровольном, так и в принудительном порядке. В первом случае реорганизация общества осуществляется на основании решения его акционеров (участников) и проходит в любой из перечисленных выше форм (п. 1 ст. 57 ГК РФ). Во втором реорганизация осуществляется по решению уполномоченных государственных органов или по решению суда и может осуществляться исключительно в форме разделения или выделения (абз. 1 п. 2 ст. 57 ГК РФ).

В подавляющем большинстве случаев реорганизация хозяйственных обществ происходит в добровольном порядке.

Список литературы

Андронов В.В. Сущность корпоративного управления. М.: Российская академия предпринимательства, 2003. С. 7; Рогачева И.А., Романов В.А., Тарасенко А.В. Указ. соч. С. 171.

Вагин С.А. Тенденции развития корпоративного управления в мировой экономике. СПб.: Изд-во СПбГУЭФ, 2005. С. 8

Винник О.П. Характерные черты хозяйственных организаций, — «Предпринимательство, хозяйство, право» № 2 , 2003, с.7

Горфинкель В.Я. Предпринимательство. Учебник М.: Изд-во Юнити, 2003

Дойников И.В. Предпринимательское право: Учебное пособие Москва.,2004

Жилинский С.Е. Предпринимательское право: Учебник для вузов — Москва, 2005

Каверина Т.В. Органы управления акционерного общества // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей. М., 2003. С. 104

Кибенко Е.Р. Научно – практический комментарий Закона «О хозяйственных обществах» — Х.: Эспада, 2002

Мартемьянов В.С. Хозяйственное право.- изд-во «Бек», Москва., 2004

Совет директоров в системе корпоративного управления компании / Под ред. И.В. Костикова. М.: Флинта; Наука, 2002. С. 64.

Шиткина И.С. Корпоративное право: Изд-во Наука, 2008

КУРСОВАЯ РАБОТА

Государственное регулирование экономики в США

Введение

Известно, что США – государство с большим опытом в области антимонопольного регулирования экономики. Государственное регулирование в США осуществляется в отношении отдельной категории отраслей экономики, тех где зачастую возникает естественная монополия. При этом они не национализируются, а действующие в них компании пользуются полной либо значительной независимостью от органов государства в вопросах построения внутренней системы организации производства, принятия инвестиционных решений.

Система весьма своеобразная, т.к. во многих странах Западной Европы или Азии при государственном регулировании такого рода отраслей идут по пути национализации и в этом, возможно, состоит их слабая сторона.

В данной курсовой работе рассматриваются предпосылки для регулирования отдельных отраслей экономики в США, основные причины, цели, рамки и механизмы государственного регулирования.

1. Государственное регулирование экономики и социальных отношений в США

Цели и объекты государственного регулирования

Государство в США выражает интересы роста благосостояния общества и отдельных его граждан, оно регулирует институциональную структуру экономики. При этом учитываются отраслевые особенности, специфика структур управления хозяйством в отдельных секторах экономики.

Существует целый ряд отраслей, где особенности производства, материально-техническая база и другие факторы создают затруднительность или невозможность спонтанного возникновения конкурентной институциональной структуры хозяйства.

В таких случаях государство вынуждено административно добиваться в таких отраслях тех же результатов, которые в других сферах экономики достигаются естественным путем, т. е. обусловлены конкуренцией. Такие отрасли, где государство непосредственно определяет механизм хозяйствования, называются «регулируемыми». В США к ним относятся: железнодорожный, авиационный и другие виды транспорта; ряд топливно-энергетических производств (газоснабжение, производство электроэнергии); оказание многих видов коммунальных услуг.

Как правило, компании, действующие в этих отраслях (как и корпорации других отраслей) принадлежат акционерным обществам и частным лицам. В большинстве случаев они также пользуются полной или частичной независимостью от государственных органов в вопросах построения системы организации производства, принятия инвестиционных решений и т.д.

Государственное регулирование затрагивает преимущественно те параметры деятельности данных компаний, которые непосредственно влияют на интересы потребителя: уровень цен, объем производства, границы рынков сбыта, требования к качеству производимых товаров и услуг.

Основной причиной введения регулирования является наличие у одной или ограниченной группы компаний, действующих в определенной отрасли, возможности монополизировать рынок. Эта возможность связана с действием фактора экономии на масштабах производства.

В целом ряде отраслей влияние этого фактора очень значительно, вплоть до предпосылок образования «естественной» монополии. Термин «естественная» монополия употребляется здесь как характеристика отрасли, в которой практически не достигается минимальный оптимальный масштаб производства для отдельной компании. Эта естественная монополия возникает вследствие особенностей производства, его материально-технической базы. Ее следует отличать от монополии, вызванной единоличным доступом хозяйствующего субъекта к некоему количественно ограниченному, невоспроизводимому природному ресурсу.

Наличие в такой отрасли двух и более фирм будет означать пропорциональное сокращение производства в каждой из них, а следовательно и рост издержек на единицу продукции и рост цен.

В этом случае государственное регулирование считают наиболее оптимальным решением проблемы.

Органы государственного регулирования

Решение антимонопольных задач предполагает использование определенной системы инструментов государственного воздействия на процессы, происходящие в определенных сферах экономики. В эту систему входят следующие блоки:

-организационно-правовые механизмы;

-определение условий доступа частного капитала в регулируемые отрасли;

-механизм ценообразования.

Субъекты регулирования – федеральные и местные органы государственного управления. При осуществлении государственного регулирования реализуется принцип разделения властей.

1.2.1 Конгресс США (штата)

Законодательная власть инициирует введение регулирования и подводит под него законодательную базу. Закон о введении регулирования в той или иной отрасли или секторе экономики принимает Конгресс США, а на местном уровне – конгресс штата. Рассмотрение такого закона и его принятие наравне с другими законами осуществляется в рамках сложившейся парламентской процедуры (также как и поправки к нему).

В любом законе, вводящем регулирование в той или иной отрасли отражаются следующие вопросы:

— цели регулирования;

— границы сектора экономики, охватываемого регулированием;

— статус и полномочия правительственного органа, который проводит регулирование.

1.2.2 Комиссия по торговле между штатами

В компетенция вышеуказанного правительственного органа входит определение конкурентных методов, выбор инструментов государственного воздействия. Остановимся на некоторых принципах, заложенных в основу органов регулирования на примере Комиссии по торговле между штатами.

Комиссия по торговле между штатами имеет статус независимого агентства. Хотя она и является органом исполнительной власти каким бы то ни было вышестоящим инстанциям Комиссия не подчиняется. В своей деятельности данный орган руководствуется только действующим законодательством, в котором определены ее цели и полномочия. В оговоренных законом обстоятельствах Президент может вносить прямые директивные корректировки в деятельность Комиссии.

Комиссия по торговле между штатами обладает возможностью выполнять свои полномочия независимо от того какая партия США находится у власти, на нее нельзя нажать «сверху». Линия, проводимая Комиссией может быть изменена только в законотворческом порядке, в результате деятельности Конгресса.

На заседаниях Комиссии решаются стратегические вопросы ее деятельности, которые связаны с определением путей увеличения экономических выгод, получаемых обществом за счет работы наземного транспорта. Также решаются вопросы выбора соотношения между государственным воздействием и рыночным механизмом, вопросы определения основных характеристик их взаимодействия.

Комиссия выполняет также функцию по регулированию конкуренции структурных пропорций между основными видами наземного транспорта. Для этого она устанавливает ценовые нормативы таким образом, чтобы избежать межотраслевой конкуренции между отдельными видами транспорта.

Председатель Комиссии назначается из числа ее членов Президентом США, а заместителей председателя выбирают сами члены Комиссии. Аппарат Комиссии имеет структурные подразделения. Для проработки конкретных стратегических вопросов из двух-трех членов Комиссии формируется специальная рабочая группа.

Территориальные и функциональные подразделения Комиссии осуществляют практическую работу по контролю за соблюдением норм и правил регулирования транспортными компаниями, за ценами и тарифами. Качеством услуг и т. д.

Суды. На суды возложена функция по рассмотрению жалоб компаний и отдельных лиц на действия государственных агентств, осуществляющих государственное регулирование конкретной отрасли. Если суд вынесет решение не в пользу государственного агентства, то руководство соответствующего агентства сталкивается с различного рода служебными неприятностями, вплоть до отстранения от должности.

Такой противовес в лице юридической власти создает предпосылки для особой тщательности проработки государственными агентствами вопроса о законности планируемых ими мер. Практически в структуре каждого агентства такого рода имеется в наличии соответствующее юридическое подразделение, которое напрямую связано с руководством агентства.

Условия доступа частного капитала в регулируемые отрасли

Законы дают федеральным или местным органам власти, а также некоторым образованным ими совместно структурам право выдавать компаниям лицензии на некоторые виды коммерческой деятельности. Предприниматель для получения лицензии должен выполнить определенные условия.

Руководствуясь законодательным правом на выдачу таких лицензий государственные органы получают возможность определять условия доступа частного капитала в охваченные регулированием сферы экономики. Предоставление лицензий, дающим компаниям право на деятельность в регулируемых отраслях, осуществляется на конкурсной основе. Государственный орган, который занимается регулированием той или иной отрасли, объявляет конкурс, в котором принимает участие несколько компаний. Лицензия выдается той из них, которая предлагает наиболее выгодные (с точки зрения удовлетворения общественных интересов) условия. Конкуренция разворачивается за рынок, а не на рынке.

Таким образом конкуренция между компаниями на рынке замещается состязанием между ними на право доступа в регулируемую отрасль. Это позволяет сохранить начала соревновательности даже в тех отраслях, материально-техническая база и другие особенности развития которых предполагают поддержание в них естественной монополии.

С начала 60-х годов лицензии, выдаваемые на производство товаров и услуг, получили наибольшее распространение в таких сферах, как транспорт, связь, обеспечение различным видами энергии. Предоставление таких лицензий сопровождалось обязательным утверждением федеральными или местными властями цен и тарифов на услуги, предлагаемых компаниями данных отраслей.

В результате такой практики сформировались механизмы совместного определения государством и бизнесом уровня и структуры цен на товары и услуги регулируемой отрасли, отвечающих интересам и общества и поставщиков. Частные компании допускались во все определенные виды хозяйственной деятельности только при соблюдении цен, тарифов и ставок, утвержденных органами государства.

В отраслях, где предложение ограничено природными или технологическими факторами, органы государственного регулирования разработали системы оценки, которые позволяют им выбирать между несколькими фирмами, желающими внедриться в данный вид коммерческой деятельности.

Такая оценка осуществляется в ходе публичных слушаний, в ходе которых фирма докладывает предлагаемые ею параметры своей деятельности. Регулирующее агентство должно четко определить характер поставляемого товара или услуги и основные стандарты на него. Лицензия выдается той фирме, которая по мнению агентства в наибольшей степени служит интересам общества.

Конкурсный характер выдачи лицензий имеет как положительные так и отрицательные стороны. Первое проявляется в том, что соревновательность между фирмами используется и для решения ряда социальных и экологических вопросов. Например, государственное агентство в качестве условия выдачи лицензии может поставить наряду с остальными требованиями использование наиболее чистых технологий или первоочередное удовлетворение потребностей конкретной социальной группы.

Отрицательный момент прослеживается в том, что фактически происходит смешение функций социального вспомоществования и отраслевого регулирования. Это оборачивается нарушением механизма оптимизации распределения ресурсов, из-за чего сокращается производимая в отрасли часть ВВП и уменьшается общественный продукт в целом.

Механизм ценообразования

Основные инструменты антимонопольного регулирования направлены на выходные параметры деятельности компаний регулируемых отраслей.

Основным таким параметром являются цены. Наиболее распространенный метод их регулирования состоит в том, что цены на товары и услуги, поставляемые корпорациями, находящимися преимущественно в частной собственности, устанавливаются государственными органами. Наибольшее распространение такая практика получила в производстве и распределении электроэнергии, телефонной связи, авиационном, железнодорожном транспорте, в грузовых автомобильных перевозках.

Существует несколько способов установки цен. В общих чертах проведём наиболее распространённые из них. При включении отрасли в состав регулируемых уровень цен продукции действующих в ней компаний определяется необходимостью обеспечения каждой из них дохода, полученного в неком базовом, или «пробном», году. Сведения о доходе черпаются из бухгалтерской отчетности фирмы, которая тщательно проверяется.

В качестве основной составляющей дохода регулируемой компании выступают средства, призванные компенсировать текущие издержки производства и реализации продукции, амортизацию материальных носителей основного капитала, суммы выплачиваемые фирмой в виде налогов. Доход должен также включать так называемую дополнительную прибыль, размер которой определяется на основе нормы.

Масса прибыли исчисляется умножением ее нормы на так называемую базу, включающую неамортизированную часть инвестиций компании в регулируемый бизнес. После того как требования к уровню дохода компании определены, государственное агентство, регулирующее данную отрасль, устанавливает цены, тарифы на товары и услуги, которые должны обеспечить одобренный государством уровень дохода.

Еще один способ ценообразования в регулируемых отраслях – установление цен на базе ранее существовавших издержек производства. Он применялся в военные годы преимущественно для контроля цен на нефтепродукты. Широкого распространения этот способ не получил, потому, что его суть заключается в поддержании цен или их потолка на том уровне, на котором они держались на определенную дату в прошлом.

Государственные регулирующие органы периодически пересматривают «потолки» цен по мере появления новых видов продукции, изменений в спросе и общеэкономических условиях.

Использование методов государственного ценообразования в регулируемых отраслях сопровождается периодическим возобновлением конкурсов за право доступа в них. В этих конкурсах помимо фирмы, которая уже осуществляет регулируемый бизнес, участвуют и компании, стремящиеся занять ее место в отрасли.

Отказав ранее укоренившейся в регулируемой отрасли фирме в продлении лицензии, уполномоченное государственное агентство может предотвратить таким образом монополистическую практику и необоснованное взвинчивание цен. На практике такое лицензирование не смогло стать достойной заменой регулирования уровня цен. Реализация такой практики сопряжена с длительными слушаниями, а принимаемые решения зачастую обвинялись в их неоправданности или противоречии интересам отдельных заинтересованных социальных групп и категорий.

2. Новый курс Ф.Д.Рузвельта

2.1 Причины и цели политики “нового курса” Ф.Д.Рузвельта

Мировой экономический кризис 1929—1933 гг. с особой силой поразил США, резко сократил объем производства, привел к расстройству финансы, вызвал повсеместное разорение и банкротство промышленных, торговых и финансовых фирм, массовую безработицу. Общий объем продукции американской промышленности составил в 1932 г. лишь около 54% по сравнению с докризисным 1929 г. За годы кризиса прекратила существование пятая часть всех банков США, каждый третий рабочий был лишен работы, принудительно распроданы за неуплату долгов и налогов сотни тысяч фермерских хозяйств. При отсутствии государственной системы социальной защиты жертв обрушившихся на страну экономических бедствий кризис до предела обострил социально-классовые противоречия, привел к невиданным ранее в США выступлениям рабочих. Америка оказалась в предреволюционной ситуации, требующей коренной ломки всего старого уклада жизни.

Первые попытки остановить волну банкротств путем государственного кредитования были предприняты в США в 1932 г. правительством Гувера. С этой целью была создана Национальная кредитная корпорация, преобразованная в начале 1932 г. в Реконструктивную финансовую корпорацию. Другая правительственная организация — Федеральное фермерское бюро — была призвана поддерживать уровень цен на сельскохозяйственную продукцию. Эти мероприятия потерпели полную неудачу. К началу 30-х гг.производство в стране снизилось наполовину, национальный доход на 48%, обанкротилось 40% банков, безработица достигла небывалого в истории этой страны размаха — безработным оказался каждый четвертый рабочий и служащий, разорившиеся вкладчики и маклеры нередко кончали жизнь самоубийством. Безработные и бездомные заполонили пустыри в центре городов сарайными поселками, которые назвали гувервилями по имени президента Герберта Гувера. Местные власти и частные лица практиковали раздачу благотворительного супа, в городе Чикаго эта практика возникла по инициативе гангстера Аль Капоне. Администрация президента Г. Гувера надеялась на стихийное преодоление кризиса и делала ставку на здоровые силы общественного организма — частную инициативу, свободную конкуренцию и таможенные барьеры. Государству отводилась роль независимого арбитра в борьбе конкурирующих групп. Правительство Гувера не смогло остановить сползания страны к надвигающемуся финансово-экономическому краху. ФРС не справлялась со своими задачами помощи банкам в условиях биржевых лихорадок, так как возглавляющий ее Совет управляющих не был в это время наделен необходимыми властными полномочиями. Он не мог ни устанавливать обязательных резервов депозитных банков, ни контролировать с полной ответственностью проведение операций на открытом рынке ценных бумаг и пр.

Весной 1933 г., когда кризис достиг своего апогея, в президентской избирательной кампании победу одержал Франклин Делано Рузвельт (1882—1945), до этого дважды избиравшийся губернатором Нью-Йорка. Ф. Рузвельт, дальновидный политик, понимавший необходимость радикальных мер для создания в стране эффективно действующего антикризисного механизма, проведения социальных реформ, способных приостановить развитие массового движения протеста в Америке по революционному пути. Рузвельт при поддержке своих ближайших советников, получивших прозвище «мозговой трест», провел тщательную подготовку позитивной социальной программы, которая включала в себя вопросы реформирования административной и отчасти судебной власти, вопросы экономического планирования (здесь его советники отчасти учитывали результаты советского опыта планирования) и законодательного регулирования экономики по отраслям. В последнем разделе наблюдалось большое разнообразие — от проектирования строительства гидроэлектростанции с одновременным освоением речной долины в штате Теннесси до производства консервов. Совокупность антикризисных мер, направленных на государственное регулирование американской экономики, разработанных правительством Рузвельта получила в истории США название «нового курса», основные реформы которого были проведены в период первых «ста дней» его президентства, когда Конгресс принял большое число законов, охватывающих все сферы социально-экономической и политической жизни страны. Смысл политики “нового курса ” был раскрыт Рузвельтом в речи перед избирателями: в виде элементов экономического планирования в целях «более справедливого распределения богатств и товаров и приспособления существенных элементов экономической организации к нуждам народа». Определенное влияние на советников Рузвельта оказало и несколько деформированное представление об успехах государственного регулирования хозяйства в СССР в годы первой пятилетки. Провозглашенный «новый курс» сложился из целого ряда законодательных актов и административных мер. Часть их были рассчитаны только на выход из кризиса, часть — на перспективу. Но в целом они сформировали новую систему регулирования социально-хозяйственных отношений в рамках капиталистической экономики. В “новом курсе ” – и в этом его главное значение – прошли своеобразную экспериментальную проверку политика и практика государственного вмешательства в частноэкономические отношения. Эта программа не носила спонтанного характера (как Утверждало ранее большинство историков ), еще в 1928 г. Ф- Рузвельт, став губернатором от демократической партии в штате Нью-Йорк, сформулировал доктрину «ответственности государства за судьбы своих граждан». Эта доктрина нашла воплощение в радикальной по тем временам программе реформ, предложенных им легислатуре штата, включающей в себя помощь фермерам и фермерским кооперативам, контроль за рынком сельскохозяйственных продуктов, решительное улучшение рабочего законодательства, поддержку школ, здравоохранения и пр. Там же Ф. Рузвельт получил и первый опыт социального реформаторства, когда законодательным собранием штата был принят беспрецедентный по тем временам Закон о чрезвычайной помощи безработным и была создана в целях проведения этого закона в жизнь Временная администрация помощи. Опыт создания соответствующих государственных органов, гарантирующих проведение чрезвычайных законов в жизнь, неукоснительно использовался Рузвельтом и в дальнейшем.

2.2 Законодательство о стабилизации финансовой системы

Одной из важнейших задач первого периода «нового курса» в 1933 г. была задача сохранения и по возможности укрепления финансово-экономической системы корпоративного капитала США, в сотрудничестве с которым Ф. Рузвельт видел единственный путь укрепления основ капиталистического строя. В целях сохранения политической стабильности требовалось и принятие незамедлительных мер социальной защиты населения. Экономическая политика «нового курса» этого времени была направлена на восстановление полностью расстроенной банковско-финансовой системы.

С этой целью на основании принятого Конгрессом Чрезвычайного банковского закона, предоставившего президенту широкие полномочия в финансовой сфере, был наложен временный арест на счета всех банков страны с целью их полной ревизии. Чрезвычайным банковским законом от 9 марта 1933 г. прёзидент получил право контролировать международные финансовые сделки, изымать золото из владения частных лиц. Прекращался размен банковских билетов на золото, устанавливался государственный контроль над золотым запасом банков. В итоге правительство перешло к декретированию золотого содержания доллара. На основании принятого в мае 1933 г. закона помощи сельскому хозяйству государственное казначейство получило право выпускать в определенных пределах не обеспеченные золотом банкноты. Следом правительство осуществило девальвацию доллара (в январе 1934 г. на 14%). Количество банков было значительно сокращено на 1/5.

Правительство установило жёсткие ограничения банковской деятельности. Законом Глосса-Стигалла(1933) банкам было запрещено совмещать депозитные и инвестиционные функции (для предотвращения спекулятивного и мошеннического вложения частных вкладов в ничем не обеспеченные проекты). Вводилось страхование государством частных банковских депозитов (на сумму до 5 тыс. долл.). Было проведено реформирование Федеральной Резервной системы, основного органа правительственного участия в банковской деятельности. Закон 1933 г. предусмотрел страхование вкладов для всех банков — для федеральных банков это страхование стало обязательным, для банков штатов — добровольным. Закон устанавливал, что депозиты размером до 10 тыс. долл. должны страховаться на 100%, 50 тыс. долл. — на 75% и т. д. К началу 1934 г. около 80% всех банков США застраховали свои депозиты.

В целях пресечения спекуляций вкладами, необоснованных предоставлений кредитов компаниям, владельцами акций которых выступали сами банки, были разделены депозитные и инвестиционные функции банков. Правительство стремилось упорядочить и спекулятивную деятельность фондовых бирж, скандально процветавшую в предкризисный период. В развитие Закона 1933 г., в 1934 г. был принят Закон об обращении ценных бумаг, на основании которого была создана Федеральная комиссия По ценным бумагам и биржам (ФКЦББ). Закон 1934 г. предусматривал предоставление всем участникам рынка равных условий, гарантирующих свободный доступ к важнейшей информации о деятельности компаний. ФКЦББ была наделена правом регистрации всех ценных бумаг, выпускаемых в обращение. Она также строго следила за предоставлением инвесторам всех интересующих их сведений о деятельности компаний и пр. Так как решения Совета управляющих ФРС были обязательными для всех банков, входящих в эту систему (то есть большинства банков страны), то ФРС приобрела на время реальные возможности определять всю банковскую, кредитно-финансовую деятельность страны. По закону 1935 г. ФРС подчинялась совету управляющих, назначаемым президентом, и на нее возлагались полномочия по директивному определению суммы государственного резерва, т. е. в конечном счете ФРС устанавливала кредитный процент, облегчая или затрудняя доступ корпораций к кредиту. На протяжении 1933-1934 гг. были приняты несколько актов по контролю за рынком ценных бумаг. Деятельность бирж, прежде всего фондовых, была подчинена определенным нормативам. Государственная комиссия по торговле акциями уполномочивалась регистрировать основные и дополнительные выпуски акций корпораций, тем самым разрешая или запрещая этот выпуск.

Были разработаны жесткие правила деятельности для холдинговых компаний (т.е. прибыли которых основывались только на обладании акциями других предприятий). Двумя крупнейшими по назначению законами правительству были даны полномочия регулировать путем административного вмешательства деятельность предпринимателей в основных отраслях хозяйства — промышленности и аграрном производстве. После соответствующей проверки их кредитоспособности Министерство финансов подтвердило разрешение деятельности главным образом крупных банков (4507 национальных и 4517 штатных), что само по себе привело к притоку в них вкладов, пополненных новыми кредитами Реконструктивной финансовой корпорации.

Огромное число мелких банков вынуждено было прекратить свое существование. Вслед за этим был издан приказ президента об установлении полного контроля за золотом, находившимся в обращении. Экспорт золота был запрещен, обязательной сдаче резервным банкам, входящим в ФРС, подлежала вся золотая валюта граждан, превышающая 100 долл. Ни один банк, кроме банков ФРС, не имел право иметь Золотого запаса, что гарантировалось применением мер уголовной ответственности. Одновременно был разрешен выпуск новых денег, без золотого обеспечения. Это решение, означающее отход США от золотого стандарта, привело к резкому инфляционному скачку, погасить который и была призвана обновленная ФРС, функции которой в это время были значительно расширены. Она получила, в частности, право изменять размеры вносимых в нее денежных резервов, регулировать процентные ставки по банковским вкладам и пр. С этой же целью на основе Закона о банковской деятельности 1933 г. были созданы в 1934 г. Федеральная корпорация страхования вкладов (ФКСВ), а затем Федеральная корпорация страхования ссуд и сбережений (ФКСС), призванные восстановить доверие к банкам, защитить банковские вклады населения.

2.3 Законодательсвто об улучшении положения в промышленности

В середине 1933 г. был принят Закон о восстановлении промышленности (National Industrial Recovery Act — NIRA) — самый значительный в законодательстве «нового курса». Как указывалось в самом законе, он был принят целью обеспечения «всеобщего благосостояния», путем устновления координации с целью решения проблем массовой нищеты, достижения сотрудничества между рабочими и работодателями при содействии правительства, устранения и решения трудовых конфликтов, проблем разрушительной конкуренции, ведущих к снижению прибылей и сокращению инвестиций и занятости. Пагубные процессы понижения цен в условиях «разрушительной конкуренции» должны были пресечь «кодексы честной конкуренции», составляемые предпринимательскими ассоциациями, при участии профсоюзов, которые фиксировали строго определенные нормы производства и сбыта продукции, устанавливали уровень товарных цен, условия коммерческого кредита и пр. После утверждения президентом «кодексы» получали силу закона. Законом о восстановлении промышленности (16 июня 1933 г.) вводились т.н. «кодексы честной конкуренции» — особые инструктивные акты для отрасли (или подотрасли) промышленности, которые формулировались предпринимателями, а санкционировались президентом. Временно (на 2 года, на которые предусматривалось действие закона) приостанавливалось антитрестовское законодательство, и правительство могло принудительно картелировать предприятия. Кодексы должны были содержать правила в отношении объемов выпускаемой продукции, ее цен, порядка сбыта, а главное — условий найма труда по отрасли.

Устанавливались нормы минимальной почасовой оплаты, максимальной продолжительности рабочей недели (в 44 час.). Это было наиболее принципиальным поворотом во всей истории правового регулирования экономики в США. В ближайшие за принятием закона год-два правительство санкционировало 557 основных и 189 дополнительных «кодексов» по отраслям и объединениям предприятий, где были заняты около 95% промышленных рабочих США. Практически основные стороны экономически промышленной деятельности были поставлены под надзор Национальной администрации восстановления промышленности, обладавшей принудительными полномочиями, в т. ч. по закрытию предприятий.

Как и начальная финансовая политика, промышленная политика 1933 г. предоставила явные преимущества крупному корпоративному бизнесу. Прямым свидетельством этой политики было приостановление на 2 года (на время действия НИРА) антитрестовского законодательства к «кодифицированным» предприятиям, более того, их принудительное картелирование. НИРА должен был не только решить проблему стабилизации промышленности с помощью специально создаваемого государственного органа — Национальной администрации восстановления промышленности, но и снять остроту трудовых конфликтов с помощью мер социального маневрирования, удовлетворения некоторых требований рабочих, выдвигаемых ими в ходе массовой стачечной борьбы. В ст. 7а НИРА в общей форме были провозглашены права рабочих на создание профсоюзов, коллективный договор, обязанности предпринимателей «соблюдать максимальную продолжительность рабочего времени, минимальный уровень оплаты и другие условия труда». Эти положения однако, не сопровождались твердыми гарантиями их соблюдения со стороны предпринимателей.

Правительством был предложен типовой образец кодекса который мог быть применен в любой отрасли промышленности. В нем в качестве минимального уровня заработной платы фиксировалась для промышленных рабочих от 30 до 40 центов за рабочий час, а продолжительность рабочего времени ограничивалась 35 часами в неделю. С принятием кодексов была усилена роль профсоюзов как единственно законных представителей рабочих, что в значительной мере лишало права голоса неорганизованных рабочих.

Примечательно также, что правительство отказалось включить в кодексы положения, которые могли идти в разрез с принципом равенства прав белых и цветных рабочих в вопросах занятости. Но эти дискриминационные меры исключались в кодексах крупных предприятий, транспорта, горнодобывающих отраслей. Дискриминация цветных рабочих на «некодифицированных» мелких предприятиях оставалась нетронутой. В кодексах должны были фиксироваться также в качестве первых мер помощи безработным и положения об организации общественных работ. С этой целью создавалась Ассоциация общественных работ (АОР), на организацию которой было выделено 3,3 млн. долл.

Кроме того, проблемами безработицы должна была заниматься Администрация по оказанию чрезвычайной помощи (АОЧП) через прямые выплаты, дотаций штатам. Все эти меры, однако, не решили тяжелейших проблем безработицы.

2.4 Законодательство об улучшении положения в сельском хозяйстве

Аграрная политика «нового курса» нашла воплощение прежде всего в Законе о регулировании сельского хозяйства (Agricultural Adjustment Act -ААА), предусматривавшем создание специального административного органа по регулированию сельского хозяйства, который был призван сбалансировать спрос и предложение на продукты сельского хозяйства, поднять на них цены.

С этой целью вводился одинаковый процент сокращения посевных площадей всех фермеров — и крупных и мелких, с выплатой компенсаций за необработанные земли, что больно ударило по мелкому фермерству. В то же время группа крупного коммерческого фермерства, получив большую часть премиальных платежей, смогли благодаря этому интенсифицировать свое хозяйство и получить немалую прибыль.

Сокращение посевных площадей для поднятия цен в голодающей Америке сопровождалось уничтожением уже готовой продукции, миллионов голов скота и пр. Вместе с ААА был принят Закон о рефинансировании фермерских долгов, сокративший проценты по ипотечной задолженности фермеров и продливший сроки погашения их долгов. Через федеральные земельные банки фермерам был предоставлен заем более чем в 2 млрд. долл., который пошел главным образом на погашение их долгов, в чем непосредственно были заинтересованы и банки.

Вместе с политикой сокращения посевных площадей еще в 1936 г. стала проводиться политика восстановления плодородия почв. В 1936 г. эта политика была законодательно оформлена принятием Закона о сохранении плодородия почв и о квотах внутреннего рынка. Закон предусматривал выплату премиальных платежей собственникам земли, соглашавшимся изымать земли из-под посевов тех культур, которые ее истощали, что должно было, с одной стороны, повысить цены на продукцию сельского хозяйства, с другой — поднять плодородие почв. Завершающим правовым актом аграрной политики «нового курса» стал Закон 1938 г., который усиливал государственный контроль за поступлением на рынок основных сельскохозяйственных продуктов, поддержание цен на которые отныне должно было достигаться не уничтожением «излишков», а их хранением с соответствующими государственными выплатами фермерам в счет еще не проданного урожая.

Аналогичным по принципам Законом о помощи фермерам (12 мая 1933 г.) устанавливалось государственное регулирование аграрного частного производства в целях повышения уровня цен до экономической выгодности. Министр сельского хозяйства наделялся правом выдавать фермерам премии за сокращение посевных площадей и объемов производства (за счет нового налога на первичную обработку сельхозпродуктов). По аналогии с промышленностью создавалась Национальная администрация, в ведении которой была и координация кредитной политики. Министру было предоставлено и право вступать в рыночные и сбытовые соглашения, тем самым влиять на аграрную политику в перспективе. Правительство также провело финансирование фермерских долгов при условии сокращения теми посевных площадей, забое скота.

Дополнительным Законом о сохранении плодородия почв. (1936) правительство наделялось полномочиями выдавать фермерам премии за посев не истощающих почву культур (т. е. не табака, не хлопка! т. п.). Основные элементы новой аграрной политики были еще подытожены особыми законами в 1938 г. В 1935 году было начато проведение широкой программы помощи фермерам. Создана Администрация по переселению, которая в начале 1937 г. была преобразована в Администрацию по охране фермерских хозяйств, в обязанности которой входило строительство лагерей для сельскохозяйственных рабочих и мигрантов, оказание помощи беднейшим фермерам путем их переселения на более плодородные земли, создание сбытовых кооперативов мелких фермеров и пр.

2.5 Трудовое и социальное законодательство

На втором этапе политики «нового», после переизбрания в президенты Ф.Рузвельта(1936), правительство завершило законодательное построение новой системы регулирования социально-хозяйственных отношений. Первые законы в этих областях, правда, чрезвычайного содержания, были приняты еще в первый год президентства Рузвельта. Смыслом их были чрезвычайные меры по борьбе с безработицей. В мае 1933 г. был принят закон об ассигновании 500 млн. долл. на помощь безработным, для распределения которой была организована Федеральная администрация по оказанию чрезвычайной помощи. В особенности эти целевые меры должны были ликвидировать чрезвычайную ситуацию с занятостью молодежи.

Правительство организовало систему лесных молодежных лагерей, где обеспечивались работой молодые люди (на срок до 6 мес. с гарантированной оплатой в 30 долл.) Через эти лагеря смогли пройти до 2 млн. чел., что послужило быстрому снятию напряженности с занятостью в городах. Были созданы специальные общефедеральные органы — Администрация гражданского строительства, Администрация гражданских работ (1933-1934), — на которые возлагались обязанности и права по финансированию общественных работ в любом месте США.

Правительство централизованно финансировало строительство дорог, даже не очень нужных в ближайшее время, только чтобы дать людям оплачиваемую работу. Устанавливалась федеральная система социального страхования. Законом о страховании (7 августа 1935 г.) вводились — впервые в США— пособия по безработице и пенсии по старости. Пенсии и пособия были федеральными, т. е. коснулись основной массы населения страны (пенсии — всех, начиная с 65 лет, пособия — кроме сельскохозяйственных рабочих, прислуги, государственных служащих). Они устанавливались за счет специальных налогов: пенсии — за счет налогов с предпринимателей и служащих (в размере 1%, с 1944 г. — 3%), пособия — с налогов на фонд заработной платы. Государство устанавливало основные параметры трудового права. Уже Законом о восстановлении промышленности 1933 г. предусматривалось право на объединение в профессиональные союзы, которые бы выступали посредниками в социально-трудовых отношениях (ст. 7а) .

Профсоюзы должны были участвовать в подписании типового соглашения с предпринимателем о «восстановлении занятости» (на условиях, гарантировавших бы 35 час. или 40 час. в неделю при оплате на уровне 1929 г.). После того как Верховный суд аннулировал некоторые части законодательства «нового курса» и чтобы не было сомнений в действительности социальных мероприятий, правительство инициировало принятие новых трудовых законов.

Законом Уолша-Хили (1935) была установлена нормативная продолжительность рабочей недели и минимум заработной платы для рабочих предприятий, которые выполняют заказы федерального правительства; оплата сверхурочной работы должна была обязательно производиться в полуторном размере, запрещалось принимать на работу мужчин до 16 лет, женщин — до 18 лет. Закдном Блэка — Коннора (1938) «справедливые условия труда» были распространены на всю промышленность, вводилась минимальная оплата труда (0,25 долл. в час, с 1945 г. — _0,40 долл.),проведено было сокращение рабочей недели с нормативной оплатой (до 40 час.).

Следующей группой серийных мероприятий стали меры по уменьшению безработицы и снижению ее отрицательных последствий. Эту деятельность контролировала и направляла Федеральная администрация чрезвычайной помощи (впоследствии ее стали называть Администрацией развития общественных работ). Безработных обычно направляли в специально создаваемые организации («трудовые лагеря»), где они использовались на строительстве и ремонте дорог, мостов, аэродромов и других объектов. В эти же годы происходит сдвиг в области трудового (рабочего) и социального законодательства, регулирующего отношения хозяев и наемных работников. В 1932 г. принимается Закон Норриса-Лагардия, который уменьшил полномочия судов по изданию «судебных предписаний» в связи с трудовыми спорами. Раньше таким предписанием можно было сорвать любую забастовку как нарушение договорных обязательств.

По этому же закону предпринимателям запрещалось заставлять рабочих подписывать трудовой договор, обязывающий их вступить в профсоюз. Закон о трудовых отношениях (Закон Вагнера), принятый в 1935 г, не только впервые в истории США провозгласил официальное признание официальное профсоюзов, но и предусмотрел законодательные гарантии этих прав в ст. 7 закона перечислялись права рабочих, нарушение которых входило в понятие «нечестная трудовая практика» предпринимателей, которым запрещалось вмешиваться в создание рабочих организаций, в том числе и путем их финансирования(запрещение “компанейских союзов” ), дискриминировать членов профсоюза при приеме их на работу (санкционировалась практика «закрытого цеха»), отказываться от заключения коллективных договоров с должным образом избранными представителями рабочих.

Закон закреплял при этом так называемое «правило большинства»- согласно которому от имени рабочих в договорных отношениях с предпринимателем могла вступать лишь та организация которая признавалась большинством рабочих, т. е. их профсоюз. Закон закреплял и право рабочих на забастовку. Но всем своим содержанием он был направлен на сужение оснований для массовых конфликтов.

С этой Целью был создан новый орган — Национальное управление по трудовым отношениям (НУТО), на который была возложена обязанность рассматривать жалобы рабочих на «нечестную трудовую практику» предпринимателя. Решения этого квазисудебного органа могли быть отменены только в судебном порядке. Другим направлением деятельности правительства нового курса» стало создание (впервые в истории Америки) разветвленной государственной системы социальной защиты населения. В 1935 г. был принят первый Закон о социальном страховании и другие законы помощи бедным.

Закон о социальном страховании предусматривал социальную помощь престарелым, безработным и некоторым категориям нетрудоспособного населения- Он не распространялся, однако, на сельскохозяйственных рабочих, домашнюю прислугу, государственных служащих, затрагивая, таким образом, интересы только половины всех работающих по найму лиц. Кроме того, уровень страховых выплат, фонд «которых создавался за счет налогов на предпринимателей и самих рабочих, был крайне низок. Пенсии по старости назначались с 65 лет, пособия по безработице выплачивались около 10 недель в году.

Совершенствование методов государственного регулирования экономики и социальных отношений (в частности, проведение активной политики в области бюджета и кредита, направленной на обеспечение устойчивого уровня спроса, производства и занятости) становится со времени проведения «нового курса» главной задачей всех ветвей власти американского государства.

Решая эту задачу, американский конгресс в 1946 г. принял Закон о занятости, который впервые официально возложил на президента ответственность за состояние американской экономики. На основании этого закона был создан Совет экономических консультантов, который должен был представлять главе государства ежегодный доклад с тщательным анализом экономической конъюнктуры. Доклад становился основой экономического послания президента конгрессу в начале каждой его сессии и последующей выработки конгрессом рекомендаций как государственным органам, так и частным лицам, «с целью достижения максимального или высокого уровня занятости».

Впоследствии были приняты и другие законы, дополняющие, корректирующие законодательство «нового курса», но главные направления экономической и социальной политики американского государства оставались неизменными.

3. Законы о регулировании трудовых отношений

3.1 Закон Вагнера (1935 г.)

Законом Вагнера было установлено право уволенных за участие в забастовке рабочих на голосование при выборах представителей для заключения коллективного договора. Это право давало рабочим возможность участвовать в выборах представителей и поддерживать свой профсоюз даже тогда, когда за участие в забастовке они на основании действующего права оказались уволенными.

Закон Тафта-Хартли ликвидировал эту гарантию. Теперь предприниматель может заменить уволенных за участие в забастовке рабочих такими лицами, которые, не будучи связаны с данным профсоюзом и выполняя приказ предпринимателя, могут срывать выборы представителей, тем самым не давая рабочим возможности добиться выгодных условий в коллективном договоре.

Гарантия и компенсация в том виде, в каком они установлены в праве США, не обеспечивают рабочему возможность использовать свое право на забастовку. Эти гарантии не только не стимулируют использование рабочими такого своего оружия против предпринимателей, каким являются забастовки, но в ряде случаев превращаются в средство защиты интересов предпринимателей в их борьбе с забастовочным движением. Это и естественно, ибо антинародное по самому своему существу буржуазное государство признает права рабочего класса только на словах, на деле же оно помогает капиталистам всячески попирать и ущемлять эти права.

3.2 Закон Тафта-Хартли (1947 г.)

Федеральный закон (Labor-Management Relations Act, Закон о регулировании трудовых отношений), принятый в 1947 г., вернул управляющим в отраслях со значительным контролем профсоюзов некоторые из полномочий в отношениях между работниками и работодателями, которые были потеряны в силу про-профсоюзного закона, принятого перед началом второй мировой войны (Закон Вагнера, 1935 г.).

Закон Тафта-Хартли запрещает профсоюзу: отказываться от переговоров, предлагаемых с честными намерениями; принуждать работников вступать в профсоюз; налагать излишние или дискриминирующие сборы или вступительные взносы; принуждать работодателей нанимать рабочих — членов профсоюза для выполнения ненужных или фиктивных работ (практика, называемая надувательством -featherbedding); проводить забастовки с целью повлиять на выбор предприятия, где два профсоюза конкурируют за выполнение конкретной работы (забастовки в связи с разграничением сфер деятельности — jurisdictional strike); заниматься вторичным бойкотом (secondary boycott) предприятий, продающих или обрабатывающих продукцию, произведенную не членами профсоюза; организовывать забастовки солидарности (sympathy strike) в поддержку других профсоюзов.

Закон Тафта-Хартли: установил требования раскрывать информацию с целью регулирования деятельности профсоюза с целью раскрытия случаев подлога и рэкета; запретил профсоюзам делать прямые взносы в поддержку кандидатов, баллотирующихся на федеральные посты; предоставил президенту США право на отсрочку забастовок в отраслях, считающихся жизненно важными для экономического благосостояния страны или национальной безопасности, и декларирование 80-дневного «периода охлаждения» («cooling-off period»); разрешил штатам принимать законы о праве на труд, в которых запрещается принудительное членство в профсоюзах.

Так же, как и в отношении восстановления на работе, нормы об оплате; за время забастовки были установлены законом Вагнера. Они сохранили свою силу и после принятия закона Тафта-Хартли. Право издавать приказы с требованием об оплате работнику за время забастовки принадлежит Национальному управлению по трудовым отношениям. В диссертации критикуется мнение ряда американских исследователей, отрицающее наличие у рабочего субъективного права «а оплату за время забастовки.

Эта оплата является формой возмещения ущерба, понесенного работником по вине предпринимателя, и в этом смысле она, несомненно, составляет содержание его субъективного права. Национальное управление по трудовым отношениям является административным органом, который, проверяя законность требования работника, выносит или отказывается вынести соответствующий приказ предпринимателю. В случае отказа

Т.о. Закон Тафта-Хартли, внеся существенные поправки в Закон Вагнера, стал одним из корректирующих законов в сфере социальных отношений. Закон Вагнера (принятый в 1935 г. в кризисной ситуации, преследовавший не в последнюю очередь политические цели Ф. Рузвельта перед очередными выборами) создал определенный дисбаланс политических сил, ограничивая свободу действий, «нечестную трудовую практику» только предпринимателей, что не могло не вызвать бурного протеста с их стороны. Борьба вокруг Закона 1935 г. началась сразу же после его принятия. В нее включились возникшая в это время антирузвельтовская организация «Американская лига свободы», такие крупные организации американского бизнеса, как «Национальная ассоциация промышленников», «Торговая палата» и др. До 1937 г. борьба велась за признание закона неконституционным, затем за пересмотр его конгрессом, в котором за последующие 10 лет было рассмотрено 200 соответствующих законопроектов. В 1947 г. такой пересмотр состоялся, был принят Закон Тафта-Хартли, который действует до сих пор.

Закон Тафта-Хартли призван был создать механизм пресечения незаконных забастовок, а также предотвращения политизации профсоюзов. Достижение этих целей правящие круги видели в проведении политики дальнейшей интеграции профсоюзов в регулирующий социальные отношения государственный механизм, а также в наделении президента значительными правами для предотвращения конфликтов в промышленности, особенно тех, которые угрожали общественной безопасности.

Закон пресекал ряд направлений «нечестной трудовой практики» профсоюзов: запрещал некоторые виды забастовок, в том числе вторичные бойкоты (то есть бойкоты тех предпринимателей, которые не являлись непосредственными нанимателями бастующих рабочих), стачки солидарности, пикетирование предприятий с тем, чтобы добиться от предпринимателя заключения договора с профсоюзом, который не прошел установленной законом процедуры его официального признания, забастовки государственных служащих, стачки, угрозу национальной безопасности, и др.

Допустимые формы забастовок оговаривались рядом условий: введением двухмесячного «охладительного периода», обязательным извещением предпринимателя о намерении провести забастовку, голосованием рабочих перед объявлением забастовки и пр.

На основе специального положения закона о защите прав рабочих от профсоюзов была значительно усилена правовая регламентация деятельности профсоюзов, в частности закон подробно регулировал порядок заключения коллективных договоров, рассматривал, каким условиям должен отвечать профсоюз, добивающийся права участия в коллективно-договорных отношениях, требовал от руководителей профсоюзов подписки о непричастности к деятельности Коммунистической партии, подачи ежегодных, отчетов Министерству труда о своих финансовых делах и пр. Профсоюзам было отказано в праве делать взносы в избирательные фонды лиц, добивающихся избрания на федеральные должности.

Запретив договор «закрытого цеха» и ограничив возможность заключения договора «союзного цеха», закон тем самым существенно ограничил право профсоюзов диктовать предпринимателям условия найма рабочей силы.

Вновь созданный орган, Федеральная служба посредничества и примирения, должен был разрешать споры между предпринимателями и рабочими путем коллективных переговоров их представителей. Но главная роль в деле проведения в жизнь положений закона отводилась Национальному управлению по трудовым отношениям (НУТО) и судам, которым принадлежало право вынесения запретительных приказов в отношении незаконных забастовок, рассмотрения гражданских исков и уголовных дел, касающихся ложных показаний о непринадлежности к Коммунистической партии, политической деятельности профсоюзов и пр.

Закон создавал также постоянно действующий президентский механизм для пресечения «недозволенной профсоюзной активности». Президент мог запретить стачку на дней, если, с его точки зрения, она «угрожала национальным интересам», мог обратиться в суд для вынесения судебного приказа о запрещении стачки, назначить арбитражную комиссию для рассмотрения трудового конфликта. Антипрофсоюзная ограничительная направленность Закона Тафта-Хартли была усилена Законом Лэндрама-Гриффина 1959 г., поставившего профсоюзы под еще больший контроль государственных органов, которые получили регулировать проведение выборов в профсоюзные органы, определять размеры членских взносов, требовать Представления в Министерство труда отчетов, копий уставов, постановлений профсоюзов и пр.

Положения Закона Тафта-Хартли неоднократно подкреплялись впоследствии решениями Верховного суда США. Например, в 1984, 1985 гг. Верховный суд запретил оказывать давление на рабочих с тем, чтобы они вступали в профсоюз (однако разрешил вести среди них «разъяснительную работу»), поддержал практику запрета «закрытого цеха», предоставил компаниям, «испытывающим финансовые трудности», право разрывать трудовые отношения с организованными в профсоюз рабочими и пр. Закон Тафта-Хартли, при всей своей антипрофсоюзной направленности, привел к более жесткому упорядочению отношений между трудом и капиталом, внес видимую лепту в достижение согласия между ними и тем самым способствовал укреплению политической стабильности, в чем интересы американских предпринимателей и американских профсоюзов никогда не расходились.

В 1938 г. принимается Закон о справедливом найме рабочей силы, фиксирующий максимальную продолжительность рабочего времени для некоторых групп и минимум заработной платы. Ревизия мероприятий и законодательства периода «нового курса» произойдет в следующем десятилетии путем принятия новых законов либо при помощи толкований и решений Верховного суда.

Самый длительный эффект из программных законов «нового курса» имели Закон 9 социальном страховании (1935 г.), заложивший основы современного социального законодательства в стране, и Закон Вагнера, поскольку он закреплял официальное признание роли профсоюзов.

Заключение

Анализируя итоги политики “нового курса” и ее историко-правовое значение следует отметить, что антикризисные финансово-экономические и социальные меры “нового курса”, стабилизировавшие в известной мере экономику, имели ограниченный эффект, о чем свидетельствовал новый кризис, наступивший в США в 1937 г. Вместе с тем политика «нового курса», направленная на преодоление глубочайшего в истории капитализма экономического кризиса, привела к оформлению как экономических, так и социально-политических основ ГМК в США в его буржуазно-реформистском варианте.

Вторая мировая война, милитаризация, научно-техническая революция способствовали складыванию целостной, постоянно действующей системы ГМК в США. С этого времени совершенствование методов государственного регулирования капиталистической экономики и социальных отношений, в частности проведение активной политики в области бюджета и кредита, направленной на обеспечение устойчивого уровня спроса, производства и занятости, становится ведущим направлением эволюции американского капитализма.

Официальное «закрытие» политики «нового курса» было провозглашено Рузвельтом в одной из речей в марте 1939 г. Скорректированные судебной практикой и обстоятельствами законы 1933-1934 гг. и, особенно 1935-1938 гг., заложили основы государственного регулирования социально-хозяйственных отношений в США на последующие десятилетия. Новый этап усиления административного вмешательства в экономику пришелся на годы Второй мировой войны. В связи с обстоятельствами военного времени администрации Рузвельта сформировала несколько правительственных управлении, на которые было возложено просто централизованное управление связанными с войной отраслями экономики и трудовыми отношениями. Управление военного производства (1942) в годы войны представляло собой почти сверхминистерство экономики из 30 отделов с 22 тыс. служащих. Его распоряжения о размещении военных контрактов, заказов, о сокращении производства тех или иных видов продукции были обязательны. На военное управление труда (1942) возлагались задачи по контролю над ценами и заработной платой.

Всего таких управлений было создано до 20, и они значительно повысили степень вмешательства государства в экономику и трудовые отношения — не только на общеправовом, но и прямо на административном уровне.

Превалирование административного принципа регулирования экономики и социально-хозяйственных связей (созданием правительственных управлений, особыми полномочиями) было вызвано преимущественно условиями кризисов или военного времени. С началом экономической и социальной стабилизации (после Второй мировой войны) административное регулирование уступило место главным образом общеправовому.

В особенности законодательное сокращение государственного регулирования пришлось на 1970-е гг. (ограничением вмешательства в авиаперевозки, финансовые операции и др.).

Вместе с тем законодательное регламентирование стало более детализированным. Специальные акты были посвящены поддержке малого бизнеса, охране окружающей среды.

Значительному ограничению производственная деятельность корпораций и производителей услуг подверглась после принятия целой серии законов и правил о защите гражданских потребительских прав (1960-е — 1970-е гг.).

Вместе с актами антитрестовского законодательства, законами о регулировании социально-хозяйственной сферы 1930-х гг. (кодифицированными в разделе 15 свода законов США) все они составили принципы весьма детализированного правового регулирования экономики, которое характерно для США конца XX в., (не нарушая основ экономики частной инициативы и свободной конкуренции).

Список используемой литературы

1. Графский В.Г.Всеобщая история права и государства. Издательство «Норма», Москва 2000 г.

2. Крашенниникова Н.А. История Государства и Права Зарубежных Стран. Москва, 2000 г.

3. Кредер А.А. Новый курс Ф.Д.Рузвельта. Москва, 2001 г.

Вступ

Розділ 1. Основні засади системи цивільного права України

1.1. Поняття інститутів права

1.2. Поняття системи цивільного права

1.3. Єдність і розмежування інститутів цивільного права

Розділ 2. Система цивільного права України

2.1. Загальна частина цивільного права

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

2.3. Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

2.4. Джерела цивільного права України

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

3.2. Зобов’язання у цивільному праві України

Висновки

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

Диплом: 124 с., 70 источников.

Обьектом работы является гражданское право Украины.

Цель работы – рссмотреть теоретические и практические аспекты гражданского права в Украине.

ПРАВО, ГРАЖДАНСКОЕ, УКРАИНА.

Вступ

Право, як сукупність відомих загальнообов’язкових норм (право в об’єктивному змісті), має своєю загальною задачею регулювання відносин між людьми. Одні з цих відносин воно регулює примусовим образом, так що окремі частки особи своєю волею, своїми частками угодами їх змінити не можуть: усі визначення в цій області виходять з одного єдиного центра, від однієї єдиної волі — волі держави. Так саме обстоїть справа в сфері державного права, карного права і т.д. — словом, у сфері публічного права. І в цьому змісті публічне право може бути характеризоване як система юридичної централізації: усе воно перейнято духом субординації, принципом влади і підпорядкування.

В інших областях відносин держава застосовує інший прийом: воно не регулює їх від себе і примусово, а надає їхнє регулювання приватній волі і приватним угодам; саме ж займає позицію влади, що тільки охороняє те, що буде встановлено приватними особами – приватне право. Якщо держава і установлює відомі норми, то за загальним правилом лише на випадок, якщо приватні особи свої визначення не дадуть. Унаслідок цього норми права в цих областях мають характер не примусовий (ius cogens), а лише заповнює, диспозитивний (ius dispositivum), і можуть бути приватною волею відсторонені (pactis privatorum mutari possunt). Іншими словами, тут держава не ставить себе думкою в положення єдиного центра визначень, а, навпроти, припускає наявність безлічі маленьких автономних центрів, що регулюють свої відносини самі. Ми маємо, таким чином, тут прийом юридичної децентралізації, сферу не субординації, а координації, сферу приватної ініціативи і приватного самовизначення. Це і є область приватного чи цивільного права — ius privatum. Саме цю думку власне, кажучи, мали на увазі і римські юристи, коли говорили «publicung ius est quod ad statum rei romanae spectat, privatum quod ad singulorum utilitatem».

Цивільні права і обов’язки виникають з дій громадян і організацій, які в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов’язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов’язки виникають:

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі для державних, та інших громадських організацій — з актів планування;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій.

Актуальність дослідження. Актуальність обраної для дипломної роботи теми обумовлюється виключно важливим значенням вивчення та реформування цивільного правова у сучасній економічній ситуації в Україні.

На сучасному етапі суспільного розвитку цивільні права і обов’язки виникають з дій громадян і організацій в таких випадках:

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі для державних, та інших громадських організацій — з актів планування;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій.

Об`єктом дослідження в дипломній роботі є цивільне право України.

Предметом дослідження в дипломній роботі є система наукових знань, нормативних актів, яка регулює всі взаємозв’язки і взаємозалежності, що присутні в проблемі цивільно правових відносин.

Основна мета дипломної роботи полягає у комплексному вивченні як теоретичних, так і практичних організаційно-правових питань цивільного права в Україні.

Теоретико-методологічною основою роботи є діалектичний, логічний, порівняльний, системний та історичний методи наукового дослідження.

В процесі дослідження запланованих питань автором використовувались висновки вчених, які займалися загальними проблемами цивільного права, інших галузей юридичної науки. Особлива увага була приділена працям вчених-юристів, які займалися дослідженням різноаспектних проблем зобов’язального і договірного права , зокрема, Андpеева С. E., Болбасова А. А., Возняка А. В., Каpабаня В. Я., Кіpейцева Г. Г. та інших.

Розділ 1. Основні засади системи цивільного права України

1.1. Поняття інститутів права

Для того щоб охарактеризувати цивільне право (самостійну галузь права України) як галузь приватного права, необхідно визначити поняття та ознаки цивільного права. Отже Цивільне право – це сукупність ці вільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень із метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. В наведеному визначені відображено загальні ознаки права, як суспільного явища і особливі ознаки цивільного права, обумовлені змістом його предмета й методу. [6, c. 21-24]

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю юридичних норм. Разом з тим, йому властиві особливі ознаки, тісно зв’язані із специфічними рисами предмета й методу.

1. Цивільне право, як сукупність юридичних норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносин, тобто певне коло суспільних відноси, що становлять предмет ці вільно-правового регулювання.

2. Регламентація зазначених відносин здійснюється на началах юридичної рівності, яка є характерною рисою цивільно-правового регулювання суспільних відносин.

3. Сторонами в цівільно-правових відносинах є громадяни, організації, інші соціальні утворення, за певних умов релігійні організації.

4. Метою ццивільно-правового регулювання є більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Оскільки цивільне право є самостійною галуззю сучасного права, то закономірно поставити питання: чим викликана необхідність його виділення у самостійну галузь?

Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, дозволить окреслити й предмет цивільного права.

Які ж суспільні відносини регулюються сучасним цивіль­ним правом?

Цивільний кодекс України (ЦК України) визначає, що ци­вільне законодавство регулює майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві, і по­в’язані з ними особисті немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві;

б) особисті немайнові відносини.

Як бачимо, цивільне законодавство регулює не всі майнові відносини, а лише певну їх частину: майнові відносини, зу­мовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв’язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового регулювання ні при яких умовах.

В даний час відбувається відоме розширення сфери дії цивільного права. Так, до нього тепер відноситься ряд відносин землекористування і природокористування, що змінили свою економічну і юридичну природу в зв’язку з визнанням права приватної власності на деякі земельні ділянки та інші природні об’єкти. Цивільно-правові початки усе більше проникають у сферу сімейних відносин. Усе це свідчить про зростання соціальної цінності цивільного права як найбільш ефективного регулятора ринкових відносин, що формуються.

Так, при поверненні платникам податків неправильно утриманих сум податків на них іноді нараховуються відсотки, передбачені за порушення грошового (цивільно-правового) зобов’язання. Тим часом ніяких цивільно-правових, у тому числі зобов’язальних, відносин між платником податків і податковим органом не виникає, а тому немає і основ для застосування приватноправових правил. (Інша справа, що цю ситуацію можна розглядати як делікт, тобто заподіяння платникові податків майнової шкоди державним податковим органом, у силу якого останній зобов’язаний відшкодувати потерпілому всі заподіяні збитки.) У дійсності ж викладена ситуація свідчить про необхідність обліку в нормах публічного (податкового) права змісту відповідних приватноправових відносин, а не тільки фіскальних (публічних) інтересів.

1.2. Поняття системи цивільного права

До критеріїв поділу права на галузі належать предмет і метод правового регулювання. Предметом цивільного права є: 1) майнові відносини; 2) особисті немайнові відносини.

Майнові відносини – це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу майна та майнових прав. Термін особисті права вживається для визначення права на життя, здоров‘я, честь та гідність, ім‘я, ділову репутацію, авторські права.[11, c. 33-35]

Методом цивільного права є метод рівності сторін. Це значить горизонтальні відносини і рівність суб‘єктів.

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносини за участю громадян, юридичних осіб і держави з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства.

Система цивільного права – це структура, елементами якої є цивільно-правові норми і інститути, розміщені в певній послідовності. До загальних частин цивільного права відносяться поняття цивільного права як галузі законодавства, як науки, як галузі права, норми про суб‘єкти і об‘єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність.

Особлива частина цивільного права складається з наступних інститутів – права власності та інші речові права, зобов‘язальне право, авторське право, право на відкриття і на винаходи, спадкове право, положення про правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб на території України, застосування цивільних законів іноземних держав та міжнародних договорів.

Цивільне законодавство складається з Конституцій України, ЦК України, ЗУ «Про власність», «Про підприємства в Україні», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», «Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу» та ряду інших законів і підзаконних актів.

Цивільні правовідносини виникають також із дій, хоча і не врегульованих законом, але таких, що не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Якщо конкретні суспільні відносини не врегульовані законом, до то цих відносин застосовуються норми, які врегульовують подібні суспільні відносини. Наприклад, певний час лізингові відносини регулювалися законом про оренду. Таке правове регулювання називається аналогією закону. Коли відсутні також норми, що регулюють подібні суспільні відносини, використовуються для регулювання загальні засади і принципи цивільного права. Таке регулювання називається аналогією права. Наприклад: врегулювання відносин, пов‘язаних з застосуванням комп‘ютерних систем, авторських прав, захист інформації, фінансові аспекти, якість продукції. Тут використовуються аналогія права, застосовуються норми, які мають теоретично подібні відношення. [12, c. 43-45]

Судова і арбітражна практика не є джерелом цивільного права. Верховний Суд України і Арбітражний суд України узагальнюють та аналізують судову і арбітражну практику і на цій основі приймають постанови. Такі постанови є обов‘язковими для використання лише для відповідних судів, це такі методичні рекомендації до вирішення аналогічних питань.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майнові відокремленими юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.

Цивільне право як наука — це система знань про цивільне право як галузі права: про цивільно-правові норми, про цивільно-правові відносини, про історію розвитку цивільного права, про склад і систему норм цивільного права, їх зміст і ролі. З врахуванням змін, що відбулися у громадському житті і законодавстві, система цивільного права можа бути представлена у такий спосіб.

Перша частина охоплює основні початки цивільного права:

введення в цивільне право;

цивільні правовідносини;

здійснення і захист цивільних прав;

право власності й інші речові права; особисті немайнові права;

загальні положення про зобов’язання.

Друга частина розглядає окремі види зобов’язань і договорів:

зобов’язання по передачу майна у власність або інше речове право;

зобов’язання по передачі майна в користування;

зобов’язання по виконанню робіт;

зобов’язання по реалізації результатів творчої діяльності;

зобов’язання по наданню послуг;

спільна діяльність;

зобов’язання з односторонніх угод;

позадоговірні зобов’язання.

Цивільне право як галузь права — це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють майнові, особисті немайнові, пов’язані з майном і особисті немайнові, не пов’язані з майном відношення.

Предмет цивільного права як галузі права — це регульовані галуззю цивільного права майнові відношення (договір купівлі-продажу, міни, постачання, підряду), учасниками яких виступають володарі відособленого майна, а також пов’язані з майном особисті немайнові відносини (авторське право, право на відкриття), і, у випадках, передбачених законом, особисті немайнові відносини, не пов’язані з майном (відношення по захисті честі і гідності).

Метод цивільно-правового регулювання — це засіб впливу цивільно-правових норм на регульовані цими нормами суспільні відносини. Особливості даного методу :

Рівність сторін (випливає з відособленості майна учасників цивільно-правових відносин);

Принцип дозволу: »Дозволене усе, що прямо не заборонено законом»;

Множинність суб’єктів і об’єктів (Цивільний Кодекс України не передбачає відповідальність юридичних осіб);

Захист порушеного права здійснюється шляхом подачи позову (цивільно-правовий захист носить майновий, відтворювальний або компенсаційний характер).

Цивільні правовідносини являють собою юридичний зв’язок між учасниками врегульованого правом майнового або немайнового відношення, що виражається в наявності в них взаємних суб’єктивних прав і обов’язків (або тільки права і відповідного йому обов’язку). Вираження «врегульовані правом» означає не тільки конкретну регламентацію визначених відносин спеціальними правовими нормами, але і поширення на них загальних норм цивільного права, що регулюють дані відносини. У результаті «врегулювання правом» суспільних відносин учасники цих суспільних зношений несуть цивільні права й обов’язки.

Специфічною рисою цивільних правовідносин є юридична рівність учасників цивільних правовідносин, тобто жодна зі сторін цивільних правовідносин не наділена владними повноваженнями, вони не підпорядковані друг другу.

У цивільних правовідносинах розрізняють суб’єкти, зміст й об’єкт.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, держава Україна, інші держави, адміністративно-територіальні одиниці, юридичні особи, міжнародні організації. Суб’єкт цивільного права має цивільну правоздатність.

Під змістом цивільних правовідносин варто розуміти складові його суб’єктивні права й обов’язки. У кожних цивільних правовідносинах розрізняють дві сторони — правомочну і зобов’язану. Правомочній стороні належить право, що називається суб’єктивним правом. Цьому суб’єктивному праву відповідає обов’язок іншої сторони. Під суб’єктивним цивільним правом варто розуміти надану законом учаснику цивільних правовідносин можливість визначеного власного поводження, а також можливість потребувати відповідного поводження від іншої особи або осіб із використанням у необхідних випадках мір державного примуса. Під обов’язком розуміється міра належного поводження зобов’язаного суб’єкта. Суб’єктивне право й обов’язок виникають одночасно.

Об’єкти цивільних правовідносин — речі, гроші, цінні папери, інше майно; дії, результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Цивільні правовідносини бувають:

1. У залежності від предмета цивільно-правового регулювання:

— майнові;

— особисті немайнові, пов’язані з майном;

— особисті немайнові, не пов’язані з майном.

2. У залежності від суб’єктивного складу:

— абсолютні — право правомочної особи відповідає обов’язкам невизначеного кола осіб (наприклад, право власності, авторства);

— відносні — право правомочної особи відповідає обов’язкам визначеного кола осіб (будь-яке цивільно-правове зобов’язання, що виникнуло з договорів, із заподіяння шкоди, наприклад, договір купівлі-продажу).

3. У залежності від засобу задоволення інтересу носія права:

— речові — правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право самостійно без помочі дій третіх осіб (речові правовідносини є абсолютними);

— зобов’язальні — правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право за допомогою дій третіх осіб (зобов’язальні правовідносини є відносними).

Підставою виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти. Юридичними фактами називаються обставини, із якими закон зв’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Нерідко закон зв’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин не з одною обставиною, а із сукупністю юридичних фактів, що називається юридичним складом.[8, c. 30-33]

Всі юридичні факти діляться на дії і події. Під дією розуміються обставини, що наступають із волі осіб, що їх вчинюють. Події — це обставини, що наступають незалежно від волі учасників правовідносин. Юридичні дії можуть бути правомірними або неправомірними.

Серед правомірних юридичних дій особливе значення для виникнення цивільних правовідносин мають угоди і юридичні вчинки. Угоди — це вольові дії суб’єктів цивільного права, спрямовані на виникнення, зміна або припинення цивільно-правових відносин. Юридичні вчинки — це правомірні дії суб’єктів цивільного права, що самі по собі не спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, проте породжують такі в силу прямої вказівки в законі (наприклад, знахідка, скарб).

Здійснення цивільних прав — це реалізація суб’єктивного цивільного права для задоволення інтересу, що охороняється законом. Здійснення суб’єктивних цивільних прав нерозривно пов’язано з виконанням обов’язків. Способи здійснення цивільних прав різноманітні і залежать, насамперед, від їхнього призначення.

Особа, що володіє суб’єктивними правами, у процесі їх реалізації повинна підкоритися вимогам закону, що встановлює визначені межі, межі, у яких право тільки і може здійснюватися. У відповідності зі ст.5 Цивільного кодексу України цивільне право повинно здійснюватися відповідно до його призначення і моральних принципів суспільства. Здійснення прав не повинно виходити насамперед за межі їх призначення. Під призначенням права розуміється та ціль, заради досягнення якої суб’єктивне право дається учасникам цивільних правовідносин. Призначення суб’єктивних цивільних прав визначається цивільним законодавством. Проте межа здійснення суб’єктивних цивільних прав не можна привести лише до вимог реалізації права відповідно до його призначення. Зазначені межі визначаються також рамками дієздатності суб’єктів права, а також обмежені тимчасовими межами.

Кожне цивільне право має свою ціль, що закріплена в законі і носить об’єктивний характер, якщо право здійснюється відповідно до цілі,то суб’єктивне право застосовується правильно. Під неналежним здійсненням права розуміється використання права не у відповідності з його призначенням або з моральними принципами. Такі права не підлягають цивільно-правовому захисту. Існують такі наслідки неналежного здійснення права:

Позбавлення самого суб’єктивного права;

Примусовий викуп права (ст. 136 ЦК);

Самого майна не позбавляють, але позбавляють незаконно отриманого прибутку;

Повернення сторін у початкове положення (двохстороння реституція).

Захист права — сукупність мір правоохоронного характеру, спрямованих на застосування у відношенні правопорушника примусового впливу з метою визнання або відновлення порушеного права, або того що оспорюється. Право на захист — можливість застосування правомочною особою заходів правоохоронного характеру. Способи захисту відповідають характеру суб’єктивного права.

Порядок захисту — це якими органами здійснюється захист. Порядок захисту може бути загальним (розгляд цивільних справ судами й арбітражними судами) і спеціальний (у випадках прямо зазначених у законі розгляд цивільних справ адміністративними органами і громадськими організаціями).

Засоби захисту — це те яким чином здійснюється захист. Відповідно до ст.6 ЦК способи захисту можуть бути загальними (визнання права, відновлення положення, що існувало до порушення права, припинення дії права, що порушено, присудження до виконання зобов’язання в натурі, припинення або зміна правовідносин, відшкодування матеріального збитку, відшкодування збитків) і спеціальними (застосовуються у випадках, передбачених у законі або договорі (наприклад, стягнення неустойки, штрафу пені)).

Цивільне законодавство України визначає цивільну правоздатність у такий спосіб — суспільно юридична властивість, закріплена законами держави, які передбачають можливість мати цивільні права і нести обов’язки. Ознаками цивільної правоздатності є:

Формальна рівність правоздатності для усіх;

Сполучення прав і обов’язків;

Гарантування правоздатності.

Громадяни можуть відповідно до закону мати: майно на праві приватної власності (у тому числі і землю), право користування житловими помешканнями й іншим майном, обирати рід занять і місце проживання, успадковувати і заповідати майно, займатися підприємницькою діяльністю, разом з іншими громадянами або юридичними особами, створювати господарські товариства, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також мати інші майнові і особисті немайнові права.[23, c. 51-53]

Відповідно до ст. 12 ЦК: ніхто не може бути обмежений у правоспроможності інакше, як у випадках і порядку передбачених законом, угоди, спрямовані на обмеження правоспроможності є недійсними. Проте закон вказує на те, що може застосовуватися обмеження правоздатності, при застосуванні до особи карного покарання, а також, може бути, адміністративним (адміністративний арешт). Підприємницькою діяльністю не можуть займатися державні службовці.

Цивільна правоздатність має свій зміст — сукупність цивільних прав і обов’язків, що може мати особа відповідно до чинного цивільного законодавства. Зміст цивільної правоздатності визначається потребами економічного і соціального розвитку. Відповідно до чинного законодавства до змісту цивільної правоздатності можна віднести можливість мати майно на праві власності, успадковувати майно, займатися підприємництвом і будь-якою іншою не забороненою законом діяльністю, створювати самостійно або разом з іншими громадянами й організаціями юридичні особи, укладати будь-які, не заборонені законодавством угоди, брати участь у зобов’язаннях, обирати місце проживання і рід занять, набувати права на житло, мати права автора винаходу, твору науки, літератури, мистецтва або іншого результату інтелектуальної діяльності, мати майнові і немайнові права. У зміст цивільної правоздатності можуть входити також права й обов’язки, не передбачені законом, але не суперечні йому.

Держава є специфічним суб’єктом цивільного права. У зв’язку з тим, що держава має власність, у неї є визначене суб’єктивне цивільне право, що може виникнути на підставі цивільної правоздатності, а цивільною правоздатністю може володіти суб’єкт цивільного права. Особливість держави полягає в тому, що вона, будучи носієм політичної влади і суверенітету, визначає правосуб’єктність громадян і юридичних осіб. Держава одержує для себе цивільні права і створює цивільні обов’язки через свої органи. Але держава не виступає в якості єдиного суб’єкта цивільних правовідносин. Навпроти, воно характеризується множинністю суб’єктів (Україна як ціле й адміністративно-територіальні одиниці).

Відповідно до законодавства України під об’єктом цивільних прав прийнято розуміти те благо, на яке спрямовано суб’єктивне право, тобто усе те, із приводу чого виникає визначений правовий зв’язок між особами і з приводу чого виникають цивільні правовідносини. Об’єктами цивільних прав можуть бути матеріальні і нематеріальні блага. У залежності від цього вони звичайно підрозділяються на три основні групи:

речі (матеріальні явища, предмети природи, як у їх природному стані, так і пристосовані людиною до його потреб, усякого роду предмети вжитку, гроші і цінні папери);

діяльність (робота, послуги, результати творчої діяльності);

особисті майнові блага.

З прийняттям Закону України «Про власність» режим права власності поширився не тільки на речі, але і на результати творчої діяльності, що мають нематеріальну основу, правове регулювання яких здійснюється главою 6 Закону, «Право інтелектуальної власності». А оскільки і речі, і об’єкти інтелектуальної власності знаходяться в єдиному правовому режимі, то перші дві групи об’єктів цивільних прав вважається можливим умовно об’єднати в одну групу «речей» із підрозділами на дві підгрупи — речі матеріальні і «речі» нематеріальні.

Під матеріальними речами цивільне право розуміє всі предмети матеріального світу, що призначені задовольняти визначені потреби і можуть знаходиться у володінні суб’єктів цивільних правовідносин. Наука і законодавство розмежовують ці речі по ряду ознак, пов’язуя з приналежністю речі до тієї або іншій групи визначені особливості правового регулювання виникаючих майнових відношень.

З урахуванням цільового призначення об’єктів цивільних прав і розходжень у правовому режимі матеріальні речі класифікуються по таким основним групам:

Засоби виробництва і предмети споживання — засновано на розходженні в цільовому призначенні цих речей, у засобах і межах користування і розпорядження речами їхнім власникам;

Індивідуально визначені і визначені родовими ознаками — підрозділяються по ознаці індивідуалізованості відповідного об’єкта майнових прав. Індивідуально визначені речі незамінні, тому у випадку загибелі або псування таких речей неможливо потребувати передачі їх у натурі, а можна претендувати лише на відшкодування збитків (наприклад, конкретний будинок, твір живопису). Речі, визначені родовими ознаками, замінні і індивідуалізуються в цивільному обороті лише шляхом вказівки на їх родову приналежність, якісний стан і кількісну міру (наприклад, зерно, бавовна, будівельні матеріали, гроші);

Подільні і неподільні. Подільними признаються речі, які у результаті їх поділу на окремі фізичні частини не втрачають свого призначення і будь-яка частина цієї речі може виконати ту ж функцію, що і річ у цілому (наприклад, домоволодіння, земельна ділянка, зерно, бензин). Неподільними признаються речі, які у результаті їх розподілу втрачають своє початкове призначення, або цілком або частково втрачають свої корисні властивості (наприклад, автомобіль, телевізор, човен);

Споживані і неспоживані. Споживаними є речі, що при користуванні або знищуються (продукти харчування, паливо) і предстають в іншій якості (будівельні матеріали), а несплживані — речі, що у процесі використання служать початковому призначенню (житловий будинок, автомобіль, засоби виробництва);

Спонукувані і нерухомі речі різняться за ступенем уподобання до землі;

Головні речі і приналежності (ст.132 ЦК) є фізично самостійними речами, зв’язок між ними існує в силу їх загального призначення;

Плоди і прибутки. Під плодами розуміються речі, що виникають у результаті органічного розвитку інших речей. Під прибутками від речі розуміються ті надходження, що одержує особа в силу того, що відповідна річ передана їм іншій особі;

Речі, дозволені до обороту (ті, що є об’єктом будь-яких цивільних правовідносин), обмежені в обороті (які у силу особливого господарського значення мають спеціальний правовий режим або набуваються по особливих дозволах, наприклад, валютні цінності, зброя) і вилучені з обороту (які не можуть бути предметом угод, наприклад, надра землі, лісовий фонд, водні ресурси).

У цивільному праві існує поняття «майно» як об’єкт цивільних прав. Воно вживається як для позначення конкретних речей, так і при визначенні сукупності майнових прав і обов’язків суб’єкта, зокрема, при спадкуванні майна громадян, коли до складу спадкового майна включаються і борги спадкодавця, або ж коли мова йде про майно, що знаходиться на балансі підприємства, до складу якого входять не тільки будинки, спорудження, устаткування, але і вимоги до боржників і обов’язки по виплаті сум, що належать кредиторам. Таким чином, до складу майна входять приналежні особі речі і права вимоги, що складають актив майна, а також борги (обов’язки), що складають пасив майна. До складу майна можуть включатися тільки об’єкти цивільних прав матеріального характеру.

Розрізняють майно в такому змісті:

— речі

— речі + права

— речі + права + обов’язки

1.3. Єдність і розмежування інститутів цивільного права

Цивільне й адміністративне право. Представлення про цивільне право буде більш повним і ясним у випадку його чіткого і послідовного розмежування з пов’язаними з ним іншими галузями права. Будь-яка діяльність людини вимагає певної організації. Тому в будь-якій сфері діяльності людини неминуче складаються організаційні відносини. Ті організаційні відносини, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну чи споживання, самим тісним образом зв’язані з виникаючими там же майново-вартісними відносинами. Так, для заняття будівельною діяльністю необхідно одержати ліцензію від компетентного органа державного управління. Тому між будівельною організацією й органом державного управління виникає організаційне відношення по одержанню ліцензії, тісно зв’язане з майново-вартісними відносинами, у які вступає будівельна організація в процесі виконання будівельних робіт. Однак природа організаційних відносин визначає їхнє правове регулювання за допомогою зобов’язуючих розпоряджень, що спираються на владні повноваження органу державного управління. Тому складаються в різних сферах діяльності людини організаційні відносини, як би тісно вони не були зв’язані з майново-вартісними відносинами, регулюються нормами адміністративного права, у якому застосовується метод влади-підпорядкування. Так, нормами адміністративного права регулюються відносини між відповідними комітетами з управління державним майном і знаходяться в їхньому веденні державними установами по наділенню останніх необхідним майном.[5, 17-19]

Цивільне і трудове право. Для розмежування цивільного і трудового права принципове значення має та обставина, що у відповідності зі сформованою в нашій країні традицією робоча сила не визнавалася, а найчастіше і зараз не визнається товаром. У силу цього думають, що майнові відносини, що виникають у результаті наймання робочої сили, не носять вартісного характеру. Тому їхнє правове регулювання повинне здійснюватися особливою самостійною галуззю трудового права.

Однак у міру переходу до ринкової економіки і формування ринку праці усе більш виразно проглядається товарний характер відносин, що виникають із приводу трудової діяльності людини. Тому зазначені відносини, у принципі, повинні входити в предмет цивільного права і регулюватися відповідним структурним підрозділом цивільного законодавства.

У сьогодення ж час у сфері правового регулювання трудових відносин використовуються лише деякі цивільно-правові елементи і зберігається історично сформована практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру. Останнє є однією з причин неефективності нашого виробництва. Незважаючи на це, практика правового регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру знаходить своє теоретичне обґрунтування в переважній більшості робіт представників науки трудового права.

Цивільне і природоресурсовое право. Оскільки земля, її надра, ліси, води й інші природні об’єкти не створені працею людини, а дані йому самою природою, довгий час вважався) що виникаючі з приводу природних об’єктів відносини також позбавлені вартісної ознаки і тому повинні регулюватися нормами особливої галузі, іменованої природоресурсовым правом. В даний час земля й інші природні об’єкти втягуються в товарний оборот, і складаються по приводу їхні майнові відносини здобувають вартісний характер, включаючи тим самим у предмет цивільного права.

Цивільне і фінансове право. Майнові відносини, що виникають у процесі діяльності органів державного управління в зв’язку з нагромадженням коштів і розподілом їх на загальнодержавні нестатки, позбавлені вартісної ознаки. У рамках зазначених відносин гроші не виступають як міра вартості, а виконують функцію засобу нагромадження. Їхній рух здійснюється по прямих безеквівалентних зв’язках, що не носять взаємооціночного, а стало бути і вартісного характеру. Тому зазначені майнові відносини регулюються нормами фінансового права. [9, c. 51-54]

Разом з тим між владним органом державного управління й учасником цивільного обороту можуть складатися правовідносини, засновані не тільки на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, але і на юридичній рівності сторін. В останньому випадку до зазначених правовідносин застосовуються норми цивільного, а не податкового, фінансового чи іншого адміністративного законодавства. Так, у випадку заподіяння шкоди майну юридичної особи працівником податкової поліції при виконанні ним своїх службових обов’язків між відповідним органом податкової поліції і зазначеною юридичною особою складається майнове правоотношение, у рамках якого орган податкової поліції не має владні повноваження і знаходиться в юридично рівному положенні з організацією, який була заподіяна майнова шкода працівником податкової поліції.

Дискусія про сімейне право. Родина являє собою економічний осередок суспільства. Тому між членами родини не можуть не встановлюватися майнові відносини. Однак характер цих відносин одержав різну оцінку в літературі. В умовах соціалістичного суспільства більшість авторів прийшло до висновку про те, що майнові відносини, що складаються між членами родини, у силу їх сугубо особистого характеру утрачають вартісну ознаку і тому повинні регулюватися не цивільним правом, а особливою самостійною галуззю -сімейним правом.

Багато в чому даний висновок був визначений прагненням підкреслити якісне розходження між сімейними відносинами в соціалістичному і буржуазному суспільстві.

В міру переходу до ринкової економіки характер майнових відносин, що виникають між членами родини, міняється. В умовах ринкової економіки майново-вартісні відносини встановлюються між всіма учасниками цивільного обороту. Не складають виключення і майнові відносини між членами родини. Особистий характер взаємин між членами родини дійсно накладає особливий відбиток на виникаючі між ними майнові відносини, але не змінює їхньої природи, визначеної товарним характером виробництва. У противному випадку родина не **

може виконувати функцію економічного осередку суспільства, заснованого на товарному виробництві. Майнові відносини, що складаються усередині економічного осередку суспільства, не можуть якісно відрізнятися від майнових відносин, що панують у даному суспільстві. Тому майнові відносини між членами родини в умовах ринкової економіки неминуче здобувають вартісний характер. Підтвердженням тому служать останні зміни в сімейному законодавстві, зв’язані з розширенням сфери цивільно-правового інструментарію в регулюванні сімейних відносин. Так, відповідно до нового Сімейного Кодексу допускається укладання шлюбного контракту, можливість переходу від загальної спільної до загальної часткової чи роздільної власності чоловіків і т.д. Вартісний характер майнових відносин між членами родини обумовив також переклад цілого ряду правових норм, що традиційно «прописувалися» в актах брачно-сімейного законодавства, у ЦК. Взаємооціночний характер носять і особисті немайнові відносини за участю членів родини. Наявність у відносинах між членами родини і з їхньою участю предметної ознаки цивільного права (взаємооціночний характер відносин) неминуче визначає необхідність застосування до них загальних норм цивільного права.

З урахуванням викладеного переважніше в даний час позиція тих авторів, що розглядають сімейне право як внутрішній структурний підрозділ цивільного права. При цьому по своєму логічному обсязі і специфіці сімейне право утворить найбільш великий структурний підрозділ цивільного права, іменований підгалуззю цивільного права.

Розділ 2. Система цивільного права України

2.1. Загальна частина цивільного права

Дієздатність до 15 років – мінімальна, з 15 до 18 – часткова, з 18 – повна (згідно ЦК). Обмежену дієздатність мають особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.

Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім та оголошення громадянина померлим та юридичні наслідки цих дій визначаються у ст.18-22 ЦК. Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних випадках: 1) відсутність громадянина місті постійного місця проживання більш одного року; 2) відсутність відомостей про місцеперебування громадянина; 3) всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не дали позитивних наслідків. В разі визнання судом особи без вісті відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок розірвання шлюбу.

Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина і т.ін.).

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді, або третейському суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2) наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність; 5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.[35, c. 35-37]

Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємств визначені в законі «про підприємства в Україні»: державні, колективні, приватні, господарські товариства, індивідуальні підприємства. Види господарських товариств визначені в законі «про господарські товариства».

Політичні партії та громадські організації – закон «про об‘єднання громадян», релігійні організації – «про свободу совісті та релігійні організації», благодійні організації та благодійні форми – «про благодійність та благодійні організації», селянські і фермерські господарства – відповідним законом, який визначає їх статус.

Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Розпорядчим способом створюються державні і дочірні підприємства. За нормативно-явочним способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в місцевих органах виконавчої влади. Дозвільний спосіб – утворення політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для громадськості. Договірний спосіб – укладення договору про спільну діяльність між різними суб‘єктами (фізичними чи юридичними особами). Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність. Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські товариства.

Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.

Способами припинення діяльності юридичної особи є: 1) досягнення поставлених цілей; 2) закінчення строку, на якій була розрахована діяльність юридичної особи; 3) рішення власника юридичної особи; 4) банкрутство юридичної особи; 5) припинення діяльності підприємства за рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).

Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: 1) ліквідація; 2) реорганізація.

Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва. Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Порядок ліквідації регулює закон «про підприємства в Україні».

Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб: 1) приєднання; 2) злиття (об‘єднання); 3) виділення; 4) поділ; 5) перетворення. Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися. Злиття – об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі. Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство. Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво.

Правосуб‘єктність = правоздатність + дієздатність.

Правові відносини – це відносини між суб‘єктами з приводу об‘єктів. Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3) продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та індивідуально визначені речі (Родові речі – це речі, яки визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума – еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Позичається автомобіль – це індивідуально визначена річ, бо має особливі властивості. Віндикаційний позов – витребування незаконно надбаної речі. Може бути об‘єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом); 5) споживні і неспоживчі речі (Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди); 6) подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і доходи (Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і цінні папери.

Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін. Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[ 19, c. 20-22]

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).

До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими правами, ділова репутація.

Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти; 3) створення об‘єктів інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5) події, з якими закон пов‘язує настання цивільно-правових наслідків.

Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо). Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей.

Дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна…). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно, або через представника.

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК. Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.

Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).

Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов‘язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3) присудження до виконання обов‘язку в натурі; 4) припинення або зміна правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки. Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність. Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров‘я, якщо особі загрожує небезпека. Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).

Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов‘язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов‘язання.

Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди; 2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв‘язок між протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.

Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних зобов‘язань. Позадоговірні зобов‘язання виникають внаслідок нанесення шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов‘язань детально регламентуються ЦК. Якщо у зобов‘язанні є декілька зобов‘язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов‘язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому співборжник, який повністю виконав зобов‘язання, має право вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов‘язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння — це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.[30, c. 11-14 ]

Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов‘язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності майна суб‘єктам ЦП. Зобов‘язальні відносини – це відносини, пов‘язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов‘язків суб‘єктів ЦП. Зобов‘язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора. Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3) зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки сторін).

Речові відносин і зобов‘язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов‘язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов‘язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов‘язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов‘язання несуть сторони конкретного зобов‘язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов‘язання.

Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов‘язання).

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.

Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2) зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.

Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).

Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[23, c. 19-21]

За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

За договором поставки організація-постачальник зобов‘язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов‘язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами. За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (86 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (68 рік). Ці документи діючі. Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець в праві, повідомивши постачальника відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачене інше. Продукція повинна бути поставлена в асортименті, передбаченому в договорі. Якість продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, або зразкам. В разі поставки продукції більш низької якості, покупець може відмовитись від прийняття і оплати продукції. Якщо продукція вже оплачена покупцем, то внесена ним сума підлягає поверненню. Продукція повинна поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних вимог або прейскурантів. В разі поставки некомплектної продукції покупець може вимагати доукомплектування або заміни некомплектної продукції і до моменту її доукомплектування або заміни відмовитись від оплати, а якщо продукція вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. За порушення договору поставки стягуються неустойка і збитки.

За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов‘язується доставити довірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (отримувачу), а відправник зобов‘язується сплатити за перевезення вантажу встановлену ціну. За договором перевезення пасажирів перевізник зобов‘язується перевезти пасажирів до пункту призначення, а в разі наявності багажу – також доставити багаж бо пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі. При цьому пасажир зобов‘язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу до перевезення – і за перевезення багажу. Перевізник і відправник несуть майнову відповідальність відповідно за неподачу перевізних засобів та непред‘явлення вантажу до перевезення. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, пошкодження вантажу і багажу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Перевізник також несе відповідальність за прострочення поставки вантажу. Договори перевезення вантажів є реальними договорами. Вони вважаються такими, що вступили в силу з моменту прийняття вантажу до перевезення. Договір перевезення пасажирів вважається консенсуальним і вважається укладеним з моменту видачі квітка на проїзд.

За договором майнового найму наймодавець зобов‘язаний надати наймачеві майно у тимчасове оплатне користування. Це двосторонній, консенсуальний, оплатний договір. Поряд з цим існує договір безоплатного користування майном (ті ж самі умови крім оплати). Предметом найму можуть бути лише індивідуально-визначені речі. Строки договору майнового найму визначаються за погодженням сторін. Наймодавець зобов‘язаний передати наймачеві придатне для користування майно. В період дії договору майнового найму наймодавець може відчужити здане в найом майно. В такому випадку договір найму зберігає чинність для нового власника майна.

Різновидом договорів майнового найму є:

договір оренди. Оренда – це строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Оренда державного майна регламентується ЗУ «Про оренду державного і комунального майна».

Договір побутового прокату – це передача в тимчасове оплатне користування предметів домашнього вжитку, спортивного інвентарю, іншого майна.

Лізинг (ЗУ «Про лізинг») – майнове право володіння і користування чужим майном. Оперативний лізинг і оренда не відрізняються суттєво, суттєві відмінності має фінансовий лізинг (ЗУ «Про оподаткування прибутку підприємств»).

За договором підряду підрядник зобов‘язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов‘язується прийняти і оплатити виконану роботу. Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт. Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові. Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі. Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення. Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов‘язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об‘єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов‘язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об‘єкти і оплатити роботу. Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов‘язується повернуть позикодавцеві таку суму грошей, або рівну кількість речей того самого роду і якості. Кредитний договір, або договір про банківську позичку, є різновидами договору позики. Кредитний договір відрізняється від договору позики. Це договір консенсуальний і двосторонній, в той час як договір позики – реальний і односторонній.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов‘язується виконати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Довіритель зобов‘язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому випадку, коли вона передбачена договором. Повірений зобов‘язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя, та зробити це особисто. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане повністю, довіритель зобов‘язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи. Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від його виконання у будь який час. Умова про відмову від цього права є недійсною. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов‘язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або декілька угод від свого імені і за рахунок комітента. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента, або набуте комісіонером за рахунок комітента є власністю комітента. Взяте на себе доручення комісіонер зобов‘язаний виконати на умовах, найбільш вигідних для комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату або пошкодження майна комітента, яке знаходиться у нього, коли не доведе, що втрата або пошкодження сталося не з його вини. Після виконання доручення комісіонер зобов‘язаний подати комітенту звіт і передати йому все одержане по виконаному дорученню. Після виконання доручення комісіонер справі отримати від комітента винагороду. Комісіонер не вправі, якщо інше не передбачене договором, відмовитися від виконання прийнятого доручення, за винятком випадків, коли це викликане неможливістю його виконання або порушення комітентом договору комісії. Якщо комітент скасує дане ним комісіонерові доручення в цілому або частково, то він зобов‘язаний сплатити комісіонерові комісійну винагороду за послуги, надані до скасування договору комісії.

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов‘язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в належному стані. в договорі схову між юридичними особами може бути передбачений обов‘язок охоронця прийняти на схов майно, яке буде передане йому іншою стороною. Як правило неоплатний, якщо інше не встановлено договором. Особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час вимагати йог повернення від охоронця, а охоронець зобов‘язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову. Охоронець зобов‘язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, або необхідних для збереження майна. Коли на схов здано речі, визначені родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов‘язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну, або обумовлену сторонами кількість речей такого самого роду і якості.[35, c. 38-31]

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров‘я (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, або його частину, взамін чого набувач майна зобов‘язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги. Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідченим. Відчуження будинку набувачем за життя відчувача не допускається. Договір може бути розірваний за вимогою відчувача, якщо набувач майна не виконує обов‘язків, взятих ним на себе за договором, та на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.

Договір про спільну діяльність є формою ведення господарської підприємницької діяльності без створення юридичної особи. За договором про спільну діяльність сторони зобов‘язуються діяти для досягнення спільної господарської мети. Ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність здійснюється за їх загальної згодою. Якщо учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво цією діяльністю одному з учасників договору, на нього покладається також і ведення спільних справ учасників договору. Особа, якій доручається ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Ведення спільних справ полягає у відкритті окремого банківського рахунку, у ведені окремого балансу, на якому враховується результати спільної діяльності, та ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку і звітності по результатам спільної діяльності. Платник податку облік по спільної діяльності веде окремо від обліку своєї власної господарської діяльності. Для досягнення спільно ї господарської мети учасники договору роблять внески грошами чи іншим майном, або трудовою участю. Внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є їх спільною власністю. Учасник договору про спільну діяльність не має права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок покриття витрат, передбачених договором про спільну діяльність, та збитків, що виникли в результаті спільної діяльності, визначається договором.

Одним із видів забезпечення виконання зобов‘язань є неустойка. Неустойка поділяється на три види: 1) власне неустойка; 2) штраф; 3) пеня. Власне неустойка – це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов‘язання. Штраф – це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов‘язання (невиконання окремих складових зобов‘язання). Пеня – санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов‘язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ «Про виконання зобов‘язань». Завдаток – це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов‘язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов‘язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК). Гарантія – це правовідносини, в яких при невистачанні коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб‘єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб‘єктами виступають фізичні особи.

До позадоговірних зобов‘язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов‘язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов‘язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов‘язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов‘язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов‘язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов‘язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Напр.: зобов‘язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з неправомірних дій.

Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов‘язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов‘язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов‘язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов‘язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту: 1) дієздатність заповідача; 2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення; 3) відповідність змісту заповіту вимогам закону. До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров‘я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках: 1) відсутність заповіту; 2) визнання заповіту недійсним; 3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття. Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat). Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов‘язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

Порядок реалізації авторських та суміжних прав регулюються ЗУ «Про авторське право та суміжні права». Авторське право – сукупність прав, які виникають та належать автору або його правонаступникам у зв‘язку із створенням або використанням твору літератури, науки, мистецтва. На підтвердження цих прав автору видається авторське свідоцтво – документ, що закріплює авторське право. Автором може бути лише фізична особа, за результатами інтелектуальної діяльності якої створено відповідний твір. Авторським правом охороняються обнародувані та необнародувані твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, а також способу відтворення, які виражені в усній, письмовій чи іншій формі. Охороняється лише за наявності свідоцтва. Не охороняється авторським правом повідомлення про новини, поточні події, що мають ознаки звичайної прес інформації, результати народної творчості і офіційні документи, що видаються державою. З авторського права випливають майнові та немайнові права автора. До немайнових прав (особистих) належать такі права: 1) права вимагати визнання свого авторства; 2) права вимагати згадування імені автора в зв‘язку з використанням цього твору, якщо це можливо, а також вимагати не згадування (анонімне авторство); 3) право вимагати згадувати його псевдонім та використовувати псевдонім, який зазначається в авторському свідоцтві; 4) право протидіяти спотворенню, перекрученню, зміни змісту твору, якщо це може зашкодити честі та репутації автора; 5) право на обнародування твору. Майнові права автора – права, в результаті реалізації яких у автора виникає певне майно: 1) право використання (самостійного) твору в будь-якій формі та будь-яким способом; 2) право дозволяти або забороняти наступні дії: відтворення твору без згоди автора, публічне виконання, публічний показ, переклади творів, різні переробки, адаптації, аранжування, розповсюдження творів, та інші дії. Якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (напр.: майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору – авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування. Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права – ні. Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору. Ця ліцензія буває двох видів: 1) виключна (право на використання має одна особа); 2) невиключна ( право на використання мають декілька осіб). Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім‘я та рік першого обнародування.[27, c. 15-17]

Суміжні права – це права виконавців на результати своєї творчої діяльності, права виробників фонограм, та організацій мовлення. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм та організації мовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців. Суміжні права позначаються також значком ® на всіх примірниках відповідного твору, імені або найменуванні особи, що має суміжні права, і року першого обнародування. Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії, передачу в ефір і по проводах своїх виконань, відтворювати і розповсюджувати ці фонограми. Виключні права виконавців можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. Виконавцям також можуть належать: 1) право на згадування його ім‘я в зв‘язку з використанням його виконання; 2) право на охорону свого виконання від спотворення та інше (див. ЗУ). Права виробників фонограм: 1) право дозволяти або забороняти відтворення та розповсюдження примірників цих фонограм; 2) право на переробку (забороняти чи дозволяти переробку). Право виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм в ефір або по проводах, також публічного сповіщення у місцях с платним входом. Допускається без угоди виробників фонограм і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з обов‘язковою виплатою винагороди: 1) публічне виконання фонограми; 2) сповіщення фонограми в ефір; 3) передачі фонограми по проводах. Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого обнародування фонограми. Якщо не було обнародувано – з моменту першої фіксації.

2.3. Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

Сучасна Україна відновлює і розвиває приватно-правові традиції, засновані на положеннях римського права, з обліком сучасного світового досвіду. Яскраве тому свідчення – проект нового Цивільного кодексу України, що закріпив і розвив у своїх правилах найбільш прогресивні постулати цивілістики.

Ясно також, що нова система права – система права України, у більшій мері відповідає задачам формування правової держави і цивільного суспільства, що не повинне більш знаходитися під постійним і всеосяжним державним впливом: Єдність і погодженість цієї системи забезпечуються не ієрархічною співпідпорядкованістю її елементів, а єдністю лежачих у її основі загальних правових принципів, а також критеріїв виділення (відокремлення) правових галузей, що визначають функціональні особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого положення складають визнання ключової ролі невід’ємних прав і свобод особи, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація господарства.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенних державах мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетвори­тися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-гро­шові відносини з механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створити рівні правові умови для діяльності това­ровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації господарської діяльності суб’єктів товарно-грошових відносин. Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає його місце в системі правових галузей. Сучасне право поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в основу їх розмежування, і функціональних особ­ливостей кожної з галузей. До таких критеріїв належать: предмет, метод правового регулювання і функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове регулювання суспільних відносин в Українській державі.

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права.

В Україні відбувається складний процес формування нового законодавства. Справа не тільки в тому, що створюються і приймаються нові закони, а в тому, що процес їх формування і відтворення відбувається на тлі процесів швидкої зміни економіки і суспільного життя, і ці процеси — зміна економіки і суспільного життя, з одного боку, і прийняття нового законодавства — з другого, далеко не завжди адекватні, взаємодіють, збігаються і приносять позитивні наслідки.

Тип правової системи, який за радянських часів утверджувався в Україні, як і у всьому СРСР, був типом заідеологізованої системи права. Відомо, що видатний вчений С. Алєксеєв висунув тезу про те, що заідеологізовані системи права мають як превалюючу і домінуючу засаду правову ідеологію’. Ідеологія комуністичних форм суспільства була втрачена (що, до речі, ще далеко не всіма усвідомлюється), а натомість не з’явилася жодна ідеологія, яка могла б бути визнана і оформлена як правова ідеологія, що підтримується більшістю членів суспільства.

Звичайно, зовсім не обов’язково, щоб ідеологія була підґрунтям правової системи. Ні англосаксонська система загального права, ні континентальна система права такого підґрунтя не знають. Вони створювались протягом багатьох десятирічь і відтворювали та відтворюють інтереси окремих індивідів, які й складають суспільство. Але історичний розвиток української системи права, яка зараз тільки що складається, був дещо іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня створення самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому напрямку прямує і повинно прямувати суспільство — в напрямку капіталізму чи в напрямку соціалізму.[35, c.40-43]

Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі створення правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому суспільству, і з цих позицій у багатьох випадках розглядається і відповідно оцінюється розвиток законодавства, включаючи й цивільне.

Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на даний час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві поки що об’єктивно не сприяє складанню української системи права — незаідеологізованої, на тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема, 00Н в Міжнародній декларації прав людини. На жаль, треба визнати, що існує ще схиляння до принципів формування правової системи за типом, притаманним авторитарним державам.

Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить про те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити правову ідеологію як основу, як базу правової системи; по-друге, це свідчить про те, що людина як окрема особистість, як індивід ще не стала тим притягальним центром, до якого мають звертатися різні види правового регулювання; по-третє, це свідчить про те, що в суспільстві відсутня домінуюча засада для створення правової системи.

С. Алєксеєв пише: « Джерело виникнення національних правових систем вказаної сім’ї (маються на увазі національні правові системи, що належать до романс-германського права) потрібно шукати перш за все в економічних, соціальнополітичних умовах розвитку суспільного життя». Те ж саме можна сказати і про українську систему права. Але коли економічні і соціально-політичні умови розвитку життя Франції, Німеччини, Італії та інших країн призвели до створення єдиної сім’ї правових систем — континентального права, — якій властивий високий рівень нормативних узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як приписи, що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.

Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна система права ламалася, а місце законів, які були уособленням комуністичної правової ідеології, займали інші нормативні акти (закони в тому числі), не відповідав економічному і соціально-політичному розвитку, який існував на той час. По суті кажучи, нові правові норми у своїй переважній більшості не оформлювали ті економічні відносини, що вже фактично склалися або складаються, вони виконували іншу функцію — давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних відносин. По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми, фактично з’являлися на пустому місці. Це можна сказати і про Закон «Про підприємства в Україні», і про Закон «Про власність», не кажучи вже про Закон «Про господарські товариства». Подібних тим суспільним відносинам, які викликали ці закони, просто не існувало.

Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише розвинути ті економічні засади, що вже склалися, і привести суспільство до нових політичних форм, то такого стану в українському суспільстві на момент здобуття Україною незалежності і виходу неї з складу Радянського Союзу не було.

Зрозуміло, що не тільки перші закони несли на собі печатку певної ідеологізації старого типу, а й нові положення утверджувалися за старим правовим механізмом. Варто лише нагадати, що спочатку в Законі « Про власність « навіть терміна « приватна власність « не існувало, а форми власності визначалися як індивідуальна, колективна, державна.

Не позбавлені були ці закони і метань в інший бік — в бік створення надуманих правових конструкцій з метою визначення якоїсь нібито особливості, притаманної українському народу, українському правовому регулюванню, якої поки що не мають (« не досягли « , очевидно) інші народи, інші правові системи. Йдеться, зокрема, про тенденцію визначення права власності українського народу як права виключної власності народу України, для здійснення якого навіть вводилося поняття референдуму (ст. 10 Закону «Про власність»). Для утвердження національної ідеї такі конструкції не приносили нічого позитивного, бо були лише намаганням штучно виділитися на підставі нібито існуючих українських особливостей там, де таких особливостей не було і бути не могло. Конституція України вирішила питання права власності українського народу і його здійснення, вказавши в ст. 13, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, тобто поєднала два поняття — поняття права державної власності і поняття права власності українського народу.

Отже, становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку несло в собі зерна істотних суперечностей, рихлості, відсутності єдиного стрижневого напрямку, що не могло не позначитися на системі формування дозволів і заборон, які складають власне клітинки права. Дозволи почали набирати в українському суспільстві все більшого значення, проте сформована раніше система жорсткої правової регламентації стала на заваді формуванню поведінки людини як вільної і самостійної особистості. Особливо це виявилося при формуванні так званого « ринкового законодавства « , яке в галузі акціонерних товариств, фондової біржі, цінних паперів тощо зазнає багато невиправданої правової регламентації при одночасній наявності немалих прогалин.

Процес становлення української правової системи продовжується, він невпинний, проте слід відзначити, що довіра до припису (правової норми, вираженої в статті нормативно-правового акта) і до власне закону в суспільстві суттєво похитнулася, що заважає закону як найдемократичнішій формі виразу права стати справжньою основою для формування системи права. Досить згадати при цьому, наприклад, декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. про довірчі товариства, який не містив належних гарантій для довірителів, що передавали кошти і приватизаційні папери довіреним особам товариства для їх належного використання з метою одержання довірителями вигоди. Внаслідок цього, коли трасти зазнали краху, довірителі позбулися своїх коштів, а сама ідея довірчої власності і довірчого управління була скомпрометована.

Закон не став належною підставою для формування демократичної системи права, тому й почали затримуватися процеси систематизації права в Україні, які спочатку так активно розпочиналися, і виникли проблеми з самим правовим простором.

Чи можна сказати, що право України в даний час чітко побудоване на загальнообов’язковій нормативності, формальній визначеності, структуризації шляхом чіткого визначення суб’єктивних прав і обов’язків? На жаль, ні. Хоча Конституція і визначила першорядне значення закону порівняно з іншими нормативно-правовими актами, проте, вочевидь, закон не став тією клітиною, тим будівельним матеріалом, який мав би стати в Україні основою формування її правової системи. Тоді постає питання: що має стати тим будівельним матеріалом, на підставі якого вибудується українська правова система, і що саме зцементує цей матеріал в єдине ціле? Протилежним варіантом закону як основи правової системи було б судове рішення, та клітинка, на підставі якої виникла англо-американська система права. Проте історичних умов, подібних до тих. що існували в Англії середніх віків, коли почала формуватися ця правова система, у нас немає і не було. Наша правова система завжди тяжіла до континентальної системи права, основу якої становив закон. Відповідно до цього сформувалася і правосвідомість людей. В континентальній системі права судова практика взагалі не вважається джерелом права.

Отже, все-таки саме закон і законодавство як втілення законів мають стати будівельним матеріалом системи права, але в тому разі, якщо негативні соціально-економічні і політичні умови існування держави Україна будуть подолані.

Стає зрозумілим, що за таких умов коливань і безладдя з новим законодавством все виразнішою стає необхідність розробки такого нормативно-правового акта, який би поряд з Конституцією став наріжним каменем для розвитку всього законодавства в країні, дозволив авторитетно провести його розмежування і дифференціацію і утвердив принципово нове для законодавства України положення, що найважливішим в праві як феномені соціальної дійсності є права людини. Цей нормативно-правовий акт безумовно повинен стати основою для побудови системи права в Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно оцінене минуле законодавство.

В даному випадку йдеться про новий Цивільний кодекс України, . Саме цей кодекс може і повинен надати засад системності праву України і узгодити весь правовий матеріал — не тільки цивільно-правового характеру. Визначаючи значення кодифікації, С. Алєксеєв наполягав саме на системності як якості, що підносить значення кодіфикації. За допомогою кодифікації, — нотував він, — правовий матеріал відповідно організується: в системному вигляді формулюються нормативні положення і шляхом їх об’єднання, введення загальних норм, норм-принципів тощо створюються структурні підрозділи нормативної системи.

Як саме може подіяти прийняття нового Цивільного кодексу на створення системи права в Україні, яка поки що перебуває в рихлому і хаотичному вигляді? Слід відзначити, що система права являє складне явище, вона більше, ніж проста сукупність законів, вона виражає всю сукупність суспільних відносин. Тому впорядкування за єдиною системою, єдиною структурою і на підставі єдиних загальних принципів нормативного матеріалу, який складає новий Цивільний кодекс, охоплює надзвичайно широку сферу суспільних відносин, має визначальне значення для здійснення впливу на все українське законодавство і створення його справжньої і дієвої системи.

Галузі законодавства тісно пов’язані з галузями права. Проте профільні галузі права, які, як правило, мають в своїй основі кодифіковані нормативні акти, мають і, так би мовити, супроводження — комплексні нормативні акти, які охоплюють цілі сфери діяльності і суспільного життя. Ці комплексні нормативні акти акумулюють за своєю тематичною і цільовою ознакою різноманітний юридичний матеріал, який неоднорідний не тільки за предметом, але майже завжди і за методом регулювання, не кажучи вже про юридичний режим. Слід визнати, що така ознака, як вид діяльності, з її специфічними цілями і особливостями, надає такому утворенню певну цілісність і доцільність, проте це не змінює того становища, що його окремі норми належать до основних галузей права, а сама вказана цілісність носить вторинний характер.

На жаль, в українському суспільстві не встановилася чіткість щодо розмежування в правовій системі основних галузей права і комплексних утворень, які скоріше можна було б віднести до галузей законодавства, а саме до законодавства, яке має комплексний характер. Оскільки відсутнє розмежування, то відсутні і критерії поєднання основної галузі права з відповідним їй комплексним утворенням, відсутня власне сама єдність основної галузі права з її комплексним утворенням. Це яскраво виявилося при кодифікації цивільного законодавства, коли в літературі була висунута і певними владними структурами підтримана ідея існування двох кодексів в галузі економічних відносин — Цивільного і Господарського (Комерційного).

Ідея ця в той час, коли українське суспільство є заідеологізованим, одразу ж обросла політичним оперенням, що надало дискусії, яка зараз триває на газетних шпальтах і конференціях, нечуваної гостроти і конфронтації. Не бажання досягти єдності в правовому регулюванні економічних відносин, згуртування правового регулювання в правову систему, що дозволило б кожній правовій нормі яскраво розкритися і найповніше виявити зміст і можливості їх застосування у взаємозв’язку з іншими правовими нормами, а політичні мотиви, що стосуються витоків і основних засад правового регулювання, зайняли місце в цій дискусії і, звичайно, ніяких позитивних результатів не було досягнуто.

Кодекс — це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми будь-якої галузі права. До актів такого роду аж ніяк не можна віднести підготовлений проект Господарського (Комерційного) кодексу, який основний наголос робить на адміністративно-владних функціях держави в сфері економіки. Це власне і не Господарський (Комерційний) кодекс, а кодекс державного управління економікою. Таке визначення одразу ставить питання: якого типу економіка існує в Українській державі і чому нав’язується думка про необхідність Господарського (Комерційного) кодексу українському суспільству? Відповідь на це питання проста — українське суспільство проходить процес структуризації, економіка на приватно-правових засадах тільки вибудовується, нова система права лише створюється. Тому спроби повернутися до заідеологізованої системи права робляться повсякчас і робитимуться й надалі, і однією з таких спроб є намагання «проштовхнути» Господарський (Комерційний) кодекс, який не належить до жодної з галузей права, зате є провідником ідеї зміцнення державного управління економікою.

Виходячи із засад приватного права, новий Цивільний кодекс вирішує низку питань принципового значення в правовому регулюванні цивільних правовідносин. Це стосується головним чином тих правовідносин, які пов’язані з ринком — з відносинами кредитора і боржника, побудови ринкової інфраструктури, цивільно-правової відповідальності та ін.

Вирішення цих питань в кодексі дає напрямок розвиткові цивільного законодавства в подальшому, визначає відправні моменти цього розвитку. Одним з найважливіших таких моментів є вирішення питання про юридичні особи. До числа ознак юридичної особи за чинним законодавством належить можливість організації мати відокремлене майно. Інший підхід до визначення цієї ознаки несе новий Цивільний кодекс, в якомц вказується: «Юридичними особами визнаються організації, що, як такі, можуть мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права…». Наголос, таким чином, робиться не просто на відокремленість майна, а на право власності на майно та на наявність інших майнових прав у організації. Це істотно змінює позиції організації по відношенню до інших осіб, які, щоб мати справу з нею, повинні визначити, є вона власником, володільцем чи узуфруктом.

Не менш важливим для розвитку, законодавства про юридичні особи є принципи поділу юридичних осіб на види, адже саме згідно з цими видами юридичні особи утворюватимуться і функціонуватимуть. Порядок утворення, принципи дії юридичних осіб, їх взаємовідносин із засновниками, учасниками та інші важливі моменти правового становища юридичних осіб тісно пов’язані з принципами поділу юридичних осіб, їх видами.

Слід сказати, що Цивільний кодекс взяв на озброєння концепцію поділу юридичних осіб на види, виходячи з тих підстав, що юридичні особи мають поділятися на юридичні особи приватного права, тобто організації, що створюються та (або) управляються за ініціативою приватних осіб, юридичні особи публічного права, до яких належать організації, створені розпорядчим способом державними органами та органами місцевого самоврядування (ст. 64). Що дає такий поділ? Він дозволяє чітко розмежувати організаційні засади створення юридичних осіб, засади встановлення порядку їх діяльності, визначити конкретно-організаційні правові форми участі юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Це дуже важливо, бо стосується самої організації ринкових відносин та їх правового регулювання.

Іншим важливим моментом в розглядуваній проблемі є конкретне визначення організаційно-правових форм юридичних осіб. З цього приводу можна сказати, що нічого нового порівняно з чинним законодавством Цивільний кодекс не вносить, проте він чітко підбиває висновок про саму можливість існування юридичних осіб лише в певних формах — у формі товариства й у формі установи. З цими формами пов’язано існування у цих видів юридичних осіб певного правового режиму, що важливо для визначення засад їх утворення і подальшого функціонування.

З наведених засад, що знайшли своє місце в новому Цивільному кодексі, який має стати підвалиною всього цивільного законодавства, випливають певні практичні висновки щодо удосконалення і шляхів розвитку майбутнього цивільного законодавства: потрібні нові закони публічного права, які б регулювали порядок утворення юридичних осіб публічного права та їх взаємовідносин із засновниками; потрібні і спеціальні закони, що стосуються організації і діяльності окремих організаційноправових форм юридичних осіб — акціонерних товариств, товариств з обмеженою відповідальністю тощо.[16, c. 20-23]

Ще одна проблема відносно юридичних осіб має важливе принципове значення для розвитку законодавства, пов’язаного з економікою. Це проблема підприємств — юридичних осіб. На даний час державні підприємства діють на підставі права повного господарського відання, а державні установи — на підставі права оперативного управління. Це речові права, проте нове цивільне законодавство їх не знатиме, оскільки в Цивільному кодексі передбачається, що всі підприємства — юридичні особи матимуть право власності на належне їм майно, а з державними управлінськими структурами існуватимуть взаємовідносини суто управлінського характеру, засновані на публічних законах.

Те ж саме слід сказати про підприємства інших форм власності: вони самі є і повинні бути власниками, а підприємці — їх засновники — ніяких речових прав щодо цих підприємств не повинні мати. Це закономірно і теоретично обгрунтовано, оскільки наявність подібних прав підриває стабільність і дієвість цивільного обороту, бо власник підприємства фактично звільняється від відповідальності за борги підприємства, а між тим повністю здійснює контроль і управління ним.

У світовій правовій системі і практиці існує кардинальний принцип, згідно з яким найперше має бути задоволений інтерес кредитора. При наведеній же системі правовідносин інтереси кредитора залишаються поза увагою і він фактично залежить від сваволі засновника підприємства, який може навіть безболісно використати кошти підприємства у власних інтересах. Тому модель підприємства — юридичної особи, яка діє без обмежень, що встановлюються для нього за допомогою права повного господарського відання власником належних підприємству коштів, найбільше відповідає як вимогам нормального і стабільного цивільного обігу з урахуванням забезпечення певності кредитора у задоволенні своїх вимог, так і суті поняття юридичної особи, яка не просто має відокремлене майно, а є самостійною особою — власником цього майна. Що стосується засновника, то він може, створивши підприємство, за допомогою певних організаційно-правових форм, в яких має існувати це підприємство, здійснювати на нього вплив через членство, управління, наявність значної частки акцій тощо. Це вже сфера управління підприємством, а не речове право власності на саме підприємство і його майно.

Підприємство і його засновник — то різні особи і різні суб» єкти права. Між собою вони мають перебувати в зобов’язальних стосунках.

До теоретичних засад нового цивільного законодавства належить вирішення низки важливих правових проблем, яке надається в новому Цивільному кодексі, і не тільки щодо юридичних осіб. Фундаментальною проблемою, від вирішення якої залежить доля будь-якого суспільства, є проблема вирішення регулювання права власності — невід’ємного від особистості людини права Порівняно з існуючим регулюванням права власності Цивільний кодекс на майбутнє містить істотні зміни Вони кореняться в сутності права власності і розкритті його справжнього змісту

В минулому панівне становище права державної власності не дозволяло по-справжньому розкрити його сутність, бо поперед усього поставала фігура держави як майже єдиного по-справжньому суб’єкта права власності/ Зміна напрямів розвитку економіки в Українській державі дозволила докорінно з інших позицій розглянути і право власності Всі суб’єкти права власності — громадянин, юридична особа і держава — отримали рівні права і, таким чином, постало питання на чому має грунтуватися їх право власності і що служить критерієм розрізнення права власності між ними.

За час, що минув після набуття Україною незалежності в 1991 р, виробилася і утвердилася думка, що сутністю права власності є стан присвоєності (приналежності), а зміст права власності складає сукупність його правомочностей — володіння, користування і розпорядження2 Виходячи з цього, можна стверджувати, що право власності найтісніше пов’язане з суб’єктом права власності, який, виражаючи своє право, виступає як приватна особа в суспільних відносинах, як особа, відокремлена у своїх зв’язках з суспільством Власник здійснює своє право власності по відношенню до речі як до « своєї « , всі інші ставляться до неї як до « чужої « , але завдяки тому що власник живе в людському оточенні, він вступає в правові відносини з іншими особами з приводу речі Проте зв’язок особи власника з річчю як особи, відокремленої від суспільства, яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на річ, є безсумнівним

Саме тому кожний суб’єкт права власності в ринкових відносинах визначається як приватна особа, приватний власник, а право власності — як право приватної власності.

Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб’єктів права власності — як для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в цивільних відносинах теж виступає як приватна.

2.4. Джерела цивільного права України

Термін «джерело права» прийшов у сучасне правознавство з римського права. У теоретичній літературі відзначається його багатозначність. У даному випадку мова йде про форму вираження правових норм, що має загальнообов’язковий характер. Установлення чи визнання державою того чи іншого джерела (форми) права має важливе юридичне, у тому числі правозастосовче, значення. Адже тільки виражені в такому джерелі норми права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин. Формально не визнане джерело права, як і правила, що містяться в ньому, поводження, не має юридичного (загальнообов’язкового) значення.

У сучасних розвинених правопорядках пануючою формою (джерелом) права є нормативні акти, серед яких пріоритетне місце займають закони як акти вищої юридичної чинності. У цивільно-правовій сфері вони традиційно охоплюються поняттям цивільного законодавства. У колишньому вітчизняному правопорядку, заснованому на одержавлен-ний економіці, нормативні акти, прийняті чи санкціоновані державою, вважалися єдиним джерелом цивільного права. Тому дане поняття вичерпувалося категорією цивільного законодавства.[12, c. 21-23]

Активне включення сучасної України у світову економіку зажадало більш повного, чим раніше, урахування в її національному законодавстві міжнародно-правових положень. Відповідно до Конституції України загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи. Вони, отже, повинні також враховуватися як джерела її права

У сфері майнового обороту в силу його складності й інших особливостей відому роль завжди зберігає звичай. Яскравим свідченням цього є правове оформлення міжнародного торгового обороту, у якому для регулювання взаємозв’язків учасників широко застосовуються різні міжнародні торговельні порядки і звичаї.

У радянському цивільному праві звичай практично втратив значення джерела права (хоча законодавство додавало йому деяку роль, відсилаючи в окремих рідких випадках до «звичайно пропонованих вимог» чи, наприклад, до звичаїв морських торгових портів). З переходом до ринкової організації економіки і розвитком майнового обороту роль застосовуваних у ньому звичаїв знову зросла, що знайшло законодавче відображення. Таким чином, по суті, відродилося ще одне джерело цивільного права (хоча сфера його використання фактично обмежене договірними відносинами).

Разом з тим визнання джерелом права інших, крім нормативних актів, явищ несе в собі певну небезпеку. Адже норми права передбачаються формалізованими, чітко фіксованими, що далеко не завжди має місце в інших джерелах. У свою чергу, ця обставина чревате сваволею правозастосовувачів, у тому числі судів, і непереборними розбіжностями при встановленні змісту застосовного до даного випадку права. Тому, зокрема, не можуть визнаватися формою права правила моралі і моральності, хоча багато хто з них, власне кажучи, лежать в основі ряду правових норм. Вони можуть мати певне значення лише при з’ясуванні змісту окремих цивільно-правових правил шляхом їхнього логічного тлумачення. Отже, інші, ніж законодавство, джерела права теж повинні бути по можливості конкретизовані і формалізовані як по змісту, так і по сфері застосування.

В англо-американській правовій системі роль основного джерела права виконує судовий прецедент — рішення суду, що вступило в законну силу, по конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті, визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права» (statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У континентальної, у тому числі у української, правової системи судовий прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велико, а у відомій мері навіть формалізовано.

Так, вищі судові органи вправі давати судам «керівні роз’яснення» з питань застосування законодавства. Такі роз’яснення «у порядку судового тлумачення» звичайно приймаються ними у формі постанов їхніх пленумів, що містять обов’язкове тлумачення діючих правових норм. Ці акти не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення змісту правових норм є обов’язковим для відповідної судової системи, а тим самим і для сторін різних суперечок. Незважаючи на те, що формально вони не є джерелами права, їхня роль у встановленні однакового розуміння і застосування цивільно-правових норм, безумовно, дуже велика.

Важливе практичне значення мають і публікуємі рішення по конкретних справах (прецеденти у власному змісті слова), а також огляди практики розгляду окремих категорій споровши й інші рекомендації вищих судових інстанцій. Певним чином орієнтуючи суди, а отже, і учасників судових суперечок, у тому числі потенційних, вони в такий спосіб значною мірою визначають порядок, умови і наслідки застосування багатьох цивільно-правових норм (навіть при відсутності конкретної суперечки).

Не є джерелом права цивілістична доктрина. Обґрунтовані ученими висновки звичайно являють собою результат доктринального (наукового) тлумачення закону й інших джерел, але не мають обов’язкового характеру. Вони можуть бути враховані судом як думку знаючих осіб чи стати основою пропозицій про зміну (удосконаленні) законодавства, але в будь-якому випадку самі по собі не здобувають безпосереднього юридичного значення. Це ж можна сказати і про розроблювальний ученими-юристами на національному і міжнародному рівнях модельних (рекомендаційних) законах і інших аналогічних документах.

Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти, чи акти локального характеру, не утримуючих загальнообов’язкових розпоряджень (правових норм). У сфері цивільного права часто використовуються конкретні статути різних юридичних осіб, договори і т.п. Ці акти обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв (не випадково говорять, що «договір — закон для двох»). Тому вони мають значення для регулювання конкретних відносин, що виникли між їх учасниками, у тому числі при вирішенні спорів (зрозуміло, за умови їхньої повної відповідності чинному законодавству). Саме з їхньою допомогою учасники цивільних правовідносин можуть самостійно організовувати і регулювати свої конкретні взаємозв’язки.

Таким чином, до числа джерел цивільного права варто відносити як законодавство (нормативні акти), так і міжнародні договори, а також торговельні порядки (а в країнах «загального права» — насамперед судовий прецедент). Ця обставина характеризує особливе розуміння джерела права в цивільно-правовій сфері.

Цивільне законодавство являє собою сукупність нормативних актів (а не норм права, як правова галузь) різної юридичної чинності. При цьому охоплювані їм нормативні акти в багатьох випадках мають комплексну, міжгалузеву природу, оскільки найчастіше містять не тільки цивільно-правові норми. Навіть у Цивільному кодексі маються норми публічно-правового характеру, що наприклад установлюють склад цивільного законодавства (ст. 3). В актах цивільного законодавства цивільно-правові норми переважають, але дуже рідко цілком витісняють норми іншої юридичної природи. Це викликано тим, що законодавець звичайно думає про змістовну сторону, а не про галузеву приналежність прийнятих їм актів. Норми, що містяться ж у них, у силу своїх об’єктивних юридичних властивостей розподіляються на публічно-правові і приватноправові.

Принциповою особливістю цивільного законодавства є наявність у ньому великого числа діапозитивних правил, що діють тільки в тому випадку, якщо самі учасники регульованого відношення не передбачать інший варіант свого поводження. Інакше кажучи, такі правила носять відтворювальний характер, тому що розраховані на заповнення відсутньої за якимись причинами волі самих суб’єктів. Такі норми переважають у регулюванні договірних відносин, тобто майнового обороту. У них виявляються особливості цивільного (частки) права, що звичайно розв’язує, дозволяє учасникам регульованих відносин самим вибрати найбільш прийнятний варіант поводження в загальних рамках, установлених законом, наділяючи їх для цього відповідними правовими можливостями. Диспозитивна норма звичайно містить певне правило поведінки, постачене застереженням «якщо інше не встановлено договором», що і дозволяє сторонам врегулювати свої відносини інакше, ніж це за загальним правилом передбачає закон.

Однак у цивільному законодавстві мається і значна кількість загальнообов’язкових, імперативних норм, що не допускають ніяких відступів від свого змісту (особливо при визначенні статусу суб’єктів і режиму об’єктів цивільних правовідносин, а також змісту речових і виключних прав). Більш того, у випадку сумніву в юридичній природі конкретної цивільно-правової норми варто виходити з її імперативного характеру, тому що диспозитивность повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній, будучи все-таки особливістю, а не загальним правилом правового, у тому числі цивільно-правового, регулювання.

Вхідні в цивільне законодавство нормативні акти складають дуже значний по обсягу законодавчий масив. Їхній неминучий достаток викликаний широтою і складністю самого предмета цивільно-правового регулювання. Разом з тим ця обставина утрудняє ознайомлення з діючим цивільним правом і значно ускладнює встановлення необхідних взаємозв’язків між складовими його різними актами. Тому саме для цивільного законодавства першорядне значення має рішення проблеми його систематизації й упорядкування.

До основних способів систематизації (упорядкування) законодавства, застосовуваним і в цивільно-правовій сфері, відносяться інкорпорація, консолідація і кодификація. Інкорпорація нормативних актів являє собою зведення раніше виданих актів у єдине джерело (збірник) без зміни їхнього змісту. Офіційна інкорпорація звичайно оформляється у виді єдиного зводу, чи зборів іншого збірника законів чи інших нормативних актів. Прикладами такої інкорпорації є Звід законів Російської імперії і Збори діючого законодавства Союзу РСР (яке не було довершено). Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних актів, звичайно тематичного характеру.

Консолідація нормативних актів являє собою об’єднання ряду актів, присвячених загальному колу питань, у єдиний нормативний акт, іноді навіть більш високої юридичної чинності (наприклад, Національним банком України було прийняте Положення про безготівкові розрахунки в Україні, що замінило собою ряд раніше діючих банківських інструкцій). Достоїнством консолідації є можливість деякої «розчищення» законодавства при його об’єднанні шляхом скасування (пропуску) чи заміни явно застарілих чи повторюваних норм, однак без внесення змін у їхній зміст.

При великій кількості змін (новел), внесених у закон чи інший нормативний акт, використовується також можливість його повторної офіційної публікації в повному обсязі (новелізації), при якій стара редакція акта втрачає силу. Такий прийом, на жаль рідко використовуваний вітчизняним законодавцем, значно полегшує застосування офіційного тексту нормативного акта.

Вищою формою систематизації законодавства є його кодификація, при якій приймається єдиний новий закон (рідше — підзаконний нормативний акт), що скасовує дію ряду старих нормативних актів. Особливістю кодексу є побудова його по певній системі з неодмінним виділенням загальних положень (Загальної частини) і охоплення їм всіх основних правил відповідної сфери, що визначає його центральне, стрижневе місце в загальній системі нормативних актів. Тому кодекс стає головним джерелом права відповідної галузі.

У цивільному праві кодификація може носити загальний (галузевий) або приватний характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті Цивільного кодексу, що охоплює всі основні норми й інститути даної галузі права. В другому — у прийнятті закону, у тому числі у формі кодексу, що регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу суспільних відносин (наприклад, Житлового кодексу, Кодексу торгового мореплавання, Повітряного кодексу і т.п.), для яких можлива розробка і деяких реальних, а не надуманих загальних положень.

Норми цивільного права нерідко містяться також в актах комплексного характеру, присвячених регламентації господарської, у тому числі підприємницької, діяльності і, що носять у цілому публічно-правовий характер (наприклад, в актах фінансового, земельного і навіть адміністративного законодавства). Узагалі, правове регулювання господарської (економічної) діяльності в тій чи іншій формі здійснюється багатьма різними галузями публічного і приватного права, взаємодіючими між собою. Відповідно до цього міжгалузевими по своїй юридичній природі стають і багато актів законодавства, що регламентує цю сферу.

Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у тому числі в сфері цивільного права, звичайно носять галузевий характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми. [14, c. 32-35]

Міжнародні договори. Мова йде насамперед про різні багатобічні міжнародні договори (конвенціяї), учасницею яких є Україна (як у власній якості, так і в ролі правонаступника Союзу РСР). Як джерело цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство, застосуванню підлягають правила цього договору.

При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування внутрішньодержавного акта. Наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як українське право (однак не до відносин українських суб’єктів, а до тих ситуацій, на які вона поширюється у відповідності зі своєю сферою дії, тобто до тих випадкам, коли до договорів міжнародної купівлі-продажу підлягає застосуванню українське право).

Паризька конвенція по охороні промислової власності 1883 р. установила, що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Відповідно до цього в Україні прийнятий спеціальний закон про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів. Сказане відноситься і до двосторонніх міжнародних договорів України, що теж можуть бути джерелами цивільного права (наприклад, договори про взаємний захист іноземних інвестицій).

Що стосується загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то вони, як і загальні принципи цивільного права, визначають зміст і застосування відповідних цивільно-правових норм. Їхнім прикладом може служити принцип заборони погіршення правового положення (дискримінації) іноземних чи громадян юридичних осіб у порівнянні з національними суб’єктами права.

Українське цивільне право надає значення джерела права звичаям, що склалися в сфері зобов’язальних відносин. При виконанні договірних і інших зобов’язань їх сторони зобов’язані керуватися «звичайно пропонованими вимогами» при відсутності спеціальних вимог законодавства чи умов зобов’язання. Такого роду «звичайні вимоги» власне кажучи і являють собою звичаї майнового обороту, тобто сформовані в ньому в силу кількаразового однакового застосування загальноприйняті правила поведінки, не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в договорі сторін, але не суперечні ім. Звичаї, таким чином, діють у випадках відсутності прямих розпоряджень у нормативному акті чи в договорі. Звичай повинний бути сформованим, тобто досить певним у своєму змісті і широко застосовуваним у майновому, насамперед у підприємницькому, обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших договірних зобов’язань). Закон іноді надає юридичного значення й інших звичаїв, що сложились, наприклад, у сфері речових відносин.

Звичаї традиційно відрізняються від звичайностей. При такому підході під правовим звичаєм розуміють фактично сформоване і визнане законом загальне правило, не виражене в нормативному акті, але підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості своєрідної диспозитивної норми права («звичайне право»). На відміну від цього звичайність — таке сформоване правило, яким прямо погодилися керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як обов’язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи законодавства договори.

В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях для документарных акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).

Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку посилання на них контрагентів.

Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх взаємозв’язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але додразумева-емую в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не обов’язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у відповідній частині дія як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Цивільне законодавство України — це сукупність цивільно-правових законів і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами цивільного законодавства є:

Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26, 32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний кодекс УРСР від 18 липня 1963 р., Закон УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.);

Укази Президента України;

Декрети , Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України; нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування України.

Розділ 3. Реалізація цивільного права

3.1. Право власності в Україні

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі, хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння — це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об‘єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні. Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.[13, c. 21-23]

Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління. Право – повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).

В ЗУ «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об‘єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів. Державна власність поділяється на 2 види: 1) загальнодержавна (республіканська) власність; 2) власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб‘єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України. Суб‘єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів. Об‘єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу.

Суб‘єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки. Об‘єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об‘єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб‘єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників. Об‘єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Види власності. Як окремий вид в Законі України «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб‘єктів на один об‘єкт власності. Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об‘єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об‘єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб‘єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності. Ідеальна частка – це частина права на спільний об‘єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб‘єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться: 1) витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); 2) вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов); 3) позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав: 1) вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами); 2) способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об‘єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха); 3) зобов‘язально-правові позови; 4) захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.

3.2. Зобов’язання у цивільному праві України

У цивільному законодавстві та юридичній літературі так виз­начено поняття зобов’язання: в силу зобов’язання одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кре­дитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, спла­тити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати вів боржника виконання його обов’язку. З цього визначення випливає, що в будь-якому зобов’язанні розрізня­ються такі елементи, як суб’єкти, об’єкт і зміст зобов’язання. Зазначені елементи не тільки забезпечують індивідуалізацію зо­бов’язання у кожному конкретному випадку, вони також дають змогу індивідуалізувати зобов’язання як різновид цивільно-право­вих відносин.[34, c/ 23-26]

Належне виконання зобов’язань передба­чає, що сторони, які беруть участь у зобов’язальних правовід­носинах, виконують покладені на них обов’язки у точній від­повідності із законом, договором, а за відсутності таких вка­зівок — з тими вимогами, які звичайно пред’являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.

Належне виконання зобов’язань стимулює зміцнення майнового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов’язання підпорядковані різні способи забез­печення, які розглядаються в юридичній літературі як у ши­рокому, так і вузькому розумінні.

У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе­чення виконання зобов’язань розуміють додаткові забезпечу­вальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами. Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов’язань закріплений у ст. 178 ЦК України, відповідно до якої, до таких способів забезпечення належать: неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий пере­лік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких можуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов’язань, формально до способів забезпечення не належать.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов’язання, пов’яза­ного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України. Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадко­вого пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв’язку з цим власник, зацікавлений у своєчасному поверненні контрагентом його майна, яке передано в тимчасове володіння або користу­вання, має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента. Аналогічно може бути розв’язано питання щодо витрат, які пов’язані з утриманням майна.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що сучасні тенденції розвитку законодавства про способи забезпечення виконання зобов’язання передбачають значне розширення кола таких правових засобів, якими може скористатися кредитор з метою встановити додаткові гарантії, спрямовані на забезпечення виконання зобов’язання.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов’язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечен­ня виконання зобов’язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника;

б) такі, що не пов’язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника.

До першої групи належать застава та завдаток, до другої — неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до дру­гої — застава та порука.

За сферою дії чинний ЦК України розрізняє способи за­безпечення, що можуть застосовуватися у відносинах між будь-якими суб’єктами (неустойка, застава, порука), у зобо­в’язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток) або у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія). Слід зазначити, що в ЦК України поняття гарантії є досить специфічним за своїм змістом, правовою природою та механізмом дії наближено до поруки. В проекті ЦК України поняття гарантії має інший зміст та Інші механізми реалізації.

У новому ЦК України способи забезпечен­ня виконання зобов’язань поділяються на дві великі групи:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неус­тойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утри­мання.

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з най­більш поширених і популярних способів забезпечення вико­нання зобов’язання. Неустойкою (штрафом, пенею) визнається певна грошо­ва сума, визначена законом або договором, яку боржник зобов’язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов’язання.

Додатково визнається, що неустой­кою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Неустойка стягує­ться незалежно від наявності у кредитора збитків, спричине­них невиконанням зобов’язання боржником.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;

2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неусто­йок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види:

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невико­нанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов’язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено пору­шення зобов’язання і встановлено розмір збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягу­ватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником

Що стосується розміру неустойки, то відповідно ЦК України розмір неустойки, визначений законо­давством, може бути збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же статті передба­чається, що відсотки на неустойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечен­ня виконання зобов’язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю громадян. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов’язально-правових способів забезпечення виконання зобов’язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки за­вдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу. По-друге, сам факт передачі завдатку від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється переда­чею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.

Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює його привабливість для відносин з участю гро­мадян. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка передала завдаток, він залишається у другої сто­рони. Якщо за невиконання договору відповідальною є сто­рона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов’язання при укладенні договорів житлового та майново­го найму, договору про передачу майна в безоплатне корис­тування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей спосіб забезпечення виконання зобов’язання від простого авансу як попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувально­го навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх зобов’язань за договором, інша сторона має право вимагати лише повернення авансу, а не сплати, його подвійної суми. Аналогічно, якщо у разі невиконання зобо­в’язання відповідальною буде сторона, яка передала аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов’язання має право вимагати повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує забезпечувальну функцію і тому не є способом забез­печення виконання зобов’язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною функціями.

Порука. Порука належить до традиційних способів забез­печення виконання зобов’язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов’язань звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб за­безпечення. За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер: визнання недійсним основного зобов’язання, яке забезпечується укладенням поруки, незалежно від тих під­став, за якими основне зобов’язання визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

На відміну від завдатку, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в англо-саксонській судовій практиці. Він був до­статньо розроблений і в російському дореволюційному зако­нодавстві. В разі невиконання зобов’язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбаче­но договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов’язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності — часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Якщо у зв’язку з невиконанням основного зобов’язання боржником кредитор звертається до поручителя, який вико­нає зобов’язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов’язанню. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов’язанні зберігає право вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов’язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо звертатися до боржника.[18, c. 37-39]

Якщо кілька поручителів виконали зобов’язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

У цілому регулювання відносин поруки у новому ЦК України зберегло свої традиційні риси, проте деякі положен­ня дістали детальнішу регламентацію.

Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’язання фактично не має свого власного обличчя, а є лише специфічним «сурога­том» поруки, яка була адаптована до умов планової центра­лізованої економіки.

І хоч формально, виходячи з ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов’язання, фактично правовий режим засто­сування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку. Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлюва­лася лише у відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб’єктивний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах гарантії. На відміну від поручителя, гарант висту­пає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов’язання у зв’язку з відсутністю у нього майна.

Застава. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. застава — це спосіб забезпечення зобов’язань, за якою кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заста­водавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати за­доволення з вартості майна переважно перед іншими креди­торами. Історичний досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт. Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому до підстав виникнення застави Закон України «Про заставу» (ст. 1) відносить лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Головне джерело виникнення заставного права є договір, коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України «Про заставу».

Закон України «Про заставу» (ст. 11) встановлює загальне правило про те, що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у встановленому порядку передав майно і право його застави. Аналізуючи положення законів України «Про заставу» та «Про власність» (ст. 37), можна зауважити, що навіть зміни до Закону України «Про заставу», прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної власності. У п. 1 ст. 37 Закону України «Про власність» передбачається, що до права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не передбачено за­конодавчими актами України. Якщо б вказаних змін до Зако­ну України «Про заставу» не було, то на підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право воло­діння, користування та розпорядження переданим йому май­ном, можна було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б самостійно виступати його заставодав­цем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про за­ставу» нині це право обмежується тим, що значну частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном.

Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у визначенні сфери її застосу­вання. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2 ст. 4 Закону України «Про заставу», де йдеться про те, що предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави. Частиною 4 ст. 4 Закону України «Про заставу» прямо передбачено, що предметом застави не можуть бути націо­нальні культурні та історичні цінності, що перебувають у дер­жавній власності і занесені або підлягають занесенню до Дер­жавного реєстру національного культурного надбання.

Види застави. В законі спеціальної статті про види за­стави немає. В той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України «Про заставу». Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заста­ву товарів в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу май­нових прав; 5) заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про заставу» іпоте­кою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов’язане із землею — будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що віднесене законодавством до нерухо­мого. Предметом іпотеки може бути також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та багаторічні насад­ження.Крім того, в розділ «Іпотека» цього закону входить ст. 39 «Застава транспортних засобів та космічних об’єктів», у якій йдеться про те, що застава транспортних засобів і космічних об’єктів, які залишаються у володінні заставодавця, здій­снюється в порядку, передбаченому розділом ІІ Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні засоби і космічні об’єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх застава відбувається за правилами іпотеки.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31 Закону України «Про заставу» предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею (тобто нерухо­ме) — будинок, споруда, квартира, підприємство (його струк­турні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В спою чергу за основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку жилих будинків, квартир, дач, при­садибних будинків, гаражів; 2) іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об’єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості іпотеки підприємства, безумовно, явище пози­тивне. При цьому встановлено, що, якщо інше не передбаче­но законом або договором, іпотека підприємства поширю­ється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону України «Про заставу» під майновим комплексом підприємства (його структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які відображені в балансі підприємства.

Відповідно до ст. 40 Закону України «Про заставу» вста­новлюється, що предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина, напівфабрикати, комплекту­ючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43 передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець зобов’я­заний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки початкової заборгованості. Підкрес­лимо, що серед обов’язкових умов договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього закону передба­чає необхідність визначення у договорі виду товару, інших його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави. По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може бути зменшена лише при змен­шенні основного зобов’язання. По-друге, заставодавцеві на­дано право в межах цієї загальної вартості змінювати нату­ральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксова­не вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета? Іншими словами, в договорі варто також визначи­ти межі зміни складу і натуральної форми предмета застави.

Склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже детально. Така сама вимога стосується і договору застави в переробці, але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід врахову­вати в договорі.

Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або перероб­ці, неможливо не звернути увагу на динамічність предмета за­стави, тобто необхідність врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави харак­теризується тим, що при його використанні не додержується «таке важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при переході права власності від заставодавця до другої особи. Однак справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.

Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель, то така застава називається закладом.

Відповідно до ст. 44 Закону України «Про заставу» під за­кладом розуміють заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим майном. Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета застави у володіння заставо­держателя. Однак передача предмета застави у володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю. Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заста­водержателя (тверда застава). Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий за­клад. Твердий заклад характеризується тим, що предмет за­стави залишається у заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать про те, що предмет за­ставлений. Відмінності між цими двома видами закладу поля­гають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.

За змістом розділу V «Застава майнових прав» Закону України «Про заставу» предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно до ст. 49 цього закону заставода­вець може укласти договір застави як належних йому на мо­мент укладення договору прав вимоги за зобов’язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 названого закону про те, що предметом за­стави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати стро­ковий характер. При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50 Закону України «Про заставу» заставодавець зобов’язаний; виконати дії, необхідні для забезпечення дій­сності .заставленого права; не поступатися заставленим пра­вом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в заставленому праві, про його порушен­ня третіми особами та про домагання третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог, заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення застав­леного права на себе. Крім того, заставодержатель може всту­пати у справу як третя особа в судовому спорі, в якому розг­лядається позов про заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53 Закону України «Про заставу» застава вексе­ля чи іншого цінного папера, що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Застава цінного папера, який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійсню­ється за угодою заставодержателя та особи, на ім’я якої було видано цінний папір. Зазначимо, що якщо законом чи дого­вором не передбачено інше, купонні листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони пере­дані кредиторові заставного зобов’язання (ст. 54 Закону України «Про заставу»).

Банки – одна з центральних ланок системи ринкових структур. Розвиток їхньої діяльності – необхідна умова реального створення ринкового механізму. Процес економічних перетворень почався з реформування банківської системи. Тривалий час банки були однією з «несущих конструкцій» адміністративно-командної системи управління економікою. Вступ у ринок значною мірою пов’язаний з реалізацією потенціалу кредитно-грошових відносин, тому однією з обов’язкових умов формування ринку є корінна перебудова грошового обігу і кредиту.

Комерційні банки – основна ланка кредитно-грошової системи країни, до которої входять кредитні установи, які здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний, але і залучений фінансовий капітал, у вигляді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів і інших джерел. Причому притягнуті кошти, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу.

Банк – це організація, створена для залучення коштів і розміщення їх від свого імені на умовах зворотності, платності і терміновості.

Основне призначення банку – посередництво в переміщенні коштів від кредиторів до позичальників і від продавців до покупців.

Розглянемо ті зобов’язальні відносини банків, які регулюються цивільним правом.

1. Договір розрахунково-касового обслуговування.

Клієнти вправі самостійно вибирати банк для свого кредитно-розрахункового і касового обслуговування, вони можуть обслуговуватися по усіх видах банківських операцій в одному чи декількох банках. Для розрахункового обслуговування між банком і підприємством повинен бути укладений договір банківського рахунку. За цим договором банк зобов’язується відкрити клієнту розрахунковий рахунок, на который буде нараховувати кошти, які надїодять клієнту і з якого за дорученням клієнта будуть списуватися зазначені ним суми. Банк не вправі при цьому розпоряджатися коштами клієнта за своїм розсудом, він працює за дорученнями клієнта і відповідно до законодавства.

Для відкриття розрахункового рахунку треба написати в банк заяву і представити документи, що підтверджують законність створення підприємства і його реєстрацію в податковій інспекції і позабюджетних фондах (пенсійному, зайнятості і т.п.). Треба представити також зразки підписів всіх осіб, яким надане право першого і другого підпису по рахунку, а також зразок відбитка печатки. Звичайно це керівник (заступник керівника) і головний бухгалтер (заступник бухгалтера) підприємства. Якщо головного бухгалтера в штаті не передбачено, досить одного підпису керівника.

Рахунок підприємства може бути закритий за рішенням його власника чи власників, рішенням податкових органів, суду чи арбітражу. Відсутність операцій по рахунку не спричиняє його закриття.

Крім розрахункового рахунка, підприємство може відкрити в банку поточний і депозитний рахунки. Поточний звичайно відкривається для філій чи інших відособлених підрозділів підприємства. Він дозволяє проводити лише обмежене коло розрахункових операцій, пов’язаних звичайно з оплатою праці й адміністративно-господарськими витратами. Депозитні ж рахунки відкриваються тоді, коли у підприємства з’явилися вільні гроші і воно хоче на якийсь період віддати їх банку під договірний відсоток. Банк може використовувати, кошти, які маються на рахунках підприємства як кредитні ресурси, але зобов’язаний гарантувати їх наявність при пред’явленні підприємством вимог до рахунка.

Основним платіжним документом при розрахунку підприємств один з одним, є платіжне доручення підприємства-платника банку.

У ньому указуються всі банківські реквізити платника й одержувача коштів. В даний час це:

1. найменування підприємства в банку.

2. ідентифікаційний номер платника податків — ІНП.

3. номер розрахункового рахунка підприємства в банку.

4. найменування банку.

5. його місце розташування.

6. його кореспондентський рахунок.

7. його БІК — банківський ідентифікаційний код

Платіжне доручення підписується першим і другим підписом, якщо не передбачений тільки перший підпис. Помарки і підчищення в платіжних документах не допускаються.

Платіжне доручення дійсне протягом 10 днів з дня його виписки.

Прийняте від клієнта в операційний час, воно проводиться банком по балансу в цей же день. Банк-платник передає платіжне доручення в РКЦ того відділення ЦБ, яке обслуговує дану місцевість. Відтіля воно йде в РКЦ ЦБ місцевості, де знаходиться банк-одержувач, і передається йому. А банк, на підставі отриманого доручення, зараховує кошти на рахунок підприємства — одержувача платежу.

Відповідно до договору між постачальником і покупцем розрахунок можливий і платіжними вимогами-дорученнями. Тут підприємство спочатку відвантажує продукцію (виконує роботи, надає послуги), а потім через свій банк виставляє вимогу його оплати. Якщо покупець згодний з вимогою, він його акцептує, тобто погоджується на оплату. Якщо не погоджується, то повертає вимогу з указівкою причини незгоди. І хоча за необґрунтоване відмовлення від акцепту платник несе матеріальну відповідальність перед постачальником, на практиці це ще треба довести. Як бачимо, якщо немає чи грошей ні бажання платити, завжди можна відмовитися. Тому дана форма розрахунків, особливо останнім часом, використовується усе менше.

Частіше зустрічається така форма розрахунку як акредитив. Це, по суті, грошове зобов’язання банку, видаване ним з доручення клієнта і яке гарантує оплату відразу при виконанні умов акредитива (наприклад, відвантаження товару чи представлення акта про виконання робіт чи надання послуг). Акредитиви теж бувають різні (безвідкличні і відкличні, депоновані і гарантовані), однак у цілому вони сприймаються як більш надійна форма безготівкових розрахунків.

У безготівкових розрахунках можуть застосовуватися також рахункові чеки. При розрахунках чеками власник рахунка (чекодавець) дає нічим не обумовлене письмове доручення своєму банку про перерахування зазначеної в чеку суми з його рахунка на рахунок одержувача коштів (чекоутримувача). Рахунковий чек вручається продавцю для пред’явлення його в банк покупця для оплати в будь-який час. Це, по суті, є іменна пачка грошей, що, як і будь-які гроші, може бути підроблена. Тому застосовується, як правило, серед добре знаючих один одного партнерів.

При бажанні підприємства можуть розраховуватися один з одним шляхом заліку взаємних вимог при обміні, наприклад товарами однакової чи різної вартості. При цьому взаємні вимоги і зобов’язання погашаються, а платіж провадиться лише на різницю в ціні.

Оскільки кредитор вправі уступити свої вимоги іншій особі (наприклад, банку), то на договірних засадах підприємство і банк можуть здійснювати торгово-комісійні (факторингові) операції. При постачанні товару підприємство цілком може довірити банку за плату одержати належну суму з платника, що не бажає з якихось причин платити.

Установи банків можуть також проводити лізингові операції, тобто операції по покупці банками на прохання підприємств різних машин, устаткування, транспортних засобів й інших видів основних фондів і передачі їх в оренду цим підприємствам на визначений період за плату, яка включає в себе амортизацію і кредитну ставку. Після закінчення лізингової угоди підприємство може викупити предмет лізингу по залишковій вартості.

Згодом будуть розвиватися й інші форми розрахунків. Так, уже сьогодні ми бачимо швидке поширення розрахунків по кредитних картках.

Поняття, зміст і сторони договору банківського вкладу і банківського рахунка За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла, грошову суму (внесок) надійшла від іншої сторони (вкладника) чи для неї, зобов’язується повернути суму внеску і виплатити відсотки на неї на умовах і в порядку, передбачених договором. Законодавством передбачаються спеціальні вимоги, пропоновані до суб’єктів договору банківського вкладу. Право на залучення коштів у внески мають тільки ті банки й інші кредитні установи, яким таке право надане відповідним дозволом (ліцензією), виданим НБУ. При цьому необхідно враховувати, що навіть при наявності ліцензії не кожен банк має право на залучення коштів у внески. У ліцензії повинно бути чітко визначене таке повноваження банку (особливий вид ліцензії). За договором банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати кошти, які поступають на рахунок, відкритий клієнту (власнику рахунка), виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунку в якості клієнтів можуть виступати громадяни і юридичні особи, а як сторона, яка надає послуги клієнту по здійсненню розрахункового обслуговування, може виступати банк чи інша кредитна організація, що діє на підставі виданої ліцензії. Договір банківського рахунку є консенсуальним, двостороннім і, як правило відтаворювальним («возмезднім»).

Форма договору банківського вкладу. Договір банківського вкладу укладається в писемній формі під страхом його недійсності (незначності). Однак, при укладанні договору банківського рахунка існують певні специфічні моменти, які відрізняються від загальних правил оформлення письмових договорів. Так, зокрема, для договору банківського вкладу письмова форма вважається дотриманою, якщо внесення вкладу засвідчене ощадною книжкою, ощадним чи депозитним сертифікатом або іншим документом, який відповідає вимогам, передбаченим для документів такого роду. Ощадна книжка може бути іменною чи на пред’явника; в останньому випадку вона є цінним папером. В ощадній книжці вказується найменування і місцезнаходження банку, номер рахунка по внеску, усі суми коштів, зараховані чи списані по внеску, залишок коштів на рахунку. Якщо іменна ощадна книжка втрачена чи приведена в негідний для її пред’явлення стан, банк за заявою вкладника зобов’язаний видати йому нову ощадну книжку. Ощадний сертифікат засвідчує внесення суми внеску і права вкладника на одержання суми внеску і відсотків по ньому після закінчення встановленого договором терміну. Ощадний сертифікат також є цінним папером і може бути іменним чи на пред’явника. Існує два основних види внеску: строковий вклад (повернення суми внеску обумовлюється закінченням терміну, встановленого в договорі) і до запитання (термін у договорі не встановлений, а сума внеску повертається на першу вимогу вкладника). Крім цього, внески можна класифікувати по можливості внесення додаткових сум у внесок на внески що передбачають чи не передбачають таку можливість як для самого вкладника, так і для третіх осіб.

Юридичний захист вкладників забезпечується різними механізмами забезпечення повернення внеску. Як забезпечення виконання зобов’язання банком по поверненню внеску можуть використовуватися гарантії, поручительства, застосування заходів відповідальності (стягнення збитків, неустойок, штрафних відсотків). Крім цього, у даний час могутнім засобом захисту вкладників є страхування банківської діяльності і, зокрема, фінансових ризиків банків. У цих цілях під контролем НБУ створюються фонди обов’язкового страхування, а також подібні добровільні фонди можуть створюватися на основі договору між собою самими банками.

У більшості випадків банки самостійно з урахуванням вимог законодавства і встановлених банківських правил розробляють стандартні форми договорів, на умовах яких вони здійснюють розрахункове обслуговування. Клієнт може або прийняти цілком такі умови й укласти договір, або відмовитися від його укладання у випадку незгоди хоча б з однією з істотних умов договору. При цьому для різних видів рахунків, як правило, установлюються різні умови здійснення розрахунків по них. Банк не має права необґрунтовано відмовляти у відкритті рахунка, якщо клієнт цілком приєднується до умов договору. Виключенням є випадки, коли банк доведе відсутність у нього можливості прийняти клієнта на обслуговування. У противному випадку клієнт може звернутися в суд з вимогою про вимушення банку до укладання договору, а також про стягнення з банку заподіяних збитків. Клієнт, на відміну від банку, ні при яких умовах не може бути примушений до укладання договору банківського рахунку, а укладає його винятково на основі свого вільного волевиявлення.

У випадках, коли клієнтом у договорі банківського рахунку є підприємства, організації й установи, іноді зазначені особи укладають договір банківського рахунку, виходячи з обов’язку зберігати свої кошти в установах банку. Даний обов’язок є публічно-правовим і забезпечується спеціальними заходами відповідальності, однак такий обов’язок не може розглядатися як підстава до примушення юридичної особи до вступу в договірні відносини з тим чи іншим конкретним банком. Договір банківського рахунку є родовим поняттям у відношенні окремих видів договорів, які укладаються банками для здійснення розрахункових операцій. У залежності від того, кому і для виробництва яких операцій відкривається рахунок, розрізняються договори розрахункового рахунку, поточного рахунку, бюджетного і кореспондентського рахунків. Розрахунковий рахунок – відкривається юридичним особам і громадянам-підприємцям для зарахування виторгу, обліку доходів від позареалізаційних операцій, здійснення розрахунків з контрагентами, розрахунків з робітниками та службовцями і т.д. Поточні рахунки відкриваються як правило для забезпечення діяльності філій і представництв. Режим поточного рахунку визначається юридичною особою при його відкритті і відкривається по клопотанню юридичної особи. По поточному рахунку представництва здійснюють витрати і виплати, пов’язані з виконанням своїх функцій, а також по утримуванню апарату, однак стороною в договорі є юридична особа, яка надає права розпорядження рахунком представництву. Бюджетний рахунок відкривається юридичним особам, які фінансуються за рахунок бюджету для обліку витрат бюджетних коштів за цільовим призначенням. Кореспондентський рахунок (і субрахунок) відкриваються банками один у одного для проведення розрахунків з доручення банку-кореспондента. В угодах про кореспондентські відносини визначаються коло організацій, які здійснюють розрахунки по кореспондентських рахунках; коло операцій по рахунках; умови платежів; порядок обміну інформацією, контрольні функції. Розрахунки по кореспондентських рахунках здійснюються на основі операцій з рахунками ЛОРО і НОСТРО, які відкривається відповідно в двох банках-кореспондентах, для обліку операцій. По кореспондентських рахунках не допускається наявність дебетового сальдо, всі операції провадяться тільки при наявності коштів на рахунку.

За договором банківського рахунку банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнту, кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка і проведення інших операцій по рахунку. Сторонами договору банківського рахунка виступають банк (інша кредитна організація, що має ліцензію) і клієнт (будь-які юридичні і фізичні особи). Предмет договору складають кошти клієнта, які знаходяться на банківському рахунку, з якими здійснюються операції, обумовлені договором.

Даний договір укладається в писемній формі шляхом підписання єдиного документа або шляхом подачі клієнтом заяви й оформленні на заяві дозвільного напису керівника банку.

Розірвання договору банківського рахунку відбувається за заявою клієнта в будь-який час, або за вимогою банку. Залишок коштів на рахунку видається клієнту або за його вказівкою перераховується на інший рахунок не пізніше семи днів після одержання відповідного письмової заяви клієнта. Наслідком розірвання договору є закриття рахунка клієнта.

Договір банківського рахунка вважається розірваним з моменту заяви клієнта в однобічному порядку про розірвання договору і пред’явлення позову в суд не потрібне.

Після розірвання договору на розрахунково-касове обслуговування у клієнта є право вимагати перерахування залишку коштів, яке може бути передано іншій юридичній особі.

Зміст договору банківського рахунку складають права й обов’язки банку і клієнта. Обов’язок банку складається в належному виконанні операцій по рахунку, передбачених законом, банківськими правилами, звичаями ділового обороту, договором банківського рахунку й у збереженні банківської таємниці. Обов’язок клієнта — дотримання банківських правил при здійсненні операцій по рахунку й оплата витрат банку на здійснення операцій по рахунку.

Відповідальність за невиконання чи неналежне виконання обов’язків за договором банківського рахунка носить взаємний характер.

Особливе значення має регламентація відповідальності банку. Відповідно до закону «Про банки і банківську діяльність» НБУ вправі відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій у випадках невиконання вимог законів, що регулюють банківську діяльність, а також нормативних актів НБУ.

Відповідальність банку настає за неналежне здійснення операцій по рахунку, а саме:

за несвоєчасне зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнту,

за необґрунтоване списання коштів з рахунка,

за невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка.

У перерахованих випадках банк зобов’язаний сплатити на цю суму відсотки в порядку і розмірі, передбачених законодавством. У випадку невиконання вказівок клієнта про перерахування коштів з рахунка або про їх видачу з рахунка банк зобов’язаний сплатити на цю суму відсотки.

2. Договір банківського депозиту.

Відносини вкладника і банку регулюються депозитним договором, тобто тим договором, який підписує клієнт, віддаючи банку гроші під відсотки. Однією з умов депозитного договору є порядок його зміни. Якщо в договорі говориться, що банк може за своїм розсудом, у залежності від кон’юнктури ринку, в однобічному порядку змінювати умови договору, то вкладник захистити свої інтереси не зможе. Присутність у договорі такого запису означає, що банк не гарантує вкладнику одержання останнім саме тих відсотків, про які сказано в підписаному сторонами договорі. Підпис вкладника під таким договором означає, що він погодився на такі умови. Захистити такого вкладника дуже складно, тому, що його права, визначені в договорі, не порушені.

Крім того, будь-який банк має повне право змінювати процентні ставки по договорах, що знову укладаються. Неправомірно вимагати від банку виконання рекламних обіцянок місячної давнини. Тому, почувши в чергов разий, що конкретний банк знизив процентні ставки, не слід квапитися обурюватися і дзвонити в товариство захисту споживачів чи антимонопольний комітет — може бути, нічого страшного не відбулося.

У деяких депозитних договорах, що передбачають можливість зміни банком діючих процентних ставок без узгодження з вкладником, визначені припустимі межі такої зміни. Як правило, говориться, що банк вправі змінювати процентні ставки пропорційно зміні дисконтної ставки НБУ.

Для укладання депозитного договору клієнту необхідно надати в Банк наступні документи:

фізичній особі — копію паспорта;

юридичній особі — довідки на відкриття депозитного рахунка з податкової інспекції, пенсійного фонду, фонду медичного страхування.

Доходи, отримані клієнтом у вигляді нарахованих Банком відсотків по внеску, обкладаються податком відповідно до законодавства України і стягуються Банком при одержанні клієнтом цих доходів.

Для збереження цінностей і документів клієнту може бути наданий Банком депозитний сейф на підставі укладеного Договору про оренду депозитного сейфа.

Договір укладається на певний строк.

По укладанні договору і внесення плати за оренду сейфа клієнту видається ключ від сейфа.

Клієнт має доступ до сейфа в операційний час Банку.

Клієнт може довірити доступ до сейфа довіреній особі.

Банк гарантує схоронність цінностей, що знаходяться в депозитному сейфі, і забезпечує таємницю їх збереження.

Предметами збереження в депозитному сейфі не можуть бути зброя, наркотичні і легкозаймисті речовини.

Плата за оренду депозитного сейфа складає 5 карбованців за один календарний день і може бути внесена як безготівковим, так і готівковим шляхом.

3. Поняття, сторони і форма кредитного договору.

В умовах сучасних ринкових відносин успішна життєдіяльність суб’єктів, кі хазяюють, без періодичної фінансової й іншої матеріальної допомоги іззовні стала практично неможливою. Потреба додаткового залучення коштів пов’язана з необхідністю покриття як поточних витрат підприємств, так і їх довгострокових капітальних вкладень у виробництво, будівництво й інші галузі господарства. При цьому джерелами залучуваних юридичними особами фінансових і інших коштів виступають як створені для цих цілей спеціалізовані фінансово-кредитні установи, так і юридичні особи, що мають загальну правоздатність і не обмежені у своїй діяльності окремими видами. Крім того, нині діюче цивільне законодавство дозволяє і громадянам бути учасниками позикових відносин, причому як у побутовий, так і в підприємницькій області діяльності.

Знання основних норм цивільного права, що регулюють зобов’язальні відносини, які виникають по договорах позики і кредиту, для сучасного підприємця особливо важливі, оскільки правильне оформлення договірних відносин, тобто його відповідність вимогам законодавства, є гарантією не тільки запобігання різних матеріальних і моральних витрат у відносинах з контрагентами, але і своєчасного запобігання негативних наслідків по визнанню такої угоди недійсною.

У частині третій Цивільного кодексу України розрізняється кілька договірних зобов’язань, що оформляють єдині по економічній природі позикові відносини.

По-перше, це власне сам договір позики, правила про який одночасно є загальними для договорів грошового і товарного кредиту.

По-друге, це кредитний договір, до якого при відсутності спеціальних розпоряджень також можуть застосовуватися норми про договір позики.

По-третє, це особливі різновиди договору кредиту — товарний і грошовий кредит, до яких поряд із правилами про договори позики і кредиту також можуть застосовуватися і правила про основні договори, що обслуговуються кредитом (наприклад, договір купівлі-продажу).

По-четверте, це відносини, що виникають при придбанні облігацій, векселів й інших боргових цінних паперів, уперше включені як самостійні елементи позикових відносин.

Таким чином, різні кредитні зобов’язання, як і зобов’язання, оформлені борговими цінними паперами, розглядаються як самостійний різновид загальної категорії позикових зобов’язань.

Кредитний договір є самостійним особливим різновидом договору позики. Мається наступне визначення кредитному договору:

За кредитним договором банк чи інша кредитна організація (кредитор) зобов’язуються надати грошові кошти (кредит) позичальнику в розмірі і на умовах, передбачених договором, а позичальник зобов’язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки на неї.

Як правило, система кредитування будується на основі принципів цілеспрямованості (тобто на суворо визначені цілі), терміновості (на певний строк), відплатності (зі сплатою відсотків за користування), забезпеченості кредиту (як правило, заставою матеріальних цінностей й інших способів).

Регулювання кредитних відносин здійснюється як загальними правилами про договір позики, так і спеціальними розпорядженнями, які відносяться до договорів кредиту. При цьому загальні норми про договір позики застосовуються до кредитних відносин тільки при відсутності спеціальних правил і якщо вони не суперечать суті урегульованих договором відносин. Зокрема, до кредитних відносин можуть бути застосовані наступні правила про позику: про відсотки за договором позики, про обов’язки позичальника повернути суму позики, про наслідки порушення позичальником договору позики, про наслідки втрати забезпечення повернення суми позики (ст. 813), про цільову позику.

У цьому зв’язку необхідно в першу чергу розглянути саме ті норми ЦК України, що мають спеціальний характер і встановлені для регулювання саме цього роду кредитних відносин.

По своїй юридичній природі договір кредиту, на відмінність від договору позики, вважається не реальним, а консенсуальним (п.1 ст. 819), тобто, таким що вступає в силу не з моменту передачі позичальнику коштів, а відразу після того, як сторонами буде досягнуто відповідної згоди (при цьому відсотки за користування кредитними коштами нараховуються з моменту надходження коштів на рахунок позичальника). Отже, при такій конструкції позичальник може примусити позикодавця до видачі йому кредиту.

Однак у ЦК України передбачені випадки, коли позикодавець усе-таки вправі відмовитися від надання позичальнику передбаченого договором кредиту. У даному випадку мова йде про обставини, які мабуть, свідчать про те, що надана позичальнику сума в термін повернута не буде. Зокрема, такою обставиною може бути явна неплатоспроможність позичальника, який підтверджує неможливість повернути кредит.

У свою чергу позичальник може відмовитися від одержання кредиту до встановленого договором терміну його надання. Однак це припустимо лише у випадку, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами чи кредитним договором.

Важливою особливістю, що відрізняє кредитний договір від договору позики, є те, що в ролі позикодавця за кредитним договором може виступати тільки банк чи інша кредитна організація, що має відповідну ліцензію НБУ на здійснення даного виду банківських операцій. Позичальниками можуть бути будь-які юридичні особи, а також громадяни, що володіють повною дієздатністю.

Принципово кредитний договір відрізняється від договору позики тим, що він може встановлювати лише сугубо грошове зобов’язання. Іншими словами, предметом кредитного договору можуть бути тільки гроші, але не інше майно . Більше того, оскільки видача більшості кредитів здійснюється в безготівковій формі, предметом кредитних відносин фактично стають не гроші (у вигляді грошових купюр), а відповідні права вимоги. (До договорів, що містять обов’язок надати в кредит інші, чим гроші, речі, застосовуються правила про товарний кредит).

Особливе значення придається вимогам до форми кредитного договору. Насамперед, договір повинен бути укладений у писемній формі. Також важливо взяти до уваги той факт, що на відміну від договору позики, у якому дотримання письмової форми договору необхідне лише в суворо визначених випадках, відсутність такої форми в кредитному договорі лише обмежує коло доказів, на які сторони можуть посилатися при заперечуванні договору по безгрошовість.

Наслідком недотримання письмової форми кредитної угоди є його недійсність. А саме: такий договір вважається незначним.

Іншими словами, це означає, що кредитний договір, укладений сторонами шляхом досягнення лише усної угоди, для його сторін ніяких юридичних наслідків не несе, за винятком тих, котрі пов’язані з його недійсністю. Такий договір незначний з моменту його здійснення, у зв’язку з чим, кожна зі сторін зобов’язана повернути іншій стороні все отримане по угоді, а у випадку неможливості повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах.

Кредитний договір може передбачати цільове використання позикових коштів. При цьому кредитор здійснює контроль за використанням кредиту й у випадку його нецільового використання вправі припинити кредитування. Для забезпечення такого контролю на позичальника покладаються обов’язки представляти кредитору певну документацію, фінансові і звітні документи, обмовляється право банку контролювати напрямки використання коштів, перевіряти і встановлювати обсяги виробничих витрат при капітальному будівництві й ін.

У більшості випадків банківські кредити видаються під відсотки, розмір яких визначається за домовленістю сторін. Як правило, вони формуються з урахуванням ставки, по якій банк надає кредити комерційним банкам з додатком банківської надбавки (маржі), розмір якого залежить від попиту на грошові ресурси. Кредитна організація не має права в однобічному порядку змінювати процентні ставки по кредитах і терміни дії цих договорів із клієнтами, за винятком випадків, передбачених державним законом договором із клієнтом. Відсотки, якщо інше не передбачено в договорі, виплачуються щомісяця до дня повернення суми кредиту.

Позичальник зобов’язаний повернути отриманий кредит у термін і в порядку, що передбачені кредитним договором. У випадках, коли термін повернення договором не установлений чи визначений моментом зажадання, сума кредиту повинна бути повернута позичальником протягом 30-ти днів із дня пред’явлення кредитором вимоги про це, якщо інше не передбачене договором.

Сума кредиту може бути повернута достроково за згодою кредитора.

Обов’язки позичальника по поверненню кредиту вважаються виконаними після зарахування відповідних коштів на банківський рахунок кредитора або після безпосередній передачі їх кредитору, якщо інше не передбачено договором. Списання коштів з рахунка позичальника не звільняє його від відповідальності за повернення кредиту, якщо ці кошти не надійшли на рахунок кредитора.

У випадку неповернення кредиту у встановлений термін, якщо інше не передбачено законом чи кредитним договором, позичальник зобов’язаний, понад установлену суму кредиту і відсотків за користування коштами, сплачувати кредитору відсотки на суму кредиту в розмірі ставки рефінансування НБУ. У цьому випадку загальна сума коштів, що підлягає поверненню у випадку порушення позичальником своїх зобов’язань, складається із сум: кредиту; відсотків по кредиту; відсотків, нарахованих за порушення терміну повернення кредиту.

У тих випадках, коли умовами договору передбачене повернення кредиту вроздріб (на виплат), порушення позичальником терміну повернення чергової частини кредиту надає право кредитору вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася, і установлених відсотків (відсотки нараховуються за період користування кредитними коштами).

Вступ у ринок значною мірою зв’язано з реалізацією потенціалу кредитних відносин. Створення фінансового ринку означає зміну ролі кредитних інститутів в управлінні народним господарством і підвищенні ролі кредиту в системі економічних відносин.

Висновки

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують і інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так, наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються свого роду «каменями спотикання» інституту цивільно-правової відповідальності. Мова йде про провину як умові відповідальності і її форм, про підстави для звільнення від відповідальності (випадок і нездоланна сила) і про її зміст (понятті і видах збитків). Більш того, українське цивільне законодавство, випливаючи римським традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення зобов’язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у цивільному законодавству потребують негайного заповнення. Будемо сподіватися з прийняттям нового Цивільного кодексу України вирішиться багато цих та інших питань.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура — невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного права, яка є єдністю взаємозв’язків між її елементами. Елементами цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначив поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо означити цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є: майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права, складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового регулювання ні при яких умовах.

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

Укpаїна. Закони. Конституція України.- К.: Парламентське видавництво, 1998.- 78 с.

Укpаїна. Закони. Цивільний кодекс Укpаїни: Кодекс, закони, постанови, коментаpі: [Текст зі змін. та доп. станом на 1 лип. 2000 p.] / [Упоpяд. Зуб І. В.]. — Ужгоpод: ІВА, 2001. — 313, [4] с. — (Всі кодекси Укpаїни).

Абpамов В. А. Сделки & договоpы: Коммент. Разъяснения. — [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. — М.: Ось-89, 1997. — 95, [1] с.

Александpов О. А. Пpактикум з цивільного пpава Укpаїни: Загальна частина: Hавч. посібник / Київ. деpж. ун-т культуpи і мистецтв та ін.; Під заг. pед. Кампо В. — К.: Освіта і культуpа, 1998. — 64с.

Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение: Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. — М.: Пpоспект, 1997. — 374, [1] с.

Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения. — М.: [Статут], 1997. — 681с.

Біpюков І. А. и др. Цивільне пpаво Укpаїни: Заг. ч.: [Hавч. посіб. для студентів спец. вузів] / Біpюков І. А., Заіка Ю. О., Співак В. М. — К.: Hаук. думка, 2000. — 304с.

Богданов E. В. Договоp в сфеpе пpедпpинимательства. — Х.: Фиpма »Консум», 1997. — 109, [3] с.

Бойко М. Д. и др. Цивільно-пpавові документи: Зpазки заяв, скаpг, договоpів, заповітів, доpучень, контpактів, актів з цивільно-пpавових питань / М. Д. Бойко, В. М. Співак, М. А. Хазін; За pед. В. Д. Гвоздецького. — 2-е вид., випp. й доп. — К.: Hаук. думка, 1997. — 262, [1] с.

Володько H. В. и др. Обpазцы договоpов, используемых в хозяйственной деятельности/ Володько H. В., Кандpусева H. И., Липень Л. И.; [Ред. В. Ф. Чигиp]. — Минск: Амалфея, 1995. — 398, [4] с. — (Основы бизнеса).

Гpажданское и тоpговое пpаво капиталистических госудаpств: [Учеб. для студентов вузов, обучающихся по спец. »Пpавоведение»] / [Васильев E. А., Зайцева В. В., Костин А. А. и дp.]; Отв. pед. E. А. Васильев. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — М.: Междунаp. отношения, 1993. — 554, [2] с.

Гpажданское пpаво Укpаины: [Учеб. для вузов системы МВД Укpаины]: В 2 ч. / Ун-т внутp. дел; Под pед. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. — Х.: Основа, 1996. Ч.1 / [Пушкин А. А., Самойленко В. М., Шишка Р. Б. и дp.]. — 1996. — 436, [ 1] с.

Гpажданское пpаво: Словаpь-спpавочник / [Сост.: Тихомиpов М. Ю., Тихомиpова Л. В.; Общ. pед. Тихомиpов М. Ю.]. — М.: [Юpинфоpмцентp], 1996. — 573, [1] с.

Дашков Л. П., Бpызгалин А. В. Коммеpческий договоp: от заключения до исполнения: Юpид. офоpмление. Пpакт. советы. Обpазцы договоpов, пpетензий, исков / Инфоpм.-внедpен. центp »Маpкетинг». — М., 1997. — 323 с.

Договоpы в деятельности малых пpедпpиятий: [Обpазцы контpактов. Сопpоводит. документы] / [Ред. Пустозеpова В. М.]. — М.: [ПРИОР], 1998. — 112 с.

Договоpы и сделки/ [В. H. Буpобин]; Междунаp. независимый экол.-политол. ун-т. — М., 1994. — 113, [2]с.

Додонов В. H. и др. Словаpь гpажданского пpава/ Додонов В. H., Каминская E. В., Румянцев О. Г.; Под общ. pед. В. В. Залесского. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 292, [2] с.

Eмельянов В. П. Гpажданское пpаво Укpаины: Пpакт. пособие / [Ред. К. К. Гулый]. — 2-е изд., испp. и доп. — [Х.]: Фиpма Консум, 1996. — 234, [1] с.: табл.

Завидов Б. Д. Договоp: подготовка, заключение, изменение: Пpакт. pекомендации. Коммент. законодательства. Пpимеpы сост. pазлич. договоpов / [Отв. pед. H. П. Куpцев]. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 352 с.

Завидов Б. Д. Договоpы кpедитно-финансовой сфеpы: Hауч.-пpакт. пособие: Коммент. Пpавопpименение. Пpимеp. обpазцы договоpов. — М.: ФБК-ПРEСС, 1997. — 171 с.

Заика Ю. А. Гpажданское пpаво Укpаины (в вопpосах и ответах): Учеб. пособие / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом; [Отв. pед. И. В. Хpонюк]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — К., 2000. — 198, [1] с.

Обpазцы договоpов: [180 пpимеp. фоpм договоpов и сопpовождающих документов] / [Ред. Л. В. Тpуханович]. — 2-е изд., доп. — М.: [ПРИОР: Стpикс], 1997. — 417 с.

Пpитыка Д. H. и др. Hаучно-пpактический комментаpий к гpажданскому законодательству Укpаины: [В 4 т.] / Под общ. pед. Медведчука В. В. — К.; Севастополь: Ин-т юpид. исслед., 2000-. Т.1 / Пpитыка Д. H., Каpабань В. Я., Ротань В. Г. — 2000. — 943с.

Петpук О. М. Облік та аналіз договіpних відносин: пpоблеми теоpії та пpактики/ За pед. Г. Г. Кіpейцева; Житомиp. інж.-технол. ін-т. — Житомиp, 1999. — 331 с.: іл., табл.

Розвиток цивільного і тpудового законодавства в Укpаїні/ [Шевченко Я. М., Молявко О. М., Салатко А. Л. та ін.]; Ін-т деpжави і пpава ім. В. М. Коpецького HАH Укpаїни; [Ред. К. К. Гулий]. — Х.: Консум, 1999. — 271 с.

Сбоpник обpазцов гpажданско-пpавовых документов: Комментаpий / [Андpеев С. E., Болбасов А. А., Возняк А. В. и дp.]; Под pед. Андpеева С. E. — М.: Изд. тоpг. дом »КноРус», 1997. — 415, [1] с.

Сбоpник обpазцов гpажданско-пpавовых договоpов (с комментаpиями)/ [Eгиазаpов В. А., Залесский В. В., Павлодский E. А. и дp.; Отв. pед. В. В. Залесский]. — М.: Юpид. фиpма »Контpакт»: Изд. Дом »ИHФРА-М», 1997. — 408 с.

Сіненко В. О. Основи цивільного пpава: Хpестоматія: (Hавч. посіб. з семінаp. занять) / Кіpовогp. деpж. техн. ун-т. — Кіpовогpад: [Імекс-ЛТД], 1999. — 51 с.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, иск. заявления, пpетензии, контpакты / [Сост. М. В. Стаматина]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »Аpсис, лтд», 1999. — 318, [1] с.: табл.

Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp, 1999. Кн.1 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. — 1999. — 861 с.

Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp, . . . .-. Кн.2 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. — 1999. — 780 с.

Цивільне пpаво: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів і фак.]. — К.: ВEHТУРІ, 1997. Ч.2 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л. К. та ін.]; За pед. О. А. Підопpигоpи і Д. В. Бобpової. — 1996. — 478, [1] с.

Цивільне пpаво: [Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак.]. — К.: ВEHТУРІ, 1997. Ч.1 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Довгеpт А. С. та ін.]; Hаук. pед. О. В. Дзеpа. — 1997. — 543 с.

Цивільне пpаво: Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак. / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л. К. та ін.]. — К.: Вентуpі, 1997-. Ч.2 / Редкол.: Д. В. Бобpова та ін. — 1997. — 479 с.

Шапп, Ян. Основы гpажданского пpава Геpмании: Учебник / Пеp., пpедисл. К. Аpсланова. — М.: БEК, 1996. — 283 с.

Абpамов В. А. Сделки & договоpы: Коммент. Разъяснения. — [2-е изд., пеpеpаб. и доп.]. — М.: Ось-89, 1997. — 95, [1] с.

Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение: Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. — М.: Пpоспект, 1997. — 374, [1] с.

Анохин В. С. и др. Защита договоpных обязательств/ Анохин В. С., Завидов Б. Д., Сеpгеев В. И. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 284, [1] с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения. — М.: [Статут], 1997. — 681с.

Бакшинскас В. Ю. Договоpные обязательства: теоpия и пpактика: Пpакт. пособие для pуководителя и бухгалтеpа. — М.: АКДИ »Экономика и жизнь», 1997. — 157 с.

Белов В. H. Финансовые договоpы/ [Ред. Л. И. Лаpина]. — М.: Финансы и статистика, 1997. — 191, [1] с.

Богданов E. В. Договоp в сфеpе пpедпpинимательства. — Х.: Фиpма »Консум», 1997. — 109, [3] с.

Бойко М. Д. и др. Цивільно-пpавові документи: Зpазки заяв, скаpг, договоpів, заповітів, доpучень, контpактів, актів з цивільно-пpавових питань / М. Д. Бойко, В. М. Співак, М. А. Хазін; За pед. В. Д. Гвоздецького. — 2-е вид., випp. й доп. — К.: Hаук. думка, 1997. — 262, [1] с.

Бухгалтеpский учет и налогообложение хозяйственных договоpов/ [Бpызгалин А. В. и дp.]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — [Eкатеpинбуpг]: Центp »Hалоги и фин. пpаво»; М.: Аналитика-Пpесс, 1997. — 180 с.

Головач А. С. Зpазки офоpмлення документів: Для підпpиємств і гpомадян: [Hаказ, договіp, доpучення, заява, довідка]. — [Донецьк]: Сталкеp, 1997. — 349 с.: іл.

Дашков Л. П., Бpызгалин А. В. Коммеpческий договоp: от заключения до исполнения: Юpид. офоpмление. Пpакт. советы. Обpазцы договоpов, пpетензий, исков / Инфоpм.-внедpен. центp »Маpкетинг». — М., 1997. — 323 с. — (Библиотека делового человека).

Договоpа в пpедпpинимательской деятельности. — Х.: Б. и., 1996. — 178с. — (Библиотека »Фактоpа»).

Договоpы в деятельности малых пpедпpиятий: [Обpазцы контpактов. Сопpоводит. документы] / [Ред. Пустозеpова В. М.]. — М.: [ПРИОР], 1998. — 112 с.

Завидов Б. Д. Договоp: подготовка, заключение, изменение: Пpакт. pекомендации. Коммент. законодательства. Пpимеpы сост. pазлич. договоpов / [Отв. pед. H. П. Куpцев]. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 352 с. — (Библиотека жуpнала »Консультант диpектоpа»).

Збіpник типових договоpів з можливістю копіювання: [Аудит, pеклама, цінні папеpи та ін.] / [Упоpяд. Воїна І. А., Ред. Кpивенко О. А.]. — К.: Сплайн, 1998. — [62] с.

Збіpник типових договоpів: З можливістю копіювання / [Упоpяд. Воїна І. А.; Ред. Кpивенко О. А.]. — 2-е вид., випp. і доп. — К.: Сплайн, 1999. — [65] с.

Збіpник типових договоpів: З можливістю копіювання / [Упоpяд. Воїна І. А.; Ред. Кpивенко О. А.]. — К.: Сплайн, 1998. — [64] с.

Коваленко Г. и др. Посpеднические договоpы: юpидические, налоговые и бухгалтеpские аспекты/ Коваленко Г., Гpек Г., Чимшит О.; Центp юpид. и бух. сеpвиса »Авеpс». — [Днепpопетpовск]: Изд. Дом »Баланс-Клуб»: [Изд. дом »В. Дудник»], 2000. — 93 с.: ил., табл. — (Авеpс-бухгалтеpия).

Медведев А. H. Как пpавильно заключить хозяйственный договоp. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 125 с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Медведев А. H. Хозяйственные договоpы и сделки: бухгалтеpский и налоговый учет. — М.: ИHФРА-М, 1998. — 502, [1] с.

Hеутов В. Д., Пеpекpестова E. В. Договоpы, пpименяемые в тоpговле: С коммент. — Ростов н /Д: Экспеpт. бюpо, 1997. — 126, [1] с.

Обpазцы договоpов: [180 пpимеp. фоpм договоpов и сопpовождающих документов: Сб. обpазцов договоpов и дp. хоз. документов] / [Ред. Л. В. Тpуханович]. — [2-е изд., доп.]. — М.: [Пpиоp], 1998. — 417 с.

Основы договоpных отношений в экономическом пpостpанстве СHГ: Энцикл. междунаp. контpакт. отношений / [Биpжаков М. Б., Баpанов Ю. В., Бачило И. Л. и дp.; Под pед. М. Б. Биpжакова]; Рос. Фонд фундамент. исслед. — М.; Спб.: Инфоpм.-изд. дом »ФИЛИHЪ»: ОЛБИС, 1997. — 759 с.: ил., табл.

Пачезеpов В. Ф. Сбоpник хозяйственных договоpов и учpедительных документов: [Обpазцы договоpов]. — [Донецк]: Сталкеp, 1998. — 347, [1]с.: ил.

Петpук О. М. Облік та аналіз договіpних відносин: пpоблеми теоpії та пpактики/ За pед. Г. Г. Кіpейцева; Житомиp. інж.-технол. ін-т. — Житомиp, 1999. — 331 с.: іл., табл.

Поpядок ведення та виконання окpемих видів договоpів: Метод. pекомендації для студентів юpид. фак. / Чеpнів. деpж. ун-т ім. Ю. Федьковича; [Уклад.: Гетьманцева H. Д., Коpчак H. М.; Літ. pед. Колодій О. В. ]. — Чеpнівці, 1998. — 30с.: табл.

Посpеднические договоpы: юpидические, налоговые и бухгалтеpские аспекты/ Коваленко Г., Гpек Г., Чимшит О., Бондаpева E.; Центp юpид. и бух. сеpвиса »Авеpс». — 2-е изд., с изм. и доп. — [Днепpопетpовск]: Изд. Дом »Владимиp Дудник», 2000. — 101, [2] с.: табл. — (Авеpс-бухгалтеpия).

Посібник по фоpмуванню договіpних цін та пpоведенню взаємоpозpахунків за виконані pоботи/ Деpж. ком. буд-ва, аpхітектуpи та житл. політики Укpаїни. — К., 1998. — 108 с.: табл.

Сафонов М. H. Договоp купли-пpодажи. — М.: ИФРА-М, 1998. — 96 с. — (Библиотека жуpнала »Гpажданское законодательство Российской Федеpации»).

Свод хозяйственных договоpов и документообоpота пpедпpиятий с юpидическим, аpбитpажным и налоговым комментаpием: [В 4 т.] / [Бpызгалин А. В., Беpник В. Р., Головкин А. H.]; Под pед. А. В. Бpызгалина. — М.: Центp »Hалоги и фин. пpаво»: Аналитика-Пpесс, 1998. Т.2. — 318 с.

Сбоpник типовых договоpов/ [Сост. Пpудников В. М.]. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 317, [1]с.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, контpакты, акты, пpетензии, исковые заявления, ноpмат. матеpиалы : Спpав. изд. / [Сост. М. В. Стаматина]. — 3-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »АРСИС, ЛТД», 1999. — 461, [1]с.: табл.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, иск. заявления, пpетензии, контpакты / [Сост. М. В. Стаматина]. — 2-е изд., пеpеpаб. и доп. — Х.: РИФ »Аpсис, лтд», 1999. — 318, [1] с.: табл.

Типовые фоpмы юpидических документов: Договоpы, исковые заявления, пpетензии, контpакты: [Спpав. изд.] / [Сост. М. В. Стаматина]. — Х.: РИФ »Аpсис, ЛТД », 1998. — 294, [1] с.

Феонова Л. А. Внешнеэкономические контpакты: Сб. договоpов, коммент. / [Ред. Hовиков С. И.]. — 2-е изд., пеpесмотp. и доп. — М.: [ПРИОР], 1998. — 432с.