Автор: admin

Культура

ЖИЗНЬ ДВЕНАДЦАТИ ЦЕЗАРЕЙ

Выполнил: Горщевский Сергей

E-mail:gsamail@mail.ru

Содержание

БОЖЕСТВЕННЫЙ ЮЛИЙ 3

БОЖЕСТВЕННЫЙ АВГУСТ 4

ТИБЕРИЙ 5

ГАЙ КАЛИГУЛА 6

БОЖЕСТВЕННЫЙ КЛАВДИЙ 8

НЕРОН 9

ГАЛЬБА 10

отон 11

ВИТЕЛЛИЙ 12

БОЖЕСТВЕННЫЙ ВЕСПАСИАН 13

БОЖЕСТВЕННЫЙ Т И Т 14

ДОМИЦИАН 15

БОЖЕСТВЕННЫЙ ЮЛИЙ

На шестнадцатом году он потерял отца. Год спустя, уже назначенный жрецом
Юпитера, он расторг помолвку с Коссуцией, девушкой из всаднического, но очень богатого семейства, с которой его обручили еще подростком,— и женился на Корнелии, дочери того Цинны, который четыре раза был консулом. Вскоре она родила ему дочь Юлию. Диктатор Сулла никакими средствами не мог добиться, чтобы он развелся с нею. Поэтому, лишенный и греческого сана, и жениного приданого, и родового наследства, он был причислен к противникам диктатора и даже вынужден скрываться. Несмотря на мучившую его перемежающуюся лихорадку, он должен был почти каждую ночь менять убежище, откупаясь деньгами от сыщиков, пока, наконец, не добился себе помилования с помощью девственных весталок и своих родственников и свойственников —
Мамерка Эмилия и Аврелия Котты. Сулла долго отвечал отказами на просьбы своих преданных и видных приверженцев, а те настаивали и упорствовали; наконец, как известно, Сулла сдался, но воскликнул, повинуясь то ли божественному внушению, то ли собственному чутью: «Ваша победа, получайте его! но знайте: тот, о чьем спасении вы так стараетесь, когда-нибудь станет погибелью для дела оптиматов, которое мы с вами отстаивали: в одном Цезаре таится много Мариев!»

Оставив надежду получить провинцию, он стал домогаться сана великого понтифика с помощью самой расточительной щедрости. При этом он вошел в такие долги, что при мысли о них он, говорят, сказал матери, целуя ее утром перед тем, как отправиться на выборы: «или я Вернусь понтификом, или совсем не вернусь». И действительно, он настолько пересилил обоих своих опаснейших соперников, намного превосходивших его и возрастом и положением, что даже в их собственных трибах он собрал больше голосов, чем оба они во всех вместе взятых.

Говорят, будто он боялся, что ему придется дать ответ за все, что он совершил в свое первое консульство вопреки знаменьям, законам и запретам: ведь и Марк Катон не раз клятвенно заявлял, что привлечет его к суду тотчас, как он распустит войско, и в народе говорили, что, вернись он только частным человеком, и ему, как Милону, придется защищать себя в суде, окруженном вооруженной охраной. Это тем правдоподобнее, что и Азиний
Поллион рассказывает, как Цезарь при Фарсале, глядя на перебитых и бегущих врагов, сказал дословно следующее: «Они сами этого хотели! меня, Гая
Цезаря, после всего, что я сделал, они объявили бы виновным, не обратись я за помощью к войскам!» Некоторые, наконец, полагают, что Цезаря поработила привычка к власти, и поэтому он, взвесив свои и вражеские силы, воспользовался случаем захватить верховное господство, о котором мечтал с ранних лет. Так думал, по-видимому, и Цицерон, когда в третьей книге «Об обязанностях» писал, что у Цезаря всегда были на устах стихи Еврипида, которые он переводит так:
Коль преступить закон — то ради царства; А в остальном его ты должен чтить.

Зрелища он устраивал самые разнообразные: и битву гладиаторов, и театральные представления по всем кварталам города и на всех языках, и скачки в цирке, и состязания атлетов, и морской бой. В гладиаторской битве на форуме бились насмерть Фурий Лептин из преторского рода и Квинт Кальпен, бывший сенатор и судебный оратор. Военный танец плясали сыновья вельмож из
Азии и Вифинии. В театре римский всадник Децим Лаберий выступал в миме собственного сочинения; получив в награду пятьсот тысяч сестерциев и золотой перстень, он прямо со сцены через орхестру прошел на свое место в четырнадцати первых рядах. На скачках, для которых цирк был расширен в обе стороны и окружен рвом с водой, знатнейшие юноши правили колесницами четверней и парой и показывали прыжки на лошадях. Троянскую игру исполняли двумя отрядами мальчики старшего и младшего возраста. Звериные травли продолжались пять дней; в заключение была показана битва двух полков по пятисот пехотинцев, двадцать слонов и триста всадников с каждой стороны; чтобы просторнее было сражаться, в цирке снесли поворотные столбы и на их месте выстроили два лагеря друг против друга. Атлеты состязались в течение трех дней на временном стадионе, нарочно сооруженном близ Марсова поля.
Для морского боя было выкопано озеро на малом Кодетском поле: в бою участвовали битремы, триремы и квардиремы тирийского и египетского образца со множеством бойцов. На все эти зрелища отовсюду стеклось столько народу, что много приезжих ночевало в палатках по улицам и переулкам; а давка была такая, что многие были задавлены до смерти, в том числе два сенатора.

Затем он обратился к устройству государственных дел. Он исправил календарь: из-за нерадивости жрецов, произвольно вставлявших месяцы и дни, календарь был в таком беспорядке, что уже праздник жатвы приходился не на лето, а праздник сбора винограда — не на осень. Он установил, применительно к движению солнца, год из 365 дней и вместо вставного месяца ввел один вставной день через каждые четыре года. Чтобы правильный счет времени велся впредь с очередных январских календ, он вставил между ноябрем и декабрем два лишних месяца, так что год, когда делались эти преобразования, оказался состоящим из пятнадцати месяцев, считая и обычный вставной, также пришедшийся на этот год.

Говорят, он был высокого роста, светлокожий, хорошо сложен, лицо чуть полное, глаза черные и живые. Здоровьем он отличался превосходным: лишь под конец жизни на него стали нападать внезапные обмороки и ночные страхи, да два раза во время занятий у него были приступы падучей. За своим телом он ухаживал слишком даже тщательно, и не только стриг и брил, но и выщипывал волосы, и этим его многие попрекали. Безобразившая его лысина была ему несносна, так как часто навлекала насмешки недоброжелателей. Поэтому он обычно зачесывал поредевшие волосы с темени на лоб; поэтому же он с наибольшим удовольствием принял и воспользовался правом постоянно носить лавровый венок.

Среди его любовниц были и царицы — например, мавританка Эвноя, жена
Богуда: и ему и ей, по словам Назона, он делал многочисленные и богатые подарки. Но больше всех он любил Клеопатру: с нею он и пировал не раз до рассвета, на ее корабле с богатыми покоями он готов был проплыть через весь
Египет до самой Эфиопии, если бы войско не отказалось за ним следовать; наконец, он пригласил ее в Рим и отпустил с великими почестями и богатыми дарами, позволив ей даже назвать новорожденного сына его именем. Некоторые греческие писатели сообщают, что этот сын был похож на Цезаря и лицом и осанкой. Марк Антоний утверждал перед сенатом, что Цезарь признал мальчика своим сыном и что это известно Гаю Матию, Гаю Оппию и другим друзьям
Цезаря; однако этот Гай Оппий написал целую книгу, доказывая, что ребенок, выдаваемый Клеопатрой за сына Цезаря, в действительности вовсе не сын
Цезаря (как будто это нуждалось в оправдании и защите). Народный трибун
Гельвий Цинна многим признавался, что у него был написан и подготовлен законопроект, который Цезарь приказал провести в его отсутствие: по этому закону Цезарю позволялось брать жен сколько угодно и каких угодно, для рождения наследников. Наконец, чтобы не осталось сомнения в позорной славе его безнравственности и разврата, напомню, что Курион-старший в какой-то речи называл его мужем всех жен и женою всех мужей.

В заговоре против него участвовало более шестидесяти человек; во главе его стояли Гай Кассий, Марк Брут и Децим Брут. Сперва они колебались, убить ли его на Марсовом поле, когда на выборах он призовет трибы к голосованию,— разделившись на две части, они хотели сбросить его с мостков, а внизу подхватить и заколоть,— или же напасть на него на Священной дороге или при входе в театр. Но когда было объявлено, что в иды марта сенат соберется на заседание в курию Помпея, то все охотно предпочли именно это время и место.

Он погиб на пятьдесят шестом году жизни и был сопричтен к ботам, не только словами указов, но и убеждением толпы. Во всяком случае, когда во время игр, которые впервые в честь его обожествления давал его наследник
Август, хвостатая звезда сияла в небе семь ночей подряд, появляясь около одиннадцатого часа, то все поверили, что это душа Цезаря, вознесенного на небо. Вот почему изображается он со звездою над головой. В курии, где он был убит, постановлено было застроить вход, а иды марта именовать днем отцеубийственным и никогда в этот день не созывать сенат.

Из его убийц почти никто не прожил после этого больше трех лет и никто не умер своей смертью. Все они были осуждены и все погибли по-разному: кто в кораблекрушении, кто в битве. А некоторые поразили сами себя тем же кинжалом, которым они убили Цезаря.

БОЖЕСТВЕННЫЙ АВГУСТ

Август родился в консульство Марка Туллия Цицерона и Гая Антония, в девятый день до октябрьских календ, незадолго до рассвета, у Бычьих голов в палатинском квартале, где теперь стоит святилище, основанное вскоре после его смерти. Действительно, в сенатских отчетах записано, что некто Гай
Леторий, юноша патрицианского рода, обвиненный в прелюбодействе, умоляя смягчить ему жестокую кару из внимания к его молодости и знатности, ссылался перед сенаторами и на то, что он является владельцем и как бы блюстителем той земли, которой коснулся при рождении божественный Август, и просил помилования во имя этого своего собственного и наследственного божества. Тогда и было постановлено превратить эту часть дома в святилище.

Он пересмотрел старые законы и ввел некоторые новые: например, о роскоши, о прелюбодеянии и разврате, о подкупе, о порядке брака для всех сословий. Этот последний закон он хотел сделать еще строже других, но бурное сопротивление вынудило его отменить или смягчить наказания, дозволить трехлетнее вдовство и увеличить награды. Но и после этого однажды на всенародных играх всадники стали настойчиво требовать от него отмены закона; тогда он, подозвав сыновей Германика, на виду у всех посадил их к себе и к отцу на колени, знаками и взглядами убеждая народ не роптать и брать пример с молодого отца. А узнав, что некоторые обходят закон, обручаясь с несовершеннолетними или часто меняя жен, он сократил срок помолвки и ограничил разводы.

Однажды в цирке во время обетных игр он занемог и возглавлял процессию, лежа на носилках. В другой раз, когда он открывал праздник при освящении театра Марцелла, у его консульского кресла разошлись крепления, и он упал навзничь. На играх, которые он давал от имени внуков, среди зрителей вдруг началось смятение — показалось, что рушится амфитеатр; тогда, не в силах унять их и образумить, он сошел со своего места и сам сел в той части амфитеатра, которая казалась особенно опасной.

Что касается пищи — я и этого не хочу пропустить,— • то ел он очень мало и неприхотливо. Любил грубый хлеб, мелкую рыбешку, влажный сыр, отжатый вручную, зеленые фиги второго сбора; закусывал и в предобеденные часы, когда и где угодно, если только чувствовал голод. Вот его собственные слова из письма: «В одноколке мы подкрепились хлебом и финиками». И еще:
«Возвращаясь из царской курии, я в носилках съел ломоть хлеба и несколько ягод толстокожего винограда». И опять: «Никакой иудей не справлял субботний пост с таким усердием, милый Тиберий, как я постился нынче: только в бане, через час после захода солнца, пожевал я кусок-другой перед тем, как растираться». Из-за такой беззаботности он не раз обедал один, до прихода или после ухода гостей, а за общим столом ни к чему не притрагивался.

С виду он был красив и в любом возрасте сохранял привлекательность, хотя и не старался прихорашиваться. О своих волосах он так мало заботился, что давал причесывать себя для скорости сразу нескольким цирюльникам, а когда стриг или брил бороду, то одновременно что-нибудь читал или даже писал.
Лицо его было спокойным и ясным, говорил ли он или молчал: один из галльских вождей даже признавался среди своих, что именно это поколебало его и остановило, когда он собирался при переходе через Альпы, приблизившись под предлогом разговора, столкнуть Августа в пропасть. Глаза у него были светлые и блестящие; он любил, чтобы в них чудилась некая божественная сила, и бывал доволен, когда под его пристальным взглядом собеседник опускал глаза, словно от сияния солнца. Впрочем, к старости он стал хуже видеть левым глазом. Зубы у него были редкие, мелкие, неровные, волосы — рыжеватые и чуть вьющиеся, брови — сросшиеся, уши — небольшие, нос
— с горбинкой и заостренный, цвет кожи — между смуглым и белым. Росту он был невысокого — впрочем, вольноотпущенник Юлий Марат, который вел его записки, сообщает, что в нем было пять футов и три четверти,— но это скрывалось соразмерным и стройным сложением и было заметно лишь рядом с более рослыми людьми.
Смерть его, к рассказу о которой я перехожу, и посмертное его обожествление также были предсказаны самыми несомненными предзнаменованиями. Когда он перед толпою народа совершал пятилетнее жертвоприношение на Марсовом поле, над ним появился орел, сделал несколько кругов, опустился на соседний храм и сел на первую букву имени Агриппы; заметив это, он велел своему коллеге
Тиберию произнести обычные обеты на новое пятилетие, уже приготовленные и записанные им на табличках, а о себе заявил, что не возьмет на себя то, чего уже не исполнит. Около того же времени от удара молнии расплавилась первая буква имени под статуей; и ему было объявлено, что после этого он проживет только сто дней, так как буква С означает именно это число, и что затем он будет причтен к богам, так как AESAR, остальная часть имени
Цезаря, на этрусском языке означает «бог».

Скончался он в той же спальне, что и его отец Октавий, в консульство двух Секстов, Помпея и Апулея, в четырнадцатый день до сентябрьских календ, в девятом часу дня, не дожив тридцати пяти дней до полных семидесяти шести лет.

ТИБЕРИЙ

Некоторые полагали, что Тиберии родился в Фундах, но это лишь ненадежная догадка, основанная на том, что в Фундах родилась его бабка по матери и что впоследствии по постановлению сената там была воздвигнута статуя
Благоденствия. Однако более многочисленные и надежные источники показывают, что родился он в Риме, на Палатине, в шестнадцатый день до декабрьских календ, в консульство Марка Эмилия Лепида (вторичное) и Луция Мунация
Планка, во время филиппийской войны. Так записано в летописях и в государственных ведомостях. Впрочем, иные относят его рождение к предыдущему году, при консулах Гирции и Пансе, иные — к последующему, при консулах Сервилии Исаврике и Лупии Антонии.

В первые два года после принятия власти он не отлучался из Рима ни на шаг; да и потом он выезжал лишь изредка, на несколько дней, и только в окрестные городки, не дальше Анция. Несмотря на это, он часто объявлял о своем намерении объехать провинции и войска; чуть не каждый год он готовился к походу, собирал повозки, запасал по муниципиям и колониям продовольствие и даже позволял приносить обеты о его счастливом отправлении и возвращении. За это его стали в шутку называть «Каллипидом», который, по греческой пословице, бежит и бежит, а все ни на локоть не сдвинется.

Много и других жестоких и зверских поступков совершил он под предлогом строгости и исправления нравов, а на деле — только в угоду своим природным наклонностям. Некоторые даже в стихах клеймили его тогдашние злодеяния и предрекали будущее:

Ты беспощаден, жесток — говорить ли про все остальное? Пусть я умру, коли мать любит такого сынка.

Всадник ты? Нет. Почему? Ста тысяч, и тех не найдешь ты. Ну, а еще почему? В Родосе ты побывал.

Цезарь конец положил золотому сатурнову веку — Ныне, покуда он жив, веку железному быть.

Он позабыл про вино, хваченный жаждою крови: Он упивается ей так же, как раньше вином.

Ромул на Суллу, взгляни: не твоим ли он счастлив несчастьем?

Мария, вспомни возврат, Рим потопивший в крови; Вспомни о том, как

Антоний рукой, привыкшей к убийствам.

Ввергнул отчизну в пожар братоубийственных войн. Скажешь ты: Риму конец! никто, побывавший в изгнанье,

Не становился царем, крови людской не пролив.
Сперва он пытался видеть в этом не подлинные чувства, а только гнев и ненависть тех, кому не по нраву его строгие меры; он даже говорил то и дело: «Пусть ненавидят, лишь бы соглашались». Но затем он сам показал, что все эти нарекания были заведомо справедливы и основательны.

Его мятущийся дух жгли еще больнее бесчисленные поношения со всех сторон. Не было такого оскорбления, которого бы осужденные не бросали ему в лицо или не рассыпали подметными письмами в театре. Принимал он их по- разному: то, мучась стыдом, старался утаить их и скрыть, то из презрения сам разглашал их ко всеобщему сведению. Даже Артабан, парфянский царь, позорил его в послании, где попрекал его убийствами близких и дальних, праздностью и развратом, и предлагал ему скорее утолить величайшую и справедливую ненависть сограждан добровольной смертью. Наконец он сам себе стал постыл: всю тяжесть своих мучений выразил он в начале одного письма такими словами: «Как мне писать вам, отцы сенаторы, что писать и чего пока не писать? Если я это знаю, то пусть волей богов и богинь я погибну худшей смертью, чем погибаю вот уже много дней».

Некоторые полагают, что он знал о таком своем будущем заранее и давно предвидел, какая ненависть и какое бесславие ожидают его впереди. Именно потому, принимая власть, отказался он так решительно от имени отца отечества и от присяги на верность его делам: он боялся покрыть себя еще большим позором, оказавшись недостойным таких почестей. Это можно заключить и из его речи по поводу обоих предложений. Так, он говорит, что покуда он будет в здравом уме, он останется таким, как есть, и нрава своего не изменит; но все же, чтобы не подавать дурного примера, лучше сенату не связывать себя верностью поступкам такого человека, который может под влиянием случая перемениться. И далее: «Если же когда-нибудь усомнитесь вы в моем поведении и в моей преданности,— а я молю, чтобы смерть унесла меня раньше, чем случится такая перемена в ваших мыслях,— то для меня немного будет чести и в звании отца отечества, а для вас оно будет укором либо за опрометчивость, с какой вы его мне дали, либо за непостоянство, с каким вы обо мне изменили мнение».

Телосложения он был дородного и крепкого, росту выше среднего, в плечах и в груди широк, в остальном теле статен и строен с головы до пят. Левая рука была ловчее и сильнее правой, а суставы ее так крепки, что он пальцем протыкал свежее цельное яблоко, а щелчком мог поранить голову мальчика и даже юноши. Цвет кожи имел белый, волосы на затылке длинные, закрывающие даже шею,— по-видимому, семейная черта. Лицо красивое, хотя иногда на нем вдруг высыпали прыщи; глаза большие и с удивительной способностью видеть и ночью, и в потемках, но лишь ненадолго и тотчас после сна, а потом их зрение вновь притуплялось. Ходил он, наклонив голову, твердо держа шею, с суровым лицом, обычно молча: даже с окружающими разговаривал лишь изредка, медленно, слегка поигрывая пальцами. Все эти неприятные и надменные черты замечал в нем еще Август и не раз пытался оправдать их перед сенатом и народом, уверяя, что в них повинна природа, а не нрав. Здоровьем он отличался превосходным, и за все время своего правления не болел ни разу, хотя с тридцати лет заботился о себе сам, без помощи и советов врачей.
В свой последний день рождения он видел во сне статую Аполлона
Теменитского, огромную и дивной работы, которую он привез из Сиракуз, чтобы поставить в библиотеке при новом храме; и статуя произнесла, что не ему уже освятить ее. За несколько дней до его кончины башня маяка на Капри рухнула от землетрясения. А в Мизене, когда в столовую внесли для обогревания золу и уголья, давно уже погасшие и остывшие, они вдруг вспыхнули и горели, не погасая, с раннего вечера до поздней ночи.

Смерть его вызвала в народе ликование. При первом же известии одни бросились бегать, крича: «Тиберия в Тибр», другие молили Землю-мать и богов
Манов не давать покойнику места, кроме как среди нечестивцев, третьи грозили мертвому крюком и Гемониями. К памяти о былых неистовствах прибавлялась последняя жестокость. Дело в том, что по решению сената казнь приговоренных свершалась только на десятый день; и вот, для некоторых день кары совпал с вестью о смерти Тиберия. Они умоляли всех о помощи, но Гай еще не появлялся, заступиться и вмешаться было некому, и стража, во избежание противоза-кония, задушила их и сбросила в Гемонии. От этого ненависть вспыхнула еще сильней: казалось, что и со смертью тирана зверства его не прекращаются. Когда тело вынесли из Мизена, многие кричали, что его надо отнести в Ателлу и поджарить в амфитеатре, но воины перенесли его в
Рим, и там оно было сожжено и погребено всенародно.

ГАЙ КАЛИГУЛА

Гай Цезарь родился накануне сентябрьских календ в консульство своего отца и Гая Фонтея Капитона. Где он родился, неясно, так как свидетельства о том разноречивы. Гней Лентул Гетулик пишет, будто он родился в Тибуре.
Плиний Секунд утверждает, что в земле треверов, в поселке Амбитарвий, что выше Конфлуэнт: при этом он ссылается на то, что там показывают жертвенник с надписью: «За разрешение Агриппины». Стишки, ходившие вскоре после его прихода к власти, указывают, что он появился на свет в зимних лагерях:
В лагере был он рожден, под отцовским оружием вырос: Это ль не знак, что ему высшая власть суждена?
Я же отыскал в ведомостях, что он родился в Анции.

Прозвищем «Калигула» («Сапожок») он обязан лагерной шутке, потому что подрастал он среди воинов, в одежде рядового солдата. А какую привязанность и любовь войска’ снискало ему подобное воспитание, это лучше всего стало видно, когда он одним своим видом несомненно успокоил солдат, возмутившихся после смерти Августа и уже готовых на всякое безумие. В самом деле, они только тогда отступились, когда заметили, что от опасности мятежа его отправляют прочь, под защиту ближайшего города: тут лишь они, потрясенные раскаянием, схватив и удержав повозку, стали умолять не наказывать их такой немилостью.

Вместе с отцом совершил он и поездку в Сирию. Воротившись оттуда, жил он сначала у матери, потом, после ее ссылки — у Ливии Августы, своей прабабки; когда она умерла, он, еще отроком, произнес над нею похвальную речь с ростральной трибуны. Затем он перешел жить к своей бабке Антонии. К девятнадцати годам он был вызван Тиберием на Капри: тогда он в один и тот же день надел тогу совершеннолетнего и впервые сбрил бороду, но без всяких торжеств, какими сопровождалось совершеннолетие его братьев. На Капри многие хитростью или силой пытались выманить у него выражения недовольства, но он ни разу не поддался искушению: казалось, он вовсе забыл о судьбе своих ближних, словно с ними ничего и не случилось. А все, что приходилось терпеть ему самому, он сносил с таким невероятным притворством, что по справедливости о нем было сказано: «не было на свете лучшего раба и худшего государя».

Однако уже тогда не мог он обуздать свою природную свирепость и порочность. Он с жадным любопытством присутствовал при пытках и казнях истязаемых, по ночам в накладных волосах и длинном платье бродил по кабакам и притонам, с великим удовольствием плясал и пел на сцене. Тиберий это охотно допускал, надеясь этим укротить его лютый нрав. Проницательный старик видел его насквозь и не раз предсказывал, что Гай живет на погибель и себе, и всем и что в нем он вскармливает ехидну для римского народа и
Фаэтона для всего земного круга.

Консулом он был четыре раза: в первый раз с июльских календ в течение двух месяцев, во второй раз с январских календ в течение тридцати дней, в третий раз — до январских ид, в четвертый раз — до седьмого дня перед январскими идами. Из этих консульств два последних следовали одно за другим. В третье консульство он вступил в Лугдуне один, но не из надменности и пренебрежения к обычаям, как думают некоторые, а только потому, что в своей отлучке он не мог знать, что его товарищ по должности умер перед самым новым годом. Всенародные раздачи он устраивал дважды, по триста сестерциев каждому. Столько же устроил он и роскошных угощений для сенаторов и всадников и даже для их жен и детей. При втором угощении он раздавал вдобавок мужчинам нарядные тоги, а женщинам и детям красные пурпурные повязки. А чтобы и впредь умножить народное веселье, он прибавил к празднику Сатурналий лишний день, назвав его Ювеналиями.

Гладиаторские битвы он устраивал не раз, иногда в амфитеатре Тавра, иногда в септе; между поединками он выводил отряды кулачных бойцов из
Африки и Кампании, цвет обеих областей. Зрелищами он не всегда распоряжался сам, а иногда уступал эту честь своим друзьям или должностным лицам.
Театральные представления он давал постоянно, разного рода и в разных местах, иной раз даже ночью, зажигая факелы по всему городу. Разбрасывал он и всяческие подарки, раздавал и корзины с закусками для каждого. Одному римскому всаднику, который на таком угощении сидел напротив него и ел с особенной охотой и вкусом, он послал и свою собственную долю, а одному сенатору при подобном же случае — указ о назначении претором вне очереди.
Устраивал он много раз и цирковые состязания с утра до вечера, с африканскими травлями и троянскими играми в промежутках; на самых пышных играх арену посыпали суриком и горной зеленью, а лошадями правили только сенаторы. Однажды он даже устроил игры внезапно и без подготовки, когда осматривал убранство цирка из Гелотова дома, и несколько человек с соседних балконов его попросили об этом.

Кроме того, он выдумал зрелище новое и неслыханное дотоле. Он перекинул мост через залив между Байями и Путеоланским молом, длиной почти в три тысячи шестьсот шагов: для этого он собрал отовсюду грузовые суда, выстроил их на якорях в два ряда, насыпал на них земляной вал и выровнял по образцу
Аппиевой дороги. По этому мосту он два дня подряд разъезжал взад и вперед: в первый день — на разубранном коне, в дубовом венке, с маленьким щитом, с мечом и в златотканом плаще; на следующий день — в одежде возницы, на колеснице, запряженной парой самых лучших скакунов, и перед ним ехал мальчик Дарий из парфянских заложников, а за ним отряд преторианцев и свита в повозках. Я знаю, что, по мнению многих, Гай выдумал этот мост в подражание Ксерксу, который вызвал такой восторг, перегородив много более узкий Геллеспонт, а по мнению других — чтобы славой исполинского сооружения устрашить Германию и Британию, которым он грозил войной. Однако в детстве я слышал об истинной причине этого предприятия от моего деда, который знал о ней от доверенных придворных: дело в том, что когда Тиберий тревожился о своем преемнике и склонялся уже в пользу родного внука, то астролог Фрасилл заявил ему, что Гай скорей на конях проскачет через Байский залив, чем будет императором.

До сих пор шла речь о правителе, далее придется говорить о чудовище.
Он присвоил множество прозвищ: его называли и «благочестивым», и «сыном лагеря», и «отцом войска», и «Цезарем благим и величайшим». Услыхав однажды, как за обедом у него спорили о знатности цари, явившиеся в Рим поклониться ему, он воскликнул:

…Единый да будет властитель, Царь да будет единый]

Немного недоставало, чтобы он тут же принял диадему и видимость принципата обратил в царскую власть. Однако его убедили, что он возвысился превыше и принцепсов и царей. Тогда он начал притязать уже на божеское величие. Он распорядился привезти из Греции изображения богов, прославленные и почитанием и искусством, в их числе даже Зевса
Олимпийского,— чтобы снять с них головы и заменить своими. Палатинский дворец он продолжил до самого форума, а храм Кастора и Поллукса превратил в его прихожую, и часто стоял там между статуями близнецов, принимая божеские почести от посетителей; и некоторые величали его Юпитером Латинским. Мало того, он посвятил своему божеству особый храм, назначил жрецов, установил изысканнейшие жертвы. В храме он поставил свое изваяние в полный рост и облачил его в собственные одежды. Должность главного жреца отправляли поочередно самые богатые граждане, соперничая из-за нее и торгуясь.
Жертвами были павлины, фламинго, тетерева, цесарки, фазаны,— для каждого дня своя порода. По ночам, когда сияла полная луна, он неустанно звал ее к себе в объятия и на ложе, а днем разговаривал наедине с Юпитером
Капитолийским: иногда шепотом, то наклоняясь к его уху, то подставляя ему свое, а иногда громко и даже сердито. Так, однажды слышали его угрожающие слова:

— Ты подними меня, или же я тебя…—

а потом он рассказывал, что бог наконец его умилостивил и даже сам пригласил жить вместе с ним. После этого он перебросил мост с Капитолия на
Палатин через храм божественного Августа, а затем, чтобы поселиться еще ближе, заложил себе новый дом на Капитолийском холме.

Свирепость своего нрава обнаружил он яснее всего вот какими поступками.
Когда вздорожал скот, которым откармливали диких зверей для зрелищ, он велел бросить им на растерзание преступников; и, обходя для этого тюрьмы, он не смотрел, кто в чем виноват, а прямо приказывал, стоя в дверях, забирать всех, «от лысого до лысого». От человека, который обещал биться гладиатором за его выздоровление, он потребовал исполнение обета, сам смотрел, как он сражался, и отпустил его лишь победителем, да и то после долгих просьб. Того, кто поклялся отдать жизнь за него, но медлил, он отдал своим рабам — прогнать его по улицам в венках и жертвенных повязках, а потом во исполнение обета сбросить с раската. Многих граждан из первых сословий он, заклеймив раскаленным железом, сослал на рудничные или дорожные работы, или бросил диким зверям, или самих, как зверей, посадил на четвереньки в клетках, или перепилил пополам пилой,— и не за тяжкие провинности, а часто лишь ‘за то, что они плохо отозвались о его зрелищах или никогда не клялись его гением. Отцов он заставлял присутствовать при казни сыновей; за одним из них он послал носилки, когда тот попробовал уклониться по нездоровью; другого он тотчас после зрелища казни пригласил к столу и всяческими любезностями принуждал шутить и веселиться. Надсмотрщика над гладиаторскими битвами и травлями он велел несколько дней подряд бить цепями у себя на глазах и умертвил не раньше, чем почувствовал вонь гниющего мозга. Сочинителя ателлан за стишок с двусмысленной шуткой он сжег на костре посреди амфитеатра. Один римский всадник, брошенный диким зверям, не переставал кричать, что он невинен; он вернул его, отсек ему язык и снова прогнал на арену.

Налоги он собирал новые и небывалые — сначала через откупщиков, а затем, так как это было выгоднее, через преторианских центурионов и трибунов. Ни одна вещь, ни один человек не оставались без налога. За все съестное, что продавалось в .городе, взималась твердая пошлина; со всякого судебного дела заранее взыскивалась сороковая часть спорной суммы, а кто отступался или договаривался без суда, тех наказывали; носильщики платили восьмую часть дневного заработка; проститутки — сцену одного сношения; и к этой статье закона было прибавлено, что такому налогу подлежат и все, кто ранее занимался блудом или сводничеством, даже если они с тех пор вступили в законный ‘брак.

Росту он был высокого, цветом лица очень бледен, тело грузное, шея и ноги очень худые, глаза и виски впалые, лоб широкий и хмурый, волосы на голове — редкие, с плешью на темени, а по телу — густые. Поэтому считалось смертным преступлением посмотреть на него сверху, когда он проходил мимо, или произнести ненароком слово «коза». Лицо свое, уже от природы дурное и отталкивающее, он старался сделать еще свирепее, перед зеркалом наводя на него пугающее и устрашающее выражение.

Здоровьем он не отличался ни телесным, ни душевным. В детстве он страдал падучей; в юности хоть и был вынослив, но по временам от внезапной слабости почти не мог ни ходить, ни стоять, ни держаться, ни прийти в себя.
А помраченность своего ума он чувствовал сам, и не раз помышлял удалиться от дел, чтобы очистить мозг. Думают, что его опоила Цезония зельем, которое должно было возбудить в нем любовь, но вызвало безумие. В особенности его мучила бессонница. По ночам он не спал больше чем три часа подряд, да и то неспокойно: странные видения тревожили его, однажды ему приснилось, будто с ним разговаривает какой-то морской призрак. Поэтому, не в силах лежать без сна, он большую часть ночи проводил то сидя на ложе, то блуждая по бесконечным переходам и вновь и вновь призывая желанный рассвет.

БОЖЕСТВЕННЫЙ КЛАВДИЙ

Клавдий родился в консульство Юла Антония и Фабия Африкана, в календы августа, в Лугдуне, в тот самый день, когда там впервые был освящен жертвенник Августу. Назван он был Тиберий Клавдий Друз; потом, когда его старший брат был усыновлен в семействе Юлиев, он принял и прозвище
«Германик». В младенчестве он потерял отца, в течение всего детства и юности страдал долгими и затяжными болезнями, от которых так ослабел умом и телом, что в совершенных летах считался не способным ни к каким общественным или частным делам. Даже после того, как он вышел из-под опеки, он еще долго оставался в чужой власти и под присмотром дядьки: и он потом жаловался в одной своей книге, что дядькой к нему нарочно приставили варвара, бывшего конюшего, чтобы тот его жестоко наказывал по любому поводу. Из-за того же нездоровья он и на гладиаторских играх, которые давал вместе с братом в память отца, сидел на распорядительском месте в шапке, чего никогда не водилось, и в день совершеннолетия был доставлен на
Капитолий в носилках, среди ночи, и без всякой обычной торжественности.

Благоустройство и снабжение города было для него всегда предметом величайшей заботы. Когда в Эмилиевом предместье случился затяжной пожар, он двое суток подряд ночевал в дирибитории; так как не хватало ни солдат, ни рабов, он через старост созывал для тушения народ со всех улиц и, поставив перед собою мешки, полные денег, тут же награждал за помощь каждого . по заслугам. А когда со снабжением начались трудности из-за непрерывных неурожаев и однажды его самого среди форума толпа осыпала бранью и объедками хлеба, так что ему едва ; удалось черным ходом спастись во дворец,— с тех пор он ни перед чем не останавливался, чтобы наладить подвоз продовольствия • даже в зимнюю пору. Торговцам он обеспечил твердую прибыль, обещав, если кто пострадает от бури, брать убыток на себя; а за ^ постройку торговых кораблей предоставил большие выгоды для лиц всякого состояния: гражданам—свободу от закона Папия-Поппея, латинам — гражданское право, женщинам — право четырех детей. Эти установления в силе и до сих пор.

Постройки он создал не столько многочисленные, сколько значительные и необходимые. Главнейшие из них — водопровод, начатый Гаем, а затем — водосток из Фуцинского озера и гавань в Остии, хоть он и знал, что первое из этих предприятий было отвергнуто Августом по неотступным просьбам марсов, а второе не раз обдумывалось божественным Юлием, но было остановлено из-за трудностей. По водопроводу Клавдия он привел в город воду из обильных и свежих источников Церулейского, Курциева и Альбудигна, а по новым каменным аркам — из реки Аниена и распределил ее по множеству пышно украшенных водоемов.

Наружность его не лишена была внушительности и достоинства, но лишь тогда, когда он стоял, сидел и в особенности лежал: он был высок, телом плотен, лицо и седые волосы были у него красивые, шея толстая. Но когда он ходил, ему изменяли слабые колени, а когда что-нибудь делал, отдыхая или занимаясь, то безобразило его многое: смех его был неприятен, гнев — отвратителен: на губах у него выступала пена, из носу текло, язык заплетался, голова тряслась непрестанно, а при малейшем движении — особенно.

Здоровье его, хоть и было когда-то некрепко, во все время правления оставалось превосходным, если не считать болей в желудке, которые, по его словам, были так мучительны, что заставляли помышлять о самоубийстве.

Природная его свирепость и кровожадность обнаруживалась как в большом, так и в малом. Пытки при допросах и казни отцеубийц заставлял он производить немедля и у себя на глазах. Однажды в Тибуре он пожелал видеть казнь по древнему обычаю, преступники уже были привязаны к столбам, но не нашлось палача; тогда он вызвал палача из Рима и терпеливо ждал его до самого вечера. На гладиаторских играх, своих или чужих, он всякий раз приказывал добивать даже тех, кто упал случайно, особенно же ретиариев: ему хотелось посмотреть в лицо умирающим. Когда какие-то единоборцы поразили друг друга насмерть, он тотчас приказал изготовить для него из мечей того и другого маленькие ножички. Звериными травлями и полуденными побоищами увлекался он до того, что являлся на зрелища ранним утром и оставался сидеть даже когда все расходились завтракать. Кроме заранее назначенных бойцов, он посылал на арену людей по пустым и случайным причинам — например, рабочих, служителей и тому подобных, если вдруг плохо работала машина, подъемник или еще что-нибудь. Однажды он заставил биться даже одного своего раба-именователя, как тот был, в тоге.

Умер он от яда, как признают все; но кто и где его дал, о том говорят по-разному. Одни сообщают, что сделал это евнух Галот, проверявший его кушанья за трапезой жрецов на Капитолии, другие — что сама Агриппина за домашним обедом поднесла ему отраву в белых грибах, его любимом лакомстве.

Предвещанием его смерти были важные знаменья. На небе явилась хвостатая звезда, так называемая комета; молния ударила в памятник его отца. Друза; много должностных лиц, больших и малых, скончалось в тот же год. Да и сам он, как кажется, знал и не скрывал близости своего конца. Это видно из того, что при назначении консулов он назначил их только до месяца своей смерти; в последний раз присутствуя в сенате, он всячески увещевал сыновей жить меж собою в согласии и с мольбою просил сенаторов позаботиться об их молодости; а в последний раз заседая в суде, он произнес, что близок его жизненный предел и, несмотря на общее возмущение, повторил это снова и
“нова.

НЕРОН

Нерон родился в Анции, через девять месяцев после смерти Тиберия, в восемнадцатый день до январских календ, на рассвете, так что лучи восходящего солнца коснулись его едва ль не раньше, чем земли. Тотчас по его гороскопу многими было сделано много страшных догадок; пророческими были и слова отца его Домиция, который в ответ на поздравления друзей воскликнул, что от него и Агриппины ничто не может родиться, кроме ужаса и горя для человечества. Другой знак его будущего злополучия был замечен в день очищения: Гай Цезарь, когда сестра попросила его дать младенцу имя по своему желанию, взглянул на своего дядю Клавдия (который потом, уже будучи правителем, и усыновил Нерона) и назвал его имя, себе на потеху и назло
Агриппине, так как Клавдий был посмешищем всего двора.

Трех месяцев он потерял отца; по завещанию он получил третью часть наследства, да и ту не полностью, потому что все имущество забрал его сонаследник Гай. Потом и мать его была сослана, а он, в нужде и почти в нищете, рос в доме своей тетки Лепиды под надзором Двух дядек, танцовщика и цирюльника. Но когда Клавдий принял власть, ему не только было возвращено отцовское имущество, но и добавлено наследство его отчима Пассиена Криспа.
А благодаря влиянию и могуществу матери, возвращенной из ссылки и восстановленной в правах, он достиг такого положения, что ходил даже слух, будто Мессалина, жена Клавдия, видя в нем соперника Британику, подсылала убийц задушить его во время полуденного сна. Добавляли к этой выдумке, будто бы с его подушки навстречу им бросился змей, и они в ужасе убежали.
Возникла такая выдумка оттого, что на его ложе у изголовья была найдена сброшенная змеиная кожа; кожу эту, по желанию Агриппины, вправили в золотое запястье, и он долго носил его на правой руке, но потом сбросил, чтобы не томиться воспоминаньями о матери, и тщетно искал его вновь в дни своих последних бедствий.

Еще в детстве, не достигнув даже отроческого возраста, выступал он в цирке на Троянских играх, много раз и с большим успехом. На одиннадцатом году он был усыновлен Клавдием и отдан на воспитание Аннею Сенеке, тогда уже сенатору. Говорят, что на следующую ночь Сенека видел во сне, будто воспитывает Гая Цезаря; и скоро Нерон, при первых же поступках обнаружив свой жестокий нрав, показал, что сон был вещим. Так, своего брата
Британика, когда тот по привычке приветствовал его Агено-барбом и после усыновления, он стал обзывать перед лицом Клавдия незаконнорожденным. А против своей тетки Лепиды он открыто давал показания в суде в угоду матери, которая ее преследовала.

Впервые в Риме он устроил пятилетние состязания по греческому образцу, из трех отделений — музыкальное, гимнастическое и конное. Он назвал их
Нерониями и освятил для них бани и гимнасий, где каждый сенатор и всадник безденежно пользовался маслом. Судей для состязаний назначил он по жребию из консульского звания, судили они с преторских мест. В латинских речах и стихах состязались самые достойные граждане, а потом он сам спустился в орхестру к сенату и по единодушному желанию участников принял венок; но перед венком за лирную игру он только преклонил колена и велел отнести его к подножию статуи Августа.

Расширять и увеличивать державу у него не было ни охоты, ни надежды.
Даже из Британии он подумывал вывести войска и не сделал этого лишь из стыда показаться завистником отцовской славы. Только Понтийское царство с согласия Подемона да Альпийское после смерти Коттия он обратил в провинции.

Злодейства и убийства свои он начал с Клавдия. Он не был зачинщиком его умерщвления, но знал о нем и не скрывал этого: так, белые грибы он всегда с тех пор называл по греческой поговорке «пищей богов», потому что в белых грибах Клавдию поднесли отраву. Во всяком случае, преследовал он покойника и речами и поступками, обвиняя его то в глупости, то в лютости: так. он говаривал, что Клавдий «перестал блажить среди людей», прибавляя в насмешку лишний слог к слову «жить»; многие его решения и постановления он отменил как сделанные человеком слабоумным и сумасбродным; и даже место его погребального костра он обнес загородкой убогой и тонкой.

За умерщвлением матери последовало убийство тетки. Ее он посетил, когда она лежала, страдая запором; старуха погладила, как обычно, пушок на его щеках и сказала ласково: «Увидеть бы мне вот эту бороду остриженной, а там и помереть можно»; а он, обратясь к друзьям, насмешливо сказал, что острижет ее хоть сейчас, и велел врачам дать больной слабительного свыше меры. Она еще не скончалась, как он уже вступил в ее наследство, скрыв завещание, чтобы ничего не упустить из рук.

С не меньшей свирепостью расправлялся он и с людьми чужими и посторонними. Хвостатая звезда, по общему поверью грозящая смертью верховным властителям, стояла в небе несколько ночей подряд; встревоженный этим, он узнал от астролога Бальбилла, что обычно цари откупаются от таких бедствий какой-нибудь блистательной казнью, отвращая их на головы вельмож, и тоже обрек на смерть всех знатнейших мужей государства — тем более что благовидный предлог для этого представило раскрытие двух заговоров: первый и важнейший был составлен Пизоном в Риме, второй — Виницианом в Беневенте.
Заговорщики держали ответ в оковах из тройных цепей: одни добровольно признавались в преступлении, другие даже вменяли его себе в заслугу — по их словам, только смертью можно было помочь человеку, запятнанному всеми пороками. Дети осужденных были изгнаны из Рима и убиты ядом или голодом: одни, как известно, были умерщвлены за общим завтраком, вместе со своими наставниками и прислужниками, другим запрещено было зарабатывать себе пропитание.

Пугали его также и явно зловещие сновидения, гадания и знаменья как старые, так и новые. Никогда раньше он не видел снов; а после убийства матери ему стало сниться, что он правит кораблем и кормило от него ускользает, что жена его Октавия увлекает его в черный мрак, что его то покрывают стаи крылатых муравьев, то обступают и теснят статуи народов, что воздвигнуты в Помпеевом театре, и что его любимый испанский скакун превратился сзади в обезьяну, а голова осталась лошадиной и испускала громкое ржание. В Мавзолее сами собой распахнулись двери и послышался голос, зовущий Нерона по имени. В январские календы только что украшенные статуи Ларов обрушились как раз, когда им готовились жертвы; при гадании
Спор поднес ему в подарок кольцо с резным камнем, изображавшим похищение
Прозерпины; во время принесения обетов при огромном стечении всех сословий с трудом отыскались ключи от Капитолия. КЗ) Когда в сенате читалась его речь против Виндекса, где .говорилось, что преступники понесут наказание и скоро примут достойную гибель, со всех сторон раздались крики: «Да будет так, о Август!» Замечено было даже, что последняя трагедия, которую он пел перед зрителями, называлась «Эдил-изгнанник» и заканчивалась стихом:

Жена, отец и мать мне умереть велят.

Росту он был приблизительно среднего, тело — в пятнах и с дурным запахом, волосы рыжеватые, лицо скорее красивое, чем приятное, глаза серые и слегка близорукие, шея толстая, живот выпирающий, ноги очень тонкие.
Здоровьем он пользовался отличным: несмотря на безмерные излишества, за четырнадцать лет он болел только три раза, да и то не отказывался ни от вина, ни от прочих своих привычек. Вид и одеяния его были совершенно непристойны: волосы он всегда завивал рядами, а во время греческой поездки даже отпускал их на затылке, одевался он в застольное шелковое платье, шею повязывал платком и так выходил к народу, распоясанный и необутый.

Скончался он на тридцать втором году жизни, в тот самый день, в который убил когда-то Октавию. Ликование в народе было таково, что чернь бегала по всему городу в фригийских колпаках. Однако были и такие, которые еще долго украшали его гробницу весенними и летними цветами и выставляли на ростральных трибунах то его статуи в консульской тоге, то эдикты, в которых говорилось, что он жив и скоро вернется на страх своим врагам. Даже парфянский царь Вологез, отправляя в сенат послов для возобновления союза, с особенной настойчивостью просил, чтобы память Нерона оставалась в почете.
И даже двадцать лет спустя, когда я был подростком, явился человек неведомого звания, выдававший себя за Нерона, и имя его имело такой успех у парфян, что они деятельно его поддерживали и лишь с трудом согласились выдать.

ГАЛЬБА

Нерону наследовал Гальба, с домом Цезарей никаким родством не связанный, но, бесспорно, муж великой знатности, из видного и древнего рода: в надписях на статуях он всегда писал себя правнуком Квинта Катула
Капитолийского, а сделавшись императором, выставил у себя в атрии свою родословную, восходящую по отцу к Юпитеру, а по матери к Пасифае, супруге
Миноса.

Сервий Гальба, император, родился в консульство Марка Валерия Мессалы и
Гнея Лентула, в девятый день до январских календ, в усадьбе, что на холме близ Таррацины, по левую сторону как идти в Фунды. Усыновленный своей мачехой Ливией, он принял ее фамилию вместе с прозвищем Оцеллы и переменил имя, назвавшись Луцием вместо Сервия,— это имя он носил, пока не стал императором. Как известно. Август, когда Гальба мальчиком приветствовал его среди сверстников, ущипнул его за щечку и сказал: «И ты, малютка, отведаешь моей власти». А Тиберий, узнав, что Гальба будет императором, но только в старости, сказал: «Пусть живет, коли нас это не касается». Дед его однажды совершал жертвоприношение после удара молнии, как вдруг орел выхватил внутренности жертвы у него из рук и унес на дуб, покрытый желудями; ему сказали, что это возвещает их роду верховную власть, хотя и не скоро, а он насмешливо отозвался: «Еще бы — когда мул ожеребится!» И впоследствии, когда Гальба поднимал свой мятеж, мул ожеребился, и это более всего внушило ему уверенности: другие ужасались этому мерзкому диву, а он один считал его самым радостным знаком, памятуя о жертвоприношении и словах деда. В день совершеннолетия он увидел во сне Фортуну, которая сказала, что устала стоять на его пороге, и если он не поторопится ее принять, она достанется первому встречному. Проснувшись, он распахнул дверь и нашел у порога медное изображение богини, длиной побольше локтя. На своей груди от отнес его в
Тускул, где обычно проводил лето, посвятил ему комнату в своем доме и с этих пор каждый месяц почитал его жертвами и каждый год — ночными празднествами.

В почетные должности вступал он раньше положенного возраста. В бытность претором он показал на Флоралиях невиданное дотоле зрелище: слонов- канатоходцев. Потом около года управлял провинцией Аквитанией. Затем он был очередным консулом в течение шести месяцев, причем случилось так, что в этой должности предшественником его был Луций Домиций, отец Нерона, а преемником — Сальвий Отон, отец Отона — видимое предвестие того, что в будущем он станет императором в промежутке между сыновьями обоих.

Он правил суд в Новом Карфагене, когда узнал о восстании в Галлии: его просил о помощи аквитанский легат. Потом пришло письмо и от Виндекса с призывом стать освободителем и вождем рода человеческого. После недолгого колебания он это предложение принял, побуждаемый отчасти страхом, отчасти надеждою. С одной стороны, он уже перехватил приказ Нерона о своей казни, тайно посланный прокураторам, с другой стороны, ему внушали бодрость благоприятные гаданья и знаменья, а также пророчества одной знатной девицы
— тем более что в это время жрец Юпитера Клунийского по внушению сновидения вынес из святилища точно такие же прорицания, точно так же произнесенные вещей девою двести лет назад; а говорилось в них о том, что будет время, когда из Испании явится правитель и владыка мира.

В насмешку над ним рассказывали — справедливо ли, нет ли,— будто однажды при виде роскошного пира он громко застонал; будто очередному управителю, поднесшему ему краткую сводку расходов, он за старание и умение пожаловал блюдо овощей; и будто флейтисту Кану, восторгаясь его игрой, он подарил пять денариев, вынув их собственной рукой из собственного ларца.

Многие .знаменья одно за другим еще с самого начала его правления возвещали ожидавший его конец. Когда на всем его пути, от города к городу, справа и слева закалывали жертвенных животных, то один бык, оглушенный ударом секиры, порвал привязь, подскочил к его коляске и, вскинув ноги, всего обрызгал кровью; а когда он выходил из коляски, телохранитель под напором толпы чуть не ранил его копьем. Когда он вступал в Рим и затем на
Палатин, земля перед ним дрогнула и послышался звук, подобный реву быка.
Дальнейшие знаки были еще ясней. Для своей Тускуланской Фортуны он отложил из всех богатств одно ожерелье, составленное из жемчуга и драгоценных камней, но вдруг решил, что оно достойно более высокого места, и посвятил его Венере Капитолийской; а на следующую ночь ему явилась во сне Фортуна, жалуясь, что ее лишили подарка, и грозясь, что теперь и она у него отнимет все, что дала. В испуге он на рассвете помчался в Тускул, чтобы замолить сновидение, и послал вперед гонцов приготовить все для жертвы; но, явившись, нашел на алтаре лишь теплый пепел, а рядом старика в черном, с фимиамом на стеклянном блюде и вином в глиняной чаше. Замечено было также, что при новогоднем жертвоприношении у него упал с головы венок, а при гадании разлетелись куры; и в день усыновления при обращении к солдатам ему не поставили должным образом на трибуну военное кресло, а в сенате консульское кресло подали задом наперед. Наконец, утром, в самый день его гибели, гадатель при жертвоприношении несколько раз повторил ему, что надо остерегаться опасности — убийцы уже близко.

Росту он был среднего, голова совершенно лысая, глаза голубые, нос крючковатый, руки и ноги искалеченные подагрой до того, что он не мог ни носить подолгу башмак, ни читать или просто держать книгу. На правом боку у него был мясистый нарост, так отвисший, что его с трудом сдерживала повязка.

Убит он был у Курциева озера и там остался лежать; наконец, какой-то рядовой солдат, возвращаясь с выдачи пайка, сбросил с плеч мешок и отрубил ему голову. Так как ухватить ее за волосы было нельзя, он сунул ее за пазуху, а потом поддел пальцем за челюсть и так преподнес Отону; а тот отдал ее обозникам и харчевникам, и они, потешаясь, носили ее на пике по лагерю с криками: «Красавчик Гальба, наслаждайся молодостью!» Главным поводом к этой дерзкой шутке был распространившийся незадолго до этого слух, будто кто-то похвалил его вид, еще цветущий и бодрый, а он ответил:

«…Крепка у меня еще сила!»

Затем вольноотпущенник Патробия Нерониана купил у них голову за сто золотых и бросил там, где по приказу Гальбы был казнен его патрон. И лишь много позже управляющий Аргив похоронил ее вместе с трупом в собственных садах
Гальбы по Аврелиевой дороге.

отон

Предки Отона происходят из города Ферентина, из семейства древнего и знатного, берущего начало от этрусских князей. Дед его, Марк Сальвий Отон, был сыном римского всадника и женщины низкого рода — может быть, даже не свободнорожденной; благодаря расположению Ливии Августы, в доме которой он вырос, он стал сенатором, но дальше преторского звания не пошел. Отец его,
Луций Отон, по матери принадлежал к очень знатному роду со многими влиятельными связями, а лицом был так похож на императора Тиберия и так им любим, что иные ‘видели в нем его сына. Почетные должности в Риме, проконсульство в Африке и внеочередные военные поручения выполнял он с большой твердостью. В Иллирике после мятежа Камилла несколько солдат в порыве раскаянья убили своих начальников, якобы подстрекнувших их отложиться от Клавдия,— он приказал их казнить посреди лагеря у себя на глазах, хотя и знал, что Клавдий за это повысил их в чине. Таким поступком он приобрел славу, но потерял милость; однако вскоре он вернул расположение
Клавдия, раскрыв по доносу рабов измену одного римского всадника, замыслившего убить императора. Действительно, сенат почтил его редкою честью — статуей на Палатине, а Клавдий причислил его к патрициям, восхвалял его в самых лестных выражениях и даже воскликнул: «Лучше этого человека я и детей себе желать не могу!» От Альбии Теренции, женщины видного рода, он имел двух сыновей, старшего Луция Тициана и младшего
Марка, унаследовавшего отцовское прозвище; была у него и дочь, которую, едва она подросла, он обручил с Друзом, сыном Германика.

Император Отон родился в четвертый день до майских календ в консульство
Камилла Аррунция и Домиция Агенобарба. С ранней молодости он был такой мот и наглец, что не раз бывал сечен отцом; говорили, что он бродил по улицам ночами и всякого прохожего, который был слаб или пьян, хватал и подбрасывал на растянутом плаще. После смерти отца он подольстился к одной сильной при дворе вольноотпущеннице и даже притворился влюбленным в нее, хотя она и была уже дряхлой старухой. Через нее он вкрался в доверие к Нерону и легко стал первым из его друзей из-за сходства нравов, а по некоторым слухам — и из-за развратной с ним близости. Могущество его было таково, что у одного консуляра, осужденного за вымогательство, он выговорил огромную взятку и, не успев еще добиться для него полного прощения, уже ввел его в сенат для принесения благодарности.

Соучастник всех тайных замыслов императора, в день, назначенный для убийства матери Нерона, он, во избежание подозрений, устроил для него и для нее пир небывалой изысканности; а Поппею Сабину, любовницу Нерона, которую тот увел у мужа и временно доверил ему под видом брака, он не только соблазнил, но и полюбил настолько, что даже Нерона не желал терпеть своим соперником. Во всяком случае, говорят, что, когда тот за нею прислал, он прогнал посланных и даже самого Нерона не впустил в дом, оставив его стоять перед дверьми и с мольбами и угрозами тщетно требовать доверенного другу сокровища. Потому-то по расторжении брака Отон был под видом наместничества сослан в Лузитанию. Ясно было, что Нерон не хотел более строгим наказанием разоблачать всю эту комедию; но и так она получила огласку в следующем стишке:
Хочешь узнать, почему Отон в почетном изгнание? Сам со своею женой он захотел переспать!
Провинцией управлял он в квесторском сане десять лет, с редким благоразумием и умеренностью. Когда же наконец представился случай отомстить, он первый примкнул к начинанию Гальбы. В то же время он и сам возымел немалую надежду на власть — отчасти по стечению обстоятельств, отчасти же по предсказанию астролога Селевка: когда-то он обещал Отону, что тот переживет Нерона, а теперь сам неожиданно явился к нему с вестью, что скоро он станет императором. Поэтому он шел теперь на любые одолжения и заискивания: устраивая обед для правителя, всякий раз одарял весь отряд телохранителей золотом, других солдат привязывал к себе другими способами, а когда кто-то в споре с соседом из-за межи пригласил его посредником, он купил и подарил ему все поле. Вскоре трудно было найти человека, который бы не думал и не говорил, что только Отон достоин стать наследником империи.
Сам он надеялся, что Гальба его усыновит, и ожидал этого со дня на день. Но когда тот предпочел ему Пизона и надежды его рухнули, он решил прибегнуть к силе. Кроме обиды, его толкали на это огромные долги: он откровенно говорил, что ежели он не станет императором, то ему все равно, погибнуть ли от врага в сражении или от кредиторов на форуме.

За несколько дней до выступления ему удалось вытянуть миллион сестерциев у императорского раба за доставленное ему место управляющего.
Эти деньги стали началом всего дела. Сперва он доверился пятерым телохранителям, потом, когда каждый привлек двоих,— еще десятерым. Каждому было дано по десяти тысяч и обещано еще по пятьдесят. Эти солдаты подговорили и других, но немногих: не было сомнения, что едва дело начнется, как многие пойдут за ними сами. Он собирался было тотчас после усыновления Пизона захватить лагерь и напасть на Гальбу во дворце за обедом, но не решился, подумав о когорте, которая несла стражу: она навлекла бы общую ненависть, если бы, покинув в свое время Нерона, позволила теперь убить и Гальбу. А потом еще несколько дней отняли дурные знамения и Предостережения Селевка.

Был он, говорят, невысокого роста, с некрасивыми и кривыми ногами, ухаживал за собою почти как женщина, волосы на теле выщипывал, жидкую прическу прикрывал накладными волосами, прилаженными и пригнанными так, что никто о том не догадывался, а лицо свое каждый день, с самого первого пушка, брил и растирал моченым хлебом, чтобы не росла борода; и на празднествах Исиды он при всех появлялся в священном полотняном одеянии.

Вот почему, думается, смерть его, столь непохожая на жизнь, казалась еще удивительнее. Многие воины, которые там были, со слезами целовали ему мертвому руки и ноги, величали его доблестным мужем и несравненным императором и тут же, близ погребального костра, умирали от своей руки; многие, которых там и не было, услыхав эту весть, в отчаянии бились друг с другом насмерть. И даже многие из тех, кто жестоко ненавидел его при жизни, стали его превозносить после смерти, как это водится у черни: говорили даже, что Гальбу он убил не затем, чтобы захватить власть, а затем, чтобы восстановить свободу и республику.

ВИТЕЛЛИЙ

Император Авл Вителлий, сын Луция, родился в консульство Друза Цезаря и
Норбана Флакка, в восьмой день до октябрьских календ, а по другим сведениям
— в седьмой день до сентябрьских ид. Гороскоп его, составленный астрологами, привел его родителей в такой ужас, что отец его с тех пор неотступно заботился, чтобы сын, хотя бы при его жизни, не получил назначения в провинцию, а мать при вести о том, что он послан к легионам и провозглашен императором, стала оплакивать его как погибшего.

В Рим он вступил при звуках труб, в воинском плаще, с мечом на поясе, среди знамен и значков, его свита была в походной одежде, солдаты с обнаженными клинками. Затем, все более и более дерзко попирая законы богов и людей, он в день битвы при Аллии принял сан великого понтифика, должностных лиц назначил на десять лет вперед, а себя объявил пожизненным консулом. И чтобы не оставалось никакого сомнения, кто будет его образцом в управлении государством, он средь Марсова поля, окруженный толпой государственных, жрецов, совершил поминальные жертвы по Нерону, а на праздничном пиру, наслаждаясь рением кифареда, он при всех попросил его исполнить что-нибудь Из хозяина, и когда тот начал песню Нерона, он первый стал ему хлопать, и даже подпрыгивал от радости. Таково было начало; а затем он стал властвовать почти исключительно по прихоти и воле самых негодных актеров и возниц, особенно же — отпущенника Азиатика. Этого юношу он опозорил взаимным развратом; тому это скоро надоело, и он бежал;
Вителлий поймал его в Путеолах, где он торговал водой с уксусом, заковал в оковы, тут же выпустил и снова взял в любимчики; потом, измучась его строптивостью и вороватостью, он продал его бродячим гладиаторам, но, не дождавшись конца зрелища и его выхода, опять его у них похитил. Получив назначение в провинцию, он, наконец, дал ему вольную, а в первый же день своего правления за ужином пожаловал ему золотые перстни, хотя еще утром все его об этом просили, а он возмущался мыслью о таком оскорблении всаднического сословия.

Но больше всего отличался он обжорством и жестокостью. Пиры он устраивал по три раза в день, а то и по четыре — за утренним завтраком, дневным завтраком, обедом и ужином; и на все его хватало, так как всякий раз он принимал рвотное. В один день он напрашивался на угощение в разное время к фазным друзьям, и каждому такое угощение обходилось не ‘меньше, чем в четыреста тысяч. Самым знаменитым был пир, устроенный в честь его прибытия братом: говорят, на нем было подано отборных рыб две тысячи и птиц семь тысяч. Но сам он затмил и этот пир, учредив такой величины блюдо, что сам называл его «щитом Минервы градодержицы». Здесь были смешаны печень рыбы скара, фазаньи и павлиньи мозги, языки фламинго, молоки мурен, за которыми он рассылал корабли и корабельщиков от Парфии до Испанского пролива. Не зная в чревоугодии меры, не знал он в нем ни поры, ни приличия
— даже при жертвоприношении, даже в дороге не мог он удержаться; тут же, у алтаря хватал он и поедал чуть ли не из огня куски мяса и лепешек, а по
.придорожным харчевням не брезговал и тамошней продымленной снедью, будь то хотя бы вчерашние объедки.

Наказывать и казнить кого угодно и за что угодно было для него наслаждением. Знатных мужей, своих сверстников и однокашников, он обхаживал всяческими заискиваниями, чуть ли не делился с ними властью, а потом различными коварствами убивал. Одному он даже своими руками подал отраву в холодной воде, когда тот в горячке попросил пить. Из откупщиков, заимодавцев, менял, которые когда-нибудь взыскивали с него в Риме долг или в дороге пошлину, вряд ли он хоть кого-нибудь оставил в живых. Одного из них он послал на казнь в ответ на приветствие, тотчас потом вернул и, между тем как все восхваляли его милосердие, приказал заколоть его у себя на глазах,— «Я хочу насытить взгляд»,— промолвил он. За другого просили двое его сыновей, он казнил их вместе с отцом. Римский всадник, которого тащили на казнь, крикнул ему: «Ты мой наследник!» — он велел показать его завещание, увидел в нем своим сонаследником вольноотпущенника и приказал казнить всадника вместе с вольноотпущенником. Несколько человек из простонародья убил он только за то, что они дурно отзывались о «синих» в цирке: в этом он увидел презрение к себе и надежду на смену правителей. Но больше всего он злобствовал против насмешников и астрологов и по первому доносу любого казнил без суда: его приводило в ярость подметное письмо, появившееся после его эдикта об изгнании астрологов из Рима и Италии к календам октября: «В добрый час, говорят халдеи! а Вителлию Германику к календам октября не быть в живых». Подозревали его даже в убийстве матери: думали, что он во время болезни не давал ей есть, потому что женщина из племени хаттов, которой он верил, как оракулу, предсказала ему, что власть его лишь тогда будет твердой и долгой, если он переживет своих родителей. А другие рассказывают, будто она сама, измучась настоящим и страшась будущего, попросила у сына яду и получила его без всякого труда.

Погиб он вместе с братом и сыном на пятьдесят восьмом году жизни. И не обманулись в догадках те, кто по вещему случаю в Виенне, нами уже упомянутому, предрекли ему попасть в руки какого-то человека из Галлии: в самом деле, погубил его Антоний Прим, неприятельский полководец, родом из
Толозы, которого в детстве звали «Беккон», что означает «петуший клюв».

БОЖЕСТВЕННЫЙ ВЕСПАСИАН

Веспасиан родился в земле сабинов, близ Реате в деревушке под названием
Фалакрины, вечером в пятнадцатый день до 1 декабрьских календ, в консульство Квинта Сульпиция Камерина и Гая Поппея Сабина, за пять лет до кончины Августа. Рос он под ^надзором Тертуллы, своей бабки по отцу, в ее поместье близ Козы. Уже став правителем, он часто посещал места своего детства: виллу он сохранял в прежнем виде, чтобы все, к чему привык его взгляд, оставалось нетронутым. А память бабки чтил он так, что на праздниках и торжествах всегда пил только из ее серебряного кубка.

После Нерона, когда за власть боролись Гальба, Отон и Вителлий, у него явилась надежда стать императором. Внушена она была ему еще раньше, и вот какими знаменьями. В загородном имении Флавиев был древний дуб, посвященный Марсу, и все три раза, когда Веспасия рожала, на стволе его неожиданно вырастали новые ветви — явное указание на будущее каждого младенца. Первая была слабая и скоро засохла — и действительно, родившаяся девочка не прожила и года; вторая была крепкая и длинная, что указывало на большое счастье; а третья сама была как дерево. Поэтому, говорят, отец его
Сабин, ободренный вдобавок и гаданием, прямо объявил своей матери, что у нее родился внук, который будет цезарем, но та лишь расхохоталась на это и подивилась, что она еще в здравом уме, а сын ее уже спятил. Потом, когда он был эдилом, Гай Цезарь рассердился, что он не заботится об очистке улиц, и велел солдатам навалить ему грязи за пазуху сенаторской тоги; но нашлись толкователи, сказавшие, что так когда-нибудь попадет под его зашиту и как бы в его объятия все государство, заброшенное и попранное в междоусобных распрях.

Щедр он был ко всем сословиям: сенаторам пополнил их состояния, нуждавшимся консулярам назначил по пятьсот тысяч сестерциев в год, многие города по всей земле отстроил еще лучше после землетрясений и пожаров, о талантах и искусствах обнаруживал величайшую заботу. Латинским и греческим риторам он первый стал выплачивать жалованье из казны по сто тысяч в год; выдающихся поэтов и художников, как, например, восстановителя Колосса и
Венеры Косской, он наградил большими подарками; механику, который обещался без больших затрат поднять на Капитолий огромные колонны, он тоже выдал за выдумку хорошую награду, но от услуг отказался, промолвив: «Уж позволь мне подкормить мой народец». На зрелищах при освящении новой сцены в театре
Марцелла он возобновил даже старинные представления. Трагическому актеру
Апелларию он дал в награду четыреста тысяч сестерциев, кифаредам Терпну и
Диодору — по двести тысяч, другим — по сотне тысяч, самое меньшее — по сорок тысяч, не говоря о множестве золотых венков. Званые пиры он также устраивал частые и раскошные, чтобы поддержать торговцев съестным. На
Сатурналиях он раздавал подарки мужчинам, а в мартовские календы — женщинам.

Все же загладить позор былой своей скупости ему не удалось.
Александрийцы неизменно называли его селедочником, по прозвищу одного из своих царей, грязного скряги. И даже на его похоронах Фавор, главный мим, выступая, по обычаю, в маске и изображая слова и дела покойника, во всеуслышанье спросил чиновников, во сколько обошлось погребальное шествие?
И услышав, что в десять миллионов, воскликнул: «Дайте мне десять тысяч и бросайте меня хоть в Тибр!»

Роста он был хорошего, сложения крепкого и плотного, с натужным выражением лица: один остроумец метко сказал об этом, когда император попросил его пошутить и над ним: «Пошучу, когда опорожнишься». Здоровьем он пользовался прекрасным, хотя ничуть о том не заботился, и только растирал сам себе в бане горло и все члены, да один день в месяц ничего не ел. Образ жизни его был таков. Находясь у власти, вставал он всегда рано, еще до свету, и прочитывал письма и доклады от всех чиновников; затем впускал друзей и принимал их приветствия, а сам в это время одевался и обувался.
Покончив с текущими делами, он совершал прогулку и отдыхал с какой-нибудь из наложниц: после смерти Цениды у него их было много. Из спальни он шел в баню, а потом к столу: в это время, говорят, был всего добрее и мягче, и домашние старались этим пользоваться, если имели какие-нибудь просьбы.
Даже страх перед грозящей смертью не остановил его шуток: когда в числе других предзнаменований двери Мавзолея вдруг раскрылись, а в небе появилась хвостатая звезда, он сказал, что одно знаменье относится к Юнии Кальвине из рода Августа, а другое — к парфянскому царю, который носит длинные во косы; когда же он почувствовал приближение смерти, то промолвил: «Увы, кажется, я становлюсь богом».

В девятое свое консульство он,, находясь в Кампании, почувствовал легкие приступы лихорадки. Тотчас он вернулся в Рим, а потом отправился в Кутилии и в реатинские поместья, где обычно проводил лето. Здесь недомогание усилилось, а холодной водой он вдобавок застудил себе живот. Тем не менее он продолжал, как всегда, заниматься государственными делами и, лежа в постели, даже принимал послов. Когда же его прослабило чуть не до смерти, он заявил, что император должен умереть стоя; и, пытаясь подняться и выпрямиться, он скончался на руках поддерживавших его в девятый день до июльских календ, имея от роду шестьдесят девять лет, один месяц и семь дней.

Всем известно, как твердо он верил всегда, что родился и родил сыновей под счастливой звездой; несмотря на непрекращавшиеся заговоры, он смело заявлял сенату, что наследовать ему будут или сыновья, или никто. Говорят, он даже видел однажды во сне, будто в сенях Палатинского дворца стоят весы, на одной их чашке — Клавдий и Нерон, на другой — он с сыновьями, и ни одна чашка не перевешивает. И сон его не обманул, потому что те и другие правили одинаковое время — ровно “только же лет.

БОЖЕСТВЕННЫЙ Т И Т

Тит, унаследовавший прозвище отца, любовь и отрада рода человеческого, наделенный особенным даром, искусством или счастьем снискать всеобщее расположение,— а для императора это было нелегко, так как и частным человеком и в правление отца не избежал он не только людских нареканий, но даже и ненависти,— Тит родился в третий день до январских календ, в год памятный гибелью Гая, в бедном домишке близ Септизония, в темной маленькой комнатке: она еще цела и ее можно видеть.

Воспитание он получил при дворе, вместе с Британиком, обучаясь тем же наукам и у тех же учителей. В эту пору, говорят, Нарцисс, вольноотпущенник
Клавдия, привел одного физиогнома, чтобы осмотреть Британика, и тот решительно заявил, что Британик никогда не будет императором, а Тит, стоявший рядом, будет. Были они такими друзьями, что, по рассказам, даже питье, от которого умер Британик, пригубил и Тит, лежавший рядом, и после того долго мучился тяжкой болезнью. Памятуя обо всем этом, он впоследствии поставил Британику на Палатине статую из золота и посвятил ему в свеем присутствии другую, конную, из слоновой кости, которую и по сей день выносят в цирке во время шествия.

Телесными и душевными достоинствами блистал он еще в отрочестве, а потом, с летами, все больше и больше: замечательная красота, в которой было столько же достоинства, сколько приятности; отменная сила, которой не мешали ни невысокий рост, ни слегка выдающийся живот; исключительная память и, наконец, способности едва ли не ко всем военным и мирным искусствам.
Конем и оружием он владел отлично; произносил речи и сочинял стихи по- латыни и по-гречески с охотой и легкостью, даже без подготовки; был знаком с музыкой настолько, что пел и играл на кифаре искусно и красиво. Многие сообщают, что даже писать скорописью умел он так проворно, что для шутки и потехи состязался со своими писцами, а любому почерку подражал так ловко, что часто восклицал: «Какой бы вышел из меня подделыватель завещаний!»

От природы он отличался редкостной добротой. Со времен Тиберия все цезари признавали пожалования, сделанные их предшественниками, не иначе как особыми соизволениями,— он первый подтвердил их сразу, единым эдиктом, не заставляя себя просить. Непременным правилом его было никакого просителя не отпускать, не обнадежив; и когда домашние упрекали его, что он обещает больше, чем сможет выполнить, он ответил: «Никто не должен уходить печальным после разговора с императором». А когда однажды за обедом он вспомнил, что за целый день никому не сделал хорошего, то произнес свои знаменитые слова, памятные и достохвальные: «Друзья мои, я потерял день!»

К простому народу он всегда был особенно внимателен. Однажды, готовя гладиаторский бой, он объявил, что устроит его не по собственному вкусу, а по вкусу зрителей. Так оно и было: ни в какой просьбе он им не отказывал и сам побуждал их просить, что хочется. Сам себя он объявил поклонником гладиаторов-фракийцев, из-за этого пристрастия нередко перешучивался с народом и словами и знаками, однако никогда не терял величия и чувства меры. Даже купаясь в своих банях, он иногда впускал туда народ, чтобы и тут не упустить случая угодить ему.

Его правления не миновали и стихийные бедствия: извержение Везувия в
Кампании, пожар Рима, бушевавший три дня и три ночи, и моровая язва, какой никогда не бывало. В таких и стольких несчастиях обнаружил он не только заботливость правителя, но и редкую отеческую любовь, то утешая народ эдиктами, то помогая ему в меру своих сил. Для устроения Кампании он выбрал попечителей по жребию из числа консуляров; безнаследные имущества погибших под Везувием он пожертвовал в помощь пострадавшим городам. При пожаре столицы он воскликнул: «Все убытки — мои!» — и все убранство своих усадеб отдал на восстановление построек и храмов, а для скорейшего совершения работ поручил их нескольким распорядителям из всаднического сословия. Для изгнания заразы и борьбы с болезнью изыскал он все средства, божеские и человеческие, не оставив без пробы никаких жертвоприношений и лекарств.

Скончался он на той же вилле, что и отец, в сентябрьские иды, на сорок втором году жизни, спустя два года, два месяца и двадцать дней после того, как он наследовал отцу. Когда об этом стало известно, весь народ о нем плакал, как о родном, а сенат сбежался к курии, не дожидаясь эдикта, и перед закрытыми, а потом и за открытыми дверями воздал умершему такие благодарности и такие хвалы, каких не приносил ему даже при жизни и в его присутствии.

ДОМИЦИАН

Домициан родился в десятый день до ноябрьских календ, когда отец его был назначенным консулом и должен был в следующем месяце вступить в должность; дом, где он родился, на Гранатовой улице в шестом квартале столицы, был им потом обращен в храм рода Флавиев. Детство и раннюю молодость провел он, говорят, в нищете и пороке: в доме их не было ни одного серебряного сосуда, а бывший претор Клодий Поллион, на которого
Нероном написано стихотворение «Одноглазый», хранил и изредка показывал собственноручную записку Домициана, где тот обещал ему свою ночь; некоторые вдобавок утверждали, что его любовником был и Нерва, будущий его преемник.

Его управление государством некоторое время было неровным: достоинства и пороки смешивались в нем поровну, пока, наконец, сами достоинства не превратились в пороки — можно думать, что вопреки его природе жадным его сделала бедность, а жестоким — страх.

Зрелища он устраивал постоянно, роскошные и великолепные, и не только в амфитеатре, но и в цирке. Здесь, кроме обычных состязаний колесниц четверкой и парой, он представил два сражения, пешее и конное, а в амфитеатре еще и морское. Травли и гладиаторские бои показывал он даже ночью при факелах, и участвовали в них не только мужчины но и женщины. На квесторских играх, когда-то вышедших из обычая и теперь возобновленных, он всегда присутствовал сам и позволял народу требовать еще две пары гладиаторов из его собственного училища: они выходили последними и в придворном наряде. На всех гладиаторских зрелищах у ног его стоял мальчик в красном и с удивительно маленькой головкой; с ним он болтал охотно и не только в шутку: слышали, как император его спрашивал, знает ли он, почему при последнем распределении должностей наместником Египта был назначен
Меттий Руф?

В начале правления всякое кровопролитие было ему ненавистно: еще до возвращения отца он хотел эдиктом запретить приношение в жертву быков, так как вспомнил стих Вергилия:

Как нечестивый народ стал быков заклать себе в пищу…

Не было в нем и никаких признаков алчности или скупости, как до его прихода к власти, так и некоторое время позже: напротив, многое показывало, и не раз, его бескорыстие и даже великодушие.

Однако такому милосердию и бескорыстию он оставался верен недолго. При этом жестокость обнаружил он раньше, чем алчность. Ученика пантомима
Париса, еще безусого и тяжело больного, он убил, потому что лицом и искусством тот напоминал учителя. Гермогена Тарсийского за некоторые намеки в его «Истории» он тоже убил, а писцов, которые ее переписывали, велел распять. Отца семейства, который сказал, что гладиатор-фракиец не уступит противнику, а уступит распорядителю игр, он приказал вытащить на арену и бросить собакам, выставив надпись: «Щитоносец — за дерзкий язык».

После междоусобной войны свирепость его усилилась еще более. Чтобы выпытывать у противников имена скрывающихся сообщников, он придумал новую пытку: прижигал им срамные члены, а некоторым отрубал руки. Как известно, из видных заговорщиков помилованы были только двое, трибун сенаторского звания и центурион: стараясь доказать свою невиновность, они притворились порочными развратниками, презираемыми за это и войском и полководцем.

Свирепость его была не только безмерной, но к тому же изощренной и коварной. Управителя, которого он распял на кресте, накануне он пригласил к себе в опочивальню, усадил на ложе рядом с собой, отпустил успокоенным и довольным, одарив даже угощеньем со своего стола. Аррецина Клемента, бывшего консула, близкого своего друга и соглядатая, он казнил смертью, но перед этим был к нему милостив не меньше, если не больше, чем обычно, и в последний его день, прогуливаясь с ним вместе и глядя на доносчика, его погубившего, сказал: «Хочешь, завтра мы послушаем этого негодного раба?»

Росту он был высокого, лицо скромное, с ярким румянцем, глаза большие, но слегка близорукие. Во всем его теле были красота и достоинство, особенно в молодые годы, если не считать того, что пальцы на ногах были кривые; но впоследствии лысина, выпяченный живот и тощие ноги, исхудавшие от долгой болезни, обезобразили его. Он чувствовал, что скромное выражение лица ему благоприятствует, и однажды даже похвастался в сенате: «До сих пор, по крайней мере, вам не приходилось жаловаться на мой вид и нрав…» Зато лысина доставляла ему много горя, и если кого-нибудь другого в насмешку или в обиду попрекали плешью, он считал это оскорблением себе. Он издал даже книжку об уходе за волосами, посвятив ее другу, и в утешение ему и себе вставил в нее такое рассуждение:

«Видишь, каков я и сам красив и величествен видом? —

А ведь мои волосы постигла та же судьба! Но я стойко терплю, что кудрям моим суждена старость еще в молодости. Верь мне, что ничего нет пленительней красоты, но ничего нет и недолговечней ее».

Утомлять себя он не любил: недаром он избегал ходить по городу пешком, а в походах и поездках редко ехал на коне, и чаще в носилках. С тяжелым оружием он вовсе не имел дела, зато стрельбу из лука очень любил. Многие видели не раз, как в своем Альбанском поместье он поражал из лука по сотне

Накануне гибели ему подали грибы; он велел оставить их на завтра, добавив: «Если мне суждено их съесть»; и обернувшись к окружающим, пояснил, что на следующий день Луна обагрится кровью в знаке Водолея, и случится нечто такое, о чем будут говорить по всему миру. Наутро к нему привели германского гадателя, который на вопрос о молнии предсказал перемену власти; император выслушал его и приговорил к смерти.. Почесывая лоб, он царапнул по нарыву, брызнула кровь: «Если бы этим и кончилось!» — проговорил он. Потом он спросил, который час; был пятый, которого он боялся, но ему нарочно сказали, что шестой. Обрадовавшись, что опасность миновала, он поспешил было в баню, но спальник Парфений остановил его, сообщив, что какой-то человек хочет спешно сказать ему что-то важное.
Тогда, отпустивши всех, он вошел в спальню и там был убит.

О том, как убийство было задумано и выполнено, рассказывают так.
Заговорщики еще колебались, когда и как на него напасть — в бане или за обедом; наконец, им предложил совет и помощь Стефан, управляющий Домициллы, который в это время был под судом за растрату. Во избежание подозрения он притворился, будто у него болит левая рука, и несколько дней подряд обматывал ее шерстью и повязками, а к назначенному часу спрятал в них кинжал. Обещав раскрыть заговор, он был допущен к императору; и пока тот в недоумении читал его записку, он нанес ему удар в пах. Раненый пытался сопротивляться, но корникуларий Клодиан, вольноотпущенник Парфения Максим, декурион спальников Сатур и кто-то из гладиаторов набросились на него и добили семью ударами. При убийстве присутствовал мальчик-раб, обычно служивший спальным ларам: он рассказывал, что при первом ударе Домициан ему крикнул подать из-под подушки кинжал и позвать рабов, но под изголовьем лежали только пустые ножны, и все двери оказались на запоре; а тем временем император, сцепившись со Стефаном, долго боролся с ним на земле, стараясь то вырвать у него кинжал, то выцарапать ему глаза окровавленными пальцами.

Погиб он в четырнадцатый день до октябрьских календ, на сорок пятом году жизни и пятнадцатом году власти. Тело его на дешевых носилках вынесли могильщики. Филлида, его кормилица, предала его сожжению в своей усадьбе по
Латинской дороге, а останки его тайно принесла в храм рода Флавиев и смешала с останками Юлии, дочери Тита, которую тоже выкормила она.

ПЛАН:

Вступ. – стр.2
1. Історія виникнення векселя, його розвиток. – стр.4
2. Правове положення векселя в національному законодавстві України, його особливості. – стр.10

1. Економічна природа векселя, основні терміни і поняття. – стр.17

2. Акцепт, індосамент і цесія векселів. – стр.23

3. Акцепт і аваль векселів, вирішення спірних питань. – стр.32
3. Розрахунки – стр.40

1. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень – стр.42

2. Розрахунки чеками – стр.43

3. Розрахунки акредитивами – стр.47

4. Розрахунки векселями – стр.50

5. Вексельні операції та їх характеристика – стр.52
4. Висновок – стр.59
5. Додаток – стр. 62

1. Зноски до диплому – стр.62

2. Використана література – стр.63

Вступ.

Своєчасна і повна оплата поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг, інших боргових забов’язаньє однією з головних передпосилок і ознак ефективного функціонування економіки в цілому і кожного суб’єкта окремо. Тому у всіх країнах багато уваги надається організації грошових розрахунків, створюються особливі розрахунково-платіжні системи, в центрі яких знаходяться банки як спеціалізовані грошово-кредитні установи.

В залежності від форми використання грошових коштів всі розрахунки поділяються на дві сфери: готівкових розрахунків – яка обслуговується законними грошовими знаками держави; безготівкових розрахунків – яка обслуговується платіжними засобами в депозитній формі у формі комерційних боргових забов’язань (вексель, чек, банковський сертифікат).

Жодний з інструментів сучасного фінансового ризику, крім, звичайно, самих грошей у всіх численних проявах їхніх економічних функцій, не може зрівнятися по своїй історії і значенню з векселем. Саме розвиток вексельного обертання призвів до безготівкових грошових розрахунків: витисненню з грошового обігу металів — золота і срібла, заміна еквівалентів мінового обороту паперовими символами.

Безумовність векселя як боргового зобов’язання, строгість і швидкість стягнення по ньому, послужили основою створення інших видів платежів і розрахунків — банкнот, чеків, акредитивів. Розвиток різноманітних інструментів ринку цінних паперів — акцій, облігацій, депозитних сертифікатів і їх похідних, йшло так само на базі векселя.

Векселя активно використовувалися і використовуються в міжнародних розрахунках і внутрішніх угодах країн. Промисловцям і комерсантам векселя дають можливість оплачувати свої покупки з відстрочкою платежу — бути засобом оформлення і забезпечення кредитів як комерційних, так і банківських.

В Україні розвиток векселя, як і інших фінансових інструментів перервалося в 1917 році. Але під час НЕПу вексель був відновлений у своїх правах, але лише з тим, щоб бути безславно скасованим у 1930 році. Але перехід економіки «розвитого соціалізму» призвів до відновлення векселя.

Банки налагоджують не тільки вексельний кредит, але й організовують взаємозалік векселів. За допомогою вексельного обертання робляться спроби рішення неплатежів підприємств.
У даній роботі розкриваються переваги застосування векселя як фінансового інструмента на шляху виходу з кризи неплатежів, особливості векселя і вексельного обігу, розглянуті конфліктні питання тлумачення національного законодавства.

. Задача роботи полягає в тому, що вищезгадані проблеми можна вирішити за допомогою вдосконалення вексельного законодавства.

В даний час існує достатньо багато літератури на тему ознайомлення з поняттям векселя і вексельного обігу.

На рахунок книг, присвячених цій темі, можна сказати однозначно — майже в усіх розглядається правова сторона векселя і не викладається в широкому спектрі економічна сутність векселя. Як приклад, можна призвести такі книги:

1). Вексель і вексельне обертання в Україні. 1994 р.

2). Беляков М.М. Вексель як найважливіший платіжний засіб. М. 1992 р.

3). Лукасевич И.Я. Аналіз фінансових операцій. М. 1998 р.

4). Миркин Я. М. Цінні папери і фондовий ринок. М. 1997 р.

Всі публікації, присвячені даній темі, спрямовані на вишукування шляхів подолання проблеми неплатежів. Вони не розглядають вексель як такий, а лише причини і слідства взаємних заборгованостей і як вихід називають вексельне кредитування. У якості ілюстрації приводяться статті:

— Грицун Ю.Н. Проблемы дефіциту грошей і особливості вексельного кредитування (Фінанси №12, 1997 р.)

— Маневич В.Е., Перламутров В.Л. Вексельний обіг і вексельний кредит.

(Фінанси №5, 1996 р.)

— Мєшкова Е. «Чарівність» векселя і керування ризиками. (Економіка і життя. №45, 1997 р.)

— Одес В.И. Досвід вексельного обігу. (Фінанси №6, 1996 р.)

— Тринц А.Г. Результати впровадження системи вексельного обігу.

(Фінанси № 12 1997 р.)

Усі автори згодні в одному — вексельний обіг одержав размах в Україні і СНД, і став виходом із кризових ситуацій для багатьох підприємств.
Даються конкретні ради і приклади застосування вексельних операцій.

Актуальність даної теми явна. Наскільки багато надається фінансових операцій, що придумані давно, але не завжди використовуються і впроваджуються в практику для вирішення наболілих проблем в українській економіці.

1. Історія виникнення векселя, його розвиток.

[?]Історично, виникнення векселя сягає античності. Перші згадки зв’язані з Древньою Грецією, у якій спостерігалися дуже міцні зв’язки між обмінювачами в різних містах. Нестача наявних грошей, а також розуміння небезпеки тривалих переходів призвели до того, що купець одержував розписку від одного обмінювача в тому, що він одержить борг в іншому місті у іншого обмінювача, а потім з цією розпискою обмінювач зможе повернути собі гроші у того хто видав розписку.

По своїй суті така розписка була переказним векселем. Такі векселі широко використовувалися в Італії із середини XII до середини XVII ст., коли вона вважалася центром господарської і фінансової діяльності. Саме тому, Італія і вважається батьківщиною векселів. Якщо спочатку вексель гарантував одержання готівки в іншому місці, то пізніше він став виступати фактом обміну товару на гроші, які продавець одержував пізніше з врахуванням або без врахування затримки — безвідсотковий і відсотковий векселі. Прикладом першого, що дійшов до наших часів, може бути відсоткова розписка 1339 р.: [?]
|Барталус и Ко. в Пизе. |
|Во имя Господа Аминь. Барталус и Ко. посылает свой привет Барна из Лухи и |
|Ко. Авиньон. |
|Заплатите по этому письму 20 ноября 1339г. Ландуччио Бассадраги и Ко. из |
|Лухи 312 3/4 золотых гульденов, которые мы сегодня получили от Такредо |
|Баначмунти и Ко., начислив 4 1/2% в их пользу, и зачислите эту сумму на наш|
|счёт. Выдано 5 октября 1339г. |

Взагалі, у розвитку вексельних відносин можна виділити декілька періодів.

Перший період історії векселя може бути названий італійським, італійський він не тільки тому що відбувається в Італії, але і з іншої причини: практика векселя, навіть наскільки вона проникає і за межі Італії, знаходилась в руках італійських обмінювачів-банкірів. А тому до італійського періоду повинна бути віднесена і подальша епоха в розвитку векселя, — епоха ярмарків у Шампані (XIII ст.), та особливо ярмарків
Бургундії (у Ліоні) і ярмарків у Безансоні (XIV — XVI стст.).

До кінця італійського періоду, тобто до кінця XVI — початку
XVII ст., вексель майже цілком сформувався. Протягом чотирьох століть, шляхом довгого, історичного процесу виробилися вексельні звичаї і навіть з’являється перший вексельний статут — Болонії (1569 р.). Вексель використовується не тільки для переказу грошей, але і для інших цілей, але використовується, не виходячи з рук італійських банкірів: ніхто не може застосувати вексель для своїх тих чи інших цілей не прибігаючи до участі банкіра; останній є потрібним або в ролі трасанта, або в ролі ремітента, або пред’явника, або в декількох з цих ролей. Але в цьому була і сприятлива сторона: вексель та правила його обігу вироблювались в обстановці єдиної банкірської техніки.

Та незважаючи на це, при всій сформованості, до кінця італійського періоду вексель не має однієї властивості — рухливості, переказуваності; він ще не папір, здатний переходити від однієї особи до іншої, змінювати своїх кредиторів. Виражена в ньому сума прикріплена до визначених осіб. До настання терміну платежу вексель залишається незмінно в тих самих руках — в руках пред’явника, і тільки на момент платежу, при особистій присутності і при участі всіх згодних на це осіб, може перейти від одного боржника до іншого. Необхідну переказуваність вексель знаходить вже в новому періоді свого розвитку, коли він стає надбанням усього торгового, а потім і неторгового люду.[?]

Новий період у розвитку векселя — період індосаменту, цієї спрощеної форми і своєрідного способу передачі векселя. Сцена нового періоду вже не Італія, а центр та північ Європи, насамперед Франція, а потім Голландія, Німеччина й Англія. Перша звістка про індосамент відноситься до початку XVII ст. (у Pragmatica Неаполя 1607 р., де міститься заборона індосаменту). Після нерішучих коливань французького законодавства, індосамент остаточно визнаний і повноправно закріплений в Ордонансі
Людовика XIV (1673 р.) і майже одночасно (у 1682 р.) — у зразковому для того часу Вексельному Статуті Лейпцигу.[?]

Індосамент визволив вексель із рук банкірів і передав його в розпорядження торговців як знаряддя торгового кредиту. Відтепер головна функція векселя — покривати платежі, відстрочені (кредитовані) при покупці товарів, і таким чином сприяти обігу грошей (цінностей).

В Німеччину вексель занесений з Італії і Франції. Італійський вплив можна побачити не тільки в термінології старих вексельних статутів
Німеччини, але також і в тому, що в Лейпцизі ще в 1711 році біржовий бюлетень вексельних курсів складався італійською мовою. Вексель з’явився в
Німеччині поза тією обстановкою та поза тією технікою, у яких він виник в
Італії, а потім розвивався у Франції. З усіх особливостей векселя привертало увагу те, що а) це письмове документоване грошове зобов’язання; б) воно наділене особливою швидкістю і суворістю стягнення; в) таку суворість можна додати всякому борговому документу, досить лише позначити його векселем.

Отже вся сила, у позначці — вексель; її однієї досить, щоб перетворити у вексель будь-який письмовий документ, що містить в собі зобов’язання на гроші.[?]

Такі три періоди в історії векселя: перший, — італійський, він зник, передавши вексель для подальшого розвитку другому періоду — французькому (індосамент). Найважливіша пам’ятка французького періоду — це
Соde de commerce (1808 р.). Третій період — німецький; його найважливіший твір — Загальнонімецький Вексельний Статут (1847 р.) — модель, з якої копіювалися сучасні йому вексельні статути.

В Росії вексель почав діяти за часів Петра I, який через безладдя пошти та небезпечність доріг, знайшов можливим застосовувати векселі для переказу казенних грошей з одного міста в інші міста за участю купців. Вже при Петрові II, у виданому при ньому вексельному статуті, векселі поділяються на казенні та приватні. Зазначений вексельний статут і є перший, введений у Росії, за розпорядженням уряду, у вигляді твору, виданого 16-го травня 1729 р. німецькою та російською мовами. В основу цього статуту покладено сучасні йому німецькі вексельні статути, із яких запозичено багато визначень і майже вся термінологія векселя.

Основна увага в Статуті 1729 р. приділена переказному векселя, а про простий згадано лише мимохіть. Необхідним визнається вказівка валюти векселя — одержання еквівалента (товарів або грошей) за боргове зобов’язання. Зобов’язуватися векселями дозволено купцям і особам, які вступають з ними в договірні відносини.

Перший вексельний статут проіснував більше століття, в нього 70 разів вносилися зміни і доповнення, поки нарешті був прийнятий новий Статут про векселі від 25 червня 1832 р., складений на основі як французького, так і німецького вексельних законодавств. Суттєві зміни в нього вніс закон від
3 грудня 1862 р., яким вексельна дієздатність була розширена до загальногромадської дієздатності, з винятками по відношенню до осіб духовних, нижніх військових чинів[?], селян, що не мають нерухомої власності і торгових свідоцтв та заміжніх жінок без згоди чоловіків.

Вже в 40-х роках XIX ст. було підняте питання про перегляд вексельного законодавства. Одночасно з виданням в Німеччині вексельного статуту (1847 р., вступив у дію з 1848 р.) питання про перегляд підіймається офіційно. Відтоді було складено декілька вексельних проектів
(1860, 1880, 1884, 1890, 1895 р.) підготовлених під впливом німецького права. І тільки 27 травня 1902 року був затверджений новий Статут про векселі, що вступив у дію з 1 січня 1903 року, а законом від 5 жовтня 1906 року з селян знята заборона зобов’язуватися векселями.

Характерними рисами російського вексельного обігу в період після скасування кріпосного права (1861 р.) і до жовтневої революції (1917 р.) були:

— довгостроковість векселів (3,6,12 і більше місяців);

— велика валюта векселів;

— панування у внутрішньому обігу простих векселів. Переказні векселі використовувалися, як правило, у зовнішній торгівлі та при одержанні закордонних банківських кредитів;

— велика питома вага банківського капиталу в кредитуванні вексельного обігу.

Статут про векселі 1903 року був останнім вексельним статутом
Росії. Після жовтня 1917 року він втратив силу поряд з усіма іншими законами дореволюційного часу. Однак потреба у векселях відчувалась навіть під час «військового комунізму» і вони виписувались по старих зразках (на вексельному папері для боргових зобов’язань). Згодом такі векселі були визнані радянськими судами лише в якості боргових розписок.[?]

З переходом до нової економічної політики стала відчуватися потреба в боргових зобов’язаннях, які б могли забезпечити швидке стягнення боргу, на відміну від боргових розписок і інших боргових зобов’язань. Тому в 1922 році було прийнято «Положення про векселі». В його основу були покладені
Статут 1903 року і німецьке вексельне законодавство, що разом із так званими бременськими правилами склало основу подальшого розвитку і європейського вексельного обігу. Але Положенню судилося коротке життя — до фінансово-кредитної реформи 1930 — 32 р.

Вексельний обіг розвивався протягом багатьох століть і відрізнявся великими розбіжностями часом навіть у країнах, зв’язаних між собою багатовіковими економічними і культурними традиціями. З метою уніфікації вексельного законодавства й усунення колізій вексельних законів було проведено декілька міжнародних конференцій, остання з яких відбулася в 1930 році у Женеві. В результаті її роботи були вироблені три вексельні конвенції:

Конвенція № 358, що встановлює Однаковий закон про переказний і простий вексель;

Конвенція № 359, що має на меті вирішення деяких колізій законів про переказні і прості векселі;

Конвенція № 360 про гербовий збір по відношенню до переказних і простих векселів.

Країни, що приєдналися до першої із зазначених конвенцій (спочатку їх було 25), взяли на себе зобов’язання ввести в дію на своїй території
Однаковий закон про переказний і простий вексель (далі по тексту — ОВЗ), що є додатком 1 до зазначеної конвенції, з можливістю включення в національне законодавство обмовок до закону, наведених у додатку 2 до цієї ж конвенції.

До женевських вексельних конвенцій 25 листопада 1936 року приєднався Радянський Союз, а Постановою ЦВК і РНК СРСР
№ 104/1341 від 7 серпня 1937 року на території СРСР введено в дію Положення про переказний і простий вексель, що за текстом майже співпадає з ОВЗ.
Однак на практиці векселі на радянському ринку до 1990 року не використовувалися.

2. Правове положення векселя в національному законодавстві України, його особливості.

Лише 19 червня 1990 року постановою Ради Міністрів СРСР №590
«Положення про цінні папери» векселі були «реабілітовані». Дію цієї
Постанови, конвенцій і Положення на своїй території Україна підтвердила в
1991 році [?], а безпосередній поштовх до поновлення вексельного обігу в
Україні був даний у середині 1992 року з прийняттям Постанови Верховною
Радою України «Про застосування векселів у господарському обороті України».

За Законом України «Про цінні папери та фондову біржу»[?], вексель — цінний папір, що засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця заплатити після настання терміну визначену суму грошей володільцю векселя
(векселедержателю).[?]

Векселя поділяються на прості і переказні.

Простим векселем називається вексель, складений у формі простого, нічим не обумовленого зобов’язання виданого однією особою іншій за отримані від останньої цінності. Це зобов’язання можно виразити такими словами:

«Ми заплатимо проти цього векселя наказу…» або «Ми заплатимо…», або будь-якою іншою формулою, що містить зобов’язання платежу в тексті векселя і стосується особи, яка підписала вексель.

Переказним векселем називається вексель, складений у формі безумовного наказу або пропозиції зробити платіж, виданий однією особою іншій, за раніше відпущені їй в кредит цінності, або внаслідок отриманого від неї на те права. Наказ цей виражається словами:

«Сплатіть проти цього векселя наказу…» або «Сплатіть наказу…» або будь-якою іншою формулою, яка містить наказ здійснити платіж в тексті векселя і звернена до особи, якій особа, що підписала вексель, доручає здійснити платіж.

Векселі, як прості, так і переказні, що виписані та підлягають сплаті в даному місці, називаються місцевими, що підлягають сплаті в межах тієї ж країни, де вони виписані, — внутрішніми, а виписані в одній країні та підлягають сплаті в іншій країні — іноземними (зовнішніми).

Вексель як борговий документ має ряд істотних особливостей, які відрізняють його від інших боргових зобов’язань. До цих особливостей векселя відносяться:

— грошовість, тобто предметом вексельного зобов’язання можуть бути тільки гроші;

— строковість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь, або тільки за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону (векселя за пред’явленням з граничним терміном його презентації). Тривалість існування векселя не може залежати від настання або ненастання яких-небудь подій або умов;

— безумовність і беззастережність, тобто наказ у переказному і зобов’язання в простому векселі про сплату визначеної грошової суми повинні бути простими і не залежати від будь-яких умов. Можлива вказівка у самому векселі на якийсь документ, що лежить в основі видачі векселя, повинна бути юридично нейтральною і може нести лише інформаційну функцію, але така вказівка не повинна впливати на беззастережність наказу (зобов’язання) платежу;

— абстрактність. Вексельне зобов’язання — є відірваним від основної угоди (за якою виданий вексель) як за текстом, так і по суті. Боржник не вправі захищатися проти вимог сумлінного векселедержателя запереченнями, заснованими на дефектах і невиконанні основної угоди, яка лежить в основі видачі або передачі векселя, за винятком: заперечень боржника проти векселедержателя, коли останній, знаючи про недоліки векселя, придбав його з метою свідомо завдати шкоди боржнику;

— оборотність і однобічність, тобто право вимоги платежу за векселем передається разом із векселем, з вчиненням у необхідних випадках спеціальних написів, що встановлюють правові підстави володіння векселем.
Отже, для одержання платежу за векселем досить пред’явлення самого векселя.
Однобічність вексельного зобов’язання полягає в тому, що особа яка зобов’язана за векселем є лише зобов’язаною (без якої-небудь вимоги з її сторони), а інша особа має лише право вимоги за векселем (без якого-небудь зобов’язання з її сторони);

«:«

— письмова, чітко встановлена законом форма, при недотриманні вимог якої вексель втрачає свою силу особливого грошового зобов’язання. Вексельне зобов’язання може міститися тільки в тексті векселя і не поза ним. Саме по собі воно цілком відповідає підпису на векселі, адже підпис на векселі рівнозначний прийняттю вексельного зобов’язання.[?]

Особливість вексельного обігу полягає в тому, що всі учасники вексельного зобов’язання (і боржники, і кредитори) підпадають під дію особливих правових норм. До них відносяться:

1. Солідарна відповідальність. Кожний, хто поставив свій підпис на векселі, тим самим гарантував вчасний платіж за векселем. Векселедержатель, у випадку несплати за векселем при настанні терміну сплати, може пред’явити свої вимоги кожній із зобов’язаних за векселем осіб і навіть усім їм відразу, не дотримуючи при цьому ніякої послідовності і не чекаючи будь- яких термінів.

2. Право зворотньої вимоги. Векселедержатель, який не одержав платежу за векселем, одержує право на прямий позов до особи, зобов’язаної платити за векселем (у переказному векселі) або до особи яка видала вексель (у простому векселі), а, після вчинення деяких формальностей, — має право на регресний позов до всіх осіб, які зобов’язались за векселем раніше його самого (як у переказному, так і в простому векселі). Для обгрунтування такого позову векселедержателю досить пред’явлення векселя з позначкою про опротестування в неплатежі (женевська система вексельного обігу) або навіть без такої (англо-американська система). У такий спосіб забезпечується подальший прискорений спосіб розгляду позову і наступного стягнення за векселем.

3. Неможливість заперечень. Заперечення боржника проти кредитора практично неможливі, лише за винятком випадків, коли кредитор, набуваючи вексель, діяв свідомо задля шкоди боржнику. Але навіть і в цьому випадку сам боржник має довести правомочність своєї вимоги.

Вексель є зобов’язанням щодо визначеної грошової суми, що не залежить від тієї матеріальної підстави, на основі якої воно виникло. Як зобов’язання, що регулюється спеціальними вексельними нормами, такий документ повинен містити в собі такі необхідні складові частини (елементи), які б за змістом і формою не залишали ніяких сумнівів щодо волі векселедавця.

Національні законодавства висувають різні вимоги до упорядкування вексельного тексту, але вимагають обов’язкової наявності вексельних реквізитів, тобто тих елементів вексельного тексту, що разом складають вексельне зобов’язання і перетворюють його з простого боргового зобов’язання в зобов’язання, що базується на нормах права які регулюють вексельні відносини.[?]

В більшості країн встановлювані національними банками форми векселів
— вексельні формуляри, мають лише значення зразка, і відступ від форми за умови дотримання при написанні векселя усіх вимог та реквізитів не впливає на рішення про правоздатність векселя. Але в Україні векселі виписуються на спеціальних бланках зразок яких затверджений Національним законодавством.[?] В Україні, наявність усіх реквізитів на звичайному аркуші паперу не перетворюють цей аркуш на вексель та не наділяють його вексельною правоздатністю, на відміну від інших країн де позначка «вексель» з усіма необхідними реквізитами та підписом зобов’язаних осіб перетворює будь-який папір на вексель (англо-американська система вексельного обігу не вимагає навіть позначки «вексель»).

Простий вексель містить ті ж реквізити, що і переказний, із тією тільки відмінністю, що немає вказівки трасата кому платити, тому що платником-векселедавцем є сам боржник.

ЄВЗ вказує, що документ, у якому відсутній хоча б один із зазначених реквізитів, не є векселем, крім наступних випадків:

— вексель, у якому не зазначений термін платежу, розглядається як такий, що підлягає оплаті за пред’явленням;

— при відсутності спеціальної вказівки, місце, позначене біля назви платника, вважається місцем платежу і, водночас, місцезнаходженням платника;

— вексель, що не містить вказівки на місце його видачі, розглядається як підписаний у місці, позначеному поруч із найменуванням векселедавця.

Не у всіх країнах закони вимагають наявності всіх зазначених реквізитів. Якщо ЄВЗ для дійсності переказного векселя вимагає наявності усіх восьми пунктів, то як я вже зазаначив, ні в англійській, ні в американській системі не вимагається позначки «вексель», а достатньо лише пунктів 2, 3, 6 і 8 як мінімум, тобто: зобов’язання сплатити певну суму, найменування платника, найменування того кому має бути здійснено платіж та підпис векселедавця.

Допускається (і в женевській, і в англо-американській системах) вказівка на векселі декількох платників, а також видача векселя одночасно декількома векселедавцями. Так само у векселі може бути призначено декілька перших набувачів, однак дроблення вексельної суми ні між декількома платниками (векселедавцями), ні між декількома першими набувачами не допускається.

За згодою контрагентів вексель виписується на будь-якій мові, звичайно — на мові місця видачі або місця платежу. За бажанням наступних учасників (наприклад, при покупці іноземного векселя) він може бути перекладений на відповідну мову шляхом прикріплення до нього нотаріально завіреного перекладу.

Зміни в реквізитах векселя першонабувачем або його спадкоємцями не допускаються. Тільки за згодою зацікавлених сторін (платника, векселедавця) можуть бути зроблені незначні зміни, що доповнюють незначні відсутні реквізити (наприклад, додаток відсутньої дати видачі).

Якщо векселедавець залишив незаповненими багато або навіть усі вексельні реквізити (у першу чергу це стосується суми, терміна платежу і найменування першонабувача) і підписав вексель, то кажуть, що він підписав вексель у бланк. Якщо ж він передає такий бланковий вексель першонабувачу, то останній має право самостійно заповнити відсутні частини. Мається на увазі, що векселедавець безмовно дав йому і наступним векселедержателям таке право.

Крім головних складових частин — реквізитів або істотних приналежностей векселя, вексель може містити ще й інші елементи — несуттєві приналежності, частково встановлені законодавчо, як складові частини векселя, частково законодавчо не встановлені і визнані не необхідними, наприклад, аваль, посередницька адреса, формула «не наказу» та інші приналежності. Деякі з цих частин на практиці стали настільки повсякденними, що без них неможливо уявити вексель.

Наявність необумовлених змін, підчищувань і перекреслених частин, коли ними затемнюються або знищуються реквізити і приналежності векселя, можуть спричинити недійсність векселя вже з тієї підстави, що ними вексельний документ порушується з формальної сторони. Все, що у векселі викреслене і переправлене — знищене в змісті форми, а так як дійсність векселя визначається його формою, то дефект форми робить недійсним і сам вексель. У тей же час, якщо вексель виявиться розірваним або яка-небудь з частин векселя відірвана, але при цьому будуть збережені всі реквізити, то вексель залишиться дійсним; однак за умови, що таке ушкодження було випадковим, без наміру знищити вексель.[?]

Від дефектів вексельної форми необхідно відрізняти дефектність або недійсність, в основі якої — правоздатність особи, яка поставила свій підпис на векселі. У цьому випадку недійсність підпису неправоздатної особи відноситься тільки до цієї особи, не перетворюючи вексель на недійсний стосовно інших векселеучасників.

Вексель називається підробленим, якщо напис на ньому зроблений якою- небудь іншою особою, а не тією, від імені якої він виданий. Тей, чиє ім’я було використане для такого вексельного напису не несе ніяких вексельних зобов’язань, тому що у дійсності він не підписував вексель. З іншого боку, і тей, хто скористався для підпису чужим ім’ям, також не несе ніяких вексельних зобов’язань, тому що на векселі немає імені особи, що дійсно підписала вексель. Його відповідальність визначається, з одного боку, кримінальним правом, а з іншого боку — цивільним — за збитки, заподіяні сумлінному векселедержателю.

Вексель називається вигаданим (фіктивним), якщо в ньому вказуються неіснуючі, вигадані особи. Такі векселі часто вживаються з метою одержання грошей для яких-небудь операцій шляхом дисконту векселя (в банку) з наступним його викупом до настання терміну платежу. Значення вигаданих векселів визначається тими ж основами, що і значення підроблених векселів.

2.1. Економічна природа векселя, основні терміни і поняття.

Всі векселі по їх економічній природі можна розділити на:

— комерційні або торгові (товарні, купівельні) векселі, тобто такі векселі, які видані на підставі товарного боргу, наданих послуг, виконаних робіт і т.і.;

— фінансові векселі, тобто такі, джерелом яких є фінансові операції та у підставі видачи яких лежить одержання грошової позики проти видачі боргового зобов’язання.

В основі видачи і комерційних, і фінансових векселів завжди є фактична угода, чи то одержання товарного (комерційного) чи грошового
(банківського) кредиту.[?]

Серед фінансових векселів виділяються векселі, підставою видачі яких є не яка-небудь реальна кредитна угода, а лише мета одержання товарного або
— переважно — грошового кредиту, котрий не вдалося б одержати іншим способом. До подібних векселів відносяться дружні та бронзові векселі.
Загальною ознакою і тих, і інших є безгрошовість (тобто відсутність у вексельному зобов’язанні законної підстави боргу, реальної економічної бази його видачі) і безвалютність (тобто відсутність у вексельному зобов’язанні майнового забезпечення боргу, відплати за його видачу). Оскільки безгрошове зобов’язання юридично мізерне, воно може бути визнане незаконним, але якщо вексель тим часом виявиться в руках сумлінного держателя, який не знав про цей недолік, то такий держатель все ж залишиться законним держателем і буде мати право вимагати за векселем.

До дружніх векселів відносяться векселі, які не мають підставою своєї видачі розрахунки векселедержателя по товарних і грошових угодах, і що видаються головним чином з метою одержання грошей від обліку векселів у банку. Такими векселями визнаються такі, що видані один одному родичами, близькими, членами і пайовиками одного товариства й інші безгрошові векселі.

До бронзових векселів відносяться безгрошові векселі, які видані з метою або поповнення коштів шляхом їхнього обліку в банках, або — штучного збільшення боргів шляхом видачі векселів на користь фальшивих кредиторів.
На відміну від дружніх векселів по векселях фіктивних, особи, причетні до їхнього виникнення, не приймають на себе відповідальність за векселем, оскільки вексель створюється лише для однієї мети — ввести в оману кредиторів і шахрайським шляхом витягнути з них кошти.

До зустрічних векселів відносяться дружні та бронзові векселі, в яких дві юридичні особи виступають поперемінно то векселедавцем (платником), то векселедержателем (набувачем). Такі векселі визнаються зустрічними, навіть якщо б їхні терміни сплати і суми не збігалися. Зустрічні векселі можуть бути не тільки дружніми і бронзовими, але і комерційними, які виникли з взаємних торгових відносин і угод між двома особами.

Переказні векселі, які зустрічаються в міжнародному обігу, можуть бути розділені на: [?]

1) виставлені експортерами на своїх імпортерів — торгові тратти. Коли тратти супроводжуються товарними документами, вони називаються документарні тратти.

2) виставлені підприємствами на банки — банківські акцепти.

3) виставлені банками на банки — фінансові тратти. Переказні векселі, виписані в іноземній валюті і трасовані за кордон (з-за кордону), підрозділяються до того ж на власні тратти та готові векселі. Іноземний переказний вексель в руках ремітента або в руках першого набувача, на ім’я якого трасант індосувув вексель власному наказу, називається власною траттою; така тратта має тільки підпис трасанту і, можливо, підпис трасату- акцептанту, при відсутності підписів індосантів, що забезпечують добротність векселя. Тей же вексель, индосований хоча б тільки один раз ремітентом на ім’я свого индосата, або тей же вексель власному наказу, индосований по іншому індосаменту першим індосатом на ім’я другого, є в руках останнього вже не власною траттою, а готовим векселем.

Стосовно форм платежу векселі поділяються на платіжні, коли вони підлягають оплаті в термін, і забезпечувальні, які лише забезпечують наданий кредит.[?]

Забезпечувальні векселі зберігаються в банку на спеціальному рахунку і не оплачуються, а викуповуються позичальниками до терміну замість погашення позичкової заборгованості; якщо ж забезпечувальний вексель є стосовно позичальника чужим векселем, то на погашення заборгованості може спрямовуватись й інкасована банком сума по такому векселя. Відповідно забезпечувальні векселі можуть бути:

— чужими векселями, по яким позичальник є індосантом. Такі векселі, в залежності від угоди, передаються банку або за передаточним або за забезпечувальним на його ім’я написом. Сюди ж відносяться векселі, в яких поручитель позичальника виступає в якості схованого поручителя. І ті й інші є підставою для ломбардної операції, а тому їх ще називають ломбардними векселями;

— власними векселями, по яких позичальник значиться платником; це, як правило, соло-векселі. Такі векселі передаються банку або за іменним (за допомогою обмовки «не наказу»), або за бланковим, або, нарешті, за забезпечувальним написом і зберігаються в банку на заставному праві, але на відміну від чужих векселів не виступають додатковим забезпеченням отриманої позички, а мають на меті лише якнайшвидше стягнути прострочену або непогашену заборгованість. Соло-векселі позичальника наказу банку, які окрім інших заставних цінностей є додатковим забезпеченням позички, відносяться до власних ломбардних векселів.

Оскільки по зовнішніх ознаках векселя не можна визначити ані характер відносин між векселеучасниками, ані природу виникнення вексельного зобов’язання, тобто і добротність векселя, і надійність боржника — найважливіша задача особи яка працює з векселями, і бухгалтера і банкіра, перш за все в тому, щоб виявити справжній характер векселя, його реальну економічну та юридичну основу.[?]

Виходячи із визначення простого і переказного векселів первинними сторонами простого векселя виступають дві особи:

• векселедавець — особа, що виписує вексель, яка одночасно є і платником за векселем;

• ремітент — перший отримувач за векселем або перший векселедержатель, перед яким платник приймає зобов’язання про платіж. У переказному векселі первісними учасниками є:

• трасант (векселедавець) — особа, що виписує вексель;

• трасат (платник), до якого трасант звертає свій наказ про платіж за векселем;

• ремітент — перший отримувач або перший векселедержатель, на користь якого виставляється вексель. Тобто, за переказним векселем, на відміну від простого, платником є не векселедавець, а інша особа, яка повинна письмово підтвердити свою згоду здійснити платіж за векселем у визначений строк — ця спеціальна дія називається акцептом тратти.

Тому переказний вексель має форму наказа трасанта платнику (який після акцепту стає акцептантом) здійснити платіж за векселем.

Всіх учасників векселя пов’язують визначені правовідносини, предметом яких є, в кінцевому результаті, сплата вексельної суми.

Трасант, підписуючи вексель і видаючи його ремітенту, приймає на себе перед ремітентом, а також і перед наступним держателем векселя (якщо вексель буде мати подальший обіг) відповідальність за його оплату. Але трасант не є основним боржником за векселем. Його відповідальність носить вторинний характер, тому що вона настає тільки у випадку несплати векселя платником.

Відповідальність є безотзивною, тому буде недійсною усяка оговорка на векселі, .за допомогою якої трасант знімає з себе цю відповідальність
(наприклад «без звороту »). Трасант також несе відповідальність за акцепт векселя платником, яка виражається в тому, що, якщо платник відмовиться акцептувати вексель, то держатель має право пред’явити трасанту негайну вимогу про платіж за векселем, не чекаючи строку платежу. Але в цьому випадку трасант може зняти з себе відповідальність за акцепт до настання строку платежу за векселем.[?]

Ремітенту (або наступному держателю векселя) належить право вимагати платіж за векселем у трасанта у випадку відмови платника від акцепта або сплати векселя. Але це право може бути реалізоване тільки при дотриманні ремітентом (держателем) таких умов: своєчасного пред’явлення векселя до акцепту або платежу та здійснення протесту в неакцепті або неплатежі. Але якщо трасант зробить у векселі відмітку «без протесту» або «без витрат», то дотримання перелічених умов для пред’явлення вимоги про платіж до трасанта не обов’язкове.

Зобов’язання трасанта перед ремітентом (і наступним держателем) підтверджується підписом трасанта на векселі і в силу цього носить вексельний характер. Разом з тим, трасант і ремітент пов’язані також відносинами тієї угоди, яка була передумовою видачі векселя. Ці правовідносини між ними регулюються нормами цивільного права про зобов’язання, що витікають із договорів. Тобто видача векселя, створюючи нові вексельні відносини між трасантом і ремітентом, не зупиняє правовідносин, які існують між ними за основною угодою. Внаслідок цього ремітент, що втратив за будь-якої причини право вимоги до трасанта із векселя, може пред’явити останньому позов із основної угоди, а трасант має право заявити проти вимоги ремітента за векселем заперечення із цієї ж утвореної між ними угоди.

Але трасант не тільки несе зобов’язання за векселем, але й має також право прямого позову, основаного на векселі, проти акцептанта, що не сплатив вексель. Такий позов можливий у випадку, коли сам трасант одночасно є і ремітентом (тобто коли вексель виписаний за власним наказом трасанта), а також у випадку, коли трасант оплачує вексель у порядку зверненої до нього регресної вимоги держателя векселя.

Платник, що не акцептував вексель, не є відповідальною за векселем особою, тому що він не поставив на векселі свій підпис, який тільки і може породити вексельну відповідальність. Але акцепт не є обов’язковою дією для того, щоб платник здійснив оплату виставленого на нього векселя. Тому ремітент (або інший держатель) має право надати вексель платнику у належний строк для оплати. Платіж, здійснений платником за таким векселем, буде носити визвольний характер, тобто визволить платника від його зобов’язання за основним договором з трасантом, а також звільнить трасанта від його віповідальності перед ремітентом (або іншим держателем) за векселем; з оплатою векселя платником вексель гаситься. Якщо платник відмовиться від оплати векселя, він може нести відповідальність тільки перед трасантом, але відповідальність не вексельну, а таку, що виникає із укладеної між ними угоди, по якій і був виставлений вексель.[?]

2.2 Акцепт, індосамент і цесія векселів.

Акцептант — це платник, що акцептував виставлений на нього переказний вексель. Завдяки акцепту платник стає головним боржником за векселем. Таким чином, акцепт є письмовим зобов’язанням на векселі платника сплатити його держателю в строк. З того моменту, як акцептант повернув акцептований ним вексель, його зобов’язання за векселем стає безотзивним (навіть якщо він пізніше й закреслив свій акцепт).

Акцепт здійснюється у вигляді напису на лицьовій стороні векселя.
Акцепт повинен бути простим і нічим не обумовленим, але може бути як повним
(на всю суму векселя), так і частковим (на частину суми векселя).

У випадку відмови (повної або часткової) в акцепті векселедержатель повинен опротестувати вексель в неакцепті. В цьому випадку у його держателя виникає право оплати в порядку регреса, тобто зворотньої вимоги до попередніх зобов’язаних за векселем осіб.

Вексель має підвищену обігоздатність і тому широко використовується як платіжний засіб. Векселі легко приймаються в уплату боргу не тільки тому, що кредитор впевнений у своєчасності платежу, але й тому, що таким векселем він, в свою чергу, має можливість розплатитися за своїми власними зобов’язаннями, а при необхідності — шляхом обліку в банку отримати гроші до строку платежу. Один і той же вексель в процесі обігу здатний погасити цілий ряд грошових зобов’язань. Звичайним засобом передачі векселя є індосамент— особлиий передаточний напис, що здійснюється, як правило, на оборотній стороні векселя або на додатковому аркуші — алонжі. Переуступка векселя за допомогою передаточних написів називається індосуванням або індосацією векселя. Особа, що здійснює передаточний напис, тобто переуступає вексель по індосаменту — індосантом, а особа, що отримує вексель по індосаменту — індосатом або індосатором (векселедержателем).

Можливість передачі векселя за допомогою індосаменту поширила межі його застосування, перетворивши вексель із знаряддя переказу коштів в засіб платежу і далі — в товар, що купується з метою здійснення ним платежу.[?]

В силу оборотності векселів ця якість визначається за будь-яким векселем, навіть виданим без застереження про наказ. У зв’язку з цим вираз
«або наказу» не є обов’язковим реквізитом, тому що і при відсутності такого зазначення вексель може передаватися по індосаменту. Навпроти, лише включення у вексель спеціальної відмітки «не наказу» або рівнозначної їй може позбавити вексель властивості оборотності. Право позбавити вексель цієї здатності належить тільки векселедавцю. Якщо вексель виданий у формі оборотного документа, він продовжує залишатися таким до кінця, тобто до його погашення. Ніякі застереження на векселі, що обмежують його переуступку (передачу), зроблені після видачі векселя, або позавексельна угода сторін не можуть коливати оборотність векселя. А застереження «не наказу», що зроблене індосантом, не виключає можливості подальшого індосування векселя, а лише знімає відповідальність з такого індосанта перед наступним його придбавачем.

Векселі з застереженням «не наказу», яке зроблене векселедавцем, можуть бути передані у власність або переуступлені ремітентом іншій особі, новому кредитору, але лише з дотриманням форми і з наслідками загальноцивільного договору про переуступку вимоги (цессії) так, як може бути передане право вимоги за звичайним цивільним зобов’язанням. За договором цессії право вимоги переходить до нового кредитора саме у тому стані, в якому воно було у першого кредитора, зі всіма характерними для нього перевагами і недоліками. Відбувається лише зміна осіб у зобов’язанні.
Місце першого кредитора займає нова особа, яка має ті ж права, що і її попередник, у зв’язку з чим боржник може висувати проти вимоги нового кредитора усі заперечення, які він мав проти першого кредитора на момент уступки вимоги. Перший кредитор несе відповідальність перед новим кредитором лише за дійсність переданої вимоги, але він не відповідає за виконання боржником своїх зобов’язань.

Крім того за допомогою цессії передаються векселі після протесту у неплатежі або після закінчення строку, встановленого для здійснення протесту.

Переуступка векселів по індосаменту суттєвим чином відрізняється від переуступки за договором цесії за змістом, правовими наслідками і формою: в результаті здійснення індосаменту індосант приймає на себе відповідальність перед будь-яким наступним векселедержателем (якщо в текст передаточного напису не включене спеціальне застереження); при цессії той, хто поступається своїми правами відповідає тільки перед своїм спадкоємцем і лише за їх дійсність, але не за здійсненність; індосамент являє собою односторонню угоду, яка укладається тим, хто поступається своїми правами за векселем; цесія ж є двостороннім договором між тим, хто поступається, і тим, хто придбає права; вексельне законодавство допускає здійснення бланкового або пред’явительського індосаменту; цесія ж може бути тільки іменною; індосамент передбачає повну і безумовну передачу прав за векселем; при цесії передача прав може бути здійснена при умові чи частково.

Для зручності в наведеній нижче таблиці вказана різниця між індосаментом і цесією: [?]
| |ІНДОСАМЕНТ |ЦЕСІЯ |
|ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ |індосант приймає на себе |при цесії той, хто |
| |відповідальність перед |поступається своїми правами|
| |всяким наступним |відповідає тільки перед |
| |векселедержателем (якщо в |своїм наступником та лише |
| |текст передавльного напису |за їх дійсність, але не |
| |на включене спеціальне |здійснимість |
| |застереження) | |
|ВІДМІННОСТІ У |допускає здійснення |цесія може бути тільки |
|ЗАКОНОДАВСТВІ |бланкового або індосамента |іменною |
| |на пред’явника | |
|ПРАВА, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ|передбачає повну та нічим |передача прав може бути |
| |не обумовлену передачу прав|здійснена під умовою або |
| |по векселя |частково |
|СТОРОНИ УГОДИ |представляє собою |є двосторонньою угодою між |
| |односторонню угоду, що |тим, хто поступається |
| |здійснюється тим, хто |правами та тим хто набуває |
| |поступається своїми правами|прав |
| |по векселя | |
|ПОРЯДОК ОФОРМЛЕННЯ |повинен здійснюватися на |здійснюється як на самому |
| |бланку векселя або на |документі так і у вигляді |
| |додатковому листі — алонжі |окремого договору |

Вручення векселя новому кредитору (індосатору) є також необхідним і важливим елементом процесу переуступки векселя по індосаменту. Індосатор для реалізації своїх прав, які визначені векселем, повинен мати сам цінний папір, тобто стати векселедержателем. Пере- уступка векселя у власність нового кредитора тільки тоді може вважатися завершеною, коли після індосаменту вексель реально переходить до рук нового кредитора або знаходиться в його розпорядженні.
Тобто вручення векселя є тим юридичним фактом, який визначає момент виникнення у індосатора права власності на вексель. Тому до вручення векселя передаточний напис, що зроблений індосантом, вважається відтзивним і може бути ним анульований, а будь-який закреслений індосамент вважається ненаписаним.

Щоб індосамент міг виконати свою функцію, необхідно, перш за все, щоб індосаменти, які проставлені на векселі, являли собою непереривний ряд, низку, тому що тільки із непереривного ряду індосаментів можливо відслідкувати перехід прав від однієї особи до іншої. Цей ряд починається індосаментом ремітента (або трасанту) і далі продовжується індосаментами наступних держателів. Для непереривності ряду індосаментів достатньо наявності зовнішньої тотожності між підписом індосанта і ім’ям попереднього держателя. При цьому навіть фальшивий або неуповноважений індосамент вважається повністю дійсним і не перериває низку.[?]

Індосамент повинен бути здійснений у письмовій формі, ніякі усні угоди про переуступку прав за векселем не вважаються індосаментом.
Індосамент повинен бути простим і нічим не обумовленим. Усяке обмеження його умов вважається ненаписаним. Частковий індосамент, тобто передача тільки частини суми векселя, не допускається.

По формі індосамент може бути повним (іменним) і бланковим. Повний індосамент містить найменування особи, на користь якої він зроблений, наприклад: «Платіть АТ «0ріон» або його наказу. Завод побутових приладів
(підписи)». Повний індосамент зберігає іменний вексель в якості такого, а вексель на пред’явника перетворює в іменний. Бланковий індосамент не містить назву особи, на користь якої він зроблений, або складається із одного підпису індосанта, наприклад: «Платіть. Завод побутових приладів
(підписи)» або «Завод побутових приладів (підписи)». Силу бланкового має також індосамент на пред’явника: «Платіть пред’явнику. Завод побутових приладів (підписи)». Бланковий індосамент перетворює іменний вексель у вексель на пред’явника.

Держатель, який отримав вексель по бланковому індосаменту має можливість:

• заповнити цей бланк своїм ім’ям або ім’ям якої-небудь іншої особи, перетворивши тим самим бланковий індосамент в іменний;

• не заповнюючи бланкового індосаменту, в свою чергу, індосувати вексель за допомогою повного або бланкового передавального напису;

• передати вексель іншій особі, не заповнюючи бланку і не здійснюючи індосаменту, тобто простим врученням документу.

Коло осіб, яким може передаватися вексель, не обмежене. Вексель може бути індосований навіть на користь трасанта або платника, а вони в свою чергу, можуть індосувати вексель далі.

На практиці у забезпечувальних цілях, тобто коли векселедавець у відповідності зі специфікою угоди не має наміру випускати свої векселі на ринок, можуть виставлятися необоротні векселі, які можуть передаватися тільки за нормами цивільного права в загальному порядку передачі прав за борговими вимогами (цесії). Звичайно ця операція здійснюється завдяки напису на оборотній стороні векселя, наприклад: «Всі права по даному векселя переуступаються Укрінбанку».

Наступним видом індосаменту є передоручувальний. У цьому випадку індосамент може містити ряд застережень, наприклад: «на інкасо», «як довіреному», «валюта до отримання», які мають на увазі просте доручення провести операції за векселем (інкасування коштів, здійснення протесту і т.д. — в цьому випадку векселедержатель, вказаний в індосаменті, не розглядається як власник векселя, ним залишається індосант), «валюта у заставу», «валюта у забезпечення», які мають на увазі заставу векселя.
Індосат у цих випадках може індосувати вексель наступній особі тільки у порядку передоручительства, тобто з аналогічними застереженнями.

Крім того, відрізняють безоборотний індосамент, який здійснюється з застереженням «без обороту на мене» і знімає відповідальність з векселедавця за несплаченим і опротестованим у неплатежі векселем. Дана особа вибуває із ряду попередніх і наступних осіб, які несуть солідарну відповідальність за векселем в результаті здійснення непереривного ряду передавальних написів.

Основними функціями індосаменту є передавальна, гарантійна та легітимаційна.[?]

Передавальна функція полягає в тому, що за допомогою індосаменту всі права, що витікають із векселя, переносяться від однієї особи (індосанта) на нового кредитора (індосатора). Так як всі права за векселем пов’язані з володінням документом, індосамент повинен бути доповнений врученням. В результаті індосування векселя з’являється новий власник векселя — його держатель. Він отримує право вимагати від платника-акцептанта обумовлену у векселі суму грошей у встановлений термін, право вимоги по відношенню до попереднього кредитора і будь-якої іншої особи, що поставила на векселі свій підпис, у випадку несплати або неакцепта векселя платником (право на регресні вимоги), а також право переуступити вексель іншій особі. Індосатор не замінює собою попереднього держателя, а є самостійним вексельним кредитором. Його право вимоги до вексельного боржника незалежне від прав його попередників і базується виключно на володінні векселем і здійсненому індосаменті. Здійснення індосаменту не завжди пов’язане з передачею права власності на вексель. Індосамент може мати тільки передоручительний характер або здійснюватися з метою застави векселя. У цьому випадку до держателя не переходить право власності на вексель. Він має право здійснювати усі дії з метою отримання платежу за векселем і примусового стягнення, але передати вексель далі він може тільки у порядку передоручительства. Відмінність передоручительного індосаменту від заставного полягає в тому, що держатель за передоручительним індосаментом отримує суму векселя для свого індосанта, а держатель за заставним векселем має право направити отриману суму або її частину на погашення виданого ним індосанту кредиту, що забезпечений заставою векселя.
Гарантійна функція індосамента полягає в тому, що після передачі векселя індосант сам стає перед індосатором у положенні вексельного боржника, який відповідає згідно з законом за акцепт і платіж за векселем. Індосант гарантує новому держателю, що платник належним чином акцептує і сплатить вексель, а якщо він цього не зробить, то індосант сам оплатить вексель.
Тобто індосамент створює в особі індосанта нового вексельного боржника. Усі індосанти разом з трасантом є солідарними гарантами перед держателем, у зв’язку з чим по мірі збільшення кількості індосаментів зростає і коло осіб, пов’язаних солідарною відповідальністю за векселем, і тим самим підвищується цінність векселя. Але на відміну від трасанта, який є головним гарантом платежу за векселем, індосант може звільнитися не тільки від відповідальності за акцепт, але також і від відповідальності за платіж шляхом включення у свій індосамент застереження «без звороту», «без гарантії» або подібної відмітки. Відповідальність індосанта як боржника другого порядку настає у випадку зверненої до нього регресної вимоги, для якої необхідне здійснення протесту у неакцепті або неплатежі. Індосант може звільнити держателя від необхідності здійснення протесту шляхом застереження на векселі «без витрат», «без протесту», але застереження діє тільки по відношенню до цього індосанту і не зв’язує інші сторони за векселем.

Важливе значення має легітимаційна функція індосаменту. Законність прав вексельного кредитора грунтується на послідовності ряду передавальних написів.

Ряд індосаментів, для того щоб вважатися послідовним та безперервним, має розпочинатися з підпису ремітента (першого векселедержателя) чи векселедавця, якщо переказний вексель виставлено його власному наказу.
Наступні індосаменти кожного разу повинні підписуватися іменем тієї особи, яка була вказана в попередньому індосаменті. Після бланкового індосаменту кожна особа, що володіє векселем, може індосувати його своїм підписом, не порушуючи при цьому послідовності індосаментів, оскільки в цьому випадку вважається, що векселедержатель придбав вексель на підставі бланкового передавального напису.

Кожний наступний передавальний напис, як правило здійснюється під попереднім, але безперервність ряду індосаментів може бути встановлена й за датами індосаментів. У будь-якому випадку послідовність ряду індосаментів визначається виключно за зовнішніми формальними ознаками. Необхідна лише зовнішня тотожність між підписом індосанта та найменуванням особи, вказаної у попередньому індосаменті.[?]

2.3. Акцепт і аваль векселяів, вирішення спірних питань.

Письмовою згодою платника на оплату векселя є акцепт.

Цією дією платник (трасат) приймає на себе зобов’язання сплатити вексель у встановлений строк. Акцепт ставиться в лівій частині лицьової сторони векселя і виражається словом: «Акцептований» або іншими подібними за змістом словами: «Прийнятий», «Заплачу», «Згоден», «Зобов’язуюсь заплатити» і т. п. Для дійсності акцепта він обов’язково повинен бути підписаний платником. Простий підпис платника також означає акцепт векселя.

Ініціатива пред’явлення векселя до акцепту завжди надходить від векселедержателя, але саме пред’явлення до акцепту може бути здійснене будь- якою особою, у якої знаходиться вексель (наприклад, банком).[?]

Пред’явлення векселя до акцепту може бути проведене у будь-який час, починаючи з дня його видачі і закінчуючи моментом настання платежу, вексель може бути пред’явлений до акцепту і акцептований навіть після настання строку платежу, і боржник відповідає за ним так, як і у випадку прийняття векселя до строку. У випадках, коли вексель підлягає сплаті «в стільки-то часу від пред’явлення» або в силу вказівок векселедавця чи індосантів повинен бути пред’явлений до акцепту у визначений строк, обов’язковим є датування акцепту. При відсутності дати акцепту векселедержатель повинен посвідчити це упущення своєчасним здійсненням протесту, щоб зберегти свої права проти індосантів і проти векселедавця. В інших випадках акцепта проставлення дати не є обов’язковим.

Боржник не має права вимагати залишення у себе векселя для акцепта, але має право вимагати пред’явлення йому векселя повторно, наступного дня після першого пред’явлення. Якщо після цього строку не буде прийняття, то вексель вважається неприйнятим.

Акцепт повинен бути простим і нічим не обумовленим, але він може бути частковим, тобто боржник згоден сплатити тільки частину суми. Наприклад, вексель в сумі 10 тисяч гривень може бути частково акцептований наступним записом: «Акцептований в сумі 5 тис.грн.». Платник в цьому випадку відповідає за уплату в строк лише суми, зазначеної ним в акцепті, а держатель має право після здійснення протесту в частковому неакцепті пред’явити регресні вимоги до векселедавця і інших відповідальних осіб про дострокову сплату неакцептованої вексельної суми. Усяке інше застереження в акцепті рівнозначне відмові у ньому. Але акцептант відповідає згідно зі змістом свого акцепту. Наприклад, якщо платник в акцепті вказує
«Акцептований, але платіж 14 травня 1999 р.», в тей час як строк платежу був зазначений на векселі 3 травня 1999 р., то таке застереження рівнозначнае відмові у акцепті векселя з первісним текстом. У цьому випадку векселедержатель може опротестувати вексель у неакцепті і пред’явити регресні вимоги векселедавцю чи індосантам, або при настанні строку (14 травня) пред’явити вексель до платежу акцептанту, який несе відповідальність за платіж саме згідно зі змістом свого акцепту.

До повернення векселя держателю платник може закреслити напис про свій акцепт. У цьому випадку вважається, що у акцепті було відмовлено. Але якщо вексель після акцепту був переданий векселедавцю, то боржник вже не має права вимагати анулювання свого акцепту. Акцепт носить безвідзивний характер. Крім того, якщо платник письмово повідомив про свій акцепт векселедержателя або будь-кого із індосантів, а після цього закреслив свій акцепт і повернув вексель, він буде залишатися зобов’язаною особою згідно з умовами свого акцепту.

Таким чином, за допомогою акцепту акцептант стає головним вексельним боржником. У випадку неплатежу, держатель векселя, навіть якщо він є векселедавцем, має проти акцептанта прямий позов, заснований на акцептованому векселі, і акцептант, на відміну від векселедавця і індосантів, відповідає за оплату векселя незалежно від своєчасності пред’явлення векселя до платежу.

Платіж за векселем може бути забезпечений повністю або у частині вексельної суми за допомогою аваля — вексельного доручительства. Виступати в ролі вексельного доручителя (аваліста) може третя особа або одна із осіб, що підписала вексель (індосант, векселедавець і навіть акцептант). Аваль дається на лицьовій стороні векселя або на додатковому аркуші (алонжі) і виражається словами: «вважати за аваль», «як доручитель», «як гарант» або іншою аналогічною фразою і обов’язково підписується авалістом — юридичною особою (двома уповноваженими особами: керівником та головним бухгалтером, чиї підписи скріплюються печаткою).

Аваль дається за будь-яку відповідальну за векселем особу, тому аваліст повинен вказати, за кого він дає доручительство. При відсутності такої вказівки аваль вважається виданим за векселедавця. Не допускається авалювання векселя за особу, яка не несе відповідальності за векселем, наприклад, за індосанта, що поставив застереження «без звороту на мене», або за платника, що не акцептував вексель. Відповідно, аваль, здійснений після закінчення строку протесту за особу, яка внаслідок цього пропущення звільняється від відповідальності, також недійсний. Хоча строки авалювання векселя не встановлені — аваль може бути даний до і після закінчення строку платежу, і навіть після здійснення акта протесту.

Аваль, який не містить ніяких додаткових обмежень, гарантує виконання зобов’язань відповідальною особою в повному обсязі. Але вексельне доручительство може обмежуватися частиною суми, тобто аваліст відповідає згідно зі змістом аваля.[?]

Аваліст і особа, за яку він доручається, несуть солідарну відповідальність. Оплативши вексель, аваліст придбає право зворотньої вимоги до того, за кого він видав доручительство, а також до тих, хто зобов’язаний перед цією особою. Але в цьому випадку діють загальні правила регресу, тобто аваліст може пред’являти вимоги тільки до попередніх боржників, але не до наступних. Крім того, аваліст несе перед векселедержателем солідарну відповідальність разом з іншими особами, що поставили на векселі свої підписи. Тобто, векселедержатель має право пред’явити йому позов незалежно від пред’явлення позову іншим зобов’язаним за векселем особам.

Аваліст звільняється від відповідальності, коли залишає нести відповідальність за векселем основний боржник, наприклад, у випадку закінчення строку позовної давності.

На відміну від норм цивільного права, згідно з якими недійсність основного зобов’язання тягне недійсність забезпечуючого його зобов’язання, аваліст відповідає за оплату векселя, навіть якщо зобов’язання, яке він гарантував, виявиться недійсним.

Нормальний процес обігу векселя завершується його оплатою у встановлений строк головним вексельним боржником — акцептантом. Необхідною передумовою виконання вексельного зобов’язання є пред’явлення документа для оплати боржнику. Пред’явлення повинно відбутися у місці, зазначеному у векселі як місце платежу, а при відсутності такого зазначення — у місці знаходження платника.

Держатель переказного векселя строком на визначену дату або в стільки- то часу від складання або пред’явлення повинен пред’явити переказний вексель до платежу або в день, коли він повинен бути оплаче- ний, або в один з двох наступних робочих днів.

При визначенні строку погашення векселя не враховується день, в який він виписаний, і якщо дата платежу припадає на неробочий день, то вексель сплачується наступного робочого дня.

Боржник, перш ніж оплатити вексель, зобов’язаний засвідчитися у тому, що цей вексель пред’явлений йому для оплати законним держателем. Для цього він повинен перевірити послідовність ряду індосаментів і тим самим підтвердити власника векселя в якості законного держателя. При цьому в обов’язки платника не входить перевірка справжності підписів індосантів.

Платіж за векселем повинен наступати негайно по пред’явленню.
Відстрочка платежу можлива тільки при виникненні обставин непереборної сили, наявність яких повинна бути підтверджена компетентними органами.[?]

Звільняється від зобов’язання за векселем особа, що сплатила вексель в строк, а разом з нею і всі особи, що поставили на векселі свої підписи.
Оскільки платіж за векселем здійснений проти його вручення, наявність векселя у платника є фактом, що підтверджує його повну оплату і погашення.

Пред’явлення векселя до строку не зобов’язує боржника сплачувати його, хоч він може сплатити його. З іншої сторони, векселедержатель не може бути примушений прийняти платіж до закінчення строку векселя.

Перенесення строку платежу за векселем (пролонгація) не допускається.

Боржник може сплатити тільки частину своїх зобов’язань, і пред’явник векселя зобов’язаний прийняти цю суму. У такому випадку на векселі робиться відмітка про платіж на суму, що залишилася, і векселедержатель може здійснити протест і пред’явити позов до будь-якої зобов’язаної особи в розмірі несплаченої суми.

Вексель може бути не прийнятий до платежу або акцепту у випадку неспроможності платника або якщо за вказаною адресою неможливо відшукати платника.

Під вексельним протестом розуміють офіційно засвідчену вимогу платежу та його неодержання. Існують такі види протесту:

1) протест переказного векселя в неакцепті або недатуванні акцепту.
Мета протесту — створення умов для дострокового задовільнення вимог кредитора;

2) протест в несплаті векселя як простого, так і переказного.
Юридична мета протесту — збереження прав зворотних вимог (регресу) до зобов’язаних по векселя осіб — трасанта, індосантів та їх гарантів
(авалістів). Однак протест не є необхідним для збереження держателем права регресу проти акцептанта переказного векселя, які несуть вексельну відповідальність як головні боржники протягом всього строку позовної давності.[?]

Здійснення протесту в несплаті не потрібне, якщо вексель був раніше опротестований в неакацепті, а також в разі об’яви неспроможності платника, незалежно від того, акцептував він вексель чи ні, та трасанта по векселя, який не підлягає акцепту.

Трасант, індосант або аваліст можуть шляхом включення .в вексель підписаного ними застереження («без витрат» або «без протесту») звільнити держателя від здійснення протесту для одержання права регресу. Причому, якщо це застереження включене трасантом, воно має силу відносно всіх сторін, які підписали вексель, якщо ж воно включене індосантом або авалістом, то воно діє лише відносно його самого.

Отже, для виникнення права регресу необхідно, щоб факт відмови платника від акцепту або платежу був засвідчений офіційним актом — протестом, який здійснюється державним нотаріусом. Строки здійснення протесту:

1) В неакцепті. Якщо пред’явлений вексель не буде акцептований у двадцять чотири години або вексель буде прийнятий не в повній сумі, то векселедержатель може здійснити протест у неприйнятті, внаслідок чого одержує право на дострокове задовільнення. Протест в неакцепті повинен бути здійснений у строки, встановлені для пред’явлення до акцепту, тобто протягом одного року від дня видачі векселя. Векселедавець може скоротити або збільшити цей строк, індосанти можуть скоротити його, тоді вексель може бути прийнятим до опротестування в неакцепті протягом цих строків, але не пізніше 12 годин наступного за цим строком дня.

2) В несплаті. Для векселя строком на визначений день або в стільки- то часу від складання або пред’явлення протест повинен бути здійснений в один з двох робочих днів, які слідують за днем, в який вексель підлягає сплаті; для векселя строком за пред’явленням — протягом строку, встановленого для пред’явлення до акцепту, або наступного дня, якщо пред’явлення було здійснено в останній день цього строку.

Якщо не здійснена сплата за векселем, векселедержатель повинен передати вексель наступного дня нотаріусу (судовому виконавцю) для опротестування за місцем знаходження платника або за місцем платежу. Якщо строк платежу або строк відправки векселя припадає на встановлені законом дні відпочинку, ці строки переносяться. В цей же день нотаріус пред’являє платнику вимогу про сплату або акцепт векселя. Якщо після цього послідує платіж, нотаріус, не здійснюючи протесту, повертає платнику вексель з відміткою про сплату. Якщо платник зробив відмітку про акцепт на переказному векселі, він також повертається до векселе-держателя без протесту. Якщо до 12 годин наступного дня не одержано підтвердження про здійснення сплати за векселем, нотаріус в цей же день протестує вексель шляхом запису про це в реєстрі та відмітки на векселі. Оформлюється протест актом. Опротестований вексель з написом про протест та актом повертається від нотаріуса (судового виконавця) до векселедержателя.[?]

Протест в неакцепті здійснюється проти векселедавця. Протест в несплаті по простому векселя — проти векселедавця, по переказному — проти акцептанта.

Крім здійснення протесту, держатель повинен повідомити індосанта та трасанта про відмову в акцепті або сплаті протягом наступних за днем протесту чотирьох робочих днів. Недотримання цього правила не звільняє гарантів від відповідальності по векселя, але накладає на держателя відповідальність за збитки, які може понести відповідальна особа, в розмірі, що не перевищує суму векселя.

Якщо протест здійснений своєчасно, то виникають такі наслідки:

— судові органи мають право виносити рішення по позовах, заснованих на опротестовних векселях;

— наступає відповідальність по простому векселя — написателів, а по переказному — написателів та трасанта (векселедавця).

Всі ці особи, за виключенням індосантів, які помістили перед своїм підписом застереження «без обороту на мене», є солідарно відповідальними перед векселедержателем. Він має право пред’явити позов до всіх зобов’язаних за векселем осіб (право регресу) або до одного з них, не звертаючи уваги на послідовність підписів цих осіб на векселі. Особа, що сплатила за векселем звертається з вимогою до інших та, одержавши необхідну суму, передає тій особі, що сплатила опротестований вексель.

Таким чином, своєчасне опротестування векселя в разі відмови в акцепті або сплаті є умовою початку відповідальності трасанта, індосантів та авалістів. Акцептант та векселедавець простого векселя як головні боржники по векселя є відповідальними протягом всього строку позовної давності.

Векселедавець може вимагати з того, до кого він пред’явив позов:

• суму векселя, не акцептовану і не сплачену, з відсотками, якщо вони були обумовлені;

• відсотки від дня строку платежу;

• збитки по протесту, здійсненню повідомлення, а також інші збитки;

• пеню від дня строку платежу.

В разі закінчення строків, встановлених для здійснення протесту в некцепті або несплаті, векселедержатель втрачає свої права проти індосантів, векселедавця та інших зобов’язаних осіб, за виключенням акцептанта. Векселедержатель, який не одержав платіж, має право на стягнення у судовому порядку належної йому суми.

Право на пред’явлення позовів обмежується визначеним строком, який носить назву вексельна давність (тобто в межах строків позовної давності).
Для позовних вимог проти акцептанта та векселедавця простого векселя встановлений трирічний строк давності. Держатель може виставити позов проти індосантів, трасанта та їх гарантів протягом одного року з дня протесту, або із дня строку платежів за векселем, що не підлягає протесту, а кожний індосант — проти іншого індосанта і трасанта протягом 6 місяців з дня, у який індосант сплатив вексель, або з дня пред’явлення до нього позову.[?]

3. Розрахунки

Безготівкові розрахунки в господарському обороті України регулюються інструкцією Національного банку, яка розроблена згідно із Законом України
«Про банки і банківську діяльність», іншими законодавчими актами України та нормативними актами Національного банку України. Інструкція визначає загальні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти документів та порядок їх обігу, що впроваджуються в господарський оборот України.
Юридичні особи, їх філії, відділення, фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності відкривають поточні рахунки, інші рахунки для зберігання грошових коштів і здійснення всіх видів банківських операцій у будь-яких банках України за своїм вибором і за згодою цих банків. Якщо підприємство відкриває більше одного рахунку, один з цих рахунків визначається як основний. Безготівкові розрахунки між підприємствами, фізичними особами здійснюються через банки шляхом перерахування коштів з поточних рахунків платників на поточні рахунки одержувачів коштів.
Банки приймають доручення підприємств на перерахування коштів до виконання тільки в межах наявних коштів на їх рахунках і тільки за розпорядженнями їх власників, крім випадків, у яких безспірне списання коштів передбачене законами України. У разі відсутності коштів на основному рахунку підприємства банки приймають до виконання доручення на перерахування з основних рахунків підприємств до бюджетів та державних цільових фондів сум податків і зборів, неподаткових платежів, пені, штрафів та інших санкцій, передбачених законодавством і застосованих у встановленому порядку за несвоєчасну сплату цих платежів, які приймаються банками незалежно від наявності коштів на цих рахунках.
Банк на договірній основі здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів і виконує їх розпорядження щодо перерахування коштів з рахунків.
Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів: платіжними дорученнями; платіжними вимогами-дорученнями; чеками; акредитивами; векселями; платіжними вимогами; інкасовими дорученнями (розпорядженнями).

3.1. Розрахунки із застосуванням платіжних доручень.
Платіжне доручення — документ, який являє собою письмово оформлене доручення клієнта банку, що його обслуговує, на перерахування визначеної суми коштів зі свого рахунку.
Доручення приймаються до виконання банками протягом десяти календарних днів з дня виписки. День заповнення доручення не враховується.
Якщо на основному рахунку платника кошти відсутні, він зобов’язаний протягом трьох робочих днів перерахувати залишки коштів з інших поточних рахунків на основний рахунок для забезпечення погашення заборгованості або погасити її безпосередньо з додаткового рахунку.
Доручення застосовуються в розрахунках за платежами товарного і нетоварного характеру.
Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись: за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи, надані послуги); в порядку попередньої оплати; для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств; для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам
(заробітна плата, пенсії, грошові доходи колгоспників тощо) на їх рахунки, відкриті в установах банків; в інших випадках за згодою сторін.
Попередня оплата здійснюється підприємствами у разі, якщо це обумовлено в договорі або встановлено окремими указами Президента України та рішеннями уряду (за хлібопродукти, воду, електро- та теплову енергію, за користування телефоном і за поштово-телеграфні послуги, за перевезення товарів для розрахунків із залізницями, пароплавствами, автотранспортними підприємствами).

3.2. Розрахунки чеками.
Форми чеків та їх обіг регламентуються національним законодавством та нормами міжнародного права. Страни СНГ у якості джерела чекового права використовують Постанову ЦВК та СНК СРСР “Положення про чеки” від 6 листопада 1929 року, а також нормами Женевської конвенції, яка встановила
“Єдинообразний закон про чеки”.
Чеки застосовуються для здійснення розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також фізичними та юридичними особами з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари, виконані роботи та надані послуги. Застосування чека в платіжному обороті в значній мірі спрощує розрахунки, що дозволяє зменьшувати витрати по обігу дійсних грошей і прискорювати розрахунки, так як усі чеки оплачуються по пред’явленню.
Як засіб обігу і розрахунку чек виникає із функції грошей, як платіжного засобу, але не є дійсними грошима, а тільки заміщує їх в платіжному обороті. Обіг чеку, як засобу платежу обмежено, тому що, по-перше, чек – це грошове забов’язання часного порядку і не може икористовуватись як всезагальний засіб платежу. По-друге, чек виступає лише як письмовий дозвіл банку разпоряджуватися засобами на поточному рахунку чекодавця у банку і не може бути як засіб кредиту, тобто на суму чека не нараховують проценти, хоча він і виступає у ролі кредитних грошей.
Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове безумовне розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (банку-емітенту), яка веде його рахунок, сплатити чекодержателю зазначену в чеку суму коштів.
Чекодавець — юридична або фізична особа, яка здійснює платіж за допомогою чека та підписує його.
Чекодержатель — підприємство, яке є отримувачем коштів за чеком.
Банк-емітент — банк, що видає чекову книжку (розрахунковий чек) підприємству або фізичній особі.
Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на банкнотній фабриці Національного банку України.
Чекові книжки брошуруються по 10, 20 та 25 аркушів.
Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій, виготовляються окремими бланками. Їх облік ведеться окремо від чекових книжок.
Банк-емітент без видачі чекової книжки може видати на ім’я чекодавця
(фізичної особи) один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою.
Строк дії чекової книжки — один рік. Розрахункового чека, який видається для разового розрахунку фізичній особі, три місяці.
За погодженням з установою банку строк дії невикористаної чекової книжки може бути продовжений.
Чек включає: а) назву «розрахунковий чек»; б) назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батькові чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки (далі- чекодавця) та номер його рахунку; в) назву банку-емітента і його номер МФО; г) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України, у фізичних осіб — ідентифікаційні номери у разі їх присвоєння державною податковою адміністрацією; д) назву чекодержателя; е) доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами; є) призначення платежу; ж) число, місяць та рік складання чека, місце складання чека; з) підписи чекодавця та відбиток печатки.
Чек, на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, вважається недійсним і повертається банку чекодавця без виконання.
Чек із чекової книжки пред’являється до оплати в банк чекодержателя протягом десяти календарних днів (день виписки чека не враховується).
Обмін чека на готівку і отримання здачі із суми чека готівкою юридичними особами не дозволяється. У разі розрахунків фізичних осіб з підприємствами торгівлі та послуг розрахунковим чеком дозволяється отримання чекодавцем здачі із суми чека готівкою, але не більше двадцяти відсотків від суми чека. Якщо сума здачі більша, ніж двадцять відсотків від суми чека, чекодавець має звернутися до установи відповідного банку для переоформлення чека. Невикористаний розрахунковий чек його власник може повернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.

Згідно з “Єдинообразним законом про чеки” чек може передаватися однією особою іншій шляхом внесення до нього передаточного напису – індосаменту.
Індосамент здійснюється на зворотній стороні чека і підписується особою, яка зробила цей напис. Той хто підписався під передаточним написом називається індоссантом. Передаточний напис повинен бути простий та не чим не обумовлений. Він засвідчує передачу прав по чеку іншій особі, а також визначає відповідальність індоссанта перед усіма наступними держателями чеку.

Умови передачи чеку від однієї особи іншій визначають вид чеку та характер його використання в обігу як засобу платежу.

Розрізняють наступні види чеків: а) іменний, або чек, який виписаний на користь відповідної особи.
Такий документ не може бути переданий за допомогою звичайного індосамента.
Пердача здійснюється цессієй, тобто шляхом здійснення передаточного напису з поміткою “Не наказу”, який завірений нотаріально. При здійсненні передачі шляхом цессії його власник набирає тільки ті права, які мав попередній чекодержатель. б) ордерний чек, тобто чек, який виписан на користь відповідної особи або її наказу. Такий чек передається за допомогою індосамента з поміткою
“Наказу” або без неї. Цей вид чеку найбільш широко застосовується в міжнародному розрахунковому обороті. в) чек на пред’явника виписується пред’явнику і може бути предан іншій особі як з індосаментом, так і без нього. Як правило, цей чек виставляється клієнтом на свій банк. Чекодержатель висилає його своєму партнеру за кородоном, який при отримані виставляє його своєму банку для кредитування свого рахунка. Таким чином, за допомогою чеку на пред’явника чекодержатель здійснює розрахунок прямо своєму партнеру, в цілому це виявляється швидше, ніж розрахунок шляхом банківського переказу.

Згідно Женевський конвенції чек, виставлений без зазначення отримувача, розглядається як чек на пред’явника. Крім того чеки розділяються на фірмові та банківськи.

Банковський чек – це чек, який виписан банком на свій банк- кореспондент. У тексті таких чеків немає найменування фірми-чекодавця, а чекодавцем виступає банк боржника. Оплата по таким чекам здійснюється за рахунок коштів банка чекодавця на його рахунках в банку-кореспонденті за кордоном.

Фірмовий чек – це чек, виписаний фірмой на отримувача. В більшості випадків такі документи виписуються на прд’явника в національній або іноземній валюті на пред’явника і виставляються фірмой на свій банк. Оплата по ним провадиться за рахунок коштів чекодавця.

У випадках, коли при видачі чеку не мається на увазі отримання готівки, застосовуються кросовані та розрахункові чеки. Ознака, яка відрізняє кросований чек – дві паралельні лінії, які наненсені по діагоналі на ліцевій стороні чеку. Це робиться для того, щоб усунути зловживання чеком. Його держатель не може отримати визначену суму готівкою. Ця сума зараховується на рахунок чекодержателя в банку, який виступає платником по чеку, або в іншому будь-якому банку. Такий чек можна оплатити тільки банку або іншій кредитній установі. При цьому, якщо між паралельними діагоналями вписується найменування банку, то чек може бути сплачен лише цьому банку.
Таким чином, кросовані чеки застосовуються для переведення тієї чи іншої суми з одного рахунка на інший. Видача розрахункового чеку теж передбачає перевод грошей з одного рахунка на інший. Але в цьому випадку банк-платник кредитує на суму чеку рахунок чекодержателя.

3.3. Розрахунки акредитивами..

Аккредитив, який використовується при розрахунках, незалежно від того, як він назван або позначений, являє собою одностороннє, умовне грошове забов’язання банка, яке видається їм за дорученням клієнта-наказодателя аккредитива на користь його контрагента по контракту – бенефіціара, по якому банк, відкривший аккредитив, повинен здійснити сплату бенефіціару або акцептувати тратти бенефіціара і сплатити по ним у строк, або уповноважує інший банк здійснити такі розрахунки, при умові надання бенефіціаром документів, які передбачені в аккредитиві, та при виконанні інших умов аккредитива.
Акредитив — це форма розрахунків, при якій банк-емітент за дорученням свого клієнта (заявника акредитива) зобов’язаний: виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги; надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.
Заявник акредитива — платник, який звернувся до банку, що його обслуговує, для відкриття акредитива.
Банк-емітент — банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнту.
Бенефіціар — юридична особа, на користь якої виставлений акредитив
(продавець, виконавець робіт або послуг тощо).
Виконуючий банк — банк бенефіціара або інший банк, що за дорученням банку- емітента виконує акредитив.
Залежно від характеру акредитивної операції, що покладена банком-емітентом на виконуючий банк, він може виступати авізуючим або банком-платником.
Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.
Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів: а) покритий — акредитив, для здійснення платежів при якому завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку- емітенті або виконуючому банку; б) непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
Акредитиви бувають відзивні та безвідзивні. На кожному акредитиві має бути вказано, чи є він відзивним або безвідзивним. У разі відсутності такої вказівки акредитив вважається безвідзивним.
Відзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з бенефіціаром (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банку- емітента від гарантування платежів за акредитивом).
Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредитива заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній -бенефіціара.
Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива.
Виконуючий банк зобов’язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитива, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім повідомлення про змінення або анулювання акредитива.
Безвідзивний акредитив — акредитив, який може бути змінений або анульований тільки за згодою бенефіціара, на користь якого він був відкритий.
Бенефіціар може достроково відмовитися від використання акредитива, якщо таке передбачено його умовами. Із своїми пропозиціями про змінення умов акредитива бенефіціар має звернутися до заявника акредитива, а заявник, у разі згоди, вносить зміни до акредитива через банк-емітент, який надсилає потрібне повідомлення виконуючому банку.
Акредитиви в іншому (виконуючому) банку за дорученням банку-емітента можуть виконуватися: а) депоновані — списанням коштів з аналітичного рахунку «Розрахунки акредитивами», відкритого у виконуючому банку; б) гарантовані — наданням виконуючому банку права списувати кошти з кореспондентського рахунку банку-емітента, відкритого при встановленні кореспондентських відносин між банками. Відносини між банком-емітентом і виконуючим банком регулюються кореспондентськими договорами, в яких передбачається розмір комісійних за авізування та інші витрати, пов’язані з відкриттям і виконанням акредитива, а також відповідальність сторін щодо оплати розрахункових документів згідно з умовами акредитива.
Аккредитив за своєю природою являє собою угоду, яка відокремлена від контракта куплі-продажу, і банки ні в якому разі не несуть відповідальності за невиконання умов контракту будь-яким з контрагентів.

3.4. Розрахунки векселями.
Вексель як визначена форма грошового забов’язання широко застосовується в господарському обороті України. Його застосування в якості засобу обігу і розрахунку у цій сфері пов’язане з тим, що частина обігу здійснюється за рахунок кредиту.
У багатьох країнах світу обіг векселя регламентується єдиним законом, який був прийнятий Женевською вексельною конвенцією у 1930 році. Через сім років і в колишньому Радянськлму Союзі було впорядковано вексельне законодавство.
Векселем визначається цінний папір, який засвідчує нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця (простий вексель) або іншого вказаного у векселі платника (переказний вексель) виплатити з настанням зазначеного у векселі строку відповідну суму володарю векселя (векселедержателю). Таким чином, вексель є безумовне, абстрактне, суворе формальне зобов’язання або наказ сплатити відповідну суму грошей. Основні учасники вексельних правовідносин
– векселедавець, векселедержатель та платник. У залежності від того, хто є платником за векселем – сам векселедержатель чи третя особа – розпізнають два види векселів: простий і переказний. Переказний вексель інакше називається “трата”. Вексельне забов’язання утворюється одностороннім волевиявленням з боку векселедавця. Особливість векселя як цінного папера полягає в тому, що він є суворо формальним документом. З одного боку, щодо нього діє правило: чого немає у векселі, того не існує, з іншого – дефект форми векселя спричиняє його недійсність без попереднього визнання данного фокту з боку суду. Ця особливість одержала також назву вексельної суворості. Та недійсність векселя є відносною: недоліки форми векселя забирають від нього тільки “вексельну силу”, але не можуть перешкодити розгляду такого векселя як ділового документа іншої ділової природи
(наприклад, боргової записки).
Векселі, як і чеки, — невідємні елементи грошового обігу. Без них не можливо ефективно здійснювати міжгосподарськи розрахунки і вийти з платіжної кризи. Однак функціонування вексельного обігу в Україні пов’язане з певними труднощами. Причини тут різні: брак традиційних навичок у здійснені розхрахунків векселями; ненасиченість ринку відповідною товарною масою; неплатоспроможність та недисциплінованість багатьох господарських організацій.
Звичайно, поки комерційні банки активно не працюють із векселями, адаптувати вексель до умов чинної системи розрахунків буде важко. Нині операції з векселями поетапно впроваджуються у практику діяльності комерційних банків. Діяльність банку здійснюється за двома основним напрямками: проведення класичних банківських операцій з векселями, тобто облік, інкасування, надання авалю, надання кредитів під заставу векселів, продаж векселів, що належать банку; оформлення векселями взаємозаборгованості суб’єктів підприємницької діяльності.

3.5. Вексельні операції та їх характеристика..
Всі операції з векселями можна поділити на дві групи:
1. операції, пов’язані з видачею та погашенням векселей, тобто операції з власними векселями, точніши з векселями, по яким підприємство виступає або платником (векселедателем в простих та та трассатом-акцептантом в переказних векселях), або векселедателем-трассантом (в переказних векселях);
2. опреації, пов’язані з обігом векселей, тобто операції з чужими векселями, а точніши з векселями, в яких підприємство виступало надписником, яке не приймало участі в складанні векселя.

До першої групи операцій відносяться: видача простого векселя; трассування: на іншого платника наказу третій особі; на іншого платника власному наказу; на самого себе; доміціляція векселя; оплата векселя.

До другої групи операцій відносяться: облікова операція (індосування); ломбардна операція (кредит під заставу векселя); комісіонна операція (інкасування векселів і супроводжуючих їх товарних документів); депозитна операція (зберігання та керування векселями); акцептна операція (акцептний кредит); гарантійна операція (поручительство по векселям).

Доміціляція векселів.

Якщо платнику представляється зручним, щоб вексель при настанні строку платежу був оплачений не їм самим, а третьою особою, тоді складається доміцільований вексель. Місце платежу по ньому відрізняється від місця проживання платника – векселедателя в простих та акцептанта в переказних векселях. Особа, яка буде платити по векселю і замінює акцептанта або векселедержателя, називається доміціліатом, а особа, яка уповноважує доміціліата зробити платіж, – доміціліантом.

Для трассата доміціліювання має ту перевагу, що звільнює його від турбот, які пов’язані з оплатою векселя. Для векселедателя доміціліювання корисно в тих випадках, коли він проживає в будь-якому населенному пункті, де немає установи банків. Шляхом доміціліювання векселя в одному з банківських пунктів вексель стає «прийнятним» як для банків, так і для інших осіб, які бажають його приобрести; він легше може бути облікован, а при інкасуванні по такому векселю не потрібно нести накладних витрат
(дамно, порто та інш.)

По звичаям, що склалися, для доміціліювання векселя трассант у переказних і першепридбавач в простих векселях доручають доміціліювати вексель: перший – трассату, а другий – векселедателю. Потім трассат
(векселедатель) звертається до особи, яка мешкає по місцю передбачуваній або бажаємої доміціляції, з проханням про дозвіл доміціліювати вексель, сповістити умови покриття і додаткові умови відносно самої операції: розміру комісіонної винагороди, відсотків по рахунку на залишкм сум та інше. Комісіонер дозволяє призначити себе доміціліатом, як правило, на умові попереднього покриття (при наявності кредиту з боку доміціліата по відношенню до доміціліанта питання про покриття не виникає, сторонами нормуються лише умови доміціляції). Трассат в переказному та векселедатель в простому векселях доміцілюють потім вексель у доміціліата та письмову повідомляють їх про це, а також трассанта в переказному та першепридбавача в простому векселі, надсилая тому або іншому сам доміцілійований вексель
(прийнято, що доміцілійований вексель по-перше акцептується трассатом, щоб не визивати підозри у першепридбавача щодо платежа).

Доміціліант надсилає свому доміціліату відповідне покриття, а тот потім оплачує у строк доміцілійований у нього вексель; він же перекреслює підпис особи, яка забов’язана платежом по векселю – акцептанта в перказному та векселедателя в простому векселях, — і повертає йому або іншому сплачений та касирований (знищений) таким чином доміцілійований вексель.

Право доміціліювати весель належить виключно векселедателю (трассанту), так як тільки він має право обумовлювати вексель в його істотних частинах, до яких належить місце платежу. Після того, як векселедатель вказав місце платежу, ні одна особа, навіть він сам, не можуть змінити його.

У випадку відмови доміціліата оплатити доміцілійований у нього вексель повинен бути зроблено протест з позначенням причини відмови від платежу.
Отже, доміціліат не забов’язан нічим, навіть в тому випадку, коли він пообіцяв трассату оплату векселя.

Облікова операція.

Облікова (дисконтна) операція, яка здійснюється з векселями, складається з того, що підприємство або фінансова установа – банк, предоставляє векселедержателю кредит, коли придбає у нього вексель в оплату товарів, робіт, послуг (або просто як фінансовий документ, цінний папір) до настання строку платежа за ціною, котра менше, вказаної на векселі, на величину обліку (дисконта).

Облік векселів полягає у передачі їх векселедержателем – дисконтантом у повну власність векселепридбавачу – дисконтера по передаточним на його ім’я надписам (шляхом індосування) в обмін видачі коштів або заліку їх по розрахункам у розмірі валюти векселя з утриманням на користь дисконтера відсотків, так званого дисконта. По векселям з іншого міста може утримуватися особливий вид комісії дамно, і поштово-телеграфні витрати або порто. Операція обліку по відношенню як до дисконтанту, так і до дисконтера зветься обліковой, бо і дисконтант і дисконтер обліковують, а у випадку іноземного векселя – негоціюють, тобто продають і покупають вексель.

Рекомендується приймати до обліку тільки ьакі векселя, які мають не менше двох підписей, а саме:
1. прості векселя – з підписом векселедателя і бланком векселедержателя;
2. переказні векселя на іншого платника наказу третій особі – з підписом трассанта, трассата і бланком ремітенту;
3. переказні векселя на іншого платника власному наказу – з підписом трассанта, трассата і бланком трассанта;
4. переказні векселя, трассовані на векселедателя (трассантом на сомого себе) – з підписом трассанта і бланком ремітенту;
5. секунда, якщо прима призначена тільки для акцепта, — з підписом трассанта і бланком ремітенту;

Також слід стежити за тим, щоб – як правило – купувати: векселя, які виникли на грунті реальних торгових угод; векселя, які видані на солідні промислові, торгові та банківські фірми.
Сюди перш за все відносяться акцепти першокласних банків. векселя з платежом у банківському пункті;

Але крім першокласних векселів на грошовому ринку обертаються і векселя меншого гатунку, хоча вони і не зустрічають великого попиту. До таких векселів відносяться: векселя з безоборотними надписами; внутрішні векселя, які підлягають оплаті в іностранній валюті; векселя, які підлягають оплаті в пункті, де немає установи банку; переказні векселя, які не підлягають акцепту, — мандати.

Передача векселей в уплату боргу.

Однорідною з обліковою операцією є операція по передачі векселів в уплату боргу: розрахунок робиться на тих самих підставах, а різниця складається в тому, що належна з дисконтера сума не може бути отримана грошима, а зараховується в уплату боргу за його особистоим рахунком.

Ломбардна операція.

Ломбардна операція, яка здійснюється з векселями, складається з передачі векселів до банку для забеспечення отриманих кредитів, а саме: за позиками строковими за позичковими рахунками; за позиками до запитання за спеціальним позичковим рахунком.

Всі ці векселя забеспечуються індосаментом (бланковим, рідше іменним).

По лобардним векселям комісію, дамно, порто і витрати по проесту банки у відповідних випадках нараховують на свою користь, з відношенням їх на дебет рахунку боржника, тільки тоді, коли ці векселя ними інкасовані або опротестовані.

КОМІСІЙНА ОПЕРАЦІЯ.

Комісійні операції, які здійснюються з векселями за участю банків, які забеспечують їх проведення. Банки приймають: прості і переказні векселя і супроводжуючи їх документи для інкасо до настання по ним строку платежу, а у випадку неплатежу – в їх протесту; переказні і прості візо-векселя для пред’явлення до акцепту, а у випадку неакцепту – в їх протесті; протестовані векселя для інкасо, але не судовим порядком, а шляхом пред’влення їх до платежу тим особам, які вказані довірителем.

За здійснення всіх цих операцій банки утримують на свою користь комісію, а по векселям з іншого міста, крім того, дамно і порто.

Без комісії банки виконують доручення постійних клієнтів по розрахунковим і кореспонденським рахункам як на інкасо, так і на пред’явлення до акцепту місцевих векселів.

Депозитна операція.

Депозитні операції або операції депо, які здійснюються з векселями, виконуюються за участю банків, які забеспечують їх проведення. Банки приймають векселя: на збереження (чисте депо); на збереження і керування (кваліфіковане депо); на збереження, в керування і розпорядження (забеспечуюче депо).

При чистому депо банк приймає на себе забов’язання зберігати векселя, відповідати за всі наслідки їх загибелі або порчи і повертати їх за першою вимогою клієнта; при кваліфікованому депо банк, крім того слідкує за строками векселей, інкасує строкові векселя і в певних випадках протестує їх, а також здійснює всі інші дії, необхідні для охорони прав доверителя.
Витрати банка по інкасуванню і опротестуванню погашаються за рахунок сум, які поступають в оплату векселів.

Забеспечуюче депо на умовах застави служить для цілей забеспечення видаваємих клієнту позик і складає основу ломбардних операцій.

АКЦЕПТНА операція.

Акцептна операція, яка здійснюється з векселями, виконується за участю банків, які забеспечують їх проведення. Вона полягає в тому, що банк акцептує виставлений на нього переказний вексель за умовою, що клієнт предоставить банку покриття до настання строку платежу по векселю. В цій операції, на відміну від облікової, банк сам виступає платником. Сума для оплати векселя банком предоставляється клієнтом не пізніше, чим за день до настання строку. Тому банки предоставляють акцептний кредит тільки першокласним позичальникам при безумовній впевненості в їх кредитоспроможності, а в якості забеспечення утримують у себе соло-векселя позичальника; від менш надійних позичальників банки потребують також надання гарантії та додаткового високоліквідного забеспечення.

Ремітент може використати акцепт в різних целях: передати в уплату боргу своєму кредитору або облікувати в банку для миттєвого отримання коштів. В останньому випадку дисконтером може виступати сам банк-акцептант, який не бажає пускати свій акцепт в обіг, – тим самим він переводить акцептний кредит в облікову позику, але він може і не обліковувати власний акцепт, а за згодую з ремітентом депонувати його у себе до настання строку платежу.

У зовнішньоторгових операціях акцептний кредит часто приймає форму акцептно-рамбурсного кредиту, при якому експортер (або його комісіонер) виставляє тратти на будь-який іноземний банк, а покриття по кредиту предоставляє банк імпортера, або інший третій банк, але все це – за дорученням та за рахунок імпортера. Ця форма кредиту використовується тоді, коли валюта платежу по контракту не є валютою країни ні експортера, ні імпортера.

Як акцептний, так і акцептно-рамбурсний кредит відкривається по товарним угодам, і векселя акцептуються проти пред’явлення товарних документів і часто супроводжуються акредитивами.

По акцептним кредитам банк утримує комісію в залежності від строку і суми забов’язань і ризику непогашення кредиту, а по акцептно-рамбурсним кредитам банк, окрім комісії, утримує ще і відсотки.

ГАРАНТІЙНА операція.

Гарантійна операція, яка здійснюється з векселями, полягає в тому, що третя особа – підприємство або банк приймає на себе відповідальність по забов’язанням доверителя чи у формі письмової гарантії, чи у формі авалювання векселя і тим самим предоставляє авальний кредит. Якщо доверитель не зможе виконати свої забов’язання по відношенню до свого контрагента, а саме – у строк погасити векселя, гарантор бере на себе оплату даних забов’язань, тобто гарантор страхує ризик непогашення кредиту у формі гарантії платежу, причому гарантія є безвідзивною і не залежить від виконання сторонами по угоді своїх забов’язань.

Гарантії, в забеспечення оплати векселів, як правило, надаються банками, так як очами ділового світу тільки вони можуть забеспечити солідність та добротність фірми.

Гарантійна операція вигідна банкам, тому що в момент видачі гарантії не виникає імобілізація грошових коштів; в той же час це одна з найбільш ризикоаваних операцій, бо не можливо наперед (до моменту платежу по забов’язанням) передбачити, чи зможе доверитель погасити свої забов’язання.
Винагорода банка виражається у вигляді комісії, яка виплачується доверителем до видачі гарантії; її розмір складає 1-8% в залежності від суми, строків забов’язань і ризику операції.

Висновок.
Якщо загальновизнана істина така, що кредит – душа промисловості, то вексель без сумніву – кращій представник кредита. Подібно тому, як торгівля не обумовлена розмірами того чи іншого государства, так і вексель, перший і головний слуга торговлі, не має ніяких обмежень. Виконнуючи роль инструмента великих торгівельних підприемств, встановлюючи звязок між усіма народами всесвіту, вексель і в інших відношеннях надав важливого впливу на розвиток торгівлі, як інші відкриття. Поява векселя навіть в їого найпростішій конструкції, стало плодом таемної і могутьної сили, яка може бути названа автономієй торгівельного сослов’я, в звязку з подальшим розвитком його реквізітів, як результат того ж самого мистецтва, — все це належить до найбільш важливих відкриттів торгівельного світу. Якщо компас розширив географічний кругозір людства и якщо гроші звільнили торгівлю від вузьких уз мени, то вексіль – шматочок бумаги, незабеспечений скарбом держави, розвив кредит – цю могутню силу и основу усієї промисловості.
Переносячи капітали з одних рук до інших і служачи способом передачі капітала, вексель тим самим викликає до діяльності без нього не використані богатства, збільшує розміри виробництва, уособлює в собі сам капітал і отримує сам купувальну силу.
Якщо заміна натурального господарства грошовим мала таке важливе значення, то вексель, превосходячи економічну важливість грошей різновидами своїх функцій, первищує останні і як платіжний знак. Значення грошей обмежено державною теріторією, за межами якої вони, якщо не зовсім, то відчутно зменьшують свою вартість. Вексель же завжди і будь де має однакову цінність, його дійсність не обмежена ніякими кордонами і його сила не обумовлена ніякими законами ввоза та вівоза. В цьому відношенні він заслужено отримав назву універсального засобу сплати і монети всього торгового світу. Вексель має також інші переваги перед грошима. Гроші завжди виражають зазначену вартість, тоді коли вексель може виражати яку завгодно суму; припошук грошей звязано з важливими складностями, тоді як вексель може бути утворений у будь який час, як швидко є у особи відповідна для цього цінність.
Економічне значення векселя цім не вичерпується: служа зброєю кредита і суррогатом готівкової сплати, маючи покупну силу грошей, вексель набуває значення товару, отримує свою вартість і свій курс (ціну), служа міжнародним розрахункам, позбавляє від необхідності переводити і пересилати дзвінку монету і розпадаясь, подібно сортам і якостям товару, на різні категорії, дивлячись по місцю видачи та місцю платежа по векселю.
В своїй роботі, в першому розділі я стисло виклав історію виникнення і розвитку векселю в світовій історії, цей розділ введений для лаконічного сприйняття цієї теми, вексель, це не якась загадкова істота чи дитина наукових розробок. Поява векселю була зумовлена загальним розвитком людства, так би мовити наступний кроком у розвитку, без подалання якого мабуть людство і не досягло б такого інтелектуального рівня розвитку.
В другому розділі я виклав усі основні поняття і терміни нерозривно повязані з векселем, принципи класифікації векселів, правовий стан і специфіку вексельного обігу в Україні, розглянув основні конфліктні ситуації, що мають місце в справі інтеграції і удосконалення національного вексельного законодавства з всесвітнім, виклав свою точку зору та шляхи вирішення ціх конфліктів так як усуненя протерічь є основним фактором здорової і життєспроможної економіки.
У третьому розділі що має назву “Розрахунки” я виклав правила розрахунків різними засобами, але перевага, зрозуміло, була віддана векселю, в цому розділі наведені приклади та методи практичного застосування векселя для проведення фінансових операцій.

5. Додаток
5.1. Зноски до диплому.

[i] Юровский Б. «Краткий курс вексельного обращения для руководителя»
/Сборник библиотека бухгалтера, 1999.
[ii] Приклад наведено з книги Балашовой Ю.В., Козаковой И.А. «Вексель в торговом обороте» — М.: Консультант, 1994.
[iii] Мороз Ю.Н. «Вексельное дело» — К.: Лад Наукова думка,1996.
[iv] Барац С.М. «Курс вексельного права» — СПб: Т-во «Общественная польза»,
1893 ( з матеріалів Мороза Ю.М.).
[v] Цитович П.П. «Курс вексельного права» — К.: Типография И.Н.Кушнарева и
К, 1887 ( з матеріалів Мороза Ю.М.).

[vi] — заборона нижнім військовим чинам зобов’язуватися векселями знята законом від 5 червня 1875р.

[vii] Мороз Ю.Н. «Вексельное дело» — К.: Лад Наукова думка,1996.

[viii] Закон України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р. і відповідно Постанова Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991р.

[ix] Стаття 21 Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» від 18 червня 1991 р.

[x] Виходячи з визначення цінного папіра за вказаним законом вексель не можна однозначно вважати цінним папером (див. попередній розділ).
[xi] Мороз Ю.Н. «Вексельное дело» — К.: Лад Наукова думка,1996.

[xii] перелік реквізитів векселя наведений в попередньому питанні;

[xiii] Постанова Кабінету міністрів України та Національного банку України від 10.09.1992р. № 528 про «Правила виготовлення та використання вексельних бланків».

[xiv] Малюк В. «Вексель в Україні», К.: ЕКОНОМІСТ, 1997.
[xv] Мороз Ю.Н. «Вексельное дело» — К.: Лад Наукова думка,1996.

[xvi] Ильин В.В., Макеев А.В. «Вексельное право» — М.: Банковский деловой центр, 1997.
[xvii] Лисенков Ю.М., Ляшко В.П. «Операции банков с векселями» — К.,1995.
[xviii] Лисенков Ю.М., Ляшко В.П. «Вексель в хозяйственном обороте» — К.:
Прес-центр, 1994.
[xix] В.Малюк «Вексель в Україні». — Київ: Економіст, 1997.
[xx] Там же.
[xxi] Захарьин В.Р. «Все о векселе» — М.: ДИС, 1998.
[xxii] таблицю наведено з матеріалів семінару Міжнародного центру приватизації, інвестицій і менеджменту «Вексель як альтернативний спосіб взаємного заліку заборгованостей між підприємствами». Київ — 1998.
[xxiii] Хабарина Л.П. «Операции с векселями» — М.: Интел-Синтез, 1995.
[xxiv] Єфімов О. «Правова природа індосаменту переказного та простого векселя» /Журнал Право України, 1999, №4,
[xxv] Там же.
[xxvi] Вишневский А.А. «Вексельное право» — М.: Юристъ, 1996.
[xxvii] Фельдман А.А. «Вексельное обращение» — М.: Инфра-М, 1995.
[xxviii] достатнім доказом дії обставин непереборної сили або форс-мажорних обставин є документ, виданий Торгово-промисловою палатою України
[xxix] Юровский Б. «Краткий курс вексельного обращения для руководителя»
/Сборник библиотека бухгалтера, 1999.

[xxx] В.Малюк «Вексель в Україні». — Київ: Економіст, 1997.

5.2. Використана література.

Юровський Б. “Краткий курс вексельного обращения для руководителя» 1999
Козакова И.А. «Вексель в торговом обороте» М. 1994
Мороз Ю.Н. «Вексельное дело» К. 1996
Закон України «про правонаступництво України» 12.09.1991 р.
Ст. 21 ЗУ «про цінні папери і фондову біржу» 18.06.1991р.
Постанова КМУ та НБУ від10.09.1992 р.№528 «про правила виготовлення та використання вексельних бланків»
Ильин В.В, Макеев А.В. «Вексельне право» М. 1997 г.
Захарин В.А. «Все о векселе» М. 1998р.
Малюк В.М. «Вексель в Україні» К. 1997 р.
Хабарина В.М. «Операції з векселями» 1995 р.
Ефімов К.В. «Правова природа індосаменту, переказного та простого векселя»
1999 р журнал «право України» № 4 с.45
Фельдман А.А . «Вексельное обращение» М. 1995р.
Вишневский А.А. «Вексельное право» М. 1996р.
Юровский Б.П. «Краткий курс вексельного обращенния для руководителей»
1998р. К.
Мересьев Т.И. «Практика вексельного звертання в Українї» 1998р.К.
Старовойтова К.В. «Фінансове право» К. -1998р.