Автор: admin

Orenburg state institute of management

Organization structure of Visa

Mede by: student of MO – 24 group

Utkin Ilya Alexandrovich

Orenburg, 2005

Contents

Corporate profile

Executive Management

Organization

Governance

Openness

Responsibility

Effective Oversight

The History of Visa

From Inspiration to Organization: The beginnings of Visa

Years of Change: Shaping the industry

Today and Tomorrow: Growth and technology

Corporate profile

Visa connects cardholders, merchants and financial institutions through the world’s largest electronic payments network. Visa products allow buyers and sellers to conduct commerce with ease and confidence in both the physical and virtual worlds. As an association owned by 21,000 member financial institutions, Visa is committed to the sustained growth of electronic payment systems to support the needs of all stakeholders and to drive economic growth. There are 1.3 billion Visa cards in circulation, which are accepted at approximately 24 million locations, generating more than $3 trillion in annual card sales volume.

Wide spectrum of Visa’s products and services include credit, debit, and prepaid payment solutions, as well as programs and initiatives designed specifically for commercial and government enterprises. We also develop common standards and specifications to facilitate commerce and provide our member financial institutions with global payment platform development, 24/7 operation of the world’s largest and most sophisticated payment processing system, and management of the Visa brand.

Executive Management

Each member of Visa’s Executive Management team brings a wealth of experience in financial services and payment systems management. They share a vision of empowering people and institutions to more efficiently and conveniently conduct commerce.

Christopher Rodrigues

President and Chief Executive Officer, Visa International

Rupert G. Keeley

President, Visa Asia Pacific

Derek A. Fry

President, Visa Canada

Anne L. Cobb

President, Visa Central & Eastern Europe, Middle East & Africa

Johannes (Hans) I. van der Velde

President, Visa Europe

Eduardo Eraсa

Group Executive, Visa Latin America & Carribbean

John Philip Coghlan

President and Chief Executive Officer, Visa USA

Organization

The cornerstone of Visa’s success is a unique organizational structure. Partnerships with 21,000 financial institutions enable Visa to meet the needs of local markets and to balance various financial, regulatory and legal factors. All participants benefit from economies of scale. Visa provides a robust payment platform on which our members compete vigorously.

This strategy of «localization» is supported by a highly decentralized organization. Most resources and decision-making are pushed out to the regional and country operations which adapt Visa products and services to the culture and customs, thereby meeting the unique needs of buyers and sellers in each market.

In short, Visa is not a traditional multi-national corporation. By empowering staff that understand the banks, consumers and merchants in their markets, Visa has grown its business 22% for the past 25 years—a track record matched by few other global businesses.

Operationally, Visa is divided into six regional entities and a corporate headquarters. The Visa regions are:

Visa Asia Pacific Region

Visa Canada

Visa Central & Eastern Europe, Middle East & Africa Region

Visa Europe

Visa Latin America & Caribbean Region

Visa USA

The activities of all Visa members are governed by a set of global operating regulations. The interoperability, stability and growth of the worldwide enterprise is facilitated by a core group of centralized functions which develop product platforms, manage the Visa brand, monitor global risks and ensure implementation of technical standards.

The Visa organization derives its strength from this dynamic balance between local and global—for none of the parties involved would be as effective without the others. This highly elastic, distributed regional structure has been a key element of Visa’s growth and will continue to deliver the flexibility and responsiveness that the highly competitive market demands.

Governance

Openness, responsibility and effective oversight are the foundation of Visa’s commitment to good corporate governance. These principals are critical to obtaining and retaining the trust of our members, merchants and cardholders. They are also vital to secure the respect and trust from other key stakeholders and interested parties—including employees, customers, suppliers, government officials and the public at large.

Openness

Visa is committed to increase understanding among all stakeholders about the role Visa plays in the electronic payments industry, our goals and what we do. Although it is a non-stock membership organization, initiatives like the first Worldwide Association report, are a demonstration of our commitment to increased transparency. Moreover, our governance and financial management practices are generally aligned with the best business practices of publicly traded organizations.

Responsibility

Beyond our responsibilities to our members and to our employees, Visa recognizes that it can play a constructive role in the broader global community. As the use of electronic payments expands, Visa is committed to both developing products and services for underserved segments in society and working to ensure that consumers in all markets know how to use Visa products responsibly. For example, «Practical Money Skills,» a financial literacy program, operates in the United States, Canada, Asia and Latin America.

Effective Oversight

The activities of all Visa members are governed by a set of global operating regulations. Although the «Visa» name is the property of Visa International Service Association, the global Visa organization is actually a collection of legal entities. Three regions (Visa U.S.A., Inc, Visa Canada Association and Visa Europe Ltd.) are separately incorporated group members of Visa International Service Association, whereas the remaining three regions (Visa Asia Pacific, Visa LAC and Visa CEMEA) are unincorporated divisions of Visa International Service Association. To enable efficient day-to-day management, these six regions (and Visa International Service Association itself) each have a president, an executive team and a Board of Directors.

Each region’s representation on the Visa International board is based in large part on its share of Visa’s worldwide sales volume. Regions nominate individuals from their regional boards, and these regional directors, plus the Visa International CEO, comprise the Visa International Board. The Visa International board is responsible for the oversight of the worldwide interests of the association and ensuring it operates to the highest ethical standards.

The History of Visa

The history of Visa is the history of the electronic payments industry itself. Led by people of vision and determination, Visa has long recognized that electronic payments have had a profound and positive effect on individuals, businesses, and economies.

Like other powerful ideas of the past 100 years—the airplane, television, computers—Visa has changed the way we live our lives.

From Inspiration to Organization: The beginnings of Visa

When Bank of America launched its pioneering BankAmericard program in Fresno, California, in 1958, the modern payment era was born.

A decade later, the program took a major step forward when Dee Hock, then one of the leaders of a group of BankAmericard licensee banks, proposed that the banks form an association; a joint venture that would allow Members to enjoy the benefits of a centralized payments system, while competing fairly for their own interests. Dee Hock became the new group’s first president.

By the time Bank of America transferred control and ownership of BankAmericard to the newly incorporated NBI (National BankAmericard, Inc.) in 1970, credit card use was beginning to have a significant impact on how people bought and sold services.

In 1976, NBI changed the BankAmericard name to Visa, a simple, memorable name that is pronounced the same way in every language.

Years of Change: Shaping the industry

The point-of-sale model—using a physical card at a physical merchant in a face-to-face transaction—began to change in the 1980s with the rise of mail and telephone order transactions, where the merchant didn’t have to see the actual card.

In 1986, Visa began an affiliation with the PLUS ATM network, opening the way for cardholders to get easy access to cash. As the decade closed, more and more banks had started to issue debit cards, providing bank account holders with direct access to their money.

The 1990s were characterized by the technological revolution, which dramatically changed the direction of the payments industry. As technology and the Internet evolved, so did the thinking of the traditional financial institution.

During this time, Visa recognized the potential for technology to connect every consumer, merchant, service provider, and financial institution in the world so that payments could truly be made anywhere, anytime and through any device.

Today and Tomorrow: Growth and technology

At the dawn of the new century, still new technologies are emerging—such as contactless chip and proximity payments, which enable yet another means of value exchange. These technologies open up a huge number of potential access points for payment cards.

With these new payment options for individuals, businesses, and government organizations, commerce truly becomes ubiquitous. Now, a consumer or businessperson can buy goods or services at a moment’s notice through any device, and is not limited by geographic boundaries.

As we move forward in the new century, Visa is committed to developing solutions that meet specific market demands, seize opportunities in high growth areas such as debit, prepaid, and commercial, and work collaboratively with a variety of technology, business, and industry partners to build a globally secure and connected infrastructure.

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Передумови та причини Коліївщини

Розділ 2. Хід повстання

2.1 Початок повстання

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

2.3 Розгортання постання

2.4 Уманська різня

2.5 Організація життя на захоплених М.Залізняком територіях

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

2.7 Придушення повстання

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Розділ 3. Наслідки Коліївщини

Висновки

Список використаної літератури та джерел

ВСТУП

Повстання 1768 р., як об’єкт осмислення уроків української історії є дуже важливим для нинішнього суспільства. Цей спалах народного невдоволення висунув ряд питань зокрема про місце православної церкви в житті тодішнього суспільства та проблему соціально-економічного становища народних мас.

Питання єдності суспільства є досить актуальним для дослідників ряду країн. Адже це повстання показало про єдність народних мас у боротьбі проти існуючого ладу, проти насадження чужої віри в поєднанні з переслідуванням інших віросповідань, проти існуючого соціального безправ’я та тодішньої економічної ситуації населення. Тобто Коліївщина засвідчила єдність мас у боротьбі проти спільного лиха, що є дуже необхідною рисою бо єдність є важливою характеристикою народу.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду з кінця 17 ст. до 1768 р. упродовж якого склалися передумови для повстання, та відбулося саме повстання.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Речі Посполитої, а саме: Середня Наддніпрянщина та Поділля.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії Коліївщини автор ознайомився з наступним переліком літератури: А.О. Скальковський “Коліївщина”, Н.Ф. Котляр “Герои Колиивщини”, Л.Д. Статі і Р.К. Бутенко “Мелхиседек Значко-Яворський історіографічний нарис”, В.М. Ричка “Цар схизматиків”, В.А. Смолій “Коліївщина 1768 р. Малодосліджені сторінки історії”, І.Л. Бутич “Повстання 1768 року”, “Історія українського народу”, В.О. Маркіна “Соціально-економічні передумови Коліївщини”.

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ КОЛІЇВЩИНИ

Без особливого перебільшення можна стверджувати, що до подій 1768 р. які увійшли в історію під назвою Коліївщина, історіографія була досить прихильною. Про них писали мемуаристи й автори хронік, вони осмислювалися сучасниками та наступними поліннями вчених. Внаслідок більш як 200-літніх наукових (і позанаукових) пошуків істориків різних шкіл і напрямів, їх дискусій та суперечок вимальовувався ряд концептуальних підходів щодо напрямів вирішення цієї проблеми. Насамперед практично всі історики оцінювали події 1768 р. як найвище піднесення гайдамацького руху, що розгортався у Правобережній Україні з початку XVIII ст. У визначенні причин вибуху Коліївщини була звернута увага на дві групи факторів — перший — соціальний. і другий — національно-релігійний. За винятком кількох праць в історіографії побутувала також думка про повстання 1768 р. як «різанину» українськими селянами і козаками польської шляхти (особливо цей погляд був поширений у польській історіографії). Історики, як правило, заперечували конструктивний зміст подій повстання 1768 р.

Ряд міфів щодо оцінок Коліївщини створила радянська історіографія. До неї було характерне насамперед утвердження пріоритету класових факторів у з’ясуванні причин і ходу повстання. По-друге, більшість вчених розглядали Коліївщину через призму універсальної тези про «багатовікове прагнення українського народу до возз’єднання з братнім російським народом». Разом з тим не можна ігнорувати й певних успіхів у вивченні цієї проблеми. Зокрема, опубліковано збірник документів, підготовлено ряд наукових праць, автори яких ввели у науковий обіг нові архівні матеріали (В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Лола, Г. Храбан та.ін.). Історія Коліївщини зрозумілий інтерес викликала у вчених Польщі. У цьому плані звертають на себе увагу, насамперед, праці відомого польського історика В. Серчика.

Коліївщина мала генетичний зв’язок насамперед з подіями визвольних змагань українців середини і другої половини XVII ст. Падіння П. Дорошенка й масове спустошення Правобережжя (так знана «Руїна») привели до істотних змін у соціальній структурі населення, обумовили помітні зрушення у господарському житті краю і т.п. . Процес відбудови економіки розтягнувся на багато десятиліть. Одна за одною прокотилися хвилі турецько-татарських вторгнень, відроджувалися й зникали козацькі полки, з’явилася гайдамаччина, інтенсивно проходили міграційні процеси. Складне політичне становище справляло серйозний дестабілізуючий вплив на економічне життя Правобережжя (особливо його південно-східний регіон). Значна часова лакуна, що розділяє обидві події, не повинна нас особливо насторожувати. Йшлося про генетичний зв’язок між учасниками визвольної боротьби та передачу ними естафети традицій на різних історичних відрізках історії з одного боку, та нових явищах, що завилися у 60-х роках XVIII ст. з іншою.

Події другої половини ХVII — початку XVIII ст. вибили із нормальної колії десятки (якщо не сотні) тисяч людей. Одна частина населення залишала обжиті місця — і переселялася у Лівобережжя, інша йшла у південні степи і у Запорожжя (з 1734 р.). Існувала й люмпенізована категорія, яка перебивалася на випадкових заробітках або наймитувала (згідно підрахунків В.Маркіної, в сільській місцевості Правобережжя тоді було від 40 до 60% безтяглих селян). Люди, позбавлені засобів до існування, становили невичерпний резерв поповнення гайдамацьких ватаг, а пізніше повстанських загонів М. Залізняка та його соратників.

У досліджуваний час зіткнулися і вступили між собою у відкритий конфлікт дві тенденції, які взаємовиключали одна одну. З одного боку по висхідній лінії розвивався процес проникнення у тканину феодального суспільства буржуазних відносин, з іншого, у південно-східній частині Правобережжя на зміну чиншу й свободам йшла відробіткова рента (звичайно, дослідникам не слід перебільшувати її рівня та інтенсивності у 60-х роках XVIII ст.). Вихід із ситуації, що склалася, різні групи правобережної людності шукали у різних напрямах — поміщики переводили свої господарства на нові форми господарювання, безпосередні виробники прагнули не допустити реставрації феодальних порядків. О.Гермайзе звернув увагу ще на одну обставину яка, на його думку, спричинила кризові явища у господарстві Правобережжя і відповідно поглибила існуючі соціальні суперечності у суспільстві. Саме у XVIII ст. відбувається надзвичайно болісна переорієнтація поміщицьких маєтків у їх експорті хліба через Гданськ на чорноморські порти. Щоб компенсувати втрачене джерело прибутків, магнати і шляхта переходять до масового запровадження оренди. Передача пропінаційних прав на шинки, млини, селітроварні, ґуральні у руки інших осіб у кілька разів збільшувала визиск селян і спричиняла масове розорення безпосередніх виробників [3-5 , 2].

Андрусівське перемир’я 1667 і «Вічний мир» 1686 років розірвали по Дніпру навпіл Україну. Лівобережна Україна з Києвом залишилася в складі Російської держави, а рясно полита кров’ю українська земля на правому березі Дніпра знову опинилася під владою Польщі і Туреччини. За «Вічним миром» усі міста, що розкинулися від Стайок вниз по Дніпру до річки Тясмин — Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин — мали бути незаселеними до наступної постанови. Та народ з дивовижною рішучістю і наполегливістю боровся, відстоюючи право на життя в єдиній державі. Тут у 80-х роках XVII ст. поселяється багато козаків і селян-утікачів. Організовуються козацькі полки , очолювані Абазиним, Іскрою, Палієм і Самусем. Особливо великим авторитетом і популярністю серед населення користувався Семен Палій, який порушив питання по возз’єднання Правобережної України з Лівобережною. За рішенням Карловицького конгресу 1698-1699 років Туреччина віддала Польщі Поділля і частину Правобережжя. Польський уряд здійснив заходи щодо ліквідації козацтва. У відповідь на це вибухнув ряд повстань.

На підставі умов Прутського трактату 1711 р. між Росією і Туреччиною були підписані умови 5 квітня 1712 і 13 квітня 1713 року, за якими царський уряд зобов’язався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України. Російський уряд закликав козаків селян переселитися на Лівобережжя, де їм відводилися землі. Частина населення скористалася цим. На Правобережжя поверталися польські пани і відновлювали свої порядки, які були знищені у процесі боротьби з повстанцями. Родючі землі Київщини, Брацлавщини потрапили до рук магнатів Потоцьких, Чарторийських, Яблоновських, Сангушків, Браницьких, які переводили сюди своїх підданих з Полісся, Волині і Галичини. Але робочих рук не вистачало. Щоб добути їх, магнати змушені були поступитися своїми правами й організувати слободи, запрошували селян осідати на них на пільгових умовах, зокрема звільняли їх на 15-30 років від повинностей. Край швидко залюднювався вихідцями з Волині, Полісся і Галичини, де феодально-кріпосницький гніт був особливо тяжким, а також втікачами з Лівобережжя. Виникали селища, які через надані новосельцям пільги називалися слободами.

Та минали роки. Закінчувалися пільги, вводилася панщина, збільшувалися повинності, встановлені інвентарями, і запроваджувалися нові. Соціальний гніт посилювався національно-релігійним гнобленням. Польська шляхта, єзуїти змушували православних приймати унію. На соборі 1730 року у Замості єзуїти домоглися, щоб уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Дисиденти зазнавали утисків у відправі. Сейми 1717 і 1739 років, всупереч закону 1573 — року, позбавили дисидентів права засідати у сеймових комісіях і трибуналах. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Великим лихом для трудового народу були постої. Дошкуляла й оренда. Магнати, яким належала майже вся Правобережна Україна, жили в Польщі. Всі справи вершили різні губернатори (управителі), комісари, посесори, економи, лісничі, писарі.

Влада короля у Польщі була слабкою і панську сваволю ніщо не стримувало. Пан у своєму маєтку був повноправним господарем. Сейми і сеймики зривалися. Припинилася чинність законодавства, стало неможливим призначити податки, контролювати фінанси, збільшувати військо. Все це створювало сприятливий фунт для іноземного втручання, для погіршення тяжкого становища трудового народу. Панська сваволя зустрічала опір селян, який переростав у збройну боротьбу, водночас охоплюючи велику територію.

Так у загальних рисах розвивалися на Україні соціальні відносини, які породили і протягом XVIII ст. живили гайдамацький рух, один з важливих етапів народної боротьби за соціальне і національне визволення. Наймогутнішим спалахом цього руху було повстання 1768 року.

Зародження гайдамацького руху дослідники відносять до різних часів. Микола Костомаров гайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Володимир Антонович стверджував, що перші відомості про гайдамацький рух зафіксовані на початку XVIII ст. у волинських актах. Зокрема, 1708 року на Волині діяв гайдамацький загін, очолюваний Грицьком Пащенком. Пізніше число таких загонів настільки зросло, що 1712 року коронний гетьман Синявський для боротьби з ними виділив частину військ з діючої армії. Водночас гайдамацькі загони з’являлися на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Вони, як правило, складалися з селян-утікачів, які поверталися і разом з підданими нападали на свого, пана. Гайдамаками ж ці борці стали називатися дещо пізніше. Вперше ця назва зустрічається в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яка Галицького від 22 лютого 1717 року. Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, іноді переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук і був найчастіше пов’язаний з боротьбою в Галичині, на Лівобережній і Слобідській Україні. Переказувати всі дії гайдамацьких загонів немає ні можливості, ні потреби, обмежимося розглядом його особливостей і найважливіших етапів.

Спільним для гайдамацького руху па всій території України було те, що дії гайдамаків починалися навесні і тривали до осені.

Зимою вони, як правило, не здійснювали нападів на панські маєтки. Але як тільки пригрівало весняне сонце, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорізьких степах і Карпатських горах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Ці загони були різними як за чисельністю, так і за тривалістю. Одні діяли довгий час, інші — тільки один сезон або й тільки до завершення першого ж нападу. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено. Згодом вони стають більшими й діють злагодніше, зокрема на Правобережжі. На Лівобережжі і Слобожанщині гайдамацькі загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати. Коли ж якийсь із загонів і наражався на значну військову силу, то втрати були невеликими.

Майже в кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запоріжжі. До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід, часто навіть підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана, зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість і знання місцевості. Проте траплялося й так, що селянин-утікач, який проявив ініціативу в створенні загону, ставав його ватажком.

Однією з умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. Тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військам. їхні загони здебільшого не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони ховалися у високій траві й влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися так відважно, що завдавали йому великих утрат і примушували відступити або ж, дочекавшись ночі, непоміченими прослизали між ними. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритність гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. «Один гайдамака, — писав ксьондз Китович, — увірвавшись у середовище поляків, міг за хвилину розігнати їх сорок чоловік, заподіявши кожному з них або рану, або смерть… На п’ятдесят гайдамаків треба було наших двісті-три-ста і більше, щоб з ними справитися. Ніколи вони не піддалися б рівній або лише трохи більшій силі».

Успіхи гайдамаків пояснювалися насамперед їхніми тісними зв’язками з місцевим населенням. Селяни поповнювали загони, допомагали у вивченні об’єктів нападу, були провідниками, постачали харчі і боєприпаси, переховували майно, зброю, повідомляли про небезпеку й надавали притулок. Донесення, рапорти командирів військових команд переповнені скаргами на те, що силоміць мобілізовані для переслідування гайдамаків селяни і козаки «нерадиво» допомагають військові, а інколи взагалі відмовляються брати участь у виявленні і затриманні гайдамаків.

Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відігравала Запорозька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко і очолювали їх запорізькі козаки. Участь запорожців у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими кадрами воїнів, надавали цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. Героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти утисків, надихала їх на опір існуючому ладові.

Перше велике повстання гайдамаків спалахнуло на Правобережній Україні 1734 року. Цьому сприяв ряд обставин. Саме тоді в Польщі було безкоролів’я після смерті Августа II. У Польщі виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Одні прагнули обрати королем Станіслава Лєщинського, інші — Августа III. Для того, щоб змусити шляхту обрати королем Августа Росія ввела до Польщі свої війська. Російське командування звернулося до надвірних козаків із закликом виступити проти прихильників Станіслава Лєщинського. Цей заклик селяни зрозуміли як дозвіл бити панів. Повстання дуже швидко охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і навіть деякі райони Галичини. Найбільшого розмаху воно набрало на Брацлавщині, де повстанців очолив сотник Шаргородської надвірної міліції Верлан загін, розгромивши деякі частини шляхетського війська, увійшов до Руського воєводства й зайняв Броди. Водночас з Верланом діяли загони Скорича, Гриви, Медведя, Моторного та інших.

Тимчасом російське військо взяло Гданськ, Станіслав Лєщинський утік за кордон і королем став Август III. І царське військо разом з польською шляхтою жорстоко розправилися з гайдамаками. Та ліквідувати гайдамацький рух їм не вдалося. 1736 року він запалав з новою силою. Гайдамацькі загони, очолювані Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем захопили Паволоч, Погребище, Таращу та інші міста.

Царський уряд і на цей раз доклав усіх зусиль до швидкої ліквідації гайдамацького руху. До цього його спонукав страх, що повстання перекинеться і на Лівобережжя. Ознаки ж цього були.

Напади гайдамаків на панські маєтки тривали безперервно аж до 1750 р., коли знову запалало полум’я повстання. Починаючи з 1737 р., активізував дії гайдамацький ватажок Гнат Голий. Отаборившись у Чорному лісі, він робив сміливі набіги на шляхетські маєтки. 1741 р. Голий покарав Саву Чалого за те, що він перейшовши до панів, почав переслідувати гайдамаків. Діяли гайдамаки у районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Кодака, Липівця, Умані, Балабанівки, Гринева, Погребищ. У цей час активізувалися дії опришків на чолі з Олексою Довбушем на Покутті.

До 1741 р. відноситься згадка про гайдамацький рух і в Слобідській Україні. Тут були затримані гайдамаки Одимченко, Заїка, Сухий та інші.

Наприкінці 40-х років розгортаються дії гайдамаків і на Лівобережній Україні, у Лубенському повіті та Миргородському полках, а також навколо Києва. Підтверджується це зверненням Миргородської полкової канцелярії до Генеральної військової канцелярії, яким пропонувалося через посилення гайдамацького руху, перенести ярмарки з Цибулева до фортеці Глинськ.

Навесні 1750 р. кілька гайдамацьких загонів перейшли із запорізьких степів у межі Правобережної України, де їх дуже радо зустріло населення. Воно допомагало їм чим тільки могло — постачало харчі, давало провідників тощо. Одні гайдамацькі загони вчинили напади на Мошни. Білу Церкву, на маєтки в Чигиринському старостві, знищуючи все, «що паном звалося», інші — оволоділи Уманню, Вінницею, Літичевим, Фастовом, Радомишлем, Корсунем, Ржищевим, Володаркою. Гайдамацький загін, очолюваний Подолякою, що діяв на Поліссі (у районі Овруча і Мозиря), оволодів Радомиським замком і проник на лівий берег Прип’яті. Багато з тих загонів, що діяли на Правобережній Україні, організовувалося в Запорізьких степах.

Активізували гайдамаки свої дії і проти військових застав, число яких у той час особливо зросло. Царський уряд знову направив свої війська на допомогу шляхті у боротьбі з гайдамаками. Проте й посилені військові команди не раз зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Хоча російським спільно з польськими військами вдалося дещо вгамувати гайдамацький рух, але остаточно приборкати його і на цей раз у них сили не вистачило. Боротьба тривала і в наступні роки, причому особливо активно 1759 р., коли вона охопила майже всю Слобідську Україну. З цього часу тут гайдамацький рух тривав безперервно.

Нова, найвища хвиля гайдамацького руху припадає на 1768 р., відома в історії під назвою Коліївщини. Розгортанню повстання сприяв ряд обставин. У 60-х роках XVIII ст. для більшості селян закінчилися пільги і їх почали змушувати відробляти панщину й виконувати інші повинності. Посилився наступ католицької церкви. 1768 р. під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав, визволення Польщі з-під впливу Росії у Барі організувалася конфедерація, яку очолив Пулавський і Красинський. Дії конфедератів супроводилися пограбуванням населення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їх будинків і церков. Конфедерати, — писав канівський міщанин Сидір Іванович, — нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали. Це визнавали й самі учасники конфедерації в універсалі від 16 листопада 1769 р. [7, 5].

В селі Млієві громада не пускала до себе уніатського попа. Він осівся силоміць. Громада наказала титареві Данилові Кушніру заховати дароносицю, щоб піп-уніат не мав з чим службу божу правити. Розлютовані уніати обвинили Кушніра в блюзнірстві. Набрехали на нього, буцімто він ходив з дароносицею до шинку й пив з неї горілку. Кушніра засудили до лютої кари. Силоміць зігнали народ і на його очах обмотали Кушнірові руки клоччям, обмазали смолою й спалили, а після того вже відрубали голову й прибили на палю[193, 8].

Для боротьби з конфедератами уряд увів до Польщі своє військо під командуванням генерал-майора Апраксіна, який 7 червня 1768 р. звернувся до польських магнатів із закликом відступити від конфедератів і підтримати російське військо. Російським військом, яке вступило на Правобережну Україну, командував, генерал-майор Кречеников. Населення Правобережної України прихід російських військових частин витлумачило як допомогу йому в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки, що цариця Катерина II видала »золоту грамоту», на підставі якої кошений отаман наказав Запорізькому війську виступити проти шляхти [8, 5].

Порівнюючий аналіз джерел дозволяє намітити основні аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України у XVIII ст., які обумовлювали розвиток класової боротьби — цієї рушійної сили розвитку суспільства. В період розкладу феодалізму загострювалась класова боротьба. Вона відображала протиріччя між феодальними власниками на землю і безпосередніми виробниками та прокладала шляхи до їх вирішення.

Ми зосереджуємо свою увагу на з’ясуванні основних закономірностей соціально-економічних передумов Коліївщини і намагаємось з’ясувати таке складне питання — чому гайдамацький рух і особливо Коліївщина розвивались якраз в південно-східних районах Правобережної України, де феодальний гніт був значно слабший ніж в північно-західних районах цього краю. В нашій літературі всі, хто писав про гайдамацький рух та Коліївщину, більше показували становище селян на Волині, Поділлі. Це характерно і для праць О.П. Лоли та В. Серчика. Саме те, що класова боротьба була загострена в південно-східній частині Правобережної України, примушує нас пильніше переглянути джерела про соціально-економічне становище цього краю. Тим паче, що і на сьогоднішній день в нашій науковій літературі йде дискусія з питань класової боротьби .

Архівні матеріали свідчать, що на Правобережній Україні у XVIII ст. існували три типи латифундій: маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти; маєтки, де поруч з чиншем вводилась панщина; і маєтки, де переважала відробіткова рента. Перші два типи маєтків були поширені в межах Брацлавського, значної частини Подільського та Київського воєводств (від Новокостянтинова, Лучинця, Тульчина, Кам’янця, Славути до самого Дніпра, Дністра та Буга — до 60-х років XVIII ст., а в Придністров’ї до кінця століття складали основну форму в організації магнатських володінь).

Характерною рисою першого типу маєтків було те, що заселення їх йшло шляхом створення слобід, коли поселенці на 5 — 6-років звільнялись від будь-яких прямих повинностей на феодала. За цей час новосельці намагались побудувати житло, створити господарство і в першу чергу придбати робочу худобу. Феодали відчували гостру потребу в робочій силі, тому надавали матеріальну підтримку всім тим, хто тікав від пригноблення з інших латифундій, позичали їм посівний матеріал, воли. Слободян не питали звідки і чому вони втекли, бо магната цікавило лише одне — затримати прибулих у межах своїх володінь. Так, в інструкції 1761 р. Богуславському староству наказувалось «організувати слободи для поселення людей, якщо вони (тобто слободи.— В.М.) будуть здані в оренду, то посесору записати в контракті, щоб він всіма силами дбав про заселення маєтку» . В інструкції Канівського староства від 1766 р. читаємо: «Всіх слободян, що своїми коштами будуються, від всяких повинностей як замкових, так і орендарських звільнити до 6 років, а якщо війт примусить їх хоч що-небудь робити, покараний буде» .

Магнати організовували слободи на пільгових умовах. Звичайно, це ще не означало, що вони відмовлялись від одержання прибутку з поселенців, тим більше від тих, що вже деякий час прожили в межах маєтку. Після закінчення строку слобід основною повинністю підданих була відносно невелика грошова рента, яку селяни сплачували по 6 злотих від тягла (до 3-х голів). Цей чинш поєднувався з данинами (птицею, яйцями, медом). Провідна роль в економіці маєтку першого типу належала селянському господарству, яке здійснювало зв’язок з ринком. Щоб заплатити чинш, селяни продавали худобу, мед, хліб, віск, полотно тощо.

Частина селян, особливо ті, хто прибував без майна, наймались на роботу в заможні селянські господарства, в рудні, поташні та ґуральні.

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала магнатів у збільшенні прямих феодальних повинностей селян — чиншу. Тому вони використовували феодальні привілеї. Особливо важливим для поміщиків було, монопольне право на вироблення та продаж спиртних напоїв — пропінацію, що маскувало безпосередню експлуатацію. Феодали, таким чином, одержували гроші і від слободян. Пропінація та інші види оренди перетворювались в постійно діюче головне джерело надходження грошей та в один із важливих каналів посилення експлуатації залежних селян. Оренда і посесія ставали невід’ємною рисою в організації магнатського маєтку на Правобережній Україні у XVIII ст. Так було в Уманській латифундії. Наприклад, в 1768 р. в с. Глубочек чинш складав 714, а корчемна оренда — 2800 злотих, в с. Підвисоцькому чинш дорівнював 1483, а корчемна оренда — 3400 злотих. Як бачимо, оренда давала магнату грошей в 2,5—3 рази більше ніж регулярний чинш. Аналогічну-картину спостерігаємо по всіх селищах цього маєтку.

Магнати здавали в оренду села і міста з усіма своїми правами. Так, Потоцький в 1757—1760 рр. на Уманщині склав ряд орендних контрактів не лише пропінаційних, ай на млини, поташні, ставки, право на закупку в селян хліба (села Софіївка, Войтівка, Яцьківка, Журавлівка) . Таких прикладів можна навести багато і всі вони свідчать про суттєве значення оренди в збільшенні грошових прибутків маєтку. Орендарі, незважаючи на чіткі контракти, перетворювали їх в джерело наживи, що обумовлювало посилення експлуатації та розорення безпосередніх виробників.

Феодал добре знав хижацькі наміри орендарів, а тому в контрактах завжди в деталях записувались обов’язки останніх. В інструкції канівському економу від 1766 р. читаємо: «Якщо орендар не буде придержуватись контракту по відношенню до громад, а люди на те поскаржаться, то покарати одного відповідно до провини».

Не дивлячись на такі обмеження, злодіяння орендарів дошкуляли як мешканцям села, так і міста. Скарги селян Подільського, Київського, Брацлавського воєводств на протязі XVIII ст. сповнені ненавистю саме до дій орендарів і посесорів. Так, селяни Богуславського староства в 1766 р. скаржились на те, що орендарі силою заставляють їх купувати горілку по корчмах в такому розмірі, що немає ніякої змоги терпіти. Не дивно, що в 1765 р. звідти втекло 46 селян. Аналогічне явище спостерігалося і в Канівському старостві. Якраз в південно-східній частині Правобережної України, де створювались маєтки з слободами, з продуктовою та грошовою рентою, класова боротьба була особливо загострена. Людей вабила сюди, хоч і обмежена, але воля. Тому вони й боролись за неї, як могли. В працях О.П. Лоли і В. Серчика підкреслюється, що гайдамацький рух особливо був сильним у Богуславському, Черкаському староствах, на Уманщині, в районі Білої Церкви. Ще більший опір тут селяни чинили введенню панщини. Так, селяни с. Войтівка скаржились у 1767 р. магнату на посесора Токаржевського, що він, незважаючи на напад татар, вимагає від них панщину «над інвентар», «авжеж за звичаєм ми робили 12 днів на рік, тепер жене нас, по три дні щонеділі мусимо робити, і злочинства його не знають меж» . Таким чином, спроби введення відробіткової ренти «над інвентар» викликали нові скарги і втечі.

Поява відробіткової ренти викликала боротьбу з боку тих, хто пізнав свободу від позаекономічного примусу (хоч на короткий строк). Селяни ставали непокірними і настирливо виступали проти закріпачення. їх опір проти феодального гніту переростав в збройні повстання. Під впливом масових втеч і повстань гальмувалось утворення фільварочно-панщизняного господарства, і багато сіл цього краю перебувало на чиншу до кінця XVIII ст., а по Дністру — навіть в першій чверті XIX ст. Така тривала перевага грошової ренти для окремих сіл або груп селян відкривала певний простір для зміцнення економічних позицій селянського господарства та посилювала його зв’язки з ринком.

Другий тип маєтку, де поруч з чиншем запроваджувалася панщина, поширювався у XVIII ст. з півночі і заходу на південний схід, при цьому викристалізовувались такі його риси: в маєтку скорочувався строк слобід, вводилась фільварочно-панщизняна рілля. Перші фільварки в маєтках були одиничні. Наприклад, в Троянівському маєтку магнатів Вороничів в 1728 р. на 12 сіл створився один невеликий фільварок. Таку ж картину спостерігаємо в Новокостянтинівському, Канівському, де в 1766 р. було по одному фільварку. В 60-х роках XVIII ст. на Уманщині теж з’являються фільварки. Про це свідчать інвентарі Уманщини за 1768 р.3 В ньому по деяких селах відмічені ланові, тобто люди, які відповідали за оранку в панському фільварку. Але в цей час на Уманщині переважаючою повинністю селян був чинш. Фільварки організовувались ще такі по розміру, що могли існувати за рахунок «літніх днів». У Богуславському старостві на ЗІ село існувало лише 5 фільварків, які були організовані між 1760—1780 рр. Про постійну панщину 60-х років тут теж не було ще й мови. Як в першому, так і в другому типу маєтків виключну роль відігравали різні форми оренди. Перехід до другого типу маєтків су проводився посиленням відробіткової ренти, що підготовляло ґрунт для створення фільварочно-панщизняного виробництва.

Третій тип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. в межах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільського воєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, що фільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку. Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній та особистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності від розміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більше втягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські з українських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис. корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від З до 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців) . Прибутковою галуззю ставало виробництво полотна.

Таким чином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того, в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині Правобережної України, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, які працювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.

Прослідкувати різні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів Правобережної України дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвитку цього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянути історію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIII ст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча б в загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третього типу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архіву Плятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерський повіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічні відносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-х років XVIII ст. Джерела свідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар, шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови, його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII —60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок «пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітно зростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIII ст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до 633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на одну третину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села: з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянські господарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушені заробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладу феодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.

І.Д. Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першій половині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст. пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIII ст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .

Цікава деталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, які платили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншових господарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщина складала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними, але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки і відповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні, толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизняних наділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяни орендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадках дорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактично були чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п’ята частина селян Дубровицького маєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, де гнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальні відносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічну картину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де, згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112 до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, що свідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зник полуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17 господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а виросла кількість господарств, що тримали по 1/4 та1/6 влоки. Панщину з половини влоки робили 4 дні, а з 1/4 влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки, несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалися зберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконання панщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10 багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносин в селі поглиблювалось розшарування селян.

Характерно, що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тією різницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв’язок з ринком здійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч з господарством селян, все більше зміцнювалися зв’язки фільварочно-панщизня-ного господарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.

Важливе значення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст , промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частіше з’являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці вироби потрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремеслами на продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошових відносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.

Відповідно до того, як посилювались зв’язки безпосереднього виробника з ринком, у сфері патріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, які виготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у 60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та інших поселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3, 41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по 2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займалась землеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.

Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 — 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.

Селяни Придніпров’я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров’я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.

Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв’язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.

Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв’язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна . Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з’явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв’язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв’язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв’язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв’язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам’ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об’єкт для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з’явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О.П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56-66 ; 4].

РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ

2.1 Початок повстання

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу»,— ким і коли даного, ніхто не запитував,— у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432-433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років…». На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителя православних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитації повстання, а в майбутньому — його придушення [214-216,7].

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

Оповита легендами і переказами постать ігумена Мотронинського монастиря Мелхиседека Значко-Яворокого здавна привертала до себе увагу істориків гайдамацького руху в Україні. На сторінках праць таких його дослідників як Д.Л.Мордовець (Мордовцев), Ф.ГЛебединцев та інших дореволюційних авторів, Мелхиседек постає пристрасним полемістом, агітатором й фанатичним оборонцем православ’я, чия діяльність буцім-то і спричинила масовий народний рух 1768 р., відомий під назвою Коліївщини. Така оцінка ролі Мелхиседека відтоді твердо усталилася у науковій літературі, набула популярності в історичній романістиці, що змальовує його головним ідеологом й організатором цих подій. Почасти ця історіографічна традиція збереглася до наших днів. Проте, наскільки вона адекватно відбиває історичні реалії 60-х років XVIII ст.?

Старший син лубенського полкового осавула Карпа Значко-Яворського — Матвій, постригся у ченці Троїцького Мотронинського монастиря під іменем Мелхиседека у 1745 р. Своїм природним розумом, освіченістю, яку здобув у Київській академії він помітно вирізнявся з-поміж інших монастирських ченців. Либонь саме тому його послідовно обирають скарбником, намісником і, зрештою, у 1753 р. — ігуменом-настоятелем цієї монастирської обителі. Невдовзі на Мелхиседека звернув увагу переяславський єпископ Геризій Лінцевський (1757-1769 рр.), довіривши йому у вересні 1761 р. право опікуватися церквами й монастирями, що знаходилися на правобережній (польській) частині території його єпархії. Відтоді й розгортається діяльність Мелхиседека, спрямована на оборону православ’я: «исторгнуть его из зубов униатских». Проповіді Мелхиседека знаходили відгук серед населення Правобережної України, осуджувалась релігійна свідомість народу, дедалі частіше лунали вимоги про поставлення в церквах Правобережжя православних священників. Все це не могло не викликати відповідної реакції з боку місцевих католиків та уніатів [50-52, 6].

Розглядаючи різні погляди істориків на діяльність Мелхиседека, спробуємо й аналізувати такі питання: чи був Мелхиседек батьком Коліївщини? Яка його роль в тому, що в роки його служіння настоятелем Мотронинського Троїцького монастиря саме тут спалахнуло величезне народне повстання.

Дослідники відзначають тернистий шлях, який пройшов Мелхиседек як борець за православну віру проти уніатства, М.С. Грушевський називав його діяльність «видатною», а Дм. Дорошенко підкреслював, що «цілі сільські громади, які вже вважали уніатські, почали знову вертатися до православ’я».

Зміцнення позицій православ’я занепокоювало уніатів, тому митрополит Ф.Володкович вимагає припинити діяльність Мелхиседека. Це змушує Значко-Яворського вирушити до Петербургу в пошуках захисту.

Всі дослідники єдині в тому, що ігумена Мотронинського монастиря привітно зустріли в Петербурзі, йому була влаштована аудієнція у Катерини II. Катерина II вручає йому листа до російського посла посла при Варшавському дворі Миколи Васильовича Рєпніна де запропоновано порушити питання про становище православних на Правобережній Україні. Польський ко-роль Понятовський уважливо поставився до прохань православного ігумена. Свідченням прихильності короля є й те як як вважає Ю. Мариновський , що поїздкою до Варшави мотронинський ігумен вирішив свої особисті , сімейні справи. У Варшавській королівській канцелярії було юридично оформлено «шляхетство» роду лубенських Значко-Яворських, які походили від польських дворян Яворських і затверджено за ними герб «Косцеша».

Не всі історики однозначно оцінюють рішення короля відносно становища православних. І.Чемерис вважає, що польський король наказав уніатам припинити переслідування православних, а Г.Ю. Храбан дещо обережніше твердить, що Мелхиседек отримав лише дозвіл на релігійну пропаганду. На наш погляд, друге твердження вірогідніше, що підтверджується листом ігумена Христонопільського уніатського монастиря Корнелія Срочинського. Очевидно, не останню роль зіграла діяльність Мелхиседека і в прийнятті в 1876 р. Варшавським сеймом закону про релігійну толерантність.

Г.Ю. Храбан вважає, що чигиринське духовне правління зняло з документів, які привіз мотронинський ігумен копію і через священиків довело їх зміст до відома населення. Чутки про королівські привілеї поширилися далеко на захід від Дніпра.

Може саме тут і криється таємниця так званої «Золотої грамоти»? Історики сходилися, на тому, що такої грамоти в дійсності не було, це підробка. Але ж цікава думка викладена у О.Я.Єфименко. вона вважає, що якийсь документ безсумнівно був в руках у поводирів повстання. Про поїздку ігумена Значко-Яворського до Петербурга і Варшави було відомо. З Варшави він привіз королівські привілеї, то чому б не розпоширюватися поголосам, що такий документ був привезений і від Катерини II, але розповсюджений таємно.

Заручившись підтримкою короля, Мелхиседек посилює натиск на унію. За свою діяльність він був заарештований. Тільки в 1767 р. йому вдалося втекти з тюрми.

Тут ми підходимо до питання: приймав чи не приймав Мелхиседек участь у повстанні, чи було «висвячення ножів», легенда що переходить з одного історичного твору в інший. Черкаський дослідник Ю.Мариновський доводить, що після втечі з тюрми Значко-Яворський більше в Мотронинському Троїцькому монастирі не з’являвся, хоча залишався його ігуменом. Намісником в час був ієромонах Гавриїл.

Відсутність Мелхиседека лід час повстання в монастирі є прямим доказом того, що він в повстанні участі не приймав. Грушевський М.С. вважав його ініціатором народного руху; Дорошенко писав, що Мелхиседек разом з запорожцями думав про повстання, яке, як він сподівався, підтримає російська влада такої точки зору тримався і тодішній російський посол у Варшаві Микола Рєпнін, польський історик Ф. Равгга-Гавронський, сучасна українська дослідниця Стецюк К.І. та ін. .

Сучасні дослідження Храбана Г.Ю., Мариновського Ю.К. думку спростовують. Мариновський навіть доводить, що Мелхиседек не тільки не приймав участі повстанні, а в своїх посланнях до братії Мотронинського монастиря і жителів Черкас і Сміли ступав проти останнього.

Боротьба проти унії за православну віру відбивала в реальній формі ідею єдності українських земель і виступала однією з сил для боротьби народних мас за свої права. У тих історичних умовах православна віра стала, по суті, одним з найпотужніших засобів збереження українців як нації. Саме тому діяльність, Мелхиседека мала таке велике значення [53,3].

2.3 Розгортання постання

Очевидно, ще в час нарад в келіях Мотронинського монастиря в середовищі козаків-однодумців виникла ідея скористатися царським ім’ям як символом в боротьбі проти національно-релігійної дискримінації православного населення краю. Так з’явилася думка про підготовку так званої «золотої грамоти», в якій Катерина II ніби то санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатського і католицького духівництва. Певну законність руху винні були, мабуть, додати неодноразові заяви його керівника, що він діє з відома і дозволи спеціальних «указів» Коша Війська Запорізького, а також командування російських військ на Правобережжі. М. Залізняк свідчив на допиті в Київській губернській канцелярії, що козаки, що знаходилися в монастирі, «говорили, щоб йти в Польщу для прогнанія конфедератів… і грабежу їх, показуючи йому, Железняку, дане їм для того лист, нібито від кошового отамана…».

Висловлені думки знайшли сприятливий ґрунт серед селян і рядового козацтва і надалі широко використовувалися М. Залізняком в ході військових дій проти польсько-шляхетських каральних загонів. З цією метою в повстанській канцелярії був виготовлений навіть ряд підроблених указів, що розповсюджувалися серед широких верств населення Правобережної України. Січовик Семен Галицький, що знаходився літом 1768 р. в краю, свідчив в Коші Запорізької Січі (2 липня 1768 р.), що він бачив один з таких указів: «У заголовку ж однією указ написаний тако: «Указ е. і. у. самодержці всеросійською і ін. і ін. оголошується у всенародну звістку…» і при кінці підписано: «Отаман кошовий Петро Кальнишевський з Петербурга». М. Залізняк добре розумів значення подібного роду документів в справі ідеологічного обґрунтування виступу проти шляхти. От чому він навіть у вузькому крузі своїх сподвижників підтримував думку про існування указу. У протоколі допиту запорізького козака Демьяна Чернявщенко від 20 червня 1768 р., складеному в Київській губернській канцелярії, на питання: «Хто головний начальник козакам, що розоряють в Польщі, звідки оним вийшов, якого куреня і по якому наказу?» міститься наступна відповідь: «Січі Запорізькою, куреня Пластуновського, козак Максим Железняк, що називається полковником, звідки він вийшов — не знає, а чув від самого його, Железняка, що винищує він поляків (шляхту.- Авт.)… по даному йому від Коша запорізького указу…».

На жаль, оригінали цих документів, очевидно, загублені назавжди. Реконструювати їх текст в повному об’ємі не представляється можливим. Тим часом, окремі думки і ідеї, висловлені в них, побічно передають інші матеріали. Можна стверджувати, що вони відповідали найпотаємнішим думкам і надіям трудящих мас Правобережної України. Так, генерал-губернатор П.А. Румянцев в листі від 26 серпня 1768 р. президентові Колегії закордонних справ графові Н.І. Паніну передав зміст одного з таких указів: [216; 7]

Милостивый государь мой, граф Никита Иванович!

Приложа о исполнении высочайшего ее императорского величества именного указа, в известной вашему сиятельству материи, всеподданнейшую реляцию мою для поднесения в собственные руки, начинаю последование о пограничных делах всепокорнейшим благодарением, что ваше сиятельство преподаете мне способы, из милостивой откровенности своей, к произведению возложенных на меня повелений. Они посредствовали мне удостоиться за то и высочайшего ее императорского величества благоволения, которое приобретаю паче в последнем рескрипте. Я теперь нахожусь в лагере под г. Переяславом, и как мне хотелось самому ближе вникнуть в польские дела, то потому до сего времени все веленное первым рескриптом еще не было выполнено над выбегшими в сей город под протекцию поляками, кроме что оные обезоруженные жили под присмотром.

За проездом моим, когда они приведены чрез священника католического к присяге и спрошены под оною: будучи в Польше не присягали ль они конфедерации барской, или другой, против варшавского сейму? и одни из них признались, что в повиновении означенному барскому заговору присягали с принуждения конфедератов, наезжавших на их дома с командою, а другие совсем показали себя в том не участвовавшими, в сие самое время от 3-го августа получен рескрипт, в котором по 3-му пункту иные уже об них меры предписаны, и для того я, не требуя от них прежде повеленных рецессов, приказал как тех, кои хотя кроме принужденной присяги никаким больше противным действиям в со-гласии с конфедератами не винились, так и не объявивших себя преступниками к конфедерации, по настоящему времени, из предосторожности и сомнительства, задержать их неспускно в сем городе, объявив в причину сего задержания. обстоятельства в рескрипте значившиеся, и взяв от них всех обязательства о скромном пребывании, по присланной ко мне форме на польском языке от Федора Матвеевича Воейкова.

При сих обстоятельствах, сколько явны мне зрелые вашего сиятельства проницания, так обязанным себя нахожу представить здесь о тех, кои и мое внимание на себя привлекают. По объявлениям выбегающих сюда попов униатов к обращению в православие, и прочим обстоятельствам, нет больше сомнения, чтоб весь сей не без бедственный мятеж не подъят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым. Каковы неистовые удручения мирским и духовным описаны обстоятельно в протесте сообщенном от синода иностранной коллегии, которые чрез архиерея переяславского все православное общество пограничных старост и губерний сего году переслали в Варшаву, где оный и внесен в книги. А и сами из пребывающих тут под покровительством шляхетства формально в подаваемых мне просьбах сознают, что настоящая в отечестве их бедствия родили суровые поступки, против исповедавших закон греческой церкви, официала униатского Мокрицкого; прибавив к сему еще и то, что ложный слух, пронесенный запорожцами, и составленные от имени ее императорского величества указы, чем простолюдинов легко было ослепить умы, что сии все пограничные места приемлются под российскую державу и навсегда с под владения польского освобождаются.

И так хотя злые действия некоторых польских жителей по себе не простительны, но много однако же из них есть таких, которые присовокупились к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства; теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов посланы были от меня за границу, возвратясь объявили, что в некоторых местах жители приняли содержание оных со всякою благодарностью и послушанием, но к тому не преминули жаловаться, сколько они после сего страшатся крайних бедствий себе, в руки отдавшись своим владельцам, которые то уже и показали, предав некоторых из них смерти.

Вникнув в примеры прошедших времен, ваше сиятельство сами найдете, что условия, заключенные с сею соседнею державою, не всегда оставались непоколебимы; потому мое, без предложения, мнение по сему преподать осмеливаюсь: чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне, которую соблюдать из тех же самых причин, во всякое время не бесполезно изобрести средства, чтоб облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ, но последних сократить к тому в умеренность власть; вы же, ваше сиятельство, изобильные найдете, уповаю, сами к сему средства.

Я, по старанию о тишине пограничной, умножаю посылку за границу команд, слыша в близости продолжающиеся еще неспокойства по поводу наипаче отчаянных тамошних жителей однако ж, истребляя гайдамак, для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они отошли в свои селения и жили покойно.

Здесь пребывающее шляхетство подали мне просьбы, чтоб для охранения их имений послать в оные команды на их кошт. Под сим пре текстом я отправлю в показанные ими места команды, которые там содержаны будут к истреблению последних разбойнических отделений и к приведению в тишину мятущихся; сие учинить тем более нужно, что московский карабинерный полк, которому, по письму ко мни с Варшавы князя Николая Васильевича Репнина, повелел я уже обращаться по повелениям командующего корпусом генерал-майора Прозоровского. может в даль в Польшу подвинуть быть от границ наших.

Я еще беру смелость, из доверенности ко мни вашего сиятельства, идеально токмо начертать одно рассуждение, оставив зрелому вашему проницанию обратить виды оного по лучшему искусству. Староста трехтемировский Щенявский, от давних времен злодей нашим граничным жителям, его отвага не в том только была, что безвинно непрестанные делал грабления, но в одно время захватив двух драгун с форпоста с капралом, и усиловуясь завладеть одним островом, нашей стороне надлежащим, поставил в страх на оном виселицы. Я сие вспоминаю потому, что даны уже были об нем с вашей стороны повеления, чтоб его подхватить. Он теперь в конфедерации и главным руководителем, а староство его трехтемировское самое ближнее к нашим границам, и в оном неспокойства крестьян продолжаются; не могут ли сии обстоятельства быть достаточными поводом, чтоб сии показанные Щенявского деревни взять под секвестр? Польза из оных ежели бы признана не была потребною стороне нашей, то предлог есть взыскивать во удовольствие разграбленных с повеления его Щенявского королевской трехтемировской камеры, или отдать оные одному из благонамеренных.

Говоря о запорожских козаках, должен объявить вашему сиятельству мои примечания, что не одна алчба, сродная сим людям к хищение, побудила их на своевольства, но в Сечи пронесенная вообще молва, что грабительствовать теперь в Польше есть благословенное дело. Можно думать без ошибки, что не без участия в сем были главные их старшины, ибо пойманные признаются, что строгости никакой не хранилось в удержании их выбегов в Польшу, и уверено, что сия польская страна достанется под начальство гетманское и кошевого,

Я в прочем имею честь вверить себя вашему сиятельству в непременную милость, с моею совершенною преданностью и усерднейшим высоко почитанием назваться. [10]

Той же П.А. Румянцев в листі російського посла у Варшаві Н.В. Репніну (24 серпня 1768 р.) повідомляв, що серед правобережного селянства під впливом повстанських документів розповсюджуються чутки, ніби «вони цих прикордонних жителів назавжди з під польського владицтва освобождаются»: [217; 7]

Милостивый государь мой, князь Николай Васильевич!

По поводу первого письма вашего сиятельства, которое получить имел честь в сей день, я приемлю случай сказать вам, что по настоящим польским делам, в исполнение высочайших ее величества повелений от государственной иностранных дел коллегии мне данных, надлежало мне найти способы как с другими командующими в Польше с нашей стороны генералами, так и с вашим сиятельством, ко взаимному сношению. Не мог однако ж я лучше в том успеть, как пользуясь тем путем, который ваше сиятельство теперь мне сами открываете, и потому не оставил тотчас предложить полковнику Протасьеву, чтоб он с карабинерным московским полком, так как ваше сиятельство требуете, остался в повелениях генерал-майора князя Прозоровского.

При сем обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах воздвигнувших сей не без бедственный мятеж, кои, может быт, вам более моего уже знакомы. Простое усердие к вере благочестивой, противоборство оной от римского духовенства, распространяемое с лютым бесчеловечием, без сомнения суть две крайности, возмутившие к мятежу польских крестьян. Елико надлежит до первого обстоятельства, то все то изъявляющие удручения не могут вам быть неведомы из протеста, чрез игумена мотронинского монастыря, поданного сего году в Варшаву от всего православного общества пограничных старост и губерний; а последнее оправдывает само шляхетство, выбегшее сюда под покровительство, формально в своих поданных мне просьбах сознавая, что настоящие в отечестве их бедствия родили суровые поступки против исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сим жестоким угнетением страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих, гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвещенные умы простолюдинов так называемым гайдамакам на все известные дерзости. Возжечь сей пламень нашли они наилучшую удобность, составив ложные от имени ее величества указы о своем туда приходе, и уверивши, что они сих пограничных жителей навсегда с под польского владычества освобождают.

Я все сие для того пишу, чтоб показать: хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много однако же из них есть таких, которые вплелись к мятежникам в лучшем намерении и надежде на выше писанные ложные предложения, которыми уловили их на счет нашего покровительства. Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей. Те, которые для рассеяния манифестов, изданных на случай смятений сих, посылаемы от меня были за границу, возвратившись объявляют, что во многих местах с благодарностью и повиновением жители оной приняли, однако ж, познав свой обман, показали уныние в своих сердцах, потому что не чают уже от раздраженных своих господ никакого себе помилования, яко отдавшимся уже в руки, и начали они отмщать даже отнятием самой жизни.

Сей один страх, не без основания внедрившись в их сердца, возрождает вновь истребленные заграничные шайки, и может продолжать и долго, хотя слабые, однако же неспокойные, в тех местах волнения. Сокращение сего представив зрелому вашего сиятельства проницанию, которое во многих делах свет познал, пишу только, что мне ближайшим кажется.

Смею объявить способ, что ежели облегчить сих польских подданных участь ваше сиятельство в тамошней сторон изобрести изволите средства, чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ, но привести последних власть в умеренность, то уповать можно, что оные, притом провождаемы будучи увещеванием и обнадеживанием высочайшим ее императорского величества, яко единоверным, милосердием, возвратятся в свои дома к спокойной жизни. Я о сем писал в государственную иностранных дел коллегию и к его сиятельству графу Никите Ивановичу Панину, с которым всегдашнюю о сем веду корреспонденцию, удостоившись получить от ее императорского величества высочайшую апробацию всем моим распоряжениям, воспринятым при нынешнем пограничном не спокойствии.

Польские шляхтичи просили меня многие, чтоб для защищения от разграбления их имений послать в оные на их кошт команды. Я положил было, чтоб в тех местах (оставить?) полк московский, и по сей причине писал к князю Прозоровскому, чтоб если надобность найдет подвинуть сей полк в даль от границы, то бы меня заранее о том предуведомил, чтоб для безопасности пограничной другим командам на его место вступить. Впрочем, принеся мою покорную просьбу, я ожидать буду, что ваше сиятельство по оной не оставите меня снабжать предуведомлениями в настоящих делах и подавать мне наилучшие средства, по своему благоразумию, к предохранению высочайших ее императорского величества интересов. А я навсегда имею честь с истинным слыть и пр.

Р.S Королевской пограничной трехтемировской камеры писарь Гоздава-Вилуцкий, выбегший сюда, просил на снабжение свое и служителей королевских, с ним вышедших, сто рублей на счет королевской, показав, что при разграблении помянутой камеры известным бунтовщиком Щенявским, лишился всех пожитков. Я толикое число денег из приличия приказал ему выдать, и вашего сиятельства прошу, осведомясь где надлежит, меня уведомить: верен ли счет возвращения быть может, ежели и другие, яко он сам, здесь живущие станут и более требовать таковых денежных ссуд [11]?

Звичайно ж, ідеї М. Залізняка, в яких поряд з релігійними домінуюче місце займали соціальні мотиви, робили мобілізуючий вплив. У Холодний Яр почали стікатися люди. Хто вони? Чому їм були такі близькі і співзвучні думці М. Залізняка? Основну масу повстанців складали експлуатовані стани, і в першу чергу правобережне селянство. Наявні документи підтверджують правильність цього виводу. Наприклад, згадуваний вже С. Галицький в своєму свідоцтві в Запорізькому Коші (липень 1768 р.) стверджував, що «здебільшого бачив по них (повстанців, — Авт.), що вони найпростіші мужики…». Аналогічні думки висловлювали в канцелярії Коша уманчани Остап Поламаний і Остап Бочка (липень 1768 р.): «Ті ж гайдамацькі зграї називають себе запорізькими козаками, але насправді є не запорожці, але сущі з простих Польській області на Україні мужиків, що живуть, також винокурів…». Звичайно ж, з часу повернення козаків з турецьких володінь і підстави так званої Нової Січі (1734 р.) в гайдамацьких загонах істотно зросла питома вага запорожців. М. Залізняк, сам запорізький козак, добре розумів значення січового елементу в організації повстання. Саме тому він налагодив щонайтісніші зв’язки із Запоріжжям, де користувався всемірною підтримкою і великим авторитетом. Запорізькі козаки, як правило, були керівниками крупних загонів в повстанському війську. Їх військова виучка, уміння організувати стихійну багатолику масу кріпосного селянства в боєздатне військо зіграли важливу роль в розвитку повстання.

Таким чином, багатотисячна маса селян і козацької голоти була тією соціальною базою, на яку спирався в своїй боротьбі з польсько-шляхетським режимом М. Залізняк. Саме їм найбільш близькі були думки керівника повстання і саме вони сприйняли заклики до виступів як єдино правильний метод боротьби з ненависним панством.

Тим часом в повстанському таборі в Холодному Яру закінчувалися останні приготування. На одній з загальновійськових рад М.Залізняк був обраний полковником. Відповідно він жалував своїх найближчих сподвижників званнями сотників та єсаулів. Вирішено було обзавестися знаменами ( в розпал повстання їх вже налічувалося 30), котрі повинні були символізувати приналежність селян і козаків до того чи іншого військового підрозділу. Розпізнавальні знаки були невід’ємною частиною інших повстанських загонів. Полковницьку владу М.Залізняка символізував пернач [218; 7].

Дрібними загонами кинулися вони на маєтки польських поміщиків — убивали власників, грабували майно і тим приваблювали до себе цілі сотні охочих. На запитання: «Куди ми йдемо?», відповідав: «В Україну, відновлювати Гетьманщину». Невдовзі й надвірні козаки, здебільшого православні, відгукнулися на клич запорозьких козаків і, озброївшись, пішли за ватагами. Тут ми зробимо невеличке зауваження: щоб ватазі з гирла Громоклії в Інгул сягнути чигиринських лісів та монастирів, треба було пройти понад 200 верст, рухатися по території ворожого Запорожжю Новосербського корпусу, поминути благополучно їхні прикордонні пости й шанці, перш Ніж хлинути й на «лядську землю і на самих ляхів». Із цього видно що гайдамацькі ватаги, якби ними керували чи хоча б брали в них участь запорозькі козаки із Залізняком на чолі, повинні були значно посилитися в Чигиринському повіті, серед людей, котрі аж ніяк не належали до низового війська. І справді, за показаннями польських письменників, розбої та грабування почалися разом із поселянами (chlopstwem) довкола чигиринських монастирів, а це близько 300 верст від центру запорозького поселення. «Коли їхня кількість, говорить Липоман,— сягнула 300 чоловік, здебільшого наших поселян (poddanych), то вони негайно кинулися на поміщицькі маєтки: Медведівку, Смілу, Жаботин та інші».

Місто Сміла — кращий маєток князів Любомирських — зазнало такого ж розору, як і Жаботин. Тільки з одного села Орловця прибуло 100 кінних козаків, щоб служити під командою «полковника» Залізняка. Його похід був облитий кров’ю, позначений грабунками й пожежами: Богуслав, Корсунь, навіть Канів, незважаючи на замок, гармати і гарнізон, що утримувався базиліянськими ченцями, ігумен яких вважався разом з тим і комендантом, були захоплені гайдамаками. Скрізь папські будинки були зруйновані і спалені, містечка розграбовані, католицькі священики, поляки і євреї забиті нелюдськими способами. У Богуславі Залізняк відпочивав, радився зі своїми осавулами й сотниками: одні хотіли йти на Білу Церкву, древнє українське місто, інші прямо на Уманщину — маєток одного з найголовніших ворогів Запорожжя графа Ф. С. Потоцького, хоча й противника Барської конфедерації. Наїзд на Умань — центр західноукраїнської торгівлі та багатих ярмарків — приваблював бунтарів особливо, бо ширилися чутки, що туди втікали поляки із сім’ями та майном як до міста більш укріпленого, з гарнізоном (zaloge) найманого жолдацтва (zoldactwa), навіть регулярних військ і 700 надвірних козаків. У цей час в Богуславі до гайдамаків приєднався відомий уже ватажок запорожець Василь Шило і за його підмовою вся міліція князя Любомирського.

По дорозі до Умані була Лисянка, що належала чигиринському старості князю Яблоновському,— торгове і досить укріплене містечко зі значним гарнізоном та бойовою амуніцією. Вся волость мала до 10 000 поселян і була під начальством головного «губернатора» Кучевського. «Дізнавшись про гайдамацькі наїзди,— говорить Липоман,— до 200 сусідніх дворян та євреїв шукали притулку в цьому замку. Кучевський хотів захищатися в досить укріпленому палісадом і стінами поміщицькому замку, але мешканці, підучені гайдамаками, переконали й змусили коменданта відкрити ворота «вірному війську Запорозькому», тобто Залізняку, ручаючись за життя і майно всіх поляків. Але як тільки гайдамаки увірвалися до міста й замку, почалися нечувані убивства й грабежі. На Кучевського одягди сідло, їздили на ньому, а потім закололи списами; інших поляків скидали з дахів на списи або вбивали чим попало. Дуже небагато дворян, переодягнувшись селянами, змогли порятуватися [433-434; 1].

2.4 Уманська різня

Тим часом на повістку дня повстання висунулася задача оволодіння Уманню – могутньою, з багато чисельним та добре озброєним гарнізоном фортецею. Тільки різних калібрів гармат у фортеці нараховувалося 32. В арсеналі зберігалося немало іншої зброї і боєприпасів. Охорона Умані її власником С.Потоцьким покладалася на жолнерський гарнізон і два полки надвірних козаків. Останні були підданими графа і поряд з господарськими повинностями відбували сторожову службу у місті. На них покладав великі надії М. Залізняк. Він добре розумів, що ця частина місцевого гарнізону, ніколи не виступить проти повстанців. Являючись як правило вихідцями з нижчих станів вони піддавалися жорсткому пригніченню і переслідуванням зі сторони польської шляхти. Тому справа, почата М. Залізняком, користувалася у них співчуттям і повною підтримкою.

Особливий авторитет і пошана серед надвірних козаків мав старший сотник Іван Гонта. В даний час не представляється можливим точно встановити рік і місце його народження (у одних джерелах називається с. Розсошки на Черкащині, в інших якесь село на Поліссі). У описуваний час І. Гонта з сім’єю жив в с. Розсошки, де, ймовірно, займався господарством (Р.Ю. Храбан, на нашу думку, досить переконливо спростував той, що перекочовує з однієї книги в іншу теза польсько-шляхетських мемуаристів про те, що І. Гонта володів Розсошками і ще одним селом — Орадовкою ). Сучасники відзначають широкий кругозір сотника, його допитливий розум, знання мов. Та і сам він був людина видно і неабияких здібностей. Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, в своїх записках про події в Умані в червні 1768 р., характеризуючи І. Гонту, відзначала, що він «був красивий представницький мужщина і до того він не тільки говорив, але і чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що і тепер його можна було б визнати за шляхтича» Її брат Павло Младановіч також відзначав, що «Гонта був козак видний, рослий і красивий, відрізнявся постійним успіхом у всіх своїх справах». Цій людині доля зумовила важливу роль в повстанні 1768 р.

Послані уманським губернатором проти загону М. Залізняка козацькі полиці відмовилися підкорятися своїм командирам. На загальновійськовій раді вони заявили шляхті: «Можете пани виїхати геть, ми не потребуємо більш вашої присутності, радимо вам: біжіть, якщо хочете залишатися в живих; інакше загинете, якщо не від руки гайдамаков, то від нашої». Мабуть, у той час І. Гонта вже налагодив тісні контакти з М. Залізняком. З’єднання обох загонів повстанців відбулося недалеко від Умані. Навіть польська шляхта, що спостерігала з валів фортеці братання надвірних козаків І. Гонти і повстанців М. Залізняка, вимушена була визнати, що обидва керівники повсталих зустрілися як давні знайомі.

Штурм міста почався увечері 9 червня 1768 р. Одна частина повстанців атакувала фортецю в районі урочища Турки, інша — з боку Грекового лісу. Не дивлячись на убивчий гарматний вогонь супротивника, селяни і козаки не знали втоми — вони кілька разів підряд кидалися на зміцнення, намагаючись виявити вразливі місця оборони і захопити фортецю. Але тільки вранці 10 червня шляхта склала зброю.

Ми переходимо до того рубежу повстання, події якого понад усе фальсифікувалися польсько-шляхетською історіографією. Які тільки небилиці не привносилися на сторінки мемуарів, публіцистичних і художніх творів. Повідомлялося про десятки тисяч убитих, про так звані звірства кровожерного українського мужика і так далі і тому подібне Справедлива боротьба селянсько-козацьких мас кваліфікувалася як розбійницький рух, а повстання 1768 р. як «Уманська різанина».

Що ж насправді відбулося в місті? В першу чергу слід зазначити, що історики не повинні переносити нинішні моральні цінності на той давній жорстокий час, коли уявлення про моральність було дещо іншим, чим в пізніші епохи. На тортури і екзекуції, четвертування і дибу повсталий народ відповідав тим же — фізичним знищенням представників пануючих станів. Правда була на стороні М. Залізняка і І. Гонти — народні маси добре розуміли це і цінували своїх предводителів за непримиренність до тих, що їх пригноблюють. Проте розправи повстанців не слід перебільшувати. Тільки переляком шляхти можна пояснити приведене число знищених в Умані — понад 85 тис. чоловік. Реалії ж того дня помітно відрізнялися від свідоцтв мемуаристів. М. Залізняк на допиті стверджував, що під час розправи над шляхтою було «тисячі дві людина поколото». Декілька іншими виявилися розміри колодязя, який досить часто фігурує на сторінках шляхетських творів (замість 300 сажнів глибини опинилося всього 25). Зате напевно відомо (і це відзначають сучасники подій), що як М. Залізняк, так і І. Гонта врятували десятки (якщо не сотні) людей — представників різних станів, а також дітей і людей похилого віку. Дії М. Залізняка і І. Гонти опинилися помітно гуманніше, чим розгнуздане свавілля шляхти, селянською кров’ю, що залила, всю Правобережну Україну.

2.5 Організація життя на захоплених М. Залізняком територіях

Новий етап в розвитку повстання почався після звільнення Умані і ряду інших районів Правобережжя. Необхідно було організувати господарське життя на звільненій території, створити народні органи влади і забезпечити їх нормальне функціонування. І слід зазначити, що в умовах озброєних зіткнень, що не припинялися ні на один день, із загонами польської шляхти М. Залізняк і його найближчі сподвижники зробили для цього багато що, дуже багато що. Вони проявили себе справжніми народними керівниками.

Резиденція повстанців знаходилася в урочищі Карповці біля Умані. Згадані вже О. Поламаний і О. Бочка говорили в Коші: «Цей імянующийся полковник Железняк має управітельную резиденцію над оним містом Уманню і цілою губернією Уманською, і всякі між тамтешніми жителями розправи проізводить». Характерний, що М. Залізняк виступив рішучим супротивником необгрунтованих репресій з боку повстанців і фізичного знищення поляків, що знаходилися на території, зайнятій селянсько-козацьким військом. Між обома сторонами налагоджувалися нормальні взаємини, в яких релігійна і етнічна приналежність була такою, що далеко не визначає. Нам добре відомо про соціальні акції, зроблених М. Залізняком і його сподвижниками на території, зайнятою повстанською армією. Було проголошено звільнення селян від влади польської шляхти, знищення панщини і інших феодальних повинностей. Типовою в цьому відношенні була діяльність отамана Павла Тарана у Володарці. Згідно свідоцтвам очевидців подій, він, «наказавши всій Володарській волості селянству в містечку зібратися, останньому заборонив на панщину ходити і нічого панського не робити…». У містечку і навколишніх селах організовувалося селянсько-казацьке самоврядування, яке «відсторонило колишніх приказчиків», здійснило перепис майна і прибутків поміщиків і ін. У своє користування селяни отримали також робочу худобу з магнатських маєтку Аналогічні дії повстанців зафіксовані і інших районах Правобережжя, звільнених від влади польських феодалів. У Каневі, наприклад, згідно повідомленню П.А. Румянцева до Петербургу Катерині II (червень 1768 р.), запорожці і місцеві селяни після вигнання шляхти почали «фундирувати там порядки економічні, до чого вже і визначений від них економ з тамтешніх жителів городовий писар грецького ісповеданія»: [219-222, 7]

Всемилостивейшая, державнейшая, великая государиня императрица и самодержица всероссийская, государиня всемилостивейшая!

Вашему императорскому величеству всеподданнейше я доносил, от 15 числа текущего месяца, о вышедших в Переяслав из Польши поляках: Луке Вилуцком и Яне Малчевском, которые, по возмущению в своей стороне, ищут, до успокоения того, чтоб им не возбранено прожить под покровительством в империи вашего величества. А от 12 июня рапортует ко мне полковая переяславская канцелярия, что в тот день с таковыми-ж просьбами прибыли в оной-же город: старосты каневского Потоцкого губернатор Игнатий Новицкий, губернатор-же корсунский Семен Носачевский, да каневский козацкий полковник Антон Зеллер и порутчик Петр Мадераш, капралов два и рядовых жолнеров двадцать три, первые со многими своими фамилиями. И при сем случае означенный губернатор Новицкий, который еще до прибытия своего в Переяслав прислал сюда с преждевышедшим поляком Малчевским детей своих, отношением полковой канцелярии объявил; 9-го числа сего июня вооруженных тридцать человек козаков, въехавши в город Канев, прислали одного к нему козака, объявляя, что они, в силу указа вашего императорского величества, от кошевого войска запорожского туда посланы и требовали, чтоб он губернатор у них явился для принятия повеления, и когда он просил показать себе указ, то они письмо ему и показали под титулом вашего импораторского величества, подписанное запорожским атаманом куреня уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской, и в то-же время напали на замок, зажгли город и умертвили многих из шляхетства и служащих; и когда видел, что, к их же стороне преклоняся, так сами польские казаки, яко и обыватели тамошние, содействовали разорению замка, он, поели недолгой обороны, принужден был бежать, спасая жизнь свою, чрез Днепр в границы державы вашего императорского величества. Вслед за прибытием в Переяслав означенных поляков, прислано в тамошнюю полковую канцелярию от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством, с нарочным того ж местечка обывателем Сергеем Споришем доношение, показуя, что они, предваряя намерения господ своих, якобы на погубление их взяться, и видев, что и попы свои за одно с теми сделались на них гонители, призвали к защищению своему запорожских козаков, которые, когда от послушания им отрекся губернатор, сожгли замок, и требуя, как им поступать дальше, от той канцелярии совета и наставления. А и присланные с сим нарочные своим также допросом согласно, как и губернатор Новицкий показал о вышеописанном происшествии, и что когда из местечка Канева полковник Зеллер с жолнерами бежали за границу российскую, то запорожцы гнались за ними по Днепру лодками и настиг некоторых предали смерти, и возвратясь, живут и до днесь в местечке в Каневе, учреждая там порядки экономические, к чему уже и определен от них экономом из тамошних жителей городовой писарь греческого исповедания. Жиды ж де, как в Каневе, так и в других тамошних местечках, все при сем случае умерщвлены и ни единого нигде уже не осталось. Я, не будучи снабден ниоткуда никаким повелением на нынешний случай обстоятельств польских, следственно и сведения прямого не имею о том, что до сих дел касается; а зная, что корпус войск вашего величества, в Польше находящийся, действует оружием против злонамеренных конфедератов, то как из уведомлений, в Малую Россию присылаемых, открывается, что во всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, восстают против владельцев своих, и в своем возмущении приняли тут средства жесточайшие, а напротив другие, поборники римского исповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных. Сам же староста каневский Потоцкий не кажется мне, чтоб когда был усердно предан интересам вашего императорского величества, по рассуждению сего, что как об нем теперь, так и о других, видать нельзя, с которой стороны находятся. И не имевши себе наставления, кого в сих близ границы лежащих местах, при нынешнем смятении защищать должно, но если-же на мне, по высочайшей вашего императорского величества воле, лежит должность охранять целость границ и жителей, дабы иногда в неведении не причинить досады добронамеренным и не попустить-бы недоброжелательствующим распространять свои озорничества не только над доброжелательными поляками, но и на самих подданных на границах живущих, осмеливаюсь при донесенни о вышеписанном вашему императорскому величеству всенижайше просить на все то высочайшего указу, дабы я по тому все точно соблюл, что к преуспеянию высочайших интересов вашего величества нужно, и как поступать по нынешним (?) каневских жителей и тому подобным, если произойдут. Но теперь, поелику не знаю, чтоб от вашего императорского величества даны были на сей случай, какие особенные поведения запорожским козакам, в моей команде находящимся, а по поступкам их, считая быть каковой либо разбойнической партии, восприял сии меры, что навидавшись, если они в показанном местечке польском и ныне находятся при своих предприятиях, предосторожно б туда, дабы они под видом повеления вашего императорского величества не произвели собою вредных следствий, отправить команду, состоящую в пятидесяти человек карабинеров и ста козаков малороссийских, при офицере, для взятия оных пристойным и тихим образом, прежде однако ж, осведомясь, для каких причин туда они пришли. Вышеобъявленным же чинам с фамилиями и жолнерам польским даны в Переяславе квартиры, и приличное благодеяние велел я оказывать [12].

Зерна свободи, посіяні М. Залізняком і іншими козацькими отаманами рясно проростали в душах людей, виявлялися в їх діях і вчинках. Спостерігалися, зокрема, численні випадки знищення юридичних документів поміщиків. У деяких селах здійснювався розподіл між селянами фольварочних полів і лісових угідь місцевої шляхти. Процес покозачення селян, звільнених від влади польських магнатів і шляхти, також охопив майже всі правобережні українські землі. Один з керівників володарських маєтків польських магнатів Мнішков докладував в червні 1768 р., що власники бігли або були знищені на території від Володарки до Староконстянтинова. У іншому документі повідомляється про припинення дії королівської влади в Богуславському, Корсунському, Канівському, Звенигородському, Черкаському, Черніговському, Білоцерковському і інших староствах, а також Смілянському, Жаботинському Косоватому, Мошинському, Межирицькому, Леснянському і Тетієвському ключах.

Безумовно, цим не обмежувалася соціальна спрямованість дій М. Залізняка. Керівник повстання виступив ініціатором створення спеціальної повстанської канцелярії, в якій вирішувалися різні господарські питання, розглядалися скарги населення і виписувалися пропуски за межу ремісникам і торговим людям. Наприклад, відомо, що в межах земель Правобережжя під надійною охороною повстанців і в цілковитій безпеці знаходилися турецькі купці (про це ми дізнаємося з листа М. Залізняка каймакану м. Балта Якуб-Ага).

У різні райони Правобережжя були розіслані універсали (листи) за підписом М. Залізняка. Їх збереглося небагато. Проте зміст цих оригінальних документів повстанців надзвичайний красномовно. У одному з них від 13 червня 1768 р. М. Залізняк призначив якогось Федора Осадчого старшим містечка Теплик і Теплицького ключа і поставив йому в обов’язок, «аби він… у доброму стані стримував, як то: аби мав владу судити, радити і у всяких випадках добрі справувати, добрим добре воздавати, а злих бунтівників смертельними киями карати…». Універсал свідчить, що представники М. Залізняка на місцях мали реальну владу і вживали її на користь народу.

У якому напрямі еволюціонували погляди М. Залізняка в ході повстання? Які нові елементи з’явилися в повстанській ідеології? Що є в даний час у розпорядженні учених документи не дають повної відповіді. Вже під час першого допиту в Каргопольському карабінерному полку (26 червня 1768 р.), тобто коли доля його була фактично вирішена наперед, М. Залізняк основне завдання своєї боротьби убачав в «викорінюванні конфедератів», що показалися в Польщі, знищенні феодалів і їх прибічників, «де скільки знайдено буде». Визнання керівника Коліївщини мало чим відрізнялося від інших повстанських отаманів. Так, Семен Неживий на допиті в Київській губернській канцелярії стверджував, що виступив разом с М. Залізняком «для захисту від поляків (шляхти.- Авт.) благочестя і недопущення до убивання, що не хочуть прийняти унію християнського народу і що нібито поляки збивають на нових російських монетах державну корону і високий е. і. в. портрет»30. На ті ж причини повстання указують в своїх свідченнях отаман Павло Таран і інші учасники Коліївщини. По-своєму ці свідоцтва правдиві. Проте, враховуючи супутні ним обставини, очевидно, сподіватися на щиросердість визнання керівників повстання не доводиться.

Правдивішими, такими, що відображають настрої і сподівання народу, були інші документи М. Залізняка і його найближчих сподвижників, створені в абсолютно інших умовах. Так, декілька місяців опісля після ліквідації основних вогнищ повстання був виявлений «Універсал до польських селян», авторство якого не встановлене. У заголовку, мабуть, складеному декілька пізніше, відмічено, що документ «знайдений під Смілою в предводителя бунтівників». Приведемо повний текст цього цікавого документа: «Громадяни Корони, що живуть в шляхетських, королівських і церковних маєтках в такому значному числі. Вже настав час звільнитися вам від рабства, скинути ярмо і тяготи, які ви до цих пір терпите від своїх безжальних панів. Бог ласкаво глянув з високого неба на вашу недолю, послухав ваші сльози і стогони, що оповістили цей край світу, і послав вам захисників, які помстяться за ваші образи. Приходите на допомогу тим, хто хоче звільнити вас — забезпечити вам має рацію і свободи. Зараз наступив час пригадати ваші образи, побої, вбивства, муки і нечувані здирства, які ви до цих пір терпіли від своїх панів. Ми посилаємо до вас ватажків, яким ви повинні вірити. Ідіть за ними, залишивши удома, дружин і улюблених дітей своїх без жалю, бо скоро побачите, що бог дасть нам, правовірним, перемогу, і будете самі собі вільними панами, коли винищите зміїне плем’я — наших панів, які п’ють вашу кров. Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити, коли ваші побратими щасливо почали на Україні і в Подолії звільнятися від рабства і ярма. Призвіть бога на підмогу і прибувайте на помощь».

У нас немає вагомих доказів участі М. Залізняка в складанні документа. Проте виключати таку можливість ми також не маємо права. Поза сумнівом, що універсал підготовлений рукою досвідченої людини (або групи людей), обізнаної життя і інтереси трудового народу. Документ звернений до всіх категорій селян і закликає їх об’єднуватися в боротьбі проти феодалів. Ряд його пунктів указує на функціонування єдиного центру повстання, який «посилає… ватажків». Певний інтерес викликають слова: «Ми попереджали вас раніше, але ви не хотіли вірити, тепер можете вірити…». Чи не близько це положення попередньому повстанським документам, зокрема маніфесту, знайденому в Торчині? Адже у багатьох випадках їх зміст перекликається.

Ідеологічна обробка населення в планах повстанців займала досить помітне місце. Вже з самого початку виступу, листа (універсали), розіслані М.Залізняком, показали свою дійсність. Така практика була складовою частиною діяльності і інших отаманів. Літом 1768 р. поводився з відозвою до народу М. Москаль. «Бідні і нещасні, — мовилося в документі, — ви довго страждали у своїх злих панів. Вони ведуть до загибелі вас своїм важким гнітом, вони мучать і тиснуть вас податками з поборами, захоплювали у вас все те, що було у вас і що повинне належати вам по праву. Де їх святий закон, де їх заповіді і любов до людей різного звання і стану? Вони мучать людей, а свою худобу годують кращим, ніж вас. Повставайте ж все проти цього зміїного виродка, і, якщо бог благословить вас, викорените абсолютно всі їх панські гнізда. Об’єднуйтеся все під нашими прапорами і ідіть з нами бити панів і очищати землю від них. Ви нічого не втратите, а досягнете тільки кращого для вас, дружин і дітей ваших. Панщину відбувати ніколи більше не будете, жито і всякий хліб збиратимете в свою користь, сіно коситимете тільки для себе, кабанів панських різатимете тільки собі і є скільки захочете. Достатньо вже нашим панам панувати здесь».

Обидва документи характеризують широта і радикальність гасел. На відміну від попередніх гайдамацких виступів в період Коліївщини висувалося завдання ліквідації всього пануючого стану («бити панів і очищати землю від них»). Не менш радикальний передбачалося вирішити інші соціальні питання. У разі перемоги повстання проголошувалося повсюдне скасування панщини і, видно, феодального землеволодіння («жито і всякий хліб збиратимете в свою користь»).

У оцінках характеру Коліївщини 1768 р., її керівників і в першу чергу М. Залізняка історична література, як правило, акцентує увагу на таких рисах, як стихійність, локальність виступу, відсутність чітких політичних і соціальних орієнтирів в переконаннях козацьких отаманів і т. п.». Це правда, проте далеко не повна. Не слід забувати умови того періоду і недооцінювати рівень селянсько-козацької самосвідомості. Адже М. Залізняк і інші отамани були дітьми свого часу. Ним, як і багатьом іншим предводителям народних рухів середньовіччя, властиві царські ілюзії (звідси спроби спертися на авторитет імператриці Катерини II). Навряд чи ми можемо строго судити М. Залізняка, І. Гонту, С. Неживого і багато інших за те, що вони вступали в прямі контакти з командуванням царських військ на Правобережжі.

Інша справа, що царські ілюзії, як правило, оберталися проти самих повстанців. Катерина II в маніфесті від 9 липня 1768 р., адресованому православному населенню Правобережної України, в категоричній формі заперечувала свою причетність до народного повстання. Вона називала повстанців «розбійниками, злодіями, бунтівниками спокою народу». У документі підкреслювалося, що «скрізь і до останнього таких розбійників переслідуватимуть наші військові частини, а спійманих — віддаватимуть найвищому суду для покарання, на яке заслуговують» [222-224, 7].

Тепер переповімо свідчення, почерпнуті нами із Запорозького архіву, перш ніж закінчимо чорний літопис Коліївщини. Київський генерал-губернатор як найближчий сусіда краю, де коїлися всі ці безладдя й заколоти, послав проти них три гусарських ескадрони й одночасно написав кошовому Калнишевському такий ордер: «Гайдамацька ватага, що з’явилася в Уманській, Чигиринській та Смілянській губерніях, своїми розбоями та грабіжництвом не лише багато містечок і сіл в тій околиці розорила, чимало із шляхетства й інших чинів, а також євреїв, де тільки кого дістати могла, нелюдськи мучила й умертвляла, а й своїми облудними закликами простий народ, огорнений пітьмою неуцтва, до бунту проти властей, начальників та поміщиків підбурила. Головний вождь згаданої гайдамацької ватаги називається полковником війська Запорозького низового Максимом Залізняком і при ньому нібито справді до 100 чоловік запорозьких козаків перебуває, має декілька корогов (знамен) і перначів; розголошує, що він за указом посланий проти конфедератів і, таким чином простий народ спокушаючи, спонукає до бунтів і до своєї ватаги залучає, чим немало ганьби й неслави війську Запорозькому завдає (24 червня 1768 року).

Це страшне звинувачення нажахало запорожців, тим більше спантеличених, що багато звісток із Польської України цю думку підтвердили. 2 липня того року прибулі в Січ по торгівлі уманські жителі Остап Поламаний та Остап Бочка показали в Коші білет, виданий їм від Залізняка, а якому він називає себе полковником, а свою ватагу — військом Запорозьким. По цьому білету вони через кордон комендантом Орловського форпоста майором Вульфом були пропущені. При допиті військової старшини вони показали:

“9 червня гайдамацька ватага із 1000 кіннотників при одному великому і кількох менших знаменах під проводом якогось полковника Максима Залізняка, підмовивши чотирьох сотників з Уманської губернії,— з Умані Івана Кузьменка й Ґонту, хащувацького Панка (Ярему), торговицького Власенка, і при них козаків кінних та озброєних 500чоловік, 10 червня напала на це місто (Умань), шляхтичів до 100 і євреїв до 300, в тім числі жінок і навіть немовлят, умертвила. Все міське майно, включаючи прапори і гармати, захопила й розмістилася під цим містом табором. Тіла забитих євреїв і поляків кинуті й залишаються без погребу. Ця гайдамацька ватага називає себе запорозькими козаками, але насправді вони не запорожці, а сущий набрід польських мужиків, винокурів та аргатів з Очакова і його околиць. Вони розповідають про себе, що мають якийсь указний дозвіл на винищення в Польщі ляхів та євреїв. Цей Залізняк панує над містом Уманню і всією цією губернією і над їх жителями чинить суд і розправу ”.

Донського куреня запорозький козак Лаврін Кантаржій, повернувшись у ту пору в Січ, доповів Кошу, що коли він по купецтву був у різних польських містах і вже вертав до Січі, набравши різних товарів, то 9 червня до міста Умані прибув. Тут він натрапив на загін із 2000 чоловік при 30 знаменах і з 15 гарматами (?), який називав себе Запорозьким військом. Він з’явився до полковника того війська Максима Залізняка і попрохав його заступництва, щоб ні йому, ні його товарам під час перебування в Умані й на дорозі ні від його людей, ні від інших кривди не було. Залізняк скликав своїх сотників, порадившись з ними, дав йому від себе посвідку, щоб йому скрізь, до самого російського кордону вільний був пропуск.

Інший запорожець, козак Звонецького куреня Максим Висоцький, котрий теж у справах торгівлі був в Умані на третій день після її розору гайдамаками, від одного брехуна, який назвався козаком Пашківського куреня, чув, що нібито він і ще троє козаків прибули недавно із Січі «з листом від пана кошового до полковника Залізняка, щоб порядкував добре», і запевняв Висоцького), що отамани курінні не забороняють козакам іти із Запорожжя в гайдамацтво, навпаки, говорять: «Боже помагай, ідіть, а може, опісля й ми самі підемо, тільки тепер не можна, щоб кордон без війська не залишився і ногайці напасти не могли».

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

Ватажки, які шаленіли в Польщі, скрізь проголошували, що все Запорожжя йде за ними, і цим усе королівство переповнили страхом. Князь Яблоновський, староста чигиринський, який дуже постраждав од гайдамацьких грабунків, писав до кошового, прохаючи у нього заступництва обширним його маєткам в Польській Україні. Кошовий відповідав, що він міг би захистити князеві маєтки від наїзду гайдамаків, якби вони були в південній Росії; але за кордон без височайшого зволення військо Запорозьке виходити не може.

Зухвалість гайдамаків не меншала, незважаючи на переслідування. Граф Румянцев дав знати Кошу, що «гайдамаки не тільки примножують свою лють у Польщі, а й допускають уже напади на області ханські, як це засвідчили купці фортеці св. Єлизавети; вони говорили, що 18 червня, під час перебування в польському містечку Палієве Озеро (Подільської губернії] Балтського повіту) приїхали туди до 300 запорозьких козаків (просто гайдамаків) і поляків та євреїв, які були там, умертвили. Дехто порятувався втечею до ханського містечка Балти, то вони почали вимагати їхньої видачі звідти, а, отримавши від тамтешнього каймакана відмову в тому, ці гайдамаки з прибулою на підкріплення партією в декілька сотень чоловік із чотирма гарматами вступили з турками в бій і, напавши на саме містечко Балту, убили багатьох євреїв та поляків, які там переховувалися, і змусили звідти турків утікати, ще й погоню за ними кинули. І скрізь же ці злочинці, як у Польщі, так і по кордону турецькому розголошуюсь, ніби вони послані за ї. І.В. указом!» (2 липня 1768 року). » Події в Балті підтвердив посланий туди Кошем для розвідування про гайдамаків полковий старшина Семен Галицький, котрий саме повернувся із ханських теренів. 2 липня доповів він Кошу, що сам був свідком гайдамацьких шаленств і навіть у Балті вони його і товариша — запорожця Шульгу схопили й пограбували в метушні. Що всі вони називають себе запорожцями і показують якийсь маніфест, написаний російською із зображенням височайшого титулу і фальшивим підписом кошового Петра Калнишевського. Що коли він із двома сейменами Ягуб-аги, балтського каймакана, до гайдамацького табору прибув, аби повернути своє майно, то вони його дружньо прийняли, різними напоями частували, обіцяючи все викрадене з надлишком повернути, проте цього так і не виконали. Галицький додав, що він з ними при гарматах «під політичним наглядом» був і дуже добре бачив, що ця ватага — не запорожці, а набрід, тобто бурлаки, прості селяни, бо вони «за військовими запорозькими звичаями ні коня осідлати, ні на коня сідати, ратище в руках тримати, ні коня нав’ючити не вміють».

Кошовий і старшина опинилися в найскрутнішому становищі. Вони ясно бачили, що гайдамаки, які лиходіяли в Польщі, аби здобути собі славу, називали себе запорожцями і тим ганебні свої подвиги перекладали на військо. Вони передбачали, як усі недоброзичливці Запорожжя зрадіють, що можуть ще більше очорнити Січ в очах імператриці. Тим часом, виправдовуючись перед прикордонними начальниками, Кіш звелів усім паланкам нікого з підлеглих їм козаків та обивателів за межі війська не випускати, кожного ж неслуха чи заброду, затримавши, під вартою в Січ одсилати. А ще, озброївши свої команди, послав їх шукати грабіжників по степах, балках і лиманах, де вони, повернувшись із Польщі, переховувалися. Крім того, три великих загони під проводом заслужених військових старшин Сидора Білого, Макара Нагая та Олексія Чорного у супроводі військового довбиша Нестора Головка були відправлені до Бугу з наказом робити роз’їзди по всьому кордону, зброєю діяти проти гайдамаків і захоплених злочинців для суду передавати в руки довбиша. Незважаючи на всі ці розумні заходи, грамота імператриці грізно дала війську знати про її підозри.

«Ми з крайнім здивуванням дізнатися змушені,— сказано у височайшій грамоті, котра дійшла до нас в оригіналі,— що партія запорозьких козаків, ватажки яких називають себе і підписуються: Максим Залізняк, Андрій — отаман канівський курінний, Микита — отаман, Швачка — журилівський курінний та Андрій Односум увірвавшись недавно в Польську Україну, чинять там незліченні грабунки, насилля і вбивства, як це сталося із цілим містом Каневом, і що та партіях виводить ще з собою польських селян благочестивого віросповідання, спокушаючи їх брехливим і підступним приводом, нібито вони прислані за указом Нашим від тебе, кошового отамана і всієї старшини, для звільнення православних з-під ярма римського дворянства й барських конфедератів; бо ми зовсім не можемо собі уявити, щоб ти, Наш вірний кошовий отаман, і все Наше вірне низове Запорозьке військо могли зневажити й забути підданський і присяжний Нам обов’язок свавільною і непростимою відправкою певної частини війська вашого в сусідню дружню Нам область, якою була по цю пору й нині неодмінно є Річ Посполита польська на спустошення її вогнем і мечем у такий особливий час, коли Ми новим трактатом цілісність її вольності, законів та володінь раз і назавжди урочисто гарантували а тому справді захищаємо її силами Нашими від внутрішніх підбурювачів. Ми гадаємо ще, покладаючи надію на твою, кошового отамана, військової старшини і всього війська випробувану вірність, що партія, котра тиняється в Польщі, складається із бродяг та деяких хіба що самовільно відбулих козаків. При цій думці звеліли Ми всім Нашим у Польщі й на кордонах військовим командирам розганяти й знищувати до ноги без усякої пощади згаданий натовп справжніх розбійників, убивць і підпалювачів.

Але як, одначе, при всій справедливості цих суворих заходів не може людинолюбне й матернє Наше серце дати їм місце без внутрішньої образи і без випробування наперед найлегших засобів до скорочення зла з усяким можливим помилуванням винних: то й забагли Ми через це доручити особливій твоїй, кошового отамана, всієї старшини і всього нашого вірного війська опіці, щоб ви зі свого боку в справі, що мусить так близько зачіпати підданську вашу вірність і присягу, всі, поєднавши краще ваше розуміння і всі сили, постаралися викликати із Польщі всіх ваших козаків, бо швидке покаяння може в крайньому разі применшити до них тяжкість праведного Нашого гніву; і навпаки — з тими, хто, пропустивши нинішній час милосердя, почне повертатися до жител ваших від однієї неминучої погибелі, ви тоді повинні, пам’ятаючи обов’язок вірності й присяги, вчинити за всією суворістю ваших обрядів як зі справжніми розбійниками, порушниками народної тиші й ворогами вітчизни.

Водночас повеліваємо Ми вам відшукувати перших підмовлювачів і, посадивши їх під міцну варту, донести Нам про всі їхні обставини. Ці підбурювачі заслуговують особливої супроти інших покари як для того, що вони були причиною і знаряддям злочинства товаришів своїх і образливої на все військо неслави, так і тому, що страта їхня стала б для інших за приклад і страх.

Втім, із матернього Нашого благовоління до вірного Нашого низового Запорозького війська повеліваємо Ми йому для власної його користі й благоденства жити в спокої, тиші та добрій злагоді як між собою, так і з довколишніми народами. Слухняність війська у цьому випадку височайшої Нашої волі буде мірою зростання до нього Наших монарших щедрот, а протилежна поведінка змусить нас піти на неприємну крайність справедливого покарання, котре Ми в змозі дати завше відчути повною мірою.

Ми не очікуємо, одначе, ніколи цієї крайності і для того, сподіваючись на краще в підданському послушенстві й вірності всього Нашого низового Запорозького війська, а особливо на твою, кошового отамана, і всієї військової старшини похвальну і ревну опіку про дотримання повсюди доброго порядку, залишаємося взаємно вам усім імператорською Нашою милістю прихильні». Дано в Санкт-Петербурзі 12 липня 1768 року.

Ця грамота, одержана в Коші 29 липня, була тут же на майдані перед церквою на загальній раді прочитана і негайно були вжиті якнайсуворіші, заходи; аби виконати волю монаршу. Щонайперше Кіш повинен був довести свою непричетність до таких ганебних злодіянь. Легко було по курінних реєстрах й оповідях отаманів довести, що ніколи Андрій і Швачка не були курінними отаманами, та й Журилівського куреня у війську не було. Тим паче Залізняк не був запорозьким полковником. Отаман же куреня Тимошівського засвідчив, що у війську був запорожець Максим Залізняк 1740 року народження, син жонатого запорожця родом із польського села Івковець; близько 1757 року прибув він у Січ і був прийнятий до товариства згаданого куреня. Спершу був молодиком по різних зимівниках, опісля — у команді гармашів (артилеристом). Часто пропадав безвісти, і тоді всі були впевнені, що він «ходив у піхоту», тобто гайдамачив у Польщі. Говорили також, що він мешкав послушником у Межигірському монастирі, а найчастіше ховався в пісах коло Лебединського та Мотронинського монастирів. Тут він, за переказами запорожців, одержав благословіння від лебединського архімандрита на винищення поляків та євреїв. 1762 року никав аргатом на дніпровських рибальнях або шинкував (продавав горілку) в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині. Коли пішов у Польщу і як зібрав ватагу? Цього ні в курені, ні в Коші ніхто не знав. Про нього в народі складено з десяток дум і розповідають безліч повістей.

2.7 Придушення повстання

Невдовзі радісна звістка про винищення гайдамаків докотилася до Коша. Генерал Кречетников, прибувши до Умані, зумів спритно обманути лиходіїв, що обидва отамани розбійників Залізняк і Гонта допустили його з загоном донців стати табором поряд із ними і запропонували іти разом на конфедератів у Бердичів. Коли генерал дізнався, що гусари, драгуни й карабінери, послані від Воєйкова, а також військо польське під командою графа Браницького вже близько, то й не став зволікати із закінченням трагедії. Він попрохав Ґонту, щоб його зі штабом та своїми товаришами-ватажками той почастував у своєму селі. Гонта охоче погодився, але Залізняка в таборі вже не було. Залізняк недарма був запорожцем: як тільки побачив російського генерала й донців, збагнув, що його гетьманство й князювання скінчилися, і вночі з десятком прибічників полишив Умань і сховався в Очаківській області з боку Балти. Гонта, дізнавшись про втечу Залізняка, спантеличився, почухав чуба і сказав: «Ой, братці, не випити нам того пива, що ми наварили». Одначе ж славно пригостив Кречетникова і сам пив так жахливо, що під вечір він, всі його осавули й отамани були п’яні. Вартові, не отримавши наказів, лягли спати, попрохавши донців замінити їх. Тоді за поданою вказівкою карабінери й драгуни швидко прибули під Умань і оточили гайдамацький стан. Донці із заздалегідь приготовленими мотузами й ланцюгами ввійшли в намети і пов’язали всіх головних, злочинців, не забувши забрати все, що було в них цінного. Таким чином Гонта, його сотник Швачка та інші були схоплені живими; за Залізняком полковник Чорба з новоросійськими гусарами пустився в степ і, швидко його наздогнавши, розбив і схопив.

Про цю подію генерал Воєйков писав у Кіш таке: «Головний начальник усіх розбійників Максим Залізняк, товариші його Швачка і Неживий, а з ними чоловік 250 так званих запорожців розісланими командами вже спіймані, сюди (до Києва) приведені і тут під вартою утримуються. Журба ж, Шваччин товариш, який чинив опір команді карабінерів, спільниками його — чоловік більше 30 — убитий. У Єлизаветградській провінції розбійників більше 150 (втікачів з Умані) спіймано, а з польських підданих понад 1000 чоловік зловлено і польському генералу графу Браницькому, який понад Дністром із військом розташувався віддані» (16 липня 1768 року).

Залізняк, Неживий і всі російські піддані гайдамаки, як запорожці, так і поселяни, взяті зі зброєю в руках, були відіслані на суд до Києва, де їх і спіткала гідна страта.

Граф Браницький разом із наказам регіментарем Української партії, або дивізії, Стемпковським заснували військовий суд, і за його вироком гайдамаки — із польських підданих покарані так нелюдяно, що пам’ять про це живе досі в тому краї, і Стемпковського донині називають жорстоким. Ґонті довели, що він був призвідцем і головним знаряддям нечуваних злодіянь. Не кажучи вже про підбурення Уманського полку, грабунки і руйнування в Умані: в цьому нещасному місті Польщі налічили до 6 600 убитих, дехто ж гадає — до 12 000 (?), в тім числі духовенство, старі, жінки і діти; близько 300 лише поміщиків і посесорів, які шукали сховку в Умані, й усі родини дворян — управителів маєтків Потоцького. «Чим ми гірше Хмельницького? — сказав Гонта Браницькому на допиті.— Як і пан Богдан, ми з Залізняком різали жидів, і ляхів».— «Тим,— відповідав граф,— що Хмельницький карав винних у несправедливості до України поляків, а ти терзав і мучив самих невинних». Ґонту і його спільників привели в село Серби поблизу Могилева (на Дністрі) і там стратили: спершу протягом трьох днів здирали з живого шкіру, а потім четвертували. Мартина Білугу та Василя Шила, спустошувачів Чигирина, Канева і Сміли, спіткала така ж доля. Сотника Потапенка посадили на палю. Голови їхні, насаджені на списи, були виставлені по українських містах для споглядання народного. Стемпковський, почавши від села Серби, по всьому Поділлю, Волині і Чермній Русі повісив і зітнув голови більш як 800 гайдамакам і зовсім не багатьом подарував життя, але на яких умовах! — відрубували одну руку або ногу чи то обпалювали їм обидві руки у. просякнутому смолою клоччі.

Хоч у згаданому ордері генерала Воєйкова зазначено, що гайдамацькі ватаги знищені, відправлені до Києва і там покарані, але ми знайшли один документ зі звісткою, що Залізняк, імовірно, утік із Києва й порятувався від страти. Це «доїзне донесення» полковника Мусія Головка досить цікаве:

«Минулого червня 27 дня їхав він до Орелі сам і з ним двоє компаньйонів. Як минули Мігейський острів, то на тому боці річки Буг бачили гайдамацьку ватагу десь із 30 чоловік, які з Голти ханської всіх людей виганяли в село ханське Гедерим і худобу забирали. Як він, полковник, до берега Бугу наблизився, то з того боку до берега прискакали верхи семеро озброєних і запитали: хто іде? Було сказано, що полковник бугогардівський, причому полковник запитав в одного, хто такий, а той відповів: я, мовляв, Залізняк. Після цього полковник сказав, що, як чувати, Залізняк в Умані. На що він одказав, що його великоросійські команди вже з Умані вигнали, причому Залізняк полковника запитав: чи давно був у Січі й чи скоро поїдеш? Той відповів, що, повернувшись із Орла, поїде. То сказав Залізняк: коли поїдеш, поклонися пану кошовому, що ми будемо на тому боці Бугу і в Січі в гостях. А як він, полковник, став говорити: «Аби ви приїхали до Січі, то більше не їздили б», то Залізняк сказав: «Приїдемо ми так, що ви й інші тамтешні ні в Січі, ні деінде не втримаєтесь». Після цього зараз роз’їхалися».

Що ж це означає? Або Залізняк точно уникнув кари, цілком заслуженої, або якийсь ватажок назвався Залізняком, щоб і свою старшину, і «москалів у шори брати».

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання

Так закінчилася ця жахлива трагедія, в якій, на сором Запорожжю, брали участь до 300 його козаків, нехай простих і грубих сіромах, але вони так заплямували славу низового війська, що досі і в Росії, і в Польщі впевнені, що вся уманська різня була справою обдуманою й сповнялася через Запорожжя. Більшість із них убита або страчена в Києві, решта втекла в свої степи і тут спіймана роз’їзними командами й покарана в Січі. їхні показання є джерелом свідчень про цей предмет, котрий досі лише поляками був описаний.

Та міра тяжких випробувань для «славного Запорожжя» ще не вичерпалась. Всередині самого Коша запорожці «миром не насолоджувалися. Безначальність і непокора все більше й більше гніздилися по куренях, виявлялися на сходках й загрожували громаді остаточним руйнуванням^ Ми наведемо тільки два сумних і різких приклади, аби довести, яким хитким був добробут цього застарілого ордену.

26 грудня 1768 року, тобто на другий день свята Різдва Христового, коли кошовий Петро Калнишевський на загальній військовій раді, побажавши старшині й усьому війську щасливого свята, повідомив їм монарші повеління з нагоди загрози Росії війни з Туреччиною і за звичаєм запитав: «А що, братчики, будемо робити?» — натовп озброєних козаків, здебільшого сіроми, перепинив його промову, розігнав збори й опісля з сокирами та шаблями кинувся на оселі старшин, пограбував або зруйнував їх. Тоді ввірвався до пушкарні, тобто військової в’язниці й, звільнивши звідти ув’язнених і вже засуджених Кошем (за гайдамацтво у Польщі) злочинців, озброїв їх і хотів підбурити все військо. Але до того ієромонах Володимир, начальник Січових церков, та курінні отамани, старі й заслужені козаки куренів своїх не допустили. У сум’ятті кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, й головні старшини втекли Дніпром із Січі й сховалися в Кодаку під захистом гармат і вірного товариства Кущівського куреня, а тим часом послали гінця до графа Румянцева з донесенням про таку сумну подію. Славетний генерал і суворий охоронець порядку у величезному довіреному йому краї граф Румянцев негайно відправив у Січ осавула генеральної артилерії (малоросійської) Кологривого для оголошення війську свого наказу в якому вимагав безумовної покори Кошу, осуду й видачі призвідців бунту, повернення до колишнього порядку. Разом з тим він дозволяв винуватцям викласти свої скарги на старшину, якщо вони були нею скривджені. За це обіцяв якщо не прощення імператриці, то хоч пом’якшення заслуженої кари винуватцям. Ці погрози й старання курінних отаманів знищили зло в самому його зародку.

Другий приклад ми знайшли від 1769 року, коли після першої кампанії військо повернулося в Січ на зимівлю. 7 грудня того року в Корсунському курені, коли все товариство сіло за спільний стіл і за, звичаєм стало міркувати, кому наступного року від цього куреня йти за всемилостивим жалуванням, козак Микита Дорошенко назвав свого отамана Петра Островуха й колишнього отамана Мусія Скапу зрадниками, а коли Скапа за отамана заступився, то Дорошенко і ще п’ятеро козаків встали з-за столу й почали його лаяти й докоряти золотою медаллю, котру він носив на знак того, що був депутатом у комісії для складання Нового Уложення. Не вдовольнившись цим, як тільки обід закінчився і курінний отаман вийшов, ці козаки, схопивши Мусія Сжапу, били його, мучили й, мабуть, умертвили б, якби один із товаришів козак Михайло Кабан не кинувся на лежачого і не закрив його собою. Довідавшись про це, кошовий звелів команді своїй взяти їх під варту, що, незважаючи на опір куреня, було виконано. Оскільки час був воєнний, то Кіш, прагнучи зразково покарати винних, передав їх до Новосіченського ретраншементу і попрохав російського коменданта судити їх при запорозьких депутатах. Минуло ще два місяці, і військо Запорозьке куренями виступило в похід. А 4 березня 1770 року до судді Миколи Тимофійовича Косапа, який правив у Коші, прийшли депутати від Корсунського куреня з вимогою випустити із в’язниці винних їхніх товаришів, інакше вони ні комонно (кінно) в похід, ні човнами по Дніпру не підуть. Суддя відмовив і підтвердив необхідність слухатися Коша, але вони, хоч із Січі виступили, але стояли партіями на річці Базавлук й оголосили, що вони собі іншого отамана обрати хочуть. Тоді кошовий, перебуваючи в поході і не маючи змоги повернутися в Кіш, попрохав головнокомандувача графа П.І. Паніна допомогти йому відправити цих засуджених до виключення із війська й подальшого заслання на Сиберію. З волі графа регулярні війська, які були поблизу Січі, взяли винних і відправили до Більовської фортеці, а звідти на каторжну роботу. Так зовні заспокоїлася ця справа, але невдоволення зачаїлося у війську і в березні 1770 року чимало козаків Щербинівського куреня змовилися кошового Петра Калнишевського й старшину убити, російський гарнізон з ретраншементу вигнати й, обравши кошовим Пилипа Федорова,- вже геть немічного, підкоритися Туреччині. На щастя, змовників було вельми не багато і, будучи напідпитку, вони розповіли про це одному священику, який доповів про все Кошу, і так усе було перепинено завчасно.

Проте всі ці окремі пригоди, суперечки й злочинні наміри припинилися у зв’язку із загальнонародним і національним лихом — вторгненням татар у край запорозький і розв’язаною через те війною із Туреччиною; а це поглинуло всезагальну увагу [435-444, 1].

РОЗДІЛ 3. НАСЛІДКИ ПОВСТАННЯ

Велике антифеодальне і національно-визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина, становить одну з найвидатніших подій в історії України. Коліївщина була кульмінаційним моментом в боротьбі, що не стихала протягом майже всього XVIII ст. і була спрямована проти феодально-кріпосницької системи, визиску та національного гноблення. В умовах Речі Посполитої, до складу якої входило у XVIII ст. українське Правобережжя, до національного гноблення долучалися і релігійні переслідування, отже, не дивно, що вся боротьба мала виразне релігійне забарвлення.

Серед різних аспектів дослідження Коліївщини особливо мало вивчене питання про зв’язки українських повстанців з експлуатованим населенням інших країн. Питання це дуже важливе і цікаве, оскільки йдеться про зародження і розвиток класової солідарності трудящих, усвідомлення спільності їхніх інтересів та завдань.

Зародження елементів класової солідарності мало місце задовго до Коліївщини і навіть до визвольної війни 1648—1654 рр. Вперше ці елементи виразно виявилися під час селянсько-козацьких повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. їх дальший розвиток залежав від ступеня розвитку класової боротьби, її організованості та масштабів і, насамперед, від усвідомлення трудящими масами причин їхнього тяжкого становища. На жаль, ми ще дуже мало знаємо про все це і, зокрема, стосовно до Коліївщини. Ми ще не маємо точного, наукового визначення причин відносно слабкої організованості повстанців 1768 р. А проте нас не може не цікавити питання, чому це повстання, відбувшись майже через сто років після визвольної війни середини XVII ст., значно поступалося їй своєю організованістю і дисципліною. Без сумніву, цей факт наклав свій карб і на процес усвідомлення трудящими України спільності інтересів з трудящими інших країн.

Щоб відповісти на це питання, необхідно всебічно вивчити умови життя народних мас, соціально-економічні, політичні і юридичні обставини формування світогляду пригноблених. Цілком зрозуміло, що в невеликій доповіді дати таку розгорнуту картину складного процесу визрівання елементів класової свідомості і, зокрема, усвідомлення спільності інтересів покріпаченого селянства України та суміжних з нею Польщі, Білорусії, Литви і Росії неможливо. Отже, спробуємо спертися на деякі вже відомі в радянській історіографії дослідження про становище народних мас на Україні XVIII ст. і характер класової боротьби пригноблених. В дослідженнях повстання на Правобережній Україні 1768 р. зрідка, але, на наш погляд, справедливо називається селянською війною. Ця назва вживається не часто, і зміст її не розкривається.

У марксистській історіографії існує класичний зразок дослідження селянської війни як певного етапу в розвитку класової боротьби. Ми маємо на увазі працю Ф. Енгельса про селянську війну в Німеччині 1525 р. Весь виклад в ній доводить, що селянська війна — явище історичне, яке виникає на певному щаблі розвитку суспільства; вона на відміну від попередніх локальних повстань виникає на всій або більшості території країни і втягує до лав повстанців відповідну кількість населення. Такі масштаби повстань робляться можливими лише в період формування в країні економічних зв’язків, обумовлених розвитком продуктивних сил. Брак всебічного дослідження соціально-економічної історії України XVIII ст. є причиною того, що термін «селянська війна» вживається стосовно до подій 1768 р. якось нерішуче, випадково і без належних висновків. Над дослідниками тяжіє ще традиція недиференційованого підходу до антифеодальних повстань, що відбувалися протягом століть. У кращому випадку в описах істориків говориться про кількісну різницю, про повстання більші і менші. Якісні відмінності не зазначаються, внаслідок чого численні повстання мають вигляд близнят. У їх характеристиках монотонно повторюються положення про стихійність, слабку організацію, локальність і безперспективність селянської боротьби. Під цю своєрідну зрівнялівку потрапила і Коліївщина, хоч подекуди, як уже зазначалось, її називають, на відміну від інших повстань, селянською війною. Брак належного обгрунтування такої назви, а в зв’язку з цим і певних висновків щодо досягнутого рівня класової боротьби, має пряме відношення до теми даної доповіді. Адже саме з переростанням локальних антифеодальних повстань у селянські війни вперше виникає потреба в об’єднанні спільних зусиль братів по класу, пригнобленого селянства різних країн, насамперед сусідніх, найближчих територіально (звичайно, при наявності спільних соціально-економічних умов існування).

Найактивнішим носієм ідеї об’єднання зусиль пригноблених різних країн була категорія населення, яку Ф. Енгельс стосовно до історії Німеччини охарактеризував як плебейську частину повсталих. Це була та категорія населення, з якої формувався передпролетаріат. Однією з рис селянської війни всюди була поява поряд з селянськими повстанцями передпролетаріату. Останній з самого початку проголошував нові гасла та ідеї, хоч ще в утопічній, фантастичній формі. Він виступав, як зазначає Ф. Енгельс, з червоним прапором в руках і з гаслом єдності на вустах В ембріональній формі передпролетаріат висував ідеї, притаманні його природі, ідеї, які розвивалися і очищалися від фантастичних рис разом з процесом перетворення передпролетаріату в зрілий пролетаріат. Серед цих ідей була й ідея міжнародного єднання трудящих мас. В наявності досить значної частини повстанців, що походила з середовища міського плебсу, численних наймитів, котрі працювали на різного роду промислових підприємствах, в мануфактурах по виробництву скла, заліза, поташу, селітри, паперу, цегли, тканини тощо, сьогодні дослідники не мають сумнівів. Загальновідомо, що саме наймити з промислів були часто керівниками повстанців, стояли на чолі гайдамацьких загонів.

Думається, що ми маємо всі підстави вважати, що Україна XVIII ст. опинилася в становищі, яке більш, ніж будь-коли раніше сприяло усвідомленню народними масами спільності інтересів трудящого люду і розумінню необхідності спільної дії з експлуатованим населенням Речі Посполитої. Політика польської шляхти і магнатів, української старшини, що домагалася нобілітації, заходи уряду по зміцненню становища панівних класів, підтримка католицьким духовенством феодально-кріпосницької системи — все це наштовхувало просту людину на думку, що пани всюди однакові. Ці самі думки визрівали і в селян Лівобережної України та Росії. Про це свідчать* численні факти участі українських селян, наймитів і козаків у повстаннях в Росії XVII— XVIII ст. і, навпаки, участі російських селян, козаків і солдатів в антифеодальній боротьбі українського народу. Особливо переконливо про це говорять факти з історії Коліївщини.

Але боротьба українського селянства відігравала важливу роль в процесі розвитку антифеодальної боротьби не лише сусідніх країн — Польщі, Білорусії і Литви. Об’єктивно вона мала значно ширше значення, займаючи місце в довгому ланцюгу повстань і війн, спрямованих проти всього європейського феодалізму. Виходячи з марксистського принципу єдності світового суспільного процесу, слід визнати, що кожне велике антифеодальне повстання в будь-якій країні завжди становило внесок у спільну справу європейського прогресу. Воно об’єктивно сприяло знищенню або ослабленню феодальної реакції і утвердженню нового, прогресивного на той час ладу, спочатку в його окремих проявах, а пізніше як системи. Не випадково феодальні уряди Франції, Швеції, Італії і Угорщини в середині XVII ст. були так налякані подіями визвольної війни на Україні. Особливо показовим є те, що Англія після буржуазної революції 1648 р. налагодила зв’язки з козацьким урядом Богдана Хмельницького в той час, як феодальна Франція запропонувала польському феодальному урядові воєнну допомогу для придушення «ребелії» на Україні. З аналогічною пропозицією звертався до польського уряду і посол Швеції. Така поведінка була продиктована цілком правомірним побоюванням, що антифеодальний рух з України може перекинутись на територію Польщі, де селянство стогнало під страшним феодальним гнітом і готове було повстати при першій можливості, а з Польщі — поширитись і на інші країни, сіючи дух непокори і боротьби. Адже, як писав в той час поет Самуїл Твардовський, «пожарище з України дуже швидко присунулося до берегів Сяну і Вісли». Повстанці в Польському Підгаллі 1651 ‘р. на чолі з Косткою Наперським з надією прислухалися до подій на Україні і чекали на допомогу козаків Хмельницького. Не приховуючи тривоги, папський нунцій Торрес радив польському королю докласти всіх сил, щоб скоріше «відірвати голову гідрі, котра може породити своїм отруйним подихом повстання не тільки в Польському королівстві, але й в інших країнах»

Аналогічна ситуація склалася на Україні і в XVIII ст., особливо коли майже безперервний гайдамацький рух на Правобережжі в 1768 р. переріс у селянську війну, в якій брали участь десятки тисяч людей. В цей час феодальні уряди Туреччини, Угорщини, Пруссії з великим занепокоєнням стежили за ситуацією на Україні. Було наказано збільшити на кордонах з Україною кількість сторожі, щоб запобігти проникненню звідти чуток про розправу кріпаків з панами. А рух тим часом ширився. Під його впливом почалися заворушення селян на Лівобережній Україні і Слобожанщині, що входили до складу Російської держави. Відбулося повстання сіроми проти старшини на Запоріжжі.

Посилився рух опришків у Галичині і Закарпатті, що, в свою чергу, відбилося на пожвавленні руху селян у польському Підгаллі, де ще жили спогади про повстання під проводом Костки Наперського в середині XVII ст.

Відомості, що так чи інакше проникали з України на сусідні території, сприяли посиленню антифеодальних рухів у Білорусії, Литві, Валахії й Угорщині. З новою силою прокидалося притаманне людям праці почуття солідарності, почуття, яке виховувалось протягом століть силою самих обставин життя. Елементи інтернаціональної свідомості, якими б малими не були, становили органічну частку світогляду трудящих мас. його ніколи не вдавалось викорінити з народної свідомості. Тут були безпорадними будь-які зусилля панівного класу, його найхитромудріші і най-підступніші заходи, зрада певної частини повстанців, зокрема представників старшини і міського патриціату, розпалювання правлячою верхівкою ворожнечі серед трудящих різних національностей.

Природні для народного світогляду інтернаціональні почуття виявлялися завжди з особливою силою саме під час великих народних повстань. У XVIII ст. антифеодальна боротьба на Правобережній Україні була найбільшим напруженням класової боротьби в Речі Посполитій взагалі. Атмосферу близької бурі в Польщі, на думку сучасників, раз-у-раз наелектризовували народні повстання і постійний рух незадоволеного рабським становищем українського селянства Під впливом широкого гайдамацького руху на Україні напередодні 1768 р., в Польщі з’явився так званий «Проект конфедерації хлопської», в якому були заклики до селян Речі Посполитої повставати проти спільних ворогів — панів-кріпосників, проти системи тиранії.

Цей документ, відомий ще під назвою Торчинського маніфесту2, був поширений на Україні в 1768 р. на польській і українській мовах. Він свідчив не лише про намагання принаймні якоїсь частини пригноблених об’єднати свої зусилля проти класового ворога, але й про наявність у повсталих певної програми дій. Адже саме ця сторона антифеодальних повстань особливо мало досліджена істориками. Нам відомі в деталях факти повстання, його причини, картина його придушення, але ми дуже мало, а то й нічого не знаємо про те, що думали повстанці, яка була мета їх дій. Думається, що саме з цим зв’язане властиве деяким історикам певне перебільшення моменту стихійності і безпорадності селянських повстань.

У ТорчинськОму маніфесті є виразно сформульована вимога ліквідації кріпосницької системи, запровадження спадкового права селян на їхній землі, права користування лісними угіддями, обмеження підводної повинності. Маніфест вимагав допуску селян до органів місцевого управління. Автори його загрожували панам знищенням і недвозначно натякали на часи Богдана Хмельницького та Костки Наперського. Сама по собі ця згадка говорить про свідоме прагнення до об’єднання антифеодальних сил України й Польщі. Автор чи автори Торчинського маніфесту відчували наближення широкої хвилі антифеодальних рухів у Речі Посполитій і, користуючись з сприятливої ситуації, звертались до селянських мас різних національностей з такими словами: «Настав час вибитися з рабського стану, якого не терплять наші брати в жодній спадковій монархії і навіть в турецьких володіннях».

Про те, що Торчинський маніфест мав під собою широку соціальну базу, інакше кажучи, був виразом думок і прагнень широких кіл населення не лише частини, але й всієї Речі Посполитої, говорять його реальні наслідки. Налякані можливістю об’єднаних дій пригноблених у Речі Посполитій, правлячі кола видали законодавчий акт про обмеження влади шляхти над селянами. Заборонялося свавільно страчувати селян. Це був перший за довгий ряд віків акт обмеження, або, принаймні, спроба обмеження влади феодалів у Речі Посполитій. Ми маємо тут яскравий приклад того, як класова боротьба поступово вносила зміни у феодальне законодавство.

Під час Коліївщини, що спалахнула 1768 р. і останні події якої припадають на 1771 р., повстання селян мали місце в районі Любліна, в Мазовії, в околицях Пшедбожа та в інших місцях Польщі. Особливо поширеною формою боротьби з давніх часів в Речі Посполитій були втечі селян, які раз-у-раз набирали масового характеру. Поступово ці втечі призвели до своєрідного обміну місцями. Якщо з Польщі селяни втікали в Білорусію, то з Білорусії вони втікали на Україну. Наявність на Україні такої «віддушини», як запорізькі степи, була однією з причин того, що Україна стала місцем зосередження втікачів з усіх інших земель Речі Посполитої. Ця обставина також сприяла вихованню почуття інтернаціональної єдності трудящих. Україна, як свідчать документи, притягала до себе «хлопів» з Польщі, Литви, Білорусії, Росії і навіть з інших, територіально віддалених країн. 1764 р. уряд Речі Посполитої став перед фактом, що Мозирський повіт обезлюднів,— селяни повтікали на Україну Природно, що тікали люди найбільш рішучі, непокірні, сміливі та ініціативні. їх приваблював дух непокори і бунтарства, що ширився по Україні козацтвом. Тут виробився своєрідний психологічний тип людини, що протистояв будь-яким зазіханням на її свободу. Говорячи про козацькі області на Україні і в Росії, В. О. Голобуцький цілком справедливо зазначав, що це були своєрідні пробоїни в феодально-кріпосницькій системі, одне з свідчень початку її занепаду Тут зосереджувалося чимало вихідців з Польщі, Молдавії, Росії, Валахії, Литви, Криму і навіть Німеччини.

Виступи польських селян у Краківському воєводстві, що почалися в 40-х роках XVIII ст., тобто в розпал гайдамацького руху на Україні, не стихали аж до 80-х років. «Збуйництвом» селян були охоплені Угорщина і Словаччина. Могутній антифеодальний рух поширився на Литву і Білорусію. Всюди слово «гайдамака» було співзвучне настроям селянства. Воно будило сподівання на визволення з-під кріпацького ярма. З цього боку український народ має ще одну підставу пишатися рухом селян і міської бідноти у XVIII ст. У цей час українські повстанці показували зразки героїзму своїм братам по долі багатьох країн.

З свого боку українські селяни і міська біднота все більше усвідомлювали необхідність об’єднаних зусиль для повалення системи феодального визиску. Яскравим і переконливим свідченням цього розуміння є другий після Торчинського маніфесту надзвичайно цікавий документ — «Універсал до польських селян», написаний на Україні, під час повстання 1768 р. «Громадяни коронні,— писалося в цьому зверненні українських повстанців до польських селян,— б’є ваш час. Ми надсилаємо до вас ватажків, яким просимо вірити. Йдіть до нас, залишаючи вдома жінок своїх коханих, дітей своїх без жалю. І ви скоро переконаєтесь, що бог дасть нам, правовірним, перемогу. Ви будете самі собі вільними людьми, якщо знищите зміїне плем’я — панів, що п’ють вашу кров. Ми застерігали вас і раніше, але ви не хотіли йняти нам віри. Тепер же, коли ваші брати почали вже успішно визволятися на Україні і Поділлі з рабського ярма, ви повірите нам». Отже, автори цього звернення добре розуміли значення прикладу українських повстанців для кріпаків Польщі. Саме життя підказало їм ці палкі слова до польських братів по класу.

В 70-х роках XVIII ст. царська Росія здригнулася під ударами селянської війни, що швидко поширилася на значній території імперії. На чолі її стояв мужній і мудрий керівник Омелян Пугачев. Сьогодні ми маємо відомості про те, що Пугачов був син українського козака. В тогочасних документах він іменується Омельком Пугачем. Народився він в українській сім’ї на Дону, але бував на Україні і, за деякими свідченнями, в Києві. Зв’язок між антифеодальною боротьбою в Росії і на Україні того часу правильно зазначив ще Д.Л. Мордовцев, підкресливши в своєму творі «Гайдамаччина», що «початок пугачовщини частково лежить в гайдамаччині» і що «гайдамаки були не останніми діячами в підготовці бунту». Відома частина імен гайдамаків, котрі брали участь у повстанні Пугачова. Серед них, зокрема, був Дударенко, що, як свідчить один з документів, «купно з малороссийскими крестьянами в начале с польскими людьми воевал», а потім, коли царські війська почали знищувати гайдамаків на Правобережній Україні, він разом з іншими козаками втік на Запоріжжя, де зв’язався з козаками, які прийшли туди з Дону, і подався на р. Яік.

Є глухі відомості про те, що у селянській війні 1773—1775 pp. в Росії брав участь видатний ватажок українських гайдамаків Максим Залізняк, а також гайдамака Дем’ян Чернявщенко, або, як його ще називали, Черняй. Відомо також, що посланці Пугачова, які агітували в російських селах за приєднання до повстання, говорили селянам для заохочення, що в лавах пугачовців бореться славнозвісний Максим Залізняк.

Омелян Пугачов бував не раз на Україні, і дослідники мають цілком логічні підстави припускати, що саме під час перебування на погайдамачченій Україні у нього і визрів план загальнонародного повстання. Так само, як царський уряд побоювався поширення гайдамацького руху на територію Росії, він боявся і поширення руху Пугачова на Лівобережну Україну, вживав заходів, щоб «злодеи Пугачова» не дісталися на Запоріжжя. Останнє в очах як російського, так і польського урядів було розсадником сваволі і бунтарства. Саме тому незабаром після придушення селянської війни 1773—1775 pp. Рада при височайшому дворі ухвалила «истребить кош», що і було здійснено в червні 1775 р.

Переляк панівних класів і урядів Польщі та Росії в зв’язку з Коліївщиною, наступним повстанням на Україні пікінерів, а також селянською війною в Росії під проводом О. Пугачова був такий великий, що все наступне століття пройшло в спогадах і побоюваннях повторення селянської війни. Панівні класи Російської імперії значною мірою враховували можливість загально-російського повстання селян, коли розроблявся проект скасування кріпосного права в 1861 р.

Особливо посилився неспокій шляхти на Україні, в Білорусії і в Польщі в зв’язку з подіями великої французької революції. Відомості про діяльність на Україні агентів революційного французького уряду в цей період підтверджуються тим, що в Конвенті не раз ставилося питання про перспективи антифеодального руху на Україні. Як свідчать різні документи, селяни в цей час частенько нахвалялися вчинити з своїми панами «по-французьки»2. Ожили спогади про мужніх керівників Коліївщини. Творилися легенди про закатованих героїв, які ніби живуть і в певний час прийдуть на Україну в ролі народних месників. Ширилися, зокрема, чутки про сина Ґонти, який прийде рятувати український народ від панщини. Щоб запобігти новій селянській війні, що всюди ввижалася панству, заборонялися будь-які «зборища» селян або міської бідноти. В зв’язку з цим були заборонені і деякі ярмарки, що з давніх-давен збиралися по містах і містечках України і на які з’їжджалася велика кількість людей як з навколишніх, так із більш віддалених місцевостей. При великому скупченні людей, зазначалося в спеціальному наказі, «могла б виникнути небезпека для цілої країни»

В країні панував терор безмірно наляканої шляхти. Було створено спеціальні комісії для розслідування кожного підозрілого факту, що міг би сприяти виникненню змови і повстання. Особливо напружена обстановка склалася на Волині. Про це говорить, зокрема, термін «волинська тривога», що ввійшов в історію. Селян хапали і ув’язнювали за кожне необережно кинуте слово, віддавали на тортури, немилосердно били тут же на місці. Серед заходів для усунення можливості повстання-була також заборона продавати українським і білоруським селянам зброю, порох, селітру, свинець, олово — все, що можна було використати для виготовлення зброї. Невідомо, чи було вжито аналогічних заходів на території Польщі, але там були інші способи утримання селян в покорі. Там здавна в кожному більш-менш значному селі стояла озброєна шляхетська сторожа. З її допомогою повстання придушувались в самому зародку. Цим значною мірою пояснюється та «довготерпеливість» польських селян, яка часом дивує людей, незнайомих з конкретними обставинами життя польських кріпаків. Щоправда, поряд з поліцейським наглядом свою роль відіграло і неминуче в таких умовах формування рабської психології, зневіра і звичка. Невипадково найбільші повстання польських селян мали місце в гірських місцевостях, де можна було легше сховатись від розправи і переслідувань, де була слабкіша кріпацька залежність та відповідно менший нагляд за селянами.

Хоч великого повстання, якого боялася шляхта, і не відбулось, у 80—90-х роках напруження класових суперечностей досягло значної гостроти. Воно свідчило про наявність глибокої загальної кризи феодально-кріпосницької системи. «Грізним явищем для феодального господарства по всій Речі Посполитій були постійні втечі і переходи селян. Протягом всієї другої половини XVIII ст. тисячі селян тікали з Малої Польщі, де був особливо жорстокий визиск, на українські землі. В свою чергу із Західної України селяни, шукаючи кращих умов життя, тікали на схід і південь України» .

Грізне повстання спалахнуло 1769 р. у Великому Князівстві Литовському в місцевості Шаулях. Селяни, обурені запровадженням панщини замість традиційного в цій місцевості чиншу, взялися за зброю. Вони заарештували представників адміністрації економії і взяли владу в свої руки. Створене ними правління закликало всіх підлеглих пана не виконувати панщини. Внаслідок зради заможних селян це повстання було придушене. Багатії села хотіли зрадою заслужити панську милість і уникнути жорстокої кари за участь у повстанні. Та, незважаючи на його трагічний кінець, в 1788 р. селяни знову взялися за зброю. На цей раз у повстанні взяло участь 10 тис. селян. Воно1′ також зазнало поразки, але пам’ять про нього живила дух опору феодальному визиску в наступних поколіннях.

Значних розмірів досягли селянські рухи в Західній Польщі, на землях, що були відторгнуті від Польської держави мілітаристською Пруссією. Загострення класової боротьби тут у другій половині XVIII ст. було зв’язане з посиленням панщини і політикою онімечення населення. Тяжкий соціальний визиск і національні переслідування в Сілезії створили умови, близькі до тих, які існували на Україні напередодні Коліївщини. Не дивно, що місцеві селяни раз-у-раз згадували гайдамаків і коліїв.

Великі селянські повстання, що відбулися в Польщі, на Україні, в Росії, Литві і Білорусії, викликали жваву реакцію в усіх шарах європейського суспільства. Кращі люди Російської держави гаряче закликали до знищення феодально-кріпосницької системи.

Добре розумів історичне місце Коліївщини і зв’язок селянських повстань на Україні з революційними подіями в процесі знищення феодалізму в Європі геніальний український поет і мислитель Т. Г. Шевченко. Він бачив зв’язок між українськими антифеодальними рухами і аналогічними рухами в Росії, між Коліївщиною і селянською війною на чолі з Пугачовим. Невипадково він зв’язував згадки про них у вірші «Москалева криниця»:

Минали літа тихо, тихо, і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом.

Жодна подія з історії України не хвилювала так поета, як гайдамаччина. Головна ідея його «Гайдамаків» — знищення кріпосництва і пропаганда нової Коліївщини. Т.. Шевченко хотів показати онукам гайдамаків шлях до визволення, шлях можливий, на його думку, тільки через нову велику селянську війну. В такій війні Шевченко вбачав загибель не лише польського і українського панства з його тиранією, але й російського царизму. «Згинув давній Вавілон, — каже поет, — згине і сучасний Вавілон».

Наростання антифеодальної селянської боротьби в 40-х роках XIX ст. пробудило активний інтерес прогресивно настроєної інтелігенції в Росії до подій на Україні XVIII ст. В зв’язку з цим цензурний комітет всіляко перешкоджав виданню шевченківських «Гайдамаків».

Велике враження Коліївщина справила на польську демократичну інтелігенцію. И. Лелевель, вчений, історик, громадський діяч і революціонер, людина, про яку з пошаною говорили К. Маркс і Ф. Енгельс, роздумуючи над боротьбою українського селянства, вважав її явищем прогресивним і необхідним не лише для України, але й для Польщі. «Магнати і старости,— писав Лелевель, — разом з єзуїтами і орендарями кували кайдани козакам. Пани і управителі звикли поводитись з селянами, як з рабами… вихід був один — повстання». І це повстання для нього було «видовищем зворушливим і прекрасним», бо це був захист прав людини, її гідності і людської цінності. Аналогічні думки висловлював і Тадеуш Кремповецький, видатний польський громадський діяч, а також інші прогресивні діячі Польщі XIX ст.

Серед польських організацій першої половини XIX ст., що мали на меті ліквідацію в країні кріпацтва, на особливу увагу заслуговує громада під красномовною назвою «Умань». Коли членам організації «Умань» закидали, що їх назва символізує возвеличення різні і розбою, вони відповідали, що їм, дітям Умані, шляхті, випало взяти ім’я цього театру жорстокостей, щоб перед небом, вітчизною і людьми сповнити покуту за провини своїх батьків.

Панівні класи не могли забути уроку 1768 р. Видатний польський поет Ю. Словацький, іронізуючи над переживаннями представників шляхетського табору, писав: «Тремтиш, коли долітає до тебе довгий сумний дзвін кіс українських, тремтиш, коли в мороці марень засвітиться старе грізне лице Келинських (Келинський швець, організатор повстання в Польщі за часів Костюшка). Може зіткнувся з примарою давнього Запоріжжя. На бога! Хто ти? Не ріж шляхту!» Коліївщина для Словацького була виявом натхненного духу вічного революціонера.

Коліївщина будила громадську думку тією або іншою мірою в усіх країнах, де ще існував феодальний визиск селянських мас. У Словаччині 1831 р. лунав заклик до селян йти за прикладом українців, а в Польщі — заклик іти за прикладом українців і словаків. В цих закликах говорилося, що «не слід боятися нових Робесп’єрів і Гонт, бо терор розчистить дорогу правді і справедливості».

Таким чином, факти свідчать, що антифеодальна і визвольна війна українського народу, що не стихала протягом всього XVIII ст. і кульмінаційним моментом якої була Коліївщина 1768 р., мала широкий розголос і вплив на антифеодальну й визвольну боротьбу інших народів. Такий вплив могла мати боротьба селян, що вийшла за рамки чисто стихійних локальних рухів. Коліївщину слід розглядати як одну з тих селянських війн, що на певному етапі історичного розвитку знаменували собою агонію феодального ладу і кріпосницької системи.

Саме тому боротьба українського селянства в 1768 р., попри її трагічний кінець, наклала свій карб на процес боротьби пригноблених у наступні десятиліття і не лише на Україні, айв Росії, Білорусії, Литві, Польщі, а також і в інших країнах Східної Європи. В ній брав участь передпролетаріат, ще молодий і несвідомий своєї історичної місії, паросток нової революційної сили, майбутнього робітничого класу. Цим обумовлюється сила натиску повсталого селянства, прагнення до об’єднання з братами по класу сусідніх країн, прагнення, яке такою мірою ще не виявлялось в історії попередніх селянських повстань.

Відійшли в минуле події тих часів, але й сьогодні народ наш шанує пам’ять про мужніх борців, що стояли біля джерел класового єднання братніх народів, соратників у боротьбі за світле майбутнє [9, 97-109].

ВИСНОВКИ

Повстання 1768 р. мало дуже велике значення у процесі боротьби українського народу за свою ідентичність, зокрема даному повстанні за релігійну ідентичність. Повстання ґрунтувалося на ряді причин та передумов, головними з яких є наступні: тяжке соціальне та економічне становище народних мас, наступ уніатства на релігійні вірування та релігійні традиції населення України. Передумови до даного повстання слід шукати зі встановленням з 2 пол. XVII ст. певних суспільно-політичних та соціально-економічних умов для розгортання селянського руху.

Про головні вимоги “коліїв” дізнаємося з грамот М. Залізняка до народу. У них йшлося про визволення селян з під гніту польських панів, конфіскацію та поділ їхнього майна між народними масами, скасування панщини й ліквідація стану феодалів.

Постать Мелхиседека Значко-Яворського є неоднозначною в історії Коліївщини. Ця постать до початку повстання була лицем активної боротьби православної церкви проти уніатської. Однак його безпосередня участь у Коліївщині ставиться під сумнів у колах дослідників.

Постать Максима Залізняка та Івана Гонти є надзвичайно важливою в історії Коліївського повстання. У цьому повстанні вони втілювали ідею народного гніву, непримиренності до існуючого ладу. Народ зробив їх героями у думах, піснях та покладав на них усі свої надії.

Однією з трагічних сторінок української історії є позиція Запорізької Січі щодо народного бунту. Козацька старшина котра не хотіла втрачати власні посади, привілеї та голови, радо втілювала в життя усі настанови російської самодержиці імператриці Катерини II, вислужуючи собі додаткові переваги над іншими. Позиція заборони Запорізькій Січі брати участь у повстанні Росією, також пояснюється тодішньою політичною ситуацією між Росією та Османською Портою, які перебували на грані війни. Росія не хотіла оголювати свої південно-західні кордони, тому тримала тут досвідчене запорозьке військо.

Повстання показало політичний ситуацію тодішньої Речі Посполитої. Ця держава постає перед нами дуже залежною від думки своїх сусідів. Влада у Польщі скоординувалася в руках польських магнатів, і централізованої абсолютистської держави не було. Політична позиція країни формувалася думками її сусідів. Вже в кінці XVIII ст. в результаті 3 поділів Польщі, Річ Посполита перестала існувати як держава, а її територія була поділена між Росією, Пруссією, та Австро-Угорської імперією.

Саме ряд цих умов дав умови для початку та поширення руху на території України. Політична слабкість Польщі створила грунт для виявлення народного невдоволення. Однак позиція Росії до повстання, та придушення нею повстання стало визначальним в історії Коліївщини.

Автор в процесі дослідження теми зіткнувся з проблемою наявності різних підходів радянських та сучасних дослідників стосовно ролі повстання в тодішньому світі, значенню у ньому окремих його дійових осіб, дослідженні передумов та причин, що певною мірою різнилися між собою. Автор зміг подолати ці труднощі поєднуючи ці два погляди, однак досить критично ставлячись до радянських дослідників.

Перспективи дослідження даної даної теми є досить широкими, оскільки в історії Коліївщини є достатня кількість білих плям.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Література

1. А.О. Скальковський Коліївщина / Історія Нової Січі або останнього коша запорозького – Дніпропетровськ, 1995. – С.432-444.

2. В.А. Смолій Коліївщина 1768 р.: малодосліджені сторінки історії // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.3-5.

3. В.М. Ричка “Цар схизматиків” // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.53.

4. В.О. Маркіна Соціально-економічні передумови Коліївщини //Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.56-66.

5. І.Л. Бутич Повстання 1768 р. // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.7-8.

6. Л.Д. Статі, Р.К. Бутенко Мелхиседек Значко-Яворський :історіографічний нарис // Українська козацька держава, витоки ат шляхи історичного розвитку: Матеріали 3-х Всеукраїнських читань. – Київ – Черкаси, 1993. – С.50-52.

7. Н.Ф. Котляр Герои Колиивщины // Котляр Н.Ф. История в жизнеописаниях . – К., 1990. – С. 214-218.

8. Наш Г. Коліївщина // Наш Г. Історія українського народу – К., 1993. –С. 193

9. О.С. Компан Вплив Коліївщини на антифеодальну боротьбу в Росії, Польщі, і Білорусії // Коліївщина 1768. Матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. – К., 1970. Наукова думка. – С.97-109.

Джерела

10. Письмо гр. П.А. Румянцева к президенту коллегии иностранных дел, графу Н.И. Панину, с извещением о задержании им в Переяславе перебежавших туда поляков, о причинах восстания в Украине), необходимости прекращения жестокого мщения украинским крестьянам со стороны их помещиков, посылаю им новых команд в Украину по просьбам тамошней шляхты, косвенном участии запорожского Коша в происходящем восстании и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

11. Письмо гр. П.А. Румянцева к русскому при варшавском дворе послу, князю Н.В. Репнину, с изложением действительных причин, вызвавших народное восстание в Украине, указанием на необходимость, в видах усмирения оного, умерить жестокое мщение со стороны польских помещиков и проч. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.

12. Донесение гр. П.А. Румянцева императрице Екатерине II о происходящих в Польской Украине смятениях и междоусобиях, с испрашиванием указа, как ему в этих обстоятельствах поступать и какую сторону поддерживать. Переписка гр. П.А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года // Киевская старина. № 4. 1882.