Автор: admin

Контрольна робота

з дисципліни: „Цивільне та сімейне право”

Кредитні правовідносини

Зміст

1. Кредитні правовідносини. Кредитний договір

2. Поняття та характеристика договору експедиції

3. Правова характеристика і значення неустойки

Задача.

Список літератури

1. Кредитні правовідносини. Кредитний договір

Сучасний розвиток підприємництва в значній мірі залежить від ефективної діяльності банківської системи України. Важливим аспектом у цьому відношенні є кредитний ринок, що забезпечує реальну можливість отримати необхідні ресурси і здатність фінансових установ їх надати.

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Враховуючи те, що кредитні правовідносини виникають на основі двосторонніх договорів, що містять взаємні права і обов’язки сторін і поєднують правову і економічну природу, надто важливими є умови дійсності цих угод. Відповідно до ст. 638 Цивільного Кодексу України, яка дублюється ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Отже, першою вимогою до чинності кредитного договору є погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору. Вони встановлюються наступними нормативно-правовими актами: 1) Цивільним Кодексом України (статті 1048-1052, 1054); 2) Господарським Кодексом України (ст. 345); 3) Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 6). Відповідно до них істотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. При цьому банк як сторона договору повинен додатково дотримуватися вимог статті 49 «Кредитні операції» закону України «Про банки і банківську діяльність»: «Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків».

По-друге, кредитний договір має укладатися обов’язково у письмовій формі. Він повинен підписуватися особами, належним чином уповноваженими на це установчими документами, довіреністю і скріплюється печатками. Офіційним підтвердженням повноважень особи можуть слугувати документи, що підтверджують факт обрання або призначення керівників підприємства (укладання з ними контракту) та витяг зі Статуту, що встановлює його повноваження; інші документи, які згідно з законодавством підтверджують повноваження представників. При чому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю.

По-третє, учасники кредитних правовідносин повинні мати необхідний об’єм цивільної дієздатності. Відповідно до статей 91, 92 Цивільного Кодексу України правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення, а набуває вона прав і обов’язків через свої органи, які діють у відповідності з установчими документами і законом. У відповідності зі ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, що досягла 18 років (загальні умови). Підтвердженням дієздатності осіб слугують офіційні документи: статут, свідоцтво про державну реєстрацію, довідка про внесення до ЄДРПОУ для юридичних осіб; паспорт громадянина України чи інший документ, що посвідчує громадянство відповідно до вимог Закону України „Про громадянство» — для фізичних осіб. Для фізичних осіб-підприємців — паспорт та свідоцтво про державну реєстрацію. Відповідно до ст. 50 ЦК України: «державна реєстрація фізичної особи-підприємця з видачею відповідного свідоцтва є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності». Надаються їх нотаріально посвідчені копії або копії, видані органом, що провів відповідну реєстрацію.

По-четверте, сторони у порядку, встановленому статтями 641-646 ЦК України та ст. 181 Господарського кодексу України погоджують вищезазначені істотні умови договору. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. Тому, договір є укладений після моменту одержання особою, яка направила пропозицію з усіма істотними умовами відповіді про її прийняття.

По-п’яте, волевиявлення учасників угоди повинно бути вільним і відповідати їх внутрішній волі. Добровільність укладення кредитного договору виявляється у вільному обранні банку, до якого звертається клієнт, а також вирішення з банком питання про можливість оформлення відносин з цим клієнтом; добровільне погодження майбутніх прав і обов’язків сторін у рамках закону.

По-шосте, враховуючи підвищений ризик проведення кредитування, варто передбачити у договорі механізм забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань. Найбільш оптимальними формами слугують застава (іпотека) та банківська гарантія. Правовою основою їх застосування слугують: Цивільний та Земельний кодекси України, закони України «Про заставу», «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про іпотечні облігації». У разі неможливості їх застосування – використовується страхування ризику невиконання боржником грошового зобов’язання. Страхування приводиться у відповідності з Цивільним та Господарським кодексами України та законом України «Про страхування». Порядок, строки, розмір страхового відшкодування та інші істотні умови, відповідно до зазначених норм погоджуються сторонами у встановленому порядку і письмово оформлюються.

Отже, погоджені у встановленому порядку та письмовій формі істотні умови кредитного договору гарантують дійсність укладеної між сторонами угоди. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі, якщо в процесі реалізації взаємних прав і обов’язків за договором у однієї із сторін виникне обґрунтоване бажання змінити одну з істотних умов ця сторона повинна враховувати наступне. Відповідно до правил, закріплених у статтях 651-654 ЦК України та ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даного рішення, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо; у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Зміна або розірвання договору вчинюється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.

Нове цивільне законодавство досить виважено врегулювало договірні відносини, а саме: встановило принцип свободи договору (ст.ст. 6, 627 ЦК України). Це означає, що сторони є вільними у визначені умов кредитного договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Досить цікавими є наступні поради. У кредитних договорах, що пропонуються банком клієнту досить часто зустрічається така умова, що визначає право банку в односторонньому порядку змінювати процентну ставку по наданому кредиту. Проте, сторони є вільними у погодженні всіх умов, і, згідно ст. 651 ЦК України взаємно можуть погодити недопустимість одностороннього порядку зміни цієї умови договору.

При укладенні кредитних угод, як свідчить досвід клієнти досить часто не приділяють уваги санкціям за невиконання умов договору, що зумовлює негативні наслідки для останніх. Тому при підписанні угоди варто звернути на це особливу увагу, запропонувавши окремі пропозиції по їх зміні, реалізуючі своє право на свободу договору. Сучасний стан ринку банківських послуг, посилення конкуренції у цій сфері примусить банки проводити більш гнучку договірну політику. І останнє на чому слід зосередити увагу. Умови сплати штрафів та пені, які встановлюються в кредитному договору повинні відповідати правилам статей 549-552 ЦК України, що варто перевіряти при їх погодженні. Відповідно до зазначених статей недопустимим є включення до умов договору можливості нарахування процентів на неустойку, навіть при наявності прострочення сплати попереднього платежу по кредиту і процентам відповідно до графіка. Тобто, пеня нараховується на кожну окрему суму несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, відповідно до графіку виконання договору.

Актами цивільного законодавства не встановлено прямої заборони на обмеження строку нарахування пені. Стаття 549 лише встановлює, що неустойка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. У такому разі рекомендуємо, при реалізації свого права на вільне взаємне визначення умов договору обмежити шляхом погодження нарахування пені певним строком (наприклад: пеня нараховується з дня, коли боржник повинен був виконати грошове зобов’язання або його частину, але не більше ніж за 30 днів).

Як було зазначено вище, кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитних договорів.

Кредитний договір — це юридичний документ, що визначає взаємні обов’язки і відповідальність між банком і клієнтом з нагоди одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Кредити надаються після укладання кредитного договору. Умови договору визначаються для кожного клієнта індивідуально, з тим щоб ступінь ризику був мінімальний. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за згодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позичок, розмір відсоток за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству.

На практиці комерційні банки розробляють типові форми кредитних угод, основними положеннями яких є:

1. Опис суб’єктів угоди — визначається, хто позичальник, хто кредитор, при цьому визначаються юридичні права сторін, що підписують договір.

2. Опис умов кредитування — вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обгрунтованість замовленої суми кредиту і вносить поправки до неї з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі оборотності цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.

3. Зобов’язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується тощо. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.

4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).

5. Обмежувальні умови, до яких відносяться: захисні та негативні.

Захисні статті — це перелік дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов’язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).

Негативні статті — це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);

6. Права суб’єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит.

7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.

8. Строк набуття угодою чинності.

9. Можливості зміни умов угоди.

10. Юридичні адреси суб’єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.

Договір укладається на один рік і більш тривалий термін, якщо клієнт користується кредитами постійно або об’єктом кредитування є основні засоби, або на більш короткий термін при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту. Кредитний договір вступає в силу з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування.

Як свідчить досвід розвинених країн, обов’язковим атрибутом кредитних договорів все частіше стають деякі «нестандартні» положення, які сприяють виконанню взаємних домовленостей сторонами.

В договорах можливі такі розділи, як «Свідоцтва та гарантії», «Санкції за порушення умов погашення» та інші.

Так, в розділі кредитного договору «Свідоцтва та гарантії» все частіше в діловій практиці відмічається, що позичальник має право та повноваження на укладення договору, має свідоцтво про реєстрацію та ліцензію, не має заборгованості по податкам, закладеним активам, крім відомих банку, не порушує будь-яких інших кредитних договорів, які були укладені раніше, та надав повну та правдиву інформацію про своє фінансове становище.

В розділі «Обмежуючі умови» формулюються правила, яких повинен дотримуватись позичальник протягом всього періоду користування кредитом: підтримувати визначений рівень оборотного капіталу та дотримуватись встановленої величини балансових коефіцієнтів, регулярно надавати фінансові звіти банку-кредитору тощо.

В розділі «Забороняючі умови» вказані дії, які не повинні здійснюватись позичальником: не продавати та не закладати активи, не покупати акції чи облігації, не брати участі в злитті.

В розділі «Невиконання умов кредитної угоди» перераховані всі випадки, які підпадають під дане положення. Це — порушення строків платежів по кредитам, оголошення позичальника банкрутом.

В розділі «Санкції за порушення умов погашення» знаходять відображення наступні положення: вимога негайної сплати всієї суми боргу, яка залишилася, та відсотків по ній, надання додаткового забезпечення чи гарантій.

Не всі кредитні договори містять вказані розділи та пункти. Та деякі положення — характеристика кредиту, права та обов’язки сторін, порушення зобов’язань та санкції за них — є обов’язково присутніми в договорах, про них ми оговорювали раніше.

В заключній частині кредитного договору, як свідчить практика, слід перерахувати наступні реквізити банку-кредитора та позичальника: повне найменування сторін, юридичну адресу, поштову адресу, телефон. Окрім цього, бажано: відомості про банківські реквізити сторін (розрахункові та валютні рахунки), ідентифікаційний номер податкоплатника, реєстраційні реквізити (де, коли була зареєстрована юридична особа, серія та номер документа про реєстрацію) — все, що набуває вагомого значення при пред’явленні позову до контрагента.

Всі вище названі відомості слід обов’язково перевіряти шляхом ознайомлення з наступними документами:

— свідоцтвом про реєстрацію;

— установчими документи з усіма змінами та доповненнями, в яких слід звернути увагу на правильне написання повного найменування організації, її юридичної адреси та компетенцію органів управління;

— довідкою з банків про відкриття рахунків;

— положенням про філію чи відділення, якщо договір підписується керівником цього структурного підрозділу;

— положенням про орган управління, член якого підписує договір;

— наказом керівника організації про надання одному з директорів права на підписання договору від імені всієї організації;

— довіреністю, наданою керівником організації, відповідно до якої відповідальній особі організації надається право на підписання кредитного договору. Довіреність має містити інформацію про дату її надання та строк дії.

Таким чином, підготовка та укладення кредитного договору потребує кваліфікованої роботи кредитора та позичальника.

Поступовий розвиток законодавчої бази щодо питань кредитування дозволяє банкам та суб’єктам господарської діяльності уникнути багатьох проблем при укладенні та виконанні кредитних угод. Але неналежне дотримання вимог чинного законодавства в цій сфері правовідносин до цього часу породжує спори. Тільки розширення законодавчої бази кредитних правовідносин, закріплення її в законодавчому порядку, однакове та ефективне застосування законодавства сприятиме зменшенню порушень вимог законодавства та збитків, обумовлених невиконанням зобов’язань.

2. Поняття та характеристика договору експедиції

Перевезення вантажів – це складний процес, позаяк, окрім власне транспортування, яке і є предметом договору перевезення, зазначені правовідносини включають у себе цілий комплекс послуг, пов’язаних з підготовкою та відправленням вантажів, проведенням взаєморозрахунків, контролем за проходженням і одержанням вантажів тощо.

Самостійність договору експедиції знайшла своє відображення як у новому ЦК України, так і у ГК України, що набули чинності 1 січня 2004 р. Безумовно, що нормування транспортно-експедиторських послуг започатку-вало новий розвиток транспортно-експедиторської діяльності в Україні.

Саме з прийняттям нових кодексів вперше у законодавстві дається визначення договору експедиції, регламентується порядок укладання і виконання цього договору. Так, ст.ст. 929-935 ЦК України і ст. 316 ГК України регламентують питання, пов’язані з договором транспортного експедирування, визначають права, обов’язки та відповідальність експедитора і клієнта, а також зазначені види транспортно-експедиторських послуг, які експедитори надають клієнтам. Відповідно до ст. 929 ЦК України, ст. 316 ГК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.

З метою захисту інтересів вантажовласників (вантажовідправників, вантажоодержувачів) та створення умов для формування ринкових відносин у сфері транспортно-експедиторського обслуговування ВР України 1 липня 2004 р. прийняла Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі – Закон). Цей Закон визначає правові та організаційні засади транспортно-експедиторської діяльності в Україні і спрямований на створення умов для її розвитку та вдосконалення. Закон дає визначення таким термінам, як «транспортно-експедиторська діяльність», «транспортно-експедиторська послуга», «експедитор», «клієнт», «перевізник», «учасники транспортно-експедиторської діяльності».

Надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування експедитори здійснюють відповідно до доручень клієнтів. Так, експедитори за дорученням клієнтів:

забезпечують оптимальне транспортне обслуговування;

організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до умов договорів (контрактів), укладених згідно із вимогами Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс»;

фрахтують національні, іноземні судна та залучають інші транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об’єкти для своєчасного відправлення вантажів;

здійснюють роботи, пов’язані з прийманням, накопиченням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, перевезенням вантажів тощо.

Наведений перелік видів транспортно-експедиторських послуг не є вичерпним, оскільки експедитор і клієнт, укладаючи договір транспортного експедирування, домовляються за всіма істотними умовами договору, досягаючи таким чином порозуміння стосовно предмета договору, прав і обов’язків сторін. А істотними умовами договору, як відомо, є умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У разі відсутності хоча б однієї із істотних умов, договір не визнається укладеним, а якщо всі істотні умови існують, то договір вважається укладеним навіть за відсутності інших умов.

Зрозуміло, що для кожного виду договорів існують власні істотні умови. Однак за загальним правилом згідно із ст. 9 Закону істотними умовами договору транспортного експедирування є:

відомості про сторони договору;

найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб-резидентів України), або найменування, місцезнаходження та держава, де зареєстровано особу (для юридичних осіб-нерезидентів України);

вид послуги експедитора;

вид та найменування вантажу;

права, обов’язки сторін;

відповідальність сторін, зокрема, в разі завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили;

розмір плати експедитору;

порядок розрахунків;

пункти відправлення та призначення вантажу;

порядок погодження змін маршруту, виду транспорту, вказівок клієнта;

строк (термін) виконання договору;

а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За допомогою договору транспортного експедирування організується виробничий зв’язок між експедитором і підприємствами-вантажовідправни-ками та вантажоодержувачами. Завдяки саме договірній форми цей зв’язок має впорядний характер.

Якість транспортного експедирування залежить від додержання прав і виконання обов’язків всіма учасниками транспортно-експедиторської діяльності.

Відповідно до ст. 10 Закону експедитор та клієнт мають відповідні права. Так, експедитор з метою забезпечення оптимального транспортного обслуговування має право:

обирати або змінювати вид транспорту та маршрут перевезення, обирати або змінювати порядок перевезення вантажу, а також порядок виконання транспортно-експедиторських послуг, діючи в інтересах клієнта, згідно з відповідним договором транспортного експедирування;

відступати від вказівок клієнта в порядку, передбаченому договором транспортного експедирування;

на відшкодування в погоджених з клієнтом обсягах додаткових витрат, що виникли у нього при виконанні договору, якщо такі витрати здійснювалися в інтересах клієнта;

притримувати вантаж, що знаходиться в його володінні, до моменту сплати вантажу експедитору і відшкодування витрат, здійснених ним в інтересах клієнта, або до моменту іншого забезпечення виконання клієнтом його зобов’язань у частині сплати експедитору та відшкодування вказаних витрат, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування;

не приступати до виконання обов’язків за договором транспортного експедирування до отримання від клієнта всіх необхідних документів та іншої інформації щодо властивостей вантажу, умов його перевезення, а також іншої інформації, необхідної для виконання експедитором обов’язків, передбачених договором транспортного експедирування.

В свою чергу, клієнт при укладанні договору транспортного експедирування має право:

визначати маршрут прямування вантажу та вид транспорту;

вимагати від експедитора надання інформації про перебіг перевезення вантажу;

давати вказівки експедитору, які не суперечать договору транспортного експедирування та документам, наданим експедитору;

змінювати маршрут доставки вантажу і кінцевого вантажоодержувача, завчасно повідомивши про це експедитора, з відшкодуванням витрат на зміну маршруту відповідно до договору транспортного експедирування.

Слід зазначити, що договором транспортного експедирування можуть бути передбачені й інші права експедитора та клієнта.

Крім цього, у ст.ст. 11-12 Закону зазначені й основні обов’язки експедитора і клієнта. Так, наприклад, експедитор зобов’язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку. Законодавством також передбачено, що клієнт зобов’язаний своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов’язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу.

Крім цього, відповідно до договору транспортного експедирування клієнт зобов’язаний сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта з метою виконання договору. Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування. У плату не включаються: витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов’язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб’єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади. Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення, а власне перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами: авіаційною вантажною накладною; міжнародною автомобільною накладною; накладною УМВС; коносаментом та іншими документами, визначеними законами України, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.

Експедитор і клієнт при укладанні договору транспортного експедирування можуть передбачити й інші обов’язки. Але за будь-яких умов у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків, які передбачені договором транспортного експедирування і Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з ЦК України, іншими законами та договором транспортного експедирування.

Статтями 929 ЦКУ, 316 ГКУ та 9 Закону про експедицію встановлено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.

Окрім того, договором транспортного експедирування може бути встановлено, що обов’язок експедитора — організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу.

При укладенні такого господарського договору сторони зобов’язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору відповідно до статті 180 ГКУ та ст. 9 Закону про експедицію. Причому, відповідно до того самого законодавства істотними є умови, визнані такими за законом (ст. 9 Закону про експедицію) чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін необхідно досягти згоди.

ГКУ встановлює важливу для господарських договорів особливість, відповідно до якої плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що визначаються главою 21 цього Кодексу. Зокрема, ст. 189 ГКУ зазначає, що ціна є істотною умовою господарського договору та вказується в договорі у гривнях.

Лише у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Договір транспортного експедирування укладається виключно в письмовій формі (ст. 930 ЦКУ, ст. 9 Закону про експедицію). При цьому у випадках, коли умовами договору передбачено вчинення експедитором дій від імені клієнта, останній повинен видати експедиторові довіреність.

3. Правова характеристика і значення неустойки

Сплата неустойки у зв’язку з порушенням договірних зобов’язань підприємств — звичайна річ в економіці нашої країни. Проте, на практиці та в літературі з нею пов’язано чимало всіляких питань. Це і не дивно, оскільки неустойка має багато різновидів і нерідко переплітається з такими господарськими операціями, як відшкодування заподіяних збитків і реальне виконання порушеного зобов’язання.

Основний нормативно-правовий акт, що регулює договірні відносини є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ). Відповідно до положень ЦКУ для забезпечення належного виконання зобов’язань за договором сторони можуть передбачити в умовах договору сплату неустойки стороною винною у неналежному виконання умов договору іншій стороні.

Відповідно до п. 1 ст. 549 ЦКУ неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у випадку порушення свого зобов’язання. З цього визначення виходить, що неустойка — це додаткове зобов’язання, що починає обтяжувати боржника з моменту невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання, тобто з моменту порушення боржником прав кредитора (але, якщо боржник не визнає такого обтяження, то в подібних ситуаціях необхідне рішення суду).

На випадок порушення цивільних прав законодавство, насамперед, передбачає різні способи їхнього захисту. До способів захисту цивільних прав та інтересів судом відносяться, зокрема, примусове виконання зобов’язання в натурі (називане ще «реальним виконанням»), відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (п. 2 ст. 16 ЦКУ). От під цими «іншими способами» саме і мається на увазі сплата неустойки.

На практиці найпоширенішими способами захисту цивільних прав є відшкодування збитків і стягнення неустойки. У таких випадках боржник задовольняє майновий інтерес потерпілого, надаючи йому грошову (товарну, майнову) компенсацію його майнових втрат. При цьому відшкодування збитків має місце, якщо виплачувана компенсація прямо пов’язана з розміром заподіяної шкоди. Стягнення ж неустойки в наявності, коли компенсація пов’язана з розміром збитку або побічно, або взагалі незалежна від нього. Тому основною формою компенсації заподіяного збитку є відшкодування збитків, тоді як сплата неустойки провадиться у випадках прямо передбачених договором або законом. Справа тут ще і в тому, що збитки є найбільш істотним і розповсюдженим наслідком порушення цивільних прав.

Способи захисту цивільних прав традиційно підрозділяються на заходи захисту і заходи відповідальності. При цьому якщо реальне виконання є тільки заходом захисту, то відшкодування збитків і стягнення неустойки визнаються ще і заходами цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань (або «правовими наслідками порушення зобов’язань», як це зазначено в ст. 611 ЦКУ).

Однак для неустойки загальні визначення на цьому не закінчуються, оскільки вона визнається ще й одним з видів забезпечення виконання зобов’язань (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Таким чином, неустойка — це одночасно і спосіб захисту цивільних прав, і міра відповідальності за їхнє порушення, і спосіб забезпечення виконання зобов’язань (здійснення прав). У той час як, наприклад, застава або поручительство — тільки способи забезпечення виконання зобов’язань. Тому для повного розуміння сутності та призначення неустойки її варто розглянути в кожному з трьох зазначених ракурсів, після чого можна буде зробити відповідні класифікації.

Стягнення неустойки та відшкодування збитків, як окремі способи захисту цивільних прав, є виплатами компенсації і, таким чином, протиставляються виконанню зобов’язання в натурі. Справа в тому, що інтерес потерпілої сторони (кредитора) не завжди може бути задоволений у повному обсязі шляхом заміни реального виконання на виплату компенсації. У таких випадках кредитор вправі наполягати на тому, щоб його контрагент фактично вчинив так, як передбачено відповідним договором.

Що стосується заходів цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, то згідно ст. 217 ГКУ правовими засобами відповідальності в сфері господарювання є господарські санкції, тобто засоби впливу на правопорушника, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Це значить, що в особи, що порушила договір, виникають додаткові обтяження, які засновані на примусовій чинності закону і є певним покаранням за здійснене правопорушення.

Окремими видами господарських санкцій є відшкодування збитків і штрафні санкції (п. 2 ст. 217 ГКУ). При цьому, відповідно до п. 1 ст. 230 ГКУ, штрафними санкціями визнаються неустойка, штраф і пеня у вигляді грошової суми.

Статтею 550 ЦКУ визначені підстави виникнення права на неустойку:

1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов‘язання.

2. Проценти на неустойку не нараховуються.

3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов‘язання (стаття 617 цього Кодексу).

Далі переходимо до забезпечення виконання зобов’язань за допомогою неустойки (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Способи забезпечення виконання зобов’язань, взагалі, — це спеціальні заходи, які або гарантують виконання основного зобов’язання боржником, або стимулюють боржника до належного виконання своїх зобов’язань. Так, якщо поручительство або, наприклад, застава гарантують виконання основного зобов’язання, то неустойка, на відміну від них, є стимулюючим способом. Це і зрозуміло, оскільки передбачена договором або законом неустойка лише понукає боржника бути справним, щоб додатково не позбутися певної суми коштів (як правило, меншої, ніж сума основного боргу).

Оскільки в ЦКУ правовідносини неустойки включено до Кн. 5 Розд. I «Загальні положення про зобов’язання» Гл. 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», то неустойка, як і всі інші способи забезпечення зобов’язань, носить зобов’язально-правовий характер (тобто неустойка — забезпечувальне зобов’язання).

Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.

Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.

Тепер, після розгляду неустойки в трьох вищевказаних аспектах, проведемо її послідовну класифікацію за різними підставами. Залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Однак суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), але не повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки явно більше розміру збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).

Якщо ж виходити з предмета неустойки, яким, згідно п. 1 ст. 551 ЦКУ, може бути грошова сума, рухоме та нерухоме майно, то варто розрізняти неустойку грошову та майнову (останню називають ще «товарною»).

Далі грошова неустойка, з урахуванням способу її вирахування, розчленовується на два підвиди: штраф і пеню (втім, якщо строго додержуватися змісту ст. 549 ЦКУ, то штраф може приймати і товарну форму, зобов’язуючи, таким чином, правопорушника передати кредиторові як компенсацію який-небудь товар на визначену сторонами суму). Тут відразу необхідно підкреслити, що слова «штраф» і «пеня» — це не синоніми терміну «неустойка», як це іноді стверджується, але саме її різновиду, оскільки в них є як загальні, так і відмітні ознаки. Загальне полягає в тому, що штраф і пеня є грошовими сумами, стягуваними кредитором з боржника у випадках порушення ним зобов’язання.

Розходження ж, повторюємо, складається в способі вирахування неустойки. Так, якщо штраф — це неустойка, однократно обчислювальна у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (п. 2 ст. 549 ЦКУ), то пеня — неустойка, обчислювальна у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення виконання (п. 3 ст. 549 ЦКУ). При цьому, що дуже важливо, відсотки на неустойку не нараховуються (п. 2 ст. 550 ЦКУ). На практиці при складанні господарських договорів до них «забивають», залежно від конкретних обставин, або штраф, або пеню.

Може бути і їхнє одночасне застосування (наприклад, штраф — за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів, що поставляють, (робіт, послуг), а за порушення строків виконання зобов’язання з поставки товарів (робіт, послуг) — пеня за кожний день прострочення, як про це говориться в ст. 231 ГКУ на випадок, якщо однією зі сторін договору є державне підприємство).

Що стосується самого обчислення пені, то звичайно застосовується один з двох способів розрахунку: 1) з використанням річної процентної ставки (тоді в договорі фіксується формула «пеня обчислюється за ставкою X% річних (наприклад, 15% річних) за весь час прострочення»); 2) з використанням денної процентної ставки (тоді в договорі застосовується формула «пеня обчислюється за ставкою Y% (наприклад, 0,1%) за кожний день прострочення»). Базою для нарахування пені в обох випадках є сума непогашеної заборгованості.

Наприклад, якщо сума простроченого боргу дорівнює 10000,00 грн., а саме прострочення тривало 12 днів, то для першого варіанту пеня складе 48,00 грн. (10000,00 х (0,15/ 365) х 12 = 48,00), а для другого варіанту — 120,00 грн. (10000,00 х 0,001 х 12 = 120,00).

Розглядаючи можливості сполучення неустойки з відшкодуванням збитків, можна виділити такі чотири види неустойки, як штрафна, залікова, альтернативна та виняткова. Це загальноприйнята в цивільному праві термінологія, зміст якої досить повно розкривається за допомогою ст. 624 ЦКУ «Збитки та неустойка».

Штрафна неустойка (п. 1 ст. 624 ЦКУ), установлена за порушення зобов’язання, підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Тим самим кредитор правомочний вимагати відшкодування повної суми заподіяних йому збитків і, поверх того, сплати неустойки (компенсаційна модель «збитки плюс неустойка»). Це найбільш суворий вид неустойки, застосовуваний на практиці як покарання за найгрубіші порушення договірних зобов’язань (наприклад, у випадку постачання неякісних товарів).

Залікова неустойка (п. 2 ст. 624 ЦКУ) має місце тоді, коли договором установлено зобов’язання відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Заліковою вона називається тому, що кредитор вправі вимагати крім неустойки ще і відшкодування збитків у сумі, на яку вони перевищують суму неустойки, і в такий спосіб компенсація збитків здійснюється із заліком неустойки. Сказаному відповідає модель «неустойка + (збитки — неустойка) = збитки» за умови, що збитки перевищують суму неустойки (тобто кредитор, по суті, може вимагати від боржника тільки суму збитків, якщо вони перевищують неустойку). Якщо ж збитки менше суми неустойки, то відшкодуванню вони не підлягають і кредитор у такий спосіб може вимагати тільки сплати неустойку. На практиці залікова неустойка вживається найчастіше.

Альтернативна неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), установлена договором, передбачає право потерпілого кредитора стягнути з боржника або неустойку, або збитки на свій вибір (модель «збитки або неустойка»). У таких випадках кредитори вибирають, як правило, ту з двох компенсацій, що є більшою за розміром.

І, нарешті, якщо договором передбачена виняткова неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), то вона повністю позбавляє кредитора права на відшкодування збитків (на відміну від штрафної та залікової). Таким чином, має місце використання компенсаційної моделі «тільки неустойка».

Виняткова неустойка також нерідко зустрічається на практиці, оскільки при стягненні неустойки кредитор не зобов’язаний доводити заподіяння йому збитків. Адже згідно п. 1 ст. 550 ЦКУ право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. (Неустойку, до речі, у свій час і придумали в Європі, щоб з її допомогою звільняти кредиторів від необхідності доводити розмір збитків). Однак боржник може бути зацікавлений у доведенні незначності та навіть відсутності збитків, тому що, повторюємо, у випадках, коли неустойка, що підлягає стягненню, явно нерозмірна наслідкам порушення зобов’язання, суд вправі зменшити неустойку (п. 3 ст. 551 ЦКУ).

Переваги (значення) неустойки:

сума, на яку може претендувати кредитор, у разі невиконання зобов’язання боржником, визначена заздалегідь;

стягнення неустойки не пов’язується з необхідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причинний зв’язок між збитками, які можуть виникнути у кредитора, і порушенням зобов’язання з боку боржника;

стягнення неустойки не перешкоджає можливому відшкодуванню збитків, якщо кредитор доводив наявність цих збитків, їх розмір і причинний зв’язок з правопорушенням;

неустойка є засобом оперативного впливу на недбайливого боржника, оскільки дає можливість відразу після порушення зобов’язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити незалежно від того, були якісь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.

Задача

АТ «Новий світ» подало позов проти ТОВ «Самандр» про стягнення неустойки, передбаченої договором. Однак, договір був загублений позивачем, і представити його в засідання господарського суду він не зміг. Відповідач також відмовився представити свій екземпляр того ж договору, посилаючись на те, що він не зберігся. Позивач думав, що відсутність у справі договору не може бути підставою для відмови в позові, оскільки мається значна переписка сторін, побічно підтверджуюча наявність угоди про неустойку. Відповідач не заперечував наявності угоди про неустойку, але стверджував, що воно не було оформлено письмово, і тому не має юридичної чинності.

Чи буде стягнена неустойка?

Відповідь

Як було зазначено в теоретичній частині контрольної роботи, основний нормативно-правовий акт, що регулює договірні відносини є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ). Відповідно до положень ЦКУ для забезпечення належного виконання зобов’язань за договором сторони можуть передбачити в умовах договору сплату неустойки стороною винною у неналежному виконання умов договору іншій стороні.

Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.

Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.

Якщо договору немає – то немає і підстав до сплати про неустойку за договором. Але, залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Однак суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), але не повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки явно більше розміру збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).

Висновок: неустойка може бути сплачена, згідно рішення суду.

Список використаних джерел

Господарський Кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV.

Жук Л.А., Жук І.Л., Неживець О.М., Господарське право: Навчальний посібник Київ, 2003

Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» від 01.07. 2004 р. № 1955-IV.

Конституція України від 28 червня 1996 р.

Хозяйственное право: Учебник / под ред. Мамутова В.К. — К.: Юринком Интер, 2002.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч.І. – К.: Вентурі., 1997. – 544 с.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Ч.ІІ. – К.: Вентурі., 1997. – 480 с.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

Щербина В. С. Господарське право України: Навч. посібник. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 384 с.

http://enbv.narod.ru/text/pravo/gp/

http://www.pravoznavec.com.ua/books/312/14/#chlist

http://zakon.rada.gov.ua

30

Автономная некоммерческая организация высшего профессионального образования

МОСКОВСКАЯ ОТКРЫТАЯ СОЦИАЛЬНАЯ АКАДЕМИЯ

Астраханский филиал

Кафедра Гражданского права

Дисциплина Гражданское право

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА№1

ВАРИАНТ №7

Выполнил студент 2 курса

дистанционного обучения

юридического факультета

(специальность «Юриспруденция»)

Павлова Е.П.

АСТРАХАНЬ 2009

План

Введение

1. Основные принципы гражданского права

2. Действие гражданского законодательства в пространстве и по кругу лиц

3. Объекты гражданских правоотношений

4. Характеристика договора поставки для государственных нужд

Задача

Задание

Заключение

Список использованной литературы

Введение

За последнее 10-летие в Российской Федерации создано новое гражданское право, призванное развивать и защищать складывающиеся в стране рыночные отношения. Знание и правильное применение норм нового гражданского законодательства являются в этих условиях необходимой предпосылкой успешного выступления отечественных предпринимателей и граждан в современном экономическом обороте и надлежащей правовой защиты их имущественных прав и интересов.

Несомненным достижением современного общества является построение системы гражданско-правового регулирования (как, впрочем, и системы права в целом), соответствующей общепризнанным мировым стандартам. В настоящее время основными началами гражданского законодательства являются:

1) юридическое равенство участников гражданско-правовых отношений;

2) гарантированная неприкосновенность собственности;

3) свобода договора;

4) беспрепятственное осуществление гражданских прав, недопустимость вмешательства в частные дела;

5) обеспечение восстановления нарушенных прав, в том числе их судебная защита.

Установление данных принципов в первую очередь имеет значение на таком мегауровне, как межгосударственные отношения. Признание ценности указанных постулатов, их правовое закрепление, а главное, реализация способствуют интеграции России в мировую экономику, признанию в ней равноправного экономического партнера. С другой стороны, совершенствование гражданского законодательства имеет значение и для жизни отдельных граждан, приобретших возможность заниматься предпринимательской деятельностью, ставших равноправными участниками гражданского оборота, получивших гарантии реализации своих прав в этой сфере.

Ежедневно в своей жизни мы становимся участниками отношений, регулируемых гражданским правом, порой даже не подозревая об этом. Приобретая товары, потребляя электричество и тепло, прибегая к услугам парикмахера, открывая банковский счет, оформляя кредит, мы вступаем в отношения, регулируемые гражданским законодательством.

В связи с ростом роли права в современном обществе очевидна необходимость в повышении правовой культуры граждан, формировании правосознания, соответствующего произошедшим изменениям. Сегодня каждый должен обладать необходимым запасом правовых знаний, что в конечном итоге не может не отражаться на качестве жизни.

Основные принципы гражданского права

Конституционные основы гражданского права. Основные начала (принципы) гражданского права, важные для понимания его сферы действия, задач и методов регулирования в условиях рынка, четко выражены в Конституции РФ, нормы которой имеют прямое действие. Конституция обеспечивает единство гражданско-правового регулирования на всей территории Российской Федерации, относя гражданское законодательство к ведению Российской Федерации (п. «о» ст. 71). В совместное ведение Российской Федерации и ее субъектов передано только жилищное законодательство (п. «к» ст. 72). В Конституции в общей форме, как это принято в конституционных актах, определены также основные начала гражданского права.

Согласно Конституции в Российской Федерации признаются и защищаются равным образом частная, государственная, муниципальная и иные формы собственности (ч. 2 ст. 8), допускается предпринимательская и иная экономическая деятельность (ч. 1 ст. 34), гарантируется свободное перемещение товаров, услуг и финансовых средств и поддерживаются конкуренция и свобода экономической деятельности (ст. 8). Конституционные положения предусматривают защиту личных прав и свобод граждан (ст. ст. 2, 23), их жилищных прав (ст. 40), свободу всех форм интеллектуальной деятельности (ст. 44), а также гарантируют право наследования (ст. 35).

Вместе с тем Конституция РФ устанавливает, что осуществление прав и свобод гражданина не должно нарушать права и свободы других лиц (ч. 3 ст. 17), и допускает ограничение таких прав федеральным законом в той мере, в какой это необходимо в целях защиты основ конституционного строя, нравственности, здоровья, прав и законных интересов других лиц, обеспечения обороны и безопасности государства (ч. 3 ст. 55). В современных условиях такие меры могут вызываться прежде всего борьбой с международным терроризмом.

Основные начала (принципы) гражданского права, закрепленные в Конституции РФ, получили дальнейшее развитие и конкретизацию в нормах главного закона гражданского права — ГК и дополняющих его законов. Они служат юридическим каркасом всей системы гражданского законодательства и являются руководящими в ходе разработки новых гражданских законов, а также в процессе правоприменения.

Основные начала (принципы) российского гражданского права коренным образом отличаются от принятых в ранее действовавшем в России гражданском праве, которое было направлено на укрепление социалистической собственности и централизованных плановых методов управления. В условиях перехода России к рыночной экономике принципы гражданского права должны отвечать требованиям рыночных отношений и способствовать их развитию и охране.

В общей форме новые принципы гражданского права получили наиболее полное выражение в ст. 1 ГК, согласно которой гражданское законодательство исходит из неприкосновенности собственности, свободы договора, необходимости беспрепятственно осуществлять гражданские права, обеспечивать восстановление и судебную защиту нарушенных прав <1>. Эти основополагающие начала пронизывают все разделы ГК и нормы других законодательных актов гражданского права.

Принцип неприкосновенности собственности означает признание в Российской Федерации различных форм собственности (частной, государственной, муниципальной и др.) и предоставление им равной правовой защиты (ст. 212 ГК). Это важное положение не следует, однако, понимать буквально, как абсолютное равенство всех условий использования и защиты разных форм собственности. В общественных интересах особые правила действуют для таких важнейших объектов собственности, как земля, ее недра, вода, а также валютные ценности и имущество, имеющее оборонное значение. Некоторые виды имущества по соображениям государственной или общественной безопасности не могут принадлежать гражданам. Есть и другие установленные законом ограничения в отношении приобретения и использования отдельных объектов права собственности.

Принцип беспрепятственного осуществления гражданских прав предполагает наделение участников гражданско-правовых отношений широкой правоспособностью, позволяющей им совершать все допускаемые законом гражданско-правовые сделки (п. 2 ст. 1, п. 1 ст. 49 ГК). Особо значим этот принцип для деятельности предпринимателей, прежде всего хозяйственных товариществ и обществ, которые в условиях рынка должны иметь юридическую возможность заниматься любой хозяйственной деятельностью и в разных правовых формах.

Но и в этой области имеются определенные ограничения, обусловленные общественными интересами. Законом может быть введена монополия государства в некоторых сферах хозяйственной деятельности и названы виды предпринимательства, которыми вправе заниматься исключительно государственные предприятия (производство и ремонт боевого оружия, переработка драгоценных металлов, лечение особо опасных болезней и некоторые другие). Кроме того, для многих видов предпринимательской деятельности необходимо специальное разрешение (лицензия) компетентного государственного органа, который вправе отказать в его выдаче, если заявитель не удовлетворяет установленным в законе требованиям.

Принцип свободы договора означает предоставление субъектам гражданского права юридической возможности вступать в любые договорные отношения, выбирать контрагента и свободно определять условия заключаемого договора с учетом собственных потребностей и возможностей (ст. 421 ГК). Следствием этого принципа являются ограничение в новых законах Российской Федерации числа запретительных предписаний о договорах и формулирование их преимущественно в виде диспозитивных норм, т.е. норм, от которых стороны вправе отступать при заключении договора.

Однако свобода договора не может пониматься как полная независимость предпринимателей и граждан от правил, установленных законодательством. В ГК и других законах определены основные формы договорных связей на рынке, а также установлены определенные запреты, например против возможных злоупотреблений (незаконных сделок, недобросовестной конкуренции и монопольных соглашений). Во многих сферах предпринимательской деятельности (розничная торговля, связь, энергоснабжение и др.) отношения с клиентурой должны строиться на основании публичного договора, когда отказ коммерческой организации от заключения такого договора не допускается (ст. 426 ГК). Обязательное заключение договоров предписано также законами о поставках продукции и оказании услуг для государственных нужд.

Принцип восстановления и судебной защиты нарушенных прав означает наличие, с одной стороны, строгой имущественной ответственности субъектов гражданского права при нарушении принятых обязательств, особенно в сфере предпринимательской деятельности, а с другой стороны, возможность защищать гражданские права в суде, в том числе оспаривать акты органов государственного управления, незаконно ограничивающие права участников имущественного оборота (ст. 13 ГК).

В отличие от ранее действовавших правил новое гражданское законодательство усиливает механизм имущественной ответственности, предусматривает ответственность юридических лиц по их обязательствам всем принадлежащим им имуществом (ст. 56 ГК), а также вводит в ряде случаев дополнительную (субсидиарную) ответственность собственника, создавшего юридическое лицо (ст. 120 ГК). Имущественная ответственность предпринимателей по их обязательствам должна по общему правилу наступать независимо от наличия вины (п. 3 ст. 401 ГК).

Принцип уважения общественных интересов, выраженный в общей форме в ряде статей ГК (ст. ст. 10, 169, 209) и других законов, означает, что при установлении и осуществлении гражданских прав должны уважаться и соблюдаться интересы государства, в частности в области обороноспособности, охраны окружающей среды, а также права и интересы третьих лиц. Злоупотребление правом во всех его формах не допускается, и суды для защиты имущественных прав стали все чаще обращаться к этой норме (ст. 10 ГК).

Новая норма российского гражданского права в этой области — правило о том, что запрещены использование гражданских прав в целях ограничения конкуренции, злоупотребление доминирующим положением на рынке (п. 1 ст. 10 ГК). Это отражает традиционный подход к регулированию предпринимательской деятельности в условиях рыночной экономики, а конкретные нормы, направленные на развитие здоровой конкуренции и ограничение монополистической деятельности, содержатся в Законе о конкуренции.

2. Действие гражданского законодательства в пространстве и по кругу лиц

Федеральный характер гражданского законодательства предопределяет его действие на всей российской территории. Ограничение территориального действия правил, регулирующих имущественный оборот, может вводиться лишь федеральным законом и только в случаях, когда это необходимо для обеспечения безопасности государства, защиты жизни и здоровья людей, охраны природы и культурных ценностей (абз. 2 п. 3 ст. 1 ГК).

Правила гражданского законодательства распространяются на соответствующие отношения российских субъектов гражданского права: граждан, юридических лиц и публично-правовых образований. Вместе с тем они применяются также к гражданским правоотношениям с участием иностранцев, лиц без гражданства и иностранных юридических лиц, если иное не предусмотрено федеральным законом (абз. 4 п. 1 ст. 2 ГК). В частности, при определенных условиях они могут применяться к договорам российских субъектов права с иностранными контрагентами. Условия и порядок такого применения регулируются нормами международного частного права (см. разд. VI ГК).

Федеральный закон сам может установить ограничения сферы своего применения определенным кругом лиц. Так, Федеральный закон от 26 декабря 1995 г. N 208-ФЗ «Об акционерных обществах» до определенного им момента не распространяет действие ряда своих правил на акционерные общества, созданные в результате приватизации государственных и муниципальных предприятий (абз. 2 п. 5 ст. 1).

3. Объекты гражданских правоотношений

Под объектами гражданских прав (гражданских правоотношений) принято понимать те объекты, по поводу которых существуют соответствующие права (правоотношения).

Все перечисленные статье объекты могут быть подразделены на две большие группы: 1) материальные блага; 2) нематериальные блага.

К первой группе следует отнести вещи, иное имущество, работы, услуги, интеллектуальную собственность (за исключением права авторства).

Во вторую группу входят нематериальные блага, такие, как жизнь и здоровье, достоинство личности и т.д.

К вещам традиционно относят предметы материального мира, которые могут быть в обладании человека и которые служат удовлетворению его потребностей. Вещами являются предметы одежды, транспортные средства, здания, сооружения и т.д. и т.п. Прямо не называя вещами животных, ГК РФ предусматривает, что к животным применяются общие правила об имуществе постольку, поскольку законом или иными правовыми актами не установлено иное (см. ст. 137 и комментарий к ней). В связи с этим иногда вещи подразделяют на одушевленные и неодушевленные.

В комментируемой статье особо выделены такие вещи, как деньги и ценные бумаги. По-видимому, это сделано с учетом той роли, которую выполняют эти объекты гражданских прав (см. о них ст. 140, 142 — 149 ГК РФ и комментарии к ним).

Вещи классифицируются по различным основаниям. Естественно, каждая классификация имеет правовое значение, т.е. применительно к отдельным видам вещей установлены различные правила.

В первую очередь следует отметить подразделение всех вещей на:

— полностью оборотоспособные;

— ограниченные в обороте;

— изъятые из оборота (см. ст. 129 ГК РФ и комментарий к ней).

Чрезвычайно важное значение имеет классификация вещей на движимые и недвижимые (наиболее общие положения об этом — ст. 130 — 132 ГК РФ и комментарии к ним).

Вещи бывают делимые и неделимые (ст. 133 ГК РФ). Особые правила установлены о сложных вещах (ст. 134 ГК РФ), главной вещи и принадлежности (ст. 135 ГК РФ), плодах, продукции и доходах (ст. 136 ГК РФ).

Правовое значение данного подразделения вещей проявляется, в частности, в том, что предметом одного договора может быть только индивидуально-определенная вещь, а другого — лишь родовая. Так, по договору займа заимодавец передает в собственность заемщика деньги или другие вещи, определенные родовыми признаками, а заемщик обязуется возвратить заимодавцу такую же сумму денег или равное количество других полученных им вещей того же рода и качества (ст. 807 ГК РФ). Индивидуально-определенные вещи не могут быть предметом договора займа. Недвижимость — это всегда индивидуально-определенная вещь. Индивидуализация объекта недвижимости производится путем присвоения ему кадастрового номера. В договоре продажи недвижимости должны быть указаны данные, позволяющие определенно установить недвижимое имущество, подлежащее передаче покупателю по договору, в том числе данные, определяющие расположение недвижимости на соответствующем земельном участке либо в составе другого недвижимого имущества (ст. 554 ГК РФ).

Когда в рассматриваемой статье говорится об ином имуществе как объекте гражданских прав, то имеются в виду имущественные права и обязанности. Так, в установленном законом порядке один субъект может уступить другому принадлежащее ему право (требование) или принять на себя чью-либо обязанность (ст. 382 — 392 ГК РФ). Предметом договора дарения, кроме прочего, может быть имущественное право (требование) к себе или к третьему лицу. По договору дарения даритель может освободить или обязаться освободить одаряемого от имущественной обязанности перед собой или перед третьим лицом (ст. 572 ГК РФ).

Самым распространенным договором, связанным с выполнением работ, является договор подряда. Согласно ст. 702 ГК РФ по договору подряда одна сторона (подрядчик) обязуется выполнить по заданию другой стороны (заказчика) определенную работу и сдать ее результат заказчику, а заказчик обязуется принять результат работы и оплатить его.

Оказание услуг похоже на выполнение работ. Но, во-первых, при оказании услуг деятельность обязанной стороны неотделима от результата этой деятельности. Так, при выполнении работ (например, изготовление вещи) заказчика обычно не интересует, как организована работа, отношения складываются по поводу: а) выполнения работ; б) передачи результата заказчику. Кстати, работы могут быть выполнены, а результат не передан. Иное дело при оказании услуг. Например, когда осуществляется деятельность по перемещению груза из пункта А в пункт Б, то, во-первых, ее результат (груз оказался в пункте Б) неотделим от самой деятельности. Во-вторых, при оказании услуг нет овеществленного результата (новый предмет не появляется).

Общие правила о возмездном оказании услуг сосредоточены в гл. 39 ГК РФ (ст. 779 — 783). В соответствии со ст. 779 Кодекса по договору возмездного оказания услуг исполнитель обязуется по заданию заказчика оказать услуги (совершить определенные действия или осуществить определенную деятельность), а заказчик обязуется оплатить эти услуги. В данной статье предлагается неисчерпывающий перечень договоров по оказанию услуг: связи, медицинских, ветеринарных, аудиторских, консультационных, информационных услуг, услуг по обучению, туристическому обслуживанию и иных. Кроме того, в Кодексе предусматриваются отдельные нормы о таких услугах, как перевозка (ст. 784 — 800), транспортная экспедиция (ст. 801 — 806), хранение (ст. 886 — 926), поручение (ст. 971 — 979) и др.

К охраняемым результатам интеллектуальной деятельности и средствам индивидуализации ст. 1225 ГК РФ относит: произведения науки, литературы и искусства; программы для электронных вычислительных машин (программы для ЭВМ); базы данных; исполнения; фонограммы; сообщение в эфир или по кабелю радио- или телепередач (вещание организаций эфирного или кабельного вещания); изобретения; полезные модели; промышленные образцы; селекционные достижения; топологии интегральных микросхем; секреты производства (ноу-хау); фирменные наименования; товарные знаки и знаки обслуживания; наименования мест происхождения товаров; коммерческие обозначения.

На основании п. 2 ст. 2 ГК РФ неотчуждаемые права и свободы человека и другие нематериальные блага защищаются гражданским законодательством, если иное не вытекает из существа этих нематериальных благ.

4. Характеристика договора поставки для государственных нужд

Договор поставки товаров для государственных нужд заключается, если государственным контрактом предусмотрено, что покупателем товаров является не сам государственный заказчик (хотя бы отгрузка товаров производилась в адрес указанных им получателей), а иное определяемое государственным заказчиком лицо. В этом случае государственный заказчик не позднее тридцатидневного срока со дня подписания государственного контракта направляет поставщику и покупателю извещение о прикреплении покупателя к поставщику, которое и является основанием заключения договора поставки.

Данный вид поставки осуществляется на основе государственного контракта на поставку товаров для государственных нужд, а также заключаемых в соответствии с ним договоров поставки для государственных нужд, каковыми признаются определяемые в установленном законом порядке потребности Российской Федерации или ее субъектов, обеспечиваемые за счет средств бюджетов и внебюджетных источников финансирования.

Договор поставки товаров для государственных нужд отличается от других договоров поставки целью продажи и приобретения товаров и участием в поставках государственных органов — государственных заказчиков или уполномоченных ими лиц. При оплате покупателем товаров по договору поставки товаров для государственных нужд государственный заказчик признается поручителем по этому обязательству покупателя.

Государственный контракт на поставку товаров для государственных нужд может быть охарактеризован как возмездный, консенсуальный и взаимный договор. Но этот договор обладает существенными особенностями, позволяющими выделить его из общей массы договоров поставки.

Первой его особенностью является специальный субъектный состав. Для организации работы по выполнению федеральных целевых программ и обеспечению поставок продукции для федеральных государственных нужд Правительство РФ утверждает государственных заказчиков. Государственным заказчиком может быть:

— федеральный орган исполнительной власти;

— федеральное казенное предприятие;

— государственное учреждение.

Партнером государственного заказчика является поставщик. Для участия в процедуре по размещению заказов на закупки продукции для государственных нужд юридические лица и индивидуальные предприниматели должны удовлетворять квалификационным требованиям.

Продукция, поставляемая по государственному контракту, должна соответствовать обязательным требованиям государственных стандартов и особым условиям, устанавливаемым этим контрактом. К обязательным относятся требования к качеству продукции, обеспечивающие ее безопасность для жизни и здоровья населения, охрану окружающей среды, совместимость и взаимозаменяемость продукции. Поставляемая по государственным контрактам продукция, подлежащая в соответствии с законами РФ обязательной сертификации, должна иметь сертификат и знак соответствия, выданные или признанные уполномоченным на то органом.

Государственный контракт определяет права и обязанности государственного заказчика и поставщика по обеспечению федеральных государственных нужд и регулирует отношения поставщика с государственным заказчиком при выполнении государственного контракта.

Порядок заключения государственного контракта подробно урегулирован в гражданском законодательстве Российской Федерации (см., например, ст. 528 — 529 ГК РФ). С предложением о заключении договора поставки должен выступить поставщик, разрабатывающий проект договора и направляющий его покупателю. Для этого ему предоставлен 30-дневный срок, исчисляемый с момента получения извещения о прикреплении. При необоснованном уклонении поставщика от заключения государственного контракта на поставку продукции для федеральных государственных нужд в случаях, когда обязательность заключения контракта установлена законом, поставщик уплачивает покупателю штраф в размере стоимости продукции, определенной в проекте контракта.

В договоре поставки товаров для государственных нужд обязательно должно быть предусмотрено такое существенное условие, как оплата товара. По общему правилу государственный заказчик должен оплатить полностью или частично заказанный и поставленный товар при условии, что покупатель не совершил платеж надлежащим образом. Если в государственном контракте не содержится указаний на субсидиарную ответственность государственного заказчика, то он несет солидарную ответственность вместе с ненадлежащим плательщиком.

Действующим законодательством предусмотрены случаи, когда государственный заказчик вправе отказаться (полностью или частично) от продукции, произведенной по государственному контракту. Государственный заказчик может поступить таким образом при условии полного возмещения им поставщику понесенных убытков в соответствии с действующим законодательством; от оплаты продукции, не соответствующей требованиям, установленным законодательством для определения качества продукции или государственным контрактом. В случае расторжения контракта по инициативе заказчика он обязан возместить поставщику понесенные им на момент расторжения контракта затраты по контракту, включая упущенную выгоду. Поставщику должна быть выплачена контрактная стоимость товаров, полностью или частично произведенных в соответствии с контрактом и не имеющих на момент его расторжения спроса на рынке, при этом все товары должны быть переданы заказчику. В случае если товары имеют рыночный спрос, поставщику должны быть возмещены убытки, причиненные в результате продажи товаров.

Предметом настоящего договора является поставка товара для государственных нужд (наименование товара), который приобретается Заказчиком у Исполнителя, а последний поставляет его на условиях, в порядке и в сроки, которые определяются сторонами в настоящем договоре поставки товара для государственных нужд.

Количество и ассортимент товара, поставляемого по договору, стороны его согласовали и зафиксировали.

Исполнитель обязуется передать Заказчику произведенные (закупленные) им ____________________________________ (далее — товары) в количестве, ассортименте и сроки согласно графику поставки товаров, а Заказчик обязуется принять и оплатить товары в установленном настоящим договором порядке, форме и размере.

Указанный график поставки товаров (далее — график) может уточняться сторонами не чаще одного раза в ______________________ (указать период).

Предложения Заказчика по изменению графика (количества, ассортимента, сроков) представляются Исполнителю не позднее _____________ (указать срок) до истечения года, предшествующего году поставки.

Изменения графика считаются принятыми в редакции Заказчика, если Исполнитель в течение __________ дней после получения указанных изменений не представит своих встречных предложений. До урегулирования возникших разногласий поставка производится по графику в части, согласованной сторонами.

На момент передачи Заказчику согласованных партий товара последний должен принадлежать Исполнителю на праве собственности, не быть заложенным или арестованным, не являться предметом исков третьих лиц.

Период отношений сторон определен в ________ месяцев.

Согласно государственному контракту на поставку товара для государственных нужд и договоренности сторон, поставка товара по договору (отгрузка) будет осуществляться по адресам _________ получателей, которые указываются Заказчиком в отгрузочных разнарядках, предоставляемых Исполнителю в порядке и сроки, которые определены сторонами настоящего договора.

Непосредственно перед началом поставок, ориентировочно за __________ дней до отгрузки, стороны договора дополнительно уточняют график отгрузки продукции (товаров) по периодам поставки, по получателям, по количеству и ассортименту продукции, подлежащей поставке по договору.

По мере исполнения условий настоящего договора стороны его не позднее чем за _____ дней до начала очередного месяца поставки уточняют порядок отгрузок на этот месяц. Данное согласование является окончательным, и стороны несут ответственность за его исполнение.

Товар должен по качеству и комплектности соответствовать (указываются государственные стандарты, технические условия и др. документы и удостоверения, технические паспорта, сертификаты качества, собственные требования, согласованные между сторонами договора).

Товар подлежит маркировке в соответствии с требованиями стандартов и технических условий, должен быть затарен в соответствии с теми же требованиями.

Гарантийный срок пользования товаром составляет (указать начало течения этого срока, устанавливаемого сторонами или Исполнителем, указать сроки и условия гарантии).

Срок пригодности товара и использования его по прямому назначению со дня его изготовления (указывается в паспорте, на упаковке и т.п.) составляет (указывается длительность периода).

(Только для случаев транспортировки товара.) Особые условия перевозки товара ввиду его специфических качеств и свойств (скоропортящийся товар, товары в стеклянных баллонах и бутылках, взрывоопасные, ядовитые, радиоактивные и др., необходимость сопровождения и охраны в пути следования и т.п.).

Каждая партия товара, поставляемая (отгружаемая) Исполнителем во исполнение условий договора, должна иметь (технический паспорт, сертификат качества, иные документы, инструкции и т.п.).

Согласование между сторонами уточненных технических характеристик и дополнительных требований к качеству и комплектности товаров, не предусмотренных утвержденной (согласованной) технической документацией, осуществляется в следующем порядке: ________________________________________.

Исполнитель гарантирует качество и надежность товаров в течение гарантийного срока, установленного __________________________ применительно к каждой позиции.

Дополнительные гарантии ______________________________________.

Товары поставляются в таре и упаковке, соответствующих государственным стандартам, техническим условиям, другой нормативно-технической документации, номера и индексы которых указаны в графике применительно к каждому из товаров.

Тара является возвратной и должна быть направлена в адрес Исполнителя в срок, не позднее __________ дней с даты получения товаров Заказчиком.

При этом возврат грязной, испорченной, поломанной тары считается нарушением данного условия настоящего договора.

Упаковка товаров должна содержать необходимую маркировку. Маркировка должна быть нанесена четко, несмываемой краской и включать в себя следующее:

Заказчик и грузополучатель ____________________________________

Адрес грузополучателя ________________________________________

Договор N ___________________________________________________

Позиция N (по графику поставки) _______________________________

Место N _____________________________________________________

Вес нетто ___________________________________________________

Вес брутто __________________________________________________

Размер ящика в см (длина, ширина, высота) ______________________

Исполнитель и грузоотправитель _______________________________

Места, требующие специального обращения, должны иметь соответствующую маркировку: «Осторожно», «Верх», «Не кантовать», и другие обозначения, необходимые в зависимости от особенностей груза.

Расходы по содержанию, хранению и обеспечению сохранности полученного, но неоплаченного товара несет Заказчик до выполнения условий договора по оплате или до исполнения требования или поручения Исполнителя как собственника товара. Все расходы, связанные с возвратом товара по основаниям, изложенным в настоящем пункте (статье) договора, также несет Заказчик.

Задача

Согласно статье 1 Закона Российской Федерации «О залоге» залог — способ обеспечения обязательства, при котором кредитор (залогодержатель) приобретает право в случае неисполнения должником обязательства получить удовлетворение за счет заложенного имущества.

При этом в силу статей 28, 29 и 30 Закона Российской Федерации «О залоге» и статей 349 и 350 Гражданского кодекса Российской Федерации удовлетворение требований осуществляется путем продажи заложенного имущества с публичных торгов с направлением вырученной суммы в погашение долга.

Тем самым одним из существенных признаков договора о залоге является возможность реализации предмета залога.

Денежные средства, а тем более в безналичной форме, этим признаком не обладают.

Таким образом, исходя из сути залоговых отношений денежные средства не могут быть предметом залога.

При данных обстоятельствах спорные договоры о залоге не соответствуют требованиям Закона и являются недействительными в силу статьи 168 Гражданского кодекса Российской Федерации.

Задание

Договор дарения квартиры

_________________________________________

(наименование муниципального образования)

____________________________

(число, месяц, год прописью)

Мы, гр. ___________________________________________, проживающий (ая) по

(указать фамилию, имя, отчество)

адресу: ______________, паспорт серии _____________ N __________, выдан _____________________________________________________________

(указать дату выдачи и наименование органа, его выдавшего)

именуемый(ая) в дальнейшем «Даритель», с одной стороны, и гр.

_______________________________________________________, проживающий(ая) по

(указать фамилию, имя, отчество)

адресу: ____________________, паспорт серии _____________ N ________, выдан ___________________________________________________, именуемый(ая) (указать дату выдачи и наименование органа, его выдавшего) в дальнейшем «Одаряемый», с другой стороны, заключили настоящий договор о нижеследующем:

1. Даритель безвозмездно передает в собственность Одаряемому

квартиру, находящуюся по адресу: ______________________________

область, город _____________________, улица ________________, дом ________, квартира N ______.

2. Указанная квартира размером общей площади

__________________________________________ кв. м, в том числе жилой площади (указать площадь цифрами и прописью)

________________________________________________________ кв. м, состоит из (указать площадь цифрами и прописью)

_____________________________________ комнат, расположена на ______________ (количество комнат указать прописью) (указать этаж)этаже __________________________________________________________________

(указать тип дома: блочного, панельного, кирпичного, бревенчатого)

дома.

(Технические характеристики квартиры, указанные в данном пункте, должны соответствовать данным технического учета, содержащимся в техническом паспорте квартиры, изготовленным БТИ.)

3. Указанная квартира принадлежит Дарителю по праву собственности на основании _____________________________________________________,

(указать наименование правоустанавливающего документа,

____________________________________________________________

например: договор купли-продажи от 12 ноября 1997 г.,

_____________________________________________________________

удостоверенный нотариусом г. N-ска (фамилия, имя, отчество нотариуса

____________________________________________________________

и номер реестра), зарегистрированный в БТИ г. N-ска 30 ноября

____________________________________________________________,

1997 г., регистрационное удостоверение N 55 от 15 ноября 1997 г.)

что подтверждается свидетельством о государственной регистрации права от

___________________________, серия ________________ N ___________, выданным

(указать число, месяц, год)

____________________________________________________________,

(указать наименование органа, осуществившего государственную регистрацию) регистрационный номер _______________________________

(указать номер государственной регистрации права

______________________________ от ___________________________.

в Едином государственном реестре прав) (указать число, месяц, год)

(В качестве правоустанавливающего документа может быть указан и иной договор, по которому Даритель приобрел квартиру: договор приватизации, договор дарения, договор мены, договор о долевом участии в строительстве с актом приема-передачи квартиры, а также свидетельство о праве на наследство. В любом случае должны быть полностью указаны реквизиты документа, на который дается ссылка, и данные о его регистрации.)

4. Инвентаризационная оценка квартиры составляет

_________________________________________ руб., что подтверждается справкой (указать сумму цифрами и прописью)

N ___________, выданной ______________________________________ БТИ (указать число, месяц, год) _________________________.

(указать наименование муниципального образования)

(Указанная в настоящем пункте инвентаризационная оценка квартиры используется для исчисления налога с имущества, перешедшего в порядке дарения, подлежащего уплате Одаряемым, и расчета налога с имущества, ежегодно уплачиваемого собственниками недвижимости.)

5. Одаряемый в дар от Дарителя указанную квартиру принимает.

6. Даритель гарантирует, что до подписания настоящего договора указанная квартира никому другому не продана, не подарена, не заложена, не обременена правами третьих лиц, в споре и под арестом (запрещением) не состоит.

7. Указанная квартира свободна от проживания третьих лиц, имеющих в соответствии с законом право пользования данной квартирой.

(Если квартира не свободна от проживания третьих лиц и в квартире остаются проживать члены семьи Дарителя, которые после перехода права собственности к Одаряемому сохраняют право пользования квартирой на условиях, предусмотренных жилищным законодательством, то данный пункт необходимо изложить в следующей редакции:

«В указанной квартире сохраняют право проживания: __________________ (перечисляются

___________________________________________________________».)

фамилии, имена и отчества лиц, сохраняющих право пользования квартирой)

8. С содержанием ст. 167, 209, 223, 288, 292, 572, 573, 574, 578 ГК РФ стороны ознакомлены.

9. Согласно ст. 574 ГК РФ договор дарения подлежит государственной регистрации и считается заключенным с момента государственной регистрации. Расходы по регистрации договора оплачивает Одаряемый.

10. Одаряемый приобретает право собственности на указанную квартиру после государственной регистрации перехода права собственности. С момента государственной регистрации права собственности Одаряемого на квартиру последняя считается переданной от Дарителя к Одаряемому.

11. Стороны договора подтверждают, что не лишены дееспособности, не состоят под опекой и попечительством, не страдают заболеваниями, препятствующими осознать суть договора, а также отсутствуют обстоятельства, вынуждающие совершить данный договор.

12. Настоящий договор содержит весь объем соглашений между сторонами в отношении предмета настоящего договора, отменяет и делает недействительными все другие обязательства или предложения, которые могли быть приняты или сделаны сторонами, будь то в устной или письменной форме, до заключения настоящего договора.

13. Настоящий договор может быть расторгнут в установленном законодательством порядке до регистрации перехода права собственности к Одаряемому.

14. Настоящий договор составлен в трех экземплярах, из которых один находится у Дарителя, второй — у Одаряемого, третий — в органе, осуществляющем государственную регистрацию прав на недвижимое имущество, _______________________________________.

(указать наименование органа полностью)

(Количество экземпляров договора устанавливается по соглашению сторон, их может быть как более, так и менее, чем указано в п. 14. Однако, учитывая, что договор составляется в простой письменной форме, рекомендуется подлинный экземпляр договора оставлять в учреждении юстиции по регистрации прав на недвижимое имущество или ином органе, осуществляющем государственную регистрацию.)

Подписи сторон:

Даритель ________________ Одаряемый _________________

Заключение

При совершенствовании гражданского законодательства в области злоупотребления гражданским правом необходимо учитывать опыт цивилизованных государств и разработки русских дореволюционных юристов.

Из дефиниций субъективного права, существующих в правоведении, наиболее последовательной представляется следующая: «Право есть внешняя свобода, санкционированная и ограниченная нормой». Прогрессивность такого подхода к пониманию субъективного права заключается в том, что свобода лица обусловливает само существование субъективного права, необходимость элемента свободной воли для его осуществления, многовариантность поведения. Акцент делается на двух моментах: независимости от чужого произвола и возможности самостоятельных положительных действий.

Деятельность, посредством которой удовлетворяются интересы управомоченного лица от обладания субъективным правом, характеризуется необходимостью соответствовать не только содержанию правомочия, но и подчиняться определенным правилам (пределам), установленным в интересах общества и третьих лиц.

Предлагается теоретическое определение пределов осуществления субъективных гражданских прав. Пределы осуществления есть отраслевая разновидность общеправовых сдерживающих стимулов поведенческой активности, призванных оказать внешнее упорядочивающее воздействие на мотивацию, способы, средства и характер использования заложенных в содержании субъективного гражданского права возможностей.

Юридическое значение пределов заключается в двух моментах: 1) в превентивном воздействии на правообладателей; 2) в том, что несоблюдение соответствующих пределов означает совершение лицом особого вида гражданского правонарушения — злоупотребления правом.

В обоснование необходимости новой классификации пределов осуществления гражданских прав, критерием которой выступает их взаимосвязь с объективной стороной злоупотребления правом, предлагается выделять два класса пределов осуществления гражданских прав: универсальные и специальные пределы.

К универсальным следует относить права, охраняемые интересы третьих лиц и средства защиты прав. Для пределов этого класса характерно то, что они ограничивают реализацию любого гражданского права, в рамках любого вида правоотношений.

Специальные пределы осуществления прав ограничивают использование прав только при условии их прямого закрепления в нормах соответствующего института. Согласно действующему законодательству к этому классу относятся: необходимость действовать добросовестно и разумно; назначение права; средства и способы осуществления. При этом нужно отметить, что требования добросовестности и разумности вполне могли бы служить универсальными границами осуществления, и только формулировка презумпции, изложенной в п. 3 ст. 10 ГК РФ, вынуждает сужать область их применения, поэтому предлагается изменить норму в этой части.

Назначение следует рассматривать как специальный предел осуществления прав, поскольку оно характеризует объект отношений. Именно у вещи или блага можно установить цель, для которой они предназначены. Таким образом, служить пределом осуществления субъективных прав назначение должно при условии, что закон или обычай делового оборота определяют смысл использования данного объекта, который отражается и на возможных способах осуществления права на этот объект.

Вывод об отсутствии внутреннего противоречия в термине «злоупотребление правом».

Логика построения языка такова, что глагол, означающий «употребление во вред себе или окружающим, обращение хорошего средства на худое дело», тяготеет к существительному, позитивная смысловая нагрузка которого бесспорна. Негативные свойства предмета, очевидные для всех, не требуют дополнительного подчеркивания глаголом намерения их использования.

Поскольку содержание субъективного гражданского права положительно по определению, то для обозначения действия, в рамках которого оно служит средством причинения вреда, необходимо слово, свидетельствующее об искажении нормального хода его использования.

Действия граждан и организаций, связанные с осуществлением права, предполагаются добросовестными и разумными.

Если закон или обычай делового оборота определяют назначение имущества или нематериального блага, то осуществление гражданских прав на такие объекты должно соответствовать их назначению».

Список используемой литературы.

Конституция Российской Федерации 1993 г.

» Гражданское право: Учебник». О.Н. Садикова, «КОНТРАКТ», «ИНФРА-М», 2006.

Гражданский кодекс РФ 24.07. 2008 г.

Яковлев В.Ф. Россия: экономика, гражданское право. М., 2000.

«Гражданское право: Учебник», Е.А. Суханова, «Волтерс Клувер», 2008

«Оптимальный договор: составление, исполнение, расторжение» «Бератор-Паблишинг», 2008.

Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации (учебно-практический). Части первая, вторая, третья, четвертая»

(постатейный), Алексеев С.С., Васильев А.С., Голофаев В.В., Гонгало Б.М. и др.»Проспект»,2009