Автор: admin

Вступ

Уже стало традицією, що міжнародна організація ЮНЕСКО кожен рік присвячує пам’яті окремим знаменитостям. Цієї честі удостоїлись і наші краяни – Т. Шевченко, Франко, Леся Українка… Але будемо відвертими, міжнародна опінія дуже слабо репрезентує нашу еліту. На це є вагомі причини – Україна ще не виборола «теплого місця» серед країн, які правлять балом, оскільки впродовж століть її терени розшматовували агресивні сусіди. І, нехай і в тяжких потугах, але маємо незалежну державу. Відтак мусимо потурбуватися за тих, хто віддав своє життя, щоби Україна здобула вимріяну і виборену десятками поколінь національну етнічність.

На жаль, ім’я Івана Огієнка ще не зайняло належного місця в пантеоні національної еліти. Більшовицька пропаганда зробила все, аби скомпрометувати його славне ім’я. Достатньо процитувати писанини академіка радянської України О. Мазуркевича в книзі «Зарубіжні фальсифікатори української літератури»: «Зарубіжні читачі, – писав автор, – з прогресивної трудової еміграції з інтересом сприйняли роман Антона Хижняка «Данило Галицький». Тільки націоналістичний збрід не вгавав лихословити».

Чи то за власним бажанням, чи з примусу комуністичної диктатури, але академік використав найбільш брутальні епітети: «Жовто-блакитно-клерикальний органчик запроданця-Іуди Івана Огієнка в рясі митрополита Іларіона «Віра й культура», що пихато себе іменує «місячником української богословської думки й культури», органом «українського наукового богословського товариства», поспішив теж відгукнутися на цю книгу».

Ось так «оцінив» свого земляка пан академік, очевидно не сподіваючись, що рано чи пізно правда-таки восторжествує – «запроданець-Іуда» таки повернеться до свого народу національним героєм, як й інші речники українського духа, що були шельмовані не лише космополітами, але й своїми недолугими землячками

Тож хто він, Іван Огієнко, що так муляв очі більшовикам?

Останнім часом в Україні з’явилося кілька його праць і розвідок. Одним з перших видрукував статтю в «Літературній Україні» Д. Степовик. Досліджували його життя і А. Бурячок, і С. Болтівець, А. Марушкевич, О. Опанасюк, Є. Сохацька, І. Тюрменко. Натомість справжнє подвижництво здійснив професор Київського національного університету їм. і Т. Шевченка Микола Тимошик, який ретельно дослідив життєпис Іларіона. Хто ж він, спочатку шельмований, а потім і реабілітований, Іван Огієнко. Не зважаючи, що у незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все ж таки про нього майже не знають, про цю непересічну особистість.

Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. І це не випадково. Адже природжений хист ученого, педагога, державного, громадського, церковного та культурного діяча однаково успішно виявлявся у його діяльності і як мовознавця та літературознавця, і як перекладача та поета, і як редактора та видавця, і як ректора та міністра, і як православного митрополита та історика української церкви. Важко сказати, в якій із цих сфер діяльності Іван Огієнко залишив найпомітніший слід. Одне незаперечне: він чесно й віддано служив українській справі, до останніх днів життя не полишав подвижницької діяльності на ниві відродження нації, її мови та культури. Переконує в цьому хоча б той факт, що бібліографія наукових і публіцистичних праць ученого та його художніх творів, за неповними даними, складає близько півтори тисячі назв, переважна більшість яких, на жаль, і сьогодні недоступна українському читачеві.

Іван Огієнко народився на Житомирщині – Брусилові в селянській, родині. Він був найменшим у багатодітній сім’ї. Дитинчаті виповнилося три рочки, як трагічно загинув батько, а отже його старшим і братам, і сестрам довелося самотужки «триматися на плаву» – заробляти додатковий гріш на прожиток чинбарним промислом.

Ще в юному віці родина зробила, як кажуть у народі, ставку на талановитого родака. Здобувши початкову освіту, він змушений був продовжити навчання у безкоштовній військово-фельшерській школі. Шість років тяжкої праці у психіатричному відділенні київського військового шпиталю спровокували продовжити навчання. І хоч його улюбленою справою була філологія, довелося після закінчення Острозької гімназії, вступати на медичний факультет Київського університету ім. св. Володимира. Лишень на третьому курсі юнак переводиться на історико-філологічний факультет. Натомість трирічне навчання на медичному відділі не пройшло марно: він досконало освоїв латинську та грецьку мови, що згодом прислужилося при перекладі Біблії на українську.

Неситне бажання залишитися викладачем при університеті спочатку було марним. Не зважаючи, що його рекомендували такі відомі викладачі як В. Перетц, М. Петров, А. Лобода, ректор відмовив у проханні. Причина відома – І. Огієнко тяжіє до українофільства.

Але історичні реалії зробили свою справу. Коли Микола II зрікся престолу, в імперії почалися національні рухи, в тому числі й у Вкраїні, коли на арену вийшла УНР. Відтак І. Огієнко стає професором університету.

Молодій державі вкрай потрібні були національні кадри в царині освітянства. Вже будучи доцентом столичного університету, І. Огієнко упродовж двох років видає цілу серію підручників, посібників для національної школи. Ось лише декілька видань: «Українська граматика для викладання в народних школах», «Українське писання», «Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови», «Вчімося рідної мови»…

Нарешті його запрошують очолити при Міністерстві освіти УНР правописну Комісію. Разом з А. Кримським та Є. Тимченком уклали «Проект правопису української мови», який затвердила Всеукраїнська Академія Наук. Натомість за Директорії І. Огієнка призначають міністром народної освіти. Він обіймав також посади міністра віросповідань, а за дорученням Симона Петлюри і керівника державного апарату.

Упродовж короткого часу маестро самотужки зробив більше для освітянства, ніж окремі інституції. Чого вартий хоча б такий факт: завдяки зусиллям І. Огієнка в Кам’янці-Подільському було створено університет, у якому впродовж 1918–1920 років він ректорував. Згодом ця потужна інституція продовжувала готувати національні кадри в Польщі, Чехословаччині та в Мюнхені.

Але доля котрий раз злукавила перед нашим народом. Облудна пропаганда космополитів-більшовиків, на яку клюнули й наші землячки-соціалісти, та військова агресія московських розбійників на чолі з горезвісним Муравйовим та К°, потопили в крові вистраждану незалежність. Урядові УНР довелося шукати в еміграції. Така ж доля спіткала й І. Огієнка.

Перебуваючи в закордонні, він проводить активну діяльність не тільки як політичний діяч. З-під його пера з’являється ціла низка розвідок і досліджень в царині українського народознавства і мовознавства. Навіть фрагментарний перелік назв видань говорить сам про себе: «Українська літературна мова XVI ст. і український Крехівський Апостол 1560 р.», «Український правописний словник», «Словник мови Шевченка», «Історичний словник української мови», «Словник місцевих слів», «Український стилістичний словник», «Повстання азбуки і літературної мови у слов’ян» та ін.

Чимало розвідок з цієї теми уміщував у журналі «Рідна мова», якого сам і редагував. Попри того, І. Огієнко непересічний літератор, автор кількох драматичних поем – «Прометей», «На Голгофі», «Туми», «На чужині», «Народження людини», «В обіймах страждань», «Невинна кров» та ін.

Його перу належить і переклад Біблії українською мовою. Відтак як церковного діяча у 1940 році його висвятили на диякона, а згодом і архімандрита. Відтоді він прибрав церковне ім’я Іларіон.

Друга світова війна зробила суттєву коректу в житті діаспорників, котрі перебували в Європі. Насамперед це стосувалося Польщі та Чехословаччини. Відтак переважній більшості іммігрантів довелося шукати прихистку в тих країнах, які не підпадали під так званий соцтабір. Отож владика Іларіон попервах переїздить до Словаччини, потім Австрії і Швейцарії, перетранспортовуючи величезний архів – найдорожчу скарбницю.

Одначе в цих країнах рідкісною була вкраїнська громада. Тому довелось оселитися в далекій Канаді – місті Вінніпезі, де зосереджувалася найпотужніша еліта українців за різних періодів еміграції. Тут маестро Огієнко провів й останок свого життя, котрий позначений найвищим розвоєм його культурницької діяльності.

Окрім народознавчої й освітянської діяльності Огієнко приділяє і чимало уваги церковному життю серед українців. Він засновує богословський факультет при Манітобському університеті і стає його деканом, щоб підготувати національно свідомих священиків для українських православних парафій в Канаді, США, Австралії, країнах Латинської Америки і Західної Європи. Для цього налагоджує видавничу справу, самотужки редагує переклади Божественної Літургії, різноманітні молитовники, катехізиси тощо. Одночасно видає цікаві розвідки й монографії: «Візантія й Україна», «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її», «Українська церква за часів Богдана Хмельницького», «Іконоборство» та ін. Але на особливу увагу заслуговує подвижництво стосовно Біблії. Він узяв на себе неабияку сміливість – зробити переклад цієї книги українською мовою. І треба віддати належне майстрові: порівняно з попередніми спробами його праця помітно вивершується; маючи природний хист до мовознавства й літературної діяльності, а також знання кількох мов, він зробив досить вдалий переклад Святого Письма.

Хоч Іван Огієнко і мав митрополичий сан, він залишався світською людиною. Його ерудиція, розум і знання спрацьовували на духовний світ людини. Він не був аскетичним догматиком на зразок Івана Вишенського, котрий, заточившись у печері, надсилав з Афона гнівні прокльони тим, хто дотримувався дохристиянських звичаїв. Митрополит Іларіон як мудра, глибоко-освічена і незрадлива особистість до національних оберегів вирізнявся серед догматиків-консерваторів. І це викликало серед українських діаспорників заздрість, а воднораз платонічну зневагу. З обох сторін він постійно відчував «гіркі погляди». Зробивши стільки корисного для розвитку церковної націоналізації, став мішенню з обопільних сторін.

Що там та як, але маестро, незважаючи на обструкцію, залишив світлу пам’ять про себе своєю невсипущою громадською і творчою діяльністю як великий Українець. Пройде ще якийсь час, коли наша Україна стане справді українською, а біля її керма будуть справжні патріоти-державники. Такі державники, які усвідомлять важливість і необхідність створення в нашій древній і славній столиці, на Дніпрових кручах, величного Пантеону слави борців за волю України, до якого буде перенесено тлінні останки тих, хто в суворі лихоліття мужньо і самозречено боровся за українську національну ідею й могили яких розкидані близькими й далекими чужинами. Серед тих, хто знайде вже вічний спочинок у такому Пантеоні, переконана, будуть Іван Мазепа й Пилип Орлик, Олександр Довженко й Іван Огієнко .

Проте ми вже спостерігаємо як в останні роки ім’я Івана Огієнка, його багатюща наукова спадщина все активніше повертаються в Україну. У Києві і Львові значними накладами перевидані найголовніші фундаментальні праці ученого – «Українська культура», «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Дохристиянські вірування українського народу», «Життєписи великих українців», «Наука про рідномовні обов’язки». На картах міст Брусилова, Житомира, Львова, Кам’янця-Подільського з’явилися названі іменем ученого вулиці. 1998 року, згідно з розпорядженням столичної мерії, встановлено меморіальну дошку на приміщенні гуманітарного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вчився і працював професор Огієнко.

Ще одним свідченням довгоочікуваного повернення Івана Огієнка в Україну є заснування премії його імені. Це друга в Україні багатогалузева премія після Шевченківської, в тому числі за кількістю суперечок, суджень, критичних стріл і навіть оскаржень в інстанції аж до ООН. Ситуація, в принципі, природна і практикована не тільки широким загалом – возвишення одного – не завжди приємність для іншого. Заснували її у 1994 р. Національна Спілка письменників України, Житомирська обласна Рада народних депутатів, Фонд розвитку мистецтв України та Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. Щорічне урочисте вручення премій новим лауреатам у галузі літератури і мистецтва, в галузі науки і освіти, в галузі громадської, політичної та церковної діяльності відбувається в день пам’яті Івана Огієнка – 29 березня на його батьківщині в Брусилові. Перше вручення відбулося у березні 1995 р. і натепер її володарів за 50, серед них президент УНР в екзині М. Плавюк, патріарх УПЦ святіший Філарет, письменники Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Київський мер О. Омельченко, та багато інших.

Кілька років в Україні активно працює Всеукраїнське товариство Івана Огієнка. А 2000 року в Києві утворено Фундацію імені митрополита Іларіона – благодійну організацію, однією з головних завдань якої є повернення і видання в Україні рукописних і друкованих за кордоном праць цього автора.

1. Викладацька, політична та творча діяльність Івана Івановича Огієнка

Отож, як же складалось життя, дозволю підмітити тяжке життя, у визначного українського ученого, державного, громадського, релігійного діяча, педагога, мовознавця, літературознавця, історика, філософа, поета, редактора, видавця, автора першого повного канонічного перекладу українською мовою Біблії Івана Огієнка.

Народився 2 січня 1882 року в містечку Брусилів Радомишльського повіту на Київщині. Освіту здобував у Київській фельдшерській школі, на історико-філологічному факультеті Київського університету Св. Володимира. Працював учителем середньої комерційної школи та державної гімназії в Києві. 1911 року зарахований професорським стипендіатом по кафедрі російської літератури університету Св. Володимира. 1915–1917 – приват-доцент цього університету, 1917–1918 – професор Київського українського університету, що існував паралельно з університетом Св. Володимира.

У студентські роки розпочав активну діяльність на українізаційному полі. Співробітничав, як кореспондент, з редакціями газет «Громадська Думка», «Рада», з Київською «Просвітою», Науковим товариством імені Тараса Шевченка у Києві. У цей же період почав друкуватися як поет, прозаїк, учений.

Огієнко, як автор починався, власне, з поетичної творчості. Ще у 12-літньому віці він написав свого першого вірша – «Женитьба в школе или сказка о том, как Петриченко женился постом». Деякі з тих віршів були вміщені в рукописному місячнику «Моя библиотека», який видавав початкуючий поет з друзями, навчаючись у Київській військово-фельдшерській школі.

Сталося так, що одній з перших україномовних поезій Івана Огієнка «Не питай», надрукованій в газеті «Громадська Думка» 1906, судилося стати народною піснею. Піснею, авторство якої тривалий час не підкреслювалося, але яка й сьогодні будить у багатьох виконавців і слухачів щемливі й солодкі спогади далекої юності:

Не питай, чого в мене заплакані очі,

Чого завжди тікаю я в гай

Та блукаю по темних лісах до півночі

Не питай, не питай, не питай…

Але, незважаючи на драматичну і водночас щасливу долю одного з кращих віршів, що протягом більш ніж сімдесятилітнього побутування в народі з підзаголовком «пісня літературного походження невідомого автора» нині одержує, нарешті, ім’я його творця.

Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди присутні в переважній більшості поетичних творів, написаних Іваном Огієнком у період з 1906 по 1911 рік. Ліричний герой поета – зовсім юний, вразливий душею, змалку пізнав і сирітську долю, і тяжку працю, і людську підлість, заздрість та зраду.

У цих поезіях вгадується немало автобіографічного – зазначений період був чи не найтяжчий в особистому житті молодого Огієнка. До випробувань особистого характеру додавалися й непевності суспільного розвитку, тяжка атмосфера реакції й поліційних репресій, що настала після революції 1905 року.

Згодом настав період піднесення чергової хвилі національної свідомості українців, коли дещо послабилися утиски українського друкованого слова, коли стала можливою поява цілого ряду періодичних україномовних часописів. Власне, на цей період припадає й вихід у світ унікальної поетичної антології за редакцією Олекси Коваленка «Українська Муза», що явила собою своєрідну живу картину розвитку української поетичної творчості від Івана Котляревського до початку XX століття. В передостанньому, одинадцятому, випуску вміщено було кращі поетичні зразки Івана Огієнка та коротку біографічну довідку про нього. Це був перший серйозний, і чи не єдиний, творчий доробок цього автора, так гідно і повно представлений за його життя в себе на Батьківщині. Важливо підкреслити, що антологію «Українська Муза» перевидало тридцятитисячним накладом 1993 року київське видавництво «Обереги», додавши до цього видання ґрунтовний науковий коментар Федора Погребенника.

Окрім «Громадської Думки» та «Української Музи» поетичні твори Івана Огієнка вміщувалися і в такому періодичному україномовному виданні, як «Нова Громада», поетичних збірниках «Терновий вінок», «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім Іван Рулька.

Найповніша добірка надрукованих поетичних творів Івана Огієнка – в «Українській Музі» – засвідчувала про неабиякі творчі можливості молодого поета, ще не сповна розкриті оригінальні особливості його образного бачення довколишнього світу. Однак житейські обставини складалися так, що шліфувати свою поетичну майстерність Огієнкові не довелося: наукова, викладацька, а згодом і державотворча діяльність забирали практично всі сили. І треба було немало літ – майже півстоліття – пройти непростими дорогами життя, аби нереалізований поетичний хист знову нагадав про себе, але вже в іншій якості.

А вже у серпні 1918 року урядом гетьмана П. Скоропадського І. Огієнко призначається ректором щойно утвореного Кам’янець-Подільського державного українського університету.

2. На чолі Кам’янець-Подільського університету

Для створення об’єктивної думки про Огієнка, як про першого ректора і професора Кам’янець-Подільського державного українського університету, необхідним є висвітлення такої сторінки його творчої біографії, як опікування бібліотечною справою у створеному ним навчальному закладі. Некоректним було б назвати визначного науковця єдиним чи головним фундатором університетської бібліотеки, але у буднях і святах цієї установи, як свідчать сучасники, відчувалася постійна турбота ректора. «При всьому своєму обтяженні обов’язками: професора-викладача, ректора-адміністратора, Головноуповноваженого Уряду УНР, маючи при тому й особисте родинне життя, проф. І. Огієнко знаходив час на постійні наради з бібліотекарем Ст. Сірополком у бібліотечних справах. Незалежно від того частенько й сам навідувався до бібліотеки, не тільки як професор, читач, але й дорадник в біжучих бібліотечних питаннях. Наслідком цього університетська бібліотека відзначалася своїм порядком, організацією та стрункістю в праці, – писав співробітник бібліотеки, а пізніше відомий бібліограф і книгознавець Л. Биховський. Варто наголосити й на тому, що щасливим збігом обставин у тяжкі для нашої батьківщини часи Визвольних Змагань 1917–1920 років в очолюваному І. Огієнком університеті й зокрема у бібліотеці зібралася українська книгознавча еліта – Л. Биковський, Ю. Іванов-Меженко, С. Сірополко, М. Ясинський.

Джерелами до вивчення бібліотекознавчої та організаторської діяльності в бібліотечній справі І. Огієнка є насамперед документи й матеріали архівного фонду Кам’янець-Подільського державного українського університету, що зберігається в Кам’янець-Подільському міському державному архіві. В описі фонду окремим розділом виділені матеріали, пов’язані з діяльністю бібліотеки. Вони хронологічно охоплюють період 1918–1922 років, що поділяється на два півперіоди: а) в Україні; б) на еміграції. З усіх справ дві належать до 1918 року, десять – до 1919, вісім – до 1920, дві – до 1921–1922 років. Архівні джерела розповідають про правила роботи, принципи комплектування, діяльність бібліотечної ради, читацькі запити й ректорове опікування роботою бібліотеки.

Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриття університету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І. Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертав увагу на проблему збереженості книжок.

Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, який ректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ, навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано за підписом І. Огієнка листи такого змісту:

«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долю до збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотеку Кам’янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви, може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні. Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».

Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулися численні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції і серед них – Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовно поповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі свої видання, Кам’янець-Подільська хлопчача гімназія – 2716, Кам’янець-Подільське церковно-архівне товариство – 129, Київська духовна академія – 746, бібліотека київського Університету св. Володимира – 7, департамент середніх і вищих шкіл Міністерства народної освіти – 23. З приватних книгозбірень безкоштовно передали університетові: М. Хитько – 2230 томів, С. Русова – 642, П. Бучинський – 273, С. Шманкевич – 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський – 23, В. Біднов, Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вклад самого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українські видавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа», «Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920 року було подаровано 17286 книжок, закуплено – 11169 на суму 87236 крб. Впродовж 1918–1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже, створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, а особливо надходження дарунків.

Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки не залишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919 року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професори переглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотеки для користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов’язати кожного професора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Але цього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посаді Головноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 року видає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3–5 осіб, у вільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечні каталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фонду університету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярією Міністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу преси Міністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерства внутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ при Головноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків, сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.

Ректор увесь час тримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки, підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не був сталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р. сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічники бібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створено бібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютому склад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, що поширювалося також на референтів окремих відділів управління Головуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голос мали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засідання Комітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітету створила прецедент для з’ясування положень про правове становище Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки. Для з’ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначила статус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лише інформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеження повноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхідний баланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострих суперечок і протиріч.

До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральних державних установ, що залишилися в Кам’янці-Подільському після евакуації уряду. Склад Комітету не був постійним – він змінювався й оновлювався впродовж свого існування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питання соціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітнього характеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювались комісії з представників Комітету.

З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасового припинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв’язку з відновленням праці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24 квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано в Раду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свого складу.

Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створив структуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, що складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено й референтури, які репрезентували розформовані міністерства.

Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНР виконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення яких поширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльності Головуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемами суспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, були питання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом; налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордонними організаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону; вирішення справ, пов’язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ, опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міського характеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі, промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.

Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це були досвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До її структури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії, особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характеру державного й більше ділового».

У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупації І. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об’єднати представників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР, так і уряду Директорії. Лише в об’єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української державності та її майбутнє.

Урядовці центральних державних установ, які не виїхали з Кам’янця-Подільського, організовувались у референтури, сфера впливу яких поширювалася на фінанси, військо, охорону народного здоров’я та опікування, шляхи, суд, земельну справу, державне майно, віросповідання, освіту, пресу та інформацію тощо. Головний референт з кожної ділянки управління входив до ради Управління Головуповноваженого і відповідав за стан роботи підпорядкованої йому референтури. В міру відновлення роботи міністерств останні скасовувалися. З 1 квітня 1920 р. припинила свою діяльність референтура військових справ, з 4 травня 1920 р. – й інші. При Управлінні Головуповноваженого були залишені лише референтури – загальна, опікування та особистої канцелярії Головуповноваженого. Таким чином, І. Огієнко виконав одне з головних і досить складних завдань по збереженню й відновленню державного апарату. Створені референтури з майном та особовим складом перейшли до відновленого центрального апарату влади. Така реорганізація спричинилась реформуванням та скороченням Управління Головуповноваженого, яке на 25 червня 1920 р. складалося з 61 особи. Правоздатні дії Головуповноваженого зводилися до впровадження в життя постанов центрального апарату влади в разі, якщо вони не суперечили місцевим інтересам. Разом з тим правове поле Головуповноваженого розширювалось і можливістю видавати підзаконні акти, розпорядження, що мали чинність закону на підлеглій території. Водночас копії законів передавалися на розгляд РНМ, яка в разі потреби мала право призупинити їх дію.

Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереження держмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого уряду УНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинила польська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалося відразу після вступу польських військ до Кам’янця, тобто з 16 листопада 1919 р., і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, таке поводження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р. №4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майно береться на збереження на тій підставі, що територія Кам’янця-Подільського, за визначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко в депеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячне хазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край до такої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населення стріне їх, як своїх ізбавителів».

На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум в справі поводження військових властей Польського Панства на території України, зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітко визначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень, ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезено державного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші, телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки, одяг, борошно тощо.

З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, яка проводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7 грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов’язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.

Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По – дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.

Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.

До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища – нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам’янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам’янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.

Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницю загальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з’ясування справи. Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.

Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичної нестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності, збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення української гривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної ваги набувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамоти від вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся робота Експедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепи про необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директив у цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, не виконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливим вчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші для продовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українські банкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.

Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські гроші дійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність була значно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та інших іноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цю ситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час були дорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла, тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців». Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучно збільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значення приблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевнення Головного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР, з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження про примусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис. польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.

Про невідповідність реального і встановленого курсу польської марки українському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці Голові Української дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційна валюта, встановлена в Кам’янці, не відповідає біржевій ціні: польська марка дорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5–6 крб. Наслідком цього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, що польські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованці в Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». Рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банкові взагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнко добивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського й українського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку, виносив на розгляд Комітету питання, пов’язані з регулюванням обігу української валюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартості купюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмін купюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальною комісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники від Державного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативу союз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міський голова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно з постановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випуск грошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартість українських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову про необов’язковість обігу інших валют.

Найскладнішим завданням, покладеним на І. Огієнка, як на Головуповноваженого, було відновлення роботи державного апарату й організація урядовців. Багато хто з них втратили роботу після залишення урядом УНР Кам’янця-Подільського. Центральний апарат влади та належне йому державне майно не були повністю евакуйовані, що викликало серед урядовців незадоволення й неспокій. ЗО листопада 1919 р. відбулися загальні збори співробітників центральних державних установ. І. Огієнко, як представник влади, виступив на них з роз’ясненням ситуації і виклав програму соціального захисту урядовців. Адміністрація Головуповноваженого в першу чергу сприяла тим, хто хотів покинути місто, оскільки апарат управління не потребував такої кількості службовців, яка сконцентрувалась у Кам’янці. За постановою Комітету при Голову-повноваженому уряду УНР, з 20 грудня 1919 р. було створено спеціальну комісію, до компетенції якої входило визначення розміру допомоги від’їжджаючим, що залежав від їх сімейного стану та доходів. Урядовці, які мали платню більше 20 тис. крб., не одержували допомогу. Разом з тим референтам надавалося право затримувати для роботи в місті найбільш потрібних працівників. Остаточний дозвіл на виїзд видавав Голов-уповноважений.

Стабілізація діяльності державного апарату була одним з найважливіших і найскладніших завдань, що стояли перед І. Огієнком. Для припинення хаосу, а також з метою оволодіння точною інформацією про наявність штатного персоналу, необхідного для формування апарату влади, Головуповноважений регулярно проводив реєстрацію урядовців. Усі службовці несли сувору відповідальність за порушення наказів і розпоряджень вищої адміністративної влади.

Та, незважаючи на вжиті заходи, питання організації урядовців не втрачало своєї гостроти. Значна кількість кадрів залишалась поза суспільною працею. Тому на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, що відбулося 20 січня 1920 р., заслуховувалась «справа притягування урядовців Центральних Державних Установ і українського громадянства до праці». Організацією урядовців мали займатися дві спеціально створені комісії: «комісія по організації праці для урядовців» та «комісія по організації громадянства». З метою більш ефективного використання наявних кадрів проводився перерозподіл урядовців у межах центрального та місцевого апарату.

Найсуворіші санкції застосовувалися за дисциплінарні порушення до вищих посадових осіб. Справи такого порядку розглядала спеціально створена персональна комісія. Так, на одному з її засідань стояло питання про причини довготривалої відсутності на засіданнях Комітету представника військового Міністерства П. Ліхачевського, представника Міністерства преси та інформації І. Косенка, представника канцелярії Директорії О. Чубук-Подільського.

Вжиті заходи, безумовно, сприяли підвищенню відповідальності урядовців усіх ланок державного управління та поліпшенню трудової дисципліни, однак переведення українських установ з 1 лютого 1920 р. в розпорядження польської влади, яка ліквідувала чимало з них, ускладнило ситуацію. Скорочення апарату влади гостро поставило питання суттєвої реорганізації системи державного управління, соціального та правового захисту українських службовців. На виконання постанови РНМ від 16 лютого 1920 р. І. Огієнко підписав наказ від 8 квітня 1920 р. про скорочення штатів управління, за яким усі установи поділялися на три категорії. До першої належали такі, в яких урядовці звільнялися в повному складі; до другої – установи, в яких скорочення урядовців було частковим; до третьої – ті, що мали перейти до польської влади або ліквідуватися.

В умовах докорінної реорганізації структури управління та значного скорочення штату урядовців І. Огієнко, як Головуповноважений уряду УНР, пакетом наказів від 1, 6, 8, 13 і 15 березня 1920 р. вимагав від референтів розробити штатні розклади кожного відомства з поданням до Управління Головуповноваженого повних списків службовців, які звільнялися, і тих, котрі залишалися на службі. Для підвищення ефективності діяльності державного апарату, а також для матеріального заохочення урядовців було розроблено систему їх соціального захисту. Проте після затвердження РИМ постанови від 9 лютого 1920 р. ситуація набула значного загострення. Річ у тім, що працівники, яким надавалася відпустка до 1 січня 1920 р., забезпечувались відповідним грошовим утриманням, а надалі, якщо їх не було покликано на державну службу станом на 16 лютого 1920 р., підлягали скороченню. Таке становище вело до деморалізації урядовців, створювало ґрунт для їх незадоволення й поширення антиукраїнської пропаганди з боку більшовиків. Навіть за таких складних умов І. Огієнко робив усе можливе, щоб державні службовці мали право на соціальний захист. Зокрема, організована ним служба безплатного лікування передбачала допомогу у зв’язку з хворобою в розмірі 180 грн. щоденно, хворим сплачувалась вартість ліків, додатково на лікування відшкодовувалося ще 1500 крб. Крім того, при Управлінні Головуповноваженого існувала посада лікаря. Урядовці, які постійно не проживали у Кам’янці-Подільському, мали право на допомогу у половинному розмірі.

В умовах галопуючої інфляції та зростання цін суттєвою підтримкою життєвого рівня стало надання продовольчої допомоги всім працюючим урядовцям. Така підтримка була вкрай необхідною, оскільки через припинення з 16 грудня 1919 р. випічки хліба підприємствами міського самоврядування ціна на нього підскочила до 19 крб. за фунт, а на 26 лютого 1920 р. – до 37–38 крб.; фунт масла на кінець лютого 1920 р. коштував 450–500 крб., десяток яєць – 180 крб. За цих умов, згідно із Законом УНР від 12 листопада 1919 р., необхідна допомога надавалась усім малозабезпеченим урядовцям. Референтура народного господарства для цієї категорії службовців також періодично видавала різні продукти: цукор, каву, какао, борошно. Всі службовці мали різні види доплат: добові, кваліфікаційні, інфляційні, одноразову допомогу на Різдво та Великдень та ін.

І. Огієнко добре розумів, що підвищення соціальної напруженості досить небезпечне в умовах демагогічної агітації лівих партій, і тому його політика, як Головуповноваженого уряду УНР, мала виразне соціальне спрямування. Його спогади про своєчасну виплату заробітної плати, що рятувала людей від голодування, про матеріальну підтримку освіти й культури не були простим вихвалянням ученого на схилі літ. Факти, наведені І. Огієнком в «Рятуванні України», мають під собою реальний грунт, підтверджений документально.

Аналіз засідань РНМ засвідчує, що на її розгляд 23 березня 1920 р. з ініціативи І. Огієнка було внесено законопроект «Про підвищення платні урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, що знаходяться під владою У.Н.Р.». Відповідна постанова, затверджена РНМ 25 березня 1920 р., поступово вводилася в дію з 15 квітня 1920 р. на території, що підлягала «Головуповноваженому управлінню». Згідно з її положеннями, основні оклади й оклади вільнонайманим службовцям, навчально-педагогічному персоналу та студентам Кам’янець-Подільського державного українського університету збільшувались у п’ять разів, усім іншим працівникам цього закладу – вчетверо, штатним працівникам Українського державного Театру – втроє, нижчих початкових шкіл – у сім разів. Зростав відсоток добових грошей, що компенсував витрати на дорожнечу. На кожну дитину в родині урядовців віком до 16 років передбачались додаткові виплати в розмірі 15%. Ця постанова від 29 травня 1920 р. набула чинності Закону УНР «Про поліпшення матеріального становища службовців місцевих державних установ, що підлягають Українській Народній Республіці». Користуючись правом видавати з фонду Головуповноваженого фінансову допомогу, І. Огієнко підтримував розвиток місцевої преси, Український державний театр та приватні театри. Крім того, 200 бідних студентів Кам’янець-Подільського державного українського університету за 1 семестр 1920 р. отримали допомогу в розмірі по 2000 крб. на особу загальною сумою 2400000 крб. Комітет при Головуповноваженому уряду УНР своїм рішенням від 3 лютого 1920 р. підтримав прохання економічного відділення ради студентських представників університету про надання допомоги на створення студентської їдальні.

Як державний діяч, І. Огієнко розумів необхідність відповідних матеріальних умов для утвердження національно-державницьких ідей. Особливого значення він надавав розвиткові національної культури й освіти. У тяжкий для Української держави час він знаходив кошти на утримання національно-культурних закладів, завдяки чому культурна праця, незважаючи на всі негаразди, не тільки не припинялася, а навпаки, розвивалася. Осередком культурно-освітньої діяльності залишався університет, навколо якого гуртувались усі сили українського національного відродження. Саме в університеті розпочалася важлива для розвою української науки робота, спрямована на створення наукової термінології. Зокрема, на правничому факультеті було створено термінологічну комісію по складанню словника юридичних термінів, на історичному – комісію по створенню історичного словника української мови, на богословському – комісію по перекладу Святого Письма на українську мову. Під пильним контролем Головуповноваженого перебувала шкільна освіта. І. Огієнко систематично відвідував школи Кам’янця-Подільського, вивчав потреби освітян. Завдяки неймовірним зусиллям вдалося зберегти шкільництво від розвалу, забезпечити державне утримання освітян, відстояти перед польською владою обов’язкове навчання українською мовою тощо.

Досить складно вирішувалося питання про надання права вільного розвитку українській пресі в умовах польської окупації. Річ у тім, що польська цензура постійно втручалась у видавничий процес, забороняючи ті чи інші періодичні видання або окремі випуски, наприклад, газети «Наш шлях». Польська цензура створювала перепони і належному технічному забезпеченню українських видань, через що зовнішньо українські газети суттєво поступалися польським виданням. Цензура викреслювала все, що стосувалося перебування поляків в Україні, повідомлення про події на фронті, військові операції армії УНР. Це не могло не позначитися на стані інформованості населення. Такою ж була політика і щодо книжкової справи. Тому І. Огієнко наполегливо домагався введення до цензурного комітету українських представників, які обстоювали б інтереси і права української преси. І вже з 30 січня 1920 р. такі представники діяли в польських цензурних органах. В особливо складних випадках Головуповноважений сам звертався до польських властей з протестами, виборюючи об’єктивну і справедливу оцінку українських видань. Після однієї з таких заяв від 18 травня 1920 р. І. Огієнко отримав запевнення від польської військової цензури про уважніше ставлення до українських часописів.

Важливою ділянкою роботи І. Огієнка стало збереження й організація українського війська. Функції контролю взяла на себе військова рада, створена за наказом Головуповноваженого від 10 грудня 1919 р. До неї увійшли отамани В. Зелінський, І. Кобза, Павленко та державний інспектор М. Теліжинський.

Пожвавлення роботи в організації війська пов’язане з діяльністю отамана Ф. Колодія, який з 10 грудня 1919 р. очолив референтуру військових справ. Останній, як згадував І. Огієнко, сумлінно і старанно виконував свої обов’язки, був людиною працьовитою й кристально чистою, безперервно працював для організації війська». Про добре налагоджену роботу цієї референтури писав у своїй доповіді від 7 березня 1920 р. головний військовий прокурор Е. Мошинський, особливо наголошуючи на тому, що офіційно в Кам’янці-Подільському могла існувати лише референтура військових справ, яка використовувалась для упорядкування справ центральних інституцій військового міністерства і для охорони державного майна.

Вважаючи створення нових військових формувань, які захищали б українську державність, найголовнішим завданням, І. Огієнко доручив полковникові Шандруку формування полку. Однак сподіваного результату досягти не вдалося. Щоб прискорити процес реорганізації української армії, І. Огієнко неодноразово звертався до Головного Отамана з пропозиціями, донесеннями, листами. В одному із звернень до С. Петлюри він писав, що справа формування українського війська гальмується через відсутність коштів, і просив надати кредит у сумі до 100 млн. крб. Детальніше це прохання він обґрунтував у листі до С. Петлюри від 12 березня 1920 р., особливо наголошуючи на тому, що зволікання зі створенням українських військових формувань негативно позначиться на політичному становищі держави. «Йде шалена агітація проти формування українського війська, – писав він, – а між тим ворог свої сили збільшує… В Кам’янці зібралось дуже багато вільного народу, який нічого не робить, політиканствує – веде шалену агітацію проти всіх, хто йому не до вподоби». Гальмувала процес і нерозсудлива політика поляків, внаслідок чого серед військових було «мало тих, хто мав охоту йти вкупі з ними». Тому І. Огієнко вважав необхідним виконання в першу чергу таких завдань: 1) обов’язкова присутність військового міністра, який би взяв усю відповідальність на себе; 2) подання необхідної фінансової допомоги на створення військових формувань; 3) отримання дозволу на організацію української армії полковникові О. Вдовиченку, який мав найбільший авторитет поміж військовими.

На жаль, накреслені плани не були доведені до кінця через розбіжності в поглядах між центральними урядовими структурами і адміністрацією Головуповноваженого. Крім затвердженої 4-ї стрілецької бригади, вище військове командування дозволу на створення інших формувань не дало, а займатися організацією військових частин дозволялося лише особам, які призначались урядом. Коло повноважень Головуповноваженого в той час було досить обмеженим: він контролював діяльність юнацької школи, мав право опікуватися військовими, зберігати військове майно, збирати необхідну інформацію. А тим часом відсутність у місті військового командування, надмірна скупченість військових, обмеження відповідних повноважень Головуповноваженого негативно позначалися на процесі реорганізації української армії.

За такого збігу обставин найбільшим досягненням у сфері військової політики можна вважати створення в грудні 1919 р. військової школи для підготовки українських старшин, діяльність якої повністю відновилася з 1 січня 1920 р. До її організації І. Огієнко доклав чималих зусиль. Головну перепону чинила польська адміністрація. Та, врешті-решт, відповідний дозвіл на її відкриття було отримано – за умови, що школа матиме аполітичний характер, її навчальна програма ставила за мету збільшення військового досвіду з гарматної та інженерної справи, піших військ. Начальником школи було призначено генерал-поручика В. Зілінського.

Поряд з вирішенням питань організації українського війська І. Огієнко багато часу приділяв справам, пов’язаним з матеріальною допомогою та медичним забезпеченням військових та їх сімей. З-поміж найневідкладніших проблем, що розглядалися в Управлінні Головуповноваженого, були й такі, як виділення «харчових грошей на козаків», подання грошової допомоги в розмірі 4 млн. крб. військовим урядовцям і козакам, які перебували в Ланцуті, надання матеріальної підтримки вдовам, утворення військового санітарного управління тощо.

Виконання заходів по збереженню й захисту української державності ускладнювалось поширенням інфекційних захворювань – тяжкого наслідку війни, розрухи, катастрофічного спаду життєвого рівня населення. Справжнім лихом, що незмірно загострило і без того напружену соціально-економічну ситуацію, стала епідемія тифу й холери. Лише на початок грудня 1919 р. у Кам’янці-Подільському на тиф захворіло 10000 осіб. Велике скупчення в місті людей спричинило швидке поширення інфекції. Боротьба з нею стала загальнодержавною справою. За наказом Головуповноваженого уряду УНР від 30 листопада 1919 р. всі лікарі, залишені в Кам’янці-Подільському, підлягали реєстрації в управлінні повітового військового начальника. 8 грудня 1919 р. почав діяти санітарний комітет при Головуповноваженому уряду УНР, що складався з референта по санітарних справах, представників губернського, повітового і міського самоврядування, польської влади, залізниці та державного контролю.

Головним завданням комітету стала боротьба з епідемією, об’єднання всіх медично-санітарних організацій міста. Для більш планомірного медико-санітарного обслуговування місто поділили на 10 лікарських дільниць, кожна з яких мала дільничного лікаря та медсестру. Санітарний комітет за рецептами районних лікарів виділяв для найбіднішого населення необхідні ліки та дезинфекційні засоби. Все це давало можливість залучити до боротьби з пошестю найширший загал медичних працівників.

У вирішенні найгостріших санітарно-епідеміологічних проблем брав участь місцевий відділ Червоного Хреста, одним з фундаторів якого був І. Огієнко. Управління Головуповноваженого разом з головною управою та місцевою філією Червоного Хреста розробило дійові заходи для запобігання поширенню епідемії. Так, у грудні 1919 р. при головному управлінні Червоного Хреста було створено дезинфекційну колону, на яку фонд Головуповноваженого лише того ж місяця відшкодував 220460 грн. її силами з кінця грудня 1919 р. до середини січня 1920 р. було продезинфіковано 36 помешкань. Санітарна комісія при Головуповноваженому взяла під контроль залогову міську баню, в якій чотири дні на тиждень були безплатними послуги з видачею мила. На сторінках міської преси постійно друкувалася інформація про дотримання норм особистої гігієни, проводилась роз’яснювальна робота по запобіганню інфекції. Та, незважаючи на здійснену величезну роботу, ліквідувати інфекційні захворювання повністю, на жаль, так і не вдалося. Від них постраждали тисячі людей. У квітні 1920 р. від тифу помер референт військових справ Ф. Колодій.

І. Огієнко не зміг до кінця реалізувати свою програму по налагодженню більш-менш нормального для умов війни життя, хоч і робив усе можливе. 6 липня 1920 р. на засіданні РИМ вирішувались питання евакуації уряду з Кам’янця-Подільського. Вченого включили в комісію, що займалася цією справою. Очолював комісію Є. Архипенко. З 7 липня Кам’янець-Подільський було оголошено в стані облоги, а за кілька днів уряд Директорії опинився в Тарнові.

Після повернення центрального уряду до Кам’янця-Подільського потреба в існуванні системи управління Головуповноваженого уряду УНР відпала. В літературі існують різні точки зору щодо хронологічних меж існування цієї структури влади. Так, М. Тимошик обмежує його липнем, а В. Яблонський – квітнем 1920 р. Однак, за архівними документами, РИМ рішенням від 17 жовтня 1920 р. прийняла підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління Головуповноваженого уряду УНР, а 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РИМ А. Лівицький та Головуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію управління Головуповноваженого уряду УНР.

Таким чином, найпліднішими в діяльності І. Огієнка були вісім місяців – з листопада 1919 р. по липень 1920 р. За цей час він активно включився в роботу по організації структур державного управління, намагаючись по можливості уникати помилок попередніх українських урядів. Його діяльність була спрямована на налагодження системи адміністративного апарату, регулювання фінансової сфери, створення нових військових підрозділів та системи підготовки військових кадрів, державну підтримку національної культури й освіти. Хоча не всі задуми були реалізовані, це не применшує вартості його державницької праці.

У взаємозв’язку своїх достоїнств і вад Іван Огієнко відбувся і як науковець, і як державний діяч. В цьому, безперечно, привабливість його особистості для сучасників. Яку б посаду він не обіймав, чим би не займався, він робив усе не заради себе, а заради утвердження національної ідеї, в поняття якої передусім включав відновлення держави на українській землі. З огляду на це його можна назвати українським неоромантиком. Саме віра в українську справу і бажання прислужитися українському народові змусили його залишитись у Кам’янці-Подільському, незважаючи на те, що уряд капітулював перед складністю обставин. За сумлінну державну службу І. Огієнку неодноразово виносилися подяки. Все життя він був вірний собі і тим принципам, які сформувалися в нього ще з дитинства, це безмежна любов до Бога та свого народу, яким він служив серцем, душею і розумом.

3. Польський період в еміграції

Жити тяжко мені на чужині,

На далекій холодній землі:

Як учора було, так і нині, –

Я купаюсь в затруєній млі.

Все чуже, все для мене незнане,

Я немов на пустелі один…

Чи надовго вже сил моїх стане,

Щоб і далі молов старий млин?

Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризують початковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 року після вимушеного полишення ним останньої столиці Української Народної Республіки – Кам’янця-Подільського.

Весь цей час – і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові, а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гаряче взявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцями етнічних українських землях, – колишній професор Київського університету і міністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення в Україну

Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам’янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.

8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам’янці-Подільському і надати йому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди на посаду професора церковнослов’янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».

Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду – десятитомна «Історія церковнослов’янської мови».

4. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві

З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливу увагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були «Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.

«Рідна мова» – перше українське, суто мовне видання в діаспорі в міжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував роль фактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу – одна література, мова, один правопис.

За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова» згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центр українознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширення серед широких верств української громадськості в діаспорі української літературної мови на наддніпрянській основі.

З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількості статей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами яких були І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип’якевич, Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.

З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, у програмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб’єктивних, що заторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика будує, а злослива – руйнує» – писав І. Огієнко. «Рідна мова» стає журналом і літературним». І справді, об’єктивність і незаангажованість ідеологічними штампами, на відміну від критики 30-х років в Радянській Україні, властива критичним відгукам про твори сучасного літературного процесу, передовсім діаспорного.

Крім Я. Гординського, Б. Кобилянського, Л.Білецького, Є. Грицака, І. Ковалика, П. Кривоносюка, найактивнішим літературним критиком журналу був І. Огіенко. Як і в попередні роки, журнал був трибуною виступів письменників діаспори. Тут друкували свої твори І. Огієнко, В. Багацький, Б. Лисянський, М. Обідний, Наталена Королева. Особливо плідною була участь у журналі Спиридона Черкасенка, якого І. Огієнко називає Каменярем всеукраїнської літературної мови, творцем найкращих зразків духовної творчості, «найяснішим щирим світильником, що сонцем говорить і світить у нашій літературі. На велику увагу заслуговує журнал у світлі сьогоднішньої державницької політики в галузі освіти, зокрема мовної. Видання з номера в номер вміщує статті про чистоту української мови, про роль мови у вихованні національне свідомої особистості – громадянина.

Отже, можна стверджувати, що журнал, безперечно, був форпостом національної ідеї в 30-х рр., великим пропагандистом і цінителем національної культури; розглядав питання мови й літератури як важливі культурні й національно-політичні чинники. Саме так і оцінювали його сучасники.

«Наша культура» – друге варшавське видання І. Огієнка.

Журнал суттєво відрізнявся від «Рідної мови». Він був задуманий насамперед як «вільний науковий», а також як «незалежний…, що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції. За справедливим твердженням дослідника української преси А. Животка, «Наша культура» займала поважне місце в пресі українського позасовєтського простору».

І справді, з самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національне зорієнтованої культури. «Тільки духовна культура, – писав Іван Огієнко, – творить правдиву національну еліту – духовно міцну, естетично здорову, в житті витривалу».

Журнал культивував дух поваги до науки та її творців, дух толерантності та політичної незаангажованості, що взагалі було властивим науковцю Іванові Огієнку, хоча питання про його політичну орієнтацію є суперечливим. «На сторінках «Нашої культури» писали вчені найрізноманітніших політичних напрямів, – зазначав Огієнко. – В нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко й беззастережно об’єдналася».

Як надзвичайно цінне відзначав Огієнко те, що еміграція з Великої України не лише посилила «наукову західноукраїнську еліту», а й через «Нашу культуру» допомагала науковій еліті знайти трибуну і здобути сферу впливу на українське громадянство, сприяти відродженню нації.

І справді, за три роки свого існування в тридцяти двох томах було надруковано понад двісті наукових статей обсягом 124 др. ар. На думку Огієнка, об’єднуючим стержнем більшості з них була національна ідея. Зміст наукових статей він розцінював як цінний матеріал для духовного розвитку нації, зокрема її національної свідомості. За три роки існування видано було 32 книги обсягом 124 др., в яких вміщено понад 200 наукових статей.

Гаслом журналу були слова: «Творімо українську культуру всіма силами нації». Проголошеному гаслові журналу слугувала і пропаганда в журналі необхідності єдиної літературної мови як найважливішого чинника плекання нації. Однак матеріальне становище журналу погіршувалося, що й зумовило його припинення. Це відчутно знекровило справжню українську наукову думку, зокрема літературознавчу. Не справдилися слова Івана Огієнка із його катехізису «Наука про рідномовні обов’язки»: «Добрий стан національних видань-то могуча сила народу й запевнення розвою рідної культури, а висота їх накладу-то ступінь національної свідомости народу».

Огієнкові «Рідна мова» і «Наша культура» ввійшли в історію української духовності як могутні фактори консолідації нації та пропаганди нашої культури.

5. Домініка – найважливіша людина в житті Огієнка

1937 рік. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг.

Саме зараз, здається, варто згадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всі негаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.

На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, – це вона мене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко

Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершини творчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання вперше скромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий. Нарешті у коло громадських діячок – найвідоміших представниць українського жіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра, О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хто присвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістили коротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко – скромну, наділену щедрим даром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:

«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, без їхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях. – ще донедавна такий нелюдний, осміяний – родину. Родина – найменша клітинка нації. Здоров’я цієї клітинки – здоров я всього організму».

Саме ці риси – самовіддане служіння ідеї національної культури та держави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе і привітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і коли завітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячі Л. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса, Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В. Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Чернова та багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність і сила, чуйність і гідність.»

На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року – двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьому ж місті, в сім’ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. Батько Данило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиною Григорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якої походила мати Домініки – Акулина, належала до давнього польського шляхетського роду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ’я і виховував дітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу. Домініка стала улюбленицею не лише сім’ї, де виростав ще син Петро, але й обох родин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійно пломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був Тарас Шевченко.

Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, в Брусилівській п’ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, який докладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічна діяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати у дітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключним здібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своєму класі успіхів.

Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття, скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання Івана Огієнка. Переборовши сором’язливість, скутість та користуючись близькістю навчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться з Домініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.

Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутне матеріальне становище сім’ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає на педагогічну ниву – стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. За звичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою – селяни за встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання. Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох учениць із бідняцьких сімей.

У травні 1901 року, після завершення навчання у київській військово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячну відпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительські будні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнання світу. Він ділиться своїми мріями – навчатися далі, будь-що здобути університетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю, гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацювання в медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі – кохання!

Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися, ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, за порадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі. 11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іван беруть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховати здорову, патріотично свідому родину – це мала робота?» – запитувала Домініка Огієнко.

Інтереси сім’ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому, що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», – свідчив Іван Огієнко. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лише за перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії, професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св. Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичних викладів, поетичних творів, словників; рецензій.

Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьому сприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з’являються в кабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання. Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувала кілька тисяч томів.

Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію в Петрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надії національного відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко з притаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальних перетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачить чоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює над черговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами про українську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію – завершити освіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українського народного університету, а 1918 року – студенткою Українського Державного університету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжувати навчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам’янця-Подільського, який став у 1919–1920 роках місцем перебування уряду Української Народної Республіки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожної зустрічі, а вони відбувалися часто, напам’ять прочитувався чи не цілий «Кобзар». звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалися додому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива, вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучих справ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможним студентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався до неї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшло саме до неї.

Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освіти і мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючи евакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, за багатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив на банківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім’я прибула у Кам’янець лише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи нарікання за таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайну безкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить й інший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило в Огієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5 мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та на пропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валюту дружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутися своїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам’янець, а це викличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидко знецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене на нужду й поневіряння.

Кам’янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливо важким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв і віровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка, вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності та дипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, аби полегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов’язків. Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину, свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.

Не було обіду, а подеколи й вечері без гостей, і так день у день. Господиня створила в домі Огієнків щиру атмосферу сердечної гостинності, осередку національного духу й державності. Велика Огієнкова домівка стала для багатьох людей громадсько-політичним, культурним центром, де зустрічалися й перетиналися знамениті постаті епохи. Не знайдеться бодай одного українського міністра, який не бував би гостем Огієнків. Декілька разів відвідав дім Головний отаман С. Петлюра, гостили тут член Директорії Ф. Швець, прем’єр-міністр І. Мазепа, міністр А. Лівицький. Довше мешкали в різні періоди професори В. Біднов, Л. білєцбкий, Д. Дорошенко з дружиною та багато інших.

Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчив сам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вона свідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де як державний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, то прагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження про першу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченка у березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: на обличчях їх – повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробили честь академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, – каже мій сусід, професор Столярів. – Жінка ректора університету й Головноуповноваженого уряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона – скромна, тактовна, ні одним рухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетність і культуру духа».

Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завжди вміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок, що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичної окупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду Ісака Мазепи. До з’ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинку Огієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною, підготувала прем’єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьому відпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вона про покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердо відповіла: «А хіба ж я боюся смерті?. Найвище щастя людини – покласти життя своє за рідний край».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидала рідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати на її визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.

Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка година випала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всі турботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки на еміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українська діячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінці щонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраці з чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».

Тарнів, Винники, Львів, Варшава – шлях скитання Огієнків. Тарнів – урядовий центр УНР в екзилі – був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, за нових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість у стосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка по співпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам’янці Софія Русова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам’янці. Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча.»

Іван Іванович – викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р. професор кафедри старослов’янської мови та палеографії православного відділу теологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкою польського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І. Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботи без усякого попереднього повідомлення, без подання причин і без прожиткового забезпечення.

У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання до уряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископом Луцьким мав стати В’ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посаді польський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневих ваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився від пропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. З цією подією пов’язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко, який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленої заради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокопович таємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечий сан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на погляд пересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вона погоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений її поривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюблену видавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярний місячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столиці німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до 1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Наша культура».

Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною. Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин», приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний стан вигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за таких умов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій і зневір’я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. Святого Письма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало.»

Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції Домініка Данилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою та чулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойно несучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобів до існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родині стан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у його діяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколи не чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чи нарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебрала на себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама та дарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймала надзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якому ніколи не зраджувала. Пам’ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живою мовою Київщини. Найдосконаліше пам’ятала і величезну кількість пісень, їх річний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записати повний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та не судилося.

Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров’я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували – вирізали заражену раком ліву нирку. З’явилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.

І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Український літературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.

Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою».

Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.

21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, з’явилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.

А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, – писала С. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, – відзначив Л. Кобилянський, – це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, – наголошував В. Підгорецький, – діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».

Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини-України».

Пам’ятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, – «Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян» із посвятою – «Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам’ять».

6. Роль митрополита Іларіона у релігійному житті українців

Вже згадувалось про прийняття Огієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частково переломний етап життя Огієнка докладніше.

Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьох прикрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичних організацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи «Рідна Мова» й «Наша Культура», які, за його ж словами, останнім часом «ледь животіли», Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу. Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початок того шляху, що був пов’язаний з чернецтвом і служінням Богові.

Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й об’єктивні чинники.

З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все настійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну зміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.

Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне, так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932 році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовну посаду – єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильників В. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка дала згоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді від чернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.

Певні надії для здійснення давньої мрії – здобуття автокефалії Українській церкві – додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.

Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:

1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;

2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;

3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.

З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, і Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.

6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, давався авторові особливо нелегко.

Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.

Проф. Д-р Іван Огієнко».

Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про повернення в Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професорська кар’єра, наукові набутки і відкриття, нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчої проблематики – все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другий план. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професора Огієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатися до сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а – молитися. Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшим Іларіоном – «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме так він пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресу професора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі – лише коротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».

То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…

Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року – в день великого церковного свята Івана Богослова – у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійший Діонисій – митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко – його заступником.

Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.

19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.

Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».

В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інаугураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати:

«Стою я перед Вами, схвильований, у величезній! переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя…

Посланці багато розповідали мені про невимовна тяжкі голгофські страждання Холмсько-Підляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов’ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, – аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська.

І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя Холмсько-Підляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього – навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!.».

Відновлювати й упорядковувати релігійно-національне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією у 1924 році православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав, і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців.

За таким активним поступом українського православ’я не міг без занепокоєння стежити польський уряд. І якщо ренесанс Української греко-католицької церкви на підвладній йому території вимушено терпів, зважаючи на протекцію цієї церкви з боку Риму, то з Українською православною вирішив учинити жорстоко.

З офіційного наказу Варшави з 1937 року почалося примусове окатоличення православних віруючих, насильницьке перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віруючі чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за один рік таке святотатство було вчинене над більш як 150-ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.

Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія арієпископа Іларіона, а з нею й надії православних українців на захист від жорстокості й самочинства влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім’я якого користувалося повагою і авторитетом не лише в науковому світі.

Таким чином, зацікавлення темою чернечого життя, глибинною філософією високого чину служіння Богові й народові тих особистостей, хто всерйоз і надовго відважувався стати на цей непростий житейських шлях, відрікаючись добровільно від земних благ, виникло в Огієнка-Іларіона цілком закономірно. Тому, напевно, нас не має дивувати, що в цей час митрополит вирішує приступити до написання спеціального дослідження, за яке досі ніхто з українських дослідників не брався, а саме – феномен українського чернецтва і філософія релігійності.

Серед тих, хто першим привітав і морально підтримав Іларіона в новій для нього ролі душпастиря занедбаної й понівеченої Холмсько-Підляської єпархії, був митрополит Андрій Шептицький – справжній подвижник української справи в Галичині, який своїми мудрими діями справляв значний вплив на політичне життя Західної України. В листі до Огієнка, надісланому зі Львова 21 жовтня 1941 року, митрополит Андрій, зокрема, писав:

«Після Вашої хіротонії я бажав переслати свої гратуляції і побажання, але ми були відірвані прірвою більшовицького кордону. Від зайняття Львова німецькою армією я знову хотів писати, але через кордон листів не можна було пересилати. Вашому преосвященству бажаю, щоб Ви в Холмщині, а, може, і в цілій Україні відновили віру св. Володимира і митрополита Іларіона».

Відтоді між провідниками двох гілок українського православ’я зав’язалися тісні стосунки, відбувалося жваве листування. У листі-відповіді Іларіон щиро ділився зі своїм однодумцем болями і труднощами, які постали перед ним на початковому етапі душпастирської місії. Ось уривок з листа до митрополита Андрія, датований 14 листопада 1941 року:

«Під час Вашого 22-місячного більшовицького полону очі мої все зверталися до Львова, з душевною тривогою вдивляючись на Ваше там мученицьке положення… Один довгий та тяжкий рік я присвятив справі відновлення Української церкви в моїй сильно занедбаній та понівеченій Холмсько-Підляській єпархії. За рік вдалося немало зробити. На жаль, тільки маю одну поважну перешкоду при відновленні стародавньої Української церкви, не згадуючи про перешкоди сильніші, вищі. Справа в тому, що наша вирішальна українська інтелігенція, розагітована несумлінними одиницями, часом не розуміється на тому, в чому саме найперше мусить полягати відновлення старої Української церкви, чи правильніше – дерусифікація її, – вона сліпо бачить це тільки в Богослужінні живою українською мовою й вимагає насильного запровадження цього, зовсім не цікавлячись відновленням самого духу давньої Української церкви. Вона не розуміє, що можна правити служби Божі по-українському, а церква позостанеться все-таки московською по духові, традиції, ідеології і т.д. Цебто підмінюється внутрішній животворящий дух зовнішньою мертвою формою, як то було з катом України москалем Постишевим, що носив українську вишивану сорочку…».

Обидва ці діячі-державотворці, патріоти своєї Батьківщини, мали однакові погляди на можливості й потребу об’єднання своїх двох церков. Митрополит Іларіон глибоко вірив, що «Українська Православна Церква, позбавлена чужих їй московських привнесень, і церква Греко-католицька, очищена від чужих нам латинських добавок, обидві церкви ці наблизяться одна до одної, як дві рідні сестри».

Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, не зважаючи на втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння. Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон звертається 5 листопада 1940 року з проханням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх приходів не проводити, а займатися суто церковними справами.

Однак справжні наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви. З початком 1944 року уряд робить ще одну – жорстокішу і цинічнішу – спробу знищення українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправдати той справжній терор, що чинився озброєними польськими загонами проти беззахисних українських віруючих. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 по 1944 роки на Холмщині було вбито у міжконфесійному конфлікті близько п’яти тисяч українців.

Поруйнування православних церков продовжувалося. Тому 4 квітня 1944 року, якраз на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на Святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибоко стурбоване, емоційне й проникливе «Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підляшшя». Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:

«Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини – православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиків-поляків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім’я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!»

А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:

«Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…».

Однак у тій страшній чорно-червоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі другої світової війни, на фоні того загального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишалося непочутим. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополицьку резиденцію – Холмську кафедру, яку сьогодні можна без перебільшення назвати забутою і непізнаною святинею нашого народу. До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої української церкви, вже вкотре обманутої, пограбованої, діленої і переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира, кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі. Після Берестейської унії 1596 року собор був силою відібраний в українців уніатами, після Зборівської угоди 1650-го – знову повернутий православним. Затим – чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану в 1939, а з 1947, після операції «Вісла», ця українська святиня знову була погвалтована і прибрана до чужих рук – тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багато стражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на 3 дії «Невинна кров».

7. Еміграція у Словаччині, Австрії, Німеччині, Швейцарії

Влітку 1944 року, відступаючи, німці знищували на своєму шляху практично все. Мало не всю працездатну українську Холмщину насильно евакуювали. Мережа українських церковних приходів, з такими труднощами відновлювана всі ці роки архієпископом Іларіоном, була розгромлена. До Холма, цієї своєрідної столиці сотень тисяч українців Холмщини й Підляшшя, втікало з довколишніх містечок і сіл немало інтелігенції, священиків. Усі ті втікачі йшли на Святу Данилову гору за порадою і надією. Незважаючи на постійні погрози з боку передусім польських підпільних бойовиків, Іларіон-Огієнко вирішив не полишати свою паству до кінця.

16 липня 1944 року він виїхав до міста Губешева на канонічну візитацію і, будучи сильно хворим, все ж відслужив церковну службу в храмі, куди зібралися тисячі українців. 17 липня повернувся до Холма. І саме того дня німецька влада прийняла рішення про примусову евакуацію керівного духовенства Української православної церкви, що діяла на теренах Польщі. Сталося так, що недавні опоненти в боротьбі за шляхи розвитку УПЦ в нових умовах – митрополити Діонисій, Іларіон та архієпископ Палладій – опинилися разом у гірському словацькому містечку Штробське Плесо, хоча й добиралися туди різними шляхами.

Дорога та була тривалою в часі й небезпечною. Під постійним наглядом німців утікачі зупинялися на певний час у Кєльці, Криниці. До Штробського Плеса прибули 9 серпня. Життя перебувало в постійній напрузі. З одного боку, чатувала щомиті реальна загроза потрапити під неприцільне бомбардування, з іншого – така ж загроза бути розстріляними чи виданими радянським військам так званими червоними партизанами, яких немало було в Словаччині і які співробітничали з московськими спецслужбами. Словацька влада повідомила провідника українських православних віруючих на еміграції про реальну небезпеку бути виданим радянським представникам буквально за кілька годин до входу їх у Словаччину.

І знову, як і в 1920 році, доля, здавалося, кинула його напризволяще. Як і тоді, в Кам’янці-Подільському, так і в 1944-у, в чужій і невідомій йому стороні, без особистого майна, з одною валізою в руці і з трьома дітьми перед Огієнком знову постало питання: як жити далі, куди їхати, до кого прихилитися? Єдина суттєва відмінність ситуації була в тому, що в далекому 1920-у вчорашньому ректорові Кам’янець-Подільського університету ледь виповнилось було 38, а тепер – більше, ніж 60 літ…

Шлях до університетських міст Варшави, Праги, Брно, де існували кафедри славістики та українські православні пастви і де в останньому він ще вважався почесним професором, були закритими для нього – туди наближалися радянські війська. Залишатися на місці і ждати арешту радянськими спецслужбами не було ніякого сенсу. Адже на той час із публікацій у західній пресі йому добре була відома доля значної частини передової української інтелігенції, духовенства, селянства, знищеної московським більшовицьким режимом у сибірських ГУЛАГах. Як і те, що ім’я Огієнка-Іларіона у радянських засобах масової інформації подавалося як «лютого ворога народу», «зрадника його інтересів». Отож, як і в 1920 році, вибору для митрополита Іларіона не було: інстинкт самозбереження, тривога за долю своїх дітей штовхали його до втечі далі, на ті малолюдні, побічні від облаштованих доріг шляхи, які вели далі на захід.

І знову, як і після вимушеного полишення Кам’янець-Подільського, Тарнова, Львова, Варшави, в його зболену і зранену житейськими негараздами душу в черговий раз назавжди поселявся біль чергової втрати. Цього разу, окрім усього, – величезний особистий архів, практично весь науковий доробок створеного у Польщі видавництва «Наша культура». Загинули вже готові до складання унікальні рукописи. З-поміж них – «Історія українського друкарства», «Складня української мови», «Українська літературна вимова», «Мова українських дум», «Граматика мови Шевченка», «Мова метрики Литовської ХІV-ХVІ віків», «Мова молдавських грамот XIV–XVII віків», «Історія української мови». Відомий український бібліограф, літературознавець, громадський і політичний діяч Володимир Дорошенко назвав загибель у Польщі значного Огієнкового наукового і творчого доробку «величезною втратою для української культури».

Таким чином, спасіння вбачалося в тому, аби потрапити в американську чи англійську окупаційні зони. Із Словаччини незабаром довелося втікати. 29 серпня він виїхав до Закопаного, що загубилося в польських Татрах. Містечко це маленьке і прибульців виявляли легко. Тому довго затримуватись там не довелося. З жовтня 1944 по 20 січня 1945 року митрополит Іларіон продовжує свою скитальщину в Кракові. Потім він опиняється в Австрії, де в католицькому монастирі містечка Герцогенбург знаходить собі ще один тимчасовий притулок. Час перебування там митрополита Іларіона незначний – з 20 січня по 2 квітня 1945 року.

2 квітня 1945 року український учений і митрополит покидає монастир побіля Відня і відправляється в напрямку німецько-швейцарського кордону. Після дев’яти виснажливих і небезпечних для життя днів, проведених у дорозі, 11 квітня він опиняється у містечку Фельдкірх – останньому населеному пункті Західної Німеччини і проводить там майже три тижні у неспокійному очікуванні візи до Швейцарії.

Нейтральна Швейцарія на завершальному етапі воєнних дій посилила візовий режим і практично зачинила свої ворота для політичних емігрантів і біженців із Східної Європи. Омріяний виїзд туди виявився, отже, проблематичним. І тільки завдяки особистому зверненню до швейцарського уряду впливового політика А. Келлера, який знав професора Огієнка як офіційного перекладача українською мовою Біблії, здійснюваного на замовлення Британського і Закордонного Біблійного Товариства, таку візу було видано. І не лише Огієнку, а й кільком особам з його найближчого оточення.

Таким чином, політичний вигнанець з рідної землі ступив на землю невідомої йому Швейцарії, на першу прикордонну станцію Шаанвальд, 30 квітня. Другого дня його доставили в розподільчий емігрантський табір Букс, а вже звідти, через три дні, він одержав дозвіл на від’їзд через Цюрих і Берн до Лозанни. Про це довідуємося не лише з його коротких спогадів, опублікованих у «Біблійних студіях» а й з листа до доктора В. Рудницького: «30.04 я виїздив і зі мною легко пропускали, на дозвіл до Берну». За інформацією з цього ж листа можна встановити, що відразу ж по прибутті до Лозанни він більш ніж на два місяці потрапляє спочатку до тамтешнього табору для переміщених осіб.

Перші дні перебування ще в одній чужій країні й – перші розчарування. «Тут нема надії на якусь заробіткову працю, нема надії легко в’їхати до Америки. Я ще в лагері, але незабаром сподіваюсь вийти на волю й буду жити з трьома з мого оточення в Женеві… Коли буду на волі, сподіваюся розвинути працю, щоб пустити сюди бодай декількох осіб».

Облаштуватися в Женеві йому не судилося. Натомість волею долі пощастило опинитися в лозаннському притулку «Бетань».

Без сумніву, Огієнко їхав до Швейцарії не перебути тимчасово житейську негоду, а працювати. І своє перебування в лозаннському притулку розцінював як короткотривале. Будучи вільним від недавніх щоденних, щогодинних клопотів щодо виконання своїх обов’язків духовного провідника численної української пастви, він знову відчув у собі тягу до наукової праці, до наукової книги.

У Швейцарії дослідник вирішив найперше продовжити свою багатолітню працю зі створення життєписів видатних особистостей української історії. Сталося так, що на перший план постала тут перед ним постать Богдана Хмельницького і він продовжує дослідження теми «Хмельницький і незалежність України».

Коли звести воєдино й проаналізувати всі ці численні, сповнені надлюдських зусиль і відчайдушності, спроби вирватися з цього, здавалося б, замкненого кола суцільних невдач і розчарувань, які чекали митрополита Іларіона у Швейцарії, складається враження про існування якогось недоброго фатуму, який супроводжував цю людину протягом усього періоду емігрантського життя, особливо після Холма.

Проте невдачі й розчарування – здебільше морального плану – можуть здатися й не такими тяжкими в порівнянні з тим, яких фізичних мук довелося пережити йому саме в цю пору. Йдеться про несподівану хворобу, яка остаточно підкосила його сили і в боротьбі з якою, перенісши три операції, митрополит Іларіон готувався в Лозанні до остаточного прощання з цим світом.

Стан здоров’я митрополита Іларіона помітно погіршився ще в квітні 1945 року. Позначилися багатомісячні дорожні митарства під військові канонади з Холма до Відня, нервове й фізичне виснаження. Власне, ЗО квітня, перетинаючи вночі австрійсько-швейцарський кордон, митрополит Іларіон уже не міг самостійно рухатися. В Лозанні його оглянув знаний уролог доктор Секретан і практично за безплатно зголосився лікувати. Через місяць він заявив, що подальше лікування недоцільне, потрібна лише операція.

8 серпня хірург Ніганс зробив у своїй лозаннській клініці операцію, на якій наполягав доктор Секретам. На жаль, вона не дала бажаного результату, а лише спричинилася до погіршення загального стану. З перемінними наступами болів митрополит Іларіон протримався до грудня, коли лікар переконав його, що без негайної повторної операції той і може у скорім часі померти.

Проте, як засвідчують архівні документи, цей суворий вирок лікаря не стривожив, а… заспокоїв митрополита Іларіона. У результаті безкінечних без – сонних ночей, які тривали кілька місяців, він приходить до висновку, що «за тяжку мою провину – і покинення моїх вірних – Господь зволив тяжко покарати мене». Переконавшись у безрезультатності й подальшій безперспективності спроб покращання свого побутового, матеріального й морального стану через неможливість виїзду із Швейцарії туди, де б він міг сповна реалізувати себе, виснажений фізично перед, як йому здавалося, невідступною вже хворобою, митрополит Іларіон приймає тверде рішення скласти письмовий заповіт своїм трьом дітям. Анатолій і Леся мешкали поруч – у Берні – й заробляли собі на шматок хліба самостійно. До початку зими 1945 року залишалася невідомою лише доля Юрія. Але митрополит вірив, що він десь живий, десь неподалік, що його не могла не врятувати доля. Тому й вирішує звернутися востаннє письмово до всіх трьох.

У ті хвилини, коли писав заповіт, найбільший біль у серці переживав саме за дітей. І відчував ніби якусь провину перед ними. За те, що, можливо, через своє занадто ревне служіння національній справі не мав часу більше бути з ними і більше дати їм. За те, що через свої гріхи зазнали й вони на своєму ще молодому віку стільки поневірянь і митарств. За те, що не вберіг їхню матір від тяжкої хвороби й залишив напризволяще і, може, назавжди тепер недоглянутою її могилу у неприязній для їхньої сім’ї Варшаві. За те, що залишає в цій спустошеній духовно й жорстокій чужині назавжди повними сиротами дітей своїх – свідомих українців, ізгоїв своєї несправедливо безталанної України.

Цей своєрідний документ – швейцарський заповіт митрополита Іларіона – являє собою машинописний текст, надрукований на двох сторінках. Перша сторінка є бланком з друкарським тисненням у верхньому лівому куті двох рядків – Dr. Ilarion. Metropolit und Erzbishof. Наприкінці тексту другої сторінки на віддрукованому машинкою тексті «Іларіон, митрополит Холмський і Підляський стоїть підпис Іларіона і кругла печатка, ще холмська – «З Божої ласки Архієпископ Холмський і Підляський». Праворуч у верхньому куті першої сторінки – дата: 11 грудня 1945 року.

Таким чином, заповіт готувався й підписувався митрополитом Іларіоном буквально за день до другої – найскладнішої – операції.

Знаходячись у повній умовій силі, вважаю за конче зробити таке занарядження. Коли б Милосердному Господеві було угодно не підняти мене більше з одра хвороби й забрати мене з цього світу, то я позоставляю замість себе в родинних справах Огієнків старшого сина свого, інженера Анатолія Огієнка, якого всі члени моєї родини мають шанувати як свого старшого. В його конечний обов’язок доручаю поклопотатися долею своєї сестри Лариси та брата Юрія.

Щодо мого рухомого майна, то все його засадичне за-віщаю доньці моїй Ларисі Огієнко, як майно та гроші, що зараз знаходяться при мені, так і майно в Холмі, Варшаві, Криниці, Герцогенбургу та Сен-Пельтені, а також і мої гроші в Лендербанк у Відні та в ПКО в Варшаві, але з тим, що моєю одежею й моєю білизною донька моя Лариса щедро поділиться з синами моїми Юрієм та Анатолієм.

Опіку над моєю бібліотекою в Варшаві та в Герцоген-бургу доручаю синові Анатолію. Я хотів би, щоб моя бібліотека не була продана, але знаходилась в одних руках і перейшла цілою до дітей моїх дітей, коли то буде можливе. В разі неможливості цього, мою бібліотеку поділять між собою всі троє мої дітей, Анатоль, Юрій і Лариса, а книжки, їм непридатні, пожертвують до якоїсь української публічної установи.

Тому ж синові Анатолієві доручаю опіку над усіма моїми недрукованими працями, – він має постаратися, щоб усі вони були своєчасно видані в світ. Авторське право усіх моїх друкованих і недрукованих праць, а також авторське право мого перекладу Святого Письма на українську мову позоставляю всім трьом моїм дітям у рівній частині: Анатолієві, Юрієві та Ларисі. Старший син мій Анатолій займеться цією справою.

Молю Милосердного Господа, щоб завжди мав моїх дітей у своїй ласкавій опіці. Амін.

Лозанна. Клініка «La Surse», 11-го грудня року Божого 1945-го.

Іларіон, митрополит Холмський і Підляський».

Другого дня після підписання заповіту – 12 грудня – митрополиту Іларіону було зроблено операцію, через тиждень – 19 грудня – ще одну. Після того сім довгих тижнів знесилений організм боровся зі смертю в клініці, а після ще якийсь час – у притулку «Бетань».

30 січня 1946 року він пише листа до митрополита Діонисія у Варшаву. Непрості були раніше стосунки між цими двома релігійними діячами. Мав митрополит Іларіон немало підстав і завдячувати Діонисію, і справедливо ображатися на нього. Але в ті хвилини страждання, перебуваючи фактично між життям і смертю, він посилає до свого колишнього соратника й водночас опонента теплого і ніби прощального листа. «Дорогий Владико, – зазначається в ньому, – пишу Вам, щоб попросити Вас згадувати мене в своїх Молитвах, бо стан мого здоров’я такий, що все можливе. Від самого приїзду й дотепер я не мав спокійного від страждань дня, а сили мої невеликі…»

Та волею долі судилося митрополитові Іларіону вийти і з тієї безнадії. Дещо пізніше, вже в Канаді, згадуючи ті страшні дні свого життя у своїй проповіді до всечесного духовенства та до всіх вірних, мовленій у храмі Святої Покрови у Вінніпезі, наголосив: «Господь змилувався надо мною, в недугах згорілому, – підняв мене, до смерті призначеного, щоб я невсипущою працею для Церкви й свого Народу загладив свій і Ваш, мої Всечесні Отці, непрощенний гріх: опущення рідної пастви. Коли я нерухомою колодою лежав, всіма забутий і всіма покинутий у чужому шпиталі, мене відвідав і помолився за мене Високопреосвященний Митрополит Анастасій з Чудотворним Образом Божої Матері, що заступилася за мене перед Сином Своїм. І тільки тепер я приходжу помалу до здоров’я».

Всі, хто листувався тоді з митрополитом Іларіоном, навіть і не здогадувалися, в якому матеріальному й моральному становищі насправді перебував тоді цей діяч – «бездомний і бездольний Богомолець за розп’ятий український народ», як він підписався 16 серпня 1946 року в одному з листів до свого побратима Леоніда Білецького. Лише з окремих скупих фраз, віднайдених у таких листах, вимальовується його реальне становище.

З листа до Д. Дорошенка: «Я живу тут духовно пригніченим, бо зовсім одинокий. Працюю багато, але все не те, що хотів би, бо тут слов’янської книжки не знайдеш. Оця самотність сильно дошкуляє, й я радий би був приїхати куди-будь, аби тільки поміж своїх.

З листа до Л. Білецького: «Життя тут у мене духовно тяжке – я одинокий. Українців тут взагалі нема, книжки не дістанеш. Правда, я дуже багато працюю, багато вже зробив. Але це все дорогою ціною».

Прагнучи й тут зреалізувати свій колосальний науковий потенціал і повсякчас відчуваючи брак під руками наукової літератури, він звертається, куди тільки може, з проханням допомогти літературою. Адже як слов’янинові без хліба, так і науковцеві без книги ніяк не обійтися, навіть якщо й житейські обставини складуться так екстремально, як вони склалися для колишнього професора Огієнка.

Ось витяг з листа до однієї з пресових агенцій у Парижі:

«Високодостойне видавництво! Сердечно прошу вислати мені всі видання УМСА-Ргезз релігійного змісту російською мовою, за що буду Вам глибоко вдячний. Я живу в Швейцарії в Лозанні, яко втікач з Польщі. На жаль, знаходжуся в повній матеріальній нужді, тому заплатити Вам за видання не маю чим, – заплачу теплою молитвою до нашого милосердного Господа, щоб поблагословив Вашу працю».

З подібним проханням він звертається й до директора відомої вже на той час в усій Європі бібліотеки Симона Петлюри в Парижі:

«Високодостойний пане директоре! Із часописних звісток я довідався, що Ваша бібліотека знову відкрита, а тому посилаю Вам працю мого життя – переклад Нового Заповіту й Псалтирю; Старий Заповіт ще чекає на своє друкування… У Швейцарії я зовсім не маю української книжки, а тому звертаюся до Вас з проханням час від часу випозичати мені потрібне. На початку сильно прошу Вас вислати всі річники моєї «Рідної мови», бо вона завжди мені потрібна для наукової праці, а я не маю ані одного числа при собі».

Пошуком річників цього часопису займалися й знайомі у Франції. На це вказує ось цей фрагмент з листа Павла Сомчинського до Іларіона: «Не гнівайтесь, що не відшукав «Рідної мови», – це не так легко, та ще сподіваюся. В неділю в бібліотеці будуть збори, на яких п. Довженко, бібліотекар, порушить цю справу публічно – може, в когось знайдеться».

Сьогодні залишається дивуватися мужності, терпінню й непереборному бажанню цієї людини працювати для України. Працювати навіть за таких украй несприятливих обставин, які складалися для Огієнка в Швейцарії: непевний статус політичного емігранта в лозаннському притулку, повна дезорганізація українських інституцій в екзилі в результаті воєнної розрухи, від яких йому годі було чекати якоїсь підмоги, відсутність друзів чи бодай знайомих, тяжка хвороба, лікування від якої не гарантувало видужання. І наперекір всьому цьому – вже вкотре – сміливий і оптимістичний заклик до українців-емігрантів об’єднуватися, не забувати рідне слово, сприяти бодай мізерною підтримкою відновленню українського видавництва «Наша культура».

Творчих задумів було багато і він поспішав, знесилений хворобою й трьома операціями, бодай частково реалізувати їх. Саме на цей період припадає написання значної частини тому «Філософських містерій». Тут, у Лозанні, було розпочато роботу над філософськими містеріями з трилогії «Житейське море» – «До щастя», «Остання хвилина». Тут за надзвичайно короткий час було написано і вершинний твір цього періоду – своєрідний духовний заповіт українському народові, автобіографічну поему «На Голготі».

З туги за Україною народився на швейцарській землі ще один унікальний Огієнків твір – «Дохристиянські вірування українського народу». Можна з впевненістю говорити, що швейцарський період еміграції був для нього надзвичайно продуктивним передусім з точки зору наукової діяльності та художньої творчості.

Окрім згаданих уже творів, тут були написані і «Марія Єгиптянка», і «Легенди світу», і «Туми», і «Українська літературна мова».

З другої половини 1946 року здоров’я митрополита Іларіона помітно пішло на поправку. Тепер він більше часу міг віддавати улюбленій науковій роботі. За короткий час створив немало нових праць як наукового характеру із царини історії і мовознавства, так і художніх творів. Серед них – «Українська літературна мова», «Географічні назви в українській мові», «Українська церква в час руїни», поеми «Туми», «Остання хвилина», «Легенди світу».

Щоразу, закінчуючи черговий рукопис, кожен з яких народжувався з глибини серця, бо був вистражданий і виболений протягом багатьох тривожних днів і ночей, перед автором поставали запитання, відповіді на які шукав повсякчасно: як зберегти все це; де знайти однодумців, аби все це надрукувати; чи потраплять ці сторінки до тих, кому вони призначалися?

Тепер, одужавши, найголовнішою справою для себе вважав відновлення діяльності заснованого у Варшаві українського видавництва «Наша культура».

У пошуках спільників, митрополит прагне натрапити на слід української друкарні в Женеві, заснованої ще 1876 року Михайлом Драгомановим.

Про неодноразові Огієнкові приїзди до Женеви у «справі друкарні», засвідчують цілий ряд його книг, подарованих автором бібліотеці Женевського університету – «Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа. З грецької мови на українську перекладений проф. Іваном Огієнком», «Історія церковнослов’янської мови», «Нариси з історії української мови: система українського правопису», «Українська культура», «Українська літературна мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 р.», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р.».

Втративши надію знайти в Лозанні чи Женеві бодай когось із меценатів, Іван Огієнко відважується створити видавництво сам. У архіві Інституту «Бетань» вдалося віднайти рукописний варіант рекламного оголошення, яке Огієнко готував, очевидно, для публікації в україномовній періодиці Західної Європи. Зважаючи на унікальність документа, варто навести його повністю: «Неперіодичне видавництво «Наша культура», що виходило у Варшаві й було закрите німцями в 1939-у році, знов приступило до видання праць головно з ділянки української культури, мови та красного письменства. Буде виходити не менше як по дві книжки в місяць.

Видавництво розпочинає свою працю з глибокою вірою, що все українське громадянство знайде належне зрозуміння для наших зусиль дати кожному українцеві й кожній українці корисну книжку.

Ми закликаємо всіх людей доброї волі масово поширювати наші книжки, бо тільки від цього залежить розвиток і вся доля нашого видавництва, якому доводиться працювати у важких умовинах емігрантської дійсності. Це й дасть видавництву змогу виконати поставлене завдання: доброю книжкою служити Народові. Видавництво працює під головним проводом Митрополита Іларіона.

Адреса редакції: Митрополит Іларіон, Lausanne, Bethanie.SUISSE.

Прагнучи будь-що відновити діяльність «Нашої культури», про що було зроблено оповістку в усіх україномовних часописах, він водночас шукає в Західній Європі такого видавця своїх книг, з яким йому пощастило у Празі.

22 березня 1946 року Іларіон розсилає на різні видавничі адреси листа такого змісту: «Високодостойний пане Добродію! По всіх країнах, де тільки мешкають тепер українці, помічається великий голод на українську книжку, і то не тільки в Європі, але навіть в Америці та Канаді. Яке видання тепер не появилося б, воно зразу буде розкуплене. У мене є кілька нових праць, і Ваші знайомі скерували мене до Вас, що, власне, Ви могли б мені мої праці видати».

Далі в листі наводиться довгий перелік готових до складання рукописів і обумовлюється умова автора: 20 відсотків гонорару від ціни примірника.

Саме один з таких Іларіонових листів потрапив у Парижі до рук Павла Сомчинського – молодого, енергійного, патріотично налаштованого українця з Варшави, який досі підробляв складальником у французьких та польських друкарнях, але давно вже мріяв про видання українських книжок.

Ніби випадково доля звела цих двох відірваних від рідної землі українців в непросту для обох житейську пору. Але станеться так, що їхні стосунки, їхня співпраця, їхнє листування триватимуть багато літ і будуть наповнені цілою гамою людських почуттів – від щирості, відданості, взаємоповаги до нерозуміння, розчарування й відчуження. Після від’їзду до Канади у вересні 1947 року митрополит Іларіон ніколи більше не зустрінеться з цим чоловіком, але туга за ним, жаль, що з об’єктивних причин не зміг допомогти тому так, як допоміг свого часу йому Павло Сомчинський, переслідуватиме владику до останніх днів його життя.

Та на початку складалося все несподівано добре. Лист Павла Сомчинського з пропозицією обговорити умови співпраці і його негайний приїзд до Лозанни був для митрополита Іларіона справжнім порятунком. Вони порозумілися з перших хвилин знайомства – побілілий і виснажений митарствами, воєнними дорогами 65-річний український митрополит та юний і дужий, сповнений бажання творити й жити український емігрант із Парижа. Взявши до видання перші рукописи, молодий видавець незабаром надсилає з Парижа рукописний і машинописний варіанти його договірного зобов’язання.

Умови співпраці з новим видавцем цілком задовольняли митрополита Іларіона. Єдину зміну, яку він запропонував до письмового зобов’язання Павла Сомчинського, було те, щоб на титульних вихідних даних кожного видання стояла назва його видавництва «Наша культура». Позначка видавництва Жанни-Аделі Бистржановської, від імені якого виступав Сомчинський, мала проставлятися наприкінці книг у реквізитних даних.

Дбаючи про те, аби якомога більша кількість української спільноти в Європі й Америці довідалася про зміну адреси «Нашої культури» й відновлення її діяльності у Швейцарії, митрополит Іларіон замовляє своєму новому компаньйонові нову форму бланків.

Робота видавництва «Наша культура» була організована так: всю редакційно-видавничу роботу з рукописом здійснював у Лозанні Іван Огієнко. Виправлену коректуру надсилав на паризьку адресу адміністрації видавництва. Обмін коректурами тривав од останніх виправлень і отриманням Огієнком сигнального примірника.

Таким чином, цей енергійний молодий чоловік перебрав на себе всі функції адміністратора «Нашої культури» з організації друкування книг, збору замовлень і налагодження мережі їх продажу. Завадити потужним намірам, на його думку, міг лише стан здоров’я самого митрополита. В одному з листів Павло звертається до нього по-синівськи тепло і щиро: «Я безмежно стурбований вашим останнім листом, де Ви писали, що останні переживання звалили Вас до ліжка. Що в Вас, Владико? Чи це серце? Чи шлунок? Прошу Вас гаряче не занедбувати здоров’я й зокрема – не перепрацьовуватися. У Вашім віці треба пильнувати здоров’я! Напишіть, прошу, на що недомагаєте. А головно – тримайтеся вказівок лікаря. Ваше здоров’я – це ж не лише Ваша особиста справа, Владико, – це має ж громадське значення. Цього легковажити не можна».

Після виходу в світ перших книг обумовленими у письмовому зобов’язанні накладами, перед Павлом Сомчинським постало завдання чимшвидше їх реалізувати, аби повернути взяті кредити, оплатити гонорар авторові й відкласти кошти на розширення видавничої діяльності.

Необхідність прискорення продажу книжок і повернення коштів обумовлювалася ще й наближенням дати від’їзду митрополита Іларіона до Канади. Наступні витяги з листів переконують, як щиро радів цій події Павло Сомчиниський, як щиро прагнув у душі сам переїхати туди, де було ширшим українське середовище, де працювати можна було більше й результативніше:

Лист від 8 вересня 1947 року:

«Я буду щасливий, коли Господь допоможе й мені дістатися до Канади. Я буду щасливий, якщо могтиму працювати, яко технічний робітник на українській видавничій ниві. Важкий це шлях, та дає він багато тихого вдоволення людині. Видати поступово усі Ваші праці, усі Ваші твори – було б для мене великою радістю. Цим-бо міг би і зо свого боку, яко технічна сила, причинитися до збагачення нашої культури».

Але говорити про швидкий розпродаж зібраних на складі книжок і повернення боргів друкарні не приходиться. Вихід у світ двох книг, яких найбільше чекав автор, – «Політична праця Богдана Хмельницького» та «Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький» – припав на кінець 1947 року.

8. Канада – останній притулок митрополита. Останні роки життя патріота України

Але на кінець 1947 р. митрополита Іларіона в Лозанні вже не було. Він з нетерпінням чекав сигнальних примірників від свого видавця на місці свого нового перебування – у канадському Вінніпезі. Проте ні сигнальні примірники, ні обіцяні пачки готового накладу все не надходили.

Облаштовуючись у Канаді, митрополит Іларіон тоді ще не знав, що в муках народжені і щойно віддруковані в далекому Парижі, до того ж значними на той час накладами, півтори і дві тисячі примірників кожна, бодай мізерна частина з тих накладів двох книг про Богдана Хмельницького вже ніколи не потрапить до Канади, як і не пошириться де-небудь і коли-небудь у Європі…

Доля виявилася неприхильною до веселкових намірів молодого видавця Павла Сомчинського. Обставини несподівано повернулися так, що життю Павла Сомчинського і його сім’ї у Франції загрожувала небезпека. Смуга невдач почалася для нього саме після друку творів митрополита Іларіона про Богдана Хмельницького наприкінці 1947 року – він отримав раптовий виклик до поліції. – справа виплила трирічної давності одного французького друкаря, в якого в роки війни працював нелегально емігрант-українець Павло Сомчинський. За невиплачені податки власника друкарні відправили до в’язниці. Така ж перспектива могла чекати й тих, хто працював з ним. Приголомшений такою несподіванкою після першого допиту в поліції, Павло найперше згадав про свої борги за випущені книги митрополита Іларіона і ті, як сам висловився, «неймовірні інвестиції в книжки мене спаралізували цілком», бо вони могли значно ускладнити справу.

Затим прийшла друга біда – пограбування на 75 тисяч франків видавничого офісу «Нашої культури». Він пише розпачливого листа до Вінніпега і просить митрополита Іларіона вислати бодай якусь суму з реалізованих книг, аби хоча б частково розрахуватися з боргами. Одержаних з Вінніпега 150 доларів виявилося недостатньо. Крім того на складах у друкарні – майже три з половиною тисячі примірників щойно віддрукованих книжок: 1400 – «Політичної праці Богдана Хмельницького» і 2000 – «Недоспіваної пісні». Коли б ці книги і ті, що у Вінніпезі, були продані, можна було б виручити до 7 тисяч доларів… У січні 1948 року Павло один виїздить до Брюсселя і там клопочеться про сімейну візу до Аргентини і пише до Огієнка з проханням допомогти йому у цьому.

Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевні тривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі, скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд на канадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентів йому довелося витримувати.

Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору Святої Покрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати під заставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай і близького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раз думав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українську Канаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися з Брюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.

Наступним своїм листом Павло обізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже з Буенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита у Вінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади – навіть до Аргентини – навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де я буду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цей клімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я, одначе, повний надії на краще…»

Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополита Іларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугами розгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:

«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більше працюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій, Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи й варто писати? Зовсім мало читають усі американці – і в Канаді, і в СІЛА. Книжки виходять накладом в 1000–2000, рідко 3000 прим. – і хіба за 5–10 років розійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кілька раз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цих двох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об’єднала в тяжку для обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві, обриваються вже назавжди.

Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужну україномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. Митрополит Іларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 – на початку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчив останній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана – «Українська церква за Богдана Хмельницького».

1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходами Українського наукового Богословського товариства.

А як же склалася доля паризьких книг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-х років новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірники цих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертався листом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідь висловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отримати в Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втрата митрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини з нею.

У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-ний ювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу з усього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вам здоров’я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добра українського народу».

Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив від активної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з’являвся на людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церкви Пресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою в руках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.

З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища – часопису «Віра й культура», в якому за останні п’ять років він видрукував багато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:

Немов негода восени,

Підкралась старість, щоб кусати,–

й минули всі юнацькі сни,

минули й марення крилаті…

І налягли сльотливі дні,

І безконечні стали ночі,

1 світ міняється мені,

Бо мруть чуття, темніють очі…

В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанні службових обов’язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійший Владика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу в поточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський. Так минули сповнені недугом п’ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десятками телеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополита з 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування з найближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка з новою силою спалахнула жадоба життя.

Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радість відчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його у світлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітера Сергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіона катастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять до вінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-у році життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню мить біля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.

Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві, Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності у Петербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії у Катеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Слов’янського інституту у Празі, Польського мовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британського і Закордонного біблійного товариства у Лондоні.

Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії української греко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православних українців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе як митрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р. на митрополичу кафедру.

На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети, часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звістка про смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ. Лише у радянській Україні, де ім’я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмам було насильно викреслено із пам’яті кількох поколінь, про цю скорботну подію майже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагідне зазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичний календар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смерті Івана Огієнка.

Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у Вінніпезі за активною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополита Іларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священне приготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенство Вінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.

Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу Світлого Тижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслужено панахиду. У перший день похорону – вівторок тіло митрополита під проводом духівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церкви Пресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривав два дні. Здійснювали чин п’ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл – намісник Української греко-православної церкви в Канаді, Преосвященний Теодосіос з Торонто – архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представник Патріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка – представник Української православної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний Владика Борис – правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православної церкви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітер Артемій Селепика – голова Консисторії Української православної церкви у США. Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії. Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, велике представництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надали похоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятий духом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабам цієї величності».

Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулося прощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедру Пресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало його архієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронному авто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св. Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останній погляд на труну, останній уклін…

Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земля на момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою української землі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрі люди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з Великої України, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.

Настав час, і довго незнане ім’я нашого співвітчизника, котрий присвятив життя своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються і стають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установам надано ім’я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілки письменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, є надія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що він так щиро сподівався.

Строго і величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам’яна стіна. З неї ніби виринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чину Христового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Зведена на кам’яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лише місце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.

Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійший митрополит Іларіон. 15.01.1882–29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону на вічну пам’ять». Посередині плити – вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:

Я відірвався від земного,

Зі мною тут – один лиш Бог,

У серці – голос Пресвятого,

В душі палає сам чертог…

В одно єство зіллюся з Богом,

Святі призначення готові, –

Усе охопиться чертогом

Його Господньої любові…

Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовніші заповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:

«Українська церква-то наша рідна мати»,

«Служити народу-то служити Богу»,

«Любити-то служити»,

«Мова – душа народу»,

«Любімо все своє рідне».

Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтіння опадаючого із дерев осіннього листя. А ще – курликання тамтешніх журавлів, що вже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам’ять прийшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі для нього часи у Лозанні:

Так тяжко чутися вигнанцем

Із краю рідного навіки,

Хто щирим був його коханцем,

Хто ніс йому цілющі ліки.

Для мене Україна мила,

Немов та молодість минула:

У мріях лиш, як юна сила,

Й не вернеться краса заснула…

Збулася листя деревина,

Але весною знов зодягне,

А я навіки – чужанина,

Хоч серце в вирій вічно прагне…

Летять пташки ключем у вирій,

Й додому вернуться весною,

А я в роботі Краю щирій

Лишусь навіки з чужиною…

Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова! Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок і переживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужої душі доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу, створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого й пережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона – Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.

9. Писемна спадщина «робітника пера» – Івана Огієнка

Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.

Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера – своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.

Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого – «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».

У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

Ігорів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб’єктом і об’єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ’я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.

10. Релігійна тематика творів історика української церкви

Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне – у двох томах – видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства – Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди – найскладніші й найдраматичніші – історії нашої церкви. Так з’являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647–1657» і «Українська церква за час руїни. 1657–1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження – «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.

Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ’я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі – борці за українське православ’я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих – у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.

Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко – Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.

Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним – обожнитися».

Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр – філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.

Великообсягова книга поетичних рядків Івана Огієнка під заголовком «Філософські містерії», що вийшла друком як перший том двотомного зібрання художніх творів автора у Вінніпезі 1957 року, засвідчила про достойне відродження в сучасній українській літературі призабутої традиції, коріння якої сягає західних культур. Книга відкривається філософською поетичною трилогією «Житейське море», зміст якої складають містерії «Народження людини. Добро і зло на світі», «До щастя», «Остання хвилина».

Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п’яти діях «До щастя» автор розпочав 15–16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років – 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».

Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.

Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об’єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.

На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки – «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об’єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу – переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов’янські легенди.

Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.

11. Відданість українському слову

Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.

Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов’янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою.

Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.

Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, – вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.

Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача – в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки – час активної українізації – з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.

Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію – а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси – головний читач св. Письма – призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, – щоб кожний міг читати його справді по-літературному».

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року – додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії – «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.

Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров’я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:

То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу!

Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію – забезпечення українському народові його невід’ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.

До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».

Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».

Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…

Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі «Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.

Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об’єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну.

Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:

Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського – великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита – 27 жовтня 1709 року.

Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі – далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:

Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» – «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря – Ісайя Копинський, видатні учені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію – таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.

В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об’єднано п’ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.

Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто – «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму – найбільшу за обсягом – з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.

Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це – незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки – і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум’ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.

Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».

Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.

З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п’ять дій «Розп’ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.

До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин – у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.

Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».

Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.

Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому – історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., – пише Огієнко, – почали сильніше темнути мої очі – виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання – крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав’язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»

Поетичний переспів видатної літературної пам’ятки українського походження – «Слова про Ігорів похід» – з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти – в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.

Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам’ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.

Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.

1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати – «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору – від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з’явиться.

А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге – 1967 року, уже в повнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам’ятку українського народу.

Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису.

У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об’єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.

На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.

Ґрунтовніше, глибше Огієнко зайнявся життєписами після переїзду до Канади – в п’ятдесятих роках. Так, 1956 року у Вінніпезі заходами Українського наукового православного Богословського товариства виходить велико-обсягова книга митрополита Іларіона «Українська церква за час Руїни. 1657–1687». Книга присвячена висвітленню подій найдраматичнішого періоду української історії, названого пізніше дослідниками Руїною, відгомони якого – і в політичному, і в духовному плані – озиваються в нашій державі й дотепер.

Надзвичайно цінним, передусім з пізнавального боку, є ряд історико-біографічних нарисів, уміщених в окремому розділі книги про канонізованих українських святих, якими вправі пишатися кожна нація, але про яких і сьогодні в Україні ми мало що знаємо через відсутність про них бодай короткої інформації в шкільних чи вузівських підручниках. Відсутні ці імена, на превеликий жаль, і в наших українських календарях. Постаті мучеників за українську православну віру Афанасія Берестейського, Афанасія Лубенського, Макарія Канівського, Іова Почаївського зображені Іваном Огієнком на правдивому історичному тлі тогочасної бурхливої доби. Зображені як всенародні святі, яких перше канонізував народ, а офіційна канонізація їх відбулася значно пізніше.

До речі, про одного з цих українських священномучеників – Іова Почаївського –Іван Огієнко, зібравши повніший архівний матеріал, видав через рік окрему монографію. Це, по суті, найповніший досі життєпис про чи не найосвіченішого представника українського чернечого кліру кінця XVI – першої половини XVII століть, який своїм життям і діяльністю заслуговує бути в одному ряду, скажімо, з Іваном Вишенським, Захарієм Копистенським, Іовом Клягиницьким. Відмінність Огієнкової монографії від попередніх публікацій про цю постать, передусім, у тому, що поряд з описом страдницького монашого життя, боротьбою на захист православної віри від насильницької латинізації й ополячення західноукраїнських земель Огієнко показав Іова Почаївського також і як просвітителя, письменника-полеміста, мова творів якого має чіткі ознаки тодішньої староукраїнської з певними домішками церковнослов’янських слів.

До свого 75-ліття, яке широко відзначалося в науковому та церковному житті української діаспори 1957 року, митрополит Іларіон підготував одну з найцікавіших і найґрунтовніших монографій «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця». Книга побачила світ наступного року із спеціальною посвятою на обкладинці: «Видання Української православної громади в Кенора, Онтаріо, для відзначення 75-ліття життя митрополита Іларіона».

Справді-бо, щось символічне було в тому, що саме до цієї поважної своєї дати автор підготував до видання книгу про великого українського князя – патріота, оборонця православ’я, визначного будівничого й мецената української культури, оберегу духовності свого народу, роль і значення якого в українській історії переоцінити важко. Сторінки монографії Огієнка, присвячені національній зраді дітьми Костянтина – найемоційніші. Автор болісно розмірковує над причинами, першовитоками цієї зради, доходячи до невтішного висновку: «Історія роду князів Острозьких – це найтрагічніша історія. Це й символічна історія – це вся історія України…».

Цілком вірогідно, що, опрацьовуючи величезний архівний матеріал про свого героя, виокремлюючи з того величезного масиву фактів найсуттєвіше, найхарактерніше для цієї величної постаті, Іван Огієнко ніби вивіряв і своє довге життя: чи не намарно воно прожите, чи не даремно стільки літ брав добровільно на свої плечі отой тяжкий хрест, з вірою і надією несучи його на Голгофу.

Саме в час написання цієї монографії, напередодні свого ювілею, Огієнко вимріяв, вистраждав ось ці поетичні рядки без назви, лише з такою посвятою: «Українському народові у дні мого сімдесятип’ятиліття»:

Іван Огієнко й надалі, продовжуючи працювати над циклом історичних монографій, обирав для дослідження такі постаті, життя й діяльність яких були співзвучними з його особистими устремліннями.

Останню свою працю зазначеної серії – «Старець Паїсій Величковський» Іван Огієнко в надрукованому вигляді не побачив. Написана вона 1962 року, але цілих десять років автор не міг знайти для неї видавця, хоча дуже хотів за життя свого видрукувати її. Книга вийшла друком вже через три роки по смерті митрополита –1975 року – заходами Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь» у Канаді. Саме цим поважним науковим інституціям покійний заповідав перед смертю видання всіх своїх праць, що зосталися в рукописах. Оглянуті історико-біографічні твори Івана Огієнка можна умовно об’єднати одною назвою – «Життєписи великих українців». Ці постаті з нашої далекої минувшини є справді великими, хоча історичні обставини протягом століть не були сприятливими для того, аби народ міг знати правду про них – істинних своїх героїв і духовних провідників нації. І саме завдяки науковому пошуку Івана Огієнка, його сильному й щирому прагненню повернути ці імена українському читачеві з’явилися друком, щоправда, не в нас, а там, на далекій канадській землі і, на жаль, мізерними накладами.

Висновок

Не склавши остаточної, а відтак повної бібліографії наукової і творчої спадщини Івана Огієнка, не систематизувавши і не вивчивши його величезний архів, зокрема епістолярію, не перевидавши в себе в Україні бодай найголовнішого з того масиву фундаментальних праць, не з’ясувавши усіх обставин і перипетій многотрудного життя ученого, нам важко буде осягнути сьогодні глибину і велич того, що зробила ця людина для України. Як і збагнути, усвідомити життєдайну силу, що підносила його дух, благословила на невтомну працю заради тієї ж України, незважаючи на численні перепони і прикрощі. Та вже сьогодні з усього того, що знаємо, що змогли повернути й осмислити, можемо з’ясувати для себе кілька найголовніших уроків, які залишив для нас Іван Огієнко. Особливо важливі такі уроки в контексті нинішніх проблем українського державотворення, коли ентузіазм і піднесення, що повсюдно панували в початковий період здобуття нашою державою суверенітету, почали змінюватися подекуди на зневіру, апатію, а то й розчарування в процесі наповнення такого суверенітету конкретним змістом і в конкретних умовах.

Отож, про уроки Івана Огієнка.

1. Урок неймовірної працьовитості й працелюбності

Навіть побіжний перелік головних ділянок з таких галузей знань, як мовознавство, літературознавство, історія, культура, релігієзнавство, красне письменство, де він залишив своїми фундаментальними дослідженнями помітний слід, а також результативна багатогранна редакторська, видавнича, перекладацька, епістолярна діяльність не може не викликати справжнього подиву й захоплення від усвідомлення того, що це змогла зробити одна людина. Адже коли б видати всю наукову, художню, публіцистичну, перекладацьку та епістолярну спадщину Огієнка, – вона б складала щонайменше добру сотню томів. І всі вони, без винятку, слугували б сьогодні й на таку довгоочікувану, і, здається, вже наповнену конкретним змістом національну ідею, і на утвердження процесів українського державотворення.

Свою працю задля народу Іван Огієнко пізніше поетично назве у своїй автобіографічній поемі «На Голготі» «любою жертвою» «до ночі пізньої від рана», яка, як «тяжкий хрест», була йому милою. І то були не просто образні порівняння. То була життєва правда. Бо тільки за такого ставлення до справи, яку любив, у потрібності й важливості якої був глибоко переконаний, Іван Огієнко встиг так багато робити у будь-який період свого життя. Всі ці періоди були позначені жертовною, спресованою у часі, роботою.

Переконливий факт: за короткий період діяльності УНР він зумів написати і видати близько тридцяти підручників, посібників, словників, таблиць для вивчення всіма категоріями населення української мови! А в Кам’янці-Подільському за безлічі щоденних, щогодинних турбот ректора і міністра перенести мову творів Тараса Шевченка з коментарями і прикладами на 200 тисяч карток! Чого вартує, скажімо, написання десяти томів «Історії церковнослов’янської мови», кожен том якої склав від 300 до 600 сторінок. Та маємо лише перший том – рукописні другий і шостий, як і цілий ряд інших унікальних рукописів, безповоротно втрачені в палаючому Холмі…

Що вже говорити про неймовірні потуги задля створення українського видавництва й написання десятків власних наукових досліджень і філософських творів у Швейцарії в статусі бездомного й голодного емігранта. Більше ніж двадцять літ перекладав учений українською мовою із давньоєврейської Біблію. А кілька історичних драматичних поем написав із зав’язаними очима великими літерами. Писав, незважаючи на заборону лікарів, бо «сильно била незвичка бути без праці»…

2. Урок істинного, а не кон’юнктурного служіння науці

По закінченні Київського університету після захисту кандидатської дисертації, хоч би які посади доводилося в подальшому займати Іванові Огієнкові, він на всі часи залишався передусім науковцем, українським ученим, який весь свій природжений хист дослідника, аналітика спрямовував на вивчення й популяризацію серед народу актуальних питань з різних ділянок українознавства. Його науковий доробок складає сьогодні більш ніж півтори тисячі завершених праць практично з усіх гуманітарних дисциплін і теології. Обсяг цього доробку по праву може скласти окремий предмет студій – огієнкіану.

Кожна наукова праця професора Огієнка може слугувати прикладом не лише вкрай добросовісного, а й залюбленого ставлення до копіткої, почасти чорнової, одноманітної, виснажливої наукової роботи. Вражає скрупульозність і аргументованість авторських висновків і концепцій. Обґрунтуванню кожного факту, кожного твердження передував, як правило, ретельний пошук і відбір колосального архівного матеріалу, детальна «проробка» їхньої історіографії. Й на все це – переконливі джерельні посилання. У своїх фундаментальних наукових дослідженнях Огієнко свідомо уникає зайвої «белетристики». Не соромиться зізнатися читачеві в недовивченості ним того чи іншого питання через брак джерельних матеріалів, спонукаючи в майбутньому такого читача йти далі цією дорогою, поглиблюючи, конкретизовуючи вже досліджене попередниками. Не вважав він за приниження свого авторитету як науковця вмістити в другому виданні уточнення чи й спростування якогось факту, якщо це справді видавалося переконливим. Так було, зокрема, з перевиданням в окремій книзі газетного варіанту історичного нарису «Містечко Брусилів та його околиці». Для вченого дорожчою була наукова достовірність факту, ніж власна репутація.

Наукові праці професора Огієнка зручні для користування й вивчення і читачами, і науковцями, бо в переважній більшості мають солідний допоміжний апарат – систему іменних і предметних покажчиків, додатків з коротким оглядом новинок з розглядуваної проблематики, що з’явилися за час набору книги. Для переконливості й наочності сприйняття читачем тексту, надто ж у фундаментальних дослідженнях, автор дбав про ілюстративний матеріал. Достатньо згадати, яким унікальним, але складним для поліграфічного відтворення був такий матеріал в «Історії української літературної мови», а особливо – у багатотомній «Історії церковнослов’янської мови» – цілий альбом стародруків та хрестоматійні зразки рукописних і друкованих текстів різних редакцій.

Постійно дбав професор Огієнко про культуру видання своїх книг, їхню смислову й граматичну довершеність. Для цього доскіпливо перевіряв факти, сам вичитував кілька разів коректуру одного видання. Коли ж з якихось причин коректуру не встигав перевірити, вважав за потрібне, у виправдання можливих помилок, сказати про це читачам. Так було, зокрема, з випуском у світ його історико-літературного нарису «Дерманська друкарня», де на першій сторінці кожного примірника віддрукованого накладу проставлено штемпельний відбиток червоного кольору: «Автор коректури не читав».

Яскравою характеристикою Огієнка-науковця, його чесності й ретельності в цій справі можуть слугувати ось такі витяги з його листів.

До Іларіона Свенціцького:

«Як Ви знаєте, я друкую «Службу Божу» в перекладі на українську мову. До цієї «Служби Божої» буде подано передмову про ті методи, яких я тримався в своїй роботі. Ця методологія загинула десь на пошті і я знову приступаю до написання її. А тому сердечно прошу Вас прислати мені заголовки тих книжок, якими я користувався для своєї праці. На відповідь даю 10 марок».

До Михайла Возняка:

«У Вашій цінній «Історії української літератури»… в т. 3 на с. 142 Ви згадуєте про поповича Івана Прислопського, перекладчика «Учительської Євангелії». В теперішній час я займаюся працями цього Ів. Прислопського, а тому найсердечніше прошу, коли ласка, подати мені про нього та про його переклад «Учительської Євангелії» докладніші відомості, за що буду сердечне Вам дякувати. Чи не знаєте номера цього рукопису в Перемишльській бібліотеці?».

Урок синівського вболівання за долю української мови, самовідданих зусиль задля її утвердження в усіх сферах державного, суспільного життя

Національне прозріння й самоусвідомлення себе як сина великого, талановитого, але бездержавного народу почалися в Івана Огієнка з відчуття болю за несправедливо тяжку долю рідної мови, якій волею історії випало пройти воістину хресний шлях, але не загинути, не розчинитися серед інших, сильніших мов завдяки обороні її в усі часи найкращими національними провідниками народу.

В ряди таких провідників беззастережно став на початку століття й Іван Огієнко. Ризикуючи професорською кар’єрою, він першим серед викладачів повністю зрусифікованого університету святого Володимира перейшов на викладання українською мовою, спонукаючи своїм громадянським вчинком інших своїх колег. А пізніше, переконавшись у необхідності просвітницької роботи в цьому напрямі, спрямував свої зусилля як вченого на обґрунтування самобутності, повноправності, окремішності української мови, на забезпечення належних умов для її вивчення всіма категоріями населення шляхом створення й видання десятків підручників, посібників, словників, різноманітного довідкового матеріалу. Його глибокопереконлива й емоційна «Наука про рідномовні обов’язки» на багато літ стала своєрідним катехізисом передусім для вчителів, працівників пера, духовенства, учнівства і широкого громадянства. Бо саме в цій книзі сформульована головна квінтесенція усіх досліджень Огієнка-мовознавця:

«Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомої нації – нема державності». Саме на долю Огієнка як міністра освіти уряду Директорії УНР випало щастя остаточно завершити нагальну роботу щодо унормування українського правопису, а найголовніше – прийняття Закону про державну українську мову в УНР.

До останніх днів свого життя Огієнко залишився вірним поборником ідеї соборності української літературної мови для усіх українських земель, для усіх українців на материковій Україні і в близькій та далекій діаспорах. Важко сьогодні переоцінити те, що зробила ця людина, втілюючи протягом багатьох років таку ідею в конкретному гаслі «Для одного народу – одна літературна мова, один правопис». То була подвижницька, саможертовна робота задля мовного об’єднання нації в десятках випусків унікального часопису «Рідна мова», що поширювався багато років в усьому світі, у численних виданнях підручників, посібників, словників, монографій, у діяльності його українського видавництва «Наша культура». Це видавництво, до речі, мов той Фенікс, відроджувалося щоразу там, куди невдячна доля закидала професора Огієнка, – у Польщі, Швейцарії, Канаді.

З любові до української мови, з вірності їй народився в серці Огієнка «чуттєвий вірш про все пережите», вміщений у післямові до книги «Історія української літературної мови».

4. Урок глибокої порядності й людяності

Життєва доля переважно не була прихильною до Івана Огієнка. Сирітське дитинство, нужда і безгрошів’я в юнацькі роки; виснажлива праця в період визвольних змагань українського народу, де йому судилося бути в епіцентрі подій Української революції, бачити й пережити її злети й поразки; щоденна, щогодинна боротьба за виживання своє й своєї немалої сім’ї протягом усіх років скитальницького життя дорогами Європи й Канади; болі і втрати, підлість і зрада, заздрість і безпідставні звинувачення – на все це його життя було надто щедрим.

Та, незважаючи на такі випробування долі, він не розчарувався, не зневірився в обраному шляху. І що найголовніше – не обізлився на людей, а зберіг назавжди навдивовиж безкорисливі людські якості – любов і пошану до ближнього, здатність співпереживати і готовність допомогти. Часто сам не маючи можливості заробити для сім’ї шматок хліба, він замовляв слово чи просив допомогти іншим. Ось витяг із листа І. Огієнка до О. Маковея: «Знайомий мій – Леонід Михайлів – змушений везти до Заліщиків своїх хворих діток. В Заліщиках він не має нікого, хто б йому хоч порадив, де і як пристроїтися на літо чи в Зал., чи десь в околиці. Я дав п. Михайлову Вашу адресу, сподіваючись, що Ви йому ласкаво допоможете своєю порадою»…

Не може не викликати захоплення й такий громадянський вчинок Огієнка щодо своїх колег-мовознавців у радянській Україні. В період антиукраїнських репресій, розгрому більшовицькою владою українських наукових інституцій в офіційному київському друкованому органі «Мовознавство» з’являється стаття його редактора Н. Кагановича з жорсткою і неаргументованою критикою Огієнкового часопису «Рідна мова». Автор статті «Рідна мова» пана Огієнка» називає прізвища кількох радянських мовознавців – Тимченка, Курило, Сулими, Смеречинського, Осипіва, – на праці яких посилалися автори публікацій часопису «Рідна мова». Знаючи про жахливі репресії в радянській Україні й розуміючи, яка небезпека може нависнути над його київськими колегами після публікації статті Н. Кагановича, Огієнко в своєму коментарі щодо випаду проти нього журналу «Мовознавство» робить спеціальну примітку: «Щоб не наразити когось із зазначених мовознавців на неприємності, публічно заявляю, що я ніколи ніяких зносин з Інститутом мовознавства не мав. Проф. І. Огієнко».

Про людяність і доброту Огієнка були наслухані немало знайомих і незнайомих йому людей. Тому й зверталися до нього звідусіль у справах нагальних, хоч і не за адресою, але з надією на поміч і пораду. Не можна не навести у цьому контексті кілька документів, віднайдених в архівах колишніх спецфондів.

5. Урок політичної мудрості

Варто ще раз наголосити на важливому факті. Глибоко переживши трагедію Української революції, Огієнко-учений більше ніколи не прагнув повернутися у велику політику. Він завжди тримався осторонь тієї політичної метушні, що виникала періодично в розділених і ослаблених цією метушнею емігрантських колах.

Мабуть, саме через таку, обрану в еміграції, позицію Огієнко й нажив собі «ворогів найрізнішої масті», які організували справжній похід проти його дітища – «Рідної мови». У цьому контексті вчений з гіркотою писав: «Ішло, може, більше про редактора журналу, як про сам журнал. Тому що редактор відмовився робити політичну роботу в певному напрямі… Пережив редактор і втрату кафедри в університеті з тих же причин». Пізніше він свідомо підкреслював свою позапартійність, прагнучи досягнути цим у своїх виданнях якнайбільшої об’єктивності й власної партійної незаангажованості та незалежності як дослідника й науковця.

Таку мету професор мав, зокрема, приступаючи до реалізації одного видавничого проекту. В листі до М. Возняка зазначалося:

«Група аполітичних українських емігрантів задумує в найближчому часі видати кілька невеликих збірників під назвою «Визволення України»… Збірники носитимуть характер інформаційний, зовсім аполітичний і непартійний». Ще конкретніше й простіше він висловив свою позицію в листі-відповіді до учителів С. Шеремета, А. Лазара та І. Лівака з Торонто, які повідомляли Івана Огієнка про відкриття української школи його імені в Торонто. Огієнко писав:

«Нехай ця школа не плутається ні до якого партійництва, бо це зробить її слугою партії й уб’є її науку. Проводьте школу так, щоб вона виховувала вірних синів України і щоб усі емігранти – без різниці партійної й віросповідної – могли спокійно звати її своєю».

Без зайвої полеміки, суб’єктивних випадів, а то й огульних звинувачень, що, на превеликий жаль, і сьогодні так часто трапляється на сторінках наших «незалежних» часописів, видавець Огієнко прагнув скеровувати тематичну палітру ще одного свого часопису – «Наша культура». Тому й виступали на сторінках цього друкованого органу з грунтовними своїми дописами вчені найрізноманітніших політичних орієнтацій, що дало підстави самому видавцеві із задоволенням констатувати: «У нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко об’єдналася».

Використана література

Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. Нарис з історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917–1920 рр. – К.: Федерація професійних спілок України, 1995.

Бій-Бійченко Ю. Таваріщ Каганович «сердиться» Рідна мова. 1937. Ч. 4

Відділ рукоп. Ін-ту л-ри ім. Тараса Шевченка НАНУ. Ф. 59. Од. зб. 1814. Арк. 4.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. – К., 1993.

Дем’янко О.М. Лютнева революція та становлення національної державності. – К., 1995.

Доценко О. Літопис української революції. Матеріали і документи до історії Української революції 1917–1922. – К., Львів, 1923. – Т. 2. – Кн. 4

Животко А. Історія української преси. – К. Наша наука і література. – 1999

Кривошей Г.Ф. Етносоціальна база Української революції (березень 1917 – лютий 1918 рр – Запоріжжя, 1997

Літературно-художній та суспільно-політичний журнал Дніпро К.1999. Випуск 3–4

Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукоп. Ф. 29. Од. зб. 104. Арк. 4.

Ляхоцький В. Домініка Сучасність, – К.1998. Випуск 7–8

Ляхоцький В. Миттєвості життя – миттєвості історії Слово і час. – К., 1997. Випуск 3

Ляхоцький В. На олтар Вітчизни Українська культура. – К.1998. Випуск 6

Ляхоцький В. На чолі Міністерства ісповідань УНРПамять століть. – К. 1998

Ляхоцький В. Просвітитель. Видавничо-редакційна діяльність Івана Огієнка. – К., 2000

Ляхоцький В. Прощання з Іваном Огієнком Пам’ять століть К.1997. №5

Ляхоцький В.П. Фонд Головуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань 1917–1921 рр. Студії з архівної справи та документознавства: Т. 3. – К., 1998. – С. 114.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Кам’янецька доба – Зимовий похід: в 3 т. – Прага, 1942, 1943.

Одним из основных источников для изучения мер длины древнерусского государства является «Хождение игумена Даниила в Святую землю».

Игумен Даниил называет следующие меры длины — локоть, пядь, сажень, версту, поприще. Ино­гда он прибегает к описательным выражениям, которые дают представление о расстояниях и, следовательно, о мерах длины, например «вержение камня», т. е. расстояние, которое пролетает брошенный камень; «перестрел», т. е. расстояние, которое пролетает стрела, пущенная из лука; «день пути» и т. д.

Локоть принадлежит к числу древнейших мер длины, применявшихся у разных народов. Локтем называлось расстояние от конца вытянутого среднего пальца руки или сжатого кулака до локтевого сгиба. Размер локтя колебался от 38 до 46 см. Некоторые основания для выведения такого размера локтя содержатся в «Хождении игумена Даниила». Описы­вая различные достопримечательности Палестины, игумен останавливается, в частности, на так называемом гробе господнем и указывает его размеры — длину — 4 локтя и ширину — 2 локтя[1]. В середине XVII в. московский патриарх Никон построил недалеко от Москвы, на реке Истре, Воскресенский Ново-Иерусалимский монастырь, причем за образец для главного монастырского храма был взят Иерусалимский Воскресенский храм. В Ново-Иерусалимском храме было сделано подобие «гроба господня» с точным воспроизведением его размеров. Длина этого гроба составляет 2 позднейших аршина и 9 вершков, ширина — 1 аршин и 5 вершков. Если на основании 5тих данных попытаться определить размер локтя, упомянутого игуменом Даниилом, то окажется, что этот локоть имеет протяжение от 10,25 до 10,5 позднейших вершков (2 арш. 8 верш. : 4=10,25 верш, и 1 арш. 5 верш. : 2 = 10,5 верш.). Следовательно, длина древнерусского локтя была около 10,5 вершка, или около 46,6 см.

Указание на локоть как меру длины в древнерусском государстве имеется также в «Русской правде». Например, ст. 91 Троицкого списка указывает, что мостник (лицо, занимающееся постройкой мостов) получает плату за свою работу от 10 локтей, т. е. оплата производится сдельно, в зависимости от длины моста, причем эта длина измеряется локтями.

Для указания более мелких измерений длины игумен Даниил пользуется пядью. Слово «пядь» обозначает кисть руки и произошло от корня «пять». Пядь — расстояние между вытянутым большим и указательным пальцами руки. Описывая камень, в котором был укреплен крест в Иерусалиме, игумен Даниил говорит: «Посреди того камни наверху высечена есть скважина, яко локтя глубину, в шире пяди, кругло»[2].

Игумен Даниил не дает достаточно материала для определения размера пяди. Но здесь могут прийти на помощь описания других путешествий, более поздних. Например, диакон Игнатий, путешествовавший в 1389 г. в Царьград и Иерусалим, также описывает «гроб господень» и дает его размеры, только не в локтях, а в пядях: длина 9 пядей, ширина 4 пяди.[3]

Сопоставление показаний этих двух источников позволяет прийти к заключению, что размер пяди колеблется приблизительно в пределах от 19 до 23 см.

Иными словами, пядь равна почти половине локтя. Некоторая разница в размерах объясняется тем, что оба путешественника давали лишь приблизительный размер гроба, и некоторая неточность в этом случае вполне понятна.

К таким же выводам приходит и Б. А. Рыбаков в своей работе, посвященной мерам длины XI—XV вв. и вопросу их образования. На основании изучения народной метрологии, сведения о которой дает этно­графия, Б. А. Рыбаков считает, что в употреблении были пяди в 19 см и в 22—23 см. [4]Первая пядь в 19 см, или малая пядь, определялась расстоянием от конца вытянутого большого пальца до конца вытянутого указательного пальца. Вторая пядь в 22—23 см, или великая пядь, определялась расстоянием от кон­ца большого пальца до конца вытянутого мизинца.

По предположению Б. А. Рыбакова, существовала еще одна-пядь, которая называлась пядью «с кувырком». К выводу о существовании пяди «с кувырком» Б. А. Рыбаков приходит на основании изучения размеров кирпичей XII в. Пядь «с кувырком» определялась путем добавления к малой пяди еще двух или трех суставов указательного пальца. В первом случае получалась пядь в 27 см, во втором случае — в 31 см[5].

В документах периода древнерусского государства встречается упоминание о сажени как мере длины. Первое упоминание о сажени содержится в «Слове о зачале Киево-Печерского монастыря», приписы­ваемом летописцу Нестору. В «Слове» рассказывается об иноке Иларионе, который около 1017 г. «ископа себо печерку налу — дву сажен», т. е. выкопал себе небольшую пещеру в 2 сажени.[6]

О сажени свидетельствует и Тмутараканский камень, надпись на котором гласит: «В лето 6576, индикта 6, Глеб князь мерил море по леду от Тмутороканя до Кърчева 10 000 и 4000 сажен», т. е. в 1068 г. по распоряжению Глеба, князя Тмутараканского, была измерена ширина Керченского пролива. Расстояние измерялось по льду, причем ширина проли­ва оказалась равной 14 000 сажен[7].

Если обратиться к «Хождению игумена Даниила», то и в нем можно встретить неоднократное упоминание о сажени. Например, описывая так называемый Мамврийскнй дуб, около которого, по преданию, жил патриарх Авраам, игумен Даниил говорит: «В толще же есть дву сажен, моею рукою измерих около его»[8].

Каков размер древнерусской сажени? Разными исследователями он определяется по-разному.

П. Г. Бутков еще в середине XIX в. в работе по истории мер длины первый определил размеры са­жени на основании изучения данных источников о ширине Керченского пролива. Таким же путем определили размер сажени в своих работах по метрологии Н.В. Устюгов[9] и Л.В. Черепнин[10].

П. Г. Бутков использовал сообщаемые «Тмутараканским камнем» сведения о том, что ширина Кер­ченского пролива в XI в. была равна 14 000 саженей.

Сравнение данных «Тмутараканского камня» с данными XIX в. о ширине Керченского пролива приво­дит к заключению, что сажень в переводе на метрическую систему мер равна 142 см и сажени 3 локтя 142/46 = 3. Против такого обычного для метрологиче­ской литературы вывода о сажени в древнерусском государстве категорически и убедительно возражает Б.А. Рыбаков. Во-первых, ширина Керченского пролива, по совершенно справедливому мнению Б.А. Рыбакова, за девять веков могла измениться. Во-вторых, в древности не встречается деление крупной единицы на 3 мелкие части. Особенностью древней метрологии является деление на 2, 4 и 8. Более мелкая единица получалась от последовательного деления пополам. Если измерение производилось веревкой, то складывание ее пополам давало точные доли сажени. В-третьих, величина древних единиц длины определялась частями тела человека. Сажень в 142 см частями тела человека не может быть определена.

Б.А. Рыбаков высказывает предположение о других размерах сажени, в частности о размере сажени, которой измеряли Керченский пролив в 1068 г. Для определения размера тмутараканской сажени можно использовать не данные XIX в. о ширине Керченского пролива, а измерения, сделанные за 100 лет до князя Глеба. Сообщение о ширине Керченского пролива содержится в сочинении византийского императора X в. Константина Багрянородного «Как надо управлять империей». Константин Багрянородный указывает, что ширина Керченского пролива равна 18 милям. В переводе на метрическую систему мер это составляет, по вычислению Б. А. Рыбакова, 21199 м. или 2119 900 см. Если на основании этих данных определить размеры сажени, то получим: 2 119 900 : 14000 = 151,42 = 152 см.

Использование данных более поздних источников подтверждает возможность существования сажени, равной приблизительно 152 см. Например, Игнатий Смолянин, побывавший в Царьграде в 1389 г., в своих записках о путешествии дает подробное описание Софийского собора. Игнатий Смолянин пишет, что видел вверху Софийского собора 40 окон. Он изме­рил окно с простенком и оказалось, что размер их составляет 2 сажени. По современным чертежам Софийского собора в Константинополе ширина окна с простенком составляет 300 см. Следовательно, одна сажень, по данным Игнатия Смолянина (300/2), близка к 152 см.

Сажень в 152 см соответствует расстоянию между размахом вытянутых рук человека от большого паль­ца одной руки до большого пальца другой. При пос­ледовательном делении сажени в 152 см пополам (на 2, 4 и 8) получался локоть в 38 см и пять в 19 см. Сажень в 152 см называлась простой, или прямой, саженью.

Кроме сажени в 152 см на основании данных памятников архитектуры можно предположить о существовании сажени, равной 176 см. Для древнего периода название этой сажени неизвестно; впоследствии сажень в 176 см называлась мерной, или маховой. Сажень в 176 см определялась размахом рук человека от конца пальцев и до конца пальцев.

Самой большой из всех саженей была косая сажень. Косой саженью иногда называлась сажень, образованная на основании пяди в 27 см и равная 216 см. Сажень в 216 см определялась расстоянием от пальцев ноги до конца пальцев вытянутой руки по диагонали. Косой же саженью могла называться наиболее крупная из всех саженей — сажень в 248 см.

В сажени было 4 локтя, или 8 пядей, или 152 см.

Помимо пядей, локтей и саженей источники содержат указания на более крупные единицы измерения, которые могли применяться для определения расстояний: это верста, или поприще.

Игумен Даниил в «Хождении» пользуется верстой для определения расстояний между отдельными пунктами. Но если проверить длину верст, встречающихся у игумена Даниила, то окажется, что его верста не имеет определенных размеров и колебание ее величины значительно. По-видимому, игумен Даниил определяет расстояние приблизительно, без точных измерений. Например, по игумену Даниилу, селение Вифания отстоит от Иерусалима «вдалее дву версты», т. е. более двух верст[11]. Старец Арсений Суханов, ездивший в Иерусалим в середине XVII в., определяет расстояние от Иерусалима до Вифании в 3 версты2. Показания обоих путешественников совпадают: один говорит — более 2 верст, другой — 3 версты. Это совпадает и с современными данными.

Но иногда расстояния, указанные игуменом Даниилом, не соответствуют современным. Например, он описывает Генисаретское озеро, или Галилейское море, и сообщает: «В длину есть море то 50 верст, а в ширину есть 20 верст» 3. В настоящее время длина Галилейского моря определяется в 21 км, ширина в наиболее широкой его части — в 12 км. Игумен Даниил определял расстояние на глаз и допустил значительную ошибку. Есть у игумена и другие определения расстояния, расходящиеся с современными. Так, он считает, что от горы Фавора до Назарета 5 верст, причем даже подробно указывает, что 2 версты идти по полю, а 3 — по горам[12]. В настоящее время от Фавора до Назарета насчитывается 9 км, т. е. около 8,5 версты, — почти вдвое больше, чем указал игумен Даниил.

Таким образом, вопрос о размере версты, упоминаемой игуменом Даниилом, остается открытым. Автор «Хождения» не указывает ни количества сажен в версте, ни размера сажени.

Иногда в источниках периода древнерусского государства вместо версты употребляется слово «поприще». Некоторые исследователи приравнивали поприще к древнегреческой стадии. Но это неверно. Стадия была в несколько раз меньше поприща.

Поприще в древнерусских памятниках употребляется в том же смысле, что и верста. Летописцы часто пользуются этими понятиями как равнозначащими. Например, в Воскресенском списке летописи под 1167 г. рассказывается о том, как жители Смоленска вышли встречать князя Ростислава за 300 поприщ[13]. По Ипатьевской летописи, которая также рассказывает об этом событии, смоляне встречали князя Ростислава за 300 верст[14]. Можно привести значительное количество других примеров, показывающих, что в разных текстах летописей одно и то же расстояние в одних случаях определяется поприщами, в других — верстами, причем количество тех и других в каждом случае совпадает. На основании этих данных можно сделать вывод, что поприще и верста — поня­тия тождественные. В поприще считалось 7,5 стадий (в стадии 100 сажен), или 750 сажен.

Наряду с более или менее точными определениями расстояний в источниках встречаются описательные выражения: «вержение камня», «перестрел», «день пути». Игумен Даниил довольно часто пользуется такими неточными определениями. Например, опи­сывая отдельные части Иерусалима, в частности столп Давида и дом Урии, на вдове которого женил­ся Давид, он говорит: «Близ бо бе и дом тот, яко довержет муж камением»[15]. т. е. дом так близко, что человек может добросить до него камень. С.К. Кузнецов находит возможным считать расстояние, определяемое «вержением камня», равным 20 саженям, т.е. около 42,5 м в среднем[16].

Кроме «вержения камня», игумен Даниил употребляет такое определение расстояния, как «перестрел». Так, описывая гору Елеонскую и небольшую церковь, расположенную на ее склоне, он указывает: «А оттуда до гроба Иосафатова вдалее, яко же человек дост-релит», т. е. дальше, чем человек может «достре-лить»[17]. Более значительные расстояния игумен Даниил считает несколькими «перестрелами». Отмечая, что река Иордан выходит двумя рукавами из Генисаретского озера, он говорит, что эти рукава «яко три перестрела меж себя имать»[18]. Иногда при определении расстояния «перестрелами» игумен Даниил подчеркивает, что стрелок должен быть достаточно опытным и умелым. Например, он следующим образом описывает высоту горы Фавор: «Может с нее… добрый стрелец четырежды выстрелить, а, на земли стоя, горе осьмижды встрелит, коли добрый стрелец»[19]. Другими словами, высота горы меньше, если считать от ее вершины, и больше, если считать от подножия. Здесь очень ярко подчеркивается неопределенность расстояния, измеряемого «перестрелами». Высота горы, конечно, не изменяется от того, будет ли стрелок стоять на ее вершине или у ее подножия, а при измерении «перестрелами» получается разница, так как стрела, пущенная с горы вниз, пролетит большее расстояние.

На основании практики народов, еще употреблявших лук и стрелы, считается, что стрела, пущенная сильной рукой, может лететь до 100—105 м. Для стрельбы в цель считается нормальным расстояние в 50—55 м. В среднем «перестрел» можно признать равным 60—70 м.

Иногда расстояние определяется днями пути. Например, игумен Даниил указывает, что от Палестины до Вавилона 40 дней пути. Счет расстояния днями пути был очень распространен у кочевых народов, так как в степи нет населенных пунктов, позволяющих точно определять расстояние. Днями пути определяют расстояние и моряки. День пути — тоже величина неопределенная. Пеший день пути едва ли может дать расстояние более 25 км, день конного пути — 50—75 км.

Выводы.

Основными единицами мер длины в древнерусском государстве являлись: сажень, локоть и пядь. Сажень = 4 локтям = 8 пядям. Локоть = 2 пядям. Система мер длины, таким образом, представляется в следующем виде:

Верста, или поприще, = 750 сажен.

Сажень = 4 локтя = 8 пядей = 152, 176, 216, 248 см.

Локоть — 2 пяди = 38, 46 см.

Пядь = 19, 23, 27 еле.

Большие расстояния определялись верстами, или поприщами, а также мерами, величина которых может колебаться,— неопределенными мерами: «вержение камня», «перестрел», «день пути».

§ 3. Меры поверхности.

При изучении мер поверхности в древнерусском государстве исследователь встречается с большой неопределенностью показаний источников. На основании сведений, сообщаемых источниками, можно установить, что земля измерялась селами и плугами. Вопрос о том, равно ли село плугу или не равно, остается открытым.

В ст. 58 «Русской правды» по Карамзинскому списку, одному из вариантов Пространной редакции, имеются следующие данные: «А в селе сеяной ржи на 2 плуга 16 кадей ростовских»[20]. Этот текст можно истолковать в том смысле, что село равно только двум плутам. Здесь плуг выступает как земельная мера, но вопрос о его размерах остается открытым: указание на то, что на 2 плуга высеивается 16 кадей ростовских, ничего не разъясняет. Отличалась ли ростовская кадь от кадей других городов, трудно сказать. Но кадь была общей мерой сыпучих тел в Древней Руси. В XVI—XVII вв. считалось, что для засева полдесятины земли требуется четверть кади ржи, причем эта четверть была вдвое больше четверти периода древнерусского государства. В свете этих данных можно определить размер плуга в 8 десятин. (Если половина кади высевалась на полдесятины, то на десятину высевалась кадь. Всего посеяно 16 ка-Дей, следовательно, засеяно 16 десятин. Это количество земли названо двумя плугами, отсюда плуг равен 8 десятинам.)

В том же тексте «Русской правды» указывается и урожай, ожидаемый от этого посева,— 100 копен ржи. Какие размеры имела копна в древнерусском государстве, трудно сказать.

Выводы.

Сопоставление указаний источников о посеве 16 кадей ржи позволяет считать, что размер плуга состав­лял примерно 8 десятин. Более точными данными мы не располагаем. Можно только констатировать факт, что в эпоху «Русской правды» землю измеряли селами и плугами.

§ 4. Меры сыпучих тел.

Древнейшей мерой сыпучих тел, употреблявшейся в Киеве и других городах древнерусского государства, была кадь. Кадъ делилась, по системе двух, на два половника, на четыре четверти, на восемь осьмин. Упоминаний о более мелких делениях кади в источниках не встречается.

Что кадь употребляется как мера сыпучих тел, видно из ст. 58 «Русской правды» по Карамзинскому списку, где речь идет о посеве 16 ростовских кадей ржи. В том же смысле упоминает о кади и игумен Даниил. Описывая плодородие палестинской почвы, он говорит: «Родится пшеница и ячмень изрядно — одну кадь сеявши, паки вземлют 130 и 50 кадей». Кадь здесь названа в качестве меры сыпучих тел.

«Русская правда», кроме кади, упоминает и половник как меру сыпучих тел. Например, в ст. 61 — 62 Карамзинского списка урожай овса и ячменя из­меряется половниками. Половник равен 2 четвертям или 4 осьминам.

Весьма ценным исследованием по истории мер, главным образом мер сыпучих тел, является большая статья А.И. Никитского «К вопросу о мерах в Древ­ней Руси», хотя советские исследователи внесли немало поправок в выводы автора.

В «Русской правде» упоминаются и такие меры сыпучих тел, как уборок и лукно. Точный объем уборка не известен. Очевидно, уборок был мерой небольшой. Такое заключение позволяет сделать ст. 7 «Русской правды» по Троицкому списку, указывающая размер содержания вирнику, т. е. лицу, взимавшему судебные штрафы: ему полагалось пшена и гороху по 7 уборков на неделю.

Что касается лукна, то Д. И. Прозоровский попытался на основании сопоставления отдельных статей «Русской правды» определить его вместимость в статье о мерах жидкостей. Нет надобности подробно останавливаться на рассуждениях Д. И. Прозоровского, но едва ли они могут быть доказаны с математической точностью. В результате своего исследования Д. И. Прозоровский пришел к выводу, что лукно вмещало в себя 60 фунтов овса, т. е. около 24—25 кг. Это определение вместимости лукна можно принять лишь как приблизительное. Для более точного определения нет достаточных оснований в источниках.

Выводы.

Для периода древнерусского государства можно указать следующие меры сыпучих тел:

Кадь = 2 половникам = 4 четвертям = 8 осьминам.

Половник = 2 четвертям = 4 осьминам.

Четверть = 2 осьминам.

Особо от кади и ее делений стоят уборок и лукно. Кадь и части ее употребляются и в период феодальной раздробленности. Уборок и лукно как меры в более позднее время не встречаются. Но слово «лукошко», несомненно, происходит от древнего лукна. Лукошко — круглая мера, вмещающая до 16 кг ржи.

§ 5. Меры жидких тел.

Другим видом мер вместимости являются меры жидкостей. В источниках периода древнерусского государства встречаются упоминания о ведре. Например, в ст. 7 «Русской правды» по Троицкому списку определяется корм вирнику, причем указывается, что ему полагается по 7 ведер солода на неделю. Ведро здесь рассматривается как определенная мера. Вместимость древнерусского ведра неизвестна. До последнего времени единственной работой, посвященной мерам жидкостей древнего периода, являлась статья Д. И. Прозоровского, опубликованная в XIX в. Она содержит интересные наблюдения. Д. И. Прозоровский путем сравнения различных упоминаний о ведре и лукне в «Русской правде» пришел к выводу, что древнее ведро вмещало около 24 фунтов, т. е. 9—10 кг воды. Но расчеты Д. И. Прозоровского являются очень приблизительными, целиком основанными на раз­ного рода допущениях, и поэтому гораздо правильнее принять, что точный объем древнерусского ведра неизвестен. Известно, что ведро употреблялось как единица измерения жидких, а иногда и сыпучих тел.

Встречается в летописях и бочка как мера жидких Тел. Но бочка того времени известна лишь по названию. Ее реальное содержание как меры пока не под­дается установлению.

Выводы.

В качестве мер жидких тел употреблялись ведро и бочка. Размеры их и отношение друг к другу для периода древнерусского государства не определены.

§ 6. Меры веса и денежный счет.

Изучение особенностей мер веса и денежного счета Древней Руси представляет несомненные трудности, так как вопрос о денежном счете пока еще является дискуссионным: нет единого мнения ни о характере денежного обращения, ни о происхождении денежно-весовых единиц.

Трудность лри решении этих вопросов состоит в том, что в денежных кладах встречаются различные иностранные монеты — римские и западноевропейские денарии, восточные диргемы, или дирхемы, и русские серебреники. Письменные источники содержат наименования: скот, куна, резана, веверица, векша, которые могут быть истолкованы как меховые ценности. Кроме того, сохранились свидетельства иностранцев (арабов) об обращении в Древней Руси мехов в качестве денег.

Вопрос о характере денежного обращения ставился еще в XVIII в. в дискуссии «меховистов» и «металлистов». Каждая из сторон стремилась определить характер основного материала денежного обращения в Древней Руси.

Сторонниками «меховой» теории являлись в начале XIX в. Н. М. Карамзин, а позднее В. К. Трутовский, доказывавший, что большинство денежных единиц, сведения о которых имеются в письменных источниках, представляло собой меховые ценности.

«Металлическую» теорию отстаивали Д.И. Прозоровский, П.Н. Мрочек-Дроздовский и др., утверждавшие, что основные единицы денежного счета Древней Руси были металлическими.

Сторонники «меховой» теории считали, что такие названия денежных единиц, как куна, ногата, векша, веверица, следует понимать в буквальном смысле слова и что эти названия подтверждают факт обращения меховых и кожаных денег. Сторонники «металлической» теории находили, что меховые и кожаные деньги — плод фантазии и плохого знакомства с историческими источниками. Денежную терминологию они рассматривали как пережиток глубокой древности, когда действительно обращались меха. По их мнению, под древними названиями денежных единиц следовало понимать металлические монеты.

В работах советских историков господствует точка зрения «металлистов», но встречаются высказывания и в пользу «меховой» теории. Сторонниками «металлического» характера денежного обращения являются археологи, нумизматы и историки В. Л. Янин, И.Г. Спасский и др., а также ряд экономистов, например М.Ф. Лучинский, который выступил с развернутой аргументацией против версии употребления «скота» в роли денежного эквивалента. Высказывания в пользу «меховой» теории имеются в статьях археолога А.Л. Монгайта и экономиста Ф.И. Михайловского.

В работах сторонников «металлической» теории основание для отказа от версии меховых денег дают сведения о высоком уровне развития производительных сил и производственных отношений, о системе общественного разделения труда, товарном обмене и т. д., при котором меховые деньги не могли быть, по их мнению, средством обмена.

Сторонники «меховой» теории считают, что серебро, поступавшее в большом количестве в виде иностранной монеты, служило главным образом сырьем для русских ремесленников, а не потребностям внутреннего товарно-денежного обращения. Хотя серебром и определяли (мерили) цены, в товарно-денежном обращении могла участвовать лишь какая-то часть металлических монет. Поэтому наряду с серебром, возможно, существовали и товаро-деньги — меха. Эта гипотеза высказана А. Л. Монгайтом. Основана она на свидетельстве ряда письменных источников об употреблении «меховых» денег. Среди них следует выделить сочинение ал-Гарнати, посетившего земли восточных славян в середине XII в. Путешественник рассказывает об обращении у славян в качестве денег беличьих шкурок, связанных вместе по 18 штук и опломбированных свинцовыми пломбами.

Разработка вопроса происхождения денежных и весовых единиц также имеет длительную историю.

Изучение этой проблемы было тесно связано с дискуссией норманистов и антинорманистов, потому что вопрос о происхождении денежных и весовых единиц давал материал для выводов об истоках образования русской государственности и культуры.

Норманисты старались доказать заимствование денежных систем и весовых единиц с варяжского Запада. Этой точке зрения противостоял антинорманистский взгляд на происхождение русских весовых си­стем, который был обоснован И.И. Кауфманом.

Кауфман разработал гипотезу восточного происхождения основной денежной и весовой единицы — гривны. По его мнению, русская денежно-весовая система была заимствована из стран Арабского Востока. От арабов был заимствован вес гривны, который сохранился и в позднейшее время под наименовани­ем фунта. Гипотеза Кауфмана оказалась очень живучей и надолго заняла прочное место в науке[21], что объясняется главным образом ее антинорманистской направленностью. По мнению И. И. Кауфмана, древ­нерусская гривна соответствовала весу 96 золотников (или 409,512 г по метрической системе). Однако данные археологии пе подтверждают возможности упот­ребления в древнерусском государстве гривны в 409 г. Наибольший вес гривны, на который есть указания, составляет около 204 г.

Следует далее отметить, что в арабской денежно-весовой системе действительно существовал вес, приближающийся к фунту. Но этот вес был у арабов не единственным. Арабы употребляли и другие фунты, или «ротли», как называлась у них основная единица веса. У арабов было огромное разнообразие весовых единиц, так как они принимали единицы веса, употреблявшиеся у покоренных ими народов. Фунт, равный 96 золотникам, или около 409 г, был известен и до арабов и явился основой многих европейских систем веса. Таким образом, проверка положений Кауфмана приводит к выводу, что его теория весового содержания гривны и теория восточного происхождения гривны не находят подтверждения в вещественных памятниках как русских, так и арабских. Следовательно, для выводов о происхождении мер совершенно недостаточно найти у того или иного народа подходящие единицы и сказать, что они были заимствованы Древней Русью. Несомненно, это еще не доказательство.

Вопрос о происхождении денежно-весовых единиц привлекал и привлекает внимание ряда советских историков, особенно археологов и нумизматов. Этим вопросом занимались А.Л. Монгайт, В.Л. Янин, И. Г. Спасский. Значительный интерес представляет работа В.Л. Янина, поставившего своей целью пересмотреть вопрос о происхождении и складывании русских денежно-весовых единиц. В. Л. Янин выдвинул новую гипотезу происхождения денежно-весовых систем. Суть ее в следующем: на территории Восточной Европы встречаются клады древнеримских серебряных монет — денариев (относящихся к I—III вв.). В небольшом количестве эти монеты встречаются в кладах IV и даже V вв. Резкое падение качества серебра в монете во время политическо­го и экономического кризиса Римской империи в III в. обусловило в дальнейшем постепенное прекра­щение притока серебра в Восточную Европу, ставшее особенно заметным в V в. К I—III вв., когда в Восточной Европе получила широкое распространение римская серебряная монета, по мнению В. Л. Янина, следует отнести зарождение наиболее ранних общеславянских денежно-весовых понятий и русских единиц взвешивания: о счете монет, их весе, а также некоторых терминов денежного счета. Римская монета принималась в соответствии с распространенным у восточных славян счетом в 20. Римский денарий весил 3,41 г. Из 20 денариев образовалась весовая единица — гривна, весившая приблизительно 68,22 г.

Последующее развитие денежно-весовых понятий могло иметь место при возобновлении притока серебра с конца VIII в. В конце VIII в. и особенно в начале IX в. по кладам прослеживается приток восточных куфических[22] серебряных монет — дирхемов. Эти монеты в течение двух веков обращались на огромной территории среди славянских племен, образовавших древнерусское государство. Дирхемы, попадавшие к славянам, чеканились во множестве городов Средней Азии, Ирана, Закавказья, Месопотамии, Малой Азии, на африканских берегах Средиземного моря и даже в арабской части Испании.

Вполне естественно, что при таком широком распространении чеканки дирхемы различались по весу. Дирхемы, поступавшие на территорию Руси на протяжении IX в., весили около 2,73 г. К гривне, бытующей в Восточной Европе, они относились как 1 : 25, т. е. в гривне было 25 монет. К этому времени относится начало образования денежного счета, нашедшего отражение в письменном источнике — Краткой редакции «Русской правды». Денежная единица стала называться куной. В гривне считалось 25 кун. В начале X в. появляется более тяжелый дирхем (3,41 г). Более тяжелая арабская монета относилась к гривне как 1: 20, т. е. в гривне насчитывалось 20 мо­нет. Эта денежная единица стала называться ногатой, от арабского «нагд», означающего — хорошая, отборная монета.

С конца 30-х годов X в. в странах Арабского Востока начался серебряный кризис, вызванный оскудением серебряных рудников. Это сказалось на весе монет, который становится чрезвычайно неопределенным. Восточную монету начали принимать на вес в соответствии с русскими денежно-весовыми единицами, сложившимися ранее. Редко, однако, удавалось воспроизвести русские денежные единицы целыми монетами, поэтому монеты стали резать. В кладах монет сохранились и гирьки, применявшиеся для взвешивания.

В X в. происходит дальнейшее усложнение денежной системы. Появляются денежные единицы — резана (1,36 г) и веверица. К гривне резана относилась как 1 : 50, т. е. в гривне насчитывалось 50 резан. Точно установить значение веверицы не удается. Возможно, она составляла шестую часть куны. Денежный счет приобретает следующий вид: гривна = 20 но­гатам =25 кунам = 50 резанам = 150 веверицам. Эта система денежного счета отражена в Краткой редакции «Русской правды».

В середине X в. общерусская денежно-весовая система как бы разделилась на две местные системы — северную и южную. В основу северной системы была положена норма веса, принятая в торговле с Западной Европой. Гривна этой системы равнялась 51,19 г серебра и являлась древнейшим элементом возникшего впоследствии русского фунта, состоявшего из 96 золотпиков (около 409 г). В основу южной системы был положен вес, связанный с византийскими мерами веса (литра).

К XI в. разработки наиболее богатых месторождений серебра истощились. Чеканка серебряной монеты в странах Востока почти прекратилась. Серебро стали заменять золотом и медью. Но золотые и медные монеты не имели хождения в Древней Руси, где единственным средством обращения оставалось серебро.

К этому периоду относится попытка создания в Южной Руси собственной монеты за счет накопления привозного серебра. В конце X — начале XI в. был начат выпуск монет, известных в литературе под наименованием «сребреников» и «златников». Чеканка собственных русских монет относится ко времени княжения Владимира Святославича (988— 1015 гг.), Святополка Владимировича (1015—1018 гг.) и Ярослава Владимировича (1019—1054 гг.). Чеканка русских монет имела эпизодический характер, что не могло способствовать укреплению монетного обра­щения.

Такова схема истории развития денежно-весовых систем, выдвинутая В.Л. Яниным. Важнейшим в этой схеме является вывод о возникновении местных русских денежно-весовых систем в середине X в. Гипотеза В. Л. Янияа отличается логичным построением, но еще недостаточно подтверждена фактическим материалом и вызвала серьезные возражения. Важнейшее из них относится к отправному моменту схемы: связь весовых систем древнерусского государства с весовыми системами племен первых веков новой эры, живших в Поднепровье и Поднестровье, среди которых могли быть и славянские племена, пе доказана. Не изучены еще восточнославянские древности V—VIII вв., поэтому нельзя уверенно говорить о существовании в этот период единиц взвешивания, появившихся на основе римского денария в I—III вв.

Какие же единицы взвешивания упоминаются в источниках? В качестве весовой единицы употреблялась гривна либо полугривна, которая иногда называлась уменьшительно гривенка. Упоминание гривенки как весовой единицы встречается в Уставной грамоте Новгородского князя Всеволода Мстиславича церкви Ивана Предтечи на Опоках (1134—1135).

Из других весовых единиц в древнерусских источниках упоминается золотник. Но не всегда удается установить, что это именно весовая единица, а не название золотой монеты.

Кроме гривны, гривенки и золотника, в источниках древнерусского государства говорится о пуде. Так, в Уставе Владимира I о церковных судах отмечается обязанность епископа наблюдать за правильностью мер и веса: «Еже искони установлено есть и поручено святым пискуньям городьскые и торговые всякая мерила и спуды, извесы и ставила». Упоминаемые здесь «спуды», возможно, обозначают вес, а возможно, и единицу измерения или же сам весовой снаряд, орудие взвешивания.

В другом, более позднем источнике — в Уставной грамоте Всеволода Мстиславича — сказано: «И даю святому велвкому Ивану, от своего великоимения, на строение церкви и в векы вес вощаной, а в Торжку пуд вощаной», т.е. князь уступает взимание пошлин с продаваемого на вес воска.

Из приведенного текста тоже нельзя точно установить, разумеется, ли здесь пуд как единица веса или как орудие взвешивания.

В договоре Александра Невского и новгородцев с немцами 1257—1259 гг. пуд упоминается как весовой снаряд. Договаривающиеся стороны устанавливают вес, которым они должны пользоваться при взаимных сношениях: «Пуд отложихом, а склави поставихом по своей воли и по любви». Скалы, или скальвы, — чашки коромысленных весов. Это указание свидетельствует о том, что пуд рассматривается как весовой снаряд, подобный, может быть, позднейшим безменам и контарям, так как он, очевидно, имел иной принцип устройства по сравнению с коромысленными весами, поскольку подчеркивается, что пуд заменен скальпами.

Но некоторые указания источников приводят к мысли, что пуд употреблялся не только как орудие взвешивания, но и как весовая единица. В Уставной грамоте Всеволода Мстиславича дается распоряжение, какие дары дать после его смерти, в частности, он указывает, что наместнику следует дать «20 пуд меду», дворецкому —«10 пуд меду», тиуну — «5 пуд меду». На основании этого можно сделать заключе­ние, что пуд употреблялся и как весовая единица.

В качестве весовой единицы употреблялся и берковец. В той же Уставной грамоте Всеволода вес воска исчисляется берковцами.

Древние источники не дают возможности выяснить точное соотношение между этими весовыми единицами, т. е. гривной, гривенкой, пудом и берков-цем.

В более позднее время пуд равнялся 40 большим или 80 малым гривенкам, а 10 пудов составляли берковец.

Выводы.

Возможно, что зарождение гривны как денежно-весового понятия относится к I—III вв., когда на территории Восточной Европы распространяется римская монета. В дальнейшем вес дирхема мог лечь в основу веса куны, которая упоминается в «Русской правде». Куной в разное время назывался и арабский дирхем, и западноевропейский денарий, и русский серебреник. Термин «куна» со временем сменил термин «серебро» и закрепился в общем значении «деньги».

Название «ногата» первоначально появилось, как термин в связи с необходимостью отличать доброкачественные дирхемы от обращающихся рядом с ними дирхемами худшего качества.

Резана и веверица — часть куны, но они могли быть и шкурками белки.

Гривна вначале была единым понятием в весовом отношении для серебра и монет и, как явствует из статей Краткой редакции «Русской правды», равнялась 20 ногатам, 25 кунам, или 50 резанам. Она упоминается в статьях об установлении норм денежного вознаграждения за кражу или умерщвление княжеского скота и о вознаграждении вирника — долж­ностного лица, собиравшего штрафы.

В качестве мер веса в древнерусском государстве употреблялись гривна или гривенка, пуд в берковец.

Глава ІІ

Меры и денежный счет периода феодальной раздробленности Руси (начало XII в.—- конец ХУв.)

§ 1. Источники.

V

При рассмотрении мер периода феодальной раздробленности так же, как и для периода древнерусского государства, приходится использовать различные источники общеисторического содержания, например летописи. Среди них выделяется Псковская летопись, которая содержит обширный метрологический материал — о мерах длины, сыпучих и жидких тел, веса, сведения о единицах обложения, материал о псковской денежной системе.

Значительный интерес представляют и описания путешествий как рус­ских, ездивших за границу и пытавшихся сравнивать русские меры с иностранными, так и иностранных путешественников, с разными целями посещавших Русское государство. Данные о соотношении русских мер с иностранными содержатся в «Дневнике путешествия Исидора в Западную Европу». Московский митрополит Исидор был представителем Русского государства на Ферраро-Флорентийском соборе 1439 г., созванном для заключения упии между восточной и западной церковью. Возможным автором «Дневника» считается суздальский епископ Авраам, находившийся в числе свиты митрополита. «Дневник» представляет собой описание пути русского посольства от Москвы до Феррары и Флоренции и обратно от Флоренции до Будапешта. Среди прочих сведений автор «Дневника» указывает расстояния между городами и пытается установить соотношение между итальянскими и русскими мерами длины.

Данные о русских мерах содержатся в записках Сигизмунда Герберштейна, посланного к московскому князю Василию III императором Священной Римской империи. В начале XVI в. Герберштейн дважды побывал в Москве.

Ценные метрологические сведения, особенно для характеристики денежной системы, содержат разного рода акты. Для рассмотрения вопросов денежного счета особо следует выделить такие документы, как мирный договор Новгорода с Готским берегом (1189— 1199) и договор Смоленска с Ригой и Готским берегом (1229). Изучение денежного счета в текстах договоров и сопоставление его с денежным счетом Пространной редакции «Русской правды» позволяет установить переход на новую денежную систему. Новая серебряная гривна XII в. оказывается в четыре раза больше старой гривны кун.

Нельзя не упомянуть и берестяные грамоты как источник для изучения мер периода феодальной раздробленности и особенно для изучения сложных процессов развития новгородской денежной системы XIII—XIV вв.

Основной особенностью, характеризующей метрологию периода феодальной раздробленности, является разнообразие мер в различных областях Русского государства. Вся страна в этот период разбилась на ряд небольших княжеств, из которых каждое было самостоятельным (в рамках подчинения русской земли татарам) и устанавливало свои отношения с соседями, такими же княжествами, на основе взаимных договоров. Экономическая жизнь внутри каждого из княжеств развивалась до известной степени самостоятельно и имела свои особенности. Своеобразие экономики того или иного княжества обусловило известные различия и в метрологии. Эти различия всего больше сказываются в области мер сыпучих тел.

К сожалению, сохранилось очень мало источников XII—XV вв., которые позволили бы представить это метрологическое разнообразие с необходимой полнотой. Но в источниках периода Русского централизованного государства XVI—XVII вв. часто попадаются сведения о местных мерах, отличающихся от общегосударственных. Правительство с середины XVI в. ведет определенную политику в области метрологии, добиваясь установления единых мер и веса по всей стране. Но даже в XVII в. продолжали существовать местные меры, не совпадающие с общегосударственными. Возникнуть в период Русского централизованного государства эти меры не могли. Они, несомненно, являются пережитками периода феодальной раздробленности, например: новгородская коробья, псковская зобпица, двинский пуз, пермская сапца, вятская куница, тотемский и трубчевский четверики, отличающиеся от московских.

Остановимся на характеристике мер периода феодальной раздробленности. При этом обзор мер, существование которых подтверждается источниками периода феодальной раздробленности, рассмотрим в разделе, посвященном метрологии этого периода; о мерах же, сложившихся в период феодальной раздробленности, но употреблявшихся и в централизованном Русском государстве, расскажем в разделе, посвященном метрологии XVI—XVII вв.

§ 2. Меры длины.

В период феодальной раздробленности наблюдается дальнейшее развитие мер, сложившихся в древнерусском государстве, и появление местных мер.

В различных источниках упоминаются пяди; в некоторых случаях пядь называлась ногой. Имеются указания на употребление локтей; локоть иногда назывался стопой. Встречаются и сажени.

Сохраняется старое деление крупных единиц на мелкие: локоть или стопа = 2 пядям или ногам; са­жень = 4 локтям = 8 пядям. Кроме того, продолжают употребляться разные по размерам сажени, локти и пяди, встречавшиеся еще в середине XI в.

В этот период постепенно складываются две системы мер длины. Существование двух систем мер длины прослеживает Б. А. Рыбаков по пропорциям памятников архитектуры. Первая система мер длины сложилась в Новгороде и Пскове, вторая употреблялась зодчими Москвы, Владимира и Чернигова.

Новгородско-псковская система опиралась на великую пядь в 22—23 см, которой соответствовал локоть в 44—46 см и сажень в 174 см.

Московско-владимирско-черниговская система опиралась на ранее встречавшуюся малую пядь в 19 см.

Малой пяди в 19 см соответствовал локоть в 38 см к сажень в 152 см.

Помимо указанных размеров саженей, локтей и пядей в употребления была и сажень в 216 см, образовавшаяся на основании пяди «с кувырком» в 27 см.

Из крупных мер длины, которыми измерялись расстояния, встречается, как и раньше, верста, или поприще. По источникам периода феодальной раздробленности можно определить соотношение версты, или поприща, с саженью. Верста, или поприще, по ним равнялась 700 или 500 саженям. Учитывая выводы Б. А. Рыбакова о существовании различных по размерам саженей, можно предположить, что колебания количества саженей в версте объясняются тем, какая взята сажень. Если мы возьмем сажень в 152 см, то получим следующий размер версты:

152 х 700 = 106400 см = 1 064 м. Если же мы примем размер сажени около 216 см, то получим приблизительно ту же величину при количестве саженей в версте 500: 216 х 500 = 108 000 см = 1 080 м. Очевидно, верста периода феодальной раздробленности была несколько больше 1 км и приблизительно соответствовала позднейшей версте, равной 1066 м.

Выводы.

В период феодальной раздробленности продолжают употребляться меры длины, встречавшиеся в древнерусском государстве. Сохраняется старое деление крупных единиц на мелкие: локоть = 2 пядям; са­жень = 4 локтям = 8 пядям. Локоть иногда назывался стопой, пядь — ногой. Размеры их в разных феодальных центрах были различные. Складываются две

Системы мер длины: новгородско-псковская и московско-владимирско-черниговская. В новгородско-псковской системе пядь равнялась 22—23 см. В московско-владимирско-черниговской системе пядь приравнивалась к 19 см. Соответственно этим величинам разные размеры имели локоть и сажень. Крупной единицей измерения расстояний являлась верста, или поприще. Размеры версты были несколько более 1 км и приблизительно соответствовали позднейшей версте.

§ 3. Меры поверхности.

От периода феодальной раздробленности сохранилось лишь несколько указаний на меры поверхности, из которых не всегда удается установить, является ли то или иное понятие единицей измерения или же это только фискальная единица, т. е. единица обложения налогами. Такова, например, новгородская обжа. Определение обжи имеется во второй Софийской летописи. Великий князь московский Иван III, намереваясь после победы над Новгородом завести в Новгородской области московские порядки, пожелал узнать размер новгородской сохи[23]. Летопись об этом рассказывает следующим образом: «И князь великий… велел въспросити, что их (новгородцев. — Авт.) соха. И они сказали: три обжи соха, а обжа — один человек на одной лошади орет; а кто на трех лошадях и сам третей орет, ино то и соха». Некоторые исследователи считали обжу ме­рой поверхности, равной 5 десятинам.

В работе академика Б.Д. Грекова «Что такое «обжа»?» доказывалось, что обжа — не поземельная мера, а единица обложения; ее площадь была различной в зависимости от качества облагаемых угодий. Однако некоторые исследователи экономической жизни Новгорода, например Л. В. Данилова, высказали мнение, что обжа соответствовала определенной земельной мере. С развернутой аргументацией этого мнения убедительно выступил Г. В. Абрамович в исследовании о русской метрологии XV—XVI вв. Он приходит к выводу, что «обжа была всегда более или менее определенной мерой земельной площади», в состав которой входили пашни, сенокос, усадьба и огороды. До XVI в. ее размеры колебались во времени и в разных частях Новгородской земли. В трех полях в обже насчитывалось 5 десятин пашни. Вместе с другими угодьями — с сенокосом, усадьбой и огородами — в обже домосковского периода, по мнению Г. В. Абрамовича, могло быть в среднем около 9 де­сятин, причем в южных пятинах новгородской земли обжа была несколько больших размеров, а в северных — меньших.

В XVI в. обжа стала земельным участком, равным 15 десятинам.

В Новгороде бытовала еще одна поземельная мера — коробъя. Самое название «коробья» произошло от меры зерна, высеваемой на определенной площади земли, — коробьи хлеба. Коробья была мерой сыпучих тел. Название хлебной меры переносится и на площадь, на которую высевалось это количество хлеба. Реальный размер коробьн легко устанавливается на основании источников XVI в. Один из них при описании монастырской пашни отмечает: «Пашни паханые монастырской и крестьянской 102 коробьи с по-лукоробьею, а четвертныя пашни 205 чети» ‘. Этот пример показывает, что коробья была вдвое больше четверти. Четверть равнялась половине десятины; следовательно, коробья равна десятине.

Выводы.

В период феодальной раздробленности появляются новые меры поверхности. Такой мерой поверхности в Новгороде была коробья, равная десятине.

§ 4. Меры сыпучих тел.

Для большей части территории Русского государства в период феодальной раздробленности основной мерой сыпучих тел, как и в древнерусском государстве, остается кадь с ее делением, по системе двух, на 2 половника, 4 четверти, 8 осьмин. Иногда кадь называется бочкой, иногда оковом. Происхождение названия «оков» связано с тем, что верх кади часто оковывали металлом — железом или медью, чтобы его нельзя было обрезать и тем самым уменьшить размер кади. В хронографе начала XVII в. содержится следующее объяснение названия «окова»: «Бочки или кадки и оковами зваху, оковаху бо по верху тоя кади железным обручем для того, чтобы нельзя ее урезати».

Каков реальный объем кади в период феодальной раздробленности? Псковская летопись, рассказывая о голоде 1601 —1602 гг. в о чрезвычайно высоких ценах на хлеб, приводит сравнение мер начала XVII в. со старыми мерами: «Во 110-м году купили ржи четверть по 2 рубли… а четверть была старая невелика, против нынешней вдвое менши, полумера». Московская четверть ржи, с которой сравниваются древние меры, весила 6 пудов, или 98,28 кг. Если древняя четверть была вдвое меньше московской, то ее вес равнялся 3 пудам. Отсюда вес кади, в которой было 4 четверти, определится в 12 пудов, или в 196,56 кг.

Но этот расчет не совсем точен. Псковская летопись, упоминая в другом месте о дороговизне хлеба, говорит: «А четвертина мала была, мало больши осмака». Если старая четверть была «мало болыпи осмака», т. е. несколько больше половины позднейшей четверти, то ее вес нельзя считать равным 3 пудам. А.И. Никитский определяет вес древней четверти в 3,5 пуда. Вес всей кади, по его расчетам, достигает 14 пудов, или 229.32 кг.

Кроме общерусских мер, в отдельных княжествах появляются свои местные меры. Так, в новгородских документах середины XV в. встречается упоминание о мере сыпучих тел — коробье, причем эта коробья называется старой4. Коробья делилась на 4 четверти, или четки. Каждая четка в свою очередь делилась на 4 четверика5.

Что касается вместимости коробьи, то в более позднее время считалось, что на одной десятине высевается коробья ржи. Некоторые источники московского периода позволяют произвести сравнение коробьи с московскими мерами и получить более точное представление о ее реальном размере. Так, в 1588 г. трое крестьян заняли у ключника Вяжицкого монастыря коробью овса в новую меру без роста. Новая мера — это единые меры, введенные московским правитель­ством в середине XVI в. Один из заимщиков вскоре уплатил свою треть долга, и на заемной кабале сделана отметка об уплате: «По сей кабале Кузьма свою треть овса заплатил осмину с третником» ‘. Следовательно, треть коробьи равняется осьмине с третником. Умножив осьмину с третником на три, получим четыре осьмины. Таким образом, четыре осьмины равны одной коробье; четыре осьмины — это две четвер­ти, а одна коробья равна двум московским четвертям. Если коробья равна двум четвертям, т. е. половине кади, то легко определить и ее вес. Если кадь вмеща­ла 14 пудов ржи, то коробья — 7 пудов.

Помимо коробьи в XII—XIV вв. в Новгороде употреблялась мера зерна — дежа. Об этой мере вместимости мы знаем по берестяным грамотам. В современных диалектах дежа — квашня, но писцы берестяных грамот дежами измеряют зерно. Вместимость дежи по берестяным грамотам пока установить не удается, а в других источниках более позднего времени такого термина нет.

Можно отметить наличие особых мер сыпучих тел не только в Новгороде, но и на Двине. В двинских источниках уже с XIV в. встречается пуз как мера сыпучих тел, которой измеряется и зерно, и соль3. Объем пуза устанавливается на основании более поздних источников. Так, в духовной Максима Акинфиева Рыкован Коняшева 1654 г. содержится распоряжение заплатить его кредитору Никите Артемьеву «четверть овса да 2 пуза овса». На обороте этого документа имеется расписка кредитора в получении долга: «Никита Артемьев у Ульяны, Терентьевы дочери, а у покойного Максима Акинфиева жены, 6 пузов овса взял». Максим Акинфиев завещал уплатить четверть и 2 пуза овса, а его жена уплатила 6 пузов. Отсюда 4 пуза равны четверти, следовательно, 1 пуз равен четвертой части четверти, т.е. полуосьмине. Если четверть в XVI—XVII вв. весила четыре-шесть пудов ржи, то ее четвертая часть, или пуз, составит полтора пуда ржи. Удельный вес соли вдвое больше, чем ржи. Следовательно, пуз соли будет весить три пуда.

Были свои меры сыпучих тел и в Пскове. Основной мерой являлась зобница, делившаяся на 2 позобенья, или на 4 четвертки.

Что четвертка действительно составляла четвертую часть зобницы, легко видеть из сравнения дешевых цен на хлеб в 1466 и 1476 гг., которое дано Псковской летописью. В одном случае указывается цена целой зобницы — 18 денег, в другом — цена четвертки — 4,5 деньги. Это соотношение совершенно правильно — 4,5 является четвертой частью 18. Из правильного соотношения цен можно сделать вывод и о правильном соотношении объемов.

Упоминания зобницы встречаются с начала XIV в. В середине XV в. в Пскове произошло некоторое изменение мер. Название меры сохранилось, но объем ее был увеличен («прибавиша псковичи зобницы»). Отношение старой зобницы к новой показано А. И. Никитским. По его исследованию, зобница второй половины XV в. больше старой зобницы на одну треть. Эта разница устанавливается путем сравнения дешевых цен на хлеб в первой в во второй половине века. В 1434 г. в Пскове зобница ржи стоила 9 денег. Для второй половины века имеются сведения для 1464, 1467 и 1476 гг. При сходных условиях, т.е. при большом урожае, зобница ржи ценилась в это время в 17—18 денег. Если взять цены 1434 г. — 9 денег и 1476 г. — 18 денег, то отношение старой зобницы к новой будет 1: 2. Новая зобница больше старой вдвое. Но едва ли такое заключение будет правильным. Летопись, рассказывая о дешевых ценах на хлеб в 1434 г., подчеркивает исключительно благоприятные условия этого года и отмечает, что хлеб был дешев и его было много. Такого указания для второй половины века в летописи нет. Поэтому будет правильнее взять средние дешевые цены на хлеб в Пскове в первой половине XV в. и сравнить их со средними дешевыми ценами второй половины века. Эти расчеты и делает А. И. Никитский. Для 1427 г. имеется указание на дешевизну хлеба: «По 7 зобниц на полтину». В 1434 г. зобница ржи продавалась по 9 денег. Псковские деньги были тождественны с новгородскими. В новгородском рубле было 216 денег, в полтине, следовательно, 108 денег. Цена 7 зобниц на полтину Дает на одну зобницу 15,5 деньги. Дешевая цена на хлеб в Пскове в первой половине XV в. колебалась между 9 и 15,5 деньги. А. И. Никитский принимает для первой половины XV в. среднюю дешевую цену зобницы ржи — 12 денег. Для второй половины века он определяет среднюю цену в 18 денег. Сопоставле­ние этих данных приводит к заключению, что старая зобница составляет две трети новой.

Какова же вместимость зобницы? Понятие о вместимости новой зобницы ржи дает сравнение цеп нов­городской коробьи в псковской зобницы ржи во второй половине XV в. В это время новгородская коробья ржи ценилась в 10 новгородских денег. В Пскове в том же году, для которого известна цена новгородской коробьи, зобница ржи продавалась по 20 псковских денег. Как уже упоминалось, новгородские и псков­ские деньги тождественны. Следовательно, зобница ценилась вдвое дороже коробьв. При прочих равных условиях можно сделать заключение, что зобница вдвое больше коробьи. Объем коробьи был уже опре­делен в 7 пудов ржи. Таким образом, зобница вмещала 14 пудов ржи’. Другими словами, новая псковская зобница совпадает с общерусской кадью, является ее псковским названием. На основе этих данных можно определить объем и старой зобницы. Равная 2/з новой зобницы, старая зобница вмещала 9’/з пуда ржи.

Выводы.

Основной общерусской мерой сыпучих тел в период феодальной раздробленности Руси является кадь= = 2 половинкам = 4 четвертям = 8 осьминам. Счита­ется, что кадь этого периода вмещала 14 пудов ржи, что составляет 229,32 кг.

Кадь иногда называлась бочкой, или оковом.

Кроме кади были в местные меры. В Новгороде употреблялась коробья = 4 четверткам = 16 четверикам. Новгородская коробья соответствовала половине общерусской кади и вмещала 7 пудов ржи.

На Двине встречается мера сыпучих тел— пуз. Пуз равен 1/4 общерусской четверти, или полуосьмине.

В Пскове мера сыпучих тел называлась зобнпцей. Зобница = 2 позобеньям = 4 четверткам. Зобница в первой половине XV в. составляла 2/з общерусской кади, во второй же половине XV в. была увеличена и по объему совпадала с общерусской кадью.

§ 5. Меры жидких тел.

Сохранившиеся источники не дают представления о большом разнообразии мер жидкостей в период феодальной раздробленности. Едва ли это объясняется отсутствием такого разнообразия. Скорее всего, это зависит от недостатка дошедших до нас источников. Можно сделать некоторые наблюдения в отношении мер жидкостей Новгорода и Пскова. Среди новгородских мер жидкостей источники упоминают бочку, насадку, ведро. В Пскове жидкости измерялись бочками, ведрами, корцами.

Новгородские писцовые книги XV — начала XVI в. позволяют установить отношения между бочкой, насадкой в ведром. Так, одна бочка и 20 ведер пива уравнены с тремя бочками. Отсюда следует вывод, что одна новгородская бочка содержала 10 ведер. Тот же источник дает материал и для установления отношения между бочкой и насадкой, насадкой и ведром.

19 бочек, 1 насадка и 15,5 ведра пива уравниваются с 20 бочками и 8 ведрами.

Решим эту задачу: 19 бочек + 1 насадка + 15,5 ведер = 20 бочкам + 8 ведер;

1 насадка + 15,5 ведра — 8 ведер = 20 бочкам — 19 бочек;

1 насадка + 7,5 ведра = 1 бочке, шли 10 ведрам.

Отсюда насадка = 2,5 ведра. Следовательно, в бочке 4 насадки. Система новгородских мер жидкостей, таким образом, принимает следующий вид:

бочка = 4 насадкам = 10 ведрам;

насадка = 2,5 ведра.

Что касается объема ведра, то для рассматриваемого времени нет точных данных для его определения. В Москве в XVII в. вышина ведра считалась 8 вершков. В восьмивершковое ведро при диаметре в 5 вершков могло вместиться около 30—33 фунтов воды.

В источниках встречаются упоминания и о псковских мерах жидкостей, но без указания отношения между отдельными мерами. Так, в ст. 115 Псковской судной грамоты содержится запрещение княжеским мужам держать корчмы в Пскове и его пригородах и «ни в ведро, ни в корец, ни бочкою меду не продавати».

Выводы.

В Новгороде в период феодальной раздробленности Руси употреблялись в качестве мер жидкостей бочка, насадка и ведро. Бочка = 10 ведрам; насадка = 2,5 ведрам. В Пскове употреблялись бочка, ведро и корец.

§ 6. Меры веса.

В период феодальной раздробленности не наблюдается никаких серьезных изменений в тех весовых единицах, которые сложились в более раннее время. Правда, можно назвать одну весовую единицу — почку, которая как будто не встречается в памятниках древнерусского государства. Например, в описания путешествия тверского купца Афанасия Никитина в Индию рассказывается, что в Индии добывают алмазы и «продают почку до пяти рублев».

На основании более поздних источников, в частности «Торговой книги», удается установить, что почка составляла 1/25 часть золотника. Почка — очень мелкая весовая единица и употреблялась главным образом при определении веса монет во Время их чеканки. В переводе на современный вес почка равняется 0,17 г.

Кроме того, употреблялась еще более мелкая единица — пирог, равный около 0,04 г. К концу XV в. эта мелкая весовая единица почти выходит из употребления. «Торговая книга» о пироге не упоминает. Тем не менее, пирог встречается в некоторых источниках даже середины XVII в.

От XIII в. сохранилось упоминание еще об одной весовой единице — капи. В договоре Великого Новго­рода с немецкими городами и Готландом, заключенном в 1269 г., имеется такое условие: «Весы и гири для серебра и другого товара, который на весах взвешивается, держать ровно и правильно. В капи быть весу 8 ливонских фунтов». Ливонский фунт, или лис-фунт, — величина достаточно определенная. В некоторых русских источниках лисфунт называется пуд-ком и принимается равным половине русского пуда. Отсюда капь, равная 8 ливонским фунтам, весит 4 пуда, или 65,52 кг.

Выводы.

В период феодальной раздробленности в качестве мер веса употребляются следующие единицы: берковец, капь, пуд, гривна или гривенка, почка, пирог.

§ 7. Денежный счет.

Начиная с последнего десятилетия X в. и особенно в XI в. основными монетами, имевшими хождение на территории Руси, как это подтверждается найденными кладами, были западноевропейские монеты — немецкие, англосаксонские, Датские. В письменных источниках этого времени встречаем такие искаженные названия западноевропейских монет, как «шеляг» — от английской монеты «шиллинг», «пенязь» — от латинского «пенязь», 1 «Грамоты Великого Новгорода и Пскова», стр. 61. итальянского «пенни», немецкого «пфеннинг». В первой четверти XII в. эти монеты исчезают.

Период между XII и XIV вв. получил название «безмонетного». В нумизматической и общеисторической литературе распространено мнение, что на сме­ну монетам в XII—XIV вв. пришли серебряные слитки. Однако как крупные денежные единицы слитки могли использоваться для платежа лишь в крупных торговых операциях. Между тем, необходимость в мелкой монете в этот период не только не уменьшилась, но и увеличилась, так как именно в XII—XIV вв. в русском ремесле происходят значительные изменения, ремесленники от работы «по заказу» начинают переходить к изготовлению продукции на рынок. Естественно, что в связи с этим потребность в мелких денежных единицах могла только вырасти. Отказ от монеты был вызван не внутренним состоянием русской экономики, а значительным сокращением поступления серебра. Древняя Русь не имела собственных источников серебра. Потребность в серебре удовлетворялась ввозом главным образом иностранной монеты — с Востока и из стран Западной Европы.

Встает вопрос, какова же была форма розничного денежного обращения в «безмонетный» период? Пока этот вопрос нельзя считать решенным. В. Л. Янин выдвигает гипотезу, согласно которой в Древней Руси в «безмонетный» период средством обращения являлись товаро-деньги. Он считает, что роль денег могли выполнять некоторые стандартные и широко распространенные изделия промышленного производства: бусы, стеклянные браслеты, шиферные пряслица. Другую гипотезу выдвигает А. Л. Монгайт, который высказывается за возможность употребления «меховых» денег наряду с металлическими. Он отвергает предположение В.Л. Янина о хождении товаро-денег как средства обращения. Таким образом, гипотеза об обращении мехов в качестве денег распространяется в данном случае на «безмонетный» период (XII-XIV вв.).

По мнению В. Л. Янина, употребление мехов в качестве средства обращения экономически возможно, но мех не мог стать всеобщим эквивалентом, определяющим денежное обращение. Мех быстро стирался, следовательно, шкурка теряла свою ценность. Сохранение системы денежного счета, а следовательно, и постоянной оценки шкурки независимо от ее состоя­ния превращало меха в кредитные деньги. Но в условиях феодализма кредит возможен в очень узких территориальных рамках. Только на очень небольших территориях можно предположить применение меховых шкурок в качестве средства обращения. Так, например, в области охотничьего промысла шкурками пушных зверей (главным образом белкой) могли выплачиваться подати и различные поборы.

Приходится признать, что пока нет окончательного решения — о реальном содержании денежных единиц, упоминаемых в письменных источниках периода феодальной раздробленности в «безмонетный» период, — кун, резан, векш.

Следует лишь подчеркнуть, что и в «безмонетный» период всеобщим эквивалентом оставалось серебро, так как товаро-деньги или меха могли употребляться только в мелких торговых операциях. В сфере круп­ной торговли безраздельно господствовало серебро.

С конца XII в. понятие денег обозначается термином «серебро». Этот термин отражал суть денежной системы периода феодальной раздробленности.

В период феодальной раздробленности единственной реально существующей денежной серебряной единицей был гривна. Таким образом, гривна из счетной денежной единицы — гривны кун — превратилась в гривну серебра.

По источникам можно проследить, что стоимость гривны серебра была в четыре раза больше стоимости гривны кун. В Смоленской грамоте 1229 г. указано, что следует считать «за гривну серебра по 4 гривны кунами». Весовая гривна отрывается от гривны, которая образовалась из определенного числа денежных единиц.

Весовое содержание гривны серебра помогают установить археологические находки. Встречается два типа гривен. Первый тип — южный, или так называемый киевский; это гривна в виде ромбика, обрезан­ного сверху и снизу, весом около 140—160 г, встречается в кладах, относящихся ко времени не позже начала XIII в. Гривна второго типа — северного, или новгородского, напоминает по форме ладью, иногда с желобком в центре. Вес этой гривны 195—204,5 г. Существование гривен различного веса позволяет говорить о наличии в «безмонетпый» период двух местных денежных систем — северной в южной.

Существование двух систем денежного счета отразилось в местной терминологии денежного обраще­ния. Так, в Смоленской грамоте 1229 г. встречаются смоленские куны и смоленские ногаты.

Основные единицы (гривны) северорусской и южнорусской денежных систем существовали в виде слитков. Фракциями гривны являлись куна, ногата, векша. По Пространной редакции «Русской правды», как уже упоминалось, можно установить следующее соотношение гривны, ногаты и куны: гривна = 20 ногатам = 50 кунам. Соотношение гривны и векши оп­ределяется предположительно: гривна = 150 векшам. Векша механически заменила веверицу. Исчезла резана, ее место заняла куна, уменьшившаяся вдвое.

Во время татаро-монгольского ига в середине XIV в. в Рязанском княжестве имеют хождение монеты Золотой Орды, так называемые джучидские монеты. Их находят в ряде кладов вместе с новгородскими слит­ками. Можно проследить официальное превращение джучидского диргема в русскую монету: диргем снабжается причеканкой русских букв или геральдического знака — рязанской тамги, или «мордки».

Почти одновременно с обращением джучидских монет начинают употребляться пражские гроши.

Во второй половине XIV в. была возобновлена чеканка монеты. Раньше всех чеканку монеты возобно­вила Москва. Несколько позже свою монету стали чеканить Новгород, Тверь, Рязань, Псков и др. Появление оригинальной русской монеты сопровождается и появлением новой терминологии. На смену традиционным денежным терминам — куне ногате, резане, векше — приходят новые — деньга, алтын, рубль.

Деньга — монета, на основе которой сложился новый денежный счет. В русских письменных документах этот термин появляется в конце XIV в. Слово «деньга» татарского происхождения; деньгой назывались определенные монеты.

Алтын — счетно-денежное понятие и сравнительно недолгое, во второй половине XVII в. и начале XVIII в. — название монеты. Слово «алтын» обычно производят от татарского «алты» — шесть. Но само слово «алтын» в татарском языке отсутствует. Оно могло быть создано в русском языке на основе татарского слова. Поэтому прямого заимствования алтына как счетного понятия от татар не могло быть. Счет на алтыны возник в Центральной и Восточной Руси в XIV в., когда в денежном обращении впервые появилась деньга. С XVI в. алтын стал общепринятой счетной единицей. Во второй половине XV и в XVI вв. алтын состоял из шести денег, но содержание алтына для конца XIV — начала XV в. неясно. Существуют различные точки зрения. По мнению И. Г. Спасского, равенство алтына шести московским деньгам было присуще алтыну уже в момент его возникновения в вполне соответствует смыслу термина «алтын», в ос­нове которого лежит слово «шесть». В.Л. Янин считает, что первоначально в алтыне считалось три московских деньги и лишь во время денежной реформы при Василии Темном алтын стал шестиденежным. Рубль в источниках появляется во второй половине XIII в. Эта платежная единица явно относится к области обращения серебра. Слово «рубль» сменило гривну, которой называется слиток серебра определенного веса. После возобновления чеканки русских монет рубль превратился в меру определенного числа монет, т. е. стал счетным понятием.

Изменения, происшедшие в русской денежной системе в XIV в. в связи с возобновлением чеканки монет, неоднократно привлекали к себе внимание исследователей в породили различные мнения в решении вопроса происхождения и сложения денежного счета XIV—XV вв. Дискуссионной явилась прежде всего проблема — коренным ли образом изменилась структура русской денежной системы?

В основу концепции, выразителем которой был И.И. Кауфман, положена языковая разница в терми­нологии. Новые термины, появившиеся в системе денежного счета — деньга, алтын, — по этой концепции свидетельствуют о татарском влиянии, связаны с татарской денежной системой. Основанием для такого вывода послужило весовое равенство двух татарских монет трем московским, выпущенным Дмитрием Донским. Глубокого анализа татарских денежных норм Кауфман не производил. Источники изучены им весьма поверхностно.

Вторая концепция происхождения денежных систем XIV в. связывает новые системы чеканки с древними русскими системами денежного обращения и устанавливает, прежде всего, связь с древнерусской гривной. Основными признаками, указывающими на связь денежных систем, являются:

1) сохранение в новой системе денежного счета термина «гривна»;

2) рубль появился в обращении еще в «безмонетный» период. Первые упоминания в источниках о рубле относятся к XIII в.;

3) в ранний период обращения новой русской монеты — деньги — наряду с ней имеют хождение гривны — слитки серебра. Эти слитки даже клеймятся штемпелями денег. Хождение в одно и то же время деньги и гривны-слитка не порождает двойного денежного счета;

4) по-видимому, новая терминология в денежном счете — деньга и алтын — ведет свое происхождение из Рязани, где деньгой был обозначен джучидский дирхгем, а алтыном — два дирхгема. Предполагается, что дирхгем равен рязанской резане, а алтын равен шести рязанским веверицам. По мнению В.Л. Янина, это существенное доказательство преемственности старой и новой систем денежного счета.

Таковы доказательства преемственности нового денежного счета от старых русских норм «безмонетного» периода. Эта концепция была высказана еще в XVIII в. В. Н. Татищевым и И. Н. Болтиным, а в XIX в. и начале XX в. аргументирована М. Заболоцким и Н. И. Булычевым, но окончательно она не была обоснована. Примерно до середины 40-х годов XX в. в трудах по нумизматике отражены как концепция татарского происхождения денежного счета, так и концепция преемственности новых денежных единиц от старых русских денежных норм.

В середине 40-х годов концепция татарского происхождения денежных единиц, сформулированная И. И. Кауфманом, подверглась серьезной критике в работах Г. Б. Федорова, И. Г. Спасского, В. Л. Янина, Н. Д. Мец. Ошибочность положения Кауфмана в настоящее время не вызывает сомнений, но ее пересмотр выдвинул новые спорные вопросы: вопрос о норме монетной чеканки в момент ее возобновления и изменения в норме чеканки монеты с конца XIV в. и в XV в. Эти вопросы не решены окончательно. Не решен, прежде всего, вопрос об исходной норме чеканки монеты. В нумизматической литературе высказано две точки зрения: первая — в рубле Дмитрия Донского считали 100 денег; рубль в 200 денег появился в начале XV в. в результате падения веса деньги в первой четверти XV в.; вторая — в рубле Дмитрия Донского сразу считали 200 денег. Изменение веса монет не отразилось на особенностях денежно счета.

Один из ислледователей, Г.Б. Федоров, подвергнув критике концепцию И. И. Кауфмана, развил и уточнил концепцию 100-денежного рубля’. По этой концепции слово «рубль» толкуется прямолинейно, как происходящее от «рубить». Именно этой точки зрения придерживались еще в XVIII в. В. Н. Татищев и И. Н. Болтин.

Г.Б. Федоров основой московской монетной стопы считает слиток серебра весом около четверти фунта (102,378 г), т.е., по его мнению, московская система произошла от древнерусской весовой системы — от северной гривны весом около 204 г, которая имела хождение в «безмонетный» период. Таким образом, устанавливается, что никакой зависимости русской монетной стопы от татарской не было, что русская монетная система развивалась самостоятельно. Денежная система XIV—XV вв. была непосредственно связана с древнерусской денежной системой. Но установление происхождения московской монетной стопы еще не объясняет вопроса о дальнейшем развитии и сложении денежного счета.

По мнению Г.Б. Федорова, гривна серебра «переживает ту же эволюцию веса, что в обычная монета, т. е. медленное и постепенное падение веса». Слиток серебра, весивший в XII в. около 204 г, постепенно потерял приблизительно 4,6% веса и к XIV в. стал равен 195 г. Потеря веса гривны объясняется Г.Б. Федоровым как обычный процесс, характерный для монетных единиц средневековой монетной системы. В конце XIII в. и в XIV в. встречаются слитки серебра половинного веса; они получались либо путем разруба слитков старого веса, либо специально отливались в половину веса гривны. Слитки нового веса распространяются в северо-восточных русских землях. В Новгороде слитки половинного веса почти не встречаются. Очевидно, падение веса гривны явилось следствием татарского завоевания, которое всей своей тяжестью обрушилось па северо-восточные земли.

В связи с появлением новой гривны половинного веса возник термин «рубль». Новая гривна получалась от разруба старой гривны пополам. Гривна, разрубленная пополам, стала называться рублевой грив­ной, или рублем. В северо-западных областях (Новгород), не подвергшихся татарскому завоеванию, сохранилась старая гривна полного веса, но со време­нем (в XIV в.) и на нее из северо-восточных земель перешло название «рубль». Распространение на новгородскую гривну названия «рубль» объясняется политико-экономическим влиянием Москвы. В XV в. влияние Москвы было уже значительным, поэтому терминология, применяемая в Москве, стала распространяться и в других местах.

Гривной называлась, наряду с денежной единицей, весовая единица. Одно в то же название денежной и весовой единицы было неудобно и вносило путаницу. Термин «гривна», как обозначающий денежную единицу, постепенно был вытеснен термином «рубль». С XIV в. термин «рубль» везде заменяет старый термин «гривна серебра». Он встречается во всех пись­менных источниках. Рублем с этого времени обозначается основная денежная единица.

До второй половины XIV в. рубль был слитком серебра в Новгороде весом в 195 г, на северо-востоке весом в 97,5 г. После возобновления чеканки монеты рубль московский и новгородский стал счетной денежной единицей. Поскольку у слитков-рублей было два веса, то и счетных рублей стало два. Сложились две русские счетные денежные единицы: на основе слитка-рубля в 195 г и на основе слитка-рубля в 97,5 г; и та и другая счетная денежная единица называлась рублем. Для различия рублей добавлялось, по какой денежной системе указано то или другое количество рублей. Например, в купчих и других актах XV в. читаем: «пятьдесят рублев новгородская» или «полутора рубля московских», т. е. новгородских и московских рублей.

Слитки-рубли московские и новгородские легли в основу чеканки монеты. В Москве из рубленого слитка серебра весом в 97,5 г стали чеканить 100 монет весом 0,92 г каждая. Счетный рубль, таким образом, стал равняться 92 г серебра. Остаток рублевого слитка (5,5 г] не подлежал чеканке и шел на вознаграждение чеканщику монеты и на пошлины за чеканку в пользу князя. Одновременно с чеканными монетами в употреблении были рублевые слитки серебра с клеймами. Вес клейменых слитков серебра отличал­ся от веса неклейменых слитков и равнялся 92 г. Очевидно, часть неклейменого слитка весом в 97,5 г взималась как пошлина за наложение клейма.

Чеканная монета получила название деньги. Но вес деньги — 0,92 г — в Москве сохранялся недолго. Вскоре вес деньги стал понижаться. К началу XV в. он упал до 0,80 г, а в первой четверти XV в., вследствие различных причин экономического и политического порядка, — даже до 0,40 г. Московский рублевый слиток стал фактически соответствовать не 100, а 200 деньгам. Как архаическая денежная единица, рублевый слиток к середине XV в. вышел из употребления.

В Новгороде чеканить монету стали в начале XV в. К этому времени рублевая гривна, весившая 195 г, уменьшилась в весе до 184 г. Основной вес монеты, взятый в Новгороде, был московский. В начале XV в. московская деньга весила 0,80 г. Из рублевой гривны таких монет чеканили 216 (0,80 г X 216 = 172,8 г). В новгородском счетном рубле, таким образом, было 216 денег. Разница между рублевым слитком и весом 216 монет в 11,2 г (184—172,8 г), как и в Москве, шла в качестве вознаграждения за чеканку. Но вес деньги в Москве, как мы видели, установившийся в XV в. в 0,80 г, не сохранился, а продолжал падать. Особенно резко вес деньги упал в первой чет­верти XV в. с 0,80 г до 0,40 г. В Новгороде же вес деньги не изменялся и сохранился старый, т. е. 0,80 г.

Концепция Г. Б. Федорова стройна и предельно четко сформулирована. Однако в работах В. Л. Янина и И. Г. Спасского высказываются сомнения в ее правильности. Эти исследователи считают неверным положение Г. Б. Федорова об исходной норме московской чеканки. Во-первых, источники XII—XIV вв. показывают, что не было падения веса гривны. Гривна XII в. и XIV в. весила обычно ниже теоретической нормы. Отклонение веса объясняется техническими причинами, тем, что гривны выплавляли из серебра по весу, эквивалентному теоретическому весу слитка. Но при переплавке некоторое количество серебра уходило на угар. Поэтому вес гривны был более низкий, чем его теоретическая весовая норма. Во-вторых, падение веса слитков можно объяснить употреблением мелкой монеты, которая стирается в процессе обращения, в которую легко фальсифицировать. Отклонение веса мелких монет в этом случае ведет к падению веса основных единиц денежной системы. Причин же для падения веса гривны не было, так как в XII—XIV вв. отсутствовала мелкая серебряная монета.

Ставится под сомнение, таким образом, правильность определения Г.Б. Федоровым исходного веса гривны и веса счетного рубля времени возобновления чеканки монеты при Дмитрии Донском.

По мнению В.Л. Янина и И.Г. Спасского, рубль до конца XIV в. был единым понятием для всей Руси, а возникновение местных рублей — явление, более позднее, целиком зависящее от особенностей местной чеканки. Половинный слиток равен не рублю, а полтине.

Возникновение же термина «рубль» связано со слитком-гривной, весившим около 170 г. Такой слиток появляется в Новгороде в конце XIII в. и в дальнейшем он стал исходной весовой нормой новгородской монеты.

Неверным, считают В. Л. Янин и И. Г. Спасский, является и положение о превращении 100-денежного рубля в 200-денежный в связи с сильным уменьшением веса деньги. Уменьшение веса деньги имело место и в дальнейшем, на протяжении XVI и XVII вв., однако никакого изменения денежного счета это уменьшение веса за собой не повлекло.

И.Г. Спасский и В.Л. Янин обосновывают 200-де-нежное равенство московского рубля с момента начала чеканки монеты. По их мнению, если в домонетном рубле содержится 200 резан, так как гривна серебра равняется 4 гривнам кун, а гривна кун равняется 50 резанам, то и в московском рубле по возобновлении чеканки содержится 200 денег. Платежи второй половины XIV в. в близких по времени документах выражены одни резаной, а другие деньгой. Кроме того, половинный слиток рублем никогда не назывался, он являлся полтиной. Это также означает, что московский рубль всегда равнялся 200 деньгам.

Значительный интерес представляет гипотеза В. Л. Янина о происхождении новгородской денежной системы XV в. По его мнению, начало перестройки новгородской денежной системы происходит на рубеже XII—XIII вв., когда еще до появления рубля начинает применяться прослеживаемый по берестяным грамотам счет на 7. По этому счету в гривне считалось 7 ногат. Новый счет существовал наряду со старым счетом, по которому гривна = 20 ногатам = = 50 кунам. Оба счета опирались на одну и ту же разновидность слитка-гривны, весившего около 200 г. Во второй половине XIII в. происходят дальнейшие изменения в денежной системе Новгорода. Ногату заменила денежная единица бела, следовательно, в гривне из ногат стало считаться 7 бел. Причем в XIV в. гривна и бела теоретически являлись частью слитка-рубля, который, как уже упоминалось, весил около 170 г. В слитке-рубле считалось 13 гривен. Когда в 1420 г. в Новгороде начали чеканить монету — деньгу, то признали московскую деньгу половиной белы. Поскольку в гривне считалось 7 бел, то в получилось в гривне 14 денег. Вес московской деньги вре­мени начала чеканки монеты в Новгороде составлял около 0,79 г. А так как в слитке-рубле было около 170 г, то в рубле оказалось 216 денег (170:0,79) и не получилось целого количества гривен (216 : 14 = = 15 гривен 6 денег).

Состояние источников в степень изученности проблем происхождения и развития московской и новгородской систем денежного счета в настоящее время не дают возможности прийти к окончательному вы воду.

Чеканили монету не только в Москве и Новгороде. Почтв одновременно с Москвой начали чеканить монету Суздальско-Нижегородское и Рязанское княжества, а после 1400 г. — Тверское княжество. Кроме того, свою собственную чеканку имели уделы. В Мос­ковском княжестве чеканили монету князья Галича, Звенигорода, Серпухова, Малоярославца, Дмитрова. Одновременно с новгородцами в 20-х годах XV в. начали чеканить монету псковитяне на той же основе, что и в Новгороде.

Ко второй половине XV в. относится зарождение системы денежного счета Русского государства. Чеканка собственной монеты в подчинявшихся Москве княжествах постепенно прекратилась, и ко второй половине XV в. сложилась «сборная» монетная система, которая обслуживала денежное обращение на территориях всех русских княжеств. Во всеобщем денежном обращении главное место заняли деньги московских князей и вдвое более тяжелые деньги Новгорода и Пскова, сохранивших чеканку монеты и после присоединения к Москве. Растущие политические и экономические связи Москвы и Новгорода отразились на дальнейшей истории русской денежной системы. В единую систему денежного счета вошли как составные частв московская и новгородская единицы. Единая система денежного счета явилась серьезным оружием в руках централизованного государства в борьбе за преодоление феодальной раздробленности.

Иван III (1462—1505) распространил на все государство обращение монет двух типов: «московок» и «новгородок». «Московок» из малой гривенки (ок. 204 г) чеканилось 520, а «новгородок» — 260. Вес московской деньги стал равен около 0,40 г, а новгородской деньги — около 0,80 г. Монеты эти соответственно чеканились в Москве и на денежных дворах Новгорода, Пскова и Твери. Причем, только в Новгороде и Пскове чеканилась монета двойного веса. Схема денежного счета приобрела следующий вид:

Московский денежный счет

рубль = 200 деньгам

полтина = 100 деньгам

гривна = 20 деньгам

алтын = 6 деньгам

Новгородский денежный счет

рубль = 216 деньгам

полтина = 108 деньгам

гривна = 14 деньгам

Система денежного счета, сложившаяся к середине XV в., обслуживалась незначительным количеством монетных единиц, т. е. единиц, чеканившихся и существовавших реально. В XIV—XV вв. в Москве че­канилась серебряная деньга и полуденьга (полушка). В Новгороде чеканилась деньга и четверть деньги (четвертца). Кроме того, в XV в. чеканилась медная монета — пуло, или пул. Точное соотношение медных и серебряных монет неизвестно. Оно было непостоянно и в разных местах могло быть различным.

Выводы.

Период между XII и XIV вв. получил название «безмонетного». Средством платежа в крупных торговых сделках служили серебряные слитки — гривны, а в сфере розничной — товаро-деньги и меховые ценности. Гривна из счетной денежной едини­цы — гривны кун — превратилась в гривну серебра. Стоимость гривны серебра была в четыре раза больше стоимости гривны кун. Фракциями гривны являлись: куна, ногата, векша. Гривна = 20 ногатам = 50 кунам. Предположительно 150 векш равно гривне.

Во второй половине XIV в. была возобновлена чеканка монеты. Первым княжеством, возобновившим чеканку монеты, было Московское. Чеканили монету и в других княжествах. Появляются новые денежные термины — деньга, алтын, рубль. К середине XV в. складывается единая система денежного счета Русского государства. В эту систему как составные части вошли московская денежная система и новгородская денежная система.

Глава III

Меры и денежный счет Русского централизованного государства (конец XV в.— начало XVII в.)

§ 1. Источники.

Количество источников, содержащих сведения о мерах периода Русского централизованного государства, значительно расширяется. Это и таможенные книги, и акты, и приходо-расходные книги, и летописи, и описания путешествий.

Таможенные книги — один из ценнейших источников по метрологии — составляли таможенные головы, т. е. лица, ведавшие сбором пошлины с продаваемых и покупаемых товаров. В таможенных книгах фиксировались не только суммы, взятые в качестве пошлины, но и количество и цена проданного или купленного товара. Следовательно, таможенные книги, дающие сведения о количестве товаров, являются ценнейшим источником для изучения мер в их повседневном применении. Ценность таможенных книг как источника для изучения метрологии заключается в том, что они позволяют проследить местные особенности мер, поскольку в Русском государстве до середины XVIII в. существовали не только внешние таможни, но и внутренние.

Наряду с таможенными книгами следует указать и такой источник, как таможенные уставные грамоты, содержащие законодательные нормы взимания таможенных пошлин.

Писцовые книги также являются источником для изучения метрологии. Они дают сведения о поземельных мерах и о мерах объема, так как указывают количество натурального оброка, взимаемого с населения.

В качестве источника для изучения метрологии можно использовать разного рода приходо-расходные книги, содержащие записи продаваемых в покупаемых товаров с указанием их количества.

Значительный метрологический материал исследователь находит в показаниях иностранцев. Наиболее интересно в этом отношении сочинение И. Кильбургера о русской торговле.

Большой материал для изучения русских мер со второй половины XVII в. содержится в «Полном собрании законов Российской империи».

Разнообразная переписка в известной мере служит источником для изучения метрологии. В деловой переписке между центральными и местными учреждениями очень часто встречаются указания на меры.

Ценным источником для изучения мер длины является «Книга Большому чертежу», в которой дано описание несохранившейся русской географической карты XVII в. В «Книге Большому чертежу» указаны расстояния между отдельными населенными пунктами. По этому источнику можно изучать древнерусскую версту.

Аналогичный материал дает Поверстная книга XVII в.

В период Русского централизованного государства появляются специальные труды по метрологии — это сочинения, посвященные описанию тех или иных мер и выяснению их отношения друг к другу. К ним относятся: «Торговая книга», «Счетные мудрости», «Книга сошного письма».

§ 2. Политика русского правительства по введению единой системы мер.

В Русском централизованном государстве наметились тенденции к единообразию в области мер и веса. Если в период феодальной раздробленности можно было наблюдать различие в местных мерах, то в Русском централизованном государстве правительство стремится создать единые общегосударственные меры, обязательные к употреблению по всей стране. Это мероприятие диктовалось централизаторской политикой правительства. Центральная власть настойчиво и последовательно боролась с пережитками феодальной раздробленности. Местное метрологическое разнообразие было одним из таких нетерпимых в централизованном государстве пережитков. Необходимость введения единых мер и веса диктовалась и экономическими соображениями. С середины XVI в. прослеживаются предпосылки складывания всероссийского рынка. Торговые люди, разъезжая по разным городам государства со своими товарами, испытывали значительные неудобства от местного метрологического разнообразия. Устранение этих неудобств было очередной задачей государства, и правительство Ивана IV становится на путь введения единых мер и веса. Сохранилась грамота Ивана IV на Двину от 21 декабря 1550 г. об отправке двинским старостам, сотским и целовальникам новой медной меры. Текст грамоты позволяет установить, что была послана медная осьмина. С этой меры нужно было сделать деревянные спуски, т. е. копии, запятнать их, т.е. поставить печать, и пустить в употребление. Присланная медная мера должна была оставаться у старост для контроля. С присылкой новой все старые меры, не совпадающие с ней, изымались. За пользование старыми мерами назначался штраф. Грамота подчеркивает, что введение новых мер является общегосударственным мероприятием: «А таковы есми меры послал во все городы ровны».

Названная грамота говорит лишь о мерах сыпучих тел. Несомненно, что аналогичные образцы других видов мер тоже рассылались на места. Неоднократные упоминания источников второй половины XVI — первой половины XVII в. о печатных, заорленых, казенных саженях и аршинах, о ведрах, о клейменых гирях свидетельствуют о единстве метрологической политики русского правительства. В этом отношении любопытно свидетельство немца-опричника Генриха Штадена. Характеризуя Русское государство при Иване IV, Штаден говорит: «Нынешний великий князь достиг того, что по всей Русской земле, по всей его державе — одна вера, один вес, одна мера».

Указы из Москвы на места о введении единых мер, сопровождавшиеся присылкой образцов казенных мер, не устраняли полностью местного метрологического разнообразия. Время от времени московское правительство вновь рассылало образцы мер, общих для всего государства. Новые меры рассылались в определенные, если можно так выразиться, поворотные моменты политики Русского централизованного государства — и общей, и экономической. Не послед­нюю роль в этом случае играли и интересы фиска, интересы обеспечения исправного поступления разного рода сборов — денежных и натуральных.

Так, в 20-х годах XVII в., после возвращения из Польши митрополита Филарета Романова и избрания его патриархом, было проведено, по его непосредственному указанию, «обновление земли письмом», т.е. составлено новое описание всей территории Русского государства с целью выяснения платежеспособности населения и получения нового основания для обложе­ния его налогами. В это же время рассылались на места и новые меры. В 1624 г. состоялось решение «во всех городах Московского государства учинити меры медные, ровно против нынешние московские меры, какова мера ныне на Москве сделана под гребло».

В силу этого решения на места были разосланы соответствующие грамоты. Сохранившаяся грамота но-воторжскому воеводе П.Г. Мусину от марта 1624 г. позволяет судить о том, что в качестве единой меры вновь рассылалась медная осьмина, снабженная же­лезным греблом. По этому образцу на местах следовало сделать деревянные осьмины, полуосьмины и четверики под гребло. По верхнему краю этих деревянных мер нужно было набить железные обручи, чтобы от прикосновения гребла не обивались края. Каждая из таких мер должна была иметь железное гребло. С введением новых мер старые изымались из употребления. За пользование старыми мерами назначался штраф.

Распоряжение о метрологическом единообразии содержится в Уложении царя Алексея Михайловича 1649 г.; оно касается мер длины. Уложение подтверждает в законодательном порядке ранее существовавший размер сажени, равной трем аршинам.

Общее распоряжение о введении единообразия в области всех видов мер включено и в Таможенный устав 1653 г.’

Наконец, общее распоряжение о введении единых мер было отдано правительством Федора Алексеевича в 1679 г. Царствование Федора ознаменовалось крупной реформой в области прямого обложения. Мелкие четвертные доходы были упразднены и заменены едиными стрелецкими деньгами; также было принято решение и об упорядочении сбора стрелецкого хлеба. В связи с этим в 1679 г. правительство нашло необхо­димым разослать на места новые меры. На этот раз рассылались не осьмины, а медные четверики. Четверики должны были явиться контрольными мерами, а для практического употребления с них нужно было сделать деревянные спуски и заорлить, т. е. поставить на них государственную печать. Изменять контрольные меры категорически воспрещалось под угрозой смертной казни. Одновременно с этим было отдано распоряжение и о пользовании единой мерой жидкости — заорленым ведром.

Таким образом, русское правительство с середины XVI в. и в течение всего XVII в. вело определенную метрологическую политику, политику единых мер для всей территории страны. Но местные меры оказались очень живучими, и в источниках XVII в., а порой даже и XVIII в. мы обнаруживаем метрологическое разнообразие.

Для времени Русского централизованного государства характерно стремление к единообразию в области мер и веса; можно отметить также изменение в это время видов мер. Иногда эти изменения касались лишь размеров той или иной метрологической единицы при сохранении прежнего названия, а иногда старые меры постепенно выходили из употребления, заменяясь новыми. Все виды мер получили более полное развитие именно в XVI—XVII вв. Система русских мер, дожившая до введения метрической системы в СССР, сложилась в основных своих чертах к концу XVII в.

§ 3. Меры длины.

В период Русского централизованного государства продолжали употребляться пяди и локти. Так же, как и раньше, пяди и локти могли быть различными по размерам, но их территориальная приуроченность исчезает.

Наряду с древними мерами длины с конца XV в. начинает употребляться новая единица длины — аршин. Аршин — мера восточного происхождения, но точного прототипа аршина среди восточных мер нет.

В литературе вопрос о появлении аршина не изучен. Впервые поставила вопрос о постепенном распространении на Руси аршина как меры длины И.Н. Шмелева в своем исследовании лексики русской торговой книги XVI в. И.Н. Шмелева приходит к выводу, что первоначально в конце XV в. аршин употреблялся для измерения тканей только восточного происхождения. В XVI в. аршин применялся для измерения тканей (сукно, тафта, бархат и пр.) преимущественно иностранного производства — восточного и западного. Ткани русского производства чаще измерялись локтями.

Таким образом, аршин появился в процессе торговых сношений с Востоком, первоначально он был известен в узкой торговой среде. Распространение аршина проходит от центра к окраинам. В центре, на рынках, например, Москвы в XVI в., господствовал аршин. На окраинах Русского государства сохранялся еще локоть. Окончательно законодательным путем аршин был введен в употребление в XVII в.

Аршин делился на 4 четверти, каждая четверть — на 4 вершка. Следует отметить, что четвертая часть аршина — четверть — принималась равной пяди. Пядь и четверть — идентичные понятия. Это очень легко устанавливается на основании сохранившихся источников. Так, осенью 1665 г. в Устюге Великом задержалось из-за малой воды на Нижней Сухоне судно, на котором сытник Степан Подгорский и стряпчий Кондратий Лунин везли в Москву купленные в Архангельске «про царский обиход» иностранные вина и разного рода пряности. Местный воевода Петр Степанович Потоцкий обратился к содействию экспертов-носников (лоцманов) — двинского Карпа Софонова Малетинского и сухонского Максима Ники­тина Щетинина. Носники измерили глубину воды в наиболее опасных местах — на порогах в нижнем течения Сухоны. На самом опасном из этих порогов — Опоцком — глубина воды оказалась «в пядь с вершком». Заключение носников было проверено расспросом сотского и крестьян Опоцкой волости, которые показали, что «воды де есть на Опоке на путе вершков в 5, а больше нет». По мнению и носников и крестьян, судно не может идти по такой мелкой воде. С этим согласился воевода П. С. Потоцкий и известил правительство, что казенный товар должен зимовать на Устюге Великом. Таким образом, пядь с вершком равна 5 вершкам. Четверть аршина равна 4 вершкам. Следовательно, пядь равна 4 вершкам, т. е. четверти.

Аршин и его части, войдя в употребление, просу­ществовали в системе русских мер длины до введения метрической системы мер.

Кроме локтей, пядей и аршина с его частями в Русском централизованном государстве продолжала употребляться сажень. В источниках встречаются упоминания о саженях разной длины — от двух с половиной до трех аршин. Размер сажени в 3 аршина был официально утвержден Соборным уложением 1649 г., причем в одной из статей трехаршинная сажень названа новой. Эти статьи Уложения дали основание некоторым исследователям, а также и практическим работникам XVIII в. считать, что трехаршинная сажень была введена лишь Соборным уложением. Например, в «Журнальной записке» Комиссии о весах и мерах 1736—1742 гг. под 13 декабря 1737 г. записано: «По 7157 (1649) год была сажень полтретья аршина (т. е. 2,5 аршина), …а в 157 году определено быть в 3 аршина, о чем в Уложенье в шестой на десять главы в 46 пункте напечатано». Между тем это неверно. Казенная трехаршинная сажень употреблялась задолго до Уложения. Так, в 1610 г. братья Андрей и Петр Строгановы производили раздел между собою варниц и дворовых мест у Соли Вычегодской на посаде. При этом Петру Семеновичу досталось «двора мерою от речки до ворот, что против Гулыни (улица Соли Вычегодской. — Авт.) в длину 24 сажени печатных трехаршинных». Андрею Семеновичу досталось двора «мерою в длину… 40 сажен печатных трехаршинных».

В этом документе речь идет об употреблении казенной трехаршинной сажени в самом начале XVII в. Возможно, что появление трехаршинной сажени отно­сится ко второй половине XVI в., к тому времени, когда правительство Ивана IV вводило единые меры для всей страны.

Но, несмотря на наличие казенной трехаршинной сажени, в памятниках XVI—XVII вв., как уже было упомянуто, встречается сажень, отличающаяся по своим размерам от казенной. В рукописи конца XVI — начала XVII в., озаглавленной «Роспись, как зачать делать новая труба на новом месте» и посвященной описанию устройства прибора для извлечения соляного рассола из подземных соляных ключей, упоминается «трубная» сажень, длину которой этот источник определяет в «полтретья аршина 2 вершка», т. е. в 2,5 аршина плюс 2 вершка, а всего, следовательно, в 42 вершка, поскольку в двух с половиной аршинах 40 вершков. Таким образом, трубная сажень на 6 вершков короче казенной сажени, в которой было 48 вершков. На этой же рукописи имеется более поздняя приписка (1690 г.), дающая несколько иное протяжение «трубной» сажени: 3 аршина без четверти, т. е. 44 вершка. В конце XVII в. употреблялась «трубная» сажень на 2 вершка длиннее, чем в начале века. Однако в метрологической литературе нет единого мнения относительно размеров русского аршина и сажени.

П.Г. Бутков еще в середине XIX в. высказал мысль, что русский аршин всегда был равен 28 английским дюймам, что в переводе на метрическую систему мер составляет 71,12 см. Отсюда трехаршинная сажень должна равняться 7 английским футам, или 213,36 см.

Такой же точки зрения придерживался и один из авторов настоящей работы.

Существует и другая точка зрения, по которой русский аршин лишь при Петре I был уравнен с 28 английскими дюймами с таким расчетом, чтобы 3 аршина, или сажень, стали равны 7 английским футам (213,36 см). Впервые эта точка зрения была высказана в начале XIX в. А.И. Ламберти. В настоящее время ее придерживается Б. А. Рыбаков. Он считает, что сажень XVI—XVII вв. была искусственно укорочена Петром I для того, чтобы она точно совпадала с 7 английскими футами. Лишь после этого казенная трехаршинная сажень стала равняться 213,36 см. До начала же XVIII в. казенная трехаршинная сажень в переводе на метрическую систему мер составляла около 216 см (215,4 см), т. е. казенная сажень XVII в. совпадала с саженью, которая называлась когда-то косой.

К этим выводам Б.А. Рыбаков пришел на основе анализа сведений о русских мерах, сообщенных в сочинении шведа Иоганна Кильбургера, входившего в состав шведского посольства, прибывшего в Русское государство в 1674 г.

Выводы Б. А. Рыбакова требуют существенной поправки. Он прав, когда утверждает, что русская са­жень XVI—XVII вв. не совпадала с позднейшей русской саженью XIX—XX вв., равной 7 английским футам, или 213,36 см метрической меры, а имела протяженность в 216 см и делилась на 3 аршина по 72 см каждый, или на 48 вершков по 4,5 см. Но он неправ, когда приписывает Петру I сокращение длины сажени. Позднейшие исследования показали, что в течение всего XVIII в. в России бытовала сажень в 216 см, и лишь в начале XIX в. русская сажень была приравнена к 7 английским футам, т.е. сокращена на 1 дюйм, и получила размер в 213,36 см.

Итак, саженью, равной 216 см, пользовались и в XVI в в XVII вв. В XVII в. размеры этой сажени были признаны общими для всего государства, и она стала называться казенной саженью. Наряду с казенной саженью существовало еще несколько официальных саженей, эталоны которых хранились в приказах. Эти сажени бытовали в XVII и даже в XVIII в., дожив до XIX в. Свое происхождение они ведут от периода феодальной раздробленности и периода древнерусского государства. В источниках встречаются мерная, или маховая сажень в 176 см, косая сажень, простая, или прямая сажень. Косой саженью, видимо, стала называться сажень в 248 см, т.е. сажень значительно больших размеров. Простая сажень приближалась по размерам к известной по более ранним периодам сажени в 152 см.

Более крупной мерой длины в XVI—XVII вв. про­должала оставаться верста. Различалось две версты — путевая, равная 500 саженям, и межевая, равная 1000 саженям. На существование межевой версты указывает «Книга сошного письма». Но по «Книге сошного письма» нельзя судить, о каких саженях идет речь — в 2,5 аршина или в 3 аршина. По данным XVIII в., до 1649 г. межевая верста равнялась 1000 са­женям по 2,5 аршина. Впоследствии сажень в 2,5 аршина сменилась саженью в 3 аршина. Официально это было признано Уложением 1649 г. Межевая верста в 1000 саженей употреблялась при межевании земель. По-видимому, верстой в 1000 сажен пользовались не только при межевании земель, но и для измерения расстояний между отдельными пунктами. Причем верста в 1000 сажен как путевая верста упоминается в источниках и конца XVI в конца XVII вв. Так, в грамоте от 17 декабря 1588 г. из чети дьяка Андрея Щелкалова (будущей Новгородской четверти) Орловскому (Орел-городка на Каме) голове Андрею Михайловичу Акинфову о том, чтобы не привлекать к отбыванию разных повинностей Пыскорский монастырь и его крестьян, указаны следующие расстояния между ближайшими к монастырю населенными пунктами: «От Орла вверх по Каме до монастыря 15 верст, а от монастыря вверх по Каме ж до Усолья Камские Соли 15 же верст».

В настоящее время от села Пыскорского, находящегося на месте б. Пыскорского монастыря, до устья Усолки около 25 верст, а в 12 верстах вверх по Усолке расположен Соликамск (Соль Камская), т.е. в общей сложности получается более 30 верст. Следовательно, в упомянутой грамоте конца XVI в. названы версты не по 500, а по 1000 сажен.

А вот свидетельство конца XVII в. По делу 1695— 1696 гг. о спорных башкирских землях в Зауралье указано расстояние от Окуневской слободы до митрополичьего Воскресенского городка 16 верст 100 сажен. От той же Окуневской слободы до Верхне-Миясской или Чумляцкой слободы — 47 верст 500 сажен. Цифры 47 верст 500 сажен свидетельствуют о том, что в версте более 500 сажен, иначе было бы указано 48 верст.

П.И. Рычков в середине XVIII в. тоже отмечает расстояния между этими пунктами, причем Чумляцкая слобода находится от Окуневской слободы в 105 верстах, а село (городок) Воскресенское — в 35 верстах.

Сопоставление показаний этих двух источников не оставляет сомнения в том, что в первом из них упомянуты версты в 1000 сажен, во втором — в 500 сажен.

Но в то же время в источниках XVII в. постоянно встречаются указания на путевую версту в 500 сажен. Такой верстой пользуются «Книга Большому чертежу» и дорожные книги XVII в. Немало свидетельств об этом и в документах текущего делопроизводства. Так, в приказной выписке, составленной в марте 1677 г. в Новгородском приказе по тяжбе о земле между крестьянами Обвенского, Инвенского и Косьвенского поречий Соликамского уезда, с одной стороны, и Агафьей Тимофеевной Строгановой, вдо­вой Данила Ивановича Строганова, с другой, упоминается о вызове к суду свидетелей из Ярославля. По Соборному уложению 1649 г. для вызова свиде­телей к суду давался поверстный срок — на каждые 100 верст по неделе. В названном деле срок был дан более двух с половиной недель, потому что от Москвы до Ярославля 270 верст.

В настоящее время от Москвы до Ярославля 282 км. Если это расстояние перевести в 500-саженные версты, то получится около 270 верст.

Следовательно, во второй половине XVII в. пользовались путевой верстой в 500 и в 1000 сажен.

Выводы.

В период Русского централизованного государства пользовались следующими мерами длины: пядь, локоть, аршин, сажень, путевая и межевая верста, причем пядь и локоть почти исчезают из официальных документов, оставаясь мерами бытовыми.

Система мер длины, сложившаяся в Русском государстве к концу XVII в., таким образом, представ­ляется в следующем виде:

Верста межевая = 2 верстам путевым = 1000 саженям = 2,160 км.

Верста путевая = 500 саженям =1,080 км.

Сажень = 3 аршинам = 12 четвертям = 48 вершкам = 216 см.

Аршин = 4 четвертям = 16 вершкам = 72 см.

Четверть (пядь) = 4 вершкам = 18 см.

Вершок = 4,5 см.

§ 4. Меры поверхности.

При изучении мер поверхности исследователь неизбежно встречается с так называемым сошным письмом, т.е. с переписью населения и его земельных угодий с целью обложения налогами. Когда появилось сошное письмо, точно неизвестно. Некоторые ученые связывают происхожде­ние сошного письма с теми переписями населения, которые производились монголами во время их владычества для выяснения количества налогоспособного населения. Во всяком случае в документах конца XV в. система сошного письма выступает как вполне сложившаяся. Более точные сведения о системе сошного письма имеются только для второй половины XVI и для XVII в. В терминологии сошного письма следует различать два вида понятий: с одной стороны, наименования фискальных единиц, т. е. единиц обложения, с другой — названия земельных мер, на которых основываются фискальные единицы. Рассмотрим вначале земельные меры, а затем обратимся к сошному письму, основанному на этих мерах.

Наиболее крупной земельной мерой была десятина. Официальный размер казенной десятины определялся в 2400 квадратных сажен — 80 сажеп длины и 30 сажен ширины. Например, в «Книге сошного письма 7137 (1629) года» дается следующее определение десятины: «В десятине 80 сажен длинник, а поперечник 30 сажен, а дробных (т. е. квадратных.— Авт.) сажен в десятине 2400». Наряду с казенной десятиной на частновладельческих землях встречалась десятина и большей площади — 80 сажен длины и 40 ширины, т.е. 3200 квадратных сажен. Попадалась десятина и в 2500 квадратных сажен, по 50 сажен в длину и ширину. Наиболее распространенным был официальный размер казенной десятины — 80X30, но встречалась казенная десятина длиной в 60 и шириной в 40 сажен. Иногда упоминается «круглая» десятпна, стороны которой были по 55 сажен, а площадь составляла 3025 квадратных сажен. «Книга сошного письма 7137 года» следующим образом говорит о круглой десятине: «Десятина в длину 80 сажен, а поперег 30 сажен, итого 110 сажен, и ты раздели надвое пополам по 55 сажен, длиннику и поперег равно, и то станет круглая десятина». В переводе на метрическую систему казенная десятина XVII в. в 2400 квадрат­ных сажен равнялась И 197,44 кв. м, или 1 га и 1197,44 кв. м. Если же считать площадь десятины в укороченных саженях XIX—XX вв., то площадь де­сятины составит 10 925 кв. м, или 1 га и 925 кв. м.

Десятина — единица счетная. Она довольно редко упоминается в документах. Гораздо чаще встречается другая земельная мера — четверть, или четь. Предполагают, что четверть как земельная мера получила свое наименование оттого, что на такую земельную площадь высевалась четверть ржи. Мера сыпучих тел дала название земельной площади. Четверть, или четь, равнялась половине десятины. Ее площадь была 1200 или 1600 квадратных сажен, в зависимости от того, как определялась площадь десятины — в 2400 или в 3200 квадратных сажен, но в десятине всегда считалось 2 четверти.

Четверть делилась на более мелкие части либо по системе двух, либо по системе трех. По системе двух четверть делилась на две осьмины. Происхождение названия «осьмина» ведет к мерам сыпучих тел. Ось­миной называлась земельная площадь, на которую высевалась осьмина зерна. Осьмина делилась на 2 полосьмины, или на 4 четверика. В полосьмине было 2 четверика. На более мелкие части делился и четверик. В нем было 2 полчетверика, 4 пол-полчетверика, 8 пол-пол-полчетверпков и т. д. Кроме того, четверть делилась по системе трех на 3 третника, 6 полтретников, 12 пол-полтретников и т. д.

Следует обратить внимание на два понятия: «малый третник» и «малый четверик», смысл которых выяснен А. И. Никитским. Ссылаясь на один доку­мент 1678 г. о сборе стрелецкого хлеба, А.И. Никитский обращает внимание на то, что в этом документе осьмина, четверик и полосьмина без малого третника уравнены с четвертью без полосьмины и с полтретни-ком. Таким образом, получается уравнение: 1 осьмина + 1 четверик + 1 полосьмина — 1 малый третник = 1 четверти — 1 полосьмина + 1 пол-полтретник. Приведя все эти понятия, кроме малого третника, к одному виду — четверику, А. И. Никитский получает: 4 чк. + 1 чк. + 2 чк.— 1 мал. трети. = = 8 чк.+2/з чк., или 7 чк. — 1 мал. третн. = 62/з чк. Отсюда 1 малый третник равен 1/3 четверика, или 1/24 четверти, поскольку в четверти 8 четвериков. Аналогичным образом А. И. Никитский выводит размер и малого четверика, или 1/64 четверти.

Как уже упоминалось, реальной поземельной мерой являлась четверть. Например, поместное жалованье служилым людям исчислялось в четвертях. По Уложению 1649 г., определившему поместный оклад служилых людей в Московском уезде, должно быть земли «за бояры по 200 четвертей за человеком, за окольничими, и за думными дьяки по сту по пятидесят четвертей за человеком» и т. д.

В Русском государстве господствовала трехпольная система полеводства. Количество четвертей поместного оклада, указанное в Уложении, определено только для одного поля. В трех полях земли было втрое больше. Боярский оклад в трех полях будет равен 600 четвертям, или 300 десятинам.

Помимо общепринятых мер поверхности, в XVII в. встречаются и другие единицы измерения, например сажень — мера, распространенная на русском Севере. Участок земли мог быть обозначен следующим образом: «сто сажен», «три четверти ста сажен», «полета сажен», «четверть ста сажен». На основании данных XVIII в. выясняется, что это не квадратная сажень, а величины равные:

100 сажен = 2 десятинам.

Три четверти ста сажен (75) = 1,5 десятинам.

Полета сажен (50) = 1 десятине.

Четверть ста сажен (25) = 1 четверти.

Осьмина ста сажен 25,5 = 0,5 четверти.

Указанными поземельными мерами измерялась пашня. Количество сенокосных угодий измерялось копнами сена, которое можно снять с той или иной площади. Считалось, что с десятины собирают 10 копен сена. Это количество указывается и в официальных документах. Так, в докладе Поместного приказа о составлении наказа писцам в 1682—1683 гг. прямо говорится: «Где сенные покосы писаны копнами, а не десятинами, и в тех местах отмеривать на 10 копен по десятине».

По-видимому, для русских людей XVI—XVII вв. копна была привычным понятием, и они не находили нужным на нем подробно останавливаться. Копны могли быть трех размеров: «мерные двухсаженные», «волоковые», «мелкие копны», или «малые волоковые копны», которые сметывались сразу после просушки сена, а затем свозились волоком в одно место для сметывания более крупных «мерных» копен. Определение размера копен встречается в источниках очень редко.

Так, 28 ноября 1644 г. Федор Петрович Строганов в своей челобитной о вызове к суду приказчиков Чусовской вотчины его двоюродного брата Дмитрия Андреевича, вспоминая о разделе земли между своим отцом и дядей, писал: «И по розделу досталось отцу моему Петру и мне… сена ставить на Симакину лугу по вся годы по сту копен. А копнам мера — вверх через копну 2 сажени с аршином, а кругом 3 сажени».

Эти данные послужили Г. В. Абрамовичу основанием для определения веса «мерной» копны в 240 кг, или 15 пудов. «Волоковая копна», равнялась 2/з «мерной» и весила, следовательно, 10 пудов. «Малая волоковая копна» весила 5 пудов. Эти мелкие копны и служили, по мнению Г. В. Абрамовича, писцам для определения сенокосной площади в описываемом ими хозяйстве. Как четверть и коробья, копна превратилась из меры объема в меру площади, равную 0,1 десятины.

Выводы.

Итак, система поземельных мер Русского государства представляется в следующем виде:

Десятина = 2 четвертям = 4 осьминам = 8 полосъ-минам = 16 четверикам.

Четверть = 2 осьминам = 4 полосьмвнам = 8 четверикам = 3 третникам.

Осьмина = 2 полосьминам = 4 четверикам.

Далее идут более мелкие деления путем присоединения «пол» либо к третнику, либо к четверику.

§ 5. Сошное письмо.

Основной единицей обложения в Русском государстве XVI—XVII вв. была соха. В соху полагалось определенное количество четвертей земли. Следует сказать, что в Русском государстве различалось три основные категории земель: во-первых, частновладельческие служилые земли, т. е. зем­ли, принадлежавшие служилым людям по отечеству,— вотчины и поместья; во-вторых, тоже частновладельческие земли, по принадлежавшие духовным лицам и корпорациям, — земли церковные, монастырские, собственность отдельных епископских и митро­поличьих кафедр или патриарха; наконец, в-третьих, земли дворцовые и черные, которые обрабатывали черносошные крестьяне.

Каждая из этих категорий земель имела свой размер сохи. Земля по своему качеству разделялась на добрую, середнюю (среднюю) и худую. Для служилых земель в соху полагалось 800 четвертей доброй (т.е. хорошей, плодородной) земли в поле. В трех полях это составляло 2400 четвертей, или 1200 десятин. Средней земли в соху полагалось на служилых землях 1000 четвертей в поле, худой — 1200 четвертей в поле. В трех полях середней земли считалось 3000 и худой — 3600 четвертей, или 1500 и 1800 десятин.

Для земель монастырских, церковных, епископских в соху в одном поле полагалось 600 четвертей доброй земли, 700 середней, 800 худой и 900 «добре худой». «Книга сошного письма 7137 года» о последнем виде земель говорит: «А которая земля добре худа, бесплодна — 900 четвертей».

На черных землях соха имела еще меньший раз­мер. Доброй земли полагалось 500, середней 600, худой 700 четвертей в поле.

В основе неравенства сохи лежит классовое неравенство, осложненное борьбой внутри класса феодалов. Борьба служилых людей, в первую очередь дворянства, с ростом церковного и монастырского землевладения отразилась и на размерах сохи. Служилые люди по отечеству, т. е. правящий класс, облагались налогами наиболее легко, среднее место занимало монастырское землевладение, а наиболее тяжелым являлось обложение черных земель, т. е. крестьян.

На служилых землях применялось еще так называемое одабривание, или приравнивание средней и худой земли к доброй путем увеличения количества средней и худой земли на соху. Средней земли в соху полагалось 1000 четвертей. Но писец имел право при производстве обложения, т. е. при определении количества сох, накинуть на каждые 100 четвертей середней земли еще по 25 четвертей такой же земли, или на всю соху 250 четвертей. Тогда он мог эту соху, увеличенную до 1250 четвертей в поле, посчитать за 800 четвертей доброй земли. Точно такое же одабривание производилось и на худых землях, только наддача, или прибавка, в этом случае была больше: на каждые 100 четвертей прибавлялось по 50 четвертей, а на всю соху худой земли, состоявшую из 1200 четвертей, наддача составляла 600 четвертей, и в сохе считалось 1800 четвертей, равных 800 четвертям доброй земли. Такое одабри­вание производилось только на служилых землях, т. е. известное преимущество оказывалось правящему классу. Ни монастырские, ни черные земли «не добрились».

Соха, как и четверть, делилась на части по системе двух и трех. Она равнялась 2 полусохам, 4 четвертям сохи, 8 полч:етвертям сохи, 16 пол-подчетвертям и т. д. По системе трех соха делилась на 3 трети, 6 полтретей, 12 пол-полтретей и т. д.

Но соха не всегда имела размер в 800 четвертей доброй земли в поле. Этот размер сложился на рубеже XVI и XVII вв. В более ранний период можно встретить иной размер сохи. Например, в Новгороде в XV—XVI вв. употреблялись фискальные единицы — обжа и сошка. Последняя иногда называлась малой сохой. Новгородская сошка, или малая соха, равнялась трем обжам. Среднее количество земли, входившее в обжу, составляло около 10 четвертей в поле, т.е. около 5 десятин, следовательно, в малой сошке было 15 десятин, или 30 четвертей в поле. Когда в Новгородской области стали заводить московские порядки, московскую соху посчитали равной 10 новгородским сошкам, т. е. в конце XV в. московская соха считалась равной 300 четвертям в поле. Она была значительно меньше позднейшей московской сохи. Следует отметить, что даже в начале XVII в. московская большая соха как мера не была повсеместна. Яренские писцы и дозорщики 1608 г. Василий Ларионов и подьячий Андрей Горохов поло­жили в соху в Яренском уезде или по 125 четвертей в поле середней земли, или по 150 худой.

В бывших новгородских землях, которые затем вошли в состав Русского государства, в частности па русском Севере, встречается другая, более мелкая единица — выть. Выть применялась главным образом на черных землях. По «Книге сошного письма 7137 года» в выть полагается 12 четвертей доброй земли в поле, или 14 четвертей середней, или 16 четвертей худой. Выть, как и соха, делилась на части по системе двух и трех: полвыти, четверть выти и т. д.; треть выти, полтрети выти и т. д. На Севере иногда пользовались фискальной единицей — плугом, употребляемой в том же значении, что и выть. Плуг также делился па части по системе двух и трех.

Русское правительство в течение XVII в. стремилось привести все многообразие фискальных единиц к одной определенной единице обложения. Такой общей единицей была признана большая московская соха в 800 четвертей доброй земли в поле. В течение XVII в. делались попытки распространить эту боль­шую соху на все категории земель.

Сошному письму и обложению на его основе подлежало не только сельское население, но и посадские люди, т.е. городское население. В документах XVII в. встречается упоминание о так называемой подворной сохе, которая применялась главным образом при обложении посадских людей. Посадское население занималось и земледелием, но основными его заня­тиями официально признавались ремесла и торговля. По своему экономическому положению посадские люди делились на лучших, середних, молодших и худых (иногда на самых молодших и самых худых). Единообразия в этой терминологии не было. Писцы, производя обложение посада налогами, считали в сохе определенное количество посадских дворов, причем для лучших посадских людей это количество было меньше, для беднейшей части посада количество дворов в сохе увеличивалось. Например, устюжские писцы 1623—1626 гг. Никита Васильевич Вышеславцев и подьячий Аггей Федоров положили в Устюге Великом на посаде в соху или по 13 дворов лучших людей, или по 30 дворов середних, или по 70 дворов молодших, или по 100 дворов худых людей’. Сольвычегодские писцы Парфений Никифорович Мансуров и подьячий Василий Архипов положили в соху по 20 дворов лучших людей, или по 30 середнпх, или по 114 молодших.

Если население одновременно занималось земледелием и торговлей, писцы комбинировали поземельную соху с подворной. Так, уже упоминавшиеся яренские писцы 1608 г. В. Ларионов и А. Горохов в Плесовской волости по р. Вычегде положили в соху по 125 четвертей середней земли и по 150 худой, кроме того, «из середних дворов положено в сошное письмо 5 дворов (из общего количества 67.—Авт.), а достальные середине и молотчих людей дворы (250 дворов. — Авт.) в сошные письмо не положены, потому что у них торговых людей нет, а положено в сошное письмо пашня».

С сохи взималась определенная сумма, раскладка которой между плательщиками производилась самим посадским или волостным миром в соответствии с экономическим положением каждого плательщика.

Сохой и вытью население облагалось в XVII в. Кроме этих единиц обложения в XVII в. существо­вали окладные единицы в вотчинах, по которым кре­стьяне облагались владельческими повинностями. Терминология владельческих окладных единиц мно­гообразна: выть, третник, четь, осъмак, шестуха, кость, доля, полоса, участок, обжа, вытка, сиг, деся­тина, сажень, алтын, грош, копейка, деньга, полушка, мортка, двор, дым, пуд, корова и т. д. Некото­рыми из этих единиц пользовались при сборе опре­деленных повинностей. Например, с коровы собирали масло. Часть же этих повинностей являлась долей других единиц, более крупных. Долей выти могли быть все указанные единицы, кроме дыма, двора, ко­ровы, пуда. Алтын, копейка, деньга, полушка явля­лись долями крупной окладной единицы — рубля. При раскладке повинностей пашенных крестьян они могли быть долями выти.

Соотношение между окладными единицами в вотчинах не было устойчивым. Кость могла быть долею осьминки, и наоборот. В начале XVIII в. кость была мелкой единицей (на некоторые дворы приходилось по 5—8 костей), а несколько позже — крупной окладной единицей (на двор приходилось 1/14 кости).

Выть и ее доли служили окладной единицей при обложении разнообразными владельческими повин­ностями: работы на боярской и монастырской пашне, натуральный и денежный оброк. В выти в светских и монастырских вотчинах XVII в. не полагается унифицированного количества земли — в разных вотчинах отводилось на выть различное количество земли. Даже в разных вотчинах, принадлежавших одним и тем же владельцам, существовали выти разной величины. В выть могло идти от 6—8 четвертей до 20—30 четвертей пашни. Важнейшей особенностью вытной системы обложения явилось то, что она не распространялась на бобылей и непашенных крестьян.

В XVIII в. государственной окладной единицей стала ревизская душа.

Постепенно и в вотчинах старая условная окладная единица — выть — ликвидируется, и ее заменяют новые окладные единицы — тягло, венец, пара и душа. Под тяглом обычно понимали взрослых мужчину и женщину, аналогичное значение имел и венец. Но известны случаи, когда тягло включало одного мужчину и двух женщин, двух мужчин и двух женщин и более. Повытная система обложения владельческих крестьян повинностями уступает место пове-нечной и подушной системам. Эти новые единицы обложения стали преобладающими в помещичьих, монастырских и дворцовых вотчинах.

Главной причиной изменения вотчинниками окладной системы, по мнению А.Л. Шапиро, исследовавшего вопрос о переходе от повытной системы к по-венечной, является стремление сократить число крепостных, пользующихся льготами при отбывании владельческих повинностей. Вспомним, что повытная система не распространялась на бобылей и непа­шенных крестьян. В нельготное тягло вовлекались все работоспособные крестьяне.

Выводы.

Основной единицей обложения в XVI—XVII вв. была соха. Количество земли, которое полагалось в соху, зависело от принадлежности земли и от ее качества. В основе неравенства сохи лежит классовое неравенство. В самых выгодных условиях находился класс светских феодалов, облагавшийся более легко, самым тяжелым было обложение черносошных крестьян. Привилегией служилых людей являлось и «одабривание», т.е. приравнивание земель худшего качества к земле лучшего качества по определенной пропорции.

Помимо сохи единицей обложения являлась выть. Выть — единица более мелкая и встречается главным образом на черных землях.

Дворы посадских людей также облагали по Сохам. В сохе посадских людей считали определенное количество посадских дворов. Количество посадских дворов в сохе зависело от их состоятельности; чем беднее дворы, тем большее их количество входило в соху.

Специальные единицы обложения существовали в вотчинах.

§ 6. Меры сыпучих тел.

Для XVI—XVII вв. имеется достаточное количество источников, на основа­нии которых можно составить четкое представление о мерах сыпучих тел. В частности, «Торговая книга» говорит об этом виде мер следующим образом: «Коли меряют хлеб, ино мерятв оковами и четвертями. В окове 4 четверти; в четверти 2 осьмины или 8 мер; в полчетверти 4 меры; на ино: в четверти 2 осьмины, а четвериков, или мер, в осьмине — 4 четверика». Это те же самые меры сыпучих тел, которые можно наблюдать и в период феодальной раздробленности. Новой мерой является только четверик, или четвертая часть осьмины, который не встречается в более ранних источниках. В одном из хронографов начала XVII в. появление четверика как хлебной меры связывается с голодом 1601 г. Дороговизна лишала воз­можности отдельных покупателей приобретать боль­шое количество хлеба и вызвала стремление к уменьшению меры.

В XVII в. оков, или кадь, как мера сыпучих тел выходит из употребления. Наиболее крупной хлебной мерой становится четверть, которая делилась, по системе двух, на 2 осьмины, 4 полосьмины, 8 четве­риков, 16 полчетвериков и т. д. Кроме того, четверть делилась и по системе трех — на 3 трети, 6 полтретей, 12 пол-полтретей и т. д.

Соотношение мер сыпучих тел между собою предельно ясно. Гораздо сложнее вопрос об их объеме. Наиболее удобный путь определения объема — это проверка при помощи веса. К сожалению, в источниках указывается различное весовое содержание четверти — 4, 6, 8 пудов ржи. Некоторый разнобой в источниках создал почву для разного рода предположений об объеме русской четверти XVI—XVII вв.

В.О. Ключевский, опираясь главным образом на источники, касающиеся Сибири, и сопоставляя их показания с материалами по другим местностям, пришел к выводу, что в первой половине XVII в. в центральных и южных областях Русского государства бытовала четырехпудная четверть, в северных — новгородская, объем которой был в полтора раза больше. Во второй половине XVII в. везде господствовала восьмипудная четверть. Удвоение объема четверти В. О. Ключевский относил к середине XVII в.

В.О. Ключевский не придавал своим наблюдениям и выводам решающего значения. Он писал: «Изложенный опыт есть не более как материал, черновая работа, в которой наверное окажутся крупные пробелы и еще более крупные промахи, могут показаться подозрительными или неудачными не только выводы, но и самые приемы исследования. Предпринимая этот опыт, автор ставил себе целью не добиться окончательных, надежных результатов, а только поставить несколько проблематических положений, которые могли бы быть пополнены и исправлены знающими людьми, при помощи новых данных, какие наверное найдутся при более широком изучении источников».

Цитированная работа В. О. Ключевского была впервые опубликована в 1884 г. Через 10 лет появилось новое исследование по русской метрологии А. И. Никитского, пересмотревшего свидетельства источников о вместимости русской четверти XVII в. и пришедшего к выводу, что четверть XVII в. была больше старой четверти и вмещала в себя до 6 пудов ржи, или 5 пудов ржаной муки. Этот вывод А.И. Никитского поддержал и дополнил новой аргументацией один из авторов настоящей работы.

С возражением против существования шестипудной четверти выступил С. Г. Струмилин. По его мнению, среди четвертей различной вместимости, бытовавших на Руси в XVI—XVII вв., могла быть и шестипудная четверть, но она не была узаконенной, официальной. Казенная четверть, как полагает С.Г. Струмилин, уже во второй половине XVI и в XVII вв. вмещала в себя 8 пудов ржи.

Это мнение С.Г. Струмилина не может быть принято. Оно легко опровергается фактическим материалом, приведенным в работах дореволюционных и советских исследователей, в частности и в настоящем пособии.

Интересные данные об объеме русской четверти XVII в. приведены в работе В.И. Шункова о мерах сыпучих тел в Сибири. Изучая метрологическую практику в Сибири, В.И. Шунков пришел к выводу о широком распространении в Сибири четырехпудной четверти. Причем в сибирских условиях не проводилось, по существу, разницы между приимочной и раздаточной четвертями: пользовались единой четырехпудной четвертью как при сборе хлеба в казну, так и при выдаче хлебного жалованья сибирским служилым людям. Правда, встречались упоминания и о шестипудной четверти, которая бытовала в Тобольске и Верхотурье под влиянием практики европейской части государства. В источниках встречаются указания и на четверти других размеров. Но в конце XVII в. четырехпудная четверть как казенная мера исчезает и заменяется «московской осьмипудной четвертью».

Во всем этом необходимо разобраться. Едва ли есть основание сомневаться в том, что в конце XVI и начале XVII в. на Руси бытовала четырехпудная четверть как официальная мера. Возможно, что это та единая мера, которая рассылалась в середине XVI в. и о которой сохранились сведения в уже упоминавшейся грамоте на Двину, отправленной правительством Ивана IV 21 декабря 1550 г. Правда, текст грамоты позволяет установить, что рассылалась осьмина, но она могла быть половиной любой четверти, в том числе и четырехпудной.

В 1624 г. были вновь разосланы новые образцы мер — медная осьмина и при ней железное гребло. Хлеб рекомендовалось насыпать с верхом, а затем уравнивать греблом с краями. В указе 1624 г. подчеркнуто, что рассылаются новые меры, следователь­но, отличающиеся от ранее употреблявшихся.

Есть основание полагать, что именно в это время был увеличен размер казенной четверти до 6 пудов ржи. Вскоре после 1624 г. в грамоте от 14 ноября 1641 г. Чердынскому воеводе Г. А. Загряжскому дается весовое содержание казенной четверти: «На Верхотурье поморские сошные хлебные запасы таможенные головы в наши житницы принимают и в Тоболеск отпускают в вес — четверть муки ржаные по 5 пуд с четью, а ржи четверть по шти пуд с четвертью, и с мехами», т.е. в этот вес входила и тара — мешки. Вес тары принимался равным четверти пуда, т. е. 10 фунтам. Следовательно, здесь речь идет о шестипудной четверти для ржи и пятипудной для ржаной муки.

Объем казенной четверти не изменился и к 60-м годам XVII в. 13 января 1666 г. группа крестьян разных станов Хлыновского уезда дала поручную запись целовальнику Великорецкого оброчного стана Петру Иванову Вилягжанину о крестьянине Бритовского стана Леонтии Афонасьеве Пикове в том, что он по зимнему пути 1665—1666 гг. отвезет с Вятки на Верхотурье «на своих на четырех лошадех государева сибирского хлебпово запасу — своего готового хлеба, доброво, ядреново, чистово, сухово, безо всяково подмесу — муки ржаной — 10 четвертей, да ржи 2 четверти, весом ржаная мука — всякая четверть в 5 пуд с четвертью пуда, а рожь весом всякая четверть в 6 с четвертью пуда. И, приехав на Верхотурье, тот государев хлебной запас отдать вятцкому запасному приемному целовальнику (здесь оставлено место для имени.— Авт.) с того Великорецкого оброчного стану сполна в государеву сибирскую верчую четверть в верхотурские гири». Следовательно, в середине 60-х годов XVII в., как и в первой половине столетия, в русских и сибирских городах — на Вятке и в Верхотурье — пользовались шестипудной четвертью и проверяли ее вес.

Что четверть середины XVII в. была больше старой, доказывается и тем, что, несмотря на рассылку новых мер, на местах продолжали пользоваться старыми и порой требовали их замены. Так, 30 апреля 1664 г. каргопольский таможенный голова Семен Егупьев обратился в Приказ Новгородской четверти с просьбой о выдаче ему повой заорленой меры — медного четверика. При этом таможенный голова указал, что мера, которой пользуются в Каргополе, прислана еще в царствование Федора Ивановича, т. е. в конце XVI в. «И та мера,— писал голова,— мала, против московской и иных мер не сходитца гораздо — у чети полосьмины нет, против московские торговые меры и иных городов». Голова просил указа о замене меры; сам он без царского указа не смеет этого сделать. Просьба С. Егупьева была удовле­творена, и в Каргополь был отправлен новый медный заорленый четверик.

Существование в XVII в. казенной шестипудной четверти подтверждается и источниками XVIII в. В Комиссию весов и мер 1736—1742 гг. поступило сообщение из Вологды о том, что в местной ратуше имеются заорленые «от прошлых лет», т. е. старые, меры в три четверика. О такой же трехчетвериковой заорленой, т. е. казенной, мере сообщалось и из Нижнего Новгорода. Следует отметить, что ни в XVII в., ни в XVIII в. не рассылались меры вместимостью в три четверика.

Четверик в XVIII в. содержал около 1 пуда ржи. Следовательно, речь идет о мере, вмещавшей около 3 пудов ржи. Но этот объем как раз соответствует половине четверти в 6 пудов. Таким образом, обнаруженная в XVIII в. трехчетвериковая мера является не чем иным, как осьминой, которая рассылалась в XVII в. Сохранилась она в XVIII в. только потому, что имела определенное и точное отношение к наиболее распространенной мере XVIII в. — четверику.

Таким образом, существование казенной шестипудной четверти в середине XVII в. можно считать доказанным.

Когда же совершился переход к восьмипудной четверти? После 1624 г. вопрос об общем упорядочении мер и веса был, затронут в Таможенном уставе 1653 г. В этом акте нет упоминания о введении в 1653 г. новой четверти. В отношении мер сыпучих тел там есть только одна рекомендация: по указу 1624 г. хлеб следовало насыпать в меру (в осьмину или четверик) под гребло, т. е. вровень с краями. Таможенный устав 1653 г. рекомендует насыпать хлеб «с верхом». Следующее общее мероприятие о рассылке новых мер сыпучих тел относится к осени 1679 г. В это время правительство царя Федора Алексеевича готовило переход к новой системе обложения — замене сошного письма дворовым числом, т. е. переход к подворному обложению. При этом стрелецкий хлеб и стрелецкие деньги становились основным прямым налогом в стране. Посадское население и черносошные, или государственные, крестьяне Поморья должны были платить этот налог в денежной форме (стрелецкие деньги), население частновладельческих вотчин и поместий — в натуральной форме (стрелецкий хлеб).

Правительство до 1679 г. несколько раз увеличивало оклады стрелецкого хлеба и стрелецких денег. Наиболее крупные мероприятия приходятся на 1663 г., когда были удвоены оклады стрелецкого хлеба и стрелецких денег, и на 1673 г., когда был еще раз удвоен оклад стрелецкого хлеба. При переходе к подворному обложению правительство не повысило оклада стрелецкого хлеба, но за три дня до общего указа об изменении основания для обложения налогами приняло решение о введении новых мер. 2 сентября 1679 г. был издан царский указ с боярским приговором о том, чтобы с 1 сентября 1679 г. стрелецкий хлеб собирать «в торговую таможенную орленую меру и с верхи под гребло. И для приему и отдачи стрелецкого хлеба учинить меры все равны и с верхи под гребло и, заорля, послать во все приказы из Приказу большого приходу». Формулировка указа в том тексте, который помещен в Полном Собрании Законов Российской империи под соответствующей датой, очень скромна. Меры, которые должен разослать Приказ большого приходу, даже не названы новыми. Новым в указе является лишь возвращение к насыпке хлеба под гребло.

Тем не менее есть все основания считать, что именно в силу указа от 2 сентября 1679 г. был изменен объем хлебной четверти, шестипудная четверть заменена восьмипудной.

Указы, данные на основании и в развитие общего распоряжения от 2 сентября 1679 г., отличаются боль­шей подробностью и проливают свет на сущность мероприятия, проведенного 2 сентября 1679 г. Сохранилась грамота, отправленная из Новгородского приказа в январе 1680 г. вологодскому воеводе Ивану Михайловичу Колычеву при посылке ему нового медного за-орленого четверика и железного гребла. В основном эта грамота излагает содержание указа от 2 сентября 1679 г. Но в ней есть существенные дополнитель­ые черты. Прежде всего в грамоте указано, что рассылаются новые меры: «учинить меры вновь», «а новые меры для приему и отдачи стрелецкого хлеба ведено учинить в Приказе большого приходу». Посылая в Вологду новый четверик, Новгородский приказ распорядился, чтоб «всякий хлеб продавали и покупа­ли, и отдавали в те новые осьмины и четверики, а никто б тех мер нигде не переменял».

Есть в грамоте специальный пункт, дающий ответ на вопрос, как выдавать стрельцам хлебное жалова­нье. Несмотря на то, что присланы новые меры, хлеб­ное жалованье следовало давать «по прежним окладом против отдаточной меры по росчету». Следовательно, нужно было заново определить отношение отдаточной меры к новым мерам. Разумеется, грамота содержит строжайшее запрещение «переменять» меры и грозит смертной казнью тем, кто это будет делать.

Самое существенное в этой грамоте — это указание, что рассылаемые меры являются новыми, по своему размеру отличающимися от прежних. Иначе не было бы необходимости говорить о приведении прежних окладов стрелецкого хлебного жалованья и соответствие с новыми мерами.

В источниках конца XVII в. встречаются прямые указания на «московскую осьмипудную четверть», причем иногда эта четверть называется «новой».

В Сибирь новые меры — заорленые осьмина и четверик — как части восьмипудной четверти были от­правлены в 1686 г.

В первой половине XVIII в. бытовала восьмипудная четверть. К середине столетия оказалось, что на местах не везде пользуются едиными мерами. Правительство Елизаветы Петровны Сенатским указом от 9 декабря 1748 г. строжайше подтвердило необ­ходимость пользоваться единой четвертью, вмещающей в себя 8 четвериков. Любопытны ссылки на более раннее законодательство о мерах, сделанные в указе 9 декабря 1748 г. Сенат вспомнил прежде всего Таможенный устав 1653 г., по которому ведено «хлебным мерам на Москве и в городах быть равным, и учинити хлебные меры в одно кружало с железными обручьями, и мерить всякий хлеб с верхом». Следовательно, из Таможенного устава 1653 г. Сенат взял только указание на единообразие мер и распоряжение насыпать хлеб в меру «с верхом».

Гораздо подробнее Сенат остановился на указе от 2 сентября 1679 г., которым предписывалось «сделать осьмин, четвериков и гребл, сколько потребно, и те меры и гребла заорлить во многих местах, чтобы прибавить и убавить никому никоторыми деды не можно, и во все приказы и городы из Приказу большого приходу разослать; и указ 6 Том учинить накрепко под смертною казнию, чтоб всякий хлеб продавали б и покупали, и принимали, и отдавали в те новые осьмины и четверики, и никто б таких мер нигде не переменял».

Никакого иного закона о введении новых мер меж­ду 1679 и 1748 гг. в Сенатском указе не упомянуто, Сенат категорически требует пользоваться мерами, установленными в 1679 г. Комиссия 1736—1742 гг., производившая уточнение существующих мер, имела дело с четвериком, вмещающим около 1 пуда ржи, как официальной мерой сыпучих тел, т. е. 1/8 частью восьмипудной четверти.

Сопоставляя приведенные данные, легко прийти к выводу, что замена шестипудной четверти восьмипудной была проведена по указу 2 сентября 1679 г.

Попытки ввести в употребление четверть больших размеров, чем 6 пудов ржи, правительство предпринимало и до 1679 г. Еще в начале 70-х годов в связи с мероприятиями по укреплению южной границы в низовья Дона было отправлено значительное количество стрельцов и казаков. Для обеспечения их продовольствием правительство предписало собрать с населения 16 южных городов хлебные запасы. Для сбора этого хлеба из Москвы были отправлены новые меры более крупного объема по сравнению с прежними казенными мерами. По подсчетам исследователя этого вопроса В.М. Важинского, новая четверть вмещала до 9—10 пудов ржи. Сбор хлеба в такую увеличенную меру встретил протест со стороны населения, и правительство должно было пойти на уступку — несколько уменьшить меру. Это совпало с мероприятием 1679 г., когда правительство ввело новую четверть, вмещавшую 8 пудов ржи.

Четверть — основная единица хлебной меры — была только счетной единицей. Вмещая в себя шесть, а с 1679 г. восемь пудов ржи, она была слишком велика и не могла служить фактической мерой. В XVI в., когда объем четверти был меньше, в качестве фактической меры рассылалась осьмина. С увеличением объема четверти в первой половине XVII в. на места тоже были посланы осьмины, но тут же рекомендовалось сделать более мелкие меры — пол-осьмины и четверики — для фактического употреб­ления. Присланную медную осьмину рекомендовалось считать лишь контрольной мерой’. В качестве фактической меры она тоже была велика. В хозяйственной практике применялись главным образом полосьмины и четверики. А во второй половине века, и особенно после указа 2 сентября 1679 г., из Москвы рассылаются уже четверики.

Тот объем четверти, который был указан, т. е, шесть, а затем восемь пудов ржи, имела таможенная, или торговая, четверть. Московская хозяйственная практика различала еще казенную приимочную и казенную раздаточную, или отдаточную, меру. Приимочная мера — та, которой измерялся хлеб, поступавший в казну в порядке разного рода натуральных сборов; раздаточная — та, которой пользовались при выдаче хлебного жалованья служилым людям по прибору. Объемы таможенной и казенной приимочной меры, как правило, совпадали. Что касается раздаточной меры, то она была меньше. Источники XVII в. позволяют утверждать, что отношение между приимочноп и раздаточной мерами не было строго определенным. Обычно считалось, что раздаточная мера вдвое меньше приимочной. Это подтверждается соответствующими документами. Но иногда раздаточная мера была меньше половины торговой или казенной приимочной меры, достигая только 0,43 или даже 0,37 торговой меры. В 50-х годах XVII в. в Новгороде казенная раздаточная четверть равня­лась 3,5 четверикам торговой меры, т.е. составляла 43%. В 1659 г. новгородский воевода князь Г.С. Куракин отдал распоряжение об увеличении торговой четверти. После проведения этого мероприятия казенная раздаточная четверть стала равняться трем четверикам, или 37 % торговой четверти. Так было в Новгороде. А в Кольском остроге отношение между приимочной и раздаточной четвертью было иным: раздаточная четверть составляла 0,75 приимочной. Быть может, это объясняется тем, что в Кольском остроге своего хлеба не сеяли, а доставка его из Архангельска была сопряжена со значительными трудностями.

Получая хлебное жалованье в такую уменьшенную меру, служилые люди по прибору, в частности стрельцы, ревниво следили за тем, чтобы мера не уменьшалась даже от чисто случайных причин. В этом отношении любопытна челобитная, поданная стрельцами Кольского острога в Приказ Новгород­ской четверти 15 сентября 1664 г. Стрельцы просили о присылке новой раздаточной меры, так как старая от продолжительного употребления стала, по их мнению, меньше, чем она была раньше. Стрельцы сообщают вес этой меры — не хлеба, который в нее входил, а самой тары. Медная мера, присланная в Кольский острог еще в 7138 (1629—1630) г., весила 1 пуд 16 фунтов. Эта мера к 1664 г., по мнению стрельцов, пришла в негодность: «Та медная заорленая раздаточная мера сысподи побилась и со сторон помялась, а сверху стерлось до колец, и згребать нельзя. А ныне, государь, та мера стала весом в пуд 12 фунт меди. А утерлось, государь, тое меда 4 фунта». Думный дьяк Приказа Новгородской четверти Алмаз Иванов не признал основательности жалобы и отказался переменить меру, порекомендовав стрельцам обойтись собственными средствами. Отметив, что такие же меры разосланы по всем городам и ниоткуда нет жалоб, он вынес решение: «Медные меры переменять не доведетца… А что помялось и те места выправить мочно».

Однако полного единообразия в отношении мер на местах не было. Иногда население пыталось про­верять меры объема весом. Порой на такую же точку зрения становилось и московское правительство. Это особенно следует сказать об отпуске хлебных запа­сов в Сибирь. Так, 11 февраля 1637 г. чердынский воевода Б. М. Камынин получил предписание из Приказа Новгородской четверти сообщить в Моск­ву, «какова мера, в которую рожь купят, весом».

Но иногда правительство отрицательно относилось к таким попыткам контролировать хлебные меры весом. Например, в апреле 1661 г. в Приказ Новгородской четверти поступила челобитная из Кольского острога от земского старосты Семена Нечаева и всех посадских людей о необходимости устранить несоответствие между отдельными мерами. Осенью 1660 г. в Кольский острог было привезено с Двины 4485 четвертей с осьминою ржи на хлебное жалованье Кольским стрельцам. Вместе с хлебом была прислана «полмера», очевидно полосьмина. Кольские приимочные целовальники, т. е. лица, избранные посадским миром для приема присланного хлеба,— Данило Киприянов в Потап Федоров — установили, что «присыльная двинская полмера с прежними двинскими прибыльными мерами не сойдетца — меньшп тремя фунты». Сообщая об этом несоответствии мер, Кольский посадский мир запрашивал указаний, как в таком случае поступить. Ответ приказа был краток и вразумителен. В помете думского дьяка Приказа Новгородской четверти Алмаза Иванова содержится следующее решение: «Какова мера прислана, в такову меру и принять. А весом хлеба против меры знать не мошно: хлеб хлеба суши — сырой хлеб тяжеле, а сухой лехче».

Несмотря на объединительную метрологическую политику русского правительства, на местах в течение всего XVII в. продолжали существовать свои местные меры, главным образом меры сыпучих тел. Их отличие от общегосударственных простиралось так далеко, что на местах меры были иные и по названию, и по содержанию. Порой при одинаковом названии меры имели разный объем. Иногда кратные отношения между отдельными видами мер были различными. Например, четверть содержала иное количество четвериков по сравнению с московской казенной мерой.

Нет возможности дать исчерпывающий перечень всех местных мер. Этот материал еще не собран. Можно ограничиться только некоторыми примерами.

В Устюге Великом, по существу, меры сыпучих тел не отличались от московских. Но была разница в названиях. На Устюге хлеб — зерно и муку — измеряли мерами. В сохранившихся таможенных книгах XVII в. по этому городу четверть встречается очень редко. Сопоставление показаний раз­личных источников, в первую очередь таможенных книг, позволяет прийти к совершенно твердому выводу, что устюжская мера равнялась половине мос­ковской четверти, т.е. была не чем иным, как московской осьминой, и в середине XVII в. вмещала в себя 3 пуда ржи или 2 с половиной пуда ржаной муки.

На Вятке отличие местных мер от московских не ограничивалось названием. Здесь была своя мера сыпучих тел, называвшаяся куницей, В 1662 г., во время голода в Москве, было решено купить хлеб в Вятской земле. Хлеб был доставлен из разных вятских городов и при получении вновь перемерен. При этом оказалось, что в Котельниче было куплено «ржи 442 куницы 2 четверика, да примерено сверх покупки 6 куниц, обоего ржи и с примером 448 куниц 2 четверика». Одновременно с проверкой количества хлеба был сделан и перевод с вятских мер на московские. 448 куниц 2 четверика в переводе на московские меры дают 1345 четвертей и 1 осьмину. В Котельниче вместе с рожью был куплен и овес. Овса привезли 460 куниц 3 четверика. В переводе на московские меры это дает 1382 четверти с полосьминою. На основании этих данных можно установить взаимоотношение между московскими и вятскими мерами. Если предположить, что в вятской кунице 4 вятских четверика, то 448 куниц и 2 четверика можно представить в виде 448,5 куниц. Точно так же и 1345 четвертей и 1 осьмину можно представить в виде 1345,5 четвертей. Деление 1345,5 на 448,5 дает в частном 3. Следовательно, вятская куница равна трем московским четвертям.

Тот же источник дает возможность установить точное отношение между вятской куницей и вятским четвериком. В одном из вятских городов — Слободском — было куплено 500 куниц и 3 четверика овса. Когда в Москве стали проверять этот хлеб, то оказалось лишнего овса 3 куницы 2 четверика. Если сложить эти цифры, то в итоге будет 503 куницы и 5 четвериков. Источник дает свой итог: «Обоего овса и с примером — 504 куницы с четвериком». Из сопоставления этих данных легко убедиться, что в вятской кунице было 4 вятских четверика.

Таким образом, вятская куница делилась на 4 вятских четверика и была втрое больше московской четверти. Вятский четверик был равен 6 московским четверикам (8X3 = 24; 24:4 = 6).

Отношение вятской куницы к московской четверти как 1 : 3 официально принималось, но тем не менее оно было не вполне точным. Голова вятской хлебной покупки 1662 г. Иван Матвеев и целовальники в Приказе тайных дел объясняли недомер, получившийся при проверке хлеба, доставленного с Вятки в Москву, несоответствием между вятскими и московскими мерами и неточностью перевода с одних мер на другие: «Недомер в московскую таможенную меру учинился для того, что отпущен с нами покупной хлеб в вятцкую меру, а в той вятцкой мере кладено и с куницы по три четверти московских; а в той кунице трех четвертей не будет». Одновременно голова и целовальники указывали, что с ними «прислана вятцкой меры четвертая доля, называетца четвериком, заорленая и за железным кружалом. И против тое вятцкие меры вятцкой покупной хлеб сойдетца». Для устранения этого недоразумения голова Иван Матвеев подал челобитную о том, чтобы «тое вятцкую меру с московскою таможенною чет­вертью примерить». Просьба была удовлетворена, и 11 июня 1663 г. голова Московской померной избы, находившейся в ведении Приказа большого приходу, Иван Смолин сообщил результат проверки: «В вятцкой кунице московских таможенных две чети пять четвериков с получетвериком с верхи в торговую меру в восемь четвериков» ‘.

Вятский воевода Иванис Михайлович Кайсаров в своей отписке, полученной в Приказе Новгородской четверти 28 декабря 1662 г., давал несколько иное отношение между вятской и московской мерами: «А из вятцкие куницы будет московских полтретьи четверти». Другой вятский воевода, князь Григорий Афанасьевич Козловский, весной 1664 г. давал новое отношение между вятскими и московскими мерами: «И я, холоп твой, велел при себе тот московской медной заорленой четверик с вятцкою куницею против гороху рожью и овсом припустить. И по припуску, государь, из вятцкой куницы три четверти московских без дву четвериков».

Таким образом, получаются три различных отно­шения между вятскими и московскими мерами: вятская куница равна 2 четвертям 5 с половиной чет­верикам, либо 2 четвертям и 4 четверикам, либо 2 четвертям 6 четверикам. Коломенские и московские приказные люди, принимавшие вятский хлеб, считали в вятской кунице три московские четверти и были правы. Вятская купица равна 2 четвертям 5 с половиной четверикам московским «с верхи», а обычно хлеб принимался «под гребло». Мера «под гребло» как раз и даст это отношение, потому что при перемерке хлеба, купленного «с верхи», в меру «под гребло» «примеру», т. е. излишка, оказывалось полуосьмина на каждую четверть.

Были свои меры сыпучих тел и в Пермском крае. Источники XVI—XVII вв. позволяют установить, что основной мерой сыпучих тел в Соли Камской и ее уезде являлась сапца. Так, 1 ноября 1593 г. была составлена мировая запись между посадскими людьми Соли Камской и Преображенским Пыскорским монастырем о совместном владении мельницей на р. Та-лице. При этом договаривавшиеся стороны заключили соглашение о плате, взимаемой за размол зерна. В качестве меры, которой измерялся хлеб, поступавший на мельницу, названа сапца. В мировой записи подчеркнуто, что сапца делится на четыре более мелкие части. В документах XVII в., особенно в первой половине века, часто встречается упоминание о сапце как о хлебной мере.

Но сапца не только хлебная мера, ею измерялась и соль. 8 ноября 1636 г. Иван Максимович Строганов и сын его Данило Иванович запродали гостю Григорию Леонтьеву Никитиникову 12 000 сапец соли. Соль часто продавали не сапцами, а на вес. Тот же И. М. Строганов 14 июля 1635 г. запродал гостиной сотни торговым людям Василию Григорьеву Шорипу и Якиму Сергееву Патокину 14 000 пудов соли выварки своих Яйвннских варниц и 12 000 пудов Чусовских варниц. В источниках второй половины XVII в. дается точное отношение сапцы к основной весовой единице — пуду. Так, в приходо-расходной книге Пыскорского монастыря за 1688— 1689 гг. указывается годовая выварка соли в монастырских соляных варницах: «Во 197 году в Пыскорском Преображенском Спаском монастыре в соляных в Рождественском и Березовском промыслах в 10 варницах выварено соли во весь год 41 868 сапец, а во всякой сапце по шти пуд».

Таким образом, сапца соли по весу равнялась шести пудам. Это дает возможность установить реальный объем сапцы и как хлебной меры. Если удельный вес соли вдвое больше удельного веса ржи, то в сапцу должно помещаться 3 пуда ржи. Как уже было установлено для первых трех четвертей XVII в., московская четверть ржи весила 6 пудов, вес сапцы — вес половины четверти, т. е. осьмины. Следовательно, сапца как хлебная мера равна осьмине. В пермских источниках второй половины XVII и на­чала XVIII в. сапца как хлебная мера не встречается; она заменяется общегосударственными мерами. Но здесь можно отметить одно любопытное явле­ние. При покупке хлеба на Соликамском рынке крупными покупателями, например Пыскорскпм монастырем, или при продаже хлеба приезжими про­давцами из других уездов счет продаваемого и покупаемого хлеба ведется в четвертях. Но если продавцом является житель Соликамского уезда, хлеб считается осьминами. Например, по данным соликамской таможенной книги 1707 г., 20 декабря этого года «продали кунгурцы Василий Ерохов с товарищи привозного хлеба своей пахоты 8 четей пшеницы, 4 чети муки овсяной, 4 чети ячменя, 2 чети толокна». В тот же день «продал обвенец (т.е. житель Обвенского поречья, Соликамского уезда.— Авт.) Тимофей Конев привозного хлеба своей пахоты 8 осьмин ячменя». Подобные примеры можно значительно ум­ножить. Ими наполнены записи соликамских таможенных книг начала XVIII в. Если продается не хлеб, а другой сыпучий товар, например поташ, счет тоже ведется в осьминах, даже для продавцов, прибывших не из Соликамского уезда. Отсюда можно сделать вывод, что, привыкнув к сапце как к мере сыпучих тел, население продолжало пользоваться ею и после официальной отмены местных мер, хотя и под новым названием.

Сапца, очевидно, делилась на части. Мировая запись 1593 г. посада Соли Камской с Пыскорским монастырем содержит указание: «Сапца розделити в меру на четверо». Это как раз совпадает с делением московской осьмины, которая содержала в себе 4 четверика. Но в источниках конца XVI в. упоминается другое деление сапцы. В духовной соликамца Ивана Дмитриева Волынцева от 30 мая 1600 г. при перечислении остающегося после завещателя имущества указано: «Да сияно пшеницы — сапца без шти позмогов. Вопрос о количестве позмогов, содержащихся в сапце, остается открытым.

Вышедшая из употребления как мера сыпучих тел во второй половине XVII в. и замененная московской осьминой сапца продолжала употребляться в Пермском крае как весовая единица, более крупная, чем пуд. Всего чаще сапца употреблялась при взвешивании соли. В уже цитированной приходо-расходной книге Пыскорского монастыря за 1688—1689 гг. сообщены сведения о продаже и об остатке соли, причем эти цифры свидетельствуют, что сапца и пуд — весовые единицы, кратные по отношению друг к другу: «И всего по вышеописанным разным статьям соли продано 40 784 сапцы 4 пуда… А в остатках тое соли осталось налицо запродажею ко 198 году 1083 сапцы 2 пуда». Итог продажи и остатка дает сумму в 41 868 сапец, т. е. как раз общую сумму годовой выварки соли в данном году.

Но сапца являлась весовой единицей не только при операциях с солью. Сапцой пользовались при определении количества и других товаров, приобретаемых на вес. Так, в течение 7205 (1696—1697) г. Пыскорским монастырем для его Рождественского (Дедюхинского) соляного промысла «куплено с Ре-дийского городища у Федьки Роганова мочал 109 сапец». Сапца как единица измерения мочала могла быть только весовой. Такие товары, как мочало, пенька, покупались в Русском государстве на вес. Отсюда можно сделать вывод, что к концу XVII в. сапца из меры сыпучих тел превратилась в меру веса.

Была своя мера сыпучих тел и на Двине — пуз. Ее реальное содержание выяснено в предыдущем разделе. Пуз как мера сыпучих тел по своему объему соответствовал московской полуосьмине и вмещал в себя 1,5 пуда ржи или 3 пуда соли.

Вятские, пермские и двинские меры сыпучих тел имеют названия и содержание, отличные от основных московских мер. Иногда при тождестве названий меры не совпадали в объеме. Московские власти это знали, и когда казенный хлеб пересылался из одного города в другой, то обычно вместе с хлебом посылалась и мера, которой покупался хлеб. Эта мера помещалась в мешок, а на завязку ставилась печать, чтобы нельзя было в дороге меру под­менить. Если бы четверти везде были одинаковы, не было бы надобности в такой посылке мер. Есть прямые свидетельства о несовпадении даже официальных образцов мер в разных городах. Так, в июне 1663 г. двинский воевода князь Осип Иванович Щербатов и дьяк Андрей Богданов принимали хлебные запасы, присланные для Кольского острога из Вологды и Вятки. Вместе с хлебом были присланы и спуски, т.е. копии мер. Прежде чем принять хлеб, лица двинского воеводского управления решили проверить меры. При этом оказалось, что вологодская мера совпала с двинской таможенной медной заорленой осьминой. Вятская же мера оказалась меньше, и пришлось досыпать две пивных кружки.

Но имеются сведения и о различии в разных местах самих четвертей. В книге о русской торговле швед Иоганн Кильбургер говорит и о мерах сыпучих тел. При этом он сравнивает московскую меру с мерами других городов. Кильбургер считает, что три московских четверти равны двум новгородским, псковская четверть немного больше новгородской, а четверть на Печоре, в свою очередь, больше псковской. Таким образом, Кильбургер даст четыре размера четверти для разных районов Русского государства. Сведения, сообщаемые Кильбургером, ценны в том отношении, что они отражают разнообразие мер в различных местностях. Возможно, что соотношения, указываемые Кильбургером, не точны. Но на точности сообщения Кильбургера можно и не настаивать. Важно, что Кильбургер не сочинил это разнообразие мер, что это разнообразие он имел возможность наблюдать в современной ему русской действительности.

Некоторые документы XVII в. как раз и подтверждают эти наблюдения Кильбургера. Так, по свидетельству псковского воеводы князя Федора Ромода-новского, относящемуся к марту 1665 г., в Пскове торговая четверть равнялась 16 четверикам и была вчетверо больше казенной раздаточной четверти’. Еще больше была четверть в Романове. Но в отличие от псковской, она делилась не на 16, а на 8 четвериков, из которых каждый равнялся московской осьмине. Эти сведения сообщили романовские земские старосты Федор Ефимов Ласкин и Григорий Данилов Трусов в апреле 1666 г. сыну боярскому Григорию Федорову Айгустову, приехавшему в Романов править таможенный и кабацкий недобор на откупщике Федоре Сидорове.

Таким образом, псковская торговая мера была вчетверо больше казенной раздаточной меры и вдвое больше приимочной, поскольку раздаточная равнялась, как правило, половине приимочной. Она отличалась от московской приимочной меры и своими делениями — в ней было 16 четвериков. Псковский четверик равнялся московскому. Романовская чет­верть, как и московская, делилась на 8 четвериков, но романовский четверик равнялся московской осьмине, следовательно, был вчетверо больше москов­ского четверика, и четверть, состоявшая из восьми таких четвериков, была вчетверо больше московской.

Объемы четвертей в Пскове и Романове значительно отличались от вместимости московской четверти. Но иногда разница между четвертями была невелика. Так, в 1661 г. в Устюг Великий поступил казенный хлеб с Ваги «940 четвертей ржи в меру, какова прислана с Ваги с тем хлебом». По распоряжению Приказа большого дворца, в ведении которого находились Важская земля, устюжские власти отпустили из этого хлеба взаймы вологодским целовальникам Степану Плюгину с товарищами на жалованье стрельцам Кольского острога «940 четвертей ржы в московскую торговую меру. А в остатке того хлеба в онбаре по перемеру 238 четвертей с осьминою, потому что важская мера московской таможенной меры больши».

Сопоставление этих цифр показывает, что важская четверть была больше московской примерно на одну четвертую долю, т. е. на полосьмину.

В некоторых местностях можно наблюдать различные соотношения между четвертью и ее частями. Московская четверть делилась на 2 осьмины, или 4 полосьмины, или 8 четверикам. Но не везде четверть была равна 8 четверикам. Так, в тотемской четверти было только 4 четверика. Это обнаружилось, например, в 1674 г., во время отчета головы (т. е. управляющего) тотемского казенного соляно­го промысла Василия Кожина. Когда голова представил в Приказ Устюжской четверти отчетные доку­менты — свои приходо-расходные книги и ценовную (оценочную) роспись, по которой он сдавал казённое имущество своему преемнику, то обнаружилось несоответствие в цифрах. При промысле велось и сельское хозяйство — была приписана полудеревня Федотовская, где сеялся хлеб. Когда проверялись данные об урожае ржи, то оказалось, что по приходо-расходным книгам головы урожай, за вычетом семян, составлял 19 четвертей без четверика, а в ценовной росписи было указано 18 четвертей 3 четверика. В Приказе отметили это несоответствие. Приказ считал, что, по сведениям ценовной росписи, не хватает осьмины. По этому поводу был допрошен голова Василий Кожин. В записной книге Приказа Устюжской четверти об этом рассказывается следующим образом: «А голова Васька Кожин сказал: На Тотьме де у них пишут, и он, Васька, в книгах писал по тотемской мере по 4 четверика в четь, а московской меры в тотемском четверике 2 четверика, потому де по счетной выписке и не объявилось осьмины. И будет, по скаске головы Васьки Кожина, мера той ржи положить по 4 четверика в четь, и по ценовной ржи мера против книг Васьки Кожина сойдетца». Таким образом, 19 четвертей без четверика равно 18 четвертям 3 четверикам, так как тотемский четверик являлся четвертой частью четверти, а не осьмины, как московский.

Во время подготовки к русско-польской войне 1632—1634 гг. русское правительство проверяло наличие войска, вооружения и продовольствия в городах, расположенных в местности, прилегающей к польской границе. В частности, в Трубческом уезде было «сыскано всякого хлеба 1200 четвериков в труб-чевскую меру. А по допросу на Москве трубчан Данилка Тегинева да Непоспелка Григорьева, трубчевской четверик против московской меры осьмина». Таким образом, трубчевский четверик по своему объему равнялся половине московской четверти. Возможно, что трубчевский четверик является четвертой частью другой, более крупной меры, заимствованной из соседней Литвы, так как объем литовской бочки составлял около полутора московских четвертей. А может быть, это четвертая часть древней кади, которая, по исследованию А. И. Никитского, вмещала около 14 пудов ржи? Во всяком случае, для 30-х годов XVII в. в Трубчевске отмечается наличие своей особой меры, не сходной с московской.

Четвертью и ее частями измерялся главным образом хлеб — зерно и мука. В XVII в., особенно при отправке хлебных запасов в Сибирь, делаются по­пытки проверять хлебные меры весом. Это в более позднее время, в XVIII—XIX вв., приводит к исчезновению специальных хлебных мер в Зауралье и Сибири и замене их весовыми единицами. Что каса­ется других районов государства, то зерно обычно измерялось мерами сыпучих тел, а для муки допускался вес. Так, во время голода 1662—1663 гг. кольский воевода стольник Я.М. Стрешнев вынужден был занимать хлеб у окрестного населения на жалованье Кольским стрельцам. В росписи его кредито­ров количество зерна указано в четвертях, а количество муки — в пудах.

Для других видов сыпучих тел, в частности для соли, были свои меры. О сапце как соляной мере Пермского края, объемной и весовой, а также о двинском пузе говорилось достаточно подробно. Собственно соляную меру можно отметить для Старой Руссы — это луб. Объем луба устанавливается на основании одного дела Приказа Устюжской четверти, возникшего в 1638—1639 гг. по челобитью тотемских солеваров гостиной сотни торговых людей И.П. Харламова с братьями. Братья Харламовы жаловались, что в Тотьме с них берут лишние пошлины. Приказ Устюжской четверти решил собрать сведения о том, как взимается соляная пошлина во всех тех городах, где есть солеварни. Между прочим, 16 февраля 1639 г. из Приказа Новгородской четверти, в ведении которого находилась Старая Русса, поступило сообщение, что старорусские солевары платят лубничную пошлину «с луба по 2 деньги, сколько в которой варнице лубов сваритца. А в лубе соли весом 5 пуд». Таким образом, луб — соляная мера, вмещающая 5 пудов соли.

А.И. Никитский в своем исследовании о мерах Древней Руси назвал ряд соляных мер — рогожу, или рогозину, мех и пошев. Последняя из этих мер тоже относится к Старой Руссе. Недостаток источников не позволил А. И. Никитскому установить ее точный размер. На основании косвенных указаний документов, говорящих об измерении пошевами такого товара, как икра, он приходит к выводу, что пошев соли весил около 15 пудов. Что касается ро­гожи, то на основании источников, указывающих одновременно и количество рогож и их вес, А. И. Никитский пришел к выводу, что вес рогожи колебался от 24 до 18 пудов. Идя таким же путем, он определил вес меха в 7 пудов.

Эти выводы А. И. Никитского представляются малоубедительными. Едва ли рогожу можно рассматривать как меру соли — слишком велико колебание ее веса. Не была ли рогожа просто тарой, рогожным кулем, в котором перевозилась соль? Ведь в тех источниках, на которые ссылается А. И. Никитский, следом за указанием количества рогож идет вес соли. Если бы рогожа была точной мерой соли, подобной, например, пузу, то указания на вес не потребовалось бы. Думается, что будет правильнее признать рогожу, или рогозину, только тарой.

То же следует сказать и о мехе. Можно указать источники, по которым вес меха соли вчетверо превосходит тот, который нашел А. И. Никитский. Во время Соловецкого восстания 1668—1676 гг. правительство конфисковало соляные промыслы Соловецкого монастыря на южном и юго-западном побе­режье Белого моря. Вместе с тем был конфискован и вологодский соляной двор Соловецкого монастыря, куда привозилась соль для продажи на вологодском рынке. Правительство организовало работу промыслов под наблюдением своих представителей, а продажу вываренной соли поручило вологодским выборным целовальникам. Сохранились книги соляной продажи этих целовальников, которые дают возможность установить, что учет соли велся и в мехах, и в пудах, т. е. на вес. Сопоставление цифр, записанных в книгах целовальника 7179 (1670—1671 г.,) вологодского посадского человека Бориса Оконичникова, позволяет определить вес меха соли в 28—29 пудов. Таким образом, мех — тоже только тара. Косвенным подтверждением этого служат материалы приходо-расходных книг соляных промыслов Пыскорского монастыря. Учитывая вываренную и продаваемую соль в сапцах и пудах, монастырь ежегодно расходует определенные суммы для приобретения холста на соляные мешки.

Но в XVII в. местные соляные меры постепенно выходят из употребления — соль стала продаваться на вес.

Приведенные данные о местных мерах сыпучих тел, конечно, не исчерпывают всего их многообразия. В источниках постоянно встречаются местные отклонения от общегосударственных мер. Необходимо проделать очень большую работу по собиранию этих конкретных данных, которые должны представить все метрологическое разнообразие отдельных местно­стей Русского государства.

Заканчивая рассмотрение мер сыпучих тел XVI— XVII вв., следует попытаться ответить на вопрос: почему на протяжении немногим более 100 лет казенная четверть удвоилась в своих размерах — с 4-х до 8 пудов? Причины, приведшие к изменению объема четверти, могли быть разные. Так, можно отметить политику правительства по введению единообразных мер в стране и отысканию в связи с этим наиболее удобных объемов, которые бы совпали с местными мерами или оказались бы с ними в кратных отношениях, вытеснив их тем самым из употребления.

Не вызывает сомнений, что главная причина увеличения объема казенной четверти в XVII в. связана с налоговой политикой правительства, существованием сложной системы взаимоотношений отдаточных и приимочных мер. Помимо прямого увеличения натуральных и денежных окладов правительство увеличивало меры, которыми собирало налоги натурой — хлебом.

И наконец, одна из причин последнего изменения объема четверти — введение восьмипудной четверти несомненно состоит в ее удобном соотношении с мерами веса. В 1/8 части четверти — четверике содержится примерно пуд ржи зерном. Таким образом, четверть легко делилась по системе двух, содержа в каждом подразделении целое количество пудов (осьмина, полосьмины и четверик).

Выводы.

В Русском централизованном государстве употреблялись следующие меры сыпучих тел: четверть = = 2 осьминам = 8 четверикам. Новой мерой, по сравнению с предыдущим периодом, является четверик, появившийся в начале XVII в. В XVII в. вышел из употребления оков. Основная мера сыпучих тел — четверть до начала XVII в. вмещала 4 пуда ржи, со второй четверти XVII в. объем ее увеличился до 6 пудов. В 1679 г. объем казенной четверти был увеличен до 8 пудов ржи. Эта четверть считалась казенной приимочной мерой. Такой же объем имела и таможенная, или торговая, мера. Помимо казенной приимочной меры существовала казенная раздаточная, или отдаточная, мера. Размер раздаточной меры колебался от 0,75 до 0,37 казенной приимочной меры. Чаще всего она была в два раза меньше приимочной. Кроме этих мер на местах в XVII в. продолжали существовать свои меры, отличающиеся от общегосударственных и по названию, и по содержанию. Употребление этих мер явилось наследием периода феодальной раздробленности. Все перечисленные меры употреблялись для измерения хлеба. Другие виды сыпучих тел, в частности соль, измерялись своими мерами. В XVII в. меры сыпучих тел для соли постепенно выходят из употребления, соль начинают продавать на вес.

§ 7. Меры жидких тел.

Основной мерой жидких тел в Русском централизованном государстве, как и в предшествующие периоды, было ведро. Точный объем его неизвестен. Известна только его вышина — 8 вершков. Указания на восьмивершковое, или полуаршинное, ведро встречаются почти в каждом документе, говорящем о казенной продаже вина.

Архидиакон Павел Алеппский, сын антиохийского патриарха Макария, приезжавший в Москву вместе со своим отцом в 1655—1656 гг. и описавший свое путешествие, дает объем московского ведра. По его словам, «ведро содержит около 8 стамбульских ок». Павел Алеппский устанавливает взаимоотношение между основной русской весовой единицей — пудом и константинопольским оком: в пуде 13 ок. Константинопольское око обычно принимается равным 3 1/8 русским фунтам. Отсюда вес жидкости, вмещаю­щейся в русское ведро, определяется в 25 фунтов. Но это тоже объем приблизительный, и Павел Алеппский отмечает это.

А.И. Никитский предполагает, что восьмивершковое ведро должно иметь диаметр в 5 вершков. На этом основании он определяет вес воды, входящей в такое ведро, в 33 фунта 66 золотников, т. е. от 33 до 34 фунтов. Конечно, это лишь предположе­ние, основанное на допущении, что диаметр восьмивершкового ведра равен 5 вершкам.

Что касается более крупных мер жидкостей — бочек и насадок, то в документах XVI—XVII вв. упоминание о них встречается редко. В XVII в. бочка как мера жидкостей, по-видимому, выходит из употребления. Это доказывается подрядами на поставку крупных партий вина. В договорных документах вино указывается в ведрах, вне зависимости от его количества. Довольно часто в документах XVII в. встречается упоминание о бочках, но не как о мерах жидкостей, а как о таре. Например, тотемский таможенный и кружечных дворов голова 7168 (1659— 1660 г.) Анисим Нератов жаловался на своего предшественника — таможенного голову 7167 г. Степана Малевинского, что последний при сдаче дел утаил бочку в 27 с половиною ведер. Едва ли такая бочка служила мерой жидкостей, скорее всего это была только тара. Это предположение еще убедительнее доказывается другим примером. Кружечные дворы Кольского острога часто получали готовое вино, при­возимое в Колу из Архангельска. Летом 1659 г. двинский воевода Иван Богданович Милославский отправил в Кольский острог 2000 ведер вина в 57 бочках. Аналогичная посылка вина была отправлена в следующем году. Осенью 1660 г. подьячий Кольской съезжей избы Гавриил Иванов уведомлял Приказ Новгородской четверти о получении 2000 ведер, доставленных в 60 бочках. Следовательно, если одно и то же количество вина помещается в разном числе бочек, то бочка не является точной единицей измерения.

Основной мерой жидкостей, как уже было сказано, являлось ведро. Ведро делилось на более мелкие части — кружки, ковши, чарки. Соотношение между отдельными частями ведра не было одинаковым в течение всего XVII в. Например, для 1621 г. имеется указание, что в ведре было 12 кружек. В этом году сибирскому архиепископу было дано царское жалованье — 100 ведер вина ежегодно. Для выдачи этого вина на Верхотурье был отправлен спуск с дворцового ведра «в 12 кружек, заорлен сверху в трех местах, да внизу в ведре орел».

Для второй половины XVII в. источники позволяют установить другое количество кружек в ведре. В 1673 г. киевский воевода князь Юрий Петрович Трубецкой давал на праздники кормы киевским служилым людям по прибору — драгунам, стрельцам и т. д. В состав кормов, между прочим, входил ковардак — особый вид черного пива. В отписке, которую Трубецкой отправил в Москву, было указано 7 случаев выдачи кормов. В первый раз было дано ковардака 65 ведер 4 кружки, во второй — 63 ведра 7 кружек, в третий — 63 ведра 8 кружек, в четвер­тый — 63 ведра 2 кружки, в пятый — 59 ведер 4 кружки, в шестой — 56 ведер 2 кружки, в седьмой — 55 ведер ровно. Если сложить все эти количества, то получится 424 ведра 27 кружек. Источник указывает итог: 426 ведер 7 кружек. Отсюда в ведре 10 кружек, так как 27 кружек превращено в 2 ведра и 7 кружек.

Кроме деления на кружки, ведро делилось еще на чарки. Отписка Ю. П. Трубецкого дает материал и для решения вопроса о количестве чарок, входивших в состав кружки. Кроме пива, в кормы служилых людей входило и вино, которое исчислялось ведрами, кружками и чарками. Сопоставление разовых дач и общего итога приводит к заключению, что в каждой кружке было по 10 чарок, следовательно, в ведре — 100 чарок.

Вопрос о том, было ли количество чарок в кружке постоянным на протяжении всего XVII в., остается открытым. Имеются данные, указывающие на то, что размер чарки менялся. 11 августа 1652 г. был издан указ, упразднявший старые кабаки и вводивший вместо них кружечные дворы. Указ изменил и порядок продажи вина. Продавать вино в старые чарки было запрещено, а велено сделать «чарки в три чарки», т. е. увеличить размер чарки втрое. Эта увеличенная чарка называлась в то же время и ковшом. «Вино указал государь продавать в ковши, что по 3 чарки, и в кружки».

Следует попробовать разобраться в том, какие чарки — старые или новые — упоминаются в приведенной выше отписке Ю.П. Трубецкого. Поскольку отписка датирована 1670 г., есть все основания полагать, что речь идет о новых чарках. Следовательно, новых чарок в ведре — 100. По указу 1652 г., новая чарка была сделана втрое больше старой. Отсюда вполне возможен вывод, что старых чарок в ведро входило 300, поскольку объем ведра в 1652 г. не был изменен. Старое ведро, по данным 20-х годов XVII в., делилось на 12 кружек. Таким образом, старое деле­ние ведра представляется в следующем виде:

Ведро = 12 кружкам = 300 чаркам.

Кружка = 25 чаркам (300 : 12 = 25).

Новое деление ведра будет иным. В основе его ле­жит десятичный принцип:

Ведро = 10 кружкам = 100 чаркам, или ковшам.

Кружка = 10 чаркам, или ковшам.

Наряду с делением ведра на кружки и чарки, в источниках встречается деление ведра и по системе двух и трех — на 2 полведра, 4 четверти, 8 пол-четвертей и т. д.; на 3 трети, 6 полтретей и т. д.

К концу 70-х годов XVII в. относится попытка уменьшить как количество кружек в ведре, так и размер чарки. В мае 1679 г. в Новгородский приказ поступила отписка от кайгородского таможенного и кружечных дворов головы Степана Коколева, жаловавшегося на то, что у них «на кружечном дворе медная чарка худа, а иных медных чарок и четвертей у них нет, и питухов мало, потому что кайгородцы в государевых доходех стоят по вся дни на правеже. И по прежней де цене, как наперед сего продавано в ведра — по рублю, в крушки по рублю по 20 алтын, а в чарки по 2 рубли ведро, по той же де цене вина купят мало».

В ответ на эту жалобу, по просьбе Новгородского приказа, «в Приказе Новые чети зделаны крушка да чарка медные и с медным заорленым ведром при­пущены и заорлены. А мерою тех кружек 8 в ведре, а копеечных чарок в кружке 25 против продажные цены — дву рублев ведра вина». Эти новые кружка и чарка были отправлены в Кайгородок.

Новое деление ведра совпадало в некоторой своей части с делением по системе двух — кружка составляла 1/8 часть ведра. Тем не менее новая чарка не пользовалась популярностью. Преемник Степана Коколева па посту кайгородского таможенного головы Федот Зязев отмечал в апреле 1680 г., что в Кай-городке «вино покупают в ведра и в кружки, а в чарки покупают мало, для того что де чарка прислана против дву рублев ведра. И та де чарка мала». Для увеличения продажи вина кайгородский голова рекомендовал понизить цену ведра в розничной продаже с двух до полутора рублей.

Источники не дают ответа на вопрос, получило ли в конце XVII в. всеобщее распространение новое деление ведра на 8 кружек и 200 чарок (25 X 8 = 200). Возможно, что такое деление продолжало существовать параллельно с делением ведра на 10 кружек и 100 чарок.

Следует отметить, что деление ведра на кружки и чарки применялось главным образом при продаже вина и пива. При продаже других жидких товаров, например смолы, дегтя, в качестве меры пользовались либо ведром, лпбо его делениями по системе двух или трех. Выводы.

В Русском централизованном государстве основной мерой жидких тел было ведро. Объем его для этого периода точно не установлен. Ведро делилось на кружки, ковши и чарки. Соотношения между частями ведра не были одинаковыми. В первой поло­вине XVII в. оно было следующим: Ведро =12 кружкам = 300 чаркам. Кружка = 25 чаркам. Во второй половине XVII в.: Ведро =10 кружкам = 100 чаркам, или ковшам.

Кружка = 10 чаркам, или ковшам.

В конце XVII в. была сделана попытка еще раз изменить деление ведра на кружки и чарки:

Ведро = 8 кружкам = 200 чаркам.

Кружка = 25 чаркам.

Это деление употреблялось при продаже вина. При продаже других жидких товаров использовалось деление ведра по системе двух или трех на полведра, четверть ведра, полчетверти ведра, треть ведра, полтрети ведра и т. д.

§ 8. Меры веса,

О мерах веса Русского централизованного государства имеются подробные сведения в «Торговой книге». Основной весовой единицей, с которой сравниваются все другие, по «Торговой книге» является пуд. Более крупными единицами служат ласт, равный 72 пудам, вощаная четверть, равная 12 пудам, и берковец, равный 10 пудам. Следует сказать, что две последние единицы употреблялись довольно редко. Вощаная четверть — весовая единица специального назначения, употреблялась для взвешивания воска. Берковец чаще всего употреблялся при взвешивании пеньки.

Вес железа и соли, как правило, определялся в пудах, независимо от их количества.

В XVI—XVII вв. сохраняются и старые весовые единицы — гривенка и золотник. «Торговая книга» различает большую гривенку, равную 96 золотникам, и малую, пли скаловую, гривенку в 48 золотников. В пуде было 40 больших гривенок, или 80 малых. Как особая весовая единица, в «Торговой книге» называется полугривенка малая, равная 24 золотникам. Вместе с тем «Торговая книга» называет и другие весовые единицы — ансырь, или фунт: «Ансырь досюда был бухарский, весил полтретьи гривенки малых и 8 золотников, а всего в ансыре 128 золотников». Но тут же «Торговая книда» добавляет, что этот ансырь почти забыт и замене;нынешним ансырем в 96 золотников. Легко видеть, что нынешний ансырь есть не что иное, как большая гривенка. Упоминает «Торговая книга» и фунт, который равен 96 золотникам, или большой гривенке. Золотник де­лился на 25 почек.

«Торговая книга», называет еще одну весовую единицу — безмен, равный 2,5 фунта. В других источниках упоминается о такой весовой единице, как контаръ. Ее вес определяется в 2,5 пуда.

В документах XVI—XVII вв. часто встречается деление пуда и фунта по системе двух и трех, т. е. полпуда, четверть пуда, полчетверти пуда и т. д.; треть пуда, полтрети пуда и т. д.; полгривенки, четверть гривенки и т. д.; треть гривенки, полтрети гривенки и т. д.

В течение XVII в. можно наблюдать некоторое изменение в весовых единицах — не в их содержании, а в номенклатуре. По свидетельству памятников конца XVI в., наиболее распространенной весовой единицей для мелкого веса служила большая гривенка, иногда малая. Например, в расходной книге Казенного двора 1584—1585 гг. отпуск ладана церквам учитывается в больших гривенках и лишь изредка в фунтах. В первой половине XVII в. большая гривенка встречается довольно часто, но с середины XVII в. ее начинает заменять фунт. В Таможенном уставе 1653 г. подчеркнута необходимость «учинити бы вес против фунтов». И действительно, в документах второй половины XVII века он совершенно заменяет гривенку. Такую замену можно наблюдать и в Москве, и в делах Архангельской таможни, и на пограничном с Сибирью Соликамском рынке, и в далеком Кольском остроге.

Выходят из употребления и такие крупные весовые единицы, как ласт и вощаная четверть. Упоминания о ласте встречаются очень редко, главным образом только в торговых сделках на западной границе. Вощаная четверть почти не встречается; вес крупных партий воска обычно выражается в пудах. Так, по записи Архангельской таможни на 7171 (1662—1663 г.) сольвычегодец Владимир Александров Гробов «явил именитого человека Дмитрия Строганова вещего товару 100 пуд 3 фунта воску обышнего».

Для драгоценных металлов, когда требуется небольшой, но точный вес, наиболее распространенной весовой единицей служил золотник. Иногда при рас­ходе серебра, превышающем по весу 96 золотников, т. е. фунт, количество серебра указывается в золотниках. «Так, в 7205 (1696—1697 г.) в Пыскорском монастыре делали новые серебряные оклады и венцы на иконы. На эту работу израсходовано серебра «489 золотников с полузолотником».

Выводы.

Система русского веса, сложившаяся в основных своих чертах к концу XVI в., представляется в следующем виде:

Ласт = 72 пудам.

Вощаная четверть = 12 пудам.

Берковец = 10 пудам.

Контарь = 2,5 пуда.

Пуд = 16 безменам = 40 большим гривенкам, или фунтам = 80 малым гривенкам.

Большая гривенка = 2 малым гривенкам = 4 полугривенкам малым = 96 золотникам.

Малая гривенка = 2 полугривенкам малым = 48 золотникам.

Полугривенка малая = 24 золотникам.

Большая гривенка как мера веса постепенно выходит из употребления и заменяется фунтом, малая гривенка — полфунтом, полугривенка малая — четвертью фунта.

Выходят из употребления и более крупные меры. Основными мерами веса являлись: для более круп­ного веса пуд, для более мелкого веса фунт с его частями. Драгоценные металлы и камни взвешивались золотниками и почками.

В переводе на десятичную систему мер пуд весил 16,38 кг, фунт —409,512 г, золотник — 4,267 г.

§ 9. Орудия взвешивания и поверка мер.

В источниках XVI—XVII вв. как орудия взвешивания упоминаются терези, контарь и безмен. Контарем и безменом назывались не только весовые единицы, но и самые весы. Грузоподъемность всех этих орудий взвешивания была различной. Терези — коромысленные весы, контарь — весы с неподвижной точкой опоры и подвижной гирей, безмен — весы с подвижной точкой опоры и неподвижной гирей. Принцип его устройства обратен принципу устройства контаря. Для взвешивания на этих весах пользовались гирями разного веса. Терези и контари употреблялись и для крупного и для мелкого веса. Поэтому источники различают терези большие и терези малые, контарь большой и контарь малый. Безмен употреблялся для взвешивания небольшого груза при покупке и продаже в розницу.

Как конкретный пример употребления различных орудий взвешивания можно привести дело о замене старых весов в Устюжне Железопольской. 1 января 1645 г. устюжненский таможенный голова Никита Семенов Быков прислал в Приказ Устюжской четверти отписку с жалобой на неисправность таможенных весов в его городе. «На Устюжне, — писал Быков, — таможенные контари — большой и меньшой ветхи, и в весу они не сойдутца: большой контарь гораздо скуп, а меньшой сыт», т. е. при взвешивании на большом контаре получается значительный недовес, малый же контарь показывает больше действительного веса. Кроме того, на Устюжне не было ни терезей, ни гирь, «и в разновес соли по пуду и по полупуду весить нечем». Сознавая неудобство такого положения, голова просил о замене старых ве­сов новыми. Приказ Устюжской четверти решил заменить контари. Но устюжненский голова не сообщил, какой грузоподъемности ему нужны новые контари. На соответствующий запрос Приказа голова ответил: «Старые, государь, контари — большой контарь весом подымает 40 пуд, а новой большой контарь надобен столь же велик — в 40 пуд. А мень­шой, государь, контарь весом подымает 6 пуд, а новой меньшой контарь надобен в 10 пуд. А терези, государь, на Устюжну надобны малые для соляные мелкие продажи в разновес весить по пуду и по полупуда, для того что на Устюжпе твоих государевых орленых безменов нет. И гирь, государь, надобно для припуску весом одна гиря — пуд, другая гиря — весом полпуда, а третья — четверть пуда, а четвертая — 5 гривенок».

Просьба устюженского головы была удовлетворена. Был «зделан контарь большой — в голове весу 10 пуд, а во всем контаре 41 пуд 3 четверти, а в гире полпуда. А в меньшом контаре в голове весу 3 пуда, а во всем 12 пудов 3 четверти, а в гире весу четверть пуда. Да терези деревянные малые, да врозне зделана гиря — пуд, гиря — полпуда, гиря — четверть пуда, гиря —5 гривенок». Мастера, делавшие весы, не сумели добиться заказанной грузоподъемности: у новых контарей она оказалась несколько больше, чем требовалось. Беды в этом не было, и контари отправили на Устюжну.

На основании этого дела можно установить наличие весов разной грузоподъемности: большой контарь, поднимающий 40 пудов и даже выше, малые контари грузоподъемностью в 6, 10 и 12 пудов, малые терези — весы для мелкого веса с гирями в пуд, полпуда, четверть пуда и 5 гривенок или фунтов С/8 пуда), наконец, безмен — орудие взвешивания при малом весе.

В Устюжне Железопольской весы были заменены по требованию выборного должностного лица — таможенного головы. Иногда такие требования исходили от торговых людей, непосредственно заинтересо­ванных в правильности веса. Так, 11 марта 1665 г. торговые люди — москвичи и вологжане жаловались в Приказе Новгородской четверти на то, что у товаров, взвешенных на вологодском контаре и отправленных в Москву, «чинитца увесу много, потому, государь, что тот вологодцкой контарь перед москов- j ским контарем гораздо меньши…» и «от того лехкого вологодцкого контаря чинятца изъяны и убытки ве-ликия». Торговые люди просили дать новый контарь на Вологду, а старый взять в Москву. Правительство удовлетворило эту просьбу, но с одной любопытной подробностью. В Устюжне замены орудий взвешивания требовал таможенный голова, и эта замена была произведена за счет казны. От вологодского таможенного головы такого требования не поступало, потому стоимость нового контаря должны были оплатить челобитчики. На их челобитной думный дьяк Новгородской четверти Алмаз Иванов сделал следующую помету: «Послать память о контаре в Большой Приход (т.е. в Приказ большого прихода.— Авт.), чтоб по челобитью контарь и гири прислали и о цене отписали. И те деньги возмут на челобитчиках и пришлют» (т. е. пришлют из Новгородской четверти в Приказ большого прихода.— Авт.)

Оба рассмотренных примера свидетельствуют о слабости организации поверочного дела. Меры и вес проверялись тогда, когда обнаруживалось явное несоответствие установленным образцам. Инициатива такой проверки исходила и с мест и из центра. Так, 3 июля 1654 г. думный дьяк Новгородской четверти Алмаз Иванов записал царский указ о том, чтобы «послать к Архангельскому городу 50 пуд гирь железных — пудовых и двухпудовых, а взять те гири в Приказе Большие Казны заорленых. И те гири у Города (т. е. в Архангельске.— Авт.) с старыми гирями изверить — которые старые гири легче или тя-желе, и те отставить, или, буде мошно, против тех московских гирь изровнять».

В Архангельске русские торговые люди встречались с иноземцами чаще, чем в каком-либо другом городе. Вопрос о точности мер и веса имел здесь особое значение, и правительство должно было заботиться об этом. Иногда требования о проверке гирь исходили от иноземцев.

Примерно через десять лет после отправки новых гирь в Архангельск в 7173 (1664/65 г.) голландский посол Якуб Борель, беседуя в Посольском приказе с русскими думными людьми, просил, чтобы «у Архангельского города весы учинить железные или медные, от которых бы хитрости отнять». Во исполнение этой просьбы было отдано распоряжение гостю Киприяну Климшину, ведавшему в том году таможенным сбором на Архангельской ярмарке, и холмогорскому таможенному голове Федору Шапошникову с «товарищи» «весы всякие у Архангельсково города, будет в чем перед прежним облегчены … против прежнево исправить, чтобы было во всем справно, и спору б меж русскими людьми и иноземцы ни у ко-во ни в чем том не было». Выполняя это распоряжение, К. Климшин и Ф. Шапошников с товарищами «у Архангельсково города в таможенных важнях весы и железные гири, которые перед прежними были облегчены и обтяжелены, против прежнево исправили».

В конце XVII в. иноземцы вновь обратились с просьбой о поверке таможенного веса в Архангельске. От 1696 г. сохранилось дело по челобитью иноземцев торговых людей о поверке гирь в Архангельской таможне.

Проверка мер и веса, хотя и эпизодическая, свидетельствует о направлении метрологической политики русского правительства.

Правительство следило за состоянием мер и веса на местах и время от времени рассылало по городам заорленые, т.е. заклейменные государственной печатью, меры и орудия взвешивания. Присланные из Москвы гири должны были не только служить для взвешивания товаров, но и явиться контрольными гирями, средством поверки тех гирь, которые есть на местах. Такое же значение имели и другие меры, присылаемые из столицы.

Рассылка мер, весов и гирь была совершенно необходима, так как на местах иногда обнаруживалось отсутствие орудий взвешивания, и местные представители центральной власти были лишены возможности ответить на вопрос о весе тех или иных предметов. Например, в описи городов 1678 г. отмечено, что в Лихвине на башне был вестовой колокол, «а сколько весом пудов, того неведомо, весить нечим, потому что в Лихвине контаря и терезей нет».

1 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 14.

2 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 14.

3 См. там же, стр. 105.

4 Б. А. Рыбаков. Русские системы мер длины XI—XV вв. «Советская этнография», 1949, № 1, стр. 69—71.

5 См. т а м ж е.

6 П. Г. Бутков. Объяснение старинных мер —линейной и путевой. «Журнал Министерства внутренних дел», 1844, ч. 8, № 11, стр. 252.

7 А. А. Спицын. Тмутараканский камень. Пг., 191о, табл. 10 и 11.

8 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 23.

9 Н. В. Устюгов. Очерк древнерусской метрологии. «Исторические записки», кн. 19. М., 1946, стр. 302.

10 Л. В. Черепнин. Русская метрология. М., 1944, стр. 23

11 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 17. 2 См. там же, стр. 211. Там же, стр. 29.

12 См.: И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 31.

13 ПСРЛ, т. 7, стр. 79

14 ПСРЛ, т. 2, стр. 528.

15 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 15.

16 См.: С. К. Кузнецов. Древнерусская метрология. Малмыж-на-Вятке, 1913, стр. 91

17 И. П. Сахаров. Сказания русского народа, стр. 17.

18 Там же, стр. 28.

19 Там же, стр. 30.

20 «Русская правда», т. 1. М.—Л., 1940, стр. 353.

21 Например, в учебном пособии Л. В. Черепнипа «Русская метрология» (М., 1944) вопрос о происхождении денежно-весовых единиц изложен в соответствии с гипотезой И. И. Кауфмана. Эту же точку зрения разделял и один из авторов настоящей работы Н. В. Устюгов (см.: «Очерк древ­нерусской метрологии». «Исторические записки», кн. 19. М., 1946, стр. 308-311).

22 Куфические монеты получили свое название от куфи­ческой формы письма, употреблявшегося для надписей (ле­генд) на монетах. Куфическое письмо — древнейшая форма арабского письма, названного по городу Куфа (основан в VII в.), центру арабской учености.

23 Соха — фискальная единица.

Введение

Развитие философской мысли. Создание государственной идеологии

Роль церковной реформы в культурном перевороте петровской эпохи

Просвещение и наука

Литература, музыка и театр

Развитие изобретательных искусств и архитектуры

Трансформация придворного быта

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Петровская эпоха занимает важное место в истории культуры России, поскольку в это время произошел крутой перелом в культурной жизни, имевшей далеко идущие последствия для судеб отечественной культуры.

В современной историографии общепризнанной является оценка петровской эпохи, как времени в хозяйственной и культурной жизни страны, имевшего внутренние предпосылки, но резко ускоренного вмешательством государственной власти.

Петровские реформы не имели характера коренных социальных преобразований, но они активизировали потенциальные ресурсы развития и тем самым способствовали экономическому и культурному развитию государства.

Абсолютизм явился решающей силой в утверждении новой светской культуры, ибо от того, как шел этот процесс, зависела судьба петровских преобразований. Созданная государственной властью система социокультурных учреждений, указы, законодательно закреплявшие культурные новшества, не только расширяли сферу новой культуры, но и способствовали ее воспроизводству. Все эти обстоятельства влияли на историко-культурный процесс, определяли его особенности, в частности, практицизм, ускорение темпов распространения новой культуры, развитие тех ее областей, в которых было заинтересовано правительство.

Созданное Петром I абсолютистское государство все больше нуждалось в советской культуре. С утратой церковью своей самостоятельности менялось значение религиозного мировоззрения как преобладающей формы выражения духовного творчества. Стало возможно более быстрое развитие рационализма, формирования нового взгляда на человеческую личность, ее творческого потенциала, утверждение личностного начала в культуре.

Процессы преобразования затронули все области культуры: сферу философской мысли, область науки и образования литературного и художественного творчества.

1. Развитие философской мысли. Создание государственной идеологии

Преобразования первой четверти XVIII века во многом определяли изменения в общественном сознании и способствовали возникновению и обсуждению новых, жизненно важных проблем.

В первой четверти века центральное место занимала разработка идеологии абсолютизма. Утверждение или неприятие абсолютной монархии – узловой вопрос идейных столкновений. Последователи реформ выступали убежденными сторонниками абсолютизма, оппозиция политической власти абсолютизма главным образом была со стороны реакционного боярства и духовенства.

Идея неограниченной власти монарха в тот период во многом еще опиралась на традиционное понимание ее «божественного» происхождения. Но с распространением в общественном сознании взглядов европейских мыслителей и философов идеология абсолютизма начинала использовать и рационалистические идеи «естественного права», «общественного договора». В общественном сознании утверждается представление о монархическом государстве как о высшей форме власти, способной обеспечивать благо всех подданных.

Крупнейшим идеологом абсолютизма был Феофан Прокопович. В его сочинениях изложена официальная политическая доктрина русского абсолютизма. Развивая концепцию неограниченной власти монарха, Феофан Прокопович опирался, с одной стороны, на традиции Московского царства, с другой – западноевропейские теории просвещенного абсолютизма. Эта теория обосновала приоритет светского начала, разума, науки, опирающийся на сильную и просвещенную государственную власть, главной особенностью которой является осуществление «всенародной пользы». В основе же силы государства и благосостояния граждан лежали образование и распространение науки, посему носителем государственной власти должен быть «философ на троне»- просвещённый монарх, который должен править, опираясь на строго соблюдаемый закон.

Ф.Прокопович являлся также идеологом церковной реформы. В его «Духовном регламенте» обосновалась необходимость подчинения церкви государству, секуляризация церковных и монастырских имений, доказывалась справедливость отмены патриаршества и учреждения Синода. Ф.Прокопович отстаивал в своих произведениях необходимость развития науки, образования, культуры, рассматривая их как средства европеизации России, всеобщего благоденствия страны. В трудах этого мыслителя процесс «обмирщения» культуры получил теоретическое обоснование.

Одним из важнейших завоеваний Петровского времени была разработка новой концепции человека, новое решение проблемы личности. Человек перестаёт быть лишь источником греховности. Он воспринимается, как активнодействующая личность, ценная сама по себе и ещё в большей степени «за услуги отечеству», когда не богатство и знатность рода, а общественная польза, ум и храбрость могут возвести человека на высокие ступени социальной лестницы.

Петр I на практике осуществлял один из основных постулатов просветительства — требование внесословной ценности человека.

Специфика исторического развития Русского государства привела тому, что в то время, когда на Западе возрожденческие идеалы стали вытесняться буржуазными идеалами индивидуализма и эгоизма, в России признание за личностью права на свободное волеизъявление и земные радости сочеталось с просветительским требованием неукосни- тельного исполнения гражданского долга. Идеалом Петровской эпохи стал человек-гражданин, человек патриот. Культ профессионализ- ма, знаний, петровский идеал служения Отечеству переносились в общественное сознание.

2. Роль церковной реформы в культурном перевороте петровской эпохи

На пути к имперству самодержавная власть окончательно подчинила себе церковь. В системе петровских преобразований церковная реформа вовсе не была случайным эпизодом. Напротив, она носила едва ли не самый последовательный и принципиальный характер. Философ начала XX века Г.В. Флоровский считал, что это был властный и резкий опыт «государственной секуляризации» и опыт удался. Новое место церкви в государстве и обществе было настоящим переворотом. В чём была сущность перемен?

После смерти патриарха Адриана в 1700 году новый патриарх избран не был. В 1721 году патриаршество на Руси было официально упразднено, а глава государства автоматически становился и главой Русской правос- лавной церкви. Для управления внутрицерковными делами был учреждён Синод, подобно всем остальным органам управления государственными делами.

Эта реформа означала радикальные последствия для самосознания нации и её духовного самочувствия. Власть взяла на себя заботу о духовном воспитании народа, а если затем и передоверяла эту функцию священнослужителям, то под неусыпным контролем и руководством государственных членов. Государственная власть узурпировала власть Божественную.

На православную церковь под государственным руководством была возложена задача, примирить традиционную духовность с культурой, выстроенной на идее государственного прогресса и монархического всевластия. Церковь приняла на себя эту роль не без сопротивления, но уже к началу Елизаветинского царствования сопротивление было сломлено и императорский культ возведён в церковный обиход. С тех пор церковная культура перестаёт доминировать в глазах общества, уходит в тень, сохраняясь в слое «традиционности» и старины, а то и квалифицируется как «суеверие».

При этом искусство и культура, взятые под высокое покровительство государства и поставленные ему на службу, получили одновременно некую идеологическую автономию от церкви и религии. Церковь перестала быть бесконтрольным хозяином и руководителем искусства. Секуляризация обмирщения культур, достигнутая в большинстве стран Запада уже в эпоху Возрождения, в России происходит только в начале XVIII века. Но зато решительно и бесповоротно, поскольку одной из самых основательно осуществляемых реформ Петра I, Православной Церкви из идеологической руководительницы нации во вспомогательную часть государственного механизма с ограниченными правами и строго регламентированными обязанностями.

3. Просвещение и наука

Для успешного развития начальных преобразований России требовались новые, подготовленные и образованные кадры. Поэтому в первой четверти XVIII века возникла сеть организованных на казённый счёт общеобразовательных и специальных учебных заведений.

Была создана целая сеть школ начального обучения. Таковыми были «цифирные школы», епархиальные школы для детей представителей духовенства, гарнизонные школы для солдатских детей.

Особое значение приобрели специальные школы, дававшие молодым людям профессию в области промышленности. Самыми важными в системе петровского просвещения были технические специальные учебные заведения (например, Навигационная школа в Москве).

Модный импульс получило развитие книгопечатания. Огромное значение в деле просвещения имела реформа гражданского шрифта. «Облегчённый» гражданский шрифт способствовал более массовому потреблению книжной продукции. Резко выросли тиражи издаваемых книг, расширился их ассортимент. Если раньше выпускались в основном книги «духовного содержания», то в начале XVIII века широко издаются учебники, книги по естествознанию и технике, астрономии, гидростроительству, медицине, артиллерии и т.д. Появились книги и по гуманитарному знанию. Огромное значение имело значение издание газеты «Ведомости». Главной книгографией страны был Московский печатный двор.

Наука в петровское время развивалась, прежде всего, нуждами практики. Истощение пушных богатств освоенной в XVII века части Сибири заставило русских людей искать новые земли, новые пушные и рыбные запасы. Одновременно велись и поиски новых путей в далёкие восточные страны. Так, в 1716 году была предпринята экспедиция на Камчатку, в 1711 году были разведаны Курилы, в 1720-1724гг. экспедиция Мессершмидта дошла до Лены и Забайкалья, были отправлены экспедиции в Хиву и Бухару и т.д. Итогом многих экспедиций было составление географических карт, вошедших в «Атлас Российской империи».

Небывалого успеха в петровский период достигли геологические изыскания. За 1700-1711 гг. в Европейской России было открыто 121 рудное месторождение.

Большие успехи были в развитии практической механики. Огромная работа была проведена по созданию и собиранию научных коллекций по минералогии, металлургии, ботанике, биологии и т.д. Была организована астрономическая обсерватория. Широко известен петровский указ 1720 года о собрании древних рукописей. В 1716 году стали создаваться исторические труды (работы по истории Поликарпова, «Рассуждения о причинах Светской войны» П.Шафирова и другие).

Наиболее масштабным достижением реформ Петра I в области просвещения было создание Академии наук. В начальном варианте Академия как организация была синкретична (это и научно-исследовательское сообщество, и университет, и гимназия).

В Академии было три отделения: математическое, физическое и гуманитарное. Первые члены Академии должны были следить за всей новой литературой по специальности «делать изобретения» и выступать «с докладами и советами». Наряду с русскими учёными в Академию были приглашены иностранцы, в ряде случаев очень крупные учёные (математик И.Герман, физик и математик Д.Бернулли, астроном и географ И.Делиль и другие). К Академии были присоединены библиотека и музей (Кунсткамера), созданные в 1714 году.

4. Литература, музыка и театр

Литература петровской эпохи носит переходный характер, основная тенденция её развития — интенсивный процесс обмирщения. Пётр I, чуждый церковным интересам, старался придать литературе светский, реально-жизненный и общественный характер. Изменилась сама «внешность» книги — гражданская азбука отделила светскую книгу от церковной книги. Если раньше книги издавались в основном «по благо- словению церкви», то теперь – по повелению государя. Литература, особенно публицистическая, служила пропагандистским целям. В произведениях этого жанра разъяснялись необходимость и польза преобразований. Вместе с тем литература в Петровскую эпоху помимо чисто практических функций смогла выполнить также функции развлекательные.

Изменяется и сам тип писателя – если раньше это был, как правило, монах, пишущий по обету, то теперь это – грамотей, пишущий по закону.

Характерная черта литературы Петровского времени – появление нового героя. В этом сказалось влияние западноевропейских рационалистических и гуманистических идей. В центре внимания литературы — человек-деятель, патриот, гражданин, слуга отечества. Это человек, верящий в свои силы и преодолевающий трудности и невзгоды. Не случайно особой популярностью в то время пользуются различные «гистории», в частности, «Гистория о российском матросе Василии Кориотском». Сюжет повести не нов – это похождение блудного сына. Но если в подобных повестях XVII века героя сопровождают несчастья и он, раскаявшись, возвращается домой, то Василию сопутствует удача благодаря его личной предприимчивости. Это история (и ей подобные) должна была убедить читателя, что уважение, почёт и богатство достигаются благодаря личным качествам человека, а не знатности его рода.

В поэзии преобладают «стихи на случай» — на победу, на знаменательные даты (рождение, брак). Получают распространение «канты», «виваты» (торжественная лирика), возникает любовная лирика, что опять-таки свидетельствует о проявлении интереса к человеческой личности, её чувствам.

Большой популярностью пользовалась перевозная западноевропейская художественная литература.

В среде простого народа сохранялось влияние традиционной литературы: духовно-учительной, «жития святых», сборники духовных стихов и т.д. По мере отдаления крупнейших военных и политических событий народная память запечатлевала их в традиционной форме былин, исторических писем, в форме сказок, притчей и т.д. В них отражены и Полтавская битва, и взятие Азова, и Нарва. Тема войны сохранилась в памяти, прежде всего как подвиг русского солдата и его героизм и жертвенность. Особое место в русском фольклоре занимал образ Петра I.

В 1702 году в Москве был сооружён театр, открывший двери простой публике. Играли там немецкие актёры, репертуар состоял из немецких и французских пьес. Театры заводила и знать для узкого круга зрителей. В петровскую эпоху театром увлекались ученики различных академий, духовных семинарий и т.п. Хотя репертуар таких театров был большой возвышенно-религиозный, однако нередко в пьесах отражались события современности. Театры ставили и чисто исторические по тематике пьесы (например, «Владимир» Ф.Прокоповича и др.). Основным центром театральной деятельности была Славяно-греко-латинская академия в Москве. Много сил театру отдавали Ф.Прокопович, доктор Бидлон, Ф.Журовский.

Что же касается светской музыки, то она продолжала оставаться такой же «потехой» двора, как и во времена Алексея Михайловича. Не видя в музыке средства решения практических задач, Пётр не уделял её развитию особого внимания, рассматривал её лишь как средство внесения в общественную жизнь большого блеска, разнообразия, оживления. Музыка сопровождала народы, балы непременным комплементом театральных представлений. В аристократической среде распространяется любительское музицирование. Некоторые вельможи заводят у себя оркестры. Появляются первые регулярные концерты. Таким образом, в Петровское время музыка входит в обиход высших слоёв общества.

5. Развитие изобразительного искусства и архитектуры

В области изобразительного искусства наиболее близким к повседневности был жанр гравюры, имевший довольно большой круг ценителей. Очень многие книги имели гравированные изображения; гравюры-картины проникали в интерьеры домов и т.д. Тематика гравюр была довольно разнообразной, большое распространение получили гравюры с изображением во множестве вариантов Полтавского боя. По гравюрам того времени можно создать представление не только о битвах, но и о триумфах побед с торжественными колоннами войск и т.д. Популярностью пользовались изображения известных крепостей и особенно строительства и видов новой столицы. Среди наиболее искусных гравюр можно назвать Л.Бунина, Ф.Зубова, А.Ростовцева.

С конца XVII века интенсивно трансформируется живописное искусство. Традиции иконописи имеют тенденцию перехода в реалистическое изображение мира и людей.

В первые годы XVIII века издаются специальные указы, касающиеся подготовки и воспитания художников. Традиционным российским способом – «царским волеизъявлением» — большую группу «мастеровых разных художников» переселили в новую столицу, где был обширный фронт работ (роспись церквей, дворцов, станковая живопись, мелкая пластика). За счёт казны наиболее талантливых художников посылали в поездку за границу.

Наибольшие успехи были достигнуты в области портретной живописи, самыми выдающимися представителями которой были И.Н. Никитин и А.Н. Матвеев. На их полотнах запечатлены энергичные, действенные люди Петровского времени.

Лучшие работы Никитина – «Пётр I на смертном ложе», портрет Г.И. Головкина, «Окальный гетман » и др. Из работ Матвеева сохранились «Автопортрет с женой», парные портреты супругов Голицыных. Оба художника в своих работах изображают различных людей Петровского времени, передавая в портретах современников образ бурной эпохи. В их работах были заложены основы русского народного и вместе с тем психологического портрета.

Наряду с портретной живописью в первых десятилетиях XVIII века получают своё развитие и другие жанры – историческая композиция, батальная живопись.

Рассматриваемая эпоха отмечена также достижениями в области скульптуры, которая не имела столь богатых традиций в допетровской Руси, как живопись и архитектура. В начале XVIII века постепенно начинают осваиваться все жанры станковой и монументальной скульптуры. Самой крупной фигурой этого времени в области скульптуры был К. Расорелли.

Особое распространение в это время получили также скульптурные композиции, что ярко выразилось в создании дворцово-парковых ансамблей (например, оформление Большого каскада Петровского дворца).

Бурное развитие в этот период получают архитектура, зодчество, которые, как и другие виды искусства, с одной стороны, опираясь на национальные традиции, сохраняют национальное своеобразие, с другой стороны, находящиеся в тесном контакте с искусством западноевропейских художественных стилей и классицизма.

Архитектура переживала в петровское время переходной период, тот или иначе отражавший западноевропейское влияние.

Наиболее заметно оно в становлении в конце XVII- начале XVIII века, так называемого «нарышкинского стиля» или стиля «московского барокко» церковной архитектуры. Прежде всего, здесь меняется конструкция храма. Появляются храмы устремлённые ввысь, светлые и торжественные. Правда, нередко «запад» тонул в традиционном московском узорочье. Такова изящная церковь Покрова в Филях, церковь в Дубовицах, Меншикова башня (архитектор И.П. Зарудный).

Появилась и принципиально новая архитектура, основанная на ордерной системе (колонны, портики, фронтоны).

Начинается градостроительство со строгой планировкой улиц, площадей, административных зданий, дворцов, которое как бы воссоздаёт регламентированность и иерархичность жизненного уклада абсолютисткого государства.

Наиболее ярко новые веяния в градостроительстве отразились в строительстве Санкт-Петербурга, который стал олицетворением абсолютисткой империи с её идеей всеобщего порядка, символом новой культуры. Это был первый русский город, который строился по определённым правилам – прямые улицы, соблюдение требований высоты зданий. По существу, здесь была заложена новая эстетическая концепция – строгая архитектурная дисциплина, отсутствие русской живописности. Здесь с самого начала получил развитие северо-немецкий (голландский) вариант барокко со сдержанным суховатым декором, со стремление к максимальной рациональности. Носителем этой тенденции был Д. Трезини. В первую очередь, это знаменитый собор Петра и Павла. Облик города создавали общественные здания (Адмиралтейство, Кунсткамера, Гостиные дворы, Петровские коллегии). В создание Петербурга вложили свой труд такие архитекторы, как Жан Батист Леблон, Варфоломей Растрелли, А.Д.Захаров, И.Коробов и другие.

6. Трансформация придворного быта

Со свойственной ему энергией Пётр I насаждал во всех сферах жизни общества, в том числе и в быту, западную светскую культуру. Перемены в бытовом укладе, нравах русского общества были очень значительными. Но все новшества касались в основном дворянства и самых богатых купцов. Крестьянство, мелкий городской люд, духовенство они почти не затрагивали. Ношение европейского платья, бритьё бороды было обязательным для дворян и чиновников. Несоблюдение этих новых обычаев влекло большой денежный штраф.

Особенностью общественного быта петровского времени было появление новых форм общения, развлечений, многочисленных светских праздников иллюминацией, фейерверками и маскарадами. С этого времени берёт начало новогодний праздник с наряженной ёлкой и «огненными потехами».

Для дворянства и верхов городского населения Пётр I в 1718 году ввёл так называемые «ассамблеи», т.е. общественные собрания. Ассамблеи проводились у знатных лиц. На ассамблеях также должны были присутствовать и женщины, что явилось большим нововведением, так как по старым порядкам женщины не допускались в светское общество. Пётр I вёл ожесточённую борьбу с прежним обычаем держать женщин взаперти. Немаловажным явилось распоряжение царя, чтобы до свадьбы за шесть недель совершалось обручение, после которого жених и невеста могли свободно видеться, и если не понравятся друг другу, то имели право отказаться от брака.

Пётр I заботился о том, чтобы дворяне усваивали хорошие манеры, умели фехтовать, ездить верхом, танцевать, свободно изъясняться на иностранных языках, писать и говорить красноречиво. С этой целью издавались образцы «письмовников», справочники по этикету и т.п.

Безусловно, реформы Пётра I в быту и культуре вели, в конечном счёте, и обособленного дворянства, были направлены на его возвышение в феодальном обществе. Там не менее они способствовали интеграции российского правящего класса в элиту европейских держав.

Заключение

Таким образом, культурные преобразования первой четверти XVIII века определяли основное направление историко-культурного развития.

Доминирующая тенденция развития культуры в России начала XVIII века была сходна с европейской: отделение нации от религиозно-мифологического мировоззрения, создания новой картины мира и новых источников знания. Обмирщение, секуляризация культуры одновременно с обожествлением Разума — вот что характеризует культурные процессы начала XVIII века. Культура рассматривается не как таинственная область духа, но как средство решения просветительских пропагандистских задач.

Главная особенность российской культурной политики того времени – исключительно большая роль государства и лично Петра I. Поэтому просветительская политика государства имела ярко выраженный волевой, а то и насильственный характер.

Новая русская культура создавалась в условиях активного усвоения западноевропейской культуры, её программ и концептуальных схем. Новая русская культура строилась как более или менее самобытный слепок с культуры Европы, творчески перерабатывая и усваивая опыт передовых стран.

Культура нового времени представляла ещё своеобразный сплав новаций и традиций (появление светской школы и сохранение патриархальных форм обучения; развитие светских знаний и представление Синоду права цензуры; новое отношение к человеку и сохранение крепостной зависимости, бесправного положения основной массы народа; во многом переходный ещё характер литературы и искусства). Новая светская культура ещё довольно ограниченно проникала в среду дворянства и купечества; крестьянство же вовсе было лишено возможности приобщения к ней. Тем не менее, культура России в своём развитии поднялась на новую, более высокую ступень. В это время были созданы предпосылки для возникновения в следующем столетии «золотого века русской культуры».

Список использованной литературы.

Березовая Л.Г., Берлякова Н.П. История русской культуры, — М: ВЛАДОС, 2002. -400с.

Георгиева Т.С. История русской культуры. – М: ЮРАИТ, 1999. -576с.

Зезина М.Р. и др. История русской культуры. – М: Высшая школа, 1990. -432с.

История России: с начала XVIII века до конца XIX века/ Под ред. Сахарова А.Н. – М: Издательство АСТ, 1197. -542с.

18

Чураков Д. О.

СССР накануне войны — одна из наиболее острых тем в истории нашей страны, и связано это с несколькими обстоятельствами. Прежде всего речь идет об острой политической борьбе, явно читаемой в различных работах, посвящённых началу Второй мировой войны. Не секрет, что историки, принадлежащие к различным национальным школам, в ущерб научности и объективно, пытаются переложить ответственность за возникновение войны на противоположную сторону. Попытки фальсифицировать историю начала Второй мировой войны, постоянно предпринимаемые зарубежом, всегда вызывали ответную реакцию советских историков, стремившихся дать правдивую, объективную картину той эпохи. В целом, за некоторыми исключениями, о которых речь пойдёт ниже, современные российские историки продолжают развивать позитивные традиции отечественной историографии, посвящённой событиям кануна Великоф Отечестсвенной войны.

Прежде всего, в последние годы появляется значительное количество сборников документов и мемуаров, посвящённых предвоенному периоду истории СССР. Первый всплеск публикаций на эту тему приходится на последние годы перестройки. Часть из появившихся в тот период изданий носит научно-популярный характер, как например вышедшая в 1991 году книга «Накануне. 1931—1939. Как мир был ввергнут в войну: Краткая история в документах, воспоминаниях и комментариях». Или книга «Канун и начало войны. Документы и материалы», вышедшая в тот же год в Ленинградском издательстве. Другие книги, тоже ищущие широкой аудитории носят заведомо пропагандистский характер. Сама подборка документов в них нуждается в тщательном анализе, поскольку подлинность многих из них может быть серьёзно оспорена. Это сборники «Оглашению подлежит. СССР — Германия. 1939—1941» , вышедшая в 1991 году и «Фашистский меч ковался в СССР» 1992 года издания. Первый из этих сборников пытается подвести читателя к выводу о том, что советская внешняя политика в последжние предвоенные годы носила агрессивный, милитаристский характер. Во втором же сборнике подобраны изолированно и некритически документы, якобы доказывающие, что основная вина за рост промышленного потенциала немецкой военщины лежит на Советском Союзе.

Другая группа опубликованных источников предназначена для более глубокого изучения проблемы. Это и двухтомное издание «Год кризиса. 1938–1939. Документы и материалы», выпущенное в Московском издательстве Политической литературы в 1990 году, и сборник «Полпреды сообщают. Сборник документов об отношениях СССР с Латвией, Литвой и Эстонией. Август 1939г. — август 1940г.». Проблемам вхождения прибалтийских республик в СССР посвящена и небольшая, но яркая брошюра «Новый путь Литвы (LITHUANIA’S NEW WAY)», принадлежащая перу участнице событий тех лет Анне Луизе Стронг, переизданная в нашей стране в 1990 г. Книга американской писательницы может вызвать удивление приводимыми ею фактами, разительно расходящимися с официальной пропагандой в странах Балтии. Луиза Стронг пишет о том эмоциональном подъёме, который царил в Литве в период происходившей там квазисоциалистической революции и о поддержке Советского Союза со стороны Литовцев, о братании советских солдат с местным нерусским населением.

Широк и круг исследовательских работ. Из работ общего плана, посвященных участию СССР во второй мировой войне в целом, можно назвать очень объёмное исследование академика А.М. Самсонова «Вторая мировая война», вышедшая в издательстве «Наука» в 1990 году, публицистически направленную работу группы авторов (Е.Н. Кульков, О.А. Ржевский, И.А. Челышев) «Правда и ложь о Второй мировой войне» (М., Военное издательство. 1988). По более узким вопросам, связанным с внешней политикой СССР накануне мировой войны в последние годы выходят работы В.Я. Сиполса «Дипломатическая Борьба накануне Второй мировой войны» (М., 1989), Виктора Суворова «Ледокол» и «День — М», Юрия Емельянова «Большая Игра. Ставки сепаратистов и судьбы народов» (М., 1990), коллективное исследование Емельянова и С.В. Волкова «До и после секретных протоколов» (М., 1990). Серьёзные исследования представлены в книге «1939 год. Уроки истории». Выходят и работы зарубежных историков, такие как «Пакт. Гитлер, Сталин и инициатива Германской дипломатии. 1938–1939» (М., 1991) и другие Ингеборга Фляйшхауэра.

***

Какие же подходы наиболее распространены в освещении СССР накануне войны?

1. Прежде всего нет единства среди историков о том, какое же общество было построено в нашей стране, каковы были его основные социальные характеристики. Вопрос этот напрямую связан с ролью СССР в развязывании Второй Мировой войны. Если в Советском Союзе было построено государство тоталитарное, то не вытекает ли отсюда его заинтересованность в войне для укрепление своего положения внутри страны и для расширения подконтрольных территорий? С другой стороны существует мнение Михаила Капустина, начинавшего в первые годы перестройки свой путь к известности с резкой критики не только сталинизма, но и коммунизма, и советского строя вообще, согласно которому есть различные типы тоталитарных государств. Германский фашизм обращен был во вне, Сталинский коммунизм же был направлен на репрессии против собственного народа. Отец и дочь Мерцаловы, выпустившие в 1994 году книгу «Сталинизм и война» так же пишут о б этом: гитлеризм — это агрессии, сталинизм — это автаркия, т.е. замкнутость в своих границах. Сегодня сторонники этого подхода поунялись, но полностью разоружаться отказываются, переодически постреливая в спину своей стране.

2. Остро поднимается сегодня вопрос и готовности СССР к войне. Если СССР в силу паразитичности режима Сталина или по каким либо другим причинам был к войне не готов, то насколько можно говорить о его агрессивности?

3. Тесно связан с этим вопросом и вопрос о той роли, которую сыграли индустриализация и коллективизация. С одной стороны прежняя официальная наука советских времён провозглашала решающую роль этих мероприятий в подготовке к отражению внешней агрессии, с другой стороны, такие отечественные историки, как специалист по советской колхозной деревне Данилов, и такие зарубежные историки, как исследователь из Израиля Городецкий высказывают сомнения в этом. Городецкий вообще считает, что индустриализация и коллективизация настолько подорвали силы Советского Союза, что говорить о его активности во внешней политике вообще можно с известными допущениями.

Характерно, что политическая предвзятость в ответах на эти два вопроса приводит к явным противоречиям в позиции авторов. Говоря о сталинизме как о системе, подточившей жизненные силы нации, иные публицисты и даже исследователи пишут об его деструктивной, агрессивной роли на международной арене. А кто тогда спасал Европу от неё самой, точнее — от её взбесившейся части? Ведь гитлеризм — это естественное порождение европейской цивилизации, но такое порождение, которое, не будь в те годы “сталинизма”, разрушилобы и саму Европу, и всю человеческую цивилизацию как таковую!

4. Наконец, нет единства в освещении вопроса о внешнеполитических шагах советского правительства, в годы, непосредственно предшествующие войне. При этом несовпадения в позициях авторов носят как концептуальный характер, когда дискуссия ведётся о советской внешней политике того периода в целом, так и характер частных споров по конкретным внешнеполитическим мероприятиям СССР.

Мы уже подробно обсуждали на прошлых занятиях те процессы, которые проистекали в нашей стране в прошлые годы, рассматривали основные характеристики того общества, которое было построено.

***

Что же представляла собой наша страна в тот период?

В 1920–1930 гг. происходит резкое изменение социальной и демографической структуры населения СССР. Идет процесс урбанизации, т.е. роста городов и роли городского населения. Если в 1920 г. численность городского населения составляла примерно 22 миллиона, а перед началом политики индустриализации в 1926 г. 25 миллионов человек, что соответствует примерно 16, 5% в общей доле населения страны, то уже к 1933 году этот показатель вырастает до 24%, а в 1939 году он составляет уже почти 35 процентов, что соответствовало численности городского населения в 56 миллионов человек.

Прирост городского населения в эти годы происходит в основном за счет деревни. Если принять общий прирост городского населения за 1926–1939гг. (примерно 30 млн.) за 100%, то на долю пришедших из села приходится более 60%, и еще 20% прироста связано с преобразованием сёл в посёлки городского типа.

Однако, уде процесс социальной дифференциации иллюстрирует социальные болезни, которые становятся характерны для советского общества именно с 20-х — 30-х гг. По данным ЦСУ о распределении вновь прибывших по материалам 19 городов СССР в начальный период индустриализации в рабочий класс влилось лишь около 20 — 23%, учиться пошло около 10%, и более четверти становятся служащими, т.е. пополняют постоянно усиливающийся слой советской бюрократии. Эти данные свидетельствуют о характере процесса дифференциации, происходившим в СССР в 1920-е — 1930-е гг. Достоверных данных по материальной дифференциации за этот период нет, но известно, что минимальная зарплата в тот период составляла около 115 руб., зарплата квалифицированных рабочих составляла 200-300 руб, а зарплата инженерного и директорского корпуса превышала эти показатели в 5 и более раз.

Процесс социальной дифференциации строился на прочном фундаменте быстро растущих экономических показателей. Как считают некоторые западные исследователи, именно этот процесс экономического роста и позволил советскому правительству более или менее контролировать, а в некоторых случаях, как это обстояло со стахановским движением, и стимулировать материальное расслоение советского общества, по которому в 1917 году прокатился мощный каток уравнительности и нивелирования.

Непосредственно перед войной экономика Советского Союза по-прежнему оставалась многоукладной. Но, по свидетельству академика Николая Алексеевича Вознесенского, бывшего до войны заместителем председателем СНК, во время войны председателем госпала СССР, репрессированный позднее по ленинградскому делу, в 1940 году многоукладность эта уже качественно отличалась тот той ситуации, которая была в 1920-е гг. Экономика СССР, по-мнению вознесенского, характеризовалась полным преобладанием коллективистских и государственно-коллективистских форм собственности, что в тот момент в сознании советского народа в большинстве случаев осознавалось как победа социализма.

Уровень развития производительных сил, достигнутый страной виден из следующих сравнительных данных. Народный доход СССР в неизменных ценах в 1932 году возрос на 45, 5 млрд. руб., в 1937 г. на 96 млрд. руб., а в последний мирный 1940 год на 128 млрд.

Валовая продукция промышленности в неизменных ценах так же стремительно увеличивалась. С 21 млрд в 1928 г. до 138 млрд в 1940 г., т.е. в 6, 5 раза. При этом производство средств производства увеличилось с 8, 5 млрд руб. до 84, 5 млрд — почти в 10 раз. Одновременно с 12, 9 млрд в 1928 до 53 млрд руб в 1940 г. , или более чем в 4 раза поднялось производство предметов народного потребления.

Несмотря на потрясения, пережитые деревней на рубеже 1920-х — 1930-х гг., развивалось сельское хозяйство. Его валовая продукция увеличилась с 15 млрд. руб в 1928 г. до 23 млрд в 1940 году. Наиболее объективным показателем состояния сельского хозяйства может служить количество обрабатываемой земли. Так вот, посевная площадь за 1930-е годы увеличилась в стране с 113 млн на до 150 млн га, т.е. почти на треть. После массового забоя скота в начальный период коллективизации идёт быстрое восстановление животноводства: количество лошадей с 1928 г. по 1940 возросло с 0, 3 млн. до 14, 5 млн., крупного рогатого скота с 0, 3 до 20, 1 млн. и т.д.

За изучаемый период доходы государства выросли с 7, 3 млрд руб. до 180 млрд, в то время как соответствующие показатели по расходам составили соответственно 7, 3 и 174 млрд руб. таким образом накануне войны доходы советского бюджета значительно превышали расходы — на 6 млрд или практически были равны всему бюджету государства за 1928 г., который Вознесенский рассматривает как первый год развёрнутой индустриализации.

Понятно, что большую роль в достижении этих результатов сыграли коллективизация и так называемые «сталинские пятилетки». С другой стороны, ряд исследователей, например Лельчук, Рой Медведев настаивают на том, что без сталинского господства темпы развития могли ли быть выше. Вопрос этот остаётся спорным и по сей день, но фактом остаётся и то, какой тяжёлой ценой было достигнуто экономическое могущество СССР, и то, что процесс индустриализации был крайне тяжел и противоречив. Заданные сталинским декретированием контрольные показатели планового развития носили волюнтаристский, научно необоснованный и завышенный характер, статистические сводки путём манипуляций подгонялись под заранее заданную картину и не соответствовали реальным темпам экономического строительства. Экономист и публицист Лацис приводит следующие показатели по темпам прироста промышленной продукции в годы первой пятилетки.

В первый год по отправному плану он должен был составить 21, 45, а фактическое выполнение составило 20%.

Во второй год по отправному плану этот показатель должен был быть 19%, по скоординированному годовому плану 32%, на практике же прирост был в 22%. Та же картина наблюдалась и в третий, и в четвёртый годы первой пятилетки. Пятый же год пятилетки, 1933, вообще ознаменовался резким падением темпов прироста промышленной продукции до 5, 5%, в то время, как по оптимальному плану развития этот показатель должен был составить более 25%. Лацис считает, что именно это падение показателей заставило объявить первую пятилетку завершенной, и последний год первой пятилетки, сделать начальным годом второй пятилетки, но это мнение оспаривается, как и приводимые Лацисом расчеты оспариваются другими исследователи.

Одним из наиболее спорных моментов предвоенного экономического развития СССР является так же вопрос о темпах и методах подготовке страны к войне. Носило ли военно-экономическое строительство агрессивный характер? Ведь и официальная советская историография оправдывала издержки коллективизации и индустриализации необходимостью подготовки к возможной войне.

Вот те объективные данные, которые помогут не предвзято ответить на поставленный вопрос. В этот период можно отметить резкий рост военных расходов, которые увеличивались буквально из года в год: в 1939 г. они составляли 25, 6% госбюджета, в 1940 г. — 32, 6%, а в 1941г. они по плану должны были составить 43, 4%. Наблюдается почти беспрецедентный рост милитаристских расходов — почти половина вновь производимого национального достояния! И еще одна цифра. Если в годы III пятилетки ежегодный прирост всей промышленности оценивалось на XVIII съезде ВКП(б) в 13%, то оборонной — в 39%. В годы первых пятилеток были созданы совершенно новые отрасли оборонной промышленности: авиационная, танковая, артиллерийская и проч.

Однако рост числа вооружений ещё не свидетельствует о наступательной доктрине государства. Хотя и документах генштаба, и в массовом сознании господствует доктрина бить врага на его территории, фактически те же люди, кто является создателем и пропагандистом этой популистской доктрины, проводили совсем иную общегеополитическую политику. Идёт постепенный перенос центра тяжести на Восток страны. Если в первую пятилетку основным районом индустриализации были Центральный промышленный район, Ленинград с прилегающими областями, Донбас, Баку и некоторые другие, то уже во второй пятилетки центр перемещается на Урал, а по плану третьей пятилетки новые предприятия в основном ориентированы за Зауралье: Западную Сибирь, Восточную Сибирь, Дальний Восток, Казахстан. Таким образом советская экономическая и военная мощь как бы откатывается на восток — подальше от основных очагов напряженности. С другой стороны, всплеск оборонных усилий, как мы видим, приходились на 1939–1941 гг., говоря другими словами, на первые годы начавшейся уже мировой войны. Следовательно, речь шла уже не о предвоенной, а о военной промышленности.

Другой факт, всеобщая воинская повинность в СССР вводится только в 1939 г., т.е. когда уже не оставалось сомнений в том, что мир в Европе будет вот-вот взорван. Именно в Европе, поскольку на дальневосточных рубежах СССР и другой социалистической державы — Монгольской Народной Республики — война уже шла полным ходом. До этого, в середине 30-х гг. численность советской армии приближалась всего к полумиллиону человек.

Всё это однозначно свидетельствует, что военная стратегия СССР была сугубо оборонной. Создавалась новая промышленная база на востоке страны в тысячах километров от западного фронта, который обещал стать решающим и к войне на котором были приспособлены новые виды вооружения, такие как колесные танки и некоторые тяжелые суда, программа строительства которых разворачивалась перед войной. Если бы советское правительство вынашивало бы наступательные планы, структура реконструируемого хозяйства была совсем иной, не произошло бы задержки с увеличением численности армии, не создалось бы того положения, что в СССР ощущался явный недостаток военных училищ для подготовки офицерского корпуса, наконец, вплоть до 1939 г. не поддерживалась бы милиционная система комплектования вооруженных сил, никак не приспособленная для ведения наступательных войн, тем более заграницами государства и тем более в условиях современного боя.

***

Внутреннее положение диктовало Советскому правительству и его внешнюю политику. Несмотря на жесткий внутренний режим, Советский Союз был менее всего заинтересован в развязывании войны, так как это могло нарушить его внутреннюю стабильность. Советская бюрократия не чувствовала себя на столько уверенно, и не позволяла себе рискованных шагов, чтобы добровольно ввязываться в войну. В целом страна решала важные созидательные проблемы, поэтому СССР, как и России в период Александра III, необходим был мир на границах.

Поэтому подавляющее большинство историков во всех странах видят причину возникновения войны в политике не Советского Союза, а гитлеровской Германии. Советская же внешняя политика рассматривается как более или менее адекватная реакция на происходившие на международной арене перемены. Среди причин же, толкавших Германию к развязыванию войны традиционно называют причины геополитического и экономического характера. Вторая точка зрения связывает начало войны против СССР с теми положениями, которые содержались у Гитлера еще в «Майн Кампф». Третья точка зрения, имеющая всё большее число приверженцев, объясняет действия немцев особой «демонической» природой самого Гитлера, или, что несколько более правдоподобно, его взглядов. В последнее время на западе среди историков-системщиков появилась и развивается интересная концепция, согласно которой кампания на Востоке, и вообще война объясняются сложными перипетиями взаимной борьбы между германским истеблишментом, генералитетом и нацисткой партией.

Однако в последние время, круг историков-профессионалов в нашей стране был поставен перед несколько неожиданным поворотом хода дискуссии. Причиной стала публикация работ советского офицера-перебежчика Резуна. известного как Виктор Суворов. Резун выдвинул обвинения в развязывание войны против своей Родины, обвинение, которое маскировалось в одежды разоблачения «сталинщины». Точка зрения Резуна не нова, Резун здесь имеет немало предшественников, о чем мы еще скажем. Но в последнее время в исторической науке теории времен холодной войны, носившие ярко выраженный пропагандистский и субъективный характер, стали настолько хорошо забытым старым, что у них появился шанс показаться кому-то чем-то новым. Так, собственно говоря, и появился “миф ледокола”.

Опубликованные в Англии материалы Резуна были бы наверняка вскоре забыты, если бы их появление не совпало с началом перестройки, когда все материалы по СССР стали привлекать к себе интерес. Тем не менее в академическом мире ледокольные сюжета серьёзно восприняты не были и «путёвку в жизнь» Резуну дали в основном германская неонацистская и польская пресса.

Понятно, что поляки, пытавшиеся в тот момент порвать с Москвой и живущие настроениями исторического реванша, не могли не принять русского офицера военной разведки, ублажавшего их национальное самолюбие и напрочь забывающего заключенный между Польшей и Германией пакт о ненападении, а так упорный отказ поляков от реальных мер по обеспечению их безопасности во время переговоров летом 1993 г. и их роль в срыве этих переговоров.

Но еще до появления книг Суворова этот мотив зазвучал в работах некоторых германских историков. Например Нольде утверждал, что жестокость Гитлера была вызвана страхом перед Сталиным, и жидо-большевистской империей СССР. В последнее время в немецкой историографии вообще произошли серьёзные изменения. Так профессор Хильгрубер, один из ведущих немецких специалистов в области истории, неожиданно заговорил об угрозе, которую СССР представлял в 1941 г. для Германии, хотя раньше, в 60-е гг. он, опираясь на те же самые источники, рисовал образ совершенно бессильного Сталина, всячески пытающегося найти благосклонность у Гитлера. Современный же австрийских профессор Эрнст Топич в своей работе «Война Сталина» писал буквально следующие, что увлёкшись показам агрессивности Гитлера, западная наука просмотрела истинного преступника — Сталина. Топич утверждает, что Вторая мировая «была по сути дела нападением Советского Союза на западные демократии, а Германии… отводилась лишь роль военного заместителя». Противоречивые процессы сегодня происходят и в официальной немецкой науке. Фрейбургская историческая школа военной истории как бы раскололась на два лагеря. Часть исследователей, среди которых Городецкий называет профессора Мессершмимдта, встала на традиционную точку зрения. Другие же, такие как Иохим Хофман заявляют об исходившей от Советского Союза стратегической угрозе, которая не могла не убедить Гитлера, что июнь 1941 г. — последняя возможность для начала превентивной войны.

Городецкий, в данном случае представляющий англо-американскую историческую школу, не без оснований подчёркивает, что ни Хофман, ни Топич, ни тем более Резун-Суворов неспособны представить хоть какие новые доказательства или документы для подтверждения их умозрительных заключений.

В этих условиях Резун, полностью отвергнутый в Англии и был поддержан некоторыми кругами Германии. Фактически вся концептуальная база Резуна и поддерживающих его германских и польских историков, а так же некоторых российских публицистов, почерпнута из выступления Гитлера перед своим генералитетом 22 июня 1941 года, в которой тот пространно распространялся на предмет 160 русских дивизий стоявших у границ Германии и постоянных нарушениях со стороны СССР этой границы в провокационных целях. Он заявил, что «теперь наступил момент, когда выжидательная политика является не только грехом, но и преступлением, нарушающим интересы германского народа, а следовательно, и всей Европы».

Думается, что отождествление Гитлером интересов германского народа с интересами Европы не случайно — к тому моменту практически вся Европа находилась под германским сапогом.

Не имея новых интересных источников, которые могли бы подтвердить выдвигаемые им рассуждения, Резун-Суворов вынужден прибегать к довольно сомнительным способам аргументации. Так, он описывает случай, произошедший с ним в 1968 г. Перед вторжением в Чехословакию располагавшиеся в Карпатах части, в которых проходил службу и офицер Советской Армии Резун, получили комплекты новых сапог. Ссылаясь на заявления некоторых свидетелей, о том, что и в 1941 г. Красная Армия в Прикарпатье получала новые сапоги, Резун-Суворов делает нехитрый вывод. Раз после получения сапог в 1968 г. Советская Армия двинулась на Запад, то и в 1941 г. готовилось подобное.

Резун-Суворов не поясняет, а почему, собственно, в новых сапогах нельзя защищать собственную землю? Или для российской земли вполне сгодятся страрые сапоги, а ещё лучше лапти? Прямо скажем, попахивает русофобией. Резуну и тем, кто за ним стоит, слодовало бы ему ответить и на некоторые другие вопросы: почему армия, которая готовилась к боевому выдвижению была не полностью обеспечена вооружением, в том числе персональным оружием бойцов? Как могли части, готовящиеся к вторжению на Запад быть укомплектованы неполностью, а танковые части располагать лишь четвертью необходимого по штату горючего и бензовозов? Сведения по материальной, технической и воинской готовности Красной Армии к войне приводятся в сборнике документов «Скрытая правда войны: 1941 год», вышедшей в 1992 году и впервые содержащей многие прежде строго засекреченные документы, ярко рисующие просчеты в ходе подготовки к войне как со стороны центрального руководство страны, так и местных военных властей.

Сопоставляя заявления Резуна-Суворова с документами невольно приходишь к выводу, что в одних сапогах, без достаточного количества огнестрельного оружия, танков, машин, лошадей, самолётов Красная Армия наступать бы не смогла.

Другой характерной особенностью аргументации Резуна — это игнорирование архивных источников и ссылка в основном на устные или письменные свидетельства такого рода, которые в принципе не поддаются проверке, в сочетании с уже отмеченной тенденциозностью и вольготностью в трактовке фактов, приходится вообще сомневаться в достоверности приводимых Резуном свидетельств. Точнее даже не сомневаться. а быть уверенным в их сфальсифицированности.

Что же касается действительных исторических источников, то это в основном мемуары советских военачальников. Мемуары, как мы знаем, не самый надежный источник. понятно, что каждый мемуарист пишет только то, что помнит, а часто и только то, что хочет помнить.

Используются Резуном и еще один источник — выступления Сталина. Но характерно, что большинство цитируемых высказываний Сталина приходятся на конец 1920-х гг., когда Сталин был поглощен борьбой с оппозицией и вынужден был в качестве демонстрации силы прибегать к «грозной» риторике. Переносить эти и тем более более ранние, времен гражданской высказывания Сталина на почву конца 1930-х — приём, более чем сомнительный.

Но это еще не всё в характеристике способа, каким Резун пытается обосновать свою схему. Вот два примера того, как им используются те источники, которые поддаются проверке.

Для обоснования своей позиции Резун-Суворов выборочно цитирует отчет Сталина ЦК в декабре 1927 г. По словам Суворова, Сталин предвкушает возникновение ситуации, когда Германию можно было бы направить против Англии. Попутно заметим, как в 1927 г. Германию можно было столкнуть с Англией не совсем, ясно, т.к. Германия не только не имела с Англией общих границ, но и сколько-нибудь серьёзной армии, не говоря уже о военной промышленности, способной тягаться с Английской. По утверждению Суворова столкнуть Германию и Англию Сталину нужно было для того, чтобы ослабить их, а уже потом самому вступить в войн:

«Очень многое, — цитирует Резун Сталина, — в деле нашего строительства зависит от того, удастся ли нам оттянуть войну с капиталистическим миром, которая неизбежна… до того момента, пока капиталисты не передерутся между собой».

Звучит зловеще, но вот беда — это высказывание можно проверить. Открываем начальную часть фразы, опущенную Резуном: «Отсюда задача, — говорит Сталин, — учесть противоречия в лагере империалистов, оттянуть войну, «откупившись» от капиталистов, и принять все меры к сохранению мирных отношений». Эта фраза рисует совершенно иную картину, делёкую от того, что пытается доказать Резун.

А вот приводимое Резуном высказывание маршала Василевского: «Опасения, что на Западе поднимается шум по поводу якобы агрессивных устремлений СССР, надо было отбросить. Мы подошли … к рубикону войны, и нужно было сделать твердо шаг вперёд».

Опущенные Резуном слова «волей обстоятельств не зависящих от нас», как совершенно справедливо отмечает Городецкий, полностью видоизменяют смысл предложения, подразумевая, что война была навязана из вне развёртыванием немецких войск.

Исходя из всего сказанного, мы видим, что концепция Резуна-Суворова не может быть истиной, так как базируется на вымышленных или сфальсифицированных фактах. В последние годы она была разобрана в нескольких замечательных исследорваниях российских авторах и полностью опровергнута. Самим блудным сыном (т.е. Резуном) в некоторых его новых книгах так же была предпринята возращения. Но полностью отказаться от своих прежних писаний он, как видно, ещё не готов.