Автор: admin

Глава 1. Задачи, принципы и законы развития криминалистики

§ 1. Общая, специальные и конкретные задачи криминалистики

При возрастающей роли науки, превращении ее в непосредственную производительную силу, без которой нельзя решить ни одной задачи в области экономической и социальной жизни людей, с особой остротой ставится вопрос о ее назначении, целях и задачах развития. Для чего существует конкретная область научного знания? Без четкого ответа на этот вопрос трудно представить себе целеустремленную научную деятельность и еще труднее определить отношение общества к данной науке, т. е. ее общественную необходимость.

Известно, что само возникновение криминалистики было обусловлено потребностями в научных методах раскрытия, расследования и предотвращения преступлений. Удовлетворение этой потребности стало служебной функцией криминалистики с первых дней ее существования, определило закономерности ее развития.

Борьба с преступностью — общая, или главная, задача всех наук, изучающих преступность, среди которых важное место занимает криминалистика.

Необходимо отметить: из совершенно правильного общего положения о том, что наука стала одной из производительных сил общества, не следует, что криминалистика играет теперь иную роль в борьбе с преступностью, что изменилась ее служебная функция. Ни криминалистика, ни науки уголовного процесса и права не «участвуют» в борьбе с преступностью. Криминалистика не «партнер» следователя и судьи, а один из «инструментов» их деятельности по установлению истины.

Итак, общая задача криминалистики — содействие борьбе с преступностью своими специфическими силами и средствами. В этом — цель ее существования и развития.

Из общей задачи вытекают специальные, характерные именно для данной науки:

дальнейшее изучение объективных закономерностей действительности, составляющих основу предмета криминалистики;

развитие ее общей и частных теорий как базы криминалистических средств и методов судебного исследования и предотвращения преступлений;

разработка новых и совершенствование существующих технико-криминалистических средств, тактических приемов и методических рекомендаций по собиранию, исследованию и использованию доказательств;

разработка и совершенствование организационных, тактических и методических основ предварительного и судебного следствия, организационных и методических основ криминалистической экспертизы;

разработка и совершенствование криминалистических средств и методов предотвращения преступлений;

изучение и использование зарубежного опыта в данной сфере.

Общая и специальные задачи криминалистики реализуются через решение конкретных задач, т. е. поставленных на данном этапе и имеющих более или менее временный характер. Конкретную задачу может решать как криминалистика в целом, так и один из ее разделов (частей этого раздела). Объем конкретных задач может быть различным, причем сами они могут относиться и к теории науки, ее связям с другими областями знания, и к научной «продукции».

На начальном этапе развития криминалистики, когда интенсивно накапливался эмпирический материал, конкретные задачи ученых сводились в основном к разработке отдельных технико-криминалистических средств, криминалистических приемов, отбору тех данных, которые могли быть использованы. На этапе возникновения частных криминалистических теорий и формирования предпосылок к созданию общей теории криминалистики характер конкретных задач науки несколько изменился.

Наряду с задачами, стоящими перед криминалистикой в целом, на этом этапе возникли и более узкие: разработка методики расследования хищений государственного и общественного имущества, научных основ отдельных видов криминалистической экспертизы, применения методов физики в криминалистике, исследования микрочастиц, разработка проблем криминалистической версии и планирования расследования и др.

В начале современного этапа развития криминалистики — создания общей теории науки — наряду с задачами чисто теоретического характера формулируются конкретные задачи практического содержания: расширение объема используемых в криминалистической тактике данных психологии и логики, применение достижений кибернетики, разработка вопросов предварительного исследования объектов экспертизы, методики установления в процессе расследования причин и условий, способствующих совершению преступлений.

Наконец, в настоящее время называют такие конкретные задачи науки, как пересмотр системы тактических приемов, классификация способов совершения преступлений, разработка тактики судебных действий, рекомендаций по использованию в расследовании фактора внезапности, тактики новых следственных действий и др.

§ 2. Принципы криминалистики

Под принципом (от латинского principium — основа, начало) обычно понимается какое-либо исходное положение теории, учения, науки и т. п. либо внутреннее убеждение человека, его взгляд на вещи. Под принципами криминалистической науки надо понимать те основные условия, которые определяют гносеологическую направленность криминалистических научных исследований, рассматривая при этом последние как одну из разновидностей единого процесса научного познания. Такое понимание криминалистики позволяет сделать вывод о том, что в указанном смысле нет и не может быть никаких специфических принципов данной отрасли знания, а есть применение общих принципов науки к познанию специфического предмета криминалистики:

объективность;

историзм;

системность науки.

Принцип объективности означает, что криминалистическая наука существует и развивается на фундаменте материалистической диалектики как общей философской методологии, опирается на критерий практики при решении научных проблем, исходит из понимания своей органической связи с материалистической философией. Реализация принципа объективности в криминалистике с этой точки зрения означает философскую разработанность ее проблем, применение категорий и законов диалектики для исследования различных сторон предмета данной науки.

Ни одну конкретную частную науку невозможно отделить от той или иной философской концепции как способа подхода к решению задач этой науки. В природе не существует «чистой» науки, не связанной с мировоззрением ее представителей, ибо философский и конкретно-научный подходы к изучению предмета науки существуют в единстве.

Выражением принципа объективности в криминалистике служит непримиримость к ошибкам и недостаткам в научных исследованиях, высокая требовательность к рекомендациям науки практике. Реализации этой стороны принципа объективности способствует дух творческой свободной дискуссии, присущий криминалистике, отсутствие в ней монополизма и диктаторского навязывания своих взглядов.

Принцип историзма отражает диалектическое требование рассмотреть предмет познания с позиций его возникновения, развития, исчезновения. Ни одно явление не может быть изучено и понято, если рассматривать его изолированно от всего окружающего, вне связи с другими явлениями, в отрыве от его истории.

Принцип системности науки означает такой подход к предмету познания, при котором криминалистика в целом,, отдельные ее разделы и направления, изучаемые ею объекты и явления и т. п. рассматриваются как элементы, т. е. взаимосвязанные и взаимообусловленные части целого.

Принцип системности науки отражает действие такого всеобщего закона ее развития, как закон непрерывности накопления научного знания. Реализация этого принципа обеспечивает и поступательное развитие науки, ибо позволяет увязывать имеющиеся знания с новыми и ожидаемыми.

§ 3. Законы развития криминалистики

Правильная трактовка содержания закона науки опирается на известное положение о том, что наше сознание есть лишь образ внешнего мира и поэтому отображение (в данном случае закон науки) не может существовать без отображаемого — законов действительности, т. е. закономерностей познаваемого наукой реального мира.

Помимо законов, науки — идеализированных образов объективных законов, результата познания наукой своего предмета, существуют законы развития науки как отражение тех факторов, условий, принципов, которые определяют направленность изменении науки в качестве общественного явления и формы познания. Существуют законы развития науки вообще:

закон непрерывности накопления научного знания;

закон интеграции и дифференциации научного знания;

закон связи и взаимного влияния науки и практики;

закон ускорения развития науки в условиях научно-технического прогресса.

Трем общим законам развития науки в криминалистике соответствуют такие специфические законы ее развития, как:

связь и преемственность между существующими и возникающими криминалистическими концепциями;

активное творческое приспособление для целей судопроизводства современных достижений тех наук, чьи положения не могут быть прямо, непосредственно использованы в практике борьбы с преступностью;

обусловленность криминалистических рекомендаций потребностями практики и совершенствование этой практики на базе положений криминалистической науки.

Четвертый общий закон — ускорение темпов развития науки в условиях НТП— действует в криминалистике в прямом, а не преобразованном виде и специфических особенностей не приобретает.

Рассмотрим детальнее законы развития криминалистики в свете общих законов.

I. Закон связи и преемственности между существующими и возникающими криминалистическими концепциями. Наука развивается непрерывно, постепенно накапливая знания, опираясь на достигнутое. Как указывал Ф. Энгельс, развитие науки осуществляется «пропорционально массе знаний, унаследованных ею от предшествующего поколения»1. Именно в силу кумулятивного характера процесса познания, в силу того, что научная мысль не может двигаться по воле случая, хаотически, а идет вперед строго логическим путем, от простого к сложному, каждая возникающая научная концепция опирается на предшествующие. Криминалистические концепции не являются исключением. Свидетельством этого может служить известный процесс формулирования предмета криминалистики, представление о котором складывалось и уточнялось по мере развития самой науки.

Диалектические принципы подхода к изучению, объективной действительности диктуют необходимость уточнения и совершенствования сложившихся понятий и определений, в том числе и о предмете науки. Совершенно естественно, что этот процесс не может не касаться и весьма бурно развивающейся криминалистики.

Роль закона связи и преемственности заключается в том, что его действие обеспечивает поступательное движение криминалистической мысли от явления к сущности последующего порядка, сохраняя в то же время все накопленные наукой ценности.

II. Закон активного творческого приспособления для целей судопроизводства достижений различных наук. Криминалистика возникла в результате того, что наука должна была отвечать на вопросы судебно-следственной практики. Задача максимально полного удовлетворения этих потребностей стала одной из тенденций, определяющих пути развития криминалистики. В этой тенденции проявился такой общий закон, как интеграция и дифференциация научного знания. Причем если для периода накопления эмпирического материала внешне более заметной была дифференциация наук, соответствующая тому уровню познания, при котором явления преимущественно описывались и классифицировались, то для этапа построения развитых теорий характерной оказалась интеграция научного знания. Дифференциация неизбежно привела к своей противоположности — к интеграции.

На современном этапе обе эти противоречивые тенденции проявляются в диалектическом единстве. Так, появление новых областей знания на стыках старых, классических наук означает уже не только дальнейшую дифференциацию науки, но и свидетельствуют об обратном — о возникновении новых связей между обособленными ранее, самостоятельными областями научного знания, об объединении, синтезе «частиц» этих наук в новую область знания.

В развитии криминалистики эти тенденции проявились весьма своеобразно. На этапе ее становления дифференциация, с одной стороны, выражала отношение криминалистики к другим юридическим наукам, а с другой — отношение консолидированных криминалистических знаний к данным других наук, обслуживающих потребности уголовного судопроизводства: судебной медицины, судебной психиатрии, судебной химии и т. п. Этот процесс привел к определению места криминалистики в системе юридических наук и к ее отмежеванию от родственных областей естественных наук. Интеграция знаний на этом этапе выражалась преимущественно в приспособлении криминалистикой для нужд судопроизводства данных естественных и технических наук, становившихся в преобразованном виде частью содержания криминалистической науки. Так возникли дактилоскопия, судебная фотография, трасология, судебное почерковедение и др.

На современном этапе процессы дифференциации и интеграции научного знания приобрели качественно иной характер. Дифференциация оказалась направленной не столько вовне, сколько внутрь самой криминалистики, что привело к возникновению на стыках между нею и смежными науками новых областей знания: судебной психологии, логики следствия и т. п. «Частицы» предмета криминалистики переместились в предметы этих новых наук. Интеграция знания получила двоякое выражение. Она по-прежнему обнаруживается преимущественно в активном творческом использовании криминалистикой данных иных наук и привнесении их в уголовное судопроизводство, но к этому добавились процессы, которые в конечном счете привели к изменению самой природы криминалистики, превращению ее в науку интегрального характера.

Для изучения одного и того же объекта теперь используются методы и средства исследования самых различных наук. Зачастую без такой комплексности невозможно получить принципиально новое знание. Это приводит к тому, что все большее число объектов становится общим для двух и более отраслей знания, каждая из которых исследует их в комплексе с другими или отдельно, в своем аспекте и исходя из своих целей. Все большее распространение в разных науках получают одни и те же методы. Специфика методов познания и средств исследования как признак самостоятельности той или иной науки играет все меньшую роль. Наконец, интеграция наук объясняется теперь не только общностью объектов, средств и методов познания, но и общественной функцией науки как производительной силы общества.

На современном этапе развития криминалистики преобладают комплексные исследования, осуществляемые такими коллективами, в состав которых, помимо криминалистов, входят специалисты самых различных областей знаний: физиологии и бионики, кибернетики и математики, биологии, химии, антропологии и т. д. При этом с позиций решения задач криминалистики таким путем развивается именно данная наука.

Явления интеграции обнаруживаются и в возросшем числе объектов исследования, общих как для криминалистики, так и для других юридических наук. В криминалистике заметно больше внимания стало уделяться изучению» норм уголовного и уголовно-процессуального права, доказательственного права и положений теории доказательств, принципов научной организации труда следователей и экспертов, ревизионной деятельности и т. д. Наряду с этим расширилась сфера употребления методов, применяемых в других науках. Здесь прежде всего можно указать на процесс «математизации» криминалистики.

Процесс использования компьютерно-математических методов исследования охватил сегодня большинство областей научного знания. Гарантируя высокую точность результатов, позволяя обоснованно прогнозировать развитие предмета познания, открывая новые возможности научного поиска, такие методы обеспечивают более полное познание — как количественное, так и качественное — тех объективных закономерностей, которые изучаются частными науками.

Математические методы исследования в криминалистике распространились не только на криминалистическую технику, но частично и на тактику, и стали одним из перспективных направлений развития криминалистической науки.

И проведение комплексных научных исследований, и использование математических и иных методов исследования, и иные явления интеграции научного знания в криминалистике подчинены основной функции — активному творческому приспособлению данных наук для нужд судопроизводства. При этом само судопроизводство носит также интегральный характер.

Необходимо различать использование разработок других наук в целях развития самой криминалистики и активное приспособление криминалистикой данных наук для целей уголовного судопроизводства. В первом случае речь идет о проявлении общего закона интеграции научного знания. Во втором — об активном, творческом преобразовании средств и методов естественных, технических и других наук и создании на их базе криминалистических методов работы с доказательствами — это качественно иной процесс, нежели обычная интеграция научного знания, ибо его итогом является создание рекомендаций для практики борьбы с преступностью, т. е. знание, качественно отличное от исходного как по содержанию, так и по целям.

Все сказанное относится к творческому приспособлению криминалистикой тех положений иных наук, которые не могут быть использованы в судопроизводстве прямо, непосредственно. В тех же случаях, когда такие положения используются в борьбе с преступностью без посредничества криминалистики, изменяется и характер взаимодействия между криминалистикой и этими науками. Так, положения судебной медицины, судебной психиатрии, судебной психологии и некоторых других областей знания следователь и суд применяют, так сказать, из первоисточника. Здесь задача криминалистики — учитывать положения этих наук при разработке криминалистических рекомендаций практике.

III. Обусловленность криминалистических рекомендаций потребностями практики борьбы с преступностью и совершенствование этой практики на основе криминалистики. Положение о том, что служебная функция криминалистики — обеспечить потребности практики в научных методах борьбы с преступностью, является общепризнанным. Разработка криминалистических рекомендаций обусловлена запросами практики, их целесообразность и эффективность проверяются практикой. Такая зависимость носит необходимый, общий и устойчивый характер, определяя направление научного поиска, т.е. являясь одним из законов развития криминалистической науки.

Практика для криминалистической науки, разумеется, прежде всего — объект исследования, а исследование практики, в свою очередь, обусловливает проведение криминалистических научных изысканий, так как только таким путем возможно:

а) выявить тенденции развития самой практики, средств и методов осуществления данной разновидности человеческой деятельности, определить возможности влияния на практику криминалистической теории;

б) определить потребности практики и, следовательно, перспективы развития криминалистической теории;

в) выявить формы и тенденции объективных закономерностей возникновения, собирания, исследования, оценки и использования доказательств, убедиться в необходимости и повторяемости их проявлений;

г) накопить необходимый для анализа, обобщения и построения системы общей теории криминалистики эмпирический материал, ибо, как отметил Ф. Энгельс, нельзя конструировать связи и вносить их в факты, а надо извлекать их из фактов и, найдя, доказывать их, насколько это возможно, опытным путем;

д) получить материал для выбора оптимальных вариантов коммуникативных связей между исследователями, т. е. для развития языка криминалистики;

е) составить представление об ошибках практики для установления их причин, разработки в теории путей преодоления ошибок, а также новых методов повышения эффективности практики.

В информационном аспекте исследование, анализ практики — это извлечение и накопление информации, которая систематизируется и перерабатывается. Это этап обобщения, теоретического осмысления практики, этап уточнения и совершенствования теории’ на основе практических данных.

Возникнув на базе практики, теория практикой же и проверяется. Степень соответствия практике зависит от уровня теории, и глубины проникновения в предмет исследования. Стремление к максимально полному и правильному отражению действительности всегда было идеалом научной теории. Однако достижение этого идеала зависит не только от науки, но и от других факторов, среди которых — и уровень развития техники, и разработанность методов научного исследования.

Определяя роль практики для криминалистической теории, необходимо также указать, какая имеется в виду практика, можно ли в данном случае свести ее только к практике доказывания, да и то понимаемой в суженном виде.

Прежде всего надо признать, что практика доказывания, как критерий истинности криминалистической теории, должна включать в себя все те разновидности этой деятельности, в которых применяются положения криминалистики, т. е. следственную, судебную практику и практику экспертных исследований, а также профилактику преступлений. Так как деятельность по предотвращению преступлений лишь частично протекает в сфере доказывания, то ее необходимо упоминать специально.

Формой практики, имеющей существенное значение для теории криминалистики, являются также криминалистические научные исследования, в том числе научный эксперимент.

В процессе развития любой науки то теория опережает практику научных исследований, когда собранный ‘практикой материал уже осмыслен и на его базе возникло представление о сущности предмета исследования, что открывает перспективы для дальнейших практических научных изысканий, для новых научных экспериментов, то, наоборот, результаты научных разработок опережают теорию, т. е. не укладываются в существующие теоретические объяснения. Это закономерно для развития любой науки.

Формой практики, имеющей прямое отношение к криминалистике, стали также разработки в тех областях знания, данные которых криминалисты используют для более глубокого изучения своего предмета. Критерием истинности положений различных наук, заимствуемых криминалистикой, соответственно выступает практика их научных исследований. Научный эксперимент по проверке таких положений может быть проведен и в криминалистике — для того, чтобы убедиться в приемлемости «чужого» научного опыта для целей криминалистических исследований.

При единстве методологических основ использования критерия практики и в этой области существуют известные различия между наукой и практической деятельностью. В борьбе с преступностью критерий практики может выступать в следующих видах.

1. Коллективная практика органов дознания, следствия, экспертных учреждений, суда в области расследования, раскрытия и предотвращения преступлений, которая проявляется в:

организации расследования, раскрытия и предотвращения преступлений;

совершенствовании структуры органов, осуществляющих борьбу с преступностью, в четкой организации их деятельности на базе обобщенного опыта работы;

возникновении и реализации новых форм и методов собирания, исследования и оценки доказательств, новых следственных и судебных действий, приемов проведения оперативно-розыскных мероприятий и предотвращения преступлений;

оценке эффективности научных рекомендаций по борьбе с преступностью;

содержании нормативных актов, закрепляющих наиболее эффективный, целесообразный, оправдавший себя и допустимый с точки зрения законности порядок расследования, раскрытия и предотвращения преступлений.

2. Личный житейский и профессиональный опыт работника органа дознания, следователя, судьи, эксперта, который проявляется:

в правильном понимании своих задач и обязанностей;

в знании жизни, психологии людей, в умении установить необходимый контакт с теми, кто может способствовать обнаружению истины или чьи интересы связаны с ее обнаружением, а также с теми, кто замышляет совершить преступление;

в знании способов совершения преступлений, в умении определить их по тем последствиям, которые влечет за собой тот или иной способ; в знании приемов сокрытия преступлений, в том числе и путем инсценировки иного преступления или события, не имеющего криминального характера;

в умении собирать, исследовать и оценивать доказательства, т. е. доказывать, в знании форм, приемов, методов доказывания, процессуальных условий этой деятельности, требований, предъявляемых к ней; в способности предотвратить преступление.

3. Учет при планировании расследования, оперативно-розыскной деятельности и судебного разбирательства всех возможных объяснений механизма события, оценка реальности версий и их исследование по существу. В этом проявляются и коллективная практика установления истины, и личный опыт.

4. Использование новейших разработок естественных и технических наук, так сказать, овеществленной практики (например, применение специального поискового прибора).

В современных условиях применение данных из области естественных и технических наук играет важную роль в борьбе с преступностью. Это выражается в том, что:

а) расширяется круг объектов, имеющих доказательственное значение (например, в результате применения новых синтетических масс для получения копий существенно расширился круг производных вещественных доказательств, так как стало возможным копировать новые виды объектов);

б) повышается результативность процессуальных действий, направленных на собирание доказательств (так, применение более эффективных технических средств при осмотре, обыске, розыске и т. п. способствует обнаружению большего количества доказательств);

в) повышается эффективность мероприятий, позволяющих получать оперативную информацию о готовящихся и совершенных преступлениях, открываются новые возможности предотвращения и пресечения преступлений;

г) повышается эффективность и расширяются возможности экспертизы как средства получения и исследования доказательств.

Следует отметить, что данные естественных и технических наук, используемые в борьбе с преступностью, фактически проходят двойную проверку практикой: в тех областях знаний, к которым они относятся, и в процессе следственной, оперативной, экспертной и судебной практики. Обе проверки необходимы: первая — для установления истинности этих данных, а вторая — для определения эффективности и истинности результатов их применения в криминалистических целях.

Критерий практики в борьбе с преступностью, и особенно при доказывании, нельзя понимать упрощенно, как некую оценочную категорию или меру истины, с которыми сопоставляются полученные фактические данные, доказательства (порознь или в совокупности). В сфере судопроизводства критерий истины в основном выступает опосредствованно, как обобщенная историческая практика, подтверждающая адекватность мышления вообще, а не отдельной мысли данного субъекта.

Влияние криминалистической науки на практику борьбы с преступностью составляет вторую сторону проявления закона развития криминалистики. Развитие криминалистики, совершенствование тех рекомендаций, которые она разрабатывает, необходимо отражаются на уровне практики.

Таким образом, рассматриваемый закон отражает двустороннюю связь криминалистической науки и практики борьбы с преступностью, их взаимовлияние. Достижения и рекомендации криминалистики становятся элементом практики, и именно таким образом криминалистика, выполняет свою служебную функцию как наука практическая, наука прикладная, призванная обслуживать нужды практики и сама совершенствующаяся на ее основе. .

IV. Ускорение темпов развития криминалистической науки в условиях научно-технического прогресса. Еще в 1844 г. Ф. Энгельс писал:

«Наука движется вперед пропорционально массе знаний, унаследованной ею от предшествующего поколения, следовательно, при самых обыкновенных условиях она также растет в геометрической прогрессии2.

Причинами ускорения темпов развития криминалистики в условиях научно-технического прогресса, на наш взгляд, являются:

а) возрастающий объем фундаментальных и частнотеоретических исследований в криминалистике;

б) ускоренное развитие тех областей знания, данные которых творчески используются в криминалистике;

в) повышение общественной значимости криминалистики в связи с актуальностью проблемы борьбы с преступностью;

г) растущий под влиянием объективных факторов научно-технического прогресса потенциал криминалистики как науки.

Глава 2. Криминалистические версии

Криминалистическая версия представляет собой обоснованное предположение относительно какого-либо познаваемого события в целом либо его отдельных обстоятельств, сторон, аспектов.

Гипотетический метод познания характерен не только для предварительного и судебного следствия. В той же мере он присущ оперативно-розыскной деятельности, а также работе эксперта. Версии, возникающие в процессе дознания и предварительного следствия, называются следственными версиями. Применительно к стадии судебного разбирательства выделяются судебные версии. Версии, выдвигаемые и проверяемые в процессе оперативно-розыскных мероприятий, получили название оперативно-розыскных. В экспертной практике используются так называемые экспертные версии. Как всеобщая форма развития человеческих знаний гипотеза (версия) находит широкое применение в планировании расследования, в познании обстоятельств каждого совершенного преступления. Версии в этом познавательном процессе выполняют роль вероятных информационно-логических моделей расследуемых преступных деяний и делятся на два вида: 1) общие версии — предположения, охватывающие устанавливаемый объект в целом, и 2) частные версии, объясняющие его отдельные элементы, обстоятельства. Логическая природа следственных, судебных, экспертных и оперативно-розыскных версий едина. Некоторые их особенности и различия определяются характером судебной, следственной, экспертной и оперативно-розыскной деятельности и функциональными различиями ее субъектов. В криминалистике существует также понятие типовых версий. Они характерны для типичных криминальных, следственных и оперативно-розыскных ситуаций, возникающих при совершении (криминальных) и в процессе раскрытия отдельных видов (групп) преступлений. Типовые версии, являясь результатом научного обобщения следственной, судебной, экспертной и оперативно-розыскной практики, описываются в соответствующих пособиях и руководствах по расследованию отдельных видов преступлений. Проводя же расследование по конкретному уголовному делу, следователь выдвигает не типовые, а конкретные версии, основанные на материалах данного дела, с учетом типовых версий. Построение версий. Одним из условий полноты и объективности расследования является соблюдение правил построения и проверки версий. В отношении каждого неясного или сомнительного обстоятельства, исследуемого по делу, должны быть выдвинуты и проверены все возможные в данный момент версии. Нельзя увлекаться одними версиями и игнорировать другие на том основании, что они кажутся маловероятными. Каждая версия должна быть достаточно обоснованной и тщательно проверяться. Нарушение этого требования порождает обвинительный уклон в расследовании, который чаще является не столько результатом нарочитой тенденциозности следователя, сколько именно результатом его одностороннего увлечения той или иной версией. Версия как идеальная (мысленная) логическая модель познаваемого объекта проходит в своем развитии три четко выраженные, последовательные стадии. Возникновение (выдвижение) версии — первая стадия ее развития. Вторая включает анализ (разработку) выдвинутого предположения и определение ряда следствий (обстоятельств, событий, фактов), логично вытекающих из этого предположения. На третьей стадии производится практическая проверка предполагаемых следствий и сопоставление их с тем, что в результате проверки установлено в реальной действительности. Если это сопоставление покажет, что следствия, логически выведенные путем анализа содержания версии, в действительности не существует, значит выдвинутая версия не соответствует объективной истине и должна быть отвергнута. Если же предполагаемые следствия соответствуют установленным фактам действительности, то это будет доказывать, что выдвинутая версия состоятельна (вероятна). Считать ее достоверным знанием, соответствующим действительности, пока нельзя, так как одни и те же следствия могут вытекать из различных оснований и не исключено, что установленные факты действительности обусловлены иной закономерностью (причиной), не охваченной данной версией. Мыслительная деятельность при выдвижении и анализе версии охватывает совокупность установленных по делу фактов, их оценку и предполагаемую причину. Ввиду неясности подлинной причины, природы, других признаков проверяемого явления (факта) возникает не одна, а сразу несколько взаимоисключающих версий, конкурирующих между собой до тех пор, пока не выяснится, какие из них несостоятельны и какая выражает объективную истину. Познавательная роль версии заключается не только в том, что она способна объяснить уже известные следствию обстоятельства преступления, но и в том, что с ее помощью открываются новые обстоятельства и факты, не известные следователю к моменту возникновения версии. Способность версии не только объяснить ранее известные факты, но также обеспечивать выявление новых, является важным условием возможности проверки выдвинутого предположения, показателем высокого познавательного значения криминалистических версий.

В основе версий должны лежать определенные фактические данные, которые можно подразделить на две группы: 1) полученные из различных источников данные, относящиеся к расследуемому преступлению. Они могут содержаться в судебных доказательствах, материалах оперативно-розыскной деятельности, служебных проверок, заявлениях граждан, сообщениях печати и других источниках. При построении версий на основе данных этой группы используются преимущественно такие логические приемы и формы мышления, как анализ и синтез, непосредственные и опосредствованные (в основном индуктивные) умозаключения; 2) сведения, являющиеся результатом научных обобщений, непосредственно не относящиеся к конкретному уголовному делу. Это данные естественных, технических и других наук (криминалистики, судебной медицины, биологии, физики, химии и др.), а также сведения, почерпнутые из жизненного и профессионального опыта следователя, обобщений следственной, судебной и экспертной практики. В частности, большое значение при выдвижении следственных версий имеют результаты криминалистического анализа и видовая криминалистическая характеристика преступлений. С помощью аналогии, сравнения и дедуктивных умозаключений эти сведения также могут быть использованы в качестве основания для выдвижения версий. Процесс установления истины с использованием гипотетического метода познания предполагает, как правило, сначала оценку расследуемого события в целом и выдвижение общих версий, каждая из которых потом детализируется, расчленяется на ряд частных версий по отдельным обстоятельствам, охватываемым данной общей версией. Объем частной следственной версии может быть различен: она может касаться какого-то одного обстоятельства проверяемого события или охватывать два и более взаимосвязанных обстоятельств. Нередко в одной частной следственной версии объединяется несколько предположений следователя о различных обстоятельствах преступления (например, о субъекте и мотиве преступления, времени, месте и способе его совершения и т. д.). Анализ содержания версии и определение вытекающих из нее следствий. Логическая разработка выдвинутой версии приводит к мысленному представлению о том, какие факты, явления, обстоятельства должны существовать в реальной действительности, если данная версия выражает объективную истину. Определение конкретных следствий, вытекающих из каждой выдвинутой версии, — основная задача анализа (разработки) версий.

Важно предусмотреть все следствия из допущенного предположения, ибо этим определяется степень надежности версии, которая тем выше, чем больше следствий выводится из версии и находит подтверждение в ходе проверки. Следствия, вытекающие из выдвинутой версии, должны быть максимально детализированы, чтобы облегчить их сопоставление с фактами реальной действительности. Следствия, логически выводимые из сделанного следователем предположения относительно того или иного обстоятельства расследуемого события, находят свое выражение в сформулированных вопросах, подлежащих выяснению. Определить применительно к каждой выдвинутой версии исчерпывающую совокупность вопросов, которые необходимо выяснить в процессе проверки, практически очень важно, так как это является одним из условий всесторонности и полноты расследования. Источники недочетов в расследовании чаще всего относятся к стадии анализа версий. Во многих случаях недостатки обусловлены поверхностным анализом содержания следственных версий и нечетким определением совокупности подлежащих выяснению вопросов. Проверка версий. Осуществляемая в ходе расследования проверка логически выводимых из выдвинутых предположений следствий (фактов, явлений, закономерностей) направлена на то, чтобы установить, существуют ли они в реальной действительности. Конечная цель проверки общих и частных версий -установить, какая из них выражает объективную истину и какие несостоятельны. Средства и методы проверки криминалистических версий определяются в зависимости от того, к какой разновидности они относятся. Следственные и судебные версии проверяются в основном путем производства следственных и судебных действий, оперативно-розыскные средства и методы при этом также используются, однако носят вспомогательный характер. При проверке же оперативно-розыскных версий используются главным образом средства и методы оперативно-розыскной деятельности, процессуальные средства здесь могут быть использованы лишь постольку, поскольку они применяются по параллельно ведущемуся уголовному делу. Вне рамок судопроизводства применение процессуальных средств проверки оперативно-розыскных версий недопустимо. При проверке следственных и судебных версий специальные познания используются преимущественно в форме экспертизы и привлечения специалиста к участию в производстве следственных действий. Для проверки оперативно-розыскных версий характерна непроцессуальная форма применения специальных познаний (различные исследования по заданиям оперативно-розыскных органов). Проверка экспертных версий осуществляется также в условиях определенной правовой регламентации с применением общенаучных и специальных методов. Существуют общие правила проверки криминалистических версий. В теории криминалистики предложен принцип параллельной (одновременной) проверки версий, обеспечивающий наиболее оптимальный темп расследования, экономию рабочего времени следователя и затрачиваемых им сил и средств. Последовательная, поочередная проверка версий не только не гарантирует получение этих преимуществ, но более того — таит угрозу утраты следов преступления, ценной доказательственной информации, вызывает необходимость повторных следственных действий, приводит к нарушению процессуальных сроков. Ни одно из вытекающих из выдвинутой версии следствий не может быть оставлено без проверки. До тех пор пока версия не опровергнута и не отпала, каждый логически выводимый из нее факт должен быть проверен с позиции соответствия (или несоответствия) его реальной действительности. Ограничение проверки исследованием лишь какой-то части следствий не создает полной уверенности в том, что подтвердившаяся версия выражает объективную истину по делу. Если в ходе проверки получены противоречивые данные, когда одни из них подтверждают версию, а другие ее опровергают, прекращать проверку версии недопустимо, она должна продолжаться до полного выяснения и устранения противоречий. В целях более глубокой и всесторонней проверки вытекающих из выдвинутой версии следствий необходимо использовать по возможности комплекс различных процессуальных и непроцессуальных средств. В качестве первоочередных при этом выполняются действия, направленные на обнаружение и фиксацию быстро изменяющихся следов преступления, а также доказательств, которые могут быть утрачены или умышленно видоизменены. В числе первых осуществляют также действия, рассчитанные на пресечение готовящихся преступлений и на то, чтобы помешать преступнику уничтожить вещественные доказательства, скрыться или покончить с собой. Раньше других при прочих равных условиях выполняются действия, результаты которых имеют значение для проверки нескольких версий, а также действия, которые в том или ином конкретном случае заведомо могут дать более существенные и надежные результаты. Действия, направленные на выяснение более ранних эпизодов преступления, предпочтительнее выполнять раньше тех мероприятий, которые рассчитаны на проверку более поздних фактов. Версия признается достоверной, если: 1) все возможные предположения относительно проверяемого обстоятельства преступления были выдвинуты и никакой другой версии, касающейся того же обстоятельства, в процессе всего расследования на основе новых, дополнительных данных не возникло; 2) все выдвинутые версии о данном обстоятельстве были проверены и все, за исключением одной, нашедшей объективное подтверждение, были опровергнуты и отпали: 3) все следствия (обстоятельства), логически выводимые из подтвердившейся версии, были всесторонне исследованы и нашли подтверждение, т. е. обнаружены в реальной действительности: 4) подтвердившаяся версия находится в полном соответствии со всеми другими обстоятельствами дела. Только при наличии совокупности указанных условий можно признать подтвердившуюся версию соответствующей действительности, выражающей объективную истину по делу.

1 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 1. С. 568.

2 Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 1. С. 568.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Характеристика злочинів пов’язаних з виготовленням та збутом підроблених грошей

1.1 Виникнення й еволюція грошей і злочинів, пов’язаних з їх фальшуванням та збутом

1.2. Основні елементи захисту сучасних паперових грошей

1.3 Криміналістична характеристика злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей

Розділ 2. Організація розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей

2.1 Загальна структура розслідування злочинів

2.3 Алгоритм слідчих дій при виявленні й розслідуванні злочинів

2.3 Планування розслідування злочинів

Розділ 3. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій у справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей.

3.1 Тактика допиту

3.2 Особливості слідчого огляду

3.3 Тактика відтворення обстановки й обставин події

3.4 Тактика обшуку

3.5 Експертне дослідження грошей

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Одним з-поміж пріоритетних напрямів боротьби з викорененням негативних проявів у суспільстві є запобігання злочинам, а також їх розкриття та розслідування. Отож підвищується роль юридичних наук, зокрема криміналістики, що, запозичуючи з інших галузей знань різноманітні прийоми, засоби та методи, розробляє й запроваджує в практику правоохоронних органів аргументовані пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення методик розкриття й розслідування злочинів.

Серед злочинів, які становлять особливу небезпеку для суспільства, вирізняються злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей.

Гроші невипадково привертали та привертають увагу людей протягом багатьох століть, адже вони є неодмінним атрибутом нашого буденного життя, це реальність, без якої сьогодні просто неможливо прожити. Вони вносять у нього особливий ритм, стиль, особливе сприйняття світу, суспільства та себе в ньому. Про них багато написано людьми різних професій економістами, філософами, державними діячами, письменниками та ін.

Боротьба зі злочинами, пов’язаними з виготовленням і збутом підроблених грошей, завжди була одним із пріоритетних напрямків боротьби правоохоронних органів різних держав зі злочинністю. Безсумнівно, наявність в обігу будь-якої країни підроблених грошей неприпустима. Не будучи забезпеченими товаром, вони негативно впливають на товарообмін, є чинником інфляції, спричиняють недовіру населення до чинної фінансової системи.

Стрімке впровадження останніми роками нових інформаційних технологій, поява нових засобів «малої», «оперативної» поліграфії, доступність їх використання населенням, поряд з позитивним упливом на розвиток суспільства, сприяє й виникненню нових, а також удосконаленню «старих» способів скоєння злочинів, у яких ці прилади є засобами скоєння злочину. Такі засоби надають можливість підробляти гроші з достатньо високим ступенем зовнішньої подібності до справжніх на перший погляд. І наслідком цього є зростання кількості злочинів, пов’язаних з виготовленням та збутом підроблених грошей різної вартості й належних до різних держав.

У різних країнах світу давно дискутується питання про те, чи варто повідомляти громадян про деякі елементи захисту справжніх грошових знаків, а також про появу в грошовому обігові підробок. Позиція Інтер-полу зводиться до визнання доцільності не тільки поліцейських методів боротьби зі злочинами, пов’язаними з виготовленням і збутом підроблених грошей. Населення, продавці, банківські службовці, касири повинні знати основні захисні властивості грошей. Лише за таких умов фальшивки не будуть знаходити жертв. Хотілося б зазначити, що, на думку експертів з питань дослідження підроблених грошей, сьогодні українські гривні є однією з найбільш захищених валют у світі.

Розділ 1. Характеристика злочинів пов’язаних з виготовленням та збутом підроблених грошей

1.1 Виникнення й еволюція грошей і злочинів, пов’язаних з їх фальшуванням та збутом

Виготовлення та збут підроблених грошей — злочин, а з позицій сучасного законодавця — це низка злочинних дій, що мають певну історію. У різних державах на різних етапах розвитку і зміст цього злочину, і рівень його суспільної небезпечності визначалися по-різному. Та не підлягає сумніву одне — він завжди був пов’язаний безпосередньо з грішми. Саме гроші як предмет підроблення ставали ключем до незаконного збагачення одних людей і незаконного зубожіння інших.

Фактично, більша частина злочинів, вчинюваних у будь-якому суспільстві, так чи так пов’язана з отриманням матеріальних благ, зиску, котрі можна виміряти грошима.

Досліджуючи питання, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей, юристи часто звертаються до історії. Звісно, знання про способи вчинення злочину, що історично склалися, про осіб-злочинців, їхню кваліфікацію, технології та знаряддя, які використовуються для виготовлення підроблених грошей, соціальний стан та інші найрізноманітніші характеристики є підставою для відстеження тенденції розвитку цієї категорії злочинів, розробки заходів соціального захисту, методик розслідування вказаної категорії злочинів і належної організації оперативної роботи з метою їх виявлення та запобігання їм. Для з’ясування питання, чому саме гроші є особливим предметом злочинного посягання, коротко розглянемо їхнє значення та функції, котрі вони виконують у розвиткові суспільства.

«Гроші є справедливий посередник і міра придатних для торгівлі товарів, — говорили давні римляни, — бо через посередництво грошей здійснюється зручна й надійна оцінка всіх речей».

Гроші — металеві чи паперові знаки, що є мірою вартості при купівлі-продажу та виконують роль загального еквівалента, тобто відображають вартість решти товарів і обмінюються на будь-який з них.

На думку деяких учених, гроші — це категорія товарного виробництва й обміну, особливий товар, загальний еквівалент, форма вартості решти товарів. Гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента.

Сучасні гроші, що є засобом розрахунку готівкою, — це паперові купюри та монети різних номіналів. Варто також зазначити, що, поряд з готівкою, використовуються й безготівкові форми розрахунків через пластикові картки, що звуться пластиковими грошима, оскільки «вони є універсальним платіжним інструментом, який досить швидко став узвичаєним засобом міжнародних розрахунків».

Узагальнивши ці визначення, можна дійти висновку, що гроші, виконуючи роль загального еквівалента, є відображенням вартості решти товарів і обмінюються на будь-який з них, тобто є необхідним предметом, за допомогою якого кожна людина може придбати те, що бажає. Тож не випадково цілком зрозуміле прагнення людей мати гроші зумовило появу різноманітних, зокрема й протиправних, способів їх здобуття.

Гроші є постійним супутником розвитку цивілізації. їх виникнення тісно пов’язане з історичним процесом обміну товарів і зміною форм власності. Оскільки тільки мала частка потреб кожної людини може бути задоволена продуктом її власної праці, то врешті-решт це зумовлює появу обміну залишків свого продукту на потрібні їй залишки продукту праці інших людей. Кожна людина живе обміном.

На ранніх етапах розвитку людського суспільства такому обмінові був притаманний випадковий характер, коли один товар проявляв свою вартість у товарі-еквіваленті, що відповідав йому. Засобами платежу були предмети, що мали очевидну цінність, — прикраси, коштовне каміння, знаряддя праці, зброя, зерно, м’ясо, боби какао, перли, пташине пір’я тощо. Проте, незалежно від форми прояву та виду, предмети, що відігравали роль грошей, вирізнялися однією властивістю — вони були засобом платежу, мірою вартості товарів. Така домонетна форма грошей постає як історичний етап їх виникнення. І саме в цей період починають формуватися перші навички фальшивомонетників. Історії відомо немало прикладів обману під час здійснення різних операцій, пов’язаних з обміном товарів, які використовувались як гроші. Так, у давнину на території сучасної Мексики зловмисники розрізали стручки какао, що були еквівалентом обміну, виймали звідти боби, наповнювали стручки якою-небудь речовиною, склеювали їх і видавали за повноцінні.

Одним з основних складників вартості товару, як відомо, є кількість вкладеної в його виробництво праці. Товар-еквівалент слугує мірилом прояву вартості першого товару. Поділ праці (виокремлення скотарських і землеробських племен) зумовив необхідність у регулярному обміні товарами. Умови праці, зростання її продуктивності спричиняли нерівномірне виробництво товарів. Крім цього, володаря певного товару часто просто не влаштовував товар, який йому давали взамін. Усе це зумовило появу складної форми обміну. Остання відрізняється від простої тим, що вона передбачає участь в обміні численних товарів, а тому кожний товар може бути обміняний на різні товари-еквіваленти. Водночас, оскільки кількість товарів-еквівалентів була невизначеною, вартість набувала різноманітного та різнорідного прояву. Поступово з маси товарів виокремилися товари-еквіваленти, що стали виконувати цю роль постійно. Так уперше з’явилися гроші, хоча поки вони набули тієї форми, в якій існують зараз, минув вельми тривалий проміжок часу. Досить точно їх охарактеризував ще у XVIII столітті Д. Юм:»… гроші є нічим іншим, як представником товарів і праці».

Як бачимо, гроші мають товарну природу, але вони є не звичайним, а специфічним товаром, який покликаний виконувати роль загального еквівалента. Різниця між звичайними товарами проявляється в їхній споживчій вартості. Кожний товар здатен задовольняти лише якусь певну людську потребу, тобто має одиничну споживчу вартість. Грошовий товар, окрім цього, характеризується безпосередньою та загальною вартістю (може бути легко обміняний на інший товар). Гроші мають загальну споживчу вартість.

Отже, історично гроші виокремилися із загального світу товарів і самі спочатку були звичайним та водночас специфічним товаром. Подальший хід історії привів до ліквідації товарної форми грошей і переходу до нових форм. Подивимося, як же це відбувалося. Із низки товарів, які виконували роль загального еквівалента, стали вирізнятися товари, що мали ознаки грошей, тобто вони повинні були задовольняти запити найбільш широкого кола учасників обміну, а це прямо пов’язано з їхніми споживчою вартістю та ліквідністю. Прикладом товару, що мав досить високі споживчі властивості завдяки широкому колу споживачів того часу, можна вважати металеві наконечники стріл і різноманітні прикраси. Потім роль еквівалента товару поступово закріпилася за, так званими, «благородними металами» — золотом і сріблом, -які спочатку перебували в обігу, переважно, у формі злитків і при угодах щоразу зважувалися. У цей період також здійснювалися спроби фальсифікації засобів платежу. У законах Ману (Індія, І століття до Р. X.) смертній карі через розрізання бритвами підлягав золотар, винний у підробленні золота через уведення в нього сторонніх домішок.

Кількість товару, що його можна було придбати, визначалася пропорційно до ваги золотого чи срібного злитка. Необхідність постійного вимірювання кількості металу з часом зумовила виготовлення злитків, які мали фіксовану вагу, а отже, й фіксовану вартість. Щоб не зважувати золото при кожному акті обміну, спочатку деякі купці, а потім і держава стали надавати невеликим злиткам золота певної стандартної форми та ставити на них відповідне клеймо. Варто зазначити, що на ранніх етапах функціонування монет з дорогоцінних металів як грошей вони не мали точно визначеної ваги та зображень, тому все це з успіхом використовували люди, котрі підробляли монети. До речі, на первісному етапі свого існування монети були також і різної форми. Наприклад, у розкопках давньогрецького міста Ольвія (Очаків ський район Миколаївської області) віднайдено наконечники стріл, а також монети у формі дельфінів, датовані VI-V століттями до Р. X. Вони виготовлені з мідного сплаву та мають різні розміри. Очевидно, їхній номінал залежав від розміру. Монети пізнішого періоду, починаючи з V століття до Р. X., — «борисфени», «драхми», «асарії», знайдені там само, -мають круглу форму. На них містяться зображення богів, рослин, царів та імператорів. Монети Київської Русі також були різної форми: гривні -звичайні золоті палички, «срібники» та «резани» — круглої форми.

Тож в історичному розвиткові грошей виникла, а потім і закріпилась як найбільш практична форма кругла монета з двостороннім карбуванням. На ній відображалася інформація про номінал та інші зображення. Монети з фіксованою вартістю стали першими грошовими одиницями.

Отже, метали як гроші набули форми монети.

Монета (лат. топеїа) — грошовий знак, найчастіше круглої форми, відчеканений з металу. Монета-металевий грошовий знак.

Монета – злиток металу визначеної форми, ваги та вартості, що є історично усталеною формою металевих грошей, які мають такі істотні ознаки: гарантовану здатність функціонувати як засіб обігу; втілення встановленого номіналу; стійкість проти механічних навантажень у процесі обігу; дотримання стандартного складу матеріалів, величини, ваги, форми та ін. Розглядаючи це питання, потрібно зазначити, що на первісному етапі появи грошей як монет їх карбували міста й лише пізніше ця справа перейшла до рук держави. Про це може свідчити той факт, що в історико-археологічному музеї «Херсонес» досі збереглися руїни монетного двору. Такі двори існували й у інших давньогрецьких містах-полісах,-зокрема в Ольвії, Пантикапеї тощо, які розташовувалися на території сучасної України. За часів Київської Русі монети виготовлялися практично в кожному князівстві. На сьогодні існують зразки київських, тмутараканських, чернігівських та інших монет. Навіть побіжний огляд монет у будь-якому нумізматичному музеї чи колекції дає підстави до висновку про те, що виготовлення монет не завжди було прерогативою держави.

Технологія виготовлення справжніх монет постійно вдосконалювалася, на монетах відображалися різні рельєфні зображення тварин, обличчя імператорів, знаки геральдики, а також вартість. Усі ці знаки, поряд зі службовою функцією — як носії інформації про номінальну вартість монети та її виробника, — певною мірою вже виконували й функцію захисну. Зважаючи на це, злочинці також постійно вдосконалювали технологію їх підроблення.

Історично склалося так, що в багатьох державах і сьогодні виготовлення підроблених грошей називають фальшивомонетництвом. Це складне слово (можна сказати навіть термін) широко вживається в юридичній літературі, зокрема й у криміналістиці, та це, на нашу думку, не завжди виправдане. Загальновідомо, що термінологія в юридичних науках має досить важливе значення. Невиправдане й неточне використання будь-якого терміна може призводити до різноманітних помилок, а також не сприяє повному, детальному висвітленню досліджуваної проблеми. З огляду на це, пропонуємо розглянути зміст слова «фальшивомонетництво». Воно утворене з двох слів — «фальшивий» і «монета». Слово «фальшивий» має латинське походження від /аізі/ісо — «підробляю»; фальшування — злісне, умисне перекручення яких-небудь даних; зміна з корисливою метою вигляду чи властивості предметів; підроблення. Фальшивий — підроблений, несправжній.

Як бачимо, буквально слово фальшивомонетництво означає: виготовлення підроблених (фальшивих) монет. І на попередньому етапі грошового обігу використання такого терміна було цілком виправданим.

Згодом, з еволюцією грошей, заміною металевих монет на паперові асигнації, під фальшивомонетництвом стали розуміти виготовлення як металевих, так і паперових грошей. А в деяких тлумачних словниках цей термін поширюють і на цінні папери, а також на збут фальшивих грошей. Тож термін використовується для визначення вже не тільки процесу виготовлення, а й різноманітних операцій з підробленими грішми, що, на нашу думку, є некоректним.

З появою фіксованої вартості монет можна пов’язувати й виникнення фальшивомонетництва саме в буквальному значенні цього слова. Для виготовлення підроблених монет злочинці використовували як сировину певну кількість металу справжніх монет з фіксованою вартістю та виробляли з нього більшу кількість монет із таким самим номіналом, але зі зменшеним вмістом дорогоцінного металу. При цьому товарна вартість металу монети падала, а номінальна (умовна) залишалася.

Одночасно звичайні фальшивомонетники виготовляли підроблені монети з інших, дешевших металів або створюючи сплави, або роблячи позолоту (покриваючи мідні пластини тонким шаром золота).

Обман засновувався на різниці між зазначеною та фактичною вартістю товару-еквівалента. Зрозуміло, що будь-яка держава реагувала на спроби підриву своєї фінансової системи видаючи відповідні закони та запроваджуючи жорстокі покарання за цей вид злочинної діяльності.

Отож процес обігу металевих грошей у міру відхилення позначеного на них номінального вмісту від реальної ваги зумовив появу перших функціональних форм грошей, що визначили в майбутньому повний відрив грошей від товарної форми та її цілковите зникнення.

Грошові одиниці (фунт стерлінгів, лівр, гривня, рубль тощо) зберігали колишні назви вагових одиниць, проте, фактично, поступово стали містити значно меншу кількість дорогоцінного металу. Відокремлення металевих грошей від товарної природи та встановлення монополії держави на їх випуск стало визначальним чинником заміщення повнофункціональних монет з благородних металів на монети з більш дешевих і поширених металів, а потім відбулася практично повна заміна їх паперовими грішми.

Перші паперові гроші з’явилися в Китаї приблизно в XI столітті. Китайці раніше за інших зрозуміли перевагу таких грошей, хоча цьому розумінню передувало функціонування металевих грошей, що згодом втратили товарну вартість. Спершу китайський уряд випустив важкі залізні монети, що мали невелику купівельну спроможність. Під час угод люди залишали ці монети в купців, взамін отримуючи розписки. На початку XI століття уряд заборонив купцям вести розрахунки розписками й сам надрукував квитанції, що офіційно замінили монети та спростили розрахунки. Ці квитанції, по суті, й стали надалі виконувати роль паперових грошей. У своїх записках про подорож до Китаю відомий італійський мандрівник М. Поло писав, що в той час, коли європейські мандрівники намагаються обертати на золото різні метали, китайські імператори навчились обертати на золото звичайний папір. Він мав на увазі гроші, що вже в XIII столітті були досить поширеними в Китаї. Паперові гроші мали прямокутну форму, містили особливі знаки та печатки. Вони різнилися купівельною спроможністю, під страхом смертної кари були обов’язковими до прийняття. Потрібно сказати, що найбільша кількість підроблених грошей в обігу з’являлась у періоди воєн і нестабільності економіки, спаду платоспроможності національної валюти. Про це свідчить той факт, що протягом Першої світової війни царський уряд Росії неодноразово проводив емісію грошей. Після революції 1917 р. та розпаду Російської імперії деякі її територіальні складові частини, зокрема й Україна, почали випуск національної валюти. Поряд з державними грошима, в обігу перебувала велика кількість грошей, що їх випускали міста та нові уряди. Серед усієї цієї маси значну частку становили фальшиві гроші. У романі «Біла гвардія» М. Булгаков, який жив в описуваний період у Києві, з великою долею іронії змальовує факт перерахунку грошей одним із персонажів, у котрого зі 100 «бумажок» на 8 достатньо явно проглядаються ознаки «фальшування», і це попри те, що на банкнотах навіть містилися погрози смертною карою за фальшування.

У радянський період частка фальшивомонетництва в загальному обсязі злочинів поступово скорочувалася. Цьому сприяли й здійснювані грошові реформи, за якими значно вдосконалювалися захисні властивості грошей. Існувала досить чітка система обліку поліграфічного обладнання, копіювально-розмножувальної техніки та матеріалів, які використовувалися для виготовлення грошей, а також постійно посилювалися покарання за цей вид злочинів. Приміром, у 1961 р. до ст. 24 Закону СРСР «Про кримінальну відповідальність» було внесено доповнення щодо застосування смертної кари за фальшивомонетництво. Аналогічні зміни було внесено до Кримінальних кодексів союзних республік, й УРСР також.

У процесі еволюції грошей — від звичайного товару до суто номінальних паперових грошей (умовного товару), що не становлять цінності як товар, — постійно змінювались і способи їх підроблення. Законодавство різних держав вважало та й сьогодні вважає підроблення грошей тяжким злочином, встановлюючи суворі заходи покарання, нерідко навіть смертну кару.

1.2 Основні елементи захисту сучасних паперових грошей

Основною метою захисту грошей є надання їм такої надійності, яка б створювала умови для розпізнання підробок не тільки спеціалістами та банківськими службовцями, але й звичайними громадянами. Рівень захисту, що надається будь-якою захисною ознакою, безпосередньо повинен бути пов’язаний з його унікальністю й доступністю для розпізнання звичайним громадянам, стійкістю до зміни, імітації чи репродукування. Варто зазначити, що якась одна захисна ознака не є гарантованим захистом грошових знаків. Тільки всі компоненти в комплексі — папір, фарба, вид та спосіб друку, сюжет і кількість ознак — сприяють захищеності купюр конкретного номіналу від підробки.

Безперечно, якість є найкращим власним захистом купюр від підробки. Інакше кажучи, саме технологія виготовлення справжніх грошей і забезпечує рівень надійності захисту їх від підробки. Оригінальні методи друку, матеріали, майстерність роблять справу підробки грошей настільки важкою та дорогою, що втачається сенс їх підробляти. Недарма значна кількість осіб, які підробляли сучасні гроші, заявляють, що їх дешевше вкрасти, ніж підробити. Можна сказати, що більша частина підробок є власне спробою порівняно дешевими способами навіть не відтворити, а імітувати лише деякі ознаки справжніх грошей.

Потрібно пам’ятати, що реальний захист стає ефективним тільки тоді, коли є інструментом, яким можна зі зручністю користуватися.

У різних країнах світу давно дискутується питання про те, чи варто повідомляти громадянам про деякі елементи захисту грошових знаків, а також про появу в грошовому обігу підробок. Позиція Інтерполу зводиться до визнання доцільності не тільки поліцейських методів боротьби зі злочинами, пов’язаними з виготовленням і збутом підроблених грошей. Автори посібника цілком підтримують таку думку: населення, продавці, банківські службовці, касири повинні знати основні захисні властивості грошей. Лише за таких умов фальшивки не будуть знаходити жертв. При цьому зазначимо, що сьогодні українські гривні є однією з найбільш захищених валют у світі.

Як відомо, сучасні гроші мають декілька ступенів захисту. Практично, технологія їх виготовлення на кожній стадії цього складного процесу передбачає створення якогось елемента захисту. Серед цих елементів можна виділити такі як: використання спеціальних матеріалів (паперу, фарби, люмінофорів, різнокольорових ниток, металевих стрічок, магнітних домішок у фарбу та ін.); спеціальних видів поліграфічного друку та технологій нанесення зображень (досить часто зображення й інші елементи купюри виконуються з використанням декількох видів поліграфічного друку в різних комбінаціях, зокрема з маніпулюванням розмірами знаків і елементів); розмірів купюр; точності розміщення різних елементів одного боку купюри щодо елементів другого тощо. Усе це дає змогу отримати високоякісні купюри з хорошим дизайном і високим ступенем захисту від підробок.

Як було сказано вище, для виготовлення грошей застосовується спеціальний папір, якому властива висока технічна та споживча якість. Він є основою грошового знака та значною мірою визначає якість і особливо стійкість готових грошей до зношування. Найважливішою вимогою до грошового паперу є стійкість до зношування. Серед показників, які характеризують папір за цими властивостями, є стійкість на злам і розрив. Паперові гроші в обігу багаторазово згинаються (складаються) та розгинаються. Тож папір має витримувати (не розриватися) кілька тисяч подвійних перегинів (звичайні друковані папери витримують до 20 подвійних перегинів). Висока міцність повинна бути й на розрив. У процесі друку міцність паперу частково знижується. Для забезпечення високої якості та міцності друкованого малюнка грошовий папір має необхідний ступінь білизни, непрозорості, гладкості та прозорості в певних місцях. Він не повинен змінювати свого кольору (білизни) та знижувати механічної міцності під упливом світла, сонячних променів тощо.

Стійкість до «старіння» найбільша в папері, виготовленому з волокон льону та бавовни. Шар фарби на папері повинен добре закріплюватись і бути досить міцним до стирання.

Особливе значення для грошового паперу мають водяні знаки, що є важливим елементом захисту від підроблення. Водяний знак — один з найбільш поширених захисних елементів, який використовується у 87 % банкнот у світі. За даними Інтерполу, зі 130 млн. вилучених фальшивих банкнот лише на 12 % робилися спроби імітувати водяні знаки.

Знак може бути загальним, тобто з постійно повторюваним малюнком, або локальним — малюнком, розташованим на аркуші паперу у визначеному місці. Крім цього, водяний знак, особливо локальний у формі портрета чи іншого малюнка, підвищує художній рівень грошей.

Водяний знак утворюється при відливі паперу внаслідок різної товщини нашарування волокон. Створення виразних і гарних водяних знаків є складним самостійним завданням у технологічному процесі виготовлення паперу. Добре видимий на просвіт, він обов’язково повинен мати злегка розмиті, нечіткі контури. Це пов’язано з тим, що товщина паперу змінюється плавно. Зауважимо, що водяний знак, який виник як клеймо виробника паперу, став тепер невід’ємною частиною захисту грошових знаків.

Часто в папір купюр уводять пластикові, паперові, металізовані чи металеві стрічки. Стрічки можуть бути як повністю зануреними в товщу паперу (приміром, вітчизняні купюри — гривні — практично всі, незалежно від номіналу, мають занурені стрічки), так і частково (стрічки, ща пірнають) — через деякі відстані вони виходять на поверхню купюри. При розглядуванні проти світла така стрічка видається суцільною, а у відбитих променях світла — пунктирною. Крім цього, стрічка може мати магнітні властивості чи флуоресціювати в ультрафіолетових променях, при цьому люмінесценція буває як одноколірною, так і багатоколірною. Досить часто на стрічці розміщують повторюваний мікротекст у прямому та зворотному зображенні.

Фарби, що використовуються при виготовленні паперових грошей, відрізняються від звичайних поліграфічних. Вони більш стійкі до дії різних хімічних речовин і сонячного світла. Іноді у фарби вводиться феромагнітний пігмент і різні інші домішки, що надають їм захисних властивостей та проявляють себе в певних умовах при тестуванні. Магнітною фарбою часто друкують серійні номери (гривні України, рублі Росії) чи фрагменти металографських зображень (долари США). Одноколірний малюнок на різних частинах купюри може бути виконаний двома фарбами, що мають один колір, але різні магнітні та люмінесцентні властивості. Дуже поширеним є використання пігментів, які люмінесціюють під дією ультрафіолету (світіння червоним, зеленим і жовтим кольорами). При друкуванні сучасних банкнот іноді використовують фарби, що мають однаковий колір, але різне відображення в інфрачервоній сфері спектра. Для виявлення всіх описаних ознак існують спеціальні прилади й обладнання, що використовуються в банківських установах і експертних підрозділах. На банкнотах великих номіналів останніми роками часто використовують для друку фарби, що оптично змінюються.

Під дією різних хімічних речовин (пральних порошків; розчинів, використовуваних у хімчистці; розчинників) фарби можуть частково змінювати первісний колір, а іноді й вимиваються компоненти, що світяться під дією ультрафіолетових променів.

Основи технології нанесення зображень на купюри. При виготовленні паперових грошей використовуються декілька способів поліграфічного друку, до того ж, у різних комбінаціях. Попередній малюнок (фонова сітка, різні кольорові розетки) друкується, зазвичай, орловським, ірисовим або звичайним офсетним способом. Основний малюнок на купюрах з великим номіналом — металографією, на дрібних — офсетом.

Надруковані відбитки грошових купюр нумерують на спеціальних верстатах високим друком. На них друкується один або два номери, що складаються з двох літер і номера (на сучасних українських гривнях номер має сім цифр). Нумерація необхідна для обліку випущених купюр, визначення підприємства, працівника, місця, часу виготовлення кожної. Купюр з однаковими номерами не може бути.

Високий друк. Форми високого друку сконструйовані так, що друку-вальні елементи розташовані вище за пробільні, тобто виступають над ними. При друкуванні форма з силою притискується до паперу й фарба, нанесена на друкувальні елементи, видавлюється до країв елементів. При цьому краї надрукованих таким способом елементів досить чіткі, а шар фарби ближче до країв має потовщення. Завдяки опуклим друкувальним елементам папір продавлюється, деформується, і на його зворотному боці проявляється рельєфне зображення. На купюрах більшості країн світу, зокрема й на гривнях України, таким способом виконуються зображення серій і номерів купюр.

Глибокий друк. Форми глибокого друку сконструйовані інакше, ніж форми високого друку. Друкувальні елементи в них заглиблені, розташовуються нижче від пробільних. При друкуванні форма також із силою притискується до паперу. При цьому фарба переноситься та прилипає до паперу, при висиханні утворює випуклий над його поверхнею порівняно товстий шар. Краї надрукованих елементів також чіткі, але шар фарби має потовщення до середини ліній. Для друку грошей використовується один з різновидів глибокого друку — металографський. Це отримання відбитків з гравюри. Оригінальний штемпель (первинна металографська форма) вирізається вручну чи електронним гравіюванням. Друкувальні елементи оригінальної металографської форми (гравюра, орнаменти, гільйо-ширні елементи, тексти та мікротексти) компонуються на одній металевій пластині — матриці.

Плоский друк. Якщо вести мову про плоский друк, який використовується для виготовлення купюр, то доцільно зупинитися на плоскому офсетному, бо тут застосовується саме цей різновид плоского друку. У формах офсетного друку друкувальні та пробільні елементи розташовані в одній площині. Процес друку з таких форм ‘рунтується на вибірковому змочуванні пробільних елементів водою, а друкувальних -жирною фарбою. При друкуванні фарба з форми спочатку переноситься на проміжну еластичну гумову пластину (офсетну), а з неї — на папір. Фарба лягає на відбиток тонким рівним шаром, крізь який добре проглядається структура паперу.

Орловський друк. Це різновид офсетного багатоколірного друку, при використанні якого в елементах отриманих зображень утворюється різкий перехід одного кольору в інший. При цьому перехід є чітким, з різко виділеною межею без перекосів і розривів штрихів, накладення одного кольору на інший.

Райдужний (ірисовий) друк. Також є різновидом офсетного друку. Та, на відміну від орловського, в елементах зображень, надрукованих ірисовим друком, один колір плавно переходить в інший. При цьому чіткої межі переходу немає. Ознаки ірисового друку: плавна зміна кольору при переході одного кольору в інший; точне суміщення (приводка) -ділянок гільйоширних сіток.

Мікротексти розташовують у визначених місцях купюр, часто це номінал купюри, назва держави чи символіка й інші написи, що повторюються по довжині лінії або площині малюнка. Без збільшення мікро-текст схожий на звичайну лінію, а в разі навіть невеликого збільшення його можна прочитати.

Значного поширення набуло нанесення малюнків для сполучення на сучасних купюрах. Одна частина такого зображення виконується з лицьового, а інша — зі зворотного боків банкноти. При розгляданні на просвіт вони повинні точно збігатися та утворювати яке-небудь зображення.

Так звані, кінеграми – це зображення, що змінюються чи проявляються при розгляданні під різними кутами до світла, часто вони друкуються товстим шаром спеціальної фарби, наприклад, номінал у п’ятидесятигривневих купюрах зразка 2004 р., стодоларових — зразка 1996 р. та ін. Крім цього, такі зображення часто виконуються товстим шаром фарби і їх можна відчути на дотик.

Особливе місце серед захисних засобів банкнот посідають люмінофори. Вони використовуються як домішки до фарби, якою виконано зображення, номінал купюри, номер або інший її елемент, а також для нанесення спеціальних невидимих (латентних) позначок у будь-якій її частині. Під дією ультрафіолетових променів така фарба світиться кольором люмінофору, а якщо це невидима позначка, то вона стає видимою та світиться кольором люмінофору.

1.3 Криміналістична характеристика злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей

Для того, щоб розслідування мало цілеспрямований характер, аби від його початку слідчий пішов у правильному напрямку, необхідно розуміти значення боротьби з тим видом злочину, який він розслідує, чітко усвідомлювати мету та завдання розслідування.

Глибоке знання суті та суспільної небезпечності розслідуваного злочину дає слідчому правильні орієнтири, спрямовуючи на встановлення справжніх мотивів злочину, а також інших обставин, які його характеризують.

Розроблення методик розслідування будь-яких злочинів, зокрема й пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, має ґрунтуватися на знанні складу злочину, його особливостей і обставин, які підлягають встановленню в процесі розслідування. Широке коло цих обставин і специфіка їх виявлення, фіксаціїта дослідження потребують участі в процесі розслідування спеціалістів різних служб, які сприяють їх встановленню в межах своєї компетенції. Одним з найважливіших моментів цієї діяльності є організація взаємодії між суб’єктами розслідування. Виявляючи, документуючи, фіксуючи та досліджуючи обставини й речі, що певним чином пов’язані з розслідуваним злочином, суб’єкти розслідування здобувають криміналістично значущу інформацію. Одна частина її вже власне і є доказами в справі, інша — потребує опрацювання та переведення в докази, ще інша-так і залишається орієнтаційною.

Щодо вирізнення кола обставин, які безпосередньо потребують встановлення, та методів, які при цьому використовуються за конкретною групою, видом або типом злочинів, варто зауважити, що це пов’язано з узагальненням і аналізом матеріалів сучасної слідчої, експертної, оперативно-розшукової та судової практики. Практика є основним джерелом теоретичних розробок, методичних положень і рекомендацій щодо розслідування визначених категорій злочинів. Наукові пошуки та практичні напрацювання в цьому напрямку визначили появу поняття «криміналістична характеристика злочинів».

Видається за доцільне коротко зупинитися на криміналістичній характеристиці. Ідея про введення поняття криміналістичної характеристики виникла в 70-х рр. минулого століття, коли стало зрозуміло, що методичні рекомендації щодо розслідування злочинів, які розроблялися на основі кримінально-правових, кримінологічних і кримінально-процесуальних характеристик злочинів, без узяття до уваги їхніх криміналістично значущих ознак, не можуть повною мірою відповідати вимогам слідчої практики й тому не сприяють підвищенню ефективності розслідування.

Вивчення практики розслідування, наукової літератури та законодавства дає підстави говорити, що при розслідуванні злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, обов’язковому встановленню підлягають такі обставини:

наявність підроблених грошей;

спосіб їх виготовлення;

матеріали й обладнання, що використовувалися для цього;

місце виготовлення підроблених грошей;

чому саме такі купюри стали об’єктом підробки;

скільки та яких конкретно купюр було виготовлено, їхні особливості;

як збувалися підроблені гроші (канали збуту);

місця збуту;

засоби доставлення підроблених грошей до місць збуту;

місця складування підроблених грошей і схованки; кому та як збувалися підроблені гроші; скільки і яких купюр було збуто;

мотиви злочину;

особливості даних, які характеризують виготовлювача підроблених грошей;

особливості даних, що характеризують осіб, які транспортували, зберігали, збували підроблені гроші, а також інші обставини.

У криміналістичній характеристиці ці обставини узагальнюються та групуються залежно від предмета доказування й елементів складу злочину. За змістом вони мають певну впорядкованість ознак і щодо характеристики загалом є підсистемами відомостей про істотні обставини злочинів певного видута їх відображення в навколишньому середовищі.

На формування основ методики розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, істотно впливає зміст ст. 199 КК України, в якій визначаються взаємопов’язані діяння, що сукупно та кожне окремо є закінченими злочинами. До таких належать: виготовлення, зберігання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей. Усі ці злочини взаємопов’язані та є ланками єдиного злочинного ланцюга, технології. їх об’єднує те, що обов’язковим їхнім фактором є підроблені гроші. Вони є і предметом виготовлення, і предметом зберігання й транспортування, і предметом збуту.

Підроблені гроші. Дуже важливе значення для аналізу розглядуваного злочину мають відомості про предмет злочинного посягання. У досліджуваній категорії злочинів — це перелічені в ст. 199 КК України предмети: підроблена національна валюта у формі банкнот або металевої монети, іноземна валюта, державні цінні папери, білети державної лотереї. Як свідчить сучасна практика, найчастіше підробляють паперові гроші.

Отже, варто визначити специфіку предмета посягання. По суті, фальшивомонетник, виготовляючи підроблені гроші, як основну мету має за-володіння за їх допомогою матеріальними цінностями, отримання матеріальних послуг, певний зиск. Власне підроблені гроші є лише засобом, за допомогою якого він може мати доступ до матеріальних благ. Отож підроблені купюри в системі засобів, які сприяють отриманню винагороди злочинним шляхом, виконують таку ж роль, як «фомка» при крадіжці чи рушниця при розбійному нападі.

Говорячи про підроблення грошей, не можна не вказати на той фактор, що держава постійно вживає заходів, спрямованих на вдосконалення захисних властивостей грошей. Для цього використовуються: спеціальні матеріали -папір, фарби; спеціальні способи поліграфічного друку та їх поєднання; різні за конфігурацією та видом знаки й символи, зокрема мікротекст; водяні знаки; антисканерні захисні сітки; спеціальні написи — приховані написи та маркування, що читаються в ультрафіолетових променях, тощо; вставки та вкраплення — металізовані й паперові смужки з мікротекстом і без нього, світлі волокна та ін. Усе це сприяє наданню купюрам високого ступеня захисту від підробки. Варто зазначити, що постійно розробляються новітні, дедалі досконаліші способи захисту. Так, останнім часом пропонується використовувати для захисту грошових купюр від підроблення радіочастотні розпізнавальні бирки (РРБ) — мікрочип і антену, розміщені всередині спеціальної пластикової капсули, поміщеної в купюру. Розробники РРБ стверджують, що це стовідсоткова гарантія справжності купюри. Та поки що такі капсули не набули повсюдного запровадження в практику з деяких причин, і одна з них — надто дорога технологія їх виготовлення.

Спосіб і якість підроблення купюр справляють істотний уплив на характер розслідування цієї категорії справ. Від них же прямо залежить і суспільна небезпечність конкретного злочину розглядуваної категорії справ.

В більшості робіт, присвячених розслідуванню цієї категорії злочинів, при розгляді цього питання увага зосереджується на характеристиці способу підроблення чи виготовлення фальшивих купюр. Ми вважаємо, що власне спосіб виготовлення купюр є тільки однією зі складових частин способу вчинення розглядуваної категорії злочинів. Так, С. Ю. Петряєв пише: «Саме шляхом виготовлення певних матеріальних предметів, зовні схожих на гроші, а не іншим шляхом, здійснюється посягання на об’єкт -державний грошовий обіг». Не спростовуючи сказаного, зазначимо, що такий підхід до вивчення проблеми також має обмежений характер.

При ньому залишаються поза увагою інші діяння, пов’язані зі збутом, транспортуванням і зберіганням підроблених грошей.

Всі діяння щодо незаконних операцій з підробленими грішми взаємопов’язані, способи готування, вчинення й приховування в одному випадку необхідно розглядати як складові єдиного цілого: коли всі ланки технології — від виготовлення до збуту — виконуються однією особою чи невеликою злочинною групою, що не має виробленої інфраструктури. В іншому ж випадку, коли виготовлення, зберігання, транспортування та збут підроблених грошей здійснюються організованою злочинною групою, спостерігається чіткий розподіл «праці», що передбачає отримання винагороди за конкретні діяння незалежно від результатів збуту.

Особливістю цієї категорії злочинів є те, що останніми роками вони набувають усе більш організованого характеру. Усім організованим злочинним групам, як відомо, властива сувора конспірація діяльності та ієрархічна поінформованість усіх членів як про діяльність усієї організації, так і про її учасників, що дає можливість у разі затримання, приміром, збувальника, не розкрити джерела виготовлення грошей і не розголосити відомості про організаторів злочинної групи й інших її учасників. Таку інформацію вони навіть при бажанні не можуть повідомити.

Існування організованої злочинної групи передбачає також вибір відповідних способів виготовлення грошей. Зазвичай, це способи, що надають можливість виробляти фальшиві гроші високої якості, порівняно швидко й у великих розмірах. Як виготовлювачів злочинні організації залучають фахівців у галузі поліграфії, граверів, фотографів, програмістів з досвідом роботи на комп’ютерній техніці. їм часто вдається наблизитися до справжньої рецептури паперової маси та фарб, опанувати технологію виготовлення водяних знаків, якісно виконувати всі види поліграфічного друку, успішно й уміло імітуючи елементи захисту справжніх грошей.

Важливим етапом у діяльності з виготовлення та збуту підроблених грошей є готування до вчинення злочину. Воно охоплює: визначення потенційним злочинцем виду валюти для підроблення та конкретних купюр, способу їх виготовлення, зберігання, транспортування й збуту, свої ролі та місця в цій злочинній технології, підбір співучасників, визначення місць зберігання і збуту, способу доставляння підроблених грошей до місця збуту.

Готування до виготовлення передбачає: вибір способу виготовлення купюр (друкуванням, малюванням, аплікацією, копіюванням, копіювання з подальшим відтворенням та ін.), що визначає види необхідного обладнання, засобів і матеріалів; придбання потрібних засобів, обладнання та матеріалів; отримання консультацій, вивчення відповідної літератури, а в разі необхідності залучення певних фахівців до виготовлення. Готування до виготовлення фальшивих грошей є обов’язковим етапом, що характеризує цей злочин, на який необхідно зважати при розслідуванні, а отже, спрямовувати зусилля на встановлення всіх факторів, пов’язаних з готуван ням до виготовлення. Значну допомогу в цьому можуть надати оперативні співробітники ДСБЕЗ, які під час оперативно-розшукових заходів виявляють осіб, що займаються підшукуванням обладнання та матеріалів, а також цікавляться технологією виготовлення грошей. Виявлення злочинних дій, що полягають у виготовленні підроблених грошей, «часто провадиться пошуком ознак кримінального виробництва, що визначаються способом виготовлення фальсифікату. Тож він значною мірою визначає оперативно-розшукову ситуацію»

Способи приховування слідів злочину в характеристиці виготовлення підроблених грошей є своєрідними. Основна мета виготовлення підроблених грошей криється саме в отриманні матеріального зиску від їх збуту. Маскування підроблення досягається підвищенням якості купюр. Водночас виготовлювач, як і будь-який учасник розглядуваного злочину, прагне приховати сліди, знищуючи невдалі екземпляри, тримаючи в недоступних вільному сприйняттю місцях матеріали, заготовки тощо. У разі небезпеки викриття — вживає заходів до їх знищення.

Для виявлення підробленої купюри необхідними є знання в галузі криміналістичного дослідження документів, власне ж дослідження може провести лише кваліфікований спеціаліст-експерт, який, спираючись на фахові знання, дійде висновку щодо способу підроблення, використаного для цієї мети обладнання та матеріалів, визначить особливі ознаки, притаманні саме виявленим зразкам купюр. На основі особливих ознак підроблених купюр складаються розшукові таблиці, за якими здійснюється їх цілеспрямований пошук. Поряд зі знаннями експерта, у встановленні невідомих факторів щодо способу скоєння злочину важлива роль належить оперативним підрозділам.

Говорячи про спосіб готування до зберігання підроблених грошей, візьмімо до уваги, що ця діяльність охоплює: визначення місця зберігання; вибір особи (осіб), якій (яким) можна довірити зберігання; вибір способу транспортування підроблених грошей до місця зберігання та передання їх зберігачеві; вибір способу передання підроблених грошей збувальникові. Вивчення кримінальних справ засвідчило, що для зберігання підроб лених грошей, зазвичай, використовувалися місця постійного проживання виготовлювачів або збувальників. У жодній з цих справ не було встановлено спеціальних місць зберігання, а також осіб, які б займалися тільки зберіганням.

Транспортування підроблених грошей до місця збуту також може мати найрізноманітніший характер. Зокрема, ст. 199 КК України безпосередньо вказує на такі способи транспортування, як перевезення та пересилання, виокремлюючи їх самостійними складами злочинів. Транспортування охоплює: вибір способу транспортування — від перенесення до перевезення різними транспортними засобами та пересилання; обрання маршрутів (що визначається передбачуваними місцями збуту, зберігання і виготовлення); підбір осіб, які б могли здійснити транспортування; вибір способу передання підроблених грошей на зберігання чи збувальникові.

Збут підроблених грошей є завершальним етапом цієї злочинної технології. Решту діянь зі збуту, незважаючи на те, що законодавець виокремлює їх як самостійні склади злочинів, можна розглядати як фактично підготовчі. Вибір способу збуту часто визначається видом грошей (національна чи іноземна валюта), якістю виготовлених купюр (рівнем відповідності справжнім), їхнім номіналом і низкою інших ознак.

До способу готування до збуту та безпосередньо збуту належать: визначення осіб чи організацій для збуту (потенційних потерпілих); підбір осіб, які б могли здійснити збут; вибір способу зв’язку з виготовлювачем, транспортувальником або зберігачем підроблених грошей; вибір способу передання та розподілу грошей або товарів, здобутих у результаті реалізації підроблених грошей; вибір місця й часу збуту; вибір способу безпосереднього передання купюр і отримання замість них товару чи нефальшивих грошей.

Вибір місця виготовлення підроблених грошей залежить від цілої низки факторів: ступеня організації злочину (невелика злочинна група зі слабким ступенем організації, організована злочинна група); від способу виготовлення й обладнання, що застосовується для цього; від особистості виготовлювача та ін. Так, місцем виготовлення грошей способом малювання й аплікації, коли спеціальне обладнання не потрібне (достатніми засобами є олівець, фарби, ножиці, клей та інші щонайпростіші матеріали), найчастіше є житлові та підсобні приміщення осіб, які безпосередньо здійснюють підроблення. За такого способу фальшивомонетники, зазвичай, використовують будь-який час, вільний від інших занять.

Досить поширеним сьогодні є спосіб виготовлення з використанням копіювально-розмножувальної та комп’ютерної техніки, а також поліграфічним способом. Місцем виготовлення підроблених грошей у такому разі є місце розташування цієї техніки: житлові та підсобні приміщення громадян, службові приміщення фірм і офісів, підприємств. Основна вимога до такого місця полягає в наявності достатнього та придатного для виготовлення підроблених грошей обладнання й можливості його використання, а також у забезпеченні конспірації своєї діяльності.

Час виготовлення безпосередньо пов’язаний з місцем. Якщо це житлове чи спеціально пристосоване саме для виготовлення фальшивих грошей приміщення, то час може бути найрізноманітнішим. Коли ж це приміщення фірми чи підприємства, то в такому разі для виготовлення фальшивих грошей обирають, звичайно, неробочий час певного підприємства (ніч, вихідні дні, свята тощо).

Засобом транспортування може бути будь-який транспортний засіб, і хоча безпосередньо місце вчинення злочину при цьому чітко не визначається, необхідним є встановлення конкретного розміщення підроблених грошей у цьому засобі, їх упакування, документів на багаж та ін.

Місцями зберігання можуть бути як житло громадян, так і приміщення різних фірм та підприємств, а також обладнані схованки в найрізноманітніших важкодоступних місцях.

Не менш важливим у криміналістичній характеристиці є такий елемент, як особа злочинця.

Цей елемент, як і всі попередні, може розглядатися стосовно однієї особи, що виконує всі операції з підробленими грошима від виготовлення до збуту, а також щодо осіб, які належать до організованого злочинного угруповання з чітким розподілом ролей, відпрацьованою системою зв’язку та спілкування між її учасниками.

Необхідно зазначити, що найважливішими моментами в аналізованій злочинній технології є виготовлення та збут. Ці діяння вимагають від виконавців особливої підготовки й наявності знань. До того ж, знань різнобічних. Так, якщо для виготовлення необхідними є знання в галузі поліграфії, технології виготовлення грошей, їхніх захисних властивостей, уміння працювати з обладнанням, то для збуту потрібні комунікабельність, уміння визначити потенційну жертву, спокійність у поведінці при збуті

Особа потерпілого. Говорячи про особу потерпілого чи особу, яка отримала підроблену купюру, варто вказати на те, що нею може виявитися будь-яка особа, котра здійснює операції купівлі-продажу тощо. Найчастіше наражаються на ризик отримати підроблені гроші особи, що купують товари на ринках, у місцях великого скупчення людей, а також увечері та вночі. До того ж, як зазначалось, імовірність отримання підробленої купюри тим вища, чим вища її якість. За даними інтерв’ювання, з 217 опитаних у період 2004-2008 рр. 48 осіб особисто отримували підроблені гривні чи долари, а 62 особи відповіли, що підробки отримували їхні знайомі під час яких-небудь операцій. Результати інтерв’ювання свідчать про досить високий ступінь імовірності отримання підроблених грошей мешканцями України.

Сліди злочину. Дуже важливим фактором, який характеризує злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей, є матеріальні сліди злочину. Саме їх покладено в основу відтворення картини вчиненого злочину, а також взаємозв’язків між окремими його складниками — елементами й епізодами.

Відомо, що подія злочину, відбуваючись у матеріальному світі, відбивається в свідомості осіб, які її спостерігали, а також на різноманітних носіях матеріального світу. Особи як суб’єктивні носії інформації (ідеальні) постають у процесі розслідування як свідки, обвинувачені, по-собники, потерпілі й інші учасники кримінального процесу. Оскільки основною формою відтворення ідеальних слідів є мова, то й виявляються, а також фіксуються вони в ході вербальних слідчих дій (допит, очна ставка, відтворення обстановки й обставин події та ін.).

Як основні предмети — речові докази — за цією категорією злочинів важливе місце посідають підроблені купюри. Вони є носіями інформації про обладнання, фарби, папір та інші матеріали, що використовувалися для їх виготовлення. Крім цього, на купюрах можуть бути виявлені сліди людини — як відбиток, так і речовина, що може мати істотне значення при встановленні зв’язку: підроблена купюра-злочинець-потерпілий. Незалежно від виду злочину чи ланки розглядуваної злочинної технології- виготовлення, транспортування, зберігання чи збут-сліди людини можуть виявитися на різних об’єктах і слугувати засобом установлення як фактів, які безпосередньо стосуються предмета доказування, так і проміжних. Виявлення ж слідів барвників та інших матеріалів, використовуваних для виготовлення, заготовок купюр, забракованих купюр тощо є найбільш характерним у місці виготовлення, а також на одязі й тілі виготовлювача. У місцях зберігання та на засобах транспортування характерними слідами будуть власне підроблені купюри, пакувальні матеріали, матриці, барвники, папір, інші матеріали та предмети. Усі вони потребують ретельного огляду й дослідження з використанням спеціальних знань, з-поміж яких основними є знання фахівця-криміналіста.

Розділ 2. Організація розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей.

2.1 Загальна структура розслідування злочинів

Розслідування злочинів — це процес добування, осмислення та використання інформації, за допомогою якої формується уявлення про пізнаваний об’єкт. Інформація при цьому є і об’єктом пошуку, і засобом пізнання. Слідчий, здійснюючи розслідування, отримує її з різних джерел. Для встановлення істини в розслідуваній справі не останнє значення має оперативно-розшукова інформація, що здобувається оперативними працівниками ДСБЕЗ. Достатньо важливим є обмін інформацією між різними службами та працівниками, він становить значну частину взаємодії між слідчим, у провадженні якого перебуває конкретна кримінальна справа за фактами, пов’язаними з виготовленням і збутом підроблених грошей та іншими службами. Оскільки взаємодія передбачає взаємний обмін інформацією, то в основі всіх рішень, які приймаються в справі, лежить різноманітна інформація. Як слушно зауважив В. О. Образцов, «інформація — це повітря, а інформаційні процеси — кровоносні судини зазначеної діяльності. Чим чистіші, якісніші, насиченіші киснем інформаційні потоки, чим ширший і надійніший інформаційний масив, тим ефективніше відбувається процес прийняття та реалізації правильних, адекватних ситуаціям, які складаються, правових і криміналістичних рішень на всіх стадіях розслідування, на всьому величезному просторі його «Кулико-вого поля» битви за інформацію».

Зміст первинної інформації щодо розслідуваного факту виготовлення чи збуту підроблених грошей у міру її пізнання й оцінки дає слідчому змогу оцінювати ситуацію, що склалася, висувати версії та організовувати проведення слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, спрямованих на пошук і збирання нової інформації, а потім, використовуючи її в комплексі, приймати об’єктивне рішення в справі. Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей — це досить складні та небезпечні злочини.

Предметом купівлі-продажу, їх транспортують від місця виготовлення чи придбання до місця збуту, при цьому використовуючи різні доступні засоби комунікації. Місце виготовлення може розташовуватися в одному населеному пункті чи на значній відстані від місця збуту, іноді фальшивомонетники виготовляють підроблені гроші за кордоном. У цьому циклі часто бере участь група осіб, кожна з яких виконує безпосередньо їй відведену функцію. Як показує слідча практика, збувальник може не тільки не знати виготовлювача, а й навіть не мати гадки про місце, де було виготовлено підроблені гроші. Та, незалежно від змісту всього злочинного ланцюжка, завжди виявлення злочину починається з наявності якоїсь кількості вихідної інформації про розслідувану подію, а також з необхідності проведення комплексу слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, спрямованих на розслідування кожного конкретного факту.

Своєчасне та швидке виявлення ознак цього злочину, встановлення всіх обставин, необхідних для правильної кваліфікації дій кожного співучасника, з’ясування його ролі, ступеня участі й поінформованості про кожну ланку «технологічного» ланцюжка від виготовлення до збуту, а також установлення всіх епізодів злочинної діяльності є основним завданням розслідування. Досягнення цих цілей немислиме без чіткої, добре налагодженої взаємодії з різними службами та підрозділами органів внутрішніх справ і, насамперед, з відділами по боротьбі з економічною злочинністю та НДЕКЦ.

Слідчий же повинен чітко уявляти джерела отримання інформації, можливість її використання в процесі доказування, сутність, завдання та значення оперативних комбінацій, щоб комплексно застосовувати ці засоби для встановлення об’єктивної істини при розслідуванні зазначеної категорії злочинів.

Отже, проведення оперативно-розшукових заходів має плануватися заздалегідь і в разі необхідності узгоджуватися зі слідчим, який як організатор роботи групи з розслідування злочину одержує право керівництва її членами.

В інформаційному аспекті розслідування будь-якого злочину, й виготовлення та збуту підроблених грошей також, можна розглядати як процес виявлення, дослідження, зберігання передання й використання криміналістично значущої інформації. Особливість такого процесу полягає в тому, що подія злочину щодо розслідування практично завжди є подією минулого. Кінцевим результатом розслідування є закінчена провадженням кримінальна справа, що є впорядкованою інформаційною моделлю розслідуваної події. Увесь хід розслідування можна визначити як процес її побудови. Під час слідчих дій відбувається виявлення та фіксація інформації. На її основі виникають найпростіші моделі, у яких систематизується інформація про певні об’єкти, факти й обставини. Ці найпростіші моделі, своєю чергою, зв’язуються в загальну систему розслідування. Отримана в процесі окремих слідчих дій інформація оцінюється з позицій її доказового значення та посідає в загальній моделі своє місце, добудовуючи її.

Загальні завдання розслідування виготовлення та збуту підроблених грошей, як і будь-якого іншого злочину, випливають зі змісту ст. 2 КПК України, серед яких виділено «швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону»

Сструктуру розслідування виготовлення та збуту підроблених грошей:

реагування на привід до порушення кримінальної справи — перевірка інформації, що надійшла, про виявлення підроблених грошей, певну особу, яка займається їх виготовленням, збутом або транспортуванням;

проведення початкових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення: обставин виготовлення та збуту підроблених грошей; злочинців і їхніх спільників; свідків; фактів виявлення аналогічних грошей тощо (діяльність підпорядкована основній меті -встановленню та викриттю збувальника, виготовлювача);

проведення подальшого розслідування й оперативно-розшукових заходів, виявлення всіх учасників виготовлення, збуту та транспортування, решти обставин, що впливають на ступінь вини й характеризують особу злочинця, визначення причин і умов, які сприяють вчиненню злочину, та ін.;

завершення розслідування та складання обвинувального висновку.

Проведені дослідження дають змогу визначити коло відомостей, які формують типові ситуації, що виникають за фактами виготовлення та збуту підроблених грошей. Пропонуємо розглянути типові чинники, для початкового етапу розслідування вказаної категорії злочинів, виокремивши об’єктивні чинники, пов’язані з особливостями виготовлення та збуту підроблених грошей, а також наявністю інформації про них.

До таких чинників, зокрема, належать:

наявність предмета (підроблена купюра);

наявність матеріально фіксованих слідів виготовлення й об’єктів, які використовувалися при виготовленні;

наявність матеріальних слідів злочинця;

відомості про засоби та методи, що застосовувалися для виготовлення підроблених грошей;

відомості про спосіб транспортування підроблених грошей від місця виготовлення до місця збуту;

відомості про спосіб збуту;

відомості про місце виготовлення, зберігання, транспортування та збуту;

відомості про час виготовлення, зберігання, транспортування та збуту;

відомості про особу виготовлювача (виготовлювачів);

відомості про особу збувальника (збувальників);

відомості про осіб, які зберігали, пересилали, перевозили підроблені гроші;

відомості про особу потерпілого чи про особу, що прийняла підроблені гроші;

відомості про інших співучасників (осіб, які доставляли, пересилали, зберігали підроблені гроші, а також передавали чи продавали* їх збувальникам).

2.3 Алгоритм слідчих дій при виявленні й розслідуванні злочинів

Початковий етап розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, безпосередньо стосується вирішення питання про порушення кримінальної справи. Як уже зазначалося, для порушення кримінальної справи необхідною умовою є наявність приводів і підстав, що, своєю чергою, визначається наявністю достовірної інформації. Ця інформація, з одного боку, становить основу фабули постанови про порушення кримінальної справи, з іншого, — визначає слідчу ситуацію початкового етапу розслідування.

Розглянемо три найтиповіші слідчі ситуації, що трапляються при розслідуванні виготовлення та збуту підроблених грошей, розмежувавши їх за ступенем сприятливості: найменш сприятливу, проміжну та найбільш сприятливу.

Як відомо, загальним завданням розслідування на початковому етапі є встановлення особи злочинця(-ців) і збирання доказів, достатніх для пред’явлення йому (їм) обвинувачення. Вирішенню ж його сприятиме послідовне виконання цілої низки завдань, таких як встановлення часу та місця збуту виявленої купюри, особи, що прийняла її у збувальника, виявлення свідків і матеріально фіксованих слідів та ін.

У встановленні всіх складових виготовлення та збуту підроблених грошей переважають ситуації, в яких розслідування починається від моменту виявлення підроблених грошей, а отже, і напрямок — від купюри до збувальника, а потім — до виготовлювача. Однак у практиці розслідування може статися й така ситуація, коли його хід відбуватиметься від виготовлювача до збувальника. Це стає можливим за умови вмілої організації оперативно-розшукової роботи, коли в результаті проведених оперативно-розшукових заходів встановлюють місце виготовлення та виготовлювача(-чів), а потім встановленню підлягає збувальник. При розслідуванні виготовлення та збуту підроблених грошей, вчинюваних злочинною групою, встановлення мережі збувальників відбувається найчастіше саме в такий спосіб.

Завдання, притаманні цій ситуації:

визначення способу виготовлення купюри, обладнання, що застосовувалося для цього, та можливого його розміщення;

встановлення факту збуту й усіх пов’язаних з ним обставин (часу, місця, способу, свідків, особи збувальника й особи, яка безпосередньо прийняла купюру);

визначення особи виготовлювача й усіх пов’язаних з процесом виготовлення обставин;

встановлення злочинних зв’язків між учасниками виготовлення та збуту.

Усі ці завдання взаємопов’язані, розв’язання одного з них, зазвичай, зумовлює виконання іншого чи прямо вказує шлях до цього.

Продуктивність розслідування завжди залежить від глибини дослідження кожного відомого фактора, обставини. Таке дослідження (перевірка) факторів відбувається в процесі проведення початкових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів. Практика засвідчує, що там, де оперативний працівник і слідчий працюють в атмосфері узгоджених дій, суворого дотримання вимог законів, не виникає конфліктних ситуацій, швидко й вдало реалізуються оперативні матеріали, у збиранні орієнтаційної інформації та доказів успішно застосовуються процесуальні й непроцесуальні методи, найбільш якісно провадиться слідство. Тільки взаємний обмін необхідною для розслідування інформацією, отримуваною як слідчим, так і оперативним працівником, дає можливість координувати оперативні заходи та слідчі дії, своєчасно й тактично грамотно виконувати слідчі дії, вміло використовуючи оперативно-розшукові відомості. Крім цього, взаємодія слідчого й оперативного працівника починається ще на стадії вирішення питання про порушення кримінальної справи. При цьому слідчому вдається виділити в матеріалах, зібраних оперативним працівником, деякі важливі для подальшого розслідування деталі, на які оперативний працівник може не звернути уваги, визнавши їх незначними, побачити, так звану, судову перспективу.

Сучасні досягнення в галузі техніко-криміналістичного дослідження документів (одним з об’єктів якого є грошові купюри) допомагають визначити спосіб друку, яким виконано досліджувану купюру, що, своєю чергою, дає змогу визначити вид, а в деяких випадках і модель обладнання, що застосовувалося. Така інформація є необхідною. її наявність надає можливість звузити коло пошуку до осіб, які мають у своєму розпорядженні хоча б доступ до такого обладнання. Іноді зі способу виготовлення можна судити про особу виготовлювача купюри. Наприклад, намалювати її могла тільки людина, що має навички малювання, виготовити з використанням поліграфічного обладнання -тільки особа, яка має до нього доступ і також навички чи знання в галузі поліграфії. Більше того, в нинішніх умовах виявлення підроблених купюр, виготовлених з використанням поліграфічного обладнання, зазвичай, свідчить про те, що виготовленням і збутом займається група осіб або організоване злочинне угруповання, ця діяльність пов’язана з істотними матеріальними витратами на виготовлення підробок.

Розглянемо дії, можливі та необхідні для встановлення невідомих обставин у розслідуваній справі й закріплення відомих. Почнемо з підробленої купюри як одного з відомих факторів, які формують ситуацію, та носія криміналістично значущої інформації про інші.

У такій ситуації після порушення кримінальної справи в її матеріалах, звичайно, містяться заяви та пояснення особи чи організації, що виявила купюру, довідка підрозділу НДЕКЦ, може бути протокол огляду місця події. Інакше кажучи, матеріали, достатні для порушення кримінальної справи.

Маючи висновок експерта (джерело доказів) або хоча б інформацію орієнтаційного характеру про модель принтера, можна цілеспрямовано вести пошук виготовлювача. Коло осіб у цьому разі звужується до рівня власників і користувачів персональних комп’ютерів, які використовують принтери чи копіювальні апарати, до того ж, певної моделі. Цей фактор необхідно брати до уваги при визначенні осіб, задіяних у розкритті злочину для виявлення виготовлювачів. Як типові версії, що ґрунтуються на інформації, отриманій у результаті проведеної експертизи, у разі встановлення факту виготовлення купюри з використанням копіювально-розмножувальної техніки чи принтерів стосовно особи виготовлювача та місця виготовлення можна висунути такі:

підроблені купюри виготовлено людиною, що має навички роботи з персональним комп’ютером і відповідним периферичним обладнанням у домашніх умовах;

підроблені купюри виготовлено людиною, яка має навички роботи й доступ до персонального комп’ютера та відповідного периферичного обладнання чи копіювального апарата завдяки виконанню службових обов’язків.

Якщо ж встановлено, що купюру виготовлено з використанням поліграфічного друку, то можна висунути версії:

купюри виготовлено особою(-ми), котрі мають навички роботи на поліграфічному обладнанні та доступ до нього завдяки виконанню службових обов’язків, на робочому місці;

купюри виготовлено особою(-ми), які мають навички роботи на поліграфічному обладнанні, спеціально придбаному для виготовлення підроблених грошей (воно може розташовуватися як удома, так і в службовому приміщенні).

Наступна дія, котру необхідно провести з купюрою, — це перевірка її за обліком виявлених підроблених грошових знаків у підрозділах НДЕКЦ, з подальшим поставленням її на облік. Перевірка за названим обліком дасть змогу отримати інформацію про те, чи вперше виявлено підроблені гроші з ознаками, притаманними виявленій купюрі, а також про місця її виявлення. Це створює умови для координації діяльності всіх підрозділів, які виявляли аналогічні купюри, та для ведення більш цілеспрямованого пошуку. Узагальнення інформації сприяє встановленню регіонів і конкретних типових місць збуту. Аналіз матеріалів, можливо, надасть можливість встановити осіб, яким вони збувалися, а також отримати конкретніші відомості про особу збувальника(-ників). Одержання такої інформації, своєю чергою, позитивно вплине на слідчу ситуацію та змінить її в бік поліпшення, поступово звужуючи коло пошуку.

Допит має бути деталізованим. Треба пам’ятати, що інколи особи, які виявили в себе гроші навіть з явними ознаками підроблення, намагаються приховати цей факт і якнайшвидше позбутися їх у будь-який спосіб — від викидання до збуту іншим особам. Це сприяє подальшому поширенню підроблених грошей. Іноді виникають ситуації, коли продавці чи касири, виявивши підроблену купюру, повідомляють про це вищій посадовій особі, власникові фірми. Проте останній замість того, аби сприяти виявленню джерела поширення підроблених грошей, вимагає від осіб, які виявили підробку, покласти в касу свої гроші, оскільки прийняття ними підробки, на його думку, трапилося через їхню неуважність. Такі дії змушують осіб, які виявили підроблені гроші, приховувати факти їх виявлення взагалі (те, про що йшла мова раніше), крім цього, вони відкривають шлях до безкарності й поширення підроблених грошей. Тоб то, тактику допиту осіб, які виявили підроблені гроші, необхідно будувати, зважаючи на можливості існування приховування таких фактів.

З’ясовані під час допиту відомості про місце, час і обставини збуту, поведінку та прикмети ймовірного збувальника можуть бути використані при проведенні оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення його особи. Окрім допиту, провадяться обшуки за місцем проживання й роботи затриманого з метою виявити докази, що свідчать про заняття збутом підроблених грошей. У разі потреби може бути проведено освідування такої особи, необхідні експертизи. Ця особа може бути також пред’явлена для впізнання свідкам, потерпілому, а в разі встановлення причетності її до інших фактів збуту-іншим потерпілим і свідкам. Якщо в процесі розслідування зібрано достатню кількість доказів вини особи, то їй пред’являють обвинувачення та розслідування переходить до наступної фази. Від моменту пред’явлення обвинувачення починається наступний етап розслідування.

Незалежно від результатів допиту й інших слідчих дій необхідно провадити стосовно такої особи оперативно-розшукові заходи. Характер цих заходів залежить від обраного запобіжного заходу та низки інших обставин. Відомо, що місцем виготовлення підроблених грошей, зазвичай, бувають приміщення чи ділянки приміщення. Це можуть бути житлові будинки та квартири (кімнати в них), різні підсобні приміщення (комори, сараї), службові приміщення підприємств і організацій, на яких працює виготовлювач. У разі виявлення такого місця необхідною слідчою дією, залежно від конкретної ситуації, може провадитися його огляд або обшук. У процесі цих дій відбувається примусове обстеження місця, всіх об’єктів, розміщених там, а також прилеглої території. Незалежно від виду слідчої дії, зусилля слідчого й оперативних працівників мають спрямовуватися на пошук як специфічних (тих, які вказують на можливість виготовлення підроблених грошей), так і звичайних, «традиційних» слідів відбитків і виділень (слідів рук, ніг, взуття, слини та ін.). Традиційні сліди можуть відіграти істотну роль у встановленні причинових зв’язків особи, підозрюваної у виготовленні фальшивих грошей, з конкретним місцем і виявленими предметами. Носії такої інформації- поверхні будь-яких предметів, з якими міг контактувати під час перебування в приміщенні виготовлювач, а також недопалки, гребінці, волосся тощо, отже, необхідно ретельно досліджувати ці предмети та приміщення. До участі в такій слідчій дії залучають фахівця-криміналіста.

При встановленні факту виготовлення підроблених грошей з використанням електрофотографічного друку під час провадження огляду й обшуку орієнтуються на пошук копіювально-розмножувальної та комп’ютерної техніки з приладом виведення — лазерним принтером. У разі використання струминно-краплинного друку — на пошук комп’ютерної техніки з приладом виведення — струминним принтером*. Оглядаючи таку техніку, потрібно зважати на специфіку інформації, що зберігається в пам’яті комп’ютера. Тож з метою забезпечити її збереження для подальшого дослідження та використання як доказів до участі в слідчій дії залучаються спеціалісти в галузі комп’ютерних технологій.

Окрім оглядів і обшуків, на місці виготовлення можна здійснити відтворення обставин і обстановки події. До перших дій, спрямованих на викриття особи у виготовленні підроблених грошей, належать: особистий обшук, огляд її одягу та, в разі необхідності, освідування. Під час особистого обшуку в кишенях одягу можуть бути виявлені різноманітні предмети: підроблені купюри, заготовки до них (папір), зіпсовані купюри, дискети з графічними зображеннями тощо. На поверхні одягу чи на тілі також можуть бути виявлені сліди фарби та ін. Для встановлення причинових зв’язків виготовлювача з обладнанням і приміщенням, у якому воно розміщується, останній піддається дактилоскопіюванню, а в разі потреби в нього беруться інші необхідні зразки для порівняльного дослідження (взуття, кров, слина тощо).

Початок наступного етапу розслідування пов’язують з пред’явленням обвинувачення особі, що обґрунтовано підозрюється у вчиненні злочину.

Серед завдань наступного етапу необхідно виокремити: встановлення усіх епізодів злочинної діяльності, якщо такі не було встановлено; усіх осіб, прямо чи непрямо причетних до виготовлення, збуту або інших операцій з підробленими грішми; кількості виготовлених підроблених грошей; місць збуту, зберігання підроблених грошей; розміру шкоди, заподіяної державі; повного комплексу причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, таін.

Аналізуючи обставини, притаманні типовим ситуаціям початкового етапу розслідування, можна дійти висновку, що друга (коли встановлено особу, яка займалася збутом підроблених грошей) і третя (коли встановлено осіб, що займалися збутом і виготовленням підроблених грошей) після пред’явлення обвинувачення цим особам автоматично переходять до наступного етапу розслідування. Отже, перелік основних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів для встановлення нез’ясованих обставин буде аналогічним відповідним ситуаціям. Однією з важливих слідчих дій, що провадяться на наступному етапі розслідування, є обшук з метою виявлення різних джерел доказів, які підтверджують причетність обвинуваченого до злочину. Для забезпечення відшкодування матеріальної шкоди накладається арешт на рахунки, вклади та майно обвинуваченого.

Поряд зі слідчими діями, здійснюють комплекс оперативних заходів, спрямованих на. виявлення невстановлеиих свідків, злочинних зв’язків і фактів злочинної діяльності, а також інших обставин, необхідних для встановлення істини в розслідуваній справі.

2.3 Планування розслідування злочинів

Виготовлення та збут підроблених грошей належать до категорії злочинів, за якими вихідні дані від початку розслідування містять вказівки на злочинний характер дії. Ще в процесі перевірки вихідної інформації слідчий і оперативний працівник отримують відомості про деякі обставини злочину й особу злочинця. На основі оцінки ситуації, що склалася, й особистого досвіду слідчий робить припущення про обставини вчиненого злочину, а також про ті або інши фактори чи явища, що його стосуються. Ці припущення називаються версіями. В основу побудови версій можуть бути покладені дані, що характеризують усю подію загалом, або окремі факти й обставини, які її стосуються.

Отже, значення версій для розслідування вельми істотне. Саме версія визначає напрямок розслідування на певному етапі. Водночас значення версій не можна переоцінювати, бо поки версія залишається припущенням і не стане доведеним результатом, вона не зможе слугувати підставою для прийняття рішення.

Жодна версія, якою б правдоподібною вона не видавалась, не дасть результату, якщо не буде забезпечено її реальну перевірку. Розв’язати завдання, що стоять перед розслідуванням, без чіткої організації роботи, без координації зусиль різних служб і підрозділів, без цілеспрямованого планування всієї цієї багатогранної діяльності досить складно, а в деяких випадках просто неможливо. Логічним продовженням і закріпленням мисленнєвого процесу слідчого з висування версій та їх перевірки є планування розслідування. Планування розслідування є зовнішній бік організаційного й творчого боку складної розумової роботи слідчого, спрямованої на повне та об’єктивне розслідування. Це, передусім, мисленнєва діяльність, результати якої відбиваються в плані. У криміналістичній літературі є кілька визначень поняття планування.

Тож планування — це мисленнєвий процес. Він складається з логічних операцій, відчуттів, сприйняття, різних психологічних актів, за допомогою яких здійснюється творчий пошук варіантів найкращої побудови розслідування, шляхів і способів відшукання доказів, та й встановлення істини в справі. Загалом, планування розслідування — це його організаційне, спрямо-вувальне підґрунтя. Воно має здійснюватися при розслідуванні в кожній конкретній справі, провадженні кожної слідчої дії, в роботі слідчого загалом.

Планування покликане забезпечити повноту, швидкість і якість розслідування за мінімальних витрат часу, сил і засобів. Його цілі полягають у такому:

визначити напрямки діяльності слідчого, конкретний зміст його роботи з розслідування злочину на всіх етапах;

забезпечити ефективне застосування засобів і прийомів роботи з доказами;

раціонально розподілити роботу між учасниками розслідування, передбачити їхню взаємодію та узгодженість дій тощо.

Звісно, однакових планів не може бути. Зміст кожного з них залежить від конкретних обставин справи, проте слідчий може застосовувати вироблені практикою загальні принципи планування, зокрема обгрунтованість, динамічність та індивідуальність.

Раціонально складений план завжди містить визначення кола обставин, які підлягають встановленню, методів, що забезпечують встановлення, а також конкретних виконавців і строків виконання. Питання про те, хто виготовляв, транспортував, зберігав і збував підроблені гроші, належать до основних, на які необхідно отримати відповіді в процесі розслідування. Однак, поряд з ними, встановленню підлягають інші обставини, що безпосередньо пов’язані з подією злочину (спосіб, час і місце виготовлення, зберігання, транспортування та збуту; знаряддя злочину, їхнє розміщення, стан, кількість виготовлених і збутих купюр тощо). Важливо запланувати з’ясування обставин, які сприяли вчиненню злочину, а також тих, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Форми планування, як і види планів, можуть бути різноманітними. З огляду на особливості розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, що полягають у необхідності якнайтіснішої взаємодії слідчого з підрозділами ДСБЕЗ, найбільш прийнятною формою планування є складання спільних планів слідчих дій і оперативно-розшукових заходів як загального плану розслідування. Водночас для виконання деяких пунктів загального плану, зважаючи на специфіку завдань, які виконує конкретний підрозділ, складаються окремі плани.

В узгодженому плані відбиваються версії, висунуті в справі, обставини, що підлягають з’ясуванню, слідчі дії та орієнтовні оперативно-розшукові заходи. Усі заходи повинні бути скоординовані. Немає сенсу деталізувати кожний планований захід, достатньо зазначити лише загальні напрямки розслідування, слідчі й інші дії, що потребують спільних зусиль. Місце ж деталізації буде відведено в планах, які складають слідчі й опер-працівники.

У загальному плані з розглядуваної категорії кримінальних справ оперативно-розшукові заходи зазначаються без розшифрування методів їх здійснення. Якщо обсяг таких заходів великий, то складаються самостійні плани оперативно-розшукових заходів, копії їх передаються керівникові групи. Зі змістом їх можуть знайомитися інші слідчі — члени слідчо-оперативної групи.

Зміст плану розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, насамперед, визначається фактичним матеріалом, який мають слідчий і оперативний працівник до початку чи на конкретний момент розслідування. Його зміст значною мірою залежить від того, що було підставою до порушення кримінальної справи та початку розслідування — виявлення підроблених грошей, факт їх збуту чи реалізація оперативних матеріалів. Нерідко початкові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи провадять одні працівники, а потім справа передається за підслідністю або територіальністю іншому органові.

У будь-якому разі складання плану розслідування доцільно починати з вивчення початкових даних. Це можуть бути як матеріали дослідної перевірки, так і матеріали досудового слідства у справі.

План розслідування в кримінальній справі може доповнюватися календарним планом розслідування, що складається в справі на кожний день. У ньому не лише відображають назву слідчої дії та час її виконання, а й передбачають час на підготовку до її проведення (вивчення матеріалів кримінальної справи, спеціальної літератури, складання планів проведення слідчих дій, виклики їх учасників), технічну роботу в справі (складання постанов, запитів, обвинувального висновку тощо).

Календарний план наочно подає послідовність виконання процесуальних, слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, визначених у плані розслідування, а також дає можливість уникнути накладок і ефективно використати робочий час слідчого.

Розділ 3. Особливості тактики проведення деяких слідчих дій у справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей.

3.1 Тактика допиту

Допит- це найпоширеніша слідча дія. Навряд чи вдасться знайти хоча б одну кримінальну справу, в якій би не провадилися допити. Значення допиту для розслідування та встановлення всіх обставин у справі є неоціненним. Тільки завдяки допиту стає можливим виявлення обставин, які пом’якшують, виключають або обтяжують відповідальність- визнання обвинуваченим своєї вини й активне сприяння розкриттю злочину, викриттю співучасників, відшуканню схованого обладнання та матеріалів, нереалізованих і вибракуваних підроблених грошей або, навпаки, відсутність щонайменших ознак каяття й активної протидії слідству. Допит може кинути світло на причини й умови, що сприяли здійсненню злочину, надати додаткові докази в справі, виявити нові епізоди злочинної діяльності обвинуваченого чи взагалі виявити не пов’язані з розслідуванням факти злочинної діяльності інших осіб.

Правильне проведення допиту дає можливість значно раціоналізувати робочий процес слідчого, відмовитися від провадження повторних і додаткових допитів, швидше та повніше з’ясувати обставини, що цікавлять слідство, правильно обрати запобіжний захід і відтак визначити відповідне покарання. Основна мета допиту — одержання достовірної та повної інформації про обставини, що підлягають доказуванню, та інші, які сприятимуть розкриттю злочину. При цьому якість показань особи, що здійснила яку-небудь з дій, передбачених ст. 199 КК України, визначається не стільки визнанням своєї провини, як тією інформацією про злочин, що міститься в її показаннях. Адже, отримавши достовірну, повну й точну інформацію, наприклад, про особливості способу, що застосовувався для виготовлення підроблених грошей, місце, час їх виготовлення й інші обставини злочину, слідчий має реальну можливість визначити, де, що, коли та які раніше невідомі йому факти він може виявити.

Серед основних обставин, які підлягають встановленню в процесі допиту осіб у справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей, виділимо:

дані про подію злочину;

відомості про місце, час і спосіб виготовлення підроблених грошей, час та місце зберігання, час і спосіб транспортування, час, місце та спосіб збуту;

відомості про особу, що підробляла, зберігала, транспортувала та збувала грошові знаки;

інформацію про обладнання й матеріали, що використовувалися для виготовлення підроблених грошей, їхні кількість, характерні ознаки, місце їх придбання, зберігання, умови та час експлуатації;

відомості про спосіб виготовлення, якість і основні прикмети підроблених грошей, про технологію виготовлення (кількість операцій, це було звичайне копіювання чи додатково здійснювалася імітація захисних властивостей, вибраковка невдалих купюр та ін.);

відомості про те, було це одноразове виготовлення чи виробництво підроблених купюр має систематичний і налагоджений характер;

дані про умови, що сприяли підробленню та збутові.

Результати допиту, насамперед, якість інформації, що може бути отримана від конкретної особи, прямо залежать від того, наскільки професійно грамотно слідчий до нього підготовлений.

Розглянемо деякі загальні положення тактики допиту, яких доцільно дотримуватися при проведенні будь-якого допиту.

Підготовка до допиту. Особливе місце в тактиці й організації допиту посідає підготовчий етап. Одним з найважливіших питань, яке має вирішуватися в процесі підготовки, є визначення предмета конкретного допиту. Предмет допиту конкретної особи утворює коло відомостей, на які слідчий планує отримати відповіді. До нього належать обставини, що складають відомості: про час, місце, спосіб вчинення злочину, сліди, особу злочинця і потерпілого, мотиви та ін. Знання названих обставин допомагає виявити докази в справі, що необхідні для перевірки й оцінки доказів, які, не маючи доказового значення, можуть відігравати важливу тактичну роль.

Робочий етап допиту. Безпосередньо допит охоплює стадію вільної розповіді та стадію відповіді на запитання. Навряд чи можна переоцінити значення, котре має для допиту, як і для провадження інших дій, дотримання вимог кримінально-процесуального законодавства. Тож зазначимо, що перед початком допиту слідчий повинен повідомити допитуваного про його процесуальний статус і, залежно від цього, роз’яснити його права й обов’язки. Неприпустимим є провадження допитів з порушенням прав обвинуваченого на захист та з порушеннями інших процесуальних вимог.

Перше, що необхідно зробити перед початком допиту, це впевнитися в особі допитуваного, краще якщо в нього є паспорт або інший документ. За відсутності документів, які посвідчують особу допитуваного, слідчий з’ясовує:

можливе розміщення документів, що посвідчують особу;

наявність громадян, які можуть посвідчити його особу;

-дані, передбачені анкетною частиною протоколу допиту, пропонуючи в стадії вільної розповіді додатково розповісти про всі місця проживання, роботи та навчання допитуваного, про родичів, службу в армії, лікування, виїзди за кордон і про інші обставини, що можуть бути використані для встановлення особи.

Це має важливе значення за відсутності документів, які посвідчують особу свідка чи потерпілого. У такому разі паралельно з допитом необхідно дати доручення оперативним працівникам перевірити надавані відомості.

Використання тактичних прийомів прямо залежить від конкретної ситуації, що склалася в процесі допиту, до того ж, у більшості випадків це залежить не від процесуального статусу допитуваного, а від тієї позиції, яку він займає. Поряд з найбільш поширеною думкою, що обвинувачені та підозрювані дають, переважно, неправдиві, а свідки й потерпілі -правдиві показання, зазначимо: слідчій практиці відомо безліч випадків, коли підозрюваний або обвинувачений розкаюється та прагне до встановлення об’єктивної істини й усіляко сприяє цьому, як і достатньо випадків, коли свідки та потерпілі навмисно приховують інформацію, викривлюють її, протидіють розслідуванню. Залежно від ступеня конфліктності ситуацій, що можуть виникнути при допиті, виділяють безконфліктні, конфліктні з несуворим суперництвом і конфліктні з суворим суперництвом.

Безконфліктна (кооперативна) ситуація характеризується тим, що в ній допитуваний і допитувач прагнуть встановити істину. У такій ситуації немає опору та протидії учасників допиту.

Несуворе суперництво відбувається при частковому визнанні провини обвинуваченим (підозрюваним) і проявляється в спробах частково викривити на свою користь реальну картину злочину. Подекуди позицію несуворого суперництва можуть займати свідки та потерпілі, заінтересовані в певному результаті справи.

Суворе суперництво — ситуації, коли допитуваний повністю заперечує підозри чи свою провину в скоєнні злочину, іноді всупереч здоровому глузду, проявляється це в крайніх, граничних за ступенем упертості формах опору встановленню істини в справі, аж до відмови давати показання взагалі.

Фіксація ходу та результатів допиту. Важливе місце в допиті, як і при провадженні будь-якої слідчої дії, посідає фіксація його ходу та результатів. Зазначимо, що обов’язковою формою фіксації є складання протоколу, інші форми є ніби додатками до нього, хоча за інформативністю та якістю можуть бути більш місткими. Протокол складається із суворим дотриманням вимог кримінально-процесуального закону. У його вступній і заключній частинах мають бути відображені відомості про особу допитуваного та допитувача, час, місце початку й закінчення слідчої дії, фахівців та інших учасників, їхні підписи, а також решта даних, визначених процесуальним законодавством. Складання описової частини протоколу є найбільш складним, воно потребує від слідчого особливої уваги, знань і вмінь. Необхідно пам’ятати, що від того, наскільки якісно складено протокол, наскільки грамотно в ньому висвітлено обставини, прямо залежить успіх розслідування та розгляд справи в суді. Саме протокол є документом, який буде вивчати суд Оцінка результатів допиту. Після закінчення допиту та фіксації його результатів необхідно оцінити отриману інформацію з позицій повноти та якості виконання запланованого, визначити місце, яке може зайняти отримана інформація серед інших доказів, і напрямок подальшого розслідування, наступних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Розглянувши загальні положення тактики допиту, яких доцільно дотримуватися незалежно від процесуального статусу особи допитуваного, окреслимо коло питань, що їх необхідно з’ясувати в процесі допитів осіб у справах, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей. Відомо, що вони прямо залежать від того, яке з діянь виконала конкретна особа чи з приводу чого вона може дати свідчення, тобто яким потенціалом інформації вона володіє Стосовно розглядуваної категорії справ за позначеним критерієм можна виділити допити особи:

яка виготовляла підроблені гроші, — залежно від ситуації, що склалася на момент допиту, вона буде допитана як підозрюваний або обвинувачений;

котра може дати свідчення про виготовлення підроблених грошей і осіб, які їх виготовляли;

що зберігала підроблені гроші, — вона також, залежно від ситуації на момент допиту, може бути допитана як підозрюваний або обвинувачений;

яка може дати свідчення Щодо збереження підроблених грошей і особи, що їх зберігала;

котра транспортувала (перевозила, пересилала) підроблені гроші, -ця особа, залежно від ситуації, що склалася на момент допиту, буде допитана як підозрюваний або обвинувачений;

що може дати свідчення з приводу транспортування підроблених грошей;

яка збувала підроблені гроші,-може буде допитана як підозрюваний або обвинувачений;

що може дати свідчення про збут підроблених грошей та особу, що їх збувала чи отримала;

яка отримала підроблені гроші, — найчастіше вона має статус потерпілого.

Особливе процесуальне становище та місце серед осіб, які можуть надати інформацію про розслідуваний злочин, мають підозрювані й обвинувачені. Від їхньої позиції доволі часто залежить загальна слідча ситуація в справі. Якщо підозрюваний (обвинувачений) визнає свою вину, необхідно з’ясовувати подробиці, що стосуються кожної зі стадій:

виникнення та формування злочинного умислу, які фактори вплинули на це (прагнення до поліпшення матеріального становища, борги, наркотична чи алкогольна залежність, уплив розмов або пропозицій інших осіб, бажання випробувати свої здібності й навички та ін.);

конкретні дії підозрюваного (обвинуваченого) з реалізації злочинного задуму та дії співучасників. Обізнаність з питаннями поліграфії, цинкографії, пошук літератури, контакти зі спеціалістами, джерела придбання засобів і матеріалів для виготовлення підроблених грошей, вибір способу виготовлення, визначення певної лінії поведінки, заходи конспірації та маскування. Форми використання допомоги і співучасті інших осіб: наявність співучасників, умови, обставини та форми їхньої участі у вчиненні злочину (фінансування, придбання обладнання й витратних

3.2 Особливості слідчого огляду

Огляд місця події- це невідкладна слідча дія, спрямована на виявлення, фіксацію та дослідження в установленому порядку обстановки місця події, слідів злочинця та вчиненого злочину, а також інших фактичних даних, які сукупно з іншими наявними доказами в справі дають підстави до висновку про спосіб вчинення злочину, осіб, які його вчинили, й інші обставини досліджуваної події. Вона надає можливість встановити певні обставини у справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей:

чи містить досліджувана подія ознаки складу злочину;

місце, час та інші обставини вчинення злочину; кількість осіб, які брали участь у вчиненні злочину;

які сліди чи інші речові докази залишено на місці вчинення злочину (відбитки пальців рук, ніг, особисті речі, барвники та ін.);

хто міг бачити чи знати про те, що в конкретному місці виготовлялися підроблені гроші;

які дії та ким здійснювалися для приховання слідів вчиненого злочину тощо.

Сутність розглянутої слідчої дії полягає: у безпосередньому дослідженні слідчим та іншими його учасниками обстановки місця події; виявленні, вивченні, фіксації та вилученні у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку різних матеріальних об’єктів і слідів на них з метою отримання відомостей та доказів, які мають значення для розкриття й розслідування злочинів, а також подій, що містять ознаки злочинів

Варто зазначити, що в справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей, доводиться оглядати декілька місць події, що пояснюється специфікою цього виду злочину. Найчастіше це місця виготовлення, збуту чи зберігання підроблених грошових знаків. Як було сказано вище, у більшості випадків огляд є однією з невідкладних слідчих дій, тому що виявлення слідів злочину, речових доказів і з’ясування обставин злочину потребує негайного встановлення для найбільш ефективного розслідування кримінальної справи на її початковому етапі. Це, зокрема, відіграє важливу роль при висуванні та перевірці версій про причетність до злочину певної категорії осіб. Місцем події, як і за іншими категоріями справ, можуть бути підприємства, організації, приватні фірми, квартири, будинки, дачі, інші житлові та нежитлові помешкання, де безпосередньо здійснювалося підроблення чи збут підроблених грошей, зберігалося устаткування, матеріали й інше обладнання, що використовувалися з тією ж метою. Інакше кажучи, це будь-які помешкання та ділянки місцевості, де виявлено сліди злочину. Розглядаючи питання підготовки до огляду місця події, потрібно зазначити, що за аналізованою категорією справ підготовча стадія, котра охоплює багато організаційних питань до виїзду на місце події, зазвичай, займає порівняно невеликий проміжок часу, позаяк необхідно швидко реагувати на отриману інформацію про який-небудь факт виявлення підроблених грошей, щоб не втратити час, необхідний для виявлення та закріплення доказів.

Усе-таки спробуємо коротко позначити деякі підготовчі організаційні заходи, котрі необхідно здійснити до виїзду на місце події:

у чергового рай-, міськвідділу внутрішніх справ або в особи, що безпосередньо повідомила про виявлення підроблених грошей, з’ясувати відомості про те, де, коли, за якими ознаками їй стало відомо про факт виявлення підроблених грошей;

оформити заяву, що надійшла, чи повідомлення належним чином, згідно з вимогами Кримінально-процесуального кодексу України, або відомчих наказів й інструкцій;

запросити понятих, які мають уявлення про захисні властивості справжніх грошей і про ознаки їх підроблення (це можуть бути представники банків та інших фінансових установ). Тож слідчому доцільно заздалегідь мати відповідний список таких осіб, які можуть брати участь у провадженні такої слідчої дії, не заінтересованих у результатах розслідування справи;

підготувати відповідні науково-технічні засоби для виявлення, фіксації та вилучення речових доказів, які можуть бути виявлені при огляді місця події.

підготувати до виїзду та проінструктувати всіх членів слідчо-оперативної групи.

Після прибуття на місце події необхідно:

а) визначити завдання та послідовність дій кожного учасника слідчо-оперативної групи при провадженні певної слідчої дії;

б) роз’яснити учасникам огляду їхні права й обов’язки, а також необхідні запобіжні заходи при переміщенні на місці подіїта роботі зі специфічними слідами (одорологічними, дактилоскопічними, комп’ютерною інформацією й машинними магнітними носіями);

в) зафіксувати обстановку, що склалася на початок огляду місця події, здійснити орієнтаційну й оглядову відео- чи фотозйомку, перевірити ефективність огляду місця події, вивести сторонніх осіб за межі огляду та дати доручення оперуповноваженому відібрати письмові пояснення від осіб, які можуть повідомити інформацію з приводу досліджуваної події;

г) виключити можливість стороннім особам і учасникам слідчої дії (крім експерта-криміналіста) торкатися будь-яких предметів або проходити в інші приміщення чи кімнати доти, доки вони не будуть оглянуті й описані в протоколі огляду місця події.

Робоча (дослідницька) стадія огляду місця події передбачає ретельне дослідження кожного об’єкта. При цьому доцільно використати тактичний прийом — від центру до периферії. Залежно від виду місця події (місце виготовлення, зберігання, транспортування чи збуту підроблених грошей) відправна точка детального огляду — це місце, де безпо-середньо-здійснювалися дії з підробленими грошима (це може бути місцероз-ташування комп’ютерної техніки, поліграфічного чи іншого обладнання, за допомогою яких здійснювалося виготовлення підроблених грошей, місце безпосереднього збуту чи інших дій з підробленими грішми).

Фіксація результатів огляду місця події. Безсумнівно, фіксація ходу і результатів огляду місця події та інших слідчих дій є одним з найбільш важливих і вразливих аспектів діяльності слідчого. Можна досить кваліфіковано провести слідчу дію, але невміло складений протокол одразу ж зведе нанівець усі попередні зусилля. Необхідно пам’ятати, що інформацію про докази, порядок їх виявлення та вилучення, зовнішній вигляд та їхнє розміщення і прокурор, і суд будуть сприймати, переважно, зі змісту протоколів.

Не вдаючись у подробиці, пропонуємо розглянути загальну методику складання описової частини протоколу огляду місця події. Для зручності сприйняття інформації розділимо його за цільовим змістом на окремі взаємопов’язані інформаційні блоки. Перший блок (фрагмент) протоколу присвячується орієнтуванню місця події щодо навколишньої обстановки. Орієнтування в протоколі завжди робиться за двома напрямками: перший — це адресне орієнтування, тобто вказується адреса місця події (це може бути назва вулиці, назва ділянки місцевості, балки, частини дороги та ін.); другий — це об’єктне орієнтування, тобто місце події орієнтується безпосередньо на ділянці місцевості з використанням орієнтирів -фундаментальних об’єктів, які не змінюють свого місцерозташування.

Далі розпочинають загальну характеристику всього місця події – це вже другий блок (фрагмент протоколу). У ньому описують споруду чи ділянку місцевості, коротко дають її характеристику, розміри тощо.

Підбиваючи коротко підсумки, зазначимо, що фрагментів, присвячених орієнтуванню та загальній характеристиці місця події, у протоколі завжди по одному. Вони мають розміщуватися на його початку. Фрагментів же, присвячених опису вузлів і деталей, може бути багато. Та, безсумнівно, вузлів завжди буде менше, ніж їхніх складових -деталей.

Особливу увагу потрібно приділяти опису купюри, справжність якої є сумнівною. У протоколі необхідно звернути увагу на зовнішній вигляд купюри, відтінки фарби, наявність різноманітних помарок, написів, виконаних як рукописно, так і друкарським способом, зображень та написів, яких не повинно бути на справжніх купюрах, вказати значення номіналу, нанесеного на купюрі цифрами й текстом, внести відомості про зображення малюнка на купюрі. Якщо є зображення, малюнок або напис, яких не повинно бути на справжніх купюрах, вони обов’язково описуються й у разі необхідності фотографуються.

Короткі рекомендації щодо поводження з такими купюрами при їх виявленні та вилученні:

для маніпуляцій із купюрами при огляді доцільно використовувати пінцет, робочі поверхні якого захищені гумовими насадками, що запобігають пошкодженням паперу та залишенню відбитків пальців рук;

на купюрах забороняється робити будь-які позначки, написи, нові зморшки, а також згинати купюри;

пояснювальні написи на упакуванні (конверті) необхідно робити до поміщення в них об’єктів;

при заклеюванні клапана конверта купюри не повинні приклеюватися до упакування;

клапан конверта скріплюється печаткою;

старі банкноти, що можуть бути пошкоджені при транспортуванні, в упакуванні розміщують між двома аркушами цупкого паперу чи картону;

виявлені вологі купюри перед упакуванням необхідно просушити (висушування проводиться без застосування штучних обігрівачів, а також забороняється використовувати відкриті сонячні промені);

вологі зім’яті купюри необхідно спробувати розрівняти, а потім висушити;

купюри, що склеїлися між собою, розміщуються в упакуванні без попереднього роз’єднання;

купюри, які мають специфічний запах, кладуть у скляний посуд, який герметично закривається (консервується);

виявлені частини розірваних купюр кладуть до упакування без роз’єднання їхніх шарів;

купюри, що зазнали дії високої температури, кладуть у коробку з бавовною на аркуш м’якого цигаркового паперу, при цьому натискати на них забороняється.

3.3 Тактика відтворення обстановки й обставин події

Серед слідчих дій, що можуть бути проведені при розслідуванні злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, особливої уваги заслуговує відтворення обстановки й обставин події. Воно може провадитися з метою уточнення інформації, отриманої в процесі допиту, огляду місця події та інших слідчих дій на місці події, а також перевірки можливості виконання певних дій, спостерігання чи можливості сприйняття інформації конкретним учасником процесу в якихось конкретних умовах. Коло учасників процесу, з якими таке відтворення провадять, також досить широке — це свідки, потерпілі, підозрювані чи обвинувачені.

Щодо розглядуваної категорії злочинів необхідність і доцільність відтворення обстановки й обставин події з якимось конкретним учасником процесу може виникнути як узагалі за всім ланцюжком злочинної технології від виготовлення до збуту, так і за окремою його ланкою — виготовленням, збутом, зберіганням або пересиланням підроблених грошей. Як зазначалося раніше, особа може бути причетною до всього технологічного процесу чи лише до якоїсь окремої ланки або спостерігати за цим. Від зазначених обставин залежить предмет такої слідчої дії, а це, своєю чергою, окреслює коло питань, які можливо вирішити при її провадженні.

За цілями відтворення обстановки й обставин події, як і при розслідуванні більшості злочинів, може бути спрямоване на уточнення обставин на місці виготовлення, зберігання, збуту чи виконання інших протиправних діянь з підробленими грішми, а також з метою перевірки можливості виконання якихось дій, пов’язаних з виготовленням, зберіганням та іншими діями з підробленими грішми чи зі спостереженням за цим процесом. Щодо можливості виконання якихось дій з відтворення обстановки й обставин події, то це найчастіше проводиться з підозрюваним або обвинуваченим у виготовленні грошей. У такому разі, зазвичай, вирішують питання щодо виявлення вмінь цієї особи працювати з певним обладнанням і матеріалами, а також виконувати операції, безпосередньо пов’язані з виготовленням або переробленням купюр.

Якщо порівняти відтворення обстановки й обставин події з допитом, то віддразу ж виявиться різниця. Передовсім, від допиту воно відрізняється трохи більшим обсягом і більш конкретним змістом інформації, отриманої в процесі його виконання. Крім цього, що певна особа повторює показання, які вона давала раніше, вона також підкріплює їх тим, що детально і якомога точніше показує певні місця, де вона виготовляла, зберігала чи здійснювала інші дії з підробленими грішми, або демонструє навички виконання тих чи тих дій. Можна вважати, що інформація, отримана таким чином, найбільш точно відповідає дійсності, тому що вона грунтується як на фактичних даних, які закріпились у пам’яті в момент вчинення злочину, так і на зорових асоціаціях, що виникають у знайомому вже місці.

У провадженні відтворення обстановки й обставин події обов’язково беруть участь не менше, ніж двоє понятих, а допит безпосередньо передує цій слідчій дії. При розслідуванні злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, прийнятним є проведення названої слідчої дії в обох формах — у формі перевірки показань на місці чи експериментального встановлення наявності або відсутності певних навичок або вмінь у певної особи. Справедливості заради потрібно зазначити, що на практиці в більшості випадків відтворення обстановки й обставин події фактично провадиться з метою експериментальної перевірки наявності чи відсутності в обвинуваченого певних навичок, які необхідні для виготовлення підроблених грошей певним чином. Це пояснюється тим, що розглядуваний злочин часто здійснюється особами, що мають певні професійні навички, які дають їм змогу за допомогою різних матеріалів, приладів, устаткування виготовляти підроблені гроші. Відтворення обстановки й обставин події в справах, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, залежно від завдань, які стоять перед розслідуванням у конкретній ситуації, може провадитися за двома напрямками з метою перевірки й уточнення отриманих раніше доказів, а також із метою перевірки можливості виконання, а в деяких випадках сприйняття певних дій конкретним учасником процесу.

Необхідність застосування того або того напрямку виникає залежно від того, що саме необхідно перевірити. Якщо потрібна перевірка здібностей обвинуваченого, необхідних для уточнення, чи міг він виготовити підроблені гроші певним способом, то виявляють це під час здійснення дослідних дій. Перевірка наявності навичок відбувається за допомогою відтворення дій, що їх обвинувачений здійснював, виготовлюючи підроблені гроші. Зокрема, має значення детальне пояснення тих процесів, які супроводжували виготовлення підроблених грошей. У більшості випадків, коли обставини, що перевіряються, стосуються збуту, зберігання чи транспортування, відтворення обстановки й обставин події проводиться з метою перевірки показань на місці. При провадженні відтворення обстановки й обставин події ставиться мета — перевірити наявність навичок, властивих способу виготовлення вилучених підроблених грошей. У цьому разі перевіряється версія про існування співучасників злочину, якщо при проведенні названої слідчої дії буде виявлено відсутність яких-небудь навичок, властивих способу виготовлення підроблених грошей, що використовувався для виготовлення вилучених підроблених грошей у особи, яку перевіряють.

Окремим і дуже важливим, на наш погляд, є питання готування до проведення названої слідчої дії. У процесі підготовки слідчий повинен чітко визначити предмет відтворення обстановки й обставин події, окреслити коло питань, які потрібно та можна перевірити безпосередньо на місці події, при роботі з тим чи тим обладнанням, та ін. Серед запланованих питань треба окреслити можливість виявлення речових доказів, які з будь-яких причин не було знайдено при обшуку чи огляді. Залежно від цього визначити час, а в разі необхідності й умови, в яких має провадитися така слідча дія, визначити коло учасників, спосіб їх залучення, а подекуди й доставки до місця початку проведення слідчої дії. При потребі розв’язати питання про конвой, спеціальний транспорт, видалення присутніх з місця проведення слідчої дії, про додаткові способи фіксації ходу та результатів слідчої дії (фотозйомку, відеозапис, звукозапис тощо). Коли пропонується провести відеозапис, який дедалі частіше застосовується в розглядуваній слідчій дії, особливу увагу потрібно звернути на якість фіксації, що прямо залежить від здібностей оператора (здебільшого, це спеціаліст-криміналіст). Спираючись на свій багаторічний практичний досвід роботи в слідчих і експертних підрозділах, автори вважають за доцільне звернути увагу, що при використанні відеозапису слідчому доцільно зробити короткий нарис «сценарію» щодо початку слідчої дії, де він позначає назву слідчої дії, мету, перелічує учасників, пояснює їхні права й обов’язки до передання слова особі, з якою провадиться відтворення обстановки й обставин події. Крім цього, в такому «плані-чернетці» варто перелічити послідовно питання, на які потрібно отримати відповіді чи перевірити можливість виконання якихось дій. Коли планується провадження відтворення обстановки й обставин події з однією особою в декількох місцях, які розірвані значною відстанню, — взяти до уваги маршрут і моменти початку та закінчення відеозапису. Як свідчить практика, кваліфіковані слідчі, що мають достатній стаж роботи, практично завжди роблять такі «плани-чернетки». Це дає їм змогу якісно провести слідчу дію, не випустити з поля зору питання, заплановані до встановлення.

Робочий етап, тобто безпосереднє провадження слідчої дії, є найважливішим, адже саме протягом цього етапу слідчий безпосередньо виявляє та ще раз перевіряє інформацію, що надалі стане доказом у справі. Саме в процесі його проведення і виявляються розбіжності та подібності відтворення обстановки й обставин події з такими слідчими діями, як слідчий огляд і допит. Точніше буде сказати, що воно ніби поєднує в собі деякі способи отримання інформації, які використовуються під час допиту й огляду. Особливістю його є те, що інформація від особи, з якою воно провадиться, надходить комбіновано — одночасно як розповідь і відповіді на запитання. Мовна інформація подається в контексті навколишніх обставин, що надає їй більшої достовірності. Подібно до допиту, коли йдеться про отримання мовної інформації, можна виділити такі стадії, як стадія вільної розповіді, коли слідчий, виходячи з предмета, ставить особі, з якою провадиться ця слідча дія, загальні запитання, а при необхідності, залежно від ситуації, -додаткові запитання для деталізації, конкретизації, контролювання та ін. (стадія поставлення запитань). Подібно до огляду (за обстановкою), також можна виокремити дві стадії: загальна (проводиться статично) та детальна (динамічно), але при цьому мова вже йде про дії, безпосередньо пов’язані з навколишньою обстановкою.

Отримання матеріалів для криміналістичної експертизи не є безпосереднім завданням цієї слідчої дії, однак отримані під час дослідів зразки, за умови їх якісного виконання та правильного процесуального оформлення, цілком можуть бути використані для експертного дослідження165.

У разі ж отримання негативних результатів відтворення, коли в обвинуваченого з’ясовується явна відсутність яких-небудь навичок, необхідних для виготовлення підроблених грошей певним способом, або видно, що він ніколи не був на місці проведення цієї слідчої дії, обвинуваченого необхідно відразу ж допитати про виявлену невідповідність результатів слідчої дії та показань, які він раніше давав. Зазвичай, обвинувачений визнає хибність попередніх показань і розповідає про дійсні обставини.

Сьогодні, як і раніше, основним засобом фіксації ходу та результатів будь-якої слідчої дії, зокрема й відтворення обстановки та обставин події, є протокол. Немає необхідності говорити про те, що він повинен бути складений, звісно ж, згідно з вимогами,’передбаченими ст. 195 КПК України.

Власне процес провадження слідчої дії, крім протоколу, доцільно зафіксувати за допомогою відео- чи фотозйомки. Особливо варто звернути увагу на те, що для фіксації названої слідчої дії за розглядуваною категорією справ найбільш доцільним є застосування відеозйомки. її використання надає можливість детально та послідовно зафіксувати всі етапи виготовлення підроблених грошей у динаміці, не випускаючи найменших подробиць, чого не можна досягти за допомогою фотозйомки, що фіксує лише певні моменти, внаслідок чого не можна подати весь процес виготовлення підроблених грошей.

Заключний етап відтворення обстановки й обставин події заслуговує на особливу увагу. Оцінка результатів створить умови для висунення версій щодо нових обставин, які стали відомі, атакож цілеспрямованого проведення подальших розслідувань. І хоча ще в процесі провадження слідчої дії слідчий аналізує інформацію, нехтувати цим не треба. Після закінчення слідчої дії доцільно переглянути її результати та зіставити їх з тими запитаннями та цілями, які планувалися для з’ясування чи підтвердження. Проаналізувати конкретні обставини, що негативно або позитивно позначилися на процесі слідчої дії та на її результатах.

3.4 Тактика обшуку

Обшук – це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні приміщень і споруд, ділянок місцевості, певних громадян з метою відшукання та вилучення предметів, які мають значення для справи, а також виявлення розшукуваних осіб.

Метою обшуку при розслідуванні кримінальних справ зазначеної категорії є виявлення та вилучення знарядь злочину, слідів і речових доказів злочинної діяльності, виявлення цінностей та майна обвинуваченого з метою забезпечити можливу конфіскацію майна. Обшук, зазвичай, провадиться за місцем проживання або роботи підозрюваного чи обвинуваченого. За наявності достатніх даних обшук може провадитися за місцем проживання його родичів або знайомих, а також на присадибних ділянках, у гаражах, дачних будинках тощо.

Об’єктами пошуку є різноманітні інструменти, матеріали, фальшиві грошові знаки, справжні купюри, що слугували зразками для їх виготовлення, спеціальна література, проїзні документи, особисте листування, предмети, придбані в процесі розміну підроблених грошей на справжні, грошові суми, цінності та ін.

Беручи до уваги важливість цієї слідчої дії, доцільно заздалегідь до неї підготуватися та скласти детальний план проведення. У такому плані слідчий повинен продумати послідовність своїх дій у приміщеннях, в яких буде провадитися обшук, а також пошук предметів, які можуть свідчити про перебування підозрюваного чи обвинуваченого в тих населених пунктах, де зареєстровано збут аналогічних підроблених грошей, або наявність там його родичів чи знайомих.

Тактика проведення обшуку в справах про злочини розглядуваної категорії визначається тим, що злочинці ретельно маскують усі сліди своєї злочинної діяльності, можуть влаштовувати витончені схованки в різних як житлових, так і нежитлових, занедбаних будівлях. Отож при провадженні обшуку доцільно використовувати різні науково-технічні засоби — метало-детектор, освітлювальні прилади, джерела ультрафіолетових й інфрачервоних випромінювань, а також різноманітні засоби фіксації (фото-, відео-камери). Останнім часом у практичній діяльності органів внутрішніх справ у Луганській області успішно застосовуються цифрові фотокамери.

Позитивні результати обшуку, як і будь-якої іншої слідчої дії, значною мірою залежать від достатньої підготовки до його проведення. Ось чому дуже важливо відразу ж після виявлення підробленої купюри визначити спосіб її виготовлення. Зі способу можна зорієнтуватися в об’єктах, які потрібно шукати, а також щодо імовірних місць, де вони можуть бути сховані. Одним із завдань обшуку є виявлення, фіксація та вилучення результатів злочинної діяльності. Це може бути обладнання (комп’ютер з периферичними приладами, готові підроблені купюри, купюри-оригінали, з яких отримували електронні копії для виготовлення підробок, вибракувані купюри та їх заготовки, фарби, папір, різні прилади й речовини для імітації захисних властивостей та ін.). Крім цього, оглядаючи знайдені об’єкти, не можна нехтувати виявленням на них слідів рук та інших традиційних слідів: при спробі підозрюваного відмовитися від цих речей, вони можуть стати неоціненними.

У справах про злочини, пов’язані з виготовленням і збутом підроблених грошей, при проведенні обшуку підлягають виявленню та вилученню такі речі:

підроблені грошові знаки, а також справжні (при цьому потрібно звертати увагу на номер і серію купюр), зі слідів на яких можна дійти висновку про використання їх як зразків для виготовлення підроблених грошових знаків (сліди тиску з метою нанесення на підроблену купюру якихось штрихів, деталей тощо);

папір, зокрема й нарізаний за форматом справжніх грошових знаків;

фарби, лаки, клей, олівці, хімічні реактиви, кислоти, розчинники;

кліше, пластини, літографські камені, нумератори, друкарські літери та набірні каси, валки для прокатування, граверні інструменти;

фотоприлади, негативи, освітлювальні лампи тощо;

література з поліграфії, фотосправи;

різні записи, що свідчать про злочинну діяльність

Як і під час слідчого огляду, при обшукові необхідно дотримуватись основних положень криміналістичної тактики та рекомендацій щодо його проведення. Нагадаємо, що, як і всі слідчі дії, він поділяється на етапи: підготовчий, робочий і заключний. На підготовчому етапі доцільно: ознайомитися з інформацією про місце його проведення, особу, що там мешкає, її нахили, хобі; вирішити питання про учасників слідчої дії та науково-технічні засоби; про час проведення і спосіб виїзду; вирішити питання щодо підготовки процесуальних документів на його проведення (підготувати постанову й отримати санкцію прокурора, в необхідних випадках отримати постанову судді).

Робочий етап обшуку, як і огляду, має загальну та детальну стадії, що також проводяться в статиці й динаміці. Спочатку слідчий знайомиться із загальною обстановкою місця обшуку, виокремлює вузли, тобто місця ймовірного розміщення чи приховування речей, що необхідно шукати, визначає тактику пересування та послідовність огляду, фіксує загальну обстановку, в разі необхідності фотографує. Далі починається детальний огляд місця обшуку, спрямований на виявлення речових доказів і предметів, вилучених з вільного цивільного обігу, методичний та поступовий огляд стін, підлоги, шаф, столів та інших об’єктів інтер’єру й екстер’єру.

На заключній стадії слідчий аналізує ситуацію. Визначає роль і місце вилучення речей у загальному процесі доказів. Намічає подальше розслідування, зважаючи на отриману інформацію.

Відмітною рисою розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, є те, що доволі часто вони вчиняються організованими злочинними угрупованнями, де чітко розподілено ролі кожного зі співучасників. Отож за наявності достатніх підстав обшуки рекомендується провадити в усіх співучасників одночасно, якщо їх усіх встановлено. У такому разі вдається використати фактор раптовості, що не дає злочинцям змоги сховати чи знищити знаряддя, прилади для виготовлення підроблених грошей, а також власне підроблені грошові знаки.

Іноді виникає необхідність у проведенні обшуку в однієї особи, але в різних місцях. Так, деякі автори вважають: необхідність у проведенні групового обшуку виникає тоді, коли з’являються підстави думати, що шукані предмети перебувають у родичів або знайомих між собою осіб чи в однієї особи, але в різних місцях (на квартирі, дачі, присадибній ділянці, у службовому приміщенні тощо)

Нерідко виникає необхідність у провадженні повторних обшуків, коли після первинного обшуку надходить нова інформація про наявність речових доказів, не виявлених вчасно. Іноді проведення повторного обшуку заздалегідь планується як тактичний прийом. Приміром, після первинного обшуку особа, котру обшукували, заспокоюється та, сподіваючись, що обшук більше провадитися не буде, повертає до певних місць, які вже оглядалися під час обшуку, предмети, що стосуються розглядуваної групи злочинів. У такому разі повторний обшук може бути більш результативним, порівняно з первинним.

У разі виявлення при обшукові підроблених грошей у протоколі, як і при огляді місця події, потрібно обов’язково зазначити, де вони містилися, зберігалися вони разом зі справжніми грошима чи окремо. Окреме зберігання справжніх і підроблених грошей спростовує версію затриманого про те, що він одержав підроблені гроші при купівлі яких-небудь товарів і не розпізнав підробки. Вилучені гроші — і підроблені, і справжні -перелічують, про що в протоколі обшуку роблять позначку. Крім цього, вказується їхні кількість, вартість, серії та номери, а також до якої держави вони належать. Якщо ознаки підробки видні неозброєним оком і не вимагають спеціальних знань для встановлення підробки, то в протоколі про це робиться запис, тобто техніка опису підроблених грошей аналогічна до техніки опису їх у протоколі огляду місця події. Пояснення обшукуваної особи проте, яким чийому неї з’явилися підроблені гроші, докладно фіксують у протоколі допиту, а не в протоколі обшуку, як іноді це трапляється на практиці.

Залежно від отриманої інформації, намічається провадження інших слідчих дій — обшуків за місцем проживання та роботи, допити інших осіб тощо.

Після складання протоколу з його змістом повинні бути ознайомлені всі учасники слідчої дії (він зачитується всім особам, які брали участь в обшукові, та підписується ними). Зазначені особи можуть ознайомитися з протоколом особисто.

Важливим є питання про психологічні особливості проведення обшуку. Загальні риси, властиві обшуку, незалежно від виду злочинної діяльності, безсумнівно потрібно брати до уваги при розслідуванні злочинів про виготовлення та збут підроблених грошей. Однак є й деякі особливі риси, властиві тільки розглядуваній категорії. Тож спробуємо, хоча б коротко, адаптувати психологічні прийоми обшуку до названого складу злочину, оскільки знання деяких психологічних особливостей особи, котру обшукують, має надзвичайно важливе значення та допомагає ефективніше його провадити. Психологічні особливості закономірно випливають із психологічних рис обшукуваної особи. Знання їх допомагає визначити основне при проведенні обшуку — місця приховування предметів, які стосуються вказаної категорії злочинів.

Отож основна мета того, хто ховає, полягає в тому, щоби створити комплекс заходів, які забезпечували б певну недосяжність предметів для особи, що провадить обшук. Цей комплекс складається з вибору місця приховування та його маскувань, а також лінії поведінки обшукуваної особи при безпосередньому проведенні обшуку, а в деяких випадках і до його початку.

Вибір місця приховування є найбільш складним завданням, адже вимагає від особи, що ховає, максимальної активізації її здібностей. Ховати комп’ютер, сканер і принтер, які використовувалися для виготовлення підроблених грошей, необов’язково, тому що власне факт наявності цього обладнання не може бути достовірним джерелом відомостей про причетність особи до злочинної діяльності. А от файли зі сканованим зображенням грошей або іншою інформацією, що стосується, скажімо, способів виготовлення грошей, злочинець, звичайно ж, намагатиметься приховати. Вони можуть бути сховані як у комп’ютері (приховані, архівні файли чи серед інших програмних файлів), так і поза ним. Потрібна інформація може бути перекопійована на змінний носій інформації (дискету, флеш-карту, компакт-диск) і бути відсутньою в комп’ютері взагалі.

Під час провадження обшуку злочинець може відволікати увагу особи, що провадить обшук, різними діями, скажімо, надмірною ретельністю при наданні допомоги в проведенні обшуку (може надавати різноманітні допоміжні засоби — сходи, ліхтарик та ін. — при обшуку певних приміщень). Такий психологічний момент можна пояснити тим, що шуканих предметів у цих місцях немає. І, навпаки, прояв занепокоєння (ходіння по кімнаті, різноманітні реакції в розмові, міміці тощо), викликаного перебуванням особи, що провадить обшук, поблизу до того місця, де заховані підроблені гроші чи інші предмети фальшивомонетництва, можна розцінювати як орієнтовний покажчик того, що шукати треба саме в цьому місці.

Прояв тих або тих психологічних моментів під час проведення обшуку залежить конкретно від психологічного типу особи, яку обшукують, тому що кожна людина за своєю природою індивідуальна.

3.5 Експертне дослідження грошей

Попереднє дослідження. Гроші, вилучені через підозру, що вони є підробками, — на початковому етапі розслідування доволі часто єдині об’єкти, досліджуючи котрі можна вирішити питання щодо виявлення ознак злочину. Вони становлять не лише майбутні джерела доказів, а й об’єкти, від яких прямо залежить, буде порушена кримінальна справа (якщо дослідження встановить, що це підробки) чи ні (коли підозра не набуде підтвердження в процесі дослідження). Підроблені гроші завжди є основними речовими доказами в справах, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей.

Попереднє дослідження грошових знаків допомагає у виявленні їхніх ознак і особливостей, визначаючи таким чином питання, що виносяться на вирішення експерта. Висновки попереднього дослідження дуже важливі в оперативних цілях під час провадження досудового слідства: вони допомагають висунути обґрунтовані слідчі версії та грамотно спланувати розслідування, своєчасно й тактично правильно здійснити необхідні слідчі дії та оперативно-розшукові заходи. Інколи попереднє дослідження надає можливість вирішити питання про виготовлення грошового знака державними підприємствами, а також встановити характерні ознаки певного способу підроблення.

Експертиза грошей. Огляд і попереднє дослідження грошових знаків можуть дати слідчому правильне пояснення встановлених фактів ще до отримання висновків експерта, проте таке пояснення не має сили доказу, хоч і надає інформацію, необхідну для планування розслідування. Це сприяє вирішенню питання щодо доцільності провадження криміналістичної експертизи та винесення постанови про її призначення, а також добору необхідних матеріалів.

Досить вдало визначили завдання техніко-криміналістичного дослідження документів, складовою частиною яких є дослідження паперових грошей, автори посібника «Експертизи у судовій практиці»: «Задачею експертизи реквізитів і матеріалів документів є встановлення на основі використання спеціальних знань у галузі техніко-криміналістичного дослідження документів фактичних даних, пов’язаних із виготовленням документів, а також ототожненням використаних для їх виготовлення матеріалів і засобів»»

Об’єктами такої експертизи є гроші, а також матеріали й технічні засоби, за допомогою яких вони виготовлялися. Рівень експертного дослідження, строки його проведення й отримані результати в більшості випадків залежать від підготовки матеріалів для експертизи. Для направлення на експертизу об’єкти дослідження повинні бути упаковані окремо один від одного, найкраще в поліетиленові пакети. До проведення експертного дослідження з ними не повинні проводитися ніякі дії (розгладжування, складання та ін.), не допускається нанесення на об’єкти жодних позначок.

Основні завдання криміналістичного дослідження підроблених грошових знаків:

встановлення способу виготовлення чи підроблення;

визначення властивостей матеріалів і характеристик приладдя, що використовувалося для їх виготовлення;

встановлення родової (видової) належності матеріалів підроблених грошових знаків і поданих для дослідження зразків;

визначення джерела походження грошових знаків, яке визначається сукупністю технічних засобів, матеріалів, технічних прийомів і навичок виготовлювача, що позначалися на вилучених підроблених грошах та забезпечують виготовлення групи підроблених грошових знаків з певним комплексом характерних ознак;

встановлення виготовлювача підроблених грошових знаків.

Для вирішення низки експертних завдань при техніко-криміналістич-ному дослідженні грошових знаків потрібним є комплексне їх вивчення із застосуванням методів криміналістичного документування, дослідження матеріалів грошових знаків спеціальними методами судової хімії, судової фізики та ін.

Для успішного розв’язання поставлених питань експертові необхідні знання властивостей і технологій виготовлення справжніх грошових знаків та ознак їх підроблення, а також додаткові спеціальні знання — про властивості й технологію виготовлення документів (паперу, фарби, клею тощо), які регламентуються державними стандартами й іншими нормативами. Для виконання експертиз грошових знаків залучаються спеціалісти в галузі традиційної криміналістики, поліграфії, хімії, мікроскопії, котрі мають спеціальну підготовку та досвід проведення таких досліджень.

Кінцевий етап готування та призначення експертизи — направлення постанови про її призначення, а також матеріалів до експертної установи.

Робота слідчого з готування та призначення техніко-криміналістичної експертизи грошових знаків не обмежується направленням постанови й об’єктів на дослідження. З метою отримати більш повні та всебічні відповіді на поставлені запитання слідчий має підтримувати постійний контакт з експертом.

ВИСНОВКИ

Історичний екскурс дає підстави до певних висновків.

Форма грошей як засобу платежу змінювалась у міру розвитку суспільства, товарно-грошових відносин.

Способи виготовлення підроблених грошей удосконалювалися залежно від удосконалення форми грошей.

На кваліфікацію дій особи, що виготовляє підроблені гроші, впливають способи виготовлення справжніх грошей.

Протягом останнього століття вчені-юристи в галузі криміналістики, кримінального права й оперативно-розшукової діяльності постійно розробляли й удосконалювали методики розслідування цієї категорії злочинів. Особливістю цих методик є те, що зважаючи на специфіку досліджуваного злочину, для його розслідування особливе значення має необхідність якнайтіснішого контакту між оперативним працівником, слідчим і фахівцем-криміналістом. Усе це передбачає використання як гласних, так і негласних засобів та методів.

Структуру розслідування виготовлення та збуту підроблених грошей:

реагування на привід до порушення кримінальної справи — перевірка інформації, що надійшла, про виявлення підроблених грошей, певну особу, яка займається їх виготовленням, збутом або транспортуванням;

проведення початкових слідчих дій і оперативно-розшукових заходів, спрямованих на встановлення: обставин виготовлення та збуту підроблених грошей; злочинців і їхніх спільників; свідків; фактів виявлення аналогічних грошей тощо (діяльність підпорядкована основній меті -встановленню та викриттю збувальника, виготовлювача);

проведення подальшого розслідування й оперативно-розшукових заходів, виявлення всіх учасників виготовлення, збуту та транспортування, решти обставин, що впливають на ступінь вини й характеризують особу злочинця, визначення причин і умов, які сприяють (-ли) вчиненню злочину, та ін.;

завершення розслідування та складання обвинувального висновку.

Зміст плану розслідування злочинів, пов’язаних з виготовленням і збутом підроблених грошей, насамперед, визначається фактичним матеріалом, який мають слідчий і оперативний працівник до початку чи на конкретний момент розслідування. Його зміст значною мірою залежить від того, що було підставою до порушення кримінальної справи та початку розслідування — виявлення підроблених грошей, факт їх збуту чи реалізація оперативних матеріалів. Нерідко початкові слідчі дії та оперативно-розшукові заходи провадять одні працівники, а потім справа передається за підслідністю або територіальністю іншому органові.

Правильне проведення допиту дає можливість значно раціоналізувати робочий процес слідчого, відмовитися від провадження повторних і додаткових допитів, швидше та повніше з’ясувати обставини, що цікавлять слідство, правильно обрати запобіжний захід і відтак визначити відповідне покарання. Основна мета допиту — одержання достовірної та повної інформації про обставини, що підлягають доказуванню, та інші, які сприятимуть розкриттю злочину.

Результати допиту, насамперед, якість інформації, що може бути отримана від конкретної особи, прямо залежать від того, наскільки професійно грамотно слідчий до нього підготовлений

Обшук – це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні приміщень і споруд, ділянок місцевості, певних громадян з метою відшукання та вилучення предметів, які мають значення для справи, а також виявлення розшукуваних осіб.

Метою обшуку при розслідуванні кримінальних справ зазначеної категорії є виявлення та вилучення знарядь злочину, слідів і речових доказів злочинної діяльності, виявлення цінностей та майна обвинуваченого з метою забезпечити можливу конфіскацію майна. Обшук, зазвичай, провадиться за місцем проживання або роботи підозрюваного чи обвинуваченого. За наявності достатніх даних обшук може провадитися за місцем проживання його родичів або знайомих, а також на присадибних ділянках, у гаражах, дачних будинках тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аверьянова Т. В. Актуальные проблемы судебной зкспертизы и крими-налистики // Тезисы науч.-практ. конф. — К., 1993.

Аверьянова Т. В., Белкин Р. С. Криминалистическое обеспечение деятель-ности криминальной милиции и органов предварительного расследования. — М., 1997.

Александров Ю. В. Ответственность за изготовление и сбыт поддельных денег и ценных бумаг: Лекция. — К., 1973.

Андрєєв Д. Підробка грошей // Міліція України. — 1998. — № 9-10. — С. 34—35.

Анушат 3. Искусство раскрьгтия преступлений и закони логики. — М, 2001.

Басков В. И. Оперативно-розыскная деятельность: Учеб.-метод, пособ. -М, 1997.

Баулін О. В., Карпов Н. С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія/Під заг. ред. 3. Д. Смітієнко.-К., 2001. – 330 с.

Бахин В. П. Допрос: Лекция. — К., 1999.

Бахин В. П. Понятие и виды следственньїх ситуации // Советская криминалистика. — К., 1988.

Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы. Общая и частные теории. — М., 1987.

Белкин Р. С. Криминалистика: проблеми, тенденции, перспективи. От теории к практике. — М., 1988. — Т. 1.

Белкин Р. С. Теория и практика следственного зксперимента. — М., 1959.

Біленчук П. Д. Криміналістичне дослідження обвинувачуваного. — X., 1995.

Бирюков В. В., Бирюкова Т. П. Источники и пути устранения конфликтных ситуации в процессе расследования преступлений, связанных с изготовлением и сбытом поддельных денег // Криминалистика: проблемы, тенденции, перспективи развития: Сб. научных статей / Под ред. д-ра юрид. наук, проф. А. Ф. Лубина. — Н. Новгород, 2003. — С. 106-110.

Бирюков В. В. Научные и практические основи использования компью-терных технологий для фиксации криминалистически значимой информации: Монография / МВД Украйни, Луганская академия внутренних дел МВД имени 10-летия независимости Украины. — Луганск, 2002.

Бирюков В. В., Коваленко В. В. Криминалистическое исследование до-кументов. — Луганск, 1999.

Бірюкова Т. П. Джерела конфлікту та його подолання під час розслідування виготовлення або збуту підроблених грошей // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. -Донецьк, 2001. — Вип. 2. -С. 225-228.

Бирюкова Т. П. Криминалистическая характеристика личности пре-ступника, занимающегося изготовлением и сбытом поддельных денежных знаков. Исторический аспект // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. — Луганськ, 2000. — Вип. 2. — С. 150-157.

Бирюкова Т. П. Некоторые вопросы тактики предотвращения и раз-облачения заведомо ложньїх показаний // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. — Луганськ, 1998. — Вип. 3. — С. 218-229.

Фальшивые деньги (фапьшивомонетничество / Б. С. Болотский, А. Г. Гель-мутдинов, В. Д. Ларичев и др.; Под ред. проф. В. Д. Ларичева. — М., 2002. – 240 с.

Доля Е. А. Использование в доказывании результатов оперативно-розыскной деятельности. — М., 1996.

Ермолович В. Ф. Научные основы криминалистической характеристики преступлений. — Минск, 1999.

Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. № 2657-ХП // Нормативні акти України щодо охорони правопорядку. — К., 1996. — С. 414-429.

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1996 р. № 565-ХІІ // Нормативні акти України щодо охорони правопорядку. — К., 1996. — С. 4-23.

Закон України «Про науково-технічну інформацію» // Законодавство України про інформацію: Збірник законів. — К., 2003. — С. 177-187.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» // Верховна Рада України: Офіц. вид. — К., 2002. — 20 с.

Закон України «Про державну таємницю» в редакції Закону від 21 вересня 1999р. №1079-ХІУ//ВВР.-1999.-№49.-Ст.428.

Іщенко А. В. Зародження та формування почеркознавства (історико-хронологічний аспект) // Криміналістичний вісник. — К., 2001. — Вип. 2. — С. 35-46.

Іщенко А. В., Красюк І. П., Матвієнко В. В. Проблеми криміналістичного забезпечення розслідування злочинів: Монографія. — К., 2002. – 320 с.

Ковалев А. В. Методи интроскопии и криминалистическая диагно-стика // Мир безопасности. — 2000. — № 1. — С. 42-49.

Колесниченко А. Н. Советская криминалистика: Учебник / Под ред. В.К. Лисиченко.- К.: Юридическая литература, 1988. – 680 с.

Колесниченко А. Н., Коновалова В. Е. Криминалистическая характеристика преступлений: Учеб. пособ. — X., 1985. – 180 с.

Кондратьєв Я. Ю., Антипов В. І. Фальшивомонетництво, його вплив на кримінологічну ситуацію, заходи протидії // Науковий вісник НАВСУ -1999.-№ 2.-С. 95-103.

Корнев С. А. Криминалистика. — СПб., 2000. — Ч. 2. Тактика: Конспект лекций

Мельник П. В., Новиков С. И., Самильїк Г. М. Расследование преступлений в сфере зкономики: Учеб.-практ. пособ. — К., 1998.

Мирський Д. Я. Тактика обыска, осмотра и допроса при расследовании фальшивомонетничества: Метод, рекомендации / Под ред. А. П. Емелья-нова.-М., 1969.

Моисеев А. П., Чередниченко Л. А. Установление признаков подделки бумажньїх денег. — М., 1975.

Овчинский С. С. Оперативно-розяыскная информация / Под ред. А. С. Овчинского и В. С. Овчинского. — М., 2000.

Оперативно-розыскная деятельность: Учебник / Под ред. К. К. Горя-нова, В. С. Овчинского, А. Ю. Шумилова. — М., 2002.

Основи оперативно-розыскной деятельности: Учебник / Под ред. В. Б. Рушайло. — 2-е изд., испр. и доп. — СПб., 2000. — (Учебники для вузов. Специальная литература).

Петряєв С. Ю. Криміналістичне дослідження підроблених іноземних паперових грошей: Дис… канд. юрид. наук. — К., 1999.

Петряєв С. Ю. Криминалистическая характеристика фальшивомонетничества в Украине. — К., 1996.

Питерцев С. К, Степанова А. А. Тактика допроса на предварительном следствии и в суде. — СПб., 2001.

Погорецький М. А. Проблеми взаємодії органів дізнання і досудового слідства// Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 2002.-№ 2. — С. 85-92.

Попов И. В., Бирюков В. В., Шехавцов Р. Н., Мельникова О. Б. Теория и практика планирования расследования преступлений. — Луганск, 2002. – 248 с.

Оглавление.
ОГЛАВЛЕНИЕ.
ВВЕДЕНИЕ.
ЭКОНОМИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ СТРАНЫ.
МЕЛКОЕ ПРОИЗВОДСТВО В ГОДЫ НЭПА.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ.
СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ.

Введение.

С конца 1920 года положение правящей в России коммунистической партии стало стремительно ухудшаться. Многомиллионное российское крестьянство, отстояв в боях с белогвардейцами и интервентами землю, все настойчивее выражало нежелание мириться с удушавшей всякую хозяйственную инициативу экономической политикой большевиков.
Последние упорствовали, ибо не видели в своих действиях ничего ошибочного. Это понятно: ведь «военный коммунизм» расценивался ими не просто как сумма вынужденных войной чрезвычайных мер, но и как прорыв в правильном направлении — к созданию нетоварной, истинно социалистической экономики. Правда, признавали большевики (да и то в основном позднее), продвинулись к новой экономике по пути коренной ломки прежних рыночных структур намного дальше и быстрее, чем планировалось первоначально, и объясняли это тем, что буржуазия сопротивлялась по-военному, и необходимо было ради защиты революции немедленно лишить ее экономического могущества. В новых же, мирных, условиях крестьянам следует набраться терпения, исправно поставлять в город хлеб по продразверстке, а власть «разверстает его по заводам и фабрикам», оперативно восстановит на этой основе почти полностью разрушенную за годы лихолетья промышленность, вернет крестьянству долг — и тогда-то, по словам Ленина, «выйдет у нас коммунистическое производство и распределение».
В ответ один за другим в разных концах страны (в Тамбовской губернии, в Среднем Поволжье, на Дону, на Кубани, в Западной Сибири) вспыхивают антиправительственные восстания крестьян. К весне 1921 г. в рядах их участников насчитывалось уже около 200 тыс. человек. Недовольство перебросилось и в Вооруженные Силы. В марте с оружием в руках против коммунистов выступили матросы и красноармейцы Кронштадта — крупнейшей военно-морской базы Балтийского флота. В городах нарастала волна массовых забастовок и демонстраций рабочих.
По своей сути, это были стихийные взрывы народного возмущения политикой Советского правительства. Но в каждом из них в большей или меньшей степени наличествовал и элемент организации. Его вносил широкий спектр политических сил: от монархистов до социалистов. Объединяло эти разносторонние силы стремление овладеть начавшимся народным движением и, опираясь на него, ликвидировать власть большевиков.
В критической ситуации первой послевоенной весны руководство компартии не дрогнуло. Оно хладнокровно бросило на подавление народных выступлений сотни тысяч штыков и сабель регулярной Красной Армии. Одновременно В.И. Ленин формулирует два принципа «урока Кронштадта». Первый из них гласил: «только соглашение с крестьянством может спасти социалистическую революцию в России, пока не наступила революция в других странах». Второй «урок» требовал ужесточить «борьбу против меньшевиков, социалистов-революционеров, анархистов» и прочих оппозиционных сил с целью их полной и окончательной изоляции от масс.
В результате Советская Россия вступила в полосу мирного строительства с двумя расходящимися линиями внутренней политики. С одной стороны, началось переосмысление основ политики экономической, сопровождавшееся раскрепощением хозяйственной жизни страны от тотального государственного регулирования. С другой — в области собственно политической — «гайки» оставались туго закрученными, сохранялась окостенелость советской системы, придавленной железной пятой большевистской диктатуры, решительно пресекались любые попытки демократизировать общество, расширить гражданские права населения. В этом заключалось первое, общее по своему характеру, противоречие нэповского периода.
Экономическое развитие страны.
Первой и главной мерой нэпа стала замена продразверстки продовольственным налогом, установленным первоначально на уровне примерно 20% от чистого продукта крестьянского труда (т.е. требовавшим сдачи почти вдвое меньшего количества хлеба, чем продразверстка), а затем снижением до 10% урожая и меньше и принявшем денежную форму. Оставшиеся после сдачи продналога продукты крестьянин мог продавать по своему усмотрению — либо государству, либо на свободном рынке.
Радикальные преобразования произошли и в промышленности. Главки были упразднены, а вместо них созданы тресты — объединения однородных или взаимосвязанных между собой предприятий, получившие полную хозяйственную и финансовую независимость, вплоть до права выпуска долгосрочных облигационных займов. Уже к концу 1922 г. около 90% промышленных предприятий были объединены в 421 трест, причем 40% из них было централизованного, а 60%  местного подчинения. Тресты сами решали, что производить и где реализовывать продукцию. Предприятия, входившие в трест, снимались с государственного снабжения и переходили к закупкам ресурсов на рынке. Закон предусматривал, что «государственная казна за долги трестов не отвечает».
ВСНХ?, потерявший право вмешательства в текущую деятельность предприятий и трестов, превратился в координационный центр. Его аппарат был резко сокращен. Тогда и появляется хозяйственный расчет, означающий что предприятие (после обязательных фиксированных взносов в государственный бюджет) само распоряжается доходами от продажи продукции, само отвечает за результаты своей хозяйственной деятельности, самостоятельно использует прибыли и покрывает убытки. В условиях НЭПа, писал Ленин, «государственные предприятия переводятся на так называемый хозяйственный расчет, т.е., по сути, в значительной степени на коммерческие и капиталистические начала.
Не менее 20% прибыли тресты должны были направлять на формирование резервного капитала до достижения им величины, равной половине уставного капитала (вскоре этот норматив снизили до 10% прибыли до тех пор, пока он не достигал 1/3 первоначального капитала). А резервный капитал использовался для финансирования расширения производства и возмещения убытков хозяйственной деятельности. От размеров прибыли зависели премии, получаемые членами правления и рабочими треста.
В декрете ВЦИК и Совнаркома от 1923 г. было записано следующее: «тресты  государственные промышленные предприятия, которым государство предоставляет самостоятельность в производстве своих операций, согласно утвержденному для каждого из них уставу, и которые действуют на началах коммерческого расчета с целью извлечения прибыли».
Стали возникать синдикаты — добровольные объединения трестов на началах кооперации, занимавшиеся сбытом, снабжением, кредитованием, внешнеторговыми операциями. К концу 1922 г. 80% трестированной промышленности было синдицировано, а к началу 1928 г. всего насчитывалось 23 синдиката, которые действовали почти во всех отраслях промышленности, сосредоточив в своих руках основную часть оптовой торговли. Правление синдикатов избиралось на собрании представителей трестов, причем каждый трест мог передать по своему усмотрению большую или меньшую часть своего снабжения и сбыта в ведение синдиката.
Реализация готовой продукции, закупка сырья, материалов, оборудования производилась на полноценном рынке, по каналам оптовой торговли. Возникла широкая сеть товарных бирж, ярмарок, торговых предприятий.
В промышленности и других отраслях была восстановлена денежная оплата труда, введены тарифы зарплаты, исключающие уравниловку, и сняты ограничения для увеличения заработков при росте выработки. Были ликвидированы трудовые армии, отменены обязательная трудовая повинность и основные ограничения на перемену работы. Организация труда строилась на принципах материального стимулирования, пришедших на смену внеэкономическому принуждению «военного коммунизма». Абсолютная численность безработных, зарегистрированных биржами труда в период НЭПа, возросла (с 1.2 млн. человек в начале 1924 г. до 1.7 млн. человек в начале 1929 г.), но расширение рынка труда было еще более значительным (численность рабочих и служащих во всех отраслях народного хозяйства увеличилась с 5.8 млн. человек в 1924 г. до 12.4 млн. в 1929 г.), так что фактически уровень безработицы снизился.
В промышленности и торговле возник частный сектор: некоторые государственные предприятия были денационализированы, другие — сданы в аренду; было разрешено создание собственных промышленных предприятий частным лицам с числом занятых не более 20 человек (позднее этот «потолок» был поднят). Среди арендованных частниками фабрик были и такие, которые насчитывали 200-300 человек, а в целом на долю частного сектора в период НЭПа приходилось от 1/5 до 1/4 промышленной продукции, 40-80% розничной торговли и небольшая часть оптовой торговли.
Ряд предприятий был сдан в аренду иностранным фирмам в форме концессий. В 1926-27 гг. насчитывалось 117 действующих соглашений такого рода. Они охватывали предприятия, на которых работали 18 тыс. человек и выпускалось чуть более 1% промышленной продукции. В некоторых отраслях, однако, удельный вес концессионных предприятий и смешанных акционерных обществ, в которых иностранцы владели частью пая, был значителен. Например, в добыче
свинца и серебра 60%;
марганцевой руды — 85%;
золота 30%;
в производстве одежды и предметов туалета 22%.
Помимо капитала в СССР направлялся поток рабочих-эмигрантов со всего мира. В 1922 г. американским профсоюзом швейников и Советским правительством была создана Русско-американская индустриальная корпорация (РАИК), которой были переданы шесть текстильных и швейных фабрик в Петрограде, четыре — в Москве.
Бурно развивалась кооперация всех форм и видов. Роль производственных кооперативов в с/х была незначительна (в 1927 г. они давали только 2% всей продукции с/х и 7% товарной продукции), зато простейшими первичными формами — сбытовой, снабженческой и кредитной кооперацией — было охвачено к концу 20-х годов больше половины всех крестьянских хозяйств. К концу 1928 г. непроизводственной кооперацией различных видов, прежде всего крестьянской, было охвачено 28 млн. человек (в 13 раз больше, чем в 1913 г.). В обобществленной розничной торговле 60-80% приходилось на кооперативную и только 20-40% на собственно государственную, в промышленности в 1928 г. 13% всей продукции давали кооперативы. Существовало кооперативное законодательство, кооперативный кредит, кооперативное страхование.
Взамен обесценившихся и фактически уже отвергнутых оборотом сов знаков в 1922 г. был начат выпуск новой денежной единицы  червонцев, имевших золотое содержание и курс в золоте (1 червонец = 10 дореволюционным золотым рублям = 7.74 г. чистого золота). В 1924 г. быстро вытеснявшиеся червонцами сов знаки вообще прекратили печатать и изъяли из обращения; в том же году был сбалансирован бюджет и запрещено использование денежной эмиссии для покрытия расходов государства; были выпущены новые казначейские билеты — рубли (10 рублей = 1 червонцу). На валютном рынке как внутри страны, так и за рубежом червонцы свободно обменивались на золото и основные иностранные валюты по довоенному курсу царского рубля (1 американский доллар = 1.94 рубля).
Возродилась кредитная система. В 1921 г. был воссоздан Госбанк, начавший кредитование промышленности и торговли на коммерческой основе. В 1922-1925 гг. был создан целый ряд специализированных банков: акционерные, в которых пайщиками были Госбанк, синдикаты, кооперативы, частные лица и даже одно время иностранцы,  для кредитования отдельных отраслей хозяйства и районов страны; кооперативные — для кредитования потребительской кооперации; организованные на паях общества сельскохозяйственного кредита, замыкавшиеся на республиканские и центральный сельскохозяйственные банки; общества взаимного кредита — для кредитования частной промышленности и торговли; сберегательные кассы — для мобилизации денежных накоплений населения. На 1 октября 1923 г. в стране действовало 17 самостоятельных банков, а доля Госбанка в общих кредитных вложениях всей банковской системы составляла 2/3. К 1 октября 1926 г. число банков возросло до 61, а доля Госбанка в кредитовании народного хозяйства снизилась до 48%.
Экономический механизм в период НЭПа базировался на рыночных принципах. Товарно-денежные отношения, которые ранее пытались изгнать из производства и обмена, в 20-е годы проникли во все поры хозяйственного организма, стали главными связующим звеном между его отдельными частями.
Всего за 5 лет, с 1921 по 1926 г., индекс промышленного производства увеличился более чем в 3 раза; сельскохозяйственное производство возросло в 2 раза и превысило на 18% уровень 1913 г. Но и после завершения восстановительного периода рост экономики продолжался быстрыми темпами: в 1927-м, 1928 гг. прирост промышленного производства составил 13 и 19% соответственно. В целом же за период 1921-1928 гг. среднегодовой темп прироста национального дохода составил 18%.
Самым важным итогом НЭПа стало то, что впечатляющие хозяйственные успехи были достигнуты на основе принципиально новых, неизвестных дотоле истории общественных отношений. В промышленности ключевые позиции занимали государственные тресты, в кредитно-финансовой сфере — государственные и кооперативные банки, в сельском хозяйстве — мелкие крестьянские хозяйства, охваченные простейшими видами кооперации.
Совершенно новыми оказались в условиях НЭПа и экономические функции государства; коренным образом изменились цели, принципы и методы правительственной экономической политики. Если ранее центр прямо устанавливал в приказном порядке натуральные, технологические пропорции воспроизводства, то теперь он перешел к регулированию цен, пытаясь косвенными экономическими методами обеспечить сбалансированный рост.
Государство оказывало нажим на производителей, заставляло их изыскивать внутренние резервы увеличения прибыли, мобилизовывать усилия на повышение эффективности производства, которое только и могло теперь обеспечить рост прибыли.
Широкая кампания по снижению цен была начата правительством еще в конце 1923 г., но действительно всеобъемлющее регулирование ценовых пропорций началось в 1924 г., когда обращение полностью перешло на устойчивую червонную валюту, а функции Комиссии внутренней торговли были переданы Наркомату внутренней торговли с широкими правами в сфере нормирования цен. Принятые тогда меры оказались успешными: оптовые цены на промышленные товары снизились с октября 1923 г. по 1 мая 1924 г. на 26% и продолжали снижаться далее.
Весь последующий период до конца НЭПа вопрос о ценах продолжал оставаться стержнем государственной экономической политики: повышение их трестами и синдикатами грозило повторением кризиса сбыта, тогда как их понижение сверх меры при существовании наряду с государственным частного сектора неизбежно вело к обогащению частника за счет государственной промышленности, к перекачке ресурсов государственных предприятий в частную промышленность и торговлю. Частный рынок, где цены не нормировались, а устанавливались в результате свободной игры спроса и предложения, служил чутким барометром, стрелка которого, как только государство допускало просчеты в политике ценообразования, сразу же указывала на непогоду.
Но регулирование цен проводилось бюрократическим аппаратом, который не контролировался в достаточной степени низами, непосредственными производителями. Отсутствие демократизма в процессе принятия решений, касающихся ценообразования, стало «ахиллесовой пятой» рыночной социалистической экономики и сыграло роковую роль в судьбе НЭПа.
До сих пор у нас многие считают (и считают ошибочно), что НЭП был главным образом только отступлением, вынужденным отходом от социалистических принципов хозяйственной организации, только своего рода маневром, призванным дать возможность реорганизовать боевые порядки, подтянуть тылы, восстановить хозяйство и затем снова рвануться в наступление. Да, в новой экономической политике действительно были элементы временного отступления, касавшиеся преимущественно масштабов частнокапиталистического предпринимательства в городах. Да, частные фабрики и торговые фирмы, в которых используется наемный труд, но все решения принимаются одним собственником (или группой акционеров, владеющих контрольным пакетом акций)  это не социализм, хотя, кстати сказать, их существование в известных пределах при социализме вполне допустимо. Не были, со строго идеологической точки зрения, социалистическими и мелкие крестьянские хозяйства, и мелкие предприниматели в городах, хотя они-то уж определенно не противопоказаны социализму, ибо по природе своей не являются капиталистическими и могли безболезненно, без всякого насилия врастать в социализм через добровольную кооперацию.
Ленин не раз называл НЭП отступлением по отношению к периоду «военного коммунизма», но он не считал, что это отступление по всем направлениям и во всех сферах. Уже после перехода к НЭПу Ленин неоднократно подчеркивал вынужденный чрезвычайный характер политики «военного коммунизма», которая не была и не могла быть политикой, отвечающей хозяйственным задачам пролетариата. «В условиях неслыханных экономических трудностей, — писал Ленин, — нам пришлось проделать войну с неприятелем, превышающим наши силы в сто раз; понятно, что пришлось при этом идти далеко в области экстренных коммунистических мер, дальше, чем нужно; нас к этому заставляли».
Называя НЭП отступлением, Ленин имел в виду, прежде всего и главным образом масштабы частного предпринимательства; он никогда и нигде не относил термин «отступление» на счет трестов или кооперации. Напротив, если в более ранних работах Ленин и характеризовал социализм как общество с нетоварной организацией, то после перехода к НЭПу он уже явно рассматривает хозрасчетные тресты, связанные между собой через рынок, как социалистическую, а не переходную к социализму форму хозяйствования.
Рассматривая данный вопрос, я хотел бы подробнее остановиться на мелком производстве в годы НЭПа.
Мелкое производство в годы НЭПа.
Изучение глубинных социально-экономических процессов, определявших характер и направление общественного развития в 20-е годы, захватывает сферу мелкого производства. В аграрно-крестьянской стране, какой была Россия, именно мелкие товаропроизводители – крестьяне, мелкие промышленники и торговцы, кустари и ремесленники в силу своей подавляющей численности являлись тем огромным социальным маятником, колебания которого решали исход исторических конфликтов.
Общая картина развития мелкого производства периода НЭПа, как она предстает в трудах историков, является следующей. В начале 20-х годов государство пошло на определенные, очень ограниченные по масштабам уступки крестьянству, городским кустарям и ремесленникам, разрешило открывать небольшие предприятия, вести торговлю. Целью этих мер было восстановление разрушенного народного хозяйства. К 1925 году оно в основном достигло уровня, существовавшего до первой мировой войны, и политика, допускавшая существование мелкого производства, исчерпала себя. Замедлился темп развития аграрного сектора, дальнейший рост сельского хозяйства стал возможен только на основе колхозов. В городе усиление спекуляции и коррупции превысило положительный эффект от деятельности частного сектора. Таким образом, в силу объективных экономических причин преемникам политики уступок мелким собственникам стал курс на массовую коллективизацию и ликвидацию частной промышленности и торговли. В социальной сфере в период НЭПа ведущим был процесс дифференциации мелких производителей. На протяжении первой половины 20-х годов он являлся неизбежным злом, с которым, однако, можно было мириться, но затем, по мере углубления дифференциации, социально-политические издержки, связанные с формированием зажиточных слоев, стали нетерпимыми. Сам ход вещей заставил государство перейти к политике вытеснения кулачества и ликвидации капиталистических элементов в городе.
Утвердившаяся в исторической литературе схема опирается на два базисных положения марксистской теории. Во-первых, это тезис о том, что крупное производство всегда и во всех отношениях эффективней мелкого, которое отождествляется с отсталостью, независимо от уровня развития конкретного общества. Во-вторых, это убеждение, что результатом функционирования товарно-денежных отношений неизбежно является процесс дифференциации. Убежденность в том, что эти положения являются универсальными законами, действующими при любых условиях, была у исследователей столь велика, что их проверка представлялась излишней. Однако опыт мирового хозяйственного развития показывает, что историческая судьба мелкого производителя оказалась не такой, как предсказывал Маркс. Повсюду оно сохранилось до наших дней, удачно вписалось в изменившуюся структуру экономики, адаптировалось к требованиям научно-технического прогресса. Непрерывно происходящая ликвидация части мелких предприятий, не нашедший места на рынке, компенсируется возникновением новых. Все это заставляет критически взглянуть на положение об экономической неэффективности мелкого производства и неизбежности дифференциации мелких собственников в условиях рынка.
Первый вопрос – это вопрос о том, действительно ли основной тенденцией развития мелкого производства 20-х годов является дифференциация.
Расслоение мелких производителей является результатом того, что положение одних собственников ухудшается, а другие, напротив, становятся более зажиточными. Под воздействием такого явления и формируются полярные социально-экономические группы. Поэтому для того, чтобы исследовать процесс дифференциации, необходимо проследить, как изменился статус крестьян и городских мелких собственников. Первое – это чрезвычайно высокая подвижность мелких производителей. За один 1924 – 1925 год из группы в группу переместилась почти треть крестьянских хозяйств. Среди городских мелких предпринимателей лишь немногим больше половины сохранили на протяжении года свой прежний статус. Во-вторых, перемещения происходят как бы в двух направлениях. В группе малообеспеченных крестьянских дворов и самых мелких городских предпринимателей преобладала тенденция к переходу вверх, в то время как статус зажиточных снижался. Группы, объединившие средних, с точки зрения зажиточности крестьян, имевших посев от 4 до 10 десятин земли, и владельцев кустарно-ремесленных предприятий, использовавших главным образом собственный труд с привлечением незначительного числа наемных рабочих, были наиболее стабильными. В них доли обедневших и разбогатевших собственников оказались приблизительно равными. В-третьих, перемещения из группы в группу были результатом не только социальных, но и демографических причин. Они особенно сказывались на динамике крестьянских хозяйств. В зажиточных группах частым явлением были разделы, связанные с отделением от родительской семьи взрослых детей. За год делилось 10 – 12% крупных дворов и на месте каждого образовывалось по несколько мелких и средних хозяйств. Бедные семьи, ослабленные из-за отсутствия работников – мужчин, напротив, объединялись. Образовавшиеся в результате этого хозяйства попадали главным образом в среднюю группу. Наряду с движением «вверх-вниз» весьма интенсивным было перемещение «по горизонтали». В год ликвидировало свои хозяйства или временно покидало деревню 3-4% крестьянских семей, почти столько же возвращалось к земледельческому труду. В городе ежегодно закрывалось более трети частных предприятий, но этот процесс компенсировался возникновением новых. Движение «по горизонтали» так же сказывалось на распределении мелких производителей по социально экономическим группам.
Таким образом, данные о социальных перемещениях крестьян и городских мелких собственников в 20-е годы плохо подтверждают вывод Маркса о дифференциации. В его схеме расслоение является прямым следствием товарного производства. Под воздействием конкуренции в условиях рынка большая часть мелких собственников разоряется и переходит в категорию наемных рабочих, а меньшая превращается в предпринимателей, эксплуатирующих наемный труд. Тем самым формируется социальная структура, присущая капиталистическому обществу. В то же время дифференциация мелких производителей является и одним из путей «первоначального накопления капитала» — богатство, которое было рассеяно в руках многих, концентрируется у небольшого числа собственников. Расслоение, по мысли Маркса, оказывается тем механизмом, действие которого приводит к становлению капиталистического способа производства. Раз начавшись, этот процесс продолжается до тех пор, пока мелкие собственники окончательно не распадутся на две полярные группы. Его наиболее заметным проявлением является размывание среднего слоя и рост удельного веса бедняков и зажиточных. В 20-е годы численно преобладающий средний слой даже несколько увеличивался. Несмотря на очень высокую мобильность, полярные группы практически не росли. Мелкое производство возрождалось почти в неизменном облике.
Но дифференциация, как и любой другой глубокий социальный процесс, идет медленно. Требуются многие годы, чтобы ее результаты проявились достаточно отчетливо. А политика НЭПа осуществлялась по историческим меркам очень недолго: к 1923г. сложилась экономическая система, в рамках которой могли формироваться товарно-денежные отношения, а уже в 1928г. началась ее ликвидация. Вот если бы НЭП продолжался еще хотя бы полтора десятка лет, то тогда, быть может, поляризация мелких производителей достигла высокого уровня. Что могло бы быть в случае сохранения НЭПа? Для ответа на этот вопрос нужно дать своего рода прогноз того, как бы изменилась структура мелких производителей в условиях товарного производства.
Одним из способов анализа различных вариантов развития общественных процессов является имитационное моделирование. В математике разработаны специальные методы, которые позволяют по сведениям о социальных перемещениях предсказывать, как будет меняться социальная структура. В ЭВМ были заложены данные о мобильности крестьян и городских мелких собственников в период НЭПа, и на основе программы, составленной математиком Л. Бородкиным, рассчитано, какой оказалась бы численность бедной, средней и зажиточной групп через 10-15 лет при том, что условия развития мелкого производства не изменились бы по сравнению с существовавшими в 20е годы. Оказалось, что даже в этом случае поляризация все равно не достигла высокого уровня. В деревне доля самых бедных хозяйств, имевших посев менее двух десятин, снизилась бы за 15 лет с 29 до 19%. Удельный вес наиболее зажиточных дворов, засевавших свыше 10 десятин, возрос бы с 3 до 5 %. По-видимому, самой многочисленной оставалась бы группа средних по размеру хозяйств. В середине 20-х годов их было 34%, а через 15 лет стало бы 44 %. Социальные процессы, которые, как показывает прогноз, происходили бы в деревне в случае продолжения политики НЭПа, очень слабо напоминают классическую картину дифференциации. Средний слой не размывается, а наоборот – укрепляет свои позиции; одна из полярных групп – зажиточная – увеличивается, но зато другая сжимается. Скорее в деревне, если пользоваться языком социологов, действовал бы «социальный лифт»: бедняки становились середняками, а середняки могли стать зажиточными. Вместо поляризации происходило бы общее небольшое повышение уровня крестьянских хозяйств.
В среде мелких промышленников и торговцев, кустарей и ремесленников расслоение действительно могло происходить, но его темпы были бы исключительно низкими. Доля торговых заведений (часто такие заведения даже не имели специального помещения и все их «оборудование» помещалось в сундуке или заплечном мешке мастера, который работал на дому или где-нибудь на рынке) увеличилась бы за 10 лет с 71,9 до 72,5%. Удельный вес предприятий, которые несомненно имели капиталистический характер, так же возрос бы с 3,4 до 4,4%. Доля среднего слоя снизилась бы с 24,7 до 23,1%. Налицо, вроде бы, классическая картина дифференциации: за счет размывания средней группы растут полярные. Но при таких темпах потребовались бы многие десятилетия, чтобы на основе мелкого производства сформировалась социальная структура, присущая капиталистическому обществу.
Анализ данных о социальных перемещениях и прогнозирование приводят к мысли, что в сколько-нибудь значительных масштабах расслоения крестьян и городских мелких собственников в 20-е годы не происходило. Значит, нуждается в пересмотре одно из существенных положений всей концепции истории НЭПа. Ведь тезис о том, что в деревне под воздействием законов рынка формируется кулачество, как особый класс, а в городе укрепляются позиции «новой буржуазии», использовался для объяснения причин «великого перелома». Логика рассуждений при этом была следующей. В стране, где мелкие производители составляли более чем две трети населения, а промышленный пролетариат был всего лишь островком в крестьянском море, под воздействием объективных законов социально-экономического развития растут силы, которые по своей природе являются противниками советской власти. По мере того, как происходит концентрация богатства, укрепляются позиции имущих слоев, рано или поздно перевес сил окажется на их стороне. В.И. Ленин в начале 20-х годов подытожил подобные рассуждения одной фразой: «Свобода торговли, значит назад к капитализму». Кроме того, чем дальше бы шла поляризация общества, тем острее становились конфликты между бедными и богатыми. Продолжение политики НЭПа угрожало новым социальным взрывом. Поэтому «великий перелом», в ходе которого крестьянские хозяйства были заменены системой колхозно-совхозного производства, ликвидирована мелкая промышленность и торговля, а следовательно, исчез и сам источник противоречий – частная собственность на средства производства, был исторически неизбежен. Тот факт, что стремительной поляризации общества в 20-е годы не было, разрушает эту схему.
Нуждается в критическом анализе и положение о том, что к концу 20-х годов экономический потенциал мелкого производства был исчерпан и дальнейший прогресс был возможен лишь на базе крупной индустрии и коллективного сельского хозяйства. Если обратиться к экономическим результатам, которые были достигнуты в аграрной сфере, то можно заметить, что именно в ней трансформация мелкого производства в крупное, представлявшееся более эффективным, была осуществлена наиболее решительно и масштабно. Следовательно, и преимущества крупного производства должны были проявиться наиболее отчетливо. Позволила ли коллективизация ускорить развитие сельского хозяйства?
Для ответа на этот вопрос надо воспользоваться методом имитационного моделирования и сопоставить результаты, которые были достигнуты в аграрном секторе на протяжении 30-х годов, с теми, которые могли бы быть достигнуты в случае продолжения политики НЭПа.
Максимальная площадь посевов за весь предвоенный период, достигнутая 1938г., составила 125,6 млн. десятин. Уровень, который предсказывается на основе модели, — 127,5 млн. десятин. Он был превзойден лишь в 1953г., когда завершилось восстановление народного хозяйства после войны. По официальным данным, среднегодовой сбор зерновых во второй половине 30-х годов составлял около 75 млн. т. Расчеты, произведенные на основе модели, показывают, что урожай в предвоенный период мог достигнуть 87 млн. т. Лучший результат на протяжении 30-х годов был получен лишь в 1937г., когда сложились необычайно благоприятные для сельского хозяйства погодные условия, и было собрано 97,4 млн. т. Можно продолжить сопоставление по ряду других производственных показателей, и итог окажется схожим. Хозяйственные результаты, которые могли бы быть достигнуты в 30-е годы на базе мелкого производства, не столь уж существенно превышали бы реальные. Но очевидна и несостоятельность ссылок на то, что индивидуальные крестьянские хозяйства были бы не в состоянии прокормить страну. По крайней мере удовлетворить минимальные потребности населения в продовольствии они были в состоянии.
В концепции истории 20-х годов очень важное место занимают так называемые хлебозаготовительные трудности. Они рассматриваются как доказательство того, что аграрное производство в конце 20-х годов находилось в глубоком кризисе, из которого был единственный выход – массовая коллективизация. Экономически она была неизбежна, так как иначе стране угрожала бы хозяйственная катастрофа.
Основной вывод состоит в том, что прогресс сельского хозяйства на основе мелкого производства был возможен, причем его результаты были бы, по крайней мере, не хуже, чем в условиях колхозного строя. Таким образом, и в части, касающейся экономического объяснения причин «великого перелома», концепция нуждается в пересмотре.
И в экономическом, и в социальном плане объективно было возможно относительно длительное сохранение тенденций развития, присущих периоду НЭПа. При этом продолжение политики, проводившейся в 20-е годы, означало более или менее безболезненный для непосредственного производителя путь. С точки зрения общества с ним были связаны, конечно, некоторые издержки. Это был вариант медленного экстенсивного роста сельского хозяйства, которое поглощало бы практически все трудовые ресурсы страны. Незначительным бы оказался отток населения из деревни, замедляя бы процесс урбанизации. В городе же развивались главным образом те производства, которые не требуют больших капиталовложений, сложной техники, быстро дают отдачу. В такой ситуации «прыжок» к индустриальному обществу был бы невозможен. Почему же объективно возможная политика, которая по логике вещей должна пользоваться поддержкой массы мелких производителей, и, прежде всего, крестьянства, была отброшена? Причина этого кроется в пассивности мелких собственников, так и не вставших сколько-нибудь решительно на защиту принципов НЭПа. В 1921г. крестьянство единым фронтом выступило против политики «военного коммунизма». Сила его противодействия оказалась столь велика, что поставило государство на грань гибели и заставила пойти на уступки. При свертывании рыночных отношений в конце 20-х годов ничего подобного по размаху и силе сопротивления не было, хотя речь шла о самом существовании мелкого производства.
Объяснение того, почему мелкие собственники, больше других слоев заинтересованные в сохранении НЭПа, смирились с его ликвидацией, следует искать в экономическом положении мелкого производителя, и прежде всего крестьянства. Основным стимулом развития для мелких хозяйств является увеличение потребления. До определенного момента они могут развиваться в условиях относительной экономической изоляции. Увеличение потребления обеспечивается главным образом за счет тех продуктов, которые в них же и производятся. Хозяйственные связи при этом носят натуральный характер, а рыночные отношения весьма слабо воздействуют на производство. Когда первоначальные потребности удовлетворены, начинается следующих этап в развитии мелкого хозяйства. Для него характерен рост потребления за счет покупных товаров. Мелкий собственник стремится расширять производство для того, чтобы реализовать продукцию за деньги. В этой ситуации экономическая изоляция становится тормозом в развитии хозяйства. Его дальнейший рост возможен только в условиях рынка.
Социально-экономические приоритеты мелких производителей, находящихся на разных этапах развития, заметно различаются. Существует определенный минимум условий, необходимых для нормального функционирования мелкого хозяйства. Он включает прежде всего экономическую свободу: право самостоятельной организации производства без каких-либо внешних, административных ограничений и возможность по своему усмотрению распоряжаться результатами своего труда. Кроме того, доли прибавочного продукта, которая остается у собственника, должно быть достаточно не только для простого воспроизводства, но и для развития хозяйства. И, наконец, мелкий производитель должен быть огражден от произвола в широком смысле этого слова. Он не должен опасаться возможного изменения законодательства, применения насилия, нарушения своих имущественных прав. Борьба за этот минимум условий объединяет всех мелких собственников. Отстаивая свои интересы, они способны на удивительно упорное и решительное сопротивление. А вот рыночные отношения важны лишь для тех хозяйств, первичные потребности которых уже удовлетворены. Для них товарно-денежные связи выступают необходимым условием развития. В силу этого борьбу за укрепление рыночных отношений поддерживает лишь часть мелких производителей. В благоприятной обстановке мелкий производитель реализовал продукцию за деньги, в менее благоприятной происходила натурализация его хозяйственных связей.
В начале 20-х годов развернулась борьба всех мелких производителей, и прежде всего крестьянства, за минимум условий, необходимых для их хозяйственной деятельности. Политика «военного коммунизма», предусматривавшая полное изъятие прибавочного продукта, делала существование мелкого собственника в экономическом плане невозможным. Замена продовольственной разверстки налогом с фиксированной величиной, введение некоторых норм частного права означало, что такой минимум условий создан. Достигнутое удовлетворило основную часть мелких собственников. Страна только что вышла из полосы войн и революций и в это время речь могла идти лишь об удовлетворении первичных потребностей мелких хозяйств. Они могли развиваться, не прибегая к механизмам рынка.
Успех дальнейшего движения к рынку зависел от того, как быстро основная масса мелких хозяйств исчерпает свои возможности экономического роста, которые им были предоставлены в начале 20-х годов. Это создало бы широкую социальную базу для преобразований. Возникло бы давление на власть с требованием продолжать реформы, начатые в 1921г., «углубить НЭП». Ряд факторов свидетельствует о том, что в середине 20-х годов давление на власть со стороны мелких производителей, нуждающихся в более благоприятных условиях для развития своих хозяйств, действительно стало нарастать. На сельских сходах и беспартийных конференциях высказывались требования снизить размеры обложения и увеличить цены на зерно. Крестьяне отказывались выполнять налоговые задания. Недовольство проявлялось и в том, что уменьшилось число избирателей, участвовавших в выборах в местные Советы. Осенью 1924г. вспыхнуло восстание в Грузии. По своим масштабам оно, конечно же, не представляло опасности для политического строя, но было воспринято как грозное предостережение. Под давлением снизу власти на протяжении 1925г. пошли на новые уступки мелким производителям. Было законодательно разрешено право аренды земли, облегчен найм рабочей силы в сельском хозяйстве. Практически произошла либерализация цен на хлеб. Очень существенное значение как для крестьян, так и для городских мелких собственников имело снижение налогов. В общем русле экономических мер, отвечавшим интересам мелких производителей, лежат и важнейшие политические кампании 1925г. Были расширены права сельских Советов и укреплена их финансовая база. Началась «кампания по борьбе с бюрократизмом», целью которой было ограничение произвола чиновников, особо болезненно сказывавшемся на сельском населении. Объективно все эти меры были направлены на то, чтобы создать условия, необходимые для функционирования рыночных отношений.
Однако силы давления мелких производителей хватило лишь на то, чтобы заставить государство сделать первый шаг в сторону углубления товарно-денежных отношений. Данные о социальной мобильности, результаты прогнозирования социальной структуры мелких собственников указывают на незначительную численность зажиточных групп в городе и деревне, низкие темпы их роста, медленное увеличение объема производства. Образно говоря, мотор, который должен был двигать вперед рынок, оказался слабым, начавшееся с 1926г. движение в сторону все большего ограничения экономической свободы мелких собственников не вызвало решительного отпора с их стороны. После этого НЭП был обречен. Экономическая система, сложившаяся в России в 1921-1923гг., в силу своего переходного, промежуточного характера либо в сторону административно-командной системы (такая возможность была связана с наличием централизованной государственной промышленности), либо в сторону рынка. Этот путь мог бы реализоваться в случае поддержки его мелкими производителями. Но доля хозяйств, заинтересованных в развитии товарно-денежных отношений, оказалась слишком незначительной.
Заключение.
Вопрос о том, почему рыночные механизмы оказались в 20-е годы столь уязвимыми, требует специального исследования. Ответ на него следует искать как в природно-климатических условиях ведения сельского хозяйства, так и в особенности исторического развития страны. Длительная и суровая зима, короткий период полевых работ, периодически повторяющиеся неблагоприятные для земледелия годы – все это требовало от крестьянина огромного напряжения сил для простого воспроизводства своего хозяйства. Производимый им прибавочный продукт всегда оказывался небольшим, а временами он вообще отсутствовал. Соответственно и рыночные связи играли маленькую роль в функционировании мелкого хозяйства. В этом заключается глубинная причина медленного возникновения товарно-денежных отношений в аграрной сфере. Слабость рыночных механизмов в городе усугублялась тем, что семь лет войн и революционных потрясений подорвали производственную базу мелкого хозяйства и привели к предельной натурализации его связей. Они не могли восстановиться в одночасье. Заинтересованность мелкого собственника в функционировании рыночных механизмов ослаблялась и экономической конъюнктурой 20-х годов: товарным голодом, завышенными ценами на промышленные товары, недоверием к деньгам. В сознании крестьянина прочно отпечаталась мысль, что хранить хлеб выгоднее, чем накапливать деньги.
Длительная полоса в истории России, охватывающая последнюю треть ХIX – первую треть XXв., прошла под знаком попыток модернизации страны. Это была задача, которую пришлось бы решать любому правительству, оказавшемуся у власти. К модернизации подталкивало давление «снизу» — со стороны наиболее экономически активной части населения. И «наверху» — на уровне руководства страны осознавалась необходимость повышения эффективности народного хозяйства. Особенно назревшей была задача модернизации аграрного сектора. Однако неоднократные попытки провести преобразования, которые усилили бы рыночные начала в сельском хозяйстве, не были успешными. Ресурсов мелкого производства оказалось недостаточно для того, чтобы самостоятельно преодолеть полосу модернизации. Иначе говоря, страна была слишком бедна для того, чтобы рыночные отношения укрепились в аграрной сфере в результате естественного процесса экономического развития. Когда деревня становилась более зажиточной, шансы на успех процесса модернизации повышались, когда же, в силу того или иного катаклизма, деревня беднела – шансы уменьшались. В этих условиях для проведения модернизации нужна была мощная поддержка государства. Но и его ресурсы были ограниченны. В аграрной стране источником их пополнения могли быть только изъятия из прибавочного продукта, который создавался в крестьянских хозяйствах, а это означало ухудшение материального положения деревни. Кроме того, даже те небольшие ресурсы, которые имелись в распоряжении государства, направлялись, прежде всего, на решение задач, которые представлялись более существенными и неотложными, чем помощь крестьянскому хозяйству.
В конечном счете, был реализован самый тяжелый для непосредственного производителя способ внерыночной модернизации аграрного сектора – массовая коллективизация. Она привела к созданию крупного сельскохозяйственного производства и принудительному повышению его товарности. В силу своего искусственного, бюрократического характера новая система оказалась экономически неэффективной. Она на короткое время позволила снизить остроту текущих экономических проблем, но в долгосрочной перспективе неизбежно означала стагнацию сельскохозяйственного производства.
В определенном смысле можно говорить о том, что глубинной причиной трагических событий в истории России ХХ в. является бедность. Рыночный путь модернизации и связанное с ним утверждение демократических форм политической жизни оказались для нее слишком дорогостоящими.

Список литературы.
1. Амбарцумов Е.А. «Вверх, к вершине» Москва, 1974.
2. Экономическая энциклопедия. Т.2. Москва, 1975.
3. «Кредитно-денежная система СССР» Под ред. А.А. Посконова.
Москва, 1967.
4. Вайнштейн А.Л. «Цены и ценообразование в СССР в восстановительный
период 19211928 гг.» Москва, 1972.
5. Лацис О.Р. «Искусство сложения: Очерки» Москва, 1984.
6. Ленин В.И. Полное собрание сочинений.
7. Шмелев Н. «На переломе: перестройка экономики в СССР» Москва, 1989.
? ВСНХ – Высший Совет Народного Хозяйства. Высший центральный орган по управлению промышленностью в Советском государстве 1917-1932гг. Создан при Совете Народных Комисаров РСФСР.