Автор: admin

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади психологічних особливостей культури спілкування

1.1 Поняття «Культура спілкування» та його структурні компоненти

1.2 Психологічні особливості підліткового віку

1.3 Особливості міжособистісного спілкування в групі однолітків

Розділ 2. Аналіз психологічних особливостей міжособистісного спілкування підлітків

2.. Застосовані методики аналізу психологічних особливостей спілкування підлітків та їх характеристика

2.2 Визначення рівнів сформованості міжособистісної культури підлітків

2.3 Формування міжособистісної культури спілкування підлітків за допомогою тренінгу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми. Для кожної епохи розвитку людства характерна певна культура спілкування, що відповідає загальнолюдським цінностям. Саме тепер важливо закласти у нашому суспільстві засади повноцінної культури спілкування, яка сприяла б духовно творчому потенціалу українського народу, адже її характер помітно впливає на стан економічного, політичного та соціального розвитку країни, духовність громадян і їхню національну свідомість.

Актуальність проблеми визначення психологічних особливостей та формування у підлітків культури спілкування визначається зрослими на сучасному етапі вимогами, які суспільство висуває до комунікативної компетентності випускників загальноосвітніх навчальних закладів.

Об’єктивні та суб’єктивні труднощі формування культури спілкування передбачають пошук досконаліших шляхів, нових підходів у позакласній виховній роботі школи, на заняттях зі шкільними психологами. На цьому наголошує й Національна програма виховання дітей та учнівської молоді в Україні (2003). Ці положення є базовими у Законах України “Про освіту”, “Про загальну середню освіту“, Національній доктрині розвитку освіти в Україні.

Проблема культури спілкування відображена у численних філософських, психолого-педагогічних дослідженнях, в яких наголошується на винятковій її важливості у процесі виховання.

Увагу зазначеній проблемі приділяли вітчизняні педагогічні діячі Б.Д. Грінченко, О.В. Духнович, А.С. Макаренко, П.С. Могила, І.І. Огієнко, Феофан Прокопович, С.Ф. Русова, В.О. Сухомлинський, К.Д. Ушинський та інші.

Проблема формування культури спілкування особистості знайшла своє відображення у працях вітчизняних (Т.Ф. Алєксєєнко, І.А. Ільяєва, Т.М. Левашова, М.І. Скрипник, Л.В. Соколов, І.В. Страхов, М.О. Чернишова, В.Є. Штифурак) та зарубіжних (А. Адлер, Б. Басс, Л. Картер, Д. Коуен, Г. Олпорт, Г. Саллівен, Г. Триендис, К. Хорні, У. Шутц) вчених. Однак у сучасних психолого-педагогічних дослідженнях ще недостатньо розкрито сутність, зміст, способи реалізації культури спілкування старшокласників у виховному процесі загальноосвітніх навчальних закладів. Лише частково розроблений методичний аспект формування вмінь і навичок спілкування учнів старших класів, який охоплюється поняттям «культура спілкування». Цим зумовлена необхідність виявлення теоретико-методичних засад, а також педагогічних умов, в яких окреслене педагогічне завдання успішно реалізовуватиметься. Саме це й спонукало вибір теми курсового дослідження: «Психологічні особливості міжособистісного спілкування підлітків».

Об’єкт дослідження – процес формування та психологічні особливості культури спілкування підлітків у процесі навчання в загальноосвітніх навчальних закладах.

Предмет дослідження – психологічна структура та умови формування культури спілкування підлітків.

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці психологічних особливостей та умов формування культури спілкування підлітків у процесі навчання в загальноосвітньому навчальному закладі.

У відповідності до мети, об’єкта та предмета дослідження визначені його завдання:

З’ясувати стан розробки проблеми психологічних особливостей міжособистісного спілкування в науковій теорії.

Уточнити сутність поняття «культура спілкування підлітків»; визначити його компоненти, критеріальні характеристики та показники.

Встановити особливості та реальний стан сформованості культури спілкування підлітків у загальноосвітніх навчальних закладах.

Розробити та обґрунтувати дієвість психологічного тренінгу на формування культури міжособистісного спілкування підлітків.

Методологічною основою дослідження є філософські та психолого-педагогічні концепції про сутність, природу, функції та роль спілкування в життєдіяльності людини; концепції детермінації розвитку особистості діяльністю та спілкуванням, соціальної зумовленості інтелектуального, емоційного та вольового розвитку.

Теоретичною основою дослідження стали філософські, соціологічні та психологічні положення про особистість як суб’єкт життєдіяльності (Н.І. Анциферова, І.Д. Бех, В.О.Білоусова, П.М. Якобсон); закономірності розвитку підлітків та роль спілкування в ньому (Л.І. Божович, Д.Б. Ельконін, І.С. Кон, Г.С. Костюк, В.В. Крутецький, А.В. Мудрик, В.М. М’ясищев, А.В. Петровський, К.К. Платонов, С.Л. Рубінштейн).

Для розв’язання поставлених мети і завдань застосовувався комплекс теоретичних та емпіричних методів дослідження:

теоретичні: вивчення та аналіз психолого-педагогічної, науково-методичної літератури, що забезпечило розгляд загальних теоретичних питань з проблеми дослідження; вивчення, аналіз і узагальнення психолого-педагогічного досвіду;

емпіричні: діагностичні (письмове опитування) з метою визначення рівня сформованості в учнів компонентів міжособистісного спілкування; використання методик − діагностика міжособистісних відносин (О.О. Рукавішніков), діагностика домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В.В.Бойко.

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота проводилась на базі Зарічненської загальноосвітньої школи ІІ-ІІІ ст. Дослідженням було охоплено 50 учнів 10-11 класів.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (34 найменування) та додатків.

Розділ 1. Теоретичні засади психологічних особливостей культури спілкування

Поняття «Культура спілкування» та його структурні компоненти

До проблеми оволодіння культурою спілкування зверталися відомі вітчизняні педагоги-просвітителі минулого О.В.Духнович, М.І.Пирогов, К.Д. Ушинський. Непересічні думки щодо спілкування вчителя з учнями висловлювали Б.Д. Грінченко, М.П. Драгоманов, С.Ф. Русова та інші. Проблема культури спілкування у вихованні порушувалася у вітчизняній педагогічній науці відомими педагогами Г.Г. Ващенком, А.С. Макаренком, В.О. Сухомлинським. [30, 98]

Поняття «культура спілкування підлітків» − це опосередкована віковими особливостями система норм і цінностей, досвіду і потреб, що реалізуються у взаємодії підлітка з однолітками, вчителями, батьками та іншими людьми у процесі обміну змістовим, емоційним і ціннісним досвідом, а також в їх діяльності та поведінці.

На основі аналізу теоретичних джерел було встановлено особливості спілкування сучасних підлітків-старшокласників, до яких ми віднесли: зміну певних психологічних новоутворень, здатність до самопізнання, самоспостереження, самоаналізу; перебудову психічних процесів старшокласників під впливом соціального досвіду; ступінь самостійності й соціальної активності; гостру потребу в спілкуванні, зокрема з дорослими – на психологічно рівних засадах; встановлення інтимно-особистісних стосунків між однолітками; суперечливість між вчинками і бажаннями тощо.

Існує чотири структурні компоненти сформованості культури спілкування: змістовно-інтелектуальний (пізнавальний), емоційно-оцінювальний, мотиваційний, діяльнісно-функціональний (поведінковий).

Змістовно-інтелектуальний (пізнавальний) компонент передбачає наявність у підлітків-старшокласників певного обсягу необхідних знань для оволодіння культурою спілкування. Основними показниками цього компоненту є усвідомлення потреби у формуванні культури спілкування, розуміння її необхідності для повсякденного життя та забезпечення взаємин (взаєморозуміння) у майбутньому, спрямованих на створення позитивного мікроклімату в колективі. [25, 94]

Емоційно-оцінювальний компонент характеризує ставлення учнів до подій, фактів, явищ, оточуючих людей, дійсності, до самих себе через відповідні переживання особистості; уміння адекватно сприймати інформацію під час спілкування, володіти своїм емоційним станом; прагнення виявляти у цьому процесі відповідні моральні, етичні, культурні якості. Основними показниками є узагальнені оцінки фактів, ситуацій, явищ; розуміння спрямованості власних знань з культури спілкування та готовність застосовувати їх у взаємодії.

Мотиваційний компонент передбачає прагнення перетворювати знання у переконання щодо необхідності формування культури спілкування, позитивних особистісних якостей, які відображають переживання людиною свого ставлення до поведінки, вимог, вчинків, дій; бажання усвідомлювати, в яких стосунках із оточенням вона перебуває, і відповідно до цього коригувати свою поведінку. Показником компоненту є переконаність у необхідності самовиховання та самовдосконалення, соціально цінні мотиви поведінки вихованця.

Діяльнісно-функціональний (поведінковий) компонент передбачає визначення учнями життєвої позиції; застосування знань про культуру спілкування та поведінки, стилі взаємодії; відповідальне ставлення до участі в позаурочній діяльності. Відповідно показниками цього компоненту є уміння відстоювати і обґрунтовувати власну позицію, критично мислити, здійснювати самовиховання (самооцінка, самоаналіз, самокритика тощо).

Кожен з цих компонентів передбачає динаміку змін, а у своїй сукупності вони відображають зміст культури спілкування особистості. Їх інтегральними характеристиками виступають знання, інтереси, потреби, морально-етичні норми, система взаємин, що виявляються через переконання, поведінку, спілкування старшокласників на різних рівнях взаємодії (з однолітками, учителями, батьками). [25, 95]

1.2 Психологічні особливості підліткового віку

Шкільний онтогенез включає наступні вікові періоди: молодший шкільний (6-10 років), молодший підлітковий (11-13 років), старший підлітковий (14-15 років) і юнацький вік (16-18років) [3, 224-225]. У схемі вікової періодизації онтогенезу, що враховує гендерні розбіжності, підлітковий вік для хлопців визначений як 13-16 років, для дівчат 12-15 років [2, 61]. Кожен із періодів характеризується певними особливостями, що можуть бути виявлені в рамках педагогічних та психологічних досліджень.

Відомий американський психолог А. Гезел стверджує, що одним із найважливіших періодів у житті людини є підлітково-юнацький вік [3, 226].

Сучасна психологічна наука визначає підлітковий вік як один із найскладніших періодів у житті людини. Підлітковий період розпочинається з виникнення у дитини почуття дорослості. У драму розвитку вступає нова діюча особа, новий якісно своєрідний фактор особистість самого підлітка. Почуття дорослості як внутрішнє психічне новоутворення має складний зміст.

Отже, підлітковий вік – вік між дитинством і дорослістю (від 11–12 до 16–18 років), який характеризується якісними змінами, пов’язаними зі статевим дозріванням і входженням у доросле життя. У цей період особа має підвищену збудливість, імпульсивність і часто неусвідомлений, статевий потяг. Провідна діяльність в підлітковому віці — це інтимно-особистісне спілкування з однолітками.

Для підліткового віку характерні:

Почуття дорослості;

Формування «Ми»- концепції;

Формування референтних груп. [10, 32-33]

У цьому віці відбувається маніфестація тих аномалій особистісного розвитку, які в дошкільний період існували в латентному стані. Відхилення в поведінці властиві майже всім підліткам. Характерні риси цього віку — чутливість, часта різка зміна настрою, острах глузувань, зниження самооцінки. Розлади бувають поведінкові й емоційні. Емоційні переважають у дівчаток. Це депресія, страхи й тривожні стани. Порушення в поведінці в чотири рази частіше бувають у хлопчиків.

Основним лейтмотивом психічного розвитку в підлітковому віці є становлення нової, ще досить нестійкої, самосвідомості, зміна Я-Концепції, спроби зрозуміти самого себе й свої можливості. У цьому віці відбувається становлення складних форм аналітико-синтетичної діяльності, формування абстрактного, теоретичного мислення. Дуже важливе значення має виникаюче в підлітка почуття приналежності до особливої «підліткової» спільності, цінності якої є основою для власних моральних оцінок. [10, 35]

У спілкуванні дітей досить швидко складаються відносини, у яких з’являються однолітки-лідери, і однолітки-ізгої. Спілкування з однолітками — тверда школа соціальних відносин. Саме спілкування з однолітками вимагає високої емоційної напруги. «За радість спілкування» дитина-підліток витрачає багато енергії на почуття, пов’язані з успіхом ідентифікації й стражданнями відчуження.

Підліток активно відкидає свою належність до світу дітей, але при цьому не почувається повноцінним дорослим. Він намагається бути подібним до дорослих зовні, прагне прилучитись до їхнього життя, придбати їхні якості і уміння, права і привілеї. Своєрідність соціальної ситуації розвитку дитини в цей період полягає в тому, що вона виконує нові для неї функції та залучається до нової системи відносин із дорослими й однолітками. Дитина включається в різні види суспільно корисної діяльності, що розширює сферу її соціального спілкування і сприяє накопиченню нового соціального досвіду [3, 38]. Цей досвід може бути більш чи менш болісним.

Р. Бенедикт стверджує, що тип переходу від дитинства до дорослості залежить від того, настільки великий розрив між нормами і вимогами даного суспільства, що ставляться перед дитиною і дорослим. У країнах, де ці вимоги більш-менш однакові, розвиток проходить плавно, і дитина досягає статусу дорослого поступово. У більшості країн Європи та Америки норми поведінки дітей і дорослих є різними і, навіть, протилежними: дитячий вік вважається ігровим; маленькі члени суспільства позбавлені відповідальності за свої дії, від них вимагають лише одного − покори; доросла ж людина має бути самостійною та ініціативною [2, 9].

Таким чином, центральною психологічною характеристикою підліткового віку є перехід від одного типу стосунків між дорослим і дитиною (моралі слухняності) до якісно іншого, специфічного типу (моралі принципової рівності). Цей період може супроводжуватись певними труднощами. У великій мірі цьому сприяє відносна нестійкість нервової системи підлітка, його загальна неврівноваженість, роздратованість, перепади настрою, підвищена збудливість.

Анатомо-фізіологічні зміни в організмі підлітка породжують певні психологічні новоутворення, а саме прагнення до незалежності, потребу в самоствердженні й самовизначенні щодо свого статусу в сім’ї, колективі однолітків тощо. Розвиток інтересу до протилежної статі, пробудження романтичних почуттів також є характерною рисою підліткового віку. Втім новоутворення нерідко проявляються в неадекватних формах (зовнішня агресія, гостра критика інших, зухвала поведінка) [1, 24].

Першою ці зміни у характері дитини відчуває сім’я. Сім’я один з найважливіших факторів соціалізації дитини. Саме тут діти засвоюють заведені в їхніх сім’ях життєві цінності, соціальні очікування і біхевіаристичні патерни. Моделями поведінки їм слугують батьки, старші брати і сестри. Е. Маккобі вважає, що тривалість батьківського впливу визначається міцністю їх відносин із дитиною, ступенем поваги батьків до її особистості, наявністю довіри між членами сім’ї. У деяких випадках батьки пригнічують особистість своєї дитини, у інших сприяють її гармонічному розвитку. Взаємодія з батьками дозволяє дітям тренувати й вдосконалювати соціальні навички, необхідні для комфортного існування в соціумі [3, 228].

Крім того, сім’я є важливим фактором впливу на інтелектуальний розвиток дитини, пропонуючи, а іноді й насаджуючи власну концептуальну картину світу. Спільна інтелектуальна діяльність розвиває здатність дитини моделювати різноманітні ситуації, оперувати гіпотезами й вибирати оптимальні шляхи вирішення поставлених завдань. Батьки мають можливість активно сприяти швидкому розвитку мисленнєвих навичок маленької людини.

Зазвичай теоретичне усвідомлення дійсності дитиною випереджає рівень її практичних навичок. Підлітки часто не знають як поводитись у тій чи іншій життєвій ситуації, а відчуття власної дорослості заважає їм звертатися за порадами до дорослих. Такі проблеми притаманні дітям, у яких не склалися стосунки з батьками. Неготовність дитини до виконання нових соціальних ролей, або відсутність необхідного рольового навантаження й самостійності ускладнює спілкування та породжує численні конфлікти у колі сім’ї [8, 46].

У деяких підлітків спостерігається вияв неадекватної самооцінки й завищеного рівня вимог, критичне ставлення до слів та вчинків інших. Це ускладнює їх взаємовідносини з дорослими, батьками, однолітками, вчителями, провокує прояви негативізму, грубу й самовпевнену поведінку, соціальні конфлікти [6, 8]. Підлітки бояться глузування, проявів нерозуміння, недовіри, або образливої для такого віку заборони. На їхній погляд батьки поводяться з ними як із маленькими. Часто відсутність щирих стосунків з батьками є причиною того, що діти стають жертвами насилля, або учасниками злочинів [7, 169].

1.3 Особливості міжособистісного спілкування в групі однолітків

Розвиток особистості, включеної в соціальні групи, відбувається відповідно до характеру, вимогами й цілями соціуму. Однак мета ця задають лише загальний напрямок, загальний характер і рамки формування людини як представника соціуму. Необхідне спрацьовування складних соціально-психологічних механізмів, перехід соціальних і психологічних умов у соціально-психологічні фактори становлення особистості, розвитку його самосвідомості для того, щоб дві протилежні тенденції: соціалізація й індивідуалізація рівноцінно брали участь у становленні індивідуальності підлітка. [25, 96]

Досвід соціальної взаємодії підліток здобуває в групі однолітків як своєрідної моделі суспільства. Соціалізація підлітка в групі як процес освоєння й реалізації соціальних норм і відносин становить одну частину двоєдиного процесу соціалізації-індивідуалізації, результатом якого є становлення суб’єкта активної творчої дії. Підліток не просто адаптується до групи однолітків, до прийнятих в його середовищі соціальних норм поведінки, духовних цінностей, але й пропускає це через себе, виробляючи індивідуальний шлях реалізації власних соціальних цінностей. [22, 13-15]

Міжособистісне спілкування підлітка реалізується як у спілкуванні з дорослими, так і у спілкуванні з однолітками. Їх роль у формуванні особистості підлітка є якісно різною. Якщо у спілкуванні з дорослими підліток засвоює суспільно значущі критерії оцінок, цілі та мотиви поведінки, способи аналізу навколишньої дійсності й способи дій, то спілкування з однолітками є своєрідним випробуванням себе у особистісній сфері, що породжує специфічну моральну проблематику. Група однолітків, з якими спілкується дитина впливає на розвиток її особистості. Саме в умовах спілкування з однолітками дитина-підліток постійно зіштовхується з необхідністю застосовувати на практиці засвоювані норми поводження.

Спілкування з однолітками виконує певні психологічні функції. По-перше, спілкування з однолітками є дуже важливим і специфічним каналом інформації; за допомогою нього підлітки і юнаки дізнаються про багато необхідних речей, про які дорослі їм не розповідають. По-друге, це особливий вид діяльності і міжособистісних відносин, що сприяє формуванню навичок соціальної взаємодії, вміння підкорюватись колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними. По-третє, це специфічний вид емоційного контакту. Усвідомлення групової приналежності, солідарності, товариської взаємодопомоги не лише полегшує підлітку автономізацію від світу дорослих, але й дарує йому почуття емоційної захищеності й стабільності [3, 88].

Спілкування в групі однолітків істотно відображається на розвитку особистості підлітка. Від стилю спілкування, від положення серед однолітків залежить, наскільки дитина почуває себе спокійною, емоціонально-комфортно, задоволено, якою мірою вона засвоює норми відносин з однолітками.

Взаємодія людини й групи має велике значення в будь-який віковий період, але особливе значення воно здобуває в підлітковому віці, коли відбувається становлення особистості й батьківський авторитет заміщається авторитетом групи.

Однолітки — значна фігура в житті підлітка. Зміна внутрішньої позиції приводить до того, що підлітку вже недостатньо бути просто гарним учнем, мати високі відмітки, одержувати схвалення вчителя. Для підліткового віку характерне створення власної думки на основі порівняння своєї думки з думками однолітків. Коштовним для підлітка є включеність у сам процес спілкування. Саме в ньому підліток реалізує себе як особистість, формує судження про себе й навколишній світ.

Спілкування з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації. Це специфічний вид міжособистісних відносин. Положення принципової рівності дітей-однолітків робить цю сферу відносин особливо привабливої для підлітка: це положення відповідає етичному змісту виникаючого у підлітка почуття власної дорослості. Специфічні зрушення, що відбуваються в початку підліткового віку, у розвитку визначають принципову подібність у підлітків нових потреб, прагнень, переживань, вимог до відносин з дорослими й товаришами. Це сприяє розвитку відносин з однолітками вглиб. У підлітка формуються цінності, які більше зрозумілі й близькі одноліткові, чим дорослим. Спілкування з дорослими вже не може цілком замінити спілкування з однолітками. Свідомість групової приналежності, товариської взаємодопомоги дає почуття емоційного благополуччя й стабільності. Хоча спілкування підлітків часто буває егоїстичним, а потреба в самовиявленні, розкритті своїх переживань — вище інтересу до почуттів і переживань іншого. [24, 36]

В підлітковому віці проявляється більш гостра необхідність у міжособистісному спілкуванні. Спілкування стає самоціллю, у якій підлітки реалізують свої інтереси, формують уявлення про себе й про навколишній світ. Для підліткового віку характерне створення власної думки на основі порівняння своєї думки з думками однолітків.

Необхідно відзначити, що спілкування впливає на становлення особистості підлітка. Тому що спілкування — це не тільки обмін інформацією (наприклад, між вчителем і учнем), але й взаємодія, взаємовплив. Підліток «переживає» спілкування не тільки на інтелектуальному, але й на фізіологічному й емоційному рівнях.

Одна з головних тенденцій перехідного віку — переорієнтація зі спілкування з батьками, вчителями і взагалі старших на однолітків, більш-менш рівних по положенню. Така переорієнтація може відбуватися повільно і поступово або у вигляді стрибка і бурхливо, вона по-різному виражена в різних сферах діяльності, у яких престиж старших і однолітків, неоднаковий, але відбувається вона обов’язково.

По-перше, спілкування з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки довідуються багато необхідніх речей, які по тим чи іншим причинам їм не повідомляють дорослі. Наприклад, переважну більшість інформації з питань статі підліток одержує від однолітків, тому їхня відсутність може затримати його психосексуальний розвиток чи додати йому нездоровий характер. По-друге, це специфічний вид міжособистісних відносин. Групова гра й інші види спільної діяльності виробляють необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні й у той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси із суспільними. [24, 37]

Поза суспільством однолітків, де взаємини будуються принципово на рівних і статус треба заслужити і вміти підтримувати, дитина не може виробити необхідних дорослому комунікативних якостей. Змагальний характер групових взаємин, якого немає у відносинах з батьками, також служить важливою життєвою школою. По-третє, це специфічний вид емоційного контакту. Свідомість групової приналежності, солідарності, товариської взаємодопомоги не тільки полегшує підлітку автономізацію від дорослих, але і дає йому надзвичайно важливе почуття емоційного благополуччя і стійкості. Чи зумів він заслужити повагу і любов рідних, товаришів, має для самоповаги підлітка вирішальне значення.

Психологія спілкування в підлітковому віці будується на основі суперечливого переплетіння двох потреб: відокремлення (приватизації) і аффіліації, тобто потреби в приналежності, включеності в якусь групу чи спільність. Відокремлення найчастіше виявляється в емансипації від контролю старших. Однак воно діє й у відносинах з однолітками. Підсилюється потреба не тільки в соціальній, але і просторовій, територіальній автономії, недоторканності свого особистого простору.

У перехідному віці міняються уявлення про зміст таких понять, як «самотність» і «самота». Молодші діти зазвичай трактують їх як деякий фізичний стан («немає нікого навколо»), підлітки ж наповняють ці слова психологічним змістом, приписуючи їм не тільки негативну, але і позитивну цінність. Чим самостійніше і цілеспрямованіше підліток, тим сильніше в нього потреба і здатність бути одному. Однак крім спокійної, умиротвореної самоти існує болісна і напружена самотність — тугий, суб’єктивний стан духовної і щиросердечної ізоляції, почуття незадоволеної потреби в спілкуванні, людській близькості.

Як показують дані закордонних масових опитувань (Т. Бреннан, 1980; Е. Остров і Д. Оффер, 1980) [24, 38] і клінічних досліджень, підлітки значно частіше людей старшого віку почувають себе самотніми і незрозумілими. Почуття самотності і неприкаяності, зв’язане з віковими труднощями становлення особистості, породжує у підлітків невтомну спрагу спілкування і групування з однолітками, у суспільстві яких вони знаходять, чи сподіваються знайти те, у чому їм відмовляють дорослі: спонтанність, емоційне тепло, порятунок від нудьги і визнання власної значущості. [24, 41]

М.С. Каган вважає спілкування провідною діяльністю підліткового віку, напружена потреба в спілкуванні й аффіліації перетворюється в багатьох дітей у непереможне стадне почуття: вони не можуть не тільки дня, але години пробути поза своєю, а якщо своєї немає — якої завгодно компанії. Особливо сильна така потреба в хлопчиків. [27, 499]

Типова риса підліткових груп — надзвичайно висока конформність. Люто відстоюючи свою незалежність від старших, підлітки найчастіше абсолютно некритично відносяться до думок власної групи і її лідерів. Незміцніле, дифузійне «Я» має потребу в сильному «Ми», що, у свою чергу, затверджується на противагу якимсь «Вони». Причому все це повинно бути грубо і зримо.

Жагуче бажання бути «як усі» (а «усі» — це винятково «свої») поширюється і на одяг, і на естетичні смаки, і на стиль поводження. Таке протиріччя — коли індивідуальність затверджується через однаковість — може тривожити підлітків.

Проте, ця однаковість ретельно підтримується, і тому, хто ризикує кинути їй виклик, приходиться витримувати нелегку боротьбу. Чим примітивніше співтовариство, тим нетерпиміше воно до індивідуальних розходжень, інакомисленню і взагалі несхожості.

Слід зазначити, що комунікативні риси і стиль спілкування хлопчиків і дівчаток не зовсім однакові. Це стосується і рівня товариськості, і характеру аффіліації. На перший погляд хлопчики у всі вікові періоди спілкуються більше за дівчат. Із самого раннього віку вони активніше дівчаток вступають у контакти з іншими дітьми, затівають спільні ігри і т.д. Почуття приналежності до групи однолітків і спілкування з ними для чоловіків у будь-якому віці значно важливіше, ніж для жінок. Однак розходження між статями в рівні товариськості не стільки кількісні, скільки якісні. Хоча метушня і силові ігри приносять хлопчикам величезне емоційне задоволення, у них зазвичай є присутнім дух змагання, нерідко гра переходить у бійку. Зміст спільної діяльності і власний успіх у ній значать для хлопчиків більше, ніж наявність індивідуальної симпатії до інших учасників гри. Хлопчик вибирає, насамперед, цікаву гру, у якій він може виявити себе; заради цього він вступає в контакт, навіть якщо партнери йому не особливо подобаються. Чоловіче суспільство, як і весь стиль життя, скоріше предметні і інструментальні, чим експресивні. [20, 117]

Спілкування дівчат виглядає більш пасивним, зате більш дружнім і вибірковим. Судячи з даних психологічних досліджень, хлопчики спочатку вступають у контакти один з одним і лише потім, у ході ігрової чи ділової взаємодії, у них складається позитивна установка, з’являється духовна тяга один до одного. Дівчата, навпаки, вступають у контакт головним чином з тими, хто їм подобається, зміст спільної діяльності для них вторинний. З ранніх віків хлопчики тяжіють до більш екстенсивного, а дівчатка — до інтенсивного спілкування; хлопчики частіше грають великими групами, а дівчатка – по дві чи по три.

Ще Ж. Піаже звернув увагу на те, що хлопчики і дівчата неоднаково відносяться до правил групової гри. Хлопчаки, з їх предметним і інструментальним мисленням, додають більше значення дотриманню загальних правил, порушення яких завжди викликає в хлоп’ячому середовищі конфлікт. Дівчатка в цьому відношенні більш терпимі, особисті відносини для них важливіше формальних правил; це відбивається й у структурі їхньої моральної свідомості: чоловічі міркування й оцінки виглядають більш безособовими і твердими, чим жіночі. За даними В. Н. Князєва (1981), для дівчаток-підлітків при оцінці людських якостей найбільш значимі властивості, що виявляються у відношенні до інших людей, а для хлопців — ділові якості, зв’язані з діяльністю. [32, 108]

Сором’язливість — найпоширеніші комунікативні труднощі підлітків. Особливо важко переживають її хлопці, оскільки сором’язливість вважається «нечоловічою» якістю. Психологічні дослідження показали, що ті, хто вважає себе соромливим, дійсно відрізняються зниженим рівнем екстраверсії, менш здатні контролювати і направляти своє соціальне поводження, більш тривожні, схильні до невротизму (це стосується не тільки хлопчиків) і переживають більше комунікативних труднощів. Не дивно, що сором’язливість вважається небажаною якістю, і люди прагнуть від неї позбутися (наприклад, шляхом психотерапії). Однак сором’язливість має різні причини і тісно пов’язана з іншими рисами особистості, що не завжди піддаються корекції і самі по собі не можуть розглядатися як негативні.

Характерна риса більшості вітчизняних психолого-педагогічних досліджень — наївний «школоцентризм», що звертає увагу лише на те, що знаходиться безпосередньо в полі зору вчителя. Однобічна концентрація уваги на офіційних інститутах і формах діяльності — прямий наслідок бюрократизації соціально-педагогічного мислення, для якого усе, що не піддається офіційній регламентації, як би не існує. [15, 1]

Учнівський колектив — явище двоїсне. З одного боку, це функція педагогічних зусиль дорослих, тому що проектується дорослими і розвивається під їх прямими і непрямими, безпосередніми чи опосередкованими впливами. З іншого боку, учнівський колектив — спонтане явище, що розвивається, тому, що діти мають потребу в спілкуванні і вступають у спілкування аж ніяк не тільки по встановленим дорослими рецептам. Ця подвійність знаходить своє вираження в двоїстій структурі колективу: формальній, обумовленій через задану організаційну структуру, систему ділового спілкування, набір діяльностей, і неформальній, що складається в процесі вільного спілкування дітей. Будь-який шкільний клас диференціюється на групи і підгрупи, причому по різним, не співпадаючим один з одним ознакам.

По-перше, існує соціальне розшарування, особливо помітне у великих містах і що виявляється як у нерівності матеріальних можливостей (окремі підлітки мають особливо дорогі, престижні речі, яких немає в інших), так і в характері життєвих планів, рівні домагань і способів їхньої реалізації. Іноді ці групи практично не спілкуються один з одним.

По-друге, складається особлива внутрішньо-шкільна і внутрішньо-класна ієрархія, заснована на офіційному статусі учнів, їхній навчальній успішності чи приналежності до «активу».

По-третє, відбувається диференціація авторитетів, статусів і престижу на основі неофіційних цінностей, прийнятих у самому учнівському середовищі. У старших класах диференціація міжособистісних відносин стає більш помітною, ніж раніше. Як показуює соціометричне дослідження Дж. Морено, більш різкою стає різниця в положенні «зірок» і «ізгоїв» або «ізольованих». [15, 9]

Критерії, що визначають соціометричний статус підлітка в класному колективі, різноманітні.

Ізольованість важкого підлітка в класі може бути не тільки причиною, але і наслідком того, що він осторонь від колективу, зневажає його цілями і нормами поводження і т. ін..

По типу лідерства підліткові групи можуть бути демократичними чи авторитарними. У шкільних класах офіційний лідер, що займає керівні посади, не завжди буває самою авторитетною людиною в колективі. Часто його висувають не стільки самі діти, скільки дорослі; успішність його діяльності залежить у цьому випадку від того, чи зуміє він налагодити контакт із неформальними лідерами, що по тим чи іншим причинам не займають офіційних посад, але користуються реальним впливом. У стихійних групах, яким би гострим не було в них внутрішнє суперництво, ватажком може бути лише той, хто має реальний авторитет. [15, 10]

Роль лідера дуже значна в малій групі, тому що він вирішує головні завдання, які поставлені перед групою у певній ситуації. На місці лідера не може бути будь-яка людина, а лише той, чия готовність діяти відповідає моменту. Специфіка лідерства полягає в тому, що роль лідера не тільки «дають», але він бере її сам. Іншими словами, — лідером може стати той, хто крім відповідного соціально-психологічного складу має достатню мотивацію лідерства, хоче виконувати цю роль у малій групі у певній ситуації.

Прагнення до лідерства — є віковою особливістю дітей підліткового віку як форма прояву потреби в соціальному визнанні та особистісній персоналізації, а також спосіб творчої адаптації до нової соціальної ситуації розвитку. Мотивація лідерства в підлітків складається в залежності від ідентифікації з найбільш значущими людьми з їхнього найближчого оточення. [15, 9-11]

Підлітковий вік — період інтенсивного розвитку мотиваційної сфери, а ієрархічні відносини в потребово-мотиваційній сфері особистості підлітків складаються на користь мотивів самоствердження.

Формування потребово-мотиваційної сфери підлітка відбувається на тлі інтенсивного розвитку самосвідомості в безпосередній взаємодії з ровесниками. Бути особистістю для підлітка означає відчувати свою значущість у підлітковому середовищі. Прагнення зайняти значне місце в групі ровесників і є першою спробою особистісної персоналізації в мікросередовищі, впливу на процеси, що відбуваються в ньому, саме тому більшість середніх підлітків не задовольняються гідним, але ординарним становищем, а прагнуть до більш високого соціального статусу, до перших ролей, визнання безумовної авторитетності. [35, 15]

Потреба у спілкуванні підлітків у міру дорослішання перетворюєься на потребу в популярності. Саме ця динаміка зумовлює соціальну поведінку підлітків, нестабільність і постійні зміни структури міжособистісних стосунків у підліткових групах. Підліток діє, щоб показати і довести всім (насамперед ровесникам) власну значущість.

Визначивши, що лідерами в стихійних групах найчастіше стають підлітки ті, що не знайшли застосування своїм організаторським здібностям у школі, І.С. Полонський вивчив за допомогою соціометрії положення 30 неформальних лідерів (які мали найвищий статус на своїх вулицях) у тих класах, де вони учаться. З’ясувалося, що у підлітків кількість великих розбіжностей між позицією в школі і на вулиці ще не спостерігається, але до VІІІ класу виникає, а в ІX-X класах відчутно проглядається тенденція розбіжності статусів: чим вище статус в стихійній групі, тим нижче він в офіційному класному колективі. Цей розрив у статусі і критеріях оцінок шкільних і позашкільних лідерів створює складну психолого-педагогічну проблему. [15, 11]

Підліткові групи задовольняють у першу чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування — не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів, з яких поступово викристалізовується щось інтимне, винятково своє. Підліткове спілкування спочатку неминуче екстенсивне, вимагає частої зміни ситуацій і досить широкого кола учасників (приналежність до компанії підвищує впевненість підлітка в собі і дає додаткові можливості для самоствердження).

Розділ 2. Аналіз психологічних особливостей міжособистісного спілкування підлітків

2.1 Застосовані методики аналізу психологічних особливостей спілкування підлітків та їх характеристика

Опитувальник міжособистісних відносин (ОМВ) є версією широко відомого за рубежем опитувальника FIRO, розробленого американським психологом В. Шутцем. Автор пропонованої версії О.О Рукавішніков. Опитувальник спрямований на діагностику різних аспектів міжособистісних відносин у діадах і групах, а також на вивчення комунікативних особливостей особистості.

Опитувальник ОМВ заснований на основних постулатах тривимірної теорії міжособистісних відносин В. Шутца. Найважливішою ідеєю даної теорії є положення про те, що кожен індивід має характерний спосіб соціальної орієнтації стосовно інших людей, і ця орієнтація визначає його міжособистісне поводження. У теорії робиться спроба пояснити міжособистісне поводження індивіда на основі трьох потреб: «включення», «контролю» й «афекту». Ці потреби розвиваються в дитинстві у взаємодії дитини з дорослими, насамперед, з батьками. Так, розвиток потреби «включення» залежить від того, наскільки дитина була включена в родину; потреба «контролю» залежить від того, чи був поставлений акцент у відносинах «родитель-дитина» на свободу або контроль; потреба «афекту» залежить від ступеня, у якій дитина була емоційно прийнята або неприйнята її найближчим оточенням. Якщо ці потреби не були задоволені в період дитинства, індивід почуває себе незначним, некомпетентним, невартим любові. Для подолання цих почуттів він виробляє в себе захисні механізми, які проявляються як характерні способи поводження в міжособистісних контактах. Сформовані в дитинстві, ці способи поводження продовжують існувати й у підлітковому віці, юності, старості, визначаючи в цілому типові особливості орієнтації індивіда в соціальному середовищі.

Потреба «контролю»

Для кожної області описане також патологічне поводження. Характерні способи поводження двох індивідів у міжособистісній взаємодії можуть бути або сумісними, або ні. В. Шутц визначає міжособистісну сумісність як такі відносини між двома або більше індивідами, при яких досягається той або інший ступінь взаємного задоволення міжособистісних потреб.

Потреба «включення»

Потреба «включення» — це потреба створювати й підтримувати задовільні відносини з іншими людьми на основі яких виникають взаємодія й співробітництво. З погляду самооцінки дана потреба проявляється в бажанні почувати себе значимою особистістю, подобатися, привертати увагу й інтерес, у прагненні домогтися визнання та схвалення. Бути людиною, несхожою на інших, тобто бути індивідуальністю — інший аспект потреби «включення». Характерні способи поводження в цій області формуються, насамперед, на основі дитячого досвіду. Відносини «родитель-дитина» можуть бути або позитивними (дитина перебуває в постійному контакті й взаємодії з родителями), або негативними (батьки ігнорують дитину, їхні контакти мінімальні). В останньому випадку дитина випробовує почуття того, що вона незначна особистість, переживає страх, який намагається придушити або усунути. Ця потреба визначається як потреба створювати й зберігати задовільні відносини з людьми, опираючись на контроль і силу, як необхідність почувати себе компетентною й відповідальною особистістю. Поводження, викликане цією потребою, відноситься до процесу прийняття рішень, а також зачіпає області сили, впливу, авторитету.

Потреба в «афекті»

Вона визначається як потреба створювати й підтримувати задовільні відносини з іншими людьми, опираючись на любов і близькі, теплі емоційні контакти. На емоційному рівні вона проявляється в здатності індивіда любити інших людей й в усвідомленні того, що його також люблять інші в достатньому ступені, що він гідний любові. Дана потреба звичайно стосується особистих емоційних відносин між двома близькими людьми (парних взаємин) і веде до поводження, спрямованого на емоційне зближення з партнером або партнерами.

Опитувальник призначений для оцінки поводження людини в трьох основних областях міжособистісних потреб: «включення» (I), контролю» (З) і «афекту» (А). Усередині кожної області беруть до уваги два напрямки міжособистісного поводження: виражене поводження індивіда (е), тобто думка індивіда про інтенсивність власного поводження в даній області; і поводження, яке вимагається від індивіда навколишніми людьми (w), інтенсивність якого є оптимальною для нього.

Опитувальник складається із шести шкал, кожна з яких, по суті, містить твердження, девя’тикратно повторюване з деякими змінами. Всього в опитувальнику втримується 54 твердження, кожне з яких вимагає від випробуваного, щоб він вибрав один з відповідей у рамках шестибальної оцінної шкали. У результаті оцінювання відповідей випробуваного психолог одержує бали по шести основних шкалах: Ie, Iw. Се, Cw, Ae, Aw, на основі яких потім складається характеристика особливостей міжособистісного поводження випробуваного.

Проведення опитування й оцінка результатів

Опитувальник (текст його наведений у додатку 1) можна пред’являти як індивідуально, так й у групі. Письмова інструкція досить проста й зазвичай не має потреби в додатковому поясненні. Час проведення опитування не обмежується. Результати опитування оцінюються за допомогою «ключа. Кожній відповіді, що збігається з «ключем», привласнюється один бал. Сума балів становить первинну оцінку, отриману по відповідній шкалі. Таким чином, одержують бали по всім основним шкалах (Ie, Iw, Се, Cw, Ae, Aw), які являють собою цілі числа в інтервалі від 0 до 9.

Далі при аналізі даних звертають увагу на співвідношення, комбінацію балів по основних шкалах, що дозволяє обчислити індекс обсягу інтеракцій (е + w) і індекс суперечливості міжособистісного поводження (е — w).

Методика В.В.Бойко, призначена для діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні, дозволяє визначити тип захисного механізму людини.

В основі захисної діяльності (психологічного дискомфорту) або підвищення самооцінки лежить захист за допомогою перекручування процесу добору й перетворення інформації.

Завдяки цьому зберігається відповідність між наявними в індивіда поданнями про навколишній світ, себе й різної інформації, яка поступає.

Психологічний захист розглядається як система адаптивних реакцій особистості, спрямована на захисну зміну значимості дезадаптивних компонентів відносин (когнітивних, емоційних, поведінкових) з метою ослаблення їх психологічно, та зменшення травмуючого впливу, на особистість.

Такі негативні почуття, як тривога, страх, гнів, сором, стрес викликають в особистості адаптивні процеси переоцінки значення ситуації, відносин, подань про себе з метою ослаблення психологічного дискомфорту й збереження відповідного рівня самооцінки.

Цей процес відбувається, як правило, у рамках неусвідомлюваної діяльності психіки за допомогою цілого ряду механізмів психологічного захисту.

Механізми психологічного захисту діють на рівнях сприйняття й трансформації.

Загальною рисою захисного механізму є відмова особистості від діяльності, призначеної для продуктивного вирішення ситуації або проблеми, яка викликала негативні переживання.

Бойко В.В виділяє три стратегії: уникання, миролюбство й агресія.

Миролюбство – психологічна стратегія захисту суб’єктивної реальності особистості, у якій провідну роль грають інтелект і характер.

Уникання – психологічна стратегія захисту суб’єктивної реальності, заснована на економії інтелектуальних й емоційних ресурсів.

Агресія – психологічна стратегія захисту суб’єктивної реальності людини, що діє на основі інстинкту

Кожному типу стратегії захисту відповідають 24 твердження, що описують особистісні реакції.

2.2 Визначення рівнів сформованості міжособистісної культури підлітків

Вивчення реального стану сформованості досліджуваної якості на практиці засвідчило, що в системі виховання старшокласників недостатньої уваги надається питанням культури спілкування, психологами і педагогічними працівниками не враховуються особистісні якості учнів у процесі формування в них умінь планувати й організовувати спілкування на різних рівнях взаємодії з урахуванням його особливостей; значна кількість старшокласників не виявляють належного розуміння необхідності володіння певними вміннями для встановлення контактів, взаємин з оточуючими (однолітками, дорослими).

Дослідно-експериментальна робота проводилась на базі Зарічненської загальноосвітньої школи ІІ-ІІI ст. Дослідженням було охоплено 50 учнів 10-11 класів.

Для визначення рівнів сформованості культури спілкування, а також типів комунікативної поведінки нами були застосовані дві методики: Діагностика міжособистісних відносин (О.О.Рукавішніков) (Див. Додаток 1) [5, 167-171], Методика діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В.В.Бойко. (Див. Додаток 2) [16, 281-287]

У результаті проведення дослідної роботи на констатувальному етапі експерименту визначені три рівні сформованості культури спілкування старшокласників: високий, середній, низький, які характеризуються наступним чином:

Високий рівень притаманний учням, які добре володіють необхідними знаннями про сутність та особливості культури спілкування, усвідомлюють особистісні риси, які зумовлюють його конструктивний чи деструктивний характер; їм властива оригінальність і нестандартність у плануванні та організації процесу спілкування; вони добре орієнтуються в складних ситуаціях і вміють розв’язувати їх засобами спілкування; володіють безпосередньо етичними нормами поведінки і культурою мовлення; виявляють доброзичливість, гуманні почуття у спілкуванні; їхнім діям характерна мобільність, нетрадиційність, творчий пошук, самостійність, здатність до перцепції, емпатії, самокритичності; наявне стійке прагнення до самопізнання та самовдосконалення; їх самооцінка адекватна особистісним якостям, можливостям, вчинкам, поведінці, внутрішній культурі. Таких старшокласників виявлено 13,0%.

Учні, що мають середній рівень, володіють необхідними знаннями і вміннями щодо планування процесу спілкування: продумують власні дії, висловлювання, намагаються передбачити реакції співрозмовників; вони орієнтуються в складних ситуаціях спілкування з однолітками, батьками та вчителями; вдало використовують набуті знання для пошуку доцільного розв’язання проблемних ситуацій, проте часто їхні дії відбуваються за аналогією до відомих зразків, копіюють звичні способи; старшокласники нерідко виявляють категоричність, небажання поступатися своєю думкою; у ситуаціях, коли треба виявити творчість, відшукати оптимальний варіант вирішення проблеми, відчувають нерішучість, певні утруднення; прагнення до самопізнання та самовдосконалення зумовлюються певними зовнішніми чинниками, зокрема узгодженням їхніх дій з авторитетними однолітками чи дорослими (вчителями, батьками) і бажанням змінити їх на краще. Такий рівень виявлений у 57,3% учнів старших класів.

Старшокласники з низьким рівнем характеризуються обмеженими вміннями організації спілкування; стикаючись з проблемою, вони намагаються розв’язати її не на основі знань, аналізу та оцінювання її сутності, а інтуїтивно, часто обираючи спосіб випробувань і помилок; власні дії цих учнів у спілкуванні мають стихійний, неусвідомлений характер; не прогнозуються можливі реакції співрозмовника, наслідки; самостійність, здатність до перцепції, емпатії, самокритичності у даної категорії учнів відсутні, спостерігається стійке небажання до самовдосконалення; до процесу формування культури спілкування вони ставляться байдуже, не замислюються над питаннями вибудови конструктивних взаємин з партнером по спілкуванню, сповідуючи твердження «нехай буде так, як буде». На цьому рівні виявлено 29,7% учнів. (рис.1)

Рис. 1.

У результаті проведеного дослідження старшокласників по методиці Діагностика міжособистісних відносин (О.О.Рукавішніков) (Див. Додаток 1), було виявлено, що 18 % опитаних старшокласників мають комунікативну позицію Афект. Вони прагнуть бути в близьких відносинах з іншими, проявляти до них свої дружні й теплі почуття, намагаються, щоб інші прагнули бути до них емоційно більше близькими й ділилися із ними своїми почуттями. При співставленні даних, що стосуються рівня сформованості культури спілкування підлітків, було встановлено, що представники даної комунікативної позиції в основній своїй масі мають низький або середній рівень сформованості культури спілкування.

Комунікативна позиція Контроль, притаманна 15% опитаних підлітків. Примітно, що в основній масі до цієї категорії потрапили хлопці-підлітки, які мають у класі положення «Ведучих», тобто за ними тягнуться інші однокласники і прагнуть бути у їх колі спілкування. Старшокласники з комунікативною позицією Контроль, намагаються контролювати інших і впливати на інших: беруть у свої руки керівництво й прагнуть вирішувати, що і як буде робитися. При співставленні даних, що стосуються рівня сформованості культури спілкування підлітків, було встановлено, що представники даної комунікативної позиції в загальному мають високий або середній рівень сформованості культури спілкування.

Більша частина опитаних підлітків-старшокласників, а саме 67 % опинилася на комунікативній позиції Включення. Вони прагнуть сприймати інших, щоб вони мали інтерес до них й брали участь у їхній діяльності; активно прагнуть належати до різних соціальних груп і бути якнайбільше й частіше серед людей. Такі підлітки намагаються, щоб інші запрошували їх брати участь у своїй діяльності, а також щоб інші прагнули бути в товаристві випробуваного, навіть коли він не додаю для цього жодних зусиль. Представники цієї комунікативної позиції, в більшості мають високий та середній рівень сформованості культури спілкування. (рис.2)

Рис.2.

Приналежність до комунікативних позицій старшокласників (по результатам діагностики міжособистісних відносин (О.О. Рукавішніков))

За результатами проведеного опитування по методиці діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В.В.Бойко. (Див. Додаток 2), можна зробити наступні висновки. Більша частина випробуваних, 65 % відноситься до стратегії Миролюбство. Це психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності особистості, у якій провідну роль грають інтелект і характер. Інтелект погашає або нейтралізує енергію емоцій у тих випадках, коли виникає погроза для Я особистості. Миролюбство припускає партнерство й співробітництво, уміння йти на компроміси, робити поступки й бути податливим, готовність жертвувати деякими своїми інтересами в ім’я головного — збереження достоїнства. У ряді випадків миролюбство означає пристосування, прагнення уступати напору партнера, не загострювати відносини й не вплутуватися в конфлікти,щоб не піддавати випробуванням своє Я.

Порівняння результатів двох застосованих методик дають змогу стверджувати, що опитані старшокласники з психологічною стратегією Миролюбство, кількісно майже повністю відповідають комунікативній позиції Включення.

14% випробуваних підлітків, за результатами діагностики відносяться до стратегії Уникання. Це — психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності, заснована на економії інтелектуальних й емоційних ресурсів. Індивід звично обходить або без бою залишає зони конфліктів і напруг, коли його Я піддаються атакам. При цьому він у відкриту не розтрачує енергію емоцій і мінімально напружує інтелект. Уникання носить психогенний характер, якщо воно обумовлене природними особливостями індивіда. У нього слабка вроджена енергія: бідні, ригідні емоції, посередній розум, млявий темперамент. Можливий інший варіант: людина володіє від народження потужним інтелектом, щоб іти від напружених контактів, не зв’язуватися з тими, хто досаждає її Я. Правда, спостереження показують, що одного розуму для домінуючої стратегії уникання недостатньо. Розумні люди часто активно утягуються в захист своєї суб’єктивної реальності, і це природно: інтелект покликаний стояти на стражі наших потреб, інтересів, цінностей і завоювань. Очевидно, потрібна ще й воля.

Нарешті можливий і такий варіант, коли людина змушує себе обходити гострі кути в спілкуванні й конфліктні ситуації, уміє вчасно сказати собі: «не вилазь зі своїм Я». Для цього треба мати міцну нервову систему, волю й, безсумнівно, життєвий досвід за плечима, що у потрібний момент нагадує: «не тягни на себе ковдру», «не плюй проти вітру», «не сідай не у свій тролейбус», «зроби пас убік».

Незначна більшість респондентів, які відносяться до психологічної стратегії Уникання, за результатами діагностування мають комунікативну позицію Афект, інші ж відносяться до комунікативної позиції Включення.

21% опитаних підлітків віднесли себе до стратегії Агресія. Це — психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності особистості, що діє на основі інстинкту. Інстинкт агресії — один з «великої четвірки» інстинктів, властивих всім тваринам — голод, секс, страх й агресія. Це відразу пояснює той незаперечний факт, що агресія не виходить із репертуару емоційного реагування. Досить оглянути думкою типові ситуації спілкування, щоб переконатися, яка різноманітна, легко відтворена й звична вона у твердих або м’яких формах. Її потужна енергетика захищає Я особистості на вулиці в міській юрбі, у суспільному транспорті, у черзі, на виробництві, вдома, у взаєминах зі сторонніми й дуже близькими людьми, із друзями й коханцями.

Такий значний відсоток респондентів з психологічною стратегією Агресія, пояснюється, ще й особливістю підліткового віку. В цей час підлітки не бажають миритися з кривдниками, захищають своє достоїнство, виступають за справедливість. Більша частина випробуваних з психологічною стратегією Агресія, відносяться до комунікативної позиції Контроль. (рис.3)

Рис.3.

Стратегії психологічного захисту старшокласників в спілкуванні

Отже, за результатами проведеного діагностування за допомогою методик «Діагностика міжособистісних відносин (О.О.Рукавішніков)» (Див. Додаток 1), «Методика діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В.В.Бойко» (Див. Додаток 2), можна зробити висновок, що старшокласники в переважній більшості мають середній рівень сформованості культури спілкування, відповідають комунікативній позиції Включення, що означає їх бажання до спілкування з однолітками, з групами однолітків. Адже саме підлітковий вік характеризується потребою в міжособистісному спілкуванні з однолітками. Що стосується домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні, то більшість випробуваних старшокласників має стратегії Миролюбство, хоча досить велика частка підлітків попала в категорію Агресія, що є цілком нормальним для підліткового віку. Адже для підліткового віку притаманний максималізм в усьому, в тому числі і в спілкуванні, тому старшокласники не бажають миритися з кривдниками і не вважають за потрібне уникати конфліктів у спілкуванні з однолітками.

2.3 Формування міжособистісної культури спілкування підлітків за допомогою тренінгу

Розробці конкретного тренінгу з формування культури спілкування старшокласників має передувати етап моделювання. Створення моделі є дієвим засобом перевірки ефективності психологічних умов, доцільності й необхідності тих чи інших форм, методів, засобів виховання.

Розробляючи модель формування досліджуваної якості, ми дотримувалися таких вимог: чіткої визначеності й обґрунтування мети виховної роботи; усвідомлення взаємозв’язку між усіма підсистемами, кожна з яких сприяє досягненню загальної мети – формування культури спілкування учнів. Схематично взаємозв’язок і взаємозумовленість компонентів моделі: мети, змісту, психологічних умов, форм, методів та результату формування культури спілкування старшокласників зображено на рис.1. Рис. 4.

Модель формування культури спілкування старшокласників у процесі навчання у загальноосвітньому навчальному закладі

У процесі реалізації комплексної методики на етапі практичної дії ми використовували сукупність психологічних засобів впливу на старшокласників, застосовували різноманітні форми, методи, прийоми, зокрема проведення годин відвертого спілкування, проведення тренінгу формування комунікативних вмінь та навичок, що відіграють особливу роль у формуванні культури спілкування, самопізнанні, саморегуляції в процесі спілкування завдяки посиленню емоційного аспекту у сприйнятті фактів, людей, подій, вчинків. Її ефективність забезпечували: особистісно-орієнтований підхід; особливий мікроклімат взаєморозуміння, співпраці, довіри, психологічний комфорт, оберігаюче та стимулююче мікросередовище.

На підставі даних експериментальної роботи, проведеної у Зарічненській ЗОШ ІІ-ІІІ ст., їх аналізу нами було здійснено зіставлення здобутих результатів на констатувальному та формувальному етапах і узагальнено їх у вигляді таблиці та у порівняльній характеристиці (Таблиця 1). Випробуваних старшокласників умовно було поділено на контрольні та експериментальні групи по 25 чоловік. З членами експериментальних груп проводилися години відвертого спілкування та тренінг формування комунікативних вмінь та навичок. (Див. Додаток 3)

Таблиця 1

Рівні сформованості культури спілкування старшокласників (у %)

Примітка: ЕГ – експериментальні групи, КГ – контрольні групи.

Суттєві зрушення, які відбулися на всіх рівнях, свідчать про результативність проведеної експериментальної роботи. Однак ці зрушення нерівномірні відносно різних рівнів сформованості культури спілкування. Найбільші зміни відбулися на високому рівні, який підвищився у 16,2% старшокласників експериментальних груп, незначні – на середньому (1,4%). Достатньо переконливими є зрушення на низькому рівні – частка старшокласників з таким рівнем зменшилася на 14,8%. Це можна пояснити тим, що виховний процес детермінований різними чинниками, зокрема спеціально створеними психологічними умовами, авторитетним впливом дорослих (психологів, учителів), які спонукали старшокласників до переосмислення власної позиції відносно значущості культури спілкування в життєдіяльності людини, сприяли активному включенню учнів у комунікативну діяльність.

Аналіз результатів сформованості рівнів культури спілкування старшокласників контрольних груп показав, що у них також відбулися зміни, однак порівняно з експериментальними – незначні, а саме: високий рівень зріс на 3,5%, середній – на 1,8%, низький зменшився на 5,3%. Отже, у звичайних умовах організації процесу формування культури спілкування без впровадження комплексної методики та дотримання інших педагогічних умов змін практично не відбувається.

Після завершення експериментальної роботи підвищилася активність старшокласників у позаурочній діяльності, житті школи, поліпшилися взаємини, загальний мікроклімат, зросли співробітництво, взаєморозуміння, культура спілкування. Розуміння значущості формування культури спілкування спонукало старшокласників до самовдосконалення, набуття необхідних знань і навичок, перевірки своїх можливостей у реальних життєвих ситуаціях.

Висновки

Здійснений аналіз теоретичних засад проблеми формування культури спілкування у сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі дав можливість з’ясувати, що проблема спілкування в історії психологічної та педагогічної думки вивчалася під впливом суспільних потреб; підтвердити актуальність досліджуваної проблеми на сучасному етапі; охарактеризувати культуру спілкування як структурний компонент внутрішньої культури особистості підлітка, від якої залежить рівень її сформованості, що визначає можливість розвитку знань, комунікативних умінь, ставлень до оточуючих через систему установок і мотивів, поведінки, адекватних емоційно-оцінних реакцій, а також здійснення у навчально-виховному процесі взаємодії на суб’єкт-суб’єктному рівні.

На основі проведеного теоретичного аналізу уточнено поняття «культура спілкування підлітка-старшокласника», яке розглядається як опосередкована віковими особливостями система норм і цінностей, досвіду і потреб, що реалізуються у взаємодії підлітка-старшокласника з однолітками, вчителями, батьками та іншими людьми у процесі обміну змістовим, емоційним і ціннісним досвідом, а також в їх діяльності та поведінці.

У процесі дослідження з’ясовано, що старший шкільний вік завдяки розвитку самосвідомості, прагнення до самостійності та самопізнання свого реального “Я” є найбільш сприятливим для формування культури спілкування.

За результатами констатувального етапу експерименту встановлено, що у загальноосвітніх навчальних закладах недостатньо уваги надається формуванню культури спілкування старшокласників. Організація та здійснення позаурочної виховної роботи потребують модернізації та оновлення основних підходів до задоволення особистісних інтересів і потреб (пізнавальних, духовних, моральних, культурних тощо) старшокласників.

У дослідженні визначено компоненти та показники культури спілкування старшокласників, а саме: змістовно-інтелектуальний (пізнавальний), емоційно-оцінювальний, мотиваційний, дільнісно-функціональний (поведінковий). Їх інтегральними характеристиками виступають знання, інтереси, потреби, морально-етичні норми, система взаємин, що виявляється через переконання, поведінку, спілкування на різних рівнях взаємодії (з учителями, батьками, однолітками) і особистісне самовизначення старшокласників. Відповідно до визначених критеріальних характеристик виявлено рівні сформованості культури спілкування старшокласників: високий (13,0%), середній (57,3%), низький (29,7%).

Визначено, теоретично обґрунтовано дієвість моделі та ефективність психолого-педагогічних умов формування культури спілкування, застосовуючи факультативний курс «Основи культури спілкування» (для учнів 10-11-х класів) у поєднанні з організаційними формами, активними методами і засобами виховання (практикуми, тренінги, диспути, години тематичного спілкування, турніри, уроки-подорожі, вечори-роздуми, інтерв’ю, розв’язування проблемних задач, структуровані й спонтанні групові дискусії, рольові ігри, складання психологічних характеристик, моделювання й аналіз конкретних ситуацій, самотестування, планування процесу самонавчання та самовиховання, аналіз результатів діяльності тощо).

Виконане дослідження не вичерпує всього комплексу розв’язання зазначеної проблеми. Подальшого наукового вивчення потребують: специфіка формування культури спілкування учнів різних вікових категорій; використання конкретних навчальних дисциплін як засобу формування культури спілкування та інші.

Список використаної літератури

Абрамова Г.С. Возрастная психология. – М., 2000;

Андреева Г. М. Социальная психология. — М., 2001

Волков Б.С. Психология подростка. – М., 2002;

Выготский Л.С. Педология подростка. – М., 1994;

Диагностика межличностных отношений (А.А.Рукавишников) / Фетискин Н.П., Козлов В.В., Мануйлов Г.М. Социально-психологическая диагностика развития личности и малых групп. — М., 2002. C.167-171;

Драгунова Т.В. Психологический анализ оценки поступков подростками.// «Вопросы психологии личности школьника». — М., 1991;

Дружинин В.Н. Экспериментальная психология: Учебное пособие — М.: ИНФРА-М, 1997.—256 с.;

Дубровина И.В. Формирование личности в переходный период: от подросткового к юношескому возрасту. – М., 1987;

Дуткевич Т.В. Загальна психологія: (Конспект лекцій): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам’янець-Подільський держ. педагогічний ун-т. Кафедра психології. — Кам’янець-Подільський, 2002. — 96с.;

Колесов Д.П. Современный подросток. Взросление и пол.: Учебное пособие. — М.: МПСИ Флинта, 2003;

Кон И.С. Психология старшеклассника: Пособие для учителей. − М.: Просвещение, 1980. − 192 с.;

Корнев М. Н., Коваленко А. Б. Соціальна психологія. — К., 1995;

Крайг Г. Психология развития: Пер. с англ. Н. Мальгиной и др. Под общ. науч. ред. А.А. Алексеева. 7-е междунар. изд. − СПб.: Изд-во Питер, 2000. − 988 с.;

Куницына В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное общение. — СПб., 2001;

Мачуська І. Міжособистісне спілкування підлітків / І. Мачуська // Шкільний світ. — 2007. — Трав. (№ 17). — С. 1 – 11;

Методика диагностики доминирующей стратегии психологической защиты в общении В.В.Бойко / Практическая психодиагностика. Методики и тесты. Учебное пособие. Ред. и сост. Райгородский Д.Я. — Самара, 2001. С.281-287;

Орбан-Лембрик Л. Б. Комунікативний простір міжособистісних відносин // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. — Вип. 4. — Івано-Франківськ, 2003. — С 130 —136;

Орбан-Лембрик Л. Б. Спілкування як соціально-психологічний феномен // Збірник наукових праць: філософія, соціологія, психологія. — Вип. 8. — Ч. 1. — Івано-Франківськ, 2003. — С 3 — 10;

Походенко С.В. Особливості соціалізації підлітків у мікросередовищі. //Проблеми соціалізації сучасних підлітків. —Запоріжжя. —1998. — С.6-56;

Райс Ф. Психология подросткового и юношеского возраста. 8-е издание. — СПб.: Питер, 2000;

Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М.: Педагогика, 1989. — Т. 1. — 486 с.;

Семиченко В. А. Психология общения. — К., 1997.

Трофімов Ю.Л. Психологія. − К.: Либідь, 2002. − 263 с.;

Туріщева Л.В. Вікові аспекти виховання школяра. // Виховна робота в школі, 2006.−№ 8 − С.36-41;

Шулигіна Р.А. Роль педагогічного спілкування у формуванні особистості старшокласника // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2001. – № 18 – С. 94-98.

Шулигіна Р.А. Педагогічний такт і професійна етика як необхідні складові педагогічної діяльності у процесі спілкування з учнями // Теоретичні питання культури, освіти та виховання: Зб. наук. праць. – К.: Вид. центр КНЛУ, НМАУ, 2002. – № 19. – С. 135-138.

Шулигіна Р.А. Спілкування як вагома складова соціальної адаптації особистості // Наукові записки КУТЕП: Щорічник / Ред. кол.: Пазенок В.С. (голова) та ін. – К.: Знання України, 2003. – Вип. 3. – С. 499-507.

Шулигіна Р.А. Питання культури спілкування в контексті духовного становлення особистості старшокласника // Нові технології навчання: Наук.-метод. зб. – К.: Наук.-метод. центр вищої освіти, 2004. – Вип. 37. – С. 145-154.

Шулигіна Р.А. Вплив культури спілкування на формування моральних і культурних якостей учнівської молоді // Вісник КНЛУ: Серія Педагогіка та психологія. – К.: Вид. центр КНЛУ. – 2004. – Вип. 7. – С. 213-219.

Шулигіна Р.А. Роль спілкування у формування особистості // Збірка матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. Національна освіта: провідні тенденції та перспективи (до 140-річчя від дня народження Б.Д.Грінченка) 15-16 грудня 2003 року. – К.: КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2004. – С. 98-100.

Шулигіна Р.А. Комунікативна культура особистості: стан проблеми, перспективи, розвиток // Сучасні літературознавчі студії: Дитина і світ: проблеми культурного діалогу. – К.: Вид. центр КНЛУ, 2005. – № 2. – С. 167-173.

Шулигіна Р.А. Проблема комунікативної культури у процесі виховання: психолого-педагогічний аспект // Мовна освіта в контексті Болонських реалій: Тези доповідей наукової конференції кафедри ЮНЕСКО КНЛУ, 24-25 лютого 2005 р. / Відп. ред. А.М. Чернуха. – К: Вид. центр КНЛУ, 2005. – С. 107-108.

Шулигіна Р.А. Методичні рекомендації з формування культури спілкування старшокласників. – К.: КМПУ імені Б.Д.Грінченка, 2007. – 42 с.

Якобсон П.М. Общение людей как социально-психологическая проблема. — М., 1973. — 32 с.

Додаток 1.

Діагностика міжособистісних відносин (О.О. Рукавішніков) [5, 167-171]

Інструкція до тесту

Опитувальник призначений для оцінки типових способів вашого відношення до людей. По суті, тут немає правильних або неправильних відповідей, правильна кожна правдива відповідь. Іноді люди прагнуть відповідати на питання так, як, на їхню думку, вони повинні були б поводитися. Однак у цьому випадку нас цікавить, як ви поводитеся в дійсності.

Деякі питання дуже схожі один на одного. Але все-таки вони мають на увазі різні речі. Відповідайте, будь ласка, на кожне питання окремо, без оглядки на інші питання.

Час відповіді на питання не обмежений, але не міркуйте занадто довго над якимсь питанням.

Для кожного твердження виберіть відповідь, що найбільше вам підходить.

Тестовий матеріал

Зазвичай (1), часто (2), іноді (3), з нагоди (4), рідко (5), ніколи (6)

Прагну бути разом з усіма.

Надаю іншим право вирішувати питання про те, що необхідно буде зробити.

Стаю членом різних груп.

Прагну мати близькі відносини з іншими членами групи.

Коли надається випадок, я схильний стати членом цікавих організацій.

Допускаю, щоб інші впливали на мою діяльність.

Прагну влитися в неформальне громадське життя.

Прагну мати близькі й душевні відносини з іншими.

Прагну задіяти інших у своїх планах.

Дозволяю іншим судити про те, що я роблю.

Намагаюся бути серед людей.

Прагну встановлювати з іншими близькі й душевні відносини.

Маю схильність приєднуватися до інших щораз, коли робиться щось спільно.

Легко підкоряюся іншим.

Намагаюся уникати самітності.

Прагну брати участь у спільних заходах.

Відноситься до: більшості людей (1), багатьом людям (2), деяким людям (3), кільком людям (4), одному-двом людям (5), ні до кого (6)

Прагну ставитися до інших по-товариські.

Надаю право іншим вирішувати питання про те, що необхідно буде зробити.

Моє особисте відношення до навколишніх — холодне й байдужне.

Надаю право іншим керувати ходом подій.

Прагну мати близькі відносини з іншими.

Допускаю, щоб інші впливали на мою діяльність.

Прагну придбати близькі й душевні відносини з іншими.

Дозволяю іншим судити про те, що я роблю.

З іншими поводжуся холодно й байдуже.

Легко підкоряюся іншим.

Прагну мати близькі й душевні відносини з іншими.

Відноситься до: більшості людей (1), багатьом людям (2), деяким людям (3), кільком людям (4), одному-двом людям (5), ні до кого (6)

Люблю, коли інші запрошують мене брати участь у чому-небудь.

Мені подобається, коли інші люди ставляться до мене безпосередньо й сердечно.

Прагну впливати на діяльність інших.

Мені подобається, коли інші запрошують мене брати участь у своїй діяльності.

Мені подобається, коли інші ставляться до мене безпосередньо.

У товаристві інших прагну керувати ходом подій.

Мені подобається, коли інші підключають мене до своєї діяльності.

Я люблю, коли інші поводяться із мною холодно й стримано.

Прагну, щоб інші поступали так, як я хочу.

Мені подобається, коли інші запрошують мене взяти участь у їхніх розмовах.

Я люблю, коли інші ставляться до мене по-приятельському.

Мені подобається, коли інші запрошують мене взяти участь у їхній діяльності.

Мені подобається, коли навколишні ставляться до мене стримано.

Зазвичай (1), часто (2), іноді (3), з нагоди (4), рідко (5), ніколи (6)

У суспільстві намагаюся відігравати чільну роль.

Мені подобається, коли інші запрошують мене брати участь у чому-небудь.

Мені подобається, коли інші ставляться до мене безпосередньо.

Прагну, щоб інші робили те, що я хочу.

Мені подобається, коли інші запрошують мене брати участь у своїй діяльності.

Мені подобається, коли інші ставляться до мене холодно й стримано.

Прагну сильно впливати на діяльність інших.

Мені подобається, коли інші підключають мене до своєї діяльності.

Мені подобається, коли інші люди ставляться до мене безпосередньо й сердечно.

У товаристві намагаюся керувати ходом подій.

Мені подобається, коли інші запрошують взяти участь у їхній діяльності.

Мені подобається, коли до мене ставляться стримано.

Намагаюся, щоб інші робили те, що я хочу.

У суспільстві керую ходом подій.

Ключ до тесту

Ключі для обробки шкал опитувальника міжособистісних відносин (ОМВ). Ліворуч приводяться пункти шкал, праворуч — номера правильних відповідей. При збігу відповіді випробуваного із ключем — він оцінюється в 1 бал, при розбіжності — 0 балів.

Інтерпретація результатів тесту

Бали коливаються від 0 до 9. Чим більше вони наближаються до екстремальних оцінок, тим більше застосування має наступний опис поводження:

Включення:

Ie — низьке; означає, що індивід не почуває себе добре серед людей і буде схильний їх уникати;

Ie — високе; припускає, що індивід почуває себе добре серед людей і буде мати тенденцію їх шукати;

Iw — низьке; припускає, що індивід має тенденцію спілкуватися з невеликою кількістю людей;

Iw — високе; припускає, що індивід має сильну потребу бути прийнятим іншими й належати до них.

Контроль:

Сє — низьке; означає, що індивід уникає прийняття рішень й взяття на себе відповідальності;

Сє — високе; означає, що індивід намагається брати на себе відповідальність, з’єднану із провідною роллю;

Cw — низьке; припускає, що індивід не приймає контролю над собою;

Cw — високе; відбиває потребу в залежності й коливання при прийнятті рішень;

Афект:

Ае — низьке; означає, що індивід дуже обережний при встановленні близьких інтимних відносин;

Ае — високе; припускає, що індивід має схильність установлювати близькі почуттєві відносини;

Aw — низьке; означає, що індивід дуже обережний при виборі осіб, з якими створює більш глибокі емоційні відносини;

Aw — високе; типово для осіб, які вимагають, щоб інші не перебираючи встановлювали з ним близькі емоційні відносини.

Від суми балів залежить ступінь застосовності наведених вище описів:

0-1 й 8-9 — екстремально низькі й екстремально високі бали, поводження буде мати компульсивний характер.

2-3 й 6-7 — низькі й високі бали, і поводження осіб буде описуватися у відповідному напрямку.

4-5 — прикордонні бали, і особи можуть мати тенденцію поводження, описаного як для низького, так і для високого «сирого» рахунку.

Ці оцінки зручно інтерпретувати з обліком середніх і стандартних відхилень відповідної популяції.

Характеристика шкал опитувальника міжособистісних відносин (ОМВ)

Включення:

Виражене поводження. Ie — прагнення приймати інших, щоб вони мали інтерес до мене й брали участь у моїй діяльності; активно прагну належати до різних соціальних груп і бути якнайбільше й частіше серед людей.

Поводження, що вимагається. Iw — намагаюся, щоб інші запрошували мене брати участь у їхній діяльності й прагнули бути в моєму товаристві, навіть коли я не додаю до цьому ніяких зусиль.

Контроль:

Виражене поводження. Сє — намагаюся контролювати й впливати на інших: беру у свої руки керівництво й прагну вирішувати, що і як буде робитися.

Необхідне поводження. Сw — намагаюся, щоб інші контролювали мене, впливали на мене й говорили мені, що я повинен робити.

Афект:

Виражене поводження. Ae — прагну бути в близьких, інтимних відносинах з іншими, проявляти до них свої дружні й теплі почуття.

Необхідне поводження. Aw — намагаюся, щоб інші прагнули бути до мене емоційно більше близькими й ділилися із мною своїми інтимними почуттями.

Оцінки по цих шкалах — числа в проміжку від 0 до 9. Отже, результат виражається сумою шести однозначних чисел. Комбінації цих оцінок дають індекси обсягу інтеракцій (e + W) і суперечливості міжособистісного поводження (e — W) усередині й між окремими областями міжособистісних потреб, а також коефіцієнти сумісності в діаді або групі, що складається з великої кількості членів.

Додаток 2.

Методика діагностики домінуючої стратегії психологічного захисту в спілкуванні В.В. Бойко [16, 281-187]

Призначення тесту

Діагностика провідної стратегії захисту в спілкуванні з партнерами.

Інструкція до тесту

Виберіть той варіант відповіді, що підходить вам найбільше

Тестовий матеріал

Знаючи себе, ви можете сказати:

я скоріше людина миролюбна, покладлива;

я скоріше людина гнучка, здатна обходити гострі ситуації, уникати конфліктів;

я скоріше людина, що йде прямо, безкомпромісна, категорична.

Коли ви подумки з’ясовуєте відносини зі своїм кривдником, то найчастіше:

шукаєте спосіб примирення;

обмірковуєте спосіб не мати з ним справ;

міркуєте про те, як його покарати або поставити на місце.

У спірній ситуації, коли партнер явно не намагається або не хоче вас зрозуміти, ви найімовірніше:

будете спокійно домагатися того, щоб він вас зрозумів;

постараєтеся згорнути з ним спілкування;

будете гарячитися, ображатися або злитися.

Якщо захищаючи свої важливі інтереси, ви відчуєте, що можете посваритися з гарною людиною, то:

підете на значні поступки;

відступите від своїх домагань;

будете відстоювати свої інтереси.

У ситуації, де вас намагаються скривдити або принизити, ви швидше за все:

постараєтеся запастися терпінням і довести справу до кінця;

дипломатичним чином будете уникати контактів;

дасте гідну відсіч.

У взаємодії із владною й у той же час несправедливою людиною/вчителем/керівником ви:

зможете співробітничати в ім’я інтересів справи;

постараєтеся якнайменше контактувати з ними;

будете опиратися його стилю, активно захищаючи свої інтереси.

Якщо рішення питання залежить тільки від вас, але партнер зачепив ваше самолюбство, то ви:

підете йому назустріч;

підете від конкретного рішення;

вирішите питання не на користь партнера.

Якщо хтось із друзів час від часу буде дозволяти собі образливі випади у вашу адресу, ви:

не станете надавати цьому особливого значення;

постараєтеся обмежити або припинити контакти;

щораз дасте гідну відсіч.

Якщо в партнера є претензії до вас і він при цьому роздратований, то вам звичніше:

спочатку заспокоїти його, а потім реагувати на претензії;

уникнути з’ясування відносин з партнером у такому стані;

поставити його на своє місце або перервати.

Якщо хто-небудь із колег стане розповідати вам про те погане, що говорять про вас інші, то ви:

тактовно вислухаєте все до кінця;

пропустите мимо вух;

перервете розповідь на півслові.

Якщо партнер занадто проявляє напористість і хоче одержати вигоду за ваш рахунок, то ви:

підете на поступку заради миру;

ухилитеся від остаточного рішення розраховуючи на те, що партнер заспокоїться й тоді ви повернетеся до питання;

однозначно дасте зрозуміти партнерові, що він не одержить вигоду за ваш рахунок.

Коли ви маєте справу з партнером, що діє за принципом «урвати побільше», ви:

терпляче домагаєтеся своїх цілей;

волієте обмежити взаємодію з ним;

рішуче ставите такого партнера на місце.

Маючи справу з нахабнуватою особистістю, ви:

знаходите до неї підхід за допомогою терпіння й дипломатії;

зводите спілкування до мінімуму;

дієте тими ж методами.

Коли сперечальник настроєний до вас вороже, ви зазвичай:

спокійно й терпляче переборюєте його настрой;

ідете від спілкування;

осаджуєте його або відповідаєте тим же.

Коли вам задають неприємні питання, ви найчастіше:

спокійно відповідаєте на них;

уникаєте прямих відповідей;

«заводитеся», губите самовладання.

Коли виникають гострі розбіжності між вами й партнером, то це найчастіше:

змушує вас шукати вихід з положення, знаходити компроміс, іти на поступки;

спонукує згладжувати протиріччя, не підкреслювати розходження в позиціях;

активізує бажання довести свою правоту.

Якщо партнер виграє в суперечці, вам звичніше:

поздоровити його з перемогою;

зробити вигляд, що нічого особливого не відбувається;

«боротися до останнього патрона».

У випадках, коли відносини з партнером знаходять конфліктний характер, ви взяли собі за правило:

«мир за всяку ціну» — визнати свою поразку, принести вибачення, піти на зустріч побажанням партнера;

«пас убік» — обмежити контакти, піти від суперечки;

«розставити крапки над «І» — з’ясувати всі розбіжності, неодмінно знайти вихід із ситуації.

Коли конфлікт стосується ваших інтересів, то вам найчастіше вдається його вигравати:

завдяки дипломатії й гнучкості розуму;

за рахунок витримки й терпіння;

за рахунок темпераменту й емоцій.

Якщо хто-небудь із колег навмисно зачепить ваше самолюбство, ви:

м’яко й коректно зробите йому зауваження;

не станете загострювати ситуацію, зробите вигляд, буд-то нічого не трапилося;

дасте гідну відсіч.

Коли близькі критикують вас, то ви:

приймаєте їхні зауваження із вдячністю;

намагаєтеся не звертати на критику увагу;

дратуєтеся, пручаєтеся або злитеся.

Якщо хто-небудь із рідних або близьких говорить вам неправду, ви зазвичай волієте:

спокійно й тактовно домагатися істини;

зробити вигляд, що не зауважуєте неправду, обійти не приємний оборот справи;

рішуче вивести брехуна на «чисту воду».

Коли ви роздратовані, нервуєте то найчастіше:

шукайте співчуття, розуміння;

усамітнюєтеся, щоб не виявити свій стан на партнерах;

на комусь відіграєтеся, шукаєте «козла відпущення».

Коли хтось із однокласників/друзів/колег, менш гідний і здатний ніж ви, одержує заохочення, ви:

радуєтеся за нього;

не надаєте особливого значення факту;

засмучуєтеся.

Ключ до тесту

Для визначення властивої респондентові стратегії психологічного захисту в спілкуванні з партнерами треба підрахувати суму відповідей кожного типу:

Варіант “а” — миролюбство,

Варіант “b” — уникання,

Варіант “c” — агресія.

Чим більше відповідей того або іншого типу, тим чіткіше виражена відповідна стратегія; якщо їхня кількість приблизно однакова, значить у контакті з партнерами випробуваний активно використовує різні захисти своєї суб’єктивної реальності.

Інтерпретація результатів тесту

Миролюбство — психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності особистості, у якій провідну роль грають інтелект і характер. Інтелект погашає або нейтралізує енергію емоцій у тих випадках, коли виникає погроза для Я особистості.

Миролюбство припускає партнерство й співробітництво, уміння йти на компроміси, робити поступки й бути податливим, готовність жертвувати деякими своїми інтересами в ім’я головного — збереження достоїнства. У ряді випадків миролюбство означає пристосування, прагнення уступати напору партнера, не загострювати відносини й не вплутуватися в конфлікти,щоб не піддавати випробуванням своє Я.

Одного інтелекту, однак, часто не досить, щоб миролюбство стало домінуючою стратегією захисту. Важливо ще мати підходящий характер — м’який, урівноважений, комунікабельний. Інтелект в ансамблі з «гарним» характером створюють психогенну передумову для миролюбства.

Зрозуміло, буває й так, що людина з не дуже гарним характером також змушена показувати миролюбство. Швидше за все її «обламало життя», і вона зробила мудрий висновок: треба жити в злагоді й спокої. У такому випадку її стратегія захисту обумовлена досвідом й обставинами, тобто вона соціогенна. Зрештою не так вже і важливо, що рухає людиною — природа або досвід, або й те й інше разом, — головне результат: чи виступає миролюбство провідною стратегією психологічного захисту або проявляється лише епізодично, поряд з іншими стратегіями.

Не варто думати, що миролюбство — бездоганна стратегія захисту Я, придатна у всіх випадках. Суцільне або слащаве миролюбство — доказ безхребетності й безвільності, втрати почуття власного достоїнства, що саме й покликано оберігати психологічний захист. Переможець не повинен ставати трофеєм. Найкраще, коли миролюбство домінує й сполучається з іншими стратегіями (м’якими їхніми формами).

Уникання — психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності, заснована на економії інтелектуальних й емоційних ресурсів. Індивід звично обходить або без бою залишає зони конфліктів і напруг, коли його Я піддається атакам. При цьому він у відкриту не розтрачує енергію емоцій і мінімально напружує інтелект.

Уникання носить психогенний характер, якщо воно обумовлене природними особливостями індивіда. У нього слабка вроджена енергія: бідні, ригідні емоції, посередній розум, млявий темперамент.

Можливий інший варіант: людина володіє від народження потужним інтелектом, щоб іти від напружених контактів, не зв’язуватися з тими, хто досаждає її Я. Правда, спостереження показують, що одного розуму для домінуючої стратегії уникання недостатньо. Розумні люди часто активно утягуються в захист своєї суб’єктивної реальності, і це природно: інтелект покликаний стояти на стражі наших потреб, інтересів, цінностей і завоювань. Очевидно, потрібна ще й воля.

Нарешті можливий і такий варіант, коли людина змушує себе обходити гострі кути в спілкуванні й конфліктні ситуації, уміє вчасно сказати собі: «не вилазь зі своїм Я». Для цього треба мати міцну нервову систему, волю й, безсумнівно, життєвий досвід за плечима, що у потрібний момент нагадує: «не тягни на себе ковдру», «не плюй проти вітру», «не сідай не у свій тролейбус», «зроби пас убік».

Стратегія миролюбства будується на основі добротного інтелекту й уживчивого характеру — досить високі вимоги до особистості. Уникання нібито простіше, не вимагає особливих розумових й емоційних витрат, але й воно обумовлене підвищеними вимогами до нервової системи й волі.

Агресія — психологічна стратегія захисту суб’єктної реальності особистості, що діє на основі інстинкту. Інстинкт агресії — один з «великої четвірки» інстинктів, властивих всім тваринам — голод, секс, страх й агресія. Це відразу пояснює той незаперечний факт, що агресія не виходить із репертуару емоційного реагування. Досить оглянути думкою типові ситуації спілкування, щоб переконатися, яка різноманітна, легко відтворена й звична вона у твердих або м’яких формах. Її потужна енергетика захищає Я особистості на вулиці в міській юрбі, у суспільному транспорті, у черзі, на виробництві, вдома, у взаєминах зі сторонніми й дуже близькими людьми, із друзями й коханцями.

Зі збільшенням погрози для суб’єктної реальності особистості її агресія зростає. Особистість й інстинкт агресії, виявляються, цілком сумісні, а інтелект виконує при цьому роль «передатної ланки» — з його допомогою агресія «нагнітається», «розкручується на повну котушку». Інтелект працює в режимі трансформатора, підсилюючи агресію за рахунок змісту, що надає їй.

Додаток 3

Тренінг формування комунікативних умінь і навичок

Мета: Розширення знань підлітків про комунікативні уміння та навички. Розвиток здатності застосовувати свої комунікативні навички та вміння при міжособистісному спілкуванні з людьми. Сприяти усвідомлення себе (своєї особистості і розуміння інших людей)

Завдання тренінгу:

розширення можливостей встановлення контакту в різних ситуаціях спілкування;

відпрацьовування навичок розуміння інших людей, себе, а також взаємин між людьми;

оволодіння навичками ефективного слухання;

активізація процесу самопізнання й самоактуалізації;

розширення діапазону творчих здатностей.

Тренінг проводиться за допомогою:

міні-лекції;

групової дискусії;

диспуту;

ігрових вправ;

опитування;

підведення підсумків.

Спілкування людей один з одним − надзвичайно складний і тонкий процес. Неефективність у спілкуванні може бути пов’язана з повною або частковою відсутністю того або іншого комунікативного вміння, наприклад, уміння орієнтуватися й поводитися в конкретній ситуації, а може бути викликана недостатнім самоконтролем, наприклад через невміння впоратися з перезбудженням, імпульсивністю. агресією й т.д.

Кожний з нас учиться спілкуванню в ході всього свого життя, здобуваючи досвід, що часто будується на помилках і розчаруваннях. Чи можна навчитися спілкування, не використовуючи для цього тільки свій реальний досвід? Так, і зробити це за допомогою гри. Гра — це модель життєвої ситуації, зокрема спілкування; у процесі гри людина здобуває певний досвід. Крім того, роблячи помилки в штучній ситуації спілкування, людина не почуває тієї відповідальності, яка у реальному житті неминуча. Це дає можливість більше пробувати, проявляти творчість, шукати більш ефективні форми взаємодії один з одним і не боятися «поразки».

Безсумнівним позитивним моментом ігрових вправ є можливість одержати оцінку свого поводження з боку, порівняти себе з оточуючими й скорегувати своє спілкування в наступних ситуаціях. Варто пам’ятати, що набагато легше помітити помилки, неточності в спілкуванні своїх близьких, однокласників, друзів, ніж свої власні.

Пропонований тренінг сприяє оволодінню прийомами ефективного спілкування через ігрові компоненти й техніку активного слухання.

Заняття №1

На початку заняття можна провести самооцінку комунікативних навичок й умінь кожного учасника. Психолог малює на дошці (або вивішує заздалегідь приготовлений малюнок) «сходи комунікативної майстерності». Лівий край — майстер комунікації, правий — рівень майстерності. Завдання — знайти своє місце на цих сходах у відповідності зі своїми власними уявленнями і встати туди. Наприкінці заняття можна повторити цю процедуру з різними варіантами додавань. Наприклад, кожному з учасників проранжирувати інших за рівнем комунікативних здатностей на початку заняття і після нього у підсумку.

Наступний крок − інформаційне повідомлення психолога про невербальні канали комунікації:

очі й контакт за допомогою погляду;

обличчя й лицьова експресія;

жести;

пози:

тактильні відчуття (торкання);

дистанція під час спілкування.

Успішність заняття багато в чому визначається мотивацією навчання ефективному спілкуванню. Вироблення мотивації може відбуватися за допомогою різних завдань: проведення рольової гри на професійно значиму тему, проведення з наступним обговоренням відеозапису групової дискусії; програвання особистих проблем у спілкуванні, запропонованих учасниками.

Заняття №2 «Візуальне відчуття»

Усі сідають у коло. Психолог просить, щоб кожен уважно подивився на обличчя інших учасників; через 2-3 хвилини всі повинні закрити очі й спробувати уявити собі обличчя інших членів групи. Протягом 1-2 хвилин потрібно фіксувати в пам’яті обличчя, яке вдалося представити найкраще. Після виконання вправи група ділиться своїми відчуттями й повторює вправу.

Завдання: кожний з учасників повинен постаратися відтворити в пам’яті як можна більшу кількість облич партнерів.

Призначення: удосконалювати перцептивні навички сприйняття і уявлення про один одного. Наприклад: «Дивно, але я помітила за собою. що коли перебуваю в такому стані, то колір мого одягу приблизно однаковий». Вправа вважається виконаною, якщо у відповідь на розпити учасник одержує три позитивні відповіді — «так».

Призначення: удосконалювати навички емпатії й рефлексії.

Заняття №3 «Передача руху по колу»

Усі сідають у коло. Один з учасників групи починає дію з уявлюваним предметом так, щоб її можна було продовжити. Сусід повторює дію й продовжує її. У такий спосіб предмет обходить коло й повертається до першого гравця. Той називає переданий йому предмет і кожний з учасників називає у свою чергу, що передавав саме він. Після обговорення вправа повторюється ще раз.

Призначення:

удосконалювати навички координації й взаємодії на психомоторному рівні;

розвити уяву й емпатію.

Заняття №4 Техніка активного слухання

Численні дослідження показують, що успіх людини, що працює в сфері постійного спілкування, на 80% залежить від її комунікативної компетентності. Невміння спілкуватися з оточуючими людьми може виявитися однією з вирішальних причин поганих відносин з оточуючими людьми.

Непродуктивність у спілкуванні може бути пов’язана як з відсутністю даного вміння, так і із труднощами його практичної реалізації (стомлення, неуважність, умови діяльності, особливості ситуації й ін.). На підтвердження сказаного психолог аргументовано апелює до тих випадків, коли учасники дискусії «пропускали» висловлення інших або спотворювали предметні позиції при відтворенні розмови по пам’яті.

Інструкція: вашій увазі пропонується методика визначення ступеня виразності вміння слухати іншої людини.

Перед вами 16 питань, на кожне з яких ви повинні відповісти «так» або «ні». Варто пам’ятати, що немає «правильних» або «неправильних» відповідей, тому що люди різні й кожен висловлює свою думку. Головне, намагайтеся відповідати чесно, не намагайтеся зробити сприятливе враження, відповіді повинні відповідати дійсності. Вільно і чесно виражайте свою думку. У цьому випадку ви зможете краще довідатися себе.

Чи чекаєте ви терпляче, поки інший скінчить говорити й дасть вам можливість висловитися?

Чи поспішаєте ви прийняти рішення до того, як зрозумієте сутність проблеми?

Чи слухаєте ви лише те, що вам подобається?

Чи заважають вам слухати співрозмовника ваші емоції?

Чи відволікаєтеся ви, коли співрозмовник викладає свої думки?

Чи запам’ятовуєте ви замість основних моментів бесіди які-небудь несуттєві?

Чи заважають вам слухати упередження?

Чи припиняєте ви слухати співрозмовника, коли з’являються труднощі в його розумінні?

Чи займаєте ви негативну позицію до промовця?

Чи завжди ви слухаєте співрозмовника?

Чи ставите ви себе на місце промовця, щоб зрозуміти, що змусило його говорити саме так?

Чи приймаєте ви в увагу той факт, що у вас зі співрозмовником можуть бути різні предмети обговорення?

Чи допускаєте. що у вас й у вашого співрозмовника може бути різне розуміння змісту вживаних слів?

Чи намагаєтеся ви з’ясувати той факт, чим викликана суперечка: різними точками зору, постановкою питання й т.п.?

Чи уникаєте ви погляду співрозмовника в розмові?

Чи виникає у вас непереборне бажання перервати співрозмовника й вставити своє слово за нього або випередити його у висновках?

При обробці результатів підраховується кількість відповідей

Інтерпретація:

— 6 балів і нижче свідчать про низький ступінь виразності вміння слухати інших, про спрямованість у ході спілкування на себе (тобто задоволення своїх домагань поза залежністю від інтересів партнера). Знижена чутливість в оцінці поточної ситуації — коли мовчати й слухати, а коли говорити. Необхідне навчання навичкам ефективного слухання.

— від 7 до 10 балів — середній ступінь виразності вміння слухати співрозмовника. Дане вміння скоріше проявляється ситуативно і залежить від особистої значимості (зацікавленості) одержуваної інформації. Потрібне вдосконалювання навичок і прийомів активного слухання.

-10 балів і вище свідчать про явно виражене вміння слухати інших поза залежністю від особистої значимості одержуваної інформації. Така людина вміє спілкуватись з людьми, і їм, в свою чергу, приємно спілкуватись з нею.

Учасники розбиваються на пари й вирішують, хто промовець, а хто слухаючий. Потім психолог повідомляє, що завданням слухаючих буде уважне вислуховування протягом 2-3 хвилин «дуже нудної розповіді» Потім психолог відзиває убік майбутніх «оповідачів», нібито для того, щоб проінструктувати їх, як зробити розповідь «дуже нудною». Насправді дає роз’яснення (так, щоб «слухаючі» не чули цього), що суть не в ступені нудності розповіді, а в тому, щоб розповідач фіксував типові реакції слухаючих. Для цього оповідачеві рекомендується після хвилинного відрізка промови зробити в зручний момент паузу й продовжити розповідь після одержання якоїсь реакції слухаючих (кивок, жест, слова й т.д.). Якщо протягом 7-10 секунд виражена реакція відсутня, варто продовжити розповідь протягом ще однієї хвилини й знову перерватися й запам’ятати наступну реакцію слухаючі. На цьому вправа припиняється.

Всім членам групи розкривається реальний зміст інструкції й ціль вправи. Оповідачів просять тримати в пам’яті зміст реакції слухаючих (класифікувавши видиму відсутність реакцій як «глухе мовчання.»). Психолог приводить список найбільш типових прийомів слухання, називаючи їх і даючи необхідні пояснення. Типові прийоми слухання:

Глухе мовчання.

піддакування («ага», «так-так», «ну», кивання підборіддям і т.п.).

Луна — повторення останніх слів співрозмовника.

Дзеркало — повторення останньої фрази зі зміною порядку слів.

Парафраз — передача змісту висловлення партнера іншими словами.

Спонукання — вигуки й інші вираження, що спонукають співрозмовника продовжити перервану мову («Ну і…», «Ну і що далі?», «Давай-давай» і т п.).

Уточнюючі питання — питання тину «Що ти мав на увазі, коли говорив «есхатологічний».

Навідні запитання — питання типу «Навіщо», що розширюють сферу, порушену промовцям; нерідко такі питання є власне кажучи уводящими від лінії, наміченої оповідачем.

Оцінки, поради.

Продовження — коли слухаючий вклинюється в промову й намагається завершити фразу, почату промовцям, «підказує слова».

Емоції − «ах», «здорово», сміх, «ну-і-ну», «скорботна міна» й ін.

Після ознайомлення зі списком психолог пропонує «оповідачам» описати спостережувані ними реакції слухачів і дати їм класифікацію на основі наведеної схеми. Виявляються найбільш часто використовувані реакції й обговорюються їх позитивні й негативні сторони в ситуаціях спілкування. У контексті заняття доречно привести трикратну схему вислуховування: «Підтримка — З’ясування — Коментування» й обговорити доречність появи тих або інших реакцій на різних тактах вислуховування. Так, на такті «Підтримка» найбільш доречними представляються такі реакції: піддакування, луна, емоційний супровід, на такті «З’ясування» — уточнюючі питання й парафраз, а оцінки і поради прийнятні на такті «Коментування».

Заняття №5 Диспут

Вправа проводиться у формі диспуту. Учасники діляться на дві приблизно рівні по чисельності команди. За допомогою жереба вирішується, яка з команд буде займати одну з альтернативних позицій по якомусь питанню, наприклад: прихильники й супротивники «засмаги», «паління», «вегетаріанства» і т.д.

Аргументи на користь тієї або іншої точки зору члени команд висловлюють по черзі. Обов’язковою вимогою для граючих є підтримка висловлень суперників і з’ясування сутності аргументації. У процесі слухання той зі членів команди, чия черга висловлюватися наступним, повинен реагувати піддакуванням і луною, задавати уточнюючі питання, якщо зміст аргументації не до кінця ясний, або ж зробити парафраз, якщо створилося враження повної ясності. Аргументи на користь позиції своєї команди дозволяється висловлювати лише після того, як виступаючий тим або іншим способом просигналізує, що його зрозуміли правильно (кивок головою: «Так, саме це я й мав на увазі»).

Психолог стежить за черговістю виступів. за тим, щоб слухаючий здійснював підтримку висловлення, не пропускаючи тактів, парафраз, використовуючи при цьому реакції відповідного такту. Можна давати роз’яснення: «Так, ви мене зрозуміли правильно». Варто застерегти учасників від спроб продовжувати й розвивати думки співрозмовника, приписуючи йому не його слова.

На закінчення вправи психолог коментує її хід, звертаючи увагу на випадки, коли за допомогою парафразу вдалося домогтися уточнення позицій учасників «диспуту».

Заняття №6 «Суперечка при свідках»

Ті, яких навчають, розбиваються на трійки. Один зі членів трійки бере на себе роль спостерігача-контролера. Його завдання — стежити за тим, щоб учасники суперечки здійснювали підтримку висловлень партнерів, не пропускали другого такту («З’ясування») і при парафразі використали «інші слова», тобто він виконує ті ж функції, що психолог у попередній вправі. Два інших члени трійки, попередньо вирішивши, яку з альтернативних позицій вони займають, вступають у суперечку на обрану ними тему, дотримуючись трикратної схеми ведення діалогу. По ходу вправи учасники міняються ролями, тобто роль спостерігача-контролера по черзі виконують всі члени трійки.

На вправу приділяється 15 хвилин.

По закінченні влаштовується загальне обговорення. Зразкові питання для обговорення:

Які труднощі у використанні схеми зустріли ви в розмові?

Чи були випадки, коли після парафразу відбувалося уточнення позиції?

Хто з партнерів не зрозумів іншого — той, хто говорив, або той, хто слухав?

Заняття №7 «Карусель»

У вправі здійснюється серія зустрічей, причому щораз із новою людиною. Завдання: легко ввійти в контакт, підтримати розмову і попрощатися.

Члени групи встають за принципом «каруселі», тобто обличчями один до одного й утворюють два кола: внутрішній нерухомий і зовнішній рухливий

Заняття №8 Основи етики

Приклади ситуацій:

Перед вами людина, яку ви добре знаєте, але досить довго не бачили. Ви раді цій зустрічі…

Перед вами незнайома людина. Познайомтесь із нею…

Перед вами маленька дитина, вона чогось злякалася. Підійдіть до неїо і заспокойте її.

Після тривалої розлуки ви зустрічаєте хорошого друга, ви дуже раді зустрічі…

Час на встановлення контакту й проведення бесіди 3-4 хвилини. Потім психолог дає сигнал, і учасники тренінгу зрушуються до наступного учасника.

Призначення:

— сформувати навички швидкого реагування при вступі в контакти;

— розвивати емпатію й рефлексію в процесі навчання.

Заключна частина заняття

«Остання зустріч»

Уявіть собі, що заняття вже закінчилися й ви розстаєтеся. Але чи все ви встигли сказати один одному? Може бути ви забули поділитися із групою своїми переживаннями? Або є людина, думку якої про себе ви хотіли б довідатися? Або ви хочете подякувати комусь? Зробіть це «тут і тепер».

Призначення: удосконалювати комунікативну культуру.

Підведення підсумків роботи групи.

На підведенні підсумків психолог присутній, але залишається як би за колом. Учасники групи обговорюють, що, як вони визначили, кожному допомагає в спілкуванні, а що заважає. Якості називаються тільки ті, які виявилися під час занять у групі. Не слід називати такі якості, які не можуть бути змінені (природні, фізіологічні й ін.).

ХАКАССКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ им. Н.Ф.КАТАНОВА

Институт непрерывного педагогического образования

Психолого-педагогический факультет.

Специальность «031000-педагогика и психология».

Контрольная работа по Социальной психологии:

«Психологические способы воздействия в процессе общения (внушение, подражание, заражение, манипуляции)».

Выполнил: студент 3 курса ППФ

ФАТЕЕВ И.С.

Руководитель: Мицукова В.В.

АБАКАН-2007

ПЛАН

Введение

1. Теория социально-психологического воздействия

1.1 Сущность социально-психологического воздействия

1.2 Характеристика социально-психологического воздействия

Выводы

Литература

ВВЕДЕНИЕ

Традиционно к социально-психологическим способам влияния относили внушение, заражение, подражание, убеждение. На самом деле к их числу также относятся слухи, рэкет, захват заложников, публичные террористические акты, аварии, эпидемии, митинги, демонстрации, голодовки, стачки, забастовки, акты самосожжения, использование средств массовой информации, модификация поведения, религия, мода, реклама, психотропное оружие. При этом способы влияния могут быть правовыми и анти правовыми, стихийными и умышленными.

Внушение – неосознанное влияние одного человека на другого, вызывающее определенные изменения в его психологии и поведении.

Подражание – осознанное или бессознательное поведение человека, направленное на воспроизведение поступков и действий других людей.

Заражение – психологический термин, обозначающий бессознательную передачу от человека к человеку каких-либо эмоций, состояний, побуждений.

Манипуляции — это скрытое управление личностью, такое психологическое воздействие на человека, которое призвано обеспечить негласное получение манипулятором односторонних преимуществ, но так, чтобы у партнера сохранялась иллюзия самостоятельности принятых решений.

Вопрос о средствах и механизмах социальных влияний выходит за рамки социальной психологии, так как это междисциплинарная проблема. Она может быть решена только при координации усилий психологов, физиков, медиков, гигиенистов и других специалистов. Психотерапевтическое вмешательство предполагает позитивные изменения личностной и групповой роли посредством применения тренингов, психодрамы.

Говоря о социально-психологическом воздействии, нельзя не сказать о технике его применения. Вообще психотехника как научное направление имеет давнюю историю. Своими корнями она уходит в 20-е годы, историю психологии труда. Здесь следует отметить наличие частных теорий, связанных с разработкой рекламы, применением средств массовой информации и т. п. Но об общей теории техники социально-психологического воздействия вести речь не приходится. Между тем далеко продвинулись разработки в области «модификации поведения», направленные на манипулирование массовым поведением, формирование общественного мнения, установок. При этом все большее распространение приобретает техника гуманистической психологии, в частности ненасильственного общения, разрабатываемая научными центрами, расположенными в Швейцарии и США.

История психологии воздействия как самостоятельной научной отрасли дает отчасти некоторые основания для скептического отношения позитивистов к научным возможностям психологического знания, поскольку данная дисциплина стала разрабатывать свой предмет прямо в противоположной логической схеме. С начала становления этой области предпринимались попытки решения, прежде всего практических задач в целях управления психологическими, социально-психологическими, социальными явлениями. Известная книга Аристотеля «Риторика», написанная приблизительно в 350 г. до н.э., специально была посвящена искусству психологического воздействия на других людей. В ней содержатся некоторые основные принципы социального влияния и убеждения. С точки зрения Аристотеля, успех убеждающего воздействия зависит от того, кто говорит, что говорит и кому говорит. Интересно отметить, что данная, ставшая классической формула убеждающего воздействия систематическую и всестороннюю экспериментальную апробацию прошла лишь в середине XX века благодаря знаменитой серии так называемых Йельских исследований, проведенных Карлом Ховландом и его учениками.

Однако эмпирические наблюдения и отдельные исследования в области психологии убеждающего воздействия и социального влияния, естественно, зафиксированы намного раньше. Психология в силу своей практической направленности всегда являлась сферой самого пристального интереса (как житейского, так и научного).

Число научных концепций психологического воздействия (общих и специальных), разработанных различными психологическими школами, на сегодня составляет несколько десятков. Объем же конкретных эмпирических исследований и публикаций просто не поддается охвату.

1. ТЕОРИЯ СОЦИАЛЬНО-ПСИХОЛОГИЧЕСКОГО ВОЗДЕЙСТВИЯ

1.1 Сущность социально-психологического воздействия

Психология воздействия — одно из самых традиционных направлений социально-психологического знания. Однако, несмотря на это, проблематика психологического воздействия и сегодня продолжает оставаться, пожалуй, наиболее популярной и интригующей сферой исследовательских и практических интересов психологии. Такая ситуация связана в первую очередь с тем, что данная предметная область напрямую выходит на раскрытие механизмов, способов и методов управления психическими явлениями; определяет общую логику развития и основную «сверхзадачу» социальной психологии как научно-практической дисциплины, указывает на наиболее проблемные узлы соприкосновения психологической науки и общественной практики, социального заказа.

На общеметодологическом уровне социально-психологической теории психологическое воздействие выступает в качестве системообразующей категории психологии, которая во многом определяет целевую перспективу (т.е. поиск законов управления психическими явлениями) и прикладной потенциал, общественное лицо этой науки, обусловленное реальной дееспособностью выявленных в ней законов и концепций, их применимостью в социальной практике. На более конкретном уровне методологического обобщения именно категория психологического воздействия и должна представлять собой основное понятие отсутствующей пока в отечественной науке прикладной методологии. Предназначение последней — перекинуть надежный мост между социально-психологической наукой и социальной практикой, воссоединить абстрактную научную мысль и живую человеческую реальность в целях научно обоснованного управления ею.

Структуру социально-психологического воздействия или социальных влияний можно представить следующим образом: субъект, объект, способы влияния, средства, механизм.

В качестве субъектов социальных влияний могут выступать как человек, отдельная личность, так и общности. По мере осложнения социальной обстановки характер субъектов воздействия меняется. Например, в условиях чрезвычайного положения управление в социальной сфере переходит к военным органам.

Объектом социальных влияний выступают самые разнообразные социально-психологические явления: личность, общности, их образ жизни, стратификация общества, конфликты, социальная напряженность групп, толпа и пр. Что же касается способов социальных влияний, то здесь можно условно выделить как силовые административные приемы (применение военной силы), так и не силовые (увольнение, система наказания), а также социально-психологические и психотерапевтические.

Вместе с тем в этой уже достаточно обширной исследовательской области одно направление претендует на системный охват взаимоотношений человека и среды в рамках психологического знания — это так называемая психология среды или экологическая психология.

За последние 20-25 лет в мировой психологии возникло несколько принципиально новых концептуальных подходов, пытающихся изучать целостные взаимосвязи между человеком и его окружением. Эти направления, будучи междисциплинарными, по характеру, получили различные наименования в зависимости от своих предметных пристрастий (в качестве примера можно назвать поведенческую экологию, психологию архитектуры, социальную экологию, психогеографию и т.п.).

Центральным понятием экологической психологии является понятие «место поведения», или «поведенческая ситуация». Место поведения — это определенным образом организованные и ограниченные во времени и в пространстве характеристики среды поведения, в рамках которой конкретная деятельность и поведение человека унифицированы и циклично повторяются, например, унифицированное ролевыми предписаниями и характеристиками конкретной средовой обстановки поведение людей в аптеке, гараже, школьном классе, на баскетбольной площадке и т. п.

Место поведения, объединяющее физические свойства ситуации и социальной нормы, однозначно детерминирует и определенные паттерны поведения людей в данной конкретной ситуации. Иными словами, специфическое поведение, которое должно возникнуть, скорее можно предсказать или спровоцировать исходя из организации специфической ситуации, чем на основе индивидуальных различий между людьми. Так «ведет себя» не столько сам индивид, сколько вся экологическая система (индивид и среда), которая изменяется во времени и в пространстве.

Довольно впечатляющим примером работы такой целостной системы, места поведения в ее воздействии (в данном случае отрицательном) на психологические характеристики людей могут служить результаты тюремного эксперимента, организованного американским психологом Ф. Зимбардо. Поведенческая ситуация эксперимента оказала настолько сильное дегуманизирующее влияние на испытуемых (обычных студентов), что эксперимент пришлось прекратить значительно раньше первоначально планируемого срока. Испытуемые слишком сильно стали идентифицировать себя как с физической средой (обстановкой тюремного заключения), так и с предписанными им ролями (либо заключенных, либо надзирателей), личностно отождествляться с соответствующими этим ролям специфическими моделями поведения и взаимодействия между собой.

К числу средств воздействия можно отнести, в частности, современные методы психологической конверсии и индокринации, психопрограммирования и психологического контроля и так называемые активные методы социального обучения и т.п. Отличительной чертой этих методов и техник является то, что для достижения кардинальных психологических эффектов при использовании большинства из них преднамеренно и достаточно тонко варьируется целостный комплекс параметров как физического, так и социального окружения, а также учитываются индивидуальные характеристики объектов воздействия.

В качестве современного примера использования целого комплекса методов психологического воздействия в целях личностной конверсии (обращения в новую идеологию) в зарубежной литературе часто приводится случай с Патрицией Херст. Этот случай не только вызвал большой резонанс у американской общественности, но и получил всестороннюю научную интерпретацию в качестве классической модели личностно-преобразующего воздействия.

3 февраля 1974 г. 19-летняя Патриция Херст, дочь одного из самых влиятельных газетных магнатов Америки, была похищена из дома в г. Геркли (Калифорния) группой молодых людей, назвавших себя «Объединенной свободной армией» (ОСА). Своей основной задачей эта организация провозгласила борьбу за свободу всех угнетаемых капиталистической системой. В качестве выкупа за Патрицию ОСА потребовала от семьи Херстов обеспечение продовольственными товарами калифорнийских бедняков на сумму в несколько миллионов долларов.

Но главная сенсация заключалась не в этом, поскольку родители, в конце концов, удовлетворили требования похитителей и путь к свободе для Патриции был открыт. После двух месяцев плена, две недели из которых она провела под замком в маленьком чулане с завязанными глазами, девушка вдруг сделала открытое заявление о решении вступить в члены ОСА. Патриция публично отказалась от своей семьи и взяла себе новое имя — Таня — в честь кубинской революционерки — сподвижницы Че Гевары. В заключение Патриция-Таня выразила надежду, что семья и бывшие друзья попытаются понять как ее, так и происшедшие в ней изменения. В течение нескольких последующих месяцев ее видели вместе с другими членами ОСА, участвующими в вооруженном ограблении банка и ряда магазинов. 17 месяцев спустя ее арестовали. Таня улыбалась для прессы и в интервью провозгласила себя навсегда «городской партизанкой».

Ф. Зимбардо с сотрудниками подвергли специальному анализу этот случай и выделили ряд критических переменных, оказавших решающее влияние на конверсию Патриции Херст:

— изначальные политические убеждения девушки, которые хотя и не были достаточно хорошо оформленными и устойчивыми, но имели скорее левоцентристскую направленность;

-условия ее похищения и содержания, которые должны были породить у нее страх за свою судьбу и будущее благополучное возращение домой. Хотя она и содержалась в чулане, члены ОСА обращалась с ней в дружелюбно, что могло вызвать у Патриции общее чувство благодарности к ним.

Кроме того, в ней могло возникнуть и сильное чувство вины перед своими похитителями из-за привилегированного положения ее семьи в обществе, различного материального состояния ее и членов ОСА;

— ежедневное воздействие на Патрицию убеждающей коммуникации, откровенной и дружественной по форме, раскрывающей философию ОСА;

-тесная связь всех восьми членов ОСА психологическими и аморальными узами, а также единство стола и веры. Они четко обрисовали Патриции ту реальность, в которой они живут, откровенно изложили, принципы их сосуществования; обхождение членов ОСА с ней обусловило повышение их статуса в глазах девушки и признание ею этой организации. Более того, Патриция могла Нелегко идентифицироваться с этими лицами, поскольку была с ними, одного возраста. Далее, члены ОСА вполне могли вызвать к себе доверие и симпатию и даже создать вокруг себя некий романтический ореол тем, что, подобно Робин Гуду, они ничего не брали лично для себя и все раздавали бедным;

— факт самостоятельного принятия Патрицией окончательного решения на основе самоубеждения.

В ходе анализа четко определились две основные стадии в процессе конверсии, которые в конечном счете и привели Патрицию к принятию (причем добровольному и искреннему) идеологии ОСА.

На начальной стадии процесса психологической трансформации использовалась тактика принуждения: сама акция похищения, довольно длительное нахождение в условиях социальной изоляции при почти абсолютной сенсорно-перцептивной депривации и в ситуации полнейшей неизвестности о будущей своей судьбе, без сомнения, оказали сильнейшее дестабилизирующее влияние на всю психическую организацию девушки. Именно эта тактика и должна была сделать ее психику более податливой и уязвимой ко всем последующим убеждающим воздействиям.

Вторая стадия, проходившая после освобождения Патриции из заточения, пробудила в ней столь же бурные, но уже обратные положительные по модальности эмоции. Члены ОСА резко сменили свою тактику и от принуждения перешли к убеждению, что было реализовано в ситуации откровенного и доверительного диалога по поводу их идейной платформы и нормообразующих принципов жизни. В области психологии воздействия можно выделить два основных направления, связанных с неосознаваемой областью психического.

Первое направление, как в научном, так и в практическом плане охватывает большую группу методов, прежде всего саморегуляции и самопрограммирования, основное предназначение которых — мобилизация и совершенствование индивидуальных психофизических возможностей человека, раскрытие и развитие его творческих способностей и потенциалов, обретение состояния творческого самочувствия и переживания. Разработанные главным образом восточными философскими учениями и школами, эти методы предполагают использование средств физической релаксации, концентрации с целью углубленного изучения человеком самого себя, собственного тела, пробуждения своих субъективных глубинных чувств и переживаний, обретения состояния «просветления», в первую очередь для более совершенного самоуправления своей психической деятельностью, безотносительно к влиянию внешнего социального окружения. В сегодняшней человеческой культуре в несколько измененном варианте применяются» такие методы и техники психического самовоздействия и психоз физической саморегуляции, как аутогенная тренировка и трансцендентальная медитация, биоэнергетика и психосинтез, дыхательная и голосовая терапия, терапия движения и «рольфинг» и др. Об их широком распространении, прежде всего в западной культуре, свидетельствует такой факт, что только в США насчитываются сотни учреждений и специальных центров, разрабатывающих и использующих разнообразные средства модификации поведения и самопрограммирования психики человека, где постоянно задействованы миллионы людей.

Второе направление обусловлено изучением возможностей и разработкой средств и методов внешних (подпороговых) воздействий на сферу бессознательного для целенаправленной модификации психических процессов, состояний и поведения человека, т. е. в обход контроля сознания за внешней стимуляцией. Особенно часто методы подпорогового (а также «маргинального») воздействия используются в коммерческой рекламе и политической пропаганде, в современных поп-арте и рок-культуре, распространяемых с помощью средств массовой информации и коммуникации. На Западе иногда признают, что человек сейчас является объектом постоянной и целенаправленной психологической манипуляции и контроля, формирующих зачастую его базовые социальные потребности, ценности, интересы, определенные способы поведения и стиля жизнедеятельности, и что возможности такого манипулирования практически безграничны.

Большой практический интерес к феномену и возможностям подпорогового (или так называемого сублимального) воздействия на психику впервые был вызван работой В. Паккарда «Тайное воздействие» (1957). В ней проводилась основная мысль о том, что все люди постоянно находятся под влиянием определенного рода символической стимуляции, которая может не обнаруживаться пятью основными человеческими чувствами, и что количество ее составляет до 60% от всей поступающей в мозг информации. В качестве одного из главных доказательств стали результаты естественного эксперимента, проведенного в США в 1957 г. Дж.Викари (специалист в области коммерческой рекламы) в зале кинотеатра. Суть эксперимента состояла в том, что в ходе просмотра кинофильма «Пикник» через каждые 5 с перед зрителями на экране воспроизводилось два типа рекламных сообщений: «Пейте кока-колу» и «Ешьте воздушную кукурузу». При этом время предъявления экспозиции было ниже порогового уровня возможностей человеческого зрительного восприятия (1/3000 с). Последующий анализ наблюдений за поведением зрителей показал, что продажа в фойе кинотеатра рекламируемых напитка и воздушной кукурузы возросла соответственно на 57,7 и 18,1%.

К эффективным практическим средствам невербального воздействия можно отнести и так называемые эффекты зеркалирования и синхронии, недавно открытые в рамках нового направления в психологии — нейролингвистического программирования

Зеркалирование проявляется в заимствовании и копировании поз, жестов, тона голоса, а иногда диалектов и произношения при взаимодействии партнеров по общению. Зеркалирование усиливает взаимосвязь и взаимовлияние между ними.

Синхрония связана с телесными ритмами слушающего и говорящего субъектов. В исследованиях по невербальной коммуникации, в частности, установлено, что люди при разговоре как бы «подтанцовывают» своим телом в такт собственной речи. Все телесные движения синхронно аккомпанируют этим ритмическим ударам, или синхрониям. При интеракционной синхронии слушатель также двигается в такт голосовому ритму говорящего, обеспечивая тем самым невидимую, но ощущаемую эмоциональную а взаимосвязь с ним. Синхрония максимальна, когда общающиеся находятся в состоянии согласия или диалога между собой; минимальна при споре и конфликте между ними. Если внимание при разговоре рассеивается, синхрония прерывается.

Очевидно, что человек, знакомый и владеющий такими утонченными приемами невербального воздействия на других, имеет значительное преимущество в организации межличностных контактов и нужного ему психологического влияния на этих людей.

В качестве еще одного из последних достижений в области нейролингвистического программирования можно назвать метод психологической диагностики и воздействия, разработанный на а основе научных достоверных фактов о взаимосвязи между положением глаз субъекта и сенсорными процессами, отвечающими за прием и переработку поступающей в мозг информации. Так, было установлено, что если человек (правша) смотрит вверх и налево, то он вызывает визуальную память; вверх и направо — это свидетельствует о возникновении у него нового зрительного представления или образа; когда глаза находятся в горизонтальном положении — происходит контролирующий процесс; если же глаза направлены вниз и налево, то это означает, что процесс кинестетического ввода информации является ведущим; вниз и направо — сигнал о внутреннем диалоге.

На основе этих исследований возникла гипотеза, что если известны характеристики ведущего в данный момент сенсорного способа визуального поведения человека, то можно достоверно знать о способах успешного обращения с ним и воздействия на него. Например, для того чтобы переубедить человека, который является преимущественно «визуализатором», следует апеллировать к нему не логической аргументацией, а рисуя в основной словесные образы. С другой стороны; если ведущий сенсорный канал у субъекта — кинестетический, то здесь наилучшим способом влияния будет включение его в релевантную ситуацию, конкретную деятельность.

1.2 Характеристика социально-психологического воздействия

Многие научные разработки ориентированы на системный, «синтетический» охват психических явлений и психологического воздействия. Достаточно упомянуть работы в области экологической психологии, психологии поведенческих и социальных влияний (Р.Баркер, 1963, 1973; Дж.Гибсон, 1988; А. Мерибиан, 1974, и др.). Эмпирическим аналогом системного подхода может служить многолетний и фундаментальный цикл тех же Иельских исследований, посвященных комплексному изучению факторов, влияющих на принятие объектом воздействия убеждающей информации. Всестороннему эмпирическому анализу были подвергнуты возможные источники информации, само по себе информационное сообщение, каналы, через которые оно могло быть передано, а также индивидуально-психологические, личностные характеристики реципиента как объекта убеждающей коммуникации. Наконец, вместе с возникновением необихевиористической ориентации в поведенческой психологии обозначилась довольно зримая перспектива для обоюдного сближения и взаимного проникновения этих прежде считавшихся альтернативными научных направлений в психологии.

Убедительнее всего эта тенденция на данном этапе развития психологии воздействия проявилась в относительно взаимном слиянии некоторых концепций, разработанных первоначально в рамках бихевиоризма и когнитивизма. Определенный «идейный обмен» в настоящее время начинает происходить и между некоторыми представителями бихевиоризма и психоанализа, бихевиоризма и гуманистической психологии и т.п., причем как на уровне теоретических инноваций, так и в области практической психологии.

Своеобразным итогом сделанного обзора будет формулировавшие некоторых практических правил и принципов организации эффективной, убеждающей информации (в основном пригодной для целей массового воздействия на аудиторию). Эти принципы представляют собой квинтэссенцию из результатов Иельских исследований других эмпирических разработок.

Мнение людей подвергается более сильному влиянию со стороны коммуникаторов, которые кажутся экспертами в своей области и вызывают доверие.

Впечатление об искренности коммуникатора и доверие к нему (следовательно, и эффективность воздействия) могут быть увеличены, если он ясно аргументирует позицию, которая заслуживает доверия; т.е. явно не затрагивает его прагматические интересы и не приносит ему никакой выгоды (а лучше всего — противоположна интересам коммуникатора), и если он не пытается явно, «в лоб», повлиять на мнения людей.

Если аудитория и знает о прагматических целях и намерениях коммуникатора, имеющего очень высокий авторитет у нее, он будет оказывать на нее влияние только из-за одного желания аудитории идентифицироваться с авторитетной личностью, брать с нее пример.

При высоком авторитете коммуникатора аудитория будет тем более убеждаема, чем больше противоречий будет существовать между ее начальным мнением и точкой зрения, которую отстаивает коммуникатор.

Имея откровенно слабый или неопределенный авторитет, коммуникатор может воздействовать на аудиторию только при среднем расхождении позиций между ними.

Наибольший «убеждающий» эффект дает апелляция коммуникатора к эмоциям (положительным и отрицательным) аудитории в сочетании с логической аргументацией и конкретными инструкциями по выполнению действий в рамках поставленных задач.

Эффективность воздействия в немалой степени зависит и от способа организации и стратегии подачи информации, которые, в свою очередь, обязательно должны быть соотнесены с конкретными характеристиками и актуальным состоянием той аудитории, по отношению к которой это информационное воздействие применяют.

Восприимчивость аудитории оптимальна, когда она изначально спокойна, удовлетворена и заинтересована в общении. Вместе с тем более интеллектуальная аудитория в меньшей степени убеждаема односторонней аргументацией и будет более удовлетворена, если ей преподнесут альтернативные точки зрения, которые затем опровергнут.

Если аудитория имеет более низкий образовательный уровень или меньше информирована и, кроме того, расположена к коммуникатору, то большее воздействие будет иметь односторонняя аргументация.

Следует опасаться так называемого «инокуляционного эффекта» в коммуникации. Кратко суть его состоит в том, что если человек изначально формирует отрицательную установку на сообщение или отвергает плохо аргументированное сообщение, то он как бы «иммунизируется» против принятия всей последующей информации от этого источника, даже если его дальнейшие сообщения более добротны и убедительны.

В ситуации, когда два коммуникатора защищают точки зрения, альтернативные друг другу, большее значение приобретает временная последовательность передачи сообщений. Так, сообщение первого коммуникатора станет более влиятельным для аудитории, если временной интервал между первым и вторым выступлением будет небольшой. Однако этот интервал должен быть большим между последним выступлением оппонента и решением аудитории как арбитра. Этот эффект получил название «эффект первичности».

Другая тактика, известная под названием «эффект не давности», срабатывает в пользу выступления последнего коммуникатора. В этом случае нужно, чтобы временной интервал между обоими выступлениями был как можно больше, а промежуток между вторым сообщением и окончательным решением аудитории — как можно меньше.

Говоря о психологическом воздействии, следует отметить работы, посвященные исследованиям группового давления (Г. Тард, Г.Лебон, Г.Олпорт, В.М.Бехтерев), явлениям конформизма (М.Шериф и др.), групповой поляризации (С. Московичи, М.Заваллони), «диффузии ответственности в группе» (М.Уоллач, Н. Коуган и Д. Бем), эффекту «сдвига к риску» (Р. Броун и др.), созданию имиджа (В. М. Шепель).

Основные приемы психологического воздействия, использующиеся в поведенческих технологиях практической работы с людьми, можно сгруппировать следующим образом:

а) исполнение различных социальных ролей и научение более эффективной игре;

б) позитивное подкрепление с помощью различных приемов и техник, способствующих формированию нужных поведенческих реакций (например, вручение призовых жетонов, от количества которых зависят будущие моральные и материальные «блага» клиента);

в) сдерживание нежелательных форм поведения. Этот прием обычно включает три компонента: релаксацию с помощью аутотренинга; иерархизацию субъектом жизненных событий по степени трудности и вероятности избегания с помощью записи и последующего обсуждения с терапевтом; совмещение этих двух компонентов;

г) аверсивные (от лат. abversus — обращенный лицом) процедуры — наиболее спорная область теории и практики поведенческой терапии и тренинга, поскольку в их основе лежит негативное подкрепление (или попросту наказание). К аверсивным процедурам можно отнести различного рода штрафы за нежелательное поведение, блокирование возможностей доступа к позитивным стимулам и, наоборот, пресыщение позитивной стимуляцией, а также предостережение и, наконец, наказание посредством применения рвотных лекарственных препаратов и даже электрошока в целях сдерживания непроизвольных поведенческих реакций. Сторонники такого психологического воздействия любят ссылаться на очевидный парадокс, который состоит в том, что общественная система в целом охотно использует аверсивные процедуры для контроля за отклоняющимся поведением своих членов, хотя внешне (средствами массовой информации) выражает сожаление и возмущение по этому поводу;

д) моделирование в целях овладения объектом новыми поведенческими реакциями стало главной техникой в практике поведенческой терапии. Иногда эта процедура обозначается как имитация, замещающая научение и подкрепление, идентификация, побуждение и затухание, а также социальная фасилитация, играние ролей и заражение. Нетрудно заметить, что техника моделирования основана главным образом на наблюдении за происходящими событиями и поведением других людей с последующим использованием этого опыта в организации собственных поведенческих реакций на соответствующие похожие события.

Особое влияние на разработку основных принципов психологического воздействия оказали теории, разработанные в рамках когнитивного направления западной социальной психологии. К их числу, в частности, можно отнести теории когнитивного соответствия (Ф.Хайдер, Т. Ньюком, Л. Фестингер и др.), теорию социального сравнения (Л. Фестингер), теории атрибуции и самоатрибуции (С. Шехтер, Дж. Сингер и др.), теорию аттракции (Т. Ньюком и др.), теорию самовоспитания (Д. Бем), теорию управления впечатлением (Дж.Тедеши), инсентивную теорию (М. Розенберг) и некоторые другие. В качестве одной из самых влиятельных долгое время выступала теория когнитивного диссонанса, разработанная Л.Фестингером. Давая общую характеристику этой теории, авторы книги «Современная социальная психология на Западе» (М. М. Богомолова и др.) выделяют три основных этапа: а) возникновение диссонанса между когнитивными элементами; б) существование диссонанса, вызывающее стремление уменьшить его или воспрепятствовать его росту; в) изменение поведения или знания либо осторожное отношение к новой информации как проявление этого стремления. Для того чтобы оказать психологическое воздействие на другого человека, надо сначала за счет внешних воздействий (вербальных, невербальных, ситуационных факторов) каким-то образом спровоцировать усиление диссонанса в его внутренней когнитивной структуре, вызвать нарушение в целостном единстве элементов, составляющем привычный «Я-образ» этого человека. Переживание субъектом состояния когнитивного диссонанса, в свою очередь, может мотивировать его на восстановление когнитивного баланса, душевного равновесия, но уже за счет изменения своих прежних, привычных для него аттитюдов соответственно поведенческих моделей.

Таким образом, сокращая диссонанс, человек сохраняет целостный и позитивный образ самого себя. Вместе с тем, хотя такое эго-защитное поведение может быть рассмотрено скорее как полезное, в реальной жизни оно, как доказывает практика, иногда может приводить к отрицательным (и даже гибельным) последствиям как для самого человека, так и для окружающих его людей.

Практика и исследования показывают, что чем целостнее, устойчивее, позитивнее и рефлексивнее будет «Я-образ» субъекта, чем значимее, ценностнее и осознаннее будут его аттитюды, которые подвергаются воздействию, тем ниже перспективы и шансы вызвать у него значительный когнитивный диссонанс посредством внешних влияний.

Все это еще раз указывает на важность внутренней системы самоконтроля у человека, а также дает основание утверждать, что процесс психологического воздействия в значительной мере можно трактовать как процесс самовоздействия. Вместе с тем работа системы самоконтроля может быть обеспечена не только внутренними процессами саморегуляции, но и некоторыми другими факторами, например специфическим социальным окружением человека (усиливающим или ослабляющим его систему внутренней защиты), а также некоей авторитетной фигурой, которая может присутствовать не в социальном пространстве субъекта, а в его внутреннем субъективно-личностном поле.

С учетом этих замечаний рассмотрим некоторые практические рекомендации и выводы по использованию конкретных тактик и приемов психологического и социального влияния на людей. Если хотите сформировать у кого-то более позитивные аттитюды на объект, дайте ему возможность каким-то образом связать себя как с собственностью с этим объектом». Разработано несколько приемов такой эскалации мотивации у человека относительно какого-либо внешнего объекта. Сюда в первую очередь можно отнести приемы, повышающие значимость и ценность для субъекта совершения им тех или иных действий и поступков. Для этого, например, можно частично блокировать возможность его включения в какую-либо деятельность или общение, создать трудности для овладения каким-либо предметом с помощью, скажем, таких техник психологического воздействия, как «незавершенное действие» («эффект Б. В.Зейгарник») или совершения с этим человеком какого-либо обряда «инициации» и т. п. Диссонантная теория утверждает, что если человек приложил большие усилия для достижения какой-то цели, то она будет более значимой и привлекательной для него по сравнению с той ситуацией, когда для достижения цели он не затратил никаких усилий. В качестве такой цели, естественно, могут выступать не только вещи и предметы, но и другие люди.

Суть другой эффективной тактики, прямо обратной предыдущей, состоит в том, что человека вначале «связывают» небольшими обязательствами или получают от него согласие в малом, чтобы в дальнейшем постепенно втягивать его в обязательства более основательные, увеличивая вероятность согласия в большом. Типичным примером использования этой техники является поведение хорошего продавца с «наивным» покупателем. Психологический механизм данной тактики связан с тем, что у человека вначале формируется установка на самозащиту новых своих действий или убеждений, наличествует определенная практика, которая эту установку закрепляет. В дальнейшем это и позволяет данному человеку противодействовать возможным попыткам воздействия на него извне.

Нечто подобное предлагает и Д. Карнеги в своей книге «Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей», где, как известно, представлен целый свод приемов и правил манипулирования другими людьми. Так, для того чтобы переубедить другого человека, ни в коем случае нельзя вступать с ним в открытый спор. Чтобы склонить этого человека на свою сторону, необходимо строить общение с ним так, чтобы он в ответ на ваши вопросы и просьбы никогда не смог сказать «нет»; наоборот, всегда и голосом, и жестами подтверждал свое согласие с вами и вашими предложениями.

В духе данной «идеологии» разработано технологическое правило, связанное с формированием новых и изменением старых установок и моделей поведения человека. Оно гласит: если вы хотите усилить моральные установки или, наоборот, смягчить систему отношений другого человека к какому-либо поступку, который этот человек ранее считал чем-то ненужным или неприемлемым для себя, то надо «соблазнить» его на совершение именно этого поступка. Эффективнее это можно сделать посредством побуждения человека к публичному заявлению о своей лояльности или к выступлению в защиту чего-то такого, с чем он прежде мог быть не согласен. Возникший диссонанс между публично совершенным действием и старыми убеждениями, скорее всего, приведет к тому, что человек будет вынужден изменить имевшиеся у него взгляды в сторону большего соответствия со своим поступком. Данный эффект назван «контраттитюдной защитой».

Американский психолог У. Мак-Гайр открыл феномен, который назвал иннокуляционным эффектом. Этот феномен стал использоваться в качестве ведущей объяснительной модели для понимания психологических механизмов, лежащих в основе порождения и усиления сопротивления человека к контраргументам и контрпропагандистским воздействиям. Суть открытого У. Мак-Гайром «эффекта» состоит в том, что для усиления сопротивления к контрпропаганде необходимо первоначально ознакомить субъекта с контринформацией небольшого объема и не слишком личностно значимой. Эту технику можно сравнить с прививками не больших доз болезнетворных вирусов для повышения сопротивляемости организма болезни. Введенная в сознание человека и «иммунизированная» в нем альтернативная информация должна вызвать определенный внутренний диссонанс (незначительный по силе), что, в конечном счете, должно заставить этого человека начать определенную мыслительную работу по приведению своей когнитивной системы в прежнее сбалансированное состояние. Делает он это, как правило, с помощью еще более веских аргументов в защиту основной своей позиции. По мнению У. Мак-Гайра, такая работа должна еще более укрепить уверенность субъекта в правоте своих убеждений. Тот же механизм сопротивления должен срабатывать и при необходимости окончательно убедить (скажем, сомневающегося) человека в принятии конкретного решения относительно какого-либо действия или поступка.

В то же время отмечены парадоксальные ситуации, когда более сильное воздействие (скажем, поощрение или наказание) либо предостережение о нем не вызывало изменений в системе индивидуальных аттитюдов. И наоборот, многочисленные эксперименты, проведенные в основном в лабораторных условиях с разными возрастными и профессиональными группами, убедительно показали, что чем меньше внешнее вознаграждение, тем сильнее изменения в аттитюдах у субъекта. Так, в одном из исследований было установлено, что удовлетворенность от выполненной работы, которая намеренно организовывалась как нудная и монотонная, была максимальной в той группе испытуемых, где их ожидало минимальное вознаграждение (1 дол.), и, наоборот, минимальная удовлетворенность оказалась в группе, получившей более высокое вознаграждение (20 дол.).

Схожие результаты были получены и в ситуации применения негативных санкций: угроза строгого наказания по отношению к детям не только не исправляла их, но и, наоборот, усугубляла ситуацию, провоцируя на еще более негативные поступки (правда, однако, как только заканчивался контроль взрослых). Для объяснения этих парадоксальных результатов Л. Фестингер ввел разделение внутреннего и внешнего оправдания человеком своих поступков и интерпретировал этот феномен в контексте «контраттитюдной защиты». Так, скажем, если человек решается сделать какое-то публичное заявление, которое явно расходится с его мнением и принципами, но он получает за него высокое вознаграждение, то он, скорее всего, оправдает себя и свой поступок тем, что случившийся с ним инцидент был спровоцирован высокой ставкой гонорара (внешнее оправдание). И наоборот, человек, решившийся на подобную акцию безвозмездно или за незначительное вознаграждение, наверняка должен будет изменить отношение к своему поступку в положительную сторону, поскольку нет возможности оправдать его внешними причинами, но есть потребность сохранить свое целостное и положительное реноме в собственных глазах. Скорее всего, этот человек кардинально модифицирует свои первоначальные аттитюды и заставит убедить самого себя в истинности и искренности содеянного (внутреннее оправдание).

«Манипулятивная доктрина», составляющая идеологию большинства современных служб психологической помощи, лежит в основе многих методов психотерапевтической и психокоррекционной работы. В этом случае другой человек, возможно, даже из лучших побуждений, но все же подгоняется под некий эталон «хорошего» пациента (зачастую посредством довольно изощренных, внешне вполне гуманных приемов), который существует в профессиональной когнитивной карте «всемогущего» и «всезнающего» психотерапевта; сам же пациент в этом случае лишается права на какую-либо самостоятельность в видении ситуации и принятии решений. Хорошо известно влияние психологических препаратов на психику человека.

С учетом последних достижений не только психологии, но и «смежных» наук (биологии, нейро- и психофизиологии, кибернетики, психофармакологии и т. п.) разрабатываются и продолжают усовершенствоваться методы подпорогового воздействия, психологической индокринации и конверсии, средства местного психического контроля и психопрограммирования и т. п. Доказательством этому может служить, в частности, достаточно известный эффект «зомби». В древности так называли в африканских племенах людей, психика которых с помощью наркотических веществ и специальных психических воздействий жестко программировалась.

Они выполняли с высокой надежностью любое поручение вождя и даже могли убить себя, свою мать, своих детей (Л. П. Гримак). Судя по всему, данная «традиция» не только не исчезла, но и усовершенствуется. Известен случай, когда был обнаружен такой современный человек-робот, запрограммированный на четыре совершенно различных личностных архетипа. Перевод его в каждое из этих сомнамбулических состояний (о наличии которых этот человек, по его словам, ранее не догадывался, вплоть до проведенных с ним сеансов, гипнотических воздействий), по-видимому, осуществлялся персональным индуктором «зомби» с помощью специальных кодовых слов, фраз, команд.

Принципиальным положением гуманистической психологии является то, что активность человека и потребность в самосовершенствовании существуют не изолированно, а могут получить развитие только в условиях взаимоотношений между людьми, общения между ними, построенного на принципах диалога.

Диалог в понимании сторонников гуманистической ориентации в психологии — это первичная, родовая форма человеческого бытия, высший уровень общения с другими людьми, определяющий условия для полноценного и здорового развития личности и всех заложенных в ней потенциалов. И наоборот, нарушение принципов диалогического взаимодействия (на всех возможных уровнях человеческой жизнедеятельности) приводит к нарастанию сложнейших и острейших проблем, связанных с человеческим существованием, что сказывается на отклонениях и искажениях психического и личностного становления, является основным источником непонимания и конфликтов между людьми (в семье, на работе, в быту и т. п.).

Манипуляция — вторая разновидность монологического общения, наиболее распространенный вид человеческого общения. Она предполагает воздействие на партнера по общению с целью достижения своих скрытых намерений. Оксфордский словарь определяет манипуляцию как акт влияния на людей, управления ими с ловкостью, с особенно пренебрежительным подтекстом, как скрытое управление и обработку. Манипулятивное общение предполагает объектное восприятие партнера, который используется манипулятором для достижения своих целей. Так же как при императивном, при манипулятивном общении ставится цель добиться контроля над поведением и мыслями другого человека. Коренное отличие состоит в том, что партнер не информируется об истинных целях общения, они либо просто скрываются от него, либо подменяются другими.

Итак, манипуляция — это скрытое управление личностью, такое психологическое воздействие на человека, которое призвано обеспечить негласное получение манипулятором односторонних преимуществ, но так, чтобы у партнера сохранялась иллюзия самостоятельности принятых решений. Сила манипуляции — в ее скрытом характере; скрыт как сам факт воздействия, так и его цель. Манипулятор использует психологически уязвимые места человека — черты характера, привычки, желания, а также его достоинства, то есть все, что может срабатывать автоматически, без сознательного анализа. Такое воздействие часто подкрепляется специальными приемами воздействия, повышающими общую «податливость» партнера.

Особое, скрыто-объектное отношение манипулятора к партнеру приводит к ряду последствий. В нравственном аспекте формируется отношение к людям как к орудию достижения личных целей; в мотивационном — оформляется в желание, привычку распоряжаться партнером, стремление получать одностороннее преимущество; в когнитивном — возникает эгоцентризм, фрагментарное, одностороннее видение партнера и самого себя. Последнее подчеркнем: в манипулятивном общении партнер воспринимается не как целостная уникальная личность, а как носитель определенных, нужных манипулятору свойств и качеств. Так, неважно, насколько добр этот человек, важно, что его доброту можно использовать, и т. д. Однако человек, выбравший в качестве основного именно этот тип отношения к другим, в результате сам часто становится жертвой собственных манипуляций. Самого себя он тоже начинает воспринимать фрагментарно, переходит на стереотипные формы поведения, руководствуется ложными мотивами и целями, теряя нить собственной жизни. Как отмечает Э. Шостром, манипулятора характеризуют лживость и примитивность чувств, апатия к жизни, контроль за собой и своей жизнью, цинизм и недоверие к себе и другим.

В приведенных выше суждениях прослеживается оценочное отношение автора к манипуляции. Да, оно скорее негативное. Вместе с тем есть манипуляции и манипуляции. Флирт — разновидность именно такого типа общения, ораторские приемы регулирования интереса аудитории к информации, технологии эффективного обучения — тоже. Э. Шостром вообще говорит о наличии ситуаций, в которых манипулирование оказывается благом, так как поднимает общение от доминирования и насилия к манипуляции — в известном смысле, более гуманному типу отношения.

Есть целые области социальных отношений, где манипуляция вполне «законна» (хотя по-прежнему личностно несимпатична). Сферами «разрешенной» манипуляции, несомненно, являются бизнес и деловые отношения вообще, политика, идеология. Символом такого типа отношений давно стала концепция общения Д. Карнеги и его многочисленных последователей. Широко распространен манипулятивный стиль воздействия на партнеров по общению и в области пропаганды.

Вместе с тем известно, что успешное овладение и широкое использование средств манипулятивного воздействия на других людей в деловой сфере, как правило, заканчивается широким переносом таких навыков в остальные области своих взаимоотношений. Сильнее всего страдают от манипуляции отношения, построенные на любви, дружбе и взаимной привязанности. Разрушение таких связей и подмена их другими при использовании манипулятивных средств общения неизбежны. Манипулятивное отношение к другому приводит к разрушению близких, доверительных связей между людьми, будь то возлюбленные, родители и их дети, педагоги и их воспитанники. Профессию педагога можно отнести к наиболее подверженным манипулятивной деформации. В любом обучении всегда присутствует элемент манипуляции (сделать урок интересней, замотивировать детей, привлечь их внимание и т. д.). Это часто приводит к формированию у профессиональных педагогов устойчивой личностной установки объяснить, научить, внушить («заставить любить предмет»). Уместная в области предметного обучения, эта установка может пагубно сказаться на межличностных отношениях учителя с другими людьми.

Манипулятор живет в каждом человеке — на разной глубине, под разными личинами.

Э. Шостром выделил 8 типов манипуляторов, которые легко объединяются в 4 пары: диктатор — тряпка; вычислитель — прилипала; хулиган — славный парень; судья — защитник.

Диктатор. Преувеличивает свою силу. Доминирует, приказывает, цитирует авторитеты и делает все, чтобы жестко управлять своей жертвой.

Q Тряпка — жертва диктатора. Развивает большое мастерство во взаимоотношениях с диктатором: не слышит, молчит, ловит на лету и с полуслова. В нужный момент легко меняется с диктатором местами. Так, муж — большой начальник на работе — дома после выхода на пенсию часто оказывается «под каблуком» у жены-тихони.

Вычислитель. Преувеличивает возможности своего контроля над окружающими. Обманывает, увиливает с тем, чтобы перехитрить и вывести на чистую воду. Стремится всех и вся контролировать.

Прилипала. Полярная противоположность вычислителя. Преувеличивает свою зависимость. Личность, стремящаяся быть ведомой, дурачимой, предметом забот. Позволяет делать другим работу за себя.

Q Хулиган. Преувеличивает свою агрессивность, жестокость, недоброжелательность, угрожает. Тем самым получает выгоды для себя.

Q Славный парень. Преувеличивает свою заботу, любовь, привязывает к себе своей нарочитой добротой. В споре с хулиганом чаще всего выигрывает. Доброта — серьезная добродетель в нашей культуре, ее трудно обесценить, даже если чувствуешь, что ею манипулируют.

Q Судья. Преувеличивает свою критичность. Никому не верит, преисполнен негодования, обвинения, с трудом прощает. Этакий мститель.

Защитник. Противоположность судье. Чрезмерно снисходителен к ошибкам других. Портит людей, сочувствуя сверх меры, не давая им стать самостоятельными и самокритичными в своих оценках.

Человек, будучи манипулятором определенного типа, чувствителен к партнерам, принадлежащим к противоположному типу. Так, жена-тряпка выбирает мужа-диктатора и образует с ним достаточно устойчивый союз, где один управляет другим с помощью удобных ему способов. Но беда, если один из супругов решил выпрыгнуть из манипулятивного жернова, перемалывающего его жизнь, чувства, отношения.

Таковы типы манипулятивного поведения.

ВЫВОДЫ

Человек, рассматривая другого как объект своего воздействия, по сути дела общается сам с собой, со своими целями и задачами, не видя истинного собеседника, игнорируя его. Пользуясь выражением А. А. Ухтомского, человек видит вокруг не людей, а своих двойников. Он проецирует на них свои взгляды, предубеждения, установки, то есть видит самое себя. Искажение восприятия партнера происходит потому, что таковы цели человека, или, по выражению Ухтомского, его доминанты: «Человек видит реальность такою, каковы его доминанты, то есть главенствующие направления его деятельности». «Доминанта на себя» рождает двойников, монологический (по Бахтину) тип общения с другим. Человек ведет монолог с самим собой, глядя в окружающих людей как в отражения своих недостатков, желаний, потребностей, чувств.

Отношению к другому человеку как к средству может быть противопоставлено отношение к нему как ценности. Изменение отношения, «доминанты», позволяет выйти на совершенно новый, невозможный для манипулятора, уровень общения, который в отечественной психологии получил название «диалог» (М. М. Бахтин), а в западной традиции — гуманистический тип общения (К. Роджерс). В диалогическом отношении происходит открытие человеком иной реальности, отличной от самого себя и своих проекций. Прежде всего — открытие реальности другого человека, его мыслей, чувств, представлений о мире и как следствие — открытие иных горизонтов окружающего мира. Мира, каким он выглядит в восприятии собеседника. Открывается возможность избавиться от двойника, которого Ухтомский определял как «бесконечное и навязчивое повторение в окружающем мире меня самого, моей собственной проекции, моего собственного надоевшего и абстрактного «я».

Таким образом, для порождения кардинальных личностных изменений в человеке и его когнитивной организации необходима внешняя стимуляция такой интенсивности и субъективной значимости, чтобы дисбалансировать его целостную аттитюдную систему. В практической работе с людьми для этой цели чаще всего используются уже упоминавшиеся приемы «иллюзивной» терапии, а также так называемые техники «катарсического» воздействия, вызывающие довольно сильные эмоциональные реакции у клиентов. Главным требованием здесь является наличие высокого профессионализма в работе с такого рода приемами психологического воздействия во избежание отрицательных для клиента рецидивов и последствий. Частным случаем применения такой тактики социального влияния является известный прием, получивший название «апелляция к страху», который мы рассматривали на примере личностной конверсии Патриции Хэрст, а также метод «взрыва» (А. Макаренко).

Отсюда можно сделать важные практические выводы, в частности, о том, что во многих жизненных ситуациях, как поощрения, так и наказания (безотносительно, применяются они к детям или взрослым) не должны быть чрезмерны.

ЛИТЕРАТУРА

Выготский Л. С. История развития высших психических функций. Собр. соч. М., 1983, т. 3.

Леонтьев А.И. Деятельность. Сознание. Личность. М., 1975.

Московией С. Общество и теория в социальной психологии // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. М., 1984.

Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. М., 1971.

Характеристика основных  средств и методов психологического воздействия на людей

Психологическое воздействие  — это воздействие на психическое состоя­ние, чувства, мысли и поступки других людей с помощью психологиче­ских средств: вербальных (словесных), паралингвистических или невербальных(несловесных).

Вербальные средства воздействия -это слова.

Паралингвистический означает связанный с речью, окружающий речь, но не являющийся самой речью. Например, громкость или быст­рота речи, артикуляция, интонации, паузы в речи, смешки. Эти сигналы могут из­менять действие произносимых слов, в одних случаях усиливая или ос­лабляя его, а в других — изменяя их смысл.

К невербальным средствам общения относятся взаимное расположение собеседников в пространст­ве, например, расстояние между ними, их перемещения и движения в этом пространстве, их позы, жесты, мимика, направление взгляда, при­косновения друг к другу, а также зрительные, слуховые и иногда обоня­тельные сигналы, которые один человек вольно или невольно передает другому параллельно с речью. Внешность человека, шум, который он производит, запах духов — все это также невербальные сигналы. Невер­бальные сигналы тоже могут усиливать действие слов, ослаблять его или совершенно изменять их смысл.

Парадокс состоит в том, что большинство людей, готовясь повлиять на чье-либо решение или отношение, думают прежде всего о словах, которые они скажут. Между тем правильнее было бы думать прежде всего о том, как произнести слова и какими действиями их сопровож­дать.

Инициатор влияния — тот из партнеров, который первым предпри­нимает попытку влияния любым из известных (или неизвестных) спосо­бов.

Адресат влияния — тот из партнеров, к которому обращена первая попытка влияния. В процессе межличностного общения происходит постоянное взаим­ное влияние людей друг на друга, так что в большинстве случаев чело­век одновременно является и инициатором, и адресатом влияния.

Влияние в межличностном общении нацелено на удовлетворение своих мотивов и потребностей с помощью других людей или через их посредство. Например, когда руководитель добивается от подчиненных решения важной задачи или достижения цели, он не толь­ко достигает какого-то социально значимого результата, но реализует собственную потребность добиваться успеха (избегать неудачи, избегать неопределенности и т.п.).

Во многих случаях влияние может быть направлено прежде всего на удовлетворение личных потребностей, хотя совершается оно под видом пользы для дела, для общества, для других людей и т.п.

Ниже будет представлены различные виды влияния ,большая часть из которых может быть использована  независимо от  дистанции власти. Вовсе необязательно обладать официальными властными полномочиями или быть авторитетом, для того чтобы  влиять на других  людей. Более того некоторые виды влияние более эффективно используются  как раз теми людьми, кто не обладает  властными полномочиями. К числу таких видов влияния относятся  просьба, формирование благосклонности, игнорирование, манипуляция.

 Виды психологического влияния.

1. Убеждение – сознательное воздействие  на другого человека с целью изменения их суждения, отношения, намерения или решения.

Средства такого вида влияния: получение согласи на каждом шаге аргументации, предъявление адресату четко сформулированных аргументов в приемлемом ему темпе и в понятных для него терминах.

            2.   Самопродвижение – открытое предъявление свидетельств своей компетентности и квалификации, чтобы быть оцененном по достоинству, благодаря этому получить преимущества при отборе кандидатов (реальная демонстрация своих возможностей, предъявление своих сертификатов и дипломов).

   3.    Внушение – сознательное воздействие на человека, направленное на изменение их состояния, отношение к чему- либо и т.д(личный магнетизм или авторитет, отчетливая и размеренная речь, выбор наиболее внушаемых партнеров).

  4. Заражение – передача своего состояния или отношения другому человеку. Передаваться и усваиваться это состояние может как произвольно , так и непроизвольно (интригующее вовлечение партнеров в выполнение действия, прикосновение и телесный контакт и т.д..)

  5. Пробуждение импульса    к подражанию — способность    вызывать стремление быть подоб­ным себе. Эта способность может как непроизвольно проявляться, так и произ­вольно    использоваться. Стремление подражать и подражание (копирование чужого поведения и об­раза мыслей) также может быть как произвольным, так и непроизвольным (публичная известность, демонстрация высоких образ­цов мастерства. явление примера доблести, милосердия).

6. Формирова­ние     благо­склонности — развитие у адресата поло­жительного отношения к себе (проявления инициатором соб­ственной незаурядности и при­влекательности, высказывание  благоприятных суждений об адресате, оказание ему услуги).

7. Просьба — обращение к адресату с призывом   удовлетворить потребности или желания инициатора воздействия ( ясные и вежливые формули­ровки, проявление уважения к праву адресата отказать в просьбе, если ее выполнение неудобно ему или противоречит его соб­ственным целям).

8. Принуждение — требование    выполнять распоряжения инициатора, подкрепленное открытыми или    подразумеваемыми угрозами (объявление жестко определен­ных сроков или способов вы­полнения работы без каких-либо объяснений ).

9. Деструктив­ная критика — субъективно принуждение переживается:  инициато­ром — как собственное давление, адресатом — как давление на него со сто­роны инициатора или об­стоятельств (высказывание пренебре­жительных или оскорби­тельных суждений о лич­ности человека или гру­бое агрессивное осужде­ние, ос­меяние его дел и поступ­ков.)    Разрушительность такой критики состоит в том, что она не позволяет человеку «сохранить ли­цо», отвлекает его силы на борьбу с возникшими от­рицательными эмоциями, отнимает у него веру в себя (наложение не подлежащих об­суждению запретов и ограниче­ний, запугивание возможными по­следствиями ).

10.  Игнориро­вание — умышленное невнимание, рассеянность по отноше­нию к партнеру, его вы­сказываниям и действиям Чаще всего воспринимает­ся как признак пренебре­жения и неуважения, од­нако в некоторых случаях игнорирование выступает как   тактичная   форма прощения   бестактности или неловкости, допущен ной партнером (демонстративное    пропуска­ние слов   партнера «мимо ушей», невербальное  поведе­ние, указывающее на то, что присутствие партнера не заме­чается, молчание и отсутствующий взгляд в ответ на вопрос).

11. Манипуля­ция — скрытое от адресата по­буждение его к пережива­нию  определенных со­стояний, изменению от­ношения  к  чему-либо, принятию решений и вы­полнению действий, необ­ходимых для достижения инициатором своих собст­венных целей. При этом для манипулятора важно, чтобы адресат считал эти мысли, чувства, решения и действия своими собст­венными, а не «наведен­ными» извне и признавал себя ответственным за них (нарушение личного простран­ства, выражающееся в слишком тесном приближении или даже касании, резкое ускорение или, наобо­рот, замедление темпа беседы, введение в заблуждение, замаскированные под малозна­чительные и случайные выска­зывания оговор и клевета) .

 Результативность влияния во многом определяется тем, насколько умело инициатором соответствующие средства – как вербальные, так и невербальные.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://stroy.nm.ru