Автор: admin

Реферат

З предмету: Трудове право України

На тему: «Трудове майнове правопорушення як підстава матеріальної відповідальності»

Київ 2010 р.

План

Вступ.

1. Підстави та умови матеріальної відповідальності.

2. Поняття трудового майнового правопорушення.

3. Склад трудового майнового правопорушення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Одним із різновидів юридичної відповідальності є матеріальна відповідальність. Вона становить собою обов’язок однієї сторони трудового договору — працівника або власника (уповноваженого ним органу) відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі й порядку [24]. Матеріальній відповідальності властиві усі ознаки юридичної відповідальності. Дискусійними та досить цікавими у юридичній літературі з трудового права, на нашу думку, залишаються питання підстав матеріальної відповідальності.

Підстави та умови матеріальної відповідальності

Із аналізу ст. 130 чинного Кодексу законів про працю України (далі КЗПП) можна зробити висновки, що підставами матеріальної відповідальності є шкода, порушення трудових обов’язків та причиновий зв’язок. Умовами матеріальної відповідальності є протиправні дії, вина, шкода та інші [1]. В науці трудового права та в трудовому законодавстві немає єдності думок з приводу підстав і умов відповідальності.

Юридична відповідальність наступає за наявності певного складу правопорушення (шкода, протиправна дія чи бездіяльність, причиновий зв’язок та вина). Щодо умов матеріальної відповідальності, то це обставини, за яких реалізується матеріальна відповідальність.

Ряд вчених дотримуються думки, що умовами матеріальної відповідальності є

1) наявність шкоди;

2) протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) особи, що спричинила шкоду;

3) причинний зв’язок між діями (бездіяльністю) і заподіяною шкодою;

4) вина заподіювача шкоди.

Заслуговує на увагу позиція Н.М. Хуторян: шкода, протиправність, вина, причинний зв’язок є елементами підстави, без цих елементів немає підстави, тобто самого правопорушення.

А умовами матеріальної відповідальності вона вважає обставини чи фактори, за яких уже здійснюється, реалізується сама матеріальна відповідальність за наявності підстави. До таких умов, зокрема, відносяться: дотримання порядку притягнення до неї, правильне визначення розміру матеріальної відповідальності [17].

Отже, до умов матеріальної відповідальності, на нашу думку, слід віднести наявність трудового правового зв’язку між суб’єктом правовідносин: ці відносини повинні бути саме трудовими; дотримання порядку притягнення до матеріальної відповідальності; правильне визначеня розміру матеріальної відповідальності; деліктоздатність та інші.

На наш погляд, підстави матеріальної відповідальності слід розглядати у 2-х значеннях:

1) як юридична підстава, тобто на підставі чого особа несе відповідальність;

2) фактична підстава, тобто за що саме особа несе відповідальність.

Правовою підставою є норми, закріплені на рівні КЗПП або на рівні спеціального нормативно-правового акту. Стосовно фактичної підстави, то нею виступає правопорушення. Зокрема, С.С. Алексєєв зазначає, що правопорушення є загальною і єдиною підставою для юридичної відповідальності [6].

Склад правопорушення є тим юридичним фактом, що породжує правовідносини між правопорушником і потерпілим і створює певні вимоги потерпілого щодо відшкодування шкоди, заподіяної протиправними діями.

Поняття трудового майнового правопорушення

В науковій юридичній літературі відсутня єдність думок стосовно того, яке саме правопорушення слід вважати підставою матеріальної відповідальності.

Висловлюються думки, наприклад, що дисциплінарний проступок є підставою для матеріальної відповідальності. Сировацька Л. О. висунула ідею наявності трудового правопорушення, що поділяється на 2 види, а саме дисциплінарний проступок і майнове правопорушення. За вчинення першого настає дисциплінарна відповідальність, а за вчинення другого – матеріальна [14].

На трудове майнове правопорушення як підставу матеріальної відповідальності вказує П.Р. Стависький. Науковець вважає, що дисциплінарний проступок – це не майнове правопорушення, оскільки не заподіює майнової шкоди. Одночасно з підставою він виділяє й умови матеріальної відповідальності (чи елементи правопорушення): майнову шкоду, порушення в трудовому правовідношенні обов’язку, причинний зв’язок між порушеним обов’язком і майновою шкодою, вину [10].

Отже, автор елементи підстави одночасно вважає умовами відповідальності. В. С. Венедиктов визнає підставою матеріальної відповідальності в трудовому праві майнове правопорушення [12].

Майнове правопорушення вимагає наявності певних умов для настання матеріальної відповідальності: дійсна шкода; протиправна поведінка заподіювача шкоди; причинний зв’язок між шкодою та протиправною поведінкою; вина особи, що спричинила шкоду. Ці умови є одночасно і елементами складу майнового правопорушення, причому дійсна майнова шкода, протиправна поведінка і причинний зв’язок утворюють об’єктивну, а вина – суб’єктивну сторону майнового правопорушення.

Тобто умови матеріальної відповідальності є, на думку В.С. Венедиктова, і елементами правопорушення. У більш пізніх виданнях він уникає поділу на підставу та умови відповідальності і визначає наступні елементи в структурі відповідальності: об’єктивна та суб’єктивна сторона, суб’єкт та об’єкт [13]. Таким чином можемо зробити висновки, що фактичною підставою матеріальної відповідальності є трудове майнове правопорушення, тобто винне порушення однією зі сторін трудового договору своїх обов’язків, що призвело до заподіяння майнової шкоди іншій стороні.

Погоджуємося із дослідником Яковлєвим В. В., який з аналізу термінів “трудове” і “майнове” робить висновок про самостійність та відокремленість згадуваного правопорушення від інших видів правопорушень. Трудове майнове правопорушення – це винне, протиправне діяння працівника, вчинене під час виконання трудової функції, яке порушує його трудові обов’язки, тягне за собою майнову шкоду для роботодавця і обумовлює застосування майнових санкцій, передбачених нормами трудового права [21].

Власник або уповноважений ним орган у відповідності до статей 131, 153 КЗПП України зобов’язаний створити умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, створити безпечні й нешкідливі умови праці. Працівники повинні дбайливо ставитися до майна підприємства, установи, організації і вживати заходів для запобігання шкоди. Невиконання сторонами трудового договору цих обов’язків може привести до заподіяння шкоди і притягнення до матеріальної відповідальності [27].

Елементи трудового майнового правопорушення є одночасно умовами матеріальної відповідальності сторін трудового договору. Такими умовами є:

— наявність прямої дійсної шкоди, під якою потрібно розуміти втрату, погіршення або пониження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації зробити витрати на відновлення, придбання майна або інших цінностей або зробити зайві виплати. До прямої дійсної шкоди відносяться, наприклад, нестача, ушкодження цінностей, витрати на ремонт зіпсованого майна, штрафні санкції за невиконання господарських зобов’язань. Згідно зі ст.130 КЗпП не підлягають відшкодуванню нестримані доходи (упущена вигода), під якими розуміються прибутки, які були б отримані, якби працівник не здійснив протиправного діяння. Не може бути стягнена шкода, що відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також шкода, заподіяна працівником, який перебуває у стані крайньої необхідності. До нормального виробничого ризику відноситься шкода, яка заподіяна, наприклад, при випробуванні нових технічних засобів виробництва, коли неможливо було досягти бажаного результату іншим шляхом і було вжито всіх заходів щодо запобігання шкоди. Щодо прямої дійсної шкоди, заподіяної працівникові незаконними діями (бездіяльністю) власника чи уповноваженого ним органу, то під нею слід розуміти втрачений працівником заробіток за час вимушеного прогулу при незаконному звільненні, переведенні, затримці видачі трудової книжки при звільненні; витрати, пов’язані з ушкодженням здоров’я внаслідок трудового каліцтва чи професійної хвороби (втрачений заробіток, додаткове харчування, придбання ліків, санаторно-курортне лікування, відшкодування моральної шкоди та ін.); вартість особистих речей працівника, які зіпсовані чи знищені (викрадені) внаслідок незабезпечення їх збереження власником;

— протиправність дії або бездіяльність однієї зі сторін трудового договору (невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків). Коло обов’язків сторін трудового договору, встановлених нормами трудового права, досить багатоманітне, і дії, які порушують ці норми, є неправомірними або протиправними. Протиправною є поведінка працівника, який не виконує або неналежним чином виконує обов’язки, передбачені законодавством, правилами внутрішнього трудового розпорядку, посадовими інструкціями, трудовим договором, наказами і розпорядженнями власника або уповноваженого ним органу. До протиправних дій власника (уповноваженого ним органу) можна віднести такі, як незабезпечення здорових і безпечних умов праці, умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження майна, незаконні звільнення, переведення, відсторонення від роботи тощо;

— причинний зв’язок між протиправним порушенням стороною трудового договору свого обов’язку і майновою шкодою, що наступила, тобто результат з неминучістю випливає із заподіяного особою діяння. Відповідальність не може наступити за випадкові наслідки діяння. Слід зазначити при цьому, що п. 2 ст. 133 КЗПП встановлює матеріальну відповідальність керівників підприємств, установ, організацій, керівників структурних підрозділів та їх заступників у випадках, коли майнова шкода виникла у зв’язку з неправильною постановкою обліку і зберігання грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів для запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і псуванню матеріальних чи грошових цінностей. У цих випадках дії (бездіяльність) названих осіб були лише умовою в розвитку причинно-наслідкового зв’язку, і притягти їх до матеріальної відповідальності можна тоді, коли безпосередній заподіювач шкоди не відшкодував заподіяну шкоду в повному розмірі. Коли шкода відшкодована повністю, вказаних керівників підприємств, структурних підрозділів (їх заступників) можна притягти до дисциплінарної відповідальності;

— вина працівника, власника або уповноваженого ним органу. Вина являє собою відношення працівника до заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності. Потрібно звернути увагу на те, що на відміну від цивільно-правової майнової відповідальності, коли передбачаються випадки майнової відповідальності без вини, матеріальна відповідальність у трудовому праві не може наступити без вини. При покладанні на працівника матеріальної відповідальності вина повинна бути обов’язково встановлена. Форма вини впливає на вид матеріальної відповідальності, і відповідно умисне заподіяння майнової шкоди тягне за собою повну матеріальну відповідальність. Як уже відмічалося, тягар доведення вини лежить на власникові або уповноваженому ним органі, крім випадків відшкодування шкоди працівниками, які несуть повну матеріальну відповідальність за спеціальними законами, уклали договір про повну матеріальну відповідальність або отримали матеріальні цінності за разовим дорученням. Такі працівники вважаються винними, доки самі не доведуть свою невинність у виникненні шкоди. Для притягнення до матеріальної відповідальності необхідні всі вказані умови у сукупності.

Склад трудового майнового правопорушення

Як і будь-яке правопорушення трудове майнове правопорушення має свій склад. Так, суб’єктом трудового майнового правопорушення може бути працівник – фізична особа, яка перебуває в трудових правовідносинах із роботодавцем та, власне, роботодавець. Виділяються загальний та спеціальний суб’єкти такого правопорушення. Об’єктом будь-якого правопорушення за загальним правилом є те суспільне відношення, на яке спрямоване конкретне правопорушення. Загальним об’єктом трудового майнового правопорушення є трудові відносини. Конкретним об’єктом є майно чи майнові права сторони трудового правовідношення, яким заподіюється шкода. При цьому не має значення на якому титулі перебуває майно у роботодавця (право власності, повне господарське відання, оперативне управління, користування чи володіння підприємства), з яким працівник перебуває у трудових відносинах).

Працівник відповідає лише перед підприємством, перед третіми особами відповідає саме підприємство. До об’єктивної сторони трудового майнового правопорушення відносяться: протиправна дія чи бездіяльність, шкода, причиновий зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою суб’єкта. Стосовно шкоди, то за чинним КЗПП сторону трудових правовідносин можна притягнути до матеріальної відповідальності лише за заподіяння прямої дійсної шкоди. За упущену вигоду сторона не може притягатись до матеріальної відповідальності, що є однією із головних відмінностей цього виду юридичної відповідальності у трудовому праві на відміну від майнової відповідальності у цивільному праві. У цивільному праві відшкодування шкоди відбувається у повному обсязі [3]. У ч. 2 п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ППВСУ) «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992 року № 14 зазначається, що під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків, грошові виплати. Згідно зі ст. 130 КЗПП не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов’язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов’язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню[4].

Отже, вказана ППВСУ хоча і визначає, що слід розуміти під прямою дійсною шкодою, проте це лише окремі випадки, які не є вичерпними. Визначення цього поняття вона не надає. Вважаємо, що поняття «прямої» та «дійсної» шкоди взагалі слід розмежовувати. Так, дослідник Карпенко Д. О. під прямою шкодою розуміє зменшення цінності майна, витрати підприємства на відновлення, придбання матеріальних цінностей або проведення надмірних витрат. Під дійсною шкодою – фактичну наявність матеріальних цінностей, якими підприємство володіє на час заподіяння шкоди [28].

Видатний російський цивіліст Матвєєв у своїй праці «Основы гражданско-правовой ответственности», виходячи із позицій цивілістики вважає, що будь-яка майнова шкода поділяється на позитивну шкоду і упущену вигоду, а також на прямі та непрямі збитки. Розмежування шкоди на позитивну та упущену вигоду здійснюється з урахуванням характеру тих майнових втрат потерпілої сторони, які стали наслідком протиправної дії чи бездіяльності. Тобто якщо втрачене наявне майно – має місце позитивна шкода, якщо порушена можливість отримання певної майнової вигоди в майбутньому, то має місце упущена вигода.

Розмежування збитків на прямі і непрямі здійснюється залежно від тих причин, які викликали цю шкоду, а саме прямі збитки знаходяться в необхідному безпосередньому зв’язку з протиправною дією чи бездіяльністю, непрямі збитки знаходяться з протиправною дією чи бездіяльністю у випадковому або опосередкованому зв’язку і водночас у необхідному зв’язку з якоюсь іншою обставиною, яка стала причиною їх виникнення [16].

Отже під прямою шкодою слід розуміти шкоду, яка є безпосереднім результатом протиправної поведінки сторони трудового правовідношення і знаходиться з цією поведінкою в необхідному зв’язку. Під дійсною шкодою слід розуміти фактичне зменшення майна та майнових прав сторони трудового правовідношення [18]. Стосовно причинового зв’язку як елементу об’єктивної сторони складу правопорушення, то він як ми з’ясували може бути як необхідний так и випадковий. Хоча на перший погляд може здатись, що до складу трудового майнового правопорушення входить не лише необхідний, але й випадковий причиновий зв’язок (п. 2 ст. 133 КЗПП), однак, на нашу думку, такий зв’язок всеодно є та повинен бути лише необхідним для того, щоб певне правопорушення ми визнавали саме трудовим та майновим.

Деякі дослідники крім того аргументують необхідність встановлення не лише необхідного причинного зв’язку між протиправним діянням і заподіяною шкодою, а й юридично значимого зв’язку [21]. Суб’єктивну сторону трудового майнового правопорушення головним чином становить вина працівника, власника або уповноваженого ним органу та її форми. Вина являє собою відношення працівника до заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності.

Специфічною особливістю є те, що для матеріальної відповідальності роботодавця за трудове майнове правопорушення форма вини значення не має. Потрібно звернути увагу на те, що на відміну від цивільно-правової майнової відповідальності, коли передбачаються випадки майнової відповідальності без вини, матеріальна відповідальність у трудовому праві не може наступити без вини. При покладанні на працівника матеріальної відповідальності вина повинна бути обов’язково встановлена. Форма вини впливає лише на вид матеріальної відповідальності працівника, і відповідно умисне заподіяння майнової шкоди тягне за собою повну матеріальну відповідальність.

Як уже відмічалося, тягар доведення вини лежить на власникові або уповноваженому ним органі, крім випадків відшкодування шкоди працівниками, які несуть повну матеріальну відповідальність за спеціальними законами, уклали договір про повну матеріальну відповідальність або отримали матеріальні цінності за разовим дорученням. Такі працівники вважаються винними, доки самі не доведуть свою невинність у виникненні шкоди.

Висновки

Таким чином на підставі всього вищезазначеного можна зробити висновки, що трудове майнове правопорушення є єдиною фактичною підставою матеріальної відповідальності у трудовому праві. Воно є одним із 2-х різновидів трудових правопорушень, поряд із дисциплінарними проступками. Специфічними особливостями трудового майнового правопорушення є те, що воно відрізняється від дисциплінарного проступку та майнового правопорушення у цивільному праві. Трудове майнове правопорушення характеризується з одного боку тим, що особа, що його скоює обов’язково повинна перебувати у трудових відносинах. Також дії чи бездіяльність такої особи повинні порушувати конкретні норми трудового права. А з іншого боку таким правопорушенням повинна заподіюватись пряма дійсна шкода майну, що належить іншій стороні трудових правовідносин. На жаль поняття трудового майнового правопорушення, його особливості існують тільки у доктрині трудового права. Чинне трудове законодавство його не закріплює. Законопроект Трудового кодексу України також чітко не визначає та не згадує поняття трудового майнового правопорушення, хоча знову ж таки містить окремі його елементи [29]. На нашу думку, чітке закріплення у трудовому законодавстві поняття трудового майнового правопорушення, його конкретних складів мало б досить велике практичне значення та вирішувало цілу низку проблем не лише в теорії, але й на практиці.

Список використаної літератури

Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради України, 1971, додаток до № 50, Ст. 375

Закон України «Про охорону праці» // Відомості Верховної Ради України, 1992, N 49, Ст. 668

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України, 2003, NN 40-44, Ст. 356

Постанова Пленум Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» №14 від 29.12.1992. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Частина перша. – К.,1993. – С.87.

Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 1.04.1992. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – Частина перша. – К.,1995. – С.168-169.

Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. — М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. — 359 с.

Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. М., 1976.

Строгович М.С. Сущность юридической ответственности // Советское государство и право. 1979. №5

Белинский Э.С. Материальная ответственность рабочих и служащих. Киев-Донецк, 1984.

Стависский П.Р. Проблемы материальной ответственности в советском трудовом праве. – Киев-Одесса: Вища школа, 1982. – 183 с.

Стависский П. Р. Материальная ответственность предприятия в трудовых отношениях. — К.; Одесса, 1987.

Венедиктов В.С. Теоретические проблемы юридической ответственности в трудовом праве. – Харьков: Консум, 1996. – 136 с.

Юридична відповідальність у трудових правовідносинах: теорія і практика / В.С. Венедиктов. – К.: НМК ВО, 1993. – 84 с.

Сыроватская Л.А. Ответственность по советскому трудовому праву. – М.: Юрид. лит., 1974. – 182 с.

Сыроватская Л. А. Ответственность за нарушение трудового законодательства. — М., 1990. — С. 44—45.

Матвеев Г. К. Основания гражданско-правовой ответственности. — М.: Юрид. лит., 1970. — 312 с

Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім.. В.М. Корецького НАН України, 2002. – 264 с.

Хуторян Н. Трудове правопорушення як підстава матеріальної відповідальності// Юридический вестник. – 2002. – №3. – С.110–113.

Хуторян Н. Об’єкти і суб’єкти матеріальної відповідальності в трудовому праві// Зб.: “Правова держава”. – Щорічник наукових праць. – Вип.9. – 1998. – С.185–192.

Хуторян Н. Підстава матеріальної відповідальності в трудовому праві// Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2002. – №2. – С.139–141.

Яковлєв В.В. Щодо поняття матеріальної відповідальності у трудовому праві // Зб. наук. праць. Серія “Економіка і право”. Вип. 2. – Харків: Вид-во ХДАДТУ. – 1999. – С. 187–196.

Яковлєв В.В. Фактична підстава матеріальної відповідальності в трудовому праві // Держава і право: Зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 3. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”. – 1999. – С. 184–191.

Харитонов Є.О., Чанишева Г.І. Актуальне дослідження проблем матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин // Митна справа. – 2002. – №5. – С.98–99.

Трудове право України: Підручник / За ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої. — 2-ге вид., стер. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2007. — 564 с.

Трудове право України. Підручник. / За загальною редакцією Н.М. Хуторян. – К.: 2007 – 428 с.

Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, 3. Я. Козак та ін.; За ред. П. Д. Пилипенка. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 544 с.

Науково-практичний коментар до законодавства України про працю / Б. С. Стичинський, І. В. Зуб, В. Г. Ротань. К., 2002— С. 583.

Карпенко Д.О. Нове законодавство України про працю. — Київ: Знання, 1991 р.

Законопроект Трудового кодексу України, підготовлений до другого читання станом на 10.12.2009р.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ФІНАНСІВ

Кафедра податків і фіскальної політики

ІНДЗ

на тему:

«Відповідальність за податкові правопорушення»

Виконала:

Фільо М.М.

ст. гр. ОПОДм-52

Перевірила:

Ревуцька Л.В.

Тернопіль 2010

План

Вступ

1. Відповідальність платників податків за порушення податкового законодавства

2. Зарубіжний досвід застосування відповідальності за злочини у сфері оподаткування

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Інтенсивний розвиток ринкових механізмів вимагає перетворення всіх елементів системи оподаткування. З’являються нові податки, механізми їх обчислення і сплати, конкретизуються повноваження органів влади різноманітних рівнів і компетенції. З’являється податкова міліція, принципово змінюється набір і зміст функцій, що виконують контрольно-ревізійні управління. Подібні зміни пов’язані з необхідністю підсилення контролюючих механізмів у галузі оподаткування, що викликане бурхливим зростанням і якісним перетворенням податкових важелів.

Діяльність контролюючих органів пов’язана з наглядом з боку держави за виконанням платником податків своїх зобов’язань перед державою з повного і своєчасного внесення податкових платежів у відповідні бюджети чи фонди. Проте гуди не завжди поступають кошти в тій кількості, на яку розраховували при плануванні бюджету, і було б неправильним бачити в цьому тільки правопорушення, невиконання платником своїх обов’язків. Бюджети позбавляються надходжень за рахунок двох процесів: відхилення від сплати податків і правомірного обходу податку. Згідно ст. 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

З метою належного виконання цього конституційного обов’язку та забезпечення законності в податковій сфері законодавчо закріплені заходи правового впливу, серед яких стрижневе місце відведено заходам юридичної відповідальності.

Податкова система не може функціонувати без інституту відповідальності. Попередження податкових правопорушень не завжди досягає своєї мети, тому регулювання покарання за вчинення податкових правопорушень та злочинів є тим питанням, якому необхідно приділити все більшу увагу. Це питання тісно пов’язане з застосуванням санкцій податкових норм. Юридичною основою всіх видів відповідальності є санкції правових норм, а юридичним фактом, що зумовлює її виникнення в кожному окремому випадку, є правопорушення.

Процедури притягнення державними податковими органами платників податків до відповідальності за порушення податкового законодавства є важливим і необхідним чинником, який впливає на податкові відносини. Разом з тим значний вплив на баланс інтересів держави і платників податків мають також процедури оскарження платниками податків рішень органів державної податкової служби.

1. Відповідальність платників податків за порушення податкового законодавства

За порушення правильності обчислення та своєчасності і повноти сплати податків і зборів до бюджетів та державних цільових фондів передбачено три види відповідальності у залежності від характеру учиненого податкового правопорушення:

адміністративну;

фінансову;

кримінальну.

У сучасних умовах процедури притягнення платників податків до відповідальності за порушення у сфері оподаткування врегульовано Законами України «Про систему оподаткування», «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», Кримінальним кодексом України, Кодексом України про адміністративні правопорушення та іншими законодавчими і нормативно-правовими актами.

Підставою для застосування адміністративної відповідальності (штрафів), є вчинення адміністративного правопорушення згідно ст.9 Кодексу України про адміністративне правопорушення.

Адміністративні штрафи накладаються лише на фізичних осіб (громадян) — окремих платників податків, керівників і бухгалтерів платників податків — юридичних осіб, інших громадян, винних у порушенні податкового законодавства. Розмір штрафу залежить від сукупності обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність порушника , а також від його особи, ступеня вини, майнового стану.

Адміністративна відповідальність — це засоби адміністративного впливу за допомогою адміністративно-правових норм, які містять осудження винного та його діяння і передбачають негативні наслідки для правопорушника. Особливостями адміністративних санкцій є: 1) відсутність тяжких правових наслідків; 2) застосування щодо менш тяжких податкових правопорушень (проступків); 3) адміністративні санкції не тягнуть за собою судимості.

Адміністративна відповідальність за ухилення від сплати податків передбачена:

Стаття 164 КУАП. Порушення порядку заняття підприємницькою або господарською діяльністю

Стаття 164-1. Ухилення від подання декларації про доходи

Стаття 164(2) КУАП. Порушення законодавства з фінансових питань

Стаття 165(1) КУАП. Ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України платників обов’язкових страхових внесків і порушення порядку вирахування та сплати внесків на пенсійне страхування

Стаття 165(3) КУАП. Порушення терміну реєстрації як платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків

Стаття 165(4) КУАП. Порушення законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що призвели до втрати працездатності

Стаття 165(5) КУАП. Ухилення від реєстрації як платника страхових внесків до Фонду соціального страхування через тимчасову втрату працездатності, несвоєчасна або неповна сплата страхових внесків, а також порушення порядку використання страхових коштів

Адміністративний штраф відповідно до ст. 27 КУАП України є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених зазначеним Кодексом та іншими законами України. Під посадовими особами розуміються особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням (ст. 164 КУАП).

Підстави притягнення до адміністративної відповідальності та санкції, які накладаються на порушників, визначені чинним податковим законодавством. У той же час притягнення до адміністративної відповідальності за порушення норм податкового законодавства здійснюється у порядку, визначеному Кодексом України про адміністративні правопорушення. Підставою для адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства є наявність складу адміністративного правопорушення — винного умисного або необережного діяння або бездіяльності, яке посягає на суспільні відносини, що охороняються законом, за які законодавство передбачає адміністративну відповідальність.

Якщо рішення про застосування фінансових санкцій приймається лише на підставі акта перевірки, то для ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення обов’язковою умовою є протокол про адміністративне правопорушення, який має відповідати вимогам ст. 256 КУАП. Протокол підписують працівник податкового органу, який його складає, та порушник. За відсутності протоколу немає і будь-яких правових підстав для накладення адміністративного штрафу.

Порядок застосування фінансової відповідальності регулюється Законами України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами ”, “Про державну податкову службу в Україні», “Про систему оподаткування ”, Інструкцією “Про порядок застосування та стягнення штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби ”, затвердженої наказом ДПАУ від 17.03.2001 року №110 і зареєстрованої у Мінюсті України 23.03.2001 року за №268/5459.

Штрафна санкція (штраф) — плата у фіксованій сумі або у вигляді відсотків від суми податкового зобов’язання (без урахування пені та штрафних санкцій), яка справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним правил оподаткування, визначених відповідними законами та іншими нормативно-правовими актами, на підставі рішення контролюючого органу.

Штрафні санкції накладаються контролюючими органами, або самостійно нараховуються та сплачуються платником податків.

За порушення податкового законодавства на платника податків накладаються штрафні санкції у наступних розмірах:

1) за не подачу податкової декларації у строки визначені законодавством — штраф у розмірі 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

Для фізичних осіб, які займають посади, що підпадають під визначення суб’єктів корупційних діянь відповідно до закону, за неподання або несвоєчасне подання декларації про доходи таких фізичних осіб, отриманих протягом зайняття такої посади, штраф застосовується у розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

2) при визначенні суми податкового зобов’язання платника податків контролюючим органом самостійно через не подачу платником у встановлені строки податкової декларації, додатково до штрафу, — штраф у розмірі 10 відсотків суми податкового зобов’язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, але не більше 50 відсотків від суми нарахованого податкового зобов’язання та не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3) при донарахуванні суми податкового зобов’язання платника податків контролюючим органом самостійно через виявлення документальними перевірками неправильності подачі даних у деклараціях, — штраф у розмірі 10 відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов’язання за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов’язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше 50 відсотків такої суми та не менше 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

4) при донарахуванні суми податкового зобов’язання платника податків контролюючим органом самостійно через виявлення помилок внаслідок проведення камеральної перевірки, — штраф у розмірі 5 відсотків суми донарахованого податкового зобов’язання, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

5) при засудженні платника податків (посадової особи платника податків) за скоєння злочину щодо ухилення від сплати податків або якщо платник податків декларує переоцінені або недооцінені об’єкти оподаткування, що призводить до заниження податкового зобов’язання у великих розмірах, — додатково до штрафів, перелічених вище, за наявності підстав для їх накладення — штраф у розмірі 50 відсотків від суми недоплати, але не менше ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

При цьому заниженням податкового зобов’язання у великих розмірах вважається сума недоплати, яка встановлюється на рівні, визначеному Кримінальним кодексом України.

6) при не сплаті узгодженої суми податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених законодавством, — штраф у таких розмірах:

при затримці до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці, що є більшою 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі 50 відсотків погашеної суми податкового боргу.

7) при відчуженні платником податків активів, які перебувають у податковій заставі без попередньої згоди податкового органу, — штраф у розмірі суми такого відчуження, визначеної за звичайними цінами.

8) при здійсненні платником податків продажу (відчуження) товарів (продукції) або здійсненні грошових виплат без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов’язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати, — штраф у подвійному розмірі від суми зобов’язання з такого податку, збору (обов’язкового платежу). Сплата зазначеного штрафу не звільняє платника податків від адміністративної або кримінальної відповідальності та/або конфіскації таких товарів (продукції) або коштів відповідно до закону.

Пеня — плата у вигляді процентів, нарахованих на суму податкового боргу (без урахування пені), що справляється з платника податків у зв’язку з несвоєчасним погашенням податкового зобов’язання. Пеня нараховується після закінчення встановлених строків погашення узгодженого податкового зобов’язання на суму податкового боргу.

Нарахування пені розпочинається:

а)при самостійному нарахуванні суми податкового зобов’язання платником податків — від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання;

б)при нарахуванні суми податкового зобов’язання податковим органом — від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання, визначеного у податковому повідомленні (за винятком випадків, коли платник податків у встановлені Законом терміни розпочинає процедуру апеляційного узгодження);

в) при нарахуванні суми податкового зобов’язання податковим органом (якщо платник податків у встановлені Законом терміни розпочинає процедуру апеляційного узгодження суми податкового зобов’язання) — від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання, визначеного за результатами апеляційного узгодження.

Зазначимо, якщо останній день граничного строку сплати податкового зобов’язання збігається з вихідним або святковим днем, то останнім днем граничного строку сплати вважається наступний за вихідним або святковим робочий операційний (банківський) день.

Якщо платник податків самостійно виявляє факт заниження податкового зобов’язання до початку перевірки його контролюючим органом та погашає його, то пеня не нараховується.

Однак, це правило не застосовується, якщо платник податків не подає податкову декларацію за період, протягом якого відбулося таке заниження або судом доведено скоєння злочину посадовими особами платника податків щодо умисного ухилення від сплати зазначеного податкового зобов’язання.

Нарахування пені здійснюється на день фактичного погашення податкового боргу (частини податкового боргу) за кожний календарний день прострочення платежу, включаючи день такого погашення.

Розрахунок пені здійснюється за наступним алгоритмом:

Пз = По*ПБ*Дпб,

де Пз — загальна сума пені;

По — ставка пені за один день прострочення;

ПБ — сума податкового боргу;

Дпб — кількість днів існування податкового боргу .

Пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Відмітимо, що зазначений розмір пені діє щодо всіх видів податків і зборів (обов’язкових платежів), крім пені щодо порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що встановлюється окремим законодавством. Для зовнішньоекономічних операцій пеня за несвоєчасне надходження виручки із-за кордону нараховується за ставкою 0,3 відсотки за кожен день прострочення встановленого терміну.

Якщо керівник податкового органу або його заступник відповідно до процедури адміністративного оскарження приймає рішення про продовження строків розгляду скарги платника податків понад визначені законодавством строки, пеня не нараховується протягом таких додаткових строків, незалежно від результатів адміністративного оскарження.

Пеня не нараховується:

на пеню;

на штрафи, що накладаються за адміністративні правопорушення

на несвоєчасно або неповністю зараховані суми податкових зобов’язань до бюджетів та державних цільових фондів, якщо таке несвоєчасне або неповне зарахування сталося через порушення банком строків перерахування податків, зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів або державних цільових фондів, встановлених Законом України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні»;

на несвоєчасно сплачені суми податкових зобов’язань, якщо не нарахування пені передбачено законами України.

Джерелами погашення сум нарахованої пені є:

а)будь-які власні кошти платника податків, у тому числі отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна і немайнових цінностей, випуску цінних паперів, у тому числі корпоративних прав, отримані у позику (кредит);

б)залік непогашення зустрічних грошових зобов’язань відповідного бюджету перед таким платником податку, що виникли відповідного до норм податкового або бюджетного законодавства чи цивільно-правових угод, строк погашення яких настав до моменту виникнення податкових зобов’язань такого платника податків;

в)будь-які активи платника податків з урахуванням обмежень, передбачених певними законами;

г)за рішенням органу стягнення — активи платника податків, попередньо переданих ним у тимчасове користування чи розпорядження іншим особам відповідно до норм цивільно-правових договорів, у тому числі прав вимоги боргу, включаючи кошти, розміщені платником податків у вклад (депозит);

д)активи юридичної особи, на які може бути звернено стягнення уразі відсутності у платника податків, що є філією, відокремленим під розділом такої юридичної особи, активів, достатніх для погашення його податкового боргу.

Закінчується нарахування пені у день прийняття банком, який обслуговує платника податків, платіжного доручення на сплату суми податкового боргу. У разі часткової сплати суми податкового боргу нарахування пені зупиняється на таку сплачену частку.

Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів та обов’язкових платежів передбачена відповідними статтями Кримінального Кодексу України.

Вперше у вітчизняній законодавчій практиці кримінальна відповідальність за правопорушення у сфері оподаткування запроваджена у 1986 р. Вона встановлювалася за ухилення від подання декларації про доходи, вчинене протягом року після накладення відповідного адміністративного стягнення. Однак Законом від 28 січня 1994 р. ст. 1481 виключена з КК України.

Кримінальній відповідальності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне діяння.

При цьому, тяжким злочином визнається ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів при обтяжуючих обставинах, а також шахрайство з фінансовими ресурсами.

Законом України «Про державну податкову службу в Україні» передбачено, що державні податкові органи уповноважені передавати відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень, за які передбачено кримінальну відповідальність, якщо їх розслідування не належить до компетенції податкової міліції, а також направляти матеріали з цих питань відповідним спеціальним органам по боротьбі з організованою злочинністю при виявленні порушень, що свідчать про організовану злочинну діяльність, або дій, які створюють умови для такої діяльності.

Основними статтями Кримінального кодексу, які належать до компетенції органів податкової служби є:

Ст. 204. Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (в основному, це алкоголь і тютюнові вироби).

Ст. 207. Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті.

Ст. 208. Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків.

Ст. 209. Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна.

Ст. 212. Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

Ст. 216. Незаконне виготовлення, підроблення, використання та збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору чи контрольних марок.

Ст. 218. Фіктивне банкрутство.

Найбільш поширеними у вітчизняній практиці є злочини за статтею 212.

Нижній поріг кваліфікації ухилення від оподаткування становить межу від 17 тисяч до 51 тисячі гривень. За такий злочин, скоєний проти системи оподаткування, винна особа карається штрафом від 5100 до 8500 гривень або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років.

Друга частина статті має вже кваліфікуючу ознаку, тобто якщо несплата податку вчинена за змовою групи осіб або якщо ухилення склало від 51000 до 85000 гривень. Діяння на таку суму карається штрафом від 8500 до 34000 гривень або виправними роботами до 2 років чи обмеженням волі на строк до 5 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю до 3 років.

Третя частина статті передбачає скоєння злочину особою, раніше судимою за ухилення від сплати податків, зборів, платежів або якщо дії особи призвели до фактичного ненадходження до бюджетів, цільових фондів коштів в особливо великих розмірах. Відповідальність за цією частиною – це позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років з конфіскацією майна.

Згідно чинного законодавства передбачено умови звільнення від кримінальної відповідності за умисне ухилення від сплати податків (рис.1.2.).

Рис. 1.2. Умови спеціального звільнення від кримінальної відповідності за умисне ухилення від сплати податків

2. Зарубіжний досвід застосування відповідальності за злочини у сфері оподаткування

Відповідно до Податкового кодексу Російської Федерації (ст. 106), податковим правопорушенням зізнається винне зроблене протиправне діяння (дія або бездіяльність) платника податків, податкового агента та інших осіб, за який встановлена відповідальність.

До відповідальності за вчинення податкових правопорушень можуть залучатися організації та фізичні особи. Фізична особа може бути притягнута до податкової відповідальності з шістнадцятирічного віку.

Податковим кодексом РФ встановлено загальні умови залучення до відповідальності за вчинення податкового правопорушення. До них відносяться:

— ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення податкового правопорушення інакше, як на підставах і в порядку, які передбачені Податковим кодексом РФ;

— до платника податків не можуть бути повторно застосовані заходи податкової відповідальності за вчинення одного і того ж порушення податкового законодавства;

— відповідальність за податкове правопорушення виникає в тому випадку, коли відповідне діяння не містить ознак кримінального злочину. За наявності в діянні ознак кримінального злочину податкові органи повинні передати справу правоохоронним органам;

— притягнення до відповідальності за податкове правопорушення не звільняє платника податків від обов’язку сплатити належні суми податку і пені, так само як не звільняє податкового агента від обов’язку перерахувати належні суми податку і пені;

— притягнення платника податку – юридичної особи до відповідальності за вчинення податкового правопорушення не може звільняти його посадових осіб (за наявності відповідних підстав) від адміністративної, кримінальної чи іншої відповідальності, передбаченої законами РФ;

— платник податків не може вважатися винним у порушенні податкового законодавства, якщо ця вина не доведена і не встановлена рішенням суду, що набрало законної сили;

— особа, яка притягається до відповідальності, не зобов’язана доводити свою невинуватість у вчиненні податкового правопорушення.

Всі сумніви у винності платника податків у здійсненні податкового правопорушення відповідно до Податкового кодексу РФ завжди повинні тлумачитися на користь платників податків. Платник податків не може бути притягнутий до відповідальності за вчинення діяння, яке містить ознаки податкового правопорушення однієї з таких обставин:

Відсутність вини особи у здійсненні податкового правопорушення;

Вчинення діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, фізичною особою, яка не досягла на момент вчинення діяння шістнадцятирічного віку;

Закінчення строків позовної давності притягнення до відповідальності за вчинення податкового правопорушення.

До обставин, що виключають вину особи у вчиненні податкового правопорушення відносяться:

дії, вчинені посадовою особою внаслідок стихійного лиха або інших надзвичайних та непереборних обставин;

хворобливий стан платника податків – фізичної особи, що призвело до того, що це особа не віддавала собі, звіту у своїх діях, що і стало причиною правопорушення;

виконання платником податків або податковим агентом письмових роз’яснень з питань застосування законодавства про податки і збори, даних податковим органом, або іншим уповноваженим державним органом, або їх посадовими особами в межах їх компетенції.

Обставинами, що пом’якшують відповідальність за скоєння податкового правопорушення, визнаються:

вчинення правопорушення внаслідок збігу важких особистих або сімейних обставин;

вчинення правопорушення під впливом погрози чи примусу або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності;

інші обставини, які судом можуть бути визнані пом’якшують відповідальність.

В якості обтяжуючих провину (відповідальність) обставин є здійснення податкового правопорушення особою,яка раніше залучалась до відповідальності за аналогічне правопорушення (протягом 12 місяців з дня останнього застосування санкцій).

Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність за вчинення податкового правопорушення, встановлюються судом і враховуються ним при накладенні санкцій за податкові правопорушення.

За наявності у платника податків хоча б одного із зазначених пом’якшуючих відповідальність обставин розмір фінансового штрафу зменшується не менш ніж у два рази в порівнянні з тим розміром, що встановлений Податковим кодексом. Однак за наявності обтяжуючих обставин розмір штрафу збільшується в два рази.

Якщо платник податків здійснив не менше двох податкових правопорушень, то податкові санкції застосовуються до нього за кожне таке правопорушення окремо без поглинання менш суворої санкції більш суворою.

Не виключено, що податкове правопорушення може бути здійснено за наявності як пом’якшуючих, так і обтяжуючих провину обставин. У цьому випадку при винесенні рішення повинні враховуватися одночасно обидві норму (про зниження і збільшення розмірів штрафів), що повинно призводити до штрафу,який не перевищує базового рівня.

Необхідно підкреслити, що у багатьох зарубіжних країнах склади злочинів, що вчинюються у галузі оподаткування, містяться не у кримінальних кодексах, а в податкових (наприклад, у Кодексі внутрішніх доходів США 1986 р.) або в окремих спеціальних законодавчих актах (наприклад, в Акті про злочини (податкові делікти) Австралійського Союзу 1980 р.). У деяких країнах склади злочинів, що посягають на соціальні цінності, пов’язані з оподаткуванням, знаходяться як у кримінальних кодексах, так і у не кодифікованих законодавчих актах залежно від виду таких цінностей та конкретних традицій розвитку законодавства. Так, у ФРН, де Положення про податки і збори 1977 р. є основним джерелом податкового кримінального права. Кримінальний кодекс ФРН все ж містить деякі норми про відповідальність за злочини, пов’язані з оподаткуванням, зокрема за підробку (§ 148 КК) і підготовку до підробки (§ 149 КК) знаків оплати, у тому числі мита та інших платежів, які стягуються митними органами; незаконне підвищення посадовими особами розмірів податків та інших обов’язкових платежів (§ 353 КК); порушення податкової таємниці (§ 355 КК).

Найбільшу питому вагу серед усіх злочинів, пов’язаних з оподаткуванням, у зарубіжних країнах мають злочини, якими порушуються обов’язки платників щодо сплати податків. Насамперед, це такий вид суспільно небезпечних посягань, як ухилення від сплати податків, що вчинюються різними суб’єктами, щодо різних податків та найрізноманітнішими способами. Саме тому законодавство більшості цих країн містить низку складів злочинів, що передбачають кримінальну відповідальність за ухилення від сплати податків.

Хочеться також висловити міркування щодо доцільність встановлення законодавством України кримінальної відповідальності й за інші протиправні діяння у сфері оподаткування, використавши досвід інших країн. Зокрема, кримінальний кодекс ФРН містить норми про підробку (§ 148), підготовку до підробки (§ 149) знаків оплати, в тому числі мита та інших платежів, що стягуються митними органами; незаконне підвищення посадовими особами розмірів податків та інших податкових платежів (§ 353), порушення податкової таємниці (§ 355). В Австралії самостійним злочином визнається відмова особи відповідати на запитання податкових службовців.

У США, наприклад, кримінальна відповідальність за податкові ухилення настає за такими статтями Кодексу внутрішніх доходів США, як: замах на ухилення або порушення сплати податків (ст. 7201); умисне неподання податкових декларацій, ненадання інформації або несплата податків (ст. 7203); шахрайські чи недостовірні заяви (ст. 7206); неправдиві податкові декларації, заяви чи інші документи (ст. 7207) тощо. Ці склади злочинів розмежовуються залежно від активності чи пасивності поведінки винних осіб, настання чи ненастання наслідків у вигляді неотримання бюджетом відповідних коштів тощо. Усі вказані вище склади злочинів характеризуються умисною формою вини. Одним з найтяжчих злочинів вважається злочин, передбачений ст. 7201 (замах на ухилення або порушення сплати податків). Незважаючи на назву даної статті, вона передбачає відповідальність за закінчений злочин, який вчинюється умисно шляхом будь-яких активних дій, спрямованих на ухилення від сплати податків (наприклад, внесення до декларації відомостей, що занижують вартість майна, яке підлягає оподаткуванню), внаслідок котрих бюджетом не отримані відповідні кошти.

За податкові правопорушення на американські корпорації накладаються додаткові, понад звичайні, суми податків, нараховуються штрафи і пеня. Штраф за порушення строків подання декларацій не може перевищувати 25 % суми нарахованого податку (у разі затримки не довше двох місяців). У випадку приховування прибутків податок, нарахований на прихований дохід згідно з установленою ставкою для даної категорії доходів, додатково підвищується на 75 %.

В Італії санкції за порушення податкового законодавства мають не лише фінансовий і адміністративний характер стосовно корпорацій як юридичних осіб, а й передбачають кримінальну відповідальність посадових осіб. У разі неподання або несвоєчасного подання декларації про доходи за підсумками року податок стягується в двох – чотирикратному розмірі. Якщо в декларації показано нижчий дохід, ніж виявлено під час перевірки, штраф сягає одного або двох податкових окладів залежно від репутації платника, розміру шкоди, завданої фіску, та ін.

У західних країнах ефективності боротьби з посяганнями на обов’язки платників податків значною мірою сприяє урахування під час конструювання складів відповідних злочинів неоднакової суспільної небезпечності податкових ухилень, вчинених різними видами платників податків, щодо різних податків, різними способами, а також тяжкості наслідків, які спричинили ці податкові ухилення. Так, Акт про злочини (податкові делікти) Австралійського Союзу диференціює кримінальну відповідальність залежно від того, чи стосувалися податкові ухилення податку на доход або податку з продажу.

Подібний підхід поступово визнається у правовій науці та кримінальному законодавстві пострадянських країн. Як слушно зазначає російський юрист С.Пєпєляєв, не існує універсальних складів, придатних для використання щодо будь-яких податків. Це тим справедливіше, що різні податки, збори, інші обов’язкові платежі мають неоднакове значення для поповнення бюджетів і цільових фондів, а звідси і відповідальність при ухиленні від їх сплати у певних випадках має бути різною.

Відповідно до КК Російської Федерації 1996 p. відповідальність за ухилення від митних платежів та за ухилення від сплати податків або страхових внесків до державних позабюджетних фондів передбачені різними статтями — ст. 194 та ст. 198 (у разі ухилення фізичної особи від сплати податку або страхового внеску) і ст. 199 (у разі ухилення від сплати податків або страхових внесків з організацій).

Привертає увагу й те, що КК РФ запроваджує диференціацію відповідальності залежно від виду платника податків — фізична або юридична особа. Як зазначає А.Успенський, ухилення від сплати податків з організацій карається суворіше, ніж ухилення від сплати податку з громадян, що свідчить про різну суспільну небезпечність цих злочинів. Питома вага податків з організацій у структурі доходів бюджетів різних рівнів більше питомої ваги податків з громадян.

Висновки

Я вважаю, що першочерговим завданням є не накладення санкцій на порушників, а створення ситуації, за якої податкові правопорушення просто не будуть існувати, або будуть на дуже низькому рівні у процентному відношенні.

Таким чином, основними напрямами щодо удосконалення механізму юридичної відповідальності за податкові правопорушення, повинні бути такі:

– визначення у нормативно-правових актах податкового правопорушення та кола об’єктів і суб’єктів відповідальності за податкові правопорушення, зокрема віднесення до останніх банків, службових осіб контролюючих органів і податкових агентів;

– дотримання конституційного принципу про неможливість бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

– удосконалення механізму застосування фінансових (штрафних) санкцій за податкові правопорушення та встановлювати їх у розмірі, необхідному для покриття збитків державі;

– встановлення у ст. 212 ККУ більш жорстких мір покарання, якщо такий злочин скоюється шляхом використання фіктивного підприємництва, офшорних зон та відмиванням коштів у великих розмірах;

– встановлення юридичної відповідальності певного виду не рядом законів і підзаконних актів, які подекуди належать до різних галузей законодавства (податкового, законодавства про адміністративну відповідальність тощо), а винятково відповідним кодексом.

Однак, одним лише посиленням відповідальності за податкові правопорушення, не вирішити проблеми боротьби з ухиленням від оподаткування. Досягти цього можна лише шляхом поєднання ефективної податкової політики, стабільного законодавства та ефективного покарання за учинення податкових злочинів.

Список використаних джерел

Андрущенко В.Л., Данілов О.Д. Податкові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Комп’ютер прес, 2004. – 300 с.

Гревцова Р. Кримінальна відповідальність за злочини у сфері оподаткування: досвід України у світовому контексті. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.inter.criminology.org.ua/modules.php?name=Content&pa=showpage&pid=75

Гревцова Р.Ю. Кримінальна відповідальність за податкові злочини в Україні. 12.00.08./ Інститут держави і права ім. Корецького.- К.: 2003.

Дмитренко Е. Удосконалення законодавства про відповідальність за податкові правопорушення. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=88

Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21.12.2000 № 2181-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. — № 10. — С.44.

Іванов Ю.Б., Крисоватий А.І., Десятнюк О.М. Податкова система. Підручник. – К.: Атіка, 2006. – 920 с.

Інформація про стан виконання Зведеного і Державного бюджетів України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/archive/main?cat_id=77440

Податкові правопорушення та відповідальність за їх вчинення. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mountainbike.kiev.ua/?p=14

Податкові правопорушення і відповідальність за їх вчинення стосовно Податкового кодексу РФ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://petanque.kiev.ua/?p=33

Поліщук Л. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.visnuk.com.ua/article/one/Administra4144988.html

Оглавление

Введение

1. Основная часть:

Регламент Совета Федерации по проведению парламентских слушаний

Регламент Государственной Думы по проведению парламентских слушаний

Заключение

Список используемых источников

Введение

Форма обсуждения парламентариями актуальных и значимых вопросов по предметам ведения палат парламента с привлечением должностных лиц государства, экспертов и общественности.

В зарубежной парламентской практике парламентские слушания в основном проводятся комитетами палат парламентов. В палатах Федерального Собрания парламентские слушания проводятся в соответствии с ч. 3 ст. 101 Конституции РФ, а также гл. 8-9 (ст. 84-91) и 6-7 (ст. 61-71) регламентов Совета Федерации и Государственной Думы.

Как правило, парламентские слушания, проводимые комитетами палат парламента, соответствуют их специализации. В то время как слушания, проводимые депутатскими объединениями в Государственной Думе имеют более широкую тематику.

Парламентские слушания — одна из форм деятельности парламента, представляющая собой заслушивание мнений членов парламента, государственных и общественных деятелей, а также экспертов по конкретному законопроекту или иному вопросу, входящему в компетенцию парламента на пленарном заседании парламента или его палаты. Различаются открытые (публичные) и закрытые парламентские слушания По результатам парламентских слушаний могут быть приняты заключения (рекомендации) по обсуждавшемуся вопросу (юридический словарь).

Парламентские слушания — организационно-правовая форма обсуждения в парламенте с привлечением представителей общественности особо значимых вопросов — концепции законов, международных договоров, подлежащих ратификации, и других важнейших вопросов внутренней и внешней политики.

Регламент Совета Федерации по проведению парламентских слушаний

Статья 84. Инициатива проведения парламентских слушаний

1. В соответствии с частью 3 статьи 101 Конституции Российской Федерации Совет Федерации по вопросам своего ведения проводит парламентские слушания.

2. Парламентские слушания в Совете Федерации проводятся по инициативе Председателя Совета Федерации, Совета палаты, комитета, комиссии Совета Федерации по вопросам их ведения или группы членов Совета Федерации численностью не менее 15 человек.

3. Парламентские слушания могут проводиться совместно с комитетами, комиссиями Государственной Думы, парламентами иностранных государств (в ред. постановления Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 11 декабря 2002 года № 502-СФ).

4. Совет Федерации может проводить как открытые, так и закрытые парламентские слушания.

Статья 85. Подготовка проведения парламентских слушаний

1. Председатель Совета Федерации возлагает подготовку проведения парламентских слушаний на соответствующий комитет (комиссию) Совета Федерации.

2. Если инициатива проведения парламентских слушаний принадлежит Председателю Совета Федерации, Совету палаты, группе членов Совета Федерации численностью не менее 15 человек, то Председатель Совета Федерации определяет комитет (комиссию) палаты, ответственный за подготовку и проведение парламентских слушаний.

3. Решение о проведении парламентских слушаний и объемах их финансирования принимает Совет палаты (в ред. постановления Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 26 мая 2004 года № 152-СФ).

4. Распоряжение о проведении парламентских слушаний, включающее информацию о теме, времени и месте проведения парламентских слушаний, комитете (комиссии) Совета Федерации, ответственном за их подготовку и проведение, издает Председатель Совета Федерации или по его поручению первый заместитель Председателя Совета Федерации либо заместитель Председателя Совета Федерации. Оно передается в Пресс-службу Совета Федерации не позднее чем за 12 дней до начала парламентских слушаний (в ред. постановлений Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 26 мая 2004 года № 152-СФ; от 29 апреля 2009 года № 149-СФ).

5. Состав лиц, приглашенных на парламентские слушания, определяется комитетом (комиссией) Совета Федерации, ответственным за подготовку их проведения. Председатель Совета Федерации вправе дополнить список лиц, приглашенных на парламентские слушания.

6. Лицам, приглашенным на парламентские слушания, заблаговременно рассылаются официальные уведомления, в соответствии с которыми они имеют право принять участие в парламентских слушаниях.

Статья 86. Открытые и закрытые парламентские слушания

1. На открытых парламентских слушаниях вправе присутствовать представители средств массовой информации и общественности. Информация о теме, времени и месте проведения парламентских слушаний передается средствам массовой информации не позднее чем за 10 дней до начала слушаний.

2. На закрытых парламентских слушаниях обсуждаются вопросы, связанные с государственной или иной охраняемой законом тайной.

3. В открытых и закрытых парламентских слушаниях вправе принимать участие Президент Российской Федерации, Председатель Совета Федерации, Председатель Государственной Думы, Председатель Правительства Российской Федерации, члены Совета Федерации, депутаты Государственной Думы, члены Правительства Российской Федерации, статс-секретари — заместители (первые заместители) руководителей федеральных органов исполнительной власти, Председатель Конституционного Суда Российской Федерации, Председатель Верховного Суда Российской Федерации, Председатель Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации, Председатель Счетной палаты Российской Федерации, заместитель Председателя Счетной палаты Российской Федерации, аудиторы Счетной палаты Российской Федерации, Уполномоченный по правам человека в Российской Федерации, Генеральный прокурор Российской Федерации, Председатель Центральной избирательной комиссии Российской Федерации, полномочный представитель Президента Российской Федерации в Совете Федерации, полномочный представитель Правительства Российской Федерации в Совете Федерации, полномочный представитель Государственной Думы в Совете Федерации, руководители законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации.

4. Список лиц, имеющих право присутствовать на закрытых парламентских слушаниях, составляется комитетом (комиссией) Совета Федерации, ответственным за подготовку и проведение парламентских слушаний, и согласовывается с Председателем Совета Федерации, первым заместителем Председателем Совета Федерации или заместителем Председателя Совета Федерации (в ред. постановлений Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 26 мая 2004 года № 152-СФ; от 29 апреля 2009 года № 149-СФ).

5. Представители средств массовой информации и общественности на закрытые парламентские слушания не допускаются.

6. Порядок обеспечения проведения закрытых парламентских слушаний утверждается Председателем Совета Федерации.

(Часть 6 в ред. постановления Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 24 марта 2006 года № 85-СФ).

Статья 87. Председательствующий на парламентских слушаниях

1. Председательствующим на парламентских слушаниях может быть Председатель Совета Федерации, первый заместитель Председателя Совета Федерации, заместитель Председателя Совета Федерации, председатель, первый заместитель председателя, заместитель председателя комитета, комиссии Совета Федерации или по поручению комитета, комиссии палаты член комитета (комиссии), ответственного за подготовку и проведение парламентских слушаний (в ред. постановлений Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 26 мая 2004 года № 152-СФ; от 29 апреля 2009 года № 149-СФ).

2. Председательствующий ведет парламентские слушания и следит за порядком обсуждения вопросов повестки дня парламентских слушаний.

Статья 88. Подготовка материалов парламентских слушаний

1. Информационные материалы к парламентским слушаниям, проекты рекомендаций и иных документов, которые предполагается принять по результатам парламентских слушаний, включая законопроекты и проекты постановлений Совета Федерации, готовятся комитетом (комиссией) палаты, ответственным за подготовку и проведение парламентских слушаний.

2. Для подготовки проектов указанных документов распоряжением Председателя Совета Федерации или по его поручению первого заместителя Председателя Совета Федерации либо заместителя Председателя Совета Федерации могут быть образованы рабочие группы с привлечением к их работе работников Аппарата Совета Федерации, а также независимых экспертов (в ред. постановлений Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации от 26 мая 2004 года № 152-СФ; от 29 апреля 2009 года № 149-СФ).

Статья 89. Порядок проведения парламентских слушаний

1. Парламентские слушания начинаются кратким вступительным словом председательствующего, который информирует о существе обсуждаемого вопроса, его значимости, порядке проведения слушаний, приглашенных лицах. Затем слово предоставляется представителю комитета (комиссии) палаты, ответственного за подготовку и проведение парламентских слушаний, или приглашенному лицу для доклада по обсуждаемому вопросу (до 30 минут), после чего слово для выступления предоставляется членам Совета Федерации, приглашенным лицам, участвующим в парламентских слушаниях.

2. Продолжительность парламентских слушаний определяется характером обсуждаемых вопросов. Комитет (комиссия) палаты, ответственный за подготовку и проведение парламентских слушаний, может принять решение о перерыве в парламентских слушаниях и о продолжении их работы в другое время.

3. Все желающие выступить на парламентских слушаниях берут слово только с разрешения председательствующего.

4. После выступлений по обсуждаемому вопросу лиц, приглашенных на парламентские слушания, следуют вопросы членов Совета Федерации и других участников слушаний, которые могут быть заданы как в устной, так и в письменной формах.

5. Лица, приглашенные на открытые парламентские слушания, могут не отвечать на вопросы членов Совета Федерации, если они касаются сведений, составляющих государственную или иную охраняемую законом тайну.

Статья 90. Итоговые документы и материалы парламентских слушаний

1. По итогам парламентских слушаний могут быть приняты рекомендации и иные документы. Указанные документы утверждаются комитетом (комиссией) палаты, ответственным за подготовку проведения парламентских слушаний, либо Советом палаты, либо Советом Федерации.

2. На парламентских слушаниях ведутся протокол и стенограмма, которые подписываются председательствующим.

3. Материалы открытых парламентских слушаний освещаются в средствах массовой информации. Материалы и стенограммы парламентских слушаний в течение десяти дней передаются в Парламентскую библиотеку.

4. Материалы закрытых парламентских слушаний предназначаются только для членов Совета Федерации и представителей государственных органов, которые принимали в них участие.

Регламент Государственной Думы по проведению парламентских слушаний

Статья 61

В соответствии со статьей 101 (часть 3) Конституции Российской Федерации Государственная Дума по вопросам своего ведения проводит парламентские слушания.

Статья 62

На парламентских слушаниях обсуждаются вопросы, отнесенные к ведению Государственной Думы Конституцией Российской Федерации (статья в редакции постановления Государственной Думы Федерального Собрания России от 20 февраля 2004 года N 132-IV ГД).

Статья 63

1. Информация о теме парламентских слушаний, времени и месте их проведения передается средствам массовой информации не позднее чем за десять дней до начала парламентских слушаний.

2. Состав лиц, приглашенных на парламентские слушания, определяется комитетами, комиссиями Государственной Думы, которыми организуются эти слушания.

Статья 64

1. Парламентские слушания проводятся Государственной Думой по инициативе Совета Государственной Думы, комитетов и комиссий Государственной Думы, фракций (часть в редакции, введенной в действие с 11 декабря 2007 года постановлением Государственной Думы Федерального Собрания России от 9 октября 2007 года N 5134-4 ГД).

2. Вопрос о проведении парламентских слушаний вносится для рассмотрения на заседание Совета Государственной Думы, который определяет дату парламентских слушаний.

3. Парламентские слушания проводятся в городе Москве в зданиях Государственной Думы или других федеральных органов государственной власти по согласованию с ними (часть в редакции постановления Государственной Думы Федерального Собрания России от 20 февраля 2004 года N 132-IV ГД.

4. Организация и проведение парламентских слушаний возлагается Советом Государственной Думы на соответствующие комитет, комиссию, а также на соответствующие подразделения Аппарата Государственной Думы. Комитеты и комиссии Государственной Думы могут совместно организовывать парламентские слушания.

5. Финансирование парламентских слушаний, проведение которых требует дополнительных расходов, осуществляется на основании решения Совета Государственной Думы и распоряжения Председателя Государственной Думы.

Статья 65

1. Парламентские слушания, как правило, открыты для представителей средств массовой информации, общественных объединений и общественности (часть дополнена постановлением Государственной Думы Федерального Собрания России от 23 октября 1998 года N 3149-II ГД). 2. Совет Государственной Думы по предложению комитета, комиссии Государственной Думы, организующих проведение парламентских слушаний, может принять решение о проведении закрытых парламентских слушаний. При проведении закрытых парламентских слушаний действуют правила, установленные частями шестой, седьмой, восьмой, девятой, десятой и одиннадцатой статьи 37 настоящего Регламента (часть в редакции постановления Государственной Думы Федерального Собрания России от 4 декабря 1998 года N 3324-II ГД).

3. Президент Российской Федерации, полномочный представитель Президента Российской Федерации в Государственной Думе, Председатель Совета Федерации, члены Совета Федерации, Председатель Правительства Российской Федерации, члены Правительства Российской Федерации, полномочный представитель Правительства Российской Федерации в Государственной Думе, члены Конституционного Суда Российской Федерации, Верховного Суда Российской Федерации, Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации, Председатель Счетной палаты Российской Федерации, заместители Председателя Счетной палаты, аудиторы Счетной палаты, Уполномоченный по правам человека в Российской Федерации, Генеральный прокурор Российской Федерации, Председатель Центральной избирательной комиссии Российской Федерации вправе участвовать как в открытых, так и в закрытых парламентских слушаниях. Статья 66

1. Парламентские слушания ведет Председатель Государственной Думы, заместитель Председателя Государственной Думы либо по их поручению председатель или заместитель председателя соответствующих комитета, комиссии Государственной Думы.

2. Председательствующий на парламентских слушаниях предоставляет слово для выступления депутатам Государственной Думы и приглашенным лицам, следит за порядком обсуждения, выступает с сообщениями. Статья 67

1. Сроки и порядок проведения парламентских слушаний устанавливает Совет Государственной Думы по предложению комитета, комиссии Государственной Думы исходя из характера обсуждаемых вопросов (часть в редакции постановления Государственной Думы Федерального Собрания России от 20 февраля 2004 года N 132-IV ГД).

2. Часть утратила силу — постановление Государственной Думы Федерального Собрания России от 20 февраля 2004 года N 132-IV ГД. 3. Проведение парламентских слушаний во время заседаний Государственной Думы не допускается, если Государственная Дума не примет иное решение.

4. Проведение парламентских слушаний в периоды между сессиями Государственной Думы и периоды работы депутатов Государственной Думы с избирателями не допускается (часть дополнительно включена постановлением Государственной Думы Федерального Собрания России от 20 февраля 2004 года N 132-IV ГД).

Статья 68

1. Парламентские слушания начинаются кратким вступительным словом председательствующего на парламентских слушаниях, который информирует о существе обсуждаемого вопроса, его значимости, порядке проведения заседания, составе приглашенных лиц. Затем предоставляется слово представителю комитета, комиссии Государственной Думы продолжительностью до 20 минут для доклада по обсуждаемому вопросу, после чего выступают участвующие в парламентских слушаниях депутаты Государственной Думы и приглашенные лица.

2. Все приглашенные лица выступают на парламентских слушаниях только с разрешения председательствующего.

Статья 69

1. После выступлений на парламентских слушаниях приглашенных лиц следуют вопросы депутатов Государственной Думы и других присутствующих и ответы на них. Вопросы могут быть заданы как в устной, гак и в письменной форме.

2. Приглашенные лица не вправе вмешиваться в ход парламентских слушаний, прерывать их выкриками, аплодисментами. Председательствующий на парламентских слушаниях может удалить нарушителей из зала заседаний.

Статья 70

Парламентские слушания могут заканчиваться принятием рекомендаций по обсуждаемому вопросу. Рекомендации парламентских слушаний принимаются путем одобрения большинством принявших участие в парламентских слушаниях депутатов Государственной Думы.

Статья 71

1. Парламентские слушания протоколируются и стенографируются. Протокол парламентских слушаний подписывается председательствующим на парламентских слушаниях.

Копии отредактированных стенограмм, рекомендаций и другие материалы парламентских слушаний в десятидневный срок со дня проведения данных слушаний передаются комитетом, комиссией, организовавшими проведение парламентских слушаний, в Парламентскую библиотеку. Библиотека обеспечивает читателям гарантированный доступ к материалам парламентских слушаний в читальном зале (абзац дополнительно включен постановлением Государственной Думы Федерального Собрания России от 11 декабря 2002 года N 3389-III ГД).

2. Рекомендации открытых парламентских слушаний могут быть опубликованы, а также размещаются в Фонде электронных информационных ресурсов Государственной Думы (часть в редакции постановления Государственной Думы Федерального Собрания России от 10 июня 2005 года N 1978-IV ГД).

3. Материалы закрытых парламентских слушаний предназначаются только для депутатов Государственной Думы, Президента Российской Федерации, Правительства Российской Федерации, а также государственных органов, представители которых принимали участие в парламентских слушаниях.

Заключение

Таким образом, предметом парламентских слушаний в Государственной думе могут быть: законопроекты, требующие публичного обсуждения, международные договоры, представленные в Государственной думе на ратификацию, проект федерального бюджета и отчет о его исполнении, другие важные вопросы внутренней и внешней политики. Регламент Совета Федерации подобного перечня не содержит. В Государственной Думе инициаторами парламентских слушаний могут выступать Совет Государственной Думы комитеты и комиссии палаты, а также депутатские объединения. В Совете Федерации парламентские слушания могут проводиться по инициативе Председателя, его заместителей, комитетов (в пределах их полномочий), а также группы членов Совета Федерации численностью не менее 10 человек. Возможно парламентские слушания нескольких комитетов. В Государственной Думе ежегодно проводится около 100 парламентских слушаний. В среднем в парламентских слушаниях принимает участие 100-200 человек, парламентарии составляют примерно 15% от этого числа. Парламентские слушания, как правило, являются открытыми, на них приглашаются представители общественности и СМИ, которым за 10 дней должна быть передана информация о теме, времени и месте проведения парламентские слушания. Возможно проведение и закрытых парламентских слушаний. Помимо обсуждения вопросов, связанных с государственной или иной охраняемой законом тайной, причиной закрытых парламентских слушаний в Государственной Думе может послужить обсуждение вопросов конфиденциального характера.

Представители СМИ и общественности на закрытые парламентские слушания не допускаются. Рекомендации парламентских слушаний могут быть адресованы палатам или комитетам парламента, главе государства, правительству, государственным и иным организациям и учреждениям.

Документы парламентских слушаний считаются принятыми, если они одобрены большинством парламентариев соответствующей палаты, присутствующих на парламентских слушаний; по сложившейся практике рекомендации принимаются всеми участниками парламентских слушаний. Парламентские слушания протоколируются и стенографируются. Комплект материалов парламентских слушаний (в том числе стенограммы, рекомендации и иные документы, выдаваемые и принимаемые на парламентских слушаниях) хранятся в Парламентской библиотеке.

Список использованных источников

Конституция Российской Федерации. – СПб, ООО «Виктория плюс», 2009. – 48 стр.

www.council.gov.ru

www.spbustavsad.ru

www.consultant.ru

Введение

Глава I. Законность – понятие, основные принципы, требования и гарантии.

1.1. Признаки, требования и принципы законности.

1.2. Гарантии законности: понятие и виды.

Глава II. Правопорядок: понятие, структура, функции.

2.1. Соотношение правового и общественного порядка.

Глава III. Взаимосвязь законности, правопорядка, демократии и

государственной дисциплины.

Заключение.

Список использованной литературы.

ВВЕДЕНИЕ.

Законность и правопорядок — являются объектом пристального внимания ученых – юристов. В результате чего, в теории государства и права сложилась две отдельные категории: «законность», в рамках которой существуют различные определения данного явления и «правопорядок», в которой тесно переплетаются мотивы правового и не правового характера, государственного и общесоциального содержания, взаимодействуют интересы различных групп, слоев, граждан общества.

В юридической литературе нет единого мнения о трактовке данных правовых категорий, существует несколько определений и рассуждений о законности и правопорядке.

В правовой системе общества эти два понятия тесно взаимосвязаны между собой. Они имеют много общего, поскольку слишком высока степень их взаимопроникновения. Например, упорядоченность, с одной стороны, есть результат осуществления права и законности, а с другой – их важнейшее свойство. Долгое время в содержание законности и правопорядка вкладывалось исполнение законов и поэтому различие между ними не проводилось.

Действительно, эти категории формируются на одних и тех же принципах, тесно взаимосвязаны с властью, у них единое государственно-волевое содержание и интересы. Они сочетаются с правами, свободами, обязанностями и ответственностью граждан, субъектов права, имеют формальную нормативную определенность. Но все это не отрицает, а предполагает наличие принципиальных отличий, выражающих их самостоятельность, специфику.

Правопорядок и законность – своеобразные инструменты, позволяющие решать поставленные задачи и достигать цели. Есть законность – есть и правопорядок.

Существование законности и правопорядка не мыслимо без демократии. От того, в какой степени в демократическом государстве исполняются законы и насколько строгим является правопорядок, зависит дальнейшее развитие современной цивилизованной демократической страны.

Однако недостаточно просто провозгласить законность и правопорядок, мало издать хорошие законы – необходимо, чтобы существовали определенные гарантии этих ценностей, их реальности, доступности и эффективности. Речь идет о целой системе мер, усилий, механизмов, призванных стимулировать и гарантировать соблюдение законов и поддержания должного правопорядка в общества, так как автоматически, само собой это не происходит.

Глава I. Законность – понятие, основные принципы, требования и гарантии.

Законность — основа нормальной жизнедеятельности цивилизованного общества, всех звеньев его политической системы. Охватывая своим действием наиболее важные сферы человеческого общежития, закон­ность вносит в него соответствующую гармонию, обеспечивает спра­ведливым дифференциацию интересов людей.

Как устойчивое явление общественной жизни, законность возни­кает и формируется в условиях цивилизованного общества, способно­го обеспечить реальное равенство граждан перед законом. Такие ус­ловия в значительной мере создаются рыночными экономическими от­ношениями, при которых свобода частой собственности ставится рав­ной возможностью для всех. Обеспечить равенство в сфере произ­водства материальных благ, поставить производителей в одинаково выгодные условия — главная задача закона правового государства. Имущественное же неравенство создается не юридическими законами, а естественными возможностями каждого человека. Поэтому до тех пор, пока в обществе существуют неравное положение людей в сфере производства материальных и духовных ценностей, нельзя говорить об их равенстве перед законом, а следовательно, и о законности.

Законность, как необходимое условие гармоничного функционирования человеческого общества, становится реальной силой в более позднее время, когда общественное отношение приобретает новое ка­чество, то есть когда из отношений зависимости, подавление и уг­нетения они постепенно превращаются относительно независимых и свободных производительных материальных благ. Этим создается необходимая база для действия справедливых, правовых, законов, в одинаковой мере защищающих интересы всех членов общества, учас­твующих в его воспроизводстве.

В обществе, функционирующем в режиме прочной законности, реально существуют четкое разделение и гармоничное взаимодей­ствие законодательной, исполнительной и судебной власти.

В юридического литературе существует несколько определений правовой категории «законности». Борисов В.В. дает следующее определение: Законность – демократический принцип Советской власти. Он проявляется в том, что ко всем органам государства, учреждениям, предприятиям, общественным организациям, должностным лицам и гражданам предъявлено требование строжайшего выполнения советских законов; провозглашенные права и свободы граждан, их организаций, их законные интересы гарантируются, и обеспечивается выполнение возложенных на них обязанностей, реализация ответственности, точное и неуклонное выполнение нормативных актов и актов реализации права обеспечивается государственными и общественными мерами.

В других источниках интерпретировано сходное, по сути, определение законности как принципа. Законность как принцип, представляет собой совокупность идей и взглядов, посредством которых у всех участников правовых отношений формируется внутренняя потребность в совершении правомерных поступков. В характеристики законности, как метода государственного руководства обществом, как режима, состояния, то есть фактически речь идет о строгом соблюдении всеми субъектами правоотношений действующего законодательства, юридических норм.

В последние годы предпринимаются попытки по – новому сформулировать понятие законности. В частности Н.В. Витрук пишет: « Законность означает идею, требование, систему реального выражения права в законах государства, в самом законотворчестве, в подзаконном правотворчестве». 1, В.Н. Кудрявцев говорит о том, что: « Законность – определенный режим общественной жизни, метод государственного руководства, состоящий в организации общественных отношений посредством издания и неуклонного осуществления законов и других правовых актов». 2

Данные суждения о понятии законности являются следствием исследования отдельных аспектов данной проблемы с применением конкретных методов познания, это объясняет происхождения множества определений законности. В системе все это аспекты образуют методологическую основу научной разработки законности как сложного политико-правового явления.

В данном случае под аспектом понимается способ отражения существенных особенностей социально-экономических процессов посредством категории «законность».

В связи с этим можно выделить два аспекта: внутренний и внешний.

Внешние определяют место и роль законности в системе правовых ценностей, которые используются для познания и объяснения окружающей действительности. К внешним аспектам, определяющим сущность законности можно отнести социально-экономический, политико-идеологический, духовный, логико-семантический, и юридический.

Внутренние отражают функциональную роль законности в системе правовых явлений, используемых для характеристики правовой действительности. К ним относятся определение законности как принципа, как метода государственного руководства, как режима, как состояния.

Законность-основа нормальной жизнедеятельности цивилизованного общества, всех звеньев его политической системы. Охватывая своим действием наиболее важные сферы человеческого общежития, закон­ность вносит в него соответствующую гармонию, обеспечивает спра­ведливым дифференциацию интересов людей.

Как устойчивое явление общественной жизни, законность возни­кает и формируется в условиях цивилизованного общества, способно­го обеспечить реальное равенство граждан перед законом. Такие ус­ловия в значительной мере создаются рыночными экономическими от­ношениями, при которых свобода частой собственности ставится рав­ной возможностью для всех. Обеспечить равенство в сфере произ­водства материальных благ, поставить производителей в одинаково выгодные условия — главная задача закона правового государства. Имущественное же неравенство создается не юридическими законами, а естественными возможностями каждого человека. Поэтому до тех пор, пока в обществе существуют неравное положение людей в сфере производства материальных и духовных ценностей, нельзя говорить об их равенстве перед законом, следовательно, и о законности.

Законность, как необходимое условие гармоничного функционирования человеческого общества, становится реальной силой в более позднее время, когда общественное отношение приобретает новое ка­чество, то есть когда из отношений зависимости, подавление и уг­нетения они постепенно превращаются относительно независимых и свободных производительных материальных благ. Этим создается необходимая база для действия справедливых, правовых, законов, в одинаковой мере защищающих интересы всех членов общества, учас­твующих в его воспроизводстве.3

В обществе, функционирующем в режиме прочной законности, реально существуют четкое разделение и гармоничное взаимодей­ствие законодательной, исполнительной и судебной власти.

Сущность законности есть строгое и полное осуществление предписаний правовых законов и основанных на них юридических актов всеми субъектами права.

Данное требование выражает движение к цели – достижение законопослушания со стороны всех субъектов общественных отношений. Законность характеризует не состояние или конкретный результат, а живой процесс, например процесс формирования правового государства и гражданского общества.

1.1. Признаки, требования и принципы законности.

Данное понимание сущности законности позволяет говорить о ее содержании как системном образовании со сложной элементарной структурой, посредством которой в понятии законности обобщаются предметы – носители признаков описываемого явления. В своем единстве они образуют категорию «законность», а ее анализ позволяет выявить признаки законности.

К элементам категории «законность» относят: а) совокупность идей, взглядов и принципов, составляющие теоретико-методологическое содержание, мировоззренческую основу теории законности, которые осуществляют объединение смысла и значения данной категории в системе правовых явлений; б) системообразующее требование строго и неуклонного соблюдения и исполнения действующего законодательства, выражающее цели и потребности государственного и общественного развития; в) цель – формирование правового государства и движение к состоянию правомерности — достигается в процессе реализации точного соблюдения действующего законодательства; г) нормативная основа законности – право; д) мотивационная деятельность человека в пределах концепции законности является связующим звеном во всей теоретической конструкции, так как именно посредством целенаправленного поведения субъектов общественных отношений происходит материализация идей законности; е) средства, способы, приемы претворения в жизнь идей и принципов законности.

Законность характеризуется следующими основными признаками:

1. Причинно-следственная обусловленность законности политико – правовыми процессами, происходящими в обществе и государстве; 2. Всеобщность и общеобязательность требований законности, выражающих цели развития государства и пути их достижения; 3. Высокая степень абстрактности, которая объясняется собирательным содержании «законности»; 4. Объективный характер законности; 5. Эффективное пресечение любых правонарушений и обеспечение неотвратимости наказания за противоправные деяния; 6. Осуществление государственных функций по охране законности в соответствии с предписаниями действующего законодательства.

Основные требования законности заключаются в следующем:

1. Верховенство закона по отношению ко всем другим правовым актам. В правовом государстве закон обладает высшей юридической силы. Он выступает главным, основополагающим регулятором общес­твенных отношений. Те отношения, которые в силу объективных ус­ловий должны находиться в сфере правового воздействия, регули­руются, как правило, законом. Подзаконные акты действуют лишь в том случаи, когда какие-либо отношения законодательно не урегули­рованы. При этом он должны издаваться в строгом соответствии с за­коном и на основе закона.

2. Единство понимания и применения законов на всей территории их действия. Законы представляют одинаковые требования ко всем субъектам, находящемся в сфере временного и простран­ственного действия. Законы федеративного государства имеют одина­ковую силу на территории все государственных образования, входя­щих в состав федерации. Единое понимание сущности и конкретного содержания законов обеспечивает законность правоприменительной деятельности компетентных органов и должностных лиц. Она соответ­ствует действительному смыслу законов и проводит в жизнь заложен­ные в нём регулятивные функции.

3. Равная возможность всех граждан пользоваться защитой закона и их равная обязанность следовать их предписаниям (равенство всех перед законом и судом). Прочий эффективный режим законности в обществе возможен только в условиях равенства всех людей перед законом и судом. С одной стороны, субъекты права должны в полном объёме выполнять возложенные на них обязанности, подчиняться тре­бованиям закона. С другой стороны, государство должно создавать все необходимые условия для осуществления их законных прав и интересов других граждан.

4. Осуществление прав и свобод человеком не должно нарушать права и свободы других лиц. В условиях правовой государственности это требование имеет принципиальное значение, поскольку свобо­да одного человека не может быть реализована в ущерб свободе дру­гого. Закон не допускает ущемление прав одних за счёт прав ин­тересов других граждан государства.

5. Недопустимость противопоставления законности и целесообраз­ности. Потому, что правовые законы сами обладают высшей общественной целесообразностью. В них максимально отра­жаются как общественные, так и индивидуальные интересы людей. Це­лесообразность закона не может игнорироваться целесообразностью житейской. Нарушает требование закона, некоторые должностные ли­ца и граждане оправдывают свои противоправные действия местной и индивидуальной целесообразностью. Они утверждают, что в данных конкретных условиях соблюдение закона нецелесообразно, и подме­няют его субъективными противозаконными действиями, с точки зре­ния более полезными и нужными для данного случая.

6. Предотвращение и эффективная борьба с правонарушениями ­важное требование законности. Правовое государство создаёт необ­ходимые материальные, политические, социальные и другие предпо­сылки для предотвращения и пресечения правонарушений. Благоприят­ные материальные условия жизни, социальная защищённость населе­ния, политическая стабильность в стране, наличие справедливых правоохранительных законов составляют реальную основу режима за­конности.

Непосредственная защита интересов субъектов права, любого граж­данина, проживающего на территории государства, осуществляется специальными правоохранительными органами: судом, прокуратурой, арбитражем, милицией. Обеспечивая законное функционирование об­щественных отношений, эти органы в необходимых случаях применяют к правонарушителям различные меры государственного принуждения.

Решения конституционного суда являются окончательными, к опротестованию и обжалованию не подлежат. Таким образом, требования законности в единстве и взаимодействии обеспечивают стабильность и гармоничность общественной жизни, способствуют развитию граж­данского общества в соответствии с объективными законами истори­ческого процесса.

Исходя из этого, законность можно определить как политико-правовое явление, характеризующее процесс совершенствования государственно-правовой формы организации общества путем строгого и неуклонного соблюдения и исполнения действующего законодательства с целью формирования состояния правомерности в системе социальных отношений.

В качестве подтверждения сделанных выводов относительно содержания понятии законности могут быть использованы ее принципы. Принципы – это исходные начала в формировании мотивов правомерного поведения и внутреннего убеждения субъектов по поводу необходимости соблюдения законов. Они обусловлены закономерностями общественного развития.

В юридической литературе приводится различное количество принципов. Наиболее адекватно суть рассматриваемого явления отражают следующие принципы: 1) единство законности; 2) гарантированность основных прав и свобод граждан; 3) неотвратимость наказания за совершенное правонарушение; 4) недопустимость противопоставления законности и целесообразности; 5) взаимосвязь законности и культурности. 4

Единство законности – основополагающий принцип. Значение этого принципа состоит в выравнивании правового регулирования социальных отношений независимо от видов нормативно-правовых актов, участников правоотношений и характера объектов воздействия. Здесь речь идет о стремлении достичь равенства в субъектно-объектном и пространственно-временном измерениях. От успешного претворения в жизнь данного принципа зависит реальное состояние законности.

Гарантированность основных прав и свобод граждан это принцип не только законности, но и права. Роль данного принципа в повышении уровня законности заключается в значимости личных и групповых интересов, их реализации в повседневной жизни.

Неотвратимость наказания за совершенное правонарушение – суть этого принципа заключается в том, что любое противоправное деяние должно быть своевременно раскрыто, а виновные в его совершении должны понести соответствующее деянию наказание.

Принцип недопустимости противопоставления законности и целесообразности. Данный принцип позволяет участникам отношений в соответствии с нормами права принять наиболее правильное решение и вариант поведения применительно к фактическим обстоятельствам и в рамках закона.

Взаимосвязь законности и культурности. Общая и правовая культура являются морально-этнической основой законности, а законность в свою очередь является одной из политико-правовых предпосылок формирования культуры общества.

1.2. Гарантии законности: понятие и виды.

Гарантии законности это – это обусловленная закономерностями общественного развития система условий, средств и предпосылок, обеспечивающая процесс реализации законности и формирующая такую упорядоченность социальных отношений, которая способствует движению общества к демократии.

Гарантии законности в юридической литературе подразделяют на две группы: общие и специальные. Экономические, политико-идеологические, нравственно – духовные гарантии относятся к общему виду гарантия. К специальным гарантиям – относят юридические. 5

Определяющее значение среди общих гарантий имеют экономические и политические: различные формы собственности и соответствующий им способ производства, бескризисное развитее экономики, уровень занятости населения в общественно полезном труде, состояние политической системы, идеология, уровень стабильности в обществе, состояние культуры. Именно неблагополучие в этих сферах создает благоприятную среду для развития преступности.

Нравственно-духовные гарантиями законности — являются благоприятная морально-психологическая обстановка, в которой реа­лизуются юридические права и обязанности участников правоотноше­ний; уровень их духовности и культуры; чуткость и внимание госу­дарственных органов и должностных лиц к человеку, его интересам и потребностям. В создании здоровой нравственной обстановки в сфере правового регулирования участвуют все звенья политической системы общества, в том числе благотворительные организации, учрежде­ния культуры и искусства, школа, высшие учебные заведения, цер­ковь. Нравственно здоровое общество — это общество, функционирую­щие на основе законов.

Поэтому нравственно – духовные начала в любом процессе играю важную роль, так как в государстве, в котором господствует волюнтаризма, где игнорируются нормы морали и права, исторические традиции и обычаи, то данная страна движется к политической и экономической деградации.

Общие гарантии образуют материальную основу применения юридических мер по укреплению законности. Последние являясь непосредственным способом обеспечения законности, в то же время производны о первых; специальные гарантии должны быть, закреплены в нормативно-правовых актах.

Юридические гарантии законности – это обусловленная особенностями социально-экономического строя система условий и средств, закрепленных в действующем законодательстве и непосредственно направленных на обеспечение законности.

В связи с изменением форм собственности новое гражданское законодательство России в значительной мере изменяет условия обеспечения законности в сфере имущественных отношений путем введения обычая делового оборота. Это позволяет в рамках специально – юридических гарантиях дополнительно выделить два самостоятельных типа: Правовые, которые предусмотрены действующим законодательством и являются обязательными для всех и договорные, которые обусловлены нормативными актами, регулирующими сферу договорных отношений, распространяются только на участников договорных отношений.

В научной литературе довольно подробно охарактеризован количественный и качественный состав юридических гарантий законности. В качестве наиболее значимых можно назвать: полноту и эффективность юридических норм; эффективность мер юридической ответственности и защиты, способствующая восстановлению нарушенных прав; высокий уровень надзора за реализацией требований законности; высококачественная и профессиональная работа органов государственной власти по обеспечению законности и правопорядка; постоянное совершенствование юридической деятельности; развитое правовое сознание и высокая правовая культура населения в государстве.

Глава II. Правопорядок: понятие, структура, функции.

Правопорядок – есть порядок, основанный на праве. То есть это система отношений, охраняемых, защищаемых, регулируемых правом. Вне права или без права правопорядок не мыслим. Само это понятие слагается их двух слов «право» и «порядок», наиболее точно передающих суть этого явления. Назначение права – вносить определенный порядок во взаимоотношения между людьми и их объединениями. Поэтому правопорядок выступает как «состояние урегулированности общественных отношений».6

Отсюда следует, что характер, уровень, содержание, функционирование и обеспечение правопорядка в значительной мере зависят от того, как трактуется право. Если под правом понимать только высокие, но абстрактные идеи справедливости, свободы, нравственности, гуманизма, то и понятие правопорядка будет весьма расплывчатым и неустойчивым. В этом случае создается впечатление, что нет обязательности соблюдения норм права, а достаточно всего лишь поддерживать определенные взгляды или идеи.

Если же под правом понимать исходящие от публичной власти конкретные, формально определенные и обязательные для всех юридические нормы, выражающие указанные выше ценности, то появляется реальная возможность установления в обществе твердого правопорядка, стабильности. Когда все члены общества действуют в соответствии с определенными правовыми нормами, то это и есть правопорядок.

Установление твердого правопорядка является одной из основных задач современной России. В одном из президентских посланий Федеральному Собранию российской Федерации, так и называется «Порядок во власти – порядок в стране». В нем, в частности говорится: « России нужен порядок, однако при этом необходимо ответить на два непростых вопроса: какой порядок и как его наводить. Абсолютное большинство возникающих у нас проблем порождено, с одной стороны пренебрежением к правовым нормам, с другой – неумелыми действиями власти. В этих условиях порядок в стране начинается только в наведения порядка в самом государственном организме. Не повысив качества управления, не решить другие проблемы. Сегодня именно управленческая сфера должна быть объявлена «зоной особого внимания», приоритетом номер один. У этого приоритета есть простое короткое имя – правовой порядок. Это и есть ответ на вопрос: какой порядок нам нужен. Из этого вытекает ответ и на другой вопрос: как этого порядка достичь. Главный способ навести порядок – начать с власти, коренным образом усовершенствовать всю систему управления, начиная с верхних эшелонов».7

Мысль сформирована вполне четко – России нужен не полицейский порядок, а демократический, и соответственно методы его достижения должны быть демократическими.

Порядок составляет реальную основу современной цивилизованной жизни общества. Качество степень правопорядочности общественной жизни во многом определяет общие «здоровье» всего общественного организма и его индивидов. В условиях стабильного правопорядка эффективно функционирует экономика, достигается гармония в дей­ствиях законодательной, исполнительной и судебной власти, актив­но осуществляется деятельность различных общественных и частных организаций, реально гарантируется свободное развитие человека, максимально удовлетворяется его материальные и духовные потреб­ности.

Формирование правового порядка участвует все элементы меха­низма правового регулирования общественных отношений. Их причин­но — следственная связь составляет основу правовой жизни общества, которая и приводит, в конечном счете, к установлению правового по­рядка.

1. Нормы права — это нормативная предпосылка правопорядка, первичное звено механизма правового регулирования, моделирующее «идеальный» правопорядок.

2. Правоотношение — элемент механизма правового регулирования, обеспечивающий переход от идеального, предполагаемого законодате­лем правопорядка к установлению конкретного возможного или дол­жного поведения участников общественных отношений, предусмотренно­го правовыми нормами. На этом этапе к механизму правового регули­рования подключается законность, призванная гарантировать возмож­ное и должное поведение субъектов правоотношений.

3. Акты реализации юридических прав и обязанностей являются завершающей предпосылкой правопорядка. В условиях режима закон­ности права и обязательности участников правоотношений реально воплощаются в их поведении, достигают своей цели и, таким обра­зом, переходят в такую систему общественных отношений, которая и образует правовой порядок.

Содержание правопорядка составляет правомерное поведение субъектов, то есть такое поведение, которое урегулировано норма­ми права и достигло цели правового регулирования.

Структура правопорядка — это единство и одновременное разделе­ние урегулированной правовой системы общественных отношений в соответствии с особенностями их отраслевого содержания.

Правопорядок есть реализованная система права. Он включает конституционные, административные, финансовые, земельные, семей­ные и другие виды общественных отношений, урегулированные с нор­мами соответствующих отраслей права. В этой связи в структуре правопорядка выделяются не только отраслевые, но и более дробные группы отношений, которые урегулированы подотраслями и институ­тами права.

Правопорядок не тождественен законности: они соотносятся между собой как цель и средство. Это означает, что правопорядок может быть обеспечен только правовыми средствами. Порядок, установленный при помощи незаконных средств и методов не может быть назван правовым. 8

Особенность правопорядка как специфической системы обществен­ных отношений выражается в том, что складывается оно только на основе правовых норм и в силу этого охраняется государством. По­этому правопорядком охватывается далеко не все отношения, имею­щие место в обществе. Определённая часть общественной жизни не нуждается в правовой регламентации. Она находится в сфере дей­ствия норм морали, норм различных общественных организаций и дру­гих не правовых нормативных регуляторов. В этом смысле правопоря­док является лишь элементом общей системы общественных отношений, складывающейся под воздействием нормативного регулирования. Это часть общественного порядка.

2.1. Соотношение правового и общественного порядка.

Необходимо различать два понятия «правопорядок» и общественный порядок», так как они соотносятся между собой как часть и целое. Если правопорядок, как сказано выше основывается на праве и является конечным итогом его реализации, то общественный порядок предполагает соблюдение не только правовых, но и всех социальных норм, действующих в обществе. Это результат общесоциальной регуляции, которая включает в себя и правовую.

В связи с этим необходимо подчеркнуть, что правопорядок и общественный порядок не совпадают лишь частично. Правопорядок является центральной частью общественного порядка, которая в решающей части покрывает весь общественный порядок, так как основная масса наиболее существенных и принципиальных отношений закрепляется, опосредуется, охраняется правом. Этими отношениями являются: отношения собственности, социально-экономического и политического устройства, положения личности, ее права, свободы, обязанности: семейные, трудовые, гражданские, административные и иные отношения.

Правовое поле достаточно широко, так как за его пределами находятся только морально-этические, личные, дружеские и иные отношения, не требующие юридической регламентации или даже объективно не подконтрольные такому воздействию. Правопорядок выражает в первую очередь волю государства, но объективно в нем заинтересованы все.

В целом различия между общественным порядком и правопорядком заключаются в следующем:

Данные категории не совпадают по своему происхождению и эволюции.

Общественный порядок исторически возникает вместе с возникновением и становлением человеческого общества как его органическая часть и условия существования, правопорядок же в качестве политико-юридического явления зарождается гораздо позже, когда возникает публичная власть, право, законы, так как он – атрибут государства.

Правопорядок и общественный порядок имеют разную правовую основу. Правопорядок базируется на нормах права и является результатом реализации этих норм. Общественный порядок основывается на следствии соблюдения не только правовых, но и всех социальных норм общества.

При нарушении правопорядка и общественного порядка возникают разные последствия. В первом случае могут быть применены юридические санкции, а во втором – только меры морального характера.

Данные категории по-разному обеспечиваются. Если правопорядок опирается на особый аппарат принуждения, то общественный порядок – насилу общественного мнения, меры негосударственного воздействия.

Правопорядок и общественный порядок различны по своему объему, элементному составу, содержанию. Общественный порядок значительно шире, чем правопорядок.

Глава III. Взаимосвязь законности, правопорядка, демократии

и государственной дисциплины.

Законность и правопорядок тесно взаимосвязаны, но не тождественны. Они соотносятся между собой как причина и следствие: есть законность – есть правопорядок, нет законности – нет и правопорядка. Если законы и иные нормативно-правовые акты всеми соблюдаются, то результатом такого положения является четкий правовой порядок.

Если правопорядок слаб и непрочен, то это говорит о том, что законы не соблюдаются, нарушаются, игнорируются, иначе говоря, отсутствует законность как режим всеобщего уважения и исполнения законов.

Законность логически предшествует правопорядку, связь здесь жесткая, причинно-следственная. Ведь не случайно в повседневном общественно- политическом лексиконе оба эти понятия ставят вместе: укрепление законности и правопорядка или нарушение законности и правопорядка. Правопорядок – это реальный показатель состояния законности, он отражает степень соблюдения законов. Правопорядок – это итог законности.

Взаимосвязь законности, правопорядка и демократии четко прослеживается. Не может быть подлинной демократии без твердой законности и правопорядка, без дисциплины и организованности. Демократия в любом ее понимании не моет действовать вне правового поля, демократия может успешно развиваться только в правовом измерении. Любой порядок есть продолжение свободы, правовой порядок – тем более.

Демократия – это не вседозволенность, она есть четко отлаженная система управления обществом. Право, законы, порядок – неотъемлемые элементы демократии, без которых она превратилась бы в нечто непрочное и непонятное. Демократия без правовых рамок это анархия. Законность и правопорядок являются основой демократии.

Демократия – это власть народа. Власть без закона неполноценна, а закон, в свою очередь, бессилен без власти. Закон и власть в известном смысле можно назвать синонимами, так как они нужны друг другу и невозможны друг без друга. Суд выносит решение от имени власти, государства и на основе соответствующего закона, олицетворяя тем самым их тесную взаимосвязь. Власть призвана обеспечивать соблюдение закона, а закон удерживает власть в своих рамках, страхует от произвола и самоуправства.

Юридические нормы служат связующим звеном демократии, и чем надежнее эти звенья, тем устойчивее и стабильнее этот институт. Многие трудности российской демократии возникают оттого, что она пока не имеет твердых правовых основ, правовых традиций. Отсюда – многочисленные злоупотребления теми возможностями, которые открылись перед гражданами и их объединениями в новой России. Но, конечно же, само законодательство должно быть по своей сути демократическим.

Законность и правопорядок также немыслимы без демократии, так как в этом случае будут отсутствовать необходимые условия для реализации прав человека, свободы и безопасности личности, нормального функционирования юридических механизмов. При демократии права человека ограничены только такими же правами других людей. Демократия – естественная благодатная среда для пользования теми преимуществами, которые дают законность и правопорядок, их гарантии.

Дисциплина же в свою очередь является понятием более широким чем законность, так как она предполагает соблюдение не только законов и иных нормативно-правовых актов, но и всех индивидуальных правил и установлений, а также устных приказов, распоряжений, указаний. Важнейшей частью дисциплины являются соблюдение работником внутреннего трудового распорядка в организации, своих служебных обязанностей, порученного дела. Особое значение дисциплина имеет для должностных лиц, деятельности государственного аппарата.

Конечно же, дисциплина включает в себя законность, но к ней не сводится. Эти явления близкие, но не совпадающие. Законность является центром дисциплины, без которого последняя немыслима. Дисциплина — нечто большее, чем просто законопослушание. Общее же между двумя этими понятиями заключается в том, что и законность и дисциплина представляют собой определенный режим, состояние, упорядоченность связей, отношений; они объективно необходимы для общества и выполняют во многом одинаковые функции. Субъектами дисциплины и законности являются все участники общественных отношений – как индивидуальные, так и коллективные. 9

Дисциплинированный человек – это, прежде всего внутренне организованный, пунктуальный, исполнительный и обязательный человек, привыкший к четкому распорядку своей жизни и деятельности. Это, как правило, высокосознательный, воспитанный, активный и требовательный к себе и другим индивид. Дисциплина – неотъемлемый элемент культуры личности, в ней большую роль играет самодисциплина.

Законность, правопорядок, демократия, государственная дисциплина – все эти понятия тесно связанны между собой, одно предполагает другое. Полноценное существование данных категорий в отдельности не возможно, так как одно дополняет другое, помогает обеспечивать исполнение основных принципов, требований других категорий.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Государство управляется с помощью различных методов и средств – экономических, политических, идеологических, организационных, правовых. Среди последних важное место занимают законность и правопорядок, без которых невозможно обеспечить нормальную жизнедеятельность общества, его граждан. Посредством одной силы этого сделать еще никому не удавалось.

Законы, их соблюдение – древнейший и наиболее цивилизованный способ управления людьми. Сегодня он общепринят во всех развитых демократических странах, в мировом сообществе. Ничего лучшего, более разумного человечество не придумало. Не будь законов, любое общество погрузилось бы во мрак невежества. Законов не было лишь на самых ранних, незрелых стадиях развития истории, когда господствовали простейшие формы общежития.

В законе воплощен коллективный разум, поэтому он авторитарен, почитаемый и ставится превыше всего. Разумеется, законы обязана соблюдать и сама власть, создающая эти законы, считать себя связанной ими. В противном случае она не будет иметь морального права требовать этого от других, и следовательно, не сумеет обеспечить должного порядка в обществе. В подчинении власти собственным законам – суть правового государства.

В современных российских условиях без законности и правопорядка невозможно решение стоящих перед обществом задач: успешное проведение курса экономических реформ, становление рыночных отношений, развитие производства; построение гражданского общества и правового государства; эффективное функционирование институтов демократии, политической системы; реализация прав и свобод человека, упрочнение их гарантий; четкая работа государственного аппарата; борьба с преступностью; обеспечение управленческого процесса; формирование политико – правовой культуры и повышение правосознания личности и всего общества.

Для претворения в жизнь этих и других задач требуется организованность, порядок и дисциплина. Понятно, что они касаются не только рядовых членов общества, но и властных структур, правящих элит и во власти в целом. Стабильная правовая ситуация выступает важнейшей предпосылкой всякой иной – экономической, социальной, политической, морально-психологической. России как никогда нужны законность и правопорядок.

Наличие должного правопорядка в стране позитивно сказывается на ее международном престиже. Необходимо применять меры, которые будут направлены на укрепление государственности и законности, наведение порядка в стране, повышения управляемости обществом.

Список использованной литературы

Правовые источники.

Послание Президента РФ Федеральному Собранию « Порядок во власти – порядок в стране»// Российская газета. 7 февраля 1997.

Учебная литература.

Борисов В.В. правовой порядок»/ Общая теория государства и права: Академический курс: В 2 т / Под ред. Марченко М.Н. Т.2 М., 1998

Витрук Н.В. Законность: понятие, защита и обеспечение. Конституционная законность и конституционное правосудие.// Общая теория государства и права. ВВ 2 т./ Под ред. М.Н. Марченко. М. 1998.

Клименко А.В., Румынина В.В. Теория государства и права. Учебник М. 2002

Теория государства и права. Курс лекций./ Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. М. 2004. Исследования.

Борисов В.В. Правовой порядок развитого социализма. Саратов. 1977.С.332.

Ефремов А.Ф. Принципы и гарантии законности. Самара 1999.

Корельский В.М. Все начинается с дисциплины. М., 1985

Кудрявцев В.Н. Законность: содержание и современное состояние// законность в РФ. М. 1998,

Лисюткин А.Б. К понятию законности// Правоведение. 1993 № 5

Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования

«САРАТОВСКАЯ ГОСУДАРСТВЕННАЯ АКАДЕМИЯ ПРАВА»

ЮРИДИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЬСТВА И АГРОБИЗНЕСА

Кафедра теории государства и права СГАП

Учебная дисциплина: «Теория государства и права »

КУРСОВАЯ РАБОТА

«Законность и правопорядок»

Выполнил: студент

заочного отделения, 1 курса,

_______________________

Саратов 2007

1 Витрук Н.В. Законность: понятие, защита и обеспечение. Конституционная законность и конституционное правосудие.// Общая теория государства и права. ВВ 2 т./ Под ред. М.Н. Марченко. М. 1998. С.15

2 Кудрявцев В.Н. Законность: содержание и современное состояние// законность в РФ. М. 1998, с.4.

3 Лисюткин А.Б. К понятию законности// Правоведение. 1993 № 5

4 Теория государства и права. Курс лекций./ Под ред. Н.И. Матузова, А.В. Малько. М. 2004,стр. 553

5 Ефремов А.Ф. Принципы и гарантии законности. Самара 1999.

6 Борисов В.В. правовой порядок»/ Общая теория государства и права: Академический курс: В 2т/ Под ред. Марченко М.Н. Т.2 М., 1998

7 Послание Президента РФ Федеральному Собранию « Порядок во власти – порядок в стране»// Российская газета. 7 февраля 1997.

8 Клименко А.В., Румынина В.В. Теория государства и права. М. 2002

9 Корельский В.М. Все начинается с дисциплины. М., 1985