Автор: admin

Контрольна робота з міграційного права:

Міграційні питання в Україні

План

Вступ

1. Повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства України про міграцію

2. Міграційне право України як навчальна дисципліна

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Вплив міграційної сфери на розвиток та стабільність громадянського суспільства в Україні на початку XXІ ст., як і протягом всього часу набуття нею статусу незалежної держави, був і залишається досить значним.

Сучасні міграційні тенденції в контексті участі України в європейському та світовому міграційному просторі розглядаються як один із важливих чинників формування національної політики. Найсуттєвішим є те, що в найближчій перспективі його значення посилиться. Звертає на себе увагу те, що Україна, не маючи своєї власної державності, досить тривалий історичний період перебувала в складі колишнього СРСР, а тому була фактично відірвана від впливу загальноєвропейських і міжнародно-правових норм та організаційних форм державного регулювання міграційним рухом населення. Розпад же СРСР, суверенізація колишніх радянських республік, міжнаціональні конфлікти суттєво вплинули на міграційні процеси в Україні, зумовили широке поширення масових потоків біженців, репатріантів, шукачів притулку та інших суб’єктів міграційного середовища.

Рух до демократії, розширення прав і свобод особи, введення в чинність закону, що забезпечує право в їзду в Україну й виїзду з її території для всіх громадян, декларування прав на свободу пересування та вибір місця проживання і вільного залишення території України, приєднання до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу до неї 1967 року створили реальні умови для зміни сутності та спрямованості зовнішніх міграційних потоків. Набирають силу й економічні фактори внутрішньої та зовнішньої міграції: становлення ринкових відносин, розвиток приватних підприємництва й землеволодіння, комерції. Саме тому вивчення процесу становлення та подальшого розвитку державної міграційної політики в сучасній Україні є актуальним.

1. Повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства України про міграцію

На сьогодні міграційними проблемами в Україні займаються декілька відомств, зокрема, Державний комітет України у справах національностей та релігій, Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство закордонних справ та Державної прикордонної служби.

У даній сфері правового регулювання діють: Конституція України, закони України «Про імміграцію» [2], «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», «Про громадянство України» та інші нормативно-правові акти.

Отже, на теперішній час в державі є нагальна потреба утворення державою органу виконавчої влади у справах міграції, на який покладатиметься забезпечення реалізації державної політики у сферах міграції та громадянства, здійснення міжгалузевої координації у цих сферах, а також виконання законодавства про міграцію та громадянство — Державної міграційної служби.

Зупинимось більш детально на діючих нормативно-правових актах у сфері міграції.

Закон України «Про імміграцію» визначає, що імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. В розділі ІІ цього закону регламентовано повноваження органів, що забезпечують виконання законодавства України про імміграцію [2].

Так, за ст.5 Кабінет Міністрів України:

1) визначає порядок формування квоти імміграції і встановлює квоту імміграції на кожний календарний рік;

2) визначає порядок провадження за заявами про надання дозволів на імміграцію і поданнями про скасування дозволів на імміграцію та виконання прийнятих рішень;

3) затверджує зразок посвідки на постійне проживання, правила та порядок її оформлення і видачі [2].

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи:

1) приймають заяви разом з визначеними Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах;

2) перевіряють правильність оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутність підстав для відмови у його наданні;

3) приймають рішення про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видають копії цих рішень особам, яких вони стосуються;

4) видають та вилучають у випадках, передбачених Законом, посвідки на постійне проживання;

5) ведуть облік осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл [2].

Дипломатичні представництва і консульські установи України:

1) приймають від осіб, які постійно проживають за межами України, заяви про надання дозволу на імміграцію разом з визначеними цим Законом документами, перевіряють правильність їх оформлення і надсилають через Міністерство закордонних справ України до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції;

2) видають копії рішень про надання дозволу на імміграцію та про відмову у наданні дозволу на імміграцію особам, яких вони стосуються;

3) оформляють особам, яким надано дозвіл на імміграцію, імміграційні візи.

Указом Президента України «Про Міністерство України у справах національностей та міграції» від 26 квітня 1993 р. створено Міністерство, на яке покладено функції розроблення й забезпечення реалізації державної політики у сфері національних відносин та міграції.

Одне з основних завдань Міністерства — підготовка спільно з іншими органами державної виконавчої влади пропозицій щодо формування державної політики у сфері національних відносин та міграції населення і організація роботи щодо її реалізації.

22 червня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про створення органів міграційної служби в Україні».

З прийняттям у грудні 1993 р. Закону «Про біженців», який став першим з пакету суто міграційних нормативних актів, повноваження Міністерства були конкретизовані і дещо розширені (ст.5). Обумовивши те, що центральним органом державної виконавчої влади, який координує взаємодію інших органів влади при вирішенні всіх питань, пов’язаних з проблемами біженців, є Міністерство України у справах національностей та міграції (ст.5), Закон також визначив повноваження інших органів влади щодо біженців (ст.7).

Так, Державний комітет України у справах охорони державного кордону, Прикордонні війська України перешкоджають незаконному перетинанню державного кордону України, в установленому порядку затримують осіб, які незаконно його перетнули, а також організовують прийняття заяв про надання статусу біженців [4; 3].

Служба безпеки України та її органи на місцях у межах своєї компетенції вживають заходів для виявлення серед осіб, які порушили клопотання щодо надання статусу біженця, таких, яким останній не надається.

МВС України реєструє біженців, у межах своєї компетенції вживає необхідних заходів для виявлення осіб, яким він не надається. Міністерство праці України надає, по можливості, допомогу в тимчасовому працевлаштуванні біженців.

Проведені в 1994-1997 pp. неодноразові реорганізації Міністерства України у справах національностей та міграції призвели до погіршення його діяльності. Поширення управлінських функцій Міністерства на сферу релігії і церкви у 1994 р. змінило пріоритети його діяльності, значно послабило можливості розвитку міграційної служби.

У 1996 р. відбулася наступна реорганізація Міністерства.20 березня 1996 р. Указом Президента України затверджено Положення про Міністерство України у справах національностей та міграції, а 26 липня 1996 р. Міністерство ліквідовано і утворено Державний комітет України у справах національностей та міграції [7; 36].

Утворення названого Державного комітету ще більше обмежило можливості впливу державних органів на регулювання міграційних процесів. Замість планованого, за первинною концепцією, розвитку Департаменту міграції в єдину державну міграційну службу відбулася його ліквідація і розпилення функцій управління міграційними процесами.

Нині сфера регулювання міграції перебуває у компетенції більше десяти відомств і не має єдиної чіткої координації. Не завершено, розпочате у 1994 p., формування правової законодавчої бази регулювання міграції та відповідних адміністративних органів.

Аналіз міграційної ситуації в Україні показує, що вона розвивається набагато швидше ніж органи, які повинні її регулювати. За таких умов все очевиднішою стає загроза того, що ситуація може вийти з-під контролю.

4 серпня 2000 р. постановою Кабінету Міністрів України № 1236 затверджене Положення про Державний департамент у справах національностей і міграції. Як зазначено у його ст.1, Державний департамент є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінюсту і підпорядковується йому.

Україна фактично лише починає формувати своє міграційне законодавство. На цьому етапі особливо важливо проаналізувати і врахувати відповідний міжнародний досвід. Важливою складовою міграційної політики України має бути міжнародне співробітництво, врахування загальносвітових тенденцій регулювання міграційних процесів [8; 58].

За останні 10-15 років у світі спостерігається нечуване збільшення міграційних потоків. За останніми оцінками ООН, Україна перебуває у першій п’ятірці держав, що приймають найбільше мігрантів (близько 7 мільйонів чоловік). Через два роки наша держава буде зобов’язана (згідно з ратифікованою Верховною Радою у січні 2008 року Угодою з Європейським Співтовариством про реадмісію осіб) приймати усіх іноземців (громадян третіх країн) та осіб без громадянства, які з її території потрапили до ЄС. Така ситуація викликає велике занепокоєння.

12 березня Уповноважений узяла участь у роботі круглого столу в Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин на тему: «Оптимізація системи державного управління у сфері міграції. Доцільність створення єдиного органу виконавчої влади з питань міграції». В ході дискусіє, омбудсмен висловила думку, що Україна, яка по суті є «східними воротами» до країн Євросоюзу для мігрантів з Азії, Африки та СНД, не готова ефективно протистояти викликам сьогодення у сфері міграції. На її переконання, сьогодні в Україні бракує політичної волі для створення потужної міграційної служби, основним завданням якої має бути, зокрема, розробка і реалізація міграційної політики держави, координація дій різних міністерств і відомств у сфері міграції, аналіз міграційної ситуації та кількісного і якісного складу міграційних потоків, поточне і перспективне планування з огляду на стан і перспективи розвитку міграційної ситуації тощо.

Учасники круглого столу практично погодилися з пропозицією омбудсмана про необхідність створення єдиного державного органу виконавчої влади з питань міграції зі спеціальним статусом, але розійшлися у думках щодо того, як це робити — одразу створювати самостійну міграційну службу, чи поступово. Наразі домовилися про співпрацю Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин з Урядом, за підтримки омбудсмена [8; 59].

Слід нагадати, що в червні 2007 року президент України видав Указ № 657, у якому є доручення щодо розробки концепції державної міграційної політики та створення Міграційної служби України. В січні 2008 року Ніна Карпачова внесла пропозиції до проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України серед яких була пропозиція доповнити перелік зобов’язань Уряду пунктом про утворення в Україні Державної міграційної служби — спеціалізованого органу у справах міграції, статус якого закріпити в Законі України «Про основні засади державної міграційної політики України».28 лютого 2008 року омбудсмен направила подання до президента України у якому знову наголошувала на необхідності створення Державної міграційної служби та виробленні чітких засад державної міграційної політики для надійного захисту прав мігрантів.

Розроблення проекту Закону України «Про державну міграційну службу в Україні» [6] обумовлено необхідністю визначення статусу державної міграційної служби в Україні, її функцій та правових основ діяльності.

Законопроектом передбачено, що державна міграційна служба — державний орган, метою діяльності якого є забезпечення реалізації державної політики у сферах міграції та громадянства діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

До системи органів державної міграційної служби належатимуть: Державна міграційна служба України, як центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, та підпорядковані їй головні управління (управління) державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління (відділи) державної міграційної служби в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. Проектом передбачено, що до складу Державної міграційної служби України належатимуть відповідні працівники дипломатичних представництв України за кордоном, а до складу органів державної міграційної служби в районах, містах, районах у містах — відповідні пости міграційного контролю на кордоні, зонах прикордонного контролю.

Законопроект передбачає визначає: основні завдання державної міграційної служби; законодавство, яким керуються органи державної міграційної служби; систему органів державної міграційної служби; статус органів державної міграційної служби; функції Державної міграційної служби України; функції органів державної міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах; права органів державної міграційної служби; порядок застосування зброї і спеціальних засобів службовими особами органів державної міграційної служби; порядок проходження служби в органах міграційної служби; правовий і соціальний захист особового складу державної міграційної служби; відповідальність службових осіб державної міграційної служби; матеріальне і соціально-побутове забезпечення службових осіб державної міграційної служби; фінансування органів державної міграційної служби; контроль і нагляд за діяльністю державної міграційної служби [6].

За ст.7 законопроекту Державна міграційна служба України повинна реалізовувати такі функції:

1) забезпечує виконання та здійснює контроль за виконанням законодавства про громадянство та міграцію, зокрема, щодо правового статусу іноземців, біженців та осіб, що отримали притулок в Україні, еміграції, імміграції, трудової міграції, паспортизації, реєстрації фізичних осіб тощо та здійснення контролю за його дотриманням, при цьому: приймає рішення про надання, втрату, позбавлення статусу біженця, територіального (гуманітарного) захисту в Україні; готує та вносить на розгляд Комісії при Президентові України з питань громадянства документи з приводу набуття/припинення громадянства, а також Комісії при Президентові України з питань притулку — з приводу надання/позбавлення притулку в Україні; забезпечує реєстрацію, перереєстрацію та облік громадян України, іноземців та осіб без громадянства за місцем проживання/перебування, а також видачу, відповідно до законодавства, цим особам паспортних та інших документів, що посвідчують статус відповідної особи, надають їй право на проживання або перебування на території України, в’їзду в неї та виїзду за її межі тощо; забезпечує реєстрацію та облік осіб, що перетинають державний кордон України, а також їх паспортних документів; організовує роботу щодо визначення в установленому порядку квоти імміграції на календарний рік; забезпечує ідентифікацію іноземців та осіб без громадянства; приймає рішення про скорочення терміну перебування іноземця або особи без громадянства в Україні, заборону в’їзду в Україну цих осіб, а також про їх видворення з України, у встановленому законодавством порядку, здійснює організаційні заходи пов’язані з видворенням; забезпечує видачу іноземцям та особам без громадянства, документів, які дають підстави для отримання в’їзних віз; здійснює управління у сфері трудової міграції, реалізує розпорядчо-дозвільні повноваження у цій галузі; забезпечує державний нагляд за дотриманням умов трудової діяльності працівників-мігрантів в Україні, а також вживає передбачених законодавством заходів щодо дотримання прав та соціальних гарантій працюючих українських мігрантів; збирає та аналізує інформацію щодо країн походження відповідних категорій мігрантів; забезпечує контроль за дотриманням громадянами України, іноземцями, особами без громадянства та службовими особами міграційного законодавства; приймає рішення про створення пунктів розміщення відповідних категорій іноземців, осіб без громадянства, біженців, осіб, які отримали притулок в Україні, ізоляторів тимчасового утримання та забезпечує їх діяльність;

2) здійснює управління в сфері міграції, громадянства, паспортизації, реєстрації фізичних осіб, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання у цих галузях;

3) забезпечує здійснення міграційного контролю, у тому числі в пунктах пропуску через державний кордон України, перевіряє додержання встановленого режиму пропуску;

4) організовує проведення заходів щодо запобігання правопорушенням і злочинам у сфері міграції та громадянства, бере участь у їх проведенні, передає відповідним правоохоронним органам матеріали за фактами правопорушень та злочинів, якщо їх розгляд не належить до повноважень органів державної міграційної служби;

5) веде Єдину державну автоматизовану реєстраційно-паспортну систему, Єдину державну автоматизовану систему «Міграція»;

6) здійснює аналіз законодавства у сфері міграції та громадянства, статистичний облік і аналіз міграційних процесів в Україні та країнах з якими здійснюється міграційний обмін;

7) вносить у встановленому порядку пропозицій щодо формування державної політики у сфері міграції, громадянства та забезпечення її реалізації;

8) видає, у випадках передбачених законодавством, нормативно-правові акти і методичні рекомендації з питань міграції та громадянства, затверджує зразки відповідних документів;

9) відповідно до чинного законодавства України забезпечує охорону приміщень та службових осіб органів державної міграційної служби від протиправних посягань;

10) забезпечує виготовлення паспортних та інших відповідних документів;

11) здійснює заходи щодо добору, розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів для органів державної міграційної служби;

12) забезпечує висвітлення в засобах масової інформації відомостей про міграційну ситуацію в Україні та діяльність органів державної міграційної служби, роз’яснення державної міграційної політики;

13) здійснює міжнародне співробітництво з відповідними установами та організаціями іноземних держав, укладає, у встановленому законодавством порядку, міжнародні договори, забезпечує їх виконання;

14) взаємодіє з міністерствами, іншими центральними державними органами, підприємствами, установами з питань, віднесених до її компетенції;

15) організовує роботу та здійснює керівництво діяльністю органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, постів міграційного контролю, скасовує відповідні рішення цих органів, надає їм методичну і практичну допомогу [6].

Прийняття законопроекту сприятиме законодавчому визначенню статусу державної міграційної служби в Україні, її функцій та правових основ діяльності [1].

2. Міграційне право України як навчальна дисципліна

Перші відомості про регулювання міграційних процесів зафіксовано ще в давньоруських літописах. Зокрема, в договорах Київської Русі з Візантією 911 р. і 944 р. закріплена можливість взаємного надання сторонами притулку.

Певні особливості правового статусу чужинців зафіксовано також у період Київської Русі. Вони мали як певні привілеї, так і окремі обмеження. За Руською Правдою недоторканність особи іноземця забезпечувалась більше, ніж звичайної людини: за вбивство купця або «гостя» накладався такий самий штраф як за вбивство князівського урядника [3; 59].

У великому Князівстві Литовському, до складу якого входила Україна, статус іноземців характеризувався певними особливостями. Чужинці окремих національностей підлягали юрисдикції своєї країни, людям шляхетсько-боярського стану надавалось право на вільний в’їзд і виїзд з країни.

В епоху середньовіччя питання інститутів, що належали до сфери міграційного врегулювання, обумовлювалися окремими указами.

Приклади становлення інституту притулку в Україні мали місце в історії Запорізької Січі. Як зазначав Д. Яворницький, були тут і «самосбройцы польскіе», і «ускоки задунайські», й «западные люди маловедомые».

З втратою Україною державності процес становлення національних міграційних інститутів перервався.

Так само, як і в інших державах, обмеження свободи пересування на території України було тісно пов’язане із запровадженням паспортної системи. Остання на українських землях, які входили до складу Російської імперії, була серйозною перешкодою вільного пересування майже до кінця XIX ст.

Кінець XIX ст. — початок XX ст. характеризується масовим еміграційним рухом українського населення, який охопив практично всі землі. У зв’язку з цим у 1897 р. при Міністерстві внутрішніх справ створюється окреме управління із завданням займатися переселенською справою [7; 42].

Після тривалої перерви процес формування основ національного законодавства, у тому числі і в міграційній сфері, було закладено урядом Української Народної Республіки.2 березня 1918 р. прийнято закон «Про громадянство УНР» та Конституцію УНР.

Результатом поразки української національно-визвольної революції 1917-1920 pp. стала масова українська політична еміграція, пов’язана з виїздом за кордон близько 216 тис. осіб.

У Радянській Україні, яка з грудня 1922 р. стала складовою Радянського Союзу, міграція завжди обмежувалась і контролювалася. Право на свободу пересування не згадувалось ні в республіканській, ні в союзній конституціях.

Одразу після утворення СРСР (ст.7 Конституції 1924 р) закріплене єдине союзне громадянство для громадян всіх республік.

Відповідні статті про громадянство з’явилися у наступних конституціях Радянської України, проте власного закону про громадянство вона не мала.

У закритому тоталітарному суспільстві СРСР зовнішні міграційні процеси фактично не регулювались [5; 83].

У Положенні про в’їзд в СРСР і про виїзд з СРСР, затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 22 вересня 1970 p., процедури і підстави отримання дозволу на виїзд не були визначені, а ряд статей взагалі були таємними і не публікувались. До Положення вносились зміни та доповнення (1975 p., 1986 p), проте суттєвих змін так і не відбулось.

27 вересня 1988 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про заходи, спрямовані на спрощення порядку виїзду громадян СРСР за кордон», що дало можливість громадянам виїжджати в соціалістичні країни, з якими укладено угоду про безвізові поїздки, за паспортом громадянина СРСР з додатком, форма якого встановлюється МВС за погодженням з МЗС.

Отже, внаслідок тривалої ізоляції від загальносвітових тенденцій міграційне право в Україні тільки починає розвиватися і нині перебуває у стадії становлення.

Переміщення значних мас населення має як позитивні, так і негативні наслідки. До негативних належать збільшення кількості громадян іншої країни на території нашої держави і поряд з цим зменшення питомої ваги місцевого населення у загальній частині мешканців, що є реальною загрозою політичній та економічній безпеці України. Адже в результаті міграцій збільшується залежність від світогляду і трудових ресурсів чужих держав, їх, переважно, зовнішньополітичних спрямувань та орієнтацій, способу життя, національних традицій. Дані процеси не можуть бути поза політикою держави. Розуміння цієї аксіоми призводить до наявності у системі державної внутрішньої та зовнішньої політики такого структурного елемента як міграційна політика, її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, захисту шукачів притулку, біженців, інтеграції тих, хто прибуває до України, в національне, соціально-економічне та культурне середовище проживання. Саме тоді міграційна політика об’єднує різні сфери суспільного життя, трансформує міграцію з негативного на сьогодні для України явища в інструмент збагачення держави.

Механізм реалізації міграційних законів — об’ємне, комплексне явище, яке має кілька аспектів — спеціально-юридичний, політико-правовий, соціально-психологічний» філософський тощо. Перший, що часто іменують юридичним механізмом реалізації законів, охоплює весь юридичний інструментарій, за допомогою якого забезпечується їх здійснення [7; 55].

Існуючі юридичні інститути міграційного законодавства за рівнем їх нормативного закріплення умовно можна поділити на конституційно-правові (право — громадянства, притулку, свободи пересування, імміграції тощо) та їх своєрідне продовження — галузеві правові інститути, які в рамках Конституції України встановлені поточним законодавством (право — біженців, робітників-мігрантів тощо). Визначення цими інститутами юридичних взаємовідносин, конкретизація багато в чому їх дій є певною методологічною основою розвитку і вдосконалення системи міграційного законодавства.

Важливе значення для названого законодавства мають його правові джерела, під якими розуміють ті правові форми, в яких знаходять відображення правові норми. Особливе місце тут займає Конституція України, серед основних видів є міграційні нормативно-правові акти (законодавчі і підзаконні).

Нині міграційні питання перебувають у «віданні» основних галузей публічного права — конституційного і адміністративного.

Виходячи з особливого статусу Конституції як Основного закону, потрібна, на думку проф. Є. Тихонової, насамперед, подальша конкретизація предмета його регулювання. Це є, по-перше, відносини між суспільством і державою, яка виступає як орган суспільства, політична форма його самоорганізації. По-друге, це відносини між людиною, громадянином і державою, законодавче регулювання яких спрямоване на визначення межі втручання держави у свободу людини з одночасним створенням розвиненої системи юридичних гарантій забезпечення державою й утвердження нею прав і свобод людини [7; 49].

Наданій підставі можна стверджувати, що правове регулювання міграції за допомогою права є необхідною умовою й засобом реалізації Конституції України.

Щодо адміністративного права, то воно справляє організуючий вплив на міграційні процеси, потреби функціонування і розвитку яких вимагають певного втручання держави за допомогою відповідних правових важелів.

Міграційні норми містяться в різних джерелах — юридичних актах нормативного характеру. За традицією, що склалася в нашій державі, джерела міграційного законодавства найбільш представлені підзаконними актами. У зв’язку з прийняттям Конституції потрібно науково-експертно переглянути закони України і підзаконні нормативно-правові акти, що були прийняті на виконання міграційних законів, для виявлення у них прогалин, суперечностей щодо Конституції, неякісних, неефективних правових актів з метою їх якнайшвидшого радикального оновлення, а у разі потреби — розроблення нових відповідних законів.

Початок розроблення міграційного законодавства покладено Декларацією про державний суверенітет України. У ній проголошено принцип державного регулювання міграційних процесів.

Логічно, що у незалежній Україні першим з пакету законодавчих актів, пов’язаних з міграційними процесами, прийнято саме Закон «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р.

Відповідність Закону принципам міжнародного права засвідчує наявність у ньому загальновизнаних демократичних норм. Законом визначено перелік документів, які підтверджують громадянство України (статті 5-7), а також широке коло підстав для його набуття.

Позитивні зміни нової редакції Закону стосуються репатріантів та біженців, які раніше не мали можливості набути громадянство України.

У червні 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про національні меншини в Україні», який, враховуючи склад населення та тенденції міграційних процесів, став логічним продовженням формування міграційного законодавства в Україні. Законопроект було апробовано на міжпарламентському семінарі «Меншини та міграції в Європі» в червні 1992 р. [1]

Хоча Закон «Про біженців» набув чинності з 1993 p., надання статусу біженця почалося пізніше — з 1996 р. На кінець 1998 р. такий статус надано понад 3 тис. осіб, у тому числі 2681 — з країн Азії (2353 з них афганці), 367 — з Африки і 53 — з європейських країн (дані Державного комітету в справах національностей та міграції. — К., 1998).

Черговим нормативним актом став Закон «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України», прийнятий 21 січня 1994 р.

До розроблення відповідного національного законодавства питання виїзду з України та в’їзду в неї регулювалися із застосуванням правових актів СРСР. Одразу ж після проголошення Україною незалежності прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 1991 р. № 247 «Про порядок оформлення документів на право виїзду за кордон».

Вона втратила чинність після прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 31 грудня 1992 р. № 738 «Про першочергові заходи щодо вирішення питань виїзду громадян України за кордон».

В’їзд іноземців та осіб без громадянства в Україну регулюється Законом «Про правовий статус іноземців» та Правилами в’їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074.

Вперше в українському законодавстві зафіксовано право іноземців у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Окремий розділ Закону визначає порядок вирішення питань, пов’язаних з в’їздом (виїздом) Іноземних громадян в Україну, що відповідає загальноприйнятим світовим нормам. Виходячи з практики повсякденної діяльності прикордонної та митної служб, органів внутрішніх справ і медичних закладів, а також, враховуючи міжнародний досвід, Закон визначає випадки, коли окремим іноземцям не може бути дозволено в’їзд в Україну (розд. III).

Законом встановлена відповідальність іноземців за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду через її територію та відповідальність за правопорушення. Передбачено порядок видворення іноземців з України (розд. IV) [5; 86].

В нових умовах розвитку міграційних процесів старі інститути їхнього регулювання, такі як: жорсткий паспортний режим, прописка, обмеження виїзду за кордон — втрачають своє значення. Через недостатнє законодавче врегулювання правового статусу окремих категорій мігрантів певні категорії осіб перебувають в Україні у невизначеному, фактично нелегальному становищі.

Проблема нелегальної міграції набуває загрозливих для безпеки українського суспільства розмірів і потребує відповідного правового регулювання. На порядок денний висувається завдання створення нової, більш гнучкої й оперативної структури, що має виконувати функції регулювання міграційних процесів.

Наведене посилання на законодавчі акти не є вичерпним.

Актуальним є питання розроблення і прийняття окремого закону про притулок, внесення змін до Кримінального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення.

Систематизацію законодавства слід розглядати як один із засобів поліпшення міграційно-правового регулювання, що сприятиме впорядкуванню відповідних юридичних інститутів, усуненню протиріч у змісті правових норм, вилученню застарілих та створенню нових норм права, які відповідають потребам суспільного розвитку України [3; 60].

Основними формами систематизації міграційного законодавства є інкорпорація та кодифікація. Причому інкорпорація в ряді випадків може розглядатися як проміжна, підготовча стадія до кодифікації.

Функції кодифікації виходять за межі звичайного впорядкування міграційного законодавства, це — головний шлях розвитку та вдосконалення, підвищення його рівня, культури, ефективності. Видання Міграційного кодексу втілить якісне оновлення правового регулювання міграційних процесів в Україні, забезпечить реалізацію основоположного принципу Конституції України — визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю. Крім цього, він призведе до єдиної цілісної системи міграційні норми, які забезпечать правовий вплив на суб’єктів міграційних процесів, визначатиме їхню правову поведінку в різних ситуаціях.

Нині наявність лише частково необхідних міграційно-правових норм, неповнота правового регулювання міграційних процесів об’єктивно не дозволяє створити єдиний кодифікаційний акт.

З урахуванням різноманітності суспільних відносин, які потрібно врегулювати міграційними нормами, розвитку ряду міграційно-правових інститутів, систематизацію норм доцільно здійснити еволюційно за окремими інститутами, а також поетапно, залежно від ступеня вирішеності суспільних потреб.

Щодо розроблення та прийняття Міграційного кодексу України найбільш прийнятною може бути така позиція [8; 58].

Оскільки здійснити систематизацію норм міграційного законодавства одночасно і в єдиному акті об’єктивно неможливо, пропонується поетапна їх кодифікація за окремими сферами та інститутами міграційного правового регулювання.

Кожний етап цієї роботи має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього Міграційного кодексу.

Орієнтовна структура такого кодексу повинна включити: нормативно-правове формулювання, яке застосовується з метою встановлення правової поведінки суб’єктів міграційної політики; визначення правового статусу і порядку для учасників міграційного процесу; процесуальні питання; закон про міграційні процедури; питання юридичної відповідальності тощо.

Таким чином, систематизація міграційного права сприятиме тому, що воно стане самостійною галуззю в системі законодавства України.

Міграційне право України має тісно переплітатися з міжнародним і повинно узгоджуватися з ним шляхом внесення змін до існуючої законодавчої бази і прийняття нових законів.

Подальша інтенсивність і напрями всіх міграційних потоків значною мірою будуть залежати від розвитку економічної і політичної ситуації як в Україні, так і в країнах прийому [4; 6].

Висновок

Завдяки побудові відкритого суспільства, лібералізації кордонів наша держава поступово входить до загальносвітового міграційного перебігу. На початку 90-х років у результаті значних геополітичних змін на просторах колишнього СРСР, економічної кризи України, де в попередній період міграція зводилась до «територіальної мобільності робочої сили», а еміграція прирівнювалась до зради Батьківщини, Україна опинилася віч-на-віч з масовими переміщеннями населення, їх умовно можна поділити на дві групи. До першої належать ті, що походять з минулого і є наслідком або продовженням міграційних процесів радянського періоду — зокрема, повернення репресованих і депортованих народів на історичну Батьківщину. Друга складається з компонентів, притаманних сучасним процесам, — біженці, виїзд населення у більш розвинуті та багаті країни, в першу чергу висококваліфікованих спеціалістів, приїзд іноземців в Україну на тимчасове або постійне проживання, транзитна міграція (у тому числі, від менш розвинутих країн до більш заможних), нелегальна міграція тощо. Остання виявилась гострою проблемою, складність якої обумовлена неготовністю України до її розв’язання ні законодавче, ні організаційно. Таким чином, Україна стала країною прийняття мігрантів, і в той же час такою, що породжує міграцію. Нині сфера регулювання міграції перебуває у компетенції більше десяти відомств і не має єдиної чіткої координації. Не завершено, розпочате у 1994 p., формування правової законодавчої бази регулювання міграції та відповідних адміністративних органів. Аналіз міграційної ситуації в Україні показує, що вона розвивається набагато швидше ніж органи, які повинні її регулювати. За таких умов все очевиднішою стає загроза того, що ситуація може вийти з-під контролю. Міграційне право України має тісно переплітатися з міжнародним і повинно узгоджуватися з ним шляхом внесення змін до існуючої законодавчої бази і прийняття нових законів.

Список використаних джерел

ЄС підтримує ініціативу України зі створення єдиної Державної міграційної служби // http://www.minjust.gov.ua/0/9943

Закон України «Про імміграцію» від 07.06.2001 № 2491-III // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 41, ст. 197

Мозоль А., Характеристика і аналіз міграційного законодавства та міграційних процесів в Україні // Право України. — 2001. — № 4. — С.56-62.

Мосьондз С.О. Характеристика міграційного законодавства та органів державної виконавчої влади у сфері міграції // Проблеми міграції. — 2002. — № 3. — С.2-6.

Мосьондз С.О. Сучасні тенденції становлення державної міграційної політики України // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2002. — № 4. — С.82-88.

Проект Закону України «Про державну міграційну службу в Україні» № 1327 від 08.04.2008 // http://gska2. rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1? id= &pf3511=31333

Чехович С.Б. Елементарний курс міграційного права України: Конспект лекцій: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2004. — 216 с.

Ярошенко, М. Україна — не Франція (думки з приводу міграційної ситуаціїї в Україні) / М. Ярошенко // Берегиня. — 2006. — № 4. — С.57-59.

Східноєвропейський університет економіки і менеджменту

Коледжу економіки і управління

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

З курсу Адміністративне права

Тема: Громадяни як суб’єкти адміністративного права

Черкаси 2009

Вступ

Актуальність теми. До найважливіших функцій держави, Конституція України віднесла забезпечення прав і свобод людини, соціальний, правовий та економічний захист громадян. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість державної діяльності, а їх утвердження та забезпечення є головним обов’язком держави.

Адміністративне право органічно пов’язано з виконавчою владою та державним управлінням. Воно виступає обов’язковим інструментом, за допомогою якого здійснюється реалізація державної виконавчої влади у формі державного управління, його норми є правовою основною побудови й ефективного функціонування найбільш активної та потужної державної підсистеми — апарату державного управління.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового регулювання є встановлення і регламентація таких взаємовідносин громадян, якими кожній людині має бути гарантовано реальне додержання і охорона у сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення.

Адміністративно-правовий статус України встановлюється, насамперед Конституцією, актами органів представницької влади. У формуванні й особливо в реалізації складових даного статусу прав і обов’язків значна також роль органів виконавчої влади. Уряд, міністерства, губернатори видають чимало нормативних актів, що надають визначеним категоріям осіб пільги, закріплюють процедури діяльності різних інспекцій, установлюють правила (полювання, дорожнього руху і т.д.).

Мета моєї курсової роботи полягае в тому, щоб довести яку роль відіграють громадяни, як субєкти адміністративного права.

Завдання курсової роботи полягають в тому що в ній буде розкрите такі питання:

поняття громадян, як субєктів адміністративного права;

способи набуття і втрати громадянства.

про адміністративній статус громадян

права громадян, тобто способи захисту громадян, право громадянина на адміністративну скаргу.

Об’єкт дослідження– правовий статус громадян України, законодавство України, зокрема та цого частини.

Предмет – правовий статус людини та громадянина, іноземців та осіб без громадянства. Права та обов’язки громадян, їх різновиди та зміст.

Структура – курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку літератури.

Розділ I. Характеристика громадяни як суб’єктів адміністративного права

1.1 Поняття громадяни як суб’єкти адміністративного права

Громадяни — найбільша група суб’єктів адміністративно-правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із пріоритету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність[11].

Найчастіше особа вступає у відносини з державою у сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані особі Конституцією та законами України права і свободи. Для реалізації деяких прав, свобод та виконання обов’язків важливе значення має громадянство — постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що проявляється у їх взаємних правах та обов’язках. Право на громадянство є невід’ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією.

На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство у багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина і особи, не ототожнює їх. Громадянин України має більш широкий обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном та ін.).

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статус у, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (в редакції від 16 квітня 1997 р.) та іншими законодавчими актами України[12].

Громадяни України є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших ознак. Рівноправність громадян України забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя. Усі ці конституційні положення підтверджуються законами України про власність, про підприємництво, про підприємства, про землю, про об’єднання громадян та ін. Правовий статус громадянина включає до себе:

а) основні (невід’ємні) права (або права і свободи людини і громадянина);

б) комплекс прав та обов’язків, що закріплюються Конституцією України, нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно-правовими нормами;

в) гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм їх охорони державою.

До основних прав, крім невід’ємних (на життя, здоров’я, честь, гідність та ін.), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін.

Комплекс прав та обов’язків у різних галузях виконавчої діяльності складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури та ін.

Гарантії реалізації цих прав та обов’язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.

Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності, котру складають адміністративна правоздатність та адміністративна дієздатність.

1.2 Принципи правового статусу

Правовий статус громадян формується на підставі його принципів і принципів права. Принципи правового статусу – це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. Ці принципи розглядаються в широкому та вузькому розумінні. Конституція України починає регламентацію правового статусу людини і громадянина з закріплення загальних його принципів, а також порядку їх практичного здійснення. Ці принципи проголошуються у статтях 21-24 Конституції України. До них можна віднести:

а) рівноправність громадян;

б) невичерпність і неможливість скасування прав і свобод;

в) вільний і всебічний розвиток особистості;

г) єдність прав і обов’язків;

д) неможливість вигнання громадянства і права змінити громадянство;

е) неможливість вигнання громадян за межі України; є) найвищу соціальну цінність прав людини і громадянина;

ж) користування іноземцями та особами без громадянства передбаченими законом правами і свободами;

з) додержання конституції і законів, виконання іноземними громадянами і особами без громадянства інших обов’язків, передбачених законом; і) надання іноземцям права притулку[14,133].

Конституційні права та обов’язки утворюють основу (ядро) правового статусу громадян.

Розрізнюють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку йдеться про права, пов’язані із самою людською істотою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності людини (ст.28), право на свободу та особисту недоторканність (ст.29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст.32) тощо.

Щодо прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини з суспільством, їхніми інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є[2,50].

У ст.3 Конституції України закріплено, що права та свободи людина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними[11].

Юридичних прав і свобод особи – надзвичайно багато, тому їх можна класифікувати на такі групи за сферою реалізації в суспільному житті.

Фізичні (життєві, або вітальні) чи природні, необхідні для її нормального існування і розвитку. До них можна віднести: право на життя, на свободу, на фізичну недоторканість, на безпеку, на власність і т.д. До обов’язків належить обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, а обов’язок дорослих дітей – утримувати своїх батьків, які потребують допомоги.

Особисті, немайнові (духовні), спрямовані на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи: право на ім’я, честь і гідність, національні почуття інших людей, не порушувати особистісних прав інших людей тощо.

Економічні права та обов’язки пов’язані з реалізацією прав і свобод особи у сфері виробничих відносин, підприємництва, торгівлі тощо. До них можна віднести: право на працю, на професію, на відпочинок, на власність, на оплату праці. До обов’язків належать: обов’язок чесно й добросовісно працювати, дотримуватись дисципліни праці й технології виробництва, обов’язок сплачувати податки тощо.

Політичні права та обов’язки пов’язані з участю громадян у політичному житті суспільства: наприклад, право обирати та бути обраними у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, брати участь у діяльності політичних партій і громадських рухів тощо; до обов’язків належать: парламентськими методами домагатися політичної влади, обов’язок захищати Батьківщину тощо.

Культурні права та обов’язки, пов’язані з реалізацією у сфері духовних цінностей суспільства: право на освіту та інформацію, га користування закладами культури (театри, кіно, бібліотеки, музеї, заповідники і т.ін.). Обов’язок – берегти культурні надбання народу, володіти державною мовою.

Громадянські права та обов’язки, пов’язані з правом на громадянство, вступом і виходом із громадянства. Це також право на місце проживання, пересування, в’їзд і виїзд за кордон. Обов’язок – захищати інтереси держави і суспільства. Громадянські права та обов’язки дуже тісно пов’язані з політичними, й іноді їх важко відрізнити.

Соціальні права та обов’язки пов’язані з реалізацією права на соціальний захист особи, на матеріальну допомогу, на безпечні умови праці, на пенсію тощо.

Екологічні права та обов’язки спрямовані на раціональне використання, користування дарами природи, землі, води, лісів тощо; це – право користуватися корисними копалинами, збирати гриби, ягоди, плоди в лісах. Обов’язки – берегти природу, фауну і флору, відшкодувати завдані природні збитки тощо.

Трудові права та обов’язки виникають із реалізації права на працю і укладення трудового договору. Ці права передбачено в Кодексі законів про працю, у колективному трудовому договорі, у правилах внутрішнього трудового розпорядку і статутах про дисципліну.

У Конституції також закріплено спеціальні права. До них відносять: право знати свої права і обов’язки (ст.57); право на правову допомогу, на захист (ст.59); право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст.60); право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними діями держави та її органів (ст.56); право на законність і прав осудність, гарантії законності в судовому процесі (ст.62)[15,372].

Закони про нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом.

Розділ II. Загальна характеристика способів набуття громадянства

2.1 Способи набуття громадянства

Стаття 12 Закону про громадянство України встановлює, що громадянство набувається: в результаті його признання; за народженням; в результаті прийняття в громадянство; в порядку його регістрації; через поновлення в громадянстві України; шляхом вибору (оптація); за іншими підставами, передбачені цим законом[4].

Складність усунення суперечностей політичних і класових інтересів держав, які належать до різних соціально-економічних систем, являється причиною того, що по питанням громадянства укладено мало універсальних міжнародних дговорів.

Громадянство України набувається:

за народженням;

за територіальним походженням;

внаслідок прийняття до громадянства;

внаслідок поновлення у громадянстві;

внаслідок усиновлення;

внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

внаслідок встановлення батьківства;

за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Держави в основному регламентують питання громадянства на основі регіональних угод, укладені державами, які належать до однієї соціально-економічної системи. Договори в області громадянства можна поділити на дві основних групи: договори про усунення подвійного громадянства; договори про усунення осіб без громадянства.

Першою багатосторонньою конвенцією по питаннях громадянства була Конвенція про статус натуралізованих осіб, відновлюючих своє постійне проживання в державі походження, яка була прийнята в Рио-де-Жанейро в 1906 році. Учасниками конвенції являлись 11 американських держав, включаючи США. Вона встановлює правило про те, що повернення натуралізованої особи в державу колишнього громадянства має нослідок втрати натураліації і реінтеграцію в первинній державі.

Переважна більшість людей набувають громадянство за народженням. Але поряд з цим існують і інші способи його набуття: прийняття в громадянство, поновлення в ньому, вибір громадянства. Дуже рідко громадянство набувається в результаті заключення або розторгнення браку або на інших основах.

Всі питання набуття чи втрати громадянства, у відповідності з принципом державного суверенітету, регулюються державою на їх розсуд. Але це все ж не встановлює, що вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не рахуючись з загальновизнаними принципами міжнародного права та міжнародними звичаями. Основним і найбільш поширеним засобом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Згідно загальновизнаних принципів міжнародного нрава, кожна дитина має право на громадянство.

Згідно сучасним нормам міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишатись апатридом (особою без громадянства)[4]. Філіація може здійснюватись на основі двух провідних принципів: «права крові» та «права грунту». В галузі набуття громадянства за народженням не існує ні загальновизнаних норм міжнародного права, ні однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.

2.2 Набуття громадянства України за територіальним походженням

У статті 8. про “Набуття громадянства України за територіальним походженням” говориться:

Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки, і є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України[9].

Дитина, яка народилася на території України від батьків, які є іноземцями, і набула за народженням громадянство іншої держави або держав, яке було припинене, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків або опікуна чи піклувальника.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства.

Особи, зазначені у частині першій цієї статті, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України. Якщо особи, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від них причин не можуть отримати його, або їм надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вони подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

Зобов’язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України.

Датою набуття громадянства України у випадках, передбачених цією статтею, є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов’язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Другим найбільш поширеним видом набуття громадянства являється укорінення, або набуття громадянства в порядку натуралізації. Це надання органом влади громадянства особі, яке просить про це[4].

Особи, які набули громадянства шляхом натуралізації, користуються тими ж правами і несуть ті ж обов’язки, що і інші громадяни (але в деяких країнах обмежуються їх політичні права). Воно здійснюється на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і, як правило, тягне за собою втрату громадянства, яке на даний момент є у цієї особи, набуте за народженням. Мова йде про особи, які або вже являються громадянами іноземних держав, або ж не мають громадянства, або являються особами з невизначеним громадянством. Але, все ж таки, одного волевиявлення зацікавленої особи недостатньо для набуття громадянства. Ця особа повинна відповідати умовам, встановленні для натуралізації. Критеріями дійсності натуралізації являється вручення органами, які клопочуться, справжніх документів і подання правдивих відомостей.

2.3 Набуття громадянства України за народженням

У статті 7. про “Набуття громадянства України за народженням” сказано:

Особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.

Особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.

Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження[4].

Втрата громадянства, тобто втрата правового зв’язку особи з даною державою, можлива за слідуючими підставами: внаслідок виходу з громадянства за волевиявленням особи (експобріація), вимушене позбавлення громадянства особи державою, яке було набуте за народженням (денаціоналізація), або вимушене позбавлення громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація).

Громадянство може бути також припинене на основі міжнародного договору або ж за інших підстав, передбачених відповідним законом. Громадянство України може бути припинене за різщними підставами. Головними є:

вихід з громадянства,

відміна рішення при прийняття до громадянства,

вибір громадянства (оптація).

Особливості набуття та втрати громадянства в адміністративно-правового статусі визначаються рядом спеціальних нормативних документів. Це, зокрема: Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.; Постанова Кабінету Міністрів «Про тимчасовий порядок оформлення іноземним громадянам віз для перебування в Україні» від 26 лютого 1993 р.; Закон України «Про біженців» від 24 грудня 1993 р. та інші[2,47].

Розділ III. Індивідуальні суб’єкти адміністративного права.

3.1 Адміністративно-правовий статус громадянина

Загальний адміністративно-правовий статус індивіда прийнято називати статусом громадянина. До 1992 р. усі вчені слідом за законодавцем розрізняли три різновиди громадян: громадяни України, іноземці й особи без громадянства[4] Звичайно, всередині кожної з названих родових общностей є особливості. Так, Адміністративно-правові статуси постійно проживаючих в Україні і тимчасово прибулих іноземців не ідентичні.

У залежності від ступеня зв’язаності громадянина при реалізації їм своїх прав можна розрізняти 6 ступенів (ступіней) свобод:

1. Повна свобода.

2. Свобода, пов’язана з обов’язком повідомлення суб’єктів влади (явочний порядок реалізації прав).

3. Свобода, пов’язана з обов’язком реєструвати дії.

4. Свобода, обмежена обов’язком одержувати дозвіл. Суб’єкт влади зобов’язаний розглянути заяву, відмовлення в реєстрації може бути оскаржене у судовому порядку. _

5. Свобода, обмежена дискреційними повноваженнями влади при видачі дозволів на здійснення прав[ 17, 168].

Правозастосовчі акти, прийняті на основі дискреційних повноважень, судовому оскарженню не підлягають. А оскільки вищі органи в багатьох випадках мають право скасовувати акти підлеглих їм органів тільки по мотивах законності, та й оскарження дискреційних актів в адміністративному порядку часто не має змісту.

6. Повна несвобода.

Аналізуючи законодавство останніх років, неважко простежити, як іде процес розвитку прав громадян. Свобода упевнено виходить на більш високі ступіні. Так, наприклад, право на демонстрації піднялося на другу ступінь свободи, право на підприємницьку діяльність — з 6 на 2 (3 ступінь), право займатися карате — з 5 на 1.

З погляду на механізм реалізації, можна, виділити права абсолютні (безумовні) і відносні. До абсолютного відносяться: права, якими особи користуються за своїм розсудом, а суб’єкти влади зобов’язані створювати умови і не заважати їх реалізації, захищати їх. Це, наприклад, право на адміністративну скаргу, вибір імені, працевлаштування, користування публічними бібліотеками, одержання загальної середньої освіти. Реалізація абсолютних прав залежить, головним чином чи навіть винятково, від свободи громадянина[17,113].

Відносними варто вважати такі права, для реалізації яких потрібний акт державного органа. Наприклад, наказ про призначення на посаду, ліцензія на здійснення визначеної діяльності. Свобода громадянина повинна бути опосередкована волею суб’єкта влади, актом застосування права.

Якщо взяти за основу привід (процесуальна підстава) надання (визнання) права, то можна говорити про права, що встановлюються актом суб’єкта виконавчої влади:

— визнаються, реалізуються без заяви особи, що має право (призначення стипендії, присвоєння військовослужбовцю чергового звання, речове забезпечення співробітників органів внутрішніх справ і т.д.)

— надаються (визнаються) за заявою, що суб’єкт виконавчої влади зобов’язаний задовольнити, якщо відсутні передбачені юридичною нормою підстави для відмовлення (наприклад, призначити пенсію, видати паспорт, ліцензію, прийняти відставку);

— надаються по розсуду суб’єкта виконавчої влади, що реалізує свої дискреційні повноваження (наприклад, призначення на державну посаду).

В залежності від кола осіб, яким права надаються, і основ їхнього виникнення можна розрізняти загальні і спеціальні права. Останні найчастіше є пільгами, що даються по ознаках:

а) демографічною-демографічним-соціально-демографічним (хворим, багатодітним, змушеним переселенцям і т.д.);

б) суспільно корисної діяльності (ветеранам, військовослужбовцям, Героям України, державним що служить і ін.).

По змісту розрізняються наступні групи прав громадян:

1) на участь у державному управлінні. Це права: на державну службу; на внесення пропозицій; на одержання необхідних документів і інформації у встановленій формі; організовувати, брати участь, виходити із громадських об’єднань; припиняти протиправні дії; засновувати газету й ін.;

2) на державну участь, сприяння, допомогу компетентних організацій. Мова йде, наприклад, про право одержувати платні блага, одержувати і користатися безкоштовними благами (бібліотеками й ін.), одержувати організаційну (у працевлаштуванні, наприклад), технічну, санітарно-епідеміологічну, медичну й іншу допомогу;

3) право на захист. Основні форми його реалізації — адміністративна скарга; скарга (позов до суду); захист в адміністративно-юрисдикційному провадженні; необхідна оборона (в тому числі право на газову зброю); право на допомогу недержавних організацій (колегій адвокатів, суспільств захисту прав споживачів, профспілок і ін.)[2,54].

Серед адміністративно-правових обов’язків індивідуальних суб’єктів можна виділити абсолютні і відносні.

Перші не залежать від якихось конкретних обставин, вони безумовно, покладаються на кожного (дотримання правил дорожнього руху, санітарії і т.п.). Відносні обов’язки виникають із правомірних дій спрямованих на придбання прав і користування ними (обов’язку абітурієнта, читача бібліотеки, власника автомобіля і т.д.), і правопорушень (наприклад, сплатити штраф).

3.2 Правовий, адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства

Правове становище іноземців і правове становище апатридів розрізняється дуже незначно, при першому наближенні до дослідження даного питання існуючими розходженнями можна зневажити і розглядати іноземних громадян і осіб без громадянства як єдину родову спільність: це— особи, що не є громадянами України. За загальним правилом вони користуються тими ж правами і на них покладаються ті ж обов’язки, що і на громадян України. Але є і відмінності в їхній правосуб’єктності, тому що громадянство є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особистості. Його наявність чи відсутність серйозно впливає на сукупність прав і обов’язків громадян[17,165].

Основною формою закріплення особливостей правового статусу іноземців є закон, а основною сферою, де вони встановлюються, є сфера відносин громадян з виконавчою владою. Іншими словами, найбільша кількість особливостей правового статусу іноземних громадян, осіб без громадянства закріплено адміністративно-правовими нормами, що містяться в державних законах. Всі особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян і осіб без громадянства можна по колу осіб, на яких вони поширюються, підрозділити на загальні, групові й індивідуальні.

Для всіх осіб, що знаходяться на території України, що не є її громадянами, законодавством встановлені наступні особливості праводієздатності:

1) вони не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в міліції;

2) вони не допускаються до діяльності, пов’язаної з державною таємницею;

3) на них не поширюється військовий обов’язок;

4) їх адміністративна деліктоздатність специфічна (за низку правопорушень до відповідальності можуть залучати тільки іноземців і осіб без громадянства, тільки до них може застосовуватися таке адміністративне стягнення, як виселення);

5) іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в’їжджати в Україну при наявності дозволу. Він може бути не виданий виходячи з інтересів забезпечення безпеки і за іншими підставами, встановленим законодавством;

6) вони проживають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів (посвідка на проживання, закордонних паспортів і ін.);

7) для них можуть бути встановлені обмеження в пересуванні і виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення державної безпеки, суспільного порядку, захисту прав і законних інтересів громадян;

8) по території, відкритої для іноземців, вони можуть вільно пересуватися за умови повідомлення про це ОВС чи приймаючі їх організації. Після прибуття в пункт призначення вони повинні зареєструвати своє тимчасове перебування в ОВС.

9) іноземні громадяни можуть здобувати цивільну зброю по ліцензіях, виданим ОВС на підставі клопотань представництв держав, громадянами яких вони є. Порушення термінів вивозу зброї тягне за собою її конфіскацію;

10) виїзд з України їм може бути не дозволений при наявності обставин, установлених законодавством (наприклад, якщо це суперечить інтересам державної безпеки, якщо особа залучається до кримінальної відповідальності).

В даний час правове становище іноземців і осіб без громадянства регулюється Законами «Про громадянство України», «Про біженців», «Про правове становище іноземних громадян України» і т.д[2,48].

Групові особливості адміністративно-правового становища іноземних громадян і осіб без громадянства обумовлені багатьма обставинами: часом перебування в Україні, метою перебування (туризм, навчання, службові справи, пошуки притулку й ін.), з якої країни прибув іноземець і т.д.

За часом перебування на території України всіх іноземних громадян і осіб без громадянства можна поділити на:

— постійно проживаючих;

— тимчасово перебувають;

— проїжджаючих через територію України транзитом. Для постійного проживання необхідний дозвіл органа внутрішніх справ. Заяви про видачу такого дозволу подаються особами, що проживають за кордоном, у консульські служби, а іноземцями, що тимчасово перебувають в Україні, безпосередньо в ОВС.

Основний документ, що засвідчує особистість постійно проживаючого іноземця чи особи без громадянства, — посвідка на проживання. Вона видається ОВС негромадянам України, що досягли 16-літнього віку, на термін дії їхніх закордонних паспортів, але не більше ніж на 5 років. Іноземним громадянам, що досягли 45-літнього віку, посвідка на проживання видається на весь термін дії їхніх закордонних паспортів, а особам без громадянства — безстроково. Якщо іноземець протягом року з дня закінчення терміну дії свого закордонного паспорта не пред’явить нових чи справжніх документів, йому видається посвідка на проживання для особи без громадянства[7].

Особи, що бажають одержати статус біженця, зобов’язані негайно після прибуття звернутися з клопотанням в орган міграційної служби, а при його відсутності — в орган виконавчої влади. У випадку реєстрації клопотання особа одержує направлення на тимчасове поселення. Йому забезпечується проїзд і провіз багажу до місця тимчасового поселення, проживання і користування комунальними послугами. Вона вправі одержувати харчування, медичну допомогу, грошову допомогу.

Рішення про визнання особи біженцем приймається органом міграційної служби, і йому видається посвідчення відповідного зразка.

Тимчасово прибулі в Україну особи, що не є громадянами України, проживають по своїх закордонних паспортах. Після прибуття в пункт призначення закордонні паспорти протягом трьох діб подаються на реєстрацію. Від реєстрації звільнені дипломати, туристи, що роблять круїзи, члени екіпажів морських і повітряних судів і ряд інших осіб, названих у законі. Запис про реєстрацію провадиться по місцеві первісного перебування громадян.

Особливий термін реєстрації встановлюється відповідно до Положення про залучення і використання в Україні іноземної робочої сили, На підставі дозволу про залучення іноземних робочих термін реєстрації визначається до одного року, а в окремих випадках допускається його продовження ще до одного року. Іноземний громадянин (крім постійно проживаючим, визнаним біженцем, що одержав притулок), що в’їхав в Україну з метою здійснення професійної діяльності, може працювати за наймом тільки при наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого на його ім’я на підставі отриманого роботодавцем дозволу.

Видача підтверджень на право трудової діяльності іноземним громадянам, що здійснюють роботу за наймом у роботодавця, в межах встановлених дозволом, чисельності залученої іноземної робочої сили, провадиться територіальними органами міграційної служби України за поданим роботодавцем клопотанням, при наявності згоди іноземного громадянина[13,168].

Залучення іноземних громадян з числа висококваліфікованих фахівців здійснюється без оформлення дозволу у випадках наймання роботодавцями для роботи на підприємствах з іноземними інвестиціями, що діють на території України, на посаді керівників підприємств, їх заступників, керівників підрозділів.

Таким чином, встановлений наступний порядок прийняття іноземних громадян, що тимчасово знаходяться в Україні, на роботу:

— роботодавець повинний звернутися в міграційну службу й одержати дозвіл на прийом на роботу визначеного числа іноземних громадян;

— на підставі отриманої квоти роботодавець просить міграційну службу видати підтвердження конкретній особі на право працювати за наймом;

— після одержання підтвердження роботодавець вправі прийняти конкретного іноземця на роботу. Особисті і службові автотранспортні засоби іноземних громадян, що прибули в Україну на термін до 6 місяців, ставляться на облік у митних органах, а ввезені на термін більш 6 місяців реєструються в ДАІ.

Важливою особливістю адміністративно-правового статусу особи, що не має українського громадянства і тимчасово знаходиться в нашій країні, є обов’язок виїхати з України після закінчення визначеного йому терміну перебування. Термін перебування може бути скорочений, якщо: 1) відпали підстави для подальшого перебування іноземного громадянина; 2) він порушує законодавство про правове положення іноземних громадян[6].

В даний час ще діють Правила транзитного проїзду іноземних громадян. Транзитний проїзд через Україну повітряним, залізничним і морським транспортом осіб, що не є її громадянами, дозволяється при наявності документів дійсних для в’їзду в суміжну державу і відповідних проїзних документів.

Транзитний проїзд на легкових автомобілях, а також здійснення міжнародних транзитних автоперевезень провадяться на основі міждержавних угод при наявності документів, що дають право на в’їзд у суміжну державу. Транзитні візи видаються, як правило, без права зупинки. Безвізовий транзит дозволяється при наявності міжурядових угод про безпересадочні переліти через територію України.

У прикордонний пункт виїзду іноземні громадяни й апатриди прибувають по встановлених маршрутах із зупинками в пунктах, названих у транзитних візах. Автомобільний транзит здійснюється по дорогах, відкритим для міжнародного повідомлення. Бажаючі змінити маршрут проходження зобов’язані одержати на це дозвіл ОВС. Там же варто одержати дозвіл на перебування в Україні, якщо громадянин зробив змушену зупинку на термін більш доби. За дозволом в останньому випадку потрібно звернутися протягом наступної доби з моменту зупинки.

Висновок

Громадяни — найбільша група суб’єктів адміністративно-правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами й свободами інших учасників правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей.

Суспільне перетворення, що відбувається в нашій країні, привело до зміни адміністративно-правового статусу особистості. Отже, зараз людина, його права і свободи є вищою цінністю, а закон «служить головним гарантом ». І все-таки характеристика загального адміністративного статусу громадян не була дана. Відповідно до багатьох фактів їхнім логічним завершенням став адміністративно-правовий статус і види адміністративно-правових статусів, що визначають правомірну поведінку громадян.

Громадянин України має ширший обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном тощо).

Адміністративно-правовий статус громадянина — комплекс прав і обов’язків громадян, закріплених нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов’язків (охорона законом і механізм захисту органами держави й місцевого самоврядування). Правове положення громадян визначається обсягом і характером адміністративної правосуб’єктності.

Адміністративно-правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. та іншими законодавчими актами України. Адміністративно-правовий статус громадянина України встановлюється обсягом і характером його адміністративної правосуб’єктності, яку становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність. Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб’єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового характеру. Адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру.

Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов’язків цих суб’єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов’язки, що й на громадян України. Відмінності пов’язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи. Правосуб’єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території. Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. а також міжнародними угодами. Статус осіб, які не мають громадянства, але перебувають на території України, визначає законодавство України. Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов’язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов’язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в’їзду та виїзду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов’язків, що становлять групу виключних прав і обов’язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

Право на захист є найважливішим, природним, невід’ємним правом громадянина, а держава його легалізує, тобто формулює, уточнює обсяги, закріплює процедуру реалізації, внаслідок чого воно стає регульованим законом, юридичним правом. Створення скоординованої системи гарантій особистих прав громадян – необхідна умова становлення держави. Основною гарантією прав громадян є діяльність існуючих у країні спеціальних організаційно-правових інститутів. Вони функціонують як зі своєї ініціативи, так і в зв’язку з надходженням до них звернень громадян.

Література

Бахрах Д.Н., “Адміністративне право”, М.: Норма, 2007. – 620c.

Битяк Ю.П. “Адміністративне право України”- Харків „Право”.2001. – 527с.

Гончарук С.Т. “Суб’єкти Адміністративного права” Київ, — 1998. – 205с.

Закон України “Про громадянство України”

Закон України “ Про національні меншини” від 25 червня 1992р.

Закон України “Про біженців” від 24 грудня 1993 р.

Закон України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р.

Закон України “Про звертання громадян” від 2 жовтня 1996 р.

Закону України “Про правонаступництво України”

Кодекс України “Про адміністративні правопорушення”.

Конституція України 28 червня 1996 р.

Конституція України //Відомості Верховної Ради України. 1997. № 23.

Колпаков В. “Адміністративне право України” — Київ, — 1999. – 520с.

Колодій А.М., Олійник А.Ю. ”Права людини і громадянина в Україні”: Навч.посіб. – К. Юрінком-Інтер, 2004. – 336с.

Котюк В.О. “Загальна теорія держави і права”:Навч.посібник – К.: Атака. – 2005. – 593 с.

Олексієв С.С. М.1989. “Загальні дозволи та загальні заборони в радянському праві”, — Москва. – 1998. – 460с.

Прудников А.С., Андриамин Х.А.“Адміністративно-правове забезпечення прав і свобод людини і громадянина”. Москва, — 1998. — 560с.

Смірнов А.В. “Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства”, — Москва. — 1995. – 240с.

Ковалишен І. “ Правовий статус біженців в Україні , як вид правового статусу іноземця“ //Право України. — 2001.- №10. – С. 38-42

Федеральное государственное образование учреждение высшего профессионального образования «СибАГС» при Российской Академии Государственной Службы

Кафедра теории и истории государства и права

Курсовая работа по Информационному праву

Тема: Правовая охрана и защита прав и законных интересов человека, общества, государства от воздействия непристойной информации

Выполнила: студентка 3-го курса, гр.409

Гасанова Р.Ч.

Проверил: Годованный А.В.

Новосибирск 2007

Содержание

Введение

1. Сущность непристойной информации особенности ответственности

1.1. Роль информации в жизни личности, общества, государства. Информационное общество. Стадии становления

1.2. Характеристика непристойной информации

1.3. Ответственность за распространение непристойной информации

2. Защита детей от непристойной информации

Заключение

Список литературы

Введение

Тема данной работы: правовая охрана и защита прав и законных интересов человека, общества, государства от воздействия непристойной информации.

Актуальность:

Разработка и реализация в Российской Федерации программ вхождения в мировое информационное общество является одной из основных задач, от решения которой зависит будущее в XXI веке. Формируется новая среда жизни людей, в которой осуществляются многочисленные виды деятельности, в результате чего, возникают разнообразные проблемы. Одной из таких проблем, как отметил Президент Российской Федерации В.В. Путин, является проблема информатизации и права: «Россия сталкивается с серьезными внешними проблемами. Наша страна вовлечена во все мировые процессы, включая экономическую глобализацию. Мы не имеем права «проспать» и разворачивающуюся в мире информационную революцию».

Одна из характеристик особенностей современного этапа мирового научно-технического прогресса связана с глобальной информационной революцией -стремительным развитием и повсеместным внедрением новейших информационных технологий и глобальных средств телекоммуникаций.

Проникая во все сферы жизнедеятельности государств, информационная революция расширяет возможности развития международного сотрудничества, формирует главное информационное пространство, в котором информация приобретает свойства ценнейшего элемента национального достояния, его стратегического ресурса.

Вместе с тем, становится очевидным, что наряду с положительными моментами такого процесса создается и реальная угроза использования достижений в информационной сфере, в целях, не совместимых с задачами поддержания мировой стабильности и безопасности, соблюдением принципов суверенного равенства государств, мирного урегулирования споров и конфликтов, неприменения силы, невмешательства во внутренние дела, уважения прав и свобод человека.

Нынешний этап развития информационных технологий характеризуется возможностью информационного воздействия на индивидуальное и общественное сознание, вплоть до угрозы информационных войн, в результате чего неизбежным противовесом свободы информации становится проблема информационной безопасности, что лишний раз подтверждает необходимость надлежащей защиты прав и законных интересов человека, общества и государства в данной области.

Причины этого кроются как в возрастающей зависимости человека и общества от информации, так и в реализации экономических и политических интересов с использованием информационных технологий, в том числе деструктивного порядка.1 Путин В.В. Послание Федеральному Собранию РФ // Российская газета, май. 2003. www.rg.ru.В этой связи актуализируется проблема борьбы с воздействием вредной информации в условиях информационного общества.Необходимо отметить, что в российской правовой науке, в том числе в области информационного права, проблемы регулирования информационных отношений разрабатываются давно в трудах А.Б. Агапова, Ю.М. Батурина, И.Л. Бачило, А.Б. Венгерова, Д.А. Керимова, В.А. Копылова, В.Н. Кудрявцева, А.В. Морозова, М.М. Рассолова, М.А. Федотова, В.Д. Цыганкова.Однако отдельных монографических исследований вредной информации в условиях информационного общества мало. В опубликованных работах недостаточно освещаются различные аспекты правового регулирования воздействия вредной информации, проблемы защиты от нее, особенности предотвращения преступлений и иных правонарушений в исследуемой сфере, а также совершенствования законодательства в области информационной безопасности. Это обстоятельство подчеркивает актуальность научного исследования теоретико-правовых аспектов вредной информации в информационном обществе, а также выработки действенных способов защиты от ее воздействия.

Объектом исследования выступают общественные отношения, складывающиеся в процессе воздействия вредной информации, направленные на обеспечения информационной безопасности Российской Федерации.

Предметом исследования являются средства и механизмы воздействия вредной информации и борьбы с этим видом информации в России.

Цель работы: рассмотреть и проанализировать основные особенности гражданско-правовой защиты от непристойной информации.

Задачи работы:

Рассмотреть сущность непристойной информации

Изучить способы защиты от непристойной информации.

Сформулировать выводы по проблеме.

Методы исследования: сравнительно-правовой, анализ нормативно-правовых актов и литературы, библиографический.

1. Сущность непристойной информации ОСОБЕННОСТИ ответственности

Роль информации в жизни личности, общества, государства.

Информационное общество. Стадии становления

Информация в истории развития цивилизации всегда играла определяющую роль и служила основой для принятия решений на всех уровнях и этапах развития общества и государства. В истории общественного развития можно выделить несколько информационных революций, связанных с кардинальными изменениями в сфере производства, обработки и обращения информации, приведших к радикальным преобразованиям общественных отношений. В результате таких преобразований общество приобретало в определенном смысле новое качество1.

Первая информационная революция связана с изобретением письменности, что привело к гигантскому качественному и количественному скачку в информационном развитии общества. Появилась возможность фиксировать знания на материальном носителе, тем самым отчуждать их от производителя и передавать от поколения к поколению.

Вторая информационная революция (середина XVI в.) вызвана изобретением книгопечатания (первопечатники Гуттенберг и Иван Федоров). Появилась возможность тиражирования и активного распространения информации, возросла доступность людей к источникам знаний. Эта революция радикально изменила общество, создала дополнительные возможности приобщения к культурным ценностям сразу больших слоев населения.

Третья информационная революция (конец XIX в.) обусловлена изобретением электричества, благодаря которому появились телеграф, телефон, радио, позволяющие оперативно передавать и накапливать информацию в значительных объемах. Следствие этой революции — повышение степени распространяемости информации, повышение информационного «охвата» населения средствами вещания. Повысилась роль средств массовой информации как механизмов распространения сообщений и знаний на больших территориях и обеспечения ими проживающих на них граждан, повысилась доступность членов общества к сообщениям и знаниям. Существенно возросла роль информации как средства воздействия на развитие общества и государства, появилась возможность оперативного общения людей между собой.

Четвертая информационная революция (середина XX в.) связана с изобретением вычислительной техники и появлением персонального компьютера, созданием сетей связи и телекоммуникаций. Стало возможным накапливать, хранить, обрабатывать и передавать информацию в электронной форме. Возросли оперативность и скорость создания и обработки информации, в памяти компьютера стали накапливаться практически неограниченные объемы информации, увеличилась скорость передачи, поиска и получения информации2.

Сегодня мы переживаем пятую информационную революцию, связанную с формированием и развитием трансграничных глобальных информационно-телекоммуникационных сетей, охватывающих все страны и континенты, проникающих в каждый дом и воздействующих одновременно и на каждого человека в отдельности, и на огромные массы людей. Наиболее яркий пример такого явления и результат пятой революции — Интернет. Суть этой революции заключается в интеграции в едином информационном пространстве по всему миру программно-технических средств, средств связи и телекоммуникаций, информационных запасов или запасов знаний как единой информационной телекоммуникационной инфраструктуры, в которой активно действуют юридические и физические лица, органы государственной власти и местного самоуправления. В итоге неимоверно возрастают скорости и объемы обрабатываемой информации, появляются новые уникальные возможности производства, передачи и распространения информации, поиска и получения информации, новые виды традиционной деятельности в этих сетях.

Мы являемся свидетелями существенного повышения роли и места информации в жизни личности, общества, государства, воздействия информации на развитие личности, общества, государства. Информация сегодня превратилась в мощный реально ощутимый ресурс, имеющий даже большую ценность, чем природные финансовые, трудовые и иные ресурсы. Информация стала товаром, который продается и покупается. Информация превратилась в оружие, возникают и прекращаются информационные войны. Активнейшим образом развивается и входит в нашу жизнь трансграничная информационная сеть Интернет.

Все это серьезно трансформирует жизнь личности, общества, государства. Цивилизация в целом и каждый из нас. в частности, находимся в стадии формирования общества нового типа — информационного общества. Это общество все еще непонятно для многих. Социальная система и право как один из основных регуляторов этой системы существенно отстают от темпов развития информационного общества, от непостижимых скоростей наступления на нас новых информационных технологий и всемирной паутины Интернет — (строительного материала» информационного общества.

Что же такое информационное общество? В соответствии с концепцией 3. Бжезинского, Д. Белла, О. Тоффлера, поддерживаемой и другими зарубежными учеными, информационное общество — разновидность постиндустриального общества. Рассматривая обществе иное развитие как «смену стадий*, сторонники этой концепции информационного общества связывают его становление с доминированием «четвертого», информационного сектора экономики, следующего за тремя известными секторами — сельским хозяйством, промышленностью и экономикой услуг. При этом они утверждают, что капитал и труд, как основа индустриального общества, уступают место информации и знаниям в информационном обществе.

Информационное общество — общество особое, не известное истории. Дать его определение трудно, однако можно перечислить основные особенности и характеристики:

наличие информационной инфраструктуры, состоящей из трансграничных информационно-телекоммуникационных сетей и распределенных в них информационных ресурсов как запасов знаний;

массовое применение персональных компьютеров, подключенных к трансграничным информационно-телекоммуникационным сетям (ТИТС). Именно массовое, иначе это не общество, а совокупность отдельных его членов;

подготовленность членом общества к работе на персональных компьютерах и в трансграничных информационно-телекоммуникационных сетях;

новые формы и виды деятельности в ТИТС или в виртуальном пространстве (повседневная трудовая деятельность в сетях, купля-продажа товаров и услуг, связь и коммуникация, отдых и развлечение, медицинское обслуживание и т.п.);

возможность каждому практически мгновенно получать из ТИТС полную, точную и достоверную информацию;

практически мгновенная коммуникация каждого члена общества с каждым, каждого со всеми и всех с каждым (например, «чаты» по интересам в Интернет);

трансформация деятельности средств массовой информации (СМИ), интеграция СМИ и ТИТС, создание единой среды распространения массовой информации — мультимедиа;

отсутствие географических и геополитических границ государств — участников ТИТС, «столкновение» и «ломка» национальных законодательств стран в этих сетях, становление нового международного информационного права и законодательства.

Типичный пример информационной инфраструктуры такого информационного общества — Интернет. Сегодня Интернет активно заполняет информационное пространство во всех странах и на всех континентах и является основным и активным средством формирования информационного общества.

Существует две оценки объемов информационного наполнения Интернет. По одним данным (контролируемый Интернет) на начало 2000 г. в Интернет насчитывалось более I млрд. документов на 4 млн. серверов, по другим данным («невидимый» или «глубокий» Интернет) в нем содержится более 550 млрд. документов. В целом же объемы информационных ресурсов растут в Интернет экспоненциально.

США и Европа идут в информационное общество несколько разными путями3.

США были своего рода пионером в формировании основ практического осуществления информационной инфраструктуры — технологической основы информационного общества. В 1993 г. правительство США выпустило доклад с планами развития национальной информационной инфраструктуры (НИИ) (Agenda for Action). Для изучения проблем, связанных с построением НИИ, была создана Рабочая группа по Информационной Инфраструктуре (Information Infrastructure Task Force).

В специально подготовленном докладе были рекомендованы основные принципы формирования информационного общества: поощрение частных инвестиций; концепция универсального доступа; помощь в технологических инновациях; обеспечение интерактивного доступа; защита личной жизни, безопасности и надежности сетей; улучшенное управление спектром радиочастот; защита прав интеллектуальной собственности; координация государственных усилий; обеспечение доступа к государственной информации. В соответствии с этим докладом США взяли курс на строительство информационной супермагистрали как технологического средства, позволяющего каждому найти информацию, развлечение себе по вкусу, и которая определяется как совокупность всех технологий, связанных с производством, обработкой, хранением и распространением информации, будь то телевидение, компьютерные сети, спутниковое вещание, коммерческие онлайновые компании.

Доклады рабочих групп, призванных изучать связанные с этими процессами проблемы, посвящены гуманитарным темам — здравоохранению, образованию, сохранению неприкосновенности личной жизни и информации, охране прав интеллектуальной собственности и т.п. С учетом глобального характера происходящих под воздействием информационных и телекоммуникационных технологий изменений инициатива из национальной постепенно перерастает в глобальную.

В Европе также уделяется серьезное внимание формированию информационного общества. Разработана стратегия вхождения Европы в информационное общество, подготовлены и реализуются рекомендации по вхождению в него.

Резолюции и документы Совета Европы посвящены разным аспектам становления информационного общества в европейских странах. Европейская комиссия в феврале 1995 г. учредила Форум для обсуждения общих проблем становления информационного общества. 128 его членов представляют пользователей новых технологий, различные социальные группы, поставщиков содержания и услуг, сетевых операторов, государственные и международные институты. Цель работы Форума — проследить процесс становления информационного общества в таких областях, как воздействие на экономику и занятость; создание социальных и демократических ценностей в «виртуальном сообществе»; воздействие на общественные, государственные службы; образование, переквалификация, обучение в информационном обществе; культурное измерение и будущее СМИ; устойчивое развитие, технология и инфраструктура.

Обращается внимание на то, что если Европа не сможет быстро и эффективно адаптироваться к условиям информационного общества, ее ждет потеря конкурентоспособности перед лицом США и азиатских экономик, а также социальное отчуждение внутри европейского сообщества. Проблемы развития информационного общества представлены в первом ежегодном докладе Форума «Сети для людей и сообществ».

Практически каждая из стран Европы имеет программу, посвященную формированию национальной политики в деле построения информационного общества, причем эта политика воспринимается не как лань моде, а как императив, невыполнение которого чревато потерей конкурентоспособности всей страны, сравнительным снижением уровня жизни, потерей темпов развития и отбрасыванием с передовых экономических, торговых, технологических позиций.

Если рассматривать проблему формирования информационного общества в целом, то специфика современного момента выражается в том, что дальнейший прогресс информационных и теле коммуникационных технологий зависит не столько от прорывов собственно в технологиях, сколько от того, насколько быстро будут приспособлены к новым реалиям старые нормы, регулирующие традиционно разные сектора, — телекоммуникации, телевидение и иные средства массовой информации. Наиболее квалифицированным ответом на новые требования, предъявляемые к регулированию информационной сферы, представляется новый закон о телекоммуникациях в США, подписанный в феврале 1996 г.

1.2. Характеристика непристойной информации

Общественная опасность преступления заключается в подрыве общественной нравственности, нормального физиологического, психического, морально-нравственного развития детей.

Основной состав преступления описан в ч. 1, а квалифицированный состав закреплен в ч. 2 коммент. статьи. Оба состава выражают общественно опасные деяния, относящиеся к категории тяжких преступлений.

Основным объектом преступного посягательства является нравственное здоровье общества. Дополнительный объект — нормальное физиологическое, психическое, морально-нравственное развитие несовершеннолетнего лица.

В качестве предметов посягательства выступают материалы или предметы с порнографическими изображениями несовершеннолетних лиц.

Материалами с порнографическими изображениями несовершеннолетних могут быть признаны литературные сочинения, кино- и видеофильмы, театральные постановки или представления и т.д.

В числе предметов с порнографическими изображениями несовершеннолетних можно выделить продукты живописи, ваяния, фотоработы и т.п. (например, картины, рисунки, скульптуры, фотографии, слайды, фрески).

Порнография (от греч. pornos — развратник, grapho — пишу) — вульгарно-натуралистическое, откровенно скабрезное, грубое, низменное, циничное изображение половых отношений в литературном, изобразительном, театральном, кинематографическом и пр. искусстве.

Объективная сторона составов преступления выражается в форме действия: а) изготовлении, б) хранении, в) перемещении через Государственную границу РФ, г) публичной демонстрации, д) рекламировании материалов или предметов с порнографическими изображениями заведомо несовершеннолетних; а также е) привлечении заведомо несовершеннолетних в качестве исполнителей для участия в зрелищных мероприятиях порнографического характера.

Изготовление материалов или предметов с порнографическим изображением несовершеннолетних — создание новых или конструирование единого из отдельных имеющихся частей соответствующих материалов (предметов). См. также п. 5 коммент. к ст. 242.

Хранение материалов или предметов с порнографическим изображением несовершеннолетних заключается в их нахождении во владении виновного лица: при нем, в помещении, хранилище, тайнике и т.п.

Государственная граница РФ — см. п. 1.1 коммент. к ст. 322.

Перемещение материалов или предметов с порнографическим изображением несовершеннолетних через Государственную границу РФ предполагает открытое или тайное передвижение через таможенную границу РФ или помимо ее в любом направлении указанных материалов (предметов).

Публичная демонстрация материалов или предметов с порнографическим изображением несовершеннолетних состоит в показе данных материалов (предметов) неопределенному кругу лиц (через СМИ, массовые мероприятия и т.д.).

Рекламирование материалов или предметов с порнографическим изображением несовершеннолетних означает распространение сведений об указанных материалах (предметах), с тем чтобы заинтересовать людей в их содержании, а равно убедить в целесообразности приобретения этих материалов (предметов). См. также п. 6 коммент. к ст. 242.

Привлечение несовершеннолетнего в качестве исполнителя для участия в зрелищном мероприятии порнографического характера заключается в побуждении любым способом виновным лицом подростка к участию в данном мероприятии, получение на то согласия последнего и исполнении отведенной для него роли порнографического содержания.

В ч. 2 статьи 242-1 УК РФ расположены квалифицирующие признаки, заключающиеся в осуществлении преступного деяния: а) родителем или иным лицом, на которое законом возложены обязанности по воспитанию несовершеннолетнего, а равно педагогом или другим работником образовательного, воспитательного, лечебного или иного учреждения, обязанным осуществлять надзор за несовершеннолетним; б) в отношении лица, заведомо не достигшего 14-летнего возраста; в) группой лиц по предварительному сговору или организованной группой.

Родители — мать, отец (по отношению к своему ребенку — лицу, не достигшему 18-летнего возраста).

Иными лицами, на которые законом возложены обязанности по воспитанию несовершеннолетних, могут быть усыновители, опекуны, попечители.

Педагог — лицо, специально подготовленное для ведения воспитательной, образовательной (обучающей) деятельности и осуществляющее эту деятельность.

К другим работникам образовательного, воспитательного, лечебного или иного учреждения можно отнести няню, врача, директора, охранника и пр. соответствующего учреждения.

Совершение преступного деяния в отношении лица, заведомо не достигшего 14-летнего возраста, означает, что виновный убежден в малолетнем возрасте потерпевшего или обоснованно предполагает таковой, но тем не менее совершает данное преступление.

Субъективная сторона составов преступления характеризуется виной в форме умысла, причем прямого. Иными словами, виновное лицо осознает общественную опасность своего деяния и желает его совершить.

8.1. В некоторых случаях для квалификации деяния как преступления имеет значение цель посягательства: а) распространение, б) публичная демонстрация или в) рекламирование изготавливаемых, хранимых либо перемещаемых через Государственную границу РФ материалов или предметов с порнографическими изображениями несовершеннолетних лиц.

Слово «заведомо» подчеркивает, что виновное лицо убеждено в том, что в указанном материале или предмете фигурирует именно лицо, не достигшее 18-летнего (ч. 1) или 14-летнего (п. «б» ч. 2) возраста, или обоснованно предполагает данный возраст потерпевшего, судя по его словам, физическому и психическому развитию, по словам иных лиц.

Субъект преступного посягательства специальный — физическое вменяемое лицо, достигшее к моменту совершения преступления 18-летнего (совершеннолетнего) возраста. В ч. 2 коммент. статьи субъект может быть наделен другими дополнительными признаками, используемыми для совершения преступления: а) являться родителем или иным лицом, на которое законом возложены обязанности по воспитанию несовершеннолетнего (п. «а» ч. 2); б) быть педагогом или другим работником образовательного, воспитательного, лечебного либо иного учреждения, обязанным осуществлять надзор за несовершеннолетним (п. «а» ч. 2); в) участвовать в преступной группе (п. «в» ч. 2).

1.3. Ответственность за распространение непристойной информации

Выполняя взятые на себя перед международным сообществом обязательства, ВЦИК СССР 17 ноября 1935 года издал общесоюзный Закон «Об ответственности за изготовление, хранение и рекламирование порнографических изданий, изображений или торговлю ими».

Положения данного Закона уже 25 ноября 1935 года были инкорпорированы в главу восьмую Уголовного кодекса РСФСР, носившую название «Нарушение правил, охраняющих народное здравоохранение, общественную безопасность и порядок», в соответствующие разделы уголовных кодексов союзных республик. Так впервые в СССР появился уголовно-правовой запрет на порнографию.

В силу ст. 182.1 УК РСФСР 1926 года изготовление, распространение, рекламирование порнографических сочинений, печатных изданий и иных предметов, а также торговля ими, хранение с целью продажи или распространения влекли лишение свободы до 5 лет, с обязательной конфискацией порнографических предметов и средств их распространения.

Если учесть, что на основании ст. 137 УК РСФСР за умышленное убийство без отягчающих обстоятельств виновному полагалось не более восьми лет лишения свободы, то наказывать распространителей порнографии авторы УК РСФСР собирались весьма сурово. Однако на практике ст. 182.1 УК РСФСР применялась крайне редко, да иначе в те годы и быть не могло. О каком изготовлении, рекламировании неофициальных изданий в те годы могла идти речь, если все печатные машинки были под контролем органов госбезопасности: напечатаешь порнографию, сотрудники НКВД тут же расценят подобную смелость как контрреволюционную пропаганду, а в данном случае виновному пятью годами лишения свободы уже не отделаться.4

Статья 182.1 УК РСФСР не содержала понятия порнографических изданий или изображений; не смогли дать четкого разъяснения по данному вопросу и специалисты в области науки и искусства, поэтому на практике не обходилось и без курьезов. Так, например, в начале 50-х г. ХХ века руководство одного из издательств отказалось печать фотографию Венеры Милосской, приравняв ее к порнографии. Россияне середины прошлого века в подобных запретах далеко не оригинальны, во Франции, например, в разряд порнографических в свое время попала книга «Мадам Бовари» Г. Флобера… Поговорка «О времена, о нравы…» существовала всегда.

В УК РСФСР 1960 года законодатель воспроизвел уголовно-правовой запрет на порнографию без каких-либо существенных изменений. Так, в силу ст. 228 УК РСФСР преступными признавались изготовление, распространение и рекламирование порнографических сочинений, печатных изданий, изображений или иных предметов порнографического характера, или торговля ими или хранение с целью их продажи или распространения. Аналогичным образом данный состав преступления определялся и в большинстве УК союзных республик.

Однако санкция за совершение вышеуказанных действий прежней суровостью уже не отличалась: 3 года лишения свободы либо штраф всего в 300 руб. + обязательная конфискация порнографических предметов и устройств по их изготовлению.

Статья 228 УК РСФСР долгое время практически не работала, как и ее предшественница. Появление дел о порнографии в СССР криминологи обычно связывают с распространением ксероксов и видеомагнитофонов. Нравы в те годы блюли весьма строго, поэтому в уголовном порядке в первую очередь были репрессированы граждане, показавшие своим знакомым фильмы эротического содержания, открыто демонстрируемые теперь по центральным телевизионным каналам. К слову, некоторые из приговоров периода перестройки впоследствии были отменены с прекращением уголовных дел.

В современном УК РФ уголовно-правовой запрет содержится в ст. 242 «Незаконное распространение порнографических материалов или предметов». Сейчас она действует в редакции Федерального закона от 8 декабря 2003 года N 162-ФЗ. Впрочем, новой назвать редакцию статьи можно лишь с большой натяжкой, поскольку, внося изменения в текст нормы, законодатель лишь несколько уточнил размер штрафных санкций.

Диспозиция ст. 242 УК РФ весьма емка, ибо включает в себя пять фактически самостоятельных составов. Прежде чем мы перейдем к анализу интересующей нас уголовно-правовой нормы, позвольте напомнить вам ее содержание.

Незаконное изготовление в целях распространения или рекламирования, распространение, рекламирование порнографических материалов или предметов, а равно незаконная торговля печатными изданиями, кино- или видеоматериалами, изображениями или иными предметами порнографического характера наказывается штрафом в размере от 100000 до 300000 руб. или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от 1 года до двух лет либо лишением свободы на срок до 2 лет.

Взгляд на размер санкций, предложенных авторами УК РФ, через призму положений ч. 2 ст. 15 УК РФ свидетельствует, что все пять перечисленных сравнительно самостоятельных видов уголовнонаказуемых деяний законодатель относит к преступлениям всего лишь небольшой тяжести. Причем в соответствии с юридико-технической конструкцией нормы тяжесть содеянного совершенно не зависит от размера и качества наступивших преступных последствий, поэтому она может быть определена по правилам ч. 3 ст. 60 УК РФ лишь при анализе конкретного уголовного дела правоприменителем.

Следует также отметить, что выбор наказаний, предложенный законодателем суду, весьма скуп. Практика свидетельствует о том, что реальное лишение свободы за совершение виновными преступлений небольшой тяжести назначается крайне редко. Стало быть, единственной реальной альтернативой применению ст. 73 УК РФ и назначению условного наказания остаются штрафы. Они же, наоборот, весьма суровы: «Год, другой зарплаты не видать», единовременно либо в силу положений ч. 3 ст. 46 УК РФ (в ред. от 8 декабря 2003 года) с рассрочкой на срок до 3 лет от 100 до 300 тысяч рублей.

С учетом размера среднего заработка по России в 30 — 40 тыс. руб. в год возникает вопрос: на кого персонально замахнулся в данном случае законодатель? Ответ, думается, может быть только один — на предпринимателя, который изготовление, рекламу и распространение порнографической продукции поставил на промышленную основу и имеет от этого фактический месячный доход, сопоставимый, по крайней мере, с минимальным размером штрафной санкции. Практика показывает, что в противном случае приговор в отношении дельца от порнобизнеса неисполним.

Та же практика свидетельствует и еще об одном немаловажном для законодателя обстоятельстве: реальный годовой доход лиц, привлекаемых к уголовной ответственности по ст. 242 УК РФ, равен среднестатистическому, поскольку в их череде «кустари-одиночки» да «мелкие торговцы». Сказанное означает, что суд, выполняя требования ч. 3 ст. 60 УК РФ о том, что наказание неизбежно влияет на условия жизни как самого осужденного, так и его семьи, пойдет либо назначение условного наказания, либо на применение ст. 64 УК РФ. В последнем случае в силу ч. 2 ст. 46 УК РФ размер штрафа может быть снижен до 2500 руб. или заработной платы, иного дохода осужденного за период от 2 недель. Согласитесь, последние цифры выглядят куда реальнее прописанных в санкции ст. 242 УК РФ.

Нелишним, наверное, будет добавить, что по делам данной категории в силу положений ст. 151 УПК РФ проведение предварительного расследования не обязательно, проводится только дознание, которое, несмотря на обязательное проведение искусствоведческой экспертизы, в соответствии с ч. 3 ст. 223 УПК РФ должно быть завершено в течение 20 суток со дня возбуждения уголовного дела. Дела о преступлениях, предусмотренных ст. 242 УК РФ, в силу ч. 1 ст. 31 УПК РФ подсудны мировым судьям.

Теперь вопрос к уважаемым слушателям (читателям): кто из вас хотя бы раз в жизни не видел порнографического фильма, материала? Думаю, таких будет немного, ибо запретный плод сладок. Какова реакция подавляющего большинства психически здоровых людей на порнографию? Одного, максимум нескольких подобных просмотров им бывает вполне достаточно, чтобы насытиться на всю оставшуюся жизнь и к этому вопросу больше не возвращаться. Тем не менее если практически все граждане просмотрели порнографические фильмы, то сколько же должно быть демонстраций? С учетом численности населения ответ может быть только один: очень много!

А теперь посмотрим, как на это прореагировали правоохранительные структуры? Вот численность зарегистрированных преступлений за период с 2001 по 2003 годы: 442, 600, 900; количество выявленных по ним лиц 329, 394, 576 и число осужденных по ст. 242 УК РФ за весь период ее существования: 200, 139, 114, 80, 186, 182, 288. Обратите внимание, за первые шесть месяцев 2004 года их осуждено вдвое больше, чем за аналогичный период предыдущего года — 303 человека. Примечательно и то, что по только что введенной ст. 242.1 УК РФ за месяц ее существования в 2003 году не выявлено ни одного преступления! Согласитесь, это равнозначно признанию — порнографии у нас почти нет, а детской порнографии нет совсем!

Приведенные нами цифры также свидетельствуют: количество выявленных преступников по делам данной категории примерно равно половине зарегистрированных преступлений, а число осужденных — примерно половине числа выявленных. Хотя, согласитесь, без распространения порнографии конкретным лицом не может быть и регистрации преступления, а если приведенные цифры не совпадают, то порнографией является далеко не все то, что под ней подразумевают лица. Ошибаются они довольно часто, судьба 70% уголовных дел о порнографии — «корзина». Впрочем, в этом нет ничего удивительного, дело о порнографии для большинства наших правоприменителей — экзотика!

Тем не менее настоящей порнографической продукцией в России торговали, торгуют, причем, торгуют весьма открыто! Правда, сейчас реклама порнографии не столь откровенна и назойлива, как это было в середине 90-х годов прошлого столетия, однако избежать ее воздействия человеку, например регулярно посещающему некоторые из столичных вокзалов, практически не возможно. Об этом и писали, и по телевидению вещали, но все безрезультатно. Понятно, спрос рождает предложение. Не отсохнет рука продающего, пока не высохнут глаза жаждущего «клубнички».

Что знают юристы о порнографии? Как показывает судебная практика, немного! Считается, что объектом преступления, предусмотренного ст. 242 УК РФ, является не только психическое здоровье населения, но и общественная нравственность. К предмету преступления относятся порнографические материалы и предметы порнографического характера.

Официально под порнографией имеется в виду непристойное, циничное изображение половой жизни людей. В отличие от эротического изображения в порнографии внимание акцентируется на контактах половых органов. Порнографическими материалами могут быть кино- и видеофильмы, печатные издания, изображения, фотографии, то есть живописные, графические, литературные, музыкальные и иные произведения, основным содержанием которых является изображение анатомических или физиологических потребностей сексуальных отношений. К предметам порнографического характера относятся статуэтки, макеты половых органов и т.п.

Для установления порнографического характера материалов или предметов необходимо производить искусствоведческие экспертизы.

Объективная сторона преступления выражается в следующих действиях: а) незаконное изготовление в целях распространения (создания любым способом материала или предмета порнографического содержания без соответствующего разрешения либо в нарушение установленных правил с целью ознакомления других лиц с ними независимо от формы такого ознакомления; б) незаконное изготовление в целях рекламирования (те же самые действия с целью вызова интереса к материалу или предмету у иных людей); в) незаконное распространение (в нарушение установленных правил или без соответствующего разрешения доведение до сведения лиц материалов и предметов порнографического характера); г) незаконное рекламирование (в нарушение установленных правил или без соответствующего разрешения сообщение иным гражданам о наличии таких материалов, их содержании, условиях приобретения и т.п.), незаконная торговля (реализация порнографических материалов и предметов иным лицам за определенную плату лицом, не имеющим лицензии, в запрещенных местах в нарушение порядка торговли, в том числе и продажа несовершеннолетним, и т.п.).

Субъективная сторона преступления может быть только в форме прямого умысла. Виновный осознает, что незаконно изготовляет, распространяет, рекламирует либо торгует порнографическими материалами и предметами, и желает этого. Необходимо установить цель распространения или рекламирования таких материалов и предметов при изготовлении. Изготовление или приобретение порнографических материалов и предметов для личных нужд не образует состава преступления.

Субъект преступления — лицо, достигшее 16 летнего возраста. При совершении преступления должностным лицом действия виновного квалифицируются по совокупности преступлений, предусмотренных ст. 242 и ст. 285 УК РФ.

Преступление считается оконченным с момента изготовления хотя бы одного материала или предмета порнографического характера. Распространение и рекламирование образуют самостоятельные составы преступления, даже если они совершены лицом, их не изготовившим. Оконченными эти преступления будут с момента ознакомления с соответствующими материалами или предметами хотя бы одного лица или с момента получения информации о них хотя бы одним лицом. Торговля признается оконченным преступлением с момента реализации хотя бы одного материала или предмета.

Распространение порнографических материалов или предметов среди лиц, не достигших 14-летнего возраста, и ознакомление их с подобными материалами, а также использование таких лиц в порнобизнесе следует квалифицировать по совокупности преступлений, предусмотренных ст. 242 и 135 УК РФ.

Статья 242.1 «Изготовление и оборот материалов или предметов с порнографическими изображениями несовершеннолетних» — законодательная новелла, введена в УК РФ Федеральным законом от 8 декабря 2003 года N 162-ФЗ. Норма состоит из двух частей следующего содержания.

«1. Изготовление, хранение или перемещение через Государственную границу РФ в целях распространения, публичной демонстрации или рекламирования либо распространение, публичная демонстрация или рекламирование материалов или предметов с порнографическими изображениями заведомо несовершеннолетних, а равно привлечение заведомо несовершеннолетних в качестве исполнителей для участия в зрелищных мероприятиях порнографического характера лицом, достигшим 18-летнего возраста, -наказывается лишением свободы на срок до шести лет.

2. Те же деяния, совершенные:

а) родителем или иным лицом, на которое законом возложены обязанности по воспитанию несовершеннолетнего, а равно педагогом или работником образовательного, воспитательного, лечебного либо иного учреждения, обязанным осуществлять надзор за несовершеннолетним;

б) в отношении лица, заведомо не достигшего 14-летнего возраста;

в) группой лиц по предварительного сговору или организованной группой, -наказываются лишением свободы на срок от 3 до 8 лет.»

Как видим, к деяниям, перечисленным в ст. 242.1 УК РФ, законодатель отнесся более настороженно: они не только отнесены к категории тяжких преступлений, но и в силу п. 3 ч. 2 ст. 151 УПК РФ проведение предварительного следования по ним обязательно — это функция следователей Министерства внутренних дел РФ. Дела о преступлениях, предусмотренных ст. 242.1 УК РФ в силу ч. 2 ст. 31 УПК РФ, подсудны уже не мировым судьям, а федеральным районным судам.

Выбор наказаний, предложенный законодателем суду, сокращен до минимума: только лишение свободы. Обратите внимание, лицо, совершившее преступление, предусмотренное ч. 1 ст. 242.1 УК РФ, может быть наказано не менее сурово, чем лицо, виновное в причинении тяжких телесных повреждений, повлекших по неосторожности смерть потерпевшего либо квалифицированного убийства (ч. 4 ст. 111 УК РФ от 5 лет лишения свободы, ч. 2 ст. 105 УК РФ от 8 лет лишения свободы).

Объектом данного преступления являются психическое здоровье населения и общественная нравственность.

В качестве предметов преступления выступают материалы либо предметы с порнографическим изображением несовершеннолетних девочек и (или) мальчиков, которые содержат непристойное, циничное изображение половой жизни несовершеннолетних, с акцентированием внимания на контактах половых органов. Элементами порнографии являются сексуальные извращения, сексуальные контакты, сексуальные манипуляции, извращенное стимулирование непристойного.

Что же еще нам показывает уголовно-правовой анализ ст. 242 и 242.1 УК РФ? В первую очередь то, что распространение обычной порнографии может быть «незаконным», как об этом прямо говорится в диспозиции ст. 242 УК РФ, и, надо полагать, законным. Если применительно к ст. 222, ст. 228 УК РФ законодатель хотя бы попытался разъяснить, что в торговле оружием и наркотиками законно, а что нет, то регламентаций на этот счет свежее ратификации Конвенции 1923 года нет. Текст ее отечественные правоприменители основательно подзабыли, точнее, никогда его и не знали. Тем не менее конструкция диспозиции ст. 242 УК РФ подвигает некоторых на рассуждения о том, что данная норма носит бланкетный характер, поэтому, описывая преступное деяние, дознаватель обязан указать, какой закон нарушил виновный и почему его действия по распространению порнографических материалов, предметов он считает незаконными.

Более того, внимательное прочтение ст. 242 УК РФ показывает, что в ней имеется один пробел: «незаконное изготовление в целях распространения» наказывается, а вот «незаконное хранение в целях распространения» нет.

В ст. 242.1 УК РФ проблем с «законностью» детской порнографии, а также с ее «хранением» авторы УК РФ создавать не стали, однако и в силу ст. 242 УК РФ, и в соответствии со ст. 242.1 УК РФ деяние по изготовлению порнографических предметов, пусть даже и с участием детей, не наказывается, если не доказана цель сбыта.

Безусловно, все это усложняет и без того исключительно сложный предмет доказывания по делам о порнографии. Проблема порнографии весьма сложной оказалась не только для российских правоведов, ибо по делам о порнографии имеются даже решения Верховного Суда США.

Так, в решении по делу «Рот против США», вынесенном еще в 1956 году, было указано, что обнаженность и непристойность не являются синонимами. Непристойность характеризуется внешностью обнаженной натуры, стремящейся к исполнению похотливого желания. Возможность изображения обнаженной натуры в произведениях искусства является свободой, гарантированной Конституцией. На протяжении веков человечество проявляло неослабеваемый интерес к сексу (величайшему и таинственному стимулу, присущему только людям).

Вот так, секс — величайший стимул, известный только людям, возможность изображения обнаженной натуры в произведениях — их право, а что делать, если автор пытался создать таковое, но у него получилась порнография, Верховный Суд США не знает, но подчеркивает, что для некоторых уже само по себе изображение обнаженной натуры (даже художественное) уже оскорбительно.

Судья Верховного Суда США Поттер Стюарт по этому поводу заявил: «Я решу, когда сам увижу».

Все же по делу «Миллер против штата Калифорния» было сформулировано состоящее из трех пунктов определение непристойности материала, который может быть запрещен к распространению как порнография:

1) если средний человек, рассматривающий произведение с точки зрения стандартов современного общества, обнаружит, что в целом оно вызывает сексуальный интерес;

2) если работа изображает сексуальное поведение «откровенно агрессивным образом»;

3) если произведение в целом не имеет «значительной литературной, художественной, политической или научной ценности».

Как видим, разработанное за океаном определение непристойного изображения человеческого тела, группы тел изобилует оценочными категориями и вряд ли может быть рекомендовано отечественному правоприменителю.

Пока российские юристы, беспомощно «плавая» в несвойственной им среде, гадают, чем порнография отличается от эротики, наши законодатели на местах принимают правила, регламентирующие распространения эротической продукции и запрещающие оборот порнографических материалов.

Так, 6 июля 1995 года Областной думой Тюменской области был принят Закон «О контроле за распространением и демонстрацией эротической продукции в Тюменской области». После того как в данный Закон была внесена масса изменений, суть его по затронутой нами тематике свелась к сухой констатации: эротика — не порнография!

В приложении к Постановлению администрации гор. Барнаула от 9 марта 1999 года «О порядке организации и проведения в городе Барнауле молодежных дискотек и других молодежных культурно-досуговых мероприятий» порнография перечислена в ряду таких вредных привычек, как «наркомания» и «насилие».

Глава администрации Амурской области 2 февраля 1996 года принял Постановление, в котором озаботился регулированием выпуска эротической продукции, принял меры по соблюдению ст. 228 УК РСФСР, дав в данной части даже соответствующие указания начальнику УВД А.В. Волкову.

Губернатор Санкт-Петербурга, чтобы отличить эротику от порнографии 3 октября 2000 года издал распоряжение, которым создал комиссию из 22 человек. Аналогичная комиссия в Новосибирске насчитывает только 8 членов.

Что касается следственной и судебной практики, то они убоги. Так, работники милиции узнали, что продавец киоска Л. в гор. Йошкар-Ола приторговывает фильмами порнографического содержания. Прежде чем сделать контрольную закупку, один из них заказал фильм, как он выразился, «погорячее». Позже в ходе контрольной закупки работниками милиции у Л. был приобретен фильм, о порнографическом характере которого свидетельствовали и его упаковка, и его содержание.

Однако уголовное преследование в отношении Л. вскоре было прекращено, поскольку органам предварительного расследования не удалось опровергнуть версию подозреваемого о том, что он торговал безобидной эротикой. В результате производство по делу в целом было приостановлено за неустановлением лиц, причастных к торговле порноматериалом!

Что касается иных дел, рассмотренных в отношении «порнодельцов», то они никакого интереса не представляют, а их фабулы не только предельно похожи друг на друга, но и сводятся к одной фразе: продавец киоска Х. продал один или несколько порнофильмов. Читатель спросит: а где же изготовление, перемещение порноматериалов через границу, подпольные съемочные павильоны? Увы, ничего этого в повседневной практике наших правоохранительных структур нет.

Почему? Думается, в первую очередь потому, что общество не чувствует опасности, его членов крайне редко посещает чувство тревоги, когда они узнают о распространении порноматериалов, в том числе и детской порнографии.

В заключение хотелось хотя бы коротко упомянуть о том, как к порнографии относятся криминологи за рубежом. Сразу же уточним, что речь идет о «взрослой», а не «детской» порнографии, поскольку детская порнография, например, в США преследуется законом как серьезное преступление согласно федеральному Акту о защите детей от 1984 года, где она, в отличие от России, не подпадает под преступление против морали (т.е. преступления без конкретных жертв), а является преступлением против личности, по этой причине детская порнография априори считается вредной, в то время как рассуждения о вреде и пользе порнографии взрослой все еще продолжаются.

Например, проведенные в 1996 году социальные исследования показали, что только каждые четверо из десяти жителей США высказались за полный запрет порнографии; лишь шесть из десяти поддержали запрет на продажу порноматериалов лицам моложе 18 лет. Более того, до сих пор криминологическими школами не выработано ни одного сколько-нибудь серьезно обоснованного учения о вреде порнографии, единственное, что отстаивают ее противники порнографии, — это то, что изображение женщины как вещи, как животного, призванное развлекать мужчин, не может не влиять на социальное положение всего женского пола.

Думается, нелишним будет упомянуть и о том, что поскольку по вопросу о порнографии общество все еще не определилось, как, например, и по вопросу смертной казни, то данную тему активно эксплуатируют спекулянты от политики.

2. Защита детей от непристойной информации

Политика России в сфере обеспечения информационной безопасности несовершеннолетних является неотъемлемой составной частью общей политики государства в отношении детей, определяется ее направленностью, тактикой и стратегией. Такая политика, призванная обеспечивать всемерную защиту детства, отличается с начала XXI в. непоследовательностью и ущербностью в законодательном регулировании основных, базовых прав и законных интересов несовершеннолетних и гарантий их реализации.

Так, в рамках проводимой в 2002 2004 годах реформы федеративных отношений и местного самоуправления федеральным законом от 22.08.2004 № 122ФЗ внесены кардинальные изменения в основы законодательного регулирования правового статуса ребенка в России, закрепленного в основополагающих федеральных законах: «Об основных гарантиях прав ребенка в Российской Федерации», «Об образовании», «О занятости населения в Российской Федерации» и др. Внесенными в них поправками серьезно ухудшено правовое положение несовершеннолетних практически во всех сферах их жизнедеятельности (образования, здравоохранения, трудоустройства, культуры, отдыха, досуга, обеспечения жильем и пр.). Тем самым нарушены конституционные и общепризнанные международные принципы и нормы о защите детей, содержащиеся в правовых и рекомендательных актах ООН, Совета Европы и СНГ (в том числе в Модельном законе СНГ «Об основных гарантиях прав ребенка в государстве» 1999 года), а также в прецедентных решениях Европейского Суда по правам человека.5

Во-первых, государство в значительной мере отступило от реализации во внутреннем законодательстве общепризнанного международно-правового принципа приоритетной защиты прав ребенка . Исключено признание государственной политики в интересах детей «приоритетной областью деятельности органов государственной власти» (п. 2 ст. 4 ФЗ «Об основных гарантиях прав ребенка в Российской Федерации»). Особенно тревожно, что это затронуло наиболее значимые для развития и благополучия детей социальные сферы и, в том числе, интересы наиболее социально уязвимых групп несовершеннолетних (детей с отклонениями в развитии; детей, находящихся в трудной жизненной ситуации; детейсирот и детей, оставшихся без попечения родителей и др.). Из названного закона изъяты положения о «государственной» поддержке семьи в целях обеспечения полноценного воспитания детей, защиты их прав, подготовки к полноценной жизни в обществе, а также о «государственной» поддержке органов местного самоуправления, общественных объединений и иных организаций, осуществляющих деятельность по защите прав и законных интересов ребенка.

Во-вторых, конституционная обязанность государства, связанная с «защитой детства» (ст. 38 Конституции), то есть всеобъемлющим и обязательным обеспечением государством прав и законных интересов детей, подменена юридически неопределенными и не имеющими четких критериев оценки обязанностями государственной «поддержки» детства (включающими не только «полную» и «материальную», но также «частичную» и «моральную» поддержку). На федеральном уровне отменена такая важнейшая правовая гарантия охраны детства, как «установление и соблюдение государственных минимальных социальных стандартов основных показателей качества жизни детей», что противоречит принципам единства законности и равенства всех детей перед законом, создает предпосылки дискриминации детей, проживающих в разных регионах России.

В-третьих, существенно сужен объем ранее провозглашенных на федеральном законодательном уровне прав детей: законом исключено их право на приоритетную социальную защиту со стороны государства; значительно сокращен объем прав на образование, труд, медико-социальную помощь, реабилитацию, доступ к учреждениям культуры; дети лишены права бесплатного пользования отдельными видами социальных и правовых услуг.

В-четвертых, снижен уровень законодательной регламентации гарантий основных прав ребенка, закрепленных ранее за федеральными органами власти и делегированных федеральным законом №122ФЗ субъектам Федерации и органам местного самоуправления. Из числа полномочий органов государственной власти исключено: «принятие федеральных законов и иных нормативных правовых актов РФ о регулировании и защите прав и свобод ребенка»; «финансирование федеральных мероприятий по реализации государственной политики в интересах детей за счет средств федерального бюджета»; «установление льгот в целях экономического стимулирования участников мероприятий по реализации государственной политики в интересах детей» . С федеральных органов исполнительной власти законом сняты обязанности по осуществлению деятельности по основным направлениям защиты прав и законных интересов детей, поддержки детства . Исключена специальная норма о государственных гарантиях приоритетности образования . Из числа государственных гарантий реализации права подростков на труд исключены гарантии охраны труда, правовой защиты от необоснованного увольнения или необоснованного отказа в приеме на работу, организации временного трудоустройства детей в возрасте от 14 до 18 лет, предоставления услуг по профессиональной ориентации .

Таким образом, на уровне федерального законодательства допущено существенное нарушение международных и конституционных принципов в сфере охраны детства: приоритетной государственной защиты прав и законных интересов детей; равенства всех перед законом; единства законности; недопустимости издания законов, отменяющих или умаляющих права и свободы гражданина.

В условиях ухода государства от решения на федеральном уровне наиболее острых проблем охраны детства вызывает тревогу перспектива принятия разработанного в настоящее время в НИИ проблем укрепления законности и правопорядка при Генеральной прокуратуре РФ проекта федерального закона «О защите детей от информации, наносящей вред их здоровью, нравственному и духовному развитию». Этот законопроект устанавливает правовые принципы, стандарты и механизмы правовой охраны и защиты детей от информации, наносящей вред их здоровью, нравственному и духовному развитию. В его основу положены нормы Конституции Российской Федерации, общепризнанные принципы и нормы международного права, гарантирующие свободу слова, творчества и массовой информации, свободы в выборе и доступе к информации взрослой аудитории при условии оптимальной защиты детей от деструктивного информационного воздействия.

Законопроект призван реализовать основные принципы государственной политики в сфере защиты детей от негативной информации, закрепленные на уровне международных стандартов:

1. принцип приоритетности интересов детей, обеспечения государством особой их защиты;

2. признание допустимости и правомерности ограничения в этих целях конституционных прав и свобод физических и юридических лиц в случаях, когда они вступают в противоречие с правами и законными интересами детей, нарушают их физическую, интеллектуальную, нравственную и психическую безопасность;

3. признание права ребенка на информационную безопасность: на обеспечение защиты со стороны общества и государства от тех видов информации, которые представляют опасность для жизни и здоровья детей либо могут причинить вред их нормальному нравственному, духовному, психическому и физическому развитию;

4. признание правомерности установления в интересах защиты национальной безопасности и общественной нравственности абсолютного запрета на использование средств массовой информации, компьютерных сетей и других носителей информации в целях совершения уголовно наказуемых деяний, осуществления экстремистской деятельности, пропаганды порнографии, наркотических средств и психотропных веществ, культа насилия и жестокости, а также для распространение иной информации, оборот которой запрещен федеральными законами (например, злоупотребление изображением и голосом ребенка в эротических целях , распространение конфиденциальных сведений о ребенке без его согласия и согласия его законных представителей );

5. учет при формировании государственной информационной политики в целях защиты и гармоничного развития детей российских традиций и культурных ценностей ;

6. признание приоритета над запретительными мерами превентивных мер защиты детей от информации, наносящей вред их здоровью и развитию.

Международная и зарубежная законодательная практика неуклонно придерживается принципа допустимости и правомерности ограничения общих прав физических и юридических лиц, когда это необходимо: a) для уважения прав и репутации других лиц; b) для охраны государственной безопасности, общественного порядка, здоровья или нравственности населения, в том числе в случаях, когда они вступают в противоречие с законными интересами детей . Помимо общих принципов разрешения коллизии прав и свобод граждан в информационной сфере, международное право закрепляет специальные стандарты оборота разных видов информации и ограничения на их распространение среди несовершеннолетних. Так, в Рекомендациях № R (97)19 Комитета Министров странучастниц Совета Европы о демонстрации насилия в электронных средствах массовой информации от 30 октября 1997 г. и № R (89)7 относительно принципов распространения видеозаписей, содержащих насилие, жестокость или имеющих порнографическое содержание от 22 апреля 1989 г., сформулированы ограничения (особенно в целях защиты детей) для распространения указанных аудиовидеозаписей, а также поощряющих прием наркотиков, допускается введение запрета на: а) коммерческое распространение или предложение таких аудио видеозаписей несовершеннолетним; б) коммерческое распространение или предложение поставок, за исключением продаж, осуществляемых строго в отсутствии несовершеннолетних; в) на их распространение; г) торговлю ими по почте, поскольку «это может оказать вредное воздействие на физическое, психическое или нравственное развитие общества, в особенности молодежи.

Конвенция о правах ребенка, признавая в статье 17 важную роль СМИ в обеспечении доступа ребенка «к таким информации и материалам, которые направлены на содействие социальному, духовному и моральному благополучию, а также здоровому физическому и психическому развитию ребенка», ориентирует государства на поощрение разработки «надлежащих принципов защиты ребенка от информации и материалов, наносящих вред его благополучию…». Руководящие принципы ООН для предупреждения преступности среди несовершеннолетних 1990 г. ориентируют СМИ на сведение «к минимуму показа материалов, связанных с порнографией, наркотиками и насилием», требуют «избегать показа детей, женщин и личных отношений в унижающей достоинство форме». В то же время статья 13 Конвенции о правах ребенка, провозглашая «право ребенка свободно выражать свое мнение», включающее «свободу искать, получать, передавать информацию и идеи любого рода», устанавливает, что его осуществление может подвергаться некоторым ограничениям, которые необходимы для уважения прав и репутации других лиц, для охраны государственной безопасности или общественного порядка, здоровья или нравственности населения.

Приведенные международноправовые принципы и нормы в целом инкорпорированы в отечественной правовой системе (ст. 4 ФЗ «О средствах массовой информации», Основы законодательства РФ о культуре, ст. 16, 16.1 и 20 ФЗ «О рекламе» и др.). Сохранение нравственности, духовности российского общества, обеспечение физической, духовной и информационной безопасности детей официально признаны важнейшими объектами национальной безопасности России. Согласно Концепции национальной безопасности РФ и Доктрине информационной безопасности РФ , обеспечение национальной безопасности государства включает в себя защиту культурного, духовнонравственного наследия, исторических традиций и норм общественной жизни, формирование государственной политики в области духовного и нравственного воспитания населения, введение запрета на использование эфирного времени в электронных средствах массовой информации для проката программ, пропагандирующих насилие и жестокость, антиобщественное поведение, эксплуатирующих низменные проявления. Вместе с тем, введение на законодательном уровне указанного и иных запретов и ограничений на распространение деструктивной информации до сих пор остается декларативным, не сопровождается должной правовой регламентацией обязанностей по их соблюдению юридическими и физическими лицами, установлением мер юридической ответственности за их нарушение.

Целью законопроекта, с точки зрения юридической, является реализация норм статьи 14 ФЗ «Об основных гарантиях прав ребенка в Российской Федерации», предусматривающей принятие органами власти РФ мер «по защите ребенка от информации, пропаганды и агитации, наносящих вред его здоровью, нравственному и духовному развитию, в том числе… от распространения печатной продукции, аудио и видеопродукции, пропагандирующей насилие и жестокость, порнографию, наркоманию, токсикоманию, антиобщественное поведение», а также установление на законодательном уровне нормативов распространения печатной продукции, аудио и видеопродукции, иной продукции, не рекомендуемой ребенку для пользования.

Законопроект регулирует отношения, складывающиеся по поводу охраны и защиты здоровья, нормального развития, физической, интеллектуальной, нравственной, психической безопасности детей, прав и законных интересов детей при обороте информации, наносящей вред их социальному, духовному и нравственному благополучию. Он должен применяется в отношении любых физических и юридических лиц, занятых оборотом информационной продукции на территории России. Действие закона распространяется на оборот информации, предназначенной для распространения среди детей или неограниченного круга лиц, независимо от способа ее фиксации, содержащейся на: любых видах печатных, кино аудио или видеоносителей; в СМИ (включая информацию, распространяемую через телекоммуникационные сети открытого доступа, в том числе по кабельным телевизионным сетям); на компьютерных информационных носителях; а также на оборот любых видов рекламной информации; информации, распространяемой посредством публичных зрелищных мероприятий, игр и игрушек.

Представленный законопроект предусматривает правовые механизмы, позволяющие применить на практике закрепленные в нем следующие концептуальные подходы к обеспечению эффективной защиты детей от информации, наносящей вред их здоровью и развитию:

дифференцированный подход в обеспечении информационных прав и свобод несовершеннолетних и их «информационной безопасности» в зависимости от возраста детей потребителей информационной продукции и вида такой продукции путем установления на уровне федерального законодательства возрастной классификации информационной продукции, способной нанести вред здоровью и развитию детей, и введения различных (по объему возрастных ограничений) требований к содержанию информационной продукции, разрешенной для распространения среди разных возрастных групп несовершеннолетних (соответственно законом вводятся 5 возрастных категорий информационной продукции: «Универсальная», «С 6ти лет в присутствии родителей», «С 12ти лет», «С 16ти лет», «С 18ти лет»);

дифференцированный подход в соблюдении «информационной свободы» взрослых лиц и обеспечении на уровне федерального законодательства «информационной безопасности» несовершеннолетних посредством: а) установления критериев отнесения информационной продукции к возрастной категории «Старше 18 лет», б) регламентации законом доступного для детей времени вещания (период с 7 до 22 часов по местному времени), в) введения временного водораздела в трансляции «взрослых» передач, распространение которых среди детей запрещено;

дифференцированный подход к регулированию порядка распространения среди несовершеннолетних разных видов информационной продукции, способной нанести вред их здоровью и развитию, посредством регламентации мест ее реализации и предъявления специальных требований к ее оформлению;

комплексный подход к защите детей от вредной информации, предполагающий: а) охват сферой действия названного законопроекта всех видов информационной продукции; б) регулирование на законодательном уровне требований к содержанию и порядку оборота информационной продукции, предназначенной для распространения среди разных возрастных групп несовершеннолетних; в) установление мер контроля (надзора) за соблюдением требований законодательства о защите детей от вредной информации и мер юридической ответственности(дисциплинарной, гражданскоправовой, административной и уголовной) для должностных, юридических и физических лиц, виновных в нарушении таких требований; г) одновременное внесение, помимо специального федерального законодательного акта, пакета поправок к ряду действующих федеральных законов в целях их приведения в соответствие с международноправовыми принципами и нормам в сфере защиты детей, создания комплекса правовых гарантий информационной безопасности несовершеннолетних, восполнения пробельности в этой части действующего законодательства;

формальноюридический подход, реализуемый путем максимально возможного (с учетом особенностей объекта правового регулирования) сужения сферы субъективного и произвольного толкования используемых в законодательстве терминов, касающихся защиты детей от вредной информации (понятий пропаганды, демонстрации насилия и жестокости, порнографической и эротической информационной продукции, детской порнографии и пр.), посредством закрепления в законе четких их определений.

Некоторые из реализуемых законопроектом подходов уже закреплены отечественным законодательством, к сожалению, применительно лишь к отдельным видам информационной продукции и только на ведомственном, подзаконном нормативном уровне. Так, возрастная классификация информационной продукции применительно к аудиовизуальным произведениям регламентируется специальным руководством, утвержденным Приказом Министерства культуры РФ от 5 марта 2001 г. № 192.

Дифференцированный подход к правовому обеспечению «информационной свободы» взрослых и «информационной безопасности несовершеннолетних» с соответствующими законодательными и цензурными ограничениями свободы массовой информации последовательно проводится в законодательстве большинства ведущих стран Запада (США, Германии, Великобритании, Франции, Италии и др.) и в международноправовых актах (например, в Директиве о вещании ЕЭС). В них предусмотрены существенные ограничения и запреты на распространение среди детей и подростков информации, «разрушающей их нравственность» и «нарушающей их благополучие», гарантируется приоритетность права детей на информационную безопасность перед сопряженными правами и свободами взрослых лиц (право на свободное получение и распространение информации, свобода слова, свобода массовой информации). В Германии, например, предусмотрена уголовная ответственность за распространение (включая анонсирование и рекламу) среди лиц моложе 18 лет, а также за публичные формы распространения (включая розничную торговлю, радио и телевидение) любых порнографических материалов. В зарубежном информационном и уголовном праве установлены к тому же жесткие меры ответственности за незаконный оборот (изготовление, хранение, перевозку, распространение, рекламирование) некоторых иных запрещенных видов информации: непристойной, дезориентирующей в сексуальноэтическом плане, пропагандирующей насилие, жестокость, иные виды антиобщественного поведения.

Заключение

Никакая автономия личности от государства, общества или какой-то социальной группы невозможна, если гражданину не гарантируется тайна ряда сторон его личной жизни. Закон призван закрепить наиболее важные гарантии тайны личной жизни и определить границы проникновения в нее со стороны иных лиц.

Законодательство трактует тайну как определенного рода сведения, разглашение (передача, утечка) которых может нанести ущерб интересам ее обладателя. Тайну личной жизни можно определить как сведения (информацию) о различных сторонах индивидуальной жизнедеятельности человека, разглашение (передача, утечка) которых может нанести ущерб гражданину.

Тайна личной жизни охватывает различные стороны индивидуальной жизнедеятельности человека (интимные стороны, привычки и наклонности, здоровье, физические и физиологические особенности, средства личного общения, совершаемые человеком юридически значимые действия, финансовые дела и т.п.). В связи с этим право на тайну личной жизни включает: тайну личной информации, усыновления, корреспонденции и телефонно-телеграфных сообщений, следственных, нотариальных действий и иных действий юрисдикционных органов, медицинскую, банковскую и адвокатскую тайну.

При всем многообразии проявлений личной жизни граждан применительно к охране тайны личной жизни все их объединяет то, что речь идет об информации конфиденциального характера, доступ посторонних лиц к которой возможен только либо с согласия гражданина, либо в силу прямого указания закона без его согласия, но со строгим и тщательным соблюдением оснований, условий и порядка ее получения и использования.

К сожалению, право на тайну личной жизни не отражено в действующем гражданском законе. С теоретической же точки зрения право на тайну личной жизни представляет собой абсолютное право, в силу которого управомоченное лицо вправе требовать сохранения в тайне информации, полученной с его согласия либо в силу закона без его согласия, а также прекращения ее распространения. Предъявление управомоченным лицом требований в защиту

Список литературы

Конституция РФ, 1993 год

Гражданский кодекс Российской Федерации (части первая и вторая) (с изм. и доп. от 20

Баранова М.В., Колоколов Н.А. Уголовная ответственность за рекламирование порнографических материалов или предметов: состояние, проблемы, эффективность применения //Реклама и право, — 2005, — N 1

Бачило И.Л. Правовое регулирование процессов информатизации // Государство и право. 2005. № 12.

Воеводин Л.Д. Юридический статус личности в России. М., 2004. С. 221.

ВолокитинА.В., Копылов В.А. О формировании и реализации государственной политики в области правового обеспечения вхождения России в информационное общество // Сб. НТИ. Сер. 1. 1997. № 10.

Голубев К.И., Нарижний С.В. Компенсация морального вреда как способ защиты неимущественных благ личности. 2-е изд., доп. СПб.: Изд-во Юридический центр, 2001. С. 46 — 47.

Егоров К.Ф. Личные неимущественные права граждан РФ / Ученые записки. ЛГУ, 2003.

Иоффе О.С. Личные неимущественные права и их место в системе советского гражданского права // Советское государство и право. 1966. N 7. С. 53

Копылов В.А. Об основных теоретических положениях информационного права // Сб. НТИ. Сер. 1. 2006. № 8.

Красавчикова Л.О. Перспективы и проблемы в регулировании личных неимущественных отношений по новому ГК РФ / Цивилистические записки. Межвузовский сборник научных трудов. М.: «Статут», 2001. С. 82.

Красавчикова Л.О. Понятие и система личных неимущественных прав граждан (физических лиц) в гражданском праве Российской Федерации. Екатеринбург, 1994. С. 12;

Малеин Н.С. О моральном вреде // Государство и право. 1993. N 3. С. 33

Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. Саратов, 2004. С. 17.

Пешкова О.А. Ответственность и защита при причинении вреда неимущественным правам и нематериальным благам граждан и юридических лиц. Автореф. канд. дис. Волгоград, 2006. С. 15.

Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права (в серии «Классика российской цивилистики»). М.: «Статут», 2006. С. 120 — 131.

Пучкова М.В. Нормативные акты Совета Министров союзной республики в механизме реализации конституционных прав граждан // Сов. государство и право. 1985. N 3. С. 123.

Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. М., 2003. С. 50;

Российская газета. 2001. 4 апреля

Ростовщиков И.В. Права личности в России: их обеспечение и защита органами внутренних дел. Волгоград, 2004. С. 88 — 89.

Теория государства и права / Под ред. В.В. Лазарева. М., 2001. С. 96 — 100.

Шевердяев С. Информационные отношения и система информационного законодательства // Законодательство и практика СМИ. 2005. № 1

Явич Л.С. Общая теория права. Л., 2004. С. 201.

1 Бачило И.Л. Правовое регулирование процессов информатизации // Государство и право. 2005. № 12.

2 Копылов В.А. Об основных теоретических положениях информационного права // Сб. НТИ. Сер. 1. 2006. № 8.

3 Ме.1юхин И.С. Информационное общество и государство, www.relcom.ru/ win/lntcmet/CompiuerLaw/State.htm

4 ВолокитинА.В., Копылов В.А. О формировании и реализации государственной политики в области правового обеспечения вхождения России в информационное общество // Сб. НТИ. Сер. 1. 1997. № 10.

5 Шевердяев С. Информационные отношения и система информационного законодательства // Законодательство и практика СМИ. 2005. № 1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Міжнародне право»

на тему «ФІЗИЧНІ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА»

Харків 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Загальні засади правового статусу фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права

2. Поняття та колізійні питання громадянства

3. Іноземці за законодавством України

3.1 Іммігранти

3.2 Іноземці, які тимчасово перебувають на території України

3.3 Біженці

3.4 Особи, яким надано політичний притулок

4. Правоздатність іноземців в Україні

5. Дієздатність іноземців в Україні

6. Правове становище громадян України за кордоном

Список літератури

ВСТУП

Серед суб’єктів міжнародного приватного права значне місце займають фізичні особи – громадяни та іноземці. У доктрині, законодавстві та практиці поняття «іноземець» об’єднує власне іноземних громадян (підданих), осіб без громадянства (апатридів), осіб з кількома громадянствами (біпатридів) та ін. У сучасних умовах до кола осіб, відносно яких діють норми міжнародного приватного права, з урахуванням особливостей їх правового становища відносяться також біженці, особи, яким надано політичний притулок та ін. Нормами міжнародного приватного права регулюються цивільні, сімейні, трудові, процесуальні права фізичних осіб, тобто дані особи наділяються певним правовим статусом у міжнародних приватноправових відносинах.

У загальному розумінні правовий статус суб’єкта – це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав та обов’язків даного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права — це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов’язків.

1. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ЯК СУБ’ЄКТІВ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Особливість правового статусу фізичної особи полягає у тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двом правопорядкам:

своєму вітчизняному (закону громадянства (lex patriae) чи закону постійного місця проживання (lex domicilii)), оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам та

правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Статус цих осіб визначається також міжнародними угодами, наприклад, Конвенцією про правовий статус біженців від 28.07.1951 р., Конвенцією про правовий статус осіб без громадянства від 28.09.1954 р., іншими міжнародними угодами щодо прав та обов’язків фізичних осіб у конкретних правовідносинах.

Основоположне значення для визначення правового становища фізичних осіб мають загальновизнані принципи та норми міжнародного права щодо прав та обов’язків людини, що містяться у Загальній декларації прав людини 1946 р., Міжнародному пакті про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. та ін. (наприклад, заборона дискримінації за ознаками раси, національності, статі тощо).

Проте, як свідчить історія розвитку людства, правовий статус іноземців визнавався не завжди. У римському праві іноземці не визнавались суб’єктами права; іноземець був ворогом (hostis), що перебував поза охороною закону. Лише з 212 р. їм було надано статус jus gentium. За часів феодалізму правове становище іноземців характеризувалося повною незабезпеченістю прав, фактичним безправ’ям. Французька революція XVIII ст. викликала зміни у становищі іноземців, проголосивши принципову рівність всіх перед законом та урівнявши іноземців у правах з власними громадянами. У XIX ст. розвиток міжнародної торгівлі, економічних та культурних зв’язків спонукав до суттєвого укріплення прав іноземців, надання іноземцям цивільної правоздатності без укладання спеціальних міжнародних угод. Обмеження прав іноземців набули характеру спеціальних законів, виключень із загальних засад надання іноземцям національного режиму. Особливого значення у сфері прав іноземців набули реторсії: у випадку застосування іноземною державою будь-яких обмежень дискримінаційного характеру до нашої держави, наших громадян чи юридичних осіб, Україною може бути у відповідь застосовано заходи обмежувального характеру до такої іноземної держави, її громадян та юридичних осіб. Метою таких заходів є скасування дискримінаційних обмежень, що були введені іноземною державою, та нормалізація відносин між державами.

2. ПОНЯТТЯ ТА КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВА

Питання громадянства на міждержавному рівні врегульовано за допомогою чисельних нормативно-правових актів, серед яких: Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р. (Україна не бере участі), Конвенції про громадянство одруженої жінки від 20.02.1957 р. (набула чинності 11.08.1958 р., ратифікована Президією Верховної Ради СРСР 28.08.1957 р.), Про скорочення безгромадянства від 30.08.1961 р. (Україна не бере участі); Про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства від 06.05.1963 р. (та протоколи до неї від 24.11.1977 р. і від 02.02.1993 р.), Щодо спрощеного порядку набуття громадянства громадянами держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав від 19.01.1996 р., Європейська конвенцію про громадянство від 06.11.1997 р. (укладена у м. Страсбург, діє щодо держав-членів Ради Європи) та двохсторонні міжнародні договори за участю України про усунення випадків подвійного громадянства (наприклад, Договір між Україною та Республікою Узбекистан про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства від 05.12.1996 р., Договір між Україною та Грузією про запобігання виникненню випадків подвійного громадянства та усунення вже існуючого подвійного громадянства від 28.10.1997 р.).

У зазначених нормативних актах визначено поняття громадянства як правовий зв’язок між особою та державою. У деяких випадках фізична особа може мати подвійне (множинне) громадянство, що означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав (таких осіб прийнято називати біпатридами); або ж не мати громадянства жодної держави, — і тоді мова йде про особу без громадянства (апатрида). Кожна держава самостійно визначає належність особи до свого громадянства.

Відповідно до положень Закону України «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., громадянством України також визнається правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Громадянином України називається особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

За змістом ст. 1 Закону України «Про громадянство України» фізичні особи за ознакою громадянства поділяються на громадян України, іноземних громадян (підданих), осіб з подвійним громадянством (біпатридів) та осіб без громадянства (апатридів).

В Україні визнані й закріплені у тексті вказаного Закону принципи, на яких базується законодавство України про громадянство:

1) єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття та припинення громадянства України фізичною особою внаслідок одруження чи припинення шлюбу або припинення громадянства України в зв’язку з такими обставинами другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Одним із визначальних принципів законодавства України про громадянство є принцип єдиного громадянства. Громадянин України, що набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; якщо ж іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він також визнається лише громадянином України. Закон України «Про громадянство України» містить винятки, що допускають виникнення подвійного громадянства, до яких, зокрема, віднесено випадки коли: а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави; б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя; в) громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем; г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Відповідно до положень названих вище міжнародний конвенцій з питань громадянства, Закону України «Про громадянство України» кожна держава в односторонньому порядку визначає свої громадян. Підставами для набуття громадянства можуть бути походження, територіальний принцип, прийняття до громадянства, поновлення у громадянстві, усиновлення, встановлення опіки чи піклування над дитиною тощо. При цьому, як відмічає О.Р. Кибенко, різноманітні колізійні питання (громадянство дітей, громадянство осіб при зміни їх сімейного статусу, встановлення над ними опіки та піклування тощо) вирішуються національними законами, як правило, на користь власного громадянина. Внаслідок такого підходу у фізичних осіб часто виникає подвійне громадянство, що складає основну колізійну проблему у міжнародному приватному праві. Отже, подвійність громадянства виникає внаслідок колізій законодавства різних країн щодо набуття і втрати громадянства, міграційних процесів, реєстрації шлюбів з іноземцями тощо.

Слід зазначити, що біпатриди користуються правами і виконують обов’язки відносно держав, громадянами яких вони є. У пункті 1 ст. 2 Закону України «Про громадянство України» закріплений підхід щодо біпатридів відповідно до якого така особа у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. Однак складними проблемами, що виникають в міжнародному приватному праві та потребують свого вирішення щодо біпатридів, є, наприклад, їх участі у приватизаційних процесах, реалізація ними права власності на землю, нерухоме майно, реалізація права на житлову площу, освіту, виконання військового обов’язку і т. ін. Особливо відчутно проявляється це у випадку, коли біпатрид перебуває на території третьої країни, громадянином якої він не є. У такому випадку виникає колізія з питання визначення особистого закону такої особи, що має бути застосований до вирішення тих чи інших питань. Норми, що покликані вирішити цю колізію, вміщені у ст. 5 Конвенції, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р., відповідно до якої встановлено, що перебуваючи у третій державі особа, що має громадянство більше ніж однієї держави розглядається як така, що має лише одне громадянство. Громадянством такої особи визнається або громадянство країни, в якій ця особа звичайно та переважно мешкає, або ж громадянство країни, з якою вона (особа) найбільш тісно пов’язана, з урахуванням фактичних обставин. Названа Конвенція не розкриває поняття «найбільш тісний зв’язок з державою», а, отже, воно належить до категорії оціночних. У кожному конкретному випадку правозастосовчий орган має оцінювати усю сукупність обставин, а доказами найбільш тісного зв’язку біпатрида з державою можуть бути, наприклад, виконання ним обов’язків, покладених нормативними актами, що діють на території відповідної держави, виконання трудових функцій або ж перебування сім’ї на території держави тощо.

Однак, як вже зазначалося, Україна не є учасницею Конвенції, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство від 12.04.1930 р., а, отже, її норми не мають чинності на території України. У випадку виникнення подібної ситуації, положення даної Конвенції можуть застосовуватися в Україні або за аналогією, або ж у тому випадку, коли колізійна норма, що міститься у законодавстві України відсилає до іноземного права, частиною якого якраз і є названа Конвенція.

Окремо слід сказати ще про одну особливу категорію громадян, до якої належать вимушені переселенці. Вимушений переселенець – це громадянин, що має постійне місце проживання на території іноземної держави та вимушений її покинути внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, відношення до релігії, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, який через це повернувся на територію держави свого громадянства та отримав тут притулок. Внутрішнє законодавство України, яким було б врегульовано статус вимушених переселенців, фактично відсутнє; не є Україна і учасницею Угоди про допомогу біженцям та вимушеним переселенцям від 24.09.1993 р. (прийнята країнами СНД), наслідком чого є те, що дана категорія осіб – громадян України, що вимушені покинути державу свого постійного місця проживання та повернутися в Україну, перебуває у гіршому положенні аніж, скажімо, іноземці-біженці.

3. ІНОЗЕМЦІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 р., іноземцем визнається особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особою без громадянства є особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Отже, законодавство України до поняття «іноземець» відносить іноземних громадян (підданих), і, навпаки, не відносить осіб без громадянства.

Постановою Кабінету Міністрів України N 1074 від 29 грудня 1995 р. «Про Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» затверджено відповідні Правила, якими визначаються порядок: в’їзду в Україну, виїзду з України і транзитного проїзду через її територію іноземців та осіб без громадянства; оформлення документів іноземцям та особам без громадянства на право перебування в Україні; пересування іноземців та осіб без громадянства по території України і вибору ними місця проживання в Україні; відповідальності іноземців та осіб без громадянства, юридичних і фізичних осіб, які їх приймають чи надають їм послуги, за порушення законодавства України.

Приймати іноземців та осіб без громадянства в Україні можуть зареєстровані в установленому порядку українські, спільні чи іноземні підприємства, установи й організації (далі – організації), а також фізичні особи, які постійно проживають в Україні або тимчасово тут перебувають у зв’язку з навчанням, стажуванням тощо. У разі коли іноземець або ж особа без громадянства прибули на запрошення однієї організації, інша організація за письмовим дозволом органу внутрішніх справ або Міністерства закордонних справ України (у разі реєстрації цим Міністерством паспортного документу іноземця або ж особи без громадянства) має право приймати іноземця або ж особу без громадянства в Україні по своїй лінії, при цьому вона виконує стосовно до нього обов’язки і несе відповідальність згідно з зазначеними вище Правилами. Продовження терміну перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, що прибули на тривале перебування з метою навчання, працевлаштування, у приватних справах тощо, здійснюється органами внутрішніх справ у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ України. Відповідні документи оформляються на підставі письмових звернень іноземця або ж особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніше ніж за 3 робочих дні до закінчення дії реєстрації.

Зазначеними Правилами встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні, зобов’язані мати паспортний документ, яким є документ, що підтверджує громадянство іноземця або посвідчує особу без громадянства, виданий уповноваженим органом іноземної держави або статутною організацією Організації Об’єднаних Націй, дає право виїзду за кордон і визнаний Україною. Паспортний документ подається іноземцем чи особою без громадянства для реєстрації у пункті пропуску через державний кордон України. Реєстрація проводиться на період короткотермінового перебування – для іноземців та осіб без громадянства з країн з візовим порядком в’їзду на період дії візи, але не більш як 6 місяців, для іноземців та осіб без громадянства з країн з безвізовим порядком в’їзду — на 90 днів, якщо інший термін не визначено в міжнародних угодах. Подальша реєстрація іноземців, які на законних підставах тимчасово перебувають на території України, та їх паспортних документів в органах внутрішніх справ не провадиться. В окремих випадках іноземці та особи без громадянства можуть звільнятися від реєстрації паспортного документа на підставі відповідного міжнародного договору України на умовах взаємності. Слід зазначити, що паспортні документи деяких категорій іноземців реєструються у Міністерстві закордонних справ України та його представництвах. Відмітка про реєстрацію іноземця та особи без громадянства в його паспортному документі дійсна на всій території України незалежно від місця його проживання.

Залежно від мети та терміну перебування на території України можна виділити наступні категорії іноземних громадян та осіб без громадянства.

3.1 Іммігранти

До іммігрантів відносяться іноземці чи особи без громадянства, які отримали дозвіл на імміграцію і прибули в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримали дозвіл на імміграцію і залишилися в Україні на постійне проживання. Право на імміграцію іноземців в Україну встановлено Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», а більш детально умови та порядок імміграції в Україну визначено Законом України «Про імміграцію» від 07.06.2001 р.

Вказаними нормативним актами встановлено, що імміграція в Україну проводися на підставі відповідного дозволу, що видається на підставі заяви особи, яка бажає іммігрувати в Україні в межах квоти імміграції. Дозвіл на імміграцію не надається таким категоріям осіб:

1) засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв’язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або проти яких порушено кримінальну справу, якщо попереднє слідство за нею не закінчено;

3) хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров’я;

4) які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) яким на підставі закону заборонено в’їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Особа, яка постійно проживає за межами України і отримала дозвіл на імміграцію, в’їжджає на територію України на підставі імміграційної візи (яка є чинною протягом року з дня її оформлення). Така віза оформляється дипломатичним представництвом чи консульською установою України за зверненням такої особи. Законодавство України містить припис про те, що після прибуття іммігранта в Україну він повинен звернутися протягом п’яти робочих днів до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем проживання із заявою про видачу йому посвідки на постійне проживання (до заяви додаються копія паспортного документа заявника із проставленою в ньому імміграційною візою та копія рішення про надання дозволу на імміграцію). Орган міграційної служби має протягом тижня з дня прийняття заяви видати іммігранту посвідку на постійне проживання. У випадках, зазначених у Законі України «Про імміграцію», дозвіл на імміграцію може бути скасований, а посвідка на постійне проживання вилучена і у такому разі особа (щодо якої прийняте таке рішення) повинна виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу.

Слід відмітити, що після постійного проживання на території України протягом не менше ніж п’ятьох років іноземного громадянина чи особу без громадянства може бути прийнято до громадянства України (натуралізовано).

3.2 Іноземці, які тимчасово перебувають на території України

Статус іноземних громадян та осіб без громадянства, що тимчасово перебувають на території України, залежить від мети та терміну їх перебування. Як вже зазначалося вище, в’їзд таких осіб на територію України здійснюється на підставі оформлених належним чином в’їздних візових документів. Умови та порядок видачі візових документів іноземцям встановлено Правилами оформлення візових документів для в’їзду в Україну (затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 227 від 20.02.1999 р. «Про запровадження нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну») та Інструкцією про порядок оформлення візових документів іноземцям та особам без громадянства для в’їзду в Україну (затверджено наказом Міністерства закордонних справ України № 63 від 07.04.1999 р., зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09. 04. 1999 р. за № 223/3516). Відповідно до названих нормативних актів віза визначається як позначка у паспортному документі, що засвідчує право іноземця або особи без громадянства на в’їзд в Україну і транзитний проїзд через її територію, що їх оформлюють дипломатичні представництва та консульські установи України на підставі візових анкет та доданих до них документів. Візи залежно від мети поїздки поділяються на такі типи (позначаються літерним та цифровим кодом): дипломатична, службова, ділова віза, віза для працівників рятувальних служб, студентська віза, віза для науковців, віза для працівників засобів масової інформації, віза для представників релігійних місій, віза для представників гуманітарних місій, віза для в’їзду з метою культурного та спортивного обміну, віза для в’їзду з метою туризму, приватна, імміграційна віза, віза для обслуговуючого персоналу транспортних засобів міжнародного сполучення, транзитна віза. Окремі з названих категорій віз (наприклад, віза для науковців, туристична, студентська, транзитна тощо) не дає іноземцеві або особі без громадянства права змінювати статус перебування на будь-який інший та звертатися за дозволом на постійне проживання в Україні. Залежно від періоду дії візи, виділяються короткотермінові (до 6 місяців) та довготермінові візи (від 6 місяців та п’яти років); візи можуть оформлюватися як разові, дво- та багаторазові, колективні. У візовій етикетці (засвідчує факт видачі візи) зазначається термін, протягом якого іноземець або особа без громадянства може в’їхати і перебувати в Україні чи здійснити транзитний проїзд через її територію. У строк, зазначений у візі, іноземці зобов’язані залишити територію Україну.

Статтею 25 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та п. 14 зазначених Правил визначено випадки, коли у оформленні візи може бути відмовлено, до яких, зокрема, належать: загроза інтересам безпеки держави або охорони громадського порядку, забезпеченню охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України, інших осіб, які проживають в Україні; подання у разі порушення іноземцем або особою без громадянства клопотання щодо оформлення візових документів свідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; несплата консульського збору за автоматизоване оброблення візової анкети чи за оформлення візи; відсутність страхового поліса, встановленого законодавством України зразка; наявність фактів порушення законодавства України під час попереднього перебування на її території; невідповідність паспортного документа встановленому зразку; відсутність коштів на перебування в Україні; відсутність документів про обстеження на вірус імунодефіциту людини (у разі оформлення в’їзду в Україну на період понад 3 місяці); некоректна поведінка під час звернення до дипломатичного представництва чи консульської установи України щодо оформлення візи, вияв неповаги до України тощо.

В оформленні візи може бути також відмовлено, якщо від дати попередньої відмови минуло менше одного року. У разі відмови в оформленні візи мотиви такого рішення заявникові можуть не пояснюватися, що є загальновизнаним підходом у міжнародній практиці.

Окремо слід звернути увагу на те, що на підставі ст. 25, 31, 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та пунктів 15, 16 Правил візу може бути анульовано (при чому анулювання може відбутися як під час проходження прикордонного контролю іноземцем, так і під час перебування іноземця або особи без громадянства на території України).

3.3 Біженці

Правовий статус біженців на території України врегульовано Законом України «Про біженців» від 21.06.2001 р., Законом України «Про приєднання України до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» від 10.01.2002 р. та Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 р.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про біженців» біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, якій надано статус біженця відповідно до законодавства України не може бути вислана або примусово повернута до країн, де її життю або свободі загрожує небезпека через її расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переконання.

Якщо особи, які мають намір набути статусу біженця, перетнули державний кордон України у порядку, встановленому законодавством України, то вони повинні протягом п’яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця; ті ж особи, які намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні подати таку заяву протягом трьох робочих днів. Після розгляду звернення зазначених осіб та прийняття рішення про надання їм статусу біженця, органами міграційної служби видаються посвідчення біженця встановленого зразка. Зазначені посвідчення видається строком на один рік, а продовжується їх дія під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання.

Статтею 15 Закону України «Про біженців» передбачено випадки втрати і позбавлення статусу біженця. Так, статус біженця втрачається, якщо особа: добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); добровільно набула громадянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої держави і користується її захистом; добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; будучи особою без громадянства повернулася в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставини, за яких було надано статус біженця, більше не існують; отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують. Позбавляється ж особа статусу біженця, якщо вона займається діяльністю, що становить загрозу національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України. Рішення про втрату або позбавлення статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції за поданням органу міграційної служби за місцем проживання біженця протягом місяця з дня отримання подання.

Особа, яка не скористалася правом на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні.

Окремо слід підкреслити, що розділом ІУ Закону України «Про біженців» передбачено права та обов’язки біженців на території України (при цьому приписи Закону різняться щодо осіб, стосовно яких прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та осіб, яким вже надано статус біженця). Загальним правилом є надання біженцям національного правового режиму (тобто вони користуються тими ж правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією та законами України); але у окремих випадках передбачено надання біженцям додаткових прав (наприклад, права на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, права на користування житлом, наданим у місці проживання).

3.4 Особи, яким надано політичний притулок

Відповідно до ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Нажаль, на сьогодні такого спеціального закону України не прийнято, внутрішнім законодавством це питання не врегульовано.

Слід зазначити, що право фізичної особи на отримання притулку закріплено також у ст. 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 р. відповідно до якої кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах та користуватися цим притулком. Це право не може бути використано у разі переслідування, заснованого на вчиненні неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям та принципам Організації Об’єднаних Націй. Зазвичай рішення про надання політичного притулку приймається в індивідуальному порядку головою відповідної держави або уповноваженим їм органом.

Особа розглядається такою, що отримала політичний притулок, якщо вона переслідується за свою громадянсько-політичну діяльність та такі переслідування мають індивідуальний характер.

4. ПРАВОЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ

Правоздатність іноземців визначається за правом держави їх перебування. В Україні іноземцям надано національний правовий режим. Згідно ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Аналогічні норми закріплено у ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ч. 1 ст. 423 та ст. 424 Цивільного процесуального кодексу України, ст.ст. 24-26 Цивільного кодексу України, ст. 275 Сімейного кодексу України. Закріплений у законодавстві національний режим щодо правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцю у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам України у його державі. У той же час надання іноземцям національного режиму не означає, що вони можуть претендувати в Україні на будь-які інші права, ніж ті, що законом надані громадянам України; іноземець не може вимагати надання йому привілей чи встановлення виключень із законів України. Законодавством України можуть встановлюватися загальні виключення щодо правоздатності іноземців:

а) відповідно до п. 4 ст. 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Прийняті ж іноземними громадянами чи особами без громадянства землі сільськогосподарського призначення у спадщину відповідно до п. 4 ст. 81 ЗК України протягом року підлягають відчуженню;

б) іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумі (ст. 23 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»);

в) іноземці не можуть бути членами політичних партій України (ст. 16 вказаного Закону);

г) іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов’язане з належністю до громадянства України (ч. 4 ст. 8 вказаного Закону). Так, наприклад, іноземець не може бути засновником фермерського господарства, оскільки згідно ст. 5 Закону України «Про фермерське господарство» таким правом наділені лише громадяни України; також тільки громадянина України може бути призначено на посаду судді (ст. 7 Закону України «Про статус суддів») тощо.

д) на іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військову службу в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України (ст. 24 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Існують відмінності у правовому статусі іноземців, які постійно проживають в Україні (іммігрантів), та іноземців, що перебувають в Україні тимчасово. Так, згідно Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» тільки іммігранти прирівнюються до громадян України у праві на трудову діяльність (ст. 8), на охорону здоров’я (ст. 10), на житло (ст. 12), на освіту (ст. 14). На відміну від цього іноземцям, які тимчасово перебувають на території України, медична допомога надається у порядку, постановою Кабінету Міністрів України «Про надання медичної допомоги іноземним громадянам» № 1146 від 17.09.1996 р. де встановлено, що надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у посольствах та консульствах іноземних держав, здійснюється за плату, якщо інше не передбачено законодавством.

Питання освіти вказаних осіб вирішуються постановою Кабінету Міністрів України «Про навчання іноземних громадян в Україні» № 136 від 26.02.1993 р. Навчання іноземців, які не мають постійного місця проживання на території України, є платним, якщо інше не встановлено міжнародними угодами України. По-різному вирішуються й питання щодо здійснення підприємницької та інвестиційної діяльності іммігрантами та особами, які тимчасово перебувають в Україні. Окрім того, як вже зазначалося, правоздатність іноземців, які тимчасово перебувають на території України, обумовлюється цілями їх в’їзду, тобто обмежується категорією візи.

В окремих сферах діяльності (інвестиційній, зовнішньоторговельній, торговому мореплавстві) на основі міжнародних угод до прав та обов’язків іноземців застосовується переважно не національний режим, а режим найбільшого сприяння. Слід зазначити, що у проекті Закону України «Про міжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. передбачено нову для нашого законодавства колізійну норму, згідно з якою виникнення та припинення правоздатності фізичної особи визначається за її особистим законом (ч. 1 ст. 15).

Особистим законом іноземця вважається:

щодо іноземного громадянина – право країни, громадянство якої він має;

щодо особи без громадянства – право країни, в якій ця особа має постійне місце проживання, а за його відсутності – звичайне місце перебування;

щодо особи, яка має два та більше громадянств (біпатрида) – право країни, з якою особа має найбільш тісний зв’язок;

щодо біженця – право країни, в якій він має звичайне місце перебування.

5. ДІЄЗДАТНІСТЬ ІНОЗЕМЦІВ В УКРАЇНІ

Колізії щодо дієздатності фізичної особи виникають у зв’язку з тим, що законодавства окремих держав по-різному вирішують питання її настання та обмеження, а саме встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність, різні умови, підстави та обсяг її обмеження тощо. Так, повна цивільна дієздатність фізичної особи за законодавством ФРН та Великобританії настає з 18 років, Швейцарії та Японії – з 20 років, Аргентини – з 22 років. Водночас законодавством багатьох держав передбачено обставини, за яких вік повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Стосовно обмеження дієздатності повнолітніх також можуть мати місце відмінності (не всі держави визнають обмеження дієздатності через марнотратство чи через фізичні вади (сліпоту, глухоту) та ін.).

В основному колізійні питання дієздатності вирішуються за особистим законом фізичної особи (lex personalis). При цьому у більшості держав «сім’ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом їх місця проживання. У державах «сім’ї загального права» застосовується закон доміцилію (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших державах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздатною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах.

Так, згідно до ст. 7 Ввідного закону до німецького Цивільного зводу іноземець, який уклав у Німеччині правочин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно даного правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо цього правочину. Даний принцип з деякими застереженнями закріплено й у Цивільному кодексі Італії та законодавстві інших країн.

Колізійне право держав «сім’ї загального права» ще більше обмежує дію особистого закону: не відомі праву суду іноземні обмеження дієздатності взагалі не беруться до уваги (внаслідок цього, наприклад, не може бути визнано недійсним правочин, укладений обмеженою у дієздатності через марнотратство особою, оскільки таке обмеження дієздатності невідоме «загальному праву»); здатність укладати угоди з нерухомістю визначається за законом місцезнаходження речі (lex rei sitae) тощо.

Відповідно до проекту Закону України «Про міжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. дієздатність фізичної особи визначається за її особистим законом. Проте, якщо інше не передбачено законом, дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також за правом країни місця вчинення правочинів або виникнення зобов’язань у зв’язку із завданням шкоди (п.1 ст. 16). У міжнародних угодах України вказані питання можуть вирішуватися дещо інакше. Наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (укладена у 1993 році у Мінську) взагалі не містить виключень з особистого закону, оскільки право держав-учасниць СНД однаково вирішує питання щодо віку настання цивільної дієздатності та деліктоздатності.

Визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним

Загальноприйнятим у більшості країн є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішуються за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними. У Цивільному кодексі Української РСР 1963 року було закріплено саме таку колізійну норму – визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним здійснювалося за законом держави його постійного місця проживання (ч. 3 ст. 566-1). Проект Закону України «Про міжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. містить дещо іншу норму. Згідно проекту підстави та правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною або такою, дієздатність якої є обмеженою, регулюються особистим законом цієї особи (п. 2 ст. 16).

Угодами України про правову допомогу дане питання вирішується наступним чином. У справах про визнання особи недієздатною або про обмеження в дієздатності компетентним є суд тієї держави, громадянином якої є особа, яка має бути обмежена в дієздатності або визнана недієздатною. При цьому суд застосовує своє національне законодавство, тобто діє закон суду – закон держави громадянства.

Якщо суд держави, де іноземець має місце проживання, встановить, що є підстави для обмеження в дієздатності або визнання недієздатною особи, яка є громадянином іншої держави, він повідомляє про це компетентний суд держави громадянства. Якщо суд держави громадянства протягом трьох місяців не почне справи або не повідомить своєї думки, суд за місцем проживання цієї особи може

провести справу про обмеження в дієздатності або визнанні недієздатною відповідно до законодавства своєї держави, якщо підстави обмеження в дієздатності або визнанні недієздатною передбачені також законодавством держави громадянства іноземця. Рішення про обмеження в дієздатності або про визнання недієздатною пересилається відповідному суду держави, громадянином якої є іноземець.

Визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення померлим

Чинний Цивільний кодекс України не містить колізійних норм щодо визнання іноземця безвісно відсутнім чи оголошення померлим. Виходячи зі змісту ст. ст. 43, 46 Цивільного кодексу України та принципу надання іноземцям національного режиму, тільки іноземці, які постійно проживають на території України (іммігранти) можуть бути визнані в Україні безвісно відсутніми чи оголошені померлими.

Угодами України про правову допомогу, насамперед двосторонніми, більш детально регламентується порядок та наслідки визнання іноземців безвісно відсутніми чи оголошення померлими. У справах про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення померлою компетентним є суд держави, громадянином якої була особа. Дана справа може бути розглянута й судами тієї держави, де особа мала місце проживання, за заявою зацікавлених осіб, що проживають на території цієї держави та права яких основані на її законодавстві. При цьому кожен суд у даному випадку застосовуватиме своє національне законодавство.

Згідно ст. 18 проекту Закону України «Про міжнародне приватне право» № 2274 від 09.10.2002 р. підстави та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її такою, що померла, регулюються останнім з відомих особистих законів особи, яка зникла.

Спеціальні закони, що регулюють порядок та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою, прийняті у ФРН, Австрії, Італії та деяких інших державах. Разом з тим праву окремих держав (наприклад, Франції) невідомий інститут визнання безвісно відсутньої особи померлою. У таких країнах можливе лише оголошення особи безвісно відсутньою у порядку судової ухвали, що має обмежені майнові наслідки (тимчасове введення у володіння «спадковим майном»), але не розірвання шлюбу безвісно відсутнього. Праву Великобританії та США взагалі невідомий інститут безвісної відсутності: можливим є лише встановлення для даної конкретної справи презумпції факту смерті особи, щодо якої не було відомостей протягом семи років. Вказані суттєві

відмінності в матеріальному праві окремих держав можуть стати підґрунтям для виникнення такого небажаного у правовому регулюванні явища, як «кульгаючі» правовідносини (особа буде визнана померлою за правом однієї держави, а за правом іншої вона буде вважатися живою).

6. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ЗА КОРДОНОМ

Кожен громадянин України має право вільного виїзду за межі України, крім випадків, передбачених законодавством, і в’їзду на її територію. Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.

Порядок виїзду громадян України за кордон і повернення в Україну врегульовано Конституцією України, а більш детально — Законом України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 р.

Документами, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

а) паспорт громадянина України для виїзду за кордон (громадяни України мають право отримати даний документ по досягненні 18 років; а громадяни України, які постійно проживають за кордоном, — 16 років);

б) проїзний документ дитини (у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон);

в) дипломатичний паспорт;

г) службовий паспорт;

д) посвідчення особи моряка.

У передбачених міжнародними договорами України випадках для виїзду за кордон можуть використовуватися й інші документи (наприклад, національний паспорт громадянина України). У разі втрати громадянином України зазначених документів йому дипломатичними представництвами чи консульськими установами України за кордоном видається посвідчення особи на повернення в Україну.

У Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» закріплено перелік підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон. Згідно до ст. 6 Закону громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта у випадках, якщо:

1) він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, — до закінчення терміну, встановленого законодавством;

2) діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов’язання — до виконання зобов’язань, або розв’язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов’язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3) проти нього порушено кримінальну справу — до закінчення провадження у справі;

4) він засуджений за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5) він ухиляється від виконання зобов’язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов’язань;

6) він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості — до з’ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7) він підлягає призову на строкову військову службу — до вирішення питання про відстрочку від призову;

8) щодо нього подано цивільний позов до суду — до закінчення провадження у справі;

9) він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Однак, як свідчить практика, перевірки не завжди дозволяють виявити наявність вказаних обставин.

За наявності зазначених вище обставин громадянин України, який має паспорт для виїзду за кордон, зобов’язаний його здати на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.

Правовий статус громадян України за кордоном визначається насамперед законодавством держави їх перебування, а також нормами міжнародних угод, міжнародними звичаями та загальними принципами міжнародного права. Разом з тим, громадяни України за кордоном користуються захистом з боку України у різних сферах діяльності. Згідно ч. 3 ст. 25 Конституції України наша держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Даний принцип відображено і в Консульському статуті України, затвердженому Указом Президента України «Про Консульський статут України» від 02.04.1994 р., згідно з яким захист громадян України, що перебувають за кордоном, здійснюється через консульські установи.

Територія зарубіжної держави поділяється на консульські округи, в кожному з яких діє відповідна консульська установа. Консульський статут України закріплює обов’язок консула вживати заходів для того, щоб громадяни України користувалися в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, а також міжнародними звичаями.

У виконання цього обов’язку консул веде облік громадян України, які постійно проживають або тимчасово перебувають у його консульському окрузі (ст. 22 Консульського статуту України); інформує громадян України, які тимчасово перебувають у його окрузі, про законодавство держави перебування, а також про місцеві звичаї (ст. 25); має право без окремого доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справ якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин, доки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26).

Консул виконує й інші функції: провадить реєстрацію шлюбу, розірвання шлюбу, приймає рішення про встановлення батьківства, усиновлення дитини – громадянина України, реєструє акти громадянського стану, вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України, вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством України, видає паспорти громадян України для виїзду за кордон, продовжує строк їх дії, видає та погашає візи на в’їзд в Україну, виїзд з України, легалізує документи і акти, складені за участю владних органів консульського округу тощо.

Громадяни України можуть звертатися за захистом порушених прав до компетентних органів держави перебування. Будь-яке обмеження цивільних прав громадян України за кордоном вважається дискримінаційним і є недопустимим. Проте залишається можливим застосування до громадян України реторсії з боку держави перебування.

ЛІТЕРАТУРА

1. Фединяк Г.С. Фединяк Л.С. Міжнародне приватне право. Підручник.3-тє вид.- (доп. і перероб.). – К.: Атіка, 2008. – С. 325-393.

2. Попов А.А. Международное частное право: Учеб. пособие. – 2-е изд., доп. и перераб. – Х.: Каравелла, 2007. – С. 121-137.

3. Богуславский М.М. Международное частное право. – М., 2008

4. Лунц Л.А. Курс международного частного права:т В 3-х т.: «Спарк», 2008. – С. 536-616.

5. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г.К. Дмитриевой. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-ва Проспект, 2008. – С. 439-470.

6. Джуринський О. Уніфікація правового режиму міжнародних залізничних перевезень вантажів між країнами колишнього СРСР //Право України. 2007. №10.

7. Прус В., Боєвич Б. Співвідношення національного і міжнародного морського права //Право України. 2009. №8.

8. Діковська І.А. Договір повітряного чартеру у міжнародному приватному праві: Автореф. к.ю.н.-К.,2009.

9. Філіпенко О.В. Правовий механізм регулювання транспортної політики Євросоюзу: Автореф.-К.,2008.

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ

БЕЛОРУССКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ТРАНСПОРТА

КАФЕДРА

«ФИЛОСОФИИ, ИСТОРИИ, ПОЛИТОЛОГИИ, ПРАВА»

РЕФЕРАТ

«ПРАВО НА ТРУД В РЕСПУБЛИКЕ БЕЛАРУСЬ»

ПРОВЕРИЛ:

ВЫПОЛНИЛ:

ДОЦЕНТ студент гр эм-12

БЛИЗНЕЦ Г. И.

ЗАСУСКИЙ А. Н.

ГОМЕЛЬ

2003

Оглавление:

1. Введение …………………………………………………………….. 2

2. Права и обязанности молодых специалистов …………………… 5

3. Служба в государственных органах ……………………………… 7

4. Трудовые права и свободы ………………………………………… 10

5. Трудовое право конституции Республики Беларусь……………. 15

6. Новейшее законодательство о труде и его оптимизация……….. 23

7.Список литературы ………………………………………………… 29

Введение

Права человека — важнейший институт конституционного права. Особое развитие в сфере как внутригосударственного, так и международного права он получил во второй половине ХХ в., что явилось одним из наиболее значимых итогов правового развития человечества. Являясь показателем соответствия политической и правовой системы государства современным международным стандартам, он призван обеспечить достойную и безопасную жизнь личности, возможность ее свободной жизнедеятельности в сложных условиях современного общества.

Нормы, гарантирующие права человека, признанные международным правом в качестве исходных, в национальном законодательстве относятся, прежде всего, к конституционному уровню, поэтому предметом нашего анализа в первую очередь является Конституция 1994 г. (с изменениями и дополнениями 24 ноября 1996 г.).

Принятию Конституции Республики Беларусь 1994 г. предшествовали обновление общественного строя, начало перехода экономики на рыночную систему, допущение разнообразных форм собственности, развитие плюрализма, непосредственная реализация власти народом, расширение безопасности и сотрудничества с мировым сообществом; в науке — переход от марксистской концепции к общечеловеческой концепции прав человека.

Конституция 1994 г. — принципиально новый документ, в котором закрепляется гуманная ориентация развития нашего общества. Приоритет отдается личности и общечеловеческим ценностям. Эта черта качественно отличает новую концепцию прав человека, отказ от характерного для социалистической теории принципа приоритета государственных интересов над интересами личности.

Обоснованием такого подхода являлось положение, что государство призвано выражать общественные и личные интересы. Считалось, что у личности, как и общества в целом, не может быть политических интересов, противоречащих государственным, олицетворяемым в политике КПСС, поскольку «воля партии — это воля народа». Если же такие интересы формировались, то, в зависимости от формы их выражения, они либо игнорировались, либо вызывали соответствующую реакцию власти вплоть до принятия репрессивных мер со стороны государства№.

Право на жизнь — одно из основных неотчуждаемых прав человека, принадлежащих каждому от рождения. Оно закреплено важнейшими международными документами о правах человекаІ. Это право является стержневым в том смысле, что многие другие конституционные права, как, например, право на благоприятную окружающую среду, на охрану здоровья, на личную неприкосновенность, право на труд, имеют своей конечной целью обеспечение реализации права на жизнь.

Впервые в бывшем Советском Союзе и БССР право на труд было закреплено в Конституции СССР 1936 г. и Конституции БССР 1937г.

Содержание этого права раскрывалось как гарантии на получение работы с оплатой труда в соответствии с его количеством и качеством. В

Конституции БССР 1978 г. было добавлено право на выбор профессии, рода занятий и работы в соответствии с призванием, способностями, профессиональной подготовкой, образованием и с учетом общественных потребностей (ст. 38)3.

В Конституции Республики Беларусь право на труд нашло совершенно новую интерпретацию. Статья 41 гарантирует гражданам республики право на труд как наиболее достойный способ самоутверждения человека, т. е. право на выбор профессии, рода занятий и работы в соответствии с призванием, способностями, образованием, профессиональной подготовкой и с учетом общественных потребностей, а также на здоровье и безопасные условия труда.

Государство создает условия для полной занятости населения. В случае незанятости лица по не зависящим от него причинам ему гарантируется обучение новым специальностям и повышение квалификации с учетом общественных потребностей, а также пособие по безработице в соответствии с Законом.

Лица, работающие по найму, имеют право на вознаграждение за выполненную работу в соответствии с ее количеством, качеством и общественным значением, но не ниже установленного государством минимального размера.

Женщины и мужчины, взрослые и несовершеннолетние имеют право на равное вознаграждение за труд равной ценности (ст. 42).

Важной гарантией права на труд является обеспечение гражданину реального отдыха, способствующего восстановлению его сил и работоспособности. В соответствии с Конституцией право на отдых для работающих по найму обеспечивается установлением рабочей недели, не превышающей 40 часов, сокращенной продолжительностью работы в ночное время, предоставлением ежегодных оплачиваемых отпусков, дней еженедельного отдыха (ст. 43).

Новое содержание Конституции объективно обусловлено изменением роли государства, переставшего быть единственным собственником всех средств производства, не могущим вследствие этого быть, как раньше, и единственным работодателем, гарантом, обеспечивающим получение каждым гарантированной работы.

Гарантии устанавливаются и для всех иных прав и свобод граждан, закрепленных в настоящей Конституции. К ним относятся экономические, политические, социальные, организационные, правовые, педагогические, воспитательные и внешнеэкономические гарантии. В научной литературе обычно называются экономические, политические и идеологические гарантии прав личности. Иногда выделяют и другие виды общих гарантий, в частности общественные, социальные и духовные.4

| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
|Права и обязанности молодых специалистов |
| |
| |
|Молодые специалисты — наиболее динамичная часть общества. Термин «молодой |
|специалист» имеет довольно широкое толкование. В обыденном понимании |
|молодые специалисты — это практически все закончившие вузы, техникумы, |
|независимо от дневной или вечерней (заочной) формы обучения, работающие |
|сравнительно недолгий срок и имеющие небольшой практический опыт работы по |
|полученной в учебном заведении специальности. Между тем с юридической точки|
|зрения это совсем не так. В соответствии с п. 1.4 Положения о распределении|
|выпускников государственных высших и средних специальных учебных заведений |
|Республики Беларусь, утвержденного приказом Министерства образования |
|Республики Беларусь от 20 июня 1997 г. № 336 с последующими изменениями и |
|дополнениями, внесенными приказом Минобразования № 33 от 26 января 1999 г; |
|постановлениями Минобразования № 18, Минтруда № 81, Минэкономики № 28, |
|Минфина № 64, Минюста № 21 от 21 июля 2000 г.; Минобразования, Минтруда, |
|Минэкономики, Минфина, Минюста от 3 января 2001 г. № 1 (далее — Положение),|
|выпускники, которые закончили полный курс обучения и направлены на работу |
|комиссиями по персональному распределению (при наличии направления), |
|считаются молодыми специалистами и обязаны отработать по направлению на |
|работу 2 года со дня заключения трудового договора между ними и |
|нанимателем. Следовательно, одним из основных условий, при котором |
|выпускник вуза или техникума рассматривается как молодой специалист, |
|является направление его на работу комиссией по персональному распределению|
|после окончания дневного отделения государственного высшего или среднего |
|специального учебного заведения. Выпускники государственных высших и |
|средних специальных учебных заведений, оканчивающие их без отрыва от |
|производства, персональному распределению не подлежат и могут быть |
|направлены на работу только по их желанию, просьбе. В этом случае они также|
|считаются молодыми специалистами со всеми вытекающими отсюда гарантиями, |
|правами и обязанностями. |
|Права и обязанности выпускников учебных заведений регулируются |
|законодательством Республики Беларусь — как специальными нормативными |
|актами, которые распространяются лишь на выпускников высших и средних |
|специальных учебных заведений, так и актами общего значения. |
|Право на труд — основа всех социально-экономических прав граждан. |
|Рассматривая право на труд как неотъемлемую часть активной социальной |
|политики, государство в современных условиях принимает необходимые меры по |
|обеспечению социальных гарантий занятости трудящихся и реализации каждым |
|гражданином своего конституционного права на труд. В этих целях |
|осуществляется комплекс организационных, социальных, экономических и |
|правовых мер по кардинальному улучшению использования трудовых ресурсов, |
|созданию целостной общегосударственной системы трудоустройства, |
|переобучения и профориентации населения. Важнейшей гарантией реального |
|осуществления в Республике Беларусь права на труд для молодых специалистов,|
|наряду с установленными общими правовыми гарантиями для всех граждан, |
|являются дополнительные гарантии, установленные в специальных нормативных |
|актах. Среди специальных нормативных актов, регулирующих правовое положение|
|молодых специалистов, основное место занимает Положение о распределении |
|выпускников государственных высших и средних специальных учебных заведений |
|Республики Беларусь. |
|Данное Положение является обязательным для исполнения всеми министерствами,|
|иными республиканскими органами государственного управления, местными |
|исполнительными и распорядительными органами, предприятиями, учреждениями и|
|иными юридическими лицами независимо от форм собственности (п. 1.2). В |
|Положении предусмотрен порядок распределения и использования в народном |
|хозяйстве выпускников государственных высших и средних учебных заведений. |
|Большое значение имеет также постановление Совета Министров Республики |
|Беларусь «О распределении выпускников государственных высших и средних |
|специальных учебных заведений» от 2 апреля 1997 г. № 276 с последующими |
|изменениями и дополнениями. Указанным постановлением с 1997/1998 учебного |
|года введено обязательное распределение выпускников государственных высших |
|и средних специальных учебных заведений, за исключением обучающихся в них |
|на платной основе.5 |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
|Служба в государственных органах |
| |
| |
|Служба в государственных органах, государственных и общественных |
|организациях является одним из видов социальной деятельности людей. Служба |
|государству неразрывно связана с самим государством, его ролью в жизни |
|общества. Это одна из сторон деятельности государства по организации и |
|правовому регулированию личного состава государственных органов. |
|Государственная служба, прежде всего служение государству, то есть |
|выполнение по его поручению, за плату от него определенной деятельности по |
|реализации задач и функций государства. Закон “Об основах государственной |
|службы в Российской Федерации” рассматривает государственную службу в более|
|узком смысле, как деятельность тех служащих, которые составляют “аппарат”, |
|корпус руководителей, специалистов государственных органов. Такое |
|определение позволяет отграничить государственно-управленческую |
|деятельность от деятельности специалистов в народном хозяйстве, в |
|социально-культурной сфере, а также отграничить государственную службу и |
|другие виды службы. |
|Необходимо отметить, что, например, в Федеративной Республике Германии |
|законодательство различает два вида государственной службы. Это чиновники |
|государственных органов, деятельность которых регулируется в особом порядке|
|и наемные работники, которые заключают договор о службе. Это, прежде всего |
|работники государственного сектора экономики. Таким образом, здесь |
|государственная служба рассматривается шире, как работа не только в |
|государственных органах, но и на предприятиях, учреждениях и тому |
|Государственная служба основных капиталистических стран. |
|Но внутри этого широкого понимания все равно различают |
|виды государственной службы, в зависимости от ее специфики. Специфика |
|деятельности служащего в государственных органах состоит в том, что он не |
|создает непосредственно материальных ценностей, но обеспечивает условия для|
|материального производства, у него особый предмет труда — информация |
|(являющаяся и средством воздействия), которую он собирает, обрабатывает, |
|хранит, создает. Он воздействует на людей, обслуживает их, делает это |
|возмездно, то есть за определенное вознаграждение и занимает должность |
|(имеет собственный статус). В связи с этим можно выделить и черты самой |
|государственной службы, как правового института. |
|Государственная служба обязана своим возникновением государству. С его |
|возникновением и развитием стала развиваться и служба, имея своим |
|назначением реализацию задач и функций государства в разнообразных областях|
|жизнедеятельности общества, являясь необходимым элементом управления. |
|Организующая деятельность государства охватывает разнообразные сферы |
|жизнедеятельности общества, поэтому государственная служба регулируется |
|нормами не только административного права, но и нормами других отраслей |
|права. Например, пункт 3 статьи 4 в Федерального Закона “Об основах |
|государственной службы Российской Федерации” определяет, что на |
|государственных служащих распространяется действие законодательства о труде|
|с особенностями, предусмотренными настоящим Законом 6. |
|Направленность деятельности служащих на обслуживание населения порождают не|
|только административные, но и гражданские правоотношения. Помимо |
|устанавливаемых специальных социальных гарантий для государственных |
|служащих, в связи со специфичностью их деятельности, на них |
|распространяются и социальные гарантии, предусмотренные для всего |
|населения. Поэтому на государственную службу распространяются и нормы |
|социального права. Таким образом, государственная служба регулируется не |
|только нормами административного права, но и нормами ряда других отраслей |
|(трудового, финансового, социального и др.). |
|Усложнение общественных отношений, повышение требований к государству |
|потребовало необходимость выделения управленческой, организаторской |
|деятельности, как таковой. |
|Для выполнения определенных, требующих специальной квалификации, функций |
|общество выделяет относительно устойчивую категорию работников, занятых |
|этим делом не в качестве общественного, а профессионального управления. |
|Особенности труда государственного служащего, а именно то, что он не |
|производит материальных ценностей непосредственно, но помогает государству |
|реализовывать собственные функции и задачи обязывает государство |
|обеспечивать служащего. |
|Поэтому государственный служащий выполняет возложенные на него обязанности |
|на возмездной основе. Таким образом, чертами государственной службы |
|являются: осуществление ее на профессиональной основе за вознаграждение (то|
|есть возмездно), специально подготовленными для этого работниками — |
|государственными служащими, урегулированность нормами целого комплекса |
|отраслей права. Государственная служба является одной из сторон |
|организационной деятельности государства, и содержание ее составляет |
|практическая реализация функций и задач государства. Исходя из |
|вышеизложенного, под государственной службой следует понимать |
|профессиональную, возмездную деятельность специально подготовленных |
|работников (государственных служащих) по обеспечению реализации функций и |
|задач государства (в лице государственных органов). Или как определяет |
|Федеральный Закон “Об основах государственной службы Российской Федерации” |
|в статье 2: “Под государственной службой понимается профессиональная |
|деятельность по обеспечению исполнением полномочий государственных |
|органов”7. |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |
| |

Трудовые права и свободы.

Трудовые права и свободы, в различных комбинациях закреплены в большинстве конституции мира, важны для лиц наемного труда, которые составляют основную часть работающего населения. Эти права распространяются на значительное число находящихся в России иммигрантов, т.е. лиц, не имеющих российского гражданства. Трудовые права и свободы защищают человека от произвола работодателей, дают возможность отстаивать свое достоинство и интересы.

Рыночная экономика существенно меняет правовое положение работников.

При административно-командной экономике они были на словах полноправными, но отсутствие реального собственника создавало безразличное отношение к излишествам рабочей силы на предприятиях, низкой производительности труда и трудовой дисциплины. Как результат — низкая оплата труда, уравниловка, незаинтересованность работников в результатах труда при «полной занятости» и «неуклонном росте благосостояния трудящихся». Но жизненный уровень, организация труда все более и более отставали от общемировых стандартов, широковещательные права и свободы часто отстаивались на бумаге.

Частный собственник организует работу своего предприятия по другому. Он стремиться сократить ненужный персонал, заставить работников трудиться интенсивно, но и оплачивать труд по достоинству.

Однако его хозяйская власть, вытекающая из права частной собственности, объективно способна творить произвол и приносить интересы людей в жертву прибыли. Экономически общество в этом заинтересовано, но еще более оно заинтересовано в том, чтобы учитывался человеческий фактор, забвение которого способно привести к крупным социальным потрясениям

(революции, трудовым конфликтам, массовому недовольству). Защите интересов человека на производстве служат трудовое и социальное законодательство, а также признаваемые государством договорные формы регулирования трудовых отношений (коллективные договоры и соглашения, индивидуальные трудовые договоры и контракты).

Свобода труда провозглашена в ч.1 ст.37 в соответствии со ст.23

Всеобщей декларации прав человека. Принцип свободы труда в определенной мере уже нашел отражение в действующем законодательстве.

Конституция РФ закрепляет свободу труда, раскрывая ее как право каждого свободно распоряжаться своими способностями к труду, выбирать род деятельности и профессию. Человек вправе как работать, так и не работать, не может быть и речи о привлечении к административной ответственности за так называемое «тунеядство», бродяжничество (бомжи) и т.д. Конституционной обязанности трудиться, как в прошлые годы, теперь нет. Человек свободен как в поступлении на постоянную работу, так и в уходе с нее, в переходе на другую, более интересную или выгодную для него. Свобода труда реализует через индивидуальную трудовую деятельность, в занятии предпринимательской деятельностью и т.д.

Свобода труда связана с запретом принудительного труда. Запрет принудительного труда, предусмотренный ст.8 Международного пакта о гражданских и политических правах. Таким трудом считается не только откровенно рабский труд, что в наше время встречается крайне редко, но и любые формы принуждения человека работать на недобровольно принятых условиях или под угрозой какого-либо наказания.

Вместе с тем не считается принудительным трудом выполнение обязанностей, вытекающих из военной службы, в условиях чрезвычайного положения или по приговору суда. Принудительный труд запрещен

Конвенцией Международной организации труда №29 (1930 г.), а также

Кодексом законов о труде РФ (ст.2).

25 сентября 1992 г. в КЗоТ была включена норма о запрете принудительного труда (ст.2), а из числа мер дисциплинарного взыскания исключено такое наказание, как перевод на нижеоплачиваемую работу или смещение на низшую должность.

Право на труд не означает чьей-то обязанности предоставлять работу всем желающим. В рыночной экономике государство не в состоянии предписывать такую обязанность частному предпринимательству или брать ее на себя, поскольку оно уже не управляет всеми предприятиями. Поступление человека на работу в основном определяется договором с работодателем.

Но наемный работник вправе требовать соблюдения определенных

Конституцией условий, а именно: чтобы условия труда отвечали требованиям безопасности и гигиены, а вознаграждение за труд выплачивалось без какой бы то ни было дискриминации и не ниже установленного федеральным законом минимального размера оплаты труда.

Следовательно, если безопасность и гигиена не обеспечены и здоровью работника на производстве причинен вред, то работодатель несет за это материальную, а в определенных случаях и уголовную ответственность.

Соответствующие нормы предусмотрены Правилами возмещения работодателями вреда, причиненного работникам увечьем, профессиональным заболеванием либо иным повреждением здоровья, связанным с исполнением ими трудовых обязанностей, утвержденными постановлением Верховного Совета Российской

Федерации 24 декабря 1992 г. (с изменениями и дополнениями, внесенными

Федеральным законом от 24 ноября 1995 г.). Действуют также Основы законодательства Российской Федерации об охране труда, принятые 6 августа 1993 г., и ряд других нормативных актов.

Конституция обязывает законодательный орган принимать законы о минимальном размере оплаты труда, а работодатель выплачивать вознаграждение за труд не ниже этого размера. Тем самым предполагается, что по договору (коллективному или индивидуальному) размер оплаты может быть больше, что и осуществляется на практике в соответствии с рыночной ценой рабочей силы или по тарифным разрядам, установленным государственными органами для учреждений и предприятий, находящихся на госбюджетном финансировании. Многочисленные статьи КЗоТ и других актов развивают и детально регламентируют указанные конституционные положения. Трудовое законодательство запрещает какое бы то ни было понижение размеров оплаты труда работников в зависимости от пола, возраста, расы, национальности, отношения к религии, принадлежности к общественным объединениям (ст.77). В регулировании трудовых отношений на основе социального партнерства на двухсторонней основе (между работодателями и работниками) и трехсторонней основе (т.е. еще и с участием государственных органов) важную роль играет Закон о коллективных договорах и соглашениях от 11 марта 1992г.(с изменениями и дополнениями, внесенными Федеральным законом от 24 ноября 1995 г.).

Право на защиту от безработицы предполагает обязанность государства проводить экономическую политику, способствующую, по возможности, полной занятости, а также бесплатно помогать гражданам, не имеющим работы, в трудоустройстве. Кодекс законов о труде защищает работника от необоснованных увольнений. При отсутствии работы и возможности ее получить гражданам выплачивается пособие по безработице в размере 45-

75% среднего заработка, но не ниже минимального размера оплаты труда, предоставляется возможность бесплатного обучения новой профессии или участия в оплачиваемых общественных работах, компенсируются затраты в связи с добровольным переездом в другую местность. Эти нормы предусмотрены Законом о занятости населения а Российской Федерации от

19 апреля 1991 г.[1] с изменениями и дополнениями, внесенными Законом от 15 июля 1992 г. Для реализации целей Закона создана Федеральная служба занятости России, имеющая отделения во всех субъектах Федерации, городах и районах страны.

Право на забастовку увязывается с правом на индивидуальные и коллективные трудовые споры с использованием установленных федеральным законом способов их разрешения. Забастовка — это остановка работы работниками для оказания давления на работодателя с целью удовлетворения их экономических требований. Забастовка не свидетельствует о желании работников разорвать трудовой договор. А потому неправомерный запрет забастовки рассматривается как форма принудительного труда. В соответствии с Конституцией РФ, а также с

Международным пактом об экономических, социальных и культурных правах право на забастовку реализуется в соответствии с законом. Поэтому закон вправе запретить забастовку в ряде отраслей хозяйства (транспорт, общественное обслуживание и др.). Однако этот запрет касается не всех работников отрасли, а только тех, кто по смыслу ч.3 ст.55 может нанести вред здоровью других лиц, безопасности государства и т.д. Устанавливать запрет на этих основаниях может только суд.

Действующим законом запрещены также некоторые виды забастовок.

Коллективный трудовой конфликт не обязательно приводит к забастовке, прежде чем объявить ее, требуется использовать примирительные процедуры, предусмотренные Федеральным законом о порядке разрешения коллективных трудовых споров от 23 ноября 1995 г. На предприятиях существуют также комиссии по трудовым спорам, рассматривающие индивидуальные трудовые споры. Но любая система разрешения споров предусматривает возможность для недовольной стороны обратиться в суд.

Право на отдых имеет каждый человек, но для тех, кто работает по трудовому договору (т.е. лиц наемного труда), Конституция гарантирует установление федеральным законом продолжительности рабочего времени, выходных и праздничных дней, оплачиваемого ежегодного отпуска

(ежегодный отпуск предоставляется всем работникам с сохранением места работы (должности) и средней заработной платы, продолжительностью не менее 24 рабочих дней).

Действующий КЗоТ устанавливает максимальную продолжительность рабочего времени 40 часов в неделю. Для отдельных категорий работников с учетом условий и характера труда, возраста, состояния здоровья и иных факторов устанавливается сокращенная продолжительность рабочего времени без уменьшения заработной платы. Законом установлены все предусмотренные

Конституцией виды отдыха, а коллективные договоры и соглашения часто вводят и более высокие стандарты.

Другой не менее важной категорией прав и свобод человека является защита материнства, детства и семьи. Всеобщая декларация прав человека констатирует: «Семья является естественной и основной ячейкой общества и имеет право на защиту со стороны общества и государства» (ч.3 ст.16).из общего конституционного положения вытекают семейные права граждан, и прежде всего — определенные права матери и ребенка.

ТРУДОВОЕ ПРАВО В КОНСТИТУЦИИ РЕСПУБЛИКИ БЕЛАРУСЬ

1. Конституция Республики Беларусь утверждает подлинно демократические права граждан, активное использование которых способствует свободному развитию каждого и всех. Среди них на одном из первых мест находятся: права на труд (ст.41), отдых (ст.43), охрану здоровья (ст.35), материальное обеспечение в старости, в случае болезни, утраты трудоспособности и потери кормильца (ст.47), право на вознаграждение за выполненную работу в соответствии с ее количеством, качеством и общественным значением, но не ниже установленного государством минимального размера (ст.42).
2. Раскрывая содержание права на труд, законодатель включает в это понятие право на выбор профессии, рода занятий и работы в соответствии с призванием, способностями, образованием и профессиональной подготовкой. В таком объеме подобное обязательство со стороны государства по отношению к своим гражданам не встречается даже в конституциях стран с традиционно демократическим строем. Тем не менее следует отметить, что в силу происходящих в республике политических и социально-экономических перемен, обусловленных становлением рыночных отношений, данное положение носит скорее декларативный характер, является как бы указанием желательной цели. Реальное же положение в экономике республики серьезно ограничивает возможности граждан. Впервые в Конституции появилось такое понятие как безработица. А право на пособие по безработице, зафиксированное все в той же ст.41, само по себе ставит под сомнение полноту осуществления государством взятого им обязательства по созданию условий для полной занятости населения.

Невольно напрашивается вопрос: коль скоро гарантируется право на труд, создаются все условия для полной занятости населения, откуда появится

«незанятость лица по независящим от него причинам», т.е. безработица? И наоборот, если неизбежна безработица, то можно ли говорить о праве на труд?
3. Необходимо обратить внимание и на то, что законодатель ставит реализацию составляющих прав на труд в зависимость от общественных потребностей. При этом остается неясной концепция самих общественных потребностей, неизвестно, кто будет их определять. Это лишний раз подчеркивает во многом пока декларативный характер провозглашенного конституцией права на труд.
4. Далее необходимо еще раз повторить, что по ст.41 право на труд включает в себя право на выбор профессии и рода занятий, а также право на работы в соответствии с призванием, способностями, образованием, профессиональной подготовкой. Тем самым Конституция закрепляет самые прогрессивные нормы, соответствующие международно-правовым актам, включая конвенции МОТ. Но можем ли мы сегодня в полной мере реализовать эти положения на практике? На этот вопрос невозможно дать однозначный ответ. С одной стороны, при наличии различных форм собственности и современном состоянии рыночных отношений нельзя предоставить всем гражданам Республики Беларусь работу в соответствии с их пожеланиями и образованием: экономические реалии порождают и безработицу, и использование граждан на работах не по специальности. Но, с другой стороны, положение смягчается тем, что в соответствии с ч.2 ст.41

Конституции в случае незанятости лица по независящим от него причинам ему гарантируется не только выплата пособия по безработице, но и обучение новым специальностям и повышение квалификации с учетом общественных потребностей.
5. Обеспечение прав и свобод граждан РБ, в том числе свободы труда, гарантируется государством, говорится в ст.21 Конституции РБ. Свобода труда провозглашена в ст.23 Всеобщей Декларации прав человека от 10 декабря 1948 года. Только сам гражданин может распоряжаться своим трудом, только он может выбирать ту или иную форму деятельности

(предпринимательство, фермерство, индивидуальную трудовую деятельность, работу на государственных предприятиях, в учреждениях, организациях или коммерческих структурах и т.д.). Ст.41 (ч.4) Конституции РБ запрещает применение принудительного труда, кроме работы или службы, определяемой приговором суда или в соответствии с законом о чрезвычайном и военном положении. Это важное положение закреплено в ст.8 Международного пакта о гражданских и политических правах от 19 декабря 1966 года, где, в частности, сказано:

1. Никто не должен содержаться в рабстве; рабство и работоторговля запрещены во всех их видах.

2. Никто не должен содержаться в подневольном состоянии.

3. Никто не должен принуждаться к принудительному или обязательному труду. Свобода труда непосредственно связана с правом на защиту своих экономических и социальных интересов, включая право на объединение в профессиональные союзы, заключение коллективных договоров

(соглашений) и право на забастовку (ч.3 ст.41). Это соответствует ст.23

Всеобщей Декларации прав человека, которая закрепляет право каждого создавать профессиональные союзы для защиты своих интересов, и

Конвенция N 98 от 1 июля 1949 г. относительно применения принципов права на организацию и заключение коллективных договоров. Так, ст.1 этой Конвенции закрепляет право трудящихся пользоваться соответствующей защитой против любых дискриминационных актов, направленных на ущемление свободы ассоциаций в области найма на работу. Такая защита применяется в особенности против актов, рассчитанных на то, чтобы: а) поставить прием на работу или оставление на работе; трудящегося в зависимость от вступления его в профсоюз или выхода из профсоюза б) увольнять трудящегося или любым другим способом наносить ему ущерб на том основании, что он является членом профсоюза или принимает участие в профсоюзной деятельности вне рабочего времени или, с согласия предпринимателя, в рабочее время.
6. Ст.45 Конституции РБ гарантирует право граждан на охрану здоровья, включая бесплатное лечение в государственных учреждениях здравоохранения. Оно обеспечивается также мерами по оздоровлению окружающей среды, совершенствованию правил и норм охраны труда, возможностью использоваться оздоровительными учреждениями, развитием физической культуры и спорта. Организация охраны труда — социальная и государственная функция. В условиях новых экономических отношений в республике она обретает особую значимость. Рациональная организация охраны труда достигается умелым применением экономических, социальных, правовых, моральных, психологических и других средств. Она представляет собой комплексную проблему, которая находится на стыке экономики труда, социологии, социальной психологии, эргономики, юриспруденции и некоторых других наук. В регулировании отношений охраны труда важную роль играет трудовое право. Оно закрепляет на основе прогнозирования, моделирования и экспериментирования наиболее рациональные методы и формы охраны труда, впитывающие в себя достижения научной организации труда, общественных, естественных и технических наук.
7. В последние годы нормотворческая и правопреминительная практика существенно изменили организационно-правовые средства охраны труда.

Важные сдвиги произошли в приемах правового воздействия на поведение участников отношений по охране труда. Локальное регулирование этих отношений повысило актуальность данной проблемы. Встал вопрос о критериях эффективности соответствующих норм. Серьезные проблемы возникают и в связи с изменениями в законодательстве о формах собственности. Современные условия труда, особенно на негосударственных предприятиях (организациях), нередко сопровождаются сокращением вложения средств в эту область, что может негативно сказаться на безопасности жизни и здоровья наемных работников.
8. Международная конвенция N 148 «О защите трудящихся от профессионального риска, вызываемого загрязнением воздуха, шумом и вибрацией на рабочих местах» от 20 июня 1977 г. устанавливает обязанность применения ее положений во всех отраслях экономической деятельности. Ст.4 этой конвенции обязывает национального законодателя определять меры, направленные на предупреждение и ограничение профессиональных рисков, вызываемых загрязнением воздуха, шумом и вибрацией на рабочих местах, а также на защиту от этих рисков. В соответствии с национальным законодательством предприниматели должны нести ответственность за неприменение предписанных мер в области охраны труда, а трудящиеся обязываются соблюдать правила техники безопасности, направленные на профилактику и ограничение профессиональных рисков, вызываемых загрязнением воздуха, шумом и вибрацией на рабочих местах, а также на защиту от них. Трудящиеся или их представители имеют право получать информацию, профессиональную подготовку и обращаться в соответствующие органы с предложениями для обеспечения защиты от профессиональных рисков в области охраны труда, техники безопасности и производственной санитарии (ст.7). При помощи совершенствования технических мер, применяемых к новым установкам или в процессе их проектирования, а также при помощи дополнительных организационных мер наниматели обязаны устранять любой риск, вызываемый нарушением правил и норм в области охраны труда работающих. Если же применяемые меры не приводят к снижению травматизма и профессиональной заболеваемости, то предприниматель (наниматель) обеспечивает работающих соответствующими средствами индивидуальной защиты (ст.9-10). Состояние здоровья трудящихся, которые подверглись или могут подвергнуться профессиональному риску, вызываемому нарушением правил и норм охраны труда на рабочих местах, константа, контролируемая через соответствующие промежутки времени на условиях и при обстоятельствах, определяемых компетентным органом власти. Такой контроль включает предварительное медицинское обследование перед приемом на работу и периодические осмотры, согласно тому, как это определено компетентным органом власти. Наемные трудящиеся не несут никаких расходов в связи с проведением контроля за состоянием охраны труда на производстве. Если нахождение трудящегося на рабочем месте, где он подвергается воздействию загрязнения воздуха, шума или вибрации, противопоказано с медицинской точки зрения, должны быть предприняты все необходимые меры

(включая переобучение), чтобы работник в соответствии с национальной практикой и условиями был переведен на другое место работы с сохранением прежнего дохода (ст.11).
9. Из ст.2 Конституции РБ, признающей человека высшей ценностью общества и государства, вытекает приоритет жизни и здоровья работника по отношению к результатам производственной деятельности предприятий.
10. Существенным моментом в деятельности соответствующих государственных органов по охране труда должно стать усиление контроля за созданием нового оборудования (прежде всего в процессе его проектирования и испытания) с целью предотвращения случаев ввода в эксплуатацию новых и реконструируемых объектов, не отвечающих требованиям техники безопасности. Практика требует глубокого и всестороннего исследования правовых проблем охраны труда, разработки и научного обоснования мероприятий, проведение которых помогло бы эффективнее бороться с нарушениями правил и норм охраны труда, техники безопасности и производственной санитарии, а значит, обеспечить снижение травматизма и заболеваемости работающих.
11. В борьбе с производственным травматизмом, на наш взгляд, необходимо переходить от чисто внешнего надзора и контроля к более углубленной аналитической работе — детально изучать причины каждого отдельного несчастного случая, внимательно анализировать конкретные производственные моменты с точки зрения их опасности, творчески подходить к планированию мероприятий, направленных на ликвидацию причин, порождающих несчастные случаи. Важнейшими задачами органов охраны труда являются: а) добиваться полного поступления извещений о всех без исключения несчастных случаях, происшедших как на государственных предприятиях, так и в частном секторе; б) поставить их систематическую обработку на научную основу; в) более углубленно расследовать причины несчастных случаев; г) наладить научную разработку комплексных проблем техники безопасности; д) усилить ответственность нанимателей за невнимание к технической охране труда; е) обеспечивать активное изучение работающими правил и норм техники безопасности и производственной санитарии.
12. Таким образом, улучшение условий труда работников неразрывно связано с обеспечением их конституционного права на здоровые и безопасные условия труда. Успешной реализации этого права способствовало бы законодательное урегулирование вопросов охраны труда работающих, в частности, быстрейшее принятие Закона «Об охране труда в Республике

Беларусь», в котором были бы закреплены принципы охраны труда, общие положения этого правового института, определена компенсация расходов нанимателя на создание здоровых и безопасных условий труда, конкретизированы соответствующие правомочия работников.
13. Статья 43 Конституции Республики Беларусь закрепляет право трудящихся на отдых. Для работающих по найму это право обеспечивается установлением рабочей недели, не превышающей 40 часов, сокращенной продолжительностью работы в ночное время, предоставлением ежегодных оплачиваемых отпусков и дней еженедельного отдыха. Трудовое право, являясь инструментом преобразования общественных отношений, содержит ряд норм, с которыми эти отношения должны быть приведены в соответствие несмотря на действие препятствующих факторов. Таковыми, например, являются сегодня нормы законодательства о рабочем времени и времени отдыха, повсеместному и неуклонному соблюдению которых противодействуют явления объективного характера: излишек рабочей силы, недостатки в организации производства, нарушения хозяйственных связей, устаревшее законодательство. Методом принуждения, проводником которого выступают органы надзора и контроля за соблюдением трудового законодательства, нельзя добиться выполнения тех норм права, которые не отвечают реалиям жизни. Из сказанного можно сделать вывод о необходимости установления более тесных связей между законодателем и органами надзора и контроля за соблюдением законодательства о труде. Хотя на эти органы не может быть возложена функция систематической оценки эффективности действия норм трудового права, они все же располагают наиболее полной и достоверной информацией о тех нарушениях трудового законодательства, которые чаще всего встречаются на практике. Информация о таких нарушениях должна оперативно доводиться до высших органов власти и управления для принятия необходимых мер. Это может быть отмена или изменение отдельных норм, а в надлежащих случаях — напротив, их подкрепление дополнительными правовыми гарантиями, увеличение санкций, усиление надзора и контроля за их применением путем увеличения численности или расширения полномочий соответствующих органов.
14. Статья 42 Конституции Республики Беларусь определяет право работника на вознаграждение за выполненную работу в соответствии с ее количеством, качеством и общественным значением, но не ниже установленного государством минимального размера. Здесь же закреплено право женщин и мужчин, взрослых и несовершеннолетних на равное вознаграждение за труд равной ценности. Важным средством повышения эффективности общественного производства, совершенствования его организации является стимулирование высокопроизводительного труда, что обусловливает необходимость совершенствовать законодательство о заработной плате работающих путем устранения пробелов, замены норм, которые не соответствуют современному уровню развития экономики, новым рыночным отношениям. Это касается отношений, связанных с премированием за экономию трудовых и материальных ресурсов, совмещением профессий и должностей, совместительством, исчислением среднего заработка, оплатой труда, выполняемого в ночное время или во вредных для здоровья условиях, оплатой брака и простоя не по вине работника. Повышению эффективности труда, его производительности, улучшению качества выполняемой работы способствует расширение выплаты надбавок к заработной плате. В этой связи есть необходимость в нормативном порядке уточнить правовую природу таких выплат, отграничить их от надбавок, установленных для достижения других целей, определить порядок выплаты. Было бы целесообразно разработать специальный нормативный акт, предусматривающий порядок выплаты надбавок (доплат) к тарифным ставкам и окладам работающим (рабочим, инженерно-техническим работникам, служащим) за профессиональное мастерство и высокую квалификацию.

Основное направление совершенствования законодательства о материальном поощрении работающих связано с необходимостью наиболее полно учитывать конкретный вклад каждого трудового коллектива и отдельного работника в достигнутые результаты. Большее внимание необходимо уделять стимулированию достижения высоких конечных результатов с наименьшими затратами. В условиях новых экономических отношений возрастает значимость экономии ресурсов всех видов, в том числе и экономии труда.

Для решения этой проблемы важно развивать и стимулировать движение за расширение зон обслуживания в государственном секторе, совмещение профессий, освоение новых сложных профессий и специальностей. Это обусловливает необходимость поощрять совмещение профессий и должностей, совместительство, выполнение обязанностей временно отсутствующих работников, сокращение численности персонала при увеличении производственных показателей. Следует разработать и принять специальные нормативные акты, позволяющие устранить множественность правовых предписаний, ликвидировать несоответствие правовых решений экономическим потребностям, обеспечить надлежащую охрану труда совместителей, преодолеть имеющиеся в законодательстве противоречия и пробелы.
15. На современном этапе экономической реформы и перехода к рыночным отношениям важно реализовать все направления перестройки: формировать правовое государство, изменять политическую систему, развивать демократию, охранять право и законные интересы граждан, укреплять суверенитет республики. 8

НОВЕЙШЕЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО О ТРУДЕ РБ И ЕГО

ОПТИМИЗАЦИЯ

1. Конституция РБ, законы о занятости, предприятиях, рассмотрении коллективных трудовых споров (конфликтов) и иные нормативные акты, принятые за последние годы, существенно изменили функции (задачи), предмет, метод, систему, источники и другие важные элементы трудового права, правотворческие и правоприменительные процессы. В частности, все большую роль в системе данной отрасли права играют локальные правовые нормы. В соответствии со ст.3 КЗоТ заметно возросла роль договорного регулирования трудовых и связанных с ними отношений.
2. В трудовом праве появились принципиально новые приоритеты. Если раньше оно обслуживало, главным образом, партийно-бюрократическую систему, сковывало инициативу предприятий и работников жесткой централизованной регламентацией трудовых и иных отношений, то теперь на смену принципу разрешительности пришел принцип дозволительности в трудовом праве, а главным в данной отрасли права согласно ст.1 КЗоТ является установление и защита трудовых прав и развитие социального партнерства между работниками и нанимателями при участии государства. Именно такая направленность и свойственна многим нормам и институтам трудового права, ориентируя нанимателей и работников на творческое плодотворное взаимозаинтересованное сотрудничество, а не на конфронтацию. Подобная ориентация участников трудовых и связанных с ними отношений весьма важна для обеспечения дисциплины труда, роста производительности и качества труда, усиления конкурентоспособности нанимателей и решения других кардинальных задач производства и социальной политики. К сожалению, пока столь значимые новеллы не получили должного преломления как в правоприменении (особенно в локальном регулировании), так и в сознании должностных лиц, работников правоохранительных органов. Ст.8

Конституции закрепила приоритет общепризнанных принципов международного права, в частности, международного трудового права. С этой конституционной нормой стыкуется и ст.4 КЗоТ, провозгласившая приоритет международного регулирования трудовых отношений. Практически это означает, что при коллизии норм национального трудового права и международных договоров (соглашений, конвенций) высшая юридическая сила признается за последними, например, за принятой ООН Всеобщей декларацией прав человека (1948 г.), Международным пактом об экономических, социальных и культурных правах, конвенциями и рекомендациями МОТ. Поэтому ныне не только при правотворчестве, но и в правоприменении следует обращать внимание на соответствие законодательства о труде РБ международному трудовому праву. И если при рассмотрении конкретного дела суд придет к выводу о несоответствии нормативного акта Конституции или иному закону, в том числе и нормами международного трудового права, то он принимает решение в соответствии с Конституцией (ее ст.8) и законом и ставит в установленном порядке вопрос о признании данного нормативного акта неконституционным (ст.112

Конституции РБ). В связи с этим возникает задача подготовки к изданию наиболее важных международных документов, с которыми часто приходится иметь дело предприятиям, независимо от форм собственности, правоохранительным органам, должностным лицам. Ведь кадровые и юридические службы предприятий, правоохранительные органы до сих пор крайне плохо обеспечены подобной литературой, что негативно влияет на локальное правотворчество и правоприменение, способствует возникновению трудовых споров.
3. Другой особенностью трудового права является то, что в его системе функционирует несколько крупных правовых блоков, недостаточно взаимоувязанных между собою и развивающихся относительно автономно. Это блоки международно-правовых нормативных документов, законодательство о труде РБ, локальные нормативные акты и нормативные акты бывшего СССР, отдельные из которых продолжают временно функционировать на территории нашей республики. Несостыкованность указанных блоков порождает на практике немало споров, ошибки при решении конкретных вопросов порой усиливают социальную напряженность в коллективах, а также подрывают авторитет законодательства о труде среди населения. К тому же, на предприятиях далеко не всегда учитывается иерархия правовых норм, представляющих упомянутые правовые блоки, а многие правовые нормы первого блока просто неизвестны большей части нанимателей. В ближайшие годы в данной сфере вряд ли наступит прочная стабилизация и единообразие в правоприменении. В связи с этим желательно в правовой пропаганде и юридических курсах учебных заведений больше внимания уделять данной проблеме, прогнозируя активизацию международно-правовых связей РБ со странами ближнего и дальнего зарубежья.
4. Особенностью трудового права служит и то, что в нем все большее развитие получает локальное и договорное регулирование, базирующееся на ст.3 КЗоТ и ряде других норм законодательства о труде. Такая тенденция иллюстрирует углубление дифференциации норм трудового права по отраслевым, профессиональным и другим признакам, а также по возможности предприятий более гармонично учитывать в локальном правотворчестве и договорном регулировании интересы работника. Но многие наниматели

(предприятия) оказались неподготовленными к данной миссии.
5. Немалый интерес для правотворчества и правоприменения представляет и положение о дозволенности. Его суть состоит в том, что правообладатели

— работник и наниматель — вправе совершать любые юридические действия, не запрещенные законодательством, выбирать из комплекса юридических возможностей (действий) наиболее приемлемые для себя и партнера по трудовым отношениям. Положение о дозволительности отражено в статьях 2,

3, 5, 15, 256 и других КЗоТ. Реализация рассматриваемого положения требует высокой юридической квалификации, осмотрительности, соблюдения ряда отправных положений. В частности, нормы, способствующие осуществлению положения о дозволительности, не могут ухудшать положение работника по сравнению с законодательством (ч.1 ст.5 КЗоТ). Углубление принципа дозволительности — не самоцель, а средство для развития инициативы сторон трудового правоотношения, достижения работником и нанимателем определенных позитивных результатов в труде, качестве продукции и в иных сферах. Дозволительность в трудовом праве отнюдь не означает вседозволенности в действиях работника и нанимателя. Напротив, реализуя свои субъективные права, работник и наниматель не должны нарушать при этом прав других лиц, работников, ущемлять чьи-то права.

Вот почему в этом деле нужна особая осмотрительность, взвешенность, умение прогнозировать правовые последствия, наступающие в результате реализации субъективных прав работника или нанимателя. Словом, дозволительность не должна ослаблять правовую защищенность сторон трудового договора. Более рациональному использованию положения о дозволительности препятствует и консерватизм мышления ряда хозяйственных работников, представителей кадровой, юридической служб, правоохранительных органов. Прежнее представление о праве, когда в нем доминировало положение о разрешительности, еще нередко воспринимается более позитивно отдельными судебными и прокурорскими работниками, профсоюзными деятелями.
6. Нельзя не отметить и недостатки новейшего законодательства о труде: его нестабильный характер, наличие в нем большого числа отсылочных норм, их взаимная несостыкованность. На это есть и отдельные объективные причины: в условиях социально-экономической и политической нестабильности весьма сложно обеспечить устойчивость законов о труде, стабильность трудового права, что, в свою очередь, негативно сказывается на отношении к праву населения, работников. Особое беспокойство, на наш взгляд, вызывает нестабильность законов, определяющих важнейшие «правила игры» и правовое регулирование трудовых и связанных с ним отношений. Эти правила часто изменяются, что обычно усугубляет чувство недоверия, неуважения к закону со стороны работников и нанимателей, снижает потенциальные возможности многих институтов трудового права, ведет к возникновению трудовых споров. Отсылочные же нормы, когда они встречаются часто, засоряют трудовое законодательство, затрудняя правоприменительные процессы, усложняя профилактику правонарушений в сфере труда.
7. Каковы же направления оптимизации трудового законодательства? Во- первых, предстоит привести в соответствие с практикой международного трудового права и Конституцией РБ важнейшие нормы и институты данной отрасли. Эта сложная и объемная работа рассчитана на сравнительно длительный период времени и проводится по разным направлениям. В частности, необходимо качественно обновить (и создать ряд новых) глав и статей КЗоТ и других законов и подзаконных актов с позиций международно- правового регулирования труда и Конституции: ст.6 КЗоТ дополнить с учетом ст.ст.34, 58, 61 и других Конституции и норм Всеобщей декларации прав человека. При этом речь идет о таких новых правах работника как право на достоверную и оперативную информацию об условиях труда и оплаты, жилищно-бытового обслуживания и т.д.: право на материальное возмещение морального вреда (ч.II ст.61 Конституции), право на заключение колдоговора ч.III ст.41 Конституции) и др. Не менее важно отменить явно устаревшие нормы и статьи КЗоТ: ч.III ст.25, ч.I ст.96 и др. Эта работа уже началась по линии Конституционного суда РБ и

Верховного Совета РБ. К примеру, отменены ст.18-1 и некоторые другие нормы КЗоТ как дискриминационные и ущемляющие права пожилых трудящихся, сняты ограничения по оплате дней вынужденного прогула и т.д. При этом наибольшую сложность представляет приведение в соответствие с нормами международного трудового права и Конституцией РБ ведомственных норм и локального правотворчества. Именно в данной сфере наиболее часто встречаются неправомерные решения тех или иных вопросов. Во-вторых, предстоит существенно повысить теоретический уровень нормативного материала, усилить его предварительную научную проработку. Наиболее тревожное положение в данной области сложилось в сфере теории субъективных трудовых прав работников. Достаточно сказать, что даже в

КЗоТ многие элементы субъективных прав работника (скажем, в ст.6) крайне неудачно сформулированы, не учитывают реальной действительности.

А отдельные нормы имеют чисто декларативный характер, как право на

«достойное вознаграждение» за выполненную работу. Четкая правовая регламентация субъективных прав, условий их возникновения, изменения и прекращения, правовых последствий реализации и правовой защищенности правообладателя — все это необходимые компоненты теории и практики защиты субъективных прав работников. Если с таких позиций оценить качество отечественного правотворчества в отношении большинства трудовых прав, то балл окажется не столь уж и высоким. Ряд субъективных прав оторван от реальной жизни и возможностей государства. Между тем четкая правовая регламентация субъективных прав, всех их элементов предполагает четкие формулировки названия, содержания и других компонентов, что исключает разночтение правовых норм и обеспечивает высокий уровень правовой защищенности правообладателя. Однако до последнего времени указанного правила строго не придерживаются в правотворческой и правоприменительной практике. В связи с этим предстоит качественно реконструировать ст.6 КЗоТ, обеспечив преемственность с другими статьями КЗоТ и нормативными актами, резко сократить отсылочный материал. В-третьих, требует серьезной разработки и вопрос о системе трудового права, поскольку за последние годы в ней произошли заметные изменения, возникли, к примеру, новые институты: занятости, контракта, разрешения коллективных трудовых споров и т.д.

Отдельные юристы среди институтов данной отрасли называют институт дисциплины труда, социального партнерства и некоторые другие. Нормы, обеспечивающие соблюдение дисциплины труда, социальное партнерство, рост производительности и качества труда и некоторые другие, образуют не самостоятельные институты. Указанным целям служат фактически нормы всех институтов трудового права. Понятие института связано не с функцией трудового права, не с его задачами, а с предметом правового регулирования, соответствующими общественными отношениями. Именно с помощью этого общепризнанного в науке и практике критерия и происходит построение системы права и ее отраслей. По такому критерию должна происходить и дифференциация нормативного материала, его систематизация. В-четвертых, необходимо снять неоправданные ограничения на пути к реализации ряда субъективных прав, обеспечив при этом согласованность всех субъективных прав работника и нанимателя. В частности, обладая правом на труд, правом распоряжаться своей способностью к труду и правом на выбор вида занятости, гражданин вправе выбирать по согласованию с нанимателем и вид трудового договора. Вот почему представляются малоконструктивными попытки отдельных юристов искусственно сузить сферу действия контракта под видом защиты интересов правообладателя-работника, ввести в этот институт установку о разрешительности. Такие подходы, нередко пропагандируемые в средствах массовой информации, ориентируют практику на возврат к прошлому, жесткой регламентированности поведения работника и нанимателя и не соответствуют духу проводимой правовой реформы. При этом забывается и то, что никто кроме самого правообладателя-работника не должен определять за него выбор юридических возможностей, наиболее приемлемого для него варианта поведения. Что касается опасения в возможных злоупотреблениях со стороны ряда нанимателей при заключении трудовых контрактов, то здесь есть мощный правовой заслон — ч.1 ст.5 и ст.256

КЗоТ. За строгим выполнением требований этих статей (обеспечением адекватности льгот и преимуществ работника его дополнительным трудозатратам, возникающим в связи с выполнением обязанностей по этому договору) и призваны следить государственная инспекция труда, правоохранительные органы. К тому же признание возможности за каждым работником заключить контракт отнюдь не означает призыва к массовому и повсеместному использованию этой правовой модели найма. Контракт чаще всего заключают с ключевыми фигурами производства, лицами, от усилий которых может быть достигнут заметный эффект, высококвалифицированными специалистами. Именно по такому пути изначально и шло развитие практики заключения контрактов. Всякие принуждения в этой сфере, появившиеся в последнее время, также малоэффективны и не соответствуют линии демократизации трудового законодательства РБ. В-пятых, желательно шире и творчески использовать опыт международноправового регулирования трудовых и связанных с ними иных отношений, не допуская механического подражания моделям норм Международного Кодекса труда. Уровень правовых гарантий работника во многом зависит от социально-экономических и социально-экономических и политических факторов, которые в совокупности и обусловливают возможности установления тех или иных гарантий для работника, его материального стимулирования и т.д. Вот почему сегодня мы еще не в состоянии полностью воспринять международный уровень гарантированности трудовых прав. Для этого нет достаточных экономических возможностей.

8. Высказанные соображения отнюдь не исчерпывают всего комплекса проблем, связанных с совершенствованием трудового законодательства. Они касаются правотворчества, правоприменения, правовой пропаганды

и правового воспитания населения. Наше стремление — привлечь внимание юридической общественности к указанным проблемам. 9

ЛИТЕРАТУРА

1. Белорусский журнал международного права и международных отношений международное право№ 5, 98.

2. Международный пакт о гражданских и политических правах 1966, ст 6.

3. Конституция (Основной закон Белорусской Советской
Социалистической республики). Мн., 1978.

4. См.: Ростовщиков И. В. Обеспечение прав и свобод личности в
СССР // Вопросы теории. Саратов, 1988. С. 50.

5.Журнал №4 (15) от 01.04.2002 Законодательство о труде.

6. См.:Савицкий В. М. Укрепление законности и гарантии прав личности //

Вопросы государства и права. Мн, 1978. С. 142.

7. Собрание законодательства Росийской Федерации 1995.№ 31.-ст.299

8,9. Право 2000 Законодательство Республики Беларусь.
————————