Курсовая: Проектная деятельность учащихся

Проектная деятельность учащихся

Курсовая работа

Введение

Образование является составной частью культуры человека и общества. Поэтому, чтобы выявить основные черты образования, необходимо проанализировать особенности культуры, в рамках которой оно развивается.

Сегодня понятие культуры охватывает все стороны деятельности человека и общества. Поэтому различают политическую, экономическую, правовую, нравственную, экологическую, художественную, профессиональную и другие вилы культуры. Фундаментальным компонентом общей культуры является технологическая культура.

Под технологической культурой можно понимать уровень развития преобразовательной деятельности человека, выраженный в совокупности достигнутых технологий материального и духовного производства и позволяющий ему эффективно участвовать в современных технологических процессах на основе гармоничного взаимодействия с природой, обществом и технологической средой.

Технологическая культура, являясь одним из типов универсальной культуры, оказывает влияние на все стороны жизни человека и общества. Она формирует технологическое мировоззрение, в основе которого лежит система технологических взглядов на природу, общество и человека. Составной частью ее является технологическое мышление, связанное с обобщенным отражением индивидом научно-технологической среды и мыслительной способностью к преобразовательной деятельности.

Составной частью технологической культуры является также технологическая эстетика, которая выражается в дизайнерских знаниях, умениях и способностях осуществлять преобразовательную деятельность по законам красоты.

Технологическая культура оказывает свое влияние на задачи и содержание образования подрастающего поколения. В системе общего образования осуществляется и технологическая подготовка учащихся, целью которой является формирование технологической культуры и готовности к преобразовательной деятельности с использованием научных знаний.

В осуществлении этой задачи особое место в психологии и педагогики отводят урокам труда. Основная особенность, которой, преобладание практической деятельности, направленная на преобразование предметной реальности. Реализация технологической подготовки в трудовом обучении способствует интеграции репродуктивной, продуктивной и творческой деятельности учащихся, соединяющая работы рук с работой головы. Трудовая деятельность становиться источником знаний, стимулом познавательных интересов, жизненной потребностью, что способствует формированию активной жизненной позиции, развитию логического мышления, научному пониманию явлений и фактов объективной реальности.

В последние десятилетия существенно изменились содержание и область применения понятия «Технология». Оно охватывает в настоящее время как материальный, духовный, так и социальный аспект человеческой деятельности, тесно взаимосвязанные между собой. Мы определяем технологию как область знаний, методов и средств, используемых для оптимального преобразования и применения материи (материалов), энергии и информации по плану и в интересах человека, общества, охраны природы. Технология изучает средства и методы этих преобразований. Изучение ее направлено, в конечном счете, на развитие личности, ее преобразующего мышления.

Усвоение содержания предмета «Технология» должно позволить учащимся:

сознательно и творчески выбирать оптимальные способы преобразовательной деятельности из многих альтернативных подходов с учетом их последствий для природы, общества и самого человека;

мыслить системно, комплексно;

самостоятельно выявлять потребности в информационном обеспечении деятельности;

непрерывно овладевать новыми знаниями, применять их в качестве методов и средств преобразовательной деятельности.

Творческие способности школьников развиваются в процессе выполнения проектных заданий.

Поскольку раздел «Проект» входит в Программу по «Технологии», то каждый учитель этой дисциплины должен знать методику проектной деятельности учащихся, поэтому главная цель данной работы — рассмотреть методику проектной деятельности учащихся в школьном курсе «Технология».

Т. к. проект – это самостоятельная творческая завершенная работа, выполняемая под руководством учителя, то к учителям дисциплины «Технология» предъявляются высокие требования. Поэтому задачи данной курсовой работы будут следующие:

Раскрыть сущность проектной деятельности учащихся.

Разработать собственную методику преподавания раздела «Проект» в школьном курсе «Технология».

Узнать требования, предъявляемые к проектам учащихся.

Изучить способы активизации проектной деятельности учащихся.

Разработать материально-техническое обеспечение проектной деятельности учащихся

Использование метода проектов позволяет реализовывать деятельный подход, который способствует применению умений, знаний, полученный при изучении школьных дисциплин на разных этапах обучения и интегрировать их в процессе работы над проектом. Это позволяет не только претворять в жизнь политехнический принцип обучения, но и использовать знания их социальных и культурологических дисциплин.

Сущность проектной деятельности учащихся.

Программой новой образовательной области «Технология» предусмотрено выполнение учащимися II — XI классов ежегодно не менее одного творческого проекта. Именно творческая проектная деятельность школьников будет способствовать технологическому образованию, формированию технологической культуры каждого подрастающего человека, что поможет ему по-иному взглянуть на среду обитания, более рационально использовать имеющиеся ресурсы Отечества, приумножать природные богатства и человеческий потенциал. Возрождающийся проектный метод обучения, при его умелом применении, по-настоящему позволяет выявлять и развивать задатки личности, ее способности.

Проектный метод обучения «Технологии» предполагает, что проектирование выполняется не под опекой преподавателя, а вместе с ним, строится не на педагогическом диктате, а на педагогике сотрудничества.

Проектирование предполагает также изучение не только технологий, но и собственно деятельности людей в производственной и непроизводственной сферах хозяйства. Таким образом, можно говорить об эргономическом содержании новой образовательной области «Технология», которое является естественным развитием политехнизма в современных условиях.

Проектирование как метод познания должно оказывать учащимся практическую помощь в осознании роли знаний в жизни и обучении, когда они перестают быть целью, а становятся средством в подлинном образовании, помогая овладевать культурой мышления. Оно направлено также на психофизическое, нравственное и интеллектуальное развитие школьников, активизацию их задатков и способностей, сущностных сил и призвания, включение в успешную трудовую деятельность и систему общечеловеческих ценностей, формирование и удовлетворение их деятельностных и познавательных запросов и потребностей, создание условий для самоопределения, творческого самовыражения и непрерывного образования.

Творческий проект — это учебно-трудовое задание, активизирующее деятельность учащихся, в результате которой ими создается продукт, обладающий субъективной, а иногда и объективной новизной.

Цели проектирования

Выполняя проекты, учащиеся на собственном опыте должны составить представление о жизненном цикле изделий — от зарождения замысла до материальной реализации и использования на практике. При этом важной стороной проектирования является оптимизация предметного мира, соотнесение затрат и достигаемых результатов.

Школьники всех возрастных групп должны на уровне своего понимания постигать тактику действия при решения не детерминированных (часто репродуктивных), а вероятностно-статистических (нередко лишь с угадываемыми результатами и гибкими их достижения) задач, формировать расширяющиеся представления о содержании проектов различной сложности.

При проектировании приобретается опыт использовании знаний для решения так называемых некорректных задач, когда имеется дефицит или избыток данных, отсутствует эталон решения. Таким образом, предоставляется возможность приобретения опыта творчества, т.е. комбинирования и модернизации известных решений для достижения нового результата, диктуемого изменяющимися внешними условиями.

Проектирование позволяет достигать повышения уровня коммуникабельности, т.е. расширения круга конструктивного и целенаправленного общения, актуализированного однотипностью деятельности.

Важной целью проектирования по «Технологии» является диагностика, которая позволяет оценивать результаты как динамику развития каждого школьника. Наблюдение за выполнением проектной деятельности позволяет получать данные о формировании жизненного и профессионального самоопределения учащихся. Следует считать, что цели проектирования достигаются, когда эффективность педагогических усилий учителя и воспитательно-образовательного процесса оценивается динамикой роста показателей, которые фиксируются у учебной группы и (или) у каждого учащегося:

информационной обеспеченности (представления, знания, тезаурус, понимание);

функциональной грамотности (восприятие установок и объяснений, письменных текстов, умение задавать конструктивные вопросы, обращаться с техническими объектами, приемы безопасной работы и др.);

технологической умелости (способность выполнять ранее усвоенные трудовые операции, грамотно используя инструменты и станки, достигать заданный уровень качества, понимание свойств материалов, обеспечение личной безопасности, рациональная организация рабочего места и др.);

интеллектуальной подготовленности (способность вербализировать трудовые операции, понимание постановки учебных (теоретических и практических) задач, достаточность объема памяти, сравнение предметов по размеру, форме, цвету, материалу и назначению, осознанное восприятие новой информации, умение пользоваться учебной литературой и т.д. для рационального планирования деятельности, в том числе совместной с другими людьми);

волевой подготовленности (стремление выполнять поставленные учебные задачи, внимательное отношение к речи учителя и к учебной ситуации, поддержание культуры труда, дружелюбное взаимодействие с другими учащимися, желание выполнить задание (работу) на высоком уровне качества, толерантное отношение к замечаниям, пожеланиям и советам, выбор темпа выполнения задания, успешное преодоление психологических и познавательных барьеров, способность запрашивать и получать помощь и д.р.)

Применение метода проектов способствует возникновению такого взаимодействия и отношений школьников между собой, с взрослыми, при которых для достижения цели реализуются творческие усилия личности, не только достигаются запланированный результат, но и происходит развитие внутреннего мира растущего человека. Воспитательная роль проектирования зависит от отражения этих трудовых отношений в духовной жизни учащихся, в преломлении их в мыслях и чувствах, в широте и глубине волевых усилий личности. Воспитание любви к труду как стержень трудового воспитания в целом возможно только тогда, когда ребенок проникнется красотой отношений между людьми, возникающих в трудовом процессе.

Выполнение творческого проекта — одна из сторон воспитания. Оно нацелено на осознание детьми, подростками, юношеством нравственной ценности трудового начала в жизни. Материально-ценностное отношение к труду включает понимание не только общественной, но и личной его значимости как источника саморазвития и условия самореализации личности. При этом важным фактором становится сформированная способность человека испытать радость от процесса и результата труда, игры интеллектуальных, волевых и физических сил.

На каждом этапе проектирование должно соединять мысль ребенка с действием и действие — с мыслью, культуру гуманитарную — с культурой технической, труд — с творчеством, художественную деятельность — с проектированием и конструированием, технологию — с оцениванием экономических, экологических и социальных последствий преобразования предметного мира.

Задачи проектирования.

Задача проектирования — сформировать у учащихся систему интеллектуальных и общетрудовых знаний, умений и навыков, воплощенных в конечные потребительские предметы и услуги, способствовать развитию творческих способностей, инициативы и самостоятельности. В процессе выполнения проектных заданий учащиеся должны приобрести различные умения (которые будут, конечно, иметь разные уровни успешности в зависимости от половозрастных и индивидуальных особенностей). К ним относится осмысленное исполнение следующих умственных и практических действий:

понимания постановки задачи, сути учебного задания, характера взаимодействия со сверстниками и преподавателем, требований к представлению выполненной работы или ее частей;

планирования конечного результата и представления его в вербальной форме, т.е. без ограничения фантазии школьники должны дать себе и другим развернутый ответ по схеме: «Я хотел бы…»;

планирования действий, т.е. определение их последовательности с ориентировочными оценками затрат времени на этапы, распоряжение бюджетом времени, сил, средств;

выполнения обобщенного алгоритма проектирования;

внесение коррективов в ранее принятые решения;

конструктивного обсуждения результатов и проблем каждого этапа проектирования, формулирования конструктивных вопросов и запросов о помощи (советы, дополнительная информация, оснащение и др.);

выражения замыслов, конструктивных решений с помощью технических рисунков, схем, эскизов, чертежей, макетов;

самостоятельного поиска и нахождения необходимой информации;

составления схемы необходимых расчетов (конструктивных, технологических, экономических), представления их в вербальной форме;

оценивания результата по достижению запланированного, по объему и качеству выполненного, по трудозатратам, по новизне;

оценивания проектов, выполненных другими;

понимания критериев оценивания проектов и их защиты, процедуры публичной защиты проектов;

конструирования представлений о профессиональной проектной деятельности, индивидуальности проектировщика, проявляющейся в результате, готовом изделии;

расшифровывания замысла, идей, решений проектировщика по «посланию» («знаку», «смыслу»), которым является готовое изделие, появившиеся на рынке.

Тематика проектов и требования к отбору объектов проектирования.

При определении содержания проектного обучения принципиально важным и сложным вопросом является педагогически правильный выбор объектов проектирования. Сложность подбора творческих проектов связана со многими факторами: возрастные и индивидуальные особенности школьников, учебно-материальная база для выполнения творческих проектов и др.

При подборе проектных заданий необходимо учитывать принципы дидактики, специфичные для трудовой деятельности в школьных мастерских (политехническая, профориентационная и воспитательная направленность, соединение обучения с производственным трудом, формирование творческого отношения к труду, научность и др.)

Использование в практике проектного обучения школьников комплексного многопланового подхода к отбору творческих проектов позволяет взять за основу выбора проектов учет организационно-педагогических, технологических, экономических, психолого-физиологических, эстетических и эргономических требований. Характерными признаками творческих проектов являются: творческий характер, наличие проблемных ситуаций, требующих своего решения. В то же время творческий проект — это своеобразное учебно-трудовое задание.

Процесс выполнения творческого проекта предполагает комплексное отражение изученных вопросов и практических работ на уроках технологии. При подборе проекта необходимо стремиться к тому, чтобы творческий проект содержал в себе те знания и умения, которыми уже овладел учащийся в течении года. В этом случае осуществляется самостоятельный перенос знаний и умений на конкретном объекте (проекте).

Одним из наиболее важных требований в отборе проектов является его творческая направленность. При подборе творческих проектов необходимо учитывать индивидуальные особенности школьников, степень их подготовки, возрастные и физиологические возможности.

Важным требованием при отборе творческих проектов является их общественно полезная или личностная значимость. Общественно полезная ценность объекта проектирования может включать в себя значимость по удовлетворению запросов школьника, семьи, общества, школы или просто рынка.

Учет возможностей и интересов учителя, материально-технических ресурсов школьных мастерских предполагает подбор проектов с позиции возможностей и интересов учителя технологии и наличие материальной базы.

Обеспечение эргономических и безопасных условий труда содержит в себе комплекс требований: выбранный проект должен обеспечивать безопасные условия работы учащихся.

Темы проектов выбираются учащимися самостоятельно или по рекомендации учителя. Рекомендуя темы творческих проектов, следует учитывать возможность реализации межпредметных связей, преемственности в обучении. Проекты выполняются как индивидуально, так и в составе группы — временного, творческого коллектива.

Проекты рекомендуется выполнять по следующим направлениям:

1. Решение конструкторско-технологических задач по разработке и изготовлению учебно-наглядных пособий, инструментов, приспособлений для работы в учебных мастерских, средств малой механизации и автоматизации, бытовых устройств, декоративно-прикладных изделий и т.п.

2. Разработка и модернизация технологии для изготовления различных видов объектов из древесины, металла, пластмассы, ткани, обработки пищевых продуктов, почвы, использования вторичных ресурсов и т.д.

3. Решение задач дизайна производственных, учебных и жилых помещений.

4. Разработка способов и приемов рационального ведения хозяйства, благоустройства усадьбы и жилища.

5. Решение задач производственно-коммерческого характера, связанных с реализацией на рынке сбыта материальных и интеллектуальных продуктов деятельности учащихся, проведением мероприятий экологического характера.

Массив тематики проектов является лишь ориентировочным, так как невозможно предугадать, какие именно темы вызовут у конкретных школьников наибольший интерес. Вероятно, выход из положения заключается в постоянном расширении имеющейся тематики и предъявлении ее учащимся. Собственно, она предназначена для формирования для формулирования школьником ассоциированной новой темы, что уже можно рассматривать как творческий акт.

Учащиеся должны выбрать для себя объект проектирования, тему проекта, т.е. изделие, которое они действительно хотели бы усовершенствовать, предложить на рынок, ввести в предметный мир, чтобы удовлетворить реальные потребности людей.

К выбору темы проекта предъявляются требования, которые должны быть восприняты учащимися почти как инструкция, руководство:

объект (изделие) должен быть хорошо знаком, понятен и, главное, интересен;

будущее новое изделие должно изготовляться промышленным или кустарным способом с определенной программой выпуска и расчетом на массового или единичного потребителя;

необходимо предчувствие, что объект позволит разработчику реализовать себя в творчестве, что он ему по силам;

не страшно, если темы будут повторяться в учебной группе; в процессе проектирования учащиеся сами поймут, что двух одинаковых изделий (или услуг) никто предложить на рынок не может.

Выбор проектов определяется потребностями различных сфер жизнедеятельности личности и общества (школа, индустрия, досуг, дом), необходимостью их удовлетворения, улучшения и модернизации существующих предметов потребления и услуг.

Основными критериями выбора проектов являются:

оригинальность, доступность, надежность;

техническое совершенство;

эстетические достоинства;

безопасность;

соответствие общественным потребностям;

удобства эксплуатации;

технологичность;

материалоемкость;

стоимость и т. д.

Сфера деятельности

Примерные направления творческих проектов

Школа

Оформление классных уголков, изготовление инструментов и приспосаблений для школьной мастерской, оборудования для кабинетов, изготовление действующих моделей и макетов

Индустрия

Заказы предприятий, организаций, фирм.

Досуг

Изготовление игрушек, действующих моделей; изготовление инвентарного материала для подвижных и логических игр; изготовление сувениров.

Дом

Изготовление кухонной утвари, дизайн кухни; изготовление книжных, туалетных полок, подставок под телефон; дизайн прихожих, учебных и детских уголков; изготовление специальных инструментов и приспосаблений для садово-огородных работ; изготовление рабочих инструментов и приспосаблений для обработки различных материалов; дизайн рабочего уголка.

Перечень примерных тем творческих проектов учащихся:

Из материалов и нитей – детская, нарядная и деловая одежда, гобелены, декоративные панно, разнообразные виды вышивки, различные виды плетения.

Из различных природных материалов – панно, подделки из соломки, украшения из листьев, коры, ракушек, ракушек, кожи и т.д.

Из древесины – шкатулки, разделочные доски, игрушки, столовые приборы.

Из металла – украшения с применением различных технологий (чеканка, гравировка, эмаль).

Из глины – вазы, кувшины, блюда, игрушки, свистульки и т.д.

Психолого-педагогические основы деятельности учащихся при выполнении творческих проектов

Значительные изменения, происходящие в современном обществе, максимально актуализируют роль и значение человеческого фактора. В последнее десятилетие в центре внимания психолого-педагогической науки находится изучение особенностей и возможностей человека, условий целенаправленного воздействия на развитие его творческого потенциала. Понятие проектной деятельности направлено на достижение единой цели образования — личностного развития школьника.

Любая деятельность состоит из следующих элементов: потребность — мотив — цель — задача — действия — операции.

К определенной деятельности субъекта побуждает обычно не какой-то один мотив, а совокупность зачастую противоречивых мотивов, образующих мотивацию данной деятельности.

Потребность есть состояние человека, отражающее его нужду в чем-либо или в ком-либо. Всякие действия и поступки человека определяются какими-либо потребностями. Мотивация — это и совокупность мотивов деятельности, и процесс преобразования потребности в мотив деятельности, вызывающий деятельность по удовлетворению этой потребности.

Характеризуя деятельность учащихся при выполнении творческих проектов, необходимо выяснить вопрос о взаимосвязи учения и труда, то есть целесообразно рассматривать трудовую и учебную деятельность как два этапа одной целостной деятельности. На первом этапе происходит становление деятельности. На втором этапе приобретенные знания, умения и навыки должны выступить средством выполнения деятельности с качественно иным содержанием звеньев этой структуры, и на втором этапе учащиеся получают новые знания. В связи с этим проектную деятельность с позиции характера деятельности определим как учебно-трудовую.

Следует выделить два фактора, отличающие процесс учения от процесса трудовой деятельности.

Во-первых, овладение трудовой деятельностью должно быть обеспечено в рамках качественно иной учебной деятельности. Во-вторых, формы организации учебной деятельности и сама она не адекватны формам усваиваемой трудовой деятельности.

Отличие структуры проектной деятельности от других лишь в специфике и содержании потребностей и мотивов, вызывающих и направляющих эту деятельность и в соответствующих этим мотивам целях, задачах, действиях и операциях. Целенаправленная проектная деятельность имеет прямым и главным результатом изменение самого субъекта.

Сравнение моделей учебной и трудовой деятельности, определение содержания структурных компонентов позволили определить приоритетное направление трудовой деятельности в процессе выполнения творческих проектов.

Логика построения деятельности учащихся при выполнении проектов должна соответствовать общей структуре проектирования. На этой основе выделили основные этапы проектной деятельности: организационно-подготовительный, технологический, заключительный.

На организационно-подготовительном этапе перед школьниками ставится проблема — осознание нужд и потребностей во всех сферах деятельности человека. На этом этапе школьники должны осознать, уяснить зачем и почему им надо выполнить проект, каково его значение в их жизни и жизни общества, какова основная задача предстоящей работы. Перед ними ставится цель — получение в итоге деятельности полезного продукта, который может носить как социальный, так и личностный характер. На этом этапе учащиеся обобщают изученный материал, тем самым включая его в общую систему своих знаний и умений.

Завершающим элементом этого этапа является планирование технологии изготовления, где учащиеся осуществляют такие действия как: подбор инструментов и оборудования, определение последовательности технологических операций, выбор оптимальной технологии изготовления изделия. Средствами деятельности выступают их личный опыт, опыт учителей, родителей, а также все рабочие инструменты и приспособления, которыми пользуются учащиеся при разработке проекта. Результатами деятельности учащихся является приобретение новых знаний, умений и готовые графические документы. На протяжении этого этапа школьники производят самоконтроль и самооценку своей деятельности.

На технологическом этапе учащийся выполняет технологические операции, корректирует свою деятельность, производит самоконтроль и самооценку работы. Цель — качественное и правильное выполнение трудовых операций. Предмет деятельности — создаваемый материальный продукт, знания, умения и навыки. Средства — инструменты и оборудование, с которыми работает учащийся. Результат — приобретение знаний, умений и навыков. Законченные технологические операции являются промежуточным результатом деятельности учащихся на этом этапе.

На заключительном этапе происходит окончательный контроль, корректирование и испытание проекта. Учащиеся производят экономические расчеты, мини-маркетинговые исследования, анализируют проделанную ими работу, устанавливают достигли ли они своей цели, каков результат их труда. В завершение всего учащиеся защищают свой проект (изделие, реферат) перед одноклассниками.

Анализ содержания деятельности учащихся при выполнении проектного задания позволяет сделать вывод о том, что проектная деятельность содержит в себе большие возможности для развития творческих способностей.

На основе изучения и анализа работ психологов и педагогов установлено, что при соответствующей организации учебного процесса в школе развивается познавательный интерес и творческие возможности школьников, расширяется политехнический кругозор учащихся, формируется технологическая культура.

Педагогический анализ специфики творческой деятельности требует осмысления более широкого понятия «творчество». Общепринятая точка зрения — творчество как вид человеческой деятельности — отличается новизной и оригинальностью.

В психолого-педагогическом плане является первостепенно важным то, что творчество, процесс творчества переживается как новое субъективно. Важно, чтобы в психолого-педагогическом определении творчества был отражен момент субъективной значимости: творчество есть деятельность, способствующая созданию, открытию чего-либо ранее неизвестного для данного субъекта. Учебно-творческая деятельность ориентирована на решение учебных проблем, творческих задач и заданий. Один из важнейших ее признаков — появление в результате ее осуществления психических новообразований: знаний, умений, творческих способностей личности.

В основу обучения школьников проектированию должны быть положены основные принципы творческой деятельности новаторов, рационализаторов и изобретателей, конструкторов и технологов на производстве. Творчество школьников по своим психическим компонентам приближается к творческому процессу взрослых.

В общем виде процесс творческой деятельности учащихся можно разделить на те же стадии, что и процесс творческой деятельности взрослых: возникновение идеи или творческой задачи; решение задачи; реализация решения на практике.

Существенным моментом творческого характера учебно-трудовой деятельности является обнаружение школьниками технического противоречия, возникновение проблемной ситуации. При этом учащийся осознает замысел технического несоответствия, констатирует наличие задачи, проблемы, посредством сравнения сторон противоречия происходит локализация области поиска — школьник осознает смысл задачи.

Подростковая проектная деятельность — это такая деятельность, в основе которой лежит активизация познавательной и практической составляющих, в результате которой школьник производит продукт, обладающий субъективной (иногда объективной) новизной.

Большое значение для практики имеют такие существенные психологические закономерности творческого процесса, как отбрасывание второстепенных подробностей, членение крупных проблем на ряд простых условий задачи. Это дает возможность юному рационализатору сконцентрировать свое внимание на главном объекте деятельности, отказаться от привычных представлений, схем, установить необходимые взаимосвязи между главным и второстепенным.

В последние годы вопросы эффективности научно-технического творчества оказались в центре внимания исследователей ввиду острой практической необходимости. Гигантский рост роли науки в жизни общества, характерный для последних десятилетий, привел к тому, что интеллектуально-творческая деятельность оказывает все большее влияние на развитие экономики. В связи с этим встает комплекс специфических задач: разумного отбора кадров, организации творческих коллективов, создания необходимой мотивации рационализаторской деятельности, поиска средств, стимулирующих успешное протекание творческого процесса, рационального использования современных возможностей автоматизации умственного труда.

2. Методическое, материально-техническое обеспечение проектной деятельности учащихся.

2.1.Планирование учителями процесса проектной деятельности.

Для определения оптимальных путей реализации образовательной, развивающей и воспитательной функций учебного процесса в системе уроков и внеурочных занятий по данной теме или разделу учебной программы учителю необходимо правильно организовывать свою деятельность.

Для решения учебных задач учителем составляется перспективный план учебного процесса. Цель перспективного планирования наметить рациональную, логическую систему изучения учебного материала всей программы и отдельных ее тем.

Планирование начинается с изучения действующей программы.

Анализ программы.

Программа по школьному курсу «Технология» была подготовлена научным коллективом, руководителями которого является Симоненко В.О. и Хотунцев Ю.А.. Программа была выпущена издательством «Просвещение» в 1996 году.

Вариант I (мальчики)

По этому варианту занимаются учащиеся, которые углубленно изучают основы техники.

Основная цель этого раздела—формирование знаний, умений и навыков в области социальной этики, воспитание уважения к личности, заботы в первую очередь о родных и близких людях, восстановление и упрочение семейных и национальных традиций.

На изучение этого разделка выделено 12 ч в 1-й четверти V класса. Материал раздела органически продолжает раздел «Культура дома» для начальной школы. Конечно, изучение культуры человеческих отношений не должно ограничиваться этим разделом программы, а проходить сквозной нитью через другие разделы образовательной области «Технология» в старших классах.

Вариант II (девочки)

Этот раздел является основным для варианта II программы образовательной области «Технология».

Кроме общих задач предмета «Технология» при изучении этого раздела необходимо решать следующие дополнительные задачи:

совершенствование практических умений и навыков учащихся в экономном ведении домашнего хозяйства, заготовке и хранении продуктов, уходе за жилищем;

ознакомление с различными видами декоративно-прикладного искусства, народного творчества и ремесел;

развитие художественной инициативы;

воспитание привычки к чистоте, сознательному выполнению санитарно-гигиенических правил в быту и на производстве;

воспитание уважения к народным обычаям и традициям.

Принципы

Реализация

Научность

Соответствует современному уровню развития науки и техники, раскрывает современные технологические процессы

Учет возрастных и познавательных возможностей

Программа учитывает возрастные возможности и особенности учащихся и построена по принципу от простого – к сложному, от малого – к большому

Системность и последовательность изложения

Эффективное распределение объема учебного материала по классам. Комплексный подход к изучению всех блоков материала. Учтены межпредметные и внутрипредметные связи

Воспитывающий характер содержания

В программе заложены основы эстетики, нормы морали, этикета. Предполагается экологическое, экономическое воспитание

Четкость структуры

Большое число разнообразных по содержанию разделов программы. Весь материал разбит на логические блоки

Методические рекомендации к урокам (IV четверть):

Урок №1

«Творческая деятельность и творческий проект»

Обуч.: познакомить учащихся с видами деятельности, в т.ч. проектной. Раскрыть этапы выполнения проекта

Разв.: способствовать формированию познавательного интереса, расширению технического кругозора

Восп.: воспитывать целеустремленность, бережное отношение к вещам, уважение к товарищам

Начать урок можно с беседы о деятельности человека. Рассмотрев виды деятельности человека необходимо привлечь внимание учащихся непосредственно к творческой деятельности. Целесообразно будет показать натуральные объекты и просмотреть короткометражный фильм «Производство», откуда учащиеся узнают различные виды профессий, жизненный цикл продукции.

На обыденном житейском уровне навести учащихся на структуру проектной деятельности, раскрыв ее сущность. На заключительном этапе учащиеся самостоятельно составляют опорную схему проектной деятельности.

В конце урока целесообразно обсудить все составленные схемы, прийти к общему решению. На этом этапе необходимо применение плаката «Проектная деятельность», которая поможет обобщить новый материал.

В конце урока необходимо выдать домашнее задание.

Урок №2

«Объект проектирования. Оценка возможностей для его выполнения»

Обуч.: обучить уч-ся комплексно оценивать свои возможности

Разв.: способствовать развитию логического мышления, творческого воображения

Восп.: воспитывать самостоятельность в принятии решений.

Основная часть урока проходит в форме деловой игры. Класс разбивается на 4-5 групп. Каждая группа получает по карточке-указателю для поиска возможной проблемы «Дом», «Школа», «Магазин», «Завод», «Детская площадка» и т.д. Далее каждая группа выдвигает возможные проблемы по своему направлению и предлагает варианты их решения. Затем проводится групповой анализ выдвинутых проблем и способов их разрешения. Оценивается оригинальность идей.

Выбирается несколько самых интересных проблем.

После этого им следует дать задание: продумать все аспекты, необходимые для разрешения сложившейся проблемы и оформить в виде звездочки-обдумывания. Урок завершается подведением итогов и выдачей домашнего задания.

В конце урока необходимо распределить 3-4 доклада по дизайну к следующему уроку («Дизайн — а что это такое?», «Дизайн и интерьер», «На чем стоит дизайн?») .

Урок №3

«Пути поиска информации. Моделирование и дизайн»

Обуч.: научить учащихся работать с картотекой книг, искать требуемую литературу, ознакомить с понятием «дизайн»

Разв.: способствовать развитию творческой инициативы, творческого воображения

Восп.: воспитывать любовь к красивому и прекрасному

На уроке проводится экскурсия в библиотеку.

Библиотекарь должен рассказать учащимся о способах поиска информации (включая Internet), о правилах пользования библиотекой, поиске книг по каталогу, показать книги по проектной деятельности. На этом этапе учащиеся должны сами попытаться найти по каталогу книги для своего проекта.

Далее урок проходит в читальном зале, где учащиеся зачитывают доклады по теме «Дизайн», смотрят книги по своему проекту, и решают задачу на моделирование. Она должна быть на развитие творческого воображения, т.е. иметь совершенно не стандартные, оригинальные решения.

В конце урока учитель должен показать все придуманные варианты решений и выбрать вместе с учениками самое интересное и не обычное.

Урок №4

«Критерии выбора модели проекта»

Обуч.: познакомить уч-ся с экологическими, экономическими и эстетическими требованиями

Разв.: способствовать развитию логического мышления, творческой инициативы

Восп.: воспитывать бережное отношение к окружающей среде, материальным и финансовым ресурсам.

В начале урока необходимо обязательно проверить домашнее задание. После чего учащиеся разбиваются на 4 группы, каждой из которых дается задание: разработать требования к изделиям по определенному направлению (экология, экономика, эстетика, эргономика…, Направление выбирается по жеребьевке), используя научную литературу, о которой заранее должен позаботится учитель. Далее каждая группа по очереди обучает другие группы, и таким образом все команды знают требования и экологии, и экономики, и эргономики …

После этого учитель задает различные вопросы по всем темам. Оценивается быстрота и правильность ответов.

В конце урока учитель подводит итоги проделанной работы и выдает домашнее задание.

Урок №5

«Планирование технологического процесса. Разработка тех. документации»

Обуч.: обучить правилам составления тех. документов на примере технологической карты

Разв.: способствовать развитию технического и логического мышления

Восп.: воспитывать самостоятельность, аккуратность, точность

В начале изложения новой темы необходимо указать на значимость планирования трудового процесса. Далее учитель должен рассказать о видах технических документов, объяснить правила составление технологических карт и возможные ошибки, разобрать вместе с классом одну технологическую карту и одну инструкционную карту.

На чтение технологических документов выполняется самостоятельная работа. Во время ее проведения учитель проверяет домашнее задание индивидуально у каждого ученика.

После самостоятельной работы учащиеся начинают составлять технологическую карту своего изделия. В это время на партах могут лежать образцы технолог. карт как ориентировочная основа действий. Данную работу учащиеся завершают дома.

Урок №6

«Изготовление изделия»

Обуч.: обучить уч-ся правильно организовывать свое рабочее место

Разв.: развивать практические навыки работы

Восп.: воспитывать целеустремленность, любовь к труду

Перед началом выполнения практической работы необходимо проверить выполнение домашнего задания, проверить готовность к началу работы, наличие материалов, инструментов, приспособлений, технологической карты (у каждого ученика своя).

Так же необходимо вспомнить и повторить правила техники безопасности и санитарно гигиенические правила. Во время выполнения работы учитель наблюдает за учениками, при необходимости учитель оказывает помощь индивидуально каждому ученику, так как у каждого свой проект. Если же в классе несколько учеников выполняет одинаковый проект, то индивидуальная помощь так же необходима, так как ученики могут быть на разных этапах выполнения задания. Учитель контролирует насколько хорошо ученик ориентируется в технологической карте.

В конце урока подводятся итоги проделанной работы. Дома ученик заканчивает выполнение своего проекта.

Урок №7

«Знакомство с рекламой. Расчет себестоимости изделия»

Обуч.: познакомить уч-ся с видами рекламы, дать расчет себестоимости изделия

Разв.: способствовать развитию творческой инициативы

Восп.: на примере расчета себестоимости показать важность экономии ресурсов

Начать занятие надо с повторения экономических требований к изделию. После этого учитель объясняет как правильно рассчитать себестоимость проекта. Далее учащиеся ищут возможные пути ее снижения, выполняют расчет себестоимости своего изделия.

На следующем этапе урока проводится дискуссия о рекламе, ее необходимости и важности в современной жизни, а также и о том как она работает. Для активизации познавательного интереса необходимо показать примеры рекламных проспектов, вспомнить телевизионную, радио рекламу, провести аналогию.

Поскольку урок последний перед защитой, то следует проверить степень выполнения проектного задания. Дать последние консультации (кому это необходимо) по выполнению проекта.

Дома учащиеся готовятся к защите и выполняют рекламный проспект.

Урок №8

«Защита проекта, подведение итогов»

Обуч.: познакомить уч-ся с русскими народными традициями

Разв.: развивать коммуникативные умения

Восп.: воспитывать целеустремленность, любовь к истории родного края

Урок начинается с вступительной речи учителя, в которой он рассказывает о русских народных традициях, обычаях, показывает народные костюмы, иллюстрации в литературе о русской ярмарке. Потом начинается сама игра.

Весь класс делится на бояр и ремесленников. Бояре оценивают «товар», ремесленники — предлагают. Предложение товара идет по следующей схеме:

На каком основании был сделан выбор

Какие материалы, инструменты и другие средства труда необходимы для реализации проекта

Обоснование дизайнерского решения

Доказывает функциональность и значимость проекта.

Бояре вместе с царем (учитель) оценивают проекты и выставляют отметки. Потом роли меняются – ремесленники становятся боярами, бояре – ремесленниками.

В конце урока учитель подводит итого всей выполненной работы, высказывает свои замечания и пожелания на будущее.

Разработка системы дидактических средств обучения.

Использование средств наглядности на уроке имеет огромное значение для повышения качества усвоения учащимися информации, развития психики учащегося и расширения педагогических возможностей учителя. Наглядность способствует приобретению осознанных прочных знаний. Она реализует связь теории и практики, содействует развитию абстрактного мышления на основе связи конкретного и абстрактного. Формирует познавательный интерес и активность учащихся.

Средства наглядности используются при изложении учебного материала учителем, в ходе самостоятельной деятельности учащихся по приобретению знаний и формированию умений и навыков, при контроле за усвоением материала и при других видах деятельности и учителя, и учащихся.

Однако, необоснованное, произвольное и избыточное применение наглядности на уроке может дать и отрицательный эффект. Именно это обстоятельство определяет необходимость разработки научных основ отбора средств наглядности на уроке и оптимизации их сочетания с другими средствами обучения.

Первой основой для такой разработки должна классификация средств наглядности. Однако, в общепринятой классификации, приводящей основные виды средств наглядности в систему, отвечающей требованиям, предъявляемым к учителю, работающему с ней, пока нет. Целесообразно из существующих классификаций использовать в дальнейшем классификацию средств наглядности по степени их абстракции, т.е. по соотношению количества реальных компонентов натурального технического объекта, отображенного данным средствам наглядности к количеству символов заменяющих реальные компоненты объекта.

Главная классификация позволяет учитывать при отборе средств наглядности уровень развития пространственного мышления учащихся и путем постепенного перехода от применения реальных объектов к условным изображениям формировать их пространственное мышление.

Однако не только степенью абстракции характеризуются отдельные виды наглядности. У каждого из них существует ряд других дидактических признаков, определяющих рациональную область использования средств наглядности в учебном процессе. Например, такое свойство натуральных объектов, как их реальность, способствует формированию у учащихся правильного представления о форме, цвете и величине объекта. Применение этого вида наглядности дает возможность перейти от наблюдения конкретных образцов к абстрактному мышлению. В преподавании общетехнических и специальных предметов показ реальных объектов часто единственный путь передачи сведений о них учащимся.

Преподаватель предъявляет средства наглядности учащимися на уроке различными способами. Среди них наиболее часто используются такие:

демонстрация натуральных и искусственных объектов;

зарисовки на доске;

вывешивание плакатов;

применение технических средств обучения;

представление информации на графических дисплеях;

выдача раздаточного материала и т.д.

Возможность использовать различные средства для предъявления учащимися информации указывает на то, что учителю необходимо знать преимущества каждого из них в учебном процессе. Например, показ диапозитивов занимает меньше времени на изложение материала, чем это необходимо для предъявления этой же информации с помощью зарисовок на доске мелом. Способ показа диапозитивов более гибок, чем демонстрация диафильмов, поскольку позволяет учителю давать материал в любой последовательности, а при необходимости быстро возвращаться к предыдущим кадрам.

Следует подчеркнуть, что сами по себе средства наглядности в сочетании со способами предъявления информации на уроке еще не решают задачи повышения качества обучения. Эффективность их использования зависит от соблюдения ряда выработанных педагогической наукой и передовой практикой требований. К ним относятся требования соответствия средств наглядности:

целям и задачам обучения;

этапам урока, на которых планируется использовать средства наглядности;

объему содержания и дидактическим характеристикам, предъявляемой учащимся информации;

уровню развития пространственного мышления учащихся, другим методам и средствам обучения используемым на уроке.

Установить строгое соответствие, отбираемых учителем средств наглядности, указанным требованиям – трудно. В то же время, можно подобрать различные сочетания средств наглядности на уроке, чтобы предать структуре урока и методам обучения гибкость, сделать средства наглядности, отвечающим конкретным условиям обучения и методическим наклонностям учителя.

Эффективность применения выбранного средства во многом определяется методикой и техникой его использования на уроке. Здесь важно и значимо:

место расположения на уроке;

освещенность средства наглядности в кабинете;

его видимость со всех точек кабинета;

умелое сочетание учителя слова и демонстрации;

степень подготовленности учащихся к восприятию средства наглядности;

время демонстрации;

педагогическая квалификация учителя.

Материально-техническая база проектной деятельности.

Изучение технологии осуществляется на имеющейся в школах материально-технической базе. Однако, поскольку содержание новой общеобразовательной области шире, чем трудового обучения, возникает необходимость значительно более активного использования кабинетов физики, черчения, компьютерного класса, а также пополнения и обновления учебного оборудования, дидактических средств. В то же время, учитывая, что большая часть учебного материала по технологии изучается в школьных мастерских.

В учебной мастерской должна быть создана здоровая и благоприятная среда для занятий. Для этого необходимы наличие и рациональное размещение оборудования, оптимальная организация рабочих мест учителя и учащихся, соблюдение требований безопасного труда, санитарно-гигиенических нормативов.

Оснащение школьной мастерской включает типовое и самодельное оборудование, дидактические материалы, образцы изделий, проектов и т.д. На передней стене мастерской (она выбирается так, чтобы свет из окон падал на рабочие места учащихся с левой стороны) обычно устанавливается раздвижная учебная доска, которая с одной стороны разлиновывается в клетку, а с другой имеет металлическое покрытие (магнитная часть). Над ней располагают софит для подсветки и экран. Под доской помещают набор чертежных инструментов и ящики для хранения таблиц. На передней стене также размещают телевизор, стенд с набором инструментов с этикетками; тематические плакаты, демонстрирующие красоту труда и профессии; аптечку с адресом ближайшего медицинского учреждения.

Вдоль задней стены обычно располагают секционные шкалы, кинопроектор, тележки с укладками инструментов, стенды творческих работ учащихся, диапроектор для показа диафильмов и диапозитивов. Диафильмы следует хранить в фильмостатах, отводя для каждого из них отдельную ячейку. Диапозитивы, дидактические карточки, транспаранты хранят в ящиках в удобном для пользования порядке. К ящикам прикрепляют этикетки с названиями хранящихся в них средств обучения.

Вдоль стены с окнами обычно размещают столы.

Оформление мастерской. К экспозиции относится разнообразные наглядные пособия, выставляемые по определенной системе. Зрительное восприятие делает предметы более ощутимыми, понятными, облегчает усвоение сложного материала.

Наглядный материал должен привлекать внимание оригинальностью оформления, актуальностью затрагиваемых тем, свежестью информации, доходчивостью показа. Следует отказаться от бездумного украшательства помещения, загромождения его многочисленными стендами, витринами, таблицами и т.п., которые лишь рассеивают внимание учащихся, снижая их работоспособность.

Экспозиция может быть размещена не только в мастерской, но и в прилегающем к ней коридоре, холле. В ней можно выделить две части: постоянную и временную.

Постоянная экспозиция включает материалы длительного пользования (правила поведения в мастерской, обязанности дежурного, правила безопасного труда и личной гигиены, рекомендации по научной организации труда учащихся).

Во временную экспозицию входят материалы, которые необходимы лишь при изучении той или иной темы программы. Это могут быть таблицы, некоторые инструктивные материалы, технологические карты изготовления изделий, стенд с образцами, планшеты с вырезками из периодических изданий об изобретениях, внедрении новой техники и технологии и т.п. Стенды и планшеты необходимо располагать не ниже 0,9 от пола и не выше 2,2м. На стене помещают 5-6 планшетов.

Поверхности, на которых размещены наглядные пособия, должны быть без бликов, окрашены в неяркие тона; это нужно, чтобы выделить сам экспонат, а не фон, на котором он размещен. Планшеты размещают на рейках, щитах, плитах из искусственных материалов. В экспозиции должно быть гармоничное соотношение образа и слова. Иллюстрации и текст дополняют друг друга, образа снимает нагрузку с текста, облегчая его восприятие и усвоение. Текст должен быть ясным по смыслу, иметь четкую разбивку на абзацы. Нужно избегать переноса слов, особенно в заголовках и цитатах. Размер шрифта должен быть таким, чтобы текст можно было свободно читать с расстояния не менее 1м. в условиях достаточной освещенности. Основной текст не должен превышать 150-180 знаков.

Рабочий стенд дает возможность:

углубить и расширить знания учащихся (цифровая, текстовая, иллюстрированная информация);

развивать их познавательную и творческую деятельность;

осуществлять дифференцированное обучение посредством заданий для самостоятельной работы;

совершенствовать навыки и умения (работа по отбору материалов, их анализ, оформление и т.д.);

внести в работу элементы научной организации труда.

Материалы стендов по окончании изучения темы или раздела снимаются и хранятся на складе мастерской.

Любая экспозиция – постоянная или временная – должна отвечать требованиям эстетики, быть легко сменяемой и поддаваться чистке. Лучше, если тексты, схемы, таблицы и другие компоненты экспозиции будут помещаться под стеклом или прозрачной пленкой.

Рабочее место учителя складывается из места в мастерской и препараторской (инструментальной). В мастерской оно располагается на возвышении и включает стол, стул, классную доску с комплектом чертежных инструментов, экран для проекций, пульт управления техническими средствами обучения, освещением, силовой электропроводкой, подсветом доски, шторами. В зоне рабочего места учителя размещаются шкафы-секции для хранения учебно-наглядных пособий, дидактического и раздаточного материала, инструментов. В препараторской (инструментальной) устанавливаются стол и стул, шкафы с приспособлениями, инструментами, материалами, литературой и т.д.

Правильная организация рабочего места учителя во многом зависит от его инициативы, творческого отношения к работе. Хорошо оснащенное и организованное, оно в значительной степени влияет на эффективность учебно-воспитательного процесса.

При организации рабочего места учителя должны быть учтены следующие общие требования:

расположение должно обеспечивать хорошую видимость с него всей мастерской;

перед ним должна быть свободная зона для размещения учащихся во время инструктажа;

оснащение и размещение оборудования, инструментов, приспособлений, технических средств обучения, учебно-наглядных пособий должно осуществляться с учетом максимальных удобств и в работе с минимальным использованием площади;

мебель, оборудование, оформление должны соответствовать эстетическим требованиям.

Каждое рабочее место в мастерской должно быть хорошо спланировано, нормально освещено всем необходимым для выполнения учебно-трудовых задач с максимальной отдачей.

За состояние и эффективное использование мастерской отвечает прежде всего учитель, на которого приказом по школе возложено заведование ею. В его обязанности входят:

обеспечение мастерской материалами, заготовками, полуфабрикатами, оборудованием, инструментами;

планирование ее работы и перспективы развития;

обеспечение наладки и ремонта оборудования, инструментов, приспособлений;

осуществление контроля за общим состоянием мастерской;

инструктаж учащихся о соблюдении техники безопасности по каждому виду проводимого труда, заполнение соответствующего журнала;

ответственность за выполнение учениками правил безопасного труда, производственной санитарии, за охрану их жизни и здоровья во время занятий;

учет изготавливаемой учащимися продукции и заработанных средств;

развитие их предпринимательской деятельности;

ежегодная инвентаризация материальных ценностей и списание негодного оборудования.

Санитарно-гигиенические требования к мастерским.

Стол со всеми необходимыми инструментами и приспособлениями должны стоять около окна.

Свет на стол должен падать на работу с левой стороны или освещен искусственным светом.

В процессе работы на столе не должно быть ничего лишнего.

Планирование организации выполнения проекта с учетом требований дизайна и эргономики, текущий контроль и корректировка деятельности.

Основные требования дизайна и эргономики в художественном конструировании изделия

Потребность человека в прекрасном родственна его потребности в жизненно необходимом. Поэтому стремление к удовлетворению эстетических запросов всегда было свойственно людям.

В настоящее время техническое и художественное конструирование — это единый процесс рационального проектирования изделий. Техническое конструирование создает предмет в его материальной и функциональной основе; художественное — наполняет предмет общественным содержанием, удобством, гармонией, красотой.

Дизайн — в переводе с английского означает «остроумный, красивый проект», оригинальное, необычное предложение. Согласно определению, принятому на международном семинаре в Бельгии (1964), дизайн — это творческая деятельность, целью которой является определение формальных качеств промышленных изделий; эти качества включают и внешние черты изделия, но главным образом — структурные и функциональные взаимосвязи, которые превращают изделие в единое целое как с точки зрения потребителя, так и с точки зрения изготовителя.

Теория дизайна получила наименование «технической эстетики», она охватывает широкий круг проблем, связанных с социальными; экономическими, эргономическими вопросами развития производства и потребления, закономерностями формообразования промышленных изделий, принципами и методами творческой работы художников-конструкторов.

Эстетическая выразительность должна достигаться не преднамеренно, а как результат последовательного осуществления конструкторского замысла. Осуществляя его, конструктор достигает целесообразности предметной формы: упорядоченности, пропорциональности, гармоничности линий, объемных и цветовых элементов и т. д.

Информационная выразительность изделия обеспечивается технологическими и декоративными свойствами материала, из которого оно изготовлено. Характер поверхностей, конфигурация сопряжении, фактура, цвет, способ крепления — все должно подчеркивать достоинства изделия. Соответствие формы изделия его содержанию может быть достигнуто подходящей композицией. Композиция является эстетической характеристикой, которая отражает организационные связи элементов формы и содержания изделия, диктует расположение основных элементов, частей изделия в определенной системе и последовательности.

Важнейшим средством объединения элементов в композицию является ритм — равномерное чередование размерных элементов, порядок сочетания линий, объемов, плоскостей. Ритм, как свойство композиции, связан с особенностями психологии зрительного восприятия. Определенное впечатление от предмета можно получить при правильном чередовании элементов, объемов, цветовых пятен, как бы направляющих движение взгляда в соответствии с выбранным ритмом.

Изделие должно быть не только физически, но и зрительно устойчивым, т. е. уравновешенным. Зрительное равновесие зависит от распределения масс композиции относительно ее центра. Равновесие зрительно вызывает чувство покоя, уверенности и устойчивости.

Художественная выразительность композиции во многом зависит от симметрии и асимметрии. Симметрия с давних времен считалась одним из важных условии красоты. С помощью ее организуется форма предмета. Симметрия может быть зеркальной, осевой или винтовой. Асимметрия тоже является важным условием достижения зрительной уравновешенности композиции. Если симметричная форма воспринимается легко и сразу, то асимметричная — читается постепенно.

Восприятие реальной величины предметов возникает только в их сравнении. Чувство масштабности — это реальное восприятие мира, отдельных явлений в их конкретной величине. Все изделия, которыми пользуется человек, должны быть соизмеримы с его размерами; размеры изделий должны отвечать их назначению и быть увязанными с окружающей средой.

Одним из важнейших условий красоты изделия является пропорциональность всех его частей. Пропорциональный — значит находящийся в определенном отношении к какой-либо величине. Важным средством композиции является контраст. Используя контраст, можно усилить выразительность изделия. Контраст достигается соблюдением масштабности, использованием различных материалов и способов их обработки.

Для создания контраста особенно часто используют цвет.

Разновидностью контраста является нюанс. Он представляет собой как бы градации отношений однородных качеств предмета: размеров, пропорций, цвета, фактур и т. п. Наиболее часто к нюансу прибегают, когда нужно выделить отдельные части (детали) конструкции с целью индивидуализации изделия во избежание монотонности.

3.6. Оценка качества выполненной работы, защита проекта.

Сложность изделия. Сама техника выполнения коврика довольно проста, но некоторые элементы требуют высокого уровня мастерства, т.к. очень трудно точно совместить все элементы изделия в рисунок, аккуратно и ровно соединить части в единое целое, четко подобрать красивую цветовую гамму. Поэтому работа очень трудоемкая и требует повышенного внимания при выполнении изделия.

Качество выполнения. Изделие выполнено аккуратно, в соответствии с задуманным эскизом, все строчки прямые и за счет этого формируется четкий и ровный рисунок.

Реклама – это открытое оповещение фирмой или частным предпринимателем потенциальных покупателей, потребителей товаров и услуг об их качестве, достоинстве, преимуществе, а также о заслугах деятельности самой фирмы или частного предпринимателя.

В настоящее время реклама стала одним из методов активизации спроса товаров, которая направлена на наращивание, поддерживание и создание наилучшего образа компании в глазах потребителей. С развитием маркетинга рекламное дело превратилось в прикладную науку, базирующуюся на знании основных закономерностей психологии покупателя.

Активизация познавательной и трудовой деятельности учащихся в работе над проектом.

Непременным условием эффективности процесса обучения является развитие познавательной активности учащегося и ее поддержание в течение всего периода занятий по технологии.

Для активизации деятельности школьников в процессе обучения следует ограничить до оправданных размеров использование репродуктивных методов, с помощью которых им передаются готовые знания в пользу эвристических, исследовательских. Именно эти последние, заключаются главным образом при общении учащихся к выявлению и разрешению определенных проблем, вместе с проверкой полученных решений способствует закреплению знаний и умений, развивает самостоятельность мышления и деятельности, формирует интерес к учебе.

Субъектом познавательной деятельности является ученик, и поэтому в центре учения стоит его личность, его сознание, его отношение к познавательному миру и самому процессу познания, а также к соучастникам познавательной деятельности: к школьникам и учителям, организующим и направляющим его учениям.

Другой отличительной особенностью познавательной деятельности школьника является характер ее протекания. Так как цель, содержания, и способы познавательной деятельности школьника заложены в программу, в процесс учения, в который включается ученик может протекать по-разному, с различным приложением сил, активности, самостоятельности школьника. В одних случаях этот процесс носит характер подражательный — репродуктивный, в других – поисковый, в иных – творческий. Именно характер протекания процесса деятельности и влияет на конечный ее результат, – на характер приобретенных знаний, умений, навыков.

Репродуктивный характер протекания деятельности не производит координальных изменений, перестройки в сознании школьника, в его отношении к познанию. Деятельность в данном случае основана на заучивании того, что он услышит от учителя, либо прочел в книге.

Иной характер, деятельность носит в условиях самостоятельного поиска, либо при выполнении творческой деятельности. Здесь приводятся в движение множество процессов: догадка, озарение, додумывание, привнесение прошлого опыта, мысли, взглядов, переживаний. В этих условиях иными становятся знания, умения, прошедшие через мысль, волю, участие самой личности.

Результат учения зависит от мотивов познавательной деятельности, от характера ее протекания, который обуславливается личностью обучающегося. Для успешности обучения очень важно, чтобы у ученика была достаточно сильная мотивация к овладению деятельности в виде желания учиться, интересы к профессии.

Положительная мотивация деятельности является таким психологическим условием который дает вообще возможным послушное следование ученика рекомендациям и требованиям методики, то есть если у человека не будет желания учиться то никакие ориентирующие материалы не помогут успешно овладеть деятельностью, ибо он просто не будет ими пользоваться.

Мотивация – общий психологический настрой на освоение нового, более выгодного объекта приложение своих сил может натолкнуться на конкретные трудности, связанные с тем, что не легко найти место и время для быстрого и добротного, но наименее накладного обучения облюбованному делу.

Перед обучением конкретной (трудовой) деятельности необходимо сформировать у обучающихся более полное и детальное представление о ней: каковы основные достоинства деятельности, что она дает человеку в материальном и моральном плане, каково его место в ряду другой деятельности, какой вклад вносят представители этой деятельности в экономику страны, отрасли, региона, предприятия.

Главная функция учителя состоит в том, чтобы приблизить ученика к учению, приохотить, «зацепить» так, чтобы учение для него стало желанным, потребностью без удовлетворения которой немыслимо его благополучное формирование.

В обучении фигурирует особый вид интереса – познавательный интерес. Его область — познавательная деятельность, в процессе которой происходит овладение содержания учебных предметов и необходимыми способами или умениями, навыками, при помощи которых ученик получает образование.

Элементарным уровнем познавательного интереса можно считать открытый, непосредственный интерес к новым фактам, к занимательным явлениям, которые фигурируют в информации, получаемой учениками на уроке. Более высоким уровнем является интерес к познанию существующих свойств предметов или явлений, составляющих более глубокую и часто невидимую их внутреннюю суть. Этот уровень требует поиска, догадки, активного оперирования имеющимися знаниями, приобретенными способами. Еще более высокий уровень познавательного интереса составляет интерес школьникам к причинно-следственным связям, к выявлению закономерностей, к установлению общих принципов явлений, действующих в разных условиях. Этот уровень сопряжен с элементарными исследованиями творческой деятельности, с приобретением новых способов учения. Здесь ощутимо движение ученика, который обнаруживает глубокое опосредованное осознание самых важных существенных сторон изучаемого, который способен увидеть диалектику явлений, обнаруживать глубокий интерес к познанию закономерностей.

Среди многих форм активизации учащихся рассмотрим такие как: проблемное обучение, коллективные формы работы, дидактические игры. Элементы проблемного обучения (Урок №1), возможно, применять на каждом занятии на всех его этапах. Проблемное обучение называют потому, что весь учебный материал учащиеся усваивают путем самостоятельного решения проблем. Тут имеет место и объяснение учителя, и решения задач, и выполнение упражнений. Уровень проблемности для каждого возраста свои, и во многом достижение того или иного зависит от совместной работы учителя и учеников, имеющая систематический характер. Иными словами, работа в заданном направлении должна представлять целенаправленную программу. Нецелесообразно использовать проблемность в процессе формирования новых умений и навыков, и тем более усовершенствований приобретенных ранее. Если нужно привить умение выполнять сложное действие, то сначала следует продемонстрировать его, а затем разъяснять в процессе упражнений, следя за тем, чтобы правильно выполнялись все его элементы. Возможность применения проблемности в обучении связана с уровнем подготовленности учащихся. Восприятие и решение учебных проблем требует умения сравнивать предметы, явления, анализировать их, обобщать. Степень участия школьников в решении учебных проблем должно быть возрастающим и динамичным. Выделяют четыре уровня проблемного обучения.

Первый уровень – учитель формулирует проблему, вводит учащихся в проблему, создает проблемные ситуации, решает их, анализирует полученные результаты. Ученики следят за ходом его мыслей, усваивают учебный материал и приемы умственной деятельности. Как показывает практика, в условиях трудового обучения наиболее эффективно является диалогическое преподавание. Это обусловлено тем, что большинство учеников имеет некоторые начальные сведения из опыта, и в определенной степени могут принимать участие в решении учебных проблем.

Второй уровень – учитель создает проблемную ситуацию, вместе с учениками формулирует проблему и при их участии решает ее.

Третий уровень – учитель помогает учащимся сформулировать проблему и решить ее. Ученики должны самостоятельно выбрать из предложений гипотезу, обосновать ее, найти метод доказательства гипотезы, сформулировать выводы. Максимальной самостоятельности учащихся можно достигнуть, поставив их в безвыходное положение.

Четвертый уровень – творческая активность. Ученики самостоятельно находят проблему и решают ее. Роль учителя при этом сводиться к опосредованному руководству.

В трудовом обучении есть все условия для организации индивидуальной работы с учениками. Учитель, осуществляя индивидуальный подход может определить, на каком уровне проблемности способен работать ученик, какие компоненты творческой деятельности им усвоено недостаточно, а потом, исходя из логики учебного материала, подобрать ему соответствующие проблемные задания, которые будут способствовать устранению выявленных недостатков.

Так, на уроках конструирования опытный учитель практически каждому ученику формулирует проблемное задание по изготовлению необходимого изделия.

Например: Учитель предлагает сконструировать какое-либо изделие, но это задание оказывается непосильно для ученикам, так как он не мог мысленно расчленить процесс изготовления изделия. Для решения этой проблемы учитель конкретизирует задание, тем самым снизил уровень проблемности, задание стало соответствовать возможностям ученика.

Во время изготовления изделий следует соединять фронтально-групповую и индивидуальную работу учащихся. Конструирование отдельных изделий и составление технологий их изготовления учитель организовывает групповым методом, а изготавливают их учащиеся индивидуально. В процессе решения конструкторско-технологических учебных проблем они помогают друг другу, критически оценивают выдвинутые суждения, контролируют действия товарищей.

Коллективные методы ( Урок №4) поиска решений, которые следовало бы повсеместно внедрять на занятиях по технологии, известны давно и достаточно эффективны. Их применение оправданы тем обстоятельством, что человек всю свою жизнь проводит в общении, в коллективе и умение прорабатывать совместно задачи, требующих решений важно для его будущего.

Суть коллективного способа обучения (КСО) можно сформулировать так: каждый обучает всех, все обучают каждого. Не редко учителя считают, что только они сами в силах доступно и верно объяснить сложный материал, но во многих случаях это могут сделать и ученики, естественно, ели им будет обеспечена необходимая помощь учителю. Следовательно, суть КСО можно трактовать и так: учить не только учитель, но и ученики друг друга.

Учитель заранее делит класс на группы по 5-6 учеников в каждой и определяет лидеров. Это, как правило, способные ученики, проявившие склонность к предмету и хорошо по нему успевающие. Лидеры – будущие помощники учителя, который вместе с ними заранее подготавливают все необходимое к уроку: карточки с вопросами и заданиями для каждой группы, образцы и модели изделий, трафареты, технологические карты, инструкции по технике безопасности, оборудование и инструменты. Следует отметить, что лидеры знают ответы на вопросы и умеют выполнять задание, поскольку они уже предварительно отвечали учителю, изучали технологическую карту и отработали определенную операцию.

Члены каждой группы, получив карточки, приступают к работе, самостоятельно готовятся к устному ответу, делают записи в тетради. Лидер первой группы предлагает задавать вопросы друг другу, а так же продумать вопросы для второй группы, та готовит вопрос для третьей группы. Если у отвечающих возникает затруднение, то дают объяснение задающие вопрос. Лидер решает, кто из группы будет отвечать или задавать вопрос.

Применение КСО возможно на обобщающих уроках. В этом случае ученики, давая ответ, проговаривая известные им сведения, у них развивается логика суждений, способность выделять главное, делать выводы.

КСО можно применять и на уроках контроля и знаний. Каждый учащиеся сдает готовую работу в начале лидеру группы, который ставит оценку. При этом лидер оценивает соблюдение технологической последовательности при изготовлении изделия, соблюдения техники безопасности при работе, частота и порядок на рабочем месте. Учитель, как правило, согласен с оценкой или задает дополнительный вопрос.

Существует несколько способов деления класса на группы. Например: Разделить его на равноценные группы, т.е. в каждой собрать сильных и слабых учеников. Здесь учитель может ставить одну проблему на всех, давать одинаковые сложности, практические задания и будет уверен, что все группы справятся. В другом случае, можно создать разноуровневые группы, т.е. объединить в одних – успевающих, в других – неуспевающих учащихся. В этом случае инициатива слабых и робких учеников не подавляется сильными учениками. Оставшись наедине со своими задачами, они просто вынуждены будут их решать. Для таких групп надо готовить посильные задания, иначе теряется интерес, снижается мотивация. Такой же подход необходим и к сильный ученикам – им надо предлагать задания творческого, исследовательского плана. При этом учителю предстоит большая работа по подготовке разноуровневых заданий к каждому уроку, подготовительная работа с лидерами, подготовка раздаточного материала.

Некоторые учителя труда используют объединение учащихся в пары. Напарники работают вместе, объясняют друг другу непонятное и готовятся отвечать и объяснять освоенный материал соседней парте.

Применение КСО на уроках трудового обучения помогает учителю добиваться поставленной цели, создает творческую, соревновательную атмосферу среди учащихся. Свободная форма общения способствует меньшей их утомляемости, повышает работу способность, воспитывает такие качества как взаимоконтроль, самоконтроль, готовят к практической трудовой деятельности.

Игровое обучение

В зарубежной педагогической практике игра занимает значительное место. Она используется на всех уровнях обучения — от начальной до высшей школы.

Привлекательность игрового метода обучения объясняется, в первую очередь, его возможностями в плане обучения учащихся поисковым и исследовательским процедурам, формирования культуры рефлексивного мышления. Другим важным достоинством обучающих игр является радикальное сокращение времени накопления опыта, его прочность и «личностная прочувствованность».

Дидактические возможности игр

1) Учебные игры предоставляют возможность обучаться на собственном опыте, самостоятельно решать трудные проблемы, а не просто выслушивать рассказ учителя или наблюдать за его действиями.

2) Учащиеся овладевают опытом деятельности, сходным с тем, который они получили бы в действительности.

3) Игры создают потенциально высокую возможность переноса знаний и опыта деятельности из учебной ситуации в реальную.

4) Учебные игры безопасны для учащихся (в отличие от реальных ситуаций).

5) Игра обеспечивает глубокое вовлечение в выполнение задания, высокую мотивацию достижения.

6) Игровая модель позволяет «сжимать» время.

7) Игры психологически привлекательны для учащихся.

8) Игровая модель обучения эффективна для закрепления знаний, творческого осмысления изученного материала и применения полученных знаний в реальном жизненном контексте, формирования ценностных ориентации.

Ограничения учебных игр

1) Полноценное применение игр в учебном процессе требует значительного личностно-профессионального потенциала учителя, наличия специальной методической подготовки.

2) Учебные игры требуют больших временных затрат на подготовку, чем традиционная учебная деятельность.

3) Материалы учебных игр сравнительно менее доступны, чем традиционные учебные материалы, они также могут быть достаточно дорогими.

4) Во время проведения игр возможны значительное оживление, высокая подвижность участников, что не всегда нравится администрации и учителям.

5) В некоторых играх число участников ограничено.

Различают следующие виды игр:

Ролевые игры

Имитационно-моделирующие игры

Игры-состязания

Игры – направляемые и творческие дискуссии

Самые распространенные игры – это ролевые игры и ИМИ

Ролевые игры

Ролевые игры (игры-драматизации) были самыми первыми среди всех типов учебных игр. Исполнение роли вовлекает в игру не только интеллектуально, но и эмоционально, позволяет полностью увлечься игрой. Поэтому ролевые игры, ролевой компонент, сохраняют ведущее значение и в современных дидактических разработках.

Дидактическая ориентированность. Этот тип игр целесообразно использовать на этапе освоения и закрепления материала. Различная степень сложности исполняемых ролей позволяет организовывать ролевые игры в группах детей с различным уровнем подготовленности.

Педагогическая ценность ролевых игр состоит в том, что они создают условия для познания через прочувствование, эмоциональное «проживание», через активную деятельность. Знания, связанные с чувствами, не только являются наиболее прочными, как это известно из любого учебника психологии, но самыми полными, дающими целостное представление об изучаемом материале и его месте в реальной жизни.

Имитационно-моделирующие игры (Урок №8)

Дидактическая ориентированность. Этот тип игр наиболее соответствует таким задачам урока, как закрепление материала или обучение учащихся применению на практике уже имеющихся знаний.

Педагогическая ценность. В социально-психологическом плане имитационно-моделирующие игры способствуют формированию активной жизненной позиции, учат делать выбор, принимать обоснованные решения.

Предметная ориентированность. В играх могут моделироваться ситуации, затрагивающие предметные сферы самых разных дисциплин: истории, географии, экономики, обществоведения и т.д. Предметное содержание игры обычно является интегрированным.

Имитационно-моделирующие игры могут быть представлены в двух вариантах: индивидуальном и групповом. Индивидуальный вариант является более простым и носит иллюстративный характер (т.е. показывает возможности применения имеющихся знаний на практике). В 80-90 г.г. на зарубежном образовательном рынке появилось немало таких игр в компьютерном исполнении.

Групповой вариант характеризуется более глубоким и сложным построением учебного процесса, требует умелого распределения ролей и организации сотрудничества внутри группы. Проведение ролевых имитационных игр обычно не нуждается в сложном техническом оснащении.

Деловые игры (Урок №2)

Это один из интереснейших способов развития нестандартного мышления, особенно в педагогике. И сотрудники учебных заведений, и учащиеся (студенты) с интересом имитируют обстановку, производственные и личностные отношения, ищут выход из затруднительных ситуаций. Поиск решения приучает играющих брать ответственность на себя, помогает исполнителю «войти в шкуру» руководителя и наоборот. Такие игры смягчают микроклимат в коллективе и предупреждают возможные непредвиденные осложнения.

Существует достаточно модификаций деловых игр, но в любой из них должны соблюдаться следующие условия:

1) проигрывать рекомендуется реальные события;

2) приводимые факты должны быть интересными, «живыми»;

3) ситуации должны быть проблемными;

4) главная цель игры — приобретение умений и навыков, выработка стиля поведения.

Подготовка к игре должна начинаться с разработки сценария (определение цели, регламента, проблемы, количества участников, распределение ролей). За основу берутся наиболее часто возникающие в коллективе внутренние конфликты, когда почти каждый сотрудник в душе уверен: «Если бы директором был я…», а каждый подросток: «Если бы я был мастером группы (учителем, классным руководителем)…». Вот по этим ситуациям и желательно проводить игры, причем организатор должен находиться «за кадром», не подавляя интерес у участников. Его задача — увидеть себя другими глазами, как бы со стороны. Подведением итогов должна заниматься объективная экспертная комиссия из профессионалов.

Мозговой штурм (Урок №4)

Мозговой штурм является одним из наиболее простых методов активизации перебора вариантов, быстрого генерирования идей для решения проблемы.

Упрощенный мозговой штурм применялся не одно столетие. Известно, что у мореплавателей-европейцев, попадавших в сложные условия, применялся метод опроса «как быть» по кругу, начиная с самых младших по возрасту и рангу.

В 1936 году появился современный вариант мозгового штурма, который сформулировал американский психолог Алекс Осборн. Однако еще в течение пяти лет метод оставался невостребованным, пока им не воспользовались в Англии, решая проблему борьбы с фашистскими подводными лодками.

В настоящее время этот метод широко и эффективно применяется в европейских странах при решении всяческих несложных (в большинстве нетехнических) проблем. Увы, у нас он используется ограниченно — чаще всего как форма досуга. Такие популярные телепередачи, как «Что? Где? Когда?», «КВН» и многие другие, являются типичным примером применения различных модификаций мозгового штурма (брейнсторминга).

В основе мозгового штурма лежит разделение процессов генерирования идей и их оценки. Метод учитывает психологию не только отдельного человека, но и группы. Дело в том, что в группе люди по-иному реагируют на проблемы, чем человек, рассуждающий в одиночестве; к тому же в группе снимаются определенные ограничения, резко возрастает возбуждение. Это позволяет на гребне психического подъема «выловить» из глубин подкорки тщательно спрятанную подсказку к решению задачи.

Существуют следующие основные модификации метода:

1) групповой прямой (группа участников ищет все возможные решения поставленной задачи);

2) групповой обратный (определяются недостатки в поставленной проблеме);

3) групповой поэтапный (сначала решается постановка задачи, затем варианты решений, затем варианты реализации, варианты внедрения и т.д.);

4) индивидуальный (каждый участник должен за короткое время подать не менее одного оригинального предложения).

Не исключено и привнесение в метод добавочных условий, но общий принцип неизменен.

Как же еще можно заинтересовать школьников проектированием?

В такой постановке вопроса уже заложено утверждение, что ядром мотивации проектной деятельности признается спектр интересов, который специфичен для каждой возрастной группы. Так, для младших школьников характерны стремление к воспроизведению вызвавших интерес объектов, подражание, ожидание личного успеха. Учащиеся средних классов хотя и тяготеют к выбору знакомых и «нужных» объектов, нацелены на успешный результат, но уже проявляют и попытки добиться оригинальности. Для старшеклассников характерны нацеленность на постижение процесса, желание испытать свои возможности, предвкушение творчества, хотя и им присуще стремление к личному успеху, беспроблемности в выполнении заданий.

Учитель может использовать некоторые процедуры формирования интереса к проектным заданиям, процессу проектирования, например следующие:

Объяснение сути проектного метода — введение расширительного понятия «проект» на примерах инженерных, дизайнерских, экономических, социальных и других его видов, а также представление его как способа улучшения техническо-экономических, социальных, эргономических и экологических показателей производства товаров, изделий и услуг.

Представление вариантов выполненных проектов — знакомство с содержанием и объемом проекта, требованиями к его оформлению; акцентирование внимания на элементах творчества (достижение новизны, генерирование вариантов, формирование банка идей); выявление сильных и слабых сторон представляемых проектов; сообщение критериев оценивания выполненных работ; различение проектов по сложности (выбор объекта, объем разработок, трудоемкость выполнения и др.).

Аннотирование перечня возможных тем проектов — представление перечня (не менее 10-12 тем); комментирование возможных результатов; ожидаемые проектные решения (изменение формы, размеров, цвета, выбор другого материала, совмещение функций изделия, уменьшение количества деталей, улучшение технологии изготовления и др.), проведение мысленного эксперимента под девизом: «А я бы сделал так..,»

Ознакомление с процедурой выполнения проектов — этапы, работа в классе и дома, консультации групповые и индивидуальные, выполнение проектов малыми группами, материальное воплощение проекта; информационное обеспечение проектирования (учебные занятия, тренинга, книги — учебные и специальные, компьютерная поддержка др.); роль учителя.

Ознакомление с процедурой оценивания проектов — публичная защита; оценивание проекта и его защиты; критерии оценивания.

Урок №4

В начале урока учитель делит класс на группы по жеребьевке и раздает им сферы деятельности. Каждой группе дается проблемное задание: используя предложенную литературу самостоятельно найти требования предъявляемые к изделию.

Далее каждая группа по очереди обучает другую группу, которая стремиться узнать как можно больше (КСО).

После того как все группы получат сведения о всех требованиях, предъявляемых к изделиям, учитель проводит мозговую атаку ( в форме Брейн-ринга). Вопросы носят проблемный характер и задаются только по тем требованиям, которые ребята только что узнали.

Заключение

Рассмотрев методику проектной деятельности учащихся в школьном курсе «Технология», создается ясное преставление о включении школьников в моделирование творческой деятельности, которая предусматривает выполнение системы последовательных действий, а любая деятельность, в том числе и проектировочная, состоит из следующих элементов: потребности – мотивы – цели – задачи – информация – идеи – планы действий – операции – оценки.

В данной работе было предложено примерное планирование учителем процесса проектной деятельности учащихся, а так же методические указания к проведению уроков по «Технологии».

В ходе проделанной работы, разработана система дидактических средств обучения, позволяющие освоить предложенный материал.

По мимо этого работа содержит разработку проектной деятельности самих учащихся, где ученик, зная о этапах выполнения проекта реализует свою идею.

И наконец, в работе рассмотрены некоторые методы активизации познавательной и трудовой деятельности учащихся в работе над проектом.

Поскольку программа обучения технологии синтезирует знания из математики, физики, химии, биологии, наглядно реализует межпредметные связи, способствуя осознанию теоретических связей в практической деятельности учащихся по выполнению творческих проектов, то я считаю, что выполнение школьниками творческих заданий является интересным и очень важным для жизни, а также реализуются возможности проявить свои знания, способности и творчество при разработке проекта.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.bankreferatov.ru/

Курсовая работа: Планирование молочно-мясного скотоводства в ЗАО Большеатмасское

Омский государственный аграрный университет

Кафедра экономики и организации сельскохозяйственного производства

КУРСОВАЯ РАБОТА

на тему: «Планирование молочно – мясного скотоводства в ЗАО «Большеатмасское» Черлакского района Омской области.»

Омск – 2009

Содержание

Введение

1. Аналитический обзор литературы

Специализация и концентрация в скотоводстве

Основы воспроизводства стада

Способы содержания животных

Организация кормления животных

Поточно-цеховая система производства молока

Организация и оплата труда

Природно-экономическая характеристика

Природная характеристика

Характеристика экономических условий хозяйства

Состояние организации производства в отрасли

Воспроизводство стада

Способы содержания животных

Организация кормления животных

Организация оплаты труда

4. Планирование молочно-мясного скотоводства

Выводы и предложения

Список использованной литературы

Приложение А

Приложение В

Приложение Г

Приложение Д

Приложение Е

Введение

Значение скотоводства в народном хозяйстве определяется прежде всего прекрасными питательными свойствами его продукции. По пищевым достоинствам молоко занимает первое место среди всех животноводческих продуктов. Скотоводство, как отрасль, играет существенную роль в развитии других отраслей сельского хозяйства. Растениеводству оно поставляет ценнейшее органическое удобрение – навоз.

В последнее время наблюдается спад производства в сельском хозяйстве. При этом производство продукции животноводческих отраслей изменилось в большей степени. Это обусловлено в основном кризисом экономики страны в целом, но и организация производства также играет свою роль в повышении эффективности производства. Поэтому данная тема курсового проекта очень актуальна на сегодняшний день.

Задачами данного курсового проекта является:

обзор литературы по данной теме;

изучение передового опыта по совершенствованию организации молочно-мясного скотоводства;

разработка годового организационного оборота стада КРС молочно-мясного направления при равномерных круглогодовых отелах.

При этом использовался нормативный метод планирования, т.е. ориентируясь на нормативные данные и не забывая про фактические (улучшая их), разрабатывается оборот стада, который для данного хозяйства будет являться наиболее целесообразным.

Исходными материалами к работе послужили данные годовых отчетов, статистические и оперативные данные учета.

Аналитический обзор литературы

Специализация и концентрация в скотоводстве

Животноводческий комплекс или ферма промышленного типа – это специализированное предприятие (подразделение), где производственные процессы осуществляются на основе поточности, применения системы машин, разделение и кооперации труда, и обеспечивается ритмичный выпуск однотипной продукции.

При проведении специализации в скотоводстве нужно обеспечить эффективное использование природных и трудовых ресурсов, приближение производства молока к потребителю, рациональное сочетание отраслей животноводства и растениеводства.

Оптимальная концентрация поголовья на фермах и комплексах позволяет обеспечить рациональное использование механизмов и оборудования, снизить издержки на единицу продукции.[5]

В настоящее время в лесостепных и степных районах Сибири рекомендуются размеры ферм и комплексов, рассчитанных на 600- 800- 1000 коров. При этом следует иметь в виду, что с увеличением размеров фермы снижаются удельные капиталовложения (в расчете на скотоместо или тонну молока) в средства механизации производства, на дороги, благоустройство территории, в объекты теплоснабжения, санитарно-ветеринарные, ремонтную базу, в очистные сооружения до определенного предела.

Однако, опыт эксплуатации крупных (более 1000 коров) молочных комплексов выявил возрастание затрат на доставку кормов, на утилизацию навоза, его вывозку и внесение на поля. У коров в условиях их большой концентрации, наблюдаются стрессовые явления, приводящие к снижению удоев и повышению яловости.

При отсутствии в хозяйстве возможностей создания кормовой базы и приобретения высокопродуктивных животных, наличие затруднений утилизации навоза строительство крупного молочного комплекса экономически нецелесообразно.[1]

Основы воспроизводства стада

Воспроизводство стада – наиболее сложный и трудоемкий процесс в животноводстве, от которого зависят совершенствование породы, формирование высокопродуктивных стад на промышленных фермах и комплексах, интенсивность использования скота и рентабельность производства молока.[1]

Основная цель разведения КРС – увеличение поголовья, для чего необходимо ежегодно получать от каждой коровы здоровый, способный к длительной жизни и высокой продуктивности приплод.

Показатель, характеризующий воспроизводительные качества стада, — количество телят, получаемых за календарный год от каждых 100 коров.

Половая зрелость у животных наступает в различные сроки и зависит от породных особенностей, условий выращивания, кормления и содержания. Недостаточное кормление задерживает рост молодняка и наступление половой зрелости, в тоже время правильное выращивание животных ускоряет созревание ремонтных телочек.[6]

Специальные исследования в США показали, что недокорм телок ведет к тому, что им требуется больше времени для достижения случного веса (270 кг) и у них отмечаются неактивные яичники. Важно, чтобы растущие первотелки в начале лактации не снижали веса, иначе снижается оплодотворяемость до 16%, в то время как в нормальных условиях она была на уровне 98%.[16]

Экономически наиболее целесообразно, учитывая скороспелость использовать телок для воспроизводства с 15 – 18 месячного возраста. Удлинение периода выращивания телок из-за недостаточного кормления и осеменения их в более старшем возрасте также недопустимы, так как это связано с нарушением воспроизводительных функции и увеличением числа повторных осеменений.[6]

В общей системе мероприятий по улучшению породных и продуктивных качеств особое место принадлежит искусственному осеменению, которое является основным методом воспроизводства.[1]

В молочно-мясном скотоводстве целесообразно переходить на круглогодовые, равномерные отелы коров и нетелей, не допуская сезонности. В начале года на основании данных зоотехнического учета о времени осеменения коров и проверки их на стельность составляют на ферме помесячный план отелов, осеменения и запусков с указанием номеров животных. При составлении такого плана пользуются календарем стельности коров.[2]

Для создания однородного стада и быстрого роста продуктивности животных на фермах предусматривается выбраковка и выранжировка коров до 25 – 30% от общего их поголовья в стаде. Комплектование стада осуществляется, главным образом, за счет нетелей или коров-первотелок.[1]

Однако, далеко не каждая телка от хорошей коровы способна дать высокую продуктивность. Коэффициент наследуемости молочной продуктивности составляет около 0,4. Это означает, что если племенное ядро имеет продуктивность выше, чем средняя по стаду на 220 кг, то за одно поколение удои можно поднять всего на 4 кг. Профессор, доктор сельскохозяйственных наук Эйснер Ф.Ф. Рекомендует браковать не телят и телок, а нетелей после 4-5 месяцев лактации.[8]

В настоящее время особое значение приобрело воспроизводительное скрещивание, как прием улучшения местного малопродуктивного скота более высокопродуктивным. Цель его – получение потомства с обогащенной наследственностью, сочетающего в себе ценное качество исходных пород: высокую продуктивность, конституциональную крепость и приспособленность к местным условиям.[6]

При выведении новых пород и типов молочного скота в нашей стране и во многих странах мира наиболее широко используют голштино-фризскую породу из США и Канады. Скот этот крупный ( живая масса до 700 кг), с глубокой грудью, мощным костяком, хорошо развитым выменем. В лучших стадах голштино-фризского скота удой составляет до 8000 кг молока на корову в год и более. Скрещивание с голштино-фризским скотом дает значительную прибавку молочной продуктивности .Так, в опытном хозяйстве «Украинка» Украинской ССР, у помесных голштино-фризских коров первого поколения удой по первой лактации был 5001 кг при 3,89% жира, а по второй лактации – 6233 кг при 3,99% жира. Это более чем на 770 кг превосходит показатели сверстниц.[7]

Способы содержания животных

Важным условием успешного внедрения промышленных методов производства продукции скотоводства является применение различных способов содержания животных, которые оказывают существенное влияние на выбор определенной системы машин для механизации рабочих процессов, организацию труда и, в конечном счете, на экономическую эффективность отраслей. В молочном скотоводстве применяют три системы содержания животных: привязное, беспривязное и комбинированное; по периодам года – зимнее стойловое и летнее пастбищное или стойлово-пастбищное.[4]

В настоящее время в основном распространено привязное содержание скота. При данном способе создаются оптимальные условия для отдыха, нормированного кормления и раздоя животных. Однако при привязном содержании в большинстве случаев нелегко добиться высокой производительности труда обслуживающего персонала. Связано это с тем, что при привязном содержании скота не решены вопросы механизации ряда операций и в первую очередь таких, как привязывание и отвязывание скота, уборка навоза и другое. В результате в единую технологическую линию производства молока приходится включать малопроизводительный ручной труд. Но возможности снижения затрат труда при содержании коров на привязи далеко не исчерпаны. Уже сейчас хозяйства «Лузинское» и «Заря коммунизма» Омской области м другие при привязном содержании затрачивают на производство одного центнера молока 2,6 – 4,0 чел.-час.

При проектировании и строительстве механизированных ферм и комплексов по производству молока (на 400,600,800 коров) рекомендуется планировать наиболее прогрессивный – беспривязно-боксовый способ содержания животных с доением коров в доильных залах. Опыт применения данного способа показал, что затраты труда на один центнер молока составили 1,5 – 2,5 чел.-час. при нагрузке до одного работника 28 – 32 головы.[1]

Сравнение экономической эффективности разных способов содержания коров в условиях Белгородской области показала, что беспривязное содержание обеспечивает удешевление скотоместа на 27 – 43%, рост производительности труда на 52 – 55%, снижение себестоимости на 20 – 21% по сравнению с привязным. Наиболее выгодны коровники с подпольным хранением навоза. [12]

Исследователи в Германии признали, что круглогодовое содержание коров ведет:

к быстрому выходу коров (в среднем три лактации);

высокий удельный вес в рационе концентратов;

малый удельный вес зеленых кормов. В результате чего не удовлетворяются полностью физиологические потребности животных;

неблагоприятное развитие костяка;

больше затрат на горючее в кормопроизводстве и доставке.[18]

В хозяйстве «Ленинская искра» Витебской области изучали влияние на воспроизводительность коров способа их содержания. На 100 коров отелилось: на привязи – 89, без привязи (45 голов в боксе) – 98 голов. Интервал между отелами «без привязи» был на 20 дней короче, чем на привязи. На привязи коровы не своевременно выявляются «в охоте». [14]

В специальных опытах Ивановского сельскохозяйственного института установлено, что телки, выращиваемые беспривязно, по сравнению с привязным без прогулок, развиваются лучше и дают молока больше по первой лактации на 20%. [17]

Содержание коров без привязи благоприятно влияет на их физиологическое состояние и воспроизводительные способности. У них реже наблюдаются маститы, заболевания органов пищеварения и половой системы.

Следует, однако, учитывать, что беспривязное содержание может дать хорошие результаты только при общем высоком уровне зоотехнической работы, полноценно и сбалансированном кормлении животных, налаженной селекции животных, ветеринарном благополучии стада и наличии подготовленных кадров.[1]

Организация кормления животных

Кормление коров на фермах и комплексах должно быть обильным и полноценным. Крову можно сравнить с фабрикой молока. Если её хорошо кормить, своевременно и правильно доить, содержать в добротных помещениях, то одна корова обеспечит молоком и молочными продуктами более10 человек. Корова весьма быстро реагирует на улучшение кормления и щедро оплачивает съеденный корм.[6]

Основными кормами для молочного скота являются силос, сенаж, сено, солома и концентраты. Рационы для коров составляют по фактической питательности кормов. Основными критериями полноценности кормления служат хорошее здоровье, высокая продуктивность и высокое качество приплода.

На основании исследований и обобщения опыта передовых хозяйств разработаны рационы кормления дойных коров разной продуктивности и живой массой применительно к условия различных зон Российской Федерации. Примерный рацион для дойных коров в стойловый период в степной зоне Сибири представлен в Приложении Б.[1]

Будущая продуктивность коров и дальнейшая воспроизводительная способность в значительной мере зависит от уровня кормления, полноценности и качества рационов нетелей. Сбалансированное полноценное кормление нетелей способствует росту животных и накоплению запасов питательных веществ в тканях, влияет на развитие плода и на молочную продуктивность в последующую лактацию. Поэтому рекомендуется со второй половины стельности повышать питательность рационов – увеличивать количество кормовых единиц, протеина, витаминов. [6]

Высокий уровень кормления нетелей в последние 2,5 – 3 месяца стельности способствует значительному повышению молочной продуктивности первотелок. [10]

Среднесуточный прирост живой массы телок по периодам выращивания должен составлять: телок до 6 месяцев – 700-750 гр.; 7 – 12 месяцев – 600-650 гр.;13-18 месяцев – 550-600 гр.; нетелей 19-27 месяцев – 500-550 гр.

Нормы грубых и сочных кормов следует увеличивать на 10-12% из-за потерь их при доставке и в виде несъедобных остатков.

В зеленом конвейере следует предусмотреть для телок до 6 мес. – 10-15 кг. зеленой массы и пастбищной травы; 7-12 мес. – 22-25 кг.; 13-18 мес. – 27-32 кг.; нетели – 35-40 кг.

В структуре комбикормов для стойлового периода должно быть 10-15% по массе зернобобовых культур, 40-45% ячменя и 30-35% овса, в летний период – в основном ячмень и овес. [19]

При проведении опытов с голштинофризским скотом было установлено, что телки находившиеся на высоком уровне кормления, способны оплодотворятся в возрасте 6-13 месяцев, хотя оплодотворяемость пониженная. Результаты проведения опытов представлены в таблице 1.

Таблица 1

Показатели

1 группа

2 группа

3 группа
1. Средний вес при оплодотворении, кг.

245

389

300
2. Средний возраст оплодотворения, мес.

8,4

8,4

8,4
3. Вес при первом отеле, кг..

402

480

480
4. Возраст второго отела, мес.

31,3

38,4

38,2
5. Удой за первую лактацию, кг.

5341

5743

5921
6. Удой за вторую лактацию, кг.

6025

5973

6059

[15]

В мире проводятся опыты по раннему отъему и выращиванию племенных телок. Так в ФРГ были проведены опыты по выращиванию телок на ЗЦМ с двух недельного возраста, третью неделю они получали обрат, а после третьей недели ввели смесь концентратов с 25% -ным содержанием протеина. [9]

В США так же переходят на ранний отъем телят от молока с уменьшением количества последнего. Телятам выпаивают 25 кг. молозива, со второй недели – ЗЦМ – 50 кг по 0,5-1,0 кг на одну голову, с пятого дня дают комбикорм, с 10 дня – сено. Это обеспечивает среднесуточные привесы телят более 800 гр. [13]

1.5 Поточно-цеховая система производства молока

При поточно-цеховой системе производства молока необходимо иметь следующие четыре цеха: цех для сухостойных коров; цех для проведения отела с выделением секций – дородовая, родовая, послеродовая; цех для раздоя и осеменения; цех для дойных коров.

Продолжительность пребывания коров в каждом цехе устанавливают с учетом нормальной длительности физиологических периодов. При этом можно рекомендовать приведенную в таблице 2 примерную технологическую схему движения коров.

В летний период коров в основном содержат в лагерях на культурных пастбищах.[2]

Однако при содержании коров на открытом пастбище они страдают от термальных стрессов. В США при проведении опытов с устройством навесов (4.8 м2/ гол.) продуктивность коров повышалась на 10.6-10.9%.[11]

В цех для сухостойных коров животные поступают за 60 дней до отела и содержатся 45-50 дней.

Таблица 2 — Технологическая схема размещения коров при поточно-цеховой системе.

Цех

Способ содержания

Продолжительность содержания, дн.

Группы животных
1. Для сухостойных коров

Беспривязный с использованием кормо-выгульных площадок, в боксах, привязный

45

45-75

Сухостойные коровы, нетели за 2-3 мес. До отела
2. Для отела

Привязный, отелы в денниках

30

Глубоко стельные коровы и нетели, новотельные коровы
3. Для раздоя и осеменения

Беспривязный, боксовый, привязный

90-100

Коровы в первые месяцы лактации
4. Для дойных коров

Беспривязный, боксовый, привязный

180-200

Коровы после раздоя и осеменения

Цех для отела разделен на 4 секции: предродовая – для содержания коров 12-14 дней до отела; родовая – для проведения отела и содержания в ней коров в течение 1-2 дней; послеродовая – для содержания новотельных коров первые 14-16 дней после отела; профилакторий – для содержания новорожденных телят до 20-дневного возраста.

В цех раздоя и осеменения коровы поступают через 14-16 дней после отела. Доят коров на имеющихся в хозяйстве доильных установках высококвалифицированные операторы. Особенно внимательно следят за своевременным осеменением коров. После раздоя и осеменения коров группами помещают в цех для дойных коров. Доят коров на доильных установках «елочка» и «тандем». В этом цехе на основании данных об осеменении коров и проверки их на стельность на каждый месяц составляют план запуска с указанием примерного срока прекращения доения.

Необходимыми условиями успешного внедрения поточно-цеховой системы производства молока являются высокая квалификация операторов машинного доения и других работников, обслуживающих животных, а также создание высокой материальной заинтересованности их в результатах производства. [6]

Организация и оплата труда

Наиболее эффективной формой организации труда на молочных комплексах и фермах является цеховая с организацией специализированных бригад и звеньев по обслуживанию молочного скота. Число людей в бригаде устанавливают с учетом концентрации на ферме скота и особенностей технологии производства молока. В бригадах целесообразно следующее разделение труда и обязанностей работников по профессиям:

Оператор машинного доения – подготовка к дойке и доение коров, уход за доильной аппаратурой, уход за выменем коровы, раздача концентратов с учетом продуктивности коров;

Оператор по обслуживанию коров дойного стада – подгоняет коров из секции к доильной установке и загоняет после дойки, следит за правильным размещением коров по секциям, удаляет навоз, сменяет подстилку, убирает помещение, выявляет животных в «охоте», помогает при искусственном осеменении, участвует в раздаче кормов, выявляет больных животных;

Операторы по приготовлению, дозированию, подвозке и раздаче кормов – приготовление, погрузка, подвоз и раздача всех видов кормов;

Оператор по обслуживанию коров в родильном отделении – подготовка коров к отелу, прием отелов, подготовка коров к раздою, чистка животных, уход за доильной аппаратурой;

Оператор по выращиванию телят – прием и обработка телят после рождения, размещение их по клеткам и секциям, кормление, поение, чистка клеток и дезинфекция;

Техник по искусственному осеменению – выявление коров и телок в «охоте», получает и хранит сперму, проверяет ее качество, осеменяет животных, участвует в проверке стельности, ведет учет результатов искусственного осеменения. [2]

Наиболее прогрессивные варианты суточного режима: для операторов машинного доения, по уходу за молодняком, по раздаче, механизаторов ферм – двухсменный; для операторов по уходу за коровами – трехсменный. Опыт передовых хозяйств показывает, что в сплоченном коллективе организация двухсменной работы помимо улучшения и облегчения условий труда животноводов, позволяет повысить продуктивность животных. Рабочий день животноводов обычно не превышает нормы. Численность их с переводом на двухсменную организацию труда не увеличивается, так как каждый при этом обслуживает укрупненную (сдвоенную) группу скота. Важным условием успешного внедрения двухсменного режима работы являются: повышение уровня механизации трудовых процессов и степени надежности технологического оборудования и электроснабжения, рациональная организация рабочего места, высокий уровень профессиональной квалификации животноводов.[4]

На молочных фермах и комплексах распространена сдельно-премиальная оплат труда с определением размера заработка работников по конечным результатам – по объему производства молока с учетом его качества, с применением сдельных расценок за единицу продукции или прогрессивно возрастающих с учетом уровня продуктивности коров. На крупных фермах и комплексах по выращиванию ремонтного молодняка – сдельно-премиальная или аккордно-премиальная система оплаты труда.

В целях повышения заинтересованности трудовых коллективов ферм в ускорении роста производительности труда установлены доплаты за совмещение профессий, выполнение установленного объема работ меньшей численностью работников, за качественное и своевременное выполнение важнейших работ, за классность. Для работников достигших высоких показателей производительности труда и продуктивности животных в целом по закрепленной групе, дополнительная оплата за выполнение нормированных заданий может увеличиваться до 50% тарифной ставки.

Общий размер всех видов премий на одного работника в год не должен превышать его годового заработка, начисленного по расценкам за продукцию. [3]

Природно-экономическая характеристика ЗАО “Большеатмасское”

2.1 Природная характеристика

ЗАО «Большеатмасское» Черлакского района расположено в степной зоне Омской области.

Расстояние от центральной усадьбы до районного центра – 14 км, до областного центра г. Омска – 158 км.

Климат Черлакского района типично континентальный, формируется под влиянием холодных арктических масс воздуха с севера и сухих из Казахстана. Ежегодно можно наблюдать атмосферные засухи, сильные ветры и пыльные бури. Общие черты температурного режима территории характеризуются суровой продолжительной зимой с глубоким промерзанием почвы, сравнительно коротким, но жарким летом, короткими переходными сезонами весной и осенью, поздними весенними и ранними осенними заморозками. Безморозный период длится 110-115 дней.

Устойчивый снежный покров образуется 6-12 ноября. Продолжительность залегания 150-160 дней.

Средняя месячная температура воздуха самого теплого месяца июля: 18.5-18.60С, а самого холодного – января: -19.4-19.20С. температура воздуха колеблется в течение суток.

По увлажнению Черлакский район относится к засушливому району . годовое количество осадков составляет в среднем 250-280 мм, наблюдается периодичность засушливых лет.

Преобладающими ветрами осенью, зимой, весной являются северо-западные и только в летний период – юго-западные.

На территории района отмечается проявление ветровой эрозии.

2.2 Характеристика экономических условий хозяйства

Основным условием с.-х. производства является наличие и использование с.-х. угодий, причем правильное использование земли и повышение ее плодородия является основной задачей с.-х. производства. Состав и структура земельного фонда и сельхозугодий ЗАО «Большеатмасское» представлены в следующей таблице:

Таблица2.1 – Состав и структура земельного фонда и сельхозугодий ЗАО «Большеатмасское»

Показатели

Площадь, га

Структура, %
Земельного фонда

С.-х. угодий
2007 г.

2008г.

2007 г.

2008 г.

2007 г.

2008 г.
1

2

3

4

5

6

7
Пашня

12049

12805

Ч

Ч

48,0

49,08
Сенокосы

6392

6392

Ч

Ч

25,47

24,5
Пастбища

6659

6892

Ч

Ч

26,53

26,42
Всего с.-х. угодий

25100

26089

72,84

75,71

100

100
Площадь леса

5661

5661

16,43

16,43

Ч

Ч
Приусадебные участки рабочих и служащих хозяйства

112

112

0,33

0,33

Ч

Ч
Водоемы

4

4

0,01

0,01

Ч

Ч
Прочие земли

3580

2591

10,39

7,52

Ч

Ч
Общая земельная площадь хозяйства

34457

34457

100

100

Ч

Ч

Общая земельная площадь хозяйства за 2007-2008 г.г. осталась неизменной, но произошли изменения в ее структуре. А именно увеличилась площадь с.-х. угодий (с 72,84% до 75,71%) за счет увеличения пашни и небольшого расширения площади пастбищ. С увеличением площади с.-х. угодий уменьшилась площадь прочих земель, то есть некоторая часть прочих была вовлечена в с.-х. оборот.

Также для характеристики экономических условий хозяйства следует произвести оценку структуры использования пашни, исходные данные для которой представлены в таблице 2.2:

Таблица 2.2 – Структура использования пашни в ЗАО «Большеатмасское»

Культуры

2007 г.

2008 г.
га

% к итогу

Га

% к итогу
1

2

3

4

5
Зерновые и зернобобовые:

5500

46,65

5200

40,61
— Яровые зерновые

5350

44,4

5134

40,1
-Зернобобовые

150

1,24

66

0,52
Картофель

3

0,02

4

0,03
Овощи открытого грунта

3

0,02

2

0,02
Многолетние травы

1275

10,58

1275

9,96
Однолетние травы

1600

13,28

1450

11,32
Улучшенные сенокосы и пастбища

1273

10,57

2165

16,91
Подсолнечник на зерно

100

0,83

50

0,39
Кукуруза на силос и зеленый корм

1300

10,79

650

5,08
Силосные(без кукурузы)

500

4,15

850

6,64
Всего посевов

11554

95,89

11646

90,96
Пар чистый

495

4,11

1159

9,05
Всего пашни

12049

100

12805

100

Проанализировав данные таблицы 2.1 можно сделать вывод, что пашня в ЗАО «Большеатмасское» используется не эффективно, так как удельный вес чистого пара должен составлять 16% от общей площади пашни, а в хозяйстве чистый пар в 2007 году составил 4.11%, а в 2008 году – 9.05%.

Наибольший удельный вес в структуре занимают зерновые, далее идут однолетние и многолетние травы, улучшенные сенокосы и пастбища, кукуруза на силос и зеленый корм, которые в общем объеме составляют столько же, сколько и зерновые, ведь направление хозяйства — животноводческое.

Одним из принципов рациональной организации производства на с.-х. предприятиях является специализация и рациональное сочетание отраслей.

В сельском хозяйстве специализация характеризуется отраслевой структурой производства. Здесь понятие «специализация» означает выделение главной отрасли, преимущественное ее развитие и развитие остальных отраслей. Специализацию хозяйства характеризует структура товарной продукции за 3-5 лет.

Определение специализации ЗАО «Большеатмасское» и расчет коэффициента специализации представлены в Приложении В.

Коэффициент специализации в хозяйстве равен 0.22 – очень низкий – это связано с тем, что в современных условиях хозяйствования с.-х. предприятие старается «удержаться на плаву», не говоря уже о специализации, которая требует высокого уровня квалификации работников, модернизации производства.

По данным таблицы видно, что направлением деятельности ЗАО «Большеатмасское» является животноводство. Его удельный вес в общем объеме выручки составляет 55.21%. в животноводстве на первом месте стоит производство молока (32.83%), на втором месте стоит выращивание мяса КРС.

В структуре выручки от реализации продукции растениеводства наибольший удельный вес занимают зерновые.

Важной экономической категорией, которая характеризует использование рабочей силы является производительность труда.

Исходные данные для расчета производительности труда в ЗАО «Большеатмасское» представлены в Приложении Г.

Таблица 2.3 – Уровень производительности труда по основным отраслям в ЗАО «Большеатмасское»

Показатели

Годы

2008 г. в % к 2006 г.
2006

2007

2008

Произведено на одного среднегодового работника:

— валовой продукции, тыс. руб.

4,7

5,0

2,9

61,7

— валового дохода, тыс. руб.

8,2

6,0

-0,6

—

Произведено валовой продукции на 1 чел.-час.:

— в растениеводстве, руб.

13,6

16,2

7,6

55,9

— в животноводстве, руб.

4,1

4,3

2,7

65,9

Оплата 1 чел.-час.:

— в растениеводстве, руб.

13,7

11,7

11,8

86,1

— в животноводстве, руб.

5,0

4,9

4,4

88,0

Уровень производительности труда в хозяйстве снизился как в растениеводстве, так и в животноводстве. Производство валовой продукции на одного среднегодового работника снизилось на 38,3%, а валового дохода в 2008 году вообще не было, то есть хозяйство потерпело убытки от производства не только мяса, но и молока, и зерна. Также снижается оплата 1 чел.-час во всех отраслях.

Для анализа развития хозяйства используются следующие производственно-экономические показатели: посевная площадь, среднегодовое поголовье, урожайность, продуктивность КРС, валовое производство, товарное производство, денежная выручка, общая себестоимость продукции, прибыль (убыток), цена реализации продукции, общая окупаемость, себестоимость всего и 1-го ц., прибыль (убыток) на 1 ц., уровень окупаемости и прибыль (убыток) от основной деятельности. Эти показатели в динамики за три года представлены в Приложении Д.

Анализируя данные по ЗАО «Большеатмасское» можно сказать, что все основные производственно-экономические показатели производства ухудшились. А именно уменьшилось среднегодовое поголовье скота, снизилась продуктивность животных, особенно среднесуточный прирост (почти на 65,47%), что объясняется нерациональным кормлением, валовое и товарное производство зерна, молока, мяса, денежная выручка, несмотря на повышение цен.

Также ухудшились показатели окупаемости. Если в 2006 году и в 2007 году производство зерна и молока приносило хозяйству прибыль, то в 2008 году – убыток. Убыток в целом по животноводству в 2008 году увеличился в 22,72 раза. В основном на это повлияла убыточность выращивания молодняка.

Состояние организации производства в отрасли

Воспроизводство стада

Дойное стадо коров в ЗАО «Большеатмасское» представлено красной степной породой. Животные этой породы хорошо приспособлены к жаркому климату и резкой смене температур. Они менее восприимчивы к заболеваниям, неприхотливы к кормлению. Отрицательными качествами являются: невысокая молочная продуктивность, мясные качества недостаточно развиты, низкий процент жира, имеются некоторые экстерьерные недостатки.

Племенная работа является частью комплекса зоотехнических мероприятий, направленных в первую очередь на совершенствование стада.

В хозяйстве телок отбирают от высокопродуктивных коров. В результате создают свое племяное ядро. При достижении телкой возраста 24 месяца проводят искусственное осеменение. В хозяйстве имеется пункт осеменения, который оборудован необходимыми приборами, реактивами, инструментами. Осеменение осуществляют визоцервикальным способом двукратно с интервалом 12 часов. Осеменение осуществляют спермой быка Вектор красно-степной породы «элита-рекорд»: мать – удой 4346 кг, 3.9% жира; мать отца – удой 4531 кг, 3.95% жира. Семя завозят из г. Омска и работают с замороженным семенем в капсулах.

Перед отелом нетелей собирают в группу по 50 голов и за ними следит и ухаживает доярка. Далее они направляются в родильное отделение. После отела они возвращаются к той же доярке. В течение 6 месяцев их хорошо кормят и раздаивают.

Если по истечении срока корова дает меньше 10 литров молока в день, то ее отправляют на выбраковку. Выбракованных коров забивают на мясо. Если корова дает больше 10 литров, то их набирают в группы по 45 голов и отправляют в основное стадо.

Годовой оборот стада КРС за 2008 г. представлен в Приложении Е.

3.2 Способы содержания животных

В зимний период основным способом содержания коров является привязный. Животных содержат в закрытых помещениях с нормальными микроклиматическими условиями и механизацией всех трудоемких процессов . летом применяют лагерно-пастбищное содержание. Содержание коров на культурных пастбищах обеспечивает их полностью зелеными кормами с низкой себестоимостью. Свободное групповое содержание коров на открытом воздухе укрепляет их здоровье, повышает воспроизводительные способности. В зимний период привязный способ содержания позволяет хорошо организовать индивидуальный уход, кормление и раздой.

Раздача кормов производится при помощи кормораздатчика КТУ-10; поение коров – при помощи автопоилок – ПА-2; доение в молокопровод; навозоудаление при помощи скребкового транспортера.

Для молодняка КРС в ЗАО «Большеатмасское» применяют беспривязную систему содержания в зимний период и пастбищную – в летний.

3.3 Организация кормления животных

На обмен веществ, здоровье, воспроизводство и продуктивность животных большое влияние оказывает кормление.

В ЗАО «Большеатмасское» применяется смешанный тип кормления животных. Основными кормами являются сено, солома, силос и концентраты.

Качество кормов определяют в специальной лаборатории через месяц после того как их заложили на хранение, т.е. проводят биохимический анализ. Далее составляют рационы отдельно на каждую группу животных. Рационы кормления животных применяемые в хозяйстве представлены в таблице 3.1:

Таблица 3.1 – Рационы кормления животных в ЗАО «Большеатмасское»

Корма

Коровы

Стельные сухостойные

Нетели

Телки до 1 года

Телки старше 1 года

Всего
Сено, кг

2,0

4,0

4,0

2,5

3,0

15,5
Сенаж, кг

6,0

—

—

3,0

4,0

13,0
Солома, кг

2,0

3,0

3,0

—

1,0

9,0
Силос, кг

27,0

18,0

18,0

—

1,0

64,0
Корнеплоды, кг

—

5,0

5,0

—

—

10,0
Концентраты, кг

2,7

3,0

2,0

1,0

1,0

9,7
Соль поваренная, гр.

65

70

60

30

30

255

Фосфорная подкормка, гр.

50

110

100

30

40

330

В хозяйстве ежегодно проводят химический анализ кормов. Необходимо, чтобы корма были более высокого качества, так как корма низкого качества поедаются животными неохотно и в меньших количествах. Они медленно перевариваются и дольше задерживаются в пищеварительном тракте, что также ограничивает их потребление.

3.4 Организация оплаты труда

В ЗАО «Большеатмасское» нормы обслуживания и условия оплаты труд производятся в зависимости от категории работников и за качество и объем производимой продукции. Бригадиру, обслуживающему 300-400 голов скота оплачивают: 1) за 1 ц. молока базисной жирности 3,6% — 0,43 руб.; 2) за получение и сохранение теленка от коров и нетелей –3,0 руб.; 3) за случку при выявлении стельности – 0,3 руб.; 4) за нетелей и быков – 0,30 руб.. Скотники, обслуживающие в летне-пастбищный период, ведут посменную пастьбу скота днем и ночью до 0.00 часов, также охраняют ночью животных на площадке и все оборудование дойного гурта начисляют заработную плату: 1) за 1 ц. молока базисной жирности 3.6% — 2,21 руб.; 2) за получение и сохранение теленка – 3,0 руб.; 3) за случку при выявлении стельности – 2,0 руб.; 4) за нетелей до растела за голову в месяц – 2,69 руб.; 5) за быка производителя – 6,77 руб. Также производится доплата за работу в ночное время из расчета часовой тарифной ставки скотника 5 разряда – 10,4 коп. в час. Ночными часами являются время с 22.00 до 6.00 часов. Скотникам в зимне-стойловый период при скребковой системе очистки коровников начисляют: за центнер молока базисной жирности 3.6% — 2,21 руб.; за получение и сохранение теленка – 3,0 руб.; за случку при выявлении стельности – 2,0 руб.; за обслуживание коров, за чистку – 1,3 руб.; за уход за нетелями, в месяц за голову – 1,61 руб. Оплата слесарю производится: за 1 ц. молока базисной жирности 3.6% — 0,42 руб.; за обслуживание механизмов не более 7 часов в день, в час – 0,53 руб. Трактористу-кормачу при норме обслуживания 600 голов платят за 1 ц. молока – 0,42 руб., а также идет почасовая оплата не более 4 часов – 0,81 руб.

Оплата доярок при норме обслуживания 30 голов и годовом надое на одну корову базисной жирности 3.6% — 2001 кг производится: за 1 ц. молока базисной жирности 3.6% — 4,99 руб.; при доении первотелок – 7,40 руб.; за обслуживание коров в зимне-стойловый период – 1,71 руб.; за случку при выявлении стельности – 2,0 руб.; за живого теленка – 3,0 руб.; за обслуживание нетелей, за 1 голову в месяц – 2,69 руб.; за раздой, за 1 голову – 3,30 руб.; за поение телят в день – 1,0 руб.; за мойку молочной посуды, аппаратов, в день – 2,54 руб.

Дневной режим труда и отдыха отличается периодичностью и продолжительностью смен, время начала и окончания работ, длительностью пребывания животноводов на ферме. Применяют двусменный режим, его особенностью является совместное обслуживание сдвоенной группы животных двумя исполнителями, работающими в две смены. Порядок чередования смен регламентируют графиком сменности. От продолжительности смены зависит недельный режим труда и отдыха. Он характеризуется количеством и последовательностью чередования рабочих и выходных дней в календарной неделе.

4. Планирование молочно-мясного скотоводства

В товарном молочном скотоводстве хозяйства при чистопородном разведении скота на быстрое улучшение основных хозяйственно полезных признаков трудно рассчитывать, поскольку красная степная порода, выращиваемая в ЗАО «Большеатмасское», не обладает генетическим потенциалом высокой продуктивности.

Поэтому большое значение при организации производства имеет оборот стада. Он необходим для планирования и организации воспроизводства стада, расчета численности работников, затрат труда и фонда его оплаты и других целей.

При разработке проектов развития животноводческих отраслей на перспективу обычно требуется предварительное составление нормативного оборота стада. Такой оборот стада для КРС молочно-мясного направления при равномерных отелах в течение всего года для ЗАО «Большеатмасское» представлен в Приложении Ж..

В планируемом обороте стада поголовье на конец года равно поголовью на начало года и должно обеспечивать дальнейшее увеличение производства продукции животноводства в последующие годы.

В планируемом обороте происходит реализация такого же количества коров, которое поступило в эту группу, то есть выбракованных коров без постановки на откорм предполагается реализовать, тогда как в фактическом обороте стада поголовье коров на конец года уменьшается на 486 голов – это происходит в основном из-за большого процента выбраковки, который не покрывается поступлением первотелок и нетелей в эту группу.

Число коров павших, пропавших (то есть отход) в обороте стада хозяйства намного больше, чем в проектном обороте стада, именно по этой причине в хозяйстве ежегодно сокращается поголовье как коров, так и молодняка на выращивании и откорме. Для того, чтобы этого не происходило в хозяйстве нужно наладить организационные вопросы, касающиеся укрепления кормовой базы, улучшения породных качеств скота, совершенствование выращивания ремонтных телок, то есть сокращения срока выращивания до случки (16-18 мес.), а также животноводов в сохранении поголовья, повышения уровня производительности труда.

В проектной разработке определяются производственные издержки и доходность в отрасли при использовании нормативных затрат труда и денежно-материальных средств без кормов и подстилки на одну среднегодовую голову. И в итоге получается, что если ЗАО «Большеатмасское» в производстве КРС молочно-мясного направления применит организационный оборот стада при равномерных отелах в течение всего года, то в конце года оно может получить следующие показатели:

Валовой надой молока = 2800 тонн;

Товарное молоко = 2571 тонн;

Мясо в живой массе = 664 тонн;

Стоимость товарной продукции = 25556 тыс. руб.;

Среднесуточный прирост 1-й головы молодняка = 695 грамм.

В результате маржинальный доход по отрасли составит 9593 тыс. руб., что в процентах к затратам составит 60.1%.

Таким образом, хозяйство может, реализовав данный проект, получить не только маржинальный доход по отрасли, но и частично покрыть убытки от основной деятельности. А в перспективе и погасить полностью все убытки, и получить возможность для дальнейшего развития и роста в современных рыночных условиях.

Выводы и предложения

Проведя анализ ситуации, которая сложилась в ЗАО «Большеатмасское» можно сделать общие выводы:

Уровень специализации в хозяйстве низкий, главной отраслью является скотоводство, которая приносит наибольший убыток хозяйству;

Поголовье КРС за последние годы значительно снизалось;

Молочная продуктивность хотя и не высокая, но осталась на прежнем уровне;

Среднесуточные приросты молодняка значительно снизились;

В хозяйстве недостаточный уровень кормления животных, что влияет на снижение продуктивности животных;

Оплата труда в животноводстве очень низкая;

Чистопородное разведение скота, применяемое в хозяйстве, не обеспечивает повышения продуктивности животных.

Предложения по улучшению ситуации:

Улучшение продуктивности животных путем скрещивания с голштино-фризским скотом;

Годовой организационный оборот животных, предложенный в главе 4 «Совершенствование организации молочно-мясного скотоводства» внедрить в хозяйстве;

Ранний отъем телят от молока с переводом на заменители цельного молока;

Сокращение сроков выращивания ремонтного молодняка, которое обеспечивается высоким уровнем кормления;

Повышение материальной заинтересованности животноводов в сохранности поголовья и увеличении продуктивности животных.

Список использованной литературы

Антиох Г.Г., Крюков А.П., Кошкина А.А. Пути повышения эффективности работы молочных ферм и комплексов. – М.: Россельхозиздат, 1981 – 4-8 с.

Бегучев А.П., Соколов Д.С. Справочник мастера машинного доения коров. –М.: Колос, 1983 – 45 с.

Громов М.Н. Научная организация, нормирование и оплата труда в с.-х. предприятиях. – М.: Агропромиздат, 2004 – 328с.

Коротаев В.С. Экономика и организация производства молока на промышленной основе. – Омск: ОмСХИ, 2007 – 40 с.

Пахтусов З.Е. Организация молочного скотоводства на промышленной основе. – Пермь: ПСХИ, 1986 – 18 с.

Стародубцев В.М., Солдатов А.П. Скотоводство и технология производства молока и говядины. – М.: Агропромиздат, 1989 – 65, 170 с.

Эйснер Ф.Ф. Племенная работа с молочным скотом. – М.: Агропромзидат, 1986 – 137 с.

Эйснер Ф.Ф. Селекция и продуктивность ферм.// Сельская жизнь – 1969. — №10

Молочное и мясное скотоводство. – 1973. — №3, 26 с.

Молочное и мясное скотоводство. – 1976. — №1, 21 с.

Молочное и мясное скотоводство. – 1977. — №4, 28 с.

Животноводство. – 1982. — №1, 22-24с.

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1977. – №21,31с

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1978. – №22,16с

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1978. – №42,21с

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1981. – №10,30с

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1981. – №3,28 с.

Сельскохозяйственная экспресс информация. – 1982. – №9, 40с.

Методические рекомендации. Разработка систем ведение сельского хозяйства Сибири и Дальнего Востока. – Новосибирск. – 2005. – 42-43с.

Приложение А

Календарь стельности коров

Даты

Даты

Даты
осеменения

отела

осеменения

отела

осеменения

отела
1.01

8.10

6.05

11.02

8.09

16.06
6.01

13.10

11.05

16.02

13.09

21.06
11.01

18.10

16.05

21.02

18.09

26.06
16.01

23.10

21.05

26.02

23.09

1.07
21.01

28.10

26.05

3.03

28.09

6.07
26.01

2.11

31.05

8.03

3.10

11.07
31.01

7.11

5.06

13.03

8.10

16.07
5.02

12.11

10.06

18.03

13.10

21.07
10.02

17.11

15.06

23.03

18.10

26.07
15.02

22.11

20.06

28.03

23.10

31.07
20.02

27.11

25.06

2.04

28.10

5.08
25.02

2.12

30.06

7.04

2.11

10.08
2.03

7.12

5.07

12.04

7.11

15.08
7.03

13.12

10.07

17.04

12.11

20.08
12.03

18.12

15.07

22.04

17.11

25.08
17.03

23.12

20.07

27.04

22.11

30.08
22.03

28.12

25.07

2.05

27.11

4.09
27.03

2.01

31.07

7.05

2.12

9.09
1.04

7.01

4.08

12.05

7.12

14.09
6.04

12.01

9.08

17.05

12.12

19.09
11.04

17.01

14.08

22.05

17.12

24.09
16.04

22.01

19.08

27.05

22.12

29.09
21.04

27.01

24.08

1.06

27.12

4.10
26.04

1.02

29.08

6.06

2.01

9.10
1.05

6.02

3.09

11.06

7.01

14.10

Приложение В

Определение специализации ЗАО «Большеатмасское»

Вид продукции и отрасль

Выручка от реализации продукции, тыс. руб.

№ в ранжированном ряду
2006

2007

2008

За три года

Сумма, тыс.руб.

% к итогу

1

2

3

4

5

6

7
Зерно

1540

2351

1451

4333

14,9

3
Овощи открытого грунта

5

44

9

58

0,2

10

Картофель

5

7

4

17

0,06

12
Продукция растениеводства в переработанном виде

103

537

792

1432

4,92

6

Прочая продукция растениеводства

308

38

11

357

1,23

8

ИТОГО растениеводство

1962

2476

1759

6197

21,31

Молоко

3031

3695

2824

9550

32,83

1
КРС в живой массе

748

798

1338

2884

9,91

4
Свинина в живой массе

7

18

—

25

0,09

11

Продукция животноводства в переработанном виде

1227

1408

15

2650

9,11

5

Прочая продукция животноводства

171

211

507

889

3,06

7

ИТОГО животноводство

5232

6136

4692

16060

55,21

Прочая продукция

1535

3359

1936

6830

23,48

2
ВСЕГО по хозяйству

8729

11971

8387

29087

100

Ксп = 100/(Σ(2i — 1)*z), где

Ксп – коэффициент специализации;

i – номер в ранжированном ряду;

z – процент к итогу.

Ксп=100/(32,83+70,44+74,56+69,37+81,99+54,12+39,78+18,45+3,57+3,8+ +1,89+1,38) = 0,22

Приложение Г

Исходные данные для расчета уровня производительности труда

Показатели

2006г.

2007 г.

2008 г.
1. Валовая продукция, тыс. руб.

3242

3453

1831
В т.ч. – растениеводства

1403

1619

696
— животноводства

1839

1834

1135
2. Валовой доход, тыс. руб.

5676

4175

-392

Полные затраты труда в с.-х., тыс. руб.

— в растениеводстве

103

100

91

— в животноводстве

448

426

419

Заработная плата по основному производству, руб.

— в растениеводстве

1416

1175

1074

— в животноводстве

2234

2108

1830

Приложение Д

Основные производственно-экономические показатели работы ЗАО «Большеатмасское»

Показатели

2006

2007

2008

2008 в % к 2006
1

2

3

4

5

1.Посевная площадь, га

-зерновые

5500

5000

5200

94,55

2Среднегодовое поголовье КРС, гол

— коровы

2160

1904

1403

64,95

— молодняк

3062

2805

2282

74,53

Урожайность, ц/га

— зерновые

13,7

16,8

12,6

91,97

Продуктивность КРС

— молоко, кг

2115

2305

2121

100,28

— среднесуточный прирост, гр.

333

231

115

34,53

Валовое производство, ц

— зерна

75350

84000

65520

86,95

— молока

45691

34892

29764

65,14
— прироста

3725

2370

1962

52,67

Товарное производство, ц

— зерна

26756

39033

22277

83,26

— молока

38376

43351

24774

64,56
— прироста

2661

2144

1880

70,65

Денежная выручка, тыс. руб.

— зерна

8781

1540

12309

2351

8595

1451

97,88

94,22

— молока

3031

3695

2824

93,17
— прироста

748

798

1338

178,8
8. Общая себестоимость продукции, тыс. руб.

9066

14168

13514

149,1

9. Прибыль (убыток), тыс. руб.

-285

-1859

-4919

В 17р

10. Цена реализации 1 ц, руб.

— зерно

57,56

60,23

65,13

113,5

— молоко

78,98

85,23

114,0

144,3
— прирост КРС

281,1

372,2

711,7

253,2
11. Общая окупаемость, руб.

0,97

0,87

0,64

65,98

12. Себестоимость всего, тыс. руб.

— зерна

867

1436

1197

138,1

— молока

2722

3626

3273

120,2
— прироста

1331

1960

4512

338,9

13. Себестоимость 1 ц, руб.

— зерно

11,51

17,1

18,27

158,73

— молоко

70,93

83,64

132,1

186,3
— прироста

499,8

914,2

2400

В 4,8 раз

14. Прибыль (убыток) 1 ц, руб.

— зерно

46,1

43,13

46,86

101,76

— молоко

8,05

1,59

-18,1

—
— прироста

-218

-542

-1688

В 7,7 раз

15. Уровень окупаемости, руб.

— зерно

1,71

1,29

1,21

67,98

— молоко

1,11

1,02

0,86

77,48
— прироста

0,62

0,44

0,3

48,39

16. Прибыль (убыток) от основной деятельности, тыс. руб.

— зерно

673

915

254

37,74

— молоко

309

69

-449

—
— прироста

-446

-1034

-3118

В 6,7 раз
Итого по животноводству, тыс. руб.

-157

-965

-3567

В 22,7 раз

Приложение Е

Годовой оборот стада КРС молочно-мясного направления в ЗАО «Большеатмасское» за 2008 год

Производственные группы скота

Число голов на начало года

Приход

Расход

Число голов на конец года

Структура стада, %
Приплод и перевод из др. групп

Перевод в др. группы

Реализация

Отход

Гол

Ц.

Коровы

1799

86

—

494

2371

78

1313

32,9
Первотелки

105

251

86

98

392

82

90

2,3
Нетели

260

358

251

45

207

25

297

7,4
Телки старше года

352

392

358

60

180

18

308

7,7
Телки 4-12 мес.

380

560

392

—

—

75

473

11,9

Телята до 4 мес.

958

1306

560

—

—

288

874

21,9

Молодняк 4-12 мес.

340

542

391

—

—

92

393

9,8
Молодняк старше года

310

391

—

438

1621

20

243

6,8
Всего скота

4504

3886

2580

1135

4771

684

3991

100

Статья: Проблема самостоятельных занятий физической культурой учащихся младшего школьного возраста

Кандидат биологических наук Л.Л. Головина, Российский государственный университет физической культуры, спорта и туризма, Москва

Кандидат педагогических наук Ю.А. Копылов, Институт возрастной физиологии РАО, Москва

Л.В. Каверкина, Республиканский Центр экспертизы мультимедиа и телекоммуни каций в образовании, Москва

Влияние двигательной активности на настроение и умственную работоспособность часто бывает большим, чем это кажется на первый взгляд. Дети, ведущие малоподвижный образ жизни, хуже усваивают учебный материал как по общеобразовательным предметам, так и по физической культуре. Снижение двигательной активности в сочетании с нарушением режима питания и неправильным образом жизни приводит к появлению избыточной массы тела. Необходимы самостоятельные систематические занятия физической культурой и спортом. Для нормального функционирования организма каждому ребенку требуется определенный минимум двигательной активности.

Однако на практике добиться этого достаточно сложно, так как организованные занятия проводятся лишь в рамках уроков физической культуры — 2 раза в неделю [3], чего совершенно недостаточно не только для восполнения дефицита необходимой ежедневной двигательной активности, но и тем более для улучшения функционального состояния основных систем организма.

Сейчас созданы и продолжают разрабатываться разнообразные концепции и программы по физическому воспитанию разного уровня сложности [6, 8], системы дополнительных занятий физической культурой [4], для того чтобы повлиять на уровень двигательной подготовленности детей, улучшить функциональное состояние систем организма, снизить последствия стрессовой педагогики [1] и сформировать положительное отношение к занятиям физической культурой. Однако реальных достижений в уровне подготовленности учащихся по учебному предмету «физическая культура» исследователи не отмечают [5]. Проведенные наблюдения показали, что учащиеся общеобразовательной школы, даже посещающие спортивные секции, обучены заниматься физическими упражнениями исключительно под руководством педагога.

Не все школьники имеют возможность (помимо уроков физической культуры) посещать занятия в секциях. Во-первых, отбор в эти секции сейчас чрезвычайно жесткий; во-вторых, этих секций явно недостаточно. Дополнительные физкультурно-оздоровительные мероприятия в общеобразовательной школе, как правило, не проводятся из-за отсутствия необходимого инвентаря, оборудованных мест для занятий и отсутствия специальной подготовленности педагогического коллектива. Личностные особенности учащихся общеобразовательной школы [2] не реализуются в условиях авторитарной педагогики, и в этой связи не решают задачу приобщения детей и подростков к физической культуре.

Одним из эффективных выходов из создавшегося положения является обучение школьников самостоятельным занятиям физической культурой. Это позволит детям самостоятельно выбирать и изменять в соответствии со складывающимися обстоятельствами время и продолжительность занятий, форму их организации, использовать упражнения, соответствующие их интересам, выполнять только ту нагрузку, которая соответствует текущей подготовленности, не превышая ее. Вместе с тем на уроках физической культуры, даже если они проводятся под руководством профессионалов высочайшего уровня, добиться этих целей в полной мере невозможно. Уже это само по себе вызывает внутреннее сопротивление учащихся, так как, хотим мы этого или нет, осуществляется насилие над желаниями и возможностями ребенка, пусть даже и на подсознательном уровне. Реализовать индивидуальные предпочтения, психофизиологические особенности в соответствии с текущим функциональным состоянием возможно только на самостоятельных занятиях физической культурой, и никакие другие формы занятий физическими упражнениями заменить их не могут.

Однако умениям организовать и провести самостоятельные занятия физической культурой школьников никто не учит. Не решены следующие задачи: не разработана структура самостоятельных занятий, не выявлены доступные для школьников разного возраста элементы самостоятельных занятий, не разработана методика обучения доступным элементам самостоятельных занятий. Имеющиеся немногочисленные разработки в этой области не носят системного характера (произвольно вычленяют одни блоки и оставляют без внимания другие).

В качестве основания для решения поставленных задач была разработана модель самостоятельных занятий физической культурой (СЗФК) для учащихся начальной школы.

1. Цель СЗФК

Целью СЗФК учащихся общеобразовательной школы является формирование физической культуры личности и способности направленного использования средств физической культуры, спорта и туризма для сохранения и укрепления здоровья, психофизической подготовки и самоподготовки к учебной деятельности.

2. Задачи СЗФК

Для достижения поставленной цели предусматривается решение следующих воспитательных, образовательных, развивающих и оздоровительных задач:

— понимание социальной роли физической культуры в развитии личности и подготовке к учебной деятельности;

— знание научно-биологических и практических основ физической культуры и здорового образа жизни;

— формирование мотивационно-ценностного отношения к физической культуре, установки на здоровый стиль жизни, физическое самосовершенствование и самовоспитание, потребности в регулярных занятиях физическими упражнениями и спортом;

— овладение системой практических умений и навыков, обеспечивающих сохранение и укрепление здоровья, психическое благополучие, развитие и совершенствование психофизических способностей, качеств и свойств личности, самоопределение в физической культуре;

— обеспечение общей и профессионально -прикладной физической подготовленности, определяющей психофизическую готовность студента к будущей профессии;

— приобретение опыта творческого использования физкультурно-спортивной деятельности для достижения жизненных и профессиональных целей.

3. Содержание СЗФК

Курс СЗФК включает в качестве обязательного минимума следующие разделы, интегрирующие тематику теоретического, практического и контрольного учебного материала.

Блок 1. Иметь представление о своих физических возможностях (уровень двигательной подготовленности, реакция организма на физическую нагрузку).

Блок 2. Знать правила поведения на спортивных сооружениях и рекреационных площадках (Принципы межличностного общения, навыки управления вниманием), выполнения физических упражнений разной направленности, методы контроля за состоянием организма, методику проведения занятий физической культурой. Знать методику развития двигательных качеств, правила проведения спортивных и подвижных игр, правила режима дня, правила межличностного общения, методику проведения восстановительных процедур, методику выполнения оздоровительных упражнений — для зрения, осанки, укрепления стопы, дыхания, правила составления утренней гигиенической гимнастики, правила профилактики травматизма на занятиях физическими упражнениями и правила оказания первой доврачебной помощи при царапинах и ссадинах, потертостях и ушибах.

Блок 3. Уметь провести планирование занятия:

— постановки цели занятия и его задач.

— выбора времени в режиме дня,

— выбор необходимых физических упражнений (в соответствии с целью и задачами)

— частота занятий в неделю,

— продолжительность одного занятия,

— дозировка нагрузки при выполнении разных физических упражнений,

— средства контроля за состоянием организма (ЧСС и частота дыхания во время выполнения физических упражнений и во время восстановления после работы, нарушение координации движений).

Блок 4. Уметь выполнять доступные (в зависимости от возраста и степени подготовленности) физические упражнения (оздоровительные — для коррекции функционального состояния опорно-двигательного аппарата, сердечно-сосудистой и дыхательной систем, профилактики простудных заболеваний, для развития двигательных качеств (силы, быстроты, координации, гибкости и выносливости) и коррекции индивидуальных особенностей фигуры (осанки); развивающие; рекреационные, для профилактики нарушений зрения).

Блок 5. Уметь подготовить место проведения занятия:

— выбрать место для занятия (дома, на спортивной площадке, на необорудованной площадке, в парке, в рекреационном помещении школы);

— обеспечить безопасность занятия (отсутствие опасных предметов — выступов, повреждений пола, ям, движения автомобилей и др.).

— подобрать необходимое оборудование (спортивный инвентарь, спортивную одежду и обувь).

Блок 6. Уметь провести занятие физическими упражнениями:

— выполнение разминки;

— выполнение основной части занятия (общеразвивающие физические упражнения, подвижные игры в соответствии с целью занятия; лыжные прогулки; оздоровительный бег; контроль за функциональным состоянием организма, соблюдение гигиенических требований к занятиям физической культурой, выполнение норм межличностного общения);

— выполнение заключительной части занятия (выполнение упражнений на расслабление и дыхательных упражнений, контроль за самочувствием, подведение итогов занятия: что выполнено и что не выполнено из запланированного, почему).

Блок 7. Уметь выполнять гигиенические мероприятия (утреннюю гигиеническую гимнастику, закаливающие процедуры, прогулки на свежем воздухе, физкультминутки, самомассаж биологически активных точек, дыхательные упражнения), оценку функционального состояния (по ЧСС, частоте дыхания), восстановительные процедуры, режим дня (основные моменты).

В результате использования учащимися школьного возраста указанных мероприятий в процессе самостоятельных занятий могут быть успешно реализованы основные задачи школьного физического воспитания: укрепление здоровья, овладение школой движений (развитие координационных и кондиционных способностей), формирование элементарных знаний о личной гигиене, приобщение к самостоятельным занятиям физическими упражнениями, формирование интереса к двигательной активности [6]. Анализ опубликованной литературы [9 — 11] и многолетний опыт практической работы показывают, что легкоатлетические упражнения являются одной из самых лучших и доступных форм самостоятельных занятий физической культурой для учащихся общеобразовательной школы. В этой связи в качестве основы для самостоятельных занятий физической культурой предлагается использовать легкоатлетические упражнения: бег на разные дистанции, в том числе по пересеченной местности, различные виды прыжков, метание предметов на дальность и в цель.

Самостоятельные занятия физической культурой реализуются в разных видах деятельности, выделенных в нашем исследовании. Каждый вид решает самостоятельную задачу и имеет специфические особенности. Мы предполагаем, что только реализация представленного комплекса из семи блоков позволит добиться реальных положительных сдвигов в приобретении школьниками умений самостоятельно заниматься физической культурой. Дополнительно будет сформирован целый спектр важнейших компонентов, необходимых для совершенствования физических, психических и социально -нравственных качеств личности школьников.

Таким образом, представленные подходы к разработке системы использования самостоятельных занятий физической культурой учащимися общеобразовательной школы, как нам представляется, являются достаточными для реализации представленной проблемы. Результат, который мы планируем достичь с помощью отобранных мероприятий на самостоятельных занятиях физической культурой,- здоровые, активные младшие школьники и обретенное ими физическое, психическое и социальное здоровье.

Список литературы

1. Антропова М.В., Манке Г.Г., Кузнецова Л.М. и др. Учебная нагрузка остается доминирующим фактором риска для здоровья учащихся начальных классов /Матер. VIII науч.-практ. конф. по проблемам физического воспитания учащихся «Школьник, здоровье, физическая культура и спорт в изменяющемся мире». Коломна, 1998, с. 4.

2. Головина Л.Л., Копылов Ю.А. Культурологические стремления и социально значимые качества личности школьников 7-9 лет с различным уровнем интереса к занятиям физической культурой // Физическая культура: воспитание, образование, тренировка. 2000, № 1, с. 8-10.

3. Комплексная программа физического воспитания учащихся I-IV классов общеобразовательной школы. (Авторы: В.И. Лях, Л.Б. Кофман, Г.Б. Мейксон). М., 1992. — 36 с.

4. Копылов Ю.А. Формирование содержания основ учебного предмета «Физическая культура» учащихся начальной школы //Матер. Х науч.-практ. конф. по проблемам физического воспитания учащихся «Школьник, здоровье, физическая культура и спорт в изменяющемся мире». Коломна, 2000, с. 50.

5. Лукьяненко В.П. Состояние и перспективы совершенствования физического воспитания школьников в свете современных концептуальных подходов // Физическая культура: воспитание, образование, тренировка, 1999, № 1, с. 18-25.

6. Лях В.И., Мейксон Г.Б. Физическое воспитание учащихся I-XI классов с направленным развитием двигательных способностей: Программа общеобразовательных учебных заведений. М., 1993. — 64 с.

7. Озолин Н.Г., Травин Ю.Г. Педагогические основы методики обучения легкоатлетическим упражнениям: Учеб. пос. для студентов — М.: РГАФК, 1998. — 80 с.

8. Программа физического воспитания учащихся I-XI классов, основанная на одном из видов спорта (баскетбол)/Авторы: Е.Н. Литвинов, М.Я. Виленский, Б.И. Туркунов. М., 1992. — 46 с.

9. Травин Ю.Г., Дьяков В.В. Легкая атлетика: Возрастные особенности развития двигательных качеств школьников и юных спортсменов. М., 1983. — 54 с.

10. Травин Ю.Г., Мануйлов С.И., Рубаш К. Возрастное развитие быстроты движений и ее совершенствование у юных легкоатлетов. М., 1983. — 58 с.

11. Травин Ю.Г., Шильков Н.П., Турбин В.А. и др. Легкая атлетика. Дозированная ходьба и оздоровительный бег. — М.: ГЦОЛИФК, 1989. — 112 с.

Реферат: Иерархические структуры в реляционных базах данных

Содержание

Введение 2

Глава 1 5

Системы управления базами данных (СУБД) 5

1.1 Основные положения 5

1.2. Иерархическая и сетевая даталогические модели СУБД 10

Глава 2 12

Сетевые структуры 12

2.1. Файловая модель 13

Глава 3 17

Реляционные структуры 17

3.1. Реляционные даталогические модели СУБД 19

3.2. Объектно-ориентированные СУБД (ООСУБД) 25

Глава 4 27

Иерархические стpуктуpы 27

4.1. Иерархические структуры в реляционных базах данных 28

4.2. Вложенные рекурсивные иерархические данные 29

4.3. Отображение данных 29

Глава 5 32

OLE: основные сведения 32

5.1. Введение в OLE 32

5.2. Связывания и внедрение объектов 33

5.3. Различие между связыванием и внедрением объектов 35

Глава 6 37

Достоинства и недостатки тестовой системы или методическое обоснование автоматизации процесса обучения 37

5.1. Межпредметные связи и компьютерное обучение 39

Глава 7 41

Разработка тестирующей программы 41

Заключение 44

Список литературы 45

Введение

Основные идеи современной информационной технологии базируются на концепции баз данных (БД). Согласно данной концепции основой информационной технологии являются данные, организованные в БД, адекватно отражающие реалии действительности в той или иной предметной области и обеспечивающие пользователя актуальной информацией в соответствующей предметной области.

В первых трёх главах рассматриваются новые системы управления базами данных, такие как иерархическая и сетевая даталогические модели, реляционные даталогические модели, объектно-ориентированные СУБД. Обычно различают три класса СУБД, обеспечивающих работу иерархических, сетевых и реляционных моделей. Однако различия между этими классами постепенно стираются, причем, видимо, будут появляться другие классы, что вызывается прежде всего интенсивными работами в области баз знаний (БЗ) и объектно- ориентированной инфотехнологией. Поэтому традиционной классификацией пользуются все реже, но мы пока будем придерживаться именно ее, как наиболее устоявшуюся. Каждая из указанных моделей обладает характеристиками, делающими ее наиболее удобной для конкретных приложений.

Глава 4 «Иерархические структуры» подробнее описывает положительные и отрицательные черты иерархической модели. Окружающий мир переполнен иерархическими данными. Любая группа объектов, в которой один объект может быть «родителем» для произвольного числа других объектов, организована в виде иерархического дерева. При работе с иерархиями используется «семейная» терминология (родители, внуки, предки, потомки), поскольку семья является самым распространённым примером объектов (в данном случае – людей), объединённых иерархическими отношениями. В то же время место объекта в иерархическом дереве — не более чем условное обозначение связи с другими объектами. Иерархическая структура всего лишь помогает сохранить и найти объект.

В пятой главе обзор технологии OLE. С появлением новых более мощных, компьютеров и средств программирования было создано новое поколение элементов на базе OLE. Наиболее привлекательным преимуществом OLE является возможность использования методов других серверов приложений. Намного удобнее использовать функциональность электронных таблиц, таких как Excel, или текстовых процессоров, таких как Word, вместо того чтобы разрабатывать аналогичную функциональность в собственном приложении.

Изначально технология OLE являлась стандартом, обеспечивающим связывание и встраивание объектов. Когда приложение- сервер OLE- активизируется, это происходит внутри контейнера, расположенного в вашем приложении. Визуально при активизировании сервера OLE текущие панели инструментов и меню заменяются панелями инструментов и меню сервера OLE или сливаются с ними. Кроме того, часть формы становится окном сервера OLE, так как сервер принимает на себя управление областью формы. Связыванием называют ассоциирование файла объекта OLE с контейнером OLE. Файл объекта никогда не сохраняется в контейнере, но контейнер OLE ссылается на файл.
Одним из преимуществ связывания объектов является то, что множество пользователей, серверов OLE и приложений-контейнеров могут получать доступ к одному документу. При встраивании объектов реальный объект сохраняется в вашем приложении и другие контейнеры OLE не имеют доступа к этому объекту.
Преимуществом встраивания является хранение данных как части приложения.

Шестая глава посвящена достоинствам и недостаткам тестовой системы.
Одной из форм привлечения преподавателей к использованию компьютера являются тестирующие программы, которые позволяют преподавателю упростить проверку знаний учащихся и в то же время в увлекательной форме преподносят ученикам знания по той или иной дисциплине.

Целью данной дипломной работы является создание программы по компьютерному контролю знаний студентов.

Передо мной были поставлены следующие задачи:

— дать обзор современному состоянию теории баз данных, основным моделям СУБД, применяемым в ПК;

— изучить принципы функционирования и основные возможности технологии

OLE;

— разработать способ отображения реляционных структур данных в иерархическом виде;

— дополнить стандартный компонент Delphi OLEContainer возможностью сохранения битового изображения на его поверхности.

Система автоматизированного контроля знаний, рассмотренная в главе 6, позволяет автоматизировать проведение контрольных работ по дисциплинам. Это удобное добавление к традиционным методам контроля, повышающее эффективность усвоения предмета студентом. Межпредметные связи и компьютерное обучение рассмотренные в этой главе представляют собой общеобразовательные цели информатики, среди них: наведение и усиление межпредметных связей, способствование восприятию целостной, системной картины мира, информационных процессов в обществе, природе и познании. Для разумного и плодотворного использования ВТ необходима общеобразовательная и компьютерная грамотность. Отсюда выявляется межпредметная связь с основами информатики и ВТ, с математикой, русским языком, литературой и английским языком. ВТ для учителя выступает и как предмет, и как средство обучения, и как инструмент психолого-педагогических исследований (тестирования).

В седьмой главе изложены проблемы разработки тестирующей программы и их решение.

Глава 1

Системы управления базами данных (СУБД)

Основные идеи современной информационной технологии базируются на концепции баз данных (БД). Согласно данной концепции основой информационной технологии являются данные, организованные в БД, адекватно отражающие реалии действительности в той или иной предметной области и обеспечивающие пользователя актуальной информацией в соответствующей предметной области.
Первые БД появились уже на заре 1-го поколения ЭВМ представляя собой отдельные файлы данных или их простые coвокупности. По мере увеличения объемов и структурной сложности хранимой информации, а также расширения круга потребителей; информации определилась необходимость создания удобных эффективных систем интеграции хранимых данных и управления ими. В конце 60- х годов это привело к созданию первых коммерческих систем управления базами данных (СУБД), поддерживающих opганизацию и ведение БД. Перед обсуждением последующего материала, нам потребуется ряд основных понятий, используемых в информационных системах различного назначения.

1.1 Основные положения

База данных (БД) в строгом смысле слова представляет собой совокупность взаимосвязанных файлов данных определенной организации. БД, как правило, включает целый ряд файлов, но может состоять и из единственного файла. Данные, составляющие БД, отражают характеристики объектов и их отношений в соответствующей прикладной области. Каждый файл, входящий в БД, содержит определенное число записей (изменяемое в процессе функционирования БД), отражающих ту или иную сторону предметной области, на которую ориентирована БД. Как правило, файлы БД содержат большое число однотипных записей. Записи, в свою очередь, состоят из полей, представляющих определенные типы информации об объектах. Поле является наименьшей информационной единицей, непосредственно доступной в записи.
Если файл_1 БД (рис. 1) содержит п однотипных записей (имеющих одинаковую структуру полей и их смысловую нагрузку),то j-запись (1

Контрольная работа: Доисторические ступени развития культуры по Л.Г. Моргану

ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНТСТВО ПО ОБРАЗОВАНИЮ

ГОСУДАРСТВЕНОЕ ОБРАЗОВАТЕЛЬНОЕ УЧЕРЕЖДЕНИЕ ВЫСШЕГО ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ «ВОРОНЕЖСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ»

КАФЕДРА ЗАРУБЕЖНОЙ ИСТОРИИ

Доисторические ступени развития культуры по (Л.Г. Моргану)

Контрольная работа к зачету-собеседованию по истории древнего мира (часть I)

Выполнила студентка I курса 2 группы

заочного отделения исторического

факультета

Сулейманова Гульшана Дамировна

Проверил:

кандидат исторических наук,

доцент кафедры зарубежной истории

Килейников В.В.

Воронеж 2008

Содержание

Введение

Этнические периоды

Средства существования

Формы семьи

Пропорции человеческого прогресса

Заключение

Список литературы

Введение

«Древнее общество или исследование линий прогресса от дикости через варварство к цивилизации», основная работа великого американского этнолога Льюиса Генри Моргана, вышла в свет в 1887г.

Появление «Древнего общества» произвело подлинную революцию во взглядах на доисторическое прошлое человечества и положило начало истории первобытного общества. Место многочисленных, но совершенно бездоказательных гипотез о первобытном состоянии общества заняло стройное, обоснованное огромным фактическим материалом учения, давшее реальное изображение развития человечества. В области истории первобытного общества Морган приобрел «такое решающее значение, как Дарвин в Биологии».1

Исходя из того, что «человечество начало свое поприще с самой низкой ступени развития и проложило себе дорогу из состояния дикости к цивилизации благодаря медленному накоплению опыта»2, всю историю Морган делит на три эпохи: дикость, варварство и цивилизацию, в свою очередь, подразделяя каждую из них на низшую, среднюю и высшую ступени (этнические периоды), сообразно с успехами в производстве средств существования.

Каждый из этнических периодов, по определению Моргана, представляет собой определенное состояние общества и отличается свойственным этому периоду образом жизни.

Это разграничение этнических периодов дает возможность рассматривать каждое отдельное общество соответственно его состоянию относительного развития и сделать его предметом самостоятельного изучения и исследования.

Этнические периоды

Льюис Генри Морган считал, «Что новейшее исследование раннего состояния человеческой расы приводят к заключению, что человечество начало свое поприще с самой низкой ступени развития и проложило себе дорогу из состояния дикости к цивилизации, благодаря медленному накоплению опыта».1

Поскольку несомненно, что одни части человеческой семьи находились в состоянии дикости, другие — в состоянии варварства, и, наконец, третьи — в состоянии цивилизации, очевидно и то, что эти три различных состояния связаны между собой естественной и необходимой прогрессивной последовательностью. Более того, эта последовательность является историческим фактом для всей человеческой семьи вплоть до той ступени развития, которая была достигнута каждой ветвью в отдельности.

Однако, по — мнению Моргана, если мы, восходя вдоль различных линий прогресса к начальным векам существования человечества, разграничим одно от другого в том порядке, в каком они появились, изобретения и открытия с одной стороны, учреждения — с другой, то мы найдем, что первые стоят в отношении к друг другу в отношении прогресса, последние в отношении развертывания. Он подчеркивает, что тогда как явления первой группы имеют друг с другом более или менее прямую связь, явления последней развились из немногих первоначальных зародышей мысли. Современные учреждения имеют свои корни в периоде варварства, куда их отпрыски проникли из предшествующего периода дикости. Они переходили по наследству по прямой линии через все прожитые периоды, с одной стороны, передаваясь от поколения к поколению, с другой — имея собственное логическое развитие. Таким образом, наше внимание привлекают две самостоятельные линии исследования.

Факты указывают на постепенное образование и последующее развитие определенных идей, побуждений и стремлений. Самые выдающиеся из них могут быть поняты, как продукт роста отдельных идей, с которыми они связаны. Автор указывает на то, «Что помимо изобретений и открытий они состоят в следующем»:1

1. Средства существования

2. Управление

3. Язык

4. Семья

5. Религия

6. Домашняя жизнь и архитектура

7. Собственность

Первое — Средства существования умножались и совершенствовались на основе целого ряда производств, вводимых последовательно в течении больших промежутков времени и более или менее прямо связанных с изобретениями и открытиями.

Второе — Зародыш управления должен быть найден в родовой организации дикого состояния и прослежен через последовательно развивающиеся формы этого учреждения вплоть до установления политического общества.

Третье — Человеческая речь, по-видимому, развилась из самых грубых и простых форм выражения чувств. Человеческий интеллект бессознательно, путем использования звуков голоса, развил членораздельную речь.

Четвертое — Что касается семьи, то стадии ее развития воплощены в системах родства и свойства, а также порядках, относящихся к браку; на основе этих данных, вместе взятых, мы можем определенным образом установить развитие семьи через различные последовательные ее формы.

Пятое — Развитие религиозных идей является столь сложным процессом, что может навсегда остаться без вполне удовлетворительного объяснения. Религия в столь широкой мере связана с воображением и эволюционной природой человека, следовательно, столь неопределенными элементами знания, что все примитивные религии оказываются странными и до известной степени непонятными.

Шестое — жилищная архитектура, связанная с формой семьи и строем домашней жизни дает почти полную картину прогресса от дикости до цивилизации. Ее развитие может быть прослежено от шалаша дикаря, через общинные дома варваров, вплоть до дома индивидуальной семьи цивилизованных.

Седьмое — Идея собственности складывалась в человеческом уме очень медленно. Она возникла в период дикости, и нужен был весь опыт этого периода и следующего периода варварства, чтобы этот зародыш развился и чтобы человеческий ум подготовился принять ее ограничивающее действие.

Здесь можно наперед указать, что все формы управления сводятся к двум основным планам, причем слово план принимается в его научном смысле. Первый по времени, основывается на личности и чисто личных отношениях и может быть назван обществом (societas). Второй план основывается на теории и частной собственности и может быть назван государством (civitas). В древнем обществе этот территориальный план был неизвестен.

Далее следует отметить, что домашние учреждения варварских и даже диких предков человечества еще и поныне встречаются у отдельных ветвей человеческой семьи с такой полнотой, что, за исключением наиболее примитивного периода, различные стадии соответствующего развития сохранились довольно хорошо.

Морган говорит, «Что теория вырождения человечества, объясняющая существование дикарей и варваров должна быть оставлена. Она возникла в качестве вывода из космогонии Моисея и была принята из мнимой необходимости, ныне не существующей». 1 Следует заметить, наконец, что развитие человечества шло повсюду почти одинаковыми путями, что человеческие потребности при аналогичных условиях были по существу одинаковы и что проявление умственной деятельности, в силу видовой тождественности мозги всех человеческих рас, были однородны.

Надо думать, что различные виды средств существования, возникших последовательно в течение долгих промежутков времени, дадут, наконец, в силу большого влияния, которое они должны были оказывать на состояние человечества, самое удовлетворительное основание для такого деления. При наших современных знаниях наилучший результат может быть достигнут путем отбора таких изобретений и открытий, которые дали бы показатели прогресса, достаточные для установления начала последовательных этнических периодов. Будучи приняты хотя бы условно, эти периоды окажутся все же пригодными и полезными. Каждый из таких намеченных периодов охватит определенную культуру и представит особый образ жизни.

Период дикости, о самой начальной части которого известно очень мало, можно разделить условно на три подпериода. Они могут быть названы древнейшим, средним и позднейшими периодами дикости, и состояние общества в каждом из них соответственно можно различать как низшую, среднюю и высшую ступень дикости.

Подобным же образом период варварства естественно распадается на три подпериода.

«Трудно, если не невозможно, найти такие показатели прогресса для установления начала этих различных периодов, которые бы оказались абсолютными и не допускали бы исключений на всех континентах». 2

I. Низшая ступень дикости.

Этот период начинался с младенчества человеческой расы и, можно считать окончился с введением в употребление рыбной пищи и умения пользоваться огнем. Человечество жило тогда в своем первоначальном ограниченном месте обитания, питаясь плодами и орехами. Начало членораздельной речи принадлежит к этому периоду. Ни одного образца человеческого племени, находящегося в этом состоянии, не сохранилось до исторического периода.

II. Средняя ступень дикости.

Она началась с употребления в пищу рыбы и умения пользоваться огнем и окончилась с изобретением лука и стрелы. В этом состоянии человечество из мести своего первоначального обитания распространилось по большей части земной поверхности.

III. Высшая ступень дикости.

Она началась с изобретения лука и стрелы и окончилась с изобретением гончарного производства. Этим заканчивается период дикости.

I. Низшая ступень варварства.

Изобретение, или применение гончарного производства представляет собой, вероятно, по сравнению с другими элементами, наиболее действительный и убедительный признак, который можно избрать для установления пограничной линии, по необходимости произвольной, между дикостью и варварства. Первый подпериод варварства начался с изготовления гончарной посуды либо путем самостоятельного изобретения, либо путем заимствования. При попытке определить его конец и начало его средней ступени мы наталкиваемся на трудность, заключающуюся в различии природных богатств обоих полушарий, каковое обстоятельство начинает влиять на условия жизни человека по прошествии периода дикости. Однако, мы можем преодолеть это затруднение, принимая для сравнения эквивалентные признаки. В восточном полушарии — приручение животных, а в западном — возделывание маиса и овощей посредством орошения, и равно употребление необожженного кирпича и камня для постройки домов, были избраны нами в качестве достаточных свидетельств прогресса для установления перехода от низшей к средней ступени варварства.

V. Средняя ступень варварства.

Она началась, как сказано в восточном полушарии с приручения животных, а в западном — с возделывания растений посредством орошения и употребления в строительстве необожженного кирпича и камня. Ее концом можно считать изобретение плавления железной руды.

VI. Высшая ступень варварства.

Она началась с обработки железа и окончилась с изобретением фонетического алфавита и применением письма в литературных произведениях. Здесь начинается цивилизация.

VII. Ступень цивилизации.

Она началась, как уже сказано, с применения фонетического алфавита и создания литературных памятников и распадается на древнюю и современную. В качестве эквивалента фонетического письма можно принять иероглифическое письмо на камне.

Перечень.

Периоды Состояния.

I. Древнейшая период дикости. I. Низшая ступень дикости.

II. Средний период дикости. II. Средняя ступень дикости.

III. Позднейший период дикости. III. Высшая ступень дикости.

IV. Древнейший период варварства. IV. Низшая ступень варварства.

V. Средний период варварства. V. Средняя ступень варварства.

VI. Позднейший период варварства. VI. Высшая ступень варварства.

VII. Ступень цивилизации.

«Каждый из этих периодов имеет особую культуру и представляет строй жизни, более и менее особенный и только ему одному присущий». 1 Это разграничение этнических периодов дает возможность рассматривать каждое отдельное общество соответственно его состоянию относительного развития и сделать его предметом самостоятельного изучения и исследования.

Поскольку изобретение гончарной посуды имеет меньшее значение, чем разведение домашних животных, применение железа или фонетического алфавита для установления начала следующих друг за другом этнических периодов, мы приведем основания для принятия этого признака. Изготовление гончарной посуды предполагает оседлую жизнь и значительное развитие простых производств. Начало оседлой жизни вместе с известной степенью господства над средствами существования, деревянная посуда и утварь, ручное ткачество из волокон древесной коры, плетение корзин, лук и стрела — все это предшествовало гончарному производству. Оседлые индейцы, находившиеся на средней ступени варварства, например, цуньи, ацтеки, чолула, изготовляли в большом количестве и разнообразной формы гончарную посуду высокого качества; полуоседлые индейцы Соединенных Штатов, находившиеся на низшей ступени варварства, например, ирокезы, чироки, изготовляли гончарную посуду в меньшем количестве и в ограниченном числе форм; индейцы же, находившиеся на ступени дикости и не занимавшиеся огородничеством, например, атапаски, племена Калифорнии и долины Колумбии, не знали ее употребления.

«Введение керамического искусства создало новую эпоху человеческого прогресса в смысле улучшения жизненных условий и умножения домашних удобств». 1

Другое преимущество установления определенных этнических периодов заключается в том, что оно ведет к специальному изучению тех племен и наций, которые дают наилучшую иллюстрацию каждой ступени, представляя каждую из них типично и наглядно. Некоторые племена и семьи остались в географической изолированности и должны были разрешать проблемы прогресса самостоятельными усилиями ума; они, следовательно, сохранили свои производства и учреждения в чистом и цельном виде, тогда, как у других племен и наций они искажены внешними влияниями. Таким образом, тогда как Африка представляла и представляет этническое слияние дикости и варварства, Австралия и Полинезия оставались в подлинной и совершенной дикости, обладая принадлежащими этому состоянию производствами и учреждениями. Подобным же образом индейская семья Америки, в отличие от всех других существующих семей, представляла состояние человечества в трех последовательных этнических периодах. Непотревоженные в своем обладании громадным континентом, будучи едины по происхождению, имея однородные учреждения, они представляли в эпоху их открытия каждое из этих состояний, в особенности низшую и среднюю ступени варварства, точнее и полнее, чем какая-либо другая часть человечества. Такой благоприятной возможности получить полные и детальные сведения о ходе человеческого опыта и прогресса в развитии производств и учреждений на протяжении этих последовательных состояний не встречалось за время всего исторического периода.

«Различия в культуре одного и того же периода в восточном и западном полушариях несомненно существовали в следствие неодинаковых природных богатств обоих континентов; но состояние общества на одинаковой ступени должно было быть в главных чертах по существу сходным». 1

Предки греческих, римских и германских племен прошли все указанные нами стадии, но свет истории упал на них только в середине последней стадии. Их выделение из недифференцированной массы варваров произошло, вероятно, не раньше начала среднего периода варварства. Опыт этих племен был утрачен, за исключением того, что представлено учреждениями, открытиями и изобретениями, которые они принесли с собой и которыми обладали тогда, когда впервые стали объектом исторического наблюдения. Греческие и латинские племена времен Гомера и Ромула дают превосходнейшую иллюстрацию высшей ступени варварства. Их учреждения были так же свободны от примесей и самобытны, как и индейские, и их опыт непосредственно примыкает к высшим достижениям цивилизации.

Если мы, таким образом, начнем с австрийцев и полинезийцев, перейдем затем к индейским племенам Америки и окончим римлянами и греками, то поскольку все они дают превосходнейшую иллюстрацию шести великих стадий человеческого прогресса, мы сможем принять, что сумма их общего опыта прекрасно представляет прогресс человеческой семьи от средней ступени дикости до конца древней цивилизации.

Производства, учреждения и образ жизни на одинаковых ступенях столь тождественны по существу на всех континентах, что архаическую форму главнейших домашних учреждений греков и римлян можно даже сейчас найти в соответствующих учреждениях американских туземцев. Этот факт составляет часть накапливающихся свидетельств, ведущих к доказательству того, что главнейшие учреждения человечества развились из нескольких начальных зародышей мысли и что ход и образ их развития был предопределен, а вместе с тем и ограничен узкими пределами в силу естественной логики человеческого ума и необходимой ограниченности его сил. Прогресс оказывается по существу одинаковым в своем содержании у племен и наций, живших на разных и даже разобщенных континентах и находившихся на одной и той же ступени; отступление от этого единообразия в отдельных случаях были вызваны особыми причинами. Развитие этого положения приводит к установлению единства происхождения человечества.

Исследуя состояние племен и наций в этих различных этнических периодах, мы имеем дело по существу с древней историей и былым состоянием наших собственных отдаленных предков.

Средства существования

Важный факт, что человечество начало свое развитие с самой низшей ступени и поднялось выше, выразительным образом раскрывается в последовательных видах их средств существования. От его способностей в этой области зависел вопрос господства человечества на земле.

«Мы можем различить пять таких источников человеческой пищи. Первые два возникли в периоде дикости, а последние — в периоде варварства». 1

I. Природные средства существования, состоящие из плодов и корней и добываемые в ограниченном месте обитания.

Эта позиция возвращает нас к самому примитивному периоду существования человечества. Указанный род средств существования предполагает тропический или субтропический климат. К такому климату, по общему мнению, относится обиталище примитивного человека. В лесах, богатых плодами и орехами, привыкли мы и не без основания, видеть начальное место существования наших предков. Животная пища, по всей вероятности вошла в употребление человека уже в самом раннем периоде, но добывалась ли она активно, когда человек фактически питался плодами, должно остаться в области предположений. Во всяком случае, этот вид пищи к самому начальному периоду.

II. Рыбная пища.

Рыбу следует считать первым видом искусственно приготовляемой пищи, так как в сыром виде она не вполне усваивается. Вероятно, огонь был использован впервые именно для этой цели. Рыба встречалась повсюду, запасы ее были неограниченны, и она представляла собой единственный вид пищи, доступный во всякое время. Между введением рыбной пищи, после чего последовали широкие миграции, и производством мучной пищи лежал громадный промежуток времени. Он обнимает большую часть периода дикости.

III. Мучная пища, добываемая посредством обработки земли.

Теперь мы вступаем на низшую ступень варварства. Возделывание хлебных злаков и овощей было известно в западном полушарии только тем племенам, которые вышли из дикости; земледелие, однако, должно было быть древнее огорода; естественная последовательность такова: во-первых, обработка участков открытой наносной земли, во-вторых, огороженных мест, или огородов, и, в-третьих, обработка поля посредством плуга, влекомого силой животного. Существуют основания полагать, что потребовались целых 2 века для выработки искусства земледелия и для того, чтобы мучная пища сделалась главной основой питания. С того времени, как в Америке земледелие повело к колонизации и оседлой жизни, мучная пища стала, в особенности у оседлых индейцев, занимать место рыбы и дичи. Более того, с возделыванием хлебных злаков и огородных растений человечество получило впервые представление о возможности иметь обильную пищу.

IV. Мясная и молочная пища.

Приручение животных доставляло постоянную мясную и молочную пищу, что повело к дифференциации племен, обладавших домашними животными из массы остальных варваров. В западном полушарии мясная пища ограничивалась случайной добычей охоты. Это ограничение в столь существенном виде пищи было неблагоприятно для оседлых индейцев и, без сомнения, может объяснить меньший объем их мозга по сравнению с индейцами, находившимися на низшей ступени варварства. Приручение животных постепенно привело к новому пастушескому образу жизни на равнинах Евфрата и Индии и в степях Азии. Туземцы западного полушария смогли по общему правилу достичь низшей ступени варварства, а часть их — и средней ступени, без домашних животных, за исключение ламы в Перу, и только одним хлебным злаком, маисом, с добавлением бобов, тыквы и табака, а в некоторых местностях — какао, хлопка и перца. Но маис, благодаря его произрастанию в гористых местностях, пригодности к употреблению, как в зеленом, так и зрелом состоянии, оказался более богатым даром природы, содействовавшим начальному прогрессу человечества, чем все другие злаки вместе взятые.

V. Неограниченные средства существования, добываемые полевым земледелием.

«Домашние животные, которые восполняли своей силой мускульную силу человека, явились новым фактором величайшего значения».1 С течением времени производство железа дало плуг, и равно более совершенные лопату и топор. Отсюда вместе с предшествующим огородничеством, возникло полевое земледелие, а с ним впервые и неограниченный источник средств существования. Плуг, влекомый силой животного, можно считать зачинателем нового производства. Теперь впервые возникло мысль сводить лес и возделывать обширные поля. Более того, теперь сделалось возможным густое население в небольших областях.

Формы семьи

В дальнейшем изложении Льюис Генри Морган будет говорить о семье в тех ее формах, какие существовали в различные этнические периоды, причем ее форма в одном периоде была иногда совершенно иной, чем в другом периоде.

I. Кровнородственная семья.

Она основывалась на групповом браке между братьями и сестрами. Свидетельство этой формы до сих пор сохраняется в древнейшей из существующих систем родства, малайской, показывающей, что эта первая форма семьи была в древности столь же универсальна, как и это созданная ею система родства.

II. Пунуальная семья.

Она была основана на групповом браке между несколькими братьями и женами каждого их них и между несколькими сестрами и мужьями каждой из них. Эта форма семьи пришла на смену кровнородственной. Она создала туранскую и гондванскую систему родства. Как эта, так и предшествующая форма принадлежат к периоду дикости.

III. Синдиасмическая семья.

Она была основана на паровании мужчин и женщин в форме брака, но без исключительного сожительства. Она была зародышем моногамной семьи. Развод или разлучение зависели от доброй воли как мужа, так и жены. Это форма семьи не создала своей системы родства.

IV. Патриархальная семья.

Она была основана на браке одного мужчины с несколькими женами. Эта форма оказала небольшое влияние на судьбу человечества, так как не получила всеобщего распространения.

V. Моногамная семья.

Она была основана на браке одного мужчины с одной женщиной при исключительном сожительстве; последнее составляло основной элемент этого института. Она является преимущественно семьей цивилизованного общества и, следовательно, по существу недавнего происхождения. Эта форма семьи также создала особую систему родства.

Пропорции человеческого прогресса

Суммировав достижения различных этнических периодов и сравнив их между собой в качестве отличных друг от друга групп фактов, мы получили общее представление об относительном объеме и пропорциях человеческого прогресса в эти периоды.

«Прежде, чем человек смог достигнуть состояния цивилизации, необходимо было, чтобы он мог овладеть всеми ее элементами. Превращение человека сначала из примитивного дикаря в варвара самого низкого типа, и затем из варвара в грека гомеровского века или еврея времен Авраама — означает изумительную перемену в его состоянии». 1

Главнейшими созданиями современной цивилизации являются: электрический телеграф, светильный газ, паровая машина и многие другие изобретения, упоминать которые нет необходимости.

Современные цивилизация возродила и впитала в себя то, что было ценного в древней цивилизации. Но хотя ее вклад в общую сумму человеческого знания был обширен, блестящ и сделан в весьма короткий срок, он далеко не столь несоразмерно велик, чтобы затмить более древние цивилизации и умалить их относительное значение.

Употребление письма, или равнозначных ему иероглифов на камне является отчетливым признаком начала цивилизации.

И по этому поводу Льюис Генри Морган говорил, что «Без литературных памятников не существовало бы, можно сказать, ни истории, ни цивилизации». 2

Пользуясь гомеровскими поэмами, как путеводителем и переходя далее к позднейшему периоду варварства, отметим из сферы знаний и опыта человека: изобретение стихотворной формы, древнюю мифологию, храмовую архитектуру, знакомство с хлебными злаками за исключением маиса, города, обнесенные каменными стенами, сооружении кораблей и др. такова главнейшая часть замечательных достижений высшего класса варваров вместе с достигнутым на этой основе умственным и моральным развитием.

«Отступая отсюда в средний период варварства, мы находим отчетливые данные и относительный порядок, в котором появились учреждения, изобретения и открытия, оказывается менее ясными; однако мы не лишены некоторых указаний, ведущих нас даже в этих отдаленных веках прошлого арийской семьи». 1

Вступая теперь в средний период варварства, отметим подобным же образом из сферы человеческого опыта: процесс производства бронзы, стада домашних животных, общинные дома со стенами из необожженного кирпича и тесаных камней, свайные постройки на озерах, употребление древесного угля и т.д. Совокупность достижений этого периода менее значительна, чем последующего, но по отношению ко всей сумме человеческого прогресса она очень велика.

Вступая в древнейший период варварства, отметим из сферы достижений человека: конфедерацию, основанную на родах, что дало общественный строй более высоко организованный, открытие и возделывание маиса, ручное ткачество, почитание стихий, и наконец, гончарное искусство.

Если правильно оценить важность достижений человечества на протяжении трех подпериодов варварства, то эти достижения следует считать грандиозными не только по количеству и своей внутренней ценности, но и по тому умственному и нравственному развитию, которым они необходимым образом сопровождались.

Восходя далее, к продолжительному периоду дикости, отметим из области человеческого знания: организацию, состоящую из родов, фратрий, племен, синдасмическую семью, почитание стихий, многосложную речь, лук и стрелу, знакомство с использованием огня и, наконец, язык жестов.

Исключив эти достижения в том порядке, в котором они появлялись, мы вплотную приблизимся к младенческому периоду существования человека.

Развитие человечества, с начала, и до конца, совершалось в геометрической, не в строгом смысле, но по существу прогрессии. Вследствие этого, хотя прогресс совершался наиболее медленно в первый период и наиболее быстро в последний, относительный объем прогресса мог быть наибольшим в первом периоде, если брать достижения каждого периода в отношении к общей их сумме.

Какова была относительная продолжительность этих этнических периодов, представляется законным объектом догадок. Точное определение невозможно, но можно попытаться сделать это хотя бы приблизительно.

По теории геометрической прогрессии период дикости должен был быть длиннее периода варварства, как последний в свою очередь длиннее периода цивилизации.

«По такому расчету наиболее развитая часть человеческой расы провела три пятых своей жизни в диком состоянии. Из остального времени двадцать тысяч лет, или одна пятая должны быть положены на древний период варварства. Для среднего и позднейшего периода остается пятнадцать тысяч лет, и для периода цивилизации примерно пять тысяч лет»1.

Заключение

В заключение нужно сказать, что тридцать тысяч лет архаической культуры не исчезли. Нам в наследство остались обряды, ритуалы, символы, памятники, стереотипы первобытных культов. Пережитки первобытных верований ведь не случайно сохранились во всех религиях, а также традициях и быту народов мира. Они вошли и в нашу жизнь.

Может быть, стоит прислушаться к мнению Л.Г. Моргана: Во многих случаях различия между человеком цивилизованным и первобытным оказывается скорее кажущимися, в действительности основные черты ума одинаковые. Главные показатели интеллекта являются общими для всего человечества.

Вызывает удивление тот факт, что труды Л.Г. Моргана дошли до нас, а не затерялись в веках и по сей день актуальны.

Список литературы

1. Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. — Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934.

1 Автор ссылается на Ф.Энгельс Письмо к К. Каутскому, от 26//II 1884г. Архив Маркса и Энгельса. Т.1(VI),стр. 247.

2 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 7

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 7

1Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 12

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 15

2 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 18

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 18

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 19

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 21

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 22

11 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 22

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 24

2Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 25

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. – С. 26-27.

1 Морган, Л.Г. Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. / Л.Г. Морган. – Л.: Издательство института народов Севера и ЦИК СССР. 1934. –С. 28-29

Дипломная работа: Техническая подготовка производства

Филиал Санкт-Петербургского государственного

инженерно-экономического университета

в г. Чебоксары

Кафедра городского хозяйства региональной экономики

ОТЧЕТ

По УП «Технологии машиностроительного производства»

Шифр специальности 080502/1

Чебоксары

2006 г.

СОДЕРЖАНИЕ

Введение

Глава 1. Технологическая подготовка производства

Глава 2. Расчет себестоимости детали

2.1. Расчет затрат на основные материалы

2.2. Определение затрат на оплату труда основных рабочих

2.3.Основная заработная плата

2.4. Определение затрат на социальные нужны

2.5. Определение затрат цеховых

2.6. Определение производственной себестоимости

2.7.Определение полной себестоимости детали

2.8.Полная себестоимость единицы продукции

Глава 3. Составление операционной карты детали

Приложения

Вывод

ВВЕДЕНИЕ

Деятельность предприятия по развитию его материально-технической базы, организации производства, труда и управления представляет собой техническую подготовку производства. Она включает:

• проведение прикладных исследований, связанных с совершенствованием изготовляемой продукции, техники, технологии, составом применяемых материалов, организации производства;

• проектирование новой продукции и модернизацию ранее выпускавшейся;

• разработку технологического процесса изготовления продукции;

• приобретение специального оборудования, инструментов и полуфабрикатов со стороны;

• материально-техническое обеспечение производства;

• подготовку, переподготовку и повышение квалификации кадров;

• разработку норм и нормативов, технологической, технической и организационной структуры аппарата управления и информационного обеспечения.

Техническая подготовка осуществляется в целях эффективного освоения нового или модернизированного изделия, внедрения новых сложных машин и оборудования, новых технологических приемов и изменений организации производства. В задачу технической подготовки производства входит создание технических, организационных и экономических условий, полностью гарантирующих перевод производственного процесса на более высокий технический и социально-технический уровень на основе достижений науки и техники.

Техническая подготовка производства включает конструкторскую и технологическую подготовку.

На предприятиях разного типа, масштаба и профиля могут быть с разной полнотой представлены различные стадии подготовки производства; однако в любом случае существенная часть работы по организации производства находится в компетенции предприятия.

Глава 1. ТЕХНОЛОГИЧЕСКАЯ ПОДГОТОВКА ПРОИЗВОДСТВА

Технологическая подготовка производства (ТПП) представляет собой совокупность взаимосвязанных процессов, обеспечивающих технологическую готовность завода к выпуску изделий заданного уровня качества при установленных сроках, объеме выпуска и затратах.

Работа на всех ее стадиях подчиняется стандартам единой системы технологической подготовки производства (ЕСТПП), под которой понимается установленная государственными стандартами система организации и управления ТПП, предусматривающая широкое применение прогрессивных типовых технологических процессов, стандартную технологическую оснастку и оборудование, средства механизации и автоматизации производственных процессов, инженерно-технических и управленческих работ.

В соответствии с ГОСТ 14.102-73 разработка документации по организации и совершенствованию технологической подготовки производства осуществляется в три стадии.

Разработка технического задания заключается в проведении организационно-технического анализа существующих методов и средств ТПП, на основе которого разрабатываются технические предложения по ее организации и совершенствованию.

В техническом проекте разрабатывают общую структурную схему ТПП, организационную структуру служб, основные положения по организации и управлению процессом ТПП, технические задания и алгоритмы для программирования задач для ЭВМ, осуществляют унификацию и стандартизацию форм документации и др.

В рабочем проекте разрабатывают информационную модель ТПП, рабочую документацию для решения задач на ЭВМ, организационные положения и должностные инструкции, осуществляют типизацию и стандартизацию технологических процессов, унификацию и стандартизацию технологической оснастки и др.

В технологической подготовке производства окончательно решаются задачи, связанные с обеспечением технологичности конструкций, собственно технологического проектирования (разработка технологических маршрутов и процессов), нормирования (расчеты трудоемкости операций и материалоемкости деталей), конструирования (оснастка, специальное и вспомогательное оборудование), производства (изготовление специальной оснастки и оборудования) и, наконец, его отладки и освоения.

На предприятиях единичного и мелкосерийного производства ТПП ведется обычно децентрализовано. Отделы главного технолога и металлурга выполняют методическое руководство, проводят работы по типизации технологических процессов и унификации оснастки. Все остальные работы по технологической подготовке производства возлагаются на технологические бюро цехов. На предприятиях крупносерийного и массового производства ТПП обычно выполняется централизованно – в отделах главного технолога и металлурга. Цеховым технологическим бюро поручается внедрение спроектированных технологических процессов. Встречается и смешанная система организации технологической подготовки, особенно там, где производят разнообразную продукцию с различными Объемами выпуска.

ТПП проводится в определенной последовательности с разработкой технологической документации в соответствии с ГОСТ 3.1102-74.

После доработки рабочих чертежей и другой конструкторской документации (технических условий, спецификаций и др.) по результатам испытаний опытных образцов ОГК выдает их вместе с извещением в ОГТ.

При разработке технологии изготовления заготовок, деталей, сборочных единиц и изделия в целом ОГТ руководствуется директивными технологическими материалами: ГОСТами и рекомендациями ЕСТПП, отраслевыми стандартами, стандартами предприятия, техническими условиями, инструкциями, нормативами, классификаторами заготовок, деталей и сборочных единиц, используемых для разработки типовых процессов, альбомами стандартной и типовой оснастки, технологическими характеристиками цехов.

Первой стадией ТПП является разработка межцеховых технологических маршрутов (расцеховка), которые устанавливают последовательность прохождения заготовок, деталей, сборочных единиц по подразделениям. Внутрицеховые технологические маршруты при централизованной системе организации ТПП также разрабатываются ОГТ, а при децентрализованной – цеховыми технологическими службами на основе полученных предписаний с приложением указанной выше конструкторской документации. В условиях единичного и мелкосерийного производства, при универсальных оборудовании и оснастке, высокой квалификации основных рабочих, вызванной относительно невысокой степенью разделения труда, разработка маршрутов оказывается вполне достаточной для изготовления деталей и выполнения процессов сборки.

Второй стадией ТПП в остальных типах производства является разработка подробных технологических процессов. Разработка технологических процессов допускается только для конструкций, проверенных на технологичность по ГОСТ 14.301–73. Ей предшествует группирование изделий по конструкционным и технологическим признакам. На этой стадии разрабатываются технологические карты (подетальные или подетально-пооперационные), рассчитываются и оптимизируются планировки оборудования и рабочих мест, формируются производственные участки, рассчитываются пооперационные нормы времени или выработки, нормы расхода материалов, проводятся оперативно-плановые расчеты, устанавливаются необходимые коэффициенты оснащенности, номенклатура специального и унифицированного оснащения и специального оборудования, выдаются задания КБ ОГТ на проектирование оснастки.

Третья стадия – проектирование и изготовление оснащения, выполняемая КБ ОГТ, инструментально-штамповыми цехами (ИШЦ) – включает установление очередности изготовления оснащения, выбор метода перехода на выпуск нового изделия с учетом уровня оснащенности, мощности инструментальных цехов и других факторов, проектирование и изготовление специальной и комплекта унифицированной оснастки. Чертежи оснастки, выполненные конструкторами оснастки на основе рабочих чертежей, полученных из ОГК, и директивных технологических материалов, передаются в технический архив, который организует их регистрацию, размножение и передачу в ИШЦ для изготовления. Комплектная оснастка передается в центральный склад инструментального хозяйства, а технические службы цехов извещаются о готовности оснастки, для ее отладки на местах использования и оформления соответствующей документации.

Наконец, к четвертой стадии можно отнести выверку, отладку и сдачу технологических процессов (документации, оснастки и т. п.) производственным цехам, изготовление пробной и установочной партии.

На этой стадии ОГТ проводит экспериментальную проверку разработанных технологических процессов, оснастки, оборудования. Она осуществляется как в лаборатории ОГТ, так и непосредственно в производственных цехах. Сдача цехам и приемка отлаженных технологических процессов и оснастки ведется официально утверждаемой бригадой, которая включает технолога, принимавшего участие в разработке процесса, конструктора оснастки, контролера цеха и мастера участка. О сдаче-приемке процесса подписывается специальный акт, что имеет большое значение в обеспечении технологической дисциплины, в частности, соблюдении затем цехом запроектированной технологии.

Планирование и координацию всех работ по стадиям, контроль за сроками их выполнения и комплектностью подготовки ведет бюро (отдел) планирования подготовки производства (БППП), находящееся обычно в подчинении заместителя главного инженера по подготовке производства.

Сокращение трудоемкости и сроков ТПП обеспечивают проводимые в рамках ЕСТПП различные организационно-технологические мероприятия, направленные на сокращение трудоемкости и сроков подготовки производства: технологическая стандартизация и унификация; типизация технологических процессов и групповая обработка, унификация технологической документации, агрегатирование и стандартизация оборудования, унификация технологической оснастки; исключение дублирования работ путем организации поиска технологической документации с помощью информационно-поисковых систем; внедрение автоматизированных систем проектирования технологических процессов.

Глава 2. РАСЧЕТ СЕБЕСТОИМОСТИ ДЕТАЛИ

Новые организационные формы управления промышленностью и усиление роли экономического стимулирования повышает значение планирования. Одним из основных факторов объективного экономического расчета является себестоимость, определяющая рентабельность работы на рабочем месте, участке, в цехе и на предприятии в целом. Условие наибольшей экономичности всего технологического процесса или отдельной его операции, т.е. условие наименьшей себестоимости детали, является основным критерием оценки целесообразности технологического процесса или отдельной операции.

Себестоимость — денежное выражение затрат предприятия на производство продукции (работ, услуг), включающее в себя прямые затраты труда (заработную плату), сырья, материалов, а также накладные затраты, связанные непосредственно с превращением сырья и материалов в готовую продукцию.

Рассчитаем себестоимость детали «Вал раскладки».

2.1. Расчёт затрат на основные материалы

Расчёт затрат на основные материалы (Зм) определяется по формуле:

Ц- цена материала; Ц= 32500 руб./тонну; — масса отходов; цена тонны отходов;

а) определяем массу отходов (Оош) по формуле:

Оотх = О3-Сд, где О3 — масса заготовки;

аз=1,1 кг; * Од — масса детали;

О>=0,8 кг; б) затраты на основные материалы составят:

3 м =325-(0,3х1,8)= 324,46 руб.

2.2. Определение затрат на оплату труда основных рабочих

Затраты на оплату труда (Зом) основных рабочих определяются по формуле:

30.т = Озж +Д3.„. где Ом. — основная заработная плата; Д, „ — дополнительная заработная плата;

а) Основная зарплата — определяем в зависимости от трудоёмкости, разряда работы, часовой тарифной ставки и расценки на неё.

2.3.Основная заработная плата

Таблица 1

»

Операция

Трудоёмкость н /час

Разряд работы

Часовая тарифная ставка

Расценка
Токарная

0,241

4

14,5

3,49
Фрезерная

0,073

4

14,5

1,06
Термическая

0,010

4

15,7

0,16
Шлифовальная

0,107

5

16,5

1,77
Итого:

—

—

—

6,48

Оы. = 6,48 руб.

б) Дополнительная зарплата — устанавливаем в размере 60% от
основной зарплаты:

Д™. =6,48×0,6=3,89/7^.

в) Определяем затраты на оплату труда основных рабочих:

*о.т ~ О3_п + Д3.п

З0.т. = 6,48+3,89= 10,37руб. 2.4. Определение затрат на социальные нужны.

Затраты на социальные нужды (Зс.ц) — определяются в размере 35,6% от основной заработной платы рабочих:

3 с_„ =0,356×6,48=2,31 руб.

2.5. Определение затрат цеховых

Затраты цеховые (Зц) принимаем в размере 25% от основной заработной платы рабочих:

3, =0,25×6,48=1,62 руб.

2.6. Определение производственной себестоимости

Производственную себестоимость (Спр) определяем по формуле:

С„р = 3М + Зож, + Зс.„. + Зц, где Зм — затраты основного материала; 30_т_ — затраты на оплату труда; Зс.н. — затраты на социальные нужды; Зц — затраты цеховые.

С„р =324,46 + 10,37 + 2,31 + 1,61= 338, 75руб.

2.7. Определение полной себестоимости детали

Полную себестоимость детали (С^ определяем по формуле:

Спр — себестоимость производственная; Кт — коэффициент внепроизводственных расходов; Квн=0,05;

Сар = 338,75 х (1+ 0, 05)=355,69 руб.

Все данные расчета отразим в таблице 2

2.8. Полная себестоимость единицы продукции

Таблица 2

Наименование статей затрат

Сумма

(руб.)

1. Основные материалы

324,46
2. Затраты на оплату труда^основных рабочих

10,37
2.1. Основная зарплата

6,48
2.2. Дополнительная зарплата 3. Отчисления на социальные нужды (35,6%) 4. Затраты цеховые 5. Производственная себестоимость б.Внепроизводственные расходы

3,89 2,31 1,62 338,75 0,05
Итого полная себестоимость

355,69

ВЫВОД

1. Проблема освоения новой, более прогрессивной и высокоэффективной продукции, конкурентоспособной на мировой рынке, непосредственно связана с вопросами организации и совершенствования технической подготовки производства. Она охватывает комплекс последовательно увязанных научных, проектно-конструкторских, технологических и производственно-хозяйственных работ по созданию, освоению и внедрению новой техники и технологии.

2. Вся область технической подготовки производства регламентируется следующими документами: Единая система конструкторской документации (ЕСКД); Единая система технологической документации (ЕСТД); Единая система технической подготовки производства (ЕСТП).

3. Техническая подготовка производства включает конструкторскую и технологическую подготовку. Она проводится в соответствии с имеющимся на предприятии планом технической подготовки.

4. Конструкторская подготовка производства включает: разработку проектного задания, эскизного проекта; изготовление и испытание опытного образца; разработку технического проекта, рабочего проекта; изготовление и испытание изделий опытных партий; доводку конструкции по результатам испытаний; уточнение рабочего проекта и его оформление; передачу рабочего проекта органам технологической подготовки производства.

5. Продолжением работ по конструкторской подготовке изделия является технологическая подготовка производства. Ее цель – разработка технологического процесса (технологии) изготовления изделия и реализация этого проекта в конкретных условиях.

Технология производства – это методы, технические средства и система взаимосвязанных способов изготовления продукции или выполнения установленного вида работ.

Реферат: Основные понятия технологии приборостроения

Ковалев В.Г.

Курс лекций «Технология приборостроения», часть 1.

Введнение.

«Основными направлениями экономического и социального развития СССР на
1981-1985 годы и на период до 1990 года» предусмотрен неуклонный подъем материального и культурного уровня жизни народа, создание лучших условий для всестороннего развития личности на основе дальнейшего повышения эффективности всего общественного производства, увеличения производительности труда, роста социальной и трудовой активности трудящихся.

Для обеспечения решения этих задач народное хозяйство должно изготовлять большое количество машин и приборов, в том числе радиоэлектронных. Для этого нужно не только увеличивать объем выпуска различных материалов, но и обеспечивать их рациональное использование, что существенно снижает экономические затраты и прямо способствует выполнению поставленных задач.

С целью обеспечения новых потребностей народного хозяйства при создании новых и приборных устройств широко используют новые конструкционные материалы: сверхчистые, сверхтвердые, жаропрочные, порошковые, полимерные и другие материалы, позволяющие резко повысить технический уровень, надежность, снизить затраты на производство. Обработка этих материалов связана со значительными технологическими трудностями.

Развитие и совершенствование любого производства в настоящее время связано также и с его автоматизацией, созданием робототехнических комплексов, широким использованием вычислительной техники, применение станков с числовым программным управлением. Эти элементы составляют базу, на которой создаются автоматизированные системы управления, становятся возможными оптимизация технологических процессов и режимов обработки, создание гибких автоматизированных производств.

Решение таких задач возможно только высоквалифицированными инженерами, в деятельности которых применение на практике технологических наук имеет очень большое значение. При создании конструкции различных приборных устройств инженер должен обеспечивать определенные их технические и эксплуатационные характеристики и надежность в работе, учитывать особенности технологических методов обработки и сборки, а также экономическую целесообразность изготовления избранной конструкции.

Для этого инженер должен обладать глубокими технологическими знаниями в области расчета приборных устройств.

Предметом изучения курса «Технология конструкционных материалов» являются современные рациональные и распространенные в промышленности наиболее прогрессивные технологические методы формообразования заготовок и деталей приборов литьем, обработкой давлением, переработкой пластмасс, порошковой металлургией, методами керамики, обработкой резанием, электрофизическими и другими методами. В этом курсе студенты получают кроме общеинженерной и специальную подготовку в производстве некоторых видов изделий. Этот курс является основой для изучения последующих технологических курсов «Технология приборостроения» и «Специальная технология».

Создание и развитие конструкции любого изделия производится в несколько этапов и значительная часть этапов конструирования изделия тесно связана с технологией, а пренебрежение технологическими требованиями приводит к значительным экономическим, а иногда и техническим потерям: изделие изготовляется в более продолжительные сроки (часто срок увеличивается в несколько раз),технические показатели ухудшаются, увеличивается материалоемкость. Иногда становится невозможно изготовить изделие в планируемые сроки.

Уровень технологического мышления (т.е. возможность представления путей изготовления всего изделия) в значительной мере определяет технические возможности конструирования новых электронных изделий. Это легко проследить на основе развития электронных приборов (радиоэлектронных устройств и в том числе ЭВМ).Масса, потребляемая мощность, размеры, время безотказной работы этих приборов в период с 1946 года по настоящее время сократились более чем в 10-100 раз, а надежность в такое же количество раз увеличилась.

Часть 1.Основные понятия об изделии, производственном и технологическим процессах. Понятие о качестве приборов.

1.1.Виды изделий.

Изделие-единица промышленной продукции, количество которой может исчисляться в штуках или экземплярах [ГОСТ 15895-77].

Изделия приборостроительного производства в зависимости от их назначения, делят на изделия основного производства и вспомогательного. К первым относятся изделия, предназначенные для поставки (системы автоматического управления; приборы и датчики давления; приборы и датчики линейных и угловых скоростей; приборы и датчики измерения медико- биологических параметров и др.).

ГОСТ 2.101-68 устанавливает следующие виды изделий:

-деталь-изделие, изготовляемое из однородного по наименованию и марке материала, без применения сборочных операций (зубчатое колесо отсчетного устройства; корпус редуктора; подложка микросхемы; штампованная пластина магнитопровода; цилиндр рулевой машинки и др.);

— сборочная единица-изделие, составные части которого подлежат соединению между собой на предприятии-изготовителе сборочными операциями
(свинчиванием, сваркой, пайкой, клепкой, склеиванием и др.).

Например, тахометр, автопилот, потенциометр, микромодуль, микросхема, накопитель на магнитных дисках;

— комплекс-два и более специфицированных изделия, не соединенных на предприятии-изготовителе сборочными операциями, но предназначенных для выполнения взаимно связанных эксплуатационных функций (ракетный комплекс: ракета, пусковая установка, средства управления);

-комплект-два и более специфицированных изделия, не соединенных на предприятии-изготовителе сборочными операциями и представляющими собой набор изделий имеющих общее эксплуатационное назначение вспомогательного характера (комплект контрольно-измерительных устройств);

Изделия, в зависимости от наличия или отсутствия в них составных частей, делятся на:

-неспецифицированные (детали)-не имеющие составных частей;

-специфицированные (сборочные единицы, комплексы и комплекты)-состоящие из двух и более составных частей.

1.2.Виды конструкторских документов.

К конструкторским документам согласно ГОСТ 2.102-68 относятся графические (чертеж детали, сборочный чертеж, чертеж общего вида, монтажный чертеж и др.) и текстовые документы (пояснительная записка, технические условия, патентный формуляр и др.), которые в отдельности или совокупности определяют состав или устройство прибора и содержат необходимые данные для его разработки или изготовления, контроля, приемки, эксплуатации и ремонта.

Чертеж детали — документ, содержащий изображение детали и другие данные, необходимые для изготовления и контроля.

Сборочный чертеж — документ, содержащий изображение сборочной единицы и др. данные, необходимые для ее сборки (изготовления) и контроля. К сборочным чертежам относят также гидромонтажные, пневмомонтажные и электромонтажные чертежи.

Чертеж общего вида- документ, определяющий конструкцию изделия, взаимодействие его составных частей поясняющий принцип работы изделия.

Технические условия- документ, содержащий требования (совокупность всех показателей, норм, правил и положений) к изделию, его изготовлению, контролю, приемке, поставке, которые целесообразно указывать в других конструкторских документах.

1.3.Основные этапы проектирования приборов.

По ГОСТ 2.103-68 установлены стадии разработки конструкторской документации на все виды изделий промышленности.

1.Стадия «Техническое задание» — разработка НИИ на основе анализа работы, эксплуатации, изучения имеющихся образцов; используется техническая и научная литература, а также результаты расчета основных параметров.

ТЗ устанавливает основное назначение технических и тактико-технических характеристик, показатели качества и тактико-экономические требования к изделию, выполнение определенных этапов разработки конструкторской документации и ее основ, а также специальные требования к изделию.

2.Стадия «Техническое предложение» — разработка технического предложения по результатам анализа ТЗ , с присвоением документации литеры
«П».

Техническое предложение-совокупность конструкторских документов, которые должны содержать техническое и технико-экономическое обоснование целесообразности разработки документации изделия на основе анализа ТЗ заказчика и различных вариантов возможных решений создаваемых изделий, сравнительные оценки с учетом конструктивных и эксплуатационных особенностей разрабатываемого и существующих изделий, а также патентных материалов.

3.Стадия «Эскизный проект» — техническое предложение после согласования и утверждения является основанием для разработки эскизного проекта с присвоением документации литеры «Э».

Эскизный проект — совокупность конструкторских документов, которые должны содержать принципиальные конструктивные решения, дающие общее представление об устройстве и принципе работы изделия, а также данные, определяющие название, основные параметры и габаритные размеры разрабатываемого изделия.

Эскизный проект после согласования и утверждения служит основанием для разработки технического проекта или рабочей конструкторской документации.

4.Стадия «Технический проект» — на основании эскизной разработки отрабатывается концепция для обеспечения наиболее компактной конструкции, рациональной (технико-экономической) разбивки изделия на сборочные единицы и детали, выявления возможности использования нормализованных и стандартных агрегатов, сборочных единиц деталей.

Технический проект — совокупность конструкторских документов, которые должны содержать окончательное техническое решение, дающее полное представление об устройстве разрабатываемого изделия и исходные данные для разработки рабочей документации.

Технический проект после согласования и утверждения служит основанием для разработки конструкторской документации. Он состоит из чертежей общих видов изделия с присвоением литеры «Т».

5.Разработка рабочей документации — рабочие чертежи с техническими условиями, содержащие все данные для изготовления и контроля изделия: сборочные чертежи, чертежи деталей, спецификация деталей, материала.

По ГОСТ 3.1102-74 устанавливаются стадии разработки технической документации и этапы выполнения этих работ на изделии.

Стадии технологической подготовки проводят параллельно с этапами конструкторской подготовки. Этапы работы приведены в таблице.

|Стадии |Разработки |Стадии технологической |
|Контрукторская |Технологическая |подготовки |
|документация |документация | |
|1.Техническое | | |
|задание и |__________ |________________ |
|техническое | | |
|предложение | | |
|2.Эскизный и |Предварительный |Разработка предварительного |
|технический |проект |проекта с присвоением литеры |
|проекты | |»П». |
|3.Разработка | | |
|рабочей | | |
|документации: | | |
|а) опытного |Рабочий |Разработка технологической |
|образца |технологический |документации для изготовления и |
| |процесс опытного|испытания опытного образца в |
| |образца. |масштабе опытного производства. |
| | |Корректировка технологических |
| | |документов по результатам |
| | |корректировки конструкторской |
| | |документации. Присвоение |
| | |документации литеры «О». |
| | | |
| |Рабочий |Разработка технологической |
|б) установочной |технологический |документации для изготовления и |
|серии |процесс |испытания установочной серии. |
| |установочной |Корректировка технологических |
| |серии. |документов по результатам |
| | |изготовления и испытания |
| | |установочной серии. Присвоение |
| | |документации литеры «А». |
| | | |
| | |Разработка технологической |
|в) серийного или |Рабочий |документации для изготовления и |
|массового |технологический |испытания контрольной серии. |
|производства |процесс |Корректировка технологических |
| |массового |документов по результатам |
| |производства. |изготовления и испытания |
| | |контрольной серии и результатам |
| | |корректировки контрольных |
| | |документов с присвоением литеры |
| | |»Б» технологическим документам, |
| | |окончательно отработанным и |
| | |проверенным в производстве |
| | |изготовленных изделий по |
| | |зафиксированному и полностью |
| | |оснащенному технологическому |
| | |процессу. |

Предварительный проект предназначен для проверки технологичности конструкции изделия на стадиях эскизного и технического проектов. Он содержит перечни специальных и типовых технологических процессов, технических заданий на разработку специального технологического оборудования и оснастки.

Предварительный проект служит основанием для разработки рабочей технологической документации: опытного образца, установочной серии, серийного или массового производства.

Таким образом технологическая подготовка производства состоит из проектирования технологического процесса, конструирования и изготовления технологической оснастки, разработки технологии контроля и конструирования средств для его осуществления, разработки технических нормативов и спецификаций.

1.4.Производственный и технологический процессы. Структура технологического процесса.

Производственный процесс (ГОСТ 3.1109-73) — совокупность всех действий людей и орудий приборостроительного производства, необходимых на данном предприятии для изготовления выпускаемых приборов и устройств.
Производственный процесс включает не только основные процессы, непосредственно связанные с изготовлением приборов и устройств, подлежащих поставке, но все вспомогательные процессы: изготовление режущего и контрольно-измерительного инструмента, изготовление и ремонт технологической оснастки и специального оборудования и др.

Технологический процесс — часть производственного процесса, содержащая целенаправленные действия по изменению и (или) определению состояния предмета труда (ГОСТ 3.1109-82).

Структура технологического процесса.

С целью обеспечения наиболее рационального процесса механической обработки заготовки составляется план обработки с указанием порядка обработки и способа обработки поверхностей. В связи с этим весь процесс механической обработки расчленяется на составные части: технологические операции, установы, позиции, переходы, проходы, приемы.

Технологическая операция — законченная часть технологического процесса, выполняемая на одном рабочем месте (токарно-револьверная операция, шлифовальная операция, операция напыления слоя микросхемы и др.).
Технологическая операция состоит из элементов: установка технологического перехода, вспомогательного перехода, рабочего хода, вспомогательного хода и позиции.

Рабочее место — это зона, оснащенная необходимыми технологическими средствами, в которой совершается трудовая деятельность исполнителя или группы исполнителей (ГОСТ 19605-11).

Установ — часть технологической операции, выполняемая при неизменном закреплении обрабатываемых заготовок или собираемой сборочной единицы.

Технологический переход — законченная часть технологической операции, выполняемая одними и теми же средствами технологического оснащения при постоянных технологических режимах и установке.

Вспомогательный переход — законченная часть технологической операции, состоящая из действия человека и (или) оборудования, которые не сопровождаются изменением свойств предметов труда, но необходимы для выполнения технологического перехода. Примерами вспомогательных переходов являются установка заготовки, смена инструмента и т.д.

Рабочий ход — законченная часть технологического перехода, состоящая из однократного перемещения инструмента относительно заготовки, сопровождаемая изменением формы, размеров, чистоты поверхности или свойств заготовки.

Вспомогательный ход — законченная часть технологического перехода, состоящая из однократного перемещения инструмента относительно заготовки, необходимого для выполнения рабочего хода.

Позиция — фиксированное положение, занимаемое неизменно закрепленной обрабатываемой заготовкой или собираемой сборочной единицей совместно с приспособлением относительно инструмента или неподвижной части оборудования для выполнения определенной части операции.

Прием — законченная совокупность действий человека, применяемых при выполнении перехода или его части и объединенных одним целевым назначением.

1.5 Типы производсТип производства (ГОСТ 14.004-74) определяет построение и степень детализации разработки технологических процессов.

Тип производства — классификационная категория производства, выделяемая по признакам широты номенклатуры, регулярности, стабильности и объема выпускаемых изделий. Различают типы производства: единичное, серийное и массовое. Одной из основных характеристик типа производства является коэффициент закрепления операций.

Коэффициент закрепления операций — отношение числа всех различных технологических операций, выполняемых или подлежащих выполнению в течение месяца, к числу рабочих мест.

Единичное производство — производство, характеризуемое широкой номенклатурой изготовляемых изделий и малым объемом выпуска изделий.

Серийное производство — производство, характеризуемое ограниченной номенклатурой изделий, изготовляемых или ремонтируемых периодически повторяющимися партиями и сравнительно большим объемом выпуска. В зависимости от количества изделий в партии или серии и значения коэффициента закрепления операций различают мелкосерийное, среднесерийное и крупносерийное производство. Коэффициент закрепления операций в соответствии с ГОСТ 3.1108-74 принимают равным:

-для мелкосерийного производства — свыше 20 до 40 включительно;

— для среднесерийного производства — свыше 10 до 20 включительно;

— для крупносерийного производства — свыше 1 до 10 включительно.

Массовое производство — производство, характеризуемое узкой номенклатурой и большим объемом выпуска изделий, непрерывно изготовляемых или ремонтируемых в течение продолжительного времени. Коэффициент закрепления операций в соответствии с ГОСТ 3.1108-74 для массового производства принимают равным 1.

Вид производства — классификационная категория производства, выделяемая по признаку применяемого метода изготовления детали. Примерами видов производства являются литейное, сварочное и т.д.

1.6. Виды технологических проце ГОСТ 14.302-73 устанавливает два вида технологических процессов: единичный и типовой. Вид технологического процесса определяется количеством изделий, охватываемых процессом (одно изделие, группы однотипных или разнотипных изделий).

Единичный технологический процесс применяется для изготовления изделий одного наименования, типоразмера и исполнения независимого от типа производства.

Типовой технологический процесс применяется: а) как информационная основа при разработке рабочего технологического процесса; б) как рабочий технологический процесс при наличии всей необходимой информации для изготовления детали, база для разработки стандарта на типовые технологические процессы.

Каждый вид технологических процессов характеризуется следующими признаками: а) основным назначением процесса:

-рабочий,

-перспективный; б) степенью детализации содержания процесса:

-маршрутный,

-операционный,

-маршрутно-операционный.

Рабочий технологический процесс применяется для изготовления конкретного изделия в соответствии с требованиями рабочей технической документации.

Перспективный технологический процесс разрабатывается как информационная основа для для разработки рабочих технологических процессов при техническом и организационным перевооружении производства. Рассчитан на применение более совершенных способов обработки, более производительных и экономически эффективных средств технологического оснащения и изменения принципов организации производства.

ГОСТ 3.1109-73 устанавливает следующие наименования технологических процессов.

Проектный технологический процесс — технологический процесс, выполняемый по предварительному проекту технологической документации.

Рабочий технологический процесс — технологический процесс, выполняемый по рабочей технологической и (или) конструкторской документации.

Единичный технологический процесс — технологический процесс, относящийся к изделиям одного наименования, типоразмера и исполнения, независимо от типа производства.

Типовой технологический процесс — технологический процесс, характеризуемый единством содержания и последовательности большинства технологических операций и переходов для группы изделий с общими конструктивными признаками.

Стандартный технологический процесс — технологический процесс, установленный стандартом.

Временный технологический процесс — технологический процесс, применяемый на предриятии в течении ограниченного периода времени из-за отсутствия надлежащего оборудования или в связи с аварией до замены на более современный.

Перспективный технологический процесс — технологический процесс, соответствующий современным достижениям науки и техники, методы и средства осуществления которого полностью или частично предстоит освоить на предприятии.

Маршрутный технологический процесс — технологический процесс, выполняемый по документации, в которой содержание операций излагается без указания переходов и режимов обработки.

Операционный технологический процесс — технологический процесс, выполняемый по документации, в которой содержание операций излагается с указанием переходов и режимов обработки.

Машинно-операционный технологический процесс — технологический процесс, выполняемый по документации, в которой содержание отдельных операций излагается безуказаний переходов и режимов обработки.

1.7 Основные методы организации технологических процесФорма организации технологических процессов изготовления изделия зависит от установленного порядка выполнения операций технологического процесса, расположения технологического оборудования, количества изделий и направления их движения в процессе изготовления.

ГОСТ 14.312-74 устанавливает две формы организации технологических процессов:

— групповая;

— поточная.

Групповая форма организации технологических процессов характеризуется однородностью конструктивно-технологических признаков изделий, единством средств технологического оснащения одной или нескольких технологических операций и специализации рабочих мест.

Поточная форма организации технологических процессов характеризуется:

-специализацией каждого рабочего места на определенной операции;

-согласованным и ритмичным выполнением всех операций технологического процесса на основе постоянства такта выпуска;

-размещением рабочих мест в последовательности, строго соответствующей технологическому процессу.

Факторы, определяющие форму организации технологического процесса, и соответсвующие ей характеристики следует выбирать в следующем порядке:

-определяют виды изделий;

-группируют изделия по общности конструкторско-технологических признаков;

-устанавливают тип производства изделий и их составных частей;

-учитывают программу выпуска каждого изделия и календарные сроки их выпуска;

-определяют длительность производственных процессов и наладок технологического оборудования;

-определяют потребное количество оборудования и коэффициенты его загрузки;

-определяют показатель относительной трудоемкости.

Основой при групповой форме организации технологических процессов является группирование изделий по конструктивно-технологическим признакам.

Группы изделий для обработки в определенном структурном подразделении
(цехе, участке и т.д.) устанавливаются с учетом трудоемкости обработки и объема выпуска.

По результатам анализа классификационных групп изделий и показателей относительной трудоемкости следует устанавливать профиль специализации каждого структурного подразделения (цеха, участка и т.д.), отбирать и закреплять изделия за подразделениями.

Поточную форму организации технологических процессов в зависимости от номенклатуры одновременно обрабатываемых изделий подразделяют на:

-однономенклатурную поточную линию;

-многономенклатурную поточную линию.

Однономенклатурная поточная линия характеризуется обработкой изделия одного наименования по закрепленному технологическому процессу в течение длительного периода времени.

Однономенклатурную поточную линию в зависимости от количества одновременно обрабатываемых объектов одного наименования подразделяют на:

-однопоточную,

-многопоточную.

Однопоточная линия характеризуется обработкой на каждой операции одного объекта одного наименования.

Многопоточная линия характеризуется одновременной обработкой на каждой операции двух и более объектов одного наименования, причем выполнение операций дублируется для каждого объекта.

Многономенклатурная поточная линия характеризуется последовательной обработкой групп изделий двух и более наименований по типовому технологическому процессу.

В зависимости от характера движения изделий по операциям различают поточные линии:

-прерывные;

-непрерывные.

1.8.Понятие о качестве приборов.

Общие положения.

Согласно ГОСТу 15.467-70 под качеством приборов понимается совокупность свойств продукции (прибора), обуславливающих их пригодность удовлетворять определенные потребности в соответствии с ее назначением.

Свойство прибора — это объективная особенность продукции приборостроительного производства, проявляющаяся при ее создании и эксплуатации. К свойствам приборов можно отнести точность, стабильность, экономичность, надежность работы изделия и др.

Количественной характеристикой свойств приборов, входящих в состав ее качества (применительно к определенным условиям ее создания и эксплуатации) является показатель качества приборов.

Единичный показатель качества — это показатель качества прибора, относящийся только к одному из его свойств. Например, единичным показателем качества усилителей низкой частоты будут: коэффициент нелинейных искажений, выраженный в процентах; неравномерность частотной характеристики и динамический диапазон, выраженные в децибелах и др.

Комплексным показателем качества продукции называется такой показатель качества продукции, который относится к нескольким ее свойствам. С помощью данного показателя можно в целом охарактеризовать качество того или иного прибора. Разновидностью комплексного показателя качества, позволяющего с экономической точки зрения определить оптимальную совокупность свойств изделия, является интегральный показатель качества. Это комплексный показатель качества, который отражает соотношение суммарного полезного эффекта от эксплуатации и суммарных затрат на создание и эксплуатацию прибора.

Для определения относительной характеристики качества прибора используют базовый показатель качества, принятый за исходный при сравнительных оценках качества.

Относительной характеристикой качества продукции основанной на сравнении совокупности показателей ее качества с соответствующей совокупностью базовых показателей, является уровень качества приборов.

Основные группы показателей качества.

Качество продукции не является результатом только производственного процесса, оно формируется на всех этапах создания и потребления изделия — проектирования, изготовления и эксплуатации.

Поскольку качество рассматривается как степень соответствия свойств изделия требованиям потребителя, то она определяется на всех этапах, где учитываются нужды потребителя, определяются и реализуются свойства изделия.

В настоящее время показатели качества рекомендуется классифицировать по следующим восьми группам:

1.Показатели назначения , которые определяют полезный эффект от использования прибора по назначению и область его применения. К ним относятся показатели, используемые для классификации по назначению характеризующие конструкцию прибора, его техническое совершенство, состав, структуру, транспортабельность (например, точность, коэффициент нелинейных искажений, динамический диапазон, полоса воспроизводимых частот, выходная мощность, к.п.д., масса, габаритные размеры и т.п.).

2.Показатели надежности и долговечности, которые характеризуют безотказность, ремонтопригодность, сохраняемость и долговечность прибора определяется ГОСТ 133777-75.

3.Показатели технологичности, характеризующие эффективность конструктивно-технологических решений для обеспечения высокой производительности труда при изготовлении и ремонте прибора. К этим показателям относятся: коэффициент сборности изделий, коэффициент рационального использования материалов, а также удельные показатели трудоемкости производства. Термины и определения технологичности конструкции приводятся в ГОСТ 18831-73.

4.Эргономические показатели, характеризующие систему «человек-изделие- среда». Для многих приборов такие показатели являются одними из основных.

Эргономические показатели можно классифицировать на: а) гигиенические показатели (уровни оснащенности, температуры, влажности, давления, напряженности магнитного и электрического полей, запыленности, излучения, шума, вибрации и перегрузки); б) антропометрические показатели (соответствие конструкции изделия размерам тела человека и его отдельных частей, распределение веса человека); в) физиологические и психофизиологические показатели (соответствие конструкции изделия силовым возможностям человека, скоростным возможностям, зрительным, психофизиологическим, слуховым и осязательным); г) психологические показатели (соответствие изделия возможностям восприятия и переработки информации, закрепляемым и вновь формируемым навыкам человека при пользовании изделием.

5.Эстетические показатели, характеризующие художественность, выразительность и оригинальность формы изделия, гармоничность и целостность конструкции изделия среде и стилю, цветовое и декоративное решение изделия, художественное решение упаковки и т.п.

Основной закон художественного конструирования можно сформулировать следующим образом: неразрывная связь функции, конструкции и формы, или иначе единство функционального, конструктивного и эстетического.

6.Показатели стандартизации и унификации характеризуют степень использования в конкретном изделии стандартизированных деталей, сборочных единиц, блоков и уровень унификации составных частей изделия. Для его оценки используются такие характеристики, как коэффициент унификации, коэффициент применяемости, коэффициент повторяемости и др.

7.Патентно-правовые показатели, характеризующие степень патентной защиты и патентной чистоты изделий.

При определении данных показателей, учитываются наличие в изделии отечественных изобретений, защищаемых авторскими свидетельствами СССР и патентами за рубежом и наличии регистрации промышленного образца и товарного в СССР и странах предполагаемого экспорта. Для более объективного определения патентно-правовых показателей следует учитывать неравноценный технико-экономический эффект от внедрения этих изобретений, степень и время известности технических решений, заложенных в изделии; значимость нарушаемых патентов для изделия в целом.

8.Экономические показатели характеризуют затраты на проведение научно- технических и опытно-конструкторских работ, связанных с разработкой данного изделия, а также экономическую эффективность эксплуатации.

Это особый вид показателей, оценивающих ремонтопригодность продукции, ее технологичность, уровень стандартизации и унификации и патентную чистоту.

9. Точность – это степень соответствия изготовленого параметра изделия заданному параметру. Различают заданную, полученную и ожидаемую точность.
Также различают способы получения требуемой точности: 1 – последовательного получения на заготовке заданной точности, 2- автоматического получения заданной точности.

Понятие о качестве поверхности.

Эксплуатационные характеристики деталей (износостойкость, стойкость против коррозии, прочность, величина сил трения и др.) в значительной степени зависят от качества поверхности.

Под качеством поверхности деталей понимают физико-механическое и геометрическое состояние поверхности.

С физико-механической точки зрения качество поверхности определяют отклонение физических и механических свойств поверхностного слоя металла от его свойств в середине детали. При каждом методе обработки происходит изменение поверхностного слоя. Так при резании возникают структуры, микротвердости (степень и глубина наклепа), возникают остаточные напряжения.

В процессе резания происходит пластическое деформирование слоя металла и изменение структуры. Металл в результате пластического деформирования становится упрочненным: увеличивается прочность и появляются остаточные напряжения.

Степень упрочнения и глубина упрочненного слоя зависят от метода обработки, режима резания, геометрии состояния (остроты) рабочей кромки инструмента и свойств исходного металла, скорости резания.

Степень упрочнения и глубину упрочненного слоя обработанной поверхности определяют путем измерения микротвердости на поверхности среза прибором ПМТ-
3.

Данные измерения показывают, что при всех методах механической обработки в поверхностном слое возникает упрочнение:
|Метод обработки |Степень упрочнения |Глубина |
| |пов-ти *100 % , |упрочненного|
| |середин. |слоя,,мкм |
| |среднее значение | |
|Сверление и зеикерование |160-170 |80-200 |
|Развертывание |— |до 300 |
|Потягивание |150-200 |20-75 |
|Зубофрез. и зубодолб. |160-200 |120-150 |
|Фрезирован.торцев |140-160 |40-100 |
|Фрезирован.цилиндрич. |120-140 |40-80 |
|Точение |140-180 |20-60 |
|Шлифование круглое | | |
|Углеродистой.стали: | | |
|а) закаленной |125-130 |20-40 |
|б) незакаленной |140-160 |30-60 |
|Шлифование плоское |150 |16-35 |
|Притирка пастами ГОИ |112-117 |3-7 |

Знак остаточных напряжений зависит от режима и метода обработки. Так при обтачивании с малой скоростью в поверхностном слое возникают сжимающие напряжения, а при больших скоростях растягивающие. При выборе режимов резания следует учитывать, что остаточные напряжения сжатия в поверхностном слое увеличивают усталостную прочность, растяжение — снижают. Внутренние напряжения могут с течением времени приводить к изменению формы детали. При горячей обработке (горячая штамповка, литье, прокатка) поверхностный слой обезуглероживается на глубину 50-200 мк, у холоднотянутой калиброванной стали наблюдается частичное обезуглероживание до 70 мк. Обезуглероживание поверхностного слоя имеет место и при резании, когда возникают значительные температуры (например, шлифование).

С геометрической точки зрения качество поверхности оценивается следующими параметрами:

— макронеровностью,

— волнистостью,

— микронеровностью (шероховатостью).

Под макронеровностью понимают единичные, неповторяющиеся регулярно отклонения поверхности от номинальной формы с малой высотой и очень большим числом (для цилиндрических деталей- овальность сечения, криволинейность, огранка, конусность, бочкообразность, выгнутость и т.д.).

[pic]

Волнистость — периодическое чередование выступов и впадин, вызванные неравномерностью процесса резания (вибрацией).

Микронеровность (шероховатость) — действительное состояние поверхности на малом ее участке (1 кв.мм).

Пример: микронеровность и волнистость поверхности.

[pic]

Критерий:

Lнб/Ннб >1000 макронеровность,

L1/Н1 = 50…100 -волнистость,

Lнм/Ннм Vкр нарост не успевает образовываться и почти не удерживается на резце.

3. Влияние установки инструмента относительно оси вращения.

Вершина резца должна устанавливаться на оси вращения, при другом положении вершины резца увеличиваются силы резания, и ухудшается поверхность образца.

Качество поверхности устанавливается на основе ГОСТ 2789-73.

Количественно оно определяется одним из следующих параметров: а) средним арифметическим отклонением Rа=100..0.08 мкм б) высотой неровностей Rz=1600..0.025 мкм

Rмах=1600..0.025 мкм

S=12.5..0.002 мкм

Sn=12.5..0.002 мкм

[pic] средним арифметическим отклонением профиля Rа называется среднее арифметическое расстояний (Y1,Y2,Y3,…,Yn) точек измеренного профиля до его средней линии m-m (рис.).

Средняя линия m-m делит измеренный профиль таким образом, что в пределах базовой длины L сумма квадратов расстояний (Y1,Y2,Y3,…,Yn) точек профиля до этой линии минимальна. При определении положения средней линии допускается следующее условие: в пределах базовой длины L площади по обеим сторонам линии m-m до линии профиля равны между собой

F1+F3+…+Fn-1=F2+F4+…+Fn

Среднее арифметическое отклонения профиля Rа до средний линии суммируется без учета алгебраического знака n

Rа=(еYi)/n i=1

Высота неровностей Rz — это среднее расстояние между находящимися в пределах базовой длины L пятью высшими точками выступов и пятью низшими точками впадин, измеренное от линии, || -ой средней линии m-m (рис.).

Rz=(h1+h3+…+h9)+(h2+h4+…+h10)

5

Стандартом установлено 14 классов чистоты поверхности. Самый грубый класс чистоты 1й класс — (1, самый высококачественный – Ra=0,003 мкм.
Шероховатость грубее 1го класса обозначается знаком[pic], над которым указывается высота неровностей в миикронах. Для 1го класса Rz=300 мкм и
Rа=80 мкм; для 14го класса Rz=0.05 мкм и Rа=0.01 мкм. ГОСТом определяются величины для оценки микронеровностей (класса чистоты), так 6-12 классов определяются по Rа, а 1-5 и 13-14 по Rz. Это объясняется тем, что при определении чистоты пользуются различными приборами, дающими в зависимости от измеряемых величин различную погрешность. Приборы позволяют записать в увеличенном масштабе профиль поверхности — профилограмму поверхности. Для определения микронеровностей применяют контактные приборы (оптико- механические профилографы, электродинамические, пьезоэлектрические и индуктивные профилографы) и бесконтактные (интерференционные, двойные, микроскопы, микроскопы сравнения) приборы.

При проектировании технологических процессов следует пользоваться соответствующими материалами, в которых указан класс чистоты поверхности в зависимости от служебного назначения детали, и данными о том, какая чистота поверхности может быть получена при применении того или иного вида и режима обработки.

1.9. Производительность и экономичность механической обработки.

Производительность труда.

Производительность труда определяется количеством продукции, изготовляемой рабочим в единицу времени.

N=Ф/Т

N — количество изделий, изготовляемых рабочим в рассматриваемый период времени.

Ф — номинальный фонд времени в тот же период.

Т — время изготовления одного изделия (норма штучного времени).

Технологически обоснованная норма времени.

Нормой штучного времени называют время, необходимое для изготовления данной детали, с учетом технико- экономических показателей данного предприятия, возможностей оборудования и применения передовых методов труда.

Технологичность изделия (ГОСТ 14.205-83 (СТ СЭВ 2063-79)) — это совокупность свойств конструкции изделия, определяющих ее приспособленность к достижению оптимальных затрат при производстве, эксплуатации и ремонте для заданных показателей качества, объема выпуска и условий выполнения работ.

Норма штучного времени складывается из 4х основных частей:

Тшт=То+Твсп+Торг-тех +Тпер

1) То — основное технологическое время (время, необходимое для формоизготовления заготовки).

Пример.

[pic]

То=L [мин] n*S n=1000*V [об/мин]

(*d

L- мм,S — мм — путь и шаг подачи инструмента.

2) Твсп — вспомогательное время — время для выполнения различных приемов во время технологического процесса; время на подвод и отвод инструмента, включение и выключение станка, поворот револьверной головки, смену инструмента.

2) Торг-тех — организационно-техническое время — время на подготовку к выполнению операции: ознакомление с чертежом, режущим инструментом, технологией, время на смазку станка, регулировку инструмента и т.п.

2) Тпер — время перерывов: на отдых и естественные неоюходимости.

Сумма основного и вспомогательного времени составляет оперативное время:

То+Твсп= Топер

Время Торг-тех +Тпер составляет 10..12% от Топер.

Торг-тех +Тпер= (0.10..0.12) * Топер.

При серийном производстве изготовление деталей производится партиями.
Поэтому в серийном производстве оценка времени происходит не по штучному времени, а по штучно-калькуляционному времени:

Тшт.кальк. =Тшт +Тп.з. n

Тп.з. — подготовительно-заключительное время (установка соответствующих приспособлений, нового инструмента, переналадка оборудования) оно всегда стремится к партии деталей n.

Пути повышения производительности.

Анализируя формулу производительности труда N=Ф/Т можно установить, что повышение производительности можно достигнуть за счет уменьшения нормы штучного времени и за счет более полного использования фонда рабочего времени.

1)Одним из наиболее распространенных способов увеличения производительности труда является уменьшение основного технологического времени. Это может быть достигнуто 2 способами: а) увеличением скорости резания V; б) увеличением скорости подачи S.

Увеличение скорости резания не всегда возможно из-за возможного быстрого износа инструмента и наростообразования, что связано с деформированием поверхностного слоя установки и качеством поверхности.

Увеличение скорости подачи связано с качеством поверхности. В каждом случае увеличение скорости резания и подачи должно экономически оправдываться.

2) Возможный путь повышения производительности труда — сокращение вспомогательного времени. Это можно осуществить за счет автоматизации и механизации, ||-ой обработки нескольких изделий одновременно или ||- последовательной обработки.

[pic]

Твсп может быть уменьшено при последовательной обработке за счет использования одной и той же заготовки.

3) Сокращение Торг-тех возможно за счет повышения общей культуры производства и квалификации рабочих.

3) Повышение производительности труда за счет Тпер (отдых, естественные нужды) невозможно. Однако в значительной мере зависит от индивидуальных качеств рабочего.

4) Основным направлением сокращения Тп.з. является применение групповых методов. Сущность заключается в том, что детали объединяются в группы по определенным признакам (например группа втулок); для группы разрабатывается комплексная деталь, заключающая в себе все элементы деталей группы; по комплексной детали производится настройка станков (т.е. станок имеет все инструменты для обработки комплексной детали). Настройка же на определенную деталь группы производится подналадкой станка.

[pic]

Группа деталей Комплексная деталь

Применение группового метода позволяет сократить подготовительно- заключительное время в несколько раз.

Экономический анализ технологических процессов

При разработке конструкций изделий и проектировании технологических процессов необходимо создавать условия для быстрейшего освоения и обеспечения высоких эксплуатационных качеств изделий. При возможности изготовления по нескольким технологическим вариантам нужно уметь выбрать тот вариант, который обеспечивает меньшую себестоимость изготовления.

Структура себестоимости детали.

Технологическая себестоимость — есть та часть полной себестоимости, которая зависит от выбранного варианта технологического процесса.

Технологическая себестоимость единичной детали равна:

С1=А+В , где А — текущие затраты на одну деталь

Nгод В — единовременные затраты на годовую программу;

Nгод — годовая программа выпуска деталей (задана).

Величины А и В определяются из следующих выражений:

A=m+ Lш +P

B=Lп.з. +i*k, где m — затраты на основные материалы и технологическое топливо (с учетом суммы, возвращеной заводу при утилизации отходов);

Lш — прямая зарплата производственных рабочих;

P — расходы, связанные с эксплуатацией оборудования, нормальных приспособлей и инструмента;

Lп.з. — зарплата наладчиков оборудования; i — стоимость специальных инструментов и приспособлений, необходимых для выполнения годовой программы; k — коэффициент амортизации, учитывающий срок службы оснастки и расходы, связанные с ее эксплуатацией.

Затраты на основные материалы определяются формулой: m=Cm * qm — Co*qo, где Cm — стоимость материала; qm — норма расхода материала на деталь;

Co — стоимость отходов; qo — масса всех отходов.

Зарплата рабочих: n

Lш = ( Tш * S * (1+H1/100)

1 60 где Tш — норма штучного времени;

S — часовая тарифная ставка по данной квалификации и профессии; n — число операций;

H1 — начисления на зарплату основных производственных рабочих.

Зарплата наладчиков:

L = Tп.з. * S * r * (1 + Hн/100)

60 где Tп.з. — норма подготовительно-заключительного времени (в час); r — число переналадок оборудования в год;

Hн — начисления на з.п. нададчиков.

В развернутом виде формула для определения технологической себестоимости имеет вид: n

C1= Cm * qm — Co*qo+ S Tш * S * (1+H1/100) + Tп.з. * S * r * (1
+

1 60

60*Nгод

Hн/100)+ p + i*k

Nгод

Таким образом при расчете технологической себестоимости входят все прямые затраты (стоимость материала, з.п. основных рабочих и наладчиков, стоимость инструмента и приспособлений) и затраты на статьи косвенных расходов, непосредственно связанных с работой оборудования. Другие статьи косвенных расходов (затраты на амортизацию, ремонт и содержание зданий, содержание и ремонт цехового транспорта и т.д.) не включают в себестоимость при выборе варианта, так как они принимаются постоянными по величине при любом варианте технологического процесса.

Оценка рациональности технологического процесса производится путем сравнения себестоимости разработанных вариантов. Наиболее рациональным считается тот технологический процесс, который позволяет при данных производственных условиях получить наименьшую себестоимость изготовления.

Стоимость деталей в объеме годовой программы равна:

CNгод = A * Nгод + b

Уравнение определяет прямую, отсекающую на оси ординат отрезок b, с наклоном, определяемым величиной A.

[pic]

При выборе технологического варианта изготовления, часто приходится считаться с возможностью больших единовременных затрат b, если им соответствуют меньшие текущие затраты (см. график).

Из графика следует, что прямая а1 пересекает прямую а2 в точке А, которая определяет величину партии, при которой вариант а1 можно экономично использовать. С увеличением годовой программы экономически более эффективным становится вариант а2.

Решение задачи выбора наивыгоднейшего технологического варианта сводится в конечном счете к определению величины партии, при которой себестоимость двух сравниваемых вариантов становится равноценной. Такую критическую величину партии можно определить из условия:

C’Nгод = C»Nгод или a1 * Nгод + b1 = a2 * Nгод + b2 откуда

Nгод критич. = (b2-b1)/(a1-a2 )

Общая характеристика методов производства и удельный вес отдельных методов.

Существует большое количество методов изготовления деталей и приборов в целом. Наиболее часто применяемыми в приборостроении являются: литье; обработка давлением; прессование пластмасс; обработка резанием; и пр.

Заранее отдавать предпочтение тому или иному методу нельзя, так как это может в дальнейшем значительно усложнить производство. Выбор метода производства определяется на основе анализа технологической себестоимости.

Рассмотрим основную суть назаванных методов.

Формообразование — изготовление заготовки или изделия из жидких, порошковых или волоконных материалов.

Литье — изготовление заготовки или изделия из жидкого материала заполнением им полости заданных форм и размеров с последующим затвердеванием. Литьемможно изготовлять сложные отливки с минимальным расходом металла, 12-18 квлитета точности, с параметром шероховатости поверхности от Rz=20 мкм до Ra=1,25 мкм.. Относителтный вес литых деталей в приборах может достигать 40%.

Формование — формообразование из порошкового или волоконного материала при помощи заполнения им полости заданных форм и размеров с последующим сжатием.

Обработка давлением — обработка, заключающаяся в пластическом деформировании или разделении материала (без образования стружки).
Обработкой давлением можно изготовлять детали с минимальным расходом металла, с точностью до 5-9 квалитета точности, с параметром шероховатости
Rz=20 до Ra=0,05 мкм. Детали отличаются высокой прочностью и легкостью. До
70-85% количества деталей в приборах составляют детали, полученные обработкой давлением.

Прессование пластмасс — метод производства, при котором из искусственного материала — пластической массы — под давлением и при нагревании получают в форме (инструменте) детали. Эти методом можно получать детали сложной конфигурации; характерной особенностью прессованных из пластмасс деталей являются их физические свойства: малая теплопроводность, электроизоляция, высокие механические свойства.
Применяют текие детали для корпусных деталей. При обработке получают 10-12 квалитет точности, с параметром шероховатости поверхности не хуже Ra не хуже 1,25 мкм.

Обработка резанием — обработка, заключающаяся в образовании новых поверхностей отделением поверхностных слоев материала с образованием стружки. Можно получать сложные детали с высокой степенью точности до 5-8 квалитета и с высоким какчеством поверхности до Rz не хуже 0,005мкм.

Заготовка — предмет производства, из которого изменением формы, размеров, свойств поверхности и (или) материала изготовляют деталь [ГОСТ
3.1109-82]).

Применяемость методов:

Литье применяют в зависимости от вида в единичном, сирийном и массовом производствах.

Обработку давлением в зависимости от вида — в мелкосерийном, серийном и массовом производствах.

Обработку резанием при любом методе производства.

Важно отметить трудоемкость деталей, изготовляемых различными методами при различных видах производства. Отметим, что с увеличением серийности производства объем применяемых методов производства в различных отраслях будет значительно перераспределяться. В таюлице представлена трудоемкость различных методов при производстве различных типов приборов.
|Метод |Трудоемкость в % от общей |
| |трудоемкости изделия |
| |приборостроение и|Радиоаппаратура|Точное |
| |ср-ва | |Риборостроение|
| |автоматомати-ки | | |
|Литье |4.2 |2-4 |5-8 |
|Обработка |8.5 |30-40 |10 |
|давленем | | | |
|Прессование |— |0-15 |2-5 |
|пластмасс | | | |
|Обработка |30-35 |до 20 |30-40 |
|резанием | | | |
|Сборка |40-45 |(40 |(40 |
|Прочие |остальное |ост. |ост. |

Реферат: Художественная обработка материалов животного происхождения в Приамурье

ВГИИК

Р Е Ф Е Р А Т

По ИСТОРИИ ДПИ

“Художественная обработка материалов животного происхождения в Приамурье”

Реферат выполнила:

Студентка 3
ДПИ-У

ПЛАН РЕФЕРАТА:

1. Введение
2. Материалы художественной обработки материалов животного происхождения в Приамурье
3. Изделия художественной обработки материалов животного происхождения в

Приамурье
4. Способы декоративной обработки кожи и меха
5. Характер орнамента и колорит художественной обработки материалов животного происхождения в Приамурье.

1. Введение:

Одним из оригинальных видов народного декоративного искусства является шитье и украшение одежды, обуви и головных уборов мехом.
Изготовлением художественных изделий из меха издавна занимались народы
Севера и Дальнего Востока: эвенки (тунгусы), коми, саами, эвены-ламуты, ненцы, долганы, чукчи и некоторые другие. Веками отработанное мастерство первичной обработки меха, выделки из шкур кожи (замши-ровдуги), умение окрашивать мех и замшу в различные цвета бережно хранят современные мастера художественной обработки меха и кожи в Якутской и Коми автономных республиках, в Красноярском крае, Магаданской области. Вырабатывают изделия из меха и в Эстонии.

2. Материалы художественной обработки материалов животного происхождения в Приамурье:

Для изготовления художественных меховых изделий применяют мех оленя, лося, лахтака, нерпы, моржа, собаки, песца, росомахи, лисицы, белки, бобра. Используют также камус (шкурки ног оленей). А также шкуру таежных и морских животных, собак, кожа рыб – материалы животного происхождения широко использовались народами Нижнего Амура. В качестве вспомогательных материалов и материалов для украшения меховых изделий применяют фарфоровый и стеклянный бисер, стеклярус, кожу, вышивальные нитки и др., иногда каучук, микропору.

2. Изделия художественной обработки материалов животного происхождения в

Приамурье:

Изготовляют художественные изделия из кожи кроено-шитым способом, реже плетением.

Разнообразные художественные изделия из кожи могут быть подразделены по назначению, материалу, применяемому для их изготовления, способам производства и художественной обработке, по орнаментальным мотивам, форме и народным промыслам.

Из рыбьей кожи шили паруса для лодок, полотнищами из этого материала покрывали остовы шалашей, делали из него различную утварь, вставляли в окна вместо стекол; из кож и ровдуги делали колчаны для стрел, охотничьи сумки; камусами оленей или лосей подшивали лыжи. Из кожи морского животного сивуча делали ремни для собачьей упряжи, арканы для гарпунов тетиву больших самострелов, головки обуви, и т.п. Из нерпичьих шкур ороки делали охотничьи куртки, поясные охотничьи ремни, халаты, мужские юбки, а также ковры.

3. Способы декоративной обработки кожи и меха:

Обработкой шкур в основном занимались женщины.

Сначала шкуру растягивали ремешками, продетыми в отверстия у краев на четырехугольной раме, связанной из жердей. В зависимости от погоды ее сушили иногда до двух-трех недель и более, затем подвергали многократному скоблению и размягчению. После скобления, шкура смазывалась рыбьим жиром, в нее заворачивали сырые тальниковые гнилушки и оставляли на несколько дней в теплом месте. Второй этап обычной обработки кожи-размягчение ее кожемялкой, представляющей собой металлический диск с отверстием в центре и тупыми зубчиками по окружности. Шкуру клали на стол и ее свисающий край мяли кожемялкой, двигая ее сверху вниз. Затем шкуру вновь посыпали сырыми гнилушками, заворачивали в рулон и ждали несколько дней. Третьим этапом обработки шкуры было размягчение ее кожемялкой в виде узкой дугообразной иголочки с тупыми зубьями по одному краю. Вымоченную шкуру клали на наклонное бревно, деожа ее двумя руками, мяли шкуру.

Для обработки кожи рыбы делали следующее. Кожу снимали с крупных экземпляров рыб: амура, сазана, щуки, ленка, кеты, горбуши и др.

Тушку немного подсушивали, а затем с нее деревянной или костяной палочкой или костяным ножом снимали кожу. Ее разглаживали костяным утюжком и клали сушить вдали от огня на несколько дней.

Для придания кожи необходимой мягкости ее обрабатывали на кожемялке. Рыбью кожу мочили, каждую смазывали падогой – размельченной, разведенной жидко кетовой икрой, затем сворачивали в тугой узел несколько штук, клали узел в среднее углубление мялки и колотили по нему тупым топором с короткой рукояткой. В процессе обработки кожи несколько раз переворачивали, вынимали, сворачивали по-другому.

Изделия из рыбьей кожи шили нитками из рыбьей кожи. Для их изготовления выбирали ровные и крепкие кожи кета, муксуна, сазана, счищали с них лунки от чешуек, смазывали каждую из кож падогой, клали одну на другую и просушивали. Затем они разрезались на узкие полоски, связывались в узкий пучок 15-20 штук, закреплялись и каждая полоска вытягивалась. Нитки становились прочными и по своей прочности могли сравниться только с жильными.

Изделия из шкур и кож сшивались жильными нитками. Существовали специальные нитки для шитья шкур и кожи.

4. Характер орнамента и колорит художественной обработки материалов животного происхождения в Приамурье:

Характерной чертой искусства народов Приамурья является включение изображений в орнамент, что придает их изделиям большую декоративность, эмоциональную выразительность. Среди композиций и отдельных изображений нанайцев, ульчей и др. народов много стилизованных реалистических образов животных, птиц, рыб, деревьев, светил, фантастических драконов, змей, а также человека.

Изделия из шкур, ровдуги, рыбьей кожи часто орнаментировали различными способами: вышивали шелком, оленьим волосом, делали аппликации, опушки и т.д.

Сумочки из рыбьей кожи народы Амура орнаментировали так: из кожи рыбы выризали детали орнамента, а затем сшивали их в виде мозаики в одно полотнище.

Халаты для молодых женщин шили из однотонных, более ярких тканей
(голубые, зеленые, синие, желтые), для пожилых женщин и мужчин – из тканей темных тонов. Женские халаты были несколько длиннее мужских. Как правило орнаменты на разных участках халата были разными. Узор наносили на ткань с помощью трафарета из тонкой бересты или рыбьей кожи. Мужские халаты обычно орнаментировались меньше, чем женские. Халаты из рыбьей кожи в зависимости от назначения делали из разных материалов. Их украшали аппликацией, узоры раскрашивали в синий( реже красный и желтый) цвет.

Техника аппликации на Амуре одна из древнейших. Ее широко применяли не только для отделки тканей но и для декорирования предметов другого назначения.

Среди народов Амура прославились нанайские и ульчские вышивальщицы.
Они делали аппликации, вышивали гладью и строчкой. Часто вырезанные из рыбьей кожи или из бумаги силуэтные изображения животных и птиц пришивались к одежде и зашивались шелком гладевым швом; получались яркие своеобразные рельефные вышивки, особенно на свадебных женских халатах нанайцев, где также вышивались цветущие деревья и кусты — символ продления рода, а на праздничной одежде ульчей — бабочки.

Техника исполнения художественных меховых изделий разнообразна: вышивка бисером, меховая мозаика. Декорирование бисером заключается в том, что из бисера составляют разноцветные каймы и вставки. Меховую мозаику составляют из меха двух цветов — обычно белого и темного. Предварительно из меха вырезают одинаковые элементы: квадраты, ромбы, треугольники. Затем их сшивают в единую двухцветную узорную кайму. Для украшения используют аппликационные вставки из цветного стекла, разноцветные ремешки, бляшки, металлические подвески из меди, латуни, железа. Декорируют изделия также вышивкой шелком, белым подшейным волосом оленя или лося.

Цветовое решение ковра может быть самым различным. Фон может быть светлым или темным, соответственно решается и колорит узоров. В большинстве случаев кайма бывает более темной, чем центральная часть ковра.

5. Заключение:

Искусство мастеров Крайнего Севера щедро проявляется при изготовлении головных уборов, где активно используются бисер, меховая мозаика и вышивка подшейным волосом. Здесь же из мелких кусочков меха, камуса и замши с добавлением бисера делают разнообразные нагрудные украшения: броши, заколки, кулоны и многие другие изделия, представляющие оригинальные сувениры — память о своеобразном искусстве народов Севера, Сибири и Дальнего Востока.

Контрольная работа: Технология управленческого анализа

Содержание

1. Технология управленческого анализа

2. Проранжируйте приоритеты привлекательности отдельных отраслей России

3. Экспресс-опрос

4. Тесты

Список используемой литературы

1. Технология управленческого анализа

Технология (техно- от греческого искусство, мастерство, умение) — совокупность методов обработки, осуществляемых в процессе производства продукции. В основе технологии лежит принцип — разложить всякий процесс на составные элементы, что позволяет многократно повысить эффективность выполнения отдельных операций.

Задача технологии — выявление закономерностей с целью определения и использования на практике наиболее эффективных и экономичных производственных процессов. Именно технологизация производства служит источником научного и технического прогресса во всех отраслях экономики.

Управление — элемент, функция организованных систем различной природы (биологических, социальных, технических), обеспечивающая сохранение их определенной структуры, поддержание режима деятельности, реализацию их программ и целей.

Сущность управленческих технологий заключается в следующем базовом факте: технологизация управления предполагает, прежде всего, дробление управленческого процесса на отдельные процедуры и операции, с последующей регламентацией выполнения процедур и операций. Таким образом, технологию управления можно определить как совокупность методов, реализуемых в процессе функционирования системы, которые обеспечивают сохранение ее структуры и поддерживают режимы ее деятельности.

Управленческий анализ — это основа процесса управления, основная цель которого — информационное обеспечение принятия обоснованных управленческих решений. Управленческий анализ проводят все службы предприятия с целью получения информации, необходимой для планирования, контроля и принятия управленческих решений и т.д.

Проведение управленческого анализа позволяет:

— оценить место предприятия на рынке данного товара;

— проанализировать ресурсные возможности увеличения объема производства и продаж за счет лучшего использования основных факторов производства: средств труда, предметов труда и трудовых ресурсов;

— оценить возможные результаты производства и реализации продукции и пути их ускорения;

— принимать решения по ассортименту и качеству продукции, запуску в производство новых ее образцов;

— выработать стратегию управления затратами в организации;

— определить стратегию ценообразования;

— анализировать взаимосвязь объема продаж, затрат и прибыли с целью управления безубыточностью производства.

В ходе управленческого анализа решаются следующие основные задачи:

— качественная оценка достоверности и полноты используемой информации;

— аналитическая интерпретация информации, имеющейся в финансовой, управленческой, статистической, производственной отчетности для получения достоверных выводов с позиций основных групп пользователей;

— оценка показателей и параметров издержек, доходов и финансовых результатов для обоснования управленческих решений;

— мониторинг развития деятельности для выявления неиспользованных возможностей повышения конкурентоустойчивости организации.

Разработка и внедрение на предприятиях системы управленческого анализа должно базироваться на следующих принципах:

— управленческий анализ выступает в единстве анализа производственных и финансовых показателей для принятия тактических и стратегических управленческих решений по эффективному функционированию предприятия в рыночных условиях;

— управленческий анализ должен быть комплексным, что предусматривает изучение экономической и технической сторон производства, а также взаимосвязи с ним социальных и природных условий;

— системность подразумевает анализ предприятия как целостной системы.

Методологическое единство системности и комплексности выражается в разработке единой универсальной системы показателей, подробно характеризующих хозяйственную деятельность предприятия с помощью всех видов информации о технической подготовке производства, нормативной и плановой документации, оперативного бухгалтерского управленческого и финансового учета, статистического учета и отчетности, внешней финансовой отчетности и др. От правильности и результативности управленческого анализа зависит основной результат — прибыль, которая затем становится объектом финансового анализа.

Управленческий анализ интегрирует три вида внутреннего анализа — ретроспективный, оперативный и перспективный, — каждому из которых свойственно решение собственных задач. Содержание управленческого анализа представлено на рис.1

Технология управленческого анализа.

Рисунок 1 — Содержание управленческого анализа

Совокупность выбранных приемов и способов, применяемых в определенной последовательности составляют методику управленческого анализа. На каждом из этапов анализа применяют соответствующие методы.

Управленческий анализ служит целям управления как средство обоснования на всех стадиях подготовки и принятия управленческих решений. Совершенствование его методов определяется потребностями управления. На всех уровнях системы принимаются решения, соответствующие имеющейся информации и производственной необходимости.

Укрупненная модель системы аналитического обеспечения (САО) состоит из блоков, соответствующих объектам управления и процессам производственно-хозяйственной деятельности.

Производственно-хозяйственная деятельность представляет собой наложение процессов на ресурсы. «Входом» являются ресурсы (материально-вещественные ресурсы, трудовые), которые, проходя через различные процессы (снабжения, производства, реализации) выходят в виде результатов (себестоимости, готового продукта, прибыли). При этом завершается старый и начинается новый цикл процессов (происходит круговорот).

Процесс управления можно представлен в виде блоков, где объектами управления являются ресурсы и результаты на определенной стадии кругооборота деятельности предприятия. Таким образом, все объекты экономического анализа, возникают в каждом блоке и можно выделить объекты управленческого и финансового анализа.

Объектами управленческого, или внутреннего, анализа предприятия являются ресурсы (средства, предметы труда и трудовые ресурсы) и результаты (продукция и себестоимость). Если взять процессы производственно-хозяйственной деятельности, то управленческий анализ охватывает материальные потоки процессов снабжения, производства и частично потребления. Таким образом, направления управленческого анализа соответствуют объектам управленческого анализа.

Анализ любого из вопросов хозяйственной деятельности должен проводиться в несколько этапов: разработка плана и методики анализа, уточнение объектов и ответственных исполнителей; сбор и оценка информации; уточнение методики и приемов анализа; обработка информации и решение представленных аналитических задач; формулировка выводов и предложений.

Для качественного проведения управленческого анализа необходима проработанная методика, включающая следующие основные этапы.

1) Постановка цели проведения анализа, разработка задач для ее реализации. Формулирование и согласование задания с заказчиком.

2) Организация процесса анализа. Решаются вопросы: согласование задач с заказчиком, определение круга специалистов, согласование сроков работы, составление графика работ, определение формы представления материала.

3) Отбор системы показателей, необходимых для данного анализа.

4) Схема, последовательность и периодичность проведения анализа.

5) Отбор источников информации и способы получения.

6) Обработка и анализ полученной информации.

6) Проведение расчетно-аналитических процедур:

оценка состояния вопроса на момент принятия управленческого решения;

оценка эффективности функционирования объекта анализа;

детализированный анализ;

изучение причинно-следственных связей внутри объекта, проведение факторного анализа, выделение и систематизация важнейших факторов.

7) Оформление результатов анализа.

8) Выработка рекомендаций по результатам анализа:

систематизация положительных и отрицательных факторов развития экономической системы;

предложения по поиску, выявлению и мобилизации резервов повышения эффективности функционирования экономической системы.

9) Дерево вариантов. Выработка возможно большего числа управленческих решений в соответствии с полученными результатами анализа.

10) Анализ вариантов. Сравнительный анализ разработанных вариантов по установленному критерию (системе показателей). Выбор наилучшего варианта.

11) Осуществление выбранного варианта. Оформление результатов анализа, передача проекта заказчику, реализация решения.

12) Анализ эффективности управленческого решения:

анализ как непрерывный процесс сопоставления результатов деятельности;

итоговый анализ по результатам реализации решения;

анализ выполнения показателей бизнес-плана;

корректировка решения.

На рис.2 представлен перечень наиболее широко использующихся методов управленческого анализа.

Технология управленческого анализа

Рисунок 2 – Методы управленческого анализа

Метод сравнения позволяет определить общее и специфическое в экономических явлениях, изучить изменения исследуемых объектов, тенденции и закономерности их развития. Метод сравнения используется в следующих типичных ситуациях:

— оценка выполнения плана — сопоставление плановых и фактических значений показателей;

— определение тенденции развития экономических процессов — сравнение фактических значений показателей со значениями прошлых отчетных периодов;

— управление затратами — сравнение фактических значений показателей с нормативными;

— выявление неиспользованных резервов — сопоставление значений показателей разных предприятий одной отрасли со средними данными (по материалам государственной статистики или рейтинговых агентств);

— выбор наилучшего управленческого решения — сопоставление вариантов управленческих решений;

— расчет количественного влияния факторов на результативный показатель — сравнение результатов деятельности до и после изменения какого-либо фактора.

Метод цепных подстановок — универсальный метод детерминированного факторного анализа. Он основан на постепенной замене базисной величины каждого фактора на его величину в отчетном периоде. При этом допускается, что остальные факторы не изменяются. Данный метод позволяет выявить влияние изменения факторных показателей на колебания результативного показателя.

Метод абсолютных разниц применяется для расчета влияния факторов на прирост результативного показателя в детерминированном анализе. При его использовании величина влияния факторов рассчитывается умножением абсолютного прироста значения исследуемого фактора на базовый уровень факторов, которые находятся справа от него, и на текущий уровень факторов, расположенных слева от него в модели.

Метод относительных разниц применяется для расчета влияния факторов на прирост результативного показателя в детерминированном анализе. При этом используются индексы факторов, последовательно влияющие на результативный показатель.

Метод логарифмирования применяется для измерения влияния факторов в мультипликативных моделях (когда результативный показатель представлен в виде произведения факторов). Результат расчета не зависит от месторасположения факторов в модели. Метод обеспечивает высокую точность расчетов. С помощью логарифмирования результат совместного действия факторов распределяется пропорционально доле изолированного влияния каждого фактора на уровень результативного показателя. В этом его преимущество, а недостаток — в ограниченности сферы его применения. При логарифмировании используются не абсолютные приросты показателей, а индексы их роста (снижения).

Интегральный метод применяется для измерения влияния факторов в различных моделях. Использование этого способа позволяет получать более точные результаты расчета влияния факторов по сравнению со способами цепной подстановки, абсолютных и относительных разниц, поскольку дополнительный прирост результативного показателя от взаимодействия факторов присоединяется не к последнему фактору, а делится поровну между ними.

Индексный метод — это показатель относительного изменения данного уровня исследуемого явления по сравнению с другим его уровнем, принятым за базу сравнения. В качестве такой базы может быть использован уровень за какой-либо прошлый период времени (динамический индекс) или уровень того же явления по другой территории (территориальный индекс).

Индексы являются незаменимым инструментом исследования в тех случаях, когда необходимо сравнить во времени или пространстве две совокупности, элементы которых непосредственно суммировать нельзя. В целом индексный метод направлен на решение следующих задач: характеристика общего изменения уровня сложного социально-экономического явления; анализ влияния каждого из факторов на изменение индексируемой величины путем элиминирования воздействия прочих факторов; анализ влияния структурных сдвигов на изменение индексируемой величины.

Средние величины используются в комплексном экономическом анализе для обобщения количественной характеристики совокупности однородных явлений по определенному признаку. Использование средних величин в управленческом анализе имеет свои сильные и слабые стороны. Преимущество заключается в том, что расчет средней величины позволяет получить обобщенную характеристику, а значит, выявить определенные тенденции и закономерности в развитии экономических явлений. Недостаток заключается в том, что средние величины сглаживают отдельные негативные и позитивные тенденции в деятельности внутри исследуемого периода. Поэтому используя при проведении комплексного экономического анализа средние величины следует раскрыть их содержание, дополняя среднегрупповыми показателями, а при необходимости — индивидуальными.

Относительные показатели показывают соотношение величины изучаемого явления с величиной какого-либо другого явления или с величиной этого явления, но взятой за другой период или по другому объекту. Их получают в результате деления одной величины на другую, которая принимается за базу сравнения.

Группировка — это метод деления массы изучаемой совокупности объектов на качественно однородные группы по соответствующим признакам. Аналитические группировки используют для определения наличия, направления и формы связи между изучаемыми показателями. По сложности построения группировки бывают простыми и комбинированными. Простые группировки позволяют изучить взаимосвязь между явлениями, сгруппированными по одному избранному аналитиком признаку. С помощью комбинированных группировок исследуются сложные связи между явлениями. Для этого совокупность данных делится на группы по одному признаку, а затем внутри каждой группы — по другому признаку.

Балансовый метод служит главным образом для отражения соотношений, пропорций двух групп взаимосвязанных экономических показателей, итоги которых должны быть тождественными. Он широко используется при анализе обеспеченности предприятия трудовыми, финансовыми ресурсами, сырьем, топливом, материалами, основными средствами производства и т.д., а также при анализе полноты их использования. Как вспомогательное средство балансовый метод используется в анализе для проверки правильности определения влияния различных факторов на прирост величины результативного показателя. В детерминированном анализе алгебраическая сумма величины влияния отдельных факторов должна соответствовать величине общего прироста результативного показателя

Приемы корреляционного анализа используются, когда взаимосвязь между показателями неполная, вероятностная. Парная корреляция — это связь между двумя показателями, один из которых является факторным, а другой — результативным. Множественная корреляция возникает от взаимодействия нескольких факторов с результативным показателем.

Графический метод. Графики представляют собой масштабное изображение показателей, чисел с помощью геометрических знаков (линий, прямоугольников, кругов) или условно-художественных фигур. Они имеют большое иллюстративное значение. Благодаря им изучаемый материал становится более доходчивым и понятным. Велико и аналитическое значение графиков. В отличие от табличного материала график дает обобщающий рисунок положения или развития изучаемого явления, позволяет зрительно заметить те закономерности, которые содержит числовая информация. На графике более выразительно проявляются тенденции и связи изучаемых показателей

Имитационное моделирование (метод сценариев, ситуационный метод, позиционирование) предоставляет возможность экспериментировать с производственно-финансовыми процессами (существующими или предполагаемыми) в тех случаях, когда делать это на реальном объекте либо невозможно, либо нецелесообразно, а именно: описать поведение системы; построить теории и гипотезы, которые могут объяснить наблюдаемое поведение; использовать эти теории для предсказания будущего поведения системы, т.е. тех воздействий, которые могут быть вызваны изменениями в системе или изменениями способов ее функционирования.

Эвристические методы относятся к неформальным методам решения экономических задач. Они используются в основном для прогнозирования состояния объекта в условиях частичной или полной неопределенности, когда основным источником получения необходимых сведений служит научная интуиция ученых и специалистов, работающих в определенных сферах науки и бизнеса. Наиболее распространенным из них является метод экспертных оценок. Сущность его заключается в организованном сборе суждений и предложений специалистов (экспертов) по исследуемой проблеме с последующей обработкой полученных ответов. Основой данного метода является опрос специалистов. Опрос может быть индивидуальный, коллективный, очный, заочный, анонимный и т.д. Организаторы опроса определяют объект и цели экспертизы, подбирают экспертов, проверяют их компетентность, анализируют и обобщают результаты экспертизы.

Параметрический метод используется при оптимизации экономических систем. Он базируется чаще всего на параметрическом программировании. Параметрический метод используется для выявления системы оптимальных решений (каждое из которых соответствует некоторому сочетанию условий задачи), зависящих от изменения одного или нескольких параметров. Такая система оптимальных решений составляет зону неопределенности, анализ которой позволяет отказаться от части вариантов и тем самым упростить решение задачи.

Кластерный метод (анализ) — задача разбиения заданной выборки объектов (ситуаций) на непересекающиеся подмножества, называемые кластерами, так, чтобы каждый кластер состоял из схожих объектов, а объекты разных кластеров существенно отличались.

Дисперсионный метод – это метод установления структуры связи между результативным признаком и факторными признаками. Решение задачи измерения связи опирается на разложение суммы квадратов отклонений наблюдаемых значений результативного признака от общей средней на отдельные части, обусловливающие изменение этого признака.

Матричный метод — анализ, основанный на применении теории матриц, по которым вычисляются параметры элементов модели, составляющие экономические системы.

Математическое программирование — метод исследования операций, при помощи которого решаются проблемы, связанные с тем, что оптимальная стоимость стандартно является предметом определенных ограничений. Математическое программирование включает в себя линейное, квадратичное и динамическое программирование. Исследование операций — совокупность методов (математического программирования, теории графов, теории игр, теории решений, теории распознавания образов и т.п.), используемых в системе разработки и принятия решений.

Метод сценариев (метод «если, то») использует ситуационный подход к принятию стратегических решений.

Ситуационный метод — оценка возможных изменений в деятельности фирмы с учетом влияния действующих внешних факторов, т.е. факторов, на которые данная фирма повлиять практически не может. Также ситуационный анализ — стадия процесса планирования маркетинга, на которой происходит понимание внешней среды и рынка, выявление возможностей и угроз, оценка конкурентной позиции фирмы.

Позиционирование — последний этап принятия стратегических решений, совокупность которых фирма использует в стремлении вызвать желаемую ответную реакцию со стороны целевого рынка. За этим этапом следует непосредственная разработка комплекса маркетинга.

Ранжирование — распределение экономических величин по возрастающим или убывающим показателям, характеризующим те или иные их свойства, качества. Поскольку в экономике измерение не всегда возможно, многие экономические величины приходится просто сравнивать между собой и располагать в определенном порядке, т.е. ранжировать. Такому упорядочению при экономико-математическом моделировании подвергаются, например, показатели качества продукции, показатели подготовленности кадров, степень (уровень) выполнения плана предприятиями, настоятельность тех или иных потребностей и т.д.

Также ранжирование — расстановка элементов системы по рангу, по признакам значимости, масштабности; установление порядка расположения, места лиц, проблем, целей и задач в зависимости от их важности, весомости.

Метод балльной оценки — метод аналитической оценки объекта исследования по совокупности факторов в соответствии со шкалой оценки этих факторов по степени сложности и удельным весом каждого фактора.

Анкетирование — средство получения информации для обследования, применяется в экономических, социологических, социально-психологических, демографических исследованиях. При анкетировании каждому лицу из группы, выбранной для анкетирования, необходимо ответить на вопросы анкеты. Вопросы бывают открытые (дается свободный ответ) и закрытые (ответ состоит в выборе из нескольких предлагаемых в анкете утверждений).

Опрос — способ получения социологической информации о различных потребностях или удовлетворенности опрашиваемых групп. Опросы могут проводиться методом анкетирования или методом интервьюирования. Также с помощью опроса потребителей определяется, с какими качествами, возможностями ассоциируется у потребителя марка известного товара.

Таким образом, все многообразие рассмотренных выше методов, интегрируясь в единую систему, позволяет эффективно решать стоящие перед управленческим анализом задачи — как ретроспективного, текущего, так и прогнозного характера. Изменениям, происходящим в предпринимательской деятельности, должны сопутствовать адекватные изменения в системе методов, используемых управленческим анализом.

Итак, вышеизложенное позволяет определить управленческий анализ как раздел экономического анализа и составную часть управленческого учета, основной целью которых является изучение прошлой, текущей, а главное — будущей деятельности сегментов бизнеса, основанное на прогнозировании их доходов, расходов и финансовых результатов при выборе сегментами той или иной хозяйственной тактики. Управленческий анализ как самостоятельный элемент управленческого учета оптимизирует соотношение «расходы—доходы» на этапе предварительного управления деятельностью сегментов бизнеса.

2. Проранжируйте приоритеты привлекательности отдельных отраслей России

Перспективы прибыльности организации напрямую зависят от привлекательности ее бизнес-портфеля, оцениваемой при помощи анализа привлекательности отраслей. Для выявления наиболее привлекательных отраслей используется рейтинговый метод.

Проранжируем приоритеты привлекательности отдельных отраслей промышленности России по итогам 2009 года.

Методика составления рейтинга. Определяются несколько критериев долгосрочной привлекательности. Каждому критерию присваивается веси, оценивается степень проявления критерия в оцениваемой отрасли по балльной шкале (чем выше степень проявления (привлекательность), тем выше оценка).

Итак, на основе данных Росстата за 2009 год были построены рейтинги по частным показателям путем ранжирования опубликованных показателей (рентабельность проданных товаров, продукции, работ, темпы роста оборота предприятий и организаций, темпы роста прибыли, доля прибыльных предприятий) и расчетных значений: производительность труда (отношение оборота предприятий и организаций к количеству работающих).

По каждому показателю определялось положение отрасли на нормированной шкале значений (от 0 до 100), то есть рассчитывался частный рейтинг.

Интегрированный рейтинг эффективности отраслей определялся путем суммирования значений частных рейтингов с весовыми коэффициентами. Результаты рейтинга приведены в таблицах 1–6.

Таблица 1 — Рейтинг эффективности отраслей российской промышленности по итогам 2009 года

Место в рейтинге по итогам 2009 года

Отрасль

Рентабельность проданных товаров, продукции, работ %

Производительность труда, тыс. руб. на чел.

Доля прибыльных предприятий, %

Темпы роста прибыли в 2009 году, %

Темпы роста оборота в 2009 году, %

Интегрированный рейтинг

Место в рейтинге по итогам 2008 года
1

Производство кокса и нефтепродуктов

21.70

22519.3

74.7

82.5

80.5

77.92

1
2

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

29.20

7253.7

62.3

118.3

96.0

64.10

4
3

Производство, передача и распределение электроэнергии

10.70

4645.6

74.8

173.9

113.7

56.86

9
4

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

32.90

1963.3

58.1

53.5

87.4

55.37

2
5

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

12.80

2723.2

77.1

144.8

105.2

55.36

7
6

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

10.60

2786.3

67.3

199.8

101.0

47.92

13
7

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

5.80

1043.0

75.4

46.8

102.0

42.80

11
8

Химическое производство

10.90

2656.0

71.0

28.0

86.3

42.75

3
9

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

8.30

1112.1

72.3

62.1

82.4

39.33

10
10

Производство резиновых и пластмассовых изделий

7.30

2331.6

68.5

71.6

83.6

38.03

12
11

Производство машин и оборудования

8.80

1186.2

67.4

77.4

84.0

37.66

6
12

Текстильное и швейное производство

6.40

848.8

65.8

57.2

93.7

35.75

14
13

Производство готовых металлических изделий

6.40

1323.7

63.7

54.9

84.8

33.00

8
14

Металлургическое производство

15.80

3792.5

49.6

42.9

68.8

32.17

5
15

Обработка древесины и производство изделий из дерева

0.40

1078.7

43.9

-124.3*

83.1

10.44

16
16

Производство транспортных средств и оборудования

1.20

1236.1

57.7

-406.9**

71.7

10.14

15

Таблица 2 — Рейтинг отраслей российской промышленности по рентабельности проданных товаров, продукции, работ, услуг по итогам 2009 года

Отрасль

Рентабельность проданных товаров, продукции, работ в 2009 году, %

Рейтинговый балл
1

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

32.9

100.00
2

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

29.2

88.62
3

Производство кокса и нефтепродуктов

21.7

65.54
4

Металлургическое производство

15.8

47.38
5

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

12.8

38.15
6

Химическое производство

10.9

32.31
7

Производство, передача и распределение электроэнергии

10.7

31.69
8

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

10.6

31.38
9

Производство машин и оборудования

8.8

25.85
10

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

8.3

24.31
11

Производство резиновых и пластмассовых изделий

7.3

21.23
12

Текстильное и швейное производство

6.4

18.46
13

Производство готовых металлических изделий

6.4

18.46
14

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

5.8

16.62
15

Производство транспортных средств и оборудования

1.2

2.46
16

Обработка древесины и производство изделий из дерева

0.4

0.00

Минимальное значение

0.40

Максимальное значение

32.90

Среднее значение

11.83

Таблица 3 — Рейтинг отраслей российской промышленности по производительности труда по итогам 2009 года

Отрасль

Производительность труда в 2009 году, тыс. руб. на чел.

Рейтинговый балл
1

Производство кокса и нефтепродуктов

22519.3

100.00
2

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

7253.7

29.56
3

Производство, передача и распределение электроэнергии

4645.6

17.52
4

Металлургическое производство

3792.5

13.58
5

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

2786.3

8.94
6

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

2723.2

8.65
7

Химическое производство

2656.0

8.34
8

Производство резиновых и пластмассовых изделий

2331.6

6.84
9

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

1963.3

5.14
10

Производство готовых металлических изделий

1323.7

2.19
11

Производство транспортных средств и оборудования

1236.1

1.79
12

Производство машин и оборудования

1186.2

1.56
13

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

1112.1

1.21
14

Обработка древесины и производство изделий из дерева

1078.7

1.06
15

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

1043.0

0.90
16

Текстильное и швейное производство

848.8

0.00

Минимальное значение

848.8

Максимальное значение

22519.3

Среднее значение

3656.3

Таблица 4 — Рейтинг отраслей российской промышленности по доле прибыльных предприятий по итогам 2009 года

Отрасль

Доля прибыльных предприятий в 2009 году, %

Рейтинговый балл
1

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

77.1

100.00
2

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

75.4

94.88
3

Производство, передача и распределение электроэнергии

74.8

93.07
4

Производство кокса и нефтепродуктов

74.7

92.77
5

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

72.3

85.54
6

Химическое производство

71.0

81.63
7

Производство резиновых и пластмассовых изделий

68.5

74.10
8

Производство машин и оборудования

67.4

70.78
9

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

67.3

70.48
10

Текстильное и швейное производство

65.8

65.96
11

Производство готовых металлических изделий

63.7

59.64
12

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

62.3

55.42
13

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

58.1

42.77
14

Производство транспортных средств и оборудования

57.7

41.57
15

Металлургическое производство

49.6

17.17
16

Обработка древесины и производство изделий из дерева

43.9

0.00

Минимальное значение

43.9

Максимальное значение

77.1

Среднее значение

65.6

Таблица 5 — Рейтинг отраслей российской промышленности по темпам роста суммарной прибыли по итогам 2009 года

Отрасль

Темпы роста прибыли в 2009 году, %

Рейтинговый балл
1

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

199.8

100.00
2

Производство, передача и распределение электроэнергии

173.9

95.73
3

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

144.8

90.94
4

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

118.3

86.57
5

Производство кокса и нефтепродуктов

82.5

80.67
6

Производство машин и оборудования

77.4

79.83
7

Производство резиновых и пластмассовых изделий

71.6

78.87
8

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

62.1

77.31
9

Текстильное и швейное производство

57.2

76.50
10

Производство готовых металлических изделий

54.9

76.12
11

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

53.5

75.89
12

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

46.8

74.78
13

Металлургическое производство

42.9

74.14
14

Химическое производство

28.0

71.68
15

Обработка древесины и производство изделий из дерева

-124.3

46.58
16

Производство транспортных средств и оборудования

-406.9

0.00

Минимальное значение

-406.9

Максимальное значение

199.8

Среднее значение

42.7

Таблица 6 — Рейтинг отраслей российской промышленности по темпам роста оборота предприятий и организаций по итогам 2009 года

Отрасль

Темпы роста оборота в 2009 году, %

Рейтинговый балл
1

Производство, передача и распределение электроэнергии

113.7

100.00
2

Производство пищевых продуктов, включая напитки, и табака

105.2

81.07
3

Производство кожи, изделий из кожи и производство обуви

102.0

73.94
4

Производство целлюлозы, древесной массы, бумаги, картона и изделий из них

101.0

71.71
5

Добыча топливно-энергетических полезных ископаемых

96.0

60.58
6

Текстильное и швейное производство

93.7

55.46
7

Добыча полезных ископаемых, кроме топливно-энергетических

87.4

41.43
8

Химическое производство

86.3

38.98
9

Производство готовых металлических изделий

84.8

35.63
10

Производство машин и оборудования

84.0

33.85
11

Производство резиновых и пластмассовых изделий

83.6

32.96
12

Обработка древесины и производство изделий из дерева

83.1

31.85
13

Производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования

82.4

30.29
14

Производство кокса и нефтепродуктов

80.5

26.06
15

Производство транспортных средств и оборудования

71.7

6.46
16

Металлургическое производство

68.8

0.00

Минимальное значение

68.8

Максимальное значение

113.7

Среднее значение

89.0

Таким образом, лидерство занимает нефтепереработка, которая за счет высокой рентабельности и высокой производительности труда, а также за счет эластичности спроса на выпускаемую продукцию сохраняет высокую эффективность производства, несмотря на кризис. Также вполне понятно высокое положение в рейтинге добывающих отраслей. В течение года наблюдалось постепенное улучшение мировой конъюнктуры сырьевых товаров, что позволяло российским добывающим компаниям сравнительно легко восстановить потери, которые они понесли в начале кризиса.

Впервые за несколько лет в числе лидеров оказалась электроэнергетика. Положительное влияние на эту отрасль оказали низкие цены на топливо, а также благоприятная гидрологическая ситуация, которая позволяла наращивать производство дешевой гидроэлектроэнергии и одновременно снижать производство более дорогой электроэнергии на ТЭС. При этом снижение затрат сопровождалось ростом тарифов на электроэнергию, что позволяло компенсировать потери от сокращения спроса. Это одна из немногих отраслей, где была отмечена положительная динамика сальдированного финансового результата.

Большое влияние на результаты 2009 года оказал фактор импортозамещения. За счет более низкой курсовой стоимости рубля по сравнению с 2008 годом, многие отрасли получили преимущество перед импортом. В результате, улучшили свои позиции в рейтинге пищевая, целлюлозно-бумажная и кожевенная промышленности. И даже традиционно депрессивная текстильная промышленности поднялась на две позиции за счет увеличения доли продаж на внутреннем рынке. Однако, существенно ухудшилась эффективность производства в металлургической промышленности (с 5 до 14). Такой результат был предопределен событиями первого квартала, когда резко сократились объемы продаж на внутреннем и внешнем рынках российских металлургических компаний. При этом тарифы на электроэнергию продолжали увеличиваться. По этой же причине утратило свои лидирующие позиции химическое производство (с 3 до 8) .

Дальнейшее ухудшение отмечено у машиностроительных отраслей. Впрочем, не у всех, в частности, положение отрасли «производство электрооборудования, электронного и оптического оборудования» даже выше, чем в прошлом году. Это связано с увеличением производства и продаж крупного энергетического оборудования для строящихся электростанций. В силу долгосрочного цикла производства этой продукции, контракты на ее выпуск были заключены задолго до кризиса, что обеспечило им безопасность. В других машиностроительных отраслях такого не оказалось. В наиболее бедственном положении пребывает отрасль «производство транспортных средств и оборудования». Несмотря на все меры правительства по стимулированию внутреннего спроса на автомобильную технику, ситуация здесь оставалась критической до самого конца 2009 года, а результат деятельности российского автомобилестроения был наихудшим в новейшей истории страны, что и обусловило последнее (16) место отрасли в нижеприведенном рейтинге.

3. Экспресс-опрос

1. Оргструктура предприятия может быть как силой предприятия, так и его слабостью (да/нет).

Организационная культура может способствовать тому, что организация выступает сильной, устойчиво выживающей в конкурентной борьбе структурой. Но может быть и так, что организационная культура ослабляет организацию, не давая ей успешно развиваться даже в том случае, если она имеет высокий технико-технологический и финансовый потенциал. Особая важность анализа организационной культуры для стратегического управления состоит в том, что она определяет не только отношения между людьми в организации, но также оказывает сильное влияние на то, как организация строит свое взаимодействие с внешним окружением, как относится к своим клиентам и какие методы выбирает для ведения конкурентной борьбы.

2. Стратегические решения имеют высокую степень риска (да/нет).

Стратегическими решениями называют управленческие решения, которые ориентированы на будущее и закладывают основу для принятия оперативных решений, сопряжены со значительной неопределенностью, учитывают неконтролируемые внешние факторы и связаны с вовлечением значительных ресурсов и могут иметь чрезвычайно серьезные, долгосрочные последствия для предприятия. Стратегические решения имеют ряд отличительных особенностей. Основные из них: инновационный характер; направленность на перспективные цели и возможности; сложность формирования при условии, что множество стратегических альтернатив неопределенно; субъективность оценки; необратимость и высокая степень риска.

3. Правила, которые описывают взаимодействие предприятия с внешней средой, называются продуктово-рыночной стратегией (да/нет).

Правила, по которым складываются отношения фирмы с ее внешней средой, определяющие: какие виды продукции и технологии она будет разрабатывать, куда и кому сбывать свои изделия, каким образом добиваться превосходства над конкурентами. Это набор правил называется продуктово-рыночной стратегией или стратегией бизнеса.

4. Корреляция между относительной долей рынка и прибыльностью не зависит от вида отрасли (да/нет).

Для различных отраслей существует различная корреляция между относительной рыночной долей и прибыльностью

5. Можно ли использовать матричные модели для определения глобальных стратегий (да/нет).

Матричные инструменты используются как для определения глобальных стратегий, так и для разработки портфельных стратегий при формировании бизнес-портфеля диверсифицированных компаний

4. Тесты

1. Важнейшей функцией бизнес-плана является:

а) оценка деятельности предприятия за определенный период;

б) разработка концепции перспективного развития предприятия;

в) поиск инвестора;

г) реализация стратегии предприятия.

2. Дополните утверждение: «Выявить конкурентное преимущество часто бывает проще, чем его удержать».

3. Что из нижеперечисленного не является потенциальными внутренними сильными сторонами предприятия:

а) опыт в разработке новых товаров;

б) лучшие возможности, технологические навыки;

в) возможность быстрого развития в связи с резким ростом спроса на рынке;

г) опыт в разработке новых товаров.

Список литературы

Ансофф И. Новая корпоративная стратегия: пер. с англ. / И.Ансофф. — СПб.: Питер, 2000. — 416 с.

Вахрушина М.А Управленческий анализ. Уч пособие / М.А.Вахрушина – Олега-Л, 2005. – 432 с.

Виханский О.С. Стратегическое управление: Учебник / О.С.Виханский. — М.: Экономистъ, 2006. – 293 с.

Королёва Н.И. Стратегический менеджмент: учеб. пособие / Н.И.Королёва. – Томск: Изд-во ТПУ, 2005. – 138 с.

Петухов Д.В.Стратегический менеджмент. Учебное пособие / Д.В.Петухов. — М.: Московский институт экономики, менеджмента и права, 2009. — 367 с.

Портер М. Конкурентная стратегия: Методика анализа отраслей и конкурентов: пер. с англ.— М.: Альпина Бизнес Букс, 2006. – 456 с.

Рейтинг эффективности отраслей российской промышленности за 2009 год // ЗАО «Рейтинговое агентство АК&М» [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.akmrating.ru/m1013.htm

Управленческий анализ в отраслях: Учебный курс / Т.А.Ерина. — М.: МИЭМиП, 2009. — 191 с.

Фатхутдинов Р.А.Стратегический менеджмент: Учебник / Р.А.Фатхутдинов. — М.: Дело, 2005. — 448 с.

Курсовая работа: Грибные болезни хлебных злаков

Работу выполнил: студент II курса 23 группы Ларькин А.В.

Оренбургский Государственный Педагогический Университет им. Чкалова В.В.

Оренбург, 2001 г.

Введение.

Грибы — обширная группа организмов, насчитывающая около 100 тыс. видов. Они занимают особое положение в системе органического мира, представляя, по-видимому, особое царство, наряду с царствами животных и растений. Грибы весьма разнообразны по внешнему виду, местам обитания и физиологическим функциям. Особой группой стоят грибы — паразиты растений и животных. Среди паразитов растений можно различить микофильные грибы (паразитирующие на грибах), паразиты высших растений, водорослей.

Грибы играют большую роль в круговороте веществ в природе, в разложении остатков животных и растений, попадающих в почву, образовании в почве органического вещества, повышении плодородия почвы.

Однако не все грибы приносят пользу. Многие из них весьма вредны. Из таковых наиболее известны грибы — паразиты растений, потеря урожая и порча сельскохозяйственной продукции от которых настолько велики, что борьбой с ними занимаются специальные государственные учреждения, а с некоторыми — международные организации. Наука, изучающая болезни растений, вызываемые грибами и другими организмами, называется фитопатология. Подавляющее большинство болезней (около 80%) вызывается грибами. О многих грибах, вызывающих болезни растений, в частности о болезнях хлебных злаков, рассказывается в данной курсовой.

Особое внимание уделяется биологии грибов-паразитов, а также их диагностике. Особого внимания мерам борьбы с грибными болезнями в данной курсовой не уделяется, т.к. этим должны заниматься специалисты немного другого рода, например агрономы.

В курсовой подробно рассматривается основные грибные болезни хлебных злаков распространенные в нашей стране.  

1. Головня.

Головневые грибы — интересная во многих отношениях группа базидиомицетов. Известно около 1000 видов головневых грибов, объединенных в 40 родов. Головневые грибы поражают большинство органов своих растений-хозяев, в том числе вегетативные и цветочные почки, листья и стебли, лепестки венчика и чашелистики, тычинки и пестики, плоды и семена. Реже они поражают корни. Пораженные части растений выглядят как обугленные или покрытые сажей. Поэтому заболевания, вызываемые головневыми грибами, носят название «головня».

Головневые грибы распространены от Арктики до тропиков, почти повсюду, где произрастают высшие растения, не исключая пустынь и гор.

Заболевания, вызываемые головней, долгое время были загадкой для исследователей. Их появление объясняли либо нарушением обмена веществ у растений, либо заражением их инфузориями, насекомыми и другими животными организмами. Лишь к середине XIX в. установили, что причина головневых заболеваний — микроскопические грибы, ведущие паразитический образ жизни.

Головня — распространенное и вредоносное заболевание, которое поражает все хлебные злаки и дикорастущие злаковые травы. Вызывается грибами из класса Базидиомицеты {Basidiomycetes), подкласса Телиомицеты (Teliomycetidae), порядка Головневые (Ustilaginales}.

Головневые грибы — обязательные (облигатные) паразиты. Основной тип поражения, который они вызывают, — разрушение тканей с образованием сажистой массы, состоящей из телиоспор (хламидоспор). Это узкоспециализированные паразиты: поражая хлебные злаки, они приспосабливаются к ним, причем определенные виды головневых грибов поражают конкретные виды растений.

Возбудители головни. Возбудители — грибы (класс Basidiomycetes, порядок Ustilaginales). В цикле своего развития они имеют грибницу, головневые споры (телиоспоры), геммы и базидиоспоры.

Мицелий у головневых грибов хорошо развитый, эндогенный, простирается в пораженной ткани по межклетникам, иногда пронизывает клетки, способен распадаться на головневые споры Перед распадом на споры он сильно ветвится, гифы делятся дополнительными поперечными перегородками, оболочки клеток ослизняются, затем формируются более толстые пигментированные оболочки, и клетки отшнуровываются от основного мицелия. Такие обособленные участки грибницы называются головневыми спорами, они образуют пылящую или плотную темную массу (головню). Мицелий после проникновения в пораженный орган растения распространяется в нем диффузно (особенно у видов, которые заражают в фазу проростка). Однако мицелий не пронизывает все растение. Поражение отдельных или всех частей колоса объясняется тем, что гриб вскоре после заражения через точку роста проникает в зачаточный колос, когда растение находится в начальной фазе развития, а затем при энергичном росте стебля быстро выносится вверх. Мицелий сосредоточивается и развивается в зависимости от вида возбудителя в завязи, частях колоса, стебле.

Головневые споры служат для распространения и сохранения вида в неблагоприятных условиях.

Диагностика. Возбудители головни поражают все хлебные злаки. Заражение растений происходит в молодом возрасте, чаще в эмбриональный период. Разрушению подвергаются отдельные завязи или целые соцветия, стебли, листья. На пораженных органах образуется черная пылящая масса. В зависимости от разрушения тех или иных органов, а также от признаков проявления заболевания различают на хлебных злаках несколько типов головни: пыльную, твердую, пузырчатую, стеблевую, карликовую (рис. 1).

По характеру проявления болезни на колосе различают два типа — твердую и пыльную головню. При твердой головне разрушается только зерно, оболочка зерна сохраняется. Головневые споры находятся как бы в мешке, отсюда и название — головневые мешочки.

Грибные болезни хлебных злаков

Рис. 1. Различные виды головни зерновых культур:

1 — твердая головня пшеницы; 2 — пыльная головня пшеницы; 3 — стеблевая головня ржи; 4 — пыльная головня проса; 5 — пыльная головня овса.

При пыльной головне разрушаются почти все части колоса, споры легко разносятся ветром. Характер проявления болезни на колосе не связан с биологическими и экологическими особенностями видов головни. Это признак, позволяющий легко распознавать близкие виды возбудителя по проявлению болезни, но он не позволяет объединять их по другим свойствам (типу заражения, сохранению инфекции, специализации, морфологии и т. д.). Например, биология возбудителя пыльной головни пшеницы (Ustilago tritici) не сходна с биологией возбудителя пыльной головни овса (U. avenae) или пыльной головни кукурузы (Sorosporium reilianum). Виды из рода Urocystis (U. occulta и U. tritici) разрушают верхнюю часть стебля, листовые влагалища и листья и образуют продольные черные полосы.

Вредоносность. Головня на зерновых культурах — одно из наиболее вредоносных заболеваний. При головне чаще всего поражается та часть растения, ради которой эта культура возделывается, — колос, початок или метелка. Зерно полностью превращается в черную споровую массу или при поражении других органов часто не развивается. В связи с этим урожай больных растений уничтожается нацело.

Кроме явных потерь урожая, головня вызывает потери, не поддающиеся учету при внешнем осмотре посевов. Это так называемые скрытые потери. Они выражаются в том, что возбудитель, находящийся в растении с момента прорастания зерна до созревания семян, действует на растение угнетающе: снижается всхожесть семян, зараженные проростки сильнее поражаются почвенными грибами, растения отстают в росте, многие из них не выколашиваются, нарушается нормальное течение биохимических процессов, снижается налив зерна.

Скрытые потери особенно велики на озимой пшенице, на которой гриб дольше оказывает отрицательное воздействие на растение.

Биология. Большинство видов головневых грибов сохраняется из года в год в виде головневых спор на поверхности зерна или в почве, и только у немногих видов мицелий зимует внутри зерна.

Головневые споры в почве долго не сохраняются, они не нуждаются в периоде покоя и при благоприятных условиях влажности и температуры прорастают. Как правило, это происходит той же осенью или весной следующего года. Исключение составляют споры, собранные в клубочки (Urocystis occulta), находящиеся в пузыревидных наростах растений (Ustilago zeae), и споры, требующие периода покоя (Tilletia controversa).

Период заражения растений головневыми грибами ограничен возрастом ткани. Одни виды заражают только проростки зерна (Т. caries, U. avenae), другие способны заражать молодые надземные части растений (Т. controversa, U. zeae), третьи заражают завязи в период цветения (U. tritici, U. nuda).

Специализация. У нас в стране на зерновых культурах паразитирует около 20 видов головневых грибов. Все они узкоспециализированы, приурочены только к одному виду питающего растения. Например, возбудитель твердой головни пшеницы (Tilletia caries) не заражает овес или ячмень, возбудитель головни овса не может заразить пшеницу и т. д.

Наличие гетероталлизма (раздельнополости) у головневых грибов определяет возможность получения новых форм и рас, отличных or родительских либо в морфологическом отношении, либо в отношении специализации, вирулентности, культуральных признаков, биохимических и других особенностей.

Новые формы и расы образуются в результате межвидового и внутривидового скрещивания при копуляц] и базидиоспор. Чаще они возникают от скрещивания между близкими видами и формами головни.

В природе количество форм и рас в пределах вида не является постоянным, процесс формирования идет непрерывно. У некоторых видов имеется по одной форме, а у других их несколько.

У U. tritici имеются две формы, одна поражает преимущественно разновидности и сорта Triticum vulgare и реже встречается на Т. durum, вторая приурочена к твердой пшенице (Т. durum) У этого вида возбудителя внутри двух форм имеются расы, отличающиеся друг от друга приуроченностью к какому-либо сорту или группе сортов. Распространение рас может ограничиваться определенным ареалом. Устойчивость у некоторых сортов иногда имеет местное значение.

Знание специализации и расового состава возбудителя важно не только для селекционеров в работе по выведению устойчивых сортов, но и для практических работников, которые должны правильно подходить к выбору сортов, а также проводить замену поражаемых сортов.

Виды головни на пшенице

Твердая головня. Возбудители—Tilletia caries (DC.) Tul. (син. Т. tritici Wint.) —споры шаровидные с сетчатой оболочкой, 14—22 мкм в диаметре и Т. levis Kuehn.—споры неправильно округлые, 15—23 мкм в диаметре или продолговатые, размером 17—25х14—19 мкм, с гладкой оболочкой. Поражают завязь. Вместо зерна образуется головневый мешочек, состоящий из телиоспор, покрытых сероватой оболочкой. При раздавливании головневого мешочка обнаруживается мажущаяся, жирная на ощупь, темно-коричневая масса спор с селедочным запахом. Заражение растений происходит в почве от прорастающих спор, находящихся на поверхности семян. Заражаются проростки через колеоптиле.

Карликовая головня. Возбудитель — Tilletia controversa Kuehn. Споры округлые, с сетчатой поверхностью, часто окружены бесцветным слизистым слоем, 19—28 мкм в диаметре Наряду с темноокрашенными телиоспорами встречаются бесцветные (гиалиновые) споры с гладкой оболочкой Поражает завязь, как и твердая головня В колосе вместо зерна образуются головневые мешочки, мелкие, с закругленным верхним конусом и маленьким отростком—остатком рыльца.

Растение, пораженное карликовой головней, низкорослое (карликовое), с повышенной кустистостью Заражение растений происходит у поверхности почвы. Заражаются всходы в фазе одного—трех листьев

Пыльная головня. Возбудитель—Ustilago tritici (Pers ) Jens Споры мелкие, шаровидные или продолговатые, 5—9 мкм в диаметре Разрушает все части колосков От колоса остается неразрушенным только стержень Больные колосья появляются к моменту колошения Вместо колоса из влагалища листа выступает сажистая масса спор. Споры распространяются током воздуха Растения заражаются в период цветения от спор, попадающих на цветки с соседних больных колосьев.

Стеблевая головня. Возбудитель — Urocysfis tritici Koern. Поражает листья, листовые влагалища и стебли, на которых образуются узкие длинные сероватые полосы Ткань разрушается, растрескивается, и из трещин выступает черная масса телиоспор гриба. Последние в спорокучках, размером 14,4—35,5х11,2— 26,3 мкм, состоящих из одной, двух, реже из трех-четырех центральных темно-коричневых спор и периферических полушаровидных дугообразных клеток с желтовато-коричневой оболочкой, 7—10 мкм в диаметре Колос не доразвивается Стержень его тоже бывает поражен Заражение происходит при прорастании семян от спор, находящихся на их поверхности или сохранившихся в почве

Индийская головня. Карантинный объект Возбудитель — Neovossia indica (Mitra) Muriel. Поражает зародышевую часть или бороздку зерновки Телиоспоры эллипсоидные или шаровидные, крупные, размером 22— 42Х25—40 мкм Оболочка спор коричневая, чуть красноватая, сетчатая, с бесцветным хвостовидным придатком или без него (см рис 1, 5) Споры прорастают после периода покоя в базидию с пучком удлиненных базидиоспор, число которых колеблется от 32 до 128, или в нитевидный промицелий с пучком споридий на вершине

Виды головни на ржи

Твердая головня. Возбудитель — Tilletia secalis Kuehn. Поражение сходно с поражением пшеницы твердой головней. Телиоспоры от 18—23 до 26,3 мкм в диаметре. Заражение происходит в период прорастания семян в почве от прорастающих спор, находящихся на поверхности семян.

Стеблевая головня. Возбудитель— Urocystis occulta Rab. (син. Tuburcinia occulta Liro). Болезнь сходна со стеблевой головней пшеницы (см. с. 7, рис. 1, 4}.

Пыльная головня. Возбудитель—Ustilago vauiloui Jacz. Разрушает колоски, чаще всего на нижней части колоса. В верхней части колоса колоски обычно бесплодные. Телиоспоры шаровидные, темно-коричневые, диаметром 4,6—6,4 мкм, иногда до 15 мкм. По биологии развития возбудителя и симптомам эта головня сходна с пыльной головней пшеницы. Растения заражаются при цветении.

Виды головни на ячмене

Каменная головня. Возбудитель— Ustilago hordei Kell. et Sw. Поражает все части колосков, кроме остей. Споры не распыляются, а остаются в виде твердой массы, прикрытой в виде пленки остатками покровных тканей цветковых и колосковых чешуи (рис. 2, 1). Споры гладкие, светло-коричневые, 5,5х7,5 мкм. Заражение происходит в почве в период прорастания семян.

Пыльная головня. Возбудитель— Ustilago nuda Kdl. et Sw. Как и пыльная головня пшеницы, поражаег колоски колоса, превращая их в черную массу спор, распыляющуюся во время цветения. К уборке урожая от колоса остается голый стержень. Растения заражаются при цветении от спор, попадающих на цветки с соседних больных колосьев. Споры шаровидные, реже овальные или угловатые, светло-коричневые, со щетинками, размером 4—5х6,5 мкм.

Черная (ложная пыльная) головня. Возбудитель— Ustilago nigra Tapke. По характеру поражения напоминает предыдущий вид головни (разрушает все части колосков), но споры несколько крупнее (от 6 до 8,5 мкм). Заражение происходит в почве в период от прорастания семян до появления всходов.

Виды головни на овсе

Твердая, или покрытая, головня. Возбудитель— Ustilago levis (Kell. et Sw.) Magn. (син. U. kolleriе). Поражает завязь и цветковые чешуи в колосках метелки. Споры гладкие, без щетинок, 3,6—8,3 мкм в диаметре, сохраняются в комочках, прикрытых колосковыми чешуями, и просвечивают через их тонкие серебристые ткани. Во время обмолота комочки разбиваются, и споры загрязняют здоровые семена. Заражение происходит при прорастании семян в почве. Заражается проросток до выхода на поверхность почвы.

Пыльная головня. Возбудитель—Ustilago avenae Jens. Разрушает все части колосков метелки, превращая их в черно-оливковую споровую массу. Споры округлые или эллипсоидные, светло-коричневые, со щетинками, 4—8 мкм в диаметре. Распыляются в период вегетации овса. Попадая на цветки здоровых соседних метелок, они прорастают и заражают внутренние части цветковых чешуи. Заражение происходит в почве при прорастании семян от спор, находящихся на поверхности семян, или от спор и гемм, расположенных род чешуйками.

Головня проса. Возбудитель—Sphacelotheca panicimiliacei (Pers.) Bub.. Поражает метелку, превращая ее в твердое черное комовидное образование, прикрытое грязно-белой тонкой оболочкой и выступающее из влагалища верхнего листа. В период обмолота желваки разрушаются, и споры загрязняют здоровые семена. Споры темно-бурые, с двухконтурной оболочкой, округлые или угловатые, слабошиповатые, иногда без шипиков, 9—14 мкм в диаметре. Заражение происходит в почве при прорастании семян.

2. Ржавчина.

Ржавчина хлебных злаков вызывается грибами из класса Базидиомицеты (Basidiomycetes), порядка Ржавчинные (Uredinales). Ржавчинные грибы, поражающие хлебные злаки, относятся к роду Puccinia, имеют сложный цикл развития, включающий 3 стадии (весеннюю, летнюю и зимнюю), 5 различных форм спороношения (спермации, эциоспоры, урединиоспоры, телиоспоры, ба-зидиоспоры). Исключение составляет возбудитель желтой ржавины пшеницы (Рис-cinia striiformis), у которого 0 (спермогониальная) и I (эцидиальная) стадии неизвестны. Однако среди полноцикловых видов имеются такие, для которых весенние стадии (0 и I) часто не имеют значения, так как развитие гриба, сохранение инфекции и возобновление ее протекают в II стадии (уредостадии). К числу таких видов относятся возбудители бурой ржавчины пшеницы (Р. recondita f. tritici), бурой ржавчины

Все виды ржавчины на зерновых культурах обладают явлением плеоморфизма, т. е. способностью развивать в онтогенезе несколько стадий спороношения, и гетереции (разнохозяйности).

Основной тип поражения—образование пустул на пораженных тканях. Летние пустулы (подушечки), состоящие из одноклеточных урединиоспор гриба, желтого, оранжево-желтого или бурого цвета, образуются на злаках в течение всего вегетационного периода, развиваясь в нескольких поколениях. Они служат для размножения гриба и массового заражения растений. Зимние пустулы темно-коричневого или черного цвета, закладываются в тканях поражаемых органов (стебля, листа, листового влагалища) к концу лета и состоят из телиоспор, которые служат для сохранения гриба. Прорастая весной или осенью, они дают четырехклеточную базидию с базидио-спорами. Базидиоспоры заражают промежуточного хозяина, на котором образуются спермогонии со сперма-циями с верхней стороны листа и эции с эциоспорами— с нижней. Через эциоспоры происходит первичное заражение злаков весной (или осенью у некоторых видов ржавчины).

Ржавчинные грибы на хлебных злаках, как и на других культурах, —обязательные, узкоспециализированные паразиты. Они приспособились поражать определенные виды и сорта культивируемых растений, нанося им существенный вред.

Специализация. На хлебных злаках паразитирует в основном пять видов ржавчины. Огдельные из них способны заражать несколько видов злаковых растений, однако это говорит не об отсутствии специализации, а о существовании в пределах вида многих специализированных форм, способных заражать только определенные виды растений. Например, Р. graminis f. tritici способна заражать растения из рода Triticum; P. graminis f. avenae — растения из рода Avena; Р. graminis f. secalis — рожь, ячмень, пырей.

Специализация ржавчинных грибов не ограничивается наличием форм. В состав форм входят расы и биотипы, способные поражать отдельные сорта или группы сортов.

Расовый состав в природе непостоянен, он все время изменяется и пополняется. Пути формирования рас различны. Изменчивость у некоторых ржавчинных грибов может обусловливаться гибридизацией, которая протекает на промежуточных хозяевах в 0 стадии. Перекомбинации ядерного содержимого возникают в результате скрещивания между собой различных биотипов, рас и специализированных форм внутри видов. Кроме того, расы образуются путем мутаций и гетеро-кариоза.

Вредоносность. Ржавчина резко снижает урожайность, зимостойкость, засухоустойчивость. Поражая вегетативные органы, ржавчина снижает налив зерна, оно становится щуплым, легковесным. Почти ежегодно от ржавчины теряется 15…25% урожая. В годы эпифитотий урожаи снижаются с 25…30 до 5…6 ц/га. При сильной степени поражения зерно бывает настолько щуплое, что попадает в отход. В отдельные годы в некоторых районах Северного Кавказа урожай озимой пшеницы составлял 2…4 ц/га, в Амурской области в годы эпифитотии стеблевой ржавчины урожай пшеницы вообще не убирали, в 1957 г. в отдельных районах Эстонии урожай пшеницы составлял 4…5 ц/га. Ржавчина, как и головня, распространена повсеместно и всюду сопутствует питающему растению.

Определение размера потерь от ржавчины связано с большими трудностями, так как болезнь действует косвенно на урожай зерна. Вредоносность зависит от степени поражения.

Большая вредоносность ржавчины объясняется тем, что болезнь носит массовый характер. После первичного проявления происходит сначала постепенное, а затем быстрое ее нарастание за счет последующих поколений II стадии и сохраняющейся на протяжении всей вегетации восприимчивости растений. Таким образом, период возможного заражения со стороны растений почти ничем не ограничен

Сущность вредоносности сводится к тому, что нарушение целостности тканей влечет за собой целый ряд нежелательных последствий. На пораженном растении эпидермис разрывается во многих местах. Например, при поражении растений возбудителем стеблевой ржавчины в среднем на каждом стебле может быть до 1,5 тыс. разрывов эпидермиса и до 100 разрывов на листе. В результате это приводит к ослаблению ассимиляции углекислоты, а следовательно, и к нарушению нормальных процессов образования и оттока углеводов, к уменьшению роста и задержке фаз развития; снижается зимостойкость в связи с усиленным потреблением растворимых углеводов; уменьшается засухоустойчивость, так как корневая система развивается слабо и уменьшается подача воды; через разрывы эпидермиса происходит быстрое испарение влаги; поражение способствует полеганию.

Виды ржавчины на пшенице

Линейная, или стеблевая, ржавчина. Возбудитель — Puccima gramims Pers. f. tritici Eriks. et Henn. Поражает стебли, листовые влагалища, а иногда ости и стержень колоса. На них сначала образуются желтые (ржавые) продолговатые летние пустулы-урединии, сопровождающиеся разрывом эпидермиса. Урединиоспоры в них на ножке, эллипсоидные, одноклеточные, 20— 42 Х 14—22 мкм, с желтой шиповатой оболочкой. Затем к концу лета развиваются черные порошащие продолговатые телиопустулы с телиоспорами. Телиоспоры двухклеточные, продолговатые, с перетяжкой, на длинной ножке, 35—60 Х 12—22 мкм.

Весенняя (эциальная) стадия развивается на барбарисе (Berbens L.) или на магонии (Mahoma Watt) в виде темно-коричневых точечных спермогониев с верхней и светло-желтых пустул (эциев) с нижней стороны листа. Эциоспоры округло-тупомногогранные, 14—22Х X 12—18 мкм, с желтым содержимым.

Бурая листовая ржавчина. Возбудитель—Puccima triticina Eriks. Поражает листья и листовые влагалища, на которых образуются бурые округлые подушечки, разбросанные в беспорядке Это урединии с урединиоспорами. Урединиоспоры округлые, светло-бурые, одноклеточные, 19—20 мкм в диаметре, с шипиками.

Позднее на стареющих листьях, чаще всего с нижней стороны, можно найти и телиопустулы в виде черных блестящих подушечек, прикрытых кожицей (эпидермисом) листа. Телиоспоры в них двуклеточные, бурые, булавовидной формы, на ножке, 30—42 х 14—20 мкм.

Эциостадия этого вида ржавчины развивается на травянистых растениях из семейства Лютиковые, василистнике—Thahctrum L. (в Европейской части России) и лещице — Leptopyrum fumanoides Reichb. (в Восточной Сибири).

В условиях Европейской части России этот вид ржавчины часто развивается без промежуточного растения-хозяина, перезимовывая в летней стадии на посевах озимых культур.

Желтая ржавчина. Возбудитель — Puccinia striiformis West. (сии. Р. glumarum Eriks. et Henn). Поражает все надземные части растений (листовые влагалища, листья, колосковые чешуи, ости, зерна). На них образуются желтые полосы с мелкими светло-желтыми лимонного оттенка пустулами летнего спороношения гриба, расположенными вытянутыми линиями в виде строчки. В течение лета гриб дает несколько поколений урединиоспор. Последние округлые, шиповатые, ярко-желтой окраски, 17—30 х 15—26 мкм Телиопустулы образуются чаще всего на нижней стороне листа под эпидермисом Телиоспоры двухклеточные, булавовидные, бурые, на короткой ножке, 30—40 Х 16—24 мкм. Зимует гриб на посевах озимых в урединиостадии. Промежуточный хозяин не обнаружен.

Виды ржавчины на ржи

Линейная, или стеблевая, ржавчина. Возбудитель — Puccinia graminis f. secalis Eriks. et Henn. Внешние признаки проявления болезни, строение урединио- и телио-спор, как и у пшеничной формы.

Бурая листовая ржавчина. Возбудитель — Puccinia dispersa Eriks. et Henn. Промежуточные хозяева — кривоцвет (Lycopsis arvensis L.), воловик (Anchusa officinalis L.) и другие виды семейства Бурачниковые. По внешнему характеру проявления этот вид ржавчины полностью сходен с бурой листовой ржавчиной на пшенице, хотя телиопустулы образуются раньше и чаще, чем у бурой листовой ржавчины пшеницы. Большинство телиоспор прорастает осенью и заражает промежуточных хозяев. Но обычно этот вид ржавчины, как и бурая листовая ржавчина пшеницы, может развиваться без промежуточного хозяина, перезимовывая в летней стадии на посевах озимых культур.

Желтая ржавчина. Возбудитель—Puccinia striiformis West.. Особенности проявления и развития этой болезни такие же, как и на пшенице.

Виды ржавчины на ячмене

Линейная (стеблевая) ржавчина. Возбудитель — Puccinia graminis Pers. f. secalis Eriks. et Henn. Проявляется на ячмене так же, как и на пшенице и ржи.

Желтая ржавчина. Возбудитель—Puccinia striiformis West. (син. Р. glumarum Eriks. et Henn.). Внешний тип расположения урединий и телиопустул такой же, как и при поражении этим видом ржавчины пшеницы и ржи.

Карликовая ржавчина. Возбудитель—Puccinia hordei Otth. (син. Р. anomala Rostr.). Проявляется в виде мелких округлых желтых подушечек, разбросанных по листу в беспорядке. Это урединий с урединиоспорами. Урединиоспоры светло-желтые с бурой шиповатой оболочкой, 19—22 мкм в диаметре. Телиопустулы черные, образуются чаще всего на нижней стороне листьев и на листовых влагалищах, сверху они прикрыты эпидермисом, не порошат. Телиоспоры в них бурые, двухклеточные или одноклеточные, на короткой бесцветной ножке. У одноклеточных спор верхняя часть скошена. Размер телиоспор 25—30 Х 16—18 мкм.

Промежуточный хозяин карликовой ржавчины — птицемлечник (Ornithogalum L.) из семейства Лилейные.

Виды ржавчины на овсе

Линейная (стеблевая) ржавчина. Возбудитель— Puccinia graminis Pers. f. avenae Eriks. et Henn. Проявляется так же, как и на других злаках.

Корончатая ржавчина. Возбудитель — Puccinia согоnifera Kleb. f. avenae Eriks. et Henn. Поражает листовые влагалища, на которых развивается сначала летняя стадия гриба в виде желтых порошащих подушечек, состоящих из довольно крупных (20—30 мкм в диаметре) округлых с шиповатой оболочкой урединиоспор. Затем вокруг летних пустул (кольцом) развивается зимняя стадия в виде черных блестящих подушечек, состоящих из продолговатых двухклеточных телиоспор с коричневатой оболочкой и выростами в виде коронки на вершине верхней клетки. Телиоспоры на короткой бесцветной ножке, сверху прикрыты эпидермисом листа, размером 35—60 х 12—25 мкм.

Весенняя стадия развивается на крушине слабительной (Rhamnus cathartica L.) и др. На листьях и ягодах крушины образуются спермогонии в виде черных точек (узелков) и эциальное спороношение в виде ярко-оранжевых пустул. Каждая пустула состоит из группы эциев (ячеек) с эциоспорами гриба.

3. Корневые гнили

Корневые гнили пшеницы, ржи, ячменя, овса относятся к числу внешне малозаметных, но весьма вредоносных заболеваний хлебных злаков. Возбудителями корневых гнилей являются широко распространенные виды грибов, живущие на оболочках и внутри семян, в почве и на остатках отмерших растений. Они поражают многие виды растений из самых разнообразных семейств, легко переносят различные климатические и почвенные условия.

Корневые гнили хлебных злаков—инфекционные заболевания, вызываемые полупаразитными грибами (одним или комплексом) родов: Drechslera, Fusarium, Ophi-obolus, Cercosporella и других, приводящие к загниванию, разрушению корневой и прикорневой частей растений или к поражению сосудистой системы, в результате чего наблюдаются угнетение растений, пожелтение и засыхание листьев, белостебельчатость, белоколосица, задержка колошения, щуплость зерна и пустоколосость, а также гибель продуктивных стеблей. Инфекция корневых гнилей накапливается в почве, особенно при бессменном выращивании хлебных злаков, на растительных остатках, в ряде случаев возможна передача инфекции с семенами. Наиболее часто встречаются следующие корневые гнили.

Корневые гнили по типу проявления объединяют разнообразные болезни: гнили проростков, ожог проростков, корневая гниль, гниль основания стебля, гниль узла кущения, надлом стебля и др. Термин корневая гниль охватывает болезни, возбудители которых проникают из почвы в корневую систему или основание стеблей.

В последние годы корневые гнили приобрели широкое распространение и наносят значительный ущерб народному хозяйству. Потери от них тем выше, чем ниже культура земледелия. Неправильные севообороты, наличие монокультуры того или другого вида хлебного злака, низкая агротехника приводят к ухудшению структуры почвы, к истощению плодородия, создают неблагоприятные условия для развития растений, способствуют накоплению в почве патогенных грибов. В отдельных случаях корневые гнили бывают причиной массовой гибели посевов.

Признаки различных гнилей сходны друг с другом. Часть растений бывает заражена двумя, тремя возбудителями. Симптомы болезней могут изменяться также в результате присутствия на пораженном органе сапрофитных микроорганизмов. Поэтому в полевых условиях распознать их бывает нелегко.

Источниками первичной инфекции являются семена, почва и растительные остатки. Патогенные грибы способны сохраняться в почве в течение нескольких лет Продолжительность выживания при отсутствии основных хозяев зависит от того, в какой форме гриб сохраняется. Так, конидии видов рода Helminthosporium сохраняют жизнеспособность до 3 лет, конидии и аскоспоры Ophiobolus graminis — 2…4 года, ооспоры представителей из родов Pythium и Aphanomyces — до 5 лет и более, хламидоспоры видов Fusarium — свыше 5 лет. Некоторые виды грибов, являясь обитателями почвы, могут сохранять жизнеспособность чрезвычайно долго, в связи с чем севообороты в борьбе с ними часто не дают должного эффекта.

Возбудители корневых гнилей обладают широкой специализацией, способны поражать не только хлебные и дикорастущие злаки, но и растения из других семейств. Это свойство помогает патогенам выживать в течение многих лет в отсутствии основных хозяев.

Корневые гнили широко распространены в различных зонах страны.

Наиболее подвержена заболеванию яровая и озимая пшеница и ячмень.

Гельминтоспориозная корневая гниль. Возбудители — гриб Drechslera sorokiniana (Sacc.) Shoem. (син. Bipolaris sorokiniana Subram.), а на ячмене и D. graminea Но (класс Deuteromycetes, порядок Hyphomycetales). D. sorokiniana развивается в конидиальной стадии, сумчатая (возбудитель — Cochliobolus sativus Drechs.) почти утрачена. Мицелий гриба темноокрашенный, конидиеносцы в пучках, коленчатые, бурые. Конидии веретеновидные или неравнобокие, слегка изогнутые, темно-оливковые, с 2—13 перегородками, размером 60—134х16—30 мкм.

Болезнь проявляется: на всходах—в побурении колеоптиля, пожелтении и деформации листьев, общем угнетении растений; на взрослых растениях—в загнивании, побурении и почернении первичных и вторичных корней, узла кущения и нижней части стебля, вследствие чего растения отстают в росте, наблюдаются белостебельчатость и белоколосость, щуплость зерна в колосе, пустоколосость и гибель продуктивных стеблей. Иногда зерна в колосе буреют, сморщиваются и имеют побурение в зоне зародыша — черный зародыш.

Фузариозная корневая гниль. Возбудители — грибы рода Fusarium: F. culmorum (W. G. Sm.) Sacc., F. avenaceum (Er ) Sacc., F. graminearum Schw., F. gibbosum App. et Wr., F. sambiicitium Fuck., F. solam (Mart) App. et Wr. и др. (класс Deuteromycetes, порядок Hyphomycetales). Развиваясь на ослабленных растениях, они поражают корни, узлы кущения и основания стеблей. Пораженные части растений буреют, разрушаются, иногда с образованием сухой гнили. Во влажных условиях на пораженных органах образуется мицелий и спороношение гриба в виде беловато-розового налета.

Конидии грибов рода Fusarium серповидные или веретеновидно-серповидные, с перегородками. У некоторых видов этого рода встречаются микроконидии — одноклеточные или с одной перегородкой, овальной, эллипсоидной или яйцевидной формы.

Фузариозный трахеомикоз. Возбудители также грибы рода Fusarium, чаще всего F. oxysporum Schlecht, F. sporotrichiella Bilai и другие. Заболевание обычно проявляется в засыхании листьев, угнетении растений и преждевременном отмирании продуктивных стеблей, что происходит в результате нарушения водного баланса вследствие интоксикации растений, в основном их сосудисто-проводящей системы, и развития мицелия в сосудах.

Офиоболезная корневая гниль. Возбудители — грибы рода Ophiobolus, чаще всего О. gramlnis Sacc., относящиеся к классу A scomycetes, подклассу Loculoascomyceiidae, порядку Pleosporales. Поражают озимую пшеницу и ячмень. Корни и основание растения буреют, чернеют и загнивают, растения отстают в росте, наблюдается задержка колошения, щуплость зерна в колосе, нередко гибель продуктивных стеблей. Перед колошением и позднее под влагалищем первого листа стебель темнеет и покрывается черным легко соскабливающимся налетом — это мицелий и сумчатое спороношение гриба. Сумки формируются в гладких шаровидных локулах, или псевдотециях. Споры цилиндрические, с поперечными перегородками, 70—90 х 3—4 мкм.

В цикле развития возбуди гелей образуются т.акже хламидоспоры и склероции.

Церкоспореллезная прикорневая гниль (ломкость стеблей). Возбудитель—Cercosporella herpotrichoides Fron. (класс Deuteromycetes, порядок Hyphomycetales). Болезнь проявляется в виде пятнистости на нижней части стебля. Пятна эллиптические, окаймленные «шоколадной» каймой и светло-коричневые в центре. В местах поражения ткань разрушается, стебли искривляются, полегают или надламываются. На пораженных стеблях слабый дымчатый налет — спороношение гриба, состоящее из коротких конидиеносцев и игольчатых, чуть изогнутых бесцветных конидий с четырьмя—восьмью перегородками, размером 28—63 Х 2—3 мкм.

4. Болезни выпадения озимых зерновых культур.

Снежная плесень, выпревание озимых. Возбудители — грибы рода Fusarium, чаще всего F. nivale Ces. (класс Deuteromycetes, порядок Hyphomycetales). После схода снега на растениях озимой пшеницы и ржи можно заметить нежный серовато-беловатый паутинистый налет гриба (грибница и конидиальное спороношение в виде подушечек). Споры веретеновидные, изогнутые, с одной—тремя перегородками, 14—25 х 3—4 мкм. Пораженные листья отмирают, буреют, приобретают розовато-оранжеватую окраску. Сильно пораженные растения погибают. На засохших листьях, погибших растениях можно обнаружить сумчатое спороношение Calonectria graminicola Wr. в виде красноватых округлых плодовых тел (перитециев) до 0,3 мм в диаметре. Аскоспоры в них бесцветные, с тремя и более перегородками.

Склеротиниоз. Возбудитель—Whetzelinia borealis М. Chochr. (син. Sclerotinia graminearum Elenev), относящийся к классу Ascomycetes, порядку Helotiales. Ранней весной на листьях пораженных растений озимых можно увидеть серый хлопьевидный налет—мицелий гриба. Листья как бы склеиваются, желтеют и засыхают. Позже грибница уплотняется в склероции (мелкие, 1,5—5 Х 1—3 мм) неправильной формы, которые можно обнаружить у корневой шейки и в пазухах листьев. Сначала они беловатые, затем чернеют, нередко теряют связь с растением, сохраняются на почве или в ее поверхностном слое до осени, а осенью прорастают в плодовые тела—апотеции, на которых формируются сумки с сумко-спорами (см. рис. 8, 2). Размер сумкоспор 16—23Х7— 10 мкм. Созревшие сумкоспоры выбрасываются и заражают всходы озимых зерновых культур.

Тифулез. Возбудитель — Typhula incarnata Lasch. et Fr. Относится к классу Basidiomycetes, подклассу Homobasidiomycetes, порядку Aphyllophorales. На листьях перезимовавших озимых (пшеницы, ржи, ячменя) обращают на себя внимание неестественно темно-зеленые пятна. Листья склеиваются, узел кущения раз-рушается, и надземная часть растений легко отрывается от корня. В нижней части листьев, между влагалищами, а также на листовых пластинках можно обнаружить шаровидные или приплюснутые темно-бурые с красноватым оттенком или почти черные склероции диаметром от 0,5 до 4,5 мм, чаще всего 1,5—2 мм. Осенью склероции прорастают, образуя булавовидные бледно-розовые пло-доносцы высотой 5—15 мм. В их головке формируются базидии с базидиоспорами. Размер спор 5х8 мкм.

5. Другие грибные болезни злаков.

Спорынья.

Возбудитель—Claviceps purpurea Fr. Tul. (класс Ascomycetes, порядок Clavicipitales). В цикле развития гриба имеются сумчатая и кони-диальная стадии, а также склероции. Сумчатая стадия формируется при прорастании в почве склеро-циев. Первоначально на склероции образуются красноватые ростки длиной 2…4 см, затем их концы вздуваются в шарообразную головку. Последняя представляет собой строму, состоящую из бесплодных гиф. По периферии стромы расположены плодовые тела — перитеции, устьица которых выступают на поверхность стромы. Перитеции заполнены сумками с нитевидными сумкоспорами, вызывающими первичное заражение растений.

Конидиальная стадия — Sphacelia segetum (класс Deuteromycetes, порядок Hyphomycetales) — образуется на пораженной завязи в период цветения растения и служит для массового распространения возбудителя и заражения растений. В период налива в зараженных завязях вместо зерна развиваются склероции, оболочка у них, как правило, темная. Склероции зимуют в почве и в семенном материале. Попав в почву, они прорастают весной с образованием сумчатой стадии, которая вызывает первичное заражение цветущей завязи. В настоящее время вредоносность спорыньи злаков невелика, и потери урожая от нее незначительны.

Рожки спорыньи содержат алкалоиды эрготоксин, эргоновин и др. Они могут вызывать отравление людей и животных.

В медицине алкалоиды спорыньи используются как родовспомогательное и кровоостанавливающее средство.

Возбудитель поражает свыше 170 видов культурных и диких злаков. На некоторых из них (тимофеевка, ежа, костер, пырей) спорынья проявляется довольно сильно.

Болезнь распространена в основном в нечерноземной полосе.

Меры борьбы. В борьбе со спорыньей рекомендуются такие действенные мероприятия, как тщательная очистка семян от примеси рожков спорыньи, соблюдение севооборота и глубокая зяблевая вспашка, посев чистосортными семенами с высокой энергией прорастания, уничтожение сорных злаковых трав в период колошения.

Фузариоз колосьев («пьяный хлеб»)

Возбудитель — Qibberella zeae Fetch. (G. saubinetii Sacc.) (класс Ascomycetes, порядок Hypocreales). Перитеции группами располагаются на строме, первоначально мягкие, синей окраски, с сосковид ным устьицем. Аскоспоры веретенообразные, с 3 перегородками. Конидиальная стадия — Fusarium graminearum Schw.

Поражается в основном пшеница, реже рожь, овес, ячмень. Заболевание проявляется на колосе и зерне в период налива. На пораженных органах появляется розовый налет (конидиальная стадия гриба). Розовые подушечки образованы сплетением мицелия и обильным спороношением. Поражение часто сопровождается обесцвечиванием колоса. Позднее на месте яркого налета образуются черные точки — плодовые тела сумчатой стадии. С чешуек грибница возбудителя проникает в зерно. Иногда она концентрируется в оболочке зерна, а при раннем и сильном заражении проникает в эндосперм, где разрушает крахмал, отчего зерно получается щуплым, или в зародыш, понижая его всхожесть. Пораженное зерно иногда имеет розовый оттенок.

Паразитируя на растении, особенно на зерне, мицелий выделяет токсины, отравляющие человека и животных. Симптомы отравления несколько сходны с отравлением алкогольными напитками, поэтому болезнь получила название «пьяного хлеба».

Вредоносность заболевания обусловливается тем, что на пораженном зерне возбудитель продолжает свое развитие в условиях хранения, заражая здоровое зерно, если влажность его выше нормы. Выступающий на поверхность мицелий склеивает зерно в плотные комья.

Инфекция сохраняется на растительных остатках и в почве в виде мицелия, мицелиальных и конидиальных подушечек, плодовых тел, а также мицелия в пораженном зерне.

На колос возбудитель заносится ветром с почвы. Заражение всегда носит местный характер. Дальнейшее массовое заражение колосьев или колосков данного растения производится конидиями, которые разносятся дождем, насекомыми и ветром. В середине или в конце лета в плодовых телах созревают аскоспоры и вместе с конидиями также вызывают заражение. Оптимальной температурой для развития возбудителя является 28…30° С.

Эпифитотии наблюдаются в годы с обильным выпадением осадков в период налива зерна и перед уборкой, когда из-за дождей хлеба полегают и застаиваются в полях.

Фузариоз колосьев распространен на Дальнем Востоке, в Краснодарском крае, в Ростовской области, на Украине, в Северной Осетии.

Мучнистая роса.

Возбудитель — гриб Erysiphe grammis DC. (класс Ascomycetes, порядок Erysiphales). В цикле патогена имеются хорошо развитая поверхностная грибница, конидиальная (типа оидиум) и сумчатая стадии. Сумкоспоры в количестве 4…8 формируются внутри сумок, число которых достигает 30. Сумки в свою очередь формируются в плодовых телах типа клейстокарпиев, они темные, с простыми придатками.

Мучнистой росой поражаются все хлебные и многие кормовые и дикорастущие злаки. Поражаются в основном листья и листовые влагалища, на которых появляется налет; при сильном развитии мучнистой росы могут также поражаться стебли, колосковые чешуи и ости, Налет постепенно превращается в плотные мицелиальные подушечки. Вначале он белый, затем сереет, а позднее буреет (за счет появления вторичного воздушного мицелия и клейстотециев).

Заболевание очень вредоносно, особенно при поражении растений на ранних стадиях развития. Как и ржавчина, мучнистая роса косвенно влияет на снижение урожая. Возбудитель при помощи гаусторий забирает питательные вещества и вызывает преждевременное отмирание листьев. При среднем поражении растений мучнистой росой урожай зерна снижается до 32…36%, а при сильном проявлении заболевания — еще больше. Такие потери урожая вызваны тем, что происходит снижение общей и продуктивной кустистости растений (вместо 4…6 стеблей— 1…4), высоты растений; кроме того, уменьшается число колосков и зерен в колосе, падает масса семян с 34 до 30 г (яровая пшеница), ухудшается качество зерна за счет снижения белка и крахмала.

В зоне возделывания яровых культур у возбудителя мучнистой росы зимуют плодовые тела на зараженных растительных остатках. Весной клейстотеции набухают, из них выбрасываются аскоспоры, заражающие всходы яровой пшеницы, ячменя, овса. Дальнейшее нарастание инфекции идет за счет очередных поколений конидиальной стадии. В конце вегетации питающих растений закладывается сумчатая стадия.

В зонах возделывания озимых культур возбудитель зимует на всходах озимых в форме мицелия в мицелиальных подушечках и реже в форме плодовых тел на зараженных растительных остатках. Весной после таяния снега вокруг перезимовавших подушечек появляется новый мучнистый налет с конидиальной стадией. Затем инфекция постепенно переходит с нижних листьев на верхние, соседние и вновь появляющиеся листья, на стебель, а при сильном проявлении, особенно в загущенных посевах, и на колос. С посевов озимой пшеницы конидии ветром переносятся на яровую пшеницу. Как на озимой, так и на яровой пшенице в середине или в конце вегетации развитие мучнистой росы постепенно уменьшается, в мицелиальных подушечках формируются плодовые тела с сумчатой стадией. К моменту появления всходов озимых происходят массовое образование и выбрасывание аскоспор, заражающих всходы озимых. К концу осени на озимой пшенице плодовые тела почти полностью освобождаются от аскоспор.

Erysiphe graminis — сложный вид, в состав которого входит ряд специализированных форм, способных заражать один или несколько видов злаков: Е. graminis f. secalis — рожь; Е. graminis f. hordei — ячмень; Е. graminis f. avenae — овес; Е. graminis f. tritici — пшеницу.

Формы, развивающиеся на кормовых и диких злаках, также имеют различную специализацию.

Мучнистая роса широко распространена в зонах возделывания ржи, озимой пшеницы и ячменя.

Септориозы

Возбудители — грибы из рода Septoria (S. nodorum, S. graminum, S. tritici, S. hordei, S. secalis и др.). Наибольшей вредоносностью отличается S. nodorum Berk. et Br. (класс Deuteromycetes, порядок Sphaeropsidales) на пшенице. Пикнидальное спороношение образуется на всех пораженных органах. Пикниды погружены в ткань. Конидии бесцветные, с каплями масла, прямые или слегка изогнутые, с 1…3 перегородками.

S. nodorum образует конидии двух типов: летние (прорастают сразу после выхода из пикнид и осуществляют массовое заражение в период вегетации) и осенние (прорастают весной после перезимовки и вызывают первичное заражение растений).

Возбудитель S. nodorum заражает все надземные части растений: колосковые чешуи, стержень колоса, стебли, узлы, листья, листовые влагалища, зерно. На всех органах образуются темно-бурые пятна с пикнидами. На колосковых чешуях в местах образования пикнид пятна светлеют. При сильном проявлении болезни стержни колоса, стебли и узлы становятся темно-бурыми, почти черными, пораженная ткань покрывается пикнидами.

На листьях и листовых влагалищах первоначально пятна мелкие, темно-бурые, затем ткань возле них желтеет, пятна увеличиваются, высыхают, покрываются пикнидами, а листья отмирают. При поражении семян на них появляются неясно очерченные бурые пятна. Больные растения обычно отстают в росте, сильно кустятся, колос укорачивается, сокращается число зерен в колосе. В отдельные годы септориоз наносит значительный ущерб урожаю пшеницы.

Источниками инфекции являются зараженные растительные остатки и семена. С семенами возбудитель попадает на другие поля севооборота, в новые районы и зоны. Из больных семян появляются зараженные всходы. При наличии осадков, туманов и роспикноспоры с каплями воды попадают на стебли, на вновь образующиеся листья, колос и зерно. Развитию болезни способствуют систематически выпадающие осадки и оптимальная температура (20…23° С). В капельножидкой влаге споры хорошо прорастают, но могут прорастать и при относительной влажности свыше 76%.

Септориоз распространен повсеместно, но наибольший вред он наносит на Кавказе и Украине. Вредоносен в отдельные годы на Нижней Волге, в Белоруссии, Ленинградской, Псковской, Свердловской и других областях.

Аскохитоз.

Аскохитоз овса вызывается грибом Ascochyta avenae (Petr.) Sprague et A. G. Johnson, аскохитоз пшеницы — A. horde; Нага (класс Deute-romycetes, порядок Sphaeropsidales).

Гриб вызывает на листьях овса продолговатые бледно-оранжевые, впоследствии белеющие пятна, с тонкой красно-коричневой каймой. В дальнейшем пятна сливаются в сплошные белые полосы, ограниченные жилками листа.

Пикниды появляются на пятнах не сразу, а спустя некоторое время, когда пятна занимают уже значительную площадь листа Пикниды, выступающие на поверхность листа своими устьицами, хорошо заметны в виде темных точек с нижней стороны листа, в центре белеющей ткани. Пикноспоры продолговато-эллиптические, с закругленными концами, с 1 перегородкой, редко с 2, в массе слегка желтоватые, 16…18 X 4…6,5 мкм.

В конце вегетации на пораженных листьях закладывается сумчатая стадия — Didymella exitialis (МсК.) Muller.

Перитеции сумчатой стадии заметны на пятнах в виде более крупных и выступающих плодовых тел на нижней стороне листа и расположены нередко совместно с пикнидами.

Перитеции одиночные или в группах, шаровидные, погруженные в ткань листа; сумки цилиндрические, немного согнутые, на короткой ножке, с псевдопарафизами, 36…49 X 10… 14 мкм; споры расположены как бы в 2 ряда, бесцветные, с 1 перегородкой, 9…16 X 4…5,5 мкм.

Возбудитель заболевания сохраняется на пораженных растительных остатках в перитециях, и возобновление инфекции осуществляется сумкоспорами, перезимовавшими в перитециях. Вторичное заражение листьев овса в период вегетации осуществляется пикноспорами, образующимися в пикнидах в середине июля. Гриб поражает только виды Avena: A sativa, A. bizantina, A. strigosa и другие.

На листьях пшеницы пятна первоначально мелкие, округлые или неправильной формы, с темно-коричневой каймой и более светлым центром. Впоследствии пятна сливаются, охватывают нередко всю пластинку листа. Листья становятся грязно-серого цвета и засыхают. В центре пятен видны черные точки пикнид гриба. Пикниды в группах, шаровидные, темно-бурые, погруженные, до 165 мкм в диаметре; пик-носпоры широко-продолговатые, с 1 (реже 2) перегородкой, 15…23 X X 4,5…6 мкм.

При сильном поражении пшеницы листья преждевременно отмирают, больные растения на 10… 15см ниже здоровых, урожай снижается.

Гриб перезимовывает в форме пикнид на растительных остатках и в озимых посевах на больных отмерших листьях. Рано весной первоначально появляются пятна на листьях озимой пшеницы, и затем уже инфекция переходит на яровую пшеницу.

Наиболее сильно развивается аскохитоз в годы с высоким снеговым покровом, при поздней весне и длительном таянии снега. В отдельные благоприятные годы для гриба наблюдается гибель озимой пшеницы от аскохитоза. Кроме пшеницы, гриб поражает рожь и ячмень.

Оливковая плесень (кладоспориоз). Поражает пшеницу и другие хлебные злаки, особенно ослабленные растения, в период их дозревания. Возбудитель—несовершенный гриб из порядка Hyphomycetales—Cladospo-rium herbarum Fr. Заболевание проявляется на стеблях, колосьях и зернах, а также на стареющих листьях в виде оливково-черного бархатистого налета (спороношение гриба). Споры яйцевидные, продолговатые, оливковые или бурые, одноклеточные (молодые) или 2—5-клеточные (более взрослые), мелкощетинистые, 12—28х6—7 мкм. Конидиеносцы в пучках, простые или разветвленные, темно-оливковые.

Список литературы

Жизнь растений в шести томах. Под редакцией А.А. Федорова. М.: Просвещение, 1976. т 2.

Фитопатология. Под редакцией М.В. Горленко. Ленинград, 1980

Попкова К.В. Практикум по сельскохозяйственной фитопатологии. М.: Агропромиздат, 1988.

П. Рейвн, Р. Эверт, С. Айкхорн — Современная ботаника. М.: Мир, 1990

Яковлев Г.П. Ботаника для учителя. М.: Просвещение, 1997

Дипломная работа: Анализ себестоимости перевозок филиала «Троллейбусный парк № 2»

СОДЕРЖАНИЕ

Введение

1. Понятие текущих затрат пассажирских перевозок

1.1 Научные основы и принципы анализа хозяйственной деятельности текущих и общих затрат

1.2 Виды анализа себестоимости перевозок

1.3 Методики анализа текущих и общих затрат

2. Анализ себестоимости перевозок филиала «Троллейбусный парк № 2»

2.1 Характеристика предприятия

2.2 Анализ финансовых результатов

2.3 Анализ объема перевозок пассажирооборота филиала «Троллейбусный парк № 2»

3. Основные направления совершенствования анализа и управления текущими и общими затратами и пути их снижения

Заключение

Список использованных источников

ВВЕДЕНИЕ

Реформы в экономической, управленческой и организационно-правовой сферах национального хозяйства Республики Беларусь изменили условия работы организаций транспортного комплекса. Централизованная система хозяйствования уступила место рыночным отношениям. Автотранспортные организации стали реально самостоятельными в условиях рыночной конкуренции. Управленческая деятельность, деловые взаимоотношения партнеров, государственное регулирование существенно трансформировались; подверглись корректировке производственные, социальные, моральные, экологические ориентиры и идеалы. Администрация автотранспортной организации стала нуждаться в современных методах и технологиях управления. Под влиянием новых взглядов на процесс производственно-хозяйственной деятельности коренные изменения претерпело содержание управленческих функций.

Менеджеры, самостоятельно принимающие решения, несут ответственность за полученные результаты. Их деятельность теперь подвержена большему риску. Квалифицированные специалисты обязаны владеть современной методикой системно-комплексного подхода к исследованию и оценке производственных и управленческих ситуаций, научно обоснованными методами всестороннего анализа производственно-хозяйственной деятельности, прогрессивными информационными технологиями управления. Овладение этими методами открывает новые шансы и возможности для достижения результатов деятельности предприятия. Прибыль является действенным рычагом управления хозяйственными органами на автомобильном транспорте.

Одним из основных факторов формирования прибыли является себестоимость выполненных перевозок. Если она за отчетный период повысилась, то при остальных равных условиях размер прибыли за этот период обязательно уменьшится за счет этого фактора на такую же величину. Между размерами величины прибыли и себестоимости существует обратная функциональная зависимость. Чем меньше себестоимость, тем больше прибыль, и наоборот. Себестоимость является одной из составных частей хозяйственной деятельности и соответственно одним из важнейших элементов этого объекта управления. Анализ, выполняя одну из основных управленческих функций, входит в управляющую подсистему, и недостаточное его функционирование в этом звене приводит к снижению эффективности системы управления себестоимости в целом.

В себестоимости находят выражение все затраты предприятия, связанные с производством и выполнением перевозок. Ее показатели отражают степень использования материальных, трудовых и финансовых ресурсов, качество работы отдельных работников и руководства в целом.

Основными задачами анализа себестоимости перевозок является:

изучение состояния и тенденции экономического развития предприятия за прошлые периоды;

прогнозирование результатов деятельности на основе сложившихся тенденций развития и предполагаемых изменений в перспективе;

изучение влияния объективных и субъективных, внешних и внутренних факторов на результаты хозяйственной деятельности, что позволяет объективно оценивать работу предприятия, делать правильную диагностику его состояния и прогноз развития на перспективу, выявлять основные пути повышения его эффективности;

поиск резервов повышения эффективности производства на основе изучения передового опыта и достижения науки и практике;

обоснование мероприятий по устранению выявленных недостатков и освоению резервов повышения эффективности функционирования предприятия с целью повышения его конкурентных преимуществ [13, с.7].

Характер этих задач свидетельствует о большой практической значимости анализа себестоимости перевозок в деятельности предприятия.

Анализ себестоимости перевозок имеет большое значение в системе управления затратами. Он позволяет выяснить тенденции изменения данного показателя, выполнение плана по его уровню, определить влияние факторов на его прирост, установить резервы и дать оценку работы предприятия по использованию возможностей снижения себестоимости перевозок.

В настоящее время все большее значение начинают приобретать вопросы повышения уровня транспортного обслуживания пассажиров, которые в рыночных условиях хозяйствования тесно связаны с проблемой сервиса и качества предоставляемых услуг.

Основной задачей работы пассажирского транспорта является полное, своевременное и качественное удовлетворение потребностей населения в перевозках. Причем необходимо сконцентрировать внимание на улучшение качества обслуживания пассажиров транспортными услугами.

В условиях перехода к рыночной экономике автотранспортное предприятие становится объектом изучения хозяйственной деятельности. В данной работе в качестве объекта анализа выбран филиал «Троллейбусный парк № 2».

Целью дипломного проекта является;

1. Изучение понятия себестоимости перевозок, основных методик анализа — резервы снижения себестоимости перевозок в условиях рыночных отношений.

2. Анализ объема перевозок и пассажирооборота, общей суммы расходов пассажирских перевозок, влияние на себестоимость затрат и объема выполненной работы.

3. Оценка результатов деятельности предприятия по достижению поставленной цели – снижение себестоимости перевозок.

4. Совершенствование методики анализа себестоимости перевозок.

5. Обоснование мероприятий по устранению выявленных недостатков и освоение резервов снижения себестоимости пассажирских перевозок с целью повышения конкурентоспособности на рынке перевозочных услуг.

1. Понятие текущих затрат автомобильных перевозок

Себестоимость является одним из самых важных показателей, характеризующих эффективность деятельности предприятия. Уровень себестоимости во многом определяет тарифы на перевозку грузов и пассажиров, прибыль предприятия, рентабельность перевозок, финансовое состояние автотранспортного предприятия. Если она за отчетный период повысилась, то при прочих равных условиях размер прибыли за этот период уменьшится за счет этого фактора на такую же величину. Снижение себестоимости создает предпосылки снижения перевозного тарифа, что вследствие приведет к привлечению большого числа клиентов, потребителей услуг транспортных предприятий. Чем меньше себестоимость, тем больше прибыль, и наоборот.

Под себестоимостью понимают затраты, приходящиеся на единицу продукции. В себестоимость входят потребленные оборотные средства, доля основных фондов в виде амортизационных отчислений, заработная плата работающих и отчисления на социальное страхование. На себестоимость влияет много различных факторов (количество пассажиров, тип подвижного состава, расстояние поездки пассажира, организация управления перевозками), поэтому ее величина может быть неодинакова для автотранспортных предприятий, выполняющих одни и те же перевозки.

На автомобильном транспорте различают себестоимость по видам перевозок и видам деятельности. При этом выделяются индивидуальная и отраслевая себестоимость. Индивидуальная себестоимость формируется на автотранспортном предприятии и отражает конкретные расходы по осуществлению перевозок и ли услуг. Отраслевая себестоимость представляет собой среднюю себестоимость продукции по отрасли и определяется делением расходов всех по АТП отрасли на общий объем перевозок.

Основными факторами, влияющими на уровень себестоимости перевозок являются объем выполненной транспортной работы, уровень затрат на ее выполнение, экономное использование материалов, топлива, электроэнергии, запасных частей, сокращение непроизводительных и административно-управленческих расходов, правильное расходование фонда оплаты труда, повышение производительности труда и т.д. Таким образом, себестоимость является критерием эффективности автомобильного транспорта, который наиболее полно отражает индивидуальные усилия предприятий по экономии материальных, трудовых и денежных ресурсов на единицу выпускаемых товаров и оказываемых услуг.

Под себестоимостью перевозок понимают выраженные в денежной форме затраты товарного предприятия на выполнение определенного объема транспортной продукции, связанные с использованием в процессе производства основных фондов, материалов, сырья, топлива и энергии, а также труда.

В общем виде себестоимость единицы транспортной работы находится как частное от деления общей суммы затрат на объем выполненной транспортной работы. Наиболее часто на практике применяются себестоимость на 1 км или 100 т.-км.

При определении себестоимости перевозок учитываются только расходы, связанные с перемещением пассажиров.

Для анализа себестоимости автомобильных перевозок затраты делятся на:

1) условно-переменные затраты (изменяются пропорционально изменению общего пробега):

затраты на топливо;

затраты на смазочные материалы;

затраты на техническое обслуживание и текущий ремонт;

затраты на восстановление износа и ремонт шин;

амортизационные отчисления по подвижному составу, которого нормы амортизации установлены в процентах на 1000 км пробега.

2) заработная плата всех работников предприятия, занятых на данном виде перевозок: зарплата основная и дополнительная, отчисления на социальное страхование;

3) условно-постоянные затраты (не зависят от пробега):

общехозяйственные расходы;

амортизация основных фондов, для которых нормы амортизации установлены в процентах от стоимости (кроме ПС).

По характеру затрат и способу включения в себестоимость перевозок подразделяют на прямые и косвенные.

Под прямыми затратами понимаются затраты, которые можно непосредственно отнести на себестоимость перевозок того или иного вида перевозок.

Косвенные затраты — это затраты, которые не могут быть непосредственно отнесены на себестоимость тех или иных перевозок, поскольку они связаны с управлением всем предприятием, осуществляющим, как правило, различные виды перевозок.

Себестоимость пассажирских перевозок – это величина эксплуатационных расходов на пассажирские перевозки, приходящаяся в среднем на 10 пас.-км.

Z=З/ПКМ*10,(1.1)

где З – общая сумма затрат на пассажирские перевозки, руб.

ПКМ – пассажирооборот, пас.-км [5, с.123].

Широкое применение получил показатель затрат на 1 руб. общего объема доходов, который также является одним из показателей себестоимости. Преимущество этого показателя заключается в том, что он выражает себестоимость в денежном выражении, без прямого отношения к объему выполненной работы, и потому может служить измерителем эффективности производственных затрат.

Показатель затрат на 1 руб. доходов определяется по формуле:

S=З/Д,(1.2)

где Д – общий объем доходов за отчетный период, руб. [5, с. 124].

Конечной целью изучения себестоимости является выявление резервов ее дальнейшего снижения. Общий уровень себестоимости складывается из отдельных статей расхода, поэтому сводная динамика себестоимости зависит от динамики расхода по этим статьям и соответственно фактического уровня себестоимости.

Группировка затрат по статьям калькуляции дает возможность определить непосредственное участие отдельных видов затрат в образовании себестоимости и раскрыть факторы, формирующие достигнутый уровень себестоимости.

На автомобильном транспорте следующие распределение расходов по статьям калькуляции:

заработная плата водителей, руководителей, специалистов и служащих;

налоги и отчисления от средств на оплату труда;

топливо;

смазочные и другие эксплуатационные материалы;

ремонт автомобильных шин;

ремонт и техническое обслуживание подвижного состава;

амортизация основных средств;

общехозяйственные (накладные) расходы;

Анализ себестоимости перевозок должен выяснить, как выполнены мероприятия, направленные на снижение себестоимости, по каким статьям средств, затрат получена экономия и по каким перерасход средств, какие факторы и в какой степени повлияли на уровень себестоимости, какие имеются резервы дальнейшего ее снижения. Чтобы ответить на поставленные вопросы, анализ себестоимости перевозок желательно проводить в такой последовательности:

определить отклонение от плана по общей сумме затрат и по каждой статье калькуляции, а также выявить основные причины экономного или неэкономного расходования средств;

установить влияние на себестоимость изменения затрат и объема работы;

проанализировать изменение доли переменных, постоянных расходов и заработной платы водителей в себестоимости;

определить влияние технико-эксплуатационных показателей.

При проведении анализа себестоимости перевозок необходимо проверить, соблюдается ли на АТП единство показателей плана и учета затрат на эксплуатацию. Анализ себестоимости проводят по каждой марке автомобилей и в целом по АТП.

Снижение себестоимости перевозок имеет большое народно-хозяйственное значение, так как позволяет снизить себестоимость перевозок пассажиров.

1.1 Научные основы и принципы анализа хозяйственной деятельности текущих и общих затрат

Любой познавательный процесс включает в себя аналитическую деятельность. Анализ (от греческого analysis – разложение, расчленение, разбор), выступающий как обязательный элемент изучения объектов и явлений различного характера, представляет собой метод научного исследования путем разложения их на составные части. Анализировать – это означает не только отражать что-то общее, но и выявлять индивидуальное, особенное в отдельном объекте или группе, а затем формулировать с помощью общепринятых понятий определенные умозаключения.

Анализ немыслим без синтеза. Синтез (от греческого synthesis – соединение, составление) – это изучение предмета в целостности, единстве и взаимосвязи его частей. В теории познания анализа и синтеза выступают в диалектически противоречивом единстве.

Процесс познания содержит три этапа: созерцания, научную абстракцию и формирование новых предложений. Созерцание – это начальный этап познания, состоящий в наблюдении и сборе первичных фактов – исходной информации. На втором этапе, основанном на объективных данных, полученных после ее обработки, исследователь выявляет закономерности развития и состояния объекта. Этот этап служит продолжением первого, так как обработка исходных данных является связующим звеном между ними. На этапе научной абстракции должно быть выдвинуто множество гипотез – теоретических суждений, и чем больше их, тем выше вероятность получения оптимального решения. Заключительный этап состоит в обобщении результатов, формулировании выводов и выработке новых практических предложений в организационно-технической, социально- экономической и других областях.

Экономический анализ, изучающий хозяйственные процессы в их становлении и развитии, позволяет конкретизировать факторы, которые влияют на результаты хозяйственной деятельности. Он является прикладной наукой, опирающейся на философскую теорию познания, теорию полезности и экономику. В качестве инструментов исследования в нем используются достижения таких наук, как статистика, математика, кибернетика и т.д.

Знание полных характеристик объектов управления, обоснованная оценка производственных процессов, наличие достоверных показателей функционирования отдельных элементов социально-экономических систем позволяют принимать объективные управленческие решения. Достигается это во многом благодаря проведению оперативного и комплексного анализа.

В основу экономического анализа положены следующие принципы:

научность (познание закономерностей и тенденций развития анализируемого объекта на теоретической базе философии, достижений научно-технического прогресса, правильных прогнозов, оценки эффективности решений и т.д.)

системность и комплексность (системность заключается в рассмотрении анализируемой организации как сложной открытой системы в соответствии с законами ее функционирования; под комплексностью понимают изучение экономики, хозяйственных явлений, процессов и других факторов (техника, технология, организация производства, труда и управления, социология и другие) в их взаимосвязи и взаимозависимости);

информативность (наличие полной, достоверной, своевременной, комплексной и наглядной информационной базы, а также применение таких статистических и математических методов, которые не затушевывают экономической основы явлений);

динамичность (проявляется в рассмотрении предметов и явлений в их диалектическом развитии);

выделение главного (предполагает выбор цели и способов ее достижения);

экономичность (затраты, связанные с проведением анализа, должны быть значительно меньше экономического эффекта, получаемого благодаря его выполнению);

результативность и гласность (доведение итогов анализа до заинтересованных подразделений и исполнителей, широкое обсуждение мероприятий по устранению выявленных недостатков) [1, с.14].

1.2 Виды анализа себестоимости перевозок

Классификация анализа по различным признакам способствует правильной постановке его целей и задач, а также выбору соответствующего инструментария для его проведения.

По целям и задачам исследования выделяют анализ качества плана, базисных показателей, тенденций развития организации, результатов хозяйственной деятельности, материалов для принятия управленческих решений, стратегических предложений и т.д.

В зависимости от направления исследования деятельности организации различают финансово-экономический, технико-экономический, экономико-коммерческий, управленческий, экономико-экологический и другие виды анализа.

При проведении финансово-экономического анализа основное внимание уделяют финансовой сторон деятельности: финансовому плану, эффективности использования собственного и заемного капитала, платежеспособности, финансовой устойчивости и т.д. Однако характер и содержание этого вида анализа не позволяют выделить и тем более измерить влияние технических, технологических и организационных факторов на результаты производства.

Углубленный подход характерен для технико-экономического анализа, связанного не только с оценкой экономических показателей деятельности организации, но и с изучением технических вопросов производства. Если речь идет об автотранспортной организации, то такими вопросами являются повышение надежности и долговечности работы подвижного состава, организация перевозок, снижение материальных затрат на осуществление и совершенствование технологии выполнения технического обслуживания и ремонта (ТО и Р) подвижного состава.

Рыночные экономические отношения повысили роль экономического-коммерческого анализа, который позволяет ответить на два вопроса: каковы перспективы спроса на выпускаемые товары и услуги и может ли автотранспортная организация приобрести необходимое количество ресурсов.

Управленческий анализ проводят с целью обобщения информации по функциям управления, технологии и эффективности управленческого процесса.

Экономико-экологический анализ направлен на оценку воздействия на окружающую среду производственных процессов, определение размера затрат на природоохранную деятельность и ущерба от нарушения требований экологического законодательства.

По кругу изучаемых вопросов (содержанию аналитической программы) анализ может быть полным (комплексным), предполагающим изучение всех сторон деятельности, и локальным (тематическим, частным), рассматривающим отдельные конкретные вопросы.

По изучаемым объектам анализ подразделяют на межотраслевой, отраслевой, анализ организации, подразделения, функциональной службы, производства и рабочего места.

По субъектам, осуществляющим анализ, он может быть внешним и внутренним. Внешний проводится сторонними организациями ведомствами или вышестоящими организациями. Внутренний анализ, выполняемый собственными силами и средствами автотранспортной организации, ориентирован на повышение эффективности ее деятельности. Это наиболее распространенный вид анализа.

По широте изучения объектов различают внутрихозяйственный (анализируется деятельность одной организации) и сравнительный анализ (исследуется и сопоставляется деятельность нескольких однородных организаций и подразделений, или анализируются несколько видов деятельности).

По повторяемости возможны разовый анализ, который проводится по мере необходимости, и периодический, выполняемый через определенные промежутки времени.

Разовый анализ целесообразно применять для изучения достаточно устойчивых явлений либо отдельных сторон деятельности организации. Например, при необходимости систематически изучать состав производственных и вспомогательных рабочих. Достаточно уделять внимание этим вопросам один-два раза в год. Нередко необходимость выполнения разового анализа вытекает из результатов оперативного или периодического анализа.

Под периодическим следует понимать анализ, который проводится через длительные интервалы времени (месяц, квартал, год) и позволяет проверить состояние производства по всем показателям, определить их динамику, выявить достижения и вскрыть недостатки.

По периодам проведения выделяют анализ ежедневный, месячный, квартальный и годовой.

По назначению (или характеру принимаемых решений) анализ может быть предварительным, оперативным (текущим) и итоговым (последующим).

Предварительный анализ проводят на основе оценки достигнутого уровня реализации плана, эффективности использования ресурсов в прошлом и степени обеспеченности ими в будущем с целью прогнозирования выполнения плановых показателей на конец отчетного периода.

По осуществлению оперативного анализа по данным повседневного учета и контроля за ходом работы немедленно фиксируются нарушения в организации производства и одновременно устанавливаются причины и виновники нарушения. Такой анализ позволяет активно и своевременно вмешиваться в ход производства, влиять на его результаты, а не только учитывать ошибки впоследствии.

Итоговый анализ обеспечивает оценку результатов деятельности организации за определенный период и служит базой перспективного анализа, выявляющего основные тенденции развития изучаемого объекта.

По времени и месту в управленческом цикле анализ может быть перспективным и ретроспективным. Перспективный анализ аналогичен предварительному (проводится для обоснования управленческих решений и оценки ожидаемых результатов реализации этого решения), ретроспективный, или последующий, выполняется после претворения в жизнь управленческого воздействия для определения фактического результата и сопоставления его с ожидавшимся. Связь перспективного и ретроспективного анализа состоит в выявлении и проверке полученных закономерностей (диалектика экономического анализа), анализируя прошлое, легче планировать будущее.

По применяемой методике изучения анализ подразделяют на диагностический, сопоставительный, факторный, маржинальный, функционально-стоимостной (ФСА), экономико-математический и т.д.

Диагностический анализ позволяет оценить общее состояние организации, основные отклонения от нормального хода хозяйствования и наметить дальнейшие действия, сопоставительный – провести сравнение. Факторный анализ применяют для выявления факторов, влияющих на результат, и характера этого влияния.

Маржинальный анализ основан на оценке и установлении причинно-следственных связей объема продаж, себестоимости и прибыли при делении издержек на переменные и постоянные.

При проведении ФСА рассматривается комплекс функций анализируемого объекта, реализация которых сопряжена с материальными затратами, определяются эти затраты и выявляются резервы их сокращения.

Экономико-математический анализ опирается на модели (в том числе статистические), в которых для описания экономических объектов или процессов применяются математический аппарат.

По характеру связи между показателями анализ может быть детерминированным (при наличии строгой, функциональной связи между факторами и результатом) и стохастическим (вероятностная связь)

По применению механических средств различают анализ, выполняемый механизированным или немеханизированным способом [1, с.17].

1.3 Методики анализа текущих и общих затрат

Под методикой понимается совокупность способов и правил наиболее целесообразного выполнения аналитической работы. Применение тех или иных способов зависит от цели и глубины анализа, объекта исследования и так далее.

По мнению Г.В. Савицкой функционально-стоимостной анализ (ФСА) представляет собой эффективный способ выявления резервов сокращения затрат, который основывается на поиске более дешевых способов выполнения главных функций (путем организационных, технических, технологических и других изменений производства) при одновременном исключении лишних функций [14, с.175].

Конечной целью ФСА является поиск наиболее экономичных с точки зрения потребителя и производителя вариантов того или иного практического решения. Для достижения этой цели с помощью анализа должны решаться следующие задачи:

общая характеристика объекта исследования;

детализация объекта на функции;

группировка выделенных функций на главные, вспомогательные и ненужные;

определение и группировка затрат соответственно выделенным функциям;

исчисления суммы затрат на перевозки при исключении лишних функций и использования других технических и технологических решений;

разработка предложений по технологическому и организационному усовершенствованию процесса.

Так, Стражев В.И. предлагает следующие основные принципы ФСА:

Функциональный подход. Он означает, что при анализе внимание исследователя концентрируется не на объекте и его элементах (носителях функций), а на самих функциях, абстрагируясь от объекта.

Соединение функционального и экономического подхода. Он позволяет решать одновременно на первый взгляд две взаимно исключающие задачи – повышение качества и снижение себестоимости объекта.

Соединение инженерного и экономического подходов. Этот принцип обеспечивает поиск и решение сложных инженерно-экономических задач с целью устранения вредных и ненужных функций, а также снижение затрат дорогостоящих функций.

Своевременная минимизация будущих затрат. Главное внимание при ФСА уделяется не прошлым затратам, которые уже совершились, а будущим затратам, которые следует минимизировать.

Нестандартный подход. При ФСА максимально используются оригинальные, необычные, нестандартные решения.

Широкое использование системного подхода как при использовании функций (их группировка и определение значимости), так и при исследовании затрат на выполнение этих функций.

Универсальность ФСА. Согласно этому принципу, ФСА можно применять везде, где создается потребительная стоимость. Объектом его может быть и сам ФСА [16 , с.269].

Реализация этих принципов с целью решения задач ФСА обеспечивается его методикой, которая включает следующие основные этапы.

Подготовительный этап. На данном этапе выбирается объект будущего исследования, создается временная исследовательская группа из специалистов разного направления для более полного охвата всех инженерно-экономических и технических особенностей объекта. Разрабатывается подробный календарный план выполнения исследования, оформляются все нормативные документы, связанные с проведением ФСА.

Информационный этап. Главная задача, которая решается на этом этапе, — сбор, изучение и обобщение разнообразных данных об исследуемом объекте. Они должны отражать условия, новейшие достижения в отраслях науки и техники, так или иначе связанных с этим объектом, удерживать всю без исключения экономическую информацию, имеющую отношение к анализируемому объекту. Данный этап нередко называют фундаментом ФСА, потому что от полноты и достоверности собираемой информации во многом зависит успех последующих этапов ФСА.

Аналитический этап. На данном этапе производится четкое формулирование всех функций, их группировка по значимости(главная, основная, вспомогательная, ненужная и вредные), оценка значимости функций в процентах к главной, определение затрат по функциям и их удельного веса в процентах к общей сумме затрат объекта, определение коэффициента соотношения затрат и функций и выявление дорогостоящих функций, формирование задач по совершенствованию объекта анализа.

Творческий этап. На этом этапе осуществляется разработка вариантов упрощения и удешевления себестоимости перевозок. Здесь решаются задачи по совмещению функций, возможности ликвидации ненужных функций, удешевление элементов перевозок, устанавливаются разные варианты выполнения основных функций, производится обсуждение и отбор наиболее реальных вариантов с точки зрения их реализации.

В разработке предложений участвует весь творческий коллектив. В качестве экспертов могут привлекаться и другие специалисты. Обсуждение ведется обычно в форме круглого стола. Для обоснования эффективности каждого предложения используются методы «мозговой атаки», «мозгового штурма», синектический, морфологический, «Дельфы», ПАТТЕРН и другие.

Исследовательский этап. Экспериментальная проверка выдвинутых предложений – главная задача исследовательского этапа. Для ее решения обычно проводятся все необходимые технические, технологические и экономические расчеты, проверяется соответствие нового варианта перевозок условиям его использования пассажирами.

Рекомендательный этап. На этом этапе должен быть сделан окончательный выбор вариантов изменений исследуемого объекта, который бы снижал его потребительских качеств. При этом оформляется вся необходимая документация по выбранному варианту усовершенствования объекта. Здесь же разрабатываются планы-графики внедрения результатов анализа в производство. Необходимая документация производственного характера передается техническим, экономическим и другим заинтересованным службам.

Этап внедрения, на котором утверждается проект плана-графика внедрения рекомендаций, и осуществляются работы по его выполнению. На этом же этапе подводятся результаты проведенной работы, определяется ее экономический эффект, оформляется отчет о результатах анализа, решаются вопросы материального поощрения участников разработки и внедрения результатов ФСА [15 , с.181].

Практика применения ФСА, особенно за рубежом, показала, что наибольший эффект дает на предпроектной и проектной стадиях жизненного цикла перевозок. На остальных стадиях его эффективность ниже, но не меньше по сравнению с технико-экономическим анализом, который является его логическим продолжением.

По мнению Стражева В.И. важную роль в снижении себестоимости продукции играет оперативный анализ. С его помощью своевременно оцениваются складывающиеся хозяйственные ситуации с формированием себестоимости перевозок, вовремя вскрываются отрицательные причины и недостатки в работе, внутрихозяйственные резервы улучшения использования производственных ресурсов и оперативно принимаются управленческие решения по устранению отрицательных причин и мобилизации выявленных резервов снижения себестоимости перевозок.

Характерной особенностью оперативного анализа себестоимости является своевременность: он проводится в течении того отрезка времени, в котором возникли и продолжают действовать краткосрочные причины, вызывающие отклонения в формировании себестоимости перевозок.

С помощью оперативного анализа вскрываются причины и виновники допущенного перерасхода фонда заработной платы с целью быстрейшего его устранения и предупреждения.

Представляет практическую ценность и оперативный анализ других элементов затрат, в частности топлива, энергии всех видов, вспомогательных материалов и другие, чтобы своевременно предупреждать и устранять причины возникновения их перерасхода.

При выборе их имеющихся методик оперативного анализа себестоимости перевозок необходимо обращать внимание на наиболее типичные их недостатки: стремление ежедневно определить полную фактическую себестоимость перевозок, затраты на рубль перевозок, составить фактическую калькуляцию себестоимости и установить ее отклонения от плана

Эффективный оперативный анализа себестоимости перевозок возможен только в комплексе с другими основными элементами оперативного учета и в первую очередь с планированием и регулированием. Наиболее благоприятные условия для этого создают автоматизированные системы управления с современной быстродействующей вычислительной и организационной техникой [16 , с.268].

2. Анализ себестоимости перевозок филиала «Троллейбусный парк № 2»

2.1 Характеристика предприятия

Филиал «Троллейбусный парк № 2» входит в состав КУП «Минсктранс» в качестве обособленного подразделения, не обладающим правами юридического лица. Деятельность филиала определяет Положение о филиале «Троллейбусный парк № 2», утвержденное генеральным директором КУП «Минсктранс» 18.05.2006 г.

Основные функции филиала «Троллейбусный парк № 2»

— выпуск подвижного состава на линию

— осмотр, ремонт и хранение пассажирского состава

— техническое обслуживание

— содержание зданий и сооружений.

Целью деятельности филиала является удовлетворение потребностей населения, организаций и предприятий в пассажирских перевозках, осуществление деятельности, направленной на получение прибыли.

Главной особенностью деятельности филиала «Троллейбусный парк № 2» является транспортное обслуживание населения по установленным государством тарифам.

Производственная база парка на 01.01.2008 год составляет 250 ед. пассажирских троллейбусов, которые отличаются вместимостью, уровнем потребления электроэнергии.

В парке в наличии имеется 15 единиц автотранспортной техники, 1 грузовой троллейбус и 3 музейных экспоната.

Парк обслуживает 17 маршрутов.

Закрепление подвижного состава по колоннам:

І колонна: 3, 16, 16д, 60 маршруты

*численность водительского состава – 133 чел.

ІІ колонна: 5, 15, 23, 59 маршруты

*численность водительского состава – 127 чел.

ІІІ колонна: 20, 30, 41д, 49 маршруты

*численность водительского состава – 128 чел.

ІV колонна: 11,19, 27, 43, 51 маршруты

*численность водительского состава – 110 чел.

За 2007 год объем выполненной транспортной работы составил 1179571,4 тыс.м-м.км. Выполнение запланированного количества рейсов за 2007 год составило 1236657 ед.

Средний коэффициент выпуска за 2007 год составил – 72,1.

2.2 Анализ финансовых результатов

Финансовую устойчивость и платежеспособность организации может характеризовать группа показателей, представленных в таблице 1. Источник информации – бухгалтерский баланс (форма 1).

Таблица 1 – Показатели, характеризующие финансовую устойчивость и платежеспособность организации

Наименование показателя

Порядок расчета

Значение на начало 2007 г.

Значение на конец 2007 г.

Изменение

Показатели, характеризующие финансовую устойчивость организации

Коэффициент финансовой независимости (автономии) (Кф.н.)

Кф.н. = (раздел III + стр.550)/ стр.300

0,91

0,63

-0,28
Коэффициент финансовой зависимости (автономии) (Кф.з.)

Кф.з. = стр.300 /(раздел III + стр.550)

1,1

1,59

0,49
Коэффициент устойчивого финансирования (Ку.ф.)

Ку.ф. = (раздел III + стр.550 + стр.510)/ стр.300

0,91

0,63

-0,28
Коэффициент финансового риска (Кф.р.)

Кф.р. = раздел IV/ (раздел III + стр.550)

0,09

0,64

0,55

Показатели, характеризующие платежеспособность организации

Коэффициент обеспеченности собственными оборотными средствами (Кс.о.)

Кс.о. = ( раздел III + стр.550 – раздел I)/ раздел II

-0,93

-8,72

7,79
Коэффициент обеспеченности финансовых обязательств активами (Ко.а.)

Ко.а. = (раздел IV – стр.550)/стр.300

0,09

0,37

0,28
Коэффициент абсолютной ликвидности (Ка.л.)

Ка.л. = (стр.250+стр.260)/(стр.590 – стр.510 – стр.550)

0,004

0,002

-0,002
Коэффициент быстрой ликвидности (Кб.л.)

Кб.л. = (стр.250+стр.260 + стр.230)/(стр.590 – стр.510 – стр.550)

0,06

0,01

-0,05
Коэффициент текущей ликвидности (Кт.л.)

Ка.л. = раздел II /(стр.590 – стр.510 – стр.550)

0,52

0,1

-0,42

Далее, некоторые из рассмотренных коэффициентов, представлены графически.

1. Коэффициент текущей ликвидности

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Рис. 1

Как видно из диаграммы (рис. 1), на конец отчетного периода коэффициент текущей ликвидности уменьшился на 0,42 пункта, что говорит о недостаточной обеспеченности филиала собственными оборотными средствами для ведения хозяйственной деятельности и своевременного погашения срочных обязательств к нормативу, а также характеризует отрицательную тенденцию увеличения оборотных средств на конец года.

Коэффициент обеспеченности собственными оборотными средствами

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Рис. 2

Ксо показывает, что доля оборотных активов филиала уменьшилась в течение отчетного периода на 7,79 пункта. Такие результаты можно объяснить тем, что в последние месяцы 2007 года было получено большое количество троллейбусов (рис. 2).

Коэффициент обеспеченности финансовых обязательств активами

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"0,09

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2" 0,37

Анализ себестоимости перевозок филиала "Троллейбусный парк № 2"

Рис. 3

Коэффициент обеспеченности финансовых обязательств активами на конец года равен 0,37. Этот коэффициент поднялся на 0,3 пункта в сравнении с началом периода. Это говорит о том, что у предприятия сократилась возможность в случае необходимости удовлетворить требования кредиторов за счет реализации своих активов (рис. 3).

2.3 Анализ объема перевозок пассажирооборота филиала «Троллейбусный парк № 2»

Технико-экономические показатели за 2007 год представлены в таблице 2.

Таблица 2– Технико-экономические показатели

№ п/п

Наименование

ед.изм.

Январь-февраль 2007

Январь-февраль 2008
1.

Инв.кол-во п.с. на начало года

ед.

223

249
2.

Получение п.с.

ед.

55

65
3.

Списание п.с.

ед.

31

63
4.

Инв.кол-во п.с. на конец года

ед.

247

249
5.

Среднеинвентарн. кол-во п.с.

ед.

226,7

246,6
6.

Выпуск средний, в т.ч.

ед.

172,0

177,8
по раб. дням,

ед.

192,1

198,7
утром

ед.

177,7

183,2
вечером

ед.

170,3

173,6
по выходным дням

ед.

126,5

131,2
7.

Коэф. использов. средн., в т.ч.

%

75,9

72,1
по раб. дням,

%

84,7

80,6
утром

%

78,4

74,3
вечером

%

75,1

70,4
по выходным дням

%

55,8

53,2
8.

Общий пробег

тыс.км.

12081,8

12427,7
9.

Выполнено рейсов всего, в т.ч.:

шт.

1209779

1236657
• в час «ПИК»

шт.

374254

372365
• межпик

шт.

835525

864292
10.

Уровень выполнения рейсов

%

11.

Машино-часы в движении

тыс.м.час

755,9

784,6
12.

Количество перевезенных платных пассажиров

млн.чел.

41,4

46,8
13.

Объем транспортной работы

1105,0

1179,4
14.

Регулярность движения

%

98,2

98,3
15.

Уровень потерь всего,

в т.ч. по тех.неисправности

0,16

0,14

0,21

0,18

По состоянию на 01.01.2008г. в филиале имелось 249 пассажирских троллейбуса. За 2007 год введено в эксплуатацию 65 и списано 63 троллейбуса

Средний возраст троллейбусов за 2007 год составил 7,39 года, 2006 год — 11,2 года.

Филиал в 2007 году обслуживал 17 маршрутов.

Среднесуточный выпуск на линию в 2007 году составил 177,8 единиц, в 2006 году – 172,0 единицы. Выпуск, в среднем, вырос на 3,3%.

В часы «ПИК» — утром выпуск составил – 183,2 единицы и вырос к соответствующему периоду прошлого года на 5,5 единиц.

Общий пробег составил за 2007 год 12427,7 тыс. км. Рост к соответствующему периоду прошлого года составил 2,9 %.

Регулярность движения за 2007 год составила 98,3% и выше уровня 2006 года на 0,1 пункта.

За 2007 год план перевозки пассажиров выполнен на 101,4%. При задании 46,1 млн. чел. фактически перевезено 46,8. По отношению к 2006 году фактическое выполнение составило 112,9%.

Объем транспортной работы составил 1179,4 млн.м.м.км и увеличился к 2006 году на 74,4 млн.м.м.км.

Для обеспечения подвижного состава в технически-исправном состоянии в филиале выполнены следующие работы (таблица 3).

Таблица 3– Технические осмотры и ремонты

Вид ремонта

2006г.

2007г.

ТР

152

159
ТО-2

821

912
ТО-1

10889

7786
ЕО

78094

78183
Средний межремонтный пробег после ТР (тыс. км)

65,4

68,302
Межремонтный пробег после ТО-2 (тыс. км)

12,542

11,994

Коэффициент технической готовности в 2007 году при плановом задании 0,873 составил 0,889.

Уровень потерь по техническим неисправностям за 2007 год составил 0,18, при плановом уровне потерь — 0,5. За 2007 год потери линейного времени по вине парка составили 2744 случая или 1666,86 часа, которые представлены в таблице 4.

Таблица 4 – Непроизводительные потери линейного времени

Наименование показателя

Случаи

Часы

Простои

2313

1300 ч. 9 мин.
Заходы

168

233 ч. 59 мин.
Опоздания

263

132 ч. 44 мин.
Всего:

2744

1666 ч. 52 мин.
По тех. причинам

2320

1406 ч. 3 мин.

Простой в ремонте 1 единицы п/с при проведении текущего ремонта при плане 8 дней составил 9,04 дня.

Данные по текучести кадров представлены в таблице 5.

Таблица 5 – Данные по текучести кадров филиала

2006 год

2007 год
Текучесть кадров составила

8,3%

9,76%
Текучесть кадров рабочих основной деятельности

14,55%

9,26%
водителей троллейбуса

6,09%

4,79%
ремонтных рабочих

9,45%

6,27%
руководителей специалистов и служащих

4,94%

1,06%
прочих

14,55%

19,6%

Текучесть кадров работников парка увеличилась на 1,46 пункта, к соответствующему периоду прошлого года, за счет текучести кадров по профессии кондуктор.

Таблица 6 – Анализ непроизводительных затрат рабочего времени

№

п/п

Показатели

Ед.

изм.

Троллейбусный парк №2

2006

2007

%

1

Среднесписочная численность

чел

982

1071

109,1
2

Потери рабочего времени

ч/дн

626

1087

173,6
3

Отпуска без сохранения з/п

ч/дн

230

530

230,0
4

Прогулы и другие нарушения труд. дисциплины

ч/дн

373

534

143,2
5

Внутрисменные простои

ч/дн

23

23

100
6

Непроизводительные потери в расчете на 1 чел.,в т.ч.

ч/дн

0,6

1,01

Среднемесячная заработной плата и среднесписочная численность работников парка представлена таблицей 7.

Таблица 7 – Среднемесячная заработной плата и среднесписочная численность работников парка

2006 г.

2007 г.
№

Наименование показателей

Средне-

Средне-

месячная

з/плата

тыс. руб.

Средне-

Среднемесячная з/плата

тыс. руб.

п/п

списочная

списочная

численность,

численность,

человек

человек

1.

Персонал, занятый в основной деятельности:

927

786,5

890,1

611,5

1016,4

466,1

1018,0

928,8

1081,8

727,4

1180,7

480,2

1.1.

водители

505

524

1.2.

ремонтные рабочие

322

343

1.3.

руководители, специалисты и другие служащие

71

84

2.

Персонал, занятый в неосновной деятельности

55

53

3.

Итого:

982

768,5

1071

906,6

Доходы от оказания транспортных услуг населению (без бюджетных средств на возмещение расходов от оказания услуг по перевозке пассажиров) за 2007 год составил 10 164,2 млн. руб. при плане 10 012,0 млн.руб. и выросли на 1,32 раза в сравнении с 2006 годом.

Затраты на пассажирские перевозки в 2007 году составили 32 539 млн. руб., и выросли на 29,4 % к уровню 2006 года. Окупаемость пассажирских перевозок представлена в таблице 8.

Таблица 8 – Окупаемость пассажирских перевозок

Наименование статей

ед. измерен.

2006г.

2007г.

Темп роста, (снижения)
1. Перевозка пассажиров

т.пасс.

41 423,8

46 759,2

112,9 %
2. Доходы

млн. руб.

7 688,8

10 164,2

132,2 %
3. Общий пробег натур.

т.км.

12 081,8

12 427,7

102,9 %
4. Средний тариф 1 перевезенного

руб.

185,6

265,8

143,2 %
пассажира

5. Расходы по себестоимости

млн. руб.

25 138

32 539

129,4 %
6. Себестоимость 1 перевезенного

руб.

606,8

695,9

114,7 %
пассажира

7. Себестоимость 1 км пробега

руб.

2080,7

2618,3

125,8 %
8. Доходы без налогов

млн.руб.

7745,5

9859,3

127,3%
9. Расходы без амортизации

млн.руб.

23 024,8

28444,2

123,5%
10. Окупаемость (% возмещения затрат доходами) (удельный вес доходов (без налогов) к расходам (без амортизации)

33,6%

34,7%

103,3%
11. Доходы от реализации продукции собственными силами предприятия

млн.руб.

934,6

1972,1

211,0%

Полученные от перевозки пассажиров доходы в 2007 году возмещали расходы на уровне 34,7 % против 33,6 % в 2006 году.

В 2007 году получено бюджетных средств (в том числе средства транспортного сбора, полученного из городского бюджета для капитального и восстановительного ремонтов) – 19 985 161,5 тыс.руб.

Структура себестоимости по статья м расходов представлена в таблице 9.

Таблица 9 – Структура себестоимости по статьям расходов

Ед. измер.

2006 год

2007 год

2007/2006, %

сумма,

уд.вес,

сумма,

уд.вес,

сумма,

уд.вес
тыс.руб

%

тыс.руб

%

тыс.руб

%
Расходы от реализации продукции, работ. услуг

тыс.руб.

24 476 448

100,0%

32 556 422

100,0%

8079974,0

В том числе:

— основная и допол. зарплата

тыс.руб.

8 179 106

41,7%

10 533 875

42,7%

2354769,0

128,8%
— ФСЗН

тыс.руб.

2 982 447

15,2%

3 815 690

15,5%

833243,0

127,9%
— ЧАЭС, ФЗН

тыс.руб.

338 485

1,7%

0,0%

0,0%
— обязат.страхование

тыс.руб.

41 001

0,2%

52 245

0,2%

11244,0

127,4%
— материалы и запчасти

тыс.руб.

1 647 470

8,4%

1 585 208

6,4%

-62262,0

96,2%
НДС

тыс.руб.

0,0%

— теплоэнергия

тыс.руб.

122 184

0,6%

148 168

0,6%

25984,0

121,3%
теплоэнергия

Г.кал.

— электроэнергия

тыс.руб.

4 103 977

20,9%

5 306 965

21,5%

1202988,0

129,3%
на пассажирские перевозки

тыс.руб.

3 894 961

19,9%

5 067 253

20,5%

1172292,0

130,1%
на собственное потребление

тыс.руб.

209 016

1,1%

239 712

1,0%

30696,0

114,7%
— электроэнергия

тыс.КВТ.

на пассажирские перевозки

тыс.КВТ.

на собственное потребление

тыс.КВТ.

— водообеспечение

тыс.руб.

36 264

0,2%

38 621

0,2%

2357,0

106,5%
водообеспечение

куб.м.

— ремонт шин

тыс.руб.

225 710

1,2%

266 685

1,1%

40975,0

118,2%
ремонт шин

шт.

0,0

— ГСМ

тыс.руб.

51 846

0,3%

65 195

0,3%

13349,0

125,7%
— кап.ремонт п/с на заводе

тыс.руб.

кап.ремонт п/с на заводе

тыс.руб.

— кап.ремонт зданий и сооруж.

тыс.руб.

— амортизация

тыс.руб.

1 931 691

9,9%

3 828 600

15,5%

1896909,0

198,2%
— земельный налог

тыс.руб.

67 488

0,3%

177 070

0,7%

109582,0

262,4%
— экологический налог

тыс.руб.

9 370

0,04%

10 834

0,04%

1464,0

115,6%
-прочие затраты

тыс.руб.

4 739 409

24,2%

6 727 266

27,3%

1987857,0

141,9%
В том числе:

— содержание «Агенства по реализации бил. Продукции»

тыс.руб.

551 242

540 150

— содержание службы движения

тыс.руб.

412 735

474 268

— содержание аппарата управления

тыс.руб.

314 723

358 224

— содержание энергохозяйства

тыс.руб.

2 037 116

2 583 067

— услуги РСУ

тыс.руб.

30 634

123 995

— услуги автохозяйства

тыс.руб.

— страхование транспорта

тыс.руб.

53 323

55 000

— услуги учебного центра

тыс.руб.

56 992

231 493

— другие затраты

тыс.руб.

1 282 644

2 361 069

В 2007 году основной удельный вес в структуре себестоимости составляли: заработная плата с начислениями 44,2%, электроэнергия – 21,5% и прочие затраты – 27,3%.

В 2007 году филиалом оказывались услуги по размещению рекламы, бытовые услуги, сдача в аренду нежилых помещений, работали объекты общепита (столовая, буфеты). От прочих видов деятельности в 2007 году получено доходов 390 567 тыс.руб. против 287 384 тыс.руб. в 2006 году. В 2007 году от прочих видов деятельности получен убыток в сумме – 167 699 тыс. руб. за счет финансового результата деятельности общественного питания, все остальные виды услуг являлись прибыльными.

Результатом хозяйственной деятельности филиала ( учетом прочих видов деятельности) за 2007 год согласно статистической отчетности форма № 2 («Отчет о прибылях и убытках») явился убыток 2 862,3 млн.руб., 2006 год – 853 млн.руб.

Формирование фонда потребления, фонда накопления производилось за счет целевого финансирования по сметам. Общая сумма фонда потребления за 2007 год использована в сумме 518 307 тыс.руб., фонда накопления 188 487 тыс.руб.

Мероприятия по повышению производительности труда

* снижение себестоимости перевозки пассажиров:

— за счет экономии денежных средств при сверхнормативной эксплуатации шин при создании безопасных условий эксплуатации троллейбусов;

— сокращение непроизводительных затрат: резерв, сверхурочные часы, «с выходных»;

— экономия топливно-энергетических ресурсов;

— вторичное использование материалов и запасных частей, изготовление деталей, узлов и агрегатов на собственной базе;

— проведение капитального ремонта с заменой кузова собственными силами;

*увеличение доходов за счет проведения мероприятий по увеличению количества продаваемых талонов одним водителем;

* увеличение прибыли от прочих видов деятельности;

* уменьшение убыточности деятельности объекта розничной торговли и общественного питания.

3. Основные направления совершенствования анализа и управления текущими и общими затратами и пути их снижения

Снижение себестоимости перевозок является одним из направлений эффективности деятельности АТП. В неуклонном снижении себестоимости проявляется режим экономии, непрерывный рост производительности труда, совершенствование методов хозяйствования по обеспечению наибольшего выпуска продукции с наименьшими затратами труда и средств. Снижение себестоимости служит базой снижения цен и тарифов.

На уровень себестоимости влияют различные факторы.

Внешние факторы. Они не зависят от автотранспортных предприятий, но на некоторые из них можно воздействовать. К ним относятся: структура автомобильного парка, цены на материально-технические ресурсы, состояние дорожной сети, природно-климатические условия, развитие производственно-технической базы, размещение производительных сил, материально-техническое снабжение.

Для обеспечения соответствия структуры автомобильного парка условиям перевозок подвижной состав внутри отрасли должен распределяться таким образом, чтобы обеспечить его эффективную работу на автотранспортных предприятиях.

Развитие дорожной сети должно быть согласовано с автотранспортными органами с учетом маршрутов перевозок пассажиров.

Капитальные вложения в развитие производственно-технической базы должно направляться тем АТП, которые осуществляют свою деятельность в трудных природно-климатических условиях [8 , с.237].

Влияние материально-технического снабжения на уровень себестоимости может быть сглажено организацией учета и контроля за ликвидацией излишних и сверхнормативных запасов материальных ресурсов.

Организация производства. Снижение себестоимости связано с освоением передовых методов организации транспортных процессов, совершенствованием технологии ТО и ТР.

Снижение себестоимости перевозок на пассажирском автомобильном транспорте достигается путем распространения прогрессивных форм обслуживания пассажиров и обеспечивает рентабельную работу автотранспортных предприятий, особенно в городских условиях.

Применение и развитие рациональных технологий ТО-1, ТО-2, и ТР подвижного состава значительно повышает коэффициент технической готовности парка, что обеспечивает увеличение объемов перевозок и снижение их себестоимости.

Улучшение технико-эксплуатационных показателей работы. Эффективная работа подвижного состава зависит от следующих технико-эксплуатационных показателей: вместимость, коэффициентов использования вместимости, пробега, выпуска на линию, продолжительности их пребывания в наряде, эксплуатационной скорости, среднее расстояние перевозки. Улучшение каждого из этих показателей значительно, но по-разному воздействует на снижение себестоимости перевозок пассажиров.

На производительность и снижение себестоимости перевозок существенно влияет повышение коэффициента вместимости, которое достигается в условиях обеспечивающих полную загрузку подвижного состава пассажирами.

Снижение себестоимости перевозок в результате повышения коэффициента использования пробега достигается применением в практической деятельности автоматизированной подсистемы управления перевозочным процессом, увеличением числа междугородних перевозок пассажиров, а также четким диспетчерским руководством перевозочным процессом.

Повышение коэффициента выпуска на линию и тем самым снижение себестоимости обеспечиваются четкой работой технической службы по поддержанию подвижного состава в исправном состоянии, службы эксплуатации по изучению пассажиропотока, оперативному планированию, выдаче путевых листов.

Увеличение пребывания подвижного состава на линии достигается путем повышения сменности их работы.

Одним из основных показателей определяющих качество обслуживания пассажиров, является скорость сообщения. Создание и расширение сети скоростных и экспрессных маршрутов является одним из главных направлений увеличения скорости сообщения и сокращения затрат времени на транспортные передвижения.

Увеличение расстояния перевозки пассажиров способствует увеличению пассажирооборота.

Организация труда. Одним из важных путей снижения себестоимости перевозок является обеспечение превышения темпов роста производительности труда над темпами роста заработной платы, которое достигается путем распространения передовых методов организации труда, повышение роли моральной и материальной заинтересованности, механизации трудоемких процессов.

Главной производственной силой являются люди, труд которых должен использоваться наиболее производительно. Этому в значительной степени способствует система профессиональной и экономической учебы. Рабочие, овладевшие знаниями, сознательно подходят к решению такой задачи, как экономия материальных ресурсов, изыскивают наиболее рациональные пути использования техники, вносят ценные предложения по улучшению организации труда и производства.

Важным направлением рационального использования рабочей силы является внедрение научной организации труда и ее дальнейшее совершенствование.

Большое влияние на повышение производительности труда и снижение себестоимости оказывают состояние трудовой дисциплины, сокращение потерь рабочего времени. Значительная часть потерь рабочего времени происходит из-за плохой организации труда, несвоевременного обеспечения рабочих материалами, запасными частями, инструментом, из-за текучести кадров, нарушения трудовой дисциплины, слабой борьбы с этими явлениями. Повышение производительности труда сокращает удельную численность работающих.

Важным резервом снижения себестоимости является сокращение аппарата управления.

Режим экономии. На величину себестоимости перевозок оказывает влияние отношения к расходованию топливно-энергетических и материальных ресурсов. Режим экономии включает в себя систему технических, экономических, организационных и воспитательных мер, направленных на сбережение и рациональное использование материальных и денежных ресурсов.

Сокращение затрат топлива, материалов, электроэнергии означает, что при том же количестве материальных ресурсов можно осуществить больший объем перевозок. В общей сумме расходов на перевозку материальные затраты составляют 45%, поэтому снижение материалоемкости перевозок является важнейшим фактором снижения себестоимости.

Одним из важных источников снижения расхода топлива на единицу транспортной продукции является повышение коэффициента использования пробега и вместимости. Если троллейбус загружен полностью, то количество выполненной транспортной работы снижается, а расход топлива в расчете на пробег остается прежним.

Снижение расхода топлива может быть достигнуто также за счет совершенствования конструкции троллейбуса и методов их вождения, повышения квалификации водителей, обеспечение надлежащего технического состояния троллейбусов, четкой организации раздачи и хранения топлива, ликвидации приписок, разработки более действенной системы материального поощрения за экономию топлива.

В целях сокращения затрат на автомобильные шины необходимо добиваться увеличения пробега шин по сравнению с действующими нормами. Для этого следует тщательно следить за шинами, своевременно и качественно проводить их ремонт, совершенствовать методы производства ремонта, соблюдать правила технической эксплуатации шин, обеспечивать правильную регулировку ходовой части троллейбусов и умелое их вождение.

К экономии смазочных материалов необходимо подходить очень осторожно, ибо если эта экономия будет достигаться за счет несвоевременного и некачественного проведения смазочных работ, то такая экономия окажет только вред, так как приведет к преждевременному износу деталей троллейбуса, увеличение потребности в ремонтах и повышению расходов на них. Источниками экономии здесь может являться усовершенствование процессов смазки, механизация и централизация этих работ, а также регенерация масла.

Снижение себестоимости может быть достигнуто также за счет сокращения накладных расходов, на величину которых влияет ряд факторов: количество подвижного состава, структура парка, размер территории АТП, оснащенность производственной базы и другие.

Факторы, влияющие на уровень себестоимости. Величина себестоимости перевозок зависит от целого ряда внешних (не зависящих от работы предприятия) и внутрипроизводственных факторов.

Уровень цен на топливо, подвижной состав, эксплуатационные материалы определяют величину всех затрат на перевозку пассажиров. Себестоимость зависит и от дорожных условий, в которых работает подвижной состав. При работе в плохих дорожных условиях увеличивается расход топлива и смазочных материалов, износ шин. Кроме того, сокращается периодичность проведения технического обслуживания подвижного состава, чаще возникает необходимость в текущем ремонте. В результате растет сумма переменных расходов, приходящихся на 1 км пробега. Увеличиваются и накладные расходы в части общепроизводственных затрат, поскольку значительная их доля связана с расходами на содержание подвижного состава [8, с.236].

Снижение затрат может достигаться в результате экономии одновременно всех затрат. Однако это не всегда возможно. Часто экономия одного вида затрат достигается за счет увеличения другого вида затрат.

Важным условием для снижения себестоимости пассажирских перевозок является создание новых типов и моделей троллейбусов, характеризующихся высокими эксплуатационно-техническими параметрами: повышенной вместимостью и удельной мощностью двигателей, более высокими скоростями движения, надежностью, долговечностью. Улучшение конструктивных и динамических качеств транспортных средств сократит трудоемкость работ по техническому обслуживанию и ремонту, снизит расход топлива, запасных частей, смазочных и ремонтных материалов.

Однако качество поступающих в эксплуатацию транспортных средств, хотя и существенно влияет на себестоимость пассажирских перевозок, но не зависит от работы автотранспортного предприятия. Их резервы сокращения производственных издержек связаны, прежде всего, с высокопроизводительной организацией линейной работы подвижного состава и работ по поддержанию транспортных средств в технически исправном состоянии.

Результаты деятельности автотранспортного предприятия по снижению производственных затрат вскрываются при анализе себестоимости перевозок.

Основной целью анализа себестоимости перевозок является выявление факторов, способствующих ее снижению.

В достижении данной цели важную роль играет детерминированный факторный анализ, позволяющий установить степень влияния основных факторов на уровень себестоимости перевозок.

Резервы снижения себестоимости перевозок – это количественно измеримые возможности экономии затрат живого и овеществленного труда. Общая классификация резервов снижения перевозок представлена в приложении 1.

Прогнозный анализ является тем инструментом, с помощью которого можно научно обосновать перспективы развития предприятия в условиях постоянного изменения внешней среды ее функционирования.

Прогнозный анализ как разведка будущего ориентирован на изучение возможных сценариев развития предприятия в определенных условиях и допущениях. Видение перспективы позволяет своевременно обнаруживать риски и угрозы и принимать соответствующие меры для их предупреждения. Выявление основных тенденций и перспектив развития, создание образа будущего организации, определение потенциальных возможностей и угроз является основой научного обоснования планов и выработки стратегической и тактической политики предприятия, направленных на достижение его конечных целей.

Одним из способов прогнозирования результатов деятельности является анализ чувствительности, который позволяет оценить реакцию результативных показателей к изменению внутренних и внешних факторов, а также их эластичность к принятию любого управленческого решения.

Для анализа чувствительности вначале определяем базовый вариант состояния объекта, где все исследуемые показатели имеют свои исходные значения. В качестве базового варианта применим фактически сложившуюся ситуацию за 2007 год по маршрутным перевозкам филиала «Троллейбусный парк № 2», которая представлена в таблице 10.

Таблица 10 – Исходные данные

Показатель

Значение показателя
Пассажирооборот, тыс. пас.- км.

102475,5
Доходы от перевозок, тыс.руб.

3982888
Налоги из доходов, тыс.руб.

321823
Затраты, тыс.руб.

5287439
Постоянные затраты, тыс.руб.

1639943
Убыток, тыс.руб.

-1626374
Себестоимость 1 пас.- км., руб.

51,6
Переменные затраты на 1пас.-км, руб.

35,59
Средняя доходная ставка, руб./1 пас.-км.

38,87
Коэффициент использования вместимости

0,5296
Коэффициент использования пробега

0,933

Оценивать чувствительность показателей к изменению фактора или ситуацию будем как по абсолютным, так и по относительным показателям.

В качестве относительного показателя чувствительности (эластичности) результативных показателей служит отношение относительного прироста результативного показателя (Y) к относительному приросту факторного показателя (x):

Ех = ∆Y / Y0 *100 / ∆хi / хi0 *100 [16, с.44]. (1.42)

Коэффициент эластичности показывает, насколько процентов изменяется результативный показатель с изменением факторного показателя на один процент.

Анализ чувствительности необходим для всестороннего изучения воздействия управленческого решения на результаты хозяйственной деятельности и комплексной оценки его эффективности во избежание риска потерь или упущенной выгоды. С целью всесторонней оценки эффективности принятия того или иного управленческого решения, необходимо выяснить, как изменились или изменятся в связи с его проведением основные показатели хозяйственной деятельности: объем выполненных работ, себестоимость, прибыль, рентабельность. Поэтому, прежде чем принимать то или иное управленческое решение, необходимо его всесторонне взвесить, оценить, показатель, как изменится ситуация и будущее предприятие.

На производительность и снижение себестоимости перевозок существенно влияет повышение коэффициента использования вместимости, которое достигается в условиях комфортных для пассажиров с максимальной загрузкой подвижного состава.

На снижение коэффициента использования вместимости в 2007г. до 0,5296 повлияло то, что на рынке транспортных услуг появились индивидуальные предприниматели. Их движение на маршруте не придерживалось определенного расписания, они практически следовали один за другим, иногда совпадая с движением маршрутных автобусов, что приводило к снижению коэффициента использования вместимости. Филиалом «Троллейбусный парк № 2» предлагается выполнять услуги по диспетчеризации индивидуальных перевозчиков на городских маршрутах на основании расписаний, разработанных отделом эксплуатации, что позволит увеличить коэффициент использования вместимости. Отделом эксплуатации филиала «Троллейбусный парк № 2» на маршруте №5 был изучен пассажиропоток в будние дни до и после упорядочивания расписания движения индивидуальных перевозчиков.

Обследование пассажиропотока на маршруте №5 проводилось табличным методом. Во время обследования учетчики располагаются около дверей пассажирского салона и заполняют специальную табличную форму. На каждом остановочном пункте учетчик подсчитывает число вышедших и вошедших пассажиров и делает в форме соответствующую запись. Табличный метод обследования по сравнению с другими дает наибольшую точность получаемых данных, но необходим контроль за качеством работы учетчиков.

В каждый конкретный момент в троллейбусе находится определенное число пассажиров QФ , которое может быть меньше или больше номинальной вместимости q степень использования вместимости оценивается коэффициентом наполнения γ:

γ = QФ / q [10, с.101]. (1.43)

До внедрения предложения коэффициент использования вместимости составил:

γ = 52/98 = 0,53

Изучение пассажиропотока проводилось по одному маршруту на троллейбусе с вместимостью 98 мест. После изучения пассажиропотока коэффициент использования вместимости составил:

γ = 55/98 = 0,56

Повышение коэффициента использования вместимости будет увеличиваться на всех маршрутах, что увеличит коэффициент использования вместимости по всему парку на 5%.

Для обеспечения снижения нулевых пробегов в общем объеме пробегов по городским троллейбусным маршрутам предлагается отстой троллейбуса без заезда на территорию парка, что позволит увеличить коэффициент использования пробега. Коэффициент использования пробега рассчитывается по формуле:

β = Lп / Lобщ [10, с.101], (1.44)

где Lп — пробег с пассажирами, км;

Lобщ — общий пробег, км.

До внедрения предложения коэффициент использования пробега составлял:

β = 3794 / 4066,5 = 0,933

По данным филиала «Троллейбусный парк № 2», был произведен замер расстояния, что составляет 191 км в год и коэффициент использования пробега составил:

β = 3985 / 4066,5 = 0,979

По данным расчета коэффициент использования вместимости и коэффициент использования пробега повышаются на 5%.

Поскольку связь между пассажирооборотом и коэффициентами вместимости и использования пробега является функциональной, то влияние данного фактора можно определить способом относительных разниц:

ДПО = ПОФ * дКвм * дКпроб , (1.45)

где ∆ПО – изменение пассажирооборота;

ПОФ – фактический пассажирооборот;

дКвм, дКпроб — относительный прирост коэффициентов вместимости и использования пробега [16, с.45].

ДПО = 102475,5*5%*5%/100 = 10247,6 тыс. пас.-км.

Далее необходимо установить, какие затраты и в какой степени отреагируют на проведение данного мероприятия, и как изменится себестоимость на 1 пас.-км. Прежде всего, затраты нужно подразделить на ревалентные и неревалентные, т.е. чувствительные и нечувствительные к изменению данной ситуации.

В нашем случае в связи с повышением коэффициентов вместимости и использования пробега потребуются дополнительные переменные затраты. Определив все дополнительные затраты, можно оценить чувствительность себестоимости на 1 пас.- км к проведению данного мероприятия.

ДСПКМ= СПР – СФ = Зф + Зд / ПОф + ДПО – Зф / ПОФ , (1.46)

где ДСПКМ — изменение себестоимости 1 пас.-км.;

СПР — прогнозный уровень себестоимости 1 пас.-км.;

СФ — фактический уровень себестоимости 1 пас.-км.;

Зф — фактические затраты на содержание и эксплуатацию в отчетном периоде;

Зд — дополнительные затраты;

ДПО – изменение пассажирооборота за счет повышения вместимости и коэффициента использования пробега [16, с.45].

ДСПКМ=5287439+(35,59*10247,6)/102475,5+10247,6—5287439/102475,5 = 50,14-51,6=-1,46 руб.

Себестоимость снизится на 1,46 руб., или 2,83%. Следовательно, коэффициент эластичности себестоимости к изменению объема выполненных работ составит 0,28 (2,83/10).

Нужно определить также ревалентную выгоду за счет данного фактора, которая в данной ситуации выражается дополнительной выручкой:

∆В = ∆ПО * ТФ ,(1.47)

где ∆В – изменение суммы выручки за счет увеличения объема реализуемых услуг;

ТФ — фактическая тарифная ставка за 1 пас.-км [16, с.45].

∆В = 10247,6*38,87=398324 тыс.руб.

Чистая ревалентная выгода выражается в увеличении прибыли как за счет прироста объема пассажирооборота, так и за счет снижения себестоимости 1 пас.-км.:

∆ППО = ∆ПО * (ТФ — СФ),(1.48)

∆ПС = ∆С * ПОПР ,(1.49)

где ∆ППО – изменение прибыли за счет увеличения пассажирооборота;

∆ПС — изменение прибыли за счет снижения себестоимости транспортных услуг;

∆С – изменение себестоимости 1 пас.-км;

ПОПР – прогнозный объем пассажирооборота [16, с.45].

∆ППО = 10247,6*(38,87-51,6)=-130452 тыс.руб.

∆ПС=(1,46)*(102475,5+10247,6)= +164576 тыс.руб.

∆П= -130452+164576 = +34124 тыс.руб.

Как видно из приведенных данных, прибыль увеличилась на 34124 тыс.руб, в том числе на 164576 тыс.руб. за счет снижения себестоимости перевозок и уменьшилась на 130452 тыс.руб. за счет увеличения пассажирооборота.

Службой эксплуатации филиала «Троллейбусный парк № 2» постоянно ведется работа по изучению пассажиропотока на всех видах маршрутов. Так при изучении пассажиропотока на маршрутах были выявлены неэффективные маршруты. Основной задачей работы пассажирского транспорта является полное, своевременное и качественное удовлетворение потребностей населения в перевозках, филиала «Троллейбусный парк № 2» было принято решение по сокращению неэффективных рейсов на маршрутах, а также укорачивание отдельных рейсов в определенные дни недели на маршрутах.

Мероприятия по сокращению неэффективных пробегов на маршрутах филиала «Троллейбусный парк № 2» представлены в таблицах 11, 12.

Таблица 11 — Сокращения рейсов на маршрутах

№ маршрута

Протяжённость, км.

Количество рейсов в неделю

Пробег за неделю, км.

Экономический эффект, тыс. рублей
За месяц

За год
1

35,8

2

71,6

2

32,5

4

116

3

35,2

4

140,8

4

15,0

10

150,0

5

66,0

2

132

6

45,0

2

90

ИТОГО

24

700,4

3174,9

38099,2

Таблица 12 — Укорачивания отдельных рейсов на маршрутах

Наименование маршрута

Протяжённость маршрута, км

В какие дни недели укорочен маршрут

Пробег за неделю, км.

Экономический эффект
За месяц

За год
7

35,8

воскресенье

22,8

8

29,4

воскресенье

16,0

9

43,6

понедельник,

20,8

10

52

среда

33,6

Итого

92,2

186,6

2238,7

Расчет расходов на 1 км. пробега по перевозкам за 2007г. по филиалу «Троллейбусный парк № 2» представлены в таблице 13.

Таблица 13 – Расчет по перевозкам за 2007 г.

Статьи затрат

2007г.

Расход на 1 км, руб.

Расход на 92,2 км, тыс.руб. (за неделю)

Расход на 4425,6 км, тыс.руб. (за год)
Топливо, тыс.руб.

262201

292

26,9

1290,5
Смазочные и другие эксплуатационные материалы, тыс.руб.

1913

2

0,2

9,4
Ремонт автомобильных шин, тыс.руб.

10591

12

1,1

52,1
Ремонт и техническое обслуживание подвижного состава, тыс.руб.

46968

52

4,8

231,2
Амортизация основных средств, тыс.руб.

133179

148

13,6

655,5
Всего переменных расходов, тыс.руб.

454852

506

46,6

2238,7
Общий пробег, тыс.км

899,2

Укорачивание отдельных рейсов в определенные дни уменьшает пробег за неделю на 92,2 км. Затраты на 1 км. пробега уменьшаются только по переменным расходам. За неделю затраты сократятся на 46,6 тыс.руб., за год- 2238,7 тыс.руб.

Заключение

В условиях перехода к рыночной экономике автотранспортные предприятия становятся пристальным объектом изучения хозяйственной деятельности в связи с расширением внешнеэкономической, маркетинговой, инвестиционной деятельности, повышением степени производственных и финансовых рынков.

Новые экономические условия, формирование рынка транспортных услуг, появление и усиление конкуренции между предприятиями транспорта и способствовали появлению и закреплению в практике организации и планирования работы такого понятия как «услуга транспорта».

Сейчас же времена меняются и в конкурентной борьбе выигрывают те, кто расширяет спектр предоставляемых услуг и улучшает сервисное обслуживание пассажиров.

В последнее время важность и значимость услуг постоянно возрастает, расширяется индустрия услуг, и все большее число компаний и работников включаются в нее. Целый ряд посредников становятся предприятиями транспортного сервиса, в которых услуги неразрывно связаны с перемещением людей и реализацией товаров.

Необоснованное повышение тарифов с целью увеличения дохода и прибыли отдельных видов общественного транспорта может привести к противоположному результату – уменьшению пассажиропотока и в конечном счете снижению общих доходов. При повышении пассажирских тарифов нельзя не учитывать влияние этого повышения на процессы снижения уровня жизни населения и инфляцию.

Установление экономически обоснованных тарифов, с одной стороны, должно приносить перевозчикам прибыль, с другой – обеспечить доступность для всех слоев населения общественного транспорта и не ухудшать благосостояние жителей.

Организация городских перевозок в основном является убыточной, т.к. предполагает установление фактических тарифов ниже расчетного при соответствующем уровне дотаций.

Себестоимость является одним из самых важных показателей, характеризующих эффективность деятельности предприятия. Уровень себестоимости во многом определяет тарифы на перевозку грузов и пассажиров, прибыль предприятия, рентабельность перевозок, финансовое состояние автотранспортного предприятия. Если она за отчетный период повысилась, то при прочих равных условиях размер прибыли за этот период уменьшится за счет этого фактора на такую же величину. Снижение себестоимости создает предпосылки снижения перевозного тарифа, что вследствие приведет к привлечению большого числа клиентов, потребителей услуг транспортных предприятий. Чем меньше себестоимость, тем больше прибыль, и наоборот.

Анализ себестоимости перевозок должен выяснить, как выполнены мероприятия, направленные на снижение себестоимости, по каким статьям средств, затрат получена экономия и по каким перерасход средств, какие факторы и в какой степени повлияли на уровень себестоимости, какие имеются резервы дальнейшего ее снижения.

Снижение себестоимости перевозок является одним из направлений эффективности деятельности АТП. В неуклонном снижении себестоимости проявляется режим экономии, непрерывный рост производительности труда, совершенствование методов хозяйствования по обеспечению наибольшего выпуска продукции с наименьшими затратами труда и средств. Снижение себестоимости служит базой снижения цен и тарифов.

Для анализа себестоимости перевозок был взят филиал «Троллейбусный парк № 2». Снижение объема перевозок в сравнении с 2001 годом на 4815,3 тыс. пассажиров (допустимое отклонение) обусловлено изменением условий работы предприятия, т.е уменьшением некоторых количественных показателей, например, таких как среднесписочное число троллейбусов на 18,8 единиц, времени в наряде на 0,53 ч., коэффициента использования вместимости 0,28. Увеличение объема перевозок на 88,7 тыс. пассажиров (относительное отклонение) объясняется улучшением качества работы предприятия, т.е. увеличением качественных показателей, например, коэффициента выпуска троллейбусов на линию с 0,583 до 0,752. Большие темпы снижения объема перевозок (-22,76%) по сравнению со снижением пассажирооборота (-21,61%) обусловлены увеличением такого количественного показателя, как средняя дальность поездки пассажира с 6,46 км до 6,56 км. Рост объема перевозок наблюдается только на междугородних и международных перевозках на 108,59 % и 156,71% соответственно. При изучении пассажиропотока на этих маршрутах отделом службы эксплуатации разрабатывались новые маршруты.

Анализ влияния отклонения на изменение доли себестоимость составил 32,58%. Наиболее неблагоприятное влияние на изменение себестоимости оказала динамика заработной платы с начислениями 74,42%. Изменение пассажирооборота обусловило рост себестоимости на 27,57%. В целом же рост себестоимости по сравнению с 2001 годом составил 60,15%.

Наибольшее влияние на размер себестоимости из технинко-эксплуатационных показателей оказали изменения средней эксплуатационной скорости (-24,0%), коэффициента использования пробега (-9,51%), коэффициента выпуска троллейбуса на линию (-37,94%), что привело соответственно к уменьшению себестоимости. Влияние среднесписочного числа троллейбусов (24,45%), время в наряде (6,9%), коэффициент использования вместимости (63,7%) привело к увеличению себестоимости.

Для совершенствования методики анализа себестоимости перевозок был использован интегральный метод. Интегральный метод применяется для измерения влияния факторов в мультипликативных, кратных и кратно-аддативных моделях. Использование этого способа позволяет более точные результаты расчета влияния факторов по сравнению со способом цепной подстановки, абсолютных и относительных разниц, поскольку дополнительный прирост результативного показателя от взаимодействия факторов присоединяется не к последнему фактору, а делится поровну между ними. С помощью интегрального метода проведен анализ себестоимости перевозок на 1 пас.-км. и на 1 руб.дохода.

Одним из способов прогнозирования результатов деятельности является анализ чувствительности, который позволяет оценить реакцию результативных показателей к изменению внутренних и внешних факторов, а также их эластичность к принятию любого управленческого решения.

Предложено увеличить коэффициент использования вместимости и коэффициент использования пробега на 5%. Себестоимость снизилась на 1,46 руб., или 2,83%. Следовательно, коэффициент эластичности себестоимости к изменению пассажирооборота составил 0,28 (2,83/10). Прибыль увеличилась на 34124 тыс.руб, в том числе на 164576 тыс.руб. за счет снижения себестоимости перевозок и уменьшилась на 130452 тыс.руб. за счет увеличения пассажирооборота.

Службой эксплуатации филиала «Троллейбусный парк № 2» постоянно ведется работа по изучению пассажиропотока на всех видах маршрутов. Так при изучении пассажиропотока на маршрутах были выявлены неэффективные маршруты. Филиалом «Троллейбусный парк № 2» было принято решение по сокращению неэффективных рейсов на маршрутах, а также укорачивание отдельных рейсов в определенные дни недели на. Экономический эффект от предложенных мероприятия позволяет уменьшить затраты на пробег за год на 40337,9 тыс.руб.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ

Анализ хозяйственной деятельности предприятия: Учеб. пособие / Под общ. ред. Л.Л. Ермолович. – Мн.: Интерпрессервис; Экоперспектива, 2001. – 576 с.

Балащенко В.Ф. и др. Основы экономики промышленного предприятия. – Мн.: Беларуская навука, 2000. – 160 с.

Барнгольц С.Б. Экономический анализ хозяйственной деятельности на современном этапе развития. Москва: Финансы и статистика, 1994.

Беленький А.С. Исследование операций в транспортных системах: идеи и схемы методов оптимизации планирования. — М.: Мир, 1992. — 582 с.

Гаджинский А.М. Логистика. Учебник. – М.: “Дашков и К°”, 2005.

Горев А.Э. Грузовые автомобильные перевозки: Учебное пособие для студ. высш. учеб. заведений / А.Э. Горев. – 2-е изд. Стер. – М.: Издательский центр «Академия», 2004. – 288 с.

Гуджоян О.П., Троицкая Н.А. Перевозка специфических грузов автомобильным транспортом: Учебник для вузов. — М.: Транспорт, 2001. — 160 с.

Зайцев Е.И. Информационные технологии в управлении эксплуатационной эффективностью автотранспорта. — СПб.: СПбГИЭА, 1998. — 227 с.

Золотогоров В.Г. Организация и планирование производства. Практическое пособие. — Мн.: ФУАинформ, 2001. – 528 с.

Кожин А.П., Мезенцев В.Н. Математические методы в планировании и управлении грузовыми автомобильными перевозками. — М.: Транспорт, 1994. — 304 с.

Неруш Ю.М. Логистика: учеб. для вузов. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 495с.

Организация производства. Учебно-практическое пособие/ М. Ю. Пасюк, Т.Н. Долинина, А.А. Шабуня. – Мн.: ООО ФУАинформ, 2002. – 76 с.

Основы логистики: Учебное пособие / Под ред. Л.Б. Миротина и В.И. Сергеева. — М.: ИНФРА-М, 1999г.

Памбухчиянц О.В. Организация и технология коммерческой деятельности: Учебник для студентов. – М.: Информационно-внедренческий центр «Маркетинг», 2001. – 450 с.

Пашков А.К, Полярин Ю.Н. Пакетирование и перевозка тарно-штучных грузов. — М.: Транспорт, 2000. — 254 с.

Плоткин Б.К. Экономико-математические методы и модели в управлении материальными ресурсами. – СПб.: СПбУЭФ, 1992г.

Прогнозирование и планирование экономики: Учебнике/ В.И. Борисевич, Г.А. Кандаурова, Н.Н. Кандауров и др.; Под общ. ред. В.И. Борисевича, Г.А. Кандауровой. – Мн.: Современная школа, 2005. – 476 с.

Производственные технологии: учеб. пособие / Д. П. Лисовская и др.; под общ. ред. Д.П. Лисовской. – Мн.: Вышэйшая школа, 2005. – 479 с.

Производственный менеджмент. Управление предприятием: Учеб. пособие / С.А. Пелих, А.И. Гоев, М.И. Плотницкий и др.; Под ред. проф. С.А. Пелиха. – Мн.: БГЭУ, 2003. – 555 с.

Прокофьев М.В. Конструкция и эксплуатация автотранспортных средств: Метод, пособие. — М.: АСМАП, 2000. — 76 с.

Раицкий К.А. Экономика предприятия: Учебник для ВУЗов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: «Дашков и К», 2002. – 1012 с.

Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия, 7-е изд., испр. – Мн.: Новое знание, 2002. – 704 с.

Сергеев В.И. Логистика в бизнесе: Учебник. – М.: Инфра – М, 2001. – 608 с.

Синица Л.М. Организация производства: Учеб. пособие для студентов вузов. – 2- изд., перераб и доп. – Мн.: УП «ИВЦ Минфина», 2004. – 521 с.

Суша Г.З. Экономика предприятия: Учеб. пособие. – М.: Новое знание, 2003. – 384 с.

Сычев Н.Г., Хмель С.А. Производственные технологии: Тексты лекций. Мн.: НО ООО «БИП-С», 2002. – 128 с.

Транспортная логистика: Учебное пособие / Под ред. Миротина Л.Б. — М.: МАДИ (ТУ), 1996г.

Удовенко В.М. Транспортное обслуживание предприятий. Мн.: БГЭУ, 1996 г.

Удовенко В.М. Логистика. Учебное пособие. Мн.: БГЭУ, 2002.

Удовенко В.М. Логистика. Транспортное обеспечение внешнеэкономической деятельности. Мн.: БГЭУ, 2004.

Ходош М.С, Дасковский Б.А. Организация, экономика и управление перевозками грузов автомобильным транспортом. — М.: Транспорт, 1989. — 287 с.

Хрипач В.Я. и др. Экономика предприятия. – Мн.: Экономпресс, 2001. – 464 с.

Чеботаев А.А. Специализированные транспортные средства. Выбор и эффективность применения. — М.: Транспорт, 1998. — 159 с.

Экономика предприятия: Учеб. пособие / В.П. Волков, А.И. Ильин, В.И. Станкевич и др. – М.: Новое знание, 2003 – 677 с.

Экономическая кибернетика на практике: Сокр. пер. с нем. / Под ред. К.А. Багриновского. – М.: Экономика, 1983. – 160 с.

Экономико-математические методы и модели: Учеб. пособие / Н.И. Холод, А.В. Кузнецов, Я.Н. Жихар и др.; Под общ. ред. А.В. Кузнецова. 2-е изд. – Мн.: БГЭУ, 2000. – 412 с.

Экономика предприятия: Учеб. пособие / В.П. Волков, А.И. Ильин, В.И. Станкевич и др. – 2-е изд., испр. – М.: Новое знание, 2004. – 672 с.

Реферат: Правова охорона навколишнього природного середовища

План

Вступ

1. Правова охорона навколишнього природного середовища.

2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду

3. Складові частини природно-заповідного фонду

4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.

5. Водний кодекс України

Висновок

Вступ.

Екологія — це знання людини про те що її оточує У наш час даний термін міцно закріпився у суспільній свідомості. Екологія стала одним з основних показників ставлення полини до життя, навколишнього природного середовища
Екологічна свідомість відображає духовність суспільства, його «порозуміння» з природою невід ємною частиною якої є людина.
В екологічних роздумах людини відбивається рівень її інтелекту, загальної і професійної культури. Більшість людей які свідомо зараховують себе до прибічників сучасної культури вважають що захист довкілля е одним з найбільш важливих завдань сучасних і майбутніх генерацій. Стан природи викликає все більше занепокоєння у представників різних верств населення.
Нині майже немає свідомої людини яка не знана б дещо про екологію Для більшості населення з нею поєднана стурбованість тими негативними наслідками, що спостерігаються у різних сферах антропогенної активності. Як правило, ці наслідки теоретичною основою яких треба вважати так званий антропоцентризм пов’язані з доведенням до крайньої межі тих навантажень які людина покладає на природу. Уявляється що вже настав час для епохи ексцентризму коли не людина повинна диктувати свої умови природі, а природа
— людині. Адже антропоцентризм становить небезпеку для існування людей у глобальному масштабі.
Екологічне законодавство — це структура, що об’єднує екологічні юридичні норми різного рівня і різної спрямованості. Ними можуть бути норми конституційні, звичайні, норми, орієнтовані на соціальні відносини різного змісту, з приводу охорони різних природних об’єктів. Вказане законодавство є системою, що має більш-менш сталий характер. Його реалізація породжує відносно сталі правові відносини.
Системою екологічного законодавства необхідно вважати цілісність, яка складається з окремих законодавчих актів, що перебувають між собою у взаємодії. Як правило, екологічний закон діє не сам по собі, а у взаємовідносинах і на підставі інших законів, причому не лише екологічного змісту.
Первісним елементом екологічного законодавства треба вважати його норму.
Вона відіграє базову роль в системі цього законодавства, оскільки перебуває у найбільш нижчому, фундаментальному рівні системи.

Екологічні акти юридичного значення мають різну юридичну силу залежно від того, яким державним органом вони прийняті чи затверджені. Юридична сила екологічних актів обумовлюється тим, який природний об’єкт береться державою під охорону, тобто сила юридичного захисту цього об’єкта залежить від його екологічної цінності, поширеності чи, навпаки, помітного зникнення, наслідком чого є занесення того або іншого об’єкта до Червоної книги. Проте системний аналіз сучасного екологічного законодавства дає підстави для висновку, що юридична сила захисту природних об’єктів залежить від місця цих об’єктів в системі навколишнього природного середовища та їх стану.
Система екологічного законодавства України в основному повинна відповідати системі екологічного права. Право того чи іншого об’єкта природи визначається його місцем в ній. Від системи природи залежать система екологічного права а отже, і система екологічного законодавства.
1. Правова охорона навколишнього природного середовища.

Охорона навколишнього середовища здійснюється різними, у тому числі й правовими, засобами. При цьому в правових формах захищаються переважно всі компоненти, які утворюють природне середовище.
Сучасними головними нормативно-правовими актами що регулюють основи організації охорони навколишнього природного середовища, є Закони України
«Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.,
«Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно- заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р., «Про карантин рослин» від 30 червня 1993 р та інші. До того ж деякі відносини у сфері використання і охорони навколишнього природного середовища врегульовані кодексами (земельним, водним, лісовим, про надра), а також Законами України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р. Важливе значення у вирішенні цього питання має затверджений Постановою Верховної Ради «Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища».
Різновидами права природокористування є:
Право землекористування, право водокористування, право лісокористування, право користуватися надрами, право користуватися тваринним світом, право користування природно-заповідним фондом.
Право природокористування — це процес раціонального використання людиною природних ресурсів для задоволення різних потреб та інтересів.
Найважливішими принципами природокористування є його цільовий характер, плановість і тривалість, ліцензування, врахування надзвичайного значення у житті суспільства тощо. При цьому виділяють такі групи природокористування, як право загального і спеціального використання землі, вод, лісів, надр, тваринного світу та інших природних ресурсів. Суб’єктами права загального користування природними ресурсами можуть бути, згідно з Законом України
«Про охорону навколишнього природного середовища», усі громадяни для задоволення найрізноманітніших потреб і інтересів. Воно здійснюється громадянами безкоштовно і безліцензійно, тобто для цього не потрібен відповідний дозвіл уповноважених органів і осіб. Загальним є, наприклад, використання парків, скверів, водойм, лісів, збір дикорослих ягід, грибів, горіхів і т. ін. Право загального природокористування закріплене у ст. 13
Конституції України:
«Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону». Похідним від загального природокористування є спеціальне використання природних ресурсів.
На відміну від першого, це використання конкретних природних ресурсів, що здійснюється громадянами, підприємствами, установами і організаціями у випадках, коли відповідна, визначена у законодавстві частина природних ресурсів передається їм для використання. Як правило, така передача має вартість і визначена в часі. Надання природних ресурсів відбувається на основі спеціальних дозволів — державних актів на право постійного користування.
Крім прав суб’єктів, як природокористувачів, сучасною юридичною наукою сформовані й інтенсивно розвиваються екологічні права і обов’язки. Так, у
Конституції України записано, що «кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення». Аналогічні формулювання є й у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», бо це право — одне з основних прав людини. Цьому праву відповідає обов’язок держави забезпечувати здійснення санітарно-гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення навколишнього природного середовища.
Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються у судовому порядку.
Поряд з правами Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачає і певні обов’язки громадян. Так, незалежно від того, є громадяни природокористувачами, чи ні,— вони зобов’язані берегти природу, раціонально використовувати її запаси, не завдавати шкоди. Крім того, Закон
України «Про охорону навколишнього природного середовища» покладає на громадян і підприємства, установи й організації, як суб’єктів спеціального використання природних ресурсів, спеціальні обов’язки. Так, плата за спеціальне природокористування встановлюється на основі нормативів плати і лімітів використання природних ресурсів. Ці нормативи визначаються з урахуванням розповсюдження природних ресурсів, їх якості, можливості використання, місцезнаходження, можливості переробки і зберігання відходів.
До того ж суб’єкти спеціального природокористування зобов’язані сплачувати певні кошти за забруднення навколишнього природного середовища, що встановлюються за викиди у атмосферу забруднюючих речовин; скидання забруднюючих речовин на поверхню води, у територіальні і морські води, а також під землю.
Контроль у сфері природовикористання і охорони навколишнього природного середовища здійснюється шляхом перевірки, нагляду, обстеження, інвентаризації та експертиз. Він може здійснюватись як уповноваженими державними органами, так і громадськими формуваннями. Державний контроль покладається на Ради народних депутатів, державні адміністрації та
Міністерство охорони навколишнього природного середовища і його органи на місцях.

2. Земельний кодекс України про вади земельного фонду

Земельний Кодекс прийнятий Верховною Радою України 13 березня 1992 р.; він регулює відносини у сфері використання і охорони землі.
Усі землі України поділяються на:
1) землі сільськогосподарського призначення;
2) землі населених пунктів;
3) землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення;
4) землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико- культурного призначення;
5) землі лісового фонду;
6) землі водного фонду;
7) землі запасу.
Віднесення земель до певної категорії провадиться відповідно до їх цільового призначення.
У державній власності перебувають усі землі України за винятком земель, переданих у колективну чи приватну власність.

—
Суб’єктами права державної власності на землю виступають:
1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;
2) Верховна Рада Автономної Республіки Крим—на землі в межах території
Республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;
3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності.
Землі, що перебувають у загальнодержавній власності можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватись у користування, у тому числі в оренду. Не можуть передаватися у колективну і приватну власність: землі загального користування населених пунктів, землі гірничо-добувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв’язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі сільськогосподарських науково-дослідних і навчальних закладів.
Однією з форм власності на землю є колективна власність. Суб’єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу. Землі у колективну власність передаються безкоштовно. Кожний член колективної власності на землю у разі виходу З колективу має право одержати свою частку землі в натурі, яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.
Право приватної власності громадян України на землю означає, що тільки вони мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення сільськогосподарського господарства; ведення особистого підсобного господарства; будівнщтва і обслуговування житлового будинку і господарських будівель: садівництва; дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі- продажу; дарування та обміну. Передача земельних ділянок у власність громадян проводиться місцевими Радами народних депутатів за плату або безкоштовно. Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.
У тимчасове користування на умовах оренди земля надається: громадянам
України; підприємствам, установам і організаціям; громадським об’єднанням і оеяігійним організаціям; спільним підприємствам; міжнародним об’єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян; підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам; іноземним державам; міжнародним організаціям; іноземним юридичним особам та особам без громадянства. Орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні
Ради народних депутатів і власники землі. Земля може надаватися в оренду у короткострокове користування — до трьох років і довгострокове — до 50 років. Умови використання землі, строки її використання, плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі. Після закінчення строку оренди землі орендар має переважне право на відновлення договору. Крім того, орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у приватну власність.

3. Складові частини природно-заповідного фонду

Природно-заповідний фонд — це ділянки суші і водної о простору, природні комплекси та об’єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, а тому виділені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної безпеки України.
До природно-заповідного фонду належать:
1) природні об’єкти—заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;
2) штучні об’єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва.
Природні заповідники, заповідні зони біосферних заповідників, національні парки є власністю народу України. Усі інші об’єкти природно-заповідного фонду можуть перебувати і в інших формах власності. Охорона об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом встановлення заповідного режиму; організації систематичних спостережень і досліджень; здійснення державного і громадського контролю; встановлення підвищеної відповідальності та ін. Крім того, ці об’єкти можуть використовуватися лише для: природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та освітньо-виховних цілей. Управління у сфері охорони природно-заповідного фонду здійснює
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях. Безпосереднє управління більшістю об’єктів природно- заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями, до складу яких входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування. За Законом, право участі в управлінні названими об’єктами належить і відповідним об’єднанням громадян.

4. Правові заходи охорони атмосферного повітря тваринного світу.

Управління у галузі охорони атмосферного повітря здійснюють Кабінет
Міністрів України, уряд Автономної Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство охорони здоров я
України, місцеві органи державної виконавчої влади, інші державні органи.
Вони проводять стандартизацію і нормування у галузі охорони атмосферного повітря. Державні стандарти у цій галузі є обов’язковими і визначають поняття й терміни, режим використання й охорони атмосферного повітря, методи контролю за його станом, вимоги щодо запобігання шкідливому впливу на атмосферне повітря та ін. Крім того, встановлюються такі нормативи: екологічної безпеки атмосферного повітря; обмежено допустимих викидів забруднюючих речовин і шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів стаціонарними джерелами; обмежені нормативи утворення забруднюючих речовин, які відводяться в атмосферне повітря; використання атмосферного повітря як сировини; концентрації забруднюючих речовин у відпрацьованих газах. У зв’язку з існуванням державних стандартів і нормативів держава покладає на підприємства, установи і організації відповідні обов’язки. Так, вони зобов’язані вживати заходів щодо зменшення обсягів шкідливих викидів, підтримувати у справному стані споруди, устаткування й апаратуру для очищення викидів тощо.
Економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря полягає у лімітуванні, економічному заохоченні і стимулюванні охорони атмосферного повітря.
Законодавство передбачає, що правопорушеннями у галузі охорони атмосферного повітря є: порушення нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин; перевищення нормативів гранично допустимих рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів; використання атмосферного повітря як сировини основного виробничого призначення без дозволу спеціально уповноважених державних органів та ін.
Закон регулює відносини у галузі охорони, використання і відтворення тваринного світу, об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи в напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті, повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та морської економічної зони. До об’єктів тваринного світу належать: хордові, в тому числі хребетні і безхребетні тварини в усьому їх видовому розмаїтті та на всіх стадіях розвитку, що перебувають у стані природної волі: частини диких тварин; продукти життєдіяльності диких тварин; залишки викопних тварин.
Суб’єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України. Окремі об’єкти тваринного світу можуть бути колективною чи приватною власністю.
Основними видами використання об’єктів тваринного свїту законодавство вважає: мисливство; рибальство; використання об’єктів тваринного світу у наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях; використання корисних властивостей життєдіяльності тварин; використання тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування диких тварин з метою утримання і розведення в неволі чи в напіввільних умовах для комерційних та інших цілей.

5. Водний кодекс України

Цей кодекс регулює правові відносини з метою забезпечення збереження, наукового обгрунтування, раціонального використання вод для потреб населення і галузей еконої» ки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об’єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водовикористання. Водний фонд України включає усі води (водні об’єкти) на території України. До водного фонду належать:
1. Поверхневі води: природні водойми (озера), водото-ки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали.
2. Підземні води та джерела.
3. Внутрішні морські води та територіальне море. Усі спори з питань використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів розглядаються державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, геології, місцевими Радами народних депутатів, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому законодавством.

Висновок

Неможливо уявити собі людство поза природою, земними умовами його існування. Життя людини тісно вплітається в систему взаємозв’язків явищ природи, що створюють основу людського буття. Навіть незначні зміни природних умов: температури, вологості, атмосферного тиску, хімічного складу повітря, води тощо) впливають на людину.
Сьогодні людство не може відмовитися від використання природних ресурсів, які є основою матеріального виробництва, але не може й миритися з деградацією навколишнього природного середовища внаслідок інтенсивної експлуатації землі, її надр, водних об’єктів, лісів, тваринного і рослинного світу. Тому важливим напрямом сучасного соціального регулювання відносин в сфері взаємодії природи І суспільства є забезпечення раціонального природокористування. Його метою є задоволення матеріальних потреб суспільства за рахунок наявних і відновлювальних природних ресурсів, визначення найбільш ефективного, економічно вигідного їх використання без заподіяння шкоди для життєво важливих екологічних інтересів людей.
Екологічна функція держави не повинна обмежуватися тільки охороною навколишнього природного середовища. Вона полягає, або принаймні повинна полягати не тільки в охороні, а й у відновленні природи, що постраждала від людського безглуздя. Ця функція має неперевершено значення, оскільки від неї залежать здоров’я планети і саме існування людства. З цієї причини вона має здійснюватись в умовах екстремальності, які передбачають надзвичайну напруженість активності держави екологічного змісту. Настав час значно посилити владний характер екологічної функції держави.

Використана література:

. Конституційне право – опорні конспекти.

. Словник — довідник В.В.Молдовом В.Ф.Мелащенко

Київ “Юмана” 1996 р.

. “Основи конституційного права України”

Державний український педагогічний університет ім. Драгоманова

Київ 1997 р., за редакцією АПрН, професора В.В.Копейчикова

. “Екологічне право” В.І.Андрейцев

Київ “Вентурі” 1996 р.

. “Основи держави і права” навчальний посібник

А.М.Колорій і А.Ю.Олійник

Київ “Либідь” 1997 р. ст.112 – 123.

Контрольная работа: Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

Історичний факультет

Кафедра історії України

Самостійна робота №1

з теми:

«Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування»

Виконав:

Студент І курсу денного

відділення

спеціальності «Історія»

гр. А (договір)

Головко Степан Сергійович

Перевірив:

Доцент Єсіп Ігор Михайлович

Донецьк – 2009

Зміст

Вступ

1. Етногенез кіммерійців

2. Побут кіммерійців

2.1 Господарство

2.2 Культура

2.3 Вірування

3. Суспільний лад

4. Зовнішні відносини

Висновок

Література

Додатки

Вступ

Першим етнічним утворенням на теренах сучасної України, про яке лишилась згадка у письмових джерелах є кіммерійці. Цей народ з’явився тут в період переходу історії з бронзового до залізного віку. Враховуючи давність часу, коли тут перебували кіммерійці, ми все ж таки розуміємо, що основним джерелом дослідження даного етносу є археологічні пам’ятки. Отже, найбільш широкого розмаху вивчення епохи кіммерійців набуло з розвитком археології. На даний момент відомо більше ста таких пам’яток в усіх регіонах України та поза її межами. При вивченні даних пам’яток головне не приписати кіммерійцям те, що не належить до їхньої культури, оскільки процес переходу з однієї культури в іншу проходить поступово.

Однак, крім відповідей на деякі питання археологія також породила нові суперечки серед вчених. Наприклад, не визначеним є походження кіммерійців.

Вперше кіммерійців згадує у своєму творі давньогрецький митець Гомер, що був їхнім сучасником. В «Одісеї» він писав: «Закотилось сонце та покрились тьмою всі шляхи, а судно наше дійшло глибокого Океану. Там народ і місто людей кіммерійських огорнулись мрякою та хмарами; і ніколи сяюче сонце не заглядає до них своїм промінням – ні тоді, коли сходить на зоряне небо, ні тоді, коли сходить до землі, але непроглядна ніч розпростерта над безпорадними смертними». Згадав він про них і в іншому своєму творі, а саме в «Ілліаді»: «Зевс, наблизивши троянців та Гектора до ахейских судів, лишив їх перед судами…, а сам повернув назад світлі очі, споглядаючи далеко на землю конеборних фракійців, мідійців, що билися врукопашну і дивних гиппемолів-млекоїдів, бідних та справедливійших людей».

У Геродота історія вже переважає над міфами. Він згадує про кіммерійців як про народ, що населяв територію, де за його часів жили скіфи. Саме від них і причорноморських греків він дізнався, що Пантікопейські степи ще до приходу туди скіфів населяли кіммерійці.

У давньосхідних клинописних текстах ми не знайдемо такого зв’язного переказу про події кіммерійської історії, яке є у Геродота. Однак, вони переважують античні джерела тим, що ці тексти належать до того самого часу, що і події, про які в них йде мова.

Вивчення даної теми потребує дуже сумлінної та кропіткої роботи, але воно є необхідним для нас. Оскільки кіммерійці лишили вагомий слід в історії Північного Причорномор’я та можливо зіграли не останню роль у формуванні нашого етногенезу. Ті історики, які займаються дослідженням кочівників на теренах Північного Причорномор’я (А.І. Тереножкін, О.А. Кривцова-Гракова, Б.Н. Граков, М.І. Артамонов та ін.), обов’язково торкаються цієї теми.

1. Етногенез кіммерійців

Як самі себе називали «доїтелі кобилиць» невідомо. Навряд слово «кіммерійці» (грец. – κιμμέριοι; лат. – Cimmerii) є самоназвою. Швидше за все, їх так назвали античні автори. Значення цього слова невідоме. В ассирійських клинописах кіммерійців називають гамірра, а в Біблії – гомер.

З’явились вони тут приблизно у ІХ ст. до н.е. і були витіснені скіфами десь у VII ст. до н.е. Кіммерійці являли собою етнічно міцну спільноту племен, що займала досить велику та єдину, хоча й трохи мінливу, територію на півдні Східної Європи. Як оповідає Геродот, це степи Північного Причорномор’я між Дністром та Доном.

Цей факт підтверджується археологічними розкопками. Якщо ми поглянемо на карту археологічних пам’яток часів кіммерійців, то можна так обмежити географію їхнього впливу: від Криму (особливо Керченський пів-в, який тоді називався Кіммерійським) на півдні до лісової зони на півночі, від Дунаю на заході до Волги на сході. Походження кіммерійців є досить складним питанням. Ніхто з дослідників не береться дати на нього однозначну відповідь.

Наприклад, існує думка автохтонного причорноморського походження кіммерійців. Згідно з цією ідеєю, вони є нащадками племен, які задовго до того населяли південь Східної Європи, тобто носіїв катакомбної археологічної культури. Це означає, що кіммерійці є корінним населенням цієї території.

Однак, ця думка не знайшла широкої підтримки в наукових колах. Натомість більшість істориків схильні вважати, що кіммерійці є гілкою давньоіранського народу, генетично близького до скіфів мотивуючи це їх іраномовністю. Це підтверджується тим, що імена кіммерійських царів (Лігдаміс, Теушпа, Шандакшатру) мають безпосередньо іранські корені.

Таким чином, питання походження кіммерійців залишається відкритим. Однак, ми знаємо точно, що в VII ст. до н.е. кіммерійців змінює, інший більш досконало вивчений народ, який господарюватиме Північним Причорномор’ям протягом чотирьох сторіч. Але топоніми, які лишили після себе кіммерійці, ще найближчі п’ять сторіч нагадуватимуть про їхню присутність тут.

2. Побут кіммерійців

2.1 Господарство

З початку основою господарства кіммерійців було землеробство та скотарство. Там, де дозволяли природні умови, вони розводили велику й малу худобу, свиней та коней. Частина худоби була на стійловому утримані та забезпечувалась кормами та відходами, що давало землеробство.

Кочовий уклад господарського життя давав можливість безмежно використовувати пасовища. Таким чином було виявлено нове джерело росту додаткового продукту та збагачення, яке потребувало мінімум затрат праці. Мабуть саме ці фактори підштовхнули народи Азії на перехід до кочового способу життя. Кіммерійці не були виключенням і приблизно в ІХ ст. вони першим на теренах Північного Причорномор’я переходять від осілого способу життя до кочового. Так як кіммерійці були кочівниками, кінь займав особливе місце в їхньому житті. Про це свідчать археологічні розкопки. Деталі кінського спорядження були обов’язковим атрибутом у захороненнях кіммерійських чоловіків. Оптимальні природні умови сприяли розвитку конярству та його переходу в табунне. Конярство забезпечувало воїнів верховими кіньми та давало значну частину продуктів харчування, в т.ч. і молоко. Крім тваринництва кіммерійці, займались ще й полюванням. Кіммерійці були першими, хто почав виплавляти з болотної руди залізо та широко використовувати його в промислових цілях. Вони зіграли головну роль у розповсюджені заліза в Східній та центральній Європі. Лиття бронзи та золота виконувалося по воскових моделях. Застосовувались штамповка, карбування та паяння (золотом по золоту). Із заліза вироблялась більш досконала та практична зброя. Тим не менш багато предметів повсякденного життя кіммерійців було зроблено з бронзи. Також було розвинуто і гончарство.

2.2 Культура

Кіммерійські пам’ятки представлені лише похованнями, зазвичай курганними, але відомі й безкурганні поховання. Культуру кіммерійців відносять до зрубної культури та білозерської. Останню вважають її основою. Кіммерійську культуру прийнято ділити на два ступені: чорногорівська культура (ХІ-VІІІ ст. до н.е.) та новочеркаська (VIII-VII ст. до н.е.).

На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перекриттям у скорченому положенні на боці. Для цього періоду ще характерні бронзові вироби. На новочеркаському ступені вже з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дахом, відповідно і трупопокладання вже випрямлене, але теж на боці. Поховальний інвентар почали класти й на перекриття. Тут вже починає переважати залізо.

За складом супроводжуючих небіжчика речей поховання чітко розділяється на чоловічі та жіночі.

Чоловіків ховали зі зброєю, кінським спорядженням, тобто з тими речами, які могли б йому знадобитися в бою. Для жіночих могил характерні прикраси, глиняний посуд та предмети господарської діяльності (шила, голки тощо).

Важливою рисою кіммерійської культури є стели, які хоч і не мають чітко вираженої голови людини, але добре зображають одяг та зброю. Отже, традиція зображати своїх воїнів в камені вже є характерною і для кіммерійців.

Прикраси вони виготовляли з бронзи, золота та кісток. В різьбі на кістках в них переважали плоский рельєф та гравюра. Для кіммерійського мистецтва найбільш характерні геометричні орнаменти у вигляді розеток, різних спіралей, меандрів, ромбоподібних фігур тощо. Також відомі приклади зображення тварин, зокрема коней та худоби.

Кіммерійське мистецтво дуже сильно відрізняється від мистецтва скіфів. Не кіммерійці запозичували культурні досягнення у своїх сусідів а навпаки. Їх самодостатня й різноманітна культура була представлена на досить високому рівні.

2.3 Вірування

Досліджуючи кургани кіммерійців ми знаємо, що трупопоклодання в них було скорченим або витягнутим на боку. В новочеркаський період померлих кладуть орієнтовано стабільно на захід. Ця орієнтація буде характерною потім і для скіфів, і для сарматів. Швидше за все, це пов’язано з тим, що давні народи вважали, захід стороною куди відходить душа. Таким чином, ми бачимо ознаки релігійних вірувань.

Як згадувалось вище, в захороненнях археологи знаходили речі, якими кіммерійці користувались при житті. Це означає, що для їхнього світогляду було характерними віра в душу та життя після смерті.

Колискою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розцвітала від контакту з чоловічою природою. Відомо, що у кіммерійців був присутній культ Богині-Матері. Про це свідчать стели з зображеннями жінки, які мали культовий характер. Деякі вчені вважають, що культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з дитиною на руках – уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов’ян.

Отже, оскільки ми не маємо жодних письмових відомостей про міфологію кіммерійців, їх культуру та релігійні вірування – все це можна дослідити лише вивчивши археологічні пам’ятки того часу.

3. Суспільний лад

Кіммерійці у своєму розвитку досягли високого рівня родоплемінного устрою. Щоправда, вони не представляли собою згуртованої державної єдності. Вони були об’єднані в племена, що, в свою чергу, об’єднувались в доволі міцну спілку племен, на чолі якої стояв вождь.

У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід від родоплемінних відносин до рабовласницьких. Виділявся заможний прошарок населення – вожді й царі. В їхніх руках накопичувалися пасовиська, кінські табуни, багатства.

Відомо, що у кіммерійців дуже прославлялись кінні воїни. Вони були на першому плані суспільства. Вершники та колісничники складали спорадичний елемент в родоплемінних військових сполученнях, які, очевидно, не мали постійного характеру. Наїзники складали основу кіммерійського суспільства. Кіммерійці були перш за все кінними стрілками. Вони мали на озброєнні чудові залізні мечі, бойові молоти та булави. На чолі цих загонів стояли добре озброєні вожді. При похованні вкладання до рук померлого зброї говорить про войовничість кіммерійців.

Їм так і не вдалось створити власне державне утворення. На чолі цього народу було багато вождів, які не завжди були єдині. Саме тому вони і зникли з Північного Причорномор’я під тиском скіфів, які були більш організовані та більш єдині в своєму суспільному ладі.

4. Зовнішні відносини

Кіммерійцям вдалося створити досить міцне військово-політичне утворення, яке займало територію всієї сучасної України. Центр Кіммерії, швидше за все, знаходився десь на Керченському півострові. Відомо, що вони здійснювали походи на Близький Схід: в Ассирію, Урарту, Лідію. Особливістю кіммерійської армії було те, що її вершники вміли використовувати лук будучи верхи. Вони блискавично проносились повз супротивника та закидували його дощем стріл.

Найбільшу активність у зовнішніх відносинах кіммерійці проявили після приходу скіфів до Північного Причорномор’я. Під їх тиском кіммерійці були змушені мігрувати за Карпати та в Передню Азію. Ось як це описує Геродот: «Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радити, що їм робити Тут їхні думки поділились на двоє, кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилась до того, що їм вигідніше віддалитись, ніж залишившись наражатись на небезпеку і чинити опір чисельним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатись царів, ні царі більшості. Отже, перші без бою вирішили покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм добре було тут і які муки їх чекають, якщо вони втечуть разом з більшістю. Скоро Вони прийняли такі рішення, вони розділились, обидві їхні частини були рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, що в битві було вбито кіммерійці поховали поблизу Тірасу (Дністер)». Їхні могили і тепер можна там побачити.

Пішовши з Причорноморських степів кіммерійці прославили своє ім’я на полях бою. В Малій Азії вони дійшли до Іонії, але, як описує Геродот, це не були довгострокові завоювання, а скоріш звичайні грабіжницькі набіги.

Пройшовши чорноморським узбережжям Кавказу, вони розгромили Урарту. В 654 р. до н.е. кіммерійці вторглися в Лідію. Вони зайняли більшу її частину та столицю Сарди. У 679 р. до н.е. під проводом Туешпи кіммерійці вторглись до Ассирії, яка була наймогутнішою державою того світу. В боях з ними поліг і ассирійський цар Саргон.

Інший ассирійський цар Ассархадон (681 – 669) повідомляє, що він вбив Туешпу та винищив його військо. Послідовник Ассархадона Аншурабанапал також вів боротьбу з кіммерійцями. Відомо, що він розтрощив в Кіллікії кіммерійське військо під проводом Лігдаміса (Тугдамме). Сам Лігдаміс загинув зі своїм сином Сандакшатру.

Один з дослідників кочівників Східної Європи В.Урбан припускає, що кіммерійці дістались навіть кордонів Єгипту. І що з ними начебто воював фараон Псамметих.

Отже, прихід скіфів пожвавив життя кіммерійців. Тікаючи від більш численного та більш організованого народу, якими були скіфи, кіммерійці розширили географію свого впливу. У пошуках нового простору для своїх пасовищ вони вели боротьбу з могутніми країнами Ближнього Сходу. Та в кінці VII ст. все ж таки були підкорені скіфами. Але пам’ять про цей народ ще протягом десятиліть наводила жах на народи Передньої Азії та іудейських пророків.

Висновок

Античні міфи, історичні перекази та ассирійські клинописи створили в нас уявлення про кіммерійців як про агресивний і войовничий народ. Завдяки давнім авторам ми знаємо, що вони робили досить масштабні походи в Малу Азію, воювали з Ассирією та Урарту. Кіммерійці були кочовими племенами, а основним заняттям кочовиків є або захист своїх пасовищ, або грабіжницькі набіги на пасовища сусідів.

Отже, кіммерійці вели досить активну діяльність на історичній арені, вони впливали на історичний розвиток інших народів Східної Європи та Передньої Азії. Це значить, що кіммерійці є предметом вивчення не лише для дослідників історії України, а й для вчених, що займаються вивченням історії Євразійських народів.

Всі згадки, які є в письмових джерелах, пов’язані з військовими походами. Про їхню культуру, вірування та господарства ми дізнаємося з археологічних джерел.

Кіммерійці були першими, хто перейшов від осілого способу життя до кочового та одним з перших, хто навчився виплавляти з болотної руди залізо. Таким чином, епоха кіммерійців поклало початок Залізного віку на теренах України. В їх господарстві переважало скотарство. Особливу роль в їхньому житті відігравав кінь.

Невирішеним є питання походження кіммерійців. Частково це пов’язано з тим, що вчені не можуть визначитись до якої саме археологічної культури вони належать. Деякі вважають кіммерійців нащадками катакомбної культури, інші ж відносять їх до зрубної. Прийшли вони сюди з Азії, чи їхній етногенез відбувався тут є питанням відкритим, але фактом лишається те, що вони протягом трьох сторіч займали територію України і лишили вагомий слід у нашій історії.

Щодо вірувань кіммерійців, то у них є ознаки тотемізму – тотемом у них був змій; анімізму – про це свідчать їхні поховання, разом з трупами вони клали предмети, які могли знадобитися в наступному житті; фетишизму – про це свідчать стели Богині-Матері, які мали культовий характер.

Цей народ з’явився на історичній арені в ІХ ст. до н.е. Вони досягли високого рівня в розвитку родоплемінних устроїв. Прослідковується перехід до рабовласницького устрою. В них була досить потужна армія, яка проявила свої здібності в Малій Азії після приходу в Північне Причорномор’я скіфів.

Кіммерійцям так і не вдалося створити власного державного утворення. Проте вони встигли навести жах на наймогутніші держави тогочасного світу. В VII ст. вони припиняють своє існування, а на зміну їм з’являється інший, етнічно близький, але більш численний та більш організований народ, в якому вони і розчинились, а саме скіфи. Але ще протягом п’яти століть деякі топоніми (Боспор Кіммерійський, Кіммерійська переправа тощо) нагадуватимуть про існування в міжріччі Дністра та Дону «доїтелів кобилиць».

Література

Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы: (от появления на ист. арене до конца IV в. до н.э.) / М.И. Артамонов. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1974;

Бойко О.Д. Історія України, К.: Академвидав, 2006;

Всемирная история: В 24 т. Т.3. Век железа/ [Редкол.: И.А. Алябьева и др.]; Мн.: Литература, 1998;

Жебелев С.А. Северное Причерноморье; Исслед. и статьи по истории Северного Причерноморья антич. эпохи [Текст] / С.А. Жебелев; отв. ред. Д.П. Каллистов ; Акад. наук СССР, Ин-т истории. — М. : Изд-во Акад. Наук СССР; Ленинград, 1953;

Петрухин В.Я. Очерки истории народов России в древности и раннем средневековье: Учеб. пособие для гуманит. фак. вузов. — М.: Шк. Яз. рус. культуры, 1998;

«Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья», обл. конф., посвящ. 90-летию со дня рождения Б. Н. Гракова (1989 ; [Запорожье]). 0 [Тезисы докладов…] / [Редкол.: Ю. Г. Виноградов (отв. ред.) и др.] ; Ин-т археологии АН СССР ; Моск. гос. ун-т ; Запорож. гос. ун-т; Запорож. обл. краевед. музей. — Запорожье : Коммунар, 1989. — 1. – 1989;

Тереножкин А.И. Киммерийцы / А.И. Тереножкин; АН УССР, Ин-т археологии. — К.: Наук. думка, 1976;

Урбан В.В. Кочевники Восточной Европы / В. Урбан. — Донецк: ДонНУ, 2002;

Хрестоматія з історії України / упоряд. та авт. комент. О.М. Уривалкін. — К.: КНТ, 2007.

Додаток № 1

Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування

Аттичний чорнофігурний кратер «ваза Франсуа»

Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування

Елемент кратера – сцена «Калідонська охота» (кіммерійські лучники)

Додаток № 2. Археологічні пам’ятки

Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування

Додаток № 3. Кіммерійські стели

Кіммерійці: суспільний устрій, господарство, культура та вірування

Курсовая работа: Екологічне право як галузь права

(Экологическое право как отрасль права)

Курсовая работа, 23 с., 5 разделов, 12 источников.

Объект работы – экологическое право Украины

В курсовой работе рассмотрено понятие экологического права, его предмет, методы и принципы, так же охарактеризованы объекты, субъекты и система экологического права Украины.

ПРАВО, ЕКОЛОГІЯ, ГАЛУЗЬ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД, ПРИНЦИП, СИСТЕМА, НАВКОЛИШНЄ, СЕРЕДОВИЩЕ, ОХОРОНА.

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття екологічного права

2. Предмет та методи екологічного права України

3. Принципи екологічного права

4. Об’єкти і суб’єкти екологічного права

5. Система екологічного права.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану , а також про основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки . Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним регулюванням процесів природокористування . Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базуеться на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’ективна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованного стану. Як свідчить досвід, проводити ефективну політику невиснажливого розвитку в державі досить важко навіть за умов процвітаючої економіки. Тим складнішою виглядає ця проблема в Україні, відновленій державі, яка переживає успадковану глибоку системну кризу і змушена одночасно вирішувати безліч проблем: економічних, соціальних, екологічних.

Попри різні проблеми, все ж таки реалізація принципів збалансованого розвитку в Україні розпочалася майже одночасно з проголошенням незалежності. З 1991 року економічні і екологічні реформи в нашій країні спрямовані на досягнення спочатку компромісу між виробничим і природним потенціалом, а згодом — на перехід до гармонійного їх співіснування в інтересах людей. В основу формування нової політики було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стає важливим елементом і складовою національної і глобальної безпеки. Виходячи з цого в Україні розроблені «Основні напрями державної екологічної політики». Цей документ визначає не лише мету та пріоритетні завдання охорони довкілля, але й механізми їх реалізації, напрями гармонізації та інтеграції екологічної політики України в рамках процесу «Довкілля для Європи» та світовому екологічному процесі. Саме на підставі цього документу, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються програми Уряду в галузі охорони довкілля та екологічної безпеки. Після утворення цільового Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки в Україні сформовано цілісну систему регулювання і управління природокористуванням та охороною природи, екологічною безпекою, яка, за висновками міжнародних експертів, відповідає сучасним вимогам. У надзвичайно стислі терміни розроблено і оформлено правові засади для вирішення екологічних проблем, впроваджено економічний механізм природокористування, у відповідності з міжнародними вимогами створюється національна система стандартів щодо забезпечення екологічної безпеки та природокористування.

Охорона природи стала одним з основних пріоритетів молодої держави, оскільки збереження біологічного та ландшафтного різноманіття є основою, яка забезпечує можливість будь-якого природокористування та розвитку суспільства.

1. Поняття екологічного права

Від часу виникнення людства на Землі виникає і постійно існує взаємозв’язок людини і природи, забезпечується сприятливе для її існування навколишнє середовище. Однак поступово в цій взаємодії виникають такі негативні явища, як вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього природного середовища, порушення екологічних зв’язків у екосистамах, що в багатьох випадках призводить до екологічної кризи та інших катастрофічних явищ. Одним із таких явищ є Чорнобильська катастрофа, внаслідок якої проживання людей на виликих територіях не тільки в України, а й інших країнах, зокрема Білорусі, Російської Федерації, стало небезпечним або й неможливим.

Тому з давніх часів і виникає така система знань, як екологія, що вивчає взаємодію суспільства з природою. Термін “екологія” походить від грецьких слів “йокос” – будинок, житло і “логос” – наука, тобто наука про місце проживання. Цей термін був вперше запропонований ще в 1866 р. німецьким біологом Е. Геккелем для означення науки про взаємодію живих організмів, у тому числі людини, між собою і середовищем проживання.

Поряд з економічними, біологічними, технічними та іншими напрямами розвитку екології виникають і розвиваються правові питання в екологічній сфері. На державному рівні приймаються нормативно-правові акти, які регулюють раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього природного середовища від забруднення і спрямовані на захист життя та здоров’я населення від небезпечних природних явищ, тобто на забезпечення екологічної безпеки для людини і середовища, що її оточує. Так поступово складається система однорідних правових норм і правових інститутів, яка дістала назву екологічного законодавства, а потім і екологічного права.

Однак така назва з’явилася лише наприкінці 90-х років ХХст., а до того вживалися різні терміни: “правова охорона природи”, “природоохоронне право”, “правова охорона навколишнього середовища” та інші. Ці терміни характеризують назву певних груп правових норм і правовідносин і можуть вживатися і вживаються й сьогодні. Проте найбільш узагальнюючим терміном, який охоплює всю багатоманітність правовідносин у сфері взаємодії суспільства і навколишнього середовища, є “екологія”, а отже, й “екологічне право”.

Термін “екологічне право” вживають у різних значеннях: як галузь права, як галузь юридичної науки і як навчальну дисципліну, яку вивчають у вищих юридичних та інших навчальних закладах.

Екологічне право як галузь права – це сукупність установлених державою правових норм і правовідносин, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища та природних комплексів, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки людини та її оточення.

Єдині екологічні правовідносини, специфічні об’єкти цих відносин, а також відповідні джерела права створили основу для розвитку екологічного права як комплексної галузі українського права.

2. Предмет та методи екологічного права України

Екологічне право має чітко визначений предмет правового регулювання, який відрізняє його від інших галузей права.

Предмет екологічного права – це врегульовані нормами права суспільні відносини щодо охорони навколишнього природного середовища, збереження, відтворення та раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки населення.

Предмет екологічного права характеризується широким колом суспільних відносин, наявністю природних та інших об’єктів і екологічних зв’язків між ними, які входять до середовища, що оточує людину.

Варто відмітити, що предмет екологічного права передбачає регулювання 3-х груп суспільних відносин, пов’язаних з об’єктами права охорони навколишнього природного середовища, якими є:

природа (її об’єкти, комплекси, умови);

природні ресурси (як ті, що залучені до народного господарства, так і ті, що не використані до цього часу);

людина і її екологічна безпека.

Під методом правового регулювання суспільних відносин взагалі розуміють сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб’єктів конкретних відносин. Це загальне визначення методу правового регулювання суспільних відносин у своїй основі стосується й методу регулювання екологічних відносин.

Щодо екологічного права, то можна стверджувати, що для цієї галузі права характерним є змішаний метод правового регулювання екологічних відносин, який включає в себе адміністративно-правові і цивільно-правові способи і прийоми правового регулювання цих відносин.

Для цивільно-правового методу (диспозитивний) характерні такі ознаки:

рівні правові можливості сторін у суспільних відносинах, які виключають будь-які однобічні впливи один на одного;

встановлення правовідносин за взаємною згодою сторін;

надання учасникам відносин права самим визначати порядок своєї поведінки;

розв’язання спорів компитентним органом, який перебуває поза цими відносинами.

Адміністративно-правовому методу (імперативний) правового регулювання притаманні такі риси:

юридично-владна діяльність виконавчих і розпорядчих органів щодо осіб, якими вони керують;

прояв юридичної нерівності учасників відносин – підкорення одного з них іншому;

обов’язковість для виконання розпорядження владних органів;

виникнення суспільних відносин незалежно від волі іншої сторони;

здійснення контрольних функцій тощо.

Важливим є те, що цивільно-правовий метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних відносин, відносин суміжних природокористувачів, при сумісному використання природних об’єктів, при розв’язанні еколого-правових спорів з їх різновидами, при відшкодування збитків різних видів тощо. В умовах розвитку ринкових відносин цей метод правового регулювання певних видів екологічних відносин буде отримувати все більш широке застосування, звужуючи сферу використання адміністративно-правового методу.

Однак при всій важливості цивільно-правового метода в регулюванні екологічних відносин неможливо обійтися без використання адміністративно-правового методу. Екологічна система розвивається за законами природи, тому управління в галузі екології повинно бути науково обгрунтованим, тобто таким, яке не припускає порушення природних законів. Не всі питання екології можуть вирішити власники природних об’єктів, природокористувачі на основі юридичної рівноваги. При виникненні, наприклад, надзвичайних екологічних ситуацій, коли йдеться про вжиття термінових заходів щодо переселення людей у безпечні регіони, ліквідації наслідків аварії, які призвели до забруднення природного середовища, здійснення необхідних охоронних екологічних заходів тощо. У такому разі слід використовувати владні приписи, обов’язкові для виконання. Нерідко власниками природних ресурсів, природокористувачами припускаються порушення екологічних нормативів, стандартів, лімітів на використання цих ресурсів, тому приписи контролюючих органів про усунення виявлених недоліків є обов’язковими для виконання особами, яким вони адресовані. У цих випадках владний метод є виправданим.

Владна діяльність компитентних органів необхідна також у процесі відтворення природних об’єктів. Неможна ж, наприклад, питання відтворення лісів передавати лише на розгляд лісокористувачів. Відтворення і відновлення лісів – об’єктивна екологічна необхідність, оскільки ліси є джерелом кисню – основи формування озонового шару, ліси необхідні для задоволення багатьох потреб людей. Дану проблему потрібно вирішувати не тільки способом економічного стимулювання лісокористувачів, але й шляхом адміністративних приписив, які зобов’язують певних осіб здійснювати конкретні дії для відтворення лісів. Аналогічний підхід повинен бути і щодо інших природних об’єктів, які мають відтворюватися. Коло відносин, що регулюються переважно адміністративним методом правового регулювання екологічних відносин досить широке.

Таким чином, метод правового регулювання екологічних відносин являє собою закріплення в екологічному законодавстві сукупності адміністративно-правових та цивільно-правових способів та прийомів.

3. Принципи екологічного права

Принципи екологічного права – це виражені в його нормах основоположні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання екологічних відносин. Еколого-правові принципи можуть офіційно закріплюватись у законодавстві або виводитися з його змісту. Принципи екологічного права спираються на загальноправові принципи, які враховуються при формуванні принципів галузі права. Оскільки екологічне право сформувалося як самостійна галузь права, то воно базується на своїх принципах.

В науці екологічного права виділяють загальноправові та спеціальноправові принципи. Серед загальноправових розрізняють принципи:

Принцип гуманізму. Передбачає розвиток екологічного права і законодавства, який забезпечив би правові, економічні і соціальні основи збереження навколишнього природного середовища в інтересах не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь, недопустимість будь-якого виду діяльності, що призвів би до спричинення шкоди здоров’ю людей чи довкіллю.

Принцип соціальної справедливості. Закріплений в Основному законі України, який утверджує рівність всіх громадян перед законом. Стосовно екологічного права цей принцип проявляється у тому, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Кожен має право користування природними ресурсами.

Принцип законності. Передбачає обов’язок кожного дотримуватись вимог і правил екологічного законодавства. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, що передбачає безумовність виконання вимог закону.

Принцип інтернаціоналізму. Закріплює міждержавне співробітництво в галузі екології, що обумовлено єдиним економічним простором для всього людства.

Принцип гласності і демократизму прийняття рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища. Цей принцип спрямований на формування у населення екологічного світогляду і передбачає право кожного громадянина на участь у обговоренні проектів законодавчіх актів та інших матеріалів з внесенням пропозицій щодо розміщення будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища; на участь у розробці і проведенні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; на участь у проведенні громадської екологічної експертизи. Цей принцип передбачає право кожного на правдиву інформацію про стан навколишнього природного середовища.

Принцип поєднання заходів стимулювання належного природокористування іюридичної відповідальності за екологічніправопорушення перебачає, власне, позитивне і негативне стимулювання в сфері екологічних суспільних правовідносин. Позитивне стимулювання спонукає природокористувачів до належного виконання ними своїх обов’яків шляхом встановлення для них податкових та інших пільг за умови впровадження маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, здійснення інших ефективних заходів щодо охорони довкілля. Негативне стимулювання проявляється через встановлення і застосування різних видів юридичної відповідальності.

До спеціальних принципів, що передбачаються екологічним законодавством України, належать принципи, що визначені в ст. 3 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 26 травня 1991 р. з наступними змінами і доповненнями. До них належать:

пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;

запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

збереження просторової та видової різноманітності і цілісності об’єктів і комплексів;

науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

обов’язковість екологічної експертизи;

науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку.

Крім названих, екологічне право спирається на правові принципи, що визначають збереження індивідуальності окремих природних об’єктів, пріоритетність в їх використанні. До таких можна віднести принцип пріоритету земель сільськогосподарського призначення, пріоритету використання підземних вод питної якості для задоволення питних та господарсько-побутових потреб, збереження умов існування видового і популяційного різноманіття тваринного світу в стані природної волі та інше.

4. Об’єкти і суб’єкти екологічного права

Під об’єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Об’єктами екологічного права є природні об’єкти, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природних об’єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути обєктами екологічного права. Деякі природні явища не піддаються правовому впливу, зокрема водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об’єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе виникнення суспільних відносин по їх використанню.

Згідно з екологічним законодавством України до природних обєктів належать земля, її надра, ліси та інша нелісова рослинність, води, тваринний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об’єкти тощо.

Право безпосередньо не впливає на природні об’єкти, його вплив виявляється через поведінку суб’єктів екологічних відносин. Екологічне право виступає регулятором відносин, тому що суб’єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, держава. У праві визначається міра можливої і належної поведінки суб’єктів екологічних відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх відтворення і охорону навколишнього природного середовища.

Законодавство передбачає внутрішню кваліфацію кожного природного об’єкта. Так, у Земельму кодексі встановлена кваліфікація земель відповідно до їх цільового призначення (ст. 2); у ст. 3 Закону України “Про тваринний світ” подано розгорнуту кваліфікацію тваринного світу як об’єкта права. Аналогічні положення містяться у лісовому, гірничому, водному, природно-заповідному законодавстві. Класифікація природних об’єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного виду природного об’єкта, що сприяє підтримці екологічної стабільності.

Земля належить до основних природних об’єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід’ємна її частина. Поняття землі в земельному законодавстві не розкривається. Однак його слід розглядати в двох аспектах: як сукупність усіх природних багатств і як поверхневий грунтовий шар землі, який виконує екологічні, економічні (засоби виробництва, просторовий базис), культурно-оздоровчі функції. Земельне законодавство розраховане не правове регулювання використання поверхневого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охоронним законодавством.

Земля як об’єкт права проявляється у різних сферах: при передачі земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановленому порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. Тому в законодавстві врахована специфіка правового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, земель лісового, водного фонду, земель держзапасу.

Надра є самостійним природним об’єктом, частиною єдиної екологічної системи. У ст.1 Закону України про надра встановлено, що надра – це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. З цього випливає, що законодавство про надра розраховано на ту частину надр, яка використовується для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб. Однак не всі надра доступні для діяльності людини з технологічних, економічних та інших причин. Тому надра можна підрозділити на дві групи: ті, що використовуються, та ті, що не використовуються з різних причин.

Води – частина природного середовища, яка виступає як гідросфера та складається з природних і штучних водоймищ. Усі води на території України складають її водний фонд, який включає до свого складу: поверхневі води – природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море (ст. 3 Водного кодексу). Водні об’єкти є виключною власністю народу України і надаються лише у користування (ст.6). Водні об’єкти поділяються на загальнодержавні і місцевого значення, що визначає різний їх правовий режим. Залежно від цільового призначення води поділяються на такі види: для питних цілей, промисловості, сільського господарства, транспорту, рибного і мисливського господарства, лікувально-оздоровчих цілей тощо. Відповідно до цієї класифікації видів водокористування у водному законодавстві встановлений правовий режим кожного виду водокористування. Використання вод здійснюється у порядку загального і спеціального водокористування. Об’єктами права водокористування є конкретні водоймища, надані у встановленому порядку відповідним суб’єктам з видачею певних документів або без їх видачі.

Ліси належать до особливого природного об’єкта і складають також частину єдиної системи. У ст.3 Лісового кодексу ліс розглядається як сукупність землі, рослинності, у якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Але більш переконливим є визначення, яке було дано свого часу відомими спеціалістами лісового господарства. Зокрема, ліс визначили як сукупність деревинних і чагарникових рослин, пов’язаних з грунтом і атмосферою. Що ж до взаємодії лісу з іншими природними компонентами, то усі природні об’єкти пов’язані між собою, тому вони й утворюють єдину екологічну систему. До лісового фонду належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільгоспугіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках (ст. 4 Лісового кодексу). Питання створення, охорони і використання таких насаджень регулюються іншими законодавчими актами.

Атмосферне повітря є одним з основних і життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Це один з природних об’єктів, обсяг якого не зменшується, він використовується для різних потреб і водночас поповнюється. Об’єктом права користування є атмосферне повітря в місцях проживання людини, діяльності підприємств і транспортних засобів.

Тваринний світ належить до основних компонентів навколишнього природного середовища. Відповідно до Закону України від 3 березня 1993 р. “Про тваринний світ” до об’єктів права належить тваринний світ, об’єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, грунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони (ст.1). До складу тваринного світу входять: хребетні та безхребетні тварини у всьому їх популяційному та видовому різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо); залишки викопних тварин; нори, хатки, лігва, мурашники, інше житло та споруди тварин (ст.3). Все перелічене є об’єктами екологічного права. Слід мати на увазі, що відносини у галузі використання, відтворення і охорони тваринного світу, який належить до сільськогосподарських, домашніх та інших тварин, що використовуються у господарських, наукових цілях тощо, регулюються іншим законодавством, і отже, ці види тварин не є об’єктами екологічного права.

Природно-заповідний фонд є специфічним об’єктом екологічного права. Він являє собою сукупність природних об’єктів і комплексів, наділених режимом заповідання, і складається із заповідників, заказників, природних національних, ландшафних парків, рослин та тварин, занесених до Червоної книги України. Правовий режим даного фонду визначений Законом України “Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р.

Навколишнє природне середовище також є об’єктом екологічного права. Це сукупність усіх природних об’єктів, які перебувають у нерозривному зв’язку та створюють єдину екологічну систему. Головну увагу у Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. зосереджено на правовій охороні навколишнього природного середовища, тому об’єктом екологічного права є усе природне середовище. Специфіка правової охорони кожного природного об’єкта встановлена у іншому законодавстві (Земельному, Лісовому кодексах та інших законах).

Субєктами екологічного права є різноманітні фізичні і юридичні особи. Суб’єкт права має характерні ознаки: він наділений юридичними правами та обов’язками; суб’єкт реально здатний брати участь у правовідносинах в екологічній сфері. Юридичні норми створюють обов’язкову основу участі суб’єктів екологічного права у відповідних правовідносинах (власності на природні ресурси, природокористуванні та ін.). Здатність володіння екологічними правами і обов’язками складає екологічну правоздатність, а здатність самостійно здійснювати екологічні права і обов’язки – екологічну дієздатність.

Фізичні особи – це переважний різновид індивідуальних суб’єктів в екологічному праві. Вони за наявності певних умов можуть бути суб’єктами права власності на визначені в законодавстві природні ресурси, права користування природними ресурсами, на володіння екологічною інформацією; вони мають право на подання позовів до винних осіб про відшкодування збитків, заподіяних забрудненням природного середовища тощо. В екологічному законодавстві конкретно визначені умови, за яких громадяни стають суб’єктами екологічного права. Так, у Законі України “Про тваринний світ” встановлено, що полювання в межах мисливських угідь здійснюється громадянами, які досягли 18-річного віку та отримали у встановленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин (ст.6).

Юридичними особами, як суб’єктами є організації, підприємства, установи, наділені спеціальною правосуб’єктністю. Вони підрозділяються на державні, громадські, приватні, колективні та іноземні. Деякі з них володіють владними повноваженнями, наприклад, органи державного управління в галузі екології; інші виступають суб’єктами оперативно-господарської діяльності. Правосуб’єктність органів, які виконують управлінські функції у сфері екології, визначається компитенцією. Дані суб’єкти підрозділяються на органи загальної і спеціальної компитенції. До перших належать Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, місцеві органи влади і управління. До органів спеціальної компитенції належать органи, що вирішують спеціальні питання у галузі екології. Це міністерства, держкомітети, інші органи, які виконують еколого-управлінські функції.

До суб’єктів екологічного права належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, адміністративно-територіальні одиниці України. Суб’єктами екологічного права можуть бути іноземні юридичні особи, держава, міжнародні організації у сфері екології, громадяни, спільні підприємства, міжнародні об’єднання, організації з участю іноземних осіб.

5. Система екологічного права.

Система екологічного права – це цілісна і послідовна сукупність теоретичних положень, принципів і еколого-правових норм, взаємопов’заних і об’єднаних регулюванням специфічних суспільних відносин в галузі екології.

Система учбового курсу екологічного права включає три розділи, розміщені в такій послідовності: загальна частина, особлива частина і спеціальна частина.

Крім того, система екологічного права може розглядатися у таких чотирьох аспектах: як галузь права, галузь законодавства, навчальна дисципліна і як наука, що тісно пов’язані між собою, однак не тотожні. Труднощі в чіткому визначенні системи екологічного права виникають через відсутність єдиного основоположного нормативного акта, який регулював би екологічні відносини. Прийнятним було б, наприклад, підготовка й видання фундаментального нормативного акта з питань екології у формі, приміром, Екологічного кодексу України, що значно полегшило б визначення системи екологічного права і правозастосовну діяльність взагалі. Таке становище з кодифікацією екологічного законодавства склалося щонайменше з двох причин: по-перше, деякі науковці стверджують, що екологічне право належить до комплексної галузі права, яка включає такі самостійні галузі права, як земельне, водне, лісове, гірниче та інші, по-друге, на сьогодні ще немає фундаментальних наукових розробок про уніфікацію екологічного законодавства, на які могли б спиратися законодавці у своїй законотворчій діяльності.

Загальна частина екологічного права містить норми права, які регулюють питання, загальні для всіх відів екологічних відносин. Вона охоплює: а) загальну характеристику екологічних відносин та екологічного права як юридичної їх форми; б) джерела екологічного права; в) право власності на природні об’єкти; г) управління в галузі використання, відтворення і охорони навколишнього природного середовища; е) загальні положення природокористування; є) правове забезпечення екологічної безпеки; ж) правове забезпечення економічного механізму у сфері екології; з) загальні питання охорони навколишнього природного середовища, включаючи й відповідальність.

Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки. Зокрема, право користування землею, водою, надрами, лісом, рослинністю, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та інші види природокористування.

Спеціальна частина курсу екологічного права включає аналіз міжнародного співробітництва держави в галузі екології, пошук шляхів розв’язання міжнародних екологічних проблем.

Система екологічного права як навчальна дисципліна в основному співпадає з системою даної галузі права. У перспективі може виникнути необхідність у створенні навчальних спецкурсів у межах екологічного права з метою вдосконалення навчального процесу та більш поглибленого вивчення конкретних питань, що відповідає вимогам практики.

Система екологічного права як еколого-правова наука виходить із системи цієї галузі права. Вона являє собою систему наукових поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань закономірностей правового регулювання екологічних відносин, які утворюють предмет екологічного права. Еколого-правова наука сприяє вдосконаленню системи екологічного права як навчальної дисципліни, системи екологічного законодавства тощо.

Висновки

Роль екологічного права визначається його місцем у системі права і зв’язками з іншими галузями права. Основними підставами для визначення екологічного права як самостійної комплексної галузі українського права вважають:

самостійний предмет правового регулювання, яким є охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки;

особлива суспільна значущість екологічних правовідносин;

специфіка об’єктів екологічних відносин, якими є найважливіші об’єкти, як земля, вода, надра тощо;

наявність великої кількості спеціальних законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Цих підстав достатньо, щоб віднести екологічне право до найважливіших галузей українського права, поряд з конституційним, цивільним, кримінальним, адміністративним тощо. Екологічне право тісно пов’язане з вище перерахованими галузями права. Норми цих галузей права обслуговують і екологічну сферу. І, навпаки, норми екологічного права входять як складова до інших галузей права.

Екологічне право тісно пов’язане також з міжнародним правом, оскільки нині проблема забезпечення екологічної безпеки з регіональної та національної перетворилася на глобальну. Про це свідчать міжнародні форуми з питань охорони навколишнього природного середовища, наявність міжнародних організацій і оголошення 6 червня Всесвітнім днем охорони навколишнього середовища.

Роль і значення екологічного права визначаються екологічною політикою держави, яка характеризується напрямами, формами і методами діяльності державних органів у таких найважливіших сферах, як охорона навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Список використаної літератури

Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 26 травня 1991 р. з наступними змінами і доповненнями.

Бганба-Цеpеpа В.Р. Экологическая пpоблема: социально-философские основания и пути pешения/ Рос.акад.упp. Гуманит.центp.- М., 1993.

Білявський Г.О., Фуpдуй Р.С. Основи екологічних знань.- К.: Либідь, 1995.-

Екологічне право України: Навч. посіб. / За ред. Малишко М. І.– К.: Видавничий Дім “Юридична книга”, 2001. С.13-22.

Екологічне право: Навч. посіб. / За ред. Тищенко Г. В. – К.: Юмана, 2001. С. 3-12.

Екологічне право України / За ред. В. К. Попова, А. П. Гетьмана.- Харків: Право, 2001. С. 3-24.

Збіpник законодавчих актів Укpаїни пpо охоpону навколишнього пpиpодного сеpедовища: [У 3 т.: За станом на 1 чеpв. 1998 p.]/ — Чеpнівці: Зелена Буковина, 1998

Кpисаченко В.С. Eкологічна культуpа: теоpія і пpактика: Hавч. посібник/ [Ред. Кpивенко H.Г.].- К.: Заповіт, 1996.

Книга болю і пpотесту: Матеpіали зібpані укpаїнським відділенням міжнаpодної екологічної оpганізації ГРІHПІС.- [К.: ГРІHПІС, 1996].-

Моисеев H.H. Истоpическое pазвитие и экологическое обpазование/ Междунаp. независимый экол.-политол. ун-т.- М., 1995.

Теоpетичні основи загальної екології: Конспект лекції/ Київ.деpж. тоpг.-екон.ун-т; [Уклад. Чаус І.В.; Ред. Покотилюк Л.П.].- К.: Б.в., 1996

Экологический словаpь/ [Авт.-сост.:С.Делятицкий и дp.; Ред.:Ю.Калещук, С.Смоpодкин].- М.:Конкоpд Лтд-Экопpом, 1993.

24

Контрольная работа: Психологическая типология К. Юнга и ее реализация в практике делового общения

Министерство образования и науки РФ

Федеральное агентство по образованию

Государственное образовательное учреждение высшего профессионального образования

ВСЕРОССИЙСКИЙ ЗАОЧНЫЙ ФИНАНСОВО-ЭКОНОМИЧЕСКИЙ ИНСТИТУТ

Филиал в г. Барнауле

РЕГИОНАЛЬНАЯ КАФЕДРА

ФИЛОСОФИИ, ИСТОРИИ И ПРАВА

Контрольная работа

по дисциплине «Деловое общение»

на тему: «Психологическая типология К.Юнга и ее реализация в практике делового общения»

Вариант № 10

2007 г

1. Типология Юнга направленности психической энергии личности

Эстравертированный и интровертированный типы установки личности. Экстраверсия и интроверсия в деловом общении.

Основой индивидуальной психики личности и источником ее конфликтов в межличностном общении Юнг считал психическую энергию. Она характеризует интенсивность любого психического процесса, происходящего в индивидуальной психике личности. Все психические феномены: внимание, интерес, чувствование, предвосхищение, моральные, эстетические, интеллектуальные потребности, эмоциональные состояния, аффекты, стимуляция являются различными выражениями психической энергии.

Психическая энергия направляет и побуждает личность к любому виду деятельности. Субъективно психическая энергия воспринимается и переживается как сильное желание. Но поскольку психическая энергия есть «реальность прихотливая, которая хочет реализовывать свои собственные усилия», то для ее использования необходимо создать подходящий для нее «уклон», то есть направить ее на желаемый ею и подходящий для нее объект. В противном случае психическая энергия будет лишь просто накапливаться и, не находя себе выхода, станет деструктивной.1

Подчеркивая связь психики человека с мозгом, Юнг в то же время предостерегает от рассмотрения психических процессов лишь как «вторичных» феноменов биохимических процессов мозга. Он обращает внимание своеобразие психики личности и ее «несводимость к чему бы то ни было другому».2

Психическая энергия рождается из «взаимодействия противоположностей», подобно энергии всех физических явлений, но в отличие от нее она включает «душевные побуждения» и служит показателем динамики психической

1 Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного: Пер. с нем. – М.: Канон, 1994. – С.88-89.

2 Юнг К.Г. Настоящее и будущее // Аналитическая психология: Прошлое и настоящее. – М.: Мартис, 1995. – С. 134.

сферы личности.1 Эта динамика проявляется в реагировании» личности на какую-либо данную ситуацию. Оно характеризует два типа установок, которые Юнг обозначает как интроверсия и экстраверсия.

Интровертированная и экстравертированная установки определяют не только «привычное реагирование» личности на какой-либо объект, но и весь образ ее действия, вид субъективного опыта, «характер бессознательной компенсации». Для интровертированной установки личности характерно негативное отношение к объекту, а для экстравертированной — позитивное.2

Личность с интровертированным типом установки характеризуется нерешительностью, рефлексивностью, замкнутостью. Она нелегко отвлекается от себя, избегает объектов, всегда находится в обороне и охотно прячется, уходя в недоверчивое наблюдение.

Для личности с экстравертированным типом установки характерны открытость, предупредительность. Она легко приспосабливается к любой данной ситуации, быстро вступает в контакты и часто беззаботно и доверчиво, пренебрегая осторожностью, ввязывается в незнакомые ситуации.3

Различие этих установок состоит еще и в том, что в интровертированной установке определяющую роль играет субъект, а при экстравертироранной — объект. Юнг считал, что в эмпирической действительности эти две установки в чистом виде редко наблюдаются. Они всячески варьируются и компенсируются. Однако для подавляющего большинства людей характерно явное доминирование одной из установок в функции приспособления.4 У интроверта экстраверсия пребывает где-то на заднем плане, она «дремлет» в бессознательном состоянии, так как его сознание постоянно направлено на себя. Оно замкнуто, рефлексивно. Интроверт, хотя и видит объект, имеет о нем смутные или ложные

1 Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – С. 66.

2 Там же. С. 101-102.

3 Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного. – С.77-78.

4 Там же. С. 93.

представления и потому дистанцируется от объекта. У экстраверта теневое существование на заднем плане ведет интроверсия.

Для иллюстрации того, как экстраверсия и интроверсия реализуются в функции приспособления к определенной ситуации, Юнг приводит пример с двумя юношами, которые во время путешествия подходят к незнакомому замку. Один из них (экстраверт) собирается сразу войти, но другой (интроверт) удерживает его. Однако после того как они вошли, юноша-интроверт погружается в созерцание старых рукописей и робость его исчезает. А юноша-экстраверт начинает скучать и не скрывает своего раздражения и дурного расположения духа. На этом примере Юнг показывает, как у юноши-интроверта посредством влияния объекта проявилась «неполноценная экстраверсия», а у юноши-экстраверта место его социальной установки заняла «неполноценная интроверсия».1 Юнг подчеркивает большое значение такого «обращения» установок для межличностных отношений. Оно может создавать психологические основы для разлада и недоразумений в общении партнеров, для взаимного обесценивания личностей друг друга, для возникновения конфликтных ситуаций, когда доминирующим становится принцип «ценность одного есть отрицательная ценность другого».2

Особое значение имеет замечание Юнга, о том, что для развития характера личности необходимо создать возможности для проявления неполноценной функции (экстраверсии или интроверсии). Такое проявление может быть связано с трудностями, поскольку неполноценная функция обладает некоторой автономией и может «опутать» и «околдовать» личность так, что она перестанет быть «хозяйкой самой себя» и не сможет точно проводить различие между собой и другими. Однако в межличностных отношениях, нужда в неполноценной функции может возникнуть в любое время и потому надо быть подготовленным к таким ситуациям.

1 Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного. – С.96.

2 Там же.

Предложенная Юнгом типология личностей по двум установкам — экстраверсии и интроверсии — нашла широкое применение в современном деловом общении. Любое общение деловых партнеров связано с ориентацией в личностных качествах и установках друг друга. Такая ориентация позволяет построить деловую коммуникацию адекватно предрасположенному реагированию деловых партнеров на взаимные действия. Рефлексивная сущность делового партнера-интроверта «побуждает его постоянно размышлять или собираться с мыслями пред тем, как действовать». Тем самым действия его замедляются. Его робость перед партнером, недоверие к нему приводят к нерешительности и затрудняют приспособление к обстоятельствам деловой ситуации. Поэтому в деловом общении партнеру-интроверту необходимо предоставить время для приспособления к деловой ситуации и для размышления над получаемой информацией.

Партнер-интроверт больше истощает себя в деловом общении оборонительными мерами, в его бессознательном накапливается компенсаторное подкрепление объективного влияния. Поэтому для принятия решения ему необходимо хотя бы некоторое время побыть в «одиночестве», наедине со своими мыслями. Для партнеров-интровертов в деловом общении характерна также замедленная динамика. Постоянная внутренняя борьба отнимает большое количество энергии, и они предпочитают больше оставаться на месте, чем двигаться.

Совсем по-иному ведет себя в деловом общении партнер-экстраверт. Отношение к обстоятельствам деловой ситуации у него, как правило, позитивное. Новые, неожиданные деловые ситуации его не отталкивают, а притягивают. Он готов без оглядки включиться в них и сначала действует и лишь, потом раздумывает о своих действиях. Поэтому «его действия скоры и не подвержены сомнениям и колебаниям». 1

Для формирования собственного мнения партнерам-экстравертам

1 Юнг К.Г. Собрание сочинений. Психология бессознательного. – С.92.

необходим постоянный диалог, поэтому в деловом общении они склонны к чрезмерному многословию и повторению очевидного во имя полной ясности. Используя любую возможность, чтобы выразить свое мнение, партнеры-экстраверты пытаются расширить информационное поле общения с другими партнерами и активно повлиять на решение деловой проблемы.

Хотя партнер-экстраверт имеет собственные влечения, намерения, взгляды, стереотипы поведения, он всегда подстраивает их под новую деловую ситуацию. Однако эта склонность партнера-экстраверта к подстраиванию — одновременно и его сила и ограничение. Психическая энергия партнера-экстраверта настолько сильно ориентирована вовне (на других партнеров по общению, на внешние условия деловой ситуации), что он может игнорировать происходящие в его собственной психике и теле функциональные психические и соматические изменения.

Обладая компенсаторной ценностью, эти изменения вынуждают его к невольному бессознательному самоограничению и самоцентрированию на примитивных и инфантильных переживаниях, влечениях, эмоциях. И когда энергия этих переживаний становится достаточной для достижения сознания, в поведении партнера-экстраверта могут проявиться инфантилизм и эгоизм, которые крайне неблагоприятно скажутся на межличностных отношениях с деловыми партнерами и на всей его деятельности. В связи с этим Юнг приводит пример с одним работником типографии, который после долгого и упорного труда стал ее владельцем. Но, сосредоточившись исключительно на деловых интересах и растворив в них все другие свои жизненные интересы, он попал, в конечном счете, под власть своих бессознательных инфантильных фантазий и влечений, что незамедлительно привело к краху и его бизнес.1

На основе выделения всех перечисленных особенностей партнера-экстраверта можно представить, каким образом будут меняться модели его

1 Психология и психоанализ характера: Хрестоматия. – Самара: БАХРАХ, 1997. — С.180.

поведения в деловом общении. Поскольку партнер-экстраверт коммуникабелен, он легко вступает в деловое общение. Он активен и деятелен до тех пор, пока деловые партнеры, деловая проблема и обстоятельства деловой ситуации привлекают его. Но вот деловое общение затягивается. Партнер-экстраверт пытается как можно быстрее решить деловую проблему, но ему мешает медлительность других партнеров. Он начинает раздражаться, проявляет нетерпение и нервозность. У него активизируется неполноценная интровертированная установка, она набирает силу, подрывает его ведущую экстравертированную установку — и он прерывает деловое общение.

Таким образом, будучи, несомненно, ценным качеством в деловом общении, экстравертированная установка делового партнера может в целях осуществления требований других деловых партнеров и требований расширяющегося бизнеса привести самого партнера-экстраверта к неблагоприятному исходу. Поэтому в деловом общении партнерам — как экстраверту, так и интроверту — крайне важно не только знать особенности своих собственных предпочтений и предпочтений других деловых партнеров, но и осуществлять за их функционированием сознательный контроль.

Юнг не ограничился установлением типологии личностей по экстраверсии и интроверсии. Он выделил внутри этих установок различия, которые связаны с доминированием в психике личности одного из четырех типов функций: мыслительного, ощущающего, чувствующего и интуитивного, которые варьируют в зависимости от общей установки.

2. Типология Юнга психических функций личности

Иррациональные психические функции: ощущающая и интуитивная. Рациональные психические функции: мыслительная и чувствующая.

Мыслительный, ощущающий, эмоциональный и интуитивный типы личностей в деловом общении: особенности их общения и поведения.

Доминирующая психическая функция — наиболее устойчивая, надежная и наиболее развитая функция психики личности. Она используется инстинктивно для привычного реагирования и приспособления. Другие функции тоже присутствуют в психике личности, но они большей частью неустойчивы, ненадежны, несамостоятельны и зависят от внешних обстоятельств и других людей. При этом они функционируют преимущественно на бессознательном уровне.

Юнг разделяет все психические функции на рациональные и иррациональные. К разряду рациональных психических функции он относит мыслительную и чувствующую, поскольку они позволяют создавать оценочные суждения, в которых присутствует истолкование и оценка внешней ситуации или жизненного опыта личности. При этом эмоциональные суждения, связанные с доминированием чувствующей функции, могут быть такими же последовательными и рассудительными, как и мышление. В соответствии с доминированием в психике мыслительной или чувствующей функции Юнг выделяет эмоциональный и мыслительный типы личности.

Личность эмоционального типа руководствуется в деловом общении «политикой чувств», и требуется чрезвычайная ситуация, чтобы заставить ее задуматься. Личность мыслительного типа размышляет в деловом общении значительно больше, чем личности других типов. Она подвергает обдумыванию и осмыслению свои собственные действия, действия других деловых партнеров, осуществляет всесторонний анализ обстоятельств деловой ситуации и вариантов решения деловой проблемы. При этом личность мыслительного типа отдает предпочтение мышлению, независимо от того, экстраверт она или интроверт.

Различение личностей эмоционального и мыслительного типов особенно заметно тогда, когда они становятся деловыми партнерами. Например, партнер с эмоциональным типом личности бурно выражает свое чувство огорчения и сожаления по поводу повышения акций алюминиевого концерна, а деловой партнер мыслительного типа спокойно и всесторонне анализирует причины их повышения.

Ценность партнера мыслительного типа в деловом общении состоит в том, что он остается эмоционально отстраненным при решении деловой проблемы, менее подвержен влиянию своего эмоционального состояния и поэтому способен предложить решение проблемы на объективных основаниях. Личность эмоционального типа обладает другим преимуществом в деловом общении. Он служит своеобразным барометром того, как результат решения проблемы может сказаться на межличностных отношениях.

К иррациональным психическим функциям Юнг относит ощущающую и интуитивную. Обе эти психические функции личности ориентированы на «восприятие данного», а не на его истолкование и оценку. Ощущающая функция связана с осознанным восприятием, а интуитивная — с восприятием через бессознательное. Соответственно доминированию одной из двух иррациональных психических функций Юнг различает ощущающий и интуитивный типы личности.

В деловом общении партнер ощущающего типа личности особенно проницателен в отношении своей сенсорики, сенсорики своих деловых партнеров и тех сенсорных стимулов, которые он получает от обстоятельств деловой ситуации. Поэтому он довольно быстро ориентируется в любой ситуации делового общения, воспринимая все малейшие детали, конкретные события и факты. Его мало волнуют и интересуют внутренние переживания, скрытые мысли и намерения деловых партнеров, поскольку ключевое значение для него имеют их конкретные слова и дела.

Партнер интуитивного типа личности в деловом общении полагается на свои собственные предчувствия и догадки. Поэтому деловую ситуацию он воспринимает в преобразованном, трансформированном виде вместе с теми новыми возможностями, которые она ему открывает в будущем. Но как только эти возможности реализуются, партнер-интуитивист теряет к ним всякий интерес. В межличностных отношениях партнера-интуитивиста больше интересуют скрытые смыслы интерпретации, предположения деловых партнеров. Он склонен больше фантазировать и давать простор своему бессознательному.

Выделенные Юнгом четыре психические функции, взаимодействуя с двумя установками (экстраверсией и интроверсией), образуют восемь различных типов личности: экстравертный — мыслительный, эмоциональный, ощущающий, интуитивный; интровертный — мыслительный, эмоциональный, ощущающий, интуитивный.

Каждый из этих типов личности имеет свои особенности проявления в деловом общении. Так, партнер экстравертного мыслительного типа строит свои суждения и умозаключения, опираясь на объективные факты деловой ситуации, владея хорошим чувством реальности, он вносит ясность в сложные конфликтные ситуации межличностного общения. Партнер экстравертного эмоционального типа быстро оценивает требования деловой ситуации, выражая свои чувства в экстравертной форме. Эти чувства согласуются с общезначимыми ценностями и потому деловой партнер такого типа активен и коммуникабелен на деловых встречах, переговорах, пресс-конференциях. Но поскольку его мышление всегда подчинено чувству, то партнер экстравертного эмоционального типа может «раствориться» в потоке своих противоречивых чувственных состояний, утратив свою идентичность. Деловой партнер экстравертного ощущающего типа в межличностном общении устанавливает активную сенсорную связь с деловыми партнерами. Он больше обращает внимание на имидж делового партнера, его внешнюю привлекательность, детали одежды. При принятии решений ориентирован на объекты осязаемой реальности.

Для экстравертного интуитивного типа личности характерна выжидательная позиция в деловом общении. Партнер этого типа больше «всматривается» в деловых партнеров и пытается постигнуть их скрытые намерения и желания с помощью своих догадок и предчувствий. Он хорошо диагностирует потенциальные возможности личности и потому может стать хорошим менеджером по персоналу.

Мотивация партнера интровертного мыслительного типа личности всегда исходит изнутри, она, как правило, менее зависима от общепринятых традиционных утверждений и ценностей. Деловой партнер такого типа при принятии решений будет опираться на собственные суждения. Они будут иметь для него преобладающую ценность, по сравнению с реально существующими фактами деловой ситуации. В межличностном общении партнер интровертного мыслительного типа обычно демонстрирует индифферентность к мнениям своих деловых партнеров.

Деловой партнер интровертного чувствующего типа ищет в деловой ситуации такие образы и символы, которые в действительности не существуют, но он представляет их в своем видении. В деловой межличностной коммуникации такой партнер замкнут, молчалив, трудно доступен и для своей обороны выдвигает отрицательные чувственные суждения или глубокое равнодушие.1

Партнер интровертного ощущающего типа личности обладает повышенной чувствительностью в деловой коммуникации. Его выраженная чувствительность к партнерам проявляется в том, что он фиксирует отдельные детали одежды деловых партнеров, улавливает малейшие изменения мимики, выражения их лица, походки, позы. Но поскольку ощущаемые объекты и партнеры стоят все же на втором месте после его

1 Психология и психоанализ характера: Хрестоматия. – С. 213.

субъективных ощущений, то все суждения партнера этого типа строятся на основе внутренних побуждений и переживаний. Его субъективное восприятие ориентировано скорее на значение и оценку воспринимаемых деловых партнеров, нежели на регистрацию их объективных психологических характеристик.

Деловые партнеры интровертного интуитивного типа обычно испытывают большие трудности в общении. В деловой коммуникации их интровертная интуиция направлена преимущественно на содержание таких бессознательных психических образов, которые находятся за пределами данной деловой ситуации и существуют лишь в ее не проявленных возможностях, то есть в будущем.

Имея не совсем ясное представление о реальных деталях деловой ситуации, партнеры этого типа с трудом устанавливают связи между существующими фактами, явлениями и собственным внутренним миром. Они, как правило, долго отыскивают нужный деловой документ, опаздывают на назначенную деловую встречу, а решение деловой проблемы редко доводят до конца.

Юнговская типология личностей позволяет более всесторонне диагностировать тип делового партнера и подобрать соответствующую этому типу когнитивную и поведенческую стратегию общения.

3. Практическое задание

Установите основную мысль приведенного ниже фрагмента из работы К.Г.Юнга «Психологическая типология»:

«Существует целый класс людей, которые в момент реакции на данную ситуацию как бы отстраняются, тихо говоря «нет», и только вслед за этим реагируют, и существуют люди, принадлежащие к другому классу, которые в такой же ситуации реагируют непосредственно, пребывая, по-видимому, в полной уверенности, что их поступок, несомненно, правильный. То есть первый класс характеризуется некоторым негативным отношением к объекту, последний – скорее позитивным.

Как известно, первый класс соответствует интровертированной, а последний – экстравертированной установке».

Экстраверсия характеризуется интересом к внешнему объекту, отзывчивостью и готовностью воспринимать внешние события, желанием влиять и оказываться под влиянием событий, потребностью вступать во взаимодействие с внешним миром, способностью выносить суматоху и шум любого рода, а в действительности, находить в этом удовольствие, способностью удерживать постоянное внимание к окружающему миру, заводить много друзей и знакомых без особого, впрочем, разбора, и, в конечном итоге, присутствием ощущения огромной важности быть рядом с кем-то избранным, а следовательно, сильной склонностью демонстрировать самого себя.

Соответственно, жизненная философия экстраверта и его этика несут в себе, как правило, высоко коллективистскую природу (начало) с сильной склонностью к альтруизму. Его совесть в значительной степени зависит от общественного мнения. Моральные опасения появляются, главным образом, тогда, когда «другие люди знают».

Интроверсия, с другой стороны, направленная не на объект, а на субъекта и не ориентированная объектом, поддается наблюдению не так легко. Интроверт не столь доступен, он как бы находится в постоянном отступлении перед объектом, пасует перед ним. Он держится в отдалении от внешних событий, не вступая во взаимосвязь с ними, и проявляет отчетливое негативное отношение к обществу, как только оказывается среди изрядного количества людей. В больших компаниях он чувствует себя одиноким и потерянным. Чем гуще толпа, тем сильнее нарастает его сопротивление. По крайней мере, он не «с ней» и не испытывает любви к сборищам энтузиастов. Его нельзя отнести к разряду общительного человека. То, что он делает, он делает своим собственным образом, загораживаясь от влияний со стороны. Его способность постигать объект осуществляется не благодаря страху, а по причине того, что объект кажется ему негативным, требующим к себе внимания, непреодолимым или даже угрожающим. Поэтому он подозревает всех во «всех смертных грехах», все время боится оказаться в дураках, так что обычно оказывается очень обидчивым и раздражительным. В обычных условиях он пессимистичен и обеспокоен, потому что мир и человеческие существа не добры ни на йоту и стремятся сокрушить его, так что он никогда не чувствует себя принятым и обласканным ими. Но и он сам также не приемлет этого мира, во всяком случае, не до конца, не вполне, поскольку вначале все должно быть им осмыслено и обсуждено согласно собственным критическим стандартам. В конечном итоге принимаются только те вещи, из которых, по различным субъективным причинам, он может извлечь собственную выгоду.1

Таким образом, главной мыслью приведенного фрагмента является отличие интровертированной установки, которая характеризуется негативным отношением к объекту от экстравертированной установки, которая характеризуется позитивным отношением к объекту.

1 Юнг К.Г. Психологические типы. – 1995.- С.652-655.

1. Личность с интровертированным типом установки характеризуется нерешительностью, рефлексивностью, замкнутостью. Она нелегко отвлекается от себя, избегает объектов, всегда находится в обороне и охотно прячется, уходя в недоверчивое наблюдение.

Для личности с экстравертированным типом установки характерны открытость, предупредительность. Она легко приспосабливается к любой данной ситуации, быстро вступает в контакты и часто беззаботно и доверчиво, пренебрегая осторожностью, ввязывается в незнакомые ситуации. В интровертированной установке определяющую роль играет субъект, а при экстравертироранной — объект.

Рефлексивная сущность делового партнера-интроверта «побуждает его постоянно размышлять или собираться с мыслями пред тем, как действовать». Тем самым действия его замедляются. Его робость перед партнером, недоверие к нему приводят к нерешительности и затрудняют приспособление к обстоятельствам деловой ситуации. Поэтому в деловом общении партнеру-интроверту необходимо предоставить время для приспособления к деловой ситуации и для размышления над получаемой информацией.

Совсем по-иному ведет себя в деловом общении партнер-экстраверт. Отношение к обстоятельствам деловой ситуации у него, как правило, позитивное. Новые, неожиданные деловые ситуации его не отталкивают, а притягивают. Он готов без оглядки включиться в них и сначала действует и лишь, потом раздумывает о своих действиях. Поэтому «его действия скоры и не подвержены сомнениям и колебаниям».

2. Юнг разделяет все психические функции на рациональные и иррациональные. К разряду рациональных психических функции он относит мыслительную и чувствующую. Личность эмоционального типа руководствуется в деловом общении «политикой чувств», и требуется чрезвычайная ситуация, чтобы заставить ее задуматься. Личность мыслительного типа размышляет в деловом общении значительно больше, чем личности других типов. Она подвергает обдумыванию и осмыслению свои собственные действия, действия других деловых партнеров, осуществляет всесторонний анализ обстоятельств деловой ситуации и вариантов решения деловой проблемы.

К иррациональным психическим функциям Юнг относит ощущающую и интуитивную. Обе эти психические функции личности ориентированы на «восприятие данного», а не на его истолкование и оценку. Ощущающая функция связана с осознанным восприятием, а интуитивная — с восприятием через бессознательное.

В деловом общении партнер ощущающего типа личности особенно проницателен в отношении своей сенсорики, сенсорики своих деловых партнеров. Поэтому он довольно быстро ориентируется в любой ситуации делового общения, воспринимая все малейшие детали, конкретные события и факты. Его мало волнуют и интересуют внутренние переживания, скрытые мысли и намерения деловых партнеров, поскольку ключевое значение для него имеют их конкретные слова и дела.

Партнер интуитивного типа личности в деловом общении полагается на свои собственные предчувствия и догадки. Поэтому деловую ситуацию он воспринимает в преобразованном, трансформированном виде вместе с теми новыми возможностями, которые она ему открывает в будущем. Но как только эти возможности реализуются, партнер-интуитивист теряет к ним всякий интерес. В межличностных отношениях партнера-интуитивиста больше интересуют скрытые смыслы интерпретации, предположения деловых партнеров. Он склонен больше фантазировать и давать простор своему бессознательному.

3. Интроверт старается отгородиться от обилия информации, исходящей от партнера (объекта), и в своих решениях и поступках ориентируется на собственные установки. Его психическая энергия направлена вовнутрь, она рефлексивна.

Экстраверт, наоборот, относится положительно к объекту. У экстраверта психическая энергия почти вся направлена в сторону объекта, поэтому он больше ориентирован на то, что происходит. вне его.

Список использованной литературы

1. Деловое общение: Учебное пособие для студентов вузов, обучающихся по специальностям экономики и управления / Л.Г. Титова. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 271 с.

2. Психология и этика делового общения: Учебник для вузов / Под ред. проф. В.Н. Лавриненко. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 415 с.

3. Юнг К.Г. Психологические типы: Пер. с нем. // Под общ. ред. В.Зеленского. – С-Петербург: «Ювента», М.: Изд. фирма «Прогресс-Универс», 1995. – 715 с.

Учебное пособие: Церковне право

1. ЦЕРКВА І ПРАВО

1.1. Боголюдська природа Церкви

Являючи собою Царство Небесне на землі, Церква з самого свого народження виявила свою Боголюдську природу, якою вона відрізняється від усіх інших людських громад, в тому числі і релігійних.

Церква – це Божественний заклад, у якому Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження.

Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18, 36), у той же час це – Царство, видимо явлене у цьому світі. З людського боку вона являє собою “суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”.

В самому Священному Писанні слово “церква” вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, “який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини” (1 Тим.3, 15), Тіло Христове,”яке є Церква” (Кол.1, 24-25), — і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: “Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар” (Мф.18, 17).

Поняття “церква” веде походження від двох грецьких слів, які вказують на обидві ці – Божественну і людську – сторони в природі Церкви. Слов’янськими та германськими мовами (“црква” – сербською, Kirche – німецькою, church – англійською) слово “церква” бере початок від грецького словосполучення (Дім Господній), а по-латині і в мовах романських (ecclesia, l’eglise, chiesa) походить від грецького слова, яке означає суспільне, або народне, зібрання.

Як Тіло Христове Церква безкінечно переважає все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підпорядковується загальним умовам земного порядку: вступає у ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Вже одна ця обставина вводить її в область права. Проте область права стосується не тільки вказаних відносин Церкви. Вона охоплює і внутрішньоцерковне життя, устрій Церкви, взаємовідносини між церковними спільнотами та інститутами, а також між окремими членами Церкви.

Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя по вірі, т.т. догмати віри і моральний закон, а разом з тим Він дав і закон, яким встановлюються відносини між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він вручив їй.

Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви, в її спільнотно-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими суспільними спілками, релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає свій богозданний лад.

1.2. Право

Щоб чіткіше визначити область церковного права, необхідно розкрити значення самого поняття “право”. Філософія права знає багато суперечливих визначень цього, на перший погляд, здавалось би, терміну, що завжди однаково розуміється. Така різноголосиця обумовлена існуванням різних теорій права. Оскільки поняття “право” – найбільш широке і ключове в юридичній науці, від того чи іншого визначення його залежить характер правової теорії.

Одне з цих визначень не позбавлено й відомого церковного авторитету. Мається на увазі класичне римське визначення, яке увійшло в “Дигести” імператора Юстиніана (533 р.) і запозичене звідти у візантійські законодавчі збірники: “Василики” (“Базилики”) і “Прохірон”(IХст.), а також в канонічний збірник – “Алфавітну Синтагму” Матфея Властаря (1335 р.). Воно сформульовано так: “Право є творчість в області доброго і рівного”. Виражено це, звичайно, не мовою сучасної науки, тим не менше дане визначення відрізняється неабиякою логічною ясністю і достатньою однозначністю. Область права відділяється ним від науки та мистецтва: мається на увазі, що наука – це творчість в області істинного, а мистецтво – в області прекрасного. Вказівкою ж на “рівне” право відмежовується й від моралі, яка теж будучи мистецтвом в області доброго, не обмежена вимогою рівності.

Поняття рівності, справедливості, еквівалентності, дозволяють провести чітку межу між правом і мораллю. Недаремно в древності емблемою права служили терези – інструмент, призначений для вимірювання ваги предметів через встановлення рівноваги.

У філософії права XVIII століття переважав формальний напрям. Право визначалось як засіб розмежування волі окремих осіб. Як відмічав російський юрист професор Н.М.Коркунов, “повного, закінченого розвитку ця теорія досягла… у вченнях Томазія, Канта, і Фіхте, які різко відділили право від моралі і придали праву чисто формальний характер. В праві бачили зовнішній порядок людських відносин. Функцією права признавалось відмежування кожному індивіду недоторканої сфери, де б вільно могла проявлятися його воля”.

Відомий німецький юрист ХІХ століття Ієрінг, в протилежність формальному напряму юридичної науки, функцію права бачив не в обмеженні волі, а в охороні інтересів.

Н.М.Коркунов вводить у це визначення істотну поправку, розглядаючи право як засіб не охорони, а розмежування інтересів. У певному розумінні продовжуючи традицію формальної школи, релігійний філософ князь Е.Н.Трубецькой дає таке визначення: “Право є зовнішня свобода, надана і обмежена нормою”.

Найважчим для філософії права являється питання про розмежування моралі і права, у тому випадку, звичайно, якщо існування права не ставить в обов’язкову залежність від існування і функціонування держави.

Мудра притча Спасителя про робітників у винограднику на живому прикладі допомагає безпомилково розрізняти мораль і право. Робітнику, що прийшов біля 11-ї години,господар дому заплатив стільки ж, скільки й тим, хто “переніс тяготу дня і спеку”. Ті, що пропрацювали весь день залишились незадоволені і стали нарікати на господаря, а він відповів одному з них: “Друг! Я не ображаю тебе; чи не за динарій ти домовився зі мною? Візьми своє і йди; я ж хочу дати цьому останньому те ж, що й тобі. Хіба я не маю влади у своєму робити, що хочу? Чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?” (Мф. 20, 1-15).

Справедливість була дотримана по відношенню до всіх робітників, ніхто з них не отримав менше домовленої плати – динарія, але по відношенню до тих, хто прийшов біля 11 години господар проявив любов, яка відноситься до області моралі. Заздрісний же робітник пробував, не маючи на те підстави, зі щедрості господаря зробити правову норму і дорікав йому за те, що той не виявив рівної щедрості до всіх робітників.

Від моралі право відрізняється перш за все своїм переважно суспільним характером, у той час як мораль, яка не позбавлена суспільного змісту, носить все-таки в основному особистісний характер. Право, згідно древній аксіомі, існує всюди, де є суспільство: “ubi societas, ibi jus est”. Ще одна важлива відмінність права від моралі полягає в тому, що в його компетенцію входять головним чином зовнішні дії, вчинки людей, а не їхні внутрішні мотиви, і нарешті, правовим нормам властивий обов’язковий і навіть примусовий характер, що забезпечується застосуванням санкцій до порушників цих норм.

Російський філософ В.С.Соловйов писав: “Право є нижча межа, деякий мінімум моралі, для всіх обов’язковий”. Задача права, вважав він, “не в тому, щоб світ, що лежить у злі, перетворився у Царство Боже, а в тому, щоб він до часу не перетворився у пекло”.

1.3. Застосовність правових норм до життя Церкви

Чи є в нас підстави розповсюджувати прикмети права (його суспільно-інституціональний характер, опору на санкції), принцип справедливості, що лежить в його основі, на право церковне, чи можуть бути застосовані правові категорії до життя Церкви, іншими словами, виникає питання про саме існування церковного права. Ряд обставин дає привід для сумнівів у застосовності правових норм до життя Церкви.

Хоча з людської сторони Церква – теж один із суспільних союзів, проте це союз цілком особливого роду, природа і мета якого не замикаються земним горизонтом. У сферу права не входять внутрішні мотиви людських вчинків, а хіба не вчив нас Господь судити себе не по одним справам нашим, але й самі гріховні спонукання, гріховні думки і почуття ставити собі нарівні зі справами: “…всякий, хто дивиться на жінку з бажанням, вже вчинив блуд з нею у серці своєму” (Мф. 5, 28). І нарешті, хіба в Церкві, створеній Тим, Хто “стебла надломленого не переломить, і льону димного не погасить” (Іс. 42, 3), — є місце санкціям, примусу?

Ці недорозуміння і в древності, і в наші дні богословів, що мислять по-сектантськи, приводили до поспішних антиномістських висновків. Антиномістської тенденції не уникнув і великий православний богослов прот.Н.Афанасьєв. Антиномісти стверджують, що між поняттям права і Християнською Церквою лежить внутрішнє протиріччя, що право і Церква несумісні, що “церковне право” – це нонсенс, “contradictio in adjecto”, бо новозавітня благодать виключає не тільки старий, але і всякий взагалі закон.

Між тим сам Господь вчив нас іншому. Він говорив: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати” (Мф. 5, 17). Насправді, моральний закон, оснований на любові, являється незрівняно більш важливою основою в ній, чим право, що опирається на справедливість. І все-таки правова основа – це теж невід’ємний елемент церковного організму. Взаємні відносини між членами церковного Тіла регулюються не тільки внутрішніми мотивами людей і моральними заповідями, але і загальнообов’язковими нормами, порушення яких тягне за собою застосування санкцій, саме санкцій, хоча й цілком особливого характеру, що не співпадають із санкціями, які передбачувані державним правом.

Церковному праву теж притаманний характер примусовості, але заходи примусу, які застосовуються церковною владою, рішуче відрізняються від тих, які застосовуються державною владою. Церква не уповноважена своїм Засновником примушувати фізично, опираючись на матеріальну силу, що може дозволити собі держава.

Іншою важливою особливістю церковних санкцій являється те, що навіть самі важкі з них застосовуються не тільки ради підтримки церковного порядку, але й, в не меншій степені, ради духовної користі самого порушника церковних законів. І світське право не нехтує метою виправлення правопорушника; воно, проте, не ставить цю мету в основу, виходячи перш за все із задачі охорони суспільного благополуччя. Передбачувана карними кодексами ряду країн смертна кара виразно свідчить про те, що моральне виправлення злочинця не у всіх випадках являється метою законодавства. Євангеліє ж навчає нас тому, що будь-яка людська душа має безкінечну цінність: “Яка користь людині, якщо вона придбає увесь світ, а душі своїй нашкодить?” (Мф.16, 26). Навіть таке надзвичайне церковне покарання, як анафема, застосовується не тільки для захисту церковного миру, але так само і для того, щоб спонукати саму анафематствувану людину до розкаяння, щоб допомогти їй “в пізнання істини прийти”.

Існування в Церкві загальнообов’язкових законів, які захищені санкціями, передбаченими для порушників, не протирічить християнській свободі. Хоча те чи інше церковне покарання, очевидно, не завжди викликає внутрішню згоду того, хто зазнає його, проте зрештою можливість застосування церковних законів, в тому числі і карних, опирається на добровільну згоду членів Церкви підкорятися їм. Нема й не може бути ніякого спонукання до вступу у Церкву, але як тільки людина стала членом Церкви, вона тим самим взяла на себе обов’язок підкорятися і Божественним законам, і тим законам і правилам, які належать до області позитивного церковного права, т.т. являються продуктом церковного законодавства, яке здійснюється в силу влади, ввіреної Церкві її Засновником. Причому підлеглість цим законам має характер необхідності – необхідності зовнішньої, поскільки воно гарантоване діяльністю церковних інстанцій, які володіють хоча і духовною, але цілком реальною силою, і необхідності внутрішньої, бо без підлеглості Божественним і церковним законам неможливо знайти спасіння, ради котрого людина і стає членом Церкви.

Питання про те, сумісні чи не сумісні Церква і право, допустимий для свідомості богослова-протестанта, який може дозволити собі дивитися на церковне передання як на історію відступів від одвічного Євангельського вчення; для нас же, православних, передання володіє безумовним авторитетом, а воно містить у собі і Правила Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів і Святих Отців. Сумніватися ж у правовому, юридичному характері цих правил немає розумних підстав.

1.4. Місце церковного права в системі права

Церковне право займає в системі права визначене місце. Яке саме? У своїх відповідях на це питання юристи значно розходяться між собою. Ще у Древньому Римі існувало ділення права на дві гілки: jus publicum (публічне право), і jus privatum (приватне право). В “Дигестах” імператора Юстиніана сказано: “Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне. Публічне право, яке (відноситься) до положення римської держави, приватне, яке (відноситься) на користь окремих осіб”.

Опираючись на це класичне розділення, багато з правознавців і каноністів чи то пробують віднести церковне право до одного з названих інститутів, чи то саме церковне право розділяють на церковне публічне і церковне приватне право. В Римі релігія цілком ототожнювалась з державними інтересами, тому і jus sacrum (священне право) в “Дигестах” цілком послідовно розглядається як частина публічного, державного права: “Публічне право містить в собі святині (sacra), служіння жреців, положення магістратів”.

Таку класифікацію права сприйняли і деякі християнські каноністи, не тільки західні, але й росіяни. Професор Н.С.Суворов писав: “У церковному праві немає необхідності розрізняти публічне і приватне право, тому що все взагалі церковне право носить публічний характер”. Проте його точку зору не поділяють інші визначні православні каноністи: єпископ Никодим (Мілаш), професор А.С.Павлов.

Зрощення церковного права з державним законодавством, яке склалося в Константинівську епоху, являє собою лише історичний феномен, який має і свій початок, що не співпадає з народженням Церкви, і свій тепер вже очевидний кінець. А головне, у цій битві, у візантійських “Номоканонах”, завжди можна відділити канони від законів. Церква – не державна установа. Християнська віра призначена для всіх, незалежно від національності і державної приналежності. Вселенська Церква не замикається державними кордонами. Тому універсальне церковне законодавство не може бути частиною державного законодавства, завжди національно або по меншій мірі територіально обмеженого.

Державне, публічне право будь-якого народу являється продуктом його історії і тому терпить зміни в залежності від перемін в житті народу. Навпаки, Церква виводить своє право з Божественного Одкровення, даного людям назавжди, внаслідок чого першооснова церковного права, його ядро, залишається незмінним на всі часи, як незмінні догмати віри. Церковне право цілком самобутнє по відношенню до права будь-якого державного або політичного утворення.

Інакше стоїть справа із зовнішнім церковним правом, т.т. тими нормами, якими регулюються відносини Церкви як одного із суспільних союзів з іншими суспільними утвореннями, перш за все з державою. В даній сфері помісна Церква цілком залежить від волі державної влади, яка здійснює свої суверенні повноваження на території цієї Церкви.

Щоб правильно судити про відносини між Церквою і державою, а значить, і між церковним і державним правом, не можна залишати поза увагою принципову різницю між внутрішнім і зовнішнім церковним правом. Останнє, безумовно, входить у сферу державного права. Держава може розглядати Церкву як публічну корпорацію і навіть признавати за церковними правилами статус держаних законів, вона може признавати її всього лише як приватне суспільство або встановлювати будь-які інші норми для її існування, може, нарешті, подібно Римській імперії, оголосити її поза законом; але внутрішньоцерковне законодавство по самій природі своїй в усіх цих випадках залишається цілком самобутнім і суверенним.

Деякі з каноністів, головним чином католицькі автори, всіляко підкреслюючи незалежність і самостійність Церкви по відношенню до державної влади, включають взаємовідносини між державою і Церквою в область міжнародного права. За такою позицією, очевидно, приховується уявлення про Церкву як про своєрідне державне утворення, при цьому забувається та обставина, що Церква являється все-таки Царством не від світу цього, іноприродним політичним союзам, які переслідують цілком інші цілі, ніж держава, а тому і не мають підстав для укладання з державою конкордатів і договорів, які опосередковують міжнародні відносини. Неслушні тому й ті системи, в котрих церковне право, нарівні з державним і міжнародним, включається в публічне право як його особлива галузь.

Немає серйозних підстав відносити церковне право і до області приватного права. Головний аргумент на захист цієї точки зору той, що релігія – справа совісті, а не державної повинності, відповідно, справа приватна. Вірно, з християнської точки зору не може бути примусу до релігійної віри. З цього зовсім не витікає, що Церква є справа приватна. Церква, звичайно, являє собою приватне суспільство по відношенню до держави, яке не визнає за ним статус публічної корпорації, Церква – приватне суспільство і у відношенні до тих осіб, які до неї не належать, але для своїх членів, а це саме головне, Церква зовсім не приватне суспільство, а організм, який володіє граничною універсальністю.

На цій підставі приходиться відкинути і концепцію тих юристів, хто, в залежності від того, відокремлена чи не відокремлена Церква від держави, розглядає її право як публічне в першому випадку і як приватне – в другому. Історик права Марецолл у своїх “Інституціях римського права” (1875р.) писав: “Кожна людина по своїм віруванням входить у склад тієї чи іншої релігійної спільноти. Звідси виникають більш чи менш своєрідні релігійні відносини. Відносини ці співпадають цілком зі всіма іншими відносинами у державі, саме там, де існує цілком національна релігія. Так, у римлян, jus sacrum віднесений до jus romanum publicum. Де ж немає такого ототожнення інтересів держави з інтересами релігії, саме в новітніх державах, відношення віруючих до їх релігійної спільноти, Церкви, утворюють особливе право – церковне. Церковне право, поскільки мова йде про відношення Церкви до держави, входить, правда, у склад державного права. Але так як воно зачіпає й інтереси окремих осіб і видозмінює їх, то воно відноситься і до приватного права. Все ж інше в церковному праві лежить на межі між приватним і публічним правом”.

Міркування автора правильні, але вся справа в тому, що, як дотепно зауважив А.С.Павлов, “щось, “що лежить на межі між приватним і публічним правом”, яке існує в державах, і містить в церковному праві суттєвий елемент, який проникає всю його систему і дає йому характер, відмінний від будь-якого іншого права”.

Таким чином, внутрішнє церковне право не можна віднести ні до приватного, ні до публічного права. А.С.Павлов писав: “Поки систематика різноманітних відділів права не підведена до безперечних філософських початків, до тих пір ми вправі залишатися при погляді середньовічних цивілістів і каноністів, які, маючи на увазі різницю джерел і предметів приватного і публічного права, з однієї сторони, і канонічного – з іншої, не знаходили іншого, вищого начала для ділення системи права і відповідно з цим розділяли все право в останній інстанції на jus civile (право громадянське, т.т. мирське, світське взагалі) і jus canonicum (право канонічне, церковне)”.

Додати до цього можна лише наступне: і самі блискучі успіхи юридичної систематики не можуть похитнути класифікацію права, яка склалася в середньовіччя – розділення його на громадянське і церковне. Г.Пухта цілком резонно відмічав, що римляни “розглядали “священне право” (jus sacrum) лише як частину “публічного права” (jus publicum), це цілком відповідало їх релігії. Навпаки, право Християнської Церкви являє собою третю гілку права, нарівні з приватним і публічним (суспільним правом)”. Аналогічної точки зору притримувався й учитель Г.Пухти Ф.Савіньї.

Саме ж церковне право каноністи в залежності від його джерела ділять на Божественне (divinum), яке деякі вчені називають ще й природнім (naturale), основане на ясно вираженій Божественній волі, і позитивне (positivum), або церковне право у вузькому розумінні слова, основане на точно встановлених законодавчих актах самої Церкви.

В залежності від того, чи йде мова про право, яке регулює внутрішнє життя Церкви чи її відносини з іншими суспільними і політичними утвореннями, перш за все, державою, відрізняють внутрішнє (internum) і зовнішнє (externum) церковне право.

Церковне право розділяють також на писане (scriptum), коли відомі закони були видані, затверджені і письмово викладені компетентною законодавчою владою, і звичайне, або неписане (nonscriptum, per consuetudinem), якщо воно зберігалось в Церкві шляхом передання і звичаю.

Нарешті, існує загальне (commune) і приватне (particulare) церковне право. Перше припускає основні закони, обов’язкові для Вселенської Церкви, друге ж містить в собі законодавчі акти, діючі в окремих помісних Церквах.

2. ЦЕРКОВНЕ ПРАВО ЯК НАУКА

2.1. Назва дисципліни: канонічне і церковне право

Систематичне викладення права, яким регламентується життя Церкви, містить предмет науки, яка так і називається: “Церковне право”. Існує, проте, й інша назва нашої дисципліни – канонічне право.

Слово “канон” (в буквальному, речовинному розумінні означає інструмент для проведення прямих ліній. Але це слово отримало також позначення “зразка, правила”. Новозавітньою мовою воно вживається в розумінні “правила” християнського життя: “Тим, які чинять за цим правилом (мир їм і милість, і Ізраїлю Божому” (Гал.6.16); “, до чого ми досягли, так і повинні міркувати і за цим правилом  жити” (Флп. 3,16).

В церковній лексиці слово “канон” стало одним з самих багатозначних. Воно означає і перелік Священних Книг, і список кліриків, і особливий літургійний жанр. Предметом нашої науки являються канони в розумінні дисциплінарних постанов – правил апостольських, соборних, і святоотецьких. В 2-му правилі Трульського Собору сказано: “Прекрасним і крайнього старання достойним признав цей Святий Собор і те, щоб віднині, для зцілення душ і для вилікування страстей, тверді і непорушні перебували прийняті і затверджені Святими і Блаженними Отцями, які були перед нами, а також і нам передані, іменем святих і славних апостолів, 85 правил …Згодою нашою зберігаємо і всі інші священні правила, викладені від Святих і Блаженних Отців наших…”

Канони потрібно відрізняти як від оросів– догматичних визначень Соборів, так і від законів, виданих громадянською владою.

В західній юридичній літературі церковне і канонічне право розглядаються як дві різноманітні дисципліни. Під канонічною мається на увазі наука, яка вивчає канони Древньої Церкви і папські декретали, які увійшли в “Корпус канонічного права” (Corpus juris canonici) – звід, який остаточно склався наприкінці середньовіччя. Правові норми цього зводу торкаються не тільки церковних, але й світських правових відносин, які в середні віки входили в юрисдикцію церкви. Таким чином, канонічне право мовою західної юридичної науки – це право, церковне за походженням, проте не виключно церковне по змісту. Церковним же правом називають науку, предмет якої – правові акти, що регулюють церковне життя, незалежно від їх походження: будь то древні канони, церковні постанови пізнішої епохи або закони, видані світською владою.

Іншими словами, канонічне право (jus canonicum) – все те право, яке пішло від Церкви в епоху Вселенських Соборів на Сході і до кінця середньовіччя на Заході, незалежно від того, торкається воно церковних або громадянських справ. А церковне право (jus ecclesiasticum) – це право, яке торкається Церкви, незалежно від законодавця. По зауваженню німецького вченого Ріхтера, відносини того й іншого права “можна уявити під образом двох кіл, що взаємно перетинаються”.

Якщо на Сході “Церква і входила в область світського, мирського права, — цілком вірно вважає А.С.Павлов, — то вона ніколи не придавала принципового значення своїй законодавчій діяльності у цій області”. Тому він справедливо ототожнює канонічне і церковне право: “Православний, і, зокрема, російський каноніст може однаково давати своєму предмету і ту, й іншу назву”. За його словами, “якщо ми назвемо наш предмет канонічним правом, то цією назвою вкажемо на володарюючий і визначаючий елемент у церковному праві”.

2.2. Вивчення церковного права в Візантії і Греції

В древності право вивчалось у вищих школах енциклопедичного характеру: в Афінах, Олександрії, Антіохії, Бейруті, Римі, пізніше у Константинополі. У цих своєрідних університетах, де і після видання Міланського едикту преобладали професори язичники, отримали добру юридичну освіту Тертуліан, святі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоан Златоуст, Амвросій Медіоланський. У 534 р. Юстиніан заборонив язичникам вести викладання, частина попередніх шкіл після цього закрилась. Університети залишились лише у Римі, Константинополі і Бейруті. В 634 р. закрилась і Бейрутська школа.

Правознавці Константинопольської школи в епоху Македонської династії приймали участь у виданні законодавчих збірників: “Прохірон”, “Епанагога” і “Василики”. Світське і канонічне право у Візантії в ту епоху не відділяли одне від іншого. Каноністи були одночасно і знатоками цивільного права.

Перша спеціальна юридична школа була відкрита у константинопольському монастирі св. Георгія в XI столітті. Глава її носив титул номофілакса (хранителя законів), і у нього екзаменувались всі кандидати на судові посади. З Константинопольською школою пов’язані праці авторитетних грецьких каноністів: Олексія Аристіна, Іоана Зонари, Феодора Вальсамона і Дмитрія Хоматіна. Аристін і Вальсамон у свій час головували у ній, маючи титули номофілаксів.

Вивчення канонів у Візантії носило переважно практичний, а не теоретичний і дослідницький характер. Складались систематизовані зводи правил і законів, розроблялась предметна класифікація правових норм з виділенням рубрик і підведенням під них різних законодавчих актів. Потім до тексту правил стали приписувати пояснюючі нотатки – схолії, у котрих тлумачились неясні вирази.

Аристін, Зонара і Вальсамон склали численні екзегетичні тлумачення на повний склад канонічного корпусу. Через завоювання Константинополя хрестоносцями юридична школа була переведена у Нікею, а звідти в Ефес; у столицю вона вернулась лише після її звільнення. У XIV столітті у Візантії була складена знаменита “Синтагма” ієромонаха Матфея Властаря і “Шестикнижжя” (“Екзавівлос”) солунського номофілакса Костянтина Арменопула.

Падіння Константинополя поклало кінець успіхам церковного правознавства на грецькому Сході. Лише на зламі XVIII-XIX стт. з’являється новий канонічний збірник з тлумаченнями – “Підаліон” (“Кормча”), складений святим Никодимом Святогорцем і ієромонахом Агапієм. За оригінальним текстом кожного правила в “Підаліоні” йде його викладення новогрецькою мовою і коментарі, які основані на класичних тлумаченнях Аристіна, Зонари і Вальсамона. В багаточисельних примітках обговорюються важкі питання канонічного права. Для священнослужителів являють великий інтерес поміщені тут богослужбові вказівки і пасторологічні поради. Деякі каноністи вважають “Підаліон” самим досконалим і авторитетним зводом православного церковного права.

У 1852-1859рр. під редакцією Раллі і Потлі в Афінах вийшла 6-томна “Синтагма Божественних і святих Канонів”. В “Синтагму”, поряд з канонічним корпусом, включаючи “Номоканон в 14 титулах”, “Синтагму” Матфея Властаря і тлумачення Аристіна, Зонари і Вальсамона, увійшли також пізніші законодавчі акти Константинопольської Патріархії і закони про Церкву, видані у Грецькому королівстві. З праць грецьких вчених нового часу заслуговують уваги “Керівництво по церковному праву” К.Раллі, монографії Алівізатоса, дослідження Конідаріса по устрою Древньої Церкви, канонічні роботи одного з найбільших богословів ХХ ст. Григорія Папамихаїлу, праці церковного історика і каноніста нашого часу митрополита Сардикійського Максима (Христополуса).

2.3. Вивчення церковного права в Росії і на Балканах

На Русі церковне право в древності вивчалось виключно з практичною метою. Перші досліди його наукового вивчення беруть початок на поч. ХІХ століття. Лише в кінці XVIII ст. введено було викладання церковного права у Московській Духовній Академії. В інструкції, складеної митрополитом Платоном, рекомендувалось читати і тлумачити “Кормчу Книгу”, співставляючи слов’янський переклад з оригінальним текстом канонів. У 1798 р. Св. Синод повелів викладати “Кормчу” у всіх Духовних академіях. Після реформи духовної школи 1808 р. в академіях введено було викладання курсу канонічного права. На викладачів покладався обовґязок не тільки систематизувати канонічний матеріал, але й науково обробляти його. З 1835 р. канонічне право стало Мчитатися і на юридичних факультетах університетів.

Автором першого російського підручника по нашій дисципліні являється протоієрей І.Скворцов, який читав канонічне право у Київському університеті св. Володимира.

Перша серйозна спроба не компілятивного, а наукового викладення системи церковного права належить знаменитому проповіднику, каноністу і богослову єпископу Іоану (Соколову). Його праця, що вийшла у 1851 р., названо “Досвід курсу церковного законознавства”. Єпископ Далматинський Никодим (Мілаш) називає його “отцем нової науки православного церковного права”. Курс єпископа Іоана відрізняється ясністю викладення, богословською глибиною інтерпретації древніх канонів, гострим історизмом в оцінці джерел. За словами протоієрея Г.Флоровського, у його “Досвіді” “вперше російською мовою були запропоновані древні і основоположні канони церковні з докладним і цікавим коментарем”. Єпископу Іоану належить ряд статей по окремим канонічним питанням, у тому числі трактат “Про чернецтво єпископів”. У ньому він підкреслює необхідність для єпископа не тільки формального чернецтва, але і внутрішнього аскетичного відречення від миру.

У 1874-1875 рр. вийшов курс професора Московського університету Н.К.Соколова “З лекцій по церковному праву”. Ці лекції, за характеристикою А.С.Павлова, “відрізнялись дивною ясністю викладення і достатньо твердою юридичною постановкою предмету”.

Найповніший з підручників церковного права належить професору Казанської Академії і університету І.С.Бердникову. Він вийшов у 1888 р. і названий дивним чином – “Короткий курс церковного права”. За оцінкою А.С.Павлова, підручник І.С.Бердникова “не зовсім вдачний по своїй системі і відрізняється більш богословським, чим юридичним характером”. Широкою популярністю користується “Курс церковного права” професора Ярославського юридичного ліцею Н.С.Суворова, вперше виданий у 1888-1890 рр., згодом перероблений в “Підручник церковного права”, що багаторазово перевидавався. Н.С.Суворов – кваліфікований юрист, що відмінно знав джерела канонічного права та історію церковних інститутів, особливо західних церков.

Найбільш вдалим російським посібником по каноніці являється “Курс церковного права” А.С.Павлова, посмертно виданий по студентським записам його лекцій у Московському університеті в 1902 р. Він записаний доброю, живою мовою, не особливо властивою юридичній літературі, і відрізняється продуманою системою викладення, а головне, строго православною позицією автора, яка поєднується з грунтовною юридичною компетенцією.

З числа сербських каноністів найбільш видатне ім’я – єпископ Далматинський Никодим (Мілаш). “Канони Православної Церкви” з продуманими, численними коментарями, видані ним у 1895-1899 рр., явились результатом ретельних досліджень. До цих пір каноністи користуються цією працею, що не втратила своєї наукової і практичної вартості, хоча, звичайно, окремі тлумачення єпископа Никодима потребують перегляду. Його праця “Православне церковне право”, перекладений невдовзі після виходу на російську та німецьку мови, відрізняється строго церковною інтерпретацією канонічного спадку. Він містить в собі детальні відомості про устрій автокефальних Церков за станом на кінець ХІХ століття.

Заслуговують згадки також імена відомих румунських каноністів ХІХ століття – єпископа Андрія (Шагуни), К.Поповича, болгарського каноніста і богослова нашого століття – К.Цанкова.

2.4.Вивчення церковного права на Заході

Колискою канонічної науки на католицькому Заході була юридична школа Болонського університету, яка склалася в ХІ столітті. Ця школа займалась коментуванням і кодифікацією римського права по “Корпусу” св.Юстиніана. З-за тісного зв’язку цивільного права з канонічним болонські юристи звернулися до вивчення древніх канонів і папських декреталів.

У ХІІ столітті в Болоньї монах Граціан за зразком Юстиніанових “Інституцій” склав канонічну компіляцію “Concordantia discordantum canonum” (Узгодження неузгоджених канонів), згодом названу коротко “Декретом”. “Декрет” ліг в основу “Corpus juris canonici” (“Корпусу канонічного права”) – офіційного зводу католицького церковного права.

“Декрет” послужив болонським правознавцям основою для вченої діяльності, подібної до тієї, яку вони вели у зв’язку з “Корпусом” Юстиніана. Правознавці писали коментарі – глоси на канони і декретали, які вносились на полях (маргінали) або між стрічками (інтерлінеарні глоси) джерел. За методом болонських глосаторів розроблялось канонічне право і в інших європейських університетах, особливо в Монпельє і Парижі.

В XV столітті робляться перші спроби критичної оцінки джерел римського церковного права. Результатом явилось виявлення підробок, якими переповнений збірник “Лже-Ісидорових декреталів”, який увійшов у “Корпус канонічного права”.

Особливо серйозний удар по середньовічному католицькому праву нанесла Реформація. Лютер дошкульно нападав у своїх проповідях і творах на папські декретали; разом зі студентами богословського факультету Віттенберзького університету він урочисто спалив “Corpus juris canonici”. В лютеранських університетах канонічне право вивчалось головним чином з метою ведення полеміки, направленої проти католицьких доктрин, особливо проти вчення про вселенську папську юрисдикцію.

Критичне відношення до середньовічних каноністів виявилось згодом і у католицьких вчених: у прибічників галіканізму в XVII столітті, в німецькому феброніанізмі XVIII століття і, нарешті, в старокатоликів.

В післятридентійську епоху вивчення церковного права було перенесено з богословських і юридичних факультетів у семінарії. У зв’язку з цим воно придбало переважно практичний, а не науково-теоретичний характер. Церковне право вивчалось в тісному зв’язку з моральним богослів’ям, що спричинило перенесення юридичного методу формальної інтерпретації текстів в область морального богослів’я.

Серйозним вкладом у нашу науку явились здійснені у новий час на Заході критичні видання древніх джерел. В кінці XVI століття німецький вчений Левенклав (по латині – Леунклавій) видав джерела візантійського цивільного і церковного права “Jus graeco-romanum” (Греко-римське право). У 1661 р. французи Вьоль і Жюстель (Voellus et Justellus) виконали критичне видання древніх канонічних збірників, грецьких і латинських – “Bibliotheca juris canonici veteris” (Бібліотека древнього канонічного права).

У 1627 р. англіканський пастор Беверидж (Beveregius), пізніше єпископ, видав у Оксфорді у двох фоліантах “Sinodikon” (Синодикон) – звід грецьких джерел канонічного права. У 1-му томі він умістив Правила Вселенських і Помісних Соборів із тлумаченнями Зонари та Вальсамона, у 2-му “Алфавітну Синтагму” Матфея Властаря. У 1860-их рр. у Римі вийшо двотомне видання зводу канонічного права, виконане кардиналом Пітрою: “Juris ecclesiastici graecorum historia et monumenta” (Історія та памґятки церковного права греків).

Критичні видання зводу канонічного права Древньої Церкви, які зґявилися на Заході, дозволили поставити каноніку на високий науковий рівень. Головними центрами науки знову, як і в середньовіччя та епоху Реформації, стають богословські та юридичні факультети.

Для нас особливий інтерес мають ті праці західних вчених нового часу, які присвячені дослідженню канонічного права Православної Церкви. У середині ХVІІІ століття брати Баллеріні написали двотомну працю латинською мовою, присвячену історії джерел права Древньої Церкви до появи “Лже-Ісидорових декреталів”. Це дослідження відрізняється тонким критичним аналізом текстів, воно і по цей час не втратило своє наукової цінності.

У наш час одним із найбільш компетентних знавців древніх канонів є П.-П. Жоанну. Проте його дослідження кульгають на тенденційність. Зусилля Жоанну довести, що у Древній Церкві верховенство папи було не претензією, а реальністю, що визнавалася Соборами та Святими Отцями, неспроможні, не зважаючи на всю витонченність його аргументації.

Серйозним внеском до канонічної науки є роботи православного французького вченого архиєпископа Петра Лґюїльє: численні статті, частина яких надрукована у “Віснику Західно-Європейського Екзархату”, і дисертація “Дисциплінарні праці перших чотирьох Вселенських Соборів”, присвячена текстологічному та екзегетичному коментуванню Правил Вселенських Соборів – від Нікейського до Халкидонського.

2.5. Завдання, метод і система науки церковного права

Завдання нашої науки полягає в побудові системи церковного права. Говорячи словами єпископа Никодима (Мілаша) потрібно “показати походження та розвиток церковного права, вказати, що становить його незмінну основу, щоб за допомогою юридичної логіки та законів історії визначити критерій для рішення про те, наскільки що-небудь існуюче в церковному устрої може, виходячи з місцевих обставин, змінюватися”.

Таким чином, завдання науки церковного права включає в себе: по-перше, відновлення історичного процесу формування чинного права; по-друге, викладення норми права, до основи якого мають бути покладені не абстрактні схеми, що раціоналістично виводяться з апріорних принципів, а та норма, та догма права, яка співпадає з позитивним законодавством Древньої Церкви – Правилами Апостолів, Соборів та Отців; по-третє, викладення чинного нині позитивного права окремих помісних Церков; і нарешті, по-четверте, критичний аналіз існуючого церковного устрою, критерієм для якого є, з одного боку, древні канони, а з іншого – реальні потреби сучасного життя.

Що стосується методу нашої науки, то, як справедливо зазначив професор А.С. Павлов, “найкращим повинен бути визнаний метод історико-догматичний… Ми маємо сягати витоків кожного церковно-юридичного інституту й потім спостерігати за всіма фазисами його історичного розвитку, постійно та чітко відрізняючи ті місцеві, національні, політичні впливи, під дією яких він досяг справжнього свого вигляду. У цьому генетичному процесі право Церкви постане перед нами неначе живе, у своєму життєвому зростанні, зі своїм власним характером. Спостерігаючи за цим процесом, ми зобовґязані повсякчас мати на увазі звґязок церковного права із самою сутністю Церкви, з догматичними основами церковно-юридичних інститутів. Ці основи мають слугувати пробою для позитивного права. З погляду цих основ відкривається, що є суттєвим зерном кожного церковно-юридичного інституту і що є лише зовнішньою його оболонкою, яка змінюється з часом і не вимагає постійного та твердого вигляду. Такий метод чітко вкаже нам, що потрібно визнавати у праві Церкви суттєвим і незмінним і що випадковим і несуттєвим, і наскільки далеко можливо йти в церковних перетвореннях, не зачіпаючи сутності Церкви та не хитаючи основ її права”.

Будучи наукою церковною, канонічне право органічно повґязане із системою богословських дисциплін: із екзегетикою Священного Писання, з еклезіологією, з моральним та пастирським богослівґям, із літургікою. У своїх історичних та історикознавчих вишукуваннях каноністи спираються на патрологію та церковну історію. Як юридична дисципліна церковне право входить до системи юридичних наук, особливо тісно стикаючитсь із римським правом, із звичайним правом словґян, німців та інших християнських народів, з історією публічного та приватного права, а також із нині чинним правом тих держав, у яких є помісні Православні Церкви, і, нарешті, з теорією права. При вивченні церковно-правових джерел неможливо обійтися без допоміжних дисциплін: археології, дипломатики, текстології, палеографії.

Спираючись на системи церковного права, розроблені в новий час, ми пропонуємо наступний план курсу: 1) джерела канонічного права; 2) церковний устрій (клір та миряни, чернецтво); 3) органи церковного управління (у Вселенській та помісних Церквах, у єпархії та в парафії); 4) види церковної влади; 5) взаємовідношення Православної Церкви з інославними церквами та державами.

3. МАТЕРІАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА

3.1. Божественне право

Заведено розрізняти матеріальні і формальні джерела права. Під матеріальними джерелами розуміються особи та інститути, що створюють правові норми. Формальні джерела – це документи, пам’ятки, у яких викладені ці норми.

Першоджерелом церковного права є Божественна воля Засновника Церкви. Вона діяла в Церкві при її створенні – їй Церква буде підкорятися “по всі дні до кінця віку” (Мф. 28, 20).

Божественне одкровення містить у собі повноту істини про Бога і людину. Догмати віри і моральні заповіді – головне в Одкровенні. Але воно містить у собі також і вчення Спасителя про устрій Церкви, про способи підтримки церковного миру й благочиння, про засоби відновлення зневаженого церковного порядку. Ця сторона у вченні Христа носить правовий характер.

Правові заповіді Спасителя і постанови, видані боговдохновенними апостолами (про єпископів і дияконів –Вірне слово; коли хто єпископства бажає, доброго діла бажає… 1 Тим. З, 1–13, про відношення до державної влади –Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі противиться Божому повелінню… Рим. 13, 1–7), що містяться у Священному Писанні, а також ті заповіді, що, хоча і не ввійшли до Писання, але зберігалися в Церкві споконвічно, як Одкровенна істина, як Священне Передання, складають, за загальноприйнятою в каноністів термінологією, Божественне право (jus divinum).

Таким чином, сфера Божественного права не обмежується правовими нормами, що містяться у Священних книгах. Правила, які Церква отримали від апостолів, навіть якщо вони передані їй не письмово, а усно, хоча згодом і вони теж могли бути зафіксовані письмово (у творах Мужів апостольських, Отців Церкви, у постановах Соборів), будучи частиною Священного Передання, також складають Божественне право.

Деякі каноністи обмежують сферу Божественного права тими нормами, що мають абсолютно незмінний характер. При такій точці зору не всі правові заповіді, включені в Писання, наділяються авторитетом Божественного права. А. С. Павлов відзначав: «Який же критерій потрібно прийняти для безпомилкового судження про те, що з правил церковно-суспільного життя, які містяться у Св. Писанні, належить до jus divinum і що не належить? Таким критерієм може служити тільки ясно виражене усвідомлення Вселенської Церкви, що відоме правило чи постанова має своїм джерелом Божественну волю, а не є тільки припис, викликаний винятково обставинами Церкви провідної”.

Як приклад він наводить правило апостола Павла: «…єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік…” (1 Тим. 3, 2), – і співставляє його з обов’язковою за чинним церковним правом безшлюбністю єпископа. На тій підставі, що ця заповідь апостола не залишилася діючою нормою в усі віки церковної історії і походженням своїм зобов’язана обставинам “Церкви провідної”, вона виводиться А. С. Павловим за межі Божественного права.

Однак, як уявляється, не включати до Божественного права ті заповіді, що, хоча і мають своїм джерелом Божественну волю, але не носять абсолютно незмінного характеру, а викликані скороминучими обставинами часу, було б насильством над логікою. Питання про змінюваність правових норм варто відокремити від питання про їхнє джерело.

Незмінність норми не можна вважати неодмінним критерієм її належності до Божественного права. З одного боку, воля Божа виражається і в піклуванні про наші тимчасові потреби, а з іншого боку – змінюваність правил апостольського, а отже, Божественного походження (оскільки писання апостолів мають для нас авторитет цілком надійної, автентичної скарбниці Божественних заповідей) не тотожна їхній відміні.

Задумаємося над змістом наведеного професором Павловим правила про одношлюбність єпископів. Який намір законодавця, що встановлює цю норму? Він, безумовно, полягає не у вимозі, щоб єпископ був неодмінно одруженим, а в забороні йому другошлюбності. Тому усталена в Церкві згодом безшлюбність єпископата ні в якому разі не порушує, а лише доповнює апостольську заповідь, вводить нову, більш жорстку умову, якій повинен відповідати кандидат у єпископи, залишаючи недоторканою заборону, що йде від Апостольського Писання, другошлюбності єпископам.

Норми Божественного права не становлять у своїй сукупності законодавчого кодексу, який би визначав весь лад і порядок церковного життя. Вони є першоосновою, вищим початком і критерієм законодавства самої Церкви.

3.2. Церква як джерело свого права

Божественне право і церковне законодавство. Другим матеріальним джерелом церковного права є сама Церква. Першоджерело церковного права в цьому вузькому значенні теж, звичайно, Божественна воля – тому правочинні лише ті правила і норми, видані церковною владою, які не тільки не суперечать Божественній волі, але й прямо випливають із неї. З цього принципу стає очевидною умовність межі, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому значенні, яке окремі каноністи називають людським правом Церкви.

Церква – Боголюдський організм; і це двоприроднє начало Церкви виявляється в усіх сферах її буття, у тому числі і в церковній правотворчості. Правила Вселенських Соборів висловлені Отцями не без сприяння Святого Духа. Більш того, авторитет усякого законодавчого розпорядження єпископа, дія якого поширюється лише на одну єпархію, зрештою бере початок у благословенні Божому, що сприяло людській волі законодавця.

Разом з тим ототожнювати Божественне право з церковним теж, звичайно, не можна. Всесвятій Божественній волі притаманна непогрішність. Притаманна вона, за обітницею Христовою, і Вселенській Церкві. Немає, однак, підстав присвоювати непогрішність ні окремим єпископам, ні навіть вищим урядовим органам помісних Церков.

Межа, що відокремлює Божественне право від церковного права у вузькому значенні слова, безумовно, є; але, по-перше, Божественне право не можна ототожнювати з певними типами формальних джерел, скажімо, винятково зі Священним Писанням, а по-друге, критерієм Божественності права є не незмінність, а непогрішність правових норм. Внаслідок Божественної природи Церкви не всі формальні джерела можна підвести під рубрику тільки Божественного, або тільки церковного права. Насамперед це стосується зводу канонів.

3.3. Канони

Архимандрит Юстин (Попович) писав: “Святі канони – це святі догмати віри, що застосовуються в діяльному житті християнина, вони спонукують членів Церкви до втілення в повсякденному житті святих догматів – сонцебачних небесних істин, які присутні в земному світі завдяки Боголюдському тілу Церкви Христової”.

До складу канонічного зводу входять Правила Святих Апостолів, канони 6-ти Вселенських і 10-ти Помісних Соборів і правила 13-ти Отців. Включення в Канонічний корпус правил Вселенських Соборів не потребує пояснення. Ці Собори – орган вселенського єпископата, носія вищої церковної влади. Вселенські Собори, за вченням Церкви, непогрішні. Їхня непогрішність випливає з догмата про непогрішність Церкви.

Деякі каноністи, і серед них професор Н. С. Суворов, обмежують непогрішність Соборів лише їхніми догматичними визначеннями – оросами, не поширюючи її на соборні канони. Це, однак, занадто сміливе судження. Воно обгрунтоване на змінності церковно-правових норм, у тому числі й тих, котрі встановлені Вселенськими Соборами. Але поняття непогрішності і незмінності не варто ототожнювати. Цілком непогрішне, боговдохновенне правило, прийняте стосовно конкретних умов, може втратити характер чинної норми тільки через те, що змінилися обставини, що продиктували його видання. Визнання канонів непогрішними не ставить непереборного бар’єра для церковної правотворчості в тій сфері, що вже регульована правилами Соборів. Що ж стосується включення до зводу канонів 10-ти Помісних Соборів, то підставою для цього є не визнання за будь-яким Помісним Собором права на загальноцерковне законодавство. Законодавство Помісного Собору поширюється, природньо, лише на помісну Церкву, а не на Вселенську. Помісних Соборів в історії Церкви були тисячі, але правила лише 10-ти з них увійшли в Канонічний корпус. Їхнє включення до нього обгрунтовано на авторитеті Вселенських Соборів, що їх визнали (2 прав. Трул. Соб.).

Те ж саме стосується й правил Отців. Авторитет цих правил спирається не на одній тільки законодавчій владі Отців як єпископів, бо ця влада поширюється лише на межі однієї єпархії, і навіть не на святості Отців (у Канонічний звід входять правила Тимофія і Філофея Олександрійських, котрі не були прославлені), а на визнанні Отецьких правил Вселенськими Соборами. Кафоличний єпископат за згодою церковного народу може висловлювати свою законодавчу владу і без Вселенських Соборів через визнання загальноцерковної обов’язковості правових актів, виданих початково для однієї помісної Церкви чи навіть однієї єпархії. На рецепцію – загальноцерковне визнання – спирається вселенський авторитет канонів Константинопольських Соборів 861 і 879 рр. та канонічного Послання святого Тарасія, які уже не розглядалися Вселенськими Соборами.

3.4. Приватне церковне законодавство. Статуарне право

Церковне законодавство і в давнині не обмежувалося канонами; його розвиток не припинився і після того, як склався основний Канонічний корпус. Але законодавчі акти, видані вищою владою помісних Церков чи єпархіальними архиєреями, не мають вже загальноцерковного авторитету. Застосування їхнє обмежене межами єпархій чи автокефальних Церков.

Нижчою з законодавчих інстанцій у Церкві є єпископ. Свої особливі правила, устави, статути видавали також деякі монастирі, церковні братства і громади. Однак законодавча творчість цих і подібних їм інститутів, підлеглих єпископу чи безпосередньо вищій владі помісної Церкви, здійснюється не з огляду на права, що належать їм самим по собі, а з повноважень церковних інстанцій, що мають самостійну законодавчу владу. Право корпорацій, що не володіють самостійною законодавчою владою, називається статуарним.

3.5. Звичай

Писаними законами не охоплюється чинне в Церкві право. Є ще й такий вид церковного права, як звичай. Звичай діє і поза церковною сферою. Юристи визначають звичай як регламентований спосіб дій, обов’язковість якого обгрунтована не на прямому розпорядженні закону, а на загальному переконанні в тому, що він традиційний, правочинний, необхідний.

Право народів додержавної епохи стверджується на звичаї. У цьому значенні говорять про звичаєве право слов’ян чи саліченських франків. Звичаєве право зберігається і там, де вже діє писане державне законодавство, хоча сфера його застосування звужується. Звичаєве право є одним з головних джерел для правотворчості державної влади.

Як і в сфері державного права, у сфері церковного права значення звичаю зменшилося в міру розвитку позитивного законодавства; причому відбувалося не тільки звуження сфери його застосування, але і зниження його авторитетності в ієрархії правових норм. У Древній Церкві звичай ототожнювався із Св. Переданням (або безпосередньо з Апостольським і Священним, або з переданням місцевої Церкви).

Тертулліан, відомий не тільки як богослов, але і як юрист, чиї думки ввійшли до “Дигести”, писав: “Якщо що-небудь не визначене письмово, а тим часом повсюди зберігається, отже, воно затверджено звичаєм, що спирається на Передання. Якщо ж хто-небудь скаже, що і для передання потрібно письмове свідчення, тоді і ми можемо вказати багато постанов, що зберігаються без усякого письма, лише важливістю самого передання і силою звичаю”.

«Церковне передання, затверджене звичаєм і збережене вірою, – відзначає єпископ Никодим, – нарівні з визначеними приписами, становило в первісній Церкві закон, було основою для церковного права і мало значення законодавчих постанов, як за своїм джерелом, так і за загальною повагою, якою воно користувалося. У цьому переконують нас самі тексти канонів, укладачі яких – як на найвищий авторитет – посилаються на древні звичаї”. “Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті в Єгипті, і в Лівії, і в Пентаполі…” (6 прав. I Всел.) “Тому що затвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії: тоді нехай має він послідування честі, зі збереженням достоїнства, присвоєного митрополії” (7 прав. I Всел.), “Про тих, що знаходяться при смерті, нехай виконується і нині древній закон і правило, щоб помираючий не позбавлявся останнього й найважливішого напуття” (13 прав. I Всел.).

Позитивна церковна правотворчість витиснула звичай із загальцерковного права. У наш час головним чином доводиться мати справу з місцевими звичаями, що діють або в одній автокефальній Церкві, або в межах однієї єпархії, або навіть тільки в одному монастирі чи парафії. Але і дотепер не на писаному законі, а на звичаї тримається така фундаментальна у праві майже всіх православних Церков норма, як чернецтво єпископів.

Каноністи чітко визначають умови, необхідні для того, щоб звичай мав законну, обов’язкову силу. Для цього необхідно його дотримання в церковній області, що має законодавчу автономію; у помісній Церкві, у єпархії чи хоча б у монастирі, братстві з їхнім статуарним правом. Звичаї ж парафії чи семінарії не можуть мати обов’язкової сили.

Для визнання законності звичаю необхідні його розумність і певна давність. “Звичай без істини, – вчив Св. Кипріян Карфагенський, – є застаріла омана”.

Що стосується давності звичаю, то в 17-му правилі Двократного Собору сказано: “Такого, який рідко буває, не поставляючи в закон Церкви, визначаємо”. Католицькі каноністи називають точний термін давності тієї чи іншої традиції, необхідний для визнання її звичаєм, який має правову силу, – 40 років. Якщо ж звичай не узгоджується із законом, то для визнання його важливості необхідно, щоб він існував з незапам’ятних часів чи хоча б не менше 100 років. Звичай, заборонений законом, відповідно до католицького права, взагалі не має юридичної сили.

У православному церковному праві таких чітких вказівок на давність звичаю немає, але в 17-му правилі IV Вселенського Собору і 25-му правилі Трульського Собору встановлюється 30-річна давність існування кордонів між єпархіями для визнання їхньої законності. За аналогією з цим правилом можна приблизно говорити про необхідність 30-річної давності для визнання законної сили звичаю.

При рішенні питання про важливість того чи іншого звичаю вирішальне значення має його відповідність писаному церковному закону. Звичай, що не суперечить закону, безумовно правочинний. Наприклад, звичай поставляти в парафіяльні священики переважно одружених людей узгоджується з канонічною забороною шлюбу після хіротонії. Звичай має силу і тоді, коли він стосується справ, не вирішених позитивним законодавством. У римських “Дигестах” сказано, що даний звичай має силу закону в таких справах, щодо яких немає письмового закону. Це положення повторене у візантійських “Базиліках” і у Вальсамона в його тлумаченнях на “Номоканон”.

Що ж стосується звичаю, який суперечить закону, то він може бути визнаним тільки в тому випадку, коли через обставини, що склалися, не застосовується сам закон. Так, всупереч 11-му правилу Сардикійського Собору і 80-му правилу Трульського Собору, миряни, що не брали участь у богослужінні три тижні підряд, не піддаються покаранню. Підставою для незастосування цих правил є принцип ікономії.

Ще один приклад. У древніх церковних законах згадується лише один хресний батько чи мати – однієї статі з охрещуваним. Але склався звичай, щоб у хрещенні брали участь хресний батько і хресна мати. Цей звичай ставить хресного батька і хресну матір у стосунки духовного споріднення, що є перешкодою до шлюбу між цими особами. Така перешкода не передбачена канонами, проте церковною свідомістю вона приймається за правову норму, як звичну річ.

Особливим видом звичаю є судова практика. У випадку прогалини в законодавстві суд може керуватися прецедентами, тобто вироками, винесеними за аналогічними справами, що розглядалися раніше.

3.6. Думки авторитетних каноністів

Допоміжним джерелом церковного права є праці відомих каноністів із церковно-юридичних питань. У римському праві думки авторитетних юристів – responsa prudentium (поради мудрих) мали значення джерела права. Вони увійшли до “Дигести”.

За прикладом світського римського права і в церковних справах думки знавців канонів набули великого авторитету. Їхні твори, у вигляді відповідей на питання, канонічних трактатів чи тлумачень на канони, почали включатися в церковно-законодавчі збірники.

Особливим авторитетом у православному церковному праві користуються великі візантійські каноністи XII століття: Олексій Аристін, Іоан Зонара й Антіохійський Патріарх Феодор Вальсамон, а також каноніст, який жив у XIV столітті, ієромонах Матфей Властар.

3.7. Ієрархія правових норм

Матфею Властарю належить точний опис ієрархії правових норм у залежності від їхніх матеріальних джерел. В “Алфавітній Синтагмі” він пише: “Про що немає писаного закону, у тому потрібно дотримуватися звичаю і узгоженої з ним практики, а коли немає і його, потрібно наслідувати те, що має більшу подібність до того, що ми шукаємо, а якщо немає і цього, то повинні мати силу думки мудрих, і при тому більшості”. Таким чином, ієрархія правових норм така: писаний закон, звичай і судовий прецедент, аналогія з існуючим законом, думки авторитетних каноністів. Але вищим критерієм, певна річ, є норми, що безпосередньо виходять з Першоджерела церковного права – Божественної волі.

3.8. Державне законодавство з церковних справ

Поряд із власне церковним законодавством джерелом права для Церкви є і державне законодавство. У сфері зовнішнього права Церкви, тобто її правового становища в державі і цивільному суспільстві, воля державної влади є суверенним законодавчим джерелом.

Інша справа із правом внутрішньоцерковним. Каноністи і правознавці різних конфесій дотримуються різних поглядів щодо права державної влади законодавствувати в питаннях внутрішньоцерковного устрою. Католицька Церква у принципі відкидає можливість участі держави в регулюванні внутрішньоцерковних відносин і справ. З погляду протестантських каноністів епохи Реформації і нового часу державна влада є уповноваженим органом внутрішньоцерковного законодавства. Для цього немає навіть потреби носіям її належати до тієї церкви, у якій вони законодавствують. Пояснюється така на перший погляд абсурдна позиція тим, що протестантське богослів’я невидиму “церкву святих” рішуче відокремлює від її видимої, земної оболонки, устрою якої не надається важливого значення у справі спасіння вірних.

Що стосується православної правосвідомості, то, по-перше, визнання за державою законодавчої правоздатності із внутрішньоцерковних справ обумовлено православ’ям носія такої влади; по-друге, це визнання обмежене в тому відношенні, що, незважаючи на гучні фігуральні визначення церковного статусу імператора, які вживалися у Візантії, подібно до “зовнішнього єпископа Церкви», глава держави у принципі ніколи не визнавався більшим ніж мирянином. Щонайбільше, йому надавалося право представляти сукупний голос усіх мирян. Візантійські церковно-законодавчі акти, підписані ієрархами та імператорами чи їхніми представниками, мають церковний авторитет з огляду на підписи єпископів; державна ж влада, скріплюючи підписом ці акти, надавала їм статус цивільних законів, обов’язкових для підданих. Що ж стосується церковно-законодавчих актів, виданих державною владою самостійно, то внутрішньоцерковна правочинність цих актів обумовлена визнанням їхньої законності з боку ієрархії і православного народу. При цьому завжди передбачалося, що законодавець сам православний і, видаючи той чи інший акт, діяв відповідно до основних і незмінних начал власне церковного права. Такий принцип був покладений в основу візантійської симфонії церковної і світської влади. Це не означає, звичайно, що симфонія ніколи не порушувалася. Певна річ, порушувалася. Імператори видавали і такі закони, котрі суперечили основам церковного устрою; але подібні закони могли діяти лише доти, поки загальноцерковним розумом не усвідомлювалася їхня невідповідність канонам.

Що ж стосується синодальної системи церковного управління, встановленої в Росії за Петра I, то її творець архиєпископ Феофан (Прокопович) надихався відверто протестантськими теоріями державного права. “Могутності монарха” він присвоював право встановлювати “всякі обряди цивільні й церковні, зміну звичаїв, запровадження плаття, будинків будівлю, чини та церемонії в бенкетах, весіллях, похованнях та інше і тому подібне… Християнські государі, – думав він, – можуть називатися не тільки єпископами, архиєреями, але і єпископами єпископів”.

Складений ним “Духовний регламент”, що став основним церковно-правовим документом для Російської Церкви того часу, порушив колишню крихку рівновагу між церковною та світською владою, але, як висловлювався мудрий святитель Московський Філарет, “Духовну Колегію, яку у протестантів перейняв Петро, Промисл Божий і церковний дух перетворили на Святійший Синод”, котрий, додамо, був далеко не те, що задумана архиєпископом Феофаном Колегія.

4. СВЯЩЕННЕ ПИСАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦЕРКОВНОГО ПРАВА

4.1. Канон Священних книг

Першоджерелом церковного права є Божественна воля. Заповіді Господні складають основу церковного устрою. Керуючись ними, Церква виконує у світі свою спасительну місію. Ці заповіді містяться у Священному Писанні.

У 85-му Апостольському правилі, 60-му правилі Лаодикійського Собору, 33 (24)-му правилі Карфагенського Собору і в 39-му канонічному посланні св.Афанасія, у канонах св. Григорія Богослова й Амфілохія Іконійського наведені списки Священних Книг Старого і Нового Завіту. Ці переліки не цілком співпадають. У 85-му Апостольському правилі, окрім канонічних старозавітних книг, названі й неканонічні: 3 книги Маккавеїв, книга Ісуса сина Сираха, а між новозавітними книгами – два послання Климента Римського і 8 книг Апостольських Постанов, але не згаданий Апокаліпсис. Немає згадок про Апокаліпсис і в 60-му правилі Лаодикійського Собору, у віршованому каталозі Священних книг св. Григорія Богослова. Афанасій Великий так говорив про Апокаліпсис: “Одкровення ж Іоанове нині зараховують до Священних книг, а багато хто називає несправжнім”. У переліку канонічних старозавітних книг у св. Афанасія не згадано Есфіри, яку він, поруч з Премудрістю Соломона, Премудрістю Ісуса сина Сираха, Іудифґю та книгою Товита, а також “Пастирем Єрмою” і “Вченням Апостольським”, зараховує до книг, “призначених Отцями для читання тим, що вступають і бажають бути оголошеним словом благочестя”.

У 33 (24)-му правилі Карфагенського Собору пропонується наступний список канонічних біблійних книг: “Канонічні ж писання є такі: Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня, Ісус Навин, Суддів, Рут, Царств чотири книги, Параліпоменон дві, Йов, Псалтир, Соломонових книг чотири, Пророчих книг дванадцять, Ісайя, Єремія, Єзекіїль, Даниїл, Товія, Іудиф, Єсфир, Єздри дві книги. Нового Завіту: чотири Євангелія, Діянь апостолів одна книга, Послань Павла чотирнадцять, Петра апостола дві, Іоана апостола три, Якова апостола єдина, Іуди апостола єдина, Апокаліпсис Іоана книга єдина”.

У Православній Церкві автентичним текстом Старого Завіту, крім оригіналу в Мазоретській редакції, вважається переклад його грецькою мовою – Септуагінта. За автентичний текст Нового Завіту визнається грецький оригінал. Для слов’янських Церков високим авторитетом користується слов’янський переклад Біблії Єлизаветинського видання, який багаторазово відтворювався в наших синодальних передруках.

4.2. Церковний авторитет старозавітних правових норм

Авторитет старозавітних і новозавітних книг у Християнській Церкві не однаковий. “…Закон був вихователем, який вів нас до Христа…” (Гал. З, 24), “маючи тінь майбутніх благ, а не сам образ речей” (Євр. 10, 1), виявлений у Христі. Що, за словом апостола, “скасовує перше, щоб настановити друге” (Євр. 10, 9), Проте Господь говорив про Старий Завіт: “Не думайте, що Я прийшов порушити закон або пророків: не порушити прийшов Я, а здіснити ” (Мф. 5, 17).

За відомим висловом блаженного Августина, “Новий Завіт ховається у Старому, Старий відкривається в Новому”. Ідея Царства Божого в Старому Завіті дана в обіцянні, у прообразах, а в Новому вона явлена в постаті та вченні Христа, у житті Церкви, у житіях святих.

У Старому Завіті правові приписи, що стосуються не тільки Храму і богослужіння, але і громадського життя народу, сімейних і майнових відношень, займають винятково важливе місце.

Ці приписи за повнотою і всебічністю своєю, за детальним регламентуванням усіляких казусів носять характер юридичних кодексів: “Не будеш засівати свого виноградни им насінням, щоб не зробити заклятим усе насіння… Не будеш орати волом і ослом разом. Не одягнеш одежі з двійного матеріялу, – з вовни й льону разом” (Втор. 22, 9–11). Недарма П’ятикнижжя Мойсеєве отримало назву “Тора” – закон.

Значна частина старозавітних приписів втратила силу. У Церкві Христовій безумовно скасований старозавітний левірат. На Апостольському Соборі, описаному в “Діяннях”, у зв’язку з різнодумством перших християн про обов’язковість Мойсеєвого Закону для новонавернених із язичників прийнята була постанова написати браттям із язичників: “Бо вгодно Святому Духові і нам не покладати на вас більше ніякого тягаря, крім цього необхідного: утримуватися від ідоложертовного і крові, і удавленини, і блуду, і не робити іншим того, чого собі не бажаєте…” (Діян. 15, 28–29). Таким чином, у Новому Завіті зберегли силу моральні приписи Мойсеєвого Закону, очищені від тих елементів, котрі були доречні до пришестя Христа, але втратили всякий сенс після виконання сподівань Ізраїля.

Всю свою обов’язкову силу для християн зберегло й Десятислів’я Мойсея. Суть цих заповідей Господь у бесіді з законником виклав так: “Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша й найбільша заповідь; друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе; на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки” (Мф. 22, 37-40).

Професор Н.С. Суворов відзначав: “Окремі інститути юридичного старозавітного порядку то були зразком і основою для християнського порядку життя, як, наприклад, старозавітний інститут священства для християнської церковної ієрархії, то прямо визнавалися обов’язковими для християн, як, наприклад, десятина…, заборона стягувати відсотки (у Старому Завіті, додамо, обмежене лише одноплемінниками: “Чужому позичиш на відсоток, а братові своєму не позичиш на відсоток” (Втор. 23, 20), накладати подвійне покарання за той самий злочин, вимога свідчень двох або трьох свідків для встановлення істини на суді”. Цілковиту чинність зберегла і старозавітна заборона кровозмісних шлюбів.

У канонах часто зустрічаються посилання на старозавітні тексти. У 21-му правилі св. Василія цитується пророк Єремія (3, 1) і Книга Приповістей (18, 23): “Якщо чоловік, живучи із дружиною, і потім не задовольняючись шлюбом, впаде в блуд, такого вважаємо блудником, і надовго залишаємо його під епітимією. Проте не маємо правила піддавати його провині перелюбу, якщо гріх вчинений із вільною від шлюбу. Бо сказано: перелюбниця осквернюючись опоганиться, і до чоловіка свого не повернеться. Також: той, хто тримає перелюбницю, божевільний і нечестивий”.

На ці ж місця з Єремії і Приповістей посилаються і Отці Трульського Собору в 87-му правилі. У 16-му правилі 7 Вселенського Собору цитується Книга Премудрості Ісуса сина Сираха: “Збулося на них написане: мерзенність грішникам благочестя” (Сирах. 1, 25), то якщо знайдуться якісь, що насміхаються над тими, хто носисть просте і скромне вбрання, епітимією нехай виправляються”.

За словами єпископа Никодима (Мілаша), “приписи (старозавітного) законодавства зберігають свою силу у Христовій Церкві настільки, наскільки вона надала їм цю силу, керуючись принципом, викладеному у висновках… Апостольського Собору”.

4.3. Новий Завіт як джерело церковного права

Інша справа з Новим Завітом. Заповіді Христові, як пряме висловлення Божественної волі, загальнообов’язкові для Церкви, вони є наріжним каменем її вчення та життя.

Деякі з цих заповідей стосуються устрою Церкви і взаємовідношень між її членами, а також церковних таїнств. Господь встановив Таїнство Хрещення: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа”. (Мф. 28, 19), – і Таїнство Євхаристії: “І взявши хліб і дякуючи, розломив і подав їм, кажучи: це є Тіло Моє…” (Лк. 22, 19). Спасителем встановлене і Таїнство Покаяння: Господь вручив апостолам і в особах їх священству владу розрішати гріхи: “…що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розвґяжете на землі, те буде розвґязане на небі” (Мф. 18, 18).

Посилаючи сімдесят учнів “на жниво Своє”, Господь надав їм право отримувати утримання від пасомих: “В тому домі залишайтесь, їжте, і пийте те, що в них є, бо трудящий вартий нагороди за труди свої…” (Лк. 10, 7).

У Євангелії міститься і вчення Ісуса Христа про шлюб: “Тому залишить чоловік батька свого і матір і зґєднається з жінкою своєю, і будуть двоє однією плоттю. Тож вони вже не двоє, а одна плоть. Отже, що Бог зґєднав, того чоловік нехай не розлучає… Хто розведеться з жінкою своєю не з вини перелюбу та візьме шлюб з другою, той перелюбствує; і хто жениться на розведеній, той перелюбствує ” (Мф. 19, 5-6, 9).

Господь доручив Церкві і право суду над братами, що згрішили: “Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного чи двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилось кожне слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар” (Мф 18, 15–17).

Спаситель залишив Своїм учням мудру заповідь про ставлення до державної влади: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мф. 22, 21).

4.4. Апостольські писання як джерело церковного права

Крім заповідей, даних самим Христом, у Священному Писанні є й інші постанови про Церкву, що належать апостолам, котрі видавали їх владою, дарованою від Учителя.

У “Діяннях” говориться про повсюдне поставлення священиків: “Рукоположивши ж їм пресвітерів для кожної церкви, вони помолились з постом і передали їх Господеві…” (Діян. 14, 23), Про те ж пише апостол Павло в посланні до Тита: “Для того я залишив тебе на Криті, щоб ти довершив недокінчене і поставив у всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував” (Тит. 1, 5).

У посланні до Тита, а ще більш докладніше в 1-му посланні до Тимофія апостол говорить про якості, якими повинен володіти кандидат священства: “…Єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік, тверезий, невинний, благочинний, (чесний), гостинний, здібний навчати, не п’яниця, не забіяка, (не сварливий), не користолюбний, а тихий, миролюбний, не сріблолюбний, такий, що добре править домом своїм, дітей держить у слухняності: з усякою чесністю; бо хто не вміє управляти власним домом, чи буде той піклуватися про Церкву Божу? Не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом. Належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх, щоб не впасти у нарікання і тенета диявольські” (1 Тим. З, 2–7).

У Посланні до Євреїв апостол наставляє вірних коритися пастирям: “Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як зобов’язані дати звіт; щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно” (Євр. 13, 17).

Апостол Павло наказує церковній громаді самій утримувати пастирів: “Хіба не знаєте, що священнослужителі живляться від святилища? що ті, які служать жертовнику, беруть долю від жертовника? Так і Господь звелів тим, які проповідують Євангеліє, жити від благовіствування” (1 Кор. 9, 13–14).

Євангельське вчення про шлюб і сімґю розкривається в Апостольських Писаннях всебічно: “Жінки, слухайте чоловіків своїх, як личить у Господі. Чоловіки, любіть своїх жінок і не будьте до них суворі. Діти, будьте слухняні батькам (вашим) у всьому, бо це благоугодне Господеві. Батьки, не роздратовуйте дітей ваших, щоб вони не падали духом” (Кол. 3, 18–21). І в апостола Петра читаємо: “Також і ви, жінки, будьте покірні своїм чоловікам, щоб ті з них, які хоч і не підкоряються слову, життям своїх жінок без слова приєднувалися, коли побачать ваше чисте, богобоязливе життя” (1 Пет. 3, 1-2).

У словах апостола Якова про помазання хворих єлеєм Церква вбачає встановлення таїнства Єлеосвячення: “Чи хто з вас занедужає, нехай покличе пресвітерів Церкви і нехай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого і підведе його Господь; і, якщо він гріхи вчинив, простяться йому” (Як. 5, 14–15).

В Апостольських Писаннях говориться і про те, як варто поводитися із братами, що грішать: “А тих, хто грішить, викривай перед усіма, щоб і інші страх мали” (1 Тим. 5, 20); “Заповідаємо ж вам, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, віддалятися від усякого брата, який поводиться безчинно, а не за переданням, яке прийняли від нас” (2 Фес. 3, 6).

У 1-му посланні до Тимофія апостол Павло дає вказівки, як чинити суд над кліриком у випадку скарги на нього: “Звинувачення на пресвітера приймай не інакше, як при двох чи трьох свідках” (1 Тим. 5, 19).

В Апостольських Посланнях детально розкривається євангельське вчення про відношення християн до державної влади: “Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, – вчить апостол Павло, – бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, але для злих. Чи хочеш не боятися власті? Роби добро, і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він не даремно носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки зі страху покарання, але й заради совісті. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь” (Рим. 13, 1-7).

У 1-му посланні апостола Павла до Корінфян знаходимо норму відношень християн до іновірців: “Я писав вам у посланні – не знатися з блудниками; проте, не взагалі з блудниками світу цього, або лихварями, або хижаками, або ідолослужителями, бо інакше ви мусили б вийти із світу цього… Бо що мені судити і зовнішніх? Хіба не внутрішніх ви судите? А зовнішніх судить Бог” (1 Кор. 5, 9-10, 12-13).

Апостол Павло в одному місці наводить різницю між тими заповідями, котрі він говорить від імені самого Бога, і своїми власними порадами: “А одруженим заповідаю не я, а Господь: жінці з чоловіком не розлучатися, – якщо ж розлучиться, то нехай буде безшлюбна, або помириться з чоловіком своїм, – і чоловікові не залишати своєї жінки. Іншим же я кажу, а не Господь: коли якийсь брат має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її; і жінка, яка має чоловіка невіруючого, і він згодний жити з нею, не повинна залишати його” (1 Кор. 7, 10–13). Але і поради апостольські Церква приймає як заповіді; у цьому вона керується словами самого апостола. Говорячи про те, що дружина після смерті чоловіка вільна вийти заміж удруге, апостол Павло додає: “Але вона блаженніше є, коли залишиться так, за моєю порадою; а думаю, що і я маю Духа Божого” (1 Кор. 7, 40). Просвітленість розуму Святих Апостолів Духом Божим дозволяє навіть ті поради, котрі були їхньою особистою думкою, все-таки теж визнавати частиною Священного Передання. І ці поради Церква розглядає як приписи Божественного права.

4.5. Священне Писання і канони

Заповіді Спасителя і Його апостолів не складають кодексу законів. Витягаючи з них правові норми, Церква керується певними правилами.

Щоб сприймати Писання в дусі та істині, розум людський має бути просвітлений благодаттю Святого Духа. Приклад такого облагодатствованного прочитання Слова Божого дають творіння Святих Отців. Вчення Отців – це вчення Церкви, що, за словом апостольським, є “стовпом і утвердженням Істини”.

Єрусалимський Собор 1672 року прийняв “Визначення”: “Віруємо, що це Божественне і Священне Писання сповіщене Богом, і тому ми мусимо вірувати йому без усякого міркування, не так, як хто захоче, а як його витлумачила і передала Кафолична Церква”.

19-й канон Трульського Собору вчить нас правильному сприйняттю і тлумаченню Священного Писання: “Коли буде досліжуване слово Писання, то не інакше нехай пояснюють його, хіба тільки як виклали світила й учителі Церкви у своїх Писаннях…”

Правило це має повну силу і стосовно тих заповідей, які покладені в основу церковного права. У їхньому тлумаченні немає місця особистому свавіллю та домислам; для православної свідомості прийнятне лише таке тлумачення норм Божественного права, яке дане у вселенському церковному законодавстві – у канонах Вселенських і Помісних Соборів та Отців. Тому будь-яке протиставлення норм Божественного права канонам надумане і неприйнятне. Ці норми ми витягаємо зі Священного Писання, керуючись духом церковного вчення, через призму святих канонів.

Джерелом Апостольських правил, а також правил Соборів та Отців є Священне Писання і Передання. Багато які місця Писання майже буквально викладені в канонах.

17-те Апостольське правило говорить: “Хто після святого хрещення двома шлюбами зв’язаний був, чи наложницю мав, той не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, ні взагалі ніким у списку священного чину”. Про те ж говориться і в 1-му посланні апостола Павла до Тимофія: “Єпископ повинен бути непорочний, однієї жінки чоловік…” (1 Тим. 3, 2).

А от 80-те Апостольське правило: “Від того, хто з язичницького життя прийшов і хрестився, або від порочного способу життя повернувся, не є праведним одразу поставляти в єпископа. Бо несправедливо ще не випробуваному бути вчителем інших: хіба тільки із благодаті Божої це влаштується”. Порівняємо це правило зі словами апостола про те, що єпископ «не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом” (1 Тим. З, 6).

Цілий ряд канонів (Апост. 29, Трул. 22, VII Bс. 5, VII Bс. 19, Вас. Вел. 90, Канонічні послання Патріархів Генадія і Тарасія Константинопольських) вимагає, щоб рукоположення здійснювалося безкорисливо. Хіротонія, отримана за плату, визнається недійсною, а ті, що здійснили її, підлягають позбавленню сану. Особливо детально про цей злочин говориться в 2-му правилі Халкидонського Собору: свою назву – “симонія” – він отримав від імені Симона Волхва, котрий, побачивши, як через покладання рук апостольських подається Святий Дух, приніс апостолам гроші та просив їх дати і йому таку владу, на що св. Петро відповів: “Нехай срібло твоє буде з тобою на погибель, бо ти помислив дар Божий дістати за гроші” (Діян. 8, 20).

48-ме Апостольське правило містить загрозу відлучення від Святих Таїн одруженим вдруге: “Якщо якийсь мирянин, вигнавши свою дружину, візьме іншу, або іншим відкинуту: нехай буде відлучений”. Канону відповідають слова Спасителя: “А Я кажу вам: хто розводиться з жінкою своєю, той, крім провини перелюбу, призводить її до перелюбства, і хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує” (Мф. 5, 32).

Часто в канонах даються прямі посилання на ті місця Священного Писання, що стали основою для цих правил. 19 (16)-те правило Карфагенського Собору говорить: “Вирішено, нехай не бувають єпископи і пресвітери і диякони відкупниками заради користі,або управителями, і нехай не дістають на прожиття заняттям безчесним або презирливим. Бо необхідно дивитися на написане: ніякий воїн Божий не звґязує себе з ділами житейськими”. У правилі наведені слова апостола Павла (2 Тим. 2, 4).

А в 15-му правилі VII Вселенського Собору цитується Євангеліє від Матфея і 1-ше послання до Корінфян: “Відтепер клірик нехай не призначається до двох церков, бо це властиве торгівлі і низькій своєкорисливості, та чуже церковному звичаю. Тому що ми чули від самого голосу Господнього, що ніхто не може служити двом господарям; бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме (Мф. 6, 24). Того заради кожний, за апостольським словом, у ньому ж покликаний, у тому має перебувати” (1 Кор. 7, 20).

5. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ДОНІКЕЙСЬКОЇ ЕПОХИ

5.1. Право Древньої Церкви

Перші християнські громади управлялися єпископами за тими нормами, які дані у Священному Писанні й Апостольському Переданні. Єдність церковного життя і церковного ладу підтримувалася вірністю церков Переданню та їхнім живим спілкуванням між собою. Центрами такого спілкування були церкви, засновані самими апостолами й апостольськими Мужами: Єрусалимська, Олександрійська, Антіохійська, Корінфська, Єфеська, Солунська, Лаодикійська, на Заході – Римська.

За спільної єдності віри та церковного життя окремі громади мали, однак, свої богослужбові особливості та свої особливі правові норми, що іноді було приводом непорозумінь між ними. Для дослідження спірних питань скликались собори із предстоятелів декількох церков; при розвґязанні цих питань за основу приймалося передання древньої апостольської громади. Соборні визначення, звичайно у вигляді окружних послань, доводилися до відома тих церков, предстоятелі яких не брали участь у діяннях Собору. Соборні визначення стосувалися як догматичних, так і дисциплінарних, тобто церковно-правових питань.

Церковно-дисциплінарні питання могли вирішуватися й окремими єпископами. Часто предстоятелі кіріархальних церков складали послання єпископам дочірніх громад: в них вони давали відповіді на спірні питання канонічного характеру. Формально ці послання не мали обов’язкової сили, але чітка узгодженість їх апостольському переданню, високий авторитет їхніх укладачів згодом призводили до того, що деякі з таких канонічних послань набували обов’язкової юридичної чинності. Із приватних суджень вони перетворювалися на джерела загальцерковного права.

5.2. Найдавніші пам’ятки церковного права

Найвищим авторитетом користувалися правові норми апостольського походження. Щоб ці норми не були забуті і не зазнавали перекручувань, їх записували, присвоюючи створені в такий спосіб писання самим апостолам.

Найдавніший з цих псевдографів, перейнятий справді апостольським духом, – “Вчення 12 апостолів” (“Дідахі”). Ця пам’ятка вперше виявлена архимандритом Антоніном (Капустіним) у 1862 році, але до науки він увійшов завдяки тому, що був опублікований у 1883 році грецьким вченим-митрополитом Філофеєм Врієннієм. “Вчення 12 апостолів” сягає рубежу I і II століть. У ньому від імені апостолів викладаються настанови про християнську віру й моральність. Тут же розміщено й декілька правил церковно-юридичного характеру, що складають зміст 11–16 глав пам’ятки. У “Дідахі” немає згадування про пресвітерів, а говориться лише про єпископів і дияконів і, крім того, – про мандрівних апостолів, пророків і вчителів.

У III столітті в Єгипті був укладений збірник “Церковні канони Святих Апостолів”. До основи цієї пам’ятки покладено “Дідахі” з його вченням про два шляхи життя і смерті. У “Церковних канонах” згадуються вже не тільки єпископи і диякони, але і пресвітери, зате нічого не говориться про мандрівних пророків і вчителів. “Церковні канони» – це перероблення “Канонів св. Іполита”, складених близько 220 р. “Церковні канони Святих Апостолів” донині входять до складу чинного права Коптської і Ефіопської церков.

У III столітті з’явилася й “Настанова апостольська” (“Дидаскалія”), великий твір релігійно-морального та дисциплінарного змісту. У ньому у вигляді соборного послання апостолів викладалися повчання про різні боки церковного життя. Грецький оригінал “Дидаскалії” до нас не дійшов, але збереглися переклади сірійською, ефіопською і арабською мовами, а також латинські фрагменти. У самому тексті “Дидаскалії”, окрім трьох ієрархічних ступенів, згадуються церковні вдови, диякониси, читці та іподиякони.

5.3. “Апостольські Постанови”

Наприкінці III чи початку IV століття з’явився ще один збірник, видання якого приписується святому Климентові Римському, – “Апостольські Постанови». Деякі автори, в основному західні, а з наших учених професор Н.С. Суворов, відносять укладання цього збірника до кінця IV століття. Супроти такого датування говорить та обставина, що Церква зображена в “Постановах» гнаною, а догматичне вчення сформульоване в них із полемічною спрямованістю проти єресей, які виникли в перші три століття, особливо проти гностицизму, але в “Постановах” немає ніяких згадувань аріанства, що хвилювало Церкву в IV столітті.

Перші 6 книг “Апостольських Постанов” збігаються з “Дидаскалією”, текст якої, проте, піддався в новому збірнику значній переробці, 7-а книга “Постанов” близька за змістом до “Дідахі”, хоча, на відміну від “Дідахі”, тут, як і в “Церковних канонах”, уже нічого не говориться про пророків та мандрівних апостолів, зате, окрім єпископів і дияконів, згадуються пресвітери.

8 книга “Апостольських Постанов” має переважно церковно-правовий характер і містить ряд сказаних від імені кожного з 12 апостолів правил про рукоположення кліриків, про їхні права й обов’язки та про церковну дисципліну. Ця книга має особливу назву “Постанови Святих Апостолів про рукоположення”. Фікція апостольського походження виражена тут у досить вибагливій формі: кожен апостол представлений таким, що говорить від свого імені в першій особі: “Першим говорю я, Петро. У єпископа рукопокладати, як раніше всі ми разом постановили, того, хто непорочний в усьому, обраний усім народом, як найкращий…”, “і я, Яків Алфеїв, постановляю про сповідників. Сповідник не рукопокладається, тому що сповідання є справа волі та терпіння, але він гідний великої честі”.

У 85-му Апостольському правилі дається перелік “шанованих і святих книг”. До Священних книг тут додані дві постанови св. Климента: “..і постанови вам єпископам мною Климентом сказані у вісьми книгах (які не належить обнародувати перед усіма заради того, що в них таємниче)”. Мова йде про “Апостольські Постанови”. Однак апокрифічність “Постанов” спонукала Західну Церкву знехтувати їхнім авторитетом. Цей збірник використовувався винятково на Сході, але й тут він був підданий суворій цензурі.

Трульський Собор (691 р.) відкинув “Апостольські Постанови” як книгу, пошкоджену єретиками: “Оскільки ж у цих правилах наказано нам приймати цих же Святих Апостолів постанови, через Климента передані (мається на увазі 85-е Апостольське правило.), до яких колись інакомислячі, за для шкоди Церкви, привнесли дещо підроблене та далеке від благочестя, і що затьмарило нам благоліпну красу Божественного вчення: то ми, заради повчання та захисту християнської пастви, ці Климентові постанови розважливо відклали, аж ніяк не допускаючи породжень єретичного лжеслівґя, і не домішуючи їх до чистого й досконалого апостольського вчення” (прав. 2).

Проте уривки з 8-ої книги “Апостольських Постанов” і після Трульського Собору продовжували вміщуватися в грецьких церковно-правових збірниках. Вони ввійшли до “Синопсису”, на який Аристін написав свої тлумачення і який покладений в основу нашої “Кормчої”: у 2, 3 і 4 главах “Кормчої» вміщено 17 так званих канонів апостола Павла (гл. 2), 17 канонів первоверховних апостолів Петра і Павла (гл. 3) і 2 канони “усіх святих апостолів разом” (гл. 4). Нічого єретичного в цих псевдоапостольських канонах немає, але за суворим значенням 2-го правила Трульського Собору вони не мають юридичної чинності в Церкві.

У тлумаченні на 85-е Апостольське правило Зонара, пояснюючи питання про авторитетність “Апостольських Постанов”, писав: “Коли 2 правило VI Собору робить таку постанову й ніде не було згадки про інші Апостольські правила, окрім 85, то інших правил, названих Апостольськими, не треба приймати, але такі швидше потрібно засуджувати, викривати та зневажати, як такі, що мають помилкові надписання, як ушкоджені і знаходяться поза переліченими і схваленими Божественними та Священними Отцями”.

5.4. “Правила Святих Апостолів”. З “Апостольськими Постановами” тісно пов’язаний ще один найдавніший збірник суто канонічного змісту, значення якого в житті Церкви виключно велике. Це “Правила Святих Апостолів”. Збірник Апостольських правил уладений після “Апостольських Постанов”, через те що останні згадуються у 85-му Апостольському правилі.

Між “Апостольськими Постановами” та “Правилами Святих Апостолів” є декілька майже буквальних збігів: “А я, Симон Кананіт, постановляю, скількома має рукопокладатися єпископ. Єпископ нехай рукопокладається трьома чи двома єпископами. Якщо ж хто рукоположиться одним єпископом, то хай буде позбавлений сану і він і той, хто рукоположив його” (Ап. Пост. 8, 27) і “Єпископа хай поставляють два чи три єпископи” (Апост. 1).

Ряд списків містить у собі “Апостольські Постанови” разом з “Правилами Святих Апостолів”. Через цю обставину професор Н.С. Суворов робить висновок, що укладачем обох збірників була та ж сама особа. У всякому разі, текст збірника “Правил Святих Апостолів” сирійського походження. У 37-му правилі вжита сиро-македонська назва місяця жовтня – uperbetaion.

Перше цілком ясне згадування про збірник “Правил Святих Апостолів” зустрічається в постанові Константинопольського Собору (394 р.), головою якого був архиєпископ Нектарій родом із сирійського міста Тарса, що входило до складу Антіохійської церковної області.

У церковно-історичній, канонічній і патрологічній літературі багато уваги приділено тій обставині, що деякі Апостольські правила виявляють вражаючу схожість із правилами Антіохійського собору (Апост. 32 й Ант. 6; Апост. 33 й Ант. 7; Апост. 34 й Ант. 9; Апост. 36 й Ант. 18; Апост. 37 й Ант. 20; Апост. 38 й 40 й Ант. 24; Апост. 41 й Ант. 25).

Більшість західних вчених нашого часу та деякі російські автори, у тому числі професори Н.Н.Суворов і А.С.Павлов, схиляються до висновку, що запозичення внесені до “Правила Святих Апостолів” із канонів Антіохійського Собору. Але погодитися з цим означило б принизити авторитет Апостольських правил, заперечити їхнє апостольське походження і зайти в брутальну суперечність із традиційним ставленням Церкви до цього збірника. Споконвіку Апостольські правила вважалися частиною апостольського передання. Ними й понині розпочинається канонічний кодекс Православної Церкви.

Визнання за “Правилами” апостольського авторитету не рівнозначне засвоєнню апостолам самого тексту правил. Як відзначає єпископ Никодим (Мілаш), “вони отримали свій початок від апостольського передання та за допомогою усної передачі збереглися між апостольськими спадкоємцями, з огляду ж на церковні потреби, що з’явилися, вони були зібрані ще до I Нікейського Вселенського Собору невідомою побожною людиною, котра назвала їх канонами апостольськими, щоб показати цим, що вони шляхом передання одержали свій початок від самих апостолів. Із цими канонами сталося те ж, що і з так званим Апостольським символом. Не апостоли склали та письмово передали Церкві цей символ, але на підставі апостольського передання він був складений після апостолів та переданий Церкві з апостольським ім’ям лише для вказання його справжнього джерела”.

Доказом апостольського в цьому значенні походження “Правил” є їхня цілковита узгодженість із вченням Нового Завіту. Деякі правила виявляють близький збіг із самим текстом Писання. В Апостольських Писаннях (1 Тим З, 2–13; 2 Тим 1, 5–9; 1 Петр. 5, 1–4; 3 Ін. 1–10) названі якості, які повинен мати той, хто вступає у клір, а також обов’язкт кліриків. Ті ж приписи містяться і в 17, 25, 42, 43, 44, 61, 80 Апостольських правилах.

Про апостольський авторитет “Правил” свідчить їхня відповідність нормам церковного життя перших століть. Про їхнє апостольське походження свідчать Св. Отці і Собори. Апостольські правила згадуються в канонах Св. Василія Великого, Гангрського, Карфагенського, Константинопольського 394р. Соборів під найменуванням “церковних постанов”, “правил раніше прийнятих від Святих Отців”, “Апостольських Передань”, “древнього чину”.

У 15-му правилі I Вселенського Собору міститься вимога припинити звичай, “який всупереч апостольському правилу існує,… щоб із міста в місто не переходив ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон”. А в 14-му Апостольському правилі говориться: “Не дозволено єпископу залишати свою єпархію і в іншу переходити”, – і в 15 правилі: “Якщо хто пресвітер, чи диякон, чи взагалі той, хто знаходиться в списку кліру, залишивши свій край, до іншого піде… такому наказуємо не служити більше”.

Доля “Правил Святих Апостолів” була неоднаковою на Сході й Заході. Існували різні списки грецького оригіналу. В одних списках було 85, а в інших лише 50 правил. Антіохійський пресвітер Іоан Схоластик, пізніше за св. Юстиніана Константинопольський Патріарх, включив їх у кількості 85 до канонічного збірника в 50 титулах. Наприкінці VII століття Трульський Собор у своєму 2-му правилі, перераховуючи канони, на перше місце поставив “Правила Святих Апостолів”: “Прекрасним і надзвичайного тщания гідним визнав цей святий Собор і те, щоб відтепер, для зцілення душ і для вилікування пристрастей, твердими та непорушними перебували прийняті й затверджені святими і блаженними Отцями, що були раніше за нас, а також і нам передані іменем святих і славних апостолів, вісімдесят п’ять правил”. Отці Трульського Собору не приписують написання цих правил самим апостолам, але все ж таки, ставлячи їх на перше місце в переліку канонів, присвоюють їм апостольський авторитет.

Наприкінці V століття римський абат Дионисій Малий переклав “Правила Святих Апостолів” латинською мовою. Дионисій використовував для перекладу список, що містить 50 канонів. У передмові до свого перекладу Дионисій пише, що в його час ці правила не користувалися загальним визнанням і не вважалися апостольськими. На початку VI століття за папи Геласія Римського Помісним Собором вони були віднесені до числа підроблених і апокрифічних. Проте, оскільки канонічний збірник Дионисія, що містив у собі 50 Апостольських правил, увійшов на Заході до загального вжитку, ці правила нарешті одержали й там канонічний авторитет. Католицька Церква відкидає авторитет 35-ти останніх правил не в останню чергу тому, що в деяких із них містяться норми, які не узгоджуються зі звичаями Західної Церкви.

Звернемо увагу на перше із відкинутих Апостольських правил Католицькою Церквою – 51-й канон: “Якщо хто, єпископ чи пресвітер, чи диякон, чи взагалі зі священного чину, віддаляється від шлюбу і м’яса і вина не заради подвигу стримання, але через погорду, забувши, що вся добра зело і що Бог, творячи людину, чоловіка і дружину, створив їх, і таким чином ганблячи зводить наклеп на створіння, або нехай виправиться, або нехай буде позбавлений священного чину, і відлучений від Церкви. Також і мирянин”. Правило це говорить не на користь прийнятого в католиків обов’язкового целібату духівництва.

У 63-му Апостольському правилі засуджується піст в суботу, який згодом став звичаєм Католицької Церкви. А от текст 77-го правила: “Якщо хто позбавлений ока, або ушкоджений в ноги, але достойний бути єпископом: нехай буде. Бо тілесний недолік його не оскверняє, а душевна скверна”. І це правило не узгоджується з римською практикою вважати тілесне каліцтво перешкодою до священства.

5.5. Правила Святих Отців донікейської епохи

До канонічного кодексу Православної Церкви ввійшли правила трьох Святих Отців, що подвизалися до видання Міланського едикту: Свв. Дионисія і Петра Олександрійських і Св. Григорія Чудотворця, єпископа Неокесарійського.

Св. Дионисій (†265 р.) очолив знамениту Олександрійську богословську школу, а пізніше займав Олександрійську кафедру. Він прославився святістю життя, грунтовною вченістю та ревністю в захисті церковного віровчення від єресей Савелія і Павла Самосатського. Правила Св. Дионисія – це розділене на 4 канони Послання, надіслане в 260 р. єпископу Василію з Лівії у відповідь на чотири його запитання церковно-дисциплінарного характеру.

Св. Григорій Чудотворець (†270 р.) теж вийшов з Олександрійської школи і відзначався високим благочестям і вченістю. З історії відомо, що коли він був поставлений у єпископа, християнська громада в Неокесарії нараховувала всього 17 вірних, але завдяки його старанням в навертанні язичників, на час кончини святого в місті залишилося лише 17 язичників, решта жителі стали християнами. Св. Григорій залишив після себе багато творів, і серед них канонічне послання, написане в 258 р.

Приводом до складання цього послання, що було розіслане по Понтійської області, стала навала варварів на Понт і недостойне поводження деяких християн, які допомагали чужоплемінним загарбникам. У своєму посланні св. Григорій Чудотворець пише про тягар вчинених гріхів і накладає на тих, що згрішили, різні покарання – відлучення від Причастя на різні терміни. Послання поділене на 12 канонів.

Св. Петро, архиєпископ Олександрійський, мученицьки помер у 311 році. Він очолював Олександрійську школу з 295 по 300 р., коли був обраний на Олександрійську кафедру. У 303 році вийшов указ Діоклетіана про гоніння на християн. Під час гонінь деякі християни, рятуючи життя, відреклися від Христа, а потім, розкаюючись в малодушному відступництві, благали прийняти їх знову в Церкву. Спонукуваний співчуттям тим, що каються, св. Петро в 306 році написав “Слово про покаяння”, у якому установив, якими нормами варто керуватися, приймаючи в церковне спілкування відступників, що покаялися. До канонічного зводу це “Слово” ввійшло поділеним на 14 канонів.

Таким чином, із усієї церковно-правової літератури донікейської епохи до канонічного кодексу Православної Церкви ввійшло 85 Правил Святих Апостолів, 4 правила св. Дионисія Олександрійського, 12 правил св. Григорія Чудотворця і 14 правил св. Петра Олександрійського.

2-й канон Трульського Собору включає до переліку правил і “Кипріяном архиєпископом африканської країни і мучеником, та Собором, який за нього був, викладене правило” про перехрещення єретиків, видане в 252 р. Але відразу зроблене зауваження, що це правило “тільки в них через переданий їм звичай було збережене”, тобто приймалося лише в Карфагенській Церкві. Дане правило, що вимагає перехрещення всіх єретиків і розкольників, не узгоджується з 7-м правилом II Вселенського Собору і 95-м правилом того ж Трульського Собору, які передбачають різні чини прийому для тих, що приєднуються до Православної Церкви з розколів і єресей. Тому правило св.Кипріяна не застосовується у Вселенський Церкві й до нашої “Книги правил” не ввійшло.

6.ВІЗАНТІЙСЬКІ ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ЕПОХИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ

6.1. Правила I Нікейського Собору

Міланським едиктом розпочинається нова епоха в історії Християнства – епоха симфонічних гармонійних відношень між Церквою та державою, епоха Вселенських Соборів, на яких, по благодаті Святого Духа, Отцями були сформульовані непогрішні визначення догматів і видані канони. Цими канонами Церква керується у своєму житті і понині.

Крім надзвичайних Вселенських Соборів, у період історії, що рзглядається, регулярно скликалися помісні Собори. Дисциплінарні постанови 10 помісних Соборів були сприйняті Вселенською Церквою й одержали силу канонів. Загальцерковне визнання отримали і правила Св. Отців.

I Вселенський Собор був скликаний у Нікеї в 325 р. Зонара писав про нього: “Святий і Вселенський I Собор був у царювання Костянтина Великого, коли в Нікеї Віфінській зібралися триста вісімнадцять Св. Отців проти Арія, колишнього пресвітера Олександрійської Церкви, який ганьбив Сина Божого Господа нашого Ісуса Христа і говорив, що Він не єдиносущний Богу і Отцю, а є тварь, і що був (час), коли Його не було. Цього Арія Святий Собор піддав позбавленню сану і віддав анафемі, разом із однодумцями його, і затвердив догмат, що Син єдиносущний Отцю і є Бог істинний і Владика і Господь і Творець усього створеного, а не тварь і не створіння. Першим називається цей Нікейський Собор серед Вселенських. Хоча і раніше були різні Собори помісні, але оскільки він є першим із Вселенських, то і поставлений раніше інших, що були раніше його”.

Серед Соборних Отців були великі святителі Микола Мирликійський, Олександр Олександрійський, Євстафій Антіохійський, Макарій Єрусалимський, Спиридон Тримифунтський, Пафнутій Фиваїдський, Осія Кордубський. Серед пресвітерів і дияконів, залучених до участі в Соборі, виділявся своєю відданістю Православ’ю, богословською вченістю і красномовством олександрійський архидиякон св. Афанасій.

Собор видав 20 канонів, котрі стосуються різних питань церковної дисципліни. Ці канони були незабаром прийняті всією Церквою. I Нікейському Собору приписувалися й інші, апокрифічні правила. Протягом довгого часу на Заході йому присвоювали також канони Помісного Сардикійського Собору.

6.2. Правила II Вселенського Собору

II Вселенський Собор відбувся в Константинополі за імператора Феодосія у 381 р. У його діяннях брало участь 150 православних єпископів – це були винятково східні Отці, тому Рим не відразу визнав вселенський авторитет Собору. Головував на Константинопольському Соборі св. Мелентій Антіохійський, а після його кончини спочатку св. Григорій Богослов, потім архиєпископ Константинопольський Нектарій.

II Вселенський Собор остаточно відкинув аріанську, напіваріанську і македоніанську єресі. З ним пов’язане викладення символу віри, названого Нікеоцаргородським.

Собор видав Послання, яке згодом було поділено на 7 правил. У “Кормчій книзі” 7-е правило поділене на 2 канони, і таким чином вийшло 8 канонів. До древніх західних збірників включалися лише перші 4 канони: 3 останніх вважалися виданими не Собором, а доданими згодом. Визнаючи, що 3-е правило видане Константинопольським Собором, Римська Церква відкидає його. Причина цього очевидна. У 3-му каноні говориться: “Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі по Римському єпископі, тому що град цей є новий Рим”. Відомо, що в Римі нерівність честі кафедр пов’язують не з політичним значенням міст, а з апостольським походженням громад, і тому на перші місця в диптиху ставили в давнину Римську, Олександрійську й Антіохійську церкви, засновані апостолом Петром і його учнем Марком. Римські єпископи протягом декількох сторіч затято противилися піднесенню столичної кафедри Константинополя.

6.3. Правила Ефеського Собору

III Вселенський Собор був скликаний у 431 р. в Ефесі за імператора Теодозія II. У соборних діяннях брало участь 200 Отців, в основному східних. Римського єпископа Целестина представляли легати. Головував на Соборі Олександрійський архиєпископ св. Кирило. Отці Ефеського Собору засудили христологічну єресь Несторія

Собор видав і кілька дисциплінарних постанов, з яких згодом було складено 8 канонів. До канонічних збірників, у тому числі до “Книги правил”, включається і Послання III Собору “до священного Собору Памфілійського про Євстафія, колишнього їхнього митрополита”.

Перші 6 канонів Ефеського Собору передбачають прощення для єпископів і кліриків, віданних єресі Несторія, а в 7-му правилі говориться про те, як варто зберігати неушкодженою нікейську віру.

У переказі Аристіна це велике правило має такий вигляд: “Єпископ, що проповідує іншу віру, крім Нікейської, позбавляється єпископства, а мирянин виганяється з Церкви. Той, хто, крім віри, складеної Святими Отцями, тими, що зібралися в Нікеї, пропонує інший нечестивий символ на розбещення і на згубу тих, що навертаються до пізнання істини з елінства або іудейства або від будь-якої єресі, якщо мирянин, має бути піданний анафемі, а якщо єпископ або клірик, має бути позбавлений єпископства і служіння в клірі”.

Згодом цей канон використовувався православними полемістами супроти латинського перекручування Нікеоцаргородського символу додаванням у нього filioque. За словами єпископа Петра ЛґЮїльє, уперше цей аргумент був виставлений на Ферраро-Флорентійському Соборі в 1438 р. св. Марком Ефеським. Єпископ Петро не схильний інтерпретувати це правило як абсолютну заборону всяких змін у Символі. Він пише з цього приводу: “Можна, певна річ, жалкувати про додаток, зроблений до тексту Символу на Заході, однак зовсім неможливо в осуді цього додатку посилатися на правило 7 Ефеського Собору, укладачі якого мали на увазі не який-небудь додаток, а складання іншої формули”.

Нарешті, останнє, 8-е правило Собору затверджує автокефалію Кіпрської Церкви, яка заперечувалася Антіохійською кафедрою, що претендувала на юрисдикцію над Кіпром.

До канонічних збірників Західної Церкви правила Ефеського Собору не ввійшли. В окремих латинських рукописах зустрічаються лише уривки із соборних визначень, інші, ніж ті, котрі одержали канонічний авторитет на Сході.

6.4. IV Вселенський Собор

451 р. Діяннями IV Вселенського Собору керували архиєпископи Константинопольський Анатолії, Антіохійський Максим і Єрусалимський Ювеналій, а також легати Римського папи. Як писав Зонара, “Святий 4 і Вселенський Собор був за часів царювання Маркіяна, коли 630 Св. Отців зібралися в Халкидоні супроти Діоскора, предстоятеля славної Олександрії, і Євтихія, константинопольського архимандрита, котрі, хоча сповідали Господа нашого Ісуса Христа єдиносущним Отцю, але богохульствували відносно вочоловічення Його і, уникаючи розподілу Несторія, що вводив двох синів, впадали в інше протилежне зло. Тому що нечестиво учили, що два єства, Божественне і людське, після з’єднання злилися цілковито в єдність і стали одним єством, так що і Божеству присвоєні були страждання. Понад те говорили, що і плоть Господь прийняв не єдиносущну нам, не таку, що з Непорочної Крові утворилася, але вимишляли, що Він воплотився якимсь невимовним і божественним чином та видгадували й інше. Цих піддав позбавленню сану й анафемі цей Святий Собор і затвердив догмат, що Господь наш Ісус Христос є досконалий Бог і досконала Людина в двох єствах неподільно і незлитно…”

Основу Халкидонського догмату склав томос Римського папи святого Льва Великого св. Флавіанові Константинопольському.

На своїх останніх засіданнях Собор видав 27 канонів, які ввійшли в “Синагогу” Іоана Схоластика і в древні латинські збірники. Тоді ж була прийнята Собором і постанова про переваги Константинопольської кафедри, яка наприкінці V століття була включена до зібрання канонів Халкидонського Собору як його 28-е правило. У це зібрання було включено також витяги з діянь четвертого засідання Собору та позначені як 29-е і 30-е правила Собору.

У західних канонічних збірниках наводиться лише 27 канонів IV Вселенського Собору, 28-е правило, про прерогативи Константинопольських єпископів, було вже на самому Соборі оскаржено римськими легатами, подібно до того, як заперечив Рим і 3-е правило II Вселенського Собору, на яке зроблене посилання в 28-му каноні.

“…Тожде саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святійшої Церкви тогожде Константинополя, нового Риму, – говориться в 28-му каноні після посилання на 3-е правило II Вселенського Собору. – Бо престолу ветхого Риму Отці прилично надали переваги; поелику то було царююче місто. Слідуючи тому ж спонуканню і 150 боголюбезнейшие єпископи, надали рівні переваги святійшому престолу нового Риму, праведно разсудив, нехай місто, що одержало честь бути містом царя і синкліта і має рівні переваги із древнім царственим Римом, у церковних справах звеличений буде подібно до того, і буде другим по ньому”.

Першим каноном Халкидонського Собору затверджувалися правила попередніх Соборів: “Від Святих Отців, на кожному Соборі, донині викладених правил дотримуватися визнали ми справедливим”. За словами єпископа Петра Л’Юїльє, “це рішення зовсім не є, як можна подумати з його лаконічної формули, висловленням загального принципу, відповідно до якого варто дотримуватися всіх правил, виданих попередніми Соборами. Воно має відношення до збірника, що поступово склався на Сході і чий нормативний авторитет був визнаним насправді. Халкидонський Собор затверджує цю рецепцію з боку Церкви”. До складу цього збірника, вважає єпископ Петро Л’Юїльє, входили правила I Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського і, ймовірно, Лаодикійського Соборів, а також послання Константинопольського Собору 381 р., не поділене ще тоді на окремі канони.

6.5. Правила Трульського Собору

V і VI Вселенські Собори займалися винятково догматичними питаннями, і дисциплінарних правил не видали. Але через 10 років після VI Вселенського Собору, 1 вересня 691 р., на запрошення імператора Юстиніана II у двірцевій Трульській палаті зібралися 227 Отців на чолі з Патріархами Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським, Єрусалимським і легатом Римського папи. Собор засідав рівно рік, до 31 серпня 692 р., і присвятив свої діяння церковно-дисциплінарним питанням.

102 канони цього Собору, названого Пґято-Шостим, у Православній Церкві мають авторитет правил Вселенського Собору. Легат папи архиєпископ Гортинський Василій підписався під актами Собору. Коли на VII Вселенському Соборі правила Трульського Собору були згадані як канони VI Вселенського, римські легати не заперечували. Папа Адріан І в посланні до Константинопольського Патріарха Тарасія висловив визнання цих канонів. У середньовічну епоху папа Інокентій III згадує 82-е правило Трульського Собору як канон VI Вселенського Собору. Багато з правил Трульського Собору ввійшли у класичний канонічний збірник Католицької Церкви – “Декрет” Граціана.

Однак у новий час римсько-католицькі каноністи і патрологи (Гергенретер, Гефеле, Пітра) почали заперечувати вселенський авторитет цих правил. Гефеле у своїй “Історії Соборів” писав, що “лише помилково латиняни теж іноді приписували канони цього собору VI Вселенському Собору”. Причина подібного скепсису стосовно правил Трульського собору полягає, звичайно, не у мнимій історичній помилці, – історія походження цих правил була добре відома в давнину, – а в тому, що низка канонів Трульського Собору спрямована супроти практики Римської Церкви. У 13 правилі засуджується обов’язковий целібат для дияконів і пресвітерів, у 55-му – піст у суботу, у 73-му – накреслення хреста на землі, зневажуване ногами.

Трульський Собор підсумовує правотворчість Церкви епохи Вселенських Соборів. У своєму 2-му правилі він перераховує канони, прийняті на Вселенських і помісних Соборах, а також правила Святих Отців. На перше місце в переліку канонів поставлені “нам передані ім’ям святих і славних апостолів вісімдесят п’ять правил”.

6.6. II Нікейський Собор

Цей Собор був скликаний імператрицею Іриною в 787 р. і засідав під головуванням Константинопольського Патріарха Тарасія. Вальсамон писав про нього: “Святий і Вселенський VIІ Собор був у 6296 р.. індикту 11, за царювання Костянтина і матері його Ірини (а цей Костянтин був сином Льва, сина Копроніма), коли 367 Святих Отців зібралися вдруге в Нікеї Віфінській супроти іконоборців чи наклепників на християнство. Він постановив поклонятися і благоговійно цілувати іконні зображення”.

Собор доповнив на той час уже сформований у своїй основі канонічний кодекс 22 правилами. Західна Церква прийняла їх лише наприкінці ІХ століття, коли вони разом з діяннями Собору були перекладені латинською мовою бібліотекарем папи Іоана VIII Анастасієм.

6.7. Правила Помісних Соборів

Два Помісних Собори, чиї правила ввійшли в канонічний кодекс Православної Церкви, відбулися до I Вселенського Собору. Перший із них, Анкірський, був скликаний у період між Великоднем і П’ятидесятницею 314 р. у головному місті Галатійської провінції. Зонара писав про нього: “На цьому Соборі зібралися Священні Отці, серед яких головним був Віталій, єпископ Антіохії сирійської, Агріколай, єпископ Кесарії Каппадокійської, і мученик Василій, єпископ Амасійський. Під час гоніння проти християн, коли багато хто не міг до кінця витерпіти мук, але поступалися мучителям і приносили жертви ідолам, потім деякі з них каялися і приходили в Церкву на покаяння, виникло запитання, як потрібно приймати тих, що відреклися від Христа, і про саме них Собор цей виклав правила”.

Як вважає єпископ Петро Л’Юїльє, до 19-ти правил, прийнятих в Анкірі, у древньому і новому канонічному збірниках додаються 6 канонів, названих правилами Анкірського Собору, – правила 20–25, які були прийняті на Соборі в Кесарії Каппадокійській, що вібвувся у тому ж 314 р.. Відомості про Кесарійський Собор і його правила збереглися в древніх латинських, сірійських і вірменських рукописах.

Об’єднанню правил цих двох Соборів сприяла як хронологічна близькість Соборів, так і географічне сусідство Анкіри і Кесарії, а також і та обставина, що з двадцяти Отців Кесарійського Собору п’ятеро брало участь у діяннях Анкірського Собору.

За словами Зонари, “Собор, який відбувся в Неокесарії, що в Понтійській області, є другим після Анкірського, але древнішим за інші та найпершого Вселенського Собору, що був у Нікеї. Святі Отці, що зібралися на ньому, серед яких був і святий мученик Василій, єпископ Амасійський, висловили для церковного устрою правила.”

На Неокесарійському Соборі головував Віталій Антіохійський, а оскільки він помер у 319 р., цей Собор міг відбутися не пізніше 319 р. Неокесарійському Собору належать п’ятнадцять канонів.

Гангрський Собор відбувся в середині IV століття: близько 340 р., як вважає єпископ Никодим (Мілаш), у 343 р., на думку єпископа Петра Л’Юїльє, між 362–370 р., за датуванням професора А.С. Павлова.

Про діяння зазначеного Собору Зонара писав: “Собор, що був у Гангрі, Пафлагонійській митрополії, був після I Нікейського Собору супроти Євстафія й однодумців його, котрі, зводячи наклеп на законний шлюб, говорили, що ніхто із одружених немає надії на спасіння в Бога… Вони заповідали також поститися і в неділю, а пости, встановлені в Церкві, заперечували, …гребували м’ясом, і в будинках одружених людей не хотіли ні молитися, ні причащатися, гидували одруженими священиками і зневажали як нечисті ті місця, у яких знаходилися мученицькі останки, і засуджували тих, котрі мали гроші і не віддавали їх, начебто б спасіння було для них неможливе… Отже, саме проти них Священні Отці зібравшись, виклали вміщені правила, чому і додавали до кожного правила анафему…”. Цих правил, висловлених проти євстафіан Гангрським Собором, – 21.

За ними в канонічному збірнику йдуть слідом 25 правил Антіохійського Собору. Традиційно, починаючи з V століття, ці правила приписувалися Собору “на обновлення”, що відбувся у 341 р. з нагоди освячення нової “Золотої” церкви в Антіохії під головуванням Антіохійського єпископа Плакета. Але названий Собор, що засудив св. Афанасія, мав напіваріанський напрямок. Встановлення належності йому правил, загальноприйнятих у Церкві, було б важкою еклезіологічною проблемою. Однак, як вважає єпископ Петро Л’Юїльє, насправді ці двадцять п’ять канонів належать Антіохійському Собору 330 р.

У наш час на приналежності зазначених правил напіваріанському Собору “на обновлення” наполягає католицький каноніст П.-П. Жоанну. За його переконанням, 4, 12 і 15 правила Антіохійського Собору “складені супроти Афанасія, щоб виключити можливість апеляції до Риму з його боку”.

Після правил Антіохійського Собору в канонічному кодексі поміщені 60 правил Лаодикійського Собору. Про них єпископ Петро Л’юїльє пише: “Не доводиться сумніватися в тому, що якийсь Собор дійсно засідав у цьому місті, тому що Феодорит говорить про Собор у Лаодикії в зв’язку з питанням про шанування ангелів. Саме це питання зачіпається в правилі 35. Це зібрання, як видно, відбулося у другій половині IV століття. На таку думку наводить картина загального стану церковної дисципліни, що знайшла відображення в канонах. Безсумнівно, тут ми маємо справу з компіляцією. З перших слів канонів можна розмежувати два ряди правил: перші 19 починаються формулою “peri tou”, інші ж “oti ou den” (прав. 20–45 і 49–59), або словами “oti dei” (прав. 46–48). Є і дублети, як наприклад, правила 10 і 31; 9 і 34… У другому ряді правил можна відзначити велику подібність між правилами 22 і 43; це результат складного нашарування. Багато правил сформульовані винятково лаконічним образом. Усі ці дані змушують припустити, що перед нами короткий виклад фрігійського церковного законодавства за станом на другу половину IV століття”.

Константинопольський Собор 394 р., у діяннях якого брали участь архиєпископи Константинопольський Нектарій, Олександрійський Феофіл і Антіохійський Флавіан і ще 17 архиєреїв, видав постанову про те, що для низложення єпископа недостатньо суду двох чи трьох єпископів, а потрібно вирок собору багатьох чи всіх єпископів області. Ця постанова ввійшла в канонічний корпус.

З ім’ям Патріарха Фотія зв’язано три Константинопольських Собори IX століття: 861, 869 і 879 рр. Перший з них, Двократний, що відбувся в храмі св. Апостолів у присутності імператора Михайла III, папських легатів і 318 єпископів, затвердив обрання Фотія на Патріаршу кафедру і низложення св. Ігнатія. Собор 869 р. на настійну вимогу папи скасував постанову попереднього Собору й оголосив про скинення св. Фотія і відновлення на столичній кафедрі Ігнатія. Константинопольський Собор 879 р. був скликаний у храмі св. Софії. Він проходив під головуванням відновленого в Патріаршому достоїнстві св. Фотія вже після кончини св. Ігнатія. В Соборі брало участь 383 Отця Східної і Західної Церкви. Собор відновив перерване спілкування між Східною і Західною Церквами.

Кожний з цих Соборів видавав канони. Католицька Церква визнає Собор 869 р. за VIII Вселенський. Навпроти, Православна Церква надає канонічного значення лише правилам Двократного Собору і Собору в храмі св. Софії, відкидаючи собор 869 р. Деякі ж православні богослови і церковні історики, зокрема архиєпископ Брюссельський Василій (Кривошеїн), прирівнює Константинопольський Собор 879 р. до Вселенських Соборів. Двократний Собор видав 17, а Собор у храмі св. Софії – 3 правила.

6.8. Правила Святих Отців

Крім канонів Святих Отців донікейської епохи, у канонічний звід увійшли правила ще 9 Отців, згаданих у 2-му правилі Трульського Собору: свв. Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова, Григорія Ніського, Амфілохія Іконійського, Кирила Олександрійського, Геннадія Константинопольського, а також Тимофія і Феофіла Олександрійських і Канонічне послання св. Тарасія Константинопольського, який жив уже після Трульського Собору.

Св. Афанасій Великий (†372 р.), борець за Нікейську віру, названий отцем Православ’я, автор цілого ряду догматичних, апологетичних і полемічних праць. У канонічний звід увійшли три його послання: до Аммуна ченця про тих, хто мимоволі опоганився (356 р.), до єпископа Руфініана про приєднання до Церкви тих, хто відпав раніше в єресь (370 р.) і “Послання про свята” (367 р.), у якому дається перелік Священних книг.

Особливу важливість для церковного права мають правила св. Василія Великого (†379 р.). Св. Василій виріс у християнській родині, освіту одержав в Афінах. Після паломництва по монастирях Єгипту, Сирії, Палестини і Месопотамії святий усамітнився разом зі своїм другом св. Григорієм Назіанзіном у пустинному місці, відкіля в 370 р. покликаний на єпископське служіння в Кесарію Каппадокійську. Св. Василій очолив православних єпископів Понтійського діоцезу і всього Сходу в боротьбі проти аріанської і напіваріанської єресей. Догматичні твори Василія Великого, як і твори свв. Афанасія і Григорія Богослова, стали основою православного тринітарного богослів’я.

У канонічний звід увійшло 92 правила св. Василія. 16 перших правил складають його Перше канонічне послання до св. Амфілохія Іконійського; 17–85 правила – Друге, а 86-е правило – Третє послання до св. Амфілохія. 87-й канон – це послання до єпископа Тарського Діодора, 88-й канон – це послання до Григорія пресвітера, 89-й – до хорєпископів, 90-й – до підлеглих йому єпископів, нарешті, 91 і 92-й канони узяті з твору Василія Великого “Про Святого Духа”. Канони св. Василія першими зі святоотецьких правил увійшли в канонічні збірники. Зміст цих правил охоплює різні сторони церковного життя, серед них особливо багато епітимійних правил. У них визначаються різні покарання за гріхи: віровідступництво, убивство, блуд.

Св. Григорій Ніський (†395 р.), молодший брат Василія Великого, відомий своєю дивною богословською і філософською освіченістю і ревністю в захисті істини від псевдовчень. Св. Григорій Ніський брав участь у II Вселенському Соборі і в Константинопольському Соборі 394р. Один з його творів – “Послання єпископу Мелітинському Літонію” – ввійшло в канонічні збірники. Послання розділене на 8 правил, у яких св. Григорій, спираючись на чудове знання людської душі, визначає епітимії, що накладаються для лікування гріховних пристрастей.

Зі творінь великого Отця Церкви, друга св. Василія Кесарійського Григорія Богослова (†389 р.), у канонічний кодекс внесений написаний у віршах перелік Священних Книг Старого і Нового Завіту.

Аналогічний зміст вміщений і в посланні св. Амфілохія Іконійського (†395 р.) до Селевка, що ввійшло в Канонічний звід.

Тимофій, архиєпископ Олександрійський, учень св. Афанасія, помер у 385 р. Він брав участь у діяннях II Вселенського Собору. Про життя його відомо мало, до лику святих він не приєднаний. У звід церковних правил увійшло 18 його відповідей на запитання єпископів і кліриків.

У канонічний звід внесено 14 правил архиєпископа Олександрійського Феофіла, який Церквою не прославлений. Архиєпископ Феофіл відомий як гонитель св. Іоана Златоуста. Загальцерковне визнання його правил грунтується, звичайно, не на його особистих достоїнствах, а на тому, що як предстоятель славної і великий у стародавності Олександрійської Церкви він був виразником її передання. Олександрійська богословська школа в II-IV сторіччях перевершувала своєю ученістю всі інші церковні школи. Їй почасти зобов’язана своїм високим авторитетом Олександрійська кафедра. Очевидно, з цим авторитетом зв’язане та обставина, що серед 13 Отців, чиї правила ввійшли в канонічний звід, шестеро було Олександрійськими єпископами: свв. Дионисій, Петро, Афанасій, Кирило, а також Тимофій і Феофіл.

Племінник Феофіла св. Кирило Олександрійський (†444 р.) був захисником православної христології проти несторіанської єресі. Ревність св. Кирила про істину мала вирішальне значення для результату III Вселенського Собору. У канонічний звід увійшли його послання до архиєпископа Антіохійського Домна, розділені на 3 канони, і до єпископів Лівії і Пентаполя, розділені на 2 правила.

У канонічних збірниках містяться також окружне послання архиєпископа Геннадія (†471 р.) разом з Отцями Константинопольського Собору 459 р. про симонію і послання св. Тарасія, Патріарха Константинопольського (†809 р.), до папи Римського Адріана, присвячене тому ж злу – симонії.

Посланням св. Тарасія завершується основний канонічний звід Православної Церкви.

Доповненням до нього вважається “Канонікон” св. Іоана Посника (†595р.), який у пізнішій обробці ієромонаха Матфея Властаря став керівництвом для духівників. Це керівництво включене в грецькі канонічні збірники “Підаліон” і “Афінську Синтагму”. «Канонікон” Іоана Посника частково послужив основою для “Номоканона” при слов’янському “Великому Требнику”.

У “Підаліоні”, “Афінській Синтагмі” і “Кормчій Книзі” містяться (але в різній кількості) канони Патріарха Константинопольського св. Никифора Сповідника (†818р.). Ці канони прийнято розглядати як доповнення до Канонічного кодексу.

7.КОДИФіКАЦІЯ ВІЗАНТІЙСЬКИХ ЦЕРКОВНО-ПРАВОВИХ ДЖЕРЕЛ В ЕПОХУ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ

7.1. Канонічні збірники

Достаток церковно-канонічного матеріалу викликав необхідність його кодифікації, складання збірників, які б полегшили практичне користування ним. Збірники епохи Вселенських Соборів можна розділити на три типи:

1) канонічні, що містять винятково церковні правила;

2) цивільні, що включають у себе лише державні закони з церковних справ, і, нарешті, 3) змішані збірники, що складаються з тих і інших законоположень – номоканони (від грецьких слів nomoi– закони і kanwneV – канони).

Канонічні збірники укладалися як офіційно-церковною владою окремих громад, митрополій, діоцезів, так і приватним порядком. Але і складений приватною особою збірник одержувала широке поширення і сприяв перетворенню правил тієї чи іншої помісної Церкви на джерело загальцерковного права. Пояснювалося це тим, що в основі своєї церковна дисципліна була скрізь однією й тією ж.

Розрізняли канонічні збірники двох типів: хронологічні, до яких включалися правила Соборів і Отців за їхньою хронологічною послідовністю, і систематичні, у яких церковно-правовий матеріал групувався за розділами, рубриками – титулами.

Перший відомий нам хронологічний збірник зв’язаний з Понтійським діоцезом. Це так званий Понтійський збірник. У нього ввійшли правила Анкірського і Кесарійського Соборів, під загальною назвою канонів Анкірського Собору, а також правила Неокесарійського Собору. Усі ці міста – Анкіра, Кесарія і Неокесарія – знаходилися в Понтійському діоцезі, звідси й назва збірника.

Згодом у нього були додатково включені і канони I Нікейського Собору, через свій високий авторитет вони почали вміщатися на першому місці, перед правилами помісних Соборів. Об’єднання Нікейських Канонів із правилами помісних Соборів Понта в одному збірнику сприяло його загальцерковному визнанню. Правила нумерувалися в наступному порядку: 1-й канон Анкірського Собору, який вміщається безпосередньо за останнім, 20-м правилом I Вселенського Собору, вважався 21-м правилом і т д.

Протягом IV і V століть у Понтійський збірник були включені канони Гангрського й Антіохійського Соборів, синопсис – скорочене викладення правил, виданих на Соборах Фрігійської провінції і названих канонами Лаодикійського Собору, і, нарешті, Послання II Вселенського Собору, ще не розділене на канони. Таким чином склався новий, більш великий звід. Цим зводом користалися Отці Халкидонського Собору, багаторазово зачитуючи витяги з нього. IV Вселенський Собор своїм 1-м правилом затвердив загальцерковний авторитет цього кодексу, що одержав назву Халкидонського збірника. В оригіналі збірник до нас не дійшов, але зберігся його латинський переклад, виконаний Дионисієм Малим.

Найдавніший зі збережених канонічних збірників хронологічного типу – це «Синопсис» (SunoyiV), що відноситься до VI століття. У той час у Візантії стало звичним викладати тексти цивільних законів у скороченні (epitomh). Аналогічній обробці піддалися й тексти канонів. Спочатку до “Синопсису” були включені у скороченому викладенні Апостольські правила і канони трьох перших Вселенських Соборів. Пізніші редакції дійшли до нас або без імені укладача, або з іменами Стефана, єпископа Ефеського, і Симеона Магістра, який жив у ІХ столітті. Зміст збірника в пізніших редакціях був розширений. Ці редакції, як відзначав професор І.С. Бердников, вміщували в собі “коротке викладення правил Апостольських, правил Соборів – I Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського, Константинопольського, Ефеського, Халкидонського, Сардикійського, Карфагенського, Трульського, Василія Великого з трьох послань його до Амфілохія”.

Зазначений збірник мав особливе значення для слов’янських церков. З доповненнями і тлумаченнями Аристіна він став основою для “Кормчої книги” св. Сави Сербського.

Хронологічний порядок розміщення правил у канонічних збірниках був незручним для практичного застосування, тому що без предметного покажчика в них важко відшукати правила з того чи іншого питання. Тому вже на початку VI століття на грецькому Сході з’являється перший систематичний збірник церковного права в 60 титулах. Весь матеріал у ньому залежно від змісту розподілений за 60 розділами. Ця компіляція до нашого часу не дійшла, але за її зразком був укладений інший збірник, що зберігся дотепер.

Укладачем даного збірника є пресвітер Іоан, прозваний через свою первісну професію Схоластиком (у його епоху так називали адвокатів). Свій збірник він склав в Антіохії, а згодом, зійшовши на Константинопольський престол (Іоан Схоластик займав його з 565 по 577 рр.), розіслав його по митрополіях і єпископіях і тим самим надав йому офіційного значення. Збірник озаглавлений: “Синагога (звід) Божественних і Священних канонів, розділених на 50 титулів”. На початку зводу, після передмови, вміщений перелік джерел: 85 Апостольських правил, канони перших чотирьох Вселенських і шести Помісних Соборів (Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського і Сардикійського (у грецькій редакції), а також два Канонічних послання Василія Великого, розділених на 68 правил. У самій “Синагозі” поділ матеріалу на 50 титулів відповідало поділу “Дигест” на 50 книг.

Звід Іоана Схоластика був досить поширеним не тільки на Сході, але й на Заході. Папа Миколай I посилався на нього в посланні Патріарху Фотію, доводячи, що грекам повинні бути відомі правила Сардикійського Собору, оскільки вони включені в “Синагогу” Схоластика. Збірник перекладався слов’янською та сірійською мовами.

Після Іоана Схоластика, але до Трульського Собору 691 р., імовірно, наприкінці VI чи на початку VII сторіччя, у Константинополі з’явився новий збірник канонів “Канонічна Синтагма” (Suntagma kanwnikwn), поділена на дві частини. Сучасний бельгійський учений Е. Хонігман висловив гіпотезу, що укладачем “Синтагми” був Константинопольський Патріарх Євтихій, котрий розпочав роботу над збірником в Амасії, де він знаходився в зісланні за Патріарха Іоана Схоластика, і продовжив її вже в Константинополі, коли займав Патріаршу кафедру (577–582 рр.). У столиці його головним помічником у роботі над компіляцією став колишній сакеларій (ризничий) Іоана Схоластика св. Іоан Посник, що замінив Євтихія на Патріаршому Престолі.

Перша частина “Синтагми” – систематична. У ній весь матеріал розподілений за 14 рубриками – титулами, розділеним на глави. Титули “Синтагми” розташовані у такому порядку: 1) про богослів’я, православну віру, канони і хіротонії (38 глав); 2) про будівництво й освячення церков; про храми, що не мають св. мощів; про св. сосуды; про кліриків, які зводять вівтарі без відома єпископів (3 глави); 3) про молитви, псалмоспіви, читання, приношення і причастя, про одяг і обов’язки нижчих кліриків (22 глави); 4) про оголошених й св. хрещення (17 глав); 5) про тих, хто не відвідує церкви та церковні зібрання, про тих, хто бенкетує в церквах, і агапи (3 глави); 6) про приношення плодів до вівтаря (5 глав); 7) про піст і Чотиридесятницю, про Великдень, П’ятидесятницю, неділю, суботу і про преклоніння колін (5 глав); 8) про церковні області, про переходи єпископів і кліриків, їхні подорожі, обласні собори, про прийняття мандрівників, про представницькі та мирні грамоти; про те, які дії здійснюються негласно, які – гласно і яку шану зобов’язані виявляти один одному клірики (19 глав); 9) про злочини в суді єпископів і кліриків, відлучення, позбавлення сану, покаяння і про те, які гріхи розрішаються покладанням рук (39 глав); 10) про управління церковним майном і про власність єпископа (8 глав); 11) про монастирі і ченців (16 глав); 12) про єретиків, іудеїв і язичників (8 глав); 13) про мирян (40 глав); 14) про справи загальних (7 глав).

Під заголовками титулів і глав наводяться лише номери правил, що стосуються їхньої тематики. Перша частина “Синтагми”, таким чином, являє собою систематичний покажчик правил. Самі ж тексти канонів у хронологічній послідовності вміщені у другій частині. Тому “Синтагма” поєднує в собі переваги обох способів розподілу церковно-правового матеріалу.

Канонічний кодекс Православної Церкви в порівнянні з більш ранніми компіляціями доповнений тут зводом правил Африканської Церкви, перекладеним із латини на грецьку мову, під назвою “Правил Карфагенського Собору 419 р.”, визначенням Константинопольського Собору 397 р. за архиєпископа Нектарія, ще одним – третім посланням Василія Великого, розділеним на 16 правил і вміщеним перед Посланнями, що вже ввійшли до “Синагоги” Іоана Схоластика, а також правилами Дионисія, Петра, Тимофія, Феофіла і Кирила Олександрійських, Григорія Неокесарійського, Григорія Нісського і Геннадія Константинопольського.

“При укладанні своєї “Синтагми”, – відзначав професор А.С. Павлов, –- невідомий автор скористався латинським збірником Дионисія Малого”. Вплив Дионисія Павлов виявляє як у включенні до “Синтагми” правил латинської Африканської Церкви, так і в тому, що за прикладом Дионисієвого збірника папських декреталів у “Синтагмі” вміщені правила грецьких Отців. “Вплив Дионисія на нашого автора позначився і в тому, що, всупереч Схоластику, але за цілковитої згоди з Дионисієм, він відзивається про правила Апостольські ще із сумнівом у їхній справжності”.

Трульський Собор своїм 2-м правилом затвердив як канони Вселенської Церкви весь склад “Синтагми”. У другому правилі канони перераховані в тому порядку, у якому знаходимо їх у переліку, вміщеному на початку “Синтагми”. Правда, у другому правилі згадані також і канони св. Афанасія Великого, Григорія Богослова й Амфілохія Іконійського, а також “Визначення” Карфагенського Собору за св. Кипріяна про перехрещення єретиків. Перерахованих джерел немає в переліку, вміщеному в “Синтагмі”. У пізніші редакції “Синтагми” внесені 102 правила Трульського Собору.

7.2. Римсько-Візантійське право

Крім канонів церковне життя регламентувалося і цивільними законами. Римське цивільне законодавство в ранньовізантійськую епоху піддавалося кодифікації. Складалися законодавчі збірники, до яких входили як законоположення, видані в дохристиянські часи імперії, так і закони імператорів-християн. Ранньовізантійські законодавчі акти видавалися державною мовою імперії – латинською.

У лютому 438 р. був виданий “Кодекс” Феодосія (Codex Theodosianis), який із 1 січня 439 р. введений як обов’язковий звід законів імперії. Всі закони розподілені в “Кодексі” за 16 книгами (libri), позділеними на глави (tituli). Остання, 16-я книга, що складається з 11 титулів, містить закони, що стосуються винятково церковних справ. Окремі закони, пов’язані з життям Церкви, включені до інших книг “Кодексу”.

За св. Юстиніана Великого (527–565 рр.) грунтовному перегляду і новій кодифікації піддалися всі джерела римського права, що існували раніше. У результаті був укладений фундаментальний звід римського права, що одержав назву “Корпус світського права” (Corpus juris civilis).

У цей звід увійшли 4 збірники. Перший із них – “Кодекс постанов” (Codex constitutionum) уперше виданий у 529 р., а в 534 р. переглянутий, доповнений і заново відредагований. Перше видання називають “Древній кодекс” (Codex vetus), а друге – “Перевиданий і виправлений кодекс” (Codex repetitiae praelectionis). У “Кодекс” увійшли імператорські закони: від законів Адріана (117 р.) до останнього закону Юстиніана (534 р.). Збірник поділений на 12 книг, а кожна книга на титули. Церковних справ стосуються перші 13 титулів 1-ої книги.

Другий збірник Юстиніана іменується “Дигести” (Digestae), або “Пандекти” (Pandectae). Він опублікований 16 грудня 533 р. Збірник розділений на 50 книг. У ньому містяться тлумачення юристів язичеської епохи, так званих мудрих (prudentium), на законоположення древнього римського права.

Одночасно з “Дигестами” був опублікований збірник “Інституцій” (Institutiones), поділений на 4 книги. Книги складаються з титулів, а титули з параграфів. “Інституції” є свого роду керівництвом до вивчення правового матеріалу, що міститься в “Кодексі” та “Дигестах”.

Нарешті, четвертий збірник – це “Нові постанови” (Nouvellae constitutiones) або “Новели”, зміст якого складають закони, видані св. Юстиніаном після обнародування “Кодексу”. “Новели” здебільшого написані грецькою мовою і називаються по-грецьки “Nearai diataxeiV”. Перша з новел видана 1 січня 535 р. У новелах зазначені імена посадових осіб, яким вони адресовані як виконавцям закону (найчастіше, префекту преторії – praefectus praetorio). Новели з церковних справ адресовані, як правило, Константинопольському Патріарху, але надсилалися вони й іншим Патріархам. Одержавши новелу, Патріархи поширювали її по митрополіях, відтіля вона надходила до єпископів і далі – у монастирі та приходи. Ці новели були зібрані в одну книгу після кончини Юстиніана. Відомо п’ять різних за своїм складом збірників новел. Причому з них найбільш часто вживався збірник 168 новел.

У 741 р. була видана “Еклога законів” (Eklogh twn nomwn) Льва Ісавра та Костянтина Копроніма. В одній цій книзі зібрані найважливіші законоположення з 4 збірників Юстиніана. Крім римсько-византійського права, в “Еклозі” відображене і звичаєве право варварів – слов’ян, германців, арабів. Тому збірник широко застосовувався у слов’янських народів, особливо в болгар, і був перекладений слов’янською мовою.

В оригіналі “Еклога” складалася з 18 глав. До нашої “Кормчої” вона ввійшла переробленою, у 16 главах, під назвою “Леона Царю Премудрого й Костянтина Вірного Царя главизны о совещании обручения и о брацех и о иных различных винах”. У “Кормчій” уміщений і так званий “Закон судний людям Царя Костянтина Великого”. Цей апокрифічний твір являє собою перероблений до невпізнання уривок “Еклоги”.

Між 870 і 879 рр. імператором Василієм Македонянином і його синами Костянтином і Львом був виданий ще один скорочений збірник римського і візантійського права під назвою “Прохірон” (Приручник). “Прохірон” розділений на 40 глав. Збірник увійшов у слов’янську “Кормчу” св. Сави і нашу друковану “Кормчу”, у якій він є 48-ою главою, названою “Закона градского глави различны в четыредесятех гранех”.

У те ж царювання між 879 і 886 рр. вийшло нове видання “Прохірона” під назвою “Епанагога” (“Зведення”). До цього відредагованого і переглянутого видання додатково були внесені закони, видані після “Прохірона”. У 2-й і 3-й титули ввійшли закони що говорять про права царя та Патріарха.

Найважливіший для церковного права візантійський збірник – це “Василики” (“Царські закони” – Ta basilika nomisma). Видання збірника розпочате за Василя Македонянина й довершене його сином Львом Мудрим. Джерелом для “Василик” стали Юстиніанові “Дигести”, “Кодекс”, “Інституції”, “Новели”, а також “Прохірон”. У “Василики” ввійшли у виправленому вигляді лише ті зі старих законів, які не втратили сили до часу царювання імператора Василія Македонянина.

Збірник розділений на 60 книг, книги – на титули, титули – на глави, глави – на параграфи. Про церковні справи говориться в 1, 3, 4 і 5 книгах.

У XII столітті у Візантії юридична чинність визнавалася лише за тими законами з “Корпуса” Юстиніана, які ввійшли в збірники “Василики”. Вальсамон зробив перегляд законів, внесених у “Номоканон”; при цьому критерієм їхньої важливості він вважав наступну обставину: чи внесені вони в “Василики”. Але оскільки ні “Василики”, ні тлумачення Вальсамона не були в той час перекладені слов’янською мовою, візантійська правова реформа не відбилася на церковному праві слов’янських народів.

7.3. Збірники державних законів із церковних справ

Постійне зростання кількості цивільних законів із справ Церкви викликало потребу в особливих збірниках, де б ці закони зведені були разом. Відомо три таких збірники, що з’явилися на грецькому Сході.

Патріарх Іоан Схоластик між 565 і 578 рр. на додаток до свого канонічного збірника в 50 титулах склав “Збірник із 87 глав” (Collectio 87 capitulorum). У нього ввійшли витяги з декількох новел Юстиніана, особливо з 123-й новели, що склала 60 глав (28–87) збірника Іоана Схоластика.

Самим Патріархом Іоаном збірник озаглавлений занадто довго: “Різні постанови з божественних новел благочестивої пам’яті Юстиніана, виданих ним після “Кодексу”, саме такі постанови, які особливо узгоджені з божественними і священними канонами і надають їм особливої сили та яким ми дали деякий порядок і рахунок для зручнішого знаходження шуканої глави, тому що ці глави витягнуті з різних новел”.

У древніх рукописах канонічна “Синагога” і “Збірник з 87 глав” Патріарха Іоана Схоластика об’єднані. У IX столітті обидва зводи були перекладено слов’янською мовою. У нашій друкованій “Кормчій” вони становлять 42-у главу.

На рубежі VI і VII ст. був укладений “Збірник із 25 глав” (Collectio 25 capitulorum), до якого ввійшли закони з “Кодексу” св. Юстиніана та витяги з його новел, що стосуються церковних справ.

Особливо змістовний третій зі зводів цього типу – “Збірник церковних законів” (Collectio constitutionum ecclesiasticorum), або “Трьохчастинний збірник” (Collectio tripartita), який з’явився в останні роки царювання Іраклія. У його першу частину включені великі витяги з перших 13 титулів “Кодексу” Юстиніана, присвячені церковним справам, з паратитлами – паралельними місцями з інших титулів “Кодексу”. Другу частину складають витяги з “Дигест” та “Інституцій”, що мають відношення до церковного права. У третій частині поміщені витяги з “Новел”. Доповненням до збірника є чотири новели імператора Іраклія.

Німецький каноніст XIX сторіччя Цахаріе фон Лінгенталь приписує укладання даного збірника автору “Синтагми канонів”:-патріарх Євтихій. Підставою для цієї гіпотези є наступна обставина: укладач “Синтагми” у передмові пише, що як доповнення до своєї праці він намітив витяги з імператорських законів і з творів учених юристів, що зачіпають церковне право. Але з усіх церковно-юридичних компіляцій лише у “Трьохчастинному збірнику” наведені уривки з творів юристів, тобто з “Дигест”. Цей збірник був головним посібником для візантійських тлумачів церковно-цивільних законів.

7.4. “Номоканони”

Так спочатку називалися збірники, що включають у себе як канони, так і цивільні закони з церковних справ. Слов’янська назва таких збірників – “законоправильники”.

Найдавніший з “Номоканонів” присвоюється Іоанові Схоластику. Але ця компіляція, на одностайну думку вчених, не належить знаменитому Патріарху. З його ім’ям вона пов’язана тому, що до її основи покладена “Синагога” Іоана Схоластика та його “Збірник з 87 глав”. Укладач “Номоканона” зберіг титули “Синагоги”, але не наводив під ними повного тексту канонів, а тільки вказував їх цифрами. Цивільні ж закони він вміщав під кожним титулом, цілком запозичаючи їх дослівно зі “Збірника з 87 глав”, доповнюючи положеннями з “Дигест”, “Кодексу”, “Новел”. Закони зі “Збірника з 87 глав”, які укладач не зміг віднести до жодного з 50 титулів, він помістив наприкінці “Номоканона” під заголовком “Інші церковні глави з того ж нового законоположення” (etera kejalaia).

Згодом збірник доповнювався новими канонами. У доповненому вигляді він був перекладений слов’янською мовою св. Мефодієм. У паннонському житії святого говориться: “Тоді ж і Номоканон рекше закону правило й отечеськие книги преложи”.

Найбільш знаменитий та історично важливий з церковно-правових збірників Візантії – “Номоканон у 14 титулах”. До початку XIX століття загальноприйнято було приписувати укладання цього збірника Константинопольському Патріарху св. Фотію. Тому в літературу він увійшов як “Номоканон Фотія”.

Однак завдяки дослідженням Бінера та російського вченого барона Розенкампфа в 20–30 рр. минулого століття було встановлено, що передмова до “Номоканона” складається з двох частин, написаних різними авторами. Скрупульозні текстологічні дослідження Бінера, Розенкампфа, Біккеля, Цахаріе, Суворова, Павлова, Бенешевича привели до безперечного висновку, що існує дві редакції “Номоканона”, укладені двома різними авторами, і в різні епохи. Наприкінці XIX століття лише ієромонах Калліст продовжував наполягати на тому, що автором не тільки другої, але й першої редакції “Номоканона” є патріарх Фотій.

Щодо першої редакції збірника В.Н. Бенешевич писав: “З найбільшою долею ймовірності можна вказати на 629 р. як на рік завершення праці. Початок же роботи відноситься до 620–629 рр.”. Бінер висловлював здогад, який знаходять імовірним єпископ Никодим (Мілаш) і А.С. Павлов: автором збірника був Константинопольський Патріарх Сергій (610–638). Е. Хонігман пов’язує укладання “Номоканона в 14 титулах” зі св. Іоаном Посником, вважаючи, що той, завершивши роботу над “Синтагмою в 14 титулах”, на її основі склав “Номоканон”, включивши в новий збірник імператорські закони.

За словами В.Н. Бенешевича, “Номоканон у 14 титулах” вражає мистецтвом, з яким його укладач володіє своїм величезним матеріалом. У цьому відношенні “Номоканон” залишив далеко позаду компіляцію Іоана Схоластика”

“Номоканон” складається з передмови і двох частин. Перша частина яка також називається “Номоканон”, розділена на 14 титулів, а титули на глави за зразком першої частини “Синтагми”. Крім покажчика канонів, під кожною рубрикою наводяться також цивільні закони з тематики глави й титулу, запозичені з “Трьохчастинного збірника”. Подібність у текстах законів, вміщених у “Номоканоні” та “Трьохчастинному збірнику”, майже буквальне,

Другу частину збірника, звану “Синтагмою”, складають тексти канонів, розташовані в хронологічній послідовності. У першу редакцію “Номоканона” ввійшли Правила Святих Апостолів, чотирьох перших Вселенських Соборів, 8 Помісних Соборів і 12 Отців – тих, чиї канони ввійшли в остаточно сформований канонічний звід Православної Церкви (крім Послання св. Тарасія).

Друга редакція “Номоканона в 14 титулах”, що існує в декількох ізводах, складена в 883 р. Що стосується імені укладача, то такі вчені, як Цахаріе фон Лингенталь, єпископ Никодим (Мілаш), Н.С. Суворов, заперечували авторство Патріарха Фотія і щодо другої редакції “Номоканона”. Протилежної точки зору дотримували каноністи: Н.А. Заозерський, А.С. Павлов, М.А. Остроумов, В.Н. Бенешевич.

А.С. Павлов так викладає суть полеміки: “Сутність заперечень Цахаріе (супроти авторства Патріарха Фотія.) полягає в наступному: по-перше, заслуга нового видавця “Номоканона” така незначна, що навряд чи можна приписати його настільки вченій і видатній особі, якою був Патріарх Фотій, особливо якщо взяти до уваги, що найважливіші доповнення до первісного видання “Номоканона” та “Синтагми”, саме правила Трульського і VII Вселенського Собору, були зроблені вже раніше Фотія; по-друге, якби видання 883 р. опубліковане було від імені Вселенського Патріарха, то було б незрозумілим, яким чином у часи, дуже близькі цій епосі, продовжували з’являтися списки “Номоканона” і “Синтагми”, що представляють перший та другу в первісному виді, і чому взагалі до XII в., до часів Вальсамона, було ігноровано настільки знамените ім’я. По-третє, у 883 р., коли вийшло нове видання “Номоканона” і “Синтагми”, Фотій не був Патріархом, а лише раніше та після цього року”.

На це Павлов відповідає: “Найближча чи навіть виняткова мета нового видання “Номоканона” полягала в тому, щоб включити сюди правила двох Константинопольських Соборів, на яких Фотій був головою і які були сприятливі йому особисто. На друге заперечення помітимо, що через три роки з чимось після видання “Номоканона”, саме в 886 р., Фотій удруге був позбавлений престолу, що, звичайно, не могло сприяти швидкому й повсюдному прийняттю знову редагованого ним канонічного кодексу… Нарешті, нізвідки не видно, щоб видання 883 р. було офіційно опубліковане від імені Вселенського Патріарха. Офіційно публікувалися тоді тільки самі джерела церковного права, а не збірники їх, які, як колись, так і тепер, були справою приватною, хоча би й ієрархічних осіб. Фотій не виставив свого імені в новому виданні “Номоканона”… Проте ім’я Фотія… не було ігноровано на Сході до часів Вальсамона. У деяких рукописах “Номоканона”, написаних задовго до того часу, коли переконання в авторстві знаменитого Патріарха стало на Сході загальним, ім’я його виставлялося навпроти другої передмови до “Номоканона”. Що стосується третього й останнього заперечення Цахаріе, то воно прямо помилкове. 883 р. припадає на друге патріаршество Фотія, коли він стояв на верху своєї слави… Через усі викладені обставини, – продовжує А.С. Павлов, – потрібно погодитися, що переказ про належність Патріарху Фотію другої редакції “Номоканона” у 14 титулах і приєднаної з ним “Синтагми” має свої достатні підстави. У XII столітті цей переказ став тільки загальним переконанням, завдяки… коментарю, … написаному найбільшим із грецьких каноністов Вальсамоном”.

В другу редакцію “Номоканона” додатково ввійшли канони Трульського і VII Вселенського Собору, Константинопольських Соборів 881 і 879 рр. і “Послання про симонію” Патріарха Тарасія. Іншими словами, у “Номоканоні” Фотія є всі правила, що ввійшли в канонічний звід, який ми знаємо нині.

За словами В.Н. Бенешевича, “Номоканон” 883 р. – великий акт самовизначення Східної церкви, він знаменує повернення до древніх справжніх основ церковного устрою, як вони були закріплені в VI-VII століттях, але в дусі строгого церковного передання, що знайшло собі вираження у правилах Соборів, починаючи із Трульського. Якщо взяти до уваги, що для Західної церкви таке значення мав Лже-Ісидорів збірник, який характеризується саме протилежними рисами, то з погляду історії церковного права не буде перебільшенням датувати розподіл церков 883 роком”.

Згодом цей найбільш повний і найзручніший у користуванні збірник витіснив у Грецьких церквах всі інші компіляції. Тому Константинопольський Собор 920 р. урочисто затвердив “Номоканон у 14 титулах” як кодекс, загальнообов’язковий для Вселенської Церкви. У даний час “Синтагма” “Номоканона” Патріарха Фотія і становить канонічний звід Православної Церкви.

8.ЗАХІДНІ ДЖЕРЕЛА І ЗБІРНИКИ ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ЕПОХИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ

8.1. Канони західного походження

Західні латиноязичні Церкви в епоху Вселенських Соборів зберігали єдність віри зі Східною Церквою, і тому більша частина канонів, які приймалися на Сході, визнавалася й на Заході. У свою чергу, деякі із правил західного походження ввійшли в канонічний корпус Вселенської Церкви. Це стосується канонів Сардикійського й Карфагенського Соборів.

Собор у Сардикії (нині Софія) відбувся на границі між західною та східною половинами імперії. Традиційно, спираючись на дані істориків Сократа та Созомена, Собор датували 347 роком. Цей рік зазначений у “Підаліоні” і “Книзі правил”. Але дослідники ХІХ століття (Мансі, Гефеле, кардинал Питра, кардинал Гергенретер), спираючись на новознайдені джерела, прийшли до висновку, що Сардикійський Собор відбувся у 343 чи 344 році. Це датування засвоїли православні каноністи Н.С. Суворов, А.С. Павлов, єпископ Никодим (Мілаш).

Зонара писав про цей Собор: “Сардикійський Собор був за царювання Констанція, сина Костянтина Великого. Він, приставши до єресі аріан, докладав зусиль до перекручення догматів і визначень Першого собору (мається на увазі Нікейський). Довідавшись про це з донесення тодішнього папи, брат його Констант, що володарював у старому Римі, листом загрожував братові війною, якщо він не перестане хвилювати Церкву та хитати православну віру. А той відповідав брату листом, що він шукає точності у вірі та має піклування про те, щоб ця точність була затверджена і щоб мала силу та віра, яка буде ними досліджена. Тому за наказом названих братів та імператорів, у Сардиці, яка нині називається Тріадицею, зібралися єпископи в кількості 341, котрі, розсудивши про Нікейські догмати, підтвердили їх і виклали визначення, яким затверджується святий символ Нікейських Отців і визначається, що він повинен мати силу та перебувати незмінним, а ті, хто мудрує незгідно з ним, відлучаються і піддаються анафемі. Отці цього Сардикійського Собору виклали і правила, що стосуються церковного устрою”.

Серед Отців Собору більшість складали західні єпископи, головував єпископ Кордубський Осія. Собор в усьому виправдав св. Афанасія Великого, проти якого були висунені безпідставні обвинувачення, та видав 20 правил. Ці правила отримали загальноцерковне визнання. На Заході вони якийсь час присвоювалися Нікейському Собору. Канони Сардикійського Собору були складені відразу двома мовами: латинською та грецькою.

Карфагенський Собор був скликаний у 419 р. На ньому були присутні 217 Отців, головував архиєпископ Карфагенський Аврелій. Римського папу представляв єпископ Пікени Потентійської Фавстин і пресвітери Филип і Азелл. Приводом для скликання Собору стало питання про право Римського єпископа приймати апеляції на постанови Соборів Карфагенської Церкви. Собор не визнав за папою такого права.

Отці Карфагенського Собору 419 р. переглянули канони, видані попередніми Соборами Африканської Церкви та затвердили правила 14 Соборів: Карфагенських, а також Іпонійського Собору 393 р. і Мілевитського 402 р. – разом 121 канон. До них Собор 419 р. додав ще 12 своїх нових канонів. Правила Карфагенського Собору ввійшли до всіх канонічних збірників Православної Церкви.

Однак у різних книгах кількість канонів різна, тому що видавці по-різному розділяли та з’єднували тексти окремих правил. Звідси й розходження в нумерації. В “Афінській Синтагмі” 133 канони, у “Кормчій книзі” – 134, у “Підаліоні” – 141, у “Книзі правил” – 147.

До правил Карфагенського Собору в канонічних збірниках відносять також Послання Римському папі Целестину (Келестину), складене через п’ять років після Собору, у 424 р., теми ж Отцями, котрі брали участь у ньому. Привід до появи цього “Послання” був аналогічний приводу, що спричинив скликання Собору в 419 р.: засуджений Собором у Карфагені пресвітер Апіарій звернувся з апеляцією до св. Целестина, і папа взяв його під свій захист, але Африканські Отці у своєму “Посланні” відкинули вимогу папи виправдати Апіарія.

Правила інших Соборів латиномовних церков, у тому числі і Римських Соборів, не ввійшли в канонічний кодекс Вселенської Церкви.

8.2. Декретали

Крім канонів Вселенських і Помісних Соборів, з IV століття важливим джерелом права латинських церков, особливо провідної серед них – Римської, були законодавчі постанови Римських єпископів – декретали (decretales).

На відміну від правил грецьких Отців, що отримали силу канонів після їхнього затвердження Соборами, а спочатку являли собою найчастіше приватні епістолярні поради та роз’яснення, написані у відповідь на неясні питання, з якими зверталися до Отців, декретали, складені папами самостійно чи з залученням римських кліриків і приміських (субурбікарних) єпископів, від самого початку були законодавчими розпорядженнями, обов’язковими для виконання в Церквах, залежних від папи. У Канонічний звід Православної Церкви жоден декретал не ввійшов.

8.3. Західні канонічні збірники IV-VI ст

Перший латиномовний канонічний збірник, укладений у IV столітті, містив у собі правила двох Соборів: Нікейського й Сардикійського. Правила останнього, однак, через непорозуміння приписувалися теж Нікейському та йшли під спільною нумерацією з нікейськими правилами. Цей Нікейсько-Сардикійський збірник не зберігся.

До нас дійшли канонічні збірники V століття, які є перекладами з грецької мови.

Біля середини V сторіччя в Італії був складений збірник канонів, перекладених із грецької на латинську мову невідомим автором. Цей збірник названий однак іменем св. Ісидора, архиєпископа Севільського, котрий жив у першій половині VII століття, тому що саме в цьому перекладі читаються вміщені тут правила в пізнішому збірнику, приписаному Ісидору.

Відомі дві редакції цієї компіляції. До першої ввійшли канони Нікейського, Анкірського, Неокесарійського та Гангрського Соборів, у другій редакції до них додані ще правила Сардикійського, Антіохійського, Лаодикійського, а також II й IV Вселенських Соборів.

В другій половині V століття в Італії був складений ще один перекладний збірник канонів, куди ввійшли всі правила, вміщені у другій редакції Ісидорова збірника (Versio Isidoriana), крім Лаодикійських. Римський абат Дионисій Малий назвав цей переклад “translatio prisca” – “Старий переклад”.

У XVI столітті Пасхазій Кінель видав “Кодекс канонів Римської Церкви” (Codex canonum ecclesiae romanae). Цей кодекс вважається офіційним кодексом Римської Церкви кінця V сторіччя. У ньому вміщені правила Нікейського, Сардикійського, Карфагенського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Халкидонського, Константинопольського, Антіохійського і Лаодикійського Соборів, канонічні послання (декретали) пап, що відносяться до V століття, декілька імперських законів із церковних справ і різні статті релігійного змісту.

Найважливіший із древніх канонічних збірників Заходу укладений римським абатом Дионисієм Малим. Дионисій був родом із Далмації, можливо, слов’янином. Помер після 526 р. Дионисій – найученіший із сучасних йому латиномовних письменників. До укладання збірника канонів він взявся ще в Далмації на прохання якогось пресвітера Лаврентія, котрий мав труднощі в користуванні правилами з так званого “Старого перекладу”, а також за бажанням єпископа Солинського Стефана.

За основу свого перекладного збірника Дионисій узяв Понтійський збірник у розширеній Халкидонській редакції, яка включала правила Нікейського, Анкірського, Неокесарійського, Гангрського, Антіохійського, Лаодикійського та II Вселенського Собору – разом 165 канонів. До них він додав 50 із 85-ти Апостольських правил, вмістивши їх на початку, перед Соборними канонами. Дионисій назвав ці правила “так званими апостольськими” (canones qui dicuntur apostolorum). 35 останніх правил Дионисій не переклав. Рукописи з 50 правилами, котрі існували нарівні з повними збірниками, були зручнішими для Західної Церкви через те, що серед останніх правил є такі, якими засуджується римська церковна практика: піст у суботу, обов’язковий целібат духовенства. Вслід за 165 правилами Понтійського збірника в розширеній Халкидонській редакції Дионисій вмістив 27 правил IV Вселенського Собору, без трьох останніх, з яких 28-е правило було особливо суперечливим на Заході. Наприкінці збірника Дионисія Малого вміщені правила Сардикійського та Карфагенського Соборів, що не вимагали перекладу.

За дорученням папи Хормізда (504–523 рр.) Дионисій Малий уклав офіційне видання канонів із паралельними грецькими та латинськими текстами. Цей офіційний збірник до нас не дійшов, але з передмови до нього, яка збереглася, видно, що до нього не ввійшли Апостольські правила, а також канони Сардикійського та Карфагенського Соборів.

Услід за канонічним збірником Дионисій Малий на прохання одного римського пресвітера уклав збірник законів помісної Римської Церкви – папських декреталів. У нього ввійшли декретали восьми пап: від Сириція (385–398 рр.) до Анастасія II (496–498 рр.).

Цей “Збірник декреталів римських первосвящеників” (Collectio decretorum pontificum romanum) незабаром після видання був приєднаний до “Канонічного кодексу” Дионисія Малого (Codex canonum ecclesiasticorum Dionisii Exigui) і разом із ним одержав офіційне визнання на Заході.

У 774 р. обидва збірники як єдине ціле разом з новими декреталами були надіслані папою Адріаном І в дарунок королю франків Карлові Великому, який став згодом імператором. Новий “Збірник Дионисія–Адріана” (Collectio Dionisio–Hadriana) був офіційним канонічним кодексом Франкської держави (Codex canonum).

8.4. Західні канонічні збірники VII-IX ст

У першій половині VII сторіччя був укладений Кодекс Іспанської Церкви, який приписується св. Ісидору Севільському ( + 636 р.). Підставою для такої атрибуції є те, що передмова до збірника читається і в “Етимологіях” св. Ісидора. Компіляція складається із двох частин. До першої ввійшли канони Соборів у складі, близькому збірнику Дионисія, але в іншому перекладі. Хоча цей переклад і був виконаний в Італії в V столітті, але оскільки він включений у “Іспанський кодекс”, то одержав назву “Переклад Ісидора” (Versio Isidoriana). До правил, перекладеним із грецької мови, додані, як і в Дионисія, канони Сардикійського та Карфагенського Соборів у латинському оригіналі. Особливість цього збірника полягає в тому, що крім канонів, визнаних Вселенською Церквою, у нього ввійшли правила іспанських і гальських Соборів. Другу частину збірника складають папські декретали: від Дамаса до Григорія Великого.

Важливість цієї компіляції в історії Церкви пояснюється насамперед тим, що вона стала основою для знаменитого збірника Псевдо-Ісидорових декреталів (Collectio canonum Isidori Mercatori). Збірник складається із трьох частин. Перша частина містить у собі 50 Апостольських правил і 60 декреталів 30 римських пап: від священномученика Климента до Мелхіада, попередника Сильвестра. У другу частину ввійшли чотири статті, і серед них так звана дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру, канони Східних Вселенських і Помісних Соборів та деяких Західних – африканських, іспанських, гальських. До третьої частини включені декілька статей і декретали пап: від Сильвестра до Григорія II (†735 р.).

Збірник Лже-Ісидора (або Псевдо-Ісидора) повний фальсифікатів. Фальсифікатом є грамота Костянтина Великого папі Сильвестру, так званий дар Костянтина (Donatio Constantini), у якій говориться, що імператор залишає Рим та Італію і переносить свою столицю до Константинополя, тому що йому непристойно залишатися поруч Римського первосвященика, у дар якому він віддає Латеранський палац, Рим, Італію та весь Захід разом зі знаками імператорського достоїнства. Цей підроблений документ згодом був запозичений у Візантії і ввійшов до нашої “Кормчої”.

Підроблені всі декретали пап трьох перших століть із частини I збірника, а також 35 декреталів із частини III, причому підробка дуже груба, повна анахронізмів. Для довіри цим декреталам потрібна велика недосвідченість щодо церковної історії, яка дійсно панувала тоді на Заході, навіть серед ієрархії та вчених ченців. Папи перших століть у лже-декреталах цитують Біблію по Вульгаті; папа Віктор († 202 р.) листується з Олександрійським єпископом Феофілом († 383 р.); папа Мелхіад пише про постанови Нікейського Собору, хоча він помер за 11 років до нього; папа Анаклет (I ст.) говорить про сан митрополита та Патріарха, які з’явилися в Церкві сторіччя по тому.

Збірник був укладений у ІХ столітті (847–852 рр.) у Франкській імперії. Це доводиться тим, що перші посилання на Лже-Ісидорів збірник зустрічаються в актах Суассонського Собору 853 р. У другій половині ІХ століття на цю компіляцію посилався папа Миколай І в суперечці з Константинопольським Патріархом Фотієм.

Про те, що батьківщиною Лже-Ісидора є Франкська держава, свідчить мова, якою написаний збірник: латинь тут рясніє галицизмами. Як відзначав А.С. Павлов, “та обставина, що Лже-Ісидор узяв для своєї фабрикації не місцевий, або, краще сказати, не загальноприйнятий на Заході канонічний кодекс, яким був тоді збірник Дионисія Малого, а менш відомий Іспанський збірник, легко пояснюється бажанням автора приховати свої підробки та пов’язати їх із авторитетним іменем св. Ісидора Севільського, якого шанувала і Франція”.

Мета збірника полягала в церковно-юридичному обгрунтуванні обмеження влади світських государів у Церкві. А для цього ведеться лінія на посилення влади єпархіальних єпископів і пап. У багатьох місцях підроблених декреталів не визнається право сітських государів і їх чиновників судити духовні особи з цивільних і кримінальних справ, чітко проводиться думка, що єпископи, в обхід митрополитів і примасів, повинні безпосередньо підкорятися папам, тим самим підривається помісний лад церковного управління. У лже-декреталах відкидається інститут хорєпископів. Не тільки єпископам, але й усім клірикам надається право апелювати до папського престолу, а папі – безмежне право скасовувати будь-які вироки церковної влади всіх інстанцій.

За словами Н.С. Суворова, “особа справжнього автора підробки… не встановлена наукою, хоча майнцький диякон Бенедикт Левита (якщо це не псевдонім) підозрюється в авторстві чи причетності до укладання цього збірника”.

Лже-Ісидоров збірник протягом багатьох століть визнавався Заході справжнім і був основою церковного права. Граціан, який уклав систематичний кодекс західного церковного права – “Декрет”, черпав свої матеріали з Лже-Ісидорова збірника.

Тільки в XV столітті почали висловлюватися сумніву з приводу справжності деяких декреталів, що приписувалися першим папам. Перше друковане видання Лже-Ісидорова збірника було піддане нищівній критиці реформаторським ученим Блонделем (1629 р.) Після цього і католицьким ученим було важко доводити його справжність. У XVIII столітті брати Баллеріні, католики, довели несправжність деяких статей зі збірника Лже-Ісидора, які ще продовжували вважатися справжніми. Нині вже ніхто не сумнівається в тому, що компіляція Лже-Ісидора переповнена фальсифікатами, і загальноприйнятою його назвою стала “Збірник лже-декреталів Псевдо-Ісидора” (Collectio falsarum decretarum Isidori Mercatori).

Дещо раніше появи Лже-Ісидорової компіляції, у 827 р., абатом Ансегизом був Укладений Збірник капітулярій Франкських імператорів Карла Великого, Людовика Благочестивого та Лотаря.

Збірник складається з 4 частин, дві перші містять закони імператорів із церковних справ, дві останні – з цивільних. Близько середини ІХ століття майнцький диякон Бенедикт Левіта, можливий укладач “Лже-Ісидорових декреталів”, уклав три додаткові книги капітулярій, нібито пропущених абатом Ансегизом. Насправді ж це – лжекапітулярів, які містять у собі різнорідний матеріал, узятий з римського та німецького звичаєвого права, зі Священного писання і творінь Отців Церкви, з канонічних збірників, причому з фальсифікованими доповненнями і змінами.

Як і на Сході, на Заході отримали поширення збірники правил про покаяння, так звані пенітенціали, подібні до грецьких канонаріїв. Уперше вони з’явилися в Ірландії і Британії. Грек Феодор із Тарса, надісланий папою Віталіаном у VII столітті до англо-саксів і поставлений на Кентерберійськую кафедру, взявся за пристосування грецьких і латинських покаяних правил до особливостей Британії. З цієї його діяльності виникла ціла група англо-саксонських пенітенціалів. Із Британських островів пенітенціали були перенесені у Франкське королівство ченцями Колумбаном і Куммеаном, створивши тут нову групу так званих франкських пенітенціалів.

9. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА ВІЗАНТІЇ X-XV СТОЛІТЬ

9.1. Постанови Соборів, Патріархів і єпископів

Імператорські закони. Каноністи початком нового періоду в історії церковного права вважають час видання “Номоканона” за редакцією Патріарха Фотія – 883 р. У цю епоху відбулося відокремлення Римської Церкви від Вселенського Православ’я. Вселенські Собори вже не скликаються. Правові визначення Помісних Соборів, навіть якщо вони й отримують загальцерковне визнання, не включаються до основного канонічного кодексу Церкви, котрий розглядається як уже завершений, його складає “Синтагма” Фотієвого “Номоканона”.

Константинопольська кафедра залишалася головною на православному Сході, але розгром Візантії хрестоносцями (1203 р.), територіальне зменшення імперії, що тісниться турками, кількаразові спроби укласти унію з Римом підривають її авторитет в очах православних негрецької національності. У цей період народжуються Православні Церкви в слов’янських народів – росіян, болгар, сербів, що одержали хрещення від Византії.

Оскільки нові правила, що видавалися Помісними Соборами, вже не ввійшли до канонічного зводу, а в зв’язку з обставинами церковно-політичного життя, що повсякчас змінюються, необхідність у церковній правотворчості не відпала, особливо важливого значення набувають тлумачення канонів. Навіть постанови Соборів цієї епохи набувають характеру тлумачень древніх правил.

Головною законодавчою установою Православної Церкви в розлядуваний період, коли Помісні Собори скликалися нерегулярно й рідко, став Синод ендимусу Константинопольського Патріархату, так званий домашній собор, учасники якого відбиралися з архиєреїв, що випадково опинилися в столиці.

Серед найважливіших постанов Константинопольських Синодів – “Томос єднання”, виданий у 920 р. за Патріарха Миколая Містика. Цією постановою визнавався дійсним четвертий шлюб імператора Льва Філософа, і одночасно підтверджувалася канонічна заборона четвертого шлюбу. Назва постанови пов’язана з тим, що завдяки їй відновлювався мир між церковною та державною владою, порушений незаконним шлюбом імператора.

За Патріарха Луки (1156–1169 рр.) було винесено декілька постанов церковно-правового характеру: про заборону священикам займатися справами, які принижують їхнє достоїнство; про те, що для низложення єпископа необхідне скликання Собору не менше 12 архиєреїв; про обов’язок єпископа, який прийняв постриг, чекати на рішення Синоду щодо того, чи може він надалі здійснювати єпископське служіння; про заборону кліру привласнювати собі церковні речі.

За Патріарха Михайла III (1169–1177 рр.) були видані постанови про те, що мирськими справами не можуть займатися не тільки священики та диякони, але й читці та взагалі всі церковнослужителі; а також про те, що без відома Синоду жоден єпископ не вправі вирішувати важливі справи. За Патріарха Теодозія I (1178–1183 рр.) була видана постанова, відповідно до якого монастирськими настоятелями не можуть призначатися особи, котрі не мають пресвітерського сану. У вересні 1186 р. за Константинопольського патріарха Василія II, у присутності Патріархів Антіохійського та Єрусалимського й 40 митрополитів, Синод постановив, що дружина того, хто готується до єпископської хіротонії, безумовно зобов’язана вступити до монастиря і прийняти постриг.

Патріархи та Патріарші Синоди давали часто відповіді на запитання, з якими до них зверталися. Відповіді ці не були законодавчими постановами, проте багато з них згодом одержували загальцерковне визнання як правові норми.

Так, до Патріарха Миколая (1086–1111 рр.) з різними запитаннями зверталися афонські ченці. 11 відповідей Патріарха Миколая набули загальцерковного авторитету та разом із запитаннями були включені згодом до “Підаліону” та “Афінської Синтагми”. Увійшли вони і до нашої “Кормчої”. До “Кормчої” ввійшли також відповіді митрополита Іраклійського Микити, який жив у XI столітті, та 16 канонічних відповідей на запитання архиєпископа Костянтина Кавасили, приписувані єпископу Китрському Іоанові, який жив у першій половині XIII століття, але які належали насправді іншому ієрарху – архиєпископу Охридському Димитрію Хоматину. Від Димитрія Хоматина дійшло до нас близько 150 праць канонічного змісту, мала частина яких включена в канонічні збірники. Архиєпископ Димитрій був ученим із великою ерудицією, чудовим знавцем канонів і цивільних законів.

Досить важливим джерелом церковного права в пізньовізантійську епоху залишалося імператорське законодавство. Імператори вважалися “верховними охоронцями церковного порядку”. Особливої значимості для церковного права набули новели Олексія Комніна (1084–1095 рр.) про церковне обручення та вінчання шлюбів як обовґязкову умову його дійсності.

9.2. Тлумачення канонів. Аристин. Зонара. Вальсамон

Характерна риса церковного права візантійської епохи, як уже було сказано, – тлумачення раніше виданих правил. Тлумачення канонів і законів грецькі юристи називали схоліями, а латинські – глосами.

Спочатку схолії писали на полях рукописів, що містили тексти правил; вони носили характер зауважень і пояснень, які стосуються окремих слів чи місць канону або всього його тексту. Але згодом деякі з найдавніших схолій були приписані до тексту правил або навіть самі ставали самостійними правилами. Наприклад, 60-е правило Лаодикійського Собору – за походженням своїм не соборне правило, а пізніша схолія на 59-е правило. Правила 60 немає в найдавніших списках канонів Лаодикійського Собору. Правило 12 св. Григорія Неокесарійського – це теж, по суті справи, пізніша схолія, складена з 56 та 75 правил св. Василія Великого.

Що стосується давності схолій, то німецький католицький учений Гергенретер знайшов наступне: в одному з рукописів Мюнхенської бібліотеки знаходиться схолія, що належить Патріарху Фотію. Древніми схоліями користувалися у своїх тлумаченнях каноністи XII століття Аристин, Зонара, Вальсамон.

Щодо хронологічної послідовності появи їхніх тлумачень у науці немає єдиної думки. Останньою, безумовно, з’явилася праця Вальсамона: у тлумаченнях на “Номоканон” він прямо називає своїх попередників Зонару й Аристина. Але труднощів завдає питання про те, хто написав тлумачення раніше: Зонара чи Аристин. До XIX століття переважала думка, що праця Зонари передувала праці Аристина. Беверегій відносить час діяльності Зонари до царювання Олексія Комніна. Архімандрит Іоан (Соколов) указує 1120 рік як приблизний час написання Зонарою тлумачень на “Синтагму”. Попередником Аристина вважав Зонару і професор Московської духовної академії А.Ф. Лавров, пізніше архиєпископ Литовський Олексій. Проте у другій половині XIX століття більшість учених почала схилятися до того, що Аристин писав тлумачення на “Синопсис” раніше праці Зонари.

Олексій Аристин – уродженець Еллади. Він отримав юридичну освіту та займав високу горомадську посаду, коли був викликаний до столиці імператором Іоаном Комніном. У Константинополі Аристин у дияконськом сані займав вищі державні посади номофілакса, орфанотрофа, і, нарешті, церковну посаду великого економа Патріаршої Церкви. Помер він після 1166 року. У діяннях Константинопольського Собору 1166 р. серед присутніх на соборі згадується великий економ Олексій.

За дорученням імператора Іоана Аристин склав тлумачення на канонічний “Синопсис” (близько 1130 р.). Через стислість викладу правил у “Синопсисі” у ньому було багато неясностей і неточностей. У тих випадках, коли текст “Синопсиса” ясний, Аристин робить зауваження: “sajhV” (ясно), у “Кормчій” – “це розумно”.

У руках Аристина був список “Синопсиса”, у якому викладалася не вся “Синтагма” Фотієвого “Номоканона”: бракувало правил Константинопольських Соборів 861 і 879 рр., а із правил Святих Отців вміщено було лише три “Канонічних послання” св. Василія Великого. У деяких списках Аристина наведені, однак, без тлумачень та викладення ті правила, які не ввійшли в “Синопсис”. На думку А.С. Павлова, доповнення були зроблені самим Аристином.

Для історії російського церковного права “Синопсис” із тлумаченнями Аристина має особливе значення, тому що саме він склав основу нашої “Кормчої”.

Інший знаменитий візантійський каноніст Іоан Зонара за імператорів Олексія й Іоана обіймав посаду великого друнгарія вілли, тобто начальника двірцевої охорони, першого секретаря імперії та віце-голови Імператорського трибуналу, головою якого був сам василевс.

Обтяжений горем про смерть дружини та дітей, втомившись придворними інтригами, він прийняв постриг. Місцем, де Іоан Зонара спасався, був, за одними відомостями, Афон, а за іншими, монастир св. Гликерії. Тут він, удалині від суєти, віддався літературним працям. Іоан Зонара написав тлумачення на недільні канони св. Іоана Домаскіна, канон Пресвятій Богородиці, слово на хрестопоклоніння, житіє св. Сильвестра, трактат по шлюбному праву, трактат про мимовільне осквернення та дві особливо значних праці: Хроніку від створення світу до 1118 р. і тлумачення на повну “Синтагму” Фотієвого “Номоканона”.

Тлумачення на “Синтагму” Фотієвого “Номоканона” були складені, імовірно, у перші роки царювання Мануїла Комніна (1142–1181 рр.). Перед соборними правилами Зонара помістив короткі історичні довідки про Собори. Зонара пояснював зміст канонів із трьох точок зору: історичної, догматичної і практичної. За словами А.С. Павлова, “тому що в “Синтагмі” містився канонічний матеріал, що утворився впродовж багатьох сторіч, то тут було багато чого вже незрозуміло для греків XII століття або набуло на практиці зовсім іншого змісту. Таким чином, тлумачу потрібно був пояснити первісний, історичний зміст правил і тих або інших канонічних термінів та вказувати обставини, що спричинили дане правило. Кінцева мета тлумачень Зонари полягала в тому, щоб через знесення правил, що стосуються одного й того самого предмета, здобути з них загальне положення як канонічну догму”.

Натрапляючи на уявні або дійсні протиріччя у правилах, Зонара прагнув примирити та погодити їх. На його думку, у більшості випадків думка про протиріччя між канонами виникає в читача внаслідок неточності формулювань.

У випадку дійсно непереборної розбіжності у правилах Зонара при рішенні питання про перевагу норми одного з канонів, що узгоджуються, на перше місце ставить Апостольські правила; правилам Вселенських Соборів він надає перевагу перед правилами Помісних, а тим, у свою чергу, надає перевагу перед Отецькими канонами. Крім того, Зонара виходить із юридичного принципу “lex posterior derogat priori” (“наступний закон скасовує попередній”). Він також схильний віддавати перевагу тому правилу, яке “більш чоловіколюбне”, тобто містить більш м’яку санкцію.

Іоан Зонара склав тлумачення тільки на “Синтагму”, а не на першу частину “Номоканона”, у якій уміщені цивільні закони про Церкву. Тому ним докладно не розглядається питання про відношення канонів до законів. Але загальний характер його церковно-правових поглядів ясний: він, безумовно, ставить канони вище законів.

У своїх судженнях про сучасне життя Зонара виявляє рідкісну безстрашність. У поясненні 28-го правила Халкидонського Собору він пише: “Царська влада перейшла в тиранію, а сенат обмежений і втратив своє значення”. У тлумаченні на 7-ме правило Неокесарійського Собору, яке забороняє пресвітеру бенкетувати на шлюбі двоєженця, Зонара зауважує: “Але так на письмі, а ми бачимо і Патріарха і різних митрополитів, котрі бенкетують із царем, що взяв другий шлюб”.

Високої оцінки заслуговує наукова педантичність Зонари. У висновках він завжди обережний, і там, де розвґязання питання через недостатність матеріалу, який він мав у своєму розпорядженні, перевищує його можливості, він відверто зізнається в цьому.

За характеристикою М.Є. Красножена, “мова, якою написані тлумачення (тлумачення Зонари), відрізняється ясністю і простотою, але ця простота не заважає… мові Зонари бути дуже красивою й образною. Іноді Зонара розпочинає тлумачення словами, які є до нього як би епіграфом, любить вдаватися до порівнянь і зіставлень, користується з нагоди навести загальновизнані істини морального характеру, запозичаючи їх іноді в поетів і мудреців, та особливо часто шукає доказу справедливості своїх слів у Священному Писанні”.

Останнім за часом, але ймовірно, найбільш авторитетним каноністом XII століття був Феодор Вальсамон. Він народився в Константинополі, у столиці розпочав і своє служіння Церкві. За імператора Мануїла він уже займав посади патріаршого номофілакса та хартофілакса. Вальсамон прославився як знавець церковного і світського права; і ця його слава сприяла його зведенню на Антіохійський престол у 1193 р. за імператора Ісаака Ангела. Але Вальсамон не залишив Константинополь, бо Антіохія була тоді зайнята хрестоносцями.

Головним спонуканням до цієї праці була невідповідність між законами Юстиніана, що ввійшли до “Номоканона”, та чинним тоді у Візантії законодавством, яке грунтувалося на “Василиках”.

Прямим приводом до цієї роботи став такий випадок. Константинопольський Патріарх Михаїл без згоди митрополита Амасійського Льва, котрий протягом цілого року не заміщав одну єпископську кафедру у своїй митрополії, поставив на неї єпископа, посилаючись при цьому на 1-у главу 123-новели Юстиніана, що ввійшла до 1 титула “Номоканона”. Патріарху заперечили: новела втратила силу, тому що не включена до “Василик”, а Патріарх наполягав, що “Номоканон” – священна книга і тому не може втратити сили. Імператор і сенат висловилися проти Патріарха.

І от у тлумаченнях на “Номоканон” Вальсамон повинен був відповісти на запитання про юридичну чинність законів, що ввійшли до “Номоканона”, але не включених у “Василики”… І Вальсамон визнав їх такими, що втратили силу. Тому у тлумаченнях він повинен був точно відрізняти, який із законів Юстиніана прийнятий у “Василики”, а який не прийнятий.

У поясненні “Синтагми” Вальсамон спирався в основному на Зонару. Часто він дослівно повторював його тлумачення. Але за словами А.С. Павлова, Вальсамон “стає цілком оригінальним у тих випадках, коли потрібно було встановити відношення церковних канонів до державних законів і примирити незгоди, що зустрічаються, між тими й іншими або розв’язати яке-небудь казуїстичне питання, що виникало в сучасній церковній практиці”.

Вальсамон виходить у своїх коментарях із принципу, згідно з яким закони мають поступатися канонам, тому що останні мають подвійну санкцію: від церковних Соборів і від самих імператорів, а перші – тільки від імператорів.

У протилежність Зонарі, котрий завжди спирається на канони і критикує відступи від них у сучасній церковній практиці, Вальсамон скрізь намагається довести, що сучасна йому церковна практика не суперечить святим канонам. Він, безумовно, виправдовує всі дії імператорів у справах церковного керування. Вальсамон енергійно захищає переваги Константинопольського Патріарха в порівнянні з іншими Патріархами (тлумачення на 31 Апост., 10 прав VII Всел., 18 прав. I Всел.), часто вдаючись до натяжок.

Крім тлумачень на “Номоканон у XIV титулах”, Феодор Вальсамон склав 66 канонічних відповідей на запитання Олександрійського Патріарха Марка, що ввійшли до “Афінської Синтагми”.

Тлумачення Аристина, Зонари і Вальсамона, авторизовані вищою церковною владою, злилися з канонічним кодексом Православної Церкви. Вже в XIII столітті некоментовані списки “Номоканона” були визнані застарілими і почали виходити із вжитку.

9.3. Візантійське церковне право XIV сторіччя

У XIV столітті було укладено два нових збірники церковного права, що отримали значне поширення.

У 1335 р. афонський ієромонах Матфей Властар (до постригу він був юристом) уклав чудовий словник із церковного права: до нього ввійшли як канони, так і цивільні закони. Він одержав назву “Алфавітна Синтагма”. Словник складається з 24 відділів – за кількістю букв грецького алфавіту. Під кожною буквою зібрані канони і закони, що стосуються предмета регулювання, назва якого починається з цієї букви. Відділ розділяється на глави; у кожній главі за канонами йдуть цивільні закони.

Матфей Властар часто майже буквально повторює тлумачення Зонари та Вальсамона. Оскільки “Алфавітна Синтагма” є практичним посібником, посилань на цих каноністов у ній немає.

Свою працю автор розпочав із передмови, у якій дав історичний огляд своїх джерел: церковних і світських, у тому числі і древнього римського права. Наприкінці “Алфавітної Синтагми” вміщений скорочений виклад “Покаяного номоканона” Іоана Посника, канонічні відповіді митрополита Іраклійського Микити, правила св. Никифора, канонічні відповіді, приписувані Іоанові, єпископу Кітрському, каталог чинів Константинопольської Великої Церкви, розпис архиєрейських кафедр Константинопольського Патріархату і список латинських термінів, що вживалися без перекладу у візантійських юридичних джерелах.

Сам Матфей Властар говорив, що своєю працею він “скоротив та полегшив шлях, який веде до розуміння правил, і відняв привід для відмовки у тих, котрим не хочеться зайнятися їхнім вивченням”.

Сучасник Матфея Властаря Костянтин Арменопул, номофілакс у Фессалоніках, уклав посібник до вивчення цивільних законів – “Екзавівлос” (“Шестикнижжя”); близько 1345 р. він додав до нього додаток із коротким викладом джерел канонічного права. Цей збірник незабаром після укладання був забезпечений короткими схоліями. Деякі з них присвоюються Патріарху Філофею, але більша частина їх належить самому Арменопулу.

Книга Арменопула була перекладена в Сербії слов’янською мовою, проте мала там незрівнянно менше поширення, ніж “Алфавітна Синтагма” Збірник Арменопула являє собою останній серйозний досвід кодифікації церковного і світського права Візантії.

10. ЦЕРКОВНО-ПРАВОВІ ДЖЕРЕЛА БАЛКАНСЬКИХ ЦЕРКОВ

10.1. Перші словґянські переклади візантійських “Номоканонів”

Словґяни одержали християнську просвіту у Візантії. В перші сторіччя християнської історії південних словґян їх Церкви знаходились у юрисдикції Константинопольського Патріарха.

Святими Кирилом і Мефпдієм і їх учнями були перекладені словґянською мовою Біблійські та богослужбові книги, окремі твори Святих Отців. Перекладалися і канонічні збірники. Перший з візантійських канонічних збірників, перекладених слов’янською мовою, – “Номоканон у 50 титулах” Іоана Схоластика (ІХ ст.). Про цей переклад є згадка в Паннонському житії св. Мефодія: “Тоді ж і Номоканон рекше закону правило й отецьких книг преложи”. Зберігся рукопис перекладного “Номоканона”, званий Устюзьким. Цей рукопис російського походження, відноситься до XVІII століття, але являє собою список із більш древнього манускрипту, виконаного ще в Х столітті в Болгарії. Сам же переклад зроблений у другій половині ІХ сторіччя, ймовірно, св. Мефодієм.

Одночасно з ним користувалися і слов’янським перекладом “Номоканона в XIV титулах” у першій редакції. На думку професора А.С. Павлова, “переклад цього “Номоканона” і “Синтагми” зроблений був у нас у Росії при великому князі Ярославі – “книголюбцеві”, про якого відмічено в “Початковому Літописі”, що він зібрав переписувачів багатьох і переклав із грецької мови на російську багато книг, необхідних для просвіти Русі”.

Однак ретельне вивчення мови, якою написана так звана Єфремівська “Кормча”, дало підставу професору А.І. Соболевському датувати її переклад кінцем Х століття, а місцем появи вважати східну Болгарію. Професор С.В. Троїцький, погоджуючись із Соболевським із приводу географічної атрибуції перекладу, відносить його, однак, до епохи більш ранньої. “За новими дослідженнями, – відзначає він, – цей “Номоканон” був перекладений у східній Болгарії в епоху болгарського царя Симеона (892–927 рр.), наприкінці ІХ чи на початку Х століття одним з літературних гуртків”.

10.2. “Кормча книга” святого Савви Сербського

Винятково важливе значення для права слов’янських церков мала “Кормча книга” св. Савви Сербського. Російські вчені професор А.С. Павлов, академік Є.Є. Голубинський вважали, що св. Савва сам підібрав грецькі джерела для свого збірника і переклав їх слов’янською мовою.

Однак ще в XIX столітті хорватський учений Б. Ягич висловив припущення про те, що “Кормчу” переклали російські ченці на Афоні, а св. Савва дав уже готовому слов’янському перекладу сербську редакцію. З цією точкою зору погодилися росіяни вчені – М.Н. Сперанський, А.І. Соболевський, А.В. Соловйов і сербські – Ф. Міклошич, А. Бєлич. Інші сербські автори – єпископ Никодим (Мілаш), Ч. Мітрович – вважають, що св. Савва тільки очолив роботу з укладання й перекладу “Кормчої”, але сам у ній не брав участі.

У Рашському списку “Кормчої” і в деяких інших древніх списках є приписка: “Изыде ж на світло нашої мови Божественне се писання потшанием і любовию многою бажанням із млада освещеннаго благочестиваго і преосвященного і пръвага архиєпископа всее срьбськые землі кир Саввы”.

На думку сучасного дослідника “Кормчої” Я.Н. Щапова, “ступінь участі у створенні “Кормчої” першого архиєпископа Сербії Савви, творця її автокефальної організації, який став її главою в 1219 р., не ясна. Безсумнівна його вирішальна роль у визнанні нового збірника офіційним кодексом права Церкви і поширенні його в країні. Дуже ймовірна його роль як укладача цієї “Кормчої”, але тільки з матеріала, що відстає від часу його роботи приблизно на 50 років і, отже, перекладеного заздалегідь. Питання про переклад самим Саввою окремих частин “Кормчої”, про характер і склад існував до XIII століття “Номоканона” із тлумаченнями до спеціальних лінгвістичних і історичних досліджень залишаються відкритими”.

Місцем складання “Кормчої” є, імовірно, Хіландарський монастир на Афоні. Робота над укладанням цього збірника була продовжена святим у монастирі Філокалі, поблизу Солуні.

У свою “Кормчу” св. Савва включив переклад різнорідного церковно-правового матеріалу. З Фотієвого “Номоканона” він запозичив обидві передмови та систематичний покажчик канонів. У “Кормчу” включені візантійський збірник імператорських законів про Церкву Іоана Схоластика в 87 главах, “Прохірон”, новели імператора Олексія Комніна про шлюб. Але основу “Кормчої” склав “Синопсис” Стефана Ефеського, витлумачений і доповнений Аристином. Однак у деяких місцях, де тлумачення Аристина не задовольняли укладача, він заміняв їх тлумаченнями Зонари. “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, у якому правила наводилися в короткому викладі, св. Савва вибрав заради зручності користування своєю “Кормчою”. Адже цей збірник був призначений для того, щоб з’єднати в собі всі необхідні в церковній практиці правила і закони, і якби в ньому вміщені були повні тексти канонів, він виявився б занадто громіздким.

У Сербії “Кормча” св. Савви відразу після її укладання була розіслана по єпархіях як “Законник Св. Отців” і була головним джерелом не тільки церковного, але і державного права, так що пізніший “Законник” короля Стефана і “Синтагма” Властаря в сербському перекладі вважалися лише доповненнями до основного кодексу – “Кормчої св. Савви”.

У 1221 р. “Кормча” була надіслана в Болгарію, де також одержала офіційне визнання.

10.3. “Кормча книга” на Русі

У Болгарію до напівнезалежного деспота (князя) Якова Святослава (руського за походженням, ймовірно родом з Галичини) звернувся Київський митрополит Кирило з проханням надіслати йому на Русь “Кормчу” св. Савви. У 1262 р. деспот Яків Святослав вислав на Русь список “Кормчої”, супровівши його посланням до митрополита. Цю книгу Яків Святослав назвав “Зонарою”, хоча насправді майже всі тлумачення на канони, вміщені в “Кормчій”, належать не Зонарі, а Аристину. Південні слов’яни назвали збірник іменем, яке у них вслід за греками зробилося загальним для всякого тлумача канонів.

“Кормча” була зачитана на Соборі, скликаному митрополитом Кирилом у Володимирі-на-Клязьмі в 1272 р., і одержала схвалення. Пізніше вона багаторазово переписувалася. Утворилося дві фамілії списків “Кормчої книги”: рязанська та софійська.

Тексти рязанської фамілії ближче до того рукопису, що був присланий із Болгарії за митрополита Кирила. Список із цього рукопису спадкоємець Кирила митрополит Максим послав у Рязань на прохання Рязанського єпископа Іосифа. У 1284 р. він був переписаний тут і покладений на збереження в кафедральному соборі “на уведение розуму і на слухняність вірним і послушающим”. Цей список зберігся. Від нього і пішла так звана рязанська фамілія рукописів “Кормчої”.

Софійська фамілія бере початок від “Кормчої”, написаної для Новгородського архиєпископа Климента одночасно з рязанським списком і покладеної на збереження у св. Софії на “шанування священикам і на послух християнам”. Цей софійський список теж зберігся. Софійська фамілія списків “Кормчої” помітно відрізняється від сербського списку св. Савви. В основу софійської фамілії покладена не “Кормча” св. Савви, а перший слов’янський переклад “Номоканона в XIV титулах”, зроблений у Східній Болгарії на межі ІХ-Х ст., який, однак, зазнав на собі вплив Сербської “Кормчої”. Він виражений у тому, що в софійський список внесені були тлумачення на правила, яких не було в первісному слов’янському “Номоканоні” Патріарха Фотія, і додані правила Соборів 861 і 879 рр., а також деякі інші статті, не відомі попередньому “Номоканону”.

Головні розходження між цими двома розповсюдженими на Русі фаміліями списків “Кормчої” полягають у наступному: по-перше, у списках рязанської фамілії правила дані у скороченні, а в рукописах софійської фамілії наводиться їхній повний текст, по-друге, у збірники софійської фамілії включалися статті російського походження, яких немає в списках рязанської фамілії.

У 1649 р. у Москві за царя Олексія та Патріарха Іосифа було розпочато перше друковане видання “Кормчої книги”. В основу цього видання було покладено рязанську редакцію, близьку до сербського перекладу св. Савви. Друкування “Кормчої” закінчилося в 1650 році.

Патріарх Никон піддав щойно видану “Кормчу” ревізії. Ним було виправлено 50 сторінок книги; у свою чергу в нову Никонівську редакцію були внесені істотні доповнення. У 1653 р. екземпляри друкованої “Кормчої” були розіслані по єпархіях, монастирях, парафіях. Надіслані вони були і на Балкани – у Болгарію і Сербію.

Всупом до друкованої “Кормчої” у Никонівській редакції було декілька історичних сказань: про встановлення автокефалії Російської, Болгарської та Сербської Церков, про хрещення Русі та поставлення в ній Патріархів, про поставлення на царство Михайла Федоровича Романова і на патріаршество його батька Філарета, сказання про 7 Вселенських Соборів, сказання про 16 Соборів (Вселенських і Помісних), правила яких ввійшли до “Кормчої”.

Далі йде “Номоканон” Патріарха Фотія з двома передмовами; до нього включені тільки титули (грані) із зазначенням канонів. Цивільні закони, вміщені в грецькому “Номоканоні” під цими титулами, перенесені в 44-у главу “Кормчої”.

Перша частина “Кормчої” складається з 41-єї глави. Глави 1–37 містять канонічний “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, а в деяких місцях – тлумаченнями Зонари і ще одного невідомого тлумача. Глави 38–41 складають доповнення до “Синопсиса”

З 42-ої глави починається друга частина друкованого видання “Кормчої”, що містить, в основному, закони візантійських імператорів: збірник з 87 титулів Іоана Схоластика (гл. 42); три новели імператора Олексія Комніна про церковне обручення та вінчання шлюбів (гл. 43); цивільні закони з “Номоканона” Патріарха Фотія (гл. 44); витяги з законів Мойсея про покарання за злочини (гл. 45); “Закон судний людям” – болгарська компіляція, в основу якої була покладена “Еклога” (гл. 46); полемічний твір проти латинян Микити Стифата (XI ст.) та інший полемічний твір невідомого автора, спрямований проти латинян (гл. 47–48); “Градський закон” – повний переклад “Прохірона” (гл. 49); “Еклога” Льва та Костянтина зі скороченнями (гл. 50); стаття “Про шлюби” (гл. 51); візантійські статті на тему про незаконні шлюби (гл. 52); “Томос єднання” – 920 р. (гл. 53); канонічні відповіді Патріарха Миколая Граматика (гл. 54); канонічні відповіді Микити, митрополита Іраклійського, що відносяться до кінця XI століття (гл. 55); правило св. Мефодія, Константинопольського Патріарха (IX ст.), про прийняття в Церкву тих, хто відпав від Православ’я, (гл. 56); “правило ієреям, які не облачаються у всі священні ризи…” (гл. 57), витяги з правил Патріарха Константинопольського св. Никифора Сповідника (гл. 58); уривки з канонічних відповідей, підписаних іменем Іоана, єпископа Кітрського, а насправді належних архиєпископу Дмитрію Хоматіну (гл. 59); “Архиєрейське повчання новопоставленому священику”, єдина стаття російського походження (гл. 60); канонічні відповіді Патріарха Олександрійського Тимофія, додаткові до його відповідей, вміщених у 32-ю главу “Кормчої” (гл. 61); правила Василія Великого про монастирі і ченців (гл. 62–65); стаття “Про священні одежі й особи” (гл. 66–69); трактат Тимофія, Константинопольського пресвітера VI століття, про прийом до Церкви єретиків (гл. 70); виписки з “Пандект” грецького ченця Никона Чорногорця, який жив у XII столітті, про важливість церковних правил (гл. 71).

Наприкінці “Кормчої книги”, поза главами, за вказівкою Патріарха Никона вміщені три статті: “Вість” про назву і видання цього збірника, фальшива дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру та “Сказання” про відокремлення Римської Церкви від Східної.

11. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА НА ЗАХОДІ

11.1. Джерела права Католицької Церкви

Після відокремлення Римської Церкви від Вселенського Православ’я (1054 р.) канонічний кодекс Західної Церкви, в основу якого покладено Лже-Ісидорів збірник, де справжні канони і папські декретали поєднані з фальсифікатами, розширювався головним чином за рахунок папського законодавства і соборних постанов.

Папа на Заході одержує статус верховного повновладного й абсолютного законодавця і правителя як у церковних, так і в світських справах, які межували з церковними, у деякому значенні він був сюзереном світських государів, у теорії навіть не тільки християнських.

Загальна назва папських законів, чи декретів, та ж, що й імператорських указів – “Constitutiones” (постанови). Відомо дві форми папських “конституцій”: булли і бреве. Слово “булла” у прямому значенні означає печатку, що з кінця VI століття відтискували на золоті, сріблі або свинцю і привішували до документа. Такі документи називалися “scripta quae sigillis bullata” (запечатані писання). Звідси і виникла названа “булла” для позначення самих документів.

Звичайно для запечатування папських конституцій вживалася свинцева печатка із зображенням апостолів Петра і Павла на одному боці та іменем папи – на іншому. Булли писалися на товстому пергаменті темного кольору латинською мовою, без розділових знаків і заголовків. Перші слова булли – ім’я папи без числового позначення його місця серед одноіменних пап із додаванням “episcopus servus servorum Dei” (єпископ раб рабів Божих).

Назви булл, у тому числі і енциклік, відповідають першим словам, що йдуть за ім’ям і титулом папи.

Бреве (короткі документи) видаються у менш урочистих чи менш важливих випадках, ніж булли. Вони пишуться на тонкому білому пергаменті латинською чи італійською мовою. У заголовку бреве міститься ім’я папи з його числовим позначенням. До бреве привішується печатка, відтиснута, на червоному воску, із зображенням апостола Петра в рибальському човні і ключем у руці – anulus piscatoris (рибальське кільце).

Крім булл і бреве, існує ще такий вид папських законів, як “regulae cancellariae apostolicae” (правила апостольської канцелярії). Це інструкції, котрі новий папа видає для центральних церковних установ – для папської курії. До XV століття вони видавалися заново з початку кожного нового понтифікату, але з тих пір узвичаїлося при сходженні на престол нового папи публікувати від його імені і попередні правила.

Від булл, бреве і правил апостольської канцелярії відрізняються literae apostolicae simplices (прості апостоличні документи), які видаються від імені папи папськими установами.

З XVI сторіччя публікація папських законів через прибитття до дверей Ватиканської і Латеранської базилік їхніх текстів вважається такою, що відбулася, urbi et orbi (місту і світу), якщо в самих законах немає на цей рахунок застережень. У новий час всі папські акти, зрозуміло, почали публікувати в офіційних друкованих виданнях.

Постанови західних, так званих Вселенських, Соборів, як і 7 справжніх Вселенських Соборів, римо-католиками розглядаються теж як одна з особливо урочистих форм папського законодавства. У західних збірниках законодавчі акти Соборів вміщуються під іменами тих пап, за яких ці Собори відбулися.

Крім так званого VIII Вселенського Собору, скликаного в Константинополі в 869 р., Римська Церква нараховує ще декілька Вселенських Соборів: чотири Латеранських (1123, 1139, 1179, 1215 рр.); два Ліонських (1245 і 1274 рр.) – на другому Ліонському Соборі відбулася невдала унія зі Східною Церквою; вона була відкинута православними; реформаційні Собори XV століття: Пізанський (1409 р.), Констанцський (1414–1418 рр.), Базельський (1431 р.), який більшість західних каноністів не визнає “Вселенським”, Ферраро-Флорентійський (1439 р.) – для деяких каноністів Заходу – продовження Базельського; цей Собор увійшов в історію як нова невдала унія; V Латеранський (1516–1517 рр.), який не всіма католиками зараховується до “Вселенських”, ­Тридентський (1545-1563 рр.); I Ватиканський (1869-1870 рр.) і II Ватиканський Собор (1959-1965 рр.)

Крім так званих Вселенських Соборів, на Заході скликались і помісні провінційні собори, хоча в середньовіччя і в новий час траплялося це дуже рідко. Постанови таких Соборів визнавалися обов’язковими в межах відповідних регіонів після їхньої перевірки і схвалення Римською курією.

Відповідно до римсько-католицького права законодавча влада в межах єпархій (діоцезів) належить єпископам, а в статуарних корпораціях: капітулах, чернечих орденах і конгрегаціях – також і прелатам, що стоять на чолі їх і не мають єпископського ступеня.

Одним зі своїх джерел римсько-католицьке церковне право визнає і звичай. У декретах папи Григорія IX сформульований принцип, згідно з яким претендувати на обов’язкову юридичну чинність може лише звичай, що існує не менш 40 років.

Що стосується світських державних законів, то в Католицькій Церкві, внаслідок теократичних домагань Риму, виявляється тенденція не визнавати обов’язкової сили навіть за тими державними законами, котрими визначається зовнішнє становище Церкви в державі. Виняток робиться лише для законів, визнаних, засвоєних і канонізованих самою Церквою – “leges canonisatae” (канонізовані закони). Всі інші закони в Римі, щонайменше, донедавна відносили до так званих “leges reprobatae” (відкинуті закони).

Щодо “відкинутих законів” Католицька Церква чинить так: вона або ігнорує їх, або відкрито відмовляється визнавати ці закони, оголошуючи їх недійсними, або підкоряється їм “tempore ratione habita” (через неможливість непокори в даний момент) і з надією на кращі часи, коли можна буде оголосити їх необов’язковими.

Для залагодження чи запобігання конфліктів з державами в західноєвропейській юридичній практиці був вироблений особливий вид законодавчих актів – конкордати. Конкордат – це угода між Римсько-католицькою Церквою в особі папи і державною владою з питань, які стосуються становища Католицької Церкви в тій чи іншій країні. Перший з таких конкордатів – Вормський 1122 р., який поклав кінець боротьбі за інвеституру – призначення на церковні посади шляхом прийняття компромісного рішення. Але саме слово “конкордат” отримує цілком визначене значення терміна лише в XV столітті.

Конкордати видаються у формі папської булли чи бреве, після попередньої угоди з державною владою, або у вигляді двох окремих актів: папського і державного, що утримують визнання за іншою стороною певних прав і привілеїв, або як документ, підписаний обома сторонами. У новий час остання форма угоди стала найбільш уживаною.

11.2. Середньовічні католицькі збірники канонічного права

У середньовіччя основу кодифікації римсько-католицького церковного права становила праця болонського монаха Граціана, здійснена у середині XII століття, – “Concordantia discordantum сanonum” (Узгодження неузгоджених канонів). Ця праця згодом була названою “Декретом Граціана”.

Граціан зібрав Правила Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, Помісних Соборів Західної Церкви, справжні і підроблені папські декретали, уривки із творінь Отців Церкви, з пенітенціалів, витяги з “Корпуса” Юстиніана і з франкських капітулярів.

Сама назва праці Граціана свідчить про прагнення автора довести за допомогою схоластичних прийомів несуперечність суперечних, на перший погляд, правових норм, вміщених у різних джерелах. Граціан сам формулює ті чи інші церковно-правові норми, а канони, папські декретали та інші джерела залучає як аргументи для обгрунтування своїх формул – так званих dicta Gratiani (сказане Граціаном).

“Декрет” поділений на три частини: у першій говориться про джерела церковного права, потім про священні особи і посади; зміст другої частини складає вчення про церковний суд, про шлюб і про покаяння; у третій частині мова йде про церковні таїнства і про богослужіння.

Пізніші законодавчі акти – папські декретали (булли і бреве) та постанови Соборів, авторизовані папами, збиралися в так звані collectiones decretalium (збірники декреталів). Складалися вони під наглядом пап. У всіх цих збірниках матеріал розподілявся за однією схемою, у 5 розділах: Judex (суддя), Judicium (суд), Clerus (клір), Connubia (шлюб), Crimen (злочин). У першому розділі мова йшла про церковні посади, у другому – про суди, у третьому – про кліриків і монахів, у четвертому – про шлюб, у п’ятому – про церковні злочини і покарання.

Недолік збірників полягав, проте, у тому, що почасти дублювався матеріал, вміщений в інших збірниках, почасти вони містили суперечливі норми. Це ускладнювало користування ними. Тому в 1234 р. папа Григорій ІХ розпорядився зібрати всі папські декретали в єдиний звід, розподіливши матеріал за всіма тими ж п’ятьма розділами, і наказав користатися цим зводом у церковних установах, судах і школах. Збірник одержав назву “Decretalium Gregorii ІХ (noni)”, чи “Декрет Григорія IX”, склавши другу частину “Corpus juris canonici” (Корпусу канонічного права), у першу частину якого був включений “Декрет Граціана”.

У 1298 р. папа Боніфацій VIII розпорядився зібрати декретали пап, видані після Григорія ІХ, і включити їх у його “Декрет” як шосту книгу, незважаючи на те, що компіляція Боніфація сама, у свою чергу, розділена на 5 тематичних розділів – книг (libri).

У 1313 р. папа Климент V зібрав постанови Вьєнського Собору 1311 р. і свої власні декретали й обнародував їх під назвою “Сьома книга” (liber septimus). Але згодом цей збірник одержав назву “Constitutiones Clementinae (“Постанови Климента”, чи “Климентини”).

Збірник Боніфація і “Климентини” склали третю частину класичного римсько-католицького “Корпуса канонічного права”. Цей “Корпус” вивчали у всіх середньовічних європейських університетах, особливо грунтовно в Болоньї і Парижі. Викладання канонічного права полягало в читанні тексту, до якого професором робилися доповнення, так звані “paleae”, за іменем учня Граціана Палеа, який першим почав їх робити до “Декрету” свого вчителя. На текст давалися тлумачення – глоси. Глоси вносилися і в самі тексти, причому записувалися або на полях – glossae marginales, або між рядків – glossae interlineares.

Глоси попередників утримувалися новими глосаторами. Таким чином укладалися особливі книги, у яких містився коментар на текст, що безупинно розширюється, – apparatus (апарат). Після перегляду складався коментар, прийнятий школою, так звана “glossa ordinaria” (установлена глоса), на відміну від окремих тлумачень. Через масив глос, що постійно збільшується, і неможливість прочитати всі книги на заняттях у школі глосатори укладали короткі виклади глос – суми (summae).

Що ж стосується власне законодавчих актів, після офіційно виданих компіляцій Григорія IX, Боніфація VIII і Климента V, окремими каноністами в XIV столітті були укладені два нових збірники, які отримали назву “Екстраваганти” (Extravagantes). Хоча формально “Екстраваганти” не ввійшли в “Корпус канонічного права”, звичайно вони вміщувалися у збірниках слідом за “Корпусом”. Пізніші постанови пап і папських канцелярій збирали в так звані “булларії” і компіляції з іншими назвами.

Закони, що ввійшли у збірники Григорія IX, Боніфація VIII і Климента V, відносно один одного розглядаються як “leges priores” і “posteriores” (закони попередні і наступні). Що ж стосується актів, що ввійшли в один збірник, то, незалежно від хронології їхнього видання, вони розглядаються як одночасні, тобто пізніші акти не мають більшої сили, ніж попередні, якщо ті й інші стосуються тих самих юридичних казусів.

11.3. “Кодекс” Католицької Церкви

Наприкінці XIX століття в Римсько-католицькій Церкві була усвідомлена необхідність видання кодексу канонічного права. Питання про здійснення кодифікації права був піднятий папою Пієм X, і вже при ньому розпочалася робота над складанням “Кодексу”. У цій роботі брали участь єпископи і кафедри канонічного права богословських юридичних шкіл.

У 1914 р. робота над новим збірником з назвою “Кодекс канонічного права” була закінчена. У 1917 р. папа Бенедикт XV обнародував його, а з 1918 р. він набрав сили як кодекс чинного права Римсько-католицької Церкви.

“Кодекс” складається з коротких статей, без усяких відсилань до авторитетних інстанцій (папського престолу чи Соборів), які вперше сформулювали правові норми, відтворені в цих статтях. Статті систематизовані за главами і розділами. У використанні цей “Кодекс” надзвичайно зручний.

Папа Іоан XXIII у 1959 р. порушив питання про перегляд “Кодексу”. У 1963 р. під час діянь II Ватиканського Собору робота з перегляду “Кодексу” розпочалася, завершена вона була вже після Собору, у 1983 р., при папі Іоані-Павлі II.

Що стосується публікації нових постанов папського престолу і курії, то у Ватикані кожних 20 днів виходять інформаційні бюлетені “Acta Apostolicae Sedis” (Акти Апостоличного Престолу), де регулярно містяться ці постанови.

11.4. Правові джерела протестантських церков

У протестантському світі із самого початку всіляко підкреслювалося, що головним і в певному значенні єдиним джерелом церковного права є Священне Писання. Середньовічний “Корпус канонічного права” родоначальниками Реформації відкидався цілком, згодом потреби церковного життя змусили протестантських каноністів визнати відносний авторитет за тими положеннями “Корпусу”, що не суперечили протестантським доктринам.

Спеціальним джерелом права протестантських церков є символічні книги: “Аугсбурзьке сповідання” (1530 р.), “Шмалькалденські члени” (1537 р.), два “Катехизиси” Мартіна Лютера (1528 і 1529 рр.) – у лютеран; “Гейдельберзький катехизис” (1562 р.) і “Галліканське сповідання” (1551 р.) – у реформаторів-кальвіністів.

Окремі національні протестантські церкви мають свої устави чи регламенти (німецькою – Kirchenordnungen).

12. ВСТУП ДО ЦЕРКВИ. СКЛАД ЦЕРКВИ

12.1. Члени Церкви

Церква, за авторитетним визначенням “Великого Катехизису” митрополита Філарета, є “Богом установленим суспільством людей, з’єднаних між собою Православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”.

Засновник Церкви Ісус Христос усім апостолам дав однакову владу в ній, зберігши за Собою чільне верховенство, називаючи Себе “Пастирем добрим” (Ін. 10, 14). Подібно до того, як між апостолами, за заповіддю Христа, не було першості влади, так немає його і не може бути серед єпископів; яку б кафедру кожен із них не займав, усі єпископи рівні в достоїнстві і сакраментальній владі.

Церква, будучи Тілом Христовим, маючи своєю Главою самого Спасителя, складається із членів – братів, рівних між собою перед лицем правди Божої, які мають однакову надію на Царство Небесне. Народ Божий, за словом апостола Петра, “рід обраний, царственне священство, народ святий, люд відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас із темряви в чудове Своє світло” (1 Петр. 2,9).

Члени Церкви пов’язані між собою не спільністю національності, мови, стану, а іншою спільністю, більш високою – єдністю віри і єдністю духовного життя.

12.2. Таїнство Хрещення

Вступ до благодатного живого організму Церкви починається Таїнством Хрещення. “У сфері церковного права, – писав А.С. Павлов, – хрещення має таке ж значення, як народження у сфері права цивільного. Тому воно в наших джерелах і називається другим, чи духовним народженням. Але як народжується людина один раз, так і хреститися дійсним чином він може тільки один раз”.

Правильно здійснене хрещення не може бути повторене, тому священик, який повторно хрестить будь-кого, підлягає забороні: “Єпископ чи пресвітер, якщо того, хто насправді має хрещення, знову охрестить, чи якщо від нечестивих оскверненого не охрестить, нехай буде позбавлений сану, як такий, що насміхається над Хрестом і смертю Господньою і не розрізняє священиків від лжесвящеників” (Апост. 47).

Хрещення не повторюється і над тими, хто після відпадіння від Церкви приносить покаяння і повертається до неї, тому що печатка цього Таїнства незгладима.

Хрещення відбувається за допомогою троєкратного занурення у воду з призиванням Святої Тройці. У Православній Церкві не прийнято хрестити через обливання чи окроплення, про які нічого не говориться у Священному Писанні. Для здійснення Таїнства вживається чиста природна вода.

Тими, хто здійснює Таїнство Хрещення, можуть бути єпископи і священики (Апост. 46, 47). Але безумовна необхідність Хрещення для спасіння людини, а також приналежність усякому християнину високого достоїнства “царського священства” є підставою для визнання дійсним хрещення, здійсненого у випадку смертельної небезпеки для того, кого хрестять, мирянином, і навіть жінкою. При цьому проте від того, хто здійснює Таїнство, потрібно свідоме ставлення до свого вчинку (“Православне Сповідання”, ч. I, пит. 103; “Номоканон” при Великому Требнику, ст. 204; “Книга про посади пресвітерів парафіяльних”, § 84; Послання Східних Патріархів, 16 член).

У Православній Церкві, проте, відкидається католицька практика визнавати на підставі вчення про “ex opera operatum” дійсним хрещення, здійснене особою нехрещеною, яка не належить до Християнської Церкви. Безумовно неприпустиме, нікчемне і всяке самохрещення.

Якщо хрещений мирянином видужує, то священик повинен доповнити Таїнство молитвами і священнодійствами, які не могли бути здійсені безпосередньо при хрещенні; але при цьому не повторюється ні трикратне занурення, ні хрещальна формула.

Священик, через недбальство якого хто-небудь помер нехрещеним, підлягає церковному покаранню, так само як і батьки, через недбальство яких дитина вмирає поза Церквою (ст. 68 “Номоканона при Великому Требнику”).

Згідно з 84-м правилом Трульського Собору, необхідно хрестити і знайд, якщо точно не відомо, чи були вони хрещені “Йдучи за канонічними постановами Отців (83 (72) Карф.), визначаємо і про немовлят: щоразу, коли не знаходяться достовірні свідки, що безсумнівно стверджують, що охрещені є, і коли самі вони, через малий вік, не можуть дати потрібн00у відповідь про надане їм Таїнство, потрібно без будь-яких вагань хрестити їх: нехай таке непорозуміння не позбавить їх очищення толикою святинею”.

Щоб уникнути повторного хрещення в тих випадках, коли є серйозна підстава припускати, що та чи інша особа вже сприйняла Таїнство, але цілковитої впевненості в цьому немає, прийнято здійснювати хрещення в умовній формі: “Охрещується раб Божий (імґя), якщо не хрещений”.

Із Таїнством Хрещення у Православній Церкві, на відміну від Католицької, поєднується Таїнство Миропомазання, яке надає тому, хто приймає його, благодатні дари Святого Духа. Як говорить 48-е правило Лаодикійського Собору, “належить тим, хто просвічується, бути помазаними помазанням небесним, і бути причасниками Царства Божого”.

59-й канон Трульського Собору вимагає, щоб хрещення відбувалося у храмі: “Хрещення нехай не здійснюється в молитвениці, що всередині будинку знаходиться; але ті, що хочуть удостоїтися пречистого просвічення до кафоличних церков нехай приходять, і там цього дару нехай сподобляються. Якщо ж хто викритий буде таким, що не зберігає постановленого нами, тоді клірик нехай буде позбавлений сану, а мирянин нехай буде відлучений”.

Виняток допускається лише у випадках необхідності і з дозволу єпископа: “Визначаємо, щоб священнослужителі, які священнодіють, чи хрестять в молитовних храмах, що знаходяться всередині будинків, здіюснювали це не інакше, як із волі місцевого єпископа” (31 прав. Трул.). І тільки крайня потреба, викликана, наприклад, смертельною небезпекою, може явитися підставою для здійснення Таїнства Хрещення вдома без попереднього благословення з боку єпархіального архиєрея.

У православних сімґях діти отримують Хрещення в ранньому дитинстві. Що ж стосується Хрещення дорослих, то церковні закони вимагають, щоб перед хрещенням вони проходили оголошення. У Древній Церкві чинопослідування оголошення здійснювалося окремо від Хрещення; і оголошені становили особливий розряд неповноправних членів Церкви. Тривалість перебування в чині оголошених могла бути різною: від багатьох років до декількох днів. Вона залежала від духовної зрілості оголошеного. Для оголошення охрещуваних у давнину виділялася Чотиридесятниця Великого Посту, а саме Хрещення відбувалося у Велику Суботу.

У 45-му каноні Лаодикійського Собору сказано: “Після двох седмиць Чотиридесятниці, не потрібно приймати до Хрещення”. У тлумаченні на це правило Зонара писав: “Церква прийняла від звичаю здійснювати Хрещення у Велику Суботу, тому що Хрещення є образ поховання і воскресіння Господа, а ця Субота є серединою між похованням і воскресінням. Отже, ті, котрі готуються просвітитися у Велику Суботу, повинні у всю чотиридесятницю поститися і передочищатися стриманням і таким чином приступати до просвічення”

Про древню практику хрещення у Велику Суботу нагадує нині піснеспів: “Всі, ті що у Христа хрестилися…”, яким заміняється в цей день Трисвятий спів.

До хрещення не допускаються особи з ушкодженим розумом і подавленою волею, за винятком тих випадків, коли їм загрожує смертельна небезпека: “Коли біснуватий не очистився ще від духу нечистого, то не може прийняти святе хрещення: але, у кінці цього життя хреститься” (2 Тимоф. Ал.).

У хрещенні дітей і дорослих споконвіку брали участь хрещені батьки. При хрещенні дорослих вони є свідками і поручителями за серйозність наміру і за праву віру охрещуваного, а при хрещенні дітей і хворих, позбавлених дару мови, вони дають за них обітниці і вимовляють символ віри. 54-е правило Карфагенського Собору передбачає у зв’язку з цим наступне: “Хворі, котрі за себе відповідати не можуть, нехай будуть охрещені тоді, коли, з їхньої волі, вимовлять свідчення про них інші, під власну відповідальность”.

На хрещених батьків покладається обов’язок стежити за зростанням релігійної та моральної свідомості новохрещеного. Зі своїми хрещениками та їхніми батьками хрещені батьки вступають у стосунки, що іменуються духовним спорідненням.

Не всяка особа допускається до восприємництва. Від восприємництва усуваються батьки охрещуваного, монахи (“Номоканон” при Великому Требнику, ст. 209, 84), малолітні (“Книга про посади пресвітерів парафіяльних”). За указом Св. Синоду від 23 травня 1836 р. хрещеними батьками могли бути особи, які досягли церковного повноліття – 14 років. Не допускаються бути хрещеними батьками і інославні, хоча в “Книзі про посади пресвітерів парафіяльних” говориться про те, що інославні можуть бути хрещеними батьками православних, але при хрещенні вони повинні читати Нікеоцаргородський символ без додавання “filioque”.

12.3. Приєднання до Церкви

Крім хрещення, існує й інший спосіб вступу до Православної Церкви, але відкритий він, зрозуміло, тільки для тих, хто вже прийняв Таїнство Хрещення, проте поза Православ’ям. Розрізняють три чини приєднання інославних, які бажають приєднатися до Православної Церкви. Про них мова йде в 8-му і 11-му канонах I Вселенського Собору, у 1-му правилі Василія Великого, у 7-му правилі II Вселенського Собору, у 68-му каноні Карфагенського Собору.

Підсумок правотворчості Древньої Церкви з питання про приєднання розкольників і єретиків підводить 95-е прав. Трульського Собору: “Тих, що приєднуються до Православ’я і до частини спасаємих з єретиків, приймаємо за наступним чиноположення і звичаєм. Аріан, македоніан, новатіан, що іменують себе чистими і кращими, чотиридесятиденників, чи тетрадитів, і аполінаристів, коли вони дають рукописання і проклинають усяку єресь, яка не навчає так, як навчає Свята Божа Кафолична й Апостольська Церква, приймаємо, ставлячи печать, тобто, помазуючи святим миром спершу чоло, потім очі, і ніздрі, і вуста, і вуха, і ставлячи печать їх говоримо: Печать дару Духа Святого. А про колишніх павліан, які потім до Кафоличної Церкви звернулися, постановлено: перехрещувати їх обовґязково. Євноміан же, що однократним зануренням охрещуються, і монтаністів, іменованих тут фригами, і савеліан, які дотримуються думки про синоотцівство, і тих, що інше нетерпиме чинять, та всіх інших єретиків (тому що багато тут таких, які найбільше виходять з Галатської країни): всіх, котрі з них бажають приєднаними бути до Православ’я, приймаємо наче язичників. У перший день робимо їх християнами, у другий оголошеними, потім на третій заклинаємо їх, із трикратним подувом в обличчя, і у вуха: і таким чином оголошуємо їх і змушуємо перебувати в Церкві і слухати Писання, і тоді вже охрещуємо їх. Також і маніхеїв, валентиніан, маркіонітів, і їм подібних єретиків. Несторіани ж повинні творити рукописання і віддавати анафемі єресь свою, і Несторія, і Євтихія, і Діоскора, і Севіра, та інших начальників таких єресей, і їхніх однодумців, і всі вищевказані єресі: і потім нехай приймають святе причастя”.

Таким чином, 95-е правило Трульського Собору вимагає приймати за першим чином, через Хрещення, як язичників, магометан і євреїв, – крайніх єретиків: павліан, євноміан, савелліан, монтаністів; за другому чином, через Миропомазання, – македоніан, новаціан, аріан, аполінаріан, і нарешті, за третім, через Покаяння, – несторіан і монофізитів.

Що ж стосується інославних церков, які відокремилися від Вселенського Православ’я після Трульського Собору, то нині існує така практика: католиків, якщо вони миропомазані, приєднують до нашої Церкви з початку XVIII століття за третім чином, хоча Константинопольський Собор у 1756 р. постановив перехрещувати католиків і протестантів, а в нас, у Росії, їх перехрещували ще в XVII столітті. Так само приєднуються і старокатолики. Англікани, протестанти і старообрядці приймаються за другим чином; а сектанти крайнього напряму, як от, молокан, духоборів, єговістів, суботників, приєднуються до Православної Церкви, як і нехристияни, через Хрещення.

12.4. Втрата церковної правоздатності

Спочилі у православній вірі залишаються членами Церкви, але вже торжествуючої, небесної, а не войовничої, земної, і тому, природно, не підлягають суду земної церковної влади. У цьому розумінні церковна правоздатність християн втрачається з настанням смерті.

Крім того, церковна правоздатність втрачається унаслідок відпадіння від Церкви і через анафему. Але в тому й іншому випадку втрата ця не має безумовного характеру. Печать Хрещення незгладима. Тому і для того, хто відпав від Церкви, і для того, хто підданий анафемі нею за тяжкі злочини, відкритий шлях для приєднання до Церкви через Покаяння. Причому в обох випадках той, хто знову приймається до Церкви, не має потреби в тому, щоб над ним повторене було Таїнство Хрещення.

12.5. Склад Церкви. Всі члени Церкви рівні у своїх можливостях до спасіння, входження в Царство Небесне. Але як і в усякому живому організмі, у церковному Тілі кожен член має своє призначення: “Дари різні, а Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же”, – вчить апостол Павло (1 Кор. 12, 4–5). У Посланні до Єфесян сказано: “Він настановив одних Апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для створення тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого, в Мужа досконалого, в міру повного віку Христового; щоб ми не були вже дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення за людським лукавством і підступами хитрого зваблювання, а істинною любовґю всі зростали в Того, Котрий є глава Христос, з Котрого все тіло, яке складається і зґєднується всякими звґязками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст створення самого себе в любові.” (Єф. 4, 11–16). Всі члени Церкви розділені на два основних розряди. Перший розряд складають покликані Святим Духом через поставлення здійснювати церковне служіння: проповідувати, подавати Таїнства, піклуватися про зовнішній устрій храму. Це клірики. Другий розряд складають миряни, котрі теж є учасниками церковного життя. Вони беруть участь і в учителюванні церковному, але лише з благословення священнослужителів, і як правило, поза храмом, і в богослужінні – своїми молитвами, і в церковному управлінні – у обранні священнослужителів, у розпорядженні церковним майном.

Східні Патріархи в Окружному посланні від 6 травня 1848 р. писали, що “стражем благочестя” є “саме Тіло Церкви, тобто сам народ”. Цим вони висловили одну з основних істин православного віровчення, яке відрізняється від католицької доктрини з її теократичним і клерикальним відтінком, з підкресленим поділом єдиного Тіла Церкви на дві церкви: ту, яка вчить, і ту, яка вчиться, – поділом, не прийнятим у Православ’ї.

Крім кліру і мирян – станів, що виникли одночасно з початком буття самої Церкви, історично в ній склався ще один особливий стан – ченці. Причому не можна уявляти Церкву, яка складається наче б то із трьох станів: кліриків, мирян і ченців. Думка А.С. Павлова про те, що “між цими двома класами (мирян і кліриків) утворився у Православній і Католицькій Церкві ще третій стан: чернецтво”, уявляється неточною. монахи, як відомо, можуть бути як кліриками, так і особами, що не мають висвячення, і в цьому значенні мирянами. Виділення чернецтва у складі Церкви обгрунтоване на іншому принципі, ніж поділ усіх членів Церкви на два основних стани: мирян і кліриків.

Ченці виділяються не служінням, а особливим способом життя, що випливає з обітниць, що даються ними: цнотливості, бідності і послуху. Грецька термінологія краща, ніж та, котра прийнята в російській мові, дозволяє розрізняти підстави для розподілу церковного народу. Одна – стосовно служіння: “klhrikoV” (клірик) і “laikoV” (мирянин), а інша – стосовно способу життя: “monacoV” (монах) і “kosmikoV” (мирський).

13 ІЄРАРХІЯ. ХІРОТОНІЯ

13.1. Вищі і нижчі клірики

Ієрархічне священство – боговстановлений інститут. Від початку Церква знає три ступені ієрархічного служіння: єпископський, пресвітерський і дияконський.

Єпископи – спадкоємці апостолів, які мають через низку рукоположень благодатний зв’язок з ними. Це архипастирі, первосвященики і вищі вчителі своїх Церков. За вченням св. Іоана Дамаскіна, їм доручена Церква.

Пресвітер за своїм повноваженням, отриманим від єпископа, здійснює всі священнодійства, крім хіротонії, хіротесії, освячення антимінсу й освячення мира. Він вчить народ догматам віри і благочестя, пастирськи керує довіреними його піклуванню християнами.

Диякон допомагає єпископу і пресвітеру у виконанні їхнього служіння, беручи участь у здійсненні священнодійств у вівтарі.

Згідно із 39-м Апостольським правилом, “пресвітери і диякони без волі єпископа нічого нехай не чинять, тому що йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь про душі їхні”.

Вищі клірики, священнослужителі, одержують благодать священства через хіротонію у вівтарі. Нижчі клірики (іподиякони, читці і півчі) поставляються на своє служіння через покладання руки єпископської, хіротесію, поза вівтарем, у храмі. Вони прислужують при відправленні богослужіння у храмі.

13.2. Обрання на священні ступені

“Поставлення на священні ступені, – за словами професора І.С. Бердникова, – складається з двох моментів: обрання і висвячення”.

Обрання в Древній Церкві здійснювалося загальним голосуванням кліру і народу, але вирішальним був голос єпископів. Згодом у Візантії при обранні єпископів мирян став представляти імператор. Обрання ставлеників у пресвітери і диякони здійснювалося в Древній Церкві на розсуд єпископа, але за участю кліриків і народу.

Феофіл Олександрійський у 7-му правилі так описує порядок обрання: “Весь собор священнослужителів нехай погодиться й нехай обере, і тоді єпископ нехай випробує обраного, і за згодою священства нехай здійснить рукоположення серед церкви, у присутності народу, і при проголошенні єпископа, коли може і народ свідчити про нього”.

13.3. Хіротонія

Найважливішим актом поставлення на священні ступені для священнослужителів є хіротонія (рукоположення). Для того, щоб хіротонія була дійсної і законною, потрібно дотримання ряду умов, що стосуються як осіб, що рукопокладають і рукополокладаються, так і самого здійснення Таїнства.

Влада здійснювати рукоположення належить єпископам, і тільки їм, як спадкоємцям святих апостолів. Єпископ, який рукопокладає, має бути православним. Якщо ж він одержав архиєрейську хіротонію від ієрархії, що відокремилася від Вселенської Церкви, то для позитивного рішення питання про дійсність здійснюваного рукоположення безумовно потрібно, щоб схизматичною ієрархією зберігалося апостольське приємство і щоб відступи громади, що відокремилася від православного віровчення, не стосувалися основних догматів. Право остаточного рішення цього питання належить суду Православної Церкви.

Отці I Нікейського Собору в 8-му правилі визнали дійсність рукоположень у кафар: “Про тих, що називали колись самих себе чистими, але приєднуються до Кафоличної і Апостольської Церкви, благоугодно Святому і Великому Собору, нехай, після рукоположення, перебувають вони у клірі”.

Зонара у тлумаченні на це правило писав: “Якщо вони рукоположені в єпископи чи пресвітери чи диякони, то ті, хто приєднєються з них до Церкви, залишаються у клірі у своїх ступенях”.

По-іншому судили Отці I Нікейського Собору про єретиків-павліан. У 19-му правилі говориться: “Про колишніх павліан, але які потім навернулися до Кафоличної Церкви, постановляється визначення, щоб вони всі взагалі знову охрещені були. Якщо ж котрі за старих часів до кліру належали; такі, виявившись непорочними і бездоганними, після перехрещення, нехай будуть рукоположені єпископом Кафоличної Церкви”.

Нині наша Церква визнає дійсність хіротоній, здійснених у Католицькій, Старокатолицькій і нехалкидонських Церквах. Проте, неможливо визнавати благодатним ієрархічне значення протестантських ординаційНемає підстав сумніватися в дійсності рукоположень, здійснених у новітніх відділеннях від Православної Церкви, подібних до грецьких старостильників, але Російська Православна Церква у свій час не визнала дійсності обновленських висвячень.

Іншою умовою дійсності хіротонії з боку особи, яка здійснює її, являється володіння нею церковною владою. В давнину хорєпископи, як не цілком самостійні архиєреї, могли рукопокладати лише з доручення правлячого єпископа (Анкір. 13; Антіох. 10; VII Всел. 14). У наш час це правило застосовується відносно вікарних архиєреїв і єпископів, які пішли на спокій.

Єпархіальний архиєрей вправі подати хіротонію лише особам, які знаходяться в його юрисдикції, клірикам своєї єпархії (Сард. 15; Карф. 9, 10). Єпископ може здійснювати рукоположення тільки в межах своєї єпархії і для служіння в ній. 35-е Апостольське правило говорить: “Єпископ нехай не дерзає поза межами своєї єпархії чинити рукоположення в містах і в селах, йому не підлеглих. Якщо ж викритий буде, як той, що вчинив це без згоди тих, хто має у підпорядкуванні міста ці чи села: нехай буде позбавлений сану і він, і поставлені від нього”. Про те ж мова йде у 2-му правилі II Вселенського Собору, 13-му і 14-му правилах Антіохійського Собору.

Що стосується рукоположення в єпископський ступінь, то, згідно з 1-м Апостольським правилом, воно здійснюється собором архиєреїв: “Єпископа нехай поставляють два чи три єпископи”. Усупереч цьому канону, у Католицькій Церкві папа присвоює собі право одноосібно рукопокладати єпископів. Це являє собою, по суті справи, implicite (приховане) домагання на те, що папство – інший ступінь, вищий щодо єпископського.

Пресвітера і диякона поставляє один єпископ: “Пресвітера і диякона й інших причетників нехай поставляє один єпископ” (Апост. 2).

При здійсненні самого акту хіротонії потрібно, щоб, по-перше, він здійснювався у храмі, у вівтарі, у зборах народу, який молиться і покликаний свідчити про того, кого рукопокладають, безпосередньо при його поставленні. Нині це свідчення виражається символічно – співом слова “аксіос” хором від імені народу.

Друга умова дійсності хіротонії полягає в тому, щоб вона відбувалася у певному порядку: від нижчих ступенів до вищих, щоб ніхто не поставлявся на вищий ступінь, минаючи нижчий. Термін перебування на кожному з ієрархічних ступенів не визначений у канонах. Водночас у них передбачене наступне: кандидат на більш високий ступінь має встигнути виявити здатність до заняття її гідним виконанням свого служіння на нижчому ступені (Сард. 10; Двократ. 17).

Хіротонія чинна, якщо вона пов’язана із призначенням на певне місце, до певної церкви – це третя умова. У Православній Церкві не допускається так зване абсолютне рукоположення, що дає сан без певного місця служіння.

6-е правило Халкидонського Собору говорить: “Категорично нікого, ні в пресвітера, ні в диякона, ні в який інший ступінь церковного чину, не рукопокладати інакше, як із призначенням того, кого рукопокладають, саме до церкви міської, чи сільської, чи до мученицького храму, чи до монастиря. Про тих же, кого рукопокладають без чіткого призначення, Святий Собор визначив: поставлення їх вважати недійсним, і ніде не допускати їх до служіння, для посоромлення того, хто поставив їх”.

Четверта умова, яка стосується самого акту хіротонії – це її неповторюваність. Рукоположення, один раз правильно здійснене, не повторюється ні за яких умов. Повторення його означало б заперечення чинності раніше здійсненої хіротонії,

У 68-му Апостольському правилі сказано: “Якщо хто єпископ, чи пресвітер, чи диякон, приймає від кого-небудь друге рукоположення, нехай буде позбавлений священного чину, і він, і той, що рукоположив; хіба якщо вірогідно відомо буде, що від єретиків має рукоположення. Тому що хрещеним, чи рукоположеним від таких, ні вірними, ні служителями Церкви бути не можливо”.

Обовґязковою умовою чинності рукоположення в єпископа є те, що воно не повинно здійснюватися на місце архиєрея, який законно займає кафедру.

II Вселенський собор заперечив дійсність хіротонії якогось Максима Кініка на Константинопольську кафедру, зайняту св. Григорієм Богословом. 4-е правило цього Собору говорить: “Про Максима Кініка та бешкет , що він його учинив у Константинополі, Собор постановив, Максим ані був, ані є єпископ, і ті, кого він висвятив на будь яку ступінь кліру,..”.

Серед злочинів Максима Кініка Зонара згадує і симонію. Наявність гріха симонії при поставленні на священний ступінь, відповідно до канонів, є такою обставиною, яка скасовує дію благодаті, робить рукоположення недійсним.

29-е Апостольське правило говорить: “Якщо хто, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, грошима це достоїнство отримає, нехай буде позбавлений сану і він, і той, хто поставив, і від спілкування цілковито нехай буде відлучений”. Про симонію мова йде і в Канонічних посланнях Константинопольських Патріархів свв. Геннадія і Тарасія.

Згідно із 30-м Апостольським правилом, єпископи, що одержали свій сан через мирських начальників, піддаються позбавленню сану й відлученню. “Якщо який єпископ, мирських начальників уживши, через них одержить єпископську в Церкві владу, нехай буде позбавлений сану й відлучений, і всі спільники його”.

У 25-му Апостольському правилі цитується Біблія: “…не постане два рази насильство”, яка забороняє подвійне покарання за один гріх. У даному випадку позбавлення сану разом з відлученням від церковного спілкування, здавалося б, є прикладом відступу від цієї норми. Однак відступу немає. Справа не тільки в тому, що симонія являє собою особливо тяжкий злочин, що підриває основи церковного ладу, і тому той, хто вчинив його заслуговує найсуворішої кари. Позбавлення сану в цьому випадку саме по собі не є покаранням, тому що той, хто спокусився на придбання благодаті священства через підкуп чи інтриги, не отримує цієї благодаті. Хіротонія, яка здійснюється стосовно симоніата, нікчемна і недійсна від самого початку. Справжнім же покаранням лжесвященнослужителя, по суті, що залишився мирянином, є відлучення його від церковного спілкування.

30-е Апостольське правило не поширюється, зрозуміло, на випадки санкціонування поставлення на священні ступені цивільною владою. Воно діє лише стосовно інтриганів і кар’єристів, які шукають сприяння “мирських начальників”.

14. СВЯЩЕННА Й УРЯДОВА ІЄРАРХІЇ

14.1. Священна ієрархія

Церква одвічно має священну ієрархію з її трьома ступенями: дияконським, пресвітерським і єпископським. Ці ступені апостольського походження, і вони існуватимуть до кінця віку. Церква не владна скасувати ні одного з них; не може вона і примножити число священних ступенів

14.2. Урядова ієрархія єпископського ступеня

Сакраментально особи, що належать до одного й того ж ступеня, рівні між собою. У слові, яке Патріарх Сергій вимовив при своєму нареченні в єпископа, він сказав: “Саме єпископське служіння в його суті… завжди й усюди залишається тим самим апостольським служінням, здійснюється воно у великому Царгороді, чи в незначному Сасимі”.

Однак, будучи рівними на рівні сакраментальному, єпископи, а також пресвітери і диякони можуть розрізнятися за обсягом повноважень і місцем, яке займають в диптихах чи перед престолом. Розрізнення священнослужителів за цією ознакою називається урядовою ієрархією.

Так, носії вищого єпископського ступеня священства як члени урядової ієрархії можуть носити титули пап, патріархів, католікосів, екзархів, примасів, митрополитів, архиєпископів і хорєпископів.

Поява кожного з цих титулів пов’язана з тією чи іншою територіальною областю, що входить у систему адміністративного розподілу Вселенської Церкви, хоча згодом відмінності між титулами могли втратити обумовленість обсягом реальної урядової влади, перетворившись у титулярні відмінності і переваги, присвоєні або єпископським кафедрам, або особисто архиєреям, які займають їх.

14.3. Урядова ієрархія пресвітерського і дияконського ступеня

Існують різні ступені урядової ієрархії і для пресвітерів. У Російській Церкві нині є священики, протоієреї і протопресвітери; у чернецтві – ієромонахи, ігумени й архимандрити. У дияконського ступеня, крім власне дияконів, ми знаємо також протодияконів і архидияконів.

14.4. Відмінність ступенів священства від ступеня урядової ієрархії

Усі ступені урядової ієрархії, на відміну від священних ступенів, історичного походження. Вони встановлюються і скасовуються самою Церквою, котра то збільшує, то зменшує їхню кількість.

48 (39)-м правилом Карфагенського Собору заборонені титули екзарха, верховного священика і всі взагалі титули першого престолу, крім примаса. Але 9-м і 17-м правилами Халкидонського Собору ця заборона була скасована. Суперечить 48 (39)-му канону Карфагенського Собору і безліч інших правил, у яких мова йде про Патріархів, екзархів, митрополитів і архиєпископів.

На відміну від священних ступенів, які надаються через Таїнство священства – хіротонію, ступені урядової ієрархії присвоюються або за чином хіротесії, або просто шляхом призначення, нагородження, надання того чи іншого ступеня законною церковною владою.

15. ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛІ

15.1. Хіротесія церковнослужителів

Нижчих кліриків називають ще церковнослужителями. Їх ступені встановлюються самою Церквою. Вона може вводити нові ступені і посади церковнослужителів, так само як і скасовувати вже існуючі.

На свої посади церковнослужителі призначаються, а в ступені поставляються чином хіротесії – рукопокладання, яке, на відміну від рукоположення, хіротонії, здійснюється поза вівтарем, у храмі. Право поставляти молодших кліриків на церковнослужительські ступені належить єпископу, а в монастирях хіротесію можуть здійснювати і їхні настоятелі – архимандрити та ігумени.

14-е правило VII Вселенського Собору говорить: “Рукоположення ж читця здійснювати дозволяється кожному ігумену у своєму, і тільки у своєму монастирі, якщо сам ігумен одержав рукоположення від єпископа в начальство ігуменське, без сумніву, вже будучи пресвітером”.

Ігумен у давнину був обовґязково настоятелем монастиря, у деяких випадках він міг навіть і не мати пресвітерського сану. Цілком очевидно, за змістом правила, що нині здійснювати хіротесію вправі лише ті ігумени й архимандрити, що начальствують, настоятельствують у монастирі.

15.2. Ступені церковнослужителів

Ступені нижчих кліриків введені в життя Церкви історично, вони не існували в ній від самого початку. Але вже в апостольський вік у християнському богослужінні брали участь особи, на яких покладалися обов’язки, подібні до тих, які виконують нині церковнослужителі. Це були миряни, що служили воротарями храму, охоронцями порядку за богослужінням, читцями, і діяли вони під керівництвом дияконів.

Кількість посад церковнослужителів згодом збільшувалася. Поступово вони склали ієрархію від вищих до нижчих і таким чином перетворилися на ступені нижчої урядової ієрархії Церкви.

Із мирян виконавці церковнослужительських обов’язків переходили в розряд кліриків. Цей процес у латинських Церквах відбувався швидше, ніж у грецьких.На час 4-го століття ієрархія церковнослужителів була повністю сформована. В Східній та Західній Церкві до неї входили такі ступені: іподиякон(субдиякон), аколуфи, екзорцисти (заклинателі), читці, остіарії (привратники), співці (на сході, деякий час), — також церковнослужительські посади: фоссори (гробокопателі), ексцептори (записували мученицькі акти), герменевти.

Відомим в Древній Церкві було і жіноче служіння. Так 15-те правило Халкидонського собора говорить про дияконіс, які за тлумачення Вальсамона виконували служіння церковнослужителів. Ці обовязки жінки можуть виконувати, і виконують в Церкві і в наш час,- прислуговують в храмах, беруть участь у керівництві церковним господарством, та інше.

16. ВИМОГИ ДО КАНДИДАТА СВЯЩЕНСТВА. ПЕРЕШКОДИ ДО ВИСВЯЧЕННЯ

16.1 Нездатність до священства

Священнослужителі є духовними керівниками і наставниками народу Божого. Тому кандидати священства мають відрізнятися глибиною і міцністю віри, високими моральними якостями, бездоганною репутацією. Далеко не всі християни можуть бути рукоположені чи поставлені в церковнослужителі. Необхідно, щоб кандидати священства відповідали певним вимогам. Невідповідність їх цим вимогам стоїть на перешкоді до священства.

Католицьке право розрізняє так звану абсолютну нездатність до висвячення (incapacitas) і неправильність (irregularitas), тобто недолік, що є перешкодою до рукоположення, який, однак, допускає диспенсацію (відступ від неухильного дотримання закону) з боку компетентної церковної влади.

У випадку абсолютної нездатності рукоположення неприпустиме, а якщо воно фактично виконане, то все рівно визнається недійсним, нікчемним. Цього все-таки не можна сказати про рукоположення, здійснене за наявності того чи іншого недоліку в того, кого рукопокладають, розціненому як “неправильність”. У цілому, розрізнення двох видів перешкод прийняте і в православному церковному праві.

Безумовно нездатні до священства нехрещені особи і жінки. Нехрещені особи не є членами церкви, тому очевидно, що вони не можуть входити до складу її ієрархії.

Що стосується жінок, то, за словом апостола Павла, “жінки ваші у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а покорятися, як і закон говорить” (1 Кор. 14, 34). Це не означає, звичайно, що жінки не можуть прислуговувати у храмі чи співати на кліросі. Не усуваються жінки-парафіянки і від керування господарськими справами в парафії, а також від служби в різних церковних установах, не пов’язаної зі священнослужінням. Що ж стосується дияконис і пресвітерис древності, то вони, зрозуміло, не були особами ієрархічними.

16.2. Види перешкод

Деякі каноністи поділяють перешкоди до священства на ті, котрі обумовлені недоліками того, кого рукопокладають, і перешкоди, зв’язані із здійсненням злочинів. “Другий розряд канонічних перешкод, – відзначав А.С. Павлов, – має своїм джерелом злочини чи такі діяння члена Церкви, які якщо не з точки зору карного, то з точки зору канонічного права повинні бути визнані злочинами. Сюди відносяться: 1) відпадіння від віри, не змушене муками (Апост. 62, I Всел. 10, Анкір. 3); 2) єресь… (І Всел. 19, Канонічне послання Афанасія до Руфіана); 3) оскоплення себе й інших…; 4) усі так звані плотські гріхи, які полягають у порушенні сьомої заповіді Закону Божого (Апост. 61, Неокес. 9, 10). Винні і викриті у всіх цих злочинах, за древніми церковними правилами, піддавалися публічному покаянню. Звідси загальне канонічне положення; хто раз піддався публічному церковному покаянню, той назавжди усувається від рукоположення в церковноієрархічні ступені”.

На практиці відмінність між недоліками, наприклад, морального роду, і так званими недоліками віри, з одного боку, і злочинами – з іншого, провести важко, тому що другі неможливі без перших. Тому при класифікації перешкод до священства їх зручніше розділити інакше: 1) перешкоди фізичного характеру; 2) перешкоди духовного характеру; 3) перешкоди соціального характеру.

16.3. Перешкоди фізичного характеру

Серед них одні пов’язані з віком, а інші – зі станом здоров’я чи тілесними недоліками ставленика.

Для виконання ієрархічного і навіть причетницького служіння необхідні зрілість розуму, твердість переконань, певний життєвий досвід, що передбачають досягнення визначеного віку.

Для поставлення в диякона канони встановлюють вік 25 років, а у пресвітера – 30 років. Правило 14-е Трульського Собору говорить: “…щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойна була, але відкладати до вказаних років. Бо Господь Ісус Христос у тридцяте літо хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п’яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється”.

У 15-му правилі того ж Собору говориться: “Іподиякон нехай поставляється не раніше двадцяти років. Якщо ж хто, у будь-який священний ступінь, поставлений буде раніше визначеного віку: нехай буде позбавлений сану”.

На практиці, однак, і в давнину, і в новий час від цього правила допускалися і допускаються відступи. У всякому разі, майже невідомі факти застосування санкцій, передбачених 15-м правилом Трульського Собору.

Що стосується віку осіб, які поставляються в єпископа, то канони про це мовчать. Древні “Апостольські постанови” (11, 1) передбачають для кандидата в єпископи 50-річний вік. У Фотіїв “Номоканон” (Тит. 1, гл. 23) внесене положення із 123 новели Юстиніана, що встановлює для кандидата на вищий ієрархічний ступінь 35-літній віковий ценз, а у виняткових випадках – 25-річний. Але церковній історії відомі відступи від цієї норми, і навіть дуже значні. Мали місце випадки поставлення в єпископа осіб, які не досягли 20 років.

Про вік читців, що поставляються в чин, у канонах також нічого не говориться, 123-я новела Юстиніана, включена у скороченні в “Номоканон”, дозволяє ставити в читці 8-річних дітей. А Вальсамон у тлумаченні на відповідну главу “Номоканона” пише про те, що іноді в читці ставили і 3-річних дітей. За нині чинним Уставом Української Православної Церкви в диякони і пресвітери можна висвячувати після досягнення цивільного повноліття (тобто в 18 років

Фізичні недоліки і недуги самі по собі не можуть стояти на перешкоді до висвячення. Перешкодою є лише ті тілесні недоліки, що утрудняють священнослужіння. 77-е Апостольське правило говорить: “Якщо хто позбавлений ока, чи в ногах ушкоджений, але гідний бути єпископом: нехай буде. Бо тілесний недолік його не опоганює, але душевна скверна”. А в 78-му Апостольському правилі говориться: “Глухий же, і сліпий нехай не буде єпископом, не тому що опоганений був, але нехай не буде перешкоди у справах церковних”.

Що стосується скопців, то згідно з 1-м правилом I Вселенського Собору, “Якщо в кого у хворобі лікарями відняті члени, чи хто варварами оскоплений, такий нехай перебуває у клірі. Якщо ж, будучи здоровим, самого себе оскопив, такого, хоча б і до кліру зарахований був, потрібно виключити”.

За тлумаченням Зонари, “тим, хто оскопив самого себе, називається не тільки той, хто власними руками відітнув цей член, але і той, хто добровільно і без примусу віддає себе іншому на оскоплення”.

На підставі 79-го Апостольського правила у клір не допускаються особи, що страждають душевною хворобою: “Якщо хто демона має, нехай не буде прийнятий у клір, але навіть з вірними нехай не молиться. Звільнившись же, нехай прийнятий буде з вірними, і якщо гідний, то і в клір”.

Католицьке право розширено тлумачить умови до рукоположення, пов’язані з тілесними недоліками, забороняючи висвячувати горбатих, кульгавих, карликів, позбавлених лівого ока (так званого канонічного ока – oculus canonicus), а також вказівного пальця правої руки.

16.4. Перешкоди духовного характеру

Вони пов’язані або за браком віри у ставленика, або з його моральними пороками, або, нарешті, з відсутністю необхідних знань.

Віра кандидата священства має бути суворо православною, глибокою, твердою, діяльною. Про брак твердості у вірі свідчать відпадіння від Церкви, що траплялися раніше.

Брак віри природно передбачати і в тому, хто звернувся до неї за виняткових обставин, наприклад, через страх смерті у випадку тяжкої хвороби – у так званих “клініках”. Однак у випадках із “клініками” мова йде не про безумовну заборону рукоположення. 12-е правило Неокесарійського Собору говорить: “Якщо хто в хворобі просвітлений хрещенням, то не може поставлений бути у пресвітера: тому що віра його не з волі, але з потреби; хіба тільки через чесноту і віру, що потім відкрилися, і через нестачу у людях гідних”.

Ретельному розгляду підлягають і ті кандидати священства, що звернулися до нашої віри з єресі. У 19-му правилі І Нікейського Собору про колишніх павліан говориться, що вони, “виявившись непорочними та бездоганними, після перехрещення, нехай будуть рукоположені”.

Нарешті, брак віри передбачається і в новонавернених – неофітах. Апостол Павло писав Тимофію про єпископа, що той “не повинен бути з новонавернених, щоб не загордився і не підпав суду з дияволом” (1 Тим. 3, 6).

80-е Апостольське правило говорить: “Того, хто від язичницького життя прийшов, і хрестився, чи від порочного способу життя повернувся, не є праведно одразу поставляти в єпископа. Бо несправедливо ще не випробуваному бути вчителем інших, хіба тільки із благодаті Божої це влаштується”. Згідно із 2-м правилом I Вселенського Собору; ця норма поширюється і на пресвітерів, а відповідно до 3-го правила Лаодикійського Собору – на все священство взагалі: “Недавно хрещених не личить поставляти в чин священицький”.

Брак твердості християнської віри можна підозрювати і в тому, хто не зміг навернути всіх своїх домашніх, тому що, за словом апостола Павла, єпископом можна ставити того, хто “дітей має вірних” (Тит. 1, 6). 45-й канон Карфагенського Собору говорить: “Єпископи і пресвітери і диякони не раніше нехай поставляються, хіба коли всіх у домі своєму зроблять православними християнами”.

Віра ставленика має виражатися в його житті і справах. Віра без діл мертва – вчить апостол Яків (Як. 2, 17). Тому 12-е правило Лаодикійського Собору вимагає: “Єпископів… поставляти на церковне начальство… таких, котрі з давнього часу випробувані і в слові віри, і в житті, згідному із правим словом”.

Тяжкі гріхи, винні в яких у Древній Церкві підлягали публічному покаянню, є перешкодою до священства. До таких гріхів відносяться вбивство, крадіжка, гробокопательство, святотатство (6 прав. Григ. Нісськ.); блуд, перелюб, содомія. 61-е Апостольське правило говорить: “Якщо вірний звинувачений буде в любодійстві, чи в перелюбі, чи в іншій якій забороненій справі, і викритий буде: нехай не вводиться до кліру”.

Від служителів Церкви вимагаються смиренність, миролюбство, лагідність. Апостол Павло вчить: “Бо єпископ повинен бути непорочний, як Божий домоправитель, не зухвалий, не гнівливий, не п’яниця, не забіяка, не користолюбець, а гостинний, який любить добро, доброчесний, справедливий, побожний, стриманий” (Тит. 1, 7–8)

Церковні правила не допускають у клір навіть невільних вбивць (Вас. Вел. 43; 5 прав Григ. Нісськ.) Згідно з 14-м правилом Василія Великого лихвар тільки в тому випадку може бути прийнятий у клір, “якщо захоче неправедну користь витратити на жебраків, і надалі від недуги користолюбства вільним бути”.

Від кандидата священства вимагаються вчительство, уміння наставляти паству. У Посланні до Тита сказано апостолом, що єпископ повинен мати “силу й наставляти в здоровому вченні і викривати противників” (Тит. 1, 9). А для цього потрібні грунтовна підготовка, тверде знання віровчення.

У наш час кандидати священства в основному готуються в духовних школах, однак необхідність змушує поставляти на священні ступені й осіб, що не отримали спеціальної богословської освіти, хоча і не без відповідного випробування їх на знання догматів, основних правил і богослужбового уставу.

16.5. Перешкоди соціального характеру

Одні з них стосуються сімейного стану ставленика, інші – його обов’язків перед державою, треті – його суспільної репутації.

На відміну від католицького права, православне церковне право не визнає незаконнонародженість перешкодою до рукоположення. У 8-му правилі св. Никифора Сповідника, яке вміщене в “Підаліоні” та “Афінській Синтагмі”, сказано: “Діти, народжені від наложниць чи одружених вдруге чи одружених втретє, якщо проводять життя гідне священства, можуть бути священнослужителями”.

Вимога безумовної моногамії Церква пред’являла до кандидатів священства спрадавна. Олександрійський Патріарх св. Іоан Милостивий у 641 р. у відповідь одруженому вдруге багатію, який обіцяв в подяку за висвячення його в диякони пожертвувати велику суму на голодуючих, сказав: “Краще погасити сонце, ніж порушити Божественний закон”. А Київський митрополит Петро Могила в 1663 р. відповів шляхтичам, що просили не позбавляти одружених вдруге сану: “Я не зміг би це зробити, якби це сказав і ангел з неба”.

Оскільки від ставленика вимагається абсолютна моногамія, навіть шлюб на вдові чи жінці, залишеної своїм чоловіком, тобто так звана пасивна бігамія, є перешкодою до священства. 18-е Апостольське правило говорить: “Той, хто одружився із вдовою, чи відкинутою від шлюбу, чи блудницею, чи рабинею, чи позорищницею (актрисою), не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом, навіть взагалі у списку священного чину”.

Не допускаються до хіротонії й особи, що продовжують співжиття із дружиною, викритою в перелюбі: “Якщо дружина якогось мирянина, чинячи перелюб, викрита буде в тому явно, то він не може прийти в служіння церковне. Якщо ж після рукоположення чоловіка впаде в перелюб, то він має розлучитися з нею. Якщо ж живе з нею, не може торкатися служіння, йому дорученого” (8 прав. Неокес. Соб.).

Шлюб кандидата священства має бути не тільки моногамним, але також непорочним і в інших відношеннях. На підставі 19-го Апостольського правила забороняється священство тих, що взяли шлюб із близькою родичкою – племінницею. А 36-е (45) правило Карфагенського Собору не допускає до рукоположення осіб, зв’язаних шлюбом із нехристиянками і взагалі з неправославними дружинами.

Кандидат священства повинен бути вільним від виконання таких обов’язків перед державою, які несумісні зі священнослужінням.

Згідно з 81-м Апостольським правилом, не дозволяється єпископам, чи пресвітерам, займатися “справами народного управління”, а 83-е Апостольське правило говорить: “Єпископ чи пресвітер чи диякон, що у військовій справі вправляється, і хоче утримати обоє, тобто римське начальство і посаду священика, нехай буде позбавлений священного чину. Тому що кесареве кесареві, а Богові Боже”.

У давнину, коли існувало рабство, рабам теж заборонялося священство (Апост. 82), а вже в новий час і кріпаки не допускалися до рукоположення. Не можуть бути кандидатами священства й особи, позбавлені волі за судовими вироками.

Клірики обовґязково повинні мати добру репутацію, і не тільки у вірних. За словом апостола Павла, “належить йому (єпископу) також мати добре свідчення від зовнішніх, щоб не впасти у нарікання і тенета диявольські” (1 Тим. 3, 7). Тому кандидатами священства не можуть бути особи, зайняті професіями, які визнаються недостатньо поважними в суспільстві: лихварі (14 прав. Вас. Вел.; 6 прав Григ. Нісськ.), актори (55 прав. Карф. Соб.), власники ігорних будинків.

Всі перераховані вище перешкоди до рукоположення, за винятком двох, що стосується хрещення і статі, не мають безумовного значення. Тому в разі потреби або через видатні якості кандидата священства законною церковною владою можуть бути допущені диспенсації (відступи від загальних правил). Такі відступи особливо часто робляться щодо канонічного віку ставленика.

16.6. Випробування кандидатів

Не про всі перешкоди до рукоположення тієї чи іншої особи може бути відомо. Тому канони наказують піддавати ставлеників попередньому випробуванню або публічно, у присутності всієї громади (7 прав. Феоф. Олекс.), або таємно, через сповідь, яка відбувається перед рукоположенням (9 прав. Неокес. Соб.; 9 прав. Нік. Соб.).

Для сповіді ставленика призначаються особливі духівники, які свідчать перед архиєреєм про відсутність у кандидата канонічних перешкод до священства. Якщо ж після сповіді виявляться пороки, не відкриті духівнику, то в залежності від їхньої тяжкості, рукоположений, відповідно до канонів, підлягає або позбавлення сану, або забороні священнодіяти (2, 9.10 прав. Нік. Соб.; 9 прав. Неокес. Соб.).

Про достоїнство кандидата священства свідчить і церковний народ. У чині хіротонії іподиякон, перш ніж завести ставленика до вівтаря, звертається до народу зі словом “повеліть”. Народ же, в особі хору, співом “аксіос” свідчить достоїнство рукоположеного, хоча, звичайно, нині це тільки літургічні символи.

Випробування ставленика для виявлення наявності в нього знань, необхідних для служіння, здійснюється або архиєреєм, або спеціально призначеним для того екзаменатором.

Ставленик у єпископа в чині наречення урочисто сповідає православні догмати, виявляючи тим самим перед сонмом єпископів, кліриків і народом чистоту своєї віри.

17. ПРАВА Й ОБОВ’ЯЗКИ КЛІРИКІВ

17.1. Права і привілеї кліриків

Рукоположення наділяє тих, що прийняли його не тільки особливими благодатними дарами, але і деякими відмінностями від мирян у церковно-правовому відношенні. Особа, наділена духовним саном, оточена особливою повагою з боку мирян. Однак приймаючи знаки поваги, священнослужитель повинен пам’ятати слова Спасителя: “царі народів панують над ними, і володарі їхні доброчинцями звуться, а ви не так: але хто з вас більший, будь як менший, а начальник, як слуга” (Лк. 22, 25–26).

У перші століття християнства, коли Церква розглядалася Римською державою як недозволена колегія, коли вона була поза законом і гнана, особливе положення кліриків у християнській громаді не давало їм ніяких переваг у державі; навпроти, єпископи і пресвітери піддавалися першому удару з боку гонителів.

Після Міланського едикту і затвердження симфонії – гармонійних відношень між Церквою і державою – духовенство одержала багато цивільних привілеїв. Візантійський уряд, усвідомлюючи, що служіння Церкви вимагає всіх сил від кліриків, звільняло їх від деяких фінансових обов’язків, що покладалися на інших громадян. Крім того, з основної частини цивільних справ духовенство у Візантії було підсудно єпископському суду, а не світським магістратам. Духовенство у Візантії, відповідно до канонів (Апост. 83; Халк. Соб. 7; Вас. Вел. 55), звільнялося від військової служби. На підставі 6-го Апостольського правила клірики звільнялися і від цивільної служби для того, щоб, як відзначав Зонара, вони “безперешкодно проходили Божественне служіння”. Духовенство усувалося від адвокатської діяльності, поручительства й опіки, від так званих чорних робіт.

Вчення про привілеї духовенства у сфері цивільних правових відносин з особливою старанністю розроблено католицькими каноністами.

Цілком очевидно, однак, що привілеї духовенства випливають не стільки з норм внутрішнього церковного права, скільки з положень зовнішнього права Церкви, обумовлені її правовим статусом у державі. У нову епоху в тих країнах, де Церква відділена від держави, велика частина цих привілеїв втратила під собою грунт.

Західні каноністи виділяють п’ять привілеїв кліру: 1) привілей канону (privilegium canonis), 2) привілей підсудності (privilegium fori), 3) імунітет (privilegium immunitatis), 4) привілей честі (privilegium honoris) і 5) привілей посильної відповідальності (privilegium competentiae).

Назва першого привілею походить від особливого канону II Латеранського Собору (1139 р.), відповідно до якого образа духовної особи або ченця дією спричиняла екскомунікацію – відлучення, зняти яке міг тільки папа.

Канони захищають недоторканість особи єпископа особливими заборонами щодо тих, хто замірився на неї. У 3-му правилі Собору у Святій Софії міститься попередження мирянину, котрий насмілиться підняти руку на єпископа, про піддання його анафемі.

Право кліриків на особливий захист їхньої особистої недоторканності визнавали візантійські закони, вміщені в “Кодексі” і “Новелах” св. Юстиніана, у “Василиках”. Це відображено і в нашій “Кормчій”. У синодальну епоху образа, заподіяна священнослужителю при відправленні ним своєї посади, російським законодавством розцінювалася як кваліфікований злочин.

Сучасне законодавство не передбачає цього привілею духовенства, як і всіх інших його привілеїв, у всьому розглядаючи кліриків нарівні з іншими громадянами.

Другий привілей кліриків за римсько-католицьким правом – привілейована підсудність, отримала свій розвиток і у Візантії, і на Русі. У середньовіччя духовенство за всіма цивільними, і навіть за деякими кримінальними справами, було підсудне винятково церковній владі.

Третій привілей, імунітет, свобода від особистих і майнових повинностей, отримала значне поширення у Візантії. За Костянтина Великого духовенство було звільнене від військової повинності, від виконання цивільної служби, від податків.

На Русі цей привілей надавався духовенству далеко не в тих масштабах, як у Візантії. Від військової повинності клірики звільнялися, але подать з церковних земель стягувалася, хоча особисто духовенство не обкладалося подушною податтю. Лише в 1915 році був введений прибутковий податок, котрий стягувався з всього населення, не виключаючи і єпископів.

Привілей честі стосується внутрішньоцерковних відношень, не пов’язаний з державним законодавством, і в цій своїй частині не підлягає змінам у залежності від зміни статусу Церкви в державі. Апостол Павло вчить у Посланні до Тимофія: “Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти сугубу честь, особливо тим, що трудяться в слові і навчанні” (1 Тим. 5, 17).

У Церкві зберігся древній звичай: диякони, церковнослужителі і миряни просять благословення у пресвітерів і єпископів, а пресвітери – у єпископів.

В взаємних відносинах між кліриками різних ступенів перевагу честі має той, хто належить до вищого ступеня. У взаємних відносинах між духовними особами одного ступеня, згідно з 97-м правилом Карфагенського Собору, першість честі визначається старійшинством хіротонії: “поставлені після інших віддають перевагу поставленим раніше”, а також, для єпископів, значенням займаних ними кафедр “нехай зберігається право єпископів Нумідії і Мавританії, які першенствують”.

У Візантії при визначенні першості серед архиєреїв переважав другий принцип: ранг кафедри. Вальсамон у тлумаченні на 97-й канон Карфагенського Собору писав: “Нині… престоли церков користуються честю за розкладом, виданому імператором паном Левом Мудрим, котре зберігається в архіві святої Божої Великої Церкви”. До уваги приймалося, безумовно, і те місце, яке займав єпископ в урядовій ієрархії. Митрополити мали перевагу честі перед архиєпископами, а ті, у свою чергу, перед єпископами. В Українській Церкві ранг честі між архиєреями одного урядового ступеня визначається старшинством хіротонії.

Місця Первоієрархів у диптихах Вселенської Православної Церкви склалися історично. Місця чотирьох Східних Патріархів визначаються 6-м і 7-м правилами I Вселенського і 3-м правилом II Вселенського Соборів. Ранг предстоятелів інших автокефальних Церков, згідно з “Афінською Синтагмою”, залежить від часу отримання автокефалії, хоча з цієї норми є винятки.

Першість серед пресвітерів, дияконів, нижчих кліриків визначається їхнім саном, а для кліриків одного сану – старшинством хіротонії чи хіротесії.

17.2. Обов’язки кліриків

Правам завжди відповідають обов’язки. Особливі обов’язки лежать і на духовних особах. Але мова йде в нас не про службові обов’язки кліриків, а про ті обов’язки, які пов’язані з їхнім способом життя і моральних норм, яким вони мають підкорятися.

Загальне правило тут таке: все, що стоїть на перешкоді рукоположенню з боку кандидата у клір, забороняється і вже висвяченому священнослужителю чи церковнослужителю.

Клірики мають бути високоморальними особами. Канони забороняють їм пияцтво й азартні ігри. “Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, грі і пияцтву відданий, чи нехай припинить, чи нехай буде позбавлений сану” (Апост. 42), “іподиякон, чи читець, чи півчий, що так само чинить, чи нехай припинить, чи нехай буде відлучений. Так само і миряни” (Апост. 43).

62-е правило Трульського Собору забороняло духовним особам під загрозою позбавлення сану, так само як і мирянам, під загрозою відлучення, участь у святах, пов’язаних з язичеськими обрядами, перевдяганням чоловіків у жіночий одяг, надіванням масок.

Клірикам забороняється піднімати руку на людину, навіть на ту, що провинилася. 27-е Апостольське правило говорить: “Наказуємо єпископа, чи пресвітера, чи диякона, що бґє вірних, які прогрішають, чи невірних, які скривдили, і цим залякати хоче, позбавляти священного чину. Тому що Господь аж ніяк нас цьому не вчив: насупротив того, сам, коли його били, не завдавав ударів, коли дорікали, не дорікав взаємно, коли страждав, не погрожував”.

Із життя духовних осіб має бути усунуте все, що може спокусити паству. Згідно з 24-м правилом Трульського Собору, “нікому з тих, хто перебуває у священному чині, ні монаху, не дозволяється ходити на кінські арени, чи бути на позорищних іграх. І якщо хто з кліру покликаний буде на шлюб, то з появою ігор, які слугують звабі, нехай встане і негайно нехай піде: бо так наказує нам вчення Отців наших. Якщо ж хто викритий буде в цьому: чи нехай припинить, чи нехай буде позбавлений сану”.

Негоже клірику і відвідування корчмарок: “Якщо хто із кліру помічений буде, що в корчмарці їсть, нехай відлучиться, крім випадку, коли в дорозі з нужди в готелі відпочиває” (Апост. 54). 55-й канон Лаодикійського Собору забороняє духовним особам улаштування бенкетів у себе вдома.

Щоб уникнути спокуси правила забороняють овдовілим чи неодруженим клірикам тримати в себе вдома сторонніх жінок: “Великий Собор без винятку постановив, щоб ні єпископу, ні пресвітеру, ні диякону, і взагалі нікому з тих, що перебувають у клірі, не було дозволено мати в будинку жінку, що живе разом, хіба матір, чи сестру, чи тітку, чи тих тільки осіб, котрі далекі будь-якої підозри” (3 прав. І Всел. Соб.).

77-е правило Трульського Собору загрожує клірику позбавленням сану, а мирянину відлученням за миття в громадській лазні разом із жінками – такий звичай був поширений у язичницькому середовищі і зберігався у християнській Візантії. Як говорить 22-й канон VII Вселенського Собору, “тим, хто священицьке життя обрав, не зовсім дозволено їсти наодинці з жінками, а хіба разом з деякими богобоязливими і побожними чоловіками і жінками, щоб і це спілкування трапези вело до повчання духовного”.

Канони стосуються і зовнішнього вигляду кліриків, їхнього одягу. У 27-му правилі Трульського Собору говориться: “Ніхто з тих, хто значиться у клірі, нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи в місті, ні знаходячись у дорозі, але будь-який із них нехай використовує одяг вже визначений для тих, що перебувають у клірі. Якщо ж хто вчинить це, на одну седмицю нехай буде відлучений від священнослужіння”.

Згідно з 16-м правилом VII Вселенського Собору, клірикам забороняється франтівство і пишність в одязі: “Всяка розкіш і прикраса тіла далекі священицькому чину і стану. Заради цього єпископи, чи клірики, що прикрашають себе світлими і пишними одежами, нехай виправляються. Якщо ж у тому перебувають, піддавати їх епітимії, також і тих, що вживають пахучі масти”.

Високі вимоги пред’являються до сімейного життя кліриків. Неодруженим священнослужителям взяття шлюбу заборонено. Як говорить 26-е Апостольське правило, “наказуємо, нехай із тих, хто вступив до кліру безшлюбним, бажаючі одружуються одні тільки читці і півчі”.

10-е правило Анкірського Собору дозволило дияконам одружуватися і після хіротонії, але за умови, щоб про такий намір було оголошено єпископу перед рукоположенням. Однак 6-е правило Трульського Собору суворо заборонило шлюб не тільки дияконам, але навіть і іподияконам після поставлення.

Шлюб кліриків має бути суворо моногамним. Другий шлюб удовим священнослужителям і церковнослужителям безумовно забороняється.

Для клірика неприпустима і так звана пасивна бігамія. 8-е правило Неокесарійського Собору говорить: “Якщо дружина якогось мирянина, перелюб чинить, викрита буде в тому явно; то він не може прийти в служіння церковне. Якщо ж після рукоположення чоловіка впаде в перелюб; то він повинен розлучитися з нею. Якщо ж живе; не може торкатися служіння, йому дорученого”.

У тлумаченні на цей закон Зонара писав: “Бо дружина перелюбна осквернена, а той, хто тілесно з нею живе, становить із нею одне тіло, то й він бере участь в оскверненні. Але як може бути дозволено священнослужіння оскверненому”.

Якщо порушення шлюбної вірності дружиною клірика несумісне зі священнослужінням, то порушення її самою духовною особою, так само як і блуд безшлюбного священнослужителя, тим більше не припустимі.

Трульський Собор у своєму 12-му правилі суворо заборонив шлюбне співжиття єпископам: “Дійшло до відома нашого і те, що в Африці, і Лівії, і в інших місцях деякі з самих боголюбґязних предстоятелів, що живуть там, і після здійсненого над ними рукоположення, не полишають жити разом зі своїми дружинами, становлячи тим спотикання і спокусу для інших. Маючи бо велике старання, щоб все влаштовувати на користь дорученої пастви, визнали ми за благо, нехай не буде відтепер нічого такого. Це ж говоримо не до відкладення чи перетворення Апостольського законоположення, але виявляючи піклування про спасіння і про поступ людей до кращого, і про те, нехай не допустимо якого-небудь нарікання на священне звання”.

Проте, Отці Трульського Собору не вимагали, щоб кандидати єпископства були лише з числа безшлюбних, вони тільки наполягали, щоб “дружина того, кого поставляють у єпископське достоїнство, попередньо розлучившись із чоловіком своїм, за спільною згодою, після рукоположення його в єпископа, нехай вступить у монастир, далеко від проживання цього єпископа створений, і нехай користується утриманням від єпископа” (48 прав. Трул. Соб.).

Згодом у Церкві склався звичай поставляти в єпископи тільки ченців. Якщо ж кандидатом обирався не чернець, він перед хіротонією повинен був прийняти постриг.

Багато занять і професії несумісні зі священнослужінням. Відповідно до канонів, клірикам забороняються виконання громадських і державних обовґязків і військова служба (Апост. 6, 81; Двокр. 11). Як говорить 6-е Апостольське правило, “єпископ, чи пресвітер, чи диякон, нехай не приймає на себе мирських піклувань. А інакше нехай буде позбавлений священного чину”. Канонічна заборона поширюється на виконання кліриками поточних адміністративних обов’язків. Історія свідчить про те, що Церквою не заборонялася участь кліриків у колегіальних органах державної влади.

Клірикам забороняються лихварство (4 прав. Лаод. Соб.) і торгівля, особливо винна (18 прав. Карф. Соб; 9 прав. Трул. Соб.) Священнослужителі також не повинні брати на себе поручительство із приватних справ, займатися відкупами і всяким підприємництвом.

Отці Халкидонського Собору у 3-му правилі висловили: “Дійшло до святого Собору, що деякі із приналежних до кліру, заради мерзенного прибутку, беруть у відкуп чужі маєтки, і влаштовують мирські справи, Боже служіння нехтують, а по будинках мирських людей тиняються, і доручення по маєтках приймають, із сріблолюбства. Тому визначив святий і великий Собор, щоб надалі ніхто, ні єпископ, ні клірик, ні чернець, не брав у відкуп маєтків, і в розпорядження мирськими справами не вступав, хіба тільки за законами покликаний буде до неминучої опіки над малолітніми, чи єпископ міста доручить кому мати піклування про церковні справи, чи про сиріт і вдів безпорадних, і про осіб, яким особливо потрібно надати церковну допомогу, заради страху Божого. Якщо ж хто надалі дерзне порушити це визначення, такий нехай буде підданий церковному покаранню”.

Духовним особам забороняються також заняття, пов’язані із пролиттям людської і навіть крові тварин, наприклад, лікарська практика, особливо хірургія (“Номоканон” при Великому Требнику, ст. 132; Постанова Патріарха Луки Хрисоверга). Нещасливий випадок під час операції піддає хірурга звинуваченню у мимовільному вбивстві, і якщо він клірик, то це, згідно з канонами, спричиняє позбавлення сану. Священнослужителю, який приносить безкровну Жертву, забороняється і полювання, неминуче пов’язане із пролиттям крові.

Обовґязок клірика – зберігати вірність своєму покликанню до кінця життя. У 7-му правилі Халкидонського Собору міститься загроза анафемою тому, хто залишить служіння перед вівтарем Господнім: “Поставленим раз у клір і ченцям, визначили ми не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин; інакше тих, що дерзнули на це і не повертаються з каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі”.

Особи, що склали із себе сан, у Візантії позбавлялися і деяких цивільних прав. У Росії синодським Указом 1831 р. уперше було дозволено просити про зняття із себе сану за виняткових обставин, особливо через вдівство в молодих роках. Такі особи, позбавлені священства за проханням, могли прийматися на державну службу лише через 6 років після складання сану – диякони, і через 10 років – пресвітери.

У наш час у зв’язку з відокремленням Церкви від держави складання із себе сану спричиняє не цивільно-правові наслідки, а лише церковні.

18. ВИЩА ВЛАДА В ЦЕРКВІ

18.1. Кафоличність Церкви

Церква Христова – Божественна установа, у якій здійснюється спасіння й обоження людини. Одна з властивостей Церкви, відображених у 9-му Символі віри, – кафоличність, соборність. Кафоличність Церкви виявляється не тільки в тому, що вона не обмежена простором і обіймає увесь світ, але і в тому, що кожна її жива частина, що володіє повнотою дарів Святого Духа, містично тотожна всій Церкві, є Церква. Суспільство вірних, очолюваних єпископом, який знаходиться у спілкуванні з іншими єпископами, – це Церква, і в ній немає неповноти. Тим більше самодостатня в містичному й еклезіологічому відношенні помісна Церква, очолювана сонмом єпископів і через це не має потреби звертатися за допомогою інших Церков для підтримки апостольського спадкоємства єпископської влади.

Разом з тим кафоличність Церкви виявляється і в тому, що в помісній Церкві, яка розриває спілкування з іншими Церквами, випадає з вселенського церковного Тіла, ушкоджується її богозданий лад, і вона зрештою позбавляється благодатних дарів Святого Духа, тому що дари ці послані апостольському сонму, поєднаному любов’ю й через те причетному до Троїчного Божественного життя: “Щоб усі були єдине: як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть у Нас єдине” (Ін. 17, 21). У церковно-канонічній науці ХІХ століття і в сучасній євхаристичній еклезіології виявилася тенденція підкреслювати помісний характер Церкви за рахунок її вселенськості. У старих посібниках із церковного права, навіть у кращих із них, характеристика управління в помісній Церкві відтісняє на задній план опис ієрархічної структури Вселенської Церкви. Наприклад, у професора А.С. Павлова Вселенські Собори розглядаються лише як один зі способів спілкування автокефальних Церков. Погляди сучасної євхаристичної еклезіології особливо різко висловлені протоієреєм Н. Афанасьєвим. У книзі “Церква Духа Святого” він стверджує, що Священне Писання знає тільки помісну Церкву, а думка про Вселенську Церкву вперше була висловлена святим Кипріяном Карфагенським. Проте хіба про помісну Церкву Господь сказав: “…Збудую Церкву Мою, і врата пекла не подолають її” (Мф. 16, 18).

Глибоке розуміння співвідношення вселенського й помісного начала в Кафоличній Церкви ми знаходимо в архиєпископа Василія (Кривошеїна). “Помісна Церква, – писав він, – не є тільки частиною Кафоличної Вселенської Церкви, але її повним виявленням. Цілковитим незменшеним виявленням у визначеному місці. Вона є Кафоличною Церквою в певному місці, тотожною з Вселенською Кафоличною Церквою, яка існує тільки в її помісних виявленнях, але в той же час (і тут ми зустрічаємося з богословською антиномією) вона не тотожна з Вселенською Церквою, відмінна від неї. Троїчна аналогія може допомогти нам дещо проникнути в цей еклезіологічний парадокс. І ми можемо користатися такими аналогіями, оскільки життя Церкви є відображенням Троїчного Божественного Життя, але ми повинні це робити з обережністю, пам’ятаючи ту важливу відмінність, що Божественне Життя троїчне, у той час як помісних Церков не три, а багато. Ми можемо сказати таким чином, що як Божественні Особи – Отець, Син і Дух Святий – не є частинами Пресвятої Тройці, але в кожному з Них усе Божество цілком виявлене, так що кожна Божественна Особа є істинним Богом, ми не можемо проте сказати, що кожна особа є Пресвята Тройця або тотожна Їй. Подібним чином повнота Кафоличної Церкви виявлена в кожній помісній Церкві, які не є “частинами” Вселенської, але не можуть однак, бути просто ототожнені з нею”.

18.2. Вища влада в Церкві

Єдине і внутрішньо єдине Тіло Кафоличної Церкви має і єдину Главу – Ісуса Христа (Єф. 5, 23; Кол. 1, 18). Православне вчення не знає іншого, ніж Господь, Главу Церкви; це не означає, однак, що земна Вселенська Церква не має влади, здійснюваної людською інстанцією, що вища влада в Церкві знаходиться за межами, доступними канонічним характеристикам. Сама історія Церкви, так само як і православна еклезіологія, незаперечно свідчать: носієм такої влади є вселенський єпископат – спадкоємець апостольського сонму. Очолюючи церковні громади, єпископи знаходяться в постійному канонічному спілкуванні між собою, здійснюючи тим самим спілкування між помісними Церквами, що зберігають єдність православної віри та життя по вірі.

18.3. Вселенські Собори

У 325 році в Нікеї був скликаний собор, на якому був представлений єпископат із усіх кінців держави, – Перший Вселенський Собор. Історія знає сім Вселенських Соборів, кожен із яких скликався для авторитетного викладу догматів і спростування єретичних псевдовчень.

У канонах немає визначень, які стосуються Вселенських Соборів: їхнього складу, повноважень, умов скликання, інстанцій, правочинних їх скликати. І це не випадково. На відміну від римсько-католицької еклезіології та каноніки, що ставлять Вселенські Собори в підлегле становище по відношенню до Римського єпископа, православна еклезіологія бачить у Вселенському Соборі вищу інстанцію земної Церкви, котра знаходиться під прямим проводом Святого Духа, а тому не може підлягати жорсткій регламентації.

Прообразом Вселенських Соборів є Апостольський Собор у Єрусалимі, описаний у “Діяннях Святих Апостолів”. Святий Кирило Олександрійський так писав про Отців Першого Вселенського Собору: “Не вони говорили, а сам Дух Бога і Отця”. Його слова ставлять цей Собор в один ряд із Апостольським Собором.

Оскільки канонічних визначень Вселенського Собору немає, основні риси надзвичайного, харизматчного інституту, що розглядається нами, у житті та структурі Церкви можливо виявити лише на підставі історичних даних, узагальнюючи обставини, за яких скликалися та відбувалися Собори.

Що стосується інстанції, яка їх скликає, то всі сім Соборів були скликані імператорами. Це безперечний історичний факт, який неспроможні спростувати пізніші римсько-католицькі фікції про те, що імператори, скликаючи Собори, нібито виконували доручення пап. Але констатація даного факту не дає ніяких розумних підстав заперечувати можливість скликання Собору з почину інших, власне церковних інстанцій Таке заперечення було б неприпустимо сміливим вторгненням у сферу дій Святого Духа.

За своїм складом Вселенські Собори були, переважно, єпископськими корпораціями. Це видно вже із традиційної назви Соборів за кількістю єпископів, які брали участь у них: Нікейський Собор увійшов в історію як Собор 318 Отців. Пресвітери чи диякони були на Соборах як повноправні члени лише в тих випадках, коли вони представляли своїх єпископів, найчастіше папу та Патріархів. Пресвітери та диякони брали участь у соборних діяннях також і як радники у почті своїх архієреїв. Голос їх міг бути вислуханим на Соборі. Відомо, яку велику справу зробив на Нікейському Соборі святий Афанасій Великий, який прибув до Нікеї зі своїм єпископом – святим Олександром Олександрійським. З мирян на Соборах були присутніми імператори та вищі сановники держави. Але соборні визначення – ороси – підписувалися тільки єпископами або їхніми заступниками. При цьому єпископи були на Соборі представниками своєї помісної Церкви та висловлювали не власні думки, а свідчили про віру своєї Церкви. Що ж стосується підписів імператорів під актами Вселенських Соборів, то вони всього лише надавали оросам і канонам Соборів авторитету державних законів.

Помісні Церкви представлені були на Вселенських Соборах з різною повнотою. У них брали участь лише деякі особи, які представляли Західний Патріархат, хоча авторитет цих осіб завжди був високим. На VII Вселенському Соборі вкрай нечисленному, майже символічному, було представництво Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської Церков. У кожному разі, визнання вселенськості Собору ніколи не обумовлювалося пропорційним представництвом усіх помісних Церков.

Компетенція Вселенських Соборів полягала насамперед у вирішенні спірних догматичних питань. Це переважне й майже виключне право саме Вселенських, а не Помісних Соборів. Спираючись на Священне Писання та загальноцерковне Передання, Отці Соборів виклали догмати віри, дані Спасителем в Одкровенні. Догматичні визначення семи Вселенських Соборів, що містяться в їхніх оросах, мають тематичну єдність: у них розкривається цілісне тринітарне та христологічне вчення. Виклад догматів у соборних символах і оросах непогрішний; саме в них і виявлена сповідувана нами непогрішність Церкви.

Надзвичайно велике значення Вселенських Соборів у дисциплінарній сфері. Собори видавали канони, у яких фіксувалося звичайне право Церкви або надавався більш високий, загальноцерковний авторитет постановам Помісних Соборів. Вселенські Собори затверджували правила Помісних Соборів і Отців. Вони змінювали й уточнювали дисциплінарні визначення, що раніше склалися.

Нарешті, Собори вершили суд над предстоятелями автокефальних Церков та іншими ієрархами не тільки за обвинуваченням їх у єресі, але і в зв’язку з порушеннями дисципліни чи незаконним зайняттям церковних посад. Вселенським Соборам належало також право виносити судження про статус і кордони помісних Церков.

Надзвичайно важке питання про церковне прийняття, про рецепцію постанов Соборів, і в зв’язку з цим про критерії вселенськості Собору. З історії добре відомо, що деякі із Соборів, не визнані Вселенськими чи навіть прямо засуджені як розбійницькі, за кількістю представлених на них помісних Церков не поступалися Соборам, визнаним Вселенськими, у кожному разі, найбільш нечисленному з них – I Константинопольському.

Російський мислитель А.С. Хомяков пов’язував авторитет Соборів із прийняттям його постанов християнським народом: “Чому ж відкинуті ці собори, – писав він про розбійницькі збіговиська, – що не мають ніяких зовнішніх відмінностей від Соборів Вселенських? Тому лише, що їхні рішення не були визнаними за голос Церкви всім церковним народом”. Але погляд А.С. Хомякова в еклезіологічому відношенні плутаний, а якщо сказане ним розуміти буквально, – то просто невірний. Не раз в історії Церкви на боці істини була меншість, а більшість християнська відкидала її. Насправді зовнішніх критеріїв для однозначного визначення вселенськості Соборів, звичайно, немає, бо немає зовнішніх критеріїв абсолютної Істини.

Як писав св. Максим Сповідник, “благочестиве правило вважає, що святі та визнані ті собори, які підтверджені правильністю догматів”. Преподобний Максим заперечував і цезарепапістську тенденцію ставити вселенський авторитет Соборів у залежність від ратифікації їхніх постанов імператорами: “Якщо попередні Собори стверджуються наказами імператорів, а не православною вірою, – говорив Святий Отець, – то нехай приймаються і ті собори, які висловлювалися проти єдності (Божественної) сутності, оскільки вони збиралися за наказом імператора… Усі вони, дійсно, збиралися за наказом імператорів, і все-таки всі засуджені через святотатство блюзнірських вчень, які були на них затверджені”. Неспроможні й домагання римсько-католицької еклезіології та каноніки, що ставлять визнання соборних діянь у залежність від ратифікації їх Римським єпископом.

За слушним зауваженням архиєпископа Петра (Л’юїльє), “Отці Вселенських Соборів ніколи не вважали, що дійсність прийнятих рішень залежить від будь-якої наступної ратифікації… Заходи, прийняті на Соборі, ставали обов’язковими зараз же після закінчення Собору та вважалися невідмінними”. Історично остаточне визнання Собору вселенським належало наступному Собору, а VII Собор визнаний Вселенським на помісному Константинопольському Соборі 879 р.

Історія Церкви, крім Вселенських і Помісних Соборів у власному значенні слова, знає ще й такі церковні собори, які, хоча за традицією зараховуються до помісних, але чи за важливістю своїх постанов чи за своїм складом мали більше значення, ніж звичайні Помісні Собори. До них відносяться Помісні Собори, правила яких ввійшли до канонічного зводу, Константинопольські Собори 879, 1156, 1157 рр., ісихастські Собори в Константинополі 1341, 1347 і 1351 рр., а також ті, визначення яких мають догматичний характер. Прикладом Собору, який за своїм складом мав загальноправославне значення, може бути Великий Московський Собор, що засудив Патріарха Никона (1667 р.).

Вже понад тисячу років Православна Церква живе без Вселенських Соборів, хоча питання про скликання нового Вселенського Собору продовжує залишатися відкритим. Носієм земної влади в Церкві, що постійно перебуває, є Боговстановлений вселенський єпископат, очолюваний Первоієрархами автокефальних Церков, які підтримують молитовно-канонічне спілкування.

18.4. Критика католицького вчення про верховенство в Церкві

Католицька еклезіологія виходить із цілком інших уявлень про вищу владу у Вселенській Церкві, ніж ті, які збереглися у Православ’ї. У латинському богослов’ї авторитет Церкви, її непогрішність персоніфікуються в особі Римського єпископа, який іменується верховним первосвящеником і намісником, вікарієм Христа.

Новітню спробу обгрунтування домагань Рима на вселенську юрисдикцію здійснив Перикл-Пґєр Жоанну у книзі “Папа, Собор і Патріархи в канонічній традиції до ІХ століття”, виданої в 1962 році. Для нас його праця становить особливий інтерес, оскільки в ній автор прагне довести, що Східні Церкви в епоху Вселенських Соборів визнавали і верховенство папи, і непогрішність його доктринальної влади.

П.-П. Жоанну, всупереч добре відомим, безперечним історичним фактам, присвоює Римським єпископам виключне право на скликання Соборів та головування на них через своїх легатів. Зі звичайною для католицької полеміки казуїстичною спритністю Жоанну наполягає на тому, що всі соборні визначення в тій чи іншій формі затверджувалися в Римі, бо Римські єпископи і на Сході визнавалися вищими суддями з питань віри.

Насправді ж все інакше та простіше. Оскільки Римські єпископи особисто на жодному Вселенському Соборі не були присутніми, вони справді розглядали їхні діяння та визначення, і в залежності від того, чи містять соборні визначення неушкоджене православне вчення, визнавали їх або відкидали як розбійницькі. Але так чинили і всі інші православні єпископи, які не були присутніми на Соборах. Це, однак, у жодному разі не означає, що загальноцерковне визнання безперечно православних, з волі Святого Духа висловлених соборних оросів, залежало від суду папи чи від суду інших єпископів, які приймали чи відкидали їх

Випадок із соборним анафематствуванням папи Гонорія (681 р.), викритого в монофелітстві, неможливо обійти в дослідженні, яке ставить своїм завданням довести, що Древня Церква визнавала вищий учительний авторитет Римського єпископа. Не обминає цього сумного випадку і П.-П. Жоанну. Погляди папи Гонорія, вважає він, були православними, але висловлені невдалою мовою, що було зброєю монофелитів супроти захисників православного вчення про дві волі у Христі, за що Гонорій і був засуджений Собором; тому папи – спадкоємці Гонорія – і визнавали його анафематствування.

“Осуд Гонорія, – пише П.-П. Жоанну, – насправді аніскільки не принизив авторитет престолу Петра з питань віри”. Проте дана обставина доводить протилежне до того, що хоче довести французький каноніст. Якби до осуду Гонорія папи претендували на віровчительну непогрішність, а на Сході їхні домагання визнавалися, то осуд Гонорія або зовсім не міг відбутися, або своїм осудом папи Собор відкинув раніше визнані домагання. Насправді кафедра Петра в ту пору ще не претендувала на непогрішність, і тому, засуджуючи одного з єпископів, що займали її, подібно до того, як на інших Соборах засуджувалися інші єпископи, у тому числі і предстоятелі перших престолів – Несторій, Диоскор, Сергій, – Собор, говорячи словами П.-П. Жоанну, “не принизив авторитет престолу Петра”, і пап, вже тоді досить педантичних у питаннях, що стосувалися прерогатив Римської кафедри, осуд Гонорія не бентежив.

Звичайний прийом римсько-католицької полеміки з питання про переваги Римських єпископів – цитувати пишні титули та звертання з послань східних авторів до пап. Не погребував цим прийомом і П.-П. Жоанну. Він цитує послання Константинопольського Патріарха Тарасія папі Адріянові: “Ваша Святість одержала у спадщину престол Божественного апостола Петра, …дотримуючись церковного передання та волі Божої, цей престол керує (prutaneousa) церковною ієрархією”. Цитує Жоанну також ченців Феодосія та Феодора, котрі у посланні до папи Мартина I зі східною пишністю іменують його “верховним та апостоличним папою, главою всієї священної ієрархії під сонцем, папою самодержавним і вселенським, князем апостоличним”.

З подібних милих речей, а вони досить звичні в посланнях тієї епохи, з таким же успіхом можна робити висновок про віровчительний авторитет папи та про його абсолютну владу в Церкві, з яким можна знайти доказ святості того чи іншого з ієрархів у тому, що у звертаннях до нього вживається титул “Святійший”.

Першість честі Римської кафедри – це історичний факт, що ніким не заперечується, який, однак, позбавлений догматичного значення, а канонічне його значення обмежується саме першістю в диптиху, що не має ніякого відношення до вселенської юрисдикції.

Ототожнюючи першість честі зі вселенською церковною владою, П.-П. Жоанну посилається на відомі історії факти, коли папи висловлювалися у своїх посланнях із приводу справ Східних Церков. Але найбільш очевидне пояснення цьому полягає в кафоличності Церкви, у тому, що негаразди у одній із помісних Церков завдають рани Вселенському тілу Церкви, і тому заходи до їхнього лікування вживаються предстоятелями не тільки тих Церков, що безпосередньо вражені негараздами (особливо коли виникає небезпека поширення єретичних псевдовчень).

Улюблений аргумент католицьких полемістів на захист домагань Рима на вищу судову владу в Церкві – це посилання на близькі за змістом 4-е та 5-е правила Сардикійського Собору, 4-е правило говорить: “Якщо якийсь єпископ, судом єпископів, що знаходяться по сусідству, позбавлений буде сану, і говорить, що він ще покладає на себе обов’язок виправдання, то не раніше поставляти іншого на його місце, хіба коли єпископ Римський, дослідивши справу, вимовить своє визначення по ньому”.

Щоб вірно судити про компетенцію цього канону, необхідно враховувати наступну обставину: Сардикійський Собор був помісним Собором західних єпископів. В область Римського Патріарха в ту епоху входив Іллірійський діоцез, де й розташоване місто Сардика (нині Софія). Відповідно до православної канонічної правосвідомості, дія цього правила поширюється лише на області, що входять до складу Західного Патріархату, підлеглі папі, про що цілком ясно пише Зонара у тлумаченні на 4-е та 5-е правила Сардикійського Собору. Застосування ж цих канонів в інших Патріархатах можливо лише за аналогією, а не за буквою.

Історія не знає випадків, коли б на Сході визнавалося за єпископами Східних Патріархатів право подавати апеляцію в Рим, проте не тільки з історії, але і з канонічного зводу відомо, що навіть на Заході права Римських єпископів приймати апеляцію були не безмежні.

У Посланні Африканського Собору до Келестина, папи Римського, яке у всіх авторитетних виданнях додається до правил Карфагенського Собору, недвозначно сказано: “Благаємо вас, пане брате, щоб ви надалі не допускали легко до вашого слуху тих, що приходять звідси, і не дозволяли надалі приймати у спілкування відлучених нами…” Посилаючись на правила I Нікейського Собору, Африканські Отці висловлюють глибоку еклезіологічну підставу для невизнання за Римськими єпископами права на юрисдикцію в інших помісних Церквах: “Тому що Отці судили, що для жодної області не зменшується благодать Святого Духа, через яку правда ієреями Христовими, і зрится розумно, і содержится твердо, і найбільше, коли кожному, якщо настоїть сумнів про справедливість рішення найближчих суддів, дозволено приступати до Соборів своєї області, і навіть до Вселенського Собору. Хіба є хто-небудь, хто б повірив, що Бог наш може єдиному тільки якомусь вдихнути правоту суду, а численним ієреям, які зійшлися на Собор, відмовити в цьому…” У Римі, однак, у це повірили. Далі в Посланні говориться: “Про те, щоб некие, аки бы от ребра твоея святыни были посылаемы, мы не обретаем определения ни единаго Собора Отцев”. А у висновку Послання знаходимо пророче застереження Африканських Отців, яке зневажили в Римі: “Отже, не соизволяйте, на прохання деяких, надсилати сюди ваших кліриків изследователями, і не допускайте цього, нехай не з’явимося ми вносящими дымное надмение мира в Церкву Христову, яка тим, хто бажає бачити Бога, приносить світло простоти та день смиренномудрия”.

Еклезіологічна побудови великого католицького богослова XX ст. Ж.-М.-Р. Тійара істотно відрізняються від гостро тенденційної концепції П.-П. Жоанну. Серед найбільш значних праць Тійара – “Церква церков” (1987 р.) і “Єпископ Рима” (1982 р.). У них зроблена спроба, спираючись на матеріали II Ватиканського Собору, представити Римсько-католицьку Церкву більш відкритою для некатолицьких церков, насамперед, церков християнського Сходу, що зберегли апостольське спадкоємство рукоположень.

На переконання Ж.-М.-Р. Тійара, “Церква Божа є присутньою і в громадах сходу, які не мають спілкування з Римською кафедрою”. Що стосується місця папи в Церкві, то, за словами богослова, “його влада існує для того, щоб гарантувати повну кафоличність кожній місцевій церкві, довіреній піклуванню єпископа… Це не влада монарха, від якого все залежить, а це влада primus inter pares (першого серед рівних)”.

На жаль, однак, статті виданого вже після II Ватиканського Собору Кодексу Римсько-католицької Церкви, що стосуються владних повноважень папи, м’яко кажучи, є дуже непереконливою ілюстрацією до думок Тійара, сповненого по-справжньому екуменічного пафосу.

Ідеї, співзвучні концепції Тійара, раніше з більшою послідовністю розвивалися іншим великим французьким богословом Конгаром.

18.5. Цезарепапізм і його критика

Добре відоме традиційне для західної полеміки обвинувачення Православної Церкви в цезарепапізмі. Обвинувачення безпідставне, оскільки домагання окремих візантійських і російських імператорів, що не мали під собою грунту ні в еклезіології, ні в церковній правосвідомості, ні в букві канонів, залишилися всього лише домаганнями чи, щонайбільше, були причиною часткових деформацій церковного ладу, подібних до тих, що перетерпіла Російська Церква в синодальну епоху.

Історія Вселенської Христової Церкви зі всією очевидністю довела, що імператорська влада не є тією інстанцією, без якої Церква не може існувати. А все фундаментально необхідне в Церкві дано їй від початку та до кінця перебуватиме в ній, як спочатку стояв на чолі її земної частини апостольський сонм, спадкоємцем якого є вселенський кафоличний єпископат.

19. ЦЕРКВА ТА ТЕРИТОРІЯ. ЦЕРКОВНА ДІАСПОРА. АВТОКЕФАЛЬНІ Й АВТОНОМНІ ЦЕРКВИ

19.1. Територіальний принцип церковної юрисдикції

Вселенська Церква складається з окремих помісних Церков. Помісні Церкви у свою чергу містять у собі єпископії (єпархії), а єпархії – парафії. Існують й інші одиниці адміністративно-територіального поділу Церкви: автономні церкви, екзархати, митрополичі округи. Така структура Церкви склалася протягом перших століть її історії, і з того часу в основі своїй вона залишається незмінною.

Адміністративний поділ Церкви будується на територіальному, а не національному принципі. За нормальних умов православні християни будь-якої національності, що проживають на одній території, складають одну парафію та настановляються одним єпархіальним єпископом, тому що, за словом апостола Павла, у Христі “немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного” (Кол. 3, 11). Як сказано, правда, у 34-му Апостольському правилі, “єпископам всякого народу належить знати першого серед них…” – однак, історичний контекст цілком однозначно говорить про те, що під “народом” у каноні розуміється територія, зайнята тим чи іншим народом. Провінції Римської імперії склали землі, населені племенами, які зазнали пізніше еллінізаціі чи латинізації, у назвах провінцій збереглася пам’ять про народи, що населяли їх колись: Дакія, Галатія, Фракія, Нумідія.

У своєму територіальному розмежуванні помісні Церкви зважають на політико-адміністративний поділ, на державні й адміністративні кордони. Крім очевидних зручностей, цей принцип знаходить непряме обґрунтування в самих канонах. Так, 38-е правило Трулльського Собору говорить: “…Якщо царською владою знову улаштований чи надалі улаштований, буде град, то цивільним і земським поділам нехай відповідає і поділ церковних справ”.

Територіальне начало в розмежуванні церковної юрисдикції допускає і винятки, які за суттю своєю у певному значенні аналогічні поняттю екстериторіальності в міжнародному праві. Так, у давнину глави одних помісних Церков для підтримки постійного спілкування з іншими Церквами направляли до їхніх митрополитів, екзархів чи Патріархів своїх представників – апокрисіаріїв. Монастирі, у яких перебували апокрисіарії, знаходилися в канонічній владі тієї Церкви, що їх направила. Ці монастирі називалися метохами, чи подвірґями

Іншим відступом від територіального начала в розмежуванні юрисдикції є право Патріаршої ставропігії. Слово “ставропігія” походить від грецьких слів “stauroV” (хрест) і “phgw” (ставити). Поставлення хреста єпископом при заснуванні церкви чи монастиря є символом їхньої канонічної залежності від нього

У візантійську епоху Константинопольські Патріархи підкоряли своїй юрисдикції цілі єпископії, що знаходяться в межах митрополичих областей. Такі єпископії іменувалися автокефальними архиєпископіями; під автокефальністю розумілася їхня незалежність від місцевого митрополита.

19.2. Діаспора

Найбільш серйозним відступом від територіального начала в розмежуванні церковної юрисдикції є діаспора. У країнах, де православні християни живуть не компактною масою, а розсіяні між інославними чи іновірцями, на одній території можуть існувати парафії і навіть єпархії різних Церков. Як відомо, у XX столітті, коли православна діаспора в Америці та Західній Європі в багато разів зросла як внаслідок переселення православних, так і в результаті приєднання до Православ’я інославних християн, у цих країнах постав ряд історично обумовлених проблем у розмежуванні церковної юрисдикції. Константинопольський Патріарх висунув вчення про особливі права Вселенського Престолу і в зв’язку з цим про підпорядкування йому всієї діаспори Західної Європи й Америки. Такі претензії, як цілковито нові, раніше невідомі Церкві, відкидаються більшістю помісних Церков. Споконвіків у житті Церкви дотримувалася наступна норма: Церква, яка навернула до християнства нехристиянський народ або повернула до Православ’я єретичну чи розкольницьку громаду на території, що не входить до складу жодної помісної Церкви, стає для новозаснованої Церкви Церквою-Матірґю, кіріархальною Церквою. Саме через це, а зовсім не в силу 28-го правила Халкидонського Собору, Російська Церква протягом сторіч знаходилася в канонічній залежності від Константинопольського престолу.

У 131 (117)-му правилі Карфагенського Собору сказано: “За декілька років перед цим, у цій Церкві, повним собором визначено, щоб Церкви, що знаходяться в якому-небудь пределе, раніше видання законів про донатистів, які стали кафоличними, належали до тих престолів, єпископами яких переконані були приєднатися до кафоличного єднання…”

При вирішенні подібних суперечок між автокефальними, незалежними однієї від одної Церквами, варто враховувати ряд обставин: у 132 (118)-му правилі Карфагенського Собору названі дві з них – територіальна близькість і воля самого церковного народу: “Про те, як єпископи кафоличні, і ті, що повернулися від країни Донатової, розділяють між собою єпархії. …Якщо ж трапиться бути єдиному місцеві; тоді нехай надається тому, до якого в більшій близькості виявиться. Якщо ж буде однаково близько до обох престолів; тоді нехай надійде до того, котрого народ обере”.

Що стосується територіальної близькості, то, як виходить із 24 (17)-го правила Карфагенського Собору, Нумідійський примас втратив юрисдикцію над Церквою Мавританії Ситифенської “через її віддаленість”. У “Підаліоні” у тлумаченні на це правило говориться про його вселенське значення. При територіальному розмежуванні діаспори певне значення має й етнічний принцип, але значення його обмежене рамками саме діаспори. Тому Константинопольський Собор 1872 р. справедливо засудив етнофілетизм як зазіхання на канонічний церковний устрій.

19.3. Автокефальні Церкви

Вселенська Церква складається з автокефальних помісних Церков. Значення терміну “автокефалія” змінювалося. Як ми вже знаємо, “автокефальними” у візантійську епоху називалися архиєпископії, не залежні від місцевого митрополита та безпосередньо підлеглі Патріаршій юрисдикції. У грецькій канонічній і церковно-історичній літературі дотепер розрізняють статус чотирьох древніх Патріархатів, з одного боку, і нових автокефальних Церков, з іншого, котрі, хоча і визнаються цілком самостійними, але, однак, не поставлені в один ряд із древніми Східними Патріархатами. Питання про право на автокефалію і в наш час продовжує залишатися гострим та складним. Навколо нього виникали в минулому і мають місце дотепер суперечки, які часто набувають болісного характеру, спричиняють негаразди та навіть поділи, аж до розриву канонічного спілкування.

Для з’ясування канонічно безперечних критеріїв автокефалії насамперед необхідно висвітлити питання про право засновувати самостійну Церкву або дарувати автокефалію. Існує юридичний принцип: ніхто не може надати іншому більше прав, ніж має сам. Це канонічна аксіома. Тому заснувати нову автокефальну Церкву може або єпископат Вселенської Церкви, або єпископат Церкви автокефальної. Влада єпископату спадкоємна від апостольської.

У минулому інколи висловлювалися помилкові судження про те, що автокефальними можуть бути лише Церкви, засновані самими апостолами. Папа Лев Великий на цій підставі заперечував автокефалію Константинопольської Церкви. Навіть Антіохійський Патріархат відмовляв в автокефалії Грузинській Церкві, спираючись на той історично сумнівний факт, що ніхто з апостолів не був у Грузії. Проте, з одного боку, багато з Церков безсумнівно апостольського походження автокефалії ніколи не мали (наприклад, Коринфська, Фессалонікійська), а з іншого – існують Церкви, самостійність яких загальновизнана, хоча вони й не можуть похвалитися апостольським походженням. Автокефалію Церкви набували та втрачали в процесі історії. І вселенський єпископат, який став спадкоємцем апостольського сонму, саме сонму, а не окремих апостолів, має безперечне право суверенно вирішувати питання про заснування та скасування автокефалії, про кордони між помісними Церквами

Оскільки Вселенські Собори і в давнину були подіями винятковими, а тепер от уже понад 1000 років не скликаються, звичайно питання про нову автокефалію або скасування старої вирішується єпископатом помісних Церков, компетенція якого, на відміну від вселенського єпископату, поширюється лише в межах своєї Церкви. При цьому волю помісного єпископату може висловлювати як повний собор, так і малий собор єпископів – Синод.

Константинопольський Патріархат надавав автокефалію Болгарській Церкві (у 932, 1234 і 1946 рр.), Сербській Церкві (у 1218 і 1879 рр.), Російській Церкві (у 1589 р.), Елладській Церкві (у 1850 р.), Румунській Церкві (у 1895 р.) й Албанській Церкві (у 1938 р). Відомо і про злиття декількох автокефальних Церков в одну. Так, у 1920 р. три автокефальні Церкви: Сербська, Карловацька і Чорногорська, а також автономна Церква Босно-Герцеговинська з частиною Константинопольської та Буковинсько-Далматинської Церков об’єдналися в одну Сербську Церкву.

Тільки воля кіріархальної Церкви може бути законним фактором у заснуванні нової автокефалії, але історія знає й інші приклади. Бувало, що автокефалія проголошувалася органом державної влади чи місцевим єпископатом, що самовільно вийшли з підпорядкування соборному єпископату автокефальної Церкви та її першому єпископу. Незаконність подібних акцій із канонічної точки зору очевидна, хоча в тих випадках, коли це було спричинено справді назрілими потребами церковного життя, поділи, що виникали услід за самочинним актом, вдавалося виліковувати пізнішим законним даруванням автокефалії з боку Церкви-Матері. Так, Елладський єпископат проголосив автокефалію вже в 1833 р., а дарована вона була Елладській Церкві тільки в 1850 р.; незалежність Румунської Церкви була самочинно проголошена в 1865 р., тобто за 20 років до дарування їй автокефалії Константинопольським Патріархатом.

Автокефалія може засновуватися і всупереч встановленому порядку, однак на законній підставі: у випадку, якщо влада кіріархальної Церкви ухилиться в єресь або розкол. Тоді в силу вступає 15-е правило Двократного Собору: “…Ті, хто відокремлюється від спілкування із предстоятелем, заради якоїсь єресі, засудженої Святими Соборами чи Отцями, коли, тобто, він проповідує єресь всенародно, і вчить її відкрито в церкві, такі якщо і захистять себе від спілкування з названим єпископом, раніще соборного розгляду, не тільки не підлягають встановленій правилами епітимії, але й гідні честі, що належить православним. Тому що вони засудили не єпископів, а псевдоєпископів та псевдовчителів, і не розколом припинили єдність Церкви, але постаралися оберегти Церкву від розколів і поділу”. Це правило поширюється і на вірний православний єпископат однієї з частин Церкви, вища влада якої відійшла від істини. У таких обставинах, за твердженням російських каноністів, опинилася Російська Церква після Флорентійського Собору; тому і затвердила вона в 1448 р. свою незалежність від Константинополя, не питаючи на те згоди Патріарха та Синоду, які зрадили Православ’я.

Сутність автокефалії в тому, що автокефальна церква має самостійне джерело влади. Її перший єпископ, її глава поставляються своїми архиєреями. II Вселенській Собор, затверджуючи древню автокефалію Кіпрської Церкви, надав “тим, хто начальствує в ній” свободу, “без претензій до них і без утиснення їх… самим собою здійснювати поставлення благоговійнійших єпископів”. Халкидонський Собор, позбавляючи незалежності діоцези Понта, Іраклії й Асії, надає Константинопольському престолу поставляння митрополитів у цих областях (прав. 28). Оскільки для архіпастирської хіротонії нормальним чином потрібна участь трьох єпископів, а поставляння здійснюється на кафедру, що вдовствує, з цього неминуче випливає, що для автокефального буття Церкви повинні мати не менш чотирьох єпископських кафедр.

Самостійність автокефальних Церков носить, звичайно, обмежений характер, виявляючись тільки відносно інших помісних Церков, але аж ніяк не Вселенської Церкви, частиною якої вони є. Тому не може бути й мови про самостійність окремої помісної Церкви у сфері віровчення, яке одне й те саме зберігається Вселенською Церквою споконвічно. Усяка розбіжність із істиною, що зберігається всією Церквою, спричиняє випадання з церковного лона. Усі помісні Церкви дотримуються святих канонів, застосовуючи їх до місцевих умов. У сфері богослужіння самостійність автокефальних Церков обмежена обов’язковою відповідністю богослужіння єдиному догматичному вченню та прагненням до однаковості. Але автокефальна Церква сама готує для себе святе миро, сама канонізує своїх святих, сама складає нові чинопослідування та піснеспіви. Повною самостійністю користуються автокефальні Церкви у сфері адміністративної та судової діяльності.

Всі автокефальні Церкви рівноправні. Православ’я відкидає не тільки Римську доктрину про намісництво Христа та непогрішність римського єпископа, але і претензії Константинопольських Патріархів на особливі права у Вселенській Церкві. Водночас у списках Церков – диптихах, – а отже, і при розподілі місць на соборах, у рамках міжцерковного етикету кожній Церкві відведене своє місце в загальному ряді, і це місце її закріплюється твердо; протягом сторіч воно може залишатися незмінним, хоча це місце в диптиху, яке називають рангом честі, позбавлене догматичного значення, а обумовлене історично. В основі диптиха покладені різні принципи: давність Церков, хронологічна послідовність проголошення автокефалії, політичне значення міст із кафедрами перших єпископів.

19.4. Автономні Церкви

Крім автокефальних, незалежних однієї від одної Церков, існують ще Церкви автономні. Термін “автономна Церква” – новий, але явище це, коли та чи інша помісна Церква мала досить широку, однак не повну самостійність, було відоме і в давнину, і в середньовіччя. По суті, Руська Церква до 1448 р. територіально, етнічно й політично відособлена від Церкви-Матері, мала лише обмежену залежність від Константинопольського престолу, чим рішуче відрізнялася від грецьких митрополій. У цьому значенні вона може бути прикладом церковної автономії. Головна відмінність між Церквами автокефальними й автономними полягає в тому, що перші мають самостійну низку апостольського спадкоємства, і їхні єпископи, включаючи і першого серед них, поставляються архиєреями цих Церков, а автономні Церкви такої незалежності позбавлені, їхні перші єпископи поставляються архипастирями кіріархальної Церкви. З цього випливають й інші обмеження самостійності автономної Церкви. Її статус, устав, затверджується Церквою кіріархальною, що теж є вираженням канонічної залежності. Святе миро автономні Церкви одержують від Церкви кіріархальної, вони також беруть участь у витратах на утримання вищої влади кіріархальної Церкви. Перші єпископи автономних Церков підсудні вищій судовій владі Церкви кіріархальної. Свої відносини з іншими Церквами автономна Церква здійснює за посередництвом Церкви кіріархальної.

Статус автономних Церков – проміжний, перехідний, і тому в історії спостерігаються дві тенденції в долі автономних Церков: одні Церкви згодом доростають до автокефалії і зрештою одержують її, інші ж втрачають автономію, перетворюючись на звичайні митрополичі округи чи єпархії.

20. ПОМІСНІ ЦЕРКВИ ТА ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ В НИХ (КАНОНІЧНІ ПІДСТАВИ; ІСТОРИЧНИЙ НАРИС)

20.1. Утворення помісних Церков

Древні митрополії. Кожна автокефальна помісна Церква являє собою сукупність декількох єпископій, тому вона повинна мати органи своєї єдності, наділені адміністративною владою, що здіймається над владою окремих єпископів. За допомогою своїх органів вищого управління помісна Церква підтримує постійні відносини з іншими автокефальними Церквами, інакше кажучи, вища церковна влада являє собою орган спілкування помісної Церкви зі Вселенським Православ’ям.

Найбільш ранньою в історії формою об’єднання декількох єпископій у одну помісну Церкву були Церкви окремих провінцій Римської імперії, таких, як Віфінія, Лікія, Єгипет, Понт. Єпископи головних міст цих провінцій іменуються у 34-му Апостольському правилі “першими єпископами”.

В епоху гонінь християнство поширювалося по провінціях із їхніх центрів, де християнські громади часто були засновані самими апостолами або мужами апостольськими, подібно до Церков Антіохії, Риму, Коринфа, Ефеса. Християнські громади, зобов’язані своїм народженням єпископам і проповідникам із апостольських Церков провінційних столиць – митрополій (грецькою – “mhtropoliV” – “місто-мати”), шанували ці Церкви як своїх матерів, визнавали для себе їхній авторитет, а в певному значенні і юрисдикцію предстоятелів материнських церковних громад. Так складалися перші помісні Церкви, очолювані автокефальними першими єпископами.

“Перший єпископ” мовою 34-го Апостольського правила (і в 9-му правилі Антіохійського Собору, близькому, якщо не прямо тотожному йому за змістом), іменується вже митрополитом. У канонічних пам’ятках уперше цей титул зустрічається у правилах I Нікейського Собору (прав. 4, 6, 7).

“Примас”, “перший єпископ” – це не титули, а всього лише архаїчні вже для IV століття найменування перших єпископів, котрі в Нікейську епоху майже повсюдно почали іменуватися митрополитами. Непряме свідчення того, що примас – це не титул, знаходимо в 48-му правилі Карфагенського Собору: “Єпископ першого престолу нехай не іменується екзархом ієреїв, чи верховним священиком, чи чим-небудь подібним, але тільки єпископом першого престолу”.

Хронологічно поява титулу “митрополит” справді збігається з Нікейською епохою, це, однак, зовсім не свідчить про те, що I Вселенський Собор вводив новий церковний устрій. На початку IV сторіччя, після адміністративної реформи Диоклетіана, що збільшив кількість провінцій і зробив їх основною одиницею територіального поділу імперії, за єпископами столичних міст провінцій-метрополій поступово закріпилося найменування митрополитів. Ними стали ті ж “перші єпископи всякого народу” (Апост. 34), тому що поділ імперії на провінції зберіг сліди етнічної карти недавнього минулого. Так, назва провінції Галатія походить від народу, що населяв її, – еллінізованих галатів, а Фрігії – фрігів.

20.2. Екзархати

Новий етап у процесі зміцнення помісних Церков припадає на середину IV сторіччя. У 6-му каноні Сардикійского Собору вперше згадується сан екзарха (слово “екзарх” відомо було, звичайно, і раніше, але вживалося воно лише стосовно осіб, наділених цивільною владою). Однак немає підстав стверджувати, що під екзархом Отці Собору розуміли єпископа, наділеного іншою владою, ніж митрополит. Швидше, як це випливає із змісту 6-го правила, екзарх і є митрополит.

Проте у 9-му та 17-му канонах Халкидонського Собору знаходимо вже зовсім інше: “Якщо ж хто буде скривджений від свого митрополита, нехай судиться перед екзархом великої області, чи перед Константинопольським престолом”. (17 прав.).

В епоху великих візантійських каноністів (XII ст.) первісне значення церковного титулу екзарха було цілком забуте. Зонара у тлумаченні на 17-е правило Халкидонського Собору писав: “Деякі екзархами округів називають патріархів… А інші говорять, що екзархами називаються митрополити областей і наводять на свідчення 6-е правило Сардикійського Собору… І краще було б, – резюмує Зонара, – екзархами вважати митрополитів областей”. Але сам текст 9-го та 17-го правил не дозволяє вважати їх митрополитами.

Безсумнівно, правий був Вальсамон, який у тлумаченні на 9-е правило писав: “Екзарх округу не є, як мені здається, митрополитом кожної області, але митрополитом цілого округу. А округ містить у собі багато областей”. Саме так. Екзархи, про які мовиться в 9-му та 17-му правилах Халкидонського Собору, були єпископами церковних діоцезів, котрі, як показала історія, були ефемерним утворенням, а вірніше, всього лише проміжним етапом на шляху до оформлення більш великих церковних утворень – Патріархатів.

20.3. Становлення Патріархатів

Процес церковної централізації спрямований був на те, щоб привести церковну організацію у відповідність до того нового адміністративного поділу, що склався в IV сторіччі. За св. рівноапостольного Костянтина Великого імперія була розділена на чотири префектури: Італію, Галлію, Іллірик і Східну префектуру, найбільшу з усіх. Разом з Ілліриком префектура Схід складала грекомовну половину держави, а Італія та Галлія – латиномовну.

У тому ж IV столітті префектури були, у свою чергу, поділені на діоцези, на чолі яких стояли призначувані імператорами й підлеглі префектам вікарії. Східна префектура була поділена на 5 діоцезів: Схід (у вузькому значенні слова) зі столицею в Антіохії – до цього діоцезу ввійшли Сирія, Палестина, Аравія та Месопотамія; Єгипет із Лівією та Пентаполем (головне місто – Олександрія); Азію (з центром в Єфесі), що об’єднала провінції, розташовані в південно-західній частині Малої Азії; Понт із столицею в Кесарії Каппадокійській, який займав північно-східну частину Малоазійського півострова та Вірменське нагір’я; і Фракію (східний край Балканського півострова з центром в Іраклії), на території якої знаходилася й нова столиця імперії – Константинополь.

Іллірійську префектуру з центром у Фессалониках складали два діоцези: Македонія і Дакія. Італійська префектура містила в собі Італію, Африку (із столицею в Карфагені) і Західний Іллірик (західну частину Балкан). До Галльської префектури входили Галлія, Іспанія, Британія та Мавританія. Обидві імперські столиці – Рим і Константинополь – вилучені були з обласного підпорядкування.

Подібно до того, як поділ імперії на провінції став підставою для утворення митрополичих областей, так введення діоцезальної організації цивільного управління призвело до об’єднання митрополій у більш великі церковні області, перші єпископи яких називалися “екзархами”, а ще частіше “архиєпископами”.

Процес збільшення помісних Церков на цьому не закінчується. Винятковим становищем Константинополя, “міста царя й сенату”, обумовлене і його церковне піднесення. Незважаючи на заперечення Рима, вже II Вселенській Собор постановив: “Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим” (3 прав.). Цей Собор включив до юрисдикції Константинопольського єпископа, крім Фракійського, також Азійський і Понтійський діоцези (прав. 28). У латинській половині імперії влада Римського єпископа поширилася спочатку на Італію, крім Равенської та Міланської Церков, а потім і на весь Захід. Вже Нікейський Собор надав першість честі в Палестині єпископу Елії-Єрусалиму, Матері всіх Церков (прав. 7). Пізніше це призвело до повної самостійності, до автокефалії Єрусалимської Церкви. У межах свого діоцезу залишилася Олександрійська Церква.

До часу Халкидонського Собору остаточно склався диптих перших єпископів Християнської Церкви: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський. У такому порядку п’ять перших престолів перераховані в 36-му правилі Трулльского Собору: “…визначаємо, нехай має престол Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима і, як цей, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього: після ж нього нехай буде престол великого граду Олександрії, потім престол Антіохійський, а за ним престол граду Єрусалима”.

У церковних джерелах слово “Патріарх” щодо єпископів вживається з кінця IV століття, спочатку, проте, без однозначного, фіксованого значенняЙмовірно, першим офіційним документом, у якому слово “патріарх” вжито як вищий ієрархічний титул, є “Конституція” Зенона від 477 року.

У канонах титул Патріарха з’являється сторіччя по тому, вперше в 7-му правилі Трулльского Собору: “Оскільки ми побачили, що в деяких Церквах диякони мають церковні посади, і тому деякі з них, дозволивши собі зухвалість і свавілля, председят пресвітерам, того заради визначаємо: диякону, якщо б і мав достоїнство, тобто, яку-небудь церковну посаду, не займати місця вище пресвітера; хіба коли, представляючи особу свого Патріарха чи митрополита, прибуде в інше місто для деякої справи…”

У IX столітті склалося своєрідне вчення про пентархії, про те, що в Церкві може бути лише п’ять Патріархів, подібно до того як є тільки 5 почуттів, і весь Всесвіт має бути поділений між ними. Теорію “пентархії” відстоював Антіохійський Патріарх Петро; його міркування на цей предмет було внесено до “Синопсиса” Стефана Ефеського, а звідти, через Аристина, – до “Кормчої” св. Сави і, отже, – до нашої друкованої “Кормчої” (гл. 40) Прихильником цього курйозного вчення був і знаменитий Вальсамон.

20.4. Нові автокефальні Церкви

Крім древньої Кіпрської Церкви, споконвіку автокефальної, і заснованої за імператора св. Юстиніана автокефальної архиєпископії Нової Юстиніани, з кінця I тисячоріччя після Р.Х. створюються нові автокефальні Церкви. Глави їх згодом удостоюються Патріаршого сану.

Утворення нових помісних Церков було пов’язане із слов’янською колонізацією Балкан і наверненням слов’янських народів у християнство. Так, за царя Болгарського Симеона, спадкоємця Хрестителя болгар св. царя Бориса, Болгарська Церква отримала фактичну незалежність від Вселенського Патріархату, а в 927 р. Константинопольська Церква визнала її автокефальний статус і патріарше достоїнство її Предстоятеля Даміана. Правда, після розгрому Болгарії імператором Василем Болгаробійцем Болгарська Церква втратила Патріарше очолення. Новим її главою став тоді архиєпископ Охридський, що мислився як правонаступник древніх архиєпископів Нової Юстиніани. Патріаршество відновлене було в Болгарії разом із її національно-державним відродженням у XIII столітті, коли Константинопольський Патріарх разом із іншими Східними Патріархами подарував архиєпископу Тирновському Патріарший титул. Удруге болгарська церковна автокефалія була втрачена після загибелі Болгарської держави під натиском османських турків. До середини XVIII століття проіснувала автокефальна Охридська архиєпископія, проте клір цієї південнослов’янської Церкви був еллінізований. Нове відновлення церковної незалежності болгарського народу відбулося вже в ХІХ столітті, у 1872 р., спочатку, щоправда, самочинно і з порушенням канонів, що спричинило за собою припинення євхаристичного спілкування новоствореного Болгарського екзархату з іншими Православними Церквами. Лише в 1945 р. болгарська схизма була подолана, а з 1953 р. Болгарська Церква, як і в середньовіччя, очолюється Патріархом.

Подібно до Болгарської, і Сербська Церква у своїй історії пережила кілька трагічних розривів. Самостійна архиєпископія була заснована в Сербії на початку XІІІ сторіччя, за сина великого жупана Неманя Стефана Першовінчаного. Автокефальним архиєпископом став молодший син Неманя – афонський чернець св. Сава. У 1346 р., за короля Стефана Душана, собором сербських єпископів архиєпископ Печський Іоаникій був зведений у сан Патріарха. За цим настала анафема з боку Константинопольської Патріархії, що ревниво охороняла свої переваги. Анафема була знята в 1374 р., у самий переддень османського поневолення Сербії

Російська Православна Церква – дочка Константинопольського Патріархату – самовільно проголосила автокефалію в 1448 році, і тільки через 150 років Константинополь визнав її автокефальний статус та патріарший титул за її предстоятелем.

Румунська Церква отримала автокефальний статус у 1865 р. після здобуття румунським народом державної незалежності. У 1925 р. Предстоятель Румунської Церкви Мирон був зведений у сан Патріарха.

Історія Грузинської Церкви рішуче відрізняється від історії Балканських Церков, у якій багато паралельних ліній. Грузинське християнство значно давніше слов’янського. Вже в IV столітті, завдяки апостольському подвигу св. Ніни, грузинський народ був просвічений вченням Христа. Під впливом св. рівноапостольної Ніни нову віру прийняв Грузинський цар Міріан. На відміну від слов’янських Церков, матір’ю Грузинської Церкви була не Константинопольська, а Антіохійська Церква. У 467 р. Предстоятель Іверської Церкви, кафедра якого знаходилася у Мцхеті, одержав від Антіохійського престолу титул католікоса. Цим титулом іменувалися Первоієрархи Церков, що територіально знаходилися за східними кордонами Візантійської імперії. Перше згадування сану католікоса сягає 410 р. Католікосом був тоді єпископ Селевкії Вавілонської, який очолював Церкву в Перській державі та знаходився в юрисдикції Архиєпископа Антіохійського (що пізніше і тепер іменується Патріархом Сходу), проте з дуже широкою автономією, оскільки через майже постійні воєнні дії на візантійсько-перському кордоні зв’язки католікосата з Антіохійською кафедрою були утруднені. Католікосами називаються також Патріархи Вірменської церкви, що відокремилася від Вселенського Православ’я після Халкидонського Собору. Католікоси Грузинської Церкви із середини VIII століття стали фактично самостійними Первоієрархами, хоча автокефалія Грузинської Церкви не була визнана ні в Антіохії, ні в Константинополі. У XІV сторіччі в Західній Грузії був утворений новий католікосат із резиденцією спочатку в Бічвінті (Піцунда), а потім у Кутаїсі. Останній Абхазсько-Імеретинський католікос Максим наприкінці XVIII століття пішов на спочинок у Росію, у Київ. Після страшного розгрому Грузії перськими полчищами в 1795 р., коли чисельність населення в минулому, за часів цариці св. Тамари, великої держави скоротилася до декількох десятків тисяч, грузинський народ побачив свій порятунок у підданстві Росії. У 1801 р. Грузія була насильно приєднана до Російської Імперії. Незабаром після цього, у 1811 р., скасовується і грузинська церковна автокефалія. Замість католікоса Антонія V, що пішов на спочинок, Святійший Синод призначив у Грузію екзарха. У 1917 р. Грузинська Церква відновила свій автокефальний статус, який, однак, не був визнаний ні Помісним Собором 1917–1918 рр., ні новообраним Патріархом Тихоном, Предстоятель Грузинської Церкви одержав титул Католікоса-Патріарха. Канонічне спілкування між Російською і Грузинською Церквами було відновлене в 1943 р.

20.5. Диптихи

Нині Вселенська Православна Церква включає дев’ять Патріархатів. У порядку диптиха це: Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський, Московський, Грузинський, Сербський, Румунський і Болгарський Патріархати; 6 автокефальних Церков очолюються архиєпископами (Кіпрська, Елладська й Албанська) і митрополитами (Православні Церкви в Польщі, у Чехо-Словакії і в Америці).

Історія утворення помісних Церков не залишає можливості для догматизації переваг тих чи інших кафедр. Самі канони (3 прав. II Всел. Собору; 28 прав. IV Всел. Собору) говорять про політичні, і, отже, підстави піднесення престолів, що історично змінюються. Цивільне становище міста визначає його місце в диптиху. У 28-му правилі Халкидонського Собору недвозначно сказано: “Тому що престолу старого Рима Отці доречно надали переваги; оскільки то було царююче місто”. Здоровий церковний консерватизм, щоправда, виявляється в тому, що переваги кафедри можуть зберігатися тривалий час і після падіння політичного значення міста.

Рим заперечував у давнину й заперечує нині політичну обумовленість рангу церковної кафедри. Ще в епоху церковної єдності Сходу і Заходу західні Отці та єпископи Рима підстави для переваг одних престолів перед іншими вбачали, головним чином, якщо не винятково, в апостольському походженні Церков.

Поява цієї доктрини пояснюється особливостями церковної історії Заходу. Як писав П.В. Гидулянов, “через відсутність на заході громад, заснованих апостолами, через те, що тут єдиною такою громадою був Рим, провідне становище римського єпископа виводили із заснування Римської церкви апостолами й особливо Петром, князем апостолів”. Однак загальноприйнята на Сході тенденція пояснювати церковний ранг кафедри політичним становищем міста цілком поширюється і на Захід: Рим – це першопрестольна столиця імперії, Карфаген – столиця Африки, Равенна – резиденція Західно-Римських імператорів. Таким чином, східна точка зору, прямо висловлена в 28-му правилі Халкидонського Собору, має всі підстави претендувати на загальноцерковну значимість.

20.6. Устрій вищого управління помісних Церков

У ході історії помісні Церкви ставали все більш великими утвореннями, але основні принципи їх внутрішнього устрою, будь то митрополії IV століття чи пізніші Патріархату, залишалися незмінними й непорушними,

Канонічна основа структури управління в будь-якій автокефальній помісні Церкві визначена в 34-му Апостольському правилі: “Єпископам усякого народу, – говорить воно, – належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їх владу, не чинити без його міркування: чинити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії і до місць до неї приналежних. Але і перший нічого нехай не діє без міркування всіх. Тому що так буде однодумність, і прославиться Бог у Господі в Святому Дусі, Отець і Син і Святий Дух”.

За тлумаченням Зонари, “це правило велить, щоб перших єпископів у кожній єпархії вважали главою і без них не робили нічого такого, що має відношення до загального стану Церкви, якими є, наприклад, догматичні дослідження, заходи із приводу загальних помилок, поставлення архиєреїв тощо… Проте, – продовжує Зонара, – і першому єпископу правило не дозволяє, за зловживанням честю, перетворювати її на перевагу, діяти самовладно і без спільної згоди своїх співслужителів робити що-небудь зазначене вище, чи подібне до того”.

Більша частина правил, що конкретизують права й обов’язки первоієрарха – глави помісної Церкви, – належать до IV ст.–першої половини V ст., тому звичайно перший єпископ іменується в цих канонах митрополитом.

Правило 9-е Антіохійського Собору, по суті, являє собою розгорнутий перефраз 3-го Апостольського правила, 16-й і 20-й канони Антіохійського Собору та 19-е правило Халкидонського Собору покладають на митрополита обов’язок скликати Помісні Собори й надають йому право головувати на них. 4-й та 6-й канони I Нікейського Собору покладають на первоієрархів піклування про кафедри, що вдовствують, та здійснення керівництва при обранні єпископів, а також затвердження обраних. Згідно з 9-м правилом Халкидонського Собору главі помісної Церкви (митрополиту й екзарху) належить право приймати скарги на єпископів і призначати відповідні розслідування, 63-є правило Карфагенського Собору передбачає відвідування первоієрархом підлеглих єпископій, іншими словами, надає йому право візитації.

Нарешті, згідно з 14-м правилом Двократного Собору, підлеглі первоієрарху єпископи зобов’язані возносити його ім’я за богослужінням: “Якщо який єпископ, – говорить канон, – ставлячи приводом провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде возносити ім’я його, за звичаєм, у Божественному тайнодійстві; про такого святий Собор визначив: нехай буде позбавлений сану…”

У правилах, однак, визначені і межі влади Первоієрарха. У справах, що стосуються всієї помісної Церкви, він не може вирішувати нічого важливого без згоди собору єпископів (Апост. 34, 74; Антіох. 9, 19). Первоієрарх обирається й поставляється собором залежних від нього єпископів; і у випадку сумної необхідності підлягає їхньому суду (1-е прав. Єфеськ. Соб.) У парикії підлеглого йому єпископа первоієрарх міг діяти лише як адміністративна влада, але не як архиєрей: він не вправі був тут ні рукопокладати, ні вчити, ні здійснювати які-небудь архиєрейські дії без згоди місцевого єпископа (Кормч. гл. 58; Відповідь єп. Кіпрського Іоана III). При рішенні церковних справ Первоієрарх діє не одноосібно, а від імені всієї помісної ієрархії, що представлена на Соборі. Через Собор виявляється еклезіологічний принцип рівності духовної влади, рівності служіння всіх єпископів, незалежно від їх титулів і приналежної їм адміністративної влади.

Згідно із 37-м Апостольським правилом, скликання собору відбувається двічі на рік: “У перший раз, у четвертий тиждень П’ятидесятниці, а у другий, у жовтні у дванадцятий день”. Пізніше Трулльський Собор видав нове правило: скликати собор не рідше одного разу в рік: “Але оскільки, через набіги варварів, і з інших випадкових перешкод, предстоятелі церков не мають можливості зібрати собори двічі на рік, тоді вирішено: для церковних справ, що можуть, як імовірно, виникати, у кожній області, всіляко бути собору вищеназваних єпископів раз на рік… у тому місці, яке, як вище сказано, обере єпископ митрополії” (8 прав.). На заклик первоієрарха всі єпископи зобов’язані прибути на зазначене ним місце. Відсутні без поважної причини підлягають заборонам (IV Всел. 19; Карф. 87; Трулл. 8).

Щоб постанови Собору мали законну силу, він, відповідно до канонів, має складатися не менше ніж із 3 ієрархів – митрополита та двох єпископів (Антіох. 16, 20). Карфагенський Собор у своєму 12-му правилі передбачає присутність 12-ти єпископів для суду над єпископом, 6-ти для суду над пресвітером, 3-х для суду над дияконом. Але в судовій практиці Древньої Церкви це правило не вважалося обов’язковим. У випадку, якби місцеві цивільні начальники перешкодили єпископу з’явитися на собор, то, відповідно до церковних канонів, вони підлягають відлученню (VII Всел. 6), а на підставі 137-ої новели Юстиніана такі начальники усувалися від своєї посади. До компетенції собору належать всі справи, що стосуються церковної сфери, однак, природно, вирішуватися ці справи мають на загальноцерковних підставах, відповідно до догм і канонів.

Помісний Собор є також і судовою установою. Він являє собою першу інстанцію при розгляді спорів між єпископами про кордони їхніх областей (IV Всел. 17; Трулл. 25) за скаргами кліриків на чужого архиєрея (IV Всел. 9) і за скаргами на єпископів із обвинуваченням їх у діях, несумісних із достоїнством архиєрейського сану (Ант. 12). А для всіх мирян і кліриків, щодо яких єпископ виніс вирок про їхнє відлучення, Помісний Собор являє собою другу апеляційну інстанцію (I Всел. 5; Ант. 6, 14, 15).

20.7. Вище управління в Патріархатах

Права Патріархів, відповідно до канонів, у головному аналогічні правам автокефальних митрополитів, але коло їх більш широке. Патріархам належало право затверджувати митрополитів, обраних провінційними соборами, і рукопокладати їх. На відміну від митрополитів, вони мають право ставропігії, тобто надсилаючи свій патріарший хрест при заснуванні храму або монастиря, патріархи можуть вилучити цей храм або монастир із юрисдикції місцевого єпископа. За тлумаченням Вальсамона на 31-е Апостольське правило, право ставропігії, не згадане в канонах, ґрунтується на “довгостроковому церковному неписаному звичаї, що з незапам’ятних часів і понині має в церкві силу правил”.

Канонічні постанови про обрання митрополитів поширилися спочатку і на обрання Патріархів. Пізніше право затвердження Патріархів привласнили собі світські государі

20.8. Рівність помісних Церков

Відповідно до канонів, всі Патріархи визнають рівними між собою. У дійсності однак Римські єпископи, що засвоїли собі разом із Олександрійськими й Антіохійськими Патріархами титул пап, вже з VI сторіччя починають заявляти претензії на владу над усієї кафоличною Церквою, обгрунтовуючи їх уявним верховенством Первоверховного апостола Петра, “князя апостолів”, як його називають на Заході, над іншими апостолами. На Сході, який завжди залишав за Римськими єпископами першість честі та вбачав у них захисників і охоронців Православ’я, домагання на верховенство в Церкві не викликали ніяких церковно-правових наслідків, а от західні церкви поступово, одна за одною, справді опинилися в юрисдикції пап.

Особливо стійкий опір папським домаганням чинила Африканська Церква; Карфагенський Собор включив у свої правила “Послання до папи Римського Келестина” (424 р.), яке ввійшло в усі зводи правил. У цьому посланні Собор відкидає право Римського папи приймати апеляції на судові постанови собору африканських єпископів. Але після навали вандалів – аріан – знекровлена Африканська Церква була змушеною шукати захисту в папи. Проте на Сході (до Халкидонського Собору) до першості прагнули Олександрійські єпископи. Заслуги свв. Афанасія та Кирила в захисті Православ’я, тісний союз Олександрії з Римом, що установився з часів св. Афанасія, високий авторитет олександрійської богословської школи, що перевершувала за своїм науковим рівнем усі інші християнські школи імперії – живили амбіції Олександрійських пап. Але осуд і низложення глави Олександрійської школи Діоскора Халкидонським Собором поклало кінець цим домаганням, що не здійснилися.

21. ВИЩЕ УПРАВЛІННЯ РИМСЬКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

21.1. Папа

Розділ Римсько-католицького Кодексу канонічного права про вищу церковну владу починається із преамбули, у якій мовиться, що, подібно до того, як за встановленням Спасителя св. Петро й інші апостоли складали єдину колегію, так і Римський первосвященик, спадкоємець Петра, і єпископи, спадкоємці апостолів, складають єдине ціле.

Єпископ Римської Церкви, на якому лежить відповідальність, покладена Господом на першого серед апостолів – Петра, є главою єпископської колегії, вікарієм Христа і пастирем усієї земної Церкви; йому належить у Церкві влада ординарна, верховна, повна, безпосередня й універсальна. Цю повну й верховну владу в Церкві він одержує через законне обрання, прийняте ним, і через єпископське висвячення. Тому якщо верховним первосвящеником обирається єпископ, то він стає таким після того, як висловить свою згоду, а якщо не єпископ, то він повинен бути негайно висвячений у єпископа. У разі відмови Римського первосвященика прийняти покладену на нього відповідальність, необхідно, щоб відмова була зроблена ним із власної волі, без примусу, і висловлена цілком однозначно.

Вироки та декрети римського первосвященика оскарженню і скасуванню не підлягають; апеляції на них не подаються.

Єпископи надають допомогу Римському первосвященику у виконанні його місії, і організаційні форми такої допомоги можуть бути різними, наприклад, шляхом проведення Собору єпископів. Йому допомагають також кардинали й інші особи та установи: всі вони діють за його дорученням і від його імені. Коли Римська кафедра вдовіє, ніяких перетворень в управлінні церковному не проводиться, діють лише закони, спеціально видані на цей випадок.

Главою Колегії єпископів є Верховний первосвященик, без згоди якого вона не може виносити жодного рішення. Свою владу над Церквою Колегія єпископів найбільш досконало здійснює у формі Вселенських Соборів. Її влада здійснюється також шляхом одностайних дій єпископів, розсіяних по всьому світі, коли до цих дій закликає їх Римський первосвященик.

Римський первосвященик вибирає ті чи інші форми колегіального здійснення церковної влади очолюваним ним єпископатом.

Лише Римському первосвященику належить право скликати Вселенські собори, головувати на них особисто або через своїх представників, а також переривати їхнє діяння, переносити терміни їхнього скликання та розпускати собори. Йому належить право затверджувати соборні постанови.

Усі єпископи, що є членами колегії, і тільки вони одні, мають право й обов’язок брати участь у Вселенськіх соборах з вирішальним голосом. Участь інших осіб у Соборах допускається за рішенням вищої церковної влади, якщо це необхідно для блага Церкви.

Якщо Апостоличний престол овдовіє під час діянь Собору, то діяння перериваються, і лише новому первосвященику належить право розпорядитися про поновлення і продовження їх чи розпустити Собор.

Постанови Вселенського Собору не мають сили без затвердження їх Римським первосвящеником.

21.2. Синод єпископів

Єпископи, що є представниками різних регіонів світу, регулярно збираються у встановлений час для того, щоб здійснювати безпосереднє єднання між первосвящеником і єпископами, допомагати Римському первосвященику своїми порадами у справі зміцнення віри і звичаїв, збереження церковної дисципліни, а також для дослідження питань, позв’язаних із діяльністю Церкви у всьому світі.

Синод єпископів обговорює питання і висловлює свої побажання, але він не має права виносити рішення, обов’язкові для виконання, якщо таке право не буде в кожному окремому випадку надане Синоду первосвящеником.

Синод єпископів безпосередньо підлеглий Римському єпископу, що скликає його, визначає місце і час проведення, ратифікує вибори одних членів Синоду, призначає інших і затверджує коло питань, що розглядається, встановлює порядок денний і головує на засіданнях особисто чи через своїх представників, закриває, перериває чи розпускає Синод.

Синод єпископів скликається на чергову та позачергові генеральні асамблеї для обговорення питань, що стосується блага всієї Церкви, чи на місцеві асамблеї, на яких обговорюються питання, що стосуються життя Церкви в окремих регіонах світу. У цих асамблеях беруть участь як єпископи, що обираються на місцевих єпископських конференціях, так і єпископи, що призначаються папою.

Синод єпископів має свій постійний секретаріат, очолюваний генеральним секретарем; його призначає первосвященик. До складу секретаріату входять єпископи: як обрані Синодом, так і призначені Римським єпископом. На кожну асамблею синоду Римський первосвященик призначає одного чи декількох особливих секретарів, повноваження останніх зберігаються до завершення конференції.

21.3. Кардинали

У Римській Церкві кардинали складають колегію, якій належить право обрання Римського первосвященика. Кардинали також допомагають Римському первосвященику у виконанні його місії (колегіально, коли вони скликаються для обговорення особливо важливих питань, чи індивідуально, виконуючи ті чи інші доручення первосвященика).

Колегія кардиналів складається з кардиналів трьох ступенів: єпископської, пресвітерської та дияконської. Кардинали-єпископи носять титул єпископів субурбікарних (приміських церков Рима; до їх числа належать також латинські й уніатські патріархи з титулами їхніх патріарших кафедр). Кардинали-пресвітери і кардинали-диякони одержують від папи титул або дияконію в Римі.

Кардинал-дуайан (старійшина кардиналів) носить титул Остійського єпископа.

Кардиналів Римський єпископ обирає з числа єпископів і пресвітерів: пресвітери після піднесення до ступеня кардиналів висвячуються в єпископів.

Старійшина кардиналів головує в колегії кардиналів; у разі його відсутності головує віце-дуайан (заступник старійшини). Старійшина не має влади над іншими кардиналами, хоча і є першим серед рівних кардиналів. Старійшина і його заступник мають резиденцію в Римі.

Кардинали допомагають верховному Пастирю в управлінні Церквою, збираючись за наказом Первосвященика на чергові і надзвичайні консисторії, у яких головує Римський первосвященик.

Верховному Первосвященику в управлінні церквою постійно допомагає римська курія. Вона складається з державного секретаріату чи секретаріату папи, Ради публічних справ Церкви, конгрегацій, трибуналів та інших установ.

21.4. Легати

Римський первосвященик призначає легатів і направляє їх у Церкви різних держав і районів світу, а також акредитує їх при державній владі різних країн, дотримуючись при цьому норм міжнародного права.

Легати є постійними представниками Римського папи при окремих Церквах і урядах. Апостоличний престол у міжнародних установах, на конференціях і асамблеях представляють також спеціальні делегати і спостерігачі.

Головна задача папського легата полягає в тому, щоб підтримувати постійний і надійний зв’язок між Апостоличним престолом і помісними Церквами. Легат інформує папу про стан і життя Церкви; допомагає її єпископам своїми порадами; надає допомогу єпископським конференціям у призначенні єпископів, у встановленні прийнятних взаємовідносин між Католицькою Церквою та іншими Церквами й церковними громадами, а також із нехристиянськими релігійними громадами, у захисті інтересів Церкви й Апостоличного престолу перед главами держав; і з інших питань. Усі ці повноваження він одержує від Апостоличного престолу.

Повноваження легата не скасовуються і в разі, коли Апостоличний престол вдовіє (якщо папою не буде зроблено особливого розпорядження).

21.5. Православна канонічна оцінка системи управління Католицькою Церквою

Розглядаючи питання про структуру вищої влади Римсько-католицької Церкви, з характерним для неї безмежним абсолютизмом папських прав, стає цілком ясно, що еклезіологія, що лежить в основі католицького церковного устрою, рішуче розходиться з православною еклезіологією, а римсько-католицькі канони, викладені вище, не грунтуються на древніх канонах. Римсько-католицький церковний устрій, що склався в середньовіччя і з того часу не зазнав значних змін, являє собою щось зовсім нове і не відоме до того в церковному житті, хоча передісторія папізму починається ще тоді, коли Римська Церква залишалася в лоні Православ’я, а що стосується догматів віри, то вона була їх твердою охоронницею і захисницею. Однак вже в давнину римські єпископи претендували на першість не тільки честі, але і влади у Вселенській Церкві. Ці домагання привели зрештою до виникнення монархічного папізму, не відомого Древній Церкві.

22. ВЛАДА ВЧЕННЯ

22.1. Три види церковної влади

Подібно до того як подвиг Засновника Церкви Христа Спасителя з’явився виконанням трьох вищих служінь: Пророцького, Первосвященицького і Царського, так і церковна влада, похідна від волі Глави Церкви, духовна за своєю природою, за змістом своїм складається у праві релігійного вчення (potestas magisterii), праві релігійного освячення (potestas ministerii) і праві управління (potestas jurisdictionis). Влада і право управління становить переважний предмет нашої дисципліни – канонічного права. Вчення і богослужіння становить предмет інших церковних наук, але канонічні підстави церковного вчення і богослужіння, їхня регламентація церковно-правовими актами повинні бути розглянуті і в каноніці.

22.2. Влада вчення

Єдність Церкви заснована і на єдності віри, яка сповідується Церквою, віри, дарованої в Одкровенні і береженої у Священному Переданні; за дотримання Передання в його неушкодженій чистоті несе відповідальність вселенський єпископат, який врозумляється Святим Духом, і все Тіло Церкви – церковна повнота. При виникненні непорозумінь із богословських питань, які хвилюють церковний народ, Церква Христова через свій єпископат, а у виняткових випадках через Вселенські Собори, з’ясовує незрозумілі питання у світлі непорушних і незмінних Істин Одкровення, у дусі Священного Писання та Передання і формує своє незаперечне і непогрішне рішення з важких питань віровчення. Це рішення не є новим догматом і новим вченням, а тільки викладом Апостольського передання стосовно нових питань, поставлених у церковному житті. Так видавалися догматичні віровизначення на Вселенських Соборах.

Сповідування догматів, безумовно, обов’язкове для всіх членів Церкви. І ця обов’язковість має більш глибоку, ніж тільки дисциплінарну підставу; тому що вірувати інакше, ніж вірує Свята Соборна й Апостольська Церква, означає вводити себе в небезпечний духовний стан; свідомий спротив церковному вченню, що тягне за собою відторгнення від Тіла Церковного тих, хто помиляється й уперто тримається єретичних вчень

Господь “хощет всем спастися и в разум истины приити”; до віри у Христа покликані всі люди, без винятку. Тому Своїх учнів – апостолів – Христос призвав “проповідуйте Євагнгеліє всьому творінню” (Мк. 16, 15). Проповідь є одним із найважливіших обов’язків учнів Христових, бо, за словом апостола Павла: “Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника?” (Рим. 10, 14). Апостол переконував Тимофія: “Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4; 2). 58-е правило Св. Апостолів покладає на єпископів і пресвітерів обовґязок “учити причет і людей благочестю” і загрожує позбавленням сану тим, хто не дбає про те: “Єпископ, чи пресвітер, що не дбає про причет і про людей, і не навчає їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж залишиться в цьому недбальстві і лінощах, нехай буде позбавлений сану”.

Повна влада проповідувати в Церкві належить єпископам. Тому канони забороняють посвячувати в єпископи християн, які мало випробувані у вірі і недостатньо розуміють учення Церкви.

Пресвітери одержують право проповідувати в храмі від свого єпископа. Тому єпископ може і позбавити пресвітера цього права, якщо в нього з’являться сумніви в чистоті віри пресвітера чи в його здатності проповідувати. За тлумаченням Вальсамона на 58-е Апостольське правило: “Пресвітери вчать із дозволу єпископа, а не самовільно”. В Олександрійській Церкві, коли там спалахнула аріанська єресь, для протидії їй усім пресвітерам заборонено було проповідувати в церквах.

Крім храмової проповіді, важливим засобом до утвердження християнського вчення служить катехізація. У Древній Церкві хрещенню передувало навчання вірі – оголошення. Оголошені становили особливий клас церковного народу. Згодом, коли хрестити почали переважно дітей, катехізація була покладена на батьків і хрещених батьків, але, звичайно, також і на пастирів Церкви.

У синодальну епоху в Росії одним із засобів навчання вірі було викладання Закону Божого в загальноосвітніх школах різних ступенів, у наш час відкриваються недільні школи при парафіях. Тій же меті сприяє і видання Священного Писання і церковних книг.

22.3. Місіонерство

Проповідь Євангелія серед нехристиянських народів називається місіонерством. Місіонерське служіння заповідано Церкві Самим Христом: “Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20). Перед своїм Вознесінням Господь сказав учням: “Ви… будете Мені свідками в Єрусалимі та по всій Іудеї й Самарії та аж до краю землі” (Діян. 1, 8).

У місіонерській діяльності Православна Церква керується твердими правилами, які належним чином випливають із характеру вчення Христового; неприпустиме насильницьке навернення; із місіонерських дій повинно бути виключене залучення в Церкву людей спокусою матеріальних благ і всіх взагалі земних вигод – “підкуп душ”. Проповідуючи Христа, варто домагатися, щоб віра в новонавернених була глибокою, зрілою, сердечною.

22.4. Символ віри й інші авторитетні виклади віровчення

Для охорони чистоти і непорушності свого вчення Церква із самого початку свого буття вдавалася до коротких викладів віровчення – символів. До нас дійшло кілька древніх символів, і серед них – Символ Григорія Неокесарійського, так званий Апостольський Символ, і Символ, приписуваний Афанасію Великому. Загальноцерковного визнання набув Нікео-Царгородський Символ, сповідання якого, за усвідомленням Вселенської Церкви, цілком обов’язкове для всякого православного християнина. Більш повний виклад основ православного віровчення міститься в “Чині сповідування й обіцянки архиєрейської” – так званій “єпископській клятві”. Високим авторитетом у Церкві користуються книги, видані в новий час Церковною владою: “Катехізиси”, особливо митрополита Петра Могили і митрополита Філарета, і “Послання Патріархів Православної Кафоличної Церкви про православну віру”, складене на Єрусалимському Соборі 1672 р.

22.5. Духовна цензура

Існування “символів віри” і так званих “символічних книг” не може, звичайно, виключити появу віросповідувальних непорозумінь, виключити помилки і псевдовчення. У дуже обширному 1-му правилі Трулльського Собору вслід за ствердженням недоторканності “нововведенням і змінам віри, переданої нам від очевидців і служителів Слова”, перераховуються єретичні вчення, що відкидаються Церквою: єресь “нечестивого Арія”,..

Соборній владі єпископату належить право здійснювати нагляд над усіма взагалі виданнями церковних книг – богослужбових, богословських, канонічних, – насамперед тих, котрі носять офіційний характер і видаються від імені Православної Церкви. Що стосується книг Священного Писання, то перелік їхній встановлений канонами (85 Aп., 60 Лаод., 24 Карф., Афан. Вел., Григ. Богосл., Амф. Ікон.). У 1672 р. Єрусалимський Собор видав постанову, що підкоряє церковній владі будь-яке видання і тлумачення Священного Писання. У цій постанові сказано: “Віруємо, що це Божественне і Священне Писання сповіщене Богом, і тому ми повинні вірувати йому без усякого міркування, не так, як хто захоче, а як його витлумачила і передала Кафолична Церква”. Визначення Єрусалимського Собору спирається на 19 канон Трулльського Собору і 91-е правило св. Василя Великого (взяте з 27-ї глави його книги про Св. Духа, де Святий Отець викладає вчення про Священне Передання).

Суд Церкви над псевдовченнями і нагляд над виданням і поширенням книг називається в широкому значенні слова духовною цензурою. У вузькому значенні слова духовною цензурою називають оцінку літературних творів із церковно-догматичної точки зору. Ця оцінка може бути або попередньою, до публікації твору, або такою, що висловлюється вже після його видання. До винаходу друкарства, природно, існувала тільки оцінка останнього роду. Вона полягала в осудженні творів, що проповідували псевдовчення, і в забороні православним читати їх. Державна влада вслід за осудом єресі видавала розпорядження про спалення творів єретиків. Імператор Костянтин у зв’язку з осудом аріанської єресі на Нікейському Соборі видав едикт про спалення всіх книг Арія і його учнів. Імператор Аркадій наприкінці IV ст. звелів знищити книги евноміан і монтаністів. В Олександрії за вимогою архиєпископа Феофіла на початку V ст. спалені були книги Оригена, Несторія і мессаліан. У 496 р. на римському соборі за папи Геласія виданий був список заборонених книг – “Декрет Геласія про книги, що приймаються та не приймаються”. Трулльський Собор 63-м правилом ухвалив віддавати спаленню розповіді про мучеників, складені для наруги над християнською вірою: “Повісті про мучеників, ворогами істини брехливо складені, щоб обезславити Христових мучеників, тих, що слухають привести до невір’я, наказуємо не обнародувати в церквах, але віддавати їх спаленню. Тих, хто приймає ж їх чи дослухається до них, як до істинних, піддаємо анафемі”. Більша частина антихристиянських і єретичних книг знищувалася.

Але VII Всел. Собор своїм 9-м правилом постановив, щоб твори іконоборців не спалювалися, а відбиралися до патріаршої бібліотеки для збереження разом з іншими єретичними книгами. “Усі дитячі байки, і скажені знущання, і брехливі писання, вигадувані проти чесних ікон, потрібно віддавати до єпископії Константинопольської, щоб покладені були з іншими єретичними книгами. Якщо ж знайтеться, хто такі приховує, то єпископ, чи пресвітер, чи диякон, нехай буде позбавлений свого чину, а мирянин чи чернець нехай буде відлучений від спілкування церковного”. Новий спосіб вилучення єретичних книг мав ту перевагу, що на випадок необхідності можна було за збереженим книгами більш ретельно вивчити характер єресі, щоб успішніше протидіяти їй.

Оскільки, проте, “заборонені” і “відречені” книги були все-таки в обігу серед народу, ієрархиєю складалися списки “відречених книг”. На Заході ця практика стала загальним правилом і була централізованою

В наш час, признаками такої цензури являється видання богословских та богослужбових книг синодальними установами, з благословення патріарха чи єпархіального єпископа.

23. ВЛАДА СВЯЩЕННОДІЙСТВА

23.1. Богослужіння

Священнослужбова влада Церкви (potestas ministerii) виявляється у праві встановлювати порядок богослужіння і правити саме богослужіння.

Форми богошанування можуть бути різними; розходження в обрядах допускаються, але обряд повинен суворо і точно виражати догматичне вчення, віру Церкви

Проте будь-які зміни до богослужіння вносяться законною церковною владою. Самовільна зміна обрядів, прийнятих Церквою, являє собою протиправну дію, що загрожує розколом. У відповідності до 116-го правила Карфагенського Собору самовілля в богослужінні забороняється: “Поставлено и сие: да совершаются всеми утвержденные на Соборе молитвы, как предначинательныя, так и окончательныя, и молитвы предложения, или возложения рук; и отнюдь да не произносятся никогда иныя вопреки вере, но да глаголются те, кои просвещеннейшими собраны”. Таким чином, передбачається уставність богослужіння. Наша Церква нині відправляє богослужіння за запозиченим нею на Християнському Сході Єрусалимським Уставом. У разі потреби нові обряди чи нові свята вводяться за постановою законної церковної влади (зараз у нас – Помісного й Архиєрейського Соборів, Патріарха і Священного Синоду).

Богослужіння відправляти можуть тільки священні особи: єпископи і пресвітери. Як говорить 6-е правило Гангрського Собору, “Якщо хто крім Церкви окремо збори складає, і, зневажаючи Церкву, церковне творити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою”.

Диякони і церковнослужителі допомагають єпископу і пресвітеру у відправленні богослужіння.

“Усяке священнодійство, правильно відправлене з боку встановленого обряду, – пише єпископ Никодим (Мілаш), – має значення саме по собі, незалежно від того, чи гідний священик за своїми особистими якостями чи не гідний відправляти це священнодійство”, “священик чи єпископ є при цьому нічим іншим, як знаряддям, точніше сказати, тут діє сам Бог, і благодать дається людям не священиками, а через них самим Богом”.

Богослужіння повинне відправлятися благовидно, благоговійно і в тиші, із дотриманням ясності і виразності в читанні і співі (75 прав. Трулл. Соб.; 17 прав. Лаод. Соб.). Ті, що моляться у храмі, зобов’язані поводитися відповідно до святості храму, приходити до початку богослужіння і залишатися в храмі до закінчення служби: “Усіх вірних, що заходять до церкви і писання слухають, але не перебувають на молитві і святому причасті до кінця, як таких, що сваволю в церкві творять, відлучати належить від спілкування церковного” (Апост. 9).

У недільні і святкові дні на громадському богослужінні мають бути присутніми всі віруючі. На підставі 80-го правила Трулльського Собору заборонам піддаються ті, хто без належних причин зневажає цим: “Якщо хто, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хто-небудь із зарахованих до кліру, чи мирянин, не маючи ніякї нагальної потреби, чи перешкоди, якою б надовго усунутий був від своєї церкви, але перебуваючи в місті, у три неділі протягом трьох тижнів не прийде на церковні зібрання: тоді клірик нехай буде вигнаний із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування”.

Серед священнодійств одні встановлені самим Спасителем як засоби сповіщення людям Божественної благодаті, і називаються Таїнствами; інші являють собою різні молитвослівґя, встановлені Церквою в силу отриманої нею від свого Засновника влади для призивання благословення Божого.

Центральне місце у християнському богослужінні є здійснення Таїнства Євхаристії – Божественна Літургія. Місцем її здійснення може бути тільки освячений храм. Якщо ж через виняткові обставини Літургія відбувається поза церквою, то в такому випадку освячення храму і престолу заміняється антимінсом (у перекладі з грецької мови – “замість престолу”), без якого Літургія не може здійснюватися. Антимінс – це шовковий плат із зображенням Спасителя у гробі та часткою мощів, зашитою під зображенням. Внизу антимінсу має бути підпис єпархіального єпископа. В одному храмі на одному престолі Літургія може здійснюватися не більш одного разу в день, а священнослужитель не може протягом дня правити більше однієї Літургії.

23.2. Храм і іконопис

Божественна Літургія й інші богослужіння відправляються у храмі. Будівництво або перебудова храму здійснюється з відома єпархіального архиєрея. Устрій церков, їх зовнішній і внутрішній вигляд повинні відповідати призначенню. Закладання церкви супроводжується особливими священнодійствами і молитвами, поставленням хреста на місці вівтаря.

Новозбудований храм освячується архиєреєм, із помазанням стін храму зовні й усередині святим миром. При цьому мощі поміщають під престолом. Отці VII Вселенського Собору в 7-м каноні висловили: “Якщо які чесні храми освячені без святих мощів мученицьких, визначаємо: нехай буде здіснене в них положення мощей із звичайною молитвоюПовне освячення храму відбувається і після його значної перебудови, або у випадку таких змін у вівтарі, які пов’язані з пересуванням престолу, а також у випадку осквернення церкви єретиками.

При перебудові чи ремонті храму, не пов’язаних із пересуванням престолу, і у випадку осквернення церкви пролиттям крові або якою-небудь нечистотою, здійснюється мале освячення з окропленням церкви святою водою.

У самому храмі, місці святому, особливим священним значенням виділяється вівтар. У ньому здійснюється приношення безкровної Жертви. Вівтар повинен бути розміщений у східній частині храму. Найсвященніше місце вівтаря – престол. Від середньої частини храму вівтар відокремлюється перегородкою з царськими вратами (у нас це – іконостас). Ікони є не тільки прикрасою храму, а, насамперед, святинею, предметом релігійного шанування. Іконопис підлягає церковній регламентації.

Відповідно до 82-го правила Трулльського Собору забороняється зображення Спасителя в символічному образі агнця: “На некоторых честных иконах изображается, перстом Предтечевым показуемый, Агнец, Который принят во образ благодати, чрез закон показуя нам истиннаго Агнца Христа Бога нашего. Почитая древние образы и сени, преданныя Церкви, как знамения и предначертания истины, мы предпочитаем благодать и истину, приемля оную, яко исполнение закона. Сего ради, дабы и искусством живописания очам всех представляемо было совершенное, повелеваем отныне образ Агнца, вземлющаго грехи мира, Христа Бога нашего, на иконах представляти по человеческому еству, вместо ветхаго Агнца: да чрез то созерцая смирения Божественнаго Слова, приводимся к воспоминанию жития Его во плоти, Его страдания и спасительныя смерти, и сим образом совершившагося искупления мира ”.

Розуміння цього правила ширше, звичайно, ніж тільки заборона зображення Христа у виді Агнця. У ньому засуджується взагалі використання старозавітних “образов и сеней” для зображення “нової благодаті”.

“Бідність позитивних церковних правил про іконопис чи його сюжети, – писав професор А.С. Павлов, – пояснюється тим, що в древній Церкві зберігалися правила іконопису та іконописні типи в безперервному переказі”. До нас дійшли збірники правил іконопису із прорисами самих зображень, які належать до IX ст. – так звані оригінали. В Українській Церкві від самого початку прийнятий і канонізований візантійський стиль іконопису

З моменту освячення храм стає святим місцем – res sacra. Деякі частини і предмети храму стають недоторканними для мирян. Через царські врата ніхто не може проходити, крім осіб, які священнодіють.

Згідно із 69-м правилом Трулльського Собору, “нікому з усіх, приналежних до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередину священного вівтаря. Але, за деяким найдавнішим переданням, аж ніяк не забороняється це владі і достоїнству царському, коли захоче принести дари Творцю”.

Для мирян і нижчих кліриків недоторканний престол зі священними предметами, що знаходяться на ньому. Жінкам узагалі забороняється входити у вівтар. На практиці виключення робиться для жінок похилого віку, які живуть у чистоті, прибирають у вівтарі.

У церкві не можна робити нічого іншого, крім богослужіння, мати в ній ніякі інші зображення, крім ікон, не можна вносити в храм нічого, крім предметів, які відносяться до богослужіння. Не приймається на збереження у храмі приватне майно. Як говорить 3-є Апостольське правило: “Аще кто, епископ или пресвитер, вопреки учреждению Господю о жертве, принесет к алтарю иные некоторые вещи, или мед, или млеко, или вместо вина приготовленный из чего-либо другого напиток, или птицы, или некоторыя животныя, или овощи, вопреки учреждению, кроме новых класов, или винограда в надлежащее время, да будет извержен из священнаго чина. Да не будет же позволено приносити ко алтарю что-либо иное, разве елей для лампады и фимиам, во время святого приношения”.

Якщо церква зламана, то сам матеріал, із якого вона зроблена, вважається священним. Дерево йде на опалення нового храму, а сміття від розібраних стін використовується для буту нового храму. Священне і місце, що прилягає до храму. По можливості воно має бути обгороджене; усередині огорожі забороняється здійснювати купівлю і продаж, ставити крамниці, крім іконних і свічкових.

Щодо священних сосудів і ризничних речей, освячених використанням при відправленні богослужіння, не допускається профанації. Їх заборонено використовувати для життєвих потреб: “Сосуд златый, или сребряный освященный или завесу, никто уже да не присвоит на свое употребление. Беззаконно бо есть. Аще же кто в сем усмотрен будет: да накажется отлучением” (Апост. 73, 72; 10 прав. Двокр. Соб.). Церковних речей неможна ні продавати, ні дарувати, ні віддавати під заставу (12 прав. VII Всел. Соб.).

Крім церков, існують ще молитовні будинки, які не мають зовнішнього вигляду православних храмів. До освячених будівель відносяться також каплиці, споруджені на честь чудотворних ікон чи у пам’ять важливих подій, а також – на цвинтарях.

Крім Божественної Літургії і тих священнодійств, котрі нерозривно пов’язані з Літургією, наприклад, Таїнства Хіротонії, інші богослужіння можуть у разі потреби здійснюватися і в приватному будинку (хрещення дитини в холодний час року чи у випадку, коли людині загрожує смерть, причастя, єлеосвячення важко хворих й помираючих, панахида, у виняткових випадках також відспівування, наприклад, при пошесній хворобі). Із благословення єпархіального архиєрея дозволяється і вінчання вдома.

Всі богослужіння і треби здійснюються парафіяльним причтом (Гангр. 6; Лаод. 16). Тому парафіяни не повинні запрошувати до себе додому для здійснення треб заборонених, без місця, звільнених за штат священиків і священиків, які знаходяться у відпустці, за винятком випадків крайньої потреби. Всяке богослужіння відправляється для парафіян безоплатно. Але парафіяльному причту не забороняється приймати від парафіян добровільну винагороду. При цьому, проте, безумовно засуджуються торг, вимагання, відмову від безоплатного здійснення треби.

23.3. Церковний календар

Богослужіння здійснюються в той час, який передбачений уставом; громадське богослужіння містить у собі особливі послідовності, пов’язані з часом доби, днем тижня, календарним днем. У межах року є свята і пости. Свята розрізняються по ступенях. З річним церковним колом пов’язане і здійснення треб: вінчання забороняється напередодні середи, п’ятниці і неділі, а також великих храмових свят, протягом постів, святок, на сирній седмиці, протягом Світлої седмиці, а також у дні напередодні Усікновення глави Іоана Предтечі і Воздвиження Хреста Господнього (1 Всел. 13).

Що стосується часу святкування Великодня, то суперечка на цю тему вразила Церкву вже у II столітті. Громади Азії святкували Великдень 14 нісана, незалежно від дня тижня, а інші Церкви, у тому числі Римська і Олександрійська, Пасху переносили на неділю, при цьому зважали на дату іудейського святкування. Але на межі II і III ст. іудеї розробили нову систему для вирахування святкування Пасхи, у якій не враховувалося весняне рівнодення. Багато християнських громад визнали цю систему неприйнятною. У Римі розроблений був свій 16-річний цикл для вирахування святкування Великодня. В Олександрії його вдосконалили. У IV столітті іудеї ще раз змінили свою пасхалію, у зв’язку з цим змінилася вона і в деяких громадах Антіохійської Церкви. Часовий розрив у святкуванні Великодня між окремими Церквами виявився значним. У датах його святкування був великий різнобій.

Разом із тим християни усвідомлювали необхідність святкувати Великдень в один день. Великоднє питання обговорювалося як одне з головних на Нікейському Соборі, і з нього винесена була постанова, текст якої, однак, не зберігся до наших днів. Непрямим чином судити про текст Нікейської постанови про Великдень ми можемо за двома правилами. Так, 7-й канон Святих Апостолів говорить “Якщо хто, єпископ, чи пресвітер, чи диякон святий день Пасхи раніше весняного рівнодення з іудеями святкувати буде, нехай буде позбавлений священного чину”. А у 1-му правилі Антіохійського Собору говориться: “Всі, хто насмілиться порушити визначення святого і великого Собору, що у Нікеї був, у присутності благочестивішого і боголюбґязного царя Костянтина, про святе свято спасительного Великодня, нехай будуть відлучені від спілкування і відкинуті від Церкви, якщо продовжать любопрительно поставати супроти доброго постановлення. І це сказано про мирян. Якщо ж хто з предстоятелів Церкви, єпископ, чи пресвітер, чи диякон, після цього визначення, наважиться розбещувати людей, і збурювати церкви, відособитися, і з іудеями здійснювати Пасху, такого святий Собор відтепер уже засуджує, бути чужим Церкві, як такого, що став не тільки причиною гріха для самого себе, але і причиною розладу і розбещення багатьох…”

Про характер Нікейської постанови про Великдень можна також судити за Посланням Імператора Костянтина єпископам, які не були присутніми на Соборі. Послання збереглося в “Житті Костянтина” Євсевія Кесарійського: “Насамперед здалося нам непристойним здійснювати це святійше свято за звичаєм іудеїв. Нам указав Спаситель інший шлях. У згоді дотримуючись його, улюблені браття, ми самі усунемо від себе ганебну про нас думку іудеїв, начебто незалежно від їхніх постанов ми вже і не можемо зробити цього”.

У 1-му Посланні Отців I Нікейського Собору до Церкви Олександрійської говориться: “Усі наші східні браття, які дотепер не були у згоді з римлянами, з вами, і всіма тими, хто спочатку чинить, як ви, будуть відтепер здійснювати Великдень у той же час, що і ви”.

Отже, після I Нікейського Собору Олександрійська пасхалія стала Пасхалією Вселенської Церкви. Св. Єпифаній у творі проти єресей пише, що у визначенні дня святкування Великодня слід керуватися трьома принципами: місяць у повні, рівнодення, неділля. Важким для тлумачення залишається питання про те, який зміст мала постанова Собору не святкувати Великдень “разом з іудеями”. У житті Церкви дана постанова ввійшла зі змістом, що був виражений у тлумаченні Зонари на 7-е Апостольське правило: “Потрібно, щоб їхнє несвяткове свято відбувалося спочатку, і потім уже святкувалася наша Пасха”, іншими словами, – як заборона святкувати Пасху разом з іудеями і раніше за них. Така ж і думка Вальсамона. Цьому правилу цілком відповідає Олександрійська пасхалія. Таке тлумачення вважав правильним єпископ Никодим (Мілаш).

24. УРЯДОВА ВЛАДА ЦЕРКВИ ЦЕРКОВНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

24.1. Законодавча церковна влада

Владу церковну прийнято розділяти на владу повчання, священнодійства й урядову владу. Урядова влада Церкви з формального боку має найбільшу схожість зі світською державною владою; тому за своїми функціями вона, як державна влада, поділяється за прийнятою в публічному праві класифікацією на: 1) установчу і законодавчу; 2) виконавчу чи адміністративну; 3) судову.

Єдиним і повновладним Засновником Церкви є Господь Ісус Христос, який дав їй і Свої повік непорушні закони. До Нього ж, як до вищого авторитета, як до Глави Церкви, зводиться зрештою і все церковне законодавство, яке було видане і видається різними церковними установами: від найвищих і непогрішних – Вселенських Соборів – до монастирів і братств, що видають законоположення на основі статуарного права. Питання, що стосуються церковного законодавства, на якому будується все церковне право, розглядалися на початку нашого курсу. Тому зупинимося тут лише на окремих питаннях, пов’язаних із ним.

У католицькому церковному праві вищим законодавчим органом Церкви вважається, як відомо, Римський престол – папа. У православному церковному праві загальноприйнятою є точка зору, відповідно до якої вища влада в Церкві, у тому числі і законодавча, належить вселенському єпископату в особі його органу – Вселенських Соборів. Визначенням семи Вселенських Соборів церковна свідомість засвоїла непогрішність.

Церковне законодавство може відноситися, по-перше, до області догматичного вчення з питань християнської віри та моральності, а по-друге, до церковної дисципліни в широкому значенні слова, включаючи сюди й церковний устрій. Така відмінність встановлена у 6-му правилі VII Вселенського Собору, у якому згадуються предмети “канонічні та євангельські”: “Когда же будет Собор о предметах канонических и евангельских, тогда собравшиеся епископы должны прилежати и пещися о сохранении Божественных и животворящих заповедей Божиих”. Євангельські предмети – це і є питання віри та моральності, а канонічні – питання дисциплінарні. Догматичні визначення Вселенських Соборів непогрішні, тому що вони являють собою розгорнуті формули істин, які дані в Божественному Одкровенні та пройшли через церковну самосвідомість, через думку богомудрих Святих Отців, висловлені на Соборах з волі Святого Духа, пізнані як непогрішна істина і в цьому значенні прийняті свідомістю церковної повноти. Догматична свідомість Церкви незмінна, що, однак, не є перешкодою для нових формулювань істин, уже відомих Церкві, вже даних у Одкровенні.

Немає підстав засвоювати і дисциплінарним нормам, що діють у Церкви, незмінність і вічність. Дисциплінарні визначення видавалися найчастіше з конкретних приводів і тому значною мірою обумовлені обставинами. І не всі ті інстанції, які здійснюють суверенне церковне законодавство, непогрішні. Однак, непогрішні Вселенські Собори, що видали правила, і авторитет цих правил, непохитний протягом століть, незважаючи на радикальні зміни в церковному житті, незважаючи навіть на трудність буквального виконання багатьох із них у практиці церковного життя, такий, що навряд чи доречна постановка питання про скасування тих чи інших із цих правил. Навіть якщо правові норми, сформульовані в канонах, замінялися новими нормами, сам канон не виключався з канонічного Зводу. Те ж саме ми можемо сказати і про видані Помісними Соборами та Святими Отцями канони, що ввійшли до Основного Канонічного Зводу. Ці правила також були затверджені або пізнішими Вселенськими Соборами, або загальноцерковним визнанням їх.

І справді, що містять у собі канони; яке їхнє місце в житті Церкви? По суті своїй, – додаток незмінних і непогрішних основ християнського морального віровчення та еклезіологічних догматів, все тих же вічних догматичних істин, що містяться або відкрито, або приховано в текстах правил, до церковного життя, що змінюється

24.2. Застосування церковних законів і їхня обов’язкова сила

Для того, щоб церковний закон був застосований, він повинен відповідати певним умовам: що стосується внутрішнього його боку, необхідні його видання законною владою та відповідність основним законам Церкви, диктується ним, – її канонам; із зовнішнього боку, для надання йому обов’язкової сили, потрібно його обнародування, опублікування. У давнину обнародування полягало у вивішуванні тексту нового закону на стінах кафедрального храму та розсиланні його єпископам чи парафіяльним пресвітерам. У новий час обнародування законів відбувається шляхом їхньої публікації в офіційних церковних виданнях. Між проголошенням закону (яке в юридичній літературі називається промульгацією) та його обнародуванням, публікацією, проходить певний термін. Не завжди закон набирає чинність із моменту його публікації; іноді в ньому встановлюється термін по закінченні якого закон набуває силу. Цей термін передбачається для загального ознайомлення з законом.

Усі церковні закони обов’язкові для кожного члена Церкви. Незнання закону не може бути виправданням для його порушення. У справі виконання церковних розпоряджень Церква допускає винятки лише в окремих випадках, коли немає фізичних чи моральних можливостей для виконання. Подібні винятки самі повинні носити характер окремих визначених правил. Вилучення із загальної обов’язковості правової норми називається привілеєм (прономією) (якщо деяка особа наділяється тими чи іншими перевагами) чи диспенсацією (якщо вона звільняється від якого-небудь суспільного обов’язку). Прикладом привілею є дозвіл, що практикувався в синодальну епоху, поважній старій особі з мирян мати домові церкви. Прикладом диспенсації можуть бути дозволи шлюбу у ступенях споріднення, що є, відповідно до церковних законів, перешкодою для шлюбу. Відступаючи від акрівії – суворої точності у виконанні закону – та вдаючись до привілеїв і диспенсацій, Христова Церква чинить відповідно до принципу ікономії – заради духовної користі своїх чад.

Закони, видані помісною церковною владою чи єпархіальними архиєреями, можуть бути і скасовані, але право на їхнє скасування має лише компетентна влада, тобто рівна чи вища тієї, яка видала закон, що скасовується. Інакше стоїть справа з правилами, які складають Канонічний Звід. У 2-му каноні Трулльського Собору після перерахування виданих раніше правил говориться: “Никому да не будет позволено вышеозначенныя правила изменяти или отменяти, или, кроме предложенных правил, приимати другия, с подложными надписаниями составленныя некими людьми, дерзнувшими корчемствовати истиною”. Отці VII Вселенського Собору, посилаючись на це правило, у своєму 1-му каноні ухвалили: “Божественныя правила со услаждением приемлем, и всецелое и непоколебимое содержим постановление сих правил, изложенных от всехвальными апостол, святых труб Духа, и от шести Святых Вселенских Соборов, и поместно собравшихся для издания таковых заповедей, и от Святых Отец наших. Ибо все они, от единаго и того же Духа быв просвещены, полезное узаконили”. Після 7-го Вселенського Собору загальноцерковною свідомістю загальнообов’язкова сила визнана також за канонами двох Константинопольських Соборів IX ст., а також за Окружним посланням Патріарха Тарасія проти симонії.

Канони, за церковною свідомістю, скасуванню не підлягають, але це не означає, що норми, встановлені в них, абсолютно незмінні. В Канонічному Зводі є правила, видозмінені в пізніших канонах. Наприклад, 37-е Апостольське правило передбачає, щоб єпископи кожної області збиралися на Собор два рази на рік. А у 8-му правилі Трулльського Собору його Отці, посилаючись на набіги варварів та інші випадкові перешкоди, вводять нову норму – скликати Собори один раз на рік. Чи означає це, що 8-е правило Трулльського Собору скасувало 37-е Апостольське правило? Ні, не означає, тому що збори єпископів двічі на рік як і раніше розглядаються як досить бажана справа, і лише на випадок неможливості цього встановлюється новий порядок. Однак, якби обставини дозволили скликати Собори двічі на рік, відновлення попередньої норми не суперечило б 8-му правилу Трулльського Собору.

Канон може виявитися непридатним у зв’язку зі зникненням того церковного інституту, про який трактує дане правило. Наприклад, у 15-му правилі Халкидонського Собору визначений вік для жінок, що поставляються в диякониси, – не молодший 40 років. Зі зникненням чина дияконис це правило перестало застосовуватися. Проте, воно збережене в Канонічному Зводі не тільки як історичний документ. Хоча дане правило не застосовується за своїм прямим значенням, воно містить у собі деякий еклезіологічний принцип, який не позбавлений практичної цінності (наприклад, може бути відправною точкою для міркування законодавчої церковної влади про встановлення вікових меж для призначення жінок на які-небудь інші церковні посади).

25. ЦЕРКОВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА НАГЛЯД. РОЗПОРЯДЖЕННЯ ЦЕРКОВНИМ МАЙНОМ

25.1. Церковне управління

До сфери церковного управління, другої форми урядової влади Церкви, входять такі функції, як заснування та скасування церковних посад, їхнє заміщення, поточне адміністрування, а також церковний нагляд.

Нові церковні посади, включаючи нові єпископські кафедри чи навіть первосвятительські престоли, засновуються чи скасовуються постановами помісної церковної влади. Окрім заснування та скасування, церковні посади можуть піддаватися й іншим змінам: це може бути з’єднання декількох посад, вироблене або шляхом злиття, коли, наприклад, дві єпархії з’єднуються в одну, або шляхом особистого з’єднання двох однорідних посад в одному їхньому носії

Що стосується заміщення церковних посад, то воно, природно, здійснюється компетентною церковною владою відповідно до канонів та інших церковних законоположень. Заміщення церковних посад – це сфера церковного життя, де протягом всієї історії Церкви особливо відчутно був вплив світської державної влади, в основному це стосувалося вищих церковних посад. Такий вплив, у тому випадку, якщо воно не суперечить волі єпископату, кліру і церковного народу, не може вважатися протиправним, тому що заміщення церковних посад зближується зі сферою зовнішнього церковного права. Форми цього впливу в історії мінялися і визначалися, в основному, статусом Церкви в державі.

25.2. Нагляд

Особливим видом виконавчої (адміністративної) церковної влади є нагляд. Органи нагляду ті ж, що й органи управління. Засобами нагляду є: одержання письмових звітів вищестоящими інституціями від нижчих, особистих доповідей про стан церковних справ, візитація, тобто огляд носієм церковної влади підвідомчих йому установ, а також проведення ревізії. Письмові звіти складаються за визначеною формою. Такі звіти подають, наприклад, благочинні своєму єпархіальному архиєрею.

Особиста доповідь передбачає явку підлеглої особи до вищестоящої за вимогою останньої.

Візитація, особистий огляд підвідомчих установ, практикувалася в Церкві завжди, починаючи з апостольського віку; вже самі апостоли відвідували засновані ними громади не тільки для навчання пастви, але і для нагляду. У Канонічному Зводі немає правила, що наказує єпископу візитацію своєї пастви, оскільки, імовірно, у Древній Церкві це було звичайною нормою. Вперше обов’язок обходити підлеглі округи покладається на єпископів законом імператора Олексія Комніна, виданим у 1107 р.

Ревізії, як правило, є надзвичайним засобом нагляду. Вони проводяться не регулярно, а за потребою, найчастіше через неблагополучний стан справ в установі, і проводяться особами, призначеними законною церковною владою.

25.3. Майнові права Церкви

До компетенції церковного управління входить розпорядження тим майном, яке або належить Церкві та церковним установам за правом власності, або знаходиться в церковному користуванні.

Церква – боговстановлений інститут, походження її невідмирне, але у своїй земній частині Церква поставлена в звичайні умови життя і має потрбе у земних речових засобах. Для суспільного богослужіння необхідні особливі будинки – храми, а також богослужбова утвар, священицьке облачення. Крім того, до складу Церкви входить клір, для якого храмова служба і управління церковними справами становлять повсякденне професійне заняття. У силу цього духовні особи практично не мають можливості добувати собі прожиток і взагалі засоби до існування поза Церквою. Апостол Павло писав Корінфянам: “Хіба не знаєте, що священнослужителі живляться від святилища? що ті, які служать жертовнику, беруть частку від жертовника? Так і Господь звелів тим, які проповідують Євангеліє, жити від благовіствування” (1 Кор. 9, 13–14).

Церква не може не мати у своєму розпорядженні майно, але юридичний характер її відношення до цього майна визначається зовнішнім церковним правом, він залежить від статусу Церкви в державі. У перші 3 століття в Римській імперії ні Вселенська Церква, ні окремі церковні установи, будь то єпископії чи парафії, не мали права юридичної особи, хоча фактично якоюсь власністю вони розпоряджалися. Християнські громади були тоді віднесені до розряду заборонених союзів “collegia illicita”, і всяке чергове гоніння на християн починалося, як правило, із розграбування церковного майна, проти якого не захищали державні закони. Але після прийняття Міланського едикту Церква одержала право отримувати у власність майно за заповітом, у дарунок, через покупку.

У канонах немає відповіді на питання про те, кому в Церкві належить право власності на майно, використовуване в релігійних цілях. Оскільки у Візантії, на Русі і на Заході аж до пізнього середньовіччя церковне майно в принципі було невідчужуваним, питання це не мало практичної важливості. Однак, в епоху Реформації, коли Католицька Церква втратила не тільки своїх пасомих, які відпали у протестантські церкви, але і багатств, у тому числі земельних володінь, питання про церковне право власності набуло великого практичного значення.

З перших століть церковної історії висувалися різні вчення про суб’єкт власності церковного майна. Ще на грунті римського права склалося вчення, відповідно до якого церковне майно, призначене винятково для церковних потреб, належить Богу. Але противники цієї теорії використовували такий аргумент: до Бога незастосовні юридичні поняття цивільного права про зобов’язання, стягнення за борги, підпорядкування регулятивній владі держави. Тому деякі німецькі вчені називали дану теорію “наївним богохульством”. Прихильники іншої теорії, що також бере початок із перших сторіч історії Церкви, проголошують: церковне надбання – це власність жебраків. Усі нездатні жити на свої засоби, у тому числі й духівництво, позбавлене можливості добувати собі засоби до існування працею поза храмом і богослужінням, мають право жити за рахунок церковного майна. Ще Августин Блаженний говорив, що єпископи, які розпоряджаються церковним майном, – це тільки прокуратори, уповноважені хазяїв, а справжні хазяїни – жебраки (pauperes). Однак, на підставі папських декреталів, на Заході церковні доходи підлягали розподілу на чотири частини: одна йшла на користь єпископа, причому не тільки на його особисті потреби, але і на гостинність, і прийом мандрівних, інша – на утримання кліриків, третя – на жебраків, четверта – на церковнобудівельні і богослужбові витрати. Таким чином, бідним, згідно з цими декреталами, діставалася лише чверть церковних доходів, отже, вважати саме їх власниками церковного майна не було достатніх підстав. До того ж відсутність яких би то не було правових обов’язків жебраків стосовно церковного майна також не дозволяє вважати їх власниками церковного майна у формально юридичному змісті. Але у Візантії й особливо в нас, на Русі, де церковне право не тяжіло до уподібнення цивільному праву з його юридичним формалізмом, були надзвичайно поширені обидві ці ідеї: про Бога і про жебраків як власниках церковних надбань У жалуваних і вкладних грамотах вотчини жертвували Богу, Спасу, Пресвятій Богородиці, святителю Миколаю, Іоанові Предтечі. А церковне багатство в давньоруських пам’ятках іноді іменується багатством жебраків.

Що стосується об’єктів церковного майна, то вони розподіляються на: 1) речі священні (res sacrae) і 2) речі церковні. До перших відносяться всі предмети, спеціально призначені для здійснення богослужіння, а другі – включають усяке майно, що служить церковним цілям. Речі священні, у свою чергу, підрозділяють на священні у власному значенні слова й освячені. Річ стає священною через її освячення чи через сам характер її вживання. Це можуть бути як рухомість, так і нерухомість. Крім самих храмів, церков священними є: священні сосуди (потир, дискос, лжиця, копіє, дарохранительниця), а також усі напрестольні речі (антимінс, Євангеліє, Хрести напрестольні, мощі, образи, покрови священних сосудів, одежі на престолі і жертовнику). До освячених речей відносять наступні з нерухомості: молитовні будинки, каплиці, цвинтарі, а з рухомості: купелі, ковші, кропила, кадильниці, панікадила, лампади, підсвічники, поставлені на них свічі, богослужбові книги, дзвони. Відповідно до канонів, священні предмети не можуть бути перетворені на звичайне вживання. Як говорить 73-є Апостольське правило: “Сосуд златый, или сребряный освященный, или завесу, никто уже да не присвоит на свое употребление. Беззаконно бо есть. Аще же кто в сем усмотрен будет, да накажется отлучением”. За 10-м правилом Двократного Собору: “Те, кои святую чашу, или дискос, или лжицу, или досточтимое облачение трапезы, или глаголемый воздух, или какой бы то ни было из находящихся в алтаре священных и святых сосудов или одежд, восхитят для собственной корысти, или обратят в употребление не священное, да подвергнутся совершенному извержению из своего чина”. Тільки в одному випадку древні церковні правила дозволяли продавати церковні сосуди: коли не було інших засобів для викупу полонених (Ном. Фот.: Тит. 2, гл. 2). Але і в цьому випадку продавалися не самі священні сосуди, а тільки матеріал їх у вигляді злитків. До звичайного церковного майна належить уся нерухомість, рухомість і всі гроші, призначені на утримання церков, духівництва і для задоволення загальноцерковних потреб, наприклад, на утримання духовних шкіл.

25.4. Утримання духівництва

Історично утримання духівництва, що служить при церквах, складалося з плат за требовиконання, з доходів від земельних володінь і штатного жалування з державної скарбниці, а також з руги міським ружним церквам. Що стосується плати за требовиконання, то за церковними законами вона повинна бути добровільною. Духовні особи, що вимагають заздалегідь визначеної плати за требу, вчиняють злочин симонії. Вперше в історії Російської Православної Церкви такси за треби встановлені були за Катерини II: 2 коп. за молитву породіллі, 3 коп. за хрещення і поховання дитини, 10 коп. за вінчання і похорон дорослих, за поминання покійних – що дадуть, за сповідь і причащання не брати нічого.Нині духівництво утримується винятково на добровільні пожертвування православного народу, які надходять у формі плати за треби, тарілкового збору, доходів від продажу свічок. Із цих засобів, у залежності від розмірів загальних доходів парафії, духовним особам призначаються тверді оклади.

25.5. Розпорядження церковним майном

Церковне майно, як і всяке майно, вимагає того, щоб ним керували. Це управління полягає в здійсненні контролю за його збереженням і в розпорядженні ним за призначенням. У Древній Церкві майном християнської громади – єпископії – керував єпископ, звичайно за допомогою дияконів. Він не підлягав ніякому контролю, іншими словами, давав звіт у своєму управлінні одному лише Богу. Але зловживання, що виявилися у розпорядженні церковним майном з боку єпископів, стали підставою для того, щоб Отці Антіохійського Собору висловили 24-е правило, що у викладі Аристина виглядає так: “Всему клиру справедливо знать принадлежащее Церкви, дабы, по смерти епископа, сохранена была собственность Церкви, и принадлежащее епископу было употреблено по его распоряжению. Епископ должен делать опись своего имущества и сделать его известным, а также имущества церковного, и сие должны знать пресвитеры и диаконы, дабы по кончине его собственное имущество было употреблено по его воле. Если же он не сделает так, то все поступает в церковь”. Оскільки господарське управління доцільно було доручити не всім пресвітерам, а одній особі, Отці Халкидонського Собору постановили: “Поелику в некоторых церквах, яко же нам соделалось гласным, епископы управляют церковным имуществом без икономов, того ради разсуждено всякой церкви, имеющей епископа, имети из собственнаго клира иконома, который бы распоряжался церковным имуществом, по воле своего епископа, дабы домостроительство церкви не без свидетелей было, дабы от сего не расточалося ея имущество, и дабы не падало нарекание на священство. Аще же кто сего не учинит, таковый повинен Божественным правилам” (прав. 26).

З появою парафій управління парафіяльним майном лягало на парафіяльне духівництво, а з виникненням монастирів – на монастирських настоятелів, причому під началом настоятелів і в монастирях запроваджувалася посада економа.

26. ЦЕРКОВНИЙ СУД

26.1. Суд у Древній Церкві

Судова влада становить частину церковної урядової влади. Земна войовнича Церква являє собою людське суспільство, в якому, як і в усякому суспільному організмі, можуть виникати спірні випадки; члени Церкви – люди грішні – можуть скоїти злочини проти заповідей Божиих, порушувати церковні закони; тому в земній Церкві є місце для здійснення нею самою судової влади над своїми чадами. Судова діяльність Церкви багатогранна. Гріхи, що відкриваються на сповіді, підлягають таємному суду духівника; злочини кліриків, пов’язані з порушеннями своїх службових обов’язків, спричиняють публічні заборони. Нарешті, у залежності від характеру взаємовідношень Церкви і держави, у компетенцію церковного суду в різні періоди історії входили позовні справи між християнами, і навіть справи карні, суд у яких, взагалі, не відповідає природі церковної влади.

Господь, проповідуючи любов до ближніх, самозречення і мир, не міг схвалювати суперечки між учнями. Але усвідомлюючи людську неміч Своїх послідовників, Він указав їм засоби до припинення позовів: “Якщо ж согрішить проти тебе брат твій, піди і викрий його між тобою і ним одним; якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого; якщо ж тебе не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох чи трьох свідків підтвердилось кожне слово; якщо ж не послухає їх, скажи церкві; якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі, як язичник і митар” (Мф. 18, 15-17).

Апостол Павло докоряв Корінфським християнам: “Як сміє хто з вас, маючи справу з іншим, судитися у неправедних, а не у святих?… Хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів, чи не тим більше справи житейські? А ви, коли судитесь у житейських справах, поставляєте своїми суддями таких, які в церкві нічого не значать. На сором вам кажу: невже немає серед вас ні одного розумного, який міг би розсудити справи між братами своїми? Але брат з братом судиться, та ще й перед невірними. І те вже зовсім сором для вас, що ви судитесь між собою. Чи не краще б вам залишатися скривдженими? чи не краще б вам терпіти нестатки?” (1 Кор. 6; 1, 3-7).

Слідуючи наставлянням апостола, християни перших століть уникали язичеських судів і представляли у зв’язку з цим свої суперечки на суд єпископів. Вони робили це тому, що якщо б християни позивали між собою в судах язичеських, вони б принижували в очах язичників моральну висоту своєї віри. До того ж римське судочинство передбачало здійснення ідолопоклонницької церемонії – паління фіміаму богині правосуддя Феміді.

26.2. Церковний суд у Візантії

В епоху гонінь вироки єпископів, недійсні в державному праві, що не мали виконавчої сили в цивільному суспільстві, спиралися винятково на їхній духовний авторитет. Після видання Міланського едикту звичай християн судитися у своїх єпископів одержав державну санкцію, а судові рішення архиєреїв почали спиратися на виконавчу силу держави. Костянтин Великий надав християнам право переносити будь-які позовні справи на суд єпископів, вирок яких визнавався остаточним. Причому для такого переносу досить було бажання однієї сторони. Безапеляційний єпископський суд, наділений офіційно-державним статусом, у міру християнізації імперії з успіхом став конкурувати з юрисдикцією цивільних магістратів. Це призвело до того, що єпископи виявилися перевантаженими масою справ, дуже далеких від духовної сфери. Архиєреї тяготилися цим. І пізніші імператори, щоб звузити судові права Церкви, обумовили компетенцію єпископського суду в рішенні цивільних позовних справ обопільною згодою сторін. Але крім справ, у яких єпископський суд мав характер полюбовного розгляду, за взаємною згодою сторін, деякої справи вже за самим характером своїм підлягали у Візантії архиєрейському церковному суду.

Винятково церковному суду підлягали цивільні позови між кліриками, тобто коли позивач і відповідач були духовними особами. Отці Халкидонського Собору з цього приводу висловили в 9-му правилі: “Аще который клирик с клириком же имеет судное дело, да не оставляет своего епископа, и да не перебегает к светским судилищам… Усі визначення Халкидонського Собору були затверджені імператором Маркіяном і тим самим одержали статус державних законів.

У Візантійській імперії підсудність кліриків своїм архиєреям у цивільних справах визнавалася безумовною канонічною нормою. Але за характером своїм такі справи могли б розбиратися і державними судовими інстанціями Інакше обстоїть справа зі справами власне церковними, котрі, хоча і мають позовний характер, але за самою природою своєю не можуть бути підсудні нецерковним судовим установам. Наприклад, спори єпископів про приналежність парафії до тієї чи іншої єпархії, позови кліриків про користування церковними доходами

Позови між кліриками і мирянами підлягали юрисдикції церковної і світської судової влади. До імператора Юстиніана мирянин міг учинити позов клірику і в світському, і в цивільному суді. Але Юстиніан надав клірикам привілей відповідати за цивільними позовами тільки перед своїм архиєреєм. Якщо ж одна зі сторін виражала невдоволення судовим рішенням єпископа, вона могла перенести справу в цивільний суд. При згоді цивільного суду з рішенням єпископа, воно вже не підлягало перегляду і виконувалося. У випадку ж іншого рішення цивільного суду допускалася подача апеляцій і перегляд справи на суді в митрополита, Патріарха чи на Соборі

26.3. Церковний суд у Древній Русі

На Русі, в епоху її Хрещення діюче цивільне право не вийшло ще за рамки звичаєвого народного права, його не можну було порівняти з філігранно розробленим римським правом, яке було в основі юридичного життя Візантії, тому церковна ієрархія, що прийшла до нас з Візантії після Хрещення Русі, одержала у свою юрисдикцію багато таких справ, котрі в самій Візантії були підсудні цивільним магістратам. Компетенція церковного суду в Древній Русі була надзвичайно широка. За уставами князів св. Володимира і Ярослава, усі відносини цивільного життя, які стосувалися релігії і моральності, були віднесені до сфери суду церковного, єпископського. Це могли бути справи, за візантійськими юридичними поглядами, суто цивільними. Вже у Візантії шлюбні справи підлягали віданню переважно церковного суду; на Русі Церква одержала у своє виняткове відання всі справи, пов’язані з подружніми союзами. Святительському суду підлягали і справи, які стосуються взаємин між батьками та дітьми. Церква своїм авторитетом захищала як батьківські права, так і недоторканність особистих прав дітей. У Уставі князя Ярослава говориться: “Аще девка не выходит замуж, а отец и мати силою отдадут, а что сотворит над собою, отец и мати епископу в вине, такожде й отрок”.

Справи про спадщину теж були підсудні Церкви. У перші століття християнської історії Русі такі справи траплялися часто, оскільки дуже багато було “невінчальних”, незаконних, з церковної точки зору, шлюбів. Права дітей від таких шлюбів на батьківську спадщину підлягали розсуду церковних судів

У XVII столітті церковна юрисдикція у цивільних справах розширилася в порівнянні з більш ранньою епохою. У “Виписці про справи, що знаходилися в патріаршому Розряді”, зробленій для Великого Московського Собору 1667 р., перераховані такі цивільні справи, як: 1) суперечки про дійсність духівниць; 2) позови про розподіл спадщини, залишеної без заповіту; 3) про неустойки у шлюбних змовах; 4) суперечки між дружиною і чоловіком про придане, 5) суперечки про народження дітей від законного шлюбу; 6) справи про усиновлення і про право спадкування усиновлених; 7) справи про виконувачів духівниці, які женилися на вдовах померлих; 8) справи за чолобитними панів на біглих холопів, які прийняли постриг чи женилися на вільних. У цих справах всі особи – і клірики, і миряни – на Русі були підсудні церковному, єпископському суду.

Але віданню церковної влади підлягали і всі цивільні справи духівництва. Тільки архиєреї могли розглядати позови, у яких обидві сторони належали духівництву. Якщо ж однієї зі сторін був мирянин, то призначався суд “смесный” (змішаний). Бували випадки, коли духовні особи самі шукали суду в цивільних, тобто князівських, а згодом царських суддів. Протидіючи таким намірам, Новгородський архиєпископ Симеон у 1416 році заборонив ченцям звертатися до світських суддів, а суддям приймати такі справи на розгляд – тим та іншим під страхом відлучення від Церкви. Митрополит Фотій повторив цю заборону у своїй грамоті. Але і біле духівництво, і монастирі далеко не завжди воліли позиватися в архиєреїв. Часто вони домагалися права звертатися в князівський суд, і уряд видавав їм так звані несудимі грамоти, за якими духівництво звільнялося від підсудності єпархіальним архиєреям у цивільних справах. Найчастіше такі грамоти давалися духівництву князівських і царських вотчин, але не винятково йому – видавалися вони і монастирям

Своєрідність церковного судочинства на Русі в допетрівську епоху полягала ще і в тому, що до відання святительських судів входили і деякі кримінальні справи. За уставами князів св. Володимира і Ярослава церковному суду підлягали злочини проти віри і Церкви: здійснення християнами язичеських обрядів, чарівництво, святотатство, опоганення храмів і святинь; а за “Кормчою Книгою” також – богохульство, єресь, розкол, відступництво від віри. Єпископський суд розбирав справи, пов’язані зі злочинами проти суспільної моральності (блуд, згвалтування, протиприродні гріхи), а також шлюби в заборонених ступенях споріднення, самовільне розлучення, жорстоке поводження чоловіка з дружиною чи батьків з дітьми, неповага дітьми батьківської влади. Святительському суду підлягали і деякі випадки убивства: наприклад, убивство в колі родини, вигнання плоду, чи коли жертвами смертовбивства були особи безправні –ізгої чи раби, а також особисті образи: образа цнотливості жінки брудною лайкою чи наклепом, обвинувачення безневинного в єретицтві чи чарівництві. Що стосується духівництва, то воно в допетрівську епоху за всіма карними обвинуваченнями, крім “смертовбивства, розбою і крадіжки на гарячому”, відповідало перед святительськими суддями.

26.4. Церковний суд у новітній період Української Православної Церкви

У наш час, після видання Декрету про відокремлення Церкви від держави, духовенство, природньо, підлягає загальній з усіма громадянами підсудності за карними і цивільними справами судам світським. Не входить до компетенції духовного суду зараз і розгляд яких би то не було цивільних справ мирян, тим більше не обтяжені вони справами карними. Лише злочини кліриків проти їх службових обов’язків за самим їх характером залишаються в юрисдикції церковної судової влади, хоча зрозуміло, такі злочини самі по собі не вважаються злочинами з точки зору цивільного законодавства. Але карні злочини кліриків, підсудні судам світським можуть, звичайно бути приводом для притягнення винних до відповідальності перед церковною владою.

До компетенції церковної влади входить також розгляд духовної сторони тих цивільних справ, котрі хоч у цивільно-правовому відношенні і одержують розв’язання в судах світських, проте для свідомого члена Церкви не можуть бути розв’язані без санкції церковної влади, наприклад, справи шлюборозлучні. Хоча, природньо рішення в таких справах церковної влади не мають цивільно-правових наслідків.

І нарешті, вся сфера церковної покаянної дисципліни, пов’язана з таємною сповіддю і таємно призначеною епітимією, за самою природою своєю завжди була винятково і переважно предметом компетенції духовної влади: єпископів і уповноважених ними на духівництво пресвітерів.

26.5. Церковно-судові інстанції

На відміну від світських судів, які в сучасних державах повсюди відокремлені від адміністративної і законодавчої влади канонічному праву цей принцип чужий. Вся повнота судової влади в єпархії за канонами, зосереджується в особі її верхононо пастиреначальника і правителя – єпархіального архиєрея. За 32-им Апостольским правилом: “Аще который пресвитер, или диакон от епископа во отлучении будет, не подобает ему в общение прияту быти иным, но точию отлучившим его, разве когда случится умрети епископу, отлучившему его”. Але єпископ маючи повноту судової влади над кліриками і мирянами, ввіреними Богом його піклування, веде розслідування не одноосібно, а спираючись на допомогу і поради своїх пресвітерів.

На постанови єпископського суду Канони допускають апеляції до обласного Собору, тобто Собору митрополичого округу (14 прав. Сард. Соб.; 9 прав. Халкид. Соб.) Собор митрополичого округу – не тільки апеляційна інстанція, він ще є і першою інстанцією для суду за скаргами кліриків і мирян на свого єпископа чи за скаргою одного єпископа на іншого. Початок 74-го Апостольського правила говорить: “Епископ, от людей вероятия достойных обвиняесый в чем-либо, необходимо сам дожен быть призван епископами: и аще предстанет и признается, или обличен будет, да определится епитимия…” А в 5-му каноні I Нікейського Собору після посилання на 32-е Апостольське правило, що говорить про те, що відлучені одним єпископом не повинні прийматися іншими, сказано далі: “Врочем да будет изследываемо, не по малодушию ли, или распре, или по какому-либо подобному неудовольствию епископа, подпали они отлучению. И так, дабы о сем происходити могло приличное изследование, за благо признано, чтобы в каждой области дважді в год были соборы”.

На рішення митрополичого собору апеляції можуть подаватися собору всієї помісної Церкви, на суд Помісного Собору йдуть і скарги на митрополита. Отці Халкидонського Собору у висновку 9-го правила висловили: “Аще же на митрополита области епископ, или клирик, имеет неудовольствие, да обращается или к екзарху великия области, или к престолу царствующаго Константинополя, и пред ним да судится”.

27. ЦЕРКОВНІ ПОКАРАННЯ

27.1. Покарання для мирян

Злочин тягне за собою покарання. Особливість покарань, що застосувуються духовними судами, будь то єпископський суд чи таємний духівника, полягає в тому, що головна мета їх не у відплаті і навіть не в захисті церковного народу від злочинних дій, а у лікуванні хворобливих станів душі самих грішників. Покарання так і називається в канонах – “лікування” (Вас. Вел. 3, Григ. Нісськ. 8, Трулл. 102).

Покарання для мирян і духовних осіб в Церкві мають різний характер. Як пише професор А.С. Павлов, “суть церковних покарань полягає в тому, що порушник церковних канонів позбавляється всіх або деяких прав і благ, що знаходяться у винятковому розпорядженні Церкви. Звідси і спільна назва цих церковних покарань: відлучення (ajorismos, excommunicatio). Воно може бути або повне, що полягає в цілковитому виключенні порушника з числа членів Церкви (anaJema, excommunicatio major), або неповне, коли винний позбавляється тільки деяких прав і благ, які знаходяться в церковному розпорядженні.” Великим відлученням, анафемі, піддають тільки за найтяжчі злочини: єресь, віровідступництво, святотатство. Велике відлучення полягає в цілковитому виключенні злочинця з Церкви. Але й анафема все-таки не втрачає характеру лікування, бо вона не є нескасовуваною карою. Якщо грішник, підданий анафемі, розкається у вчинених ним злочинах, то він не може бути немилосердно відкинутий Церквою. Згідно із 52-м Апостольським правилом, “аще кто, епископ, или пресвитер, обращающагося от греха не приемлет, но отвергает: да будет извержен из священного чина. Опечалевает бо Христа рекшаго: радость бывает на небеси о едином грешнице кающемся”.

Але древні канони вимагають від того, хто розкаявся, щоб покаяння його було очевидним, не лицемірним, і цілковитим. Мале відлучення повґязане було у Древній Церкві з публічним покаянням. У ІІІ столітті в Церкві, особливо рано в Понтійському діоцезі, виробився постійний порядок зворотного прийняття до церковного спілкування грішника, схожий із тим, як поступово, проходячи через ступінь оголошених, приймалися до Церкви ті, що наново увірували.

Різні ступені покаяння відображені у 12-му правилі св. Григорія Неокесарійського: “Плач буває поза воротами молитовного храму, де стоячи той, що прогрішив, повинен просити віруючих, які заходять, щоб вони помолилися за нього. Слухання буває в середині воріт у притворі, де грішник повинен стояти до моління про оголошених, і тоді виходити. Бо правило говорить: слушав Писания и учения, да изженется, і нехай не сподобиться молитви. Чин тих, що припадають, є, коли той, хто кається, стоячи в середині воріт храму, виходить разом із оголошеними. А чин тих, що купно стоять, є, коли той, хто кається, стоїть разом із вірними і не виходить із оголошеними. Звичайно, є ж причастя Святих Таїн”. Із тексту цього правила ми бачимо, що існувало чотири щаблі покаяння, які послідовно проходив грішник, що кається. Ті, хто знаходився на 1-му щаблі, називалися такими, що плачуть. Вони не допускались у середину храму, але стоячи поза Церквою, із плачем жалкували про свої гріхи та благали тих, що заходили до храму, помолитися за них. 2-ий щабель – ті, хто слухає. Це ті, хто, стоячи в притворі, слухали Священне Писання і проповідь, а потім перед початком Таїнства Євхаристії залишав храм разом із оголошеними. Ті, що належали до 3-го щабля, називалися припадаючими або колінопреклоненними. Вони могли стояти у храмі та допускалися до амвона. Але після випровадження із церкви оголошених та тих, що слухають, припадаючі падали ниць на землю, і єпископ читав над ними молитви, покладаючи на них руки, після чого вони залишали храм. І, нарешті, ті, які знаходилися на 4-му щаблі, що купно стоять чи разом стоять, могли залишатися у храмі до кінця Божественної Літургії, але не допускалися до Чаші та до принесення жертовних дарів до храму. Пройшовши всі щаблі покаяння, грішники, що розкаялися, приймалися до церковного спілкування. У дисциплінарних правилах Св. Василія Великого зберігається розподіл терміну покаяння на чотири щаблі. У своїх канонах у залежності від тягаря гріха Св. Василій Великий визначає їм різні терміни перебування на цих щаблях. В його 75-му каноні, де мова йде про кровозмішення, говориться: “прийшовши до розуміння страшний гріх, три роки нехай плаче він, стоячи біля дверей молитовних будинків і просячи тих, які заходять на молитву, щоб кожний із співчуттям приносив за нього щирі молитви до Господа. Після цього на наступні три роки нехай буде допущений тільки до слухання Писань, після слухання ж Писань та повчань, нехай виганяється ж із Церкви, і нехай не удостоюється спілкування в молитві. Потім, якщо із сльозами буде просити оныя і припадати до Господа, із скорботою серця і глибоким смиренням, тоді дадуться йому інші три роки на припадання. І таким чином, коли покаже плоди, достойні покаяння, на десятий рік нехай буде прийнятий до моління з вірними, без причастя: два роки стоячи під час молитви з вірними, нарешті удостоїться причастя святинь”.

Але у древній дисциплінарній практиці терміни перебування на різних ступенях покаяння не мали безумовного та незмінного характеру. Вони могли скорочуватися чи, навпаки, продовжуватися в залежності від стану душі того, хто кається. У 8-му правилі Св. Григорій Нісський із дивною глибиною та точністю формулює це положення: “Во всяком же роде преступления, а прежде всего смотрети должно, каково расположение врачуемаго, и ко уврачеванию достаточным почитати не время, (ибо какою исцеление может быти от времени), но произволение того, который врачует себя покаянием”.

На смертнім одрі всі, що каються, допускаються до Причастя, але у давнину, якщо вони видужували після Причастя Святих Таїн, поновлювали покаянне делание, починаючи з того щабля, на якому застала їх загрожуюча смертю хвороба.

27.2. Церковні покарання для осіб духовних

У відношенні до духовних осіб застосовуються особливого роду покарання. Ці покарання накладаються на тих, що провинилися, або за порушення ними своїх службових обовґязків, чи за гріхи і злочини, спільні у кліриків із мирянами. Два головних канонічних покарання для духовних осіб – позбавлення сану та заборона священнослужіння – паралельні двом основним заборонам у відношенні до мирян – анафемі та малому відлученню. Але за свої злочини клірики не підлягають нарівні з мирянами ні великому, ні малому відлученню, бо у такому випадку один і той же злочин карався б подвійною карою. Між тим, 25-е Апостольке правило говорить: “Єпископ, чи пресвітер, чи диякон, у блудодіянні, або у клятвопорушенні, або на крадіжці викритий, нехай буде позбавлений священного чина, але не буде відлучений від спілкування церковного. Бо Писання говорить: “не постане два рази насильство” (Наум. 1, 9

Отже, найважче покарання для духовної особи – позбавлення сану (kaJeiresiV). За святими канонами воно накладається за ті злочини, за які мирянин піддається відлученню від Святих Таїн. За 73-м правилом Василія Великого позбавляються сану ті, що відійшли у єресь або відпали від християнської віри. Крім того, священнослужитель позбавляється сану не тільки за вбивство, хоча б і ненавмисне або вчинене у стані самозахисту (66-е Апостольське правило говорить: “Якщо хто із кліру у сварці кого вдарить і єдиним ударом убґє, нехай буде позбавлений сану за зухвалість свою”), але і за побиття, хоча б і особи винної. Цій карі підлягають священнослужителі, що порушили 7-му заповідь (25-те Апостольське правило; 3, 32, 51 та 70 правила Василія Великого).

Позбавлення сану визначається раз назавжди. Згідно із 3-ім правилом Василія Великого, священний сан, раз знятий, не може бути поверненим. Позбавлення вищого ступеня передбачає позбавлення всіх нижчих ступенів, позбавлення священства взагалі. Якщо б позбавлений сану, нехтуючи вироком церковного суду, осмілився на відправлення священнослужіння, тоді він на підставі 28-го Апостольського правила за такий злочин підлягав би анафемі: “Якщо хто, єпископ, чи пресвітери, чи диякони, справедливо за явні провини позбавлений сану, наважиться торкнутися служіння, колись йому дорученого, такий цілком нехай відсічеться від Церкви”.

Католицька Церква не знає такої міри покарання, як цілковите позбавлення священства. Надаючи таїнству священства значення абсолютної незгладимості, католицька доктрина та католицьке церковне право знає тільки низложення і позбавлення свого ступеня кліриком (depositio і degradatio). Але низложений клірик, згідно з католицькими уявленням, залишається все-таки кліриком.

Дисциплінарна практика знає і таке покарання для духовних осіб, як заборона священнослужіння. 8-м правилом І Нікейського Собору заборонено єпископам, що повернулися з новаціанського розколу, правити архиєрейські священнодійства: рукоположення, освячення храмів, але їм дозволено було правити пресвітерські богослужіння. За древніми канонами, клірики, позбавлені права священнодійства, зберігали за собою право за Літургією приступати до Святих Таїн разом із духовенством раніше мирян. Згідно із 1-м і 2-м правилами Анкірського Собору, 10-м правилом св. Петра Олександрійського, клірики, які після відречення від Христа через тортури потім все-таки перед мучителями безстрашно сповідували Христову віру, позбавлялися права священнодіяти, але зберігали сідалище і честь священнослужителів.

Допускалася також заборона священнослужіння не як покарання, а для усунення спокуси. Згідно з 14-м правилом Сардикійського Собору, 28-м і 147-м канонами Карфагенського Собору, свіщеннослужіння заборонялося клірикам, підозрюваним у злочинах, навіть якщо провина їх не доведена.

За злочини, що підлягали світському кримінальному суду, в синодальну епоху у відношенні до монахів застосовувалось таке покарання, як позбавлення чернецтва. У відношенні до священнослужителів-монахів позбавлення сану теж могло супроводжуватися позбавленням чернецтва.

28. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ТА ІНШІ КОНФЕСІЇ

28.1. Православна Церква та інославні церкви

В символі ми сповідуємо віру в Єдину Церкву. Церква дійсно одна і єдина; в історичній реальності, однак, Християнська Церква постає розділеною на конфесії. За нашою вірою Православна Церква тотожна визнаній в символі Єдиній Святій Соборній і Апостольській Церкві. Питання про відношення до Єдиної та Святої Церки тих, які відокремилися від неї християнських общин – важка еклезіологічна проблема.

Цілком особливе значення в історії Церкви набули думки святого Василія Кесарійського про єретиків і схизматиків, висловлені ним у двох посланнях до святого Амфілохія Іконійського. Відповідаючи на канонічні питання святого Амфілохія, Василій Великий торкається й приєднання до Церкви відступників. Святий Василій посилається на правила древніх Отців, але оскільки різні Отці чинили в подібних випадках по-різному, йому доводиться не тільки викладати їхні погляди, але й висловлювати своє особисте судження. Святий Василій заперечує думку Олександрійського єпископа Дионисія відносно благодатності хрещення у пепузіан (монтаністів), викладає ригористичні погляди святого Кипріяна та Фірміліана Кесарійського про розкольників і протиставляє їм інші думки “деяких в Асії”.

Посилаючись на Святих Отців древності, Василій Великий поділяє всіх відступників від Кафоличної Церкви на три розряди: єретиків, розкольників і самочинників: “Бо древні встановили приймати Хрещення,яке ні в чому не відступає від віри: тому інше нарекли вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним зборищем. Єретиками назвали вони тих, які повністю відокремилися, і в самій вірі відчужилися; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та про питання, що допускають вилікування; а самочинними зборищами – зібрання, які складаються непокірними пресвітерами чи єпископами, та ненавченим народом…н” (1-е прав. Святого Василія Великого). В даному висловлюванні чин прийняття до Православної Церкви зумовлений мірою відступу доктрини тієї схизми, до якої раніше належав той, хто приходить до Церкви, від православного вчення. Єретики, що спотворюють саму суть віри, ставляться святим Василієм нарівні з язичниками та іудеями; їхнє хрещення відкидається, і ті, які приходять із єресей, приймаються через перехрещення. Хрещення розкольників, що відступили від православної віри в менш важливих питаннях, та самочинників признається дійсним. В окремих випадках священнослужителі-схизматики приймаються в існуючому сані.

Викладаючи вчення святого Кипріяна і Фірміліяна, Василій Великий висловлює глибоку думку, яку в самих творах Отців, що дійшли до нас, знайти неможливо – думку про поступове вичерпання благодаті в громадах, що відокремились від Церкви: “Хоча початок відступу пройшов через розкол, але ті, які відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Бо збідніло подання благодаті, тому що перервалось законне спадкоємство ” (1-е прав. святого Василія Великого).

Що стосується точного віднесення тих чи інших відступників до єретиків, розкольників чи самочинників, то Святий Отець уникає категорично навґязувати своє судження Церкві. Він тільки рішуче заперечує правомірність віднесення пепузіан до розкольників, вважаючи, що ті, які “почали хулити на Духа Святого, нечестиво й безсоромно привласнивши найменування Утішителя Монтану й Прискиллі” (1-е прав. святого Василія Великого), – безсумнівно єретики, і хрещення їх цілком нікчемне. Висловлюється він точно і про новаціан: “Кафари є із числа розкольників” (1-е прав. святого Василія Великого). Відносно хрещення енкратитів, послідовників Татіана, Василій Великий наводить різні думки Отців і утримується від власного судження. Але у своєму 47-му правилі він схиляється до того, що й енкратитів, разом з саккофорами й апотактитами, потрібно перехрещувати. Так чинили з ними в Кесарійській Церкві, в якій був предстоятелем сам Василій Великий. Звичаєм своєї Церкви святитель однак не звґязує волю Вселенської Церкви, вважаючи, що питання це потребує соборного обговорення.

До Василія Кесарійського питання про приєднання до Кафоличної Церкви новаціан (кафарів) і павліан вирішувалося на Першому Вселенському Соборі. Згідно з 8-м правилом І Нікейського Собору, новаціанське духовенство приймається до Церкви в існуючому сані через рукоположення. Аристин, тлумачачи це правило, писав, що “покладання рук” означає помазання святим миром. Але коли на VII Вселенському Соборі у звґязку із прийомом до Православної Церкви єпископів-іконоборців постало питання про тлумачення саме цього правила, то святий Тарасій сказав, що слова про “покладання рук” означають благословення. На думку єпископа Никодима (Мілаша), “приймаючи до уваги тлумачення Тарасія, зміст цих слів у даному нікейському правилі той, що при переході новаціанських духовних осіб із розколу до Церкви належний православний єпископ чи пресвітер повинен покласти на їх голову руки, як це буває при Таїнстві Покаяння”. 19-е правило І Нікейського Собору вимагає знову хрестити “колишніх павліан” – послідовників Павла Самосатського, – “які навернулися до Кафоличної Церкви”. Як бачимо, Отці Першого Вселенського Собору дали часткові визначення стосовно прийому до Церкви новаціан та павліан.

Лаодикійський Помісний Собор, що відбувся в 343р., постановив возґєднувати з Церквою новаціан, фотіан і чотиридесятників “не раніше, як проклянуть усяку єресь, особливо ж ту, в якій вони знаходились; і тоді вже глаголемые в них вірні, після вивчення Символу віри, нехай будуть помазані святим миром” (7-е прав. Лаод.Собору). “Тих, які навертаються від єресі, так званих фригів” (тобто монтаністів) Лаодикійський Собор своїм 8-м правилом постановив приєднувати через Хрещення.

8-е та 19-е правила І Нікейського Собору, 7-е та 8-е правила Собору Лаодикійського і 1-е та 47-е правила святого Василія Великого лягли в основу всеохоплюючої постанови про приєднання до Церкви колишніх єретиків та розкольників, яка відома як 7-е правило Другого Вселенського Собору.

В 419 році відбувся Помісний Карфагенський Собор, котрий прийняв 133 правила, які визнані Вселенською Церквою. Ряд правил цього Собору (прав. 57, 67-69, 91 та ін.) стосуються приєднання до Кафоличної Церкви донатистів, головним чином священнослужителів, які були рукоположені в схизмі. 89(68)-е правило гласить: “Ті, які були рукоположені донатистами, якщо виправились, захочуть приступити до кафоличної віри, нехай не будуть позбавлені прийняття у своїх ступенях”.

Завершенням канонічного законодавства Древньої церкви відносно возґєднання єретиків та розкольників є постанова Трулльського Собору, яка називається 95-м правилом. В цьому правилі майже дослівно повторюється текст більшої частини 7-го правила Другого Вселенського Собору. З 19-го правила І Нікейського Собору додано положення про перехрещення павліан, а з першого правила святого Василія – про перехрещення “маніхеїв, валентиніан, маркіонітів та їм подібних єретиків”.

Через три з половиною століття після Трулльського Собору сталося відокремлення Римської церкви від Вселенського Православґя.

В перші чотири століття після відокремлення в практиці приєднання латинян до Православґя спостерігались розходження, їх приймали і за першим, і за другим, і за третім чином. В ХІІ столітті Вальсамон у відповідях Марку Олександрійському писав, що латинян можливо допускати до святої Чаші після відречення від хибних вчень. За словами Новгородського єпископа Нифонта, який наставляв Кирика, латинян слід приєднувати через Миропомазання, бо так чинять з ними в Константинополі. А Одо ді Діольо, автор книги про подорожі французького короля Людовика VII на Схід і його перебування в Константинополі в 1147р., писав, що греки латинян перехрещують. За свідоцтвом болгарського архиєпископа Хоматина, у XIII столітті відношення до таїнств католиків у православних було різним.

Але в XV столітті в грецьких Церквах встановлюється єдина практика – воззґєднання латинян з Православґям за другим чином, через помазання святим миром. Константинопольський Собор 1484р. затвердив особливий чин приєднання латинян, який передбачав для них Миропомазання. Згодом практика ця була поширена й на протестантів

28.2. Церква й нехристиянські релігії

Християни в сукупності складають приблизно четверту частину населення землі. Спільне релігійне коріння пов’язує християнство з іудаїзмом та ісламом, які сповідують монотеїзм. До числа політеїстичних світових релігій належить буддизм; певним чином також конфуціанство та індуїзм. Розвинуті форми релігійного культу, богату релігійну літературу мають такі релігії, як даосизм, синтоїзм, джайнізм. Існують і синкретичні релігії, деякі з них включають в себе окремі елементи християнства, подібно до мунізму, що виник вже в ХХ столітті. Значна частина населення Африки та частина індійських племен Америки зберігають традиційні племінні язичницькі культури.

У ХХ столітті атеїсти та агностики складають вже значну частину народонаселення світу.

Господь заповідав Своїм учням: “Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам” (Мф. 28, 19-20). Тому на Церкві лежить богозаповіданий обов’язок проповідувати істинну віру в Христа розп’ятого й воскреслого, у втілене Слово Боже всім народам землі, бо немає іншого шляху до вічного спасіння, як через віру в Христа.

Історія католицької та протестантської місії епохи колоніалізму знає приклади і насильницьких навернень, і підкупу заради навернення до християнства, що інколи розглядалось не як самоціль, я як один із засобів поширення європейської цивілізації та зміцнення залежності колоніальних володінь від метрополій. Але ця практика недостойна християнства.

Проповідь Христа тим, хто не вірує в Нього, за заповіддю Спасителя, здійснюється в дусі любові. Любовне ставлення християни повинні мати до всіх людей, і до тих із них, хто залишився глухим до Євангелія. Дух людинолюбства повинен царити в особистих взаємовідносинах християнина з іновірцем, взаємною любов’ю, співробітництвом, спільною турботою про мир, про збереження цілісності творіння і священного дару життя проникнуті міжрелігійні контакти на рівні цілих конфесій. У наш тривожний вік, що приховує серйозні небезпеки для продовження самого існування людського суспільства, це життєво необхідно.

Але Церква, закликаючи християн любовно ставитися до іновірців, у той же час захищає своїх чад від відпадіння від Христа через спілкування з невіруючими в Нього. Канони забороняють всіляке спілкування з іновірцями у священних обрядах. 71-е Апостольське правило говорить: “Якщо який християнин принесе єлей в капище язичеське, чи до синагоги іудейської, в їхнє свято, чи запалить свічку: нехай буде відлучений від спілкування церковного”.

Заборона релігійного спілкування з іновірцями міститься також у 7-му і 65-му Апостольських правилах, у 29-му і 38-му канонах Лаодикійського Собору.

Захищаючи чад Церкви від відпадіння в іудаїзм, Отці Трулльського Собору проголосили 11-е правило: “Никто из принадлежащих к священному чину, или из мирян, отнюдь не должен ясти опресноки, даваемые иудеями, ни вступати в содружество с ними, ни в болезнях призывати их, и врачевства принимати от них, ни в банях купно с ними мыться. Аще же кто дерзнет сие творити, то клирик да будет извержен, а мирянин да будет отлучен”. Заборона побутового спілкування не віднімає, однак, обов’язку діяльної християнської любові до будь-якої людини, до якої б релігії вона не належала, яких би поглядів не дотримувалася. Християнин зобовґязаний надати допомогу будь-кому, хто опинився у скруті чи у важкому становищі, незалежно від його вірувань та переконань.

29. ЦЕРКВА ТА ДЕРЖАВА

29.1. Християнське вчення про державу

За вченням Священного Писання держава – боговстановлений інститут. Первісним осередком людського суспільства є сім’я; у результаті складного історичного розвитку, котрим керує Промисел Божий, ускладнення суспільних зв’язків призвело до створення держав. За словами єпископа Никодима (Мілаша), “для спрямовування людських законів… до мети, призначеної Промислом Божим, Бог дарував, як і першому главі сім’ї, державній владі силу, щоб вона рукою, озброєною мечем правди та справедливості, вела людей у імґя Його благим шляхом”.

Старий Завіт знає три вищих служіння: первосвященицьке, пророцьке й царське. Освячуючи царське служіння в особі першого Царя Ізраїльського Саула, Господь благословив усіляку державну владу, незалежно від форми правління. Благословення дане було Саулу за умови виконання волі Божої. Коли ж Саул порушив заповіді Господні, Бог відкинув його (І Цар. 16,1), звелів Самуїлу помазати на царство іншого обранця Свого – Давида, сина простолюдина Єссея; від царя Давида по плоті пішов Спаситель.

Господь Ісус Христос, владарюючи землею й небом, у Своєму земному житті підкорив Себе земному стану речей, корився Він і носіям державної влади. Розпинателю Своєму Пілату, римському прокуратору в Єрусалимі, Господь сказав: “Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище” (Ін. 19,11), словами цими визначив Небесне джерело всілякої земної влади. У відповідь на спокусливе питання фарисея про дозволеність давати данину кесарю, Спаситель сказав: “віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові ” (Мф. 22,21).

Розвиваючи вчення Христа про правильне відношення до державної власті, апостол Павло писав: “Усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади, не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися власті? Роби добро і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремо носить меч; він – Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки із страху покарання, але й заради совісті. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим самим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок – податок; кому оброк – оброк; кому страх – страх; кому честь – честь” (Рим. 13, 1-7). Ту ж думку висловив і апостол Петро: “Отже, будьте покірні всякому людському начальству, заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від нього посланих для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, – бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, примушували мовчати неуцтво нерозумних людей, – як вільні, не як ті, хто використовує свободу для прикриття зла, але як раби Божі.” (1 Петр. 2, 13-16). Апостоли вчили християн коритися владі незалежно від її відношення до Церкви. В апостольський вік Церква Христова була гнана й місцевою іудейською владою, і державною Римською.

Виходячи з боговстановленої природи держави, Церква не тільки приписує своїм чадам коритися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але й молитися за неї, “щоб провадити нам життя тихе й безтурботне у всякому благочесті і чистоті” (1 Тим. 2, 2).

Щоб правильно уявити належні відношення між Церквою та державою, потрібно ясно усвідомлювати різницю їхніх природ. Церква заснова безпосередньо Самим Богом – Господом Нашим Ісусом Христом; боговстановленість же державної влади опосередкована історичним процесом, що звершується за волею Творця і Промислителя Бога. Метою Церкви є вічне спасіння людей, мета держави полягає в їх земному благополуччі. Церква одна і єдина, вона не обмежена просторовими кордонами; а держав багато; кожна з них має свою територію. У відношенні територіальних масштабів з державою зіставляється не Вселенська, але помісна Церква, яка також має свою територію, але помісна Церква, на відміну від держави, що має повний суверенітет і незалежна від інших держав, становить у певному розумінні тільки частину Вселенської Церкви.

З огляду на відмінності природи Церкви від природи держави вони вдаються до різних засобів для досягнення своїх цілей. Держава спирається на матеріальну силу, включаючи і пряме фізичне насилля, Церква ж має тільки релігійно-моральні засоби для духовного керівництва своїх пасомих і для придбання нових чад.

Для запобігання змішування церковних та державних справ і щоб церковна влада не набувала мирського, світського характеру, канони забороняють клірикам брати на себе участь у справах державного управління, 81-е Апостольське правило гласить: “Не подобает епископу, или пресвитеру вдаватися в народныя управления, но неупустительно быти при делах церковных”. Про це ж говориться і в 6-му Апостольському правилі, а також в 10-му правилі VII Вселенського Собору. З історії та із сучасного політичного життя відомо, що Церква не заперечувала духовним особам брати участь в представницьких органах влади, безумовно забороняючи, відповідно до канонів, виконання адміністративних владних повноважень.

Церква та держава мають свої окремі сфери діяльності, свої особливі засоби і в принципі незалежні одна від одної.

Незалежність ця, проте, не має абсолютного характеру. “Церква не є царство від миру сього, але вона в миру, – писав єпископ Никодим, – і члени її повинні в той же час бути членами й держави, отже, підлягають як церковним, так і цивільним законам”. Держава, яка усвідомлює межі своєї компетенції, не претендує на те, щоб висловлювати авторитетне судження про віровчительні предмети чи про форми богошанування – про богослужіння; так само, не справа Церкви судити про форми державного устрою, про заходи уряду з точки зору їх політичної доцільності. Є, однак, сфери, до котрих не можуть бути байдужими ні Церква, ні держава. Це, перш за все, суспільна мораль, яка, з одного боку, має відношення до твореної Церквою справи спасіння людей, а з іншого – становить внутрішню опору міцності державного правління, та ще – це правовий статус Церкви в державі. Позиція Церкви у відношенні до колізій, що можуть виникнути в цих двох сферах, не може бути однаковою. Церква непогрішно проповідує абсолютно істинне вчення і викладає людям моральні заповіді, що йдуть від самого Бога; тому вона не владна змінити що-небудь у своєму вченні, не владна вона й замовкнути, скінчити проповідування істини, які б інші вчення не приписувалися чи не поширювались державними інстанціями. У цьому відношенні Церква цілком вільна від держави. І колізія, що виникає при цьому, вирішується однозначно. Коли іудейський синедріон хотів заборонити апостолам проповідь учення Христа Спасителя, свв. Петро та Іоан сказали: “Судіть, чи справедливе перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?” (Діян. 4,19).

Заради безперешкодного і внутрішньо вільного проповідування істини Церква не раз в історії зазнавала гонінь від ворогів Христа. Але і гнана Церква не вправі вдаватися до політичних засобів для свого захисту; християни покликані благодушно терпіти гоніння, не відмовляючи державі, що переслідує їх, у лояльності.

Що ж стосується юридичного статусу, який має та чи інша помісна Церква, то правовий суверенітет на території держави належить державній владі. Отже, вона й визначає правовий статус помісної Церкви. Надаючи Церкві повноту можливостей для безперешкодного виконання нею своєї місії чи обмежуючи ці можливості, державна влада тим самим перед обличчям Вічної Правди чинить суд сама над собою і врешті-решт передрікає свою долю, але Церква не має права відмовляти державі, яка навіть і дискримінує її, у покірності. Вище вимоги лояльності стоїть тільки Божественна заповідь, що дана Церкві, – здійснювати справу спасіння людей за будь-яких умов і за будь-яких обставин. “Коли держава стане відносно Церкви в неприязну, ворожу позицію, – відмічає єпископ Никодим (Мілаш), – то, у такому випадку, Церква займе позицію, зумовлену обставинами, зосередиться в собі самій та буде терпляче чекати часу, коли настане перемога правди Божої; але вона ніколи не припинить проповідувати своє вчення, і, якщо буде викликана на боротьбу, почне боротися своєю духовною зброєю рішуче і до кінця; хоча б були втрачені для неї тисячі її синів, твердо віруючи, що рано чи пізно остаточна перемога повинна бути на її боці. Як сила духовна, самостійна Церква може існувати й поза державою, може вживати для здійснення своїх цілей власні духовні засоби, без потреби в допомозі держави з її земними засобами, але держава, як сила земна, не може довго існувати без духовної, моральної сили, тому що перетвориться тоді на суспільство людей, які, не маючи моральної опори, живуть простою фізичною силою, подібно до тварин. Моральна сила міститься в Церкві християнській, і якщо це так, а ніщо в світі не може довести, що це не так, – то і Церква, як би вона не була гнана державою, може з повною надією мирно чекати часу, коли сама держава в своїх інтересах приєднається до неї і буде користуватися тією моральною силою, якою безумовно володіє тільки Церква”.

27.2. Симфонічні відношення Церкви та держави

Православна Церква володіє повнотою істинного відання, тому лише на грунті православного віровчення могла бути сформована ідеальна норма взаємовідношень між Церквою і державою. З іншого боку, оскільки церковно-державні взаємовідношення – явище двостороннє, то історично ця норма могла бути вироблена лише в державі, яка визнавала Православну Церкву найбільшою народною святинею, – іншими словами, в державі православній. І ще одну обставину треба мати на увазі. Якщо в державі, де Православна Церква має офіційний статус, пов’язаний з особливими привілеями, існують такі релігійні меншини, права яких в наслідок цього привілею утиснуті, то важко говорити про те, що церковно-державні відношення тут урегульовані ідеальним чином. Тому, ясно, лише монорелігійна, моноконфесійна православна держава може без втрат для справедливості та загального блага своїх громадян будувати відношення з Церквою, виходячи із православних принципів.

Названими тут умовам більше або менше, хоча, звичайно, далеко не повністю, бо на землі абсолютна досконалість не можлива, відповідала Ромейська імперія – Візантія. У Візантії й були вироблені основні принципи церковно-державних відношень, зафіксовані в канонах і державних законах імперії, відбиті у святоотецьких писаннях. У своїй сукупності ці принципи одержали назву симфонії Церкви та держави. Суть симфонії складає обопільне співробітництво, взаємна підтримка та взаємна відповідальність, без вторгнення однієї сторони в сферу виняткової компетенції іншої. “Єпископ підкоряється державній владі, як підданий держави, а не тому, щоб єпископська влада його походила від представника державної влади; так само і представник державної влади підкоряється єпископу як член Церкви, як грішна людина, що шукає спасіння від Церкви, а не тому, щоб влада його походила від влади єпископа”. Держава при симфонічних відношеннях з Церквою шукає в неї моральної, духовної підтримки, шукає молитви за себе і благословення на діяльність, спрямовану на досягнення цілей, які служать благополуччю громадян, а Церква отримує від держави допомогу у створенні умов, сприятливих благовіствування і духовного керування своїх чад, які є одночасно громадянами держави.

Отці Карфагенського Собору в 104 (93)-м каноні висловили думку про те, що благочестиві носії державної влади покликані бути захисниками Кафоличної Церкви: “Царскому человеколюбию предлежит попещися, чтобы Кафолическая Церковь, благочестною утробою Христу их родившая, и крепостию веры воспитавшая, была ограждена их промышлением; дабы в благочестивыя их времена, дерзновенные человеки не возгосподствовали над безсильным народом, посредством некоего страха, когда не могут совратити оный посредством убеждения”.

Церкві не забороняється звертатися із проханням про захист проти тих, хто чинить насилля над її членами, над її храмами, і до всілякої законної державної влади, незалежно від її відношення до Церкви, тим паче до влади, яка перебуває в симфонічних відношеннях із Церквою. В критичні моменти православні візантійські імператори незмінно ставали на захист Церкви. Імператори Феодосій ІІ і Валентиніан ІІІ писали єпископам Олександрійської Церкви, коли на чолі зі святим Кирилом боролися за чистоту Православ’я проти несторіанської єресі: “Состояние нашего госудаства зависит от благочестия, так как между ними много общего и родственного. Они поддерживают одно другое и преуспевают одно преуспеянием другого, так что истинная вера светит правдою, а государство процветает, когда соединяет в себе и то, и другое. И мы, как государи, поставленные Богом быть защитниками благочестия и счастья наших подданных, всегда стараемся сохранить связь между ними нераздельною, служа Промыслу Божию и людям, именно мы служим Промыслу, когда заботимся о преуспеянии государства и, предавшись всецело попечению о подданых, направляем их к благочестивой вере и жизни, достойной верующих, и прилагаем должное старание о том и другом. Ибо не возможно, чтобы тот, кто заботится об одном (государстве), не думал также и о другом (Церкви)”.

У 6-й новелі святого Юстиніана сформулюваний принцип, що лежить в основі симфонії Церкви та держави: “Найбільші блага, даровані людям вищою благістю Божою, є священство й царство, із котрих перше (священство, церковна влада) піклується про божественні справи, а друга (царство, державна влада) керує та піклується про людські справи, а разом, виходячи, із одного й того ж джерела, становлять окрасу людського життя. Тому ніщо не лежить на серці царів, як честь священнослужителів, котрі зі свого боку служать їм, молячись безперестанку за них Богу. І якщо священство буде у всьому благоустроєне і угодне Богу, а державна влада буде по правді управляти ввіреною їй державою, тоді буде цілковита згода між ними у всьому, що служить на користь та благо людського роду. Тому ми докладаємо величезних зусиль до збереження істинних догматів Божих і честі священства, надіючись отримати через це великі блага від Бога та міцно тримати ті, що маємо”. Керуючись цією нормою, імператор Юстиніан в своїх новелах визнавав за канонами силу державних законів.

Класична візантійська формула взаємовідношень між державною і церковною владою міститься в “Епанагозі” (друга половина ІХ ст.): “Світська влада і священство відносяться між собою, як тіло і душа, необхідні для державного устрою так само, як тіло і душа в живій людині. У зв’язку і злагоді між ними полягає добробут держави”. Цю ж думку знаходимо і в актах VII Вселенського Собору: “Священик є освячення та зміцнення імператорської влади, а імператорська влада за допомогою справедливих законів управляє земним”.

При симфонічних відношеннях між Церквою та державою вищі представники державної та церковної влади отримують подвійну санкцію – і від Церкви, і від держави. Звідси миропомазання візантійських імператорів і російських царів; звідси участь государів в постановленні Патріархів.

Церква, що знаходиться в симфонічних відношеннях із державою, допускала досить серйозний вплив православної державної влади на церковні справи без втрат для себе. 38-е правило Трулльського Собору, повторюючи заключне визначення 17-го правила Халкидонського Собору, говорить: “Отцам нашими положенное сохраняем и мы правило, гласящее тако: аще царскою властию вновь устроен, или впредь устроен будет град, то гражданским и земским распределениям да следует и распределение церковных дел”. І нині Церква керується цим каноном, коли встановлює межі єпархій відповідно до адміністративного поділу держав.

У 9-му правилі Двократного Собору осуджуються священики, “які дерзають бити вірних, які згрішили, чи невірних, які завдали образи”. В кінці канону говориться: “Подобает бо священнику Божию вразумляти неблагонравнаго наставлениями и увещаниями, иногда же и церковными епитимиями, а не устремлятися на тела человеческия с бичами и ударами. Аще же некие будут совершенно непокоривы, и вразумлению чрез епитимии непослушны, таковых никто не возбраняет вразумляти преданием суду местных гражданских начальников. Понеже пятым правилом Антиохийскаго собора поставлено производящих в Церкви возмущение и крамолы обратити к порядку внешнею властию”.

Не тільки при існуванні повної симфонії, але і при інших формах церковно-державних відношень, у тих випадках, коли за Церквою визнається публічно-правовий статус, держава вправі брати участь у вирішенні таких справ, як заснування нових єпархій і парафій та встановлення меж між ними, відкриття монастирів, духовних шкіл, улаштування християнських кладовищ, а також заміщення єпископських та інших церковно-посадових місць.

Класична візантійська симфонія, будучи ідеальною нормою церковно-державних відношень, ні у Візантії, ні в Росії не існувала в абсолютно чистій формі. На практиці вона, певна річ, зазнавала порушень і перекручень. Із боку державної влади не один раз Церква ставала об’єктом цезарепапістських зазіхань. Суть їх полягала в тому, що глава держави, цар, претендував на вирішальне слово у вирішенні церковних справ. Крім гріховного людського владолюбства в таких зазіханнях, що сприймалися Церквою завжди як незаконна узурпація, була ще й історична причина. Християнські імператори Візантії були прямими спадкоємцями язичницьких Римських принцепсів, котрі серед багатьох своїх титулів мали й такий: pontifex maximus – верховний первосвященик. Ця погана традиція, звичайно, в ослабленій формі, але час від часу проявлялася все-таки і в діях деяких християнських імператорів; найбільш відверто і небезпечно для Церкви цезарепапістська тенденція виявлялась у політиці імператорів-єретиків, особливо в іконоборську епоху.

У російських государів, на відміну від візантійських василевсів, не було спадщини язичеського Риму. Тому симфонія церковної і державної влади у нас у давнину здійснювалася у формах більш правильних та церковних, а відхилення від неї в одних випадках носили індивідуальний характер – тираністичне правління святовбивці Івана Грозного, в інших же мали характер менш виражений, більш мґякий і стриманий, ніж у Візантії – як це проявилося, наприклад, у зіткненні царя Олексія Михайловича з Патріархом Никоном, обумовленому, крім особистих якостей монарха та Патріарха, впливом новоєвропейських ідей на державну правосвідомість урядових кіл Росіі.

Що ж стосується синодальної епохи, то безсумнівне викривлення симфонічної норми в два синодальних століття церковної історії пов’язане не з пережитками візантинізму, а із впливом, що історично дуже добре відслідковується, протестантської доктрини територіалізму й державної церковності на російську правосвідомість і політичне життя. Спробу утримати канонічний принцип симфонії в умовах, коли імперія впала і в Росії створювалися нові форми державності, вжив Помісний Собор 1917-1918 рр. У декларації, що передувала Визначенню про відношення Церкви та держави, складеної за дорученням Собору професором С.Н. Булгаковим, пізніше протоієреєм, вимога про відокремлення Церкви від держави порівнюється з побажанням, щоб “сонце не світило, а вогонь не грів. Церква за внутрішнім законом свого існування не може відмовитися від покликання просвітляти, перетворювати все життя людства, пронизувати його своїми променями”. Церква не пов’язує себе з певною формою правління: “Нині, коли волею Провидіння руйнувалось у Росії самодержавство, а на заміну йому йдуть нові державні форми, Православна Церква не має визначення про ці форми з боку їх політичної доцільності, але вона незмінно стоїть на такому розумінні влади, за яким усіляка влада повинна бути християнським служінням.”

27.3. Інші системи взаємовідношень між церковною та державною владою

На європейському Заході в лоні Католицької Церкви в Середньовіччя, не без впливу творіння блаженного Августина “Про град Божий”, склалася доктрина “двох мечів”, згідно з якою обидві влади, церковна та державна, одна безпосередньо, а інша опосередковано, йдуть від Римського єпископа. Світські государі в середньовічному Римі вважалися васалами папи; папи присвоювали собі тоді право не тільки коронувати імператорів і королів, але й позбавляти їх престолів. Розвитку католицької доктрини про світський принципіат пап, про їх абсолютну церковну і світську владу сприяла та обставина, що перший середньовічний імператор Заходу Карл Великий, на відміну від візантійських василевсів, не був прямим спадкоємцем Римських імператорів й імператорську корону отримав від папи, який в його особі одному з багатьох “варварських” королів дарував титул імператора Риму.

Зазіхання пап наштовхнулись, звичайно, на спротив світських государів-імператорів, особливо завзятий з боку Генріха IV, що увійшов у протистояння з папою Григорієм VII, яке закінчилося поразкою, а також королів, дрібних феодальних князів, вільних міст. Потужним засобом пап у боротьбі зі світськими государями був інтердикт, заборона здійснювати богослужіння в тій чи іншій державі до того часу, доки піддані не скинуть свого відлученого папою монарха. Але у відстоюванні свого пріоритету папи та католицькі єпископи вдавалися і безпосередньо до матеріальних засобів, до застосування озброєної сили. У результаті Католицька Церква етатизувалась. Папи були повновладними монархами над значною частиною Італії – Папською областю, залишком якої є сучасний Ватикан; багато єпископів, особливо у феодально роздрібненій Німеччині, були князями, що мали державну юрисдикцію на своїй території, свої уряди, свої війська, які вони очолювали в багаточисленних війнах з іншими єпископами, із герцогами та маркграфами, із вільними містами та королями, із самими імператорами.

Реформація не залишила ґрунту для збереження державної влади пап і католицьких єпископів на території реформованих країн. У XVII-XIX ст. і в католицьких країнах правові умови змінилися настільки, що на практиці Католицька Церква була усунута від тягаря державної влади.

Однак, окрім держави Ватикан, залишком середньовічної доктрини “двох мечів” залишається незмінне прагнення Римської курії заключати з державами, на території яких знаходяться католицькі общини, договори у формі конкордатів; внаслідок цього правовий статус католицьких громад регулюється в цих країнах вже не одними внутрішніми законами держави, а й міжнародним правом, бо конкордати відносяться до сфери міжнародного права.

У країнах, де Реформація перемогла, а в XVII–ХІХ ст. також і в деяких католицьких країнах, в державно-церковних взаємовідношеннях установився принцип територіалізму, суть якого полягає у повному державному суверенітеті на державній території, у тому числі й над релігійними громадами, що знаходяться на ній. Девізом цієї системи взаємовідношень стали слова “cujus est regio, illius est religio” (чия влада, того і релігія); при послідовному своєму здійсненні ця система розуміє під цим видалення, вигнання з держави прихильників іншого віросповідання, ніж носій вищої державної влади (при здійсненні Реформації та контрреформації вигнання та навіть побиття іновірців уживалися не раз); але в житті міцно утвердилася однак пом’якшена форма здійснення цього принципу – так звана державна церковність, коли релігійна громада, до якої належить государ, якого офіційного називають главою Церкви, і яка звичайно складається більшістю населення, користується перевагою державної Церкви, а права інших релігійних громад виявляються обмеженими, урізаними. Поєднання елементів цієї системи церковно-державних взаємовідношень із залишками традиційної, спадкованої від Візантії симфонії, склало своєрідність правового статусу Православної Церкви в Росії синодальної епохи.

Очевидно, що в поліконфесіональних державах система державної церковності, принаймні в її традиційних формах, не може бути органічною, оскільки вона пропонує залежність прав громадян від їх віросповідання. У Сполучених Штатах Америки, які з самого початку своєї історії являли собою багатоконфесійну державу, утвердився принцип відокремлення Церкви від держави, що передбачає взаємне невтручання у справи один одного; свободу та незалежність релігійних громад; нейтральний у відношенні до всіх конфесій характер держави. Проте, абсолютний нейтралітет навряд чи може бути досягнутий. Будь-яка держава мусить рахуватися з реальним релігійним складом свого населення. Ні одна християнська деномінація окремо не становить більшості у Сполучених Штатах; але вирішальну більшість у них складають все-таки саме християни. Звідси і присяга Президента на Біблії, звідси і офіційний вихідний день у неділю.

Принцип відокремлення Церкви від держави має, проте, й іншу генеалогію. На європейському континенті він явився результатом антиклерикальної, чи відверто антицерковної, боротьби, добре відомої із історії французьких революцій. Коли Церква відокремлюється від держави не через поліконфесійність населення країни, а тому що держава повґязує себе з тією чи іншою антихристиянською або відверто антирелігійною ідеологією, тоді вже немає можливості говорити про нейтралітет такої держави, про її цілком світський характер. Церкві це звичайно спричиняє утиски, обмеження в правах, дискримінацію чи відверті гоніння. Історія ХХ століття дала в різних країнах світу багато фатальних прикладів антицерковної політики урядів, яка у кінцевому підсумку найсильніший удар завдавала самій державі, бо, не дивлячись на свій матеріальний, земний характер, держава все-таки значно більш крихка, ніж Церква, про яку Господь Ісус Христос правдиво обітував, що “врата пекла не подолають її”. (Мф. 16, 18).

Ряд сучасних держав – Великобританія, Швеція, Данія, Греція (це тільки окремі приклади) – зберігають державну церковність – до того ж деякі з них мають не одну державну Церкву: у ФРН – Католицька та Євангелічна Церкви; у Фінляндії – Лютеранська і Православна – користуються однаково державним статусом. Інші держави, і їх з часом стає все більше (США, Франція, Польща) свої відношення з релігійними громадами будують на принципі відокремлення. На практиці, однак, реальне становище релігійних громад у більшості з цих країн не на багато відрізняється від того, відокремлені чи не відокремлені вони від держави. У деяких країнах, де Церкви зберігають державний статус, на практиці він зводиться до того, що нарівні з реєстрацією актів громадського стану, яку роблять державні адміністративні органи, визнається громадсько-правова дійсність записів у метриках, зроблених при хрещенні новонароджених, або дійсність шлюбу, здійсненого через церковне вінчання, і ще до стягнення податків на утримання Церкви через державні акцизні установи, при цьому, проте, відмова від сплати такого податку не має, як правило, ніяких правових наслідків для особи, що заявила про це. А у внутрішньоцерковні справи не втручаються на легальній основі нині більшість урядів і в державах, що зберігають зв’язок із церквою. Але з іншого боку, окрім обов’язкової належності глави держави при монархічному правлінні до конфесії, яка має державний статус, у наш час і державна влада в такій країні часто нічим іншим не обмежується з боку Церкви. У наш час реальне становище Церков у ряді випадків визначається не стільки конституційними положеннями, скільки політикою уряду у відношенні до релігії.

Своє служіння Богу та людям Православна Церква здійснює нині в різних країнах; в одних вона являє національне віросповідання (Греція, Румунія, Болгарія), у других, багатонаціональних, релігію національної більшості (Росія), у третіх особи, що належать до неї, складають меншість, що живе в оточенні або інославних християн (США, Польща, Фінляндія), або іновірців (Сирія, Туреччина, Японія). В одних, нечисленних країнах, Православна Церква має статус державної релігії (у Греції, у Фінляндії), в інших вона відокремлена від держави. Розрізняються й конкретні правові та політичні умови, у яких живуть помісні Православні Церкви. Але всі вони, спираючись як у своєму внутрішньому устрої, так і у своєму відношенні до державної влади на заповіді Христа, на вчення апостолів, на святі канони, на двохтисячолітній історичний досвід християнства, за будь-яких умов знаходять можливості для виконання своїх богозаповіданих цілей і в тому виявляють свою невідмирну природу, своє небесне, Божественне походження.

256

Курсовая работа: Разработка технологической схемы червячного редуктора

Содержание

Введение

1. Расчет годовой программы запуска деталей в производство и определение типа производства

2. Анализ технических условий на изготовление детали

3. Анализ технологичности конструкции детали

4. Определение метода и способа получения заготовки

5. Проектирование заготовки.

6. Разработка маршрутного описания механической обработки детали

7. Разработка операционного описания

8. Контрольное приспособление

9. Разработка технологической схемы сборки узла

Список литературы

Введение

В данном курсовом проекте в качестве узла нам предложен червячный редуктор.

Назначением любого редуктора является изменение крутящего момента и частоты вращения входного вала на выходном.

Что касается детали, которая представлена нам на рассмотрение, то это колесо червячное. Колесо червячное является элементом червячной передачи, которая передает крутящий момент за счет зубчатого венца.

1. Расчет годовой программы запуска деталей в производство и определение типа производства

Расчет годовой программы запуска деталей в производство.

Для определения годовой программы запуска деталей в производство необходимо знать годовую программу выпуска изделий.

Годовая программа выпуска изделий — Разработка технологической схемы червячного редуктора (задана руководителем).

Определим годовую программу запуска деталей в производство по формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора, где

Разработка технологической схемы червячного редуктора коэффициент, учитывающий брак(Разработка технологической схемы червячного редуктора);

Разработка технологической схемы червячного редуктора коэффициент, учитывающий незавершенное производство(Разработка технологической схемы червячного редуктора).

Разработка технологической схемы червячного редуктора.

Определение типа производства табличным методом.

Для этого необходимо знать массу детали (6,5 кг) и годовую программу выпуска деталей (3000шт.).

Таблица 1

Тип производства

Годовая программа выпуска деталей Разработка технологической схемы червячного редуктора

Масса детали
>100кг

10…100кг

менее 10кг
индивидуальное

до 5

до 10

до 100
мелкосерийное

5-100

10-200

100-500
серийное

100-300

200-500

500-5000
крупносерийное

300-1000

500-5000

5000-50000
массовое

более 1000

более 5000

более 50000

Опираясь на данные таблицы, определяем, что тип производства серийный.

Данный тип производства имеет следующую характеристику: большая годовая программа выпуска изделий; как правило, узкая номенклатура выпускаемых изделий. Заготовки получают, имеющие как можно более приближенную форму и размеры к готовой детали, т.е. заготовки имеют, как можно, наименьшие припуски на обработку; для механической обработки используется специальный инструмент; квалификация рабочего не высока (2-3 разряд); также для этого типа производства характерна закрепляемость операций (2-10 операций на одном рабочем месте); трудоемкость изготовления деталей мала, а т.к. трудоемкость является одной из составляющих себестоимости продукции, то себестоимость также мала; применение специального оборудования и инструмента снижает гибкость производства до минимума.

Определение такта выпуска деталей.

Расчетный такт производства определяется по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора,где

Разработка технологической схемы червячного редукторадействительный фонд работы оборудования, час (Разработка технологической схемы червячного редуктора при двухсменной работе);

Разработка технологической схемы червячного редукторагодовая программа запуска деталей в производство (Разработка технологической схемы червячного редуктора).

Разработка технологической схемы червячного редуктора.

2. Анализ технических условий на изготовление детали

Неуказанная шероховатость Ra 6,3 мкм, следовательно, чтобы получить данную шероховатость нужно провести черновую и чистовую обработку данных поверхностей. Неуказанные отклонения по 14 квалитету, что можно согласовать с данной шероховатостью.

Также нужно обеспечить требования, которые касаются погрешностей формы и расположения. Допуски на погрешность формы на нашем чертеже детали: допуск цилиндричности на размер Ш70. Что касается суммарного допуска формы и расположения, то к нашей детали предъявляется допуск перпендикулярности на торец к поверхности Ш70.

3. Анализ технологичности конструкции детали

Данное червячное колесо является жестким, т.к. D/B = 160/48=4, а это является одним из условий технологичности. Все обрабатываемые поверхности имеют свободный подвод и отвод инструмента. Все шероховатости, обозначенные на чертеже, соответствуют данным квалитетам точности, а это также является одним из условий технологичности. Имеющиеся фаски и скругления являются унифицированными, что также технологично.

Основными принципами базирования являются следующие:

Принцип совмещения баз: если измерительная и технологическая база и измеряемого размера совпадает, то погрешность базирования для данного размера равна 0. Данный принцип наблюдается, например, на токарных операциях при обработке торцев, когда упор ставим в ту точку, от которой задано наибольшее количество размеров.

Принцип последовательной смены баз: использовать дважды одну и ту же «черную» базу при механической обработке запрещается. Данный принцип также выполняется: так при первой токарной операции мы устанавливаем деталь на «черновую» цилиндрическую поверхность, а при следующей токарной операции мы осуществляем установку по «чистой» обработанной поверхности основного отверстия.

3.Принцип постоянства баз: при механической обработке желательно использовать одну и ту же «чистую» базу. Данный принцип используется во всех операциях, где осуществляется установка на основное отверстие и на обработанный торец: токарная, радиально-сверлильная, зубофрезерная, зубошевинговальная операции.

Таким образом, из выше сказанного можно сделать вывод, что приведенная на чертеже деталь соответствует всем основным требованием технологичности, а следовательно, она технологична.

4. Определение метода и способа получения заготовки

Метод — это совокупность способов формообразования или формоизменения. В машиностроении используется 3 основных метода получения заготовок — это литье, обработка материала давлением и порошковая металлургия. Наша заготовка изготавливается из бронзы, следовательно методом получения данной заготовки является литье.

Что касается способов получения заготовок обработкой материала давлением, то они весьма разнообразны (литье в песчано-глинистую форму, в кокиль, под давлением, центробежное литье и другие), у каждого из них есть свои плюсы и минусы. Анализируя тип производства, я считаю, что наиболее оптимальным способом получения заготовки является литье под давлением.

5. Проектирование заготовки

Следует отметить, что заготовка в данном курсовом проекте является составной. Для упрощения расчетов мы принимаем, что колесо у нас полностью отливается из бронзо-алюминиевого сплава с добавлением железа (БРАЖ9-4) литьём под давлением.

Расчет припусков табличным методом [1]:

1. Определение класса размерной точности отливок.

Класс точности отливки определяется по таблице 1 в зависимости от принятого метода получения отливки, марки литейного сплава и наибольшего габаритного размера отливки. Выбранный способ литья — литье под давлением.

Наибольший габаритный размер –160.

Тип сплава – БРАЖ9-4 (бронзо-алюминиевый сплав с добавлением железа).

По таблице 1 определяем класс размерной точности – 5.

2. Определение допусков размеров отливок.

Определение допусков размеров отливок производится по таблице 2 в зависимости от принятого класса размерной точности отливки, номинального размера элемента отливки и положения элемента отливки в литейной форме.

3. Определение степени коробления элемента отливки.

Определяется отношением наименьшего размера элемента отливки (толщины или высоты) к наибольшему (длины) с учетом применяемой технологической оснастки – многократные или разовые формы.

Отношение наименьшего размера элемента отливки к наибольшему – от 0,1 до 0,2. Степень коробления элементов отливки по табл. 3 принимаем – 3.

4. Определение степени точности поверхностей отливки.

Определяется степень точности поверхности отливки в зависимости от метода получения заготовки, наибольшего габаритного размера и марки литейного сплава.

Степень точности поверхностей отливки по таблице 4 принимаем – 5.

5. Определение ряда припусков на обработку отливки.

Определяем с учетом степени точности поверхности отливки, марки литейного сплава и положения поверхностей отливок при заливке, изготавливаемых в многократных формах, по таблице 5.

Принимаем ряд припусков на обработку отливок – 3.

6. Определение общего допуска элементов отливки.

Общий допуск учитывает допуск размера, допуск формы и расположение поверхности отливки, т.е.

TΣ=Tразм+Tформы.

7. Определение общего припуска – Zo

Величина общего припуска находится по таблице 7 в зависимости от общего допуска элемента отливки, ряда припуска и принятого маршрута обработки конкретной поверхности детали, который определяется исходя из заданного на чертеже ее класса шероховатости (черновая ≥Rz80, получистовая ≥20, чистовая ≥2,5 и тонкая обработка ≤1,25).

8. Определение размеров заготовки.

Цилиндрические поверхности:

Dзаг=Dдет+2·Zo

Линейные размеры:

Lзаг=Lдет+Zoi+Zoj – охватываемые размеры

Lзаг=Lдет-Zoi-Zoj – охватывающие размеры

Lзаг=Lдет+Zoi-Zoj – прочие размеры

9. Определение шероховатости поверхностей отливки производится по таблице 8, исходя из принятой степени точности поверхности отливки, которая указывается на эскизе заготовки в правом верхнем углу.

10. Литейные напуски, формовочные уклоны и радиусы закруглений определяются по таблице 7. Их значения указываются в Т.У. на эскизе заготовки. В Т.У. также приводится условное обозначение отливки.

Вид размера

Номинальный размер детали

Класс

точно-сти

Шерохова-тость

поверхности

Допускаемые

отклонения

размеров

заготовки

Общий

допуск элементов

отливки

Общий припуск

Z0 на сторону

Номи-нальные размеры заготовки

1

2

3

4

5

6

7

8

Диаметральные

размеры

42

5

Rа1,6

0,25

0,625

1,1

39,8
70

5

Rа3,2

0,255

0,7

1,2

72,4
104

5

Rа3,2

0,32

0,8

1,3

106,6
160

5

Rа6,3

0,35

0,875

1,3

162,6

Линей-

ные

размеры

42

7

Rа6,3

0,25

0,625

1

44
Rа6,3

1

48

7

Rа6,3

0,25

0,625

1

50
Rа6,3

1

30

7

Rа6,3

0,25

0,45

1

32
Rа6,3

1

6. Разработка маршрутного описания механической обработки детали

В данном курсовом проекте мы составляем маршрут обработки на обработку детали, которой является колесо червячное. Маршрут должен включать не только операции связанные с механической обработкой, а также заготовительную, контрольные операции. Рассмотрим каждую из операций более детально.

Операция 005 — заготовительная. Заготовку мы получаем литьем под давлением. Этот метод является весьма производительным, что как нельзя, кстати, соответствует нашему производству.

Операция 010 — токарная. Данная операция выполняется на токарном многошпиндельном вертикальном полуавтомате 1К282. На первой позиции деталь закрепляется в трехкулачковом самоцентрирующем патроне с гидроприводом с упором в торец. На второй позиции происходит окончательная обработка торцев ступицы и колеса. На третьей позиции проводится черновое зенкерование основного отверстия. На четвертой позиции проводится чистовое зенкерование совместно с обработкой фасок. На пятой позиции проводится полная обработка канавки. На шестой позиции протачиваются фаски.

Операция 015 – токарная. Данная операция выполняется на токарном многошпиндельном вертикальном полуавтомате 1Б284. На первой позиции деталь устанавливается на разжимную оправку с упором в торец. На второй позиции происходит окончательная обработка торцев ступицы и колеса. На третьей позиции проводится полная обработка канавки. На четвертой позиции протачиваются фаски. На пятой позиции обтачивается наружная цилиндрическая поверхность венца колеса. На шестой позиции получается радиусный профиль венца колеса.

Операция 020 — радиально-сверлильная. Для данной операции мы используем радиально-сверлильный станок 2554. На данной операции производится окончательная обработка основного отверстия (чернвое и чистовое развёртывание).

Операция 025 — протяжная. Операция производится на вертикальном протяжном полуавтомате 7Б67. Заготовка устанавливается на торец и производится обработка шпоночного паза.

Операция 030 – слесарная (снятие заусенцев). На данной операции снимаются заусенцы, образовавшиеся в результате сверления отверстий на предыдущей операции.

Операция 035 – зубофрезерная. На данной операции происходит нарезание зубьев червячного колеса. Обработка проводится на зубофрезерном полуавтомате 5Б312. Заготовка устанавливается на оправку с упором в торец колеса.

Операция 040 – зубошевинговальная. На данной операции происходит тонкая обработка зубьев червячного колеса. Обработка проводится на зубошевинговальном полуавтомате 5702В. Заготовка устанавливается на оправку с упором в торец колеса.

Операция 045 – слесарная (снятие заусенцев). На данной операции снимаются заусенцы, образовавшиеся в результате обработки червячного венца на предыдущих операциях.

Операция 050 – моечная. На данной операции происходит удаление с детали частиц стружки, смазки и других веществ, которые могут помешать контролю детали и нанести вред качеству изделия.

Операция 055 – контрольная. Данная операция необходима для контроля полученных размеров. Инструмент, применяемый при измерении размеров, зависит от точности измерения (количества знаков после запятой). После измерения всех размеров, следует сравнить их с допусками на размер. Если контролируемые параметры вписываются в допуск, то можно производить дальнейшую обработку детали. Если же нет, то мы имеем брак. После обнаружения брака следует установить характер брака: исправимый или не исправимый. Если брак является исправимым, то следует его исправить, после чего продолжать дальнейшую обработку детали. Если же брак неисправимый, то деталь отправляют на переплав. Основными контролируемыми размерами являются цилиндрические поверхности, поэтому для контроля мы используем штангенциркуль ШЦ-250-0.1 — для контроля размеров после черновых операций и микрометр — для размеров после чистовых операций. Для контроля шероховатости используем эталоны шероховатости. Так же используются приспособления на базе индикаторов стрелочного типа для измерения торцевого биения колеса.

7. Разработка операционного описания

1). Операция 015. Токарная

Осуществляется на токарном вертикальном многошпиндельном полуавтомате 1Б284.

На 2 позиции производится однократная обработка торцев детали с получением нужных размеров и шероховатости (для диаметра 70-Rа 3,2 и Rа 6,3-для диаметра 160) торцевой поверхности. Деталь закрепляется, затем обрабатываются торцы. Марка режущего лезвия – ВК6.

Расчет:

Lр.х.=L рез+y=53+4=57 мм,

где Lр.х. – длина рабочего хода.

L рез – длина резания.

y – врезание и перебег инструмента;

Принимаем подачу S0=0,35 мм/об, стр 23 справочника по расчету режимов резания

глубина резания t=1 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=88 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=180об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(57/(180*0,35))*1=0,7 (мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

На 3 позиции производится однократная обработка канавки с получением нужных размеров и шероховатости (Ra6,3).

Расчет:

Lр.х.=L рез+y=18+2=20 мм, где Lр.х. – длина рабочего хода.

L рез – длина резания.

y – врезание и перебег инструмента;.

Подача S0=0,25 мм/об, стр 23 справочника по расчету режимов резания

Глубина резания t=1,2 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=80 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=180об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(20/(180*0,25))*1=0,6 (мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

На 4 позиции производится однократное точение поверхности с получением нужных размеров и шероховатости (Ra6,3).

Расчет:

Lр.х.=L рез+y=42+3=45 мм, где Lр.х. – длина рабочего хода.

L рез – длина резания.

y – врезание и перебег инструмента;.

Подача S0=0,6 мм/об, , стр 23 справочника по расчету режимов резания

глубина резания t=1,3 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=72 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=160об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(45/(155*0,6))*1=0,51(мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

На 5 позиции производится однократное тонкое точение поверхности с получением нужных размеров и шероховатости (Ra6,3).

Расчет:

Lр.х.= 5 мм, где Lр.х. – длина рабочего хода.

Подача S0=0,12 мм/об, стр 23 справочника по расчету режимов резания

глубина резания t=5 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=105 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=180об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(5/(180*0,12))*1=0,23 (мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

На 6 позиции производится снятие фасок 1,6х45˚

Расчет:

Lр.х.=1,6 мм, где Lр.х. – длина рабочего хода.

Подача S0=0,35 мм/об, стр23 справочника по расчету режимов резания

глубина резания t=1,6 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=88 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=160об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(1,6/(155*0,35))*1=0,055(мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

2). Операция 020 Радиально-сверлильная.

Осуществляется на радиально-сверлильном станке модели 2554.

Марка режущего лезвия – Р6М5.

Расчет:

Lр.х.=L рез+y=48+6=54 мм,

где Lр.х. – длина рабочего хода.

L рез – длина резания.

y – врезание и перебег инструмента;.

Подача S0=0,6 мм/об, стр83 справочника по расчету режимов резания

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем глубину резания t=0,1мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 111) получаем следующие значения: Vтабл.=88 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=60об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

где D=42 мм – диаметр сверла.

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S))*i=(56/(60*0,6))*1=2,33 (мин),

где i=1 – число рабочих ходов.

3). Операция 035 Зубофрезерная.

Осуществляется на зубофрезерном полуавтомате модели 5Б312.

В ходе этой операции производится нарезание зубьев червячного колеса червячно-модульной фрезой.

Расчет:

Lр.х.=10 мм, где Lр.х. – длина рабочего хода.

Подача S0=0,6 мм/об, стр 83 справочника по расчету режимов резания

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем глубину резания t=5,5 мм.

Из справочника по расчету режимов резания (стр 30) получаем следующие значения: Vтабл.=60 м/мин.;

Определяем частоту вращения по следующей формуле:

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Принимаем: n=125об/мин

Разработка технологической схемы червячного редуктора

Основное технологическое время:

tо= (Lр.х./(n*S0))*i=(7/(125*1,6))*46=1,4 (мин),

где i=46 – число рабочих ходов, равное числу зубьев.

8. Контрольное приспособление

В курсовом проекте представлено контрольные приспособления. Контрольно-измерительные приспособления применяются в ходе последней – контрольной операции маршрута обработки детали. Эта операция необходима для контроля размеров, полученных в процессе обработки детали.

На чертеже показано, как с помощью этого приспособления контролируют неперпендикулярность торца ступицы относительно основного отверстия.

Представленное на чертеже контрольное приспособление было спроектировано с учетом удобства закрепления детали и последующего измерения размеров детали и их допускаемых отклонений, а также простоты изготовления самого приспособления.

9. Разработка технологической схемы сборки узла

Технологическая схема показывает последовательность соединения сборочных единиц различного порядка и отдельных деталей при узловой сборке или отдельных узлов и деталей, когда результатом является машина.

На основании этой схемы: производится комплектация рабочих; разрабатывается подробный технологический процесс сборки с последовательным нормированием операций; форма организации процесса сборки; производится планировка рабочих мест сборочного участка; выявляются так называемые «узкие места».

Порядок построения технологической схемы сборки.

1. Определить базовую деталь узла, т.е. ту деталь относительно которой будут располагаться все остальные детали, входящие в узел. Определить отдельные сборочные инструменты, которые можно собирать независимо друг от друга. Базовая деталь на технологической схеме изображается в виде прямоугольника, далее проводится горизонтальная линия, на конце которой изображается собранный узел.

2. Сборочные единицы, которые можно собирать независимо друг от друга изображают ниже этой горизонтальной линии, выше этой горизонтальной линии располагаются отдельные детали, которые непосредственно включаются в собираемый узел.

3. В зависимости от порядка поступления сборочных единиц в собираемый узел они подразделяются на сборочные единицы 1, 2, 3 порядка и на схеме обозначаются 1CE, 2CE и т.д.

4. Построение сборочной единицы любого порядка также начинается с базовой детали.

5. На технологической схеме сборки могут присутствовать надписи, поясняющие характер выполнения сборочной операции.

Список литературы

1. Никитич В.Т., Сидоров В.Б. «Расчет припусков на механическую обработку и определение размеров заготовки». Методические указания. 2000 г. КФ МГТУ им. Н.Э. Баумана

2. Обработка металлов резаньем. Справочник технолога. Под редакцией А.А.Панова. М.: Машиностроение, 1988г.

3. Справочник технолога-машиностроителя. Под редакцией А.Г. Косиловой и Р.К. Мещерякова. Том 1-2. М.: Машиностроение, 1986.

4. Обработка металлов резаньем. Справочник технолога. Под редакцией Г.А.Манахова. М.: Машиностроение, 1974.

5. Никитич В.Т. «Основы технологии машиностроения», конспект лекций.

6. Никитич В.Т. «Технология машиностроения», конспект лекций.

7. Антонюк Ф. И. «Технология производства заготовок», конспект лекций.

8. Дунаев П.Ф., Леликов О.П., Конструирование узлов и деталей машин М.Высшая школа, 1985.

Лабораторная работа: Выбор методов контроля сварных соединений и пробного давления гидроиспытания по заданным условиям

Практическая работа

Тема: Выбор методов контроля сварных соединений и пробного давления гидроиспытания по заданным условиям

Цель: Научиться выбирать методы контроля сварных соединений, величину пробного давления гидроиспытания, а также изучить методику его проведения по заданным условиям.

Задание: В соответствии с правилами Ростехнадзора выбрать методы контроля сварных соединений, описать их назначение и объем, выбрать давление гидроиспытания и описать последовательность его проведения для сосуда по данным:

давление, МПа 8

температура, °С 400

материал 15Х5М

Решение:

Сосуды из стали 15Х5М с давлением 8 МПа и рабочей температурой 400°С относятся к первой группе сосудов.

В соответствии с правилами ГГТН для сварных соединений из стали 15Х5М должны применяться следующие методы контроля:

1) Неразрушающие:

  • визуальный и измерительный

  • стилоскопирование

  • цветная дефектоскопия

  • измерение твердости;

  • гидроиспытания

2) Разрушающие:

  • испытание механических свойств

  • металлографические исследования

Визуальный и измерительный контроль

Визуальному и измерительному контролю подлежат все сварные швы сосудов и их элементов в целях выявления в них, следующих дефектов:

— трещины всех видов и направлений, подрезов, наплывов, прожогов, незаплавленных кратеров;

— смещения и совместного увода кромок свариваемых соединений выше нормы предусмотренных правилами;

— непрямолинейность свариваемых соединений;

— несоответствие формы и размеров швов требованиям технической документации.

Перед визуальным осмотром поверхность свариваемого шва и прилегающие к нему участки основного металла шириной не менее 20 мм в обе стороны от шва должны быть зачищены от шлака и других загрязнений, для электрошлаковой сварки это расстояние должно быть не менее 100 мм.

Визуальный контроль и измерение следует проводить в доступных местах с двух сторон по всей протяжённости шва.

Стилоскопирование

Стилоскопирование сварных швов должно производиться для установления марочного соответствия применяемых сварочных материалов требованиям проекта и инструкции по сварке.

Стилоскопированию сварных швов должны подвергаться сварные швы работающих под давлением деталей из сталей 12ХМ, 12МХ, 15ХМ, 10Х2М1А-А, 20Х2М, 1Х2М1, 15Х2МФА-А, 10Х2ГНМ, 15Х5М, 15X5, 08X13, 08317Н13М2Т, 10Х17Н13М2Т, 10Х17Н13МЗТ, 08Х17Н15МЗТ, 03Х16Н15МЗТ, 08Х21Н6М2Т, 06ХН28МДТ, 12Х18Н10Т, 08Х12Н10Т. 08Х22Н6Т и металл коррозионностойкой наплавки в объёме не менее указанного в таблице 2.

Таблица 1.1 Объём контроля стилоскопированием.

Группы сосудов

Количество контролируемых сварных швов и металла коррозионностойкой наплавки от общего количества, %

1,2

3,4

5

100

50

25

Цветная дефектоскопия

Цветной дефектоскопии • следует подвергать сварные швы, не доступные для осуществления контроля радиографическим или ультразвуковым методом, а также сварные швы сталей, склонных к образованию трещин при сварке.

Т. к. сталь 15Х5М склонна к образованию трещин при сварке, то сосуды, изготовленные из этой стали, должны подвергаться цветной и порошковой дефектоскопии.

Измерение твёрдости

Измерение твёрдости металла шва сварных соединений проводится в целях проверки качества выполнения термической обработки сварных соединений. Измерению твердости подлежит металл шва сварных соединений, выполненных из легированных теплоустойчивых сталей перлитного и мартенситно-ферритного классов методом и в объёме, установленных в НД. Твёрдость должна проверяться не менее чем в трёх точках поперёк сварного соединения. Допускается измерение производить на контрольных образцах.

Измерению твёрдости должны подвергаться металл шва сварных соединений сосудов из сталей марок 12МХ, 12ХМ, 15ХМ, 20Х2М, 1Х2М1, 10Х2ГНМ, 10Х2МФА-А, 10Х2М1А-А, 15Х5М и металл шва коррозионностойкого слоя в сварных соединениях из двухслойных сталей.

Испытание механических свойств

Механическим испытаниям должны подвергаться контрольные стыковые сварные соединения в целях проверки соответствия их механических свойств требованиям Правилам и техническим условиям на изготовление сосуда.

Обязательные виды механических испытаний:

— на статическое растяжение;

— на статический изгиб или сплющивание;

— на ударный изгиб.

Металлографические исследования

Металлографическому исследованию должны подвергаться контрольные стыковые сварные соединения, определяющие прочность сосудов и их элементов, которые:

— предназначены для работы под давлением больше 5 МПа, или температуре больше 450°С и температуре меньше 40°С;

— изготовлены из легированных сталей, склонных к подкалке при сварке и образованию горячих трещин, двухслойных сталей.

Образцы сварных соединений должны включать все сечения шва, обе зоны термического влияния сварки, прилегающие к ним участки основного металла. При этом расстояние от линии сплавления до краёв образца должно быть не менее 12мм, а площадь контролируемого сечения 25×25 мм2.

Гидравлические испытания

Гидравлическому испытанию подлежат все сосуды после их изготовления.

Сосуды, изготовление которых заканчивается на месте установки, транспортируемые на место монтажа частями, подвергаются гидравлическому испытанию на месте.

Сосуды, имеющие защитное покрытие или изоляцию, подвергаются гидравлическому испытанию до наложения покрытия или изоляции.

Гидравлические испытания сосудов, за исключением литых, должно производиться пробным давлением, определяемым по формуле:

Pпр = 1,25ЧРрасч Ч ,

где Рпр— пробное давление при гидроиспытании, МПа

Ррасч— расчетное давление сосуда, МПа

[s]20, [s]t — допускаемые напряжения для материала сосуда или его элементов, соответственно при 20°С и при расчетной температуре, МПа.

Ррасч =8 МПа

[s]20 = 146 МПа, [s]400 = 105 МПа

Pпр = 1,25Ч8Ч146/105 = 13,905 МПа

Правила испытания:

— перед испытанием из сосуда должен быть удалён воздух;

— применение воды с температурными пределами от + 5°С до + 40°С; — разность температур стенки сосуда и окружающей среды не должна вызывать конденсата на поверхности стенок сосуда;

— давление следует повышать постепенно;

— давление должно контролироваться двумя одинаковыми манометрами;

— не допускается обстукивание сосуда при испытании.

Время выдержки под пробным давлением должно быть не менее значений, указанных в таблице 1.2.

Таблица 1.2 Время выдержки сосуда под пробным давлением при гидравлическом испытании.

Толщина стенки, мм

Время выдержки, ч (мин)

До 50

Свыше 50 до 100

Свыше 100

0,15(10)

0,35(20)

0,5(30)

После проведения гидравлического испытания вода должна быть полностью удалена. Результаты испытаний считаются удовлетворительными, если во время их проведения отсутствуют:

— падение давления по манометру;

— пропуски испытательной среды (течь, потение, пузырьки воздуха или газа) в сварных соединениях и на основном металле;

— признаки разрыва;

— течи в разъёмных соединениях;

— остаточные деформации.

Испытание сосудов, работающих без давления (под налив), проводится смачиванием сварных швов керосином или наливом воды до верхней кромки сосуда.

Время выдержки сосуда при испытании наливом должно быть не менее 4 ч, а при испытании смачиванием керосином не менее указанного в таблице 1.3.

Таблица 1.3 Время выдержки сосуда и сварных швов при испытании смачиванием керосином.

Толщина шва, мм

Время выдержки, ч (мин)

в нижнем положении шва

в потолочном вертикальном положении шва

До 4

Свыше 4 до 10

Свыше 10

0,35(20)

0,45 (25)

0,50 (30)

0,50 (30)

0,60 (35)

0,70 (40)

Значение пробного давления и результаты испытания заносятся в паспорт сосуда.

Контрольная работа: Болезни сельскохозяйственных культур

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

По Фитопатологии

Выполнил

студент IV курса

заочного отделения

агрономического факультета

Проверил

I часть. Введение и сущность проявления болезней

1. Вспомогательные классификации болезни и их значение

Современная классификация болезней основана на нескольких принципах. Основной является этиологическая классификация, подразделяющая болезни в зависимости от причин, их вызывающих, на две группы — инфекционные и неинфекционные.

Инфекционные болезни вызывают различные возбудители — патогены. Общий признак инфекционных болезней — их способность передаваться от одного растения к другому. Инфекционные болезни подразделяют на следующие группы:

*                   микозы — болезни, вызываемые грибами. Многочисленная группа заболеваний с разнообразной симптоматикой и динамикой развития;

*                   бактериозы — болезни, вызываемые бактериями. Бактериозы, как правило, связаны с поражением сосудистой системы, развиваются чаще всего по типу увядания, гнилей;

*                   актиномикозы — заболевания, связанные с поражением растений актиномицетами — микроорганизмами, родственными бактериям. Характерный пример — обыкновенная парша картофеля. Распространены значительно реже, чем микозы и бактериозы;

*                   вирозы — многочисленная группа болезней, вызываемых вирусами. Развиваются по типу карликовости, деформации, мозаик, желтух. У многолетних растений носят хронический характер;

*                   вироидозы — болезни, вызываемые вироидами. Эта группа возбудителей, обнаруженная сравнительно недавно, отличается от вирусов отсутствием белкового компонента, повышенной агрессивностью и вирулентностью. Диагностика часто затруднена. Дают близкую к вирозам симптоматику. Пример вироидоза — готика картофеля;

*                   микоплазмозы — возбудителями этой группы болезней являются микоплазмы — прокариоты, не имеющие, в отличие от бактерий, клеточной стенки и способные произвольно изменять форму и толщину, вытягиваясь в достаточно тонкие нити. Благодаря такой способности микоплазмы проходят через бактериальные фильтры и до сравнительно недавнего времени отождествлялись с вирусами;

*                   болезни, вызываемые цветковыми паразитами.

Неинфекционные болезни возникают в результате неблагоприятных для растений условий вегетации и не способны передаваться от растения к растению. Классификация различает болезни, вызванные:

*                   неблагоприятными метеорологическими условиями — пониженными и повышенными температурами, засухой, переувлажнением, градобитием и т.д.;

*                   неблагоприятными почвенными условиями — реакцией среды, наличием токсичных для растений веществ, неоптимальным механическим составом, бесструктурностью и другими отклонениями от оптимума;

*                   неблагоприятными условиями минерального питания — заболевания, тесно связанные с почвенными условиями, но выделяемые в отдельную группу в связи со спецификой этиологии и симптоматики. Связаны с голоданием растений в отношении различных элементов и входят в предмет изучения агрохимии;

*                   применением пестицидов (ятрогенные). По существу, это инфекционные заболевания, но возникновение их всегда связано с применением пестицидов, причем применением вполне регламентированным, обоснованным и своевременным. Таким образом, инфекция при ятрогенных болезнях является побочным следствием применения пестицидов, косвенно изменяющих условия взаимоотношений растения и патогена;

*                   лучевые — вызваны воздействием на растения проникающей радиации;

*                   антропогенные — связаны с производственной деятельностью человека (промышленной и сельскохозяйственной), могут иметь химическую (отравления) и механическую (повреждения или раны) природу.

Существует и ряд вспомогательных классификаций, основанных на следующих параметрах:

По степени локализации болезни — местные (локальные) и общие (диффузные). Неинфекционные болезни — как правило, общие; инфекционные — как местные (ржавчины, мучнистые росы), так и общие (головневые, фитофтороз).

По продолжительности развития — острые (протекают в течение одного периода вегетации) и хронические (развиваются в течение нескольких лет, как правило, на многолетних растениях).

По способности поражать растения в определенной фазе развития — болезни всходов, болезни питомников (в садоводстве), болезни взрослых растений.

По поражаемым органам — болезни корней, болезни стеблей, болезни листьев и т.д.

По поражаемым группам культур — болезни хлебных злаков, болезни картофеля, болезни овощных культур, болезни плодовых и т.д.

Если для общей фитопатологии основной является первая (этиологическая) классификация, то для сельскохозяйственной — последняя.

В.А. Чулкиной и др. (1987) предложен принципиально новый подход к классификации болезней по способу передачи и распространения инфекции — эпифитотиологическая классификация. Согласно этой классификации все болезни объединены в четыре группы, каждая из которых включает несколько подгрупп.

1.    Почвенные (корневые) инфекции. Ведущее значение в цикле развития возбудителя и заражении растений имеют почва и растительные остатки, где возбудители сохраняются в виде покоящихся структур. Выделяются почвенно-семенные инфекции (кила и черная ножка капусты, рак, порошистая и обыкновенная парша картофеля, корнеед свеклы, белая гниль донца лука и чеснока и др.); почвенно-воздушные (офиоболезная корневая гниль злаков); почвенно-воздушно-семенные (фузариозная и гельминтоспориозная корневая гниль злаков, белая гниль сельскохозяйственных культур, ризоктониоз и фомоз картофеля).

2.    Воздушно-капельные (листостебельные) инфекции. Особенность заболеваний — сезонная передача возбудителей воздушными течениями и каплями дождя: воздушные (аэрогенно-пылевые) инфекции (ржавчины, мучнистые росы); капельно-воздушные (септориозы томатов, смородины, груши, антракнозы смородины, малины, винограда и др.); воздушно-семенные (сетчатая пятнистость ячменя, церкоспороз свеклы, угловатая пятнистость огурца и др.); капельно-семенные (аскохитоз гороха, септориоз злаков, пероноспорозы, бактериальный рак томатов и др.).

3.    Семенные (матрикально-дочерние) инфекции. Особенность возбудителей — прямая их передача от маточных растений к дочерним через посевной и посадочный материал: типичные семенные инфекции (пыльная головня пшеницы, ячменя, овса, кукурузы и сорго, головня проса); контактно-семенные (твердая головня пшеницы, ячменя, ржи, овса).

4.    Трансмиссивные инфекции. Особенность — сезонный характер передачи переносчиками, в основном вирусные инфекции: типичные трансмиссивные инфекции (русская мозаика, закукливание злаков, столбур томатов и картофеля, обыкновенная мозаика гороха, филлодия клевера, махровость смородины и др.); трансмиссивно-семенные (мозаика лука, капусты, полосчатая мозаика картофеля, желтуха свеклы и др.); трансмиссивно-контактные (бронзовость томатов, полосатая мозаика злаков, шарка, или оспа, слив); трансмиссивно-контактно-семенные (карликовая мозаика кукурузы, мозаика свеклы, мозаичное закручивание листьев картофеля).

Данная классификация имеет несомненное теоретическое и практическое значение, поскольку, с одной стороны, приводит в систему все многообразие путей распространения первичной и вторичной инфекции, с другой — позволяет сопоставить заболевания, не всегда имеющие общую этиологию, по степени опасности массовых вспышек.

2. Болезни, вызываемые цветковыми паразитами

Корневые полупаразиты

Типичным представителем корневых полупаразитов является иван-да-марья (Melampyrum nemorosum) — широко известное растение из семейства норичниковых, часто встречающееся на опушках леса и лесных полянах. Корни иван-да-марьи снабжены особыми присосками, которые присасываются к корням других растений, в основном древесных пород и кустарников, и таким способом извлекают из растения-хозяина растворы минеральных питательных веществ. Другие представители семейства норичниковых (погремок — Rhinanthus major, очанка — Euphrasia officinalis мытник — Pedicularis palustris) являются вредными полупаразитами луговых трав. Они отрицательно влияют на густоту и высоту травостоя, снижают качество сена.

Стволовые полупаразиты

Среди стволовых полупаразитов наибольшее хозяйственное значение имеет омела белая (Viscum album) — растение из семейства ремнецветниковых. Омела поражает плодовые Культуры (яблоню, грушу), многие лиственные и хвойные породы.

Вред, причиняемый омелой, очень велик. Паразит отнимает у растения-хозяина большое количество воды, а также азота, фосфора, калия и других зольных элементов. Вследствие этого деревья, в сильной степени пораженные омелой, плохо растут, слабо плодоносят, частично или полностью усыхают. Кроме того, стволы, пораженные омелой, обесцениваются с технической точки зрения.

К семейству Loranthaceae относятся также можжевеловая омела и ремнецветник. Можжевеловая омела, или можжевелоядник (Arceuthobium oxycedri), поражает различные виды можжевельника. Растения можжевелоядника имеют вид небольших кустиков с разветвленными побегами и мелкими чешуйчатыми листьями. Обильное ветвление делает эти кустики похожими на ведьмины метлы.

Корневые паразиты

Среди абсолютных корневых паразитов важнейшее место занимают заразихи, паразитирующие на многих культурных растениях. Все они относятся к семейству заразиховые, роду Ofobanche. Большинство видов заразих — однолетние растения с мясистыми незелеными стеблями, которые покрыты чешуевидными листьями. Нижняя часть стебля утолщена. В колосовидных соцветиям заразихи созревает огромное количество мельчайших семян, способных в течение нескольких лет сохраняться в почте.

Под действием корневых выделений растения-хозяина семена заразихи прорастают и проростки их прикрепляются к корням питающего растения. Прикрепившись, проросток образует вздутую первичную почку, от которой в глубь корня отходят присоски, а затем развивается надземный цветоносный стебель.

Наиболее вредоносны такие виды заразихи, как подсолнечная — Orobanche cumana, ветвистая — Orobanche ramosa, египетская — О. aegypthiaca, желтая (люцерновая) — О. lutea. Они различаются по морфологическим признакам и по специализации.

Особенно широкая специализация характерна для трех первых видов. Подсолнечная заразиха, например, паразитирует на подсолнечнике, томате и многих других растениях; ветвистая заразиха поражает коноплю, табак, тыквенные, капусту, томат и другие растения из разных ботанических семейств; желтая заразиха отличается более узкой специализацией — она паразитирует на (бобовых растениях, в основном на люцерне.

Некоторые виды заразих (например, подсолнечная) образуют на корнях одного растения десятки цветоносных стеблей. Отнимая у своего хозяина воду и питательные вещества, заразихи сильно истощают пораженные растения и даже могут вызвать их гибель. При значительной зараженности полей резко снижается урожай сельскохозяйственных культур. Особенно ощутимый вред заразихи причиняют в засушливые годы.

Стеблевые паразиты

Из паразитов этой группы наиболее широко распространены повилики (семейство повиликовые, род Cuscuta). Это бесхлорофилльные растения, не имеющие ни корней, ни настоящих листьев. Тонкие, иногда ветвящиеся стебли повилики обвиваются вокруг стеблей растения-хозяина, прочно прикрепляются к ним с помощью присосков (гаусториев) и извлекают из сосудов пораженного растения воду, минеральные и органические вещества.

Вред, наносимый повиликами, исключительно велик. Различные виды повилик паразитируют на ценных технических и плодово-ягодных культурах, многолетних травах, а также многих древесных породах, кустарниках, особенно в полезащитных насаждениях, питомниках и парках. Кроме того, повилики могут служить переносчиками вирусных болезней растений. Большинство из них обладает широкой специализацией.

3. Общая характеристика, систематика, цикл развития, тип паразитизма и поражения, вызываемые грибами класса Дейтеромицеты

К этому классу отнесены высшие грибы, имеющие только бесполое, конидиальное спороношение. Сюда входят виды, утратившие способность к образованию сумок или базидий, а также грибы, у которых высшие формы спороношения (сумчатое, базидиальное) не известны. У многих фитопатогенных видов несовершенных грибов найдены соответствующие половые спороношения. Однако некоторые из этих грибов числятся в классе несовершенных, поскольку конидиальная стадия у них играет ведущую роль, а сумчатая встречается редко или не имеет значения в развитии гриба и вызываемых им заболеваний. Класс включает около 25 тыс. видов, разнообразных по строению, образу жизни и характеру поражения растений. По типу конидиального спороношения (рис. 1) класс делится на три порядка: гифомицеты, или гифальные (Hyphoraycetales), меланкониевые (Melanconiales) и сферопсидные, или пикнидиальные (Sphaeropsidales).

Порядок гифомицеты (Нурhomycetales). Это самый большой порядок несовершенных грибов. Конидиеносцы с конидиями развиваются прямо на мицелии или на стромах и выходят на поверхность субстрата одиночно или пучками — коремиями, поэтому спороношение имеет вид порошащего налета. Гифомицеты отличаются исключительным разнообразием формы, строения и окраски конидиеносцев и конидий. Эти особенности лежат в основе деления порядка на роды и виды.

Схема классификации несовершенных грибов

Класс дейтеромицеты

↓

↓

↓

Порядок гифомицеты

Порядок меланкониевые

Порядок сферопсидные

↓

↓

↓

Важнейшие роды: Fusarium, Botrytis, Cercospora, Monilia, Penicillium Drechslera

Важнейшие роды: Colletotrichum, Gloeosporium,

Важнейшие роды: Phoma, Ascochyta, Septoria, Cytospora, Sphaeropsis

Контрольная работа: Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

1. Поняття виробничої програми підприємства та правила її розробки

Стратегія та цілі підприємства, заплановані на конкретний період, є основою розроблення стратегічного плану, в якому визначається стратегічне становище підприємства на основі аналізу конкурентного зовнішнього середовища та внутрішніх особливостей підприємства.

Найскладніший напрям діяльності підприємства — виробнича діяльність, її організація, планування й оперативне регулювання в просторі та часі.

Виробнича діяльність підприємств характеризується системою показників. Найістотнішими з них в умовах вільних ринкових відносин є такі, як попит на продукцію та обсяг виробництва, величина пропозиції й виробнича потужність підприємства, витрати й ціни на продукцію, потреба в ресурсах та інвестиціях, обсяг продажу та загальний дохід тощо.

Найважливішим у процесі планування діяльності підприємств є розроблення виробничої програми, тобто обґрунтування обсягу виготовлення продукції, конкретної номенклатури й асортименту відповідно до потреб ринку.

За результатами дослідження потреб ринку в продукції підприємства визначають обсяг виробництва кожного виду продукції, при цьому досягається рівновага попиту та пропозиції. Це означає, що плани виробників та споживачів з виготовлення й споживання того чи іншого виробу або послуги збігаються, що є важливою умовою нормального функціонування підприємства.

Планування виробництва продукції на підприємствах — це процес розроблення та виконання основних показників з обсягів виробництва. Номенклатуру, асортимент і кількісні показники продукції визначають виходячи з потреб ринку, на підставі яких складають план збуту продукції.

У процесі планування виробництва продукції досягають забезпечення збалансованості виробничої програми й виробничої потужності, конкретизації обсягів та термінів виконання робіт і послуг, також виконують розрахунки потреб в усіх видах ресурсів і визначають можливості забезпечення ними процесу виробництва.

Вирішуючи, яку продукцію виробляти на підприємстві та в якій кількості, варто виходити з:

попиту на продукцію, рівня й динаміки цін, наявності конкурентів і цін на їхню продукцію, тобто взагалі кон’юнктури ринку;

власних можливостей, тобто наявності виробничої потужності та площі, трудових і матеріальних ресурсів, а також, у разі потреби, інвестиційних ресурсів.

Попит зовнішнього та внутрішнього ринку на товари й послуги вивчають служби маркетингу підприємств, які проводять ринкові дослідження з допомогою виставок, ярмарків та інших форм, на яких виявляють попит на відповідні вироби й послуги, приймають замовлення, укладають договори на поставку тощо.

У процесі планування виробництва продукції необхідно забезпечити взаємоузгодження обсягів виробництва продукції зі зміною попиту на неї в певні періоди.

Визначаючи виробничі можливості, виконують розрахунки наявних і потрібних виробничих потужностей, кількості працівників, матеріальних ресурсів. У ринкових умовах основним обмеженням обсягів виробництва товарів та послуг, що плануються, є недостатність ресурсів. Через це та через межі, що вони ставлять перед усякою виробничою діяльністю, обсяг виробництва на кожному підприємстві лімітується багатьма факторами. Важливим чинником виробничих можливостей підприємства є виробнича потужність. Вона визначає рівень виробництва продукції та послуг, ступінь стримування обсягу випуску, тобто верхню межу продажу продукції. Верхня межа зумовлена наявністю виробничих площ, технологічного устаткування, трудових ресурсів, матеріалів і капіталу.

На етапі планування виробничої програми й особливо її структури, тобто питомої ваги конкретних видів виробів чи послуг, необхідно виходити з основних економіко-теоретичних положень, суть яких полягає в тому, що можливий випуск продукції за повного й ефективного використання ресурсів при даному розвитку технології характеризує крива виробничих можливостей, на якій зображено альтернативні варіанти структурної програми за повного використання ресурсів. Наприклад, у виготовленні двох різних виробів можливі такі співвідношення (табл. 1, рис. 1).

Таблиця 1. Таблиця виробничих можливостей

Можливості

Виріб 1 (шт.)

Виріб 2 (шт.)
А

5

0
Б

4

2
В

2

5
Г

0

6

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

Рис. 1. Крива виробничих можливостей

З таблиці видно, що збільшення виготовлення виробу 2 зменшує виготовлення виробу 1 і навпаки. Крива АБВГ, яку називають кривою виробничих можливостей (рис. 1), показує альтернативні варіанти за повного використання ресурсів. Усі точки, які містяться всередині фігури 0АГ, означають неповне використання ресурсів (наприклад, точка Д — одночасне виготовлення двох виробів 1 і трьох виробів 2). І навпаки, будь-яка виробнича програма, точки якої розміщуються за межами фігури 0АГ, не буде забезпечена тими ресурсами, які має підприємство (наприклад, точка Е — одночасне виготовлення п’яти виробів 1 і чотирьох виробів 2). Крива виробничих можливостей має випуклу форму. Це означає, що кожне збільшення виготовлення, наприклад, виробу 1 на одиницю потребує дедалі більше ресурсів, які використовують для виготовлення виробу 2.

Якщо збільшуються ресурси або поліпшується технологія, площа фігури 0АГ зростає, а крива АБВГ зміщується вгору та вправо.

Крива виробничих можливостей може використовуватися для характеристики структурних зміщень між різними номенклатурними позиціями виробничої програми. Наведемо умовний приклад формування виробничої програми підприємства з урахуванням виробничих можливостей. Підприємство великосерійного типу виготовляє два види виробів: С1 і С2. Ціна С1 становить 1,2 тис. грн, а С2 — 1 тис. грн. Прибуток на одиницю: С1 — 0,24 тис. грн, С2 — 0,15 тис. грн. Розрахунки наведено в табл. 2.

Таблиця 2. Альтернативні варіанти

Варіанти виробничих можливостей

Виробнича програма, шт.

Обсяг реалізації, тис. грн

Прибуток, тис. грн

Усього за варіантами
С1

С2

С1

С2

С1

С2

Обсяг реалізації

Прибуток
А

10

2

12,0

2,0

2,4

0,48

14

2,88
Б

8

4

8,6

4,0

1,92

0,6

12,6

2,52
В

6

6

7,2

6,0

1,44

0,9

13,2

2,34
Г

4

8

4,8

8,0

0,96

1,2

12,8

2,16

Усі варіанти виробничої програми сформовані з урахуванням ресурсних можливостей підприємства. Вибір варіанта залежить від обсягу замовлень споживачів на верстати С1 і С2. Для підприємства вигідніший варіант А виробничих можливостей. Виробнича програма підприємства, яка сформована за варіантом А, забезпечує більший обсяг реалізації та суму прибутку за повного використання ресурсів.

Плануючи виробничу програму, використовують як теоретичні положення, так і практичні матеріали, що їх наведено нижче:

стратегічний і перспективний плани виробництва продукції та послуг;

прогноз потреби в продукції підприємства, який складається на основі досліджень змін ринкових елементів у часі, тобто попиту, пропозиції, цін, кількості конкурентів тощо;

державний контракт і державне замовлення на продукцію підприємства;

результати вивчення поточного попиту на продукцію;

договори на виробництво й поставку продукції, які укладають у результаті вільного продажу виробів на оптових ярмарках;

заходи щодо спеціалізації та кооперування виробництва;

заходи щодо збільшення виробничих потужностей підприємства;

дані про залишки нереалізованої продукції в попередньому періоді.

За принципом формування виробничої програми можна виокремити три групи номенклатурних позицій:

номенклатура продукції, установлена в державному контракті та замовленні;

номенклатура продукції, яка визначається на основі ринкового попиту, замовлень споживачів, торгових і посередницьких організацій;

номенклатура виробів і послуг, які використовуються підприємством на внутрішні виробничі потреби й визначаються планом виробництва продукції та послуг, які будуть реалізовані в плановому періоді.

Продукція, яка виготовляється на підприємствах, відтворюється в натуральній і вартісній формах. Тому, плануючи виробничу програму підприємства, розраховують обсяг виробництва в натуральних вимірниках і вартість обсягу виготовлення продукції. Схему формування виробничої програми підприємства наведено на рис. 2.

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

Рис. 2. Схема формування виробничої програми підприємства

Вимірниками обсягу продукції в натуральному вираженні є конкретні фізичні одиниці — штуки, метри, кілограми, тонни тощо. Іноді використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні тонни, штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, тканини, лінолеум можуть вимірюватися погонними та квадратними метрами).

Обсяг продукції у вартісному вираженні на підприємствах різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової, чистої та реалізованої продукції.

2. Методи оцінки й добору працівників для підприємств

Під оцінкою персоналу звичайно розуміють цілеспрямоване порівняння певних характеристик (професійно-кваліфікаційного рівня, ділових якостей, результатів праці) працівників з відповідними параметрами, вимогами, еталонами.

У практиці господарювання застосовуються зовнішня оцінка та самооцінка. Зовнішньою вважають оцінку діяльності працівника керівником (керівниками) фірми, трудовим колективом, безпосередніми споживачами продуктів праці. Самооцінка здійснюється самим працівником і базується на власному уявленні про цілі життя та трудової діяльності, допустимих і заборонених способах їхнього досягнення, моральних якостей (сумлінність, чесність, відданість ділу тощо).

Зазвичай оцінка персоналу виконує орієнтуючу і стимулюючу функції. Орієнтуюча функція полягає в тім, що кожний працівник за допомогою громадської оцінки та самооцінки усвідомлює свою поведінку, одержує можливість визначати напрями і способи дальшої діяльності. Стимулююча функція проявляється в тім, що вона, породжуючи у працівника переживання успіху чи невдачі і підтверджуючи правильність або помилковість поведінки, спонукає його до діяльності у позитивному напрямку.

Оцінка персоналу має базуватися на загальновизнаних принципах, а саме: об’єктивності; усебічності; обов’язковість; систематичності (постійності). Дотримання цих принципів дає змогу використати оцінку персоналу для: а) підбору й розстановки нових працівників; б) прогнозування просування працівників по службі; в) раціоналізації прийомів і методів роботи (управлінських процедур); г) побудови ефективної системи мотивації праці; д) оцінки ефективності діяльності окремих працівників і трудових колективів.

Конкретний зміст, застосовувані методи й типову процедуру оцінювання персоналу показано на рис. 3.

Дуже широко застосовується на практиці комплексна оцінка персоналу за бальною системою. Головна ідея такої оцінки персоналу — кількісно виміряти за допомогою балів найбільш істотні характеристики як самого працівника, так і виконуваної ним роботи.

Для характеристики працівника комплексно оцінюють:

· професійно-кваліфікаційний рівень — Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства;

· ділові якості — Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства;

· складність роботи (виконуваних функцій) — Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства;

· конкретно досягнутий результат —Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства;

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

Рис. 3. Складові процесу оцінки персоналу.

Комплексна оцінка конкретного працівника (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) здійснюється за формулою

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

де 0,5 — емпірично визначений коефіцієнт, уведений у формулу для посилення значущості оцінки складності та результативності праці.

Професійно-кваліфікаційний рівень працівника визначається за загальним для всіх категорій персоналу набором об’єктивних ознак — освіта, стаж роботи за спеціальністю, активність набуття професії і підвищення професійної майстерності. Кожна з цих ознак оцінюється певною кількістю балів. Інші елементи оцінки, які характеризують ділові якості, складність і результати праці робітників, спеціалістів і керівників, дещо відрізняються за змістом і питомою значущістю ознак.

Розрахунковий коефіцієнт професійно-кваліфікаційного рівня визначають за допомогою формули

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — оцінка освіти;

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — оцінка стажу роботи;

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — активність участі в системі підвищення професійної майстерності;

0,85 — максимальна балова оцінка.

Оцінка ділових якостей робітників здійснюється за найбільш універсальними ознаками, які істотно впливають на морально-психологічний клімат в колективі та індивідуальну продуктивність праці. Перелік можливих ознак для оцінки ділових якостей робітників наведено у табл. 3. Кожна ознака ділових якостей має чотири рівні прояву та оцінюється в балах: низький — 0,5; середній — 1,0; вищий середній — 2,0; високий — 3,0. Оцінка від 0,5 до 3 балів дається робітникові за кожну ознаку з урахуванням її питомої значущості. Оцінка усієї сукупності ділових якостей проводиться додавання оцінок рівнів ознак з урахуванням їхньої питомої значущості.

Важливою є оцінка складності виконуваних робітником функцій. Вона здійснюється за ознаками, урахованими в тарифно-кваліфікаційному довіднику та відображеними в тарифному розряді. Окрім цього, беруться до уваги й ознаки, що їх не включено до згаданого довідника, але які впливають на складність праці робітників (різноманітність робіт, керівництво ланкою чи бригадою, додаткова відповідальність у технологічному процесі, робота із самоконтролем).

Таблиця 3. Оцінка ознак, що характеризують ділові якості робітників

Ознака

Питома значущість у частках одиниці

Оцінка рівнів ознак з урахуванням їх питомої значущості, балів
1

2

3

4
(0,5)

(1,0)

(2,0)

(3,0)
· Професійна компетентність

0,17

0,08

0,17

0,34

0,51
· Винахідливість та ініціативність у роботі

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45
· Добра організація роботи (без нагадувань і примусу)

0,14

0,07

0,14

0,28

0,42
· Розвинуте почуття відповідальності

0,13

0,06

0,13

0,26

0,39
· Добра контактність та вміння ефективно працювати

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45
· Схильність до нових ідей і неординарних рішень

0,15

0,08

0,15

0,30

0,45
· Емоційна витримка

0,11

0,05

0,11

0,22

0,33

Комплексна оцінка керівників і спеціалістів фірми (підприємства, організації) має охоплювати оцінку їхніх ділових якостей, складності виконуваних функцій та результатів праці.

Для оцінки ділових якостей керівників і спеціалістів попередньо визначається певна сукупність ознак. Зокрема для спеціалістів можна користуватись такими ознаками: 1) компетентність; 2) здатність чітко планувати та організовувати свою роботу; 3) відповідальність за доручену справу; 4) самостійність та ініціативність; 5) спроможність оволодіти новими напрямками та методами й використовувати їх у роботі; 6) працездатність; 7) комунікабельність. Набір ознак для оцінки ділових якостей керівників має бути дещо іншим, оскільки повинен враховувати їхню спроможність як організаторів і вихователів.

Кожна ознака ділових якостей має чотири рівні (ступеня) прояву та оцінюється в балах: низький — 1, середній — 2, вище за середній — 3, високий — 4. Оцінка всієї сукупності ділових якостей здійснюється підсумовуванням оцінок ознак з урахуванням їхньої питомої значущості.

Для оцінки складності функцій керівників і спеціалістів треба використати загальні ознаки, які дають змогу найповніше охопити всі аспекти змісту робіт з урахуванням характеру та особливостей того чи того виду діяльності.

До такого (з виокремленням рівнів оцінки за групами виконуваних робіт), як правило включають:

· характер робіт, що визначають зміст праці (технологічну складність трудового процесу). Установлено кількість рівнів оцінки груп робіт, які мають характер:

а) інформаційно-технічний ® 1–3-й рівні;

б) аналітико-конструктивний ® 4–6-й рівні;

в) організаційно-адміністративний ® 7–10-й рівні;

· різноманітність і комплексність робіт. За цією ознакою вирізняються роботи:

а) прості, часто повторювані, що потребують стереотипного виконання ® 1–2-й рівні;

б) складніші, що проводяться в масштабі підрозділу ® 3–5-й рівні;

в) комплексні, зв’язані з великою різноманітністю завдань, які потребують складної аналітичної діяльності у процесі прийняття рішень ® 6–8-й рівні;

· самостійність виконання робіт. За даною ознакою виокремлюються роботи, які виконуються:

а) під безпосереднім керівництвом ® 1–3-й рівні;

б) під оперативним і загальним керівництвом ® 4–6-й рівні;

в) самостійно ® 7–8-й рівні;

· масштаб і складність керівництва. У межах цієї ознаки виділено чотири групи робіт:

а) керівництво підрозділами, що входять до складу відділу ® 1–2-й рівні;

б) керівництво самостійними структурними підрозділами ® 3–5-й рівні;

в) керівництво кількома підрозділами ® 6-й рівень;

г) комплексне керівництво підприємством ® 7-й рівень;

· відповідальність. За цією ознакою розмежовується характер відповідальності:

а) матеріальна (за збереження ресурсів) ® 1–4-й рівні;

б) моральна (за керівництво в небезпечних умовах) ® 5–7-й рівні.

3. Фінансово-економічні результати та інтегральна ефективність діяльності підприємства

Прибуток — це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету підприємницької діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Уся діяльність підприємства спрямується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні.

Залежно від формування та розподілу виокремлюють кілька видів прибутку. Насамперед розрізняють загальний прибуток і прибуток після оподаткування. Загальний прибуток — це весь прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до його оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим. Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства, має поширену у вітчизняній літературі та практиці назву — чистий прибуток.

У зарубіжній економічній теорії та підприємництві загальновживаними є поняття валового, маржинального та операційного прибутку. Валовий прибуток — це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції за калькулювання за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і так звані невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати. Операційний прибуток, що його часто називають чистим прибутком, дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат. Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Він включає власне прибуток і постійні витрати. Отже, такий прибуток за величиною збігатиметься з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюватиметься лише за змінними витратами.

Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції.

Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) відраховують від виручки, тобто

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — виручка від продажу продукції; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають основним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальний активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій — це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.

Розглянута схема обчислення величини загального прибутку за його джерелами має важливе значення для аналізу і прийняття господарських рішень. Але треба мати на увазі, що прибуток є об’єктом оподаткування. У зв’язку з цим державні органи суворо регламентують методику обчислення оподатковуваного прибутку в нормативних актах. Так, згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) оподатковуваний прибуток (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) обчислюється за формулою

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — валовий дохід за певний період; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — валові витрати за той же період; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — сума амортизаційних відрахувань від балансової вартості основних фондів і нематеріальних активів.

Основною складовою валового доходу є виручка від продажу продукції. У нього включають також прибуток від продажу майна і від позареалізаційних операцій. Валові витрати — це передусім витрати на реалізовану продукцію, а також втрати від продажу майна (перевищення балансової вартості об’єктів над виручку від їхнього продажу). Амортизаційні відрахування виокремлено із загальної суми витрат, оскільки нарахування таких контролюється фіскальними органами в особливому порядку.

Оцінка фінансово-економічного стану підприємства на фіксовану дату здійснюється на підставі аналізу системи розрахункових показників. Загальновживані групи таких показників наведено на рис. 4.

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

Рис. 4. Групи розрахункових показників для оцінки фінансово-економічного стану підприємства.

Прибутковість підприємства вимірюється двома показниками — прибутком і рентабельністю. Прибуток виражає абсолютний ефект без урахування використаних ресурсів. Тому для аналізу його доповнюють показником рентабельності.

Рентабельність — це відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька модифікованих форм залежно від того, які саме прибуток і ресурси (витрати)використовують у розрахунках.

Передусім виокремлюють рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) і рентабельність продукції. Рентабельність інвестованих ресурсів (капіталу) обчислюється в кількох модифікаціях: рентабельність активів, рентабельність власного капіталу, рентабельність акціонерного капіталу.

Рентабельність активів (Ра) характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства та обчислюється за формулою

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — загальний (чистий) прибуток підприємства за рік; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — середня сума активів за річним балансом.

Обчислюючи цей показник виходять як із загального (до оподаткування), так і з чистого (після оподаткування). Єдиного методичного підходу тут не існує. Тому треба обов’язково зазначити, який саме прибуток узято.

Показник рентабельності сукупних активів може бути дезагрегований, якщо підприємство здійснює різні види діяльності (за умов диверсифікації). У цьому разі поряд із рентабельністю всіх активів визначається їхня рентабельність за окремими видами діяльності (наприклад, рентабельність виробництва, сервісного обслуговування, комерційної діяльності тощо).

Рентабельність власного капіталу (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) відображає ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — чистий прибуток підприємства; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — власний капітал підприємства.

Величина власного капіталу береться за даними балансу підприємства. Вона дорівнює сумі активів за мінусом усіх боргових зобов’язань.

Рентабельність акціонерного капіталу (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) свідчить про верхню межу дивідендів на акції та обчислюється так:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — статутний капітал (номінальна вартість проданих акцій).

Цей показник можна обчислювати також як рентабельність акціонерного капіталу від звичайних акцій. Тоді з прибутку Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства віднімають фіксовані дивіденди на привілейовані акції, а зі статутного капіталу — їхню номінальну вартість.

Рентабельність продукції (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) характеризує ефективність витрат на її виробництво і збут. Вона визначається за формулою

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — прибуток від реалізації продукції за певний період;

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — повна собівартість реалізованої продукції.

Рентабельність продукції можна обчислювати також як відношення прибутку до обсягу реалізованої продукції. Саме в такому вигляді цей показник використовується в зарубіжній практиці.

У багатономенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції обчислюється також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність одного виробу (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) розраховується формулою:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — відповідно ціна й повна собівартість і-го виробу.

Ділова активність підприємства є досить широким поняттям і включає практично всі аспекти його роботи. Специфічними показниками тут служать оборотність активів і товарно-матеріальних запасів, величини дебіторської та кредиторської заборгованості.

Оборотність активів (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) — це показник кількості оборотів активів підприємства за певний період (переважно за рік), тобто

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — виручка від усіх видів діяльності підприємства за певний період; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — середня величина активів за той самий період.

За цих умов середня тривалість одного обороту (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) становитиме

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — кількість календарних днів у періоді.

Оборотність товарно-матеріальних запасів (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) виражається кількістю оборотів за певний період:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — повна собівартість реалізованої продукції за певний період; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — середня величина запасів у грошовому виразі.

Активність підприємства у сфері розрахунків з партнерами характеризується середніми термінами оплати дебіторської і кредиторської заборгованості.

Середній термін оплати дебіторської заборгованості покупцями продукції підприємства (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) обчислюється за формулою

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — дебіторська заборгованість (заборгованість) покупців; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — кількість календарних днів у періоді, за який обчислюється показник (рік — 360, квартал — 90); Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — обсяг продажу продукції за розрахунковий період.

За період Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства платіжні вимоги підприємства до покупців перетворюються на гроші. Зрозуміло, що скорочення цього періоду є економічно вигідним, а провадження (проти встановленого терміну або проти минулого року) — небажаним і потребує з’ясування причин.

Середній термін оплати кредиторської заборгованості постачальникам (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) визначається співвідношенням:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — величина кредиторської заборгованості постачальникам; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — обсяг закупівлі сировини і матеріалів за розрахунковий період у грошовому вимірі.

Скорочення Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства за інших однакових умов не визначається позитивним для підприємства, оскільки потребує додаткових коштів. Натомість збільшення періоду оплати заборгованості може бути наслідком різних причин: погіршання для підприємства умов розрахунків, браку коштів, затягування оплати з метою використання кредиторської заборгованості як джерела фінансування тощо. Фінансова стійкість підприємства характеризується співвідношенням власного й залученого капіталу. Для цього використовуються різні показники, які заведено називати коефіцієнтами.

Коефіцієнт автономії (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) обчислюється діленням власного капіталу на підсумок балансу підприємства:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — власний капітал підприємства; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — підсумок балансу (сума всіх джерел фінансування).

Коефіцієнт забезпечення боргів (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) є модифікацією першого показника і визначається як співвідношення власного та залученого капіталу, тобто

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — боргові зобов’язання підприємства (залучений капітал).

Платоспроможність підприємства, тобто його здатність вчасно розраховуватися з боргами, визначається за допомогою коефіцієнтів ліквідності. Вони показують, наскільки короткострокові зобов’язання покриваються ліквідними активами. А оскільки поточні активи мають різну ліквідність, то й обчислюється кілька коефіцієнтів ліквідності — загальної, термінової та абсолютної.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) — це відношення оборотних активів (розділи ІІ і ІІІ активу балансу) до короткострокових пасивів (розділ ІІІ пасиву):

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — оборотні активи підприємства; Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — короткострокова заборгованість підприємства.

Коефіцієнт термінової ліквідності (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) обчислюється як відношення оборотних активів високої (термінової) ліквідності до короткострокових пасивів, тобто

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — оборотні активи високої (термінової) ліквідності, до яких відносять оборотні активи за мінусом товарно-матеріальних запасів (запасів і витрат).

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства) — це відношення абсолютно ліквідних активів до короткострокових пасивів:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства,

де Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства — абсолютно ліквідні активи підприємства, до яких належать гроші та короткострокові фінансові вкладення (ліквідні цінні папери).

Рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох чинників. Тому для практичного розв’язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація чинників її зростання за певними ознаками. Класифікацію чинників зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками: 1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення); 2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності); 3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю). Саме таку класифікацію чинників зростання ефективності наведено на рис. 5.

Групування чинників за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці). Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходів, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб’єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є: 1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації); 2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг); 3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання.

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства

Рис. 5. Інтегрована модель і класифікація чинників ефективності діяльності первинних суб’єктів господарювання.

Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію чинників ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування чинників). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) чинників, а також поділ низки внутрішніх чинників на так звані тверді і м’які.

Класифікація внутрішніх чинників на «тверді» і «м’які» є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання. Специфічну назву цих груп чинників запозичено з комп’ютерної термінології, відповідно до якої сам комп’ютер називається «твердим товаром», а програмне забезпечення — «м’яким товаром». За аналогією «твердими» чинниками називають ті, які мають фізичні параметри і піддаються вимірюванню, а «м’якими» — ті, що їх не можна фізично відчути, але вони мають істотне значення для економічного управління діяльністю трудових колективів.

Практична частина

Задача 1

Розрахувати план випуску товарної, валової та реалізованої продукції механічного заводу, якщо в наступному році планується виготовити 7700 насосів по ціні 817 грн. за одиницю, 5700 акумуляторів по ціні 167 грн. і 2700 карбюраторів по ціні 117 грн. Також будуть виготовлені запасні частини на суму 167 тис. грн., 50% яких буде використано для власних потреб, а решта буде реалізована. Вартість послуг, призначених для реалізації на сторону, складе 87 тис. грн. Залишок незавершеного виробництва на початок планового періоду становить 37 тис. грн., на кінець періоду — 77 тис. грн. Залишок готової продукції на початок року становив 370 тис. грн., а на кінець року — 350 тис. грн.

Розв’язання

Валова продукція (ВП) характеризує в грошовому виразі кінцевий результат промислово-виробничої діяльності підприємства за звітний період.

Валову продукцію підприємства можна визначити:

ВП = ГВ + НФр + Рпс + DНФ + DПД + DЗ,

де ГВ — вартість готових виробів;

НФр – реалізовані напівфабрикати;

Рпс – вартість робіт промислового характеру, виконаних на замовлення зі сторони, включаючи капітальний ремонт власного устаткування і транспортних засобів;

DНФ – різниця у залишках напівфабрикатів;

ВП = 7700*817+5700*167+2700*117+167*0,5*1000+87*1000 + (77-37)*1000 =7769200 грн. або 7769,2 тис.грн.

Товарна продукція (ТП) промислового підприємства є частина валової продукції, яка підготовлена для її реалізації.

Товарну продукцію підприємства можливо розрахувати:

ТП = ВП – НЕ,

де НЕ – нетоварні елементи, які складаються з вартості зміни залишків незавершеного виробництва, напівфабрикатів та інструментів власного виробництва (DЗ+ DНФ + DПД).

ТП = 7769,2 – (77-37)=7729,2 тис.грн.

Реалізованою називають продукцію (РП), що відвантажена споживачу і за яку на розрахунковий рахунок надійшли грошові кошти. Реалізована продукція ідентична товарній за сукупністю тих елементів, що її становлять.

РП = 370+7729,2-350=7749,2 тис.грн.

Задача 2

Визначити середньорічну вартість основних фондів підприємства, показники фондовіддачі, фондомісткості і фондоозброєності, якщо відомо, що вартість основних фондів на початок року становила 67 млн. грн., з 1 березня було введено основних фондів на суму 20 млн. грн., з початку третього кварталу — введено на 37 млн. грн. з 1 липня виведено основних фондів на 24 млн. грн., а з четвертого кварталу — виведено основних фондів на 27 млн. грн.

Запланований обсяг випуску продукції становить 270 млн. грн., а чисельність промислово-виробничого персоналу — 5700 чол.

Розв’язання

При складанні планів середню річну вартість основних фондів розраховують за формулою:

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства;

де Фп – вартість основних фондів на початок року;

Мекс – кількість місяців їх експлуатації;

Фвв – вартість введених в експлуатацію основних фондів у звітному році;

Фвиб – вартість вибулих у звітному році основних фондів;

Мзал – кількість місяців, що залишилися до кінця року після вибуття основних фондів.

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства = 67+20*10/12+37*6/12-24*6/12-27*3/12= 83,42 млн.грн.

Узагальненими показниками ефективності використання основних виробничих фондів є фондовіддача ( f ), фондомісткість ( f’ ) та фондоозброєність ( foзб.).

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства = 270/83,42=3,24 Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства =1/3,24=0,31

Економічний аналіз ефективності діяльності підприємства= 83,42*1000/5700=14,64 тис.грн./люд.

де Q – обсяг виробленої продукції;

Т – середньоспискова чисельність всього промислово-виробничого персоналу;

Задача 3

У звітному році сума нормованих оборотних засобів на підприємстві склала 370 тис. грн. Тривалість одного обороту оборотних засобів — 47 днів. В наступному році обсяг реалізованої продукції збільшиться на 18 %. Визначити, на скільки днів скоротиться час одного обороту при тій же величині нормованих оборотних коштів.

Розв’язання

Тривалість одного обороту визначається за формулою:

О = С*Т / Р

Р0 = С*Т / О = 370*365/47 = 2873,4 тис.грн.

Р1 = 2873,4*1,18 = 3390,6 тис.грн.

О1 = 370*365/3390,6=39,8 днів

Час скорочення одного обороту = 39,8-47=-7,2 дні

Задача 4

Середньоспискова чисельність працівників на підприємстві за 2004 рік склала 517 чол. Протягом року за власним бажанням звільнилось 27 чол., за порушення трудової дисципліни звільнено 5 чол., пішли на пенсію 22 чол., поступили в навчальні заклади на денну форму навчання — 3 чол., переведені на інші посади і в інші підрозділи — 32 чол..

Визначте коефіцієнт плинності кадрів та коефіцієнт вибуття кадрів.

Розв’язання

Коефіцієнт вибуття = Всі працівники, що вибули / Середньоспискова чисельність працівників = (27+5+22+3+32) / 517 = 0,17

Коефіцієнт плинності кадрів = Працівники, що вибули з причин не пов’язаних з виробництвом / Середньоспискова чисельність працівників = (27+5+22+3) / 517 = 0,11

Задача 5

На малому підприємстві витрати на оренду приміщень та їх утримання становлять 22 тис. грн. на рік, а витрати на управління, інженерне і виробничо-господарське обслуговування та амортизаційні відрахування — 23 тис. грн. Надходження від реалізації продукції склали 87 тис. грн. за рік, а змінні витрати — 37 тис. грн. Виробнича потужність підприємства -1217 одиниць.

Визначити мінімальний обсяг випуску продукції на рік, який забезпечує беззбитковість виробництва.

Розв’язання

Критичний обсяг виробництва (точку беззбитковості) можна визначити наступним чином:

Nкр=Спв/(Ц-Сзв),

де Ц – ціна одиниці продукції

Спв – постійні витрати;

Сзв – змінні витрати на одиницю продукції.

Постійні витрати = 22+23=45 тис.грн.

Змінні витрати на одиницю продукції = 37*1000/1217=30,4 грн.

Ціна одиниці = 87000/1217 = 71,49 грн.

Nкр=45 000 /(71,49-30,4) = 1095 од.

Список використаної літератури

Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Атіка, 2004. — 480с.

Бондар Н.М. Економіка підприємства: Навч. посіб.. — К. : А.С.К., 2004. — 400с.

Грещак М.Г., Колот В.М., Наливайко А.П., Покропивний С. Ф., Сай В. М. Економіка підприємства: Підручник / Київський національний економічний ун- т / С.Ф. Покропивний (ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 526с.

Тарасенко Н.В. Економічний аналіз: Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти. — 2.вид., перероб. і доп. — Л. : Новий Світ-2000, 2003. — 319с.

Контрольная работа: Клиент социальной работы: типология и классификация

Содержание

Введение

1. Факторы улицы и их влияние на формируемую личность.

1.1 Основные причины формирования личностей «дети улицы».

1.2 Классификация «детей улицы».

2. Социально-педагогическая работа с «детьми улицы».

2.1 Территориальная система профилактической деятельности по защите прав ребенка.

2.2 Основные принципы деятельности социального работника в ТСЗПР.

2.3 Этапы социально-педагогической работы с «детьми улицы».

Заключение.

Список использованной литературы.

ВВЕДЕНИЕ

Как известно, главные роли на сцене практической социальной работы играют два основных персонажа: клиент и социальный работник. Уточним эти понятия, поскольку они в теории и практике не всегда практикуются однозначно.

Понятия «клиент», с точки зрения практики социальной работы, многомерно. Системный подход к этому понятию означает, что личностная и социальная проблема, трудности, связанные с межличностным общение, или сложная жизненная ситуация, к разрешению которой стремится клиент, должны быть увидены участниками процесса социальной работы объемно, как результат стечения многих обстоятельств, на которые оказали влияние как личностные, так и социальные факторы. Уникальность социальной работы для оказания помощи людям, заключается именно в том, чтобы способствовать достижению изменений во взаимодействиях между людьми и окружающего их мира. Каждому клиенту свойственны определенные личностные, уникальные, характерные только данному индивиду черты, которые должны быть обнаружены и задействованы социальными работником в процессе работы. Вне зависимости от того, является от клиентом социального работника отдельная личность, группа семья или более крупная социальная структура, ей будут свойственны особые потребности, своя собственная системы ценностей, свои конкретные возможности, определенный уровень развития, культуры. И все это в сочетании с физическими характеристиками и накопленным опытом делают уникальной каждую жизненную ситуацию.

К тому же клиенты не находятся в вакуме. Их непосредственное окружение также оказывает на них свое влияние. В непосредственное кружение могут входить семья, друзья, учителя, работодатели, соседи и все те, кто просто хочет оказать формальную или неформальную помощь, часто от всего сердца. И поскольку окружающие клиенты люди так или иначе вносят свой вклад в решение проблемы или создают новые, специалисту крайне необходимо установить непосредственных участников ближайшего окружение, к которым можно будет прибегнуть в ходе работы с клиентом.

Кто же является клиентом социальной работы?.

В общем смысле в социальной работе принято считать, что клиентами могут быть индивид, семья, группа, община или организация, имеющая проблемы. Группы клиентом, которые обычно оказывает услуги со социальный работник, подразделяются на следующие категории:

  • семьи, в том числе неполные, и люди, которые переживает серьезные конфликты в связи с правонарушениями, насилием и другими трудностями;

  • люди , сталкивающиеся со случаями жестокого обращения в семье со стороны родителей, одного из супругов;

  • пары с серьезными брачными конфликтами;

  • люди, оказавшиеся в нетипичной ситуации: наркотическая или алкогольная зависимость, ограниченные возможности, специальные нужды, кризис, конфликты;

  • индивиды и семьи, чей доход является недостаточным вследствие безработицы, отсутствия кормилица, физической неспособности, необученности и других факторов;

  • люди, прошедшие через наказание за нарушение закона, и их семьи;

  • незамужние беременные девочки-подростки;

  • индивиды или семьи, чья жизнь усложнена физическим или психическим заболевание или инвалидностью;

  • лица регулярно злоупотребляющие алкоголем или наркотиками, и их семьи;

  • опекуны и дети, чьи родители отказались от них или были лишены родительских прав;

  • иммигранты, беженцы и представители меньшинств, ресурсы и возможности которых снижены, жертвы дискриминаций и расизма;

  • безработные и их семьи;

  • дети и взрослые с проблемами физического и психического развития и их семей;

  • престарелые, нуждающиеся в постоянной помощи;

  • мигранты и переселенцы которые не в состоянии самостоятельно решать свои проблемы;

  • дети ( и их семьи), имеющие проблемы в школе;

  • люди , которые переживают сильные стрессы, связанные с травмами или важными событиями в их жизни (выход на пенсию, смерть близкого), дети, убегающие из дома и другие.

Цель работы — рассмотреть группу детей риска, которую называют «детьми улицы» как объект социальной работы.

Данная работа построена следующим образом.

В первой части работы будут рассмотрены теоретические основы психосоциального развития данной группы детей, их классификация.

Вторая часть работы содержит практические рекомендации по социально-педагогической работе с «детьми улицы».

1. ФАКТОРЫ УЛИЦЫ И ИХ ВЛИЯНИЕ НА ФОРМИРУЕМУЮ

ЛИЧНОСТЬ

Воспитательная роль улицы известна с древнейших времен. Многие педагоги и родители, давая характеристику ребенку, нередко отмечали влияние улицы на его воспитание. В то же время улица часто является своего рода «домом» для многих детей и их основным воспитателем. Причинами активного влияния улицы на формируемую личность ребенка является индивидуально-психологические особенности детского возраста.

В современных условиях значительная часть детей является продуктами улицы, ее воспитанниками. Их называют «детьми улицы», беспризорными и безнадзорными.

«Дети улицы» — это дети(ребенок), не достигшие 18 лет., результат воспитания которых определен улицей; дети (ребенок), живущие(живущий) на улице и для которых(которого) она является родным домом .

1.1 ОСНОВНЫЕ ПРИЧИНЫ ФОРМИРОВАНИЯ ЛИЧНОСТЕЙ «ДЕТИ УЛИЦЫ»

Основными причинами формирования таких личностей является:

  • потеря родителей в результате несчастного случая, когда ребенку своевременно не была оказана помощь службами опеки и попечительства;

  • если ребенок брошен родителями;

  • родители, лишенные или находятся в процессе лишения родительских прав;

  • жестокое обращение с ребенком в семье;

  • агрессивная обстановка в семье, создающая для ребенка дискомфорт и побуждающая его искать более благоприятные условия для самовыражения;

  • одиночество ребенка, отсутствие внимания к нему, когда родители отстраняются по разным причинам от его воспитания;

  • материальное благополучие семьи, когда социальные интересы ребенка остаются вне внимания родителей;

  • творческая активность ребенка, постоянно ищущая новое, неординарное и не находящая возможности к самореализации;

  • недостатки воспитания и быта, конфликтные отношения и другие факторы, вынуждающие воспитанников покидать детские дома и интернатские учреждения;

  • психологические отклонения, побуждающие ребенка к бродяжничеству;

  • субкультура детской среды, в которой ребенок получает социальное удовлетворение и которая определяет его отношение к ней как к доминирующей, и другие причины.

«Дети улицы», при живых родителях по стечению обстоятельств оказавшихся без их попечения, нередко называют социальными сиротами.

К ним относят оставшихся без единственного или обоих родителей в связи с :

  • лишение их родительских прав;

  • ограничением в родительских правах;

  • признанием их безвестно отсутствующими;

  • признанием их недееспособных ( ограниченно дееспособными);

  • нахождением их в лечебных учреждениях;

  • объявлением их умирающими;

  • отбыванием ими наказания в виде лишения свободы в исправительных учреждениях, нахождением под стражей в качестве подозреваемых и обвиняемых в совершении преступлений;

  • уклонением от воспитания детей или то защиты их прав и интересов;

  • отказом взять своих детей из воспитательных, лечебных учреждений, учреждений социальной защиты населения и др.

2.1 КЛАССИФИКАЦИЯ «ДЕТЕЙ УЛИЦЫ»

Существуют классификации «детей сирот»:

А) в зависимости от времени нахождения ребенка на улице:

  • дети, воспитание которых не занимаются родители или лица, их замещающие, а лишь те, кто окружает их на улице. Такие дети домой чаще всего возвращаются только ночевать;

  • дети, периодически уходящие из семьи, на короткое время и возвращающиеся домой;

  • дети, ушедшие из семьи, но пребывающие на улице сравнительно недолгое время( от нескольких недель до полугода);

  • дети, живущие на улице длительный срок (год и больше);

  • дети-воспитанники сиротских учреждений, лишенные попечения родителей и воспитывающихся средой жизнедеятельности;

  • молодые люди, вышедшие из сиротских учреждений. Формально они имеют жилье, но их за специфики организации жизнедеятельности данных учреждений они не готовы к самостоятельной жизни и тоже оказываются на улице.

В) в зависимости от социального положения ребенка;

  • бездомные -дети, которые не имеют постоянного места жительства или проживают в условиях, абсолютно не соответствующих социальным нормам, другими словами, те которым по каким-либо причинам негде жить;

  • безнадзорные -несовершеннолетние дети, контроль за поведением которых отсутствует вследствие неисполнения или ненадлежащего исполнения обязанностей по их воспитанию, обучению и (или) содержанию со стороны родителей или законных представителей, либо должностных лиц.

Суть этого общественного явления заключается в отсутствии должного наблюдения за детьми(ребенком) со стороны родителей или лиц, их занимающихся. Такие дети могут приходить постоянно или периодически ночевать дома. К ним относят и тех, родители (или лица, их занимающие) которых(которые) используют их в интересах самообогащения: побуждают к нищенству, проституции, воровству и пр. Надзор в таком случае используется в интересах самообогащения. Крайнее проявление безнадзорности — беспризорность;

  • беспризорные — безнадзорные, не имеющие места жительства и (или) места пребывания. В отличие от бездомных беспризорные могут иметь жилье, но не жить в нем по каким-либо причинам. Их нередко называют бомжами — это несовершеннолетние, оставшиеся без попечения родителей и не имеющие определенного места жительства. Такая категория детей может быть как при живых родителях или лицах, их заменяющих, так и без них.

Значительная часть «детей улицы» нуждается в защите взрослых. Это проблема «ничьих детей». Их фактически некому искать, некуда деть, нечем помочь и защитить. Жизнь на улице побуждает их к преступному поведению. Защитить их — значит спасти от ее негативного влияния, жестокого обращения, насилия над ними, предупредить их преступное поведение, предоставить кров, обеспечить целесообразное воспитания и обучение, помочь в самоопределении в жизни. Этот комплекс проблем должен решать социальный работник, социальный педагог и другие специалисты. Их задача заключается в том, чтобы изъять ребенка с улицы и обустроить его либо в семью, либо под опеку, либо в государственное учреждение.

2. СОЦИАЛЬНО-ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ РАБОТА С «ДЕТЬМИ УЛИЦЫ»

В процессе социально-педагогической работы с «детьми улицы» предусматривается создание так называемого «реабилитационного пространства» для несовершеннолетних из группы риска. Под ним в теории и практике социальной работы понимается формирование территориальной системы ведомств, служб, учреждений, общественных инициатив, осуществляющих во взаимодействии с населением поиск и реабилитацию несовершеннолетних, входящих в целевую группу безнадзорных. По существу выражение «реабилитационное пространство» включает в себя:

  • во-первых, выявление несовершеннолетних, относящихся к группе риска- первый шаг в организации деятельности по их социальной защите и налаживанию социально- педагогической работы с ними;

  • во-вторых, обеспечение взаимодействия между ведомствами одного региона создает наиболее благоприятные условия для выявления лиц группы риска;

  • в — третьих, реабилитационное пространство предусматривает возможности преодоления негативного влияния факторов среды, способствующего развитию безнадзорности;

  • в — четвертых , данное определение говорит о создании системы взаимодействия по организации деятельности направленной на защиту прав ребенка, преодоление создавшихся социальных проблем для него.

2.1 Территориальная система профилактической деятельности по защите прав ребенка

В настоящее время создаются территориальные системы профилактической деятельности по защите прав ребенка (ТСЗПР -территориальная система защиты прав ребенка).

Она решает следующие задачи:

  • выявляет несовершеннолетних лиц группы риска;

  • обеспечивает защиту прав и свобод каждого ребенка группы риска с момента его выявления;

  • координирует усилие всех заинтересованных ведомств и лиц по обеспечению социальной защиты нуждающихся детей;

  • проводит профилактическую должность с несовершеннолетними группы риска по недопущению со стороны их правоправных действий;

  • направляет детей группы риска в приюты, центры социальной реабилитации с учетом возраста и их социальных проблем.

Основные функции ТСЗПР:

  • объединение и координация усилий всех заинтересованных в защите прав несовершеннолетних и социально- педагогической работе с ними на территории ЕСЗПР;

  • исследовательские, направленные на выявление безнадзорных и социального сиротства, а также причин их возникновения, возможностей профилактической работы по месту жительства и др.;

  • обеспечение социозащитной деятельности по отношению к несовершеннолетним;

  • привлечение к социозащитной деятельности по отношению к несовершеннолетним населения района;

  • социально-педагогическая деятельность по отношению к несовершеннолетним, ставшим ее объектами;

  • содействие законотворческой инициативе в сфере защиты прав ребенка.

2.2 Основные принципы деятельности социального работника в ТСЗПР

Принципы деятельности социального работника в ТСЗПР можно разделить на группы в зависимости от отношения к объекту деятельности специалиста — ребенку, юноше и от профессионализма и позиции специалиста в деятельности.

Принципы , обусловленные профессионализмом специалиста и его деятельностью.

Принцип компетентности. В работу с детьми и молодежью можно включаться только компетентному человеку знающему субкультуру молодежи, умеющему ее понимать и уважать. В противном случае ему просто будет сложно понять «детей улицы» их особую субкультуру, интересы, увлечения, позиции, отношение к окружающей среде, людям разного возраста и статуса.

Принцип искренности. С детьми и молодежью можно строить диалоговые отношения только тогда, когда между собеседниками складывается доверительные отношения. Это обязывает специалиста быть всегда искренним, говорить только то, что знает сам, в чем уверен. Не следует обещать детям то, во что он сам не верит или в чем сомневается. Если специалист не знает ответа на поставленный ему вопрос, лучше честно признаться. От этого его авторитет не уменьшится, в в то же время возможности для дальнейшего диалога не будут утрачены.

Принцип естественности в профессиональной деятельности. Социальный работник строит свою деятельности как можно более естественно. Он не играет, а относится к ней с позиции своей компетенции. Он слушает ребят, интересуется их опытом, в меру необходимости учится понимать их.

Принципы независимости и достаточности, как личности способной привлекать детей, быть для них интересной. Дети тянутся к тому, кто привлекает их внимание своей личностью, авторитетностью, независимостью и силой воли. Социальный работник, решивший работать с детьми улицы, должен чувствовать себя личностью и уметь ее проявлять.

Принципы, обусловленные отношение специалиста к объекту деятельности и самой деятельности.

Принцип уважения личного достоинства ребенка. Социальный работник должен подходить к ребенку с учетом того, каков он есть, с его достоинствами и недостатками. Не следует выделять его как «типичного», «нормального. Он оказался в данной жизненной ситуации по различным причинам. Специалист не должен опускаться до унижения ребенка. Он напротив, должен стремиться помочь ему в его жизненной ситуации. С каждым из них он строит свою деятельность, принимая во внимание его индивидуальность.

Принцип доверия к несовершеннолетнему. В основе деятельности специалиста — доверия к подростку. Оно подразумевает принятие на веру любой информации, которую несовершеннолетний выдает в процессе общения. Это необходимый фактор в установлении доверительных отношений с ним. Как правило, подросток, почувствовав полное доверие со стороны педагога, сам открывает ему секреты и представляет правильную информацию. В дальнейшем социальный работник досконально проверяет ее и пользуется полученными данными исключительно аккуратно.

Принцип добровольности. Он основан на простой мысли: насильно вернуть ребенка в нормальную жизнь невозможно. Для этого нужно его желание. Это значит: для того чтобы приступить к оказанию помощи и коррекционной работе с каждым из наблюдаемых подростков, социальный работник заключает с ним вербальный контракт, определяющий участие в спасении и реабилитации несовершеннолетнего обеих сторон процесса — социального работника и ребенка(подростка). Реализация требований этого принципа — дело исключительно деликатное. Специалист может вмешаться в ситуацию вопреки воле подростка только тогда, когда существует явная угроза его жизни и здоровью. В то же время каждый день пребывания на улице формирует у него соответствующий социальный опыт, «благополучие», и далеко не всегда этот подросток заинтересован в помощи специалиста. Опасность для его жизни, перспективы криминализации остаются очень большими.

Принцип соблюдения интересов несовершеннолетнего. В основе социально-педагогической деятельности лежат интересы детей группы риска, каждого ребенка, подростка. Во всех спорных ситуациях, в которых существует конфликт интересов взрослых граждан и несовершеннолетних, специалист встает на сторону несовершеннолетнего. Проявление ребенка, не соответствующее общественным нормам, воспринимается не как преступление, а как социальная болезнь, не всегда понятная ему самому, но ощущаемая им и окружающим миром в том или ином виде.

2.3 Этапы социально-педагогической работы с «детьми улицы»

Социально-педагогическая работа с несовершеннолетними улицы предусматривает определенные этапы:

1 этап — контакт и мотивирование. Этот этап подразумевает контакт с несовершеннолетним и его мотивирование на ресоциализацию. В этот период:

  • при необходимости ребенку оказывается экстренная помощь и предоставляется необходимая защиты;

  • определяются травмирующие факторы и возможности их преодоления;

  • изучается сам ребенок, проводится его общая диагностика, определяются причины его попадания на улицу;

  • выявляется наличие у него родителей, возможности и целесообразность его возвращения в семью (если таковая имеется);

  • делается прогноз , где и в каких условиях этот ребенок мог бы пройти следующий этап -социально-педагогической работы — ресоциализацию.

  • Пишется на него социально-педагогическая характеристика и разрабатываются первичные рекомендации по социально-педагогической работе с ним;

  • Решается проблема возможности организации правозащитной и социально-педагогической работы с конкретным ребенком по месту жительства;

  • Ребенок направляется в центр(учреждение) социально-педагогической работы (социальной реабилитации, приют, интернатное или иное учреждение).

Ориентировочное время первого этапа — 1-4 недели.

2-ой этап — ресоциализация. На этом этапе необходимо обеспечить первичную реабилитацию (ресоциализацию) несовершеннолетнего. В зависимости от характера социально-педагогической проблемы такая деятельность может осуществляться в специальном центре (приюте) или по месту постоянного жительства ребенка. Содержание деятельности включает:

— разработку индивидуальной программы социально-педагогической работы с несовершеннолетним. Эта программа предусматривает коррекцию последний различных форм насилия над ребенком в семейной, школьной или иной среде, ставшей причиной его ухода на улицу; определение содержания и способов реализации культурно- эстетического, интеллектуального развития и восстановительного образования ребенка; возможную коррекцию системы нравственных ценностей, стереотипов поведения и мировосприятия, коммуникативных свойств и форм общения и другие социально-педагогические проблемы;

— адаптацию ребенка в новых(изменяющихся) условиях.

Это особенно важно, когда ребенок попадает в специальное учреждение( реабилитационный центр) В определенной степени он нуждается в такой адаптации и помощи для снятия стрессовых явлений из-за нахождения в новых, непривычных условиях, которые необходимы ему для смены стереотипов уличной жизни, установок на выживание в агрессивных социальных средах на принятие социальных норм и стереотипов поведения в новых условиях жизни и воспитания;

  • реализацию индивидуальной и групповой программ социально-педагогической работы с ребенком. В каждом центе существуют программы социально-педагогической работы с группой. Появление нового человека не требует ее изменения, однако могут иметь место определенные корректировки, которые позволяют либо включить его в воспитательный процесс как соучастника, либо предусматривать определенное влияние на него;

  • организацию работы с ближайшим окружение ребенка, с целью создания для него наиболее благоприятной социально-педагогической среды;

  • вовлечение по возможности в социально-педагогическую деятельность ближайшего окружения ребенка лиц, наиболее заинтересованных в его исправлении( перевоспитании).

К ним относятся: родители, либо лица, их заменяющие, родственники, в случае из заинтересованности в решении судьбы ребенка, учителя и др.

  • консультационную деятельность. Она осуществляется с ребенком, родителями или заменяющими, воспитателями, осуществляющими социально-педагогическую работу с ребенком:

  • проведение иной деятельности, связанной с индивидуальными проблемами ребенка. К ним относятся в зависимости от необходимости: лечение, психологическая реабилитация, решение каких либо проблем, где необходимо участие социального работника(закрепление права на жилье, защита интересов ребенка в суде и пр).

Ориентированное время второго этапа 2-4 месяца.

3-й этап -завершающая реабилитация. Это этап завершения социально-педагогической (реабилитационной) работы с ребенком и его окружение. Практически речь идет о реализации результатов первичной ресоциализации (приобретения ребенка нового социального опыта) в повседневной жизни. По тому, как проходит этот этап, можно судить о степени достижения социально-педагогической цели в работе с ребенком и его окружением.

В процессе социально-педагогической работы с ребенком собирается информация о том , что сделано и какие получены результаты. Полученная информация позволяет проследить ход выполнения программы индивидуальной работы, дать ей количественную и качественную оценку, фиксировать промежуточные результаты, выявить, какое влияние оказала на судьбу каждого воспитанника.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Итак основное содержание социального работника с «детьми улицы »- это создание атмосферы реального сотрудничества и партнерства в отношениях с несовершеннолетними. Приступая к работе с данной категорией детей, нельзя проявлять прямолинейность. В отличие от детей младшего возраста такие подростки- отнюдь не пассивный объект социальной работы; их дезорганизующая активность весьма велика и заставляет с собой считаться. Предложение любой помощи со стороны социального работника должна «перевесить» негативное и недоверчивое отношение к к нему(подростка) и обязательно содержать в себе не какие-то абстрактные схемы, а атрибуты подростковой субкультуры(часто отвергаемые взрослыми)- лишь после этого можно переходить к решению более глубинных вопросов. Следовательно , социальному работнику приходится не ориентироваться на официальные ценности и постулаты, а учитывать состояние ребенка, продуцируя и реализуя те потребности, которые обусловлены его сегодняшними пристрастиями и предпочтениями.

Социальные работники только в том случае добиваются успеха, если игнорируют эти обстоятельства и создают вначале своеобразный костяк своих единомышленников сред «трудных» подростков, и вовлекая всех остальных в общую деятельность.

Асоциальная деятельность подростков еще не означает неосознанного стремления к совершению преступлений. Личность такого подростка поражена лишь частично: грубый и беспощадный, он может оставаться внимательным и чутким с теми, кого любит и уважает; у него еще долго сохраняется возможность посредством развития новых интересов, связей, деятельности расширять и углублять позитивные стороны своей личности, менять свои убеждения, способы достижения целей. Здесь важно лишь одно: не опоздать, воспрепятствовать окончательной деградации, не упустить момент, пока асоциальная сторона его жизни целиком и полностью не превратилась бы в его суть, образ жизни и мыслей, не стала бы отвечать его возрастным и индивидуальным потребностям.

СПИСОК ИСПОЛЬЗУЕМОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Гуслякова Л.Г. Объект, предмет и методы социальной работы, -Барнаул 1995 г.

2. Девиантное поведение детей и подростков: проблемы и пути их решения / Под.ред. В.А. Никишина, М, 1996 г.

3. Иванов В.Н. Девиантное поведение :причины и масштабность//Социально-политический журнал -,СПб,1993г.

4. Козлов А.А., Иванова Т.Б., Практикум социального работника, Р/Дон, 2001 г.

5. Котова Н, Украденное детство//Социальное обеспечение,2003 г. № 10

6. Мардакаев Л.В., Социальная педагогика, М., 2003г.

7. Мертон Р.А. Социальная структура и аномалия// Социум 1992 г. №2

8. Основы социальной работы. Учебник/Отв.ред. П.Д. Павленко, М., 1997г.

9. Планирование мер борьбы с преступностью -,М., 1982 г.

10. Профилактическая и реабилитационная работа специализированных учреждений для несовершеннолетних/Под.ред.Г.М.Ивашенко, М., 2001

11. Смирнова К.Р., Ярская В.Н., Философия и методология социальной работы, Саратов,1997 г.

12. Социальная работа: теория и практика. Учебное пособие/Отв.ред.,

А.С. Сорвин., М., 2001 г.

13.Справочное пособие по социальной работе /По ред., Холостовой У.И., М., 1997г.

Сочинение: Стихотворение Н. А. Некрасова “Элегия”

Стихотворение Н. А. Некрасова “Элегия”

Н. А. Некрасов относится к числу тех русских поэтов, которые всем своим творчеством как бы вели спор с предшествующей литературной традицией и в то же время сами создавали традицию новую, характеризующую то время, в которое они творили. Н. А. Некрасов полностью переосмысливает представление о поэзии, о роли поэта в жизни общества. Но для того чтобы спорить с традицией, надо было установить с ней связь. А потому целый ряд стихотворений Н. А. Некрасова носят явно полемический характер. Таким становится и одно из лучших, на мой взгляд, стихотворений поэта — “Элегия”.

Стихотворение “Элегия” было написано в 1874 году и стало ответом Н. А. Некрасова на высказывания в адрес поэта многих критиков.

Один из них писал: “То, что составляло его (Некрасова) любимую тему — непосредственное описание страданий народа и вообще бедняков, — уже им исчерпано не потому, что подобная тема сама по себе когда-нибудь могла быть вполне исчерпана, а потому, что поэт наш стал как-то повторяться, когда принимается за эту тему”. Другой критик высказал мысль, что после 1861 года сама тема кажется устаревшей и несостоятельной. Именно полемикой с такими высказываниями и можно, на мой взгляд, объяснить начало стихотворения:

Пускай нам говорит изменчивая мода,

Что тема старая — “страдания народа”

И что поэзия забыть ее должна, —

Не верьте, юноши! не стареет она.

Для своего стихотворения Н. А. Некрасов избирает шестистопный ямб с парной рифмовкой, то есть александрийский стих — торжественный размер эпохи классицизма. Это сразу устанавливает ориентацию на высокий уровень стиха и, кроме того, связь с пушкинской “Деревней”. Между двумя стихотворениями существуют и лексические связи. Сравним у Н. А. Некрасова:

…Увы! пока народы

Влачатся в нищете, покорствуя бичам,

Как тощие стада по скошенным лугам… —

и у Пушкина:

Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,

Здесь рабство тощее влачится по браздам…

Это сравнение призвано лишний раз подчеркнуть важность темы и установить связь времен.

Насущность обращения к этой теме Н. А. Некрасов доказывает тем, что вводит в “Элегию” описание жизни народа и показывает полнейшую несостоятельность реформы. И потому стихотворение становится своего рода декларацией отношения Н. А. Некрасова к теме поэзии и понимания роли поэта: поэт должен иметь одну цель — служение народу — до тех пор, пока народ не будет счастлив. Некрасов утверждает гражданскую поэзию, поэзию социальную. Не случаен здесь и выбор жанра: элегия — это традиционный лирический жанр, содержание которого — любовные переживания лирического героя. Место возлюбленной у Н. А. Некрасова занимает народ, к нему обращены мысли поэта. Однако эта любовь остается неразделенной, и отсюда возникает трагичность, свойственная звучанию стихотворения:

Я лиру посвятил народу своему.

Быть может, я умру неведомый ему,

Но я ему служил — и сердцем я спокоен…

В этих фразах опять проявляется связь с А. С. Пушкиным, на этот раз — со стихотворением “Эхо”:

На всякий звук

Свой отклик в воздухе пустом

Родишь ты вдруг.

Тебе ж нет отзыва… Таков И ты, поэт!

Разница лишь в том, что у Н. А. Некрасова эта тема связывается непосредственно с народом, конкретизируется и сам смысл сравнения:

…Но тот, о ком пою в вечерней тишине,

Кому посвящены мечтания поэта, —

Увы! не внемлет он — и не дает ответа…

“Не дает ответа” — это явная ориентация на лирическое отступление из финальной части поэмы Гоголя “Мертвые души”. Не только народ — но и вся Русь — вот та неизменная возлюбленная Н. А. Некрасова, которой посвящены лучшие произведения поэта.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.coolsoch.ru/

Реферат: Организация производства ЗАО Агоромаш

Введение

Предметом данного курсового проекта является организационное проектирование ЗАО «Агромаш» с использованием новых технических и управленческих методов.

Проект организации завода предполагает выпуск различных видов сельскохозяйственного оборудования. ЗАО «АГРОМАШ» — комплексное предприятие, оснащенное современным оборудованием, располагает высококвалифицированными кадрами и имеет в своем составе кузнечно- заготовительный и слесарно-заготовительные участки, механический, слесарно- сборочный, лакокрасочный, термический и автотранспортное хозяйство. Завод имеет конструкторский и технологический отделы, осуществляющие разработку технологических процессов, оснастки и инструмента.

Основным видом деятельности ЗАО »Агромаш» является: изготовление сельскохозяйствующих машин, опытных образцов сельхозмашин, товаров народного потребления, запасных частей к сельхозмашинам и др. внешнеэкономическая деятельность.

Выпускаемые ЗАО »Завод агротехнических машин» сельскохозяйственные машины неоднократно демонстрировались на многих международных выставках в
Украине, России, Чехии и Франции и отмечены дипломами и медалями различного достоинства, что подтверждает их новизну и высокие технико-экономические показатели. Большинство из производимых машин по своим техническим характеристикам не уступают и превосходят лучшие зарубежные аналогии.

ЗАО «Агромаш» выгодно отличается местом расположения:в непосредственной близости с заводом находится основные железнодорожная, автомобильная и водная магистрали Украины.

I. Общая часть

1.1 История ЗАО »Агромаш»

ЗАО »Завод агротехнических машин» г. Запорожье получил свой юридический статус 1 июля 1968 года как Опытный завод Запорожского конструкторско-технологического института сельскохозяйственного машиностроения (КТИСМ). До этого предприятие функционировало в качестве экспериментального цеха Запорожского КТИСМа (с 1959 года).
1. В 1968 году было создано государственное специальное проектное конструкторско-технологическое бюро (ГСПКТБ), в составе которого находился и Опытный завод КТИСМ.
1. В 1971году ГСПКТБ преобразовано в Запорожский КТИСМ, а также включавший

Опытный завод КТИСМ.
1. В 1991году Опытный завод КТИСМ переименован в Опытный завод Запорожского

КТИСМа субарендное предприятие НПО КТИСМ.
1. В 1994 году Опытный завод КТИСМ переименован в Опытный завод

Запорожского КТИСМа субарендное предприятие НПО КТИСМ переименован в

Запорожский опытный завод с/х машиностроения арендное предприятие.
1. С 1996 года Запорожский опытный завод с/х машиностроения арендное предприятие стал Закрытым акционерным обществом »Завод агротехнических машин»
До 1996 года предприятие специализировалось на производстве экспериментальных образцов жаток, подборщиков, машин для уборки лаванды, сахарного тростника и не зерновой части урожая.

В 70-80-е годы завод производил опытные образцы и промышленные партии машин для подготовки, погрузки и внесения органических и минеральных удобрений, впервые созданных в бывшем Советском Союзе.

С середины 80-х годов завод приступил к единичному и мелкосерийному производству машин для переработки и подготовки к использованию органических удобрений (включая высокоэффективные энергосберегающие биогазовые установки), универсальных погрузчиков, установок, предназначенных для выполнения ветеринарно-дизенфекционных работ в животноводстве и птицеводстве, универсальных прицепов с низко опускающимися кузовом, агрегатов для внесения удобрений, машин для индивидуальных и фермерских хозяйств, гидровращателей, технологической оснастки для промышленных предприятий Украины. Конструкторскую документацию на указанные машины разрабатывал и передавал заводу КТИСМ.

Выпускаемые ЗАО »Завод агротехнических машин» сельскохозяйственные машины неоднократно демонстрировались на многих международных выставках в
Украине, России, Чехии и Франции и отмечены дипломами и медалями различного достоинства, что подтверждает их новизну и высокие технико-экономические показатели. Большинство из производимых машин по своим техническим характеристикам не уступают и превосходят лучшие зарубежные аналогии.

С середины 90-х ЗАО »Завод агротехнических машин» наряду с выполнением разовых заказов по изготовлению сельскохозяйственной техники выпускает навесные орудия для тракторов и погрузчиков: ковши, захваты тюков, вилы навозные, вилы для поддонов, катки садовые, косилки, снегоуборщики.

С 26 декабря 1995 года — Закрытое акционерное общество »Завод агротехнических машин »с коллективной формой собственности. Списочная численность ППП по состоянию на 01.01.2001 г. -248 чел.
Учредителями АО являются граждане Украины, владеющие акциями АО.

Основным видом деятельности ЗАО »Агромаш» является: изготовление сельскохозяйствующих машин, опытных образцов сельхозмашин, товаров народного потребления, запасных частей к сельхозмашинам и др. внешнеэкономическая деятельность. ЗАО »Агромаш» экспортирует продукцию, пользующуюся спросом на мировом рынке. Удельный вес экспортной продукции в
2000 году составил — 95,4 %.

1.2 Номенклатурная программа

Таблица 1
|№ |Наименование |Оптовая |2000 г. |2001 г. |
|п/п | |цена | | |
| | |(грн.) | | |
| | | |К-во |Сумма |К-во |Сумма |
| | | |шт. |тыс.грн|шт. |тыс.грн |
|1. |Товары н/потребления в т. ч.| | |200,00 | |250,00 |
| | | | | | | |
| | |241,00 |400 |96,00 |625 |150,00 |
| |- измельчитель зерна | | | | | |
| |малогабаритный ИЗМ-Т-1 | | | | | |
| | |332,00 |315 |104,00 |300 |100,00 |
| |машина | | | | | |
| |кормопригото-вительная | | | | | |
|2. |Н/оборудование, в т.ч.: | | |1313,00| |1892,00 |
| |- ролики, цепь специальная, | | | | | |
| |оборудование | | | | | |
| |кроликовед-ческой фермы и | | | | | |
| |др. | | | | | |
|3. |Технологическая оснастка | | |240,00 | |300,00 |
| |(шиампы, приспособления) | | | | | |
|4. |Опытные образцы машин | | |120,00 | |200,00 |
| |(разбрасыватели удобрений, | | | | | |
| |дорожные уборочные машины) | | | | | |
|5. |Новые виды оборудования | | |267,00 | |400,00 |
| |(контейнер пищевой, | | | | | |
| |снегоуборщик 210, 250) | | | | | |
|6. |Прочая продукция (тормозная | | |500,00 | |558,00 |
| |колодка ВАЗ 01, 08, ЗАЗ, | | | | | |
| |цепь ПР- 25-4 и др. | | | | | |
|ВСЕГО: | | |2640,00| |3600,00 |

1.3 План производства

Выпуск продукции будет производиться на действующих производственных площадях.

Для выполнения номенклатурного плана достаточно существующего оборудования.

Не исключена возможность производства продукции с давальческого сырья.

Предусматривается производственная кооперация с заводами Запорожской области по изготовлению отдельных узлов и деталей для окончательной сборки.

Контроль качества продукции производится при изготовлении на каждой операции.

Завод обеспечен измерительными приборами.

В период 2000 — 2002 г.г. в области технологии намечается реконструкция участка ТНП, гальванического участка, создана бригада по ремонту и профилактике прессового оборудования, намечены меры по обновлению оборудования морально и физически изношенного.

Ремонт оборудования производится согласно плана ППР и мероприятий. На особо сложные ремонты (ЧПУ, силовое оборудование, прецизионные с-ки) заключаются разовые договора.

Для определения потребности материалов, учета и контроля за его расходом техотделом прорабатывается технологическая документация, расписывается технологический процесс, предусматривается изготовление оснастки, инструмента. Выдаются нормы расхода материалов и комплектующих.
Контроль за процессом подготовки производства осуществляется на оперативных совещаниях.

Отдел материально-технологического снабжения осуществляет доставку и контроль за поступлением материалов и комплектующих на завод с сертификатами качества.

Технологический отдел разрабатывает меры по совершенствованию технологических процессов, соблюдение которых обеспечивает производство продукции в строгом соответствии с конструкторской документацией; по обеспечению производственных участков необходимым технологическим оборудованием, инструментом.

Энергомеханический отдел осуществляет профилактический контроль оборудования на технологическую точность.

1.4 Краткое описание используемого оборудования

Технологическое оборудование завода представлено по группам:

1. МЕТАЛЛОРЕЖУЩЕЕ ОБОРУДОВАНИЕ:

1. станки токарной группы

2. станки сверлильной — расточной группы

3. станки шлифовальной группы

4. зубообрабатывающие

5. станки фрезерные

6. станки строгальные и долбежные

7. протяжные

8. отрезные

9. станки специальные / резьбонакатной/

2. МАШИНЫ КУЗНЕЧНО-ПРЕССОВЫЕ:

1. кузнечно-прессовое оборудование для горячей штамповки:

1. молоты

2. нагревательные устройства

2. кузнечно-прессовое оборудование для холодной штамповки:

1. пресса механические для холодной штамповки

2. пресса гидравлические

3. машины гибочные и правильные

3. Заготовительное оборудование:

1. ножницы
3. ТЕРМИЧЕСКОЕ ОБОРУДОВАНИЕ
4. СВАРОЧНОЕ ОБОРУДОВАНИЕ:

1. оборудование электросварочное

1. автоматы, п /автоматы для сварки

2. машины для эл. Контактной сварки
5. ОБОРУДОВАНИЕ ДЛЯ СБОРОЧНЫХ РАБОТ
6. ДЕРЕВООБРАБАТЫВАЮЩЕЕ ОБОРУДОВАНИЕ

5. Объем товарной продукции на 2001 год

Таблица 2
|№ п/п|Наименование статей |Тыс. грн. |
| | |Отчет |План |
| | |2000г. |2001г. |
|1. |Объем товарной продукции в т.ч |1922 |2640 |
|- товары народного потребления |— |200 |
| | | |
|- нестандартизированное оборудование |594 |1313 |
| | | |
|- технологическая оснастка |356 |240 |
| | | |
|- опытные образцы |238 |120 |
| | | |
|- прочая продукция |734 |767 |

1.6. Технико — экономическая характеристика

Коэффициент используемых орудий труда вычисляется по формуле:

[pic]

где
[pic]и [pic] -паспортная и фактическая производительность оборудования за час, т, шт, м3 ;
[pic]и [pic] — фактическое и номинальное время работы оборудования, ч.

К и.о.т.= 29*10/30*10 = 0,97

Определяем коэффициент рациональности перемещения предметов труда
(Кп.т. ), зная, что общий объем производства составляет 400 шт и объем производства на поточных линиях равен 400 шт в день.

Кп.т. = 400 шт/ 400 шт = 1
Вычислим коэффициент специальности производства (Ксп)

Ксп = 1-(10/400*1) = 0,98
Итоговый коэффициент организации производства будет равен:

К оп = [pic] = 0,98
Высокий коэффициент организации производства свидетельствует о достаточно высоком организационно-техническом уровне организации производства.

1.7. Технологический процесс

Важной составной частью производственного процесса является технологический процесс.

Технологический процесс — часть производственного процесса, содержащая действия по изменению и последующему определению состояния предмета производства.

Составным элементом технологического процесса является технологическая операция.

Технологическая операция — часть технологического процесса, выполняемая на одном рабочем месте (станок, пресс), над одним и тем же предметом труда (заготовки, деталь, узел), одним рабочим без переналадки оборудования.

Наладка — подготовка технологического оборудования и оснастки к выполнению определенной технологической операции. К наладке относятся установка приспособления, переключение скорости, подачи, настройки температуры и т.д.

Операции делятся на основные и вспомогательные. Основной или технологической, называется операция, в результате которой изменяется форма, размеры, свойства, взаимное расположение деталей (точение, фрезерование и т.д.). Операции, связанные с перемещением изделий от одного рабочего места к другому называются вспомогательными.

II. Организация производства

2.1. Организационный план

Для выполнения производственной программы на 2001 год заводу необходимо иметь следующую численность: основных производственных рабочих —
99 человек, из них 10 человек — по трудовому соглашению.
Из численности основных производственных рабочих для выполнения программы необходимо 18 человек сварщиков, 16 человек имеется в наличии, необходимо укомплектовать 2 человек сварщиков и 1 человека заточника.

Кроме того, по штатному расписанию необходимо иметь: 94 человека вспомогательных рабочих; 65 человек служащих.

Итого среднесписочная численность составит 258 человек.

Для успешного выполнения производственной программы нужно обновлять контингент работающих по возрасту, т.е. на смену старым квалифицированным кадрам подбирать молодые кадры, обучать и наставлять их.

На заводе существует бестарифная система оплаты труда.

Для формирования фонда оплаты труда на 2001 год заложена среднемесячная заработная плата на 1 основного рабочего 260,00 грн., кроме того, дополнительная заработная плата в размере 10% к основной зарплате.

Таким образом, среднемесячная заработная плата на 1 основного рабочего составит 286,00 грн., на 1 вспомогательного рабочего — 219,70 грн., на одного служащего — 286,70 грн.
Расчет длительности производственного цикла при сложном производственном процессе в общем виде выполняется по формуле:

[pic], где
Тцп — длительность производственного цикла изделия;
Тni — производственные циклы стадий; u’ — количество последовательно связанных между собой процессов;
Тмо — длительность межоперационных перерывов.

Тцп = 151 + 15 =166 мин =2,77 часа

Эффективный фонд времени работы оборудования рассчитывается исходя из режимного (номинального) фонда времени и времени нахождения оборудования в плановом ремонте. Номинальный фонд времени рассчитывается исходя из количества недель в году, продолжительности смены и количества смен. При расчете номинального фонда времени вычитаются часы сокращения предпраздничных смен.

Число недель в году — 52

Продолжительность смены — 10 часов (будни и

……………………………………………………………..субботы)

— 5 часов (воскресенья)

Количество смен — 1

Время нахождения оборудования в плановом ремонте принимается равным
3% от номинального фонда времени.

Исходя из приведенных данных номинальный фонд времени составляет:

52*10*6 + 52*5 = 3380 часов.

Фактический фонд времени работы оборудования составляет, таким образом,

T = 3380 — 0.03*3380 = 3278 часов.

Годовая производственная цеха, исходя из технической нормы производительности оборудования (N) (5 шт/час) и эффективного фонда времени работы оборудования (3278 часов), составит:

П= N * T = 5 шт/ч * 3278 ч = 16390 шт в год.
По нормам калькуляционного времени определяем трудовые затраты:

Рп = 0,91*16390/2510 = 5,94 принимаем 6 основных рабочих

Разработка календарного плана — графика производства заключается в установлении такой системы сроков движения планируемого изделия по операциям и стадиям технологического процесса, которая обеспечивает своевременное изготовления продукции.
Вычисляем необходимое время на программу и заносим данные в сводную таблицу :

16390 * 2,77 = 45 400,3
Располагаемый фонд станко-часов равен:

19* 10 * 251 = 47 690
Коэффициент сменности расчитывается так:

45 400,3 / 47690 = 0,95

Сводная таблица объемных показателей

Таблица 3
|Шифры | | |
| |Количество на | |
| |программу |Затраты по |
| | |группам на |
| | |программу, |
| | |нормо-часы |
|Изделия |Ед. | | |
| |измерения | | |
|Измельчитель зерна |шт. |16390 | |
|малогабаритный ИЗМ-Т-1 | | | |
|Средний коэфициент выполнения норм Кв |1 |
|Необходимое время на программу |454003 |
|Располагаемый фонд станко-часов |47 690 |
|Коэффициент загрузки |1 |
|Коэффициент сменности |0,95 |
|Излишек (+), недостаток (-) |+ |

Таким образом, на предприятии имеется излишек мощности потому, что располагаемый фонд станко-часов больше необходимого времени на программу, т.е. коэффициент загрузки оборудования равен 0,95

Распределение производственной программы по месяцам

Таблица 4

|№ |Наименование |Годовая |я |ф |м |а |м |и |и |а |с |о |н |д |
| |изделия |програм-| | | | | | | | | | | | |
| | |ма | | | | | | | | | | | | |
|1 |Измельчитель |16390 |13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|
| |зерна | |65|67|65|67|60|60|67|65|70|67|70|67|
|2 |Снегоуборщик |16390 |13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|
| | | |65|67|65|67|60|60|67|65|70|67|70|67|
|3 |Тормозная |16390 |13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|
| |колодка | |65|67|65|67|60|60|67|65|70|67|70|67|
|4 |Машина |16390 |13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|13|
| |кормоприготови| |65|67|65|67|60|60|67|65|70|67|70|67|
| |тельная | | | | | | | | | | | | | |
|Выработка |65560 |54|54|54|54|54|54|54|54|54|54|54|54|
| | |60|68|60|68|40|40|68|60|80|68|80|68|

Таким образом, производственная мощность проектируемой цеха полностью удовлетворяет объем потенциального неудовлетворенного спроса в Украине.

2.2. Схема производственного потока

рис.1

2.3. Цели и стратегии

Таблица 5
|Компоненты бизнеса|Цель |Стратегия |
|Рынок |Увеличение объема продаж |за счет освоения новых |
| | |видов продукции |
| | |за счет наращивания |
| | |объемов производства |
| | |за счет увеличения |
| | |объемов поставок в страны|
| | |ЕС |
| | |- за счет роста объемов |
| | |производства, |
| | |совершенствования |
| | |технологий, маркетинговых|
| | |мероприятий, снижения |
| |Получение прибыли с |затрат на производство. |
|Деньги |обеспечением рентабельности| |
| |не менее 2,3 % | |

2.4. Программа уменьшения риска

В период экономических реформ на Украине рыночный риск отсутствует.

На выпускаемую продукцию разрабатывается конкурентоспособная технология.

Специализация завода, имеющееся оборудование, надежная технология, постоянное повышение качества вселяет уверенность, что намеченные цели осуществимы, при этом технический риск уменьшается.

На работу предприятия может оказать влияние внешний риск: это неплатежеспособность заказчиков, чрезмерный рост цен на сырье, материалы, энергоносители и др. услуги.

Политический риск в условиях нестабильности экономики может помешать успеху завода.

Это рост инфляции, неплатежеспособность населения, законодательная система налогооблажения.

2.5. Конкуренты

1. Оценка конкурентов, что они могут.

Конкуренты могут улучшить качество, модернизировать и увеличить выпуск продукции.
2. Сильные стороны конкурентов.

Конкуренты могут снизить стоимость продукции за счет лучшей материально-технической базы.
3. Конкуренты в будущем.

Конкурентами в будущем могут быть любые предприятия машиностроения в случае увеличения спроса на продукцию и установления приемлемой цены.

Для сохранения конкурентоспособности продукции на заводе постоянно решаются вопросы улучшения качества выпускаемой продукции, ее модернизации, запрашивая предложения потребителей.

Наряду с этим планируется проводить рекламную компанию для поддержания уверенности покупателя в высоком качестве, постоянно следить за ценовой политикой, сохраняя при этом доступный, однако высокий уровень цен.

III. Организация труда

3.1. Составление баланса рабочего времени

Для выполнения годовой производственной программы на плановый год в соответствии с нормами выработки устанавливаем штат рабочих в смену: 6 основных рабочих, 1 мастер. Данные представляем в таблицу 7.

Численность расстановочного штата

Таблица 6

|Профессия |Количество работ по сменам |Всего, |
| | |чел. |
| |1 смена |2 смена | |
|1. Оператор пульта управления |1 |1 |2 |
|2. Кузнец |1 |1 |2 |
|3. Слесарь |1 |1 |2 |
|4. Механик |3 |3 |6 |
|ИТОГО |6 |6 |12 |

Определяем баланс времени одного среднесписочного рабочего в год и сводим в таблицу .

Баланс времени работы одного среднесписочного рабочего в год

Таблица 7
|Наименование |При 50-часовой рабочей неделе |
|График работы |Прерывный с двумя выходными |
|Календарное время, дни |365 |
| Выходные |104 |
| Праздничные |10 |
|Номинальное время, дни |251 |
|Продолжительность рабочей |10 |
|смены, час | |
|Номинальное время по норме |2510 |
|на 2002 г., час | |
|Тарифный отпуск, дни |24 |
|Потери времени в связи с |0,5 |
|потерей гос. обязанностей | |
|Потери времени в связи с |6 |
|болезнью | |
|Прочие невыходы |0,5 |
|Фактическое время работы, |220 |
|дни | |
|Коэффициент списочности |1,15 |

Расчитаем численность вспомогательных рабочих.
Всего на участке:

6* 1,15 = 7 чел.
Из них вспомогательных рабочих:

7 — 6 = 1 человек в смену.
Баланс рабочего времени для вспомогательных рабочих такой же, как и для основного.

Численность производственных рабочих определяется исходя из количества рабочих мест и количества смен работы предприятия:

Шсут = Шсм * n

где Шсут — суточный штат;

Шсм — число рабочих мест; n — количество смен в сутки.
Технологическая линия по производству хлебопродуктов расчитана на 10 рабочих мест.

Предполагается двухсменный режим работы предприятия.

Численность производственных рабочих составит:

Шсут = 8 * 2 = 16 человек.

При определении численности мастеров необходимо учитывать норму управляемости, то есть количество работников, наиболее эффективно управляемых одним руководителем. Данное производство характеризуется достаточно устойчивым, стандартным характером работ, поэтому норма управляемости мастера может составлять 12-15 человек. При работе предприятия в 2 смены требуется 2 мастера; норма управляемости мастера составит 8 человек.

Заключение

Изучив курс «организация производства», мы сумели по ряду заданных параметров произвести расчет основных технико-экономических показателей.

Мощность создаваемого предприятия 16300 изделий в год обосновывается на основе анализа потребностей внутреннего рынка и экономических ограничений.

Материалы закупаются по прямым связям с предприятиями поставщиками .

Производимое оборудование имеет высокое качество и достаточно приемлемую себестоимость, что дает ему определенное преимущество перед конкурентами.

Оборудование для данного предприятия закупается без услуг посреднических фирм, путем заключения прямых договоров с его производителями.

В настоящее время спрос на продукцию остается практически неизменным и уменьшатся не будет. Это свидетельствует о целесообразности и экономической эффективности разрабатываемого проекта, возможности выгодных капиталовложений и получения высокой прибыли.

Сегодня ЗАО «Агромаш» успешно экспортирует свою продукцию в страны
Западной Европы и одновременно наращивает объемы на внутреннем рынке.

————————

Заказчик

Маркетинг

ПЭО

Тех. отдел

ОТ и З

ПДО

Заготов. уч-к

ОТК

Вход. контр.

Склад

ОМТС

Слесарный участок

Мех. уч-к

Кузнеч. уч-к

Термич. отделение

ОТК

Промежут. конт

Склад гот. продукции

Сборочно-сварочный уч-к

ОТК

Бухгалтерия

Курсовая работа: Особенности перевода романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» на английский язык

Министерство Образования Российской Федерации

Томский Государственный Педагогический Университет

Факультета иностранных языков

Кафедра лингвистики и межкультурной коммуникации

Тема: Особенности перевода романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» на английский язык

Курсовая работа

Автор работы:

Кокарева П.А.

Научный преподаватель:

Н.Ф.Б., доцент

Мендинская Н.Б.

Томск 2003

Содержание

Введение……………………………………………………………………………………………………………..3

Глава I Некоторые положения теории перевода в романе Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев»………………………………………………………………………………………………….5

1.1 Переводческие термины в применении к роману…………………………………5

Типы переводческой эквивалентности в романе…………………………………12

Переводческие соответствия в романе……………………………………………….13

Глава II Лексические и стилистические трансформации в романе………………..16

2.1 Трансформации для передачи семантической информации в романе….16

2.2 Трансформации для передачи адекватной эмоционально-оценочной информации……………………………………………………………………………………………………….18

2.3 Трансформации для передачи адекватной экспрессивной и эстетической информации……………………………………………………………………………………………………….19

Заключение………………………………………………………………………………………………………21

Литература……………………………………………………………………………………………………….22

Введение

Общество во все времена делилось на различные социальные, политические, экономические, национальные и прочие группы. И каждой из них присущи свои особенности. В то же время всегда были люди, которые были вне общественных групп. Они всегда в стороне от интересов общества и обеспечивают свою собственную жизнь так, как того желают сами.

Исключение не составляет современность. Всё в истории повторяется, а поэтому современные события исследуются в тесной связи с историей жизни различных обществ, государств.

Всегда главным в истории является человек. Поэтому необходимо изучать человеческие взаимоотношения, их результаты, их ход. А государства есть искусственные образования, которые служат лишь одним из многочисленных инструментов жизни общества. Это очень образно продемонстрировали Илья Ильф и Евгений Петров, описав человека, который стремится к своей собственной цели.

Люди всегда стремятся жить согласно своим взглядам на жизнь. Одним из инструментов такой жизни является перенимание опыта у других людей. С этой целью осуществляется и переводческая деятельность литературы с одного языка на другой. Роман «Двенадцать стульев» не является исключением.

Его актуальность заключается в том, что он необходим английской аудитории как возможнотсь взглянуть на жизнь с совершенно незнакомой стороны. Посмотреть как общаются люди без государственной помощи, как живут.

Цель данного исследования — показать специфику перевода романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» на английский язык.

Задачи:

Основываясь на теории перевода, проанализировать специфику перевода романа «Двенадцать стульев»;

Выявить возможность передачи через роман эстетической, семантической, экспрессивной и эмоционально-оценочной информации.

В работе используются следующие методы исследования:

Метод историзма. Заключается в том, что рассматривает историю возникновения и функционирования того или иного языка в общесте. Он касается как глубокой древности языка, так и современного его состояния.

Метод сопоставительного анализа перевода – сравнение оригинального текста, его структуры, различных присущих ему особенностей с тем, что сделал из этого текста переводчик при переложении его на другой язык. Иными словами, происходит процесс сопоставления оригинала и полученной копии на другом языке.

Исследование охватывает время становления советской власти в России -1920-е годы.

Используются учебники; текст оригинала и английская его версия; научные труды.

Тезис, который выносится на защиту — роман «Двенадцать стульев» не потетял своей национальной специфики в результате деятельности переводчика.

Глава I Некоторые положения теории перевода в романе Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев»

Переводческие термины в применении к роману

Адресат — лицо, которому предназначено сообщение, или коммуникант, получающий информацию. Вместо термина «адресат» употребляются также термины «получатель» и «реципиент».

Роман Ильфа и Петрова предназначен широкой английской аудитории. Он касается как простых рабочих, так и аристократии и бизнесменов.

Безэквивалентная лексика — слова исходного текста, обозначающие национальные реалии, т. е. понятия, предметы, явления, не имеющие соответствий в языке перевода.

Жульё — Scoundrel.

Вариантное соответствие — один из возможных вариантов соответствия единице исходного текста в переводе.

Милиция — Police.

Вольный перевод — перевод ключевой информации без учета формальных и семантических компонентов исходного текста.

Контора пишет — Bureaucratic nonsense.

Генерализация понятия — прием перевода, заключающийся в переходе от видового понятия к родовому. Например, «синица» переводится как «птица», «виноград» — как «фрукты».

Высокий её корпус уже обходил лодочку концессионеров с левой руки, чтобы прижать гроссмейстера к берегу. — . Its high hull was overtaking the concessionaires on the left side in order to force the grandmaster to the shore.

Грамматический буквализм — сохранение грамматических структур или форм подлинника в переводном тексте.

Пардон, Пардон — Pardon, pardon.

Девербализация — освобождение воспринятой информации от языковых средств, форм и структур исходного языка.

Гром среди ясного неба раздался через пять минут — After five minutes, thunder unexpectedly struck.

Дословный перевод — механическая подстановка слов языка перевода, аналогичных словам исходного языка.

Валяй, — шептал Остап самому себе. — «Keep going,» Ostap whispered to himself

Закономерные соответствия — слова, словосочетания или предложения исходного текста и адекватная им замена в переводном тексте. В зависимости от степени устойчивости устанавливают три вида закономерных соответствий между единицами текстов в переводе: эквиваленты, аналоги, адекватные замены.

НКПС (Народный комиссариат путей сообщения) — the Transportation Ministry.

Инвариант — инвариантом в переводе называют то, что должно оставаться неизменным в результате перевода, а именно: сообщение, понимаемое как информация, предназначенная для передачи.

Вдруг на горизонте была усмотрена чёрная точка. Она быстро приближалась и росла, превратившись в большой изумрудный парашют. Как большая редька, висел на парашютном кольце человек с чемоданчиком. — Suddenly, on the horizon appeared a black dot. It quickly approached and grew in size, turning into a large, emerald-green parachute. Like a large radish, a man with a suitcase was dangling from the parachute.

Исходный текст — текст, предназначенный для перевода, оригинал или подлинник.

В исследовании рассматривается роман «Двенадцать стульев». Оригинал на русском языке.

Исходный язык — язык, с которого осуществляется перевод.

В работе — это русский язык.

Ключевая информация — новые сведения, которые ни контекстом, ни ситуацией подсказаны быть не могут.

В течение ближайших десяти минут гроссмейстер проиграл ещё десять партий — In the course of the next ten minutes, the grandmaster lost another ten games.

Ключевые слова — слова, несущие ключевую информацию.

В течение ближайших десяти минут — In the course of the next ten minutes

Код — система знаков и правила их использования для передачи или приема сообщений. Различают в переводе исходный код, т. е. язык исходного текста, субъективный код, или систему условных обозначений, которыми пользуется переводчик в записях, код переводного текста, т. е. язык перевода.

Конкретизация понятий — прием перевода, который заключается в переходе от родового понятия к видовому (например, учащийся переводится в зависимости от контекста как студент или слушатель).

queen — ферзь

Лексическая единица — единица языка (слово, устойчивое словосочетание), способная обозначать предметы, явления, их признаки и т. п.

Метод трансформации — один из методов смыслового анализа в переводе, при котором имеющиеся в исходном тексте слова или словосочетания заменяются более кратким или емким обозначением.

лодочка концессионеров — the concessionaires

Номинация — обозначение с помощью языка какого-либо предмета, явления.

Нулевая информация — отсутствие каких-либо сведений в единице речи.

Переводческие универсалии — понятия и категории перевода, существующие независимо от условий перевода, жанрового характера текстов и контактирующих языков. К переводческим универсалиям можно отнести инвариант, сообщение, способы перевода, соответствия, единицу перевода и др.

Переводчик — промежуточное звено в коммуникации, необходимость в котором возникает в случаях, когда коды, которыми пользуются источник и адресат, не совпадают.

Повторная информация — информация, высказанная в данном тексте не в первый раз.

Держите гроссмейстера! — ревел одноглазый. — «Get the grandmaster!» roared the one-eyed one.

Держите гроссмейстера! — катилось сверху. — «Get the grandmaster!» came rolling down from above.

Полноценный перевод — исчерпывающая передача смыслового содержания подлинника и полное функционально-стилистическое соответствие ему.

Предметная ситуация — отрезок действительности, описываемый в высказывании.

Начало ровно в 6 часов вечера. — Begins at exactly 6 o’clock P.M.

Прецизионные слова — однозначные, но, в отличие от терминов, общеупотребительные слова, не вызывающие, как правило, конкретных ассоциаций. В устном переводе вызывают определенные трудности. К прецизионным словам относятся имена собственные, названия дней недели и месяцев, числительные.

Остап — Ostap, Васюки — Vasuki.

Реалии (национальные) — предметы, явления, традиции, обычаи, составляющие специфику данной социальной общности, этнической группы. Реалиями также называют слова и словосочетания, обозначающие их. Большинство национальных реалий относится к безэквивалентной лексике.

НКПС — Transportation Mynistry.

Рельефное слово — неординарное, колоритное, обращающее на себя внимание слово. Используется для записей в последовательном переводе.

Киса — Kisa.

Реципиент — получатель текста, сообщения (информации).

Решение на перевод — выбор соответствия (синонимической замены) к единице речи в исходном тексте.

роман Шпильгагена в пантелеевском издании. — old novel.

Синонимическая замена — слово, словосочетание, наделенные тем же значением, что и другое слово, словосочетание того же или другого языка.

королева — king’s wife

Ситуационная информация — информация, поступающая от экстралингвистических факторов, способствующих акту речи.

Я всегда приклонялся перед вашей идеей перевода слона в испанской партии с В5 на С4. — I have always admired your idea in the Ruy Lopez game of moving the bishop from b5 to c4.

Ситуация — совокупность компонентов реальной действительности, существующих в момент речевого действия или описываемых в высказывании. Различают речевую ситуацию и предметную ситуацию.

Выбежав на берег, Остап уклонился вправо, ища глазами лодку с верным ему администратором. — Coming out onto the shore, Ostap darted to the left, looking for the boat with his trusty administrator.

Смысл высказывания — содержание речевого произведения в данной конкретной ситуации, результат взаимодействия семантической и ситуационной информации.

Смысловая группировка текста — выделение из текста единиц, несущих информацию различной коммуникативной ценности.

Смысловая информация — смысл речевого произведения, являющийся результатом сопоставления семантической и ситуационной информации.

Соответствие — одна из основополагающих категорий науки о переводе. Абсолютное соответствие в переводе выражается в совпадении формальных, семантических и информативных компонентов исходного и переводного текстов в переводе, что практически не может быть достигнуто. Категория соответствия проявляется в переводе в виде оппозиции «буквальный перевод — вольный перевод». Соответствием также называют один из вариантов перевода единицы исходного текста.

Специальный перевод — перевод материалов, относящихся к какой-либо отрасли знаний со своей терминологической номенклатурой.

Текст — любая последовательность графических или звуковых языковых знаков, ограниченная единым назначением.

Тексты в переводе — в переводе различают исходный текст, предназначенный для перевода (его иногда называют оригиналом или подлинником), и переводной текст, полученный в результате перевода (другое его наименование — выходной текст).

Тематические высказывания — высказывания, содержание которых определяется заданной ситуацией (темой) и ситуационной информацией.

Жульё! — поддерживали остальные. — «Scoundrel!» the rest shouted in support.

Теория несоответствия — теория, основывающаяся на том положении, что переводной текст всегда содержит некоторое количество информации, отсутствующей в исходном тексте, и что часть информации исходного текста не представлена в переводном тексте. Сопоставительный анализ текстов в переводе на основе несоответствий дает возможность вскрыть особенности процесса перевода, выявить трудности работы переводчика, закономерности перехода с одного языка на другой.

Транслитерация — передача текста, написанного с помощью одного алфавита, средствами другого алфавита

Киса — Kisa.

Уточняющая информация — сведения, которые подразумеваются другими словами текста.

Общий вопль нарушал спокойствие реки. — A joint yelp broke the tranquility of the river.

Финальный адресат (получатель) — коммуникант, замыкающий двуязычную коммуникацию, в отличие от переводчика, являющегося промежуточным адресатом или адресатом-дублером.

Формальные компоненты высказывания — звуковые или графические формы слов, грамматические формы и структуры.

Целевые высказывания — высказывания, смысл которых совпадает с целью речевых действий и определяется через соотнесение ситуационной и семантической информации.

Не уйдёте сволочи! — кричали из барки. — «You’re not going anywhere, swine!» they shouted from the barge.

Язык перевода — язык, на который осуществляется перевод.

Любое научное понятие всегда рассматривается в как минимум двух смыслах. Не исключение и теория перевода. Эти смыслы – узкий смысл и широкий смысл.

Узкий смысл теории перевода – собственно теоретическая часть переводоведения [Комиссаров В.Н., 1990, с.34].

Это означает, что переводческая деятельность имеет теоретические основания, которые и лежат в основе возможности переводить произведения с одного языка на другой.

Особенности:

Психология перевода. Данная составляющая теории перевода означает, что роман «Двенадцать стульев» имеет свою личностную психологию и последняя учтена при деятельности переводчика:

Пижоны! — в восторге кричал Остап. — Что же вы не бьёте вашего гроссмейстера! Вы, если не ошибаюсь, хотели меня бить? — «Twits!» Ostap shouted in delight. «What, you’re not going to beat your grandmaster? You, if I’m not mistaken, wanted to beat me?»

Теория художественного или литературного перевода. Данная компонента заключается в том, роману Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» присущи свои способы выражения эмоций героев, свои пейзажи в общем всё то, что составляет внешнее и внутреннее содержание литературного творения:

Уау! — протяжно стонали шахматисты — «Oo-ah-oo!» was the long, drawn-out groan of the chess players.

Этнографическое, историческое переводоведение – в романе «Двенадцать стульев» есть национальные и другие особенности особенности, которые присущи любой стране:

Товарищи! — заверещал одноглазый. — Смотрите все! Любителя бьют! — «Comrades!» squealed the one-eyed one. «Everyone, look! He’s assaulting the amateurs!»

Лингвистика перевода. Она изучает перевод как лингвистическое явление. Роман «Двенадцать стульев» является таковым.

Сокращение и адаптация перевода могут быть взаимосвязаны и осуществляются одновременно при переводе одного и того же оригинала. В любом случае создаваемый текст именуется «переводом» [Комиссаров В.Н. 1990, с.49].

Таким образом, перевод романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» с русского на английский язык есть деятельность по преобразованию русского текста в английскую версию с сохранением специфики романа. Данный перевод рассчитан на широкую английскую публику, начиная от маргинальных слоёв и заканчивая аристократией. В связи с этим текст подвергается различным трансформациям и сокращениям.

Типы переводческой эквивалентности в романе

Под эквивалентностью перевода в данной работе понимается достижение переводчиком максимально соответствующего оригиналу варианта текста.

В романе применяются следующие виды переводческой эквивалентности:

Сохранение той части текста, которая составляет сущность коммуникации:

В Шахсекции сидел одноглазый человек и читал роман Шпильгагена в пантелеевском издании. — At the chess club sat a one-eyed man, reading an old novel.

Здесь сущность коммуникации заключается в том, чтобы передать — какой роман человек читал, а не его название, которое понятно только в России.

Большая степень соответствия варианта и оригинала:

Следовательно, НКПС построит железнодорожную магистраль Москва — Васюки. -Therefore, the Transportation Ministry will build a railroad line between Moscow and Vasiuki.

НКПС — Народный Комиссариат Путей Сообщения — это тоже самое, что транспортное министерство. Но будучи переведённой дословно на английский язык абреввиатура НКПС будет непонятна англоязычной аудитории.

Переводческие соответствия в романе

Переводческое соответствие — это единица языка, которая постоянно находится в использовании в качестве переводческого элемента с оригинала на данный язык.

Виды:

Единичное соответствие – переводческий компонент языка, который постоянно используется.

Пижоны! — огрызался гроссмейстер, увеличивая скорость. — «Twits!» snapped back the grandmaster, picking up speed.

Пижоны! — в восторге кричал Остап. — «Twits!» Ostap shouted in delight.

Множественные соответствия – ряд способов перевода, выбор которых обусловлен данным контекстом произведения.

Способы могут состоять как из одного слова, так и из нескольких слов:

Остап проанализировал положение, позорно назвал «ферзя» «королевой» и высокопарно поздравил брюнета с выигрышем. — Ostap analyzed the position, disgracefully called the queen the «king’s wife», and bombastically congratulated the brown-haired man on the win.

Понятие соответствия имеет связь и довольно тесную с понятием контекст.

Виды контекста:

Лингвистический – это есть языковое окружение употребления той или иной составляющей языка.

Различают микроконтекст – языковые единицы окружения в конкретном предложении:

Мат! — пролепетал насмерть перепуганный брюнет. — «Mate,» murmured the brown-haired man, who was deathly afraid.

И макроконтекст – окружения данной языковой единицы за рамками предложения:

Пардон, пардон, извиняюсь, — ответил гроссмейстер, после лекции я несколько устал. -«Pardon, pardon, excuse me,» answered the grandmaster, «I’m a little tired after the lecture.»

Синтаксический контекст – это набор устойчивых словосочетаний, и лексических единиц, и слов, которые составляют окружение данной конкретной единицы:

«Пора удирать», — подумал Остап, спокойно расхаживая среди столов и небрежно переставляя фигуры. — «It’s time to get out of here,» thought Ostap, pacing among the tables and carelessly moving pieces.

Ситуативный контекст – время, место, набор объектов, к которому применяется высказывание. Сюда же следует отнести различные факты, которые помогают понять высказывание.

Уберите фотографа! Он мешает моей шахматной мысли. — Get rid of the photographer! He’s disturbing my chess thought!»

Окказиональное соответствие (контекстуальная замена) – очень редкий способ перевода оригинала, который может быть использован только в данном конкретном случае:

Вот как было переведено предложение романа В шах секции сидел одноглазый человек и читал роман Шпильгагена в пантелеевском издании: At the chess club sat a one-eyed man, reading an old novel.

То есть специфическое национальное понимание определения романа Шпильгагена было заменено на обобщённую его характеристику — старый роман.

Безэквивалентные грамматические единицы

В английской версии романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» встречаются следующие ситуации использования безэквивалентных грамматических единиц:

Приближённый перевод – использование грамматической единицы, которая лишь частично соответствует безэквивалентной грамматической единице оригинала:

Коммисариат — Ministry.

Трансформационный перевод – грамматическая трансформация передаёт значение безэквивалентной грамматической единицы:

Остап не баловал своих противников разнообразием дебютов. — Ostap did not indulge his opponents with varied openings.

Фразеологические единицы оригинала

1. Смысл передаётся с помощью иного образа с сохранением всего остального: Дело помощи утопающим — дело рук самих утопающих — The task of aiding the drowning is the responsibility of the drowning themselves.

2. Калькирование иноязычного образа:

Остап рассказал аудитории несколько ветхозаветных анекдотов, почерпнутых ещё в детстве из «Синего журнала», и этим закончил интермедию. — Ostap told the auditorium a few antiquated anecdotes gleaned in his youth from the «Blue Journal» and then concluded with an interlude.

Глава II Лексические и стилистические трансформации в романе

2.1 Трансформации для передачи семантической информации в романе

Одним из аспектов романа Ильфа и Петрова является проблема передачи стилистических приемов на английский язык. Важность изучения перевода образных средств обусловлена необходимостью адекватной передачи образной информации «Двенадцати стульев» на английский язык, воссоздания стилистического эффекта первых при переводе с русского на английский:

Проездом в Казань, — говорил Остап отрывисто, — да, да, сеанс сегодня вечером, приходите. А сейчас, простите, не в форме: устал после карлсбадского турнира. — «I’m on my way to Kazan,» Ostap said curtly. «And I’m having a simultaneous exhibition this evening. You should come. But right now, if you’ll excuse me, I’m not really in shape for a game. I’m exhausted after the Carlsbad tournament.»

Данный раздел посвящён метафоре, эпитету. Метафора — это передача свойств одного объекта другому, которая употребляется в переносном смысле [Galperin I.R. 1977, c.139]:

Остап скользнул взглядом по шеренге «чёрных», которые окружали его со всех сторон, по закрытой двери и неустрашимо принялся за работу. — Ostap slid his gaze along the ranks of the «blacks» who surrounded him on all sides, glanced at the closed door, and fearlessly set about his work.

Эпитет — это стилистическое средство, основанное на взаимодействии эмоционального и логического значения в определении слова, фразы и даже предложения, которое используется для характеристики объекта и указывает читателю, обычно, производя на него сильное впечатление, некоторые свойства или черты объекта с целью передать индивидуальное понимание и оценку этих черт и свойств. [Galperin I.R. 1977, c.157]:

Был лунный вечер. Остап нёсся по серебряной улице легко, как ангел, отталкиваясь от грешной земли. — It was a moonlit night. Ostap darted along the silver street like an angel, leaving behind the sinful earth.

Для перевода образного средства в романе Ильфа и Петрова необходимо определить его информационное содержание, его семантическую структуру:

Шахматисты города Васюки опешили. — The chess players of Vasiuki were stunned.

Семантическая основа данного предложения передана точно, в результате чего получился адекватный языковой образ на английском языке, и его адекватное смысловое содержание, осуществляющее номинативную функцию образа.

В романе Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» есть случаи когда из-за невозможности сохранить метафорический образ, используется только смысловое его содержание с целью выполнения хотя бы номинативной функции:

Контора пишет, — сказал Остап. — «Bureaucratic nonsense,» said Ostap.

В данном случае переводчик прибегает к замене метафоры “контора пишет” предложением, которое передаёт сущность конторы — место для бюррократии, — лишая её образности и передавая смысловое значение высказывания.

Переводчик отталкивается от семантики слов в романе «Двенадцать стульев» в метафорическом сочетании и идет через сопоставление лексических значений слов. Анализ перевода слов и свободных словосочетаний с метафорическим содержанием показывает, что во многих случаях языковые образы метафорических словосочетаний переданы на эквивалентной семантической основе, равны по номинативной функции:

Негодующее шиканье любителей заставило переводчика отказаться от своей попытки. — The indignant hissing of the chess lovers forced the photographer to abandon his attempt.

Сперва любители, и первый среди них — одноглазый, пришли в ужас. — At first, the amateurs—and first among them was the one-eyed one—were horror-struck.

Гром среди ясного неба раздался через пять минут. — After five minutes, thunder unexpectedly struck.

2.2 Трансформации для передачи адекватной эмоционально-оценочной информации

Перевод романа можно считать равноценным: слова на английском языке обладают тем же ассоциативным полем, что и слова на русском, так как это вызывает у читателя перевода ту же активность мысли и воображения, что и у читателя романа Ильфа и Петрова на русском языке.

При реализации метафор в романе «Двенадцать стульев» присутствуют два ассоциативных плана:

план, основанный на прямом значении:

Удивлённые крики раздавались в помещении клуба «Картонажник». — Surprised cries resounded in the room of the Cardboard Factory Club.

план, основанный на взаимодействии прямого и контекстуального значений:

Сверху катилась собачьей стаей тесная группа разъярённых поклонников защиты Филидора. — Bearing down on him from above, like a pack of dogs, came the thick crowd of enraged adherents of the Philador Defense.

В данной ситуации метафора — «катиться собачьей стаей» применена в значении — «разъярённая толпа», что видно из контекста романа «Двенадцать стульев».

Рассматривая проблему передачи образом перевода экспрессивной информации, нужно отметить, что какая-то доля переносного употребления слов в русском и английском вариантах романа «Двенадцать стульев» совпадает по силе экспрессии:

Одним из них был подбит Ипполит Матвеевич. — Ippolit Matveevich was hit by one of them.

2.3 Трансформации для передачи адекватной экспрессивной и эстетической информации

Тождественность семантической основы и тем самым абсолютное тождество номинативной функции метафор подлинника и перевода не всегда сопровождается адекватной передачей экспрессивной функции. Несовпадение объема экспрессивной информации на тождественной семантической основе возникает из-за различий в степени экспрессии в русском и английском языках. В таком случае при видоизменении одной из информаций можно говорить об ослабленных или усиленных речевых вариантах: в них тождественны номинативная, эмоционально-оценочная и эстетическая функции при изменении экспрессивной информации образа:

Через минуту в лодку полетели камни. — After a minute, rocks started flying toward the boat

В переводе романа имеются потери смыслового и стилистического порядка. Переводчик вынужден жертвовать или стилистической окраской, или экспрессивным зарядом слова при переводе, но он сохраняет экспрессивное значение слова или словосочетания:

Ипполит Матвеевич маялся. — Ippolit Matveevich sniveled.

Барка торжествовала. — The barge was celebrating.

Необходимо отметить, соответствия метафор на русском и английском языках, благодаря своей семантической структуре, практически всегда являются результатом калькирования и, следовательно, абсолютными речевыми вариантами:

Остап скользнул взглядом по шеренге «чёрных», которые окружали его со всех сторон, по закрытой двери и неустрашимо принялся за работу — Ostap slid his gaze along the ranks of the «blacks» who surrounded him on all sides, glanced at the closed door, and fearlessly set about his work.

Радость на барке была так велика, что все шахматисты перешли на правый борт, чтобы поравнявшись с лодочкой, превосходными силами обрушиться на злодея-гроссмейстера. — The joy in the barge was so great that all the chess players moved to the starboard side so that, once they were even with the boat, they might rain down on the evil-doer/grandmaster with overpowering force.

Таким образом, основным по отношению к приемам метафорической группы является закон сохранения метафоры, что обусловлено значимостью образности в структуре романа И.Ильфа и Е.Петрова «Двенадцать стульев».

В связи с национальными особенностями стилистических систем русского и английского языков потери отдельных образов и, вместе с тем, ослабление метафорической образности неизбежны. Основной задачей переводчика является воспроизведение не самого приема, а его функции, эффекта, производимого данным приемом.

Анализ трансформаций в переводе показывает, что в большинстве случаев метафоры в английском варианте романа сохраняются. При этом часто переводчик использует приемы смыслового развития и целостного преобразования, что позволяет сохранить функцию образа в переводе. В тех случаях, когда невозможно сохранить образ из-за особенностей языка, переводчику приходится прибегать к описательному переводу.

Заключение

Множество различных понятий науки о переводе были использованы в работе не случайно. Они показали, насколько переводчик концентрировался на своей работе, чтобы применить такое количество подходов к переводу романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» с русского на английский язык.

В работе были учтены и национальные особенности, исключения составляют только те слова, фразы, абреввиатуры, которые непонятны в принципе англоязычному читателю, так как глубоко привязаны к национальной российской действительности 1920-х годов.

Исследование продемонстрировало, что простой язык романа также просто и конвертируется переводчиком в принимающий язык — английский язык.

Кроме того, необходимо обозначить, что та небольшая часть текста, которая была использована в данной работе, уже показывает, что роман богат разнообразными подходами к выбору решения на перевод.

Будущим исследователям осталось ещё довольно много тем для разработки. Среди них:

Полная версия перевода романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев»;

В данном исследовании была взята английская версия романа «Двенадцать стульев», которая была создана в 1929 году. Также оригинальный русский текст романа Ильфа и Петрова «Двенадцать стульев» датируется 1984 годом. Это значит, что оригинальный текст Ильфа и Петрова взят не был, а использовалась версия романа с сокращениями цензоров. Полная версия романа вышла в 1997 году.

Перевод без замены безэквивалентных частиц.

В небольшом количестве приведённых примеров есть ряд слов, которые имеют национальную специфику. Взятый английский перевод романа заменяет сугубо национальные понятия в общеупотребимые в английском языке. Возможен вариант перевода русского текста романа на английский язык без замены данных категорий, а с объяснением оных посредством ссылок.

Литература

Galperin I.R. Stylistics. M., 1977

Ilf I., Petrov E. The 12 Chairs, Translated by Eric Konkol. 1929

Влахов С. Непереводимое в переводе. М.,1986

Гальперин И. Р. Текст как объект лингвистического исследования. М., 1981;

Ильф И., Петров Е. Двенадцать стульев. Алма-Ата, 1984

Коммисаров В. Н. Слово о переводе. (Очерк лингвистического учения о переводе). М., 1973

Комиссаров В.Н. Теория перевода. М., 1990

Кузнец М. Д., Скребнев Ю. М. Стилистика английского языка. Л., 1960

Миньяр-Белоручев Р. К. Как стать переводчиком. М., 1999

Миньяр-Белоручев Р. К. Теория и методы перевода. М., 1996.

Советский энциклопедический словарь /Гл.ред Прохоров А.М., 1985

Федоров А. В. Основы общей теории перевода. М., 1968

Дипломная работа: Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Фінансово-економічний факультет

Кафедра страхування

МАГІСТЕРСЬКА ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему : «НЕПРЯМІ ПОДАТКИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ»

Київ – 2004

АНОТАЦІЯ

Дипломна робота студента на тему : «НЕПРЯМІ ПОДАТКИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ» складається із вступу, 3 розділів та висновків. Робота викладена на 140 сторінках, містить 22 таблиці, 12 рисунків, додатки на 27 листах. Перелік використаної літератури містить 37 найменувань.

Об’єкт досліджень дипломної роботи: податкові відносини, що виникають в процесі регулювання підприємницької діяльності суб’єктів господарювання, як інструмент впливу на фінансово-господарську діяльність закритого акціонерного товариства спільне українськокіпрське підприємство «КИПАРИС»(м. Дніпропетровськ) за 2001 2003 роки , основні тенденцій розвитку непрямого оподаткування в Україні на базі світового досвіду.

Мета досліджень дипломної роботи: дослідження впливу непрямих податків на фінансово-господарську діяльність підприємств, виявлення основних закономірностей механізму стягнення непрямих податків, розробці пропозицій щодо удосконалення механізму нарахування та сплати непрямих податків, розробці пропозицій щодо реформування системи непрямих податків.

Актуальність досліджень дипломної роботи:Отримані результати свідчать про фактичні тенденції європейського напрямку розвитку системи оподаткування в Україні з переважною долею непрямих податків на споживання, при цьому найбільш динамічно розвиваються специфічні акцизи на окремі товарні групи(акцизний збір та мито) та знижується доля універсального акцизу на загальний перелік товарних груп та послуг(податок на додану вартість).

Інформаційне забезпечення : статистичні дані доходної частини Державного бюджету України в 1992 – 2004 роках, фінансова та податкова звітність ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС» за 2001 –2003 роки.

Методологічне забезпечення : структурування податкових надходжень за реєстрами бюджетної класифікації, ретроспективний аналіз показників податкової звітності, аналітична обробка та групування показників в динаміці .

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ

ЯК СКЛАДОВОЇ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Економічна необхідність та доцільність непрямих податків

1.2 Еволюція теоретичних положень про стягнення непрямих податків

1.3 Законодавча база, яка регулює порядок обчислення та сплати непрямих податків

1.3.1 Механізм справляння ПДВ

1.3.2 Механізм справляння акцизного збору

1.3.3 Механізм справляння мита

1.3.4 Організація обліку та контролю стягнення непрямих податків, штрафних санкцій та нарахуванні пені за прострочку сплати

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВПЛИВУ СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ НА ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА ( НА ПРИКЛАДІ СП З ІІ «КИПАРИС» ЗА 2001 – 2003 РОКИ)

2.1 Загальна техніко-економічна характеристика спільного підприємства СП З ІІ «КИПАРИС»

2.2 Аналіз складу і джерел утворення майна (активів) та фінансових результатів діяльності СП З ІІ «КИПАРИС»

2.3 Коефіцієнтний аналіз динаміки показників фінансової діяльності СП З ІІ «КИПАРИС»

2.4 Вплив непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору та мита) на фінансово-господарську діяльність СП З ІІ «КИПАРИС»

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ НА СПОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Роль непрямих податків у формуванні доходів Державного бюджету України

3.2 Зарубіжний досвід непрямого оподаткування та можливості його використання в Україні

3.3 Критерії розбудови системи непрямого оподаткування в проекті Податкового Кодексу України

3.3.1 Напрямки реформування податку на додану вартість

3.3.2 Напрямки реформування акцизного збору

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Додаток А. Декларація розрахунку податку на додану вартість СП «КИПАРИС»

Додаток Б. Розрахунок акцизного збору СП «КИПАРИС»

Додаток В. Ставки внутрішнього акцизного збору та деякі товарні групи

Додаток Г. Ставки акцизного збору та ввізного мита на деякі товарні групи імпорту

Додаток Д. Результати аналізу динаміки показників балансу, фінансових результатів та коефіцієнтів ліквідності,фінансової стійкості та ділової активності СП «КИПАРИС» за 2001 – 2003 роки

ВСТУП

У 90ті р.р. минулого століття Україна була вимушена практично з нуля будувати власну систему оподаткування. Така система мала одночасно як відповідати вимогам ринкової системи економічного регулювання, так і виходити зі специфічних рис трансформаційних процесів, які здійснювалися в українській економіці. Недосконалість нормативних актів у сфері оподаткування, часто – некритичне копіювання досвіду розвинених країн, невпинне загострення трансформаційної кризи призвели до формування в Україні складної, заплутаної, суперечливої та неефективної податкової системи.

Податкова політика держави є складовою частиною економічної політики, яка базується на сукупності юридичних актів, що встановлюють види податків, зборів та обов’язкових платежів, а також порядок їх стягнення та регулювання.

Кожна конкретна податкова система є відображенням податкової політики, яка проводиться державою. Податкова система це сукупність податків, зборів, інших обов`язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподаткування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, яка проводить її в країні самостійно, виходячи із завдань соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також і відповідальність, які виступають невід’ємною частиною системи оподаткування, держава ставить єдині вимоги до ефективного ведення господарства в країні.

Важливу роль у формуванні ефективної податкової політики належить обґрунтуванню оптимальних принципів оподаткування. А.Сміт сформулював чотири фундаментальні принципи або «закони», що стали класичними і придатні для будь-якої економічної системи: перший піддані держави повинні брати участь в утримуванні уряду відповідно до свого доходу, яким вони користуються під захистом держави; другий податок який зобов’язана сплачувати кожна окрема особа має бути точно визначений (строк оплати, спосіб платежу, сума платежу); третій податок повинен стягуватися в той час і таким способом, які найзручніші для платника; четвертий податок має бути розроблений таким чином, щоб він стягувати з народу як найменше грошей понад те, що необхідно для формування державного бюджету.

Суспільне призначення податків проявляється в їх функціях. Їх дві «фіскальна» й «економічна».

Фіскальна полягає в формуванні грошових доходів держави. Гроші потрібні їй на утримання державного апарату, армії, розвитку науки і техніки, підтримку дітей, літніх і хворих людей. Із зібраних у вигляді податків коштів держава покриває витрати на освіту, будує школи, вищі учбові заклади, дитячі будинки, платить зарплату викладачам і стипендію студентам. Частина коштів йде на охорону здоров`я. З цього ж джерела і витрачаються гроші на будівництво державних підприємств, споруд, доріг, захист навколишнього середовища.

Економічна функція податків полягає у впливі через податки на суспільне відтворення, тобто охоплює будь-які процеси в економіці країни, а також соціально-економічні процеси в суспільстві. Податки в цій функції можуть відігравати стимулюючу, обмежуючу і контролюючу роль. Значне підвищення податків здатне не тільки обмежити, але й зробити беззмістовною підприємницьку діяльність.

Історія розвитку системи оподаткування свідчить про те, що податки можуть бути не лише джерелом наповнення бюджетів різних рівнів, а й інструментом регулювання тих чи інших соціально-економічних процесів — перерозподілу доходів між членами суспільства, стимулювання окремих видів господарської діяльності та обмеження розвитку інших тощо. Свідоме використання державою податків для досягнення певної мети проходить у рамках її податкової політики.

Стратегія проведення податкової політики в Україні повинна спиратись на грунтовну теоретичну базу, максимально враховувати відмінність перехідного стану економіки держави.

Вся історія податкової політики зводиться до пошуків ідеалів оптимального оподаткування. При цьому держава не може задовольнятися лише загальними пропорціями розподілу ВВП. Вона повинна враховувати інтереси кожного підприємства, кожного члена суспільства. Іншими словами, податкова політика повинна влаштовувати і державу, і платників податків.

Об’єкт досліджень дипломної роботи: податкові відносини, що виникають в процесі регулювання підприємницької діяльності суб’єктів господарювання, як інструмент впливу на фінансово-господарську діяльність закритого акціонерного товариства спільне українсько-кіпрське підприємство «КИПАРИС»(м. Дніпропетровськ) за 2001 2003 роки , основні тенденцій розвитку непрямого оподаткування в Україні на базі світового досвіду.

Мета досліджень дипломної роботи: дослідження впливу непрямих податків на фінансово-господарську діяльність підприємств, виявлення основних закономірностей механізму стягнення непрямих податків, розробці пропозицій щодо удосконалення механізму нарахування та сплати непрямих податків, розробці пропозицій щодо реформування системи непрямих податків.

Актуальність досліджень дипломної роботи:Отримані результати свідчать про фактичні тенденції європейського напрямку розвитку системи оподаткування в Україні з переважною долею непрямих податків на споживання, при цьому найбільш динамічно розвиваються специфічні акцизи на окремі товарні групи(акцизний збір та мито) та знижується доля універсального акцизу на загальний перелік товарних груп та послуг(податок на додану вартість).

Інформаційне забезпечення : статистичні дані доходної частини Державного бюджету України в 1992 – 2004 роках, фінансова та податкова звітність ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС» за 2001 –2003 роки.

Методологічне забезпечення : структурування податкових надходжень за реєстрами бюджетної класифікації, ретроспективний аналіз показників податкової звітності, аналітична обробка та групування показників в динаміці .

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ ЯК СКЛАДОВОЇ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ

1.1 Економічна необхідність та доцільність непрямих податків

Доходи бюджету відображають економічні відносини, що виникають між державою та підприємствами, організаціями та громадянами в процесі формування державного фонду держави. Формою проявлення цих економічних відносин слугують різні види платежів підприємств, організацій та громадян у державний бюджет, а їх матеріально речовим втіленням – грошові кошти, мобілізовані в бюджет. Бюджетні доходи, з одного боку є результатом розподілення вартості суспільного продукту між різними учасниками процесу відтворення, а з іншого – виступають об’єктом подальшого розподілу сконцентрованої в руках держави вартості, бо остання використовується для формування бюджетних фондів територіального, галузевого та цільового призначення.

Склад доходів бюджету, форми мобілізації грошових коштів у бюджет залежать від системи та методів господарювання, а також від економічних завдань, які вирішує суспільство. Перехід до ринкового способу господарювання потребує використання економічних методів керівництва суспільним виробництвом, а неефективність форм мобілізації частини чистого доходу підприємств у бюджет, які використовувались раніше, обумовила зміни системи доходних надходжень – вона стала будуватись на базі податкових платежів; взаємовідносини підприємств з бюджетом були переведені на правову основу регульовану законодавством.

Податки, як особлива сфера виробничих відносин, є своєрідною економічною категорією. Податки виражають реально існуючі грошові відносини, які проявляються під час використання частини національного доходу на загальнодержавні потреби.

Економічна сутність податків характеризується грошовими відносинами, які склалися між державою та юридичними і фізичними особами. Ці грошові відносини об’єктивно обумовлені та мають специфічне суспільне призначення мобілізацію грошових коштів у розпорядження держави. Тому податок може розглядатися в якості економічної категорії, якій притаманні дві функції – фіскальна та економічна (іноді замість економічної виділяють регулюючу функцію).

За допомогою фіскальної функції формується бюджетний фонд. Податки безпосередньо зв’язані з розподільчою функцією фінансів у частині перерозподілу створеного валового національного продукту(ВНП) між державою та юридичними і фізичними особами. Одночасно вони виступають методом централізації ВНП у бюджеті на загальнодержавні потреби. Фіскальна функція є важливою в характеристиці сутності податків, вона визначає їх суспільне призначення. Дивлячись на цю функцію держава повинна отримувати не просто достатньо податків, а головне – надійних податків. Податкові надходження повинні бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися у регіональному просторі.

Податки характеризуються рухом вартості від юридичних та фізичних осіб до держави. Їх сплата призводить до зменшення доходів платників, причому об’єктивно кожен платник зацікавлений сплатити якомога меншу суму податків. Таким чином в сутність кожного податку покладена економічна або регулююча функція. Її суть полягає у впливі податків на різні сторони діяльності платників податків. Так як регулююча функція є об’єктивним явищем, то вплив податків здійснюється незалежно від бажання держави, яка їх встановлює. Разом з тим, держава може свідомо використовувати податки з ціллю регулювання певних процесів у соціально-економічному житті суспільства. Реалізуючи цю функцію, держава впливає на виробництво, стимулюючи або стримуючи його розвиток, посилюючи або послаблюючи накопичення капіталу, розширюючи або зменшуючи платоспроможній попит населення.

Податки та їх функції відображають базисні відносини, які використовує держава у податковій політиці через широкий арсенал надбудовних інструментів ( податкові ставки, спосіб оподаткування, пільги тощо).

Конкретними формами прояву категорії податку є всі види податкових платежів, які встановлені законодавством. З організаційно правової точки зору податок – це обов’язкова плата, яка надходить до бюджетних фондів у встановленому законодавством розмірі та встановлені строки. Сукупність різних видів податків, у побудові та методах розрахунку яких реалізуються певні принципи, утворює податкову систему держави.

Податки є економічною базою функціонування держави та важливою формою регулювання ринкових відносин. Податки – основний доход державного бюджету. В світі вони складають від 80% до 97% доходної частини державного бюджету. Все, що зв’язано з потребами держави, заключено у податках.

Податки – це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини валового національного продукту на суспільні потреби, без задоволення яких існування сучасного суспільства неможливе. Податки встановлюються для утримання державних структур і для фінансового забезпечення виконання функцій держави – управління, оборона, соціальні та економічні функції.

Податкова система більшості країн світу, в тому числі й України, будується на сполученні між прямими та непрямими податками. Перші встановлюються безпосередньо на доход чи майно платників податків, другі включаються у вигляді надбавки у ціну товару або тарифу на послуги та сплачуються споживачами. При прямому оподаткуванні грошові відносини виникають між державою та платником податків, які сплачують податок безпосередньо в бюджет; при непрямому оподаткуванні – суб’єктом цих відносин стає продавець товару чи послуги, який виступає посередником між державою і платником податку (споживачем).

Використання в єдиній системі різноманітних по об’єктам оподаткування та методам розрахунків прямих и непрямих податків, дає змогу державі повніше реалізувати на практиці обидві функції податків – фіскальну та економічну; під впливом податків опиняються майно підприємств і громадян, різні види ресурсів, що споживаються в процесі виробництва, робоча сила, отриманий доход.

В залежності від характеру торгівельної діяльності, яку проводять суб’єкти економічної діяльності непрямі податки поділяються на дві групи. Внутрішня торгівля пов’язана з використанням двох видів непрямих податків: акцизів і фіскальної монополії. Зовнішня торгівля пов’язана з використанням мита на товари, які експортуються або імпортуються.

Акцизи – це непрямі податки, які встановлюються у вигляді надбавки до ринкової ціни. Вони характерні для системи ринкового ціноутворення, в якому держава прямо не втручається в цей процес.

В залежності від метода встановлення надбавки розрізняють фіксовані й пропорційні ставки акцизів. Фіксовані – встановлюються в грошовому вимірі на одиницю товару. Вони не залежать від ціни та якості товару. Пропорційні ставки акцизу встановлюються у процентах до обороту реалізації. У відмінності від фіксованих ставок вони реагують на коливання ринку. В залежності від обсягів податків на товари пропорційні акцизи поділяються на специфічні та універсальні.

Специфічні акцизи встановлюються на окремі види товарів з ціллю обмеження їх рентабельності, а також з ціллю обмеження випуску та експорту шкідливих товарів (наприклад, тютюнові вироби). Універсальні акцизи встановлюються для всього обсягу реалізації. Історично, спочатку виникли специфічні акцизи, а потім коло підакцизних товарів розширилося настільки, що раціонально було встановити один акциз на весь обсяг товарів, що реалізуються. Цей акциз прийняв назву універсального. Прикладом специфічних акцизів на Україні може слугувати акцизний збір, а універсальних – податок на додану вартість.

Іншим видом непрямого оподаткування є фіскальна монополія. Якщо при використанні акцизів держава встановлює фіксовану надбавку до ринкової ціни, то фіскальна монополія полягає в тому, що держава встановлює таку ціну, яка забезпечує їй необхідні надходження. Економічний зміст фіскальної монополії – прибуток держави від реалізації монопольних товарів. Монополія держави може бути повною або частковою. При повній монополії держава має ексклюзивне право на виробництво та реалізацію окремих товарів. При частковій монополії держава монополізує або тільки процес виробництва, або процес ціноутворення та реалізації. Зараз, як правило, фіскальна монополія в країнах з ринковою економікою не використовується. Приклад фіскальної монополії можна побачити в економіці СРСР, де держава монополізувала виробництво, ціноутворення та реалізацію, як предметів першої необхідності, так і предметів розкоші.

Третім видом непрямих податків є мито (митні збори) це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції. В залежності від цих цілей, які переслідує держава, митні збори поділяються на «фіскальні», «протекційні», «антидемпінгові» і «пільгові».

Фіскальні митні збори мають за мету ріст бюджетних доходів. Політика держави в тих випадках, коли вона захищає своїх підприємців від іноземних конкурентів, підтримує високий рівень цін на їх продукцію в своїй країні, називається протекціонізмом. Протекціонізм здійснюється за допомогою високих митних тарифів на іноземні товари, повної заборони або обмеження імпорту окремих товарів, нетарифних бар`єрів, компенсаційних мит, сприяння експорту продукції національної промисловості чи сільського господарства, використання ліцензійної системи у зовнішній торгівлі, імпортних податків тощо.

Розгляд митного оподаткування, яке є важливим економічним регулятором зовнішньоекономічної діяльності, набуває особливої гостроти. Перш за все зауважимо, що за своєю природою мито, безумовно, є податком, оскільки, по-перше, воно сплачується в обов’язковому безвідплатному порядку відповідно до вітчизняного законодавства, по-друге, не має конкретного цільового призначення [4]. Відповідно мито є важливою складовою податкової системи i характеризується таким: є непрямим податком, а тому йому притаманні їх основні риси: по-перше, мито включається до ціни товару як надбавка i є податком на споживання; по-друге, мито має чітко виражену фіскальну природу; по-третє, стягується за тарифами.

Мито виконує фактично ті самі функції, що й інші податки та збори, однак має певні особливості: фіскальна функція мита полягає в тому, що акумулюються кошти для виконання державою покладених на неї завдань. Такий суто фіскальний підхід для встановлення мита був характерним для епохи протекціонізму, коли спеціально встановлювалися високі ставки мита, однак з початку інтеграційних процесів відбулося послаблення ролі мита у формуванні доходів держав. Регулююча функція мита полягає в тому, що завдяки диференціації ставок відбувається коригування національних i світових цін. Можна виокремити три основні прояви цієї функції: протекціоністський (національна ціна буде значно нижчою за світову ціну разом із сплаченим митом), стимулюючий (національна ціна буде вищою за світову ціну разом із сплаченим митом) та стабілізуючий (національна ціна дорівнюватиме світовій ціні разом із сплаченим митом)[37].

Класифікація мита може здійснюватися за такими ознаками :

а). Залежно від напрямку переміщення товарів та цінностей [29]:

1) ввізне мито — встановлюється для товарів, що імпортуються до країни. Основними цілями запровадження ввізного мита є: захист національного виробництва від небажаної іноземної конкуренції; раціоналізація структури товарів, що імпортуються; захист громадян від товарів, які можуть нашкодити здоров’ю, тощо.

У вітчизняній практиці мито диференціюється залежно від країни походження товару. Так, якщо товар ввозиться з країн, які входять разом з Україною до митних союзів або утворюють з нею спеціальні митні зони, застосовуються преференційні ставки ввізного мита. У тому разі, якщо товари походять з країн або економічних союзів, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння, застосовуються пільгові ставки ввізного мита. В інших випадках застосовуються повні (загальні) ставки ввізного мита;

2) вивізне мито — встановлюється для товарів, що експортуються з країни. Основними цілями застосування вивізного мита є: обмеження експорту товарів, необхідних для національної економіки з точки зору як насичення внутрішнього ринку, так i безпеки; обмеження експорту сировини чи напівфабрикатів з метою стимулювання експорту кінцевої продукції. Вивізне мито нараховується за ставками, передбаченими Митним тарифом України.

3) транзитне мито — зискується з товарів, які перевозяться транзитом. Встановлення транзитного мита може здійснюватися з метою як наповнення дохідної частини бюджету, так i регулювання потоків товарів через територію країни. В українському законодавстві такий вид мита не передбачено.

1.2 Еволюція теоретичних положень про стягнення непрямих податків

Процес виникнення та становлення податків як особливої форми соціальних відносин пройшов декілька етапів [33].

Перший етап виникнення податкових відносин пов’язаний з рабовласницькими суспільствами. Виникнення держави як особливого інструменту регулювання суспільних відносин та захисту права приватної власності стало безпосередньою причиною існування податків. Основними формами оподаткування цього періоду стають прямі (подушний, поземельний) податки та непрямий – мито, як специфічна форма оподаткування торговельної діяльності.

Другий етап розвитку податків відбувся в умовах феодального способу господарювання, який в свою чергу поділяється на періоди раннього та пізнього середньовіччя. Особливість раннього середньовіччя полягає в натуральному характері податків. Основними носіями податків виступали селяни (як вільні, так і закріпачені), що пов’язано з особливостями земельних відносин. Реципієнтами (отримувачами) податків виступали місцеві феодали. Для пізнього середньовіччя характерним стають процеси централізації державної влади в руках монархів, що викликало відповідну концентрацію державних фінансів в руках центральної влади і розширення кола платників податків за рахунок духовенства, дрібних та великих феодалів, міського населення.

На третьому етапі в буржуазних суспільствах, які прийшли на зміну абсолютним монархіям, відбувалось остаточне формування сучасної системи оподаткування. Оскільки провідною верствою в цей період стає буржуазія, нею встановлюються нові принципи оподаткування (справедливість, рівномірність та дешевизна податків, запровадження податків виключно парламентськими законами тощо). Виникають такі сучасні форми оподаткування, як пряме прибуткове оподаткування, остаточно формується підсистема непрямого оподаткування – специфічних та універсальних акцизів. Суттєвою особливістю слід вважати запровадження системи обов’язкового соціального страхування та превалювання регулюючої функції оподаткування над фіскальною.

Сьогодні Україна вибудовує свою податкову систему, орієнтуючись на найрозвиненіші країни світу. Адже податкова система є найважливішою основою економічної системи кожної розвиненої країни. З одного боку вона забезпечує фінансову базу держави, а з іншого – виступає головним знаряддям реалізації її економічної доктрини. Податки – це об’єктивне суспільне явище, тому при побудові податкової системи слід виходити з реалій соціально-економічного стану країни. Жодна держава не може обійтись без податків, що є головним у її відносинах з суб‘єктами господарювання. Історично це найдавніша форма фінансових відносин між державою і членами суспільства.

Сутність податків полягає в обов’язковому перерозподілі національного доходу з метою формування державних фінансових фондів. Особливістю податків є їх примусовий, обов’язковий характер, який не потребує зустрічної індивідуальної оплатності з боку держави.

До основних термінів сучасної системи оподаткування в Україні відносяться [23]:

1. Податок (збір, внесок до державного цільового фонду) – в Україні це обов’язковий платіж до бюджетів різних рівнів або державних цільових фондів, що здійснюються в порядку і на умовах, визначених законодавством України щодо оподаткування.

2. Суб`єкт, або платник податків, зборів та обов’язкових платежів – це особи, на яких Конституцією України та податковим законодавством покладено обов’язки:

а) сплачувати податки, збори та обов’язкові платежі;

б) нараховувати, утримувати та перераховувати податки, збори та обов’язкові платежі до бюджетів і до державних цільових фондів.

Платник податків може визнаватись суб’єктом оподаткування одним або декількома податками, зборами та обов’язковими платежами в залежності від діяльності, яку він провадить, володіння майном або інших обставин, у разі наявності яких виникають податкові зобов’язання.

Суб’єктом оподаткування може визнаватись й особа, на яку відповідно до податкового законодавства України покладено обов’язки щодо нарахування податків, зборів та обов’язкових платежів, утримання їх з платника та перерахування до бюджету.

Суб’єктами оподаткування або платниками податків, зборів та обов’язкових платежів є юридичні або фізичні особи, міжнародні об’єднання та організації, які відповідно до чинного податкового законодавства безпосередньо зобов’язані нараховувати, утримувати та сплачувати податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Податкове законодавство завжди розпочинається з визначення суб’єктів оподаткування або платників податків, зборів та обов’язкових платежів, оскільки необхідно чітко знати, хто повинен платити той чи інший вид платежу до бюджету чи до державного цільового фонду та хто несе перед державою відповідальність за несплату або несвоєчасну сплату цього платежу.

3. Об`єкт оподаткування – юридично обумовлений факт або подія, після настання яких у суб’єкта виникає обов’язок сплатити податок; з економічної точки зору об’єктом оподаткування можуть виступати доход, прибуток, майно, грошовий капітал або розмір споживання.

Кожен податок, збір та обов’язковий платіж має самостійний об’єкт оподаткування, який визначається чинним податковим законодавством. Об’єкт оподаткування повинен бути стабільним, чітко визначеним, мати безпосереднє відношення до платника податку.

4. Предмет оподаткування – фізична, якісна характеристика об’єкту, яка виступає еквівалентом об’єкту з метою оподаткування.

5. Одиниця оподаткування – це одиниця виміру (фізичного чи грошового) об`єкта оподаткування. Фізичний вимір досить точно відображає об`єкт оподаткування.

6. Податкова ставка – законодавчо установлений розмір податку на одиницю оподаткування. Існують такі підходи до встановлення податкових ставок:

універсальний ( для всіх платників встановлюється єдина податкова ставка);

диференційований (для різних платників існують різні рівні ставок).

За побудовою ставки бувають:

тверді ( встановлюються у грошовому виразі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні):

а) фіксовані – встановлені конкретних сум;

б) відносні – визначені відносно до певної величини (наприклад., у процентах до мінімальної заробітної плати).

процентні ставки встановлюються щодо об’єкта оподаткування, який має грошовий вираз. Вони поділяються на три види:

а) пропорційні ставки, які не залежать від розміру об`єкта оподаткування;

б) прогресивні ставки розмір яких зростає разом в міру збільшення обсягів об`єкта оподаткування:;

в) регресивні ставки, на відміну від прогресивних, зменшуються в міру зростання об`єкта оподаткування.

7. Податкова квота – це частка податку платника, яка може бути визначена як в абсолютному розмірі й у відносному виразі. Значення податкової квоти полягає в тому, що вона характеризує рівень оподаткування.

8. Податковий оклад остаточна сума, що підлягає сплаті до бюджету; в більшості податків визначається як добуток бази оподаткування на ставку оподаткування.

9. Джерело сплати податку – фінансовий фонд суб’єкта оподаткування, за рахунок якого відбувається сплата податку. Як правило, джерелом можуть виступати прибуток , валовий доход, чистий доход фізичної особи тощо.

10. Податкова пільга – законодавчо закріплене повне або часткове звільнення від сплати податків. зборів та інших обов’язкових платежів.

Оскільки податки мають ознаки фінансових відносин (перерозподіл коштів та формування фондів), можна розрізнити такі основні функції податків як категорії фінансів:

1. Фіскальна – основне призначення полягає в мобілізації та накопиченні коштів в державних фондах.

2. Розподільча (соціальна) одним із призначень податків є розподіл суспільних доходів з боку більш сплатоспроможних верств населення та суб’єктів господарювання на користь малозабезпечених; за рахунок виробничих галузей національної економіки на користь суб’єктів невиробничої сфери тощо. Завдяки цій функції підтримується соціальна рівновага та забезпечується відносна рівномірність доходів різних верств громадян.

3. Регулююча функція – податки як інструмент примусового вилучення частини доходів суспільства здатні суттєво впливати на стан національної економіки. Позитивний вплив дозволяє говорити про стимулюючу роль податків, негативний – про дестимулюючу роль оподаткування. Важливість урахування в державній економічній політиці цієї функції була доведена новим економічним курсом Ф.Д.Рузвельта в роки Великої Депресії 192030х рр.

4. Контрольна функція – допоміжна функція, яка полягає в контролі за допомогою податків за джерелами і обсягами доходів суспільства та напрямками їх використання.

Класифікація податків як економічної категорії проводиться:

за формою оподаткування;

за економічним змістом об’єкта оподаткування;

в залежності від рівня державних структур, які їх встановлюють;

за способом їх стягнення (в залежності від територіального рівня);

в залежності від способів встановлення ставок оподаткування;

в залежності від встановленого порядку використання;

за суб’єктом оподаткування.

Історично, за формою оподаткування податки поділяються на прямі і непрямі. Критерієм такого поділу стала теоретична можливість перекладання обов’язку сплати податку на іншу особу — на споживача продукції. Критерій перекладання податку на споживача для визнання цього податку прямим чи непрямим є загальноприйнятим, але неточним, оскільки при певних умовах прямі податки також можуть бути перекладені на споживача продукції через механізм ціноутворення.

Прямі податки встановлюються відносно платників. Їх розмір залежить від розміру об’єкта оподаткування. Кінцевим платником прямих податків є той, хто одержує дохід, володіє майном. До прямих податків належать всі прибуткові та майнові податки. Вони встановлюються на дохід або майно платника податків і сприяють такому розподілу податкового тягаря, при якому більше податків платить той, хто має більш високі доходи та більше майна. Такий принцип оподаткування більшість економістів вважає справедливим. У розвинених країнах світу, таких, як США, Японія, Великобританія, ФРН, прямі податки становлять близько 40–90 відсотків в загальній сумі податкових надходжень [26].

Непрямі податки встановлюються на окремі товари, роботи, послуги і включаються до їх ціни. Кінцевими платниками непрямих податків є споживачі товарів, робіт і послуг, а самі податки включаються у вигляді надбавки до ціни на ці товари, роботи й послуги. Непрямі податки ще називають податками на споживання. Оскільки платниками непрямих податків є споживачі продукції, і самі податки включаються до ціни товарів, робіт і послуг, то їх розмір для окремого платника податку прямо не залежить від одержаних ним доходів або наявного у нього майна.

До непрямих податків традиційно належать такі податки, як податок з обороту(суми) споживання, податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Незважаючи на критику з боку багатьох економістів, непрямі податки доволі широко використовуються в усьому світі, оскільки при відносно простому механізмі їх стягнення вони забезпечують стабільні й суттєві доходи держави та ухилитися від їх сплати важко. Крім того, психологічно ці податки сприймаються платниками легше, ніж прямі, адже вони приховані у ціні товару, роботи, послуги. Тому платник податку в момент його сплати не завжди усвідомлює, що сплачує податок державі.

За економічним змістом об’єкта оподаткування всі непрямі податки відносяться до податків на споживання, які сплачуються не при одержанні доходів (прибутку), а при їх використанні.

В залежності від рівня державних структур, які встановлюють податки, вони поділяються на загальнодержавні та місцеві.

В Україні справляються [1]:

загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі);

місцеві податки і збори (обов’язкові платежі);

а). До загальнодержавних належать такі податки і збори (обов’язкові платежі):

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств, у тому числі дивіденди, що сплачуються до бюджету державними некорпоратизованими, казенними або комунальними підприємствами;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість);

8) плата (податок) за землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природного середовища;

17) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування;

19) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

20) фіксований сільськогосподарський податок;

21) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства;

23) єдиний збір, що справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;

24) збір за використання радіочастотного ресурсу України;

25) збори до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (початковий, регулярний, спеціальний);

26) збір у вигляді цільової надбавки до діючого тарифу на електричну та теплову енергію.

Загальнодержавні податки і збори (обов’язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

б). До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

в). До місцевих зборів (обов’язкових платежів) належать:

2) збір за припаркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) курортний збір;

6) збір за участь у бігах на іподромі;

7) збір за виграш на бігах на іподромі;

8) збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі та іподромі;

9) збір за право використання місцевої символіки;

10) збір за право проведення кіно і телезйомок;

11) збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

12) збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

13) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

14) збір з власників собак.

Реалізація функцій податку безпосередньо зв’язана з тими принципами, що у ньому закладені і реалізуються в конкретному виді податку. Принципи податку реалізуються через конкретні прояви, що характеризують особливості цього специфічного механізму [35]:

Однократність обкладання. Це означає, що той самий об’єкт може обкладатися податком одного виду тільки один раз за визначений період (податковий період);

Універсалізація податку. Цей принцип припускає незалежність податкового тиску від форм власності платника, рівний підхід до умов оподатковування будь-яких суб’єктів. Також цей принцип формує умови рівного відрахування будь-якої частини об’єкта незалежно від джерел його одержання, тобто всі платники зобов’язані відчисляти рівну частку доходів згідно своєї діяльності;

3. Індивідуальна безплатність. В основі цієї ознаки податку закладений односпрямований рух засобів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд) чогось замість, це не означає виникнення зустрічних обов’язків держави. Дані засоби (кожного платника) направляються на задоволення суспільних нестатків.

4. Безумовний характер. Ця ознака податку є продовженням попереднього ознаки й означає сплату податку, не зв’язану ні з якими зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки найбільше чітко характеризують сутність податку і виділяють його із системи інших платежів.

5. Нецільовий характер податкового платежу. Ця ознака означає надходження його у фонди, акумульовані державою і використовувані на задоволення державних потреб.

6. Обов’язковий характер. Ця ознака податку припускає неможливість законного відхилення від його сплати. Обов’язковий характер податкового вилучення забезпечує нагромадження засобів дохідної частини бюджету. Це лежить в основі закріплення на конституційному рівні сплати податків як обов’язку громадян.

7. Безповоротний характер. Ця ознака податку не вимагає особливих коментарів, хоча сутність цього принципу полягає в тім, що в остаточному підсумку платник одержує віддачу від внесених їм податків, коли держава реалізує суспільні потреби в який зацікавлені суспільство і кожен його індивід, і в цьому змісті податки як би повертаються до платника.

До важливих елементів податку відноситься:

Ставка податку величина податкових нарахувань на одиницю об’єкта податку (грошова одиниця доходів, одиниця земельної площі, одиниця виміру товару і т.п.).Податкові ставки можна класифікувати по декількох принципах [23]:

а). По встановленню податкового тиску на платника:

1. Базова (основна) ставка, що не враховує особливостей чи платника виду діяльності, що полегшують чи підсилюючих податковий тягар і, відповідно, що збільшують чи зменшують податкову ставку.

2. Знижена ставка що припускає визначені особливості платника і скорочує податковий тягар на нього (найчастіше її застосування можна розглядати як податкову пільгу).

3. Підвищена ставка враховуюча специфічну форму чи діяльності одержання доходів і перевищуюча основну, базову ставку.

б). По методу встановлення ставки податку:

1. Абсолютні (тверді) ставки податку, при яких розмір податку у твердій фіксованій величині визначається на кожну одиницю оподатковування.

2. Відносні ставки податку, при яких розмір податку встановлюється у визначеному співвідношенні до одиниці обкладання. Характер співвідношення ставки податку й одиниці обкладання дозволяє виділити кілька підвидів відносних ставок:

відноснопроцентні ставка податку встановлюється у відсотках від одиниці оподатковування;

відноснократні співвідношення розміру податку й одиниці оподатковування встановлюється у величинах, кратних визначеному показнику (наприклад, законодавчо встановленим на даний момент мінімальній платі або неоподатковуваному мінімуму доходів);

відносногрошові ставка податку, що установлює визначену грошову суму на частину оподатковуваного об’єкта.

в). По змісту:

1. Маргінальні ставки податку, що безпосередньо зазначені в нормативному акті, що закріплює даний вид податку, і застосовуються до окремих податкових розрядів (маржам), окремим частинам доходу. Подібні ставки припускають як би східчасте оподатковування, при якому визначена процентна ставка встановлюється для обкладання об’єкта від одного рівня до іншого; з переходом на інший рівень (ступінь) використовується інша ставка (наприклад, прибутковий податок з фізичних осіб).

2. Фактична ставка виступає як відношення сплаченого податку до податкової бази.

3. Економічна ставка відношення сплаченого податку до всього отриманого доходу. Саме даний вид ставок найбільше повно розкриває особливості податкової політики.

г). По формуванню стимулів для платника:

1. Стимулююча податкова ставка, що створює в платника потребу в збільшенні результатів діяльності, що приводить до зростання доходів, майна і т.п.

2. Обмежувальна ставка оподатковування, при якій формуються визначені фактори, що стимулюють платника здійснювати діяльність у незмінних масштабах, що запобігає подальший чи розвиток нові вкладення.

3. Заборонна податкова ставка, встановлююча чіткі обмеження і робляча абсурдним, неефективної будь-які дії, при яких змінюється оподатковуваний об’єкт і здійснюється перехід до іншої ставки.

Важливе значення має питання про способи побудови податкових ставок. У залежності від співвідношення, що встановлюється між ставкою податку і доходу, оподатковування можна підрозділити на:

1. Рівне оподатковування це метод оподатковування, при якому рівна сума податку встановлюється для кожного платника податків. Подібний метод характерний в основному для цільових податків.

2. Прогресивне оподатковування метод оподатковування, при якому ставка податку зростає при росту розмірів об’єкта оподатковування.

3. Пропорційне оподатковування метод оподатковування, при якому встановлюється стабільна ставка, незалежно від збільшення об’єкта оподатковування. З ростом бази оподатковування сума податку зростає пропорційно їй при єдиному відсотку податкової ставки.

4. Регресивне оподатковування метод, при якому ставка оподатковування зменшується при росту податкової бази. У даному випадку вага податкових вилучень назад пропорційна збільшенню оподатковуваного об’єкта.

5. Змішане оподатковування припускає сполучення окремих елементів вищевказаних методів оподатковування.

Податкова система припускає дії, що забезпечують сплату податків, до них відносяться способи сплати податків.

Спосіб сплати податку характеризує особливість реалізації платником податків обов’язку по перерахуванню засобів у чи бюджет спеціальні фонди. Існують три основних способи сплати податку:

1) кадастровий спосіб сплати податків, в основі якого лежить перерахування суми відповідно до визначеної шкали, заснованої на визначеному виді майна. Застосовується при численні і стягуванні прямих реальних доходів.

2) деклараційний спосіб реалізації платником податків обов’язку по сплаті податку на основі подачі в податкові органи офіційної заяви (декларації) про отримані доходи за визначений період і свої податкові зобов’язання.

3) попередній спосіб, застосовуваний в основному при безготівковому утриманні і складається в тім, що податки утримуються з джерела доходу.

Найбільшими податками на споживання, що стягуються в західних країнах, є акцизи специфічні, тобто податки на окремі види (групи) споживчих товарів, послуг; та універсальні, що оподатковують валовий оборот комерційного чи промислового підприємства. Найпоширенішою формою універсального акцизу є податок на добавлену вартість. У загальній сумі непрямих податків специфічні акцизи і ПДВ становлять близько 90% надходжень [27].

Таблиця 1.1 Структура податкових надходжень у країнах із ринковою економікою, %

Країни

Особистий прибутковий податок

Податок на прибуток

Внески на соціальне страхування

Податок на споживання

Акцизи

Інші податки
Робітників і службовців

підприємців

США

35,8

7,3

11,6

16,6

7,6

6,8

14,3
Англія

28,9

11,0

6,6

10,6

16,6

12,3

14
Німеччина

27,4

4,7

15,9

18,8

17,0

9,4

6,8
Франція

11,8

5,4

13,3

27,3

18,8

8,5

14,9
Італія

26,3

10,0

6,3

23,6

14,7

10,6

8,5
Канада

40,8

6,8

4,3

9,7

13,9

9,9

14,6
Японія

26,8

21,5

10,9

15,2

4,2

7,3

14,1

Як вважають економісти, на основі еволюції податкових систем різних країн співвідношення прямих та непрямих податків залежить від досконалості механізму стягнення податків; здатності податкових систем звести до мінімуму ухилення від оподаткування; рівня податкової культури; традицій оподаткування; загальної орієнтації на соціальний компроміс, розв’язання найгостріших соціальних проблем. Загальні тенденції в оподаткуванні реалізуються ще в одному напрямі – із зростанням рівня податкових надходжень частка непрямих податків знижується.

Таблиця 1.2 Структура податкових надходжень до консолідованих бюджетів країн з ринковою та перехідною економікою(Чехія,Україна) – 2001 рік

Основні податки

Питома вага податку у загальній сумі податкових надходжень до бюджетів (без пенсійних та соціальних фондів) , %
США

Бельгія

Англія

Франція

Чехія

Україна
1. Прибутковий податок з громадян

54,8

48,3

32,8

21,6

24,2

17,8
2. Податок на прибуток підприємств

13,3

10,4

13,2

9,2

20,5

24,5
3. Податок на додану вартість

6,7

37,6

38,3

52,0

33,0

33,7
4. Податок на майно (податок на власність )

16,3

3,6

15,6

8,5

1,0

0,5

Розвиток ринкової економіки та зосредження в приватній власності все більше цінностей приводить до якісної зміни структури податків на загальнодержавному рівні в бік податків з фізичних осіб – власників грошей, майна , добавленої вартості та зменшення податкового навантаження на корпорації, які є лише інструментом для набуття фізичними особами власності , грошових коштів та майна, як це існує в країнах з розвинутою ринковою економікою (Табл.1.2) .

Протягом тривалого періоду питома вага специфічних і універсальних акцизів у податкових доходах держави невпинно зменшувалася (табл. 1.1).

Середній показник по країнах ОЄСР знизився з 33,7% у 1970 році до 27,6% у 1995 році, у країнах ЄС з 35,6% до 29,5% відповідно. Найбільше зменшення частки акцизів спостерігається у ФРН з 31,1% до 23,4%, Канаді з 35,3% до 26,0%, Італії з 36,6 до 23,1%, Бельгії з 35,5% до 22,0%, й навіть у Франції, країні, де історично традиційно перевага віддавалася непрямим податкам, з 37,6% до 28,3% відповідно. Таке становище пояснюється двома головними причинами. По-перше, в податкових надходженнях швидкими темпами зростає частка податків на соціальне страхування; по-друге, розширюється податкова база для особистого прибуткового податку.

Найшвидшими темпами скорочувалася частка акцизів у загальній сумі податків у Японії з 33,1% у 1960 році до 12,0% у 1995 році, що спричинене значним підвищенням податків на соціальне страхування.

Найменша питома вага акцизів характерна для Японії та США країн, де традиційно швидше розвивалося й переважало пряме оподаткування порівняно з непрямим. Наприкінці ХІХ й на початку ХХ століття акцизи гальмували розвиток внутрішнього ринку в названих країнах, а тому податкова система формувалася здебільшого за рахунок прибуткового та майнового оподаткування.

Найвищою питома вага акцизів є в малих країнах Західної Європи, де вони становлять основу оподаткування. В цьому плані їх випереджають інші країни цієї групи Ірландія (42,1%), Португалія (40,0%), Греція (38,9%).

В структурі акцизів також відбувалися суттєві зміни. У більшості країн, що аналізуються, надходження по акцизах за окремі товари масового споживання зменшувалися. Частка специфічних акцизів у ВВП країн членів ОЄСР скоротилася з 5,8% у 1970 році до 4,8% у 1995 році. Найшвидшими темпами знижувалися специфічні акцизи й підвищувалися універсальні акцизи в країнах ЄС. У країнах членах цього інтеграційного угрупування швидко поширювався універсальний акциз у формі ПДВ, його частка зростала за рахунок специфічних акцизів. Державний фіск завжди прагнув до універсальності податків на споживання. Розвиток галузей з виробництва споживчих товарів, постійні зміни структури їхнього асортименту висунули на перше місце серед усіх непрямих податків акциз в універсальній формі. Його перевага в тому, що одним податком обкладаються практично всі товари, які надходять у продаж; окрім того, досить широко він застосовується у сфері послуг.

Середній показник частки універсального акцизу у ВВП зріс з 2,7% у 1960 році до 5,7% у 1995 році, а його питома вага у загальній сумі податків з 10,2% до 15,9% відповідно. Найвищі темпи росту акцизу за період, що розглядається, були зафіксовані в малих країнах Західної Європи, які пізніше, ніж решта, приєдналися до ЄС : Данії, Ірландії, Португалії, Греції. Найвищою ставка універсального акцизу в податкових надходженнях є у країнах ЄС : Данії, Франції, ФРН, Нідерландах, Бельгії, Греції, а з західноєвропейських країн, що не входять у співтовариство Норвегії та Фінляндії. У провідних країнах західного світу частка непрямих податків у доходах державного бюджету зменшується. У федеральному бюджеті США при абсолютному зростанні акцизів з 24,3 млрд. доларів у 1980 році до 40,0 млрд. доларів у 1995 році, їхня відносна частка скоротилася з 4,7% до 3,1% відповідно. У федеральному бюджеті ФРН абсолютна сума акцизів знизилася з 66,2 млрд. марок у 1980 році до 65,1 млрд. марок у 1995 році при зменшенні їхньої відносної частки з 39,1% до 37,9%.

Реформи, які проводилися і проводяться в країнах з ринковою економікою, не лишили осторонь і непряме оподаткування. В теоретичному плані розробляються різні концепції непрямих податків як нейтральних стосовно процесів збереження та нагромадження. В практичному плані в ряді країн співвідношення між прямими і непрямими податками змінюється на користь останніх. Поступова модифікація структури податків здійснюється і в Японії. В другій половині 80х років економічний розвиток цієї країни орієнтувався здебільшого на розширення внутрішнього споживання, тоді як у 60 70х роках він визначався розширенням експорту. В таких умовах проводиться реформа непрямих податків. З 1 квітня 1990 року скасовано 30процентний акциз на дорогі високоякісні товари. Ця товарна група була дуже різноманітною і включала як товари довгострокового користування (автомашини, холодильники, побутову електротехніку), так і предмети поточного користування (дорогі напої, тканини, взуття та інше). Після дуже тривалих дискусій у науковому світі, пресі та офіційних колах з того ж самого дня (1 квітня 1990 року) було введено 30процентний універсальний акциз у формі ПДВ. Його впровадження розглядається як засіб, який у фіскальному плані компенсує зменшення надходжень по прибутковому і корпораційному податках внаслідок зниження податкових ставок, а в економічному переносить податковий тягар з фонду нагромадження на фонд споживання.

1.3 Законодавча база, яка регулює порядок обчислення та сплати непрямих податків

1.3.1 Механізм справляння ПДВ

Механізм справляння ПДВ викладений в Законі України «Про податок на додану вартість» [7] , визначає платників податку на додану вартість, об’єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету.

Податок ПДВ відноситься до непрямих податків та включається підприємством, яке продає товари чи послуги, в ціну товару зверх собівартості виробництва та очікуємого прибутку, в ціні вказується особливою строкою, яка враховується в окремих регістрах бухгалтерського обліку.

Сплачувана сума податку ПДВ розраховується підприємствами як різниця сум отриманого ПДВ від покупців за продаж їм товарів і послуг та сумою сплаченого за той же період ПДВ в ціні матеріалів, товарів та послуг, придбаних підприємством (Приклад податкової декларації по розрахунку ПДВ [18] Додаток А).

Платником податку є:

а) Особа, обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) якої протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти календарних місяців перевищував 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

б) Особа, яка ввозить (пересилає) товари на митну територію України або отримує від нерезидента роботи (послуги) для їх використання або споживання на митній території України, за винятком фізичних осіб, не зареєстрованих як платники податку, в разі коли такі фізичні особи ввозять (пересилають) товари (предмети) в обсягах, що не підлягають оподаткуванню згідно з законодавством.

в) Особа, яка здійснює на митній території України підприємницьку діяльність з торгівлі за готівкові кошти незалежно від обсягів продажу, за винятком фізичних осіб, які здійснюють торгівлю на умовах сплати ринкового збору в порядку, встановленому законодавством.

г) Особа, яка на митній території України надає послуги, пов’язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну територію України.

д) Особа, яка відповідальна за внесення податку до бюджету по об’єктах оподаткування на залізничному транспорті.

е) Особа, яка надає послуги зв’язку і здійснює консолідований облік доходів та витрат, пов’язаних з наданням таких послуг та отриманих (понесених) іншими особами, що знаходяться у підпорядкуванні такої особи.

Об’єктом оподаткування є операції платників податку з:

а) продажу товарів (робіт, послуг) на митній території України, в тому числі операції з оплати вартості послуг за договорами оренди (лізингу) та операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця;

б) ввезення (пересилання) товарів на митну територію України та отримання робіт (послуг), що надаються нерезидентами для їх використання або споживання на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави та іпотеки;

в) вивезення (пересилання) товарів за межі митної території України та надання послуг (виконання робіт) для їх споживання за межами митної території України.

Не є об’єктом оподаткування операції з:

а) випуску (емісії), розміщення у будь-які форми управління та продажу за кошти цінних паперів, що випущені в обіг (емітовані) суб’єктами підприємницької діяльності, Національним банком України, Міністерством фінансів України, органами місцевого самоврядування в, а також діяльності з управління активами.

б) надання орендодавцем (лізингодавцем) майна у користування орендарю (лізингоотримувачу) згідно з умовами договору оперативної оренди (лізингу) або оренди землі, а також повернення такого майна орендодавцю (лізингодавцю) після закінчення дії такого договору;

в) сплати процентів або комісій у складі орендних (лізингових) платежів, нарахованих на вартість об’єкта фінансового лізингу ;

г) передачі майна в заставу позикодавцю (кредитору) згідно з договором позики та його повернення заставодавцю після закінчення дії такого договору;

д.) передачі кредитором, що є резидентом, об’єкта іпотечного кредиту у власність або використання позичальником;

е) грошових виплат основної суми та процентів згідно з умовами іпотечного кредиту;

ж) надання послуг із страхування і перестрахування, передбачених Законом України «Про страхування», соціального і пенсійного страхування;

з) обігу валютних цінностей (у тому числі національної та іноземної валюти), банківських металів, банкнот та монет Національного банку України, за винятком тих, що використовуються для нумізматичних цілей, базою оподаткування яких є продажна вартість;

и) випуску, обігу та погашення білетів державних лотерей, запроваджених за ліцензією Міністерства фінансів України;

к) виплати грошових виграшів, грошових призів і грошових винагород;

л) прийняття ставок, у тому числі шляхом обміну коштів на жетони чи інші замінники гривні, призначені для використання в гральних автоматах та іншому гральному устаткуванні, продажу негашених поштових марок України, конвертів або листівок з негашеними поштовими марками України, крім колекційних марок, конвертів чи листівок для філателістичних потреб, базою оподаткування яких є продажна вартість;

м) надання послуг з інкасації, розрахунково-касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення грошових коштів за договорами позики, депозиту, вкладу, страхування або доручення; надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства;

н) торгівлі за грошові кошти або цінні папери борговими зобов’язаннями, за винятком операцій з інкасації боргових вимог та факторингу (факторингових) операцій, крім факторингових операцій, якщо об’єктом боргу є валютні цінності, цінні папери, у тому числі компенсаційні папери (сертифікати), інвестиційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони та деривативи;

о) оплати вартості державних платних послуг, які надаються фізичним або юридичним особам органами виконавчої влади і місцевого самоврядування та обов’язковість отримання (надання) яких встановлюється законодавством, включаючи плату за реєстрацію, отримання ліцензії (дозволу), сертифікатів у вигляді зборів, державного мита тощо;

п) виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, дотацій, інших грошових або майнових виплат фізичним особам за рахунок бюджетів або соціальних чи страхових фондів у порядку, встановленому законом; виплат дивідендів та роялті у грошовій формі або у формі цінних паперів (корпоративних прав), надання комісійних (брокерських) та дилерських послуг з торгівлі або управління цінними паперами, у тому числі приватизаційними та компенсаційними паперами (сертифікатами), інвестиційними сертифікатами, житловими чеками, земельними бонами та деривативами на ринку цінних паперів України, а також деривативами на фондових, валютних і товарних біржах, створених у порядку, передбаченому відповідними законами;

р) передачі основних фондів як внеску до статутного фонду юридичної особи для формування її цілісного майнового комплексу в обмін на емітовані нею корпоративні права, у тому числі при ввезенні основних фондів на митну територію України (крім підакцизних товарів) або їх вивезенні за межі митної території України; продажу за компенсацію сукупних валових активів платника податку (з урахуванням вартості гудвілу) іншому платнику податку.

с) безоплатної передачі у державну власність чи комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність об’єктів всіх форм власності, які перебувають на балансі одного платника податку і передаються на баланс іншого платника податку.

т) з надання позашкільним навчальним закладом вихованцям, учням і слухачам платних послуг у сфері позашкільної освіти.

у) Надання уповноваженими банками послуг з довірчого управління фондами банківського управління відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд».

База оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними або регульованими цінами (тарифами) з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов’язкових) платежів, за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування.

У разі продажу товарів (робіт, послуг) без оплати або з частковою оплатою їх вартості коштами у межах бартерних (товарообмінних) операцій, здійснення операцій з безоплатної передачі товарів (робіт, послуг), натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, передачі товарів (робіт, послуг) у межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва (обігу) і не підлягають амортизації, а також пов’язаній з продавцем особі чи суб’єкту підприємницької діяльності, який не зареєстрований як платник податку, база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни.

Для товарів, які ввозяться (пересилаються) на митну територію України платниками податку, базою оподаткування є договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної у ввізній митній декларації з урахуванням витрат на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України, сплати брокерських, агентських, комісійних та інших видів винагород, пов’язаних з ввезенням (пересиланням) таких товарів, плати за використання об’єктів інтелектуальної власності, що належать до таких товарів, акцизних зборів, ввізного мита, а також інших податків, зборів (обов’язкових платежів), за винятком податку на додану вартість, що включаються у ціну товарів (робіт, послуг) згідно з законами України з питань оподаткування.

У випадках коли платник податку здійснює діяльність з продажу товарів, отриманих у межах договорів комісії (консигнації), поруки, доручення, довірчого управління, інших цивільно-правових договорів, що уповноважують такого платника податку (далі комісіонера) здійснювати продаж товарів від імені та за дорученням іншої особи (далі комітента) без передання права власності на такі товари, базою оподаткування є продажна вартість цих товарів, визначена у порядку, встановленому цим Законом.

У разі коли платник податку (далі повірений) здійснює діяльність з придбання товарів (робіт, послуг) за дорученням та за рахунок іншої особи (далі – довіритель), датою збільшення податкового кредиту такого повіреного є дата перерахування коштів (надання в управління цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу) на користь продавця таких товарів (робіт, послуг) або надання інших видів компенсацій вартості таких товарів (робіт, послуг), а датою збільшення податкових зобов’язань є дата передання таких товарів (результатів робіт, послуг) довірителю. При цьому довіритель не збільшує податковий кредит на суму коштів (вартість цінних паперів, інших документів, що засвідчують відносини боргу), перерахованих (переданих) повіреному, але має право на збільшення податкового кредиту у податковий період отримання товарів (робіт, послуг), придбаних повіреним за його дорученням.

У разі коли платник податку здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), які є об’єктом оподаткування , під забезпечення боргових зобов’язань покупця, надане такому платнику податку у формі простого або переказного векселя або інших боргових інструментів (далі вексель), випущених таким покупцем або третьою особою, базою оподаткування є договірна вартість таких товарів (робіт, послуг) без врахування дисконтів або інших знижок з номіналу такого векселя, а за процентними векселями договірна вартість таких товарів (робіт, послуг), збільшена на суму процентів, нарахованих або таких, що мають бути нараховані на суму номіналу такого векселя.

У разі коли платник податку здійснює за згодою векселедержателя зустрічну поставку товарів (робіт, послуг) замість грошового погашення суми боргу, зазначеного у векселі, базою оподаткування є договірна вартість таких товарів (робіт, послуг) без врахування дисконтів або інших знижок з номіналу такого векселя, а за процентними векселями договірна вартість таких товарів (робіт, послуг), збільшена на суму процентів, нарахованих або таких, що мають бути нараховані на суму номіналу такого векселя.

Векселі отримані, але не оплачені платником податку, або видані, але не оплачені платником податку, не змінюють сум податкових зобов’язань або податкового кредиту такого платника податку, незалежно від видів операцій, по яких такі векселі використовуються.

Звільняються від оподаткування операції з:

а) продажу вітчизняних продуктів дитячого харчування молочними кухнями та спеціалізованими магазинами і куточками, які виконують функції роздаточних пунктів;

б) продажу (передплати) і доставки періодичних видань друкованих засобів масової інформації вітчизняного виробництва; продажу книжок вітчизняного виробництва; продажу учнівських зошитів, підручників та навчальних посібників вітчизняного виробництва;

в) надання згідно з переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України, послуг з вищої, середньої, професійно-технічної та початкової освіти закладами освіти, які мають спеціальний дозвіл (ліцензію) на надання таких послуг та послуг з виховання та освіти дітей будинками культури в сільській місцевості, дитячими музичними та художніми школами, школами мистецтв;

г) продажу товарів спеціального призначення для інвалідів;

д) послуг з доставки пенсій та грошової допомоги населенню;

е) надання послуг з реєстрації актів громадянського стану держорганами;

ж) продажу лікарських засобів та виробів медичного призначення, зареєстрованих в Україні у встановленому законодавством порядку, в тому числі надання послуг з такого продажу аптечними установами;

з) надання послуг з охорони здоров’я згідно з переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України, закладами охорони здоров’я, які мають спеціальний дозвіл (ліцензію) на надання таких послуг;

к) продажу путівок на санаторно-курортне лікування та відпочинок дітей . Зазначена пільга не поширюється на продаж путівок нерезидентам.

л) надання в порядку та в межах норм, встановлених Кабінетом Міністрів України, послуг з:

утримання дітей у дошкільних закладах, школах інтернатах, кімнатах розподільниках установ Міністерства внутрішніх справ України,

утримання осіб у будинках для престарілих та інвалідів,

харчування та облаштування на нічліг осіб, які не мають житла, у спеціально відведених для цього місцях,

харчування дітей у школах, професійно-технічних училищах та громадян у закладах охорони здоров’я;

харчування, забезпечення речовим майном, комунально-побутовими та іншими послугами, що надаються спецконтингенту в установах пенітенціарної системи згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

м) надання послуг державними службами зайнятості України ;

н) надання послуг архівними установами України, пов’язаних з наданням документів Національного архівного фонду України юридичним і фізичним особам, а також продажу архівним установам України документів Національного архівного фонду України, які перебувають у власності юридичних або фізичних осіб відповідно до законодавства України;

о) надання послуг з перевезення пасажирів міським і приміським пасажирським транспортом та автомобільним транспортом у межах району, тарифи на які регулюються у встановленому законом порядку, за винятком операцій з надання пасажирського транспорту в оренду (прокат);

п) надання культових послуг та продажу предметів культового призначення релігійними організаціями ;

р) надання послуг з поховання будь-яким платником податку;

с) передачі конфіскованого майна, знахідок, скарбів або майна, визнаних безхазяйними, у розпорядження державних органів або організацій, уповноважених здійснювати їх збереження або продаж згідно із законодавством;

т) передачі земельних ділянок, що знаходяться під об’єктами нерухомості або незабудованої землі згідно з положеннями Земельного кодексу України;

у) приватизації державного та комунального майна, а також з безоплатної приватизації житлового фонду, включаючи місця загального користування у багатоквартирних будинках, присадибних земельних ділянок та земельних паїв відповідно до законодавства, а також з надання послуг (робіт), одержання яких згідно з законодавством є обов’язковою передумовою приватизації житла, присадибних земельних ділянок та земельних паїв;

ф) продажу або передачі у власність новозбудованого житла фізичним особам для його використання як місця проживання;

х) подання благодійної допомоги;

ц) оплати вартості фундаментальних досліджень, науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт, які здійснюються за рахунок Державного бюджету України;

ч) надання бібліотеками, що є у державній і комунальній власності, платних послуг фізичним і юридичним особам.

Звільняються від оподаткування операції з:

а) продажу товарів (робіт, послуг), за винятком підакцизних товарів, грального бізнесу, покупних товарів підприємствами та організаціями громадських організацій інвалідів, майно яких є їх власністю, де кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить протягом попереднього звітного періоду не менше 50 відсотків загальної чисельності працюючих, і за умови, що фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом попереднього звітного періоду не менше 25 відсотків суми загальних витрат на оплату праці, що відносяться до складу валових витрат виробництва (обігу).

б) безкоштовної передачі продукції (робіт, послуг) власного виробництва допоміжними сільськими господарствами і лікувально-виробничими трудовими майстернями (цехами, дільницями) будинків-інтернатів та територіальних центрів по обслуговуванню самотніх громадян похилого віку (пенсіонерів), за умови, що така передача здійснюється для забезпечення власних потреб зазначених закладів;

в) надання в сільській місцевості сільськогосподарськими товаровиробниками послуг з ремонту шкіл, дошкільних закладів, інтернатів, закладів охорони здоров’я та подання матеріальної допомоги (в межах одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян на місяць на одну особу) продуктами харчування власного виробництва та послуг з обробки землі багатодітним сім’ям, ветеранам праці і війни, реабілітованим громадянам, інвалідам праці, інвалідам дитинства, одиноким особам похилого віку, особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та школам, дошкільним закладам, інтернатам, закладам охорони здоров’я;

г) надання в сільській місцевості сільськогосподарськими товаровиробниками в період проведення польових робіт послуг з харчування механізаторів і тваринників продуктами власного виробництва в польових їдальнях;

д) продажу та безкоштовної передачі приладів, обладнання, матеріалів науковим установам та науковим організаціям, вищим навчальним закладам III IV рівнів акредитації, внесеним до Державного реєстру наукових організацій, яким надається підтримка держави за умови використання їх виключно для власних потреб.

Звільняються від оподаткування операції з продажу товарів (робіт, послуг), передбачених для власних потреб дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні, а також для використання дипломатичним персоналом цих дипломатичних місій та членами їх сімей, які проживають разом з особами цього персоналу.

Звільняються від оподаткування операції з ввезення на митну територію України товарів морського промислу (риба, ссавці, мушлі, ракоподібні, водні рослини тощо, охолоджені, солоні, морожені, консервовані, перероблені в борошно або в іншу продукцію), видобутих (виловлених, вироблених) суднами, зареєстрованими у Державному судновому реєстрі України або Судновій книзі України. Операції з подальшого продажу зазначених товарів юридичними особами судновласниками або фрахтувальниками оподатковуються у загальному порядку.

Звільняються від оподаткування операції з ввезення (пересилання) на митну територію України відповідно до Закону України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні» товарів (інвентарю, обладнання, екіпіровки та медико-біологічних засобів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають технічним характеристикам світового рівня та вимогам міжнародних спортивних організацій, а також роботи і послуги, що виконуються (надаються) для підготовки та участі членів збірних команд України в Олімпійських та Параолімпійських іграх. Ця норма діє протягом одного року до дня початку кожних наступних Олімпійських та Параолімпійських ігор.

Звільняються від оподаткування операції з надання послуг щодо будівництва, ремонту та облаштування баз олімпійської та параолімпійської підготовки, що виконуються відповідно до Закону України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні».

Звільняються від оподаткування операції з надання послуг (в тому числі проживання, харчування), що надаються базами олімпійської та параолімпійської підготовки відповідно до Закону України «Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні».

Ставки податку :

Об’єкти оподаткування, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

Податок становить 20 відсотків бази оподаткування та додається до ціни товарів (робіт, послуг).

Податок за нульовою ставкою обчислюється щодо операцій з:

а) продажу товарів, що були вивезені (експортовані) платником податку за межі митної території України.

У тому числі за нульовою ставкою оподатковуються операції з:

1) поставки для заправки або постачання морських (океанських) суден;

2) поставки для заправки або постачання повітряних суден;

3) поставки для заправки (дозаправки) та постачання космічних кораблів, а також супутників.

Товари вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України в разі, якщо їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною вантажною декларацією.

б) продажу робіт (послуг), призначених для використання та споживання за межами митної території України.

У тому числі за нульовою ставкою оподатковуються операції з:

надання нерезидентам в оренду, чартер, фрахт морських або повітряних суден, що використовуються на міжнародних маршрутах або лініях, а також космічних кораблів або супутників чи їх частин або окремих функцій;

надання послуг персоналу з обслуговування морських, повітряних та космічних об’єктів;

надання послуг з передачі авторських прав, ліцензій, патентів, прав на використання торгових марок та інших юридичних та економічних знань, а також обробки даних та інформатики для нерезидентів;

надання послуг з організації реклами і публічних зв’язків за межами України; забезпечення персоналом нерезидентів України; культурної, спортивної, освітньої діяльності за межами України;

надання послуг з туризму на території України в разі їх продажу за межами України безпосередньо або при посередництві нерезидентів із застосуванням безготівкових розрахунків.

в) продажу товарів (робіт, послуг) підприємствами роздрібної торгівлі, які розташовані на території України у зонах митного контролю (безмитних магазинах), відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України.

г) надання транспортних послуг з перевезення пасажирів та вантажів за межами митного кордону України, а саме: від пункту за межами державного кордону України до пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів з-під митного контролю на митну територію України (включаючи внутрішні митниці); від пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту поза межами державного кордону України; між пунктами поза межами митного кордону України.

д) продажу переробним підприємствам молока та м’яса живою вагою сільськогосподарськими товаровиробниками всіх форм власності і господарювання;

е) продажу товарів (робіт, послуг), за винятком підакцизних товарів, грального бізнесу, покупних товарів підприємствами та організаціями громадських організацій інвалідів.

Порядок обчислення і сплати податку:

1. Продаж товарів (робіт, послуг) здійснюється за договірними (контрактними) цінами з додатковим нарахуванням податку на додану вартість.

2. Податкова накладна

2.1. Платник податку зобов’язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками:

а) порядковий номер податкової накладної;

б) дату виписування податкової накладної;

в) назву юридичної особи або прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість;

г) податковий номер платника податку (продавця та покупця);

д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість;

е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об’єм);

є) повну назву отримувача;

ж) ціну продажу без врахування податку;

з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні;

и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

2.2. У разі звільнення від оподаткування у випадках, передбачених статтею 5 Закону, у податковій накладній робиться запис «Без ПДВ» з посиланням на відповідний підпункт пункту 5.1 чи пункт статті 5.

2.3. Податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов’язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надаються покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

Для операцій, що оподатковуються і звільнені від оподаткування, складаються окремі податкові накладні. Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Платники податку повинні зберігати податкові накладні протягом строку, передбаченого законодавством для зобов’язань із сплати податків.

2.4. Право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Суб’єкти підприємницької діяльності, що перейшли на спрощену систему оподаткування, яка не передбачає сплати податку або передбачає його сплату в іншому, ніж визначено цим Законом, порядку, втрачають право на нарахування податку, податковий кредит та складання податкової накладної, а також на отримання відшкодування за податковий період, в якому відбувся такий перехід. Це правило поширюється також на підприємства з іноземними інвестиціями, звільнені від сплати податку.

2.5. Для фізичних осіб, не зареєстрованих як суб’єкти підприємницької діяльності, що ввозять (пересилають) товари (предмети) на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню згідно з законодавством України, оформлення митної декларації прирівнюється до подання податкової накладної.

2.6. Податкова накладна видається в разі продажу товарів (робіт, послуг) покупцю на його вимогу. У будь-якому випадку видається товарний чек, інший розрахунковий або платіжний документ, що підтверджує передачу товарів (робіт, послуг) та/або прийняття платежу із зазначенням суми податку.

Податкова накладна не виписується, якщо обсяг разового продажу товарів (робіт, послуг) не більший двадцяти гривень, у разі продажу транспортних квитків та при виписуванні готельних рахунків. При цьому підставою для збільшення суми податкового кредиту є товарний чек (інший розрахунковий або платіжний документ).

2.7. У разі ввезення (імпортування) товарів документом, що посвідчує право на отримання податкового кредиту, вважається належним чином оформлена митна декларація, яка підтверджує сплату податку на додану вартість.

3. Дата виникнення податкових зобов’язань

3.1. Датою виникнення податкових зобов’язань з продажу товарів (робіт, послуг) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше:

або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника податку як оплата товарів (робіт, послуг), що підлягають продажу, а у разі продажу товарів (робіт, послуг) за готівкові грошові кошти дата їх оприбуткування в касі платника податку, а при відсутності такої дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, що обслуговує платника податку;

або дата відвантаження товарів, а для робіт (послуг) дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) платником податку.

3.2. У разі продажу товарів (валютних цінностей) або послуг з використанням торговельних автоматів або іншого подібного устаткування, що не передбачає наявності касового апарата, контрольованого уповноваженою на це фізичною особою, датою виникнення податкових зобов’язань вважається дата виймання з таких торговельних апаратів або подібного устаткування грошової виручки.

3.3. У разі коли продаж товарів (робіт, послуг) здійснюється з використанням кредитних або дебетових карток, дорожніх, комерційних, персональних або інших чеків, датою збільшення податкових зобов’язань вважається або дата оформлення податкової накладної, що засвідчує факт надання платником податку товарів (робіт, послуг) покупцю, або дата виписування відповідного рахунка (товарного чека), залежно від того, яка подія відбулася раніше.

3.4. Датою виникнення податкових зобов’язань орендодавця (лізингодавця) для операцій фінансової оренди (лізингу) є дата фактичного передання об’єкта фінансової оренди (лізингу) у користування орендарю (лізингоотримувачу).

3.5. Датою виникнення податкових зобов’язань у разі продажу товарів (робіт, послуг) з оплатою за рахунок бюджетних коштів є дата надходження таких коштів на поточний рахунок платника податку або дата отримання відповідної компенсації у будь-якому іншому виді, включаючи зменшення заборгованості такого платника податку за його зобов’язаннями перед таким бюджетом.

3.6. Датою виникнення податкових зобов’язань при ввезенні (імпортуванні) товарів є дата оформлення ввізної митної декларації із зазначенням у ній суми податку, що підлягає сплаті. Датою виникнення податкових зобов’язань при імпортуванні робіт (послуг) є дата списання коштів з розрахункового рахунку платника податку в оплату робіт (послуг) або дата оформлення документа, що засвідчує факт виконання робіт (послуг) нерезидентом залежно від того, яка з подій відбулася першою.

3.7. Датою виникнення податкових зобов’язань виконавця з контрактів, визначених довгостроковими відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», є дата збільшення валового доходу виконавця довгострокового контракту.

3.8. Попередня оплата (авансування) товарів, що згідно з договорами підлягають вивезенню (експортуванню) за межі митної території України або ввезенню (пересиланню) на митну територію України, не є підставою для виникнення податкових зобов’язань.

4. Податковий кредит

4.1. Податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

4.3. У разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.

4.4. У разі коли платник придбає товари (роботи, послуги), вартість яких не відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) і не підлягає амортизації, податки, що сплачені у зв’язку з таким придбанням, відшкодовуються за рахунок відповідних джерел і до складу податкового кредиту не включаються.

4.5. Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

5. Датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається:

5.1. дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг);

5.2. для операцій із ввезення (пересилання) товарів (робіт, послуг) дата сплати податку по податкових зобов’язаннях ;

5.3. датою виникнення права орендаря (лізингоотримувача) на збільшення податкового кредиту для операцій фінансової оренди (лізингу) є дата фактичного отримання об’єкта фінансового лізингу таким орендарем.

5.4. датою виникнення права замовника на податковий кредит з контрактів, визначених довгостроковими відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», є дата збільшення валових витрат замовника довгострокового контракту.

6. Для товарів (послуг), придбання (надання) яких контролюється приладами обліку, факт отримання (надання) таких товарів (послуг) засвідчується даними обліку.

7. Порядок визначення суми податку, що підлягає сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, та строки розрахунків з бюджетом

7.1. Суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов’язань, що виникли у зв’язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду.

Сплата податку провадиться не пізніше двадцятого числа місяця, що настає за звітним періодом.

7.2. У строки, передбачені законом для відповідного податкового періоду, платник податку подає органу державної податкової служби за місцем свого знаходження податкову декларацію незалежно від того, чи виникло у цьому періоді податкове зобов’язання чи ні.

7.3. У разі коли за результатами звітного періоду сума має від’ємне значення, така сума підлягає відшкодуванню платнику податку з Державного бюджету України протягом місяця, наступного після подачі декларації.

Підставою для отримання відшкодування є дані тільки податкової декларації за звітний період. За бажанням платника податку сума бюджетного відшкодування може бути повністю або частково зарахована в рахунок платежів з цього податку. Таке рішення платника податку відображається в податковій декларації.

Відшкодування здійснюється шляхом перерахування відповідних грошових сум з бюджетного рахунку на рахунок платника податку в установі банку, що його обслуговує, або шляхом видачі казначейського чека, який приймається до негайної оплати (погашення) будь-якими банківськими установами.

Здійснення відшкодування шляхом зменшення платежів по інших податках, зборах (обов’язкових платежах) не дозволяється.

Суми, що не відшкодовані платнику податку протягом визначеного у цьому пункті строку, вважаються бюджетною заборгованістю. На суму бюджетної заборгованості нараховуються проценти на рівні 120 відсотків від облікової ставки Національного банку України, встановленої на момент її виникнення, протягом строку її дії, включаючи день погашення. Платник податку має право у будь-який момент після виникнення бюджетної заборгованості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів бюджету та притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у несвоєчасному відшкодуванні надмірно сплачених податків.

7.4. Орган державної податкової служби має право давати розпорядження про нарахування податку у разі коли розмір податку, зазначеного у декларації, є меншим за розмір, що випливає з поданих розрахунків.

Додаткова сума податку, нарахована згідно з цим підпунктом, підлягає внесенню до бюджету у строки, зазначені у розпорядженні органу державної податкової служби, але не пізніше 10 календарних днів з дати виписки такого розпорядження.

8. Суми податку, сплачені фізичними особами у складі ціни придбання товарів (робіт, послуг), що вивозяться (експортуються) такими фізичними особами в межах неторговельного (туристичного) обороту, бюджетному відшкодуванню не підлягають.

9. Податкові періоди

9.1. Для платників податку, в яких обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) за попередній календарний рік перевищує 7200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, податковий (звітний) період дорівнює календарному місяцю.

9.2. Платники податку, що мають обсяг операцій з продажу менший, можуть застосовувати за своїм вибором податковий період, що дорівнює календарному місяцю або кварталу.

Особливості оподаткування операцій з вивезення (пересилання) товарів (робіт, послуг) за межі митної території України:

1. Платник податку, який здійснює операції з вивезення (пересилання) товарів (робіт, послуг) за межі митної території України (експорт) і подає розрахунок експортного відшкодування за наслідками податкового місяця, має право на отримання такого відшкодування протягом 30 календарних днів з дня подання такого розрахунку.

Зазначений розрахунок подається разом із такими документами:

а) митною декларацією, яка підтверджує факт вивезення (експортування) товарів за межі митної території України, відповідно до митного законодавства, або актом (іншим документом), який засвідчує передання права власності на роботи (послуги), призначені для їх споживання за межами митної території України;

б) копіями платіжних доручень, завірених банком, про перерахування платником податку коштів на користь іншого платника податків, в оплату придбаних товарів (робіт, послуг), з урахуванням податків, нарахованих на ціну такого придбання, а при вивезенні (експортуванні) товарів, попередньо ввезених (імпортованих) таким платником податку, ввізною митною декларацією, що підтверджує факт митного оформлення товарів для їх вільного використання на митній території України.

2. Для визначення суми експортного відшкодування до складу податкового кредиту включаються суми податку, фактично сплачені платником податку – експортером коштами у складі ціни придбаних товарів (робіт, послуг), у інших платників податку постачальників таких товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до валових витрат виробництва (обігу) або підлягає амортизації, починаючи з першого числа звітного місяця та закінчуючи днем подання розрахунку експортного відшкодування, включаючи такий день, а при ввезенні (імпортуванні) таких товарів (робіт, послуг) суми податку, сплачені у такий самий період до бюджету у зв’язку із таким ввезенням (імпортуванням) або визначені у податковому векселі, виданому протягом такого місяця , але не погашеному до дня подання такого розрахунку.

3. У разі коли платник податку здійснює вивезення (експортування) товарів (робіт, послуг), отриманих від іншого платника податку на умовах комісії, консигнації, доручення або інших видів договорів, які не передбачають переходу права власності на такі товари (роботи, послуги) від такого іншого платника податку до експортера, право на отримання експортного відшкодування має такий інший платник податку.

6. Експортне відшкодування надається протягом 30 календарних днів, наступних за днем подання розрахунку експортного відшкодування.

7. У разі коли платник податку має непогашену заборгованість з податку на додану вартість минулих податкових періодів або непогашений податковий вексель, сума експортного відшкодування або її частина направляються на погашення такої заборгованості або зараховуються у рахунок погашення такого векселя. За добровільним рішенням платника податку сума експортного відшкодування може бути повністю або частково зарахована в рахунок платежів з цього податку або інших податків, зборів (обов’язкових платежів), які зараховуються до Державного бюджету України.

Законодавчі пільги з ПДВ

Податок на додану вартість є внутрішнім податком і не може регулюватися нормами міжнародних договорів.

1. Платники податку при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України можуть за власним бажанням надавати органам митного контролю простий вексель на суму податкового зобов’язання (далі податковий вексель), один примірник якого залишається в органі митного контролю, другий надсилається органом митного контролю на адресу органу державної податкової служби за місцем реєстрації платника податку, а третій надається платнику податку;

сума, зазначена у податковому векселі, включається до суми податкових зобов’язань платника податку у податковому періоді, на який припадає тридцятий календарний день з дня надання такого векселя органу митного контролю. При цьому податковий вексель вважається погашеним, а сума податку, визначеного у векселі, окремо до бюджету не сплачується та враховується у розрахунках податкових зобов’язань за результатами податкового періоду, в якому вексель погашено.

у наступному звітному (податковому) періоді сума, що була зазначена в податковому векселі, включається до складу податкового кредиту платника податку;

платник податку може за самостійним рішенням достроково погасити вексель шляхом перерахування коштів до бюджету або шляхом заліку суми експортного відшкодування , при цьому зазначена сума коштів включається до складу податкового кредиту платника у тому податковому періоді, у якому відбулося таке погашення, та не включається до складу його податкових зобов’язань;

обов’язки з погашення податкового векселя не можуть передаватися іншим особам, податковий вексель не підлягає індосаменту; проценти або інші види плати за користування податковим векселем не нараховуються;

податкові векселі, виписані платниками податку, що мали протягом останніх 12 місяців обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) більше п’яти мільйонів гривень, або підприємствами, визначеними у підпункті 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 цього Закону, та не мають заборгованості з цього податку (крім реструктуризованої згідно із законодавством) за результатами податкових періодів, що передують податковому періоду, у якому надається податковий вексель, не підлягають забезпеченню.

податкові векселі, виписані іншими платниками податку, підлягають підтвердженню комерційними банками шляхом авалю;

Дія цього пункту не поширюється на операції з ввезення (пересилання) підакцизних товарів (крім тютюнової сировини) та товарів, що відносяться до товарних груп 124 Гармонізованої системи опису та кодування товарів, кабельно-провідникових товарів , а також товарів, які ввозяться (пересилаються) підприємством з іноземними інвестиціями незалежно від форми та часу внесення цих інвестицій.

5. Встановити, що оподаткування підприємств суб’єктів експериментальних та спеціальних економічних зон :

«Сиваш», «Яворів»,»Курортополіс Трускавець» , «Славутич», Луганська область, «Азов», «Донецьк», Житомирська область, Чернівецька область, «Рені», «ПортоФранко», міста Харківа, спеціальних іноваційних зон, «Порт Крим», «Миколаїв», Волинська область податок на додану вартість справляється з урахуванням особливостей, встановлених Законами України «Про спеціальну економічну зону …».

6. Тимчасово до 1 січня 2008 року звільняються від оподаткування операції з ввезення (пересилання) на митну територію України відповідно до Закону України «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» товарів (у тому числі машинокомплектів), які використовуються для будівництва та виробничої діяльності підприємств по виробництву автомобілів, автобусів і комплектуючих виробів до них.

7. До 1 січня 2008 року оподатковуються податком на додану вартість за нульовою ставкою операції з продажу автомобілів, автобусів і комплектуючих виробів до них власного виробництва резидентів, які здійснюють діяльність відповідно до Закону України «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні».

10. На період виконання робіт щодо підготовки до зняття і зняття енергоблоків Чорнобильської АЕС з експлуатації та перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему:

звільняються від оподаткування операції з ввезення на митну територію України товарів (сировини, матеріалів, устаткування та обладнання);

оподатковуються за нульовою ставкою операції з продажу товарів (сировини, матеріалів, устаткування та обладнання), виконання робіт та надання послуг на митній території України, що здійснюються в рамках міжнародної технічної допомоги.

12. Тимчасово, до 1 січня 2009 року, звільняються від оподаткування операції з продажу космічних комплексів, космічних ракет носіїв, космічних апаратів, наземних сегментів космічних систем та їх агрегатів, систем і комплектуючих, що вироблені суб’єктами космічної діяльності.

13. Тимчасово, до 1 січня 2009 року, звільняються від оподаткування операції з ввезення суб’єктами космічної діяльності на митну територію України товарів, які використовуються для виробництва космічної техніки (включаючи агрегати, системи та їх комплектуючі для космічних комплексів, космічних ракет носіїв, космічних апаратів та наземних сегментів космічних систем), якщо такі товари не виготовляються на території України.

15. До 1 січня 2010 року звільняються від оподаткування: операції з ввезення (пересилання) на митну територію України товарів (крім підакцизних), які використовуються для розширення виробництва та виробничої діяльності підприємств з виготовлення боєприпасів, їх елементів, та виробів спецхімії.

16. У період з 1 січня 2001 року до 1 січня 2006 року звільняються від оподаткування операції з ввезення (пересилання) на митну територію України матеріалів, устаткування і комплектуючого обладнання (далі товари), крім підакцизних, що використовуються для виробництва броньованих бойових машин, якщо такі товари не виробляються підприємствами на території України або ті, що виробляються, не відповідають вимогам замовників броньованих бойових машин, визначеним умовами контрактів.

17. У період з 1 січня 2001 року до 1 січня 2006 року операції з продажу товарів (робіт, послуг), що використовуються підприємствами концерну «Бронетехніка України» виконавцями державного оборонного замовлення та міжнародних контрактів для виготовлення та модернізації броньованих бойових машин, а також з продажу броньованих бойових машин і комплектуючих виробів до них, які реалізуються державному замовнику або замовнику за міжнародним контрактом, оподатковуються податком на додану вартість за нульовою ставкою.

18. У період з 1 січня 2002 року до 1 січня 2007 року для підприємств літакобудівної промисловості, визначених статтею 2 Закону України «Про державну підтримку літакобудівної промисловості в Україні», звільняються від оподаткування операції з ввезення (пересилання) на митну територію України матеріалів, комплектуючих виробів і обладнання (далі товарів), крім підакцизних, що використовуються для потреб розробки, виробництва авіаційної техніки та надання послуг, якщо такі товари не виробляються підприємствами на території України або ті, що виробляються, не відповідають міжнародним класифікаційним вимогам чи вимогам замовників продукції (послуг), визначених умовами контрактів.

1.3.2 Механізм справляння акцизного збору

Справляння акцизного збору ( як специфічного акцизу на обмежену групу товарів) в Україні станом на вересень 2004 року регулюється наступними нормативними документами [810], [15], [22]:

1. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ » Про акцизний збір» // від 26 грудня 1992 року N 1892 (із змінами і доповненнями)

2. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» // від 15 вересня 1995 року N 329/95ВР ( із змінами і доповненнями)

3. ЗАКОН УКРАЇНИ » Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої » // від 7 травня 1996 року N 178/96ВР( із змінами і доповненнями)

4. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)»// від 11 липня 1996 року N 313/96ВР(із змінами і доповненнями)

5. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів // 19 грудня 1995 року N 481/95BP (Із змінами і доповненнями)

6. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ «Про запровадження марок акцизного збору нового зразка з голографічними захисними елементами для маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів» // ПОСТАНОВА від 23 квітня 2003 р. N 567(із змінами і доповненнями)

7. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про ставки акцизного збору на тютюнові вироби» // від 6 лютого 1996 року N 30/96ВР (Із змінами і доповненнями)

8. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі транспортні засоби» // від 24 травня 1996 року N 216/96ВР (Із змінами і доповненнями)

9. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ » Про затвердження Порядку видачі та погашення податкових векселів, що підтверджують зобов’язання із сплати суми акцизного збору і видаються суб’єктами підприємницької діяльності у разі отримання спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на іншу підакцизну продукцію» // ПОСТАНОВА від 27 лютого 1999 р. N 275

10. КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ «Про розміри плати за марки акцизного збору для алкогольних напоїв та тютюнових виробів» // ПОСТАНОВА від 20 червня 2003 р. N 926

11. Про затвердження Положення про порядок нарахування, терміни сплати і подання розрахунку акцизного збору та змін до наказів ДПА України //Наказ Державної податкової адміністрації України від 19 березня 2001 року N 111 (Із змінами і доповненнями)

Закон [8] визначає додаткові особливості нарахування та сплати акцизного збору, що справляється з виготовлених українськими виробниками та ввезених на територію України алкогольних напоїв та тютюнових виробів, які маркуються наклеюванням марки акцизного збору в порядку, передбаченому Положенням про виробництво, зберігання, продаж марок акцизного збору, маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів;

Марка акцизного збору спеціальний знак, яким маркуються алкогольні напої та тютюнові вироби. Її наявність на цих товарах підтверджує сплату акцизного збору, легальність ввезення та реалізації на території України цих виробів. Марки акцизного збору для алкогольних напоїв та тютюнових виробів, вироблених в Україні, відрізняються від марок для імпортованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів дизайном та кольором відповідно до зразків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Плата за марки акцизного збору плата, що вноситься українськими виробниками та імпортерами алкогольних напоїв і тютюнових виробів на покриття витрат на виробництво, зберігання та реалізацію марок акцизного збору. Розмір плати за марки акцизного збору встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Платниками акцизного збору є:

а) суб’єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення (інші відокремлені підрозділи) виробники підакцизних товарів на митній території України, у тому числі з давальницької сировини по товарах (продукції), на які встановлено ставки акцизного збору у твердих сумах, а також замовники, за дорученням яких виготовляється продукція на давальницьких умовах по товарах, на які встановлено ставки акцизного збору у відсотках до обороту, які сплачують акцизний збір виробнику;

б) нерезиденти, які здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва чи осіб, прирівняних до них згідно із законодавством;

в) будь-які суб’єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, які імпортують на митну територію України підакцизні товари, незалежно від наявності внесених до них іноземних інвестицій;

г) фізичні особи резиденти або нерезиденти, які ввозять (пересилають) підакцизні речі або предмети на митну територію України у вигляді супроводжувального або несупроводжувального багажу, а також фізичні особи, які одержують такі підакцизні речі (предмети), переслані (надіслані) з-за митного кордону України у вигляді поштових чи інших відправлень або несупроводжувального багажу, в обсягах або вартістю, що перевищують норми безмитного провезення (пересилання) для таких фізичних осіб, визначені митним законодавством;

д) юридичні або фізичні особи, які купують (одержують в інші форми володіння, користування або розпорядження) підакцизні товари у податкових агентів.

Об’єктом оподаткування є:

а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), в тому числі з давальницької сировини, шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою, а також обсяги відвантажених підакцизних товарів (продукції), виготовлених з давальницької сировини;

б) обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) для власного споживання, промислової переробки (крім оборотів з реалізації (передачі) для виробництва підакцизних товарів), а також для своїх працівників;

в) вартість товарів (продукції), які імпортуються (ввозяться, пересилаються) на митну територію України, у тому числі в межах бартерних (товарообмінних) операцій або без оплати їх вартості чи з частковою оплатою.

При продажу (інших видах відчуження) податковими агентами підакцизних товарів (продукції) об’єктом оподаткування є:

для вироблених на території України товарів (продукції) обороти з реалізації таких підакцизних товарів (продукції), включаючи вартість будь-яких додаткових послуг або робіт, пов’язаних із такою реалізацією;

для імпортованих (ввезених, пересланих) на митну територію України товарів (продукції) обороти з реалізації таких підакцизних товарів (продукції), включаючи вартість будь-яких додаткових послуг або робіт, пов’язаних із такою реалізацією на митній території України, але не менше митної вартості таких підакцизних товарів (продукції), з урахуванням сум сплаченого або нарахованого, але не сплаченого ввізного (імпортного) мита.

Акцизний збір обчислюється:

а) за ставками у процентах до обороту з продажу:

товарів, що вироблені на митній території України, виходячи з їх вартості, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами на товари, які він виробляє, без податку на додану вартість та акцизного збору;

товарів, що імпортуються на митну територію України, виходячи з їх вартості, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари, які він імпортує, без податку на додану вартість та акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість та акцизного збору).

б) у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції);

в) одночасно за ставками у процентах до обороту з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції).

Ставки акцизного збору є єдиними на всій території України.

Датою виникнення податкових зобов’язань з продажу підакцизних товарів (продукції) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що настала раніше:

або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника акцизного збору як оплата товарів (продукції), що продаються, а у разі продажу товарів (продукції) за готівкові кошти дата їх оприбуткування в касі платника акцизного збору, за відсутності такої дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, яка обслуговує платника акцизного збору;

або дата відвантаження (передачі) товарів (продукції).

Акцизний збір не справляється з товарів, що були вивезені (експортовані) платником акцизного збору за межі митної території України. Товари вважаються вивезеними (експортованими) платником податку за межі митної території України в разі, коли їх вивезення (експортування) засвідчене належно оформленою митною вантажною декларацією.

Акцизний збір не справляється з підакцизних товарів, що імпортуються на митну територію України, якщо з таких товарів згідно із законодавством України не справляється податок на додану вартість у зв’язку із звільненням, передбаченим для транзитних товарів, товарів на митних складах, реекспортованих товарів, товарів, що спрямовуються до магазинів безмитної торгівлі, товарів, що призначаються для переробки під митним контролем. У разі коли в зазначених випадках митним законодавством України передбачається вимога надання банківської гарантії чи інша вимога, така вимога застосовується і для цілей акцизного збору. Акцизний збір справляється органами митної служби України з таких товарів, якщо пізніше щодо них виникає зобов’язання із сплати податку на додану вартість.

Не підлягає оподаткуванню оборот з реалізації легкових автомобілів спеціального призначення для інвалідів, оплата вартості яких провадиться органами соціального забезпечення, а також легкових автомобілів спеціального призначення (швидка медична допомога, міліція тощо) за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України.

На період функціонування спеціальної економічної зони «Яворів» ,»Азов», «Рені», «Портофранко», «Порт Крим» справляння акцизного збору здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених відповідними законами України «Про спеціальну (вільну) економічну зону ____» .

При вивезенні з митної території України підакцизної продукції, набутої інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції, акцизний збір не справляється.

Звільняється від сплати акцизного збору імпорт призначених для власного використання розвідувальними органами України техніки, устаткування, майна і матеріалів (у тому числі засобів озброєння, спеціальних технічних та інших засобів, вогнепальної зброї та боєприпасів до неї), оплата вартості яких здійснюється зазначеними органами.

Суми акцизного збору, що підлягають сплаті, визначаються платниками самостійно, виходячи з обсягів реалізованих підакцизних товарів (продукції) за встановленими ставками (Додаток В).

Суб’єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію), в обов’язковому порядку при перетинанні кордону їх декларують і подають органам митного контролю декларацію у двох примірниках, один з яких цими органами надсилається до податкових інспекцій за місце знаходженням суб’єктів підприємницької діяльності, для справляння акцизного збору. Власник готової продукції, на яку встановлено ставку акцизного збору у твердих сумах, виготовленої на давальницьких умовах, сплачує акцизний збір виробнику (переробнику) не пізніше дня відвантаження готової продукції його замовнику або за його дорученням іншій особі.

Умовою відвантаження виробником (переробником) готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, його власнику або за його дорученням іншій особі є документальне підтвердження банківської установи про перерахування відповідної суми акцизного збору на розрахунковий рахунок виробника (переробника).

Податковий агент зобов’язаний включити до ціни товару (продукції) акцизний збір у порядку і за ставками, передбаченими законом, утримати його з платника акцизного збору та перерахувати його до бюджету. Зазначене перерахування здійснюється протягом семи календарних днів, наступних за датою продажу (відчуження) акцизного товару (продукції).

Датою продажу (інших видів відчуження) підакцизного товару (продукції) є дата відвантаження (передачі) податковим агентом підакцизних товарів (продукції) або дата одержання податковим агентом коштів чи інших видів компенсацій вартості підакцизних товарів (продукції) залежно від того, яка подія сталася раніше. Якщо податкові агенти передають підакцизні товари (продукцію) іншим особам згідно з умовами договорів комісії, консигнації, доручення, інших цивільно-правових договорів, які не передбачають перехід права власності таким особам, датою продажу підакцизних товарів (продукції) є дата, коли така передача розпочинається.

У разі, коли податкові агенти імпортують (ввозять, пересилають) на митну територію України підакцизні товари (продукцію) як повірені, комісіонери, сторони договору про сумісну діяльність, інших цивільно-правових договорів, укладених з іншими особами і в їх інтересах, датою продажу (інших видів відчуження) таких підакцизних товарів (продукції) є дата, коли розпочинається передача цих товарів (продукції) таким особам або за їх дорученням третім особам, але не пізніше їх митного оформлення.

При укладенні цивільно-правових договорів щодо підакцизних товарів (продукції) податкові агенти зобов’язані письмово повідомляти покупців (одержувачів) таких підакцизних товарів (продукції) про їх обов’язки щодо сплати акцизного збору, сума якого має бути виділена окремим рядком. Відповідальність за належне нарахування та стягнення акцизного збору з його платників, а також за повне і своєчасне внесення стягнутих сум до бюджету несе особа, яка за цим Декретом набуває статусу податкового агента.

Податковий агент не є платником акцизного збору, але є особою, уповноваженою законодавством нараховувати, стягувати акцизний збір з його платників та вносити його до бюджету, а також нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання таких повноважень.

Суб’єкти підприємницької діяльності, які ввезли (імпортували) на митну територію України підакцизні товари (продукцію) без сплати акцизного збору, подають до органів податкової служби до 15 числа місяця, що настає за звітним, щомісячний звіт про обсяги продажу ввезених (імпортованих) підакцизних товарів (продукції) та розміри одержаних з покупців і перерахованих до бюджету сум акцизного збору, а також про обсяги переданих товарів, ввезених (імпортованих) в інтересах інших суб’єктів підприємницької діяльності, і утриману суму акцизного збору.

Контроль за правильністю обчислення і своєчасністю сплати акцизного збору здійснюється податковими інспекціями відповідно до Закону України «Про державну податкову службу України» [3].

Порядок обчислення акцизного збору

1. Акцизний збір обчислюється за ставками у відсотках до обороту з продажу [22]:

для товарів, що вироблені на митній території України, виходячи з їх вартості, за встановленими виробником максимальними роздрібними цінами на товари, які він виробляє, без податку на додану вартість та акцизного збору;

для товарів, що імпортуються на митну територію України, виходячи з їх вартості, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на товари, які він імпортує, без податку на додану вартість та акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість та акцизного збору).

2. Акцизний збір обчислюється у твердих сумах у гривнях або в євро з одиниці реалізованих (переданих, ввезених в Україну) товарів (продукції). Акцизний збір, обчислений в євро, сплачується у валюті України за валютним (обмінним) курсом Національного банку України, що діє на перший день кварталу, у якому здійснюється реалізація товару (продукції), і залишається незмінним протягом кварталу.

3. Акцизний збір обчислюється одночасно за ставками у відсотках до обороту з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції) для тих підакцизних товарів, на які чинним законодавством України встановлено такі ставки.

Порядок нарахування акцизного збору

1. Сума акцизного збору, якщо ставка встановлена в грошовому еквіваленті до фізичної одиниці виміру товару, обчислюється таким чином:

при застосуванні ставки акцизного збору у гривнях за формулою

А = С х К, (1.1)

де А сума акцизного збору; С ставка акцизного збору; К кількість товару, визначена у фізичних одиницях виміру, визначених відповідним законом;

при застосуванні ставки акцизного збору в євро за формулою

А = С х Є х К, (1.2)

де А сума акцизного збору; С ставка акцизного збору; Є курс гривні до євро за станом на перший день відповідного кварталу; К кількість товару, визначена у фізичних одиницях виміру, визначених відповідним законом.

2. Сума акцизного збору, якщо ставка встановлена у відсотках, обчислюється в такому порядку.

Спочатку визначається оборот оподаткування шляхом обчислення суми оборотів за встановленими виробником або імпортером максимальними роздрібними цінами, без врахування податку на додану вартість та акцизного збору, окремо за кожним видом товару (продукції) за формулою

О = (М П) * к, (1.3)

де О оподаткований оборот; М максимальна роздрібна ціна за кожним видом товару (продукції) за їх власною назвою, задекларована виробником або імпортером таких товарів, П сума податку на додану вартість та акцизного збору в складі максимальної роздрібної ціни, к кількість товару у фізичних одиницях виміру за кожним видом товару (продукції) за їх власною назвою.

Після визначеного обороту з продажу, обчислюється сума акцизного збору за формулою

А1 = С1 х О, (1.4)

де А1 сума акцизного збору за ставками у відсотках до обороту з продажу, С1 ставка акцизного збору у відсотках, О оподаткований оборот.

3. Сума акцизного збору, якщо ставка встановлена одночасно у відсотках до обороту з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції), обчислюється шляхом додавання суми акцизного збору, обчисленої за ставками у відсотках до обороту з продажу та суми акцизного збору, обчисленої за ставками у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції), за формулою

А = А1 + А2, (1.5)

де А1 сума акцизного збору, обчислена за ставками у відсотках, А2 сума акцизного збору, обчислена за ставками у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції).

Платники акцизного збору самостійно обчислюють суму податкового зобов’язання, яку зазначають у розрахунку акцизного збору (приклад розрахунку наведений в додатку Б [22]).

1.3.3 Механізм справляння мита

Мито є непрямим вибірковим(специфічним акцизом) податком на зовнішньоекономічні операції з деякими імпортними(ввізне) та експортними(вивізне) товарами вводиться з метою одержання доходів бюджету держави чи для економічного захисту держави. Фіскальні мита, як правило, застосовуються у відношенні виробів, що не виробляються усередині країни. Ставки фіскального мита в основному невеликі, їхньою метою є забезпечення бюджету податковими надходженнями. Протекціоністські мита призначені для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціоністські мита, як правило, недостатньо високі для припинення імпорту іноземних товарів, вони все-таки ставлять іноземного виробника в невигідне конкурентне положення при торгівлі на внутрішньому ринку.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється згідно з законами України про митне регулювання [14], Митним тарифом України [12] та міжнародними договорами України.

Територія України становить єдиний митний простір, на якому діють митні правила України, з додержанням зобов’язань, що випливають з участі України в митних союзах.

Митний тариф України визначається згідно з відповідним законом України та міждержавними договорами України. Митний тариф України встановлює на єдиній митній території України оподаткування митом предметів, що ввозяться на територію України або вивозяться з неї, або переміщуються транзитом по її території. Ставки митного тарифу України мають бути єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.

Митний контроль та митне оподаткування на території спеціальних економічних зон регулюються спеціальними законами України та міжнародними договорами, які встановлюють спеціальний правовий режим цих зон у кожному окремому випадку.

Митний кодекс України [14] визначає принципи організації митної справи в Україні з метою створення умов для формування ринкової економіки та зростання активності зовнішньоекономічної діяльності на основі єдності митної території, мит та митних зборів.

Митна територія України, в тому числі території штучних островів, установок та споруд, що створюються в економічній (морській) зоні України, над якими Україна має виключну юрисдикцію щодо митної справи, становить єдину митну територію.

Митний кордон – межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України співпадає з державним кордоном України, за винятком меж спеціальних митних зон. Межі території спеціальних митних зон є складовою частиною митного кордону України.

Спеціальні митні зони на території України можуть створюватися спеціальні митні зони різного типу. Статус та територія зазначених зон встановлюються Верховною Радою України відповідно до законів України про спеціальні митні зони.

Спеціальні митні режими Україна може укладати з державами двосторонні та багатосторонні договори, які на основі взаємності встановлюють спеціальні митні режими, що передбачають пільгові умови для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності цих держав.

Обкладення митом товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України, здійснюється відповідно до Закону України «Про Митний тариф».

За виконання покладених на митницю обов’язків митне оформлення транспортних засобів (у тому числі транспортних засобів індивідуального користування), товарів, спадщини, речей, які переміщуються через митний кордон України (у тому числі у міжнародних поштових відправленнях та вантажем), та інших предметів, а також за перебування їх під митним контролем справляються митні збори.

За заявою підприємства та при наявності гарантії банку митниця має право надати відстрочення або розстрочення сплати митних зборів на строк, що не перевищує одного місяця.

Митний тариф України [12] це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території.

Мито, що стягується митницею, являє собою податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України.

В Україні застосовуються такі види мита:

адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

специфічне, що нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митом;

комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладення.

Встановлення пільг та зміна ставок мита, в тому числі на предмети особистого користування, здійснюються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Ввізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх ввезенні на митну територію України.

Ввізне мито є диференційованим:

до товарів та інших предметів, що походять з держав, які входять разом з Україною до митних союзів або утворюють з нею спеціальні митні зони, і в разі встановлення будь-якого спеціального преференційного митного режиму згідно з міжнародними договорами за участю України, застосовуються преференційні ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним тарифом України;

до товарів та інших предметів, що походять з країн або економічних союзів, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння, котрий означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності цих країн або союзів мають пільги щодо мит, за винятком випадків, коли зазначені мита та пільги щодо них встановлюються в рамках спеціального преференційного митного режиму, застосовуються пільгові ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним тарифом України;

до решти товарів та інших предметів застосовуються повні (загальні) ставки ввізного мита, передбачені Єдиним митним тарифом України.

Вивізне мито нараховується на товари та інші предмети при їх вивезенні за межі митної території України.

Сезонне мито на окремі товари та інші предмети може встановлюватися сезонне ввізне і вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення.

Особливі види мита метою захисту економічних інтересів України, українських виробників та у випадках, передбачених законами України, у разі ввезення на митну територію України і вивезення за межі цієї території товарів незалежно від інших видів мита можуть застосовуватися особливі види мита:

спеціальне мито;

антидемпінгове мито;

компенсаційне мито.

Митна вартість нарахування мита на товари та інші предмети, що підлягають митному обкладенню, провадиться на базі їх митної вартості, тобто ціни, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за них на момент перетину митного кордону України. При визначенні митної вартості до неї включаються ціна товару, зазначена в рахунку фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо їх не включено до рахунку фактури:

на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України;

комісійні та брокерські;

плата за використання об’єктів інтелектуальної власності, що належить до даних товарів та інших предметів і яка повинна бути оплачена імпортером (експортером) прямо чи побічно як умова їх ввезення (вивезення).

Нарахування та стягнення мита, податку на додану вартість, митних зборів і в установлених законодавством випадках акцизного збору проводиться за вантажною митною декларацією відповідно до порядку, установленого Державною митною службою та ставок мита (приклад ставок ввізного мита у додатку Г).

Справляння мита, податку на додану вартість та в установлених законодавством випадках акцизного й митних зборів виконується за уніфікованою митною квитанцією МД1 [1921]:

1. Уніфікована митна квитанція МД1 і додаткові аркуші до неї застосовуються для нарахування та стягнення сум мита, податку на додану вартість, митних зборів і в установлених законодавством випадках акцизного збору при обкладенні товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них, які ввозяться (пересилаються) на митну територію України громадянами.

2. У випадках унесення грошової застави при тимчасовому ввезенні товарів та транспортних засобів, а також при транзиті транспортних засобів окремо оформлюються бланки уніфікованої митної квитанції МД1 на:

мито, податок на додану вартість та акцизний збір;

митні збори.

В інших випадках справляння мита, податку на додану вартість, акцизного та митних зборів здійснюється за однією уніфікованою митною квитанцією МД1.

3. При нарахуванні сум мита, податку на додану вартість, акцизного та митних зборів застосовується розділ D уніфікованої митної квитанції.

У робочій частині бланка уніфікованої митної квитанції МД1 заповнюються графи «N з/п», «Найменування предметів, валюти, цінностей», «Підстава для вилучення чи прийняття», «Одиниця виміру», «Кількість», «Загальна сума чи вартість», «Ставка мита, ПДВ, акцизного, митних та інших зборів», «Сума стягнення».

У графі «N з/п» зазначаються порядкові номери товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них, за які сплачуються мито, податок на додану вартість і в установленому законодавством випадках акцизний та митні збори.

У графі «Найменування предметів, валюти, цінностей» наводяться найменування товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них; їх коди згідно з УКТЗЕД; у разі потреби їх відмінні ознаки, які впливають на визначення сум мита, податок на додану вартість, акцизного й митних зборів, що підлягають сплаті;

У графі «Підстава для вилучення чи прийняття» зазначаються чинні на день оформлення уніфікованої митної квитанції МД1 курси валют, які встановлено НБУ та які використовуються при нарахуванні платежів; найменування платежів, які справляються при митному оформленні цих товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них.

У графі «Одиниця виміру» зазначаються одиниці виміру товару, транспортного засобу та окремого номерного вузла до нього кожного найменування.

У графі «Кількість» проставляється кількість товару, транспортного засобу та окремого номерного вузла до нього кожного найменування.

У графі «Загальна сума чи вартість» проставляється загальна митна вартість товару, транспортного засобу та окремого номерного вузла до нього.

У графі «Ставка мита, податку на додану вартість, акцизного та митних зборів» проставляються ставки податків і зборів, які справляються при митному оформленні товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них.

У графі «Сума стягнення мита, ПДВ, акцизного та митних чи інших зборів» проставляються суми нарахованих і сплачених платежів.

4. За розділом D уніфікованої митної квитанції МД1 оформлюється окрема уніфікована митна квитанція МД1 у трьох примірниках.

У разі недостатньої кількості рядків у робочій частині уніфікованої митної квитанції МД1 заповнюється потрібна кількість додаткових аркушів до неї в трьох примірниках.

Перші примірники уніфікованої митної квитанції МД1 та додаткових аркушів до неї (за наявності), а також платежі (мито, податок на додану вартість, акцизний і митні збори) передаються посадовими особами митного органу після закінчення зміни до каси митного органу, другі примірники уніфікованої митної квитанції МД1 і додаткових аркушів до неї (за наявності) видаються на руки власнику після сплати належних платежів, а треті примірники уніфікованої митної квитанції МД1 залишаються у квитанційній книжці для обліку та звітності, при цьому кожний третій примірник додаткового аркуша до уніфікованої митної квитанції МД1 (за наявності) підклеюється до відповідної квитанції.

5. Усі примірники уніфікованої митної квитанції МД1 та додаткових аркушів до неї (за наявності) підписують посадова особа митного органу, яка їх виписала, і власник товарів, транспортних засобів та окремих номерних вузлів до них, за які сплачено мито, податок на додану вартість, акцизний і митні збори. Підпис посадової особи митного органу обов’язково засвідчується відбитком його особистої номерної печатки.

1.3.4 Організація обліку та контролю стягнення непрямих податків, штрафних санкцій та нарахуванні пені за прострочку сплати

Інструкцією ДПА України [16] встановлюється порядок ведення органами державної податкової служби оперативного обліку податків і зборів (обов’язкових платежів), надходження яких контролюється органами державної податкової служби та які передбачені бюджетною класифікацією України за доходами до Державного бюджету України, місцевих бюджетів та державних цільових фондів, а також сум штрафних (фінансових) санкцій та пені, що застосовуються до підприємств, установ, організацій та громадян відповідно до чинного законодавства (далі платежі до бюджету).

Відповідно до пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [2] штрафні санкції за порушення податкового законодавства, крім штрафних санкцій за порушення валютного законодавства, що встановлюються окремим законодавством, накладаються на платника податків у таких розмірах:

а) Штрафні санкції (штрафи)

1. Платник податків, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку.

2. У разі коли контролюючий орган самостійно визначає суму податкового зобов’язання платника податків (підпункти «а,б» статті 4 Закону [2], додатково до штрафу, встановленого підпунктом 1, платник податків сплачує штраф у розмірі десяти відсотків суми податкового зобов’язання за кожний повний або неповний місяць затримки податкової декларації, але не більше п’ятдесяти відсотків від суми нарахованого податкового зобов’язання та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. У разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов’язання платника податків (підпункт «в» статті 4 Закону [2], такий платник податків зобов’язаний (крім випадків, коли податкова декларація не приймається всупереч нормам цього Закону) сплатити штраф у розмірі п’яти відсотків суми донарахованого податкового зобов’язання, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

4. У разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених цим Законом, такий платник податку зобов’язаний сплатити штраф у таких розмірах:

при затримці до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, у розмірі десяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, у розмірі двадцяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці, що є більшою 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, у розмірі п’ятдесяти відсотків погашеної суми податкового боргу.

Платник податків сплачує один із зазначених у цьому підпункті штрафів відповідно до загального строку затримки незалежно від того, чи були застосовані штрафи, визначені у підпунктах 1 4 , чи ні.

5. У разі коли платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, відчужив такі активи без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов’язковим згідно з цим Законом, платник податків додатково сплачує штраф у розмірі суми такого відчуження, визначеної за звичайними цінами.

6. У разі коли платник податків здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов’язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов’язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати, такий платник податків сплачує штраф у подвійному розмірі від суми зобов’язання з такого податку, збору (обов’язкового платежу).

7. Платник податків, який до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов’язання минулих податкових періодів, зобов’язаний:

а) або надіслати уточнюючий розрахунок і сплатити суму такої недоплати та штраф у розмірі п’яти відсотків від такої суми до подання такого уточнюючого розрахунку,

б) або відобразити суму такої недоплати у складі декларації з цього податку, що подається за наступний податковий період, збільшену на суму штрафу у розмірі п’яти відсотків від такої суми, з відповідним збільшенням загальної суми податкового зобов’язання з цього податку.

б) Пеня

Початок строків нарахування пені [17] :

1. Після закінчення встановлених строків погашення узгодженого податкового зобов’язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

2. Нарахування пені розпочинається:

а) при самостійному нарахуванні суми податкового зобов’язання платником податків від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання, визначеного цим Законом;

б) при нарахуванні суми податкового зобов’язання контролюючими органами від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати податкового зобов’язання.

3. У разі коли платник податків до початку його перевірки контролюючим органом самостійно виявляє факт заниження податкового зобов’язання та погашає його, пеня не нараховується.

Зупинення строків нарахування пені

У разі коли керівник податкового органу (його заступник) відповідно до процедури адміністративного оскарження приймає рішення про продовження строків розгляду скарги платника податків понад строки, визначені абзацом першим підпункту 5.2.2 пункту 5.2 статті 5 Закону [2], пеня не нараховується протягом таких додаткових строків, незалежно від результатів адміністративного оскарження [24].

Закінчення строків нарахування пені

1. Нарахування пені закінчується у день прийняття банком, обслуговуючим платника податків, платіжного доручення на сплату суми податкового боргу. У разі часткової сплати суми податкового боргу нарахування пені зупиняється на таку сплачену частку.

Розмір пені

1. Пеня нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

2. Зазначений розмір пені діє щодо всіх видів податків і зборів (обов’язкових платежів), крім пені щодо порушення строків розрахунків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що встановлюється окремим законодавством.

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ВПЛИВУ СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ НА ФІНАНСОВО-ГОСПОДАРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА ( НА ПРИКЛАДІ СП З ІІ «КИПАРИС» ЗА 2001 –2003 РОКИ)

2.1 Загальна техніко-економічна характеристика спільного підприємстваСП З ІІ «КИПАРИС»

Спільне Українсько-Кіпрське з іноземними інвестиціями підприємство «Кипарис» засновано на колективній формі власності (закрите акціонерне товариство) та зареєстроване розпорядженням виконкому Дніпропетровської міської Ради народних депутатів від 21.03.97 р. № 251. Статутний фонд підприємства сформований за рахунок внесків Учасників. Розмір статутного фонду складає 6 446 246.0 грн., що складає 3 441 669.0 доларів США по курсу НБУ 1.873 грн. станом на 03.02.98 р. Статутний фонд поділений на 64 462 простих акції вартістю номінала по 100 грн.

Іноземні засновники:

Компанія з обмеженою відповідальністю «Rainford Ltd92 «(Кіпр ).

Частка у статутному фонді іноземного інвестора становить 98,95%.

СП з ІІ «Кипарис» являється типовим сучасним підприємством оптово-роздрібної торгівлі та громадського харчування і має наступні торгівельні об»єкти :

«Універсам на Перемозі», який розташований на бульварі Слави,буд. 5;

торгівельний центр » Rainford», розташований на вул.Чкалова;

магазин «Кипарис», розташований на вул.Паторжинського, 15;

мережу магазинів на автозаправочних станціях, розташованих на вул.Набережна, 1, вул.Героїв Сталінграду, Донецьке шосе, вул. Боброва.

Крім того, фірма має власну мініпекарню, та невеликий кондитерський цех, які розташовані в приміщені «Універсаму на Перемозі».

В приміщеннях роздрібної торговлі («Універсам на Перемозі» та в магазинах на автозаправочних станціях) налагоджена мережа реалізації продукції власного виробництва громадського харчування кафе, бістро, закусочні. В 2003 році відкрите виробництво(збирання) телевізорів під торговою маркою «RAINFORD» в дочірньому підприємстві СП «КИПАРИСТ». Основні організаційні та економічні характеристики ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС» у 2001 – 2003 роках наведені в табл.2.1 – 2.7.

Таблиця 2.1 – Основні реєстраційні дані 0024604984 ЗАТ СП З II «КИПАРИС»

Реєстрацiйнi данi
Код ЄДРПОУ:

0024604984
Назва українською мовою:

ЗАТ СП З II «КИПАРИС»
Назва іноземною мовою:

ЗАО СП С ИИ «КИПАРИС»
Місце основної реєстрації в органах податкової служби:

402 СДПI ПО РОБОТI З ВПП У М.ДНIПРОПЕТРОВСЬК (М.ДНIПРОПЕТРОВСЬК)
Дата основної реєстрації в ДПА:

21.03.1997
Крім того має платежі
Код інспекції

Назва інспекції

Дата реєстрації

Номер реєстрації
466

ДПI У КРАСНОГВАРДIЙСЬКОМУ РНI М.ДНIПРОПЕТРОВСЬК (КРАСНОГВАРДIЙСЬКИЙ РН М.ДНIПРОПЕТРОВСЬК)

19.10.2001

№3456
Стан платника
Дата зміни стану платника

Стан платника
10.07.2002

ОСНОВНИЙ ПЛАТНИК
Дата реєстрації в держадміністрації:

21.03.1997
Орган державної реєстрації:

(4052092)
Статутний фонд (в грн.):

13882477,00
Орган управління:

(6414)ПIДПРИЄМСТВА УКРАЇНИ З IНОЗЕМНИМИ IНВЕСТИЦIЯМИ
Організаційно-правова форма:

(240)ЗАКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО
Тип підприємств:

(405)ТОВАРИСТВО
Кількість співробітників:

Тип платника податків:

ГОЛОВНЕ ПІДПРИЄМСТВО
Форма власності:

(20)КОЛЕКТИВНА ВЛАСНІСТЬ

Таблиця 2.2 – Адресні дані 0024604984 ЗАТ СП З II «КИПАРИС»

Адреснi данi платника
Тип адреси

(0) юридична адреса
Назва населеного пункту

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
Поштовий індекс

49000
Назва району міста

БАБУШКIНСЬКИЙ
Тип вулиці

ВУЛИЦЯ
Назва вулиці

ЧКАЛОВА
№ будинку

12

Таблиця 2.3 – Зареєстровані види діяльності 0024604984 ЗАТ СП З II «КИПАРИС»

Код виду діяльностi

Назва виду діяльності

Ознака зовнішньоекономічної діяльності
14651

ВИРОБНИЦТВО ШВЕЙНИХ І ЕЛЕКТРОПОБУТОВИХ МАШИН І ПРИЛАДІВ (БЕЗ ВИРОБНИЦТВА ХОЛОДИЛЬНИКІВ І МОРОЗИЛЬНИКІВ)

14760

ПРОМИСЛОВІСТЬ ЗАСОБІВ ЗВ’ЯЗКУ

71130

ОПТОВА ТОРГІВЛЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, КРІМ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ

71130

ОПТОВА ТОРГІВЛЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, КРІМ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ

Займається зовнішньоекономічною діяльністю
71250

РОЗДРІБНА ТОРГІВЛЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, КРІМ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ

71500

ПОСЕРЕДНИЦЬКІ ПОСЛУГИ ПРИ КУПІВЛІПРОДАЖІ ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ

71500

ПОСЕРЕДНИЦЬКІ ПОСЛУГИ ПРИ КУПІВЛІПРОДАЖІ ТОВАРІВ НАРОДНОГО СПОЖИВАННЯ

Займається зовнішньоекономічною діяльністю
72200

ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Займається зовнішньоекономічною діяльністю
80400

ПОСЕРЕДНИЦЬКІ ПОСЛУГИ ПРИ КУПІВЛІПРОДАЖІ ПРОДУКЦІЇ ВИРОБНИЧОТЕХНІЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

86020

РЕМОНТ ПОБУТОВОЇ РАДІОЕЛЕКТРОННОЇ АПАРАТУРИ, ПОБУТОВИХ МАШИН, ПРИЛАДІВ ТА МЕТАЛОВИРОБІВ ЗА ЗАМОВЛЕННЯМ НАСЕЛЕННЯ

86210

ТРАНСПОРТНОЕКСПЕДИЦІЙНІ ПОСЛУГИ НА ЗАМОВЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

87300

ЗАГОТКОНТОРИ ПО ЗБИРАННЮ МЕТАЛОБРУХТУ ТА УТИЛЮ

Таблиця 2.4 – Засновники та керівники 0024604984 ЗАТ СП З II «КИПАРИС»

Засновник

Код засновника

юридичної особи

Код засновника

фізичної особи

Сума внеску в статутний фонд

Юридична адреса засновника
ЦЕЙТЕЛЬМАН БОРИС ОЛЕКСАНДРОВИЧ

2459613937

5 000

49000 ДНIПРОПЕТРОВСЬК проспект ПЛЕХАНОВА,15/Б кв. 107
ТОВ «МIЛМ»

20228840

0

194 443

49098 ДНIПРОПЕТРОВСЬК вулиця МАЛИНОВСЬКОГО,14/А
МАРТИНОВ ОЛЕКСАНДР ЛЕОНIДОВИЧ

2074300153

5 000

49000 ДНIПРОПЕТРОВСЬК вулиця РОСТОВСЬКА,135
ТРИГУБ ОЛЕКСАНДР ВIТАЛIЙОВИЧ

2344000496

5 000

49000 ДНIПРОПЕТРОВСЬК вулиця МАЛИШЕВА,12кв. 11
ЛАНДМАН МИХАЙЛО ЗАЛМАНОВИЧ

2103300459

5 000

49000 ДНIПРОПЕТРОВСЬК вулиця КУЙБИШЕВА,5/А кв. 77
КОМПАНIЯ «РЕЙНФОРД Ю.К.ЛIМIТЕД»

3950146

0

13 668 034

КІПР
Посада

ПIБ
ДИРЕКТОР

МАРТИНОВ ОЛЕКСАНДР ЛЕОНIДОВИЧ
№ телефону

387403
ГОЛОВНИЙ БУХГАЛТЕР

СЕРДЮК IРИНА СЕМЕНIВНА
№ телефону

387403
Тип об’єкту

Призначення об’єкту

Населений пункт
(247) КАФЕ

КАФЕТЕРIЙ УНIВЕРСАМ «НА ПОБЕДЕ»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
(321) МАГАЗИН

МАГАЗИН «КИПАРИС»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
(321) МАГАЗИН

ТЦ «РЕЙНФОРД», МАГАЗИН «ЕСКАДА», МАГАЗИН «ГАЛЕРЕЯ ОБУВИ»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
(321) МАГАЗИН

МАГАЗИН «БУМ»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
(321) МАГАЗИН

МАГАЗИН УНIВЕРСАМ «НА ПОБЕДЕ»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК
(504) ТОРГОВИЙ КОМПЛЕКС

«РЕЙНФОРД»

ДНIПРОПЕТРОВСЬК

Таблиця 2.5 Баланси ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС » за 2001 2002 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Продовження табл. 2.5 Баланси ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС » за 2001 2002 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця 2.6 Баланси ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС » за 2002 2003 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Продовження табл.2.6

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця 2.7 – Звіти про фінансові результати діяльності ЗАТ СП з ІІ «КИПАРИС» за 2001 – 2003 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

2.2 Аналіз складу і джерел утворення майна (активів) та фінансових результатів діяльності СП З ІІ «КИПАРИС»

Аналіз фінансово-економічного стану підприємства проводиться на основі його фінансових звітів [37]:

Форма №1 «Баланс» – звіт про фінансовий стан, що відображає активи, зобов’язання і капітал підприємства на встановлену дату .

Форма №2 «Звіт про фінансові результати», що містить дані про доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства за звітний і попередній періоди .

Для кращого розуміння і аналізу досліджуваних статистичних даних, їх потрібно систематизувати, побудувавши хронологічні ряди, які називаються рядами динаміки або часовими рядами.

Кожний ряд динаміки складається з двох елементів [24]:

1) періодів або моментів часу, до яких відносяться рівні ряду(t);

2) статистичних показників, які характеризують інтенсивності рівнів ряду(Y).

У процесі аналізу рядів динаміки обчислюють і використовують наступні аналітичні показники динаміки: абсолютний приріст, темп зростання, темп приросту і абсолютне значення одного проценту приросту. Обчислення цих показників грунтується на абсолютному або відносному зіставленні між собою рівнів ряду динаміки. Рівень, який зіставляється, називають звітним, а рівень, з яким зіставляють інші рівні – базисним. За базу зіставлення приймають початковий (перший) рівень ряду динаміки. Якщо кожний наступний рівень зіставляють з попереднім, то отримують ланцюгові показники динаміки, а якщо кожний наступний рівень зіставляють з рівнем, що взятий за базу зіставлення, то одержані показники називають базисними .

Абсолютний приріст обчислюється як різниця між звітним і базисним рівнями і показує, на скільки одиниць підвищився чи зменшився рівень порівняно з базисним за певний період часу. Він виражається в тих же одиницях виміру, що й рівні динаміки.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємствабо Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.1)

де yi – звітний рівень ряду динаміки; yi1 – попередній рівень ряду динаміки;

y1 – початковий рівень ряду динаміки.

Темп зростання обчислюється як відношення зіставлюваного рівня з рівнем, прийнятого за базу зіставлення, і показує, у скільки разів (процентів) зрівнюваний рівень більший чи менший від базисного.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємствабоНепрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.2)

Темп приросту визначається як відношення абсолютного приросту до абсолютного попереднього або початкового рівня і показує, на скільки процентів порівнювальний рівень більший або менший від рівня, взятого за базу порівняння.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємствабоНепрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.3)

Абсолютне значення одного проценту приросту визначається шляхом ділення абсолютного приросту на темп приросту за один і той же період.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.4)

Середній абсолютний приріст визначається як середня арифметична проста з ланцюгових приростів за певні періоди і показує, на скільки одиниць в середньому змінився рівень порівняно з попереднім.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.5)

Середній темп зростання розраховується за формулою середньої геометричної:

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (2.6)

Середній темп приросту визначається як різниця між середнім темпом зростання одиницею (якщо середній темп зростання вигляді коефіцієнта), бо 100 (якщо він у процентах)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (у вигляді коефіцієнтів); (2.7)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств (у вигляді процентів).

У табл.Д.1 Додатку Д представлені результати вертикального(структура статей балансу в % до загальної валюти балансу) і горизонтального(динаміка хронологічної зміни статті балансу, віднесена до значення в попередньому періоді) аналізу балансів СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» , що дозволяють аналізувати як динаміку зміни сум статей балансу підприємства протягом року по кварталах, так і досліджувати зміну внутрішньої структури статей балансу [37].

Основні результати проведеного ретроспективного аналізу динаміки активів і пасивів балансу підприємства у вертикальному і горизонтально-хронологічному розрізах за 2001 –2002 роки, дозволяють констатувати наступне :

1. За звітний період (2002 рік) у структурі пасивів балансу (джерел) виникли наступні зміни(відносно рівня 2001 року):

при загальному зростанні валюти балансу на +93,01 % (з 43,477 млн.грн. до 83,914 млн.грн.), власний капітал, який знаходиться в стадії формування підвищеного статутного фонду, зріс на 136,8 %(з 2,719 млн.грн до 6,440 млн.грн) ;

у звітному періоді доля власного капіталу підприємства в валюті балансу зросла з 6,25 % до 7,67 % ;

довгострокові кредитні ресурси та спеціалізовані фонди майбутніх виплат в балансі займають значну зростаючу долю з 12,5%(2001) до 25,26 %(2002) та в 23 рази більше власного капіталу;

кредиторська заборгованість значно зросла на +44,86 % (з 31,896 млн.грн до 46,204 млн.грн.), а її доля в валюті пасивів зменшилася з 73,36 % в базовому періоді (на початок 2002 року) до 55,06 % у звітному періоді;

поточна заборгованість за довгостроковими зобов’язаннями (обслуговування довгострокових ресурсів) зросла з 3,041 млн.грн. до 4,175 млн.грн., займаючи структурну долю з 7,0%(2001) до 4,157%(2002);

підприємство стало оформлювати частину кредиторської заборгованості виданими векселями на суму 3,478 млн.грн., що становить структурну долю 4,14% в валюті пасивів;

загальна доля поточних запозичених ресурсів зменшилася з 81,25% у базовому році(2001) до 67,07 % у звітному році (2002);

2. У структурі активів за звітний період (2002 рік) виникли наступні істотні зміни :

при загальному зростанні валюти балансу на +93,01 % (з 43,477 млн.грн. до 83,914 млн.грн.), необоротні активи зросли на + 3,45% ( з 28,882 млн.грн. до 29,878 млн.грн.) , а оборотні активи зросли на +270,28 % (з 14,593 млн.грн. до 54,035 млн.грн.) ;

доля необоротних активів в валюті балансу активів у звітному періоді знизилась з 66,43 % (базовий період) до 35,62 % , загальна доля оборотних активів в валюті балансу, відповідно, зросла з 33,57% (базовий період) до 64,39% ;

доля запасів в валюті балансу активів підвищилась з 21,72%(базовий період) до 56,29% (звітний період);

доля дебіторської заборгованості за відпущену продукцію зменшилась в валюті балансу активів з 3,89%(базовий період) до 4,19% при зростанні суми дебіторської заборгованості на + 108,0 % (з 1,689 млн.грн. до 3,513 млн.грн.);

сума грошових коштів в касі у звітному періоді підвищилася до 1,102 млн.грн. при її значенні в базовому періодах 0,533 млн.грн. , що становить 1,23 –1,31 % частину в валюті балансу ;

Основні результати проведеного ретроспективного аналізу динаміки активів і пасивів балансу підприємства у вертикальному і горизонтально хронологічному розрізах за 2002 –2003 роки(табл.Д.9 Додатку Д ), дозволяють констатувати наступну динаміку :

1. За звітний період (2003 рік) у структурі пасивів балансу (джерел) виникли наступні зміни(відносно рівня 2002 року):

при загальному зростанні валюти балансу на +13,01 % (з 83,914 млн.грн. до 95,247 млн.грн.), власний капітал, який знаходиться в стаді її формування підвищ енного статутного фонду, зріс на 115,36 %(з 6,440 млн.грн до 13,882 млн.грн) ;

у звітному періоді доля власного капіталу підприємства в валюті балансу зросла з 7,67 % до 19,44 % ;

довгострокові кредитні ресурси та спеціалізовані фонди майбутніх виплат в балансі займають значну зростаючу долю з 25,26%(2002) до 30,45 %(2003) та в 1,5 рази більше власного капіталу;

кредиторська заборгованість значно зменшилась на 30,47 % (з 46,204 млн.грн до 32,124 млн.грн.), а її доля в валюті пасивів зменшилася з 55,06 % в базовому періоді (на початок 2003 року) до 33,73 % у звітному періоді;

підприємство стало все активніше оформлювати частину кредиторської заборгованості виданими векселями , підвищивши їх з рівня 3,478 млн.грн.(2002) до 8,610 млн.грн.(2003), що підвищило структурну долю з 4,14%(2002) до 9,04% (2003) в валюті пасивів;

загальна доля поточних запозичених ресурсів зменшилася з 67,07% у базовому році(2002) до 50,16 % у звітному році (2003);

У такий спосіб СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» продовжує поступово впроваджувати ресурсну політику традиційної переорієнтації зростаючих торгівельних підприємств з широкомасштабного високо ризикового комерційного кредитування (за рахунок управління строками дебіторської та кредиторської заборгованості) на власний капітал та довгостроковий залучений капітал, застосовуючи механізми довгострокового банківського кредитування.

2. У структурі активів за звітний період (2003 рік) виникли наступні істотні зміни :

при загальному зростанні валюти балансу на +13,01 % (з 83,914 млн.грн. до 95,247 млн.грн.), необоротні активи зменшилися на 55,82% ( з 29,878 млн.грн. до 13,199 млн.грн.) , а оборотні активи зросли на +51,84 % (з 54,035 млн.грн. до 82,047 млн.грн.) ;

доля необоротних активів в валюті балансу активів у звітному періоді знизилась з 35,62 % (базовий період) до 13,86 % , загальна доля оборотних активів в валюті балансу, відповідно, зросла з 64,39% (базовий період) до 64,39% до 86,14%;

доля запасів в валюті балансу активів знизилась з 56,29%(базовий період) до 44,39% (звітний період);

доля дебіторської заборгованості за відпущену продукцію зменшилась в валюті балансу активів з 4,19%(базовий період) до 35,45% при зростанні суми дебіторської заборгованості в 19,6 рази (з 3,513 млн.грн. до 33,765 млн.грн.);

сума грошових коштів в касі у звітному періоді підвищилася в 3,7 рази та становить 5,5 % частину в валюті балансу ;

Таким чином, проведений аналіз активів валюти балансу СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» у 2003 році показує, що після вводу в дію основних фондів дочірнього підприємства по виробництву телевізорів та введенню довгострокових інвестицій із необоротних в оборотні фонди, структура активів значно покращилась.

При аналізі фінансових результатів діяльності використані Положення (стандарт) бухгалтерського обліку «Звіт про фінансові результати» (Форма 2), що обумовлюють зміст і форму Звіту , а також загальні вимоги до розкриття його статей [37]. Результати вертикально-горизонтального аналізу звіту про фінансові результати за 2003 рік 2001 рік(базовий) наведені в табл.Д.2, Д.3, Д10, Д11 Додатку Д.

Результати ретроспективного аналізу результатів фінансової діяльності і структури витрат підприємства за 2003, 2002 роки(звітні періоди) та , відповідно, за 2001 р.(базовий період), дозволяють констатувати наступне:

отриманий доход за реалізовану продукцію підвищився у 2002 році на +8,15 % з рівня 100,543 млн.грн.(за базовий 2001 рік) до 108,702 млн.грн. (за звітний 2002 рік), а у 2003 році ще на + 16,5 % до рівня 126,641 млн.грн.;

доля собівартості відносно чистого доходу від реалізації з 96,48 – 98,41% у базовому році (2001) підвищилася до 98,79 – 99,9% у звітних (2002, 2003) роках, що свідчить про мінімальний прибуток підприємства від основної діяльності;

матеріальні витрати на придбання товарів для продажу становлять відносно чистого дохода від реалізації долю з 93,32 – 94,74 % у базовому році(2001) до 88,68 – 93,17 %(2002) і 94,896,1%(2003) у звітних роках , тобто ця стаття витрат займає основну частину в собівартості реалізованої продукції;

оскільки підприємство займається, в основному, перепродажем товарів, то фактична сплачена сума податку ПДВ до бюджету, як різниця отриманого та сплаченого ПДВ становить 2,1 – 2,7 % від суми доходу від реалізації, тобто працює механізм мінімізації сплати податка ПДВ, характерний для чистого перепродажу товарів;

акцизний збір, який підприємство сплачує як прямий імпортер алкогольної продукції, становить у 2002 –2003 роках рівень 0,2 – 0,25 % від валового доходу реалізації;

дивідендна доходність акцій підприємства у звітному році знизилася з 1,53% річних(2001 – базова) до 0,99% річних (2002 – звітна) та до 0,27% річних (2003 рік), що є явно недостатнім рівнем доходності при номінальній ставці вартості грошей по обліковій ставці НБУ – (7 9) % річних та ставках процентів по депозитах 13 – 17 % річних;

Аналіз ціноутворення при формуванні собівартості торгівельної діяльності на підприємстві СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» в 2001 2003 роках показав, що:

90 відс. від загального обсягу закупок товарів здійснювалось по фіксованим цінам на підставі укладених угод з постачальниками, які входять до кола підприємств, які працюють під торговою маркою «Рейнфорд», з одержанням знижок в розмірі 15 %;

10 відс. від загального обсягу закупок товарів по вільним договірним цінам від інших постачальників.

Таким чином, слід відмітити, що знижка на закуплені товари в розмірі 15 % від фіксованої ціни не сприяла одержанню прибутку, а ледь покривала витрати, а так як основними постачальниками товарів являються підприємства, які входять до складу підприємств, працюючих під торговою маркою «Рейнфорд», можна зробити висновок, що засновник СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (група «Рейнфорд» 98% статутного фонду) регулює системою знижок доходи, витрати та прибуток, як самого підприємства, так і його партнерів – постачальників цієї ж групи.

2.3 Коефіцієнтний аналіз динаміки показників фінансової діяльності СП З ІІ «КИПАРИС»

Алгоритми розрахунків показників рентабельності з використанням форм фінансової звітності – Форма 1 «Баланс» та Форма 2 «Звіт про результати фінансової діяльності» :

Таблиця 2.8 Алгоритми розрахунку показників рентабельності

№ п/п

Показник

Умовн

позн

Формула для розрахунку

Джерела інформації з форм фінзвітності
ПОКАЗНИКИ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ
1

Рентабельність активів за прибутком від звичайної діяльності

Rзв

Прибуток від звичайної діяльності / Валюта активів

Форма 2(190) / Форма1 (280)
2

Рентабельність капіталу (активів) за чистим прибутком

Rа

Чистий Прибуток / Валюта активів

Форма 2(220) / Форма1 (280)
3

Рентабельність власного капіталу

Rвк

Чистий Прибуток / Власний капітал

Форма 2(220) / Форма1 (380)
4

Рентабельність виробничих фондів

Rвф

Чистий Прибуток / Виробничі фонди

Форма 2(220) /Форма1 (030+100+120)
5

Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від реалізації

Rq

Прибуток від реалізації / Виручка

Форма 2(050070080) /Форма 2 (035)
6

Рентабельність реалізованої продукції за прибутком від операційної діяльності

Rqоп

Прибуток від операційної діяльності / Виручка

Форма 2(100) /

Форма 2 (035)

7

Рентабельність реал. продукції за прибутком

Rqч

Чистий прибуток / Виручка

Форма 2(220) /

Форма 2 (035)

.8

Коефіцієнт стійкості економічного зростання

Ксез

Реінвестований прибуток / Власний капітал

Форма 2(100 335)* Ф.2(220)/100 /Форма 1 (380)
9

Коефіцієнт реінвестування

Кр

Реінвестований прибуток / Чистий прибуток

Форма 2(100 335)* Ф.2(220)/100 /Форма 2 (220)
10

Період окупності капіталу

Тк

Активи/Чистий прибуток

Форма 1(280) /

Форма 2 (220)

11

Період окупності власного капіталу

Твк

Власний капітал / Чистий прибуток

Форма 1(380) /

Форма 2 (220)

В табл. 2.9 наведені алгоритми розрахунків показників ділової активності діяльності підприємства з використанням форм фінансової звітності – Форма 1 «Баланс» та Форма 2 «Звіт про результати фінансової діяльності»:

Таблиця 2.9 Алгоритми розрахунку показників ділової активності

№ п/п

Показник

Умовне

позначення

Формула

для розрахунку

Джерела інформації з форм фінзвітності
ПОКАЗНИКИ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

1

Коефіцієнт трансформації

Кт

Чиста виручка від реалізації / Валюта активів

Форма 2(035) /Форма1 (280)
2

Фондовіддача

Фоф

Чиста виручка від реалізації / Основні виробничі фонди

Форма 2(035) /Форма1 (030)
3

Коефіцієнт оборотності обігових коштів (обороти)

Ко

Чиста виручка від реалізації / Обігові кошти

Форма 2(035) /Форма1 (260+270)
4

Період одного обороту обігових коштів (днів)

Чо

365/ Ко

365 / Ко
5

Коефіцієнт оборотності запасів ( обороти)

Коз

Собівартість реалізації / Середні запаси

Форма 2(040) /Форма1 (100+120+130+140 +150)
6

Період одного обороту запасів(днів)

Чз

365 / Коз

365 / Коз
7

Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості(обороти)

Кдз

Чиста виручка від реалізації / Середня дебіторська заборгованість

Форма 2(035) /Форма1 (050+170+180+190+200+210)
8

Період погашення дебіторської заборгованості (днів)

Чдз

365 / Кдз

365 / Кдз
9

Коефіцієнт оборотності готової продукції

Кгп

Чиста виручка від реалізації / Готова продукція

Форма 2(035) /Форма1 (130)
10

Період погашення кредиторської заборгованості (днів)

Чкз

Середня кредиторська заборгованість *360/ Собівартість реалізації

Форма 1(500+520+530 +550+580) /Форма 2 (040)
11

Період фінансового циклу (днів) період обороту коштів

Чфц

Чфц= Чоц Чкз

Чфц= Чоц – Чкз
12

Коефіцієнт оборотності власного капіталу(оборотність)

Квк

Чиста виручка від реалізації / Власний капітал

Форма 2(035) /Форма1 (380+430+630)

В табл. 2.10 наведені алгоритми розрахунків показників майнового стану підприємства з використанням форм фінансової звітності – Форма 1 «Баланс» та Форма 2 «Звіт про результати фінансової діяльності» :

Таблиця 2.10 Алгоритми розрахунку показників майнового стану

№ п/п

Показник

Умовне

позначення

Формула для розрахунку

Джерела інформації з форм фін звітності
ПОКАЗНИКИ МАЙНОВОГО СТАНУ
1.

Частка оборотних виробничих фондів в обігових коштах

Ч овф

Оборотні виробничі фонди/ Оборотні активи

Форма 1 (100+120+270) /Форма1 (260+270)
2

Частка основних засобів в активах

Ч оз

Залишкова вартість основних засобів / Валюта активів

Форма 1(030) / Форма1 (280)
3

Коефіцієнт зносу основних засобів

К зн

Знос основних засобів/ Первісна вартість основних засобів

Форма 1(032) / Форма1 (031)
4

Коефіцієнт оновлення основних засобів

К он

Збільшення за звітний період первісної вартості основних засобів/ Первісну вартість основних засобів

Форма 1((031к)(031п)) / Форма1 (031п)
5

Частка довгострокових фінансових інвестицій в активах

Ч дф

Довгострокові фінансові інвестиції / валюта активів

Форма 1(040+045) /Форма1 (280)
6

Частка оборотних виробничих активів

Ч ова

Оборотні виробничі фонди/ Валюта активів

Форма 1(100+120+270) /Форма1 (280)
7

Коефіцієнт мобільності активів

К моб

Мобільні активи / Немобільні активи

Форма 1(260+270) /Форма1 (080)

Платоспроможність підприємства – це здатність підприємства впевнено сплачувати всі свої боргові зобов’язання згідно з встановленими строками або відповідно до договірних умов [37]. Її можна вивчати за минулий період, на якусь певну (звітну) дату або як майбутню можливість розрахувати у необхідні терміни за існуючими короткостроковими зобов’язаннями.

Платоспроможність підприємства визначається системою показників ліквідності оборотних активів балансу. Знаменник в усіх наведених показників один і той самий – поточні пасиви, тобто термінові невідкладні зобов’язання.

Показники ліквідності характеризують здатність фірми виконувати свої поточні (короткострокові) зобов’язання за рахунок поточних активів.

Коефіцієнт загальної ліквідності (Кл.заг.) (коефіцієнт покриття) – це відношення поточних активів (Апот) до поточних зобов’язань (Зпот):

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств , (2.8)

де : Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств поточні активи балансу (Форма 1 строка 260);

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств поточні зобов’язання балансу ( Форма 1 строка 620);

Цей результат співвідноситься з одиницею і показує, скільки грошових одиниць поточних активів припадає на одну грошову одиницю поточних зобов’язань. При Кл.заг.<2 вважається, що платоспроможність підприємства невисока існує певний фінансовий ризик. Співвідношення 2:1 вважається нормальним, але для деяких сфер бізнесу воно може коливатись від 1,2 до 2,5 [25].

Коефіцієнт термінової ліквідності (Кл.терм.) – це відношення активів високої

ліквідності (Алікв) до поточних зобов’язань:

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств , (2.9)

де : Алікв активи високої ліквідності = поточні активи – запаси ( Форма 1

строки (260100110120130140150);

Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кл. абс.) характеризується відношенням грошових засобів та коротк. цінних паперів (Г,Цп) до поточних зобов’язань:

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств , (2.10)

де : Г,Цп – грошові засоби та короткострокові цінні папери (Форма 1 строки (230+240)) ;

Значення цього коефіцієнта є достатнім, якщо він перевищує 0,20,25 [25].

Співвідношення короткострокової дебіторської та кредиторської заборгованостей – показує наскільки термінові надходження від боржників до підприємства відповідають терміновим вимогам кредиторів до підприємства :

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств , (2.11)

де : Здеб – короткострокова дебіторська заборгованість (Форма 1 строки

(160+170+180+190+200+210));

Зкред – короткострокова кредиторська заборгованість (Форма 1 строки (520+530+540));

Значення цього коефіцієнту є сприятливими , якщо він перевищує 1,25[25].

Однією з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства є фінансова стійкість. Фінансова стійкість характеризує ступінь фінансової незалежності підприємства щодо володіння своїм майном і його використання.

В табл. 2.11 наведені алгоритми розрахунків показників фінансової стійкості підприємства з використанням форм фінансової звітності – Форма 1 «Баланс» та Форма 2 «Звіт про результати фінансової діяльності» :

Для оперативного розрахунку абсолютних показників фінансової стійкості(коефіцієнту покриття запасів оборотними коштами) вартість запасів (З) порівнюється з послідовно поширюваним переліком таких джерел фінансування [37]:

власні оборотні кошти (НВОК);

власні оборотні кошти і довгострокові кредити та позики (НВОК + Дп);

власні оборотні кошти, довго та короткострокові кредити і позики

(НВОК + Дп + ДФЗ).

Відповідно до забезпеченості запасів згаданими варіантами фінансування можливі чотири типи фінансової стійкості [25]:

1. Абсолютна стійкість для забезпечення запасів (З) достатньо власних оборотних коштів; платоспроможність підприємства гарантована: З < НВОК

2. Нормальна стійкість – для забезпечення запасів крім власних оборотних коштів залучаються довгострокові кредити та позики; платоспроможність гарантована:

З < НВОК+Дп

Нестійкий фінансовий стан – для забезпечення запасів крім власних оборотних коштів та довгострокових кредитів і позик залучаються короткострокові кредити та позики; платоспроможність порушена, але є можливість її відновити:

З < НВОК + Дп + ДФЗ

Кризовий фінансовий стан – для забезпечення запасів не вистачає «нормальних» джерел фінансування; підприємству загрожує банкрутство:

З > НВОК + Дп + ДФЗ

Забезпеченість запасів джерелами формування є сутністю фінансової стійкості, її зовнішнім проявом, а наслідком є платоспроможність (ліквідність).

Таблиця 2.11 Алгоритми розрахунку показників фінансової стійкості

Показник

Умов.

позн.

Формула

для розрахунку

Джерела інформації з форм фінзвітності
ПОКАЗНИКИ ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ
1

Власні обігові кошти

(робочий, функціонуючий капітал)

Рк

Оборотні активи – короткострокові зобов’язання

Форма 1(260+270620630)
2

Коефіцієнт забезпечення оборотних активів власними коштами

Кзвк

Власні обігові кошти / оборотні кошти

Форма 1(380+430080) /Форма1 (260+270)
3

Маневреність робочого капіталу

Мрк

Запаси / Робочий капітал

Форма 1(100+120 +130+140+150) /Форма1 (260+270620630)
4

Маневреність власних обігових коштів

Мвок

Грошові Кошти / Власні обігові кошти

Форма 1(230+240) /Форма1 (380+430080)
5

Коефіцієнт забезпечення власними обіговими коштами запасів

Кзап

Власні обігові кошти / Запаси

Форма 1(380+430080) /Форма1 (100+120 +130+140+150)
6

Коефіцієнт покриття запасів

Кпз

«Нормальні» джерела покриття запасів / Запаси

Форма 1(380+430 +480080+500+520+530+540) /Форма1 (100+120 +130+140+150)
7

Коефіцієнт фінансової незалежності (автономії)

Кавт

Власний капітал / Валюта Пас. Балансу

Форма 1(380+430+630) /Форма1 (640)
8

Коефіцієнт маневреності власного капіталу

Км

Власні обігові кошти / Власний капітал

Форма 1(380+430+630080) /Форма1 (380+430+630)
9

Коефіцієнт концентрації позикового капіталу

Кпк

Позиковий капітал/Валюта пасивів

Форма 1(480+620) /Форма1 (640)
10

Коефіцієнт фінансової стабільності (коефіцієнт фінансування)

Кфс

Власні кошти / позикові кошти

Форма 1(380+430+630) /Форма1 (480+620)
12

Коефіцієнт фінансової стійкості

Кфст

Власний капітал + довгострокові зобов’язання / Валюта пасивів

Форма 1(380+430+480+630) /Форма1 (640)

Результати розрахунків коефіціентів – показників фінансового стану згідно алгоритмів табл.2.8 –2.11 наведені в табл. Д.4 –Д.8 Додатку Д.

Як видно з результатів розрахунків показників ліквідності, платоспроможності та джерел покриття виробничих запасів СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (табл.Д.6 – Д.8 Додатку Д) :

на базову(2001) та дві звітні дати (2002,2003) показники покриття запасів переміщуються з зони кризового фінансового стану до границі нестійкого фінансового стану, тобто запаси підприємства покриваються за рахунок суми вільного власного та залученого капіталів;

показники платоспроможності та ліквідності характеризуються позитивним переміщенням у 2003 році з зони невиконання нормативів (2001-2002 роки) до зони стійкого виконання нормативів(рис. 2.1):

Як видно з результатів розрахунків показників рентабельності та фінансової стійкості в СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (табл.Д.5 Додатку Д) :

рентабельність активів та власного капіталу по чистому доходу та прибутку відносно базового року зменшилася у звітних роках в кілька разів, при цьому підприємство малоприбуткове та працює на грані беззбитковості ;

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.2.1 Позитивні зміни показників загальної , строкової та абсолютної в СП «КИПАРИС»

всі показники фінансової стійкості(фінансування, маневреності, незалежності) , у звітних періодах покращались та увійшли в діапазон , який характеризує нормальну фінансову стійкість підприємства;

Як видно з результатів розрахунків показників майнового стану та ділової активності в СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (табл.Д.4 Додатку Д) :

коефіцієнт трансформації активів у виручку від реалізації знизився з 2,31 у базовому періоді до 1,30 – 1,32 у звітних періодах;

фондовіддача при вводі нових основних засобів знизилась в 6 разів;

знос основних фондів підвищився з 0,139 до 0,279, але для нового підприємства є некритичним;

коефіцієнт оборотності обігових коштів знизився з 6,89 у базовому(2001) періоді до 2,01(2002) та 1,54(2003) у звітних періодах, що відповідає підвищенню періоду 1го обороту обігових коштів з 52,25 дня(2001) до 178,95 дня(2002) та 234,11 дня(2003);

коефіцієнт оборотності запасів знизився з 11,36 у базовому періоді(2001) до 2,31(2002) та 3,07(2003) у звітних періодах, що відповідає зростанню періоду 1го обороту запасів з 31,68 дня(2001) до 155,94 дня(2002) та 117,45 дня(2003);

коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості зменшився з 59,52 (2001) у базовому періоді до 30,94(2002) та 3,74(2003) у звітних періодах, що відповідає підвищенню періоду 1го обороту дебіторської заборгованості з 6,05 дня(2001) до 11,64 дня(2002) та 96,34 дня(2003);

коефіцієнт оборотності кредиторської заборгованості зменшився у 2002 році та значно зріс у 2003 році, що відповідає підвищенню періоду 1го обороту (погашенню) кредиторської заборгованості з 114,21 дня(2001) до 164,54 дня(2002) та зниженню до 91,66 дня(2003);

мобільність активів у звітному періоді підвищилася з 0,366(2001) до 0,644(2002) та 0,861(2003), що дозволяє переорієнтувати виробництво (надання послуг) підприємства;

Отримані характеристики ділової активності свідчать про негативні процеси в розвитку підприємства, що може бути результатом проблем з реалізацією накоплених запасів продукції. Одним з шляхів відродження динамічного розвитку підприємства є диверсифікація його діяльності з підвищенням виробничого сектору, а відповідно ї долі добавленої вартості в ціні продукції (зниження собівартості продукції відносно ціни реалізації).

2.4 Вплив непрямих податків (податку на додану вартість, акцизного збору та мита) на фінансово-господарську діяльність СП З ІІ «КИПАРИС»

На рис. 2.2 – 2.4 наведені результати аналізу декларацій СП «КИПАРИС» по нарахуванню до сплати непрямих податків – ПДВ та акцизного збору з імпортування алкогольних напоїв.

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис. 2.2 Мінімізація сплаченої суми податку на додану вартість СП «КИПАРИС» за рахунок зближення податкових зобов’язань та податкового кредиту у 2002 році (за даними щомісячних декларацій по ПДВ)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис. 2.3 Мінімізація сплаченої суми податку на додану вартість СП «КИПАРИС» за рахунок зближення податкових зобов’язань та податкового кредиту у 2003 році (за даними щомісячних декларацій по ПДВ)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.2.4 Динаміка фактичної долі сплати непрямих податків СП «КИПАРИС» до бюджету від валового доходу при продажу товарів кінцевим споживачам у 2001 – 2003 роках

Як показують графіки на рис.2.2 2.4 СП «КИПАРИС» :

у 2003 році вдалося зменшити фактичну сплату податка ПДВ до бюджету (різницю між податковим зобов’язанням та податковим кредитом) у 1,7 рази у порівнянні з 2002 роком, тобто в середньому – 1,5% від валового доходу;

сплата акцизного збору стабілізувалась на рівні 0,22 –0,26 % від валового доходу

Таким чином, загальні втрати СП «КИПАРИС» на сплату непрямих податків на споживання з ціни товара до бюджету становлять приблизно 1,7 % від валового доходу, що практично мінімізує вплив непрямих податків на фінансово-господарську діяльність торгового посередника – СП «КИПАРИС».

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ НАРАХУВАННЯ ТА СТЯГНЕННЯ НЕПРЯМИХ ПОДАТКІВ НА СПОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

3.1 Роль непрямих податків у формуванні доходів Державного бюджету України

Основні засади бюджетної системи України, її структура, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства регулюються Бюджетним Кодексом України.

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Доходна частина Державного бюджету України щорічно формується згідно нормативів Бюджетного Кодексу України по закріпленню загальнодержавних податків і зборів та щорічного перерозподілу деяких податків і зборів між Державним та місцевими бюджетами у вигляді процентних норм. Непрямі податки повністю надходять до Державного бюджету України та перерозподіляються між його загальним та спеціальними фондами, як наприклад у 2004 році .

Стаття 2. Установити, що до доходів загального фонду Державного бюджету України на 2004 рік належать:

7) суми податку на додану вартість, які підлягають зарахуванню до доходів Державного бюджету України;

8) акцизний збір з вироблених в Україні товарів (крім акцизного збору з вироблених в Україні товарів, що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, 80 відсотків акцизного збору з вироблених в Україні нафтопродуктів і транспортних засобів);

9) акцизний збір з ввезених на територію України товарів (крім 80 відсотків акцизного збору з ввезених на територію України нафтопродуктів і транспортних засобів);

12) ввізне мито (крім 80 відсотків ввізного мита з нафтопродуктів і транспортних засобів та шин до них);

Стаття 5. Установити, що суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють експорт природного газу, сплачують ставку вивізного (експортного) мита у розмірі 10 доларів США за 1.000 куб. метрів та експорт скрапленого газу, сплачують ставку вивізного (експортного) мита у розмірі 10 доларів США за 1 тонну, якщо більші розміри не встановлені міжнародними угодами, обов’язковими для України. Вивізне (експортне) мито сплачується під час митного оформлення у національній валюті України за офіційним курсом гривні до долара США, встановленим Національним банком України на день, що передує дню сплати платежу.

Стаття 9. Установити, що у 2004 році:

у разі вивезення (експорту) товарів (робіт, послуг) за межі митної території України шляхом бартерних (товарообмінних) операцій сума податку на додану вартість, сплачена (нарахована) у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), не відноситься на збільшення податкового кредиту, а включається до складу валових витрат виробництва (обігу) платника податку;

зберігається існуючий порядок сплати податку на додану вартість (продовжується дія пункту 11.15 статті 11 Закону України «Про податок на додану вартість» до 1 січня 2005 року) за операціями з надання послуг, пов’язаних із перевезенням (переміщенням) пасажирів та вантажів транзитом через територію і порти України;

операції з ввезення природного газу на митну територію України відповідно до зовнішньоекономічних контрактів, укладених на виконання міжнародних договорів України, звільняються від обкладання податком на додану вартість;

операції з продажу ввезеного природного газу на митну територію України відповідно до зовнішньоекономічних контрактів, укладених на виконання міжнародних договорів України, крім операцій з продажу такого газу для населення, бюджетних установ та інших споживачів, що не є платниками цього податку, оподатковуються за нульовою ставкою податку на додану вартість;

на бензини моторні (ГСТУ 320.00149943.0152000) сумішеві з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок за ТУУ 30183376.001 або етилтретбутилового ефіру (ЕТБЕ) А76Ек, А80Ек, А92Ек, АІ93Ек, А95Ек, А98Ек запроваджується ставка акцизного збору у розмірі 60 євро за 1000 кг;

операції з ввезення на митну територію України товарів, які підпадають під визначення кодів УКТ ЗЕД 1517 90 91 00, 1803 10 00 90 відповідно до зовнішньоекономічних контрактів, обкладаються за нульовою ставкою ввізного мита.

Стаття 11. Установити обсяг ввезення в Україну у 2004 році цукрусирцю без додання ароматичних речовин або барвників з тростини (код згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності 17 01 11) 125 тис. тонн із ставкою ввізного мита 30 євро за одну тонну терміном до 15 вересня 2004 року.

Стаття 12. Здійснити погашення простроченої бюджетної заборгованості з податку на додану вартість, яка виникла станом на 1 червня 2004 року і не відшкодована на день введення в дію Закону України від 17 червня 2004 року «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2004 рік» (крім заборгованості по товарах, які підпадають під визначення кодів УКТ ЗЕД 1001 10 00 90, 1001 90 99 00, 1002 00 00 00), шляхом її оформлення облігаціями внутрішньої державної позики з терміном обігу п’ять років.

Порядок випуску, обігу, погашення зазначених облігацій внутрішніх державних позик, а також нарахування процентів на них затверджується Кабінетом Міністрів України.

Зазначені облігації внутрішньої державної позики підлягають щорічному погашенню рівними частинами (у розмірі 20 відсотків номінальної вартості таких облігацій) одночасно із виплатою доходів (процентів) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України.

Стаття 14. Установити, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на 2004 рік у частині доходів є:

1) 80 відсотків акцизного збору з вироблених в Україні нафтопродуктів і транспортних засобів;

2) 80 відсотків акцизного збору з ввезених на територію України нафтопродуктів і транспортних засобів;

4) 80 відсотків ввізного мита з нафтопродуктів і транспортних засобів та шин до них;

В таблицях 3.13.3 та на графіках рис.3.1 .3. 6 наведені результати статистичної обробки структури доходної частини Державного бюджету України [4], [5], [6], [32] в частині структуризації долі непрямих податків та їх динаміки.

Таблиця 3.1 – Динаміка показників Зведеного бюджету України у 1992 – 1996 роках за видами доходів

1992

1993

1994

1995

1996
млрд. крб.

% до ВВП

млрд. крб.

% до ВВП

млрд. крб.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП
Доходи

1227,5

24,4

49621,8

33,5

523092,6

43,5

20689,9

38,0

30218,7

37,0
у тому числі

податок на прибуток підприємств

279,1

5,5

14473,5

9,8

142956,4

11,9

4860,6

8,9

5496,6

6,7
податок на додану вартість

486,7

9,7

17206,5

11,6

129937,5

10,8

4529,9

8,3

6246,2

7,7
акцизний збір

59,7

1,2

2513,8

1,7

16817,7

1,4

406,2

0,8

646,2

0,8
надходження до Фонду в Чорнобильської катастрофи

124,2

2,5

2500,4

1,7

24066,8

2,0

1026,0

1,9

1490,1

1,8
надходження до Пенсійного фонду

94311,6

7,8

4189,2

7,7

7197,1

8,8
прибутковий податок з громадян

150,2

3,0

2883,4

1,9

33995,0

2,8

1595,3

2,9

2593,1

3,2
плата за землю

16,4

0,3

776,4

0,5

4119,2

0,4

633,0

1,2

804,2

1,0
інші надходження

111,2

2,2

9267,8

6,3

76888,4

6,4

3449,7

6,3

5745,2

7,0

Таблиця 3.2 Динаміка показників Зведеного бюджету України у 1997 – 2002 роках за видами доходів

1997

1998

1999

2000

2001

2002
млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП

млн. грн.

% до ВВП
Доходи

28112,0

30,1

28915,8

28,2

32876,4

25,2

49117,9

28,9

54934,6

26,9

60812,1

27,6
у тому числі

податок на прибуток підприємств

5792,1

6,2

5694,4

5,5

6352,5

4,9

7698,4

4,5

8280,0

4,1

9398,3

4,3
податок на додану вартість

8242,3

8,8

7460,1

7,3

8409,2

6,4

9441,4

5,6

10348,4

5,1

13471,2

6,1
акцизний збір

1207,9

1,3

1288,8

1,3

1787,6

1,4

2239,7

1,3

2654,3

1,3

4098,2

1,9
надходження до Фонду Чорнобильської катастрофи

1697,9

1,8

1415,6

1,4

283,0

0,2

136,7

0,1

20,7

0,0

надходження до Пенсійного фонду

прибутковий податок з громадян

3295,7

3,5

3570,6

3,5

4434,4

3,4

6377,7

3,8

8774,9

4,3

10823,8

4,9
плата за землю

1006,9

1,1

1114,9

1,1

1090,3

0,8

1376,4

0,8

1618,6

0,8

1806,3

0,8
інші надходження

6869,2

7,4

8371,4

8,1

10519,4

8,1

21847,6

12,8

23237,7

11,4

21214,3

9,6

Таблиця 3.3 – Динаміка доходів Державного бюджету України у 2002 – 2004 роках

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.1 Структура доходів Державного бюджету України за 2002 рік

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.2 Структура доходів Державного бюджету України за 2003 рік

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.3 Структура доходів Державного бюджету України за 2004 рік

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.4 Динаміка питомої ваги статей непрямих податків в доходній частині Зведеного бюджету України за 1992 2001 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.5 Динаміка питомої ваги груп непрямих податків в доходній частині Державного бюджету України за 2002 2004 роки

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Рис.3.6 Динаміка питомої ваги статей окремих непрямих податків в доходній частині Державного бюджету України за 2002 2004 роки

Дослідження, проведені в дипломній роботі, фіксують висновок, що при формуванні доходів Державного бюджету з 1999 року найбільшу роль відіграють податкові надходження від непрямих податків.

Так сумарна доля основних трьох непрямих податків (податок на додану вартість, акцизний збір та мито) в доходах Державного бюджету України в 2002 – 2004 роках становить :

2002 рік – 40,83 %;

2003 рік – 38,81 %;

2004 рік – 45,82 %;

При цьому дослідження динаміки перерозподілу структури непрямих податків в доходній частині Держбюджету України показує, що :

доля ПДВ поступово знизилась з 35% (1997) до 29%(2004);

доля внутрішніх акцизів зросла з 4 %(1997) до 9%(2004);

доля акцизів на імпорт стабільна та становить близько 1%;

доля ввізного мита на імпорт зросла з 4,0%(2002) до 5%(2004);

доля вивізного мита на експорт зросла з 0,1%(2002) до 1%(2004);

Таким чином, структура непрямих податків в Україні має тенденцію розвитку у напрямку збільшення специфічних акцизів на обмежену групу споживачів товарів та зниження податкового тиску універсальними акцизами на масові групи споживачів

Сумарна доля основних прямих прибуткових податків на доходи підприємств та громадян поступово знизилась від 2223% у 20022003 роках до 20% у 2004 році.

Третім основним джерелом доходів Держбюджету є надходження від державної власності(рента на природні ресурси та дивіденди від участі в роздержавлених корпораціях) та надходження бюджетних установ, доля якого зростає від 12%(2002) до 1819%(20032004).

3.2 Зарубіжний досвід непрямого оподаткування та можливості його використання в Україні

З часів обрання Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію до ЄС особливої актуальності набуло питання приведення нормативно-правових актів України у відповідність до законодавства ЄС. Податкове право є однією з галузей національного законодавства, яке Україна зобов’язалася узгодити з європейським інтеграційним правом [28].

Історія розвитку інтеграційного законодавства ЄС про податок на додану вартість безпосередньо пов’язана з процесом європейської економічної інтеграції. З початку утворення Європейських співтовариств непрямі кумулятивні податки, які існували в державах–членах, відрізнялися як за способом стягнення, так і за розміром ставок, що призводило до ускладнення руху товарів всередині спільного ринку. Проте основним недоліком кумулятивних податків (податку з обігу, з продажу, з оптового продажу) було їх стягнення з повної вартості товару на кожному етапі виробництва останнього. Це обтяжувало кінцеву ціну товару настільки, наскільки чисельними були операції купівлі–продажу в процесі виробництва й розподілу товару. Складність стягнення кумулятивних податків призвела до неефективності впровадження середніх компенсаційних ставок щодо їх відшкодування, що застосовувалися на кордонах держав–членів з метою вирівнювання умов експорту й імпорту продукції.

В інтересах спільного ринку необхідно було досягти такої гармонізації законодавства у сфері податків з обороту, що усуне у подальшому, наскільки це можливо, фактори, які можуть викривити умови конкуренції, як на національному рівні, так і на рівні Співтовариства, та відповідно зробити можливим скасування оподаткування імпорту товарів та звільнення експорту товарів від оподаткування в торгівлі між державамичленами.

В світлі проведених досліджень, очевидно, що така гармонізація має призвести до скасування кумулятивних багаторівневих податків та запровадження всіма державами-членами спільної системи податку на додану вартість.

Оскільки система податку на додану вартість характеризується найвищим рівнем простоти і нейтральності, коли податок стягується у якомога більш загальний спосіб, і коли сфера його застосування охоплює всі стадії виробництва та розповсюдження, а також сферу надання послуг; таким чином, саме в інтересах спільного ринку і держав-членів запровадити спільну систему, яка також застосовуватиметься до роздрібної торгівлі.

Держави-члени повинні замінити існуючу систему податків з обороту загальною системою податку на додану вартість, в кожній державі-члені акти законодавства, які здійснюють цю заміну має бути прийнято якомога швидше з тим, щоб вступити в силу на дату, встановлену державою-членом у світлі поточної ситуації; це має відбутись не пізніше 1 січня 1972 року [30], [36].

З моменту вступу в силу таких актів законодавства, держави-члени не повинні зберігати або запроваджувати будь-які заходи для вирівнювання за фіксованою ставкою податків з обороту у відношенні імпорту або експорту товарів у торгівлі між державами-членами.

Принцип спільної системи податку на додану вартість полягає у застосуванні до товарів та послуг загального податку на споживання, який був би прямо пропорційним ціні товарів та послуг, незалежно від кількості правочинів, які було здійснено в процесі виробництва та розповсюдження до стадії стягнення податку.

У відношенні кожного правочину, податок на додану вартість, обчислений на основі ціни товарів та послуг, за ставкою, яка застосовується до таких товарів та послуг, підлягає сплаті після відрахування сум податку на додану вартість, безпосередньо включених до різноманітних складових ціни.

Спільна система податку на додану вартість застосовується до всіх етапів, що передують роздрібній торгівлі, включно.

Здавалося, вирішенням проблеми кумулятивних податків могло стати проведення уніфікації систем оподаткування в державах–членах. Проте через збереження за державами–членами ЄЕС податкового суверенітету уніфікація, яка передбачала створення єдиної податкової системи в ЄЕС, виявилась неможливою. Натомість, на початку 60–х років виникла ідея гармонізації непрямих податків, яка полягала у введенні єдиного для всіх держав–членів непрямого податку на споживання та встановленні єдиних принципів його стягнення. Таким податком став податок на додану вартість, структура якого дозволяла втілити вимогу Договору про заснування Європейського Економічного Співтовариства 1957 р. про нейтральне фіскальне ставлення держав–членів до імпортованих товарів та товарів національного виробництва. Оскільки оподатковуватися ПДВ мала тільки додана в процесі виробництва вартість товару, податок виявився нейтральним як з точки зору внутрішньої конкуренції (він не створює переваг для вертикально інтегрованих підприємств, як це мало місце при кумулятивних податках), так і міжнародної конкуренції (структура податку не дозволяє впроваджувати переваги для національної продукції).

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства передбачливо запровадив достатні юридичні підстави для проведення Радою ЄЕС гармонізації податків з обігу в державах–членах. Так, 11 квітня 1967 р. Рада ЄЕС, виходячи з цілей та завдань Договору, прийняла Першу й Другу директиви про гармонізацію законодавств держав–членів, що регулюють непрямі податки. Перша директива впроваджувала в співтоваристві спільну систему податку на додану вартість, друга – порядок його обчислення. Відповідно до вимог цих директив, п’ять держав з шести, що первісно утворили ЄЕС, замінили кумулятивні податки з обігу податком на додану вартість. Регулювання більшості питань, пов’язаних із особливостями застосування податку, обидві директиви залишали на розсуд держав–членів. Згодом Рада ЄЕС дійшла висновку про необхідність деталізації інтеграційних правил стягнення податку, і в 1977 р. прийняла Шосту директиву 77/388/ЕEC «Про гармонізацію законодавств держав–членів у сфері податків з обігу – спільна система податку на додану вартість: єдині умови обчислення». Шоста директива стала базовим нормативно–правовим актом ЄЕС з питань ПДВ, яку за критерієм обсягу регулювання можна порівняти з національним законом. До Шостої директиви неодноразово вносилися зміни та доповнення й на сьогодні вона регулює такі питання: об’єкт і база оподаткування ПДВ, платники податку, час виникнення податкового зобов’язання й порядок його зменшення, правила щодо встановлення ставки, місце стягнення податку, оподаткування імпортованих товарів, звільнення від оподаткування, спеціальні схеми оподаткування. Розглянемо положення директиви, специфічні для спільної системи ПДВ.

Платником податку на додану вартість Шоста директива визначає фізичну або юридичну особу, яка самостійно займається будь–якою економічною діяльністю незалежно від цілей, місця й результатів такої діяльності (це може бути виробництво, сільське господарство, торгівля, професійна діяльність, послуги тощо). Критерій самостійності ведення економічної діяльності виключає з кола платників податків найманих працівників та осіб, які працюють за трудовими угодами.

Цікаво, що директива відносить до оподатковуваної економічної діяльності експлуатацію матеріального й нематеріального майна з метою одержання доходу. Розглянувши положення Шостої директиви в контексті даної справи, Суд ЄС постановив, що «експлуатація майна» означає будь–яку операцію, що передбачає отримання доходу. Надання прав користування й будівництва на певний строк за відшкодування є експлуатацією матеріального майна, а відтак – економічною діяльністю. Тому будь–яка особа, яка експлуатує матеріальне майно з метою одержання доходу, є платником ПДВ і має право на зменшення податкового зобов’язання.

Директива відрізняє платника податку від податкового боржника. Податковим боржником є особа, зобов’язана перерахувати податок до бюджету відповідної держави–члена ЄЕС, незалежно від того, виступає вона платником податку чи ні. Як правило, при поставках товарів/послуг всередині Співтовариства податковим боржником виступає платник податку – продавець. Директива надає державам–членам право самостійно визначати податкового боржника в поставках, здійснюваних закордонними податковими резидентами. Таким податковим боржником може бути призначений представник продавця або особа, на користь якої здійснюється така поставка. При наданні податковими резидентами інших країн певних видів послуг (рекламних, інформаційних, консультаційних, фінансових, страхових, з підбору персоналу, з передачі авторських прав, патентів, ліцензій, торгових знаків та інших подібних прав) податковим боржником є особа, яка отримує такі послуги. А у випадку імпорту товару податковим боржником виступає особа, визначена як така законодавством держави імпорту.

Шоста директива зазначає, що об’єктом оподаткування ПДВ є операції з поставок (надання) товарів/послуг та імпорту товарів, здійснювані за відшкодування. Отримане за такі операції відшкодування є базою оподаткування. Обов’язковою умовою при визначенні бази оподаткування ПДВ, як це постановив Суд ЄС у справі Apple and Pear Development Council v. Commissioners of Customs and Excise, є наявність безпосереднього зв’язку (правовідносин з приводу предмету поставки) між наданим товаром/послугою та отриманим відшкодуванням. Для товарів/послуг, проданих всередині ЄС, база оподаткування включає податки, збори та інші обов’язкові платежі, крім ПДВ, а також додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування й страхування. Проте директива забороняє включати до бази оподаткування знижки цін при достроковій оплаті та під час продажу, а також суми, передані платнику податку покупцем для здійснення додаткових витрат в його інтересах.

Слід пам’ятати, що поставки товарів та послуг у межах Співтовариства, здійснювані особами з різних держав–членів, є внутрішніми операціями, а не експортно–імпортними. Відповідно, для Співтовариства імпортною операцією є ввіз на його територію товарів із третьої держави. Податок на додану вартість нараховується на сплачену імпортером ціну товару. Якщо ціна не сплачується або вона не є єдиним відшкодуванням, базу оподаткування імпортованого товару визначають за вартістю товару на відкритому ринку. При цьому вартість товару на відкритому ринку визначається як ціна на такий товар у державі експорту, яку імпортер мав би сплатити продавцю за умов справедливої конкуренції на час виникнення податкового зобов’язання.

База оподаткування імпортованих товарів включає:

1) податки, збори та інші обов’язкові платежі, стягнені поза державою імпорту;

2) податки, що стягуються при імпорті, крім ПДВ;

3) додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування та страхування, що мали бути сплачені на шляху товарів до першого місця призначення на території Співтовариства (яким є вказане в транспортному документі місце, а при відсутності вказівки – перше місце ввезення вантажу до держави імпорту).

В умовах єдиного ринку, територія якого майже повністю співпадає з територією держав–членів ЄС і територією застосування законодавства ЄС про податок на додану вартість, важливим з точки зору оподаткування ПДВ є визначення місця здійснення оподатковуваних операцій. Шоста директива встановлює єдині правила визначення місця здійснення поставки. Якщо товар транспортується, місцем здійснення поставки є місце його відправлення. При відправленні товару з території третьої держави місцем поставки є держава імпорту товару. Якщо товар не транспортується й не відправляється шляхом диспетчеризації, місцем його поставки є місцезнаходження товару під час здійснення операції поставки.

В разі надання послуг місцем їх надання Шоста директива визначає місце, де продавець зареєстрував свою діяльність або створив організаційну структуру, яка надає послугу. При відсутності такої структури або місця ведення економічної діяльності місце надання послуги визначається за адресою або місцем проживання платника податку. Втім, для ряду операцій встановлені спеціальні правила визначення місця надання послуг. Наприклад, при наданні агентами та експертами з нерухомості, архітекторами послуг, пов’язаних із нерухомим майном, місцем здійснення операції є місцезнаходження нерухомого майна.

Час виникнення у платника податку податкового зобов’язання щодо сплати ПДВ Шоста директива пов’язує з настанням події, з якою вступають в дію юридичні умови стягнення податку. Інакше кажучи, це – момент виникнення у податкового органа права вимагати від платника податку його сплати. За загальним правилом, встановленим Шостою директивою, податок стягується після поставки товарів або надання послуг. У разі оплати товарів/послуг до їх надання податок має бути сплачений при отриманні платежу або кредитуванні рахунку.

Податкове зобов’язання щодо імпортованих товарів настає на момент їх ввезення на територію Співтовариства. Дата виникнення податкового зобов’язання щодо сплати ПДВ з імпортованих товарів, з яких стягуються митні платежі, сільськогосподарські збори та інші спільні для Співтовариства обов’язкові платежі, може співпадати з датою виникнення податкових зобов’язань з таких платежів. Якщо з імпортованих товарів не стягується жоден спільний для платіж, держави–члени можуть застосувати для визначення часу виникнення податкових зобов’язань з ПДВ відповідні правила визначення дати виникнення податкових зобов’язань з митних платежів.

Разом з виникненням зобов’язання щодо сплати ПДВ у платника податку виникає право його зменшення. Шоста директива дозволяє зменшувати податкове зобов’язання на:

1) суму ПДВ, сплачену за товари/послуги, отримані від іншого платника податку;

2) суму ПДВ, сплачену за імпортовані товари;

3) суму ПДВ за товари/послуги, які застосовані в підприємницькій діяльності та які оподатковуються частково в разі їх придбання в іншого платника податку. Право на зменшення податку або бюджетне відшкодування виникає також при застосуванні товарів і послуг в операціях, що стосуються економічної діяльності, здійснюваної за межами ЄС, якщо за такими операціями в разі їх здійснення на території держави–члена ЄС виникає право зменшення податкового зобов’язання.

Отже, платник податку зменшує суму податку, яку він зобов’язаний сплатити у відповідному податковому періоді, на сукупну суму ПДВ, щодо якої впродовж того ж самого періоду в нього виникло право зменшення. Цікавим є те, що податкове зобов’язання зменшується відповідно до розрахованої платником податку пропорції, встановленої у формі відсотку до суми податкового зобов’язання. Пропорція зменшення визначається щорічно, виходячи з суми операцій платника податку за попередній рік. Якщо таких операцій не було або їх суми були незначними, платник податку визначає пропорцію зменшення тимчасово, виходячи з його зі своїх власних прогнозів. Зменшення податку, здійснене на підставі тимчасової пропорції, має бути відкориговане наступного року при визначенні остаточної пропорції зменшення.

Кожна держава–член ЄС для подання платниками ПДВ податкових декларацій встановлює строк, який не перевищує двох місяців із дня закінчення податкового періоду. Податковий період може дорівнюватися одному, двом місяцям або кварталу. Втім, директива дозволяє встановлювати інші періоди, які не мають перевищувати рік. У податковій декларації зазначається вся інформація, необхідна для розрахунку податку та його зменшення, в тому числі, коли це необхідно для визначення бази оподаткування: загальна сума операцій, які належать до такого податку та його зменшення й загальна сума звільнених від оподаткування поставок. Для імпортованих товарів держави–члени можуть впровадити детальні правила складання податкових декларацій та сплати податку. Зокрема ПДВ, який має бути сплачений за імпортовані товари платниками податку або податковими боржниками, за умов зазначення ПДВ у податковій декларації не сплачуватиметься під час імпорту товарів.

З січня 1993 р., згідно з Директивою Ради 92/77/ЄC звичайна ставка ПДВ в ЄС не може бути меншою ніж 15 %. У певних випадках до поставок товарів і послуг можуть застосовуватися зменшені ставки, які дорівнюють або є більшими ніж 5 %, та застосовуються виключно до окремих товарів і послуг соціального та культурного значення. До них належать харчові продукти, фармацевтичні продукти, послуги з транспортування пасажирів, книги, газети й періодичні видання, білети на вистави, до музеїв та подібних закладів, житлове будівництво, розміщення в готелях, медичний догляд у лікарнях, поставки електроенергії та газу. За пропозицією Комісії ЄС, Рада кожні два роки переглядає перелік товарів і послуг, до яких застосовується зменшена ставка. Ставка, яка застосовується при імпорті товарів, має дорівнювати тій, що застосовується до подібних внутрішніх товарів.

Шоста директива містить деталізований перелік операцій, які звільнені від оподаткування. В якості прикладу розглянемо внутрішні операції, звільнені від ПДВ. Це здійснювані в громадських цілях послуги державної поштової служби, державних лікарняних установ; медичні послуги професійного та середнього медичного персоналу; донорство людських органів, крові та молока; послуги дантистів; послуги, що надають незалежні об’єднання осіб, діяльність яких звільнена або не підлягає оподаткуванню ПДВ; роботи в сфері соціального забезпечення; послуги й товари благодійних організацій для захисту дітей та молоді; шкільне або університетське навчання, практика на канікулах або перепідготовка дітей та молоді; освіта, яку вчителі надають приватно; послуги релігійних і філософських інституцій з метою духовного збагачення населення; надання неприбутковими організаціями своїм членам послуг і товарів за підпискою; послуги неприбуткових організацій щодо спортивного та фізичного навчання; певні культурні послуги й товари, що надаються державними органами; діяльність зазначених організацій щодо мобілізації капіталу для власних цілей; надання транспортних послуг хворим або пораненим особам у спеціальних транспортних засобах; діяльність громадського радіо й телебачення, крім комерційної діяльності.

Також звільнюються від оподаткування ПДВ такі операції: страхування й перестрахування; лізинг нерухомого майна (крім готелів, турбаз, місць кемпінгу й паркування, інстальованого обладнання та машин, сейфів); надання кредиту; управління кредитором гарантіями кредиту; операції щодо депозитів, поточних рахунків, платежів, трансферів, боргів, чеків та інших інструментів (за винятком стягнення заборгованості й факторингу); операції з валютою, банкнотами та монетами, що виступають платіжним засобом (крім предметів колекціонування; операції з акціями, частками компаній, борговими зобов’язаннями та іншими цінними паперами, крім операцій щодо їх збереження й управління); операції з правовстановлюючими документами; операції з цінними паперами, які визначають отримання процентів від нерухомості або встановлюють право власності на нерухомість або її частину; операції з правами користування нерухомістю; управління інвестиційними фондами; продаж за номінальною вартістю поштових, фіскальних та інших марок; лотереї й інші форми грошових ігор; продаж будівель або їх частин та земельних ділянок, на яких вони розташовані; продаж земельних ділянок, на яких немає будівель. Директива звільняє від оподаткування ПДВ цілий ряд операцій з імпорту, експорту та міжнародних перевезень.

Директива передбачає можливість впровадження спеціальних схем оподаткування ПДВ для малих підприємств. Так, держави–члени, які зазнають труднощів у застосуванні нормальної схеми оподаткування щодо малих підприємств у зв’язку з структурою або особливістю діяльності останніх, можуть ввести спрощену процедуру, за умов, що вона не призводить до зменшення податку.

Отже, стислий огляд особливостей законодавства ЄС про податок на додану вартість свідчить про широке коло питань, які український законодавець повинен врахувати при проведенні податкової реформи, яка на сьогодні є надзвичайно актуальною. Експертиза відповідності проектів актів вітчизняного законодавства положенням європейських директив вже стала новим етапом процесу правотворчості в Україні. Проведення таких експертиз і, як наслідок, врахування положень інтеграційного податкового законодавства ЄС в проектах актів податкового законодавства України фактично є податковою гармонізацією, яку українська сторона зобов’язалася здійснити відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробітництво. Важливим чинником ефективності проведення податкової гармонізації є правильне розуміння положень директив, врахування тлумачень Суду ЄС щодо застосування їх положень, чітке й повне відображення змісту директив в національному податковому праві, а також систематизованість та взаємна узгодженість законодавчих новел. Тож сподіватимемося, що податкова реформа врахує зобов’язання України з наближення національного законодавства до законодавства ЄС, і майбутній податковий кодекс України належним чином інкорпорує положення податкового законодавства ЄС.

3.3 Критерії розбудови системи непрямого оподаткування в проекті Податкового Кодексу України

3.3.1 Напрямки реформування податку на додану вартість

Досвід країн із ринковою економікою дає безпосередні підстави стверджувати, що сучасні податкові системи не є нейтральними щодо забезпечення структурних змін та інноваційного розвитку національних економік. Податкові інструменти виступають одним з елементів механізмів економічного стимулювання інноваційного розвитку та структурних змін.

Менш досліджений вплив конкретно непрямих податків на структурний та інноваційний розвиток. Здебільшого висловлюється теза про їхню нейтральність щодо виробництва, в кращому разі визнається їхній опосередкований вплив на структуру споживчого попиту.

В той же час привертають увагу негативні зміни, які відбулися в галузевій структурі економіки України, як і інших країн СНД. Пошуки причин та механізмів зростання частки паливноенергетичного комплексу та сировинних галузей при зменшенні частки переробних галузей, і особливо машинобудування, привернули увагу спеціалістів до можливої причетності ПДВ до цього процесу. Вказані структурні зміни пов’язують з дією системи оподаткування в цілому та ПДВ зокрема дослідники Інституту прогнозування НАН України та група харківських науковців. Вони привертають увагу до нерівномірності оподаткування різних галузей економіки України. Проте причини вказаної нерівномірності пояснюються ними по-різному.

За результатами аналізу, значні відмінності в рівні оподаткування проявляються між галузями економіки України, орієнтованими на зовнішню торгівлю та галузями, орієнтованими на внутрішній ринок. Згідно з аналізом Інституту економічного прогнозування НАН України2, саме у галузях експортерах і спостерігаються найнижчі рівні чистих непрямих податків: у кольоровій металургії 4 % валової доданої вартості, чорній металургії 6,1 %, транспорті 10 %. Фактором нерівномірності податкового навантаження в Україні є те, що експорт оподатковується ПДВ за нульовою ставкою, а потрібні для його виробництва проміжні товари звільняються від ПДВ та ввізного мита як критичний імпорт. Застосування режиму критичного імпорту тривалий час було однією з найбільш масштабних податкових пільг. Так, у 2000 році, за розрахунками ІЕП НАНУ, із загального рівня податків на продукти у 16 % на додану вартість внутрішнього виробництва припадало 11,1 відсоткового пункту, а на імпорт 4,9. По відношенню до валової доданої вартості зазначені податки становили 13,1 %, а до вартості імпорту – 8,6 %, тобто у 1,5 разу менше. У попередні роки розрив був набагато більшим: 1996 р. 11,2 разу, 1997 р. 2,8, 1998 р. 2,7, 1999 р. 2,6 разу.

Водночас середні фактичні ставки непрямих податків на продукцію хімічної промисловості, машинобудування, деревообробної, легкої промисловості та виробництва будівельних матеріалів є у 24 рази більшими, ніж в електроенергетиці, паливній промисловості та металургії.

Негативна спрямованість структурних змін в українській економіці також зумовлена нерівномірністю оподаткування, яка викликана відмінностями дії ПДВ в умовах різної капіталоємності галузей виробництва3. На погляд дослідників, негативний вплив ПДВ на деякі галузі української промисловості пов’язаний з невідповідністю умов економіки України умовам, в яких ПДВ застосовується в країнах Заходу. Згадані країни, які застосують ПДВ, завдяки міжгалузевій конкуренції та переливу інвестицій не мали таких значних відмінностей у рівні капіталоозброєності праці в різних галузях, які виникли в адміністративно регульованій економіці України .

Моделювання дії податкової системи при умові вирівнювання норми чистого прибутку підводить до висновку, що в результаті обмеження рівня інфляції за чинної податкової системи, у першу чергу деформуються, а відтак і руйнуються механізми відтворення на підприємствах, які базуються на трудоємних технологіях… «Внаслідок цього найбільший спад виробництва спостерігається в галузях, де найменша капіталоозброєність праці й найвища трудоємність виробництва. Наприклад, питома вага машинобудування і металообробки в обсязі продукції промисловості знизилася з 31 % у 1990 р. до 13 % у 2000 році, а питома вага легкої промисловості – з 10,8 до 1,6 %. Водночас виграли від запровадження такої системи податків капіталоємні галузі й підприємства, бо вона поставила їх у відносно ліпші виробничі умови. Зокрема, частка чорної металургії підвищилася з 11 до 27,4 %, паливної промисловості – з 5,7 до 10,15, електроенергетики з 3,2 до 12,2 %».

Дослідження інших спеціалістів з різних аспектів дії ПДВ, дозволяють зробити висновок, що негативний вплив вказаного податку зумовлений тим, що його імплантація в податкову систему України була зроблена без належного знання особливостей його дії та бодай мінімального експертного обґрунтування.

Однією з причин цього стала поспішність у впровадженні ПДВ, що став застосовуватися в Україні з 1992 року. Відомо, що ряд країн, економіка яких успішно розвивається, наприклад, США, не використовують ПДВ. Проте менш відомо, що тривалий час уникали вказаного податку й деякі наші сусіди країни Центральної та Східної Європи, що випереджають Україну в ході економічної трансформації і розглядаються як зразок для наслідування Україною. Це стосується, зокрема, Чехії та Словенії. В Словенії, зокрема, ПДВ був впроваджений в умовах економічного піднесення з 1 липня 1999 р. в процесі уніфікації національного податкового законодавства з вимогами ЄС. Та й Польща впровадила ПДВ не в перший, а лише на четвертий рік трансформації своєї економіки у 1993 р., вже після приборкання інфляції. При цьому у 1993 р. у Польщі ще паралельно діяли як податок з обороту, що замінювався ПДВ, так і останній. Тобто відповідним службам країни, воєводств, підприємств була надана можливість протягом 34 років ознайомитися з ПДВ, підготуватися до його впровадження.

Зроблений українськими дослідниками аналіз особливостей дії ПДВ показує, що факторами, які значно впливають на результативність його дії на економіку, окрім розміру основної ставки, наявності диференційованих ставок, системи бухобліку, є ступінь включення галузей економіки у зовнішньоекономічні зв’язки, макроекономічна та мікроекономіна стабільність, монополізація економіки, інвестиційна активність та структура інвестицій, диференціація галузей економіки за рівнем трудо та капіталоємні [34].

В залежності від поєднання цих факторів ПДВ може викликати різний вплив на галузі виробництва. Саме це, очевидно, зумовило розробку та особливості впровадження цього принципово нового податку у Франції законом № 54404 від 10.04.1954 р. «Про фіскальну реформу» з 1 липня 1954 р. ПДВ замінив податок на виробництво, який існував раніше. Стандартна ставка нового податку становила 16,85 %. Окрім того, були спеціальні ставки з величинами від 6 % до 25 %. Потрібно відзначити, що ПДВ незначно змінив співвідношення між непрямими та прямими податками у бюджеті Франції на користь прямих податків. Так, частка непрямих податків, яка становила у державному бюджеті у 1953 р. 66,5 %, у 1959 р. зменшилася до 61,3 %4.

Проведення фіскальної реформи було узгоджено з прийняттям другого чотирирічного плану розвитку економіки Франції, так званого «плану Гірша», який був внесений на розгляд парламенту 30 травня 1954 р. Щодо кількісних показників «плану Гірша» передбачалося забезпечити щорічне зростання промислового виробництва на 6 %, продукції сільського господарства на 4 %, національного доходу на 5 %, рівня життя на 5 %. Було визначено такі цілі плану:

1) Розвиток наукових і технічних досліджень та поширення досягнень науки і новітніх методів виробництва на всі галузі виробництва;

2) Модернізація промислових підприємств та поєднання зусиль для поліпшення умов виробництва;

3) Стандартизація та спеціалізація виробництва і вироблення довгострокової програми підвищення продуктивності праці, зниження витрат виробництва;

4) Реконверсія застарілих підприємств, розміщення нових підприємств у відсталих районах та раціональне використання наявних трудових ресурсів;

5) Модернізація торгівлі взагалі і особливо торгівлі сільгосппродуктами як в метрополії, так і в заморських територіях.

Головне ж полягало в тому, що уряд Франції проводив активну інвестиційну політику, спрямовану на структурну перебудову виробництва. Частка інвестицій до ВВП становила, наприклад, у 1952 р. 16,8, у 1956 р. 17,9 %, у 1957 р. 19,4 %, 1958 р. 18,7 %. 72 % загальної суми інвестицій було спрямовано на оновлення основного капіталу. Із виробничих інвестицій 90 % спрямовувалося на виробництво засобів виробництва. Із загальної суми інвестицій одна третина була державними, дві третини приватними.

Можна стверджувати, що всі основні цілі плану були досягнуті. Замість очікуваних 25 % ВВП зріс на 28 %, промислове виробництво замість очікуваних 2530 % збільшилося на 45 %. Виправдано припустити, що податок на додану вартість став одним із факторів збільшення доходів державного бюджету Франції, сприяв зміні структури промислового виробництва Франції в напрямі зростання частки технічно передових галузей, їхній інтеграції в європейську економіку.

Враховуючи досвід Франції інші країни поступово переходили до впровадження ПДВ, ув’язуючи величину стандартної ставки, наявність диференційованих ставок не лише з загальними умовами господарства, але й з відмінностями між галузями. Першою після Франції у 1960 р. ПДВ впровадила Мексика при стандартній ставці 10 %. В Європі у 1967 р. впровадила ПДВ Данія теж при ставці 10 %. У 1968 р. він був впроваджений у ФРН при стандартній ставці 10,0 %, у 1969 р. в Швеції – 11 %; у 1973 р. в Італії 12 %, у 1989 р. в Швейцарії 6,5 %, у 1991 р. в Канаді 7 %, у 1995 р. в Японії при єдиній ставці 3 %. Як бачимо, рівень стандартних ставок за межами ЄС досить диференційований, в країнах ЄС він уніфікується. Окрім того, у більшості країн є декілька ставок, що диференційовані по галузях.

Проте не лише величини ставок відіграли роль в успішному впровадженні ПДВ. Досвід Франції, як і інших країн ЄС, свідчить, що впровадження ПДВ давало позитивні наслідки:

в умовах економічного піднесення;

в умовах стабільності цін, або низької інфляції. У Франції в період впровадження ПДВ держава регулювала 30 % цін у приватному секторі та всі ціни на продукцію, вироблену в державному секторі. При цьому у 1952, 1956, 1957, 1963 рр. уряд переходив до режиму блокування цін. Лібералізація цін була здійснена лише з весни 1960 р.;

коли під жорстким контролем французької держави перебувала фінансово-кредитна система країни;

Негативні ефекти ПДВ, що відчутно проявилися в Україні, виходячи з вказаного, були зумовлені тим, що ПДВ розцінювався лише як засіб фіскальної політики без врахування його впливів на інші економічні змінні в умовах винятково складного господарського механізму. Не випадково деякі українські дослідники важливим фактором розвитку гіперінфляції розглядали саме впровадження чинної податкової системи і, зокрема, ПДВ.

Проголошені наміри переходу України до інноваційної моделі розвитку повинні передбачати активне і цілеспрямоване використання податкової системи, в тому числі вдосконалення стягнення ПДВ, виходячи з вимог, що ставляться до сучасної структури економіки.

Відносно норм існуючого Закону України «Про податок на додану вартість» [7] в проекті Податкового Кодексу [31] пропонуються наступні принципові відмінності та новації :

1. Змінено «вхідний бар’єр» для обов’язкової реєстрації платників податку на додану вартість :

Будь-які особи, зазначені у статті 4004 цього Кодексу, у яких загальна вартість оподатковуваних операцій з продажу товарів, робіт, послуг протягом будь якого періоду за останні 12 календарних місяців досягла 62 тисяч гривень, зобов’язані зареєструватися як платники податку в органах державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (податковою адресою) з додержанням вимог, передбачених статтею 4007 цього Кодексу.

Якщо особа, загальна вартість оподатковуваних операцій якої з продажу товарів, робіт, послуг протягом будь-якого періоду за останні 12 календарних місяців є меншою ніж 62 тисячі гривень, крім постійних представництв нерезидентів в Україні, що не провадять самостійно господарської діяльності, вважає за доцільне зареєструватися як платник податку, вона може добровільно подати заяву для такої реєстрації.

Для цілей оподаткування податком платником податку є:

а) будь-яка особа, яка зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку;

б) будь-яка особа, яка імпортує товари на територію України, за винятком фізичної особи, не зареєстрованої як платник податку, в разі, коли така фізична особа ввозить (одержує переслані) товари в обсягах, що не перевищують норми безмитного ввезення, встановлені у визначеному законодавством України порядку.

2. Підтверджено оподаткування податком ПДВ всіх внутрішньодержавних операцій , імпорту та експорту :

Об’єктом оподаткування є операції платників податку з:

а) продажу товарів, робіт, послуг, місце продажу, виконання, надання яких знаходиться на митній території України, зокрема операції з оплати вартості послуг з надання права на користування або розпорядження майном за договорами оперативної оренди (лізингу), операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору) для погашення кредиторської заборгованості заставодавця;

б) імпорту (ввезення, одержання пересланих) товарів на митну територію України та одержання результатів робіт, послуг від нерезидентів, місце виконання, надання яких знаходиться на митній території України, в тому числі операції з ввезення (пересилання) майна за договорами оренди (лізингу), застави (іпотеки);

в) експорту (вивезення, пересилання) товарів за межі митної території України, включаючи виконання робіт, надання послуг, допоміжних експорту (вивезенню, пересиланню), вартість яких включається до митної вартості таких товарів, а також надання послуг, результатів робіт нерезидентами, місце надання, виконання яких знаходиться за межами митної території України.

3. Принципово введений термін важливий для операцій між платниками податку ПДВ та неплатниками податку :

Особливості визначення бази оподаткування у разі продажу товарів, робіт, послуг в окремих випадках

У разі продажу товарів, робіт, послуг без оплати, з частковою оплатою їх вартості коштами у межах бартерних операцій, здійснення операцій з безоплатної передачі товарів, робіт, послуг, натуральних виплат у рахунок оплати праці фізичним особам, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, передачі товарів, робіт, послуг у межах балансу платника податку для невиробничого використання, витрати на яке не відносяться до валових витрат виробництва та обігу і не підлягають амортизації, а також пов’язаній з продавцем особі, суб’єкту підприємницької діяльності, який не зареєстрований як платник податку, чи фізичній особі база оподаткування визначається виходячи з фактичної ціни операції, але не нижчої за звичайні ціни.

4. Суттєво зменшені розміри ставок податку. Ставки податку встановлюються від бази оподаткування у таких розмірах:

а) 17 процентів, з яких 15 процентів для формування доходів бюджету та 2 проценти для формування бюджету розвитку;

б) нульова ставка.

Зауважимо, що ставки податку на додану вартість становлять: у Данії – 25 відсотків, Австрії та Росії – 20, Бельгії – 19, Франції – 18,6, Великобританії – 17,5 відсотка. Таким чином, ставка податку на додану вартість у розмірі 17 відсотків, запропонована урядом у проекті Кодексу, також одна з найнижчих у Європі.

Операції, що підлягають оподаткуванню за нульовою ставкою

За нульовою ставкою оподатковуються операції з:

а) продажу товарів, що експортуються (вивозяться, пересилаються) платником податку за межі митної території України, якщо їх експорт (вивезення, пересилання) підтверджений належним чином оформленою митною вантажною декларацією

5. Уточнені податкові періоди . Для платників податку встановлюється податковий період, що дорівнює календарному місяцю.

Платники податку, в яких обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів, робіт, послуг за попередній календарний рік менший ніж 122 тисяч гривень, можуть застосовувати за своїм вибором податковий період, що дорівнює календарному кварталу. Заяву про своє рішення з цього питання платник податку подає органу державної податкової служби за один місяць до початку календарного року.

3.3.2 Напрямки реформування акцизного збору

На сьогодні акцизний збір є одним із стабільних джерел наповнення державного бюджету. Цей непрямий податок встановлюється на високорентабельні та монопольні товари, що мають високу ліквідність [22].

Соціальна спрямованість регулювального впливу акцизного оподаткування охоплює низку найважливіших аспектів людської діяльності, що загалом визначають статус громадянина як активного суб’єкта ринку. Такими головними аспектами є:

рівень платоспроможного попиту в сегментах підакцизних груп товарів;

зміна структури витрат громадянина та вплив її на рівень загальної платоспроможності;

рівень зайнятості у сферах, що формують технологічний ланцюг виробництва та збитку підакцизних товарів;

рівень споживання шкідливих для здоров’я людини та екологічного стану навколишнього середовища товарів [35].

З огляду на перелік окреслених аспектів і має відбуватися активізація акцизного оподаткування.

Порушуючи питання активізації акцизного оподаткування з акцентом на посилення його регулювального впливу на соціальні процеси, ми таким чином, соціально-економічну функцію цього виду податку ставимо у пріорітетнішне становище в порівняно з фіскальною. Зрештою, такий підхід цілком обгрунтований, зважаючи загалом на несуттєву роль акцизного збору у формуванні дохідної частини бюджету через досить вузьке коло підакцизних товарів. Крім того, слід обов’язково врахувати, що впорядкування системи оподаткування у сфері підакцизних товарів неминуче приведе до пожвавлення активності в інших сегментах споживчого ринку.

Як свідчить аналіз різних підходів, наявних у світовій практиці, не існує єдиного підходу щодо визначального напряму реалізації акцизної політики, яка повною мірою враховувала б баланс інтересів фіску та соціального регулювання. Кожна країна по-своєму встановлює такий баланс, виходячи з реалій часу, впливу тих чи інших політичних течій, трансформації суспільної свідомості та системи цінностей.

Загальне коло питань щодо акцизного оподаткування в регулюванні соціальних процесів, які сьогодні та в найближчій перспективі мають вирішеними в Україні:

впорядкування переліку підакцизних товарів;

визначення розмірів ставок акцизного збору;

рівень диференціації акцизних ставок у межах однієї групи підакцизних товарів;

порядок зміни підакцизних ставок та одиниця виміру;

скорочення пільг.

Зупинимося докладно на кожному з них.

Впорядкування переліку підакцизних товарів. Слід зазначити, що

визначення кола підакцизних товарів в Україні має досить вільний характер у наслідок того, що низка товарів і послуг, які в західних країнах є об’єктом оподаткування, в Україні до підакцизних товарів не належить. Це, відповідно, звужує сферу застосування акцизної політики та зменшує бюджетні надходження від акцизного збору .

Визначення розмірів ставок акцизного збору. Вважається, що диференціація податкових ставок акцизного збору та їх значний розмір сильно впливають на структуру ринкових цін, внаслідок чого відбуваються небажані зміни в структурі сукупного попиту.

Досліджуючи проблему реакції ринку на підвищення ставок акцизного збору, варто звернути увагу на можливі її варіанти. Такими, зокрема, можуть бути:

підвищення роздрібної ціни;

скорочення обсягів товарообороту;

можливість формування попиту на товаризамінники, джерелами постачання на ринок яких є товари домашнього виготовлення, контрабанда, крадені товари тощо.

Вихідною умовою при визначенні розміру податкової ставки має виступати роздрібна ціна підакцизної продукції. Споживач повинен сплачувати податок, розрахований з вартості продукту, який він обирає. Крім того, це єдиний спосіб для податкових адміністрацій, виробників та імпортерів контролювати внутрішній ринок. Податок і ціна – ключові елементи для точного прогнозу й стратегічних рішень .

Рівень диференціації ставок акцизного збору є предметом дискусії як для науковців, так і практиків. Диференційовані ставки акцизного збору на сигарети не стільки змінюють структуру попиту, скільки дають змогу рівномірніше розподілити податковий тягар залежно від рівня доходів інших споживачів і ступеня можливої шкоди. Що ж до зміни структури попиту, то в цьому разі слід враховувати такий фактор, як сталість попиту, що сформувалася під впливом особистих уподобань і смаків споживачів. Зміна в попиті відбувається не стільки в асортиментному розрізі товарів, скільки між легальним і тіньовим секторами їх постачання на ринок .

Одна з найголовніших проблем, які заважають працювати і підприємцям і податківцям, нестабільність податкового законодавства і його заплутаність. Змінюючи одну норму закону і не змінюючи інших, лише на деякий час вирішується питання, а законодавчий акт стає ще заплутанішим і потребує подальшого вдосконалення. Так протягом 19972000 років порядок справляння та ставки акцизного збору змінювалися 11 разів законами України та 4 рази – указами Президента України. Ці зміни стосувалися збільшення адміністративного втручання в діяльність підприємств, що займаються виробництвом та продажем підакцизних товарів (продукції), або збільшення розміру ставок. Прозорість законодавства та стабільність законів є найважливішим фактором успішного розвитку підприємств виробників підакцизних товарів. На сьогодні питання оподаткування акцизного збору регулюються 260 нормативно-правовими актами. Чинна система акцизного оподаткування потребує значного вдосконалення.

На сьогодні ще не завершено роботу зі створення правової бази оподаткування, що значно ускладнює роботу як суб`єктів підприємницької діяльності, так і працівників податкових органів, створює нестабільну ситуацію в економіці країни.

Для врегулювання проблем, що виникають при оподаткуванні підакцизних товарів, підготовлено проект Закону України «Про акцизний збір», який з 1996 року перебуває на розгляді у Верховній Раді України. Положення цього законопроекту знайшли своє відображення в проекті Податкового кодексу України, який має стати єдиним нормативним актом, що регулюватиме питання податкових відносин у суспільстві.

Розроблений проект Податкового кодексу України повинен забезпечити комплексний підхід до регулювання податкових відносин, вирішити питання усунення недоліків податкового законодавства та забезпечити його гармонізацією з нормами законодавства України.

Удосконалення податкового законодавства у сфері оподаткування підакцизних товарів, передбачене проектом Податкового кодексу України, має на меті створення умов для подальшого інтегрування України у світову спільноту, адаптації податкового законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Відповідно до положень Податкового кодексу [31] основним джерелом формування дохідної частини бюджетів усіх рівнів залишаються непрямі податки.

Акцизний податок у проекті Податкового кодексу передбачено як непрямий податок на окремі види товарів, що включається до їх ціни.

Замість терміна «акцизний збір» у проекті Кодексу вводиться новий термін»акцизний податок».

У проекті Податкового кодексу суттєво скорочено перелік підакцизних товарів, на які встановлюється акцизний податок, визначено платників податку, порядок його обчислення та сплати при реалізації підакцизної продукції. Зокрема, передбачається визначити п`ять груп підакцизних товарів, а саме:

спирт етиловий, алкогольні напої;

тютюнові вироби;

пиво;

бензин, дизельне пальне;

транспортні засоби.

Щодо товарів, які пропонується вилучити з переліку підакцизних, то до державного бюджету за 1999 рік надійшли незначні суми, тобто скорочення переліку підакцизних товарів за рахунок продуктів харчування та деяких інших товарів суттєво не вплине на формування дохідної частини бюджету.

Положеннями проекту Податкового кодексу передбачається встановлення трьох видів ставок акцизного податку:

Адвалорних ( у відсотках до вартості підакцизної продукції); у твердих сумах з одиниці ваги, об`єму , кількості або іншого натурального показника; комбінованих ( у відсотках до обороту або митної вартості, але не менше встановленої твердої суми, визначеної за одиницю виміру підакцизного товару).

Проектом також передбачається запровадження спрощенного порядку розрахунку акцизного податку при застосуванні ставок у процентах до оподатковуваного обороту.

З метою підтримки вітчизняних виробників та запобігання відволікання обігових коштів проектом Податкового кодексу передбачається, що продаж (передача) підакцизних товарів на митній території України, які використовуються як сировина для виробництва підакцизних товарів, не буде вважатись об`єктом оподаткування.

Також проектом Кодексу передбачено, що спирт етиловий, у разі використання його закладами та установами охорони здоров`я для забезпечення лікувально-діагностичного процесу і виконання лабораторних досліджень, виготовлення лікарських засобів ( у тому числі компонентів і препаратів крові), ветеринарних лікарських засобів і препаратів та вітчизняними товаровиробниками – суб`єктами підприємницької діяльності для виготовлення вибухових речовин, пектину, есенції та оцту, харчових, парфурмерно-косметичних виробів і нітроцелюлози, оподатковуватиметься за єдиною ставкою у розмірі 1 гривня за 1 літр 100процентного спирту. Порядок отримання такими закладами, установами та суб`єктами підприємницької діяльності спирту етилового та його цільового використання встановлюватиметься Кабінетом Міністрів України.

З метою стимулювання експорту та підтримки вітчизняних товаровиробників у розділі проекту Податкового кодексу, присвяченому акцизному податку, збережено діючий порядок справляння акцизного податку з експортованих за межі митної території України підакцизних товарів за нульовою ставкою.

Передбачено встановити однаковий підхід до оподаткування на митній території України підакцизних товарів як вітчизняного виробництва, так і імпортованих.

У проекті Кодексу передбачено диференційований підхід щодо встановлення ставок акцизного податку на бензин відповідно до марок та кодів товарних номенклатур.

Крім того, проектом Кодексу передбачено відкриття платниками акцизного податку до бюджетів, та заборонено використання цих рахунків в інших цілях. Підставою для відвантаження (продажу, передачі, обміну) підакцизних товарів вважатимуться перерахування покупцями таких товарів відповідних сум акцизного податку на спеціальні рахунки платників.

З метою послаблення податкового тиску на платників податків передбачено скорочення пільг щодо акцизного збору, які не носять соціального характеру. Зокрема, не підлягають оподаткуванню відповідно до положень проекту лише обороти з реалізації легкових автомобілів, оплата вартості яких провадиться органами соціального забезпечення.

ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Податкова система України поєднала в собі принципи двох податкових систем, найбільш характерних для світової практики європейської й американської. Якщо в американській системі переважає прямий прибутковий принцип оподатковування (оподаткування в момент отримання доходів), в європейській – непряме обкладення обороту у формі податку на додану вартість(оподаткування в момент споживчого витрачання раніше отриманих доходів). Жорсткість української податкової системи визначена еклектичним поєднанням обох зазначених систем з базовою метою ліквідації дефіцитності бюджету.

Зміни в податковій структурі України, що відбувалися протягом 1992 1999 рр., були, якщо не досить істотними, то відчутними. В цілому можна відокремити три періоди 1992 1993 рр., 1994 1996 рр., і період починаючи з 1996 року. Два перших роки переважання непрямого оподаткування над прямим було очевидним у 1992 році 54,8% проти 43,8% і в 1993 році 53,7% проти 45%. У наступні три роки ситуація змінилась у 1994р частка прямих податків сягнула 52,8% (проти 45,2% непрямих.), у 1995 році відповідно, 55,5% (проти 41,7% непрямих) і в 1996 році 52,5% (проти 42,7% непрямих). З 1996 року, хоча й збереглося переважання прямих податків, воно було вже незначним 47,3% проти 44,1%. У 1998 році зменшилась питома вага і прямих (46,3%) і непрямих (40,7%) податків за рахунок долі неподаткових надходжень в результаті активізації процесів стратегічної приватизації державної власності.

Дослідження, проведені в дипломній роботі, фіксують висновок, що при формуванні доходів Державного бюджету з 1999 року найбільшу роль відіграють податкові надходження від непрямих податків.

Так сумарна доля основних трьох непрямих податків (податок на додану вартість, акцизний збір та мито) в доходах Державного бюджету України в 2002 – 2004 роках становить :

2002 рік – 40,83 %;

2003 рік – 38,81 %;

2004 рік – 45,82 %;

При цьому дослідження динаміки перерозподілу структури непрямих податків в доходній частині Держбюджету України показує, що :

доля ПДВ поступово знизилась з 35% (1997) до 29%(2004);

доля внутрішніх акцизів зросла з 4 %(1997) до 9%(2004);

доля акцизів на імпорт стабільна та становить близько 1%;

доля ввізного мита на імпорт зросла з 4,0%(2002) до 5%(2004);

доля вивізного мита на експорт зросла з 0,1%(2002) до 1%(2004);

Таким чином, структура непрямих податків в Україні має тенденцію розвитку у напрямку збільшення специфічних акцизів на обмежену групу споживачів товарів та зниження податкового тиску універсальними акцизами на масові групи споживачів

Сумарна доля основних прямих прибуткових податків на доходи підприємств та громадян поступово знизилась від 2223% у 20022003 роках до 20% у 2004 році.

Третім основним джерелом доходів Держбюджету є надходження від державної власності(рента на природні ресурси та дивіденди від участі в роздержавлених корпораціях) та надходження бюджетних установ, доля якого зростає від 12%(2002) до 1819%(20032004).

Враховуючи прийняті законодавчі акти про зниження ставки прямого податку на прибуток з 30% до 25% та прийняття єдиної зниженої ставки на прибуткове оподаткування доходів фізичних осіб 13%, природнім є вето у 2004 році на прийняте законодавче рішення про зниження ставки непрямого податку ПДВ з 20% до 17 – 15 % (нижня границя рівня ПДВ в Европейському Союзі) до прийняття законів про введення додаткового прямого оподаткування майнових прав на власність (нерухомість, грошові вклади та інше).

Найбільшу питому вагу серед непрямих податкових надходжень має ПДВ, який найчастіше піддається критиці. Його взагалі пропонують відмінити або замінити податком з продажу та податком з обігу, непрямими податками, які супроводжуються кумулятивним ефектом. Зниження ставки обкладення ПДВ дещо зменшить податковий тиск на споживання, але не приведе до зменшення цін на товари та послуги. Український ринок у таких випадках надто інертний і прикладом цьому є зменшення акцизних ставок .

У країнах ЄС рекомендовано ставку ПДВ не нижче 14 20% щодо головних груп товарів. Найвищі ставки ПДВ у Данії та Швеції 25%, найнижчі в Люксембурзі 15%, у ФРН та Іспанії 16%. У Японії, яка не входить до ЄС, 3%, а в США взагалі не ввели цей податок. Хоча ПДВ відноситься до універсальних акцизів, кількість ставок у різних країнах різна: в Росії три, Італії п’ять, у більшості країн, як і в Україні, дві ставки.

При розрахунку суми ПДВ, що сплачується до бюджету, застосовується сальдовий метод (різниця між податковим зобов’язанням та податковим кредитом) найбільш поширений у світовій практиці. На жаль при визначенні бази оподаткування до доданої вартості входять інші непрямі податки: акцизний збір, мито. Таким чином, при розрахунку ПДВ податок нараховується на податок, що порушує принцип оподаткування. Іншим суттєвим недоліком, є застосування пільгової нульової ставки суб’єктами господарювання, які експортують товари. Це створює можливість фірмам-посередникам, не сплачуючи ПДВ, отримувати бюджетне відшкодування. Немає змін у правилах застосуванні нульової ставки і в проекті Податкового кодексу, що продовжує створювати цьому історично прогресивному податку імідж «найбільш кримінального в Україні».

Протягом 19972002 рр. частка акцизів у доходах зведеного бюджету України прогресивно збільшувалась із 5,5 % до 9,0 %. Водночас, у порівнянні з іншими країнами, надходження за даним податком є значно меншими, що опосередковано свідчить про наявність широкого «тіньового» сектора, слабкого митного контролю, а також є наслідком застосування низьких податкових ставок, насамперед на нафтопродукти. У більшості країн світу акцизи є досить вагомим джерелом податкових надходжень. Так, на кінець 90х рр. у країнах ЄС надходження від акцизного збору становили в середньому 3,5 % ВВП, Польщі 4,5 %, Угорщині 4,0 %, Латвії 3,8 %, тоді як в Україні цей показник знаходився у межах 1,3 % (1,9 % у 2002 р.).

Для реалізації стимулюючої функції податкової системи, її реформування, з огляду на викладене, має ґрунтуватись на засадах:

спрощення податкової системи шляхом розумного скорочення кількості податків та перенесення їх на більш прозору та зручну для платника податкову базу, скасування податків (зборів, обов’язкових платежів), витрати на адміністрування яких перевищують доходи від їхнього стягнення;

звільнення від оподаткування прибутку, який інвестується в межах України;

обґрунтованого зниження рівня податкового навантаження на суб’єктів оподаткування;

трансформації механізму «транзитного» ПДВ;

збереження економічно обґрунтованих пільг для стимулювання обмеженого кола пріоритетних галузей та видів діяльності.

З метою подолання значних диспропорцій, які вносить до бюджетно-податкових відносин наростання заборгованості з відшкодування ПДВ, можливо виділити декілька варіантів розв’язання проблеми:

проведення взаємозаліку зобов’язань із повернення ПДВ коштом податкових зобов’язань платника ПДВ;

проведення взаємозаліку зобов’язань із повернення ПДВ коштом податкових зобов’язань кредиторів платника ПДВ;

списання та реструктуризація боргу уряду з відшкодування ПДВ пропорційно до списання та реструктуризації боргу платників податків перед бюджетом.

Така методика, поряд з іншим, дозволяє уникнути залучення до подолання заборгованості додаткових грошових коштів, що блокується касовим методом виконання бюджету, а також може мати певний інфляційний ефект. Задля уникнення подальшого накопичення боргу з відшкодування ПДВ у майбутньому, необхідно, по-перше, запровадити окремий режим оподаткування для новостворених підприємств, оскільки найчастіше ухиляння від належної сплати ПДВ відбувається шляхом створення фіктивних фірм (найбільш радикальною у цьому плані виглядає позиція уряду, згідно з якою відшкодування можна відкласти в часі на 12 місяців); по-друге, необхідно розширити можливості ДПА щодо проведення документальних та камеральних перевірок (у тому числі здійснення інвентаризацій, надання прямого доступу до банківських рахунків за певних умов, а також застосування інших методів перевірок, зокрема непрямих) щодо претендентів на відшкодування; по-третє, слід відмовитись від використання векселів для відстрочення сплати зобов’язань з ПДВ, оскільки цей процес досить складно адмініструвати (крім того, ця практика, яку застосовують тільки в Україні, не узгоджується з Шостою директивою Європейського союзу).

Податок на додану вартість, попри неоднозначне до нього ставлення з боку як платників податків, так і тих, хто визначає податкову політику, — найбільш раціональний із усіх відомих на сьогодні. Тільки цей податок — якщо стягувати його не з «подій», як це робиться за нині чинними податковими законами, а нараховувати на ту частину вартості товару, що дійсно є доданою, — не лише забезпечить 100відсоткове виконання бюджету в частині податкових надходжень, а й дозволить контролювати динаміку ВВП.

ПДВ як додатковий податок на доходи в країнах Західної Європи вводився для стримування надвиробництва та обмеження споживання. У нас його, хоч як дивно, запровадили за абсолютно протилежних умов. Однак скасовувати ПДВ недоцільно..

Непрямі податки (ПДВ і акциз) сплачують усі громадяни. Прямі ж податки, тобто ті, що стягуються на стадії отримання доходів, вдається взяти, як відомо, далеко не з кожного. Всяке підприємство — субстанція, створена людьми, і може розглядатися тільки як генератор доходів, а не споживач їх задля власного задоволення. Виробниче споживання — це не споживання у певному (людському) сенсі, це інвестування самого процесу. Спожити — значить забрати назавжди, а інвестиції завжди повертаються до інвестора, причому з прибутком.

Крім того, якщо скасувати всілякі виробничі податки, у тому числі і на прибуток підприємств, замінивши їх податком на кінцеве споживання — ПДВ, то оподаткованими виявляться не тільки легальні, а й тіньові доходи.

Митне оподаткування не належить до податків, які мають ключове значення при формуванні дохідної частини бюджету, оскільки питома вага митного оподаткування протягом усього періоду, що аналізується, не перевищувала 6%. У цілому це позитивний результат, оскільки характерною особливістю податкових систем більшості країн, що розвиваються, є висока частка податків на зовнішню торгівлю (у середньому до 30% дохідної частини бюджету), насамперед імпортного мита. Однією з причин високої частки мита в державних доходах є простота збору такого податку.

Отримані дані свідчать про значну питому вагу ввізного мита у митному оподаткуванні — у середньому за досліджуваний період вона становить 80%. Це пояснюється пріоритетами зовнішньоекономічної політики держави, яка полягає у підтримці національного виробництва, тобто імпорт має оподатковуватися, тоді як експорт, навпаки, — по можливості звільнятися від оподаткування. Однак на сьогодні суттєвим є питання, який саме експорт повинен стимулюватися. Саме тому для підтримки національної економіки, i вітчизняного виробника зокрема, важливим є обмеження експорту сировини чи напівфабрикатів. Так, прийнято Закон України від 24.10.2002 р. № 216IV «Про вивізне (експортне) мито на відходи та брухт чорних металів», згідно з яким вивезення відходів та брухту чорних металів обкладатиметься за ставкою 30%. У результаті прийняття цього Закону виграють металургійні підприємства, оскільки зниження рівня конкуренції покупців на ринку металобрухту призведе до зниження закупівельних цін на металобрухт, що, у свою чергу, сприятиме підвищенню рівня рентабельності металургійних комбінатів.

Акцизи є одним із видів непрямих податків і в сучасних податкових системах відіграють роль джерела наповнення бюджету та регулятора економічних відносин.

Податкові системи XIX століття ряду країн включали акциз як синонім до всієї системи непрямих податків, які були фіскальним джерелом наповнення бюджету.

Акцизний збір належить до категорії специфічних акцизів і стягується за ставками, диференційованими відносно кожної групи товарів. При введені акцизного збору у податкову систему незалежної України ним було замінено інший непрямий податок – податок з обороту. Акцизним збором, як і податком з обороту, оподатковуються високорентабельні предмети споживання, які не належать до предметів першої необхідності. Спільним для податку з обороту та акцизного збору є те, що, на відміну від податку на додану вартість, вони стягуються один раз у кінцевому технологічному ланцюжкові виготовлення.

Проведений в дипломній роботі аналіз впливу непрямих податків на фінансово-господарську діяльність торгового підприємства СП «КИПАРИС» показує мінімальний характер їх впливу, який реалізується тільки на ціновому рівні споживання. Одначе, СП «КИПАРИС», яке імпортує для продажу виноробну продукцію з країн Європи, підприємство-імпортер та платник акцизного збору несе в цьому випадку додаткові фінансові витрати за рахунок наступного механізму :

кредитуючи бюджет на попередню сплату акцизного збору за нереалізовану продукцію;

втрачаючи швидкість обороту запасів ввезеної виноробної продукції за рахунок підвищеного акцизного збору з імпорту;

Як видно з матеріалів дипломного проекту, на сьогоднішній день законодавство з непрямих податків надто розгалужене, складне та важке для сприймання. На один законодавчий акт приймається багато нормативних документів, що ускладнюють його сприйняття. Найчастіше такі нормативні документи не завжди враховують специфіку українських підприємств, які для отримання надприбутку вишукують різноманітні схеми ухилення від оподаткування. Наявність таких схем і є основною причиною появи та збільшення заборгованості з ПДВ та акцизного збору.

Одним із основних шляхів для подолання існуючих проблем в оподаткуванні є прийняття Податкового кодексу на базі паритету прямих та непрямих податків, враховуючого результати дійсного дослідження.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про систему оподаткування в Україні» // від 25.06.1991

N 1251XII (із змінами станом на 5 червня 2003 року N 906IV)

2. Закон України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами // Закон України від 21.12.2000 № 2181ІІІ (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 27 листопада 2003 року N 1344IV )

3. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про державну податкову службу в Україні» // від 4 грудня 1990 року N 509XII(Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 10 січня 2002 року N 2922III )

4. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2004 рік» // від 27 листопада 2003 року N 1344IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 17 червня 2004 року N 1801IV )

5. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2003 рік» // від 26 грудня 2002 року N 380IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11 грудня 2003 року N 1397IV)

6. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2002 рік» // від 20 грудня 2001 року N 2905III

7. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про податок на додану вартість » // від 3 квітня 1997 року N 168/97ВР ( Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 червня 2004 року N 1801IV)

8. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» // від 15 вересня 1995 року N 329/95ВР (Із змінами і доповнення ми, внесеними Законами України станом на 24 жовтня 2002 року N 195IV)

9. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)»// 11 липня 1996 року N 313/96ВР (Із змінами станом на від 22 травня 2003 року N 849IV )

10. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої » // від 7 травня 1996 року N 178/96ВР (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 червня 2004 року N 1801IV)

11. Закон України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» // від 22.12.98 р. № 332ХІV

12. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Митний тариф України» // від 5 квітня 2001 року N 2371III (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 7 березня 2002 року N 3114III)

13. БЮДЖЕТНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // від 21 червня 2001 року N 2542 III (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 червня 2004 року N 1801IV)

14. МИТНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // від 11 липня 2002 року N 92IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 лютого 2004 року N 1495IV, ОВУ, 2004 р., N 11, ст. 649)

15. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ «Про акцизний збір» // від 26 грудня 1992 року N 1892 (із змінами станом на 13.12.2001 N 895III)

16. ІНСТРУКЦІЯ про порядок ведення органами державної податкової служби оперативного обліку податків і зборів (обов’язкових платежів), що надходять до бюджетів та до державних цільових фондів //(у редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 3.09.2001 N 342)

17. Інструкція про порядок застосування та стягнення сум штрафних (фінансових) санкцій органами державної податкової служби // Наказ Державної податкової адміністрації України від 17 березня 2001 року N 110 (Із змінами і доповненнями, внесеними наказами Державної податкової адміністрації України станом на 11 квітня 2003 року N 174)

18. Про затвердження форми податкової декларації по ПДВ та Порядку її заповнення і подання //Наказ Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 року N 166 /Із змінами і доповненнями, внесеними наказому ДПА України від 30.09.2003 № 466

19.Про затвердження Порядку митного оформлення імпортних товарів(продукції), що підлягають обов’язковій сертифікації в Україні // КМУ ПОСТАНОВА від 4.11.1997 N 1211 (Із змінами , внесеними станом на 13.12. 2001 року N 1671)

20. Про затвердження Тимчасового порядку нарахування та стягнення мита, податку на додану вартість, акцизного й митних зборів на товари, транспортні засоби та окремі номерні вузли до них, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України // ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ – НАКАЗ від 22 листопада 2001 року N 764

21. Перелік товарів зовнішньоекономічної діяльності товари, щодо яких законодавчими актами визначені заходи митно-тарифного регулювання // ЛИСТ Державної митної служби від 27.06.2001 р. N 3/143227ЕП( Із змінами і доповненнями, внесеними листами ДМС України від 31 липня 2001 року N 6/213783ЕП)

22. Положення про порядок нарахування, терміни сплати і подання розрахунку акцизного збору та змін до наказів ДПА України // Наказ ДПА України від 19 березня 2001 року N 111(Із змінами і доповненнями, внесеними наказами ДПАї України станом на 24.11.2003 року N 557)

23. Буряковский В.В., Кармазин В.Я., Каламбет С.В., Водолазская О.А. Налоги. Днепропетровск, «Пороги», 1998.

24. Ефимова М.Р., Ганченко О.И., Петрова Е.В. Практикум по общей теории статистики: Учебное пособие. – Москва: Финансы и статистика, 2000.

25. Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз: Навч.посібник. К.: МАУП,2000

26. Мельник П. В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці / Держ. подат. адміністрація України; Акад. ДПС України. — Ірпінь: Акад. ДПС України,2001.—355 с.

27. Михасюк І., Залога З., Мельник А., Крупка М. Державне регулювання економіки, Київ, «ЕльгаН», 2000.

28. Мокану Корнелія («Hunton&Williams») Законодавство ЄС про податок на додану вартість // Видавнича редакція «Юстініан» 2002 –2004, www.ustinian.com.ua

29. Основы таможенного дела : Учеб. для слушателей тамож. акад. и студентов вузов, осуществляющих подготовку специалистов по тамож. делу / Гос. тамож. ком. РФ; Рос. тамож. акад. / Под ред. В. Г. Драганова. — М.: Экономика, 1998. — 688 с.

30. ПЕРША ДИРЕКТИВА РАДИ ЄС «Щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту» // від 11 квітня 1967 року (67/227/ЄЕС)

31. Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту) //»Вісник податкової служби України», серпень 2000 р., № 30, с. 31.

32. Подання Президента України до Верховної Ради – 2003 «Про внутрішнє та зовнішнє положення України в 2002 році»(статистичні таблиці) // інформаційна система «ЛІГАЗАКОН»

33. Радіонова І. Макроекономіка та економічна політика : Підручник для студентів економічних спеціальностей ВНЗ – Київ : «Таксон», 1996 – 238 с.

34. Римма Грачова Як нам облаштувати податкову систему // газета «Дзеркало Тижня», 19 січня 2004

35. Савченко Л. А., Цимбалюк А. В., Капіца В. А. та ін. Фінансово-правовий механізм формування дохідної частини бюджетів: Курс лекцій / Держ. подат. адміністрація України; Акад. ДПС України. — Ірпінь: Акад. ДПС України, 2002. — 356 с.

36. ТРЕТЯ ДИРЕКТИВА РАДИ ЄС «Щодо гармонізації законодавств держав-членів стосовно податків з обороту – запровадження податку на додану вартість в державахчленах»// від 9 грудня 1969 року (69/463/ЄEC)

37. Фінанси підприємств. Підручник/ За ред. А.М. Поддєрьогіна. – К.:КНЕУ,2000

ДОДАТКИ

Додаток А

Таблиця А.1 Приклад податкової декларації по розрахунку ПДВ СП з ІІ «КИПАРИС» за липень 2004 року

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

06

Мiсцезнаходження платника податку: 49000, ДНIПРОПЕТРОВСЬКА обл., ДНIПРОПЕТР

Поштовий iндекс

49000
Телефон

387403
Факс*

387403
Email*

kiparis@elefant.dp.ua

* за бажанням платника податку

(район, мiсто)

Декларацiя подається до державної податкової iнспекцiї(адмiнiстрацiї) в СДПI ПО РОБОТI З ВПП У М.ДНIПРОПЕТРОВСЬК

Код рядка

I. ПОДАТКОВI ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

Колонка А

Колонка Б
Обсяг продажу без урахування ПДВ

Сума ПДВ
1

Операцiї, що оподатковуються за ставкою 20%, крiм операцiй iз ввезення iмпортних товарiв, податок на додану вартiсть за якi сплачується митним органам при розмитненнi

6123195,0

1224639,0
1.1

з рядка 1 передача товарiв (робiт, послуг) у межах балансу платника для невиробничого використання, витрати на яке не вiдносяться до валових витрат виробництва (обiгу) i не пiдлягають амортизацiї (п. 4.2 ст. 4 Закону)

1.2

з рядка 1 лiквiдацiя основних фондiв за рiшенням платника (п. 4.9 ст. 4 Закону)

2

Операцiї, що оподатковуються за ставкою 0%

X

X
2.1

експортнi операцiї

0
2.1.1

з рядка 2.1 товарообмiннi (бартернi) операцiї

0
2.1.2

з рядка 2.1 експорт робiт (послуг)

0
2.2

iншi операцiї, що оподатковуються за нульовою ставкою

0
3

Операцiї, що не є об’єктом оподаткування (п. 3.2 ст. 3 Закону)

30,0

X
4

Операцiї, якi звiльненi вiд оподаткування (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

40014,0

X
5

Загальний обсяг продажу (сума значень з 1го до 4го рядка колонки A)

6163239,0

X
5.1

з рядка 5 товарообмiннi (бартернi) операцiї

X
5.2

(р.1+р.2.1+р.2.2+р.4)

колонки Аз рядка 5 загальний обсяг оподатковуваних операцiй звiтного перiоду

6163209,0

X
6

Ввезення (пересилання) на митну територiю України протягом звiтного перiоду товарiв, сплату ПДВ за якi було вiдстрочено шляхом оформлення податкового векселя (п. 11.5 ст. 11 Закону)

Термiн погашення податкового векселя (указати дату, додати перелiк)

7

Роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента для їх використання або споживання на митнiй територiї України, та готова продукцiя, виготовлена з давальницької сировини нерезидента, що реалiзується на територiї України

8

Коригування на основi попереднiх звiтних перiодiв (+ чи ) (у разi заповнення цiєї графи обов’язковим є подання додатка 2 до декларацiї):

X

(+чи)

8.1

самостiйне виправлення помилки, що мiститься в ранiше поданiй податковiй декларацiї

X

8.2

нецiльове використання товарiв, ввезених у пiльговому режимi

8.3

iншi випадки (п. 4.5 ст.4 Закону та iнше)

X

9

Усього податкових зобов’язань (сума значень рядкiв(1 + 6 + 7 + 8 ( чи +) колонки Б)

X

1224639,0
Код рядка

II. ПОДАТКОВИЙ КРЕДИТ

Колонка А

Колонка Б
Обсяг придбання без урахування ПДВ

Дозволений податковий кредит
10

Придбанi з податком на додану вартiсть на митнiй територiї України товари (роботи, послуги), вартiсть яких включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi пiдлягають амортизацiї:

X

X
10.1

для здiйснення операцiй, якi пiдлягають оподаткуванню

5978855,0

1195771,0
10.2

для здiйснення операцiй, якi не пiдлягають оподаткуванню (п.3.2 ст.3 Закону) або/та звiльненi вiд оподаткування (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

1103,0

X
11

Придбанi без податку на додану вартiсть на митнiй територiї України товари (роботи, послуги), вартiсть яких включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi пiдлягають амортизацiї:

X

X
11.1

для здiйснення операцiй, якi пiдлягають оподаткуванню

82910,0

X
11.2

для здiйснення операцiй, якi не пiдлягають оподаткуванню (п.3.2 ст.3 Закону) або/та звiльненi вiд оподаткування (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

36899,0

X
12

iмпортованi товари (роботи, послуги), вартiсть яких включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi пiдлягають амортизацiї (для здiйснення операцiй, якi оподатковуються за ставкою 20 % та нульовою ставкою):

X

X
12.1

ПДВ, сплачений митним органам

12.2

погашенi податковi векселi, що дають право на збiльшення податкового кредиту в поточному звiтному перiодi

12.3

звiльненi вiд ПДВ (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

X
12.4

роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента

13

iмпортованi товари (роботи, послуги), вартiсть яких включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi пiдлягають амортизацiї (для здiйснення операцiй, якi не є об’єктом оподаткування та якi звiльненi вiд оподаткування):

X

X
13.1

з рядка 13 для здiйснення операцiй, якi не пiдлягають оподаткуванню (п.3.2 ст.3 Закону)

X

X
13.1.1

ПДВ, сплачений митним органам

X
13.1.2

звiльненi вiд ПДВ (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

X
13.1.3

роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента

X
13.2

з рядка 13 для здiйснення операцiй, якi звiльненi вiд оподаткування (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти):

X

X
13.2.1

ПДВ, сплачений митним органам

X
13.2.2

звiльненi вiд ПДВ (статтi 5, 11 Закону, iншi нормативно-правовi акти)

X
13.2.3

роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента

X
14

Придбанi з податком на додану вартiсть вiтчизнянi та iмпортнi товари (роботи, послуги), вартiсть яких не включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi не пiдлягають амортизацiї:

X

X
14.1

на митнiй територiї України

X
14.2

ввезенi (пересланi) з-за меж митної територiї України

X
14.3

роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента

X
15

Придбанi без податку на додану вартiсть вiтчизнянi та iмпортнi товари (роботи, послуги), вартiсть яких не включається до складу валових витрат виробництва (обiгу), та основнi фонди й нематерiальнi активи, якi не пiдлягають амортизацiї:

X

X
15.1

на митнiй територiї України

X
15.2

ввезенi (пересланi) з-за меж митної територiї України

X
15.3

роботи (послуги), отриманi вiд нерезидента

X
16

Коригування податкового кредиту за попереднi звiтнi перiоди (у разi заповнення цiєї графи є обов’язковим подання додатка 2 до декларацiї):

X

(чи+)
16.1

самостiйне виправлення платником помилки, що мiститься в ранiше поданiй податковiй декларацiї

X

16.2

iншi випадки (п. 4.5 ст.4 Закону та iншi)

X

17

Усього податкового кредиту (Сума значень рядкiв (10.1 + 12.1 + 12.2 + 12.4 + 16 ( чи +) колонки Б)

X

1195771,0
Код рядка

III. РОЗРАХУНКИ З БЮДЖЕТОМ ЗА ЗВIТНИЙ ПЕРIОД

Колонка А

Колонка Б
18

(рядок 9 рядок 17)Чиста сума зобов’язань з ПДВ за поточний звiтний перiод:

X

X
18.1

позитивне значення (+)

0

28868,0
18.2

вiд’ємне значення ()

0

19

Коригування платежiв з урахуванням положень про вексельну форму оплати податку на додану вартiсть при ввезеннi (пересиланнi) товарiв на митну територiю України (п. 11.5 ст. 11 Закону):

X

X
19.1

до зменшення (): суми податку на додану вартiсть, якi не пiдлягають включенню до складу податкових зобов’язань у поточному звiтному перiодi (податковi векселi, виданi за поточний звiтний перiод /рядок 6 декларацiї/)

0

19.2

до збiльшення (+): суми податку на додану вартiсть, якi пiдлягають включенню до складу податкових зобов’язань у поточному звiтному перiодi (податковi векселi, термiн погашення яких припадає на поточний звiтний перiод)

0

+

20

(позитивне значення

суми рядкiв 18 i 19)Сума ПДВ, яка в поточному звiтному перiодi пiдлягає нарахуванню

0

28868,0
21

(вiд’ємне значення

суми рядкiв 18 i 19)Сума ПДВ, яка зменшує податковi зобов’язання наступних звiтних перiодiв

0

22*

Вiдповiдно до окремого рiшення Уряду вiд № отримано в звiтному перiодi через галузеве мiнiстерство чи iнший центральний орган виконавчої влади фiнансування в рахунокцентралiзованого повернення з Державного бюджету України вiдшкодування податку на додану вартiсть

* У разi заповнення рядка 22 вiдшкодуванню пiдлягає позитивна рiзниця рядкiв 21 i 22
Вiдмiтка платника про порядок здiйснення вiдшкодування вiдповiдно до термiнiв проведення вiдшкодування

%

Сума
23

Сума бюджетного вiдшкодування, яка може бути вiдшкодована платнику протягом 30 календарних днiв вiд дати подання цiєї декларацiї (рядок 6 Розрахунку експортного вiдшкодування /додаток 1/)

100%

23.1

зарахування в рахунок платежiв, повне або часткове:

X

X
23.1.1

з податку на додану вартiсть

X
23.1.2

iнших платежiв (роздiл бюджетної класифiкацiї )

X
23.2

перерахування на рахунок в установi банку

X
23.3

видача казначейського чека

X
24

Сума бюджетного вiдшкодування, яка може бути вiдшкодована платнику протягом мiсяця, що настає пiсля подання цiєї декларацiї (рядок 6 Розрахунку бюджетного вiдшкодування /додаток 3/)

100%

24.1

зарахування в рахунок платежiв, повне або часткове:

X

X
24.1.1

з податку на додану вартiсть

X
24.1.2

iнших платежiв (роздiл бюджетної класифiкацiї )

X
24.2

перерахування на рахунок в установi банку

X
24.3

видача казначейського чека

X
25

(рiзниця рядкiв

(21222324)

колонки Б)Залишок суми ПДВ, що пiдлягає вiдшкодуванню пiслпогашення податкових зобов’язань платника протягом трьох наступних звiтних перiодiв

100%

25.1

зарахування в рахунок платежiв, повне або часткове:

X

X
25.1.1

з податку на додану вартiсть

X
25.1.2

iнших платежiв (роздiл бюджетної класифiкацiї )

X
25.2

перерахування на рахунок в установi банку

X
25.3

видача казначейського чека

X
26

(рядок 26.1 + рядок 26.2)Сума штрафiв та пенi, самостiйно нарахованих платником

X

26.1

сума штрафу, нарахована платником самостiйно у зв’язку з виправленням помилки

X

26.1.1

(рядок 8.1 рядок 16.1)загальна сума помилки:

X

X
26.1.2

позитивне значення (+)

X

26.1.3

вiд’ємне значення ()

X

26.2

пеня за операцiї, указанi в рядку 8.2 (розрахунок додається)

X

До декларацiї додаються:

Додатки до рядкiв цiєї декларацiї (зазначити номери рядкiв декларацiї)

Додатки, що мiстять iнформацiю щодо уточнених показникiв поданої ранiше декларацiї, у якiй платником самостiйно виявленi помилки (зазначити номери рядкiв декларацiї) Наведена інформація є вiрною

Дата заповнення декларацiї

19052004

рiк

Керiвник

Мартинов Олександр Леонiдович

підпис Iнiцiали та прiзвище

Головний бухгалтер

Сердюк Iрина Семенiвна

підпис Iнiцiали та прiзвище

IV. Ця частка податкової декларацiї заповнюється службовими особами ДПI(ДПА)

Вiдмiтка про внесення даних до електронної бази податкової звiтностi.

Дата «__»__________200__ року.

Службова особа ДПI(ДПА) (пiдпис, прiзвище)
За результатами перевiрки декларацiї
порушень не виявлено

складено акт вiд «___»____________ 200_ року № __
(непотрiбне закреслити)

«___»____________ 200_ року

Службова особа ДПI(ДПА) (пiдпис, прiзвище)

Додаток Б

Таблиця Б.1 – Приклад розрахунку акцизного збору СП з ІІ «КИПАРИС»

РОЗРАХУHОК акцизного збоpу

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

№

Код товару за Гармонізованою системою опису кодування товарів

Назва товарів згідно з вказаним кодом,їх фактична місткість, об’єм циліндра та інші показники

Одиниця виміру товару

Обороти з реалізації (одержання) підакцизних товарів (продукції)

Ставки акцизного збору у твердих ставках або у відсотках

Сума акцизного збору грн.
Для обчислення акцизного збору (шт., л.,куб.см., кг.,грн.)

Для визначення обороту з реалізаціo + (шт.,л.,кг.,

грн.)

оподатковувані

неоподатковувані

з одиниці виміру згідно з законом (%,грн)

в перерахунку на одини-цю товару (ЕКЮ)

нара-хова-на

не сплачена через

отримання пільг

по твердих ставках акц. збору

по ставках акцизного збору у %

по твердих ставках акц. збору

по ставках кцизного бору у %

1

220410

Вина ігристі(імпорт)

1 л

1052,1

5,0

5260,5

2

220429410

Вина виноградні натуральні марочні (імпорт)

1 л

1940,4

3,00

5821,20

3

220519410

Вермут 17,5%(імпорт)

1 л

460,0

5,00

2300,00

4

220300100

Пиво солодове(імпорт)

1 л

6405,0

0,23

1473,15

Всього

14854,85

Керівник підприємства

Головний бухгалтер

(підпис)

(прізвище і ініціали)

Додаток В

Таблиця В.1 Внутрішні ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої :

Код товару

згідно з УКТ ЗЕД

Опис товару

Ставки акцизного збору у гривнях з одиниці товару

2204

(крім 2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00)

Вина виноградні натуральні з вмістом цукру не більш як 0,3 г/100 см3 (сухі) та марочні кріплені

0,25 грн. за 1 л

2204

(крім 2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00)

Вина виноградні натуральні із вмістом цукру більш як 0,3 г/100 см3 (напівсухі, напівсолодкі)

0,92 грн. за 1 л

2204

(крім 2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00)

Вина виноградні з доданням спирту та міцні (кріплені), крім марочних кріплених

0,10 грн. за 1 об’ємний відсоток спирту в 1 літрі
2204 30

Тільки виноматеріали (виноградне сусло) для виробництва коньячного спирту та ігристих вин

0

2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00

Вина ігристі

Вина газовані

1,6 грн. за 1 л
2205

Вермути та інші вина виноградні натуральні з доданням рослинних або ароматизувальних екстрактів

2,6 грн. за 1 л
2206 00

Зброджені плодові та ягідні напої (сидр, перрі та інші) з доданням спирту, напої змішані, які містять алкоголь та суміші алкогольних напоїв з безалкогольними (крім зброджених плодових та ягідних напоїв (сидру, перрі та інших) без додання спирту)

0,10 грн. за 1 об’ємний відсоток спирту в 1 літрі (тимчасово до 1 січня 2006 року 0,07 грн. за об’ємний відсоток спирту в 1 літрі)
2206 00

Тільки зброджені плодові та ягідні напої (сидр, перрі та інші) без додання спирту

1,2 грн. за 1 л
2207

Спирт етиловий неденатурований, з концентрацією алкоголю не менш як 80 відсотків об’єму, спирт етиловий та інші спирти денатуровані будь-якої концентрації

16 грн. за 1 л 100відсоткового спирту

2208

(крім 2208 20)

Спирт етиловий неденатурований з концентрацією спирту менш як 80 відсотків об’єму, спиртові настоянки, лікери та інші спиртові напої:

16 грн. за 1 л 100відсоткового спирту

2208 20

(крім 2208 20

Спиртові напої, одержані перегонкою виноградного вина або вичавок винограду

16 грн. за 1 л 100відсоткового спирту
2208 20 12 00

Коньяк

3 грн. за 1 л 100відсоткового спирту
2208 20 29 00

Тільки бренді

3 грн. за 1 л 100відсоткового спирту
2208 20 89 00

Тільки спирт коньячний

16 грн. за 1 л 100відсоткового спирту

Таблиця В.2 Тимчасові (до вступу України у Світову організацію торгівлі) ставки акцизного збору на алкогольні напої, що імпортуються в Україну:

Код товару

згідно з УКТ ЗЕД

Опис товару

Ставки акцизного збору у гривнях з одиниці товару

2204

(крім 2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00)

Вина виноградні натуральні, включаючи вина з доданням спирту та міцні

3 грн. за 1 л

2204 10,

2204 21 10 00,

2204 29 10 00

Вина ігристі

Вина газовані

5 грн. за 1 л
2204 30

Тільки виноматеріали (виноградне сусло) для виробництва коньячного спирту та ігристих вин

0
2205

Вермути та інші вина виноградні натуральні з доданням рослинних або ароматизувальних екстрактів

5 грн. за 1 л
2206

Інші зброджені напої (сидр яблучний та грушевий, грушівка (перрі), напій медовий), напої змішані, які містять алкоголь та суміші алкогольних напоїв з безалкогольними

5 грн. за 1 л
2208 20

Спиртові напої, одержані перегонкою виноградного вина або вичавок винограду

16 грн. за 1 л 100відсоткового спирту

Додаток Г

Таблиця Г.1 Ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі імпортні товари (продукцію):

Код виробів за Гармонізованою системою опису та кодування товарів

Опис товару згідно з Гармонізованою системою опису та кодування товарів

Ставки акцизного збору у твердих ставках з одиниці товару (продукції) або у відсотках до обороту

Ставки специфічного ввізного мита (пільгові, повні)
2203 00

Пиво солодове

0,23 грн. за 1 л

0,5 євро за 1 л
Легкі дистиляти:

2710 00 110

для специфічних процесів переробки

12 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
2710 00 150

для хімічних перетворень в процесах, не зазначених у позиції 2710 00 110

12 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
Спеціальні бензини:

2710 00 210

уайтспірит

12 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
2710 00 250

інші

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
Бензини моторні:

2710 00 310

бензини авіаційні

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
2710 00 370

паливо бензинове реактивне

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
2710 00 390

інші легкі фракції

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
Середні дистиляти:

2710 00 410

для специфічних процесів переробки

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
2710 00 450

для хімічних перетворень в процесах, не зазначених у позиції 2710 00 410

12 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг
для інших цілей:

гас (керосин):

2710 00 510

паливо реактивне

12 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг

2710 00 550

2710 00 590

інший

20 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг

2710 00 330

2710 00 350

Тільки бензини моторні (ГСТУ 320. 00149943.0152000) сумішеві з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисневмісних добавок за ТУУ 30183376.001 або етилтретбутилового ефіру (ЕТБЕ) А76Ек, А80Ек, А92Ек, АІ93Ек, А95Ек, А98Ек

30 євро за 1000 кг

40 євро за 1000 кг

2710 00 330

2710 00 350

Бензини моторні: А72, А76, А80, А90, А91, А92, АІ93, А95, А96, А98 та бензини моторні інших марок

60 євро за 1000 кг

15 євро за 1000 кг

2710 00 610

2710 00 650

2710 00 690

Важкі дистиляти (дизельне пальне)

30 євро за 1000 кг

1,5 євро за 1000 кг

Таблиця Г.2 Cтавки акцизного збору на тютюнові вироби

Код товару (продукції) з УКТ ЗЕД

Опис товару (продукції) згідно з УКТ ЗЕД

Ставки акцизного збору у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції)

Ставки акцизного збору у процентах до обороту з реалізації товару (продукції)
2401

Тютюнова сировина Тютюнові відходи

0

0
2402 10 00 00

сигари, включаючи сигари з відрізаними кінцями, та сигарили [тонкі сигари], з вмістом тютюну

20 гривень за 100 шт.

5 %
2402 20 90 10

сигарети без фільтру з тютюну (цигарки)

5 гривень за 1000 шт.

5 %
2402 20 90 20

сигарети з фільтром з тютюну

11,5 гривні за 1000 шт.

5 %
2403 (крім 2403 99 10 00 2403 10)

Тютюн та замінники тютюну, інші, промислового виробництва; тютюн «гомогенізований» або «відновлений»; тютюнові екстракти та есенції

0

0
2403 10

Тютюн для паління, з вмістом або без вмісту замінників у будь-якій пропорції

10 гривень за 1 кг

5 %
2403 99 10 00

Жувальний і нюхальний тютюн

10 гривень за 1 кг

5 %

Таблиця Г.3 Cтавки акцизного збору і ввізного мита на деякі транспортні засоби

Код виробів за Гармонізованою системою опису та кодування товарів

Опис товару згідно з Гармонізованою системою опису та кодування товарів

Ставки акцизного збору у твердих сумах з одиниці товару (продукції)

Ставки специфічного ввізного мита (пільгові, повні)
Транспортні засоби з поршневим двигуном внутрішнього згоряння із запалюванням від іскри та з кривошипношатунним механізмом:

87.03 21 100

з робочим об’ємом циліндрів двигуна не більш як 1000 куб. см, нові

0,2 євро за 1 куб. см

0,05 євро за 1 куб. см
87.03 21 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна не більш як 1000 куб. см, що були у користуванні:

87.03 21 901

до 5 років включно

0,4 євро за 1 куб. см

0,1 євро за 1 куб. см
87.03 21 903

понад 5 років

0,6 євро за 1 куб. см

0,15 євро за 1 куб. см
87.03 22 110, 87.03 22 190

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1000 куб. см, але не більш як 1500 куб. см, нові: автомобілі, обладнані для проживання; інші

0,2 євро за 1 куб. см

0,1 євро за 1 куб. см
87.03 22 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1000 куб. см, але не більш як 1500 куб. см, що були у користуванні:

87.03 22 901

до 5 років включно

0,4 євро за 1 куб. см

0,2 євро за 1 куб. см
87.03 22 903

понад 5 років

0,6 євро за 1 куб. см

0,3 євро за 1 куб. см
87.03 23 110, 87.03 23 190

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1500 куб. см, але не більш як 2200 куб. см, нові: автомобілі, обладнані для проживання; інші

0,3 євро за 1 куб. см

0,1 євро за 1 куб. см
87.03 23 110, 87.03 23 190

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 2200 куб. см, але не більш як 3000 куб. см, нові: автомобілі, обладнані для проживання; інші

0,6 євро за 1 куб. см

0,4 євро за 1 куб. см
87.03 23 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1500 куб. см, але не більш як 2200 куб. см, що були у користуванні:

87.03 23 901

до 5 років включно

0,6 євро за 1 куб. см

0,2 євро за 1 куб. см
87.03 23 903

понад 5 років

0,9 євро за 1 куб. см

0,3 євро за 1 куб. см
87.03 23 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 2200 куб. см, але не більш як 3000 куб. см, що були у користуванні:

87.03 23 901

до 5 років включно

1,2 євро за 1 куб. см

0,8 євро за 1 куб. см
87.03 23 903

понад 5 років

1,8 євро за 1 куб. см

1,2 євро за 1 куб. см
87.03 24 100

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 3000 куб. см, нові

1,0 євро за 1 куб. см

0,8 євро за 1 куб. см
87.03 24 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 3000 куб. см, що були у користуванні:

87.03 24 901

до 5 років включно

2,0 євро за 1 куб. см

1,6 євро за 1 куб. см
87.03 24 903

понад 5 років

3,0 євро за 1 куб. см

2,4 євро за 1 куб. см
Інші автомобілі з двигуном внутрішнього згоряння (дизельні та напівдизельні двигуни, що працюють на пальному з низьким цетановим числом):

87.03 31 100

з робочим об’ємом циліндрів двигуна не більш як 1500 куб. см, нові

0,2 євро за 1 куб. см

0,1 євро за 1 куб. см
87.03 31 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна не більш як 1500 куб. см, що були у користуванні:

87.03 31 901

до 5 років включно

0,4 євро за 1 куб. см

0,2 євро за 1 куб. см
87.03 31 903

понад 5 років

0,6 євро за 1 куб. см

0,3 євро за 1 куб. см
87.03 32 110, 87.03 32 190

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1500 куб. см, але не більш як 2500 куб. см, нові: автомобілі, обладнані для проживання; інші

0,3 євро за 1 куб. см

0,15 євро за 1 куб. см
87.03 32 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 1500 куб. см, але не більш як 2500 куб. см, що були у користуванні:

87.03 32 901

до 5 років включно

0,6 євро за 1 куб. см

0,3 євро за 1 куб. см
87.03 32 903

понад 5 років

0,9 євро за 1 куб. см

0,45 євро за 1 куб. см
87.03 33 110, 87.03 33 190

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 2500 куб. см, нові: автомобілі, обладнані для проживання; інші

0,8 євро за 1 куб. см

0,8 євро за 1 куб. см
87.03 33 90

з робочим об’ємом циліндрів двигуна більш як 2500 куб. см, що були у користуванні:

87.03 33 901

до 5 років включно

1,6 євро за 1 куб. см

1,6 євро за 1 куб. см
87.03 33 903

понад 5 років

2,4 євро за 1 куб. см

2,4 євро за 1 куб. см
87.03 90

Інші (з електродвигуном, інші)

100 євро за 1 шт.

300 євро за 1 шт.
87.03 10

Автомобілі, спеціально призначені для руху по снігу; спеціальні автомобілі для перевезення гравців у гольф та інші подібні транспортні засоби

0,6 євро за 1 куб. см

0,4 євро за 1 куб. см
87.11 40 000, 87.11 50 000, 87.11 90 000

Мотоцикли (включаючи мопеди) і велосипеди з встановленим допоміжним двигуном, з колясками або без них, з об’ємом циліндрів двигуна більш як 500 куб. см, але не більш як 800 куб. см; більш як 800 куб. см; інші

0,2 євро за 1 куб. см

0,4 євро за 1 куб. см
87.16 10 990

Причепи і напівпричепи житлові, масою більш як 3500 кг

100 євро за 1 шт.

100 євро за 1 шт.

ДОДАТОК Д

Таблиця Д.1 – Статистичний аналіз динаміки статей балансу СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» у 2001 – 2002 роках

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Продовження табл.Д.1 Статистичний аналіз динаміки статей балансу СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» у 2001 – 2002 роках

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.2 – Поквартальна динаміка статей звіту(Форма 2) про фінансові результати СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» у 2001 –2002 роках Таблиця Д.3 – Поквартальна динаміка вертикальної структури статей звіту(Форма 2) про фінансові результати СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» у 2001 –2002 роках (відносно сум чистого валового доходу від реалізації)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.4 – Показники майнового стану та ділової активності

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.5 – Показники рентабельності та фінансової стійкості

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.6 – Показники ліквідності

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.7 – Агрегований баланс для розрахунку забезпечення запасів Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.8 – Розрахунок показників стійкості по забезпеченню запасів

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.9 – Динаміка характеристик балансу СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (2002) та балансу з СП «КИПАРИСТ»(2003) Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Продовження табл. Д.9

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.10 – Динаміка характеристик фінансових результатів СП ЗАТ з ІІ «КИПАРИС» (2002) та зведених фінансових результатів + СП «КИПАРИСТ»(2003)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Таблиця Д.11 – Вертикальний структурний розріз динаміки показників фінансових результатів СП «КИПАРИС» у 2002 – 2003 роках(процентна структура відносно чистого валового доходу)

Непрямі податки та їх вплив на фінансово-господарську діяльність підприємств

Контрольная работа: Государственный финансовый контроль: основные задачи, субъекты и объекты

Государственный финансовый контроль: основные задачи, субъекты и объектыМинистерство образования Российской Федерации

Южно-Уральский государственный университет

КОНТРОЛЬНАЯ РАБОТА

По дисциплине КОНТРОЛЬ И РЕВИЗИЯ

Тема: ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ФИНАНСОВЫЙ КОНТРОЛЬ: ОСНОВНЫЕ ЗАДАЧИ, СУБЪЕКТЫ И ОБЪЕКТЫ

Студентка 3 курса

группы 352 СТБЗу

Соколова Юлия Сергеевна

Руководитель

Андреева Ольга Михайловна

2004

СОДЕРЖАНИЕ

ВВЕДЕНИЕ………………………………………………………………………..3

1. Государственный финансовый контроль: основные задачи, субъекты и объекты……………………………………………………………………………4

1.1. Сущность государственного финансового контроля………………………4

1.2. Задачи государственного финансового контроля………………………….5

1.3. Объекты государственного финансового контроля……………………….6

1.4. Субъекты государственного финансового контроля………………………7

ЗАКЛЮЧЕНИЕ……………………………………………………………………8

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК……………………………………………9

ПРИЛОЖЕНИЕ 1: Практическое задание………………………………….….10

ПРИЛОЖЕНИЕ 2: Порядок ведения кассовых операций…………………….15

ВВЕДЕНИЕ

Государственный финансовый контроль является функцией управления производительными силами и производственными отношениями. Он состоит из двух этапов: описательного, связанного со сбором фактов и их первоначальной группировкой, и логико-аналитического, представляющего качественный анализ фактов и сочетающий качественные и количественные методы познания. Следовательно, финансовый контроль включает в себя, с одной стороны, факты и данные опыта, а с другой определенную систему знаний — теорию.

Факты составляют реальную основу выводов и заключений финансового контроля, но без систематизации и обобщений, логического осмысления контроль существовать не может, так как в нем не будет общественной потребности. Факты становятся составной частью научных и практических знаний лишь тогда, когда они выступают в систематизированном, обобщенном виде, являясь основанием и подтверждением законов действительности. Законы и факты в финансовом контроле получают определенную интерпретацию и служат базой для управления экономикой при условии, когда они обобщены в теории.

1. ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ФИНАНСОВЫЙ КОНТРОЛЬ: ОСНОВНЫЕ ЗАДАЧИ, СУБЪЕКТЫ И ОБЪЕКТЫ

1.1. СУЩНОСТЬ ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

Одной из функций управления любого экономического субъекта является финансовый контроль, который подразумевает обеспечение соблюдения законодательства в процессе формирования и использования финансовых ресурсов. Особое место в системе финансового контроля занимает государственный финансовый контроль. Он имеет более узкий спектр действия и должен распространяться, во-первых, на сферу формирования доходной части бюджета; во-вторых, на сферу расходования средств государственного бюджета, т.е. необходимо обеспечивать контроль за целевым и эффективным использованием средств государственного бюджета и государственной собственности. В этой связи государственный финансовый контроль распространяется на министерства и ведомства, отвечающие за формирование доходной части государственного бюджета, и на министерства и ведомства, использующие средства государственного бюджета, а также предприятия, организации, банки, которым предоставлены бюджетные средства на безвозвратной и возвратной основах, а также имеющие какие-либо финансовые льготы (таможенные, налоговые, экспортно-импортные и др.). Кроме того, государство должно следить и за финансовой, кредитной и эмиссионной деятельностью государственного банка.

Говоря о сущности и месте государственного финансового контроля, нельзя не отметить тот факт, что в процессе его осуществления приходится опускаться до уровня предприятий, организаций, банков, акционерных обществ и т.п., т.е. до уровня хозяйствующих субъектов. И на этом уровне государственный финансовый контроль приобретает черты финансово-хозяйственного контроля, т.е. он распространяется не только на чисто финансовую деятельность, но в определенных случаях и на хозяйственную с тем, чтобы определить правильность исчисления налогов, эффективность производства и эффективность использования бюджетных средств.

1.2. ЗАДАЧИ ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

Целью государственного финансового контроля является обеспечение законности и эффективности использования государственных бюджетных и внебюджетных финансовых средств и государственной собственности.

В соответствии с этим основными его задачами являются:

организация и осуществление контроля за своевременным исполнением доходных и расходных статей федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов по объемам, структуре и целевому назначению; определение эффективности и целесообразности расходования государственных средств и использования федеральной собственности;

оценка обоснованности доходных и расходных статей федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов;

финансовая экспертиза проектов федеральных законов, а также нормативных правовых актов федеральных органов государственной власти, предусматривающих расходы, покрываемые за счет средств федерального бюджета, или влияющих на формирование и исполнение федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов;

анализ выявленных отклонений от установленных показателей федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов и подготовка предложений, направленных на их устранение, а также на совершенствование бюджетного процесса в целом;

контроль за законностью и своевременностью движения средств федерального бюджета и средств федеральных внебюджетных фондов в Банке России, уполномоченных банках и иных финансово-кредитных учреждениях Российской Федерации;

обеспечение поступления в доходную часть государственного бюджета налоговых, таможенных и прочих платежей, обеспечивающих формирование доходной части государственного бюджета;

оценка эффективности деятельности министерств и ведомств по использованию средств государственного бюджета и внебюджетных средств;

контроль за правильностью ведения бухгалтерского учета и отчетности;

улучшение бюджетной и налоговой дисциплины;

выявление резервов роста доходной базы бюджетов различных уровней и снижения расходной части бюджета;

контроль за реализацией механизма межбюджетных отношений;

проверка обращения средств бюджета и внебюджетных средств в банках и других кредитных учреждениях;

контроль за формированием и распределением целевых бюджетных фондов финансовой поддержки регионов;

пресечение незаконных решений по предоставлению налоговых и таможенных льгот, государственных дотаций, субвенций и другой помощи отдельным категориям плательщиков или регионам;

выявление финансовых злоупотреблений в сфере бюджетных и межбюджетных отношений;

1.3. ОБЪЕКТЫ ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

Хотя государственный финансовый контроль охватывает только общественный сектор экономики, он, как видно из перечня задач, распространяется и на частнопредпринимательскую деятельность, и на все формы собственности, главным образом, путем проверки правильности составления налоговых расчетов, выполнения предприятиями государственных заказов, финансируемых из бюджета: при предоставлении частным предпринимателям, предприятиям различных форм собственности субсидий, дотаций, кредитов, а также налоговых льгот. Следовательно, объектом финансового контроля выступает не только бюджетно-налоговая сфера и бюджетный процесс, но и весь процесс финансово-хозяйственной деятельности субъектов рыночных отношений. Этим и определяется огромная роль и значение финансового контроля как важнейшего элемента государственного контроля и управления.

Иными словами, объектом финансового контроля являются денежные отношения, возникающие между государством, с одной стороны, и юридическими и физическими лицами, с другой стороны, по поводу полной мобилизации бюджетных средств, перераспределения части национального дохода в территориальном, социальном и отраслевом разрезах и его эффективного использования с целью выполнения государством своих функций.

1.4. СУБЪЕКТЫ ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

Субъектами государственного финансового контроля являются государственные органы и структуры, предприятия с государственным участием, организации полностью или частично финансируемые из бюджета, организации и предприниматели в части уплаты налогов в бюджет.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Государственный финансовый контроль раскрывает новые явления в экономической деятельности различных звеньев экономики, определяет их закономерность с целью совершенствования этой деятельности на научной основе. Целью государственного финансового контроля является обеспечение законности и эффективности использования государственных бюджетных и внебюджетных финансовых средств и государственной собственности. Объектом финансового контроля являются денежные отношения, возникающие между государством, с одной стороны, и юридическими и физическими лицами, с другой стороны, по поводу полной мобилизации бюджетных средств, перераспределения части национального дохода в территориальном, социальном и отраслевом разрезах и его эффективного использования с целью выполнения государством своих функций. Субъектами государственного финансового контроля являются государственные органы и структуры, предприятия с государственным участием, организации полностью или частично финансируемые из бюджета, организации и предприниматели в части уплаты налогов в бюджет. Таким образом, можно сделать вывод, что государственный финансовый контроль является неотъемлемой частью государственного устройства.

БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК

1. Государственный финансовый контроль: социальная сфера и наука// под ред. Воронина Ю. – М.: ИД Финансовый контроль, 2003.

2. Финансы.Учебник/под.ред. В.М. Родионовой. – М.:Финансы и статистика,1992.

3. http://idioma.ru/cgi-bin/b_wiev.pl?id=306&rzd=6

4. http://www.budgetrf.ru/

ПРИЛОЖЕНИЕ 1

2. ПРАКТИЧЕСКОЕ ЗАДАНИЕ

Ревизор КРУ Саргорторга Л.П Иванова в присутствии главного бухгалтера универсама Н.И.Зиминой, кассира Е.Ю.Пархоменко 15 мая 2003 г. осуществила проверку ведения кассовых операций универсама №57. При пересчете денежных купюр остаток денег в кассе оказался в сумме 4005 руб.67 коп. Кроме того, кассиром были предъявлены билеты денежно-вещевой лотереи на сумму 25 руб.

В кассовом отчет, составленном кассиром, остаток на начало дня составил 3220 при лимите 4000 руб. Остаток входит в предел лимита, в данном случае нарушений у кассира нет. Отчет кассира прилагается.

Отчет кассира

Касса за 15.05.2003г Лист___
№ документа

От кого получено и кому выдано

Счет, субсчет

Приход, руб.

Расход, руб.
Остаток наначало дня

90

3220

Х
№12

Выручка за реализацию овощей с лотков

90

3060,60

№13

Выручка ККМ

90

11426,50

121

Выдана зарплата лоточникам

70

921
122

Выдан аванс для оплаты за стирку белья

71

40
123

Выдана ранее депонированная зарплата

70

615,13
124

Списан реестр расходов по разгрузке сахара за апрель

300
125

Выдано за ремонт дверных замков

70

50
Итого за день:

14487,10

1926,13

Остаток на конец дня:

В т.ч. на з/п, выплаты соц.характера

15780,97

Кассир_______________ /Е.Ю.Пархоменко/

подпись расшифровка подписи

Записи в кассовой книге проверил и документы в количестве 2 приходных и 5 расходных получил

Бухгалтер _______________ /Н.И.Зимина/

подпись расшифровка подписи

Ревизором Л.П.Ивановой были проверены текущие операции, в результате чего был составлен следующий отчет:

Касса за 15.05.2003г Лист___
№ документа

От кого получено и кому выдано

Счет, субсчет

Приход, руб.

Расход, руб.
Остаток наначало дня

90

3220

Х
№12

Выручка за реализацию овощей с лотков

90

3060,60

№13

Выручка ККМ

90

11426,5

расписка

Взятие под отчет

200
121

Выдана зарплата лоточникам

70

921
122

Выдан аванс для оплаты за стирку белья

71

40
123

Выдана ранее депонированная зарплата

70

615,13
Разъездная ведомость

Списана разъездная ведомость

71

360
124

Списан реестр расходов по разгрузке сахара за апрель

300
125

Выдано за ремонт дверных замков

70

50
Платежная ведомость

Выдача зарплаты

70

11215,30
Итого за день:

14487,10

14487,1

Остаток на конец дня:

В т.ч. на з/п, выплаты соц.характера

3220

Ревизором была составлена ведомость нарушений.

ВЕДОМОСТЬ НАРУШЕНИЙ

№п/п

Документ

В чем состоит нарушение

Сумма

В приход кассы В расход кассы

Должность, ФИО лица, виновного в нарушении
Наименование

№

Дата

Фактически по документу

может быть принята

Фактически по документу

может быть принята

1

Остаток ден.средств в кассе

Входит в установленный лимит кассы, нарушений нет

3220

3220

2

ПКО

12

14.05.

2003

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. ПКО№12 не включен в отчет кассира за 14.05.2003.(п.19)

2. несвоевременное оприходование выручки(п.19)

3060,60

3060,60

Кассир Пархоменко Е.Ю.
3

расписка

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. не оформлен РКО

(п.14)

200=

200=

Кассир Пархоменко Е.Ю.
4

РКО

121

15.05.

2003

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. выписан РКО один на двоих (п.16)

2. отсутствует основание – трудовое соглашение (п.17 )

921=

921=

Гл.бухгалтер Зимина К.И.
5

РКО

122

15.05.

2003

Нарушений нет

40=

40=

6

РКО

123

15.05.

2003

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. отсутствует доверенность (п.16)

615,13

615,13

Кассир Пархоменко Е.Ю.
7

Разъездная ведомость

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. не оформлен РКО

(п.14)

360=

360=

Кассир Пархоменко Е.Ю.
8

РКО

124

15.05.

2003

Количество разгруженного сахарного песка не совпадает с данными в реестре(выявлено при встречной проверке поступления товара)

300=

300=

9

РКО

125

15.05.

2003

Нарушений нет

50=

50=

10

Платежная ведомость

01.04.

2003

Нарушение порядка ведения кассовых операций:

1. не оформлен РКО на выдачу зарплаты

(п.14)

11215,30

11215,30

Далее ревизором был составлен акт инвентаризации.

Приложение N 4
к Порядку ведения кассовых операций
в Российской Федерации

касса универсама 57

            предприятие, организация

      цех ______________________

АКТ
ревизии наличных денежных средств
от «15» мая 2003 г.
находящихся в кассе универсама 57

РАСПИСКА

      К началу проведения ревизии все расходные и приходные документы на денежные средства сданы в бухгалтерию и все денежные средства, поступившие на мою ответственность, оприходованы, а выбывшие списаны в расход.

        (Материально ответственное лицо)

Кассир _____________ Пархоменко Е.Ю.     

Должность

Роспись

Фамилия

       На основании приказа (распоряжения) от «14»мая 2003 г. N12 произведена ревизия денежных средств по состоянию на «15»мая 2003 г.

        При ревизии установлено следующее:

      1) наличных денег 4005 руб.67 коп.

      2) почтовых марок ____________________________ руб. _________ коп.

      3) ценных бумаг ______________________________ руб. _________ коп.

      4) билеты денежно-вещевой лотереи 25 руб.00 коп.

       Итого фактическое наличие четыре тысячи тридцать рублей шестьдесят семь копеек

(прописью)

      По учетным данным 15780 руб.97 коп.

      Результаты ревизии: излишек ______________ недостача 11 775,30_____

      Последние номера кассовых ордеров:

      приходного N 13, расходного N 125

       Председатель комиссии

Ревизор ___________Л.П.Иванова       

(Должность)

(Подпись)

(Ф.И.О.)

      Члены комиссии

Гл.бухгалтер________Н.И.Зимина

Кассир____________Е.Ю.Пархоменко       

(Должность)

(Подпись)

(Ф.И.О.)

      Подтверждаю, что денежные средства, перечисленные в акте, находятся на моем ответственном хранении.

      Материально ответственное лицо Пархоменко Е.Ю.

      «15» мая 2003 г.

      Объяснение причин излишков или недостач:

Недостачи в кассе образовались из-за нарушений порядка ведения кассовых операций: в результате неправильного оформления расходных кассовых ордеров:

1.Не выписан РКО на сумму 200,00 руб. Выдано в подотчет Смирновой А.В.

2. Не выписан РКО на сумму 360,00 руб. Списана разъездная ведомость

3. Не выписан РКО на сумму 11215,30 руб. Выдана заработная плата за апрель 2003г.

      Материально ответственное лицо Пархоменко Е.Ю.

       Решение руководителя предприятия:

Кассиру Пархоменко Е.Ю. дооформить соответствующие документы и вынести предупреждение из-за его невнимательности при оформлении кассовых документов.

(подпись)     

      «15» мая 2003 г.       

После проведения ревизии были составлены следующие бухгалтерские проводки по урегулированию инвентаризационных разниц:

РКО № 126 от 15.05.2003г. Дт 71 Кт 50 на сумму 200,00 руб.

Выдано в подотчет Смирновой А.В.

РКО № 127 от 15.05.2003г. Дт 71 Кт 50 на сумму 360,00 руб.

Списана разъездная ведомость

РКО № 128 от 15.05.2003г. Дт 70 Кт 50 на сумму 11 215,30 руб.

Выдана з/пл за апрель 2004г.

Реферат: «Серебряный век» в русском искусстве

Тема: &.

План:

Введение

1. Новая концепция искусства

2. Художественные направления и представители течений

3. Литература, музыка, театр, соединение видов искусства

Заключение

Литература

Введение

В России первой трети прошлого века произошел мощный духовный всплеск, вбросивший в сокровищницу мировой культуры немало значительных идей и произведений в сферах религиозной и философской мысли, всех видов искусства. На взлет творческой активности Серебряного века повлияло постоянно укрепляющееся ощущение наиболее чуткими мыслителями и художниками нарастающего, глобального, никогда не случавшегося еще в истории человечества кризиса всего: культуры, искусства, религии, духовности, государственности, самого человека и человечества, и одновременно — напряженное ожидание некоего небывалого воспарения духовности, культуры, самого бытия человека к чему-то принципиально новому, непреодолимо влекущему, великому, к «мировому расцвету», — по словам П. Филонова. Апокалиптические настроения абсолютного конца сталкивались с не менее сильными чаяниями принципиально новых революционных преобразований1.

Три направления интеллектуально-художественно творчества того времени: религиозная философия, символизм и авангард явились основными столпами культуры Серебряного века2.

После могучего взлета русской культуры, обозначенного в науке как «Серебряный век», актуально попытаться прояснить его основные параметры и характеристики, с позиций современного видения этого феномена, понять проблемы, волновавшие творцов и мыслителей того удивительного, духовно и художественно насыщенного времени, выявить созданные ими ценности.

Многое уже делается в этом направлении, особенно в плане изучения литературы, искусства, религиозной философии. Поэтому, в замысле работы — обобщить наиболее ценные данные и заключения современных исследователей, и в тоже время максимально обратиться к оригинальным шедеврам Серебряного века. И, подводя итог анализу материала этого периода, эскизно наметить главные очертания вырисовывающейся картины интеллектуально-художественно творчества.

Цель работы: раскрыть основные достижения в русском искусстве периода «Серебряного века».

1. Новая концепция искусства

Новый стиль в русском искусстве возник в 80-е гг. XIX в. под большим влиянием французского импрессионизма. Его расцвет отмечен рубежом XIX и ХХ вв.

В течение нескольких десятилетий после своего заката (уже к концу 10-х гг. ХХ столетия стиль модерн в русском искусстве, с которым ассоциируется Серебряный век, уступает свою главенствующую роль новым направлениям) искусство Серебряного века воспринималось как декаданс и безвкусие.

Но ближе к концу второго тысячелетия оценки стали меняться. Дело в том, что существует два типа расцвета духовной культуры. Для первого характерны мощные новации и великие достижения. Яркие примеры тому – греческая классика V–IV вв. до н.э. и особенно европейский Ренессанс.

Еще в середине XIX в. представители романтизма мечтали о создании единого стиля, который мог бы окружить человека красотой и тем самым преобразовать жизнь. Средствами искусства преобразить мир – такую задачу ставили перед творцами прекрасного Рихард Вагнер и прерафаэлиты. А уже в конце XIX в. Оскар Уайльд утверждал, что «скорее жизнь подражает искусству, нежели искусство жизни». Происходила явная театрализация поведения и быта, игра стала определять не только характер художественной культуры, но и стиль жизни ее создателей3.

Серебряный век в русской культуре – Это не только живопись и архитектура модерна, не только символистский театр, воплотивший идею синтеза искусств, когда над постановкой спектакля вместе с режиссерами и актерами работали художники и композиторы, это и литература символизма, и особенно поэзия, которая в историю мировой литературы вошла под названием «поэзия Серебряного века». Это стиль эпохи, образ жизни.

Сделать из своей жизни поэму – сверхзадача, которую ставили перед собой герои Серебряного века. Так, символисты, прежде всего, не хотели отделять писателя от человека, литературную биографию от личной. Символизм не хотел быть только литературным течением, но порывался стать жизненно творческим методом. Это был ряд попыток найти безукоризненно верный сплав жизни и творчества, своего рода философский камень искусства.

Были в этом стремлении и теневые стороны. Излишне манерная речь и жестикуляция, шокирующий костюм, наркотики, спиритизм – на грани веков все это носило признаки избранности и порождало своеобразный снобизм.

Литературно-художественная богема, резко противопоставлявшая себя массе, искала новизны, необычности, остроты переживаний. Магия, спиритизм и теософия привлекали символистов-неоромантиков не только в качестве колоритного материала для художественных произведений, но и как реальные пути расширения собственных духовных горизонтов.

В России появилась новая генерация литературно-художественной интеллигенции; она заметно отличалась от поколения «шестидесятников» не только творческими интересами; разительны были и внешние различия.

Итак, единый стиль, зародившийся в России и ставший синонимом понятия Серебряный век, был действительно универсальным, ибо – пусть на короткий срок – он охватил не только все сферы творчества, но и непосредственно жизнь людей эпохи fin de siecle. Таким является всякий большой стиль4.

Эстетика Серебряного века русской культуры в совокупности своих самых разных, часто диаметрально противоположных направлений, движений, ярких авторских находок подвела итоги многим исканиям классической эстетической мысли, особенно в выявлении метафизической сущности эстетического и художественности искусства. Наряду с этим, многие мыслители, писатели, художники, теоретики искусства того времени в атмосфере хорошо ощущавшегося ими кризиса Культуры и искусства более или менее единодушно пришли к выводу о необходимости существенного расширения сферы эстетического опыта за рамки, ограничивавшие его в классической эстетике. Осознали, что искусство в его новоевропейском понимании автономного «изящного искусства» завершает свое бытие, и художник должен выйти за его пределы в реальную жизнь и там активно работать по эстетическим законам над ее преобразованием. Сегодня очевидно, что эстетика Серебряного века — это эстетика великих утопий, маньеристского эстетизма, смелых и радикальных экспериментов и серьезных открытий5. Эстетический опыт и эстетические теории того времени стоят у истоков многих современных радикальных процессов в сфере художественной практики и знаменуют этап формирования неклассической и постнеклассической эстетик, которые активно выходят на эксплицитный уровень в начале нового тысячелетия.

2. Художественные направления и представители течений

Утверждение на рубеже веков приоритета художественных форм, лишь косвенно отражающих реальность, выразилось в поляризации художественных сил в начале XX в.: К.Малевич (супрематизм), В.Кандинский (абстракционизм), русские импрессионисты (К. Коровин, И.Грабарь, В.Серов). Появляется творческое объединение «Мир искусства» (его основатели А. Бенуа и С. Дягилев). Отказ от реализма и утилитаризма XIX в., провозглашение пути «чистого искусства», освобожденного от оков «общественного служения» накладывают отпечаток на живопись. Идеалы служения красоте и гармонии выражаются в творчестве членов объединения (К.Сомова, Б.Кустодиева, М.Добужинского, Л.Бакста, Н.Рериха, В.Серова, М.Нестерова, И. Левитана). Заслуги «Мира искусства» проявились также в создании им высокохудожественной книжной графики, эстампа новой критики, широкая издательская и выставочная деятельность.

В.Серов(1865–1911)

Среди мирискусников Валентин Серов был ближе всех к реалистической традиции. Пожалуй, он был самым значительным из русских портретистов Серебряного века. Он создавал портреты-картины, где персонаж представлен в активном взаимодействии с жизненной средой. И он же основной создатель живописной эстетики мирискусников.

Этому принципу соответствует и одна из лучших его работ последнего периода – портрет княгини Ольги Константиновны Орловой. Здесь все построено на симметрии и контрастах, приведенных, правда, в определенную гармонию. Так, голова и корпус портретируемой переданы очень объемно, а ноги даны силуэтом, почти плоским. Треугольник, в который вписана фигура, опирается на острый угол; рамы картин агрессивно нацелены на голову модели. Однако спокойное, абсолютно уверенное выражение лица, обрамленного огромной шляпой, как бы останавливает резкие движения предметов богатого интерьера. Судя по всему, Серов довольно иронично относился к портретируемой.

Врубель (1856 –1910)

«Шестикрылый серафим» – одна из последних работ Врубеля. Он писал ее в больнице, в тяжелом душевном состоянии. В своих последних живописных работах Врубель отходит от реализма в изображении фигур и пространства. Он вырабатывает совершенно особую, свойственную только ему мозаичность мазка, что усиливает декоративность пластического решения. Создается ощущение вибрации духовного света, пронизывающего всю картину.

«Шестикрылый серафим», по-видимому, навеян знаменитым стихотворением А.С.Пушкина «Пророк». Картина воспринимается в одном ряду с «Демоном» и выводит к более поздним – «Голова Пророка» и «Видение пророка Иезекииля»6.

Рерих (1874 –1947)

Николай Рерих был не только художником, но и историком. Известен и его интерес к археологии. Это нашло отражение в его искусстве. Особенно интересовала художника славянская языческая древность и раннее христианство. Рериху близок духовный мир людей далекого прошлого, и их способность словно растворяться в мире природы. Определяющую роль в изображении играют контурные линии и локальные цветовые пятна7.

Бакст (1866 –1924)

Лев Бакст больше, чем другие мирискусники, приблизился к европейскому варианту модерна. Гибкий контур, обобщенная трактовка формы, лаконичность цвета и плоскостность изображения свидетельствуют о влиянии на Бакста таких западных художников, как Эдвард Мунк, Андрес Цорн и другие.

Моделью для изображенной Бакстом дамы послужила супруга Александра Бенуа – Анна Карловна. «Стильная декадентка… черно-белая, как горностай, с таинственной улыбкой а-ля Джоконда», – писал о героине писатель и философ Василий Розанов8.

Сомов (1869 –1939)

Константин Сомов – один из самых ярких художников петербургского объединения «Мир искусства». Он был мастером изысканного колорита и утонченной графики.

Картина «Арлекин и дама» выполнена художником в нескольких вариантах. В работах 1910-х гг. Сомов нередко повторяет одни и те же композиционные приемы и световые эффекты. Он увлечен искусством XVIII столетия – «галантного века». В его картинах часто фигурируют персонажи итальянской комедии масок. Вот и здесь: дерево-кулиса на переднем плане, рядом освещенные фейерверком фигуры главных героев, затем просвет в глубину, где суетятся маленькие силуэты ряженых кавалеров и дам. Изящный театр искусства для искусства.

Борисов-Мусатов (1870 –1905)

Во всех картинах Борисова-Мусатова находит выражение романтическая мечта о прекрасной гармонии, абсолютно чуждой современному ему миру. Он был истинным лириком, тонко чувствующим природу, ощущающим слиянность человека с природой.

«Водоем», быть может, наиболее совершенное произведение художника. Все основные мотивы его творчества присутствуют здесь: старинный парк, «тургеневские девушки», общая статичная композиция, спокойный цвет, повышенная «гобеленная» декоративность… В образах героинь «Водоема» запечатлены сестра и жена художника.

В своем шедевре Борисову-Мусатову удалось изобразить вневременное состояние. Обобщенно-нейтральное название «Водоем» вызывает образ всеобщего гармоничного природно-человеческого единства – неразделенности, а само изображение превращается в знак, требующий молчаливого созерцания9.

3. Литература, музыка, театр, соединение видов искусства

Наиболее показательно образ «серебряного века» проявился в литературе. С одной стороны, в произведениях писателей сохранялись устойчивые традиции критического реализма. Толстой в своих последних художественных произведениях поднимал проблему сопротивления личности закоснелым нормам жизни («Живой труп», «Отец Сергий», «После бала»). Основная мысль публицистики Толстого — невозможность устранить зло насилием.

А. П. Чехов в эти годы создал пьесы «Три сестры» и «Вишневый сад», в которых отразил происходившие в обществе важные изменения.

Социально заостренные сюжеты были в чести и у молодых писателей. И. А. Бунин исследовал не только внешнюю сторону процессов, происходивших в деревне (расслоение крестьянства, постепенное отмирание дворянства), но также и психологические последствия этих явлений, то, как они влияли на души русских людей («Деревня», «Суходол», цикл «крестьянских» рассказов). А. И. Куприн показал неприглядную сторону армейского быта: бесправие солдат, опустошенность и бездуховность «господ офицеров» («Поединок»). Одним из новых явлений в литературе стало отражение в ней жизни и борьбы пролетариата. Зачинателем этой темы стал А. М. Горький («Враги», «Мать»)10.

В первое десятилетие XX в. в русскую поэзию пришла целая плеяда талантливых «крестьянских» поэтов — С. А. Есенин, Н. А. Клюев, С. А. Клычков.

Вместе с тем начал звучать голос, предъявляющий свой счет представителям реализма нового поколения, протестовавшего против главного принципа реалистического искусства — непосредственного изображения окружающего мира. По мнению идеологов этого поколения, искусство, являясь синтезом двух противоположных начал — материи и духа, способно не только «отображать», но и «преображать» существующий мир, творить новую реальность.

Основоположники нового направления в искусстве поэты-символисты, объявили войну материалистическому мировоззрению, утверждая, что вера, религия — краеугольный камень человеческого бытия и искусства. Они считали, что поэты наделены способностью приобщаться к запредельному миру посредством художественных символов. Первоначально символизм принял форму декаданса. Под этим термином подразумевали настроение упадничества, тоски и безнадежности, резко выраженный индивидуализм. Эти черты были свойственны ранней поэзии К. Д. Бальмонта, А. А. Блока, В. Я. Брюсова. После 1909 г. наступает новый этап в развитии символизма. Он окрашивается в славянофильские тона, демонстрирует презрение к «рационалистическому» Западу, предвещает гибель западной цивилизации, представленной, в том числе и официальной Россией. Вместе с тем он обращается к стихийным народным силам, к славянскому язычеству, пытается проникнуть в глубины русской души и видит в русской народной жизни корни «второго рождения» страны. Эти мотивы особенно ярко звучали в творчестве Блока (поэтические циклы «На поле Куликовом», «Родина») и А. Белого («Серебряный голубь», «Петербург»). Русский символизм стал явлением мирового масштаба. Именно с ним связано, прежде всего, понятие «серебряный век».

Оппонентами символистов выступали акмеисты (от греч. «акме» — высшая степень чего-либо, цветущая сила). Они отрицали мистические устремления символистов, провозглашали самоценность реальной жизни, призывали возвращать словам их изначальный смысл, освободив от символических толкований. Основным критерием оценки творчества для акмеистов (Н. С. Гумилев, А. А. Ахматова, О. Э. Мандельштам) был безупречный эстетический вкус, красота и отточенность художественного слова А формалисты ясно и четко заявляли, что их морфологический метод анализа искусства возник для изучения художественности искусства, т.е. для выявления его эстетических качеств. Они были убеждены, что «литературность», «поэзию», т.е. художественную сущность произведения искусства можно выявить только путем морфологического анализа самого произведения искусства, а не того, «отражением» чего оно является, кто и при каких условиях его создал, как оно воздействует на реципиента, какое имеет социальное, культурное и т.п. значение. Главными в их категориальном аппарате стали термины материал (к нему относилось все, из чего художник делает произведение: слово, сам язык в его обыденном употреблении, мысли, чувства, события и т.п.) и форма (то, что придает материалу художник в процессе творчества). Само произведение называлось вещью, ибо оно в понимании формалистов не творилось или создавалось, как полагала классическая эстетика, но делалось с помощью системы приемов.

Русская художественная культура начала XX в. испытывала также влияние зародившегося на Западе и охватившего все виды искусства авангардизма. Это течение вобрало в себя различные художественные направления, объявившие о своем разрыве с традиционными культурными ценностями и провозгласившие идеи создания «нового искусства». Яркими представителями русского авангарда были футуристы (от лат. «футурум» — будущее). Их поэзия отличалась повышенным вниманием не к содержанию, а к форме поэтической конструкции. Программные установки футуристов ориентировались на вызывающую антиэстетичность. В своих произведениях они использовали вульгарную лексику, профессиональный жаргон, язык документа, плаката и афиши. Сборники стихов футуристов носили характерные названия: «Пощечина общественному вкусу», «Дохлая Луна» и др. Российский футуризм был представлен несколькими поэтическими группировками. Наиболее яркие имена собрала петербургская группа «Гилея» — В. Хлебников, Д. Д. Бур-люк, В. В. Маяковский, А. Е. Крученых, В. В. Каменский. Ошеломляющим успехом пользовались сборники стихов и публичные выступления И. Северянина.

Начало XX в. — это время творческого взлета великих русских композиторов-новаторов А. Н. Скрябина, И. Ф. Стравинского, С. И. Танеева, С. В. Рахманинова. В своем творчестве они пытались выйти за рамки традиционной классической музыки, создать новые музыкальные формы и образы.

Молодые постановщики А. А. Горский и М. И. Фокин в противовес эстетике академизма выдвинули принцип живописности, в соответствии с которым полноправными авторами спектакля становились не только балетмейстер и композитор, но и художник. Балеты Горского и Фокина ставились в декорациях К. А. Коровина, А. Н. Бенуа, Л. С. Бакста, Н. К. Рериха. Русская балетная школа «серебряного века» дала миру плеяду блестящих танцоров — А. Т. Павлову, Т. Т. Карсавину, В. Ф. Нижинского и др.

Примечательной чертой культуры начала XX в. стали работы выдающихся театральных режиссеров. К. С. Станиславский, основатель психологической актерской школы, считал, что будущее театра — в углубленном психологическом реализме, в решении сверхзадач актерского перевоплощения. В. Э. Мейерхольд вел поиски в области театральной условности, обобщенности, использования элементов народного балагана и театра масок. Е. Б. Вахтангов предпочитал выразительные, зрелищные, радостные спектакли.

В начале XX в. все отчетливее проявлялась тенденция к соединению различных видов творческой деятельности. Во главе этого процесса стоял «Мир искусства», объединявший в своих рядах не только художников, но и поэтов, философов, музыкантов. В 1908-1913 гг. С. П. Дягилев организовал в Париже, Лондоне, Риме и других столицах Западной Европы «Русские сезоны», представленные балетными и оперными спектаклями, театральной живописью, музыкой и т. д.

Заключение

Искусство в контексте «Серебряного века» осмыслено как результат боговдохновенного творчества, а художник — как Богом избранный проводник духовных образов, выражаемых исключительно в художественной форме, действиями которого руководят божественные силы. Художественное творчество представлялось в русле этой эстетики идеальной основой, на которой должна не только строиться человеческая жизнь и культура будущего, но и завершаться процесс творения мира усилиями художников-творцов-теургов. По своему существу искусство здесь представляло собой новаторское развитие традиционных христианских эстетических ценностей в аспекте приближения их к peaлиям современной жизни и с ориентацией на духовные, научные, художественные поиски и устремления человека XX столетия.

Большую роль в развитии эстетики Серебряного века сыграли русские символисты. Символизм приобрел сильную национальную окраску у крупнейших младосимволистов Андрея Белого, Вячеслава Иванова, Александра Блока, Эллиса и др. Вячеслав Иванов был убежден, что приближается принципиально новый этап художественного творчества, когда все искусства будут объединены в некую художественно-религиозную мистерию — своеобразное синтетическое сакральное действо, в котором примут активное участие как подготовленные актеры, так и все зрители. Истинный художник-символист грядущего, согласно Иванову, должен творчески реализовать в себе связь «с божественным всеединством», пережить миф как событие личного опыта и затем выразить его в своем мистериальном творчестве. Для Андрея Белого сущность и смысл искусства имели теософско-религиозную окраску, а в теургии как главной цели символизма он видел возврат искусства в сферу религиозной деятельности по преображению жизни.

Представителей «Мира искусства» объединяли две главные идеи, две эстетические тенденции: 1) Стремление возвратить русскому искусству его главное, но основательно забытое в XIX в. качество — художественность, освободить его от любой тенденциозности (социальной, религиозной, политической и т.п.) и направить его в чисто эстетическое русло. Отсюда популярный в среде мирискусников лозунг l’art pour l’art, искание красоты во всем, неприятие идеологии и художественной практики академизма и передвижничества, интерес к романтическим и символистским тенденциям в искусстве. 2) Романтизация, поэтизация, эстетизация русского национального наследия, интерес к народному искусству, за что главные участники объединения получили в художественных кругах прозвище «ретроспективных мечтателей». Особенно этим отличались К.А. Сомов и А.Н. Бенуа, стремившиеся воскресить и увековечить в искусстве жизнь прошлых столетий в ее сущности — красоте и «чудесной таинственности». А Рерих не без влияния европейского эзотеризма, популярного в то время и в России, устремил свой духовный взор на Восток и в его таинственной древней мудрости обрел то, чего не находил на европейской почве.    В своих текстах Рерихи уделяли особое внимание Красоте, Искусству, Культуре как важнейшим и необходимым феноменам на пути духовного развития.

Мирискусники создали добротный русский вариант того эстетически заостренного движения рубежа столетий, которое культивировало высокий художественный вкус, тяготело к поэтике неоромантизма или символизма, к декоративности и эстетской певучести линии, и в России получило название стиля «модерн». Сами участники движения (Бенуа, Сомов, Добужинский, Бакст, Лансере, Остроумова-Лебедева, Головин, Билибин) не были великими художниками, не создали художественных шедевров или выдающихся произведений, но вписали несколько заметных эстетских страниц в историю русского искусства, фактически показав миру, что и нашему искусству не чужд дух национально ориентированного эстетизма.

Литература

1. Арнольдов А.И. Цивилизация грядущего столетия.– М.: «Грааль», 2007.– 328 с.

2.  Ахиезер А.С. Социокультурная динамика искусства в России //Полис.– 2001.– №5. 27-32с.

3.  Громов М.Н. Вечные ценности русской культуры //Вопросы философии.– 2004.– №1. 41-53с.

4. Гуревич П.С. Культурология. – М.: Гардарики, 2000. – 280 с.

5. Емельянов Б.В., Новиков А.И. Русская философия Серебряного века: Курс лекций. – Екатеринбург, 2005. – 320 с.

6.  Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие. – М.: «Логос», 2000. – 432 с.

7.  Кондаков И.В. Русская культура: краткий очерк истории и теории: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: Книжный дом «Университет»,2005. – 360 с.

8.  Кононенко Б.И., Болдырева М.Г. Культурология: Учебное пособие. – М.: «Щит-М», 2006. – 292 с.

9.  Кричевская Ю.Р. Модернизм в русской литературе: эпоха серебряного века (учебное пособие). – М.: ТОО «ИнтелТех», 2004. – 398 с.

10.  Мамонтов С.П. Основы культурологии. – М.: Олимп, 2001.– 436 с.

11.  Морозов Н.А. Пути России: модернизация неевропейских культур. – М.: Варна, 2001. .– 328 с.

12.  Рапацкая Л.А. Искусство серебряного века. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс,2003. – 912 с.

13.  Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма. – Воронеж, 1991. –244с.

14. «Серебряный век» русской поэзии. //Сост. В.Дорожкина, Т.Курносова. – Тамбов: Изд-во МИНЦ, 2004. – 122 с.

15. Червинская О. Акмеизм в контексте Серебряного века и традиции. – М.: ГИЦ ВЛАДОС, 2007. – 208 с.

1 Рапацкая Л.А. Искусство серебряного века. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс,2003. –85с.

2 Иванова К.Е. Эстетика Серебряного века: пролегомены к систематическому изучению//
 

Вопросы философии, 2007,  № 8, с. 47.

3 Рапацкая Л.А. Искусство серебряного века. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс,2003. –68 с.

4 «Серебряный век» русской поэзии. //Сост. В.Дорожкина, Т.Курносова. – Тамбов: Изд-во МИНЦ, 2004. –43 с.

5 Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма. – Воронеж, 1991. –116с.

6 Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма. – Воронеж, 1991. –122с.

7 Рапацкая Л.А. Искусство серебряного века. – М.: ЗАО Изд-во ЭКСМО-Пресс,2003. – 638 с.

8 Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма. – Воронеж, 1991. –189с.

9 Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма. – Воронеж, 1991. –172с.

10 «Серебряный век» русской поэзии. //Сост. В.Дорожкина, Т.Курносова. – Тамбов: Изд-во МИНЦ, 2004. –75с.

Курсовая работа: Фінансовий потенціал розвитку підприємства

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА
1.1.

Фінансові ресурси підприємства, їх склад і характеристика
1.2.

Джерела формування фінансових ресурсів підприємства
1.3.

Сутність та структура власного капіталу підприємства
РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

2.1

2.2

2.3

Організація фінансової діяльності на підприємстві

Дослідження узагальнюючих показників фінансового стану підприємства

Аналіз основних коефіцієнтів фінансового стану підприємства ВАТ „ІПЗ ”

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА
3.1.

Модель комплексної оптимізації фінансування підприємства …..

3.2.

3.3.

Роль позичкового капіталу, як невід’ємної складової розвитку підприємства

Шляхи вдосконалення політики формування позичкових коштів підприємства

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ

ВСТУП

Для розв’язання сучасних проблем стабілізації національної економіки та підвищення регулюючої функції державного бюджету в забезпеченні соціаль­ного розвитку нашого суспільства треба здійснити низку організаційних захо­дів у плані оцінки фінансового стану суб’єктів господарювання. Тільки на основі позитивних зрушень індивідуального відтворення можливе безпере­бійне своєчасне наповнення бюджету і посилення регулюючого впливу держа­ви на визначальні процеси суспільного життя, збільшення платоспроможного попиту населення та піднесення його життєвого рівня.

Отже, основним зав­данням поточного періоду є забезпечення стійкого розвитку підприємств.

Незаперечне те, що висока рентабельність підприємств позитивно впливає на розв’язання державних фінансових проблем, зокрема на зміцнення бюд­жету всіх рівнів, про що свідчать сучасні тенденції розвитку національної економіки.

Тільки за умови самоокупності суб’єктів господарювання економічна система може генеру­вати чинники позитивних кількісних і якісних змін у майбутньому періоді — періоді процесу розвитку, переходу до досконалішого фінансового стану, який має більш значний потенціал.

Метою даної курсової роботи є визначення ролі своєчасного виявлення фінансового потенціалу для розвитку підприємства, джерел фінансування, розробка рекомендацій щодо вдосконалення фінансування підприємств за рахунок власних та залучених ресурсів.

Досягнення поставленої мети зумовило вирішення наступних завдань:

1. Висвітлити теоретичні засади оцінки фінансового потенціалу підприємства.

2. Провести діагностику фінансового стану ВАТ “ ІПЗ’’ за період 2004 – 2006 рр.

3. Визначити шляхи вдосконалення фінансування підприємства.

Об’єктом дослідження курсової роботи є процес фінансування підприємств.

Предметом дослідження є фінансові методи залучення фінансових ресурсів підприємствами та раціонального використання власних ресурсів.

Інформаційною основою дослідження є дані фінансової звітності ВАТ „ІПЗ”, різноманітні навчальні посібники, підручники, монографії економістів, періодичні видання.

Над проблематикою управління фінансуванням потреб у капіталі під­приємств працювали вчені-економісти І.О. Бланк, О.Г. Білейченко, А. Золотарьов, О.В. Петрова, А.Р. Радіонов, В.П. Савчук, Дж. Хікс, Ст. Міль, Ж.Б. Сей, Роберт К. Мертон, Зві Боді та інші.

Для дослідження даної проблеми було використано наступні методи дослідження: систематизація, узагальнення, методи економічного та математичного аналізу.

Впровадження пропозицій та рекомендацій, наведених в роботі дозволить покращити роботу підприємств із раціонального використання власного капіталу і залучення позикового на потрібному рівні.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФІНАНСОВИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВА

1.1. Фінансові ресурси підприємств, їх склад і характеристика

Для здійснення господарської діяльності, виготовлення продукції, отримання доходів і накопичень підприємства використовують різні види ресурсів: матеріальні, трудові, фінансові, а також кошти. При цьому матеріальні ресурси є основою виробничого процесу. Вони формуються, як правило, за рахунок різних джерел: власних, позичених та залучених.

При цьому власні джерела фінансування підприємства формуються за рахунок власного капіталу, тобто частина капіталу в активах підприємства, яка залишається після вирахування його зобов’язань.

Позичені джерела фінансування підприємства формуються в основному за рахунок довго- та короткострокових кредитів банку.

Залучені джерела фінансування підприємства формуються за рахунок усіх видів кредиторської заборгованості.

Усі перелічені джерела беруть участь як у формуванні активів підприємства, так і у здійсненні його виробничо-фінансової діяльності з метою отримання доходу, прибутку.

Отже, фінансові ресурси підприємств — це їх власний, позичений та залучений грошовий капітал, який вони використовують для формування власних активів і здійснення виробничо-фінансової діяльності з метою отримання доходу, прибутку.

Таким чином, фінансові ресурси підприємств — це не грошові кошти підприємств, як це стверджують деякі економісти, а джерела підприємств, спрямовані на формування активів.

Фінансові ресурси як джерела формування активів підприємства відображаються у пасиві балансу, а засоби, у тому числі й грошові кошти, — у активі балансу.

Зв’язок між фінансовими ресурсами і грошовими коштами виявляється у тому, що грошові кошти є матеріальним вираженням фінансових ресурсів.

Сума джерел формування активів підприємства, зафіксована у пасиві балансу, є капіталом підприємства.

Власний, позичений та залучений капітал, з одного боку, формує фінансові ресурси підприємства і бере участь у фінансуванні його активів, з іншого боку, становить зобов’язання перед конкретними власниками — державою, юридичними та фізичними особами.

Зобов’язання — це заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок подій, що сталися, і погашення якої, ймовірно, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що визначаються як економічні вигоди.

Зобов’язання бувають довгострокові та поточні. Довгостроковими є зобов’язання, які мають бути погашені підприємством після операційного циклу або через 12 місяців з дня їх виникнення (довгострокові позики банків, відстрочені податкові зобов’язання, довгострокові векселі видані, довгострокові зобов’язання з оренди та ін.).

Поточними називаються зобов’язання, які необхідно погасити протягом операційного циклу підприємств або протягом 12 місяців з дня їх виникнення (короткострокові кредити банків, усі види кредиторської заборгованості та ін.).

Фінансові ресурси формуються у процесі створення підприємств і реалізації їх фінансових відносин при здійсненні господарсько-фінансової діяльності. Це виявляється насамперед у формуванні статутного капіталу при створенні підприємств, а у процесі їх діяльності — у формуванні відповідних джерел грошових коштів.

Статутний капітал є основною частиною власного капіталу та основним джерелом власних фінансових ресурсів підприємства. За рахунок його коштів формуються основні фонди і оборотні активи підприємства. Отже, власний капітал — це власні джерела фінансування підприємства, які без визначення терміну повернення внесені його засновниками або залишені ними на підприємстві з чистого прибутку.

До складу власного капіталу (власних фінансових ресурсів) крім статутного (пайового) включають також додатковий вкладений капітал, інший додатковий капітал, резервний, нерозподілений прибуток, цільове фінансування та ін.

Додатковий вкладений капітал відображає суму перевищення вартості реалізації випущених акціонерним товариством акцій над їх номінальною вартістю.

Інший додатковий капітал включає суму дооцінки позаоборотних активів, вартість активів, отриманих підприємством безоплатно від інших юридичних або фізичних осіб, та інші види додаткового капіталу.

Резервний капітал відображає суму резервів, створених за рахунок нерозподіленого прибутку підприємства відповідно до чинного законодавства або засновницьких документів.

Нерозподілений прибуток — це сума прибутку, що залишився на підприємстві та реінвестований у його господарську діяльність, а цільове фінансування — це сума цільових надходжень, отриманих з бюджету.

Крім власного капіталу фінансові ресурси підприємства формуються також за рахунок залучених і позикових коштів.

До складу залучених фінансових ресурсів включають кредиторську заборгованість за товари (роботи, послуги), а також всі види поточних зобов’язань підприємства за розрахунками:

— суму авансів, отриманих від юридичних і фізичних осіб у рахунок подальших поставок продукції, виконання робіт, надання послуг;

— суму заборгованості підприємства з усіх видів платежів до бюджету, включаючи податки, утримувані з доходів працівників;

— заборгованість за внесками в позабюджетні фонди, фонд соціального страхування, до Пенсійного фонду, зі страхування майна підприємства та індивідуального страхування його працівників;

— заборгованість підприємства з виплати дивідендів його засновникам;

— суму векселів, які видало підприємство постачальникам, підрядникам у рахунок забезпечення поставок продукції, виконання робіт, надання послуг тощо.

До складу позикових фінансових ресурсів входять довго- і короткострокові кредити банків, а також інші довгострокові фінансові зобов’язання, пов’язані із залученням позикових коштів (крім кредитів банків), на які нараховуються відсотки, та ін.

Усі види фінансових ресурсів відображаються у відповідних розділах пасиву балансу підприємства.

Склад і обсяги фінансових ресурсів залежать від виду та розміру підприємства, роду його діяльності, обсягів виробництва.

При цьому обсяг фінансових ресурсів тісно пов’язаний з обсягом виробництва, ефективністю діяльності підприємства. Зі збільшенням обсягу виробництва і підвищенням ефективності діяльності підприємства збільшується обсяг власних фінансових ресурсів, і навпаки.

Достатній обсяг фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають стійкий фінансовий стан підприємства: платоспроможність, фінансову стійкість, ліквідність. У цьому зв’язку найважливішим завданням підприємств є пошук резервів збільшення власних фінансових ресурсів і найбільш ефективне їх використання з метою підвищення ефективності роботи підприємства загалом.[5]

1.2 Джерела формування фінансових ресурсів підприємства

Фінансові ресурси формуються за рахунок цілого ряду джерел. За формою права власності виділяють дві форми джерел: власні грошові кошти і залучені. Джерелами фінансових ресурсів є: прибуток; амортизаційні відрахування; засоби, отримані від продажу цінних паперів; пайові та інші вклади юридичних та фізичних осіб; кредит і позики; засоби від реалізації залогового свідоцтва, страхового поліса та інші надходження грошових коштів.

Система прибутків і доходів складається із прибутку від реалізації продукції, прибутку від іншої реалізації, доходів з позареалізаційних операцій, балансового прибутку, чистого прибутку. Прибуток від реалізації продукції являє собою різницю між виручкою від реалізації продукції без податку на додану вартість, акцизів, мита і витратами на виробництво і реалізацію, які входять до собівартості продукції.

Собівартість продукції – вартісна оцінка використовуваних в процесі виробництва товарів, природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, трудових ресурсів, а також інших затрат на її виробництво та реалізацію.

Прибуток від іншої реалізації – це прибуток отриманий від реалізації основних фондів та іншої власності господарюючого суб’єкта, відходів, нематеріальних активів та інш. Прибуток від іншої реалізації визначається як різниця між виручкою від реалізації та витратами на цю реалізацію

Балансовий прибуток являє собою суму прибутків від реалізації продукції, від іншої реалізації і доходів від позареалізаційними операціями за вирахуванням витрат.

Резервний фонд формується господарюючими суб’єктами на випадок припинення їх діяльності для покриття кредиторської заборгованості. Формування резервного фонду є обов’язковим для акціонерного товариства, кооператива, підприємства з іноземними інвестиціями.

Фонд накопичення являє собою джерело засобів господарюючого суб’єкта, який використовує прибуток та інші джерела для формування нової власності, придбання основних фондів, оборотних засобів тощо.

Фонд споживання є джерелом засобів господарюючого суб’єкта, який резервується для здійснення заходів щодо соціального розвитку і матеріальному заохоченні колектива.

Амортизаційні відрахування є стійким джерелом фінансових ресурсів. Амортизаційні відрахування здійснюються тільки до повного переносу балансової вартості фондів на собівартість продукції.[8]

Пайовий внесок. Пай, або пайовий внесок, являє собою суму грошового вкладу, який оплачується фізичними або юридичними особами при вступі в колективне виробництво. Пайовий внесок обов’язковий для вступу в товариство з обмеженою відповідальністю, в змішане підприємство. Пайовий внесок часто вноситься і при вступі в кооператив. Пайовий вклад може бути внесений грошовими коштами; шляхом передачі у власність господарюючого суб’єкта майна та інших матеріальних цінностей; прав користування землею, водою та іншими природними ресурсами; майнових прав; шляхом відрахуваннь від заробітньої плати працівників на протязі певного періоду часу.[20]

“Ноу-хау”- сукупність технічних знань та комерційних таємниць. “Ноу-хау” технічного характеру включають: виробничий досвід; опис технологій; знання та навички в області бухгалтерської, статистичної та фінансової звітності; знання торгових та митних правил та ін. Під “ноу-хау” комерційного характеру розуміють: данні про організацію та ефективність виробництва; картотеки клієнтів; картотеки поставщиків; методи та форми реклами та інш.

Інвестиційний внесок являє собою інструмент самокредитування господарюючого суб’єкта. Інвестиційний внесок – це грошовий вклад робітника в розвиток даного господарюючого суб’єкта, який вкладчику нараховує процент в розмірах і в терміни, визначені договором або положенням про інвестиційний взнос.

Кредит, коли мова йде про надання в борг грошей або товарів. Кредити бувають банківські, комерційні, лізингові, державні.

Банківський кредит — це економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення, матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб’єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит – економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит – це економічні, кредитні відносини між державою та суб’єктами господарювання. Джерелом державного кредиту є кошти державного бюджету, які спрямовуються в уповноважені банки для здійснення кредитування підприємств.

Лізинговий кредит – це стосунки між суб’єктами господарювання, які виникають за орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

До надходжень грошових коштів відносяться також надходження грошових коштів за рахунок пожертувань, благодійних взносів, страхових взносів, спонсорських взносів.

Спонсор – юридична або фізична особа, яка фінансує ті або інші заходи.

1.3.Сутність та структура власного капіталу підприємства

Капітал — одна з фундаментальних економічних категорій, суть якої нау­ковці вивчають упродовж століть. Термін «капітал» походить від латинського «capitalis», що означає основний, головний. Можливо, у зв’язку з цим при аналізі суті капіталу часто згадують основний капітал. Такий підхід не завжди виправданий, тому що капітал має різні форми вияву і механізми функціону­вання та обороту. Термін «капітал» з’явився ще у XII—ХШ століттях і означав засоби, склади товарів, суми грошей, гроші, позичені під процент. Поступово цей термін починає вживатися у вужчому значенні — як грошове багатство ви­робника або купця.

Відомо, що відповідно до принципів наукового світогляду меркантилістів ка­піталом вважали золото, гроші. При цьому основним джерелом формування ка­піталу в цьому його розумінні меркантилісти визнавали позитивний торговель­ний баланс. Фізіократи під капіталом, як основним багатством, розуміли землю і вкладені в неї кошти. Представники класичної політекономії поглибили дослід­ження суті капіталу. Так, Адам Сміт констатував, що капітал людини — це та час­тина її власності, з якої вона розраховує мати дохід.[18] Видатний економіст ствер­джував, що накопичення капіталу є головною рушійною силою економічного прогресу.

У системі марксистського економічного вчення дослідженню категорії капі­талу відводиться центральне місце. Карл Маркс у своїй праці «Капітал» стверд­жує, що товарообіг є вихідним пунктом капіталу. За його словами, кожен новий капітал при своїй першій появі на товарному чи грошовому ринку неодмінно з’являється у формі грошей — грошей, які шляхом визначених процесів повин­ні перетворитися в капітал.

От­же, можна зробити висновок, шо капітал являє собою накопичений шляхом за­ощаджень запас економічних благ у формі коштів і реальних капітальних това­рів, залучений його власниками в економічний процес як інвестиційний ресурс і чинник виробництва з метою отримання доходу.

Участь у капіталі підприємства неминуче приводить до виникнення відпо­відних прав власності. Тому поняття «капітал» часто ототожнюється з поняттям «власність». Таке трактування цих понять — неприпустиме. Влас­ність відображає певний тип відносин, а капітал може відображати наявність пев­них активів на відповідну дату (основний капітал, оборотний капітал) або дже­рел їх формування (власний, позичений, залучений капітал), які є породженням відносин власності. З огляду на це поняття капітал є вужчим, ніж поняття «власність».

У момент створення підприємства його стартовий капітал втілюється в активах, інвестованих засновниками, учасниками та асоційованими члена­ми, і є вартістю майна підприємства. Сума власно­го капіталу асоційованого підприємства — це абстрактна вартість майна, яка не є його поточною чи реалізаційною вартістю, а тому не відображає поточ­ної вартості прав власників фірми. На суму власного капіталу істотно впли­вають усі умовності обліку, що були застосовані при оцінці активів і креди­торської заборгованості, й вона може лише випадково збігатися із сукупною ринковою вартістю акцій підприємства чи з сумою, яку можна отримати від продажу чистих активів.[17]

Водночас власний капітал є основою для початку й продовження господарської діяльності будь-якого підприємства, одним із найістотніших і найважливі­ших показників, оскільки виконує функції джерела довгострокового фінансуван­ня, забезпечення кредитоспроможності підприємства, джерела фінансування ри­зику, забезпечення самостійності й влади організаторів бізнесу, бо, крім статутного, пайового капіталу, до нього ще входить і додатковий, резервний ка­пітал та нерозподілений прибуток12.

Сума власного капіталу, відображена у фінансовій звітності, показує лише облікову, а не ринкову вартість прав власників підприємства, оскільки цілком за­лежить від застосованих методів оцінки активів та зобов’язань підприємства. Крім того, що власний капітал є основним, початковим та умовно безстроковим джерелом фінансування господарської діяльності підприємств, а також джерелом погашення збитків підприємства, він є одним із найвагоміших показників, котрі використовуються при оцінці фінансового стану підприємства, оскільки пока­зує, з одного боку, ступінь фінансової самостійності підприємства (його незалеж­ності від зовнішніх джерел фінансування), а з іншого — ступінь кредитоспро­можності підприємства (забезпеченості вимог кредиторів фактично наявним у підприємства капіталом засновників). Збереження власного капіталу є одним із головних показників якості фінансового менеджменту на підприємстві. Цей показник дає змогу власникам підприємства уникнути ілюзії прибутковості своїх вкладень у випадках виплат їм поточних доходів за рахунок зменшення власно­го капіталу упродовж періоду, за який сплачується дохід.

У зарубіжних джерелах власний капітал прийнято вважати чистою вартістю підприємства. І хоч часто її знаходять розрахунковим шляхом як різницю між ва­лютою балансу і всіма зобов’язаннями підприємства, фінансово ця величина мо­же вважатися ідентичною власному капіталу13.

У системі теоретичних основ формування власного капіталу важливу роль відіграє поняття його вартості. Концепція ціни капіталу є однією з базових у те­орії капіталу. Вона не зводиться тільки до визначення відсотків, які треба запла­тити власникам фінансових ресурсів, а ще й характеризує ту норму прибутку ін­вестованого капіталу, яку повинно забезпечити підприємство, щоб не зменшити свою ринкову вартість.[13]

Рівень вартості капіталу має різний економічний зміст для окремих суб’єк­тів господарської діяльності. Для інвесторів і кредиторів рівень вартості капіталу характеризує необхідну їм норму дохідності на вкладений капітал. Для суб’єктів господарювання, які формують капітал з метою виробничого чи івестиційного використання, рівень його вартості характеризує питомі витрати щодо залучен­ня і обслуговування використовуваних фінансових ресурсів, тобто ціну, яку во­ни платять за використання капіталу.

Сьогодні треба говорити не лише про проблеми структу­рування капіталу, особливо власного, а й про таргетування. Питання таргетування структури власного капіталу підприємств практично не висвітлюється в нау­кових джерелах. Під таргетуванням структури власного капіталу розуміють особливості формування принципів оптимізації, яких дотримуються асоційова­ні підприємства для встановлення цільової структури власного капіталу з метою досягнення високих фінансових результатів чи зменшення збитків підприємства і його учасників та засновників, а також зростання фінансової стійкості.[3]

Поняття «структура капіталу» у найзагальнішому вигляді закордонними та вітчизняними економістами характеризується як співвідношення усіх форм влас­них і позичених фінансових ресурсів, що використовуються підприємством у процесі своєї господарської діяльності для фінансування активів. Існує дві ос­новні схеми: змішане фінансування передбачає формування капіталу як за раху­нок власних, так і за рахунок позичкових коштів, що залучаються у різних про­порціях; повне самофінансування передбачає формування капіталу підприємства лише за рахунок власних його видів, що відповідають організаційно-правовій формі підприємства (статутний, пайовий, резервний, додатковий, нерозподіле­ний прибуток).

При виборі кожної зі схем треба враховувати переваги та недоліки джерел фінансування. Переваги власного капіталу:

— власний капітал є фінансовою основою функціонування підприємства;

— формування власного капіталу є простішим порівняно із залученням по­зикового капіталу, що зумовлено тим, що рішення, пов’язані зі збільшенням ка­піталу, приймають власники та менеджери підприємства без отримання згоди ін­ших суб’єктів господарювання;

— власний капітал забезпечує більшу можливість генерування прибутку в усіх сферах діяльності

Недоліки власного капіталу:

— обмеженість обсягу залучення фінансових ресурсів для розширення опе­раційної та інвестиційної діяльності підприємства на окремих етапах його жит­тєвого циклу;

— висока вартість;

— неможливе забезпечення перевищення коефіцієнта фінансової рентабель­ності підприємства над економічною рентабельністю.

Серед недоліків значне місце посідає висока вартість капіталу. Позичковий капітал оцінюється менеджментом підприємства за розмірами відсотків, а фор­мування власного капіталу перебуває під впливом таких цінових чинників, як ди­віденди, трансакційні витрати.

Структура капіталу підприємства визначає обсяги і впливає на прогнози ре­зультатів не лише фінансової, а й операційної та інвестиційної діяльності. Вона впливає на коефіцієнт рентабельності активів і власного капіталу (тобто на рі­вень економічної та фінансової рентабельності підприємств), на систему коефі­цієнтів фінансової стійкості та платоспроможності (тобто рівень основних фінан­сових ризиків) і в підсумку формує співвідношення ступеня прибутковості та ризику у процесі розвитку підприємства.[19]

Процеси стабілізації економіки України зумовлюють зміни у структурі дже­рел коштів підприємств. Стихійний процес пошуку джерел фінансування під­приємствами не завжди приводить до створення оптимальної структури капіталу і особливо — власного. На кінець 2003 року вартість власного капіталу під­приємств України усіх видів діяльності становила 512396,7 млн. грн., тоді як по­точні зобов’язання — 497209,7 млн. грн.22 Таке співвідношення можна вважати досить позитивним. Водночас структура власного капіталу підприємств сформу­валась стихійно у процесі приватизації та подальшої індексації основних засобів і тому не завжди є оптимальною. Індексація основних засобів практич­но без винятків відображалась на рахунку «Інший додатковий капітал», тоді як для акціонерів єдино прийнятною була деномінація та дооцінка вартості акцій і зміна статутного капіталу.[6]

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ ФІНАНСОВОГО СТАНУ ПІДПРИЄМСТВА

2.1.Організація фінансової діяльності на підприємстві.

Фінансову діяльність підприємства спрямовано на вирішення таких основних завдань:

— фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності;

— пошук резервів збільшення доходів, прибутку, підвищення рентабельності та платоспроможності;

— виконання фінансових зобов’язань перед суб’єктами господарювання, бюджетом, банками;

— мобілізація фінансових ресурсів в обсязі, необхідному для фінансування виробничого й соціального розвитку, збільшення власного капіталу;

— контроль за збереженням та використанням оборотних активів і прискоренням їх обороту;

— контроль за ефективним, цільовим розподілом та використанням фінансових ресурсів.[13]

1. Фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності. Фінансове забезпечення поточної виробничо-господарської діяльності полягає у забезпечувані фінансовими ресурсами безперервність процесу виробництва суб’єктів господарювання, розширювані їх виробничих фондів (основних та оборотніх), активно впливати на підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення накопичень і підвищення ефективності виробництва.

2. Пошук резервів. Одним із засобів успішної фінансової діяльності є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва і зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства.

Резервом щодо підвищення ефективності господарювання є використання обігових коштів за рахунок залучення в обіг наднормативних запасів матеріальних ресурсів, прискорення обігу коштів, раціоналізації господарських зв’язків, кращої організації виробництва.При нестачі у підприємницьких структур коштів для виробничої діяльності та розширення виробництва вони використовують кредит як джерело формування фінансових ресурсів. При наявності вільних коштів підприємство їх продає банку на певний час.

3. Виконання фінансових зобов’язань. Фінансові зобов’язання — це заборгованість підприємства, яка виникла внаслідок подій, що сталися, і погашення якої, ймовірно, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що визначаються як економічні вигоди.

Своєчасне виконання зобов’язань перед ланками фінансово-кредитної системи, зокрема:

— перед бюджетом — зі сплати встановлених податків і платежів;

— перед централізованими позабюджетними фондами — зі сплати встановлених платежів;

— перед банками — з повернення кредитів і сплати відсотків за ними;

— своєчасне виконання зобов’язань перед постачальниками з оплати товарно-матеріальних цінностей, перед працівниками — з оплати праці;

4. Мобілізація фінансових ресурсів. Организація господарчої діяльності потребує відповідного фінансового забезпечення виявлення та мобілізацію резервів збільшення прибутку за рахунок раціонального використання матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

5. Контроль за збереженням та використанням оборотних активів. Оборотні активи є однією із складових, що становлять матеріальну основу процесу виробництва. Від ступеня їх використання залежать кінцеві результати виробництва, фінансовий стан усіх підприємств. Покращення використання оборотних активів сприяє підвищенню рентабельності підприємств і, навпаки, погіршення використання таких активів і відволікання на позапланові цілі (капітальні вкладення, капітальний ремонт й інші витрати, що покриваються за рахунок спеціальних джерел), знижує їх ефективність, створює тяжкий фінансовий стан. Тому на підприємствах необхідно організовувати систематичний контроль за використанням наявних оборотних активів. Цей контроль має включати перевірку:

— зберігання наявних у підприємства власних оборотних активів;

— правильності витрачання власних та позикових коштів, виявлення та ліквідацію надлишкових та непотрібних підприємству активів;

— ефективності здійснюваних на підприємстві заходів з економного витрачання на виробництво матеріальних цінностей та коштів.

Фінансова робота підприємства здійснюється за такими основними напрямками:

— фінансове прогнозування та планування;

— аналіз та контроль виробничо-господарської діяльності;

— оперативна, поточна фінансово-економічна робота.

Отже можна зробити висновок, що фінансова діяльність підприємства має бути організована та спрямована на забез­печення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисци­пліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залуче­них коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціону­вання підприємства.

2.2. Дослідження узагальнюючих коефіцієнтів фінансового стану

підприємства

1. Величина власного капіталу (функціонуючий капітал). Характеризує ту частину власного капіталу підприємства, яка є джерелом покриття поточних активів підприємства (тобто активів, які мають період обороту менше ніж один рік). Цей розрахунковий показник залежить як від структури активів, так і від структури джерел коштів. Показник має особливо важливе значення для підприємств. [18]

2. Маневреність грошових коштів. Зростання цього показника в динаміці — позитивна тенденція.

3. Коефіцієнт покриття загальний. Характеризує співвідношення оборотних активів і поточних зобов’язань. Для нормального функціонування підприємства цей показник має бути більшим за одиницю. Орієнтовне значення показника підприємство встановлює самостійно. Воно залежатиме від щоденної потреби підприємства у вільних грошових ресурсах.

4. Коефіцієнт швидкої ліквідності. Аналогічний коефіцієнту покриття, але обчислюється за вужчим колом поточних активів (з розрахунку виключають найменш ліквідну їх частину — виробничі запаси). Кошти, які можна отримати у разі вимушеної реалізації виробничих запасів, можуть бути суттєво меншими за витрати на їх придбання. За ринкової економіки типічною є ситуація, коли під час ліквідації підприємства отримують 40% і менше від облікової вартості запасів. В іноземній літературі трапляється орієнтовне (найнижче) значення цього показника — 1. Однак ця оцінка також досить умовна.

5. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (платоспроможності). Він є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства і показує, яку частину короткострокових зобов’язань можна за необхідності погасити негайно. Рекомендована нижня межа цього показника- 0,2.

6. Частина власних оборотних коштів у покритті запасів. Це вартість запасів, яка покривається власними оборотними коштами. Має велике значення для підприємств торгівлі. Рекомендована нижня межа цього показника — 50%

7. Коефіцієнт покриття запасів. Розраховується як співвідношення величини стабільних джерел покриття запасів і суми запасів. Якщо значення цього показника є меншим за одиницю, то поточний фінансовий стан підприємства вважають недостатньо стійким.

Показники оцінки фінансової стійкості.

Одна з найважливіших характеристик фінансового стану підприємства — забезпечення стабільності його діяльності в майбутньому. Вона пов’язана із загальною фінансовою структурою підприємства, його залежністю від кредиторів та інвесторів.

1. Коефіцієнт концентрації власного капіталу характеризує частку власності самого підприємства у загальній сумі коштів, інвестованих у його діяльність. Чим вищий цей коефіцієнт, то більш фінансове стійким і незалежним від кредиторів є підприємство. Доповненням до цього показника є коефіцієнт концентрації залученого (позикового капіталу). Сума обох коефіцієнтів дорівнює 1 (чи 100%).

2. Коефіцієнт фінансової залежності є оберненим до попереднього показника. Коли його значення наближається до 1 (чи 100%), це означає, що власники повністю фінансують своє підприємство.

3. Коефіцієнт маневреності власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовано.

4. Коефіцієнт довгострокових вкладень показує, яку частину основних коштів та інших позаоборотних активів профінансовано зовнішніми інвесторами, тобто яка частина належить їм, а не власникам підприємства.

5. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів характеризує структуру капіталу. Зростання цього показника — негативна тенденція, яка означає, що підприємство починає все сильніше залежати від зовнішніх інвесторів.

6. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів. Зростання цього показника в динаміці також свідчить про посилення залежності підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової стійкості.[14]

2.3. Аналіз основних коефіцієнтів фінансового стану підприємства

ВАТ „ІПЗ”

Проведемо даний аналіз фінансових показників для ВАТ „ІПЗ”(Ізюмський приладобудівний завод) за період 2004 — 2006 рр.

В Додатках А і Б наведені формули для розрахунків фінансових коефіцієнтів, а в табл. 2.1…2.4 — результати їх обчислень. Даними для аналізу служать показники річної фінансової звітності підприємства (Додаток В).

Таблиця 2.1

Значення показників фінансової незалежності та структури капіталу

Назва показника

2004 р.

2005 р.

2006 р.

Нормативне значення
1. Коефіцієнт незалежності (автономії)

0,8

0,642

0,535

> 0,5
2. Коефіцієнт концентрації позикового капіталу

0,2

0,358

0,468

< 0,5
3. Коефіцієнт фінансової стабільності

4,003

1,79

1,137

>1
4. Коефіцієнт заборгованості

0,25

0,559

0,88

<1
5. Коефіцієнт маневреності власних коштів

0,61

0,427

1,134

—

Коефіцієнт концентрації позичкового капіталу характеризує частку позикових коштів у загальній сумі коштів, вкладених у майно підприємства. Зростання коефіцієнту в динаміці свідчить про збільшення частки позикових коштів у фінансуванні підприємства.

Коефіцієнт заборгованості відображає, скільки позичкових коштів припадає на одиницю власних коштів, вкладених в активи підприємства. Зростання показника в динаміці свідчить про посилення залежності підприємства від кредиторів, тобто про зниження його фінансової стійкості.

Коефіцієнт маневрування власного капіталу показує, яка частина власного капіталу використовується для фінансування поточної діяльності, тобто яку вкладено в оборотні кошти, а яку капіталізовано. Зменшення коефіцієнту фінансової стабільності обумовлено збільшенням поточних зобов’язань підприємства.

Таблиця 2.2

Динаміка показників ліквідності та платоспроможності

Назва показника

2004 р.

2005 р.

2006 р.

Рекомендоване значення
1. Величина власних оборотних коштів (робочий, функціонуючий капітал)

6269,4

5225,3

21883,5

>0, збільшення
2. Коефіцієнт абсолютної ліквідності

0,803

0,06

1,19

>0,2
3. Коефіцієнт швидкої (проміжної) ліквідності

2,875

1,572

3,970

>1
4. Коефіцієнт поточної (загальної) ліквідності (покриття)

3,354

1,765

4,134

>2
5. Коефіцієнт маневрування власних оборотних коштів

0,710

0,592

0,078

збільшення
6. Частка оборотних коштів в активах

0,670

0,633

0,795

—
7. Частка запасів в поточних активах

0,143

0,109

0,040

—
8. Частка власних оборотних коштів у покритті запасів

4,916

3,959

18,93

>0,5

Логіка обчислення коефіцієнту поточної ліквідності (покриття) полягає в тому, що підприємство погашає поточні зобов’язання за рахунок поточних активів. Він дає загальну оцінку ліквідності активів, показуючи, скільки гривень поточних активів підприємства припадає на одну грошову одиницю поточних зобов’язань. Оскільки поточні активи перевищують поточні зобов’язання, то підприємство може розглядатися як успішно функціонуюче. Станом на 2004 р. значення коефіцієнту становило приблизно 4, тобто на підприємстві на 1 гривню поточних зобов’язань припадало 4 гривні поточних активів.[14]

Коефіцієнт швидкої ліквідності на відміну від попереднього враховує якість активів і є більш суворим показником ліквідності, оскільки при його розрахунку враховуються найбільш ліквідні поточні активи (запаси не враховуються). Зниження коефіцієнта на протязі 2004 — 2005 рр. зумовлене зростанням короткострокових пасивів на 5486,3 тис. грн. Зростання коефіцієнта у 2006 р. зумовлене зростанням величини оборотних активів підприємства приблизно на 14000 тис. грн.

Коефіцієнт абсолютної ліквідності характеризує частину короткострокової заборгованості, яку підприємство має можливість погасити негайно. Є найбільш жорстким критерієм ліквідності підприємства. Зростання цього показника є однозначно позитивною тенденцією. Не менше 20 % поточних зобов’язань підприємство повинно мати змогу погасити в будь-який момент. Період 2004 — 2005 рр. характеризувався зниженням значення цього показника, що було зумовлено зниженням фінансових інвестицій підприємства з одночасним збільшенням величини поточних зобов’язань.

Значення коефіцієнта маневрування функціонуючого капіталу характеризує зростання частини власних оборотних коштів, яка має абсолютну ліквідність. Зростання цього показника є позитивною тенденцією і зумовлене збільшенням власних оборотних коштів підприємства у 2005 р. на 16000 тис. грн. порівняно з 2004 р.

Частка оборотних коштів в активах протягом 2004 — 2005 рр. її значення залишалось на рівні приблизно 0,75. Період 2006 р. характеризується зростанням частини всіх коштів підприємства, що припадають на поточні активи.

Частка запасів в поточних активах відображає, яку частину поточних активів складають виробничі запаси. Досліджуваний період характеризується незначним, але стабільним зменшенням значення цього показника.

Високий рівень коефіцієнтів загальної ліквідності свідчить про те, що у підприємства високий рівень дебіторської заборгованості. Рівень показників, що характеризують фінансову стійкість і структуру капіталу, свідчать про те, у ВАТ «ІПЗ» переважають власні кошти. І це дає можливість зробити висновок, що вищевказаний досягнутий рівень показників забезпечував і забезпечує підприємству платоспроможність, вірогідність його безперервного функціонування, як суб’єкта господарювання, без вірогідності можливого банкрутства.

Таблиця 2.3

Розрахунок показників рентабельності власного капіталу ВАТ „ІПЗ”

Назва показника

2001 рік

2002 рік

2003 рік
1. Коефіцієнт рентабельності власного капіталу

—

1181,3Ч2/(12229,1+10660,3)

3156,3Ч2/(12229,1+19304,5)
2 Період окупності власного капіталу

—

(12229,1+10660,3)/2Ч1181,3

(12229,1+19304,5)/2Ч3156,3

Таблиця 2.4

Динаміка показників рентабельності власного капіталу підприємства

Назва показника

2004

2005

2006
4. Коефіцієнт рентабельності власного капіталу

—

0,103

0,2
5. Період окупності власного капіталу

—

9,71

5

Динаміка коефіцієнта рентабельності власного капіталу відображає, неухильне збільшення частки грошових одиниць чистого прибутку, які «заробила» кожна грошова одиниця, інвестована власниками підприємства, тобто характеризує збільшення ефективності використання інвестованого капіталу.

Отже, протягом 2005 – 2006 рр. мало місце неухильне збільшення показників рентабельності підприємства.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФОРМУВАННЯ ТА ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ФІНАНСОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

3.1. Модель комплексної оптимізації фінансування підприємства

Сьогодні успішне функціонування підприємств значною мірою залежить від якості управління фінансовими потоками. І незалежно від масштабів та напрямків цих потоків (чи то підвищення якості продукції, чи розроблення її нових видів, на­рощування обсягів виробництва, здійснення будь-яких заходів для виходу на нові ринки і так далі) керівництво підприємства має прийняти рішення, за рахунок яких коштів фінансуватиметься той чи інший проект. У більшості випадків власних віль­них коштів виявляється недостатньо. Про це свідчать і дані Національного банку України, згідно з якими протягом останніх років спостерігається стабільне значне зростання попиту з боку юридичних осіб на позиковий капітал. Сучасний рівень розвитку фінансово-кредитної системи характеризується роз­маїттям джерел та умов фінансування. І якщо характеристиці цих засобів фінансу­вання присвячено досить багато наукових праць1, то побудова оптимального поєднання джерел фінансових ресурсів у кожному конкретному випадку досі залишаєть­ся нерозв’язаною проблемою. «Що маємо на увазі, коли говоримо про оптимізацію фінансування?»

Річ у тім, що, розглядаючи тему оптимізації фінансування, одні автори ма­ють на увазі пошук оптимального співвідношення позикових і власних засобів фінансування.[2]

А інші — вибір найдешевших зовнішніх джерел фінансування шляхом по­рівняння ефективної відсоткової ставки.

Аби надати процесу оптимізації фінансування виразнішої структури й упо­рядкованості, пропонується умовно виділити в ньому два рівні, що містять три еле­менти. Перший (верхній) рівень включає визначення необхідного обсягу капіталу підприємства, а також його оптимальної структури, тобто найкращого співвідно­шення власних і позичкових коштів.

На другому (нижньому) рівні здійснюється оптимізація всередині кожної з груп капіталу — власного і позичкового.

З огляду на вищевикладене пропонуємо запровадження терміна «комплек­сна оптимізація фінансування», під яким слід розуміти проведення тристорон­нього обгрунтування фінансування діяльності підприємства: оптимізація загаль­ної структури капіталу; оптимізація власного капіталу; оптимізація позичкового капіталу.

Для здійснення оптимізації загальної структури капіталу можуть застосову­ватись методи, що базуються на механізмі фінансового важеля. Системне здій­снення оптимізації на нижньому рівні дотепер було неможливе через відсутність для цього коректних методів.

Раціоналізація власного капіталу, на наш погляд, відкриває широке поле ді­яльності не так для економістів, як для юристів і стосується розподілу корпора­тивних прав між власниками. При цьому очікуваний результат від такої оптимізації полягатиме у головному — у зміні доходу визначених власників, а не прибутковості підприємства в цілому.[1]

Оптимізація ж позикового капіталу викликає більше економічне зацікавлен­ня, оскільки нераціональне використання позикового капіталу знижує економіч­ну ефективність його використання.

Незважаючи на те, що комплексна оптимізація фінансування має охоплю­вати усі три перелічені аспекти, вона не обов’язково повинна виконуватись по­етапно — цей процес може здійснюватися одноразово, в єдиному комплексі.

Але спочатку потрібно проаналізувати підходи, що традиційно застосовуються для оцінки різних варіантів фінансування. Майже усі вони мають такі яскраво вира­жені недоліки:

— здебільшого береться до уваги лише одна група витрат — плата безпосе­редньо за використання позикових коштів. Інші витрати, пов’язані із залученням і використанням коштів, при аналізі не враховуються, незважаючи на те, що їх­ній розмір також може бути досить вагомим;

— при виборі способу фінансування не враховуються часові графіки залу­чення коштів, платежів за їхнє використання й повернення боргу;

— у самій процедурі вибору раціонального варіанта не використовуються ме­тоди оптимізації вартості фінансування.

Спочатку відвернемося від фактора часу і розглянемо сам показник вартос­ті. Вартість фінансування не є показником унітарним. Він містить у собі такі еле­менти, як:

— плата безпосередньо за використання коштів (f). Це процентні платежі за банківськими кредитами, векселями, облігаціями, дивіденди за акціями тощо;

— додаткові витрати, пов’язані із залученням фінансування, розмір яких за­лежить від суми коштів, що залучаються (y). Вони можуть включати витрати на страхування застави (у разі, коли вона передбачена), комісію банку, витрати на емісію і поширення цінних паперів та інше;

— додаткові витрати, пов’язані із залученням фінансування, розмір яких не залежить від суми коштів, що залучаються (a), — це витрати на нотаріальне оформлення договору фінансування, придбання або виготовлення бланків цін­них паперів та інші витрати, пов’язані з оплатою супутніх послуг.[10]

Різні джерела фінансування мають свою специфіку. Вона знахо­дить своє відображення і у визначенні перерахованих вище елементів. Характе­ристику найпоширеніших джерел фінансування наведено в Додатку Г.

Щодо потреби врахування фактора часу, хотілося б зауважити, що на прак­тиці усі витрати, пов’язані з фінансуванням, здійснюються здебільшого не одно­разово, а частинами упродовж певного часу. Надходження коштів із зовнішніх джерел також дуже часто розтягнуто в часі і залежить, з одного боку, від потре­би в них, а з іншого — від можливості надання їх кредитором.

Перераховані недоліки дають нам підстави припускати, що традиційні під­ходи до оптимізації фінансування не досить коректні, а результати, що можуть бути отримані при їх застосуванні, можуть виявитися помилковими. З огляду на це нами запропоновано модель, в основі якої є критерій оптимальності FЕІ (financing efficiency index) — показник ефективності фінансування:

Фінансовий потенціал розвитку підприємства(3.1)

де FЕІ (financing efficiency index) — показник ефективності фінансування;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства — обсяг фінансування, що залучається з i-го джерела в у-ий період часу, грош. од.;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства — прямих виплат за використання коштів, що залучаються з i-го джерела, в у-ий період часу, грош. од.;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства— сума інших виплат, пов’язаних із залученням коштів з i-го джерела, в у-ий період часу, розмір яких залежить від суми коштів, що залучаються, грош. од.;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства — сума інших виплат, пов’язаних із залученням коштів з i-го джерела, в у-ий період часу, розмір яких не залежить від суми коштів, що залучаються, грош. од.;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства — сума повернення позикових коштів, що залучені з i-го джерела, в у-ий період часу, грош. од.;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства — коефіцієнт дисконтування для у-го періоду часу;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства (financing requirement) — потреба у фінансових ресурсах в k-ий період ча­су, грош. од;

Фінансовий потенціал розвитку підприємства (financing volume) — можливий обсяг залучення фінансових ресурсів з i-го джерела, грош. од.

Відповідно до представленої економіко-математичної моделі оптимальним буде таке поєднання джерел фінансування, за якого значення цільової’ функції буде максимальним.

Запропонована модель має такі переваги:

— дає змогу здійснювати комплексну оптимізацію фінансування;

— відображає чистий фінансовий результат залучення ресурсів;

— враховує графік руху фінансових потоків і зміну вартості коштів у часі;

— найповніше враховує усі витрати, пов’язані із залученням і використан­ням фінансування;

— дає змогу робити оцінку при будь-якому типі та будь-якій кількості дже­рел фінансування;

— дає можливість аналізувати й порівнювати різні варіанти фінансування, струк­туру вартості кожного варіанта, окремі елементи вартості кожного джерела тощо.

Для демонстрації можливості й економічної доцільності практичного засто­сування запропонованої моделі розглянемо умовний приклад.

У конкуруючих компаній А і Б з’явилася потреба у придбанні однакових но­вих виробничих ліній у компанії В вартістю 300 тис. грош. од. Причому компа­нія В пропонує два можливих варіанти придбання.

Перший варіант: фінансовий лізинг терміном на три роки. За умовою кон­тракту лізингу наприкінці кожного року компанія-орендар повинна сплачувати на користь компанії В лізингові платежі розміром 150 тис. грош. од. (f(х) + х’). По закінченні терміну контракту устаткування переходить у власність орендаря.

Другий варіант: покупка устаткування зі 100 %-ною передоплатою.

Компанія А через відсутність власних фінансових ресурсів на здійснення по­купки уклала договір лізингу.

Оскільки компанія Б також не мала у своєму розпорядженні достатньої су­ми власних коштів для придбання устаткування, її керівництво уклало контракт на довгострокове банківське кредитування. Згідно з цим договором компанія Б отримує кредит у 300 тис. грош. од. (х) терміном на три роки. Річна процентна ставка становить 21 % (f(х)), комісія банку (разовий платіж при отриманні кре­диту) — 1,5 % від суми кредитування (у (x)), нотаріальні послуги — 1,5 тис. грош. од. (a), графік повернення кредиту —- вільний. Керівництво компанії Б вважає, що компанія буде здатна повернути 100 тис. грош. од. кредиту наприкінці дру­гого року (х’2) і 200 тис. грош. од. — наприкінці третього (х’3).

Треба порівняти ефективність фінансування проекту придбання виробничої лінії компанією А й компанією Б.

Порівняння значень показника РЕІ для двох схем фінансування дає можливість зробити висновок: незважаючи на те, що сума «переплати» за ус­таткування у компанії Б більша, ніж у компанії А (6 000 + 63 000 + 63 000 +

+ 42 000 = 174 000 грош. од. проти 150 000 х 3 — 300 000 = 150 000 грош. од.), саме компанія Б у цьому випадку фінансується ефективніше, тому що FЕІБ > FЕІА (0,926 > 0,896). Така різниця в оцінках зумовлена урахуванням у показнику FЕІ графіків руху фінансових потоків, а також урахуванням інших витрат, що мають місце при фінансуванні.[21]

Отже, практичне застосування запропонованої моделі дає змогу вибрати оп­тимальне для кожної конкретної ситуації поєднання джерел фінансування і має такі переваги:

— дає змогу здійснювати комплексну оптимізацію фінансування;

— відображає чистий фінансовий результат залучення ресурсів;

— враховує графік руху фінансових потоків і зміну вартості коштів у часі;

— найповніше враховує всі виграти, пов’язані із залученням і використан­ням фінансування;

— дає змогу робити оцінку при будь-якому типі і будь-якій кількості джерел фінансування,

— дає можливість аналізувати і порівнювати різні варіанти фінансування, струк­туру вартості кожного варіанта, окремі елементи вартості кожного джерела та ін.

Однак, практична діяльність вітчизняних підприємств здій­снюється в умовах досить нестабільного зовнішнього середовища, і в разі дов­гострокового фінансування має місце зміна деяких умов (розмірів процентних ставок, розмірів додаткових витрат й інше). Тому майбутнє вивчення розгляну­тої проблеми має бути спрямоване на прогнозування стану фінансового ринку та його інструментів і подальше врахування цих прогнозів у динамічній моделі.

3.2.Роль позичкового капіталу, як невід’ємної складової розвитку

підприємства

Крім власних фінансових ресурсів підприємство має можливість на безоплатній основі протягом певного періоду використовувати для свого розвитку кошти, що прирівнюються до власних — стійкі пасиви.

Під стійкими пасивами розуміють постійну заборгованість під­приємства перед робітниками, бюджетом та позабюджетними фонда­ми, що обумовлена періодичністю виконання цих зобов’язань та постійним утворенням коштів для їх покриття. В якості стійких пасивів може розглядатися лише нормальний поточний обсяг заборгованості, в межах, що не перевищують встановлені терміни проведення розрахунків.[16]

Формування цього джерела коштів підприємства пов’язане з тим, що в складі виручки передбачається певна частка на проведення розрахунків з робітниками, бюджетом та позабюджетними фондами. Але оскільки ці розрахунки проводяться періодично (в означені терміни) грошові кошти не витрачаються, а нагромаджуються підприємством. До встановленого терміну розрахунків сформований обсяг стійких пасивів поряд з іншими дже­релами капіталу знаходиться в обігу підприємства. При рівномірному процесі формування обсяг використання цього джерела капіталу дорівнює 50% від максимального обсягу нагромадження стійких пасивів, що відповідає обсягу зобов’язань, які виконуються одноразово. [14]

Тимчасова потреба в додатковому фінансуванні задовольняється за рахунок позикових ресурсів, що дозволяє підприємствам найбільш ефективно використовувати власні обігові кошти. Оскільки потреба в коштах з часом змінюється, її забезпечення тільки за рахунок власних коштів з економічної точки зору є недоціль­ним. Застосування лише власних коштів для фінансування діяльності обумовило б необхідність їх формування з розрахунку на максимальну потребу, що призвело б до уповільнення швидкості обертання обігових коштів та зниження ефективності їх використання.

Ринкові умови господарювання породжують об‘єктивну необхідність використання суб‘єктами підприємницької діяльності позичених фінансових ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто поряд зі статутними, резервними, амортизаційними і іншими фондами цільового призначення. За питомою вагою перше місце серед позичених ресурсів у більшості підприємств займає банківський кредит.

Крім банківського кредиту, у складі позичених фінансових ресурсів підприємства всіх галузей народного господарства значне місце посідає кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає у розрахунках з іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покупцями, бюджетом, організаціями соціального страхування, позабюджетними фондами, а також у розрахунках з робітниками і службовцями підприємства. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” кваліфікує частину кредиторської заборгованості, залученої до складу позичених фінансових ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Вони являють собою дві форми поза банківського кредиту.

Банківський кредит – це закономірне явище ринкової економіки, притаманне нормальному і ефективному функціонуванню господарюючих суб‘єктів.

Необхідність кредиту як джерела фінансування ресурсів підприємств визначається характером кругообігу і обігу основних коштів. Відомо, що в процесі кругообігу і обігу основних коштів підприємств постійно переходять з однієї функціональної форми в іншу: спочатку з грошової форми вони переходять у продуктивну, потім набувають товарної форми і знову грошової. Інакше не може відбуватися процес виробництва та реалізації продукції, процес відтворення.

Розміри чистого прибутку, що реінвестується, визначаються пропорціями між розподілом отриманого чистого прибутку на частину, що споживається та нагромаджується власником у поточному періоді. Основним фактором, що визначає цю пропорцію є дивідендна політика підприємства.

Потреба підприємств у кредиті виникає у зв’язку з:

— необхідністю створення сезонних запасів матеріальних цінностей або здійснення сезонних витрат;

— виникненням ускладнень зі своєчасним розрахунком з постачальниками товарів та виконанням інших фінансових зобов’язань при затримці надходження грошових коштів за реалізовані товари (послуги) або у зв’язку з іншими недоліками в господарсько-фінансовій діяльності підприємства;

— здійснення інвестиційної діяльності, пов’язаної з новим будів­ництвом, проведенням реконструкції матеріально-технічної бази, закупівлею нового обладнання тощо.

Використання різних форм кредитування підприємства дозволяє прискорити рух грошових та матеріальних ресурсів підприємства шляхом забезпечення своєчасних розрахунків, перерозподілу коштів, що дозволяє підприємству максимально ефективно здійснювати свою господарсько-фінансову діяльність.

Залучення позичкових ресурсів для фінансування інвестиційної діяльності підприємства створює умови для скорочення термінів вводу в експлуатацію нових основних фондів підприємства та зниження тер­мінів окупності інвестицій.

Використання позичкових ресурсів дозволяє збільшити обсяги діяльності підприємства, а також, незважаючи на платність позикових ресурсів, підвищити прибутковість власного капіталу підприємства.

3.3.Удосконалення політики формування позичкових коштів підприємства

Одним із напрямів поліпшення способів та ефективності залучення кредитного капіталу суб’єктами економічної діяльності в Україні є розроблення на державному рівні рекомендаційних методик оцінки ефективності джерел залучення кредитних ресурсів, а на рівні підприємств – внутрішніх нормативних методик, адаптованих до особливостей діяльності того чи іншого суб’єкта економічної діяльності. Методики повинні розроблятися на базі алгоритму:

Спочатку потрібно оцінити здатність підприємства виконати в подальшому кредитні зобов’язання.

Виявити потенційні способи залучення кредитного капіталу.

Оцінити ефективність способів залучення кредитного капіталу.

4. Оцінити варіанти диверсифікації способів залучення кредитного капіталу.

5. Проаналізувати результати упровадження стратегії залучення кредитного капіталу

Також важливою є розробка системи критеріїв, з допомогою яких фінансист може оцінити переваги та недоліки залучення позичкового капіталу, зовнішніх та внутрішніх джерел фінансування. До типових критеріїв можна віднести такі:

Прибуток та рентабельність. Слід розрахувати, як вплине та чи інша форма фінансування на результати діяльності підприємства. При цьому потрібно виходити з того, що рентабельність активів підприємства має перевищувати вартість залучення капіталу, а також враховувати, що зростання частки заборгованості в структурі капіталу в окремих випадках може привести до підвищення прибутковості підприємства, а в інших – до її зниження.

Ліквідність. Фінансист має розрахувати, як вплине форма фінансування на рівень теперішньої та майбутньої платоспроможності підприємства.

Незалежність. Вдаючись до тієї чи іншої форми фінансування, слід прогнозувати як це вплине на рівень автономності і самостійності підприємства при використанні коштів, на збереження інформаційної незалежності та контроль над підприємством у цілому. Крім цього, необхідно виявити можливі ризики, зокрема, ризик порушення структури капіталу.

Накладні витрати, пов’язані із залученням коштів. Наприклад, емісійні витрати на обов’язкові аудиторські перевірки, на обов’язкову публікацію звітності в засобах масової інформації.

Мінімізація оподаткування. Доцільно вибирати таку форму фінансування, яка дасть найбільший ефект з точки зору зменшення податкових платежів. Податковий фактор слід розглянути у контексті його впливу на вартість залучення капіталу в цілому.

Об’єктивні обмеження. Відсутність кредитного забезпечення, необхідною для залучення позичок, низький рівень кредитоспроможності, законодавчі обмеження щодо використання тієї чи іншої форми фінансування, договірні обмеження тощо.

Максимізація вартості власників. Відповідно до цього критерію всі рішення менеджменту підприємства, в тому чисті у сфері фінансування, мають спрямовуватися на досягнення головної мети діяльності суб’єкта господарювання – максимізації доходів власника . Цього можна досягти або на основі збільшення прибутковості та дивідендних виплат, або забезпечивши зростання вартості корпоративних прав підприємства.

Для того, щоб процес управління позиковими ресурсами був якомога ефективнішим, підприємство повинно дотримуватися таких основних принципів:

Цільовий характер залучення позикових ресурсів.

Оптимізація розміру потреби в кредиті та термінів його використання.

Оптимізація співвідношення позикових та власних джерел фінансування розвитку підприємства.

Забезпечення ефективності використання позикових ресурсів не нижче їх вартості.

Забезпеченість позикових ресурсів наявними активами підприємства у всіх формах.

Виконання умов залучення позикових ресурсів стосовно сплати позикових ресурсів (або інших передбачених договором платежів) та повернення суми боргу в зазначені терміни та в повному обсягу.

Для того, щоб посісти своє місце на ринку й успішно працювати, підприємство має враховувати багато чинників, що впливають на його діяльність, планувати й прогнозувати власні кроки . Звичайно, досить важливе значення має професійна діяльність маркетингової служби підприємства. Також не останню роль відіграє формування інформаційної бази управління позиковими ресурсами, яке потребує моніторингу ринку позикових ресурсів. Ще одним із головних резервів поліпшення параметрів діяльності підприємства є підвищення рівня кваліфікації фахівців, відповідальних за управління фінансами підприємства, і розробка якісно нових підходів до організації роботи фінансових служб саме у сфері фінансування .[9]

Отже, удосконалення політики управління позиковими фінансовими ресурсами підприємства слід розглядати як один із головним чинників підвищення ефективності будь – якої виробничо – господарської діяльності. Від цього залежить поліпшення позицій підприємства в конкурентній боротьбі, його стабільне функціонування та динамічний розвиток. Головна спрямованість реорганізації управління фінансовими ресурсами підприємства полягає в оптимізації використання ресурсів підприємства. Система управління фінансовими ресурсами підприємства вважається досить ефективною лише у тому випадку, коли вона дає змогу не лише раціонально використовувати наявні ресурси, а й забезпечувати активний системний пошук можливостей подальшого розвитку підприємства.

ВИСНОВОК

Фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження й ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової і кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.

В роботі було досліджено еволюцію поглядів на суть капіталу підприємств, охарактеризовано значення влас­ного капіталу в діяльності підприємств, проаналізовано тенденції капіталоутворення та особ­ливості формування структури власного капіталу підприємств в сучасних умовах, а також проведено структуризацію процесу оптимізації фінансування діяльності підприємства, про­аналізовано найпоширеніші джерела фінансування, Запропоновано економіко-математичну модель, що дає змогу оптимізувати структуру джерел фінансування діяльності підприємства за критерієм вартості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” від 16.07.1999 р. №996-ХІV із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11.05.2000 р. №1707-ІІІ, від 08.06.2000 р. №1829-ІІ.

Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. — М.: Финансы и статистика – 1998 –с 54-118.

Бандурка О.М., Коробов М.Я. Фінансова діяльність підприємства: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., що навч. за освітньо-проф. програмою спеціаліста зі спец.»Фінанси», «Банківська справа»:»Облік і аудит». — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Либідь, 2003. — 384 с.

Бланк И.А. Управление формированием капитала. – К.:Ника-Центр. – 2000. – с.12.

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М.:Дело Лтд. – 1994. – с.167

Воробйов Ю.М. Формування власного фінансового капіталу підприємства//Фінанси України. – 2002. — №3 – с.36-40

Довбня С.Б Модель комплексної оптимізації фінансування підприємства // Фінанси підприємств. – 2006,№5.

Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Навч. посіб. для студ. екон. спец. вищ. навч. закл.. — К.: Кондор, 2003. — 364 с.

Костирко Л.А. Формування механізму фінансової стратегії сталого розвитку підприємства.Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук. – Донецьк : ІЕП НАН України. – 2004.

Мамрак О.Н. Бюджетирование как прогрессивный способов повышения эффективности работы предприятия//Економіка, фінанси, право – 2003. — №8 – с.17-18.

Марченко А.А. Аналіз джерел формування фінансових ресурсів// Фінанси України – 2002 — №9 – с.102-108.

Маршалл А. Принципы экономической науки // Пер. с англ. – М.:”Прогрес” – 1993 – с.193.

Петрович И.М. Атаманчук Р.П. Производственная мощность и экономика предприятия. – М.: ИНФРА-М 1990. – 298 с.

Петряєва З.Ф. Фінансовий аналіз діяльності підприємства: Навч. посіб. / Харківський держ. економічний ун-т. — Х.: ХДЕУ, 2002. — 164 с.

Плисак В.Й. Управління ризиком фінансової стійкості підприємства // Фінанси України — №1, 2001 р. с 67 – 72.

Порохня В.М. Методика оптимізації структури капіталу в КІС динамічного управління потоками // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2004,№3

Слав’юк Р.А. Структурування власного капіталу підприємств України // Фінанси України -№8,2005р

Хикс Дж.Р Стоимость и капитал – М.: ”Прогрес” – 1993 – с.79.

Хрипач В.Я.Экономика предприятия. – Минск: Лата, 2004. – 254 с.

Шевцова О.Й. Управління вартісно-ризиковими чинниками та часовими аспектами фінансування потреб у капіталі підприємств // Фінанси України – 2006,№3.

Шиян Д.В., Строченко Н.І. Фінансовий аналіз: Навч. посібник. — К.: А.С.К., 2003. — 229 с.

Реферат: Художники – «Кукрыниксы»

Художники — Кукрыниксы.

Глава первая

Советский плакат

Советский плакат появился в годы пролетарской революции; он нес массам призывы Коммунистической партии, звал на борьбу за свободу и справедливость.

Кто не помнит плакат Д. С. Моора “Ты записался добровольцем?”. Красноармеец, за плечами которого круто поднимались дымы заводов и фабрик, в упор спрашивал каждого, что он сделал для защиты завоеваний Октября. В годы революции и гражданской войны плакат приобрел важнейшее значение. В эти тяжелые дни выходило мало газет. Очень часто газету заменял плакат. Искусство плаката было доступно широким массам, его образы были понятны каждому, а короткий энергичный текст – лозунг, сопровождавший изображение, — запоминался и призывал к действию. Агитационные плакаты посылались на фронты гражданской войны наравне с патронами и снарядами, их расклеивали на стенах городов отражавших нападение белогвардейских генералов и иностранных интервентов. Внизу на ярком поле плаката обычно помещалась надпись: “Всякий срывающий или заклеивающий этот плакат – делает контрреволюционное дело”. Плакат боролся, он был оружием, и его, как оружие, берегли.

Среди первых революционных плакатов выделялись работы Д. С. Моора, Маяковского, М. М. Черемных и В. Н. Дени. Каждый из этих художников своими, только ему присущими средствами и приемами создавал агитационные произведения большой выразительной силы.

Телеграммы, приходившие с фронта, за несколько часов превращались в плакаты – знаменитые “Окна РОСТА”. Душой этого дела был Маяковский. Он писал на тексты последних телеграмм стихи и сопровождал их рисунками. Так же активно работал Черемных. За одну ночь создавались и размножались вручную десятки плакатов, а утром на улицах в витринах пустующих магазинов уже висели “Окна РОСТА”, в наглядной и остроумной форме рассказывающие о последних новостях.

Замечательный мастер политической карикатуры тех лет Дени принес в советский плакат разящую сатиру. Плакаты, созданные Дени, беспощадно высмеивали капиталистов, политических дельцов и всяческих соглашателей.

Когда в стройках первых пятилеток поднималось величественное здание социализма, на строительных площадках, полях первых колхозов, башнях элеваторов, бетонных массивах Днепрогэса, словом, по всей нашей стране – всюду – можно было встретить агитационный плакат. И если сейчас просматривать плакаты тех лет, покажется, будто листаешь художественную летопись перестройки. Не было ни одного крупного события в жизни советского народа, на которое не отзывался бы плакат.

Уже в первые дни Великой Отечественной войны появился первый военный плакат Тоидзе “Родина-мать зовет!”. Бедствия первого периода войны прекрасно переданы в плакате В. Корецкого “Воин Красной Армии, спаси!”, изображавшем в пламени пожарищ мать с ребенком на руках, в грудь которой направлен кровавый фашистский штык. Страстью борьбы был наполнен плакат А. Кокорекина “За Родину!”, на котором смертельно раненный матрос бросал в гущу врагов противотанковую гранату. Советская Армия остановила, а затем отбросила врага, и когда В. Иванов в плакате “Пьем воду родного Днепра, будем пить из Прута, Немана и Буга” создал прекрасный образ бойца, зачерпнувшего каской священную воду освобожденного Днепра. Наша армия рвала фашистские цепи, опутавшие страны Европы. Вместе с победоносными войсками в освобожденные польские, чешские, венгерские, румынские города входил плакат Д. А. Шмаринова “Красная Армия несет освобождение”. А когда победой окончилась Великая Отечественная война, Л. Ф. Голованов изобразил советского воина героя-победителя, простого русского парня на фоне берлинского рейхстага. Как лозунг звучит победная надпись “Дошли!”, которую чертит на стенах рейхстага воин Советской Армии, изображенной на плакате.

За время Великой Отечественной войны художники создали тысячи плакатов, которые выпускались миллионными тиражами. Опять начали выходить “Окна”, теперь называвшиеся уж не “Окнами РОСТА”, а “Окна ТАСС”.

В годы войны отчеканился художественный стиль советского плакатного искусства. Наш плакат всегда был лаконичным и выразительным. Его даже издали легко воспринимал быстро идущий человек. На листе плаката обычно помещались одна-две фигуры, их действие подчеркивалось характерным движением. Лучшие плакаты отличались четкостью силуэта центральной группы; применяемые цвета были яркие и в своем сочетании усиливали выразительность изображения. Теперь художники научились внимательней вглядываться в лица людей, предавать их характеры и психологию – это сделало плакат еще более активным и впечатляющим.

После окончания войны основной темой плаката стала борьба за мир, за дружбу между народами. Интересные и остроумные композиции на тему мира наряду с опытнейшим мастером плаката В. Говорковым создали молодые художники Н. Трещенко, О. Савостюк и Б. Успенский.

В послевоенные годы добился выдающихся успехов и советский кинопрокат. Лучшие мастера киноплаката – В. Кононов, М. Хейфиц, Б. Зеленский, И Хазановский и другие – отказались от простого оповещения о выходе того или иного фильма и приступили к углубленному раскрытию в художественных образах идейного содержанию кинокартины. Работы этих художников не раз завоевывали на международных конкурсах ведущие места.

Грандиозная программа семилетнего развития народного хозяйства, намеченная 21 съездом партии, потребовала от агитации в том числе и от плаката, новых усилий. Снова на целинных станах, на гигантских новостройках семилетки появлялись яркие и темпераментные плакаты, побуждающие энтузиазм масс, зовущие трудящихся на выполнение намеченных партией планов.

Советский плакат шагал в ногу со временем. Он создавал образы наших предков, совершающих трудовые подвиги, разоблачал поджигателей войны и сражался за мир во всем мире.

Глава вторая

Кукрыниксы

(Куприянов М. В., Крылов П. Н., Соколов Н. А.)

Все трое учились в московском Вхутемасе – Вхутеине (1921-29), в стенной газете которого и сложилось их творческое содружество, закрепившееся на всю дальнейшую жизнь. Порознь занимались живописью и показывали на выставках главным образом небольшие лирические этюды, преимущественно пейзажные. Вместе, под общим псевдонимом (составленные по начальным слогам фамилий), выступали в основном как графики, карикатуристы и иллюстраторы. В конце 1920-х – начале 1930-х гг. выпустили несколько альбомов с шаржами на писателей (в сопровождении эпиграмм и “Правда”, что делало их главными в стране проводниками и пропагандистами (в сатирической формы) официальной пародий А. Г. Архангельского), рисовали карикатуры на бытовые темы. С 1933 г. – постоянные карикатуристы газеты политической линии.

В годы Великой Отечественной войны наряду с карикатурами выпустили ряд плакатов (среди них – самый первый после нападения Германии плакат “Беспощадно разгромим и уничтожим врага!”, 1941 – с карикатурой на Гитлера) и сатирических “Окон ТАСС”.

И в книжной графике художники начинают с образов иронических и гротескных. Они дважды иллюстрировали “12 стульев” Ильфа и Петрова (1933 и 1967), подчеркивали сатирическое начало в рисунках к “Жизни Клима Самгина” М. Горького (1934); в свойственной им подвижно-броской манере журнальной карикатуры со смешными преувеличениями набрасывали образы героев М. Е. Салтыкова-Щедрина (“История одного города”, “Господа Головлевы”, “Сказки”, 1937-39), а вслед за ними и персонажей Н. В. Гоголя (“Мертвые души”, 1938). Несколько иначе подошли художники к рассказам А. П. Чехова (начало 1940-х): теперь они рисовали черной акварелью, тщательно передавали обстановку, реальную среду, благодаря чему образы-маски чеховских героев осмысливаются менее однозначно. Интерес художников все больше смещается к лирической и психологической прозе. В 1945-46 гг. они проиллюстрировали небольшой рассказ “Дама с собачкой” таким количеством рисунков, что получилось зримое повествование, передающее не только сюжет, но и все психологические оттенки отношений его героев. В листах, то выбеленных ялтинским солнцем, то сумеречных, благодаря мягким тональным переходам черной акварели создается кинематографически достоверное ощущение совершающихся на глазах зрителя событий.

В той же технике и так же конкретно иллюстрируют Кукрыниксы и другие произведения русской и мировой классики: “Фома Гордеев” и “Мать” М. Горького (1948-50), “Портрет” Н. В. Гоголя (1951), “Дон – Кихот” М. Сервантеса, “Хождение по мукам” А. Н. Толстого (1956-57). За иллюстрации к рассказу Н. С. Лескова “Сказ о тульском косом Левше и стальной блохе” художники были награждены золотой медалью АХ СССР.

В станковой живописи Кукрыниксы сообща стремились применить к большому холсту свой опыт политической и преимущественно сатирической графики. Уже в 1933 г. они показали серию “Лицо врага” – цикл живописных карикатур на белогвардейских генералов. Отечественная война дала темы для новых больших картин Кукрыниксов: “Зоя Космодемьянская” (1942-47), “Конец. Последние часы в ставке Гитлера”, (1947-48). Здесь делались попытки совместить достоверное изображение событий с карикатурными, гротескно трактованными образами.

Уникален сам по себе рабочий метод Кукрыниксов: художники добивались единого, “кукрыниксовского” почерка, объединяя личные дарования в совместном творческом процессе.

Реферат: Индустриализация СССР

МИНИСТЕРСТВО ОБРАЗОВАНИЯ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

БЛАГОВЕЩЕНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ ПЕДАГОГИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ИСТОРИИ РОССИИ

ИНДУСТРИАЛИЗАЦИЯ СССР

РЕФЕРАТ

Выполнил:

Студентка IV курса

Шиминг М.В

Проверил:

Иванов А.В

Благовещенск 2002

План

1. Начальный этап социалистической индустриализации

2. Индустриальное развитие СССР в годы первой пятилетки

3. Индустриальное развитие СССР в годы второй пятилетки

4. Главные итоги социалистической индустриализации

1. Начальный этап социалистической индустриализации

Все промышленно развитые страны прошли этап развития, когда различные отрасли экономики (промышленность, транспорт, сельское хозяйство, строительство) были вооружены машинной техникой, что открывалась дорога применению электрификации, автоматизации производства.

В России создание железных дорог и промышленности началось после
1861 года. К началу 80-х годов XIX века промышленный переворот завершился, что создало предпосылки к капиталистической индустриализации. Ставя задачу добиться индустриализации, идеологи буржуазии требовали протекционистской политики (которая ограждала русскую промышленность от конкуренции).
Свободное предпринимательство восхваляли государственные заказы и субсидии, которые способствовали промышленному строительству. Все они доказывали необходимость привлечения иностранного капитала, использование зарубежных технологий, иностранных технических специалистов.

Источниками капиталистической индустриализации были:
— выкупные крестьянские платежи
— винные и табачные монополии
— косвенные налоги
— иностранный капитал

Особенностью капиталистической индустриализации было активное вмешательство государства в экономику. Государство насаждало сверху капиталистические формы хозяйства, использовало принуждение населения.
В ходе капиталистической индустриализации в России были созданы отрасли: пищевой, легкой промышленности, некоторые отрасли тяжелой промышленности
(горная, угольная, нефтяная, металлургическая и металлообрабатывающая), самая длинная в Европе сеть железных дорог. Однако капиталистическая индустриализация в России осталась незавершенной. Отсутствовали отрасли машиностроения, станкостроения; неразвиты автомобильная, химическая и другие отрасли.

Сельское хозяйство находилось на стадии мануфактурного производства. Хотя по общим размерам промышленной продукции Россия стояла на 5 месте в мире, она представляла собой аграрно-индустриальную страну, в которой на долю промышленности приходилось 43%, а на долю сельского хозяйства – 57% общей валовой продукции. После окончания гражданской войны и восстановления народного хозяйства, которое к январю 1926 года достигло уровня 1913 года, стали задачи завершения индустриализации. Прежде всего, нужно было развивать тяжелую промышленность и создавать машиностроение на ее основе.
Без завершения индустриализации невозможно было поднять сельское хозяйство, удовлетворить потребность многомиллионного крестьянства в сельскохозяйственных орудиях, машинах, удобрениях. Таким образом, на базе машинной техники можно было перестроить отсталое хозяйство, увеличит материальный и культурный уровень жизни трудящихся.

Завершение в стране индустриализации решало следующие вопросы:
1. Ликвидацию вековой отсталости России и превращение ее в индустриальную державу.
2. Обеспечение экономической независимости страны.
3. Укрепление обороноспособности страны.

Первым документом, в котором получила выражение идея индустриального преобразования России на социалистических началах, был план
ГОЭЛРО.

Разработанный в 1920 году по инициативе В.И.Ленина, этот план предусматривал первоочередное развитие машиностроения, металлургии, топливно-энергетической базы и химии, то есть отраслей, призванных обеспечить технический прогресс в масштабах всей городской и сельской экономики. В течение десяти лет промышленное производство предполагалось почти удвоить, а численность рабочих увеличить всего на 17%. Речь шла о не просто, об электрификации народного хозяйства, но и о том, чтобы на этой основе перевести экономику на путь интенсификации. План ГОЭЛРО четко формулировал главную цель намечавшихся в стране преобразований:
«Выравнивать фронт нашей экономики в уровень с достижениями нашего политического уклада».

По мере восстановления народного хозяйства поиск путей и методов дальнейшего подъема производительных сил становился все более злободневным и вызывал все более горячие дискуссии. Невиданную прежде остроту приняли споры о возможности радикальных сдвигов в структуре народного хозяйства, о темпах индустриального прогресса, о приоритетном развитии тяжелой промышленности, об изыскании средств для массового строительства заводов и фабрик.

Надо учитывать, что каждый из этих вопросов неизбежно вызывал множество проблем. Одной из острейших в те годы была задача, – где взять средства для развития индустрии.
Курс на социалистическую индустриализацию был взят, когда в деревне еще полностью преобладало мелкособственническое хозяйство, и продолжался рост кулачества. Вне кооперативного сектора находились и действовали миллионы кустарей и ремесленников, в сфере торговли значительные позиции занимал частный капитал.

Уроки первых лет НЭПа говорили о том, что с переводом трестов на самостоятельность возникло немало сложностей. Призыв к увеличению прибылей обернулся быстрым повышением цен на промтовары – таким путем тресты стремились увеличить собственные накопления для роста индустрии и подъема благосостояния рабочих. На XII съезде партии, проходившем в 1923 году, был, выдвинут правильный по своей идее лозунг – «Победоносной может оказаться только такая промышленность, которая дает больше, чем поглощает».
Однако на практике сплошь и рядом оказывалось, что в лучшем положении были предприятия, выпускающие предметы широкого потребления, а в худших – отрасли тяжелой индустрии.

Вследствие этого было узаконено требование ежегодного снижения цен на промышленные товары. Предпринимались серьезные меры для того, чтобы уменьшить отрицательное воздействие рыночной стихии.

В интересах изыскания средств для индустриализации было решено использовать через госбюджет также доходы других отраслей народного хозяйства, сбережения населения, внутренние займы.

Массовая подписка населения на займы индустриализации (впервые он был проведен в 1927 году) дала значительные суммы. Достаточно сказать, что в 1927—1928 годах с их помощью государство дополнительно получило 726 миллионов рублей — почти половину средств, ассигнованных в тот год на капиталовложения в промышленность. Немалые средства давали прямые переплаты крестьян, связанные с разницей в ценах на промышленные и сельскохозяйственные товары. Иначе говоря, кроме обычных налогов, прямых и косвенных, которые крестьянство платило государству, существовал, как отмечалось в партийных документах того времени, «сверхналог в виде переплат на промтовары и в виде недополучек по линии цен на сельскохозяйственные продукты». Речь шла, как полагали современники, о временных «Дожницах»,
«перекачке» средств из деревни в город с целью быстрого подъема тяжелой индустрии.
Однако вернемся к дискуссиям вокруг плановых разработок, чтобы стало понятнее существо борьбы мнений, внутрипартийных споров, в ходе которых рассматривались возможные альтернативы. Скажем, прежде всего, о том, какие варианты индустриального преобразования страны разрабатывались и предлагались сотрудниками Госплана, ВСНХ, ряда других ведомств. Это позволит представить, насколько велики были поначалу расхождения.

Курс, провозглашенный XIV съездом ВКП(б) в 1925 году был обозначен предельно ясно: превратить Советский Союз из страны, ввозящей оборудование, машины, орудия труда, в страну, самостоятельно производящую эту технику и тем самым обеспечивающую свою экономическую независимость и оборонную мощь. Но какими путями решать намеченную задачу, какими темпами, в какой срок? Конкретно ответить на каждый из таких вопросов было нелегко.
Председатель Госплана Г. М. Кржижановский, выражая взгляды руководства плановых органов страны, долгое время считал, что индустриализация должна пройти в СССР четыре основных этапа:
1) развитие добывающей промышленности и расширение производства технических культур в сельском хозяйстве;
2) реконструкция транспорта;
3) обеспечение правильного размещения производительных сил и общий подъем товарности сельского хозяйства;
4) развернутый фронт энергетики.

Переплетаясь между собой, сливаясь в единое целое, эти процессы, писал в 1927 году руководитель Госплана СССР, выведут индустриализацию страны на уровень, предшествующий развернутой фазе социализма. Таким образом, индустриализация мыслилась как политика, охватывающая все отрасли народного хозяйства и рассчитанная на длительные сроки»!

Нереальность, а потому и нецелесообразность одновременного решения такого комплекса вопросов в конкретных условиях строительства социализма в одной стране в числе первых понял Ф. Э. Дзержинский. Оставаясь руководителем чекистов, он в 1921—1923 годах одновременно возглавлял и
Наркомат путей сообщения. Здесь, по его признанию, он «убедился, что нельзя восстановить транспорт и железные дороги, не разрешая проблем металла, топлива, не разрешая вопросов товарообмена между городом и деревней». Это побудило его направить в Центральный Комитет партии и в правительство, в
Госплан и ВСНХ СССР материалы, в которых обосновывалась необходимость первоочередного развития машиностроения и металлургии как базы общего подъема экономики страны, упрочения диктатуры пролетариата. Его доводы были приняты. Ставка на металлопромышленность вскоре стала лейтмотивом всех важнейших документов, определявших практику и сроки промышленного преобразования страны.

Одним словом, спор между ВСНХ и Госпланом был сложным. Но что необходимо подчеркнуть: проходил он в творческой обстановке, при высокой, истинно партийной заинтересованности всех его участников в поиске вариантов, обеспечивавших в тех условиях более рациональное решение. В конце концов, Госплан принял за основу предложения ВСНХ. Летом 1928 года Г.
М. Кржижановский уже прямо говорил о целесообразности проведения, прежде всего «индустриализации промышленности», то есть быстрого и масштабного насыщения новейшей техникой в первую очередь этой отрасли советской экономики и ее приоритетного развития.

2.Индустриальное развитие СССР в годы первой пятилетки

Предложения ВСНХ были приняты и учтены при составлении первого в истории пятилетнего плана развития народного хозяйства, который обсуждался в апреле 1929 года на XVI конференции ВКП(б), а затем был утвержден V съездом Советов СССР в мае 1929 года. Почему пятилетка? 1) обоснована темпом технического прогресса тех лет 2). средняя продолжительность строительства заводов и фабрик 3) За 5 лет сочетание в стране годы большой и малой урожайности уравновешивали друг другу.

Задания первой пятилетки, рассчитанные на период с 1 октября 1928 года до
1 октября 1933 года, составлялись тщательно. План по своему духу был пронизан идеей ускорения. Небывало высокими темпами предстояло развернуть строительство новых предприятий и целых отраслей промышленности, возвести сотни крупных индустриальных центров и современных городов, рабочих поселков. Намечалось многократное увеличение производства едва ли не всех видов продукции, а также выпуск такой техники, какой страна в прошлом не имела. По общему мнению, план был напряженным. Из двух рассматривавшихся вариантов делегаты съезда Советов утвердили максимальный.
Участвуя в обсуждении целевых установок плана и его основных заданий.
Сталин неизменно делал упор на максимальное увеличение вложений в тяжелую промышленность и ее быстрейшее развитие. Но это не меняет того, что стратегия индустриализации, воплощенная в первом пятилетнем плане, разрабатывалась коллективно. А сам пятилетний план, в предисловии, к которому прямо говорилось о его преемственности по отношению к плану
ГОЭЛРО, точно так же являлся «второй программой партии».

С самого начала курс на индустриализацию проводился как политика, направленная на упрочение государственного сектора. В 1926—1928 годах развитие промышленности предопределялось контрольными цифрами, утверждавшимися Госпланом СССР на очередной хозяйственный год. Уже тогда новостройки переставали быть редкостью, но основные средства расходовались еще на капитальный ремонт, на переоснащение действующих предприятий, при этом в -1927 году тяжелая промышленность — группа «А» и легкая — группа «Б» росли примерно одинаковыми темпами, а в 1928 году легкая промышленность по темпам роста даже превзошла тяжелую.

Картина резко изменилась с переходом к первому пятилетнему плану.
Именно с 1929 года начинается ускоренное осуществление политики индустриализации, связанной с громадным новым строительством и первоочередным развитием отраслей группы «А». Фиксируя этот качественный сдвиг (по отношению к 1926—1928 годам), отметим два обстоятельства. Во- первых, указанный сдвиг был предусмотрен. Во-вторых, он еще более полно раскрыл преимущества плановой системы хозяйства и ее взаимосвязь с ростом государственной промышленности.[1]

Программа первой пятилетки была напряженная. Но уже в июле—августе
1929 года ЦК ВКП(б) принял ряд решений о резком расширении вложений в развитие цветной и черной металлургии. Затем последовали другие постановления, касавшиеся сельскохозяйственного машиностроения, промышленности минеральных удобрений. Осенью того же года задания на второй год пятилетки были решительно пересмотрены. Точнее — существенно увеличены.

Объяснение такому шагу находят в причинах как внешнего, так и внутреннего характера; при этом отмечаются, прежде всего, такие явления: усиление международной напряженности и стремление партии упрочить поворот бедняцко-середняцких масс к коллективизации, закрепить этот качественный сдвиг в социалистической реконструкции сельского хозяйства, а также некоторые другие обстоятельства.

Осенью 1929 года были подведены итоги первого года пятилетки.
Несмотря на многочисленные трудности, промышленность плановые задания перевыполнила. Массовое социалистическое соревнование, возникшее в том же году, помогло превысить показатели, относящиеся как к сфере нового строительства, так и выпуска продукции. Более того, обобществленный сектор советской экономики в тот год впервые произвел свыше половины материальных благ.
Начинать первую пятилетку пришлось в сложнейших условиях. Давали о себе знать противоречия многоукладной экономики, среди части рабочих существовало недовольство, вызванное ростом безработицы, продовольственными затруднениями, нехваткой жилья. Многие коммунисты и прежде воспринимали НЭП как своего рода «крестьянский Брест», а товарно-денежные отношения связывали с рыночной стихией, создававшей ощущение определенного неравенства и усиливавшей социальную напряженность.

Стремления как можно быстрее преодолеть многоукладность в народном хозяйстве, ликвидировать эксплуататорские элементы рождались не на пустом месте. Искренне желая ускорить ход событий, руководители партии и государства имели в своем распоряжении выводы больших групп исследователей, специально занимавшихся изучением перспектив экономического развития страны. Комиссия Н. А. Ковалевского, например, рассчитала 50 вариантов возможного экономического развития СССР. Впервые в мировой практике она использовала для долгосрочного планирования экономико-математические методы, ныне широко применяемые во всех странах. В ее исследованиях серьезное внимание было уделено вопросам эффективности, повышения фондоотдачи; проекты промышленного преобразования страны составлялись с тем расчетом, чтобы получить максимальную эффективность вложений на протяжении всего планируемого периода и в дальнейшем. Выводы комиссии звучали оптимистично: в них утверждалось, что при сохранении темпов восстановительного периода можно будет за 10—15 лет обеспечить переход к развернутым формам коммунистического общества. Подобный перекос в прогнозах, которые разрабатывались, как контраргументы в борьбе с теми, кто призывал равняться на темпы дореволюционной России, был типичен для конца
20-х годов. Шли горячие споры о городах будущего, о характере расселения, о домах-коммунах, которые, как многим тогда казалось, станут обычным явлением уже в 30-е годы.
В самом пересмотре заданий первой пятилетки тогда не видели ничего необычного. Но даже такие поборники форсированной индустриализации, как председатель ВСНХ СССР В. В. Куйбышев и работник Госплана СССР экономист С.
Г. Струмилин, выражали опасения насчет возможности выполнения пятилетнего плана в четыре года. Еще более решительно, вернее даже сказать, программно выступил Н. И. Бухарин. Его статья «Заметки экономиста», опубликованная 30 сентября 1928 года в «Правде», была направлена против прожектерства и волюнтаризма в планировании, против дисбаланса, нарушения пропорций между промышленностью и сельским хозяйством, группой «А» и группой «Б» и т. д. Он призывал к оптимуму в соотношениях между отраслями, выработанному на XV съезде партии.[2]

К концу 1929 года одновременно с пересмотром заданий первой пятилетки развернулась реорганизация управления промышленностью. Суть заключалась в создании объединений, концентрирующих в своих руках все вопросы, относящиеся и к производству, и к сбыту, и к снабжению. Усиление плановой дисциплины и централизация хозяйственного руководства сочетались в начале
30-х годов с проведением обширного комплекса мероприятий в области финансовой системы. Осуществление кредитной реформы сопровождалось рядом грубых ошибок. В ходе их исправления принимались меры с целью упрочить прямые связи государственного банка с предприятиями и усилить контроль рублем за деятельностью промышленных и строительных организаций. Сфера стихийных рыночных отношений резко сузилась. В З0-е годы были закрыты товарные биржи и такие известные ярмарки, как Бакинская и Нижегородская.
Государство перешло к централизованному распределению принадлежащих ему средств производства и предметов потребления. Еще в 1929 году городское население было переведено на карточное обеспечение важнейшими продуктами питания.

ВСНХ СССР сосредоточил свое внимание на тяжелой промышленности (пищевые предприятия уже в 1930 году перешли в ведение Наркомснаба). Упор был сделан на ускоренное сооружение ударных объектов, к числу которых было отнесено всего 50—60 строек. На них приходилась почти половина всех капиталовложений, выделявшихся на сооружение примерно 1500 предприятий.

В 1930 году капиталовложения в тяжелую индустрию намного превысили ранее запланированную сумму, еще больше возросли размеры ассигнований в последующие два года. Столь большие расходы на развитие промышленности не предусматривались пятилетним планом. Положение резко осложнилось еще и тем, что внутренние накопления промышленности вопреки ожиданиям существенно отставали от намеченных объемов. Они оказались явно недостаточными для выполнения заданий, которые были утверждены в ходе пересмотра плана первой пятилетки. Пришлось размещать в городе и деревне новые займы, поднимать цены на спиртоводочные изделия и расширять их продажу, экстраординарными мерами увеличивать экспорт зерна. В течение нескольких лет имела место большая эмиссия денег. В 1930 году денежная масса, находившаяся в обращении, возросла на 45 процентов, ее увеличение произошло в два с лишним раза быстрее, чем рост продукции промышленности, производящей предметы потребления. Аналогичная тенденция сохранялась до конца первой пятилетки.

Таким образом, уже в 1930—1932 годах, как видно из приведенных фактов, в ходе индустриализации начали применяться иные, чем в 20-е годы, методы.
Существует мнение, которое разделяют некоторые из крупных экономистов, что в сложившихся тогда условиях, когда предстояло в одиночку и в кратчайший срок создать технико-экономический фундамент социализма, следовало на определенный срок отдать предпочтение административным методам. Тем более, дескать, что речь шла о власти социалистического государства.

В конечном счете, сложилась система управления, которую теперь принято называть административно-командной и которая, по существу, еще здравствовала в начале второй половины 80-х годов. Она обеспечивала изыскание средств для нового строительства, для бесплатного предоставления предприятиям фондов, для законного существования и развития нерентабельных предприятий и даже планово-убыточных отраслей.[3]

За период с 1 октября 1928 г. до 1 января 1933 г. производственные основные фонды крупной промышленности увеличились в 2,2 раза, в том числе по группе «А» — в 2,7, а по металлообрабатывающим и машиностроительным отраслям – более чем в 2,7 раза; прирост по группе «Б» составил 45%. Общее состояние экономики, финансовые трудности не позволяли одновременно с равным успехом решать все проблемы, вставшие перед страной в период индустриализации. Партия уверенно определила то звено, ухватившись за которое можно было вытащить всю цепь: им стала тяжелая промышленность.
Именно здесь и были одержаны решающие победы.
Подводя итоги первой пятилетки, Сталин сообщил, что по выпуску валовой продукции (в рублях) промышленность по существу выполнила план досрочно — за 4 года 3 месяца, причем, тяжелая индустрия на 108%.

ТАБЛИЦА ОТДЕЛЬНЫХ ПЛАНОВЫХ ПОКАЗАТЕЛЕЙ
ВЫПУСКА ПРОМЫШЛЕННОЙ ПРОДУКЦИИ НА 1932 г.
(итоги за 4 г. 3 мес.)

|Наименование |По плану |Фактически |После |
| | |выпущено |его коррекции |
|Чугун (млн.т) |10 |6 |17 |
|Трактора (т.шт.) |55 |49 |170 |
|Автомобили (т.шт.) |100 |24 |200 |
|Комбайны |0 |40 |40 |

Оценивая достигнутое как базу для последующего движения, XVII конференция
ВКП(б) в Директивах к составлению второго пятилетнего плана развития народного хозяйства СССР на 1933 – 1937 гг. указала: «Развернутая в первом пятилетии работа по превращению СССР из страны, ввозящей машины и оборудование, в страну, самостоятельно производящую машины и оборудование, будет завершена и окончательно обеспечит за СССР «экономическую самостоятельность, оберегающую СССР от превращения его в придаток капиталистического мирового хозяйства» (XIV съезд ВКП(б))». Выполнение такой задачи конференция связывала с дальнейшим ускоренным подъемом советской экономики, в первую очередь с развитием тяжелой индустрии.
Намечался также большой подъем культуры и материального благостояния трудящихся; уровень народного потребления должен был вырасти в 2-3 раза.
Итоги первой пятилетки и задачи второй были всесторонне проанализированы в январе 1933 г. на объединенном Пленуме ЦК и ВКП(б). Достигнутые к тому времени успехи оценивались как создание «основ индустриализации».
Руководители партии, правительства, выступавшие на Пленуме, исходили из необходимости дальнейшего проведения политики индустриализации.
Характеризуя основные направления развития советской экономики, намеченный на ближайшее пятилетие, Пленум счел целесообразным, чтобы промышленность увеличивала среднегодовой прирост продукции в размере 13-14%.[4]

3. Индустриальное развитие СССР в годы второй пятилетки

В ходе работы над планом второй пятилетки, который охватывал уже 120 отраслей промышленности против 50 отраслей в 1928-1932 гг., выяснилось, что отнюдь не все его составители реально представляют себе действительные трудности дальнейшего роста советской экономики и те обстоятельства, от которых во многом зависит их успешное преодоление. Выдвигалось требование продолжать форсированное развитие тяжелой индустрии, причем темпами более высокими, чем в период первой пятилетки.

XVII съезд ВКП(б), проходивший в начале 1934 г., специально рассмотрел проект новой пятилетки и внес полную ясность в понимание сущности и специфики индустриального развития СССР в 1933-1937 гг. Нарком тяжелой промышленности Г.К. Орджоникидзе выступил с критикой тех, кто предлагал еще более расширить размах капитального строительства и выпуск важнейших средств производства. Г.К. Орджоникидзе внес поправку в проект резолюции съезда, которая получила единодушную поддержку: среднегодовые темпы прироста промышленной продукции на вторую пятилетку были определены в 16,5% против 18,9 по наметкам Госплана.

Принципиально по-новому съезд поставил вопрос о соотношении темпов роста промышленного производства средств производства и предметов потребления.
Ускоренное развитие тяжелой индустрии в предыдущие годы позволило в короткий срок создать фундамент для технической реконструкции всех отраслей народного хозяйства. Теперь предстояло завершить строительство материально- технической базы социализма и обеспечить существенный подъем народного благосостояния. Среднегодовой темп роста средств производства определялся в
14,5%.

Заложив к началу второй пятилетки основы тяжелой индустрии и добившись заметного преобладания объема промышленной продукции над валовой продукцией сельского хозяйства. Коммунистическая партия не сочла задачу индустриализации СССР полностью решенной. На XVII съезде в соответствии с материалами январского (1933 г.) объединенного Пленума и ЦК ВКП(б) подчеркивался сам факт перевода страны на рельсы индустриализации и прямо говорилось о продолжении политики индустриализации в годы второй пятилетки.
В отличие же от предыдущего периода, когда главенствовал курс на создание основ тяжелой промышленности, теперь центр тяжести перемещался в плоскость борьбы за завершение технической реконструкции всего народного хозяйства, за упрочение импортной независимости первого и тогда все еще единственного в мире пролетарского государства.

Принципиальная особенность индустриализации СССР в годы второй пятилетки заключалась и в том, что вся грандиозная программа нового строительства, завершения технической реконструкции в целом должна была быть выполнена при относительно невысоком увеличении численности рабочих и служащих. В рамках всего народного хозяйства намечался прирост на 26%, в том числе по крупной промышленности – на 29%. Одновременно съезд утвердил задание поднять производительность труда в промышленности на 63% против 41 в первой пятилетке. Тем самым была принята установка на то, чтобы производительность труда «стала решающим фактором выполнения намеченной программы увеличения продукции во втором пятилетии».[5]

За годы второй пятилетки были сооружены 4.5 тыс. крупных промышленных предприятий. Из них: Уральский машиностроительный, челябинский тракторный,
Ново-Тульский металлургический и другие заводы. Десятки доменных печей, шахт, электростанций. В Москве была проложена первая линия метрополитена.
Ускоренными темпами развивалась индустрия союзных республик. Орджоникидзе, ставший в 1930 г., председателем ВСНХ призывал реализму, выступал за уменьшение ряда заданий. Именно тогда в середине 30-х годов, в наш обиход вошел лозунг “Кадры решают все”. Начальное (4-х классное) обучение было введено, как обязательное лишь в 1930 г. Даже в 1939 г. каждый 5-ый человек старше 10 лет еще не умел читать и писать.

Специалистов с высшим образованием было около 1 млн. человек. Кадры росли быстрыми темпами. Молодежь занимала руководящие посты. Коммунисты и комсомольцы сплачивали коллектив, были ярким символом героизма времен индустриализации. (Магнитострой возглавлял 26-летний Яков Гугель). Люди верили в победу и чтобы не пострадало производство работали с энтузиазмом, порой без выходных и по 12-16 часов подряд.

Вся страна узнала о трудовом достижении донецкого угольщика Изотова.
Совершенствовалась система подготовки и переподготовки кадров.

За одну ночь забойщик шахты А.Стаханов установил выдающийся рекорд, добыв за 5 час.45 мин. 102 тонны угля (вместо 7 т по норме).
Правительством было принято решение выдать Стаханову премию в размере месячного оклада, предоставить квартиру и оборудовать за счет шахты мебелью; объявить соревнование на лучшего работника шахты. По всей стране развернулось стахановское движение. Ударники — стахановцы перевыполняли план. К августу 1936 г. движение охватило около четверти рабочих, а через 2 года — почти половину. Стахановцы изготовляли такое количество продукции сверх плана, которое не находило использования и оседало на складах. В основе оплаты труда был принцип сдельщины — больше сделаешь, больше получишь. Часто нарушалась технология, был брак, некоторые руководители не приветствовали стахановское движение, а Сталин поддерживал стахановские бригады. Поскольку ставка делалась на индивидуальную сдельщину, то попытки создать бригады не увенчались успехом. Было удобнее иметь дело с отдельным рабочим, а не с целой бригадой.

Появилось строительство за Полярным кругом. Например, металлургический комбинат в Норильске, шахты в Воркуте, а также железные дороги. Не находилось нужного числа добровольцев на это строительство. И тогда появились в нужных местах десятки лагерей с сотнями тысяч заключенных. Их трудом строился “Беломорканал”, железная дорога Котлас-
Воркута. Их называли врагами народа, их превратили в такую рабочую силу, которая не требует никаких затрат, легко командуема и перебрасываема.

Стахановское движение стало примером новых тенденций, курса на освоение передовой техники. Массовое новаторство середины второй пятилетки подтверждало его перспективность.
Подъем нарастал вплоть до 1937 г. Вот тогда и обнаружился двойной смысл лозунга “Кадры решают все”. Сталинские репрессии на работников индустрии обрушились еще в конце 20-х годов. Калинин, Молотов, Каганович докладывали о массовом вредительстве чуть ли не на всех участках индустриализации.
Начались аресты. Нарушение законности, репрессии, произвол превращали административно-командное управление в административно-карательное.

Предпринимались и другие меры:
Тяжелая промышленность переходила на хозрасчет; удалось свести к минимуму денежную эмиссию; страна почти прекратила ввоз сельхозмашин и тракторов; импорт хлопка, затраты на приобретение черных металлов с 1,4 млрд. руб. в первой пятилетке сократились в 1937 г. до 88 млн. руб. Экспорт дал прибыль.

ТАБЛИЦА N2. ПРОИЗВОДСТВО ПРОДУКЦИИ

ПО СРАВНЕНИЮ С КАПИТАЛИСТИЧЕСКИМИ

СТРАНАМИ

|Страна |1928 г. |1928 г. | 1940 г. | 1940 |
| |эл.энергия |сталь |эл.энергия |г. |
| | | | |сталь |
|СССР |5 |4 |48 |18 |
|ГЕРМАНИЯ |17 |15 |37 |22 |
|АНГЛИЯ |16 |9 |40 |13 |
|ФРАНЦИЯ |15 |9 |20 |6 |
|С Ш А |113 |52 |188 |62 |

Народнохозяйственный план, намеченный на1933-1937 гг., был выполнен досрочно – за четыре года и три месяца. Решающую роль в достижении столь высокого результата сыграл рабочий класс, в первую очередь те его отряды, которые были заняты в индустриальной сфере производства – в промышленности, строительстве, на транспорте.

За весь период второй пятилетки производительность труда в отраслях группы «А» увеличилась на 109,3%, то есть больше чем удвоилась, немного превысив плановые задания, которые также считались напряженными. Среди перевыполнивших задания были машиностроители и работники черной металлургии, последние даже превзошли успехи работников машиностроения: они добились самого высокого в промышленности прироста – 126,3%. Впечатляющими были и сдвиги в снижении себестоимости промышленной продукции отраслей группы «А».

Успехи легкой индустрии выглядели гораздо скромнее. В целом легкая индустрия с планом по росту производительности труда не справилась, хотя по отношению к первой пятилетке прогресс был значительный.

Анализируя объективные факторы, не позволившие в годы второй пятилетки организовать первоочередное развитие легкой индустрии, советские экономисты высказывали мнение, что уровень развития ведущих отраслей группы «А» был в тот период все же недостаточным, чтобы обеспечить запланированные темпы роста предметов потребления.[6]

Принципиально важным результатом осуществления в 1933-1937 гг. политики индустриализации стало преодоление технико-экономической отсталости, полное завоевание экономической независимости СССР. За годы второй пятилетки наша страна, по существу, прекратила ввоз сельскохозяйственных машин и тракторов, покупка которых за рубежом в предыдущую пятилетку обошлась в
1150 млн. рублей. Столько же средств было тогда истрачено и на хлопок, теперь также снятый с импорта. Затраты на приобретение черных металлов сократились с 1,4 млрд. рублей в первую пятилетку до 88 млн. рублей в 1937 году. В 1936 г. удельный вес импортной продукции в общем, потреблении страны снизился до 1-0,7%. Торговый баланс СССР к исходу второй пятилетки стал активным и принес прибыль.

4. Главные итоги социалистической индустриализации

Претворяя в жизнь политику индустриализации, партия и советский народ превратили нашу страну из ввозящей машины и оборудование в государство, которое самостоятельно вырабатывало все необходимое для строительства социалистического общества и сохраняло свою полную независимость по отношению к окружающему капиталистическому миру. Некогда аграрная страна добилась того, что по структуре промышленного производства вышла на уровень самых развитых стран мира. По объему промышленной продукции СССР обогнал
Англию, Германию, Францию и занял второе место в мире, уступая лишь США. А по темпам индустриального роста впервые превзошел и показатели развития американской экономики.

Третья пятилетка проходила в условиях, когда начиналась новая мировая война. Ассигнования на оборону пришлось резко увеличить: в 1939 году они составляли четвертую часть государственного бюджета, в 1940-м — уже до одной трети, а в 1941 году — 43,4 процента.

Интегральным показателем перемен явились результаты, связанные с процессом, который В. И. Ленин называл индустриализацией населения. В ходе промышленного преобразования страны, охватившего все республики и регионы, вырос рабочий класс, на долю которого в 1939 году приходилась треть населения, а вместе со служащими рабочие составляли уже свыше половины трудящихся. В 1926 году, как и до революции, в городах проживало всего 18 процентов граждан СССР. В 1939 году — фактически уже треть населения страны. социалистическая индустриализация была осуществлена в нашей стране, находившейся в капиталистическом окружении, с использованием только внутренних источников накопления, в предельно короткие сроки. Во имя этого пришлось поступиться многим, в том числе нуждами потребления. Но продолжительность этого периода оказалась в нашей стране в несколько раз меньше, чем в США, Англии, Японии, Германии, Франции. Более того, чтобы обеспечить один процент прироста национального дохода, СССР отвлекал из сферы потребления в годы довоенных пятилеток 1,1—1,6 процента национального дохода, а в США в 1840—1890 годы, в период их «промышленного рывка»,— 4—5,5 процента, Англия в 1770—1850 годы — от 4,5 до 5 процентов.

В исторической литературе немало сказано о той роли, которую сыграла построенная промышленность в годы Великой Отечественной войны. К этому следует добавить добрые слова о кадрах рабочих, инженеров, техников, ученых, партийных и комсомольских работников, выросших на стройках и предприятиях времен индустриализации. Ведь это они, прошедшие школу индустриализации, жившие и работавшие сплошь и рядом в экстремальных условиях и закалившиеся в них, обеспечили нашу победу и на фронте, и в тылу, а затем, после войны, подготовили штурм космоса, развертывание научно- технической революции.
Создание мощного индустриального потенциала проходило тогда в условиях все большего ограничения советской демократии. Дело дошло до чудовищных репрессий, которые обрушились на промышленность не меньше, чем на Красную
Армию. Трагедия была не только в том уроне, который понес директорский и инженерный корпус, кадры наркоматов и многочисленных предприятий. Снижался трудовой накал коллективов, снижалась творческая активность миллионов рабочих и служащих. И это в то время, когда фашистская агрессия становилась день ото дня реальнее. И разве не прямые последствия культа личности помешали использовать нашу промышленность в интересах наиболее эффективного укрепления обороноспособности СССР? И почему не предположить, что при иных условиях мы не отошли бы к предместьям Москвы и берегам Волги?

Факт остается фактом: к началу зимы 1941 года противник оккупировал территорию, на которой до войны проживало около 42 процентов населения
СССР, добывалось 63 процента угля, выплавлялось 68 процентов чугуна, 58 процентов стали, производилось 84 процента сахара и т. д. В целом выпуск валовой продукции промышленности сократился с июня по ноябрь 1941 года в
2,1 раза. Победу пришлось ковать не с помощью того мощного потенциала, который был создан в годы ускоренной индустриализации. Исследователям еще предстоит осмыслить эту проблему, глубоко проанализировать планы быстрого развития промышленности, сопоставить с практикой их претворения в жизнь, показать степень пригодности применявшихся методов ускорения, их соответствие принципам, духу строительства социализма. [7]

СПИСОК ИСПОЛЬЗУЕМОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Переписка на исторические темы. М.,1989. Статья В.Лельчука
2. Лельчук В.С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. М.,1984
3. Урок дает история. М.,1989. Статья В.Лельчука, А.Ильина, А.Кошелева
4. Хрестоматия по истории СССР. 1917-1945. Под ред. Э.М. Щагина. М., 1991
5. Хавин А.Ф. Краткий очерк истории индустриализации СССР, М., 1962
————————
[1] Переписка на исторические темы. М.,1989. Статья В.Лельчука.
[2] Лельчук В.С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. М.,1989.
[3] Переписка на исторические темы. М.,1989. Статья В.Лельчука.
[4] Лельчук В.С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. М., 1984.
[5] Лельчук В.С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. М.,1989.
[6] Лельчук В.С. Индустриализация СССР: история, опыт, проблемы. М.,1989.
[7] Переписка на исторические темы. М.,1989. Статья В.Лельчука.

Курсовая работа: Анализ труда и заработной платы на примере ЗАО «Кубанский»

Содержание

Введение

2

Глава 1. Трудовые ресурсы как объект анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия

1.1 Понятие трудовых ресурсов, их классификация и характеристика

1.2. Система показателей для анализа трудовых ресурсов и их оплаты

5

12

Глава 2. Анализ использования трудовых ресурсов в ЗАО «Кубанский»

  1. Задачи и источники анализа

  2. Анализ состава и структуры персонала

  3. Анализ использования трудовых ресурсов

  4. Анализ производительности труда

  5. Анализ фонда оплаты труда

18

19

23

24

27

Глава 3. Анализ мероприятий по улучшению организации труда и его оплаты в ЗАО «Кубанский»

  1. Определение влияния мероприятий на изменение производственных показателей

  2. Разработка мероприятий по улучшению трудовых показателей

30

32

Заключение

34
Список использованной литературы

36

Приложения

37

Введение

Сегодня для любого гражданина России не секрет, что экономика его страны практически перешла на рыночные рельсы и функционирует исключительно по законам рынка. Каждое предприятие отвечает за свою работу само, и само принимает решения о дальнейшем развитии. А в рыночной экономике выживает тот, кто наилучшим образом использует имеющиеся у него ресурсы для получения максимального количества прибыли, решая основные проблемы экономической деятельности. Но как предприятие само может оценить эффективность свой работы и результативность использования собственных ресурсов, пока это не сделали конкуренты просто вытеснив неудачника с рынка?

Из известных на данный момент факторов производства одним из главных, а зачастую основным и требующим наибольших затрат, является труд. Анализ эффективности использования факторов производства невозможен без внимания к затратам на оплату труда. При этом основную цель данной работы можно сформулировать следующим образом:

используя экономические методы исследования, проанализировать использование трудовых ресурсов и заработной платы на конкретном предприятии.

Придерживаясь намеченной структуры курсовой работы, можно сформулировать следующие задачи:

  1. Определение, что же современная наука понимает под понятием «трудовые ресурсы», какое место они занимают в хозяйственной деятельности предприятия и ее анализе, а также дать примерная характеристика показателей, используемых при проведении данного анализа (эти понятия будут рассмотрены в главе 1);

  2. Исследование на примере конкретного предприятия (это будет ЗАО «Кубанский») динамики численности персонала, использования трудовых ресурсов, производительности труда и фонда оплаты труда на предприятии (таким образом, глава 2 посвящена непосредственно анализу трудовых ресурсов конкретного предприятия);

  3. Оценка эффективности мероприятий по улучшению организации труда на этом предприятии путем изучения динамики производственных показателей и поиска узких мест в организации труда на предприятии (комплекс мероприятий раскрыт в главе 3).

Как отмечалось выше, субъектом исследования выбран совхоз, 40 с лишним лет функционирующий в нашей области — ЗАО «Кубанский». хозяйство расположено в Гусевском районе Калининградской области. Основное производственное направление совхоза – животноводство, а именно мясомолочного направления. К особенностям данного субъекта можно отнести некоторую раздутость управленческого персонала, сильный износ оборудования и «наполеоновские» планы руководства.

ГЛАВА1. Трудовые ресурсы как объект анализа финансово-хозяйственной деятельности предприятия

1.1 Понятие трудовых ресурсов, их классификация и характеристика

К трудовым ресурсам относится та часть населения, которая обладает необходимыми физическими данными, знаниями и навыками труда в соответствующей отрасли. Достаточная обеспеченность предприятий нужными трудовыми ресурсами, их рациональное использование, высокий уровень производительности труда имеют большое значение для увеличения объемов продукции и повышения эффективности производства. В частности, от обеспеченности предприятия трудовыми ресурсами и эффективности их использования зависят объем и своевременность выполнения всех работ, эффективность использования оборудования, машин, механизмов, и как результат — объем производства продукции, ее себестоимость, прибыль и ряд других экономических показателей.

Понятие «трудовые ресурсы» широко применяется в экономической литературе; требования рыночной экономики делают необходимым переход нашей статистики к принятому в международной практике учету рабочей силы, рекомендованному Международной организацией труда (МОТ).

Под трудовыми ресурсами понимают часть населения, обладающую физическим развитием, умственными способностями и знаниями, необходимыми для осуществления полезной деятельности.

Возрастные границы и социально-демографический состав трудовых ресурсов определяются системой законодательных актов. Они (границы и состав) менялись в разные периоды истории нашей страны.

Так, в первой пятилетке (1929-1932 гг.) нижняя граница трудоспособного возраста была установлена в 14 лет. К. концу второй пятилетки (1935- 1937 гг.) эта граница была повышена до 16 лет. В годы Великой Отечественной войны она вновь опустилась до 14 лет. В настоящее время граница трудоспособного возраста — 16 лет.

Для уяснения понятия «трудовые ресурсы» необходимо знать, что, во-первых, в зависимости от возраста все население может быть разделено на три группы:

  • лица моложе трудоспособного возраста (в данное время — от рождения до 15 лет включительно);

  • лица в трудоспособном (рабочем) возрасте: в России женщины от 16 да 54 лет, мужчины от 16 до 59 лет включительно;

  • лица старше трудоспособного, т.е. пенсионного возраста, по достижении которого устанавливается пенсия по старости: в России женщины с 55, а мужчины с 60 лет.

Во-вторых, в зависимости от способности к труду различают трудоспособных и нетрудоспособных. Иначе говоря, люди могут быть нетрудоспособны в трудоспособном возрасте (например, инвалиды I и II групп допенсионного возраста) и трудоспособны в нетрудоспособном возрасте (например, работающие подростки и работающие пенсионеры по старости).

Исходя из сказанного, к трудовым ресурсам относятся:

1) население в трудоспособном возрасте за исключением инвалидов войны и труда I и II групп и неработающих лиц, получающих пенсии на льготных условиях;

2) работающие лица пенсионного возраста;

3) работающие подростки в возрасте до 16 лет. По российскому законодательству подростки до 16 лет принимаются на работу по достижении ими 15-летнего возраста в исключительных случаях. Допускается также, в целях подготовки молодежи к труду, прием на работу учащихся общеобразовательных школ, профессионально-технических и средних специальных учебных заведений по достижении ими 14-летнего возраста с согласия одного из родителей или заменяющего его лица при условии предоставления им легкого труда. Не причиняющего вреда здоровью и не мешающего процессу обучения.

Экономически активное население (рабочая сила) — это часть населения, обеспечивающая предложение рабочей силы для производства товаров и услуг.

Численность этой группы населения включает занятых и безработных.

К занятым в составе экономически активного населения относят лиц обоего пола в возрасте 16 лет и старше, а также лиц моложе 16 лет, которые в рассматриваемый период:

а) выполняли работу по найму за вознаграждение на условиях полного или неполного рабочего времени, а также иную приносящую доход работу;

б) временно отсутствовали на работе из-за болезни, отпуска, выходных дней, забастовки или других подобных причин;

в) выполняли работу без оплаты на семейном предприятии.

К безработным относят лиц в возрасте 16 лет и старше, которые в рассматриваемый период:

а) не имели работы и заработка;

б) зарегистрированы в органах службы занятости в целях поиска подходящей работы;

в) занимались поиском работы, т.е. обращались в государственную или коммерческие службы занятости, к администрации предприятий, помещали объявления в печати или предпринимали шаги к организации собственного дела;

г) были готовы приступить к работе;

д) проходили обучение или переподготовку по направлению службы занятости;

Для отнесения лица к категории «безработный» необходимо одновременное наличие у него четырех первых условий.

Учащиеся, студенты, пенсионеры и инвалиды учитываются в качестве безработных, если они занимались поиском работы и были готовы приступить к ней.

Экономически неактивное население — это та часть населения, которая не входит в состав рабочей силы. К ней относятся:

а) учащиеся, студенты, слушатели, курсанты, обучающиеся в дневных учебных заведениях;

б) лица, получающие пенсии по старости и на льготных условиях;

в) лица, получающие пенсии по инвалидности;

г) лица, занятые ведением домашнего хозяйства, уходом за детьми, больными родственниками;

д) отчаявшиеся найти работу, т.е. прекратившие ее поиск, исчерпав все возможности, но которые могут и готовы работать;

е) другие лица, которым нет необходимости работать, независимо от источника дохода.

Сравнение категорий «трудовые ресурсы» и «экономически активное население» показывает, что они не совпадают.

Поворот нашей страны от тоталитарного строя и командно-административной экономики к экономике рыночной, к свободному труду и запрету труда принудительного, провозглашенных Конституцией Российской Федерации, делает бессмысленным использование понятия «трудовые ресурсы» в его прежнем содержании. Не могут относиться к трудовым ресурсам, т.е. к потенциально возможным источникам удовлетворения потребностей общества в рабочей силе, категории лиц, которых иначе как принудительно к труду не привлечешь.

Поэтому в условиях рыночных отношений и свободного труда реальное значение для экономики имеет численность экономически активного населения — рабочей силы как фактора, образующего рынок труда.

По данным некоторых электронных изданий количество трудоспособного населения России к 2005 году возрастет примерно на 2,2% или на 2 млн человек. В настоящее время этот показатель составляет 65 млн человек. Об этом говорится в материалах, подготовленных Министерством труда и социального развития.

По данным Госкомстата России, численность занятых в экономике в среднегодовом исчислении возросла с 64,3 млн. человек в 2000 году до 65,0 млн. человек в 2001 году, или на 1%. Практически весь прирост численности занятых в экономике происходил за счет частного сектора, где занятость, по оценке Минэкономразвития России, возросла на 2% и достигла 30,2 млн. человек, или 46,5% общей численности занятых.

Численность принятых на рабочие места возросла на 718 тыс. человек (на 6,4%) и составила 12,0 млн. человек (29,0% среднесписочной численности работающих), а численность выбывших — на 757 тыс. человек (на 6,5%) и составила 12,4 млн. человек (30% среднесписочной численности работающих). Увеличение приема работников в значительной мере (на 84%) происходило за счет введения новых рабочих мест.

По данным Госкомстата России, в 2001 году на дополнительно введенные рабочие места было привлечено более 604 тыс. человек. Наибольшее число новых рабочих мест введено в промышленности – 34% от их общего числа, торговле и общественном питании — 9,3% /в том числе в розничной торговле 62%/, жилищно-коммунальном хозяйстве — 7,7%, строительстве – 7%, транспорте – 5%.

Рост численности занятых сопровождался снижением среднегодовой численности безработных, рассчитанной по методологии МОТ, с 7,5 млн. человек в 2000 году до 6,4 млн. человек в 2001 году, или на 14,7%. При этом уровень общей безработицы (отношение общей численности безработных по методологии МОТ к экономически активному населению) сократился с 10,5% до 9,0%. На этом фоне произошла стабилизация численности безработных, зарегистрированных в органах службы занятости, и уровня официальной безработицы, составивших — 1,1 млн. человек, или 1,5% экономически активного населения.

Ожидается, что к 2005 г среднегодовая численность зарегистрированных безработных может возрасти до 1,3 млн. человек, а по методике Международной организации труда доля безработных составит примерно 8,5% от экономически активного населения. При этом отмечается, что в 2002 году появилась тенденция роста числа официально зарегистрированных безработных и на 1 марта 2002 года этот показатель составил 1,25 млн. человек.

1.2 СИСТЕМА ПОКАЗАТЕЛЕЙ ДЛЯ анализа трудовых РЕСУРСОВ И ИХ ОПЛАТЫ

Рассмотрим показатели, используемые в процессе анализа:

  • для характеристики движения рабочей силы рассчитывают и анализируют динамику следующих показателей:

— коэффициент оборота пол приему рабочих,

коэффициент оборота по выбытию,

коэффициент текучести кадров,

коэффициент постоянства персонала.

  • для измерения рабочего времени используются показатели:

— отработанный человеко-день,

— отработанный человеко-час.

  • при анализе производительности труда применяется система обобщающих, частных и вспомогательных показателей:

— к обобщающим показателям относятся среднегодовая, среднедневная и среднечасовая выработка продукции на одного работающего в стоимостном выражении.

— частные показатели — это затраты времени на производство единицы продукции определенного вида в натуральном выражении за один человеко-день или человеко-час.

— вспомогательные показатели характеризуют затраты времени на выполнение единицы определенного вида работ или объем выполненных работ за единицу времени.

Вышеперечисленная система показателей используется для анализа трудовых ресурсов, что касается оплаты труда уместно рассмотреть следующие понятия:

Анализ оплаты труда. Анализ начинают с определения суммы превышения (снижения) расходов на оплату труда персонала предприятия, занятого в основной деятельности, включаемых в себестоимость реализованных услуг по сравнению с их нормируемой величиной. При этом нормируемая величина расходов на оплату труда рассчитывается в соответствии с Законом о налогах с предприятий, объединений и организаций, предусматривающим увеличение или уменьшение облагаемой прибыли на сумму превышения или снижения расходов на оплату труда по сравнению с их нормируемой величиной. Нормируемая величина расходов на оплату труда определяется исходя из расходов на эти цели в предыдущем году с учетом роста объема реализации услуг и установленного правительством коэффициента роста расходов на оплату труда.

Расходы на оплату труда анализируют не только по предприятию в целом, но и по отдельным цехам. При этом выделяют подразделения, допустившие превышение нормируемой величины этих расходов, изучают причины, вырабатывают эффективные решения по их предупреждению.

Так как объектом налогообложения является сумма превышения средств, направляемых на потребление (расходов на оплату труда, включаемых в себестоимость услуг, различных выплат за счет прибыли, доходов по акциям и других средств, расходуемых на потребление), по сравнению с необлагаемым размером этих средств, определяемым в установленном законом порядке. В этих условиях объектом анализа использования фонда оплаты труда становится также определение соответствия суммы средств, направляемых на потребление, необлагаемому размеру этих средств, выявление причин, вызвавших превышение этого размера, выработка рекомендации по совершенствованию систем и форм оплаты труда. Для анализа используют данные расчетов по налогу, регулирующему расходование средств, направляемых на потребление.

В отличие от персонала, занятого производством услуг и продукции, фонд зарплаты работников, обслуживающих предприятие, не зависит от объема реализации услуг и продукции, поэтому в ходе анализа устанавливают его зависимость от изменения численности работников, должностных окладов, эффективного фонда рабочего времени. По результатам анализа вырабатывают меры для устранения причин, вызывающих нерациональное использование средств на оплату труда.

Анализ использования средств на оплату труда по категориям персонала. В процессе анализа определяют отклонение фактического фонда оплаты труда по категориям персонала от предыдущего года под влиянием изменения численности работников и средней зарплаты одного работника, вскрывают резервы экономии фонда оплаты труда, связанные с устранением причин, вызывающих неоправданное увеличение численности и зарплаты работников.

Анализ состава фонда оплаты труда. В процессе анализа определяют отклонение отчетного фонда от плана по отдельным видам оплаты труда, устанавливают причины отклонений, выявляют резервы экономии фонда оплаты труда в результате устранения непроизводительных выплат и неоправданного его увеличения. Для анализа используют данные текущего фонда оплаты труда.

Анализ резервов экономии средств на оплату труда. Экономия средств на оплату труда достигается прежде всего в результате снижения трудоемкости производства услуг и продукции, внедрения бригадной формы организации и оплаты труда, пересмотра устаревших норм выработки и расценок, норм обслуживания, ликвидации штатных излишеств, проведения других мероприятий, обеспечивающих повышение производительности труда, а также вследствие устранения непроизводительных выплат и ликвидации неоправданного увеличения заработной платы отдельных работников. Поэтому подсчет сумм возможной экономии фонда основан на результатах анализа резервов роста производительности труда.

Анализ соотношения между темпами роста производительности труда и средней заработной платы и его влияния на использование фонда оплаты труда. Анализируя соотношение между ростом производительности труда и его оплаты средняя зарплата одного работника определяется исходя из фонда оплаты труда работников, участвующих в производстве товаров и услуг, и их численности. О соотношении между ростом производительности труда и его оплаты судят по коэффициенту опережения.

В процессе анализа не только определяют соотношение между темпами роста производительности труда и средней зарплаты, но и устанавливают выполнение планового соотношения между ними.

глава 2. Анализ использования трудовых ресурсов в ЗАО «КУБАНСКИЙ»

2.1 Задачи и источники анализа.

Анализу хозяйственной деятельности принадлежит важная роль в совершенствовании организации заработной платы, обеспечении ее прямой зависимости от количества и качества труда, конечных производственных результатов. В процессе анализа выявляются резервы для создания необходимых ресурсов роста и совершенствования оплаты труда, введения прогрессивных форм оплаты труда работников, обеспечивается систематический контроль за мерой труда и потребления.

Задачи анализа использования фонда оплаты труда:

  • оценка использования средств на оплату труда;

  • определение факторов, влияющих на использование фонда оплаты труда по категориям персонала и видам заработной платы;

  • оценка эффективности применяемых форм оплаты труда и видов заработной платы, систем премирования работников,

  • выявление резервов рационального использования средств на оплату труда, обеспечения опережающего роста производительности труда по сравнению с повышением его оплаты.

Источники информации для анализа: план экономического и социального развития предприятия, статистическая отчетность по труду ф.N 1-т «Отчет по труду», приложение к ф.N 1-т «Отчет о движении рабочей силы, рабочих мест», данные табельного учета и отдела кадров.

2.2. Анализ состава и структуры персонала

Основными задачами анализа являются следующие:

— изучение и оценка обеспеченности предприятия и его структурных подразделений трудовыми ресурсами в целом;

— определение и изучение показателей текучести кадров.

Обеспеченность предприятия трудовыми ресурсами определяется сравнением фактического количества работников по категориям и профессиям с плановой потребностью. Особое внимание уделяется анализу обеспеченности предприятия кадрами наиболее важных профессий. Необходимо анализировать и качественный состав трудовых ресурсов по уровню квалификации, стажу работы, образованию, возрасту [6, с.24].

Для характеристики движения персонала рассчитаем и проанализируем динамику следующих показателей:

• коэффициент оборота по приему работников (Кпр ):

Количество принятого персонала на работу

Кпр = ——————————————————— ; Среднесписочная численность персонала

2001

2002

Кпр =

0,1

0,084

• коэффициент оборота по выбытию (Кв):

Количество уволившихся работников

Кв = —————————————————— ;

Среднесписочная численность персонала

2001

2002

Кв =

0,048

0,018

• коэффициент текучести кадров (Кт.к):

Количество уволившихся работников по собственному желанию и за нарушение трудовой дисциплины

Кт.к = ————————————————————— ;

Среднесписочная численность персонала

2001

2002

Кт.к =

0,040

0,033

• коэффициент постоянства состава персонала (Кп.с):

Количество работников, проработавших весь год

Кп.с = ————————————————————————

Среднесписочная численность персонала предприятия

2001

2002

Кп.с =

0,952

0,982

В первую очередь бросается в глаза то, что все анализируемые года предприятие работало с нехваткой персонала (хотя руководству и удалось снизить этот недостаток с 5,3% до 3,85) (приложение 1). Это явилось результатом непродуманной кадровой политики предприятия, а зачастую было вызвано искусственно самим персоналом, так как возможность выполнить больший объем работ позволяла и больше зарабатывать. Этот факт говорит о том, что плановое количество персонала завышено, ввиду ошибочного нормирования производственных показателей работы рабочих и служащих. Вывод об этом можно сделать, взглянув и на приложение 3, где однозначно видна существенная переработка каждого рабочего, хотя это в основном результат других причин, о которых будет сказано ниже.

Справедливости ради нужно сказать, что основная недостача численности персонала складывается по статье «Служащие» (вывод об этом так же можно сделать, взглянув на приложение 3), а это говорит о необоснованном раздувании штатов управленческого звена, свидетельствует о необходимости пересмотра штатных расписаний в сторону уменьшения численности.

Возвращаясь к приложению 1 можно отметить наметившуюся тенденцию к стабилизации кадрового состава и отсеиванию случайных людей, об этом свидетельствует коэффициент постоянства персонала предприятия, увеличившийся на 0,03. После ознаменовавшегося сильными кадровыми переменами 2001 года, в 2002 году достигнута стабилизация по всем показателям: коэффициент оборота по выбытию уменьшился на 0,03, а коэффициент текучести кадров на 0,07. Резкое падение коэффициента оборота по приему персонала на 16% явилось результатом освоения больших производственных мощностей в 2002 году.

Важно также отметить, что руководство предприятия сделало выводы из волны увольнений прокатившейся в 2001 году (а основную часть уволившихся составляли именно опытные специалисты, работающие с основания предприятия и уставшие от пустых обещаний и работы на ″голом″ энтузиазме), провело в жизнь ряд изменений, коснувшихся в первую очередь совершенствования условий и системы оплаты труда. Как результат — снижение числа уволившихся почти в 2,5 раза.

2.3. Анализ использования трудовых ресурсов

Полноту использования трудовых ресурсов можно оценить по количеству отработанных и часов одним работником за анализируемый период времени, а также по степени использования фонда рабочего времени [6, с.28].

Фонд рабочего времени (ФРВ) зависит от численности персонала, количества отработанных дней одним работником в среднем за год и средней продолжительности рабочего дня:

ФРВ = ЧР •Д •П

Этому вопросу посвящено приложение 2.

В первую очередь нужно отметить наметившуюся тенденцию роста числа отработанных дней одним рабочим, как по сравнению с предыдущим годом так и с планом, в 2001 году рост составил 1 день, в 2002 — 3. Это вызвало значительное превышение фактического выпуска продукции над плановым, в 2001 году на 20450 тыс. руб., а в 2002 году уже на 31070 тыс. руб., данные взяты из приложения 3.

Хочется заметить, что рост объемов производства дается непросто, несмотря на высокую (превышающую плановую) интенсивность труда рабочих сверхурочно отработанное время составило в 2001 году 84,4 тысяч часов, в 2002 году чуть меньше – 81,6 тысяч часов. Если оценить это в отработанных сверх нормы рабочих днях, то получится, что каждый рабочий в 2001 году отработал лишних 88 дней, а в 2002 году уже 91.

Может это результат завышения фактически отработанного времени рабочими повременщиками и их руководителями, но все равно это явление ненормально и требует принятия срочных мер.

Другой вывод, который можно сделать из приложения 2, это серьезное снижение фактической длительности рабочей смены. Несмотря на то, что в 2001 году она составляла 6,47 часа, что уже на 0,53 часа меньше плановой длительности, в 2002 году она снова уменьшилась на 0,25 часа, снизившись до 6,22. То есть на каждую смену в 2002 году приходился уже почти полчаса простоя.

Рекомендации по выходу из этого критического положения будут даны нами позднее.

2.4. Анализ производительности труда

Производительность труда – это показатель, определяющий эффективность труда в процессе производства. Иными словами, под производительностью труда понимается его результативность или способность человека производить за единицу рабочего времени определенный объем продукции.[5, с. 12].

Для оценки уровня производительности труда применяется система обобщающих, частных и вспомогательных показателей, которые подробно рассмотрены в параграфе 1.2. этой работы.

Наиболее обобщающим показателем производительности труда является среднегодовая выработка продукции одним работающим. Величина его зависит не только от выработки рабочих, но и от удельного веса последних в общей численности промышленно-производственного персонала, а также от количества отработанных ими дней и продолжительности рабочего дня (рис. 1):

СРЕДНЕГОДОВАЯ ВЫРАБОТКА одного работника

УДЕЛЬНЫЙ ВЕС РАБОЧИХ В ОБЩЕЙ ЧИСЛЕННОСТИ ПЕРСОНАЛА (Уд)

СРЕДНЕГОДОВАЯ ВЫРАБОТКА ОДНОГО РАБОЧЕГО (Гв)

КОЛИЧЕСТВО ОТРАБОТАННЫХ ДНЕЙ ОДНИМ РАБОЧИМ ЗА ГОД (Д)

СРЕДНЕДНЕВНАЯ ВЫРАБОТКА ОДНОГО РАБОЧЕГО (Дв)

средняя продолжительность рабочего дня, ч (П)

среднечасовая выработка одного рабочего (ЧВ)

Техника, технология и организация производства

Уровень автоматизации и механизации производства

Уровень квалификации рабочих

Трудовой стаж и возраст рабочих

Мотивация труда и т.д.

Рис. 1 Структурно-логическая модель факторного анализа производительности труда

Среднегодовую выработку продукции одним работником можно представить в виде произведения следующих факторов:

ГВппп = Уд •Д •П •ЧВ,

где Уд – удельный вес рабочих в общей численности персонала;

Д – количество отработанных дней одним рабочим за год;

П – средняя продолжительность рабочего дня, ч;

ЧВ – среднечасовая выработка одного рабочего.

Этот наиболее объективный показатель нам поможет оценить неоднократно упомянутое приложение 3.

Анализируя данные таблицы, можно сделать следующие выводы: в первую, очередь это увеличение среднегодовой выработки на одного работающего, которая в 2001 году составила 187 тыс. руб. на человека, в 2002 выросла достаточно серьезно – 213,4 тыс. руб.

Проанализируем подробнее методом цепных подстановок вклад каждого фактора, влияющего на среднегодовую выработку.

Результаты расчетов видны в приложении 3. В ней производится подсчет фактического прироста относительно планового уровня.

Сначала вычислим прирост среднегодовой выработки под влиянием изменения количества рабочих в общей численности персонала. За анализируемый период этот прирост весьма незначительный.

Влияние второго количественного фактора — количества дней отработанных одним рабочим гораздо более существенно: в 2001 — 31116 руб., в 2002 — 31307 руб. Прослеживается тенденция к росту, но это далеко не повод для торжества. Предприятие занимается самоедством и очень скоро наступит предел. Необходимо срочно менять производственную стратегию.

Третий фактор — продолжительность рабочего дня. Вот где простор для деятельности производственников и солидный запас роста. По ряду причин, которые мы раскроем ниже, предприятие недополучило с каждого работающего продукции в 2001 году на 9075,62руб., а в 2002 на 13136,28 руб. Ситуация достаточно критическая.

Что касается последнего, четвертого показателя, то здесь сразу видно, что руководство предприятия сосредоточило свои усилия именно в этом направлении.

Среднечасовая выработка устойчиво растет, а следовательно растет и ее вклад в увеличение выработки среднегодовой. Так, в 2001 году за счет среднечасовой выработки на одного рабочего плановый показатель был превышен на 55643,22 руб., в 2002 — на 57370 руб.

2.5. Анализ фонда оплаты труда

Анализ использования трудовых ресурсов на предприятии, уровня производительности труда необходимо рассматривать в тесной связи с оплатой труда. В процессе его следует осуществлять систематический контроль за использованием фонда заработной платы (оплаты труда), выявлять возможности экономии средств за счет роста производительности труда и снижения трудоемкости продукции.

Анализируя приложение 5, замечаешь, что руководство сделало некоторые выводы из участившихся в 2001 году увольнений. Значительно увеличились как выплаты по большинству статей, так и общая сумма фонда оплаты труда. В 2001 году она составила 12984,42 тыс. руб., увеличившись на 603,5 тыс. в 2002 году стала равна 13587,95 тыс. руб. Нельзя сказать, что в динамике основных статей оплаты труда наблюдалась какая-то общая закономерность, скорее всего, это результаты кратковременных веяний и сиюминутных решений, связанных с конкретными производственными задачами. Но кое-что все-таки можно отметить.

В первую очередь это незначительный, но рост доли переменой части в общем фонде оплаты труда. в 2002 году эта доля выросла на 1,11%, что говорит о смещении руководством акцентов в оплате труда в сторону сдельной системы. Он мог бы быть более значительным, но к сожалению данная система не отражает дифференциацию оплаты труда на контрактной основе, которая также зависит от результатов работы.

Во-вторых, рост сумм материальной помощи, которая в сумме по всем категориям персонала в 2001 году составила 351,2 тыс. руб., а в 2002 году — 525,1 тыс. Хотя, справедливости ради надо заметить, что в планах были заложены еще большие суммы.

глава 3. Анализ мероприятий по улучшению труда и его оплаты в ЗАО «кубанский»

3.1 определение влияния мероприятий на изменение производственных показателей

С 2002 года с приходом на предприятие нового начальника ООТиЗ начато планомерное осуществление реформы организации оплаты труда. Был намечен и проведен ряд организационно-технических и социально-экономических мероприятий по улучшению использования трудовых ресурсов и фонда заработной платы. Как следствие – изменение следующих показателей: вдвое уменьшилось количество уволившихся работников, вырос коэффициент постоянства персонала на 0,03%.

Не вдаваясь в ненужные подробности кратко опишем основные направления действий.

Основной упор был сделан на использование единой тарификации рабочих и инженерного персонала. Введение единой тарифной сетки позволило стандартизировать систему рабочих и должностных окладов, приведя их в соответствие с квалификацией, сложностью выполняемых функций и опытом работы.

Был взят курс на повсеместное внедрение на рабочих местах системы сдельной оплаты труда, с целью заинтересовать исполнителей в росте объемов производства.

Так в июне 2002 года введено в действие «Положение об образовании фонда оплаты труда подразделений ЗАО «Кубанский», в котором подробно описана новая процедура оплаты труда работников.

Следует отметить также повсеместное внедрение контрактной системы оплаты труда (в основном руководящих работников), которая тоже начинает приносить свои плоды.

В-целом, руководству удалось повысить уровень производительности труда работников по средствам отмеченных нововведений (следует учесть и значительно увеличившийся размер выплат материальной помощи) что, в свою очередь обусловило рост среднегодовой выработки на 26,4 тыс. руб.

Важно отметить, вышеперечисленные меры нашли свое отражение в увеличении такого емкого производственного показателя как объем производства продукции, который вырос за анализируемый период на 11930 тыс. руб. и составил 58670 тыс. руб.!

3.2 Разработка мероприятий по улучшению трудовых показателей

Основываясь на результатах экономического анализа деятельности предприятия можно предложить следующий набор мероприятий по оптимизации процесса производства.

Во-первых, комплекс усилий, направленный на снижение длительности простоев оборудования. (Так, непроизводительные затраты времени за анализируемый период не снизились, составив в 2002 году 5,712 тыс.ч.) Обновление парка оборудования, в частности доильных аппаратов и техники для заготовки кормов; где имеет место нехватка или износ. Повышение квалификации и оптимизация труда ремонтников, с целью улучшить качество ремонта оборудования. Введение материальной заинтересованности в уменьшении длительности простоев оборудования у всех лиц от которых это зависит.

Во-вторых, изменение ситуации характеризующейся увеличением количеством фактически отработанных смен у промышленно-производственного персонала. А именно:

Закупка более производительного оборудования, внедрение более современных время сберегающих технологий с целью увеличения производительности труда, так как не приходится ожидать, что предприятие снизит объем производства.

Введение строго контроля за учетом рабочего времени, с целью уменьшения приписок.

Дальнейшее продвижение системы сдельной оплаты труда, с целью компенсации рабочим потерь от уменьшения количества фактически отработанного времени, вызванного претворением в жизнь вышеупомянутых мероприятий.

Вообще уровень переменной составляющей фонда оплаты труда на анализируемом предприятии значительно ниже уровня постоянной (данные приложения 5). Это результат в первую очередь несовершенства сдельной оплаты труда, большого количества повременщиков. Во вторую очередь это следствие маскировки статей оплаты труда зависящих от количественного уровня производства продукции в статью постоянной составляющей. Это следствие излишне усложненной системы организации оплаты труда, преследующей цель сделать рабочего человека зависимым от руководства во всех отношениях (система КТУ, особо важных заданий, различных надбавок и премий).

В-третьих, необходимо закрепить наметившуюся тенденцию по стабилизации кадрового состава предприятия. Для этого необходимо провести в жизнь ряд мероприятий в социальной сфере, совершенствовать организацию труда (повышение квалификации кадров, культурно-технического уровня трудящихся, укрепление трудовой дисциплины и совершенствование системы заработной платы, личной материальной заинтересованности всех работников, обеспечение средней интенсивности труда).

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

Итак, выводы по проделанной работе можно сделать следующие:

касаемо обеспеченности предприятия кадрами можно отметить наметившуюся стабилизацию кадрового состава (снижение коэффициента оборота по выбытию и коэффициента текучести, а также рост коэффициента постоянства персонала);

в отношении использования трудовых ресурсов (рабочего времени) в процессе производства далеко не все предусмотрено: наблюдается существенная переработка каждого рабочего (так, в 2002 году зафиксирован 91 отработанный сверх нормы день на каждого рабочего); снижение фактической длительности смены (на каждую смену в2002 году приходится почти полчаса простоя);

как положительный факт можно отметить заботу руководства о рядовых сотрудниках, стремление создать им материальные и моральные условия для хорошей работы (значительно выросла сумма выплат по всем статьям, в том числе и сумма материальной помощи). Увеличился фонд оплаты труда. Коллектив предприятия тоже неплохо, можно даже сказать ударно, трудится, не взирая на трудности. Выявлены возможности экономии средств за счет роста производительности труда, о чем свидетельствует серьезное увеличение среднегодовой выработки (так, в 2002 году на одного работающего она составила 213,4 тыс. руб., увеличившись по сравнению с предыдущим годом на 26,4 тыс. руб.).

Предприятие имеет солидный производственный потенциал и резервы для роста.

В целом, резюмируя вышесказанное, можно заключить, что работа предприятия заслуживает положительной оценки. В наше тяжелое время оно не только не снизило объемов производства, но и продолжает их наращивать, совершенствуя методы ведения хозяйства.

Использованная литература:

  1. Свод кодексов и законов Российской Федерации. – СПб.: ИД «Весь», 2003– 992С.

  2. Баканов М.И., Шеремет А.Д. Теория экономического анализа. – М.: Финансы и статистика, 2001. – 656с.

  3. Ковалев В.В. Финансовый анализ: Управление капиталом. Выбор инвестиций. Анализ отчетности. – М.: Финансы и статистика, 1998. – 512с.

  4. Макаров Д.В. Экономический и финансовый анализ. Конспект лекций. – Калининград, 2001. – 68с.

  5. Прыкин Б.В. Экономический анализ предприятия. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 360с.

  6. Самоучитель по бухгалтерскому учету. – М.: ПРИОР, 2001. – 160с.

  7. Савицкая Г.В. Анализ хозяйственной деятельности предприятия. М.: ИНФРА — М, 2003. – 498с.

34

Реферат: Зейский государственный природный заповедник

Зейский заповедник расположен на севере Амурской области.

Климат умеренно-холодный континентальный с чертами муссонного. Средняя мно­голетняя температура января составляет — 28,8°, июля + 19,7°С. Среднее количество осадков — 515,2 мм. До 75% ветров северо-восточного направления со средней скоростью от 1,2 м/сек до 2,2 м/сек.

Рельеф заповедника определяет хребет Тукурингра, являющийся составной частью горной системы хребтов Янкан — Тукурингра — Соктахан — Джагды. 40% площади — высоты до 700 м над уровнем моря, 35% — 700-1000; 18% — 1000-1300 м.; 7% — свыше 1300 метров. Максимальная отметка – 1442 м над уровнем моря.

Территория заповедника характеризуется крутыми склонами (до 60° и больше), узкими глубокими речными долинами и плоскими водоразделами. Превышение водоразделов над днищами долин составляет 400-600 м. Все реки заповедника принадлежат к бассейну реки Зеи. На 100 га территории приходится 0,5 км малых рек водотоков. По долинам рек в территорию заповедника вклиниваются узкие заливы Зейского водохранилища. Ландшафты заповедника имеют переходный характер между муссонными дальневосточными и континентальными сибирскими. Их внешний облик определяет лиственничная тайга на горных склонах. Лесом покрыто более 90% территории.

В южной части заповедника, на хорошо прогреваемых склонах можно встретить дубово-черноберезовые леса, которые дальше на север не имеют распространения. Под их пологом произрастают представители маньчжурской и дауро-маньчжуцрской флоры: лимонник китайский, липа амурская, ландыш Кейске, рябчик Максимовича, башмачок настоящий, башмачок крупноцветковый и др. Только здесь на территории заповедника можно повстречаться с ядовитой змеей – щитомордником и малозаметной восточно-азиатской мышью.

Выше дубово-черноберезовых лесов распространились лиственничные леса, они поднимаются почти до высоты 1000 м над уровнем моря и абсолютно преобладают по площади. Лиственница образует чистые леса и смешанные, с участием березы, ели, осины. Под пологом большинства лиственничников развит покров из брусники, зеленых мхов, багульника болотного. В этом поясе обитают обычные представители тайги – лось, изюбрь, бурый медведь, соболь, росомаха.

Высоты 1000-1300 м над уровнем моря занимает пояс темнохвойной тайги — еловые леса. Ели, возраст которых 200-300 лет, стоят порой так плотно, что человеку с рюкзаком протиснуться непросто. Такие места облюбовали себе удивительная птица дикуша и пугливая кабарга.

Выше ельников располагаются заросли кедрового стланика. Они обрамляют вершины хребта. Среди мощных раскидистых кустов стланика летом можно увидеть ярко-желтые красивые соцветия – то цветет рододендрон золотистый – украшение высокогорий. В пору созревания орехов кудровника в его зарослях собираются почти все лесные жители. Тут и медведи, и бурундуки, соболь и белка, множество птиц.

Вершины Тукурингры безлесы, их называют «гольцами». Здесь расположена горная тундра – царство мхов, лишайников и низкорослых кустарников. В таких местах обитают растения, способные выдерживать низкие температуры и суровые ветры. В горной тундре встречаются белые куропатки, во время пролета здесь останавливается кроншнеп-малютка, изредка встречаются редкие птицы – беркут и кречет.

Всего на территории заповедника и прилегающей территории в настоящее время зарегистрирован 851 вид сосудистых растений, из низших растений: мхов — 230 видов, лишайников — 155, грибов -158; в фауне заповедника отмечено: млекопитающих — 52 вида, птиц — 247, амфибий — 4, рептилий — 5, рыб — 29.

Историческая справка

Инициатор создания заповедника — Александр Степанович Хоментовский (2.03.1908-14.03.1986), член-корреспондент АН СССР, директор Хабаровского комплексного НИИ Сибирского отделения Академии Наук СССР.

Практические работы по проектированию заповедника были начаты в конце сентября 1962 года. Для этих целей из Хабаровского КНИИ в Амурскую область был командирован научный сотрудник Николай Петрович Шапорев.

Для размещения заповедника был выбран участок в восточной части хребта Тукурингра в Зейском административном районе на правобережье реки Зеи между её притоками, реками Гилюй и Гулик. Предложил Н.П.Шапореву эту территорию для заповедника и оформлял все первичные документы по передаче земель и лесного фонда директор Зейского лесхоза Михаил Иванович Мальцев (позже, в 1977-1987 гг., работавший в заповеднике главным лесничим и лесничим).

Распоряжением Совета Министров РСФСР от 3 октября 1963 года 34297-р Зейский заповедник был организован на площади 82,3 тыс. га (уточненная последующим землеустройством площадь составила 82 607 га).

Фактической датой начала работы заповедника является 1 июня 1964 года, когда был назначен его директор Павел Владимирович Братенков, по образованию инженер лесного хозяйства, проработавший в этой должности до 1982 года.

Первый научный сотрудник принят на работу 1 апреля 1964 года. Им был Владимир Иванович Щетинин, занимавший эту должность в течение 12 лет (позже работавший руководителем специнспекции «Тигр» в Приморском крае). В 1964 году начались и постоянные научные исследования на территории заповедника.

25 сентября 1965 года в заповеднике появился первый работник охраны – техник-лесовод.

В течение первых пяти лет заповедник не имел базы и арендовал помещения. Устройство лесных избушек (кордонов) на территории заповедника началось практически срезу после его организации.

В 1965 году появились первые транспортные средства. Сначала заповеднику был передан бывший в употреблении лодочный мотор, который установили на деревянную лодку собственного изготовления. Затем были приобретены еще три мотора, одна деревянная и две дюралевые лодки.

Таким образом, к 1969 году была организована служба охраны территории от нарушений режима и лесных пожаров, начат сбор научной информации о природе, сотрудники заповедника размещались в собственном служебном помещении.

До 1977 года заповедник функционировал в качестве подразделения Хабаровского комплексного НИИ.

В это время научная работа на его территории велась и сотрудниками заповедника, и командированными сотрудниками Сибирского отделения АН СССР. Была частично проведена инвентаризация флоры и фауны.

Первичные работы по определению видового состава высших растений заповедника выполнял в 1966-70 гг. старший лаборант Иннокентий Иванович Шаповал. Фаунистическими исследованиями на заповедной и сопредельных территориях занимался младший научный сотрудник В.И.Щетинин.

Первый отчет по программе наблюдения за природой («Летопись природы») подготовлен заповедником в 1969 г.

Впервые сведения о работе Зейского заповедника были опубликованы в печати в 1967 году ученым секретарем Хабаровского КНИИ Вениамином Ивановичем Готванским (общая характеристика природных условий, рельеф заповедника) и младшим научным сотрудником заповедника В.И.Щетининым (общая характеристика заповедника, животные).

С 1 января 1977 года заповедник был переподчинен Министерству сельского хозяйства СССР (МСХ СССР). В процессе реорганизаций Союзных министерств и ведомств был в подчинении Агропрома СССР, и Госкомприроды СССР.

В период 1970-1980 гг. на территории заповедника работали специалисты многих научно-исследовательских учреждений: Хабаровского КНИИ ДВНЦ СССР, БИН АН СССР, Биологического факультета МГУ, Почвенного института им. В.В.Докучаева ВАСХНИЛ, Центрального НИИ охраны природы и заповедного дела МСХ СССР.

По результатам их работ и при участии сотрудников заповедника изданы монографии «Флора и растительность хребта Тукурингра» (1981, под ред. И.А.Губанова), «Млекопитающие Зейского заповедника» (1984, Г.Ф.Бромлей и др.).

Распоряжением Совета Министров РСФСР от 26 января 1986 №101-р площадь заповедника была увеличена на 16823 га и с этого времени составляет 99430 га (994,3 кв. км). Охраняемая территория продолжилась на север по хребту Тукурингра.

Осенью 1989 г. была введена новая центральная база заповедника в городе Зее: двухэтажный административно-лабораторный корпус, автогараж и хозяйственные постройки.

В настоящее время Зейский заповедник является природоохранным, научно-исследовательским и эколого-просветительским федеральным государственным учреждением.

На его территории отсутствуют населенные пункты, нет мест постоянного проживания людей, строений, дорог, других хозяйственных объектов и коммуникаций, не связанных с деятельностью заповедника.

Заповедник подчинен Федеральной службе по надзору в сфере природопользования в составе Министерства природных ресурсов Российской Федерации. Юридический адрес заповедника: 676246, Амурская обл., г.Зея, ул.Строительная, 71; телефоны: (41658) 2-13-79, 2-17-53, e-mail: zzap@mail.ru

Его штат сейчас составляет примерно 50 человек: администрация, научный отдел, отдел охраны, отдел экологического просвещения и отдел обеспечения основной деятельности.

В составе научного отдела работают два зоолога-териолога, гидробиолог и два инженера по мониторингу (гидрометеоролог и фенолог). Они ведут постоянные наблюдения за развитием природы на охраняемой территории по программе «Летопись природы». Наряду со штатными работниками, исследования в заповеднике выполняются по договорам научными специалистами сторонних учреждений (Амурского комплексного НИИ ДВНЦ РАН, БПИ ДВНЦ РАН и высших учебных заведений Амурской области).

После перекрытия реки Зеи плотиной ГЭС в 1974 г. значительная часть НИР, проводимых заповедником, связана с влиянием на природу региона водохранилища Зейского гидроузла. Одним из результатов этих исследований явилась монография «Влияние Зейского водохранилища на наземных позвоночных» (Н.Н.Колобаев, С.А.Подольский, Ю.А.Дарман, 2000 г.). Специалисты заповедника принимали активное участие в экологической экспертизе ТЭО Гилюйской ГЭС на государственном (Союзном) уровне и в Амурской области.

Отдел охраны имеет в своем составе три подразделения: два лесничества и оперативную инспекторскую группу. Функции по охране территории заповедника от нарушений режима и лесных пожаров выполняют 18 государственных инспекторов.

В распоряжении заповедника находятся три автомобиля УАЗ, автомобиль ГАЗ-66, самосвал, автомобиль-топливозаправщик и несколько мотоциклов. Для передвижения по водохранилищу используется катер РМ-376 и маломерные суда (водометные катера «Амур-В» и моторные лодки). В зимний период на труднодоступных участках передвижение осуществляется на снегоходах «Буран».

На территории заповедника обустроена сеть кордонов и лесных избушек для проживания сотрудников во время выполнения ими служебных обязанностей по охране заповедника и сбору научной информации. Имеется 2 базовых кордона («Двадцатый» и «Тёплый») на которых кроме жилого строения размещаются гаражи для транспортных средств и помещения для хранения материальных ценностей. Кроме этого по границам заповедника расположены 9 кордонов–избушек, и еще 2 избушки находятся внутри охраняемой территории.

Экологическое просвещение населения региона, проводимое заповедником, направлено на защиту дикой природы и пропаганду идей заповедного дела. Для этих целей используются различные формы: в административном здании функционирует музей природы; проводятся конкурсы, выставки и беседы в школах; оказывается методическая помощь педагогам; в средствах массовой информации публикуются материалы о работе заповедника, о его природе; в очень ограниченных масштабах практикуется посещение территории заповедника небольшими группами экскурсантов в сопровождении сотрудников заповедника.

Курсовая работа: Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

МИНИСТЕРСТВО ЗДРАВОХРАНЕНИЯ УКРАИНЫ

ЛУГАНСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ МЕДИЦИНСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ

Кафедра технологии лекарств, организации и экономики фармации

Зав. кафедрой: проф., д.ф.н. Гудзенко А.П.

Курсовая работа

по дисциплине: организация экономики фармации

на тему: «Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищенных групп населения в Украине»

Выполнила: студентка IV курса

фарм. ф. 67 гр.

Петренко В. В.

Научный руководитель:

Передерий Е. А.

Луганск 2008

ПЛАН

Вступление……………………………………………………………..…………3

Социально незащищенные слои населения………….…………….……5

Оценка доступности лекарственных средств для социально незащищенных групп населения…………………………..……………………9

Практическая часть…………..……………………………….…..…..…..14

Социально-демографическая характеристика посетителей аптек…….18

Факторы, влияющие на выбор потребителей при покупке лекарственных средств…………………………………………………………20

Характеристика посещения аптек……………………….…….……..…..22

Вывод……………………………………………………………………………24

Список используемой литературы………………..………….…………..……27

ВСТУПЛЕНИЕ

Комплексный фармако-экономический анализ результатов применения лекарственных средств, получивший в приложении к сфере лекарственного обеспечения название «фармакоэкономика», обязан своим появлением на свет параллельному развитию двух наук: экономики здравоохранения и клинической эпидемиологии. Сам термин «фармакоэкономика» состоит из двух слов: фармакон — лекарство и экономикс — экономика.

Первое документированное исследование в области экономики здравоохранения относится к XVII столетию, когда W.Petty оценил стоимость человеческой жизни в 60-90 английских фунтов стерлингов. В XVIIII веке W.Farr в своих работах рассчитал экономические выгоды от медицинской помощи, оказываемой рабочим во время эпидемий на основе анализа потерь, связанных с недопроизводством продукции и отсутствием заработной платы в период болезни (много позднее этот подход в зарубежной литературе был усовершенствован и получил название «человеческого капитала»). Однако эти попытки были скорее исключением, чем правилом, и до середины XX века систематический экономический анализ в медицине не использовался.

В настоящее время фармакоэкономика, как наука укрепила свои позиции в научном мире и практически ни одно серьезное клиническое исследование не проходит без применения фармакоэкономического анализа. Основными критериями оценки лечебного процесса являются эффективность и безопасность.

Одновременно становится понят-ным, что помимо ограничительной функции, фармако-экономический анализ может и должен способствовать повышению качества медицинской помощи. Методы анализа соотношения между ценой и результатами выходят на первый план. Отечественное Здравоохранение должно основываться на «доказательной медицине»!

Переход к рыночным отношениям, формирование основ демократического государства и новых социально-политических реалий вызвали коренные изменения в обществе. В этих условиях произошло снижение уровня социальной безопасности, что привело к падению качества жизни и обострению демографических проблем в стране. В результате сложившаяся ситуация потребовала большего внимания к повышению доступности и качества не только медицинской, но и лекарственной помощи, на которую в системе здравоохранения расходуется до 25% финансовых средств. Сегодня лекарственная терапия продолжает оставаться приоритетным видом лечения почти всех заболеваний, поскольку составляет до 95% врачебных назначений. Надежды на рыночные отношения как на единственный способ регулирования, в т.ч. в такой социально значимой сфере, как система лекарственного обеспечения, себя не оправдали. На фоне снижения платежеспособности основной массы населения и продолжающегося ухудшения их здоровья появилась потребность в увеличении объемов лекарственной помощи, в т.ч. оказываемой на льготных условиях [15].

СОЦИАЛЬНО НЕЗАЩИЩЕННЫЕ ГРУППЫ НАСЕЛЕНИЯ УКРАИНЫ

К социально незащищенным слоям населения относятся:

— престарелые граждане (лица, достигшие 70 лет);

— инвалиды;

— пенсионеры;

— ветераны;

— воины-интернационалисты;

— дети;

— учащиеся общеобразовательных учреждений;

— студенты;

— молодые семьи;

— неполные семьи;

— многодетные семьи;

-малообеспеченные категории граж-дан (лица, имеющие по объективным причинам доход ниже бюджета прожиточного минимума);

— иные лица, которые в наибольшей степени нуждаются в социальной помощи и поддержке со стороны государства.

Определенные категории социально-незащищенных групп населения имеют льготы на получение лекарственных средств [6].

Категории граждан, которые имеют льготы при покупке лекарственных средств

В соответствии с законодательством (Постановлением КМ Украины от 17.08.98 г. № 1303), существуют определенные категории граждан, в которых льготы на получение лекарств колеблются в пределах от 50% или 100%, в зависимости от категории.

При этом отпускаться могут только лекарства, отмеченные в Перечне лекарственных средств отечественного и иностранного производства, утвержденном постановлением КМУ от 1.09.1996 г. № 1071, с учетом ежегодных изменений, которые вносятся МОЗ Украины по согласованию с Минфином Украины.

Категории больных, которым показан бесплатный и льготный отпуск лекарств

Право на бесплатное получение лекарств имеют:

а) группы населения в случае амбулаторного лечения:

1. Лица, которым предусмотрен бесплатный отпуск лекарственных средств по ЗУ «О статусе ветеранов войны, гарантии их, социальной защиты»:

• Инвалиды ВОВ, инвалиды, приравненные к ним.

• Участники ВОВ.

• Прежние несовершеннолетние узники фашистских концлагерей в возрасте до 16 лет на время освобождения.

• Граждане из числа прежних военнослужащих, которые принимали участие в боевых действиях в Афганистане и других странах.

•Родители и жены военнослужащих, которые погибли в результате ранения, контузии, полученных при защите страны или при выполнении других обязанностей военной службы или в результате заболевания, связанного с пребыванием на фронте.

2. Лица, которые имеют особенные трудовые заслуги перед Родиной в соответствии с Законом Украины «Об основных принципах социальной защиты ветеранов труда и других граждан преклонных лет Украины».

3. Лица, которым предусмотрен бесплатный отпуск лекарственных средств по закону Украины «О статусе и социальной защите граждан, которые пострадали в результате Чернобыльской катастрофы».

4. Пенсионеры, которые получают пенсию по возрасту, по инвалидности и в случае потери кормильца — в минимальных размерах (за исключением лиц, которые получают пенсию на детей в случае потери кормильца);

5. Дети в возрасте до 3-х годов.

6. Дети-инвалиды в возрасте до 16 лет.

7. Девушки-подростки и женщины с противопоказаниями беремен-ности, а также женщины, которые пострадали в результате Чернобыльской катастрофы, обеспечивается безвозмездно средствами контрацепции.

б)категории заболеваний в случае амбулаторного лечения: онкологические и гематологические болезни, диабет

(I и II типа), ревматизм, ревматоидный артрит, системная острая волчанка, системные, хронические и тяжелые заболевания кожи, сифилис, лепра, туберкулез, болезнь Аддисона, гепатоцеребральная дистрофия, фенилкетонурия, шизофрения и эпилепсия, психические болезни (инвалиды I и II групп, а также больные, которые работают в лечебно производственных мастерских психоневрологических и психи-атрических заведений), состояние, послеоперационного протезиро-вания клапанов сердца, острая перемежающаяся порфирия, муковисцидоз, тяжелые формы бруцеллеза, дизентерия, гипофизарный нанизм, состояние после пересадки органов и тканей, бронхиальная астма, болезнь Бехтерева, миастения, миопатия, мозжечковая атаксия, болезнь Паркинсона, инфаркт миокарда (первые 6 месяцев), детский церебральный паралич, СПИД, ВИЧ-инфекция, гипопаратиреоз, врожденная дисфункция коры надпочечников.

Право на льготное получение лекарств при амбулаторном лечении, то есть с оплатой 50 % их стоимости, имеют такие группы больных:

1. Инвалиды I и II групп в результате трудового увечья, профессионального или общего заболевания.

2. Инвалиды с детства I и II группы возрастом после 16 годов.

3. Дети в возрасте от трех до шести лет.

4. Реабилитированные граждане, которые в результате репрессий стали инвалидами или является пенсионерами.

5. Лица, награжденные знаком «Почетный донор Украины» и «Почетный донор СССР» [14].

ОЦЕНКА ДОСТУПНОСТИ ЛЕКАРСВЕННЫХ СРЕДСТВ ДЛЯ СОЦИАЛЬНО НЕЗАЩИЩЕННЫХ ГРУПП НАСЕЛЕНИЯ

Доступность лекарственной помощи зависит от нескольких составляющих:

достаточности ресурсов лекарственного обеспечения, механизма распределения ЛС и рациональной ассортиментной политики;

материально-технической базы аптечных предприятий, их размещения с точки зрения удобства для населения;

экономических факторов, в т.ч. от уровня покупательской способности населения, которая в свою очередь зависит от рациональной ценовой политики, проводимой государственными органами в области лекарственного обеспечения, а также от обеспеченности аптечных предприятий оборотными средствами для закупки и завоза необходимых объемов лекарственных препаратов [2].

Для повышения доступности лекарственной помощи сегодня особую актуальность имеет решение проблемы ценовой политики государства.

Рис. 1 Структура скидок, 2007г.

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Всего 5 513 тыс. грн

Механизм формирования цен обеспечивает социальную поддержку незащищенных слоев населения, приобретающих ЛС, а также предусматривает необходимый уровень рентабельности аптечных организаций, занятых оптовой и розничной реализацией ЛС [12].

Проблемы доступности препаратов в зависимости от уровня цен:

отсутствие аналогов отечественного производства

зависимость цены от курса доллара США

динамика заработной платы в различных областях народного хозяйства

степень развития конкретного сегмента рынка

действие законов рынка (конкуренция)

Предприятие «Фармация» — это крупная фармацевтическая инфраструктура, включающая 331 аптеку, 202 аптечных пун-кта, 68 аптечных киосков, 2 аптечных скла-да, фармацевтическую фабрику, контроль-но-аналитическую лабораторию и автобазу.

Предприятие «Фармация» реализует систе-му социальных гарантий, предусмотренных законами Украины «О статусе и социальной защите граждан, пострадавших вследствие Чернобыльской катастрофы», «О статусе ветеранов войны, гарантиях их социальной защиты», Постановлением КМ Украины,

Указами Президента Украины об улучшении медико-социального обслуживания инвалидов, ветеранов войны и труда.

По данным на 1 января 2007 года, в области насчитывалось 628 тыс. лиц, пользующихся льготами по лекарственному обеспечению.

Предприятие является генеральным проводником социальных программ, связанных с медикаментозным обеспечением населения Луганской области. За 2007 год сумма отпуска по бесплатным и льготным рецептам составила (см. рис.2):

Рис. 2 Отпуск ЛС по бесплатным и льготным рецептам

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Рис.1

Учитывая недостаток бюджетных средств, Предприятие «Фармация» предоставляет лечебно-профилактическим учреждениям скидку в размере 10% для лечения больных в стационарах, осуществляем отпуск медикаментов в долг.

В 240 аптеках предприятия созданы «ветеранские» отделы, в которых пенсионерам предоставляется 20% скидка на медикаменты отечественного производства. Эта скидка предоставляется за счет средств предприятия с 1999 г.

Пенсионеры могут приобрести отечественные лекарства со скидкой практически в любом населенном пункте области, поэтому такой подход к льготному обеспечению более эффективный, чем существование в области 2–3 специализированных «ветеранских» аптек.

В соответствии с законом «О Государственном бюджете Украины на 2001 год» за счет средств государственного бюджета Министерством здравоохра-нения в Луганскую область поставляютмя препараты для лечения онколо-гических заболеваний на сумму 310 тыс. грн., а также инсулины отечественного производства на сумму 2 млн 300 тыс. грн., противотуберкулезные препараты, что позволяет решать вопросы лекарственного обеспечения больных туберкулезом и сахарным диабетом.

Дефицит бюджетных средств, выделяемых для развития отечественного здравоохранения, низкий уровень платежеспособности населения при отсутствии системы обязательного медицинского страхования ограничивают экономическую доступность медицинских услуг и лекарственной помощи для большей части населения.

Кроме того, учитывая дефицит бюджетных средств, предприятие «Фармация» делает все возможное, чтобы улучшить лекарственное обеспечение стационаров, пенсионеров, льготных категорий населения [13].

С каждым годом финансирование лекарственных препаратов для некоторых социально-незащищенных групп возрастает, однако большая часть лекарственных препаратов приобретается за средства населения.

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Рис. 3 Изменение структуры потребления на фармацевтическом рынке за счет источников финансирования

Специализированные “Ветеранские аптеки” сети «Фармация»

Луганск

Алчевск

Красный Луч

Ровеньки

Стаханов

Свердловск

Северодонецк

Практическая часть

С целью изучения фармакоэкономического рынка лекарственных средств для социально-незащищенных групп населения, мною был проведен социалоги-ческий опрос среди посетителей аптек Луганской области, а именно:

Аптека №249 — г. Брянка, пос. Вергулевка, ул. Парижской комуны д. 14 Луганской области

Посетителям аптек было предложено ответить на ниже приведенные вопросы, всего было опрошено 100 человек

Социологический опрос

Сколько вам лет:________________________________

Сколько у вас членов семьи:_______________________

Для кого вы покупаете лекарственное средство:

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядля себя

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядля ребенка

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядля пожилых членов семьи

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядля других членов семьи

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядля нескольких членов семьи

Какое лекарственное средство вы хотите приобрести в аптеке:

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения лс для лечения желудочно-кишечного тракта

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияпрепараты понижающие давление

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияантисептики

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияпротивовосполительные средства

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияпрепараты для лечения сердечно-сосудистой системы

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения лс применяемые при простуде

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения лс применяемые при боли в горле

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения лс применяемые при кашле

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияантигистаминные

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениявитамины

Что в первую очередь влияет на ваш выбор лекарственного средства при покупке:

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияэффективность

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениябезопасность

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияцена

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияпопулярность

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияпроизводитель

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядозирование

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениявид лекарственной формы

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияколичество в упаковке

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населениядизаин упаковки

Как часто вы посещаете аптеку:

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения 1 рас в неделю и чаще

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения 2-3 раса в месяц

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения 1 рас в месяц

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияФармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения 1 рас в 2-3 месяца

1 рас в 3 месяца

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения по разному

Данные социалистического опроса, %

Характеристика потребителей аптеки

Таблица 1.

Показатели

%
Пол

мужчины

женщины

37,6

62,4

Возраст

до 20 лет

от 21 до 30 лет

от 31 до 45 лет

от 46 до 60 лет

старше 60 лет

7

32

37

17

7

Социальный статус

ученик, студент

работник

служащий

предприниматель

пенсионер

безработный

19

23

24

16

11

7

Количество членов в семье

1-2

3

4 и более

32

58

9

Частота посещения аптеки в зависимости от размера семьи, %

Таблица 2.

1 чел

2 чел

3 чел

4 чел

5 чел

6 чел
1 р./нед

—

10

5

5

23

50
2-3 р./мес

26

18

28

21

34

20
1 р./ месс

39

47

32

39

16

—

—

1 р./2-3 мес

18

14

10

9

15

1 р./3 мес

—

6

7

3

3

—

—

по разному

17

5

19

23

9

Факторы, влияющие на выбор потребителей

при покупке лекарственных средств, %

Таблица 3.

эффективность

безопасность

цена

популярность

производитель

дозирование

вид лек формы

колич в уп

дизаин упаковки
пенсионеры

9,3

9,6

10

8,8

8,3

6,5

7

6

0
безработные

9,8

9,5

9,9

8,4

8,4

7,3

7,5

6

1
ученики, студенты

9,7

9,7

8,1

8,3

8,3

7

5

4,2

2,3

Приобретение лекарственных средств определенных групп для разных категорий потребителей, %

Таблица 4.

Для себя, %

Для ребенка, %

Для пожил. членов семьи, %

Для др. членов семьи, %

Для неск. членов семьи, %
лс для лечения желудочно-кишечного тракта

39

10

13

18

18
препараты понижающие давление

50

—

13

14

14
антисептики

68

25

—

16

—
противовосполительные средства

48

12

8

15

13
препараты для лечения сердечнососудистой системы

66

—

11

22

—
лс применяемые при простуде

54

4

4

13

13
лс применяемые при боли в горле

47

17

3

12

9
лс применяемые при кашле

65

10

—

15

5
антигистаминные

44

13

11

8

18
витамины

28

20

10

10

20

СОЦИАЛЬНО-ДЕМОГРАФИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА ПОСЕТИТЕЛЕЙ АПТЕК

Основными целями изучения потребителей являются анализ структуры реальных покупателей того или иного товара и мотиваций их выбора. В процессе выявления состава потребителей и реального потребительского спроса определяются социальный и психологический портреты потребителей. Среди опрошенных потребителей преобладали женщины (76%). Возрастной диапазон посетителей достаточно широк, колеблется от 20 до 60 лет. Основная доля посетителей относится к возрастной категории от 41 до 60 лет, средний возраст посетителя составляет 43 года.

Возрастные группы населения среди респондентов были представлены: 32% — в возрасте от 21 до 30 лет, 37% — лица в возрасте от 31 до 45 лет, 17% — от 46 до 60 лет, по 7% — лица до 20 лет и старше 60 лет.

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Рис. 4 Распределение посетителей аптек по возрастным группам

По социальной принадлежности контингент опрошенных посетителей распределился следующим образом: 24% — служащие, 23% — рабочие, 19% — учащиеся и студенты, 16% — лица, занимающиеся предпринимательской деятельностью, 11% — пенсионеры, остальные — безработные и домохозяйки.

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Рис. 5 Распределение посетителей аптек по социальной принадлежности

Увеличению затрат бюджета на компенсацию бесплатного и льготного отпуска медикаментов. На сегодняшний день из-за бюджетного дефицита аптечные учреждения кредитуют лечебно-профилактические учреждения. Так, средняя ежемесячная задолженность учреждений здраво-охранения перед предприятием «Фармация» составляла в 2002 году 648 тыс. грн.

В связи с ростом цен на медикаменты неизбежно снизится их доступность населению, что повлияет на качество лечения и приведет к увеличению социальной напряженности в обществе. Покупательная способность населения восточного региона — 5,8 грн. в месяц на человека, в Луганской области — 4,4 грн. Это довольно низкий показатель, и он может еще снизиться.

ФАКТОРЫ, ВЛИЯЮЩИЕ НА ВЫБОР ПОТРЕБИТЕЛЕЙ ПРИ ПОКУПКЕ ЛЕКАРСТВЕННЫХ СРЕДСТВ

Влияние отдельных параметров лекарственных средств на выбор потребителей с разным социальным положением

Наиболее весомыми факторами, влияющими на выбор потребителей лекарственных средств оказались цена, эффективность и безопасность их применения, причем на первом месте — цена (рис. 6).

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Рис. 6. Факторы, влияющие на выбор потребителей при покупке лекарственных средств

Экономическая доступность лекарственных средств более эластична, государственное финансирование сферы здравоохранения постоянно изменяется, неся за собой как положительные, так и отрицательные изменения. В условиях рыночной системы обеспечения лекарственными препаратами наблюдается постоянное сокращение бюджетного финансирования системы здравоохранения, что не может не влиять на адекватность медикаментозного лечения. ВОЗ считает, что затруднение доступа пациента к лекарствам означает снижение качества медицинского обслуживания. Если покупатель не имеет достаточных средств для приобретения лекарственного препарата, то и качество лечения значительно снижается.

В этих условиях важное значение имеет обоснованность Перечня жизненно необходимых лекарственных средств (ЖНЛС), разрешенных к закупкам за бюджетные средства. Это, естественно, позволит сохранить сотни жизней людей, болеющих несмертельными заболеваниями, но не имеющих достаточных средств для приобретения дорогостоящих препаратов. Обеспечение данного вида доступности непосредственно отразится на больном, что имеет большое социальное значение, позволит улучшить практику назначения лекарств врачами. Именно это и является основным фактором, определяющим доступность и эффективность системы здравоохранения [2].

ХАРАКТЕР ПОСЕЩЕНИЯ АПТЕК

Большинство посетителей аптек — семейные люди с преобладающим по-казателем численности состава семьи 3–4 человека. Частота обращения в аптеки увеличивается при наличии в семье детей младше 10 лет и взрослых старше 45 лет (рис.7). Состав семьи посетителей распределился следующим образом:

менее 3-х человек — 32%;

3–4 человека — 58%;

более 4-х человек — 9%.

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населения

Как правило, лекарственные средства используют для самолечения таких заболеваний, как насморк, простуда, головная боль, кашель, зубная боль, боль в горле, нарушение пищеварения, несварение, гипертония, порезы, ссадины, угревая сыпь, герпес. Среди покупателей отдельных групп лекарственных средств отмечены характерные различия в том, для кого они приобретали соответствующие лекарства (рис. 8). Наибольшая доля покупок только для себя приходится на препараты для лечения сердечнососудистых заболеваний и лекарственные средства, применяемые при кашле. В меньшей степени только для себя покупаются витамины (около 30% покупок), которые, как правило, приобретаются либо только для детей, либо для

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияприменения несколькими членами семьи одновременно. Для пожилых членов семьи в основном приобретаются препараты для лечения желудочно-кишечных заболеваний и гипотензивные средства. Порядка 10–20% от покупок всех групп препаратов

Фармакоэкономический анализ рынка лекарственных средств для социально незащищённых групп населенияосуществляется посетителями аптек для других членов семьи. Для применения

Рис. 8 Приобретение лекарственных средств определенных групп для разных категорий потребителей

лекарственного средства несколькими членами семьи покупаются в большей степени витамины, антигистаминные препараты и гастроэнтерологические средства. Среди респондентов оказались и такие, которые приобретали лекарства для знакомых или друзей, характерно, что большая часть таких поку-пок приходится на широко известные вследствие рекламирования в средствах массовой информации препараты, применяемые при простуде и боли в горле.

ВЫВОД

В настоящее время на фармацевтическом рынке Украины наблюдается парадоксальная ситуация: несмотря на то, что рынок лекарственных средств уже насыщен, постоянно обсуждается вопрос ограниченных возможностей в лечении амбулаторных и стационарных больных, связанных с низким уровнем доходов большинства населения и неадекватным бюджетным финансированием лечебных учреждений. Проблема усложняется и тем, что фармацевтический сектор работает в рыночных условиях, а государственная система здравоохранения функционирует как гарант бесплатной медицинской помощи. Развитие национальной фармацевтической индустрии вынуждено коррелировать с сокращением бюджетного финансирования здравоохранения; неэффективным использованием средств; увеличением распространения инфекционных заболеваний и заболеваний системы кровообращения; увеличением резистентности к антибиотикам вследствие нерационального лечения; возникновением эпидемий «болезней бедности» и др. Низкая платежеспособность большинства граждан приводит к тому, что лекарственные средства, особенно дорогостоящие, для них недоступны. Так, в среднем за три-четыре месяца цена как отечественных, так и импортных лекарств увеличивается в среднем на 35–40%.

Таким образом, в центре внимания общественности — гармонизация социальных и экономических интересов населения, субъектов фармации и здравоохранения в целом.

К сожалению, аптечные работники все реже задумываются о доступности лекарственной помощи для населения, все в большей степени аптеки приобретают функции торгующей организации, работающей на прибыль, и ради этой прибыли специалисты аптек готовы без рецепта отпустить и навязать пациенту ненужное ЛС.

В ситуации, когда товарно-денежные отношения приобретают “всеобщий” характер, государство обязано ограничить этот процесс в такой важной сфере, как лекарственное обеспечение населения. В соответствии с Федеральным законом № 86-ФЗ от 22.06.98 “О лекарственных средствах” государственное регулирование отношений, возникающих в сфере обращения ЛС, осуществляется путем государственного регулирования цен на ЛС.

При этом гибкая система экономических и организационных методов стабилизации цен гарантирует рациональное использование бюджетных и внебюджетных средств, выделенных на оказание лекарственной помощи, а также обеспечивает доступность ЛС.

Среди опрошенных потребителей преобладали женщины (76%). Возрастной диапазон посетителей достаточно широк, колеблется от 20 до 60 лет. Основная доля посетителей относится к возрастной категории от 41 до 60 лет, средний возраст посетителя составляет 43 года.

По социальной принадлежности контингент опрошенных посетителей распределился следующим образом: 37 % составляют социально-незащищенные группы (это учащиеся, студенты, пенсионеры, безработные, домохозяйки)

Наиболее весомыми факторами, влияющими на выбор потребителей лекарственных средств оказались цена, эффективность и безопасность их применения, причем на первом месте – цена

Большинство посетителей аптек — семейные люди с преобладающим показателем численности состава семьи 3–4 человека. Частота обращения в аптеки увеличивается при наличии в семье детей младше 10 лет и взрослых старше 45 лет

Наибольшая доля покупок приходится только для себя. Как правило, лекарственные средства используют для самолечения таких заболеваний, как насморк, простуда, головная боль, кашель, зубная боль, боль в горле, нарушение пищеварения, несварение, гипертония, порезы, ссадины, угревая сыпь, герпес. Витаминные препараты (около 30% покупок) как правило, приобретаются либо только для детей, либо для применения несколькими членами семьи одновременно. Так же для детей приобретаются противопростудные препараты. Для пожилых членов семьи в основном приобретаются препараты для лечения желудочно-кишечных заболеваний и гипотензивные средства.

В результате проведенного исследования выявлено основной сегмент потребителей лекарственных препаратов, среди которых преобладает малообеспеченное население пожилого возраста, что в значительной мере показывает социально-демографическую картину в стране.

Установлено, что для опрошенных, которых более половины, основное влияние на выбор препарата влияют рекомендации и советы врачей, но значительное количество потребителей не имеет установленного диагноза и занимается самолечением.

СПИСОК ИСПОЛЬЗУЕМОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

http://www.provisor.com.ua/archive/2007/N1314/markert.htm (Аптечный рынок Украины: итоги I квартала 2007 года // Провизор. — 2007. — № 13)

http://www.provisor.com.ua/archive/2006/N11/art_02.htm (З. Н. Мнушко, И. В. Тиманюк, Национальный фармацевтический университет Проблема доступности лекарственных средств // Провизор. — 2006. — № 11)

http://www.provisor.com.ua/archive/2005/N22/art_03.htm (И. В. Софронова, доц., З. Н. Мнушко, проф., К. В. Моканов, Национальный фармацевтический университет Использование мерчандайзинга как фактора привлекательности аптеки для потребителя // Провизор. — 2005. — № 22)

http://www.provisor.com.ua/archive/2005/N21/art_09.htm (О. П. Печеный Перечни лекарственных средств и их место в системе государственного регулирования фармацевтического рынка // Провизор. — 2005. — № 21)

http://www.provisor.com.ua/archive/2005/N20/art_03.htm (Виолетта Лозюк По-требительские предпочтения посетителей аптек // Провизор. — 2005. — № 20)

http://www.provisor.com.ua/archive/2003/N8/art_13.htm (А. П. Гудзенко, Луганское областное коммунальное производственное предприятие «Фармация» ЛОКПП «Фармация»: актуальные проблемы ценообразования на лекарственные средства // Провизор. — 2003. — № 8)

http://www.provisor.com.ua/archive/2000/N13/pharmec.htm (О. Н. Залиская, Б. Л. Парновский Фармакоэкономика: теоретические и практические направления исследований // Провизор. — 2000. — № 13)

http://www.provisor.com.ua/archive/2000/N11/mnushko.htm (З. Н. Мнушко, И. А. Грекова Практические аспекты потребительского выбора лекарственных средств // Провизор. — 2000. — № 11)

http://www.provisor.com.ua/archive/2000/N6/nemch.htm (М. В. Подколзина, А.С. Немченко Фармакоэкономический анализ: Проблемы доступности сердечнососудистых лекарственных средств // Провизор. — 2000. — № 6)

http://www.provisor.com.ua/archive/1999/N12/pri_ways.htm (О. Р. Левицкая, О. Л. Гром, Б. П. Громовик Приоритетные направления исследований фармацевтического рынка // Провизор. — 1999. — № 12)

http://www.pharmvestnik.ru/cgi-bin/statya.pl?sid=11226 (И. Петрухина Новому времени — новые стандарты лекарственной помощи // Фармацевтический весник. — 2006. — № 28(433))

http://www.rusvrach.ru/articles/farm-3-2006str6-9 (Е.А. Тельнова Критический анализ состояния системы лекарственного обеспечения льготной категории населения // Русский врач. — 2006. — № 12)

http://who-is-who.com.ua/bookmaket/bogomolec2006/10/158.html (КП Луганская областная «Фармация» — Генеральный директор – Гудзенко Александр Павлович)

Громовик Б. П. Організація роботи аптек. Видання третє, доопрацьоване і доповнене.-Вінниця, НОВА КНИГА, 2007 р. – 288с.

Основы экономики и системы учета в фармации: Учеб. пособие для студентов высших учебных заведений/ Под. ред. А. С. Немченко. – Винница: НОВА КНИГА, 2008. – 480 с.

Работа защищена «_____»________________________________ 200 __р

с оценкой «__________________________________»

зачетно-экзаменационная ведомость №__________________

Преподаватель ___________________ / __________________________ /

(подпись) (ФИО)

Сочинение: Михаил Булгаков с «Золотым телёнком»

Михаил Булгаков с «Золотым телёнком»

Дарья Менделеева

Недавно в поисках чего-нибудь успокаивающе-увеселительного (дабы почитать в метро) выхватила с полки роман Ильфа и Петрова. В памяти сразу завертелись несколько крылатых фраз: “Ударим автопробегом по бездорожью”, “Грузите апельсины бочками” — и глубокомысленная эпитафия Михаилу Самюэлевичу Паниковскому — “человеку без паспорта”. Чтение обещало быть лёгким и нескучным.

Скучать действительно оказалось некогда. Среди идиллических описаний чудесно устроенного быта концерна “Геркулес” вдруг зазвучали зловещие нотки: “…номер пятый почему-то пользовался в учреждении дурной славой. Со всеми ответственными работниками, устраивавшими здесь свой кабинет, обязательно приключалась какая-нибудь беда. Не успевал номер пятый как следует войти в курс дела, как его уже снимали и бросали на иную работу. Хорошо ещё, если без выговора. А то бывало и с выговором, бывало с опубликованием в печати, бывало хуже, о чём даже упоминать неприятно.

Демонский номер — в один голос утверждали потерпевшие”.

“Квартира номер пятьдесят”, — подумалось мне. Дальше было не легче.

Когда Остап Бендер, не жалея сил, гнался по коридорам “Геркулеса” за “полуответственным” и полупризрачным товарищем Скумбриевичем, казалось, что на самом-то деле он преследует булгаковского Кальсонера: помнится, тот, изрядно помотав Короткова по бесконечным коридорам Центроснаба, точно так же вышел в зеркало. Оставалось только гадать, то ли образы эти носились в воздухе, то ли и в самом деле было что-то демоническое в грандиозных советских учреждениях времён нэпа, однако чтение перестало быть легко-развлекательным.

В иронически-невинном “Золотом телёнке” и в последнем, философски замысловатом романе Булгакова внезапно обнаружилось значительное число совпадений. Некоторые из них, конечно же, легко объяснимы реалиями конца 20-х — начала 30-х годов XXвека. И здесь, и там герои толкутся в коридорах учреждений (с той лишь разницей, что столичный МАССОЛИТ гораздо комфортнее устроился в Доме Грибоедова, чем провинциальный “Геркулес” в бывшей гостинице “Каир”, чем он, кстати, более напоминает “Спичтрест” из всё той же “Дьяволиады”), сидят в сумасшедшем доме, вожделенно охотятся за валютой:

“—Где же валюта? — придирчиво спросил великий комбинатор. — Дайте хоть часть валютой!

—Берите, берите, что есть, — отвечал Корейко. — Валюты не держу”.

(Соврал, конечно. Кстати, вполне в духе булгаковской разработки этой темы звучит финальное обещание сына турецкоподданного “переквалифицироваться в управдомы”.)

В романе Ильфа и Петрова есть аналогии и для знаменитого пустого костюма, накладывающего резолюции к ужасу подчинённых. Здесь, правда, всё выглядит вполне невинно: набором из двадцати резиновых штампиков (“Не возражаю. Полыхаев”. “Я вам не ночной сторож. Полыхаев”. “Тише едешь — дальше будешь. Полыхаев”. В целом словарный запас получается наполовину меньше, чем у Людоедки Эллочки) при крайней необходимости за начальника орудует секретарша. Герои “Телёнка” так же спорят о существовании Бога. (Хотя, конечно, самый весомый аргумент Бендера против: “Я сам старый католик и латинист. Пуэр, соцер, веспер, генер, либер, мизер, аспер, тенер” — не идёт ни в какое сравнение с седьмым доказательством Воланда за. Правда, на этом фоне несколько подозрительным выглядит одно из прозвищ великого комбинатора — “заведующий копытами”. Откуда они вообще взялись в романе, эти рога и копыта!) “Сеанс чёрной магии с разоблачением” у ироничных Ильфа и Петрова легко заменяется показом “антирелигиозных карточных фокусов” в исполнении “любимца Рабиндраната Тагора”, “материализацией духов и раздачей слонов”.

Впрочем, если всмотреться внимательно, и в “Золотом телёнке” обнаружится солидная библейско-мифологическая “подкладка”. Отбросив в сторону, как недостоверное, заявление товарища Бендера: “Не далее как четыре года назад мне пришлось в одном городишке несколько дней пробыть Иисусом Христом”, — обратимся к последней части романа, где даны сразу две легенды: рассказ господина Гейнриха об Адаме и Еве и рассказ Остапа Бендера о вечном жиде. Вывод автора первой истории (“Ничего нового на свете не произойдёт. Так что вы напрасно кипятитесь насчёт новой жизни”) весьма напоминает воландовское: “Люди, как люди…” (Следующая фраза этого монолога у Ильфа и Петрова на протяжении всего романа также развивается с помощью библейского символа и лишь в финале неожиданно замаскирована в не имеющий к ней никакого отношения орден Золотого Руна.) Легенда же, рассказанная великим комбинатором, незамедлительно сыграла злую шутку с ним самим — буквально через несколько страниц, получив наконец вожделенный миллион, он сам превращается в вечного странника. Сначала по причине хронического отсутствия гостиниц жизнь Остапа связывается бесконечной цепью поездов и извозчиков, а затем какая-то подозрительная старушка предлагает ему купить вечную иглу для примуса, чем вызывает почти истошный крик героя: “Я не хочу жить вечно, я хочу умереть”. И вообще, весь финал “Золотого телёнка” выглядит как бунт одинокой индивидуальности, никак не могущей найти пристанище среди бесконечных членов коллектива.

Конечно же, проводимым сопоставлением никто не хочет ни обвинить Ильфа и Петрова в плагиате, ни, тем более, умалить значение “Мастера и Маргариты”. Просто оба романа писались примерно в одно время, на частично совпадающие темы и к тому же людьми, которые вращались в одних кругах и даже были хорошо знакомы между собой. “Золотой телёнок”, конечно же, несравнимо менее философичен, его авторы настроены более просоветски, а их судьбы разошлись с судьбой Булгакова так же, как расходятся их герои. И в самом деле, показательно, что если действие произведений Михаила Афанасьевича постепенно перемещается из Киева в Москву, то герои Ильфа и Петрова неуклонно движутся из того же Киева (вспомним милицейскую фуражку Бендера и ностальгические воспоминания Паниковского) в сторону весёлого города Черноморска, под маской которого (судя по разговорам пикейных жилетов о porto franco, киностудии и улице Франца Меринга) скрывается Одесса.

Список литературы

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://lit.1september.ru/

Курсовая работа: Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности

Курсовая работа

«Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности»

Оглавление

Введение

1. Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности

1.1 Механизм и задачи нравственного воспитания дошкольников

1.2 Содержание нравственного воспитания

2. Средства и методы нравственного воспитания дошкольников

2.1 Средства нравственного воспитания дошкольников

2.2 Методы нравственного воспитания дошкольников

Глава 3. Экспериментальная часть

3.1 Методы исследования

3.2 Результаты исследования и их анализ

Заключение

Список использованной литературы

Введение

Актуальность данного исследования определяется тем, что условия развития ребенка-дошкольника существенно отличаются от условий предыдущего возрастного этапа. Значительно увеличиваются требования, предъявляемые к его поведению взрослыми. Центральным требованием становится соблюдение обязательных для всех правил поведения в обществе, норм общественной морали. Растущие возможности познания окружающего мира выводят интересы ребенка за узкий круг близких ему людей, делают доступными для первоначального освоения те формы взаимоотношений, которые существуют между взрослыми в серьезных видах деятельности (учении, труде). Ребенок включается в совместную деятельность со сверстниками, учится согласовывать с ними свои действия, считаться с интересами и мнением товарищей. На протяжении всего дошкольного детства происходит изменение и усложнение деятельности ребенка, предъявляющие высокие требования не только к восприятию, мышлению, памяти и другим психическим процессам, но и к умению организовать свое поведение.

Предпосылки развития личности, сложившиеся в раннем детстве, создают основу для новых путей воздействия на ребенка со стороны окружающих. Развиваясь, ребенок усваивает новые психологические черты и формы поведения, благодаря которым он становится маленьким членом человеческого общества.

В дошкольном возрасте приобретается тот сравнительно устойчивый внутренний мир, который дает основания впервые назвать ребенка личностью, хотя, конечно, личностью, еще не вполне сложившейся, способной к дальнейшему развитию и совершенствованию.

Все это постепенно, шаг за шагом формирует личность ребенка, причем каждый новый сдвиг в формировании личности изменяет влияние условий, увеличивает возможности дальнейшего воспитания. Условия развития личности так тесно переплетаются с самим развитием, что разделить их практически невозможно.

Развитие личности ребенка включает две стороны. Одна из них состоит в том, что ребенок постепенно начинает понимать окружающий мир и осознает свое место в нем, что порождает новые типы мотивов поведения, под влиянием которых ребенок совершает те или иные поступки. Другая сторона — это развитие чувств и воли. Они обеспечивают действенность этих мотивов, устойчивость поведения, его известную независимость от изменения внешних обстоятельств.

Объектом данного исследования являются дошкольники, предметом данного исследования является нравственное воспитание дошкольников.

Целью нашей работы является рассмотрение нравственного воспитания дошкольников в системе всестороннего развития личности.

Гипотеза: Мы предполагаем, что работа с дошкольниками в определенном направлении может воспитать у них нравственные ценности, которыми они будут руководствоваться в своей дальнейшей жизни.

В связи с поставленной целью и выдвинутой гипотезой нами были сформулированы следующие задачи данного исследования:

Рассмотреть нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности.

Изучить механизмы и содержание нравственного воспитания дошкольников.

Изучить экспериментально отношение дошкольников к нравственным нормам.

Методы исследования:

— изучение и анализ литературы;

— анализ проведенной работы и результатов исследования;

— наблюдение за общением дошкольников в разных видах деятельности (в учебной деятельности и свободной деятельности).

В своей работе мы опирались на труды таких исследователей как Л.С. Выготский, А.В. Запорожец, А.Н. Леонтьев, Ж. Пиаже, П.Я. Гальперин, Л.А. Венгер, А. Валлон, Д.Б. Эльконин, А.П. Усов, Н.Н. Поддьяков, В.А. Аверин, В.И. Гарбузов и другие.

1. Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности

Нравственное воспитание — это:

— одна из форм воспроизводства, наследования нравственности;

— целенаправленный процесс приобщения детей к моральным ценностям человечества и конкретного общества;

— формирование моральных качеств, черт характера, навыков и привычек поведения.

Основой нравственного воспитания является мораль.

Под моралью понимают исторически сложившиеся нормы и правила поведения человека, определяющие его отношение к обществу, труду, людям.

Нравственность — это внутренняя мораль, мораль не показная, не для других — для себя.

С течением времени ребенок постепенно овладевает принятыми в обществе нормами и правилами поведения и взаимоотношений, присваивает, то есть делает своими, принадлежащими себе, способы и формы взаимодействия, выражения отношения к людям, природе, лично к себе1.

Нравственное воспитание — основной стержень общей системы всестороннего развития личности. Нравственное воспитание тесно связано с физическим, эстетическим, трудовым и умственным воспитанием.

Нравственное воспитание дошкольников осуществляется в самых различных сферах их жизни и деятельности. Ребенок испытывает нравственное влияние в семье, в кругу сверстников, на улице. Часто это влияние не бывает адекватным требованиям морали.

Систематическое, целенаправленное формирование высоконравственной личности происходит в организованном детском коллективе. В дошкольных учреждениях осуществляется специальная воспитательная работа, направленная на всестороннее развитие личности. Подготавливая подрастающее поколение к жизни, труду, воспитатели учат ребят быть скромными, честными, принципиальными, учат любить Родину, уметь трудиться, сочетать в себе чуткость и заботливое отношение к людям.

Все эти и другие моральные качества характеризуют нравственно воспитанного человека, без формирования которого невозможно представить всесторонне развитую личность.

Как известно, дошкольный возраст отличается повышенной восприимчивостью к социальным воздействиям2. Ребенок, придя в этот мир, впитывает в себя все человеческое: способы общения, поведения, отношения, используя для этого собственные наблюдения, эмпирические выводы и умозаключения, подражание взрослым. И двигаясь путем проб и ошибок, он может в конце концов овладеть элементарными нормами жизни и поведения в человеческом обществе.

Цели нравственного воспитания дошкольников можно сформулировать следующим образом — формирование определенного набора нравственных качеств, а именно:

— гуманности;

— трудолюбия;

— патриотизма;

— гражданственности;

— коллективизма.

Идеальная цель нравственного воспитания — воспитание счастливого человека.

1.1 Механизм и задачи нравственного воспитания дошкольников

Прочность, устойчивость нравственных качеств зависят от того, как они сформировались, какой механизм был положен в основу педагогического воздействия.

Механизм нравственного становления личности:

(Знания и представления) + (Мотивы) + (Чувства и отношения) + (Навыки и привычки) + (Поступки и поведение) = Нравственное качество.

Для формирования любого нравственного качества важно, чтобы оно проходило осознанно. Поэтому нужны знания, на основе которых у ребенка будут складываться представления о сущности нравственного качества, о его необходимости и о преимуществах овладения им. У ребенка должно появиться желание овладеть нравственным качеством, то есть важно, чтобы возникли мотивы для приобретения соответствующего нравственного качества.

Появление мотива влечет за собой отношение к качеству, которое, в свою очередь, формирует социальные чувства. Чувства придают процессу формирования личностно значимую окраску и потому влияют на прочность складывающегося качества.

Но знания и чувства порождают потребность в их практической реализации — в поступках, поведении. Поступки и поведение берут на себя функцию обратной связи, позволяющей проверить и подтвердить прочность формируемого качества.

Данный механизм имеет объективный характер. Он проявляется всегда, при формировании любого (нравственного или безнравственного) качества личности.

Главная особенность механизма нравственного воспитания заключается в отсутствии принципа взаимозаменяемости. Это значит, что каждый компонент механизма важен и не может быть ни исключен, ни заменен другим3.

При этом действие механизма носит гибкий характер: последовательность компонентов может меняться в зависимости от особенности качества (его сложности и т. п.) и от возраста объекта воспитания.

Надо начинать не с сообщения знаний, а с формирования эмоциональной базы, практики поведения. Это послужит благоприятной основой для последующего усвоения знаний.

Задачи нравственного воспитания делятся на две группы:

1) в первую группу входят задачи механизма нравственного воспитания;

2) вторая группа задач нравственного воспитания отражает потребности общества в людях, обладающих конкретными, сегодня востребуемыми качествами.

Задачи механизма нравственного воспитания:

— формирование представления о сущности нравственного качества, о его необходимости и преимуществах овладения им;

— воспитание нравственных чувств, привычек, норм;

— овладение практикой поведения.

Каждый компонент имеет свои особенности формирования, но необходимо помнить, что это единый механизм и потому при формировании одного компонента обязательно предполагается влияние на другие компоненты. Данная группа задач носит постоянный, неизменный характер.

Задачи формирования моральных ценностей:

— воспитание гуманных чувств и отношений;

— формирование основ патриотизма и межнациональной терпимости;

— воспитание трудолюбия, желания и умения трудиться;

— воспитание коллективизма.

Воспитание носит исторический характер и его содержание меняется в зависимости от ряда обстоятельств и условий: запросов общества, экономических факторов, уровня развития науки, возможностей возраста воспитуемых. Следовательно, на каждом этапе своего развития общество решает разные задачи воспитания подрастающего поколения, то есть у него разные нравственные идеалы человека.

На содержание этой группы задач нравственного воспитания оказывают влияние и исторический этап, и особенности объекта воспитания, и конкретные условия жизни. Задачи формирования моральных ценностей имеют подвижный характер.

Перестройка мотивационной сферы связана с усвоением ребенком морально-этических норм. Начинается оно с формирования диффузных оценок, на основании которых дети разделяют все поступки на «хорошие» или «плохие». Первоначально непосредственное эмоциональное отношение к человеку нераздельно слито в сознании ребенка с нравственной оценкой его поведения, поэтому младшие дошкольники не умеют аргументировать свою плохую или хорошую оценку поступка литературного героя, другого человека. Старшие дошкольники связывают свою аргументацию с общественным значением поступка.

Возможность перехода от немотивированной оценки к мотивированной связана с развитием у детей внутреннего мысленного сопереживания с действиями другого. Возникновение в дошкольном возрасте внутреннего действия в воображаемых условиях позволяет ребенку активно пережить событие и поступки, в которых он сам не участвовал, и через это осмыслить мотивы поступков и дифференцировать свое эмоциональное отношение и моральную оценку.

В дошкольном возрасте под влиянием оценок взрослых у детей обнаруживаются и зачатки чувства долга. Первичное чувство удовлетворения от похвалы взрослого обогащается новым содержанием. Вместе с этим начинают формироваться первые моральные потребности. Удовлетворяя притязания на признание со стороны взрослых и других детей, желая заслужить общественное одобрение, ребенок старается вести себя соответственно социальным нормам и требованиям. Сначала ребенок делает это под непосредственным контролем взрослого, потом весь процесс интериоризируется, и ребенок действует под воздействием собственного приказа.

В ситуациях, где экспериментально создано несовпадение моральных норм и импульсивных желаний ребенка, обнаруживается 3 типа поведения и соответственно 3 способа разрешения таких ситуаций4:

1-й тип — «дисциплинированный» (выполнить правило, чего бы это ни стоило) встречается с 3 — 4 лет. На протяжении всего дошкольного возраста идет изменение мотивации нравственного поведения: сначала ребенок старается избегать наказания или порицания, но постепенно происходит осознание необходимости выполнения правил поведения.

2-й тип — «недисциплинированный неправдивый тип поведения» (нарушить правило, удовлетворив свое желание, но утаить нарушение от взрослого) характеризуется преобладанием импульсивного поведения при знании моральной нормы и последствий ее нарушения. Этот тип поведения порождает ложь.

3-й тип — «недисциплинированный правдивый тип» (нарушить правило, следуя своим желаниям, и не скрывать этого): младшие дошкольники проявляют его в силу недостаточности произвольного контроля, поэтому они и не переживают «свой позор»; а старшие дети бывают смущены и стыдятся совершенного даже наедине с собой.

В дошкольном возрасте формируется и чувство ответственности за совершаемые поступки, поэтому в этом возрасте впервые появляются «ябеды».

В экспериментах Е.В. Субботского детям предлагалось в отсутствие психолога за награду переложить шарики из банки в тарелку с помощью неудобной лопатки, загнутой под прямым углом. Обнаружилось, что младшие дошкольники в большинстве случаев действовали по 3-му типу, старшие — по 1-му, а вот 5-летки чаще других врали. Из них в следующей серии эксперимента были отобраны «контролеры», которые в отсутствие экспериментатора должны были смотреть, как справляются с заданием другие дети. Оказалось, что даже дружеские чувства и обещания поделиться наградой не всегда заставляют ребенка лгать. В большинстве случаев ребенок стоит «за правду» и с чувством ответственности выполняет свои функции «контролера»5.

В рамках потребности в признании, формировании эмпатии, ориентации ребенка на групповую оценку формируются основы альтруизма — стремления ребенка к бескорыстным добрым поступкам.

Большинство дошкольников от 4 до 7 лет уже знают, что бескорыстно жертвовать своим достоянием ради общего блага — хорошо, а быть эгоистом — плохо. В экспериментах Е.В. Субботского выявилось, что есть разница между детским альтруизмом на словах и на деле. Сначала детям рассказывали историю о некоем Вове, которому поручили за награду (марку) вырезать флажок для праздника. С наградой можно было поступить так: либо взять себе, либо оставить на «выставку». Вова взял марку себе. Детей спрашивали, а как бы они поступили в аналогичном случае. Многие дети осудили Вову и сказали, что они-то обязательно оставили бы марку на выставку.

В реальном же эксперименте большинство детей брали награду себе: одни — открыто, другие прятали в карманы, варежки, башмаки. И только некоторые старшие дошкольники оставили марку в коробке, уходя с видимым чувством гордости, радости.

Но в то же время в тех случаях, когда ребенок виноват перед другими или видит страдания другого, он в порыве сострадания может отдать ему лучшую игрушку, помочь, сделать что-то за другого.

И чем старше дошкольник, тем сильнее в нем стремление сделать добро «просто так».

1.2 Содержание нравственного воспитания

Содержание нравственного воспитания дошкольников включает следующие смысловые блоки:

— воспитание гуманности как качества личности;

— воспитание коллективизма;

— формирование начал гражданственности и патриотизма;

— формирование отношения к труду и трудолюбия.

Воспитание гуманности представляет собой формирование такого нравственного качества, которое подразумевает сочувствие, сопереживание, отзывчивость, эмпатию.

Стержнем и показателем нравственной воспитанности человека является характер его отношения к людям, природе, к самому себе. Исследования показывают, что подобное отношение может складываться у детей уже в дошкольном возрасте. В основе этого процесса лежит умение понимать другого, переносить переживания другого на себя.

Формирование гуманного отношения к людям и природе начинается с раннего детства. При систематической работе, направленной на воспитание гуманного отношения дошкольников к окружающим людям и природе, у детей формируется гуманизм как нравственное качество. Иначе говоря, гуманизм входит в структуру личности как качественная ее характеристика.

Следует подчеркнуть, что воспитание гуманных чувств и отношений — процесс сложный и противоречивый. Умения сочувствовать, сопереживать, сорадоваться, не завидовать, делать добро искренне и охотно — в дошкольном возрасте лишь закладываются.

Воспитание коллективизма как нравственного качества дошкольника основано на формировании положительных, доброжелательных, коллективных взаимоотношений.

Главная и единственная функция детского коллектива — воспитывающая: дети включаются в деятельность, которая по своим целям, содержанию и формам организации направлена на формирование личности каждого из них.

Для воспитания коллективных взаимоотношений появление такого феномена, как дружба, имеет смыслообразуюшее значение. Дружба как наиболее близкая связь между детьми ускоряет процесс действенного осознания социальных взаимоотношений. Взаимопомощь и отзывчивость являются значимыми характеристиками коллективных взаимоотношений.

В группах детей дошкольного возраста существует коллективное мнение. Оно не только проявляется в виде одинаковых представлений о нормах взаимоотношений, но и может активно использоваться как личностно значимый фактор воздействия на каждого члена коллектива и как основа коллективных взаимоотношений.

Детские взаимоотношения регулируются нравственными правилами и нормами. Знание правил поведения и взаимоотношений облегчает ребенку процесс вхождения в мир себе подобных, в мир людей.

Воспитание начал патриотизма и гражданственности — одна из важнейших составляющих нравственного воспитания дошкольников.

Чувство любви к Родине сродни чувству любви к родному дому. Роднит эти чувства единая основа — привязанность и чувство защищенности. Значит, если мы будем воспитывать у детей чувство привязанности, как таковое, и чувство привязанности к родному дому, то при соответствующей педагогической работе со временем оно дополнится чувством любви и привязанности к своей стране.

Чувство патриотизма многогранно по своей структуре и содержанию. В него входят ответственность, желание и умение трудиться на благо Отечества, беречь и умножать богатства Родины, гамма эстетических чувств и др.

2. Средства и методы нравственного воспитания дошкольников

2.1 Средства нравственного воспитания дошкольников

Нравственное воспитание определяется с помощью определенных средств, среди которых необходимо указать: художественные средства; природу; собственную деятельность детей; общение; окружающую обстановку.

1. Группа художественных средств: художественная литература, изобразительное искусство, музыка, кино и др. Эта группа средств очень важна в решении задач нравственного воспитания, поскольку способствует эмоциональной окраске познаваемых моральных явлений. Художественные средства наиболее эффективны при формировании у детей моральных представлений и воспитании чувств.

2. Средством нравственного воспитания дошкольников является природа. Она способна вызывать у детей гуманные чувства, желание заботиться о тех, кто слабее, кто нуждается в помощи, защищать их, способствует формированию у ребенка уверенности в себе. Воздействие природы на нравственную сферу личности детей многогранно и при соответствующей педагогической организации становится значимым средством воспитания чувств и поведения ребенка.

3 Средством нравственного воспитания дошкольников является собственная деятельность детей: игра, труд, учение, художественная деятельность. Каждый вид деятельности имеет свою специфику, выполняя функцию средства воспитания. Но данное средство — деятельность как таковая — необходимо, прежде всего, при воспитании практики нравственного поведения.

Особое место в этой группе средств отводится общению. Оно, как средство нравственного воспитания, лучше всего выполняет задачи корректировки представлений о морали и воспитании чувств и отношений6.

4 Средством нравственного воспитания может быть вся та атмосфера, в которой живет ребенок, атмосфера может быть пропитана доброжелательностью, любовью, гуманностью или, напротив, жестокостью, безнравственностью.

Окружающая ребенка обстановка становится средством воспитания чувств, представлений, поведения, то есть она активизирует весь механизм нравственною воспитания и влияет на формирование определенных нравственных качеств.

Выбор средств воспитания зависит от ведущей задачи, возраста воспитанников, уровня их общего и интеллектуального развития, этапа развития нравственных качеств (только начинаем формировать нравственное качество, или закрепляем, или уже перевоспитываем).

2.2 Методы нравственного воспитания дошкольников

Методы воспитания — это пути, способы достижения заданной цели воспитания.

В педагогике существует несколько подходов к классификации методов воспитания (Ю.К. Бабанский, Б.Т. Лихачев, И.П. Подласый — в общей и школьной педагогике; В.Г. Нечаева, В.И. Логинова — в дошкольной педагогике)7.

Для классификации методов исследователи определяют какое-то одно основание, например, активизацию механизма нравственного воспитания.

Предлагаемая классификация объединяет все методы в три группы:

— методы формирования нравственного поведения: упражнения, поручение, требование, воспитывающие ситуации;

— методы формирования нравственного сознания: объяснение, увещевание, внушение, просьба, этическая беседа, пример;

— методы стимулирования: поощрение, соревнование, одобрение, награждение, субъективно-прагматический.

Принципы отбора методов нравственного воспитания:

— соответствие метода цели и задачам воспитания;

— гуманный характер метода;

— реальность метода;

— подготовленность условий и средств для использования метода;

— избирательность отбора метода;

— тактичность применения метода;

— планирование возможного результата воздействия метода;

— терпение и терпимость педагога при использовании метода;

— преобладающая практическая направленность метода в нравственном воспитании дошкольников.

Методы нравственного воспитания дошкольников применяются не изолированно, а в комплексе, во взаимосвязи. Основаниями для подбора методов, которые можно и целесообразно использовать в комплексе, служат ведущая воспитательная задача и возраст детей. (Например: объяснение + упражнения + поощрение и т. п.).

Глава 3. Экспериментальная часть

3.1 Методы исследования

В проведении эксперимента нами были использованы две методики. Приведем их описания.

1. Методика «Закончи историю»

Методика предназначена для изучения осознания детьми нравственнных норм. Исследование проводят индивидуально.

Инструкция. Я буду тебе рассказывать истории, а ты их закончи.

Примеры ситуаций

История I. Дети строили город. Оля стояла и смотрела, как играют другие. К ребятам подошла воспитательница и сказала: «Мы сейчас будем ужинать. Пора складывать кубики в коробки. Попросите Олю помочь вам». Тогда Оля ответила…

Что ответила Оля? Почему? Как она поступила? Почему?

История 2. Кате на день рождения мама подарила красивую куклу. Катя стала с ней играть. Тут подошла к ней ее младшая сестра Вера и сказала: «Я тоже хочу поиграть с этой куклой». Тогда Катя ответила…

Что ответила Катя? Почему? Как поступила Катя? Почему?

История 3. Люба и Саша рисовали. Люба рисовала красным карандашом, а Саша зеленым. Вдруг Любин карандаш сломался. «Саша, — сказала Люба, — можно мне дорисовать картинку твоим карандашом?» Саша ответил…

Что ответил Саша? Почему? Как поступил Саша? Почему?

История 4. Петя и Вова играли вместе и сломали дорогую красивую игрушку. Пришел папа и спросил: «Кто сломал игрушку?» Тогда Петя ответил…

Что ответил Петя? Почему? Как поступил Петя? Почему?

Все ответы ребенка, по возможности дословно, фиксируются в протоколе.

Обработка результатов

0 баллов — ребенок не может оценить поступки детей.

1 балл — ребенок оценивает поведение детей как положительное или отрицательное (правильное или неправильное, хорошее или плохое), но оценку не мотивирует и нравственную норму не формулирует.

2 балла — ребенок называет нравственную норму, правильно оценивает поведение детей, но не мотивирует свою оценку.

3 балла — ребенок называет нравственную норму, правильно оценивает поведение детей и мотивирует свою оценку.

Методика «Сюжетные картинки»

Методика «Сюжетные картинки» предназначена для изучения эмоционального отношения к нравственным нормам.

Ребенку предъявляют картинки с изображением положительных и отрицательных поступков сверстников (См. Приложение).

Инструкция. Разложи картинки так, чтобы с одной стороны лежали те, на которых нарисованы хорошие поступки, а с другой — плохие. Раскладывай и объясняй, куда ты положишь каждую картинку и почему.

Исследование проводится индивидуально. В протоколе фиксируются эмоциональные реакции ребенка, а также его объяснения. Ребенок должен дать моральную оценку изображенным на картинке поступкам, что позволит выявить отношение детей к нравственным нормам. Особое внимание уделяется оценке адекватности эмоциональных реакций ребенка на моральные нормы: положительная эмоциональная реакция (улыбка, одобрение и т. п.) на нравственный поступок и отрицательная эмоциональная реакция (осуждение, негодование и т. п.) — на безнравственный.

Обработка результатов

0 баллов — ребенок неправильно раскладывает картинки (в одной стопке оказываются картинки с изображением как положительных, так и отрицательных поступков), эмоциональные реакции неадекватны или отсутствуют.

1 балл — ребенок правильно раскладывает картинки, но не может обосновать свои действия; эмоциональные реакции неадекватны.

2 балла — правильно раскладывая картинки, ребенок обосновывает свои действия; эмоциональные реакции адекватны, но выражены слабо.

3 балла — ребенок обосновывает свой выбор (возможно, называет моральную норму); эмоциональные реакции адекватны, ярки, проявляются к мимике, активной жестикуляции и т. д.

3.2 Результаты исследования и их анализ

Нами была проведена диагностика нравственной сферы у 15 дошкольников детского сада № 17 г. Колпашево. Результаты диагностики представлены в таблицах 1, 2.

Таблица 1

Оценка осознания детьми нравственных норм

№ п/п

Испытуемый

Называет нравственную норму

Оценка поведения детей

Мотивировка оценки

Количество баллов

1

Олег Н.

+

+

+

3
2

Рома Л.

+

+

—

2
3

Витя Г.

+

+

+

3
4

Аня Е.

—

+

—

1
5

Вера Щ.

+

+

+

3
6

Максим Т.

+

+

+

3
7

Оля Т.

+

+

—

2
8

Сережа К.

—

—

—

0
9

Леня М.

+

+

—

2
10

Илья К.

+

+

+

3
11

Антон В.

+

+

+

3
12

Ксюша А.

+

+

—

2
13

Наташа Ц.

+

+

—

2
14

Эля П.

+

+

+

3
15

Игорь П.

+

+

+

3

Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности

Из диаграммы мы видим, что почти половина испытуемых (53 %) показала высокое осознание нравственных норм, большая часть испытуемых (33 %) показала среднее осознание нравственных норм и лишь маленький процент испытуемых (7 %) показали низкий и очень низкий уровень осознания нравственных норм. Таким образом, мы можем сказать, что в проверенной нами группе у детей хороший уровень осознания нравственных норм.

Таблица 2

Оценка эмоционального отношения к нравственным нормам у дошкольников

№ п/п

Испытуемый

Раскладывание картинок

Обоснование своих действий

Эмоциональные реакции

Количество баллов

1

Олег Н.

+

+

+/-

2
2

Рома Л.

+

+

+

3
3

Витя Г.

+

+

+

3
4

Аня Е.

+

+

+/-

2
5

Вера Щ.

+

+

+/-

2
6

Максим Т.

+

+

+

3
7

Оля Т.

+

+

+

3
8

Сережа К.

+

—

—

1
9

Леня М.

+

+

—

2
10

Илья К.

+

+

+/-

2
11

Антон В.

+

+

+

3
12

Ксюша А.

+

—

—

1
13

Наташа Ц.

+

+

+

3
14

Эля П.

+

+

+

3
15

Игорь П.

—

—

—

0

Нравственное воспитание дошкольников в системе всестороннего развития личности

Из диаграммы видно, что большинство протестированных детей (47 %) имеют высокое эмоциональное отношение к нравственным нормам, средняя часть детей (33 %) имеют среднее эмоциональное отношение к нравственным нормам. Низкое эмоциональное отношение к нравственным нормам показало всего лишь 13 % детей и очень низкое – 7 % испытуемых детей.

Таким образом, мы видим, что у испытуемых детей хорошие показатели эмоционального отношения к нравственным нормам.

Проводя наблюдения за общением дошкольников в учебной и свободной деятельности, мы пришли к выводу, что проведение специальной работы с детьми по нравственному воспитанию способствует повышению общего нравственного воспитания у детей.

В дальнейшем мы планируем провести тест «Социометрия» для выявления взаимоотношения в группе.

Заключение

Таким образом, рассмотрев вопрос нравственного воспитания дошкольников, мы можем сделать следующие выводы.

Личностно ориентированное воспитание основывается на известных принципах гуманистической педагогики:

— самоценность личности;

— уважение личности ребенка;

— природосообразность воспитания;

— добро и ласка как основное средство воспитания.

Иными словами, личностно ориентированное воспитание — это организация воспитательного процесса на основе:

— глубокого уважения личности ребенка;

— учета особенностей его индивидуального развития;

— отношения к нему как сознательному, полноправному и ответственному участнику воспитательного процесса.

Для выяснения влияния нравственного воспитания на ребенка нами была проведена диагностика нравственной сферы детей детского сада № 17 г. Колпашево после определенных занятий с ними по развитию нравственности.

В результате мы увидели, что после проведенных занятий по нравственному воспитанию почти половина испытуемых показала высокое осознание нравственных норм и лишь маленький процент испытуемых (7 %) показали низкий и очень низкий уровень осознания нравственных норм. Хотя до проведения специальных занятий по нравственному воспитанию детей у них эти показатели были совсем другими: около 30 % детей показывало низкий и очень низкий уровень осознания нравственных норм.

Также нами было обследована оценка эмоционального отношения к нравственным нормам у дошкольников. В результате диагностики мы увидели, что после занятий по нравственному воспитанию большинство протестированных детей (47 %) имеют высокое эмоциональное отношение к нравственным нормам, средняя часть детей (33 %) имеют среднее эмоциональное отношение к нравственным нормам. Низкое эмоциональное отношение к нравственным нормам показало всего лишь 13 % детей и очень низкое – 7 % испытуемых детей.

Таким образом, мы видим, что у испытуемых детей после специальных занятий по нравственному воспитанию хорошие показатели эмоционального отношения к нравственным нормам. Хотя до специальных занятий по нравственному развитию у данной группы детей показатели были намного ниже, чем после занятий. Так, около 30 % детей имело низкое и очень низкое эмоциональное отношение к нравственным нормам.

Таким образом, мы видим, что в каждом детском саду должны проводиться специальные занятия или мероприятия направленные на развитие нравственных норм у детей. Заложенные в детстве эти нормы сохраняются у них на всю оставшуюся жизнь. Воспитание нравственной личности необходимо начинать не со школьной скамьи, когда у детей многие понятия и нормы являются уже сформированными и с трудом поддаются изменению, а с детского сада, когда детская психика наиболее восприимчива к развитию разного рода.

Список использованной литературы

Аверин В.А. Психология детей и подростков. – СПб., 1994.

Агапова И., Давыдова М. Патриотическое воспитание в школе. – М., 2002.

Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. — М., 1968.

Валлон А. Психическое развитие ребенка. — М., 1968.

Венгер Л.А. Восприятие и обучение. (Дошкольный возраст). — М., 1969.

Внешняя среда и психическое развитие ребенка / Под ред. Р.В. Тонковой-Ямпольской, Е. Шмидт-Кольмер, Э. Хабинаковой. – М., 1984.

Возрастная и педагогическая психология / Под ред. А.В. Петровского. — М., 1973.

Выготский Л.С. Избранные психологические исследования. — М., 1956.

Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. — М., 1960.

Гаврилова Т.П. О воспитание нравственных чувств. – М., 1984.

Гальперин П.Я. Развитие исследований по формированию умственных действий // Психологическая наука в СССР. Т. 1. — М., 1959.

Гарбузов В.И. От младенчества до отрочества. – Л., 1991.

Деятельность и взаимоотношения дошкольников / Под ред. Т.А. Репиной. – М., 1987.

Дидактические игры и упражнения по сенсорному воспитанию дошкольников / Под ред. Л.А. Венгера. — М., 1973.

Дольто Ф. На стороне ребенка. – СПб., 1997.

Запорожец А.В. Развитие произвольных движений. — М., 1960.

Зеньковский В.В. Психология детства. – Екатеринбург, 1995.

Изучение развития и поведения детей / Под ред. Л.П. Липпситт, Ч.К. Спайкер. – М., 1966.

Котырло В.К. Развитие волевого поведения у дошкольников. – Киев, 1971.

Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. — М., 1972.

Пиаже Ж. Психология интеллекта // Жан Пиаже. Избранные психологические труды. — М., 1979.

Поддьяков Н.Н. и др. Умственное воспитание дошкольника. — М., 1972.

Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. — М., 1980.

Развитие общения у дошкольников / Под ред. А.В. Запорожца и М.И. Лисиной. — М., 1974.

Развитие познавательных и волевых процессов у дошкольников / Под ред А.В. Запорожца и Я.3. Неверович. — М., 1965.

Сенсорное воспитание в детском саду / Под ред. Н.П. Сакулиной и Н.Н. Поддьякова. — М., 1989.

Тренинг развития личности дошкольника: занятия, игры, упражнения. — СПб., 2001.

Усова А.П. Обучение в детском саду / Под ред. А.В. Запорожца. — М., 1990.

Эльконин Д.Б. Детская психология. (Развитие ребенка от рождения до семи лет). — М., 1980.

1 См.: Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте. — М., 1968. – С. 46 – 48.

2 См.: Внешняя среда и психическое развитие ребенка / Под ред. Р.В. Тонковой-Ямпольской, Е. Шмидт-Кольмер, Э. Хабинаковой. – М., 1984. – С. 124 – 128.

3 См.: Гаврилова Т.П. О воспитание нравственных чувств. – М., 1984. – С. 76.

4 См.: Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М., 1972. С. 56 – 57.

5 См.: Зеньковский В.В. Психология детства. Екатеринбург, 1995. С. 38 – 40.

6 См.: Гаврилова Т.П. О воспитание нравственных чувств. – М., 1984. – С. 59.

7 Эльконин Д.Б. Детская психология. (Развитие ребенка от рождения до семи лет). М., 1980. С. 24 – 26.

Реферат: Индустриализация страны

Индустриализация страны

К середине  20-х годов наша страна на основе реализации   новой экономической политики достигла значительных успехов в   укреплении хозяйственного и политического положения. Приближалась к концу работа по восстановлению народного хозяйства.

В международной  обстановке  также произошли изменения.   Правительствам западных стран удалось подавить революционные   движения рабочего класса.  Одновременно экономика капиталистических стран стабилизировалась.

Сложилось временное равновесие сил между Советским Союзом и капиталистическим миром, что открывало возможность для   периода мирного сосуществования стран с различным общественным строем.  Именно на этот период приходится полоса признания СССР со стороны западных государств и установления с ним   дипломатических и торговых отношений.Это был временный,  но благоприятный внешнеполитический   фактор,  который способствовал решению важнейших  внутренних   задач нашей страны.

В этих  условиях  особое  значение и практический смысл   приобрел вопрос о судьбах и перспективах строительства социализма  в  СССР.  Дискуссии о выборе пути,  формах и методах   развития советского общества начались еще в 1923 году и  закончились к концу 20-х годов. На ход споров наложили существенный отпечаток межличностные отношения и борьба за  власть   в политическом руководстве страны.

Утверждение социалистического строя предполагало проведение  в  жизнь  принципа распределения материальных благ по   труду,  ликвидации частной собственности как основы эксплуатации человека человеком,  и обеспечение трудящегося населения такими средствами существования как жилье, здравоохранение, образование на уравнительной бесплатной основе. Эти положения были закреплены в программе РКП(б), принятой на YIII   съезде партии в 1919 году.

Программа социалистических  преобразований  могла  быть   осуществлена,  как  предполагалось,  на  основе политической   власти в руках рабочего класса и его партии, общественно-государственной собственности на средства производства и обращения,  на всеобщей обязанности трудиться и защищать страну.   Для  многонациональной  страны  утверждался  как единственно   возможный принцип пролетарского социалистического интернационализма.

Первостепенной задачей в связи с этим определялась  индустриализация страны,  как основа для создания высокоэффективной экономики, способной обеспечить экономическую независимость,  производство  всего необходимого для жизни людей и   обороны.

Утвердительный ответ на вопрос о возможности построения   в СССР социалистического общества был дан в апреле 1925  года. Тогда же была осознана необходимость практического поворота к новому  промышленному  строительству.  По  сути  дела   страна стояла на пороге реконструкции народного хозяйства.Предстояло решать следующие задачи:  во-первых, преодолеть   технико-экономическую  отсталость  страны,  построить   крупную  промышленность;  во-вторых,  создать  экономические   предпосылки  для построения собственно социализма,  развития   социалистических производственных отношений; в-третьих,обеспечить гарантии обороноспособности государства.

Фактически речь шла о второй промышленной  революции  в   стране, которую теперь необходимо было осуществить советскому народу своими силами без внешней помощи.

В декабре  1925  года курс на индустриализацию был закреплен в качестве генеральной линии  правящей  партии.  Суть   этого  курса  заключалась  в  том,  чтобы превратить СССР из   страны ввозящей машины и оборудование, в страну производящуюмашины  и  оборудование.  Однако в это время у политического   руководства страны не имелось четко сложившихся планов  экономических преобразований,  ясных представлений о принципах,   методах и  темпах  индустриализации,  И  поэтому  каких-либо   конкретных указаний относительно источников накопления, темпов роста промышленности,  соотношения отраслей, организации   нового строительства, подготовки кадров и т.д. не было дано.

Это были очень сложные вопросы,  но постепенно  на  них   находили ответы.  Сложилась концепция индустриализации.  Она   состояла в  следующем:  во-первых,  индустриализация  должна   осуществляться планомерно и безкризисно; во-вторых, начинать   индустриализацию необходимо с развития тяжелой промышленности,  а не легкой; в-третьих, сроки проведения индустриализации должны быть по возможности сжатые; в-четвертых, источники финансирования необходимо найти внутри страны.

С 1926 года начинается новое промышленное  строительство. Было запланировано строительство 28 крупнейших электростанций,в том числе и Днепрогэс (1927 г.). В числе крупнейших   строек,начатых в 1926 и 1927 годах,Керченский металлургический завод,ряд крупных заводов по производству цветных металлов, Мариупольский трубный завод,Московский электрозавод,Ростовский завод сельскохозяйственного машиностроения, Кузнецкий металлургический завод, Сталинградский тракторный и т.д.Первоначально индустриализация  проводилась  в жизнь на   принципах новой экономической политики,  на некоторое  время   обеспечивавшей рост промышленной продукции.  В 1928 году валовая продукция всей промышленности достигла 132%  к  уровню   1913 года, а средств производства — 155%.

Осуществление индустриализации естественно и закономерно  подняло  роль и значение перспективного планирования.  В   1926 году Госплан и ВСНХ приступили к разработке первого пятилетнего плана развития народного хозяйства СССР.  К началу   1929 года было подготовлено два варианта плана:  отправной и   оптимальный (максимальный). Оба плана не противопоставлялись   друг другу, отличались незначительно и были основаны на НЭПе.

  В мае 1929 года Y съезд Советов СССР утвердил оптимальный вариант плана.  Задания первой пятилетки,  которые  были   рассчитаны на период с 1 октября 1928 года до 1 октября 1933   года,  составлялись тщательно,  отличались высокой  степенью   сбалансированности,  развитие  различных  отраслей народного   хозяйства было согласованным.

Высокими темпами  предстояло  развернуть  строительство   новых предприятий и целых отраслей промышленности,  возвести   сотни  крупных индустриальных центров и современных городов,   рабочих поселков.  Намечалось многократное увеличение производства  едва не всех видов продукции,  а также выпуск такой   техники и оборудования, которых страна в прошлом не имела.

В то же время надо иметь в виду, что утвержденный оптимальный вариант первого пятилетнего плана  был  по  существу   максимальным  и  любая попытка увеличения заданий могла привести к перенапряжению сил страны.

Итоги первого  года реализации пятилетки были успешными   и превзошли ожидания. Промышленность уверено выполняла и перевыполняла планы.  1929 год дал качественный сдвиг, положив   начало длительному первоочередному росту  отраслей,  которые   определяли  технический  прогресс  и экономическую независимость страны.  Произошло численное увеличение рабочего класса,  занятого в отраслях тяжелой промышленности.  Расходы на   новое строительство составили теперь до одной трети средств,   выделяемых на капитальные работы в промышленности. Обобществленный сектор народного хозяйства  впервые  произвел  свыше   половины материальных благ.Важным фактором,  определившим успехи начала пятилетки,   стала творческая активность рабочего класса, развитие соревнования,  которое в полной мере отвечало общему духу поощрения инициативы, оперативности, самостоятельности.

Уже в середине 1926 года стали появляться в  промышленности  первые  ударные  молодежные бригады.  В дальнейшем их   примеру последовали на других предприятиях и стройках  страны.  К  концу 1929 года в соревновании участвовало почти дветрети рабочих крупных предприятий и число соревнующихся постоянно увеличивалось.  Творческая активность рабочего класса   рождала разнообразные формы соревнования, но основной формой   соревнования первой пятилетки было движение ударных бригад.Однако ситуация в развитии индустриализации начала  меняться со второго года пятилетки. Именно с этого времени индустриальному развитию страны политическое руководство  придало форсированные темпы.

Основой для пересмотра заданий пятилетки стал ряд  причин внутреннего и внешнего характера:  во-первых, это несомненные успехи первого года пятилетки;  во-вторых,  энтузиазм   передовой части рабочего класса;  в-третьих,  желание значительной части населения страны быстрее преодолеть противоречия многоукладной экономики; в-четвертых, стремление на деле   доказать преимущества нового нарождающегося  общества  перед   капитализмом; в-пятых, глубокий экономический кризис (1929 1933 гг.),  охвативший капиталистический мир и, который, как   казалось тогда,  должен привести его к катастрофе; в-шестых,   рост международной напряженности.

Рост международной напряженности, милитаризация капиталистических государств,  прямая подготовка их к войне требовали  ускорения темпов Советского военного строительства.  В   соответствии с постановлением ЦК ВКП(б) «О состоянии  обороны»  от  15  июля 1929 года были утверждены пятилетние планы   военного строительства,  предусматривающие быстрое  развитие   оборонных отраслей, производства военной техники.

Если в 1929 году в Красной Армии стояло  на  вооружении   65  танков  и 92 бронемашины,  то в результате принятых мер,   создания новых оборонных отраслей в 1931 году  число  танков   достигло  1154,  в  1933 году — 4905,  а в 1939 — 21110 .   Следует иметь в виду,  что  танкостроение  требует  создания   большого комплекса предприятий,  в том числе по производству   качественной стали,  моторов, приборов, вооружения, нефтеперерабатывающих заводов и т.д. По сути дела, предприятия создавались заново и в короткие сроки.

Теоретическим обоснованием  форсирования индустриализации, резкого ускорения реконструкции всего народного хозяйства  стала  статья И.Сталина «Год великого перелома» (ноябрь   1929 г.).

На 1930  года было решено увеличить темпы роста промышленной продукции.  Вместо 21,5%  по плану наметили 32%, а на   1931 год — 45,0%. Тогда же появляются лозунги «Техника решает все!» и «Пятилетку в четыре года!».  Однако, резко увеличенные  темпы роста промышленного строительства сохранить не   удалось. В аграрной стране быстро стали нарастать противоречия  между  быстро  растущим промышленным городом и отсталой   полупатриархальной деревней.

Сверхбыстрые темпы  развития  промышленности  привели в   ряде случаев к нарушениям технологических требований,  падению  качества  работ и продукции,  нарастала эмиссия денег и   инфляционные процессы,  хозрасчетный механизм экономического   развития свертывался и заменялся административно-распределительной системой управления народным хозяйством.

Несмотря на трудности, первая пятилетка была выполнена,   политическое руководство страны объявило, что в стране построен экономический фундамент социализма.

Несмотря на все издержки в ходе индустриализации в  период первой пятилетки,её итоги можно и нужно оценить как положительные. Было построено 1500 крупнейших предприятий,появились новые отрасли народного хозяйства, которые отсутствовали в царской России, заложены основы  оборонной промышленности. Символами первой пятилетки стали  Днепрогэс, Турксиб,   Сталинградский и Харьковский тракторные заводы, Московский и   Горьковский автозаводы, Урало-Кузбасс и т.д.Динамично развивалась промышленность в Казахстане и Средней Азии.

За годы первой пятилетки был обеспечен рост  промышленной продукции в 2,3 раза по сравнению с 1928 годом, что надо   рассматривать как бесспорное достижение. В выполнении первойпятилетки  советский рабочий класс показал образцы героического труда. Ни одна капиталистическая страна не демонстрировала подобных темпов индустриализации.  Достижения СССР производили ошеломляющее  впечатление  на  фоне  экономического   кризиса и великой депрессии во всем остальном мире.

Одним из важнейших социальных достижений  первой  пятилетки стала ликвидация безработицы в 1930 году.

С 1933 года  началась  реализация  второго  пятилетнего   плана  (1933 — 1937 гг.).  Он стал крупным шагом в индустриальном развитии страны. Основной его задачей являлось завершение технической реконструкции народного хозяйства.

Следует заметить,  что уроки первой пятилетки не прошли   бесследно,  и  вторая пятилетка проходила в более нормальной   обстановке.Однако в ходе её реализации выявилась новая проблема — проблема освоения новой техники. К лозунгу первой пятилетки «Техника  решает всё!» добавился новый лозунг «Кадры   решают все!» В стране,где более половины взрослого населения   было неграмотным, эта проблема стала решающей.Вместе с общегосударственной программой всеобщего обучения была развернута сеть  производственно-технических школ, различных курсов,   где рабочие  повышали свою квалификацию и овладевали сложной   техникой.

Началось движение за освоение новой техники и пересмотр   старых технических норм.  В 1935 году оно получило  название   стахановского движения — по имени шахтера А.Стаханова, который применив новую технику и новую организацию труда, превысил обычную норму в 14 раз.

Новая форма  социалистического  соревнования   охватила   практически  все  отрасли народного хозяйства.  Инициаторами   стахановского движения в  текстильной  промышленности  стали   ткачихи Е.и М.Виноградовы.

Успехи в освоении новой техники  позволили  вывести  на   проектную  мощность  крупнейшие  предприятия,  которые  были   построены в годы первой пятилетки.  Кроме этого  вступило  в   строй  4500  новых  крупных предприятий.  Производительность   труда выросла в два раза и  стала  решающим  фактором  роста   производства.  Валовая  продукция увеличилась в 2,2 раза.  В   начале третьей пятилетки промышленность в целом стала рентабельной. В 1938 году началась третья пятилетка. На развитие экономики и на жизнь советского общества все ощутимее стал влиять фактор угрозы войны.Особое внимание в эти годы уделяется   развитию металлургии, строительству заводов-дублеров на Востоке страны, увеличиваются средства на оборону государства.

Но именно в это время сложившийся  мобилизационный  тип   экономики страны столкнулся с негативными явлениями. Это выразилось в отставании от плановых заданий в ряде ведущих отраслей народного хозяйства, на предприятиях неохотно внедряли прогрессивную технику, увеличился выпуск бракованной продукции, резко возросла текучесть кадров. Отрицательно на руководстве промышленностью сказывались необоснованные репрессии в отношении ряда хозяйственных руководителей.Развитие экономики пришло в противоречие с  действовавшим  экономическим механизмом,  который был основан на административно-распределительных методах управления.

Для того, чтобы поправить положение, политическим руководством были  предприняты  административные  меры,  которые   несколько  стабилизировали ситуацию,  но не устранили причин   трудностей в экономике.

При всех  проблемах и трудностях за 13 предвоенных лет,   в течение которых проводилась индустриализация,  вступило  в   строй около 9000 крупных заводов, фабрик, шахт, электростанций,  нефтепромыслов.  Фактически в строй вводилось  по  2-3   предприятия  в  день.  Страна прекратила ввоз сельскохозяйственных машин и тракторов,  импорт хлопка. Затраты на приобретение черных металлов были сведены к минимуму (с 1,4 млрд.   руб. до 88 млн.руб.). Торговый баланс СССР стал активным.

В ходе промышленного преобразования страны, которое охватило практически все республики,  вырос рабочий  класс.  В   1939 году он составлял уже треть населения.

  Принципиально важными  результатами  осуществления  индустриализации  стало преодоление технико-экономической отсталости  страны,  приобретение  экономической  независимости   СССР, создание гарантий обороноспособности.По объему промышленной продукции страна вышла на первое   место в Европе и второе место в мире, уступая только США. Выросшие в эту сложную и противоречивую эпоху  рабочие,   инженеры и специалисты обеспечили в конечном счете успех индустриализации страны.

Список литературы

Для  подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://stroy.nm.ru

Дипломная работа: Работа железнодорожной станции

1 Общая часть

1.1 Характеристика путевого развития станции

1.1.1 Характеристика станции Заводской-Сортировочной

Технологический процесс работы станции — это система работы станции, основанная на применении передовых методов и научной организации труда, предусматривающая наиболее целесообразный порядок и последовательность обработки поездов и вагонов, погрузки и выгрузки и нормы времени на выполнение этих операций, порядок планирования и оперативного руководства станцией.

Технологический процесс обеспечивает наилучшее обслуживание производственных цехов, использование технических средств, параллельность выполнения операций, рациональную расстановку людей, слаженность действий работников разных специальностей при обработке поездов и вагонов, строгое соблюдение безопасности движения. Чёткая работа станции по технологическому процессу обеспечивает выполнение плана грузоперевозок, графика движения поездов и контактного графика обслуживания производственных цехов, а также обеспечивает непрерывность производства станционных операций и взаимодействие всех производственных звеньев станции.

Станция Заводская-Сортировочная по основному назначению и характеру работы является сортировочной, по объёму — внеклассной станцией.

Прилегающие к станции перегоны и средства сигнализации и связи при движении поездов:

а) в нечётном направлении; Заводская-Сортировочная — Новокузнецк-Сортировочный — однопутный, полуавтоблокировка;

б) в чётном направлении; Заводская-Сортировочная — Новокузнецк — однопутный, полуавтоблокировка. Заводская-Сортировочная — Узловая — однопутный, полуавтоблокировка. Заводская-Сортировочная — Скрапная — однопутный, полуавтоблокировка.

Путевое развитие станции состоит из приёмоотправочного парка, парка отправления, сортировочного парка, поста Эстакады, поста Угольные ямы, парка путей вагоноопрокидывателя, парка путей коксосортировок четвёртой и пятой коксовых батарей, парка путей локомотивного депо, парка путей гаража путевых машин, парка путей КМЗ и торговых баз. В приёмоотправочном парке 12 приёмоотправочных путей.

Парк отправления имеет 10 путей, вытяжку с полугоркой, тормозные позиции оборудованы башмакосбрасывателями, торможение производится ручными тормозными башмаками. Сортировочный парк имеет 12 сквозных путей, вытяжку с сортировочной горки, тормозные позиции оборудованы башмакосбрасывателями, торможение производится ручными тормозными башмаками. В Угольном парке пути №1,№3,№5,№10 — приёмоотправочные, путь №2 — выставочный для вагонов станции Доменная, путь №14 — выставочный путь, путь №12 — маневровая вытяжка, путь №13 — свободный путь, путь №19 -весовой, путь №14 — погрузки шлака, путь №15 и №16 — погрузки кокса, путь №17 — ремонтный, путь №18 — трансферкарный, путь №22 — погрузки-выгрузки огнеупоров.

На посту Эстакады путь №I — главный ходовой, путь №II — запасной, путь №III — ходовой, путь № 1 — трансферкарный, пути №2 и №3 — выгрузочные, путь №4 — погрузо-выгрузочный, путь №5 — выставочный для трансферкара, путь №6 — погрузочный, путь №7 — выставочный, путь №8 — маневровая вытяжка. С северной стороны поста Эстакады имеется съезд на станцию Узловая. Парк путей вагонотеплителя — это железнодорожные пути в секции размораживания грузов УЖДТ. В парке путей коксосортировок четвёртой и пятой коксовых батарей пути №1, №2, №4 и №7 — погрузки кокса, путь №3 — весовой, пути с №13 по №16 — гаража размораживания грузов КХП.

В парке путей рудного вагоноопрокидывателя путь № 4 — выгрузочный, путь № 5 — выставочный. В парке путей вагонного депо имеется 14 путей для ремонта и отстоя вагонов в ожидании ремонта. Парк путей локомотивного депо имеет 11 путей для ремонта локомотивов и кранов на ж/д ходу и отстоя локомотивов и кранов в ожидании ремонта, 3 пути экипировочного пункта локомотивов. Парк путей гаража путевых машин имеет 5 путей. Пост Угольные ямы включает в себя 4 пути угольных ям КХП (пути №1, №2, №3 — выгрузочные, путь №4 — закрытие люков), 5 путей парка Угольного вагоноопрокидывателя (путь №1 — выставочный, №2 — выгрузочный вагоноопрокидыватель, путь №3 -ходовой, путь №4 и №5 — погрузо-выгрузочные), два погрузочных пути Смоляного парка, 9 путей бензольного парка из которых пути №6, №7 и №9 — погрузо-выгрузочные.

Парк путей КМЗ и торговых баз имеет 16 путей, на которых расположены грузовые фронты.

Станция оборудована блочной, маршрутной, релейной, электрической централизацией стрелок и сигналов с выносным табло и пультом манипулятором.

Электрическая централизация стрелок парка Угольные ямы маневрового типа, без зависимости стрелок и сигналов с контролем занятости стрелочных секций, без контроля занятости путей, 8 путей парка отправления, 10 путей приёмоотправочного парка и 6 путей Угольного парка электрифицированы.

На станции имеется электромеханическая почта для передачи поездных документов из парка отправления в грузовую контору станции. Парки станции оборудованы двухсторонней громкоговорящей парковой связью, 12 локомотивов оборудованы радиосвязью.

На станции расположены центральный экипировочный пункт локомотивов, пункт технического осмотра вагонов, вагонное и локомотивное депо, гараж путейской техники, два гаража для размораживания грузов, один гараж для размораживания груза КХП четырехсекционный. Поездная и маневровая работа на станции осуществляется 12 локомотивами.

На станции имеются следующие грузовые устройства:

башенный «Браун-хвост» вагоноопрокидыватель Доменного цеха;

роторный «ВРС-2» вагоноопрокидыватель КХП;

три коксосортировки (погрузки кокса);

сливные устройства кислот;

наливные устройства бензола;

наливные устройства масел;

низкая платформа погрузки сульфата;

8) вибратор коксохимического производства для выгрузки угля;

9) вагонные весы.

1.1.2 Характеристика путевого развития станция Новокузнецк-Северный

а) Прилегающие к станции перегоны и основные средства сигнализации и связи при движении поездов:

а) в нечетном направлении:

Новокузнецк-Северный – Островская Западно-Сибирской железной дороги ОАО «РЖД», двухпутный, односторонняя автоблокировка по I и II путям, с проходными светофорами.

Новокузнецк-Северный (нижняя система) – Входная ОАО «ЗСМК», по 37 пути – однопутный, двухсторонняя автоблокировка без проходных светофоров.

Новокузнецк-Северный (верхняя система) – Входная ОАО «ЗСМК», по 52 пути – однопутный, двухсторонняя автоблокировка без проходных светофоров.

б) в четном направлении:

Новокузнецк-Северный – Полосухино Западно-Сибирской железной дороги ОАО «РЖД», двухпутный, двухсторонняя автоблокировка по каждому пути, без проходных светофоров.

Новокузнецк-Северный – Химическая ОАО «ЗСМК», однопутный, двухсторонняя автоблокировка без проходных светофоров.

Новокузнецк-Северный – Скрапная ОАО «ЗСМК», однопутный, двухсторонняя автоблокировка без проходных светофоров.

Границей станции является:

а) в нечетном направлении:

Со стороны станции Островская Западно-Сибирской железной дороги ОАО «РЖД»:

по I главному пути – знак «Граница станции», установленный напротив (в створе) входного светофора литер «Ч», установленного по II главному пути;

по II главному пути – входной светофор литер «Ч», установленный на 20 км пк 9+25м.

Со стороны станции Входная ОАО «ЗСМК»:

по 37 пути – входной светофор литер «ЧзМ»;

по 52 пути – входной светофор литер «ЧЗ».

б) в четном направлении:

17. Со стороны станции Полосухино Западно-Сибирской железной дороги ОАО «РЖД»:

18. по I главному пути – входной светофор литер «Н»;

по II главному пути – входной светофор литер «НД», установленный слева по ходу движения.

19. Со стороны станции Химическая ОАО «ЗСМК» – входной светофор литер «НХ».

20. Со стороны станции Скрапная ОАО «ЗСМК» – входной светофор литер «НВ».

а. Примыкания на перегонах

б. Пути, выделенные для приема и отправления, а также для пропуска поездов с разрядными и негабаритными грузами

а) для разрядных грузов:

— 6, 7, 8 пути парка «Г»;

— 2, 4 пути парка «П»;

— 2 путь парка «М»;

— для пропуска – I, II, III главные пути, 36 путь парка «Г», 45, 46 соединительные пути.

б) для негабаритных грузов:

— 6, 7 пути парка «Г»;

— 2, 4 пути парка «П»;

2 путь парка «М»;

— для пропуска – I, II, III главные пути, 36 путь парка «Г»,45, 46 соединительные пути

ПРИМЕЧАНИЕ:

На путь №2 парка «П» производится прием негабаритных и опасных грузов для ОАО «КПТ».

В случае приема грузовых поездов на 2 путь парка «П» диспетчер поста ЭЦ-2 обязан получить разрешение на прием у диспетчера ОАО «КПТ».

Поезда с ВВ на станцию Новокузнецк-Северный не поступают.

1.2 Характеристика обслуживаемых цехов

1.2.1 Характеристика обслуживаемых цехов станции Заводская-Сортировочная

На станцию Заводская-Сортировочная прибывают все грузы для всего НКМК, так как станция входная, часть грузов отправляют на другую станцию (например, металл), а на станции оставляют грузы для цехов, которые обрабатывают сами, для КХП и Доменного производства, также для гаражей размораживания, и также станция осуществляет внутризаводские перевозки.

Станция Заводская-Сортировочная подразделяется на несколько участков. Например, пост Большая Горка, на котором формируют и расформировывают поезда, как с прибытием, так и внутризаводские поезда, согласно назначениям по комбинату, а пост Угольные ямы обслуживает непосредственно КХП, пост Эстакада обслуживает доменное производство. Пост Малая Горка формирует поезда для отправления.

Работа обслуживания цехов, а это такие цеха, как КХП и Доменный цех, ведётся через пост Угольные ямы и пост Эстакада.

На посту Угольные ямы ведутся следующие операции:

приём и отправление маневровых передач в Угольный парк;

выгрузка угля для КХП на вагоноопрокидывателе;

3) обслуживание грузовых фронтов КХП (сульфат, купоросное масло, смолы, бензол);

взвешивание вагонов на в/весах;

маневровая работа;

обслуживание грузовых фронтов цеха благоустройств НКМК. На посту Эстакада ведутся следующие операции:

1) приём и отправление агломерационно-рудных вертушек в приёмоотправочный парк;

2) приём агломерационно-рудных и коксовых вертушек с Сортировочного парка;

3) выгрузка агломерационно-рудных вертушек и других вагонов на Эстакаде Доменного цеха;

выгрузка вагонов на рудном вагоноопрокидывателе Доменного цеха;

погрузка вагонов на Эстакаде Доменного цеха;

взвешивание вагонов на в/весах;

маневровая работа.

1.2.2 Характеристика обслуживаемых цехов станции Новокузнецк-Северный

I район.

Пути парка «Б»; пути РРУ; четная горловина 28ч30 путей поста «Рудный», четная горловина 6ч14 путей парка «Г».- Обслуживание рудных вагоноопрокидывателей, рудоразмораживающих установок, расформирование и формирование составов.

II район.

Нечетная горловина 28ч30 путей поста «Рудный»- Уборка порожних вагонов, перестановка вагонов под очистку и в парк «Г».

III район.

21ч23 пути поста «Угольный»; нечетная горловина 2ч14 путей парка «Г», пункт экипировки локомотивов. Обслуживание угольных вагоноопрокидывателей, уборка порожних вагонов и перестановка их в парк «Г», расформирование и формирование составов, обслуживание экипировочного пункта.

IV район.

Пути парка «П» и пути парка «В»; четная горловина парка «С»- Надвиг и роспуск составов с горки, осаживание вагонов в сортировочном парке.

V район.

Нечетная горловина парка «С»; парки: «О», «М»- Формирование составов на станции ОАО «РЖД» и на станции ОАО «ЗСМК».

VI район.

Пути цеха шлакопереработки, обслуживание цехов шлакопереработки.

VII район.

Пути МВРП, четная горловина 2ч5 путей парка «Г»- Обработка путей МВРП ВЧД-25

1.3 Характеристика устройств СЦБ и связи

1.3.1 Характеристика устройств СЦБ и связи станции Заводская-Сортировочная

Станция Заводская-Сортировочная оборудована устройствами блочной, маршрутной, релейной, электрической централизации стрелок и сигналов с выносным табло и пультом-манипулятором.

К станции Заводская-Сортировочная примыкают перегоны, оборудованные:

Новокузнецк — Новокузнецк-Сотрировочный — однопутной полуавтоблокировкой с увязкой по сигналам.

На станции Заводская-Сортировочная стрелками с сигналами управляют маневровый диспетчер по указанию оператора поста ЭЦ и диспетчера района станции Заводская-Сортировочная. На станции Заводская-Сортировочная имеется поездная межстанционная связь между диспетчером станции Заводская-Сортировочная и диспетчером станции Узловая, Скрапная, Доменная, местная телефонная связь диспетчера станции Заводская-Сортировочная с работниками железнодорожного транспорта, производственными цехами, внешними абонентами, дежурным по станции Новокузнецк, дежурным по станции Новокузнецк-Сортировочная, двухсторонняя парковая связь между руководителями и исполнителем технологического процесса работы железной дороги. Радиосвязь осуществляется диспетчером с поездным и маневровыми локомотивами.

1.3.2 Характеристика устройств СЦБ и связи станции Новокузнецк-Северный

а) при наличии и нормальном действии устройств СЦБ по контрольным приборам аппаратов управления

б) при нарушениях нормального действия устройств СЦБ

В парках «Б» и «Г» личной проверкой ДСЦ поста ЭЦ-1 и по докладу оператора поста ЭЦ-1 по двухсторонней парковой связи;

В четных горловинах парков «П», «В» – по докладу дежурного стрелочного поста №14;

В нечетных горловинах парков «П» и «В» – по докладу оператора поста ЭЦ-2;

В парках «О» и «М» – по докладу оператора поста ЭЦ-2.

в) при отсутствии устройств СЦБ.

При движении маневровых составов или других подвижных единиц на пост «Граншлаковый» и с поста вперед локомотивом – проверяется машинистом локомотитва.

а) Дежурными по станции (постам)

Диспетчеры постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 прибывающие поезда на станцию не встречают.

Начальник Новокузнецк-Северного района

Прямая телефонная — С дежурным по отделению ОАО «РЖД», начальником смены УЖДТ, ДСЦ постами ЭЦ-1, 2, диспетчером ГАЦ, начальником района, приемосдатчиками грузовых постов: «Рудный», «Угольный», станцией обмена ОАО «РЖД», тех. конторой ОАО «РЖД», станцией обмена ОАО «ЗСМК»; оператором ПТО ОАО «ЗСМК» в парках «Г», ПТО ОАО «РЖД» в парках «Г», станцией обмена ОАО «РЖД» в парке «О», станцией обмена ОАО «ЗСМК» в парке «М», диспетчером ОАО «КПТ», вагонниками ОАО «ЗСМК» в парках «М» и «Г»

Радиосвязь с маневровыми и вывозными локомотивами ОАО “ЗСМК”; диспетчерами постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2; приемосдатчиками груза постов: «Рудный», «Угольный»; оператором поста ЭЦ-РРУ.

АТС-1-80-90.

Диспетчер поста ЭЦ-1

Прямая телефонная — с нач. смены района, нач. района, ДНЦ Полосухинского и Новокузнецкого кругов, оператором поста ЭЦ РРУ, ДСП станции Входная, Полосухино, Островская, приемосдатчиками грузовых постов: «Рудный», «Угольный», приемосдатчиком груза при начальнике смены района, дежурным и напольным электромехаником СЦБ и А, станцией обмена ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК», ПТО ОАО «РЖД» в парках,»Г», ПТО ОАО «ЗСМК» в парках «Б», «Г», ДСЦ поста ЭЦ-2, тех.передачей ОАО «РЖД» в парке «Б», поездным диспетчером УЖДТ ОАО «ЗСМК», диспетчером ОАО «КПТ», со стрелочными постами №№ 2,3,6,8,10 (в зимний период).

Радиосвязь с маневровыми и вывозными локомотивами ОАО «ЗСМК»; приемосдатчиками груза постов: ”Рудный», «Угольный»; оператором поста ЭЦ-РРУ; поездными локомотивами ОАО «РЖД».

Двухсторонняя парковая — в парках «Б», «Г»; локомотиво-составительскими бригадами; работниками ЦП; СЦБ и А; ПТО и ст. обмена ОАО «ЗСМК» и ОАО «РЖД» АТС-1-15-75.

Диспетчер поста ЭЦ-2

Прямая телефонная — с ДСЦ станции «Входная», ДСЦ поста ЭЦ-1, ДСЦ станции «Скрапная», поездным ДНЦ УЖДТ, вагонниками ПТО ОАО «ЗСМК» и ОАО «РЖД» в парках «П», «В», оператором ПТО ОАО «РЖД», ДСЦ ОАО «КПТ», ст. обмена ОАО «РЖД» в парке «Г», станцией обмена ОАО «ЗСМК», дежурным стрелочного поста №14, дежурным электромехаником СЦБ и А, со стрелочными постами №№ 15, 16, 19 (в зимний период).

Радиосвязь с маневровыми и вывозными локомотивами ОАО «ЗСМК», ОАО «КПТ», поездными локомотивами ОАО «РЖД».

Двухстороння парковая- В парках «П», «В»; «О», «М»; локомотиво-составительскими бригадами; работниками СЦБ и А, цеха пути, ОАО «ЗСМК» и ОАО «РЖД». АТС-1-80-89.

1.4 Характеристика вагонного и локомотивного хозяйства

1.4.1 Характеристика вагонного и локомотивного хозяйства станции Заводская-Сортировочная

Приём и отправление поездов на станцию Новокузнецк осуществляется:

локомотивом ОАО «НКМК» ТЭМ-15 (2 единицы);

локомотивом «Дороги» ВЛ-10 по твёрдым ниткам графика;

Приём и отправление поездов на Новокузнецк-Сортировочный осуществляется локомотивом ОАО «НКМК» (тепловоз серии ТЭМ-2, 2 единицы). Перевозка агломерата с Абагурской аглофабрики в адрес ОАО «НКМК» осуществляется локомотивом ОАО «НКМК» (тепловоз серии ТЭМ-2у, 2 единицы).

Состав локомотивных бригад: машинист тепловоза, помощник машиниста тепловоза.

Вся маневровая и поездная работа внутри ОАО «НКМК» осуществляется локомотивами ОАО «НКМК». Всего 54 единицы. Все локомотивы ОАО «НКМК» оборудованы радиосвязью с применением радиостанции ЖРУ II Р22, «Сигнал 201 ЛС», «ЛЕН Б 160-3».

Также работа на НКМК осуществляется внутризаводскими вагонами. К ним относятся вагоны следующих видов:

1) полувагоны, в основном они служат для перевозки таких грузов, как металл, угольная пыль, кокс и др.;

2) коксовозы, вагоны такого вида специально предназначены для перевозки кокса;

3) платформы, предназначенные для перевозки мегагабаритных грузов (рельс, прутков др.).

Кроме того, на комбинате осуществляют перевозку хопперы, думпкары, тяжеловесные обрезы. Все вагоны и локомотивы ремонтируются в депо.

Для безопасности работников ПТО вагонов при осмотре состав должен быть полностью расформирован без разрывов с локомотивом для опробования автоматических тормозов. Запрещается предъявлять к осмотру несформированный поезд. Диспетчер района, оператор поста, дежурный по сортировочной горке выводит стрелки, ведущие на путь обрабатываемого поезда. После окончания технического осмотра поезда работник ПТО вагонов возвращается на станцию и докладывает диспетчеру района о готовности поезда к отправлению. Время осмотра поезда устанавливается не более 40 минут. Вагоны, требующие отцепочного ремонта, размечаются мелом буквой «Б», указывается вид неисправности и дата при расформировании. Такие вагоны выставляются на путь №6 Сортировочного парка. Подача неисправных вагонов на тракционные пути депо производится в количестве, указанном в письменной заявке бригадира ПТО диспетчеру района, которая подаётся не позднее 20 часов местного времени. Технический осмотр вагонов в поездах, прибывающих на станцию, производится в процессе прибытия поезда на станцию, производится в процессе прибытия поезда на станцию. Поезда, отправляемые со станции, предъявляются к осмотру полностью сформированные.

1.4.2 Характеристика вагонного и локомотивного хозяйства станции Новокузнецк-Северный

Работа на ЗСМК осуществляется внутризаводскими вагонами. К ним относятся вагоны следующих видов:

1) полувагоны, в основном они служат для перевозки таких грузов, как металл, угольная пыль и др;

2) коксовозы, вагоны такого вида специально предназначены для перевозки кокса;

3) платформы, предназначенные для перевозки мегагабаритных грузов (рельс, прутков др.).

Кроме того, на комбинате осуществляют перевозку хопперы, думпкары, тяжеловесные обрезы. Все вагоны и локомотивы ремонтируются в депо.

Для безопасности работников ПТО вагонов при осмотре состав должен быть полностью расформирован без разрывов с локомотивом для опробования автоматических тормозов. Запрещается предъявлять к осмотру несформированный поезд. Диспетчер района, оператор поста, дежурный по сортировочной горке выводит стрелки, ведущие на путь обрабатываемого поезда. После окончания технического осмотра поезда работник ПТО вагонов возвращается на станцию и докладывает диспетчеру района о готовности поезда к отправлению. Время осмотра поезда устанавливается не более 40 минут. Вагоны, требующие отцепочного ремонта, размечаются мелом буквой «Б», указывается вид неисправности и дата при расформировании. Такие вагоны выставляются на путь №6 Сортировочного парка. Подача неисправных вагонов на фракционные пути депо производится в количестве, указанном в письменной заявке бригадира ПТО диспетчеру района, которая подаётся не позднее 20 часов местного времени. Технический осмотр вагонов в поездах, прибывающих на станцию, производится в процессе прибытия поезда на станцию, производится в процессе прибытия поезда на станцию. Поезда, отправляемые со станции, предъявляются к осмотру полностью сформированные.

1.5 Характеристика поездной и маневровой работы

1.5.1 Характеристика поездной и маневровой работы станции Заводская-Сортировочная

Поездная работа осуществляется по приёму и отправлению поездов диспетчером района, маневровым диспетчером станции, дежурным по сортировочной горке, оператором постов централизации, дежурным по сортировочной горке парка отправления.

Диспетчер района осуществляет по двусторонней парковой связи и местному телефону связь с локомотивосоставительскими бригадами, с работниками цеха пути, с парком отправления, с постами, со станцией Новокузнецк, с начальником смены, с Абагурской аглофабрикой, с обменным пунктом и т.д.

Маневровый диспетчер станции осуществляет по двусторонней парковой связи и прямому телефону связь с локомотивно-составительскими бригадами, с работниками цеха, с постами, с механиками СЦБ и связи, с начальником смены и т.д.

Дежурный по сортировочной горке осуществляет по двусторонней парковой связи, по местному и прямому телефону связь с локомотивно-составительскими бригадами, с работниками цеха пути, с вагонными весами, со старшим регулировщиком скорости движения поездов, с конторой сортировочного парк, с начальником смены, с горочным локомотивом.

Операторы постов осуществляют по двусторонней парковой связи, по радиосвязи, по местному и прямому телефону связь с локомотивно-составительскими бригадами, с диспетчером района, с начальником смены, с локомотивами.

Дежурный по сортировочной горке парка отправления осуществляет по двусторонней парковой связи, по радиосвязи, по местному и прямому телефону связь с локомотивно-составительскими бригадами, с работниками цеха пути, с начальником смены, с техконторой, с диспетчером, с горочным локомотивом.

Маневровая работа осуществляется по паркам и станциям НКМК.

Парк отправления. Разрешается производить осаживание вагонов со станции Узловая по 14 вытяжному пути по разрешающему показанию светофора. Разрешается прием кольцевых поездов со станции Узловая на 3 — 9 свободные пути. Свободность пути приема проверяется проездом резервного локомотива. После прибытия кольцевого поезда при выезде локомотива с этого пути локомотивная бригада обязана уложить спаренные тормозные башмаки на 4 — 7 пути или одиночные тормозные башмаки на 3, 8, 9 пути.

При приемке кольцевого поезда дежурный по сортировочной горке парка отправления обязан предупредить об этом маневрового диспетчера центрального поста. Выезд локомотива из парка отправления за предельный столбик стрелки № 44 производится по разрешению диспетчера района станции Узловая. Роспуск вагонов производится по сигналам горочного светофора и командам дежурного сортировочной горки. При неисправности громкоговорящей связи роспуск вагонов производится по звуковым сигналам. Во избежание отправления поездов на дорогу без включения автотормозов и с неубранными башмаками, перед отправлением готового поезда диспетчер района по телефону уведомляет дежурного по сортировочной горке парка отправления, который сообщает об этом регулировщикам.

При осаживании оставшихся вагонов составитель убирает из под ведущего вагона башмак и выводит рукоятку расцепного рычага. Запрещается осаживать вагоны по путям парка отправления при отправлении поезда. Запрещается производить маневровую работу в парке отправления одновременно в северной и южной горловинах. Скорость подхода маневрового состава с длинномерным грузом к стоящим вагонам и соединениями вагонов не должна превышать 3 км/ч.

В угольном парке производится маневровая работа по расформированию прибывающих поездов и формированию групп вагонов для подачи на угольный вагоноопрокидыватель. Разрешается одновременно производить маневровую работу с северной и южной стороны на разные пути. В южной горловине парка допускается работа 2-х локомотивов. При роспуске вагонов с сортировочной горки на 3-7 путям не прекращается, при этом стрелка №86 устанавливается в охранное положение к стрелке №100. Заезд и выезд с путей №7, 8 коксовых батарей производится по разрешению маневрового диспетчера. Перед заездом на участок складов огнеупоров оператор поста централизации «Угольные ямы» должен поставить в известность диспетчера КХП, а тот в свою очередь направит работника для встречи состава. Сортировочный парк. В случае неисправности двусторонней парковой связи роспуск вагонов не прекращается. Номера путей, на которые должны распускаться вагоны, указываются числом длинных сигналов звуковыми сигналами составителя поездов и свистком локомотива.

В случае необходимости прекратить роспуск или начнёт его дежурный по горке сортировочного парка даёт указание разрешающим или запрещающим сигналом горочного светофора.

Роспуск после дующих отцепов производится после того, как дежурный по горке сортировочного парка убедился в проследовании предыдущего отцепа. При следовании отцепов на 6 путь дежурный по горке обязан через регулировщика проверить, не производится ли ремонт с вагонами, и если путь ограждён сигналами остановки, потребовать временного прекращения ремонта и снятия сигналов ограждения. При приёме маневрового состава в сортировочный парк запрещается производить роспуск на свободные пути, с которых возможен выход подвижного состава на маршрут. Первый отцеп в данном случае необходимо осадить на свободный путь.

Роспуск вагонов с сортировочной горки ведётся на пути с 1 по 12 сортировочного парка и с 1 по 7 пути угольного парка. Запрещается переводить стрелку №54 по направлению угольного парка и вести роспуск вагонов на пути с 1 по 7 угольного парка, если на одном из этих путей производится маневровая работа или ведётся приём или отправление поездов.

В парке «Эстакада» постоянно работает 3 локомотива. При маневровой работе на всех путях Эстокады и формировании порожней вертушки на одном из путей локомотивосоставительские бригады согласовывают свои действия с оператором поста «Эстакады» по двусторонней парковой связи или радиосвязи. Соединять тормозные рукава разрешается только после полного объединения частей вертушки на одном из путей поста. Во время подачи маневрового состава с южной стороны к бункерам доменного цеха локомотив северной стороны должен находиться в тупике вытяжки. После остановки состава составитель южной стороны докладывает об этом оператору поста «Эстакада» и только после этого разрешает подъезжать к составу локомотиву северной стороны.

При производстве маневровой работы с северной стороны в составе должно быть не более 12 вагонов с обязательным включением автотормозов. Скорость движения- 5 км/ч, место выставления порожних полувагонов для закрытия люков диспетчер района объявляет бригадиру грузчиков.

1.5.2 Характеристика поездной и маневровой работы станции Новокузнецк-Северный

Поездная работа осуществляется по приёму и отправлению поездов диспетчером района, маневровым диспетчером станции, дежурным по сортировочной горке, оператором постов централизации, дежурным по сортировочной горке парка отправления.

МВРП ОАО «РЖД», экипировочный пункт, пути ЦП, парк приема-отправления — «Г»- Начальник смены района и диспетчер поста ЭЦ-1

Диспетчер ГАЦ- Сортировочный парк

Начальник смены района и диспетчер поста ЭЦ-2.Парки приема- отправления: «П», «В», «О», «М».

Парк рудоразмораживающих установок — Оператор поста централизации РРУ.

Диспетчер поста ЭЦ-1 и приемосдатчик груза поста «Рудный». Парк приема-отправления — «Б» и на путях поста «Рудный».

Диспетчер поста ЭЦ-1 и приемосдатчик груза поста «Угольный». Парк приема-отправления — «Б» и на путях поста «Угольный».

На путях и в парках поста «Граншлаковый» (СМЦ, ПРСО, ООО «Благоустройство Запсиба», цех шлакопереработки, ООО «Вестком»)

Приемосдатчик груза поста «Граншлаковый» и начальник смены района.

Руководителем маневровых передвижений локомотива с вагонами является составитель поездов 5 разряда.

При постановке цистерны на 30 путь поста «Рудный» под выгрузку, составитель поездов обязан закрепить её с двух сторон тормозными башмаками. Перед началом выгрузки, 30 путь для движения закрывается, устанавливается красный щит работниками ДСФ АИП. После окончания выгрузки, красный щит убирается, и путь открывается для движения.

На период отключения из централизации ЭЦ-РРУ и отсутствия оператора поста ЭЦ-РРУ, устанавливается следующий порядок заезда и выезда с путей РРУ:

а) в случае заезда локомотива на пути РРУ, ДСЦ поста ЭЦ-1 вручает курбель составителю поездов с оформлением записи в журнале «Осмотра путей …». После выезда с путей РРУ и установки стрелок в нормальное положение, составитель поездов возвращает курбель ДСЦ поста ЭЦ-1, который вызывает электромеханика СЦБиА для опломбирования курбеля и оформления соответствующей записи в журнале «Осмотра путей …».

б) в случае заезда подвижной единицы на пути РРУ других цехов и служб, ДСЦ поста

ЭЦ-1 выдает курбель по своему усмотрению оператору поста ЭЦ-1 или составителю поездов, которые по указанию ДСЦ поста ЭЦ-1 готовят маневровые маршруты курбелем и согласовывают возможность заезда и выезда подвижных единиц с путей РРУ.

Начальник смены района обязан обеспечить разрыв между вагонами:

— для движения в местах установленных маршрутов служебного прохода для работников станции, завода «Гидромаш», АИП, КХП, ПТО, станции обмена парка «О», проезда пожарных и специальных машин на путях №№ 13, 14, 20, 22, 24, 30 парка «Г»;

Поезда, формируемые на ст. Нк-Северный для отправления на внешнюю сеть дороги ОАО «РЖД», формируются в соответствии с «Договором на эксплуатацию подъездного пути ОАО «ЗСМК» при станции Новокузнецк-Северный Зап.- Сиб. ж.д.».

Поезда, отправляемые со станции Нк-Северный на станции комбината, формируются без подборки по роду вагонов, груженому и порожнему состоянию, числу осей, за исключением двухосных вагонов, по весу и длине, установленному на участках. Двухосные вагоны ставятся в хвосте поезда. Вагоны без автотормозов ставятся отдельной группой в хвосте поезда, в этом случае в хвост поезда ставится действующий локомотив, следующий как груз на своих осях.

Максимальное количество нетормозных вагонов в поезде – по весу не более одной трети весовой нормы поезда. Ответственность за правильностью размещения вагонов в поездах, формируемых на горке, в соответствии с п. 15.26 — 15.37 ПТЭ РФ возлагается на начальника смены района и диспетчера горки.

При обработке камер РРУ при локомотиве должно быть прикрытие не менее 4-х осей.

6. Порядок маневровой работы на путях №№ 57, 58, 59, 60:

а) подача и уборка вагонов на путь № 57 производится по письменной заявке ПТО ВЧД-25 начальнику смены района; подача вагонов производится группами не более 6 вагонов с включенными автотормозами. Перед началом работ, вагоны должны быть ограждены красным щитом, напротив предельного столбика стрелочного перевода №825, а за крестовиной стрелки № 825 уложены спаренные тормозные башмаки;

б) выезд путевой техники с путей №№ 58, 59, 60 производится по заявке начальника участка ЦП начальнику смены района и по разрешению ДСЦ поста ЭЦ-1переданного по радиосвязи. До получения такого разрешения выезд за предельный столбик стрелочного перевода № 826 Запрещен.

При одновременной работе двух локомотивов на смежных путях №№ 36, 35 необходимо соблюдать следующие меры безопасности:

а) при производстве маневровой работы по 35 пути разрешается пропуск маневрового состава по 36 пути. При этом ДСЦ поста ЭЦ-I перед подачей разрешения на движение пропускаемого состава обязан согласовать работу с локомотивно-составительскими бригадами, производящую маневровую работу по 35 пути и пропускаемого состава по 36 пути;

б) при производстве маневровой работы по 36 пути разрешается вытягивание маневрового состава по 35 пути. При этом должны соблюдаться те же меры безопасности, что и в предыдущем абзаце;

в) при одновременной работе на путях №№ 35, 36 и в случае неблагоприятных погодных условий (пар, туман, метель) машинисты маневровых локомотивов обязаны снизить скорость движения по путям до 5 км/час. Перед проездом маневрирующего состава на соседнем пути, подать оповестительный сигнал.

8. Во избежание случайного столкновения подвижного состава с локомотивом на станции (осмотры, смазки, обдувки и т. п.), для обеспечения безопасности локомотивных бригад, запрещается стоянка локомотивов на следующих путях:

На путях сортировочного парка;

На путях надвига груженых вагонов и уборки порожних вагонов на рудных и угольных вагоноопрокидывателей (№№ 21, 23, 28, 29);

На перегонах и соединительных путях района;

На фронтах грузовой работы, где работают мостовые краны;

На путях, где работают эл. толкатели и маневровые лебедки;

В зданиях производственных цехов и складов;

На стрелочных переводах.

Ответственность за выполнением настоящего пункта возлагается на машинистов локомотивов и диспетчерский персонал, на который возложено руководство маневровой работой на станции и постах.

В случае занятости железнодорожного переезда в результате схода подвижного состава и невозможности пропуска по переезду автотранспорта, ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 обязаны сообщить немедленно об этом в отряд военизированной пожарной охраны ОАО «ЗСМК» (АТС 1-18-13) В сообщении указывается, на какой автодороге и около какого цеха расположен переезд.

О восстановлении движения автотранспорта по переезду, ДСЦ сообщает в тот же адрес.

Угольные маршруты грузятся на 12 пути парка «Г» Кузнецкой ЦОФ, после этого группа вагонов выставляется в парк “П” (пути № 2 и № 3) или в парк «ТЭЦ» для окончательного формирования состава.

При обработке 6 пути ООО «Благоустройство Запсиба» – движение отдельных локомотивов и маневровых составов с путей поста “Граншлаковый” в парк “М” и обратно – Запрещено. При свободности 6 пути разрешается подавать под выгрузку не более 4 вагонов. Если в маневровом составе находятся лишние вагоны, их необходимо предварительно выставить на пути парка ОГП.

Маневровые передвижения подвижного состава на участках станции оборудованных электрической централизацией стрелок и сигналов должны осуществляться до полного использования приготовленного маршрута и освобождения всех изолированных участков, входящих в маршрут от подвижного состава.

В случае неполного использования приготовленного маршрута, руководитель маневров лично или через машиниста локомотива сообщает об этом ДСЦ п. ЭЦ-1 или п. ЭЦ-2 по радиосвязи. Дальнейшее передвижение маневрового состава осуществляется после устного разрешения ДСЦ п. ЭЦ-1 или п. ЭЦ-2 переданного по радиосвязи составителю поездов и машинисту локомотива и подтверждения готовности маршрута.

Перевод стрелок непосредственно перед подвижным составом или задание маршрутов, в которые входят стрелки неиспользованного маршрута категорически Запрещается

При ошибочной засылке со станций ОАО «РЖД» на станцию Новокузнецк-Северный, вагонов со взрывчатыми веществами выставлять их из парка “П” на специализированный тупиковый путь № 28; ДСЦ ГАЦ обязан установить стрелку № 298 в положение, исключающее случайный заезд на 28 путь, лично запереть запорную накладку на висячий замок, ключ от замка хранить у себя и передать его по смене.
Дальнейшее продвижение вагонов осуществляется по указанию начальника станции обмена ОАО «ЗСМК» (мастера ЦГиКР). Роспуск вагонов с ВВ с сортировочной горки – Запрещен

Запрещается заезд всех типов локомотивов в роторы вагоноопрокидывателей и под реактивную установку.

В случае отсутствия информации от составителя поездов (руководителя маневров) более 30 секунд при движении маневрового состава вагонами вперед по пути занятому другими вагонами или тупиковому пути, машинист маневрового состава обязан вызвать по радиосвязи составителя поездов (руководителя маневров) и уточнить расстояние до подвижного состава или тупикового упора. При отсутствии ответа составителя поездов (руководителя маневров) немедленно останавливать маневровый состав.

16. В первом маневровом районе разрешается одновременная работа 4-х маневровых локомотивов, работающих по одному на каждом вытяжном пути:

а) в четной горловине 6ч14 путей парка «Г» – III главный путь до НМЗ;

б) в четной горловине 28ч30 путей поста «Рудный» – по 10 пути до М22;

в) в четной горловине парка «Б» – по 11 вытяжному пути до упора;

г) на путях РРУ – по 11 вытяжному пути РРУ до упора.

Во втором маневровом районе допускается одновременная работа только одного локомотива.

В третьем маневровом районе допускается одновременная работа 2-х маневровых локомотивов:

а) в нечетной горловине парка «Г» на 2ч14 путях – по 36 пути;

б) в нечетной горловине 21ч23 путей поста «Угольный» – по 35 вытяжному пути.

В четвертом маневровом районе разрешается одновременная работа 5-ти маневровых локомотивов:

а) в четной горловине 1ч5 путей парка «П» – по I главному пути до Нп;

б) в четной горловине 1ч5 путей парка «В» – по 6, 7 путям парка «П» до упора;

в) в нечетной горловине 1ч5 путей парка «П» – по I главному пути парка «П» до Ч1С;

г) в четной горловине 7ч20 путей парка «С»–по 25 пути до М68 или по 26 пути до М70;

д) в нечетной горловине 1ч5 путей парка «В» – по 21 пути парка «С» или по 6 пути парка «В».

В пятом маневровом районе разрешается одновременная работа 4-х маневровых локомотивов:

а) в нечетной горловине 7ч13 путей парка «С» – по путям парка «О»;

б) в нечетной горловине 14ч20 путей парка «С» – по путям парка «М»;

в) в нечетной горловине 1ч5 путей парка «М» – по 46 пути до «Ч46»;

г) в нечетной горловине 4ч7 путей парка «О» – по 9 пути парка «О» до упора и липу I главному пути до «Но».

В шестом маневровом районе разрешается одновременная работа 3-х маневровых локомотивов:

а) на путях парка ОГП – по 3 пути огнеупорного производства;

б) на путях поста «Граншлаковый» – 2 маневровых локомотива.

В седьмом маневровом районе разрешается работа 2-х маневровых локомотивов:

а) на путях № 64,65 МВРП – по 111 главному пути до НМ3;

б) в четной горловине 2-5 путей парка «Г» — по ходовому пути № 5 до НМ5.

В исключительных случаях разрешается работа 2-х маневровых локомотивов на одном пути с разных сторон. При этом ДСЦ поста ЭЦ-1 в парках «Б», «Г» и ДСЦ поста ЭЦ-2 в парках «П», «В», «О», «М» обязаны дать точный план работы обеим локомотивам и составительским бригадам по радиостанции. В этом случае между составами на пути должен быть разрыв не менее 50 метров.

Объединение состава производится одним из составителей поездов по указанию ДСЦ поста ЭЦ-1 в парках: «Б», «Г» и ДСЦ поста ЭЦ-2 в парках: «П», «В», «О», «М».

Руководителем маневров во всех районах является составитель поездов 5 разряда.

1.6 Организация грузовой и коммерческой работы

1.6.1 Организация грузовой и коммерческой работы станции Заводская-Сортировочная

1) Приём грузов к отправлению.

Перед подачей вагонов под погрузку грузов вагоны осматриваются в техническом отношении. После заявления ответственных по транспорту об окончании погрузки приёмосдатчик грузов, а где его нет — оператор поста ЭЦ, проверяет правильность погрузки и крепления груза.

Грузоотправитель НКМК заполняет внутризаводскую накладную формы Д-27 на вагоны парка НКМК, и накладную МПС формы ГУ-27. грузоотправитель сторонних организаций заполняет комплект перевозочных документов. Приёмосдатчик грузов и оператор поста ЭЦ проверяет правильность заполнения накладных и регистрирует в книгах погрузки вагонов ОАО «РЖД» или НКМК.

Приём к отправлению негабаритных грузов производится в соответствии с «Инструкцией о порядке перевозке по железнодорожным путям Новокузнецкого Металлургического Комбината негабаритных грузов». Оформленные накладные на погруженные вагоны приёмосдатчик передаёт дежурному по станции, формирующему вагоны к отправлению.

2) Выдача грузов и выгрузка.

При прибытии грузов под выгрузку для цехов и отделов НКМК или сторонних организаций приёмосдатчик грузов или оператор проверяют соответствие документов с прибывшим грузом, сохранность груза. После уведомления получателя о прибытии груза. После уведомления получателя о прибытии груза, вагоны подаются на фронт выгрузки.При уборке вагонов фронтов выгрузки составитель проверяет очищены ли вагоны, закрыты люки полувагонов, борта платформ, двери у крытых вагонов, разгрузочные люки хопперов, крышку разгрузочно-выгрузочных верхних нижних устройств цистерн.

3) Планируемые погрузки в вагоны ОАО «РЖД».

За 3 дня до наступающего месяца плановый отдел УЖДТ спускает на станцию месячный план погрузки грузов по цехам, отделам и сторонним организациям в вагоны ОАО «РЖД» по количеству вагонов и тонн, за месяц и среднесуточного. Старший приёмосдатчик на основании месячного плана погрузки разносит в учётные карточки план для всех цехов по каждому роду груза подекадно и доводит до сведения грузоотправителей плана погрузки.

Суточный план погрузки по всем цехам старший приёмосдатчик дополняет ежесуточно учётные карточки по подаче и погрузке вагонов ОАО «РЖД» и сообщает данные в коммерческие и плановый отделы УЖДТ. Сменными грузовыми работниками ведётся учёт простоя вагонов парка ОАО «РЖД» по номерному способу в ведомостях подачи и уборки вагонов.

Подекадно подсчитывается на основании учетных карточек недогруз по вине отправителя и по вине УЖДТ, определяется оборот вагонов ОАО «РЖД» (для цехов и организаций с безномерным учетом) и начисляются соответствующие штрафы.

1.6.2 Организация грузовой и коммерческой работы станции Новокузнецк-Северный

1. Движение поездов по перегонам: Новокузнецк-Северный–Входная, Новокузнецк-Северный–Химический, Новокузнецк-Северный–Скрапная осуществляется с локомотивом в голове состава.

2. Навешивание и снятие хвостовых сигналов на поезда, отправляемые на станции ОАО «РЖД» и прибывшие со станций ОАО «РЖД», производится работниками ПТО ОАО «РЖД». Навешивание хвостовых сигналов на поезда, отправляемые на станции ОАО «ЗСМК» не производится.

3. В случаях неисправности межстанционной поездной связи, переговоры между диспетчерами, выполняющими обязанности дежурных по станции, по вопросам движения поездов осуществляется по поездной диспетчерской связи под контролем поездного диспетчера УЖДТ и ОАО «РЖД».

4. Предъявление поездов и маневровых составов (на пост «Граншлаковый») осуществляется на путях №№5,6,7,8,9,10 парка №Г», и на путях №№1,2,3,4 парка “М” для обработки бригадиру осмотрщиков-ремонтников вагонов, станциям обмена ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК» начальником смены района.

При необходимости, начальник смены района, вызывает осмотрщиков-ремонтников вагонов по устранению коммерческих браков и уведомляет о предстоящей работе по обработке составов диспетчеров постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2.

По получению такого уведомления ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 устанавливают стрелки с обоих концов пути предъявленного к обработке состава в положение, исключающее заезд на путь осмотра, на стрелочные рукоятки индивидуального перевода стрелок надевают красные колпачки; на кнопки маршрутов данного пути навешиваются бирки с надписью: «Работают люди».

Дополнительно на путях №№ 6, 7, 8, 9 парка «Г» и № 4, 5, 6, 7 парка «О» установлены заградительные светофоры, включаемые и выключаемые оператором ПТО ОАО «РЖД» при технической обработке поездов работниками ПТО ОАО «РЖД».

Об окончании технической обработки состава бригадиры осмотрщиков-ремонтников вагонов ПТО ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК» докладывают начальнику смены района о технической готовности только по регистрируемым средствам связи и в конце смены делают отметку (время и подпись) в книге предъявления вагонов к техническому осмотру, находящейся у приемосдатчика груза при начальнике смены района. Об окончании коммерческой обработки состава приемосдатчики груза станций обмена ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК», осмотрщики-ремонтники вагонов по устранению коммерческих браков докладывают по телефону или двухсторонней парковой связи начальнику смены района. Получив доклады всех участвующих в обработке состава о его готовности, начальник смены района уведомляет соответственно ДСЦ постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2; последние убирают красные колпачки и бирки с пультов управления стрелками.

При предъявлении 2-х поездов в разрыве по одному пути парка «Г» или парка «М» начальник смены района предъявляет к технической и коммерческой обработке одновременно, только после формирования второго поезда. Заезд на этот путь, после предъявления обеих поездов поездного или маневрового локомотива, осуществляется только после дачи полной готовности на оба поезда.

Начальник смены района на графике исполненной работы обязан отмечать: время предъявления поезда к обработке, время окончания обработки, сдачи на дорогу и время отправления со станции, а так же отмечать причины превышения норм времени простоя поезда.

5. Вагоны для станции Входная отправлять с 25 пути парка «С» без подачи в парк «М». Данные вагоны предъявлять к техническому и коммерческому осмотрам ОАО «ЗСМК» парка «Г», станции обмена ОАО «ЗСМК» и осмотрщикам-ремонтникам вагонов по устранению коммерческих браков парка «Г».

6. Приказы и разрешения по приему и отправлению поездов, предупреждения, переданные по радиосвязи с регистрацией на регистратор переговоров ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2, после передачи машинистам локомотивов обязаны путем прослушивания проверить запись.

7. Разрешением на отправление поезда на пост «Граншлаковый» является устное распоряжение ДСЦ поста ЭЦ-2 переданное руководителю маневров лично по радиосвязи или двухсторонней парковой связи после получения согласия приемосдатчика поста «Граншлаковый». Маршрут приема поезда со станции на пути цеха шлакопереработки готовит составитель поездов цеха шлакопереработки.

8. Действующие предупреждения на первое число месяца переносятся инженером станции Новокузнецк-Северный, а при его отсутствии – диспетчерами постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2.

Вручение предупреждений машинистам поездов своего формирования назначением на станции ОАО «РЖД» производится: диспетчерами постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 при обгоне локомотива; на станции ОАО «ЗСМК» – ДСЦ поста ЭЦ-1 машинистам вывозных локомотивов перед началом смены, а в течении смены – ДСЦ постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2 (или операторы постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2) соответственно перегону, примыкающему к верхней или нижней системы станции.

Действующие предупреждения на перегонах: Новокузнецк-Северный – Скрапная – Восточная, Новокузнецк-Северный – Химическая, Новокузнецк-Северный – Входная – Западная ОАО «ЗСМК» на станцию Новокузнецк-Северный передаются в два адреса: ДСЦ поста ЭЦ-1 и ДСЦ поста ЭЦ-2.

Действующие предупреждения на перегоны ОАО «РЖД» передаются оператором телеграфа Новокузнецкого подотдела Зап.-Сиб. ж.дороги диспетчеру поста ЭЦ-1 по компьютеру, который обязан вписать данные предупреждения в книгу предупреждений по направлениям движения. Ввод в компьютер действующих предупреждений и истекших срок действия по станции Новокузнецк-Северный осуществляет диспетчер поста ЭЦ-1.

При наличии в поезде подвижного состава, требующего ограничения скорости во время движения диспетчеры обязаны выдать машинисту локомотива предупреждение.

9. Порожние транспортеры, имеющие 8 и более осей при следовании в поездах и маневровых составах весом более 3000 т. разрешается ставить только в последней четверти состава. Подталкивание поездов и маневровых составов с порожними транспортерами (8 и более осей) не допускается.

10. Запрос и заполнение путевых телефонограмм для резервных локомотивов, железнодорожных кранов, путевых машин производится по типу и номеру подвижной единицы. Например: «Могу ли отправить тепловоз № 0084 (путевую машину, ДГК, железнодорожный кран № 15)».

11. Транспортировка кранов на железнодорожном ходу грузоподъемностью 50 тонн и более с платформами прикрытия производится по перегону отдельным локомотивом со скоростью движения по стрелочным переводам не более 5 км/час.

12. По 6 пути парка «В» у стрелочного перевода №107 установлен приемный ящик для перевозочных документов. Машинист локомотива сбрасывает документы в бункер на ходу поезда в момент проезда мимо ящика. ДСЦ поста ЭЦ-2 сообщает станции обмена о времени прохода локомотива мимо ящика.

Если по какой-то причине по прибытию со станций: Островская и Входная локомотив не проходит мимо ящика, то ДСЦ поста ЭЦ-2 сообщает станции обмена ОАО «РЖД» или ОАО «ЗСМК» время и номер пути, откуда можно принять документы с локомотива.

13. Перед дачей команды на закрепление составов поездов в парках: «П», «В», «О», «М», «Б», «Г» ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 должны получить информацию о поездах от ДСЦ станций отправления или от приемосдатчика груза при начальнике смены района (при приеме поезда со станций ОАО «РЖД») о количестве вагонов, из них порожних и где они расположены (в голове или хвосте поезда).

14. При неисправности пневмопочты доставка документов со станции обмена в парк «О» производится локомотивом по указанию начальника смены района.

15. ДСЦ постов: ЭЦ-1 и ЭЦ-2 или руководитель маневров до отцепки локомотива от состава поезда должен известить машиниста локомотива о количестве уложенных тормозных башмаков под состав согласно норм закрепления по ТРА района для данного пути с принятием от машиниста локомотива повторения данного сообщения.

Машинистам поездных и маневровых локомотивов запрещается отцеплять локомотив от состава до получения сообщения о количестве уложенных тормозных башмаков.

16. При стоянке грузового поезда более 30 минут на станции, ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ-2 запрещается отправлять поезд на станции ОАО «РЖД» без доклада осмотрщика-ремонтника вагонов ПТО ОАО «РЖД» и машиниста локомотива о произведенном повторном сокращённом опробовании тормозов.

17. При неготовности поезда к отправлению со станций комбината на станцию Новокузнецк-Северный за 30 минут до окончания смены, вывозной локомотив на станцию Новокузнецк-Северный должен быть отправлен резервом.

18. Пропуск путевой техники с путей ОАО «ЗСМК» и со ст. Новокузнецк-Северный на пути сторонних организаций (ОАО «КПТ» и др.) осуществляется только с разрешения начальника цеха пути или его заместителя.

19. Изолирующие стыки по II главному пути и по пути № 25; серьговая изоляция по стрелочным переводам №№ 2, 4, 12, 200, 210, 8, 10, 13, 9, 5; гарнитуры пневмообдувки стрелочных переводов обслуживаются ПЧ-33 Новокузнецкой дистанции пути.

Устройства СЦБ, включая гарнитурную изоляцию, обслуживает цех СЦБ и А УЖДТ ОАО «ЗСМК».

Электрообогрев стрелочных переводов №№ 2, 4, 12, 5 обслуживается работниками участка по ремонту и эксплуатации электрооборудования УЖДТ ОАО «ЗСМК».

Стыковые соединители и джемперную обвязку на стрелочных переводах №№ 2, 4, 12, 200, 210, 8, 10, 13, 9, 5 и II главному пути, по 25 пути обслуживаются ЦП УЖДТ ОАО «ЗСМК».

21. Порядок устранения неисправностей устройств СЦБ:

1. При возникновении неисправности устройств СЦБ, входящих в маршруты приема и отправления поездов, ДСЦ постов ЭЦ-1и ЭЦ-2 действуют согласно Инструкций по движению поездов и маневровой работе на железных дорогах РФ и на ж.д. транспорте предприятий металлургии.

2. ДСЦ поста ЭЦ-1 или ЭЦ-2 обязан вызвать дорожных мастеров ЦП УЖДТ (в ночное время суток – бригадира аварийной бригады) и ПЧ–33 Новокузнецкой дистанции пути по телефонам 90-6-25-21; 90-6-38-37 с указанием фамилии принявших сообщение.

3. Дежурный электромеханик СЦБ и А совместно с работником ЦП в течении 2-х часов обязаны определить причину неисправности с записью в журнале «Осмотра путей …» и приступить к её устранению. Если неисправность не устранена в оперативном порядке, то она должна быть устранена в течение 3-х суток и сделана запись в журнале «Осмотра путей».

4. Поездной диспетчер, получив сообщение о неисправности устройств СЦБ, регистрирует запись в суточном рапорте и контролирует проведение работ по ее устранению. В ночное время суток вместе с начальником смены УЖДТ организует доставку бригадира аварийной бригады и электромеханика СЦБ и А к месту работ.

5. В случае не устранения неисправности по II главному пути и 25 пути в течении 3-х суток инженер станции Новокузнецк-Северный по согласованию с руководителями ЦП, передает телефонограмму о неисправности устройств СЦБ начальнику станции Новокузнецк-Северный Зап.-Сиб. ж.д.

6. По окончанию работ, с восстановлением нормальной работы устройств СЦБ, диспетчерский аппарат станции Новокузнецк-Северный извещает об этом поездного диспетчера и инженера станции, инженер станции передает начальнику станции Новокузнецк-Северный Зап.-Сиб. ж.д. телефонограмму об устранении неисправности.

7. При выключении отдельных изолированных участков, централизованных стрелок или других устройств СЦБ с сохранением пользования сигналами проверка в маршруте положения и замыкания их при приеме, пропуске или отправлении поезда на станции ОАО «РЖД» производится начальником станции Новокузнецк-Северный Зап.-Сиб. ж. д. или его заместителем по двусторонней парковой связи или радиосвязи.

22. При неисправности одновременно маршрутного и выходного светофоров выдаются отдельные разрешения на проезд запрещающих показаний каждого светофора.

Лишь в регистрируемом приказе допускается возможность указать два светофора, которые разрешается проследовать поезду, но они должны быть расположены подряд.

23. Приём, пропуск и отправление поездов и организация движения по II главному пути и по 25-ому пути в пределах станции Новокузнецк-Северный с 21 км пк 9 по 29 км пк 1 осуществляется ДСЦ поста ЭЦ-1 согласно Инструкции по движению поездов и маневровой работе на железных дорогах РФ и по командам поездных диспетчеров Западно-Сибирской железной дороги.

Сохраняется право производить обгон одиночных локомотивов ОАО «ЗСМК» по II главному пути.

24. Порядок работы с вагонами парка ОАО «РЖД», операторских компаний и местного парка, прибывшими на ст. Нк-Северный с перегрузом:

После взвешивания на горочных весах ст. Новокузнецк – Северный

а) вагоны с перегрузом до 3-х тонн следуют на станцию назначения обычным порядком;

б) вагоны с перегрузом от 3-х до 5 тонн выставляются на путь № 28 парка «С» до получения указания от начальника службы внешних перевозок на их перевозку отдельным локомотивом на станцию назначения по приказу поездного диспетчера;

в) вагоны с перегрузом 5 и более тонн выставляются на путь № 28 парка «С» до получения указания от начальника УЖДТ или его первого заместителя на их перевозку отдельным локомотивом в сопровождении начальника района или его заместителя на станцию назначения в дневное время суток по приказу поездного диспетчера.

Работа с вагонами местного парка производится аналогичным порядком.

По прибытию на станцию вагоны подаются на грузовой фронт отдельным локомотивом по указанию ответственного представителя производственного цеха, в адрес которого прибыл вагон. Диспетчер района, при выдаче задания на маневровую работу, предупреждает локомотивосоставительскую бригаду о перегрузе в вагоне и соблюдении особой безопасности при его транспортировке.

25. Порядок приема, пропуска и отправления пригородных поездов по неспециализированным путям станции изложен в «Инструкции по приему и отправлению поездов по станции Новокузнецк-Северный».

1.7 Характеристика операций по погрузке и выгрузке

1.7.1 Характеристика операций по погрузке и выгрузке станции Заводская-Сортировочная

На бункерной эстакаде доменного цеха выгружают агломерат и кокс на 2, 3, 4 пути поста Эстакада. Выгрузочная траншея 4 путь парка для кокса, выгружают вагоноопрокидывателем башенного типа таштагольскую руду, скрап и т. д.

Приемный бункер угля, 2 путь парка угольного вагоноопрокидывателя. Погрузочный бункер шахты 1 путь парка Угольные ямы. Угольные ямы 1, 2, 3 пути парка Угольные ямы, выгружают уголь вагоноопрокидывателем. Коксосортировка грузит кокс 4, 2, 7 пути парка коксосортировки, грузят самотеком из бункера. Сливные устройства кислот, 4 путь парка угольные ямы, сливают насосом.Наливные устройства бензола, 6 путь бензольного парка, наливают насосом. Наливные устройства смолы, 1, 2 пути Смольного парка, самотеком.Низкая платформа погрузки сульфата, 5 путь угольного вагоноопрокидывателя, грузят ленточным транспортером. Сливное устройство кислот — насосом. Платформа для погрузки машин, 8 путь КМЗ.Эстакада для слива жидких грузов, 8 путь КМЗ — самотеком. Платформа выгрузки базы ЦРТП, 11, 12 пути торговых баз, автопогрузчик. Платформа выгрузки базы треста столовых и ресторанов № 1, 13 путь торговых баз, автопогрузчик.

1.7.2 Характеристика операций по погрузке и выгрузке станции Новокузнецк-Северный

1. Рудные вагоноопрокидыватели, 2 приемных устройства по 120 метров- Роторы вагоноопрокидывателей, эл. Толкатели.

2. Приемное устройство — Реактивная установка для очистки вагонов

3. Угольные вагоноопрокидыватели, 2 приемных устройства по 120 метров- Роторы вагоноопрокидывателей, эл. Толкатели.

4. Разгрузочное устройство для слива мазута (нижний)- Самослив

5. Разгрузочное устройство для слива керосина- Самослив.

6. Погрузочный бункер пром. продуктаУОЦ,КХП- Лебедка ЛМ-8.

7. Погрузочный бнкер угля Кузнецкой ЦОФ- Эл. Толкатель

8. Разгрузочное устройство песка- кран на ж.д ходу

9. Рагрузочное устройство для слива топлива, масел (нижний) Пневмонасос.

10. Открытый склад погрузки граншлака, 2-х пролетный-Лебедка, 2 мостов кранагрузоподъемностью 20 т., оборудованных грейфером вместимостью 5.3 м3

11. Устройство для разогрева бункерных вагонов

12. Разгрузочное устройство для слива битума — самослив

13. Разгрузочное устройство выгрузки магнезита-механизированные лопаты, производительностью 6-10 т/ч

14. Открытый склад погрузки-выгрузки — кран на ж.д. ходу грузоподъемностью 25 т.

15. Разгрузочное устройство коксовой пыли — Пневмонасос

11. Устройство для разогрева бункерных вагонов

12. Разгрузочное устройство для слива битума — Самослив

13. Разгрузочное устройство выгрузки магнезита

Механизированные лопаты, производительностью 6-10 т/ч

14. Открытый склад погрузки-выгрузки

Кран на ж. д. ходу грузоподъемностью 25 т.

15. Разгрузочное устройство коксовой пыли — Пневмонасос

1 гусеничный кран МКГ-25; 2 козловых крана

Козловой кран ЛТ – 62

грузоподъемностью 32т.

17. Открытый склад погрузки–выгрузки

Автопогрузчик ППС-В-25 А-32, грузоподъемностью 2,5 т.

18. Открытый склад погрузки щебня

2 гусеничных экскаватора ЭКГ-5А, эл. толкатель, У-О 25 м/с

19. Открытый склад погрузки-выгрузки

16. Открытый склад погрузки-выгрузки

1.8 Оперативное командование и планирование работы станции

1.8.1 Оперативное командование и планирование работы станции Заводская-Сортировочная

Руководство работой района осуществляется начальником района, в подчинении которого находится весь штат района и все работники других цехов и служб УЖДТ, работающих на территории первого эксплуатационного района.

Основной задачей начальника района и его заместителя является организация бесперебойной и высокопроизводительной работы района, направленной на обеспечение производств и цехов внутризаводскими перевозками, выполнения графиков движения поездов, выполнения плана погрузки и выгрузки вагонов, сокращение оборотов вагонов и рациональное использование подвижного состава.

Основной задачей заместителя начальника района по грузовой работе является обеспечение выполнения плана погрузки и выгрузки вагонов ОАО «РЖД» и заводского парка в установленные сроки, своевременного оформления в соответствии с действующими правилами, выдачи грузов получателям и ведение плана железнодорожных перевозок.

Диспетчер района является непосредственным руководителем и организатором работы района своей смене по выполнению плана перевозок, графиков движения поездов, производству маневров и своевременному обслуживанию железнодорожными перевозками производств и цехов при наиболее эффективном использовании технических средств транспорта и при безусловном обеспечении безопасности труда, а также должен обеспечивать сохранность труда и подвижного состава.

Маневровый диспетчер является руководителем и организатором работы станции по приему и отправлению поездов и маневровых составов.

Оперативное руководство маневровой работой по подаче и уборке вагонов и контроль за выполнением плана погрузки и выгрузки вагонов на посту Угольные ямы и на посту Эстакада осуществляют операторы поста централизации, которые постоянно поддерживают связь с диспетчером района, согласовывая подход груза и порожних вагонов и отправление вагонов.

Оперативное руководство маневровой работой по формированию поездов и расформированию составов через сортировочную горку отправления, осуществляют диспетчера, которые руководствуются в своей работе указаниями диспетчера района. При вступлении на дежурство диспетчер района получает план работы на смену от начальника района, знакомится с наличием вагонов на путях станции грузовых фронтах, характером работы, производимой с ними, значением вагонов, состоянием фронтов погрузки-выгрузки, наличием на местах работников и подготовленностью механизмов.

Для успешного выполнения сменного плана диспетчер района в процессе дежурства осуществляет контроль за ходом грузовых операций на грузовых фронтах согласовывает свою работу с ответственными по транспорту в цехах. Информацию о прибытии вагонов, предполагаемом времени подачи и роде грузовых операций, о вагонах с коммерческими неисправностями выдаёт диспетчеру района приёмосдатчик груза. По окончании обработки прибывшего поезда диспетчер района получает от приёмосдатчика информацию о количестве вагонов на грузовые фронты и расформирования поездов устанавливает диспетчер района с расчётом наименьшего простоя вагонов на станции и лучшего использования локомотивов. Для оперативного планирования в течение смены приёмосдатчик грузов ведёт график исполненной работы, в котором отражаются: здания на смену, по погрузке, выгрузке, наличие вагонов к подаче и уборке с грузовых фронтов, работа маневровых локомотивов.

1.8.2 Оперативное командование и планирование работы станции Новокузнецк-Северный

1. Начальник смены района является непосредственным руководителем и организатором всей работы в смене.

Начальник смены района обязан:

а) контролировать соблюдение безопасности движения и техники безопасности работниками станции в смене;

б) согласовывать план работы с начальником смены УЖДТ, поездным диспетчером УЖДТ, дежурным по отделению Западно-Сибирской железной дороги и диспетчерами районов: Западный, Химический, Скрапной;

в) вести график исполненной работы;

г) осуществлять контроль за своевременным приемом и отправлением поездов;

д) давать составительским бригадам подгорочного локомотива и локомотиву при обработке МВРП план на маневровую работу;

е) давать план работы диспетчеру ГАЦ, диспетчерам постов ЭЦ-1,ЭЦ-2, оператору поста ЭЦ-РРУ, приемосдатчикам грузовых постов «Угольный», «Рудный», «Граншлаковый»;

ж) предъявлять поезда к техническому и коммерческому осмотрам осмотрщикам-ремонтникам вагонов ПТО ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК», приемосдатчикам груза ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК» и по получению готовности давать команду ДСЦ постов ЭЦ-1, ЭЦ-2 на отправление поездов; сведения о готовности записывать в справки установленной формы;

з) при неисправности устройств СЦБ организовывать проверку правильности приготовления маршрутов движения для пригородных и грузовых поездов со станций ОАО «РЖД»;

и) осуществлять контроль за своевременным прохождением предсменного мед. осмотра локомотиво-составительскими бригадами, регулировщиками скорости движения;

к) вести журнал приема-сдачи радиостанций по смене;

л) вести табель посещения планерных совещаний;

м) руководить работой ДСЦ постов ЭЦ-1, ЭЦ-2 при приеме и пропуске эл. поездов по не специализированным путям;

н) организовывать доставку поездных документов на локомотивы ОАО «РЖД» и ОАО «ЗСМК», выписанных ДСЦ постов ЭЦ-1 и ЭЦ- 2, а также доставку грузовых документов при неисправности пневмопочты.

Курсовая работа: Развитие финансового контроля

КУРСОВАЯ РАБОТА

по дисциплине “Финансы”

на тему: “Развитие финансового контроля”

Содержание

Введение…………………………………………….……………………………..3

1. Содержание финансового контроля………….………………….……………..5

1.1. Понятие финансового контроля.……………………………………………..5

1.2. Виды, формы и методы проведения финансового контроля.……………..8

1.3. Органы финансового контроля, их задачи и функции……………………11

2. Развитие и современное состояние финансового контроля.……………….19

2.1. История развития финансового контроля в России..…….……………….19

2.2. Совершенствование государственного финансового контроля в современных условиях.………………………………………………………….23

2.3. Развитие аудиторского контроля.………………………………………….25

2.4. Развитие внутрихозяйственного контроля.……………….……………….28

2.5. Современное состояние финансового контроля за рубежом……….……30

Заключение……………………………………………………………………….36

Список литературы………………………………………………………………38

Приложение № 1…………………………………………………………………39

Приложение № 2…………………………………………………………………41

Введение

Одним из элементов системы управления финансами является финансовый контроль. Это контроль за финансовой деятельностью государства, предприятий, организаций, учреждений, то есть экономических субъектов. Он контролирует движение финансовых ресурсов.

Главным объектом финансового контроля является отчетная документация, поэтому уровень организации бухгалтерского, бюджетного и налогового учета играет важную роль в осуществлении финансового контроля.

Контрольная функция финансов осуществляется при проведении любой финансовой операции – будь то операции по формированию денежных фондов или по использованию средств. Нельзя сказать, что контроль проводится только после того, как произошел процесс распределения или осуществилось стимулирование какого-либо социально-экономического процесса. Все функции действуют одновременно и скоординировано. Финансовые процессы начинаются, длятся и завершаются, и на каждом из этих этапов необходим контроль.

Контрольная функция финансов тесно связана с распределительной и стимулирующей функциями. Она не сводится лишь к бесстрастному мониторингу, но по результатам контроля осуществляются соответствующие коррективы в ходе текущих финансовых процессов, а также происходит совершенствование финансового прогнозирования и планирования.

Финансовому контролю подвергается деятельность всех участников финансовых отношений. Поэтому финансовый контроль осуществляется как на микро-, так и на макроуровне. Его предметом на макроуровне является распределение валового внутреннего продукта, национального дохода по соответствующим фондам и расходование их по целевому назначению. На микроуровне финансовый контроль имеет целью рациональное расходование материальных, трудовых, природных и финансовых ресурсов, сокращение непроизводительных расходов, потерь, борьбу с бесхозяйственностью и расточительством.

В настоящее время в России складывается новый тип государственности.

Успешное реформирование российской экономики кроме всего прочего предполагает и учет теории и практики в отношении основных функций системы государственного управления на всех его уровнях. Например, одна из основных функций государственного управления — создание и поддержание эффективной финансовой системы и, соответственно, адекватной системы финансового контроля.

Ни одна из острейших социально-экономических проблем не будет решена, ни о каком возрождении российской государственности не может быть и речи, пока не будет наведен должный порядок в бюджетно-финансовой сфере, пока системе государственного финансового контроля не будет придана надлежащая стабильность. Поэтому эффективный и действенный финансовый контроль является необходимым условием сильной власти, важнейшим фактором государственного строительства.

Задачи данной работы — рассмотрение понятия государственного финансового контроля, его видов, основных методов, а также рассмотрение осуществления контроля со стороны властных структур Российской Федерации. Целью работы является выявление путей совершенствования российской системы государственного финансового контроля.

Работа состоит из двух глав. В первой главе рассмотрены теоретические основы государственного финансового контроля, его виды, формы, методы и принципы. Вторая глава посвящена развитию и современному состоянию финансового контроля.

Финансовый контроль занимает особое место в управлении финансами и требует подробного рассмотрения.

1. СОДЕРЖАНИЕ ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

1.1. Понятие финансового контроля

Под финансовым контролем понимают регламентированную нормами права деятельность государственных, муниципальных, общественных и иных хозяйствующих субъектов по проверке своевременности и точности финансового планирования, обоснованности и полноты поступления доходов в соответствующие фонды денежных средств, правильности и эффективности их использования.

Финансовый контроль – есть важнейшее средство обеспечения законности в финансовой и хозяйственной деятельности. Финансовый контроль предупреждает бесхозяйственность и расточительность, выявляет факты злоупотреблений и хищений товарно-материальных ценностей и денежных средств. Действенность финансового контроля, осуществляемого различными субъектами – органами государственной власти, местного самоуправления, аудиторами, аудиторскими организациями, — в решающей мере и с правоохранительными органами.

Финансовый контроль осуществляется в различных видах и формах, с применением различных методов его осуществления.

Финансовый менеджер в крупной коммерческой структуре контролирует весь процесс инвестирования капитала. Это так называемый “п о с т а у д и т”, который включает сравнение фактических финансовых результатов из каждой стадии производственно-инвестиционной деятельности с прогнозируемыми в финансовом разделе бизнес-плана; анализ и устранение причин их несоответствия; поиск путей снижения издержек и улучшения методов финансового прогнозирования.

Следовательно, финансовый контроль – важный элемент системы управления финансами.

Система финансового контроля в странах с развитой рыночной экономикой, как правило, включает следующие элементы:

ведомство главного ревизора-аудитора (счетная палата) с подчинением непосредственно парламенту или президенту страны. Главная цель этого ведомства – общий контроль за расходованием государственных средств;

налоговое ведомство с подчинением правительству или министерству финансов страны, контролирующее поступление налогов;

контролирующие структуры в составе ведомств, осуществляющие проверки и ревизии подведомственных учреждений;

негосударственные контролирующие службы, осуществляющие на коммерческой основе проверку достоверности отчетной документации и законности финансовых операций;

службы внутреннего контроля, основная задача которых – поиск путей снижения издержек и максимизации прибыли.

Финансовый контроль является стоимостным. Он присутствует во всех сферах общественного производства, сопровождая процесс движения денежных фондов. Объектом финансового контроля выступают такие стоимостные показатели, как прибыль, доходы, НДС, рентабельность, издержки производства и обращения на различные цели и в фонды.

Финансовый контроль дифференцируется в зависимости от:

субъектов контроля;

времени осуществления контроля;

методов проведения контроля;

степени охвата материала;

характера материала, на основе которого осуществляется контроль.

В зависимости от субъектов, осуществляющих финансовый контроль, различают:

государственный финансовый контроль;

внутрихозяйственный финансовый контроль;

общественный финансовый контроль;

независимый (аудиторский) финансовый контроль.

Государственный финансовый контроль реализуется через общегосударственный и ведомственный. Общегосударственный финансовый контроль осуществляют органы государственной власти и управления. Он направлен на объекты независимо от их ведомственной подчиненности.

Ведомственный финансовый контроль осуществляют контрольно-ревизионные отделы министерств, концернов, органов местного самоуправления.

Объектом ведомственного контроля являются производственная и финансовая деятельность ведомственных предприятий и учреждений.

Финансовый контроль негосударственной сферы экономики со стороны государства затрагивает только выполнение денежных обязательств перед государством, соблюдение законности и целесообразности при расходовании выделенных им бюджетных субсидий и кредитов, а также соблюдение установленных правительством правил организации денежных расчетов, ведение учета и отчетности.

В связи с политическими и экономическими преобразованиями РФ изменилась и система финансового контроля. Новая система политической власти в стране вызвала появление новой формы контроля – президентского контроля, направленного, в том числе на сферу финансовых отношений.

Внутрихозяйственный финансовый контроль осуществляется финансовыми службами предприятий, учреждений и организаций (бухгалтериями, финансовыми отделами и т.д.)

Общественный финансовый контроль широко применялся в советское время. Его осуществляли на добровольной и безвозмездной основе отдельные лица или группы специалистов. В настоящее время общественный контроль приобрел новые формы. Так, например, разгосударствление вызвало к жизни такие формы финансового контроля, как контроль со стороны коммерческих банков за финансовым состоянием предприятий-клиентов.

Независимый (аудиторский) финансовый контроль осуществляют специализированные аудиторские фирмы и службы.

1.2. Виды, формы и методы проведения финансового контроля

Финансовый контроль можно условно классифицировать по разным критериям:

Времени проведения:

предварительный; текущий (оперативный); последующий.

Субъектам контроля:

президентский; контроль представительных органов власти и местного самоуправления; контроль исполнительных органов власти; контроль финансово-кредитных органов; ведомственный; внутрихозяйственный; аудиторский.

Сфере финансовой деятельности:

бюджетный; налоговый; валютный; кредитный; страховой; инвестиционный; контроль за денежной массой.

Форме проведения:

обязательный (внешний); инициативный (внутренний).

Методом проведения:

проверки; обследования; надзор; анализ финансовой деятельности; наблюдение (мониторинг); ревизии.

Рассмотрим основные формы и методы проведения финансового контроля.

Предварительный финансовый контроль проводится до совершения финансовых операций и имеет важное значение для предупреждения финансовых нарушений. Он предусматривает оценку обоснованности финансовых программ и прогнозов для предотвращения неэкономного и неэффективного расходования средств. Примером такого контроля на макроуровне является процесс составления и утверждения бюджетов всех уровней и финансовых планов внебюджетных фондов на основе обоснованности распределения ВВП и разработки макроэкономических показателей развития экономики страны. На микроуровне это процесс разработки финансовых планов и смет, кредитных и кассовых заявок, финансовых разделов бизнес-планов, составление прогнозных балансов, а также учредительных договоров, договоров о совместной деятельности и т.д.

Текущий (оперативный) финансовый контроль производится в момент совершения денежных сделок, финансовых операций, выдачи ссуд и субсидий и т.д. Он предупреждает возможные злоупотребления при получении и расходовании средств, способствует соблюдению финансовой дисциплины и своевременности осуществления финансово-денежных расчетов. Большую роль играют в этом бухгалтерские службы.

Последующий финансовый контроль, проводимый путем анализа и ревизии отчетной финансовой и бухгалтерской документации, предназначен для оценки результатов финансовой деятельности экономических субъектов, сопоставления финансовых планов и прогнозов с результатами оценки эффективности осуществления предложенной финансовой стратегии, сравнения финансовых издержек с прогнозируемыми и т.д.

В процессе проведения проверок на основе отчетной документации и расходных документов рассматриваются отдельные вопросы финансовой деятельности и намечаются меры для устранения выявленных нарушений.

Обследование в отличие от проверки охватывает более широкий спектр финансово-экономических показателей обследуемого субъекта для определения его финансового состояния и возможных перспектив развития.

Надзор производится контролирующими органами за экономическими субъектами, получившими лицензию на тот или иной вид финансовой деятельности, и предполагает соблюдение ими установленных правил и нормативов. Например, осуществляется надзор со стороны ЦБ России за деятельностью коммерческих банков, со стороны Росстрахнадзора – за страховыми фирмами. Несоблюдение нормативов, приводящее к риску банкротства и ущемлению интересов клиентов, влечет за собой отзыв лицензии.

Анализ финансовой деятельности как разновидность финансового контроля предполагает детальное изучение периодической или годовой финансово-бухгалтерской отчетности с целью общей оценки результатов финансовой деятельности, оценки финансового состояния и обеспеченности капиталом и эффективности его использования.

Наблюдение (мониторинг) – постоянный контроль со стороны кредитных организаций за использованием выданной ссуды и финансовым состоянием предприятия-клиента; неэффективное использование полученной ссуды и снижение платежеспособности может привести к ужесточению условий кредитования, требованию долгосрочного возврата ссуды.

Ревизия – наиболее глубокий и всеобъемлющий метод финансового контроля. Это полное обследование субъекта с целью проверки ее законности, правильности, целесообразности, эффективности.

Ревизии могут быть полные и частичные; комплексные и тематические; плановые и внеплановые; документальные и фактические (т.е. проверка не только документов, но и наличия денег и товарно-материальных ценностей). Ревизия проводится органами управления в отношении подведомственных предприятий и учреждений, а также различными государственными и негосударственными органами контроля (КРУ Минфина РФ, Казначейство, Центробанк, аудиторские службы). Результаты ревизии оформляются актом, на основании которого принимаются меры по устранению нарушений, возмещению материального ущерба и привлечению виновных к ответственности.

При проведении ревизий ревизоры имеют право:

проверять на ревизуемых предприятиях первичные документы, бухгалтерскую отчетность, планы, сметы, фактическое наличие денег, ценных бумаг, товарно-материальных ценностей и основных фондов;

проводить частичные или сплошные инвентаризации, опечатывать склады, кассы, кладовые;

привлекать специалистов и экспертов для проведения ревизии;

получать от должностных и материально-ответственных лиц письменные разъяснения по возникающим в ходе ревизии вопросам и др.

1.3. Органы финансового контроля, их задачи и функции

Государственный финансовый контроль осуществляется федеральными органами законодательной власти, федеральными органами исполнительной власти, в том числе специально созданными. Законодательство предусматривает проведение не реже одного раза в год соответствующими контрольными и финансовыми органами комплексных ревизий и тематических проверок поступления и расходования бюджетных средств в федеральных органах исполнительной власти, а также на предприятиях и в организациях, использующих средства федерального бюджета.

Государственный контроль осуществляют органы представительной (законодательной) исполнительной власти субъектов РФ.

Министерство финансов РФ согласно Положению, утвержденному Постановлением Правительства РФ от 06.03.98г., является федеральным органом исполнительной власти, обеспечивающим проведение единой финансовой, бюджетной, налоговой и валютной политики в стране и координирующим деятельность в этой сфере иных федеральных органов исполнительной власти. В составе министерства создано Контрольно-ревизионное управление (КРУ), осуществляющее в соответствии с законодательством ревизии и проверки финансово-хозяйственной деятельности соответствующих хозяйствующих субъектов. В связи с передачей министерству функций Федеральной службы по надзору за страховой деятельностью сфера деятельности Министерства как субъекта государственного финансового контроля существенно расширилась.

Министерство финансов РФ в процессе финансового контроля осуществляет следующие основные функции:

проводит в пределах своей компетенции комплексные ревизии и тематические проверки поступлений и расходования средств федерального бюджета;

контролирует в установленном порядке рациональное и целевое использование средств государственных внебюджетных фондов и других федеральных средств;

проводит документальные ревизии и проверки финансово-хозяйственной деятельности организаций по заданиям правоохранительных органов;

организует ревизии и финансовые проверки в организациях по обращениям органов государственной власти субъектов РФ и органов местного самоуправления.

Финансовые органы субъектов РФ при осуществлении государственного финансового контроля за использованием ассигнований соответствующего бюджета наделяются правами, аналогичными правам Министерства финансов РФ.

Счетная палата РФ является постоянно действующим органом государственного финансового контроля, подотчетным Федеральному Собранию (ФС) РФ. Она создана для усиления контроля со стороны ФС РФ за своевременным исполнением доходных и расходных статей федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов по объему, структуре и целевому назначению.

Председатель счетной палаты назначается Государственной думой на шесть лет. Совет Федерации также на шесть лет назначает заместителя ее председателя. Конкретные участки работы палаты ведут аудиторы Счетной палаты. Это – должностные лица, возглавляющие основные направления деятельности палаты, которые охватывают комплекс, группу или совокупность ряда доходных или расходных статей федерального бюджета, объединенных общим назначением. Шесть аудиторов назначаются на шесть лет Госдумой, еще шесть – Советом Федерации. Аппарат Счетной палаты представлен инспекторами и иными штатными сотрудниками, в служебные обязанности которых входит непосредственная организация и проведение контроля в пределах компетенции Счетной палаты.

Закон РФ “О Счетной палате РФ” от 11.01.95г. ставит перед этим государственным органом следующие основные задачи:

организация и осуществление контроля за своевременным исполнением доходных и расходных статей федерального бюджета и бюджетов федеральных внебюджетных фондов по объему, структуре и целевому назначению;

определение эффективности и целесообразности расходов государственных средств и использования федеральной собственности;

оценка обоснованности доходных и расходных проектов федерального бюджета;

финансовая экспертиза проектов федеральных законов и нормативных правовых актов федеральных органов государственной власти;

анализ выявленных отклонений от установленных показателей бюджета и подготовка предложений по их устранению;

контроль за законностью и своевременностью движения бюджетных средств в Центральном банке РФ, уполномоченных банках и иных финансово-кредитных учреждениях;

регулярное представление палатам ФС РФ информации и ходе исполнения бюджета и результатах проводимых контрольных мероприятий.

Основные функции Счетной палаты РФ:

контрольно-ревизионная (организация и проведение оперативного контроля за исполнение федерального бюджета в отчетном году; проведение комплексных ревизий и тематических проверок по отдельным разделам и статьям федерального бюджета и бюджетов федеральных и внебюджетных фондов; подготовка и представление в Совет Федерации и Думу заключений по исполнению федерального бюджета в отчетном году);

экспертно-аналитическая (экспертиза проектов нормативных актов, международных договоров, федеральных программ и иных документов, затрагивающих вопросы федерального бюджета и финансов РФ, подготовка заключений и ответов на запросы органов государственной власти РФ);

информационная и др.

Счетная палата РФ, осуществляя контрольную деятельность, вправе проводить ревизии и тематические проверки, не вмешиваясь в оперативную деятельность проверяемых организаций. О результатах ревизий и тематических проверок Счетная палата информирует Совет Федерации и Государственную Думу.

В случаях выявления нарушений в хозяйственной, финансовой или иной деятельности, наносящих государству ущерб и требующих пресечения, Счетная палата РФ вправе давать администрации проверяемой организации предписания, обязательные для исполнения. При однократном неисполнении или ненадлежащем исполнении предписаний Счетная палата РФ вправе по согласованию с Государственной Думой принять решение о приостановлении всех видов финансовых, платежных и расчетных операций по банковским счетам проверяемых организаций.

Счетная палата РФ должна регулярно представлять сведения о своей деятельности средствам массовой информации.

Министерство РФ по налогам и сборам (МНС), подчиняясь Президенту РФ и Правительству РФ, выполняет следующие главные задачи:

выработка и проведение единой государственной налоговой политики;

взимание налогов и сборов;

координация деятельности федеральных органов исполнительной власти по вопросам налогов и сборов;

осуществление контроля за соблюдение законодательства о налогах, правильностью их исчисления, полнотой и своевременностью внесения в соответствующие бюджеты государственных налогов и других платежей;

контроль за производством и оборотом этилового спирта и алкогольной продукции.

Функции МНС:

проводит непосредственно и организует работу государственных налоговых инспекций по осуществлению контроля за соблюдением законодательства о налогах и других платежах в бюджет;

производит в министерствах и ведомствах, на предприятиях, в учреждениях и организациях, основанных на любых формах собственности, и у граждан проверки денежных документов, регистров бухгалтерского учета, планов, смет, деклараций и иных документов, связанных с исчислением и уплатой налогов и других платежей в бюджет;

организует работу государственных налоговых инспекций по учету, оценке и реализации конфискованного, бесхозяйного имущества, перешедшего по праву наследования к государству, и кладов;

осуществляет возврат излишне взысканных и уплаченных налогов и других обязательных платежей в бюджет через кредитные организации;

анализирует отчетные, статистические данные и результаты проверок на местах, подготавливает на их основе предложения по разработке инструктивных методических указаний и других документов по применению законодательных актов о налогах и иных платежах в бюджет и другие функции.

МНС имеет разветвленную сеть на территории РФ, представленную управлениями по субъектам Федерации, межрегиональными инспекциями, инспекциями по районам, районам в городах, городам без районного деления, инспекциями межрайонного уровня. В соответствии со ст.18 Положения о министерстве эти структуры реализуют в процессе своей деятельности следующие функции:

осуществляют контроль за соблюдением законодательства о налогах и других платежах в бюджет и во внебюджетные государственные фонды;

обеспечивают своевременный и полный учет плательщиков налогов и других платежей в бюджет, правильность начисления платежей гражданами РФ, иностранными гражданами и лицами без гражданства, а также поступление этих платежей в соответствующий бюджет;

контролируют своевременность представления плательщиками бухгалтерских отчетов и балансов, налоговых расчетов, отчетов, деклараций и других документов, связанных с исчислением и уплатой платежей в бюджет, а также проверяют достоверность этих документов в части правильности определения прибыли, дохода, иных объектов обложения и исчисления налогов и других платежей в бюджет;

передают правоохранительным органам материалы по фактам нарушений, за которые предусмотрена уголовная ответственность;

предъявляют в суд и в арбитражный суд иски;

приостанавливают операции предприятий, учреждений, организаций и граждан по расчетным и другим счетам в кредитных организациях и др.

Федеральная служба налоговой полиции (ФСНП) также является субъектом государственного контроля. Федеральные органы налоговой полиции являются правоохранительными органами и составной частью сил обеспечения экономической безопасности государства. Образованы Законом РФ “О федеральных органах налоговой полиции” от 24.06.93г.

Основные задачи этих органов:

выявление, предупреждение и пресечение налоговых преступлений и правонарушений;

обеспечение безопасности деятельности государственных налоговых инспекций;

предупреждение, выявление и пресечение коррупции в налоговых органах.

Система федеральных органов налоговой полиции обладает рядом особенностей в построении и организации деятельности. ФСНП возглавляется директором, осуществляющим общее руководство деятельностью федеральных органов налоговой полиции и координацию их деятельности с другими правоохранительными, налоговыми и иными государственными органами. Территориальными органами являются органы ФСНП по республикам, краям, областям, городам федерального значения, автономной области и округам. Местными органами налоговой полиции являются органы налоговой полиции районов в городах Москве и Санкт-Петербурге, а также межрайонные отделы управлений отделов ФСНП.

Банковский контроль является важным звеном в организации государственного финансового контроля. Это денежный контроль за финансовой и хозяйственной деятельностью, осуществляемый банками в ходе операций по кредитованию, финансированию и расчетам.

Существует несколько главных способов банковского контроля. Предварительный и текущий финансовый контроль осуществляется в ходе проведения денежных операций путем проверки представленных документов на право получения ссуды, проведение платежей со ссудных счетов. При оформлении кредита банк проверяет наличие у предприятия собственных оборотных средств и знакомится с важнейшими показателями финансово-хозяйственной деятельности. Выдавая ссуду, банк проверяет ее обеспечение, т.е. наличие у предприятия товарно-материальных ценностей. Проверка проводится на основе данных бухгалтерского учета, по отчетным балансам хозяйствующих субъектов, а также на месте с проверкой условий хранения объектов обеспечения.

Банковский контроль в процессе кредитования сочетается с контролем, осуществляемым при организации расчетов. Выполняя поручение клиента на перечисление денег его контрагенту, банк проверяет соответствие сделки законодательству: платеж должен осуществляться за поставленный товар, произведенные работы – в соответствии с договором или на другом указанном в нормативном акте основании. При этом объектом контроля является оборачиваемость платежных средств. Банки контролируют своевременность предъявления платежных документов поставщиком и оплату их покупателем в установленные сроки. Отказ плательщика от оплаты счетов должен быть мотивирован, в противном случае причитающиеся средства списываются со счета заказчика.

Важнейшим звеном в банковской системе является Центральный банк РФ, наделенный широкими надзорными полномочиями. ЦБ РФ осуществляет надзор за соблюдение банками и другими кредитными организациями действующего законодательства по банковской деятельности.

Он может назначать и самостоятельно осуществлять проверку операций коммерческих банков или поручать проведение таких проверок аудиторским фирмам. Он устанавливает для банков объемы и сроки предоставления бухгалтерской и статистической отчетности. ЦБ РФ вправе давать кредитным организациям обязательные для исполнения предписания об устранении обнаруженных нарушений. В случае их неисполнения ЦБ РФ может предъявить банкам-нарушителям требования по проведению мероприятий по финансовому оздоровлению, реорганизации (ликвидации) банка, замене его руководителей.

2. РАЗВИТИЕ И СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

2.1. История развития финансового контроля в России

История финансового контроля России берет свое начало в первом своде законов — Русской Правде (11век). Именно в этом документе в ст. 35,36.37 закреплялось право высшего должностного лица — князя на денежный контроль. В целом нормы Русской Правды были направлены на обеспечение справедливого по тем временам баланса между общинами и государством. Созданный Владимиром Мономахом Устав (12 век) дополнил Русскую Правду и придал финансовому контролю более строгий и упорядоченный характер. В новгородской республике в период удельной раздробленности (12-14век) контроль над управлением финансами государства оставался важнейшей функцией веча.

В правление Ивана III для управления государством были созданы 25 учреждений — Приказов, и практически все приказы имели отношение к финансовому контролю. Создавая новую систему управления, Иван III создал и Казну — общегосударственное ведомство, хранившее деньги и драгоценности. До середины 16 века на Руси не существовало единой систем налогообложения, лишь при Иване Грозном была проведена перепись земель и введена единица податного обложения — «большая соха», тем самым установлена единая налоговая система.

При становлении династии Романовых взаимоотношения общества и власти стали регламентироваться законами Соборного Уложения 1649г., разработанного и принятого Земским собором. В Уложении в число особо опасных вошли преступления и против денежной монополии государства. Первый орган государственного финансового контроля России — Большая Казна — действовал с конца 15 века для того, чтобы четко определить полномочия и упорядочить финансовый контроль Указом Алексея Михайловича Романова 10 марта 1656г. был учрежден Приказ Счета Большой казны (Счетный Приказ). Счетный Приказ стал неким прообразом современной Счетной Палаты России. Счетный Приказ вел учет доходов и расходов государства по книгам и документации других центральных приказов и земельных учреждений, требовал отчетов от местных финансовых органов.

В связи с учреждением 10 марта 1656г. Приказа Счета Большой казны (Счетного Приказа), положившего начало государственному финансовому контролю в России, В.В. Путиным было подписано распоряжение о принятии предложения Правительства Российской Федерации и Счетной палаты Российской Федерации о праздновании в 2006г. 350-летия установления государственного финансового контроля в России. Приложение № 1.

Реформы Петра 1 изменили организацию государственного финансового контроля. Упразднив Думу, Петр 1 возложил на Сенат обязанности контроля. Если Ближняя канцелярия сверяла счета и итоги, наблюдая за законностью расходования средств, то Сенату принадлежала высшая ревизия полезности, своевременности и хозяйственности государственных расходов. Поскольку ревизия была рассредоточена по двум учреждениям, ее деятельность не принесла заметных результатов. В 1718г. для счета всех государственных приходов и расходов была учреждена Ревизион-Коллегия и финансовые органы в провинции, которые представляли отчеты о движении сумм и соображения о найденных злоупотреблениях.

В 18 веке организация финансового контроля не достигла серьезных успехов: менялись названия, разделялись функции, но отсутствие независимости у контрольных органов тормозило развитие. Лишь в 19 веке при реформах М. Сперанского государственный контроль по существу стал независимым. Управлению ревизией государственных счетов были предоставлены широчайшие полномочия. А одной из обязанности было «усмотреть выгоды, приобретенные казной при разных операциях». Это были ростки, говоря современным языком, аудита эффективности. Введение должности Государственного контролера и учреждение особого независимого ведомства привели к позитивным изменениям.

Ведомственный контроль был сохранен, но утратил свое самостоятельное значение. Хотя к концу царствования Александра I многие реформаторские изменения были сведены на нет. В том числе и важнейший принцип финансового контроля — осуществлять ревизию по первичным документам, что, несомненно, давало возможность чиновникам скрывать подлинное положение.

При Николае I счетные отделения Казенных палат появились во всех губерниях. Значительно расширились штаты финансовых контролеров, были предусмотрены льготы.

Эпоха Александра II подарила России легендарного в своем роде государственного деятеля — В.А.Татаринова. Основываясь на опыте изучения работы контрольно-счетных учреждений европейских стран, он предложил проект реформы государственного контроля, в которой были развиты идеи о независимости финансового контроля. К сожалению не все из начинаний увидели свет. Однако к концу 19 века сложилась система контроля, в основу которой легли идеи реформатора.

Началом преобразований явилось наведение должного порядка в системе государственной отчетности, а именно введением единства бюджета и единства кассы, закрепленных законом в 1862г. С этого же года роспись государственных доходов и расходов стала ежегодно публиковаться. Введение новой контрольно-ревизионной системы позволило создать в губерниях независимые от местных властей контрольные палаты. Постепенно общественное мнение по-новому стало воспринимать значение контрольного финансового органа для улучшения управления финансами и предотвращения финансовых нарушений.

В 1892г. в России был принят Закон о Государственном контроле. Высший орган государственного финансового контроля — Государственный контроль был самостоятельным и равноправным государственным ведомством.

Уже в начале 20 века возникла идея о необходимости приблизить финансовый контроль к Думе, нежели к Правительству. Депутаты требовали контроля не цифр, а целесообразности расходов и качества хозяйственной деятельности. С целью обеспечения подлинной независимости государственного контроля вводилась система несменяемости контролеров, усиливалась их социально-правовая защита.

Временное Правительство предоставило Госконтролю широкие полномочия: проводить проверки во всех отраслях хозяйства и возбуждать уголовные дела. В марте 1917г. был принят закон, который позволял привлекать для контроля и представителей общественности.

В советское время контрольные органы не раз реорганизовывались. В итоге сложилась система, при которой Государственный контроль состоял из Комиссии советского контроля СССР (затем Комитета народного контроля) и аналогичных комиссий в союзных республиках. Эти структуры функционировали под непосредственным руководством партии. При массовости народный контроль не обеспечивал необходимого качества финансового контроля. Бюджетно-финансовый контроль вело Министерство финансов СССР. В целом государственная система контроля включала: партийный, государственный, народный и общественный контроль. Однако система, ориентированная только на выявление нарушений давала сбои и не работала на достижение эффективности расходования государственных средств.

Принятая в 1993г. Конституция РФ в должной степени не отразила вопросы финансового контроля. В ст.101-103 включены контрольные полномочия парламента и очень кратко освещен вопрос организации контроля исполнения федерального бюджета. В этих условиях осуществлялся только внутренний контроль Минфином России.

Вместе с тем, в ст. 101 п.5 Конституции указано, что «для осуществления контроля за исполнением федерального бюджета Совет федерации и Государственная Дума образует Счетную палату, состав и порядок деятельности которой определяется федеральным законом». В соответствии с этим 11 января 1995г. был принят федеральный закон «О Счетной палате РФ» и создан принципиально новый орган государственного финансового контроля независимый от исполнительной власти и осуществляющий внешний контроль над управлением государственными финансовыми средствами.

Начиная с 1995г. в соответствии с Бюджетным кодексом РФ контрольно-счетные органы были образованы почти во всех субъектах РФ.

2.2. Совершенствование государственного финансового контроля в современных условиях

В целях совершенствования финансового контроля и повышения его эффективности в условиях перехода к рыночной экономике следует осуществить ряд мер по преобразованию государственных предприятий в акционерные общества и предприятия, основанные на иных формах собственности, укрепить государственный финансовый контроль в сочетании с принципиально новыми хозрасчетными формами организации контроля, адекватными рыночными методами хозяйствования.

В настоящее время и экономической теорией, и хозяйственной практикой признана острая необходимость реформирования системы государственного финансового контроля над государственными и муниципальными финансами и собственностью, а также развития финансового контроля над частным капиталом, который осуществлял бы наряду с последующим контролем предшествующий и текущий контроль в соответствии с их основными назначениями.

Как свидетельствует практика, в настоящее время в Российской Федерации отсутствует единая система государственного финансового контроля, в стране создано и функционирует множество контролирующих органов различной ведомственной подчинённости, слабо взаимодействующих между собой. Региональные и муниципальные органы финансового контроля сегодня фактически находятся вне закона. До сих пор нет федерального закона, который определил бы сферу их деятельности.

В Российской Федерации насчитывается свыше 60 федеральных контролирующих органов различной ведомственной подчиненности, которые имеют (как правило) территориальные подразделения в субъектах Федерации. Вопросами финансового контроля занимаются более 10 федеральных органов. Каждый из них, будучи независимым от остальных, самостоятельно планирует и проводит контрольные мероприятия, выполняет достаточно разобщенные функции, несогласованные между собой.

Несмотря на наличие свыше 260 различных законов, указов, постановлений, инструкций, распоряжений и других законодательных и нормативных актов, координация и распределение контрольных функций и полномочий зачастую преследует узковедомственные интересы, существенно снижая эффективность финансового контроля в целом. Основным недостатком государственного финансового контроля остается отсутствие системы и как следствие — его низкая эффективность.

До сих пор не разработана и не утверждена официальная концепция системы государственного финансового контроля в России. Представлены два проекта единой концепции — правительственный вариант и вариант Счетной палаты Российской Федерации, имеющие существенные расхождения по ключевым вопросам.

В целях эффективности функций финансового контроля мэром Москвы создано распоряжение о создании совета по совершенствованию государственного финансового контроля. Приложение № 2.

При совершенствовании системы финансового контроля, принципиально важно использование зарубежного опыта. Здесь речь может идти о поэтапной частичной или полной апробации отдельных областей данной практики.

Принципиально значимым представляется достижение в деятельности органов муниципального финансового контроля, региональных контрольно-счетных органов и Счетной палаты Российской Федерации такой меры взаимосогласованности, которая исключала бы обособленность, амозамкнутость финансового контроля на любом из уровней исполнительной власти. Лишь после решения соответствующих задач можно будет говорить об успешном формировании целостной системы финансового контроля в России.

Совершенствование государственного финансового контроля в России позволит целесообразно и эффективно использовать государственные финансовые ресурсы страны, а также движение финансовых потоков от отправителя к адресату. Снизится вероятность, что денежные средства будут использованы с нарушениями законодательства и будет уверенность, что данные денежные средства будут использованы по целевому назначению. Совершенствование финансового контроля будет препятствовать и нарушению законности финансовой деятельности хозяйствующих субъектов, обнаружению и раскрытию противоправных деяний, выявлению и устранению причин и условий, способствующих такого рода действиям.

2.3. Развитие аудиторского контроля

Аудиторский (независимый) контроль – сравнительно новое направление финансового контроля. Аудит – это форма предпринимательской деятельности аудиторов (аудиторских фирм) по осуществлению независимых вневедомственных проверок бухгалтерской (финансовой) отчетности, платежно-расчетной документации, налоговых деклараций и других финансовых обязательств и требований хозяйствующих субъектов, а также по оказанию им иных аудиторских услуг.

Основной целью деятельности аудиторов является установление достоверности бухгалтерской (финансовой) отчетности хозяйствующих субъектов и соответствия совершаемых ими финансовых и хозяйственных операций нормативным актам РФ. Аудиторы и аудиторские фирмы имеют право на деятельность после профессиональной аттестации и государственной регистрации в качестве субъекта предпринимательской деятельности. При этом они получают лицензию и регистрируются в государственном реестре аудиторов и аудиторских фирм.

В РФ аудиторская деятельность специализирована. Банковский аудит лицензируется Центральным банком РФ, аудит страховых организаций, общий аудит, а также аудит инвестиционных фондов – соответствующими подразделениями Минфина РФ.

При Президенте РФ создана Комиссия по аудиторской деятельности. Ее основная задача – организация разработки системы по государственной поддержке становления и развития рынка аудиторских услуг в РФ, а также защита интересов государства, хозяйствующих субъектов, аудиторов и аудиторских фирм. В Положении о Комиссии сформулированы ее полномочия:

выдача генеральных лицензий на осуществление лицензирования аудиторской деятельности;

организация ведения государственных реестров аудиторов, аудиторских фирм и их объединений;

организация публикаций в СМИ сведений о выдаче и аннулировании лицензий на осуществление аудиторской деятельности, а также о зарегистрированных объединениях аудиторов и аудиторских фирм и т.д.;

комиссия имеет право направлять аудиторам, аудиторским фирмам и их объединениям обязательные для исполнения предписания об устранениях ими нарушений законодательства РФ в области аудиторской деятельности.

При осуществлении своей деятельности аудиторы наделены широкими правами и одновременно имеют определенные обязанности. Аудиторы имеют право:

проверять у хозяйствующих субъектов в полном объеме документацию о финансово-хозяйственной деятельности, наличие денежных средств, ценных бумаг, материальных ценностей;

получать разъяснения по возникшим вопросам и дополнительные сведения для аудиторской проверки;

по письменному запросу получать необходимую для осуществления проверки информацию от третьих лиц, в том числе при содействии государственных органов, получивших проверку;

самостоятельно определять формы и методы проведения аудиторской проверки исходя из требований нормативных актов, конкретных условий договора с хозяйствующим субъектом, а также содержания поручения органов суда, прокуратуры и т.д. При этом допускается привлечение на договорной основе к участию в проверке аудиторов, работающих в других аудиторских фирмах;

отказаться от проведения аудиторской проверки в случае предоставления проверяемым хозяйствующим субъектом необходимой документации, а также в случае необеспечения государственными органами, поручившими проведение проверки, личной безопасности аудитора и членов его семьи при наличии такой необходимости;

Обязанности аудиторов сводятся к следующему:

неукоснительно соблюдать законность в ходе проведения проверки;

квалифицированно предоставлять аудиторские услуги;

обеспечивать сохранность документов, получаемых в ходе проверки и не разглашать их содержание без согласия хозяйствующего субъекта, за исключением случаев, специально предусмотренных законом.

Существуют два вида аудиторских проверок в зависимости от субъектов, инициирующих их – обязательное и инициативное. Обязательная проверка проводится в случаях, прямо установленных законодательными актами РФ, а также по поручению органов дознания, следователя при наличии санкции прокурора, суда, арбитражного суда, при наличии в производстве возбужденного (возобновленного производством) уголовного дела, принятого к производству гражданского дела или дела, подведомственного арбитражному суду. Инициативная проверка проводится по решению самого хозяйствующего субъекта.

По результатам проверки оформляется аудиторское заключение (ревизионный сертификат), имеющее силу официального документа. Заключение аудитора по результатам обязательной проверки, инициированный государственным органом, имеет силу заключения экспертизы, назначенной в соответствии с процессуальным законодательством.

Текст аудиторского заключения состоит из вводной, аналитической и итоговой частей. Во вводной части приводится юридический адрес аудиторской фирмы, фамилии всех аудиторов, принимавших участие в процессе, номер и дата выдачи лицензии и т.п. В аналитической части излагаются результаты экспертизы организации бухгалтерского учета, составления соответствующей отчетности и состояния внутреннего контроля, а также факты выявленных существенных нарушений в системе учета и отчетности, влияющих на достоверность, несоблюдения законодательства при совершении финансово-хозяйственных операций, которые нанесли или могут нанести ущерб интересам собственников хозяйствующего субъекта, государства и третьих лиц. Итоговая часть содержит запись о подтверждении достоверности финансовой отчетности хозяйствующего субъекта.

2.4. Развитие внутрихозяйственного контроля

Внутрихозяйственный контроль – это контроль финансово-хозяйственной деятельности, осуществляемый экономическими службами самого предприятия или организации. Объектом этого контроля выступают как предприятие в целом, так и отдельные его структурные подразделения.

Важнейшими функциями внутрихозяйственного контроля выступают:

формирование учетной политики;

ведение бухгалтерского учета;

составление в установленные сроки достоверной бухгалтерской отчетности;

контроль за движением имущества и выполнением обязательств;

обеспечение соответствия всех осуществляемых предприятием (учреждением) хозяйственных операций законодательству.

Внутрихозяйственный контроль осуществляется бухгалтерий, финансовым отделом и некоторыми другими экономическими службами. Ключевым звеном в системе внутрихозяйственного контроля является главный (старший) бухгалтер. При осуществлении своих функций главный бухгалтер подчиняется непосредственно руководителю предприятия (учреждения), чьим приказом он назначается и освобождается от должности.

Главный бухгалтер совместно с руководителем предприятия подписывает все документы, служащие основанием для приемки и выдачи товарно-материальных ценностей и денежных средств, расчетные, кредитные, финансовые обязательства и хозяйственные договора. Названные документы без подписи главного бухгалтера признаются недействительными и не принимаются к исполнению.

Главный бухгалтер не принимает к оформлению и исполнению документы по операциям, противоречащим действующему законодательству и нарушающим договорную и финансовую дисциплину. При получении незаконного распоряжения он обязан до исполнения письменно заявить об этом первому руководителю. При получении письменного подтверждения об исполнении названных документов главный бухгалтер исполняет его. В этом случае вся полнота ответственности за совершенную операцию ложится на руководителя предприятия.

Обязанностью главного бухгалтера является также осуществление предварительного финансового контроля за правильностью и законностью расходования средств.

2.5. Современное состояние финансового контроля за рубежом

Международный опыт осуществления государственного финансового контроля (на примере Германии и Испании)

При создании органов государственного финансового контроля в современной России был учтен организационный опыт финансового контроля в странах с развитой рыночной экономикой. В основном, это связано с тем, что за рубежом органы финансового контроля уже давно стали неотъемлемой составляющей демократического общества и обязательным элементом управления общественными финансовыми средствами. Принципы финансового контроля сформулированы в Лимской декларации о руководящих принципах финансового контроля, принятой на IX Конгрессе международной организации высших органов финансового контроля (ИНТОСАИ) в октябре 1977г. Хотя Лимская Декларация с точки зрения международного права не имеет обязательного характера, нельзя недооценивать ее влияния на развитие органов финансового контроля в различных странах. Международный опыт показывает, что в том или ином государстве, на различных уровнях власти достаточно эффективно функционируют органы финансового контроля и, в первую очередь, в бюджетно-финансовой сфере. Поэтому изучение европейского опыта осуществления государственного финансового контроля сегодня для нашей страны представляет несомненный интерес. В этой связи рассмотрим страну с государственным устройством, близким современной России – ФРГ, а также Испанию, унитарное государство.

Особенностью осуществления государственного финансового контроля в Германии является тот факт, что основные правила функционирования финансовой системы этой страны закреплены в Финансовой конституции ФРГ, которая является самым крупным разделом основного закона немецкого государства. Этот документ регулирует отношения между федерацией, землями, общинами, гарантируя их устойчивость и предотвращая различные политические казусы (например, в результате смены кабинета).

В этой стране с развитой рыночной экономикой государственный финансовый контроль осуществляется Федеральной счетной палатой и счетными палатами земель. Счетная палата является независимым органом финансового контроля, который занимает место между парламентом и правительством страны и является их помощником. Федеральная счетная палата контролирует как бюджетное финансирование и управление экономикой федерации и федеральными объектами особой важности, так и деятельность государственных предприятий, организации социального страхования, получающих государственные дотации. Палата может также контролировать учреждения, которые не входят в сферу компетенции федерации, но имеющие право управлять федеральными средствами. Федеральная счетная палата состоит из восьми отделов, название которых определены выполняемыми ими функциями: проведение ревизии счетов, бюджетного финансирования, контроль учреждений транспорта и связи, контроль оборонного бюджета, проверка объектов военного и гражданского строительства, проверки социальной сферы, контроль состояния подготовки кадров и эффективного управления экономикой, кураторство экономики и финансов. Основным признаком оценки деятельности Счетной палаты ФРГ является точность и эффективность.

Современное состояние бюджетной системы и бюджетного устройства Германии нашло отражение в принятом в 1997г. законе «О дальнейшем развитии в сфере бюджетного права на федеральном и земельном уровнях». Процесс функционирования и взаимодействия институциональных структур, уполномоченных соответствующими органами государственной власти и местного самоуправления на выполнение функций по поводу формирования, распределения и контроля за бюджетными, денежными средствами и обязательствами подразумевает работу системы бюджетного администрирования.

Объектами бюджетного администрирования являются бюджетные финансовые ресурсы: федерального правительства, земельных правительств, коммун или общин (муниципалитетов).

Субъектами бюджетного администрирования являются: финансовые органы (Министерство финансов и его органы на местах), органы денежно-кредитного регулирования (Бундесбанк и его подразделения), органы государственного финансового контроля (Счетная палата ФРГ).

Важнейшими видами доходов бюджетов всех уровней являются обязательные платежи (налоги, сборы, взносы). В связи с этим огромное значение имеет налоговый контроль. Уровень собираемости налогов в Германии составляет более 90% и уклонение от уплаты налогов является не типичным для этой страны. Это обусловлено тем, что к налоговым преступлениям, которые находятся в сфере уголовного преследования органами налоговой полиции, относятся: уклонение от уплаты налогов, контрабанда, подделка гербовых и акцизных марок, а так же укрывательство лиц, совершивших налоговое преступление. Эффективному налоговому контролю способствует развитая банковская система, высокий уровень компьютеризации налоговых служб, наличие соответствующей статистической и аналитической базы, а так же обмен информацией между различными фискальными службами и государственными инстанциями. При этом подчиненность налоговых, таможенных служб и налоговой полиции Министерству финансов способствует их тесному сотрудничеству и взаимодействию.

В области финансового контроля в Германии наиболее значимо действует парламентский контроль. Имеется в виду, прежде всего функция государственного контроля, которая, в основном, сводится к контролю за соблюдением законодательства.

Приведенные выше данные об организации финансового контроля относятся к стране наиболее близкой по федеративному устройству к Российской Федерации. Однако несомненный интерес в современных условиях может представлять организация финансового контроля и в унитарных государствах, особенно которые нечасто упоминаются в экономической литературе, например, в Испании.

Испания имеет в своем составе 50 провинций, которые входят в 17 автономных областей. Глава государства – король, существующий строй – конституционная монархия.

Финансовый контроль в этой стране осуществляют законодательный орган власти – Генеральные Кортесы (двухпалатный парламент) и исполнительная власть в лице Правительства Испании, Министерства экономики и финансов. Председатель Сената Испании является Президентом Счетной палаты с ее местными отделениями – независимого органа финансового контроля страны. Кстати, именно в Мадриде, столице государства находится штаб-квартира ЕВРОСАИ — Европейской организации высших контрольных органов. В Испании казначейские функции делят между собой Канцелярия заместителя секретаря по финансам (СФ) и Генеральный директорат казначейства (ГДК); оба являются подразделениями второго уровня в Министерстве финансов. В стране существует единый счет Казначейства в Центральном банке. Все поступления и выплаты по нему контролирует Генеральный директорат казначейства. Несмотря на то, что контроль за поступлениями на единый счет возложен на него, прямого участия в сборе налогов он не принимает за исключением некоторых неналоговых доходов.

В части исполнения бюджета по расходам Казначейство устанавливает обязательный график месячных или квартальных выплат, оставляя за собой исключительное право — откладывать выплаты по некоторым категориям расходов. Контроль осуществляют отраслевые департаменты с учетом бюджетных ассигнований и графика наличных выплат. Объем, сроки и условия любого государственного заимствования определяет Генеральный директорат казначейства.

На Канцелярию заместителя секретаря по финансам (СФ) возложены функции контроля за расходами и организации учета. СФ контролирует общее исполнение бюджета. Он готовит скользящий финансовый план на месячной основе и определяет бухгалтерские стандарты. За внутренний контроль и аудит СФ отвечает через своих финансовых контролеров.

Бюджеты региональных автономных правительств и местных органов государственного управления не контролируются. Однако оба этих уровня зависят от государственных трансфертов и на них распространяются действующие правила заимствования.

В стране действует государственная информационная система, за которую отвечает Министерство финансов через СФ. Все без исключения правительственные операции должны проходить через систему, которая регистрирует шесть различных этапов исполнения бюджета: бюджетные ассигнования, взятие обязательства, проверка, платежное требование, платежное поручение и фактическое выделение средств.

Налоговый контроль осуществляет и непосредственно отвечает за сбор налогов в стране Налоговое управление, которое является отдельным подразделением Минфина. Оно собирает налоги через банковскую систему и выступает в роли государственной налоговой инспекции.

Таким образом, рассмотрение деятельности органов государственного финансового контроля в европейских странах показывает, что эти органы, как правило, играют активную роль в управлении государственными финансами. Существующие органы государственного финансового контроля в большинстве своем независимы, а их деятельность является достаточно эффективной.

В организации финансового контроля, в повседневной практике ее осуществления в экономически развитых государствах за рубежом есть много рационального, что можно было бы с успехом использовать в современной России. В этой связи имеет смысл обмен практическим опытом по различным вопросам финансового контроля как методического, так и прикладного характера. Ведь опыт функционирования и развития финансовых органов других стран, несомненно, полезен для молодой рыночной экономики России. Он показывает, что в РФ при прочих условиях необходимо создание государственной финансовой информационной системы, которая могла бы предоставить органам власти и управления оперативную и достоверную информацию о состоянии государственных финансов, позволив тем самым обеспечить эффективное управление ими.

Заключение

Сегодня органы государственной власти уделяют серьезное внимание вопросам совершенствования системы финансового контроля. Поскольку очевидно, что обязательным условием эффективного функционирования экономики и финансовой системы страны является наличие развитой системы контроля. Предпринят уже ряд шагов, направленных на ее реформирование. Заметную роль в совершенствовании финансового контроля призвано сыграть принятию бюджетного кодекса.

В целях наиболее полного выполнения Указа Президента Российской Федерации от 03.03.98г. «Об обеспечении взаимодействия государственных органов в борьбе с правонарушениями в сфере экономики» был создан Департамент государственного финансового контроля и аудита. Создание такого органа вызвано необходимостью организации аудиторской деятельности и соединением в единый блок всех подразделений МФ России, выполняющих контрольные функции.

В настоящее время в Минфине активизирована работа по подготовке проектов федеральных законов о государственном контроле в Российской Федерации.

Финансовые операции должны быть одновременно экономически целесообразными и юридически правомерными. Поэтому органы, осуществляющие финансовый контроль, уделяют внимание именно этим двум сторонам деятельности субъектов финансовых отношений. Между двумя названными сторонами финансовой деятельности объективно существуют противоречия. Действительно, часто наиболее рентабельные операции являются противоправными. Только в рамках финансового контроля достигается разрешение указанного противоречия. Типичной рекомендацией контролирующих органов в случае обнаружения ими неправомерно полученной выгоды является ее полное обращение в доходы государственного бюджета.

Поэтому важнейшей задачей финансового контроля выступает проверка строгого соблюдения финансового законодательства, своевременности и полноты выполнения обязательств перед бюджетом, банками, партнерами по взаимным обязательствам по расчетам и платежам.

Нужно законодательно закрепить задачи, права, сферу действия каждого органа финансового контроля.

Весьма своевременным является предоставление в законодательном порядке широких полномочий Счетной палате, являющейся во всех развитых странах высшим судебным и независимым органом контроля за формированием и использованием государственных средств.

Задача создания эффективного, работоспособного и действенного государственного финансового контроля является одной из главных задач, стоящих перед государством. Создание системы государственного финансового контроля, отражающей многоуровневый характер бюджетных отношений и единство государственных финансов, является объективной необходимостью формирования и развития целостной экономической политики государства. Определение места и роли федеральных, региональных и местных контрольных структур с учетом развивающихся процессов бюджетно-налогового федерализма, выработка общей методологии и политики финансового контроля, принципов и механизмов его организации и функционирования будут способствовать созданию эффективной системы государственного финансового контроля с целью обеспечения выхода России на траекторию устойчивого социально-экономического роста.

Список литературы

1. Н.В. Милянов. Финансы. Курс лекций. М. 2002г.

2. Финансы. Денежное обращение. Кредит, /Под редак.проф.чл-корр.РАЕН Л.А. Дробозиной. М. 2000г.

3. О.Ю. Свиридов. Финансы. Денежное обращение. Кредит. М. — Ростов на Дону. 2004г.

4. Данилевский Ю.А., Мезенцева Т.М. Финансовый контроль в отраслях народного хозяйства. М. 1992г.

Приложение № 1

О СОЗДАНИИ СОВЕТА ПО СОВЕРШЕНСТВОВАНИЮ

ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ

РАСПОРЯЖЕНИЕ

МЭР МОСКВЫ

13 июля 2001 год

N 690-РМ

(ПРМ)

В целях создания условий для соблюдения положений статей 157 (пункт 2), 266, 269 и 270 Бюджетного кодекса Российской Федерации, систематизации правовых основ деятельности органов государственного финансового контроля в структуре органов исполнительной власти города

Москвы:

1. Создать Совет по совершенствованию государственного финансового контроля в городе Москве (далее — Совет).

2. Утвердить состав Совета (приложение).

3. Возложить на Совет следующие задачи:

3.1. Разработка предложений по составу и регламентам деятельности органов исполнительной власти, уполномочиваемых осуществлять функции по государственному финансовому контролю.

3.2. Определение перечня нормативных документов города Москвы, подлежащих уточнению в части осуществления государственного финансового контроля в соответствии с требованиями Бюджетного кодекса Российской Федерации.

3.3. Формирование схемы взаимодействия участников государственного финансового контроля в структуре органов исполнительной власти.

3.4. Организация взаимодействия с органами государственного финансового контроля, созданными органами законодательной и исполнительной власти Российской Федерации и законодательным органом власти города Москвы.

3.5. Формирование единой методологической базы деятельности органов государственного финансового контроля в структуре исполнительной власти города Москвы.

3.6. Экспертиза проектов законодательных и нормативно-правовых актов по вопросу государственного финансового контроля в городе Москве.

3.7. Разработка общегородской концепции организации государственного финансового контроля в городе Москве, основанной на структуре и системе взаимодействия органов государственного финансового контроля в городе Москве, а также на проекте Единой концепции государственного финансового контроля в Российской Федерации, разрабатываемой федеральными органами государственной власти.

3.8. Определение возможностей органов государственного финансового контроля в области мобилизации доходов бюджета города Москвы.

4. Председателю Совета приглашать к участию в работе Совета по совершенствованию государственного финансового контроля в городе Москве руководителей и специалистов Министерства финансов Российской Федерации, Контрольно-счетной палаты города Москвы, ведомственного контроля.

5. Заседания Совета проводятся не реже одного раза в квартал и оформляются протоколами.

6. Контроль за выполнением настоящего распоряжения оставляю за собой.

Мэр Москвы

Ю.М. Лужков

13 июля 2001г.

N 690-РМ

Продолжение Приложения № 1

Приложение

к распоряжению Мэра Москвы

от 13 июля 2001 года

N 690-РМ

СОСТАВ

Совета по совершенствованию государственного

финансового контроля в городе Москве

Председатель Совета:

Лужков Юрий Михайлович — Премьер Правительства Москвы Заместители председателя Совета:

Шанцев Валерий Павлинович — первый заместитель Премьера Правительства Москвы

Коростелев Юрий Викторович — министр Правительства Москвы, руководитель Департамента финансов Москвы

Члены Совета:

Винокурова Людмила Алексеевна — начальник Главного Контрольно-ревизионного управления Правительства Москвы

Устинова Татьяна Анатольевна — первый заместитель начальника Управления координации экономической политики и контроля за ее реализацией Правительства Москвы

Малинин ВладимирМихайлович — руководитель Контрольно -ревизионного управления Министерства финансов Российской Федерации в Москве (по согласованию)

Лебедев Дмитрий Александрович — первый заместитель начальника Государственно-правового управления Мэрии

Ответственный секретарь Совета:

Ширяев Владимир Петрович — заместитель руководителя Департамента финансов г. Москвы

Приложение № 2

О ПРАЗДНОВАНИИ 350-ЛЕТИЯ УСТАНОВЛЕНИЯ ГОСУДАРСТВЕННОГО ФИНАНСОВОГО КОНТРОЛЯ В РОССИИ

РАСПОРЯЖЕНИЕ ПРЕЗИДЕНТА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

В связи с учреждением 10 марта 1656г. Приказа Счета Большой казны (Счетного приказа), положившего начало государственному финансовому контролю в России:

1. Принять предложение Правительства Российской Федерации и Счетной палаты Российской Федерации о праздновании в 2006 году 350-летия установления государственного финансового контроля в России.

2. Образовать организационный комитет по подготовке и проведению празднования 350-летия установления государственного финансового контроля в России.

3. Утвердить прилагаемый состав организационного комитета по подготовке и проведению празднования 350-летия установления государственного финансового контроля в России.

4. Правительству Российской Федерации:

утвердить программу мероприятий по подготовке и проведению празднования 350-летия установления государственного финансового контроля в России;

обеспечить в установленном порядке финансирование мероприятий предусмотренных указанной программой.

5. Рекомендовать органам государственной власти субъектов Российской Федерации принять участие в подготовке и проведении мероприятий, посвященных празднованию 350-летия установления государственного финансового контроля в России.

6. Настоящее распоряжение вступает в силу со дня его подписания.

Президент Российской Федерации

В. ПУТИН

14 февраля 2006г.

N 65-рп

УТВЕРЖДЕН

распоряжением Президента

Российской Федерации

от 14 февраля 2006г.

N 65-рп

СОСТАВ

организационного комитета по подготовке и проведению празднования 350-летия установления государственного финансового контроля в России

Медведев Д. А. /- Первый заместитель Председателя Правительства Российской Федерации (председатель организационного комитета)

Беглов А. Д. /- помощник Президента Российской Федерации — начальник Контрольного управления Президента Российской Федерации (заместитель председателя организационного комитета)

Кудрин А. Л. /- Министр финансов Российской Федерации (заместитель председателя организационного комитета)

Нарышкин С. Е. /- Руководитель Аппарата Правительства Российской Федерации — Министр Российской Федерации (заместитель председателя организационного комитета)

Степашин С. В. /- Председатель Счетной палаты Российской Федерации (заместитель председателя организационного комитета)

Бушмин Е. В. /- председатель Комитета Совета Федерации по бюджету (по согласованию)

Васильев Ю. В. /- председатель Комитета Государственной Думы по бюджету и налогам (по согласованию)

Грязнова А. Г. /- ректор Финансовой академии при Правительстве Российской Федерации

Дворкович А. В. /- начальник Экспертного управления Президента Российской Федерации

Егоров В. К. /- президент — ректор Российской академии государственной службы при Президенте Российской Федерации

Зубков В. А. /- руководитель Росфинмониторинга

Катренко B. C. /- заместитель Председателя Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации (по согласованию) May B. A. /- ректор Академии народного хозяйства при Правительстве Российской Федерации

Нестеренко Т. Г. /- руководитель Казначейства России

Нургалиев Р. Г. /- Министр внутренних дел Российской Федерации

Орлова С. Ю. /- заместитель Председателя Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации (по согласованию)

Павленко С. Ю. /- руководитель Росфиннадзора

Патрушев Н. П. /- директор ФСБ России

Сердюков А. Э. /- руководитель ФНС России

Шахрай С. М. /- руководитель аппарата Счетной палаты Российской Федерации

Статья: Дорогами последних пятилеток: экономика должна быть экономной

Чураков Д. О.

Созданное при И.В. Сталине индустриальное общество трудно считать зрелым, но основные его элементы, которые предстояло доводить до ума, были на лицо. Цивилизационный рывок совершался Советским Союзом в неблагоприятных внешних условиях, в силу чего по ходу выполнения первых пятилетних планов предстояло решить задачу «догнать» «передовые страны», иначе бы нас просто «смяли», — как определял в 1931 г. проблему вождь. Тем самым, советская экономика двигалась вперд при помощи чрезвычайных усилий. Но время шло. Была выиграна Великая Отечественная война, победа над Японией позволила с триумфом завершить Вторую мировую в целом. В ходе IV пятилетки был создан необходимый задел для того, чтобы дальнейшее поступательное развитие стало необратимым, а мощная оборонная промышленность гарантировала достойный отпор любому агрессору. Смысла перенапрягать народное хозяйство СССР не оставалось. Появлялась возможность отказаться от подхлстывания экономики и чрезвычайщины… Именно это предлагал после смерти Сталина Г.М. Маленков, но он был оттрт от власти более изворотливым соперником. Дорывавшись до высших постов в партии и государстве, Хрущев в совершенно изменившихся исторических условиях опять выдвинет лозунг «догонять» и даже «перегонять»! Стоит ли удивляться тому, как при его правлении отечественную экономику самым удручающим образом лихорадило, а темпы е развития начали вдруг постепенно падать?

Хозяйственная реформа 1965 г.

Относительная стабилизация советской экономической системы совпала с осуществлением восьмого пятилетнего плана развития народного хозяйства (1966—1970). Подготовка проекта пятилетки сопровождалась большими проблемами. Работа над ним началась еще при Хрущеве, когда вся пропагандистская машина партии стремилась доказать правомерность сформулированного советским лидером обещания, что уже “нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме”. Ученые-экономисты и практики от производства бились над непосильной задачей рассчитать пятилетние задания в соответствии с этой популистской установкой. Нереальность выхода на рубежи, заданные XXII съездом КПСС — вот что послужило еще одной веской причиной, по которой окружение Хрущева было вынуждено поторопиться с его смещением. Лишь после того, как на октябрьском (1964 г.) Пленуме ЦК КПСС прежние завышенные директивы признали волюнтаристскими, появилась возможность продолжить подготовку планов восьмой пятилетки в более спокойном режиме.

Новые ориентиры развития советской экономики были намечены на XXIII съезде партии, состоявшемся в конце марта 1968 г.

Предполагалось, что за пять лет выпуск промышленной продукции удвоится, сельхозпродукция возрастет на четверть, производительность труда в промышленности — на 30—35%, прибыль — более чем в два раза. Позитивные перемены должны были непосредственно отразиться на жизни населения, реальные доходы которого в сравнении с 1965 г. должны были увеличиться в 1,5 раза. Первостепенное внимание уделялось развитию сельского хозяйства и производству потребительских товаров. Подъему местной инициативы служили планы развития территориально-производственных комплексов (ТПК): Западно-Сибирского, Ангаро-Енисейского, Тимано-Печерского, Южно-Якутского и др. Тем самым, брежневского руководство вновь в качестве важнейшей задачи ставит приращение богатства родины за счт неуклонного продвижения на Восток

Успех предстоящей пятилетки советское руководство связывало с комплексом проведенных после отставки Хрущева мероприятий. Развернувшиеся на тот момент преобразования, по определению некоторых зарубежных историков, носили характер своеобразной контрреформы, поскольку были направлены на преодоление наиболее одиозных последствий волюнтаристского правления попавшего в опалу прежнего лидера страны. Уже в ноябре 1964 г. Пленум ЦК КПСС восстановил единство партийных, государственных, а так же всех других органов, разделенных в 1962 г. на промышленные и сельские. Через год была упразднена система совнархозов, которая превратилась в источник местничества, и восстановлены отраслевые министерства. Предпринимались и другие шаги, направленные на нормализацию обстановки в экономике, на повышение управляемости ею.

Вместе с тем, отказ произошел только от тех новаций, которые уже успели в предшествующий период проявить свою неэффективность. Многие важные замыслы прежних лет еще не успевшие воплотиться на практике не утратили свою привлекательность для нового руководства. В силу этого в некоторых важных проявлениях новый курс брежневского руководства сохранял преемственность с реформаторскими замыслами предшествующего десятилетия. Прежде всего это касалось ключевых положений задуманной в последние годы правления Хрущева экономической реформы. В их основе явственно просматривался принцип т.н. конвергенции, т.е. взаимного проникновения и взаимного обогащения элементов социализма и капитализма (хотя официально любые суждения на этот счет решительно пресекались). Базовые, утвердившиеся исторически устои советской экономической системы, такие как всеобъемлющая государственная собственность, единое, централизованное планирование, строгий контроль сверху за основными показателями развития сомнению не подвергались, но теперь для придания им большей эффективности намечалось возродить, казалось, навсегда утраченный дух частной инициативы, допустить в советской экономике отдельные проявления товарно-денежных отношений, иначе говоря, рынка.

Возможность задействовать рыночные рычаги управления экономикой обсуждалась в советской экономической науке еще с конца 1950-х гг. Важной вехой на пути формирования идеологии реформ становится публикация в сентябре 1962 г. в центральном печатном органе коммунистической партии газете “Правда” статьи Е. Либермана “План, прибыль, премия”, в которой получили обоснование основные параметры предстоящей реформы. По мнению экономиста, предприятия следовало освободить от навязчивой опеки со стороны плановых органов, предоставить им широкое поле для принятия самостоятельных решений. Тем самым, он вплотную подходил к признанию необходимости таких рыночных атрибутов, как спрос, предложение, рентабельность. Предложения Либермана по оживлению товарно-денежных отношений поддержали известные в то время экономисты Л. Канторович, В. Немчинов, В. Новожилов. Подготовка изменений в экономическом механизме страны велась с ведома и при содействии Хрущева, поэтому некоторые историки полагают, что его смещение обернулось отказом от многих важных предложений, звучавших в ходе обсуждения. Другие авторы, наоборот, указывают, что после отставки Хрущева реализация реформаторских замыслов ускорилась.

В первую очередь хозяйственные нововведения затронули сельское хозяйство, пребывавшее в особенно плачевном состоянии после постоянных встрясок предшествующего десятилетия. Важность намечаемых шагов подчеркивалась уже тем, что с инициативой их осуществления выступил непосредственно руководитель партии Брежнев. В марте 1965 г. на пленуме ЦК КПСС он призвал в максимально сжатые сроки устранить негативные последствия ошибок прежних лет. Борьба с личными приусадебными участками, повсеместные обязательные посевы кукурузы, уничтожение домашнего скота, — все это уходило в прошлое. С колхозов и совхозов списывались неподъемные для них долги перед государством, понижались непомерно вздутые в прошлом ставки подоходного налога на крестьян. Брежнев предложил проведение более прагматического курса по отношению к деревне, результатом которого должно было стать увеличение производства сельхозпродукции и повышение уровня жизни колхозников и работников совхозов.

Реформирование сельского хозяйства осуществлялось на основе сочетания общественных и личных интересов, усиления материальной заинтересованности крестьян в результат их труда. Закупочные цены на рожь, пшеницу и другие культуры повышались в 1,5—2 раза, предусматривалось их дифференциация по различным зонам и районам страны. План государственных закупок существенно снижался, при этом государство гарантировало его стабильность на период всей пятилетки. Производство сверхплановой продукции поощрялась рублем: за сданное дополнительно зерно устанавливалась 50% надбавка (т.н. “полуторная цена”). Цены на технику и запчасти были установлены на более приемлемом для деревни уровне. Результаты не заставили себя ждать. Уже в 1965 г. колхозы и совхозы ощутили весомую выгоду, получив за сданную государству продукцию на 15% больше, чем в предшествующем году. Намечались перемены в планировании. Количество устанавливаемых для хозяйств показателей резко ограничивалось, в рамках спущенных сверху государственных заданий крестьяне уже сами могли определять для себя производственные планы.

Начатые в марте 1965 г. реформы сельского хозяйства были продолжены и в последующие годы восьмой пятилетки. На майском (1966 г.) Пленуме ЦК КПСС принимается решение существенно увеличить финансовые вливания в деревню. За счет бюджета страны развернулись широкомасштабные работы по орошению и осушению земель, по борьбе с водной и ветровой эррозией. Началось возведение Каховской оросительной системы, Краснодарского водохранилища и других важных ирригационных сооружений. С целью перехода на интенсивный путь развития аграрного сектора на октябрьском (1968 г.) Пленуме ЦК получили одобрение меры, направленные на увеличение поставок селу передовой техники и удобрений. По данным современных исследователей, к концу восьмой пятилетки на полях страны работали до 2 млн. тракторов, 623 тыс. зерноуборочных комбайнов, подавляющее большинство колхозов и совхозов пользовались электроэнергией от государственных энергетических сетей. Село получало все больше и больше специалистов, численность которых возросла на 400 тыс. человек. Росла квалификация сельского руководства: в этот период до 95,5% директоров совхозов и 80% председателей колхозов имели высшее или среднее образование.

Важной вехой реформы сельского хозяйства становится проходивший в Москве в ноябре 1969 г. III съезд колхозников СССР. Съезд наметил комплекс мер по укреплению хозяйственной самостоятельности колхозов, принял новый Примерный устав колхозов, вместо действовавшего устава 1935 г. Чтобы повысить материальную заинтересованность и поднять в прошлом очень низкий уровень жизни колхозников, существовавшая со времен коллективизации пресловутая системы оплаты труда по трудодням заменялась ежемесячной гарантированной оплатой по тарифным ставкам соответствующих категорий рабочих совхозов. Для этого из доходов колхоза формировался специальный денежный фонд (в случае нехватки средств у колхозов, государство предоставляло целевой кредит на выплату колхозникам заработной платы). Устанавливалось пенсионное обеспечение колхозников. Параллельно с внедрением новых условий хозяйствования, укреплялись демократические начала в деятельности коллективных крестьянских хозяйств. Так, в новом Уставе закреплялось право колхозников выбирать не только председателей и членов правления колхозов, но и бригадиров, а так же руководителей других подразделений. Съезд избрал Союзный Совет колхозов, которому поручалось обобщать и распространять передовой опыт отдельных хозяйств в масштабах всей страны. Аналогичные советы колхозов должны были появиться так же на уровне республик, краев, областей и районов.

Преобразования брежневского времени в аграрном секторе не всегда исправляли ошибки предшествующего десятилетия. Так, была продолжена практика преобразования колхозов в совхозы, в результате которой число коллективных хозяйств за пятилетку сократилось с 36,9 до 33,6 тыс., а число совхозов в 1970 г. достигло 15 тыс. Вместе с тем, в 1960-е гг. второе дыхание обрела идея сельскохозяйственных звеньев, наиболее полно отразившая рыночных дух преобразований. Задумывалось перейти от крупных бригад в 100 и более человек к небольшим мобильным звеньям. Эти звенья должны были отвечать за весь технологический цикл, причем заработная плата работников жестко увязывалась с количеством и качеством произведенной продукции. К примеру, в Краснодарском крае звено В. Первицкого, в котором было всего десять человек, за счет рациональной организации работ получило урожай в 2—3 раза выше, чем у трудившихся на аналогичных участках больших бригад. Вся советская печать широко освещала казахстанский эксперимент И. Худенко, в ходе которого новая система оплаты труда была внедрена в одном из целинных районов. Вся работа распределялась между небольшими звеньями, которые действовали на принципах хозрасчета. Звеньям предъявлялось лишь одно требование: произвести заданный объем продукции к определенному сроку. При этом зарплата зависела исключительно от результатов труда и размер ее практически не ограничивался. И хотя в конечном итоге эксперимент пришлось свернуть, производственные показатели отдельных бригад демонстрировали широкие возможности новых методов хозяйствования.

Конечно, удалось решить далеко не все проблемы советской деревни (во многих колхозах и совхозах не полностью использовалась техника, допускались потери урожая и т.д.). Тем не менее, в общем, результаты восьмой пятилетки в области сельского хозяйства были положительными. Уже в 1966 г. был собран небывалый в истории страны урожай зерна — 171,5 млн. тонн. Урожайность в среднем по стране составила 13,7 центнера с гектара. Государство смогло закупить 75 млн. тонн зерна. Среднегодовой объем продукции увеличился на 21%, в то время как за предыдущие пять лет — всего на 12%. Тем самым, темп роста сельскохозяйственного производства увеличился почти вдвое. Наиболее ощутимым был рост производства зерна: в среднем страна собирала в 1,3 раза зерна больше, чем в 1961—1965 гг. Росло так же производство хлопка-сырца, сахарной свеклы, подсолнечника, мяса, молока, яиц и других сельскохозяйственных продуктов.

По-настоящему масштабным новый экономический курс становится по мере распространения его основных принципов на промышленность. Первоначально, еще в августе 1964 г. предложенная Либерманом система в порядке эксперимента была внедрена на двух фабриках. В полном объеме реформа стартовала на сентябрьском (1965 г.) пленуме ЦК КПСС. На нем с докладом “Об улучшении управления промышленностью, совершенствовании планирования и усилении экономического стимулирования промышленных предприятий” выступил новый председатель правительства А. Косыгин.

Косыгин подробно обосновал необходимость решительных действий. Экономика СССР, по-прежнему сохраняя высокий потенциал, теряла темпы своего развития и прежнюю эффективность. Подтверждением этому служили невысокое качество многих видов отечественной продукции, распыление капиталовложений, отставание от основных конкурентов на международной арене в производительности труда. Смыслом предстоящих изменений, сугубо по-советски, провозглашалась потребность привести систему управления народным хозяйством в соответствие с уровнем развития производительных сил.

По докладу главы правительства пленум принял постановление, в котором предусматривалось несколько первоочередных мер по повышению самостоятельности предприятий. В соответствии с постановлением предполагалось расширить права отдельных предприятий, развивать прямые связи между потребителями и производителями на принципах взаимной материальной ответственности и заинтересованности. Было признано важным снизить излишнюю регламентацию их деятельности, для этого число устанавливаемых сверху плановых показателей снижалась с 30 в прошлые годы до 9. Теперь государством определялись такие показатели, как основная номенклатура продукции, платежи в бюджет и ассигнования из бюджета, фонд заработной платы, показатели по объему централизованных капиталовложений и некоторые другие. Прочие ориентиры своей деятельности предприятия определяли самостоятельно, без обязательного их утверждения в министерствах и ведомствах.

В отличие от прежних лет, когда предприятия были ориентированы на производство продукции, теперь главным показателем эффективности становится объемы ее реализации. Соответственно, прежние натуральные плановые показатели были заменены на стоимостные. Как и в странах с рыночной экономикой, основным критерием успешности предприятия становится рентабельность, а целью производства — получение прибыли. Из отчислений от полученной прибыли предприятиям разрешалось создавать фонды экономического стимулирования, которых было три: 1) фонд развития производства; 2) фонд материального поощрения; 3) фонд социально-культурного и бытового развития. За счет этих фондов можно было премировать работников в соответствии с их трудовыми показателями, расширять производство, строить жилье, больницы, санатории. Считалось, что переход к хозяйственному расчету позволит достичь большей заинтересованности производителей в результатах своего труда.

Законодательно основные положения реформы были закреплены в Положении о социалистическом государственном предприятии, принятом в октябре 1965 г. в развитие решений пленума ЦК. В нем закреплялись права производителей в области производственно-хозяйственной деятельности, строительства и капитального ремонта, материально-технического снабжения, финансов, труда и заработной платы, а так же круг обязанностей и степень ответственности в случае их нарушения.

Мероприятия советского руководства вызвали широкий резонанс во всем мире. Большинство комментаторов сходилось во мнении, что, в силу логики экономического развития, решения партии приведут к постепенному дрейфу СССР к капитализму. Зарубежные средства массовой информации надрывно кричали о “флирте коммунистов с прибылью”, пестрели заголовками: “Капитализм в России”, “Советский капитализм”, “Россия делает осторожные шаги к капитализму”. Переход к экономическим рычагам управления экономикой западные политики, социологи и журналисты характеризовали как “идеологическое банкротство”, говорилось, что спасаясь от “мрачной перспективы” развития советской экономики, СССР “вводит у себя капитализм без капиталистов”. Эти оценки проникли и в официальные документы. Так, в одном из аналитических материалов, подготовленном группой ученых для Конгресса США, отмечалось, что начатые реформы в перспективе изменят характер экономических отношений в СССР, приведут к ликвидации плановой экономики и победе рыночных отношений.

Хозяйственная реформа проводилась очень активно. В январе 1966 г. хозрасчет вводится на 43 предприятиях в 17 отраслях промышленности. В 1967 г. на принципах хозрасчета работало существенно больше — 7 тыс. предприятий. На них трудилось свыше 10 млн. человек и выпускалось до 40% всей промышленной продукции. В последний год пятилетки на новую систему были переведены уже 83% предприятий, выпускавших 93% суммарного объема промышленной продукции, а к исходу пятилетки переход на новые методы хозяйствования был завершен. В ходе осуществления преобразований шел процесс слияния мелких предприятий с крупными методом создания производственных объединений. Осуществлявшаяся в рамках этих объединений кооперация по переработке сырья и выпуску готовой продукции сразу же дала положительный экономический эффект. Одновременно с этим партией, комсомолом и профсоюзами велась большая работа по развитию массовой инициативы и творческого отношения к труду. Численность участников социалистического соревнования с 55,1 млн. в 1965 г. к 1970 увеличилась до 70,2 млн. Возрождается важное начинание первых лет советской власти — субботники. Разворачивается движение новаторов и рационализаторов производства.

Результаты восьмой пятилетки обнадеживали. Национальный доход возрос на 41%, производительность увеличилась на 37%. Производство промышленности возросло на 50%. В одном только завершающем году пятилетки было произведено промышленной продукции почти в два раза больше, чем за все довоенные пятилетки, вместе взятые. Опережающими темпами развивались машиностроение, радиоэлектроника, химическая, нефтехимическая и другие отрасли. Продукция станкостроения возросла почти на 65%. За годы пятилетки было сооружено 1900 крупных промышленных предприятий. В строй вступили Братская ГЭС и первая очередь в то время крупнейшей Красноярской ГЭС, было завершено создание Единой энергетической системы европейской части СССР — самой крупной энергосистемы в мире. Завершилось строительство первой очереди Волжского автомобильного завода в Тольятти. В Москве было закончено сооружение высочайшей в мире Останкинской телевизионной башни (533 м.). Много внимания уделялось отраслям, производящим предметы потребления. Выпуск легкой и пищевой промышленности в годы восьмой пятилетки увеличивался на 8,3% в год против 6,3% в предыдущем пятилетии, что позволило заметно сблизить темпы развития отраслей группы “А” и группы “Б”. В производстве товаров для населения возросла доля предметов длительного пользования.

В последние два десятилетия в публицистике и научной литературе возобладало мнение, что достижения в реализации восьмого пятилетнего плана вызваны проводившимися в те годы рыночными преобразованиями. Действительность, однако, не выглядит такой однозначной. Наибольшие успехи были достигнуты в первые годы пятилетки, когда массовый перевод промышленности на новую систему хозяйствования еще только разворачивался, причем в это время на хозрасчет переходили наиболее передовые, технически оснащенные предприятия, которые и прежде отличались высокими достижениями в работе. Тем самым на рост показателей влиял и такой фактор, как стабилизация советской системы после отказа от волюнтаристских метаний хрущевской семилетки, а так же вызванные этим позитивные ожидания населения. Помимо этого, некоторые авторы отмечают, что к составлению проекта восьмой пятилетки были привлечены профессиональные экономисты, которые стремились заложить в план наиболее оптимальные параметры экономического развития страны.

К концу восьмой пятилетки темпы развития промышленности вновь начинают снижаться. Считается, что причиной этого становится скрытое сопротивление командно-административной системы внедрению рыночных механизмов. И действительно, многие представители советского руководства усматривали в реформе угрозу политической стабильности. Часто консервативные настроения приписывают лично Брежневу. При этом высказывается точка зрения, что в выборе экономической стратегии сталкивались две концепции. Первая, косыгинская, предпочтение отдавала промышленности и ее неуклонному реформированию. Вторая, брежневская линия, якобы исходила из приоритета оборонных отраслей и сельского хозяйства, а, кроме того, с 1977 г. Брежнев, как и некоторые его предшественники, стоявшие во главе страны, особое внимание начинает уделять поступательному движению на Восток, в первую очередь освоению Сибири. А для этих приоритетов, как якобы полагали некоторые советские лидеры, необходимости в реформах не существовало, «надо просто лучше работать». Однако в научной литературе существует и другое мнение, согласно которому антиреформаторское большинство в Политбюро возглавлял Н. Подгорный, открыто заявлявший: «На кой черт нам эта реформа, мы и так двигаемся неплохо». Реставраторские настроения особенно укрепились в результате событий 1968 г. в Чехословакии. Ученые, пытавшиеся обосновать необходимость расширения в советской экономике зоны действия закона стоимости, стали подвергаться зажиму. Вводились лимиты на создание фондов экономического стимулирования. Под контроль вышестоящих организаций попал фонд развития производства. Росло число необходимых согласований в вышестоящих партийных и хозяйственных органах.

Однако все эти часто называемые в литературе обстоятельства не отменяют того факта, что деструктивные процессы начали нарастать параллельно с расширением реформы на все новые и новые хозяйствующие субъекты. Комплексный анализ советской экономики показывает невозможность проведения в тот момент каких-либо рыночных преобразований. Потеря темпа в предшествующее десятилетие не позволило СССР вовремя перейти от экстенсивного к интенсивному развитию. Индустриальная модель, сложившаяся в 1950—1960-е гг., характеризовалась жесткой зависимостью экономического роста от масштабов вовлечения первичных ресурсов, т.е. от объемов использования топлива и сырья. Это делало советскую экономику заведомо неконкурентноспособной на международной арене. Массированное насаждение экономических рычагов было так же затруднено отсутствием в стране соответствующих кадров, имеющих опыт работы в новых условиях. В силу этого, все сравнения «косыгинских реформ» с ленинским нэпом и даже сталинским неонэпом некорректны, поскольку в то время еще имелось немалая прослойка людей прежней формации — предпринимателей, специалистов, служащих — знавших законы рынка не из марксистских учебников политэкономии, а из собственного жизненного опыта. Об этом неоднократно шла речь и на практических конференциях, и на партийных мероприятиях. Так, на проходившем летом 1967 г. совещании в МГК КПСС одним из выступавших вопрос был поставлен ребром: “Куда уходят выпускники-экономисты из технических вузов и специализированных институтов? Спешили проводить реформу, а не подумали о том, кто ее будет проводить”.

Нельзя забывать и еще о некоторых обстоятельствах. Реформа, подготовка которой началась еще при Хрущеве, совершенно явно ориентировалась на существовавшую при нем систему совнархозов. Удаление этого важного элемента реформы решительно меняло всю ее концепцию, требовало дальнейшего научного анализа, который в пылу политической борьбы, проделан не был. Само по себе совмещение по времени административной перестройки (возвращения от совнархозов к министерствам) с хозяйственными преобразованиями вносило в советскую экономическую систему элемент хаоса и неопределенности, в чем-то не менее разрушительный, нежели метания хрущевской поры. Об этом, к примеру, свидетельствует записка московского горкома партии, направленная в марте 1966 г. в ЦК КПСС: «В последнее время в связи с переходом к отраслевому принципу управления промышленностью, — отмечалось в ней, — возвращением от СНХ к министерствам наблюдаются отдельные случаи снижения внимания хозяйственных организаций к развитию межотраслевых производств… В частности, созданное в свое время в г. Москве Управление межотраслевых предприятий ликвидировано, а хорошо налаженная система централизованного производства и снабжения промышленности города … нарушается». Руководители столицы не сгущали краски: на часто проводившихся в то время совещаниях в МГК КПСС представителям предприятий как правило ставился вопрос: «Чувствуются ли изменения в производстве против того, что было при совнархозах?» Ответы звучали неутешительно: «Да, чувствуются — в худшую сторону. Сейчас не всегда оперативно решаются вопросы». Сами министерства оказались отстранены от планирования реформ, чувствовали свою отчужденность, не несли ответственности за реализацию планов преобразований. Это вызывало у них протест, стремление подтвердить свою значимость, пусть даже и выхолостив реформу. Видимо, поэтапное и более продуманное реформирование могло дать более позитивные результаты.

Но существо проблемы было в ином. Переориентация экономики с производства конечного продукта на получение прибыли не могла дать долгосрочного положительного эффекта не только на внешнем, но и на внутреннем рынке. Прибыль можно было получить двумя путями. Во-первых, снижая производственные затраты. Во-вторых, поднимая цены. Первый путь в условиях рутинной организации труда и при наличии устаревшей техники для большинства предприятий был просто нереален. Для ускорения научно-технического перевооружения требовались большие капиталовложения, которые стали бы приносить прибыль только через несколько лет, что делало их невыгодными. В результате руководителям большинства предприятий оставалось одно — вдувать цены. Только в машиностроении за годы восьмой пятилетки они выросли на 30%. Очевидная опасность сложившегося хозяйственного механизма заключалась в том, что экономика становилась малочувствительной к требованиям продолжавшейся во всем мире НТР. Стадиальное отставание СССР в наукоемких технологиях, наметившееся в прошлые годы, по многим показателям обозначило тенденцию к усилению.

Тем самым, вопреки заведомо политизированной оценке, согласно которой причиной краха реформаторских замыслов в те годы становится отказ от развития товарно-денежных отношений, в действительности коренной порок осуществлявшихся в экономике начинаний сводился к тому, что рыночные методы (материальное стимулирование, самостоятельность предприятий) и плановое регулирование не удалось объединить в единую органичную систему. В результате, по мере реформирования экономики, эти два разнонаправленные начала не дополняли друг друга, а все больше расходились, противостояли и подрывали друг друга. Имелось еще одно пагубное противоречие. «Косыгинская реформа» сопровождалась появлением на свет принципиально нового для советской экономики типа предприятия, имеющего, по определению историков, обособленный от государства собственный корпоративный экономический интерес» в силу того, что труд его работников в новых условиях хозяйствования непосредственно с обществом в целом связан уже не был. Все четче в массовом сознании начинают противопоставляться два понятия: «мы» (коллектив данного предприятия) и «они» (правительство, министерство, плановые организации, другие предприятия). Поскольку порой речь шла о трудовых коллективах, которые насчитывали по несколько десятков тысяч человек, этот поворот означал начало серьезных подвижек в социальной структуре советского общества: в нем начинает складываться «армия могильщиков централизованного директивного планирования». Особенно наглядно отмеченные тенденции проявились в отраслях, связанных с добычей и экспортом сырья. За социальными, разворачивались опасные политические процессы, заключавшиеся в разрушении фундамента партии, которым традиционно «служили заводские парторганизации».

Проблемы развития советской экономики в 1970-е годы

Постепенно трудности в развитии советской экономики нарастали. В годы девятой пятилетки объем продукции промышленности возрос только на 43%, а сельского хозяйства — на 13%. В десятой тенденция падения роста производства продолжилась. Промышленная продукция в 1976—1980 гг. увеличилась на 24%, сельскохозяйственная — всего на 9%. Нерешенные вопросы продолжали препятствовать развитию экономики и в одиннадцатой, последней «догорбачевской» пятилетке. В ходе нее прирост промышленного производства составил 20%, при этом впервые в советской истории после начала индустриализации прирост производства предметов потребления стал устойчиво обгонять производство средств производства. Выпуск сельскохозяйственной продукции за это же время удалось увеличить только на 6%. Пока, по сравнению с США и другими западными странами СССР все еще продолжал развиваться опережающими темпами: если в 1960 г. национальный доход СССР составил 58% от уровня США, то в 1980 г. — уже 67%. И это притом, что СССР развивался с опорой исключительно на свои собственные ресурсы и помогал многим зарубежным странам, тогда как благополучие США зиждилось на неэквивалентном обмене с другими, прежде всего развивающимися государствами. И все же, если проводить сравнение с темпами довоенного развития самого СССР, в советской системе хозяйствования в 1970-е гг. налицо были опасные кризисные тенденции, успевшие проявиться даже на бытовом уровне.

Так, вызванный хозяйственной реформой 1965 г. рост оптовых цен очень быстро привел к росту цен розничных, что сразу же отразилось на кошельках потребителей. Из номенклатуры производимой продукции быстро исчезали дешевые товары, падало качество производимой для населения продукции. Кроме того, получив права самостоятельно распоряжаться полученной прибылью, предприятия утратили стимул вкладывать средства в развитие производства. Полученные дополнительные средства шли на непроизводственные расходы. Прямым следствием реформы становилось увеличение фондов потребления в ущерб фондам накопления, что выразилось, помимо всего прочего, в необоснованном росте заработной платы: уже в 1968 г. — центральном для реализации планов восьмой пятилетки и осуществления хозяйственной реформы — темпы роста заработной платы по всем промышленным отраслям стали обгонять темпы роста производительности труда. Новая практика серьезно расшатывала торгово-платежный баланс, усиливала дефицит. При этом в первую очередь улучшение материального снабжения и рост денежных выплат коснулись директоров, мастеров, инженерно-технических служащих. Современники событий справедливо возмущались — «рядовой рабочий от реформы почти ничего не получил»…

Какое-то время проблемы советской экономики не были слишком заметны благодаря росту мировых цен на нефть и газ. В эти годы в СССР идет бурное освоение новых месторождений природных ресурсов, прокладываются тысячи километров газо- и трубопроводов, складывается единый Топливно-энергетический комплекс (ТЭК). Пользуясь выгодной рыночной конъюнктурой, советское руководство постоянно наращивало продажу природных ресурсов за рубеж. Доля поставок нефти за рубеж в 1960-е гг. достигала 11%, а в начале 1980-х гг. — уже около 38% от всего экспорта. Торговля нефтью и другими невосполнимыми ресурсами давала колоссальные прибыли — за 1970-е и начало 1980-х гг. было получено около 180 млрд. инвалютных руб. Однако эти средства часто тратились впустую, шли на закупку ширпотреба и другие непроизводственные нужды, а не на развитие науки и передовых технологий. Такая политика помогала “подлатать дыры”, как-то стабилизировать внутриполитическую ситуацию, предотвратить возникновение острых социальных конфликтов, но сулила серьезные издержки в перспективе.

Еще одним очевидным следствием реформ становится развитие в СССР “теневой экономики”. Интересный анализ этого явления содержится в исследовании итальянского историка Дж. Боффа. Он отмечает, что, несмотря на стремление Сталина к огосударствлению всего и вся, в экономике всегда оставалось место для частной инициативы. Теневая экономика существовала и в годы НЭПа, и потом, в ходе “сталинских пятилеток”. Заметное оживление теневой экономики приходится на период войны с фашистской Германией. Но дело было, как подчеркивает итальянский историк, в масштабах. При Брежневе и Косыгине масштабы экономики, ушедшей “в тень” становятся сопоставимы с легальной. Дельцы теневой экономики, т.н. “цеховики”, налаживали производство и сбыт многих товаров народного потребления, предметов роскоши. Процветала спекуляция, приписки, хищения.

Нельзя утверждать, что советское руководство ничего не делало для преодоления кризисных процессов. Вопреки утверждению некоторых зарубежных и отечественных авторов, что неудача «косыгинской реформы» заставила советское руководство совсем отказаться от каких-либо преобразований в экономике, реформаторские настроения были довольно широко распространены в правящей партии и в 1970-е гг. На рубеже 1970—1980-х гг. было предпринято несколько попыток новых широкомасштабных реформ. Первая из них, стартовавшая в 1979 г., была направлена на усиление плановых начал в экономике. Суть очередной экономической реформы была изложена в совместном постановлении ЦК КПСС и Совмина СССР “Об улучшении планирования и усилении воздействия хозяйственного механизма на повышение эффективности производства и качества работы” от 12 июля 1979 года. Постановление ориентировало народное хозяйство на повышение качества планирования, вводился новый основной показатель эффективности работы предприятий. Вместо прибыли им становилась так называемая “чистая продукция”, на изготовление которой предприятие затрачивало собственные материалы, энергию и трудовые ресурсы. Одновременно начали реанимировать моральные стимулы к труду, заговорили об их приоритете над материальными. Большее внимание вновь начали уделять социалистическому соревнованию. В обиход вошли такие лозунги, как пресловутое выражение “экономика должна быть экономной”. В 1982 г. реформирование затронуло аграрный сектор. “Продовольственная программа”, принятая в этом году стала последним вступившим в жизнь грандиозным экономическим проектом развития советской экономики. Ее выполнение сулило существенный рост сельскохозяйственного производства, улучшения продовольственного снабжения населения. Однако все реформаторские импульсы утопали в бумаготворчестве, волоките, аппаратной неразберихе. В полном объеме проявились и другие пороки системы управления страной, когда руководящие кадры подбирались не по деловым качествам, а исходя из других принципов: землячества, родства и т.д., что, в отличие от прежних лет, означало серьезное сокращение притока на руководящие посты выдвиженцев из социальных низов и молодежи.

В целом показатели развития советской экономики в 1965—1982 гг. свидетельствуют, что страной был сделан шаг вперед. Показатели по важнейшим видам продукции, таким, как производство электроэнергии, добыча нефти и газа, выплавка чугуна и стали, производство автомобилей и тракторов увеличились почти вдвое. Общий объем промышленного производства за указанный период вырос примерно в 3 раза, сельского хозяйства (несмотря на все существовавшие здесь объективные и субъективные трудности) — почти в 1,5 раза. В 2,7 раза возрос объем капиталовложений. Национальный доход увеличился 2,5 раза. Проводившиеся в те годы независимые исследования ООН прогнозировали опережающий рост валового национального продукта (ВНП) СССР по сравнению с ведущими западными державами. Аналогичные оценки содержались и в прежде строго засекреченных, ставших известными только в самое последнее время исследованиях, проводившихся ЦРУ. Аналитики американской разведки предупреждали лидеров «свободного мира», что интеллектуальный и производственный потенциал Советского Союза может позволить ему в обозримом будущем сравняться с США по основным экономическим показателям. Приведенные данные демонстрируют несостоятельность бытующего сегодня клише о будто бы поразившем советскую экономику развале. Хотя отдельные тревожные тенденции в ней и наблюдались, о чем выше уже говорилось, они поразили лишь периферийные зоны советской экономической модели и при наличии политической воли поддавались лечению.

Советская экономика на перепутье. 1982—1985 годы

Определенные экономические сдвиги были достигнуты в годы правления Ю. Андропова, ставшего Генеральным секретарем ЦК КПСС после смерти в ноябре 1982 г. Брежнева. Избрание Андропова, несмотря на его прошлое председателя КГБ, было с одобрением встречено большинством западных наблюдателей, которые связывали с Андроповым надежды на некоторые либеральные подвижки в советском обществе. Эти надежды оправдались далеко не во всем. За короткий срок пребывания у власти новому руководителю страны в полной мере удалось лишь сформировать команду будущих реформ. В нее вошли такие партийные и государственные деятели, как М. Горбачев, А. Яковлев, Е. Лигачев, Э. Шеварднадзе, видные представители интеллигенции в составе А. Аганбегяна, Г. Арбатова, Т. Гдляна, Л. Абалкина, А. Бовина, Г. Шахназарова и др.

Не имея возможности немедленно начать реформирование народнохозяйственного комплекса в нужном для себя русле, но нуждаясь в быстрых позитивных переменах с тем, чтобы завоевать симпатии населения, Андропов предпринял несколько широко разрекламированных в советской печати компаний по «повышению дисциплины»: плановой и трудовой. Эти мероприятия часто носили репрессивный характер, но в первое время встретили определенную поддержку граждан, остро чувствовавших необходимость наведения в стране элементарного порядка. Важным компонентом андроповской политики становится борьба с коррупцией, которая, впрочем, затронула в основном те группы в советском истеблишменте, которые могли бы соперничать с выдвиженцами Андропова в борьбе за власть.

Так, обвинения в коррупции прозвучали в адрес давнего соперника Андропова министра внутренних дел Н. Щелокова, который, не выдержав давления и потери прежний позиций на властном Олимпе, покончил жизнь самоубийством. Была проведена широкая чистка в среде московских партийных и хозяйственных кадров. Под следствием оказались директор гастронома при ГУМе, директор “Елисеевского” гастронома, директор фирмы “Океан”, директор автомобильного магазина “Южный порт” и многие другие. Их обвинили в крупных экономических преступлениях, некоторых приговорили к расстрелу. Обвинения в коррупции и разложении были выдвинуты против ставленника Брежнева первого секретаря Краснодарской областной парторганизации С. Медунова. Застрелился после прозвучавших в его адрес обвинений в коррупции партийный руководитель Узбекистана, член Политбюро ЦК КПСС Ш. Рашидов. Наконец, обвинения в экономических преступлениях затронули зятя Брежнева заместителя министра внутренних дел генерал-полковника Ю. Чурбанова.

Борьба за «дисциплину» не ограничилась гонениями на проштрафившихся чиновников, а приобрела массовый характер. Утверждалось, при этом вполне справедливо, что многие беды советской экономики проистекают из-за откровенного разгильдяйства, прогулов, пьянства и других подобных проявлений падения дисциплины на производстве. Для исправления положения, несомненно с ведома самого Андропова, часто применялись методы, вызывающие немалые сомнения с точки зрения их законности. Обыденным явлением становятся облавы на улицах, в магазинах, банях, кинотеатрах, проводимые средь бела дня милицией. Их целью провозглашалась борьба с лодырями и прогульщиками. К пойманным «нарушителям» применялись меры, ударявшие не только лично по ним, но и по жизненному уровню всей их семьи: понижение заработной платы, лишение премий, перестановка на конец очереди на получение жилья и др. Грубые действия стражей порядка, массовые задержания и проверка документов вызывали растущее недовольство, критиковались на партийных собраниях и конференциях.

Андроповым были предприняты и другие шаги, вызывающие сомнения в их эффективности для долгосрочной нормализации экономического развития. Так, для поднятия популярности власти была снижена цена на один из сортов водки, которая среди населения тут же получила неформальное название «андроповки» (некоторые острословы стали расшифровывать само слово водка с намеком на политический контекст — «Вот Он Добрый Какой Андропов!»).

Вместе с тем, многие мероприятия того времени несли в себе определенный позитивный заряд, создавали важные условия для дальнейшей демократизации советской экономической модели. Так, 12 апреля 1983 г. в печати для всенародного обсуждения был опубликован проект закона «О трудовых коллективах и повышении их роли в управлении предприятиями, учреждениями, организациями», вскоре принятый на проходившей в июне VIII сессии Верховного Совета СССР. Выступая на ней, Г. Алиев, отметил, что новый закон направлен на совершенствование социалистической демократии и существенно расширяет права трудящихся в решении производственных, социальных, воспитательных и других вопросов. В законе реанимировались некоторые элементы производственного самоуправления, утраченные еще в 1930-е гг. (в частности, речь идее о так называемом «четырехугольнике», системе, когда наряду с администрацией предприятия в принятии управленческих решений на равноправной основе участвовали партийные, профсоюзные и комсомольские органы). Наиболее важные проблемы, стоявшие перед предприятиями, выносились на общие собрания (конференции) трудовых коллективов.

Примерно в то же, что и закон о трудовых коллективах, время было обнародовано постановление ЦК КПСС и Совета министров СССР о соблюдении договорных обязательств по поставкам продукции и повышении ответственности за их срывы министерств, ведомств и предприятий. 7 мая в печати появляется постановление ЦК и Совмина «О дополнительных мерах по улучшению обеспечения населения товарами народного потребления в 1983—1985 гг.». Было решено с января 1984 г. начать несколько крупных экспериментов, которые должны были охватить предприятия пяти министерств — тяжелого и транспортного машиностроения, электротехнической промышленности, пищевой промышленности Украины, легкой промышленности Белоруссии и местной промышленности Литвы. Изменения в политике затронули и сельское хозяйство, так с 1 января 1983 г. в очередной раз повышаются закупочные цены на сельхозпродукцию — в среднем на 30%. На проходившем в апреле совещании в ЦК совещании по выполнению Продовольственной программы было признано важным способствовать развитию приусадебных и личный хозяйств граждан, используя их хозяйственную заинтересованность в результатах своего труда.

Несмотря на противоречивость принимавшихся в этот период мероприятий, в общем, баланс экономического развития страны оказался положительным. Уже в первые месяцы 1983 г. были отмечены позитивные сдвиги. Был перевыполнен январский план промышленного развития: объем произведенной за это время продукции оказался на 6,3% выше, чем год назад, причем рост промышленности группы «Б», поставлявшей на рынок товары широкого потребления для населения, был несколько выше, чем в целом по промышленности. Обнадеживающие перемены наметились в животноводстве, давшем стране продукции на 4% больше по сравнению с январем 1982 года. Отмеченные тенденции сохранились и в феврале—марте, в результате чего план первого квартала по реализации продукции промышленности был выполнен на 102%, что для начала года в условиях советской экономики выглядело несомненным успехом и позволяло рассчитывать, что к концу года результаты будут рекордными за последние несколько лет.

И действительно, итоги развития народного хозяйства за 1983 год улучшились по сравнению с предшествующим годом: темпы роста производства составили 4,2% (против 3,1% в 1982 г.), увеличение национального дохода составило 3,1%, выпуск промышленной продукции по сравнению с предшествующим годом поднялся на 4%, производительность труда — на 3,5%. Сохранилась тенденция, когда производство предметов потребления росло быстрее, чем средств производства (4,3 против 3,9). Удалось преодолеть наметившийся в 1979—1980 гг. спад в производстве стали и проката. Улучшилась работа железнодорожного транспорта, за счет улучшения использования подвижного состава увеличились грузовые перевозки. Отрадные перемены были зафиксированы в сельском хозяйстве. После нескольких неурожайных лет удалось добиться увеличения произведенной селом продукции на 6%. Особенно заметными оказались успехи в животноводстве — впервые в истории страна получила 16 млн. т. мяса (в убойном весе). Тем самым, преимущественно за счет улучшения кормовой базы и уменьшения потерь всего за год удалось увеличить производство мяса промышленной выработки на 10%, животного масла — на 13%, цельномолочной продукции — на 5%. Значительное улучшение происходило в снабжении населения растительным маслом, колбасами, чаем, другими продуктами. Происходившие положительные сдвиги позволили на 8 млрд руб. поднять государственный и кооперативный товарооборот, на 12 млрд руб. увеличились вклады населения в сберкассы.

Многие современные историки и публицисты полагают, что возглавивший в феврале 1984 г. после смерти Андропова партию и страну К. Черненко свернул начатый его предшественником курс преобразований. Однако эта точка зрения грешит предвзятостью. В действительности многие полезные начинания Андропова были не только продолжены, но и ощутимо расширенны. Это касается и борьбы с теневой экономикой, и политики ускорения, и многих других направлений реформ предшествующих месяцев. Более того, именно Черненко, по справедливому признанию некоторых современников тех событий, вводит в политический лексикон само слово “реформа” — до этого оно ассоциировалось с такими понятиями, как реформизм и оппортунизм, служило жупелом в советской марксистско-ленинской пропаганде. Им же в несколько модернизованном звучании начинает употребляться слово, которое через несколько лет станет символом пусть и короткой, но целой исторической эпохи: «В серьезной перестройке нуждаются система управления страной, весь наш хозяйственный механизм. Она включает в себя широкомасштабный экономический эксперимент по расширению прав и повышению ответственности предприятий». Другое дело, что наметился отказ от некоторых мероприятий, андроповского периода, способных в перспективе привести к слому советской системы. Ставка делалась на совершенствование существующей в стране экономической модели, а не на ее упразднение, как это будет при М. Горбачеве.

Реферат: Металлургия Украины

МЕТАЛЛУРГИЯ УКРАИНЫ

Состояние отрасли
В состав металлургического комплекса входят более 400 предприятий черной и цветной металлургии. За 2000 год ими произведено промышленной продукции на
22 млрд. грн. По сравнению с 1990 годом удельный вес этой отрасли в объеме промышленного производства Украины вырос в два раза.

|Доля металлургии в производстве |Доля металлургии в производстве |
|товарной продукции (2000 г.) |стоимости основных фондов (2000 г.) |
| | |
|[pic] |[pic] |
|Доля металлургии в численности |Доля металлургии в |
|работников (2000 г.) |потреблении электроэнергии (2000 г.) |
| | |
|[pic] |[pic] |

[pic]- Металлургия

[pic]- Другие отрасли

Черная металлургия
Черная металлургия — одна из ведущих отраслей промышленности, насчитывающая более 300 предприятий. Она включает в себя предприятия по добыче руды, производству черных металлов, труб и метизов, электроферросплавов, огнеупоров, вторичной обработки черных металлов.

Следует отметить, что прошлый год по сравнению с 1999-м был для металлургов более благоприятным. Рынок развивался намного динамичнее. Если в целом в
2000 году, по сравнению с 1999 годом, промышленное производство выросло на
12,9%, то в таких отраслях, как черная металлургия, производство выросло на
20,7%, а в цветной металлургии — на 18,8%.

Выпускаемая сталепродукция Украины соответствует международным стандартам, а отдельные ее виды прошли международную сертификацию. Эта отрасль обладает достаточно высоким экспортным потенциалом. В настоящее время отрасль экспортирует порядка 90% произведенной продукции. Именно от экспорта металлургической продукции в Украину поступает 60% валютной выручки.

1. Горнорудная промышленность

На территории Украины находятся крупнейшие железорудные месторождения мирового значения.

В Украине известны более 80 месторождений. Основные запасы (70%) и добыча
(более 80%) приходятся на Криворожский железорудный бассейн. Его продолжением на север есть Кременчугский железорудный район. Вместе с рудными районами Запорожской, Кировоградской и Полтавской областей
Криворожский бассейн составляет большую железорудную провинцию — Большой
Кривой Рог.

Промышленные запасы железных руд Криворожского бассейна составляют 16 млрд. тонн. Тут есть богатые и бедные руды. Богатые руды можно без обогащения использовать в металлургии. Промышленные запасы богатых руд составляют более 43% всех разведанных запасов богатых руд. Добыча их составляет более
40% всей добычи. Сегодня эксплуатируется более 90% запасов богатых руд и более 50% бедных. Содержание железа в богатых рудах в среднем составляет
57,6%. Однако разработка богатых железных руд не обеспечивает потребности металлургии. Поэтому ведется разработка бедных руд — железистых кварцитов.
Эти руды легко обогащаются. Процесс обогащения осуществляется на пяти горно- обогатительных комбинатах: Южном, Новокриворожском, Центральном, Северном и
Ингулецком. Наиболее крупный среди них Южный ГОК.

Большое значение для промышленности имеет Белозерский железорудный район
(Северо-Белозерское, Южно-Белозерское и Переверзевское месторождения).
Почти 60% запасов — это богатые руды, которые содержат более 60% железа и не требуют обогащения. Эта группа месторождений расположена за 75 км на юг от Запорожья. Освоение месторождений ведут запорожские железорудные комбинаты №1 и №2.

Второй по размерам — Керченский железорудный район. Промышленные запасы здесь превышают 1 млрд. тонн. Здесь преобладают бурые железняки. Разработку месторождений руд осуществляет Камыш-Бурунский железорудный комбинат.
Условия добычи очень благоприятны (открытым способом), поэтому себестоимость концентрата и агломерата очень низкая. Однако из-за низкого содержания железа концентрат (менее 45%) и агломерат (около 46%) используют в металлургическом производстве только в смеси с криворожской рудой.

По объемам использования марганцевые руды занимают второе место среди руд черных металлов. Основная их часть (95-97%) поступает в черную и цветную металлургию. Небольшая часть марганцевых руд используется в химической промышленности, керамическом и стекольном производствах. Их запасы составляют около 2 млрд. тонн. На Украине кроме основного Никопольского бассейна, включающий Никопольский, Великотокмакский и Ингуло-Днепровский марганцевые районы, известны еще Побужский, Донецкий и Карпатский. Разведан и эксплуатируются только месторождения Никопольского района. Рудные пласты залегают на глубине 15-120 м. Их мощность в среднем 2 м. Основные запасы составляют высококачественные руды, содержащие в среднем 27% марганца.
Уровень разведанности и освоенности Никопольского бассейна высокий. Здесь разрабатывается девять месторождений, работает семь шахт и восемь карьеров.
Месторождения западного участка бассейна разрабатываются предприятиями
Орджоникидзевского, а восточного — Марганецкого горно-обогатительного комбинатов.

Из руд цветных и редких металлов на территории Украины есть десять месторождений никелевых руд, сосредоточенных на Среднем Побужье
(Кировоградская, Николаевская области) и Среднем Приднепровьи
(Днепропетровская область). Запасы месторождений небольшие, качество руды невысокое. Побужская группа объединяет шесть месторождений, большинство из которых расположено в Кировоградской области. Эксплуатируется лишь
Деенюское месторождение, которое обеспечивает сырьем Побужский ферроникелевый завод. Руду добывают в карьерах. Высокий уровень технического оснащения предприятий обеспечивает достаточно высокую эффективность добычи. Ртуть добывается на Украине в Никитовском месторождении Донецкой области. Оно разрабатывается с 1886 года. Ртуть перерабатывают на Никитовском ртутном комбинате. Месторождения, где можно добывать ртуть находятся в Ингулецко-Днепровском районе, месторождения алунитов — в Закарпатье. Запасы этого сырья незначительны. Еще один минерал, который является исходным сырьем для получения титана и его соединений и разрабатывается в Украине — это ильменит. Основные ресурсы ильменита сосредоточены в Житомирской и Днепропетровской областях.
Благоприятные горно-технологические условия дают возможность разрабатывать их карьерным способом. Их освоением в Житомирской области занят Иршанский горно-обогатительный комбинат.

Украина не имеет большой сырьевой базы цветной металлургии. Предприятия этой отрасли работают на привозном сырье. Обнаруженные на Закарпатье два месторождения полиметаллических руд — Береговское и Беганьское для разработки требуют вложения значительных ресурсов.

Основные производственные мощности по добыче и обогащению руды были созданы в пятидесятые — шестидесятые годы, а максимальные объемы производства достигнуты: по товарной железной руде в 1978 году — 126 млн. т и по марганцевой руде в 1988 году — 7,8 млн. т.

Горнорудные предприятия Украины в январе-мае текущего года увеличили добычу железной руды на 1315 тыс. тонн, или на 6%, по сравнению с аналогичным периодом прошлого года. Производство концентрата за указанный период возросло на 1226 тыс. тонн (на 7%), окатышей — на 456 тыс. тонн (9%), объемы вскрышных работ — на 6081,5 тыс. кубометров (33,2%). Вместе с тем производство известняка металлургического снизилось на 785,1 тыс. тонн (на
12 %).

Производство основных видов горнорудной продукции за май и 5 месяцев 2001 года, тыс. тонн.

| |Среднесуточное |Фактическое |Фак|По |Прогн|
| |производство |производство |т |уровню |. |
| | | |200|мая — |2001%|
| | | |0 |ожид. | |
| | | | |2001% |выпл.|
| | | | |к 2000 | |
|Орджоникидзевский ГОК |1 397 |1 345,5 |1209 |1 406,3 |1800 |
|Марганецкий ГОК |919 |875,5 |618 |578,5 |917 |
|Всего |2316 |2 221,0 |1827 |1984,8 | |

Объем производства железной руды по предприятиям, млн. тонн

[pic]

[pic]- Остальные

[pic]- Ингулецкий ГОК

[pic]- Полтавский ГОК

[pic]- Северный ГОК

[pic]- Южный ГОК

[pic]- Центральный ГОК

[pic]- Рудник «Сухая балка»

[pic]- Криворожсталь

[pic]- Запорожский железорудный комбинат

Объем производства марганцевой руды по предприятиям

|[pic] |[pic]- Марганецкий |
| |ГОК |
| |[pic]- |
| |Орджоникидзевский |
| |ГОК |

Из всех украинских горнорудных предприятий полностью государственными до сих пор остаются Криворожский железорудный комбинат, Балаклавское,
Комсомольское, и Новотроицкое рудоуправления, Докучаевский флюсо-доломитный комбинат и промышленно-производственное предприятие «Кривбассвзрывпром».

Балаклавское государственное рудоуправление им Горького специализируется на производстве нерудных строительных материалов, известняка металлургического. Балансовая стоимость основных фондов по состоянию на 31 декабря 2000 года составляла 21046 тыс. грн., 4 объектов незавершенного строительства — 47103 тыс. грн., нематериальных активов — 375 тыс. грн.

Государственное промышленно-производственное объединение
«Кривбассвзрывпром» специализируется на открытой добыче черных металлов, бурильно-взрывных работах. Балансовая стоимость основных фондов на 31 декабря 2000 года составляла 37838 тыс. грн., 8 объектов незавершенного строительства — 3348 тыс. грн., нематериальных активов — 17 тыс. грн., долгосрочных финансовых инвестиций — 2800 тыс. грн.

Криворожский государственный железорудный комбинат специализируется на подземной добыче руд черных металлов. Балансовая стоимость основных фондов на 31 декабря 2000 года составляла 337296 тыс. грн., 30 объектов незавершенного строительства — 60346 тыс. грн., нематериальных активов — 64 тыс. грн., долгосрочных финансовых инвестиций — 12 тыс. грн.

Остальные же предприятия отрасли уже пребывают в стадии приватизации.
Блокирущие (а иногда и контрольные) пакеты акций пока остаются в собственности государства. Но вскоре некоторые из них будут проданы, причем не по отдельности, а вместе. Дело в том, что намечается приватизация государственной акционерной компании «Укррудпром».

В уставный фонд этой компании наряду с имуществом уже упомянутых государственных предприятий переданы пакеты акций рудоуправления «Сухая балка» (25,1%), Южного ГОКа (25,78%), Центрального ГОКа (51%+1), Северного
ГОКа (50%+1), Ингулецкого ГОКа (50%+1) и института «Механобрчермет» (25%).
Уставный фонд ГАК «Укррудпром» составляет 1153,6 млн. грн. Номинал акции —
10 грн.

Центральный горно-обогатительный комбинат

Центральный ГОК (г. Кривой Рог) изготавливает 15% железорудных окатышей в
Украине. Мощности комбината рассчитаны на ежегодную добычу 15 млн. т сырой магнетитовой руды, на производство 6,4 млн. т железорудного концентрата,
4,% млн. т офлюсованных железорудных окатышей, а также 1 млн. куб. м щебня.

Центральный ГОК специализируется на добыче, обогащении руды и на ее основе производстве окатышей для металлургических заводов.

Основные виды продукции производимые на комбинате:

. окатыши офлюсованные;

. концентрат;

. щебень для дорожного строительства;

. камни бетонные стеновые.
Все сырье, используемое комбинатом местное. Привозится лишь бентоглина (60 тыс. т. из Азербайджана), но сейчас и он заменяется украинским. Рынок сырья достаточно устойчив. Существует только проблема с доставкой бентоглины, вызванной трудностями доставки по железной дороге, связанными с политической обстановкой в Карабахе. В настоящее время эксплуатируются карьеры №№ 1 и 3 и строится карьер №4, проектная мощность которого составляет 4 млн. т руды в год.
Уставный фонд предприятия составляет 137812,750 тыс. грн., номинал акции
0,25. В апреле 2000 года госпакет «ЦГОКа» до 31 января 2004 года получает компания ЗАО «Укрруда» (г. Кривой Рог). По некоторым данным учредителями компании являются: компания «Нова-Ком» и 5 физических лиц. Согласно условиям передачи в управление госпакета, «Укрруда» берет на себя обязательства вывести ЦГОК на безубыточную работу и внести существенные инвестиции в производство. В частности, новый управляющий 50% госпакетом должен был к 2001 году увеличить рентабельность производства на 10% и довести уровень производства концентрата до 4 млн. т. Помимо этого, необходимо запустить обжиговые машины, поддерживать шламовое хозяйство и т. д. В общей сложности, согласно договору, «Укрруда» должна выделить кредиты для стабилизации работы ГОКа и модернизации производства на общую сумму около $75 млн. Получив контроль над госпакетом, компания намерена взять на себя реализацию 30-40% производимой «ЦГОКом» продукции. До получения госпакета эта цифра составляла 5-10%.

Брокерская компания «Славутич-Капитал» по заказу «Индустриального Союза
Донбасса» (Донецк) приобрела в ПФТС на биржевых торгах 12,43% пакет за
17,126 млн. грн.

25% пакет на конкурсе приобрела компания Вест-Инвест, принимавшая участие в этом конкурсе по доверенности американской компании Детройт Колд Роллинг
Компани.

Полтавский ГОК

АО Полтавский ГОК является крупнейшим украинским экспортером железорудного сырья в Европу. Полтавский ГОК расположен на расстоянии одного километра от города Комсомольск Полтавской области. На юге земельная площадь комбината ограничена рекой Днепр, где расположен грузовой речной порт.

Достоинства предприятия:

. Полтавский ГОК практически не зависит от источников сырья. Добыча сырой руды для производства окатышей производится комбинатом на месте.

Объем залежей руды, на базе которой работает комбинат, рассчитан ориентировочно на разработку в течение 200 лет.

. На комбинате применяется единственная на Украине и в странах СНГ технология и оборудование по американской системе «решетка -трубчатая печь» — кольцевой охладитель». Это позволило производить на фабрике окомкования Полтавского ГОКа железорудные окатыши с высокими металлургическими свойствами: особо прочные — до 250 кг на окатыш, экологически чистые, практически не разрушаемые при многократных перегрузках и транспортировке на дальние расстояния, с низким содержанием мелочи — до 2,5%, ровным гранулометрическим составом — до

96%, класса 9-16 мм.

. Высокая конкурентоспособность продукции, при содержании железа в сырой руде и концентрате ниже чем на других горно-обогатительных комбинатах

Украины, содержание железа в окатышах выше на 2-3%. Более 40% железорудных окатышей от общего объема производимого в Украине производится на Полтавском ГОКе, более 90% окатышей экспортируется на металлургические предприятия в Европейские страны — Австрию, Германию,

Польшу, Чехию, Румынию, Италию и др.

. Использование вторичных ресурсов.

. Стабильная и рентабельная работа. При общем спаде объемов производства в Украине, в целом, и на аналогичных предприятиях, комбинат имеет рост объемов продукции в натуральном измерении.
В 1999 г комбинат выпустил 4489 тыс. т окатышей (проектная мощность оценивается в 10 млн. т). С апреля 2000 года ГОК увеличил объемы производства до 600 тыс. т ежемесячно.

Уставный фонд ОАО — 16,477 млн. грн. Номинал акции — 0,25 грн.

Полтавский ГОК активно торговался в середине 1997 года. На трех некоммерческих конкурсах было продано в совокупности 42% УФ. Все пакеты были приобретены в интересах компании «Финансы и кредит». За приватбумаги на аукционах были проданы 20.715% УФ. Трудовой коллектив и руководство по льготной подписке приобрели 5.69% УФ. При посредничестве компании «Укранет- траст», ГАК «Українські поліметали» продала 25%-й пакет акций ОАО
«Полтавский ГОК». Пакет был продан за 18,837 млн. грн. по цене 1,14 грн. за акцию (при номинале акции 0,25 грн.). После продажи остатков госпакета на
ПФТС 1 июня, где ФГИ продал 6,59% акций ОАО «Полтавский ГОК» за 79,9 млн. грн. — т.е. более чем в 4,5 раз дороже нежели за 25% пакет, за предприятие разгорелась борьба между двумя финансово-промышленными группировками.

Южный ГОК

Южный ГОК специализируется на добыче и обогащении бедных железистых кварцитов с получением железорудного концентрата и доменного агломерата.

В январе-июне этого года ГОК получил прибыль (финансовый результат от обычной деятельности до налогообложения — по международным стандартам бухучета) в размере 57,082 млн. грн. За указанный период ГОК произвел 4,314 млн. тонн концентрата (119,3% к уровню января-июня 2000 года) и 2,331 млн. тонн агломерата (121%). Объем товарной продукции в сравнительных ценах составил 469,541 млн. грн. (113,9%). При этом рентабельность производства составила 22,5%. Предприятие в январе-июне реализовало продукцию на сумму
484,18 млн. грн. (117,2%), доля бартера составила 21,3%. Предприятие самостоятельно поставило на экспорт 22,4% продукции.

Кредиторская задолженность комбината на 1 июля составила 592,8 млн. грн., дебиторская — 328,6 млн. грн., перед бюджетом — 13,2 млн. грн., Пенсионным фондом — 33,8 млн. грн., по зарплате — 6,4 млн. грн., за электроэнергию —
56,3 млн. грн., природный газ — 9,1 млн. грн.

АО «Южный ГОК» приватизировался через аренду с выкупом. В результате более
72% пакет АО оказался в собственности коллектива арендаторов. Тем не менее, половину этих акций в результате скупки приобрели компании афелированные с
ПФГ «Единые энергетические системы Украины». Госпакет ЮГОКа (25,78%) находится в управлении некой компании «Энреготрейд», которой руководят бывшие сотрудники «ЕЭСУ». Уставный фонд предприятия составляет 7881,1 тыс. грн., номинал акции — 0,25 грн.

Северный ГОК

Северный ГОК — крупнейший в Украине производитель окатышей и второй после
Ингулецкого ГОКа — железорудного концентрата. Комбинат создан в 1963 году.
Рудно-сырьевая база предприятия представлена Первомайским и Анновским карьерами, которые имеют свои обогатительные фабрики.

Комбинат, по ориентировочным оценкам специалистов, располагает запасами руды как минимум на 60 лет.

Традиционными потребителями продукции СевГОКа являются Макеевский и
Алчевский металлургические комбинаты, а также МК «Азовсталь» и
«Криворожсталь». Проектные мощности предприятия, согласно оценке
Минпромполитики, составляют: по добыче железной руды — 25 млн. т, по производству концентрата — 11 млн. т, по производству окатышей — 9,6 млн. т в год.

Северный ГОК в 2000 г. получил прибыль до налогообложения в размере 758 000 гривен, тогда, как в 1999 г. убытки составили 242,3 млн грн. Было произведено продукции на 556,6 млн грн. При этом количество бартерных сделок составило 28,9% от общего числа, а экспортных сделок 19,9% соответственно.

Уставный фонд ОАО — 242869 тыс. грн., номинал акции — 0,25 грн.

Закрепленный в госсобственности пакет акций предприятия в размере 50%+1 акция передан в управление УкрСиббанку (г. Харьков). Фонд госимущества
Украины приказом от 27 октября 1999 года снял с продажи на коммерческом конкурсе 25%-й пакет акций СевГОКа. По льготной подписке размещено 1,4% акций АО, на сертификатных аукционах — 12,9%, на фондовую биржу предполагается выставить 10,7% акций.

Ингулецкий ГОК

Ингулецкий ГОК специализируется на добыче и переработке руд черных металлов, производстве железорудного концентрата и строительных материалов
(кирпич, щебень, песок). Доля предприятия на украинском рынке железорудного концентрата достигает 32%. Проектная мощность комбината — 14 млн. тонн железорудного концентрата в год. ГОК в 1999 году произвел 10790 тыс. тонн железорудного концентрата, превысив аналогичный показатель 1998 года на
11,2%.

Объем реализации по итогам 11 месяцев 1999 года составил 619689,5 тыс. грн., что на 43,2% больше, чем за аналогичный период прошлого года. Доля экспорта в объеме реализации за первое полугодие составила 2,9%, доля бартера — 40%. Объем производства за 11 месяцев 1999 года составил 667355,5 тыс. грн., что 2,2% больше, чем за январь-ноябрь 1998 года. Балансовая прибыль по состоянию на 1 декабря 1999 года составила 70972,6 тыс. грн.
Рентабельность производства выросла с 4,2% за 11 месяцев 1998 года до 25%.
Дебиторская задолженность по состоянию на 1 декабря достигла 338800 тыс. грн. (на 1 января — 215200 тыс. грн.), кредиторская — 451900тыс. грн.
(456000 тыс. грн.). Задолженность в бюджет составляет 17000 тыс. грн.(83300 тыс. грн.), по заработной плате задолженности нет, задолженность в
Пенсионный фонд — 21000 тыс. грн. (22800 тыс. грн.).

2000 год Ингулецкий ГОК закончил с чистой прибылью 4 млн. грн. На собрании акционеров 26 июня приняли решение направить на выплату дивидендов за 2000 год 400,8 тыс. грн.

Уставный фонд предприятия составляет 136028 тыс. грн., номинал акции — 0,25 грн.

По льготной подписке размещено 11,74% акций, на сертификатных аукционах реализовано 17,97%.

4 февраля 2000 компания ГАК «Укррудпром», передала в субуправление 50% госпакет «ИнГОКа» торгово-посреднической компании «Смарт-групп»
(Днепропетровск). Согласно договору управления новый владелец госпакета должен инвестировать в «Ингулецкий ГОК» не менее $6-7 млн. По словам «Смарт- групп», она намерена вложить инвестиции в новую технологию обогащения железной руды. Победителем конкурса по продаже 17,28% стала компания
«Турстрой-Украина». За 17,28% пакет компания отдала 25 млн. грн.

«Сухая Балка»

ОАО «Сухая балка» (г. Кривой Рог Днепропетровской обл.), специализирующееся на добыче и выпуске товарной железной руды, в 2000 году произвело 3.1 млн. тонн руды или 107% по сравнению с 1999 годом. В 1999 году «Сухая балка» увеличила добычу руды по сравнению с 1999 годом на 0,5% — до 2,9095 млн. тонн.

ОАО «Сухая Балка» (горно-обогатительный комбинат, Кривой Рог
Днепропетровской обл.) по итогам семи месяцев текущего года получило 9,377 млн. грн. прибыли (финансовый результат от обычной деятельности до налогообложения — по международным стандартам бухучета).

Рентабельность производства в январе-июле составила 18,7%.

За указанный период ГОК добыл 1735 тыс. тонн руды (95,2% к аналогичному периоду 2000 года). При этом объем товарной продукции в сравнительных ценах составил 83,091 млн. грн. (96%).

На экспорт предприятие самостоятельно поставило 51,6% произведенной руды.

Дебиторская задолженность ОАО на 1 августа составляла 54 млн. грн., кредиторская — 8,7 млн. грн., перед бюджетом — 0,6 млн. грн., перед
Пенсионным фондом — 1,1 млн. грн., за электроэнергию — 0,8 млн. грн., природный газ — 0,5 млн. грн. По итогам текущего года «Сухая Балка» предполагает произвести и отгрузить потребителям 3 млн. тонн железорудного сырья. Чистая прибыль предприятия по итогам минувшего года составила 49,157 млн. грн., которая была полностью направлена на развитие производства и пополнение оборотных средств.

ОАО «Сухая Балка» является наиболее стабильным предприятием Криворожского бассейна. Основными потребителями продукции предприятия являются
Енакиевский, Мариупольский и Днепропетровский металлургические комбинаты.

Уставный фонд АО составляет 2347,23825 тыс. грн., номинал акции — 0,05 грн.
Сейчас 25% + 1 акция «Сухой балки» принадлежит государственной компании
«Укррудпром», Контрольный пакет этого предприятия скупили на вторичном рынке акций компании Rafles Commodities и St. John Trading — родственные структуры днепропетровского «Приватбанка». Следует отметить, что владельцем
7,7% пакета акций ГОКа является представители крупнейшего чешского Восточно-
Словацкого металлургического комбината «Кошице» (VSG Holding Koshice).

Украинские горно-обогатительные предприятия в первом полугодии 2001г. увеличили производство марганцевого концентрата до 1,6 млн тонн, что составило рост на 5,1% к аналогичному периоду 2000г., — сообщил
Государственный комитет статистики.

Марганецкий ГОК

Месторождение марганцевых руд было открыто в 1883 году. В 1985 г. на базе этого месторождения начал добычу руды Покровский рудник. По мере развития рудника и возникновения новых карьеров и шахт сформировался Марганецкий горно-обогатительный комбинат.

В составе производственной структуры комбината: два карьера для открытой добычи марганцевой руды, пять шахт для подземной добычи, три обогатительных фабрики, а также необходимые вспомогательные цеха и службы, в т.ч. ремонтно- механический, транспортный и пр.

Мощности по добыче и обогащению марганцевой руды характеризуются следующими данными (годовые, в тыс. тонн):

|№ |Производства |Количество |1988 |1995 |2000 |
|1 |Карьеры открытой добычи |2 |2800 |1800 |1800 |
|2 |Шахты |5 |4950 |3100 |3100 |
|3 |Всего добыча | |7750 |4900 |4900 |
|4 |Обогатительные фабрики |3 |3130 |3130 |3130 |

Емкость свободных шлаконакопителей — 26188 тыс. куб. м. Наземное и подземное оборудование характеризуется высокой степенью износа — 71% и требует значительного обновления.

До 1990-91гг. комбинат обеспечивал марганцевым концентратом, помимо предприятий Украины и СССР, все страны — участницы Совета экономической взаимопомощи. После распада СССР и СЭВ по мере образования независимых государств на территории бывшего СССР начали увеличиваться трудности с реализацией основной продукции. Причин несколько — уменьшение выплавки стали в указанных странах, возникновение межгосударственных границ, политические разногласия, введение таможенных и иных сборов, удорожание энергоресурсов и т.п. В настоящее время комбинат в значительной степени утратил свои позиции в России, Казахстане, а также в странах Восточной и
Центральной Европы, что привело, наряду с рядом внутренних обстоятельств, к значительному спаду объемов производства и реализации. Доля экспортных поставок колеблется в пределах 10-15% с учетом бартера.

Вместе с резкой активизацией маркетинговой деятельности по возвращению имевшихся рынков сбыта и выходу на новые, западные, у комбината есть все возможности уже начиная с будущего года начать увеличивать объемы добычи и реализации. Необходимо учесть также то, что издержки на транспортировку марганцевого концентрата в страны Европы, Центральную Россию и Урал значительно ниже издержек на поставку от других поставщиков, в частности,
Китая. Например, в порты Причерноморья и Дуная возможна бесперевалочная доставка концентрата судами типа река-море Укрречфлота. Издержки по некоторым другим статьям себестоимости также ниже, чем у других поставщиков.

ОАО «Марганецкий горно-обогатителный комбинат» в январе-июле 2001г. произвел 580 тыс. тонн марганцевого концентрата, что на 19% превышает объемы производства за аналогичный период предыдущего года.

Крупнейшими акционерами ОАО, являются Приватбанк (23,62%), «Варкидж
Лимитед» (10,406%). Еще четыре иностранные компании владеют пакетами акций в размере по 8-9%. Блокирующий пакет акций в размере 25% был продан за
16,254 млн. грн. ГАК «Украинские полиметаллы», однако его покупатель пока не разглашается. Уставный фонд АО составляет 54 166,4 тыс. грн., номинал акции — 0,25 грн.

Орджоникидзевский ГОК

Основным видом выпускаемой продукции является марганцевый концентрат различных сортов с содержанием чистого марганца от 26% до 43% (в зависимости от сортности ). Попутные продукты — керамзитовая глина и шламы.

Добычу марганцевой руды предприятие ведется на закрепленных за ним рудных полях. Запасов руд хватит на срок более 30 лет. Запасы марганцевой руды в
Украине суммарно по Орджоникидзевскому и Марганцевому горно-обогатительным комбинатам составляет треть всех мировых запасов.

После распада СССР и СЭВ предприятие испытывает затруднение в связи с сужением рынков сбыта. Доля экспорта составляет 15-20% с учетом бартера.

При резкой активизации маркетинговой деятельности по возращению на утраченные рынки и выход на новые у комбината есть все возможности, уже начиная с будущего года увеличить объемы добычи и реализации.

ОАО «Орджоникидзевский горно-обогатительный комбинат» за семь месяцев
2001г. произвел 1,021 млн тонн марганцевого концентрата, что на 1,4% меньше показателей семи месяцев 2000г.

На данный момент британская Rаffles Commodities владеет 23,88% акций
Орджоникидзевского ГОКа, кипрская компании St.John Trading — 24,55% акций, американская Blumberg Industries — 24,9% акций, компания «Межрегиональный фондовый союз» является номинальным держателем 26,37% акций.

2. Трубная промышленность

Производством труб на Украине занимаются 8 специализированных предприятий:
Харцызский, Макеевский, Никопольский, Новомосковский, Нижнеднепровский и
Луганский трубные заводы, трубопрокатный завод им. К. Либкнехта и
Исследовательский завод Государственного трубного института. Кроме того, технологические линии по производству труб имеются на ряде металлургических предприятий, в частности на Днепропетровском металлургическом заводе им.
Коминтерна, где производство водогазопроводных труб стало основным видом деятельности.

Динамика объема производства трубных заводов Украины в 1997-2000 гг., тыс. тонн

|Предприятие |1997 |1998 |1999 |2000 |
|Никопольский ЮТЗ |273.7 |285.5 |217.9 |162.12 |
|Нижнеднепровский ТПЗ |438.1 |467 |389.7 |608.8 |
|Днепропетровский ТЗ |184.2 |152.2 |105.0 |235.4 |
|Новомосковский ТЗ |177.9 |116.9 |79.8 |153.3 |
|Харцызский ТЗ |459.8 |203.5 |226.4 |262.4 |
|Луганский ТЗ |65.9 |62.7 |19.6 |38.3 |
|ММК им. Ильича |58.9 |64.3 |46.3 |65.3 |
|Коминмет |139.8 |102.2 |63.1 |89.6 |
|Донецкий метзавод | | |2.0 |3.9 |
|Всего стальные трубы |1798.3 |1454.3 |1149.7 |1619.1 |
|Макеевский труболитейный завод |н/д |11.9 |8.2 |3.12 |
|Всего чугунные трубы | |11.9 |8.2 |3.12 |

Производственные мощности трубных заводов Украины составляют около 8 млн. тонн продукции ежегодно (без учета Макеевского трубопрокатного).
Большинство предприятий специализируется на производстве труб среднего диаметра (120 — 600 мм.), но наиболее значимые предприятия имеют свою четкую специализацию:

. Харцызский трубный завод: трубы для магистральных нефтегазопроводов

. Нижнеднепровский трубопрокатный завод: нефтепроводные и бурильные трубы, трубы общего назначения, железнодорожные колеса

. Новомосковский: нефтегазопроводные и нержавеющие трубы общего назначения

. Никопольский южнотрубный завод: трубы для машиностроения, атомной энергетики, насосно-компрессорные трубы

. Днепропетровский трубный завод: трубы общего назначения для коммунального хозяйства

. Луганский трубный завод: водопроводные и газопроводные трубы для коммунального хозяйства

. Макеевский трубопрокатный завод: чугунные трубы
В пределах бывшего СССР Украина производила практически 100% труб для магистральных нефтегазопроводов (Харцызский трубный завод) и машиностроительного комплекса (Никопольский южнотрубный). Что касается других видов труб, то доля украинских заводов колебалась от 35% до 60%.
Однако, вследствие экономического кризиса мощности трубных заводов используются крайне неудовлетворительно. 1995 год стал годом максимального спада производства — уровень использования мощностей составил только 18%.

Уровень использования производственных мощностей предприятиями трубной промышленности в 1999 году

|Трубные заводы |Производственная мощность, |Уровень использования,|
| |тонн |% |
| | |1997 |1999 |
|Харцызский |1178000 |46,80 |19,35 |
|Нижнеднепровский |1091000 |38,40 |36,56 |
|Новомосковский |1003000 |20,10 |7,58 |
|Никопольский |988000 |30,80 |21,96 |
|южнотрубный | | | |
|Днепропетровский |544000 |33,40 |24,45 |
|Луганский |306000 |23,50 |6,86 |
|Макеевский |440000 |н/д |н/д |

Причина такого снижения состоит в резком падении спроса на продукцию со стороны традиционных заказчиков — предприятий машиностроения, оборонной и нефтегазовой промышленности. Если в 1990 году Украина потребляла 3,2 млн. тонн, то из произведенных в 1996 году 1 млн. 900 тыс. тонн продукции, на внутреннем рынке формально было продано 100 тыс. тонн. А реальная цифра потребления трубной продукции еще меньше: эксперты Министерства промышленности считают, что 60% реализации внутри страны — это экспортные контракты через украинских посредников.

Экспорт стальных труб из Украины в 1997-99 годах, тыс. тонн

| |Бесшовные |Сварные трубы |Сварные трубы |
| |трубы |большого диаметра |прочие |
|Производство |1808,3 |1513 |1157,0 |
|Экспорт |1387,7 |811,5 |813,1 |
|Поставка на внутренний рынок |420,6 |701,5 |343,9 |
|Импорт |26,8 |18,0 |14,1 |
|Итого, внутреннее потребление |447,4 |719,5 |358,0 |

Харцызский трубный завод

В 1896 году неподалеку от станции Харцызск на Донбассе бельгийским АО началось строительство котельно-мостового (механического) завода по выпуску металлоконструкций для железнодорожных и речных мостов, чугунного литья, дробилок и вагонеток для шахт. В 1913 году тут построен первый в России трубный цех. И еще долго потом Харцызский завод был единственным предприятием, выпускающим трубы больших диаметров.

Продукция завода поставляется в страны СНГ, Германию, Юго-Восточную Азию.
Основные потребители продукции: РАО «Газпром», корпорация ЕЭСУ (г.
Днепропетровск). Основные торговые партнеры — «Trade&Consalting Gr.» (США), торговое общество «Пройсаг» (Германия), «Римекс БТ» (Венгрия), «Абсолют»
(Россия), «Протос» (Беларусь), «Белтон» Латвия). Потенциальными рынками являются открывающиеся новые рынки, связанные со строительством новых нефте- и газопроводов. Харцызский трубный завод выиграл тендер на поставку труб для строительства нефтепровода «Одесса — Броды». ХТЗ согласился с ценой труб диаметром 1020 мм, которая была предложена организаторами тендера
($750 за тонну). В третьем раунде тендера кроме победителя также брали участие ОАО «Новомосковский трубный завод» (Днепропетровская обл.), металлургический завод «Mannesman» (Германия) и фирма «Marubeni» (Япония).
При этом, для иностранных участников цена труб указанного диаметра составляла $900 за тонну.

Одной из главных причин популярности продукции АО «Харцызский трубный завод» является непрекращающийся процесс технического перевооружения. В
1993 году на заводе введен в действие цех антикоррозионного покрытия труб большого диаметра, качество которых сертифицировано по стандартам
Американского нефтяного института (API). Применяемый ультразвуковой контроль и методика испытаний соответствуют стандартам Американского общества испытаний материалов (ASTM). Модернизировав цех антикоррозийного покрытия труб, АО «Харцызский трубный завод» освоило производство труб диаметрами 1220 и 1420 мм с трехслойным полиэтиленовым покрытием, которые получили положительную оценку комиссии РАО «Газпром». Теперь завод может ежегодно выпускать 200 тыс. т труб с трехслойным антикоррозийным покрытием.
Разработана и прошла промышленное апробирование технология изготовления толстостенных (21,8 и 18,3 мм) труб диаметром 1420 мм, рассчитанных на давление 8,4 МПа. Акционерное общество также наладило производство труб малых диаметров — до 114 мм. Планируется освоение технологии нанесения наружного покрытия методом металлизации, а также полимерного покрытия на такие трубы. Ведется монтаж стана, предназначенного для производства труб для холодильников, нагревателей, гидро- и маслосистем. На заводе начато строительство цеха по выпуску газовых баллонов для автомобилей мощностью 75 тыс. шт. в год.

Предполагаемые инвестиции и планы развития компании: как известно, нефтепровод «Одесса — Броды» свяжет Одесский нефтетерминал с нефтепроводом
«Дружба» и позволит после строительства терминала поставлять кавказскую нефть в Западную Европу, минуя Россию. Длина нефтепровода — 670 км, Диаметр труб — 1020 мм. Для его строительства потребуется более 400 тыс.т труб стоимостью более $320 млн. Кроме того, завод намерен поставлять трубы для строительства трубопровода «Одесса-Кременчуг», сооружение которого также запланировано в рамках проекта возведения Одесского терминала. Харцызский трубный также собирается поучаствовать в качестве поставщика в строительстве нефтепровода «Баку — Ямурталик» протяженностью более 1 тыс. км. и газопровода «Ямал — Западная Европа» протяженностью более 4 тыс. км.

Предприятие намерено освоить производство высокопрочных труб диаметром 914
— 1067 мм. Рассматривается также возможность изготовления труб диаметром
720 мм, рассчитанных на зарубежные рынки, так как во многих странах мира трубопроводы большого диаметра прокладываются из-за стремления свести к минимуму последствия возможных аварий.

Руководство АО, учитывая перспективу возрождения жилищного строительства, планирует серьезно побороться за рынок сбыта труб диаметром менее 720 мм.
Темп роста производства на предприятии в 1996 году был наивысшим в отрасли и составил 211,4%. Завод произвел в 1996 году 414 тыс. т газонефтепроводных труб, пользующихся повышенным спросом у потребителей.

Уставный фонд предприятия — 1919990,5 грн. (не индексирован) номинал — 0,05 грн. (на собрании акционеров в 1998 году было принято решении об увеличении
УФ в 19 раз, но ФГИУ не разрешил это увеличение).

План размещения акций Харцызского трубного завода:

. 16,4%- льготка

. 6,75% — продано на 25 СА. Цена акции — 10 акций/ПИС

. 76% — куплено на конкурсе коомпанией ИСД
Проводился конкурс по продаже 26% пакета. Победителем были признаны ЕЭСУ, но позднее договор с ними был разорван. Можно отметить интерес минимум 3 структур — РАО «Газпром», ИСД, являющийся посредником между ХТЗ и
«Газпромом», и ЕЭСУ.

Нижнеднепровский трубопрокатный завод

Предприятие занимает монопольное положение на рынке Украины по производству тянутых труб общего назначения, тянутых труб для котлов высокого давления, а также нефтепроводных электросварных труб диаметром 114-460 мм. В настоящее время предприятие загружено на 45%.

Около 70% производимой продукции на предприятии экспортируется в страны
СНГ, в основном в Россию, и 35 стран дальнего зарубежья. В основном это трубы и трубные заготовки.

Новомосковский трубный завод

Завод основан в 1935 году и является одним из ведущих предприятий трубной промышленности Украины. Завод расположен на расстоянии 30 километров о
Днепропетровска и имеет развернутую транспортную структуру.

Продукция завода сертифицирована по стандартам DIN и API5L. Годовая мощность цеха №1 по производству труб большого диаметра для трубопроводов составляет 300000 тонн. Цех №2 годовой мощностью 1 млн. тонн и цех №3 с мощностью 6000 тонн выпускают трубы малого диаметра с разными характеристиками.

В 2000 году Новомосковский трубный завод увеличил производство труб на
101,7% — до 153 тыс. тонн и произвел 8,8% от общего производства труб в
Украине. Прибыль составила 39,8 млн. гривень.

Производственные мощности по выпуску стальных труб составляют 14% от общих мощностей Украины.

Основными потребителями продукции (до 90% в общем объеме) являются предприятия газовой и нефтяной промышленности России и Украины. 10-12% спроса приходится на энергетику, жилищно-коммунальное хозяйство, агропромышленный комплекс.

70% сырья поставляют украинские металлургические комбинаты: «Азовсталь», металлургический комбинат им. Ильича, «Запорожсталь», 29% — российские комбинаты: Новолипецкий и Череповецкий. Лишь 1% сырья приходит от западный поставщиков (Бельгия, Германия).

Уставный фонд Новомосковского трубного завода составляет 627 072,25 гривен, номинал акции — 0,25 гривень. Основным акционером Новомосковского трубного завода является компания «Логоимпекс», связанная с корпорацией «Интерпайп».

3. Производство черных металлов

В прошлом году украинские металлургические предприятия по-прежнему оставались основой экспортного потенциала страны. Производственные мощности предприятий черной металлургии составляют: по производству чугуна — 52 млн. тонн, готового проката — 41,5 млн. тонн. По этому показателю Украина занимает пятое место в мире после Японии, США, Китая, России.

Крупнейшими производителями стального проката являются «Криворожсталь»,
«Запорожсталь», «Азовсталь», Металлургический комбинат им. Ильича,
Алчевский, Днепровский, Макеевский металлургические комбинаты, Донецкий и
Енакиевский металлургические заводы.

Объемы производства чугуна, стали и проката в Украине, тыс. тонн

|Продукция |1998 |1999 |2000 |
|Чугун |20090 |21837 |25700 |
|Сталь |24085 |26994 |31400 |
|Прокат готовый |17897 |19242 |26900 |
|Производство на украинских металлургических, тыс. тонн |
|Наименование завода |Чугун |
| |1998 |1999 |2000 |
|»Криворожсталь» |4536.55 |5242 |5559 |
|МК им. Ильича |3577.31 |3640 |3862 |
|МК «Азовсталь» |2522.4 |2922 |3077 |
|»Запорожсталь» |2489.89 |2600 |2847 |
|МК им. Дзержинского |1954.15 |2283 |2044 |
|Енакиевский МК |1480.58 |1503 |1516 |
|Алчевский МК |1390.47 |1823 |1897 |
|МК им. Петровского |1137.71 |840 |1153 |
|Донецкий МЗ |457.53 |415 |429 |
|Макеевский МК |401.24 |676 |843 |
|Константиновский МЗ |81.71 |97 |101 |
|Краматорский МК |61.96 |54 |83 |
|Итого | |21837 |23411 |
| |
|Наименование завода |Сталь |
| |1998 |1999 |2000 |
|Макеевский МК |496.25 |845 |1021 |
|Енакиевский МК |1573.09 |1688 |1686 |
|МК «Азовсталь» |3049.64 |3626 |3872 |
|МК им. Ильича |4313.56 |4841 |4996 |
|Донецкий МЗ |1166.51 |1146 |1110 |
|Алчевский МК |1884.87 |2479 |2638 |
|»Криворожсталь» |4746.98 |5285 |5558 |
|МК им. Дзержинского |2075.24 |2301 |2134 |
|МК им. Петровского |762.22 |607 |904 |
|»Днепроспецсталь» |444.65 |408 |488 |
|»Запорожсталь» |3065.45 |3295 |3572 |
|МЗ им. К. Либкнехта |- |473 |- |
|Итого | |26994 |27979 |
| |
|Наименование завода |Прокат готовый |
| |1998 |1999 |2000 |
|Макеевский МК |376.80 |649 |835 |
|Енакиевский МК |346.04 |356 |1757 |
|МК «Азовсталь» |4 349.35 |2404 |3387 |
|МК им. Ильича |4 532.29 |3013 |4328 |
|Донецкий МЗ |1 118.84 |850 |908 |
|Алчевский МК |1 485.05 |1994 |2089 |
|»Криворожсталь» |3 959.78 |4348 |4678 |
|МК им. Дзержинского |2 219.67 |1998 |1919 |
|МК им. Петровского |662.62 |524 |793 |
|»Днепроспецсталь» |257.02 |228 |289 |
|»Запорожсталь» |2 574.11 |2721 |2942 |
|Итого | |19249 |23925 |

Как видно из вышеприведенных таблиц, лидерами по объему производства являются комбинаты «Криворожсталь», «Азовсталь» и им. Ильича. Эта тройка почти везде держит минимум половину украинского рынка, а по некоторым позициям- практически весь. В последнее время значительно увеличилась доля рынка «Запорожстали».

Доля рынка трех крупнейших металлургических предприятий в выпуске основных видов продукции за 1999 год

[pic]
Криворожсталь

Горно-металлургический комплекс «Криворожсталь» создан в октябре 1996 года по решению правительства в результате объединения трех предприятий — металлургического комбината «Криворожсталь», Криворожского коксохимического завода и Ново-Криворожского горно-обогатительного комбината. Объединение трех предприятий внесло в их работу больше организованности, что и позволяет на сегодняшний день добиваться отрадных результатов. Обновление своего производства начали с реконструкции прокатных станов и самой крупной в стране доменной печи №9.

«Криворожсталь» подлежит приватизации по индивидуальному плану, но процесс приватизации на предприятии еще не начат, так как прежде всего
«Криворожстали» необходимо выйти из финансового кризиса 1996 года.
Стоимость основных фондов, на основе которого определяется уставной фонд
АО, составляет 16,384 млрд. грн.

Мариупольский металлургиический комбинат им. Ильича

Основными видами продукции, выпускаемой на комбинате являются: чугун, сталь, электросталь, прокат черных металлов, штрипсы, трубы стальные бесшовные и электросварные, трубы нефтепроводные, трубы обсадные и бурильные. Предприятие занимает монопольное положение на общегосударственном рынке по производству оцинкованной и освинцованной листовой стали, а также по производству штрипсов, тонколистового и крупнолистового проката.

Комбинат им. Ильича имеет 18 сертификатов шести авторитетных международных центров на более чем на 140 видов металлопроката, поставляемых в разные регионы мира: по американским — ASTMA572, A529, A36, A709, A516, A6, A20; немецким — DIN17100, DIN1543, DIN17102, DINEN10025, DINEN10028; британским
— BS4360; японским — JISG3101, JISG3106 стандартам, а также по стандартам всех стран, входящих в Евросоюз.

Уставный фонд комбината — 837929 тыс. грн. В настоящее время ЗАО «Ильич-
Сталь» принадлежит 82,02%.

Азовсталь

«Азовсталь» — один из крупнейших металлургических комбинатов Украины.
Металлургический комбинат «Азовсталь» создан в 1933 году. Часть цехов, в том числе прокатный, конверторный, электросталеплавильный, построены в 70-е годы.

В 1991 году был получен сертификат ТЮФ Рейнланд (Германия) на листовую конструкционную сталь, что расширило экспортные возможности комбината
«Азовсталь» в области конструкционных сталей. Листовая продукция комбината
«Азовсталь» была признана шестью сертификационными обществами, среди которых, Ллойд Регистр (Великобритания), Германский Ллойд, ТЮФ Рейнланд
(Германия), Дст Норсие Веритас (Норвегия), АВS (Американское Бюро
Судостроения) и Морской Регистр Судоходства (Россия).

Уставный фонд ОАО «МК «Азовсталь» разделен на 3’174’202’280 простых именных акций номиналом 0,25 грн. и составляет 793’550’570 грн. Крупнейший пакет акций ОАО «Азовсталь» — 43,48% уставного фонда находится в собственности организации арендаторов ЗАО «Торговый дом «Азовсталь». Второй крупный пакет
(23,26%) был реализован на фондовых биржах. Покупателем выступила компания
«Керамет-инвест». 24 октября 2001 года объявлен конкурс по продаже 25% пакета акций предприятия.

Запорожсталь

Металлургический комбинат «Запорожсталь» был передан в эксплуатацию во времена массовой индустриализации в 1933 году. Комбинат был сориентирован на производство стали для автомобильной промышленности, сельскохозяйственного машиностроения, оборонного комплекса.

Основные виды продукции запорожского комбината: чугун, сталь, готовый прокат. Комбинат — единственный в Украине поставщик холоднокатаного листа особо сложной вытяжки для автомобильной промышленности, консервной жести, холоднокатаного листа и ленты для инструментальной и машиностроительной промышленностей, листа из нержавеющих и легирующих сталей, шлифованного и полированного листа из нержавеющих сталей и гнутых профилей.

Общий кризис экономики сильно сказался на металлургической отрасли: некоторые производственные мощности пришлось законсервировать. Если в начале 1990-х годов «Запорожсталь» мог производить 4500 тыс. тонн чугуна ежегодно, то сейчас это эта цифра составляет примерно 2500 тыс. тонн.
Аналогичная ситуация наблюдается и относительно стали и листового проката.
Несмотря на общеэкономические неурядицы, руководителям удается обеспечить работой свой комбинат. Уровень использования производственных мощностей по комбинату около 75%, в то время, как в целом по металлургической отрасли
Украины этот показатель редко когда превышает 50%.

«Запорожсталь» располагает пятью доменными печами. 6 декабря 1997 года комбинат ввел эксплуатацию после ремонта доменную печь №4 мощностью около
2,5 тыс. тонн чугуна в сутки (до ремонта — до 1 тыс. тонн). Во время ремонта печи №4 «Запорожсталь» эксплуатировал три доменные печи, производившие 6,5 тыс. тонн чугуна в сутки.

Большая часть продукции идет на экспорт (более 70%). На Украине, кроме
«АвтоЗАЗа», продукцию завода заказывают еще несколько машиностроительных предприятий.

Крупнейший российский потребитель — тольяттинский «АвтоВАЗ» — тоже традиционный заказчик комбината. Около 55% продукции (в реальном выражении) реализуется в страны дальнего зарубежья. Успех украинского металла на внешних рынках обусловлен, в первую очередь, конкурентными ценами и пристойным качеством продукции. «Запорожсталь» ориентируется в основном на ближневосточные и восточноазиатские рынки — Западная Европа и Америка пока остаются занятыми «Азовсталью» и ММК им. Ильича.

Основные показатели деятельности ОАО

|Показатели деятельности |1998 год|1999 год|2000 год|
|Объем производства в действующих ценах, тыс. |1424534 |2005684 | |
|грн. | | | |
|Объем реализации продукции, тыс. грн |1424077 |206183 |3553992 |
|Чистая прибыль, тыс. грн. |8079 |293540 |603358 |
|Дебиторская задолженность, тыс. грн |308586 |613162 | |
|Кредиторская задолженность, тыс. грн. |492282 |388488 | |

Уставный фонд АО составляет 281227,260 тыс. грн.

К настоящему времени на фондовых биржах реализовано 38,03% акций комбината, причем последний из них 9%-й пакет был приобретен 23 февраля финансовой компанией «Фаворит» на торгах УМВБ по цене 0,9 грн. за акцию при номинале
0,25 грн.

По данным Фонда госимущества Украины, ранее по льготной подписке было реализовано 10,27% акций предприятия, на сертификатном аукционе за приватизационные имущественные сертификаты — 26,71% акций.

Оставшийся пакет в размере 25%+1 акция реализуется на конкурсе.

4. Производство ферроплавов

Ферросплавная промышленность жизненно необходима для производства качественных сталей и сплавов, которые используются в машиностроении, авиации, химической и др. отраслях промышленности.

Значимость отрасли определяется тем, что качества наиболее ценных видов сталей задаются введением в их состав ферросплавов. Бывший СССР занимал первое место в мире по производству базовых ферросплавов. После его распада основными производителями стали Украина, Россия и Казахстан. Во времена существования СССР ферросплавная промышленность была ориентирована на обеспечение народного хозяйства Союза ферросилицием, ферромарганцем и силикомарганцем. В последние несколько лет, несмотря на продолжение поставок значительной доли продукции украинским и российским заводам, украинские производители ферросплавов вынуждены были искать альтернативные экспортные рынки сбыта. Тем более, что в условиях неплатежей и взаимозачетов для ферросплавных заводов экспорт остается единственным источником поступления «живых» денег.

Основными производителями ферросплавов в Украине являются:

. Никопольский завод ферросплавов

. Запорожский завод ферросплавов

. Стахановский завод ферросплавов

. Константиновский металлургический завод

. Краматорский металлургический завод
Объемы производства базовых ферросплавов украинскими заводами в 1999 — 1 полугодии 2000 года, тонн

|Производитель |1998 |1999 |1-е полугодие 2000|
|Всего |905 |918 |606400 |
| |284.7 |864 | |
|Никопольский ферросплавный завод |515 |407 |325400 |
| |704.9 |923 | |
|Запорожский ферросплавный завод |263 |365 |189300 |
| |016.7 |330 | |
|Стахановский ферросплавный завод |126 |145 |91700 |
| |618.5 |611 | |

Предприятия-конкуренты украинских ферросплавных заводов можно условно разделить на два типа:

1. имеющие собственные источники марганцевого (Бразильская и Южно-

Африканская группа) сырья.

2. использующие дешевую электроэнергию (Скандинавская и Испанская группы)
У предприятий первого типа преимуществом является наличие собственного сырья, недостатком — отдаленность от основных потребителей.

У предприятий второго типа преимущества — дешевая электроэнергия (около 40% себестоимости), близость потребителей, недостаток — дополнительные затраты на транспортировку марганцевого сырья.

Основные конкуренты на географических рынках по видам продукции

| |Силикомарганец|Ферросилиций |Ферромаргане|Марганец |
| | | |ц |металлический |
|Россия|нет |Челябинский, |нет |нет |
| | |Новокузнецкий ЗФ | | |
|Европа|Тинфос, |Элкем, Оравский ЗФ |Тинфос, |нет |
| |Оравский ЗФ | |Элкем | |
|Америк|Сибра, РРМ |Каеми |КПФЛ |нет |
|а | | | | |
|Африка|Саманкор |
|Азия |Китайские ферросплавные заводы |

Украинские производители ферросплавов не испытывают проблем с поставками сырья и не будут их испытывать в ближайшем будущем — по его разведанным запасам Украина занимает 2-е место в мире. Зато серьезную опасность для ферросплавных заводов представляет малоконтролируемое подорожание тарифов за электроэнергию. При производстве ферромарганца стоимость электроэнергии составляет 35-38% себестоимости, при производстве силикомарганца — около
60%. А тарифы отечественных энергосистем уже сейчас выше, чем, например, льготные тарифы, установленные в Норвегии для тамошних ферросплавщиков.

Запорожский ферросплавный завод

Проектная мощность завода составляет:

. Силикомарганец — 238100 т.

. Ферросилиций — 268100 т.

. Ферромарганец — 25600 т.

. Марганец металлический — 19700 т.
Преимущество основных мощностей завода:

1. Диверсифицированное производство (рафинировочные печи) дает возможность гибко реагировать на изменения конъюнктуры рынка.

2. Близость сырьевой базы (Никопольское и Великотокмакское месторождения, горнообогатительные комбинаты)

Производственные подразделения завода

|Подразделение|Производственные единицы |Кол-в|Вид продукции |
| | |о | |
|Цех №1 |Рудотермические печи |8 |силикомарганец |
| |Сталеплавильные печи |2 |карбид кальция |
|Цех №2 |Рафинировочные печи |5 |силикомарганец |
| | | |ферромарганец |
| | | |шлак марганцевый |
| |Вакуумтермическая печь |1 |металлический |
| | | |марганец |
|Цех №3 |Рафинировочные печи |8 |металлический |
| | | |марганец |
| | | |ферромарганец |
| | | |шлак марганцевый |
| |Вакуумтермические печи |2 |металлический |
| | | |марганец |
| |Щелевые печи |3 |известь |
|Цех №4 |Рудотермические печи |8 |ферросилиций |
| |Установка для получения |1 |модификатор |
| |модификатора | | |
| | | | |

Приватизация:

Уставный фонд АО составляет 74168,5 тыс. грн., номинал акции — 0,7 грн.

. 13,15% реализовано по льготной подписке

. 11,85% — продано на сертификатных аукционах

. 41,99% — продано на Украинской Межбанковской Валютной Бирже (УМВБ).

Покупатель — компания «Дисконт-2000»

. 8% — продано на УМВБ. Покупатель — компания «Автоальянс-инвест»
Стахановский ферросплавный завод

Основными видами выпускаемой продукции являются: ферросилиций (58225 т), электродная масса (197 т), ферросплавный шлак и др..

Оборудование: устаревшее, в основной своей массе нуждается в замене. На предприятии в последнее время осуществляется обновление производственных фондов. Необходимы дополнительные капиталовложения на частичное обновление оборудования и повышение его экологической безопасности.

Сырье: кварциты (Овручское месторождение), кокс (коксохимические заводы области), а также значительную часть исходного сырья составляет вторсырье
(металлолом).

Сбыт: во времена существования СССР завод был ориентирован на обеспечение народного хозяйства Союза ферросилицием. В последние несколько лет, несмотря на продолжение поставок значительной доли продукции украинским и российским заводам, завод вынужден был искать альтернативные экспортные рынки сбыта.

Приватизация:

. 51,42% продано на конкурсе. Покупатель — «Украинская промышленная компания»

. 21,4% уставного фонда Стахановского ферросплавного завода продано на аукционе за приватизационные имущественные сертификаты

. 10% продано на Украинской межбанковской валютной бирже.

. 17,18% — продано на льготных условиях.
Никопольский завод ферросплавов

Никопольский завод ферросплавов является крупнейшим в Украине производителем ферромарганца и силикомарганца. Внутренняя рыночная доля предприятия составляет около 60%. Проектная мощность предприятия позволяет производить 1,2 млн. т ферросплавов в год. В мире аналогичные параметры имеет лишь завод SAMANCOR (ЮАР). В то же время производственные мощности
НЗФ загружены лишь на 40%. Предприятие экспортоориентированное — около 80% продукции реализуется за пределы Украины, из них 77% — в дальнее зарубежье.

Прибыль предприятия в минувшем году составила 136,37 млн. грн. (в 1999-м балансовая прибыль составляла 20,676 млн. грн.). Принадлежащий государству
50%-й пакет акций ОАО «Никопольский завод ферросплавов» передан в управление банку «Кредит-Днепр» (Днепропетровск), 26% акций принадлежат украинско-американскому ООО «Байп ко лтд.», остальные акции — различным физическим и юридическим лицам. Уставный фонд НЗФ составляет 75884,495 тыс. грн., номинал акции — 0,25 грн.

Цветная металлургия
Цветная металлургия Украины имеет целый ряд подотраслей: алюминиевую, электродную, титано-магниевую, редкометальную, твердосплавную, никель- кобальтовую, свинцово-цинковую, сурмяно-ртутную, металлообрабатывающую, вторичной цветной металлургии и полупроводниковых материалов.

Цветная металлургия не имеет богатой минерально-сырьевой базы: большинство ее предприятий работают на привозном сырье либо же перерабатывают лом и отходы цветных металлов. Горнодобывающие предприятия отрасли обеспечивают собственным сырьем предприятия, производящие титан, цирконий, графит, ферроникель, ртуть, кремний и частично магний. Так, промышленные запасы титанового сырья на Малышевском месторождении составляют 400 млн. м3, из которых 165 млн. м3 находится на балансе Вольногорского ГМК.

В 1992-1994 гг. в Украине наблюдалось значительное снижение объемов производства и потребления практически всех видов цветных металлов, в результате чего мощности предприятий отрасли используются сегодня в среднем всего на 50%. Но наиболее сильно сократилось потребление вторичного алюминия, титановой продукции, полупроводниковых материалов, цинка, никеля, рафинированной меди медного проката. В 1995 — 1997 гг. удалось приостановить падение производства за счет переориентации предприятий на более стабильные внешние рынки сбыта.

Согласно закону «О Государственной статистике Украины» Госкомстат не имеет права публиковать эксклюзивные данные об отдельных предприятиях цветной металлургии. Распространение сведенных и общих данных не дает возможности оценить реальные экономические результаты этих предприятий, что негативным образом сказывается на инвестиционной привлекательности отрасли.

1. Производство алюминия

Алюминиевая промышленность Украины включает в себя Николаевский глиноземный завод, Запорожский алюминиевый комбинат, заводы по производству вторичного алюминия и Броварской завод алюминиевых строительных конструкций, входящий в систему Киевгорстроя.

Общие мощности предприятий алюминиевой промышленности

|Продукция |Общая мощность |
|Глинозем |12 млн. т. |
|Первичный алюминий и сплавы на его основе |110 тыс. т. |
|Вторичный алюминий и сплавы на его основе |165 тыс. т. |
|Строительные профили |15 тыс. т. |

Внутренний спрос на алюминиевую продукцию в 1990-1996 гг. снизился с 464 тыс. т. до 360 тыс. т. В то же время спрос вырос в строительной отрасли со
164 до 280 тыс. т.; авиакосмической с 25 до 52 тыс. т.; производстве упаковочных материалов. Николаевский глиноземный завод и Запорожский алюминиевый комбинат — одни из немногих предприятий Минпрома, на которых после распада СССР практически не было спада производства. Предприятия вторичной цветной металлургии в связи с сокращением объемов сбора алюминиевого лома и его поставок из России сократили выпуск вторичного алюминия в среднем на 50%.

В 1990-х годах отраслями промышленности Украины в среднем за год использовано 464,2 тыс. т алюминия, что в пересчете на душу населения составляет 9 кг. Внутренний спрос на алюминиевую продукцию в 1990-96 гг. снизился с 464 тыс. т до 360 тыс. т. В то же время спрос вырос в строительной отрасли (с 164 до 275-280 тыс. т), авиакосмической индустрии
(с 25 до 52 тыс. т), производстве упаковочных материалов. В пересчете на душу населения производство алюминия составляет около 7 кг, что значительно меньше, чем в промышленно развитых странах (ФРГ — 21,7, США — 19,4, Япония
— 18,8, Франция — 15,2, Италия — 10,4, Великобритания — 8,1 кг).

Если исходить из того, что в ближайшие годы экономическая ситуация в
Украине стабилизируется и в дальнейшем среднегодовые темпы увеличения объемов производства составят 3-4%, то можно прогнозировать, что уровень использования алюминиевой продукции возрастет до 500 тыс. тонн в год.
Потребность в первичном алюминии возрастет до 400 тыс. тонн в год. Поэтому ввод в строй новых мощностей для производства первичного алюминия и различных видов полуфабрикатов из алюминия крайне необходим.

Главным сырьем для производства алюминия в Украине, как и во всем мире, служат бокситы с содержанием глинозема 48-60%. Как показала детально проведенная в 50-х годах геологоразведка, Украина не имеет такого высококачественного сырья. Потенциальные внутренние ресурсы алюминийсодержащего сырья (железистые бокситы Высокопольского месторождения
Днепропетровской обл., нефелиновые руды в Приазовье, Закарпатские алуниты, каолин и пр.) согласно выполненным технико-экономическим расчетам по своим показателям не конкурентоспособны в сравнении с импортным сырьем (Гвинея,
Ямайка, Австралия, Бразилия и т.д.) и не могут быть переработаны по действующим на НГЗ и ЗАлК технологиям. В связи с этим одной из наиболее важных задач, выполнение которых даст возможность обеспечить потребность
Украины в бокситах, является создание межгосударственного комплекса по добыче и переработке бокситов уникального месторождения Диан-Диан в Гвинее.

Дополнительных мощностей по производству глинозема в Украине создавать не нужно: действующий НГЗ имеет возможность обеспечить сырьем производство первичного алюминия до 500 тыс. тонн в год. При решении вопроса о создании мощностей по производству первичного алюминия следует иметь ввиду, что из- за многоразового роста стоимости энергоносителей внутренние цены на первичный алюминий в СНГ практически соответствуют мировым. Учитывая, что расход дефицитной в Украине электроэнергии на производство одной тонны первичного алюминия составляет около 15 тыс. кВт-ч, а на все производство такого алюминия (400-500 тыс. тонн в год) — 6-7,5 млрд. кВт-ч, как один из возможных источников первичного алюминия следует рассматривать импорт от традиционных экспортеров (Россия, Канада, Норвегия, Австралия, Бразилия).

Предполагается строительство алюминиевого завода в Токмакском районе
Запорожской обл. Номенклатура продукции нового завода содержит (в год): 200 тыс. тонн алюминия-сырца, 40 тыс. тонн алюминиевой катанки электротехнических марок, 140 тыс. тонн автомобильных сплавов, 15 тыс. тонн слитков, 10 тыс. тонн строительных конструкций, 170 тыс. тонн выжженных анодов. Расходы на строительство ориентировочно оцениваются в $295 млн.
Размещенные в Украине мощности по выпуску вторичного алюминия и сплавов на его основе в целом могут удовлетворить потребности в этих видах продукции.

Николаевский глиноземный завод

Предприятие было построено в 1980 году. Большая часть оборудования импортного производства. Основными видами выпускаемой продукции являются глинозем. Экспортируются руды, концентраты алюминиевые, проволока алюминиевая (Молдова, Россия), а также алюминий необработанный (Чехия,
Греция, Монако, Нидерланды, Испания, Турция и Венгрия). Основной потребитель глинозема- это Россия (73% от объема производства глинозема),
23% — страны дальнего зарубежья. Основную часть своей продукции завод направляет на Братский алюминиевый и Красноярский алюминиевый заводы.

Основным сырьем для предприятия являются бокситы, которые полностью импортируются из-за рубежа. Для их приема служит Днепро-Бужский морской порт предприятия — единственный в стране порт, специализирующийся на перегрузке бокситов. 78% от общего объема импорта составляют затраты на закупку алюминиевых руд. Поставщиками являются Гвинея (около 40% от общего объема импорта бокситов), а также Австралия и Бразилия.

Уставный фонд предприятия составляет 378263360 грн. Номинал акции — 0,25 грн. Сейчас в государственной собственности осталось 10% акций. Фактический владелец завода — группа компаний «Русский алюминий».

Запорожский алюминиевый комбинат

В структуру Запорожского алюминиевого комбината входят Днепровский алюминиевый завод, Глуховский карьер, Куйбышевский кирпичный завод, строительно-монтажное управление и комбинат питания.

На комбинате вырабатывается алюминий марок А6, А7, А8. В производстве всей продукции алюминий занимает более 40%. Кроме того, ЗАлК выпускает силумин- сплав кремния с алюминием, в котором содержание кремния доходит до 40%.
Завод способен производить около 250 тыс. т. в год глинозема (хотя эксперты считают это производство экологически опасным), около 100 тыс. т. алюминия и 20 тыс. т. кремния.

Для производства алюминия используются 570 электролизерных печей, почти все они требуют ремонта или замены. При этом старые печи потребляют более 17 тыс. кВт./ч электроэнергии при среднемировом уровне потребления в 13-14 тыс. кВт./ч. Эта значительно сказывается на себестоимости продукции, тем более, что удельная доля энергозатрат в себестоимости выпускаемой заводом продукции — около 40% (Запорожский алюминиевый комбинат потребляет в месяц в среднем 184 млн. кВт-часов).

Предполагается, что в ближайшее время Запорожскому алюминиевому комбинату разрешат покупать электроэнергию дешевле, чем предусмотрено действующими оптовыми тарифами. Разрешение будет оформлено приказом Национальной комиссии по вопросам регулирования электроэнергии или распоряжением
Кабинета Министров. По мнению специалистов, завод имеет соответствующую договоренность с поставщиками электроэнергии. Сейчас металлургические заводы покупают электроэнергию по средней цене — 0,054 гривни за киловатт.

Для выплавки силумина используют две печи, трехфазные. Запущено производство в 1964 году.

По льготной подписке реализовано 7% акций. Конкурс по продаже 68% пакета акций выиграла российская компания «АвтоВАЗ — инвест». 25% акций находятся в собственности государства.

Производство вторичного алюминия

Производители вторичного алюминия — АОЗТ «Интерсплав», «Обимет»,
«Укргермет» и СП «Сплав» (АО «Никитовский ртутный комбинат») — произвели более 180 тыс. т металла и сплавов по толлингу российских поставщиков лома на условиях возврата до 10% готовой продукции.

2. Производство титана

Титан и его сплавы благодаря исключительно высоким физическим и функциональным свойствам, а также хорошей технологичности, в последнее время стали неизменными конструкционными материалами в ракетно-космической и авиационной технике, судостроении и химической промышленности. В 80-е годы предприятия Украины ежегодно потребляли до 15 тыс. т титановой металлопродукции, поставлявшейся, главным образом, из России. После развала
СССР эта продукция может поступать в Украину только из-за границы, в связи с чем ее потребление снизилось и составило в 1992г. 4,5 тыс. т., в 1994г. —
1,5-2 тыс. т.

Украина имеет достаточно большие и перспективные месторождения высококачественного титанорудного сырья и, до недавнего времени, она была главным поставщиком титанового концентрата предприятиям России и
Казахстана. В Украине разведаны и подготовлены к эксплуатации месторождения ильменитовых руд с суммарными запасами, превышающими мировые. Общая мощность горно-обогатительных комбинатов Украины (Вольногорский ГГМК и
Иршанский ГОК) составляла около 700 тыс. тонн ежегодно, из которых использовались лишь 30% на производство металлического губчатого титана и пигментного диоксида титана. Крупнейшее в мире украинское титановое производство отличается большой зависимостью от внешних рынков. Причина — наличие гигантского потенциала по производству первичного титанового сырья
(губки) при отсутствии мощностей литья и проката, спрос на которые в 1996 г. составил соответственно 2 тыс. т и 20 тыс. т и удовлетворялся в основном за счет импорта. Единственным производителем металлического губчатого титана в Украине остается Запорожский титано-магниевый комбинат, введенный в эксплуатацию в середине 1950-х годов. При проектной мощности основного производителя губчатого титана, ПО «Запорожский титано-магниевый комбинат»
(ЗТМК), в 20 тыс. т в 1996 г. на внутренний рынок предложено не более 500 т. Положительный баланс ЗТМК достигается исключительно за счет продаж полуфабрикатов не основной специализации — магния, ванадия, скандия и фтора. Сырье для ЗТМК поставлял Вольногорский ГОК и Самотканское месторождение (Днепропетровская обл.).

Полученный на ЗТМК губчатый титан полностью вывозится в Россию, где используется для выплавки слитков. Прокат титановых слитков на лист осуществляется на Алчевском металлургическом комбинате, мощности которого позволяли получать до 2,5 тыс. т листа ежегодно. Кроме того, Никопольский южнотрубный завод может ежегодно производить почти 1,2 тыс. т труб из титана и его сплавов. Кроме того, специализированное производство, позволяющее получать высококачественное титановое литье объемом около 1,5 тыс. т. в год, существует на предприятиях «Мотор Січ», ЗТМК, Павлоградский механический завод.

Внутренний спрос на титановую продукцию в 1991-96 гг. формировали в основном предприятия химического машиностроения и аэрокосмической промышленности (62% и 25% соответственно). Критический уровень внутреннего потребления — 42 тыс. т., из них 15 тыс. т. пришлось на ВПК. Основными потребителями титановой металлопродукции в Украине до недавнего времени были ПО «Южмаш», Сумской и Бердичевский заводы химического машиностроения,
ПО им.Малышева и другие.

В 2002г. на Приднепровском химзаводе должен быть введен в строй цех по производству слитков мощностью 5 тыс. т ежегодно на базе отечественных технологий.

Титаносодержащие концентраты, использующиеся для производства титановой губки, пигментного диоксида титана, ферротитана и сварочных электродов, производятся на двух предприятиях Украины — ИрГОК и ВГГРК, перерабатывающих титаносодержащие руды Иршанского и Малышевского месторождений. В связи с изменением горно-геологических условий добычи и переработки руды и необходимостью ввода в эксплуатацию новых участков месторождений комбинатам нужны дополнительные капитальные вложения для поддержания существующих производственных мощностей.

3. Производство никеля

Спрос на никель в Украине традиционно почти полностью удовлетворяется за счет импорта. В то же время существующие месторождения привязаны к производству полуфабрикатов черной металлургии — ферроникеля АО «Побужский ферроникелевый завод». Когда-то комбинат производил 7 тыс. т никеля в год.
Однако в 1996 г. в результате приватизации, проводившейся с нарушениями, предприятие пришло в упадок. Здесь было разворовано оборудование, разрушены цеха. Облгосадминистрация задалась целью возродить предприятие и включила завод в программу социально-экономического развития, провела реприватизацию. Право оперативного управления пакетом акций перешло от
Фонда госимущества к облгосадминистрации. Новый инвестор предприятия — российская фирма «Никомед-лимитед» — вложила в возрождение производства $15 млн., что дало реальные результаты: уже произведена первая плавка.
Планируется, что к концу года завод восстановит свою мощность и сможет производить 7 тыс. т никеля. В дальнейшем она будет увеличена в три раза.

4. Производство свинца и цинка

Наличие мощного производства свинцово-содержащей продукции (боеприпасов, аккумуляторов, химического оборудования) позволяло «вытягивать» цинковую промышленность. Единственный производитель подотрасли — крупнейшее в Европе предприятие вторичной переработки цинкового сырья Константиновское АО
«Укрцинк» (Донецкая обл.). Мощности АО по производству 80 тыс. т вторичного свинца, 20 тыс. т вторичного цинка и 23 тыс. т серной кислоты были загружены на 50% и то благодаря системе толлинга Glencore Inc. 56% продукции экспортировалось, из них 75% — в РФ в счет оплаты сырья. Более
60% внутреннего спроса формируется энергетическим машиностроением, из них
15 тыс. т — АО ИСТА (г. Днепропетровск).

5. Производство ртути

Спрос на ртуть в 1996 г. составил 10 т., из них 6 т. — потребление крупнейшего в СНГ АО «Полтавский завод газоразрядных ламп». Мощности единственного производителя, АО «Никитовский ртутный комбинат» (НРК), равные 600 т., достигли наивысшего за последние годы уровня загрузки (30 т.) в 1994 г. Согласно подотраслевой программе развития Минпрома, НРК должен выйти на производство 50 т ртути по толлингу из вторсырья. В настоящее время завод существует исключительно за счет производства вторичного алюминия на дочернем предприятии «Сплав».

6. Производство урана

Ежегодный внутренний спрос на двуокись урана с условием поставки его по украинскому толлингу в РФ для производства ТВЭЛ для АЭС составляет 1800 т.
Основные производители закись-двуокиси урана — днепродзержинское ПО
«Верхнеднепровский горнохимический завод» и желтоводское «Вольногорское горнохимическое объединение» — обеспечили в 1996 г., по неофициальным данным, производство 800-840 т продукции. В 1996 г., по неофициальным данным, отмечен скачок спроса на металлический уран для производства сердечников снарядов к танкам Т-80УД и другой номенклатуры Минобороны, которая удовлетворяется за счет импорта.

В связи с реализацией планов создания ПФГ ТВЭЛ подотрасль в настоящее время фактически вычленяется из управления Минпрома и переориентируется на покупку для украинских АЭС давальческого сырья российского производства из казахской двуокиси. Головным предприятием проекта ТВЭЛ является АО
«Днепроспецсталь» и ПО «Верхнеднепровский ГХК», на которых в 1996 г. со значительной задержкой по вине российской стороны начаты работы по вводу мощностей производства энергетического (небоевого) обогащенного урана и монтажу урановых таблеток в топливные элементы. Еще не разделенным «яблоком раздора» в подотрасли являются предприятия Кировоградской области, в частности, крупнейшее в Европе Новоконстантиновское месторождение.

7. Редкоземельные металлы

Мощнейшая в мире редкоземельная металлургия Украины (лидерство по 7 товарным позициям) традиционно ориентируется на экспортные предложения, многократно превышающие внутренний спрос. Крупнейшие предприятия — АО
«Верхнеднепровский ГХК», «Донецкий ГМК», светловодское АО «Чистые металлы»,
ЗАЛК, «Днепроспецсталь». Последнее предприятие во времена СССР было крупнейшим в мире производителем бериллиевых экранов атомных боезарядов, осмиевой транспортной оболочки и циркониевой изоляции активатора боезаряда, а также другой подобной продукции. В настоящее время она поставляется в РФ для модернизации стратегических ядерных сил. Внутренний спрос на редкоземельные металлы практически полностью зависит от конъюнктуры развития аэрокосмической индустрии. Крупнейшими потребителями этих металлов после ликвидации в 1996 г. Центра по администрации и управлению стратегическими ядерными силами (до 67% потребности подотрасли) стали АО
«Мотор-Сiч», АНТК «Антонов» и некоторые предприятия Минобороны.

Материал подготовлен аналитическим департаментом

Закрытого акционерного общества «Инвестиционная компания «ТЕКТ».

Все права на данный материал закреплены за ЗАО «ИК «ТЕКТ».

Исключительное право распространять данный материал принадлежит ЗАО «ИК

«ТЕКТ»

и уполномоченным им организациям.

© Инвестиционная компания «ТЕКТ».