Реферат: Брак и семья в мусульманских странах

Санкт – Петербургский Государственный Морской Университет

Кафедра философии и социологии

КУРСОВАЯ РАБОТА

Тема: Брак и семья в мусульманских странах

Выполнил: студент группы 7401

Мельникова М.

Проверил: Солдатова Н.П.

СПб 2009 г.

Оглавление

Введение

Брак в мусульманских странах.

Определение брака.

Значение брака в мусульманских странах.

Развод.

Современные виды брака в мусульманских странах.

Особенности мусульманского брака.

Семья в мусульманских странах

Определение семьи.

Значение семьи в мусульманских странах.

Проблемы семьи в мусульманских странах.

2.4 Дети в мусульманских странах

Заключение

Список литературы

Введение

Социология семьи, рассматриваемая в широком смысле как социологическая наука о семье, является старейшей интеллектуальной дисциплиной. Издревле все попытки осмысления общественной жизни людей, так или иначе, но неминуемо были связаны с пониманием семейно-ролевой организации. Интерес к происхождению человечества и к человеческой истории всегда сопровождается интересом к браку и семье, родству как специфическим формам существования, сохранения и возобновления жизни поколений.

Нет ни одного человека на Земле, в жизни которого не существовала бы семьи. С детства мы окружены внимательными и добрыми родителями, а вырастая, ищем себе любящую и верную вторую половину, появляются дети. В мусульманских странах семье и браку уделяется особое внимание. Это закреплено исторически – обычаями и традициями.

Ислам является второй по многочисленности религией, ее исповедуют около 1,5 миллиарда человек. Брак в Исламе рассматривается, как естественные узы между мужчиной и женщиной. Действительно, Аллах (субхамаху ва тааля) в Коране говорит:

«O, люди! Будьте ответственны перед Богом вашим,

Который произвел вас от одного-единственного человека,

И от него Он произвел жену его,

И от них обоих произошло много людей;

Бойтесь Аллаха и того, с кем Он связал вас взаимными правами;

Не прерывайте родственных отношений. (Коран, 4:1)

Пророк Мухаммед, описывая сходство между мужчиной и женщиной, сказал:

«Женщины и мужчины — словно дети-двойняшки. »

В другой суре нам напоминают, что мужчины и женщины существуют не случайно, а их естественное влечение друг к другу — не просто совпадение. В Коране сказано, что Аллах создал любовь и взаимную привязанность в сердцах супружеской пары, как великое напоминание о Себе:

«И среди Его знаков — то,

Что Он создал для вас жен из вашего же окружения,

Чтобы вы находили в них любовь и утешение,

И посеял между вами симпатию и привязанность.

Истинно, в этом Знак для людей мыслящих.» (Коран, 30:21)

С самых истоков Ислама Мусульманам внушалось, что брачные отношения — это источник любви, сострадания и понимания. В частности, у мужчин поощряется внимательное, доброе отношение к женам, что говорится и в Коране, и в высказываниях Пророка Мухаммада . В Коране сказано:

«Живите со своими женами в мире и согласии,

Так как если вы их невзлюбите,

Вы отвернетесь от источника радости и наслаждения,

Предоставленного вам Аллахом.» (Коран, 4:19)

Пророк Мухаммед говорил:

«Лучший из вас тот, кто является образцовым для своей семьи (жены), как я являюсь для своей.»

В настоящее время почти во всех странах проживают люди исповедующие ислам. В более чем 50 странах ислам является государственной религией. Законы, обычаи и традиции в таких странах идут в соответствии с религией. Важные для людей события в жизни (брак, рождение ребенка, развод, смерть) сопровождаются религиозными обрядами. Отступление от правил жестоко карается. В основном это развивающиеся страны, либо небольшие города и поселки в развитых странах.

В некоторых странах, являясь государственной религией, ислам не сильно влияет на население, вернее на его жизнь. Важные в жизни людей события уже не сопровождаются религиозными обрядами.

Цель: дать определение семье и браку в мусульманских странах, выделить их виды и определить влияние развитие государств на брак и семью и отношения в них

Задачи:

Дать определение браку и семье в мусульманских странах.

Выделить особенности брака и семьи в мусульманских странах.

Выделить виды брака и семьи в мусульманских странах.

Определить влияние развития государства на брак и семью в мусульманских странах.

Гипотеза:

Современная мусульманская семья, претерпев экономические, социальные и другие изменения в настоящее время, в большинстве своем, представляет собой нуклеарную семью. Произошла европеизация мусульманской семьи.

Что такое брак

Брак – это санкционируемая и регулируемая обществом форма отношений между мужчиной и женщиной, определяющая их права и обязанности по отношению друг к другу.

С точки зрения права браком считается только свободный, добровольный, равноправный союз мужчины и женщины, заключенный с целью образования семьи с обязательным соблюдением установленных законом требований и порождающий между супругами взаимные личные и имущественные права и обязанности. В нашей стране действительным признается только брак, заключенный в органах записи актов гражданского состояния (ЗАГС). Обязательная государственная регистрация брака была установлена в декабре 1917 года с принятием Декрета ЦИК и СНК РСФСР « О гражданском браке». В настоящее время порядок вступления в брак регулируется Семейным кодексом Российской Федерации, принятым Государственной Думой 18 декабря 1995 года.1

Значение брака в мусульманских странах

С лингвистической точки зрения «брак» (по-арабски «ан-никах») имеет два значения: бракосочетание и совокупление с женщиной. Сказал Абу Али ал-Кали: «Используя данное слово, арабы вкладывают в него различный смысл. Так, если говорят: «Никаха фуляна бинт фуляна», то имеют в виду, что некто женился на такой-то. А если говорят: «Никах имраатуху ав завджатаху», то имеют в виду только «совокупление», «половой акт», имевший место между мужчиной и женщиной.

Слово «ан-никах» в Шариате означает «заключение договора между мужчиной и женщиной для удовлетворения друг друга, создания хорошей семьи и формирования здорового союза».

Исходя из этого, мы делаем вывод о том, что смысл заключения брачного договора сводится не просто к получению «взаимного удовольствия», но еще означает и «создание хороших, крепких отношений между мужчиной и женщиной.2

В мусульманских странах широкое распространение имеют полигамные браки. Полига́мия — многобрачие, при котором брачный партнёр одного пола имеет более одного брачного партнёра противоположного пола. Имеет две формы — полигиния и полиандрия.

Обычай полигинии существовал у большинства народов во всех частях света и до сих пор существует у племён Африки, Меланезии, Америки и т. д., а также у исповедующих ислам и буддизм народов Азии и Африки. Нигде, однако, полигиния не встречается как общее явление для целых народов, так как в таком случае необходимо было бы по крайней мере вдвое большее число женщин, чем мужчин. Полигамия упоминается и в Ветхом Завете. Среди библейских многожёнцев — Авраам, Иаков, Исав, Давид и Соломон.

Обыкновенно полигамия является привилегией более знатных, богатых или храбрых, и по отношению к ним является — по крайней мере, первоначально, а фактически (например, у султанов, шахов и т. д.) ещё и теперь — неограниченной; но впоследствии обычай, переходящий в закон, большею частью ограничивает полигамию известным числом жён (напр. у мусульман — четырьмя). У индусов закон ввёл моногамию только у шудров, людей низшего и бедного класса; в варне вайшьев можно было иметь 2 жены, в варне кшатриев — 2 или 3, в варне брахманов — до 4.

С социологической точки зрения наличие или отсутствие официальной регистрации брачных отношений, юридического их оформления является чрезвычайно важным индикатором состояния семьи как социального института.

В мусульманских странах государственная регистрация брака хоть и существует формально, но не является обязательной. Наличие же зарегистрированного в установленном порядке брака, не является препятствием для бракосочетания в мечети.

Правовая база мусульманского брака, к сожалению, недостаточно урегулирована на законодательном уровне. Она базируется на Коране и Сунне – основополагающих источниках права. Предметом этой области являются семейные и наследственные отношения, опека и попечительство, взаимные обязанности супругов, родителей и детей, других родственников. Что касается полигамного брака, то это прямо предусмотрено в положении 4:3 Корана: «»…женитесь, на тех, что приятны вам, женщинах – и двух, и трех, и четырех».

Мусульманин вправе заключить брак с любой женщиной, кроме атеистки. Это объясняется нормами шариата, в соответствии с которыми мужчина с его неограниченной властью в семье сможет обратить жену в свою веру. Однако обязательным условием мусульманского брака является возможность мужчины финансово обеспечить своих жен и детей.

Не допускаются браки женщин-мусульманок с представителями другой веры. За вступление в брак мусульманки с представителем другой веры, законодательством некоторых мусульманских стран предусмотрена уголовная ответственность в виде тюремного заключения.

При бракосочетании, если муж ставит условие, что женится на девушке, и если выясняется, что это не так, он имеет право расторгнуть брак. Если мужчина за неимением жены нарушил запрет ислама, т.е. имел интимные отношения с женщиной, шариат требует, чтобы он женился на ней. Учитывая легкость мусульманского развода, это требование шариата не создает никаких хлопот для мужчины. Однако с точки зрения мусульманской этики такой поступок может иметь неприятные последствия, как для мужчины, так и для женщины, особенно если он станет известен посторонним, а именно общественное порицание, которое может повлечь отказ от вступления в брак с таким человеком.

1.3 Развод

брак мусульманский семья развод

В разводе по — мусульмански инициатива практически всегда исходит от мужа, который пользуется неограниченными правами. Для мужчин упрощена процедура развода: ему, как главе семьи, достаточно устного заявления. Развод считается состоявшимся, если мужчина прилюдно трижды заявит: «Ты мне не жена». Однако и при формальном равенстве мужчины в исламе, разводы в среде малоимущих слоев населения встречаются реже, в связи с дороговизной юридической процедуры в имущественных вопросах, вопросах, в вопросах алиментов, воспитания и содержания детей, и других сопредельных вопросах.

Основные причины разводов в мусульманских странах:

Нарушение каких – либо обязанностей;

Вероотступничество одного из супругов;

Прелюбодеяние одного из супругов;

Физические недостатки или психические болезни одного из супругов.

Право разорвать семейные узы в мусульманском мире имеет только мужчина.

Впрочем, для женщины мусульманское право также оставляет возможность избавиться от неустраивающих ее семейных отношений. Женщина может подать заявление в суд, но решение о расторжении брака будет вынесено лишь при наличии очень веских причин.

1.4 Современные виды брака в мусульманских странах

Существует достаточно большое количество видов брака. Многие из них прошли долгую историю и выдержали огонь, воду и медные трубы. Другие преобразовывались и деформировались с течением времени, подстраиваясь под современное общество. Итак, на сегодняшний день существуют следующие виды брака:

Церковный брак – освящённый какой-либо церковью брак. Во многих странах имеет юридическую силу, в некоторых является единственной легальной формой брака. Другие государства, в том числе и Россия, в настоящее время не признают юридической силы церковного брака, поэтому священники перед его заключением рекомендуют провести регистрацию в органах ЗАГС. В Православии и у католиков бракосочетание составляет одно из Таинств – Венчание.

Гражданский брак – брак, оформленный в соответствующих органах государственной власти без участия церкви. В последнее время простое сожительство людей часто именуют гражданским браком, что неверно. А правильное название Фактический брак или незарегистрированный брак – отношения между партнерами -«супругами», не оформленные в установленном законом порядке. Даже при ведении общего хозяйства и/или наличии общих детей признаётся юридически не везде и не всегда. В СССР признавался в 1926–1944 гг. Согласно ныне действующему Семейному кодексу РФ, незарегистрированное совместное проживание мужчины и женщины не порождает брачных прав и обязанностей, хотя права детей, рождённых в браке, не отличаются от прав детей, рождённых вне брака.

Лет десять назад на такое решались лишь самые бесстрашные влюбленные, сегодня большинство молодых людей, прежде чем зарегистрировать брак, живут порой по несколько лет именно в гражданском браке. Может и стоит это принять во внимание, так как это дает людям попробовать на вкус семейную жизнь. Хотя по-прежнему много противников этого вида брака.

Морганатический брак – брак между лицами неравного положения. В настоящее время это понятие сохранилось в династических регламентах и законах ряда стран.

Временный брак – в отдельных странах законодательство признаёт его юридическую силу. Продолжительность определяется соглашением сторон и устанавливается в брачном договоре. Одновременно устанавливается размер выкупа, который супруг передаёт жене в таком браке. По истечении срока, на который он был заключён, брак, и всякие правовые отношения между супругами считаются прекратившимися.

Фиктивный брак – оформление брака без намерения создать семью, для получения от государства связанных с ним преимуществ. Доказанное отсутствие намерения создать семью в России является основанием для признания брака недействительным.

Полигиния – одновременное состояние мужчины в браке с несколькими женщинами. Конечно, брак заключается мужчиной с каждой из женщин отдельно, причем возможны градации. В шариате есть ограничение на количество жён – не более четырёх. Все остальные жительницы гарема жёнами не считаются, однако у них есть определённые гарантии (от хозяина гарема) признания ребёнка в случае его рождения. Тем не менее, их положение существенно ниже, чем у жён, и скорее напоминает рабство. Что ж, у такого вида брака есть свои объяснения – традиции, демографическое положение. В России тоже можно встретить последнее время что-то подобное. Правда, неофициальное, но есть пары, живущие по три человека. Хотя, нужно заметить, что в древних обществах был обычай забирать к себе жену погибшего воина. Это мог сделать родственник.

Полиандрия – одновременное состояние женщины в браке с несколькими мужчинами. Встречается редко, например, у народов Тибета, Гавайских островов. Опять же, причина в демографической ситуации.

Групповой брак – сожительство нескольких женщин с несколькими мужчинами. В наше время является формой экспериментов молодежи. Иногда называется «шведской семьей», хотя сами шведы выступают против такого определения. Ранее многие учёные утверждали, что групповой брак существовал в первобытном обществе при матриархате и предшествовал институту парного брака; в настоящее время эта теория считается весьма сомнительной.

Однополый брак – сожительство гомосексуальной пары. Во многих странах Запада (Дания, Норвегия, Швеция, Гренландия, Исландия, Нидерланды, Франция, Бельгия, Германия, Финляндия, Люксембург, Новая Зеландия, Великобритания и Северная Ирландия, Чехия, Швейцария с 2007 года), а также некоторых регионах стран Северной и Южной Америки однополые пары могут заключать брак. Некоторые церкви также признают гомосексуальный брак (например, Шведская епископальная). В соответствующих национальных языках и законодательствах используется то же слово, которое переводится на русский язык как «брак»; заключение такого союза порождает сходные с браком юридические последствия. Впрочем, понятно, что из этих последствий есть ряд естественных исключений, поскольку в таком союзе не может быть общих биологических детей (но могут быть приемные). В большинстве стран, в том числе и в России, однополые браки не признаются и не регистрируются.

Многие виды вышеперечисленных браков существуют в мусульманских странах. Наличие одного или нескольких видов брака обуславливается геополитическим положением страны: чем оно лучше – тем больше видов брака в стране.

С течением времени некоторые виды браков по своей сути остались прежними, но некоторые изменения в них произошли, например полигиния. Столетие назад это была одна из распространенных форм брака на востоке (гарем). Объяснялось это экономической выгодой: семьи, в основном в небольших поселках, состояли из мужа и нескольких его жен и детей, которые занимались сельским хозяйством и домашними делами. Так они себя не только обеспечивали продуктами питания, но и, продавая излишки, покупали одежду и другие вещи. Так же гарем был атрибутом богатых ханов и падишахов. Это было уже обусловлено не экономическими потребностями, а престижем.

В настоящее время в мусульманских странах существуют браки одного мужчины с несколькими женщинами. В странах, например в Турции, современный закон разрешает иметь только одну жену. Однако ислам допускает многоженство. Чтобы соблюсти закон, мужчины с первой женой регистрируют свой брак в органах ЗАГСа. Со второй же женой совершают обряд исламского бракосочетания.

В других мусульманских странах (Иран, Ливия) для того чтобы взять вторую жену нужно нотариальное согласие первой жены.

1.5 Особенности мусульманского брака

Мусульманские браки отличаются прочностью, особенно по сравнению с браками в сегодняшнем светском обществе. Это обусловлено целым рядом факторов. Во-первых, в отличие от светских браков, где добрачная любовь и близость считаются неизбежными, основной составляющей мусульманского брака является общая система ценностей, общие принципы и образ жизни. Вследствие этого мусульманские муж и жена, даже будучи носителями различных культур или выходцами из различных слоев общества, обладают приблизительно одинаковыми мировоззрением, системой ценностей, во многом схожими привычками и поведением, что дает им возможность гармонично сочетаться друг с другом.

Кроме того, при всех сегодняшних трудностях мусульманского мира прочность семьи поощряется и поддерживается различными общественными институтами. Это полностью противоположно ситуации во многих частях западного мира, где разводу способствует — можно даже сказать, делает его неизбежным — влияние различных социальных факторов, которые ослабляют не только преданность супругов друг другу, но и способность человека поддерживать устойчивые и постоянные родственные отношения с другими людьми. В-третьих, мусульмане в прошлом, как правило, жили среди других народов и поэтому умеют приспосабливаться к различным обстоятельствам; благодаря этому они относятся к другим терпимо и привыкли прощать, даже, несмотря на возможные разногласия и трения.

Другая причина устойчивости браков в Исламе заключается в том, что мусульмане и мусульманки в большинстве случаев совершенно согласны со своими мужской и женской ролями. В результате, поскольку разделение ролей и обязанностей между мужем и женой четко определено и признано, многих проблем и трений удается избежать. А кроме того, мусульмане чаще всего окружены множеством родственников и друзей. Это дает каждому из супругов возможность вести собственную жизнь независимо от другого, поддерживая отношения со многими другими людьми, имея разнообразные эмоциональные отдушины и источники поддержки. Таким образом, ни муж, ни жена не принуждаются к полной зависимости от единственного родственника, означающей, что лишь только этот последний может быть источником его или ее эмоционального удовлетворения, тем самым взваливая на него или на нее невыносимую ношу и,таким образом ослабляя узы брака, поскольку множество прекрасных взаимоотношений с другими людьми делают жизнь более светлой, даже когда между супругами возникают трения.

Подводя итог, скажем, что мусульманский брак представляется не романтичным союзом в голливудском духе, а кровным и телесным родством двух человеческих личностей. Это совсем не означает, что такой родственный союз полностью гарантирует идеальные отношения. Но любые трения или противоречия между супругами разрешаются внутри самой семьи при помощи смягчающего влияния общества, а не путем расторжения брака и разрушения семейной ячейки, что гораздо сложнее и пагубнее, чем стремление приспособиться к характеру своего супруга (супруги) и проявить терпимость (за иключением особых случаев, когда развод не только желателен, но и необходим). Благодаря всем присущим ему предосторожностям мусульманский брак -это чаще всего стабильный и жизнеспособный институт.

2. Семья в мусульманских странах

2.1 Определение семьи

Семья, под каким бы углом зрения ее ни рассматривали, столь многослойное социальное образование, что не удивительным упоминания о ней почти во всех разделах социологии. Она сочетает в себе свойства социальной организации, социальной культуры, института и малой группы, входит в предмет изучения социологии воспитания и шире – социализации, социологии образования, политики и права, труда, культуры и т.д., позволяет лучше понять процессы социального контроля и социальной дезорганизации, социальной мобильности, миграции и демографических изменений; без обращения к семье немыслимы прикладные исследования во многих сферах производства и потребления, массовых коммуникаций, она легко описывается в терминах социального поведения, принятия решений, конструирования социальных реалий и т.д.

Существует множество дефиниций семьи, выделяющих в качестве выделяющих в качестве семьеобразующих отношений различные стороны семейной жизнедеятельности, начиная от простейших и крайне расширительных (например, семья – это группа людей, любящих друг друга, или же группа лиц, имеющих общих предков либо проживающих вместе) и кончая обширными перечнями признаков семьи. Среди дефиниций семьи, учитывающих критерии воспроизводства населения и социально – психологической целостности, привлекает определение семьи « как исторически конкретной системы взаимоотношений между супругами, между родителями и детьми, как малой группы, члены которой связаны брачными или родственными отношениями, общностью быта и взаимной моральной ответственностью и социальная необходимость в которой обусловлена потребностью общества в физическом и духовном воспроизводстве населения», данное отечественным социологом Харчевым.3

Таким образом, семья – это основанная на единой общесемейной деятельности общность людей, связанных узами супружества – родительства – родства, и, тем самым осуществляя воспроизводство населения и преемственность семейных поколений, а также социализацию детей и поддержание существования членов семьи. 4

С демографической точки зрения выделяется несколько типов семьи и её организации.

В зависимости от форм брака:

моногамная семья — состоящая из двух партнёров;

полигамная семья — один из супругов имеет несколько брачных партнёров.

В зависимости от числа поколений в семье:

сложные — в них совместно проживает несколько поколений родственников;

простые — однопоколенные семьи, прежде всего — супружеские пары с не состоящими в браке детьми (нуклеарные семьи). Это основная ячейка воспроизводства населения.

Также выделяются:

Полная семья — семья с обоими супругами; неполная — если отсутствует один из супругов.

Возможна типологизация семей по числу входящих в состав семьи лиц, включая детей.

Эгалитарная семья — семья, основанная на равенстве супругов

Авторитарная семья — базируется на экономическом, психологическом и другом господстве одного из партнёров.

2.2 Значение семьи в мусульманских странах

Мусульманская семья, прежде всего, — социальный институт, выполняющий своё особое предназначение в обществе. Его роль состоит в том, что люди, исповедующие ислам, получают возможность в частной, приватной жизни реализовать религиозные заповеди в той мере, в которой эти заповеди ими усвоены. Для мусульманской семьи, следовательно, свойственны определённая структура, особые социальные функции. Её отличают специфические поведенческие нормы, социальные установки и ценностные ориентации её членов.

Кроме того, мусульманская семья на микроуровне представляет собой малую группу, посредством которой индивид реализует свою репродуктивную потребность, а общество – потребность в биологическом воспроизводстве своих членов и их социализации. В качестве малой первичной группы мусульманская семья и семейные отношения отличаются глубокой интимностью, доверительностью, эмоциональной привязанностью членов друг к другу и верой в сверхъестественное.

Учёные-исламоведы подчёркивают уникальность данной модели брачно-семейных отношений: «Мусульманская семья – это особый тип довольно замкнутой социальной системы, которая зиждется на исламе и шариате, где существует четкая сакрализованная иерархия, узаконенное Всевышним распределение обязанностей и ролей. Она выступает как форма религиозного служения, рождение и воспитание детей в духе ислама всегда было, есть и будет обязанностью каждого здорового члена общества». При этом подчёркивается одно из главных условий необходимости семьи в исламе — фундаментальная идея Корана об одномоментном акте творения мужчины и женщины, об их изначальной парности, вне которой они теряют свою полноценность.

Мусульманский автор Абдель Рахим Омрана пишет, что «семья – базовая социальная единица исламского общества, а брак – основной исламский институт» Коран учит, что многоженство высоко вознаграждается в исламе, что целью замужества «является порождение детей, а дети – украшение жизни».

Идеальной моделью традиционной мусульманской семьи, с нашей точки зрения, является расширенная (многопоколенная), многодетная семья, которая строит своё функционирование вокруг обрядов и обычаев, предписанных в Коране. По сути своей, это традиционная структура, в которой женщина играет предписанную ей самой природой роль матери и домохозяйки, а мужчина направляет развитие семьи и обеспечивает её функционирование. Во взаимоотношениях между супругами мужчина выступает в качестве формального лидера. Женщина в мусульманской семье должна во всем подчиняться мужу и выполнять все его пожелания, по крайней мере, официально. В реальности же жена, супруга играет роль неформального лидера, к голосу которого прислушивается лидер формальный. Дети растут в такой семье в послушании и помогают в хозяйстве своим родителям, копируя их поведенческие модели.

Поскольку первичная социализация начинается в семье, то именно мусульманская семья обучает определенным правилам поведения, воспитывает истинного мусульманина. Данный тип семьи выделяется по одному структурному основанию – принадлежности к определённой конфессии обоих супругов. Это главный, объективный критерий определения типа семьи верующих.

Объективным критерием является и состав семьи мусульманина. Как известно, состав семьи мусульманина отличается от семей других конфессий тем, что мужчина может иметь до четырёх жен. При этом сохраняется одно важное условие коммунального проживания всех членов такой семьи — необходимость справедливого отношения мужчины к своим женам, сохранения равноправия между ними. Не следует понимать это так, что Коран поощряет многоженство или рассматривает его как идеал. Точнее говоря, Коран допускает или позволяет многоженство, не более того. На практике же семьи с двумя и более жёнами в России встречаются нечасто, в основном на Северном Кавказе среди мусульманских народов. Данная ситуация во многом зависит от менталитета населения и, в немалой степени, от местных традиций, интеграции культур и, главное, от ограниченности материальных средств.

В целом особенности функционирования современной мусульманской семьи значительно отличают её от мусульманской семьи в её идеальном варианте. Можно сказать, что современная мусульманская семья остаётся мусульманской лишь в её внешнем, видимом выражении. По сути же её структурно-функциональные особенности всё заметнее нивелируют различия между семьями верующих и неверующих, сохраняя лишь ритуальный характер воплощения идеи Бога.

Собственно говоря, мусульманская семья выполняет специфические функции, свойственные институту семьи как таковому, — репродуктивную, социализационную, воспитательную. Вместе с тем одной из главных функций мусульманской семьи остаётся передача духовного наследия предков, сообщение каждому новому члену рода религиозных традиций и обычаев, направленных на трансляцию культуры ислама. Практика показывает, что именно эту функцию современные мусульманские семьи выполняют всё менее и менее активно.

2.3 Проблемы в мусульманских семьях

Проблемы семьи представляют интерес, как для специалистов, так и для неспециалистов, т.к. эти проблемы касаются каждого и являются одним из показателей качества жизни населения и благополучия общества.

Социальные проблемы семьи отражают тесную зависимость семьи от общества. Семья выполняет важные социальные функции в обществе и по этой причине государство и общественные организации объективно заинтересованы в том, чтобы создавать необходимые условия, проводить социальную работу, направленную на совершенствование семейно-брачных отношений и укрепление семьи.

Было бы утопией считать, что высокий уровень жизни и социальных услуг решит проблемы семейно-брачных отношений и предотвратит распад семей, разрешит другие проблемы семейно-брачных отношений. Статистика показывает, что в демократическом обществе при любом уровне жизни распад семей составляет 30%. При этом следует учитывать, что при одинаковой статистике мотивы распада семей, субординация этих мотивов, а также проблемы взаимоотношений в семьях имеют свои существенные различия в различных социальных системах. К одной из основных социальных проблем семьи можно отнести резкое омоложение браков. Нижняя планка юридического брачного возраста достигла 16 лет. Средний брачный возраст составляет 19-21 год. Статистика также показывает, что 40% молодых семей в возрасте до 24 лет распадается через год-два после женитьбы. В целом распад семей на сегодняшний день составляет 76-78% ежегодно. Таким образом, распад семей является самой серьезной социальной проблемой.

Наряду с психоэмоциональными и физиологическими причинами к социальным причинам распада семей специалисты относят следующие причины:

— Пьянство одного из супругов. Данная причина занимает первое место среди причин распада семей. Сегодня по этой причине распадается 80% семей.

— Неблагоприятные жилищные и бытовые условия.

— Несогласие с традиционным распределением ролей в семье. Исторически так сложилось, что основная нагрузка по ведению домашнего хозяйства выполняется женщинами. Социальная проблема заключается в том, что женщина наряду с мужчиной и наравне с ним участвует в общественном производстве. Таким образом, отвоеванное право для женщин участвовать в общественном производстве наравне с мужчиной обернулось для нее не только победой, но и поражением, так как прибавило женщине новые проблемы.

— Низкий уровень культуры семейно-брачных отношений.

— Повышение взаимной требовательности супругов друг к другу (Эту причину специалисты обычно называют в последнюю очередь).

Одной из главных проблем мусульманских семей – кризис рождаемости. В настоящее время мусульманские семьи перенимают европейскую структуру семьи, т.е. в основном являются нуклеарными (состоят из родителей и детей) и не являются многодетными. В современной мусульманской семье максимально два ребенка. Причины снижения количества детей в семьях рассмотрим на примере Ирана.

С недавних пор Иран переживает стремительный демографический переход. Коэффициент суммарной рождаемости который составлял более 6 детей на одну женщину в середине 1980-х годов, упал до 2,1 в 2000. Это падение было отмечено во всех провинциях страны, как в городской, так и в сельской местности. Такой скачок и резкий спад объясняется политикой руководства страны. Для пополнения численности армии был снижен возраст вступления в брак девочек до 9 лет и мальчиков до 12. После коренного переворота в демократической ориентации в 1989 году была принята программа планирования семьи. В результате действий правительства с середины 1980-х рождаемость стала постепенно снижаться: коэффициент суммарной рождаемости упал с 6,8 ребенка на одну женщину в 1984 году до 6,3 в 1986, а затем до 5,5 в 1988. Однако после 1988 года это падение ускорилось, и коэффициент суммарной рождаемости упал с 2,8 ребенка на одну женщину в 1996 до 2,1 в 2001 году, то есть опустился ниже уровня простого воспроизводства.

Снижение рождаемости едва ли можно объяснять исключительно модернизаторской политикой правительства и его программой планирования семьи. Снижение уровня жизни семей в середине 80-х годов весьма возможно ускорило падение рождаемости в Иране, приведя к повышению возраста вступления в брак и особенно к росту стоимости воспитания детей. Рост стоимости жизни побуждал молодых людей откладывать браки до получения работы и самостоятельного заработка, а вступив в брак, ограничивать число детей, чтобы иметь возможность дать им образование.

Вместе с тем, снижение рождаемости в Иране необходимо рассматривать в контексте тенденций, наблюдаемых в других мусульманских странах Северной Африки и Центральной Азии. Во всех странах региона, от Марокко до Ирана, снижение рождаемости в последние годы вообще поставило под сомнение представление об однозначной связи исламской культуры и высокой рождаемости. Если сначала страны этого региона долго медлили с началом снижения рождаемости, то, раз начавшись, оно стало ускоряться вместе с социально-экономической модернизацией и появлением у населения новых запросов.

Исламская культура никак не противодействовала снижению рождаемости. А Иран стал страной, где темпы ее падения были наиболее быстрыми.

2.4 Дети в мусульманских странах

Основной из чертой мусульманских семей является многодетность. Многодетные семьи – исторически и традиционны. Столетия назад мусульманская семья состояла из бабушек и дедушек, родителей и детей (не меньше 10 человек). Дети являлись рабочей силой, которые занимались домашним хозяйством, земледелием и скотоводством, т.е. они являлись основной рабочей силой.

Мусульманская семья, помимо всего прочего, основана на принципах ответственности всех членов семьи друг перед другом. Конечно, наибольшая ответственность лежит на муже и отце. Он должен стараться обеспечивать достаток в семье, содержать тех, кто находится под его покровительством (жена, дети, а часто и родители, и младшие родственники). За благосостоянием семьи следит мать, и именно на нее возложена ответственность личным примером привить детям общепринятые нормы исламской нравственности и обучить их основам мусульманского вероучения. Вместе с тем, оба родителя несут ответственность перед Всевышним за воспитание своих детей.

В основном воспитанием детей в мусульманских семьях традиционно занимаются матери. Это большое доверие для женщины и одновременно огромная ответственность.

Отцы обязаны обеспечивать материальную сторону для собственной семьи, оказывать помощь жене в ведении хозяйства. Кстати, во многих восточных странах еду готовят именно представители сильного пола. Угощение едой гостей или членов семьи считается благочестивым делом.

Все вышесказанное имеет огромное значение для воспитания ребенка. Он видит, что в семье должно быть уважительное отношение не только к родителям и старшим, но и к сестрам и братьям.

Заключение

Институт семьи на современном этапе развития человечества претерпевает серьезные изменения. В связи с неопределенностью будущим или еще не укрепившимся материально – экономическим положением растет число фактических браков, не скрепленных официальными узами. Особую заботу представляет семья с одним родителем, число таких семей растет под влиянием высокого процента разводов от 30 до 50 к числу браков. Нельзя не обратить внимание на создание однополых квазисемей, гражданские права которых признаны в ряде государств.

Для каждого человека семья выполняет эмоциональную и рекреативную функции, защищающие человека от стрессовых и экстремальных ситуаций. Уют и тепло домашнего очага, реализация потребности человека в доверительном и эмоциональном общении, сочувствие, сопереживание, поддержка — все это позволяет человеку быть более стойким к условиям современной неспокойной жизни.

Список литературы

А.И.Антонов, В.М. Медков, Е.Н. Новоселова, И.В. Проневская, А.Б. Синельников, Г.В. Соколова Социология семьи. Университетский учебник. – М., 2007.

Под. ред. А.К. Байбурина, И.С. Кон Этнические стереотипы мужского и женского поведения. – Спб., 1991 г.

Норман Пензер Гарем. История.Традиции. Тайны. – М., 2006 г.

Сюкияйнен Р. Мусульманское право и семейное законодательство стран Арабского Востока. — М., 1984 г.

Панова В.Ф., Вактин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. М.: Просвещение, 1990.

Харчев А.Г. Брак и семья. М., 1997.

Мухамед Джалал Аббаси – Шавази Падение рождаемости в Иране: еще одна революция. // Демоскоп Weekly №49-50 2002 г.

Харчев, Анатолий Георгиевич. Брак и семья в СССР/А.Г.Харчев.-2.изд., перераб. и доп.-М.:Мысль,1979.

Л.Н. Боголюбова, А.Ю. Лазебникова «Человек и общество»

http://www.islam.ru/vera/family/4/

http://ru.wikipedia.org/wiki/

1 А.И.Антонов, В.М. Медков, Е.Н. Новоселова, И.В. Проневская, А.Б. Синельников, Г.В. Соколова Социология семьи. Университетский учебник. – М., 2007, с. 291.

2 М. Усеймин Лингвистическое и юридическое значение слова «брак» // «Ислам — религия истины». Выпуск № 27 (19.04.2001).

3 Семья на пороге третьего тысячелетия / Под ред. А.И. Антонова, М.С. Мацковского. М., 1995.С.175.

4 А.И.Антонов, В.М. Медков, Е.Н. Новоселова, И.В. Проневская, А.Б. Синельников, Г.В. Соколова Социология семьи. Университетский учебник. – М., 2007, С. 44.

Реферат: Диспетчерская централизация системы «НЕВА»

ДИСПЕТЧЕРСКАЯ ЦЕНТРАЛИЗАЦИЯ СИСТЕМЫ «НЕВА»

1 Характеристика системы

Диспетчерская централизация – это комплекс устройств ж.д. автоматики и телемеханики, состоит из АБ на перегонах, ЭЦ стрелок и сигналов на станциях, системы ТУ – ТС и дающей возможность поездному диспетчеру задавать поездные и маневровые маршруты на раздельных пунктах диспетчерского участка из поста ДЦ.

ДЦ «Нева» нашла широкое распространение на сети железных дорог Украины. Она обеспечивает спорадическую (по мере надобности) управляющих сигналов и циклическую (непрерывную) передачу известительных приказов. Преимуществами системы ДЦ «Нева» по сравнению с другими системами ДЦ являются:

  • использование более простой и совершенной линейной цепи;

  • отсутствие на линейных пунктах пусковой аппаратуры (начинающих, главного и других реле);

  • автоматическое исправление в следующем цикле случайных искажений известительного приказа;

  • возможность применение на разветвлённых участках дороги и узлах;

  • независимость загрузки известительных каналов от размеров движения поездов.

Система «Нева» хорошо себя зарекомендовала, однако необходимость повышения эффективности применения современных средств А и Т при управлении перевозочными процессами потребовала существенного увеличения ёмкости канала ТУ в ДУ. Основноё причиной этого является стремление к осуществлению диспетчерского управления маневровыми передвижениями взамен местного. Была создана система ДЦ «Луч», в которой обеспечивается высокая достоверность и защищённость от искажений сигнала в канале ТУ.

В проектируемой системе «Нева» центральный пост ЦП соединён одним физическим каналом связи с линейными пунктами ЛП, которые устраиваются по одному на каждой промежуточной станции. Канал связи, соединяющий ЦП с ЛП, используется как для передачи приказов объектам, так и для извещения о их состоянии.

Для размещения кодовой аппаратуры ЛП, а также трансляционных пунктов, применяются стативы закрытого типа. На посту ДЦ размещено выносное табло, пульт-манипулятор с поездографом (ПГ), панелью манипулятора (М), и панелью концентратора связи (КС), а также стативы 1Ц, 2Ц, О и СКР. Для посылки управляющего приказа диспетчер воздействует на кнопки пульт-манипулятора при этом срабатывает наборные реле ГН и включают реле Г. Генерируется управляющий приказ, характер которого определяется шифратором ЦШР и в соответствии с содержанием передаваемого распоряжения. Бесконтактный шифратор с наборной группой реле ГН связан через блоки БДС, исключающие образование обходных цепей. Модулятор М поочередно шунтирует колебательные контуры генератора ЦГ. Частоты управляющего приказа через разделительный фильтр Ф поступают в линейную цепь.

Рис. 1 Структурная схема ДЦ «Нева».

На линейных пунктах эти частоты проходят через трансформатор 1ЛТ, усиливаются и демодулятором ЛДМ преобразуются в импульсы постоянного тока. В результате дальнейшей дешифрации при помощи повторителей реле, фиксирующих характер частоты ( П1И, П2И, ПОИ, ПАИ ), распределителя РР и избирательных реле (1ИГ — 5ИГ ) возбуждается групповое избирательное реле ГУ группы объектов, в которую поступает приказ, и регистрирующее реле Р, фиксирующее характер приказа. Включается управляющее реле У и приказ реализуется.

Известительные приказы передаются, циклически, причем последовательность их посылки от различных групп объектов определяется групповыми распределителями. Групповой распределитель, непрерывно отсчитывая кодирующие группы, определяет момент времени, когда посылка информации должна производиться с данного линейного пункта. Так, на рис.1 эту функцию выполняет групповой распределитель ГР состоящий из трех четвертичных счетчиков, размещенных в блоках 1БТГР — ЗБТГР.

В соответствующий момент времени распределитель ГР поочередно включает групповые избиратели 1ГИ — ЗГИ, которые при помощи контактов контрольных реле и блоков БДС настраивают шифратор ЛШ. Генератор ЛГ вырабатывает частоты в соответствии с этой настройкой и передает всю необходимую информацию поочередно от всех групп объектов линейного пункта. Эти частоты через трансформатор 2ЛТ поступают в линейную цепь.

На центральном посту для приема информации, передаваемой по каждому известительному каналу, устанавливается отдельный статив 2Ц с соответствующей аппаратурой. При использовании трех известительных каналов на центральном посту устанавливаются три статива. Соответствующие частоты при поступлении на пост проходят через разделительный фильтр Ф, усиливаются и демодулятором ЦДМ преобразуются в импульсы постоянного тока. При дальнейшей дешифрации в блоке ЦДШ принятая информация затем фиксируется в первой ступени регистра ЦТР. В свою очередь групповой распределитель 1ГР определяет группу объектов, из которой поступила информация, а схема проверки качества выявляет наличие в принятом цикле новой информации. Если такая информация имеется, то она передается во вторую ступень регистра ЦТР и вызывает срабатывание исполнительных реле И. Групповой распределитель при этом включает групповой избиратель ГИ и через усилитель ГУ включает избирательное реле В группы объектов, от которой поступила информация. Через контакты реле В и И включаются соответствующие контрольные реле К, осуществляющие необходимые переключения на табло. Если новой информации в принятом групповом цикле не оказывается, то реле 5, И, а также К. не возбуждаются и индикация на табло не изменяется.

Аналогично работают устройства центрального поста и при приёме информации, поступающей по другим известительным каналам.

Кодирующие группы отсчитываются групповыми распределителями центрального поста и линейных пунктов. Синфазность работы распределителей обеспечивается посылкой за 64 мс до окончания полного цикла проверки объектов с центрального поста сигнала цикловой синхронизации частотой f3у. Для этого установлен блок цикловой синхронизации ЦС, который совместно с общим групповым распределителем ОГР определяет периодичность и длительность передачи сигнала ЦС. Генератор ЛГ центрального поста содержит задающий каскад 4000 Гц и делитель частоты 1:32 и выдаёт на вход блока ЦС тактовые импульсы с интервалом 8 мс, обеспечивая работу этого блока и распределителя ОГР.

2 Главные характеристики системы ДЦ «Нева»

Особенностью системы «Нева» является применение циклического контроля управляемых и контролируемых объектов устройств. Информация о состоянии объектов передаётся на диспетчерский пост периодически, независимо от того, изменялось это состояние или нет. Время в течении которого на диспетчерский пост поступает информация о состоянии всех устройств на диспетчерском участке, называется длительностью цикла и при расчётной ёмкости системы равно 5376 мс. Начало каждого цикла определяется посылкой по каналу ТУ сигнала цикловой синхронизации ЦС, запускающего на каждом исполнительном пункте устройство точного отсчёта времени, разделяющее цикл 24 интервала длительностью каждый 224 мс. В каждом интервале передаётся сигнал ТС, содержащий информацию о состоянии объектов в отдельной группе, группа объединяет 20 двухпозиционных объектов. Из 24 интервалов 23 предназначены для передачи сигналов ТС, а 24-й для передачи сигнала ЦС. Увеличение ёмкости системы достигается применением нескольких частотных каналов (см. таб.1).

Таблица 1

номер

канала ТС

Частота, Гц
Граничная

Рабочая
нижняя

верхняя

f1 и

f2 и

I

900

1350

1025

1225
II

1500

1950

1625

1825
III

2100

2550

2225

2425
IV

2700

3150

2825

3025

При двухпроводной линейной цепи можно использовать три канала ТС ( II, III, IV ); I сигнал, близко расположенный к частотам канала ТУ, следует применять при 4-х проводной схеме связи. По сравнению с системами ДЦ спорадического действия система «Нева» имеет особенности: автоматически исправляет случайные искажения в канале ТС в непрерывно следующих циклах проверки, не имеет начинающих и других реле, выявляющих изменения состояния объектов и осуществляющих пуск передачи сигналов ТС; в линейной цепи отсутствуют контакты реле для отключения части цепи за пунктом, ведущим передачу сигнала ТС; все приёмники и передатчики к линейной цепи подключаются параллельно, в связи с чем имеется возможность работы на разветвлённых цепях.

Ёмкость ДЦ системы «Нева» характеризуется следующими данными:

  • расчётное число ИП – 20;

  • число групп управляемых объектов на одном ИП – до 7;

  • число тактов для посылки команд в группу – 8;

  • ёмкость ТУ по числу управляемых объектов – 1120;

  • число групп в одном канале ТС – 23;

  • число групп контролируемых объектов – до 6;

  • число двухпозиционных объектов, контролируемых по одному каналу ТС – 460;

  • число параллельных каналов ТС при 2-х проводной линейной цепи – 3.

3 Структура сигналов ТУ и ТС и назначение каждого элемента

кода соответственно с заданием

В диспетчерской централизации системы «Нева» одна физическая цепь может быть использована для организации одного управляющего и трех известительных каналов. В управляющем канале применяются частоты 500, 600, 700 и 800 Гц, в известительных — 1625 и 1825 Гц (второй канал); 2225 и 2425 Гц (третий канал); 2825 и 3025 Гц (четвертый канал).

Распределение групп объектов по известительным каналам показано на рис.2, в виду того что не рекомендуется использовать первый известительный канал из-за близости его частот к каналу ТУ на каждом линейном пункте было взято не по 6 групп ТС, а по 4 группы на каждом линейном пункте.

Управляющий приказ содержит 19 импульсов (рис.3), его четные импульсы передаются частотами f1у и f2у (500 и 600 Гц), нечетные — частотами f3у и f4у (700 и 800 Гц). Активными являются частоты f1у и f3у, пассивными — f2у и f4у. Нулевой импульс передается частотой f2у и служит для приведения приемных устройств линейных пунктов в рабочее состояние. Импульсы 1—6 являются избирательными и предназначены для выбора одной из станций, для заданного варианта номер станции 15. Три из шести импульсов передаются активными частотами, остальные—пассивными. Импульсы 7, 8, 9 и 18 выбирают на станции соответствующую группу объектов (первая группа). Два из четырех импульсов передаются активными частотами два — пассивными, что позволяет иметь на каждой станции до шести групп управляемых объектов . Число групп управляемых объектов на станции может быть доведено до семи, для выбора седьмой группы импульсы 7, 8, 9 и 18 передаются активными частотами.

Импульсы 10—14 исполнительные и используются для передачи приказов объектам выбранной группы (маршрут с 3-го пути). Импульсы 15-17 определяют признак команды (чётное отправление).

Известительные приказы и каждом канале передаются двумя частотами. Это обусловлено тем, что синхронная работа распределителей центрального поста и линейных пунктов обеспечивается установкой специальных тактовых генераторов с высокой стабильностью частоты. Поэтому соседние импульсы в известительных приказах могут передаваться одинаковыми частотами.

Синфазность работы распределителей при передаче известительных приказов достигается посылкой сигнала цикловой синхронизации. Контролируемые объекты разделены на группы по 20 объектов.

На каждую группу контролируемых объектов выделены 22 импульса длительностью 8 мс каждый (рис.3), из которых 1-й — начальный, 2—21 — передают соответствующую информацию, 22-й — завершающий. Начальный и завершающий импульсы всегда посылаются активными частотами, характер остальных импульсов определяется содержанием передаваемой информации, по нашему варианту активным является 4-й импульс (маршрут с 3-го пути, см. таб.2). Групповые известительные циклы отделены один от другого интервалами в 48 мс.

Особенностью системы «Нева» является применение циклического контроля состояния управляемых и контролируемых объектов устройств. Информация о состоянии объектов передается на диспетчерский пост периодически независимо от того, изменялось это состояние или нет. Время, в течение которого на диспетчерский пост поступает информация о состоянии всех устройств на диспетчерском участке, называется длительностью цикла и при расчетной емкости системы равна 5376 мс. Начало каждого цикла определяется посылкой по каналу ТУ сигнала цикловой синхронизации ЦС, запускающего на каждом исполнительном пункте устройства точного отсчета времени, разделяющие цикл на 24 интервала длительностью каждый 224 мс (рис. 102). В каждом интервале передается сигнал ТС, содержащий информацию о состоянии объектов в отдельной группе, группа объединяет 20 двухпозиционных объектов. Из 24 интервалов 23 предназначены для передачи сигналов ТС, а 24-й — для передачи сигнала ЦС. Увеличение емкости системы достигается применением нескольких частотных каналов (табл. 14).

При двухпроводной линейной цепи можно использовать три канала ТС (II, III, IV); I канал, близко расположенный к частотам канала ТУ, следует применять при четырехпроводной схеме связи.

В системе «Нева» каналы ТУ и ТС работают параллельно и независимо. На распорядительном посту РП (рис. 103) фильтр Ф разделяет тракт передачи сигналов ТУ с генератором ЦГ и тракт приема сигналов ТС. Каждый канал ТС имеет усилитель ЦУ и демодулятор ДМ. На исполнительных пунктах ИП для приема сигналов ТУ применяются одинаковые усилители ЛУ и демодуляторы ЛДМ. Число типов генераторов ЛГ для передачи сигналов ТС соответствует числу каналов ТС.

По сравнению с системами ДЦ спорадического действия система «Нева» имеет следующие особенности: автоматически

Рис. 5. Построение цикла передачи сигналов ТС в системе «Нева»

Таблица 2

Частота, Гц
Номер канала ТС

граничная

рабочая
нижняя

верхняя

F1н

F2н
I

900

1350

1025

1225
II

1500

1950

1625

1825
III

2100

2550

2225

Л1^л.О

2425
IV

2700

3150

2825

3025

Таблица 3

Номер элемента сигнала

Назначение

Частота
о

Признак начала сигнала ТУ

fу
1,3,5, 0, 0

Адрес станции

fЗу ИЛИ f4у
2,4,6

То же

f]у ИЛИ f2у
7,9

Адрес группы

fЗу ИЛИ f4у
8,18

1 о же

f]у ИЛИ f2у
11, 13, 15, 17

Передача команды

fЗу ИЛИ f4у
10, 12, 14, 16

То же

f1у И-«И f2у

Примечания.

1. При отсутствии передачи в канал ТУ поступает частота f4у.

2. Посылкой частоты fI или f3у передается символ I, посылкой частоты f2у или f4у—символ О исправляет случайные искажения сигналов ТС в непрерывно следующих циклах проверки; не имеет начинающих и других реле, выявляющих изменения состояния объектов и осуществляющих пуск передачи сигналов ТС; в линейной цепи отсутствуют контакты реле для отключения части цепи за пунктом, ведущим передачу сигнала ТС; все приемники и передатчики к линейной цепи подключаются параллельно, в связи с чем имеется возможность работы на разветвленных цепях.

Для построения сигналов ТУ используются частоты: f1у=500 Гц;

F2у=600 Гц; fзу=700 Гц; f4у==800 Гц, первые две — для образования элементов сигнала с четными номерами, последние две — для элементов сигнала с нечетными номерами. Построение сигнала ТУ показано в табл. 15. Сигнал ГУ (рис. 104,а) построен аналогично сигналу ТУ системы ЧДЦ, но нулевой импульс в системе «Нева» передается частотой 600 Гц, а не 500 Гц. Сигнал ТС (рис. 104,6) содержит22 такта- В каждом канале ТС символу 1 соответствует передача более низкой рабочей частоты f’1я; этой же частотой передаются начальный и завершающий такты сигнала ТС.

Рис. 6. Схема линейной цепи системы «Нева»

Рис. 7. Построение сигналов ТУ и ТС в системе «Нева»

Более высокая рабочая частота f2и соответствует передаче символа 0.

Сигнал ЦС представляет собой изменение присутствующей в канале ТУ частоты f4у на fзу с последующим восстановлением частоты f4у (через 64 мс). На каждом ИП имеется групповой распределитель на 24 позиции, регламентирующий очередность передачи сигналов ТС. В момент поступления сигнала ЦС групповые распределители на всех ИП возвращаются в исходное состояние и застопориваются, а в момент окончания сигнала ЦС запускаются и последовательно переходят в новые позиции через каждые 224 мс.

В каналах ТС применена стартстопная синхронизация, основанная на синхронной работе в пунктах передачи и приема распределителей, определяющих границы и номера тактов принимаемых сигналов ТС. Распределитель в пункте приема запускается в момент поступления сигнала ТС (старт) и затормаживается в конце приема его (стоп), занимая в промежутке между этими моментами последовательно 22 позиции через равные интервалы 8 мс. Емкость ДЦ системы «Нева» характеризуется следующими данными: расчетное число И/7—20; число групп управляемых объектов на одном ИП— до 7; число тактов для посылки команд в группу -— 8; емкость ТУ по числу управляемых объектов—1120; число групп в одном канале ТС — 23; число групп контролируемых объектов на одном ИП — до 6; число контролируемых двухпозиционных объектов в группе —20; число двухпозиционных объектов, контролируемых по одному каналу ТС.—460; число параллельных каналов ТС при двухпроводной линейной цепи — 3; число параллельных каналов ТС при четырехпроводной линейной цепи — 4.

4 Принципы синхронизации

В системе «Нева» для циклической передачи сигналов ТС на РП и ИП применяются тактовые распределители, считающие такты сигнала ТС, и групповые распределители, считающие группы объектов, информация о состоянии которых передается отдельными сигналами ТС. Групповые распределители на ИП обеспечивают очередность передачи сигналов ТС разных групп, а на РП используются для определения номера принимаемого сигнала ТС.

Рис. 8. Временная диаграмма совместной работы тактовых и групповых распределителей.

Рис. 9. Структурная схема образования синхронизирующих импульсов

В схеме ИП распределитель Д28 используется как распределитель и как делитель, снижающий частоту поступающих на его вход импульсов в 28 раз. Следовательно, импульсы, выдаваемые с выхода Д28 на вход ГР24, имеют период следования 224 мс, как и импульсы, поступающие на вход ГР24 на РП.

На рис. 8 показана временная диаграмма, поясняющая принцип синхронизации работы устройств РП и ИП при передаче сигнала ТС.

Появление сигнала цикловой синхронизации (изменение частоты /4у на /зу в канале ТУ) прекращает работу тактового распределителя на ИП, которая возобновляется через 64 мс, в момент восстановления в канале ТУ частоты /4у. При этом групповой распределитель почти сразу переходит в позицию 1, вызывая тем самым появление в канале ТС первого сигнала ТС.

При поступлении сигнала ТС групповой распределитель на РП тоже переходит в позицию 1 и одновременно начинает работать тактовый распределитель. Сигнал состоит из 22 тактов и столько же позиций имеет тактовый распределитель. Действие последнего прекращается одновременно с прекращением поступления сигнала ТС.

Тактовый распределитель на ИП работает непрерывно между сигналами ЦС. Каждый цикл его работы содержит 28 тактов, среди которых 22 такта используется для формирования сигнала ТС, а шесть для образования интервала, разделяющего сигналы.

Групповой распределитель на ИП переключается через каждые 28 тактов работы тактового распределителя, а на РП в момент появления в канале ТС сигнала ТС,

Тактовые и групповые распределители на ИП и РП работают синхронно.

16

Реферат: Технические средства защиты информации

РЕФЕРАТ

по курсу «Информатика»

по теме: «Технические средства защиты информации»

Содержание

ВВЕДЕНИЕ

1. Информационная безопасность и мероприятия по ее технической защите

2. Методы опознания и разграничения информации

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

ЛИТЕРАТУРА

Введение

В современном мире платой за всеобщее пользование Интернетом является всеобщее снижение информационной безопасности. Интернет и информационная безопасность несовместимы по самой природе Интернет. «Всемирная паутина» – Интернет родилась как чисто корпоративная сеть, однако, в настоящее время с помощью единого стека протоколов TCP/IP и единого адресного пространства объединяет не только корпоративные и ведомственные сети (образовательные, государственные, коммерческие, военные и т.д.), являющиеся, по определению, сетями с ограниченным доступом, но и рядовых пользователей, которые имеют возможность получить прямой доступ в Интернет со своих домашних компьютеров с помощью модемов и телефонной сети общего пользования.

Для предотвращения несанкционированного доступа к своим компьютерам необходимы средства, направленные на опознание и разграничение доступа к информации.

1. Информационная безопасность и мероприятия по ее технической защите

Информация представляет собой результат отражения движения объектов материального мира в системах живой природы.

Информация обращается в коллективе однотипных организмов в форме сведений и сообщений. Сведения образуются в результате отражения организмами объектов материального мира, в том числе сообщений. Сообщения образуются организмами для передачи сведений другим организмам, содержат совокупность передаваемых сведений, и представляют собой набор знаков, с помощью которого сведения могут быть переданы другому организму и восприняты им. Преобразование сведений в сообщения и сообщений в сведения осуществляется человеком с использованием алгоритмов кодирования и декодирования поступившего набора знаков в элементы его «информационной» модели мира. Важное событие последнего десятилетия в области технической защиты информации – это появление и развитие концепции аппаратной защиты. Основные идеи аппаратной защиты состоят в следующем:

признании мультипликативной парадигмы защиты, и, как следствие, равное внимание реализации контрольных процедур на всех этапах работы информационной системы (защищенность системы не выше защищенности самого слабого звена);

материалистическом решении «основного вопроса» информационной безопасности: «Что первично – hard или soft?»;

последовательном отказе от программных методов контроля, как очевидно ненадежных (попытка с помощью программных средств проконтролировать правильность других программных средств эквивалентна попытке решения неразрешимой задачи о самоприменимости) и перенос наиболее критичных контрольных процедур на аппаратный уровень;

максимально возможном разделении условно-постоянных (программы) и условно-переменных (данные) элементов контрольных операций.

Необходимость защиты информационных технологий была осознана лишь в последнее время. В процессе информационного взаимодействия на разных его этапах заняты люди (операторы, пользователи) и используются средства информатизации – технические (ПЭВМ, ЛВС) и программные (ОС, ППО). Сведения порождаются людьми, затем преобразовываются в данные и представляются в автоматизированные системы в виде электронных документов, объединенных в информационные ресурсы. Данные между компьютерами передаются по каналам связи. В процессе работы автоматизированной системы данные преобразовываются в соответствии с реализуемой информационной технологией. В соответствии с этим, в мероприятиях по технической защите можно выделить:

1. аутентификацию участников информационного взаимодействия;

2. защиту технических средств от несанкционированного доступа;

3. разграничение доступа к документам, ресурсам ПЭВМ и сети;

4. защиту электронных документов;

5. защиту данных в каналах связи;

6. защиту информационных технологий;

7. разграничение доступа к потокам данных.

Информационную систему собирают из готовых элементов, разрабатывая, как правило, лишь небольшую прикладную составляющую (естественно, важнейшую, так как ею определяется функциональность системы). Здесь уместно вспомнить мультипликативную парадигму защиты, а именно – уровень информационной безопасности не выше обеспечиваемой самым слабым звеном. Для нас это означает, что в случае использования готовых «блоков» их нужно выбирать так, чтобы уровень защиты каждого из них был не ниже того, который требуется для системы в целом, включая и защиту информационных технологий, и защиту электронных документов. Незащищенность как одного, так и другого, сводит на нет усилия в остальных направлениях.

В следующем разделе будут рассмотрены виды мероприятий по опознанию и разграничению информации применительно к нашей теме.

2. Методы опознания и разграничения информации

Идентификация/аутентификация (ИА) участников информационного взаимодействия должна выполняться аппаратно до этапа загрузки ОС. Базы данных ИА должны храниться в энергонезависимой памяти СЗИ, организованной так, чтобы доступ к ней средствами ПЭВМ был невозможен, т.е. энергонезависимая память должна быть размещена вне адресного пространства ПЭВМ. Программное обеспечение контроллера должно храниться в памяти контроллера, защищенной от несанкционированных модификаций. Целостность ПО контроллера должна обеспечиваться технологией изготовления контроллера СЗИ. Идентификация должна осуществляться с применением отчуждаемого носителя информации.

Для ИА удаленных пользователей также необходима аппаратная реализация. Аутентификация возможна различными способами, включая электронно-цифровую подпись (ЭЦП). Обязательным становится требование «усиленной аутентификации», т.е. периодического повторения процедуры в процессе работы через интервалы времени, достаточно малые для того, чтобы при преодолении защиты злоумышленник не мог нанести ощутимого ущерба. Современные операционные системы все чаще содержат встроенные средства разграничения доступа. Как правило, эти средства используют особенности конкретной файловой системы (ФС) и основаны на атрибутах, сильно связанных с одним из уровней API операционной системы. При этом неизбежно возникают проблемы, по крайней мере, следующие.

Привязка к особенностям файловой системы.

В современных операционных системах, как правило, используются не одна, а несколько ФС – как новые, так и устаревшие. При этом обычно на новой ФС встроенное в ОС работает, а на старой – может и не работать, так как встроенное разграничение доступа использует существенные отличия новой ФС. Это обстоятельство обычно прямо не оговаривается в сертификате, что может ввести пользователя в заблуждение. И действительно, представим, что на компьютере с новой ОС эксплуатируется программное обеспечение, разработанное для предыдущей версии, ориентированное на особенности прежней ФС. Пользователь вправе полагать, что установленные защитные механизмы, сертифицированные и предназначенные именно для используемой ОС, будут выполнять свои функции, тогда как в действительности они будут отключены. В реальной жизни такие случаи могут встречаться довольно часто – зачем переписывать прикладную задачу, сменив ОС? Более того – именно с целью обеспечения совместимости старые ФС и включаются в состав новых ОС.

Привязка к API операционной системы.

Как правило, операционные системы меняются сейчас очень быстро – раз в год – полтора. Не исключено, что будут меняться еще чаще. Некоторые такие смены связаны с изменениями в том числе и API – например, смена Win9x на WinNT. Если при этом атрибуты разграничения доступа отражают состав API – с переходом на современную версию ОС будет необходимо переделывать настройки системы безопасности, проводить переобучение персонала и т.д. и т.п.

Таким образом, можно сформулировать общее требование – подсистема разграничения доступа должна быть наложенной на операционную систему, и тем самым, быть независимой от файловой системы. Разумеется, состав атрибутов должен быть достаточен для целей описания политики безопасности, причем описание должно осуществляться не в терминах API ОС, а в терминах, в которых привычно работать администраторам безопасности. Рассмотрим теперь конкретный комплекс мер программно-технического уровня, направленных на обеспечение информационной безопасности информационных систем. Здесь можно выделить следующие группы:

средства универсальных ОС;

межсетевые экраны.

Бороться с угрозами, присущими сетевой среде, средствами универсальных операционных систем не представляется возможным. Универсальная ОС – это огромная программа, наверняка содержащая, помимо явных ошибок, некоторые особенности, которые могут быть использованы для получения нелегальных привилегий. Современная технология программирования не позволяет сделать столь большие программы безопасными. Кроме того, администратор, имеющий дело со сложной системой, далеко не всегда в состоянии учесть все последствия производимых изменений (как и врач, не ведающий всех побочных воздействий рекомендуемых лекарств). Наконец, в универсальной многопользовательской системе бреши в безопасности постоянно создаются самими пользователями (слабые и/или редко изменяемые пароли, неудачно установленные права доступа, оставленный без присмотра терминал и т.п.).

Как указывалось выше, единственный перспективный путь связан с разработкой специализированных защитных средств, которые в силу своей простоты допускают формальную или неформальную верификацию. Межсетевой экран как раз и является таким средством, допускающим дальнейшую декомпозицию, связанную с обслуживанием различных сетевых протоколов. Межсетевой экран – это полупроницаемая мембрана, которая располагается между защищаемой (внутренней) сетью и внешней средой (внешними сетями или другими сегментами корпоративной сети) и контролирует все информационные потоки во внутреннюю сеть и из нее (рис. 1). Контроль информационных потоков состоит в их фильтрации, то есть в выборочном пропускании через экран, возможно, с выполнением некоторых преобразований и извещением отправителя о том, что его данным в пропуске отказано. Фильтрация осуществляется на основе набора правил, предварительно загруженных в экран и являющихся выражением сетевых аспектов политики безопасности организации.

Технические средства защиты информации

Рис.1 Межсетевой экран как средство контроля информационных потоков

Целесообразно разделить случаи, когда экран устанавливается на границе с внешней (обычно общедоступной) сетью или на границе между сегментами одной корпоративной сети. Соответственно, мы будет говорить о внешнем и внутреннем межсетевых экранах. Как правило, при общении с внешними сетями используется исключительно семейство протоколов TCP/IP. Поэтому внешний межсетевой экран должен учитывать специфику этих протоколов. Для внутренних экранов ситуация сложнее, здесь следует принимать во внимание помимо TCP/IP по крайней мере протоколы SPX/IPX, применяемые в сетях Novell NetWare. Иными словами, от внутренних экранов нередко требуется многопротокольность. Ситуации, когда корпоративная сеть содержит лишь один внешний канал, является, скорее, исключением, чем правилом. Напротив, типична ситуация, при которой корпоративная сеть состоит из нескольких территориально разнесенных сегментов, каждый из которых подключен к сети общего пользования (рис. 2). В этом случае каждое подключение должно защищаться своим экраном. Точнее говоря, можно считать, что корпоративный внешний межсетевой экран является составным, и требуется решать задачу согласованного администрирования (управления и аудита) всех компонентов.

Технические средства защиты информации

Рис.2 Экранирование корпоративной сети, состоящей из нескольких территориально разнесенных сегментов, каждый из которых подключен к сети общего пользования.

При рассмотрении любого вопроса, касающегося сетевых технологий, основой служит семиуровневая эталонная модель ISO/OSI. Межсетевые экраны также целесообразно классифицировать по тому, на каком уровне производится фильтрация – канальном, сетевом, транспортном или прикладном. Соответственно, можно говорить об экранирующих концентраторах (уровень 2), маршрутизаторах (уровень 3), о транспортном экранировании (уровень 4) и о прикладных экранах (уровень 7). Существуют также комплексные экраны, анализирующие информацию на нескольких уровнях. В данной работе мы не будем рассматривать экранирующие концентраторы, поскольку концептуально они мало отличаются от экранирующих маршрутизаторов. При принятии решения «пропустить/не пропустить», межсетевые экраны могут использовать не только информацию, содержащуюся в фильтруемых потоках, но и данные, полученные из окружения, например текущее время. Таким образом, возможности межсетевого экрана непосредственно определяются тем, какая информация может использоваться в правилах фильтрации и какова может быть мощность наборов правил. Вообще говоря, чем выше уровень в модели ISO/OSI, на котором функционирует экран, тем более содержательная информация ему доступна и, следовательно, тем тоньше и надежнее экран может быть сконфигурирован. В то же время фильтрация на каждом из перечисленных выше уровней обладает своими достоинствами, такими как дешевизна, высокая эффективность или прозрачность для пользователей. В силу этой, а также некоторых других причин, в большинстве случаев используются смешанные конфигурации, в которых объединены разнотипные экраны. Наиболее типичным является сочетание экранирующих маршрутизаторов и прикладного экрана (рис. 3). Приведенная конфигурация называется экранирующей подсетью. Как правило, сервисы, которые организация предоставляет для внешнего применения (например «представительский» Web-сервер), целесообразно выносить как раз в экранирующую подсеть. Помимо выразительных возможностей и допустимого количества правил качество межсетевого экрана определяется еще двумя очень важными характеристиками – простотой применения и собственной защищенностью. В плане простоты использования первостепенное значение имеют наглядный интерфейс при задании правил фильтрации и возможность централизованного администрирования составных конфигураций. В свою очередь, в последнем аспекте хотелось бы выделить средства централизованной загрузки правил фильтрации и проверки набора правил на непротиворечивость. Важен и централизованный сбор и анализ регистрационной информации, а также получение сигналов о попытках выполнения действий, запрещенных политикой безопасности. Собственная защищенность межсетевого экрана обеспечивается теми же средствами, что и защищенность универсальных систем. При выполнении централизованного администрирования следует еще позаботиться о защите информации от пассивного и активного прослушивания сети, то есть обеспечить ее (информации) целостность и конфиденциальность.

Технические средства защиты информации

Рис.3 Сочетание экранирующих маршрутизаторов и прикладного экрана.

Природа экранирования (фильтрации), как механизма безопасности, очень глубока. Помимо блокирования потоков данных, нарушающих политику безопасности, межсетевой экран может скрывать информацию о защищаемой сети, тем самым затрудняя действия потенциальных злоумышленников. Так, прикладной экран может осуществлять действия от имени субъектов внутренней сети, в результате чего из внешней сети кажется, что имеет место взаимодействие исключительно с межсетевым экраном (рис. 4). При таком подходе топология внутренней сети скрыта от внешних пользователей, поэтому задача злоумышленника существенно усложняется.

Технические средства защиты информации

Рис.9 Истинные и кажущиеся информационные потоки.

Более общим методом сокрытия информации о топологии защищаемой сети является трансляция «внутренних» сетевых адресов, которая попутно решает проблему расширения адресного пространства, выделенного организации. Ограничивающий интерфейс также можно рассматривать как разновидность экранирования. На невидимый объект трудно нападать, особенно с помощью фиксированного набора средств. В этом смысле Web-интерфейс обладает естественной защитой, особенно в том случае, когда гипертекстовые документы формируются динамически. Каждый видит лишь то, что ему положено. Экранирующая роль Web-сервиса наглядно проявляется и тогда, когда этот сервис осуществляет посреднические (точнее, интегрирующие) функции при доступе к другим ресурсам, в частности таблицам базы данных. Здесь не только контролируются потоки запросов, но и скрывается реальная организация баз данных.

Заключение

В области защиты компьютерной информации дилемма безопасности формулируется следующим образом: следует выбирать между защищенностью системы и ее открытостью. Правильнее, впрочем, говорить не о выборе, а о балансе, так как система, не обладающая свойством открытости, не может быть использована. Выполнение перечисленных выше требований обеспечивает достаточный уровень защищенности сообщений, обрабатываемых в информационных системах. В современных условиях, для целей разграничения доступа к потокам данных используются, как правило, маршрутизаторы с функцией «VPN – построителя». Надежно эта функция может быть реализована только с помощью криптографических средств. Как всегда в таких случаях – особое внимание должно уделяться ключевой системе и надежности хранения ключей. Естественно, что требования к политике доступа при разграничении потоков совершенно отличаются от таковых при разграничении доступа к файлам и каталогам. Здесь возможен только простейший механизм – доступ пользователю разрешен или запрещен.

Литература

Стрельцов А.А. Обеспечение информационной безопасности России. Теоретические и методологические основы. – М.: «МЦНМО», 2007.

Гадасин В.А., Конявский В.А. От документа – к электронному документу. Системные основы. – М.: РФК-Имидж Лаб, 2004.

Конявский В.А. Управление защитой информации на базе СЗИ НСД «Аккорд». – М.: «Радио и связь», 2004.

16

Реферат: Адвокатура Российской Федерации: история и перспективы развития

1. ВВЕДЕНИЕ
 Адвокат (от латинского слова «advocatus» — призывать на помощь). Юрист, отстаивающий интересы обвиняемого в суде.
Согласно Статье 2 Закона «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации»:
«Адвокатом является лицо, получившее в установленном настоящим Федеральным законом порядке статус адвоката и право осуществлять адвокатскую деятельность».
Современное Российское государство находится на этапе формирования нового правового обоснования деятельности адвокатуры, которая за время своего существования приобрела огромную значимость. Наличие в государстве лиц, способных грамотно и квалифицированно оказать юридическую помощь является залогом демократического развития общества в целом.
Адвокатура известна Российскому праву чуть более века. Ее история показывает, что на протяжении долгого времени значение адвокатуры принижалось, и долгое время адвокатура не могла найти должного законодательного регулирования.
Актуальность исследования настоящей курсовой работы обусловлена рядом обстоятельств:
31 мая 2002 г. был принят Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации».
Принятию закона предшествовали бурные дискуссии и споры о его содержании. Одни эксперты связывали с принятием Закона «Об адвокатуре» решение всех накопившихся проблем. Так, Г. Резник отмечал, что Закон об адвокатуре должен покончить с вакханалией в адвокатском сообществе1. Другие эксперты отмечали, что проект закона об адвокатуре разрушает ее до основания2, что, проект закона об адвокатуре ущемляет права граждан России.
Одним из самых дискуссионных был вопрос коммерциализации адвокатуры. Одни специалисты подчеркивали, что коммерциализация адвокатуры — благо для ее развития3, другие, что это «вирус»4.
Наконец, еще один дискуссионный вопрос – необходимость появления новых форм адвокатуры: государственной адвокатуры5, муниципальной адвокатуры6 и др.
Прошло ровно три года со дня принятия закона. Что изменилось в деятельности Адвокатуры Российской Федерации, решены ли с принятием закона «Об адвокатуре» и вступлении его в юридическую силу комплекс существовавших ранее проблем? Или Закон, создал новые проблемы и, как можно охарактеризовать нынешнюю — современную адвокатуру?
Цель данной работы — исследовать современное правовое положение адвокатуры в Российской Федерации. Исходя из поставленной цели, необходимо решить следующие задачи:
* проанализировать генезис адвокатуры, как института, проследить динамику развитие законодательства об адвокатуре в России;
* рассмотреть современную организацию структуры адвокатуры Российской Федерации;
* исследовать дискуссионные аспекты законодательства и организации работы адвокатуры;
* в заключение работы подвести итоги по проделанному исследованию обозначить современную проблематику адвокатуры, предложить варианты решения накопившихся проблем, а также осветить дальнейшие тенденции развития адвокатуры в РФ.
Порядок решение обозначенных, задач является избранным методом исследования и реализует цель работы.
Таким образом, в работе необходимо проанализировать всю периодику об адвокатуре, монографии и исследования советского периода, действующее и ранее действующее законодательство, в данной работе в большей мере будут использованы труды отечественных адвокатов практиков, ученных: Ф.Багаутдинова, А.Галоганова, К.Ф.Гуценко, М.А. Ковалева, М.Кануковой, М.Гофштейн, С.Полякова, Г.Резника, В.Смирнова, Р.К. Тунава, Л.А.Окунькова, Г. Мирзоева.
В курсовой работы изучаются общие положения о правоохранительной системе государства, ее структуре и назначении, месте адвокатуры, ее роли в обеспечении юридической помощи, защите прав и законных интересов физических и юридических лиц. Особенности адвокатуры как общественной самоуправляющейся организации ее взаимодействие с органами государственного управления. Гарантии независимости адвокатуры (ограничение государственного руководства адвокатурой, самоуправление, экономическая самостоятельность). Принципы деятельности адвокатуры (гуманизм, законность, независимость, профессиональная тайна, нравственные начала профессии). Историческое развитие института адвокатуры в РФ. Вопросы организационной структуры адвокатуры Российской Федерации, особое внимание заостряется на устройстве: Коллегии адвокатов, альтернативных (параллельных) коллегий адвокатов, юридических консультаций, дается понятие и рассматривается специфика статуса адвоката. Также рассматриваются проблемы адвокатуры Российской Федерации, после принятия Закона об адвокатуре, наряду с анализом изучаемых документальных материалов, по каждому дискуссионному вопросу вносится конкретный пакет мер и рекомендаций, основанных как на практическом опыте работы стажером, так и на авторитетном мнении адвокатов практиков.
В заключении подводится общий итог работы, вносятся предложения и рекомендации по текущему кругу «горячих» вопросов адвокатской деятельности имеющих практическое применение.
2. ИСТОРИЧЕСКИЕ АСПЕКТЫ СТАНОВЛЕНИЯ ИНСТИТУТА АДВОКАТУРЫ В РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ
2.1. ПОНЯТИЕ АДВОКАТУРЫ, ЕЕ ЗНАЧЕНИЕ
Под адвокатурой принято понимать совокупность юристов-профессионалов, объединенных в коллегии адвокатов и имеющих задачей оказание юридической помощи физическим и юридическим лицам, включающей участие в различных видах судопроизводства, разъяснение правовых вопросов, подготовку юридических документов (заявлений, жалоб, договоров и т.п.)7.
Функционирование адвокатуры является основным способом Обеспечения положения ст. 48 Конституции РФ, ч. 1, которая гласит: «Каждому гарантируется право на получение квалифицированной юридической помощи».
Поскольку коллегии адвокатов являются практически единственной формой объединения лиц, оказывающих профессиональную юридическую помощь, адвокатура как институт отождествляется именно с ними.
В Федеральном Законе «Об адвокатуре в Российской Федерации» коллегия адвокатов определена как «некоммерческое, самоуправляемое профессиональное объединение, основанное на индивидуальном членстве лиц, занимающихся адвокатской деятельностью». Это определение подчеркивает самостоятельность адвокатских объединений, их независимость от органов государственного управления. Указание на некоммерческий характер означает, что адвокатура не ставит целью извлечение прибыли. Гонорары, поступающие в коллегию за оказание правовой помощи адвокатами, используются для оплаты их труда, содержания технического аппарата, на хозяйственно-канцелярские расходы, а также для отчислений в страховые и пенсионные фонды.
К принципам деятельности адвокатуры, помимо ее независимости и самоуправления, относят добровольность вступления в ее ряды, законность деятельности, гуманизм, соблюдение нравственных начал профессии. Из этих принципов, содержание которых достаточно очевидно, в особом разъяснении нуждается принцип законности. Строгое следование требованиям закона — обязательное условие деятельности адвоката и адвокатуры. Это означает, что адвокат призван защищать подлинные (а не мнимые) права лица, не любые его интересы, а только законные. Средства и методы защиты должны быть основаны на законе. Адвокат не вправе в интересах клиента представлять правоохранительным органам подложные документы, сфальсифицированные доказательства, воздействовать на свидетелей и потерпевших, дабы склонить их к отступлению от правды и даче ложных показаний и т.п.
Это значит, что адвокат не слуга клиента, он самостоятелен в выборе правовой позиции и средств защиты, при неизменном условии — не вредить клиенту, всегда оставаться защитником его законных интересов (но не ложных притязаний).
Содержащееся в Положении об адвокатуре РСФСР от 20.11.1980 г. в числе задач адвокатуры «содействие осуществлению правосудия» требует пояснений. Функция адвоката односторонняя. Реализуя ее, адвокат, естественно, объективно содействует осуществлению правосудия. Но это — не главная его задача, и он не может предавать клиента ради «торжества правосудия».
Существенно изменилось в годы реформ представление о «государственном руководстве адвокатурой». Практически не применяются статьи Положения об адвокатуре РСФСР», в которых говорится о государственном контроле. Численный состав, штаты, смета доходов и расходов коллегии адвокатов не утверждаются ныне исполнительными органами субъектов федерации. Ограничены функции Минюста по установлению правил оплаты труда адвокатов, поскольку при наличии соглашения адвоката с клиентом ставка гонорара определяется ими самими. Минюст не заслушивает отчеты Председателей коллегий адвокатов и т.д. То есть в результате ведущейся в стране судебно-правовой реформы адвокатура постепенно обретает независимость, а принцип самоуправления в адвокатских коллективах обретает реальное содержание. Эти достижения носят характер практических завоеваний адвокатуры. Юридическое оформление они получили в Федеральном Законе «Об адвокатуре в Российской Федерации».
2.2.ИСТОРИЯ РУССКОЙ ДОРЕВОЛЮЦИОННОЙ АДВОКАТУРЫ
Предшественники русской адвокатуры — стряпчие, частные ходатаи по судебным делам.
Судебная реформа 1864г. — начало формирования присяжной адвокатуры.
«Учреждение судебных установлений» 1864г. о присяжных поверенных, (требования к присяжным поверенный, Совет присяжных поверенных; права, обязанности и ответственность присяжных поверенных).
Изучение, в настоящей работе, истории российской адвокатуры призвано выявить сложности, стоящие на пути развития этого института, определить принципы организации и деятельности адвокатуры в процессе ее становления, показать их в динамике и увидеть их перспективу.
Как было отмечено вше, мы с полным основанием относим к принципам организации и деятельности адвокатуры добровольность объединения адвокатов, независимость и самоуправление адвокатских корпораций, законность деятельности, соблюдение нравственных начал профессии, профессионализм, гуманизм и др.
История адвокатуры России позволяет утверждать, что эти принципы далеко не в полной мере реализовались в прошлом, да и ныне они нуждаются в постоянной защите, правовом и организационном обеспечении.
Русская присяжная и частная адвокатура родилась в условиях демократических судебных реформ 60-х гг. XIX века в царствование императора Александра II. В известной мере это было вынужденное решение: введение суда присяжных и состязательного судебного процесса не могло состояться без профессиональной адвокатуры.
К кандидатам в присяжные поверенные предъявлялось требование наличия законченного высшего образования.
По причине отсутствия достаточного количества дипломированных специалистов Учреждением Судебных Установлений допускались частные поверенные без высшего образования. Сохранялись (практически) и предшественники адвокатуры — стряпчие («крапивное семя», «ябедники»).
Государственная ангажированность присяжных поверенных обеспечивалась не только присягой, в которой они обязывались сохранять верность государю-императору, но и порядком комплектования адвокатуры.
Состав присяжных поверенных контролировался Судебной палатой округа, при которой создавался Совет присяжных поверенных, деятельность которого также была поднадзорна Судебной палате.
В присяжные поверенные не допускались иностранцы, несостоятельные должники, лица, состоящие на правительственной службе, подвергшиеся по приговору суда лишению или ограничению прав состояния, находящиеся под следствием, лица, которые исключены из числа присяжных поверенных и др.
Совет присяжных поверенных рассматривал вопросы приема и отчисления, жалоб на действия присяжных, контролировал соблюдение ими законов и правил профессии, включая размеры взимаемых вознаграждений, устанавливал очередность «хождения по делам лиц, пользующихся на суде правом бедности», (статьи 354, 367 Учреждения Судебных Установлений)8. Жалобы на решение Совета присяжных подавались в Судебную палату.
Таким образом, независимость создаваемой в результате реформы адвокатуры была достаточно относительной, а самоуправление — в пределах, контролируемых судом.
Формировались определенные нравственные ориентиры профессии адвоката — в требованиях к кандидатам в присяжные, а также при определении их правовых обязанностей и ограничений.
Так, присяжным поверенным запрещалось приобретать права своих доверителей по тяжбам, вести дела против своих родственников (родителей, жены, детей, братьев и сестер), представлять сразу обе стороны тяжущихся или переходить с одной стороны на другую, оглашать тайны своего доверителя.
Существовала и такса оплаты труда адвоката, утвержденная Министром юстиции для ведения гражданских дел в 1868 г. (отсчет гонорара шел от цены иска).
С присяжного поверенного тяжущийся (доверитель) мог взыскать причиненные нерадением адвоката убытки. Было возможно и уголовное преследование присяжного поверенного за серьезное злоупотребление.
В принципе, все эти положения вполне импонируют и современному адвокату, но следует отметить, что в практической жизни они соблюдались далеко не всегда, тем более, что сами идеи судебной реформы конца XIX века в России оказались во многом не реализованными, плавно перетекшими в меры реакционного характера, которые принято относить к «контрреформам».
 2.3. РУССКАЯ АДВОКАТУРА СОВЕТСКОГО ПЕРИОДА
 Становление русской адвокатуры после судебной реформы 1864 г. отмечено формированием процессуального статуса адвоката, участвующего в гражданском и уголовном судопроизводстве, отвечавшего европейским образцам, становлением профессиональных нравственных требований. Выдвинулись и яркие личности в среде адвокатов — Спасович, Александров, Андреевский, Урсов, Плевако и др.
Это были люди высочайшей профессиональной культуры, подлинные защитники правды и справедливости, выдающиеся судебные ораторы.
Октябрьская революция 1917 г. разрушила, и судебные учреждения, и адвокатуру. «Мы расчистили этим дорогу для настоящего народного суда» — с торжеством говорил основатель нового государства9.
Место права заняло «правосознание революционного класса», а профессионально подготовленные судьи были заменены солдатскими и рабоче-крестьянскими активистами.
Спустя несколько недель после октябрьского переворота, 24 ноября 1917 г. был принят Декрет о суде № 1. Он был ориентирован на создание «советских судов». Адвокатура им создана не была, однако в качестве защитников и обвинителей были допущены «все неопороченные лица обоего пола».
Инструкцией Наркомюста 19.12.1917 г. при ревтрибуналах учреждались «коллегии правозаступников», в которые могли вступать любые лица, желающие «помочь революционному правосудию» и имеющие соответствующие рекомендации от Советов депутатов.
Декрет о суде № 2 от 7 марта 1918 г. предусмотрел создание коллегий правозаступников при Советах депутатов. Позже (Декретом «О народном суде РСФСР» от 30.11.1918 г.) коллегии правозаступников стали именоваться коллегиями «защитников, обвинителей и представителей сторон в гражданском процессе». Их составляли должностные лица, получавшие зарплату от государства по смете Наркомюста.
Вскоре эти коллегии были упразднены под тем предлогом, что в них были «сильны элементы буржуазной адвокатуры».
Защита стала осуществляться в порядке трудовой повинности лицами, включенными в списки местными исполкомами.
Эти меры были направлены на окончательное уничтожение дореволюционной адвокатуры России.
Днем рождения советской профессиональной адвокатуры принято считать 26 мая 1922 г., когда решением III сессии ВЦИК IX созыва было утверждено первое Положение об адвокатуре. Коллегии защитников создавались при губернских отделах юстиции. Общим собранием защитников избирался Президиум, который ведал приемом и отчислением адвокатов, наложением дисциплинарных взысканий, решением финансовых и административных вопросов.
С этого времени начался рост численности коллегий адвокатов, создания сети юридических консультаций. Частнопрактикующие адвокаты были объявлены вне закона.
Положениями об адвокатуре от 27 февраля 1932 г., 16 августа 1939 г. развивались принципы организации адвокатуры, установленные первым положением, более четко определялись права и обязанности структурных подразделений коллегии адвокатов и их членов.
Положение от 16 августа 1939 г. впервые закрепило принцип, в соответствии с которым в адвокатуру могли вступать лишь лица, имеющие юридическое образование, либо не менее трех лет опыта работы в качестве судьи, прокурора, следователя или юрисконсульта. Повышалась самостоятельность коллегий путем расширения полномочий общих собраний адвокатов и избираемого им тайным голосованием Президиума. Оплата труда адвокатов регулировалась таксой, утверждаемой Наркомюстом.
Роль адвокатуры в правоохранительной системе как органа оказания населению юридической помощи и обеспечения защиты по уголовным делам возрастала по мере утверждения лозунга об укреплении социалистической законности10.
Первый Закон СССР «Об адвокатуре в СССР» был принят Верховным Советом СССР 36 ноября 1979 г11.
Этим законом вносилось единообразие в принципы организации и деятельности адвокатуры всех союзных республик.
Впервые было установлено правило, действующее и ныне, о порядке создания добровольных объединений лиц, занимающихся адвокатской деятельностью. Окончательно утверждался принцип обязательного высшего юридического образования для членов коллегий адвокатов, устанавливались сроки стажировки для претендентов, не имеющих практического опыта, расширялось поле деятельности адвокатов.
На базе союзного закона об адвокатуре было принято Положение об адвокатуре РСФСР от 20 ноября 1980 г., и только через несколько лет в г. Москве учрежден Союз адвокатов СССР. Секретарем Союза от всей Российской Федерации был избран председатель Свердловской областной коллегии адвокатов В.Н.Смирнов. Этим подчеркивалась роль Свердловской адвокатуры как одного из лидеров процесса обновления адвокатуры. Через год в Свердловске был образован Союз адвокатов России, а позднее в Москве — Федеральный Союз адвокатов России. Все эти общественные объединения выполняли миссию интеграции адвокатов.
Свердловская адвокатура на всех этапах участвовала в разработке Федерального Закона об адвокатуре.
 2.4. АДВОКАТУРА РОССИИ ПЕРИОДА СУДЕБНО-ПРАВОВОЙ РЕФОРМЫ 70-80 ГОДОВ ХХ СТОЛЕТИЯ
 В этой части исследованию рассматриваются вопросы: изменения правового статуса адвоката в связи с формированием Судебной власти. Расширение гарантий самостоятельности и независимости адвокатуры от органов государственной власти и управления. Появление новых организованных структур адвокатуры (адвокатские кооперативы, бюро, фирмы, лицензионные правовые услуги, создание «параллельных» коллегий адвокатов). Создание адвокатских объединений (Союзы адвокатов, адвокатские гильдии и ассоциации), их значение для решения общих проблем адвокатуры, защиты адвокатов, повышения профессиональной культуры и расширения международных связей адвокатуры. О перспективах развития адвокатуры. Переход на новые принципы оплаты труда адвокатов.
В конце 70-х – начале 80-х годов шла дальнейшая разработка вопросов правового обоснования адвокатуры как института. В брежневской конституции 1917 г. содержалась статья о коллегии адвокатов (ст. 161), в которой адвокатура официально признавалась конституционном органом12. С другой стороны, в этом качестве она становилась в большей степени государственным делом, нежели оставалась полуавтономной профессией. В Законе РСФСР «Об адвокатуре», принятом после одобрения всесоюзного закона в 1977 г., четко определялись новые права и обязанности адвокатов. Данный документ в одно и тоже предоставлял адвокатуре большую легитимность и подчеркивал ее зависимость от Министерства Юстиции. Коллегии адвокатов рассматривались как «общественные организации», но они могли быть образованы только с одобрением местных государственных органов и республиканского министерства юстиции.
В законе «Об адвокатуре» принятый 30 ноября 1979 г. говорится о том, что в соответствии с Конституцией СССР основной задачей советской адвокатуры является оказание юридической помощи гражданам и организациям.
Адвокатура в СССР содействует охране прав и законных интересов граждан и организаций, осуществлению правосудия, соблюдению и укреплению социалистической законности, воспитанию граждан в духе точного и неуклонного исполнения советских законов. Бережного отношения к народному добру, соблюдения дисциплины труда, уважения к правам, чести и достоинству других лиц, к правилам социалистического общежития.
Коллегия адвокатов являются добровольными объединенными лиц, занимающихся адвокатской деятельностью.
Высшим органом коллегии адвокатов является общее собрание (конференция) членов коллегии, ее исполнительным органом – президиум, контрольно-ревизионным органом – ревизионная комиссия13.
Изучение судебной практики показало, что конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту соблюдается и это положительно влияет на качество осуществления правосудия. Вместе с тем по отдельным делам не полностью выполняют требования некоторых норм уголовно – процессуального законодательства, что приводит к нарушению права на защиту.
Десятилетиями правительственные чиновники держали численность адвокатов на низком уровне (1 адвокат на 13000 человек), продолжали контролировать адвокатов путем учета их дел, следя за из поведением в зале суда. Кроме того, адвокаты еще были обязаны выступать с публичными лекциями о социалистической законности, так как в их обязанности входило распространение правовых знаний. Такой порядок раздражал некоторых адвокатов, хотя в то же время другие предпочитали работать при строгом государственном регулировании и не хотели иметь дополнительной ответственности, возникающей из автономии профессии (несколько адвокатов их двух московских районных коллегий были обеспокоены возможным формированием союза, так как они не хотели терять свои неформальные связи с госчиновниками, а при образовании союза им пришлось бы подчиняться интересам большинства адвокатов СССР.
Считалось, что адвокаты наиболее автономны в юридической профессии, их близость к государству меньше, чем у представителей других юридических профессий. Например, эффективность работы адвоката в суде была ограничена в определенной степени заинтересованностью государства в обеспечении высокого уровня осуждения, затрудненным доступом к клиентам и к материалам дела до процесса и иногда во время процесса. Сами адвокаты, их внимание к соблюдению процессуальных норм рассматривались как помехи для проведения расследования и причин запутывания уголовного дела. Следователи и прокуроры обычно побеждали в этой игре, особенно на стадии досудебного разбирательства. Адвокаты выступали в суде по 70% уголовных дел, но присутствовали лишь на одной трети предварительных расследований. Статистические данные Министерства Юстиции показывают, что в 1970-1980 гг. более 70% ходатайств и заявлений адвокатов РСФСР были отклонены следователями14.
В 1986-1988 гг. в СССР произошел «корпоративный бум»: во всех сферах деятельности – от медицины до «оборонки» – стали появляться кооперативы. Это и понятно – кооперативы и малые предприятия стали первыми ласточками приближавшейся экономической свободы предвестниками рынка. Оказание правовых услуг не могло быть исключением. Стали возникать правовые кооперативы. Надо помнить, что в то время общественное мнение не восприняло кооперативы как нечто положительное. Достаточно просмотреть газеты тех времен, чтобы вспомнить, что слово «кооператор» было ругательным, а не хвалебным. Соответственно те, кто «был в порядке» – действующие судьи, прокурора, следователи, нотариусы, адвокаты, юрисконсульты – не «кинулись в очертя голову» в правовую кооперацию, оставив, по – существу, это поле деятельности людям, которые в силу разных причин не смогли найти себя в существующей системе. Среди первых кооператоров от закона были люди с неуживчивыми характерами, но при этом хорошие юристы, были и плохие юристы, от которых избавлялись в традиционных учреждениях, были и люди нечистые на руку, была и «молодежь», быстрее других понявшая, какую золотоносную жилу им предоставило время.
Второй раз консерватизм и недальновидность руководства адвокатуры проявилась в самом начале 90-х. Ситуация тогда сложилась уже иная. Слабые, неподготовленные и нечистоплотные правовые кооператоры стали «вымирать», сильные и квалифицированные заняли свое место под солнцем, оставшихся фактически без бюджетного финансирования, серьезные юристы, работавшие в Минюсте Союза, и в органах исполнительной власти, и в распущенных, реорганизованных, сокращенных министерствах и ведомствах. В то же время между Минюстом России и адвокатурой шла своеобразная борьба по поводу проекта закона об адвокатуре. Адвокатура хотела получить закон, давший ей полную независимость и бесконтрольность со стороны государства, а Минюст, наоборот, пытался провести законопроект, который противоречил основным принципам формирования адвокатского корпуса и деятельности адвокатуры как саморегулирующейся организации. Ни одна из сторон не была готова идти на компромисс. Результат оказался весьма плачевным для всех. Минюст санкционировал создание альтернативных коллегий.
3. СТАТУС АДВОКАТОВ И СОВРЕМЕННЫЕ ПРОБЛЕМЫ ИХ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
3.1. СТАТУС АДВОКАТА
Закон запрещает адвокатам состоять на службе в учреждениях, организациях, на предприятиях. Традиционный запрет адвокатам состоять на службе обусловлен тем, что такая служба может повлечь снижение качества юридической помощи не только из-за занятости другой работы, но и в связи с утратой адвокатом своей независимости. Став служащим, адвокат должен будет выполнять указания вышестоящих должностных лиц, включая те, которые противоречат его убеждениям. Такое подчинение крайне нежелательно, ведь адвокатская профессия требует независимости от всяких посторонних влияний и может осуществляться успешно лишь под влиянием своего долга, который дает адвокату возможность поступать с надлежащей твердостью, решительность, убежденностью.
Пользуясь своей независимостью, адвокат должен помнить, что цель не может оправдывать средства. И высокие цели правосудного ограждения обществ, и защита личности от несправедливого обвинения должны быть достигаемы только нравственными способами и приемами.
Таким образом, оказывая юридическую помощь, адвокат руководствуется лишь указаниями закона и своего профессионального долга, а не мнениями и оценками каких-либо органов и должностных лиц, в том числе органов и должностных лиц коллегии адвокатов.
Выпускники юридических вузов, не имеющие стажа работы по специальности юриста или при недостаточности такого стажа, принимаются в коллегию адвокатов лишь после прохождения стажировки, сроком не менее шести месяцев, время стажировки может быть продлено. С вступлением нового закона «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации» срок стажировки был увеличен от одного года до двух лет (ст.28).Стажер адвоката осуществляет свою деятельность под руководством адвоката (адвокат, имеющий адвокатский стаж не менее пяти лет, вправе иметь стажеров), выполняя его отдельные поручения. Стажер адвоката не вправе самостоятельно заниматься адвокатской деятельностью, обязан хранить адвокатскую тайну.
Стажер принимается на работу на условиях трудового договора, заключенного с адвокатским образованием, а в случае, если адвокат осуществляет свою деятельность в адвокатском кабинете, — с адвокатом, которые являются по отношению к данному лицу работодателями.
У некоторых адвокатов имеются их помощники. Помощниками адвоката могут быть лица, имеющие высшее, незаконченное высшее или среднее юридическое образование. Помощник адвоката не вправе заниматься адвокатской деятельностью, обязан хранить адвокатскую тайну.
Социальное страхование помощника адвоката осуществляется адвокатским образованием, в котором работает помощник, а в случае, если адвокат осуществляет свою деятельность в адвокатском кабинете, — адвокатом, в адвокатском кабинете которого работает помощник.
Статус адвоката прекращается по следующим основаниям:
* Личное заявление адвоката в письменной форме о прекращении статуса адвоката;
* Вступление в законную силу решения суда о признании адвоката недееспособным или ограниченно дееспособным;
* Отсутствие в адвокатской палате в течении шести месяцев со дня наступления обстоятельств, предусмотренных пунктом 2 статьи 17 настоящего Федерального закона, сведений об избрании адвокатом формы адвокатского образования, учредителем (членом) которого является адвокат;
* Смерть адвоката или вступление в законную силу решение суда об объявлении его умершим;
* Совершение поступка, порочащего честь и достоинство адвоката или умаляющего авторитет адвокатуры;
* Неисполнение или ненадлежащее исполнение адвокатом своих профессиональных обязанностей перед доверителем, а также неисполнение решений органов адвокатской палаты, принятых в пределах их компетенции;
* Вступление в законную силу приговора суда о признании адвоката виновным в совершении умышленного преступления;
* Установление недостоверности сведений, представленных в квалификационную комиссию в соответствии с требованиями.
Решение о прекращении статуса адвоката принимает совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, в региональный реестр которого внесены сведения об этом адвокате. В случаях, предусмотренных подпунктами 5 и 6 пункта 1 настоящей статьи, решение принимается советом соответствующей адвокатской палаты на основании заключения квалификационной комиссии.
О принятом решении совет в семидневный срок со дня принятия решения о прекращении статуса адвоката уведомляет в письменной форме лицо, статус адвоката которого прекращен, за исключением случая прекращения статуса адвоката по основанию, предусмотренному подпунктом 4 пункта 1 настоящей статьи, соответствующее адвокатское образование, а также соответствующий территориальный орган юстиции, который вносит необходимые изменения в региональный реестр.
Решение о прекращении статуса адвоката может быть обжалован в суд.
Территориальный орган юстиции, располагающий сведениями об обстоятельствах, являющихся основаниями для прекращения статуса адвоката, направляет представление о прекращении статуса адвоката в адвокатскую палату. В случае, если совет адвокатской палаты в месячный срок со дня поступления соответствующего представления не принял решение о прекращении статуса адвоката в отношении данного адвоката, территориальный орган юстиции в праве обратиться в суд с заявлением о прекращении статуса адвоката.
3.2. ПРОБЛЕМЫ АДВОКАТУРЫ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ ПОСЛЕ ПРИНЯТИЯ ЗАКОНА ОБ АДВОКАТУРЕ
Как уже отмечалось в работе, 1 июля 2002 года вступил в силу Федеральный закон от 31.05.2002 г. N 63-ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации» (далее в анализе Закон), дополнительно отметим вступление в действие так давно ожидаемого «Кодекса профессиональной этики адвоката», принятого Первым Всероссийским съездом адвокатов 31 января 2003 года.
В текущем и прошлом году было принято или вступило в силу столь много нормативных актов, имевших большой общественный резонанс, что принятие закона об адвокатской деятельности для широкой публики, скорее всего, прошло незамеченным. Этого, однако, нельзя сказать про людей, профессионально занимающихся юриспруденцией.
Действительно, уже довольно давно действуют новые Гражданский и Уголовный кодексы, принят новый Уголовно-процессуальный, КоАП, практически до неузнаваемости изменился ГПК РСФСР – изменилась вся юридическая картина российского мира, среди которой сохранялось Положение об адвокатуре в РСФСР, грозя превратиться в такой же историко-юридический памятник, как и Положение о фирме.
Закон об адвокатуре ждали давно, и дискуссии вокруг его проектов велись жаркие. И Закон этот ожиданий не обманул, он полностью меняет облик отечественной адвокатуры. Рассмотрим некоторые его положения.
Пункт 2 ст. 1 Закона устанавливает: «Адвокатская деятельность не является предпринимательской». Эта норма легко ассоциируется с аналогичной ей, которая устанавливает, что не относится к предпринимательской деятельность нотариусов. Стало быть, можно проецировать на адвокатов судебные решения, которые принимались по искам и жалобам нотариусов в тех случаях, когда государственные органы или частные лица стремились чего-либо добиться от нотариусов путем причисления последних к предпринимателям. Эта норма имеет решающее значение, в частности, для налогообложения адвокатской деятельности15.
П. 4 ст. 2 Закона содержит одну из самых радикальных его новелл: «Представителями организаций, органов государственной власти, органов местного самоуправления в гражданском и административном судопроизводстве, судопроизводстве по делам об административных правонарушениях могут выступать только адвокаты, за исключением случаев, когда эти функции выполняют работники, состоящие в штате указанных организаций, органов государственной власти и органов местного самоуправления, если иное не установлено федеральным законом».
На момент вступления Закона в силу всеми существовавшими процессуальными законами было предусмотрено именно «иное», то есть к представительству допускались не только адвокаты или штатные сотрудники. Таким образом, вновь принятый Закон сразу же вступил в противоречие с отраслеобразующими процессуальными кодексами. Ситуация, однако, изменилась с принятием нового Арбитражно-процессуального кодекса, который продублировал правило Закона «Об адвокатуре».
Многие юридические фирмы и частнопрактикующие юристы, не имевшие статуса адвоката, вполне закономерно опасались, что в период после принятия Закона «Об адвокатуре», но до вступления в силу АПК РФ, у них возникнут сложности в арбитражных судах. Вопреки ожиданиям, Арбитражный Суд Санкт-Петербурга и Ленинградской области отнесся к этой процессуальной новелле Закона спокойно и допускал к представительству, невзирая на отсутствие адвокатского удостоверения. Зато нежданные проблемы возникли в судах общей юрисдикции, где порой пытаются не допустить к участию в деле представителя организации, не являющегося адвокатом, не обращая внимания на ГПК (действительно, какое он имеет значение для суда общей юрисдикции?) и оговорку Закона: « … если иное не установлено федеральным законом».
Оправдывая установление подобной адвокатской монополии, ведущие российские адвокаты основным доводом приводили намерение обеспечить квалифицированность юридической помощи. Однако, критерием надлежащей квалификации является диплом о высшем юридическом образовании, а не удостоверение адвоката. Если бы дело обстояло так, как его представляли сторонники адвокатской монополии, то до принятия нового АПК многочисленные юридические фирмы просто не имели бы клиентуры, так как организации обращались бы не к ним, а к адвокатам, которые обладали большим профессионализмом. Однако действительность была иной, и по самым сложным делам узкоспециализированные юридические фирмы обладали квалификацией, не уступавшей ведущим адвокатам.
Кроме того, монополия установлена на представительство в арбитражных судах организаций, которые в подавляющем большинстве случаев окажутся коммерческими, действующими на началах риска, для которых ошибка в выборе представителя является обычным риском. Нашего законодателя вообще трудно заподозрить в такой трогательной заботе о коммерческих организациях. В положении же физических лиц, для которых ошибка в выборе представителя в гражданском деле действительно может обернуться трагедией, новый закон ничего не изменил. Наверно, потому, что гонорары, выплачиваемые организациями и физическими лицами своим представителям, несопоставимы.
В порядке бытописания можно отметить, что описываемая новелла, естественно, привела к миграциям в мире юристов. Очень многие юридические фирмы полными составами записывались в адвокаты, пополняя своими вступительными взносами казну коллегий адвокатов.
Ст. 3 Закона позиционирует адвокатуру как профессиональное сообщество адвокатов и как институт гражданского общества, не входящий в систему органов государственной власти и органов местного самоуправления. И как уже отмечалось в работе целью деятельности адвокатуры является защита прав, свобод и интересов граждан, а также обеспечение доступа к правосудию, то есть функции, которые возлагаются и на государство. В силу Закона, адвокат вправе собирать сведения, необходимые для оказания юридической помощи, в том числе запрашивать справки, характеристики и иные документы от органов государственной власти, органов местного самоуправления, общественных объединений, а также иных организаций, а указанные органы и организации обязаны выдавать адвокату запрошенные им документы. Таким образом, адвокату в некоторых случаях делегируются властные полномочия. В то же время обязанность по предоставлению запрошенной информации не подкреплена возможностью применения санкций в случае неисполнения этой обязанности, из-за чего право адвоката на получение необходимых сведений отдает декларативностью. Вероятно, можно было бы предусмотреть административную ответственность за нарушение требований ст. 3, наподобие нормы ст. 19.7 КоАП РФ – «непредставление сведений».
Деятельность адвоката обусловлена его членством в Адвокатской палате субъекта Федерации, которая является негосударственной некоммерческой организацией, основанной на обязательном членстве адвокатов одного субъекта Российской Федерации. Целями Адвокатской палаты заявлены: обеспечение доступности и оказания квалифицированной юридической помощи, организация бесплатной юридической помощи, контроль за уровнем квалификации адвокатов и соблюдением ими профессиональной этики.
Однако Адвокатская палата субъекта и Адвокатская палата РФ выступают как необходимые, но не достаточные, с точки зрения законодателя, для надлежащей организации адвокатской деятельности. В соответствии с Законом, адвокат должен осуществлять свою профессиональную деятельность в рамках одной из форм адвокатских образований. Статьей 20 Закон устанавливает четыре формы, в которых могут существовать адвокатские образования: это адвокатский кабинет, коллегия адвокатов, адвокатское бюро и юридическая консультация. Прежде чем приступить к рассмотрению конкретных форм адвокатских объединений, надо вспомнить о том, что какое объединение не создали бы адвокаты, своей профессиональной деятельностью они могут заниматься только от своего лица. «Адвокатские образования» создаются не для оказания юридической помощи, а в целях организации деятельности адвокатов. Целью создания всех объединений, таким образом, является взаимопомощь адвокатов для облегчения своей деятельности.
Адвокатский кабинет – это форма организации труда адвоката, «принявшего решение осуществлять адвокатскую деятельность индивидуально», как выражается Закон. Однако и в коллегиях адвокатов, и в юридических консультациях адвокаты тоже осуществляют свою деятельность, как правило, индивидуально, а не коллективно. С другой стороны, ничто не препятствует клиенту нанять себе несколько адвокатов из разных кабинетов для защиты по одному делу, и они тогда будут работать коллективно. Отличием кабинета от других адвокатских образований является то, что он не имеет статуса юридического лица.
Эта форма организации, тем не менее, вызывает меньше всего вопросов.
Следующей формой организации является коллегия адвокатов. При рассмотрении данного феномена необходимо постоянно помнить о том, что, в отличие от ранее действовавшего законодательства, членство адвоката в коллегии и само создание такой коллегии – дело сугубо добровольное. Коллегию могут учредить два и более адвоката. Коллегия адвокатов является юридическим лицом — некоммерческой организацией, основанной на членстве и действующей на основании устава, утверждаемого ее учредителями, и заключаемого ими учредительного договора. Коллегия адвокатов считается учрежденной с момента ее государственной регистрации, которая осуществляется в общем порядке, установленном федеральным законом о государственной регистрации юридических лиц.
Главный вопрос, который возникает при анализе норм о коллегии адвокатов, это вопрос о целесообразности ее создания. Юридическое лицо создается там, где необходим участник оборота, выступающий от своего имени. Закон тем временем устанавливает, что соглашения, по которым оказывается помощь адвоката, заключаются исключительно с самим адвокатом. Таким образом, сама юридическая помощь, будучи целью адвокатуры, осуществляется вне рамок деятельности такого юридического лица. Все функции добровольно создаваемых адвокатами юридических лиц сводятся фактически к надзору за деятельностью лиц, их создавших. Так, вознаграждение, выплачиваемое адвокату доверителем, и компенсация адвокату расходов, связанных с исполнением поручения, подлежат обязательному внесению в кассу соответствующего адвокатского образования либо перечислению на расчетный счет адвокатского образования в порядке и сроки, которые предусмотрены соглашением. В случае с адвокатским кабинетом это вопросов не вызывает, так как деньги поступают тому лицу, которое их заработало, а вот в случае с коллегией все не так однозначно. Соглашения об оказании юридической помощи в коллегии адвокатов регистрируются в документации коллегии адвокатов, что, по всей видимости, также преследует фискальные цели. Коллегия адвокатов в соответствии с Законом является еще и налоговым агентом адвокатов.
Если исходить из того, что коллегия создается адвокатами, которые не в силах содержать собственный кабинет, то это – сложный инструмент для решения простой задачи, которая могла бы решаться, например, в рамках простого товарищества.
Коллегия адвокатов, как уже было сказано, в соответствии с Законом выступает налоговым агентом адвокатов, являющихся ее членами, по доходам, полученным ими в связи с осуществлением адвокатской деятельности, а также их представителем по расчетам с доверителями и третьими лицами и другим вопросам, предусмотренным учредительными документами коллегии адвокатов. Интересный момент – Закон говорит о том, что коллегия — налоговый агент лишь «по доходам», что, видимо, должно означать правоотношения по уплате налога на доходы физических лиц. Логично предположить, что в отношениях по уплате социального налога Закон не видит коллегии налоговыми агентами, несмотря на указание ст. 000 Налогового кодекса.
Одновременно нельзя не отметить следующего обстоятельства. Налоговый кодекс для отношений по уплате адвокатами социального налога и налога на доходы физических лиц приравнивает к налоговым агентам (именно приравнивает, а не относит к таковым напрямую) «коллегии адвокатов и их учреждения». Когда принимался Налоговый кодекс, коллегиями назывались органы корпоративного самоуправления адвокатов, которые после принятия Закона будут существовать в форме адвокатских палат. Таким образом, после вступления в силу закона об адвокатуре логично предположить, что НК под налоговыми агентами для адвокатов понимает адвокатские палаты. Иное толкование приведет к тому, что из всех видов юридических лиц, которые Закон называет как возможные виды адвокатских образований, функции налогового агента возлагаются только на один – коллегии.
Интересным образованием является адвокатское бюро. Закон говорит о том, что к отношениям, возникающим в связи с учреждением и деятельностью адвокатского бюро, применяются правила статьи 23 Закона, регламентирующей создание и деятельность коллегий, если иное не предусмотрено статьей об адвокатских бюро. Закон прямо не устанавливает, становится ли адвокатское бюро юридическим лицом, однако ссылка на статью о коллегиях и дальнейшее содержание Закона не оставляют сомнений в том, что оно признано таковым. Именно так трактуют это образование и во всех появившихся комментариях к Закону. Свойства, указанные в статье об адвокатском бюро, роднят его с организацией, предусмотренной ФЗ «О некоммерческих организациях» – некоммерческим партнерством.
Адвокаты, учредившие адвокатское бюро, заключают между собой партнерский договор в простой письменной форме, по которому они обязуются соединить свои усилия для оказания юридической помощи от имени всех партнеров. Ведение общих дел адвокатского бюро осуществляется управляющим партнером, если иное не установлено партнерским договором. Соглашение об оказании юридической помощи с доверителем заключается управляющим партнером или иным партнером от имени всех партнеров на основании выданных ими доверенностей. После прекращения партнерского договора адвокаты обязаны заключить новый партнерский договор. Если новый партнерский договор не заключен в течение месяца со дня прекращения действия прежнего партнерского договора, то адвокатское бюро подлежит преобразованию в коллегию адвокатов либо ликвидации.
Однако нужно обратить внимание на то, что по партнерскому договору, образуя бюро, адвокаты обязуются соединить свои усилия для оказания юридической помощи от имени всех партнеров, то есть целью договора является объединение усилий по профессиональной деятельности. Тем временем, юридическая помощь оказывается не от имени объединения, а от имени всех партнеров как физических лиц. То есть цель объединения – совместная деятельность, которая ведется не от имени создаваемого объединения как субъекта права, а от имени партнеров. Поэтому отношения, складывающиеся среди участников адвокатского бюро по поводу оказания юридической помощи, скорее всего, могут быть квалифицированы как отношения простого товарищества.
Так, по договору простого товарищества двое или несколько лиц обязуются соединить свои вклады и совместно действовать для достижения общей цели (ст. 1041 ГК РФ), в отношениях с третьими лицами полномочие товарища совершать сделки от имени всех товарищей удостоверяется доверенностью, выданной ему остальными товарищами (ст. 1044 ГК РФ). Закон устанавливает, что с момента прекращения партнерского договора его участники несут солидарную ответственность по неисполненным общим обязательствам в отношении доверителей и третьих лиц, что целиком соответствует норме п. 2 ст. 1050 ГК РФ: «с момента прекращения договора простого товарищества его участники несут солидарную ответственность по неисполненным общим обязательствам в отношении третьих лиц». Адвокат, вышедший из партнерского договора, отвечает перед доверителями и третьими лицами по общим обязательствам, возникшим в период его участия в партнерском договоре (п. 2 ст. 23 Закона). Опять совпадение с нормами ГК о простом товариществе: лицо, участие которого в договоре простого товарищества прекратилось, отвечает перед третьими лицами по общим обязательствам, возникшим в период его участия в договоре, так, как если бы оно осталось участником договора простого товарищества (п. 2 ст. 1050 ГК).
Квалификация отношений партнеров по поводу оказания юридической помощи как простого товарищества, конечно, теоретически не препятствует возможному существованию и юридического лица – адвокатского бюро, которое осуществляло бы те же функции, что и коллегия адвокатов, являясь некой организационной надстройкой. Но такая конструкция нелогична.
Юридическая консультация предусмотрена ст. 24 Закона. Адвокатская палата по представлению органа государственной власти соответствующего субъекта Российской Федерации может учредить юридическую консультацию, если «на территории одного судебного района общее число адвокатов во всех адвокатских образованиях, расположенных на территории данного судебного района, составляет менее двух на одного федерального судью». Юридическая консультация является некоммерческой организацией, созданной в форме учреждения. Собрание адвокатов ежегодно определяет размер вознаграждения, выплачиваемого адвокатской палатой адвокату, направляемому для работы в юридической консультации. Итак, юридическая консультация есть учреждение. Для работы в ней направляется адвокат, которому вознаграждение выплачивается адвокатской палатой. Таким образом, адвокат, направляемый для работы в консультацию, с ней самой ни в каких отношениях не состоит, раз деньги ему выплачивает другое лицо – адвокатская палата. Создание учреждения подразумевает открытие счета, назначение исполнительного органа, наем бухгалтера. При этом адвокат, «направляемый для работы», в штате учреждения состоять не может, ибо «адвокат не вправе заниматься другой оплачиваемой деятельностью, за исключением научной, преподавательской и иной творческой деятельности» (п. 1 ст. 2 Закона).
Адвокатская деятельность, как говорит ст. 25 Закона, осуществляется на основе соглашения между адвокатом и доверителем. Представим себе учрежденную Палатой юридическую консультацию, которой выделено помещение, со своим исполнительным органом, со счетом в банке. В этой консультации находится направленный туда Палатой адвокат, который заключает соглашения с клиентами, а при отсутствии таковых получает деньги от Палаты. В чем же состоят функции консультации как юридического лица? В зачислении на свой счет денег, полученных адвокатом от клиентов, в соответствии со ст. 25 Закона? Но консультация даже не является налоговым агентом для «направленного в нее» адвоката, ибо не названа таковой Законом, как это сделано для коллегии. Не проще ли было бы строить отношения напрямую между палатой и адвокатом, для которого (а не для консультации) выделялось бы помещение, оборудование и т. п. Тем более что и при наличии консультации такие отношения будут существовать — по уплате денег, например.
Подводя итог обзору форм адвокатских объединений, хочется отметить, что создание нескольких видов юридических лиц там, где вполне можно было обойтись без них, есть создание сущностей без надобности. Функции организации и контроля за деятельностью адвокатов вполне могут выполнять адвокатские палаты, тем более что только им предоставлены реальные инструменты воздействия на поведение адвокатов. Адвокатские образования, по Закону, никак не подотчетны Адвокатской палате, в результате чего все части этой сложной схемы, состоящей из Палаты, адвокатских образований и собственно адвокатов, не связаны между собой. Юридическое лицо требует чувствительных расходов времени и средств на свою организацию и последующее содержание. Это и исполнительный орган, и бухгалтер, которым необходимо платить, это бухгалтерский и налоговый учет, это дополнительное налогообложение и т.д. Если исходить из того, что перечисленные выше юридические лица создаются адвокатами, которые не могут позволить себе содержать собственный кабинет и вынуждены объединять свои усилия чтобы, например, арендовать помещение, то, как уже говорилось выше, адвокатам должно быть позволено объединяться в товарищества, а не велено создавать юридические лица, которые от своего лица деятельности не ведут. С другой стороны, адвокатов нельзя лишать права создавать какие-либо общественные объединения помимо палат, но должно быть именно право, а не обязанность.
У этого вопроса есть и еще одна грань. Налоговый кодекс РФ среди доходов, не учитываемых при определении налоговой базы налога на прибыль организаций, указывает «отчисления адвокатов на содержание коллегии адвокатов (ее учреждений)». Если под коллегией адвокатов на сегодняшний день понимать Адвокатскую палату, то это значит, что образованное адвокатами юридическое лицо (не палата) должно в полной мере нести бремя налогообложения по взносам. Вряд ли налоговые органы будут трактовать НК таким образом, чтобы освободить от налога все адвокатские образования. По крайней мере, до внесения ясности в этот вопрос можно предположить, что все созданные в форме юридических лиц адвокатские образования будут платить налог на прибыль со взносов.
Ст. 27 Закона посвящена соглашению об оказании юридической помощи. Адвокатская деятельность осуществляется на основе соглашения между адвокатом и доверителем, которое представляет собой гражданско-правовой договор, заключаемый в простой письменной форме между доверителем и адвокатом (адвокатами), на оказание юридической помощи самому доверителю или назначенному им лицу. Адвокат выступает в качестве представителя доверителя или защитника в судопроизводстве, а также представляет интересы доверителя в органах государственной власти, органах местного самоуправления, в отношениях с физическими лицами на основании договора поручения. Иные виды юридической помощи адвокат оказывает на основании договора возмездного оказания услуг.
По смыслу обсуждаемой статьи Закона, может быть заключен договор поручения в пользу третьего лица. Тем временем ст. 971 ГК РФ, регламентирующая договор поручения, говорит о том, что исполнение по этой сделке может иметь место только в пользу контрагента — доверителя. Вспомнив, однако, о фидуциарном характере соглашения адвоката с клиентом, законодатель установил ограничение для адвоката в части уступки прав требования к клиенту: право адвоката на вознаграждение и компенсацию расходов, связанных с исполнением поручения, не может быть переуступлено третьим лицам без специального согласия на то доверителя. Как известно, без согласия должника не допускается уступка требования по обязательству, в котором личность кредитора имеет существенное значение для должника. Но если договор заключен в пользу третьего лица, сохраняет ли он доверительный характер?
Установив императивное правило об оказании юридической помощи на основе соглашения, Закон указал и на то обстоятельство, что юридическая помощь адвокатом может оказываться и по назначению органов дознания, предварительного следствия, прокурора или суда, а также – бесплатно отдельным категориям граждан (ст. 26 Закона). С известной долей условности отношения, складывающиеся в указанных случаях между адвокатом, государством и гражданином, нуждающимся в юридической помощи, можно представить как соглашение между государством и адвокатом, по которому адвокат осуществляет исполнение третьему лицу за счет государства. В то же время оказание помощи по назначению и нуждающимся гражданам является обязанностью, носящей публичный, а не частноправовой характер. Ни о каком соглашении в этих случаях речи идти не может. Как тогда должны оформляться полномочия адвоката на представительство в гражданском судопроизводстве при оказании бесплатной помощи? Закон предусматривает лишь две формы удостоверения полномочий – доверенность и ордер. Ордер выдается только в случаях, установленных Законом, в частности, он не выдается для представительства в гражданском судопроизводстве. Доверенности быть не может, так как нет соглашения о представительстве.
Закон предусматривает, что в случаях, предусмотренных федеральным законом, адвокат должен иметь ордер на исполнение поручения, выдаваемый соответствующим адвокатским образованием. Соглашение об оказании юридической помощи заключается между адвокатом и клиентом, адвокатское образование в этих отношениях не участвует. Почему же полномочия адвоката на ведение дела должны подтверждаться лицом, которое ни в каких отношениях с представляемым не состоит? Если ордер носит характер разрешения адвокату заняться конкретным делом, то какой смысл в выдаче ордера адвокатским кабинетом? Понятно, что ордер есть давно сложившаяся форма, закрепленная в уголовно-процессуальном законодательстве. Но, быть может, именно здесь разработчикам Закона и стоило пойти на конфликт с УПК, ведь правовая природа ордера уже давно смущает многих юристов.
Законом предусмотрено, что порядок компенсации адвокату, оказывающему юридическую помощь гражданам Российской Федерации бесплатно, устанавливается Правительством Российской Федерации. Такой порядок пока не утвержден. Однако норма Закона, которой закреплено право определенных категорий граждан на получение юридической помощи бесплатно, уже вступила в силу, так как ее действие не поставлено в зависимость от принятия указанного правительственного акта. Таким образом, обязанность адвокатов оказывать помощь нуждающимся уже возникла, а вот обязанность государства ее оплачивать – пока нет. Представляется также, что нормативно должен быть определен перечень тех действий, совершения которых вправе требовать от адвоката гражданин, обращающийся за юридической помощью.
Соглашения об оказании юридической помощи, заключенные адвокатами, являющими членами коллегий, бюро, или организовавшими кабинет, подлежат регистрации в документации соответствующих адвокатских образований. В связи с этим возникает вопрос – что будет, если такой договор заключен, но нигде не зарегистрирован? Ст. 25 Закона предусматривает только простую письменную форму, и, видимо, несоблюдение требования о регистрации влечет последствия только для адвоката. Кроме того, неясно, почему не должны регистрироваться соглашения, заключаемые адвокатом из консультации.
Статья 27 Закона разрешает адвокату иметь помощника. Помощнику адвоката запрещено заниматься «адвокатской деятельностью». Термин «адвокатская деятельность», как следует из ст. 1 Закона, – это юридическая помощь, оказываемая лицом, получившим статус адвоката. В таком случае помощник априори не может заниматься адвокатской деятельностью, и вряд ли стоило оговаривать это отдельной строкой в законе. Однако данное понятие можно трактовать и шире, в соответствии со ст. 2, которая устанавливает открытый перечень тех действий, которые адвокат вправе совершать, оказывая юридическую помощь – от устных консультаций до представительства в международных судебных органах. Если под «адвокатской деятельностью» понимать именно то, что перечислено в ст. 1, то складывается ситуация, когда помощнику адвоката запрещено заниматься тем, что разрешено любому другому лицу – давать устные консультации по правовым вопросам, например. И это при том, что помощником может стать только лицо, имеющее высшее, неоконченное высшее или среднее юридическое образование.
Согласно п. 4 ст. 27 Закона, помощник адвоката принимается на работу на условиях трудового договора, причем работодателем является не адвокат, а адвокатское образование (кроме тех случаев, когда помощника нанимает адвокат из адвокатского кабинета). Таким образом, расходы по содержанию помощника одного из адвокатов возлагаются фактически на всех членов адвокатского образования.
Таков анализ Закона и опыта его практического применения. Несомненно, последующая адвокатская практика его применения выявит еще много проблем.
4. ЗАКЛЮЧЕНИЕ
Адвокатура служит важным инструментом укрепления обратной связи от общества к государству. В связи с этим необходимо расширять самостоятельность, права и ответственность адвокатуры. Сейчас компетенция органов государственного управления по руководству адвокатурой существенно ограничена. Исключены полномочия отчислять и исключать адвокатов из коллегии, отменять постановления президиума об отказе в приеме в коллегию, а также об исключении из коллегии, отменять решения Общего собрания коллегии и постановления президиума, утверждать вновь избранных председателя и заместителей председателя президиума коллегии и др. Однако наряду с этим все центральные и местные органы управления юстицией вправе издавать инструкции по вопросам деятельности адвокатуры, устанавливать порядок оказания адвокатами юридической помощи, порядок оплаты труда адвокатов и порядок организации и прохождения стажировки лицами, желающими быть принятыми в коллегию.
Назрела необходимость передать коллегиям адвокатов право самим определять свою численность по праву самоуправления. Регулирование сверху численности адвокатов, часто без учета действительного положения дел на местах, приводит к тому, что президиумы коллегий не могут принимать новых членов, т.е. пополнять коллегию, а, следовательно, обеспечить все юридические консультации адвокатами.
Спрос на юридические услуги резко возрос, особенно со стороны предпринимателей, но специалистов-адвокатов в сфере рыночной экономики явно недостаточно. Свободные места стали занимать разного рода юридические фирмы, компетентность которых не всегда отвечает современным требованиям.
Необходимо также, чтобы вопрос о привлечении адвокатов к ответственности был изъят из компетенции тех конкретных работников правоохранительных органов, с которыми данный адвокат сталкивается по конкретному делу. Целесообразно ввести в законодательство в качестве гарантии профессиональной независимости адвоката норму, запрещающую органу, в непосредственном ведении которого находится дело, по которому адвокат осуществляет защиту, проводить в отношении этого адвоката проверку и возбуждать против него административное или уголовное преследование. Если же в действиях адвоката содержится административное или уголовно наказуемое правонарушение, то вопрос о привлечении его к ответственности необходимо согласовывать с президиумом коллегии адвокатов, без согласия которой привлечение к ответственности не должно иметь место.
Отсутствие гарантий профессиональной неприкосновенности адвоката, опасающегося «отмщения» со стороны своего непосредственного процессуального противника, является одним из факторов неэффективной защиты.
Итак, многие положения действующего закона не позволяют адвокатам в полной мере стать свободными и независимыми, организовать свою фирму, бюро.
Каждый шаг коллегий регламентирован, их деятельность абсолютно не отвечает даже минимальным международным стандартам.
Сейчас разрабатывается президентский проект нового Закона об адвокатуре. Согласно основным его положениям юридическую помощь гражданам, защиту их права в суде должны осуществлять только адвокаты, объединенные в свою коллегию или ассоциацию, союз. В рамках субъекта федерации, как правило, будет действовать одна коллегия. В рамках коллегии допускается создание адвокатских фирм, бюро, контор. Можно будет работать и на индивидуальной основе. Предусматривается введение лицензирования адвокатской деятельности. Любой юрист, имеющий двухлетний стаж работы по своей профессии, сдавший квалификационный экзамен, вправе получить лицензию. Если по какой-либо причине в ней будет отказано, у него есть право обратиться в суд. Значительно расширяются процессуальные права адвокатов: возможность собирать доказательства, истребовать необходимые документы и т.д. Будут расширены гарантии их адвокатской деятельности (например, уголовное дело в отношении адвоката может возбуждаться только прокуратурой субъекта федерации либо генеральной прокуратурой).
Правовой статус адвоката при осуществлении им защиты или представительства клиентов в конституционном, гражданском, арбитражном, административном и уголовном судопроизводстве, а также при производстве по делам об административных правонарушениях будет регламентироваться соответствующим процессуальным законодательством Российской Федерации.
БИБЛИОГРАФИЯ
Нормативно-правовые акты
1. Конституция Российской Федерации от 12.12.1993 // РГ. -1993. -№237. -25 дек.
2. Конституция СССР 1977 г. //СЗ РФ. -1980. -№8.
3. Гражданский кодекс РФ. -СПб. -2003.
4. Налоговый кодекс Российской Федерации — часть первая от 31 июля 1998 г. № 146-ФЗ и часть вторая от 5 августа 2000 г. № 117-ФЗ (с изм. и доп. от 30 марта, 9 июля 1999 г., 2 января, 5 августа, 29 декабря 2000 г., 24 марта, 30 мая, 6, 7, 8 августа, 27, 29 ноября, 28, 29, 30, 31 декабря 2001 г., 29 мая, 24, 25 июля 2002 г.). -М. -2002.
5. Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре РФ». -М. -2004.
6. Федеральный закон «Об информации, информатизации и защите информации» //СЗ РФ. -1995. -№8.
7. Закон «Об адвокатуре в СССР» от 30 ноября 1979 г.//ВВС СССР. -1979.-№49.
8. Закон «Об общественных объединениях» № 82-ФЗ. -М. -1997.
9. Положение об адвокатуре РСФСР от 20.11.1980 г. — М. -1980.
Литература
10. Бабурин С.Н. Комментарий к ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ». -М. -2003.
11. Багаутдинов Ф. Закон об адвокатуре: взгляд с другой стороны // Российская юстиция. -2005.- №5.
12. Буробин В. Коммерциализация адвокатуры — благо для ее развития // Российская юстиция. -0000. -№0.
13. Галогенов А. Будущее юстиции туманно // Народная газета. -1993. -3 фев.
14. Гофштейн М. Обзор состояния адвокатской деятельности. //Советская Юстиция. -1989., №21.
15. Гриненко А.В. Комментарий к ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ» (постатейный). -М. -2003.
16. Гуляев А.П. Комментарий к ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре» c приложениями. Научно-практическое издание. -М. -2004.
17. Канукова М. Нужна муниципальная адвокатура // Российская юстиция. 2000.- №4.
18. Клен. Н. Проект закона об адвокатуре разрушает ее до основания // Российская юстиция. -2001 — №8.
19. Козак Д.Н. Научно-практический комментарий к ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре». -М. -2003.
20. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 35.
21. Медведева Т.М. Гражданский кодекс РФ в схемах. -М. -2003.
22. Питулько К.В., Коряковцев В.В. Постатейный комментарий к ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ». -СПб. -2003.
23. Поляков С. За «бесплатно» адвокат выполнит лишь роль огородного пугала // Российская юстиция. 2002.- №5.
24. Право. -1999. -№1-2.-С.4.
25. Работа коллегий адвокатов Российской Федерации в 2001 году.// Российская юстиция. -2002. -№8.
26. Резник Г. В адвокатуре завелся вирус коммерции, но эпидемия предотвратима // Российская юстиция. – 1999. — №11.
27. Резник Г. Закон об адвокатуре должен покончить с вакханалией в адвокатском сообществе // Российская юстиция. -2002. — № 2.
28. Резник Г. Концепция хороша, какова будет ее реализация? // Российская юстиция. -2001.- №8.
29. Роль и задачи российской адвокатуры: Сб. статей, посвященный 50-летию советской адвокатуры / Под ред. А.Я. Сухарева. — М., 1972.
30. Савицкий В.М. И адвокат сегодня просит о защите // Российская газета. -1999. -24 апр.
31. Сергеев В.И.Комментарий к Положению об адвокатуре: Нормативные акты по состоянию на 15 июля 2001 г. -М. -2001.
32. Смирнов В. Закон об адвокатуре надо принять незамедлительно //Российская юстиция. -1999. -№5.
33. Теунаев Р.К. Обсуждаем проект закона «Об адвокатуре» // Адвокат. -1999.- №7.
34. Учреждение судебных установлений 20.11.1996 г. //Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 8. -М., 1991.
35. Шилохвост О.Ю. Гражданский кодекс России. Текст ГК. Разъяснения по вопросам судебной практики. -М. -2002.
1 Резник Г. Закон об адвокатуре должен покончить с вакханалией в адвокатском сообществе // Российская юстиция. -2002. — № 2.
2 Клен. Н. Проект закона об адвокатуре разрушает ее до основания // Российская юстиция. -2001 — №8.
3 Буробин В. Коммерциализация адвокатуры — благо для ее развития // Российская юстиция.-2002.-№5.
4 Резник Г. В адвокатуре завелся вирус коммерции, но эпидемия предотвратима // Российская юстиция. –1999. — №11.
5 Поляков С. За «бесплатно» адвокат выполнит лишь роль огородного пугала // Российская юстиция. -2002.- №5.
6 Канукова М. Нужна муниципальная адвокатура // Российская юстиция. -2000.- №4.
7 Сергеев В.И.Комментарий к Положению об адвокатуре: Нормативные акты по состоянию на 15 июля 2001 г. -М., 2001.
8 Учреждение судебных установлений 20.11. 1864 г. //Российское законодательство Х-ХХ веков. Т. 8. -М., 1991.
9 Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 35.
10 Роль и задачи российской адвокатуры: Сб. статей, посвященный 50-летию советской адвокатуры / Под ред. А.Я. Сухарева. — М., 1972.
11 Закон «Об адвокатуре в СССР» от 30.11.1979 г. — М., 1979.
Положение об адвокатуре РСФСР от 20.11.1980 г. — М., 1980.
12 Конституция СССР 1977 г. //СЗ РФ. -1980. -№8.
13 Закон «Об адвокатуре в СССР» от 30 ноября 1979 г.//Ведомости Верховного Совета СССР.-1979.-№49.
14 Гофштейн М. Обзор состояния адвокатской деятельности. //Советская Юстиция. -1989., №21
15 Налоговый кодекс Российской Федерации — часть первая от 31 июля 1988 г. № 146-ФЗ и часть вторая от 5 августа 2000 г. № 117-ФЗ (с изм. и доп. от 30 марта, 9 июля 1999 г., 2 января, 5 августа, 29 декабря 2000 г., 24 марта, 30 мая, 6, 7, 8 августа, 27, 29 ноября, 28, 29, 30, 31 декабря 2001 г., 29 мая, 24, 25 июля 2002 г.).-М. -2002.

??

??

??

??

— 36 —

Курсовая работа: Податкова політика на прикладі ДП «Яготинський цукровий завод»

В С Т У П

Актуальність теми: в Україні відбувається поступовий процес ринкової трансформації економіки. Система оподаткування підприємств, як інструмент державного регулювання економічних і соціальних процесів, має відображати інтереси держави, підприємницьких структур та громадян. В той же час фінансова практика свідчить про низький рівень ефективності вітчизняної моделі оподаткування підприємств, її неадекватність умовам функціонування ринкового господарства. Саме тому питання реформування оподаткування підприємств сьогодні знаходяться в числі важливих фінансово-економічних проблем, від позитивного вирішення яких значною мірою залежить доля трансформаційних процесів в Україні.

Діюча податкова система характеризується високим і нерівномірним податковим навантаженням на доходи суб’єктів господарювання. Суттєві недоліки мають місце в методології визначення бази та розміру ставок оподаткування доходів підприємств.

Зниження податкового навантаження на підприємницькі структури безумовно на початковому етапі об’єктивно приведе до зменшення податкових надходжень до бюджету, але потім буде діяти мультиплікатор їх зростання. Саме тому реформування податкової сфери обов’язково повинно супроводжуватись заходами щодо розширення бази оподаткування.

В той же час ряд питань оподаткування підприємств в умовах трансформації економіки України вимагають свого розв’язання, в тому числі з урахуванням українських реалій. Недостатньо розроблені основи системи оподаткування, яка б відповідала сучасному стану економіки і слугувала орієнтиром для практики, методологічною базою для створення відповідних законів та інших нормативних актів.

Мета роботи: полягає у вивченні теорії і практики оподаткування підприємства, визначенні впливу податкової політики держави на діяльність підприємства та в розробці конкретної пропозиції по податкової системи оподаткування підприємств України.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

зробити огляд сучасного стану податкової політики України;

розглянути основні принципи функціонування податкової системи ринкового типу;

проаналізувати діяльність роботи цукрового заводу;

дослідити вплив податкової політики держави на розвиток підприємницької діяльності;

запропонувати нові методи роботи, які дадуть позитивні результати.

Вагомий внесок у розробку теоретичних основ оподаткування внесли зарубіжні вчені С.Брюс, А.Лаффер, К.Макконел, Ф.Ноймарк, В.Нордхауз, А.Пігу, А.Селдон, М.Уейденбаум, Г.Халлер, И.Шумпетер та інші.

Певний доробок в питання теорії і практики функціонування податків зробили українські і російські вчені: В.Андрущенко, Б.Болдирєв, В.Вишневський, А.Даниленко, Л.Дробозіна, І.Золотько, А.Крисоватий, В.Опарін, А.Поддєрьогін, М.Романовський, І.Гусакова, М.Сичов, А.Соколовська, В.Суторміна, В.Федосов.

О6’єкт дослідження: оподаткування ДП «Яготинський цукровий завод», вплив на його розвиток та функціонування податкової політики України.

Предмет дослідження: фінансові відносини, які виникають в процесі оподаткування підприємств та контролю за своєчасним і повним перерахуванням податків в бюджет суб’єктами господарювання.

В основу дослідження покладено діалектичний, логічно-діалектич-ний, математичний, графо-аналітичний та статистичний підходи до вивчення економічних та фінансових явищ, які передбачають виявлення закономірностей, тенденцій і взаємозалежностей, що постійно змінюються і розвиваються. Інформаційну базу дослідження складають відповідні законодавчі та нормативні акти, офіційні статистичні матеріали, навчально-аналітична література, періодичні економічні видання.

РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні основи податкової політики України

1.1. Суть та основні принципи податкової політики України

Податки є основним фінансовим ресурсом держави і тому ефективне управління ними є основою державного управління взагалі. Залежно від стану економіки, її цілей, які на даному етапі розвитку держава вважає пріоритетними, повинні змінюватись принципи побудови податкової системи і методи використання податкового інструментарію. Характер і цілі податкової системи визначає податкова політика — це діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері встановлення та збирання податків і зборів (обов’язкових платежів), яка реалізується через визначення платників податків та інших обов’язкових платежів, об’єктів оподаткування і ставок податків; видів податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що справляються на території України, місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів; основних принципів надання пільг та звільнення від оподаткування. При виборі методів формування податкової політики не була врахована низка особливостей розвитку країни в трансформаційний період: — глибока деформованість структури економіки на користь оборонного комплексу; — зростання приватного сектора, що характеризується відсутністю традицій добровільної сплати податків;

— високий рівень державних видатків, пов’язаних із соціальними гарантіями, які забезпечуються державою, початковим етапом становлення державності;

— нерозвиненість ринкових механізмів регулювання суспільного відтворення. В результаті податкова політика здійснюється під дією значного числа суперечливих і не завжди взаємопов’язаних заходів, з одного боку, направлених на утримання дохідної бази бюджету на відносно прийнятому рівні, а з другої — таких, що формують пільгові режими оподаткування для окремих галузей і груп підприємств. Крім того, вона характеризується нестабільністю і непослідовністю. Податкова політика є основним напрямком здійснення фінансової політики держави.

Загальні засади податкової політики викладено в «Основних положеннях податкової політики в Україні», затверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. Згідно з Основними положеннями система оподаткування в Україні має будуватися на засадах:

1.стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;

2.обов’язковості — впровадження норм щодо сплати податків, визначених на підставі достовірних даних про об’єкти оподаткування за звітний період, і встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;

3.рівнозначності й пропорційності — справляння податків з юридичних осіб у певній частці від отриманого прибутку і забезпечення сплати рівних податків на рівні прибутку і пропорційно більших податків на більші доходи;

4.рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації — забезпечення однакового підходу до суб’єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включно з нерезидентами) за визначення обов’язків щодо сплати податків;

5.соціальної справедливості — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення через запровадження економічно обґрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;

6.стабільності — забезпечення незмінності податків та їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;

7.економічної обгрунтованості — встановлення податків на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей, з огляду на необхідність досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;

8.рівномірності сплати — встановлення строків податків з метою забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування видатків;

9.компетенції — встановлення і скасування податків, а також пільг їх платникам здійснюється відповідно до чинного законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і місцевими радами;

10.єдиного підходу до розроблення податкових законів з обов’язковим визначенням платника податку, об’єкта оподаткування, джерела сплати податку, податкового періоду, ставок податку, строків і порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;

11. доступності податкового законодавства для платників податків [18,9].

Стабільні, загальновідомі та єдині для всіх принципи податкової політики забезпечують нормальні умови господарювання і поступовий розвиток ринкових відносин.

Цілями податкової політики в Україні мають стати:

— підвищення добробуту населення та розвиток людського капіталу;

-стимулювання динамічного розвитку економіки;

-структурна перебудова економіки,

-заохочення інвестиційної та інноваційної діяльності;

-стимулювання розвитку зайнятості та самозайнятості.

Однією з важливих складових оптимізації податкової системи України є радикальне посилення її стимулюючого впливу на економіку і насамперед на формування повноцінних суб’єктів ринку і всієї ринкової інфраструктури, створення конкурентного середовища як механізму реалізації найбільш ефективних господарських рішень. Податкова система має бути звернутою до виробництва, стимулюючи його зростання. Визначальним у податковій реформі має бути розуміння необхідності стабілізації фінансів мікрорівня та формування мікроекономічних передумов економічного розвитку.

При формуванні податкової системи слід мінімізувати оподаткування результатів діяльності капіталу як таких, підвищуючи рівень оподаткування для засобів, що виводяться з виробничого обороту.

Отже, податкова політика, що нині проводиться в Україні, має ряд суттєвих недоліків, через що не змогла стати надійним джерелом підтримки прогресивних починань незалежної держави. У цьому зв’язку особливо актуального значення набуває проблема такої трансформації податкової політики, щоб вона реалізувала свої значні потенційні можливості у подоланні загальної кризи та сприяла сталому соціально-економічному розвитку української держави. Основним напрямом податкової політики повинна стати активізація ролі державного регулювання мікроекономічних процесів у країні, створення сприятливих умов для структурної перебудови економіки.

Для того щоб забезпечити поточні податкові надходження в бюджет від господарюючих суб’єктів необхідно провести податкову реформу, цілями якої мають бути: оптимізація податкового навантаження на економіку в цілому і на окремі її сфери (галузі), розвиток регулюючої (стимулюючої) функції податків, спрощення оподаткування малого бізнесу, удосконалення структури податкової системи. В кінцевому рахунку реформа повинна сприяти активізації інвестиційних процесів, створенню умов для реструктуризації вітчизняного виробництва на інноваційній основі, нарощуванню випуску конкурентоспроможної продукції, налагодженню ефективної інтеграції країни в світове господарство. Необхідно дотримуватись балансу інтересів держави, господарюючих суб’єктів і громадян. Тільки в цьому разі податкова реформа буде сприяти зростанню ділової активності, скороченню тіньової економіки, розвитку податкової культури населення.

Одне з ключових завдань податкової політики — підвищення збираності податків і запобігання ухиленню від них. Нерідко головна причина ухилення від сплати податків бачиться у високому рівні обкладання. Відповідно, і спосіб підвищення збираності — зниження податків. Зв’язок між рівнем податків і ступенем їх сплачуваності є. Але він не йде ні в яке порівняння з прямою залежністю ухилень від можливості уникнути податку і якщо така можливість є, платник уникне податку незалежно від його величини.

Враховуючи швидку змінюваність умов господарювання в трансформаційний період, необхідно при формуванні податкової політики знайти оптимальне поєднання стабільності і гнучкості податкової системи. Можливо треба використати досвід деяких західних країн, в яких законодавчо закріплене право уряду змінювати ставки податків у межах встановлених лімітів.

Таким чином, для підвищення ролі податкової системи в прискоренні структурної перебудови і відновлення на цій основі економічного зростання необхідний цілеспрямований поворот податкової політики в бік стимулювання вітчизняного виробництва, інноваційно-інвестиційної діяльності, споживчого попиту, а також посилення регулюючої і контролюючої функцій держави щодо сплати податків. Тільки подібний поворот разом з іншими заходами державної економічної політики здатний призупинити подальшу дестабілізацію податкової системи.

1.2. Суть податків та їх класифікація

Податки — встановлені вищим органом державної законодавчої вдали обов’язкові платежі, які сплачують юридичні (фізичні) особи до бюджету в розмірах і у терміни, передбачені законом.

Важливою ланкою системи оподаткування України як сукупності взаємопов’язаних між собою податків і зборів є підсистема оподаткування юридичних осіб, основною функцією якої є фіскальна.

Підсистемі оподаткування юридичних осіб, крім фіскальної функції, властива і регуляторна, яка реалізується через механізм підтримки ділової активності суб’єктів господарювання, стимулювання росту виробництва матеріальних благ, ефективне використання основного і обігового капіталу.

Відповідно до чинного законодавства України, суб’єкти господарювання є платниками загальнодержавних і місцевих податків, платежів, зборів, та відрахувань.

До загальнодержавних належать такі податки та інші обов’язкові збори і платежі: податок на додану вартість; акцизний збір; мито; податок на нерухоме майно підприємств (проект); податок на прибуток підприємств та організацій; податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; рентна плата, що сплачується нафтогазодобувними підприємствами — за природний газ і нафту; плата за землю; державне мито; збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету; збір за спеціальне використання природних ресурсів; збір на обов’язкове державне пенсійне забезпечення; збір на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; збір на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; збір на загальнообов’язкове державне соціальне страхування України на випадок безробіття; збір на обов’язкове пенсійне страхування, що сплачуються при відчуженні легкових автомобілів, з виробництва тютюнових виробів, з операцій купівлі-продажу нерухомого майна, послуг стільникового рухомого зв’язку (додаткові збори на виплату пенсій) у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; збір до Фонду України соціального захисту інвалідів; плата за пробірування і клеймування виробів та сплавів із дорогоцінних металів; плата за отримання іноземних кредитів, щодо яких надані державні гарантії (поручительства, векселі та ін,); плата за забруднення навколишнього середовища та інші збори.

До місцевих податків і зборів належать: комунальний податок; податок з реклами; збір за припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за право використання місцевої символіки; збір за проїзд через територію прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон; збір за отримання дозволу на розміщення об’єктів торгівлі і сфери послуг; збори за надання земельних ділянок для будівництва об’єктів виробничого і невиробничого призначення, індивідуального житла та гаражів у населених пунктах та інші [13,19].

Загальнодержавні податки, збори та платежі встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

Місцеві податки, збори та платежі і порядок їх сплати встановлюються органами місцевого самоврядування. Вони справляються в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Для суб’єктів господарювання важливим є поділ податків, зборів і платежів за джерелами їх сплати до державного і місцевого бюджетів:

Ціна (вирахування з ціни):

— Податок на додану вартість;

— Акцизний збір;

— Мито.

Виробнича собівартість продукції:

— збори на обов’язкове державне пенсійне забезпечення;

— загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

— загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного виписку на виробництві та професійного захворювання, які спричинюй втрату працездатності;

— загальнообов’язкове Державне соціальне страхування України на випадок безробіття та збір до Фонду України соціального захисту інвалідів (в частині, пов’язаній з оплатою праці робочих);

Валовий прибуток (податки і збори відносяться на зменшення валового прибутку):

— Податок на нерухоме майно підприємств (проект);

— Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів;

— Плата за землю;

— Рентні платежі;

— Державне мито;

— Комунальний податок;

— Податок з реклами;

— Збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок Державного бюджету;

— Збір за спеціальне використання, природних ресурсів;

— Збори на обов’язкове державне пенсійне забезпечення;

— Збори на обов’язкове пенсійне страхування, що сплачуються при відчуженні легкових автомобілів, з виробництва тютюнових виробів, з операцій купівлі-продажу нерухомого майна, послуг, стільникового рухомого зв’язку;

— Плата за забруднення навколишнього середовища;

— Збір за право використання місцевої символіки;

— Збір за проїзд через територію прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон;

— Збір за припаркування автотранспорту;

— Ринковий збір;

— Збори за надання земельних ділянок для будівництва об ‘єктів виробничого і невиробничого призначення;

— Митні збори;

— Плата за пробірування і клеймування виробів та сплавів із дорогоцінних металів та інші збори.

З прибутку, отриманого від звичайної та надзвичайної діяльності нараховується: податок з нарахованих дивідендів, плата за торговельний патент на окремі види підприємницької діяльності (відносяться на зменшення суми податкових зобов’язань з податку на прибуток).

Особливістю оподаткування суб’єктів малого підприємництва є система спрощеного оподаткування.

Спрощена система оподаткування або сплата єдиного податку введена Указом Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р.

Суб’єкти підприємницької діяльності — юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми і форми власності, які поряд з діючою системою оподаткування можуть самостійно обирати спосіб оподаткування доходів за єдиним податком. При цьому спосіб оподаткування доходів вибирається один раз і залишається незмінним протягом звітного року.

Спрощена система оподаткування не поширюється на суб’єктів підприємницької діяльності, в статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам-учасникам і засновникам даних суб’єктів, які не є суб’єктами малого підприємництва, перевищують 25 відсотків.

Також не можуть бути платниками єдиного податку довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові установи.

Такий спосіб оподаткування можливий за умов:

— якщо за рік середньооблікова кількість працівників не перевищує 50 чоловік (включаючи сумісників і тих, які працюють за угодою підряду);

— якщо обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) разом з податком на додану вартість не перевищує 500000 євро.

Окрім того, спрощена система оподаткування, обліку та звітності не поширюється на юридичних осіб, які займаються: гральним бізнесом, проведенням лотерей (в тому числі державних) та розіграшів із видачею виграшів у грошовій або натуральній формі; ліцензійним видобутком і виробництвом дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів природного та органічного походження; оптовою і роздрібною торгівлею промисловими виробами з дорогоцінних металів; обміном іноземної валюти; виробництвом підакцизних товарів (пиво солодове, всі види алкогольних напоїв та тютюнових виробів, спирт етиловий і коньячний, нафтопродукти, автомобілі і мотоцикли, причепи і напівпричепи житлові); експортом та імпортом підакцизних товарів; оптовою торгівлею підакцизних товарів; оптовою і роздрібною торгівлею підакцизними пально-мастильними матеріалами.

Підприємства, котрі перейшли на спрощену систему оподаткування, сплачують такі податки і збори:

— акцизний збір (якщо є об’єкт акцизного збору);

— єдиний податок (за ставкою 6 або 10 відсотків);

— податок на додану вартість (за умови сплати єдиного податку у розмірі 6 відсотків);

— податок із власників транспортних засобів;податок на репатріацію доходів нерезидента;

— всі утримання із заробітної плати громадян, які перебувають у трудових відносинах з платником єдиного податку;

— плату за торговий патент у випадку, якщо підприємство здійснює торговельну діяльність за готівкові кошти.

Ставка єдиного податку для суб’єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб:

— 6 відсотків від обсягів виручки від реалізації продукції товарів, робіт, послуг) без урахування сум акцизного збору і податку на додану вартість;

— 10 відсотків від обсягів виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування суп акцизного збору.

Реалізованою продукцією (роботами, послугами) вважається вартість відвантаження продукції (виконаних робіт, послуг), що зазначена в оформлених (як підстава для розрахунків з покупцями -(замовниками) документах, включаючи продажну вартість відвантаженої на виконання товарообмінного (бартерного) контракту продукції (робіт, послуг).

Отже, податки це — встановлені вищим органом державної законодавчої вдали обов’язкові платежі, які сплачують юридичні (фізичні) особи до бюджету в розмірах і у терміни, передбачені законом.

Відповідно до чинного законодавства України, суб’єкти господарювання є платниками загальнодержавних і місцевих податків, платежів, зборів, та відрахувань.

Для суб’єктів господарювання важливим є поділ податків, зборів і платежів за джерелами їх сплати до державного і місцевого бюджетів: (вирахування з ціни: податок на додану вартість, акцизний збір, мито; виробнича собівартість продукції: збори на обов’язкове державне пенсійне забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного виписку на виробництві та професійного захворювання, які спричинюй втрату працездатності, загальнообов’язкове Державне соціальне страхування України на випадок безробіття та збір до Фонду України соціального захисту інвалідів; податки і збори відносяться на зменшення валового прибутку: податок на нерухоме майно підприємств, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, плата за землю, рентні платежі, державне мито, комунальний податок, податок з реклами, збір за спеціальне використання, природних ресурсів, плата за забруднення навколишнього середовища, збір за припаркування автотранспорту, ринковий збір, митні збори та ін.; з прибутку, отриманого від звичайної та надзвичайної діяльності нараховується: податок з нарахованих дивідендів, плата за торговельний патент на окремі види підприємницької діяльності (відносяться на зменшення суми податкових зобов’язань з податку на прибуток).

1. 3. Оподаткування юридичних осіб

Підсистема оподаткування юридичних осіб передбачає поділ — податків і зборів на три групи: непрямі податки, прямі податки та інші податки, збори і платежі.

Непрямі податки — податки, які визначаються розміром споживання і не перебувають у тісному зв’язку з доходами або майном платника і встановлюються у вигляді надбавки до ціни товарів чи послуг.

Джерелом сплати непрямих податків є ціни або тарифи, які, оплачені кінцевим споживачем товарів або послуг.

В Україні справляються такі непрямі податки:

Податок на додану вартість включається до ціни товарів і сплачується на всіх етапах руху товарів, тобто він є ціноутворюючим елементом.

Платниками податку є підприємства, в яких обсяг оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг), протягом будь-якого періоду з останніх дванадцяти місяців перевищує 3600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (обсяг оподатковуваних операцій може змінюватися на підставі виданих нормативних актів).

Підприємства, які продають товари (роботи, послуги) на митній території України за готівкові кошти, сплачують податок незалежно від обсягів продажу.

Для обчислення податку на додану вартість Законом визначено дві ставки податків — 20 процентів та нульова ставка. Застосування нульової ставки означає повне відшкодування податку сплаченого постачальниками за товари (роботи, послуги), матеріальні ресурси, використані для здійснення вищезазначених поставок.

Нульову ставку оподаткування застосовують при виконанні операцій з продажу вітчизняних товарів платниками податку за межі митної території України та продажу товарів і послуг, призначених для використання і споживання за межами митної території України та ін.

Податкове зобов’язання — це загальна сума податку на додану вартість, нарахована платником податку в податковому періоді [28,32].

ПЗ = Бо *Со

де ПЗ – податкове зобов»язання

Бо – база оподаткування

Со – ставка оподаткування

Бо = С +П+АЗ+Под.в цін.вир.

де С – собівартість

П – прибуток

АЗ – акцизний збір

Под.вцін.вир. — податки, що включається в ціну виробу.

Суму податку, яку належить сплатити до бюджету, визначають як різницю між загальною сумою податкових зобов’язань протягом податкового періоду і сумою податкового кредиту в податковому періоді.

Акцизний збір належить до специфічних акцизів, характерним для яких є застосування до обмеженої кількості товарів.

Акцизний збір — це непрямий податок па окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, що включається до ціни цих товарів (продукції).

Мито є непрямим податком, що стягується за товари та інші предмети, які перетинають митний кордон України (ввезення, вивезення, транзит через територію країни товарів, предметів будь-яким способом, включаючи використання трубопровідного транспорту, мереж електропередач) і включається до ціни товару.

Прямі податки — це податки, які залежать від доходу або майна, і платниками яких безпосередньо є власники таких доходів або майна.

Джерелом сплати прямих податків можуть бути: дохід (малі суб’єкти підприємницької діяльності), прибуток (валовий прибуток, прибуток, отриманий від звичайної і надзвичайної діяльності), амортизація або частка майна за відсутності власних фінансових ресурсів.

Об’єктом оподаткування прямими податками є дохід, прибуток або майно. Ці податки накладають безпосередньо на платників і їх розмір прямо залежить від розмірів об’єктів оподаткування.

До прямих податків, які сплачують юридичні особи відносять; податок на прибуток (дохід); податок (плата) на землю; рентні платежі: податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин.

Комунальний податок сплачують усі підприємства, крім бюджетних та сільськогосподарських. Об’єктом оподаткування є фактичний фонд оплати праці, обчислений з розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та середньоспискової кількості працівників. Ставка податку встановлена у розмірі до 10 процентів неоподатковуваного мінімуму громадян у місяць за кожного середньоспискового працівника. Сума комунального податку враховується у валових втратах підприємства і відноситься на доходи підприємства (валовий прибуток).

Для обрахування комунального податку головним є визначення середньоспискової чисельності штатних працівників.

У списковий склад включаються всі працівники, які прийняті на постійну, сезонну, а також тимчасову роботу строком на один день і більше з дня зарахування їх на роботу (відповідно до наказу Держкомстату України «Про внесення змін до Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України» від 18.02.99 №67, зареєстрованої Мінюстом України від 09.03.99 за.№145/3438 до середньооблікової чисельності включаються працівники, які виконують роботи за договорами цивільно-правового характеру (включаючи договір підряду), і якщо розрахунки за виконану роботу проводяться безпосередньо самим підприємством, а також за умови, що ці працівники не включаються до списків інших підприємств).

У списковому складі враховуються як фактично працюючі, так і відсутні на роботі з будь-яких причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах, незалежно від форми договору.

Середньоспискова чисельність працівників за звітний період (місяць) обчислюється шляхом підсумування кількості працівників спискового складу за кожний календарний день звітного періоду (місяця), включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні, та ділення одержаної суми на число календарних днів звітного періоду (місяця).

Розрахунок середньої чисельності позаштатних працівників (працюючих за договорами цивільно-правового характеру та зовнішніх сумісників) за наявності систематичного обліку явок та — неявок на роботу здійснюється аналогічно до вищезазначеного порядку.

Відповідно до Закону України «Про збір на обов’язкове державне пенсійне забезпечення», платниками збору на обов’язкове державне пенсійне забезпечення є суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об’єднання, філії, відділення та інші відокремлені підрозділи.

За об’єкт збору приймаються фактичні витрати на оплату праці працівників, які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати; інші види виплат і заохочень. виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, у тому числі в натуральній формі, що підлягають обкладанню податком на доходи фізичних осіб.

Збір сплачується до Пенсійного фонду України у порядку, визначеному законодавством України.

На обов’язкове державне пенсійне страхування встановлюють ставки збору у таких розмірах:

— для суб’єктів господарювання будь-якої організаційно-правової форми і власності — 32,0 відсотка від об’єкта оподаткування;

— для підприємств, на яких працюють інваліди, відрахування визначаються окремо за ставкою 4,0 відсотка від об’єкта оподаткування для працюючих інвалідів (фактичні витрати на оплату праці працівників) та за ставкою 32 проценти від об’єкта оподаткування для інших працівників такого підприємства.

Сума збору враховується у валових витратах і відноситься до собівартості продукції і на доходи підприємства.

Збір на загальне обов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням (загальнодержавний) — Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом.

Отже, підсистема оподаткування юридичних осіб передбачає поділ — податків і зборів на три групи: непрямі податки, прямі податки та інші податки, збори і платежі.

Непрямі податки — податки, які визначаються розміром споживання і не перебувають у тісному зв’язку з доходами або майном платника і встановлюються у вигляді надбавки до ціни товарів чи послуг. Джерелом сплати непрямих податків є ціни або тарифи, які, оплачені кінцевим споживачем товарів або послуг.

Прямі податки — це податки, які залежать від доходу або майна, і платниками яких безпосередньо є власники таких доходів або майна. Джерелом сплати прямих податків можуть бути: дохід (малі суб’єкти підприємницької діяльності), прибуток (валовий прибуток, прибуток, отриманий від звичайної і надзвичайної діяльності), амортизація або частка майна за відсутності власних фінансових ресурсів.

До прямих податків, які сплачують юридичні особи відносять; податок на прибуток (дохід); податок (плата) на землю; рентні платежі: податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин.

З першого розділу можна зробити висновок, що податкова політика, яка нині проводиться в Україні, має ряд суттєвих недоліків. Актуального значення набуває проблема такої трансформації податкової політики, щоб вона реалізувала свої значні потенційні можливості у подоланні загальної кризи та сприяла сталому соціально-економічному розвитку української держави.

Важливою ланкою системи оподаткування України як сукупності взаємопов’язаних між собою податків і зборів є підсистема оподаткування юридичних осіб.

Підсистема оподаткування юридичних осіб передбачає поділ — податків і зборів на три групи: непрямі податки, прямі податки та інші податки, збори і платежі.

Одним з актуальних завдань реформування податкової системи у напрямі стимулювання сталості економічного зростання є внесення змін, які б мінімізували «вимивання» оборотних коштів підприємств у зв’язку зі сплатою податків. При формуванні податкової системи слід мінімізувати оподаткування результатів діяльності капіталу як таких, підвищуючи рівень оподаткування для засобів, що виводяться з виробничого обороту .

РОЗДІЛ 2. Аналіз виробничо-господарської діяльності ДП «Яготинський цукровий завод»

2.1. Історична довідка та техніко-економічна характеристика підприємства.

Державне підприємство “Яготинський цукровий завод” розташований в місті Яготин Київської області і підпорядкований Міністерству аграрної політики України.

Районний центр Яготин знаходиться на відстані 100 км від Києва на березі річки Супой. Через Яготин проходять автомагістраль та залізниця Київ-Харків, які зв’язують його з обласним центром.

Місто Яготин має населення близько 20 000 жителів. Тут працюють ще декілька харчових підприємств: маслозавод, хлібозавод, м’ясопереробний цех. В Яготині розташований також дослідно-механічний завод, який спеціалізується на випуску обладнання для цукрової промисловості.

Будівництво Яготинського цукрового заводу розпочато в 1910 році. Пошукова група цукрозаводчика Терещенка вибрала майданчик для будівництва на околиці міста Яготин між залізницею, річкою Супой і озером Ржавець, яке пізніше стало технічним ставком заводу.

Акціонерне товариство по будівництву очолив граф Барановський. Землі, вибрані під будівництво належали князю Рєпніну. Так як угода про будівництво була складена, то відразу було прийняте рішення приступати до вирубки лісу та підготовки майданчика під будівництво. В урочищі Грабському ріс добрий ліс: сосни, граби, дуби, осики, які потім використовувались як будівельний матеріал для заводу.

В тому ж 1910 році почало надходити обладнання з Київського заводу «Греттен-Кревенс» – нині завод «Більшовик» та Варшавського «Борман-Шведе». Сумські машинобудівні заводи виготовили силове обладнання: центральні парові машини потужністю 500 кінських сил та парову машину продуктового відділення – 250 кінських сил. 300 землекопів та 500 робітників інших професій працювали на будівництві. 150 мідників клепали трубопроводи.

Канатами за допомогою блоків, використовуючи лише силу рук робітників, піднімали і монтували обладнання. Праця була надзвичайно тяжкою, працювали по 15 – 17 годин на добу.

Церемонія пуску заводу відбулася 6 жовтня 1911 року, а перший білий цукор отримано в лютому 1912 року. В сезоні переробки буряків 1914-1915 рр. Завод пропрацював 116 діб і було вироблено 13 248 пудів цукру.

Перший післяреволюційний сезон розпочався в вересні 1923 року. За той сезон заводом перероблено 817375 берковців буряків. Добова продуктивність складала 3481,2 берковців – це становило 81,1% продуктивності 1914 року. Дигестія буряків складала 15,29%. Виробленого цукру було 54629 центнерів. Витрати палива на парові котли складав 29,7%, витрати вапнякового каменю – 6,36%.

В 1923 році заводу було присвоєно ім’я Ілліча.

Напередодні Великої Вітчизняної війни завод мав потужність 12 000 центнерів на добу.

За виробничий період 1945-1946 рр. завод працював з 24 грудня по 11 березня, при цьому було перероблено 272 103 центнерів буряків та вироблено 20 369,8 центнерів цукру.

В 1954 році розпочата повоєнна реконструкція, яка продовжувалась до 1962 року. В 1959 році була збудована ТЕЦ і завод перейшов з парових приводів на електричні.

В 1961 році введений в експлуатацію новий сокоочисний цех. Збудовано нове приміщення і змонтоване нове обладнання дефекосатурації.

В 1962 році здійснена реконструкція парових котлів і вони переведені на газ.

В 70-х роках проведено велику реконструкцію бурякопереробного відділення і тракту подачі і доочищення буряків.

На протязі 80-х років значного технічного переозброєння зазнала сушка цукру та продуктове відділення.

В даний час виробнича потужність заводу складає 3 000 тон буряків на добу, норма добової продуктивності по буряках – 2 500 т, коефіцієнт використання потужності становить – 83,3%.

Площа, яку займає підприємство, складає близько 62,3 га, з них 14,05га становить площа кагатного поля. Призаводський бурякопункт має місткість 210 тисяч тон буряків, добова потужність по прийманнню – 6 тисяч тон. Кагатні поля на площі 123,5 тис.кв.м мають тверде покриття, в тому числі 17,0 тис.кв.м з активним вентилюванням.

Основними видами продукції Яготинського цукрового заводу є: цукор-пісок, жом свіжий та патока.

Чисельність виробничо-промислового персоналу складає 358 осіб. Вартість основних фондів становить – 111,392 млн.грн (балансова) і 35,416 млн.грн (залишкова).

В 2006 році площа сировинної зони Яготинського цукрового заводу склала 6 650 га. На підприємство постачають сировину господарства чотирьох областей: Київської (Яготинський, Згурівський, Переяслав-Хмельницький, Баришівський, Бориспільський райони), Полтавської (Пирятинський район), Черкаської (Драбівський район), Чернігівської (Бобровицький район).

Урожайність по господарствах має велику строкатість від 140,45 цнт/га (ТОВ ім. Кравченка Яготинський район) до 517,14 цнт/га (ССФГ “Сокол” Бориспільський район).

Загалом, після підбиття підсумків техніко-економічних показників за 2006 рік, були виявлені досить сприятливі для роботи заводу показники, які наведені в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Техніко-економічні показники роботи ДП “Яготинський цукровий завод” за 2006 рік.

№ п/п

Показники

Од. виміру

Дані заводу
1

Прийнято буряків

тн

103966
2

Дигесія буряків при прийманні

%

13,4
3

Втрати буряків при зберіганні та транспорт.

%

3,46
4

Дигестія буряків до переробки

%

16,03
5

Граничні втрати цукру в виробництві

%

0,88
6

Вміст цукру в мелясі

%

1,84
7

Вихід цукру

%

13,31
8

Вихід меляси

%

3,64
9

Середньодобова переробка буряків

тн

2533
10

Витрати праці на 100 т буряків

люд.днів

10,7
11

Коефіцієнт використання потужності

%

84,43
12

Перероблено буряків

тн

100 372
13

Тривалість сокодобування

діб

39,62
14

Кількість виробленого цукру

тн

12 622,2
15

Коефіцієнт вилучення цукру з буряків

%

78,36
16

Обсяг виробництва товарної продукції в порівняльних цінах

тис. грн

20 021,4

Велика строкатість урожаю по господарствам негативно впливає на процес добування цукру. Досить значними є втрати цукру при зберіганні — 3,46 %, яких неможливо уникнути. Вміст цукру в мелясі майже 2% також зменшує загальну кількість виробленого цукру. Коефіцієнт вилучення цукру з буряків, який складає 78,36 % є відносно низьким показником, який треба підвищувати за рахунок введення нових технологій.

2.2. Аналіз балансу ДП «Яготинський цукровий завод»

Баланс державного підприємства “Яготинський цукровий завод складений у відповідності з додатком 2 до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку.

Для проведення аналізу балансу спочатку дамо визначення основних понять та категорій, які відображають баланс і піддаватимуться аналізу.

Виробничі фонди підприємства за умовами функціонування в процесі виробництва поділяються на основні та оборотні.

Основні засоби функціонують на протязі багатьох років, приймають участь в багатьох виробничих циклах, зберігаючи свою натуральну форму та переносячи свою вартість по частинах в міру всього зносу.

До виробничих основних засобів підприємства за прийнятою класифікацією відносяться: приміщення, споруди, передавальні пристрої, силові машини та обладнання, робочі машини та обладнання, вимірюючі та регулюючі прилади і пристрої, лабораторне обладнання, транспортні засоби, інструменти, виробничий та господарський інвентар.

Основні засоби зношуються в процесі виробництва як фізично, так і морально. Кошти для відшкодування зносу основних фондів накопичуються шляхом амортизаційних відрахувань, які проводяться за спеціальними нормативами. Ці нормативи встановлюються у відсотках до вартості основних засобів. Вони розраховані на те, щоб на момент вибуття основних засобів із експлуатації були повністю компенсовані їхня первісна вартість та затрати на капітальні ремонти за весь період роботи.

Виробничі оборотні фонди на відміну від основних повністю споживаються в кожному виробничому циклі, переносять на продукцію повністю свою вартість та, як правило, змінюють свою натуральну форму.

До них в бурякоцукровому виробництві відносяться виробничі запаси сировини, матеріалів та палива, тарні матеріали та готова тара, матеріали для поточного ремонту основних засобів та ін. До оборотних фондів відносять також малоцінні предмети і такі, що швидко зношуються та господарський інвентар. Це дозволяє спростити їхній облік.Податкова політика на прикладі ДП "Яготинський цукровий завод"

2.2.1.Актив.

Якщо проаналізувати перший розділ “Неборотні активи” балансу Яготинського цукрового заводу за 2005 рік, то можна стверджувати наступне:

1. Первісна вартість основних засобів зросла за звітний період з 110769,80 тис.грн до 111392,80 тис. грн (+ 623 тис.грн), або ріст склав

0,5% до початку року. Зростання вартості скоріш за все відбулося за рахунок введення в дію нових основних засобів.

2. Судячи з балансу можна стверджувати, що основні засоби явно застарілі. Знос основних засобів на кінець року становить 68,2%, а на початок року 66,2%, тобто введення в дію нових основних засобів не припинило процесу старіння тому, що було порівняно незначним.

3. Незважаючи на деяке незначне зменшення незавершеного будівництва з 8785,8 тис.грн до 8780,7 тис.грн, необоротні активи в цілому за рік знизились з 57361,4 тис.грн до 53299,2 тис. грн.

Таким чином, можна зробити висновок, що підприємство недостатньо займається оновленням основних засобів. Така діяльність веде до занепаду підприємства. Застарілі основні засоби потребують значних витрат на ремонт, сприяють досить відчутним втратам палива та електроенергії і, найголовніше, призводять до значних втрат цукру у виробництві. Все це в значній мірі підвищує собівартість продукції і веде до різкого зменшення доходності виробництва.

В розділі ІІ “Оборотні активи” спостерігається збільшення оборотних активів з 176595 тис.грн на початку року до 39761,4 тис.грн на кінець року, за рахунок збільшення окремих статтів, зокрема: виробничі запаси з 2510,8 до 2809,8 тис; готова продукція з 3426,1 до 12622,2 тис. грн.; запаси товарів з 192,5 до 493,7 грошові кошти з 62,2 до 10178,5 тис. грн. Зменшення по розділу, відбулося у незавершеному виробництві з 5011,1 до 2870,6 тис. грн. Можна зробити висновок, що оновленню засобів праці увага, на жаль, не приділяється.

Викликає стурбованість в розділі ІІ той факт, що зросла дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги з 3546 до 16789тис.грн. Це в переважній більшості заборгованість бурякосіючих господарств за надані товарні кредити. Разом з тим, інша дебіторська заборгованність теж зросла з 278,3 до 2902,7 тис. грн. Причиною цьому можуть бути лише внутрішні організаційні фактори: недостатня робота економічної, юридичної та бухгалтерської служб підприємства.

В цілому активи підприємства за 2006 рік збільшились з 75020,9 до 93060,6 тис. грн, або на 24%.

2.2.2. Пасив.

По розділу І “Власний капітал” відбулося збільшення з 67695,1 до 68426,1 тис. грн. Негативним є збільшення непокритого збитку з 7411,4 до 10185 тис. грн, а пайовий капітал залишився без змін: 10972,3 тис. грн.

Розділ ІІ “Забезпечення наступних витрат і платежів” 3більшився з 262,5 до 565,8 тис.грн, обо на 115%, що є досить значним показником.

По розділу ІІІ “Довгострокові зобов’язання” ніяких змін не відбулося.

По розділу ІV “Поточні зобов’язання” відбулося помітне зростання короткострокових кредитів банків з 600 до 11330 тис.грн, та кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги з 2978,2 до 11746,10 тис.грн Причому збільшення спостерігається у всіх поточних зобов’язаннях, окрім, інших поточних зобов»язань.

Таблиця 2.2.

Зростання заборгованості по поточних зобов’язаннях за 2006 рік.

Поточні зобов’язання підприємства

Початок

року

тис.грн

Кінець

року

тис.грн

+( — ) за рік

тис.грн

Темп

зростання,%

Кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги

2 978,2

11 746,1

8 767,8

294
Розрахунки з бюджетом

264,4

286,9

22,5

8,5
Розрахунки зі страхування

16,9

46,3

29,4

173,9
Розрахунки з оплати праці

121,2

335

213,8

176,4
Інші поточні зобов»зання

2 807,2

49

-2 758,2

-98,2

З наведених даних видно, що по темпах зростання найвищий показник має зростання кредиторської заборгованості за товари, роботи, послуги (розрахунки з постачальниками), що може призвести до застосування штрафних санкцій (додаткових витрат).

Викликає тривогу факт зростання заборгованості перед бюджетом, де теж можуть бути нараховані штрафні санкції та пені (додаткові витрати). Хоча, судячи з того, що підприємство сплатило в 2006 році до бюджету 1 464 362 гривні, то збільшення заборгованості по сплаті до бюджету на 57,5 тис. грн становить лише 3,93% від сплаченої суми. За обома частинами балансу (актив і пасив) відбулося збільшення на кінець року, а тому і баланс в цілому збільшився за рік з 75020,9 до 93060,6 тис. грн.

2.3. Фінансовий та податковий аналіз ДП “Яготинський цукровий завод”

За звітний період, тобто, за 2006 рік підприємство отримало дохід від реалізації (товарів, робіт, послуг) 43541,2 тис. грн, що на 11,5% більше, ніж за попередній період, тобто, в 2005 році. Разом з тим, чистий дохід (валовий дохід за мінусом податку на додану вартість) склав 36268,9 тис.грн, що на 11,4% більше, ніж за попередній період. Як бачимо, податок на додану вартість, не дивлячись на те, що має константну величину, непропорційно зменшує чистий дохід. Більше того, даний податок зовсім не враховує той факт, що за звітний період собівартість зросла порівняно з минулим роком на 1,12% і становила 31143,7 тис.грн проти 30804,1 тис.грн за попередній період.

За звітний період зросли інші операційні витрати з 3358,3 до 7171,8тис. грн. (на 113,5%), адміністративні витрати – з 1559,8 до 1396,8 тис. грн. (на 11,6%). В свою чергу інші операційні доходи збільшились з 4590,5 до 8954,1 тис.грн, то в результаті збитки у підприємства за звітний період (2006р.) відсутні, а прибуток склав 2776 тис. грн проти 98,3 тис. грн. в попередньому періоді, тобто, зріс у 28 раз.

Розділ ІІ звіту “Елементи операційних витрат” показує зміну затрат в розрізі окремих статей.

За звітний період зросли матеріальні затрати з 24527,4 до 24721,3 тис.грн, або склали 0,7% до попереднього року. Цей ріст можна пояснити, в значній мірі ростом цін на енергоносії, вапняковий камінь та ремонтні матеріали і, зокрема, метал.

Зросли витрати на оплату праці з 2927,6 до 3485,5 тис.грн., або на 19%. З цим в певній мірі пов’язані збільшення витрат на соціальні заходи тому, що ці витрати в колективному договорі залежать від мінімальної зарплати. Таким чином, відрахування на соціальні заходи склали 989,3 проти 579,9 тис.грн. в попередньому періоді, тобто зросли на 70,5%.

Збільшилась амортизація: з 1186,9 до 2736,8 тис. грн., це збільшення склало 130,5%. Значно зменшились інші операційні витрати, їхнє зменшення склало 57,7%. Очевидно, підприємство більш ретельно переглянуло свою діяльність і знайшло можливість дещо з економити.

Але, не дивлячись на це, витрати в цілому зросли з 33498,7 до 33739,6 тис. грн, або ріст в звітному періоді склав 0,7% порівняно з попереднім періодом.

Відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності діяльності підприємства є показники рентабельності. Вони вимірюють прибутковість підприємства з різних позицій і групуються відповідно до інтересів учасників економічного процесу, ринкового обміну. Адміністрацію цікавить віддача (прибутковість) усіх виробничих активів; потенційних інвесторів і кредиторів — віддача на капітал що інвестувався; власників і засновників — прибутковість акції і т.д. [33,126] Наприклад:

1. Рентабельність продажу показує, який прибуток з однієї гривні продажу отримало підприємство.

Р продажу = ЧП (ряд. 220 ф. № 2) / ЧД реалі.прод. (ряд. 035 ф. №2)

де ЧП – чистий прибуток,

ЧД — чистий дохід (виторг) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)

Рентабельність продажу для підприємства становила:

Рпрод.2005 = 98,3 / 325333 = 0,003 тис.грн. або 0,3 %.

Звідси робимо висновок, що після вирахування з отриманого доходу всіх витрат залишається 0,3 копійок прибутку від кожної гривні продажу.

Рпрод.2006 = 2776 / 36268,9 = 0,07тис.грн. або 7,6 %.

Прибуток У 2006 році становив 7,6 копійки від кожної гривні продажу. Рентабельність продажу не відповідає задовільним показникам (30 %), але позитивним є її зростання на 7,3 % у 2006р. порівняно з 2005р.

2. Рентабельність капіталу показує ефективність використання всього майна підприємства. Зниження його свідчить про падаючий попит на продукцію підприємства і про перенагромадження активів.

Ркап. = ЧП (ряд. 220 ф. № 2) / (Власний кап.на поч.пер. (ряд. 380 гр. З ф. № 1) + + Власний кап. на кін.пер. (ряд. 380 гр. 4 ф. № 1)) / 2

де ЧП — чистий прибуток ,

Власний кап.на поч.(кін)пер. – власний капітал на початок і кінець періоду

Для нашого підприємства вона складає:

Ркап.2005 = 98,3 / 49466,7 = 0,002 тис.грн., або 0,2 %;

Ркап.2006 = 2776/68060,6 = 0,04 тис.грн., або 4 %

Збільшення рентабельності капіталу на 3,8 % у 2006р. порівняно з 2005р. свідчить про збільшення попиту на продукцію цукрового заводу.

3. Рентабельність майна характеризує ефективність використання основних засобів підприємства.

Рмайна = ВП(ряд. 50 ф. № 2) / ЗВ ОЗ(ряд. 030 гр. З ф. № 1).

де ВП- валовий прибуток,

ЗВ ОЗ — середньорічна вартість основних засобів підприємства.

Вона складає:

Рмайна2005 = 1729,3 / 13314,60 = 0,13; (13 %)

Рмайна2006 = 5125,2 / 37431,2 = 0,14; (14 %), дані показники свідчать про не ефективне використання основних засобів на підприємстві.

4. Рентабельність продукції дає можливість побачити скількох прибутків отримано на одиницю собівартості реалізованої продукції.

Р продукції = П розп.під.(ряд. 50 ф. № 2) / ПСРП (ряд. 40 ф. № 2).

де П розп.під — прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, ПСРП — повна собівартість реалізованої продукції.

Вона складає:

Р продукції2005 = 172,9 / 30804,1 = 0,056 (5,6 %)

Р продукції2006 = 5125,2 / 31143,7 = 0,16 (16 %)

Рентабельність продукції за звітний рік зросла в 2,86 раза і склала всього 16%. Значить кожен карбованець витрачений на виробництво приніс тільки 16 копійок прибутку.

Показник рентабельності виробництва знаходиться в прямій залежності від рентабельності продукції й оберненій залежності від зміни фондомісткості продукції.

Підвищення рентабельності продукції забезпечується переважно зниженням собівартості одиниці продукції. Чим краще використовуються основні виробничі фонди, тим нижче фондомісткість, вище фондовіддача і в наслідок цього відбувається зростання показника рентабельності виробництва. При поліпшенні використання матеріальних обігових коштів знижується їхній розмір, що припадає на 1 гривню реалізованої продукції. Отже, чинники прискорення оборотності матеріальних оборотних коштів є одночасно чинниками росту рентабельності виробництва.

Аналізуючи податковий стан підприємства потрібно визначити, що при всій своїй збитковості державне підприємство “Яготинський цукровий завод” сплатило до бюджетів всіх рівнів в 2006 році 12651,5 гривні.

З метою проведення аналізу оподаткування підприємства беремо план сплати на 2007 рік ДП “Яготинський цукровий завод”.

Таблиця 2.3.

План сплати податків ДП “Яготинського цукрового заводу” на 2007 рік.

Код статті

Назва статті

План на рік, грн.

Відносно у %
1.7.

Податки

13909,52

100
1.7.1.

ПДВ

7978,5

57,36
1.7.2.

Податок на прибуток

1534,22

11,03
1.7.3.

Збір за спец. використання природних ресурсів

25,04

0,18
1.7.4.

Збір за використання водних ресурсів

350,52

2,52
1.7.5.

Податок із власників транспорт. засобів

612,02

4,4
1.7.6.

Податок на землю

3058,70

21,99
1.7.7.

Збір за забруднення навколишнього середовища

179,43

1,29
1.7.8.

Інші податки

171,09

1,23

Як видно із таблиці 2.3. основне податкове навантаження в плані оподаткування має податок на додану вартість. Він складає 7978,5 грн., або 57,36% в загальній масі податків. Причому, цей податок зовсім не залежить від ефективної роботи підприємства, а лише від об’єму реалізованої продукції і ціни, що складеться на неї. Якщо взяти для порівняння податок на землю, який є другим за питомою вагою в загальній масі оподаткування і складає 3058,70 грн., або 21,99%, то можна зробити висновок не на користь ПДВ. А саме: податок на землю, хоча і є досить немалим, але він залежить лише від розміру земельної ділянки, яку використовує підприємство. Цей податок стимулює колектив заводу і, зокрема, його керівництво до ефективнішого використання землі, а також до впровадження таких організаційно-технічних, інженерних, наукових та інших заходів, які б дали можливість значно скоротити розміри земельних площ. На жаль, про податок на додану вартість такого сказати не можна. Цей податок не стимулює підприємство ні до яких заходів тому, що не залежить від виробництва і ніяк на нього не впливає.

Збір за використання водних ресурсів, податок із власників транспортних засобів, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за забруднення навколишнього середовища – всі ці податки в сумарній величині не перевищують 10% в загальній масі податків, але разом з тим підприємство має змогу впливати на номінальну величину даних платежів. Для цього необхідно розробити і впровадити комплекс заходів, які були б спрямовані на:

— зменшення шкідливих викидів в атмосферу;

— зменшення використання водних ресурсів;

— ефективне використання транспорту;

— зменшення кількості транспортних одиниць.

Відносно податку на прибуток, можна сказати, що це досить ефективний і прогресивний податок. Оскільки цього величина залежить від ефективності роботи підприємства. Даний податок в певній мірі спонукає підприємство до розвитку виробництва, підвищенню його прибутковості. Адже при збільшенні прибутку збільшується не лише податок, але й збільшуються кошти, які залишаються в розпорядженні підприємства, причому залежність тут прямопропорційна.

Отже, з усіх податків, які сплачує підприємство, лише податок на додану вартість ніяк не стимулює підприємство і не має ніякого впливу на його ефективну діяльність. Більше того даний податок по суті є податковим рудиментом і гальмом роботи підприємства.

З метою удосконалення системи оподаткування даний податок необхідно, або скасувати і замінити іншими податками, або докорінно змінити його. При цьому необхідно пам’ятати, що даний податок в системі оподаткування України з одного боку є одним із головних податкових надходжень бюджету держави, а з іншого боку – це один із основних чинників криміналізації в бюджетній сфері. Як свідчить статистика за попередні роки, саме при відшкодуванні ПДВ при експортних поставках (при експорті ставка ПДВ встановлена нульова) відбувається найбільше порушень в податковому законодавстві.

Якщо розглядати питання про повне скасування податку на додану вартість, то можна запропонувати введення замість нього податку з обороту, або податку на нерухомість. Дані податки могли б бути по номіналу не менші за ПДВ, але разом з тим, вони були б спрямовані на розвиток виробництва і сприяли б підвищенню ефективності роботи підприємства.

Якщо вести мову про удосконалення податку на додану вартість, то тут скоріше всього могла бути ефективна система регресивного оподаткування. Тобто при збільшенні об’ємів реалізації зменшувати ставку податку. Наприклад, при реалізації на суму 100 тис. грн. – ставка – 20%, а при реалізації 200 тис. грн. – ставка – 18%. В першому випадку підприємство сплатить 20 тис. грн., а в другому – 36 тис. грн. Таким чином, податкові надходження до бюджету збільшуються, але разом з тим підприємство зацікавлене в нарощуванні об’ємів виробництва.

РОЗДІЛ 3. Наслідки впливу податкової політики держави на розвиток підприємницької діяльності

3.1. Вплив податкової політики України на «Яготинський цукровий завод» і способи покращення ситуації в цукровій галузі

Система оптимізації податків належним чином сприяє підвищенню економічної ефективності підприємств, що прямо пропорційно впливає на зміцнення економіки країни.

Ефективність обраної податкової політики характеризується такими коефіцієнтами коефіцієнт податкомісткості, що характеризує суму всіх податкових платежів підприємства, які припадають на одиницю реалізованої продукції та коефіцієнт частки окремого податку в загальній сумі передбачуваних зборів та податків:

Проаналізуємо податкомісткість і частку окремих податків в загальній сумі передбачуваних зборів та податків «Яготинського цукрового заводу» за допомогою таблиці 3.4.

Таблиця 3.4.

Зміна коефіцієнтів податкомісткості і частки окремих податків

№

Показник

2 005р.

2 006р.

Абсолютне відхилення

Темп зміни, %
1

Обсяг реалізованої продукції

3426,1

12622,2

9196,1

368,41
2

Сума податкових платежів

11540,3

12651,5

1111,2

109,63
3

Коефїцієнт податкомісткості

3,37

1

-2,4

29,76
Коефїцієнт частки:

4

ПДВ

0,56

0,57

0,01

101,79
5

ПНП

0,12

0,11

-0,01

91,67
6

Податку на землю

0,22

0,22

0

—
7

Збору за використання природних ресурсів

0,021

0,001

-0,02

4,76
8

Збору за використання водних ресурсів

0,014

0,03

0,02

214,29
9

Збору за забруднення навколишнього середовища

0,014

0,013

-0,001

92,86

Отже, як видно з таблиці поданої вище коефіцієнт податкомісткості для Яготинського цукрового заводу досить високий. У 2005році він склав 3,37, це означає, що у базовому році 3,37грн. податку припадає на 1 грн. реалізованої продукції, а у звітному – 1 грн. Зменшення коефіцієнту податкомісткості є позитивним явищем.

Найбільший коефіцієнт частки серед всіх податків припадає на ПДВ (2005р.-0,56; 2006р.-0,57) і на ПНП (2005р.-0,12; 2006р.-0,11), що свідчить про найбільшу обтяжливість цих податків для підприємства. Саме на цих податках ґрунтується податкова система України. Частка податків, зборів і платежів на соціальне страхування у ВВП України становить майже 50%. Це один із найвищих показників у світі.

На основі проведеного дослідження встановлено, що при оподаткуванні доходу підприємства відсутня чітка цілеспрямована державна політика. Це негативно впливає на розвиток підприємства.

Для покращення стану цукрової галузі було б доречно цукровим заводам України, запровадити пільги по сплаті ПДВ аналогічні тим, які запроваджені для сільськогосподарських підприємств, оскільки цукровий завод повність залежить від роботи селян. За законом ВР України від 1997.04.03, №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» Сума податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету сільськогосподарськими підприємствами усіх форм власності за реалізовані ними молоко, худобу, птицю, вовну, а також за молочну продукцію та м»ясопродукти, вироблені у власних переробних цехах, повністю залишаються у розпорядженні цих сільськогосподарських підприємств і спрямовується на підтримку власного виробництва.

Загалом за рахунок спеціальних режимів оподаткування сільськогосподарські підприємства отримували у 2005 році — 51,4 %, а у 2006 році — 43,3 % загального розміру фінансової підтримки.

Таблиця 3.2

Державна фінансова підтримка сільського господарства в Україні, млн. грн.

Показники

2003

2004

2005

2006
Підтримка через спеціальні режими та механізми оподаткування, всього

3774

4372

4130

4500
у тому числі:

через механізм прямого оподаткування

1355

1410

350

400
через спецрежими непрямого оподаткування

2419

2962

3780

4100
Загальний розмір державної фінансової підтримки сільськогосподарського виробництва

5990

6947

8039

10387
в т.ч. за рахунок спецрежимів оподаткування, %

63,0

62,9

51,4

43,3

До того ж, у сільськогосподарських підприємств податковий період рік, в той час, як в організаціях він становить квартал. Для сільськогосподарських підприємств діє фіксований сільськогосподарський податок – це податок, який сплачується в рахунок податку на прибуток підприємства і плати за землю. Справляється цей податок з одиниці земельної площі (грошова оцінка землі не індексується, а взята за сталу, ще з 1995р.). Для цукрових заводів, було б дуже доцільно запровадити нульову ставку ПДВ, залишаючи суми оподаткування на розвиток виробництва. Проаналізуємо зміни для Яготинського цукрового заводу при введенні нульової ставки ПДВ.

Таблиця 3.5.

Вплив зміни ставки ПДВ на діяльність підприємства

Показники

2005рік

2006рік
ПДВ 20%

ПДВ 0%

ПДВ 20%

ПДВ 0%
Чистий прибуток, тис.грн

32533

38950

36269

43526
Собівартість, тис.грн

30804

30804

31144

31144
Валовий прибуток, тис.грн

1729,3

8145,7

5125,2

12382
Рентабельність підприємства, %

5,6

26,4

16,5

39,8

Отже, нульова ставка ПДВ підвищила б рентабельність «Яготинського цукрового заводу» у 2005р. на 20,8%, а у 2006 – 23,3%, що є досить значним показником. Нульова ставка ПДВ покращила б становище цукрової галузі України і надала б більше можливостей заводам розвивати своє виробництво.

Взагалі, для виробників цукру основною базою для оподаткування мають бути земля і прибуток. Це підтверджується світовим досвідом: близько 80% усіх надходжень від прямих податків сільськогосподарських товаровиробників забезпечують два податки — земельний податок і прибутковий податок (на доходи фізичних і юридичних осіб). Крім того, у більшості країн світу прибутковий податок диференційовано. Сільськогосподарські товаровиробники користуються й такими пільгами, як нижчі ставки податку; запровадження неоподаткованого мінімуму; повне звільнення від сплати податків, якщо рівень доходів є нижчим за мінімальний оподаткований рівень.

Як варіант можна запропонувати для цукрового виробництва, зважаючи на його сезонність регресивну ставку податку на додану вартість.

Наприклад: при ставці ПДВ 20% підприємство і валовому доході 12 млн. грн. сплатить податку 2 млн. грн., при ставці 18% і валовому доході 15 млн. підприємство сплатить податку 2,3 млн. грн.

Як бачимо, в номінальному виразі підприємство сплачує до бюджету більшу суму, але це стимулює підприємство збільшувати валовий дохід.

Окрім не ефективної політики, щодо ставки ПДВ, існують інші причини через які робота цукрового підприємства не завжди є прибутковою. Наприклад, в 2007 році тривалість виробничого сезону Яготинського цукрового заводу склала близько 40 діб. Такий період роботи явно недостатній для отримання прибутковості. Оптимальна тривалість виробничого сезону для цукрового заводу має становити не менше 70 – 80 діб.

Адже окремі витрати є умовно-постійними незалежно від кількості сировини, об’єму виробленої продукції та тривалості виробничого сезону. Зокрема: затрати на ремонт, оплата праці адміністративного персоналу, витрати на утримання виробничих приміщень, шляхів та колій, плата за землю та ін.

Кількість заготовленої сировини здебільшого не залежить від підприємства, а залежить від товаровиробників та погодньо-кліматичних умов.

З іншого боку на прибутковість роботи цукрового заводу негативно впливає відсутність держаної політики в області ціни на цукор і ринку цукру в цілому.

Але на жаль замість підтримки від держави, цукрові заводи скоро стикнуться, ще з однією проблемою — входженням України до СОТ, що стане причиною нових умов торгівлі для всього сільськогосподарського комплексу і цукрових заводів зокрема.

В даний час для України дуже актуальним є питання про її входження до світової організації торгівлі (СОТ), що регулює правила міжнародної торгівлі. Ця організація розпочала роботу 1 січня 1995 року. Основою діяльності СОТ стала Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), укладена в 1947-му на Бреттон-Вудській конференції з метою відновлення економіки після Другої світової війни. Основні завдання ГАТТ: усунення бар’єрів у міжнародній торгівлі між учасниками угоди і захист їхніх внутрішніх ринків від демпінгу з боку держав, які не приєдналися. ГАТТ регулювала виключно переміщення товарів, СОТ — ще й послуги, права інтелектуальної власності. Спочатку до СОТ вступило 77 держав. На середину 2003 року членами організації були вже 146 країн. У 2007-му до СОТ вступила 151 країна, а на частку учасників організації припадало приблизно 95% світового товарообороту. Після ратифікації Верховною Радою Протоколу про вступ до СОТ Україна стане 152-ю країною — членом Світової організації торгівлі.

Рис. З.1.

152 країни—члени СОТ, включаючи Україну

Податкова політика на прикладі ДП "Яготинський цукровий завод"

Вступ України до СОТ відбудеться максимум 4 серпня 2008 року. Для того щоб юридично оформити членство у СОТ, країні необхідно схвалити відповідний протокол. Україна повинна ратифікувати його не пізніше 4 липня, а через 30 днів країна де-юре стане членом СОТ. Вступ України до Світової організації торгівлі означає, що Україна приймає СОТівські правила, стає рівною серед рівних. Країна переходить на світові правила торгівлі: з одного боку отримує більш гарантовані доступ до світових ринків, засоби захисту від невмотивованої дискримінації у міжнародній торгівлі, але у відповідь – відкриває й лібералізує свій внутрішній ринок.

Україна взяла на себе певні зобов»язання, як член СОТ:

— ціновий контроль. Уряд не має права встановлювати мінімальні ціни на імпортні товари. Цінова політика держави повинна враховувати експортні інтереси країн — членів СОТ, зокрема тарифи державної компанії «Укрзалізниця» не можуть бути дискримінаційними;
— внутрішнє оподаткування. Заборонено дискримінаційне оподаткування імпортних товарів.

— інтелектуальна власність. Україна зобов’язана приєднатися і виконувати всі умови ACCORD TRIPS — угоди щодо торговельних аспектів інтелектуальної власності.

— санітарні та фітосанітарні обмеження імпорту. Україна зобов’язана

приєднатися до міжнародних угод, які забороняють перешкоджати ввезенню м’яса та м’ясопродуктів, під час виробництва яких використовувалися гормональні препарати.

— імпортне мито. Зниження середнього розміру мита на сільгосппродукцію до10,66%.

— кількісні обмеження імпорту. Україна не може обмежувати квотами імпорт продукції, не погодивши квотування із СОТ.

— експортні мита та обмеження. Зниження мита на насіння олійних, брухт чорних і кольорових металів, живу худобу, шкіру. Скасування заборон та обмежень на експорт зернових і брухту кольорових металів. Відмова від мінімальних експортних цін.

— правила стандартизації. В Україні встановлюється пріоритет міжнародних стандартів перед національними. Крім того, до 2013 року всі технічні стандарти мають бути приведені у відповідність до міжнародних норм.

Від вступу до СОТ Україну чекають, як позитивні, так і негативні зрушення в економіці. Експерти сходяться на тому, що найбільший позитив від вступу до СОТ відчують вітчизняні виробники-експортери.

Проте, Україна більше не зможе стримувати імпорт. Це відображено у цілій низці зобов’язань, які наша країна бере на себе. Зокрема, після вступу до СОТ Україна не буде встановлювати обов’язкові мінімальні ціни на імпортовані товари. Внутрішні податки на товари, імпортовані країнами-членами СОТ, будуть встановлювати на недискримінаційній основі. Також не можна буде встановлювати кількісні обмеження на імпорт або інші нетарифні заходи, що не передбачені угодою з СОТ.

Якщо ж говорити про конкуренцію кінцевих продуктів, то існує ризик, що велика частина українських підприємств опиниться під загрозою зникнення. Неефективним підприємствам буде важко, частина з них буде змушена вийти з ринку. Залишаться лише потужні підприємства, які, враховуючи перспективу прийняття України до СОТ, уже прийняли рішення про модернізацію свого виробництва, про проходження сертифікації відповідності ISO. Найбільшою групою ризику в цьому сенсі є виробники сільгосппродукції та харчова галузь. Найтяжче буде цукровій галузі. Вона у нас зовсім не реформована. Її всіляко захищали високими митами, що виявилось, не дуже ефективно.

Відкриття внутрішнього ринку (зниження ввізного мита протягом 5 років) і скасування пільг з ПДВ найбільш негативно позначаться на виробниках цукру, овочів, м’яса та молока. Тільки скасування податкових пільг (з 2009 року) коштуватиме АПК близько 1,4 млрд грн додаткових витрат на рік.

Зараз, внутрішні ціни на цукор на 8-40% вищі від світових. Україна під час переговорів погодилась з січня 2009-го встановити річну квоту на імпорт в Україну цукру-сирцю 260 тис. тонн (з увізним митом 2% вартості партії) — на цій умові наполягла Бразилія (на перехідний період до 2013 року імпорт цукру понад квоту обкладатиметься 50% митом), що робить його імпорт нерентабельним. Ну, а 0,26 млн т — у вітчизняного цукровиробника заберуть конкуренти з Бразилії та Австралії з їхнім дешевим очеретяним сирцем. Обсяг річного внутрішнього споживання цукру у 2008 році в Україні оцінюється в 1,8 млн т.

Діаграма 3.1.

Податкова політика на прикладі ДП "Яготинський цукровий завод"

Тобто взагалі – 0,26 млн. тонн не завдадуть надто великої шкоди для галузі, хоча це не може розглядатися як стимулюючий фактор для вітчизняних виробників. Це означає, що зниження ввізних тарифів до рівня 11% (із 305% 2004 року, 50% — 2005 року, 30% — 2006 року) призведе до поступового витіснення з внутрішнього ринку національного виробника. Тростинний цукор, навіть з урахуванням транспортування, приблизно в півтора-два рази дешевший від українського бурякового. Отже, внутрішнє виробництво українського цукру зменшаться з нинішніх 1,8 до 1,5-1,53 млн тонн. Невеликі цукрозаводи, що працюють на застарілому обладнанні, будуть змушені закритися — через високу собівартість їхня продукція не зможе конкурувати з дешевим імпортним цукром. Загалом, можливими наслідками для АПК після вступу до СОТ буде збільшення обсягів дешевого імпорту: цукру, молочної продукції, овочів, м’яса; банкрутство невеликих цукрозаводів; багато сільгоспвиробників переорієнтуються на вирощування високорентабельного рапсу. Через 3-4 роки «рапсоманія» може призвести до дефіциту на внутрішньому ринку деяких видів сільгосппродукції та зростання цін.

Щоб вивести ситуацію в цукровій галузі з безвиході, необхідно здійснити низку конкретних заходів:

1. Необхідно реформувати схему управління цукробуряковою галуззю з метою тіснішої взаємодії між державними структурами, учасниками цукробурякового комплексу, операторами цукрового ринку, постачальниками ресурсів, тобто фірмами і підприємствами, які впливають на формування політики в цій галузі.

Є три можливих шляхи організаційних змін із метою модернізації й оптимізації сфери управління цукробуряковим комплексом:

— реформування структури Національної асоціації цукровиків України «Укрцукор»;

— створення альтернативної (професійної) асоціації цукровиків;

— створення Державної акціонерної компанії з регулювання ринку цукру, у якій, крім держави, акціонерами виступатимуть учасники цукробурякового комплексу.

Критерієм визначення членства в зазначених організаціях і кількості голосів учасників має бути обсяг виробництва цукру за попередній рік. Головною метою діяльності організації нам бачиться розробка основних напрямів державної політики у сфері виробництва й оптової торгівлі цукром, розподіл квот і видача ліцензій на виробництво та оптову торгівлю, формування і внесення пропозицій щодо мінімальних цін на цукровий буряк і цукор, здійснення контролю за виконанням нормативних документів.

2. Слід розробити систему критеріїв для рейтингового визначення базових цукрових заводів. Визначення таких допоможе раціонально використовувати виробничі потужності галузі, сформувати стабільні зони бурякосіяння, виробляти цукор з оптимальною собівартістю. За основні показники ефективності цукрових заводів пропонується взяти виробничу потужність підприємств і кількість цукру, отриманого в перерахунку на один гектар зони бурякосіяння.

3. Необхідно встановити паритетні мінімальні ціни на цукрові буряки і цукор на рівні, що сприяв би залученню кредитів комерційних банків як на цукрові заводи, так і в бурякосійні господарства, стимулював упровадження грошових розрахунків за буряк і матеріально-технічні ресурси.

При визначенні мінімальних цін на цукрові буряки і цукор слід орієнтуватися на показники роботи найефективніших господарств і заводів. При розрахунках собівартості не повинні враховуватися завищені цінові показники на матеріально-технічні ресурси, що виникають при бартерних поставках.

4. Кабінет міністрів має заборонити бартерні схеми переробки цукрових буряків. Лише перехід на грошову форму розрахунків між суб’єктами цукробурякового комплексу дозволить упровадити механізми квотування, ліцензування та дійового контролю за їх виконанням.

5. Необхідно прийняти зміни до закону «Про митний тариф України», яким встановити ввізне мито на тростинний цукор-сирець у розмірі 100 євро за тонну. Таке ввізне мито зрівняє вартість тростинової сировини і бурякової. А за нестачі на внутрішньому ринку цукру-піску і при зростанні цін на нього дасть можливість оперативно завозити для переробки тростину і тим самим запобігти різкому стрибкові цін. Крім того, це сприятиме завантаженню внутрішніх виробничих потужностей і зростанню надходжень до бюджету України.

6. Виходячи із ситуації, що склалася в цукровій галузі, й у зв’язку зі специфікою її сезонної роботи, необхідно відновити дію ст. 9 Закону України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2004—2006 років» («касовий метод» при розрахунках за матеріально-технічні ресурси) і внести відповідні зміни до законів «Про податок на прибуток» і «Про податок на додану вартість». На крайній випадок, необхідно розглянути пропозицію про нарахування податкових зобов’язань для цукрових заводів по закінчених операціях (реалізація плюс оплата).

Специфіка роботи цукрових заводів полягає в тому, що сам сезон цукроваріння триває всього 60—90 діб, а підготовка до сезону ведеться протягом шести-семи місяців. Реальну можливість розрахуватися більшість цукрових заводів має лише по закінченні сезону і реалізації готової продукції.

7. Доцільно скасувати податок на додану вартість при наданні послуг із переробки цукрових буряків фізичним особам, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

У зв’язку з розпаюванням і приватизацією земель рік у рік зростає питома вага цукрових буряків, які постачають на заводи фізичні особи-неплатники ПДВ. Така ситуація погіршує незбалансованість розрахунків цукрових заводів за цим податком.

8. Потрібно скасувати нарахування й оплату авансових платежів із податку на прибуток. Податок має нараховуватися один раз на рік, за підсумками сезону цукроваріння, але оплачуватися рівними частками протягом наступного року без нарахування пені і штрафних санкцій (або протягом першого півріччя наступного року).

9. Для фінансування ліквідації чи перепрофілювання цукрових заводів, перекваліфікації та соціальної підтримки персоналу цих підприємств слід створити спеціальний позабюджетний фонд, який фінансуватиметься за рахунок відрахувань від кожної реалізованої (чи виробленої) тонни цукру.

За останні роки позитивним стало те, що почали проводити в період цукроваріння проводити тендери на поставку цукру в Держрезерв України. Це, не лише сприятиме поповненню державних запасів, а й зменшить пропозицію цукру на ринку в період масового виробництва.

Позитивним зрушенням для цукрової галузі стали тендери на поставку цукру в Держрезерв України. Це сприяло поповненню державних запасів і зменшило пропозицію цукру на ринку в період масового виробництва.

Отже, для покращення стану цукрової галузі було б доречно цукровим заводам України, запровадити пільги по сплаті ПДВ аналогічні тим, які запроваджені для сільськогосподарських підприємств, оскільки цукровий завод повність залежить від роботи селян. За законом ВР України від 1997.04.03, №168/97-ВР «Про податок на додану вартість» Сума податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету сільськогосподарськими підприємствами усіх форм власності за реалізовані ними молоко, худобу, птицю, вовну, а також за молочну продукцію та м»ясопродукти, вироблені у власних переробних цехах, повністю залишаються у розпорядженні цих сільськогосподарських підприємств і спрямовується на підтримку власного виробництва.

Вступ нашої країни до СОТ негативно позначиться на цукровій галузі, невеликі цукрозаводи, що працюють на застарілому обладнанні, будуть змушені закритися — через високу собівартість їхня продукція не зможе конкурувати з дешевим імпортним цукром.

3.2. Макроекономічні чинники удосконалення податкової системи України

Оскільки, податкове відомство практично усунуте від участі в прийнятті податкових законів, то податковою політикою, як такою, в Україні ніхто не займається. Міністерство фінансів і уряд зайняті лише фіскальною її стороною. Законодавчі органи, приймаючи податкові закони, не аналізують їх вплив на економіку країни. Формування податкової політики здійснюється безсистемно, при відсутності чіткої концепції державного регулювання економіки в цілому й окремих її складових. Немає глибокого аналізу фінансових зв’язків в економіці, потреб держави у фінансових ресурсах для виконання покладених на неї функцій по регулюванню темпів і пропорцій розвитку економіки, підтримці на належному рівні суспільного добробуту, обороноздатності та систем державного управління, що повинно лежати в основі визначення ставок податків і розмірів податкових пільг

При виборі методів формування податкової політики не була врахована низка особливостей розвитку країни: глибока деформованість структури економіки на користь оборонного комплексу; зростання приватного сектора, що характеризується відсутністю традицій добровільної сплати податків; високий рівень державних видатків, пов’язаних із соціальними гарантіями, які забезпечуються державою, початковим етапом становлення державності; нерозвиненість ринкових механізмів регулювання суспільного відтворення.

В результаті податкова політика здійснюється під дією значного числа суперечливих і не завжди взаємопов’язаних заходів, з одного боку, направлених на утримання дохідної бази бюджету на відносно прийнятому рівні, а з другої — таких, що формують пільгові режими оподаткування для окремих галузей і груп підприємств. Крім того, вона характеризується нестабільністю і непослідовністю, через що не змогла стати надійним джерелом підтримки прогресивних починань незалежної держави.

Завдяки частковим змінам, що вносились у податкову систему з часу її введення (1992 р.) і до теперішнього часу, таким як запровадження нової методології обчислення бази оподаткування прибутку підприємств, зниження ставок окремих податків, розширення кола податкових пільг, спрощення режиму оподаткування в окремих сферах, уточнення механізму стягнення деяких податків податкове навантаження дещо знизилось, але в цілому ситуація в податковій сфері залишається складною.

Суттєво звужують податкову базу різноманітні пільги. Разом з тим пільги щодо стимулювання інноваційної діяльності — фрагментарні, не охоплюють всі стадії інноваційного циклу і не зачіпають стадії виробництва, реалізації, використання та обслуговування інновацій. Не відпрацьовані також пільги, що стимулюють інвестиційну діяльність, виробничу активність товаровиробників тощо.

В українському податковому законодавстві відсутня чіткість щодо пільг. Вони надаються безсистемно — не лише податковими законами, а й іншими (неподатковими) законами, указами Президента, постановами Кабінету Міністрів. Пільги носять переважно галузевий або груповий характер і видаються не на конкурсній основі, а часто з урахуванням критичного стану тієї чи іншої галузі економіки, незалежно від пріоритетів і конкретних програм (інвестиційних проектів). Не визначені критерії надання пільг і методи контролю за цільовим використанням коштів, зекономлених у результаті надання пільг.

Надання суттєвих податкових пільг підприємствам окремих галузей, регіонів, форм власності тотожне посиленню податкового навантаження на решту платників. Формування множинності податкових режимів породжує різноманітні можливості для ухилення від сплати податків шляхом трансферта прибутку із підприємств, які не користуються преференціальним режимом, у підприємства, які мають пільги. В кінцевому рахунку подібні пільги призводять до ускладнення і нестабільності податкової системи та розквіту «тіньової» економіки.

Більшість податкових пільг виявилась неефективною з різних причин. Так, дієвість інвестиційних податкових пільг нівелюється високою дохідністю вкладень коштів у комерційні банки, яка значно перевищує дохідність у реальному виробництві. Пільга щодо прискореної амортизації виявилась існуючою лише номінально, тому що амортизаційні відрахування через хронічну нестачу у підприємств власних оборотних коштів використовуються для покриття поточних витрат. Очевидно, що це ніяк не сприяє відновленню виробництва і розвитку інвестиційної активності в країні, а значить прямо суперечить проголошеним цілям економічної політики. Українська податкова система характеризується серйозною асиметричністю. З 2 млн. юридичних осіб приблизно 80% усіх доходів державного бюджету забезпечує 9 тис. великих підприємств [23,15]. Серед них основний податковий тягар несуть державні підприємства. Отже, податкові платежі з прибутку, що припадають на одиницю виробленої продукції, в державних підприємствах значно більші порівняно з недержавними. Існує нерівномірність розподілу податкового тягаря між реальним і фінансовим секторами економіки. Прибутковість другого значно перевищує прибутковість першого сектору, а ставка податку на прибуток — однакова. Слабкість податкового контролю в сфері торгівлі і посередницьких операцій стимулює масове переміщення капіталу в короткострокові і спекулятивні операції.

У сфері соціального забезпечення за основу прийнята західна модель, що характеризується високим рівнем страхових внесків і масовим охопленням населення пенсійним забезпеченням. В Україні таке запозичення призводить до надлишкового оподаткування виробничої сфери, до витіснення приватного нагромадження державним і до прямих витрат нагромаджених страхових внесків (через відсутність у країні можливостей безризикових інвестицій у виробничому секторі).

Обмеженим залишається регулюючий (стимулюючий) вплив податків на економіку. Податкова політика виявилась нейтральною відносно структурної перебудови економіки, на основі якої можливо забезпечення економічного зростання. Головні причини такої ситуації наступні: відсутність диференціації ставок податків; наявність значного надлишку капіталу в розпорядженні бізнесу, який дає йому можливість здійснити маневрування капіталами незалежно від податкових заходів; розширення практики приховування доходів від оподаткування; інтернаціоналізація господарства і зростання світових зв’язків.

Таким чином, податкова політика, що нині проводиться в Україні, має ряд суттєвих недоліків, через що не змогла стати надійним джерелом підтримки прогресивних починань незалежної держави. У цьому зв’язку особливо актуального значення набуває проблема такої трансформації податкової політики, щоб вона реалізувала свої значні потенційні можливості у подоланні загальної кризи та сприяла сталому соціально-економічному розвитку української держави.

Основним напрямом податкової політики повинна стати активізація ролі державного регулювання мікроекономічних процесів у країні, створення сприятливих умов для структурної перебудови економіки. Для того щоб забезпечити поточні податкові надходження в бюджет від господарюючих суб’єктів необхідно провести податкову реформу, цілями якої мають бути: оптимізація податкового навантаження на економіку в цілому і на окремі її сфери (галузі), розвиток регулюючої (стимулюючої) функції податків, спрощення оподаткування малого бізнесу, удосконалення структури податкової системи. В кінцевому рахунку реформа повинна сприяти активізації інвестиційних процесів, створенню умов для реструктуризації вітчизняного виробництва на інноваційній основі, нарощуванню випуску конкурентоспроможної продукції, налагодженню ефективної інтеграції країни в світове господарство. При реформуванні податкової системи необхідно дотримуватись балансу інтересів держави, господарюючих суб’єктів і громадян. Тільки в цьому разі податкова реформа буде сприяти зростанню ділової активності, скороченню тіньової економіки, розвитку податкової культури населення.

Перед українською податковою системою гостро постала необхідності заміни двох базових податків — податку на прибуток підприємств і ПДВ на податок з реалізації (податок з обороту).

В діючу податкову систему необхідно внести ряд змін — зменшити кількість податків і пільг, знизити ставки базових податків (на прибуток підприємств, ПДВ, прибутковий податок з населення тощо), запровадити спрощений режим оподаткування для ряду сфер.

Ефект від зниження ставки податку на прибуток матиме період від 2-х до 3-х років, а позитивних результатів можна очікувати лише у довгостроковій перспективі. В умовах, що склалися в Україні, різке зниження ставки податку на прибуток не призведе відразу до розширення бази оподаткування, оскільки криза бюджетно-фінансової системи породжена не стільки рівнем податкових ставок, скільки недоліками в організації виробництва, його низькою ефективністю, звуженням внутрішнього ринку через низьку платоспроможність населення, втратою зовнішніх ринків збуту, жорсткою грошово-кредитною політикою, значними ухиленнями від сплати податків. Ефект від зниження ставок податків може бути досягнутий лише при проведенні комплексу взаємопов’язаних заходів по стабілізації бюджетно-фінансової сфери, підвищенню ефективності виробництва, зниженню державних витрат тощо.

З метою усунення диспропорцій між реальною і фінансово-посередницькою сферами слід було б обмежити надприбутки тих фінансово-посередницьких структур, які безпосередньо не вкладають кошти у розширення виробництва, а займаються високодохідними і високоліквідними операціями, встановивши для них ставку податку на прибуток на 5-10 процентних пунктів вищою від базової ставки. Разом з тим доцільно створити пріоритетне середовище для тих структур, які сприяють проведенню активної інноваційно-інвестиційної політики. Диференційований підхід до оподаткування прибутку різних видів діяльності застосовується, наприклад, в Росії [38,6].

На сьогодні, актуальною для України є розробка механізму, заснованого на принципі регресивного оподаткування галузей, які нарощують виробництво продукції, що має перспективу збуту на внутрішньому і зовнішньому ринках. Суть цього методу полягає в тому, що при збільшенні суми оподатковуваного прибутку ставка податку знижується. При такому методі понижуюча прогресія ставок стимулюватиме показувати оподатковувану базу в повному обсязі, оскільки чим більша сума одержуваного прибутку, тим менша ставка податку.

Для підвищення дієвості регулюючої функції податків необхідно використовувати податкові пільги як найважливіший в умовах ринкової економіки інструмент державного регулювання соціально-економічного розвитку. Цей процес не повинен завершитись повною ліквідацією податкових пільг. Поряд з нераціональними пільгами існують і необхідні податкові преференції аналогічні тим, що широко використовуються в зарубіжній практиці і є елементом будь-якої нормальної податкової системи. Зокрема, мова йде про такі пільги, як інвестиційний податковий кредит, податкові «канікули», спеціальний режим оподаткування (фіксований податок), а також спрощений податковий режим для малого бізнесу.

Основними вимогами до пільг повинні бути: цілеспрямованість, гнучкість, ефективність, строковість. За допомогою пільг держава повинна спонукати об’єкти господарювання здійснювати такі варіанти розвитку, які відповідають загальнодержавним інтересам. Об’єктом пільгового оподаткування повинен стати конкретний проект, що реалізує пріоритети (ключові напрями), визначені державними програмами. Суб’єкти господарювання в рамках програм повинні брати на себе чіткі зобов’язання по використанню коштів, зекономлених в результаті наданої пільги (зниження витрат, реструктуризація виробництва, впровадження ресурсозберігаючих технологій тощо).

Одне з ключових завдань податкової політики — підвищення збираності податків і запобігання ухиленню від них. Нерідко головна причина ухилення від сплати податків бачиться у високому рівні обкладання. Відповідно, і спосіб підвищення збираності — зниження податків. Безумовно, зв’язок між рівнем податків і ступенем їх сплачуваності є. Але він не йде ні в яке порівняння з прямою залежністю ухилень від можливості уникнути податку і якщо така можливість є, платник уникне податку незалежно від його величини.

У цьому зв’язку необхідно суттєво поліпшити техніку і технологію оподаткування (включаючи і методи податкового адміністрування) усунути колізії і дефекти правової бази податкового регулювання, а головне, зробити ухилення від сплати податків економічно невигідним для громадян і підприємств.

Для підвищення сплачуваності податків слід було б змістити акцент у відповідальності за податкові порушення з підприємств на конкретних посадових осіб, які відповідальні за фінансовий стан підприємств. Крім того, потрібно налагоджувати партнерські відносини з платниками податків, до яких підходити диференційовано, враховуючи функціональні можливості, платоспроможність, самодисципліну. Один із дійових напрямів співробітництва — відстрочка податкових платежів для підприємств, які добросовісно виконують вимоги законів і свої зобов’язання з метою підвищення платоспроможності та запобігання фінансовому краху цих підприємств, надання їм змоги використати власні обігові кошти на потреби виробництва. Порівняно з загальним зниженням податкових ставок або скасуванням податків така селективна податкова політика має перевагу. Платники, які претендують перейти на пільговий податковий режим на законній основі повинні виконати ряд умов: провести реструктуризацію боргів; закрити безперспективні виробництва; виключити невиправдані витрати; перейти на нормальну систему бухгалтерського обліку (на облік реалізованої продукції в міру її відвантаження) і менеджменту. Виконання цих умов дозволить легалізувати «тіньові фінансові потоки» і перекрити «випадаючі» бюджетні доходи.

Крім селективної політики, можлива практика заключення між податковими органами і платниками податків угод, що передбачають постійний моніторинг фінансового стану останніх і виконання ними умов надання податкових преференцій. У разі порушення умов преференцію відзивають, а недоїмки по сплаті податків і податкових кредитів негайно погашаються.

Отже, для підвищення ролі податкової системи в прискоренні структурної перебудови і відновлення на цій основі економічного зростання необхідний цілеспрямований поворот податкової політики в бік стимулювання вітчизняного виробництва, інноваційно-інвестиційної діяльності, споживчого попиту, а також посилення регулюючої і контролюючої функцій держави щодо сплати податків. Тільки подібний поворот разом з іншими заходами державної економічної політики здатний призупинити подальшу дестабілізацію податкової системи.

В діючу податкову систему необхідно внести ряд змін: замінити два базові податки — податок на прибуток підприємств і ПДВ на податок з обороту, зменшити кількість податків і пільг, знизити ставки базових податків, запровадити спрощений режим оподаткування для ряду сфер.

ВИСНОВКИ

Податкова політика — це діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування у сфері встановлення та збирання податків і зборів (обов’язкових платежів), яка реалізується через визначення платників податків та інших обов’язкових платежів, об’єктів оподаткування і ставок податків; видів податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що справляються на території України, місцевих податків, зборів та інших обов’язкових платежів; основних принципів надання пільг та звільнення від оподаткування.

Податкова політика, що нині проводиться в Україні, має ряд суттєвих недоліків, через що не змогла стати надійним джерелом підтримки прогресивних починань незалежної держави. У цьому зв’язку особливо актуального значення набуває проблема такої трансформації податкової політики, щоб вона реалізувала свої значні потенційні можливості у подоланні загальної кризи та сприяла сталому соціально-економічному розвитку української держави.

Проаналізувавши податковий стан ДП “Яготинський цукровий завод» потрібно визначити, що при всій своїй збитковості ДП “Яготинський цукровий завод” сплатило до бюджетів всіх рівнів в 2006 році 12651,5 гривні.

При цьому основне податкове навантаження в плані оподаткування має податок на додану вартість. Він складає 57,36% в загальній масі податків. Причому, цей податок зовсім не залежить від ефективної роботи підприємства, а лише від об’єму реалізованої продукції і ціни, що складеться на неї. Цей податок не стимулює підприємство ні до яких заходів тому, що не залежить від виробництва і ніяк на нього не впливає.

Таким чином, з усіх податків, які сплачує підприємство, лише податок на додану вартість ніяк не стимулює підприємство і не має ніякого впливу на його ефективну діяльність. Більше того даний податок по суті є податковим гальмом роботи підприємства.

З метою удосконалення системи оподаткування даний податок необхідно, або скасувати і замінити іншими податками, або докорінно змінити його. Якщо розглядати питання про повне скасування податку на додану вартість, то можна запропонувати введення замість нього податку з обороту, або податку на нерухомість. Дані податки могли б бути по номіналу не менші за ПДВ, але разом з тим, вони були б спрямовані на розвиток виробництва і сприяли б підвищенню ефективності роботи підприємства.

Якщо вести мову про удосконалення податку на додану вартість, то тут скоріше всього могла бути ефективна система регресивного оподаткування. Тобто при збільшенні об’ємів реалізації зменшувати ставку податку. Наприклад, при реалізації на суму 100 тис. грн. – ставка – 20%, а при реалізації 200 тис. грн. – ставка – 18%. В першому випадку підприємство сплатить 20 тис. грн., а в другому – 36 тис. грн. Таким чином, податкові надходження до бюджету збільшуються, але разом з тим підприємство зацікавлене в нарощуванні об’ємів виробництва.

Загалом коефіцієнт податкомісткості для Яготинського цукрового заводу досить високий. У 2005році він склав 3,37, це означає, що у базовому році 3,37грн. податку припадає на 1 грн. реалізованої продукції, а у звітному – 1 грн. Найбільший коефіцієнт частки серед всіх податків припадає на ПДВ (2005р.-0,56; 2006р.-0,57) і на ПНП (2005р.-0,12; 2006р.-0,11), що свідчить про найбільшу обтяжливість цих податків для підприємства. Саме на цих податках ґрунтується податкова система України.

Аналізуючи роботу цукрового заводу можна стверджувати, що особливо обтяжливим для його прибуткової діяльності є податок на додану вартість.

При аналізі фінансового звіту було показано, що цей податок не враховує не тільки специфіку ( сезонність) цукрового виробництва, а й скорочує темпи росту чистого доходу порівняно з темпами зростання валового доходу.

На мою думку, було б доцільно запровадити для цукрових заводів пільги по сплаті ПДВ аналогічні тим, які запроваджені для сільськогосподарських підприємств, оскільки цукровий завод повністю залежний від роботи селян.

Окрім не ефективної політики, щодо ставки ПДВ, існують інші причини через які робота цукрового підприємства не завжди є прибутковою.

Нашій державі необхідно збільшити розмір ввізного мита, щоб збільшити вартість тростинової сировини порівняно з буряковою, але заміст цього вступивши в СОТ ми навпаки, знижуємо ввізне мито, чим прирікаємо невеликі цукрові заводи на банкрутство, оскільки собівартість вітчизняного цукру значно вища, за іноземний.

Список використаних джерел

Закон України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні», затверджений наказом Мінфіну України від 16.07.99 № 996-ХIV

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» №283/97.

Закон України «Про податок на додану вартість» №168/97.

Закон України «Про систему оподаткування в Україні» №1251-ХІІ.

Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”» від 22 травня 1997 р.

Закон України “Про підприємства в Україні” від 28.02.95

Закон України “Про систему оподаткування” від 17 лютого 1997р.

Указ Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р.

Амоша О., Вишневський В. До питання про оцінку рівня податків в Україні // Економіка України. — 2002. — № 8. — С. 11-19.

Білик М.Д., Золотько І.А. Податкова система України: навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни. – К.: КНЕУ, 2002.

Білостоцька В. О., Островецький В. І. Податкове навантаження в Україні //Фінанси України. — 2002. — №12. — С. 75-80.

Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. — 2002. — № 7. — С. 54-70.

Бобоев М., Кашин В. Налоговая политика России на современном этапе // Вопр. экономики. — 2002. — № 7. — С. 57.

Бойчик І.М. Економіка підприємства: навч. Посібник ВНЗ. – К.: Атіка, 2002.

Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І., Піча Ю.В. “Економіка підприємства”. – Київ: Каравела; Львів: Новий світ, 2001р. – 298с.

Буряковський В.В. Податки: Учбовий посібник. – Дніпропетровськ: — Пороги. – 2001.

Бутинець Ф.Ф., Малюга Н.М. “Бухгалтерський облік: облікова політика і план рахунків, стандарти і кореспонденція рахунків, звітність”. – Житомир: ЖІТІ, 2000р. – 480с.

Бюджетна політика як засіб стимулювання економічного розвитку в Україні / Я. А. Жаліло, О. І. Барановський, В. В. Головко та ін. // «Бюджет розвитку» як засіб стимулювання підприємницької активності в Україні: Зб. матеріалів «круглого столу». — К.: Сатсанга, 2001. — С.41.

Вишневский В., Липницкий Д. Оценка возможности снижения налогового бремени в переходной экономике // Вопр. экономики. — 2000. — № 2. — С. 108.

Воїнова Т.С. Організація і методика податкового контролю. – К.: Екон. Думка. – 2002.

Глущенко В.В., Лиущенко И.И. “Финансы”. – Москва :ТОО НПЦ Крылья, 1998г. – 416с.

Грабова Н.Н., Добровский В.Н. “Бухгалтерский учет в производственных и торговых предприятиях”. – Киев: А.С.К., 2000г.– 624с.

Гридичина М.В., Вдовиченко Н.Н., Калина А.В. Податкова система України: Учеб. пособие. К.: МАУП, 2004.

Дікань Л.В., Воїнова Т.С. Податкова система. — К.: Ніка-Центр Ельга. – 2002.

Завада О. Пільги для СП: випробування суспільства на зрілість // Уряд. кур’єр — №53. — 23 березня 2000 р. — С. 5.

Завгородний В.П. Податки і податковий контроль в Україні. – К.: А.С.К., 2003.

Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Учбовий посібник. – Тернопіль. Економічна думка. – 2002.

Івахненко В.М. Курс економічного аналізу: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2000.

Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз: навч. посіб. – К.: МАУП, 2000.

Концепція реформування податкової системи України / Б. Губський, В. Альошин, І. Белоусова та ін. — К., 2000. — 50 с.

Коробов М.Я. Фінансово-економічний аналіз діяльності підприємств. – К.: Зання, 2000.

Лисюк В. С. Особливості методики розрахунку податкового тягаря // Фінанси України.— 2000. — № 11. — С. 79-86.

Лондар С., Чугунов І. Динаміка податково-бюджетного навантаження на економіку України // Економіст. — 2000. — № 7–8. — С. 15–18.

Луніна І. Податкова політика України у контексті створення умов для економічного зростання // Економіка України. — 2000. — № 9.

Мельник П.В. та ін. Податкова система України: Практикум. – Ірпінь: “Академія ДПС України”, 2001

Опарін В.М. “Фінанси”. – Київ: КНЕІ, 2001р. – 240с.

Панчишин С.М. Макроекономіка:Навч. посібник. – К.: Либідь. – 2004.

Партин Г.О. Фінанси підприємств. – К.: КНЕУ. – 2005.

Подєрьогін А. М. Фінанси підприємств:Підручник. – К.: КНЕУ. – 2003.

Примак Т.О. Економіка підприємства: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2002.

Слав’юк Р.А. Фінанси підприємств: Навч. посібник. – Луцьк: Ред.-вид. Відд. “Вежа” Волин. Держ. Ун-ту ім. Лесі Українки. – 2001.

Смит А. Исследованпе о природе й причинах богатства народов. — М. – Соизкгиз. — 1962 — С. 565-589.

Соколовська А. М. Податкова система України: теорія та практика становлення. — К.: НДФІ, 2001. — С.344

Філімоненко А.С. Фінанси підприємств / Навчальний посібник. – К.: Ніка-Центр, Ельга. – 2004.

Чепіжко В. Ми знову стимулюємо інших // Уряд. кур’єр. — №49. — 20 березня 2001 р. — С. 4.

Чернелевський Л.М., Михайленко О.В. Техніко-економічний аналіз підприємства. – К.: Удухт, 2000.

Шаблиста Л. М. Податки як засіб структурної перебудови економіки. — К.: Ін-т економіки НАНУ, 2000. — 219 с.

www.rada.kiev.ua

www.sta.gov.ua

www.case-ukraine.kiev.ua

www.sugarua.com.

З М І С Т

Вступ……………………………………………………………………………..3

Розділ 1: Теоретико-методологічні основи сучасної податкової політики України.

1.1.Суть та основні принципи податкової політики України…………………5

1.2. Суть податків та їх класифікація………………….……………………….10

1.3. Система оподаткування юридичних осіб…………………………………16

Розділ 2: Аналіз виробничо-господарської діяльності державного підприємства “Яготинський цукровий завод”

2.1. Історична довідка та техніко-економічна характеристика підприємства23

2.2. Аналіз балансу підприємства………………………………………………27

2.3. Фінансовий та податковий аналіз ДП «Яготинський цукровий завод»…32

Розділ 3: Наслідки впливу податкової політики держави на розвиток підприємницької діяльності

3.1. Вплив податкової політики України на Яготинський цукровий завод і способи покращення ситуації в цукровій галузі………………………………38

3.2. Макроекономічні чинники удосконалення податкової системи України47

Висновки…………………………………………………………………………56

Список використаних джерел…………………………………………..……….59

Додатки

Курсовая работа: Защита трудовых прав

Оглавление

Введение

Глава 1. Понятие защиты трудовых прав работников

1. Защита трудовых прав работников: понятие и способы

2. Источники, реализация и защита трудовых прав работников

Глава 2. Государственный надзор и контроль в области защиты трудовых прав

Глава 3. Актуальные проблемы совершенствования трудового законодательства в области защиты трудовых прав работников

Заключение

Список использованных источников и литературы

Введение

Современный этап в развитии трудового права характеризуется бурным развитием законодательства.

В силу комплекса объективных и субъективных причин государство проводит либеральную социальную политику, стараясь не вмешиваться в отношения работников и работодателей. Но без установления правопорядка в сфере трудовых отношений невозможно дальнейшее развитие экономики страны, повышение благосостояния населения. Поэтому важнейшей задачей государства является доведение правовых стандартов регулирования трудовых отношений в России до уровня «социального государства», провозглашенного Конституцией Российской Федерации и характерного для благополучных в социальном отношении европейских государств. При этом государство должно обеспечить работникам правовую и фактическую возможность эффективной борьбы за свои права и экономические интересы, действуя при этом в рамках законности, создать адекватные правовые формы (процедуры и институты) и гарантии их эффективного использования.

Повседневный опыт россиян показывают, что широко распространены грубые нарушения трудового права (вплоть до оформления трудовых отношений «гражданско-правовыми» договорами, осознанного полного отказа сторон трудового договора от минимальных гарантий, предоставленных законом, использование рабочей силы на гране недопустимого принудительного труда и зависимого состояния). Работники, в свою очередь, во многих случаях не используют существующих правовых форм борьбы за свои права и интересы, обоснованно опасаясь преследований со стороны работодателей.

Указанные неблагоприятные явления в жизни российского общества объясняются отчасти несовершенством трудового законодательства, которое призвано защищать интересы работника. «Основное социальное назначение должно оставаться неизменным, ибо в нем выражена суть трудового права, его основа основ. Уберите его, лишите трудовое право его защитной функции, и оно потеряет свой характер, свое назначение для трудящихся Оно перестанет существовать»1. Поэтому исследование соответствующих норм трудового права, практики применения и возможных путей их совершенствования представляется актуальным.

Тема исследования разрабатывалась в трудах Н.А. Абузяровой, B. C. Бердычевского, В.А. Васильева, Ю.М. Грищенко, К.Н. Гусова, В.В. Ершова, Г.А. Игдырова, В.Г. Каурова, СВ. Колобовой, Т.Ю. Коршуновой, И.А. Костян, A. M. Куренного, Р.З. Лившица, А.Ф. Нуртдиновой, Ю.П. Орловского, В.А. Сафонова, Л.С. Таля, В.Н. Толкуновой, М. С Шикарян и др. Вместе с тем, в работах указанных авторов рассматривались лишь eё отдельные аспекты. Объектом данного исследования является защита трудовых прав и интересов работников. Предмет исследования составляют: действующие нормы трудового права о защите трудовых прав и интересов работников; практика применения этих норм; доктринальные положения науки трудового права. Целью исследования является комплексный теоретический анализ проблем, связанных с защитой трудовых прав работников, предложения по совершенствованию действующего законодательства. В процессе достижения этой цели решены следующие задачи: выявлена юридическая природа защиты трудовых прав; уточнен понятийный аппарат; построена теоретическая модель системы защиты трудовых прав, установлены основные факторы, влияющие на эффективность функционирования этой системы; внесены предложения по совершенствованию законодательства.

В исследовании использованы следующие методы теоретического и эмпирического исследования: системный, сравнительно-правовой, изучение судебной практики.

Глава 1. Понятие защиты трудовых прав работников

1. Защита трудовых прав работников: понятие и способы

Ни для кого не является секретом, что нормы трудового права не обеспечивают защиту прав работников в той степени, которая необходима. Степень зависимости работников от представителей работодателя столь велика, что приводит к их отказу от защиты своих прав, гарантированных трудовым законодательством. Поэтому на практике применяются правила, которые устанавливает для работников работодатель. Данные правила зачастую далеки от требований норм трудового законодательства. Нельзя не заметить и отсутствие действенных механизмов, обеспечивающих правомерное поведение работодателей и защиту трудовых прав работников.

Очевидно, что использование работником любых способов и форм защиты трудовых прав приводит к возникновению конфликта с работодателем, который грозит работнику потерей рабочего места. Поэтому способы и формы защиты трудовых прав могут быть использованы только очень смелыми работниками, способными защитить свои экономические и социальные интересы. К сожалению, таких работников мало!

Защита прав человека может быть осуществлена с применением норм различных отраслей права. В юридической литературе правомерно обращают внимание на то, что права человека не реализуются автоматически даже при благоприятных условиях, поэтому необходимы усилия и даже борьба человека за свои права и свободы, которые должны органично включаться в систему мер, составляющих единый механизм защиты прав человека1. Очевидно, что эффективной защита нарушенного права может быть признана только после устранения нарушения и восстановления нарушенного права.

В связи с изложенным можно выделить три обстоятельства, характеризующих правовое понятие защиты прав человека:

осуществление защиты полномочным субъектом;

осуществление этим субъектом деятельности с соблюдением норм законодательства;

обеспечение восстановления нарушенного права.

К числу полномочных субъектов по защите трудовых прав, исходя из общей теории защиты прав человека, традиционно относили юрисдикционные органы1. Деятельность юрисдикционных органов осуществляется с применением процессуальных норм. Следовательно, защита прав человека должна рассматриваться как процессуальная деятельность уполномоченных на ее осуществление субъектов.

Защита трудовых прав имеет свои особенности. Данные особенности должны адекватно отражать неравное положение работника и работодателя как субъектов трудового права. В качестве самостоятельной отрасли трудовое право сформировалось как совокупность норм, призванных обеспечить защиту работников от произвольных действий работодателя. По этой причине к числу полномочных субъектов по защите трудовых прав относятся не только юрисдикционные органы, но и представители работников, а также непосредственно работники, которые могут осуществлять самозащиту своих прав. Поэтому защита трудовых прав работников имеет дополнительные по сравнению с другими правами и свободами способы восстановления нарушенного права и законного интереса.

Исходя из содержания статьи 352 Трудового кодекса РФ, защита трудовых прав и свобод может быть определена как совокупность способов, перечисленных в этой норме, использование которых полномочными субъектами происходит с применением процессуальных правил. Основными способами защиты трудовых прав и свобод являются:

самозащита работниками трудовых прав;

защита трудовых прав и законных интересов работников профессиональными союзами;

государственный надзор и контроль за соблюдением трудового законодательства и иных нормативных правовых актов, содержащих нормы трудового права;

судебная защита.

Перечисленные способы могут и не привести к восстановлению нарушенных трудовых прав. Должны появиться предусмотренные в законодательстве основания, которые и могут позволить воспользоваться тем или иным способом защиты, а в ряде случаев использовать несколько способов защиты для того, чтобы нарушенные права работника были восстановлены. Наличие таких оснований связано с действиями работников, их представителей, деятельностью органов государственного надзора и контроля, КТС, а при использовании судебной защиты — с деятельностью перечисленных субъектов и работодателей. Такие действия могут быть совершены только при возникновении отношений, входящих в предмет трудового права, а в частности, отношений по самозащите трудовых прав, отношений по участию профсоюзов в защите трудовых прав, по государственному надзору и контролю за соблюдением трудовых прав работников, а также отношений по разрешению трудовых споров.

Перечисленные способы защиты трудовых прав и законных интересов могут быть реализованы через действия субъектов трудового права, которые приводят к возникновению соответствующих отношений. В свою очередь, в рамках этих отношений могут быть выявлены нарушения трудовых прав и свобод. Данные нарушения и должны быть устранены в перечисленных отношениях, содержанием которых является осуществление процессуальной деятельности с целью устранения нарушений трудовых прав. Данная деятельность подлежит надлежащему процессуальному оформлению. Без процессуального оформления использование любого способа защиты не может привести к восстановлению нарушенных прав работников1.

Следовательно, защита трудовых прав работников включает в себя особые способы и соответствующие им процессуальные формы восстановления нарушенных прав и законных интересов работников. К числу таких способов относится государственный надзор и контроль, который может быть использован наряду с другими способами и процессуальными формами для устранения нарушений прав и законных интересов работников.

2. Источники, реализация и защита трудовых прав работников

Конституция Российской Федерации (ст.37) закрепила за каждым из граждан право свободно распоряжаться своими способностями к труду, выбирать род деятельности и профессию. Это означает, что с возникновением трудовой правосубъектности каждый гражданин обретает правовой статус субъекта трудового права.

Следует заметить, что правовой статус гражданина как субъекта трудового права отличается от правового статуса работника. Дело в том, что гражданин становится субъектом трудового права до возникновения его трудовых отношений, т.е. еще на стадии поиска работы. Поэтому его правовой статус, являясь общим для всех граждан, определяет правовое положение физического лица как потенциального работника. Правовой статус работника, приобретаемый гражданином после заключения трудового договора, определяет его правовое положение по отношению к конкретному работодателю, у которого он трудится.

Правовой статус субъектов трудового права включает ряд элементов: трудовую правосубъектность, основные права и обязанности, юридические гарантии прав и обязанностей, ответственность за надлежащее исполнение трудовых обязанностей. Однако одной из важнейших правовых категорий, характеризующих граждан как субъектов трудового права, являются их трудовые права, которые, наряду с другими правами, находятся под охраной закона1.

Основные права граждан в сфере труда закреплены в ст.37 Конституции РФ. Поскольку правовой статус гражданина как субъекта трудового права с приемом его на работу сливается с правовым статусом работника, трудовые права гражданина трансформируются в трудовые права работника. Конкретизируя ст.37 Конституции РФ, Трудовой кодекс РФ (далее — ТК РФ) закрепляет основные трудовые права работника.

Предусмотренные ст.21 ТК РФ основные трудовые права работников являются статутными (базовыми). Это общие права, относящиеся ко всем работникам. В случаях, предусмотренных ТК РФ и иными федеральными законами и законами субъектов Федерации, перечень этих прав может быть дополнен. Так, дополнительные права сторон трудовых отношений установлены непосредственно в разделе XII ТК РФ, посвященном особенностям регулирования труда отдельных категорий работников. Дополнительные права могут быть установлены и в порядке договорного регулирования путем их закрепления в правовых актах социального партнерства (коллективных договорах, соглашениях).

В зависимости от характера выполняемых работниками функций, условий выполняемой работы и других обстоятельств трудовые права в конкретных трудовых отношениях могут уточняться и детализироваться в правилах внутреннего трудового распорядка организаций, уставах и положениях о дисциплине, трудовых договорах. Обязательным условием при этом является строгое соблюдение требования о том, что корректировка основных прав не должна снижать уровень прав и гарантий, установленных трудовым законодательством.

Таким образом, источниками прав работников могут быть не только законодательство о труде, но и воля самих сторон трудового правоотношения. И тем не менее в системе источников трудовых прав работников особое место занимает законодательство о труде.

Субъективные права и обязанности, непосредственно вытекающие из закона, представляют ядро правового статуса работника как субъекта трудового права. Именно статутные права и обязанности устанавливают для работника границы возможного и должного поведения в трудовых отношениях с работодателем.

Ст.21 ТК РФ, кроме прав работников, предусматривает и их основные обязанности. Изложение прав и обязанностей в одной статье подчеркивает их неразрывность: обязанность — составная часть правового статуса любого субъекта права. Да это и понятно: нельзя представить себе человека, несущего только обязанности, как невозможны его права без обязанностей.

Подобным образом ст.22 ТК РФ устанавливает права и обязанности работодателя.

Анализ содержания основных прав и обязанностей работников и работодателя, установленных ст.21 и 22 ТК РФ, показывает, что у работников преобладают права, а у работодателя — обязанности. По существу, большинство обязанностей работодателя прямо направлено на обеспечение реализации прав работников. В этой связи правам работников, предусмотренным в ст.21 ТК РФ, корреспондируются соответствующие обязанности работодателя, закрепленные в ст.22 ТК РФ.

Такая взаимосвязь прав работников и обязанностей работодателя и их численное соотношение обеспечивают сбалансированность интересов сторон. Поскольку в экономическом и социальном отношении работодатель является более сильной стороной, в целях полного обеспечения реализации прав работников он должен иметь как более широкий круг обязанностей перед работниками, так и определенные ограничения в возможностях злоупотребления своими правами.

Обеспечение трудовых прав работников рассматривается в контексте основных принципов правового регулирования трудовых и иных непосредственно связанных с ними отношений. А как известно, под такими принципами понимаются исходные начала, содержание права, его сущность и назначение в обществе.

Основные принципы правового регулирования трудовых отношений и иных непосредственно связанных с ними отношений установлены ст.2 ТК РФ.

В принципах правового регулирования трудовых и непосредственно связанных с ними иных отношений отражаются не только основные субъективные права и обязанности в сфере труда, но и их юридические гарантии. Именно поэтому формулировки большинства из принципов (ст.2 ТК РФ) начинаются со слова «обеспечение».

Эти принципы конкретизируются и обеспечиваются различными институтами трудового права, нормы которых в своем большинстве являются гарантиями обеспечения реализации трудовых прав работников.

Как известно, под юридическими гарантиями трудовых прав понимаются организационно-правовые средства, установленные трудовым законодательством для надлежащей реализации этих прав, а также их защиты.

Механизм воздействия юридических гарантий заключается в том, что, будучи выраженными в правовых нормах, они либо способствуют оптимальной свободе действий работника по осуществлению своих правомочий, либо под угрозой применения санкций побуждают обязанных лиц к выполнению требований уполномоченного субъекта. В одних случаях трудовые гарантии предупреждают нарушения обязанными субъектами трудовых прав, в других — устанавливают границы действий обязанных лиц, в третьих — обеспечивают возможность своевременного обжалования действий, нарушающих права, в четвертых — обеспечивают возмещение виновными лицами материального ущерба, вызванного нарушением ими прав. При этом характерной особенностью юридических гарантий осуществления трудовых прав является участие в защите этих прав профсоюзов как законных представителей прав и интересов работников1.

Гарантии трудовых прав работников по своему содержанию и способам осуществления подразделяются на материально-правовые и процессуальные, а по целевому назначению — на гарантии реализации трудовых прав и гарантии охраны этих прав2. К гарантиям реализации трудовых прав относятся, например, нормы, регулирующие деятельность органов государственной службы занятости по подбору подходящей работы обратившимся к ней безработным гражданам. Примером гарантий охраны трудовых прав являются нормы, устанавливающие запрещение необоснованного отказа в приеме граждан на работу (ст.64 ТК РФ), запрещение требования о выполнении работы, не обусловленной трудовым договором (ст.60 ТК РФ). К гарантиям охраны трудовых прав работников относятся также нормы, предусматривающие возможность работников обращаться в органы по рассмотрению трудовых споров за защитой и восстановлением нарушенных прав, например, в случае отказа в заключении трудового договора (ч.6 ст.64 ТК РФ).

Полнота реализации трудовых прав работников во многом зависит от совершенства предусмотренной законом системы их защиты. При этом под защитой права понимается устранение препятствий в его осуществлении либо восстановление нарушенного права и возмещение причиненного этим нарушением ущерба.

В соответствии со ст.45 Конституции РФ в Российской Федерации гарантируется государственная защита прав и свобод человека и гражданина. Причем каждый вправе защищать свои права и свободы всеми способами, не запрещенными законом. В порядке развития и конкретизации этого положения ТК РФ ввел понятие «защита трудовых прав работников» (раздел XIII). Очевидно, под защитой трудовых прав работников следует понимать совокупность материально-правовых мер, организационных и процессуальных способов пресечения и предупреждения нарушений трудового законодательства, восстановления нарушенных трудовых прав граждан и возмещения ущерба, понесенного вследствие таких нарушений1.

Целью защиты трудовых прав работников является обеспечение реализации трудовых прав работников, установленных в порядке законодательного и договорного регулирования трудовых отношений.

Согласно ст.352 ТК РФ основными способами защиты трудовых прав и законных интересов работников являются:

государственный надзор и контроль за соблюдением трудового законодательства;

защита трудовых прав работников профессиональными союзами;

самозащита работниками трудовых прав;

судебная защита.

Первый из этих способов предполагает защиту трудовых прав, осуществляемую государством, второй — обществом в лице профессиональных союзов, третий — самим работником.

Необходимо отметить, что самозащита является новым для трудового законодательства способом защиты трудовых прав работников, введенным впервые Трудовым кодексом. Однако ТК РФ также не дает определения понятия самозащиты. Кроме того, вопреки названию ст.379 ТК РФ, сформулированному как «Формы самозащиты», она предусматривает лишь одну форму — отказ от выполнения трудовых обязанностей, приводя при этом всего два случая, в которых работник может отказаться от выполнения работы: не предусмотренной трудовым договором и непосредственно угрожающей жизни и здоровью работника.

Между тем к формам самозащиты, очевидно, нужно отнести отказ работника от выполнения и других незаконных распоряжений работодателя, например о досрочном выходе на работу из отпуска, о привлечении к сверхурочной работе и др. Самозащита может быть использована и в случае необеспечения работников средствами индивидуальной и коллективной защиты, а также в случае поручения работы с вредными, опасными или тяжелыми условиями труда, не предусмотренными трудовым договором.

Особое внимание заслуживает такая форма самозащиты, как забастовка (ст.409 ТК РФ).

Как способ защиты прав и законных интересов работников, самозащита заключается в самостоятельных активных действиях работника по охране своих прав, жизни и здоровья без обращения в органы по надзору и контролю за соблюдением трудового законодательства1. Прибегают к самозащите при наличии грубого нарушения трудовых прав работника, указанного в законе. При этом в одних случаях закон прямо устанавливает отказ от работы, в других — такой отказ как средство пресечения нарушения трудовых прав вытекает из закона, в-третьих — отказ допускается при действиях или распоряжениях работодателя, запрещенных законом.

Эффективным способом защиты трудовых прав работников является обращение их в органы по разрешению трудовых споров, и это обращение, по существу, также является формой самозащиты. В случае установления фактов нарушения трудовых прав эти органы принимают решения, содержащие соответствующие меры защиты трудовых прав. Эти меры представляют собой предписания, подлежащие обязательному для работодателя исполнению.

Для обеспечения реализации трудовых прав работников законодательство располагает большим арсеналом правовых средств. Однако на практике наблюдается разрыв между установленными гарантиями трудовых прав и фактическими возможностями работников по их реализации. Не случайно в последнее время уровень защищенности лиц наемного труда существенно снизился. Особенно это характерно для работников, состоящих в трудовых отношениях с организациями частной формы собственности. Зачастую работодатели, вопреки требованиям законов, бесцеремонно навязывают свою волю работникам, лишая их тем самым трудовых прав.

Поскольку работник является наиболее слабозащищенной стороной трудовых отношений, особую значимость приобретает повышение эффективности государственной и общественной защиты его трудовых прав, что немыслимо без усиления контрольно-надзорной функции государства и профессиональных союзов в сфере труда.

В целях полного обеспечения реализации трудовых прав работников возникает необходимость в более активном применении со стороны контролирующих и правоохранительных органов системы мер, направленных на выявление нарушений трудового законодательства, своевременное их пресечение и привлечение лиц, виновных в совершении правонарушений, к ответственности. Следует иметь в виду, что установленная законом ответственность за нарушение трудового законодательства и иных нормативных актов, содержащих нормы трудового права, является одной из существенных гарантий защиты трудовых прав работников от произвола и нарушений со стороны работодателя.

Глава 2. Государственный надзор и контроль в области защиты трудовых прав

1. Государственный надзор и контроль за соблюдением трудового законодательства в области защиты трудовых прав

Государственный надзор и контроль должен занимать ведущее место при защите трудовых прав работников.

Деятельность органов надзора и контроля направлена на обеспечение соблюдения трудового законодательства, поддержание законности в сфере трудовых отношений. Надзор и контроль занимает относительно самостоятельное место в системе управления трудом, он является функцией органов исполнительной власти.

Государственный надзор и контроль существует в обществе как некий механизм, который должен работать с целью обеспечения государственного регулирования трудовых отношений. Успешное выполнение данной функции, как это признавалось в конце XIX века, невозможно без осуществления контроля государственных органов за соблюдением трудовых прав работников.

Большинство авторов высказывают мнение о том, что понятие «надзор» следует применять, когда речь идет о деятельности органов, наделенных государственно-властными полномочиями, а понятие «контроль» — применительно к деятельности общественных организаций.

Следует согласиться с мнением о том, что в иерархии задач трудового права одно из первых мест занимает формирование понятийного аппарата1, в том числе касающегося определения надзора и контроля за соблюдением норм трудового права.

Слова «надзор» и «контроль» имеют одинаковое значение — это наблюдение или постоянное наблюдение с целью проверки за кем-нибудь или чем-нибудь, за соблюдением каких-нибудь правил.

Важнейшими задачами осуществления государственного надзора и контроля являются: оперативное регулирование на различные отклонения в сфере социально-трудовых отношений, в первую очередь, на нарушения законодательства, устранение, сбор, систематизация информации, планирование деятельности по контролю, возможность предотвращения социальных конфликтов. Защита трудовых прав может иметь место в том случае, если деятельность по надзору и контролю приводит к устранению нарушений прав и законных интересов работников. В связи с этим надзор и контроль должен обеспечивать реальное восстановление трудовых прав и законных интересов работников.

Можно согласиться с мнением о том, что контрольная деятельность государства выражается в форме инспектирования, проверки соответствующей деятельности должностных лиц на предмет ее соответствия законам, актам вышестоящих органов путем проверки выполнения должностных обязанностей, соблюдения установленных стандартов Чиркин В.Е. Государственное управление. М.: Гардарики, 2003. С. 80..

Деятельность по осуществлению государственного надзора и контроля не исчерпывается только выявлением нарушений и их устранением. Так, в соответствии со статьей 356 Трудового кодекса РФ к числу основных полномочий органов федеральной инспекции труда, наряду с выдачей предписаний об устранении выявленных нарушений трудового законодательства и привлечении к ответственности виновных лиц, относятся информирование и консультирование работодателей и работников по вопросам соблюдения трудового законодательства, информирование в установленном порядке органов государственной власти, анализ обстоятельств и причин выявленных нарушений, подготовка предложений по совершенствованию трудового законодательства.

Особенностью государственного надзора и контроля является то, что он выступает в качестве способа защиты трудовых прав, реализуемого в определенных формах, и, следовательно, имеет властный, государственно-обязывающий характер. Осуществление государственного надзора и контроля в сфере трудовых отношений происходит на основании Трудового кодекса РФ, Положения о Федеральной службе по труду и занятости, которые, в свою очередь, отражают положения ратифицированных Россией международных договоров и конвенций, в первую очередь, Конвенции МОТ № 81 (1947 г) об инспекции труда в промышленности и торговле, а также иных нормативных правовых актов, регулирующих деятельность органов государственного надзора и контроля.

Деятельность этих органов представляет собой одну из основных правовых форм государственной деятельности, а в отдельных ее компонентах она выступает как правоохранительная деятельность, в том числе при реализации органами государственного надзора и контроля полномочий по привлечению к административной ответственности. Однако отношения по привлечению к административной ответственности не входят в предмет трудового права. Государственный контроль является одной из функций правового регулирования, призванных обеспечить соблюдение прав и законных интересов работников. Следует заметить, что контроль, выступая в качестве компонента правоохранительной деятельности, играет важную роль в обеспечении государственной дисциплины, законности и правопорядка в тех или иных сферах общественных отношений, реализуя специфические функции.

В сфере трудовых отношений сущность государственного надзора и контроля проявляется в установлении соответствия решений работодателя нормам трудового законодательства, а случае их несоответствия — в принятии мер по приведению указанных решений в соответствие с законом. Так, например, реализация полномочий, возложенных на Федеральную инспекцию труда, в соответствии с Трудовым кодексом РФ (ст.356) должна способствовать предотвращению нарушению трудовых прав граждан, сокращению травматизма на производстве. Предупреждение и профилактика правонарушений в обществе могут реализовываться только в ходе деятельности по надзору и контролю.

Некоторые исследователи считают, что надзор и контроль — это различные формы проверочной деятельности уполномоченных на то общественных и государственных органов Коняхин Л.Г. Надзор и контроль за соблюдением законодательства о труде. М.: Просвещение, 1982. С. 11.. Подчеркнем еще раз, что данный вид деятельности становится защитой трудовых прав после устранения выявленных в результате проверочной деятельности прав и законных интересов работников.

Надзор и контроль следует рассматривать как единую функцию, направленную на защиту трудовых прав работников от нарушений со стороны работодателя. Данная функция может быть реализована в двух направлениях:

1) при осуществлении профсоюзного контроля за соблюдением трудовых прав работников;

2) при осуществлении государственного надзора и контроля за соблюдением норм трудового права. Единство данной функции позволяет полномочным государственным органам при установлении профсоюзом фактов нарушения трудовых прав работников принимать к работодателю, допустившему такие нарушения, соответствующие меры принуждения без проведения дополнительной проверки.

2. Органы государственного надзора и контроля за соблюдением трудового законодательства

Государственный надзор и контроль как форма защиты трудовых прав предполагает осуществление деятельности, в результате которой будет издан обязательный для работодателя правоприменительный акт об устранении допущенных им нарушений трудовых прав работников. Деятельность по надзору и контролю осуществляется различными органами, которые могут применять как отдельные нормы трудового законодательства, так и проводить проверку соблюдения всех имеющихся в его содержании правил. Поэтому данная деятельность протекает в различных формах1.

Во-первых, государственный контроль органов прокуратуры за соблюдением норм трудового права. В соответствии с частью 4 статьи 353 ТК РФ государственный надзор за точным и единообразным применением норм трудового права осуществляют Генеральный прокурор РФ и подчиненные ему прокуроры. Следовательно, органы прокуратуры могут быть субъектами отношений по соблюдению норм трудового права. В рамках этих отношений они могут выявлять нарушения трудового законодательства, но и принимать меры по их устранению. Так, например, деятельность органов прокуратуры за соблюдением норм трудового права может быть оформлена в виде протеста либо представления. Данные акты следует признать правоприменительными, они обязательны для исполнения.

Во-вторых, формой государственного контроля и надзора за соблюдением норм трудового права должна быть признана деятельность органов Федеральной инспекции труда.

На основании статей 356-357 ТК РФ должностные лица государственной инспекции труда могут не только выявлять нарушения трудового законодательства, но и принимать меры по их устранению. В частности, государственный инспектор труда может предъявить работодателю и его представителю обязательные для исполнения предписания о восстановлении трудовых прав работников. Такие предписания также являются правоприменительным актом, обязательным для исполнения.

В-третьих, формой государственного надзора и контроля в части 3 статьи 353 ТК РФ назван внутриведомственный контроль за соблюдением трудового законодательства и иных нормативных правовых актов, содержащих нормы трудового права, осуществляемый в подведомственных организациях федеральными органами исполнительной власти, органами исполнительной власти субъектов Российской Федерации, а также органами местного самоуправления в порядке и на условиях, определенных Федеральными законами и законами субъектов РФ. Данный вид деятельности также может быть оформлен в виде приказа, обязательного для исполнения нижестоящими организациями и должностными лицами.

В-четвертых, формой государственного надзора и контроля за соблюдением норм трудового права следует признать деятельность федерального органа исполнительной власти по надзору в сфере промышленной безопасности и его территориальных органов. Данный вид надзора осуществляется в отдельных отраслях промышленности на отдельных объектах. При его осуществлении должностные лица также могут не только выявлять нарушения норм трудового права, но и выдавать обязательные для исполнения указания (предписание).

В-пятых, формой государственного надзора и контроля может быть признана деятельность федерального органа исполнительной власти в области энергетического надзора, который осуществляет функцию по надзору и контролю в сфере безопасности электрических и тепловых установок и сетей. В этих отношениях должностные лица также вправе выдавать предписания об устранении нарушений эксплуатации указанных установок и сетей, что позволяет устранить нарушение трудовых прав работников, выполняющих трудовую функцию.

В-шестых, формой государственного надзора и контроля следует признать деятельность федерального органа исполнительной власти, осуществляющего функцию по надзору и контролю в сфере санитарно-эпидемиологического благополучия населения. В рамках указанных отношений должностные лица данного органа вправе выдавать предписания в пределах имеющихся у них полномочий по устранению нарушений норм трудового права, что может повлечь за собой восстановление нарушенных прав работников. Такие предписания являются обязательными для исполнения, то есть их следует признать правоприменительными актами.

В-седьмых, формой государственного надзора и контроля следует признать деятельность федерального органа исполнительной власти, осуществляющего функцию по надзору и контролю в сфере безопасности при использовании атомной энергии. При осуществлении данного вида деятельности лица, осуществляющие надзор в сфере безопасности при использовании атомной энергии, обязаны доводить до сведения работников и работодателей информацию о нарушении норм ядерной и радиационной безопасности в проверяемых организациях. Осуществление данного надзора влечет возникновение отношений по государственному надзору и контролю за соблюдением норм трудового права. В этих отношениях должностные лица вправе выдавать обязательные для исполнения предписания, что влечет возникновение у работодателя обязанности по их исполнению.

Следовательно, государственный надзор и контроль является одним из способов защиты трудовых прав работников, использование которого приводит к возникновению отношений по государственному надзору и контролю за соблюдением норм трудового права. В этих отношениях может получить процессуальное оформление устранение допущенных работодателем нарушений трудовых прав работников. Однако функцию по защите трудовых прав государственный надзор и контроль выполняет только после реального восстановления трудовых прав, что предполагает принудительное исполнение решений органов государственного надзора и контроля по устранению выявленных ими нарушений трудовых прав и законных интересов работников1.

Сказанное позволяет сделать вывод о том, что надзор и контроль за соблюдением трудового законодательства представляет собой вид государственной деятельности за соблюдением прав и свобод человека и гражданина в сфере трудовых отношений, что, в свою очередь, является одним из направлений выполнения государством социальных функций. Кроме того, характеризуя надзор и контроль за соблюдением трудового законодательства как выполнение данной функции всеми органами, осуществляющими надзор и контроль за соблюдением трудовых прав работников, необходимо, на наш взгляд, говорить о существующем взаимодействии органов государственного надзора и контроля за соблюдением норм трудового права с целью соблюдения работодателем установленных государством социальных стандартов в сфере труда.

В связи с изложенным государственный контроль и надзор за соблюдением норм трудового права следует рассматривать как совокупность следующих особенностей:

осуществление деятельности полномочными государственными органами;

возможность осуществления этой деятельности исключительно в рамках отношений по государственному надзору и контролю за соблюдением норм трудового права;

наличие самостоятельных оснований возникновения, изменения и прекращения отношений по государственному надзору и контролю за соблюдением норм трудового права;

достижение самостоятельной правовой цели — обеспечения соблюдения трудовых прав и законных интересов работников.

Подчеркнем еще раз, что защитой трудовых прав данный вид деятельности может быть признан только после реального устранения допущенных работодателем нарушений прав и законных интересов работников.

Очевидно, что судебной защитой трудовых прав могут воспользоваться работники и работодатели. Тогда как государственный надзор и контроль осуществляется за деятельностью работодателя с целью исключения из нее нарушенных трудовых прав и законных интересов работников. Поэтому самостоятельной целью этой деятельности является обеспечение полномочными государственными органами соблюдения трудовых прав и законных интересов работников1.

Глава 3. Актуальные проблемы совершенствования трудового законодательства в области защиты трудовых прав работников

Трудовой кодекс РФ (в ред. от 09.05.2005 № 45-ФЗ) справедливо вызывал немало нареканий. В частности, он во многом не обеспечивал эффективную защиту трудовых прав работников и работодателей, в том числе судебную. В новой редакции законодатель попытался несколько исправить ситуацию (Федеральный закон от 30.06.2006 № 90-ФЗ «О внесении изменений в Трудовой кодекс Российской Федерации, признании не действующими на территории Российской Федерации некоторых нормативных правовых актов СССР и утратившими силу некоторых законодательных актов (положений законодательных актов) Российской Федерации»).

Примером недостатков прежней редакции Трудового кодекса (от 09.05.2005) в вопросах, касающихся защиты трудовых прав, может служить ст.352. Она содержала закрытый перечень основных способов защиты трудовых прав, причем только работников. Ни способы защиты трудовых прав работодателей, ни судебная защита трудовых прав закреплены в ней не были. В таком виде данная статья вступала в явное противоречие по меньшей мере с двумя конституционными нормами.

Часть 2 ст.45 Конституции РФ (Основной Закон) предусматривает, что каждый вправе защищать свои права и свободы (в том числе в сфере труда) всеми способами, не запрещенными законом. Следовательно, Основной Закон (в отличие от Трудового кодекса РФ) исходит из открытости, неограниченности перечня способов защиты прав и свобод. Способы защиты могут быть любыми, главное — чтобы они не были прямо запрещены законом.

Часть 1 ст.46 Конституции РФ, в свою очередь, устанавливает, что каждому гарантируется судебная защита прав и свобод. То есть Основной Закон страны рассматривает судебную защиту в качестве приоритетного способа обеспечения восстановления нарушенных прав и свобод (в том числе в сфере труда), поскольку именно право на судебную защиту не просто предоставляется, а гарантируется каждому в России.

Как выглядит ст.352 ТК РФ в новой редакции? Прежде всего, более широко сформулированы названия указанной статьи и всего раздел XIII. Теперь, если исходить из названий, раздел XIII и ст.352 ТК РФ посвящены способам защиты трудовых прав и свобод как таковых, то есть должны касаться работников, работодателей и других участников трудовых отношений.

Кроме того, в ч.1 данной статьи с учетом специфики трудового права воспроизведена основополагающая норма, закрепленная в ч.2 ст.45 Конституции РФ, — каждый вправе защищать свои трудовые права и свободы всеми способами, не запрещенными законом. Таким образом, ранее существовавшее противоречие между Основным Законом и Трудовым кодексом РФ было законодателем устранено.

Наконец, в число основных способов защиты трудовых прав и свобод включена и судебная защита. Тем самым законодатель преодолел несогласованность между ст.46 Конституции РФ и ст.352 ТК РФ.

Вместе с тем новую редакцию ст.352 ТК РФ нельзя признать полностью удовлетворительной. В частности, ее название указывает на то, что в ней должны быть определены способы защиты трудовых прав и свобод не только сторон трудовых отношений (работников и работодателей), но и других носителей прав и свобод в сфере труда (профсоюзов, объединений работодателей и др.). Однако в данной статье фактически так и не получили прямого закрепления способы защиты трудовых прав и свобод каких-либо других участников общественных отношений в сфере труда, кроме работников.

В числе важнейших изменений, которые претерпело правовое регулирование судебной защиты, следует выделить следующие.

Расширилась сфера судебной защиты трудовых прав и свобод. Например, ч.5 ст.58 ТК РФ (новая редакция) предусматривает, что трудовой договор, заключенный на определенный срок при отсутствии достаточных к тому оснований, установленных судом, считается заключенным на неопределенный срок. Таким образом, теперь решение вопросов правомерности заключения срочных трудовых договоров отнесено к исключительной судебной юрисдикции, а трудовая инспекция лишена законодателем этих полномочий.

Кроме того, анализ ч.2 ст.391 ТК РФ, содержащей перечень индивидуальных трудовых споров, подлежащих рассмотрению непосредственно в судах, позволяет сделать вывод о том, что отныне лишь суды обеспечивают восстановление индивидуальных трудовых прав, нарушенных неправомерными действиями (бездействием) работодателя при обработке и защите персональных данных работника.

Однако и новая редакция Трудового кодекса не разрешила всех возникающих на практике вопросов подведомственности судам дел о защите трудовых прав. Так, не изменена ч.3 ст.235 ТК РФ, которая устанавливает обязательный досудебный порядок разрешения индивидуальных трудовых споров о материальной ответственности работодателя за ущерб, причиненный имуществу работника.

Указанная статья не только ограничивает права работников на судебную защиту, но и не согласуется с положениями ст.391 ТК РФ, которая не предусматривает обязательное досудебное урегулирование индивидуальных трудовых споров. Более того, рассматриваемая категория трудовых споров в данной статье вообще не упоминается, хотя она и регулирует вопросы исключительной судебной юрисдикции в сфере защиты индивидуальных трудовых прав.

В связи с этим вполне правомерен вывод о том, что новая редакция Трудового кодекса РФ не сняла с повестки дня давнюю проблему отнесения споров о материальной ответственности работодателя за причиненный имуществу работника ущерб к категории трудовых, а не гражданско-правовых (имущественных).

Важное уточнение внесено в ст.393 ТК РФ. Теперь работники будут освобождаться от оплаты пошлин и судебных расходов в случае подачи исков по поводу невыполнения (ненадлежащего выполнения) работодателями условий трудовых договоров, носящих гражданско-правовой характер. Например, по предоставлению работнику жилого помещения (либо выплате ему денежных средств на его приобретение).

Следовательно, законодатель не согласился с позицией Пленума Верховного Суда РФ, который обращал внимание судов общей юрисдикции на то, что необходимо определять подсудность споров по вопросам выполнения гражданско-правовых условий трудовых договоров на основе правил, установленных гражданско-процессуальным законодательством для имущественных споров (п.1 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 17.03.2004 № 2 «О применении судами Российской Федерации Трудового кодекса Российской Федерации»). Таким образом, Пленум исходил из того, что данные споры являются гражданско-правовыми, а не трудовыми.

Новая редакция ст.393 ТК РФ позволяет сделать вывод о том, что споры, возникающие по поводу выполнения условий трудовых договоров, которые носят гражданско-правовой характер, фактически признаны трудовыми, а не имущественными (гражданскими).

С одной стороны, это в большей степени учитывает интересы работников, поскольку правовой режим судебного разбирательства трудовых споров (по установлению правил подсудности, уплате судебных расходов, распределению обязанностей по доказыванию, срокам рассмотрения дел и пр) для них гораздо благоприятнее.

С другой стороны, вполне может возникнуть вопрос о сроках обращения за судебной защитой. Если невыполнение условий трудовых договоров, носящих гражданско-правовой характер, нарушает трудовые, а не имущественные (гражданские) права работников, то следует руководствоваться ч.1 ст.392 ТК РФ, которая устанавливает сокращенный трехмесячный срок для обращения работника в суд за разрешением индивидуального трудового спора. В данном случае общегражданский трехгодичный срок исковой давности впредь применяться уже не может, что едва ли в интересах работников.

Много важных изменений внесено в нормативное регулирование содержания судебных решений по вопросам защиты трудовых прав, нарушенных незаконным увольнением.

Так, ч.6 ст.394 ТК РФ предусматривает: если увольнение признано незаконным, а срок трудового договора на время рассмотрения индивидуального трудового спора истек, то суд обязан изменить формулировку основания увольнения на увольнение по истечении срока трудового договора.

Очевидно, что данное правило применимо лишь при соблюдении двух условий: срочный трудовой договор был заключен с работником правомерно и впоследствии не трансформировался в бессрочный (ч.4 ст.58 ТК РФ, п.2 ч.1 ст.77 ТК РФ); работник был уволен с работы не по причине того, что срок действия трудового договора истек, а по другому основанию. Когда же трудовой договор был заключен на определенный срок неправомерно, и работника затем уволили с работы в связи с истечением срока его действия, то суд по требованию уволенного работника будет обязан признать данный трудовой договор заключенным на неопределенный срок и восстановить истца на работе.

В новой редакции ст.394 ТК РФ также учтена судебная практика и многие положения Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 17.03.2004 № 2. Теперь на законодательном уровне закреплено: если после признания увольнения незаконным суд выносит решение не о восстановлении работника на работе, а об изменении формулировки основания увольнения, то день прекращения трудовых отношений должен быть изменен на дату вынесения судебного решения.

Если к моменту вынесения указанного решения работник после оспариваемого увольнения вступил в трудовые отношения с другим работодателем, то день прекращения трудового договора должен быть изменен на дату, предшествующую дню начала работы у этого работодателя.

Все приведенные нормативные положения призваны конкретизировать и упростить процесс судебной защиты трудовых прав работников, нарушенных незаконным переводом на другую работу или увольнением.

Вместе с тем в новой редакции Трудового кодекса РФ не уделено должного внимания совершенствованию судебной защиты трудовых прав работодателей.

Например, в ч.1 ст.83 ТК РФ появился п.11, согласно которому отныне подлежит прекращению трудовой договор с работником в случае отмены решения суда или отмены (признания незаконным) решения государственной инспекции труда о восстановлении на работе.

С одной стороны, данная норма решила давнюю проблему поворота исполнения (ст.443 ГПК РФ) незаконных решений судов и государственных инспекций труда о восстановлении работников на работе. С другой стороны, решение указанной проблемы можно признать компромиссным и половинчатым, а потому не вполне справедливым по отношению к работодателям.

Ведь в результате получилось, что работник, трудовой договор с которым изначально был расторгнут вполне законно и обоснованно, например, за разглашение охраняемой законом коммерческой тайны, ставшей работнику известной в связи с исполнением им трудовых обязанностей (что было подтверждено решениями вышестоящих судебных инстанций), в конечном итоге увольняется не за однократное грубое нарушение трудовых обязанностей (пп. «в» п.6 ч.1 ст.81 ТК РФ), а по весьма нейтральному основанию — по обстоятельствам, не зависящим от воли сторон трудового договора (п.11 ч.1 ст.83 ТК РФ). Следовательно, таким увольнением status quo (законность и нарушенные работником трудовые права работодателя) в полной мере не восстанавливается.

Заключение

Защита прав человека, в том числе в сфере трудовых отношений является важнейшей задачей демократического общества. Наиболее сильно в защите нуждается работник, как более слабая сторона трудовых отношений.

Главная проблема заключается в том, что законодательно права работника защищены. Последний имеет право на самозащиту, на защиту со стороны государства и общественных организаций. Однако в связи с обстановкой на рынке труда, работник зависит от работодателя. И боясь потерять работу, позволяет работодателю нарушать свои трудовые права.

Одним из самых популярных и действенных способов защиты, даже в России является суд. Причем более половины рассматриваемых дел решается в пользу работника, как более слабой стороны. Вместе с тем количество обратившихся в суд работников ничтожно мало по сравнению с числом нарушенных прав. Это объясняется и российским менталитетом, и сложившимся отношением к судебной защите. Но принимать меры по защите прав человека и работника необходимо. И основную функцию в защите должно взять на себя государство. Прежде всего, необходимо реформирование судебной системы, используя опыт развитых стран. Нужно создать специальные суды по трудовым вопросам, которые в короткие сроки смогут рассмотреть трудовые споры между работниками и работодателями. Кроме того необходима активизация деятельности контрольно-надзорных органов, которые должны надлежащим образом предотвратить нарушение или своевременно выступить в защиту прав работников, тем самым обеспечив интересы работника, не создав угрозы последнему. Соответствующие государственные органы обязаны реагировать на любые обращения работников, связанные с нарушениями их прав, и принимать своевременные действенные меры.

Список использованных источников и литературы

Нормативно-правовые акты:

1. Конституция Российской Федерации // Российская газета. 1993.25 декабря.

2. Трудовой кодекс Российской Федерации // Российская газета. 2001.31 декабря.

3. О внесении изменений в Трудовой кодекс Российской Федерации, признании не действующими на территории Российской Федерации некоторых нормативных правовых актов СССР и утратившими силу некоторых законодательных актов (положений законодательных актов) Российской Федерации: Федеральный закон от 30.06.2006 № 90-ФЗ // Российская газета. 2006.7 июля.

4. О применении судами Российской Федерации Трудового Кодекса Российской Федерации: Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 17.03.2004 № 2 // Российская газета. 2004.8 апреля.

Книги одного, двух и более авторов:

5. Головина С.Ю. Понятийный аппарат трудового права. Екатеринбург: Издательство УРГ, 2005.153 с.

6. Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. М.: Просвещение, 1982.201 с.

7. Комментарий к Трудовому кодексу Российской Федерации / Под ред. Ю.П. Орловского. М.: Юридическая фирма «КОНТРАКТ», 2007.512 с.

8. Коняхин Л.Г. Надзор и контроль за соблюдением законодательства о труде. М.: Просвещение, 1982.С. Колобова С.В. Трудовое право России: Учебное пособие для ВУЗов. М.: Юстицинформ, 2005.221 с.

9. Лукашева Е.А. Эффективность юридических механизмов защиты прав человека: политические, экономические, социально-психологические аспекты. Конституция РФ и совершенствование механизмов защиты прав человека. М.: НОРМА, 1994.178 с.

10. Солдаткин Д.В. Защита от дискриминации в трудовых отношениях: Диссертация кандидата юридических наук. М.: ПРОФИ, 2006.123 с.

11. Трудовое право России: Учебник / Под ред. С.П. Маврина, Е.Б. Хохлова. М.: Юристъ, 2002.560 с.

12. Трудовое право: Учебник / Под ред. О.В. Смирнова. М.: ООО «ТК Велби», 2003.308 с.

13. Чиркин В.Е. Государственное управление. М.: Гардарики, 2003.275 с.

Периодические издания:

14. Барбашова Т.П., Миронов В.И. Защита трудовых прав работников // Трудовое право. 2007. № 7. С.14-16.

15. Ершов В.А. Применение трудового права // Законность. 2004. № 6. С.9-10.

16. Коробченко В.В. Защита трудовых прав и интересов работников // Трудовое право. 2002. № 12. С.4-6.

17. Репринцев Д.Д. Источники, реализация и защита трудовых прав работников // Трудовое право. 2006. № 7. С.8-12.

18. Степанова Т.Н. Защита трудовых прав работников // Вестник ТИСБИ. 2008. № 2. С.11-12.

1 Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. М.: Просвещение, 1982. С. 53.

1 Лукашева Е.А. Эффективность юридических механизмов защиты прав человека: политические, экономические, социально-психологические аспекты. Конституция РФ и совершенствование механизмов защиты прав человека. М.: НОРМА, 1994. С. 6.

1 Солдаткин Д.В. Защита от дискриминации в трудовых отношениях: Диссертация кандидата юридических наук. М.: ПРОФИ, 2006. С. 9.

1 Степанова Т.Н. Защита трудовых прав работников // Вестник ТИСБИ. 2008. № 2. С. 11.

1 Репринцев Д.Д. Источники, реализация и защита трудовых прав работников // Трудовое право. 2006. № 7. С. 8.

1 Коробченко В.В. Защита трудовых прав и интересов работников. Трудовое право. 2002. №12. С. 4.

2 Трудовое право: Учебник / Под ред. О.В. Смирнова. М.: ООО «ТК Велби», 2003. С. 75.

1 Трудовое право России: Учебник / Под ред. С.П. Маврина, Е.Б. Хохлова. М.: Юристъ, 2002. С. 523.

1 Комментарий к Трудовому кодексу Российской Федерации / Под ред. Ю.П. Орловского. М.: Юридическая фирма «КОНТРАКТ», 2007. С. 346.

1 Головина С.Ю. Понятийный аппарат трудового права. Екатеринбург: Издательство УРГ, 2005. С. 34.

1 Колобова С.В. Трудовое право России: Учебное пособие для ВУЗов. М.: Юстицинформ, 2005. С. 145.

1 Ершов В.А. Применение трудового права // Законность. 2004. № 6. С. 10.

1 Барбашова Т.П., Миронов В.И. Защита трудовых прав работников // Трудовое право. 2007. № 7. С. 14.

Реферат: Меценаты

Глава 1.

Савва Морозов.

«Новые русские» звучит обидно. Народная молва рисует нуворишей, бездуховных богачей-самодуров, которым, как они не тужься, не допрыгнуть до просвященного купечества начала века.

Легендарный московский предприниматель Савва Тимофеевич Морозов изо всех сил пытался перестроиться, стать духовным, тонко чувствующим, понимающим искусство, способным жертвовать собой. В конце концов, он покончил самоубийством.

«В Морозове чувствуется сила не только денег.

От него миллионами не пахнет.

Это русский делец с непомерной

нравственной силищей».

Н.Рокшин, московский журналист

В начале XX века верхушку московского купечества составляли два с половиной десятка семей — семь из них носили фамилию Морозовы. Самым именитым в этом ряду считался крупнейший ситцевый фабрикант Савва
Тимофеевич Морозов.

О точных размерах морозовского капитала сегодня можно только догадываться. «Т-во Никольской мануфактуры Саввы Морозова, сын и Ко» входило в тройку самых прибыльных производств России. Одно жалование Саввы
Ивановича (он был всего лишь директором, а владельцем мануфактуры была его мать) составляло 250 тысяч рублей в год. Для сравнения: тогдашний министр финансов Сергей Витте получал в десять раз меньше (и то большую часть суммы
Александр III доплачивал «незаменимому» Витте из своего кармана)

Савва принадлежал к поколению «новых» московских купцов. В отличие от своих отцов и дедов, родоначальников семейного бизнеса, молодые купцы имели прекрасное европейское образование, художественный вкус, разнообразные интересы. Духовные и социальные вопросы занимали их ничуть не меньше проблемы зарабатывания денег.

Начал семейное дело дед и тезка Саввы — хозяйственный мужик Савва
Васильевич Морозов.

Забронированное место на тот свет

«Савва сын Васильев» родился крепостным, но сумел пройти все ступени мелкого производителя и стать крупнейшим текстильным фабрикантом.
Предпримчивый крестьянин Владимирской губернии открыл мастерскую, выпускавшую шелковые кружева и ленты. На единственном станке работал сам и сам же пешком ходил в Москву, за 100 верст, продавать товар скупщикам.
Постепенно он перешел на суконные и хлопчатобумажные изделия. Ему везло.
Увеличению доходов способствовала даже война 1812 года и разорение Москвы.
После того, как в первопрестольной сгорели несколько столичных фабрик, был введен благоприятный таможенный тариф, и начался подъем хлопчатобумажной промышленности.

За 17 тысяч рублей — огромные по тем временам деньги — Савва получил
«вольную» от дворян Рюминых, и вскоре бывший крепостной Морозов был зачислен в московские купцы первой гильдии.

Дожив до глубокой старости, Савва Васильевич так и не одолел грамоты, однако это не мешало ему отлично вести дела. Своим сыновьям он завещал четыре крупные фабрики, объединенные названием «Никольская мануфактура».
Старик позаботился устроить потомков даже на том свете: рядом с его могилой на Рогожском кладбище стоит белокаменный старообрядческий крест с надписью, уже потускневшей от времени: «При сем кресте полагается род купца первой гильдии Саввы Васильевича Морозова».

Сегодня там лежит четыре поколения Морозовых.

Его именем назвали стачку

«Т-во Никольской мануфактуры Саввы Морозова, сын и Ко» располагалось в
Покровском уезде Владимирской губернии. Делами здесь до середины 40-х годов
XIX века заправлял сам Савва Васильевич, а затем его младший сын Тимофей.

Ловкий и оборотистый наследник взялся за дело засучив рукава. Он решил взять под свой контроль весь производственный цикл: чтобы не зависеть от импортных поставок, он скупал земли в Средней Азии и начал разводить там хлопок, модернизировал оборудование, заменил английских специалистов на молодых выпускников Императорского технического училища.

В московских деловых кругах Тимофей Саввич пользовался огромнейшим авторитетом. Он первым получил почетное звание мануфактур-советника, был избран гласным Московской городской думы, председателем Московского биржевого комитета и Купеческого банка, членом правления Курской железной дороги.

В отличие от своего отца, Тимофей был обучен грамоте и, хотя сам
«университетов не заканчивал», часто жертвовал довольно крупные суммы на учебные заведения и на издательские дела. Что не мешало ему быть настоящим, как тогда говорили, «кровососом»: заработную плату своим рабочим он постоянно снижал, изводил их бесконечными штрафами. И вообще считал строгость и жесткость в обращении с подчиненными лучшим способом управления.

Порядки на мануфактуре напоминали удельное княжество. Здесь была даже своя полиция. В кабинете хозяина никто не имел права сидеть, кроме него — как бы долго не длились доклады и совещания. Сто лет спустя таким же образом развлекался нынешний президент Азербайджана Гейдар Алиев.

7 января 1885 года на Никольской мануфактуре разразилась забастовка рабочих, позднее описанная во всех отечественных учебниках истории как
«Морозовская стачка». Длилась она две недели. Кстати, это было первые организованное выступление рабочих. Когда судили зачинщиков волнений,
Тимофея Морозова вызвали в суд свидетелем. Зал был переполнен, атмосфера накалена до предела. Гнев публики вызвали не подсудимые, а хозяин фабрики.

Савва Тимоффевич вспоминал тот суд: «В бинокли на него смотрят, как в цирке. Кричат:»Изверг! Кровосос!». Растерялся родитель. Пошел на свидетельское место, засуетился, запнулся на гладком паркете — и затылком об пол, как нарочно перед самой скамьей подсудимых. Такой в зале поднялся глум, что председателю пришлось прервать заседание.»

После суда Тимофей Саввич месяц пролежал в горячке и встал с постели совсем другим человеком — состарившимся, озлобившимся. О фабрике и слышать не хотел: «Продать ее, а деньги — в банк». И только железная воля его жены спасла мануфактуру от продажи. Производственные дела Тимофей Морозов отказался вести напрочь: переписал имущество на жену, так как старший сын, по его разумению, был молод и горяч.

Родом из домостроя

Семья Морозовых была старообрядческая и очень богатая. Особняк в
Большом Трехсвятительском переулке имел зимнюю оранжерею и огромный сад с беседками и цветниками.

Будущий капиталист и вольнодумец воспитывался в духе религиозного аскетизма, в исключительной строгости. В семейной молельне ежедневно служили священники из Рогожской старообрядческой общины. Чрезвычайно набожная хозяйка дома, Мария Федоровна, всегда была окружена приживалками.
Любой ее каприз был законом для домочадцев.

По субботам в доме меняли нательное белье. Братьям, старшему Савве и младшему Сергею, выдавалась только одна чистая рубаха, которая обычно доставалась Сереже — маминому любимчику. Савве приходилось донашивать ту, что снимал с себя брат. Более чем странно для богатейшей купеческой семьи, но это было не единственное чудачество хозяйки. Занимая двухэтажный особняк в 20 комнат, она не пользовалась электрическим освещением, считая его бесовской силой. По этой же причине не читала газет и журналов, чуралась литературы, театра, музыки. Боясь простудиться, не мылась в ванне, предпочитая пользоваться одеколонами. И при этом держала домашних в кулаке так, что они “рыпнуться” не смели без ее дозволения.

Тем не менее, перемены неумолимо вторгались в эту прочно устоявшуюся старообрядческую жизнь. В морозовской семье уже были гувернантки и гувернеры, детей — четверых сыновей и четырех дочерей — обучали светским манерам, музыке, иностранным языкам. Применялись при этом веками испытанные
«формы воспитания» — за плохие успехи в учебе юную купеческую поросль нещадно драли.

Савва не отличался особым послушанием. По его собственным словам, еще в гимназии он научился курить и не верить в Бога. Характер у него был отцовский: решения принимал быстро и навсегда.

Он поступил на физико-математический факультет Московского университета. Там серьезно изучал философию, посещал лекции по истории В.О.
Ключевского. Потом продолжил образование в Англии. Изучал химию в
Кембридже, работал над диссертацией и одновременно знакомился с текстильным делом. В 1887-м, после морозовской стачки и болезни отца, вынужден был вернуться в Россию и принять управление делами. Было Савве тогда 25 лет.

Вплоть до 1918 года Никольская мануфактура была паевым предприятием.
Главным и основным пайщиком мануфактуры была мать Саввы Мария Федоровна: ей принадлежало 90% паев.

В делах производственных Савва не мог не зависеть от матери. По сути он был совладельцем-управляющим, а не полноправным хозяином. Но «Савва
Второй» не был бы сыном своих родителей, не унаследуй он от них неуемную энергию и большую волю. Сам о себе говорил: «Если кто станет на моей дороге, перейду и не сморгну».

— Пришлось мне попотеть, — вспоминал потом Савва Тимофеевич.

— Оборудование на фабрике допотопное, топлива нет, а тут конкуренция, кризис. Надо было все дело на ходу перестраивать.

Он выписал из Англии новейшее оборудование. Отец был категорически против — дорого, но Савва переломил отставшего от жизни папеньку. Старику претили нововведения сына, но в конце концов он сдался: на мануфактуре были отменены штрафы, изменены расценки, построены новые бараки. Тимофей
Саввович топал на сына ногами и ругал его социалистом.

— А в добрые минуты, совсем уж старенький — гладит меня, бывало, по голове и приговаривал: «Эх, Саввушка, сломаешь ты себе шею».Но до осуществления тревожного пророчества было еще далеко.

Дела в Товариществе шли блестяще. Никольская мануфактура занимала третье место в России по рентабельности. Морозовские изделия вытесняли английские ткани даже в Персии и Китае. В конце 1890-х годов на фабриках было занято
13,5 тысяч человек, здесь ежегодно производилось около 440 тысяч пудов пряжи, почти два миллиона метров ткани.

Втайне Мария Федоровна гордилась сыном — Бог не обделил его ни умом, ни хозяйской сметкой. Хотя и сердилась, когда Савва распоряжался сначала по- своему, как считал нужным, и лишь затем подходил: «Вот, мол, маменька, разрешите доложить…»

Звездный шлейф

Помимо своих производственных побед, Савва одержал одну скандальную победу на любовном фронте. В Москве он наделал много шума, влюбившись в жену своего двоюродного племянника Сергея Викуловича Морозова — Зинаиду.
Ходили слухи, что Сергей Викулович взял ее из ткачих на одной из морозовских фабрик. По другой версии, она происходила из купеческого рода
Зиминых, и ее отец, богородский купец второй гильдии Григорий Зимин, был родом из Зуева.

В России развод не одобрялся ни светской, ни церковной властью. А для старообрядцев, к которым принадлежали Морозовы, это было не просто дурно — немыслимо. Савва пошел на чудовищный скандал и семейный позор — свадьба состоялась.

Морозовым везло на властных, надменных, умных и очень честолюбивых жен. Зинаида Григорьевна лишь подтверждает это утверждение. Умная, но чрезвычайно претенциозная женщина, она тешила свое тщеславие способом, наиболее понятным купеческому миру: обожала роскошь и упивалась светскими успехами. Муж потворствовал всем ее прихотям.

Газеты подробно комментировали помпезное открытие нового морозовского особняка (Спиридоновка,5 — здесь сегодня устраивает приемы МИД) который сразу же окрестили «московским чудом». Дом необычного стиля — сочетание готических и мавританских элементов, спаянных пластикой модерна — сразу же стал столичной достопримечательностью.

Личные апартаменты Зинаиды Григорьевны были обставлены роскошно и эклектично. Спальня «Ампир» из карельской березы с бронзой, мраморные стены, мебель, покрытая голубым штофом. Апартаменты напоминали магазин посуды, количество севрского фарфора пугало: из фарфора были сделаны даже рамы зеркал, на туалетном столике стояли фарфоровые вазы, по стенам и на кронштейнах висели крохотные фарфоровые фигурки.

Кабинет и спальня хозяина выглядели здесь чуждо. Из украшений — лишь бронзовая голова Ивана Грозного работы Антокольского на книжном шкафу.
Пустые эти комнаты напоминали жилище холостяка.

Вообще, матушкины уроки не пропали даром. По отношению к себе Савва
Морозов был крайне неприхотлив, даже скуп — дома ходил в стоптанных туфлях, на улице мог появиться в заплатанных ботинках. В пику его непритязательности, мадам Морозова старалась иметь только «самое-самое»: если туалеты, то самые немыслимые, если курорты, то самые модные и дорогие.

Доходило до курьеза. На открытии Нижегородской ярмарки Савва Тимофеевич как председатель ярмарочного биржевого комитета принимал императорскую семью. В ходе торжественной церемонии ему высказали замечание, что шлейф платья его жены длиннее, чем у венценосной особы.

Савва на женины дела смотрел сквозь пальцы: обоюдная бешеная страсть скоро переросла в равнодушие, а потом и в совершенное отчуждение. Они жили в одном доме, но практически не общались. Не спасли этот брак даже четверо детей.

Хваткая, с вкрадчивыми взглядом и надменный лицом, комплексовавшая из- за своего купечества, и вся увешанная жемчугами, Зинаида Григорьевна сверкала в обществе и пыталась превратить свой дом в светский салон. У нее
«запросто» бывала сестра царицы, жена московского генерал-губернатора великая княгиня Елизавета Федоровна. Чередой шли вечера, балы, приемы…
Морозова была постоянно окружена светской молодежью, офицерами. Особым ее вниманием пользовался А.А.Рейнбот, офицер Генерального штаба, блестящий ухажер и светский лев.

Позднее он получил генеральский чин за борьбу с революционным движением. А через два года после смерти Саввы Тимофеевича обвенчался с Зинаидой
Григорьевной. Надо думать, ее тщеславие было удовлетворено: она стала потомственной дворянкой.

Роковая тезка

Ведя строгий счет каждому целковому, Савва не скупился на тысячные расходы ради хорошего, по его мнению, дела. Он давал деньги на издание книг, жертвовал Красному кресту, но его главный подвиг — финансирование
МХАТа. Только строительство здания театра в Камергерском переулке обошлось
Морозову в 300 тысяч рублей.

В 1898 году МХАТ поставил спектакль «Царь Федор Иоанович» по пьесе
Алексея Толстого. Савва Морозов, случайно заехав вечером в театр, пережил глубокое потрясение и с тех пор стал горячим поклонником театра.

Морозов не только щедро жертвовал деньги — он сформулировал основные принципы деятельности театра: сохранять статус общедоступного, не повышать цены на билеты и играть пьесы, имеющие общественный интерес.

Савва Тимофеевич был натурой увлекающейся и страстной. Недаром побаивалась матушка Мария Федоровна: «Горяч Саввушка!.. увлечется каким- либо новшеством, с ненадежными людьми свяжется, не дай Бог».

Бог не уберег его от актрисы Художественного театра Марии Федоровны
Андреевой, по иронии судьбы — тезки его матери.

Жена высокопоставленного чиновника А.А.Желябужского, Андреева не была счастлива в семье. Ее муж встретил другую любовь, но супруги, соблюдая приличия, жили одним домом ради двоих детей. Мария Федоровна находила утешение в театре — Андреева был ее сценический псевдоним.

Став завсегдатаем Художественного театра, Морозов сделался и поклонником
Андревой — у нее была слава самой красивой актирисы русской сцены.
Завязался бурный роман. Морозов восхищался ее редкостной красотой, преклонялся перед талантом и мчался выполнять любое желание.

|Из письма Станиславского|
|Андреевой: |
|»Отношения Саввы |
|Тимофеевича к Вам — |
|исключительные… Это те|
|отношения, ради которых |
|ломают жизнь, приносят |
|себя в жертву… Но |
|знаете ли, до какого |
|святотатства Вы |
|доходите?.. Вы |
|хвастаетесь публично |
|перед посторонними тем, |
|что мучительно ревнующая|
|Вас Зинаида Григорьевна |
|ищет Вашего влияния над |
|мужем. Вы ради |
|актерского тщеславия |
|рассказываете направо и |
|налево о том, что Савва |
|Тимофеевич, по Вашему |
|настоянию, вносит целый |
|капитал… ради спасения|
|кого-то…. |
|Я люблю ваши ум и |
|взгляды и совсем не |
|люблю вас актеркой в |
|жизни. Эта актерка — |
|ваш главный враг. Она |
|убивает в вас все |
|лучшее. Вы начинаете |
|говорить неправду, |
|перестаете быть доброй и|
|умной, становитесь |
|резкой, бестактной и на |
|сцене, и в жизни». |

Мария Федоровна вертела Морозовым, как хотела.
Андреева была женщина истерическая, склонная к авантюрам и приключениям.
Только театра ей было мало (а точнее, она была уязвлена несомненной артистической гениальностью Ольги Книппер-Чеховой), ей хотелось театра политического. Она была связана с большевиками и добывала для них деньги.
Позже охранка установит, что Андреева собрала для РСДРП миллионы рублей.

«Товарищ феномен», как называл ее Ленин, сумела заставить раскошелиться на нужды революции крупнейшего российского капиталиста. Савва Тимофеевич пожертвовал большевикам значительную часть своего состояния.

При его поддержке издавалась ленинская «Искра», большевистские газеты
«Новая жизнь» в Петербурге и «Борьба» в Москве. Он сам нелегально провозил типографские шрифты, прятал у себя наиболее ценных «товарищей», доставлял запрещенную литературу на… собственную фабрику. Именно в кабинете
Морозова бдительный конторщик подобрал забытую хозяином «Искру» и доложил
«куда следует». Савву Тимофеевича пригласил на беседу сам дядя царя, генерал-губернатор Москвы великий князь Сергей Александрович. Но и его увещевания, очень напоминающие полицейский шантаж, все-таки не достигли цели.

Не следует преувеличивать революционность Саввы Тимофеевича Морозова.
Как писал Марк Алданов, «Савва субсидировал большевиков оттого, что ему чрезвычайно опротивили люди вообще, а люди его круга в особенности». Ему, человеку европейского образования, претил старообрядческий уклад.
Славянофильство и народничество представлялись ему сентиментальными.
Философия Ницше чересчур идеалистической, оторванной от жизни. А вот воззрения социал-демократов под влиянием обожаемой Машеньки и ее будущего гражданского мужа Максима Горького Савва воспринял сочувственно.

Страстная, увлекающаяся, натура во всем идущая «до конца», «до полной гибели всерьез». Рогожин в романе «Идиот» словно списан Достоевским с
Морозова — или великий писатель знал сам тип талантливого русского бизнесмена, скучавшего со своими деньгами, сходившего с ума от окружавшей пошлости и тщеславия, и ставившего все в конце концов на женщину и на любовь.

Русский богатей, как только он становится образован, влюбляется в роковую интеллигентку, воплощающую для него культуру, прогресс и страсть одновременно. И тут или он гибнет, не в силах преодолеть меркантильности своего существования, или… становится интеллигентом.

Вот в Америке нет неразрешимых противоречий между капиталом и любовью. Там капиталист, Билл Гейтс, к примеру, никогда не влюбится в коммунистку и уж не станет по этому поводу страдать.

«Жалость унижает человека»

Трагедия началась с того, что Станиславский поссорился с Немировичем-
Данченко.

А поссорились они из-за артистки Андреевой, которая устроила скандал из- за аартистки Книппер-Чеховой. Гениальную одаренность Ольги Леонардовны
Книппер признавали абсолютно все.

Андреевой же давали второстепенные роли — она требовала главных, жаловалась Станиславскому и Морозову на Немировича-Данченко. В конце концов два совладельца театра так возненавидели друг друга, что не могли спокойно разговаривать. Морозов отказался от своего директорства. Вместе со своим близким другом Максимом Горьким и Марией Федоровной он затеял новый театр.

Но тут Андреева и Горький полюбили друг друга. Это открытие было для
Саввы тяжелейшим потрясением.

Актер А.А.Тихонов рассказывал об этом так:

«Обнаженная до плеча женская рука в белой бальной перчатке тронула меня за рукав.

— Тихоныч, милый, спрячь это пока у себя… Мне некуда положить…

Мария Федоровна Андреева, очень красивая, в белом платье с глубоким вырезом, протянула мне рукопись с горьковской поэмой «Человек». В конце была сделана дарственная приписка — дескать, что у автора этой поэмы крепкое сердце, из которого она, Андреева, может сделать каблучки для своих туфель.

Стоявший рядом Морозов выхвати рукопись и прочел посвящение.

— Так… новогодний подарок? Влюбились?

Он выхватил из кармана фрачных брюк тонкий золотой портсигар и стал закуривать папиросу, но не с того конца. Его веснусчатые пальцы тряслись».

Нормальный капиталист (да даже бы батюшка Тимофей Саввович) тут же бросил изменившую ему возлюбленную. Но смена поколений уже произошла: Савва
Тимофеевич жил по законам русской литературы, где страдание от любви и потакание стервам и истеричкам почиталось за добродетель. Даже после того, как Андреева и Горький стали жить вместе, Морозов все-равно трепетно о
Марие Федоровне заботился. Когда она на гастролях в Риге попала в больницу с перетонитом и была на волосок от смерти, ухаживал за ней именно Морозов.
Ей он завещал страхововй полис на случай своей смерти. После гибели
Морозова Андреева получила по страховке 100 тысяч рублей.

…Было уже начало 1905 года. Разгоралась революция. На Никольской мануфактуре вспыхнула забастовка. Чтобы договориться с рабочими, Морозов потребовал у матери доверенности на ведение дел. Но она, возмущенная его желанием договориться с рабочими, категорически отказалась и сама настояла на удалении сына от дел. А когда он попытался возразить, прикрикнула:» И слушать не хочу! Сам не уйдешь — заставим».

Самоубийца

Круг одиночества неумолимо сжимался. Морозов остался в совершенной изоляции. Талантливый, умный, сильный, богатый человек не мог найти, на что опереться.

Любовь оказалась невозможной и неправдой. Светская жена раздражала.
Друзей в своем кругу у него не было, да и вообще среди купцов было невообразимо скучно. Он презрительно называл коллег «волчьей стаей». «Стая» отвечала ему боязливой нелюбовью. Постепенно пришло понимание истинного отношения к нему со стороны «товарищей»: большевики видели в нем всего лишь глупую дойную корову и беззастенчиво пользовались его деньгами. В письмах
«искреннего друга» Горького сквозил откровенный расчет.

Савва впал в жестокую депрессию. По Москве и поползли слухи о его безумии. Савва Тимофеевич начал избегать людей, много времени проводил в полном уединении, не желая никого видеть. Его жена бдительно следила, чтобы к нему никто не приходил, и изымала поступавшую на его имя корреспонденцию.

По настоянию жены и матери был созван консилиум, который поставил диагноз: тяжелое нервное расстройство, выражавшееся в чрезмерном возбуждении, беспокойстве, бессонице, приступах тоски. Врачи рекомендовали направить «больного» для лечения за границу.

В сопровождении жены Савва Тимофеевич уехал в Канн. Здесь, в мае 1905 года, на берегу Средиземного моря, в номере «Ройяль-отеля», 44-летний ситцевый магнат застрелился. Говорили, что накануне ничто не предвещало трагической развязки — Савва собирался в казино и был в нормальном расположении духа.

Многие обстоятельства этого самоубийства до сих пор не ясны.
Существует версия, что виновники гибели Морозова — революционеры, которые начали шантажировать своего «друга». Подобное объяснение имело широкое хождение в дореволюционной Москве и даже попало в мемуары Витте. Так или иначе, но решение уйти из жизни вряд ли было внезапным для Морозова.
Незадолго до смерти он застраховал свою жизнь на 100 тысяч рублей.
Страховой полис «на предъявителя» он передал Марии Андреевой вместе с собственноручным письмом. По ее словам, в письме «Савва Тимофеевич поручает деньги мне, так как я одна знаю его желания, и что он никому, кроме меня, даже своим родственникам, довериться не может». Значительная часть этих средств была передана «Феноменом» в фонд большевисткой партии.

Большая часть состояния Морозова отошла его жене, которая незадолго до революции продала акции мануфактуры.

«Неугомонный Савва» не сразу нашел покой даже после смерти. Согласно христианским канонам самоубийцу нельзя хоронить по церковным обрядам.
Морозовский клан, используя деньги и связи, начал добиваться разрешения на похороны в России. Властям были представлены путаные и довольно разноречивые свидетельства врачей о том, что смерть была результатом
«внезапно наступившего аффекта», поэтому ее нельзя рассматривать как обычное самоубийство. В конце концов разрешение было получено. Тело привезли в Москву в закрытом металлическом гробу. На Рогожском кладбище были организованы пышные похороны, а затем поминальный обед на 900 персон.

По столице еще много лет ходила легенда, что в гробу был не Савва
Тимофеевич, и что он жив и скрывается где-то в российской глубинке …

Если бы в те времена возник анекдот о «новейших русских» (которые, как известно, не что иное, как раззорившиеся «новые русские»), то главным тому доказательством был бы Савва Тимофеевич Морозов.

Глава 2.

Савва Мамонтов.

Конец девятнадцатого века в России был ознаменован необычайным подъёмом культуры. В связи с этим появились в стране и те, кто этот подъём всячески поддерживал, в том числе и материально. Эти люди были в основном богатыми купцами и промышленниками, которые чувствовали необычайный прогресс в развитии культуры и духовного уровня русского народа. Эти люди прослыли в народе как московские медичи. В списке этих имён мы найдём много знакомых, например Павел Третьяков — основатель знаменитой на весь мир Третьяковской галлереи, Савва Морозов — богатый промышленник, который помогал большевикам в годы революций, а также многие другие.

Один из них — Савва Иванович Мамонтов, основатель первой частной
Русской оперы, той самой, в которой расцвёл гений Шаляпина и где были поставлены (в некоторых случаях впервые) многие оперы композиторов
“Национальной школы”.

Савва Мамонтов родился 3 октября 1841 года в городе Ялуторовске, за
Уралом, где отец его, Иван Фёдорович, работал по откупной части. Весьма знаменательно то, что в этом небольшом городе в то же время жили многие декабристы, среди которых Иван Пущин, лицейский друг Пушкина, Матвей
Муравьёв — Апостол и другие.

Итак, Савва Иванович Мамонтов родился и первые годы жизни провёл в городе, где жили декабристы. В своих заметках о детстве он пишет, что отец его “был близок и как будто родственно связан с некоторыми из декабристов”.
К сожалению, связь эта была покрыта строгой тайной. Имя Мамонтова называют среди имён тех сибирских купцов, кто помогал “политическим преступникам” наладить бесцензурную переписку с родными и друзьями в России. Всё это оказывало непосредственное влияние на маленького Савву. С малых лет стал проявляться его неординарный характер: мальчик был способен улавливать дух чего — то особенного, духовно ценного. Этой способности ещё предстояло проявиться в будущем, в сфере искусства. “Чутьё” к прекрасному сыграло в жизни Саввы решающую роль.

В 1850 году Мамонтовы переезжают в Москву. Отец Саввы решил, что пора прекратить домашнее воспитание сыновей (их в семье было четверо) и отдал их в гимназию. Но пребывание их в гимназии длилось недолго — через год отец определил детей в Горный корпус в Петербурге. В корпусе Савва проучился год, но затем опять вернулся в свою старую гимназию, из которой год назад забрал его отец. Учился Савва год от года всё хуже, стал чуть ли не самым последним учеником в классе. По существовавшим тогда правилам он должен был сидеть за последней скамьёй, но по настоянию одноклассников, любивших его за независимость и обаяние, сидел всегда за первой, рядом с первым учеником. Это качество — способность объединять и вдохновлять — он пронёс через всю свою жизнь. Много лет спустя Вера Павлавна Зилоти, старшая дочь
Павла Третьякова, вспоминала, что “Савва обладал громадным шармом, умел сразу объединить всю молодёжь вокруг себя”. Однако такая популярность у товорищей вызывала всё большую нелюбов администрации. Только о своём учителе — словеснике Носкове, близком знакомом Гоголя, Савва вспоминал впоследствии с благодарностью : ему он был обязан знанием русской литературы, любовью к чтению. В седьмом классе гимназии Савву начали интересовать политические разговоры отца с амнистированными к тому времени декабристами. В гимназии он получает прочную репутацию человека осведомлённого. В личных интересах Саввы уже тогда первое место занимал театр. Но искусство, как известно, требует жертв. На выпускных экзаменах гимназист Мамонтов полностью провалился из — за латинского языка. Ему посоветовали уйти из гимназии. И предприимчивый Савва Мамонтов, путём небольшого обмана, Московский университет на юридический факультет; латынь за него сдавал кто-то другой.

Но Мамонтов и тут прослыл страстным вольнодумцем, хотя в университете к учению относился уже с большим интересом. И всё же больше всего Савву
Мамонтова интересовал театр. Теперь он уже не только посещает спектакли, но и сам пробует играть.

Частные театры в ту пору были запрещены, но драматические кружки существовали. Один из таких кружков,
“Секретаревский”, который фактически был театром, и посещал Мамонтов.
Спектакли их регулярными не были, однако в зрителях недостатка не было.
Притягательным центром всего кружка был Александр Николаевич Островский.

Всё было хорошо, пока отец Саввы, Иван Фёдорович, всерьёз не забеспокоился театральным увлечением сына. Дело в том, что он готовил из сына наследника всех его дел, в частности и крупной железнодорожной компании. К тому же отца уведомили о том, что и в Университете Савва кому — то мешал. Был дан настоятельный совет убрать его оттуда. И отец, несмотря на отчаянные возражения сына, непоколебимо решил отправить его в Баку для обучения торговому делу. Там молодой Савва Иванович был определён на должность в контору. Савва желал поскорее вернуться в Москву, ближе к искусству; он писал отцу: “Я готов к труду!”. Однако отец категорически отверг этот вариант. И Савва покорился, чем вызвал необычайное расположение отца. Из его писем Савве стало ясно, что отец видит его своим единственным преемником и наследником, способным вести все дела.

Из Баку Савва отправился торговать в “дикую Персию”. Дела его там сложились удачно, но молодой Мамонтов очень скучал по Москве, её бурной жизни, друзьям и, конечно, театру.

И вот, спустя полгода он наконец получает от отца распоряжение отправляться в Москву. Сразу после приезда он недвусмысленно заявил о своём намерении передать дела в руки Саввы и снял для этого дом на Ильинке, дал ему начальный капитал. Так Савва Иванович Мамонтов вошёл в настоящую, полноценную жизнь.

Молодой купец быстро освоился в своём деле и стал преуспевать. Он завёл много новых знакомств. Особенно его привлекала семья Сапожниковых, глава которой был, как и отец Саввы, купцом первой гильдии. Точнее, привлекала Савву семнадцатилетняя Лиза Сапожникова. Она была девушкой умной, рассудительной, искренней и глубоко религиозной. Двадцать пятого апреля 1865 года двадцатитрёхлетний Савва и семнадцатилетняя Лиза поженились в подмосковном имении Киреево.

Через два года у них родился сын Сергей, который впоследствии очень сдружился с дедом, отцом Саввы Ивановича.

А ещё через два года, в 1869 году, родился второй сын — Андрей.
Примерно в то же самое время Савва Иванович начал покупать у художников, представляющих новые стили, их картины. В этом, 1869, году скончался Иван
Фёдорович, отец будущего медичи. С тех пор Савва Мамонтов стал полным себе хозяином. Первым делом он обзавёлся огромным имением Абрамцево, которое раньше принадлежало братьям Аксаковым. Постоянными гостями Саввы Мамонтова в этом доме на протяжении долгих лет были Васнецов, Крамской, Репин,
Поленов, Врубель, Коровин, Серов, Антокольский и многие другие известные художники и скульпторы. Они всегда могли найти в Абрамцеве интересный круг людей, материальную помощь, вдохновение на новые работы, многие из которых стали признанными шедеврами. Самой известной из картин, написанных в
Абрамцеве стала “Девочка с персиками“ Серова. Девочка на картине — двенадцатилетняя дочь Саввы Ивановича Верушка. Серов был просто поражён её обаянием и заразился идеей написать её портрет. Эта идея была тотчас же поддержана Саввой Ивановичем. Художник попросил жизнерадостную бойкую девочку позировать ему, и она в течение целого месяца каждый день высиживала положенные часы почти не шевелясь.

Серов к тому времени был ещё довольно молодым художником, но “Девочка с персиками” пустила весть о нём как о новой звезде в живописи, а связь с
Мамонтовым и покровительство Саввы Ивановича во многом предопределили судьбу юного дарования.

Меценатская деятельность Саввы Мамонтова началась в 1873 году, когда он, подобно Павлу Третьякову, предложил самому известному к тому времени русскому скульптуру изваять для него скульптуру “Христос перед судом народа”. Причём навязан сюжет Антокольскому не был — он выбрал его сам. В то же время Мамонтов начал помогать реализовывать свои проекты начинателям зарождающегося движения передвижников, таким как Репин, Коровин, Поленов,
Серов. Позднее, в 1879 году, он оказал такую же услугу и Виктору
Михайловичу Васнецову. Савва Иванович задумал тогда украшать здания железнодорожных вокзалов, построенных им же, произведениями русских художников; решил и Васнецову помочь так же, как когда — то помог
Антокольскому: он заказал ему сразу три декоративных панно: “Ковёр — самолёт”, “Три царевны подземного царства” и “Битву русских со скифами”.
Как и в случае с Антокольским, сюжеты панно Васнецову навязаны не были, он выбрал их сам.

В доме Саввы Ивановича в Москве, на Садово — Спасской, был образован
Мамонтовский кружок, где во время рождественских каникул устраивались обычно любительские театральные постановки, выставки картин и скульптур.
Туда ходила почти вся интеллигенция Москвы. Именно благодаря этому кружку в обществе московских искусствоведов начали признаваться картины Васнецова, не признававшиеся до сих пор.

Однако несмотря ни на что Савву Ивановича та деятельность, которой он занимался до сих пор, не удовлетворяла до конца. И он, уже в который раз задаёт себе вопрос: что же сделал он сам, Савва Мамонтов, он, понимающий, что его главной заслугой перед потомками будет то, что он сделал и сделает в искусстве? Хотя он и занимался скульптурой, но не был так самонадеян, чтобы считать свои ваяния произведениями высокого искусства, а себя настоящим скульптором. Его скульптура — это отдушина его бьющей через край энергии, пьесы для домашнего театра и стихи также. И неужто он не способен ни на что большее, как только быть катализатором или дилетантом?

Нет, он всё же сделает нечто такое, что будет его детищем; он знает, что это будет. Он давно думает об этом. Когда — то его папа Иван Фёдорович отправлял его из дому, дабы отвадить от театра и приохотить к работе. К работе приохотил (впрочем, тут ещё натура помогла), а вот от театра не отвадил. Теперь у него, у Саввы Мамонтова, будет театр. Свой. Но не такой, как казённый императорский. Нет! Он создаст новый театр, где всё то, что он придумал во время домашних постановок, что он творил, выйдет в люди… Он уже знал твёрдо: театр он создаст.

Подготовка исподволь. Намечался репертуар, подбирались артисты и декораторы. Всё это должны были быть новые люди, люди, не испорченные дурной традицией, не втянувшиеся ещё в рутину казённой сцены. Пусть там, на казённой сцене есть хорошие певцы, обладающие замечательными голосами, пусть там иногда промелькнёт талантливая декорация… Всё равно это не то — рутина, казёнщина. Опера — не место, где премьер или премьерша, выфранченные в богатые платья, сверкая драгоценностями, демонстрируют особенности своего голоса, а старенькиё меломан сидит, дожидаясь, как такая
— то примадонна возьмёт такую — то ноту. Театр должен вслед за живописью взбунтоваться и двинуться по пути от академизма к реализму. Во всём. В репертуаре, в исполнении, в декорациях, в костюмах.

Однако… глава акционерных обществ Савва Иванович Мамонтов — создатель оперной труппы. Не солидно. Пожалуй, акционеры испугаются — не употребил бы глава их компании их средства на содержание всяких там актёров. Да и в
Петербурге те, с кем он сталкивается по делам железных дорог, только глаза раскроют удивлённо, когда узнают, что Савва Иванович вдруг, изволите ли видеть, — оперу открыл! Ну что ж !.. Нет положения, из которого предприимчивый Савва Мамонтов не нашёл бы выхода. Пусть новая опера считается театром Кроткова: “Русская частная опера”.

В 1884 Мамонтов начал подготовку к будущему её легальному существованию. Первым спектаклем Частной оперы было решено сделать
“Русалку”. Декорации к нему писал Левитан по эскизам Васнецова. Эскизы делал и Поленов, однако сами декорации писались без исключения молодыми перспективными художниками, такими, как, например, Коровин. Сам Савва
Иванович занимался тем временем подготовкой труппы, то есть вокальной и сценической части оперы, ну и , конечно, оркестровой. Он считал, что певцы в его новой опере, так же как и декораторы, должны быть молодыми, ещё не испорченными дурной традицией казённой императорской оперы, не тронутыми рутиной и карьеризмом, словно ржавчина разъедающими душу актёра.

На главную роль в дебютном спектакле Частной оперы “Русалка” Мамонтов решил пригласить ещё не испорченную какими — то ни было выступлениями , ещё проходившую курс консерватории, двадцатидвухлетнюю Надежду Васильевну
Салину, которая не без горечи называла себя “дитя театра”. Сколько она помнила себя, она всегда кочевала по провинциальным городам России с какой
— то бродячей труппой актёров, в которой выступала её мать, а иногда и она сама, если по сценарию требовался “ребёнок без речей”. С момента их с
Саввой Ивановичем знакомства Мамонтов, по её словам, “сиял над ней путеводной звездой”.

Обстановка в опере была товарищеская — во многом благодаря Савве
Ивановичу, который всегда умел поддержать моральный дух актёров. Все актёры били ещё молоды, все только ещё начинали, но у всех у них был общий кумир, человек, который собрал их всех вместе — Савва Мамонтов. Артисты сдружились с молодыми художниками — декораторами: свойским Костей Коровиным,
Левитаном, Врубелем, Забелиным.

И вот начались бесконечные репетиции. Репетировали сразу и “Русалку”, и “Снегурочку”, и “Фауста”. Все артисты были молоды, энтузиазма было хоть отбавляй. Зато не было опыта: репетировали до изнеможения. Савва Иванович и тут не терял своей увлечённости, широты натуры, щедрости во всём, энтузиазма, способности вдохновлять. Едва актёры уставали, он, уставший ещё больше, пытался взбодрить их весёлой шуткой, смешным рассказом или чаем с кулебякой. Он присутствовал на каждой репетиции, наблюдал за всем и за всеми. Поначалу он рассказывая актёрам об опере, об истории сюжета, об эпохе, психологии действующих лиц, а потом предоставлял каждому свободу трактовки, каждому давал возможность проявить индивидуальность, однако никого не выпускал из поля зрения. И стоило только ему заметить фальшивый жест или фальшивую интонацию, как он немедленно своеобразно реагировал: улыбался чуть заметно и каким — нибудь скупым жестом, как бы невзначай брошенной фразой давал понять актёру его ошибку, причем делал это так ненавязчиво, так деликатно, что актёр сразу понимал свою ошибку и делал именно так, как нужно.

Результатом такой работы была не только спевка, но и сыгранность актёров, о которой и знать не знали в казённой опере. И было решено дебютировать “Русалкой” уже девятого января 1885 года в Лианозовском театре. Официальная московская пресса никак не отреагировала на появление первой в России частной оперы. Театральной школы, не говоря уже о специальном образовании, у Мамонтова не было. Но всё же его нельзя считать дилетантом в театральном деле. Его юношеское увлечение театрам, общение с
Островским в Секретаревском кружке, домашние постановки, непризнание им казённой театральной рутины, новаторское отношение к опере — всё это должно было предопределить его успех.

Мамонтов среди интеллигенции считался законодателем художественного вкуса. По воспоминаниям современников, если кто — то покупал какую-нибудь красивую вещь, то непременно говорили: “Надо непременно показать её Савве
Ивановичу!”.

Перед дебютом “Русалки” хотя все и волновались, но всё же рассчитывали на успех. Однако дебют провалился… Молодая Надежда Салина, исполнявшая Русалку, от которой зависел успех, пела ужасно. Ту, что дебют был неудачен, понимали все. Пресса обрушила на Частную оперу лавину критики. Савва Иванович бал очень недоволен. Вторым спектаклем шёл “Фауст”, поставленный Поленовым. На этот раз все актёры пели замечательно, однако зрители не поняли во многом нового и оригинального замысла. Второй акт проходил при почти пустом зале.

Только человек с такими железными нервами и таким упорством, как
Мамонтов, человек, уверенный в правоте и конечном торжестве своего дела, мог не пасть духом. И спектакли продолжались. Снова ставили “Русалку”. На этот раз Салина исполнила заглавную партию просто великолепно, и спектакль увенчался хоть каким — то, но успехом.

Однако какая роль самого Саввы Мамонтова во всём этом предприятии? Он не пишет декораций — это делают Васнецов, Поленов, Левитан, Коровин. Он не управляет оркестром — это делают маэстро из Италии. Он не поёт. Однако ошибочно думать, что он только снабжал предприятие деньгами и пытался заручиться поддержкой Островского, Стасова, художников. Роль Мамонтова в его опере была всеобъемлюща. Все нити исходили от него. Впервые в русском театре роль режиссёра была поднята на такую высоту. Он режиссирует, он сочиняет мизансцены, подсказывает актёрам как ходить, как держаться на сцене, как петь. Петь нужно играя — таков режиссёрский принцип Мамонтова.
Не всё это только начало, первые шаги, уроки; уроки не только для артистов, но и для самого Мамонтова.

А пока, убедившись за время первого сезона в косности московской публики, Савва Иванович пошёл на компромисс: то и дело приглашались лучшие певцы — иностранцы. Русские зрители пока не были способны понять русскую оперу. Поэтому во время второго сезона иностранные оперы преобладали над русскими. В сентябре 1886 года открылся новый, третий и последний сезон
Русской частной оперы. Савва Иванович понял уже, что временно потерпел поражение, что русская публика оказалась неподготовленной к той театральной революции, которую он хотел совершить, и которая, как он был убеждён, неизбежно совершится. Он не имел практического опыта общения с публикой, не видел ещё путей, какими должен был быть завоёван прогресс. Уроки поражения нужно было обдумать, чтобы впоследствии опять выйти на бой с рутиной и победить её.

В 1894 году у Мамонтова появилась мысль о возрождении его оперы. Так и получилось через два года, однако решающим стал 1895 год, когда Савва
Мамонтов заметил никому ещё тогда не известного молодого актёра Фёдора
Шаляпина. Именно благодаря этой случайной встрече возродилась мамонтовская опера. В тот же вечер, когда Мамонтов услышал голос Шаляпина в Панаевском театре, Савва Иванович подошёл к нему. Познакомились. Не в силах ждать,
Мамонтов предложил Шаляпину спеть. Последний с радостью согласился. Голос
Шаляпина поразил Савву Ивановича своей силой и красотой. Он говорил:
”Шаляпин — настоящая сила. Какой голос! В консерватории не учился… А кто знает, не сам ли он консерватория?!” После этого Мамонтов твёрдо решил возродить оперу. Несколько артистов из прежнего состава только того и ждали. Весь 1895 год прошёл в подготовка к новому рождению Частной оперы.
На летние месяцы, во время каникул в Мариинском театре Шаляпин присоединился к новой труппе Саввы Мамонтова.

Шаляпин прекрасно вжился в среду актёров и художников. Кроме того сам
Мамонтов очень привязался к Шаляпину, решил сделать из него настоящего певца, настоящего актёра, полноценную личность. Шаляпина поразила та творческая обстановка, которая царила в труппе. Начались репетиции. Только теперь Шаляпин понял, что значит по — настоящему работать над ролью, над партией. Савва Иванович неустанно объяснял ему, какой образ должен он создать, как играть, как петь. Каждая беседа с Мамонтовым казалась ему откровением, и Мамонтов видел это. Он поставил себе задачу взрастить
Шаляпина как личность. Шаг за шагом втолковывал Савва Иванович Шаляпину принципы театрального дела. Он водил своего ученика по музеям, выставкам, знакомил с художниками и скульпторами. Шаляпин увлечённо познавал, что есть искусство. Мамонтов был терпелив, а Шаляпин умён. Постепенно он становился вторым человеком в опере после Мамонтова.

Дебют труппы состоялся в Нижнем Новгороде. Гастроли в провинции прошли как нельзя успешно. И вот, новая Русская частная опера поехала покорять Москву. И это ей с успехом наконец удалось. Критики восторгались голосом Шаляпина, декорациями, режиссёрской работой. В прессе прозвучали те слова, которых ждал Савва Мамонтов не один год, слова, свидетельствующие о том, что он понят наконец, поняты его стремления, понята его цель, во имя которой он так упорно работал. Триумф Шаляпина продолжался два сезона. Но всё резко и неожиданно обрушилось одиннадцатого сентября 1899 года: Савву
Ивановича Мамонтова арестовали.

Та помощь, которую Мамонтов оказывал художникам, то , с каким размахом организовывалась Частная опера, — всё это требовало денег, и немалых. Деньги приносил доход, получаемый от эксплуатации железных дорог и от других предприятий. Нельзя забывать, что Савва Мамонтов был не только медичи, но и азартным предпринимателем, крупным дельцом. И вот, в кассе
Московско — Ярославско — Архангельской железной дороги была обнаружена крупная брешь. Обвинён был в этом Савва Мамонтов, а также ряд его помощников. Мамонтовский дом на Садовой был подвергнут обыску. На самого
Мамонтова был наложен крупный штраф в размере ста тысяч рублей. Но в доме у него ничего не нашли. Таким образом Савва Иванович Мамонтов, обедневший, оказался в тюрьме. Там дали о себе знать его болезни, его мучили припадки чахотки. На просьбу Саввы Ивановича заменить до суда заключение домашним арестом, мотивированную это своим состоянием здоровья следователь ответил резким отказом. Но благодаря стараниям известных художников и музыкантов через некоторое время Савва Мамонтов был переведён на домашний арест.

В июне 1900 года состоялся суд, который совершенно неожиданно обернулся бенефисом Саавы Мамонтова. Благодаря стараниям лучшего московского адвоката и всего цвета русской интеллигенции он был оправдан.
Однако долг остался висеть на шее Мамонтовых. Все произведения культуры, принадлежавшие ранее Мамонтовым были проданы с молотка.

Остатки жизни Савва Иванович Мамонтов провёл в полной тени. Он старел катастрофически. Он был морально затоптан, потерян среди многолюдной
Москвы. Шестого апреля 1918 года он скончался.

Глава 3.

ПАВЕЛ МИХАЙЛОВИЧ ТРЕТЬЯКОВ

Государственная Третьяковская галерея — национальная галерея русской живописи, является художественным музеем мирового значения. Она была создана русским меценатом Павлом Михайловичем Третьяковым. Это было дело крайне непростым, но П.М.Третьяков отдал все свои силы созданию национального музея русского искусства, который, изначально, по его идее, стал бы достоянием народа.

Собирательство различного рода коллекций, в том числе и картин, было весьма распространенным в среде купечества, а в плане создания картинных галерей, Третьяков был далеко не пионером. Самую первую художественную галерею основал коллекционер Свиньин, его галерея, называвшаяся «Русским музеем», существовала с 1819 по 1839 годы, а впоследствии была продана на аукционе. Также, в 1840-1860 гг. коллекционер Прянишников из Санкт-
Петербурга и коллекционеры Кокорев и Солдатенков имели большие коллекции картин. Но их собрания преследовали цель собирательства как такового, в то время как собирательная деятельность П.М.Третьякова не имела решительно ничего общего с такого рода мотивами купеческого коллекционирования, она велась иными методами и имела иную высокую цель.

Отец и дед П.М.Третьякова были купцами. Сам он с малых лет помогал отцу торговать в лавке, бегал по поручениям, выносил мусор и учился вести записи в торговых книгах, а после смерти отца он вел вместе с братом все торговые дела.

В характере П.М.Третьякова — основателя галереи, сохранились некоторые черты, напоминающие о купеческих традициях семьи и личного опыта, но к счастью для великого дела — создания галереи, это были черты совершенного бескорыстия, руководства интересами России и русской культуры, обращенные на пользу большого культурного начинания. Третьяков привык уважать крепость данного раз слова, и делал это для того, чтобы вести дела с художниками честно и открыто, внушая им веру в солидность и прочность предпринятого им дела — создания галереи русской живописи.

Третьяков относился к начатому делу бережно, по-хозяйски. Предприняв дело гигантского, не виданного для сил одного человека размаха и затратив на это миллионное состояние, Третьяков никогда не переплачивал за картины больше того, что считал нужным, и берег деньги не ради них самих, а лишь для того, чтобы иметь средства приобрести для галереи лучшие произведения русской живописи, и в случае необходимости, платить авторам вперед, поддерживая их, давая возможность спокойной творческой работы над картинами.

Павел Михайлович Третьяков избегал в быту роскоши и излишеств для того, чтобы молча и скромно помогать нуждающимся художникам, обеспечивать их вдов и сирот, достраивать и расширять галерею.

Он стал одним из самых передовых людей России с демократическими и патриотическими взглядами, с глубоким знанием и пониманием искусства, с тонким художественным чутьем, развитым до высшей степени. Так, в музыке существует понятие «абсолютный слух». И если есть в живописи «абсолютное зрение» в смысле безупречного художественного вкуса, то им сполна обладал
П.М.Третьяков.

П.М.Третьяков начал свою деятельность по собиранию картин русских художников в 1856 году с приобретения картины «Искушение», работы Николая
Шильдера и и уже в 1860 г., когда ему было еще 29 лет (!), решил, что подарит свою коллекцию городу, сделает ее народным достоянием. В завещательном письме 1860 г. П.М.Третьяков пишет, что капитал он завещает
«на устройство в Москве художественного музеума или общественной картинной галереи», и добавляет, что «желал бы оставить национальную галерею, то есть состоящую из картин русских художников». В письме к вдове художника Нестора
Кукольника в 1870 г., Третьяков вновь подтверждает, что его собрание
«картин русской школы и портретов русских писателей, композиторов и вообще деятелей по художественной и ученой части» поступит в собственность города
Москвы. И наконец, в письме к Стасову в 1895г. Третьяков, повторяя свое желание, «чтобы наше собрание всегда было в Москве и ей принадлежало»,- добавляет: «…а что пользоваться собранием может весь русский народ, это само собой известно!»

Огромная историческая заслуга Третьякова — это его непоколебимая вера в торжество русской национальной школы живописи — вера, возникшая в конце
50-х годов прошлого столетия и пронесенная им через всю жизнь, через все трудности и испытания. Можно с уверенностью сказать, что в наступившем в конце 19 века триумфе русской живописи личная заслуга П.М.Третьякова исключительно велика и неоценима.

В письмах Третьякова сохранились свидетельства этой его горячей веры.
Вот одно из них. В письме к художнику Риццони от 18 февраля 1865 года он писал: «В прошедшем письме к Вам, может показаться непонятным мое выражение: «Вот тогда мы поговорили бы с неверующими» — я поясню Вам его: многие положительно не хотят верить в хорошую будущность русского искусства и уверяют, что если иногда какой художник наш напишет недурную вещь, то как- то случайно, и что он же потом увеличит собой ряд бездарностей. Вы знаете, я иного мнения, иначе я не собирал бы коллекцию русских картин, но иногда не мог не согласиться с приводимыми фактами; и вот всякий успех, каждый шаг вперед мне очень дороги, и очень бы был я счастлив, если бы дождался на нашей улице праздника». И примерно через месяц, возвращаясь к той же мысли,
Третьяков пишет: «Я как-то невольно верую в свою надежду: наша русская школа не последнею будет — было, действительно, пасмурное время, и довольно долго, но теперь туман проясняется».

Эта вера Третьякова не была слепым предчувствием, она опиралась на вдумчивое наблюдение за развитием русской живописи, на глубокое тонкое понимание формирующихся на демократической основе национальных идеалов.

Так, еще в 1857 году П.М.Третьяков писал художнику-пейзажисту
А.Г.Горавскому: «Об моем пейзаже, я Вас покорнейше попрошу оставить его, и вместо него написать мне когда-нибудь новый. Мне не нужно ни богатой природы, ни великолепной композиции, ни эффектного освещения, никаких чудес». Вместо этого Третьяков просил изображать простую природу, пусть даже самую невзрачную, «да чтобы в ней правда была, поэзия, а поэзия во всем может быть, это дело художника».

В этой записке выражен тот самый эстетический принцип формирования галереи, возникший в результате продумывания путей развития русской национальной живописи, угадывания ее прогрессивных тенденций задолго до возникновения саврасовской картины «Грачи прилетели», пейзажей Васильева,
Левитана, Серого, Остроухова и Нестерова — художников, сумевших в правдивом изображении природы России передать присущие ей поэзию и очарование.

Интересные высказывания П.М.Третьякова можно встретить и в переписке с Верещагиным по поводу изображения современной им русско-турецкой войны
1877-1878 годов за независимость Болгарии от Турции, войны, в которой
Россия выступила на стороне Болгарии. Узнав от Стасова, что Верещагин собирается ехать на фронт, чтобы писать серию картин об этой войне,
П.М.Третьяков пишет Стасову: «Только может быть в далеком будущем будет оценена жертва, принесенная русским народом». Третьяков предлагает
Верещагину уплатить вперед большую сумму за его работу: «Как ни странно приобретать коллекцию, не зная содержание ее, но Верещагин такой художник, что в этом случае на него можно положиться, тем более, что помещая в частные руки, он не будет связан выбором сюжетов и наверное, будет проникнут духом принесенной народной жертвы и блестящих подвигов русских солдат и некоторых отдельных личностей, благодаря которым дело наше выгорело, несмотря на неумелость руководителей и глупость и подлость многих личностей». И, переходя к картине Верещагина «Пленные», Павел Михайлович пишет, что она «одна сама по себе не представляет страницы из болгарской войны, подобные сцены могут быть и в Афганистане, да и во многих местах; я на нее смотрю как на преддверие в коллекцию».

Это письмо вызвало восторг Стасова, который писал, что в деле русского искусства он его считает историческим.

Иного мнения был Верещагин: «Что касается Вашего письма к В.В.Стасову по поводу виденной Вами моей картины, то очевидно, что мы с Вами расходимся немного в оценке моих работ и очень много в их направлении. Передо мной, как перед художником, Война, и я Ее бью, сколько у меня есть сил; сильны ли, действительны ли мои удары — это вопрос, вопрос моего таланта, но я бью с размаха и без пощады. Вас же, очевидно, занимает не столько вообще мировая идея войны, сколько ее частность, например в данном случае «жертвы русского народа», блестящие подвиги русских солдат и некоторых отдельных личностей, поэтому и картина моя, Вами виденная, кажется Вам достойной быть только «преддверием будущей коллекции». Я же эту картину считаю одною из самых существенных из всех мною сделанных и имеющих быть сделанными.
Признаюсь, я немного удивляюсь, как Вы, Павел Михайлович, как мне казалось, понявший мои туркестанские работы, могли рассчитывать найти во мне и то миросозерцание и ту податливость, которые очевидно, Вам так дороги…»

П.М.Третьяков отвечает на это: «И Вы и я не за войну, а против нее.
Война есть насилие и самое грубое, кто же за насилие? Но эта война исключительная, не с завоевательной целью, а с освободительной, созданная самыми образованными нациями, имевшими полнейшую возможность устранить ее и не сделавших это из эгоизма, из торгашества. Изображение не блестящих подвигов, в парадном смысле, имел я в виду, а жертв, принесенных и сопряженных со всеми ужасами войны. А это ли не бич войны?»

Высказанный П.М.Третьяковым взгляд на войну, требующий учитывать ее цель, замечательно опровергает пацифистский оттенок приведенных слов
Верещагина, а противопоставление блестящих подвигов русских солдат под
Плевной «глупости и подлости» руководителей царской России, показывает демократический характер убеждений Третьякова и выявляет все величие его патриотизма, в противоположность самодержавному национализму правящей верхушки.

Третьяков часто выступал не только как собиратель уже написанных картин и не только как приобретатель готовой художественной продукции, но и как организатор, являвшийся в определенной мере соучастником замысла художников. Третьяков был всегда в курсе дела, над чем работает и что замыслил тот или иной художник. Его переписка с Репиным, Крамским, Перовым,
Ге, Верещагиным и другими, полна конкретных замечаний и советов, показывающих, насколько тонко и профессионально понимал Третьяков живопись и как с его мнением считались крупнейшие и талантливейшие русские художники.

Из воспоминаний М.В.Нестерова: “Во время моего несчастного искания
“живописи” мои приятели не раз говорили, что ко мне собирается заехать посмотреть картину П.М.Третьяков, и я боялся, что он заедет посмотреть картину, когда вместо головы “Пустынника” он увидит стертое дочиста место.
Однако этого не случилось. Павел Михайлович приехал неожиданно, но тогда, когда картина была снова в порядке и я ожил… Я хнал, что Павел Михайлович
— не любитель разговаривать. Он прямо приступает к делу, т.е. к осмотру картины. он попросил позволения посмотреть “Пустынника”. Смотрел долго, стоя, сидя, опять стоя. Делал односложные вопросы, такие же замечания, всегда кстати, умно, со знанием дела. Просидел около часа. Сообщил, что был у того-то и у того-то. Сказал, что хороши вещи у Левитана. Затем он неожиданно, вставая, спросил, могу ли я уступить вещь для галереи? О! Боже мой! Могу ли я сутупить? Заветной мечтой каждого молодого художника было попасть в галерею, а тем более моей! Ведь отец мне давно объявил, полушутя, полусерьезно, что медали и звание, которое я получил, его не убедят в том, что я “готовый художник”, так, как покупка картины в галерею. А тут — могу ли я сутупить? Однако я степенно ответил, что “могу”. Следующий вопрос — самый трудный для ответа: “Что Вы за нее хотите:” — Что хочу? Ничего не хочу, кроме того, чтобы она была в галерее, рядом с Перовым, Крамским,
Репиным, Суриковым, Васнецовым. Вот чего я страстно хочу… И все же, надо сказать не это, а что-то другое, серьезное… и я решился… сказал и сам себе не поверил… Что я наделал? Счастье было так близко, так возможно, а я безумный, назначил пятьсот рублей! Павел Михайлович не возмутился, а прехладнокровно выслушав мое решение, сказал: “Я оставляю картину за собой”. И стал прощаться, оделся, уехал, а я остался в каком-то полубреду…”

Организаторская роль П.М.Третьякова наглядно видна на примере создания портретов русских писателей, ученых, композиторов.

Третьяков заказывает портрет Писемского — Перову, Гончарова —
Крамскому, добивается приобретения портрета Гоголя работы Моллера, заказывает портрет А.Н.Островского — Перову, Шевченко — Крамскому, его же просит написать портреты Грибоедова, Фонвизина, Кольцова и художника
Васильева, заказывает портрет Тургенева — Гуну и дважды тот же портрет
Репину; затем Перову поручает еще раз портрет Тургенева, а также портреты
Достоевского, Майкова, Даля; Крамскому предлагает писать Толстого,
Салтыкова-Щедрина, Некрасова, Аксакова; заказывает Репину портреты Тютчева,
Пирогова, Толстого; приобретает у Ге портрет Герцена и т.д.

С поразительной настойчивостью и терпением добивается П.М.Третьяков создания портретов великих русских писателей, композиторов, ученых, советуясь с близко знающими их людьми и пересказывая по несколько раз, если портрет его не удовлетворяет сходством или качеством живописи. Третьяков следит даже за местонахождением тех или иных престарелых известных русских писателей и уговаривает художников отыскать их и создать портреты. Так,
Третьяков напоминает Репину, находящемуся за границей, что поблизости от него «живет наш известный поэт Вяземский, старик 95 лет. Тут также надо взглянуть с патриотической стороны. Если да — то я узнаю его адрес и сообщу
Вам». Такое высокое понимание роли национальной русской живописи, призванной увековечить видных людей русской науки, искусства и литературы, характерно для П.М.Третьякова, полного веры в торжество не только русской живописи, но и всей русской культуры. При этом, выбирая лиц для портретирования, Третьяков прежде всего выдвигает прогрессивных писателей- реалистов, прославивших русскую литературу во всем мире.

Если бы не настойчивость Третьякова и не его высокое чувство ответственности перед народом, для которого необходимо было запечатлеть силой русского искусства образы великих русских людей — мы бы не имели бы и десятой доли той богатейшей коллекции портретов, которой располагает
Третьяковская галерея. И в этом смысле огромна личная заслуга
П.М.Третьякова перед русской культурой.

Выдающееся значение Третьяковской галереи в развитии русской живописи не случайно совпадает с ее могучим подъемом во второй половине XIX века, обусловившим ее мировое значение и связанным с деятельностью подвижников, с расцветом творчества таких гениев, как Репин и Суриков. Отсюда и прочная дружба Третьякова с идеологами передвижников — Крамским, Перовым и другими.

Цель, осуществляемая Третьяковым — создание национальной художественной галереи русской живописи — была шире и грандиознее, чем собирание картин одной школы или одного направления, хотя бы и более прогрессивного. И Третьяков раздвигает рамки своей коллекции; он начинает собирать древнерусское искусство, начиная с XI века и портретную живопись
XVIII века, продолжая в то же время внимательно следить за успехами художников младшего поколения и приобретая картины Серого, Нестерова,
Остроухого и других, с той же третьяковской безошибочностью отбирая действительно самое художественное, что заслуживает права войти в сокровищницу национальной русской живописи.

При такой цели собирательства, Третьякову было ясно, какую большую ответственность он берет на себя перед историей русской культуры, приобретая для галереи одни произведения и не приобретая другие, что этим самым он одни произведения приобщает к лучшему, что создано русским искусством, а другие оставляет без внимания. Третьяков чувствовал колоссальную ответственность перед народом за каждое свое приобретение с точки зрения соблюдения чистоты принципа, имеющего в виду, что собирая галерею, он становится как бы историком русской живописи, и притом историком, который не только описывает ход событий, но и сам является активным участником истории. Третьяков подолгу просиживал в мастерских художников перед картинами или бродил по выставочным залам до открытия, одинокий, молчаливый, задумчивый. Он советовался с Крамским, Перовым,
Репиным, взвешивал их точки зрения, ценил их советы, но принимал свое окончательное решение всегда самостоятельно.

Когда Репин однажды сказал Третьякову, что какую-то картину тот купил зря, Павел Михайлович ответил ему: «Все, что я трачу и иногда бросаю на картину — мне постоянно кажется необходимо нужным; знаю, что мне легко ошибиться; все что сделано — кончено, этого не поправить, но для будущего, как примеры, мне необходимо нужно, чтобы Вы мне указали, что брошено, то есть за какие вещи. Это останется между нами… Прошу Вас, ради бога, сделайте это, мне это нужно больше, чем Вы можете предполагать». В 1855 году П.М.Третьяков писал Репину: «Ради бога, не равняйте меня с любителями, всеми другими собирателями, приобретателями… не обижайтесь на меня за то, за что вправе обидеться на них».

М.В.Нестеров вспоминает, что когда на передвижных выставках зрители видели под несколькими картинами белую карточку с подписью: «Приобретено
П.М.Третьяковым» — это значило, что русская живопись может гордиться появлением новых выдающихся произведений. Решение Третьякова признавалось как аксиома — большего авторитета не было. И Третьяков взял на свои плечи эту тяжесть моральной ответственности, как взял он и тяжесть материальную — собрание национальной художественной галереи средствами одного человека.

Поэтому М.В.Нестеров заканчивает свои воспоминания о П.М.Третьякове следующими словами: «кому не приходила в голову мысль о том, что не появись в свое время П.М.Третьякова, не отдайся он всецело большой идее, не начни собирать воедино Русское Искусство, судьбы его были бы иные, быть может, и мы не знали бы ни «Боярыни Морозовой», ни «Крестного хода», ни всех тех больших и малых картин, кои сейчас украшают знаменитую Третьяковскую галерею. Тогда, в те далекие годы, это был подвиг…»

Но несмотря на грандиозность и значимость предпринятого дела,
П.М.Третьякову были присущи сдержанность и некоторая замкнутость. Даже из обширной его переписки трудно составить исчерпывающие представления о вкусах, мнениях и взглядах. Но некоторые факты могут показаться интересными.

Третьяков избегал встреч только с двумя категориями носителей власти
— светской и духовной. Однажды ему сообщили, что в галерею прибудет Иоанн
Кронштадский. Популярность этого священнослужителя среди верующих была огромной, многие считали его святым. В день посещения галереи Иоанном
Кронштадским, Третьяков ранним утром уехал в Кострому, на свою фабрику.

-”Скажите, что меня экстренно вызвали по делам фирмы на несколько дней”.

Был только всего один визит высокого гостя, когда Павла Михайловича все-таки вынудили присутствовать при осмотре его коллекции: в 1893 году галерею посетил Александр III с супругой. Их сопровождали министры граф
С.Ю.Витте, граф И.И.Воронцов-Дашков и президент Академии художеств, брат царя великий князь Владимир Александрович.

В том же 1893 году, Третьяков отказался от дворянства, которое ему хотел даровать царь, после передачи галереи Москве.

-”Я купцом родился, купцом и умру”,- ответил Третьяков явившемуся обрадовать его чиновнику. Единственное звание, принятое им с гордостью —
Почетный гражданин города Москвы.

И, кстати, передачу галереи городу Павел Михайлович хотел произвести как можно более тихо, без всякого шума, не желая быть в центре общего внимания и объектом благодарности. Но ему это не удалось и он был очень недоволен.

Кроме занятия собирательством, Павел Михайлович Третьяков активно занимался благотворительностью. Благотворительность для него была столь же закономерна, сколь закономерным было создание национальной галереи.

Третьяков состоял почетным членом Общества любителей художеств и
Музыкального общества со дня их основания, вносил солидные суммы, поддерживая все просветительские начинания. Он принимал участие во множестве благотворительных актов, всех пожертвованиях в помощь семьям погибших солдат во время Крымской и русско-турецкой войны. Стипендии
П.М.Третьякова были установлены в коммерческих училищах — Московском и
Александровском. Он никогда не отказывал в денежной помощи художникам и прочим просителям, тщательно заботился о денежных делах живописцев, которые без страха вверяли ему свои сбережения. Павел Михайлович многократно ссужал деньги своему доброму советнику и консультанту И.Н.Крамскому, помогал бескорыстно В.Г.Худякову, К.А.Трутовскому, М.К.Клодту и многим другим.
Братьями — Павлом и Сергеем Третьяковыми — было основано в Москве Арнольдо-
Третьяковское училище для глухонемых. Попечительство над училищем, начавшееся в 60-е годы, продолжалось в течение всей жизни П.М.Третьякова и после его смерти. В своем завещании Павел Михайлович предусмотрел огромные капиталы для училища глухонемых. Для воспитанников училища Третьяков купил большой каменный дом с садом. Там жили 150 мальчиков и девочек. Здесь они воспитывались до 16-ти лет и выходили в жизнь, получив профессию. в училище. Он подбирал лучших преподавателей, знакомился с методикой обучения, следил, чтобы воспитанников хорошо кормили и одевали. В каждый приезд в училище он обходил классы и мастерские в часы занятий, всегда присутствовал на экзаменах.

После смерти Павла Михайловича Третьякова в 1898 году, галерея, по его завещанию, отошла в собственность города Москвы. В 1918 году, после
Октябрьской революции, по подписанному В.И.Лениным декрету о национализации галереи, она стала называться Государственной Третьяковской галереей.

В период советской власти Третьяковская галерея пополнила свое собрание не только картинами художников 18-19 веков из собраний других коллекционеров, но и произведениями художников советского периода, такими как: Кузьма Петров-Водкин, Юрий Пименов, Семен Чуйков, Аркадий Пластов,
Александр Дейнека, творческий союз Кукрыниксы и многие другие.

Обращаясь к ситуации современной России, трудно представить себе человека, который мог бы заняться чем-то подобным. И дело даже не в том, что это, как скажут многие, “не очень-то и нужно”, а в том, что сейчас просто другое время, другие проблемы, другие задачи, которые необходимо решать. Хотя и это утверждение не бесспорно.

В плане культурного наследия, научно-технический прогресс с каждым днем открывает нам все новые и новые формы и результаты деятельности человека в сфере культуры и искусства. И нам, в наше время, необходимо заботится о них, сохранять и приумножать их, в то же время не забывая о прошлом, чтобы оставить своим потомкам наше видение мира, нашу жизнь, как это сделал поистине великий человек — Павел Михайлович Третьяков.

Глава 4.

ЕВРОПЕЙСКИЕ ФОНДЫ,

ПОДДЕРЖИВАЮЩИЕ

КУЛЬТУРУ.

Бизнес и культура могут принести большую пользу, если они будут сотрудничать между собой. Это значит, если коммерческий сектор инвестирует свои средства в культуру, поддерживая инновации в области культуры, то он вносит вклад в развитие цивилизованной жизни на земле. Нынешняя экономическая система взросла на культурной почве, которая развивалась многие столетия. Она дала возможность развитию демократии, рыночных отношений, социального обеспечения и общего благополучия. Культура, таким образом, не предмет роскоши, а необходимость. В тех странах, где развитие культуры было приостановлено, где на первом месте были политические цели, остановилось также и развитие экономики. Таким образом, человечество должно заботиться о всевозможном способствовании развитию культуры и искусства.
Особенно важно развитие культуры и искусства на международном уровне — внутренняя политика (не говоря уже о внешней) того или иного государства отражается не только на её гражданах, но и на мировой экономической системе.

Сейчас эта заинтересованность проявляется с двух различных сторон. Во- первых, это проекты интернационального масштаба на уровне правительств. К этому уровню можно отнести регулярные конференции министров культуры стран
Европейского Сообщества, на которых определяются главные приоритеты и культурные программы, финансируемые государственными органами, и такие межгосударственные организации как ЮНЕСКО и Европейский Совет. Во-вторых, это независимые частные фонды, которые в последнее время оказывают финансовую поддержку организациям культуры и искусства, а также отдельным художникам.[1]

Если государственные органы преследуют, как правило, политические цели в поддержке того или иного проекта, то частные фонды свободны от подобной политики. Так фонды, учредителем которых является крупная компания, ставят перед собой цель чисто экономического содержания — завоевание новых рынков. Более объективны фонды, учреждённые группой предпринимателей и творцов европейского масштаба. Фонды, таким образом, выступают как нечто среднее между государственной поддержкой и отдельными спонсорами в области культуры. Необходимость их существования можно доказать следующими аргументами:
I. Фонды, как правило, могут работать более гибко, чем государство. Они могут осуществлять работу в качестве первооткрывателей и в случае успеха показать дорогу государственной поддержке. Они могут в прямом смысле “поддерживать” культурные начинания. Так, к примеру, в июле 1990 года “Juergen-Ponto фонд” (ещё до объединения Германии) вместе с Банком

Дрездена разработал и начал осуществлять проект по сотрудничеству между

20 архитекторами и градостроителями и 40 студентами из восточной и западной части Германии. Результаты 11 рабочих групп отразились на общественном мнении и имели важное значение для дальнейшей судьбы двух немецких стран.
II. Фонды в основном не связаны с отдельными или групповыми интересами.

Перед ними стоят свои уставные цели, не связанные с предвыборными кампаниями или зависимостью от своих акционеров. Это даёт возможность фондам, задача которых — поддерживать творцов, сконцентрироваться в первую очередь на художественных критериях. Конечно, руководство фонда может определить для себя приоритеты в различных областях, но всё равно художественные цели остаются первостепенными, чего не может себе позволить бизнес. Отделы PR при выборе объектов спонсорской поддержки ожидают прежде всего эффективной маркетинговой отдачи, не обращая особого внимания на истинную художественную ценность проекта.
III. Фонды могут осуществлять долгосрочные проекты и преследовать долгосрочные цели. Они не ориентируются, как коммерческие предприниматели, в наше время стремительного роста компьютерных технологий на краткосрочные периоды. Они не ставят перед собой цели, как политики, успеть провести программы до новых выборов. Им не нужно следовать веяниям моды. Таким образом, фонды могут инвестировать средства, результат которых проявится в следующих десятилетиях или даже в следующих поколениях. Это одна из важнейших причин, почему мы нуждаемся в большем количестве фондов в области культуры и, особенно, экологии. Как мы обходимся с окружающим миром, это ведь тоже культурологический вопрос.
IV. Фонд отличается от бизнеса своими целями. Предприниматель может поменять свою стратегию в зависимости от внешних условий, а следовательно и стратегию спонсорской поддержки. Для бизнеса важен не продукт, как результат труда, сам по себе, а доход от предприятия.

Другими словами, бизнес может поддерживать, а фонд должен поддерживать культуру.

Фонды являются важным звеном в системе поддержки культурной деятельности. Фонды, вне зависимости от политических и коммерческих интересов, ставят перед обществом важные вопросы. Они стараются привлечь внимание людей к проблемам общечеловеческого масштаба, заставляя поразмыслить над этим. Постановкой вопросов они привлекают деятелей политики, экономики и культуры. И наконец, они инвестируют необходимые средства для осуществления и развития проектов.

Таким образом, поддержка культурных начинаний осуществляется с двух сторон: межгосударственной и частной. В данной работе я хотел бы более подробно остановиться на негосударственных фондах.

NORTHERN TELECOM

Поддерживаются.

Совместные проекты в области исполнительского и изобразительного искусства посредством премии “Northern-Telecom-Arts-Europe”.

Масштаб деятельности.

Великобритания, Франция, Германия, Испания, Нидерланды, Бельгия,
Люксембург, Италия (с 1995 года)

Описание.

NT — мировой лидер по разработке, производству и распространению телекоммуникационного оборудования и по обслуживанию государственных и частных коммуникационных сетей. Четыре года назад валовой оборот компании составлял лишь 8% (за исключением Северной Америки), сегодня оборот составляет 25% с постоянной тенденцией роста.
Через программу “Northern Telecom Arts Europe” (NTAE) компания поддерживает разнообразные культурные проекты как часть 3-летней программы спонсорства, которая рассчитана на повышение престижа компании и завоевания новых территорий рынка.

Потенциальные кандидаты.

Профессиональные организации в сфере культуры или индивидуальные художники стран, в которых действует эта программа.

Критерии отбора кандидатов.

Проекты должны соответствовать концепции корпоративности, т.е. совместной работе в плане разработки, развития и осуществления проекта.
Проекты должны быть действительно разработаны между двумя или тремя художниками или организациями культуры, из которых как минимум один должен находиться в Великобритании, Франции, Германии, Испании, Нидерландах,
Бельгии, Люксембурге и, с 1995 г., в Италии. Другие партнёры могут быть из других стран европейского континента. Предпочтение отдаётся инновационным проектам, которые привлекли бы общественное внимание в большинстве европейских стран.
Каждый художник или творческая организация могут отослать заявку на каждый текущий программный год.

Форма поддержки

Размер пожертвований колеблется, в зависимости от масштаба проекта, от
5.000 до 50.000 фунтов стерлингов. Поддержка может осуществляется не только в плане финансов, но и как помощь в организации маркетинга и рекламы.
В 1995 году NTAE организовал совместно с UNESCO (это был первый раз когда
UNESCO сотрудничало с частным сектором) большой семинар свободных художников (творцов) и организаций в сфере культуры с одной стороны и предпринимателей с другой.

Порядок соискания.

Потенциальные кандидаты должны прежде всего обратиться в Spero
Comunications Ltd., чтобы получить необходимые анкеты и документы, заполнить их и отослать с данными по срокам. Люди, выславшие материалы, ставятся на контроль и получают регулярно информацию о программе.

Кто принимает решение.

NTAE управляется посредством комитетов. В национальных комитетах работают представители CEREC, NT, и выборные личности из искусства, СМИ и мира производителей. Каждый национальный комитет представляет европейскому комитету NTAE окончательный лист выбранных проектов (по меньшей мере 5 проектов).
В европейском комитете вопрос решают представитель CEREC, исполнительный директор Telecom Europe, представитель Spero Comunications и ведущие специалисты в области культуры и искусства европейского масштаба: Steve
Austen — директор нидерландского театрального института, Dragan Klaic — генеральный секретарь Informal European Theatre Meeting Network.

Контактный адрес:

Spero Comunications Ltd.

Northern Telecom Arts Europe

Spero Comunications Ltd.

Grampian Hause

Meridian Gate, Marsh Wall

London E149XT tel. +44 71 538 99 46 fax +44 71 538 47 47

ФОНД MARCEL-HICTER

Финансируются.

Расходы, связанные с проездом и пребыванием для иностранных специалистов, привлечённых к дальнейшему обучению, (семинары, курсы, дальнейшее обучение в университетах) за рубежом. Также транспортные расходы для обучающихся с целью участия в семинарах, курсах или для продолжения образования в других европейских Вузах. Фонд не покрывает расходов, связанных с переговорами, предварительными посещениями стран и корпоративных совещаний. Данная программа была разработана как часть европейской программы по подготовке управленцев в области культурного развития для комитета по культуре
Европейского Сообщества.

Масштаб деятельности.

Восточная, Центральная и Западная Европа.

Основание.

Фонд не имеет постоянной дотации (фонд в бельгийском праве очень обширное понятие). Фонд признан как общественно полезный, и этот статус укрепляет его независимость. Средства состоят, как правило, из пожертвований многочисленных национальных и интернациональных организаций. 5-10% передаёт сообщества Бельгии.

Цели.

Основной целью фонда является поддержка культурной демократии в Бельгии и других странах Европы. Это осуществляется путём обучающих программ менеджеров в сфере культуры, научных социо-культурных исследований.
Программа поддержки направлена на увеличение мобильности обучающихся и специалистов. Таким образом, предлагаемые программы способствуют более глубокому и всестороннему образованию будущих менеджеров и экспертов в области культуры.

Потенциальные соискатели.

Иностранные эксперты, приглашённые читать лекции в другую страну. Студенты, принимающие участие в семинарах, курсах, проходящие обучение по специальности культуры.

Форма поддержки.

Оплата авиабилетов системы APEX (в обе стороны) не дороже 758 и 909 Экю для студентов из Центральной и Восточной Европы. Для долгосрочных программ
(более 6 месяцев) может быть определенно и второе дополнительное пособие.
Расходы по пребыванию для участников программ оплачиваются из расчёта от 30
Экю за один рабочий день до максимальной суммы — 303 Экю за семинар.

Порядок соискания.

Каждый участник культурной поездки и организация или лицо, принимающее его должны заполнить анкету и отослать в адрес Фонда не позднее, чем за 20 дней до даты поездки для экспертов и не позднее чем за 40 дней для обучающихся.

Кто определяет кандидатов.

Marcell-Hicter-Stiftung осуществляет предварительный отбор кандидатов и предоставляет их на суд Европейскому Совету (но это является простой формальностью).

Контактный адрес:

Marcel-Hicter-Stiftung

Abteilung Foerdervergabe

14, rue Cornet de Grez

1030 Bruessel

Belgien tel. +32 2 219 9886 fax +32 2 217 6710

AT & T

Поддерживаются.

Проекты, преимущественно те, которые могли бы вызвать резонанс общественного мнения среди потенциальных клиентов на уже завоёванных рынках и ещё не освоенных территориях. Участниками могут быть как творцы из США, так и из европейских стран. Вообще-то, предприятие более охотно спонсирует европейский континент, помогая развитию искусства и технологий.

Масштаб деятельности.

Во всех странах мира.
В основном, фонд AT&T интересуется проектами в тех странах, где есть филиалы фирмы. В настоящее время этими странами являются Канада, Мексика,
Великобритания, Италия, Испания, Германия и Япония. Фирма проявляет также интерес и к новым рынкам — Нидерланды, Бельгия, Польша, Чехословакия, бывший Советский Союз, Тайвань, Корея, Австралия и Франция.

Описание.

AT&T, Американский Телефон и Телеграф, имеет очень важное значение для индустрии Соединённых Штатов. Компания считает, что она обязана своему успешному столетнему существованию на рынке инновациям, свободной конкуренции и общечеловеческой культуре. Поэтому концерн чувствует свою социальную ответственность перед поколениями. Сейчас компания разрабатывает общеевропейский проект “Corporate Community Investment in Europe” совместно с Европейским Сообществом и другими комитетами.

Цели.

AT&T поставляет телекоммуникационные сети и оборудование, компьютеры для фирм, государственных организаций и частных лиц. Проекты поддерживаются в тех странах, где концерну необходимо завоевать новые рынки, увеличивая, таким образом, их престиж и марку фирмы.

Потенциальные кандидаты.

Только организации.

Формы поддержки.

Финансовые ассигнования и натуральные пожертвования.

Порядок соискания.

Кандидаты должны представить подробное описание проекта по следующей тематике: культура и искусство; общее образование; здравоохранение и социальная помощь; интернациональная государственная политика. Сроков по предоставлению проектов нет.

Кто принимает решение.

Каждая местная организация рассматривает потенциальные проекты и принимает по ним решения. В случае сомнений филиалы обращаются за помощью в центральный офис в Брюсселе, а если проект требует больших финансовых средств, то в Европейское Сообщество.

Контактный адрес:

AT&T Regionaldirector,

Public Relations

Europe: Brut R. Wolder

AT&T (Europe)

1945, chaussee de Wavre

1160 Bruessel

Belgien tel. +32 2 676 3580 fax +32 2 676 3074

ИНТЕРНАЦИОНАЛЬНЫЙ ФОНД СВ. КИРИЛЛА И СВ. МЕФОДИЯ

Поддерживаются.

Стипендии студентам (в основном болгарским) для учёбы на родине или за рубежом. Стипендии иностранным студентам, проходящим обучение в Болгарии.
Мероприятия в области культуры и искусства. Опубликование книг. Конференции и семинары. Летние школы. Выставки.

Масштаб деятельности.

Болгария и другие страны.

Описание.

Фонд был организован в 1982 году под эгидой “Интернационального фонда
Людмилы Шивковой”, работает с 1990 года под названием “Интернациональный
Фонд св. Кирилла и св. Мефодия”. Фонд был организован по инициативе 160 выдающихся деятелей культуры, искусства и предпринимателей из 40 стран мира. Фонд существует на средства от пожертвований фирм, организаций, учреждений и физических лиц.

Цели.

Приобщение людей к европейскому культурному наследию и мировому опыту, связанных с интеграцией Болгарии в новую Европу посредством обмена в области образования между студентами и академиками. Поддержка инновационных проектов, исследований в области культуры. Освоение культурного наследия св. Кирилла и св. Мефодия.

Потенциальные кандидаты.

Как болгарские и интернациональные студенты, которые хотели бы участвовать в международном обмене, так и организации в области культуры и искусства.

Порядок соискания.

Кандидаты должны прежде всего связаться с фондом и сообщить о своей программе. Для каждой программы действует свой срок обращения. Кандидаты должны предоставить письменную информацию о себе и своём проекте, указав при этом, почему они обращаются за помощью к фонду, как представляют себе финансирование и т. д.

Кто решает.

Отдельные соискатели проверяются экспертной комиссией, которая состоит из 5 специализированных комитетов (более чем 150 специалистов).

Контактный адрес:

Internationalle Stiftung

St. Cyril and St. Methodius

19 Oborishte Str.

Postfach 786

1504 Sofia

Bulgarien tel. +359 2 43 01 63 fax +359 2 44 60 27

НЕМЕЦКАЯ АКАДЕМИЧЕСКАЯ СЛУЖБА ОБМЕНА (DAAD)

Поддерживаются.

Культурные обмены, стипендии, исследования.
Всемирноизвестные иностранные художники приглашаются на срок от 6 месяцев до одного года в Берлин.
Стипендии немецким и иностранным студентам и юным исследователям.
Программы культурного обмена университетских педагогов из Германии.
Программы культурного обмена между немецкими и иностранными студентами.
Краткосрочные посещения Германии юными специалистами.
Групповые посещения Германии студентами и специалистами.

Масштаб деятельности.

Страны всего мира

Описание.

DAAD был организован в 1923 году как организация содействия обмена с целью повышения образования.

Цели.

DAAD поддерживает культурные обмены между специалистами, учителями и молодыми студентами. Вместе с поддержкой культурных обменов, служба пытается поддерживать исследовательскую деятельность и распространение информации.

Потенциальные кандидаты:

В основном список кандидатов зависит от той или иной программы. Но основная цель — раскрытие известных художников, иностранных студентов и юных исследователей (как отдельных лиц так и групп).

Форма поддержки.

DAAD осуществляет финансирование программ, стипендий, культурных обменов из своего годового бюджета в 364 млн. DM (это в точности средства земли в 1993 году).

Порядок соискания.

Потенциальные кандидаты обращаются в DAAD для того, чтобы получить информацию об отдельных проектах. Так “Берлинская культурная программа
DAAD” создана для иностранных студентов, в то время как, например, художественные стипендии в качестве поездок в Лондон и другие города действительны только для немецких студентов.

Кто принимает решение.

Решение, относительно определения кандидатов определяется специалистами, чьи рекомендации служат основой окончательного решения.

Контактный адрес:

Deutscher Akademischer

Austauschdienst (DAAD)

Kennedyallee 50

53175 Bonn

Deutschland tel. +49 228 882 0 fax +49 228 882 444

(есть представительство в Москве)

АМСТЕРДАМСКИЙ ЛЕТНИЙ УНИВЕРСИТЕТ

Поддерживаются.

Гранты на участие в курсах Летнего амстердамского Университета в сфере менеджмента исполнительских искусств, исполнительского искусства
(хореография, режиссура фильма, театр, драматургия, музыка, пантомима), история искусств, живопись, менеджмент киноискусства.

Масштаб деятельности.

Отдельные лица из любых стран (в основном Восточная и Западная Европа).

Цели.

Составление оригинальной учебной методики по искусству и науке, помощь в налаживании интернациональных контактов, стимулирования “обмена мыслями”.

Потенциальные кандидаты.

Отдельные лица из Восточной и Западной Европы, которые не могут самостоятельно оплатить стоимость курсов.

Критерии отбора.

Кандидаты должны обладать соответствующим опытом и талантом, быть уже признанным или будущим профессионалом в области искусства.

Форма поддержки.

Стипендии покрывающие расходы стоимости курсов, размещения и продовольственного снабжения.

Порядок соискания

Кандидаты отсылают заявку с описанием своей биографии и нынешнего положения. Срок окончания приёма заявок — 1 июня каждого года.

Кто принимает решение.

Руководство Амстердамского Летнего Университета, и компетентный совет.

ФОНД АЛЕКСАНДРА ФОН ГУМБОЛЬДТА

Поддерживаются.

Стипендии им. Гумбольдта для высококвалифицированных академиков по любым дисциплинам в возрасте до 40 лет из всех стран мира для осуществления исследовательских работ в Германии (сроком от 1 года до 2 лет). Стипендии для немецких высококвалифицированных академиков до 38 лет для проведения исследований в других городах мира.
Стипендии и призы интернационально признанным иностранным академикам любых дисциплин, из любых стран мира. Приглашения на работу в немецких институтах.

Масштаб деятельности.

В странах всего мира.

Описание.

Фонд основан в 1860 году в Берлине с целью поддержки иностранной исследовательской деятельности немецких профессоров. C 1925 года фонд начал поддерживать и иностранных академиков, и докторов наук, которые проходили обучение в Германии. В 1953 году возобновлённый фонд был снова призван к деятельности. Его средства состояли из ассигнований Министерства иностранных дел, Федерального министерства по исследованиям и технологиям,
Федерального министерства по науки и образованию и пожертвований частных лиц.

Цели.

Фонд призван содействовать гражданам любого государства вне зависимости от их политических и религиозных воззрений, национальности и пола для проведения научных исследований на территории Германии и способствовать общению между учёными всего мира.

Потенциальные кандидаты.

Закончившие академическое обучение, как правило, с учёной степенью кандидата наук.
Иногда поддержку получают и научные учреждения. В любом случае они должны обратиться непосредственно в фонд за информацией, который в последнее время разрабатывает новую программу по содействию отдельным организациям.

Критерии отбора.

Основным критерием отбора является академические достижения кандидата. Нет никаких квот по странам или дисциплинам, есть только для определённых стипендий или премий возрастное ограничение. Исследования могут относиться к любой области человеческой деятельности, но обязательно присутствие научного подхода. Проекты в области искусства должны, например, быть связаны с музыковедческой или театроведческой наукой.

Форма поддержки.

Стипендии и призы за научную деятельность. Расходы за год составляют сумму в 40.159.815 Экю.

Порядок соискания.

Кандидаты не могут сами обратиться в фонд Гумбольдта. Они должны быть рекомендованы немецким профессором. При этом кандидат никоим образом не может быть принуждён работать в Германии. Кандидатуры могут предлагаться в любое время.

Кто решает.

Решение зависит от выборного комитета фонда, который собирается 3 раза в год, как правило март, июнь/июль, ноябрь. Для каждой программы существует различные комитеты, состоящие обычно из немецких профессоров.

Контактный адрес:

Alexander-von-Humboldt-Stiftung

Jean-Paul-Strasse 12

53127 Bonn

Deutschland tel. +49 228 833 0 fax +49 228 833 199

ФОНД ФРАНЦИИ

Поддерживаются

В Фонд Франции входит более чем 368 отдельных фондов. Основная задача фонда — посредничество между художниками, которые предлагают на рынок оригинальные произведения и организациями, которые в них нуждаются.
Средства всего фонда состоят из средств отдельных фондов, которые, в основном, ищут области требующие поддержки и определяют вид поддержки
(премии, стипендии, пособия).

Масштаб деятельности.

Франция, Европа, развивающиеся страны.

Описание.

Фонд Франции был создан в 1969 году по инициативе генерала де Голя и Andre
Malraux, чтобы проводить в жизнь культурные и научные проекты в общественных интересах. Особенность этого учреждения — гуманистическая, общеполезная деятельность. Фонд свободен от религиозных и политических предубеждений, независим от государства и является объектом частного права.
Фонд начал свою деятельность со стартовым капиталом в 3 млн. долларов и превратился в один из самых могущественных финансовых институтов Франции.
Деятельность фонда финансируется за счёт пожертвований и средств, переданных как наследство.

Цели.

Предоставление денежных средств для удовлетворения общественных потребностей в многочисленных областях: борьба с бедностью и социальным расслоением, помощь детям и престарелым-инвалидам, научные и медицинские исследования, поддержка культуры и искусства, помощь странам “третьего мира”, центральной и восточной Европы. Содействие отдельным лицам или организациям, ведущим благотворительную деятельность и намеревающимся создать собственный благотворительный фонд. Консультационные советы для предпринимателей, жертвующих свои средства на развитие культуры.

Потенциальные кандидаты.

Организации, учреждения и физические лица.

Критерии отбора.

При распределении средств фонд руководствуется следующими приоритетами:
Общие блага: занятость рабочих мест, обеспечение жильём, проекты для инвалидов и престарелых людей.
Здравоохранение: проекты, связанные с разработкой новых лекарственных препаратов в области гомеопатии, нейробиологии и так далее.
Искусство и культура: музыка и реставрация исторических построек.
Развивающиеся страны: программы развития, преимущественно на Мадагаскаре и
Сенегале.
Центральная и Восточная Европа: развитие третичного сектора в Польше.
Фонд Франции поддерживает только ясно обоснованные проекты. Он не расходует свои средства на техническое обслуживание и ремонт, капиталовооружённость, дефициты общественных бюджетов.

Форма поддержки.

Средства, необходимые для проекта передаются по клиринговой системе
(посредничество через биржи).

Порядок соискания.

Сначала необходимо получить от головного фонда список учреждений с которыми он в настоящее время работает. Затем надо вступить в контакт с теми, кто работает в Вашем регионе и кто мог бы заинтересоваться подобным проектом и предоставить информацию об идее проекта и необходимой сумме.

Кто определяет кандидатов.

Фонд Франции и местные филиалы (в данном регионе) проводят опросы между организациями и определяют их потребности, предоставляя им информацию о имеющихся кандидатах. В случае если организация удовлетворена предложением, с соискателем заключается контракт.

Контактный адрес:

Fondation de France

40, avenue Hoche

75008 Paris

Frankreich tel. +33 1 44 21 31 00 fax +33 1 44 21 31 01

————————
[1] Здесь и далее понятие “художник” будет приводиться в широком смысле.

Контрольная работа: Построение научного исследования

Филиал негосударственного образовательного учреждения высшего профессионального образования «Московский психолого — социальный»

в г. Рославле Смоленской области

Контрольная работа

По дисциплине:

« Методологические и теоретические основы психологии»

на тему:

« Построение научного исследования»

Выполнила студентка группы 05/ПЗ-51

Специальности: « Психология»

Сотова В.Ю.

Преподаватель Макарова К.В.

Содержание

Введение

I. Этапы психологического исследования

II. Постановка научной проблемы

III. Содержательный сравнительный анализ

IV.Методы психологии

Заключение

Список литературы

Введение

Дисциплина «Методологические основы психологии» предназначена для формирования мировоззренческой и методологической рефлексии, адекватной современному состоянию и тенденциям развития психологической теории и практики.

Основной целью освоения дисциплины является методологическая грамотность специалиста, выражающаяся в понимании им специфики методологии науки и практической деятельности, ее целей и задач и ее соотношения с философией, философской гносеологией, научной эпистемологией и философией науки.

Для достижения поставленной цели выделяются следующие задачи курса:

1) освоение основных понятий методологии науки и общим категориальным составом рефлектирующего мышления ученых.

2) освоение образцов и овладение навыками методологического мышления применительно к анализу современного состояния психологии.

Методология психологии отвечает на основные вопросы психологии: под влиянием чего обусловлено его поведение? Спонтанно оно или имеет определенные закономерности? Является прерогативой индивидуальных особенностей или зависит от ситуации? Трудность изучения психики и поведения – в том, что нет двух одинаковых людей.

I. Этапы психологического исследования

1 этап

подготовительный

Формулировка задачи

Определение объекта Предмет исследования исследования

Кого изучать? Что изучать?

(возраст, пол. (Особенности личности

социальные ребенка и его психические

условия воспитания) процессы)

Гипотеза

(возможный ответ на вопрос, который заключен в проблеме)

правдоподобность

доступность для проверки

Подбор методов и их сочетания

Учесть!

-соответствие методов методологическим принципам,

-возможность проверки одних методов другими

2 этап

исследовательский

Сбор фактических данных с помощью разных методов

Этапы, серии исследований

З этап

Обработка данных исследования

Количественный и качественный анализ

данных исследования

— анализ каждого зафиксированного факта;

— установление связей факт- гипотеза;

— выделение повторяющихся фактов;

— Вариационно-статистическая обработка.

-Составление таблиц, построение графиков и др.

4 этап

Интерпретация данных и формулировка выводов

— Установление правильности:

или ошибочности гипотезы исследования

— Соотнесение результатов с существующими концепциями и теориями

На подготовительном этапе определяется проблема, цель исследования как желаемый точный результат. Она может быть теоретико-познавательной или практической, прикладной.

Основные виды целей:

1.Определение характеристик явления (из литературы, жизни):

неполное описание характеристик психического явления;

противоречия между эмпирическими данными разных авторов.

2.Выявление взаимосвязи психических явлений:

определение характеристик взаимосвязей (тесноты, направленности, устойчивости);

целостность структуры взаимосвязей.

3.Изучение возрастной динамики явления:

исследование процессов роста, созревания и развития, возрастной изменчивости психики;

развитие в биологическом, психическом, социальном, историческом планах;

влияние жизненного опыта;

формирование индивидуальности;

роль окружения, обучения, видов деятельности и т. д.;

исследование возрастных «поперечных» или «продольных» срезов.

4. Описание нового феномена, эффекта:

при решении гипотезы;

при решении новых задач (как результат наблюдательности);

влияние факторов, определяющих наличие или отсутствие эффекта, определение силы и разнообразия его проявления, условий существования, объяснения феномена.

Открытие новой (другой) природы явления:

изучение противоречивости, недостаточности объяснений сущности какого-либо явления;

введение новых терминов, которые бы приняло научное сообщество; создание теоретических построений, которые более просты, чем имеющиеся;

определение сферы действия закономерности.

5.Обобщения:

выведение более общих закономерностей, чем описанные в литературе

введение новых понятий, новых определений, расширение значения

некоторых терминов, расширение области определения понятия;

конкретизация понятий в целом или какой-либо области психологии;

обобщение как компонент исследовательской работы.

6. Создание классификаций, типологии:

разработка классификаций;

соотнесение классификации с теорией, концепцией;

определение видов, типов, групп и описание их отличительных признаков;

новое понимание класса явлений;

создание более эффективных диагностических процедур на основе

классификаций;

расширение возможностей прикладной психологии.

7. Создание методики:

для повышения точности, надежности измерения;

более полной характеристики качеств;

сокращения времени обследования;

расширения контингента испытуемых (возраст, пол, уровень образования,

состояние психического здоровья и т. д.);

облегчения обработки результатов (упрощение, алгоритмизация);

психометрической проверки метода.

8. Адаптация психодиагностической методики:

модификация методики применительно к новой культуре, этносу, языковой

среде;

II. Постановка научной проблемы

Постановка научной проблемы — творческий акт, требующий особого видения, специальных знаний и соответствующей квалификации.

Ставить вопросы, увидеть проблему гораздо труднее и важнее, чем найти ее решение.

Теории в эксперименте непосредственно проверить нельзя.

Теоретические высказывания универсальны. Из них выделяют следствия, которые называют гипотезами

Гипотеза

(это научное предположение, вытекающее из теории»

которое еще не подтверждено и не опровергнуто)

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ

ЭМПИРИЧЕСКАЯ
Входит в структуры теории в качестве основных частей для устранения внутренних противоречий в теории, для преодоления рассогласования теории и экспериментальных результатов. Инструмент совершенствования теоретических знаний

Предположение, подлежащее экспериментальной проверке.

ЭКСПЕРИМЕНТАЛЬНАЯ ГИПОТЕЗА

выдвигается для решения проблемы методом экспериментального

исследования

По происхождению

1. Для проверки

следствий конкретной

теории, модели

2 Основывается не на 3 Для данного случая

теории, а на

принципе:

«А почему бы не так?»

В результате — ФАКТ

для данного случая

По содержанию

Явления (факты)

Установка истины:

«А был ли мальчик?»

«Может быть его и не

было?»

СКОЛЬКО СИМВО-

ЛОВ удерживает

человек

одновременно в

кратко-

временной памяти?

Связи между явлениями

Проверка в

корреляционных

исследованиях

Напр., какая зависи-

мость мелкду интеллек-

том детей и их

родителей?

Причинные связи между явлениями

Включаются

независимые

переменные и

зависимая

переменная

Гипотезы

Научные

Предполагаемые

решения проблем

Статистические

Утверждение в отношении названного

параметра, сформулированного па языке статистики. Гипотеза требует перевода на

язык статистики

Гипотезы должны быть:

а) содержательными;

б) операциональными (потенциально опровергаемыми);

в) формулироваться в виде их альтернатив.

Гипотеза может отвергаться, но не может быть

принятой окончательно. Любая гипотеза открыта для последующей проверки:

Процесс выдвижения и опровержения гипотез — основной и наиболее творческий этап деятельности исследователя.

Количество «и качество гипотез определяется творческими способностями исследователя.

Вопрос. Чем отличается экспериментальная гипотеза от теоретической?

Ответ. Экспериментальная гипотеза формулируется в виде высказывания типа: «Если…, то…». Кроме того, ее нужно конкретизировать и операционализировать.

Входящие в высказывание «если А, то В» переменные А и В должны контролироваться в эксперименте:

а) управляться экспериментатором,

б) регистрироваться непосредственно (или аппаратурой).

Для доказательства любой из закономерностей причинных связей можно привести много объяснений.

В ходе эксперимента количество гипотез ограничивают до двух (основной и альтернативной), что и воплощается в процедуре статистической интерпретации данных.

Эта процедура сводится к оценке их сходства и различия.

Ситуация. Критерий эффективности — величайшая проблема в любой деятельности. Из-за ошибочного выбора критериев не может быть достигнуто достаточно точного результата.

По каким критериям производится оценка психического явления?

Решение: Критерии в эксперименте выбираются особенно тщательно. Их необходимо проверять на «работоспособность».

По предварительным результатам прикинуть, какой контингент обучаемых, сколько классов, групп необходимо будет включить в экспериментальную работу, чтобы получить статистически достоверные результаты.

Критерии должны удовлетворять следующим признакам:

1) Критерии должны быть объективными (настолько, насколько это возможно в психологии). Оцениваемый признак должен оцениваться однозначно.

2) Критерии должны быть адекватными, валидными, то есть оценивать именно то, что экспериментатор хочет оценить. Например, если в основе переключаемости внимания лежит подвижность нервных процессов, то они и должны являться критерием оценки.

3) Критерии должны быть нейтральными по отношению к исследуемым явлениям. Например, критерий ответа студентов на вопрос «Понравились ли занятия по информатике и вычислительной технике?» некорректен:

а) отвечающие могут «подыграть» исследователю,

б) не всегда учение должно нравиться. Успешность выполнения какого-либо задания может оцениваться по времени, затраченному студентом, и количеству допущенных ошибок.

III. Содержательный сравнительный анализ

Любой показатель, взятый изолированно, без проведения содержательного анализа, без сравнения с другими, малоинформативен. Все познается в сравнении явлений, при сопоставлении различных психологических фактов, устанавливается их общие черты и признаки, отмечаются противоположности, противоречия

Можно:

1) Сравнивать, когда имеют место одноименные пиления. Сравнивать информацию, абсолютные величины.

В психологии, имея дело с усредненными показателями, необходимо определять их достоверность. Для проверки достоверности собранных данных применяется логический контроль посредством сравнения.

а) анализ динамики развития одного и того же или однопорядкового параметра для выборок, находящихся в различных условиях.

2) Сопоставлять, когда явления разноименные. Могут быть выделены следующие сопоставления:

— между целым и частью,

— между общим и особенным,

— между психическими процессами и источниками их осуществления,

— между психологическими явлениями, находящимися в определенных причинно-следственных зависимостях.

Вид сопоставления определяется исходным материалом.

Так, наличие частей и целого ведет к их сопоставлению и получению удельного веса.

Важной задачей качественного анализа является приведение к единому уровню сопоставления информации, полученной различными исследовательскими методами.

1. Рекомендуется кратко и в общем виде сформулировать основные выводы и результаты, полученные в каждом из примененных методов. При необходимости краткие качественные выводы подтверждаются соответствующими количественными показателями.

2. Осуществить сопоставительный анализ этих выводов.

На основании сопоставительного анализа выводов формулируется итоговый вывод по данному вопросу. Его соотносят с исследовательскими целями и рабочими гипотезами.

Таким образом, сравнительный анализ позволяет сосредоточить в едином пространстве психологическую информацию, полученную из разных источников. Сделать обобщенные выводы по каждому изучаемому вопросу и исследованию в целом, перейти к разработке предложений и рекомендаций.

Качественный анализ исследовательских данных

Простое накопление фактов не дает прироста научных знаний, если не сопровождается вдумчивым и всесторонним анализом.

Качественный анализ строится на «методологическом фундаменте». Анализ исходит из реальных жизненных фактов, всестороннего рассмотрения их связей. Факты должны быть подвергнуты проверке на достоверность, представительность и надежность; сопоставлены с соответствующими статистическими показателями, психологическими наблюдениями и опросами.

В ходе качественного анализа результатов исследований выявляются причины возникновения того или иного психологического явления, вскрываются его существенные свойства, устанавливаются тенденции развития, определяются противоречия функционирования.

Продукт качественного анализа — теоретическая модель изучаемого явления, научно обоснованные рекомендации.

Опыт качественной обработки позволяет выделять следующие общие компоненты: предварительный анализ исследуемых данных, группировку однопорядковых результатов исследования, анализ взаимосвязей различных группировок, обобщающие выводы.

IV.Методы психологии

Методы научных исследований — это те приемы и средства, с помощью которых ученые получают достоверные сведения, используемые далее для построения научных теорий и выработки практических рекомендаций. Сила науки во многом зависит от совершенства методов исследования, от того насколько они валидны и надежны, как быстро и эффективно данная отрасль знаний способна воспринять и использовать у себя все самое новое, передовое, что появляется в методах других наук.

Метод — это способ, путь изучения объективной действительности, познания истины. В переводе с греческого » methodos » означает «путь».

Методы психологии имеют целью не только фиксировать факты, но и объяснять, раскрывать их сущность.

Основными методами психологии, как и большинства других наук, являются наблюдение и эксперимент.

Наблюдение — это такой способ, при котором явления изучаются непосредственно в тех условиях, в которых они протекают в действительной жизни. На основе наблюдения делаются выводы о тех или иных психических процессах. Различают два вида наблюдения — сплошное и выборочное. Сплошным называют наблюдение, когда фиксируются все особенности и проявления психической деятельности человека в течение какого-то определенного периода. В отличие от этого при выборочном наблюдении обращается внимание только на те факты в поведении человека, которые имеют прямое или косвенное отношение к изучаемому вопросу. Результаты наблюдений, проводимых с исследовательской целью, как правило, фиксируются в специальных протоколах.

Своеобразной формой наблюдения является беседа, устная или письменная. Ее цель — выяснить ограниченный круг вопросов, трудно доступных непосредственному наблюдению. Однако большое практическое значение беседы наряду с широтой применения позволяет рассматривать ее в качестве самостоятельного, хотя и не основного, метода психологии.

Беседа должна проводиться в виде непринужденного разговора с человеком, являющимся объектом исследования. Эффективность этого метода изучения людей определяется соблюдением ряда основных требований. Необходимо заранее определить содержание беседы и продумать план выяснения намеченного круга вопросов. Очень важно перед беседой обеспечить хороший контакт с человеком, устранить все, что может вызвать у него напряженность, настороженность или неискренность. Задаваемые вопросы должны быть понятными. Наряду с прямыми вопросами могут ставиться и косвенные. Так называемые наводящие вопросы следует задавать продуманно, чтобы они не подсказывали ответы. Иногда в беседе ставятся неожиданные вопросы. Во время беседы надо наблюдать за поведением человека и сопоставлять результаты наблюдения с полученными ответами. Содержание беседы следует запоминать для последующих записей и анализа. Делать записи в процессе самой беседы не рекомендуется, так как это обычно лишает беседу непринужденности, настораживает человека и делает его ответы искусственными, надуманными.

О результатах беседы судят не только по содержанию и полноте ответов на вопросы, но и по их «подтексту»: замеченным недоговоркам, обмолвкам, а также по всему поведению человека.

В современной психологии этот метод известен также как опрос . Устный опрос позволяет глубже, чем письменный, проникнуть в психологию человека, его внутренний мир, однако требует специальной подготовки, обучения и, как правило, больших затрат времени на проведение исследования.

Используемые иногда для массового заполнения анкеты являются своего рода «заочной» беседой (или письменным опросом). Получаемые материалы, если можно так сказать, проигрывают в глубине и достоверности отдельных ответов, но выигрывают в массовости, экономят время.

Интересный материал психологии дает биографический метод, то есть анализ жизненного пути человека по тем сведениям, которые он может сообщить о себе по памяти. Этот метод доступен каждому руководителю и не требует предварительной подготовки с его стороны. Однако надо помнить, что литературная обработка биографий часто искажает наиболее ценные для психолога непосредственные высказывания самих сотрудников.

Кроме пассивных наблюдений в психологии используются специально организуемые опыты (или эксперименты).

Психологический эксперимент – это изучение особенностей деятельности человека, вызванных целенаправленным изменением условий, задач или способов выполнения этой деятельности.

Эксперимент может проводиться как в лабораторных, так и в естественных условиях. Руководитель в своей практике широко использует метод естественного эксперимента. Знание сути и правил лабораторного эксперимента помогает ему в этом.

Лабораторный эксперимент изучает особенности искусственно сформированного вида деятельности. Он строится по принципу психологического моделирования этой деятельности, что позволяет в лабораторных условиях изучать какую-либо изолированную часть целостной деятельности с большой точностью регистрации и замеров и с необходимой степенью глубины и, главное, повторно. Однако результаты, полученные этим методом, всегда желательно проверять дополнительно в экспериментальных исследованиях или хотя бы сопоставлять с материалами неоднократных наблюдений.

Метод лабораторного эксперимента может быть направлен на исследования отдельных процессов (аналитический подход) и деятельности в целом (синтетический подход). Этот метод может быть без аппаратурным или аппаратурным, с объективной регистрацией или без нее и т. д.

В последнее время все большую популярность приобретает выделившийся из лабораторного психологического эксперимента метод тестирования.

Термин «тест» (по-английски — задача, или проба) был введен в 1890 г. в Англии. Тесты получили широкое распространение в детской психологии после 1905 г., когда во Франции были разработаны серии тестов для определения одаренности детей, и в практике психодиагностики после 1910 г., когда в Германии была разработана серия тестов для профессионального отбора. Применяя тесты, можно получить относительно точную количественную или качественную характеристику изучаемого явления. От других методов исследования тесты отличаются тем, что предполагают четкую процедуру сбора и обработки первичных данных, а также своеобразие их последующей интерпретации. С помощью тестов можно изучать и сравнивать между собой психологию разных людей, давать дифференцированные и сопоставимые оценки.

Наиболее распространенные варианты теста: тест-опросник, тест-задание, проективный тест. Тест-опросник основан на системе заранее продуманных, тщательно отобранных и проверенных с точки зрения их валидности и надежности вопросов, по ответам на которые можно судить о психологических качествах испытуемых.

Тест-задание предполагает оценку психологии и поведения человека на базе того, что он делает. В тестах этого типа испытуемому предлагается серия специальных заданий, по итогам выполнения которых судят о наличии или отсутствии и степени развития (выраженности, акцентуации) у него изучаемого качества.

Кроме перечисленных методов, предназначенных для сбора первичной информации, в психологии широко применяются различные способы и приемы обработки этих данных, их логического и математического анализа для получения вторичных результатов, то есть фактов и выводов, вытекающих из интерпретации переработанной первичной информации. Для этой цели применяются, в частности, разнообразные методы математической статистики, без которых зачастую невозможно получить достоверную информацию об изучаемых явлениях, а также методы качественного анализа.

Не все методы психологии нужны руководителю в его работе с персоналом, подчиненными. Он выбирает те из них, которые наиболее оправданы в конкретных условиях. С помощью методов психологической науки можно решать целый ряд важных практических задач. При этом необходимо к выбору и использованию методов подходить творчески, с учетом специфики деятельности.

Заключение

Важность изучения методов исследования трудно переоценить. Сила науки во многом зависит от совершенства методов исследования, от того, насколько они валидны и надежны, как быстро и эффективно данная отрасль знаний способна воспринять и использовать у себя все самое новое, передовое, что появляется в методах других наук. Там, где это удается сделать, обычно наблюдается заметный прорыв вперед в познании мира.

Для психологии изучение методов исследования особенно актуально. Ее явления настолько сложны и своеобразны, настолько труднодоступны для изучения, что на протяжении всей истории этой науки ее успехи непосредственно зависели от совершенства применяемых методов исследования. Со временем в ней оказались интегрированными методы самых разных наук. Это — методы философии и социологии, математики и физики, информатики и кибернетики, физиологии и медицины, биологии и истории, ряда других наук.

Благодаря применению методов естественных и точных наук, психология начиная со второй половины прошлого века выделилась в самостоятельную науку и стала активно развиваться. До этого момента психологические знания получали в основном путем самонаблюдения (интроспекции), умозрительных рассуждений, наблюдения за поведением других людей.

Современные социально-психологические методы учитывают сложность психических явлений, их своеобразие подчинено требованию объективности конкретного психологического исследования. Хотя все методы имеют своей целью раскрытие закономерностей и механизмов психики и поведения человека, каждый метод обладает своими преимуществами и недостатками.

Список литературы

1. Берулава Г.А. « Методология современной психологии» Монография/ Г.А. Берулава. – М.: Издательство Московского психолого – социального института; Воронеж.: Издательство НПО « МОДЭК», 2009.

2. Веракса Н.Е. «Методологические основы психологии».Учебное пособие-2е изд., — М.: Издательство НПО « МЛДЭК»,2007.

3. Любовский Д.В. «Введение в методологические основы психологии» учебн.пособие / Д.В. Любовский. – 2-е изд., стер. – М.: Издательство Московского психолого – социального института; 2007.

4.Никандров В.В. «Методологические основы психологии».Учеб. для студ. Высш .пед. учеб. Заведений: 3-е изд., — М.: Издательство центр ВЛАДОС,2005.

Реферат: Организация, цели и функции центральных банков развитых стран и Банка России

ФИНАНСОВАЯ АКАДЕМИЯ

ПРИ ПРАВИТЕЛЬСТВЕ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ

Кафедра банковского дела

КУРСОВАЯ РАБОТА на тему:

Организация, цели и функции центральных банков развитых стран и Банка России

Студент группы К 3-6

Данилов Е. Е.

Научный руководитель доц. Шептун А.А.

Москва

1996 г.

Содержание

|Введение |3 |
| | |
|I. Развитие центральных банков, их взаимоотношения с государственной|4 |
|властью. Роль и значение их деятельности. | |
| | |
|II. Организация и структура управления ЦБ. Правомочия и обязанности |8 |
|отдельных подразделений. | |
| | |
|III. Контроль за денежно-кредитной системой государства со стороны |15 |
|ЦБ. Взаимоотношения с кредитными организациями. | |
| | |
|IV. Основные цели, функции и инструменты регулирования центрального |19 |
|банка. Организация денежного обращения, денежно-кредитная политика, | |
|международная и внешнеэкономическая деятельность ЦБ. | |
| | |
|V. Надзор за деятельностью центрального банка. Отчетность ЦБ, аудит |29 |
|центрального банка. | |
| | |
|Заключение |32 |
| | |
|Список использованной литературы |34 |
| | |
|Приложения |35 |

Введение

Основной особенностью развития российской экономики в 1995 и начале
1996 г. является достижение впервые за годы проведения радикальных экономических реформ существенного замедления темпов экономического спада, а в некоторых секторах экономики и определенного оживления деловой активности. Так, если в 1992 г., 1993 г. и 1994 г. объем валового внутреннего продукта сократился соответственно на 14,5%, 8,7% и 12,6%, то в
1995 г. ВВП составил 96% от уровня предыдущего года.

Другой характерной чертой, определяющей облик российской экономики в
1995 г., явилось усиление регулирующего воздействия проводимой Центральным банком Российской Федерации денежно-кредитной политики на формирование основных экономических тенденций.

Этому способствовали последовательно реализуемые в прошлом году меры по развитию различных сегментов финансового сектора, стабилизации положения на валютном рынке. С их помощью удалось существенно ограничить объемы спекулятивных операций в этом секторе российской экономики, повысить предсказуемость процессов формирования рынка ценных бумаг. Все это не могло не оказать определенного позитивного воздействия на экономику в целом.

Несмотря на отставание количественных параметров снижения инфляции от намеченных целевых ориентиров, удалось обеспечить последовательное замедление интенсивности инфляционных процессов. Так, если в 1992 г. среднемесячный прирост потребительских цен составлял 31%, в 1993 г. (
20,5%, в 1994 г. ( 10%, то в 1995 г. он составил 7,2%.

Функционирование российской экономики в 1995 году характеризовалось снижением от месяца к месяцу темпов инфляции, стабилизацией национальной валюты и ростом золото-валютных резервов, сокращением темпов спада ВВП и оживлением производства в отдельных отраслях.

В достижении данных показателей нельзя отрицать также и заслуги
Центрального банка Российской Федерации, так как именно к его приоритетным функциям относятся регулирование денежного обращения, упорядочивание кредитно-банковской сферы, проведение денежно-кредитной политики. Этим во многом объясняется возросшее внимание со стороны экспертов не только к конкретным действиям ЦБ, но и к его организации и структуре, целям и функциям, потому что именно от правильного взаимодействия данного института с кредитно-финансовой системой страны зависит успешное развитие экономики
России. Следовательно, верное определение правомочий Банка России, рациональное построение его управленческих ветвей напрямую связаны с дальнейшим экономическим ростом государства.

При этом не нужно принебрегать и богатым опытом функционирования таких институтов в развитых зарубежных государствах. Несмотря на то, что центральные банки многих стран в силу путей своего исторического развития весьма различны, но тем не менее они имеют много и сходных черт. Кроме того, часть иностранной практики управления и организации ЦБ может быть успешна использована для совершенствования построения и функционирования
Банка России. Поэтому данная работа и посвящена изучению правомочий и обязанностей центральных банков ведущих мировых держав, способам контроля ими денежно-кредитной системы государства, построения отношений с кредитными организациями, организации денежного обращения и ведения денежно- кредитной политики.

I. Общие положения о деятельности ЦБ

Потребность в центральных банках возникла в связи с развитием товарно- денежлых отношений на рубеже перехода от феодализма к капитализму около трехсот лет назад (один из первых центральных банков — Шведский Риксбанк образован в 1668 г.). В XX в. понимание значения роли центрального банка для всего хозяйственного оборота страны становится всеобщим и Международная финансовая конференция, состоявшаяся в Брюсселе в 1920 г., записала, что «в странах, где не существует центрального банка, его следует создать».

Центральный банк сочетает в себе черты обычного (коммерческого) банковского учреждения и государственного ведомства, обладая определенными властными функциями в области организации денежно-кредитного обращения. Для центрального банка характерен высокий уровень независимости от прочих государственных структур. Большей частью он подотчетен непосредственно парламенту или образованной парламентом специальной комиссии. Руководителя центрального банка назначает глава государства или парламент. Правительству же, как правило, согласно банковскому законодательству развитых стран
Запада предоставляется право подбора кандидатуры на этот высокий пост.
Центральный банк обычно создается в форме акционерного общества, наделенного особыми полномочиями. В большинстве случаев его капитал принадлежит государству: но акционерами могут быть коммерческие банки и другие финансовые учреждения.

Степень независимости центральных банков неодинакова — от максимально независимого Немецкого Федерального банка до Банка Франции, находящегося в полной зависимости от правительства. Банки Англии и России занимают в этом ряду промежуточное место. Здесь существенное значение имеет четкое законодательное разграничение государственных финансов и банковской системы, т.е. ограничение возможностей правительства пользоваться средствами центрального банка.

Первым рассмотрим Банк Англии как один из старейших в банковских системах западных стран.

Банк Англии был создан в 1694 году парламентским актом. Необходимость в образовании этого банка (созданного в форме акционерной компании с участием
1268 акционеров, торговцев и финансистов, первоначальный взнос каждого из которых составлял 1200 ф.ст.) была вызвана острой нехваткой у государства денежных средств на ведение войны с Францией. Банк Англии располагал большим числом филиалов, поскольку кредитованием правительства и эмиссионной деятельностью его функции не исчерпывались. Он, кроме того, занимался выпуском переводных векселей и учитывал векселя частных лиц. предоставлял ссуды под товарное обеспечение и т.д. Однако именно эмиссия банкнот послужила причиной трансформации Банка Англии в центральный банк, призванный сохранять стабильность денежного обращения.

В 1946 г. Банк Англии был национализирован путем передачи его акционерного капитала (который составлял к тому моменту сумму, равную 14
553 000 ф.ст.) солиситору казначейства (т.е. в собственность государства).
Все прежние владельцы получили компенсацию в виде государственных ценных бумаг.

Национализация означала законодательное закрепление за Банком Англии тех функций центрального банка, которые он и до этого фактически выполнял.
Кроме того, отныне на Банк Англии были возложены и новые функции, присущие центральному банку страны. Он стал определять денежную политику: коренным образом изменилось его место в банковской системе.

Банк Англии занимает достаточно своеобразное место в системе государственных органов. Он призван осуществлять связь между государственными органами и частным сектором, проводить государственную политику в области финансов и кредита специфическими средствами (в частности, путем варьирования процентных ставок). С другой стороны, Банк
Англии сам находится под контролем казначейства. Последнее вправе потребовать от него ведения особых реестров с данными о держателях определенных акций или облигаций, а также давать Банку Англии рекомендации, которые оно сочтет необходимым в государственных интересах.

Отношения Банка Англии с центральным правительством и местными органами власти отмечены еще одной особенностью. Банк Англии осуществляет их кредитование в различных формах. Поступление денежных средств на счета государства происходит как путем обязательных для Банка Англии отчислений из полученной им прибыли, так и путем операций, осуществляемых им с государственными ценными бумагами. Наконец, Банк Англии управляет государственным долгом.

Размер собственного капитала Банка Англии неизменен со времени принятия
Акта Роберта Пиля (1844 г.) и составляет сумму, равную 14 553 млн. ф.ст.

Банк Англии разделяется на два департамента ( Эмиссионный и Банковский.
Первый отражает на своих счетах лишь операции по выпуску банкнот и их обеспечению, второй ( все остальные операции, производимые Банком Англии.
Основные статьи баланса Банка Англии приведены в приложении 1.

Главная контора банка Англии расположена в Лондоне. Банк Англии имеет на территории Великобритании 8 отделений.

В Испании центральным банком является Испании ( основное учреждение, регулирующее банковскую систему и осуществляющее денежную политику в стране.

История развития основного банка Испании насчитывает уже более двух столетии. Прототипом этого банка являлся Банк де Сан Карлос, основанный в
1782 голу и реорганизованный в 1892 году под названием Испанский банк де
Сан Фернандо, затем был переименован в Банк Изабеллы II, а в 1856 году приобрел свое нынешнее название ( Банк Испании.

Банк Испании был национализирован в 19б2 году, хотя и до этого находился под контролем государства. Важным нововведением здесь являлось прямое признание необходимости «поддерживать стоимость (ценность) денег» как специфической функции Банка Испании. Второе ( (Банк Испании наделялся самостоятельностью, необходимой для выполнения его функций(. Эти два положения значительно изменили статус центрального банка того времени, приблизив его к современному статусу западноевропейских банков.

В своей деятельности Банк Испании подчиняется Министерству экономики и финансов. Выработка денежной политики в стране относится к компетенции правительства, которое делегирует свои функции в этой области Министерству экономики и финансов. Осуществление же денежной политики поручено Банку
Испании.

Министерство экономики и финансов разрабатывает положения для Банка
Испании, которым он должен следовать при реализации денежной и кредитной политики правительства, определяет принципы осуществления банком дисциплинарных и контрольных функций, устанавливает порядок осуществления банком операций с частными банками и т.д.

Банк д’Италия ( центральный банк Итальянской республики. Правовое положение этого банка не урегулировано каким-либо отдельным законом; его права и обязанности зафиксированы в многочисленных нормативных актах, принятых в разное время.

Банк д’Италия был образован в 1893 году в результате слияния трех крупных банков: Банка Националь Репьо д’Италия, Банка Национале Тоскана и
Банка Тоскана ди Кредито пер ле индустрие э иль коммерчио д’Италия.
Первоначально Банк д’Италия имел форму частноправовой компании. С момента основания центральный банк Италии является эмиссионным банком; до 1926 года эмиссию денег наравне с центральным банком осуществляют Банко ди Наполи и
Банко ди Сичилия; с 1926 года Банк д’Италия становится монополистом.

В 1926 году в ходе реорганизации итальянской системы кредитных учреждений Банк д’Италия был поставлен во главе банковской системы Италии.
На него были возложены контрольные функции. Банк может давать правительству конкретные рекомендации по вопросам валютно-финансовой политики согласно закону № 141 от 7 марта 1938 года, капитал банка составляет 300 млн. лир; он представляет 300 тыс. акций, каждая по 1000 лир; акции должны быть оплачены полностью. Акции в капитале Банка д’Италия являются именными и могут принадлежать лишь:

1) сберегательным кассам;

2) кредитным учреждениям публичного права и национальным банкам;

3) страховым обществам;

4) страховым учреждениям.

Категории центрального банка с его отделениями и филиалами европейского законодательства соответствует в США система банков Федерального резерва. В
1913 году в США был принят Закон о Федеральном резерве. В преамбуле так определялась цель закона: «Создание банков Федерального резерва, обеспечения устойчивой денежной системы, получение средств переучета ценных бумаг, создание более эффективного надзора за банковским делом в
Соединенных Штатах». Для этой цели создавалась система Федерального резерва
(СФР). Создание СФР началось с создания организационного комитета, наделявшегося широкими полномочиями. Организационный комитет включал трех главных членов: министра финансов, министра сельского хозяйства и контролера денежного обращения.

В начале своей деятельности организационный комитет должен был определить с помощью экспертов и советников и после анализа необходимой информации не менее восьми и не более двенадцати городов Федерального резерва, где размещались бы главные конторы банков Федерального резерва.
Такие округа, как указывалось в законе, не должны были обязательно вписываться в границы штатов, но непременно отражать обычный порядок ведения дел.

Со временем законом предусматривается возможность изменения округов
Федерального резерва, а также городов, отделений банков Федерального резерва (БФР), контор. Надо заметить, что с самого начала были созданы двенадцать БФР, определены двенадцать городов и округов Федерального резерва. Границы округов менялись, но незначительно, а города остались те же, также в количестве двенадцати (см. приложение 2).

По приведенному списку можно судить о размерах округов ФР и концентрации банковского капитала. Самые большие по площади округа имеют наибольшее число отделений с целью охвата всей территории: иногда сами отделения могут иметь объем операций, равный по сумме объему операций головной конторы. Наличие большого числа контор (помимо головной) свидетельствует о концентрации банковского капитала.

Каждый банк является членом СФР и решения главного органа ( Совета управляющих, а также Федерального комитета по операциям на открытом рынке строго обязательны для руководства банков Федерального резерва.

Банк Федерального резерва представляет собой корпорацию, т.е. юридическое лицо, созданное в форме публичной корпорации (или акционерного общества).

Все банки Федерального резерва создавались с капиталом не менее четырех миллионов долларов паевого подписного (т.е. на который необходимо было собрать подписку) капитала.

Членами банка Федерального резерва могут быть любые лица, как физические, так и юридические.

Кроме того, членами БФР должны быть все банки штатов (т.е. банки, имеющие лицензию высших исполнительных органов штата на деятельность на всей территории данного штата) с суммой паевого капитала в один миллион долларов и выше.

Среди первоначальных пайщиков БФР было правительство Соединенных
Штатов. Однако когда система окрепла необходимость в этом отпала.

Любые другие банки могут быть членами БФР при соблюдении ими определенных требований.

Другие лица ( физические лица, объединения, корпорации могут быть в числе пайщиков БФР, причем пакет акций каждого из таких членов не должен превышать 25 тысяч долларов. Права голоса у них нет.

Основой банковской системы ФРГ является Немецкий Федеральный банк
(НФБ), выступающий в качестве центрального банка страны. Он был создан вскоре после второй мировой войны оккупационными властями западных зон в
1948 году. Законом о Немецком Федеральном банке, который был принят
Бундесратом 26 июля 1957 г., проведено слияние Берлинского Центрального банка, центральных банков земель с Банком немецких земель. С очень незначительными изменениями Закон о НФБ действует и в настоящее время. НФБ имеет свои представительства в столицах земель, некоторое число главных филиалов (58) и филиалов (170) по всей территории ФРГ.

В соответствии с Законом НФБ является юридическим лицом публичного права. Его основной капитал принадлежит Федерации. Основной задачей банка считается регулирование денежного обращения и кредита в целях обеспечения устойчивости валюты. НФБ стремится к развитию банковского платежного оборота как в стране, так и с заграницей. Закон предоставляет банку право участвовать в Международном компенсационном банке, а с согласия федерального правительства и в других учреждениях, которые обслуживают межнациональную валютную политику, обеспечивают международный платежный и кредитный оборот.

В центре кредитной системы Франции находится Банк де Франс, созданный в 1800 году в форме акционерного общества с капиталом 30 млн. франков.
Через 145 лет после своего образования он становится центральным государственным банком страны.

Банк де Франс имеет право принимать регламенты и вырабатывать нормы профессиональной деятельности.

Банк де Франс уполномочен давать заключения по всем вопросам кредитной политики. Он участвует в подготовке и проведении мероприятий, осуществляемых в этой области на основе постановлений правительства.

Банк де Франс в настоящее время превратился из банка, обслуживающего кредитные учреждения и частных лиц, в «банк банков». Главными его клиентами являются банки и государство. Несмотря на это, законодательство не исключает предоставления кредитов частным лицам. Однако всего несколько
Предпринимателей, имеющих с давних пор счета в этом банке, продолжают пользоваться его услугами.

Рассмотрим теперь Банк России. Уставный капитал и имущество ЦБ нашего государства являются федеральной собственностью. Банк России использует их на правах владения, пользования и распоряжения. Банк России осуществляет свои расходы за счет собственных доходов, т.е. не финансируется. Банку
России даны определенные льготы: он не регистрируется в налоговых органах
(следовательно, не платит налогов), хотя и является юридическим лицом.
Однако, на деятельность ЦБ наложен и ряд ограничений (например, ЦБ РФ не может участвовать в капиталах российских кредитных организаций; участие в капиталах международных организаций также ограничено).

Кроме того, следует подчеркнуть, что Государство не отвечает по обязательствам Банка России, а Банк России ( по обязательствам государства.

Для регулирования денежно-кредитной сферы по вопросам, отнесенным к его компетенции, Банк России издает нормативные акты, обязательные для федеральных органов государственной власти, органов государственной власти субъектов Российской Федерации и органов местного самоуправления, всех юридических и физических лиц.

Нормативные акты Банка России не могут противоречить федеральным законам и вступают в силу со дня их официального опубликования.

Банк России имеет уставный капитал в размере 3 млрд. рублей и создает за счет своей прибыли резервы и фонды различного назначения в размерах, необходимых для осуществления им своих функций, а также независимо от прибыли и убытков фонд переоценки по операциям с валютными ценностями.

Порядок образования и использования резервов и фондов определяется
Советом директоров.

Таким образом, ЦБ РФ, как и большинство центральных банков ведущих капиталистических стран, является юридическим лицом, он национализирован, его действия и полномочия опираются на четкую законодательную базу[1]. Он регулирует банковскую сферу, издавая обязательные нормативные акты (в отличие от Банка Англии, который издает так называемые просьбы).
Следовательно, сегодня правовое положение и фактическое место, занимаемое
Банком России в финансово-кредитной системе страны практически не отличаются от последних в странах, входящих в семерку наиболее развитых; незначительные отклонения могут лишь быть объяснены путем исторического развития банковских систем.

II. Организация и структура управления центральным банком

Четкое функционирование центральных банков обеспечивается законодательно закрепленной системой управления этим важнейшим финансово- кредитным механизмом. Центральные банки, в том числе принадлежащие государству, строятся как акционерные общества. В связи с этим построение органов управления центральных банков в общих чертах совпадает с аналогичной структурой иных национальных компаний.

Высшим органом управления Банка Англии является директорат, возглавляемый управляющим. В директорат также входят заместитель управляющего и 16 директоров (четыре штатных и 12 по совместительству) из числа руководителей крупнейших компаний, в том числе банковских.
Управляющий назначается правительством на срок в пять лет; срок полномочий директоров (назначаемых в том же порядке) ( четыре года. За ущерб, возникший в ходе осуществления функций Банка Англии по Закону 1987 г., члены директората отвечают лишь в случае, когда доказана их недобросовестность.

Для обсуждения конкретных практических вопросов при директорате действует специальный комитет казначейства, в состав которого входят управляющий, его заместитель и пять директоров.

Организационное строение Банка Италии характеризуется известной сложностью, что отражает специфику исторического пути его развития от частного банка к государственному со смешанным капиталом. Внутренняя структура Банка такова: во главе его стоит Совет директоров, состоящий из
12 членов и председателя. Центральный совет проводит в жизнь решения
Межминистерского комитета, в состав которого входят председатель ( министр казначейства, министр сельского хозяйства, министр внешней торговли, министр промышленности и торговли, министр труда и президент Банка Италии и решения которого обязательны для государственного банка.

Местонахождение центрального банка Италии ( г. Рим. Здесь расположены центральные органы управления банком. Система центрального банка включает в себя подразделения его центральных органов и 97 отделений, расположенных в главных городах провинций, ряд представительств за рубежом.

В соответствии с уставом центрального банка система его руководящих органов включает в себя общее собрание акционеров, Совет директоров,
Исполнительный комитет и Совет аудиторов.

Общее собрание акционеров проводится 31 мая каждого года под председательством главы Совета директоров. В работе общего собрания участвуют акционеры, каждый из которых владеет по меньшей мере 100 акциями в течение 3-х месяцев. Акционеры, владеющие акциями, число которых колеблется от 100 до 500, имеют один голос на общем собрании; каждые 500 акций свыше 500 дают один дополнительный голос. Основные функции общего собрания ( утверждение годовых отчетов, назначение аудиторов, установление размеров вознаграждения членов Совета директоров и Совета аудиторов.

Директоров выбирают на собраниях акционеров, проводимых на местах, сроком на 3 года. Однажды избранные директора могут быть избраны на ту же должность вновь. Совет директоров осуществляет общее управление делами банка, а также назначает председателя, генерального директора и двух заместителей генерального директора.

Эти назначения должны быть утверждены декретом Президента Республики, издаваемым по предложению премьер-министра, с одобрения министра казначейства и с учетом мнения Совета Министров.

При решении особо важных вопросов Совет директоров проводит консультации с Исполнительным комитетом, включающим в себя четырех директоров, которые назначаются на эти должности ежегодно. Председатель
Совета директоров одновременно является председателем Исполнительного комитета. На заседаниях Совета директоров и Исполнительного комитета присутствуют генеральный директор (с правом совещательного голоса), два заместителя генерального директора и председатель ( министр казначейства.

Непосредственное управление банком осуществляет директорат, возглавляемый председателем Совета директоров. Помимо председателя в директорат входят генеральный директор и два его заместителя.

Федеративный характер США находит свое отражение в структуре организации банков Федерального резерва. Управление в БФР осуществляется
Советом директоров численностью девять человек. Совет директоров состоит из трех классов ( все данные должности выборные): А – три члена от банковских кругов; В – три члена от представителей торговли, сельского хозяйства и промышленности и С – три члена, назначаемые Советом управляющих СФР.

Директорами класса А не могут быть сенаторы и конгрессмены, класса В и
С ( должностные лица, директора и служащие банков.

БФР как полномочная корпорация может:
1) утвердить и использовать печать корпорации;
2) обладать имуществом;
3) заключать сделки;
4) искать в суде и быть ответчиком, подавать жалобы, защищаться в суде общего права или права справедливости;
5) назначать Советом директоров президента, вице-президента;
6) определять Советом директоров устав соответствующий закону и регулирующий порядок ведения общей предпринимательской деятельности;
7) получать по вкладам казначейства Соединенных Штатов в любых облигациях
Соединенных Штатов от контролера денежного обращения обращающихся бланковых векселей.

Вся система Федерального резерва управляется с помощью трех органов:
Совета управляющих СФР, Федерального консультативного совета, Федерального комитета по операциям на открытом рынке.

Совет управляющих системой Федерального резерва состоит из семи членов, назначаемых президентом по совету и с согласия Сената. Срок полномочий каждого члена Совета управляющих ( 14 лет. Повторное избрание одного и того же лица на эту должность исключается. Признается незаконной практика занятия членами Совета управляющих любой должности в одном из банков- членов.

Обычно Совет управляющих собирается ежедневно для рассмотрения текущих вопросов кредитно-денежной политики, выполнения надзорных функций, возложенных на него Конгрессом США, и рассмотрения административных вопросов, связанных с деятельностью как самого Совета управляющих, так и всей системы Федерального резерва.

По закону Совет управляющих наделен следующими полномочиями:
1) инспекция деятельности любого банка Федерального резерва и любого банка

( члена системы Федерального резерва;
2) разрешать или требовать переучета банками Федерального резерва уже дисконтированных другими банками Федерального резерва ценных бумаг по учетным ставкам, определяемым Советом управляющих;
3) приостанавливать на срок не более тридцати дней действие требования об обязательных резервах;
4) контролировать и регулировать через Бюро под руководством контролера денежного обращения выпуск и изъятие из обращения билетов Федерального резерва;
5) увеличивать число городов Федерального резерва вследствие создания в них национальных банковских ассоциаций или исключения ряда городов из списка городов Федерального резерва;
6) приостанавливать деятельность должностных лиц или директоров какого-либо банка Федерального резерва или отстранение их от должности;
7) требования представления выписок касательно активов баланса, вызывающих большое сомнение;
8) приостанавливать операции банка Федерального резерва, идущие с нарушением законов, брать на себя руководство или ликвидировать его или преобразовывать;
9) осуществлять общее руководство банками Федерального резерва;
10) передавать некоторые свои функции, кроме самых важных, таких, как определение кредитно-денежной политики, одному или нескольким членам

Совета управляющих или служащим этого совета или банкам Федерального резерва;
11) осуществлять наем уполномоченных, экспертов, помощников, клерков и иных служащих по мере надобности для своей успешной работы. Заработная плата устанавливается Советом управляющих; устанавливать нормы обязательного резерва для каждого округа Федерального резерва и периодически пересматривать их.
12) пересматривать и утверждать правила о передаче фондов и обязательств между банками Федерального резерва и их филиалами и выступать, по своему усмотрению, расчетной палатой для таких банков Федерального резерва.

Совет управляющих является сложным органом: в его составе находится четырнадцать подразделений:
1. Секретариат, возглавляемый секретарем, высшим должностным административным лицом. Секретариат осуществляет руководство кадрами всех подразделений Совета управляющих и БФР. Через секретариат идет вся корреспонденция, он же ответствен за ведение протоколов собраний.
2. Юридическая служба, возглавляемая Главным консультантом Совета управляющих. Задача службы ( представление разъяснений и дача рекомендаций по всем обсуждаемым в Совете управляющих вопросам.
3. Служба исследований и статистики, возглавляемая директором. Служба предоставляет необходимую для выработки правильной политики экономическую информацию.
4. Служба международных финансов оказывает содействие в вопросах зарубежных операций членами системы Федерального резерва и представляет Совет управляющих в национальном консультативном совете по международным денежным и финансовым вопросам.
5. Служба банковских операций занимается исследованием банковских операций, дает необходимые рекомендации, представляет доклады о деятельности банков
Федерального резерва с точки зрения техники и себестоимости операций, их основных направлениях, состоянии самих банков.
6. Служба управления кадрами осуществляет выполнение программ Совета управляющих по кадровой политике и обеспечивает режим секретности.
7. Служба административной помощи выполняет три основные задачи: осуществляет техническое обеспечение работы Совета управляющих; распространение публикаций Совета управляющих и передача распоряжений и приказов конкретным адресатам; управление недвижимостью Совета управляющих.
8. Управление контролера (возглавляемое контролером Совета управляющих) решает все финансовые вопросы, определяет количество расходов по печатанию, выпуску и изъятию билетов Федерального резерва и др.
9. На управление по планированию защитных мероприятий возложена задача разработки обеспечения деятельности СФР в чрезвычайных обстоятельствах.

Также в состав Совета управляющих входят группа советников и помощников, Совет по законодательству. Постоянный издательский комитет осуществляет ежемесячное издание Бюллетеня Федерального резерва и др.

Федеральный консультативный совет состоит из двенадцати членов ( по числу округов Федерального резерва. Ежегодно на Совете директоров каждого банка Федерального резерва избирается от своего округа один человек в указанный совет. Собрания Федерального консультативного совета должны происходить не менее четырех раз в год. Решения на собраниях совета принимаются простым большинством голосов.

Федеральный консультативный совет обладает следующими полномочиями:
1) обсуждать непосредственно с Советом управляющих СФР общие вопросы предпринимательства;
2) сделать устные или письменные представления по вопросам, входящим в компетенцию Совета управляющих;
3) делать запросы и представлять рекомендации в отношении учетных ставок, деятельности, связанной с переучетом, выпуском банковских билетов, условий обязательных резервов в различных округах Федерального резерва, проведения операций на открытом рынке банками Федерального резерва и общих вопросов системы банковских резервов.

Федеральный комитет по операциям на открытом рынке состоит из всех членов Совета управляющих СФР и пяти представителей двенадцати банков
Федерального резерва США.

Собрания комитета проходят в г. Вашингтоне, Федеральном округе
Колумбия. Собрания должны проводиться минимум четыре раза в год. Созыв собрания осуществляется по решению председателя Совета управляющих СФР или по требованию любых трех членов комитета.

Главная задача комитета ( рассмотрение, утверждение и доведение до сведения каждого федерального резервного банка или их группы правил по проведению им (ими) операций на открытом рынке.

Органами Немецкого Федерального банка являются Центральный совет банка, директорат, а в главных управлениях, находящихся в столицах земель, ( правления. Центральный совет банка определяет денежную и кредитную политику
НФБ. Совет состоит из президента и вице-президента НФБ, членов директората и президентов центральных банков земель. Президент, вице-президент входят в состав директората. Число прочих членов директората может быть до восьми.
Последние годы их было шесть: это руководители отделов банка, которые отвечают также за один, два, а иногда и больше центральных банков земель.
Президент, вице-президент и другие члены директората назначаются федеральным президентом по представлению федерального правительства. При составлении своего предложения федеральное правительство должно выслушать мнение Центрального совета банка.

В каждой земле НФБ имеет главное управление, которое обозначается как
Центральный банк земли. Во главе этого банка стоит правление, состоящее из президента, вице-президента и одного-двух членов правления. Президенты центральных банков земель назначаются федеральным президентом по представлению бундесрата. Бундесрат делает свое представление на основании предложения компетентного учреждения земли и с учетом мнения Центрального совета банка. Вице-президенты и другие члены правлений центральных банков земель назначаются президентом НФБ по представлению Центрального совета банка.

Члены директората и правлений назначаются на восьмилетний срок.
Возможно, в виде исключения, назначение и на более короткий срок, но не менее чем на два года.

Центральный совет НФБ работает под председательством президента или вице-президента банка. Решения принимаются простым большинством поданных голосов, т. е. голоса отсутствующих не принимаются во внимание. Директорат отвечает за реализацию решений, принятых Центральным советом банка. Он управляет и руководит банком, за исключением вопросов, отнесенных к компетенции центральных банков земель. В частности, на директорат возложено ведение дел с федерацией и ее особым имуществом, совершение сделок с кредитными учреждениями, ведущими свою деятельность на всей территории ФРГ, сделок с валютой и сделок в обороте с заграницей, сделок на открытом рынке.
Директорат принимает решения простым большинством голосов присутствующих. В случае равного распределения голосов решающим считается голос председательствующего (президента или вице-президента НФБ).

Правления центральных банков земель ведут дела с землями и публичными органами управления в землях, совершают сделки с кредитными учреждениями своей сферы деятельности, за исключением сделок, зарезервированных за директоратом НФБ. При каждом Центральном банке земли существует совет, в котором с участием президента этого банка и его правления обсуждаются вопросы денежной и кредитной политики. В состав совета могут входить не более десяти членов, назначаемых президентом НФБ на три года по представлению правительства соответствующей земли с учетом мнения правления
Центрального банка земли. Не более половины числа членов совета должны составлять лица, представляющие различные отрасли кредитного дела, а остальные – представлять промышленность, торговлю, сельское хозяйство, а также рабочих и служащих.

В системе государственных учреждений ФРГ Немецкий Федеральный банк занимает особое место. Закон обеспечивает ему независимость от федерального правительства в сфере осуществления своих правомочий. Вместе с тем на НФБ возложена обязанность поддерживать общую экономическую политику правительства. Для обеспечения сотрудничества федерального правительства и
НФБ законом установлено, что правительство приглашает на свои заседания президента НФБ, если предметом рассмотрения являются вопросы денежного обращения, кредита и иные финансовые проблемы. С другой стороны, любой член федерального правительства вправе принимать участие в заседаниях
Центрального совета банка. Но такому участнику не предоставлено право решающего голоса, хотя он может выступать со своими соображениями по рассматриваемому вопросу и вносить предложения.

Для современной организации Банк де Франс характерна централизация всей административной власти в руках управляющего. Он и оба его заместителя назначаются декретом Совета Министров. Управляющий приносит присягу
Президенту республики. По мере необходимости, но не реже одного раза в год, управляющий представляет президенту отчет об операциях Банка де Франс.
Управляющий представляет банк во внешних отношениях и пользуется исключительным правом подписания договоров и соглашений от имени Банк де
Франс. Управляющий председательствует в Генеральном совете банка и определяет его повестку дня. В Генеральный совет, кроме управляющего и его заместителей, входят 10 советников, обязательно имеющих французское гражданство, а также финансовый инспектор и его заместитель, назначаемые министром экономики, финансов и бюджета. 9 советников назначаются декретом
Совета Министров, а один ( избирается служащими банка на основе тайного голосования.

В компетенцию Генерального совета входит: рассмотрение общих вопросов управления банка, принятие бюджета и внесение в него изменений, утверждение балансового бухгалтерского отчета и другие функции.

Решение Генерального совета считается принятым, если за него проголосовали не менее 7 членов. Оно окончательно вступает в силу, если финансовый инспектор не приносит свои возражения. В противном случае управляющий вновь ставит вопрос на обсуждение. Ни одно решение Генерального совета не подлежит исполнению, если оно не скреплено подписью управляющего.

Изложенные выше процедура назначения, порядок деятельности и подотчетность основных органов Центрального банка свидетельствуют об определенной зависимости Банк де Франс от исполнительной власти.

Высшим органом Банка России является Совет директоров ( коллегиальный орган, определяющий основные направления деятельности Банка России и осуществляющий руководство и управление Банком России.

В Совет директоров входят Председатель Банка России и 12 членов
Совета директоров. Члены Совета директоров работают на постоянной основе в Банке России. Председатель Банка России назначается на должность
Государственной Думой сроком на четыре года большинством голосов от общего числа депутатов. Кандидатуру для назначения на должность
Председателя Банка России представляет Президент Российской Федерации не позднее чем за три месяца до истечения полномочий Председателя Банка
России. Если отклонена предложенная на должность Председателя Банка
России кандидатура, Президент Российской Федерации в течение двух недель вносит новую кандидатуру. Одна кандидатура не может вноситься более двух раз. Одно и то же лицо не может занимать должность Председателя Банка
России более трех сроков подряд.

Члены Совета директоров назначаются на должность сроком на четыре года Государственной Думой по представлению Председателя Банка России, согласованному с Президентом Российской Федерации.

Решения Совета директоров принимаются большинством голосов от числа присутствующих членов Совета директоров при кворуме в семь человек и обязательном присутствии Председателя Банка России или лица, его замещающего. Совет директоров заседает не реже одного раза в месяц.

Совет директоров выполняет следующие функции:
1) во взаимодействии с Правительством Российской Федерации разрабатывает и обеспечивает выполнение основных направлений единой государственной денежно-кредитной политики;
2) утверждает годовой отчет Банка России и представляет его

Государственной Думе;
3) рассматривает и утверждает смету расходов Банка России на очередной год не позднее 31 декабря предшествующего года, а также произведенные расходы, не предусмотренные в смете;
4) определяет структуру Банка России;
5) устанавливает формы и размеры оплаты труда Председателя Банка

России, членов Совета директоров, заместителей Председателя Банка России и других служащих Банка России;
6) принимает решения:

. о создании и ликвидации учреждений и организаций Банка России;

. об установлении обязательных нормативов для кредитных организаций в соответствии со статьей 61 настоящего Федерального закона;

. о величине резервных требований;

. об изменении процентных ставок Банка России;

. об определении лимитов операций на открытом рынке;

. об участии в международных организациях;

. об участии в капиталах организаций, обеспечивающих деятельность Банка

России, его учреждений, организаций и служащих;

. о купле и продаже недвижимости для обеспечения деятельности Банка

России, его учреждений, организаций и служащих;

. о применении прямых количественных ограничений;

. о выпуске и изъятии банкнот и монеты из обращения, об общем объеме выпуска наличных денег;

. о порядке формирования резервов кредитными организациями;
18) вносит в Государственную Думу предложения об изменении уставного
19) капитала Банка России;
20) утверждает порядок работы Совета директоров;
21) назначает главного аудитора Банка России;
22) утверждает внутреннюю структуру Банка России, положения о подразделениях Банка России, учреждениях Банка России, уставы организаций Банка России, порядок назначения руководителей подразделений, учреждений и организаций Банка России;
23) определяет условия допуска иностранного капитала в банковскую систему Российской Федерации и д.р.

Сам Банк России образует единую централизованную систему с вертикальной структурой управления (см. приложение 3).

В систему Банка России входят центральный аппарат, территориальные учреждения, расчетно-кассовые центры, вычислительные центры, полевые учреждения, учебные заведения и другие предприятия, учреждения и организации, в том числе подразделения безопасности и
Российское объединение инкассации, необходимые для осуществления деятельности Банка России. Национальные банки республик являются территориальными учреждениями Банка России.

Территориальные учреждения Банка России не имеют статуса юридического лица и не имеют права принимать решения, носящие нормативный характер, а также выдавать гарантии и поручительства, вексельные и другие обязательства без разрешения Совета директоров.

Условия найма, увольнения, оплаты труда, служебные обязанности и права, система дисциплинарных взысканий служащих Банка России определяются
Советом директоров в соответствии с федеральными законами. Совет директоров, кроме того, создает пенсионный фонд для дополнительного пенсионного обеспечения служащих Банка России, а также организует страхование жизни и медицинское страхование служащих.

Подводя итог рассмотренному, отметим, что в целом структура Банка
России наиболее напоминает структуру банка Великобритании, однако в процессе назначения высших управляющих имеются значительные различия: в
Англии управляющий назначается на должность правительством, а в России он утверждается ГД по представлению Президента Российской Федерации. Данные различия обусловлены декларацией принципа разделения властей, провозглашенного Конституцией Российской Федерации, в соответствии с которым ветви власти в России разделяются на исполнительную (Правительство
РФ), законодательную (Федеральное Собрание) и судебную (Конституционный суд
РФ), а президент не является главой исполнительной власти, а представляет собой гаранта законности, прав и свобод человека. Поэтому именно с целью не дать возможность какой либо ветви получить полный контроль над таким важнейшим институтом как ЦБ и был принят данный принцип утверждения на руководящие посты, когда в назначении Председателя Банка России участвуют по крайней мере два высших института власти.

В дальнейшем данный принцип прослеживается и через всю организацию ЦБ, где основные полномочия даны именно коллегиальному органу. В этом основное отличие структуры Банка России от банка Франции, в котором основные полномочия сосредоточены в руках управляющего, обладающего единоличной властью.

III. Контрольные и надзорные функции Центрального банка

В специальной литературе обычно выделяют следующие цели банковского надзора:
1) защита мелких вкладчиков от плохого управления и мошенничества;
2) защита клиентов банка от «системного риска»[2], защита страхового фонда или собственных фондов правительства от потерь в тех странах, которые имеют национальные системы страхования депозитов или осуществляют другие меры по защите банковских вкладчиков;
3) обеспечение доверия вкладчиков и населения к финансово-кредитной системе в целом и к кредитным институтам в отдельности.

В некоторых странах осуществление банковского надзора возложено на центральные банки (например, Великобритания, Италия, Россия); в других принята смешанная система, при которой Центральный банк выполняет обязанности по надзору совместно с другими государственными органами
(например, США, ФРГ). Организация банковского надзора закреплена соответствующими законами, и надзору придан статус публично-правовой деятельности. Ряд аналитиков считает, что последнее предпочтительнее закрепления функций по надзору за центральным банком, полагая, что тем самым обеспечивается более высокий уровень независимости надзорного органа.
В этом случае объединение усилий Центрального банка и другого государственного органа делает возможным, с одной стороны, использование в контрольной работе высокой квалификации банковских работников и, с другой, придает деятельности по надзору государственно-властный характер.
Контрольная деятельность Центрального банка требует развитой системы статистики, которая обеспечивает надлежащий учет и аналитическую оценку работы самого банка и контролируемых им других банковских учреждений.

В соответствии с Законом 1987 г. Банк Англии учреждает комитет, носящий название Совета по надзору за банковскими учреждениями. Совет объединяет трех членов ex officio (управляющего, его заместителя и исполнительного директора Банка Англии, отвечающего за осуществление надзора за учреждениями, которым разрешен прием вкладов) и шесть независимых членов, назначаемых совместно канцлером казначейства и управляющим Банком Англии на пять лет. После консультаций с Банком Англии казначейство может издать приказ об изменении в ту или другую сторону числа членов Совета. При этом, однако, в Совете должно сохраняться большинство независимых членов. Отчеты о деятельности Совета составляются им ежегодно.

С 1961 г. Банк Англии публикует ежеквартальный бюллетень, содержащий статистические данные о банковских учреждениях.

В силу Закона о банковской деятельности 1979 г. управляющий, его заместитель и еще три лица (назначаемые управляющим и заместителем из числа должностных лиц или служащих Банка Англии) образуют Совет по охране банковских вкладов. Совет должен осуществлять управление фондом охраны банковских вкладов, образуемым на случай острой нуждаемости учреждений, которым разрешен прием вкладов, в денежных средствах при несостоятельности.
Фонд образуется за счет вкладов, вносимых этими учреждениями на счета Банка
Англии, который по возможности инвестирует эти средства и передает полученную прибыль фонду. Первоначальный вклад должен составлять не менее
20 тыс. ф. ст., но при этом не превышать 300 тыс. ф. ст.

В целях исполнения обязанностей по надзору за банковскими учреждениями
Банк Англии правомочен давать им указания в связи с получением разрешения на прием вкладов. В этих указаниях могут содержаться требования о принятии определенных мер или, напротив, о воздержании от действий, об ограничении объема деятельности (объема принимаемых вкладов, суммы кредитований и т. п.), о запрещении заключать сделки определенного рода, об отзыве директора, контролера или управляющего соответствующего учреждения. Указания составляются в письменной форме и должны быть мотивированы. Действие их прекращается по истечении 28 дней с момента отправления.

Специфической чертой взаимоотношений Банк Англии с другими банками является то, что эти отношения в большей степени опираются на
«джентльменские соглашения», а не на законодательные предписания, и свои указания Банк Англии направляет банкам в виде так называемых просьб, которые тем не менее неукоснительно удовлетворяются.

С 1 октября 1987 г. Банк Англии публикует данные о том, каких критериев он придерживается при даче, отзыве или ограничении действия разрешения на прием вкладов.

Законом от 29 июля 1988 г. о дисциплине и контроле за деятельностью кредитных учреждений установлены широкие полномочия Банка Испании в указанной сфере.

К компетенции Банка Испании закон относит применение санкций к кредитным учреждениям за незначительные серьезные правонарушения, а применение санкций за более серьезные правонарушения осуществляется
Министерством экономики и финансов по согласованию с Банком Испании. Банк
Испании вправе налагать в основном штрафные санкции – в размере от 1 млн. до 10 млн. песет. В отдельных случаях в виде санкции может быть аннулировано разрешение на осуществление кредитной деятельности, может быть сделан выговор в частном или публичном порядке, приостановление деятельности кредитного учреждения и т.д. Для осуществления санкции Банк
Испании выносит соответствующую резолюцию.

Кроме того, если в результате проверки деятельности кредитного учреждения принимается решение о его ликвидации, Министерство экономики и финансов должно утвердить результаты такой проверки и обоснованность выводов инспектирующих органов.

Интересно, что по поручению Министерства экономики и финансов Банк
Испании разрабатывает и изменяет формы бухгалтерского учета, а также формы для составления балансов и счетов кредитных учреждений.

Банк Испании осуществляет также контроль за распределением долей участия в капитале банковских учреждений. Например, предусмотрено, что приобретение доли участия в банковском капитале, равной или превышающей 15% от уставного капитала, физическим или юридическим лицом, возможно лишь с разрешения Банка Испании.

Контрольная функция центральных банков реализуется также и через предоставленное им право выдачи различных разрешений в области организации и осуществления банковской деятельности.

Банк Италии дает прочим кредитным учреждениям разрешение на открытие филиалов и агентств в Италии и за ее пределами. Кроме того, Банк Италии устанавливает минимальный размер капитала или дотационного фонда, при наличии которых возможно создание новых кредитных учреждений.

При Банке Италии ведется специальная книга, в которой регистрируются все кредитные учреждения. О каждом кредитном учреждении должны быть приведены следующие сведения: наименование; правовая форма, дата, когда учреждение было создано; величина капитала или дотационного фонда и резервов на основании данных последнего баланса; местонахождение центральных органов и филиалов.

Кредитные учреждения обязаны периодически предоставлять Банку Италии сведения о балансе в установленные Банком Италии сроки и на определенных им условиях.

Банк Италии уполномочен проводить периодические проверки деятельности кредитных учреждений, проверки проводят чиновники, наделенные правом требовать предоставления любых документов, необходимых для проведения ревизий.

Для системы банков Федерального резерва США важную роль играет служба инспекций. Она производит контроль федеральных резервных банков. В нее регулярно поступают сведения об инспекционных операциях аудиторских служб самих банков Федерального резерва, имеющих право проводить инспекции в отношении всех своих членов и подконтрольных этим членам банков, кроме национальных. Доклады представляются Совету управляющих с предложениями по совершенствованию работы СФР в свете изученных ею фактов. Служба оказывает содействие Совету управляющих в вопросах членства в СФР, полномочий доверительных собственников, создания зарубежных банковских и финансовых корпораций, открытия банков-филиалов, компаний.

В Германии же функции надзора и контроля реализованы иначе. По Закону о кредитном деле от 11 июля 1985 г. кредитными учреждениям являются предприятия, которые занимаются банковским делом, если объем совершаемых сделок требует предпринимательской деятельности. Немецкий Федеральный банк названным законом не отнесен к кредитным учреждениям. НФБ является своеобразным учреждением, сочетающим в себе черты властного органа и органа, выполняющего специфические задачи Центрального банка страны. НФБ обладает реальной возможностью через высшие органы государственного управления оказывать регулирующее воздействие на сферу банковской деятельности.

Кроме того, имеется Федеральное ведомство по надзору за кредитными учреждениями, которое является самостоятельным высшим органом федерации.
Федеральное ведомство по надзору (ФВН) осуществляет надзор за кредитными учреждениями в соответствии с правилами Закона о кредитном деле. При этом
ФВН и НФБ обязаны взаимно информировать друг друга о своих соображениях и намерениях, которые могли бы иметь значение для выполнения обоюдных задач.
В Центральном совете банка участвует представитель ФВН, в случае отсутствия которого в заседании Совета банка участвует Президент ФВН, не имеющий права голоса, но пользующийся правом выступать с заявлениями.

ФВН при выполнении своих задач может пользоваться услугами других лиц и учреждений.

Федеральный министр финансов может своим распоряжением определить вид, объем и время проверки кредитных учреждений, занимающихся фондовыми операциями и операциями по вкладам. Он издает такое распоряжение в случаях, когда это необходимо для выполнения задач федерального ведомства по надзору за кредитными учреждениями, в частности для предотвращения возможных злоупотреблений. Контролер вкладов назначается ФВН, которое может в отдельных случаях продлить право назначения контролера НФБ.

ФВН должно противодействовать нарушениям в кредитном деле, которые угрожают безопасности ему представленных ценностей, доверенных кредитным учреждениям, затрагивают нормальное ведение банковских операций или могут причинить существенный вред экономике.

В соответствии с Законом от 3 января 1973 года Банк де Франс осуществляет контроль за банковскими операциями с заграницей. Детальную регламентацию этот контроль получил в декрете № 89-938 от 29 декабря 1989 года. Физические и юридические лица, в чьих интересах выполняются банковские операции, а также сами кредитные учреждения должны ежемесячно представлять декларации о проводимых операциях (в частности, об оплате счетов, зачете обязательных требований и долгов, валютном обмене) на основе прямых связей с заграницей.

Предприятия и промышленные объединения, у которых размер расчетных операций с иностранными партнерами превышает за финансовый год размер, установленный постановлением министра экономики, финансов и бюджета, должны немедленно поставить в известность об этом Банк де Франс и направить отчет о проведенных операциях.

Физические и юридические лица, пользующиеся обычным режимом местопребывания во Франции и имеющие ссуды из иностранных банков, обязаны ежемесячно представлять информацию в Центральный банк о ходе их погашения.

Главная цель банковского регулирования и надзора ( поддержание стабильности банковской системы, защита интересов вкладчиков и кредиторов.

Банк России осуществляет постоянный надзор за соблюдением кредитными организациями банковского законодательства, нормативных актов Банка
России, в частности установленных ими обязательных нормативов. Банк России устанавливает обязательные для кредитных организаций правила проведения банковских операций, ведения бухгалтерского учета, составления и представления бухгалтерской и статистической отчетности.

Для осуществления своих функций Банк России в соответствии с перечнем, установленным Советом директоров, имеет право запрашивать и получать у кредитных организаций необходимую информацию об их деятельности, требовать разъяснений по полученной информации. Банк России публикует сводную статистическую и аналитическую информацию о банковской системе
Российской Федерации, соблюдая коммерческую тайну банков.

Банк России также регистрирует кредитные организации в Книге государственной регистрации кредитных организаций, выдает кредитным организациям лицензии на осуществление банковских операций и отзывает их.

Интересно, что Банк России вправе в соответствии с федеральными законами предъявлять квалификационные требования к руководителям исполнительных органов, а также к главному бухгалтеру кредитной организации.

Приобретение более 5 процентов долей (акций) кредитной организации требует уведомления Банка России, а более 20 процентов ( предварительного согласия Банка России.

В целях обеспечения устойчивости кредитных организаций ЦБ может устанавливать им обязательные нормативы:
1) минимальный размер уставного капитала для вновь создаваемых кредитных организаций, минимальный размер собственных средств (капитала) для действующих кредитных организаций;
2) предельный размер неденежной части уставного капитала;
3) максимальный размер риска на одного заемщика или группу связанных заемщиков;
4) максимальный размер крупных кредитных рисков (не может превышать 25% собственных средств кредитной организации);
5) максимальный размер риска на одного кредитора (вкладчика);
6) нормативы ликвидности кредитной организации;
7) нормативы достаточности капитала (предельное соотношение общей суммы собственных средств кредитной организации и суммы ее активов, взвешенных по уровню риска);
8) максимальный размер привлеченных денежных вкладов (депозитов) населения;
9) размеры валютного, процентного и иных рисков;
10) минимальный размер резервов, создаваемых под высокорисковые активы;
11) нормативы использования собственных средств банков для приобретения долей (акций) других юридических лиц;
12) максимальный размер кредитов, гарантий и поручительств, предоставленных банком своим участникам (акционерам). Не может превышать

20% собственных средств банка.

При этом Банк России устанавливает методики определения собственных средств, активов, пассивов и размеров риска по активам для каждого из нормативов с учетом международных стандартов и консультаций с банками, банковскими ассоциациями и союзами.

Кроме того, для поддержания стабильности банковской системы Банк России проводит проверки кредитных организаций и их филиалов, направляет им обязательные для исполнения предписания об устранении выявленных в их деятельности нарушений и применяет при необходимости санкции[3] по отношению к нарушителям.

Проверки могут осуществляться уполномоченными Советом директоров представителями Банка России или по его поручению ( аудиторскими фирмами.

Таким образом, Банк России имеет аналогичный, а во некоторых случаях даже более широкий, чем в ряде развитых стран, набор инструментов для контролирования банковской сферы. Данный контроль он имеет право осуществлять самостоятельно или через специально созданный орган. Выделим, что ЦБ РФ уполномочен применять весь спектр санкций вплоть до отзыва лицензии в отличие от ЦБ Испании, который осуществляет санкции лишь за незначительные правонарушения, а применение санкций за более серьезные нарушения относится к компетенции Министерства экономики и финансов
Испании. Но одних санкций недостаточно, важна своевременная организация контроля за деятельностью кредитного учреждения. В этой связи возникает проблема привлечения профессиональных аудиторских фирм, так как не все отечественные аудиторские компании достигли должного уровня, в то время как известные западные аудиторские фирмы не полностью знакомы с особенностями российского банковского законодательства.

IV. Основные функции Центрального банка

В экономической литературе в течение многих лет функции центрального банка формулируются почти неизменно:
. монополия денежной эмиссии;
. функции банка правительства (в частности, исполнение бюджета и управление государственным долгом);
. банка банков (расчетный центр, кредитор последней инстанции);
. проводник официальной денежно-кредитной и валютной политики;
. орган надзора за банками и финансовыми рынками.

Однако отмечается снижение значения функций эмиссионной монополии и расчетного центра в связи с модификацией денежного обращения и внедрения электронных расчетных систем.

Монополия эмиссии денежных знаков принадлежит центральным банкам часто только в отношении банкнот. Чеканка монет и эмиссия казначейских билетов осуществляются казначейством. Какого-либо строгого планирования эмиссии банкнот в странах Запада не существует. Банк Англии, например, при эмиссии преследует цель сокращения расходов на изготовление банкнот путем выпуска в обращение подержанных денег.

Банк Англии обладает монопольным правом на выпуск банкнот на территории
Англии и Уэльса (они могут быть введены в обращение также на территории
Шотландии и Северной Ирландии). Наряду с ним банкноты разрешено выпускать также трем крупнейшим коммерческим банкам Шотландии, а также Северной
Ирландии. Однако принадлежащее последним право эмиссии в значительной степени ограничено, поскольку банкноты могут ими выпускаться только под стопроцентное обеспечение вкладами в Банке Англии или его банкнотами.

Банк Англии выпускает банкноты такого достоинства, как это утверждено казначейством. Эти банкноты освобождаются от гербового сбора.

Выпуск банкнот, не обеспеченных золотом, разрешен Банку Англии в определенных пределах[4].

Банк Англии периодически публикует сообщения об объеме эмитированных банкнот, а также о количестве золотых и серебряных слитков и иного обеспечения, хранящегося в Эмиссионном департаменте. Эти активы не реже одного раза в год оцениваются казначейством совместно с Банком Англии по рыночным ценам. В том случае, когда оценочная стоимость не покрывает объема выпуска, казначейство должно потребовать от Эмиссионного департамента выплатить разницу.

Выпущенные Эмиссионным департаментом банкноты поступают в Банковский департамент, откуда и передаются клиентам по мере надобности.

Золотой запас Банка Англии находится в распоряжении Уравнительного валютного фонда, который был создан в 1932 г. при казначействе для регулирования курса фунта стерлингов. От имени казначейства Банк Англии осуществляет управление официальными золотовалютными запасами страны. Банк
Англии является уполномоченным маклером по операциям с золотом.

Банк Англии также продает и покупает иностранную валюту для осуществления внешних коммерческих операций, а также в целях поддержания курса фунта стерлингов по отношению к другим валютам.

Формы воздействия Банка Англии на кредитную систему страны весьма разнообразны и включают в себя как прямое, так и косвенное воздействие на нее.

Банк Англии устанавливает пропорции между отдельными статьями и общей суммой баланса коммерческих банков; он может потребовать от любого банка соблюдения определенных пропорций между собственными средствами и привлеченными депозитами.

В учетной сфере (установление минимальных обязательных резервов) Банк
Англии дает только рекомендательные указания.

Банк Англии участвует в операциях на открытом рынке, продавая и покупая краткосрочные правительственные бумаги с целью воздействия в ту или иную сторону на ликвидность денежного рынка, процентные ставки и денежную массу.

Банк Англии устанавливает количественные ограничения объема предоставляемых кредитов, вводя ограничения отдельных категорий ссуд.

Банк Англии требует от коммерческих банков депонировать в нем часть привлеченных средств, что также является регулятором ликвидности денежного рынка и объема предоставляемых кредитов.

Также Банк Англии имеет два способа кредитования государства:
1) выпуск государственных займов (долгосрочных обязательств) и казначейских векселей (краткосрочных государственных обязательств);
2) эмиссия банкнот.

Мероприятия кредитной политики в Великобритании включают как общие меры по регулированию объема и доступности кредита, так и специальные меры, направленные на конкретные виды кредита (селективный контроль).

В числе первой группы мер особо выделяются меры по косвенному регулированию Банком Англии банковских ссуд частным лицам. Это происходит за счет регулирования им рыночной нормы ссудного процента путем повышения или понижения ставки переучета векселей, продажи или покупки государственных обязательств и т.д. Интересно, что, Банк Англии никогда не прибегал к прямым ограничениям банковских кредитов, применяя косвенное ограничение в виде повышения процентной ставки, но не отказывая в предоставлении банкам кредитов.

Такой подход способствует укреплению монополий и вытеснению мелких предпринимателей.

Международные платежи осуществляются Банком Англии с использованием официальных резервов золота, иностранных валют, ЭКЮ и д.р. Эти средства хранятся в Уравнительном валютном фонде.

Банк Англии является членом Банка международных расчетов (Базель), объединяющего центральные банки различных государств.

Исторически право эмиссии денежных банкнот и ценных бумаг принадлежало в Испании нескольким банкам (Испанскому банку де Сен Фернандо, Банку
Барселоны, Банку Кадиса и т. д.).

Декрет-законом от 19 марта 1874 года Банк Испании был провозглашен единственным эмиссионным банком, а все остальные банки лишались этой привилегии.

Порядок осуществления эмиссионной деятельности Банка Испании регулируется законами, а также распоряжениями Министерства экономики и финансов.

Так, законодательством предусмотрено, что выпуск облигаций Банком
Испании должен быть обеспечен металлической наличностью в определенной пропорции золотых и серебряных запасов.

Определение суммы серебряных и золотых монет, гарантирующих выпуск облигаций, осуществляется по курсу, действующему в Испании на данный момент. Банк Испании не может без предварительного разрешения Совета
Министров уменьшить запасы золота в слитках и монетах и может распоряжаться этими запасами только с согласия Совета Министров.

Предоставление Банку Испании привилегии в области осуществления эмиссионной функции обусловило значительное вмешательство государства в его деятельность. Государство реализует цели кредитно-денежной политики через правительство и Министерство экономики и финансов посредством издания обязательных для Банка Испании актов, кроме того, правительство участвует в формировании руководящих органов Банка Испании.

Взаимосвязь деятельности Банка Испании с денежно-кредитной политикой государства проявляется и в его взаимоотношениях с казначейством, в отношении которого Банк Испании выступает основным кредитором.

Законом 1962 года к основным функциям Банка Испании относятся: исключительное право эмиссии денежных знаков и облигаций; централизованное хранение золота и валюты; деятельность в качестве государственного казначейства; содействие правительству в проведении денежной политики; контроль за частными банками; дисконтная политика в отношении частных банков; регулирование и контроль денежного обращения.

Можно заметить, что Банк Испании не располагает возможностью совершать операции на открытом рынке, но в его распоряжение переданы такие действенные инструменты, как установление обязательных коэффициентов и квот переучета векселей.

Среди обязательных коэффициентов наиболее важным является норматив обязательных резервов. Этот норматив определяется как процент от суммы вкладов на предъявителя, сберегательных вкладов и срочных вкладов, который кредитное учреждение должно поддерживать в своей кассе или держать на беспроцентных вкладах в Банке Испании. Размер этого норматива влияет на объем пассивных средств кредитного учреждения: меньший пассив кредитного учреждения означает меньшие возможности предоставлять кредиты и в конечном счете сдерживает увеличение денежных средств на рынке.

Вторым важным инструментом является квота переучета векселей, устанавливаемая Банком Испании. Увеличение этих квот означает снижение заинтересованности частных банков в учете векселей и, соответственно, также ведет к снижению денежной массы на рынке.

Однако оба указанных инструмента могут эффективно применяться только непродолжительное время. В силу того что Банк Испании не может совершать операции на открытом рынке, в его распоряжении должны быть дополнительные, более гибкие инструменты контроля за финансовой деятельностью. Эту функцию призваны осуществлять кредиты «денежного регулирования», которые Банк
Испании своевременно предоставляет кредитным учреждениям для поддержания их ликвидных средств. Помимо этих кредитов, Банк Испании регулирует количество денежных средств посредством операций с ликвидными активами банковских учреждений.

Центральный банк Италии исполняет две основные функции: во-первых, он выступает в качестве финансового посредника; во-вторых, он осуществляет контроль за деятельностью кредитных учреждений.

Сделки, осуществляемые Центральным банком Италии, входят в качестве основных компонентов в финансовую систему Италии. Их целью является поддержание системы кредитования и сохранение общей ликвидности банковской системы. Можно выделить 4 основные категории функций Центрального банка
Италии:
1) эмиссия денег;
2) операции с казначейством;
3) сделки внутри банковской и кредитной систем;
4) управление валютными фондами и совершение сделок на международном валютном рынке.

Центральный банк Италии обладает монополией на эмиссию валюты
(банковских билетов); банкноты и мелкую разменную монету выпускает казначейство.

Количество банковских билетов соответствует объему золотых запасов.

В качестве составной части эмиссионной функции также можно рассматривать функции центрального банка в системе расчетов (передача фондов и клиринговые услуги).

Операции, осуществляемые между Центральным банком и казначейством, связаны с предоставлением кредитов казначейству. Такие кредиты могут быть предоставлены при чрезвычайных обстоятельствах на основании специального закона.

Одним из инструментов финансирования казначейства является предоставление займов в иностранной валюте итальянским учреждением валютного обмена (Уффицио Итальяно дел Камби ( УИК).

Однако в настоящее время основным путем финансирования деятельности правительства является покупка государственных ценных бумаг центральным банком. Банк дает необходимые рекомендации по выпуску таких бумаг, определяя сумму, на которую можно выпустить ценные бумаги, определяя срок их оплаты, и т. п.

Центральный банк Италии совместно с Итальянским управлением по валютному обмену осуществляет управление валютными фондами Италии.
Управление по валютному обмену (УИК) использует структурные подразделения
Центрального банка, им разрешено осуществлять обмен валюты при осуществлении внешнеэкономической деятельности итальянскими предприятиями и компаниями. Эти подразделения банка выступают в качестве агентов данных предприятий и компаний. Центральный банк Италии обеспечивает Управление по валютному обмену необходимыми средствами; последние поступают на специальный текущий счет управления.

Центральный банк США в лице СФР также выполняет все функции, свойственные, как правило, любому Центральному банку. На первом месте ( эмиссия денег. Денежная масса, обеспечивающая денежное обращение в США, состоит из банковских билетов и разменной монеты.

Готовые банковские билеты хранятся в казначействе, или одном из его отделений, или монетном дворе Соединенных Штатов в зависимости от того, что находится ближе к тому или иному БФР.

Выпуск банковских билетов в обращение осуществляется по усмотрению
Совета управляющих СФР. Совет управляющих определяет минимальную сумму, на которую должны быть выпущены банковские билеты (количество билетов каждого номинала от общей суммы определяется по специальной математической формуле) каждым БФР. Периодически эта сумма пересматривается.

Вместе с тем любой БФР может обратиться к представителю Федерального резерва в своем округе с просьбой о выпуске дополнительно банковских билетов на нужды обращения. Представитель Федерального резерва удовлетворяет полностью или в части или отклоняет такую просьбу в соответствии с решением Совета управляющих СФР. Банкноты, выпущенные каждым
БФР, должны быть обеспечены на всю сумму ценными бумагами, ( простыми векселями, долговыми обязательствами, переводными векселями, банковскими акцептами, золотыми сертификатами или сертификатами СДР, гарантированными обязательствами США или активами, которые БФР может купить и хранить у себя.

Золотой запас США составляет более 8,2 тыс. тонн. Самое большое количество золота сосредоточено в г. Нью-Йорке. Основное хранилище золота ( в подвалах БФР г. Нью-Йорка; там хранится частично золотой запас страны и золото более чем семидесяти стран мира и Международного Валютного Фонда ( всего 12 тыс. тонн. Основная же часть золотого запаса США сосредоточена в хранилище в Форт-Ноксе, штат Кентукки. Небольшая часть запаса находится в
Уэст-Пойнте, штат Нью-Йорк, на монетных дворах в городах Денвер,
Филадельфия, в пробирной палате города Сан-Франциско.

Запасы иностранной валюты в США в виде денег незначительны. В основном иностранная валюта ( валютные счета Банков Федерального резерва и коммерческих банков, имеющих право осуществлять операции за пределами страны, отделений иностранных банков. Операции с иностранной валютой совершаются банками Федерального резерва в соответствии с положениями устава без получения предварительного разрешения Совета управляющих Системы
Федерального резерва в пределах определенных сумм.

Кредитные функции СФР осуществляются строго в соответствии с основными целями денежной политики и направлены на поддержание здоровой и упорядоченной финансовой системы. Эти основные цели достигаются путем влияния на общий объем и цену кредитов через воздействие на объем и стоимость резервов депозитных учреждений. Взятие кредитов отдельными депозитными учреждениями по учетным ставкам, изменяющимся время от времени в соответствии с господствующими условиями на экономическом рынке и денежном рынке, имеет прямое воздействие на положение резервов учреждений- заемщиков и, таким образом, на их способность удовлетворять потребности в кредите своих клиентов. Вместе с тем воздействие таких займов не остается локальным, но имеет важное влияние на все денежные и кредитные условия.

Каждый БФР имеет право, по правилам и инструкциям Федеральной комиссии по операциям на открытом рынке, покупать и продавать на открытом рынке любые прямые или полностью гарантируемые в основной своей части и процентах обязательства учреждений США.

Каждый БФР обязан открывать счета в других БФР для осуществления межбанковских операций. По указанию Совета управляющих СФР такие банки должны также открывать счета в иностранных государствах, определять банки- корреспонденты или создавать представительства за границей для упорядочивания системы международных расчетов США.

С 1981 г. Совет управляющих СФР издает правила о ежегодном увеличении норм обязательных резервов по срочным вкладам. Увеличение представляет собой произведение последних данных о резерве в долларах на 80% от процентного увеличения всех сделок по счетам всех депозитных учреждений. Само увеличение сделок определяется путем вычета суммы таких сделок на 30 июня предыдущего года из суммы таких счетов на 30 июня настоящего календарного года. В случае, когда имели место уменьшения сделок, Совет управляющих СФР уменьшает на будущий год норму обязательных резервов путем умножения последней суммы на 80% от уменьшения всех сделок по счетам. Само уменьшение вычисляется так же.

Рассмотрим кредитные операции БФР. Любой БФР может предоставить кредит на период не более 15 дней своему банку-члену в обмен на простые векселя, обеспеченные вкладами или заложенными облигациями, другими простыми векселями, долговыми сертификатами или векселями казначейства США, а также вкладами или заложенными облигациями Федеральных банков среднесрочного кредита. Кредит на более длительный срок (но не больше 90 дней) предоставляется банкам-членам взамен их простых векселей. Простые векселя банков-членов должны быть непременно обеспечены простыми и переводными векселями и долговыми обязательствами или акцептованными каким- либо банком векселями, годными по инструкциям к переучету или покупке
Банком Федерального резерва.

Вышеназванные кредиты предоставляются по процентным ставкам, устанавливаемым этими БФР. Процентные ставки могут пересматриваться Советом управляющих СФР.

Если кредит, предоставленный банку-члену, используется не по назначению
(то есть не для кредитования сельскохозяйственного или промышленного производства или торговли реальными промышленными или сельскохозяйственными товарами), то, после отказа подчиниться официальному предупреждению, такой банк обязан немедленно погасить выданный ему кредит. Кроме того, банк лишается права быть заемщиком у БФР своего округа на срок, определяемый
Советом управляющих.

Законодательством США не предусмотрено прямое предоставление кредитов правительству. Все государственные расходы, как и доходы, регулируются бюджетом, составляемым министерством финансов. Министерство финансов само изыскивает недостающие средства и часто прибегает к выпуску облигаций и векселей через Казначейство. Банки Федерального резерва участвуют в распродаже таких бумаг.

Первой задачей Немецкого федерального Банка в соответствии с Законом о
НФБ является регулирование денежного обращения и кредита в стране, обеспечение платежного оборота в стране и с заграницей. Вторая задача, выполнение которой ставится в зависимость от решения первой, ( поддержание общей экономической политики правительства ФРГ.

Согласно закону НФБ принадлежит исключительное право эмиссии банкнот, которые объявлены единственным неограниченным законным платежным средством.
НФБ может принимать решения об изъятии банкнот из обращения в течение определенного срока, по окончании которого банкноты становятся недействительными. Закон указывает, что НФБ не обязан заменять уничтоженные, потерянные, фальшивые или поддельные банкноты. Замене подлежат лишь поврежденные при условии, что предъявляется более половины банкноты. Допускается и менее, но при условии представления доказательств, что остальная (большая) часть банкноты была уничтожена (пожар и д.р.).

Для осуществления воздействия на денежное обращение и состояние кредита
НФБ использует как валютные полномочия, предоставленные ему законом, так и коммерческую политику, реализуемую через систему разнообразных банковских сделок.

НФБ вправе издавать обязательные для кредитных учреждений приказы и запрещения. В этом направлении особую роль играет политика минимальных резервов. Для оказания воздействия на денежное обращение и кредитование НФБ может требовать, чтобы кредитные учреждения обеспечивали определенный процент своих обязательств перед клиентурой помещением денежных средств на таро-счет в НФБ.

Коммерческая политика Центрального банка ФРГ многопланова и имеет различные конкретные проявления. Это политика открытого рынка, валютная политика, политика рефинансирования, дисконтная и ломбардная политика.

Политика открытого рынка осуществляется НФБ на рынке ценных бумаг.
Немецкий федеральный банк может для регулирования денежного рынка покупать и продавать:
1) векселя;
2) казначейские векселя и казначейские чеки, которые являются имуществом федерации или земли;
3) облигации, должниками по которым являются федерация, учреждения федерации и земель;
4) прочие облигации, допущенные к официальной биржевой торговле.

Продавая или покупая ценные бумаги на финансовом рынке, НФБ влияет на наличие денег в обращении, а также на степень платежеспособности кредитных учреждений. Если на денежном рынке наблюдается повышенный спрос. НФБ скупает ценные бумаги и тем самым в оборот поступают дополнительные денежные ресурсы. Продажу ценных бумаг НФБ производит при наличии повышенного предложения на денежном рынке. Этим достигается высокий уровень платежеспособности в коммерческой банковской деятельности.

Существенное значение в работе НФБ имеет дисконтная (учетная) политика.
Гибкое применение учетной ставки дает возможность привлечения нового количества денег в оборот из банковской системы. Действует механизм рефинансирования. При неблагоприятных экономических процессах в период накопления денег и массового денежного спроса НФБ снижает учетную ставку и таким образом создает более выгодные условия для рефинансирования коммерческих банков. Одновременно снижаются процентные ставки по кредитам, делая их более дешевыми и доступными для развития экономики. В дальнейшем это приводит к росту спроса на кредиты, увеличению инвестиций в экономику.

Весьма эффективным средством поддержания платежеспособности и регулирования рентабельности банковской системы ФРГ является ломбардная политика НФБ. Ломбардная политика заключается в готовности НФБ предоставить коммерческим банкам кредиты под залог различных ценностей. Под залог векселей предоставляется заем в сумме не более девяти десятых номинала векселя. В таком же размере предоставляется заем под залог казначейских векселей. Заем может быть предоставлен под залог обязательств, которые выпущены федерацией или некоторыми центральными учреждениями (федеральными железными дорогами, федеральной почтой и др.) или одной из земель. В этих случаях размер займа не может превышать трех четвертей от курсовой стоимости закладываемых облигаций. Существуют и другие объекты залога в виде ценных бумаг, имеющих публично-правовой характер.

Ломбардная политика НФБ проводится через регулирование ломбардной ставки и установление ломбардных контингентов. Ломбардные контингенты ( возможный объем займов, предоставляемых кредитным учреждениям (в том числе главным образом коммерческим банкам).

Банк де Франс получил право на эмиссию денежных знаков в 1838 году.
Сначала устанавливались сроки эмиссионного права, а с 1945 года это право стало бессрочным. Банк де Франс ( единственный банк страны, уполномоченный выпускать денежные знаки, являющиеся законными на территории метрополии.
Банковские билеты, выпущенные Банк де Франс, имеют законный курс на территории Сен-Пьер и Микелон с 1 января 1973 года и в заморских департаментах с 1 января 1975 года.

Банк де Франс выпускает деньги в обращение через Казначейство и кредитные учреждения, преобразуя в наличные созданные этими учреждениями
«записанные на счета центрального банка деньги» в форме вкладов.

Для заморских территорий и департаментов денежные знаки вводятся их эмиссионными институтами, которые действуют как банки ( корреспонденты Банк де Франс.

В отличие от ряда других стран, где печатание денег отдано в частный сектор, Банк де Франс печатает денежные купюры на подчиненных ему предприятиях: в экспериментальной лаборатории в Путо, на бумажной фабрике в
Викле Конте и в издательстве Шамальер.

Ежегодно Банк де Франс эмитирует свыше 600 млн. купюр и приблизительно такое же количество он изымает из обращения.

Центральный банк по традиции является хранителем золото-валютных резервов. В настоящее время официальный золотой запас выполняет роль резервного актива и своего рода гаранта в международных расчетах.

На фонд стабилизации валют возложена задача наблюдения за курсом франка и поддержания, с помощью различных операций, на валютном рынке определенного соотношения иностранной и национальной валюты.

Основными методами денежно-кредитного регулирования экономики Франции со стороны ЦБ являются:
. учетные операции;
. операции на открытом рынке;
. изменение норм обязательных резервов кредитных учреждений в центральном банке;
. контроль за кредитами.

Учетные операции (переучет) ( старейший метод регулирования. Суть этих операций сводится к тому, что центральный банк скупает выставленные кредитными учреждениями ценные бумаги (в основном векселя), срок платежа по которым еще не наступил, за сумму несколько меньшую, чем подлежащая оплате по ценным бумагам. Разница в денежных суммах составляет прибыль Банк де
Франс и называется переучетной ставкой. Банки же получают кредиты под свои собственные обязательства.

Операции на открытом рынке состоят в покупке или продаже центральным банком ценных бумаг, что приводит к необходимому регулированию сальдо счета банков в Банк де Франс.

Метод изменения норм обязательных резервов, которые кредитные учреждения хранят на беспроцентном счете в центральном банке, введен в 1967 году во Франции по примеру США. За нарушение норм обязательных резервов кредитные учреждения обязаны выплачивать штраф Банк де Франс. Изложенные выше традиционные методы регулирования в свое время были достаточно эффективны и играли значительную роль в механизме банковской деятельности.
Однако в настоящее время они несколько отошли на второй план.

В 1985 году был установлен новый подход к системе кредитования, заключающийся в контроле за кредитом и пришедший на смену прямого ограничения размеров банковских кредитов. Это свидетельствует о преобладании рыночных методов регулирования экономики.

Кредитные учреждения сами решают вопрос об увеличении или снижении размеров кредитования. Банк де Франс осуществляет лишь контрольную функцию.

Центральный банк принимает участие в эмиссии казначейских бон, облигаций и иных ценных бумаг. Боны ( краткосрочные долговые обязательства казначейства. Они выпускаются на срок не более 5 лет. Боны могут быть двух видов: в купюрах и по текущему счету. Боны в купюрах размещаются среди населения. Боны по текущему счету распространяются среди кредитных учреждений. Эти боны не материализованы в определенные купюры, а представляют собой соответствующие суммы, записываемые на счета кредитных учреждений.

С 1985 года эмитируются также облигации казначейства. Они выпускаются на срок от 7 до 25 лет и вместе с бонами являются основными формами займов, предпринимаемых государством для покрытия своих расходов.

Однако, если распространения бон и облигаций оказывается недостаточным для получения необходимых денежных средств, казначейство может прибегнуть к прямым кредитам центрального банка. Кредиты бывают следующих двух видов:
Постоянный беспроцентный заем государству, являющийся как бы возмещением за предоставление Банк де Франс монопольного права эмиссии денежных знаков.

Временные ссуды, которые выдаются в пределах строго установленной суммы, на основе соответствующего соглашения между управляющим Банк де
Франс и Министром экономики, финансов и бюджета. Зти ссуды не могут превышать лимит, установленный в законодательном порядке в размере 26,35 млрд. фр., из которых 16,35 млрд. фр. предоставляются беспроцентно, а 10 млрд. фр. по ставке денежного рынка.

Остановимся более подробно на целях и функциях Банка России, операциях которые он выполняет для упорядочивания денежного обращения, проведения денежно-кредитной политики.

Так, основными целями деятельности Банка России являются:
. защита и обеспечение устойчивости рубля, в том числе его покупательной способности и курса по отношению к иностранным валютам;
. развитие и укрепление банковской системы Российской Федерации;
. обеспечение эффективного и бесперебойного функционирования системы расчетов.

Получение прибыли не является целью деятельности Банка России.

К функциям же центрального банка РФ относятся следующие:
1) во взаимодействии с Правительством Российской Федерации разрабатывает и проводит единую государственную денежно-кредитную политику, направленную на защиту и обеспечение устойчивости рубля;
2) монопольно осуществляет эмиссию наличных денег и организует их обращение;
3) является кредитором последней инстанции для кредитных организаций, организует систему рефинансирования;
4) устанавливает правила осуществления расчетов в Российской Федерации;
5) устанавливает правила проведения банковских операций, бухгалтерского учета и отчетности для банковской системы;
6) осуществляет государственную регистрацию кредитных организаций;
7) выдает и отзывает лицензии кредитных организаций и организаций, занимающихся их аудитом;
8) осуществляет надзор за деятельностью кредитных организаций;
9) регистрирует эмиссию ценных бумаг кредитными организациями в соответствии с федеральными законами;
10) осуществляет самостоятельно или по поручению Правительства Российской

Федерации все виды банковских операций, необходимых для выполнения основных задач Банка России;
11) осуществляет валютное регулирование, включая операции по покупке и продаже иностранной валюты;
12) определяет порядок осуществления расчетов с иностранными государствами;
13) организует и осуществляет валютный контроль как непосредственно, так и через уполномоченные банки в соответствии с законодательством Российской

Федерации;
14) принимает участие в разработке прогноза платежного баланса Российской

Федерации и организует составление платежного баланса РФ;
15) в целях осуществления указанных функций проводит анализ и прогнозирование состояния экономики Российской Федерации в целом и по регионам, прежде всего денежно-кредитных, валютно-финансовых и ценовых отношений;
16) публикует соответствующие материалы и статистические данные.

Для достижения установленных ему целей Банк России имеет право осуществлять с российскими и иностранными кредитными организациями следующие операции:
1) предоставлять кредиты на срок не более одного года под обеспечение ценными бумагами и другими активами, если иное не установлено федеральным законом о федеральном бюджете;
2) покупать и продавать чеки, простые и переводные векселя, имеющие, как правило, товарное происхождение, со сроками погашения не более шести месяцев;
3) покупать и продавать государственные ценные бумаги на открытом рынке;
4) покупать и продавать облигации, депозитные сертификаты и иные ценные бумаги со сроками погашения не более одного года;
5) покупать и продавать иностранную валюту, а также платежные документы и обязательства в иностранной валюте, выставленные российскими и иностранными кредитными организациями;
6) покупать, хранить, продавать драгоценные металлы и иные виды валютных ценностей;
7) проводить расчетные, кассовые и депозитные операции, принимать на хранение и в управление ценные бумаги и иные ценности;
8) выдавать гарантии и поручительства;
9) осуществлять операции с финансовыми инструментами, используемыми для управления финансовыми рисками;
10) открывать счета в российских и иностранных кредитных организациях на территории Российской Федерации и иностранных государств;
11) выставлять чеки и векселя в любой валюте и д.р.

При этом обеспечением для кредитов Банка России могут выступать только:
. золото и другие драгоценные металлы в различной форме;
. иностранная валюта;
. векселя в российской и иностранной валюте со сроками погашения до шести месяцев;
. государственные ценные бумаги.

Банкноты и монета Банка России являются единственным законным средством платежа на территории Российской Федерации, обязательны к приему по нарицательной стоимости при всех видах расчетов и обеспечиваются всеми активами ЦБ.

В целях организации денежного обращения эмиссия наличных денег, организация их обращения и изъятия из обращения на территории Российской
Федерации осуществляются исключительно Банком России и является одной из его основных функций. Совет директоров принимает решение о выпуске в обращение новых банкнот и монеты и об изъятии старых, утверждает номиналы и образцы новых денежных знаков. Описание новых денежных знаков публикуется в средствах массовой информации.

Заметим, что при обмене банкнот и монеты Банка России на денежные знаки нового образца срок изъятия банкнот и монеты из обращения не может быть менее одного года, но не превышает пяти лет, что иногда нарушалось (например, при обмене 50.000 купюр).

Кроме того, для упорядочивания наличного денежного обращения в стране на Банк России возлагаются также следующие функции:
. прогнозирование и организация производства, перевозка и хранение банкнот и монеты, создание их резервных фондов;
. установление правил хранения, перевозки и инкассации наличных денег для кредитных организаций;
. установление признаков платежеспособности денежных знаков и порядка замены поврежденных банкнот и монеты, а также их уничтожения;
. определение порядка ведения кассовых операций для кредитных организаций.

Основными инструментами и методами денежно-кредитной политики ЦБ РФ являются:
1) процентные ставки по операциям Банка России;
2) нормативы обязательных резервов, депонируемых в Банке России (резервные требования). Нормативы обязательных резервов не могут превышать 20 процентов обязательств кредитной организации и могут быть дифференцированными для различных кредитных организаций. Нормативы обязательных резервов не могут быть единовременно изменены более чем на пять пунктов;
3) операции на открытом рынке (купля-продажа Банком России казначейских векселей, государственных облигаций и прочих государственных ценных бумаг, краткосрочные операции с ценными бумагами с совершением позднее обратной сделки);
4) рефинансирование банков (кредитование Банком России банков, в том числе учет и переучет векселей);
5) валютное регулирование (купля-продажа Банком России иностранной валюты на валютном рынке для воздействия на курс рубля и на суммарный спрос и предложение денег);
6) установление ориентиров роста денежной массы;
7) прямые количественные ограничения (установление лимитов на рефинансирование банков и проведение кредитными организациями отдельных банковских операций).

При этом, Банк России регулирует общий объем выдаваемых им кредитов в соответствии с принятыми ориентирами единой государственной денежно- кредитной политики. Он может устанавливать одну или несколько процентных ставок по различным видам операций или проводить процентную политику без фиксации процентной ставки. Последняя представляют собой минимальную ставку, по которой Банк России осуществляет свои операции.

Банк России использует процентную политику для воздействия на рыночные процентные ставки в целях укрепления рубля.

Прогнозируя кредитно-денежную политику на следующий год, Банк России ежегодно не позднее 1 октября представляет в Государственную Думу проект основных направлений единой государственной денежно-кредитной политики на предстоящий год и не позднее 1 декабря ( основные направления единой государственной денежно-кредитной политики на предстоящий год.

В связи с принципом разделения властей предварительно проект основных направлений единой государственной денежно-кредитной политики представляется Президенту Российской Федерации и Правительству Российской
Федерации.

Основные направления единой государственной денежно-кредитной политики на предстоящий год включают следующие положения:
. анализ состояния и прогноз развития экономики Российской Федерации;
. основные ориентиры, параметры и инструменты единой государственной денежно-кредитной политики.

Регулируя международную и внешнеэкономическую деятельность, Банк России представляет интересы Российской Федерации во взаимоотношениях с центральными банками иностранных государств, а также в международных банках и иных международных валютно-финансовых организациях.

Он также выдает разрешения на создание банков с участием иностранного капитала и филиалов иностранных банков, осуществляет аккредитацию представительств кредитных организаций иностранных государств на территории
Российской Федерации.

Как и другие ЦБ развитых стран, для осуществления своей внешнеэкономической деятельности Банк России может открывать представительства в иностранных государствах.

Подводя итог, отметим, что основные функции центральных банков ведущих мировых держав в целом идентичны, однако в силу особой специфики реформационного периода в России функции и полномочия центрального банка нашего государства в области регулирования денежного обращения, проведения денежно-кредитной политики и упорядочивания денежно-кредитной системы более законодательно детализированы, создан специальный аппарат для их осуществления.

Так, в целях совершенствования денежно-кредитной системы Российской
Федерации при Банке России организуется Национальный банковский совет, состоящий из представителей палат Федерального Собрания Российской
Федерации, Президента Российской Федерации, Правительства Российской
Федерации, Банка России, кредитных организаций, а также экспертов.
Заседания Национального банковского совета проходят не реже чем один раз в три месяца.

Национальный банковский совет выполняет следующие функции:
. рассматривает концепцию совершенствования банковской системы
Российской Федерации;
. рассматривает проекты основных направлений единой государственной денежно-кредитной политики, политики валютного регулирования и валютного контроля, дает по ним заключения и анализирует итоги их выполнения;
. осуществляет экспертизу проектов законодательных и иных нормативных актов в области банковского дела;
. рассматривает наиболее важные вопросы регулирования деятельности кредитных организаций;
. участвует в разработке основных принципов организации системы расчетов в
Российской Федерации.

Особо отметим, что в отличие от ЦБ Англии Банк России не вправе предоставлять кредиты Правительству Российской Федерации для финансирования бюджетного дефицита, покупать государственные ценные бумаги при их первичном размещении, за исключением тех случаев, когда это предусматривается федеральным законом о федеральном бюджете.

Банк России не вправе предоставлять кредиты на финансирование дефицитов бюджетов субъектов Российской Федерации, местных бюджетов и бюджетов государственных внебюджетных фондов.

Данные положения теперь полностью законодательно урегулированы, дабы исключить возможность инфляционного покрытия расходов государственного бюджета, которая имела место в прошлом.

V. Проблемы контроля за деятельностью ЦБ

Надзор за деятельностью центрального банка в той или иной его форме осуществляется во всех ведущих капиталистических странах и имеет важное значение для экономики государства в целом.

Так, деятельность государственного банка Испании контролирует специальная комиссия при министре казначейства (в его распоряжении находится ревизионная служба).

На Банк Англии же возложена обязанность еженедельно публиковать свой баланс (см. приложение 1). А по истечении финансового года Банк Англии должен публиковать полный отчет о своей деятельности за истекший год. Отчет представляется канцлеру казначейства. Реквизиты отчета таковы:
. перечень банковских учреждений, которым разрешен прием вкладов на конец финансового года;
. отчет Совета по надзору за банковскими учреждениями;
. произошедшие изменения в публикуемых положениях о банковской деятельности.

Примечательно, что входящий в отчет Банка Англии перечень должен быть доведен до сведения любого частного лица, обратившегося с просьбой об этом, в течение месяца и за (разумную( плату.

В это время Банк России подотчетен Государственной Думе Федерального
Собрания Российской Федерации. Подотчетность Банка России ГД означает:
1) назначение на должность и освобождение от должности Государственной

Думой по представлению Президента Российской Федерации Председателя Банка
2) России;
3) назначение на должность и освобождение от должности Государственной

Думой членов Совета директоров Банка России;
4) представление Банком России Государственной Думе на рассмотрение годового отчета, а также аудиторского заключения;
5) определение Государственной Думой аудиторской фирмы для проведения аудиторской проверки Банка России;
6) проведение парламентских слушаний о деятельности Банка России с участием его представителей;
7) доклады Председателя Банка России Государственной Думе о деятельности

Банка России (два раза в год ( при представлении годового отчета и основных направлений единой государственной денежно-кредитной политики).

Существуют также строгие требования по бухгалтерской отчетности Банка
России. Отчетный период Банка России устанавливается с 1 января по 31 декабря включительно. Структура баланса Банка России устанавливается
Советом директоров. Годовой отчет Банка России включает:
1) отчет о деятельности Банка России, анализ состояния экономики

Российской Федерации, в том числе анализ денежного обращения и кредита, банковской системы, валютного положения и платежного баланса Российской

Федерации, а также перечень мероприятий по единой государственной денежно-кредитной политике, проведенных Банком России;
2) годовой баланс, счет прибылей и убытков, распределение прибыли;
3) порядок формирования и направления использования резервов и фондов

Банка России;
4) аудиторское заключение по годовому отчету Банка России.

Государственная Дума направляет годовой отчет Банка России
Президенту Российской Федерации, а также для заключения в Правительство
Российской Федерации.

Кроме этого, Банк России ежемесячно публикует свой баланс, данные о денежном обращении, включая динамику и структуру денежной массы, обобщенные данные о своих операциях.

Аудит Банка России осуществляется следующим образом: Государственная
Дума до завершения отчетного года принимает решение об аудите Банка России и определяет аудиторскую фирму, имеющую лицензию на осуществление банковского аудита на территории Российской Федерации. Банк России обязан в соответствии с заключенным с аудиторской фирмой договором представлять отчетность и информацию, необходимые для проведения аудиторской проверки.
Договор об аудите должен обязательно предусматривать объем передаваемой аудиторской фирме информации, а также ее ответственность за передачу полученной информации третьим лицам.

Существует также внутренний аудит Банка России, осуществляемый службой главного аудита, непосредственно подчиненной Председателю Банка
России.

Таким образом, для проверки деятельности ЦБ в нашем государстве создана сложная многоуровневая система, включающая контроль центрального банка со стороны Государственной Думы, ежемесячную отчетность, внешний и внутренний аудит. За несколько лет своего существования данная система уже оправдала свою эффективность. Новым важным звеном в ней стало привлечение независимых международных аудиторов для осуществления проверки отчетности Банка России, положительные результаты которой несомненно повышают привлекательность страны для иностранных инвесторов. Однако существует также необходимость ее постоянного совершенствования: например, сокращение периодов между публикациями отчетности, так как отчетность месячной давности может уже не отражать настоящего состояния в динамичной российской экономике.

Заключение

Таким образом, Банк России имеет двойственную правовую природу. Он одновременно и орган государственного управления специальной компетенции и юридическое лицо, осуществляющее хозяйственную деятельность.

Главной особенностью правового положения Банка России в настоящее время является то, что осуществление его административных прав и хозяйственной деятельности подчинены решению одной и той же задачи ( управлению кредитной системой.

Административные функции можно условно разделить на организаторскую
(организация и управление денежным обращением) и функцию защиты гражданского оборота, интересов вкладчиков и других кредиторов коммерческих банков.

В рамках этих двух полномочий Банк России вправе издавать нормативные акты, т.е. нормотворческая функция непосредственно связана с этими полномочиями.

Функция защиты гражданского оборота и укрепления доверия к кредитной системе составляют основу деятельности Банка России. В соответствии с принятым у нас Законом Банк России решает указанную задачу следующим образом: во-первых, проверяет законность и целесообразность создания кредитных учреждений при рассмотрении вопроса о регистрации коммерческих банков и выдаче лицензий на право осуществления банковских операций как в рублях, так и в иностранной валюте; во-вторых, устанавливает кредитным учреждениям экономические нормативы, издает нормативные акты, регулирующие их деятельность; в-третьих, осуществляет непосредственный контроль за законностью их операций. Банк России вправе также применить к банку, допустившему нарушение действующего законодательства, ряд санкций.

Таким образом, выполнение абсолютно всех административных полномочий по управлению кредитной системой российское законодательство возложило только на Центральный банк Российской Федерации, в то время как в международной практике зачастую данные функции разделены между различными институтами. Это объясняется тем, что централизация всей полноты власти у одного института неминуемо приведет к субъективности его действий по отношению к регулированию банковской сферы. В результате данного построения кредитной системы России коммерческие банки и Банк России оказались как бы в вынужденном противостоянии, что, несомненно, не повышает доверия ко всей структуре. Хотя при назначении на должности в ЦБ и используются демократические принципы, но общее положение его в банковской сфере при этом не изменяется, сохраняя монопольный характер.

Поэтому представляются следующие пути совершенствования и дальнейшего повышения эффективности банковской системы России:
1. Не подлежит сомнению, что двухуровневая структура банковской системы

Российской Федерации должна быть сохранена. Однако осуществить реформирование ее верхнего уровеня.
2. Следует ликвидировать монополизм Центрального банка Российской Федерации по управлению банковской системой России, реорганизовав его путем разделения на три связанных, но самостоятельных органа управления, распределив функции центрального банка между ними так, чтобы их согласованная деятельность исключала вариант диктата одного из органов.

То есть при формировании этих органов должен обеспечиваться принцип разделения властей, что позволит исключить субъективизм при принятии решений.
3. Необходимо обеспечение большей согласованности действий органов управления банковской системой и Правительства Российской Федерации

(Министерства финансов Российской Федерации). В результате будет гарантировано проведение единой денежно-кредитной политики государства.
4. Требуется создать самоуправляющуюся, саморегулирующуюся банковскую систему: органы управления банковской системой должны сами обеспечивать принятие компетентных решений и сами проводить их в жизнь, однако оставаясь в рамках, установленных законодательством.
5. Вероятно, нецелесообразно переподчинять банковскую систему какому-либо органу исполнительной власти Российской Федерации, как это сделано в ряде европейских стран. Вместе с тем и высший законодательный орган государства не в состоянии в силу своей природы выполнять функции управления банковской системой. Однако общий контроль за ее деятельностью

(в форме отчетов парламенту, назначения Председателя Банка России и др.) необходимо оставить в его компетенции.

Другими словами, законодательство Российской Федерации в настоящее время достаточно полно отражает те правомочия и функции, которые должен иметь Банк России, однако в свете анализа структуры построения и правомочий
ЦБ развитых иностранных государств можно выделить дополнительные мероприятия для продолжения усовершенствования банковской системы.

Список использованной литературы

1. Федеральный закон от 2 декабря 1990 г. (О Центральном банке Российской

Федерации (Банке России)( (с изменениями и дополнениями от 27 декабря

1995г.)
2. Федеральный закон от 3 февраля 1996 г. (О внесении изменений и дополнений в Закон РСФСР (О банках и банковской деятельности в РСФСР(

(изложен в новой редакции) и д.р.
3. Основные направления единой государственной денежной политики на 1996 г., доработанные в соответствии с рекомендацией Комитета Государственной

Думы по бюджету, банкам и финансам от 4 июня 1996 г. Москва. Центральный банк Российской Федерации.
4. Banking Act 1987 // Public general acts. London. 1987. Ch. 22.
5. Financial Services Act 1986 // Public general acts. London. 1986. Ch.

60.
6. Trustee Savings Banks Act 1985 // Public general acts. London. 1985. Ch.

58.
7. Bank d`Italia. Report of the year 1990.
8. US Code of federal regulations. Title 12 Banks & banking. Washington.

1988.

( ( (
1. Волкова Г.М., Наумова Л.П. Мировая валютная система. С.-П.: Литера плюс.

1995.
2. Денежное обращение и кредит при капитализме / Под ред. Красавиной Л.Н.

М.: Финансы и статистика. 1989.
3. Джольер Дж. Банковская система Франции. С.-П.: Санкт-Петербург оркестр.

1994.
4. Илларионов А.Н. Подводя итоги минувшего года (о политике правительства и

ЦБ РФ в 1995 году) // Бизнес и банки. 1996. № 1.
5. Котлов Г.Н. Банки в системе финансового капитала современной Англии. М.:

МГИМО. 1987.
6. Красавина Л.Н. Финансовая и денежно-кредитная система Франции. М.:

Финансы и статистика. 1981.
7. Купер Дж. Управление и регулирование банков. М.: Финансы и статистика.

1993 г.
8. Международные валютные и кредитные отношения капиталистических стран /

Под ред. Красавиной Л.Н. М.: Финансы и статистика. 1986 г.
9. Мюллер Х. О банковском надзоре в странах с рыночной ориентацией //

Деньги и кредит. 1990. № 3.
10. Основы законодательства капиталистических стран о банковской системе /

Под ред. Залесского В.В. М.: Известия. 1992 г.
11. Отчет об итальянской кредитно-финансовой системе. Доклад комиссии при

Министре финансов Италии. М.: МИД СССР. 1989 г.
12. Печникова А.В. Денежно-кредитное регулирование экономики

Великобритании. М.: Финансы и статистика. 1986 г.
13. Роде Э. Банки, биржи, валюты современного капитализма. М.: Финансы и статистика. 1987 г.
14. Родин Ю.А. Основные тенденции в развитии кредитной системы Франции. М.

1996 г.
15. Сантиго Джавиер, Фернондо Валбена. Центральный банк Испании и его функции в денежной политике. М.: Инвест Фонд. 1991 г.
16. Тосунян Г.А., Ефимова Л.Г. Опыт правового регулирования деятельности органов управления кредитной системой Франции и проблема совершенствования банковской системы России // Государство и право. 1994.

№ 7.
17. Федоров Б.Г. Центральные банки и денежно-кредитное регулирование в развитых капиталистических государствах // Деньги и кредит. 1990. № 4.
18. Фишер Дж. Д. Американская банковская система. М.: Банки и биржи, ЮНИТИ.

1994 г.

Приложения

Приложение 1

Основные статьи баланса Банка Англии на 27 сентября 1989 г., млн. ф.ст.[5]

|Пассив баланса |Актив баланса |

Эмиссионный департамент
|Банкноты в обращении |15 |Государственные обязательства|14 |
| |021 | |302 |
|Банкноты в банковском |9 |Другие обязательства |728 |
|департаменте | | | |

Банковский департамент
|Всего |3 808| | |
|в том числе: | | | |
|Правительственные депозиты |70 |Государственные обязательства|1 492|
|Специальные депозиты |…[6|Ссуды и другие счета |865 |
| |] | | |
|Депозиты банков |1 481|Помещения, оборудование и др.|1 442|

|Резервы и другие счета |2 243|Банкноты и монеты |10 |

Приложение 2

Округа Федерального резерва (каждый имеет фиксированный номер) следующие:

1. БФР г. Бостона, конторы в Виндзорлоке и Льюистоне;

2. БФР г. Нью-Йорка, отделение в Буффало, конторы в Кранфорде, Джерико,

Ютике;

3. БФР г.Филадельфии;

4. БФР г.Кливленда, отделение в Цинциннати, Питсбурге, контора в

Каламбасе;

5. БФР г. Ричмонда, отделения в Балтиморе, Шарлотте, конторы в Колумбии и Чарльзтоне;

6. БФР г. Атланты, отделения в Бирмингеме, Джексонвиле, Нэшвиле, Нью-

Орлеане и Майами;

7. БФР г.Чикаго, отделенне в Детройте, конторы в Де Муане,

Индианаполисе, Милуоки;

8. БФР г. Сент-Льюиса, отделения в Литл Роке, Луисвилле, Мемфисе;

9. БФР г. Миннеаполиса, отделение в Хелене;

10. БФР г. Канзас-сити. отделения в Дэнвере, Оклахома-сити. Омахе;

11. БФР г. Далласа, отделения в Эль-Пасо, Хьюстоне, Сан-Антонио;

12. БФР г. Сан-Франциско, отделения в Лос-Анджелесе, Портланде, Солт-

Лейк-сити, Сиэтле.

Приложение 3

Оттенены наиболее важные с точки зрения экспертов Ъ-Daily подразделения
ЦБ.
————————
[1] Федеральный закон от 2 декабря 1990 г. (О Центральном банке Российской
Федерации (Банке России)( (с изменениями и дополнениями от 27 декабря
1995г.)
Федеральный закон от 3 февраля 1996 г. (О внесении изменений и дополнений в
Закон РСФСР (О банках и банковской деятельности в РСФСР( (изложен в новой редакции) и д.р.
[2] Т.е. такое обстоятельство, когда банкротство одного банка может привести к банкротству нескольких банков и утрате доверия ко всей кредитной системе.
[3] См. статью 75 закона о банке Российской Федерации.
[4] В соответствии с Законом о денежном обращении 1983 г. этот предел установлен равным 1б 500 млн. ф. ст.
[5] Bank of England // Quaterly Bulletin. 1990. Vol.29. No 4. P.419.
[6] Нет данных.

————————

Председатель ЦБ

Зам. председателя ЦБ

Зам. председателя ЦБ

Зам. председателя ЦБ

Первый заместитель председателя ЦБ

Зам. председателя ЦБ

Первый заместитель председателя ЦБ

Департамент регулирования дененжного обращения

Управление Ценных бумаг

Управление строительства и материаально-технического обеспечени

Департамент эмиссионно-кассовых операций

Департамент методологии и организации расчетов

Департамент исследований, информации и статистики

Свободный экономический департамент

Управление методологии и организации межгосударственных расчетов

Департамент бухгалтерского учета и отчетности

Департамент банковского надзора

Оргкомитет межгосударственного банка

Департамент иностранных операций

Департамент организации и исполнения госбюджета и внебюджетных фондов

Административный департамент

Главное управление валютного регулирования и валютного контроля

Департамент подготовки персонала

Департамент методолоогии и организации расчетов

Главное управление инспектирования коммерческих банков

Департамент информатизации

Юридический департамент

Курсовая работа: Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

Введение

Животноводство включает несколько отраслей одной из важнейшей которых является свиноводство. Оно дает прекрасного качества свинину, а также сырье для ряда отраслей промышленности.

Характерной особенностью свиноводства на современном этапе является интенсификация отрасли, поскольку в большинстве хозяйств оно стало нерентабельной в результате хозяйственно-зоотехнических упущений. Наследственный потенциал свиней довольно высок, а реализуется он всего лишь на 50-65%.

В сельском хозяйстве России постепенно развиваются коллективные хозяйства.

Главная задача коллективных хозяйств – производить товарную сельскохозяйственную продукцию. Так как сельское хозяйство многих регионов России ориентированно в основном на развитие животноводства, предпочтительнее создавать животноводческие хозяйства. При этом лучше использовать собственные корма, поскольку покупные дороги и возможности их приобретения весьма ограничены.

Говоря о размерах коллективного хозяйства, целесообразно рассматривать два показателя: размеры хозяйства и объемы производства. Первый включает площадь земельных угодий и численность поголовья животных. Они могут не меняться длительный промежуток времени и остаются относительно стабильными. От этих показателей зависит величина капитальных вложений на строительство производственных и хозяйственных построек, приобретение техники и оборудования. Объем производства зависит от размера земельной площади, поголовья животных, продуктивности гектара земельных угодий и животных. При этом от двух последних показателей в большей степени зависят объем производства и его экономическая эффективность (прибыль, рентабельность труда, окупаемость капитальных вложений и материальное благополучие хозяйства).

1. Пояснительная заметка

1.1 Генеральный план территории

Крупные животноводческие фермы и комплексы могут быть павильонного типа в виде отдельных, параллельно размещенных помещений, блочного или многоэтажного типа зданий, в состав которых входят основные и вспомогательные помещения. Помещения для животных целесообразно строить одноэтажными, прямоугольными.

Вся территория ферм и комплексов должна быть разделена на определенные зоны: производственную зону А с ветеренарно-санитарной подзоной, административно-хозяйственную зону Б и зону В – кормовой двор.

В зоне А комплексов по производству молока размещают коровники, телятники, доильное отделение, родильное отделение с профилакторием, пункт искусственного осеменения, выгульные дворы и площадки.

В зоне А на расстоянии30 м и ниже по рельефу и с подветренной стороны от производственных помещений размещают ветеринарные объекты.

На фермах для содержания больных животных и подозреваемых в заражении инфекционными болезнями оборудуют изолятор из расчета на содержание 1% взрослого поголовья. Изолятор размещают на расстоянии 100 м от производственных помещений (целесообразно за пределами комплекса). Его огораживают глухим забором, устраивая вход в собственный внутренний двор с дезбарьером.

Из объектов ветеринарного назначения в зоне А должен быть оборудован убойно-санитарный пункт, состоящий из убойного отделения, камеры для хранения туш и отдельно для временного хранения кожсырья и утилизационного отделения.

Навозохранилища и сооружения для очистки и обеззараживания навоза оборудуют за территорией комплекса на расстоянии 200-300 метров.

В зоне Б размещают кормоцех (обносят забором высотой до 2 м), склады и сооружения для хранения концентрированных кормов, временного хранения барды, жома. В этой же зоне размещают бытовые здания, контору, гараж, эстокаду для мойки автомашин, автовесы и т. д. При въезде в зону Б оборудуют дезборьер для автотранспорта, шлагбаум и пропускной пункт.

В зоне В устраивают кормовой двор для грубых (сено, солома) кормов, сенажа, силоса, корнеклубнеплодов и подстилочных материалов. От зон А и Б зону В отделяют ограждением с устройством отдельных въездов в зону Б и зону А.

При зонировании территории фермы санитарно-защитные разрывы должны составлять 30 м. Все зоны изолируют друг от друга забором. Для отправки животных на мясокомбинат или другие хозяйства на линии забора, отделяющего производственную зону от хозяйственной, предусматривают погрузочную рампу с эстокадой со стороны производственной зоны.

За пределами производственной зоны размещают помещения для карантирования животных.

Территорию фермы обносят изгородью (из досок, плетня, бетона, кирпича и т. п.) высотой не менее 2 м и озеленяют в три-пять рядов деревьями или кустарниками (тополь, липа, дуб, клен, береза, ива, акация и др.).

Для стока атмосферных вод с территории фермы вокруг нее устраивают кюветы или траншеи.

При въезде на ферму автотранспорта устраивают постоянно действующие крытые цементированные дезбарьеры, длина их 9 м, глубина до 35 см, ширина равна ширине ворот. При входе в животноводческие помещения устанавливаются дезковрики или ящики для обработки обуви, длина их 1,5 м, глубина 15 см, ширина равна ширине дверей.

1.2 Технологическое обоснование

На ферме содержатся 3243 голов свиней. Из них 45 гол хряков-производителей, 240 гол свиноматок (80 голов из которых холостые, 80 голов- супоросные, перед опоросом, 80 голов подсосные), 464 гол поросят-отъемышей, 240 ремонтного молодняка, 2254 гол поросят на откорме.

Все взрослое поголовье содержится на ферме до определенного периода: свиноматки до 3-летнего возраста, хряки-производители до 2 летнего возраста. Поросята-отъемыши переводятся на выращивание и откорм в возрасте 45дней, то есть сразу после отъема. На откорм переводятся в возрасте 75 дней.

Выход молодняка на 1гол свиноматок составляет 10 гол. Сохранность поросят-сосунов составляет 91%, отход поросят-отъемышей – 1%.

Свиньи содержатся на ферме круглый год, кроме откормочного молодняка, холостых свиноматок, поросят-отъемышей, так эти группы животных летом содержатся на летнем лагере.

В данном проекте дается зоогигиеническое обоснование помещения свинарника-маточника, в частности свинарника, где содержатся глубокосупоросные.

Выбраковка взрослого поголовья составляет: маток- 25%, хряков-производителей – 20%.

2. Объемно-планировочное решение объекта

2.1 Чертежное обоснование и выбор площадки под строительство

Территория для строительства должна удовлетворять гигиеническим, зооветеринарным, инженерным и экономическим требованиям.

При выборе участка учитывают обеспеченность фермы водой, электроэнергией, удобными путями для доставки кормов, вывоза продукции и отходов животноводства. Участок должен быть благополучным в отношении почвенных инфекций. Нельзя отводить для строительства участки, на которых раньше размещались животноводческие и птицеводческие фермы, скотомогильники и кожсырьевые предприятия. Обращают внимание на почвенные условия, рельеф местности и режим ветров. Участок должен быть сухим, с воздухо- и водопроницаемой почвой и глубоким залеганием грунтовых вод (до 5м).

Территория выбирают относительно равную с уклоном до 50 на юг в северных или юго-восток в южных районах. Она должна подвергаться достаточному облучению солнечными лучами и проветриванию, а также быть защищена от господствующих в данной местности ветров, заносов песка и снега. Участок должен находится с подветренной стороны и ниже по отношению к населенным пунктам. Между фермой и пастбищем не должны проходить железные дороги, автострады, овраги, балки и водные протоки, что может препятствовать продвижению скота.

При выборе участка необходимо учитывать расстояния, или санитарно-защитные зоны между фермами и населенными пунктами, и зооветеринарные разрывы между животноводческими предприятиями и другими объектами.

При выборе участка для строительства животноводческих предприятий учитывают природно-климатические условия хозяйства, а размер участка определяют в зависимости от поголовья скота.

2.2 Размер здания

Помещение предназначенное для содержания 80 голов свиноматок с поросятами представляет собой здание одноэтажное прямоугольной формы.

Помещение имеет следующие размеры: длина – 86,4 м, ширина – 9,0 м, высота – 3 м.

Площадь помещения равна: 86,4 м * 9,0 м = 777,6 м2.

Объем помещения равен: 86,4 м * 9,0 м * 3 м = 2332,8 м3.

На одну голову приходится: 777,6 м2 /80 гол = 9,72 м2 площади помещения и 2332,8 м3 /80 гол = 29,16 м3 объема помещения.

3. Гигиеническое обоснование строительных материалов и ограждающих конструкций

В животноводческих помещениях необходимо обеспечить надлежащий температурно-влажностный режим как важное условие для здоровья и продуктивности животных. При сочетании теплых ограждений (стен, потолков, покрытий, полов) со свежим воздухом у животных отмечается нормальное тепловое состояние. Значительный (больше 3єС) температурный перепад между внутренним воздухом и ограждениями ведет к нарушению теплового состояния организма животных, а также обуславливает образование конденсата на внутренней поверхности ограждений. Чтобы сохранить тепло в помещениях и предупредить конденсацию влаги, следует возводить ограждения из строительных материалов с малой объемной массой, с низким коэффициентом теплопроводности и теплоусвоения, с повышенной удельной теплоемкостью, со средней паропроницаемостью и воздухопроницаемостью.

Теплопередача ограждений животноводческих помещений (или коэффициент К) не должен быть выше 0,8 – 1,0 ккал/(ч·мІ·єC), а коэффициент термического сопротивления теплопередаче (R0) – ниже 2,0 – 2,5 (ч·мІ·єC) / ккал.

Для того, чтобы ограждения испаряли влагу как наружу, так и в помещение, необходимо для ограждений применять паропроницаемые строительные материалы (древесину, кирпич, керамзитобетон и др.). В этом случае ограждение не будет «потеть» и сохранит допустимую степень влажности. Иначе влага будет задерживаться в толще стены, увеличится теплопроводность, что вызовет разрушение стены или покрытия.

Здания для сельскохозяйственных животных состоят из элементов, несущих основную нагрузку, и ограждений, обеспечивающих в помещениях необходимый макроклимат. В настоящее время строят здания, в которых ограждающие конструкции одновременно выполняют функции несущих элементов. К конструктивным элементам здания относят: фундамент, стены, пол, перекрытия, крышу и т. д.

3.1 Устройство фундамента

Основанием для животноводческих построек служит естественный грунт. Грунт должен быть прочным, однородным, сухим, с осадкой под зданием не более 2 – 3 см; он не должен подвергаться оползням. В пучащих грунтах основанием может быть грунт ниже уровня промерзания на 20 – 25 см и при глубине залегания грунтовых вод не менее 3 м от поверхности земли. В качестве естественных оснований наиболее пригодны скальные и крупнообломочные грунты.

Фундамент должен противостоять разрушающему действию влаги и низких температур, быть прочным, устойчивым и долговечным.

В настоящее время стали применять сборные железобетонные и бутовые фундаменты. Глубина заложения их в несыпучих грунтах 50 – 70 см.

Цоколь – верхняя часть фундамента, возвышающаяся над поверхностью грунта, на которой лежит стена. Для защиты стены от атмосферной и почвенной влаги между цоколем и стеной кладут изоляцию из толя, битума, цементной или асфальтовой прослойки в 1,5 – 2,0 см, бересты и т. п.

3.2 Стены

Стены – это ограждающие и несущие элементы здания. Они служат внешними ограждениями помещений, участвуют в поддержании температуры внутри помещений и создают естественную освещенность через окна. Стена должна быть достаточно прочной, устойчивой, огнестойкой, иметь минимальный вес и стоимость.

В гигиеническом отношении стены должны обладать хорошими теплозащитными свойствами, которые характеризуются низким коэффициентом теплоотдачи (теплопроводности), высоким коэффициентом термического сопротивления (сопротивления теплопередаче), достаточной теплоустойчивостью и средней воздухопроницаемостью. Образование конденсата на стенах не допускается. Теплоизоляцию стен для районов с температурой ниже -300 С следует доводить до 2,0-2,5 (ч*м2*0С)/ ккал, а стены покрывать влагоизоляционным материалом.

Строительный материал для стен, конструкцию и толщину выбирают в соответствии с климатом.

3.3 Полы

Полы в животноводческих постройках имеют весьма важное значение. От качества полов и их содержание зависят санитарно-гигиенические состояния помещений и микроклимат, здоровье, чистота животных, чистота молока и шерсти овец, а также продуктивности всех видов животных. Санитарно-гигиенические требования к устройству полов сводятся к следующим: полы должны быть прочными, сплошными или решетчатыми, ровными, эластичными, малотеплопроводными, водонепроницаемыми и шероховатыми (нескользкими), удобными для эффективной дезинфекции и устойчивыми к действию дезинфицирующих средств.

Холодными считаются полы с большой объемной массой (более 1000 кг/мі), теплопоглощение 1мІ которых превышает выделение тепла с 1 мІ поверхности тела животного. Такие полы являются причиной простудных заболеваний животных. Поэтому на утепление полов обращают особое внимание. Для этой цели применяют шлак, древесно-войлочные плиты, пустотелые кирпич, аглопорит и другие материалы, а также устраивают электрообогрев пола (нагревательные элементы заливают в бетон, укладывают в каналы плит и др.).

В животноводческих помещениях применяют следующие конструкции полов: земляные, глинобитные, глинощебеночные, кирпичные, бетонные, асфальтовые и деревянные.

В последнее время рекомендуют конструкции новых полов. К ним можно отнести керамзитобетонные полы с полимерным покрытием, изготовленным на основе фурфурально-ацетонового мономера ФА. Эти полы отвечают санитарно-гигиеническим требованиям полнее, чем деревянные.

3.4 Перекрытия крыши

Крыша служит для защиты помещения от атмосферных осадков и перегревания, а также для утепления здания. Кровля должна быть водонепроницаемой, прочной, легкой и безопасной в пожарном отношении. По форме крыши бывают односкатными, двускатными и плоскими. Кровли укладывают по обрешетки из деревянных брусков, прикрепляемых к стропильным ногам, или по дощатому настилу, также скрепляемому со стропилами. Несущие конструкции могут быть деревянными или железобетонными в виде стропил. Основные материалы кровли: железо, толь, рубероид, шифер, черепица, дрань, гонт, щепа и т.д.

3.5 Ворота, двери, тамбуры

Ворота, двери и тамбуры. Наружные ворота предназначены для входа и выхода животных, подвоза кормов, удаления навоза. Они служат также для здания наружным ограждением, через которые происходят его теплопотери.

Ворота делают достаточно плотными, они не должны промерзать и конденсировать влагу на внутренней поверхности. Для утепления ворота устраивают с двойной обшивкой, а иногда с наружной стороны обивают рогожей или холстом, клеенкой с прокладкой из пакли. Размеры ворот делают с учетом машин и оборудования; минимальные размеры ворот: ширина – 2,1 м, высота – 1,8 м.

Ворота устраивают двупольными, двери – однопольными и двупольными с открыванием наружу или по ходу основного движения. Со стороны помещения порог делают на одном уровне с полом, снаружу порог приподнимают на 5-8 см, чтобы предотвратить затекание дождевых и талых вод.

Ворота обязательно оборудуют тамбурами или ветрозащитными устройствами. В районах с сильными ветрами в холодный период года тамбуры или ветрозащитные заграждения устраивают в зависимости от ориентации и степени защищенности выходов от ветров. В широкогабаритных постройках наиболее целесообразен тамбур внутренний, когда со стороны торцовых стен во всю их ширину делают пристройку, в которой размещают подсобные помещения. Средняя часть пристройки шириной на 100-120 см больше ворот и глубиной не меньше длины транспортных средств и механизмов служит тамбуром.

4. Способ содержания

В настоящее время в свиноводстве применяют три способа содержания.

Первый способ – однофазное содержание, при котором маток после отъема поросят переводят в помещение для осеменения, а молодняк оставляют в маточных станках для доращивания и откорма, а затем отправляют на мясокомбинат. Преимуществом такого содержания является полное отсутствие перегонов и перегруппировок свиней, они меньше подвергаются стрессам, лучше развиваются, что позволяет уменьшить сроки откорма. К недостаткам этого способа можно отнести неэкономное использование помещений, усложнение их дезинфекции и снижение производительности труда.

Второй способ – двухфазное содержание, при котором маток после отъема поросят переводят в цех холостых и супоросных. Поросят оставляют в переоборудованных маточных станках до 3-месячного возраста, а затем перемещают их в цех откорма.

Третий способ – трехфазное содержание, при котором поросят после отъема в возрасте 26, 30 и 42 дней переводят в цех доращивания, где они находятся до 105-120 дней, после чего их отправляют в цех откорма.

В свиноводстве применяют две основные системы содержания свиней: выгульную и безвыгульную.

Для поголовья свиней племенных ферм и племенных репродукторов, а также для хряков-производителей, ремонтного молодняка, свиноматок холостых, супоросных при групповом содержании как на товарных фермах, так и на промышленных комплексах применяют выгульную систему содержания животных.

На крупных промышленных комплексах допускается безвыгульное содержание свиней. Все откормочное поголовье свиней от начала и до конца откорма содержат безвыгульно. Однако в южных районах допускают выгульное содержание на откорме.

4.1 Размеры станков, проходов

В данном помещении на 80 голов, станки для животных расположены в 2 ряда. В одном ряду расположены 40 станка. Станок на одну свиноматку с поросятами имеет следующее размеры: ширина – 2,0 м, длина – 2,5 м.

Площадь одного станка составляет: 5м2.

В помещении расположены 1 кормовой и 2 служебных совмещенных с навозными прохода.

Размер прохода кормового составляет: ширина – 1,6 м, длина – 80 м.

Площадь кормового прохода составляет 128 м2.

Размер поперечных проходов составляет: длина–9,0 м, ширина –1,2 м.

Площадь поперечных проходов составляет 9,0*1,2=10,8м2.

Общая площадь поперечных проходов равна: 10,8*2=21,6 м2.

Размер навозного прохода равен: длина – 80 м, ширина – 1,2 м.

Площадь навозного прохода равна: 80*1,2=96м2.

Общая площадь навозных проходов равна: 96*2=192 м2.

4.2 Кормушки

Станки для свиноматок оборудуют кормушками для скармливания сухих кормов и мешанок, а также автопоилками. Ширина кормушки для сухих кормов по верху и по низу равна 50 см, высота переднего борта от пола – 25 см; фронт кормления и поения – не менее 40 см; размеры кормушек для влажных и жидких кормов составляют соответственно 40, 30, 20 и 40 см.

4.3 Подстилка

Подстилкой покрывают площадки стойл, чтобы обеспечить животных сухим, теплым и мягким ложем. Гигиенические требования к подстилочным материалам следующие: подстилка должна быть сухой, мягкой и малотеплопроводной, влагоемкой и гигроскопичной, немаркой, без примеси ядовитых растений и семян сорных трав, без плесени. Наиболее ценные подстилочные материалы обладают способностью поглощать из воздуха вредные газы и убивать микробов.

Из всех подстилочных материалов лучшими считают озимую солому и торф. Озимая солома увеличивает количество навоза и улучшает его качество. Торф имеет высокую газопоглощаемость и влагоемкость, а также обладает бактериостатическими и бактерицидными свойствами.

В качестве подстилки можно использовать также сухие опилки. Они очень влагоемки, но ценность их как удобрения весьма низка. Сухие подстилки пригодны в качестве подстилки крупному рогатому скоту.

5. Освещенность

Естественный свет оказывает положительное влияние на здоровье и воспроизводительные функции животных, производительность труда обслуживающего персонала. Однако, как показала практика, целесообразнее больше пользоваться искусственным освещением. Трудности создания интенсивного естественного освещения связаны со строительством зданий с довольно большой площадью, занятой оконными проемами, часто с одинарным остеклением. Через такие проемы, даже при тщательной подготовке оконных блоков и промазке пазов, происходит значительная утечка тепла из помещений. Степень естественной освещенности зависит от высоты стояния солнца, облачности, сезона года, ориентации здания по сторонам света, формы, величины и размещения окон, внутреннего оборудования. Загрязненные стекла снижают естественную освещенность на 58%, а покрытые изморозью – в 2-3 раза. Сильно увеличивает освещенность снег. Большое значение имеет также цвет внутренних поверхностей помещения. Белая оштукатуренная или побеленная стена отражает 85%, свежее дерево и кирпич – 40, а загрязненное дерево – всего 20% лучей. Поэтому в помещениях для животных необходимо окрашивать в светлые тона.

5.1 Естественная освещенность

Высота от пола до подоконника – 1,2м. Форма окон прямоугольная. Окна имеют длину – 1,5м и ширину – 1м. Площадь окна равна 1,5м2. Количество окон в помещении равно 44: по 22 окон на каждой стороне.

Площадь пола равна: 82,4*9,0 = 741,6м2.

Площадь окон: 1,5 * 1 =1,5 * 44 = 66м2.

Из площади окон вычитают 10% на переплеты рам. Площадь стекла равна 59,4м2.

Отсюда световой коэффициент равен: СК = 59,4/741,6 = 1:12

5.2 Искусственная освещенность

Искусственная освещенность зависит от количества ламп. В помещении 86 люминесцентных ламп мощностью 100 Вт (напряжение в сети 220 В). Площадь помещения равна 741,6м2.

Удельная мощность равна: (32*100)/741,6 = 4,31Вт/м3.

Для перевода удельной мощности в люксы пользуются коэффициентом – 2,0.

Освещенность равна: 4,31Вт/м3 * 2,0 = 8,62 лк.

По результатам расчетов делают вывод: световой коэффициент и удельная мощность соответствует нормам (1:10 – 1:12 и 3,3 – 4,5 Вт/м3, соответственно). Коэффициент искусственного освещения ниже нормы (50-100лк). Для приведения в норму, нужно взять лампы с большей мощностью или увеличить количество ламп.

6. Система вентиляции и отопления

Под микроклиматом животноводческих помещений понимают климат, который представляет собой совокупность следующих параметров воздушной среды: температуры, относительной влажности, скорости движения воздуха, освещенности, содержания СО2, NH3, H2S и других газов, а также механических взвешенных частиц и уровня шума. Формирование микроклимата в помещениях для животных зависит от местного климата и времени года, термического и влажностного состояния ограждающих конструкций здания, вентиляции и уровня воздухообмена в помещении, отопления, освещения, жиже- и навозоудаления, а также от технологии содержания, плотности размещения, видового и возрастного состава животных, уровня кормления и продуктивности, распорядка дня на ферме и пр.

Влияние микроклимата проявляется через суммарное воздействие его параметров на физиологическое состояние, продуктивность и здоровье животных. В результате плохого микроклимата в животноводческих помещениях хозяйства несут большие потери от снижения продуктивности скота, воспроизводительной способности маточного поголовья, от падежа молодняка, а также от увеличения затрат кормов на единицу продукции.

Большое значение для животных имеет также степень естественной и искусственной освещенности животноводческих помещений.

Оптимальные параметры микроклимата для свиней определены Общесоюзными нормами технологического проектирования ферм свиноводческих предприятий (ОНТП-2 – 77).

Так, согласно нормам, в помещении для откормочного поголовья должны соблюдаться следующие параметры микроклимата: температура – 18-200С, относительная влажность – 70% (60-80 – допустимые колебания), скорость движения воздуха – 0,2 м/с (зимой), до 1,0 м/с (летом), содержание СО2 – 0,2%, NH3 – 20,0мг/м3, H2S – 10,0мг/м3, световой коэффициент – 1:10 – 1:12, удельная мощность – 3,3-4,5Вт/м2, искусственная освещенность – 20-100лк.

Поддержание заданного микроклимата в помещениях для разных групп животных требует регулярного контроля за его состоянием. При таком контроле определяют физические свойства воздуха, газовый состав, количество взвешенных веществ в воздухе. При определении микроклимата животноводческих помещений в одни и те же часы определяют температуру, относительную влажность, скорость движения и направление наружного воздуха. Параметры микроклимата измеряют один раз в декаду в течение двух дней – утром до начала работ, днем и вечером после окончания работ. Замеры следует проводить постоянно в одних и тех же точках и зонах лежания и стояния животных. При измерении параметров микроклимата пользуются точными, хорошо выверенными приборами.

Результаты определений показателей микроклимата заносят в специальный журнал и сравнивают с рекомендуемыми нормами. На основании результатов сравнения, при необходимости, проводят соответствующие мероприятия по улучшению микроклимата.

Вентиляцией называют воздухообмен или удаление воздуха из помещения и замену его свежим наружным воздухом. Санитарно-гигиеническое значение вентиляции состоит в том, что воздух животноводческих помещений, если он не будет обмениваться с наружным воздухом, быстро приобретает вредные свойства. В нем накапливается много тепла и водяных паров, а также повышается концентрация пыли и микроорганизмов, углекислого газа, аммиака, сероводорода, метана и др.

При отсутствии или плохой вентиляции на внутренних поверхностях ограждений образуется конденсат, способствующий преждевременному разрушению потолочных перекрытий, стен, кровли, в результате возникает необходимость ремонта, что значительно увеличивает затраты на содержание построек.

Вентиляцию помещений необходимо контролировать с учетом теплоизоляции здания, количества выделяемого животными тепла, влаги и углекислого газа, системы содержания, способа навозо- и жижеудаления и т.п. Вентиляция должна обеспечивать непрерывный воздухообмен, рекомендуемый нормами.

В неотапливаемых помещениях температура воздуха поддерживается только теплом, выделяемым животными. Если теплотехнический и вентиляционный расчеты показывают, что выделяемого животными тепла недостаточно для эффективного вентилирования и поддержания в холодное время надлежащего температурно-влажностного режима в помещениях, то их необходимо отапливать.

При решении этой задачи необходимо сделать расчет теплового баланса помещения для животных. Для теплотехнического расчета необходимы следующие данные: параметры наружного воздуха данной зоны и внутреннего воздуха помещения; количество тепла и влаги, выделяемого животными, содержащимися в помещении; потери тепла через ограждающие конструкции; количество влаги, испаряющейся с влажной поверхности.

6.1 Воздухообмен

В помещении размещены 80 гол свиноматок живой массой 100 кг. В помещении используется естественная вентиляция. В свинарнике-маточнике 3 вытяжных шахт, сечением 80х80см и 5 приточных сечением 0,5х0,5 см..

Количество поступающих водяных паров в воздух помещения за час с учетом 10%-ной надбавки (к общему влаговыделению на испарение влаги с поверхности ограждений) будет равно:

G= 80 * 139 = 11120 * 1,1 = 12232 гр.

Находят абсолютную влажность воздуха в помещении.

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

где, R – относительная влажность, предельно допустимая в помещении для данного вида животных; E – максимальная влажность при температуре, принятой для данного вида животных.

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаг/м3

Находят часовой объем вентиляции:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

где, G – влага выделяемая животными за 1 час в парообразном виде с учетом 105-ной надбавки, гр.; g – абсолютная влажность воздуха в помещении, гр/м3, g1 – абсолютная влажность наружного воздуха (в январе в районе г. Пенза равна 4,2г/м3).

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникам3/час.

Кратность воздухообмена:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

где, V – кубатура помещения.

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникараза.

Объем вентиляции в час на 1ц живой массы:

5560/1 = 5560м3.

Суммарная площадь разреза каналов будет равна:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

где, V – скорость движения воздуха, м/сек; k – коэффициент расхода воздуха.

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникам2.

Отсюда количество вытяжных каналов:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

где, f – площадь разреза одного канала.

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаТехническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаканала.

Суммарная площадь сечения приточных каналов:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаFп =0,7*Fв

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаFп = 0,7*1,72 = 1,20 м2

Количество приточных каналов:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаканала.

6.2 Тепловой баланс

Большое гигиеническое значение имеет не только вентиляция, но и нормальная температура. При одинаковых условиях кормления пониженная температура воздуха в сочетании с высокой влажностью обуславливает снижение продуктивности на 5-23%. Для того, что бы избежать снижение продуктивности нужно создать оптимальный режим, для чего рассчитывается тепловой баланс помещения.

Расчет теплового баланса производится по формуле:

Gж = Gвент +Gзд +Wзд = Δt[(V*0,31)+(K*S)]+Wзд,

где, Gж — тепло (в кал.), выделяемое животными за час; Δt – разность между температурой воздуха внутри помещения и наружного воздуха (по январю ), С0; V – часовой объем вентиляции по влажности, м3/ч; 0,31 – тепло в кал., затраченное на обогрев 1м3 воздуха, вводимого при вентиляции, на 10С, ккал/м3/град; K – коэффициент общей теплопередачи через ограждающие конструкции, ккал/час/м3. Левая часть формулы отражает приход тепла (теплопродукция), а правая – расход тепла (теплопотери).

Определяют приход тепла.

Одна глубокосупоросная свиноматка массой 100 кг выделяет за час 208 ккал/час тепла, а 80 голов – 16640 ккал/час.

Определяют расход тепла.

Находят часовой объем вентиляции по водяному пару. Продукция водяных паров за час всеми животными составляет 11120гр. Плюс 10%-ная надбавка на испарение с ограждений – 1112гр. Итого – 12232гр.

Абсолютная влажность в помещении:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаг/м3

Часовой объем вентиляции по влажности равен:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникам3/час.

Расход тепла на обогрев вентилируемого воздуха составит:

Gвент =Δt(VH2O *0,31)=37*(5560+0,31) = 63773,2 ккал/час.

Расход тепла на ограждающие конструкции в наружную атмосферу составит (Gзд):

G=Д*Ш(В)*n*R

где, G – расход тепла на ограждающие конструкции, гр.; Д – длина, м., Ш(В) – ширина, высота, м.; n – количество, шт., R – общий коэффициент теплопередачи расчетных поверхностей ограждений.

Теплопередача составит на:

пол: G=86,4*9,0*1*0,15 = 116,64 ккал/час

потолок: G=86,4*9,0*1*0,47 = 365,47 ккал/час

окна: G=1,5*1*44*3,0 = 198 ккал/час

ворота: G=2,1*1,8*2*2,0 = 15,12 ккал/час

двери: G=2,0*1,8*2*2,0 = 14,4 ккал/час

стены прод.: G=86,4*3*2*0,88 = 456,19 ккал/час

стены торц.: G=((9,0*3*2) — (2,0*1,8*2))*0,88 = 41,18 ккал/час

Итого: 750,81 ккал/час.

Делают 13%-ную надбавку на стены, окна, ворота и двери:

(456,19+41,18+198+15,12+14,4)*0,13 = 94,24 ккал/час.

Полученную величину прибавляют к основным теплопотерям:

750,81+94,24=845,05 ккал/час.

Gзд = 37*845,05 = 31266,85 ккал/час.

Расход тепла на испарение воды с поверхности ограждений (Wзд). Из предыдущих расчетов видно, что 80 глубокосупоросных свиноматок за час выделяют 11120 гр. водяных паров. 10% этого количества составляет 1112 гр. На испарение воды количеством 1гр. требуется 0,595 ккал тепла. Следовательно:

Wзд =1112*0,595 = 661,64 ккал/час.

Общий расход тепла составляет:

Go = Gвент +Gзд +Wзд

Go = 63773,2+31266,85+661,64 = 95701,69 ккал/час.

Важно определить какая температура воздуха будет внутри помещения при найденном тепловом балансе. Эту величину определяют из общей формулы теплового баланса:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникаΔТехническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника

ΔТехническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника0С

Так температура наружного воздуха принята –190С, то температура воздуха внутри помещения будет равна 8,22-19=±10,78, по нормативам должна быть +180С.

Пониженная температура может явиться причиной повышенной относительной влажности воздуха. Это подтверждается следующим расчетом. Максимальная влажность при температуре 8,220С равна 8,8 гр.

Если при этом абсолютная влажность останется на прежнем уровне (8,1г/м3), то относительная влажность будет равна:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника при норме 70%.

В этом случае воздух в помещении насыщен водяными парами.

Рассчитывают дефицит тепла, если количество тепла, поступающего в помещение, будет меньше потерь тепла, что наблюдается в данном помещении. Дефицит тепла определяют по формуле:

Д = (Gвент +Gзд +Wзд ) – Gжив ,

Д = (63773,2+31266,85+661,64) – 16640 = 79061,69 ккал/час.

Известно, что 1кВт электроэнергии дает 860 ккал.

Для покрытия дефицита требуется: 79061,69/860 = 91,9 кВт/час.

Промышленность выпускает электрокалориферы мощностью 10 и 15 кВт/час. В данном случае требуется 6 калориферов мощностью 15 кВт/час.

Теплогенераторы работают на дизельном топливе. Теплопроводная способность 1кг дизельного топлива 12000 ккал. Для покрытия дефицита тепла потребуется: 79061,69/12000 = 6,59 кг/час топлива.

7. Водоснабжение

Вода – универсальный растворитель питательных веществ и среда, в которой протекают физико-химические реакции, связанные с обменом веществ у животных. с помощью воды транспортируются пластические и энергетические материалы, поддерживается нормальная структура и функции всех тканей организма животных. С ней из организма удаляются вредные продукты обмена веществ.

При недостаточном поении животных нарушаются жизненно важные физиологические процессы, замедляется рост молодняка, снижается продуктивность и работоспособность животных.

Недоброкачественная вода может быть источником и распространителем возбудителей инфекционных и инвазионных заболеваний, причиной возникновения биогеохимических энзоотий, отравлений и заболеваний при попадании в нее возбудителей инфекций и инвазий, минеральных удобрений, промышленных, животноводческих и бытовых стоков, вредных химических и радиоактивных веществ.

Качество воды, подаваемой централизованными хозяйственно-питьевыми системами водоснабжения и водопроводами и используемой для питьевых, хозяйственных, технических и коммунально-бытовых целей, определяется требованиями ГОСТ 2874-73.

Требования следующие: общее количество бактерий в 1 мл неразбавленной воды – не более 100; количество бактерий группы кишечной палочки – не более3; мутность по стандартной шкале – не более 1,5 мг/л; Водородный показатель (рН) — в пределах 6,5-8,5; химические вещества: хлориды – не более 350 мг/л; сульфаты – не более 500; железо – не более 0,3; общая жесткость – не более 7,0 мг*экв/л и др.

Вода считается доброкачественной, если в ней отсутствуют аммонийные соли, а содержание нитритов составляет не более 1 мг/л, нитритов – не более 45 мг/л.

Потребность в воде зависит от вида, возраста, продуктивности, типа кормления и индивидуальных особенностей животных. Растущие, высокопродуктивные, а также рабочие животные во время эксплуатации потребляют больше воды.

С гигиенической точки зрения животных целесообразно поить вволю, что достигается автопоением. Перевод животных на автопоение увеличивает удои коров, приросты откармливаемых животных.

Потребность в воде животных составляют: хряки-производители – 25 л; свиноматки холостые и супоросные – 25л; свиноматки подсосные – 60л; поросята-отъемыши – 5л, ремонтный молодняк – 15 л, откормочный молодняк — — 15 л.

Потребность в воде за год на ферме составляет:

((45*25)+(160*25)+(80*60)+(464*5)+(240*15)+(2254*15))*365=18124075литров

8. Гигиена кормления

Кормление животных доброкачественными кормами — основное условие для успешного развития животноводства. Полноценное, нормированное и сбалансированное кормление позволяет удовлетворить потребности животных во всех питательных и биологически активных веществах. Такое кормление обеспечивает проявление высокой продуктивности, воспроизводительную способность и нормальное течение физиологических процессов, а также способствует повышению резистентности и сохранению здоровья животных.

Все корма, используемые в рационах, должны быть высокого качества, обладать соответствующими органолептическими свойствами, быть свободными от механических примесей, биологических, ядовитых и токсических веществ, снижающих их питательность и вызывающих заболевания и отравления.

Неполноценное кормление является следствием многих болезней нарушения обмена веществ, а недоброкачественные корма служат причиной многочисленных и тяжелых незаразных (кормовых) заболеваний животных. по статистике до 70% незаразных заболеваний животных составляют болезни нарушения обмена веществ и болезни, возникающие при использовании недоброкачественных кормов.

8.1 Потребность проекта в кормовых единицах

Кормление и содержание свиноматок должны обеспечивать получение на опорос по 10-12 поросят средней живой массой 1,2-1,3 кг, высокую молочность, сохранность приплода и массу поросят к 2-месячному возрасту в среднем 18-20кг.

Кормление свиноматок должно осуществляться в соответствии с их физиологической потребностью по нормам. Их потребность в энергии и питательных веществах определяется возрастом, живой массой, физиологическим состоянием. Наиболее низкая потребность у свиноматок – в первые 84 дня супоросности, поскольку в этот период у них относительно невысокий обмен веществ при очень малом отложении питательных веществ в плодах и генеративных органах. Поэтому для таких свиноматок используется фактически поддерживающий уровень кормления.

Рационы свиноматок по возможности надо насыщать сочными кормами, травяной мукой, а иногда и грубыми кормами. Это обеспечивает достаточную полноценность кормления и предохраняет животных от избыточного потребления питательных веществ, а, следовательно, и от ожирения. В рационы подсосных маток вводят больше концентратов, поскольку затраты на молоко у них, как правило, не покрываются питательными веществами корма и организм расходует значительное количество резервных питательных веществ своего тела.

Для обеспечения маток необходимыми питательными веществами в рационы вводят дерть зерна злаков (желательно часть овса), жмыхи, шроты, отруби, корнеплоды, комбинированный силос, травяную муку, а при возможности – небольшое количество и кормов животного происхождения. В летний период рационы составляют из концентратов и измельченной зеленой массы бобовых трав.

При кормлении подсосных маток учитывают особенности послеродового периода. Во время опороса и в первые часы после него матку не кормят, но обязательно поят свежей теплой водой.

9. Способы уборки и хранения навоза

Навоз – ценное органическое удобрение, в состав которого входят экскременты животных, подстилочный материал, моча и вода. Состав и свойства навоза зависят от вида животных, корма, подстилки, способов его уборки и хранения. В зависимости от систем содержания животных, способов уборки навоз бывает твердым, полужидким, разжиженным и жидким.

Для обеспечения надлежащего микроклимата и ветеринарно-санитарных условий животноводческие помещения необходимо тщательно очищать от навоза и мочи, удалять их с территории ферм и складировать или перерабатывать. Уборка навоза – наиболее трудоемкий процесс в животноводстве.

Применяют различные способы удаления навоза из животноводческих помещений.. На фермах с небольшим поголовьем животных еще применяют вывозной способ удаления навоза, здесь с помощью вагонеток наземной дороги или подвесных вагонеток, передвигающихся по монорельсу, навоз вывозят из помещения до навозохранилищ.

В последние годы широко используется удаление навоза с помощью транспортеров. Транспортеры устанавливают в каналах ниже уровня пола стойл. Применяют скребковые и штанговые транспортеры, подающие навоз в тамбур, за пределы помещения и дальше в транспортные средства к месту его хранения или на поля, если хозяйство благополучно по инфекционным заболеваниям.

Применяют также пневматический способ транспортировки, когда бесподстилочный и разжиженный навоз из помещения удаляют транспортерами, которые подают его в накопитель, установленный ниже уровня пола в торце здания. В заполненный навозом котел или навозоприемник с помощью компрессора по трубопроводу пускают воздух под давлением 4-5атм. Навоз под давлением поступает в выбросную трубу, конец которой выводится к навозохранилищу или котловану, где его можно смешивать и компостировать.

В настоящее время во многих хозяйствах переходят к использованию гидравлической или самотечной системы удаления навоза. При этом применяют следующие гидравлические системы удаления навоза: прямого смыва, рециркуляционную, отстойно-лотковую, лотковую-смывную и самотечную.

9.1 Расчет кала за стойловый период

Суточное выделение навоза на одну голову поголовья свиней составляет: хряки-производители – 11,1 кг и 4 л; свиноматки холостые и супоросные – 9,4 и 3,5; свиноматки подсосные – 15,3 и 5,5, поросята-отъемыши – 2,4 и 2,0, ремонтный молодняк – 5,1 и 2,3, откормочный молодняк – 6,6 и 2,8. Рассчитывают суточный выход навоза на ферме:

Gсут = m (Gк + Gм + Gв + Gп)

где, m – количество животных, Gк – количество экскрементов, выделяющее одним животным, кг; Gм – количество мочи, выделяющее одним животным, л; Gв – количество воды, израсходованное на удаление навоза одного животного, Gп – количество подстилки для одного животного, кг.

Суточное выделение навоза от хряков-производителей:

G= 45*(11,1+4+7,5+8,2) = 1386 кг.

Суточное выделение навоза от свиноматок холостых и супоросных:

G= 160*(9,4+3,5+7,0+5,3) = 4032 кг.

Суточное выделение навоза от свиноматок подсосных:

G= 80*(15,3+5,5+20+13,7) = 4360 кг.

Суточное выделение навоза от поросят-отъемышей:

G= 464*(2,4+2,0+1,5+2,7) = 3990,4 кг

Суточное выделение навоза от ремонтного молодняка:

G= 240*(5,1+2,3+4,5+2,0) = 3336 кг

Суточное выделение навоза от откормочного молодняка:

G= 2254*(6,6+2,8+4,5+2,0) = 35838,6 кг

Суточный выход навоза на ферме составляет:

G= 1386+4032+4360+3990,4+3336+35838,6 = 52943 кг.

Годовой выход навоза равен:

Gгод = D*Gсут,

где, D- количество дней (210-215)

Gгод = 210*52943 = 11118030 кг.

9.2 Расчет площади навозохранилища

Для поддержания санитарного состояния территории фермы и сохранения качества навоза необходимо особое внимание уделять его хранению. Навоз, сваленный беспорядочно на землю, на 50-60% теряет свои качества как удобрение и загрязняет территорию фермы, инфицируя ее и заражая зародышами гельминтов.

Для хранения навоза строят бетонированные площадки или типовые навозохранилища. Они могут быть открытыми (за пределами фермы) и закрытыми (на территории фермы). Закрытые навозохранилища устраивают в виде отдельных помещений недалеко от животноводческих построек и в виде траншей, расположенных под полом животноводческих помещений. Навозохранилища открытого наземного типа – это углубленные на 0,5м площадки с твердым покрытием и некоторым уклоном в сторону жижесборников. Место под открытое навозохранилище отводят с подветренной стороны по отношению к жилым и животноводческим постройкам и ниже их по рельефу. Не допускается строительство навозохранилищ в низких местах, особенно подверженных затоплению талыми и дождевыми водами, а также вблизи водоисточников. Хранилище должно быть огорожено.

Существует два способа хранения навоза в навозохранилищах. При анаэробном способе (холодном) навоз сразу укладывают плотно и все время поддерживают во влажном состоянии. Процесс брожения происходит при участии анаэробных бактерий. Температура навоза достигает 25-300С. Второй способ – аэробно-анаэробный (горячий), по котором навоз укладывают рыхло слоем в 70-90см; в течение четырех-семи дней в навозе происходит бурное брожение при участии аэробных бактерий. Температура навоза поднимается до 60-700С, при которой большинство микробов и зародыши гельминтов погибают. После пяти-семи дней штабель уплотняется и доступ воздуха прекращается. При этом способе теряется несколько больше сухого вещества навоза, но качество его гораздо выше. С санитарно-гигиенической точки зрения такое хранение имеет значительные преимущества.

В хозяйствах, неблагополучных по инфекционным и инвазионным болезням, навоз необходимо обеззараживать биотермическим методом.

Навоз от животных, больных или подозреваемых в заболевании бешенством, инфекционной анемией, энцефаломиелитом, брадзотом, паратуберкулезом и др., увлажняют дезинфицирующим раствором, а затем сжигают.

Площадь навозохранилища рассчитывают по формуле:

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника,

где, h – высота навозохранилища (2,5м), V – плотность навоза (1100кг/м3).

Техническое и гигиеническое обоснование проекта свинарника-маточникам2.

Следовательно, на ферме должно быть навозохранилище площадью 4042,92 м2.

10. Средства ухода за животными

Продуктивность животных зависит от: кормления, содержания, микроклимата и др. так при неполноценном или недостаточном кормлении продуктивность снижается, что экономически не эффективно и так же отрицательно влияет на здоровье животного.

Содержание животному должно обеспечить благоприятные условия. Если животное содержится в помещении, не предусмотренном для содержания животного, то это также отрицательно влияет на продуктивность. Содержание без ежедневного моциона оказывает отрицательное влияние на здоровье и продуктивность. Микроклимат также оказывает определенное влияние на продуктивность. При снижении температуры на 2-3% у животных снижается среднесуточный прирост на 20%. Высокие температуры влияют хуже, чем низкие. При повышении влажности на каждые 10% прирост уменьшается на 25%. Увеличение и уменьшение скорости движения воздуха на 0,1-0,4м/с приравнивается к понижению или повышению температуры воздуха на 50С.

На данной ферме для снижения заболеваний проводится комплекс профилактических мероприятий:

а) контроль за состоянием здоровья животных;

б) создание оптимальных условий содержания, кормления;

в) своевременное проведение очистки помещений, дезинфекции, дезинсекции и дератизации;

г) исключение прямого или косвенного контакта с животными из других хозяйств, в целях предупреждения заноса инфекции.

Правила личной гигиены включает периодическую проверку здоровья работников фермы, гимнастические упражнения, закаливание организма к неблагоприятным метеорологическим условиям, уход за кожей лица и рук, предупреждение травматизма, профилактику при обслуживании животных, больных антропозоонозами, а также правильное обращение с трупами и продуктами заразнобольных животных.

Заключение и предложения

В данном проекте приводилась зоогигиеническое обоснование проекта свинарника-маточника на 80 голов.

Рассматривался свинарник-маточник где содержатся свиноматки с поросятами.

Вычисленные нами расчеты по микроклимату не намного отступают от норм, а некоторые соответствуют нормам.

Нами предлагается внимательно следить за чистотой в помещениях где содержатся животные, своевременно удалять навоз, проводить уборку, и стараться содержать параметры микроклимата в норме.

Проведение всех предложенных мероприятий будет способствовать увеличению продуктивности животных, что позволит получать большую прибыль.

Литература

1. Справочник по гигиене сельскохозяйственных животных / Сост. А.П. Онегов 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Россельхозиздат. 1984. – 303с.

2. Проектирование и строительство животноводческих объектов. – М.: Агропромиздат, 1990. – 255с.

3. Гигиена сельскохозяйственных животных. В 2кн. Кн. 1. Общая гигиена/ Под. ред. Кузнецова А.Ф. и Демчука М.В. – М.: Агропромиздат, 1991. – 399с.

4. Основы проектирования животноводческих ферм / Галкин А.Ф. – М.: Колос, 1975. – 368с.

5. Технологическое оборудование животноводческих ферм и комплексов/ Мельников С.В. – 2-е изд., перераб. и доп. – Л.: Агропромиздат. Лениигр. Отд-ние. 1985. -640с.

6. Сельскохозяйственные здания и сооружения/ Д.н. Топчий – 4-е изд., перераб. И доп. – М.: ВО Агропромиздат, 1985. – 480с., ил.

7. Гигиена сельскохозяйственных животных/ Онегов А.П. и др. – 3-е изд., перер. и доп. – М.: Колос, 1984 – 400с., ил.

Статья: Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Горохов Виталий Георгиевич — доктор философских наук, Институт философии РАН

Фундаментальные и прикладные исследования в технических науках: понятие технической теории

Классические технические науки, как хорошо известно, тесно связаны с естественными науками. Они испытывают их влияние и в процессе своего функционирования, получая от них исходные теоретические представления, а именно: идеальные объекты и понятия, способы математических описаний, а также сами идеалы научности. В то же время в технических науках все эти взаимосвязанные в новую техническую теорию элементы существенно трансформируются и в результате формируется новый тип организации теоретических знаний. Можно с полным правом сказать, что и технические науки, в свою очередь, стимулируют развитие естествознания, ставя перед ними новые проблемы и темы для исследования.

Особенность научно-технических дисциплин состоит в том, что в них инженерная деятельность часто не только дополняет эксперимент, но и заменяет его, выполняя его функцию. Именно в ней проверяется адекватность теоретических выводов и выявляется новый эмпирический материал для исследования. Поэтому научно-технические дисциплины должны доводить теоретические знания до уровня практических инженерных рекомендаций. Специфика технической теории выражается не столько в использовании ее выводов для объяснения природных процессов, протекающих в технических устройствах, или даже не только в необходимости доказательства применимости ее результатов на практике, сколько в их регулярном практическом использовании для создания этих технических устройств.

Российский ученый С.А. Христианович, исследуя движение грунтовых вод через крупнозернистые пески или щебень, показал, что в данном случае закономерность, установленная в рамках естественно-научной дисциплины, для соотношения между уклоном и скоростью фильтрации однородной несжимаемой жидкости, становится неверной, так как в ней не учитывается целый ряд важных для решения практических инженерных задач факторов. Чтобы вывести более адекватные уравнения движения грунтовых вод, Христианович строит новый идеальный объект, используя полученные в инженерной практике данные: «Пусть фильтрация происходит через грунт, заключенный в трубке настолько тонкой, что в плоскости ее поперечного сечения напор можно считать постоянным». Причем рассматривается идеализированный «случай однородного грунта, изотропного в отношении фильтрационных свойств». Для решения сформулированной таким образом теоретически проблемы привлекаются данные технически подготовленного идеализированного эксперимента. «Закон фильтрации для такого грунта, т.е. зависимость между падением напора и расходом или скоростью фильтрации, может быть установлен, например, из опытов над фильтрацией через образцы, заключенные в трубках» [1]. Далее Христианович от теоретически созданного идеального объекта переходит к исследованию грунтовых вод в земляном массиве, т.е. к реальным условиям.

В технических науках проводятся специальные теоретические (иначе говоря, специфические фундаментальные) исследования. Анализ этих исследований становится одной из важных задач современной методологии науки. Поэтому важно провести различение теоретического и эмпирического уровней технического знания. Эмпирические технические знания включают в себя практико-методические, технологические и конструктивно-технические знания. Первые связаны с деятельностью субъекта по созданию определенного продукта, вторые — это знания о взаимодействии преобразуемого объекта и используемых для этого орудий труда, т.е. в широком смысле о методах создания артефактов и принципах их применения. Конструктивно-технические знания отражают структурные и функциональные особенности различных конструктивных элементов технического устройства.

В структуре технической теории можно выделить три типа теоретических схем: функциональные схемы, имеющие целью математическое описание; «процессуальные» схемы, выделяющие в техническом устройстве протекающие в нем естественные (в особенности физические) процессы, т.е. процессы функционирования; структурные схемы, представляющие параметры и расчеты конструкции, т.е. структуры этого устройства.

В процессе становления технической теории функциональные схемы возникают на основе исходных математических моделей, а процессуальные схемы строятся на базе представлений соответствующей базовой естественнонаучной теории.

Формирование технической теории происходит, как правило, следующим образом. В начале возникает задача создания технического устройства определенного типа. Прежде всего эта задача формулируется в виде определенной структурной схемы, которая затем редуцируется до представления о физическом процессе, протекающем в данном устройстве.

Инженерная задача переформулируется в виде научной проблемы, а затем математической задачи, решаемой дедуктивным путем. Этот путь «снизу вверх» называется анализом схем, а противоположный ему — синтезом схем, он позволяет на базе уже имеющихся конструктивных элементов, точнее соответствующих им идеальных объектов, синтезировать новое техническое устройство (вернее, его идеальную модель или теоретическую схему) по определенным правилам дедуктивного преобразования, рассчитать его основные параметры и проимитировать его функционирование. Выработанное на идеальной модели решение затем последовательно переносится на уровень инженерной практики. Главная задача технической теории состоит в разработке разных типов структурных схем для различных (всевозможных) требований и условий. Тем самым заранее теоретически обеспечивается создание соответствующих технических устройств.

Математические модели выполняют в технической теории разные функции, без них, в частности, невозможны инженерные расчеты. Кроме того, в развитой технической теории эти модели используются для анализа и синтеза теоретических схем. Применение математических методов для конструирования идеальных объектов служит развитию технической теории. Исследование математических моделей позволяет получать новые знания о процессах, протекающих в технических устройствах, без обращения к инженерной практике или эксперименту, а математические методы в процессе их применения и сами претерпевают определенные изменения. Они приспосабливаются к решению специфических научно-технических задач. Именно таким образом, например, возникло операционное исчисление, развитое первоначально для решения практических инженерных задач и получившее свою совершенную логическую форму значительно позже.

Операционное исчисление было создано английским инженером Оливером Хевисайдом (1850-1925). Он значительно упростил уравнения Максвелла, записав их в векторной форме вместо использовавшейся ранее кватернионной. На практике это означало, что вместо 20 уравнений с 20 переменными, надо было решать четыре уравнения для двух переменных — векторов электрического и магнитного поля. Благодаря этому векторы вошли в обиход у физиков. Впоследствии он сумел решить задачу передачи электромагнитного сигнала по проводам [2]. «Между 1880 и 1887 гг. Хевисайд разработал операционное исчисление […] метод решения дифференциальных уравнений с помощью преобразования их в обычные алгебраические […] Ему принадлежит знаменитая фраза: «Математика — экспериментальная наука, а определения появляются не вначале, а значительно позже». Этой фразой он ответил на критику использования операторов до того, как они ясно определены» [3]. «О. Хевисайд при исследовании в конце XIX в. переходных явлений в телефонных линиях связи разработал и применил операционное исчисление, явившееся эффективным аппаратом математического исследования многих прикладных вопросов […] Однако этот метод не был им строго обоснован с математической точки зрения […] Простота и эффективность этого метода при исследовании переходных явлений в электрических цепях были разительным очевидным фактом. Метод Хевисайда в 1920-х гг. стал предметом специальных математических исследований, и его строгое обоснование в трудах Д. Карсона, Т. Бромвича, К. Вагнера, П. Леви положило начало операционному исчислению как области математики» [4]. Хевисайд внес «большой вклад в дальнейшее развитие теории электрических цепей. При этом он придавал огромное значение именно эффективным методам расчета. В особенности он увлекся «алгебраическими формулировками». Но уровень развития алгебраических методов в то время был еще не достаточен, и их успех не мог быть полным. Операционное исчисление принесло Хевисайду бессмертную славу, но это потом, а для начала он попал под огонь бешеной критики. Он не дожил до воплощения в жизнь своих идей. Прежде всего Вагнер, Кэмпбелл и Бромвич обосновали в 1916 году с помощью вспомогательных алгебраических средств метод Хэвисайда. Позже Ван дер Пол (начиная с 1929 г.), Кэмпбелл, Вагнер, Дойч (начиная с 1937 г.) и др. пытались обосновать его метод с помощью теории функций […] Но выбранный ими путь вел в прямо противоположном направлении, чем то, на которое указывал Хевисайд. Лишь Й. Микусинский (в 1950 г.) впервые показал в своих работах […], как можно реализовать алгебраические идеи Хевисайда. Затем Йошида (1980) доработал важнейшую для теории систем и теории электрических цепей часть его идей. Предварительный итог развитию этого направления дают работы, выполненные автором данной книги в сотрудничестве с математиком В. Мартеном на основе некоторых работ Г. Вунша […] При этом стало возможным показать, что восходящий еще к Ч. Штейнмецу […] символический метод может быть заменен алгебраическим исчислением […], которое по своей алгебраической структуре аналогично доработанному исчислению Хевисайда-Йошида» [5].

Применение математики хотя бы для проведения инженерных расчетов уже требует определенной идеализации технических систем. Исследователь — представитель технической науки — работает одновременно с теоретическими схемами, как физической, так и технической теории, а также с математическими моделями, которые интерпретируются, с одной стороны, с точки зрения их физического смысла, а с другой — с позиций содержания инженерной деятельности. Его собственная деятельность заключается в поиске научного обоснования средств идеального описания стоящих перед ним познавательных задач, которые, однако, выявляются в процессе инженерной деятельности. Данная идеализация строится так, чтобы теоретические схемы оказались согласованы друг с другом, будто слои единого целого, и так, чтобы было возможно, переходя от слоя к слою, прийти к математической модели, которую проектировщик мог бы использовать в расчетах новой техники.

Последовательную универсальную для исследования различного рода механизмов теоретическую схему разработал в конце прошлого столетия российский машиновед В. Л. Ассур (1878-1920) исходя из единых принципов их структурной классификации. Такая схема давала возможность не только распределять механизмы на группы по общим признакам, но и применять общие методы решения задач. Некоторые из них были разработаны самим Ассуром, например, методы «особых точек», «ложных картин скоростей» и т.п., иные же, разработанные другими учеными и инженерами ранее, он включил в контекст своей классификации. Эти методы заключались в установлении соответствия между геометрическими представлениями механизма (функциональными схемами) и его кинематическими (поточными) схемами. Тогда с помощью некоторых дополнительных графических построений (построения годографов скоростей и ускорений), а также решения некоторых систем уравнений удается определить опасные значения напряжений и методами теории механизмов и машин изменить в нужном направлении создавшееся положение. Иными словами, инженерная задача разработки надежного, прочного и длительно действующего механизма сводится к научной проблеме исследования, что в контексте физического представления означает определить силы, действующие на его звенья. При этом сам механизм рассматривается как некоторое физическое тело, в естественном, а не искусственном модусе рассмотрения. Далее модифицируя эту научную проблему в математическую задачу, необходимо представить механизм и его движения уже не как движения физического тела, а как ряд геометрических фигур, каждая из которых соответствует определенному положению элементов механизма, причем его элементы рассматриваются теперь в виде математических точек, а силы, на них действующие, — в виде векторов [6]. Таким образом, в работах Добровольского и Артоболевского впервые было осуществлено проецирование теоретической модели на класс потенциально возможных (гипотетических) технических систем определенного типа — механизмов. Сам Артоболевский следующим образом характеризует полученные результаты: «1. Законы структурного образования являются общими для всех механизмов. 2. Анализ общих законов структуры механизмов позволяет установить все возможные семейства и роды механизмов, а также создать единую общую классификацию механизмов. 3. Структурный и кинематический анализ механизмов одного и того же семейства и класса может быть проведен аналогичными методами […] 4. Проведенные исследования показывают, что современная техника использует очень малое количество механизмов. Предлагаемый […] метод структурного анализа дает возможность обнаружить огромное число новых механизмов, до сих пор не применявшихся в технике. Эти новые виды механизмов могут быть рекомендованы к использованию на практике» [7].

Таким образом, современные научно-технические дисциплины нельзя рассматривать лишь как прикладные области соответствующих естественных наук, так как в них построены собственные технические теории.

Исследуем далее, каким образом из электродинамики в результате модификации ее исходной теоретической схемы, развитой в первую очередь в работах Генриха Герца, формируется подобная ей, но отличающаяся от нее структура радиотехнической теории [8]. К моменту появления теоретических основ радиотехники еще не было соответствующей ей развитой отрасли промышленности, которая формировалась параллельно с разработкой теоретических схем радиотехники. Поэтому в этом случае теоретическая радиотехника может служить своего рода идеализированным объектом — идеальным типом — историко-научного и методологического анализа генезиса теоретических схем технических наук в процессе модификации теоретических схем соответствующей базовой физической теории (электродинамики).

Экспериментальное доказательство Герцем теории Максвелла и его технические следствия

Заимствованная из механики и акустики теоретическая схема естественного волнового процесса позволяла транслировать для случая электромагнитных волн и соответствующую математическую схему — геометрическое изображение стоячей волны с ее узлами, пучностями, периодом, фазой и длиной. Пользуясь этой схемой Генрих Герц поставил соответствующие эксперименты и произвел необходимые измерения: в частности, изменения фазы и амплитуды электромагнитных волн при отражении и показателя преломления асфальтовой призмы. Герц также, как и Максвелл, использовал Фарадеево представление об электрических и магнитных силовых линиях, детализировав его. Например, он приводит изображения так называемого процесса «отшнуровывания» силовых линий от вибратора (колебательного контура), ставшего затем очень важным для радиотехники элементом радиопередающего устройства, анализируя распределение сил для различных моментов времени. Он называет такое изображение «наглядной картиной распределения силовых линий» (см. рис. 1) [9].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Герц строит особые структурные теоретические схемы и соответствующий им концептуальный аппарат (например, понятия вибратора и резонатора). Скрупулезное описание конструкции опытного оборудования (в том числе, материала, из которого изготовлены зеркала, их формы и размеров) сочетается у него с обобщенным теоретическим описанием экспериментально-измерительных ситуаций в виде структурных схем, которые являются прообразом будущих электрических схем радиоприемного и радиопередающего устройств и входят в состав физической теории (вибратор и резонатор). Для регистрации искры он искал сначала позицию микрометра, соединенного проводом с вибратором, а затем отсоединенного от него, что позволило ему открыть беспроводную передачу электромагнитных волн (см. рис. 2-А) [10].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

При исследовании явления электромагнитного резонанса Герцу приходилось подбирать нужные параметры различных компонентов его установки, включавших индукционную катушку, разрядник, конденсатор и т.д. Он измерял длину искры и расстояние между вибратором и резонатором, на основе этих измерений вычерчивал резонансные кривые и проводил необходимые расчеты. Разрабатывая новое экспериментальное оборудование, он действовал как инженер, хотя и не имел в виду какого-либо технического применения своих экспериментальных устройств. И математический аппарат, и опыты служили ему лишь средством к пониманию и объяснению физического процесса — распространения электромагнитных волн в пространстве. Но благодаря именно его работам электродинамика смогла дать жизнь новой сфере инженерной деятельности и соответствующей ей технической теории.

Свою хорошо оснащенную лабораторию в университете Карлсруэ Герц унаследовал от Фердинанда Брауна, профессора электротехники, модернизировавшего в 1883-1885 гг. курсы соответствующих дисциплин в этом университете. Уже «в его ранних исследованиях, которые он проводил задолго до возникновения беспроволочной телеграфии, можно обнаружить зародыши важнейших разработок в этой области […] Он обладал огромным даром и необыкновенным искусством создания вспомогательного экспериментального оборудования. Именно таким образом появилась измерительная аппаратура, имеющая большое самостоятельное значение, которая нашла применение в качестве физической исследовательской и измерительной техники», — писали о Брауне Мандельштам и Папалекси в 1928 г. [11]

Когда Герц прибыл в Карлсруэ, перед ним «была поставлена задача читать лекции по физическому эксперименту для студентов инженерных специальностей. Для решения этой задачи у него в распоряжении было все необходимое физическое оборудование, которое он мог также использовать и для исследовательских целей» [12]. Позже Герц писал:

«В физическом арсенале высшей технической школы Карлсруэ, где я проводил эти опыты, я нашел и использовал для лекционных целей пару так называемых спиралей Рисса [13]. У меня вызвал удивление тот факт, что не было необходимости разряжать большую батарею через эту спираль, чтобы сохранить искру в другой спирали, что было вполне достаточно использовать для этого, напротив, маленькие лейденские банки, ведь искрение небольшого индуктора происходило, сразу же после разряда искрового промежутка. Я заметил, что при изменении расстояния [между спиралями] появляется сопутствующая искра, и взял это явление как исходное для моего последующего исследования. Сначала я считал эти электрические движения слишком стремительными и нерегулярными для дальнейшего использования; но когда я обнаружил появление узлов [14] в середине рядом расположенного провода и тем самым ясное и чистое явление, я убедился, что теперь задача, поставленная Берлинской академией, может быть решена, а далее этого мое честолюбие тогда и не распространялось. Мое убеждение, естественно, усилилось после того, как я понял, что имею дело с регулярными колебаниями» [15].

В письме швейцарскому физику профессору Эмилю Эдуарду Саразэну Герц пишет в 1889 г. уже из Бонна:

«Приборы, с которыми я работал, были сделаны не каким-то искусным механиком элегантным способом по хорошо вычерченным эскизам, а частично мной самим, отчасти же лаборантом физического кабинета университета Карлсруэ. Они были кое-как склеены из кусков дерева, прикручены проволокой, приляпаны сургучом, и переделывались помногу раз. Шаровые полюса, например, были взяты от другого прибора и после того, как я уехал из Карлсруэ, были снова на него возвращены; некоторые части, которые можно было легко транспортировать, я прихватил с собой сюда, но по большей части все осталось в Карлсруэ».

Лаборант из Карлсруэ в принципе мог бы, по мнению Герца, создать копию этого прибора, но «он, скорее всего, не будет знать, как ему это сделать. Поскольку не сможет создать те приборы точно такими, какими были тогда» [16].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Своими исследованиями Герц установил следующее: электромагнитные волны, подобно свету, могут распространяться в непроводящей среде (эфире); они так же, как и свет, распространяются с конечной скоростью; в свободном пространстве интенсивность электромагнитных колебаний убывает обратно пропорционально первой степени расстояния от вибратора (а не третьей, как это происходит вблизи него); при подходящей частоте электрических колебаний в цепи вибратор может излучать в пространство электромагнитные волны (путем «отшнуровывания» силовых линий); электромагнитные волны и свет имеют одну и ту же физическую природу. Этих основных теоретических положений оказалось вполне достаточно для сознательного изобретения практических технических устройств. «С 1886 г. по 1888 г. Герцу удалось с искровым промежутком в качестве элемента, создающего колебания, и с настроенными колебательными контурами создать свободные (независимые от проводника) электромагнитные волны и доказать распространение этих волн в пространстве. Заимствованные из оптики опыты по преломлению, дифракции и отражению электромагнитных волн придали электромагнитной теории Максвелла уже определенное эмпирическое значение» [17].

Герц так характеризует следствия своих экспериментов:

«В оптике аналогией нашему опыту является опыт Ллойда с зеркалами Френеля. В оптике и акустике эти опыты используются как доказательства волновой природы света и звука, поэтому описанные здесь явления следует рассматривать как доказательство волнового распространения индуктивного действия электромагнитных колебаний» [18].

Герц ставил свои опыты, чтобы доказать наличие связи между светом и электричеством. В письме Герману фон Гельмгольцу от 30 ноября 1888 г. из Карлсруэ он пишет, что ему посчастливилось доказать регулярное отражение излучения. Для этого Герц установил рядом два зеркала таким образом,

«чтобы не было влияния А на В, а напротив этих зеркал поставил металлическую стенку так, чтобы искры сразу же проявлялись в В, которые еще были распознаваемы, если стенка отстояла от зеркал на 10 м. Точно так же я смог получить отражение под углом в 45°, причем я использовал две соседние комнаты, как показано на чертеже (рис. 6). Деревянные двери ничуть не мешали появлению искр» [19].

В. Кайзер замечает по этому поводу: «Волны Герца были приняты не только физиками как доказательство теории Максвелла. С волнами Герца само ядро теории Максвелла, а именно токи смещения и их электродинамическое влияние, несомненно привлекло внимание электротехников, которые уже почти в течение двадцати лет фиксировали его на сильноточной электротехнике» [20]. Однако создаваемая им аппаратура была еще недостаточно совершенной для практического применения.

Совершенствование экспериментального оборудования

После публикации результатов Герца развернулись исследования по усовершенствованию экспериментального оборудования и разработки новых, более простых и надежных способов получения и регистрации электромагнитных волн. «Не только профессиональные физики, преподаватели и изучающие физику, но также электротехники, получившие научное образование, пытались познакомиться с основными положениями этой теории» [21]. Эти работы фактически еще не выходили за пределы экспериментальной деятельности в естественной науке, но вели к техническому использованию электродинамики. П.Н. Лебедев в своей работе 1895 г. «О двойном преломлении лучей электрической силы» писал: «После того как Герц дал нам методы экспериментально проверить следствия электромагнитной теории света […], естественно появилась потребность делать его опыты в небольшом масштабе, более удобном для научных изысканий» [22]. Именно эта деятельность и сделала возможным появление первых радиопередающего и радиоприемного устройств, хотя она и не выходила за пределы детальной разработки и конкретизации теоретической схемы электродинамики.

Прежде всего требовалось устранить основные недостатки вибратора Герца, в том числе быстрое затухание колебаний и быстрое обгорание контактов. Первый был довольно быстро устранен благодаря введению трех искровых промежутков вместо одного. Для уменьшения обгорания контактов предлагали помещать центральные сферы, соединяемые с внешними сферами разрядом, в масляную жидкость. Это позволило увеличить длину искры, не полируя каждый раз шарики, а также легко изменять период колебаний путем сближения или удаления обкладок конденсатора, включенного в первичный контур, или самих шаров вибратора. Риги, например, использовал для увеличения разности потенциалов искрового промежутка вазелин (рис. 7) [23].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Еще одним недостатком вибратора Герца была малая величина получаемой искры, что затрудняло ее регистрацию. Поиски более надежного способа наблюдения искр производились сразу многими исследователями. В качестве регистратора ими использовалась газоразрядная трубка, электроскоп, термоэлемент и т. д. Однако наиболее перспективным оказался когерер — прибор для обнаружения электрических колебаний, действие его основывалось на изменении сопротивления «плохого контакта» под действием электрических колебаний в цепи, частью которой он являлся. «Когерер» (или «фриттер») был разработан французским физиком Эдуардом Бранли. Когерер состоял из стеклянной трубки, наполненной прессованными металлическими опилками (рис. 8) [24].

Бранли показал, что электрическое сопротивление когерера, обычно довольно высокое, становится нулевым, если вблизи появляется искра. Сам он не сразу заметил здесь связь с электромагнитными волнами, но многие другие исследователи сразу же использовали его идею для беспроволочной телеграфии [25]. Когерер со своей способностью внезапно изменять состояние изолятора на состояние проводника был «полностью неопределенным конструктивным элементом» радиоприемника, который «не давал никакой возможности дать ему теоретическое описание» [26].

При помощи когерера английский ученый и инженер Оливер Лодж продемонстрировал отражение, преломление и поляризацию электромагнитных волн. Как сообщает сам Герц:

«Профессор Оливер Лодж в Ливерпуле в те же годы, когда была сделана мной описанная работа, рассматривал теорию грозового разрядника и при этом провел ряд опытов по разряду весьма малых конденсаторов, которые привели его к наблюдению колебаний и волн в проводах. Поскольку он действовал полностью на основе максвелловских представлений и весьма усердно стремился доказать эти представления, несомненно, если бы я не опередил его, он также пришел бы к наблюдению волн в воздушной среде и таким образом получил бы доказательство распространения электрической силы во времени» [27].

Работа с когерером имела свои сложности. Для возвращения его в состояние изолятора опилки у него внутри требовалось встряхивать, для чего в цепь включался автоматический встряхиватель опилок. Поначалу встряхиватель включали в цепь самого когерера, а затем во вторичную цепь с более мощным источником энергии. Так возникло первое радиоприемное устройство. Его работа основывалась на том, что пришедшая электромагнитная волна делает металлические опилки или никелевый порошок проводником и таким образом активирует вспомогательный вторичный контур. «Оливер Лодж уже в начале 90-х гг. смог значительно усовершенствовать оборудование Герца. Однако это оборудование все еще не выходит за пределы лабораторного применения» [28]. Маркони конструктивно улучшил уже имеющееся оборудование, создал технологичную конструкцию. Для ее производства и продвижения на рынок он основал в 1897 г. компанию «Wireless Telegraphy and Signal», положившую начало трансферту этой новой техники («телеграфа без проводов») в хозяйственную сферу.

Интересно сравнить описания опытов Попова и Маркони. В книге «Царство изобретений», впервые опубликованной в 1901 г., передача сигналов на расстояние, осуществленная Маркони, описывается следующим образом [29].

В 1898 г. для проведения опытов с телеграфией без проводов было выбрано предгорье на юго-восточном побережье Англии. (Первый опыт был проведен в 1896 г. на относительно небольшом расстоянии, примерно в 13 км через Бристольский канал. — В.Г.) Это место уже было и раньше связано с историей электричества: там на маяке испытывали свои первые машины переменного тока Б. Хопкинсон и Адамc. «Именно перед этим маяком была воздвигнута мачта высотой в 350 м, составленная из трех частей, передатчик и приемник электрических волн, которые являются носителями беспроволочной телеграфии» (рис. 9). Станция состояла из большой катушки индуктивности, когерера и аппарата для приема телеграмм (рис. 10) [30]. «Улучшенная конструкция позволила сделать так, чтобы приемный аппарат включался автоматически, как только передавались депеши, и чтобы тем самым станция всегда была готова к приему телеграфных сообщений. Принятая телеграмма вычерчивалась […] в виде четких точек и тире с помощью специального карандаша на движущейся бумажной ленте; кроме того, можно было включать электрический звонок, по его сигналам телеграфист мог принимать депешу непосредственно на слух. Даже неопытные телеграфисты с помощью этого аппарата могли достичь скорости от четырнадцати до пятнадцати слов в минуту, а опытные — более двадцати». После того как успешно была осуществлена связь между английским и французским побережьями на расстоянии 50 км, аппарат решили дальше улучшать [31].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Что же, собственно говоря, нового сделал Маркони, если все, что он применил в своем аппарате, было известно до него?

«Вклад Маркони следует искать в ином направлении. В действительности ему удалось, в отличие от его предшественников, с помощью в принципе уже известных мероприятий и на основе интуиции относительно технических характеристик прийти к функционирующему целому; достаточным физическим образованием он, однако, не обладал» [32]. Собственный изобретательский вклад Маркони был минимальным. «Если ставить вопрос относительно оборудования, то на него легко ответить: он привнес очень мало в то, что уже существовало. […] Он перевел уже сделанные другими научные открытия в полезное и потенциально прибыльное устройство. Говоря аналитически, Маркони был заключительной ступенькой в простой линейной прогрессии — заключительной в том смысле, что вместе с ним и подобными ему экспериментаторами (Поповым в России; Дюкрете во Франции; Слаби, Арко и Брауном в Германии; Стоуном, Фесседеном и де Форестом в США; до некоторой степени Лоджем в Англии) линия научного прогресса, ведущая свое начало от Фарадея и Максвелла до Герца, достигла теперь стадии коммерческой эксплуатации. Передача нового знания происходила до этой точки исключительно в одну сторону: от науки к технике и затем к коммерческому использованию. Теперь, однако, зародился противоположный поток информации, когда Маркони, стремясь к достижению все большего расстояния, вышел за пределы той сферы знания, в какой исследования современных ученых могли бы ему помочь, и начал исследовать проблемы, решения которых у науки не было. Функция Маркони становилась более сложной. Кроме использования уже имеющегося научного знания для практических целей, он, словно в порядке обмена, стал и сам предлагать науке проблемы, которые ей следовало решать […]

Как занимающийся новыми технологиями предприниматель и рационализатор Маркони достиг той проблемной сферы, где наука не имела готовых ответов. Подобная поставка новой информации из «сферы опыта» оказалась бы значительно более медленной, если ее источником служили ученые, давно занимающиеся этой проблематикой, и, вероятно, было бы меньше неожиданных результатов, если Маркони удовлетворился бы работой с волнами очень короткой длины. Следует отметить, что Лодж в своих экспериментах и демонстрациях между 1894 и 1896 гг. не находил ничего, что его удивляло бы, никаких явлений, которые он как ученый считал бы аномальными или странными. Маркони, напротив, уже с 1895 г. начал уходить от этого упорядоченного и хорошо организованного пастбища в область неизведанного. Рассмотрим, например, что ему потребовалось, чтобы полностью понять полученные им результаты, оперируя со своей новой антенной и когерером. Ему требовалось создать теорию проектирования антенны; не считая фундаментальной теории линейного диполя, здесь ничего не было сделано. Ему была нужна теория распространения радиоволн и в особенности теория, которая позволила бы ему распознавать и использовать различия между характеристиками распространения разных диапазонов частот. Но такой теории не существовало […] Ему нужна была также такая теория линий передачи, которая помогла бы ему согласовать его передатчик и приемник с антенной. В этой области были выработаны некоторые эмпирические соотношения, но систематически организованного знания не существовало. В каждой из этих областей работа Маркони заключалась в генерации новых данных и проблем» [33].

Точно также экспериментировал в России с беспроводной передачей сигналов Александр Попов: «Летом 1897 г. Попов увеличил возможное расстояние передачи. На средства Морского министерства Попов построил новые приборы и достиг 5-километровой дальности передачи сигнала. Этот первый российский опыт с радио, имевший в первую очередь военное значение, сохранялся в тайне, но открытое при этом свойство отражения радиоволн от предметов (а именно от кораблей) послужило основой для будущего радара. В 1898-1899 гг. Попов руководил экспериментами на Балтийском и Черном морях и разработал способ преобразования принятых радиоволн в звуковые сигналы (ранее модно было их регистрировать лишь на бумаге). В 1900 г. дальность передачи сообщений достигла уже 112 километров» [34] (см. рис. 11) [35].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Чиновники того времени плохо понимали, чем занимается Попов, и весьма незначительно поддерживали его работу. Он умер в 1906 г. после очередной бессмысленной беседы с министром. Важность его исследований стали правильно оценивать лишь спустя некоторое время после его смерти. В 1910 г. для разработки морских радиостанций в Санкт-Петербурге Морское министерство России основало «Радиотелеграфное депо» (позже ставшее радиотелеграфным заводом). Но действительно серьезную государственную поддержку радиотехнические исследования — как теоретические, так и прикладные — получат только в Советское время. Такой же поддержкой будет пользоваться и радиопромышленность.

Маркони, рассчитывая на коммерческий успех, активно пользовался результатами других исследователей и изобретателей, демонстрируя при этом необыкновенную смекалку. Но очень скоро оказалось, «что для достижения большей дальности передачи сигналов требуется непропорциональное увеличение высоты антенны. Так, в 1897 г. Слаби для передачи сигнала на расстояние в 21 км использовал антенный провод длиной 300 м, прикрепленный к воздушному шару. Совершенно очевидно, что по такому пути новое блестящее изобретение Маркони развиваться дальше не могло, требовались новые идеи и лучшее понимание происходящих в нем физических процессов. […] И то и другое обеспечил Ф. Браун» [36]. Он разработал так называемый сдвоенный передатчик (первичный контур — конденсаторный контур с искровым промежутком, вторичный контур — антенна), в то время как Маркони использовал антенну с включенным в нее искровым промежутком. Какие физические процессы происходили в антенне Маркони, никто себе ясно не представлял. В противоположность Маркони Браун сознательно работал с большими длинами волн.

14 октября 1898 г. Браун запатентовал это изобретение. Его ассистент и ближайший сотрудник Ценнек провел серию опытов на Северном море и доказал явное преимущество передатчика, созданного Брауном. Маркони моментально перенял новое изобретение, что позволило ему реализовать беспроводную телеграфную связь между Европой и Америкой в 1901 г. Интересно, что сам Маркони после первых успешных опытов по передаче сообщений на сравнительно небольшое расстояние не верил в возможность реализации беспроводной телеграфии на большие расстояния (как, например, между Европой и США). Он называл распространяемые тогда в прессе по этому поводу рассуждения как необоснованные фантазии. «…Сам [Маркони] ни в коем случае не соглашается с фантастическими сообщениями прессы, которые видят в его изобретении знаки телеграфии будущего и считают реализацию беспроводной телеграфной связи между Америкой и Европой лишь вопросом времени. Эти сообщения прессы вызвали легко объяснимое беспокойство кабельных компаний. По его же мнению, беспроволочная телеграфия не сможет вытеснить провод и кабель, если речь идет о тысячах километров» [37]. Другой немецкий ученый Адольф Слаби, принимавший участие в опытах Маркони в мае 1897 г., после этого сам провел эксперименты по беспроволочной телеграфии.

А. Слаби улучшил аппаратуру: он использовал в качестве передатчика искровой индуктор (катушку Румкорфа), так чтобы его искровой промежуток располагался в антенном контуре, индуктивно с ним связанном. Когерер же и соответствие антенного провода различным частотам были также последовательно улучшены (рис. 12) [38].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Спор за приоритет между Поповым и Маркони демонстрирует нам различия в «философии техники» сообществ ученых и инженеров. В то же время становится ясным, что для внедрения новой техники в жизнь важную роль играют не только открытие, изобретение и их патентирование, но и их приспособление к промышленному производству этой новой техники, а также распространение вновь созданного продукта (нововведения) на рынке. Такую способность соединить воедино все эти области лучше всего продемонстрировал Фердинанд Браун, «блестящий физик-теоретик и практик», он развивал беспроволочную телеграфию «одновременно со своими контактами в области промышленности». Он не только вовремя и грамотно патентовал и защищал свои изобретения, но также создал фирму для продвижения своих изобретений и патентов на рынок. Он доказал, например, что его патенты на замкнутый колебательный контур и рамочную антенну, без которых вряд ли возможно было бы перейти к передаче сигналов на большое расстояние, появились существенно раньше патентов Маркони.

В Германии продолжалась борьба за приоритет между Брауном и Слаби, но они смогли ее прекратить. Слаби и его бывший ассистент Граф Арко работали на фирму «АЭГ», а Браун — на фирму «Сименс». Браун разработал и усовершенствовал также целый ряд измерительных инструментов. Коммерческое распространение всех этих приборов Брауна на рынке взяла на себя фирма «Хартманн и Браун», руководителем которой был брат Ф. Брауна. В связи с ростом значения радиотелеграфии, чтобы создать противовес деятельности фирмы Маркони, в 1903 г. с помощью «АЭГ», а также «Сименс и Гальске», которые до того находились в конкуренции друг другу, было основано «Общество беспроволочной телеграфии» (Телефункен) [39]. «Для телеграфии в водной среде он работал совместно с инвестором Стольверком. Это сотрудничество привело его в июле 1900 г. к созданию нового «Общества Браун-Сименс-Гальске», которое позже слилось с другими предприятиями и до сих пор производит свою продукцию под именем «Телефункен». Впрочем, с технической точки зрения новая фирма «Телефункен» еще долгое время уступала британскому «Обществу Маркони». Ей, правда, удалось благодаря демпинговым ценам получить у российского правительства заказ на оснащение Российского военно-морского флота системами Арко-Слаби. Но во время морской битвы при Цусиме (против японского морского флота) она отказала в работе, а несколько станций Маркони надежно работали» [40].

Развитие электродинамики проходило далее в двух основных направлениях: 1) дальнейшее обобщение и систематизация физической теории; 2) совершенствования структурных схем эксперимента, стимулировавшего появление беспроволочной телеграфии (радиотехники). Второе направление носило в основном инженерный характер.

Возникновение радиотехники

Институализация инженерной деятельности в области радиотехники осуществлялась лишь после изобретения радио, когда начала формироваться новая отрасль промышленности. Эта деятельность была направлена на разработку конструктивных вариантов радиотехнических устройств. Она дала толчок к появлению радиотехнической теории, обозначившему начало собственной истории радиотехники. С этого времени она становится связанной в основном с развитием новых схем радиотехнических устройств (например, схема с заземленной сеткой, рефлексная система, супергетеродинный приемник и т. д.). Фердинанд Браун положил начало деятельности именно такого рода. «Передатчик для беспроволочной телеграфии должен был удовлетворять двоякому требованию: прежде всего, в нем должен был возникать по возможности сильный высокочастотный переменный электрический ток, чтобы затем то же самое произошло и с излучением, т.е. электромагнитными волнами. Передатчик Маркони, который в противоположность конденсаторному контуру представляет собой не «закрытый», а «открытый» колебательный контур, превосходно излучает (радиоволны. — В. Г.). Конденсаторный контур, который сам практически ничего не излучает, напротив, с точки зрения создания сильных токов высокой частоты намного превосходит открытый колебательный контур. На основе объединения обеих схем и возник знаменитый передатчик Брауна. […] Аналогичная двойственная задача возникает и перед приемником. Прежде всего пришедшие от передатчика электрические волны должны быть приняты, причем они должны быть преобразованы в высокочастотные токи, которые затем со своей стороны вызывают воспроизведение знаков в телефоне или записывающем устройстве. И здесь тоже для приема волн нужен подвешенный провод, как это превосходно и аналогичным образом сделали Попов и Маркони. Однако он в меньшей степени подходит для целевого использования полученной энергии, для чего, как распознал Браун, лучше всего подходит конденсаторный контур. Именно таким образом с помощью соединения этого провода с одним или многими конденсаторными контурами и возник связанный приемник Брауна» [41] (см. рис. 13) [42].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Ф. Браун был первым, кто действительно понял, какие электрические процессы происходят в радиопередатчике и радиоприемнике. Исходя из теоретических рассуждений, Браун пришел к выводу, что нужно индуктивно соединить искровой промежуток в передающем устройстве, а также когерер с антенной. Это сделало его передатчик гораздо более действенным и тем самым позволило осуществить радиосвязь через Атлантику. Изобретенный Брауном кристаллический детектор скоро заменил предложенный Бранли когерер. «Вся техника передачи с того времени, как Браун ввел в практику замкнутый контур, претерпела множество изменений. Передатчик с взрывным искровым разрядом был заменен передатчиком Вина после основополагающего открытия искры замыкания. […] Использование электронных ламп привело к полному видоизменению и появлению совершенно новых возможностей, которые в первые годы становления этой области вообще трудно было себе даже представить» [43].

В первые же годы после изобретения радио начинается бурное развитие радиотехники. Инженерная деятельность становится главным стимулом теоретических изысканий. Основное внимание многочисленных изобретателей концентрируется на совершенствовании конструктивных элементов (детекторов [44], трансформаторов и машин высокой частоты, катодных ламп, прерывателей, рамочной антенны и т. д.) и схем (дуговых генераторов, передатчиков с ударным возбуждением, замкнутого колебательного контура и т.п.) радиотехнических устройств. Применение замкнутого колебательного контура имело особое значение. «Для принятия электрических волн следовало использовать закрытые колебательные контуры в противоположность до сих пор используемых открытых контуров. В опытах 1913 г. в Страсбурге появляется рамочная антенна, наиболее распространенная сегодня. Прием на рамочную антенну в отличие от приема с помощью открытого колебательного контура имеет существенные преимущества. В этом случае можно освободиться от помех, которые появляются вполне с определенных направлений, и тем самым получить большую свободу от помех. Кроме того, появляется возможность радиопеленга и т.п. Эти преимущества, которые сегодня всем известны, были впервые выявлены Брауном» [45]. Изобретение Брауном рамочной антенны было очень важным для дальнейшего развития телеграфии без проводов. «В 1890 г. впервые примененная рамочная антенна сделала возможным направленное излучение и направленный прием. При этом были подавлены атмосферные помехи и нежелательный прием других станций. Маркони перенес эту новую схему Брауна в свои приборы. В 1901 г. он осуществил радиосвязь между Европой и Америкой, в результате чего беспроволочная телеграфия смогла завоевать мир» [46].

Радиотехнические устройства усовершенствовались благодаря увеличению их мощности, дальности действия, удобства эксплуатации, экономичности, а также освоения все новых диапазонов электромагнитных волн для осуществления радиопередачи и радиоприема и достижения их все более наглядного представления. Последнее осуществлялось, например, с помощью электронно-лучевой трубки, или трубки Брауна.

«В силу ее практически безынерционного функционирования она давала возможность исследовать временные характеристики переменных токов и напряжений весьма высокой частоты. Эта особенность трубки, ее особое место среди иных осциллографических устройств, подчеркивалась Брауном буквально в самых первых публикациях. Для отображения быстрых колебаний, которые использует радиотехника, трубка Брауна является единственным средством детального исследования временных характеристик» [47]. Это был, однако, только лишь прототип современного осциллографа, который стал сегодня «одним из основных измерительных приборов в электронике (см. рис. 14 а), который позволяет сделать видимым на экране в графической форме изменяющееся во времени напряжение (прохождение и форму сигнала), а также измерить или представить его амплитуду в зависимости от времени» [48] (см. рис. 14 б) [49].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. ГерцаСтановление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Браун хотел «с помощью своей электронно-лучевой трубки сделать видимым переменный ток, которым снабжался город Страсбург. Он заказал ее у наследника фирмы «Франц Мюллер Гайслер». […] На связанном с его электронно-лучевой трубкой поворотным зеркалом появилась синусоидальная кривая. Переменный электрический ток вновь созданной электростанции города Страсбурга стал виден на экране электронно-лучевой трубки. […] В последующие годы Браун и Ценнек добавили к этому дополнительные устройства, обеспечившие прежде всего горизонтальную развертку и некоторые иные улучшения. […] Роговский в Аахене доработал это устройство, введя в него в 1905 г. нагреваемый катод и электростатическую развертку» [50]. Изображение кривой тока было видно непосредственно на флуоресцирующем экране. Луч следовал непосредственно за изменениями электрического тока, и Браун смог сфотографировать картину колебаний и опубликовать ее. Было очень важно уметь представлять переменные токи, измерять их и геометрически конструировать [51].

Каждому такому изобретению сопутствовали определенные теоретические и экспериментальные исследования. Например, для создания катодного вентиля (двухэлектродной лампы) был использован эффект Эдисона (электронная эмиссия), установившего в 1883 г. во время опытов со своей лампой накаливания, что «если вблизи нити накаливания расположить металлический стерженек и соединить его с положительным полюсом батареи, то через него потечет электрический ток» [52]. Однако для достижения технического применения этого эффекта понадобилось провести целый ряд дополнительных исследований.

Американский физик Ли де Форест установил, что раскаленное тело может вести себя как излучатель. Он начал разогревать не два, а один электрод и против него расположил холодный анод в виде пластинки. Ли де Форест «вполне сознательно начал поиск замены для «когерера» в качестве радиоприемника. […] Он получил патент 15 января 1907 г. […] и сначала продемонстрировал трехэлектродную лампу с управляющим электродом, как раннюю форму триода» (см. рис. 15) [53]. «Но этот управляющий электрод не был расположен еще между катодом и анодом […] Только несколько позже […] [он] начал вводить управляющий электрод между катодом и анодом, а именно — чтобы не разорвать электронный поток — в форме сетки» [54].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

(на рисунке — явная путаница! — V.V.)

Английский инженер сэр Джон Флеминг изобрел вакуумный диод, названный им «пустотным клапаном», и предложил использовать его в качестве детектора в радиоприемном устройстве (см. рис. 16) [55]. Он использовал открытый Эдисоном эффект «для создания двухэлектродной выпрямительной электронной лампы» и в 1905 г. получил на нее британский и американский патенты. Однако «права на его изобретения находились в собственности фирмы Маркони, консультантом которой он был». Тем не менее диод Флеминга «так никогда и не сыграл какой-либо значащей практической роли, поскольку он явно проигрывал в качестве выпрямляющего элемента кристаллическому детектору Брауна» [56].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Открытое ранее свойство двух находящихся в соприкосновении кристаллов пропускать ток в одном направлении послужило основой для изобретения кристаллического детектора. После ряда специальных исследований Браун и Пиккар нашли подходящие пары для кристаллических детекторов. «Уже в 1874 г. Браун пишет об открытых им явлениях следующее: если пропустить электрический ток через медный колчедан, пирит (железный колчедан), галенит (свинцовый блеск), блеклую руду и т.п. минералы, то наблюдается тот факт, что сила тока не пропорциональна ЭДС. Если же при этом электроды находятся в различных минералах, тогда сила тока зависит от знака приложенной разности потенциалов. Браун обнаружил в своей первой экспериментальной конфигурации тридцатипроцентное различие в силе тока при смене полярности. В усовершенствованном варианте эксперимента можно было говорить об отсутствии обратного тока вообще. Это явление, которое представляет собой отклонение электропроводности от закона Ома и характерно для однополярной проводимости, нашло свое важное применение: на нем основываются открытые Брауном и введенные в практику телеграфии без проводов кристаллические детекторы» [57].

Формирование новых теоретических схем радиотехники идет по двум основным направлениям: 1) в плане развития и конкретизации «универсальной» теоретической схемы электромагнитных взаимодействий путем заполнения диапазона практически используемых радиоволн (с одновременным развитием методов исследования их физических свойств); 2) в аспекте разработки специфической обобщенной теоретической схемы радиотехники на базе анализа конструкций различных радиотехнических систем, включая развитие средств их синтеза.

Построение технической теории — теоретической радиотехники

«Телеграфия без проводов» первоначально представляла собой прикладное исследовательское направление электродинамики. Позже она стала рассматриваться как новый раздел (область исследования) электротехники, задача которого заключалась в совершенствовании приема электромагнитных волн, борьбе со всевозможными видами помех, использовании тока высокой частоты. В ранних курсах по радиотехнике еще значительное место занимает электротехническая часть, так как радиотехника пользуется различными стандартными электротехническими устройствами и элементами. Поэтому радиотехнические цепи рассматриваются первоначально как разновидность электротехнических цепей, работающих на токах высокой частоты. В данном случае можно говорить о переносе исходной теоретической схемы и соответствующих ей понятий, представлений и методов анализа из смежной технической теории.

В процессе переработки этой схемы, взятой из электротехники, на основе нового эмпирического материала (иных конструктивных элементов) происходит ее коренное преобразование. Радиотехнические схемы имеют ряд существенных отличий от электротехнических цепей. А это влечет за собой и необходимость изменения их исходной электротехнической модели. Так, для получения токов высокой частоты в радиотехнике стали применяться методы, неизвестные в электротехнике, свободные колебания, не связанные с проводами и совершенно новые приборы и устройства. «Методы измерения силы тока, напряжения и т.д. невозможно было непосредственно заимствовать из тогдашней электротехники. Появлялись совершенно новые устройства новой измерительной техники: измерение частоты или длины волны и логарифмического декремента» [58]. Кроме того, изменяется и масштаб многих электротехнических величин. Радиотехнику приходится учитывать такие величины, которые слишком малы и не представляют интереса при изучении техники медленных изменений электрического тока. Другими словами: достигается соответствие двух слоев технической теории — поточных (описывающих физические процессы, протекающие в радиотехнических устройствах) и структурных (задающих конструктивно-технические параметры этих устройств) схем.

Параллельно разрабатываются частные теоретические модели, такие, как теория усилителей, теория пустотных (ламповых) генераторов переменного тока и т.п., образующих отдельные островки теоретического исследования. Все частные теоретические вопросы, касающиеся конструктивных элементов радиотехнических систем (например, электровакуумных приборов), и более детальное описание конструкции их подсистем (радиоприемников, радиопередатчиков, антенн [59] и т.д.) постепенно выносятся в специальные курсы. В результате выделились некоторые вопросы, представляющие общий интерес для всякого радиотехнического устройства. Частные теоретические схемы перерабатываются и систематизируются с одновременным их обобщением.

Проблема введения однородных идеальных объектов радиотехнической теории, позволяющих установить соответствие ее функциональной, поточной и структурной схем, на уровне традиционных электротехнических элементов решалась относительно просто.

Во-первых, уже в электротехнике было установлено однозначное соответствие между всеми этими идеальным объектами (емкостью, индуктивностью, сопротивлением) и конструктивными элементами реальных электрических схем (конденсаторами, катушками индуктивности, резисторами). Во-вторых, цепь, построенная из идеальных объектов, с помощью специально разработанных в электротехнике приемов может быть представлена в виде произведения некоторого количества операторов. Рассмотрение радиотехнических систем с точки зрения теории цепей значительно упрощает задачу их исследования, поскольку огромное разнообразие конструктивных элементов, отличающихся своими характеристиками, принципом действия, конструктивным оформлением и т.д., заменялось сравнительно небольшим количеством идеальных элементов и их соединений, представляющих реальные элементы и связи. Любая электротехническая цепь может рассматривается как совокупность идеализированных двухполюсников, действие каждого из которых может быть описано линейным оператором, преобразующим входящий ток в выходящий — и тот и другой представляются в этом случае вектором, характеризующим максимальное (или действующее) значение силы тока и его фазу. Одна из наиболее распространенных электротехнических схем — это трансформатор, преобразователь тока и/или напряжения, «в простейшем случае состоящий из 2 обмоток, первичной и вторичной, снабженный, как правило, ферромагнитным сердечником. Прохождение переменного электрического тока в первичной обмотке трансформатора индуцирует ЭДС во вторичной обмотке».

Американский инженер сербского происхождения Никола Тесла (1856-1943) пытался использовать этот принцип для беспроводной передачи энергии. Для этого в цепь первичной обмотки трансформатора включался колебательный контур с искровым прерывателем. В 1897 г. в Нью-Йорке он получил патент на «Электрический преобразователь», известный также под названием «трансформатора Теслы» (см. рис. 17) [60].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Несколько сложнее обстоит дело с нелинейными элементами радиотехнических цепей (например, радиолампами). Но и они для токов и напряжений, соответствующих линейным участкам их вольт-амперных характеристик, могут быть рассчитаны с помощью традиционных электротехнических методов.

К началу 20-х гг. телеграфия без проводов из полулюбительского изобретательства, где преобладали интуиция и искусство, превратилась в инженерную дисциплину, покоящуюся на твердом фундаменте технических расчетов и проектирования. Электрическая телеграфия «использует лишь слабые электрические токи и низкие напряжения по сравнению с сильноточной электротехникой. Тем не менее законы распространения электрического тока остаются в обеих этих областях одни и те же» [61]. В дополнение к этому разрабатываются новые методы и теории, например теория электрических цепей. «Доминирующая до конца XIX столетия сильноточная электротехника (машиностроительный период развития электротехники) была в основном ориентирована на практический опыт и поэтому не могла решающим образом помочь развитию теории электрических цепей. […] Впервые в начале нашего столетия быстро развивающаяся слаботочная электротехника (телефонии и беспроволочной телеграфии) дала решающий импульс становлению самостоятельной теории электрических цепей и стала в этом виде исходным пунктом для многочисленных математических подходов» [62].

В радиотехнических системах постепенно выделились качественно иные, нежели в электротехнике, конструктивные блоки-подсистемы: колебательные и связанные контуры, фильтрующие цепи, усилители низкой, промежуточной и высокой частоты, модуляторы, детекторы, мультивибраторы, генераторы, ограничители, линии задержки и т.п. Эти конструктивные блоки, однако, могут иметь различную физическую основу, не обязательно сводимую к электротехническим элементам. Вокруг каждого такого блока группируются особые теоретические знания. Другими словами эти блоки сами представляют собой различные частные теоретические схемы, являющиеся, в свою очередь, обобщением конструктивных схем конкретных радиотехнических устройств, Например, главное свойство дроссельных фильтров (низких частот) и фильтров верхних частот — «явно выраженное предпочтение или подавление определенных диапазонов частот. Именно поэтому их называют «сепараторами» или «фильтрами». Вагнер выделил четыре основных типа фильтров: низких частот, высоких частот, полосовой фильтр и полосовой заграждающий фильтр. Кэмпбелл независимо от Вагнера пришел к аналогичным результатам, но опубликовал их лишь в 1922 г. Частотные характеристики этих цепей, состоящих из катушек индуктивности и конденсаторов (реактивных четырехполюсников) могут быть рассчитаны с помощью теории Вагнера. Возникший при этом «анализ электрических цепей» был настолько успешным, что стал применяться для расчета акустических и других механических колебательных систем. В то время как техника связи еще несколько десятилетий прежде должна была заимствовать аналогии из других научно-технических дисциплин, теперь ее теоретический аппарат настолько расширился, что она смогла возвратить полученное с процентами» [63]. Все эти блоки радиотехнических систем могут быть исследованы едиными методами в специально развитой для этого теории четырехполюсников. Монолитную или твердотельную схему, изготовленную как единый блок с помощью планарной технологии, можно теоретически представить как электронную схему, состоящую из резисторов, конденсаторов и т.п. Например, четырехполюсную интегральную схему можно представить в виде линии передачи с дискретными или распределенными элементами, т.е. состоящей из двухполюсников (см. рис. 18) [64]. Эта модель представляет собой схематическое «описание в форме соответствующей схемы замещения».

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

На рис. 18 а представлена дискретная схема замещения «сначала для длины р» (см. рис. 18 в). «В данном случае индуктивность и омические потери цепи электрического тока высокой частоты учитываются с помощью введения элементов L и R и за счет непроводимости диода в одном направлении, для рассматриваемой полосы высоких частот через последовательное включение зависимой от напряжения емкости перехода C(U) и электронной проводимости G. Периодическая нелинейная линия передачи (NLTL) в целом [см. рис. 18 в] представляется с помощью цепочки нескольких таких схем замещения, которые также обозначают ячейки», что на рис. 18 в показано пунктиром. «При пренебрежении сопротивлением элементов циклическое повторение подобных ячеек (с чередованием последовательного и параллельного включения ветвей) приводит к схеме замещения в форме многозвенной LC-цепи с характеристикой фильтра низких частот. Для вывода волнового уравнения примененной здесь модели примем теперь, что при распространении волн по нелинейной линии передачи длина любых появляющихся в ней волн является достаточно большой по сравнению с длиной периода р» (рис. 18 в). Тогда схема замещения с распределенными элементами на рис. 18 б «будет полезной для описания нелинейного распространения волн по всей нелинейной линии передачи. На этой схеме замещения описывается с помощью индуктивности, последовательно включенного резистора, а также зависимой от напряжения емкости перехода и электронная проводимость проводника через соответствующие проводящие пластины» [65].

Теоретическое исследование схем с включенными в них реактивными элементами (сопротивлениями, конденсаторами, катушками индуктивности, трансформаторами) позволяет устанавливать соотношения между силой тока и напряжением в какой-либо электрической цепи в соответствии с правилами, сформулированными Кирхгофом и Гельмгольцем. Распространение этих правил на случай переменного тока сделало «принципиально возможными расчеты электрических цепей, содержащих не только [омические] сопротивления, но и конденсаторы (емкости) и катушки индуктивности (индуктивности)» [66]. Последние зачастую стали называть соответственно емкостными и индуктивными сопротивлениями. Любой проводник (например, кусок медной проволоки) может быть представлен на эквивалентной схеме для цепи постоянного тока омическим сопротивлением. Для цепи переменного тока низкой частоты должно быть добавлено индуктивное сопротивление, для переменного тока высокой частоты — еще и емкостное сопротивление. В русском языке термин «сопротивление» (или эквивалентное сопротивление) означает в первую очередь идеализированный элемент (абстрактный объект технической теории — физическую величину) идеализированной электрической цепи (поточной схемы) в отличие от «сопротивления» как конструктивного элемента (радиодетали) реальной электрической цепи (структурной, или конструктивной схемы), называемого «резистором» (от англ. «resistor»). Таким образом одна и та же реальная электрическая цепь, состоящая из резисторов, конденсаторов и катушек индуктивности, соединенных между собой проволочными проводами, может быть представлена для разных режимов функционирования этой электрической цепи различными эквивалентными схемами: для постоянного тока достаточно представить ее в виде (поточной) эквивалентной схемы — схемы замещения, состоящей только из омических сопротивлений. Для переменного тока низкой частоты к ним добавляются индуктивные сопротивления, а на высокой частоте следует учитывать и емкостное сопротивление данной цепи.

На примере последовательного соединения омического сопротивления, индуктивности и емкости видно, каким образом могут строиться эквивалентные схемы пассивного двухполюсника (последовательного колебательного контура, изображенного в виде двухполюсника), где индуктивность заменяется индуктивным сопротивлением, а емкость — емкостным сопротивлением (см. рис. 19) [67].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Для проведения расчетов с использованием законов Ома и Кирхгофа эквивалентная схема должна быть сведена к еще более простой эквивалентной (функциональной, или математической) схеме, т.е. определенным образом идеализированной электрической цепи — схеме замещения более высокого уровня абстракции [68]. Первые экспериментальные и теоретические результаты были получены Омом еще в 1824 г. Всего три года спустя позже он издал книгу под названием «Математически обработанные гальванические цепи», которая содержит все существенные законы электрических цепей. Однако он интересовался в первую очередь открытием физических закономерностей, а поэтому не использовал свои достижения для расчета больших электрических цепей. Гораздо больший вклад в становление теории расчета электрических цепей внес Кирхгоф. Он сформулировал в своей первой работе 1845 г. названные его именем законы в несколько более общей форме, чем у Ома. Собственно, рож дение теории электрических цепей следует, однако, отнести к 1847 г., когда Кирхгоф опубликовал свою работу под названием «О решении уравнений, с помощью которых проводится исследование линейного распределения гальванических токов». В этой работе впервые дается методика анализа электрических цепей с применением теории графов. В работах «О сохранении силы» (1847) и «О некоторых законах распределения электрических токов в телесных проводниках с применением для опытов с животным электричеством» (1853) Гельмгольц заложил основы динамической теории электрических цепей и «теории двухполюсников». Окончательную форму теория приобрела благодаря Флемингу и Штейнмецу, перенесшим на «линейные RLC-цепи с синусоидальным возбуждением» методы, развитые для линейных электрических цепей, состоящих из омических сопротивлений [69].

Любой реактивный двухполюсник можно представить в виде омического сопротивления, индуктивности и емкости, а можно — в виде комплексного сопротивления (Z). Активный двухполюсник может быть заменен эквивалентной ЭДС с внутренним сопротивлением z. Выделяя в электрической цепи замкнутые контуры и производя соответствующие замены активных и реактивных двухполюсников, можно получить систему линейных уравнений для всех токов и напряжений в сети (см. рис. 20) [70]. Число независимых контуров определяется соотношением n — р — q + 1, где р — число ветвей в графе, представляющем сеть, q — число его узлов. В каждом контуре вводятся свои токи. Первое правило Кирхгофа требует равенства нулю суммы всех токов в каждом узле графа, второе — равенство нулю суммарного падения напряжения в каждом контуре.

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

Например, схема, представленная на рис. 21 я, может быть сведена к графу, имеющему 3 узла (q = 3) и 5 ветвей (п = 5) (рис. 21 б) [71].

Становление радиотехнической теории: от теории к практике. На примере технических следствий из открытия Г. Герца

«Каждому физическому процессу будет точно соответствовать определенная математическая операция. Электрическая цепь, состоящая из омических сопротивлений имеет при данных ЭДС лишь одну единственную схему распределения напряжений или токов, т.е. ее линейные уравнения имеют единственное решение. Такая однозначность выводится уже из законов Кирхгофа, которые в свое время быстро приобрели права гражданства.

Однако всё, о чем говорилось выше, позволяет лишь анализировать схемы. Техническая же теория только тогда может считаться построенной, если в ней становится возможным также синтез схем — создание нового технического устройства на основе имеющихся конструктивных элементов. Очень важно теоретически рассчитать основные параметры нового технического устройства и проимитировать его функционирование. Именно таким образом Кэмпбелл, работавший тогда в белловских телефонных лабораториях, и Вагнер, сотрудник германского почтамта, смогли создать первый эскиз теории синтеза LC-фильтров, в общих чертах завершенной несколько позже Форестом и Дарлингтоном в США [72].

Радиотехническая система может быть представлена в виде цепочки блоков, каждый из которых преобразует один из параметров электромагнитных колебаний. К таким блокам относятся: генератор (преобразует какой-либо вид энергии в электромагнитные колебания), модулятор (позволяет изменять соответствующую характеристику электромагнитного колебания по определенному закону, скажем, амплитуду, частоту или фазу), фильтр (отфильтровывающий помехи), усилитель (устройство, увеличивающее колебания только по амплитуде, их фазовые и частотные соотношения должны передаваться без изменений) и т.д. В теории четырехполюсников разрабатывается специальный математический аппарат, основанный на матричном исчислении, доказываются специальные теоремы, анализируются различные типы четырехполюсников, даются их обобщенные уравнения и параметры. Теория четырехполюсников дает возможность осуществлять анализ и синтез различных многокаскадных радиотехнических устройств на теоретическом уровне и транслировать на уровень инженерной деятельности важнейшие результаты.

Таким образом в теоретической радиотехнике динамическая физическая картина электромагнитных взаимодействий (колебаний, волн, полей) совмещается со структурным изображением радиотехнических систем, в которых эти естественные (в данном случае физические, точнее электродинамические) процессы протекают и искусственно поддерживаются. Именно их органическое сочетание и образует обобщенную теоретическую схему технической науки.

На первых этапах своего развития радиотехника отличалась скорее описательными, чем расчетными методами исследования. Однако о появлении технической науки можно говорить в полной мере лишь тогда, когда в ней построена математизированная техническая теория. В ней должны быть выработаны процедуры перехода от структурных теоретических схем к «процессуальным» и функциональным схемам и обратно (другими словами процедуры анализа и синтеза). Только после того, как в технической науке заданы процедуры теоретического синтеза технических систем, которые позволяют распространить полученные теоретические результаты на целый класс гипотетических технических систем (с возможностью выработки на их основе практических методических рекомендаций для еще неосуществленной инженерной деятельности), построенная в этой технической науке обобщенная теоретическая схема может рассматриваться как универсальная относительно данного класса технических систем. Другими словами, именно тогда она получает статус «универсальной» Теоретической схемы определенной научно-технической дисциплины (точнее/ «семейства» такого рода дисциплин) и соответствующего им вида инженерйой деятельности.

С 1895 по 1905 гг. беспроводная телеграфия развивалась преимущественно эмпирически. Ф. Браун — сторонник развития университетской технической науки — пытался открыть в Страсбургском университете технический факультет. Он считал, что с открытием технического факультета в рамках университета и с помощью нескольких успешно работающих вне его электротехнических предприятий можно развить экспериментальную и педагогическую практику как новую техническую науку, которую еще предстоит создать, с ясно определенными целями и содержанием обучения. Он ориентировался не на теорию, а на необходимость технических применений и разработал программу модернизации физики как технической физики. К сожалению, этому проекту не было суждено осуществиться. Техническая физика вела в университетах лишь своего рода теневое существование, хотя большинство физиков и работало в области техники [73]. Эти идеи, однако, оказали влияние не только в Германии, но и в России. Ближайшие сотрудники Брауна из России Л.И. Мандельштам и Н.Д. Папалекси стали развивать радиотехнику в России в духе идей Ф. Брауна.

Леонид Исаакович Мандельштам (1897-1944) учился на физико-математическом факультете Новороссийского университета в России, но из-за участия в студенческих волнениях вынужден был продолжить свое образование в Страсбурге, которое закончил в 1902 г. Мандельштам в 1902 г. защитил у Брауна кандидатскую диссертацию, а в зимнем семестре 1906/07 гг. получил докторскую степень. Он изучал колебания в электрическом контуре и открыл принципы слабых взаимодействий, которые до сегодняшнего дня являются весьма важными для радиотехники. Мандельштам в течение 10 лет был ассистентом Брауна. Он также работал «несколько недель на почте и в лаборатории фирмы «Сименс», чтобы изучить технику связи и телеграфии», а в 1911 г. получил постоянное место преподавателя прикладной физики. Позже ему было присвоено звание профессора.

Николай Дмитриевич Папалекси (1880-1947) «происходил из богатой семьи российского помещика в Крыму, так что у него не было необходимости работать в Страсбурге, чтобы обеспечить себе пропитание». Он защитил кандидатскую диссертацию в 1904 г., а докторскую — в 1911 г. Затем он работал приват-доцентом у Брауна. В начале Первой мировой войны Мандельштам и Папалекси как российские граждане были вынуждены покинуть Германию [74] и возвратиться в Россию. С 1923 г. они работали вместе в научном отделе Центральной радиолаборатории Электротехнического треста заводов слабого тока в Ленинграде. Мандельштам с 1924 г. стал заведовать кафедрой теоретической физики в Московском университете. Папалекси оставался сначала в Ленинграде, работая профессором в Политехническом университете, а с 1934 г. перешел на работу в Физический институт (и, кроме того, в Электротехнический институт) Академии наук СССР. В 1937 г. Мандельштам также перешел на работу в Физический институт, где проводил исследования в области оптики, радиофизики, радиотехники и теоретической физики (часто совместно с Папалекси). Мандельштам и Папалекси были избраны действительными членами Академии наук [75].

Теоретические исследования в радиотехнике исходили первоначально из экспериментальных работ Герца и все время опережали практику. Теоретическая систематизация появляющихся новых результатов становится безотлагательно необходимой тогда, когда возникает потребность обучения нового поколения инженеров. «Частичные проблемы, которые были решены к концу первых десятилетий развития техники телефонной связи и техники высоких частот, как кажется на первый взгляд, были внутренне мало взаимосвязаны. В 1910 г. Франц Брейсиг поэтому поставил перед собой задачу попытаться эти многочисленные вопросы рассмотреть на единой базе уравнений Максвелла. Он начал свою книгу «Теоретическая телеграфия» с общих основ теоретической электротехники, вывел из них следствия для проблем телефонии и телеграфии и в конце задал перспективу теоретической радиотехники. Книга Брейсига ясно показывает, что проводная телефония и телеграфия, так же как и молодая радиотехника, выдвинули многочисленные технические вопросы, но они разрушили математически обоснованные решения, взорвали рамки физических представлений. Он впервые указал на расширение телеграфии (как синонима «слаботочной техники», т.е. техники связи) в техническую науку» [76].

В предвоенные годы в России происходит довольно быстрое распространение радиотехнических знаний. В 1907 г. в Санкт-Петербурге начали выходить «Научные основы беспроволочной телеграфии» ученика Попова А.А. Петровского. Во втором издании 1913 г. Петровский приводит уже точные математические представления также и для решения инженерных задач. Он пишет, что «радиотелеграфия превратилась в новую научную дисциплину, которая занимается приложением электричества и магнетизма к практике» [77].

Уроки истории

В 1902-1903 гг. Петровский продолжил читать спецкурс «Телеграфирование без проводов», начатый до этого Поповым в Санкт-Петербургском политехническом институте. Еще один ученик Попова профессор И.Т. Фрейман создал и возглавил в 1917 г. кафедру радиотехники в этом институте. Несколько позже он издал первые учебники по радиотехнике — «Краткий очерк основ радиотехники» и «Общий курс радиотехники» (1 изд. — 1924 г., 2 изд. — 1928 г.). Посвященные радиотехнике периодические издания стали выходить в разных странах Старого и Нового света. В 1913 г. в США вышел в свет первый номер ежемесячного журнала «Труды Института радиоинженеров». В Германии в 1907 г. появился «Журнал слаботочной техники», в 1908 г. — «Ежегодник беспроволочной телеграфии и телефонии», а в 1911 г. — как последнее нововведение перед Первой мировой войной — «Телеграфная техника и техника связи». Заняла радиотехника подобающее место и в высших технических школах: в 1911 г. первая высшая техническая школа в Германии — Высшая техническая школа Дрездена — образовала самостоятельный Институт слаботочной техники. Другие высшие технические школы последовали этому примеру. Подводя итог можно констатировать, что к 1914 г. закончился период становления техники связи как технической науки.

* * *

Вышеописанная история теоретической радиотехники представляет собой образцовый пример (исторический идеальный тип) того способа формирования технической теории, когда исходным пунктом, с одной стороны, развития новой техники и отрасли промышленности, а с другой — технической теории и научно-технической дисциплины, является взаимодействие теории и эксперимента в физике.

Список литературы

1 Христианович С.А. Механика сплошной среды. М: Наука, 1981. С. 302-303.

2 См.: Семенов А. Забытый пророк // История электросвязи. Виртуальный компьютерный музей (www.computer-museum.ru/connect/heaviside.htm).

3 Цит. по: oliver-heaviside.search.ipupdater.com.

4 Симоненко О. Д. Электротехническая наука в первой половине XX века. М.: Наука. 1988. С 125.

5 Mathis, W. Theorie nichtlinearer Netzwerke. Berlin; Heidelberg: Springer, 1987. S. 26.

6 Артоболевский И. И., Боголюбов А. Н. Леонид Владимирович Ассур. 1878-1920. М.: Наука, 1971. С. 130.

7 Там же. С. 65.

8 В своем анализе технической теории мы опираемся на результаты содержательного методологического анализа естественно-научной теории, полученные в ряде основополагающих работ В. С. Степиным (см., например: Степин В. С. Теоретическое знание. Структура, историческая эволюция. М.: Прогресс-Традиция, 2000). Мы рассматриваем радиотехнику как особую научно-техническую дисциплину.

9 Hertz, H. (Uber die elektrodynamischen Wellen im Luftraume und deren Reflexion // Annalen der Physik und Chemie. Neue Folge. Bd. XXXIV. N 8. Fig. 1-4.

10 Gerhard-Mulhaupt, R. Die experimentelle Bestatigung der Maxwellschen Theorie durch Hertz in den Jahren 1886 bis 1889 // Heinrich Hertz: Festschrift anlasslich die Erforschung der elektromagnetischen Wellen vor 100 Jahre. Berlin: Heinrich-Hertz-Institut, 1988. S. 44, 46.

11 Mandelstam, L. N., Papalexi, L. Ferdinand Braun zum Gedachtnis // Die Naturwissenschaften.1928. Heft 32 (цит. по: www.oneillselectronicmuseum.com/germanfiles/page8b.htm).

12 Friedburg, H. Funkenspriinge. Die Entdeckung der elektromagnetischen Wellen // Baden-Wurttemberg Themenheft «Funkenspriinge. 100 Jahre Radiowellen. Heinrich Hertz». 1988. Nr. 1. S. 9.

13 Все витки спирали Рисса располагались в одной плоскости. Для опытов брались две спирали, расположенные параллельно друг другу (рис. 5). См.: Опыты Г. Герца — основополагающая предпосылка к изобретению радиосвязи // Проект: От электрической искры до мировой компьютерной сети (radiomuseum.ur.ru/index4.html).

14 То есть определил по наличию и интенсивности искр положения пучностей и узлов генерируемых электромагнитных волн.

15 Hertz, H. Uber Strahlen elektrischer Kraft // Annalen der Physik und Chemie. Neue Folge. Bd. XXXVI. N 4. S. 2.

16 Brief HS 03154 (здесь и далее цит. по: Briefe von Heinrich Hertz. Archiv. Deutsches Museum, Munchen).

17 Kaiser, W. Die Entwicklung der Elektrotechnik in ihrer Wechselwirkung mit der Physik // Naturfassungen in Philosophie, Wissenschaft, Technik / Hrsg. von L. Schafer, E. Strocker. Bd. Ill; Aufklarung und spate Neuzeit. Freiburg; Munchen: Karl Alber, 1995. S. 97.

18 Hertz. Uber die elektrodynamischen Wellen… S. 145.

19 Brief HS 03122.

20 Kaiser. Die Entwicklung der Elektrotechnik… S. 97.

21 Foppl, A. Einfuhrung in die Maxwellsche Theorie der Elektrizitat. Leipzig: B. G. Teubner, 1904. S. VI.

22 Цит. по: 50 лет радио. Вып. 1: Из предыстории радио. Сборник оригинальных статей и материалов / Ред. С. М. Рытов. М.; Л.: Мысль, 1948. С. 398.

23 См.: Aitken, H. G. J. Syntony and spark — the origin of radio. N.Y.: John Willey & Sons, 1976. P. 185.

24 Ibid. P. 143. Рисунок воспроизводится по: Опыты Г. Герца — основополагающая предпосылка к изобретению радиосвязи // Проект: От электрической искры до мировой компьютерной сети (radiomuseum.ur.ru/index4.html).

25 См.: www.pit.physik.uni-tuebingen.de/braun.html.

26 См.: Hars, F. Ferdinand Braun (1850-1918). Ein wilhelminischer Physiker. Berlin; Diepholz Verlag fur Geschichte der Naturwissenschaft und Technik, 1999. S. 151.

27 Hertz, H. Untersuchungen iiber die Ausbreitung der elektrischen Kraft. Leipzig: Johann Ambrosius Barth, 1892. S. 3.

28 Nesper, E. Die ersten deutschen Versuche mit Funkentelegraphie 1897 // Jahrbuch der drahtlosen Telegraphie und Telephonic Zeitschrift fur Hochfrequenztechnik. 1922. Bd. 19. H. 2. S. 130.

29 Reich der Erfindungen / Hrsg. von H. Gamter. Reprint von 1901. Bindlach: Gondrom, 1998. S. 256-257.

30 Описание станции см. в: Климин А. И., Уралов В. А. Фердинанд Браун — лауреат Нобелевской премии в области физики // Электросвязь. 2000. № 8 (цит. по: www.computer-museum.ru/connect/histral3.htm).

31 Aitken. Syntony and spark… P. 195.

32 Kurz, P. Weltgeschichte des Erfmdungsschutzes. Koln; Berlin: Carl Heymanns. 2000. S. 445.

33 Aitken. Syntony and spark… P. 198-200.

34 Alexander Stepanowitsch Popow // de.wikipedia.org/wiki/Alexander_Stepanowitsch_Popow

35 Рисунок воспроизводится по: Морозов И. Д. Что изобрел Попов и на что получил патент Г. Маркони // www.lseptember.ru/ru/fiz/2002/20/no20_l.htm.

36 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

37 Reich der Erfindungen… S. 257.

38 Рисунок воспроизводится по Funkentelegraphie… S. 130-131. кн.: Nesper. Die ersten deutschen Versuche mit…

39 См.: Кип, P. Weltgeschichte des Erfindungsschutzes. Koln; Berlin: Carl Heymanns, 2000. S. 446.

40 Frick, G. Ferdinand Braun (1850-1918). Nobelpreistrager der Physik (1909). StraBburg: GNT Verlag, 1997. S. 13-15,19,21.

41 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

42 Рисунок воспроизводится по: Климин, Уралов. Фердинанд Браун — лауреат Нобелевской премии…

43 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

44 «Одной из существенных частей приемника является, как известно, детектор, т.е. устройство, которое под влиянием пришедшей в приемник волны регистрирует появляющиеся токи высокой частоты. В качестве детектора в самом начале развития беспроволочной телеграфии использовался так называемый когерер. Он остается, несмотря на усилия целого ряда изобретателей, весьма неудобным и непостоянным устройством, совсем не подходящим для технических целей. Поэтому понятно, что многие исследователи стремились найти более подходящие детекторы» (Там же).

45 Там же.

46 Цит. по: www.pit.physik.uni-tuebingen.de/braun.html.

47 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

48 Der Oszillograph — Prinzip // www.abe-si.de/ET/oszi.html.

49 Различные части этого рисунка воспроизведены по: Der Oszillograph — Prinzip…; Климин, Уралов. Фердинанд Браун — лауреат Нобелевской премии…; письма Генриха Герца швейцарскому физику Эмилю Саразину от 12 апреля 1891 года (HS 03141) и профессору Л. Ценлеру от 29 апреля 1893 года (HS 03169).

50 Ferdinand Braun (1850-1918) // www.pit.physik.uni-tuebingen.de/braun.html.

51 См.: Hats, F. Ferdinand Braun (1850-1918). Ein wilhelminischer Physiker. Berlin; Diepholz: Verlag fur Geschichte der Naturwissenschaft und Technik, 1999. S. 114-116.

52 Кип. Weltgeschichte des Erfindungsschutzes… S. 452.

53 Искровой беспроволочный телеграф как эпоха ранней радиосвязи // Проект: От электрической искры до мировой компьютерной сети (radiomuseum.ur.ru/index5.html).

54 Кип. Weltgeschichte des Erfindungsschutzes… S. 451.

55 Радиолампа. Основы радиовещания XX века // Проект: От электрической искры до мировой компьютерной сети (radiomuseum.ur.ru/index6.html).

56 Киn. Weltgeschichte des Erfindungsschutzes… S. 452.

57 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

58 Mandelstam, Papalexi. Ferdinand Braun zum Gedachtnis…

59 Уже Браун «окончательно определил, что антенна не является пассивным конструктивным элементом» (см.: Hars. Ferdinand Braun… S. 138).

60 См.: Tesla-Transformator // de.wikipedia.org/wiki/Tesla-Transformator.

61 Herzog, J., Feldmann, С. Die Berechnung elektrischer Leitungsnetze in Theorie und Praxis. Berlin: Springer, 1921. S. 12.

62 Mathis. Theorie nichtlinearer Netzwerke… S. 26.

63 Geschichte der Technikwissenschaften / Hrsg. von G. Buchheim, R. Sonnemann. Basel; Boston; Berlin: Birkhauser, 1990. S. 393.

64 См.: Huelsewede, R. Erzeugung ultrakurzer elektrischer Impulse auf nichtlinearen Leitungsstrukturen. Dissertation (цит. по: www.ub.uni-duisburg.de/ETD-db/theses/available/duett-09172001-120734/unrestricted/inhalt.htm).

65 Huelsewede. Erzeugung ultrakurzer elektrischer Impulse…

66 Geschichte der Technikwissenschaften… S. 392-393.

69 См.: Mathis. Theorie michtlinearer Netzwerke… S. 25-26.

70 См., например: Теория сигналов и цепей (учебное пособие) // media.karelia.ru/~keip/circuit/theor.htm.

71 См.: Элементы электрических цепей // www.ups-info.ru/elementy_elektritcheskih_tsepey.html.

74 Ibid. S. 203,204, 211, 222.

75 См.: Горелик Г. Е. Леонид Мандельштам и его школа // Вестник российской академии наук. 2004. № 10. С. 932-940 (цит. по: ggorelik.narod.ru/ADS_Babochki/LIM_VRAN_).

76 Geschichte der Technikwissenschaften… S. 318.

77 Петровский А.А. Научные основания беспроволочной телеграфии. СПб., 1-е изд. 1907; 2-е изд., 1913. С. 1. После выпуска первых книг по теоретической радиотехники в России публикуется целая серия работ в этой области, среди которых назовем лишь самые первые: Фрейман Н. Г. Курс радиотехники. Л., 1924; Берг А. И. Общая теория радиотехники. Л., 1925.

Реферат: Заходи безпеки в кримінальному праві (порівняльно-правовий аналіз)

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ГОРБАЧОВА ІРИНА МИХАЙЛІВНА

УДК 343.26/29.001.36+343.85.001.36

Заходи безпеки в кримінальному праві (порівняльно-правовий аналіз)

Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Одеса – 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеській національній юридичній академії Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор

ТУЛЯКОВ В’ячеслав Олексійович,

Одеська національна юридична академія,

віце-президент, проректор з міжнародних зв’язків,

завідувач кафедри кримінального права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор,

МЕРКУЛОВА Валентина Олександрівна,

Одеський державний університет внутрішніх справ,

в.о. першого проректора

кандидат юридичних наук, доцент

САВЧЕНКО Андрій Володимирович,

Київський національний університет

внутрішніх справ,

доцент кафедри кримінального права

Захист відбудеться “ 16 „ травня 2008 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.086.01 Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, Фонтанська дорога, 23.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Одеської національної юридичної академії за адресою: 65009, м. Одеса, вул. Піонерська, 2.

Автореферат розісланий 14 квітня 2008 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Л.Р. Біла

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Інститут кримінально-правових заходів безпеки визнається та сприймається практично всіма законодавчими системами. Кримінальне законодавство зарубіжних країн передбачає застосування покарання, кримінально-правових заходів безпеки, компенсаційних заходів, заходів примирення та заходів соціальної профілактики до особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння. І в сучасному кримінальному законодавстві України спостерігається тенденція до розширення кола наслідків, що настають через вчинення особою злочинного діяння: покарання, засудження без застосування до особи покарання, засудження особи з призначенням покарання без його реального відбування, звільнення від покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, компенсаційні заходи (відновлення) та інші кримінально-правові заходи. Разом із тим, заходи безпеки в кримінальному праві України ще не одержали оформлення у самостійний інститут.

Втім, тривалий досвід практичного використання кримінально-правових заходів безпеки зарубіжними країнами, місце заходів безпеки у стримуванні та попередженні злочинності, захисті суспільства від суспільно небезпечних посягань дозволяє стверджувати, що вони є дієвим засобом попередження злочинності.

У чинному кримінальному законодавстві незалежної України не міститься термінологічних згадувань про заходи безпеки. У той же час, Кримінальний кодекс України 2001 року містить більше тридцяти норм, санкції яких передбачають настання специфічних кримінально-правових наслідків у результаті вчинення злочинів (заходів спеціальної конфіскації, вилучення та знищення майна та ін.), що за своїм змістом не є покаранням, а порядок та підстави їх призначення практично не врегульовані Загальною частиною КК України, внаслідок чого такі заходи застосовуються за аналогією порядку призначення покарання, що є неприпустимим.

Така неврегульованість питання призначення „інших кримінально-правових заходів”, які суттєво обмежують права та свободи людини і громадянина з метою профілактичного впливу на злочинність, дає підстави зробити висновок про наявність наукової проблеми. Це питання вперше привернуло увагу законодавчих органів у 2006 р., коли М.А. Маркуш і В.Р. Мойсик внесли до Верховної Ради України законопроект щодо встановлення заходів спеціальної конфіскації як кримінального покарання. Втім, проблема залишилася нерозв’язаною, внаслідок чого у вересні 2007 р. Міністерство юстиції України до неї повернулося. Поставлене наприкінці 2007 р. завдання щодо уніфікації норм Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, які регулюють питання так званої „спеціальної конфіскації”, було відпрацьовано у новому законопроекті Міністерства юстиції України, в якому запропоновано визнати заходи „спеціальної конфіскації” „іншими заходами” кримінально-правового характеру.

В теорії кримінального права питання заходів безпеки залишається дискусійним. В дореволюційний період окремі його аспекти розглядалися в роботах вітчизняних вчених: Л.С. Бєлогриць-Котляревського, Д.А. Дриля, П.І. Люблінського, В.Д. Набокова, М.С. Таганцева, М.Д. Сергєєвського та інших вчених, в радянський та сучасний періоди – у працях В.І. Алексєєва, Ю.М. Антоняна, В.Д. Ардашкіна, З.А. Астемірова, Ю.М. Бородіна, І.М. Гальперіна, А.А. Герцензона, В.І. Горобцова, П.С. Дагеля, В.К. Дуюнова, А.Е. Жалинського, А.А. Жижиленка, С.М. Іншакова, І.І. Карпеця, І.Д. Козочкіна, Н.Є. Крилова, В.Н. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнецової, Р.І. Міхєєва, Ф.М. Нікіфорова, І.С. Ноя, Н.А. Огурцова, А.А. Піонтковського, Б.С. Решетнікова, А.В. Серебренікової, Н.А. Стручкова, А.Н. Тарбагаєва, В.С. Трахтерова, М.Д. Шаргородського, М.В. Щедріна, А.С. Червоткіна, С.Я. Улицького, О.В. Усса, В.А. Уткіна та інших правознавців. Вагомий вклад у розвиток ідей питання заходів безпеки (заходів захисту) було внесено в теорію кримінального права зарубіжними вченими різних століть: Ч. Бекаріа, І. Бентамом, Й. Галлем, Р. Гарофало, Е. Гарсоном, Ф. Граматикою, Х. Курі, Ф. Листом, Ч. Ломброзо, А. Принсом, Е. Феррі. В Україні окремим аспектам цієї проблеми присвятили свої роботи Л.В. Багрій-Шахматов, С.Н. Баліна, В.П. Бахін, А.С. Беницький, Т.А. Денисова, Є.В. Додін, Н.С. Карпов, С.В. Ківалов, Л.В. Климчук, О.В. Козаченко, В.О. Меркулова, А.В. Савченко, В.О. Туляков, М.І. Хавронюк, С.С. Яценко.

У наукових дослідженнях увага приділялася питанням визначення кримінально-правових наслідків злочинного діяння, критеріїв визначення „суспільної небезпеки особи”, проводився аналіз природи примусових заходів медичного та виховного характеру, заходів постпенітенціарного впливу та ін. Останнім часом деяким аспектам зазначеної проблеми були присвячені докторські дисертації: М.В. Щедріна „Заходи безпеки як засіб попередження злочинності” (Красноярськ, 2001 р.), в якій розв’язувалися питання семантичного та легального тлумачення ознак заходів безпеки, їх становлення та розвитку, визначення об’єкта та суб’єкта, видів антикримінальних заходів безпеки; М.І. Хавронюка „Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації” (Київ, 2007 р.), в якій аналізувалися окремі інститути кримінального права за законодавством України та країн Європи; А.В. Савченко „Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки” (Київ, 2008 р.), в якій здійснювалося порівняльне дослідження кримінального покарання та інших наслідків злочинного діяння в України та США.

У той же час, розв’язання проблеми правової сутності „кримінально-правових заходів безпеки”, визначення їх системи, мети та порядку застосування в кримінальному праві України в правовій літературі не отримали достатньо повного теоретичного розвитку.

Наведене вище обумовлює необхідність теоретичного аналізу проблематики кримінально-правового змісту інституту заходів безпеки в сучасних умовах розвитку кримінально-правової теорії та їх правозастосовної практики в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Теоретичні та практичні проблеми досліджувалися в межах виконання плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права Одеської національної юридичної академії за темою: „Тенденції та перспективи розвитку кримінального права України” на 2006–2010 рр., які є складовою частиною наукових досліджень Одеської національної юридичної академії у відповідності до теми „Традиції та новації в сучасній українській державності і правовому житті” (державний реєстраційний номер 0106U004970).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз розвитку і формування ідей та теоретичних обґрунтувань інституту заходів безпеки в кримінально-правовій доктрині, аналіз світового досвіду застосування заходів безпеки сучасними зарубіжними країнами загальної та континентальної системи права і на цій основі – формулювання теоретично обґрунтованих висновків та пропозицій щодо застосування заходів безпеки в кримінальному праві України.

Для досягнення цієї мети визначено такі завдання:

проаналізувати еволюцію теоретичного визначення поняття та сутності заходів безпеки в кримінально-правовій доктрині;

проаналізувати співвідношення кримінально-правових заходів безпеки з покаранням, заходами соціального захисту, соціальної профілактики;

здійснити порівняльний аналіз положень кримінального законодавства зарубіжних країн, який відображає питання застосування заходів безпеки;

надати теоретичне обґрунтування необхідності формулювання в Загальній частині кримінального права України поняття, сутності та порядку призначення заходів безпеки;

здійснити розробку теоретичних рекомендацій з удосконалення окремих положень і норм Кримінального кодексу України, що стосуються визначення поняття, видів та порядку призначення до особи певних заходів безпеки.

Об’єктом дослідження є закономірності процесу становлення та формування інституту заходів безпеки як складової частини кримінально-правового профілактичного впливу на злочинність.

Предметом дослідження є інститут заходів безпеки в кримінальному праві в аспекті порівняльно-правового аналізу.

Методи дослідження. Методологічною базою дисертаційного дослідження є загальні закони наукового пізнання, фундаментальні положення теорії та історії держави і права, соціології, кримінального права, кримінології, адміністративного права. Методологія зазначеної роботи ґрунтується також на загальних і спеціальних методах пізнання. За допомогою діалектичного та порівняльно-правового методів проаналізовано зміст юридичних конструкцій та термінів у кримінальному законодавстві зарубіжних країн та вітчизняному законодавстві, досліджено визначення та сутність заходів безпеки в кримінальному праві. З використанням догматичного методу проаналізовано зміст положень КК України про визначення та порядок призначення покарання та інших кримінально-правових наслідків. Історико-правовий метод дозволив дослідити ґенезу теоретичних ідей та кримінального законодавства на різних етапах розвитку держави та права. Застосовування методу системного аналізу допомогло проаналізувати співвідношення кримінально-правових заходів безпеки, покарання, заходів соціального захисту, соціальної профілактики, види та систему кримінально-правових заходів безпеки. Використано також соціологічний метод – експертне опитування 178 працівників прокуратури та судової системи щодо розуміння змістовного навантаження „інших кримінально-правових наслідків злочинного діяння”, можливості та доцільності передбачення чинним КК України поряд із покаранням кримінально-правових заходів безпеки.

З використанням методик контент-аналізу було здійснено дослідження діючих кримінальних законодавств зарубіжних країн: 1) сім’ї загального права (США, Великої Британії); 2) країн Західної Європи: Іспанії, Франції, Швейцарії, ФРН, Данії, Голландії, Швеції, Італії, Республіки Сан-Марино, Республіки Польща; 3) країн пострадянських правових систем: республік Болгарія, Молдова, Білорусь, Російської Федерації, Естонської, Латвійської та Литовської республік.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням заходів безпеки як заходів кримінально-правового профілактичного впливу на злочинність, здійсненим з урахуванням історичного досвіду їх застосування та визначення в кримінальних законодавствах зарубіжних країн. В результаті здійсненого аналізу теоретичного стану проблеми розроблено теоретичні та практичні засади перспектив застосування заходів безпеки в кримінальному законодавстві і праві України, надано пропозиції, сформульовано нові положення і висновки, до найбільш значущих з яких належать:

уперше:

проаналізовано тенденції застосування заходів безпеки у кримінальних законодавствах країн євразійської правової сім’ї, узагальнено вітчизняний досвід формування кримінально-правової доктрини інституту заходів безпеки;

встановлено, що відмова від застосування терміна „заходи безпеки” в сучасному кримінальному праві України зумовлена особливостями процесу доктринального оформлення та використання інституту заходів безпеки та заходів соціального захисту за радянських часів;

досліджено вплив функціонального призначення заходів безпеки в діяльності держави у сфері попередження злочинності;

розкрито сучасне тлумачення змісту заходів безпеки у кримінальному праві, запропоновано наукове визначення, введення системи та порядку призначення заходів безпеки в кримінальному праві України;

розроблено доктринальну модель формулювання інституту заходів безпеки у кримінальному законодавстві України;

удосконалено:

систему поглядів на ґенезу кримінально-правової протидії злочинності шляхом переходу від абсолютної теорії кримінального покарання (як кари та відплати) до відносної теорії з метою раціонального застосування не тільки кари та відплати (покарання) за вчинене, але й попередження (заходи безпеки) та відновлення соціальної справедливості (компенсаційні заходи);

пропозиції щодо уніфікації кримінального законодавства України з питань реалізації кримінальної відповідальності відповідно до вимог чинного міжнародного права;

набули подальшого розвитку:

дослідження історико-правового та порівняльно-правового аспектів застосування заходів безпеки в кримінальному праві;

дослідження перспектив застосування заходів безпеки в сучасній кримінально-правовій доктрині;

розроблено: авторські критерії, за якими призначення заходів безпеки у певних випадках є обов’язковим, для чого запропоновано удосконалення положень окремих норм та інститутів Загальної частини Кримінального кодексу України.

Практичне значення одержаних результатів. Визнання заходів безпеки як заходів кримінально-правового впливу збагачує загальне вчення про покарання та інші кримінально-правові наслідки злочину. Основні положення, висновки та пропозиції дослідження можуть бути використані у:

науково-дослідницькій діяльності – для подальшого відпрацювання ефективних заходів некарального впливу на злочинність, у тому числі заходів безпеки, примирення, компенсації;

законотворчості – для удосконалення окремих положень КК України з питання відпрацювання ефективної системи та порядку застосування заходів безпеки;

правозастосовній діяльності – у слідчій та судовій практиці як рекомендації щодо практичного застосування заходів безпеки, передбачених діючим КК України, порядок яких не врегульовано його Загальною частиною;

навчальному процесі – для підготовки навчальних посібників із курсу „Кримінальне право України” та при викладанні спецкурсу „Порівняльне кримінальне право”.

Апробація результатів дослідження. Результати і висновки дослідження доповідалися на засіданнях кафедри кримінального права Одеської національної юридичної академії, у виступах, статтях і наукових публікаціях. Положення дисертації доповідалися на: 7-й (59-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА (м. Одеса, 2004 р.), Всеукраїнському науково-практичному семінарі „Тіньова економіка в інфраструктурі організованої злочинності” (м. Одеса, 2004 р.), 8-й (60-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА (м. Одеса, 2005 р.), науково-практичному семінарі „Боротьба з насильством в сім’ї” в рамках програми „Співробітництво місцевих співтовариств з проблеми насильства в сім’ї” (м. Одеса, 2005 р.), ІІ Ерліхівських читаннях (м. Чернівці, 2005 р.), Всеукраїнському науково-практичному семінарі „Ефективність правових заходів в протидії організованим формам злочинності” (м. Одеса, 2005 р.), науково-практичній конференції студентів і аспірантів „Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 2005 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи” (м. Івано-Франківськ, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 2005 р.); семінарі „Боротьба зі злочинністю та права людини” (м. Одеса, 2006 р.), Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів „Проблеми імплементації міжнародних норм кримінально-правового напрямку в національні законодавства” Перші юридичні читання (м. Одеса, 2006 р.), 9-й (61-й) звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА (м. Одеса, 2006 р.), 10-й (62-й) звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу ОНЮА (м. Одеса, 2007 р.); міжвузівській науково-практичній конференції „Актуальні проблеми удосконалення кримінального законодавства України” (м. Київ, 2007 р.); Регіональній науково-практичній конференції „Проблеми розвитку регіону” (м. Кіровоград, 2007 р.), Міжнародній науково-практичній конференції „Треті Прибузькі юридичні читання” (м. Миколаїв, 2007 р.), Міжнародній науковій конференції – „Ювенальна політика та ювенальна юстиція в сучасній державі” (м. Одеса, 2007 р.).

Окремі аспекти дисертаційного дослідження використовуються в навчальному процесі при викладанні курсу „Кримінальне право” в Одеській національній юридичній академії, а також знайшли свого відображення в доповідній записці з питання уніфікації норм Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів, які регулюють питання так званої „спеціальної конфіскації”, підготовленій та направленій до Міністерства юстиції України (лист від 25.09.2007 р. № 22-52/451); у проекті закону щодо внесення відповідних змін до чинного Кримінального кодексу України 2001 року в аспекті досліджуваної тематики, направленому до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України.

Публікації. Результати дослідження викладені в 10 статтях, 4 з яких опубліковано в наукових фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків. Загальний обсяг роботи становить 245 сторінок, список використаних джерел (275 найменувань), що міститься на 26 сторінках, та додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі викладено актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи з відповідними науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт, предмет, мету й основні завдання дослідження, охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну і практичне значення, надано відомості про апробацію теоретичних положень дослідження, його структуру і обсяг.

Розділ перший “Поняття заходів безпеки” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню історичного аспекту становлення заходів безпеки в кримінально-правовій доктрині та законодавстві, їх поступовому виокремленню в самостійний міжгалузевий інститут, визначенню поняття “заходи безпеки” в кримінальному праві, аналізу місця заходів безпеки в системі протидії злочинності.

У підрозділі 1.1. “Становлення інституту заходів безпеки” надається історичний огляд проблеми становлення інституту заходів безпеки в кримінальному праві. Заходи безпеки були визнані і сприйняті законодавчими системами ряду країн ще наприкінці ХІХ ст. Кримінальне законодавство більшості країн континентальної Європи є „багатоколійним”, тобто система кримінально-правових заходів сучасних зарубіжних країн представлена взаємно пов’язаною сукупністю заходів покарання, безпеки, компенсаційних (реститутивних, відновлення), заохочувальних заходів, заходів примирення (медіації), які в комплексі спрямовані на досягнення єдиної мети – протидії злочинності, захисту суспільства та відновлення порушеного злочинним посяганням стану особи, держави, суспільства. Але належного визнання в теорії кримінального права інститут заходів безпеки не отримав. Для кримінально-правової доктрини, як і для кримінального законодавства, характерними є суперечливість понятійного апарата, багатозначність та невизначеність термінології, пов’язані з традиціями у формулюванні кримінально-правових заборон.

Визнання цього факту не означає неможливості теоретичного вирішення питання. У тріаді „кара – превенція – реституція” значне місце посідають заходи безпеки. Дійсно, з одного боку, застосування елементів державного примусу поряд із покаранням суперечить принципові законності в кримінальному праві. Але необхідність протидії тероризму та транснаціональній організованій злочинності, професійній злочинності і зловживанню правом з боку корпорацій є основою введення та поширення додаткових (окрім покарання) заходів профілактичного впливу на злочинця та його оточення в межах кримінального права.

Представники антропологічної, соціологічної школи кримінального права та нового соціального захисту, послідовно доходили висновку, що кримінально-правові заходи, що застосовувалися до злочинців, повинні поєднувати в собі існуючі заходи покарання одночасно із заходами безпеки, де кожний захід має певне завдання в досягненні єдиної мети – захисту суспільства від злочинних посягань. Підсумовуючи положення ідей, запропонованих на різних історичних етапах представниками позитивної та соціологічної шкіл кримінального права, слід виділити найбільш вагомі з них, що суттєво вплинули на подальший розвиток ідей виділення заходів безпеки в окремий захід кримінально-правового впливу: факт вчинення будь-якого злочину є симптомом „небезпечного стану” особи, однак, існуючі заходи кримінального покарання не доцільно було застосовувати до певної категорії злочинців, тому представники антропологічної та соціологічної шкіл запропонували нову систему додаткових або самостійних заходів впливу на злочинність, називаючи їх заходами безпеки, і включаючи до них, зокрема, і заходи соціального захисту.

Більшість вчених упродовж всього періоду розвитку інституту заходів безпеки визнавали наявність індивідів, які є небезпечними для суспільства, тобто перебувають в „небезпечному стані”. Однак, виходячи з існуючих ідей класичної школи кримінального права, які були закладені в сучасні кримінальні кодекси, навіть самого існування „небезпечного стану” особи виявляється недостатньо для притягнення її до кримінальної відповідальності, адже необхідно, щоб такий „небезпечний стан” проявився у вчиненні особою передбаченого законом суспільно небезпечного діяння (системи діянь).

Історія радянського кримінального права, як і кримінального права Німеччини, Італії періоду встановлення нацистського режиму, знала приклади застосування „заходів соціального захисту” (заходів безпеки) не у зв’язку з вчиненням конкретного злочину, а у зв’язку з „небезпечним станом” особи. Внаслідок широкого зловживання тоталітарним режимом поняттями „небезпечний стан особи” та „заходи соціального захисту” у правовій реальності утвердилася думка, що введення в сучасне кримінальне право „заходів безпеки” як кримінально-правових наслідків злочинного діяння є неприпустимим, оскільки їх надмірне застосування може призвести до свавілля та порушення прав та свобод людини. Втім сьогодні спостерігається послідовне звернення до ідей „нового соціального захисту” та різноманітності кримінально-правових наслідків злочинного діяння, у тому числі і в напрямку поновлення порушених злочином прав потерпілого, з метою винаходу ефективних заходів попередження злочинності, окрім покарання.

Таким чином, ґенеза теоретичного оформлення інституту заходів безпеки характеризується: зародженням ідей профілактичного впливу у руслі класичної школи (Ч. Бекаріа, І. Бентам, А. Кетле), формуванням профілактичних інститутів в рамках антропологічної (Ч. Ломброзо) та соціологічної (Е. Феррі, Р. Гарофало, А. Принс) шкіл кримінального права та нового соціального захисту (М. Ансель, Ф. Граматика, Е. Гарсон), розвитком ідей реституції та компенсації (Х. Зер, Н. Крісті) з остаточним поєднанням постмодерністської системи заходів кримінально-правового впливу на особу та її соціальне оточення: покарання, заходи безпеки, заходи соціального захисту, заходи компенсації та реституції.

У підрозділі 1.2. “Заходи безпеки в системі протидії злочинності” досліджено співвідношення, взаємозв’язок та взаємообумовленість заходів безпеки із заходами кримінального покарання, заходами соціальної профілактики, компенсаційними заходами.

Інститут заходів безпеки, як інший захід кримінально-правового впливу, відмінний від покарання, в кримінальному праві має свою специфічну функцію. Так, покарання спрямоване на кару, відплату та залякування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, компенсаційні заходи спрямовані на відновлення соціальної справедливості та попереднього стану потерпілого від злочинного посягання. Соціальна профілактика – це сукупність найрізноманітніших видів допомоги громадянам, які визначають їх успішну соціалізацію й ресоціалізацію, а заходи безпеки є елементом спеціально-профілактичного ситуативного попередження злочинності (нейтралізація чи припинення криміногенної ситуації), або, згідно з деякими нормативними моделями, заходи обмеження можливостей вчинення злочину в майбутньому конкретною особою, яка для кримінального права знаходиться у „небезпечному стані” для суспільства. Таким чином, застосування заходів безпеки обумовлюється підвищеною криміногенністю ситуації вчинення злочину чи „небезпечністю” особи, коли „небезпечний стан” виражений у суспільно небезпечному посяганні навіть і в тому випадку, коли особа не може бути притягнута до відповідальності. Зазвичай до таких осіб відносять багаторазово судимих за вчинення корисливих та насильницьких злочинів, кримінальна активність або спосіб життя яких має характер активної опозиції суспільству та його цінностям. Основною метою призначення заходів безпеки є захист суспільства від небезпеки, що виходить від антисоціальної спрямованості конкретних елементів криміногенної ситуації або самої особи. Отже, фактичною підставою застосування заходів безпеки в кримінальному законодавстві є суспільно небезпечне діяння, ознаки якого становлять об’єктивну сторону злочину, тому що тільки в діянні (вчинку) може виявитися, об’єктивуватися суспільна небезпека особи (за винятком окремих випадків – відсутність такого елементу складу злочину як суб’єкт злочину) та криміногенність ситуації.

Отже, заходи безпеки – це заходи обмежувального характеру, що застосовуються від імені держави за мотивованим рішенням суду до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним Законом, і становить небезпеку для суспільства; що спрямовані на попередження і припинення порушення права, або на припинення дій, що порушують (або здатні порушити) інтереси інших осіб, суспільства, держави, усунення передумов криміногенної ситуації, попередження вчинення такою особою нових суспільно небезпечних діянь, а також на захист прав та інтересів суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань з боку такої особи. Заходи безпеки, як правило, вільні від елементів кари і не тягнуть судимості.

Розділ другий “Заходи безпеки в кримінальному законодавстві та доктрині сучасних зарубіжних країн” складається з трьох підрозділів, в яких здійснюється контент-аналіз кримінального законодавства зарубіжних країн з питань врегулювання інституту заходів безпеки як заходу протидії злочинності.

У підрозділі 2.1. “Система заходів безпеки в країнах англосаксонської системи права (США, Велика Британія)” здійснюється аналіз кримінального законодавства США та Великої Британії в аспекті врегулювання на нормативному рівні та дослідження на теоретичному рівні заходів безпеки.

Аналіз кримінального законодавства країн англосаксонської системи права, для якого є характерною велика сукупність кримінально-правових норм, що міститься в найрізноманітніших нормативних актах, свідчить про розмитість існуючих у США та Великій Британії правил призначення кримінально-правових заходів безпеки. Це обумовлюється відсутністю чітко формалізованих санкцій та суб’єктивним тлумаченням судом „небезпечного стану особи”. На законодавчому рівні закріплюються принципи визнання особи, що знаходиться у „небезпечному стані”, при визначенні підстав для призначення лише окремих видів заходів безпеки (наприклад, „правило третьої помилки” – як одна з підстав застосування продовжених вироків тюремного ув’язнення, примусових заходів медичного характеру, постпенітенціарного нагляду). Втім, заходи безпеки в США та Великій Британії визнаються ефективним засобом захисту суспільства від небезпечних посягань і застосовуються з метою превентивного, виховного, а в деяких випадках – лікувального впливу до осіб, небезпечних для суспільства через свою систематичну злочинну поведінку. Такі заходи можуть застосовуватися до особи як поряд з покаранням, так і замість нього, навіть за відсутності вини особи (божевільні, неповнолітні). В загальному вигляді до таких заходів безпеки, що притаманні і британській, і американській системі засобів протидії злочинності, можна віднести, у першу чергу, заходи, спрямовані на ізоляцію від суспільства певних категорій осіб: продовжене (або превентивне) тюремне ув’язнення звичних, наполегливих, професійних злочинців – найсуворіший захід безпеки; превентивна ізоляція від суспільства „дефективних правопорушників” (осіб з психічними аномаліями, або тих, що мають схильність до вчинення злочинів); примусова ізоляція і лікування злочинців-наркоманів або алкоголіків. Другу групу складають заходи, не пов’язані з ізоляцією особи від суспільства: різного роду заборони перебування у певній місцевості, позбавлення певних прав, електронний моніторинг (США), заборони протиправної поведінки (ASBO – Велика Британія), заборони насильства в сім’ї.

У підрозділі 2.2. “Багатоколійність” системи кримінально-правових заходів країн Західної Європи (Іспанія, Франція, Швейцарія, Німеччина, Данія, Голландія, Швеція, Італія, Республіка Сан-Марино, Республіка Польща)” здійснюється аналіз кримінального законодавства країн континентальної Європи в аспекті врегулювання та практики застосування широкого кола кримінально-правових заходів протидії злочинності.

За законодавством країн Західної Європи застосовується крім власне покарання низка додаткових кримінально-правових засобів впливу на потенційні ситуації вчинення злочинного діяння та винну особу, у тому числі заходів безпеки, заходів примирення, компенсаційних заходів.

Держави Західної і Центральної Європи, виходячи з мети ресоціалізації винної особи як основної мети кримінального закону, у своїй кримінально-виправній політиці дотримуються щонайменше дуалізму кримінально-правових засобів впливу – у поєднанні покарання і заходів без­пеки, і крім того – заходів відновлення, примирення та інших кримінально-правових заходів. Зазначений підхід широко застосовується в криміналь­ному законодавстві Іспанії, Франції, Швейцарії, Німеччини, Данії, Голландії, Швеції, Італії, Республіки Сан-Марино, Республіки Польща. Віднесення певних обмежувальних заходів до кримінального покарання або до заходів безпеки окремими державами сприймається по-різному. Крім того, в кримінальному законодавстві різних країн схожі або однакові за своєю сутністю заходи безпеки називаються по-різному, враховуючи специфіку термінології кримінального законодавства, що викликано культурою суспільства та правовими ідеологіями, які домінують у певному суспільстві. Слід зазначити, що сутність та підстави їх призначення здебільшого визнаються однаково всіма країнами. Підставами призначення заходів безпеки визнаються: „суспільно небезпечний стан” особи, що виявляється у вчиненні нею суспільно небезпечного діяння та схильністю до його вчинення, злочинною діяльністю; підвищена криміногенність елементів конкретних життєвих ситуацій (пов’язані з оборотом зброї чи інших предметів, вилучених з цивільного обороту), а їх основною метою – захист суспільства від антисоціальної активності таких осіб, криміногенність ситуації.

Більшість заходів кримінально-правового впливу за своїм змістом збігається з тими правовими наслідками протиправного діяння, які в інших кри­мінальних кодексах іменуються додатковими покараннями або заходами безпеки. До них належать, зокрема: превентивний на­гляд (КК Італії, Республіки Сан-Марино, Данії), охоронний нагляд (КК Швей­царії) і профілактичне спостереження (КК Швеції); спеціальна конфіскація, конфіскація майна або майнових вигод, одержаних внаслідок вчинення злочинного діяння або як винагорода за його вчинення (КК Іспанії, КК Швейцарії, КК ФРН та ін.); компенсація потерпілому (КК Швейцарії); оприлюднення вироку (КК Швейцарії, Франції, Республіки Сан-Марино, Республіки Польща); заборона користуватися певними правами або обмеження певних прав, пониження у військовому званні; вислання іноземців (кримінальні кодекси Іспанії, Франції, Італії, Республіки Сан-Марино), встановлення правової характеристики небезпечного стану особи (КК Іспанії, КК Республіки Сан-Марино). Застосування найбільш суворого виду заходу безпеки – превентивного ув’язнення, в країнах Західної Європи зустрічається в кримінальному законодавстві Швейцарії, ФРН (інтернування „звичних” злочинців) та Данії (утримання під вартою, що забезпечує ізоляцію й безпеку).

Видворення за межі країни (як захід безпеки за КК Іспанії, Італії, Республіки Сан-Марино) – досить перспективний захід, однак він залишається невідомим кримінальному праву України, і широко застосовується вітчизняним адміністративним правом щодо іноземних громадян та осіб без громадянства, хоча за суттю наближається до покарання (у справах Engel v Netherlands (1976), Benham v United Kingdom (1996) Європейський Суд з прав людини висловив позицію про можливість у деяких випадках зближення адміністративних санкцій із заходами покарання).

Дослідженням встановлено, що перевага „багатоколійної” системи кримінально-правових наслідків суспільно-небезпечного проти­правного діяння полягає в тому, що завдяки їй уявляється можливим призначення необхідних заходів безпеки (спеціальної конфіскації, обмеження певних прав, заборони знаходитися в певній місцевості тощо) або інших заходів до криміногенних ситуацій чи осіб, які перебувають у стані, небезпечному для суспільства, та до яких в силу певних причин (неосудність, звільнення від покарання) не застосовуються заходи кримінального пока­рання. Крім того, це дозволяє створити більш гуманну систему заходів кримінально-правового впливу на злочинність за ра­хунок застосування заходів безпеки, відновлення, примирення, замість покарання або поряд із м’яким покаранням.

У підрозділі 2.3. “Заходи безпеки та виправлення в кримінальному праві східноєвропейських країн” аналізується чинне кримінальне законодавство країн пострадянських правових систем.

Аналізуючи кримінальне законодавство республік Болгарія, Молдова, Білорусь, Російської Федерації, Естонської, Латвійської та Литовської республік, робиться висновок, що в кримінальному законодавстві означених країн останніми роками спостерігається розширення системи елементів кримінально-правового впливу на злочинне діяння, у тому числі і за рахунок застосування заходів безпеки. Ряд країн — республіки Болгарія, Молдова, Російська Федерація, Литовська Республіка — формально не визнаючи відповідні заходи як заходи безпеки, передбачають останні як „інші кримінально-правові заходи”, або наслідки злочинного діяння: Наприклад, 27.07.2006 р. до Загальної частини діючого КК Російської Федерації 1996 р. було внесено зміни, відповідно до яких окремим розділом виділяються „інші заходи кримінально-правового характеру”, до яких відносяться примусові заходи медичного характеру та конфіскація. В цілому колишні союзні республіки провели широкі правові реформи в галузі кримінального права, внаслідок чого нові кримінальні кодекси країн пострадянського простору вочевидь відійшли від класичних уявлень про кримінально-правовий примус, з яким ототожнювалося покарання. І сьогодні, незважаючи на те, що ці країни є наступниками принципів, засад та понять кримінального законодавства СРСР, республік Молдова, Естонія, Болгарія, Білорусія, Російська Федерація, Литовська республіка передбачають розгалужену систему кримінально-правових наслідків, серед яких виділяють і заходи безпеки, здебільшого запозичені з кримінальних кодексів європейських країн.

Розділ третій “Інститут заходів безпеки в сучасному кримінальному праві України” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу кримінального законодавства України в аспекті врегулювання інших заходів кримінально-правового впливу, відмінних від покарання, та теоретичному обґрунтуванню доцільності передбачення інституту заходів безпеки в кримінальному праві України.

У підрозділі 3.1. “Заходи безпеки в системі кримінально-правових наслідків злочинного діяння за кримінальним законодавством України” стверджується, що вимоги сучасних реалій у кримінально-правовій протидії злочинності не зводяться лише до покарання (кари, відплати). Стан та структура злочинності сьогодення, надмірна криміналізація суспільства (В.М. Дрьомін, О.М. Литвак, М.І. Хавронюк), першочерговість захисту прав та свобод людини вимагають застосування більш ефективних заходів, спрямованих на попередження злочинів та відновлення соціальної справедливості.

Виникнувши в Україні ще за дореволюційних часів в рамках поліцейського права, в післяреволюційний період заходи безпеки трансформувалися в „заходи соціального захисту” – як інститут кримінального права. Однак свавільне застосування тоталітарним режимом „заходів захисту” та оперування конструкцією „небезпечний стан особи” без визначення конкретних критеріїв та підстав визначення „небезпечності стану” особи, поширеності застосування заходів позасудової репресії, у подальшому призвели до повної відмови від такої термінології та власне від застосування заходів зі схожими термінологічними визначеннями у сучасному кримінальному праві. І сьогодні відгуком політики тоталітарного режиму в деяких країнах – колишніх республіках Радянського Союзу – стало накладення негласного „табу” на використання терміна „заходи безпеки” та „небезпечний стан особи” у нормотворчій практиці та правозастосовній діяльності.

Незважаючи на те, що український законодавець відмовляється від певних термінологічних конструкцій, пов’язаних із введенням в кримінальне законодавство інституту заходів безпеки, відхід від абсолютної теорії покарання в чинному кримінальному законодавстві все ж таки спостерігається. На відміну від Кримінального кодексу УРСР 1960 року, у ч. 2 ст. 3 Кримінального кодексу України зазначається: „Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки дійсним Кодексом”. Це дає можливість розпочати діяльність з доктринального оформлення інституту кримінально-правових наслідків суспільно небезпечного діяння, у тому числі і заходів безпеки (М.І. Хавронюк, А.В. Савченко).

Сучасному кримінальному праву України відомі такі заходи, що не є покаранням за змістом ст. 51 КК України, як: спеціальна конфіскація, вилучення товарів, знищення вилучених товарів, примусові заходи медичного характеру, примусове лікування, примусові заходи виховного характеру, встановлення певних обмежень при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням. Причому застосування тільки останніх чотирьох заходів врегульовано нормами Загальної частини КК України.

Аналізуючи кінцеву мету та характер обмежень вищезазначених заходів, зроблено висновок, що всі вони спрямовані на нейтралізацію криміногенних ситуацій, попередження вчинення нових суспільно-небезпечних діянь, передбачених КК України, як особами, до яких вони застосовуються, так і іншими особами, а також захист прав та інтересів особи, суспільства та держави від суспільно небезпечних посягань з боку такої особи у майбутньому, що є характерним саме для заходів безпеки.

У підрозділі 3.2. “Перспективи розвитку інституту заходів безпеки в кримінальному праві України” робиться висновок про необхідність переосмислення по-новому сутності інституту кримінальної відповідальності (не ототожнюючи її тільки з покаранням (В.О. Меркулова) та видами звільнення від покарання), відмежування покарання від кримінальної відповідальності, „інших кримінально-правових наслідків”, перегляду ставлення українського законодавця до заходів безпеки в кримінальному праві.

На сучасному етапі розвитку кримінального права України виникли щонайменше три передумови врегулювання інституту заходів безпеки як заходів кримінально-правового впливу: вимоги виконання міжнародно-правових обов’язків держави, усунення прогалин у діючому кримінальному законодавстві (як системно-правова передумова) та ефективність цих заходів у протидії злочинності, про що свідчить досвід використання заходів безпеки в зарубіжних країнах. В кримінальному праві України пропонується виділити таку систему заходів безпеки: примусові заходи медичного характеру, визначені розділом ХІV Кримінального кодексу України; примусове лікування, визначене статтею 96 КК України; примусові заходи виховного характеру (крім заходів, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність), спеціальну конфіскацію; вилучення та знищення предметів; встановлення нагляду; позбавлення права на керування транспортними засобами; опублікування вироку.

У зв’язку з цим потребує уточнення зміст окремих норм діючого КК України в частині: поширення дії кримінального закону у часі у сфері призначення заходів безпеки, обов’язковості врахування призначених заходів безпеки за вироками іноземних держав при призначенні покарання, застосуванні інших заходів кримінально-правового характеру та ін., удосконалення діючих положень щодо підстав та порядку застосування примусового лікування. На підставі теоретичних розробок відпрацьовано законопроект „Про внесення змін до Кримінального кодексу України”, в якому надаються нормативне визначення заходів безпеки, мета, порядок та підстави їх застосування, власне система та особливості застосування окремих видів заходів безпеки. В запропонованому проекті визначається також, що суд застосовує заходи безпеки за мотивованим рішенням до особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу (ситуацію, яку вона створила), враховуючи ступінь тяжкості та характер вчиненого суспільно небезпечного діяння, особистісні якості, стан її здоров’я, обставини вчинення суспільно небезпечного діяння, її поведінку після вчинення суспільно небезпечного діяння, вчинення особою злочинних діянь в минулому, внаслідок чого суд дійде висновку, що особа є небезпечною для суспільства та може вчинити (чи обумовити) нові злочини.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні положення дослідження, сформульовано теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що полягають у встановленні обумовленості правового регулювання та застосування заходів безпеки як кримінально-правового заходу протидії злочинності, підстав, умов, порядку їх застосування, розробці пропозицій з удосконалення інституту заходів безпеки в кримінальному праві як одного із заходів кримінально-правового впливу на злочинність.

До основних результатів дослідження слід віднести:

1. Дослідження поняття, сутності, системи, порядку та підстав застосування заходів безпеки у кримінальному праві викликано, в першу чергу, необхідністю охорони прав та інтересів особи та суспільства від суспільно небезпечних проявів і посягань. І хоча при попередженні суспільно небезпечних діянь заходи безпеки не є заходами основного характеру, а скоріше – ситуативними заходами, втім вони, як свідчить світовий досвід, дозволяють з великим ступенем ефективності обмежити кримінальну активність особливо небезпечних для суспільства осіб.

2. Сучасна система кримінально-правових заходів протидії злочинності складається із заходів покарання, заходів безпеки, заходів відновлення (компенсаційних заходів), заходів соціального захисту та профілактики, серед яких заходи безпеки мають переважне значення у забезпеченні захисту суспільства від суспільно небезпечних осіб та криміногенності конкретних життєвих ситуацій.

3. Вже наприкінці ХІХ ст. кримінально-правові заходи безпеки привернули увагу представників майже всіх шкіл кримінального права, оскільки тогочасні реалії вимагали перенесення центру ваги кримінальної репресії з „діяння” на „діяча”. Підсумовуючи погляди представників різних кримінально-правових шкіл, можна простежити розвиток ідей від широкого застосування заходів безпеки та соціального захисту до осіб в „небезпечному стані” до надто обмеженого їх застосування. Водночас, єдиною для всіх них була ідея, що кримінально-правові заходи, які мають застосовуватися до злочинців, повинні поєднувати в собі існуючі заходи покарання разом із заходами безпеки та іншими заходами.

Покарання має переважно репресивний характер і лише опосередковано відіграє превентивну роль, натомість, заходи безпеки мають переважно превентивний, попереджувальний характер; покарання застосовується як наслідок вини злочинця, а захід безпеки може визначатися як небезпечністю особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, і виною, а також певною криміногенністю ситуації; покарання призначається, як правило, на певний строк, а захід безпеки, як правило, залишається в силі, доки не зникне небез­пека, що стала підставою застосування цього заходу.

4. Покарання і заходи безпеки за законодавством більшості держав Західної Європи є примусовими правовими наслідками протиправного діяння, застосовуються від імені держави за вироком суду. Кримінальне законодавство Іспанії, Швейцарії, ФРН, Голландії, Італії, Республіки Сан-Марино та ін. визнає, що заходи безпеки можуть призначатися і за відсутності вини, поза кримінальною відповідальністю (наприклад, щодо неосудних осіб), безпосередньо спрямовані на усунення „небезпечного стану” особи, яка вчинила або може вчинити суспільно небезпечне діяння (обмеження певних прав), або нейтралізацію криміногенності ситуації (призначення спеціальної конфіскації певних предметів). При розв’язанні питання щодо „суспільної небезпеки” особи враховуються її конкретні суспільні (небезпечні, злочинні) дії, попередня злочинна діяльність. Так, суспільно небезпечними можна визнавати при дотриманні певних умов „професійних” злочинців, „звичних” злочинців, осіб, звільнених від кримінальної відповідальності внаслідок психічної хвороби через неосудність, які через свою поведінку та вчинки становлять загрозу для суспільства.

5. В кримінальному законодавстві України широко застосовуються заходи, які не є покаранням, і за своєю природою та сутністю відносяться до заходів безпеки, що вимагає їх відокремлення та чіткого визначення. У кримінальному праві України слід виокремити таку систему заходів безпеки: примусові заходи медичного характеру; примусове лікування; примусові заходи виховного характеру (крім заходів, що застосовуються до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність), спеціальну конфіскацію; вилучення та знищення предметів; встановлення нагляду; позбавлення права на керування транспортними засобами; опублікування вироку.

Зроблені висновки можуть певним чином сприяти реалізації державної політики у попереджені вчинення злочинів та суспільно небезпечних діянь неосудними особами, превенції фінансування злочинної діяльності, а також сприятимуть підвищенню авторитету кримінального закону.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Горбачова І.М. Дотримання прав людини при застосуванні до винної особи заходів спеціальної конфіскації за чинним КК України // Боротьба зі злочинністю та права людини: Зб. наук. ст. / За ред. М.П. Орзіха, В.М. Дрьоміна. – Бібліотека журн. „Юридичний вісник”. – О.: Фенікс, 2006. – С.112-117.

Горбачова І.М. Розмежування конфіскації і спеціальної конфіскації // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – Вип. 32. – Одеса: Юрид. л-ра, 2007. – С.182-186.

Горбачова І.М. Заходи безпеки в законодавстві країн Європи, як засіб протидії організованої злочинності // “Правовые проблемы противодействия организованной престуности”: Зб. наук. пр. – Одеса, 2005. – С. 71-77.

Горбачова І.М. Кримінально-правові заходи безпеки // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. пр. – Вип. 25. – Одеса: Юрид. л-ра, 2005. – С. 463-466.

Горбачова І.М. Заходи безпеки – одна із сучасних форм реалізації кримінальної політики // Ерліхівський збірник. Юридичний ф-т Чернівецьк. націон. ун-ту ім. Юрія Федьковича. – Вип. 4-5. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 210-212.

Горбачова І.М. Застосування превентивного ув’язнення в кримінальному законодавстві закордонних країн // Молодь у юридичній науці: Зб. тез Міжнар. наук.-практ. конф. молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (21–22 жовтня 2005 року): У 3 ч. – Хмельницький: Вид-во Хмельн. ун-ту управл. та права, 2005. – С. 25-31.

Горбачова І.М. „Двоколійність” системи кримінально-правових заходів: перспективи для кримінального права України // Право ХХІ століття: становлення та перспективи розвитку: Зб. наук. пр. міжнар. наук.-практ. конф. „Другі Прибузькі юридичні читання” / За ред. В.І. Терентьєва, О.В. Козаченка. – Миколаїв, 2006. – С. 328-331.

Горбачова І.М. Заходи безпеки у міжнародному кримінальному праві та їх закріплення в національному кримінальному праві // Матер. Міжнар. наук. конф. студ. і аспір. „Проблеми імплементації міжнародних норм кримінально-правового напрямку в національні законодавства. Перші юридичні читання”. – Одеса, 2006. – С. 133-135.

Горбачова І.М. Попередження транспортних злочинів кримінально-правовими заходами безпеки // Визначальні тенденції генези державності і права: Зб. наук. пр. Міжнар. наук.-практ. конф. „Треті Прибузькі юридичні читання” / За ред. В.І. Терентьєва. О.В. Козаченка. – Миколаїв: Вид-во „Ілон”, 2007. – С. 391-394.

Горбачова І.М. Заходи безпеки як один із засобів протидії злочинності неповнолітніх // Ювенальна політика та ювенальна юстиція в сучасній державі: Матер. Міжнар. наук. конф. 21–22 вересня 2007 р. / За заг. ред. Ю.М. Оборотова; Одеська національна юридична академія. – Одеса: Фенікс, 2007. – С. 301-305.

АНОТАЦІЯ

Горбачова І.М. Заходи безпеки в кримінальному праві (порівняльно-правовий аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08: кримінальне право та кримінологія, кримінально-виконавче право. – Одеська національна юридична академія, Одеса, 2008.

Дисертація є комплексним дослідженням питань заходів безпеки в системі існуючих заходів протидії злочинних проявів. З точки зору сучасної теорії кримінального права в роботі досліджені підстави, терміни та поняття заходів безпеки, які базуються на положеннях норм міжнародного права, нормах національного та зарубіжного законодавства (США, Велика Британія, Іспанія, Швейцарія, ФРН, Голландія, Італія, Республіка Сан-Марино, Республіка Польща, Республіка Болгарія, Російська Федерація, Литовська Республіка та ін.), обґрунтовуються поняття “заходи безпеки”, “суспільно небезпечний стан особи” тощо. Проаналізовано та систематизовано існуючі погляди на ґенезу кримінально-правової протидії злочинності шляхом переходу від абсолютної теорії кримінального покарання (як кари, відплати) до відносної теорії з метою раціонального застосування не тільки кари та відплати (покарання) за вчинене, але й попередження (заходи безпеки) та відновлення соціальної справедливості (компенсаційні заходи). Розкрито сучасне тлумачення змісту кримінально-правових заходів безпеки у кримінальному праві, запропоновано їхнє наукове визначення, систему та порядок застосування заходів безпеки в кримінальному праві України; розроблено теоретичну модель формулювання інституту заходів безпеки в кримінальному праві України.

Запропоновано законопроект щодо внесення змін до Кримінального кодексу України, в якому розкриваються визначення, система, порядок та умови призначення заходів безпеки поряд із покаранням або замість нього.

Ключові слова: заходи безпеки, покарання, заходи соціальної профілактики, кримінальна відповідальність, суспільно небезпечний стан особи.

АННОТАЦИЯ

Горбачева И.М. Меры безопасности в уголовном праве (сравнительно-правовой анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08: уголовное право и криминология, уголовно-исполнительное право. – Одесская национальная юридическая академия, Одесса, 2008.

Диссертация является комплексным исследованием вопросов мер безопасности в системе существующих мер противодействия преступным проявлениям. С точки зрения современной теории уголовного права исследованы основания, цели и понятие мер безопасности, которые базируются на положениях норм международного права, норм национального и зарубежного законодательства (США, Великобритания, Испания, Швейцария, ФРГ, Голландия, Италия, Республики Сан-Марино, Республика Польша, Республика Болгария, Российская Федерация, Литовская Республика и др.).

Проанализированы и систематизированы существующие взгляды на генезис уголовно-правового противодействия преступности путем перехода от абсолютной теории уголовного наказания (как кары, расплаты) к относительной теории с целью рационального применения не только кары за совершенное деяние, но и предупреждения преступлений (меры безопасности), восстановления социальной справедливости (компенсационные меры). Раскрыто современное толкование содержания уголовно-правовых мер безопасности в уголовном праве, предложены научное определение, система и порядок применения мер безопасности в уголовном праве Украины.

Выделены предпосылки урегулирования института мер безопасности, как мер уголовно-правового воздействия, на современном этапе развития уголовного права Украины. К ним относятся: требования выполнения международно-правовых обязательств государства, устранение пробелов в действующем уголовном законодательстве, эффективность этих мер в противодействии преступности, о чем свидетельствует опыт применения мер безопасности в зарубежных странах.

Определена основная цель назначения мер безопасности, которая сводится к защите общества от опасности, исходящей от антисоциальной направленности конкретных элементов криминогенной ситуации или самого лица. Фактическим основанием применения мер безопасности в уголовном праве признается общественно опасное деяние, признаки которого образуют объективную сторону состава преступления, поскольку только в деянии может проявиться, объективироваться общественная опасность лица (за исключением отдельных случаев – при отсутствии такого элемента состава преступления как субъект преступления), либо криминогенность ситуации.

Под мерами безопасности предлагается понимать меры ограничительного характера, которые применяются от имени государства мотивированным решением суда к лицу, которое совершило общественно опасное деяние, предусмотренное уголовным Законом, и представляет опасность для общества; которые направлены: на предупреждение и прекращение нарушения права, или на прекращение деяний, которые нарушают (или способны нарушить) интересы других лиц, общества, государства, на устранение условий криминогенности ситуации, на предупреждение совершения таким лицом новых общественно опасных деяний, а также защиту прав и интересов общества и государства от общественно опасных посягательств со стороны такого лица. Меры безопасности, как правило, свободны от элементов кары и не влекут судимости.

В уголовном праве Украины предлагается определить следующую систему мер безопасности: принудительные меры медицинского характера, предусмотренные разделом ХІV Уголовного кодекса Украины; принудительное лечение, предусмотренное статьей 96 УК Украины; принудительные меры воспитательного характера (кроме мер, применяемых к лицам, совершившим общественно опасные деяния до достижения возраста, с которого может наступать уголовная ответственность), специальную конфискацию; изъятие и уничтожение предметов; установление надзора; лишение права на управление транспортными средствами; опубликование приговора. Разработана теоретическая модель формулирования института мер безопасности (определение, система, порядок и условия назначения) в уголовном праве Украины.

Ключевые слова: меры безопасности, наказание, меры социальной профилактики, уголовная ответственность, общественно опасное состояние лица.

SUMMARY

Gorbachova I.M. Security measures in criminal law (comparative-legal analysis). – Manuscript.

Dissertation for the PhD in Legal sciences, speciality 12.00.08 – Criminal Law and Criminology; Penitentiary. – Odessa National Law Academy, Odessa, 2008.

Dissertation is a complete work on the problems of security measures in the system of existing measures of the prevention and counteraction of criminal behaviour. From the point of view of the modern theory of criminal law the fundamentals, terms and concepts of security measures were researched. The research based on positions of international law, national and foreign legislation. Existing sights at genesis of criminal — legal counteraction of criminality are analysed and systematized by evolution from the absolute theory of criminal punishment (as payments, penalties) to the relative theory, with the purpose of rational application not only on penalty and payment, but also – to prevention security measures and restitution of social equity (measures of restitution and compensation). Modern interpretation of the maintenance of security measures in criminal law was researched, scientific definition of the term, system and the order of application of security measures in criminal law of Ukraine is offered.

Key words: security measures, punishment, measures of social prevention, criminal responsibility, person in socially dangerous state.

Курсовая работа: Ісламська традиція виховання

Курсова робота на тему:

Ісламська традиція виховання

ПЛАН

Вступ

1. Філософія утворення ісламу

2. Особливості виховання у народів ісламу

3. Виховання і навчання дітей в ісламській традиції

Висновок

Список використовуваної літератури

Вступ

Посланець аллаха сказав: «Найцінніше, що дає отець своєму дитяті, — хороше виховання» (Ат-тірмізі). Велику роль у формуванні підростаючого покоління у народів ісламу відводиться вихованню, а саме вихованню в ісламській традиції.

«Для батьків немає більш значущого, ніж виховання віруючих, а значить, доброчесних дітей», — вважається в ісламській педагогіці. Людина вчиться впродовж всього свого життя. Пророк Мухаммед совітує нам шукати і добиватися знань «з першого і до останнього дня нашого життя».

Педагогами у всьому світі доведено, що освіта досягає двох цілей — розвиток особи і, як наслідок, прогрес всього суспільства. Правильне навчання допомагає розкритися і розвиватися фізичному, інтелектуальному і етичному потенціалу людини. У цьому сенсі Сократ порівнює вчителя з повитухою, оскільки його роль — допомогти виявитися тому, що вже закладене в дитяті з народження. Безумовно, то, в якому ступені виявляться таланти дитяти, і те, як скоро він їх в собі розкриє, багато в чому залежить від здібностей самого вчителя. Інша, не менш важлива роль освіти — передати і удосконалити культурні цінності і спадщину певного суспільства. Якщо в процесі навчання знання і домінуючі культурні цінності просто передаються від покоління до покоління, цей процес вважається за консервативний. Також освіта грає дуже важливу роль в реформуванні суспільства. Загалом, в процесі цивілізації освіта грає одночасно і консервативну, і прогресивну роль.

Наша країна є багатонаціональною. Але довгий час питання про виховання в ісламській традиції не вивчалося. Адже напевно у народів ісламу існують свої особливості підходу до виховання підростаючого покоління. Наша наука повинна спиратися не лише на досвід західних колег, але і обертати свій погляд на схід. Можливо там ми знайдемо багато интересного.

Діти всіх народів і релігій однаково пустують, здійснюють помилки, їх карають батьки, виховують педагоги. Проте, виховання на Сході значно відрізняється від європейського.

Завдання даної роботи розкрити особливості і традиції у вихованні і навчанні дітей у народів ісламу.

1. Філософія утворення ісламу

На думку ісламських педагогів, три важливі елементи є складеними інгредієнтами формування філософії ісламської освіти — а саме, що вчиться, знання і способи викладання [9, 56].

Учень є за своєю природою людиною, і, отже, є дуальність тіла і духу. Його духовні складові відомі як рух (душа), акль (розум або інтелект), кальб (емоції), або нафс (эго) залежно від виконуваних функцій. Акль (мислення), унікальна здатність людських істот, прославляє їх над іншими Божественними створеннями.

Душа може піднестися до вершин праведності і добра, але також може опуститися в низини пекла. Тіло людини виконує певні функції відповідно до діяльності органів сприйняття. Саме природа учня і його здатність отримувати знання і є предметом вивчення психології. Загальноприйнято вважати, що більшою мірою допитливість і сприйнятливість учень проявляє в ранньому віці. Потенційний учень має фізіологічні потреби в їді, діяльності і статевих стосунках; соціальні потреби в прихильності, любові і певному положенні в соціальній групі; і, нарешті, духовні потреби в чомусь більшому, ніж те, що знаходиться в межах його эго, тобто в потребі досягти Бога.

Іслам твердо упевнений в можливості пізнання Істини і Дійсності. У філософській традиції Ісламу, як свідчить історія, на цю тему майже не велося дебатів, на відміну від західної філософської традиції, де ця можливість постійно оспорюється, зачинаючи з часів грецької філософії і поглядів Платона. Ми знаємо, що людина наділена душею і органами сприйняття і створена аллахом, щоб отримувати знання. Згідно Аль-аттасу, ільм (знання) — це відвідини маной (сенсом) істоти, що має душу, або досягнення цієї істоти знання.

Отже, душа не лише не пасивна, навпаки, вона теж здатна проявляти активність. По волі аллаха душа може досягти вахи (одкровення) і інтуїції. П’ять відчуттів сприйняття — це вікна розуму, призначені для отримання емпіричного і раціонального знання [9, 57].

У Ісламському світогляді існує певна ієрархічна структура пізнання. Оскільки природа людини дуальна, існує і дві категорії пізнання, фард айн і фард кифайя. Ці дві категорії відрізняються ступенем упевненості в знанні і способом його отримання. Знання фард айн чітко визначене і обов’язково для кожного мусульманина. Воно включає знання стовпів релігії, основ віри і Шаріату. Отримання знання фард кифайя обов’язково для існування в суспільстві. Кожна країна зацікавлена в освічених і кваліфікованих кадрах, фахівцях в інтелектуальних або придбаних науках, необхідних для виживання суспільства, таких як медицина, математика, природні, прикладні і соціальні науки. Отже, Іслам забезпечує кожній людині прихильність до своєї віри і в той же час можливість відкривати для себе нові горизонти. Щоб описати стосунки розуму і віри, можна привести аналогію паперового змія, де віра — нитка, а розум — власне паперовий змій. Між розумом і вірою завжди існує напруга, як існує напруга між ниткою і змієм; якщо по деяких причинах нитка порветься, змій відлетить в невідомому напрямі. Подібно до цього, якщо розум не грунтується на вірі, він мандруватиме, не знаючи кордонів. (Цим порівнянням я зобов’язаний докторові Йедулла Казмі з відділу освіти).

Як свідчить світогляд на основі «таухида» (єдинобожності), знання цілісне або інтегроване, його не можна розділити на релігійну і світську сферу. І фард айн, і фард кифайя мають на меті зміцнення віри, перше за допомогою глибокого вивчення слів аллаха в Священному Корані, а друге — за допомогою ретельного, систематичного вивчення життя людини і природи. Пізнання нерозривно пов’язане з дією людини, його духовністю і етикою [9, 58].

Природа пізнання, що є суттю освітнього процесу, представляє основний інтерес учбової програми, і це бачення людини і знання є корінною позицією Ісламської освіти. Освіта (тадиб, деякі віддають перевагу слову тарбийа), це адаб, що розвивається в особі. («Концепція освіти в Ісламі»). Адаб (освіта) відноситься до дисципліни тіла, розуму і духу. Він наділяє того, хто їм володіє, знанням правильних місць і дій (хикмах) в схемі Творця і знанням, як добродійно поводитися (адль).

Аль-аттас визначає поняття освіти як послідовне збагнення «…и визнання стану речей в порядку їх створення, яке веде до збагнення і пізнання відповідної ролі Бога в порядку буття і існування людства». Тому первинна мета навчання — вести людину до визнання і збагнення свого Творця, яке виявляється в підпорядкуванні і дотриманні Його заповідей. Іншими словами, первинна мета Ісламської освіти полягає в тому, щоб виховати гідну людину, яка, розвиваючи свої потенціали, буде вірним рабом (абд) і намісником (халіфа) аллаха, що дає аману (істину) і підтримку розвитку на землі. В цьому відношенні Ісламська освіта виховує в людині богобоязливість (таква)*. Раб господній обізнаний про свої особисті вертикальні стосунки з аллахом (хаблун мін аллах) і горизонтальні соціальні стосунки з рештою людей (хаблун мін аль-нас). Таким чином, основні цілі освіти поєднують духовний, моральний, соціальний, інтелектуальний і фізичний розвиток із специфічно релігійними цілями. Між соціальними і особистими устремліннями не існує ніяких конфліктів, оскільки тут спостерігається повна єдність намірів [9, 59].

Оскільки знання характеризує людину, ідеально складена учбова програма, особливо на рівні молодшої школи, відображуватиме знання. Дані нижче демонструють зв’язок людини з викладанням знання і учбовим планом. Подібно до того, як людина має подвійну природу, володіючи душею і тілом, так і учбова програма повинна складатися з обов’язкових предметів, заснованих на Божественному знанні і забезпечуючих духовні потреби людини і наук, що задовольняють потреби в інтелектуальному і фізичному розвитку суспільства.

Обидва види знання, фард айн і фард кифайя, мають дуже велике значення для щастя і благополуччя людей, як в цьому, так і на загробному світі. Між цими дисциплінами необхідно зберегти рівновагу. Будучи обов’язковим предметом, фард айн (Божественне знання) має бути потрібним від всіх студентів. Щоб оволодіти фард кифайя (придбаними науками), студенти повинні вибрати щонайменше одну з галузей сучасних знань для своєї спеціалізації [9, 60].

2. Особливості виховання у народів ісламу

У народів ісламу вважається, що діти народжуються в змозі «фитра» (чистота), а потім їх батьки виховують їх віруючими або атеїстами. Згідно Муснаду ибн Ханбаля, «Діти невірних, краще, ніж ти дорослий. Кожне жваве створення народжується з праведною суттю.» Обов’язок і борг батьків і педагогів, виховати дітей, так, що подорослішавши вони стали віруючими діяльними мусульманами. Відправка дітей в Ісламську Школу є хоч і важливою, але незначною часткою Ісламського навчання. Основний «інститут виховання» у народів ісламу для кожного дитяти це перш за все його сім’я, і основними «професорами» є його батьки [1, 10].

В основному вихованням дітей в мусульманських сім’ях традиційно займаються матери. Вважається, що це велика довіра для жінки і одночасно величезна відповідальність перед Всевишнім за виховання віруючих дітей. Якщо вони дотримуватимуться своєї релігії і виконуватимуть норми Ісламу, мати отримає від Творця винагороду. Саме тому в хадисах (висловах Пророка Мухаммада) сказано: «Рай знаходиться під ногами вашої матери» і «Якщо вас одночасно покликали мати і отець, спочатку підійдіть до матери». Це ще раз доводить шанобливе відношення до жінки-матери.

Про важливість виховання дітей свідчать багаточисельні аяты Священного Корану і вислову Пророка Мухаммада. Так, аллах Всевишнього говорить в Коране: «Про ви, які увірували! Остерігайте себе і свої сім’ї від вогню пекельного, паливом якого служать люди і камені» (сура «Заборона», аят 6) [1,11].

Також Посланець аллаха сказав: «Шануєте ваших дітей і добре виховуйте їх» (Ібн Мад).

Таким чином, за ісламською традицією вважається, що аллахом Всевишнього і його Посланником Мухаммадом на батьків і вчителів покладена велика відповідальність по вихованню дітей.

Тягар цього вантажу, на їх думку, полягає в тому, що діти довірені нам Всевишнім, і в Судний день ми відповідатимемо за них перед аллахом. Виховання людини найплідніше в ранньому віці. Адже саме в ці роки формуються основи особи. Чим доросліше дитя, тим важче він піддається переробці. З м’якого воску можна сліпити що завгодно, але затверділий віск легко перетворити на порошок [1,12].

Плоди хорошого виховання дістаються ціною великої праці і турбот, тому в процесі виховання враховуються наступні аспекти:

1. Релігійний. Тут мається на увазі залучення дитяти з самого народження до иману, навчання його основам ісламу і шаріату.

Іман — це віра в аллаха Всевишнього, Його ангелів, Його небесні книги і Його пророків, в Судний день і визначення долі, в те, що все хороше і погане відбувається по волі аллаха Всевишнього .Ісламська традиція виховання

Стовпи ісламу — це поклоніння у формі аш-шахадата, намазу, поста, аз-заката, аль-хаджа і так далі

Принципи шаріату — це комплекс розпоряджень і норм, встановлених аллахом Всевишнього для людей, що повірили в нього, і регулюючих їх поведінку як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства.

Всі діти народжуються з властивій природі людини вірою в існування Єдиного Бога. По словах Абу Хурайри, Посланець аллаха сказав: «Всі діти народжуються в «» — батьки їх роблять християнами, іудеями або многобожниками» (Аль-бухарі). Фитра означає, що всі діти з’являються на світло, готовими прийняти все. Іншими словами, дитя покидає утробу матери, відкриваючи перед собою двері життя без нав’язаних уявлень і пристрастей. Їх душі подібні до чистого листка паперу, саме батьки дають дітям уявлення про навколишній світ, вибирають їм релігію. Тому саме вони несуть відповідальність за майбутнє дитяти перед аллахом Всевишнього.

2. Етичний. Цей аспект має на увазі комплекс морально-етичних принципів, які необхідно прищепити дитяті з раннього дитинства. Ці принципи повинні стати стрижнем його психологічної особи.

Посланець аллаха визначив основну мету своєї великої місії словами: «Я був посланий для того, щоб удосконалити моральність».

Про важливість етичного виховання свідчить і інший хадис, де мовиться: «Навчайте ваших дітей і домочадців моральності і виховуйте їх» (Абд-ар-разак).

В результаті етичного виховання дитя, зростаюче з вірою в аллах, вихований в богобоязливості, відчуватиме Його контроль і відповідальність за свої вчинки. У його психіці, поза сумнівом, зачнуть закладатися фундаментальні морально-етичні цінності. Він відрізнятиметься винятковою врівноваженістю, чесністю, правдивістю, глибоким відчуттям любові до своїх батьків, братів, сестер, друзів.

3. Фізичний. Завдання цього аспекту виховання полягає у формуванні сильної, міцної, здорової людини, яка повинна переживати радість і задоволення від тієї користі, яку він приносить своїй сім’ї і суспільству.

Фізичне виховання направлене на вдосконалення організму, зміцнення імунітету, попередження захворювань. Здоров’я, з погляду ісламу, одна з найбільших милостей аллаха. Посланець аллаха сказав: «Сильний віруючий краще для аллаха і улюбленіший Їм, ніж слабкий». Іслам настійно рекомендує укріплювати і зберігати тілесне здоров’я за допомогою фізичних вправ, спортивних ігор і тренувань.

4. Інтелектуальний. Це сторона виховання не менш важлива, чим попередні. Інтелектуальне виховання формує у дитяти прагнення до збагнення наук і пізнанню навколишнього світу. Головні зусилля необхідно прикладати до оволодіння релігійними знаннями, що допомагають досягти спокою і щастя на цьому і тому світлі. Про цінність знань і про обов’язок людей осягати ісламське учення свідчать багаточисельні аяты Священного Корану і хадисы Пророка Ісламська традиція виховання Всевишній говорить: «Скажи: чи рівні ті, які знають, і ті, які не знають?» (сура «Натовпи», аят 9). Проте не можна забувати і про інші науки. Абу Хурайра передав, що Посланець аллаха сказав: «Тому, хто йде по дорозі знань, аллах полегшить дорогу в Рай» (Муслім).

5. Психологічний. Цей аспект має на увазі виховання здорової, стійкої психіки, проявом якої у дитяти є сміливість, самостійність, прагнення до досконалості, добра, любові.

При правильному психологічному вихованні дитя стає невразливим до ненависті, заздрості або неприязні і позбавляється відчуття страху перед ким-небудь, окрім аллаха Всевишнього. Він задоволений волею свого Панове і постійно бажає здобути Його благословення. У нім немає ненависті, заздрості або неприязні.

6. Соціальний. Завдання цього аспекту — привчити дитяти дотримувати суспільні норми поведінки. Одним з його основоположних принципів є неухильне дотримання важливим правилам людського гуртожитку. Необхідно з раннього дитинства формувати в дитяті уміння і навики встановлення соціальних контактів і зв’язків. При цьому потрібно орієнтуватися на модель поведінки, запропоновану Пророком Мухаммадом: «.поддерживай стосунки з тим, хто пориває їх з тобою, давай тому, хто відмовляє тобі, і прощай тому, хто гнобив тебе».

7. Половою. Цей вид виховання має на увазі освіта дитяти в питаннях підлоги. Він включає роз’яснення суті взаємин між підлогами, інстинкту продовження роду і інших питань, пов’язаних з браком [1,73].

Судячи по аятам Корану і хадисам Пророка, батькам і вихователям можна відверто говорити з дітьми про питання, пов’язані із статевим життям. Мета статевого виховання — перш за все фізичне і моральне здоров’я дитяти, а також його освіта в області дозволеного і забороненого в цій сфері людського життя.

Такі основні традиції ісламського виховання, і досвід мусульманських країн переконливо показує його благотворність і ефективність.

3. Виховання і навчання дітей в ісламській традиції

Найефективніший спосіб виховання, за ісламською традицією, це бути людиною для наслідування. Не залежно від того хочемо ми того чи ні, діти вчаться поводитися в життя спостерігаючи за нами. Навіть відсутній батько — модель для наслідування. Так, хлопчик, що виріс в сім’ї яку кинув отець, можливо, вчинить аналогічно зі своїми дітьми. Кожного разу при спілкуванні з дітьми, ми учимо їх, не залежно від нашого наміру робити це чи ні [10, 9].

Таким чином, необхідно проаналізувати, то як ми поводимося з дитям, що б отримати бажаний результат.

Негативні поведінка і думки приводять до появи у дітей негативних якостей. Термін позитивна і негативна підтримка, популярний в сучасній психології. Але цей термін затверджувався в Коране і в діях і словах Пророка Мухаммеда (та благословить його аллах і вітає) 1400 років тому.

Маленькі діти, вважається в ісламі, в основному хороші. До того ж вони хочуть порадувати своїх батьків. Коли ви хвалите їх за їх хорошу поведінку говоримо, що Тато і Мама задоволені їх діями, ви використовуєте позитивну підтримку. На жаль багато батьків ігнорують хороші вчинки своїх дітей і звертають увагу тільки на погані вчинки.

Наведемо приклад.

Іман 3 року і у неї є молодший брат Самір, якому 1 рік. Вона дістає свої кубики і зачинає грати, ну і звичайно ж Самір повзе до неї щоб прийняти участь. Вона дає йому червоний кубик і продовжує будувати башту. Саміру набридло 1 кубик і він намагається узяти ще один. І тим самим він рушить башту. Іман реагує із злістю, забирає всі кубики і говорить братові, що він не може забрати жодного кубика. Її мама чує її, і із злістю кричить на неї «Іман, ти погана дівчинка, ти не ділишся кубиками. Дай йому декілька»

Іман зробила 2 дії по відношенню до брата:

1. Вона дає йому кубик

2. Вона бере кубик назад

Але мама відмітила тільки погану дію! Це учить Іман тому, що якщо вона хоче привернути увагу матери, то вона НЕ повинна ділитися.

Як ще могла повісті себе мама? Якби вона похвалила Іман за першу дію коли вона поділилася кубиком («Іман, яка ти хороша сестра. Я така рада бачити як ти ділишся з братом»), тоді Іман запам’ятала б, що здійснення цього «хорошого» привернуло увагу мами. Коли її брат зіб’є кубики, можливо, її першою реакцією буде відняти всі кубики, але якщо її мама заспокоїть її і підбадьорить її на нову спробу, («Про Іман, це погано що брат зруйнував твої кубики. Він намагався пограти з тобою, але він ще малий що б будувати башти. Чом би тобі не побудувати маленьку башточку що б він грав з нею, і тоді ти зможеш побудувати велику для себе) тоді, можливо, вона з радістю дасть йому більше кубиків. Вона захоче поділитися кубиками наступного разу, оскільки цю дію привабила увага її мами [10,11].

Щепити любов до релігії, по ісламських традиціях, треба якомога раніше, адже молитися можна скрізь, де є чисте місце. Дуже поважно дохідливо пояснити дитяті про існування Єдиного Творця і поклонятися Йому. Доленосного при вихованні маляти навчити його здійснювати п’ятикратні моления. При цьому треба зробити так, щоб виконання норм релігії не перетворилося на тягар, а стало добровільного і приємного виконання обрядів. Значущим елементом є навчити малят читати молитву перед сном і уранці, до і після їди. Навчити дітей бути вдячними до батьків, до Творця Всевишнього.

Одним з найбільш важливих аспектів мусульманського виховання дітей, є пояснення ним того що аллах також задоволений їх діями. Якщо ви говорите що те, що вони зробили робить вас і аллаха задоволеними, тоді дитя зачинає асоціювати хорошу поведінку з дією ради достатку аллаха, що є основою дії Мусліма [10, 12].

Згідно ісламської традиції, дитя здійснює гріхи прощається аллахом і якщо він вмирає, то відправляється в Рай. Ця милість аллаха повинна вести нас, також як ми ведемо наших дітей. Вважається, що немає необхідності страхати дітей аллахом або устрашати їх Пеклом. На ділі такий підхід веде до зворотного результату. Негативна дія і покарання примушує дитяти бояться всього що зв’язно з релігією. Він або вона росте думаючи що релігія це те, що утримує його від насолоди життям.

Педагоги ісламу радять: «Коли ви говорите з дітьми дванадцятирічного віку, робіть упор на властивості аллаха, які дадуть йому безпеку і упевненість, оскільки в процесі дорослішання він стикається з лякаючими і невідомими проблемами. Йому необхідне усвідомлення багатьох дарів аллаха дані йому для допомоги в його житті. Також він потребує розуміння того, які дії сподобаються аллаху, а за яких він понесе покарання».

Дуже часто доводиться спостерігати, як батьки намагаються зачати розмову з дітьми про Іслам, вони сосредотачиваются на 5 стовпах. Вони учать як здійснювати намаз, і учать їх коротким Коранічеським сурам. Це безумовно поважно, але не треба забувати, що Іслам всеосяжний шлях життя. Про це ви повинні говорити і вашому дитяті. Коли отець відправляється на роботу, то мама може сказати «До побачення» або «Ассаламу алейкум» що означає «хай мир аллаха з тобою». Коли вона і її маленьке дитя зачинають робити що — те разом, вона може згадати, що отець робить те що аллах говорить робити хорошому отцеві — працювати, піклуватися про сім’ю. Вона також може згадати, також як і отець, що вона старається для достатку аллаха допомагаючи дитяті і сім’ї. Коли дитя допомагає прибирати із столу, мати може згадати що аллах задоволений тими дітьми хто допомагає своїм батькам. Така згадка не має на увазі і не пропонує давати цілі лекції про Іслам. Ніяке дитя не захоче сидіти довго слухаючи лекцію про що б то не було. Ефективним навчанням є короткі репліки або історії які указують на Ісламську суть дії. Коли батьку виплачують закят (щорічне податок) вони повинні сказати про це подіта. Коли вони відвідують хворих, то необхідно процитувати аят з Корану або хадис (історію про Пророка Мухаммеді с.а.с.) які розповідає про те що ця дія подобається аллаху. Якщо дитя вибирає той або інший вчинок, то батьки повинні нагадати про те який шлях буде до вподоби аллаху.

Постійна згадка аллаха, постійна підтримка в здійсненні того що правильно, і постаянная хвала і позитивна підтримка правильних дій, направлять вашого дитяти на правильний шлях, так вважається в ісламській педагогіці.

У міру того, як діти досягають юності, вони зачинають ставити різні питання, особливо, якщо діти спілкуються з немусульманами або етнічними мусульманами [10, 13].

Педагоги радять: «Якщо у вас вже налагоджений контакт зі своїм дитям, тоді дитя йтиме до вас зі своїми питаннями. Не приймайте ці питання як бунт проти вас або релігії. Він бачать як дуріють діти в школі, і їм це здається забавним.

А чому ми не можемо дуріє» Будьте щасливі, що ваш молодик спокійно питає це у вас.

Якщо ж у вас немає хороших взаємин з дитям, то можливо у вас великі проблеми, оскільки у вашого дитяти будуть аналогічні питання, але він не запитає їх у вас. Він шукатиме відповідь у друзів, і якщо його друзі не мусульмани, то він може отримати відповіді що суперечать Ісламу».

Чому у одних батьків склалися взаємини з дітьми а біля інших немає? Є принаймні два важливі чинники: час і яке час? Чи проводили батьки час з дітьми коли вони росли? Чи питали, вони своїх дітей про школу, друзів, про їх думку по різних питаннях, і чи СЛУХАЛИ вони їх?

Пам’ятаєте позитивну підтримку? Як приділяють батьки час своїм дітям? Чи засновано його на позитивному оточенні, або дитя чує злість і негативне відношення кожного разу як він говорить з батьками?

Тринадцятирічний Омар другий рік тримає пост, під час Рамадана. Одного дня в суботу він і його друг-мусульманин Аднан, відправляються на вечірникові до немусульманину. Раптом Омар дзвонить додому і говорить матери: «Джон просить поїсти ленч. Ми сказали чому що ми постимо і він може є один, але він говорить, що якщо ми не їстимемо те і він не буде є. Аднан говорить що якщо я порушу пост те і він поїсть. Що нам робити?»

Не можу повірити, що ти мене про це питаєш» — відповідає мати — «аллах покарає тебе якщо ти не поститимеш! Чому ти не поводишся як хороший муслим. Твій отець і я учили тебе кращому!»

Як часто Омар після такої відповіді, питатиме матір про що або? Передбачаючи, що його дії негативні, ви створюєте негативну підтримку, і можете бути упевнені, що Омар не запитає матір наступний раз. А зараз уявіть, що відповідь матери була:

«Ти правильно вчинив, що подзвонив мені, коли ти в невпевненості. Але я думаю, що ти вже знаєш, що ти повинен робити. Як ти думаєш, що буде правильним?»

Омар відповідає «Я думаю, я повинен сказати немає, я продовжу пост»

«Ти абсолютно прав» відповіла його мама «Я так горджуся тобою і як ти думаєш»

Коли ви дискутуєте зі своїм дитям ви можете бути стривоженими його грубістю або категоричним спростуванням всього що ви говорите. Він навіть може сказати вам, що ви дурні або не розумієте, або не турбуєтеся про нього. Але це не має не несе в собі такого значення. Це означає, що він відчуває себе незручно при відповідях на його питання. Може те, що ви говорите протилежно тому що він відчуває на даний момент, або може він вже відповів так другу немусульманину і він відкинув його думку [10,13].

Педагоги радять, не дивлячись на труднощі, залишайтеся добрим з вашим дитям. Важко чути батьку такі вислови в свою адресу, але вони, насправді, не відносяться до них, більшою мірою це відноситися до процесу обдумування.

Під час обговорень з вашим дитям, вам захочеться поєднати і негативну і позитивну підтримку.

„Так” — можете ви погодитися з дитям «Важко не пити, коли навколо останні випивають, але пам’ятай, що аллах нагородить тебе за твою поведінку, і пам’ятай про Його покарання якщо ти підеш за ким або іншим»

Коли таку величезну кількість негативних сил тиснуть на вашого дитяти, він повинен зрозуміти, що аллах запитає з нього за його діяння. Аллах допоможе якщо ваше дитя попросить Його про допомогу, і буде нагороджений за дотриманню правильним шляхом, але так само це має на увазі, то що він буде покараний за погані діяння.

Життя складне для одинака. У дитяти є батьки які захищають його, і підтримують його і «знають всі». Але потім дитя зростає і розуміє що мама і тато насправді не всі знають. Більш того, в школі він вивчає інші філософії життя, і егоїстичність, матеріалістичність спостережувана в школі здається забавою, тим більше що «всі так роблять». І як же вашому дитяті вирішити що є правильним? Зараз для них важкий час, і борг батьків підтримати їх, надихнути, зробити поблажки за їх помилки, але в те — ж час залишатися послідовним в навчанні Ісламським цінностям.

Навчаючи і розмовляючи з дітьми про Іслам, необхідно знати про певні приховані проблеми, таких як мирське і релігійне, знання і поведінка, поступливість і критичне мислення. Ці проблеми впливають на мислення і дії, і лише не багато хто обізнаний про них.

Якщо батьки вибирають які аспекти Ісламу застосовувати, а які ігнорувати, то важко чекати, того що — б діти жили чисто Ісламським життям. Також вам доречно указуватиме на те, що відхиляючись від Ісламських норм ви придбали тільки проблеми. Якщо ви проігноруєте цей аспект, то найімовірніше, діти проігнорують вашу раду.

Багато дітей знають як молитися, деякі розуміють важливість щоденної молитви. Більшість дітей можуть читати Коран. І лише невелику кількість читає Коран для того, щоб зрозуміти його сенс, для знаходження в нім відповідей на свої питання. Іслам — досконалий шлях життя. Знання (5 стовпів, біографія Пророка Мухаммеда (та благословить його аллах і вітає) корисні для того що — б людина зрозуміла як і чому вони повинні робити що — те. Факт того, що Пророк Мухаммед (та благословить його аллах і вітає) жив 1400 років тому, сам по собі є даремним. Або факт, що він жив як мусульманин в місті, де були дуже мало інших мусульман і піддавався гонінням, даремний поки ми не зрозуміємо за допомогою цього, що раз він зміг вижити і добитися успіху в цих умови, то і ми зможемо зробити це ж саме. Навчаючи дітей Ісламу, необхідно навчити їх поведінці, а не тільки запам’ятовуванню фактів. Замість того що — б давати їм список фактів, наведіть приклад і вкажіть на зв’язок з Ісламом. Ви відвідуєте хворого, згадайте, що це одна з вимог Ісламу, поясните дитяті, що здійснювати подібні дії добре. Так само відвідаєте больного-немусульманина. Для дитяти поважно з’ясувати, що хороше відношення повинне виявлятися не лише до мусульман, але і до решти всіх людей.

Дивитеся телевізор разом з дітьми, особливо юнацькі програми. Не повчайте їх звідти, а обговорюйте поведінку героїв в телепередачі. Можете наприклад сказати «Бачиш як добре бути мусульманином, і тоді у тебе не буде подібних проблем (пов’язаних з випивкою, наркотиками і так далі)

Зачинайте дискусії з дітьми самі. Приведіть наприклад таку ситуацію

«Як ти вчиниш, якщо твій друг захворіє на тиждень» Дуже поважно вислухати відповідь дитяти. Коли ви питаєте їх думку, то уважно вислухайте відповідь, і відповідайте їм.

Багато батьків виросли в умовах строгого дотримання правилам. Так, учні повинні повторити в точності те, що сказав педагог. Якщо в тестових питаннях спрашивается про 3 причини чищення зубів, то необхідно вказати саме три причини, про яких сказав вчитель на уроці. Учень не думає, він приймає все без обдумування. Дуже часто ми також учимо Ісламу дітей. Учите їх таким чином, оскільки інші шляхи неправильні.

У ісламі вважається, що існують два типи знань, послане і отримане людьми. Знання, послані в Коране і хадисах, не змінні і незаперечні. Знання, отримане за допомогою 5 органів чуття і з помошью мислення може бути помилковим і повинно бути уточнено [11, 45].

Велике значення в ісламській педагогіці відводиться навчання арабській мові. На арабській мові написано багато пам’ятників ісламської літератури, написаний Коран. Більш того, вивчення арабської мови необхідне для спільного культурного розвитку. Практично у всіх мусульманських школах – медресе викладання багатьох предметів ведеться на арабській мові.

Все вищесказане має величезне значення для виховання дитяти. Він бачить, що в сім’ї має бути шанобливе відношення не лише до батьків і старшим, але і до сестер і братів.

Висновок

Ісламські педагоги стурбовані тим, що освітня система представляє на сьогоднішній день велику кількість недозволених питань. Ось чому учені постійно звертають увагу, що сучасне положення освіти представляє корінь всіх її проблем. Деякі з них прийшли до висновку, що освіта як дисципліна складається з п’яти субдисциплін, а саме, з учбової програми, консультації, управління, викладання і оцінки.

Так само ісламських педагогів хвилює, що як наслідок впливу Заходу, програми в мусульманських країнах все ще підрозділяються на вивчення природних, соціальних, прикладних, гуманітарних і релігійних наук, але вони позбавлені спільних, обов’язкових для вивчення предметів, що зв’язують ці галузі воєдино. Різні області наукової діяльності відокремлені один від одного «кам’яною стіною», і, отже, не включають основи віри. Без внутрішнього голосу розуму чоловік має всі можливості стати зарозумілим і невдячним своєму Творцеві, що веде до порушення природних законів, і, врешті-решт, до руйнування особи і навколишнього середовища. Така позиція в корені противоречит положенню людини, як халіфа на Землі.

Філософія ісламського виховання – це формування високоосвічених, морально стійких, корисних для держави громадян. Саме тому в мусульманських сім’ях вихованню дітей відводиться очолююча роль.

Отже, розуміння моралі і моральності в мусульманській сім’ї величезно. І виховання підростаючого покоління відбувається саме на їх основі. Підкреслимо, що формування внутрішнього духовного світу дитяти починається із створення сім’ї – його отця і матери.

Іслам, як і інші світові конфесії, закликає не вбивати, не грабувати, не заподіювати зло іншим людям. Всі біди, помилки у вихованні дитяти полягають не в приналежності до тієї або іншої релігії, вважається в ісламській педагогіці, а в оточенні дитяти – сім’ї, дитячого саду, школи, двору.

Список використовуваної літератури

Асадуллін а.Ш. «Знай татарський ти мова, знай і російський ти мова». Казань, вид-во «Магаріф», 1998. — 198 с.

Виховання дітей у вірі мусульман журнал «Няня», 2003 рік № 9

Еремєєв д.Е. Іслам: Спосіб життя і стиль мислення. – М.: Політіздат, 1990. – 286с.

Ікрамов А. Про духівництво в школі // Вибрана праця в 3-х томах. Т. 1. Ташкент: Узбекистан, 1972. — С. 284.

Коков в.М. Іслам: гуманістичні традиції / В.М. Коків // Науч. думка Кавказу. – 2000. — №1. – С. 9-13.

Малашенко А. Ісламськоє відродження в сучасній Росії. М.: Московський центр Карнеги, 1998. — 250 с.

Резван Е.А. Коран и его мир. Спб.: Петербурзьке сходознавство, 2001.- 608 с.

Родионов М.А. Ислам классический. (Серия: «Мир Востока»). Спб.: Азбука-Класика; Петербурзьке сходознавство, 2003. — 219 с.

С.М. Накиб Аль-аттас, «Концепція навчання в Ісламі», Коала Лумпур, ISTAS, 1990. -290 с.

Татарська освіта в дзеркалі історії (дожовтневий період) Амірханов р.У. З книги «Іслам в середньому Поволжье: історія і сучасність». Нариси. – Казань: Майстер Лайн, 2001.- 231 с.

Харісов л.А. Іслам: виховання і освіта [Про виховний потенціал ісламу] // Педагогіка. – 2001. — №8. – С. 56-61.

Шамма Фреда. Ісламське виховання дітей. Московський центр Карнеги, 2002. — 190 с.

Реферат: Аритектура древнего Египта

Архитектура страны фараонов.

Каменная архитектура Египта, о чем свидетельствуют дошедшие до нас памятники древней египетской цивилизации, служила в первую очередь потребностям религии. Жилые дома, в том числе и дворцовые сооружения, строились из легких и недолговечных материалов, только храмы богов и комплексы гробниц возводились из камня, были сделаны очень прочно, строились на века. Естественно, что именно эти каменные сооружения выдержали испытание временем и дошли до наших дней, иногда почти в первозданном виде. Именно эти памятники Древнего Египта сохранили особенности древнеегипетской архитектуры.

Определение пространства, объёма и массы, формирование фасада.

Египетская архитектура была многоплановой, ее характерной чертой при определении пространства и объема была галерея (коридор). Даже внутренние дворики были, скорее, расширением и продолжением галерей, чем композиционными центральными местами планировки здания, площадками дальнейшего распределения или сбора. Крытыми колонными галереями эти дворики были окружены со всех сторон довольно редко. Двери комнат и помещений также иногда выходили во двор. Большие колонные дворы и залы были галерейного типа, об этом свидетельствует направление укладки балок и направленность настенной росписи на опорах.

Расположение и смежность отдельных помещений соответствуют этой галерейной планировке, обычно она была линейной. Внутренние комнаты и помещения следовали одно за другим в одном направлении и вдоль одной оси. В архитектуре храмовых сооружений, начиная со святилища, комнаты и залы становились все более просторными, высота потолков возрастала, увеличивался объем помещений. Здание раскрывалось, подобно цветку растения. При строительстве пирамид египтяне пользовались противоположной концепцией: конец погребального пути – пирамида – возвышалась над всеми остальными элементами архитектурного ансамбля. Редкое исключение представляет центральная планировка сооружения. Она встречается только лишь в гробницах
Древнего царства (архаичный период) и в святилищах и храмах римских времен.

Внешние формы построек были очень простыми: прямосторонние и наклонные призмы и пирамиды. Встречались постройки, имевшие только внутренние объемы
(они были очень незначительными), как, например, скальные храмы и гробницы.
Эти сооружения не имели своей отдельной массы. Были строения, которые не имели своих внутренних объемов (или же они были очень маленькими), среди них: пирамиды, фасадные башни и пилоны при входе в храм, а также стелы, которые стояли отдельно и служили вертикальным акцентом архитектурного комплекса или композиции.

Поверхности зданий изнутри и снаружи, как следствие простоты архитектурных форм, были плоскими и ровными. Эту геометрическую замкнутость и однообразие, присущее египетской архитектуре, смягчали многочисленные настенные тексты, росписи и барельефы. Однако эта настенная живопись в целом не влияла на впечатление, которое вызывает у постороннего наблюдателя архитектура Древнего Египта. Для построек древних египтян окна не были характерным элементом, они встречались крайне редко лишь на фасаде здания.
Проблема внутреннего освещения решалась с помощью небольших террас и площадок, которые находились на самом верху здания.

Иногда фасад имел колонны, часто так выглядела веранда, выходящая во двор. Промежутки между колоннами заполнялись кирпичной кладкой иногда до половины, иногда на всю высоту. Это было особенно характерно для построек времени правления Птолемеев. В последнем случае получался так называемый псевдопериптер (Периптер (греческое — «оперенный») – тип храма, в котором заключенное в глухие стены святилище окружено колоннадой со всех сторон.
Псевдопериптер отличается тем, что роль колонн исполняют полуколонны, выступающие из стены, и только перед входами с торцов здания устроены колонные портики). Такое архитектурное решение фасада встречается и в памятниках Древнего царства, например в комплексе пирамиды фараона Джосера, однако впоследствии оно было забыто. Секционное линейное решение фасадов здания времени Древнего царства также было забыто в более поздние времена.

Строительные материалы.

Основным строительным материалом древних египтян был камень. В каменоломнях, расположенных в городах на границах долины Нила, добывали различные породы камня. Наиболее известным был асуанский гранит. В Асуане и в наши дни можно видеть древнюю каменоломню, на дне которой лежит каменный обелиск, наполовину вырезанный в скале. Столь же известен был добываемый рядом с Мемфисом турский известняк. Из него изготовлены облицовочные плиты большинства пирамид. Применялся древними строителями и песчаник. Из твердых пород камня они использовали порфир и диорит. Для создания определенных цветовых гамм и комбинаций специально подбирались камни различных цветов и оттенков. Египтяне пользовались и кирпичной кладкой, но ее доля по отношению к камню была незначительной. Из кирпича были построены гробницы архаичного периода, пирамиды Среднего царства и некоторые крупные жилые постройки. Из-за недостатка горючего материала и древесины кирпичи сушились под лучами солнца. Не хватало древесины и для строительных работ. Из дерева, привезенного из других стран, изготовляли только мебель и богатое убранство апартаментов фараона и высшей знати. Но несмотря на это техника работы с деревом оказала большое влияние на формирование стиля каменной архитектуры Древнего Египта.

В архаичные времена жилища простых людей и небольшие святилища строили из тростниковых циновок, дверные проемы завешивались тоже циновками, но более тонкой работы, и плели их из травы и соломы. Некоторые формы этого тростникового строительства были использованы позднее и в каменной архитектуре, например в Саккаре, в комплексе пирамиды Джосера, можно встретить полуколонны, напоминающие по форме вязанки тростника, можно встретить и вырезанные из камня скатанные циновки. Позднее жилища простолюдинов стали возводить из глины, эта традиция сохранилась в Дельте и по сей день.

Конструкция зданий.

Египтяне использовали оба типа несущих (опорных) конструкций: стену и стойку (колонну или столб).

В архаичный период стены зданий возводились из кирпичей, техника кирпичной кладки свидетельствует о большом влиянии Месопотамии, а может быть, и происходит оттуда. Основателем каменного строительства, его изобретателем считается великий архитектор Древнего царства Имхотеп
(Характер построек, возведенных Имхотепом в Саккаре, служит дополнительным подтверждением тому, что технику строительства древние египтяне заимствовали все же из Месопотамии (оттуда же и идея ступенчатой пирамиды – зиккурата, но без храма на верхней площадке), однако использование камня потребовало интенсивного изобретательства от египетского зодчего). Стены из камня возводили двумя способами: более тонкие собирались из хорошо обработанных каменных блоков-квадров, основу более толстых и массивных стен складывали из грубо отесанных каменных блоков худшего качества, снаружи их облицовывали ровными и хорошо отшлифованными каменными плитами. Именно так были построены пирамиды Древнего царства. Пирамиды Среднего царства имели внутреннее ядро, выложенное из кирпичей.

Египетские каменные колонны возникли как архитектурное выражение форм растительного мира. Примером этому служат полуколонны в Саккаре, они, как и каменная стена, принадлежат комплексу пирамиды Джосера. Каменные колонны древнеегипетской архитектуры делятся на несколько типов. Они повторяют форму тех растений, характер которых хотели придать им строители. Это колонны пальмообразной, лотосообразной и папирусообразной формы, что особенно видно по их основаниям-базам и навершиям-капителям. Такие колонны и колонные галереи часто уподоблялись аллее или роще деревьев. Кроме колонн растительных форм египтяне часто использовали столбы четырехугольного или многогранного сечения. Начиная со времени Среднего царства, встречаются два особенных типа колонн. Это колонны с изображением на капители головы богини
Хатор и так называемые колонны Осириса в храмовых постройках. Такая колонна обычно стояла перед колоннадой, обрамляющей вход в храм, иногда это была статуя бога Осириса, составляющая с колонной одно целое.

Опорные панели между столбами строители выкладывали из каменных балок, сверху на них укладывали каменные плиты, которые образовывали плоский потолок. Над ним сверху не было кровли, ведь дождь в Египте – величайшая редкость. Карниз служил сначала только венчанием стен, но потом его подняли выше балок перекрытия, и он превратился в один из элементов украшения стены. Такой карниз был часто украшен фигурами животных и растений
(например, изображениями священной кобры-урея).
Несмотря на то, что в египетской архитектуре в первую очередь использовались плоские формы и прямые линии, строители умели устраивать сводчатые покрытия. Потолок погребальных камер имел форму двускатной крыши и был сооружен из тщательно пригнанных друг к другу каменных плит. Эти плиты снизу иногда были вогнуты вовнутрь, нижней части горизонтальных каменных балок придавалась вогнутая форма, и получалось покрытие, похожее на цилиндрический свод (Египтяне умели строить подлинные своды, однако предпочитали или ложный свод (плиты перекрытия постепенно сдвигаются к центру или к оси помещения с каждым следующим рядом, удерживаясь на месте тяжестью искусственной горы поверху), или своего рода изображение свода – путем придания гигантским монолитным плитам криволинейного очертания поверхности изнутри), как в скальных храмах и гробницах. Египтяне умели строить и настоящие своды, но делали они это исключительно только при строительстве усыпальниц из кирпича, при возведении складских помещений и прокладке каналов. Лестницы стали использоваться гораздо позже, до этого в большинстве случаев для соединения различных уровней и этажей здания пользовались наклонной плоскостью – пандусом.

Архитектурная планировка, организация труда и выполнение работ.

Египетские мастера, начиная с незапамятных времен, работали по точным тщательно разработанным планам. Архитектор записывал свои мысли на листе папируса, глиняной табличке или известняковой плите, часто он работал с помощью разметки по клеткам, что помогало ему при проектировании, а позднее и при выполнении работ. Найденные археологами черепки и кусочки таких строительных проектов свидетельствуют о том, что древний архитектор изображал строящийся объект, как в общих чертах, так и в различных проекциях. В проекциях иногда были изображены такие части возводимого сооружения, которые снаружи не были видны. Таким образом, на этих древнейших строительных проектах были выполнены разрезы и сечения отдельных элементов строящегося здания. В большинстве случаев фасад изображался на самом краю плоскости основного чертежа.

Самые древние образцы архитектурных проектов, известные нам, относятся к периоду правления 3-ей династии. На куске известняковой таблички, найденном близ пирамиды Джосера, обозначены перпендикулярные линии. Они образуют сетку координат. Кривая с записями длины соответствует линии арочной крыши одного из зданий, принадлежащего к комплексу гробницы
Джосера. Эта табличка хранится в музее в Каире и является частью архитектурного проекта Имхотепа, самого древнего известного нам архитектора и строителя.

О работе над проектированием пирамид мы знаем очень мало. Можно предположить, что строители работали на основании проектов, чертежей и планов. Вероятно, и скорее всего это именно так, они изготовляли и модели будущих пирамид. К примеру, в Дашуре был найден макет пирамиды времен 13-ой династии с коридорами и камерами (Наибольшую сложность при проектировании пирамид представляли две задачи. Первая – требовалось идеально выровнять основание, что при длине стороны в 100, 200 м и более – весьма сложно.
Вторая – требовалось идеально высчитать угол наклона ребра угловых камней основания, так, чтобы эти ребра сошлись в одну точку на огромной высоте. И то и другое осуществлялось с высокой точностью, что подтверждает прекрасное владение прикладной математикой, впоследствии заимствованной и развитой древнегреческими учеными).

И в более поздние времена проектированию строящихся сооружений придавалось большое значение. К примеру, на строительных чертежах и планах царских усыпальниц в Фивах были обозначены следующие данные: общие размеры гробницы, размеры камер и коридоров, предназначение отдельных помещений, их наименования, тематика и форма выполнения настенных росписей и барельефов, их композиционное построение. Среди других до нас дошел и проект гробницы фараона Рамсеса IV, на нем изображены контуры строящейся усыпальницы, ее наиболее важные элементы в различных проекциях. Чертежи были примерными, без масштаба, соблюдались только пропорции, точные же цифровые данные прилагались в пояснениях к чертежам. Наряду с работами по проектированию в обязанности главного архитектора фараона входили обеспечение транспортного обслуживания строительства и строительные работы. Естественно, в этом ему помогали многочисленные администраторы и чиновники. Организация труда была очень высокой, на строительстве работали тысячи людей, но отдельные
«команды» не мешали работе друг друга.

На основании своих египетских впечатлений Геродот рассказывает о строительстве пирамиды Хеопса. Он писал, что Хеопс заставил работать на себя весь египетский народ, разделив его на две части. Первым он приказал заняться доставкой к берегу Нила блоков из каменоломен в аравийских горах.
Другие занимались их дальнейшей транспортировкой к подножию ливийских гор.
Постоянно работало сто тысяч человек, они сменяли друг друга каждые три месяца. За десять лет напряженного труда была построена дорога, по которой блоки доставляли к реке. По мнению Геродота, строительство этой дороги было не менее трудной задачей, чем постройка самой пирамиды. Десять лет строили дорогу, она была выложена отшлифованными каменными плитами, украшенными резьбой. Закончились строительные работы вокруг пирамиды, завершилось строительство подземных сооружений, которые предназначались для гробницы и погребальной камеры фараона Хеопса. Строительство же самой пирамиды продолжалось двадцать лет. Основанием пирамиды служил правильный четырехугольник, состоявший из тщательно отшлифованных и точно подогнанных один к другому каменных блоков. Пирамиду возводили в несколько приемов.
После возведения первой очереди каменные блоки поднимали с помощью специальных подъемников, сделанных из коротких деревянных балок. Сначала заканчивали отделку верхней части пирамиды, после этого заканчивали соседние нижние части. Отделку основания и самой нижней части заканчивали в последнюю очередь.

Современные исследователи согласны с Геродотом в том, что на строительстве пирамиды Хеопса работало, по всей вероятности, сто тысяч человек, но всего лишь три месяца в году, в период разлива Нила. Постоянно на строительстве трудилось всего лишь около четырёх тысяч человек (видимо, это были специалисты высокого класса и архитекторы). Для них был построен жилой городок.

Работники объединялись в специальные отряды, которые состояли из более мелких групп. Разделение основывалось на вместимости фелуки египетского речного транспорта. Самая маленькая группа – «звено» – могла состоять из десяти человек. Отряды, «команды» строителей носили собственные имена. В этих именах обязательно присутствовало имя фараона. Например, отряд «Как любима белая корона Снофру», или «Хеопс облагородил два царства» и т.д.

В каменных карьерах на блоки ставили «номер» и дату изготовления, на основании этого определялась производительность труда и норма выработки.
Средняя норма дневной выработки каменотеса составляла примерно 2 кубических метра камня. Для строительства пирамиды Хеопса были необходимы 2 300 000 каменных блоков массой в 2,5 тонны каждый. Если взять за основу данные
Геродота, т, е. время строительства пирамиды 20 лет, то получим вполне реальный срок, получается, что ежедневно было необходимо укладывать в среднем 315 таких блоков.

В последующие столетия на строительстве пирамид работали специальные бригады мастеров. К примеру, нам хорошо известны образ жизни и организация труда мастеров-строителей гробниц Долины царей. Благодаря археологам у нас есть возможность читать египетские иероглифы, нам известны даже имена некоторых древних мастеров. Проектирование, строительство и украшение царских усыпальниц и гробниц было делом специальной «конторы», в которой работали художники, резчики по камню и другие высококвалифицированные специалисты. Главным «куратором» работы этой «фирмы» был высший сановник фараона, его визирь. Число работающих в одной «конторе» достигало и превышало 120 человек. Наряду с высококвалифицированными специалистами использовалась также и низкоквалифицированная рабочая сила, помощники
(например, транспортники). Рабочие делились на две группы — на правую и левую, опять же по примеру речников. Во главе этих команд стояли начальники, рядом с ними постоянно находились писцы, которые должны были ежедневно делать заметки о ходе работ, быте и условиях труда рабочих, составлять списки различных материалов, необходимых для ведения работ, инструментов, рассчитывать заработную плату. Большая часть этих записей дошла до наших дней, благодаря ним мы смогли познакомиться с жизнью и трудом древних ремесленников.

Благодаря изучению древних рисунков и текстов мы многое узнали о том, как строили и проектировали здания древние египтяне. Археологи нашли древние строительные инструменты из меди и бронзы: резцы, сверла, долота, тесла, а также инструменты из камня и дерева (шлихтовый и шлифовальный камни, деревянный молот и др.). Древнему египетскому инженеру-строителю в его работе по проверке точности измерений помогали отвесы, нивелиры, треугольники и измерительные линейки.

Большинство египтологов считает, в отличие от утверждений Геродота, что при строительстве пирамид египтяне не пользовались никакими приспособлениями и механизмами. По мере возведения пирамиды они сооружали из глиняных кирпичей специальные наклонные платформы, по которым с помощью деревянных санок и физической силы человека каменные блоки поднимались на необходимую высоту. Нет никаких свидетельств о том, что строители пирамид пользовались колесом или системой подъемников. Остатки же таких платформ- рамп были обнаружены археологами.

Для возведения небольших объектов использовали строительные леса и подмостки, при крупных строительных работах, как, например, сооружение пирамид, и в более поздние времена при постройке храмов и т. д. пользовались для доставки необходимых материалов специальными наклонными платформами. Эти платформы наращивали по мере роста сооружения. После окончания строительных работ эти платформы разрушались. Одновременно с возведением здания его внутренние помещения заполнялись песком.
Окончательные отделочные работы производились сверху вниз. По мере их окончания песок удалялся.

В каменоломнях блоки высекали несколько крупнее, чем нужно. Эти каменные блоки были грубо обработаны. В таком виде их доставляли на место строительных работ. Тонкая обработка камня, окончательная подготовка блоков под необходимые стандарты и придание им формы производились уже на месте строительства, иногда и в процессе производства работ (О тщательности доводки гигантских каменных блоков свидетельствует точная их разметка перед установкой на место (найдены номера блоков, нанесенные на их поверхность краской) и тот факт, что по сей день толщина шва между камнями не превышает, как правило, 0,15 мм.).

Кроме осмотра и учета особенностей выбранного для строительства места архитектор свято соблюдал традиции, особенно это касалось ориентации будущего здания по звездам. Кроме решения чисто технических вопросов нужно было проследить за точным соблюдением множества связанных со строительством обрядов. Эти обряды начинались уже с момента определения места работ и продолжались весь подготовительный период. На основании текстов, найденных на раскопках в Абусире, мы имеем достаточно полное представление об обрядах и церемониях, которыми сопровождались работы по расчистке местности, ее выравниванию и т. д. Самые торжественные церемонии проводились по случаю начала строительных работ. Фараон лично вбивал первые колышки, копал первую яму, обжигал первый кирпич и сам закладывал его в фундамент будущей пирамиды. Жертвоприношения (жертвенные животные или священные статуэтки) совершались рядом с местом работ по закладке фундамента. Для придания новому сооружению магической силы в фундамент строящейся пирамиды закладывали камни из более древних гробниц и храмов. Считалось, что некоторые архитектурные орнаменты и формы тоже имеют магическую силу. Их изготовляли в одно время со строительными работами.

[pic]

Капители колонн: пальмовидная, папирусообразная с закрытым бутоном цветка, папирусообразная с распустившимся цветком, в виде головы богини
Хатор

[pic]

Строительство пирамиды
[pic]

Саккара. Отреставрированная молельня на территории комплекса фараона
Джосера.
[pic]

Абусир. Храм Солнца фараона Наусерра. Реконструкция

Литература: Каталина Целлар «Архитектура страны фараонов. Жилище живых, усопших и богов» / перевод с венгерского – А. Д. Рагимбекова, под редакцией
– В. Л. Глазычёва. – М.: Стройиздат, 1990 год.

Доклад: Папуасские языки

ПАПУАССКИЕ ЯЗЫКИ

Папуасские языки — наименование совокупности языковых групп и изолированных языков о. Новая Гвинея и некоторых островов Тихого океана, независимо от наличия или отсутствие генетической общности между ними, используемое как классификационный термин в противоположность австронезийским языкам, расположенным в том же ареале; называются также неавстронезийскими языками Океании. Общее число говорящих свыше 4,6 млн. чел; общее число языков, по разным данным, от 750 до 1000. К папуасским языкам относят: все немеланезийские и неполинезийские языки Новой Гвинеи и близлежащих островов; немеланезийские языки островов Хальмахера, Тимор, Алор и Пантар к западу от Новой Гвинеи, островов Адмиралтейства к северу, о. Новая Британия, островов Бугенвиль, Соломоновых и о. Санта-Крус к востоку и островов Торресова пролива к югу от Новой Гвинеи. Достоверных данных об их генетическом родстве нет, предполагается возможность связей с малайско-полинезийскими языками и языками Австралии.

Чрезвычайное разнообразие языков данного ареала может найти объяснение в многочисленных миграциях населения. Советскими этнографами и антропологами устанавливается по крайней мере 3 миграции: 1-я — протоавстралоидов (20-30 тыс. лет назад), 2-я — протомеланезийцев — (3-4 тыс. лет до н.э.), 3-я — протополинезийцев (кон. 1-го тыс. до н.э.) (Н.А. Бутинов, В.В. Бунак, С.А. Токарев). По мнению С. Вурма, наиболее древними представителями папуасских языков в этом ареале являются некоторые языки фил Торричелли, Сепик-Раму и трансновогвинейской филы. В работах Вурма и др. предлагается следующая система подразделений: фила (phyla) как наиболее крупная единица, сток (надсемья), семья, группа, язык, диалект. По предварительным данным, выделяются:

1) трансновогвинейская фила, которая включает 491 язык (число говорящих 3,5 млн. чел.) и занимает большую часть о. Новая Гвинея, за исключением большей части полуострова Фогелкоп, северо-западной части области Ириан-Джая, большой части северо-запада Папуа — Новой Гвинеи, незначительной области, занятой изолированными языками, и областей, занятых австронезийскими языками;

2) фила Западного Папуа, включающая 24 языка (460 тыс. чел.), занимает большую, северную, часть полуострова Фогелкоп и северную часть о. Хальмахера;

3) фила Сепик-Раму, которая включает 97 языков (290 тыс. чел.) и распространена в округах Сепик и западной части округа Маданг Папуа — Новой Гвинеи;

4) фила Торричелли, объединяющая 47 языков (115 тыс. чел.) и занимающая сравнительно небольшую северную часть округов Сепик;

5) фила Восточного Папуа, охватывающая 28 языков (70 тыс. человек) и занимающая острова к северо-востоку и востоку от Новой Гвинеи;

6) сток Ско на уровне филы, включающий 8 языков (6,6 тыс. человек) и занимающий северный пограничный район между Папуа — Новой Гвинеей и Ириан-Джаей;

7) сток Квомтари на уровне филы, включающий 5 языков (3,3 тыс. чел.) и располагающийся на северо-западе округа Западный Сепик Папуа — Новой Гвинеи;

8) семья Араи (Лефт-Мей) на уровне филы, включающая 6 языков (1,6 тыс. чел.) и распространенная в округе Западный Сепик;

9) сток Амто-Мусиан на уровне филы, включающий 2 языка (300 чел.) и занимающий область между стоком Квомтари и семьей Лефт-Мей;

10) фила Гелвинк-Бей, включающая 4 языка (8 тыс. чел.) и распространенная в восточной прибрежной области залива Чендравасих и на о. Япен в Ириан-Джае;

11) сток Западный Бердс-Хед на уровне филы, включающий 3 языка (16 тыс. чел.) и располагающийся в восточной области полуострова Фогелкоп;

12) изолированные языки — 8 языков (7 тыс. чел.); сюда же относятся от 20 до 30 еще не описанных языков.

Папуасские языки относятся к языкам агглютинирующего типа. Их фонология отличается развитой консонантной системой (что противопоставляет их полинезийским языкам); для них характерны редкие консонантные типы, напр. преглоттализованные звонкие и глухие смычные согласные, имплозивные смычные, увулярные или поствелярные смычные, лабиовелярные смычные и назализованные согласные, палатализованные и лабиализованные согласные с преназализацией. Большинство папуасских языков не имеет противопоставления звуков r и l, p и f, l и n, которые часто объединяются в одной фонеме. Типичной особенностью папуасских языков является частая взаимозаменяемость звуков k и t, n и ng, встречающаяся в диалектах одного языка и в близких языках. Система вокализма развита гораздо слабее; имеет место фонологически значимое удлинение гласных. Наиболее типичным для данных языков является наличие сложной супрасегментной системы. В большинстве папуасских языков отмечается закономерное чередование согласных и гласных, возможны следующие типы слогов: CV, CVC, VC, V и редко VCC, CVCC. Консонантные сочетания внутри слога редки, обычно это сочетания гоморганных звуков.

На морфологическом уровне папуасские языки отличаются сложной глагольной системой, преобладающей над именной. Для глагола характерна сложная и разветвленная система времен, наклонений, видов, залоговых (за исключением пассивного) и модальных оттенков, сложное словоизменение путем суффиксации, а иногда и префиксации; распространены т.н. медиальные формы. Личная форма глагола в предложении обладает способностью присоединять субъектно-объектные показатели, а зачастую и инкорпорировать субъект или объект либо то и другое. Именная морфология развита значительно слабее, склонения не существует, категория рода (класса), хотя и обладает своеобразием, распространена мало и выражена слабо; число в имени выражается, как правило, при помощи суффикса или местоимения 3 л. мн. ч. В ряде языков имеется двойственное, а порой и тройственное число. Представлена весьма сложная система счета, основанная на обозначении частей тела, используемых как отвлеченные единицы счета; система счета варьирует от двоичной до десятеричной. Самостоятельные формы числительных большей частью обозначают ‘единицу’, ‘два’, редко ‘три’. Для разряда местоимений также характерно значительное разнообразие форм и функций, обычно они имеют формы ед., дв., мн. и иногда тройственного числа. Местоимениям 3 л. ед. ч. часто свойственно различие по роду, выражаемое путем внутренней флексии. Наиболее распространенным способом словообразования является простое словосложение, реже редупликация.

На синтаксическом уровне почти во всех языках представлен порядок слов SOV. Предикативность выражается, как правило, синтаксически, и лишь иногда сказуемое оформляется морфологически. На лексическом уровне, как и на морфологическом, папуасские языки значительно расходятся даже в случае установленного генетического родства. Тем не менее они отличаются широким распространением лексических заимствований из близких языков; заимствований из других языков мало, за исключением возможных заимствований из меланезийских языков. Как правило, папуасские языки бесписьменные и не являются предметом школьного обучения, за редким исключением (в школе изучают языки дани, агараби, асаро и некоторые другие). Ведется работа по созданию письменности на основе латинского алфавита для различных папуасских языков.

Первая информация о неавстронезийских языках Океании появилась в начале 19 в. (список слов языка мириам в Торресовом проливе, 1822). Большое значение имело исследование папуасских языков Н.Н. Милухо-Маклаем, составившим словари и списки фраз некоторых языков и сделавшим попытку их научного описания. Значительный вклад в изучение папуасских языков внесли Ф. Мюллер, которому принадлежит идея деления языков Новой Гвинеи на меланезийские и папуасские языки, С. Рей, попытавшийся описать типологические различия между папуасскими языками и меланезийскими. Работу по изучению и описанию папуасских языков проводили в конце 19 — начале 20 вв. английские, немецкие (В. Шмидт и Г. Пильхофер), а также нидерландские миссионеры (Х. Гейртьенс и П. Драббе).

С конца 40-х гг. начало развиваться современное папуасоведение. Исследованием папуасских языков занимается главным образом Австралийский национальный университет (Канберра). Австралийскими учеными (А. Кейпелом, Вурмом, Д.К. Лейкоком и др.) была проделана значительная работа по изучению папуасских языков Центрального Нагорья, округов Сепик, района Телефомин и многих других, они издают серию «Публикации канберрского лингвистического кружка». Папуасские языки исследуют также ученые США, Нидерландов, Англии, ФРГ, Японии. Первые публикации по папуасским языкам в СССР принадлежат Д.В. Бубриху. А.А. Леонтьевым впервые в советском языкознании были даны общие сведения по папуасским языкам. Советским этнографом Бутиновым дано описание языка бонгу, в ряде его работа содержатся ценные лингвистические сведения по некоторым папуасским языкам. В некоторых публикациях советских ученых исторического и этнографического характера, посвященных данному ареалу, также затрагиваются лингвистические проблемы папуасских языков.

Список литературы

Пучков П.И. Население Океании. М., 1967.

Бутинов Н.А. Папуасы Новой Гвинеи. М., 1968.

Леонтьев А.А. Папуасские языки. М., 1974.

Леонтьев А.А. Социальные, лингвистические и психологические факторы языковой ситуации в Папуа — Новой Гвинее // О языках, фольклоре и литературе Океании. М., 1978.

Capell A.A. A linguistic survey of the south-Western Pacific. 2 ed., Noumea, 1962.

Capell A.A. A survey of New Guinea languages. Sydney, 1969.

Linguistics in Oceania. The Hague, 1971.

New Guinea area languages and language study. V. 1. Papuan languages and the New Guinea linguistic scene, ed. by S.A. Wurm. Canberra, 1975.

Н.К. Верба. ПАПУАССКИЕ ЯЗЫКИ.

Реферат: Розширення Європейського Союзу: нові можливості та перспективи для України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра «Міжнародної економіки»

Реферат

З дисципліни «Європейська інтеграція»

На тему:

«Розширення Європейського Союзу: нові можливості та перспективи для України»

студента денної форми навчання

спеціальності «МЕК», курсу ІV

Мельниченко Валерії Сергіївни

Маріуполь – 2008

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Національна економіка в умовах розширення Європейського Союзу

2. Інформаційне та правове забезпечення євро інтеграційного курсу України

3. Можливості та виклик розширення ЄС для економіки України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Європейський Союз стоїть на порозі нового етапу розширення — безпрецедентного як щодо кількості країн, які приєднаються до ЄС найближчими роками, так і щодо глибини пов’язаних з цим перетворень. Цей етап особливий і для України, оскільки наш курс на європейську інтеграцію здійснюватиметься в новій ситуації, коли наша держава матиме спільний кордон з розширеним ЄС.

Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною незалежності. Його витоки — в історії нашого народу та усвідомленні права жити в демократичній, економічно розвиненій, соціальне орієнтованій країні. Його мета — створення шляхом масштабних внутрішніх перетворень умов для входження до спільноти європейських розвинутих країн. Сьогодні цей курс є домінантою внутрішньої та зовнішньої державної політики.

Процес інтеграції в ЄС тривалий та складний. Він вимагає концентрації зусиль. У такій ситуації головне для нас — активно продовжувати політику розпочатих системних реформ, постійно доводити реальними справами послідовність щодо обраного курсу, утвердження демократичних цінностей, принципів громадянського суспільства, свободи слова та верховенства права, соціальне спрямованої ринкової економіки.

Вирішення цих завдань вимагає не лише політичної волі керівників держави, а й значних і наполегливих зусиль усього суспільства. Потрібен час. І насамперед — консолідація суспільства. Тільки за таких умов можна розраховувати на успіх. Україна має реальний шанс стати повноправним учасником інтеграційних процесів у Європі.

1. Національна економіка в умовах розширення Європейського Союзу

Процес розширення ЄС відкриває для України нові стратегічні перспективи та додаткові можливості поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави. Україна безпосередньо межує з Євросоюзом. Це якісно нова політична ситуація у відносинах Україна — ЄС. Вона значною мірою визначить як характер цих відносин, так і перспективи дальшого розвитку України.

В інтересах Євросоюзу — забезпечити мир і стабільність на своїх кордонах, мати сусідами політичне стабільні, демократичні й економічно розвинуті держави з прогнозованою і дружньою зовнішньою політикою. Тому слід очікувати зростання політичного впливу ЄС на такі процеси в Україні, як зміцнення демократичних інституцій, утвердження основних засад громадянського суспільства, забезпечення прав людини, свободи ЗМІ, посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією у владних структурах. Очевидно, що підвищена увага до зміцнення в Україні демократичних цінностей буде найбільш відчутна протягом наступних місяців з огляду на наближення президентських виборів в Україні.

Упродовж декількох майбутніх років України розпочнеться новий етап економічного співробітництва з цим угрупованням, оскільки після розширення ЄС його ринок перетвориться для нашої держави на головний і посяде перше місце як ринок збуту українських товарів та друге місце як джерело нашого імпорту. Крім того, більше половини прямих іноземних інвестицій надходить з країн ЄС. А отже, економічна динаміка в ЄС та тенденції економічної співпраці визначатимуть перебіг соціально-економічних процесів в Україні.

Розширення Європейського Союзу ставить перед Україною два завдання. Перше з них — це необхідність прискорення економічних реформ в цілому та реструктуризації виробництва зокрема. Адже можливість скористатися позитивними ефектами розширення багато в чому визначається рівнем та динамікою розвитку української економіки, її здатністю швидко адаптуватися до змін на міжнародних ринках. Друге полягає в необхідності пошуку нової моделі співробітництва з розширеним Євросоюзом, реалізація якого, у свою чергу, залежатиме від економічних перетворень в Україні та переходу на інноваційний шлях розвитку.

Ця модель має передбачати як відповідні внутрішні заходи, так і зустрічні кроки з боку ЄС. Йдеться про зміцнення внутрішньої конкурентоспроможності національної економіки з орієнтацією на поступове досягнення європейських соціально-економічних параметрів розвитку, з одного боку, та створення у перспективі зони вільної торгівлі Україна — ЄС на основі асиметричного відкриття ринків на користь України — з другого. Реалізації нової моделі можуть сприяти і низка інструментів, які пропонує Україні ініціатива ЄС „Ширша Європа — сусідство» та виконання домовленостей, досягнутих на Ялтинському (2003 р.) та попередніх саммітах Україна — ЄС.

Що стосується внутрішньо економічних кроків, то Україна має здійснити низку невідкладних фундаментальних системних трансформацій, а саме:

* реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка має забезпечити щорічні темпи зростання ВВП в Україні на рівні не нижче 6-7% (у 1,5-2 рази вищі, ніж загалом у країнах ЄС), істотне подолання на цій основі розриву в обсягах ВВП на одну особу між Україною та державами-членами ЄС;

* опанувати інноваційну модель структурної перебудови та зростання, реалізація якої має забезпечити суттєве підвищення конкурентоспроможності української економіки, утвердження України як високотехнологічної держави;

* забезпечити цілеспрямовані передумови для скорочення розриву в рівні та якості життєвих стандартів з країнами ЄС, утвердження середнього класу — основи політичної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності.

У реалізації економічного співробітництва з ЄС Україна виходитиме з необхідності запровадження інтеграційної ідеології економічних відносин, що передбачає інтеграцію України в економічні та соціальні структури ЄС, поступове входження України до єдиного внутрішнього ринку ЄС, створення повноцінного конкурентного середовища, максимально звужуючи наслідки протекціоністських дій з боку ЄС.

Вступ до ЄС держав, з якими Україна має традиційно добрі відносини, може сприяти просуванню українських інтересів у ЄС. Це також дозволить Україні використовувати напрацьовані центральноєвропейськими країнами механізми регіонального співробітництва для поглиблення контактів з Європейським Союзом.

Важливою особливістю співробітництва України з ЄС та його новими державами-членами за останні чотири роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі, коли щорічний приріст товарообігу складає понад 16-18%. Не в останню чергу це пов’язано з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів COT та європейських стандартів.

Водночас маємо активно працювати над вирішенням завдань так званої секторальної (або галузевої) інтеграції. Йдеться про поглиблення інтеграційних процесів між нашою державою та ЄС в енергетичній сфері, співробітництво у розвитку транспортно-комунікаційних мереж, в інформаційній сфері та галузях високих технологій.

Йдеться передусім про активізацію співпраці в рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), що підтримує курс України на європейську інтеграцію. Перспективним є і розвиток співробітництва у форматі «Вишеградська четвірка — Україна». Необхідно також більш ефективно використовувати механізми міжрегіонального співробітництва в рамках міжнародних асоціацій «Карпатський Єврорегіон», «Верхній Прут», «Буг», «Нижній Дунай», співпрацю з потужними єврорегіонами, залучення для регіонального розвитку фінансової допомоги за програмою Tacis.

Ключова увага має бути відведена розробці та реалізації стратегії забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на ринку ЄС з відповідними умовами та етапами підготовки внутрішнього економічного середовища до європейських вимог, а саме: досягнення європейського рівня продуктивності праці, прибутковості виробництва, заробітної плати та ін.

2. Інформаційне та правове забезпечення євро інтеграційного курсу України

У період розширення Європейського Союзу та формування нової політики ЄС стосовно України важливого значення набуває інформування громадськості щодо проблем, напрямів та перспектив європейської інтеграції.

За результатами соціологічних опитувань, курс на європейську інтеграцію знаходить підтримку більшості населення України. Водночас українське суспільство ще недостатньо поінформоване як про структуру і діяльність ЄС, критерії набуття статусу члена цієї організації, переваги і можливості, які можуть отримати українські громадяни від поглиблення співпраці з ЄС, так і про перспективи вступу України до Європейського Союзу.

Вплив розширення ЄС на Україну оцінюється населенням стримано-позитивно. Існує значний потенціал підтримки українською громадськістю кроків, спрямованих на зміцнення європейського вектора України. Однак ставлення громадян визначатиметься конкретними результатами співробітництва України з розширеним ЄС і тим, чи вдасться мінімізувати можливі негативні наслідки його розширення для України.

Інструментом забезпечення свідомої суспільної підтримки європейського вибору України, неупередженого сприйняття громадськістю процесу розширення ЄС має стати широка інформаційна кампанія з питань європейської інтеграції.

У цьому контексті набуває важливого значення виконання Державної програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України, затвердженої Указом Президента України № 1433/2003 від 13.12.03. Для підвищення ефективності реалізації Програми необхідно забезпечити активну взаємодію органів виконавчої влади з парламентськими структурами, органами місцевого самоврядування, організаціями третього сектору та засобами масової інформації.

Організація в українському теле- та радіоефірі трансляції програм з країн ЄС дозволить широкій українській громадськості не тільки отримувати знання про внутрішні трансформації в ЄС та результати його розширення, але й наблизить Україну до інформаційного простору Європейського Союзу.

Важливо також забезпечити постійну присутність України в європейському інформаційному просторі з метою формування в Європі позитивної громадської думки щодо перспектив євроінтеграційного курсу України.

Необхідним є створення загальнодержавної інформаційної мережі з питань європейського права, забезпечення доступу до європейських правничих, бібліографічних та інших інформаційних баз даних; підготовка та публікація друкованих видань про ЄС, видання підручників і навчальних посібників, бюлетеня «Євроінформ», виготовлення рекламної продукції з метою поширення об’єктивної інформації про Європейський Союз.

Успіх інформаційної кампанії неможливий без активної роботи із засобами масової інформації. Участь українських мас-медіа у політичному, соціально-економічному, культурному житті через конференції, семінари, ознайомчі поїздки в ЄС сприятиме неупередженому висвітленню різних аспектів діяльності ЄС у засобах масової інформації України.

Акценти інформаційної кампанії необхідно перенести і в регіони. Відновлення «вуличного телебачення» з метою висвітлення різних аспектів життя в країнах-членах ЄС, створення інформаційних центрів з питань європейської інтеграції, проведення публічних заходів, присвячених міжрегіональному співробітництву між Україною та ЄС у т. ч. в рамках єврорегіонів дасть можливість врахувати потреби та інтереси мешканців різних регіонів України.

Майбутнє Європи за молоддю. Тому важливо вже сьогодні запроваджувати в загальноосвітніх навчальних закладах програмні курси про Європейський Союз; проведення серед учнівської молоді міжнародних, всеукраїнських, регіональних конкурсів, олімпіад, конференцій з питань співробітництва між Україною та ЄС; формування мережі «європейських клубів» при навчальних закладах; організації в бібліотеках України «куточків ЄС», де зберігатимуться інформаційні матеріали про ЄС.

Загалом, інформаційна робота стосовно реалізації євроінтеграційної стратегії України повинна бути комплексною та мати відповідне ресурсне і фінансове забезпечення.

Розширення Євросоюзу зумовлює необхідність перегляду деяких підходів до адаптації національного законодавства до норм і стандартів ЄС. Це передбачає:

* по-перше, у коротко- та середньостроковій перспективі адаптація має стати одним з основних інструментів інтеграції України в економічні та соціальні структури ЄС: адаптація законодавства України до законодавства ЄС у пріоритетних сферах співробітництва відкриє нам доступ до внутрішнього ринку Євросоюзу;

* по-друге, застосування прагматичного підходу у сфері адаптації — віднині потрібно визначати конкретні цілі та строки їх досягнення. При цьому бажано, щоб такі цілі визначались спільно з ЄС;

* по-третє, визначення цілей і напрямів адаптації має ґрунтуватись на комплексному науковому підході, який включатиме порівняльно-правовий аналіз регулювання правовідносин в Україні та ЄС, прогнозні оцінки економічних та соціальних наслідків адаптації національного законодавства у конкретних сферах;

* по-четверте, адаптація має реалізовуватися у тісній взаємодії уряду та парламенту, оскільки лише прийняття та наступна імплементація законодавчих актів є кроком на шляху запровадження відповідних норм та стандартів ЄС.

Питання адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу постало перед нашою державою після укладення Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх держава-ми-членами.

На сьогодні в Україні в основному сформовано нормативно-правову базу та інституційний механізм адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Адаптація законодавства до норм і стандартів ЄС визнана одним з пріоритетів співробітництва України з ЄС.

В Україні вже сформульовано завдання та досягнуто певного прогресу у створенні ефективної правової системи, яка передбачає належне виконання законів через адекватну практику застосування дійових регуляторних та незалежних судових органів. Це необхідно для підвищення економічної активності та прискорення економічного зростання. Основним орієнтиром правової реформи, яку здійснює Україна, обрано саме європейську модель правової системи, покладену в основу функціонування внутрішнього ринку ЄС.

Інтенсифікація співробітництва України з ЄС у сфері адаптації має передбачати запровадження механізмів спільного формулювання чітких і конкретних цілей, критеріїв оцінки та строків їх досягнення. Необхідно забезпечити спільну з ЄС підготовку графіка наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу, про що було домовлено під час Ялтинського саміту Україна — ЄС 7 жовтня 2003 р.

При цьому адаптація законодавства є важливим завданням органів державної влади. Основними інструментами дальшої роботи мають стати Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та Плани-графіки адаптації у пріоритетних сферах.

Вже цього року потрібно створити загальнодержавну інформаційну мережу з питань європейського права, завершити підготовку україномовного глосарію термінів права ЄС, активізувати перекладацьку роботу актів європейського права обсягом до 10 000 сторінок на рік, продовжити комплексний порівняльно-правовий аналіз регулювання правовідносин у пріоритетних галузях співробітництва України та ЄС. Наше завдання — адаптувати законодавство України до законодавства ЄС у сферах, визначених статтею 51 УПС.

Для забезпечення інформаційного, науково-експертного, аналітичного та методологічного супроводу адаптації законодавства України до законодавства ЄС має бути створено урядовий орган державного управління.

Належне виконання вищезазначеного можливе за умови адекватного фінансування насамперед з Державного бюджету України. Актуальним залишається фінансування роботи з адаптації окремою бюджетною програмою. Слід також більш широко використовувати можливості європейських фондів та технічну допомогу.

3. Можливості та виклик розширення ЄС для економіки України

Поряд з новими можливостями, що відкриваються для України внаслідок розширення ЄС, цей процес несе з собою також низку серйозних викликів.

У цілому формування на кордонах України могутнього інтеграційного об’єднання з єдиними торговельними правилами, тарифом, адміністративними нормами та процедурами вигідно Україні, оскільки спрощує ведення бізнесу з європейськими компаніями та поліпшує умови торгівлі та інвестування. Розширення стане важливим чинником прискорення економічного розвитку нових членів ЄС, а це означає появу нових бізнесових можливостей для України.

Загалом в економічному вимірі після розширення відбудуться такі зміни:

ЄС стане найбільш значним ринком збуту українських товарів та джерелом зростання і розширення українського імпорту. Загальне зниження середньозваженого тарифу в результаті розширення ЄС матиме позитивну роль для українських експортерів;

ЄС максимально сприятиме інтеграції українських енергетичних, транспортних та телекомунікаційних мереж у європейську інфраструктуру;

в Україні активніше запроваджуватимуться європейські норми і стандарти в усіх сферах життєдіяльності суспільства;

Україна виграє (передусім малі та середні підприємства) від єдиної системи торгових правил, єдиного митного тарифу та єдиної системи адміністративних процедур у розширеному ЄС.

Україна отримає вигоду від приєднання нових держав-членів ЄС до Генеральної системи преференцій та відповідного додаткового зменшення митних тарифів; також можливим є перенесення в Україну ряду виробництв з нових держав-членів та очікується позитивний вплив на розвиток прикордонних регіонів України, надходження до них іноземних інвестицій та розбудова транспортної інфраструктури.

Однак у короткостроковій перспективі (2008-2009 pp.) наслідки розширення ЄС для окремих сфер співробітництва будуть пов’язані з ризиками скорочення доступу українських товарів та послуг на ринки нових держав-членів ЄС.

Основними чинниками, які можуть призвести до небажаних наслідків для України у торговельно-економічній сфері, є такі:

денонсація угод про вільну торгівлю між Україною та країнами Балтії, що може призвести до погіршення конкурентних позицій України на відповідних ринках;

поширення на нові держави-члени ЄС європейських угод щодо лібералізації торгівлі з окремими країнами та групами країн, а також митних преференцій для країн, які розвиваються, що може спричинити відносне погіршення конкурентних позицій України на ринках деяких товарів середньої технологічності;

приєднання нових держав-членів ЄС до системи нетарифних обмежень щодо українського експорту, зокрема запровадження квот на імпорт з України продукції чорної металургії;

часткова втрата українськими експортерами традиційних ринків збуту в нових державах-членах ЄС внаслідок поширення на експорт до цих країн антидемпінгових заходів, які застосовує ЄС до України;

обмеження можливостей українського експорту внаслідок запровадження новими державами-членами ЄС європейських норм та правил технічного, санітарного, фітосанітарного, ветеринарного, екологічного регулювання, а також правил захисту прав споживачів;

відносне збільшення конкурентоспроможності продукції агропромислового сектору нових держав-членів ЄС по відношенню до українського за рахунок отримання субсидій з бюджету ЄС;

ускладнення ділових обмінів, прикордонної торгівлі та регулювання трудової міграції на двосторонньому рівні з новими державами-членами, зростання у зв’язку із запровадженням візового режиму вартості здійснення комерційних угод.

За розрахунками Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, тільки внаслідок припинення дій угод про вільну торгівлю з країнами Балтії додаткове податкове навантаження на український експорт до зазначених країн у короткотерміновій перспективі збільшиться на 14,8 млн. дол. СТТТА.

Втрата традиційних ринків збуту, передусім металургійної та хімічної продукції, у нових державах-членах внаслідок поширення на них антидемпінгових заходів ЄС щодо України оцінюється на рівні 36,5-50 млн. дол. США. Крім того, досі не врегульоване з ЄС питання умов торгівлі деякими сталеливарними виробами. Зволікання з укладанням відповідної угоди може призвести до втрати частки ринку сталеливарних виробів у нових членах ЄС загальною вартістю від 173 до 260 млн. дол. СІП А.

Можлива втрата ринків сільськогосподарської продукції у нових державах-членах ЄС в результаті запровадження ними європейських стандартів та норм технічного, санітарного, фітосанітарного, ветеринарного контролю оцінюється на рівні 60 млн. дол. СІП А.

У підсумку загальний негативний ефект для України від скасування угод про вільну торгівлю, поширення на український експорт до нових країн-членів антидемпінгових заходів та кількісних обмежень, а також від можливої втрати ринків сільськогосподарської продукції оцінюється на рівні 300-400 млн. дол. США, а з урахуванням позитивних перспектив орієнтовні щорічні втрати України від приєднання десяти нових держав-членів ЄС до єдиної тарифної політики та політики торговельного захисту ЄС в найближчі два роки можуть скласти від 250 до 350 млн. дол. СІП А.

Позиції українських виробників продукції з високим рівнем доданої вартості у коротко- і середньостроковій перспективі істотно не зміняться внаслідок незначних обсягів такого експорту до нових держав-членів ЄС. У довгостроковій перспективі вони залежатимуть від того, чи зможе Україна досягти європейських технічних стандартів та європейського рівня якості.

Позиції української продукції агропромислового сектору на розширеному ринку ЄС залежатимуть від двох чинників: по-перше, від того, наскільки ці товари відповідатимуть стандартам Євросоюзу, по-друге — від змін, яких зазнає спільна сільськогосподарська політика ЄС.

У цьому контексті Україна повинна чітко визначити пріоритетні напрями наближення до європейських стандартів та технічних вимог, що застосовуються як у промисловості, так і в сільському господарстві. Адже гармонізації потребують понад 8000 норм і стандартів, а гармонізовано тільки близько 1500.

Загалом абсолютна більшість проблем для українських експортерів у зв’язку із розширенням ЄС є наслідком відставання України від його нових членів за глибиною ринкове спрямованих соціально-економічних перетворень, економічної та технологічної модернізації, що зумовлює недостатню конкурентоспроможність вітчизняних товарів.

Розширення ЄС суттєво вплине і на транспортну галузь. Слід готуватися до того, що зміна вимог до правил митного оформлення вантажів та технічного стану транспортних засобів у нових державах-членах ЄС може спричинити усунення окремих українських перевізників з ринку транспортних послуг ЄС.

Внаслідок введення візового режиму тимчасово скоротяться обсяги пасажирських перевезень та ускладниться організація регулярного транспортного сполучення між Україною та новими державами-членами ЄС.

Необхідність узгодження нових технологічних схем пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та укладення відповідних угод, а також неконкурентоспроможність на розширеному ринку ЄС товарів сусідніх з Україною країн можуть призвести до зменшення обсягів експортних і транзитних вантажів.

Досить чутливою сферою у зв’язку з розширенням ЄС є регіональне та транскордонне співробітництво. Це пов’язано насамперед з ускладненням ділових обмінів, прикордонної торгівлі та проблемами регулювання трудової міграції.

Таким чином, розширення ЄС ставить перед Україною завдання максимально ефективно використати всі наявні позитивні наслідки і одночасно трансформувати виклики розширення у позитивні здобутки.

ВИСНОВКИ

Наближення ЄС до українських кордонів об’єктивно збільшує вплив європейської спільноти на Україну, модернізує співробітництво з новими членами Союзу. У стратегічному плані цей процес можна розглядати як позитивний — такий, що сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів, розширює рамки співробітництва з Європейським Союзом. Необхідно спільно з ЄС відшукати взаємоприйнятні механізми, здатні зберегти та розвинути позитивну динаміку двосторонніх торговельно-економічних та політичних відносин.

Євроінтеграційний курс — це невід’ємна частина суспільно-політичного та економічного поступу України. Роль та місце нашої країни у новій архітектурі Європи визначатиметься здатністю України максимально використати нові можливості та знайти адекватні відповіді на виклик розширення ЄС. Саме тому оцінка перспектив та наслідків цього процесу, їх ефективне використання, посилення політичного та економічного діалогу з Євросоюзом заради забезпечення національних інтересів України є нашими основними завданнями на найближчу перспективу. Консолідація всіх прогресивних сил суспільства, поглиблення взаємодії гілок влади в напрямі створення стабільної та передбачуваної моделі політичного устрою держави та конкурентоспроможної економіки — запорука досягнення цієї стратегічної мети нашого суспільного розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Козак Ю.Г., Ковалевський В.В., Ржепішевський К.Т. Міжнародна економіка: в питаннях та відповідях: Навчальний посібник. – Київ: „Центр навчальної літератури”, 2004. – 670 с.

Міжнародні організації: Навчальний посібник/ За редакцією Ю.Г.Козака, В.В.Ковалевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 288 с.

Мировая экономика: Учебник / Под ред. проф. А. С. Булатова – М.: Юристъ, 2003.

Борко Ю. Европейский союз: углубление и расширение интеграции //МЭМО. – 1998. — № 8.

Михайлів М.О. Правові заходи заохочення міжнародної технічної допомоги // Вісник Львівського університету імені Івана Франка. – Вип. 38.-2003.-С.340-346.

www.icps.com.ua

http://europa.eu.int/comm/external_relations/ceeca/tacis/index.htm

http://europa.eu.int/comm/enlargement/index_de.html

http://www.niss.gov.ua/Evrointeg

Курсовая работа: Финансирование бюджетного дефицита в развивающихся странах

Федеральное агентство по образованию

Томский политехнический университет

Кафедра Экономики

Курсовая работа по макроэкономике
на тему:
«Финансирование бюджетного дефицита в развивающихся странах».

Выполнил:

студент группы

.

Проверил:

преподаватель

СОДЕРЖАНИЕ

Введение…………………………………………………………………………………3

СУЩНОСТЬ БЮДЖЕТНОГО ДЕФИЦИТА, ЕГО ПРИЧИНЫ И ПОСЛЕДСТВИЯ

Сущность бюджетного дефицита и причины его возникновения….…5

Виды бюджетного дефицита…………………………………………….9

Социально-экономические последствия бюджетного дефицита……..10

Сущность понятия управления бюджетным дефицитом………………12

ФИНАНСИРОВАНИЕ БЮДЖЕТНОГО ДЕФИЦИТА В РАЗВИВАЮЩИХСЯ СТРАНАХ

2.1. Способы финансирования бюджетного дефицита………………………..15

2.1.1. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет монетизации дефицита……………………………………………………….…15

2.1.2. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет внутреннего займа……………………………………………………………….16

2.1.3. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет внешнего займа………………………………………………………………….18

2.2. Финансирование бюджетного дефицита в развивающихся странах……19

2.3. Осуществление финансирования бюджетного дефицита в России……..21

Заключение…………………………………………………………………………..23

Список литературы……………………………………………………………25

Приложение 1……………………………………………………………………26

Приложение 2……………………………………………………………………26

Приложение 3……………………………………………………………………27

Приложение 4……………………………………………………………………27

Приложение 5……………………………………………………………………28

Приложение 6……………………………………………………………………29

Приложение 7……………………………………………………………………30

Введение

Ведущую, определяющую роль в формировании и развитии экономической структуры любого современного общества играет государственное регулирование, осуществляемое в рамках избранной властью экономической политики. Одним из наиболее важных механизмов, позволяющих государству осуществлять экономическое и социальное регулирование, является финансовый механизм – финансовая система общества, главным звеном которой является государственный бюджет. Именно посредством финансовой системы государство образует централизованные и воздействует на формирование децентрализованных фондов денежных средств, обеспечивая возможность выполнения возложенных на государственные органы функций.

Практически невозможно представить себе государство, в котором безупречно работают все финансово – экономические рычаги, стимулирующие приток средств в бюджет, а государственные расходы не превышают доходов. Как свидетельствует мировой опыт, примеров стран, в которых оптимально решены проблемы бюджетного дефицита, немного. Большинство же стран являются дефицитными и стоят перед проблемой выбора оптимального пути финансирования и устранения бюджетного дефицита.

Естественно решать проблему, зная о ней все, или почти все, намного легче. Для этого необходим более детальный подход к изучению проблемы бюджетного дефицита. Выявление дефицита, анализ причин его возникновения, а также рассмотрение зависимостей, связанных с проявлениями дефицита бюджета по структуре (структурный дефицит) и в цикличности (циклический дефицит), позволяет выявить первопричины и детализировать дефицит бюджета как явление, определить способы его регулирования

Как ни печально, идеального решения проблемы «доходы – расходы – дефицит» не существует нигде в мире, даже в наиболее развитых странах. Все это делает проблему бюджетного дефицита одной из самых актуальных проблем экономики.

Целью работы является оценка методов финансирование дефицита бюджета в развивающихся странах. Поставлены следующие задачи исследования: сформировать понятие бюджетного дефицита в современной экономике; определить виды дефицита бюджета, причины и последствия его существования; проанализировать способы финансирования бюджетного дефицита и исследовать источники его покрытия в развивающихся странах.

СУЩНОСТЬ БЮДЖЕТНОГО ДЕФИЦИТА, ЕГО ПРИЧИНЫ И ПОСЛЕДСТВИЯ

Сущность бюджетного дефицита и причины его возникновения.

Состояние общегосударственных финансов является одним из важнейших экономических показателей любой страны. В управлении финансовой системой важную роль играет проблема бюджетного дефицита. Госбюджет построен на соотношение доходов и расходов. Теоретически наиболее оптимальным будет такой бюджет, который предполагает равенство доходов и расходов. Сальдо такого бюджета равно нулю. На практике добиться такого положения очень сложно. В макроэкономическом смысле стремление к бюджету сальдо, которого равно нулю, является малоперспективным делом. Так как такой бюджет — это отражение функционирования самоограничивающей экономики: затраты определяются исключительно полученными доходами. Однако, если экономика развивается, то она должна решать все большие по объему задачи и средств на их реализацию хватать не будет. [1]

Здесь мы сталкиваемся с бюджетным дефицитом — превышением расходов над доходами государственного бюджетного фонда, характереным сегодня для большинства стран. Страны развитого рынка признали объективность бюджетного дефицита и приняли принципиально новую политику — политику бюджетного дефицита.

Признание объективности бюджетного дефицита в условиях рыночной экономики требует рассмотрения его как объективной экономической категории и изучения законов его развития.

Являясь финансовой категорией, бюджетный дефицит выступает производным от государственного бюджета и выражает его состояние, при котором доходы не покрывают всех расходов в силу роста предельных общественных издержек производства, что приводит к отрицательному сальдо бюджета. С этих позиций дадим его определение. Бюджетный дефицит представляет собой систему экономических отношений, связанных с привлечением дополнительных доходов, сверх имеющихся у государства, и их использованием на финансирование расходов, не обеспеченных собственными доходами. [2]

Такие дополнительные доходы образуются главным образом в результате эмиссии денег, выпуска государственных ценных бумаг, осуществления внутренних и внешних займов. Это требует от правительства разработки мероприятий по сокращению бюджетного дефицита, поиска эффективных источников покрытия.

Отсутствие положительного бюджетного сальдо не следует связывать исключительно с чрезвычайными обстоятельствами. Дефицит может быть обусловлен государственным регулированием экономики, и отражать намерения правительства осуществлять крупные государственные вложение в развитие отраслей хозяйства с целью достижения прогрессивных сдвигов в структуре общественного производства.

Однако чаще всего дефицит отражает кризисные явления в экономике, ухудшение показателей финансово-хозяйственной деятельности субъектов хозяйствования, нарушение экономических связей, неэффективность налоговой системы и т.д. В этом случае требуется принятие срочных мер со стороны правительства по стабилизации экономики, реформированию кредитно-финансовой системы, корректировке бюджетной политики.

В исключительных случаях превышение расходов над доходами становиться результатом чрезвычайных обстоятельств (войн, стихийных бедствий и прочее), когда средств и резервов бюджетного фонда недостаточно и приходиться изыскивать дополнительные источники финансирования чрезвычайных расходов.

Вряд ли можно однозначно назвать основную причину бюджетного дефицита. Для разных стран и в разные периоды развития каждая из них могла быть основной, но чаще всего они воздействовали одновременно. Но всякий рост государственных расходов, не подкрепленный увеличением доходов, нарушает бюджетное равновесие, создает отрицательное бюджетное сальдо, с одной стороны, но с другой — причиной бюджетного дефицита могут явиться недостаточные доходы государства. Принимая во внимание, что основным источником дохода бюджета являются налоги, следует признать тот факт, что состояние доходной базы бюджета определяется состоянием субъектов хозяйствования в частности и экономики в целом.

В ситуации спада производства, других негативных явлений бюджетные поступления уменьшаются. Если при этом не обеспечено адекватное сокращение расходов, возникает отрицательное бюджетное сальдо.

Конечно, к важнейшим факторам, влияющим на бюджетный дефицит и определяющим его размер, относится колебание объема ВВП в течение бюджетного периода. Практика показала, что в периоды депрессии, когда ВВП низок, бюджет, как правило, сводится с дефицитом, в то время как в периоды подъема наблюдается положительное бюджетное сальдо. Причиной таких изменений являются метаморфозы, происходящие как в доходной, так и в расходной частях бюджета. Здесь имеется в виду, что во время спадов резко сокращаются поступления прямых налогов (подоходного налога, налога на прибыль и др.) в связи с уменьшением базы налогообложения. В то же время возрастают отдельные виды государственных расходов, что заставляет их находиться в противофазе с циклом. Как правило, в периоды спада правительства принимают меры по увеличению расходов по социальной защите населения, что вызывает рост выплат трансфертов отраслям, производящим товары и оказывающим услуги населению, но также пособий по безработице и других социальных расходов. Принято считать, что в условиях динамично развивающейся экономики бюджетный дефицит в количественно допустимых размерах не страшен. Нормальным считается дефицит бюджета, приблизительно соответствующий уровню инфляции в стране. Такой дефицит бюджета обычно покрывается низкопроцентными или беспроцентными кредитами Центробанка. Международные стандарты предполагают возможный дефицит бюджета на уровне 2 — 3 % ВНП (сейчас 3%). В долг жили и живут многие экономически развитые государства. Однако сумма полученных государством в долг финансовых ресурсов не должна обременять экономику страны, налогоплательщиков, сопровождаться значительным увеличением расходов по обслуживанию долга, сокращением социальных программ. [3]

С начала XX в. общие государственные расходы по отношению к ВВП во всем мире значительно увеличились. Правительства государств в этих условиях принимают различные бюджетные решения, направленные на сокращение отрицательного сальдо бюджета. Это может выразиться в ужесточении налоговых режимов, замораживании финансирования, сокращении трансфертных платежей и т.д.

Отношение экономистов к вопросу бюджетного дефицита неоднозначно. Существует столько позиций, сколько вариантов составления бюджета: с отрицательным сальдо (дефицитом), положительным сальдо (профицитом) либо сбалансированным. Уже давно возникло мнение, новую жизнь которому дал Д. Кейнс, снабдив его научной базой, что бюджетный дефицит — это совершенно нормальное и даже желательное для растущей экономики явление, которое способствует ее росту, снижению безработицы.

Часто дефицит оправдывается тем, что заимствованные для его финансирования средства вкладываются в производство, доходы от которого позволят через некоторый промежуток времени расплатиться по долгам. Теоретически это даже очень логично, однако практика не подтверждает правильность такой концепции.

Существуют много факторов, которые в разной степени влияют на состояние доходной и расходной частей бюджетного фонда:

Увеличение государственных расходов на социальное обеспечение и здравоохранение (например, в странах, где возрастает доля пожилого населения, или в связи с неблагоприятной экологической обстановкой);

увеличение государственных расходов на образование и создание новых рабочих мест (в странах, где возрастает доля молодого населения, или в связи с проведением мероприятий по сокращению безработицы);

увеличение государственных расходов в военное время или в связи с социальными конфликтами;

увеличение расходов, связанных с развитием рыночной инфраструктуры в условиях трансформационной экономики;

увеличение расходов на приоритетное развитие отраслей хозяйства, реструктуризацию экономики;

сокращение налогов в целях стимулирования экономического развития;

уменьшение доходов в связи с ухудшением показателей финансово-хозяйственной деятельности экономических агентов;

сокращение доходов из-за низкой собираемости и др. [2]

Заметим, что большинство из перечисленных факторов, вызывающих увеличение государственных расходов, даже в перспективе не дадут отдачи в виде возможных источников погашения задолженности, возникшей в связи с привлечением заемных средств для финансирования бюджетного дефицита. Только отдельные из них позволяют надеяться на повышение эффективности в отраслях экономики и получение источников для погашения государственного долга. По этому поводу следует заметить, что в практике бюджетного планирования бюджетный дефицит определяется как обезличенная величина, характеризующая общий размер превышения расходов над доходами, т.е. не закрепленная за какими-либо расходами. Однозначно определить, куда именно будут направлены финансовые ресурсы, полученные в качестве источников финансирования бюджетного дефицита, и будут ли они вообще направлены в сферу материального производства не представляется возможным. Как правило, они, в первую очередь, обеспечивают финансирование защищенных статей расходов.

Поэтому невозможно с уверенностью сказать, что расходы, вызвавшие бюджетный дефицит, принесут отдачу в виде дополнительных доходов хотя бы в ближайшей перспективе. Если предположить, что такие расходы будут ежегодно иметь место (без соответствующей корректировки доходов), придется признать и последствия вызванного ими бюджетного дефицита — наращивание государственного долга и инфляция.

Итак, если бюджетные ресурсы, составляющие превышение доходов над расходами, направляются на развитие экономики, используются для финансирования приоритетных отраслей и предполагают отдачу, т.е. используются эффективно, то в будущем рост производства и прибыли в них возместят производственные затраты. Если же превышение расходов над доходами допускается с целью финансирования текущих затрат, субсидирования нерентабельного производства, то бюджетный дефицит неизбежно приведет к росту отрицательных тенденций в развитии экономики, главным из которых является усиление инфляционных процессов.

1.2. Виды бюджетного дефицита.

В мировой практике различают следующие виды бюджетного дефицита:

циклический дефицит госбюджета;

структурный дефицит госбюджета;

операционный дефицит госбюджета;

первичный дефицит госбюджета;

квазифискальный дефицит госбюджета. [4]

Циклический дефицит госбюджета

Циклический дефицит (излишек) государственного бюджета является результатом действия встроенных стабилизаторов экономики. «Встроенный» (автоматический) стабилизатор — экономический механизм, позволяющий снизить амплитуду циклических колебаний уровней занятости и выпуска, не прибегая к частым изменениям экономической политики. В качестве таких стабилизаторов в индустриальных странах обычно выступают прогрессивная система налогообложения, система государственных трансфертов (в том числе страхование по безработице) и система участия в прибылях. Создание эффективных систем прогрессивного налогообложения и страхования занятости является первоочередной задачей для переходных экономик, где объективные сложности стабилизационной политики сочетаются с отсутствием адекватных налоговых, кредитно-денежных и других механизмов макроэкономического управления.

Структурный дефицит госбюджета

Структурный дефицит (излишек) государственного бюджета — разность между расходами и доходами бюджета в условиях полной занятости. Циклический дефицит нередко оценивается как разность между фактической величиной бюджетного дефицита и структурным дефицитом. Оценки структурного дефицита используются, в основном, в индустриальных странах, где размеры бюджетных дефицитов определяются в большей степени циклическими колебаниями, а не дискреционными мерами правительства.

Операционный дефицит госбюджета

Операционный дефицит — общий дефицит государственного бюджета за вычетом инфляционной части процентных платежей по обслуживанию государственного долга.

Обслуживание задолженности (т.е. выплата процентов по ней и постепенное погашение основной суммы долга — его амортизация) является важной статьей государственных расходов.

Первичный дефицит госбюджета

Первичный дефицит (излишек) государственного бюджета — разность между величиной общего дефицита и всей суммой выплат по долгу. Наличие первичного дефицита является фактором увеличения долгового бремени.

Квазифискальный дефицит госбюджета.

Квазифискальный (квазибюджетный) дефицит — существующий наряду с измеряемым (официальным) скрытый дефицит государственного бюджета, обусловленный квазифискальной (квазибюджетной) деятельностью государства.

Квазифискальные операции включают, например, следующие:

финансирование государственными предприятиями избыточной занятости в государственном секторе и выплата ими заработной платы по ставкам выше рыночных за счет банковских ссуд или путем накопления взаимной задолженности;

накопление в коммерческих банках, отделившихся на начальных стадиях экономических реформ от Центрального Банка, большого портфеля недействующих ссуд — т.н. «плохих долгов» (просроченных долговых обязательств госпредприятий, льготных кредитов домашним хозяйствам, фирмам и т.д.). Эти кредиты, в конце концов, выплачиваются, в основном, за счет льготных кредитов Центрального Банка;

отдельные операции, связанные с государственным долгом, а также финансирование Центральным Банком убытков от мероприятий по стабилизации обменного курса валюты, беспроцентных и льготных кредитов правительству (например, на закупки пшеницы, риса, кофе и т.д.); кредиты рефинансирования коммерческим банкам на обслуживание «плохих долгов», а также рефинансирование Центральным Банком сельскохозяйственных, промышленных и жилищных программ правительства по льготным ставкам и т.д.). [4]

1.3. Социально-экономические последствия бюджетного дефицита.

Как уже говорилось, современная фискальная политика признает использование несбалансированных бюджетов для целей стабилизации экономики. А это, вполне вероятно, может привести к росту государственного долга. Государственный долг — это общая накопленная сумма всех положительных сальдо бюджетов за вычетом всех дефицитов, которые имели место в стране. Увеличивающийся государственный долг является основным последствием дефицитов федерального бюджета.

Как государственный долг и его рост влияют на функционирование экономики? Может ли нарастающий государственный долг в какой-то момент привести к банкротству нации? Накладывает ли долг бремя на будущие поколения? Чтобы ответить на эти вопросы, необходимо рассмотреть две составляющие общего государственного долга — внутренний и внешний.

Внутренний долг — долг государства населению страны. То есть, в данном случае основным держателем государственного долга (правительственных облигаций) является само население — государственный долг является одновременно и общественным активом. Погашение государственных облигаций, находящихся у резидентов данной страны, не вызывает никакой утечки покупательной способности для страны в целом. Таким образом, внутренний долг не является средством перемещения экономического бремени с одного поколения на другое. Единственный негативный эффект — увеличение неравенства в доходах за счет перераспределения дохода в пользу держателей государственных облигаций.

Может ли внутренний долг каким-то образом привести к банкротству правительства, лишив его возможности выполнять финансовые обязательства? Ответ — «тоже нет». Во-первых, нужно отметить, нет никаких причин, которые заставляли бы сокращать внутренний долг, не говоря уже о необходимости его полной ликвидации. На практике, как только подходит ежемесячный срок платежа по каким-то частям долга, правительство не изыскивает средства для погашения облигаций, срок выплат по которым наступил, — правительство всего лишь рефинансирует свой долг, то есть продает новые облигации и использует выручку для выплаты держателем погашаемых облигаций. Кроме этого, правительство может использовать такие рычаги, как налогообложение и эмиссия денег. Увеличение налогов является тем способом, который есть у государства для получения достаточных доходов для выплат процентов по долгу. Банкротство правительства также сложно себе представить хотя бы потому, что оно имеет право печатать деньги, которыми можно оплатить не только проценты по долгу, но и погасить всю сумму долга. Конечно, это будет иметь инфляционный эффект, но зато банкротства правительства точно не будет.

Внешний долг — задолженность государства гражданам или организациям других стран. Такой долг уже является бременем. Эту часть государственного долга экономика страны не должна «сама себе» — выплата процентов и суммы основного долга требует в данном случае передачи части реального выпуска продукции в распоряжение других стран. В данном случае государство может перенести реальное экономическое бремя на плечи будущих поколений, а именно — оставит будущим поколениям меньшие по размерам основные производственные фонды.

Это связано с так называемым «эффектом вытеснения» частных инвестиций. “Эффект вытеснения” связан с методами покрытия бюджетного дефицита. Основными методами является эмиссия кредитных денег и выпуск государственных займов. Что касается эмиссии кредитных денег, то она еще больше усиливает инфляцию, ухудшает состояние денежного обращения, вызывает тяжелые последствия в сфере экономики и социальных отношений. Выпуск же государственных займов, при определенных условиях, вытесняет часть инвестиций из производственного процесса. Каким образом? Выпуск государственных ценных бумаг свяжет часть денежных средств населения, денежный рынок отреагирует на повышение спроса на деньги ростом процентной ставки. Но их рост сократит инвестиционные возможности частных лиц, вытесняя часть потенциальных инвестиций. А сокращение инвестиций может привести к тому, что последующие поколения унаследуют экономику с уменьшенным производственным потенциалом. [3]

Однако надо отметить, что «эффект вытеснения» становится значительным и разрушительным только при высоком уровне занятости и ограниченности ресурсов. А вот в экономике с недоиспользованными ресурсами подобная политика в сочетании с соответствующей денежной политикой скорее будет стимулировать, а не вытеснять частные инвестиции.

Рост процентных ставок имеет, в свою очередь, следующие последствия. Так, высокий ссуд­ный процент, установленный в США в середине 80-х годов, вы­звал значительный отток капиталов из Западной Европы. По оцен­кам западных экономистов, в настоящее время США поглощает до 15% всех накоплений капиталистического мира. Таким образом, растет внешний долг США. Плюс к этому рост спроса на высокодоходные американские ценные бумаги вызвал рост общемирового спроса на доллары. Подобный рост международной ценности доллара оказывает значительное депрессивное воздействие на экспорт США: американские товары становятся слишком дорогими для иностранных покупателей. Сокращение же чистого экспорта оказывает сдерживающее воздействие на экономику, увеличивает уровень безработицы. [5]

1.4. Сущность понятия управления бюджетным дефицитом.

Отрицательные последствия (финансовые, экономические, социальные) огромного бюджетного дефицита настоятельно требуют осуществления системы мер по его преодолению, проведение активной финансовой политики, использование общепринятых в мировой практике методов борьбы с дефицитом. При этом следует учитывать, что способы решения данной задачи во многом определяется тем, до какого предела (нулевого или иного) и каким темпами нужно стремиться к сбалансированному бюджету расходов и доходов. [6]

При выработке стратегии борьбы с дефицитом необходимо руководствоваться следующим:

Для преодоления бюджетного дефицита необходимо »лечение» самой экономики, ибо без обеспечения динамизма в ее развитии и реально ощутимой эффективности невозможно добиться финансовой устойчивости страны, какие бы прогрессивные меры не применялись при этом.

Неоправданными являются меры, в основе которых лежит идея в короткий срок во что бы то не стало добиться равновесия между доходами и расходами бюджета, ликвидировать бюджетный дефицит. Подобное стремление, не подкрепленное реальными шагами в направлении стабилизации самой экономики, лишь осложнит и без того трудную финансовую ситуацию в стране, создаст ненужные преграды на пути достойного выхода из кризиса.

В программу конкретных мер по сокращению бюджетного дефицита следует включать и последовательно проводить в жизнь такие меры, которые, с одной стороны, стимулировали бы притоки денежных средств в бюджетный фонд страны, а с другой способствовали бы сокращению расходов. Сюда относятся:

Изменение направлений инвестирования бюджетных средств в отрасли народного хозяйства с целью значительного увеличения финансовой отдачи от каждого бюджетного рубля.

Стремление к уменьшению некоторых статей расхода на содержание административно–управленческого аппарата (министерств, ведомств, Администрации Президента Российской Федерации).

Упорядочение налоговой системы, уменьшение количества налогов и увеличение собираемости налогов, сборов, таможенных пошлин и т. п. Все это, а также уменьшение ставки налогов, создаст благоприятные условия для обеспечения капиталовложений и, следовательно, оживления производства.

Необходимо вести решительную борьбу с инфляцией, добиться стабилизации денежного обращения в стране. Необходим контроль за ценами и заработной платой путем установления пределов их роста.

Укрепление финансовой дисциплины, упорядочение расчетов между предприятиями, увеличение рентабельности работы предприятий промышленности и сельского хозяйства.

Устранению кризисных явлений также будет способствовать выплата внешних долгов. Одна из важнейших задач – добиться прекращения оседания в зарубежных банках части выручки от экспорта.

Нужно добиться уменьшения спада промышленного и сельскохозяйственного производства, его стабилизации. Необходима разработка плана восстановления народного хозяйства.

Необходимо увеличить долю бюджетных заимствований в небанковском секторе за счет привлечения средств населения, предприятий, организаций и других инвесторов; расширить круг государственных ценных бумаг для населения. Для поддержания сбалансированности внутреннего финансирования рынка должна быть обеспечена необходимая координация выпуска федеральных, региональных, муниципальных займов.

С целью стимулирования иностранных инвесторов, продолжать совершенствование системы финансовых, валютных и таможенных льгот. Это создаст более благоприятный режим для привлечения иностранного капитала в нашу экономику. [7]

Подводя краткий итог по данной главе можно сделать вывод, что бюджетный дефицит – это превышение расходов бюджета над его доходами. Существует целый ряд причин возникновения бюджетного дефицита, основными из которых являются: необходимость осуществления крупных государственных вложений в развитие экономики; чрезвычайные обстоятельств, когда обычных резервов становится недостаточно; кризисные явления в экономике, неэффективность финансово-кредитных связей, неспособность правительства держать под контролем финансовую ситуацию в стране. Основным последствием дефицита бюджета является увеличение государственного долга. Существование проблемы дефицита бюджета ведет к необходимости поиска путей решения данной проблемы.

ФИНАНСИРОВАНИЕ БЮДЖЕТНОГО ДЕФИЦИТА В РАЗВИВАЮЩИХСЯ СТРАНАХ

2.1. Способы финансирования бюджетного дефицита.

Существует три основных способа финансирования дефицита госбюджета:

Монетизация бюджетного дефицита;

Внешнее долговое финансирование;

Внутреннее долговое финансирование.

Рассмотрим достоинства и недостатки каждого из способов.

2.1.1. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет монетизации дефицита.

Этот способ финансирования состоит в том, что необходимые для покрытия дефицита бюджета суммы правительству предоставляет центральный банк. Таким образом, этот способ представляет собой займ у центрального банка, поскольку, как правило, правительство продает центральному банку государственные ценные бумаги, за которые центральный банк ему платит, обеспечивая возможность оплатить превышение расходов правительства над доходами бюджета. Поскольку центральный банк является государственным учреждением и не имеет собственных доходов, то для того, чтобы заплатить за купленные у правительства государственные ценные бумаги, центральный банк должен «напечатать», эмитировать деньги. В результате в обращение попадают дополнительные деньги, и происходит увеличение денежной массы (количества денег в обращении). Поэтому такой способ финансирования называется монетизацией бюджетного дефицита.

Достоинства такого способа финансирования:

рост денежной массы является фактором увеличения совокупного спроса и, следовательно, объема производства. Увеличение предложения денег обусловливает снижение ставки процента (удешевление цены кредита) на денежном рынке, что стимулирует инвестиции и обеспечивает рост совокупных расходов и совокупного выпуска;

эту меру можно осуществить быстро. Рост денежной массы происходит, когда центральный банк покупает государственные ценные бумаги и, оплачивая продавцам (домохозяйствам и фирмам) стоимость этих ценных бумаг, выпускает в обращение дополнительные деньги. Такую покупку он может сделать в любой момент и в любом необходимом объеме.

Главный недостаток эмиссионного способа финансирования дефицита государственного бюджета состоит в том, что увеличение денежной массы ведет к инфляции, т.е. это инфляционный способ финансирования.

В условиях повышения уровня инфляции возникает так называемый «эффект Танзи» — сознательное затягивание налогоплательщиками сроков внесения налоговых отчислений в государственный бюджет, что характерно для многих переходных экономик. Нарастание инфляционного напряжения создает экономические стимулы для «откладывания» уплаты налогов, так как за время «затяжки» происходит обесценение денег, в результате которого выигрывает налогоплательщик. В итоге дефицит государственного бюджета и общая неустойчивость финансовой системы могут возрасти.

Монетизация дефицита государственного бюджета может не сопровождаться непосредственно эмиссией наличности, а осуществляется в других формах — например, в виде расширения кредитов Центрального Банка государственным предприятиям по льготным ставкам или в форме отсроченных платежей.

Отсроченные платежи — способ финансирования бюджетного дефицита, при котором правительство покупает товары и услуги, не оплачивая их в срок. Если закупки осуществляются в частном секторе, то производители заранее увеличивают цены, чтобы застраховаться от возможных неплатежей. Это дает толчок к повышению общего уровня цен и уровня инфляции.

Если отсроченные платежи накапливаются в отношении предприятий государственного сектора, то эти дефициты нередко непосредственно финансируются Центральным Банком или же накапливаются, в отличие от монетизации, официально считаются неинфляционным способом финансирования бюджетного дефицита, на практике это разделение оказывается весьма условным. [5]

2.1.2. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет внутреннего займа.

Этот способ заключается в том, что государство выпускает ценные бумаги (государственные облигации и казначейские векселя) и продает их населению (домохозяйствам и фирмам), используя полученные средства для финансирования превышения государственных расходов над доходами.

Облигация – наиболее распространенный вид ценных бумаг. Она символизируется государственным долговым обязательством и дает право ее владельцу по истечении срока получить определенную сумму долга и проценты.

Государство устанавливает нарицательную стоимость (номинальную цену) облигаций. Она обозначается на облигации и выражается денежной суммой, предоставленной держателем облигации государству во временное пользование. Эта сумма выплачивается владельцу облигации в момент погашения и на нее начисляется процент. Однако реальная доходность облигации для их держателей может быть больше или меньше установленного номинального процента. Это обусловлено тем, что облигации продаются по курсовой цене, отклоненной от нарицательной стоимости.

Казначейские обязательства. Основное их отличие от облигаций заключается в целях выпуска, форме выплаты дохода и свободе обращения. Средства, поступающие от продажи облигаций, направляются на пополнение бюджетного фонда, внебюджетных фондов или специально оговоренные цели. Средства от реализации казначейских обязательств государство направляет только на пополнение бюджета. По облигациям государственных займов доход может быть выплачен в виде процентов, выигрышей или не выплачивается вовсе (по целевым займам). Условиями выполнения казначейских обязательств предусмотрена оплата доходов только в процентах.

Облигации могут быть свободно обращающимися и с ограниченным кругом обращения, казначейские обязательства подлежат реализации только среди населения.

Достоинства этого способа:

он не ведет к инфляции, так как денежная масса не изменяется (часть сбережений домохозяйств в виде платы за купленные государственные облигации перемещается к правительству, т.е. деньги лишь переходят от одного экономического агента к другому), поэтому в краткосрочном периоде это не инфляционный способ финансирования;

это достаточно оперативный способ, поскольку выпуск и размещение (продажу) государственных ценных бумаг можно обеспечить быстро. Население в развитых странах с удовольствием покупает государственные ценные бумаги, поскольку они высоколиквидные (их легко и быстро можно продать — это «почти деньги»), высоконадежны (гарантированы государством, которое пользуется доверием), практически нерискованные и достаточно доходны (по ним платится процент).

Недостатки этого способа:

по долгам надо платить. Очевидно, что население не будет покупать государственные облигации, если они не будут приносить дохода, т.е. если по ним не будет выплачиваться процент. Выплата процентов по государственным облигациям называется обслуживанием государственного долга. Чем больше государственный долг (чем больше выпущено государственных облигаций), тем большие суммы должны идти на обслуживание долга. А выплата процентов по государственным облигациям является частью расходов государственного бюджета, и чем они больше, тем больше дефицит бюджета. Получается порочный круг: государство выпускает облигации для финансирования дефицита своего бюджета, выплата процентов по которым провоцирует еще больший дефицит. Более того, два американских экономиста, лауреат Нобелевской премии Томас Сарджент и Нейл Уоллес доказали, что долговое финансирование дефицита государственного бюджета может привести к еще более высокой инфляции, чем эмиссионное. Эта идея получила в экономической литературе название теоремы Сарджента — Уоллеса. Дело в том, что государство, финансируя дефицит бюджета за счет внутреннего займа (выпуска государственных облигаций), как правило, строит финансовую пирамиду, расплачиваясь с прошлыми долгами займом в настоящем, который нужно будет возвращать в будущем, причем возврат долга включает как саму сумму долга, так и проценты по долгу. Государство таким образом рефинансирует долг. Если государство будет использовать только этот метод финансирования дефицита государственного бюджета, то может наступить момент, когда дефицит окажется столь велик (т.е. будет выпущено такое количество государственных облигаций, и расходы по обслуживанию государственного долга будут столь значительны), что его финансирование долговым способом станет невозможным, и придется использовать эмиссионное финансирование. Но при этом величина эмиссии будет гораздо больше, чем если проводить ее в разумных размерах (небольшими порциями) каждый год. Это может привести к всплеску инфляции в будущем. С этим связан второй недостаток финансирования дефицита государственного бюджета за счет внутреннего займа:

данный способ является неинфляционным только в краткосрочном периоде, а в долгосрочном периоде он может обусловить достаточно высокую инфляцию. Парадоксально, но чтобы избежать высокой инфляции, разумнее не отказываться от эмиссионного способа финансирования, а использовать его в сочетании с долговым;

существенным недостатком долгового способа финансирования является эффект вытеснения частных инвестиций. Экономический смысл эффекта вытеснения заключается в следующем: увеличение количества государственных облигаций на рынке ценных бумаг приводит к тому, что часть сбережений домохозяйств расходуется на покупку государственных ценных бумаг, а не на покупку ценных бумаг частных фирм, что могло бы обеспечить расширение производства и способствовать экономическому росту. Это сокращает инвестиционные ресурсы и поэтому инвестиционные расходы частных фирм. Кроме того, борьба за кредитные средства ведет к росту их цены — ставки процента, т.е. к удорожанию кредитов, в результате инвестиционные расходы фирм уменьшаются. [8]

2.1.3. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет внешнего займа.

Специфическим методом финансирования является внешний займ, который основан на получении необходимых средств у правительств развитых стран или международных финансовых организаций (Международного валютного фонда — МВФ, Мирового банка, Лондонского клуба, Парижского клуба и др.). Как правило, займ происходит путем продажи частных и государственных ценных бумаг, т.е. финансовых активов, хотя некоторые развивающиеся страны и страны с переходной экономикой иногда используют прямые займы.

Достоинство этого метода состоит в возможности получения крупных сумм в условиях, если внутренний займ по каким-то причинам невозможен или нецелесообразен, а финансирование дефицита государственного бюджета эмиссионным способом создает угрозу высокой инфляции.

Недостатки этого способа:

необходимость возвращения долга и обслуживания долга (выплаты как самой суммы долга, так и процентов по долгу);

невозможность построения финансовой пирамиды для выплаты внешнего долга;

необходимость отвлечения средств из экономики страны для выплаты внешнего долга и его обслуживания, что ведет к сокращению внутреннего объема производства и спаду в экономике;

при дефиците платежного баланса возможность истощения золотовалютных резервов страны.

Итак, все три способа финансирования дефицита государственного бюджета имеют свои достоинства и недостатки. А в результате использования второго и третьего способов финансирования дефицита государственного бюджета образуется государственный долг.

Кроме того, мировая практика регулирования бюджетного дефицита в качестве одного из методов решения данной проблемы предлагает увеличение доходной или снижение расходной частей бюджета. [5] [8]

2.2. Финансирование бюджетного дефицита в развивающихся странах.

В большинстве развивающихся стран госбюджеты являются дефицитными [Таблица №4]. Основным источником финансирования дефицита государственного бюджета в развивающихся странах служат государственные займы. Однако некоторые страны с развивающейся экономикой используют средства центральных эмиссионных банков, кредитующих государство за счет дополнительной эмиссии денег. Финансирование дефицита государственного бюджета за счет монетизации (эмиссии) дефицита не является наилучшим выходом из положения, так как приводит к существенному развитию инфляционных процессов, с которыми развивающиеся страны могут не справится.. Нарастание инфляционных процессов может выразиться в росте цен на товары и услуги и резком повышении уровня неудовлетворенного платежеспособного спроса, что приводит к существенному снижению жизненного уровня населения и может обострить социальную напряженность.

По этой причине государства с развивающейся экономикой для разрешения проблемы финансового дефицита прибегают к внутренним и внешним заимствованиям.

Выигрышным способом для развивающихся стран является внутреннее долгосрочное финансирование бюджетного дефицита. Правительство выпускает в целях финансирования облигации внутренних государственных займов, при этом погашение ранее выпущенных займов может осуществляться за счет выпуска новых займов, т.е. за счет рефинансирования. Происходит рефинансирование государственного долга.

Для беднейших стран внутреннее финансирование не представляется возможным, поэтому к ним применимо только внешнее долговое финансирование. Среди внешних источников главными выступают кредиты и займы, предоставляемые на базе двусторонних межправительственных соглашений или международными финансовыми организациями (Международным банком реконструкции и развития, Международной финансовой корпорацией и Международной ассоциацией развития), а также средства частных коммерческих банков развитых стран. Для большинства развивающихся стран характерна тенденция к увеличению внешней задолженности, хотя в ряде стран преобладает внутренний долг. Ведущие методы погашения внешнего долга, применяемые международными кредиторами, — списание части долга с беднейших стран; реструктуризация внешней задолженности (продление сроков ее погашения и выплаты процентов); обмен долгов на акции приватизируемых предприятий.

В настоящее время внешнее долговое финансирование используется не только беднейшими странами, другие развивающиеся страны, а также и развитые прибегают к этому методу. Развивающиеся страны привлекают деньги у международных финансовых организаций, таких как МВФ или Всемирный банк, или напрямую у развитых стран. [Таблица №1] Также развивающиеся страны размещают на международных рынках капитала долговые обязательства. Объем выпущенных еврооблигаций (долговых обязательства, выпускаемых заемщиком при получении долгосрочного займа на еврорынке; разновидность ценных бумаг) приведен в Таблице №2.

Следует отметить, что на сокращение дефицита бюджета определенное косвенное влияние оказывает привлечение инвестиций, и в первую очередь иностранных. Иностранные инвестиции охотно используются всеми государствами, в том числе и странами с развитой рыночной экономикой. [9]

Например, финансирования китайской экономики, значительно отличается от других развивающихся стран. Основным источником внешнего финансирования китайской экономики, в настоящее время, являются ПИИ, на долю которых приходится около 69% всех иностранных инвестиций, поступивших в КНР. При этом на две другие формы внешнего финансирования — кредиты и портфельные инвестиции приходится лишь 26 и 5% накопленных иностранных капиталовложений. В сравнении с развивающимися странами Латинской Америки и Азии в Китае доля ПИИ в структуре внешнего финансирования существенно выше, соответственно роль портфельных инвестиций значительно меньше [Таблица №3]. [10] Как видно, основой финансовой политики Китая является внешнее финансирование.

Осуществление финансирования бюджетного дефицита в России.

Рассмотрим финансирование бюджетного дефицита в развивающихся странах на примере России. В РФ «источники финансирования дефицита бюджета утверждаются органами законодательной (представительной) власти в законе (решении) о бюджете на очередной финансовый год по основным видам привлеченных средств». [11]

С 1990 – 1994 гг. для покрытия бюджетного дефицита в России в основном использовалась эмиссия денег, что послужили мощным инфляционным фактором. Например, только за три квартала 1991 г. рублевая масса возросла с 989млрд. руб. до 1700 млрд. руб.

Нарастание инфляционных процессов выразилось в росте цен на товары и услуги и резком повышении уровня неудовлетворенного платежеспособного спроса, что привело к существенному снижению жизненного уровня населения, обострило социальную напряженность. [12]

С 1995 г. эмиссия денег для финансирования дефицита бюджета не применяется. Согласно действующему ныне Бюджетному кодексу РФ «кредиты Банка России, а также приобретение Банком России долговых обязательств Российской Федерации, субъектов Российской Федерации, муниципальных образований при их первичном размещении не могут быть источниками финансирования дефицита бюджета». [11]

Согласно Бюджетному кодексу РФ «источниками финансирования дефицита федерального бюджета являются:

внутренние источники в следующих формах:

кредиты, полученные Российской Федерацией от кредитных организаций в валюте Российской Федерации;

государственные займы, осуществляемые путем выпуска ценных бумаг от имени Российской Федерации;

бюджетные кредиты, полученные от бюджетов других уровней бюджетной системы Российской Федерации;

поступления от продажи имущества, находящегося в государственной собственности;

сумма превышения доходов над расходами по государственным запасам и резервам;

изменение остатков средств на счетах по учету средств федерального бюджета;

внешние источники следующих видов:

государственные займы, осуществляемые в иностранной валюте путем выпуска ценных бумаг от имени Российской Федерации;

кредиты правительств иностранных государств, банков и фирм, международных финансовых организаций, предоставленные в иностранной валюте, привлеченные Российской Федерацией».[11]

В 1995-1996 гг. главными источниками покрытия бюджетного дефицита стали внутренние заимствования, доля которых были примерно одинаковой в общей величине бюджетного дефицита на протяжение всего периода (65,2 в 1995 г. и 63,3 % в 1996 г.).

Затем внутренние источники финансирования дефицита федерального бюджета стали замещаться внешними. Так, уже в 1998 г. внешних займов было привлечено на сумму, превышающую сумму внутренних займов на 6,3 млрд. руб. (91,4 млрд. руб. и 85,1 млрд. руб. соответственно). Причиной этого послужило отсутствие бюджетной эффективности рынка государственных долговых обязательств, следствием – увеличение внешней зависимости России.

Сейчас большая доля финансирования дефицита бюджета РФ происходит за счет источников внутреннего финансирования. Что можно проследить по Таблице №6. Более подробно все источники финансирования дефицита бюджета за 2005 – 2006 гг. рассмотрены в Таблице №7.

На данный момент основные задачи в области политики финансирования дефицита федерального бюджета РФ состоят:

в продолжении курса на его неинфляционное покрытие при последовательном сокращении объема внешних заимствований;

увеличении доли бюджетных заимствований в небанковском секторе за счет привлечения средств населения, предприятий, организаций, других инвесторов. Следует расширить круг государственных ценных бумаг для населения;

координации выпуска федеральных, региональных и муниципальных займов с целью поддержания сбалансированности внутреннего финансового рынка. [12]

Подводя краткий итог по данной главе можно сделать вывод, что решение проблемы дефицита бюджета заключается в выборе подходящего метода его финансирования. Процессом финансирования дефицита бюджета можно управлять с помощью выбора тех или иных источников финансирования, маневрируя условиями выпуска государственных ценных бумаг, соотношением внутренних и внешних займов, создавая благоприятные условия для сохранения внутренних сбережений населения, индексируя ценные бумаги и вклады, ограничивая расходы по обслуживанию государственного долга и т.д. Наилучшим способом финансирования развивающихся стран является внутреннее долговое финансирование, но внешнее долговое финансирование также охотно используется многими странами.

Заключение

После относительно детального анализа выбранной темы необходимо подвести краткий итог, завершающий данную работу. В процессе работы были выполнены все поставленные цели и задачи, сформулированные в части введения. Выявлена роль дефицита бюджета в современной экономике, проанализированы способы финансирования бюджетного дефицита и источники финансирования в развивающихся странах на примере РФ.

В заключение хочется сказать, что нельзя однозначно определить хорошо это или плохо — дефицит бюджета, хотя бы потому, что различна природа дефицитов. Дефицит может возникнуть в результате серьезного спада производства и экономического кризиса. Здесь дефицит представляет собой неспособность правительства профинансировать собственные расходы. Но дефицит может явиться и результатом экономической политики государства: снижение налогов с целью стимулирования производства. Как показывает история, в этом случае государство может позволить себе достаточно большой и даже увеличивающийся дефицит бюджета в течение длительного периода времени при условии, что экономика страны развивается еще более бурными темпами.

Многое зависит и от того, из каких источников финансируется дефицит. Например, дефициты 80-х гг. в США были огромны, но на 80 % процентов финансировались путем продажи государственных обязательств населению страны, причем обязательств в основном долгосрочного характера. Это позволило правительству США сделать свой огромный трехтриллионный долг безопасным для национальной экономики и для благосостояния граждан. В России долгое время была другая крайность. В условиях тотального недоверия внутренних и внешних кредиторов к государству упор делался на выпуск краткосрочных обязательств, что, конечно, увеличивало нагрузку на и без того нереальный бюджет. В результате, такой способ покрытия дефицита привел к финансовому кризису и к резкому падению доходов населения. В то же время, балансирование бюджета путем привлечения валютных кредитов правительств иностранных государств и различных международных фондов привело к тому, что перспективы развития экономики страны сегодня во многом находятся не в руках российского правительства, а в руках их кредиторов.

Иными словами, природа и последствия бюджетного дефицита полностью зависят от действий правительства. Если финансовые средства, составляющие превышение расходов над доходами, направляются на развитие экономики, используются для развития приоритетных отраслей, т. е. используются эффективно, то в будущем рост производства и прибыли в них с лихвой возместят произведенные затраты и общество в целом от такого дефицита только выиграет. Если же правительство не имеет четкой программы экономического развития, а превышение расходов над доходами допускает с целью латания «финансовых дыр», субсидирования нерентабельного производства, то бюджетный дефицит неизбежно приведет к росту отрицательных моментов в развитии экономики. В этом суть бюджетного дефицита.

Список литературы

Экономическая теория: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений/ Под ред. В.Д. Камаева. – 10-е изд., перераб. и доп. – М.: Гуманитар. изд. центр ВЛАДОС, 2004. – 592стр.

Сорокина Т. В. Государственный бюджет: Учеб. пособие для учреждений, обеспеч. получение высш. образования по спец. «Финансы и кредит».- Мн.: БГЭУ, 2003. — 289с.

Макконел Кэмпбэлл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс. В 2 т. Т.1 — М.: Республика, 1995. — 400 с.

Заяц Н.Е., Ханкевич Л.А. Государственный бюджет: Учеб. пособие./Под общ. ред. М.И. Ткачук. Мн.: Выш. шк., 1995. — 240с.

Шиллер М., Брэдли С. Макроэкономика сегодня. — М.: Дело ЛТД, 1998 — 702 с.

Финансы: учебник / под ред. проф. Романовского М.В., проф. Врублевской О.В., проф. Сабанти Б.М. – М.: Юрайт-М, 2001.

Вахрин П.И., Нешитой А.С. Финансы.- М.: Москва, 2000.

Дробозина Л.А. Финансы: учебник. — М.: Финансы, ЮНИТИ, 2000.

Финансы: учебник / под ред. В.П. Литовченко.- М.: 2004. — 724с.

Журнал «Рынок Ценных Бумаг» Издательский Дом «РЦБ»

Бюджетный кодекс РФ (с изменениями от 2 февраля 2006 года). Принят Государственной Думой и одобрен Советом Федерации 17.07.98. (Часть 2, Раздел IV, Глава 13, Статьи 93, 94)

Дробозина Л.А. Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учебник для вузов. — М.: Финансы, ЮНИТИ, 2000. — 253с.

Аналитический доклад лаборатории «ВЕДИ» – «Рынок еврооблигаций РФ в 2004 г. и перспективы его развития в 2005 г.», 2005.

Официальный сайт Федеральной службы государственной статистики: www.gmcgks.ru

Официальный сайт Федерального казначейства (Казначейства России): www.roskazna.ru

Приложение 1.

Таблица №1. Межгосударственный долг, млрд. долл. (на 1 января 2004 г.)

Страна

Значение
Индонезия

51
Россия

45
Китай

45
Индия

37
Нигерия

25
Египет

20
Таиланд

17
Польша

16
Алжир

13
Филиппины

14

Источник: МВФ, Всемирный банк. [13]

Приложение 2.

Таблица №2. Объем эмиссии еврооблигаций

Страна

Объем эмиссии млрд. долл.
2000 г.

2001 г.

2002 г.

2003 г.

2004 г.
Южная Корея

7.65

7.76

6.71

11.53

8.94
Мексика

7.08

9.23

4.91

9.08

7.28
Тайвань

1.70

2.15

5.48

9.13

4.92
Бразилия

11.38

12.24

6.38

10.71

4.17
Россия

0.08

1.25

3.45

9.00

3.57
Турция

8.49

2.16

3.26

5.25

3.52
Польша

1.55

2.77

2.68

4.30

3.43
Филиппины

2.47

1.84

4.77

3.80

2.80
ЮАР

1.49

1.65

1.51

4.69

1.74
Сингапур

2.33

8.66

0.56

4.34

0.80
Всего развивающиеся рынки

80.48

89.04

61.65

102.39

65.23

Источник: МВФ, «Тройка-Диалог». [13]

Приложение 3.

Таблица №3. Сравнение структур внешнего финансирования в развивающихся странах, в млрд. долл. [10]

Кредиты

Облигации

Акции

ПИИ
Китай

23

4

7

65
Бразилия

20

49

9

22
Мексика

19

28

18

35
Индия

24

2

51

24
Индонезия

30

8

17

45
Южная Корея

68

28

10

-6
Таиланд

84

4

Приложение 4.

Таблица №4. Дефицит/профицит национального бюджета, % ВВП.

Страна

2003 г.

2004 г. (оценка)

2005 г. (прогноз)
Германия

-4.0

-3.5

-3.1
Франция

-4.1

-3.9

-3.2
Италия

-2.4

-2.9

-2.8
Испания

0.3

0.4

0.5
Нидерланды

-3.2

-3.0

-2.7
Бельгия

0.2

-0.1

-0.1
Австрия

-1.2

-0.9

-1.7
Финляндия

2.1

2.0

2.1
Греция

-2.7

-2.7

-2.5
Португалия

-2.8

-4.2

-4.0
Ирландия

-0.3

-0.9

-1.0
Люксембург

-1.0

-2.6

-3.1
Россия

1,7

4,4

7,5
Китай

—

—

— 2
Индия

—

— 4.4

— 4,7

Примечание: «-» — дефицит, «+» — профицит.
Источник: МВФ. [13]

Приложение 5

Таблица № 5. Профицит /дефицит федерального бюджета РФ, в % к ВВП.

Годы

Профицит (+) /дефицит
1992

-3,2
1993

-5,8
1994

-19,0
1995

-2,8
1996

-3,7
1997

-3,8
1998

-5,4
1999

-1,1
2000

2,3
2001

3,0
2002

1,4
2003

1,7
2004

4,4
2005

7,5

2006

(прогноз)

5,5

2007

(прогноз)

2,0

Примечание: «-» — дефицит, «+» — профицит

Источник: Росстат, Центральный банк Российской Федерации, оценки Райффайзенбанка. [14]

Приложение 6.

Таблица № 6. Источники внутреннего и внешнего финансирования дефицита бюджета РФ, в млрд. руб.

Годы

1997

1998

…

2003

2004

2005

2006

Внутреннее

финансирование

35,56

-4,60

59,85

-298,17

-410,29

78,75

Внешнее

финансирование

39,46

72,91

-210,33

-186,00

-762,68

-733,26

Источник: Отчеты Федерального казначейства об исполнении федерального бюджета. [15]

Приложение 7

Таблица №7Источники финансирования дефицита федерального бюджета РФ, в млрд. руб.

2006 г.

2005 г.

Наименование показателя

план*

исполнено

% исп.

план*

исполнено

% исп.

Источники финансирования дефицита бюджетов — всего

-720,61

-1 489,41

206,69

-278,11

-1172,94

421,75

Источники внутреннего финансирования бюджета

171,79

78,75

45,84

32,50

-410,27

-1262,29

Привлечение долговых обязательств: государственные ценные бумаги Российской Федерации, указанные в валюте Российской Федерации

238,20

148,14

62,19

210,86

122,66

58,17
Погашение долговых обязательств: государственные ценные бумаги Российской Федерации, указанные в валюте Российской Федерации

-68,44

-47,62

69,58

-85,79

-43,77

51,02
Компенсационные выплаты по сбережениям граждан

-40,00

-33,57

83,92

-30

-14,92

49,7
Прочие источники внутреннего финансирования дефицита федерального бюджета, кроме компенсационных выплат по сбережениям граждан

-0,65

-0,04

5,89

-4,42

-0,72

16,24
Государственные гарантии Российской Федерации в валюте Российской Федерации

-1,32

0,00

0,00

-1,8

0

0
Продажа акций и иных форм участия в капитале, находящихся в федеральной собственности

31,00

9,14

29,49

0

0

0
Продажа земельных участков до разграничения государственной собственности на землю, на которых расположены объекты недвижимого имущества, находившиеся до отчуждения в федеральной собственности

4,30

3,59

83,40

3,3

2,33

70,82
Поступления от продажи земельных участков после разграничения собственности на землю, зачисляемые в федеральный бюджет

3,50

0,33

9,42

2,5

0,38

15,31
Поступления от продажи иных земельных участков, находящихся в государственной собственности до разграничения государственной собственности на землю

0,20

0,23

112,99

0,2

0,10

49,75
Затраты на приобретение государственных запасов драгоценных металлов и драгоценных камней

-10,68

-3,22

30,14

-11,03

-2,47

22,39
Поступления от реализации государственных запасов драгоценных металлов и драгоценных камней на внутреннем рынке

3,57

0,01

4,131

2,34

56,57
Поступления от реализации государственных запасов драгоценных металлов и драгоценных камней на внешнем рынке

12,11

6,05

49,92

11,919

5,64

47,36
Курсовая разница по прочим средствам федерального бюджета

0,00

-4,27

0

-10,60

Источники внешнего финансирования бюджета

-829,41

-722,26

87,08

-310,61

-762,68

245,54

Государственные ценные бумаги Российской Федерации, номинированные в иностранной валюте

-81,41

-47,38

58,19

0

0

0
Кредиты международных финансовых организаций, полученные федеральным бюджетом

27,45

6,02

21,93

28,57

5,28

18,46
Кредиты международных финансовых организаций, полученные федеральным бюджетом

-21,79

-12,70

58,31

-65,289

-112,062

171,64
Кредиты правительств иностранных государств, полученные федеральным бюджетом

4,37

2,45

55,92

5,247

2,81

53,59
Кредиты правительств иностранных государств, полученные федеральным бюджетом

-686,25

-642,74

93,66

-129,77

-516,39

397,94
Кредиты иностранных коммерческих банков и фирм, полученные федеральным бюджетом

-3,39

0,00

0,00

0

0

0
Погашение обязательств за счет прочих источников внешнего финансирования дефицита федерального бюджета

-54,13

-27,91

51,56

-36,48

-34,36

94,19
Государственные гарантии Российской Федерации в иностранной валюте

-14,26

0,00

0,00

-1,5

0

0

Изменение остатков средств

-62,99

-845,90

1 342,88

-110,12

-500,61

0

Увеличение остатков средств

-8 976,41

0

-3525,98

0
Увеличение остатков денежных средств Стабилизационного фонда Российской Федерации

-1 108,96

0

-834,70

0
Увеличение прочих остатков денежных средств федерального бюджета

-7 867,45

0

-2691,28

0

Уменьшение остатков средств

8 130,51

-110,12

3025,37

0

Уменьшение остатков денежных средств Стабилизационного фонда Российской Федерации

616,81

0

524,83

0
Уменьшение прочих остатков денежных средств федерального бюджета

7 513,70

0

2500,54

0

* — утвержденные сводной бюджетной росписью

Источник: Отчеты Федерального Казначейства об исполнении федерального бюджета. [15]

Курсовая работа: Макаренко як класик вітчизняної педагогіки XX століття

Вступ

1. А.С. Макаренко як класик вітчизняної педагогіки XX століття

1.1 А.С. Макаренко про сімейне виховання дітей

1.2 Сім’я як природний колектив

2. Педагогічні ідеї та досвід А.С. Макаренка в контексті світової педагогіки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

А.С. Макаренко — випускник Полтавського учительського інституту – став видатним педагогом, автором нової, гуманної, демократичної педагогіки. Його творчість — це нова віха в розвитку світової педагогічної культури. Він знаний і високо оцінений у всьому світі. Видатний німецький вчений В. Зюнкель писав: «Серед багатьох видатних педагогів останніх чотирьох століть – я обмежуюся лише цим часовим відрізком – тільки семеро настільки відрізняються серед решти , що їх можна віднести до вершинників восьмитисячників. Макаренко в цьому ряду – наймолодший. Останні – це Коменський, Руссо, Песталоцці, Шляйермахер і Фребель» [5].

Відрив першої сімки від останньої — фактор настільки кількісний, скільки якісний. Це питання оригінальності, не схожості на інших і, зрозуміло, питання ефективності, перш за все практичної. Враховуючи останнє міркування, припустимо вважати, що за цим показником Макаренко і в середині «прекрасної сімки» найбільш помітний.

Якою постає посеред нами сьогодні особистість А.С. Макаренка? Говорячи про внесок А.С. Макаренка у вітчизняну і світову педагогіку, можемо сказати, як про людину талановиту, і творчу особистість.

У всіх навчальних закладах вчився прекрасно, виявляючи вийняткові здібності: в Білопільському двокласному залізничному училищі мав лише п’ятірки, Кременчуцьке міське училище закінчив у 1904 році «при відмінній поведінці і показав відмінні успіхи», Полтавський учительський інститут закінчив з золотою медаллю. В інституті великий вплив на формування особистості Макаренка мали викладачі і директор О.К. Волнін.

Беремося стверджувати, що А.С. Макаренко був неординарним студентом у Полтавському учительському інституті. Педагогічний колектив і оточуючі допомогли йому розвинути свої здібності до високого рівня: Макаренко Антон видатний вихованець за своїми здібностями, знанням, розвитком і працелюбством; особливий інтерес виявив до педагогіки і гуманістичних наук, з яких дуже багато читав і подавав прекрасні твори.

Говорячи про особисті та професійно-педагогічні якості А.С. Макаренка – вихователя, можна виділити такі, які визначають громадянську, професійну-педагогічну і пізнавальну спрямованість його особистості:

1. Усвідомлення громадського обов’язку і громадянської відповідальності.

2. Суспільна активність.

3. Любов до вихованців, зацікавленість у їхніх долях.

4. Педагогічна майстерність і педагогічний такт.

5. Організаторські здібності та інтелектуальна активність.

6. Прагнення до педагогічної освіти та самовиховання.

Суттєвою рисою особистості А.С.Макаренка також була професійна працездатність, захопленість справою, любов до праці. Працював він наполегливо, цілеспрямовано, 17-18 годин на добу. Так єдність праці і таланту у А.С. Макаренка дала чудові результати [12].

Він завжди прагнув брати особисту участь у всіх справах і житті колективу своїх вихованців. Про це свідчать спогади вихованця Михайла Сухорученка. Він пише: «Мене і моїх друзів найбільше вразило те, що Антон Семенович, коли це було потрібно, працював разом із нами, засукавши рукава. …Антона Семеновича можна було побачити в столярній майстерні або на якому-небудь іншому виробництві. Ця простота Макаренка робила з нашими душами чудеса» [10].

Об’єктом курсової роботи є внесок А.С. Макаренка у сімейне виховання дитини.

Предмет роботи – сімейне, родинне виховання.

Мета роботи: охарактеризувати роль педагога в переосмисленні проблеми сімейного виховання.

Завдання:

Узагальнити досвід педагога-новатора з проблем сімейного виховання.

Розглянути концепцію родинного виховання А.С. Макаренка.

Зробити висновки щодо внеску А.С. Макаренка у проблему виховання в сім’ї та ролі батьків у цьому.

Висока оцінка А.С. Макаренка вітчизняною і світовою педагогікою базується не лише на визнанні непересічності його особистості, його подвижницьке життя, а й на усвідомленні значущості створеної ним нової педагогіки.

1. А.С. Макаренко як класик вітчизняної педагогіки XX століття

1.1 А.С. Макаренко про сімейне виховання дітей

«Наші діти – це майбутні батьки і матері, вони також будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це не все: наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, це – наші сльози, це – наша провина перед іншими людьми, перед усією країною». [3]

Ці слова, що давно стали крилатими належать А.С. Макаренку, учителю, практику і письменнику, але найперше і не змінно – вихователю юних. А.С. Макаренко був переконаний, що виховати «нормальну» дитину, тобто таку, що зростає в нормальних умовах, у сприятливому середовищі, значно складніше, ніж, скажімо, безпритульних: у них і емоційна сфера чутливіша, і коло запитів ширше, і вимагає вона, за словами великого педагога, значно тоншого педагогічного інструментарію, значно більшої уваги до кожної дрібниці.

Особлива роль у вихованні майбутніх громадян, за словами Макаренка, головною метою усієї педагогічної діяльності, належить сім’ї. Не менш популярний, ніж наведений вище вислів Антона Семеновича про те, що дитину «виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше – люди. З них на першому місці – батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, кожен з яких неминуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини… За виховання дитини відповідає сім’я… Але педагогіка сімейного колективу не може ліпити дитину з нічого. Матеріалом для майбутньої дитини не може бути обмежений набір сімейних вражень або педагогічних повчань батьків. Матеріалом буде життя в усіх його різноманітних виявах» [9].

Кожний, хто хоч раз замислювався над цими словами, не міг не пройнятися глибокою відповідальністю за свою роль у формуванні майбутньої людини. З метою допомогти майбутнім батькам набути певних знань і вмінь у вихованні власних дітей, дати їм змогу поглянути на себе очима досвідченого та зацікавленого фахівця. А.С. Макаренко написав «Книгу для батьків», яку, нажаль, не встиг завершити.

Треба сказати, що задум Антона Семеновича був справді грандіозним. Він намітив створити своєрідну енциклопедію сімейного виховання в чотирьох томах, присвятивши перший характеристиці сім’ї як колективу, другий – питанням морального та ідейно-політичного виховання в сім’ї, третій – проблемам трудового виховання і вибору професії, а останній –найважливішому, ще й досі не порушеному в педагогіці питанні: як виховувати дитину, щоб вона виросла не тільки справжнім громадянином, а й щасливою людиною.

Як відомо, А.С. Макаренко встиг завершити роботу лише над першою частиною «Книги для батьків». Але вона, разом із систематизованими «Лекціями про виховання», й сьогодні ефективно слугує мільйонам тат і мам як один з найавторитетніших посібників у складній і клопіткій справі формування особистості дитини.

Той, хто розкриває «Книгу для батьків», з перших її сторінок відчуває глибину та співзвучність думок і порад автора сьогодення, революційним перетворенням, що відбуваються в нашій країні, справляючи відчутний вплив на всі ланки і сфери життя суспільства, аж до первинного його осередку – сім’ї.

Уважно прочитавши розділ за розділом, батьки побачать, що автор привертає увагу до найактуальніших, животрепетних питань виховання, які хвилюють і сім’ю, і суспільство в цілому. Скажімо, щодо виховання розумових потреб у дітей (новела про Віру Іванівну Коробову та її родину), прилучення дітей до ведення сімейного бюджету і виховання правельного ставлення до грошей (новела про сім’ю І.П. Пежова), про взаємини батьків і дітей, роль домашнього мікроклімату у формуванні особистості тощо.

Одне слово, кожна оповідь ілюструє стрижневу тему: як відсутність правильного виховного тону, невміння створити дружній сімейний колектив руйнують родину, духовно нівечать дітей, зрештою не лише змушують страждати батьків, а й завдають великої шкоди суспільству, його економічному і моральному потенціалу. Та це в майбутньому – як кажуть післязавтра, а сьогодні найбільше страждають діти. І не тільки у «важких» неблагополучних та неповних сім’ях, а й у зовні благополучних родинах, де батьки часто-густо забувають про внутрішній світ власних дітей. Адже багато хто вважає, що, задовольняючи матеріальні потреби, він вже сповна виконує свій батьківський обов’язок. Тим часом кожна дитина потребує душевної доброти, розумної вимогливості й зацікавленості її долею – і про все це відверто тактовно веде розмову з батьками Антон Семенович.

В успіху сімейного виховання вирішальним є активне, постійне, цілком свідоме виконання батьками їх громадянського обов’язку перед суспільством. Там, де цей обов’язок реально переживається батьками, де він становить основу щоденного їх самопочуття, там він неминуче спрямовує і виховну роботу сім’ї, і там неможливі ніякі провали і ніякі катастрофи.

Вирощування і виховування дітей – це велика, серйозна і дуже відповідальна справа, і ця справа, звичайно, важка. Відбутися тут легким трюком не можна, якщо ви народили дитину,- це значить набагато років вперед ви віддали їй все напруження своєї думки, всю свою волю і всю свою увагу. Ви повинні бути не тільки батьком і шефом своєї дитини, ви повинні бути ще й організатором свого власного життя, бо поза вашою діяльністю як громадянина, поза вашим самопочуттям як особи – не може існувати й вихователь.

«Обов’язок… батька перед дітьми – це особлива форма його обов’язку перед суспільством… Наша держава вимагає від вас правильного виховання майбутнього громадянина. Вона особливо розраховує на одну обставину… на батьківську любов. Моральна глибина і єдність сімейного колективного досвіду-абсолютно необхідна умова виховання. Це стосується однаково і сімей з достатком, і сімей з злиднями [10].

Цілість і єдність сімейного колективу – необхідна умова хорошого виховання… Хто хоче справді правильно виховати своїх дітей, той повинен берегти цю єдність.

Що таке авторитет? У цьому питанні багато хто плутає… Авторитет, створений спеціально для дітей, існувати не може… [11]

Авторитет повинен бути в самих батьках, незалежно від їх ставлення до дітей, але авторитет не є спеціальний талант. Його коріння завжди в одному місці: в поведінці батьків, включаючи сюди всі відділи поведінки, інакше кажучи, все батьківське і материнське життя – роботу, думку, звички, почуття, прагнення…

Виховний процес є процес постійно триваючий, і окремі деталі його розв’язуються в загальному тоні сім’ї, загального тону не можна вигадати і штучно підтримувати. Загальний тон створюється вашим власним життям і вашою власною поведінкою. Найправильніші, найрозумніші педагогічні методи не дають ніякої користі, якщо загальний тон вашого життя поганий. Навпаки, тільки правильний загальний тон підкаже вам і правильні методи поводження з дитиною і насамперед правильні форми дисципліни, праці, свободи, гри і авторитета [4].

Нам не потрібні люди, виховані на мовчазному подвигу матерів, обговорені повсякденним жертвоприношенням… Праця і життя наших матерів не сліпою любов’ю повинні скеровуватися, а великим, спрямованим у перед почуттям громадянина. І такі матері дають нам чудових щасливих людей, і самі будуть щасливі до кінця [6].

«Лекції про виховання дітей» говорять нам наступне:

«…виховати дитину правильно і нормально багато легше, ніж перевиховати. Перевиховання вимагає і більших сил, і більших знань, більшого терпіння, а не в кожного з батьків все це знайдеться.

Ваша власна поведінка – вирішальна річ… Як ви одягаєтесь, як ви розмовляєте з іншими і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитесь з друзями і з ворогом, як ви смієтеся, читаєте газету,- все це має для дитини велике значення [7].

«…правильне виховання не вимагає, щоб батьки не спускали з дітей очей. Таке виховання може завдати тільки шкоди. Воно розвиває пасивність характеру, такі діти надто звикають до товариства дорослих, і духовне зростання їх іде надто швидко. Батьки люблять цим похвалятися, але потім переконуються, що припустилися помилки. Ви повинні добре знати, що робить, де перебуває, ким оточена ваша дитина, але ви повинні дати їй потрібну свободу, щоб вона була не тільки під вашим особистим впливом, а під багатьма різноманітними впливами життя. Ви повинні виробити в дитині вміння розбиратися в них. Ви повинні допустити, щоб ваші діти мали найрізноманітніше середовище, але ніколи не упускайте їх з уваги.

Дітям треба вчасно допомогти, вчасно спинити їх, спрямувати. Отже, від нас вимагається тільки постійний коректив до життя дитини, але зовсім не те, що називається водити за руку.

У виховній роботі немає дурниць. Який-небудь бант, що його ви вив’язуєте у волосся дівчинки, та чи інша шапочка яка-небудь іграшка – все це такі речі, які можуть мати в житті дитини велике значення. Хороша організація в тому й полягає, що вона не випускає з уваги найменших подробиць і випадків. Дрібниці діють регулярно, щодня, щогодини, з них і складається життя. Керувати цим життям, організовувати його і буде найвідповідальнішим вашим завданням [7].

З самого початку ви повинні поставити справу так, щоб діти самі вам розповідали про свої справи, щоб їм хотілося вам розповісти, щоб вони були зацікавлені в тому, щоб ви знали. Іноді ви повинні запросити до себе товаришів сина, навіть почастувати їх чим-небудь, іноді ви самі повинні побувати в тій сім’ї, де є ці товариші, ви повинні при першій нагоді познайомитися з цією сім’єю.

На все це потрібно багато часу, для цього потрібна лише увага до дітей і до їх життя. І якщо у вас буде така обізнаність і така увага, це не пройде непоміченим для ваших дітей. Діти люблять таку обізнаність і шанують батьків за це [10].

З виступів на тему сімейного виховання, можна виокремити наступні тези-ідеї.

У сім’ї, де самі батьки не читають газет, книжок, не бувають у театрі або в кіно, не цікавляться виставками, музеями, розуміється, дуже важко культурно виховати дитину. Культурне виховання дитини повинно починатись дуже рано, коли дитині ще дуже далеко до грамотності, коли вона щойно навчилась добре бачити, чути й так-сяк говорити. Успіх виховання людини визначається у молодшому віці до п’яти років. Якою буде людина, головним чином, залежить від того, якою ви її зробите до п’ятого року її життя. Якщо ви до п’яти років не виховаєте як треба, потів доведеться перевиховати.

З першого року треба так виховувати, щоб вона могла бути активною, прагнути до чогось, чогось вимагати, добиватися, і в той же час треба так виховувати, щоб у неї поступово утворились гальма для таких її бажань, які вже бувають шкідливими або такими, які заводять її далі, ніж це можна в її віці. Знайти це почуття міри між активністю і гальмуванням, значить розв’язати питання про виховання.

Виховання дітей – нелегка справа, коли вона робиться без тріпання нервів, в порядку здорового, спокійного, нормального, розумного веселого життя. Там, де виховання іде без напруження, там воно вдається. Там, де йде з напруженням і всякими припадками, там справа погана.

А.С. Макаренко про значення структури сім’ї у вихованні дітей.

Серед багатьох факторів, які впливають на виховання дітей, Макаренко основне місце відводив структурі сім’ї. Виступаючи на одній з читацьких конференцій, він відзначив, що «питання про структуру сім’ї, про її склад, про характер має кардинальне значення. Досліджуючи причини зниження ефективності сімейного виховання, видатний педагог бачив їх у поширенні однодітних і неповних сімей. Він вважав, що однодітна сім’я стає менш життєздатною, бо наявність тільки однієї дитини сприяє «розпорошенню» сімейного колективу. Максимальна кількість типів комунікативних зв’язків набагато менша, ніж, наприклад, у трьохдітних сім’ях. Кількісна різноманітність сімейних стосунків позитивно впливає і на багатство їх змісту. На його дімку, послаблення «сил зчеплення» у сім’ї негативно впливає на виховання дітей. В поширенні однодітних сімей А.С. Макаренко вбачав і суспільну небезпеку (послаблення стійкості сімейних зв’язків, скорочення трудових ресурсів). Також він звертав увагу на несумісність деяких рис характеру дитини, що можуть розвинутись в однодітній сім’ї. Аналіз літературних джерел та результати досліджень дали можливість виявити певні труднощі вчителів і класних керівників у налагодженні тісних контактів з батьками одинаків. Учителі зазначають, що батьки одинаків часто з упередженням сприймають критичні зауваження на адресу їх дітей.

Серйозно спотворює емоційно-моральний розвиток дитини і структурна незавершеність сім’ї. Відсутність одного з батьків негативно відбивається на вихованні дітей у зв’язку з неідентичністю рульових функцій батька і матері. А.С. Макаренко підкреслював, що діти дуже важко переживають невлаштовані стосунки між батьками, стають скритними, нервовими, недовірливими. Тому він вимагає, щоб батьки більш суворо ставились до себе, уникали легковажності, оскільки відхід із сім’ї одного з батьків веде до того, що «сім’я як колектив руйнується і виховання дитини утруднюється.

На думку педагога, ширшими виховними можливостями володіє багатодітна сім’я. «В такій великій сім’ї … буває шумно, діти пустують, труднощі, прикрощі, а все-таки діти виростають хороші, бо і дружба є, і радість – колектив є. Соціальна цінність становлення особистості дитини в багатодітній сім’ї полягає ще і в тому, що тут створюються сприятливі умови формування колективістської спрямованості особистості.

Наукові дослідження психологів і педагогів показують відсутність прямої залежності ефективності виховних можливостей сім’ї від її кількісного складу. Різновіковий дитячий колектив у багатодітній сім’ї реалізує свої виховні можливості лише при умові позитивної моральної спрямованості способу життя сім’ї. Тому було б помилкою вважати, що кількість дітей у сім’ї сама по собі визначає якість виховання.

Батьки однієї дитини прагнуть забезпечити її всіма можливими благами, розвинути її здібності, але мало роблять для того, щоб відвернути розвиток егоїзму, черствості, споживатства. Моральні якості дітей проявляються в повсякденному спілкуванні з молодими і старшими дітьми, ровесниками, дорослими, батьками. Постійні контакти з дорослими і батьками призводять до того, що одинаки звикають до поступливості дорослих, переймають у них манеру стосунків з оточуючими. А.С. Макаренко звертав увагу на те, що майже виключно одинакам властивий найбільш розгнузданий егоїзм, що руйнує не тільки батьківське щастя, а й успіхи дітей. Одинакам важче вступати в контакти з ровесниками, оскільки їм доводиться долати певні психологічні протиріччя. Осмислення цих думок А.С. Макаренко дає можливість учителям і батькам втілювати їх у практичну діяльність, спрямовану на формування в одинаків доброти, бажання прийти на допомогу іншому, поваги до людей.

А.С. Макаренко про трудове виховання у сім’ї.

А.С. Макаренко сміливо поставив питання про виховання – молодого покоління в праці, розробив глибоко обґрунтовані і перевірені на практиці методи трудового виховання. Він практично здійснив досвід поєднання навчання з продуктивною працею в умовах комуни, мріяв використати його в загальноосвітній школі шляхом наближення школи до життя, до виробництва. Видатний педагог-практик розглядав дитинство як важливий період у становленні людини як суб’єкта праці. Цінними є ідеї А.С. Макаренка про зміст, значущість і шляхи трудового виховання в сім’ї. Працю в сім’ї він розглядав як засіб всебічного і гармонійного виховання підростаючої особистості.

У трудовій діяльності, на його думку, формується правильне ставлення до інших людей (взаємодопомога, взаємопідтримка, взаємовимогливість тощо), відбувається духовне зростання і фізичне загартування дитини.

Важливим у педагогічній спадщині А.С. Макаренка є обґрунтування ним думки про неможливість виховання відповідального ставлення до праці без формування у дітей мотивів моральної особистої значущості праці [4]:

1. Трудова діяльність – засіб самореалізації та самоствердження дитини (основна форма прояву особистості і таланту);

2. Праця – засіб розвитку дитини (фізичного, морального, психічного, інтелектуального);

3. Тільки працею можна забезпечити відповідний матеріальний рівень життя в майбутньому;

4. Праця в умовах сім’ї сприяє профорієнтації та професійній підготовці.

А.С. Макаренко сформулював педагогічні вимоги щодо організації праці дітей у сім’ї. Важливішими серед них є [10]:

1. Дитина повинна розуміти користь і необхідність праці;

2. Праця має носити творчий характер (виховання творчого ставлення до праці – важливе завдання вихователя);

3. Необхідно поєднувати фізичну та розумову працю (тільки фізична праця, яка вимагає від дитини лише м’язової енергії, має обмежений виховний вплив);

4. Посильність і добровільність праці;

5. Гармонія особистої і суспільної значущості трудової діяльності;

6. Систематичність праці, перспективність трудових завдань (надати перевагу тим з них, виконання яких вимагає тривалого часу);

7. Ефективнішими у педагогічному відношенні є самостійні і важливіші трудові завдання;

8. Покладання відповідальності на дітей не тільки за результат праці, але й за його високу якість;

9. Тільки на ранніх етапах розвитку дитини, праця має поєднуватися з грою, а згодом трудові доручення повинні ускладнюватися і бути відокремленими від неї;

10. Батьки повинні формувати у дітей відповідні трудові уміння і навички, а допомога повинна бути пропорційна потребі в ній.

Важливою передумовою успіху у трудовому вихованні сім’ї є володіння батьками конкретними методами його здійснення. А.С. Макаренко радив використовувати такі методи [8]:

1. Просьба (дає дитині певну свободу вибору);

2. Метод спокійного, впевненого і трудового доручення, яке необхідно чергувати з просьбами, стимулюючи особисту ініціативу та сприяючи розумінню необхідності праці;

3. Метод вимоги, який педагог радив використовувати лише у крайньому випадку, коли справа виховання запущена і застерігав від використання фізичного примусу, як найменш ефективного.

Дитину не слід карати за погану роботу. Видатний педагог рішуче рекомендував не використовувати у трудовому виконанні як нагороди так і покарання.

Концепція родинного виховання А.С. Макаренка і сучасність.

У педагогіці є особливості, навколо яких і за життя, і після не вщухають суперечки, а творчий доробок визначає процес виховання багатьох поколінь. Саме до таких належить А.С. Макаренко.

Не вдаючись до полемізування з авторами міркувань, ніби досвід А.С. Макаренка є тоталітарним і антигуманістичним, зазначимо, що буде вкрай поспішним і помилковим відмовлятися від усього позитивного, що розробив талановитий педагог 60-70 років тому. У працях А.С. Макаренко розглянув широкий спектр проблем, пов’язаних з виховання підростаючого покоління, серед них і проблеми виховання дітей у родині, оскільки, виховуючи дітей, нинішні батьки виховують майбутню історію нашої країни, а отже, й історію світу. Погляди вченого на сімейне виховання протягом його педагогічної діяльності зазнали еволюції, обумовленої соціально-економічними змінами у суспільстві. Але й сьогодні, в умовах нової незалежної України, вони не втрачають своєї значущості.

Родина як основний інститут в структурі суспільства, особливо чутлива до усякого роду економічних і політичних змін, що впливають на її рівень життя, стабільність і виховну дієздатність. Криза, яка охопила сьогодні всі сфери життя суспільного життя в нашій державі, не обминула і української сім’ї. Украй різке зубожіння призвело до зниження народжуваності, зростання дитячої смертності і розлучень (на сто укладених шлюбів припадає 46 розлучень). Нині в Україні 14 млн. родин. З них 2,4 млн. – молоді, де вік подружжя не перевищує 26 років; 668 тис. родин – багатодітні, в яких виховуються троє і більше дітей. Неповні сім’ї, де немає батька, рідше – матері, становить 13%, Характерними стали такі явища, як дитяча безпритульність, бродяжництво [13].

До того ж багато сімей через масове безробіття серед найактивнішої частини населення (а це громадяни віком від 30 до 50 років) опинилися за межею виживання. У більшості зруйновано стереотип самосприйняття, в них з’явився комплекс меншовартості.

Конституція України, програма «Україна: 21 століття», Державна національна програма «Освіта» наголошують на потребі зміцнення української родини, охорони державою сім’ї, дитинства, материнства, батьківства; на рівності прав і обов’язків батьків і дітей; на тому, що національне виховання дітей і молоді, повинно формуватись на принципах єдності сім’ї та школи, наступність і спадковість поколінь, що дітям потрібно прищеплювати повагу до батька і матері.

Родина – це соціальний феномен, який виконує багато функцій. З-поміж них найбільш значущою є виховання дітей, про яке А. Макаренко писав: «Виховання є процес соціальний у найширшому розумінні цього слова» [10].

Серед проблем сімейного виховання, центральною є проблема його змісту. Під впливом засобів масової інформації, західного кіно- й відеопродукції руйнуються глибоко вкорінені власні специфічні риси українського менталітету, натомість спостерігається намагання батьків знайти якийсь рецепт, який допоможе їм будувати стосунки з дитиною і сприятиме належному вихованню. А саме від такого підходу до розв’язання питання сутності виховання і застерігає А.С. Макаренко.

Як розвивається макаренкознавство в Україні? Відомо, що Москва вважає А.С. Макаренка представником російської педагогічної думки. Саме в Москві видавалося восьмитомне видання його творів. Сотні книжок про нього випустили в світ видавництва Росії. Це добре, проте Україна має право вважати Макаренка українським педагогом. За походженням А.С. Макаренко – українець. Він любив Україну, добре знав українську мову. Майже все своє життя, усю навчально-виховну діяльність провів Антон Семенович в Україні, лише два останні роки він жив і працював у Москві (з кінця січня 1937 року). Він був частиною українського суспільства і відіграв активну роль у педагогіці і літературі [4].

В Україні ідеї та по-справжньому новаторський педагогічний досвід класика світової педагогіки ще за життя Макаренка стали вивчати і опановувати. Піонерами макаренкознавства в Україні можна вважати Ф.І. Науменка (Львів), Л.Д. Попову (Харків). У 50-60 роки яскравим пропагандистом макаренківської спадщини став В.О. Сухомлинський. у педагогічній науці останніх 15-20 років, як нам уявляється серед активних вчених макаренкознавців можна назвати таких: Н.В. Абашкіна, Н.Ф. Гетьманець, Н.П. Дичек, П.Г. Лисенко, М.Д. Ярмаченко.

Макаренкознавство в Україні – це об’єктивне, закономірне явище. Педагогічні ідеї – могутня сила, яка впливає на теорію педагогіки і шкільну практику.

Зв’язок школи і сім’ї.

Родинні комітети шкіл і класів, ради співпраці сімей і шкіл, дитячі комісії, суспільні ради по місцю проживання і другі загони суспільства приймають все більш активну участь не тільки в вихованні підростаючого покоління, але й в роботі з батьками. Вплив суспільства на створення здорового виховного клімату сім’ї – важливий шлях позитивного впливу на процес сімейного виховання.

На сьогоднішній час в школі майже не використовується такий шлях, як вплив на батьків через учнів. На цей напрямок роботи наполегливо звертав увагу А.С. Макаренко. «Що ж стосується школи та сім’ї, то я ніколи не викликав батьків. Я педагог. 16 років вчителював і рахував, що, якщо діти в мене виховуються, то я кваліфікований вихователь, так я дітей заставлю вносити позитивний вплив в сім’ю.

Спробуйте стати на цю точку зору, і ви побачите, як буде легко, коли ви навчите дітей відчувати відповідальність за сім’ю. Треба дітей в школі так виховувати, щоб вони вносили в сім’ю якусь додатковий здоровий струмінь, не те щоб вони перевиховували сім’ю, а щоб входили в сім’ю як представники державної школи і вносили ці ідеї в життя». [12]

Все, вище сказане, широко розкриває вплив ідей А.С. Макаренка на теорію та практику виховання дітей в сім’ї, їх вплив більш значущий і всебічний. Є нагальна потреба більш активно розвинути методику і теорію сімейного виховання на основі ідей видатного педагога.

1.2 Сім’я як природний колектив

А.С. Макаренко виходив з того, що сім’я є природним людським колективом. Виховання – це процес соціальний, у якому беруть участь люди, речі, явища, але перш за все і більше всього, люди. Із них на першому місці, як підкреслював Макаренко, батьки і педагоги.

А.С. Макаренко розглядав питання сімейного виховання з державної точки зору. Кожна сім’я повинна виховувати дітей відповідно до державних завдань. Батьки повинні добре знати і розуміти, що вони виховують дитину не тільки для своїх радощів. У сім’ї під їх керівництвом росте людина, яка повинна стати гідним громадянином своєї Батьківщини.[8, с. 226]

Об’єктом для наукових узагальнень А.С. Макаренка була жива практика виховання дітей у трудових сім’ях, яку він вивчав через власні спостереження, розмови, листування. Завдяки цьому в його творах змальовано цілу галерею різних сімей, на прикладі яких яскраво і переконливо розкриваються різні сторони народної педагогіки.[8, с. 222]

Відчутним є виховний вплив домашнього середовища, тобто сімейного оточення, а також оточення дитини поза школою (двору, вулиці), сусідів. Підтримуючи з ними добрі стосунки, батьки вводять дітей у громадське життя, навчаючи їх жити з людьми і для людей. [15, с. 49]

Родинна педагогіка вчить дітей вибудовувати розумні взаємини з однолітками у дворі. Тут дитина шліфує свій характер, позбувається недоліків, що не можливо за перебування її тільки в оточенні дорослих. Щоправда, на вулиці збираються не лише ідеальні діти. Тому в цій справі необхідно виявляти обережність. Однак надмірна обережність може зашкодити, оскільки взаємодія з однолітками сприяє фізичному, розумовому, духовному розвитку дитини і далеко не завжди псує її.

Водночас спеціальної виховної роботи потребує профілактика таких патологічних явищ суспільного життя, як пияцтво, наркоманія, куріння, хабарництво, злодійство, рекет, проституція.

Певний позитивний виховний вплив на розвиток особистості мають і засоби масової інформації (телебачення, радіо, преса) як один з компонентів соціального оточення. Повідомляючи про соціально значущі факти, явища, події, процеси, вони виховують у підростаючого покоління певне ставлення до них, сприяють певному його духовному збагаченню, соціальному зростанню, виробленню правильного ставлення до життя, активної життєвої позиції. Все це позначається на позитивному ставленні до навчальної праці як основного виду діяльності учня. [15, с. 50]

А.С. Макаренко вважав, що хороших людей можуть виховати лише щасливі батьки. Якщо до шести років дитина виховувалася правильно і в ній виховані певні звички активності і гальмування, то на таку дитину ніхто не вплине погано. Дуже шкідливо впливають на дітей сварки і роздратованість у сім’ї – ознака розпущеності, відсутності дисципліни, недоліків у світогляді. Повинна бути не лише чітка мета виховання, а й продумана деталізована програма виховання.

Педагогам і батькам слід мати на увазі, що окремі телепередачі, статті у газетах негативно впливають на розвиток неповнолітніх. Найчастіше школяр обирає сам, який телефільм дивитися, проте йому не завжди легко розібратися в побаченому на екрані, зробити правильні висновки. Тому не рідко він схвально сприймає те, що заслуговує осуду, намагається наслідувати «телегероя».

У період статевого дозрівання підліткам, на думку А. Макаренка, особливо потрібен душевний контакт з батьками. Неприпустиме «шпигування» за дітьми, підозріле ставлення до дружби дітей різної статті. Це робить їх потайними, замкненими, позбавляє дорослих можливості благотворно впливати на їхню психіку і поведінку. [16, с. 283]

Отже, у процесі соціалізації головне місце займає вміння особи контактувати і співпрацювати з іншими. Саме тому колективне виховання є основою правильного виховання, адже особа засвоює норми і правила колективу, суспільний досвід, вчиться регулювати свою поведінку тощо. Людина в колективі – це людина в суспільстві. Знання теорії та практики колективного виховання є особливо важливим для педагогів у здійсненні їхньої діяльності. Вмінні допомагати і бути провідником у процесі соціалізації.

Аналізуючи усе напрошується висновок, що уся історія вітчизняної педагогіки, починаючи з 40-х років, у своєму поступальному русі відчуває благотворний вплив педагогічних поглядів А.С. Макаренка – яскравого представника педагогічної науки.

2. Педагогічні ідеї та досвід А.С. Макаренка в контексті світової педагогіки

Ідеї та досвід А.С. Макаренка привернули увагу багатьох педагогів світу. Видатні вчені-макаренкознавці світу активно досліджують різноманітні проблеми творчої спадщини класика світової педагогіки.

У Німеччині макаренкознавство – це самостійна галузь досліджень. Тут майже 30 років діє науково-дослідний центр вивчення життя та творчості Макаренка-лабораторія, яка опублікувала сотні робіт і працює над двадцятитомним зібранням творів педагога. Професор університету в Ірлангені (Німеччина)

У французькій педагогічній громаді ім’я педагога стало відомим на рубежі 20-30 років. Після відвідання гостями з Франції колонії імені М. Горького. Зацікавленість французької громадськості працями українського педагога особливо зросла в останні роки. В книзі Ж. Лайфа і А. Біантерн «Педагогічні теорії в тестах», хрестоматії з педагогіки за редакцією Ж. Шато ім’я А. Макаренка поставлено поруч з найвидатнішими педагогами світу.

Американські колеги до педагогічного досвіду А. Макаренка звернулися дещо пізніше. Лише в 1946 році в Гарвардському університеті відбувся перший симпозіум з вивчення педагогічної системи українського педагога. У 50-60 роках у США вийшла серія книг, присвячених А. Макренкові. Про вплив на американську педагогіку та світову педагогічну думку теорії Макаренка висловила викладачка університету Лойола (Чікаго) виступаючи на установчій конференції Міжнародної Макаренської асоціації в Полтаві. Ключ до розуміння сутності педагогічного внеску Макаренка, на її думку полягає в тому, що:

1. Він виводив свої ідеї з свого досвіду виховання соціально важкої молоді.

2. Його підхід засновано на щирій самовідданій турботі та практичній участі в долі людей.

3. Ефективність його методів практично було доведено в умовах, які він сам же створював.

4. Його підхід до виховання залежить не лише від його ерудиції, компетентності як педагога, але більшою мірою від його характеру, позиції, поведінки, звичок.

Потрібних фактів тверджень та оцінок багато, але і наведених достатньо щоб констатувати: новаторський педагогічний досвід Макаренка, сукупність його педагогічних ідей позитивно впливають на розвиток сучасної теорії та методики виховання в різних країнах світу. Педагогічна система Макаренка сучасна, а в його концепції розкрито і науково обґрунтовано об’єктивні закономірності і принципи формування особистості як соціального феномену.

Висновки

Отже, А.С. Макаренко зробив великий внесок у розвиток педагогіки. Розроблені та випробувані ним на практиці у багаторічній педагогічній діяльності педагогічні основи формування особистості людини нового суспільства, визначення ролі колективу та праці в цьому складному та тривалому процесі, лягли наріжними каменями до фундаменту нашої педагогіки.

А.С. Макаренко зробив більше ніж будь-хто з радянських педагогів для того, щоб з хлопчиків і дівчаток сформувати ідейних і високоморальних людей, гідних громадян своєї країни.

Макаренко незабутий у сьогоднішній дні. Його досвід та спадщину вчителі шкіл використовують і сьогодні. Його ідеями пронизаний виховний процес. Але поза сумнівів перед українським макаренкознавством стоять досить складні завдання, пов’язані із подальшим просуванням в опановуванні спадщини класика педагогіки. Вчителі і сьогодні повинні досліджувати Макаренка, систематизувати досвід великого педагога.

А.С. Макаренко створив найефективнішу педагогічну систему ХХ століття. В його творах глибоко і всебічно показана теорія і практика виховання нової людини, охарактеризована цілісна система науково-педагогічного знання, системотворчим елементом якої є принципи доцільності і єдності розвитку особистості і колективу.

Головні відкриття в педагогіці А.С. Макаренка вважаємо наступні:

— обґрунтував науковий підхід до визначення мети виховання;

— розробив наукову теорію колективу;

— обґрунтував принципи відносин між колективом і особистістю;

— розробив модель образу життя людини в колективі;

— вирішив практично проблему поєднання виховання навчання з виробничою працею;

— реалізував на практиці принцип всебічного виховання особистості;

— розробив і практично здійснив вчення про демократію самоуправління в колективі;

— заклав основи теорії керованості виховного процесу;

— обґрунтував сутність дисципліни в колективі і розробив психолого-педагогічну технологію дисциплінування;

— обґрунтував значення традицій у вихованні;

— виявив суттєві відмінності між вихованням і навчанням;

— послідовно провів у своїй виховній системі принцип гуманізму;

— обґрунтував принцип єдності вимоги і поваги у вихованні, розробив наукові основи сімейного виховання;

— створив неперевершений зразок застосування законів діалектики в рішенні теоретичних і практичних проблем виховання;

— розкрив шляхи забезпечення шкільного, позашкільного і сімейного виховання.

Серед педагогічних відкриттів А.С. Макаренка є дуже значущі, які на сьогодні ще недостатньо оцінені. Серед них ідея виховного колективу як основи цілісної системи формування особистості. Можна стверджувати, що ним відкриті закони колективної життєдіяльності, що мають світове значення. Йому вдалося сформулювати цілісну концепцію виховного колективу, в якому встановлюється рівноправ’я вихователів та вихованців.

При створенні ним нової педагогіки були такі орієнтири: «більше демократії», «більше гуманізму», «більше духовності», «більше піклування про людину», «більше довіри до вихованця». Так, великий педагог реалізував на практиці знахідки до розуміння гуманістичних основ педагогіки.

Ми повинні гордитись тим, що жили в один час з великим творцем, педагогом, класиком ХХ століття. Макаренко – це не минуле, а сьогодення.

Дипломная работа: Вплив територіальних суперечностей на процеси європейської інтеграції України

Міністерство освіти та науки України

Дніпропетровський національний університет ім. О.Гончара

Соціально-гуманітарний факультет

Кафедра політології

Дипломна робота

Вплив територіальних суперечностей на процеси європейської інтеграції України

Виконавець

студентка групи

СП-05-2 Макарова К.В.

Керівник: доцент,

кандидат історичних наук Кремена В.І.

Рецензент: доцент,

кандидат історичних наук Іщенко І.В.

Допускається до захисту:

завідувач кафедри, доцент,

кандидат політичних наук Тупиця О.Л.

2009

Реферат

Дипломна бакалаврська робота: 56с., 48 джерел.

Об’єктом дослідження є процеси європейської інтеграції України, предметом – територіальні суперечності нашої держави з її сусідами в контексті інтеграційних процесів.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси. Поставлені завдання відповідають меті дипломної роботи, в повній мірі сприяють її реалізації.

Методика дослідження впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України передбачає використання загально- та конкретнонаукових методів. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в зв’язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозв’язків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину геополітичної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Одержані висновки та їх новизна: визначено наслідки розширення Європейського Союзу для сучасної системи міжнародних відносин, проаналізовано нормативно-правову базу України, що регулює відносини нашої країни з ЄС та його нормотворчі акти з приводу неврегульованості прикордонних питань, досліджено вплив територіальних суперечностей на процеси євроінтеграції; новизна зроблених висновків полягає в тому, що було зроблено спробу комплексного дослідження даної проблеми, структуризацію та аналіз фактичного матеріалу з теми.

Результати досліджень можуть бути застосовані при пошуку шляхів вирішення територіальних спорів України.

Перелік ключових слів: ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН, ДЕМАРКАЦІЯ, ДЕЛІМІТАЦІЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНІ СПОРИ, ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ, ВЕКТОР РОЗВИТКУ.

Resume

The graduation research of the 4-year student Makarova E.V. (DNU, social-humanitarian faculty, Department of politology) deals with Influence of territorial disagreements on processes of the European integration of Ukraine. The work is interesting for its basic results the consequences of expansion of the European Union for modern system of the international relations are determined, the нормативно-legal base of Ukraine is analysed which adjusts the relation of our country from EU and his legal certificates acts concerning of boundary questions, the influence of territorial disagreements on processes of the European integration ї is investigated; the novelty of the made conclusions is, that the attempt of complex research of the given problem, structures and analysis of an actual material of a theme was made.

Bibliogr. 48 .

Зміст

Вступ

Розділ 1. Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України

1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин

1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна — ЄС

1.3 Проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу

Розділ 2. Територіальні суперечності України

2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному кордоні

2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна — ЄС та режим його функціонування

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розв’язанні суперечності

2.1.3 Проблема оформлення українсько-молдавського кордону

2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питання оформлення північно-східного кордону

2.2.1 Проблема визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Коса Тузла

2.2.2 Кримська проблема

Висновки

Використана література

Вступ

Україна ще на початку свого становлення, як суверенної держави, проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності, Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури. Інтеграція України в міжнародні структури в глобальному вимірі має своєю стратегічною метою створення найбільш сприятливих умов для ефективної, виходячи з її національних інтересів, участі країни у процесах глобалізації, і органічного входження України у систему глобального політичного, економічного та правового регулювання.

Проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС має бути підкріплений діями відносно створення належних передумов цієї інтеграції. Прогрес налагодження тісних інтеграційних відносин України з ЄС передбачає:

-встановлення дієвого кордону України з РФ, Білорусією та Молдовою;

-досягнення домовленостей з ЄС щодо спрощення візового режиму між Україною та ЄС, загального контролю над кордонами та поступового переходу до режиму вільного перетину кордонів між Україною та ЄС;

-створення митного союзу Україна – ЄС;

Проблемою даного дослідження є визначення перешкод на шляху інтеграції України до євроструктур та можливе іх усунення.

Метою роботи є визначення впливу неврегульованості питань по демаркації та делімітації державного кордону та прикордонного співробітництва і, як наслідок, територіальних суперечностей нашої країни з її сусідами на євроінтеграційні процеси.

Актуальність та важливість досліджуваної проблеми, її практична значимість визначається сучасним перебігом подій — а саме реалізацією зовнішньої політики України у новій системі міжнародних відносин на євразійському континенті.

Глобалізація міжнародних відносин зумовлює те, що жодна держава не може існувати ізольовано. Інтеграція – об’єктивний процес, зумовлений глобалізаційними чинниками.

У зв’язку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС, що не тільки принципово змінило систему взаємовідносин, але визначає і низку новітніх проблем на старому – новому як західному, так і східному прикордонні України. Інтеграція до ЄС, як і підтримання добросусідських відносин з РФ, – вектори зовнішньої політики України. Однак наближення кордонів одного та неврегульованість територіальних суперечностей з іншим негативно впливають на реалізацію обраного курсу.

Складовою реалізації європейського вибору Української держави є співробітництво України з НАТО, тому в рамках досліджуваної проблеми особливого значення набуває питання про базування Чорноморського Флоту РФ у м. Севастополі. Відтак, проблема визначення кордону з Російською Федерацією набирає для України стратегічного значення. Крім того, через невизначеність державного кордону Російська Федерація перетворилася на найбільшого «постачальника» нелегальних мігрантів до нашої країни, що створює додаткові бар’єри у відносинах України з Європейським Союзом. А такий стан справ ніяк не може влаштовувати нашу державу, що проголосила євроінтеграцію стратегічним напрямом своєї зовнішньої політики. Саме тому в інтересах України остаточно вирішити прикордонне питання з Росією та поставити в ньому крапку.

З огляду на розширення Європейського Союзу на схід, безпосередньо до кордонів нашої держави, актуалізується питання мінімізації негативних наслідків такого розширення. Величезною мірою це стосується зменшення гостроти проблем, які виникають для українських громадян у зв’язку із запровадженням жорсткішого режиму перетину кордону країнами, що вже набули членства в ЄС, а також забезпечення максимально сприятливих умов для легального здійснення українськими громадянами трудової діяльності на території країн-членів ЄС.

Завданнями дипломної роботи є:

— визначити позицію Європейського Союзу з приводу таких питань як вирішення територіальних питань країн, що прагнуть вступити до ЄС, оформленності державного кордону на основі вивчення відповідних нормативних документів ;

— дослідити територіальні суперечності України в контекті процесів європейської інтеграції.

При дослідженні впливу сучасних територіальних суперечностей на європейську інтеграцію України необхідно використовувати загально- та конкретнонаукові методи. Специфіка цього дослідження передбачає застосування методів просторового та хронологічного аналізу. Серед останніх особливе місце посідає історичний метод, який дає можливість розглянути вплив на інтеграційні процеси в зв’язку з тенденціями суспільно-історичного і геополітичного розвитку та місцем окремих країн в цьому процесі. Доцільним є проведення аналізу політичних і соціально-економічних взаємозв’язків на таких рівнях: відносини між урядами сусідніх держав, , відносини між суміжними прикордонними районами сусідніх країн, відносини між урядом однієї країни і прикордонними районами іншої. Це дає можливість скласти загальну картину політико-географічної обстановки навколо кордонів держави та спрогнозувати протікання інтеграційних процесів у майбутньому.

Зазначена тема за актуальністю займає одне з провідних місць серед питань безпеки Української держави, тому її дослідженню присвячено чимало наукових робіт. Серед них слід виокремити монографії авторського колективу провідних українських учених і політиків «Україна та Росія у системі міжнародних відносин: стратегічна перспектива», «Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки. — 2004» , низку статей науковців і експертів у таких виданнях, як «Стратегічна панорама», «Віче», «Нова політика», «ПЕРСОНАЛ» тощо.

Серед перших наукових досліджень прикордонного співробітництва України з ЄС, зокрема що стосується його безпекового виміру, слід відзначити наукові праці вчених Національного інституту стратегічних досліджень щодо питань безпеки [1], Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України стосовно аналізу проблемних питань на кордонах України та нових членів ЄС – держав Центральної Європи сусідів “першого порядку” України [2].

Фактично, в Україні комплексне дослідження актуальних проблем, пов’язаних з проблемами територіальних суперечностей здійснюють вчені та експерти незалежних наукових центрів. Так, серйозним доробком щодо аналізу сучасного стану кордонів України та ЄС є проект Центру миру, конверсії та зовнішньої політики (Київ) “Кордони України” [3]. Важливим і актуальним науковим доробком комплексного вивчення кордонів як України так і кордонів ЄС, є також праця “Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами”, яка здійснена за сприяння Інституту регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” [4]. Заслуговують на увагу також публікації незалежного культурологічного журналу Ї (Львів) [42,43], — а саме актуальні питання кордонів, їх дослідження, сучасний стан – і саме на сторінках цього видавництва в Інтернеті (проект — Інтеграція з ЄС, НАТО, Кордон) щоденно акумулюються актуальні питання кордонів, історії кордонів прикордонної політики країн Європи, включно і України [6].

У той же час важливо підкреслити, що поряд з великою кількістю публікацій інформаційного спрямування [10-15, 37-39] на сьогодні комплексних аналітичних академічних наукових досліджень щодо впливу територіальних суперечностей на прцеси інтеграції ще бракує. На сьогодні в Україні наявними є лише так би мовити перші кроки наукового осмислення – наукові розробки та дослідження цієї важливої проблематики.

Міждисциплінарний підхід, застосований в даній роботі, заснований на вивченні питань, пов’язаних з прикордонним співробітництвом та територіальними суперечностями, має важливе значення для визначення різних типів економічних, культурних і політичних відносин, які виникають та розвиваються в прикордонних регіонах, особливо в регіоні ЦСЄ, поза як, саме тут проблемні питання виокремлюються якнайповніше і якнайперше.

Структура даної дипломної роботи включає два розділи з підрозділами та пунктами, що відповідають завданням дипломної роботи та розкривають їх, висновків та списку використаної літератури.

В першому розділі « Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики України» розглянуто проблеми розширення Європейського Союзу, його наслідки і виклики сучасній системі відносин, договірно-правового оформлення відносин Україна-ЄС та проблема кордонів в нормативних документах Європейського Союзу. Другий розділ «Територіальні суперечності України» присвячено вивченню проблем, пов’язаних з демаркацією та делімітацією державного кордону, в контексті євроінтеграційних процесів.

Дана робота являє собою спробу зробити комплексний аналіз та структурування інформаційного та фактичного матеріалу з досліджуваної проблематики.

Розділ 1. Європейська інтеграція як вектор розвитку зовнішньої політики україни

1.1 Процес розширення Європейського Союзу: наслідки і виклики сучасній системі відносин

Початок європейської інтеграції було закладено після Другої світової війни. З метою відбудови економіки, відновлення політичного впливу європейські держави намагалися створити організацію, яка б змогла врегулювати проблеми, що постали на той час. Як результат, було створено Раду Європи (1949 р.), а через рік — Об’єднання вугілля та сталі, що заклало основу інтеграційним процесам в Європі.

На сьогодні ЄС – найміцніше регіональне об’єднання у світі, що разом з США та Японією створюють один з трьох центрів глобальної економіки.

Головними віхами реальної історії західноєвропейської інтеграції були базові договори, їх оновлені редакції та ряд послідовних розширень, що змінювали склад об’єднання та характер взаємодії країн-учасниць. Щодо визначення етапів інтеграції, то однозначної точки зору по цій проблемі не існує. В рамках досліджуваної теми більш прийнятною буде етапізація європейської інтеграції за її змістом, а не хронологією, в напрямку розширення європейських структур. Виділяють наступні етапи [23, с.164]:

1973р. – вступ до Європейського співтовариства Великобританії, Данії та Ірландії;

1981р. – вступ Греції;

1986р. – вступ Іспанії та Португалії;

1995р. – приєднання до Європейського Союзу Австрії, Фінляндії та Швеції;

2004р. – вступ Кіпра, Латвії, Литви, Естонії, Мальти, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини та Словенії;

2007р. – вступ Румунії.

У зв’язку із новітнім розширенням Євросоюзу, Україна з 2004 року вже безпосередньо межує з ЄС.

Принципово важливим вважаємо підкреслити, що розширення ЄС викликало докорінні, якісні зміни геополітичної ситуації на континенті, яка по суті, знайшла відображення у розширенні на схід інтересів і простору Євросоюзу, з виокремленням чітких контурів Центральної Європи та Східної Європи – і як наслідок, зміни характеру нового східного кордону ЄС, формування нового українсько-єесівського кордону.

Формування протягом 2003-2004 рр. нового міжнародного кордону у триєдиній площині (Євросоюз – держави Центральної Європи — Україна) де-факто між міжнародною організацією Європейським Союзом та суб’єктом міжнародних відносин Україною ставить на порядок денний такі проблемні питання: зміну характеру східних кордонів держав Центральної та Східної Європи, наявність низки проблемних питань нових східних кордонів Євросоюзу, насамперед, в контексті їх захисту та режиму їх перетину[4,с 151-152].

В процесі аналізу зміни геополітичної ситуації зокрема в регіоні ЦЄ, ключова роль належить новому кордону, особливо в контексті його делімітації та демаркації.

Особлива увага приділяється питанням кордонів і ще більше прикордонним територіям і прикордонним регіонам, особливо в межах Європейського Союзу. Цей інтерес обумовлений і цілком прагматично аргументований поступовим послабленням політичних демаркаційних ліній та зникненням економічних бар’єрів всередині Євросоюзу.

Кордони окреслюють територіальну цілісність певних держав та міжнародної інституції, водночас є як лінією дотикання суверенних держав, так і лінією їх відокремлення.

По суті, будь-який кордон є “штучним”, тобто відображає співвідношення конкретних сил в конкретний час, і протягом історії кордони встановлювалися як в межах так званих природних кордонів, історичних кордонів, іноді етнічних кордонів, а здебільше внаслідок завершення війн – як встановлення меж дії, сфери впливу переможців. Не буває одвічних кордонів, кожний кордон встановлюється, переноситься, уточнюється за примхами Історії. І можливо сучасний новий кордон між ЄС та Україною не стане одвічною східної периферією ЄС. Більше того, згідно внутрішній логіці розвитку новий кордон має еволюціонувати протягом століття. Позаяк це залежатиме не тільки від внутрішнього розвитку розширеного ЄС протягом ХХІ століття, а також і від його новітніх сусідів по усьому периметру нового кордону, отже і від внутрішнього розвитку України[8, с. 47].

Процес трансформації кордону ЄС – як підготовчий – вже розпочався у 2002 році, що визначилось у практичному вирішенні питань прикордонного менеджменту, у розбудові та впорядкуванні “нових” східних кордонів ЄС згідно європейських стандартів на кордонах України включно. Внаслідок зміни сутності кордонів ЄС, паралельно відбувається і зміна характеру східних кордонів як ЄС, так і держав Центральної Європи (як повноправних членів ЄС з 2004 року), тобто вже на сьогодні відбувається і зміна характеру прикордонного менеджменту між Україною та сусідами “першого порядку” – Польщею, Угорщиною, Словаччиною.

Вкрай важливим наслідком формування нового східного кордону ЄС для України, є питання безпеки, точніше керування ситуацією з питань безпеки. За умов, коли жодна з країн ЦСЄ не має територіальних претензій одна до одної та до України включно, питання безпеки зосереджується не на питаннях перегляду наявних кордонів, а на проблемі захисту нового кордону.

Аналізуючи причинно-наслідкові зв’язки формування нової політико-географічної ситуації в регіоні Центральної Європи та Східної Європи зокрема в контексті зміни геополітичної ролі нових кордонів на континенті, на нашу думку, не слід абсолютизувати роль сучасного розширення ЄС в контексті формування так званих “остаточних” кордонів Євросоюзу, чи то зміни ролі та функцій кордонів в Європі не слід вбачати лише в останніх подіях новітнього розширення ЄС. Історично і концептуально події “повернення” до Європи, “входження” до Європи, навіть сучасної інтеграції до Європи — взагалі часовий лаг цих процесів можна визначити з ХІХ-ХХ століть [18, с.318-319].

1.2 Договірно-правове оформлення відносин Україна – Європейський Союз

Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Прагнення України до здобуття повноправного членства в ЄС вперше зафіксоване в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою України у липні 1993 р. На міжнародному рівні це було проголошено Президентом України Л. Кравчуком 14 червня 1994 р. в м. Люксембурзі під час підписання Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариства ми та їх державами-членами.

Зазначена Угода заклала правову основу для розвитку двосторонніх відносин України з ЄС. У політичному аспекті УПС зафіксувала підтримку з боку ЄС суверенітету і територіальної цілісності (!) України та української позиції щодо кримського питання, наміри сприяти вирішенню проблем членства України у багатосторонніх європейських організаціях та форумах (ЗЄС, Рада Європи, СОТ та ін.), а також створення механізмів зустрічей і консультацій на всіх рівнях для ухвалення конкретних рішень з питань співробітництва. Інституційними органами реалізації Угоди визначені Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва (робочий орган Ради), а також Парламентський Комітет з питань співробітництва.

Підписанню УПС передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України. Слід зазначити, що Україна виявилася першою з держав Центральної та Східної Європи, для якої вироблено Стратегію відносин. Процес реалізації цієї Стратегії було започатковано уже після підписання УПС шляхом прийняття Радою Міністрів ЄС Спеціальної резолюції (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.).

Подальше офіційне підтвердження прагнення України до інтеграції в ЄС відбулося в січні 1996 р., коли на засіданні Європейської Ради у Страсбурзі Президент України Л.Кучма зробив заяву про рішення України здійснювати заходи з метою набуття членства у ЄС. Вагомою відповіддю з боку ЄС стала Заява про визнання Європейським Союзом за Україною статусу країни з перехідною економікою (червень 1996 р.) та План дій щодо України, прийнятий Радою Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р., в якому було підтверджена готовність Євросоюзу розвивати політичні та економічні відносини з Україною.

Підбиваючи підсумки переговорного процесу між Україною та ЄС протягом 1994-1996 років, слід зазначити, що активна спрямованість нашої держави на інтеграцію до Євросоюзу наштовхнулася на досить обережну відповідь ЄС, головним змістом якої стала формальна підтримка зазначеного курсу. Таку ситуацію не варто вважати значним прогресом, оскільки це була певною мірою вимушена реакція Заходу з метою позначити для України можливість руху до Європи.

Ще до ратифікації УПС було підписано наступні документи: Угоду про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угоду про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угоду про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.).

Зазначені угоди практично окреслюють коло інтересів ЄС у сфері економічного співробіт ництва з Україною.

Початком більш активного етапу співробітництва України з ЄС слід вважати набуття 1 березня 1998 р. УПС чинності. Наступним кроком у напрямку інтенсифікації співробітництва України з ЄС став Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 «Стратегія інтеграції України до ЄС», що визначив основні напрями національної стратегії європейської інтеграції.

На Гельсінкському саміті, який відбувся 10грудня 1999 р., Європейська Рада схвалила Спільну стратегію Європейського Союзу щодо України, яка зберігала свою дію упродовж наступних чотирьох. У зазначеному документі ЄС зафіксував своє бачення партнерства з Україною та взяв зобов’язання продовжити співпрацю з нашою країною на міжнародному, регіональному і місцевому рівнях з метою сприяння успішному проведенню політичних та економічних перетворень, що полегшить їй подальше зближення з Євросоюзом.

На сучасному етапі важливою віхою у відносинах Україна-ЄС є программа «Східне партнерство». Головна мета «Східного партнерства» — додати новий імпульс відносинам Євросоюзу з країнами регіону на схід від його кордонів.

Єврокомісія 3 грудня 2008 року представила Комунікацію «Східне партнерство», серед основних положень якої: оновлення договірно-правової бази відносинЄС зі східними сусідами через заміну чинних Угод про партнерство та співробітництво на угоди про асоціацію; створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів; створення поглиблених зон вільної торгівлі (ЗВТ), яке, передусім, залежатиме від готовності економік країн-партнерів; лібералізація візового режиму між ЄС та державами-партнерами; зміцнення енергетичної безпеки ЄС та його партнерів на принципах Енергетичної Хартії; вирівнювання регіонального розвитку країн-партнерів, підтримка їх соціально-економічного розвитку тощо.

Серед ініціатив-флагманів «Східного партнерства»: розробка та реалізація програм інтегрованого управління кордонами; створення інструменту сприяння малому та середньому бізнесу; розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; подальший розвиток південного енергетичного коридору; посилення взаємодії у контексті попередження та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф.

19-20 березня 2009 року Європейська Рада схвалила зазначену Комунікацію Єврокомісії та затвердила відповідну зовнішньополітичну ініціативу «Східне партнерство».

07 травня 2009 р. делегація України на чолі з Президентом України Віктором Ющенком взяла участь в установчому саміті нової зовнішньополітичної ініціативи ЄС «Східне партнерство».

До складу офіційної делегації України увійшли Представник України при ЄС А.Веселовський, Заступник Глави Секретаріату Президента України А.Гончарук, керівник Офісу Президента України Р.Демченко, Посол України в Чеській Республіці І.Кулеба Перший заступник Міністра закордонних справ України В.Хандогій.

Президент України В.Ющенко високо оцінив започаткування “Східного партнерства”, приділивши основну увагу потенціалу нової ініціативи у контексті посилення інтеграційних тенденцій в сфері енергетики.

Він також наголосив на таких пріоритетних для України аспектах “Східного партнерства” як впровадження всеохоплюючої програми інституційної розбудови, реалізація проектів у сфері регіонального розвитку на основі політики регіонального вирівнювання Європейського Союзу, а також впровадження інтегрованої системи управління кордонами України згідно зі стандартами ЄС.

За підсумками саміту було прийнято Спільну заяву.

Під час перебування в Празі Президент України В.Ющенко також провів зустрічі з Президентом Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Комісаром ЄС з питань зовнішнх зносин і політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер, Прем’єр-міністром Нідерландів Я.П.Бакененде, Прем’єр-міністром Швеції О.Райнлфельдом, Міністром закордонних справ Великої Британії Д.Мілібендом, іншими учасниками саміту.

У роботі Саміту взяли участь Президент Європейської Комісії Ж.-М.Баррозо, Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Х.Солана, глави держав, урядів та міністри закордонних справ країн – членів ЄС. Запрошені на саміт країни – партнери були представлені президентами Азербайджану, Вірменії, Грузії та України. Делегації Білорусі і Молдови очолювали віце-прем’єр-міністри.

У той же час експертне середовище в Україні і за її межами вже активно обговорює можливі конфігурації співробітництва в рамках проекту. Зокрема , перспективи «Східного партнерства» обговорили у Варшаві політики, експерти і вчені, що прийняли участь у роботі конференції «Україна як партнер східної політики Польщі і Німеччини». Велика частина з них вважає, що така ініціатива має шанси стати ефективним інструментом європейської інтеграції України. Хоча європейську і євроатлантичну інтеграцію України і визначили основними напрямками міжнародної активності України, її швидке просування значною мірою залежить від західних сусідів. Польські і німецькі експерти були одностайні в тім, що східна політика Німеччини і Польщі, та й інших країн Євросоюзу стосовно України повинна формуватися через призму загальної європейської політики.

Ключовим питанням у відносинах з Україною для ЄС, на думку депутата польського Сейму Павла Залевского, стала реалізація Євросоюзом своєї східної закордонної політики. За його словами, в останні роки в ЄС активно формується сфера зовнішніх інтересів, але дотепер співтовариство реалізовувало їх лише на средземноморському, африканському або близькосхідному напрямках. А от Східна Європа і, зокрема, Україна не входили в сферу зовнішньополітичних пріоритетів Заходу. Причиною тому стала реакція Євросоюзу на зовнішні виклики після їхнього прояву [47].

1.3 Проблеми кордонів в нормативних документах Європейського Союзу

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

У відповідності зі ст. 49 Договору про ЄС країна-кандидат повинна бути за духом — «європейської», тобто європейськими повинні бути культура, політичні і правові традиції держав-нового члена. Країни-кандидати перед своїм вступом у ЄС повинні підігнати свою політичну й економічну систему під стандарти ЄС, щоб вистояти на внутрішньому ринку і стати повноправними членами. Що стосується географічного положення в Європі, то дана умова — бажане, але, очевидно, не обов’язкове, що показує приклад входження в ЄС таких країн, як Мальта (ближче до Африки, чим до Європи) і Кіпру (розташований в Азії) і визначення країни-кандидата Туреччини (Азія).

У відповідності зі ст. 6 Договору про ЄС кандидат повинний поважати демократичні принципи конституційного ладу (воля, демократія, права людини і громадянина, принцип правової держави).

Відповідно до «Копенгагенскими критеріїв» країна-кандидат повинна відповідати наступним вимогам:

1)Повага і захист меншостей;

2)Стабільність, демократія і верховенство праве, дотримання прав людини, Нормально працююча ринкова економіка і здатність витримувати конкуренцію на внутрішньому ринку ЄС;

3)Здатність засвоїти обов’язку і мети, що випливають із членства в ЄС. Це означає, що країни-кандидати повинні включити в національне законодавство напрацьований правовий масив, «загальну нормативно-правову базу ЄС».

Не менш важливою умовою для вступу в ЄС є врегулювання країною-кандидатом усіх територіальних суперечок зі своїми сусідами, тобто державний кордон повинний бути чітко демаркований і повинні бути зняті усі взаємні територіальні претензії. Даним критеріям можуть відповідати далеко не всі країни-кандидати на вступ у ЄС і країни, що бажають у якійсь тимчасовій перспективі ввійти в Союз (кандидати на кандидатство до ЄС). Прикладом цього може слугувати Туреччина, прийняття якої досить тривалий час відкладалося через неврегульованість питання північного Кіпру.

Ця вимога – вирішення своїх територіальних суперечностей країною-кандидатом до вступу до Європейського Союзу – ґрунтується на принципах та положеннях закладених в Хельсинському Заключному акту від 1975 року.

До ввійшла і Декларація принципів, якими держави-учасники зобов’язалися керуватися у своїх відносинах. Серед тих, що безпосередньо нас цікавлять можна виділити принцип суверенної рівністі, поваги прав, властивому суверенітетові. Сукупність цих прав включає право кожної держави на територіальну цілісність. Важливе місце посідає принцип непорушності границь. Держави-учасники Хельсинської наради заявили, що розглядають як нерушимі границі всіх держав у Європі, і зобов’язалися утримуватися від будь-яких зазіхань на ці границі. (Прагнення Заходу зберегти можливість мирної зміни границь привело до появи в першому принципі положення, по якому границі держав-учасників наради могли «змінюватися, відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю»). Принцип територіальної цілісності держав означає відмовлення від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якого держави-учасника.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, — дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.

Таким чином, Україна ще на початку свого становлення як суверенної держави проголосила курс на європейську інтеграцію, що є стратегічною метою зовнішньої політики України. Визначивши одним з головних геополітичних пріоритетів відродження європейської ідентичності Україна послідовно реалізує курс на інтеграцію в європейські структури.

Основними нормотворчими документами в регулюванні українсько-європейських відносин були: Угода про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами, підписанню якої передувала ініціатива Європейської комісії (квітень 1994 р.) з розробки Стратегії ЄС щодо України, Спеціальна резолюція (31 жовтня 1994 р.) та рішення про Спільну позицію щодо України (28 листопада 1994 р.) Ради Міністрів ЄС, Угода про торгівлю текстильною продукцією (5 березня 1993 р.), Тимчасову угода про торгівлю між Україною та ЄС (чинна з лютого 1996 р.), Угода про торгівлю деякими сталеливарними виробами (15 червня 1997 р.). У 1999 р. до зазначених угод економічної спрямованості додалися: Рамкова угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (22 липня 1999 р.), Угода про співробітництво в галузі термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.), Угода про співробітництво між Кабінетом Міністрів України та Європейським співтовариством з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23липня 1999 р.). Указ Президента України Л. Кучми від 11 червня 1998р. №615/98 «Стратегія інтеграції України до ЄС».

Розглядаючи головні нормотворчі документи Європейського Союзу, слід зазначити, що в світлі досліджуваної проблеми найбільший інтерес, на нашу думку представляють наступні: Хельсинський Заключний акт 1975р., Декларація Єропейської ради від червня 1993р.,відома як Копенгагенські критерії, де встановлені умови прийняття в ЄС, Договір про Європейський Союз від 07.02.1992р. зі змінами, що внесені Амстердамським договором від 02.10.1997р. та Ницьким договором від 26.02.2001р., Договір про приєднання 2003р., Афінський договір від 01.02.2003р. Найважливішою частиною Афінського договору є Акт щодо умов приєднання і змін договорів, на яких ґрунтується ЄС.

Положення цих документів обумовлюють політику Європейського Союзу щодо прийняття нових членів, умови вступу та вимоги, що висуваються до країн-кандидатів.

В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

Розділ 2. Територіальні суперечності України

2.1 Політико-географічна ситуація на південно-західному прикордонні

2.1.1 Історичні передумови формування кордону Україна-ЄС та режим його функціонування

Процес формування західного державного кордону України відбувався протягом 1918-1990-их рр.,саме в цей час встановлюються державні кордони України з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою.

Аналіз процесу встановлення державних кордонів України свідчить про те, що вплив геополітичного оточення на формування державної території і державних кордонів найбільш сильно проявляється в період становлення держави. За відсутності держави як виразного цілого організму говорити про конкретну лінію державних кордонів в більшості випадків можна лише теоретично і доводиться досліджувати кордони кількох державно-територіальних утворень (ЗУНР, УНР, УРСР, Підкарпатської Русі).

У процесі формування західного державного кордону України протягом досліджуваного періоду можна виділити три етапи.

Перший — 1918-39 рр. На цей час припадає підписання Брестського мирного договору, робота Паризької мирної конференції, створення “кільчастого дроту” проти більшовиків згідно з ідеєю Клемансо та формування “лінії Керзона”, яку нині майже повністю відтворює сучасний західний державний кордон України. В цей період відбувалася часта зміна урядів в Україні з різною зовнішньополітичною орієнтацією, які, маючи одночасно цілу низку зовнішніх і внутрішніх проблем, все ж намагалися об’єднати українські землі в одне ціле. Враховуючи те, що українська етнічна територія була поділена між сусідніми державами, проводиться аналіз формування кордонів кількох державно-територіальних утворень: Підкарпатської Русі, ЗУНР, УНР і УСРР (зокрема, створення на території УСРР молдавської автономії та українсько-молдавського розмежування). На цей же період припадає початок перерозподілу сфер впливу в Європі між двома тоталітарними режимами – Німеччиною і СРСР, початок другої світової війни.

Другий – 1939-45 рр. Це період вирішального прориву СРСР у возз’єднанні західноукраїнських земель та відірвання Бессарабії від Румунії і створення на її основі МРСР. Він охоплює формування нової політичної карти світу (Тегеранська, Ялтинська та Потсдамська мирні конференції). В цей період було проведено обмін населенням між Польщею та УРСР у 1944р.

Третій етап (після закінчення другої світової війни) характеризується завершенням процесу встановлення західного державного кордону України компенсаційним обміном територій з Польщею у 1951 р. та закріплення Ялтинсько-Потсдамської системи геополітичного устрою Європи 1975 р. в Гельсінкі. З кінця 1980-х років з появою нових держав і об’єднанням Німеччини почався новий перерозподіл сфер впливу і руйнування післявоєнного устрою в Європі.

Формування українсько-польського кордону протягом досліджуваного періоду позначене кривавими конфліктами та непорозуміннями. Укладена в Бресті мирна угода справедливо для України вирішувала питання кордонів на північно-західному відтинку, однак не була втілена в життя. Демаркаційні лінії Бертелемі, Боти, Дельвіга, а також кордон, встановлений за Ризьким мирним договором 1921 р. закріплювали фактичну розстановку збройних сил. Більш-менш враховувала етнічні межі розселення українців і поляків “лінія Керзона”, проте залишала в складі Польщі всю Холмщину, Підляшшя та західне і північно-західне пограниччя Галичини. Майже відповідав “лінії Керзона” кордон між Німеччиною та СРСР 1939 р. В результаті возз’єднання 1939-45 рр. західноукраїнські землі увійшли до складу Радянської України. Радянському режиму вдалося зробити вирішальний прорив у возз’єднанні західноукраїнських земель, те, чого не зміг досягти український національно-визвольний рух. Однак, за межами України залишились землі Холмщини, Підляшшя і Лемківщини. Провівши в 1947 р. акцію “Вісла” поляки позбавили українців аргументів для претензій на ці території. Сучасний західний кордон України з Польщею майже повністю збігається з «лінією Керзона».

Українсько-словацьке територіальне розмежування у 1918-39 рр. проходило у вигляді встановлення кордону між автономною Підкарпатською Руссю та Словаччиною і надовго стало причиною непорозумінь між закарпатськими українцями та чехами і словаками. Приєднання Закарпаття до Чехословаччини в 1919 р. не можна вважати актом насилля чи агресії з боку цієї держави. Воно було спричинене комбінацією кількох факторів — національного прагнення місцевого населення (рішення Пряшівської Народної Ради від 7 січня 1919 р.) та американської еміграції закарпатського походження (конгрес 12 листопада 1918р. у Скрентоні та результати плебісциту) і політичних вимог провідних світових сил. Відповідно до Сен-Жерменського мирного договору (10 вересня 1919 р.) Закарпаття тимчасово входило до Чехословаччини, оскільки Україна на той час не мала з ним спільного кордону внаслідок польської окупації Галичини. Основною помилкою під час приєнання Карпатської України до ЧСР було те, що до неї не приєднано всю територію, заселену українцями-русинами. В складі ЧСР залишилась Пряшівщина, а в складі Румунії — Мармарощина. Однак, Закарпаття, де компактно проживало українське населення, незважаючи на складну міжнародну обстановку, виявилося єдиним регіоном, населенню якого вдалося не тільки вибороти автономні права, а й певною мірою проводити власну внутрішню та зовнішню політику, наслідком якої стала спроба створення української державності. Рішення З’їзду народних комітетів Закарпаття в Мукачево від 26 листопада 1944 р. про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз’єднання його з УРСР як і рішення Народних Зборів Західної України від 27 жовтня 1939 р. про включення Західної України до УРСР є рішеннями так званих «ратифікаційних» плебісцитів, які ініціюються державою з метою юридичного обгрунтування вже фактично вчиненої анексії, у присутності та під тиском збройних сил. Ревізії акту про об’єднання Закарпаття з Україною у 1945 р. не мають вагомих підстав, бо Чехословаччина добровільно відмовилася від цієї території і не висувала офіційних апеляцій до світового співтовариства.

Протягом досліджуваного періоду Північна Буковина і Бессарабія двічі опинялися під румунською окупацією – у 1918 та 1941 рр. Передачі цих територій Радянському Союзу в червні 1940 р. передував двосторонній обмін нотами — у такий спосіб радянська сторона давала румунським державним діячам можливість вільного волевиявлення вимагаючи виконання зобов’язань, прийнятих в березні 1918 р. в Яссах і Одесі. Уряди УРСР та СРСР ніколи не визнавали румунського суверенітету над Північною Буковиною та Бессарабією.

Таким чином, відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак саме з західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей. Кордони з Республікою Польщею, а це 592,34км, Угорською (136,7км) та Словацькою республіками(97,852км) у договірно-правовому відношенні повністю оформлені.

Розвиток стабільних стосунків з найближчим зовнішнім оточенням вздовж західного державного кордону, створення навколо України кола приязних держав, які б систематично підтримували реалізацію українських інтересів у світі, є підгрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього її інтегрування у загальноєвропейський і світовий політичний простір.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн. Акцент у двосторонніх відносинах України з сусідами поступово зміщується із спірних територіальних аспектів на захист національної ідентичності та інтересів національних меншин в Україні.

2.1.2 Острів Зміїний: позиція ЄС в розв’язанні суперечності

Трансформаційні процеси в країнах Центрально-Східної Європи, які розпочалися на рубежі 80-90-х років ХХ в., привели до кардинальних політичних, соціальних і ідеологічних змін у даній частині континенту. У такому геополітичному контексті, Україна, яка знаходиться на перехресті цивілізацій, континентів, культур, після проголошення своєї незалежності, перетворилася в повноправного суб’єкта всієї системи міжнародних відносин і була утягнена в потік подій глобального, загальноєвропейського і регіонального характеру. Серед зовнішньополітичних пріоритетів, проголошених Українською державою є вступ до Європейського Союзу та НАТО. У зв’язку з цим здається як необхiдне чiтке та всебiчне дослідження усіх аспектів інтеграції України, і, в першу чергу, тих, що стосуються багаторівневих відносин з найближчими європейськими країнами. Однією з них є Румунія.

Слід зазначити, що взаємини між двома країнами у попередні роки складалися не просто. Погляньмо на деякі важливі аспекти двосторонніх відносин. Українсько-румунські відносини багатогранні. Найбільш складною вважається питання державного кордону між двома країнами. Протяжність тільки сухопутної ділянки українсько-румунського кордону становить 608,6 км. Він встановлений Паризьким мирним договором від 10 лютого 1947 р. таким, яким був на 1 січня 1941 р., (кордони, які утворилися після приєднання до Радянського Союзу Бессарабії, північної частини Буковини та Герцаївського цинуту (краю. – авт.)) “згідно радянсько-румунської угоди від 28 червня 1940 року” [1, с.72] . Відповідно до згаданого договору 4 лютого 1948 р. був підписаний Протокол стосовно уточнення проходження лінії державного кордону між Румунською Народною Республікою та Союзом Радянських Соціалістичних Республік, а 23 травня цього ж року – протокол, яким острів Зміїний “був повернутий Радянському Союзові Румунською Народною Республікою і був включений до складу Союзу РСР” [2, с.32] . За результатами роботи змішаної демаркаційної комісії 27 вересня 1949р. підписано Акт про демаркацію та Протокол-опис проходження лінії радянсько-румунського державного кордону. В Бухаресті 27 лютого 1961 р. підписано Договір про режим радянсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань.

Надзвичайно актуальною проблема кордонів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. У 1996 р. Румунія денонсувала Протокол 1948 р., який передбачав перехід острова Зміїний до складу СРСР [5, с.16]

Проблема острова Зміїного не тільки суперечила Гельсинському акту 1975 р., але також гальмувала процес вироблення і підписання українсько-румунського Договору про дружбу і співробітництво, який врешті-решт був підписаний 2 червня 1997 р. у румунському місті Констанца, процедура ратифікації якого румунською стороною була завершена 8 липня 1997 року, українською – 17 липня і який набрав чинності 22 жовтня того ж року.

Румунському зовнішньополітичному відомству вдалося винести за рамки договору питання про державний кордон та його режим. Так, в другій статті Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією зазначається, що “Договірні Сторони підтверджують як непорушний існуючий між ними кордон і тому утримуватимуться від тепер і в майбутньому від будь-яких вимог чи дій, спрямованих на загарбання і узурпацію частини чи всієї території іншої Договірної Сторони”. Проте в другій частині цієї статті підкреслюється, що “Договірні Сторони укладуть договір про режим кордону між двома державами та вирішать питання про делімітацію їхнього континентального шельфу та виключних економічних зон в Чорному морі” [9, с.479-480] . Отже, Румунія формально підтвердила принцип “недоторканості” існуючих кордонів з Україною, але ці кордони залишалися без юридичного закріплення (згодом така ситуація повторилася при підписанні відповідного договору між Румунією та Республікою Молдова) [10] .

Окрім питання навколо острова Зміїного, ще однією проблемою кордону між Україною та Румунією була його модифікація через зміну природного ландшафту. Мова йде про ділянку Рахівського та Тячівського районів (Закарпатської області) українсько-румунського державного кордону. Відповідно до Договору про режим радянсько-румунського кордону, співробітництво і взаємну допомогу з прикордонних питань 1961 р. лінія кордону тут проходить по середині русла Тиси. Однак це русло, як і будь-якої іншої річки, з часом змінюється. Головною причиною зміни русла ріки паводки, що відбуваються тут декілька разів на рік і розмивають берег. Оскільки географічно так склалося, що нижчий берег — український, він поступово і відходить углиб нашої території, вивільняючи від води румунський берег. З 1961 р. українська сторона втратила у такий спосіб 270 гектарів землі [11] .

Оскільки зміна русла ріки викликана переважно природними причинами, повністю запобігти цьому процесу неможливо, проте значно послабити і зробити його керованим – цілком під силу, встановлюючи надійні берегові укріплення. Втрата Україною своєї території може припинитися, підписанням з Румунією демаркаційних документів, якими б державний кордон став би постійним, за прикладом відповідних домовленостей України з Угорщиною, Словаччиною і Польщею.

Проблемним є також питання п’ятьох островів у гирлі Дунаю. Румунські дипломати вважають, що до ділянки, на яких розташовані ці острови, необхідно застосувати принцип головного судноплавного фарватеру річки, а відповідно з цим всі п’ять островів мають стати румунськими [12] . Українська сторона дотримується іншої точки зору і має наступні міркування. За згаданим радянсько-румунським договором 1961 р. всі п’ять островів з самого початку належать Україні. Передача ж їх під юрисдикцію Румунії суперечитиме принципу непорушності кордонів, зафіксованому в українсько-румунському базовому договорі. Крім того, на цій ділянці Дунаю (це зафіксовано делімітаційними і демаркаційними документами) принцип головного судноплавного фарватеру річки не застосований, оскільки кордон встановлювався за іншими правилами.

Однією з найбільших проблем на сьогодні залишається питання делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони в районі згаданого острова Зміїний. Суперечка полягає в тому, що румунська сторона вважає Зміїний скелею, а не островом непридатною ні для проживання, ні для ведення сільського господарства. Будучи розташованим неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф збігається з румунським. При цьому слід зазначити, що міжнародним законодавством передбачено право островів (але не скель) на континентальний шельф. Крім цього, геологи цілком обгрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади нафти й газу. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу і виняткової економічної зони, що сторони не виключили можливості звернення в Міжнародний суд у Гаазі.

Як вже зазначалося, 17 червня 2003 р., тобто через шість років після укладання базового Договору та після 19 раундів переговорів, Україна і Румунія підписали у Чернівцях Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництво та взаємну допомогу з прикордонних питань. Підписаний договір підтверджує лінію радянсько-румунського державного кордону, визначену в 1961 році, окрім молдовсько-румунської ділянки. В договорі зазначено, що лінія державного кордону є незмінною (якщо Україна та Румунія не домовляться про інше). Більш того, у статті 39 підкреслено, що розділи І та IV, в яких зафіксовані положення про те, що існуюча зараз лінія кордону є незмінною, “будуть автоматично продовжені на нові п’ятирічні періоди і не підлягають денонсації [14] .

Договором встановлюється кінцева точка (1439) сухопутного кордону між Україною і Румунією, яка відповідно до документа є початковою точкою для делімітації кордону, що проходить по континентальному шельфу і виняткових економічних зонах у Чорному морі. Документ також регламентує використання прикордонних вод, залізничного транспорту, шосейних доріг та інших комунікацій.

Додатковою угодою, зокрема, встановлено, що договір про режим кордону між Україною і Румунією зафіксує лінію кордону у такому вигляді, як вона визначена і записана в договорі 1961 року щодо радянсько-румунського державного кордону, а також у відповідних документах демаркації, діючих станом на 16 липня 1990 року [15, с.6].

Дискусійною для аналітиків, при цьому, залишається мотивація румунської позиції. Можливо, і це виходить з коментарів румунських дипломатів, головною мотивацією є євроінтеграційна політика Бухаресту. Враховуючи те, що під час тієї ж прес-конференції в Чернівцях І.Ілієску обмовився про свою переконаність у тому, що “задля вирішення проблеми розподілу континентального шельфу Румунії не доведеться звертатися до міжнародного судовладдя”, можна зробити припущення, що найвагомішою причиною, яка змусила сусідню країну підписати цей договір є вимоги основоположних документів НАТО щодо відсутності територіальних претензій його нових членів до своїх сусідів. Фактично підтвердив цю думку сам І. Ілієску, зазначивши, що договір відповідає європейським стандартам та дозволяє Румунії “виконати умови західноєвропейських партнерів щодо забезпечення безпеки східного кордону…” [16, с.331]

Не виключений правда й варіант того, що румунська сторона перенесла акцент на інший документ – Угоду про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон.

Після підписання договору про режим державного кордону на порядку денному залишилися два проблемних питання, а саме делімітація континентального шельфу та виключних економічних зон і пов’язана з ними проблема юридичного статусу острова Зміїного. В залежності від того, яким буде статус Зміїного – острів чи скеля – визначатиметься і наявність навколо нього континентального шельфу.

В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. У свою чергу, для України, в якій 19 адміністративно-територіальних одиниць є прикордонними, поряд з іншими основними напрямками регіональної співпраці особливої актуальності набуває транскордонне співробітництво прикордонних територій.

Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був «каменем спотикання» ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Ріббентропа-Молотова [9, с.475]. Його статус як острова, придатного для проживання і використання в народногосподарських цілях (а саме це твердження обстоює Київ) викликав заперечення Бухареста, де вважають острів Зміїний скелею, непридатною для проживання та ведення сільського господарства. Суперечка не привертала б уваги, якби не дві причини. По-перше, міжнародним законодавством передбачено право островів на континентальний шельф. Оскільки Зміїний розташовано неподалік берегів Румунії, його континентальний шельф перетинається з румунським. По-друге, геологи цілком обґрунтовано вважають цей район Чорного моря багатим на поклади газу і нафти високої якості. Їх обсяги оцінюються в 10 млрд м3 та 10 млрд т відповідно.

Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не знайшли іншого виходу, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. [10]

В українській пресі часто йде мова про те, що тільки бажання вступити в НАТО та ЄС заставило Румунію піти на тимчасову відмову від територіальних претензій до своїх сусідів, в тому числі і до України. Румунія звертає увагу на проміжний характер договору: попереду переговори з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон. Проміжний характер договору може торкатися й лінії кордону в пониззі Дунаю. Довгий час це питання взагалі не обговорювалося, хоча конфліктні ситуації з’являлися знову і знову. Тільки 2-3 лютого 2005 р. на україно-румунській зустрічі експертів та фахівців було підтверджено, що судноплавний шлях по Кілійському гирлу, там де проходить державний кордон, є спільним шляхом судноплавства обох держав, де правила судноплавства визначаються спільно. На зустрічі було прийнято рішення про початок робіт по підготовці спільних правил судноплавства на Кілійському гирлі [45].

Питання делімітації залишалося невирішеним з 1997 року, коли був підписаний базовий політичний договір між Румунією та Україною. З 6 вересня 2004 року Румунією було передано питання про делімітацію континентального шельфу та виняткових економічних зон між двома країнами на розгляд Міжнародного суду ООН.

Міжнародний суд ООН у Гаазі (Нідерланди) виніс рішення щодо територіальної суперечності України та Румунії з делімітації континентального шельфу та виключних економічних зон цих країн у Чорному морі, а такождвосторонніми претензіями на острів Зміїний, де за прогнозами знаходяться чималі запаси нафти та газу.

Суд одностайним рішенням не погодився з доводами жодної зі сторін та самостійно провів кордон економічних зон вищеназваних держав. При цьому була врахована позиція України, що Зміїний є островом, але це не враховувалося при делімітації морського шельфу, оскільки він дуже віддалений від берегу. Нова лінія враховує невелику територію навколо Зміїного, а далі проходе між берегом Румунії протягом 248 км та українським узбережжям довжиною 705 км.

В Румунії вважають, що суд прийняв справедливе рішення, яке може сприяти налагодженню стосунків між країнами, в тому числі в сфері співробітництва в організації видобутку нафти та газу на Чорноморському шельфі [11].

В результаті рішення Міжнародного суду ООН в справі про делімітацію континентального шельфу та виключні економічні права України і Румунії на боці Києва залишилася переважна більшість нафтогазових покладів, що вже розвідані, про що було заявлено в Секретаріаті Президента, де вважають, що встановлення чіткого кордону сприятиме залученню іноземних інвестицій для розвідки та експлуатації природних ресурсів в цій частині Чорного моря. Було відмічено, що більшість аргументів румунської сторони, на яких вона будувала свою позицію, були відхилені судом.

Завершення судового спору та рішення Міжнародного суду ООН відносно острова Зміїний дає широкі можливості для розвитку та поглиблення українсько-румунського співробітництва, про що було зазначено в Міністерстві закордонних справ України.

З іншого боку, опозиційні політичні сили вважають, що рішення Гаагського суду є програшем України, оскільки вона втратила 14 тис.кв.м території, де розвідано лише 10 млн тон нафти та 10 млрд кубометрів газу. Не виключно, що в територіальнії суперечності двох країн з цього питання лежать чиїсь особисті інтереси, які реалізуються за рахунок національних, або ж таким чином заінтересовані особи намагаються залучити Румунію у якості нового лоббіста України в ЄС та НАТО.

Міжнародний інститут політичної експертизи оцінив рішення з питання острову Зміїний як провал української дипломатії. Українська сторона мала всі передумови не приймати участь в цьому арбітражу, оскільки всі питання вже врегульовані міжнародними договорами. Однак МЗС України пішло на поводу в румунської сторони. Слід також зазначити, що всі юридичні питання були вирішені шляхом підписання ще в 1947 році Паризької мирної угоди між країнами-учасницями антигітлерівської коаліції, в тому числі Української РСР з однієї сторони та Румунії – з іншої. В 1948 році між урядами СРСР та Румунії був підписаний протокол уточнення проходження лінії держкордону, який чітко визначив основні точки та опорні пункти, де вона має проходити, та дав письмовий опис її проходження. В кінці 1949 року був підписаний договір про режим радянсько-румунського кордону, який визначив, що кордон проходе так, як визначено в документах про демаркацію, включаючи кордон в Чорному морі, який був визнаний обома сторонами. Наступний договір про режим радянсько-румунського кордону від 1961 року та протоколи про опис проходження лінії державного кордону, підписані в 1962 та 1974 роках, тільки підтвердили домовленість 1949 року. Всі договори були ратифіковані урядами обох країн. Тому можна припустити, що коли українська влада давала згоду на розгляд справи в Гаагському суді, вона сподівалася на те, що Румунія буде лоббіювати інтереси України при вступі в НАТО, однак тема НАТО була знята на невизначений термін, а частину української території вже віддали.

Що стосується позиції Європейського Союзу, то голова комітету зі співробітництва Україна-ЄС Адріан Северін зазначив, що Румунія нещодавно вступила і в НАТО, і в ЄС, та це дає їй можливість надавати підтримку Україні на шляху інтеграції до євроструктур. При цьому не слід забувати, що Україна має суперечності по вирішенню питань демаркації свого чорноморського кордону не тільки з Румунією, а й з Росією, на фоні чого суперечності з першою мають вигляд легкого непорозуміння. Це означає, що від дружби та співпраці з Румунією Україна виграє значно більше, ніж «від декількох квадратних кілометрів континентального шельфу»[12].

Аналізуючи результати вирішення питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний, то можна зробити наступні висновки.

Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною – від «перемоги» до «державної зради»[13]. Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:

— в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;

— МЗС України побачило «широкі можливості»;

— в Партії регіонів запідозрили держзраду;

— експерти говорять про провал української дипломатії, її «беззубість» та втрати мілярдів кубометрів газу.

Таким чином, з вирішенням територіальної суперечності навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними інтересами, що, з іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.

2.1.3 Проблеми оформлення українсько-молдавського кордону

Кордон України з Молдовою у 1940 р. був закріплений не міжнародними договорами, а державно-правовими актами СРСР. Утворення Молдавської АСРР в складі України відбувалося під впливом внутрішньо- та зовнішньополітичних факторів: прагнення українського уряду задовольнити національно-культурні потреби молдаван та політичних мотивів СРСР у “бессарабському питанні”. Ні з точки зору економічної чи адміністративної доцільності, ні з позицій міжнародного права не було підстав для створення такої автономної одиниці в складі України. МАСРР не мала й етнічного підгрунтя, бо молдавани не становили в ній ні абсолютної, ні відносної більшості. Після того, як у 1940 р. Бессарабія та Північна Буковина опинилися в складі СРСР, юридичне закріплення цих територій відбулось шляхом створення нової союзної республіки — МРСР і новим державно-територіальним розмежуванням між Молдовою і Україною, яке було проведене з максимальним врахуванням меж етнічного розселення українців і молдаван. Сьогодні факт приналежності території Придністровського Лівобережжя в минулому до МАСРР слугує обгрунтуванням відокремлення ПМР від Молдови.

Українсько-молдавські відносини аж ніяк не можна назвати рівними та дружніми. Існує так званий цілий комплекс «больових точок» у двухсторонньому співробітництві.

По-перше, це прикордонні питання. Це – Дністровська ГРЕС та майже три гектара земель, що належать до Чернівецької області разом з дорогою, що зв’язує прикордонне село з райцентром. А також функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів.

На сьогоднішній день державні кордони охороняються згідно Договору між Україною та Республікою Молдова про державний кордон та Додатковим протоколом до Договору про передачу у власність України ділянки автошляху Одеса-Рені в районі населеного пункта Паланка(Республіка Молдова), а також земельної ділянки, по якій він проходе, та режимуйого експлуатації. Однак сучасна лінія державного кордону на деяких ділянках не відповідає лінії адміністративного кордону між Українською та Молдовською РСР часів Радянського союзу і потребує модифікації. Однак на думку українських експертів, цей процес потребує великої уваги, особливо якщо враховувати «недружні дії молдавської влади на Дністровській ГЕС-2»(молдавська сторона без жодного попередження та узгодження з українцями під загрозою використання зброї поставила свій прикордонний піст на території буферного гідровузла Дністровської ГЕС-2, що належить Україні) [37, с.184].

Молдавська сторона вважає, що гідровузол знаходиться на її території й вимагає переоформлення договору від 1982 року і введення пункту про сумісне використання потужності та продовження будівництва станції. Україна, в свою чергу, вважає, що згідно підписаного в 1982 році Радою міністрів Молдавської РСР акта про викуп Україною 17,88 гектара землі на правому березі Дністра в 27 км від Новодністровська, «господарський об’єкт» гідровузол ГЕС-2 знаходиться на українській території.

Питання створення і функціонування спільних українсько-молдавських прикордонних постів тривалий час залишалося невирішеним на вищому політичному рівні.

П’ять спільних прикордонних постів вже узгодженно(Тельменці – Ларга, Мамалига – Крива, «Зелена — Медвежа», «Рені — Джюрджюлешть» та «Россошани — Бричень»).Переговори тривають про ті КПП, які діють на Придністровському відрізку українсько-молдавського кордону. Саме там молдавська сторона прагне встановити свої пости. Проти цього рішуче виступає керівництво Придністров’я, розуміючи, що Кишинів таким чином намагається взяти під свій контроль придністровських економічних агентів. Раніше Україна відмовлялася створювати спільні прикордонні пости на цій ділянці кордону, однак для вирішення ситуації, що склалася, Україна може піти на поступки.

Україна зацікавлена в тому, що Молдова була процвітаючою країною, дружньою по відношенню до нашої держави, стабільним та прогнозованим партнером. Нажаль, в цій країні має місце неврегульований конфлікт, гаряча фаза якого проходила у безпосередній близькості до наших кордонів. Зусилля посередників, в тому числі України, поки не дали відчутних результатів з точки зору тої моделі врегулюваня, яку можна було б вважати прийнятною для всих.

Українсько-молдовський кордон має протяжність 1222 км, придністровська його ділянка – більш 400 км. Суттєва частина нашого державного кордону до сих пір не пройшла процедуру демаркації через неврегульванність коннфлікту. Тому одним з головних завдань України є якомога скоріше вирішити це питання.

Можна сказати, що Україна як держава, що поставило за мету вступ до Європейського Союзу, будує відносини зі своїми сусідами, а також з іншими країнами, на основі загальнолюдських цінностей, додержуючись принципів добросусідства, верховенства права та захисту прав людини.

Ще в 1996 році Україна була офіційно запрошена сторонами конфлікту в прийнятній для неї формі приєднатися до переговорного процесу. А після підписання Московського меморандуму 1997 року наряду з Росією стала країною-гарантом досягнутих домовленостей. Такий статус Києва обєктивно обумовлений приоритетністю придністровської проблематики в контексті забезпечення національної безпеки України.

Необхідно відмітити, що формат «5+2», побудований на основі Братиславського формату «3+2» (Україна, Росія та ОБСЄ – посередники, Молдова та Придністров’я – сторони), є консультативним органом за відсутності прямого діалогу між Кишеневом і Тирасполем. Його завдання – підготовка пропозицій відносно політичного статусу Придністров’я в рамках спільної держави та передача цих пропозицій для затвердження сторонам конфлікту. Саме такий формат визнається всіма учасниками переговорів найбільш оптимальним та таким,що забезпечує транспарентність переговорного процесу.

Як відомо, на данний момент переговори у форматі «5+2» призупинені, прямі контакти між Кишиневом та Тирасполем офіційно не проводяться, а проблеми тим часом зростають. В цих умовах Україна застосовує максимум зусиль для поновлення діалогу, предоставляючи свою територію як майданчик для наформальних дискусій [38, с.62].

Що стосується співробітництва України і Європейського Союзу в рамках врегулювання українсько-молдовського прикордонного питання, то на даному етапі проходять тристоронні засідання з проблем кордонів за участю представників зовнішньополітичних відомств, митних і прикордонних служб Молдови та України, а також експертів Європейської комісії. Розглядаються питання співробітництва між зазначеними країнами та Прикордонною Місією ЄС, питання спільного контролю та демаркації кордонів.

Діяльність Прикордонної Місії Євросоюзу включає моніторинг українсько-молдовського кордону на предмет контрабанди зброї, наркотиків, товарів через територію України. До сих пір невідомо жодного випадку негативного висновку про роботу місії EUBAM. У той час, на нашу думку, одним з головних результатів цієї безпрецедентної взаємодії та співробітництва України з Молдовою та ЄС є зупинення перемов про величезні розміри контрабади, в тому числі зброї та наркотиків, на придністровській ділянці нашого кордону. Таким чином зняті непрямі обвинувачення відносно того, що Україна сприяє цьому явищу. Крім того, наші прикордонна та митна служби отримали великий досвід, нові знання та навички, перейшли на якісно новий рівень взаємодії в своїй справі. Насьогодні можна казати, що їх діяльність на кордоні з Молдовою практично відповідає європейським стандартам. Безсумніву, це значний вклад у розвиток європейської інтеграції України.

Завдяки створенню місії прикордонні та митні служби України та Молдови суттєво покращили взаємодію, багато в чому були спрощені процедури проходження прикордонного та митного контролю.

Також важливе значення має той факт, що Європейський Союз готовий сприяти досягненню сторонами рішення щодо практичного роз починання процесу демаркації центральної (придністровської) ділянки українсько-молдовського державного кордону. Про таку готовність Євросоюзу висловив голова місії Європейської Комісії з надання допомоги в питаннях кордону Україні та Республіці Молдова (EUBAM) Ференц Банафі, який дуже високо оцінив рівень співробітництва місії ЄС з українською стороною, що є вагомим фактором посилення безпеки в регіоні. Українська сторона, в свою чергу, дала позитивну оцінку діяльності місії EUBAM й відмітила важливість співробітництва з європейською стороною, зокрема в рамках її залучення до демаркаційного процесу на українсько-молдовському кордоні [39, с.56].

Таким чином, аналізуючи політико-географічну ситуацію на західному прикордонні України та її вплив на процеси європейської інтеграції можна зробити наступні висновки.

Аналіз обстановки, що склалася нині на державному кордоні України, свідчать про її непростий і динамічний характер. Нині вона характеризується наближенням “зовнішнього” кордону НАТО безпосередньо до західних кордонів України, розширенням Європейського та Шенгенського союзів так званої “цивільної європейської інтеграції”, що однозначно призводить до втягування нових членів, у тому числі й України, в боротьбу за ринки збуту на континенті. На загальному тлі ситуації, що склалася, привертають увагу практичні заходи наших західноєвропейських сусідів щодо інтеграції до Європейського союзу, поглиблення військово–політичних відносин у рамках НАТО та гармонізації національного законодавства відповідно до вимог Заходу. Можна констатувати, що практично всі суміжні з Україною східноєвропейські країни (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія) удосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю, а реформування органів прикордонної охорони спрямовують на поліпшення охорони кордону з Україною. В результаті цих дій практично на всіх ділянках спостерігається посилення вимог до режиму кордону і щільності охорони. У той же час Україна має цілу низку невирішених проблем з визначенням і забезпеченням охорони своїх державних кордонів. Так, доволі непрості відносини складаються між Румунією і Україною через необхідність вирішення проблем проходження лінії державного кордону по р. Дунай від населеного пункту Парідно до Чорного моря та вже вирішеним вже є питання по делімітації континентального шельфу, а також визначення морських економічних зон обох держав у Чорному морі. У цих зонах розташовуються перспективні нафто- і газоносні родовища. Головні розбіжності викликає також і проблема розмежування континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Каменем спотикання є острів Зміїний, який належить Україні і знаходиться недалеко як від румунського, так і українського берегів. Відповідно до норм міжнародного права належність о. Зміїного Україні дає змогу їй мати в цьому районі континентальний шельф площею близько 700 квадратних кілометрів. Румунія заперечує це право. У цьому районі вже проведені значні обсяги геофізичних досліджень, під час яких виявлені перспективні поклади нафти і газу.

Досить складна обстановка і на українсько–молдовській ділянці державного кордону. Війна між Молдовою і самопроголошеною Придністровською Молдавською Республікою (ПМР) у липні 1992 року ускладнила проблему делімітації і демаркації державного кордону між Україною і Молдовою, довжина якого становить 1222 км.

Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою срияють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.

2.2 Територіальні суперечності та врегулювання питань оформлення північно-східного кордону

2.2.1 Проблеми визначення лінії кордону на Азовському морі та правового статусу острова Тузла

Український дрейф до НАТО не тільки викликав посилення тиску Росії на Україну в ареалі Азовсько-Чорноморського простору, а й спричинив поряд із іншими чинниками внесення відповідних змін в російську стратегію безпеки у вересні 2003 року.

Росія з самого початку заперечувала можливість визначення лінії кордону на Азовському морі. Перша причина, яку наводили росіяни, полягала в тому, що Азовське море є внутрішніми водами, і не підлягає розподілу і проведенню кордонів. За радянських часів так воно і було. Але нині це море межує з територіями двох країн, і постало питання про лінію державного кордону. Внаслідок неврегульованості цього питання виникали численні конфлікти, страждали господарюючі суб’єкти, переважно, українські.

Непоступливість російської сторони має кілька мотивацій. Невизначеність проходження морського кордону дозволяє отримувати економічні вигоди. Йдеться, перш за все, про користування Керченською протокою. Її судноплавна частина належить до української території, але після здобуття нашою державою незалежності росіяни стали заперечувати цей факт. Тим самим завдаються збитки компаніям, які відповідають за забезпечення судноплавства, проходу суден по керченській протоці. Що стосується Азова, то тут очевидним є прагнення залишити на майбутнє відкритим питання про те, хто займатиметься розвідкою і експлуатацією природних запасів морського дна.

Саме через це українська сторона повинна і надалі наполягати на узгодженні морського кордону, щоб кожна країна чітко знала, до якого місця простягаються її права на розвідку корисних копалин шельфу. Це також потрібно для того, щоб кожна країна усвідомлювала межу своєї відповідальності за екологічні збитки. Це, зрештою, потрібно для того, щоб наші рибалки чітко усвідомлювали, до якої межі простягається українська територія, де вони мають право ловити рибу.

В липні 2007 року в Києві відбулися треті в тому році консультації експертних груп нашої держави та РФ стосовно розмежування морських просторів Азовського та Чорного морів і Керченської протоки. Під час цих консультацій російська сторона заявила, мовляв, визнає належність Україні острова, розташованого в Керченській протоці, та “вод навколо нього”. Відомство також висловило сподівання, що Росія зробить наступний крок – визнає лінію Державного кордону, яка проходить протокою. Цим РФ підтвердила б існування старого адміністративного кордону між УРСР і РРФСР.

Департамент інформації та преси Російської Федерації оперативно підготував коментар, у якому йдеться про те, що акваторія протоки має “залишитись у спільному користуванні”, а кордон може проходити, наприклад, береговою лінією. Відразу ж після такого формулювання МЗС Росії зауважило, що “вирішення питання про статус острова Коса Тузла є можливим у рамках запропонованої концепції”. Це підштовхує до висновку про бажання російської сторони перевести й українську тепер Тузлу в режим спільного користування.

РФ також висловила невдоволення тим, що Україна наполягає на необхідності визнати адміністративний кордон між РРФСР та УРСР в акваторії Керченської протоки. На думку МЗС Росії, такого кордону не було й не могло бути відповідно до законодавства СРСР. Однак цей кордон позначено на всіх картах радянського періоду, про що давно заявляє наша держава.

Далі МЗС Росії заявило, що до врегулювання всього комплексу проблем розмежування морських просторів в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці “правовий статус острова Коса Тузла залишається невизначеним, хоча нині юрисдикцію над цією територією здійснює Україна”.

Після такої заяви наша держава знову вдалася до відповіді, що Тузла є “невід’ємною частиною території України”, а приналежність острова ніколи не була та не буде предметом переговорів із Росією. Водночас заяву МЗС Росії про те, що правовий статус острова Коса Тузла “залишається невизначеним”, вітчизняні дипломати розцінюють як спробу висунути територіальні претензії до України.

На думку експерта з питань переговорів щодо делімітації українсько – російського кордону Олександра Сушка, Росія апелює до того, що визначення лінії кордону в Керченській протоці є предметом переговорів, і, як відомо, не визнає наявного кордону, який позначено на всіх картах. Оскільки договору про встановлення кордону в Керченській протоці ще не підписали, то, на думку російської сторони, не може бути і претензій. Натомість міжнародна практика свідчить про інше: в історії були приклади, коли зазіхання на територіальну цілісність країни, попри правову неврегульованість кордону, розцінювали як територіальні претензії, коли цей кордон фізично існував і його охороняли. Насправді Росії не потрібні ні Тузла, ні Керченська протока. Їй вигідна насамперед невизначеність у справі проведення кордону, яку можна використовувати як інструмент тиску. Перспективи швидкого досягнення згоди в питанні розмежування акваторії Керченської протоки експерт оцінює як мінімальні, наголошуючи на тому, що РФ прагне максимально затягти цей процес. Натомість для України найвигіднішим на переговорах буде й подальше наполягання на визнанні адміністративного кордону, який існував між УРСР і РРФСР, оскільки тоді за нашою державою залишиться найглибоководніша судноплавна частина Керченської протоки. [11, с 6]

Що стосується проблем, повязаних із будівництвом дамби в Керченській протоці, то Міністерство закордонних справ України попереджає, що відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту, пов’язаного з будівництвом Росією дамби до острова Коса Тузла в Керченській протоці, цілком покладається виключно на російську сторону, про що й сказано в постанонові ВР «Про усунення загрози, що виникла внаслідок будівництва Росією дамби» [15, с 7]

В документі зазначається, що лінія україно-російського кордону в Керченській протоці встановлена ще в радянські часи, відповідно до діючого на той час законодавства СРСР, УРСР і РСФСР, і згідно тими ж процедурами, що застосовувалися при визначенні всієї лінії кордону між колишніми УРСР і РСФСР на суші.

Ця лінія кордону нанесена на всіх географічних і топографічних картах, що видавалися в СРСР після її фіксації, і які є в архівах Російської Федерації, — підкреслюється в документі. [15, с 9]

Як відзначають у МЗС, населений пункт Середня Коса, що розташований на острові Коса Тузла і перебуває в підпорядкуванні Кіровської районної ради Керчі, значиться у всіх довідниках адміністративно-територіального розподілу УРСР, зокрема, у довіднику, виданому в 1969 році і в наступні роки, що також повинні бути в російських архівах.

В українському зовнішньополітичному відомстві нагадують, що ще до розпаду СРСР, 19 листопада 1990 року, УРСР і РСФСР підписали договір, стаття 6 якого містить, що «високі договірні сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах».

Після припинення існування СРСР держкордон між Україною і РФ, у тому числі й у Керченській протоці, був підтверджений в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією від 31 травня 1997 року.

Стаття 2 цього договору припускає, що «високі договірні сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність один одного і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Колишні адміністративні кордони між радянськими республіками стали в нових реаліях міждержавними кордонами. Цей факт визнається усім світовим співтовариством. А Україна як незалежна і суверенна держава визнана ООН, іншими міжнародними організаціями, переважною більшістю держав світу.

Міністерство закордонних справ України попереджає, що українська сторона, відповідно до міжнародного права, вживе всіх необхідних заходів для недопущення будь-яких зазіхань на свої державні кордони і територіальну цілісність.

Відповідальність за негативні наслідки потенційного конфлікту буде лягати виключно на російську сторону», — говориться в документі. . [15, с 10-11].

Повертаючись до морських кордонів, зазначимо, що Україні вже нав’язано російський сценарій вирішення питання Азовського моря, а саме: надання цьому морю статусу внутрішнього. Прийняття наполегливих пропозицій із боку Росії щодо згаданого варіанта пов’язане з низкою потенційних загроз. Перш за все, у міжнародному праві внутрішнє море або внутрішні води визначаються як продовження території суші, яка може належати лише одній державі. Міжнародне право тлумачить це положення таким чином: «внутрішні морські води перебувають під виключним суверенітетом прибережної держави».

Можна передбачити, що Росія і далі розглядатиме Азовську акваторію виключно російським простором для створення відповідної інфраструктури, рибного промислу, розвідки і розробки покладів енергоносіїв тощо. Для збереження позитивного міжнародного іміджу, Росія запропонувала Україні варіант поділу Азовського моря по його дні. У разі незгоди — поділ Азовського моря по серединній лінії (за прикладом поділу Каспію) тощо.

Проблема кордонів постійно перебуває в центрі уваги Міністерства закордонних справ України. 19 травня 2003 року було парафовано важливий для обох сторін документ — декларацію про стратегічне партнерство, ратифікацію якого передбачали парламенти України й Росії; було підписано Атлас карт українсько-російського сухопутного кордону; активізувала роботу двостороння комісія співробітництва з питань кордону і питань зарубіжної власності; на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту РФ на території України згідно з міжнародними правовими нормами, а також питання власності українських об’єктів берегової структури тощо.

Росія запропонувала Україні різні варіанти вирішення територіальної проблеми щодо приналежності цього територіального об’єкта. Одним із них було введення кондомініуму на острів, що означає міжнародно-правове співволодіння, спільне і неподільне здійснення верховної влади на цій же самій території двома або кількома державами. Зазначимо, що кондомініум установлюється з метою подолання (неможливих до розв’язання іншим шляхом) протиріч і суперництва між двома або декількома державами, що претендують на одну й ту саму територію.

Іншим російським варіантом була пропозиція Україні передати острів Коса Тузла Росії у довгострокову оренду за прикладом військової бази в місті Севастополі. І нарешті, не виключалося й придбання острова у повну російську власність. Компенсацією за острів Коса Тузла могло б стати погашення українського боргу пе-редання українській стороні зарубіжної власності — нерухомості за кордоном та інші обіцянки.

Питання навколо приналежності о. Тузли стало своєрідним викликом, який мав розставити точки над «і» в українсько-російських відносинах, а також тією краплею, яка переповнила критичну масу російського невдоволення ситуацією, що склалася в нашій державі.

Зазначимо, що український варіант проведення кордону по адміністративній лінії розмежування між о. Тузлою і Таманським півостровом можна було б довести до логічного завершення, якби Україна зайняла жорстку позицію у відстоюванні своїх територіальних інтересів — у разі необхідності звернулася б до Міжнародного Суду ООН. Але негативну роль у цьому питанні відіграла схильність українських можновладців вирішувати свої приватні питання за рахунок державних інтересів.

Спроможності, що їх виявила Україна у захисті своїх інтересів аж ніяк не викликають оптимізму. Це виразно продемонструвала під час загострення «тузлинського питання» внутрішня розгубленість владних структур, неадекватність дій різних гілок влади, розчарування населення як поведінкою влади, так і самим фактом зазіхання іншої країни на вітчизняну землю. А ще — зрада українських державних інтересів, тобто досягнення домовленості про утворення спільного з Росією підприємства з експлуатації протоки (одне з останніх дійств тодішнього президента Л. Кучми). Висновки, які зробила Росія з «питання Тузли», для України були негативними. Російське зондування позицій нашої держави продемонструвало, з одного боку, непоступливість громадської думки, громадян щодо зовнішніх зазіхань, а з іншого — слабкість владної ланки та її неспроможність приймати адекватні ситуації рішення. Останнє спричинило те, що через позицію владних інституцій України питання й до цього часу не вирішене.

Ситуація навколо о. Тузли супроводжувалась негативною реакцією в світі на сам факт загострення територіальних претензій між країнами-партнерами. Зазначимо, що ставлення світової спільноти до подібних конфліктів є взагалі негативним. Практично всі зарубіжні представники не розглядають «питання Тузли» як зазіхання на суверенітет України, бо якщо угоди про морський кордон між державами не існує, отже, немає і прецеденту. Офіційні представники західних союзників України або відсторонилися від конфлікту, або взагалі закликали до дотримання засад міжнародного права і залучення міжнародних арбітрів. Фактично так звані «стратегічні» партнери України, серед яких США, ФРН (вони найгучніше заявляли про такий свій статус) та інші — відсторонилися від України. Тягар територіальних претензій ліг на українську сторону. Важко назвати країну, яка б на офіційному рівні чітко висловилася, що острів є українським, і при цьому закликала б світову спільноту підтримати українську позицію. А неофіційні заяви у міжнародному праві не враховуються. Водночас Україна в ситуації, що склалася, не мала впевненості в тому, що Рада Безпеки ООН, у якій Росія є учасницею ядерної п’ятірки, виступить на захист української позиції.

Отже, можна припустити, що Росія має всі важелі знову повернутися до питання приналежності о. Тузла (якщо попередній президент вже не підписав якогось документа за спиною українського народу, документа, який «не читали» народні обранці).

Висновки, які зробила Україна з територіального протистояння з Росією, є невтішними.

Таким чином, відсутність делімітації кордону в Керченській протоці дає Російській Федерації можливість уникнути виплат Україні компенсації збитків. Досі Україна та Росія не мають юридично закріпленого делімітованого морського кордону в Азовському морі. Це означає, що одна сторона може ігнорувати інтереси іншої в питаннях вилову риби, ігнорувати свою відповідальність за забруднення моря.

Надзвичайна ситуація, що виникла внаслідок шторму 11 листопада 2007 року, знову поставила на порядок денний і загострила питання необхідності врегулювання морських кордонів і обов’язкового визнання кордону в Керченській протоці

2.2.2 Кримська проблема

Підписання 31 травня 1997 р. «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією» започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою й закінченого 1999 р., тобто наприкінці ХХ ст., коли президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою й схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого — а саме друга — проголошує: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів»[5, с 427]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі «Великого Договору» між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п’ятирічне (1992-1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, — майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав’язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв’язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 — РФ і 3 — Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою — єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою — частково або повністю — суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту — Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас, для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі, Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того, кримські аеродроми, на яких базуються сучасні російські військові літаки, як стверджує відомий експерт Г. Перепелиця, мають стратегічне значення[12,с 512]. Ці літаки здатні контролювати величезну територію, що включає такі країни, як Іран, Ірак, Туреччина, Сирія, Ізраїль, балканські і Закавказькі країни, Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща, Білорусь, Україна, Литва, Латвія, Естонія. Російські впливи на Кавказі і в Центральній Азії, з одного боку, і в Чорному морі, з іншого, є взаємозалежними і такими, що посилюють забезпечення російських інтересів. Базування в Криму Чорноморського флоту Росії дозволяє їй оперативно реагувати на зміну ситуації на всьому Чорноморському ареалі. У контексті геополітичних інтересів Росії стосовно Чорноморського флоту покладено одним з основних завдань є військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї.

Першорядність того чи іншого завдання Чорноморського флоту залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки.

Та сьогодні керівництво Росії нібито відводить головну роль у захисті національних інтересів на Чорному морі невоєнним чинникам впливу: економічному, дипломатичному, інформаційному, культурному. Саме тому зусилля Росії на Чорному морі концентруються, насамперед, на Севастополі. Сьогодні їх, тобто український Севастополь і Чорноморський флот Росії, називають сіамськими близнюками. І не випадково. Адже на початок 2002 р. ЧФ мав у Криму і Севастополі 16 тис. військових, а на підприємствах, які його обслуговують і які розташовані в основному в Севастополі, працювало 20 тис. робітників і службовців. Понад п’яту частину всього працездатного населення міста становлять військовослужбовці, робітники та службовці Чорноморського флоту Росії. Фінансові надходження з Росії за його базування в Севастополі складають 20 — 22 % бюджету міста.

До того ж у Криму, особливо у Севастополі, активно діють сформовані за комплексного впливу Росії (державне керівництво, спецслужби, політичні партії, економічні угруповання і т. ін.) політичні сили проросійської спрямованості. Тут активно розгорнув свою діяльність великий російський бізнес, який, за відсутності серйозної конкуренції з боку місцевих ділових кіл і західного бізнесу, реально претендує на монопольне становище.

В перспективі мова може йти про розділення за сприятливої глобальної геополітичної ситуації, яка склалася останнім часом, сіамських близнюків — українського Севастополя і Російського ЧФ. Цьому вирішальною мірою може сприяти тісне співробітництво РФ з Північноатлантичним альянсом і створення Ради НАТО — Росія та відсутність глобальних суперечностей по лінії НАТО — не-НАТО. А з прийняттям Росії в елітний клуб провідних країн на саміті в Італії в червні 2002 р. і формуванням «великої вісімки» з’являються реальні можливості для конструктивної взаємодії російських і західних капіталів у Криму і Севастополі. Це призвело б до зниження військово-політичних протиріч на Чорному морі при збереженні до 2017 р. російської військової присутності у Криму. А за сприятливих геополітичних і геоекономічних реалій — до лімітування військової присутності Росії на півострові чи її повної ліквідації.

Але такий розвиток подій не влаштовує, як свідчать останні події, ні командування ЧФ, ні кланово-корпоративні групи, тісно пов’язані з російським флотом. Вони категорично не сприймають ідею демілітаризації Криму та Севастополя і займають радикальну, навіть антиукраїнську позицію. Це може призвести до загострення ситуації в Криму і Севастополі. До цього свого часу немалі зусилля докладав колишній командувач ЧФ адмірал В. Комоєдов, який залишив після себе чимало послідовників серед теперішнього командування флоту, не відстають від них і такі політичні діячі, породжені ще радянською тоталітарною системою, як депутат Верховної Ради України, лідер кримських комуністів Л. Грач. Останній в інтерв’ю російському телебаченню в липні 2002 р. відверто лякав росіян катастрофічними подіями після швидкого, ним же надуманого, виведення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя. Небезпека провокування зацікавленими колами в Росії та Севастополі антиукраїнських, антизахідних, антинатовських, мілітаристських настроїв на захист присутності Чорноморського флоту Росії, а також чергового порушення питання про правовий статус Севастополя і Криму, стала, на жаль, перманентною.

І все ж переважний загал севастопольців, зорієнтований в економічному плані на російський флот, більше турбує стабільність свого соціально-політичного становища і, рано чи пізно, він буде сподіватися саме на бізнес-структури, що розгортаються в місті, гарантують йому стабільність і процвітання. Тому слід мати на увазі, що Росія була й об’єктивно залишається глобальним стратегічним партнером і пріоритетом України, а співіснування з Росією є чи не найбільшою, найскладнішою і найважливішою проблемою для України.

Але при цьому, Україна повинна залишатися, остаточно стати і бути суверенним, незалежним і рівноправним партнером, а не сучасним сателітом «великого сусіда». А для цього Україна має, і навіть повинна, розробити чітку національну стратегію розвитку в ХХІ столітті — стратегію побудови суспільства добробуту і справедливості, демократичної, правової, всебічно розвинутої держави.

Отже, демаркація українсько-російського кордону стає одним з факторів впливу на процес інтеграції України в євроструктури, адже один з ключових критеріїв вступу до НАТО (як ми вже зазначали складовою реалізації європейського вибору є співробітництво України з Альянсом) — вирішення державою-кандидатом всіх своїх територіальних проблем та відсутність претензій до сусідів. Тому розмежування акваторії Азовського моря має для України першочергове значення.

Основною перешкодою на шляху врегулювання прикордонних питань для Росії став заявлений європейський вибір України. Активізацію дій Росії щодо вирішення питань Азовського моря і Керченської протоки прискорив посилений курс України до Північноатлантич­ного альянсу, а саме: прийняття Верховною Радою України Закону від 17 липня 2003 року (у першому читанні) про Меморандум співробітництва України з НАТО, підписаний українським Урядом 9 липня 2002 року .

Таким чином, з другого розділу можна зробити наступні висновки.

Найдовший кордон України з Російською Федерацією та, як бачимо, найскладніший. Сухопутня ділянка з Росією довжиною 1974,04 км вже де лімітований, тобто узгоджений та затверджений на картах. Договір між Україною та РФ про українсько-російський кордон був підписаний 28 січня 2003 року та ратифікований Верховною Радою та Держдумою. Однак незважаючи на це проблеми договірно-правового характеру між нашими країнами ще залишилися. Це пов’язане перш за все з тим, що роботи по демаркації ще не розпочати. Ще в грудні 2005 року указом Президента України була створена українська частина демаркаційної комісії, а російська до сих пір ще не встановлена. В односторонньому порядку такі роботи не проводяться. В грудні 2006 року в Києві відбулося перше засідання українсько-російської міждержавної комісії за участю президентів України та Російської Федерації. По закінченню засідання прийнято політичне рішення про інтенсифікацію переговорного процесу для демаркації сухопутної ділянки сумісного кордону.

Також гостро стоїть питання розмежування Азовського моря, північно-східної частини Чорного моря та Керченської протоки. Відповідні переговори ведуться з 1996 року, однак компромісу не досягнуто. Причина цьому – небажання російської сторони визнавати вже встановлений адміністративний кордон між УРСР та РСФСР в якості державного кордону нинішньої України та Росії.

Основні суперечності між країнами в загальних рисах наступні.

На нашу думку, акваторія Азовського моря в радянський час не була делімітована у відповідності до норм міжнародного права та потребує розмежування лінією державного кордону на внутрішні води України та Росії як незалежних держав. При цьому розділ акваторії логічно було б проводити на основі метода «серединної лінії».

Російські дипломати пропонують розмежувати акваторію Азовського моря за принципом пропорційності та комбінування методів побудови рівновіддаленої лінії. Однак це не відповідає нашим політичним та економічним інтересам.

На даному етапі визначені точки початку та закінчення українсько-російського державного кордону в Азовському морі. Експерти продовжують працювати над підготовкою консолідованого тексту проекту Договору між Україною та РФ про українсько-російський державний кордон в Азовському морі. Делегації домовилися умовно розділяти лінію розмежування в Азовському морі на північну, центральну та південну. Питання делімітації центральної ділянки на сьогоднішній день не узгоджений.

Щодо Керченської протоки, то українська сторона вважає, що в Керченській протоці Україна та Росія також успадкували кордон з часів Радянського Союзу, та відповідно вона має співпадати з лінією адміністративно-територіального поділу між УРСР та РСФСР. Двояке трактування в цьому питанні може привести до проблем, яких необхідно не допустити.

Позиція російської сторони зводиться до трьох варіантів врегулювання цього питання. Перший: недоречно встановлення державного кордону в акваторії Керченської протоки, достатньо статусу «історичних внутрішніх вод» України та Росії. Другий: провести кордон по узбережжю обох країн, а саму акваторію протоки залишити для спільного користування. Третій варіант полягає в тому, щоб виділити обом сторонам узбережні полоси від 0,3 – 0,5 морських миль, а іншу частину акваторії залишити знов-таки у спільному користуванні. Однак такий підхід від самого початку закладує на майбутнє міждержавні проблеми.

Аналізуючи питання базування Чорноморського флоту в контексті досліджуваної проблеми, треба зазначити, що воно безпосередньо стосується територіальної цілісності України. Військова присутність російських громадян на території Криму, значний політичний вплив російської сторони, такі дії сусідньої країни, як видача паспортів РФ українським громадянам, може створити передумови територіальних претензій, що будуть обґрунтовані міжнародним правом (захист «своїх громадян»), до України з боку Російської Федерації

Щодо північного сусіда України – Білоруссі, то після того як в травні 1997 року в Києві був підписаний Договір про державний кордон між Україною та Білоруссю, демаркаційні роботи так і не були розпочаті. Причина загальновідома: Національні Збори Білоруссі не ратифікували цей договір, визнаючи за Україною минулі радянські борги. Тому 1084,2 км спільного кордону мають офіційний статус лише на картах.

Невирішені питання делімітації державного кордону залишаються в України також з північним сусідом – Білоруссю. Білоруська сторона не висуває до України якихось територіальних претензій, проте намагається ув’язати вирішення цього питання з виплатою існуючого в української сторони перед Білоруссю зовнішнього боргу.

Підсумовуючи, можемо зазаначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надалі намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграції України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Відсутність роботи по демаркації державного кордону з Російською Федерацією сприяє поширенню нелегальної міграції через Україну, нелегальному перевезенню зброї, що негативно відображається на міжнародному іміджу України. На нашу думку, причиною такої поведінки Росії є намагання Кремля повернути собі статус імперії, небажання втратити контроль над країнами, що були у складі СРСР, але вже стали на шлях самостійного розвитку.

Висновки

Звісно, питання кордонів, особливо в регіоні ЦЄ, було і є одним з “найчутливіших” питань новітньої історії — як у ХХ, так і у ХХІ століттях.

В умовах глобалізації концепція незалежності змінюється підходом, який грунтується на визнанні взаємозалежності держав, їх національних економік, які інтегруються в систему світового господарства. Свідченням цього є об’єднавчі процеси, які відбуваються сьогодні в Європі і грунтуються на взаємних стосунках довіри та співробітництва. Нинішня міжнародна обстановка зменшує можливість застосування силових методів для вирішення територіальних суперечок, а кількість форм використання чужої території для отримання вигод її географічного положення без зміни її державної приналежності збільшується.

Питання про міжнародно-правовий статус державних кордонів України виникло з прийняттям ВР УРСР Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.): із зміною державного статусу України змінився і міжнародно-правовий статус її кордонів. Україна проголосила, що у своїх діях буде керуватись загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права, що поважає територіальну цілісність і непорушність кордонів держав-сусідів і не має до них жодних територіальних претензій. Вона послідовно дотримується цих принципів.

Оформлені договорами та позначені на місцевості державні кордони є гарантом миру та співробітництва між державами. В національному законодавстві України значна увага приділена питанням її територіальних відносин з сусідніми країнами.

Аналізуючи сучасний стан делімітації та демаркації державного кордону, можна сказати наступне. Щодо кордонів з Російською Федерацією. Сухопутна ділянка: делімітацаія державного кордону між Україною і Російською Федерацією завершена, у 2003 році підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про україно-російський державний кордон, що у квітні 2004 року був ратифікований Верховною Радою України і Державною Думою Російської Федерації.

6 квітня 2006 року в м. Києві було проведене засідання Підкомісії по прикордонним питанням Підкомітету по міжнародному співробітництву, під час якого обговорювалося питання початку процесу демаркації сухопутної ділянки україно-російського державного кордону.

Відповідно до Указу Президента України від 6 грудня 2005 року українською стороною створена українська частина Спільної демаркаційної комісії. До сьогоднішнього дня російська частина демаркаційної комісії не створена. Демаркація кордону не розпочата.

Морська ділянка українсько-російського кордону: у 2003 році був підписаний Договір між Україною і Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки, що у квітні 2004 року ратифікувала Верховна Рада України і Державна Дума Російської Федерації. Переговорний процес по розмежуванню Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки продовжується.

Відбулося 25 раундів переговорів. Переговори проводяться у форматі роботи Підкомісії по Азово-Керченському врегулюванню Підкомітету по міжнародному співробітництву Україно-Російської міждержавної комісії.

На сьогоднішній день існують різні підходи сторін до питань розмежування Азовських, Чорного морів і Керченської протоки.

Найбільші розбіжності зв’язані з небажанням російської сторони визнати адміністративний кордон між колишніми УРСР і РСФСР як державну границю між Україною і Російською Федерацією.

Делімітація українсько-білоруської ділянки державного кордону довершена. 12 травня 1997 року був підписаний Договір між Україною і Республікою Бєларусь про державний кордон. Договір ратифікований Верховною Радою 18 липня 1997 року (Закон України від 18 липня 1997 року № 491/97-вр). Національні Збори Республіки Бєларусь дотепер не ратифікували Договір про границю, що затримує позначення границі на місцевості (демаркацію).

Протягом 2006 року продовжувалася робота делегацій по визначенню крапки стику державних кордонів України, Республіки Бєларусь і Республіки Польща.

Державний кордон і його режим установлені Договором між Україною і Республікою Польща про правовий режим українсько-польського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 12 січня 1993 року в м. Києві. У 2002 році довершена перевірка проходження українсько-польської ділянки державного кордону. 14 квітня 2005 року в м. Цисна відбулася тристороння зустріч делегацій Прикордонних Комісій України, Республіки Польща і Словацька Республіка. По її результатах був підписаний Протокол про прикордонний знак «кременец», установлений на стику державних кордонів України, Республіки Польща і Словацька Республіка, що затверджується урядами країн.

16-18 травня 2006 року в місті Рава-Руська відбулося 12 засідання Українсько-Польської Прикордонної Комісії з метою проведення спільного огляду ділянок українсько-польського державного кордону, підписання Положення про Українсько-Польську Прикордонну Комісію, а також обговорення питань, зв’язаних із проведенням робіт на державному кордоні.

Державний кордон установлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про спільний державний кордон, підписаному від імені держав Прем’єр-міністрами України і Словацької Республіки 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Режим державного кордону встановлений Договором між Україною і Словацькою Республікою про режим українсько-словацького державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях, підписаним 14 жовтня 1993 року в м. Братиславі. Перевірка проходження українсько-словацької ділянки державного кордону довершена, підсумкові документи перевірки затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2000 року № 1606.

У 2006 році довершена друга спільна перевірка українсько-словацького державного кордону. В м. Києві 6 грудня 2006 року були підписані підсумкові документи за результатами другої спільного перевірки.

Продовжується процес затвердження підсумкових документів спільної перевірки.

Державний кордон і її режим установлені Договором між Україною й Угорською Республікою про режим українсько-угорського державного кордону, співробітництві і взаємодопомозі по прикордонних питаннях від 15 травня 1995 року. У 2003 році була завершена перевірка проходження українсько-угорської ділянки державного кордону. Підсумкові документи перевірки ратифіковані Законом України від 26.11.03 № 1336-І. 21-22 червня 2005 року здійснений спільний вибірковий огляд ділянки українсько-угорської границі.

У 2003 році був підписаний Договір між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, що у квітні 2004 року ратифікував Парламент Румунії а в травні 2004 року — Верховна Рада України (закон України № 1714-1V). Продовжується робота з висновку Угоди між Урядом України й Урядом Румунії про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон обох держав у Чорному морі. Згідно ст. 21 Договору між Україною і Румунією про режим українсько-румунського державного кордону, співробітництві і взаємній допомозі по прикордонних питаннях і постанові Кабінету Міністрів України від 5.10.04 №1312 була створена міжурядова постійно діюча Змішана українсько-румунська прикордонна комісія. З 2005 року почалися роботи безпосередньо на державному кордоні.

Не довершена делімітація континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Усього було проведено 24 раунду переговорів по розмежуванню ВМЭЗ і КШ, позиції сторін не змінилися.

19 листопада 2004 року румунська сторона подала заяву в Міжнародний Суд ООН по делімітації континентального шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі.

Делімітація державного кордону між Україною і Республікою Молдова довершена, підписаний Договір між Україною і Республікою Молдова про державний кордон (Договір ратифікований Законом від 06.04.00 №1633-ІІІ). 29 січня 2003 року відбулося урочисте відкриття першого прикордонного знака в районі міжнародного автомобільного пункту пропуску «Мамалига-Крива» і було підписане Положення про демаркації державного кордону між Україною і Республікою Молдова.

Проведено 28 засідань Спільної українсько-молдовської демаркаційної комісії.

Закінчено роботу на північній ділянці границі, продовжується демаркація на південній ділянці українсько-молдовського державного кордону.

За станом на січень 2007 року продемаркированы 764 км українсько-молдовської границі, у тому числі в 2006 р. — 204 км.

Отже, західний державний кордон України нині міжнародно визнаний, закріплений системою договорів. Висувати ревізії його означає знову відновити міжнародні суперечки. Справа полягає не в зміні лінії кордонів, а в організації сприятливого режиму їх функціонування.

Сьогоднішня геополітична ситуація в Європі виключає появу територіальних претензій до України із заходу, оскільки однією з умов вступу в ЄС для країн-аплікантів є відсутність територіальних претензій до сусідніх країн.

Розширення ЄС на схід в найближчі роки неодмінно вплине на відносини України з західними сусідами.

Відносини України за часів її незалежності та ЄС складалися по-різному. Однак із західними сусідами Україна має непорушні з радянських часів кордони, навколо яких найменше суперечностей.

Саме аналіз історії формування кордонів, який було зроблено в даній роботі, дозволяє виокремити, передбачити виникнення сучасних територіальних спорів нашої країни, спрогнозувати можливі шляхи вирішення вже існуючих.

На режим функціонування західного державного кордону України мають вплив такі політичні фактори (внутрішні та зовнішні): розширення НАТО та ЄС на схід і позиція України щодо цього процесу; непослідовність зовнішньополітичного курсу України; повільний темп демократичних реформ, що зменшує авторитет держави і інтерес до неї з боку сусідів; труднощі у формуванні кола дружніх і прихильних до України держав; необхідність захисту національного ринку і національного товаровиробника від зарубіжних експортерів (однак при цьому для нього не створюються сприятливі умови на внутрішньому ринку); необхідність дотримання ряду міжнародних зобов’язань, важких для національної економіки України.

Важливими аспектами подальшого розвитку прикордонного співробітництва України із сусідніми державами на заході є гармонізація податкових систем, прикордонного та митного контролю, розширення та модернізація прикордонних пропускних пунктів, вдосконалення транспортного обслуговування через державний кордон, посилення рівня інформаційного забезпечення діяльності єврорегіонів.

Румунія посідає важливе місце у зовнішньополітичних відносинах. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км), різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. В українсько-румунських відносинах, однією з найскладніших проблем є проблеми кордонів. Темпи вирішення цих проблем значно відстають від сучасних інтеграційних потреб. На наш погляд, серед найбільш сучасних, хоча, на жаль, ще мало досліджених, засобів вирішення всього комплексу прикордонних проблем між двома державами є регіональне співробітництво, яке у всій багатоманітності форм прояву служить як європейській інтеграції в цілому, так і економічному розвитку окремих регіонів країни, в т. ч. депресивних в силу географічного розташування територій. Основним каменем спотикання в цих відносинах було питання про розмежування континентального шельфу та вирішення долі острова Зміїний.

Аналізуючи результати вирішення цього питання, можна зробити наступні висновки. Румунія згодна з данним рішенням Гаагського суду, реакція ж української сторони була неоднозначною – від «перемоги» до «державної зради». Що стосується реакції різних українських політичних сил, щодо вирішення суперечності, то вона була наступною:

— в прес-службі Президента вважають,що Україна отримала більшість нафтогазових покладів;

— МЗС України побачило «широкі можливості»;

— в Партії регионів запідозрили держзраду;

— експерти говорять про провал українскої дипломатії, її «беззубість» та втрати мільярдів кубометрів газу.

З вирішенням територіальної суперечності навколо острова Зміїний, Україна частково поступилася своїми економічними інтересами, що,іншого боку, сприяло встановленню нового формату українсько-румунських відносин на політичному рівні.

Розглядаючи територіальні суперечності на західному кордоні України в контексті процесів європейської інтеграції, можна зазначити, що вони певною мірою сприяють поглибленню останніх, оскільки створюються відповідні органи для співробітництва, проводяться багатосторонні, в тому числі за участю України та ЄС, засідання та конференції, що у свою чергу дає змогу накопичення досвіду цивілізованої міждержавної взаємодії та співпраці.

Що стосується проблем східного прикордоння, то основні територіальні суперечності Україна має з Російською Федерацією.

Як раніше зазначалося, Україна наполягає на тому, щоб кордон був проведений по лінії, що за часів СРСР визначала адміністративний кордон між республіками. На думку голови держави В.Ющенка, саме використання адміністративного кордону в питанні рожділу цієї частини території є найбільш відповідним до норм та принципів міжнародного права (аналогічний принцип застосовувався при вирішенні подібного спірного питання між Росією та її балтійськими сусідами) [45].

Позиція Росії ж полягає в тому, щоб Керченська протока отримала статус «внутрішніх вод» двох держав, що знаходяться у спільному користуванні. Страхи Москви щодо офіційного та остаточного встановлення кордону в ціїй частині акваторії грунтуються на можливості відкриття шляху до Азову іноземним військовим кораблям. У Києві ж навпаки вважають, що переговірний процес навмисно затягується російською стороною.

Гострота проблеми стала для всіх очевидною восени 2003 року, коли відбувся гучний скандал навкруги острова Тузла в Керченській протоці.

Звертаючи на те, що багаторічні намагання вирішити це питання у двосторонньому порядку не дають результатів, постає необхідність його розгляду в односторнньому, що є досить поширеною міжнародною практикою. Україна може направити позов у Міжнародний суд у Гаазі, щоб примусити Росію затвердити кордони між двома державами в Азовській та Керченській протоці. Оскільки переговори з питання делімітації Азовського моря та водних просторів в Керченській протоці знаходяться в тупіку, Україна має формально звернутися до Російської Федерації з пропозицією передати суперечку на розгляд Міжнародного суду ООН. Це буде свідоцтвом того, що позиція України не є своєвіллям, а грунтується на міжнародному праві.

В вирішенні цього питання Україна хотіла б отримати поміч Європейського Союзу для демаркування кордону з Росією та Білоруссю, оскільки ЄС має великий досвід у вирішенні подібних проблем. Щодо вирішення територіальних спорів з Росією через Міжнародний суд, то, на думку експертів, теоретично таке можливо за умови, що на вирішення цієї суперечки щодо делімітації кордонів у Міжнародному суді ООН буде добра воля сторін. Але це лише теоретично. На відміну від Великого договору з Румунією, наш Великий договір з Росією не передбачає можливості розв’язання цієї суперечки в Міжнародному суді. З РФ у нас ситуація схожа до тої, що була з Румунією в тому плані, що делімітувати потрібно шельф, на якому є нафтогазові родовища. Але тут найважче питання – це кордон по Керченській протоці та фарватер. Тут також є острів Тузла, який за українською версією повинен визначати серединну лінію розмежування. З того, як себе поводять щодо цього питання росіяни, видно, що вони не зацікавлені вирішувати його ближчим часом. Росія залишає питання делімітації кордонів на морі з Україною для можливості тиску на українську владу. Росія навряд чи піде на те, щоб вирішити цей спір з Україною в судовому порядку, тому що Москва тут очікуватиме не на рішення суду як якоїсь об’єктивної міжнародної інстанції, а на те, що вона самостійно вирішить це питання на свою користь у результаті дипломатичного міждержавного торгу та геополітичних бартерів. Росія чекатиме на зміну влади в Україні, на зміну політичного режиму, тобто на прихід в Україні до влади тих політиків чи настання такої політичної ситуації, яка дасть змогу Росії реалізувати той інтерес, на який вона розраховує. Росія робить все, аби з Україною не було проведено повноцінної делімітації та демаркації як сухопутних, так і морських кордонів.

Міжнародний арбітраж був би оптимальним для України, але не для Росії: міжнародні суди ж не піддаються політичному тиску, призначення суддів там не є політичним. А тому тут можливі об’єктивні рішення і несподіванки для Росії, яка буде все-таки вичавлювати з України те, що вона вважає за потрібне, розраховуючи на нестабільність політичного режиму, конфлікти у владі, скрутну економічну ситуацію, а також на нових політиків, які з точки зору Росії є більш прийнятними для російських національних інтересів, аніж нинішні.

І це стосується не тільки демаркації та делімітації, а й, наприклад, тієї ж проблеми Чорноморського флоту РФ. Як з економічної, так і з політичної точки зору час грає на користь Росії. Тому що з економічної – ситуація в Україні погіршується, а відповідно, можна диктувати свої умови в обмін на економічну допомогу. З політичної точки зору росіяни вважають, що час працює на них, тому що розраховують не те, що Віктор Ющенко не залишиться президентом на другий термін, а вибирати між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем краще, аніж коли приходиться вибирати між Ющенком і кимось іншим [46].

Підсумовуючи, можемо зазначити, що відсутність територіальних спорів з сусідами є однією з ключових умов Європейського Союзу та НАТО для вступу до цих організацій. Тому, очевидно, Україна і надалі намагатиметься щонайшвидше провести делімітацію свого державного кордону. І насамперед з Російською Федерацією, яка відверто не зацікавлена в інтеграції України до ЄС та НАТО і саме тому намагається усілякими способами затягти вирішення цього питання.

Отже, будь-які суперечки з приводу зміни проходження встановлених після Другої світової війни кордонів є порушенням принципів міжнародного права і, як наслідок, — дуже вагомим чинником, що негативно впливає на інтеграційні процеси в міжнародну спільноту, частиною якої є Україна та Європейський Союз.

Використана література

  1. Миграция и пограничный режим: Беларусь, Молдова, Россия и Украина. Сборник научных трудов. Под общ. ред. С.И. Пирожкова. – К.: НИПМБ, 2002. – 176 с.;

  2. Хомра О. Нелегальна транзитна міграція як загроза національній безпеці України // Стратегічна панорама. – 2003. – №1;

  3. Безпосереднє сусідство України з ЄС: закриті кордони чи нові імпульси до

  4. співпраці? – Ужгород, 2002. – 180 с. 2.

  5. Кіш Є. Кордони та їх значення за умов євроінтеграційних процесів // Дослідження світової політики. Збірник наукових праць. Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України. – 2003. – № 24. – C. 148-157.;

  6. Кіш Єва. Політико-правові засади українсько-угорського кордону в контексті розширення ЄС // Людина і політика. – 2003. – №6 (30). – C.15-21.;

  7. Кіш Є. Політико-правова основа нового європейського кордону: історичний досвід та сучасні проблеми // Персонал. – 2004. – №3. – С.8-14.;

  8. Копійка В.В., Взаємовідносини ЄС з Україною та Росією в контексті розширення 2004 р.//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.– К., 2005.– С.319-382

  9. Кіш Є. Питання безпеки на нових східних кордонах Європейського Союзу // Стратегічна панорама. – 2004. – №1. – С. 44-50.;

  10. Шемякін О.М. Острів Зміїний: проблеми делімітації морських просторів// Правова держава. вип. 16 – К: ін-т держави: права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – с. 473 – 480

  11. А.Ермолаев. НАТО и ЕС поддерживают Румынию в деле пересмотра украинских границ./http://www.regnum.ru/news/1058515.html

  12. МИД Украины молчит по поводу претензий Румынии на остров Змеиный, поскольку занят борьбой с РФ // NEWSru.com // В мире // 11 сентября 2008 г.

  13. Украина и Румыния спорят в Международном суде ООН из-за острова «Змеиный» – там 10 млн тонн нефти // NEWSru.com // В мире // 4 сентября 2008 г.

  14. На острове Змеином Ющенко создаст свободную экономическую зону // NEWSru.com // Экономика // 15 января 2008 г.

  15. Румынская пресса: Ющенко унизил Бухарест сильнее Путина // NEWSru.com // В мире // 2 ноября 2007 г.

  16. Дмітрієнко М. Кордони України на зломі 20-21 ст. //Урядовий курєр. – К,2004. — №238, 14 грудня. – с.6

  17. Політична історія україни ХХст.: у 6-ти томах. –т.6: Від тоталітаризму до демократії(1945-2002 рр.)/ В.П.Андрущенко, В.К. Барон, О.Д. Бойко та ін. – К:Генеза, 2003 – 580 с.

  18. Бреусенко-Кузнецов А.А., Геополитический миф: общий мифологический контекст атлантической экспансии на Восток//Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут».Вісник:Зб. наук. пр.:Філософія. Психологія. Педагогіка.-К.:Політехніка,2006.-№ 2 (17)/ 2006.– 67-74

  19. Кіш Є., Геополітичний вимір зміни характеру кордонів Європейського Союзу та України//Сучасна українська політика:Політики і політологи про неї.-К.:Укр. центр політ. менеджменту,2008.-Вип. 12.– 312-324

  20. Колишко Р.А., Деякі аспекти політики транскордонного співробітництва Європейського Союзу//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– 44-59

  21. Вонсович О., Довгостроковий проект: Роль Європейського Союзу у врегулюванні конфліктів//Зовнішні справи,2007.-10.– 44-47

  22. Панченко Ж.О., Ключові чинники та ключові невизначеності євроінтеграціного вибору України//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– 254-264

  23. Барановський Ф., Критерії вступу до ЄС як чинники розбудови демократичної, соціальної, правової держави в Україні//Політичний менеджмент,2008.-Спеціальний випуск.– 204-212

  24. Барановський Ф.В., Особливості розвитку та проблеми подальшого розширення ЄС в контексті успішної реалізації євроінтеграційного курсу України//Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса.Наукові записки. Вип. 36:Курасівські читання — 2007 «Влада і суспільство в сучасній Україні: механізми взаємодії».-К.:Знання,2007.– 161-168

  25. Перешкоди на шляху інтеграції України в ЄС//Політика європейської інтеграції.– К., 2007.– 114-117

  26. Рижков М.М., Перспективи вступу України до Європейського Союзу на сучасному етапі/ М.М.Рижков, Р.Коружинець;/Актуальні проблеми міжнародних відносин:Зб. наук. праць.-К.:Ін-т міжнарод. відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 2.– 29-31

  27. Музика Г.О., Перспективи та деякі актуальні проблеми розвитку співробітництва України з Європейським Союзом у галузі спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.:Київський нац. ун-т ім. Т.Шевченка Інститут міжнародних відносин,2005.-Вип. 53.-Ч. 1.– С.57-60

  28. Морозов К.П., Політологічне обгрунтування євроатлантичного вибору України//Наука і оборона,2008.-3.– 50-60

  29. Копійка В.В., Проблема подолання суперечностей у позиції ЄС щодо країн ЦСЄ//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.– К., 2005.– С.244-281

  30. Брусиловская О.И., Процес интеграции Украины и стран Восточной Европы в Европейское сообщество: источники проблем и достижений//Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичні науки.-Одеса,2003.-Том 8.-Вип.9.– С.672-676

  31. Запорожець О.Ю., Співробітництво України та ЄС в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.,2006.-Вип. 63 (Ч.2).– С.178-182

  32. Копійка В.В., Суперечності розширення ЄС на Схід//Копійка В.В. Європейський Союз: Досвід розширення і Україна.– К., 2005.– С.224-318

  33. Пирожков С., Сучасна політика національної безпеки України в контексті євроатлантичної інтеграції: між можливим і необхідним//Євроатлантикінформ,2007.-№2-3.– С.98-101

  34. Україна-ЄС-Росія: проблеми формування виваженої внутрішньої та зовнішньої політики//Погляд на безпеку України у контексті сучасної геополітики:Аспекти державного управління.-К.:ННДЦ ОТ і ВБ України,2006.– С.76-79

  35. Барановський Ф., Чинники та мотиви європейської інтеграції України//Політичний менеджмент,2007.-6.– С.115-124

  36. Малиновська О.Ю. Етнополітичні аспекти формування українсько-польського кордону у 1918-1939 рр. // Вісник Київського національного універсиетут імені Тараса Шевченка. Географія. – 2000. — Вип.46. – С.68-70.

  37. Малиновська О.Ю. Державні кордони як лінії розмежування і об’єднання // Економічна та соціальна географія: Наук. зб. – К., 2001. – Вип.51. – С.153-157.

  38. Малиновська О.Ю. До питання про територіальне розмежування Української СРР з Молдавською Автономною СРР // Географія і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – К., 2001. – Вип.6. – С.180-188.

  39. Кіш Є. Візовий режим Шенгена. Наслідки для Європейського Союзу та України // Віче. – 2004. – №3. – С.60-64.;

  40. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами. Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень “ЄвроРегіо Україна” – Київ: КІС, 2004. – С.25-69

  41. Польща – Україна – Франція – Німеччина. Другий діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — № 12, 1998;

  42. Україна — ЄС. Кордон 2000 + ? Розмова про кордони. Третій діалог про кордони // Незалежний культурологічний часопис «Ї». — № 20, 2001. 7. www.ji-magazine.lviv.ua.

  43. Закон України Про державний кордон України. I. Загальні положення. Стаття 1-2. Відомості Верховної Ради (ВВР) 1992, N 2, ст. 5. Вводиться в дію Постановою ВР N 1778-12 від 04.11.91, ВВР 1992, N 2, ст. 6, — із змінами, внесеними згідно із Законом N 245/96-ВР від 18.06.96, ВВР 1996, N 37, ст.167.

  44. 18. Розширена Європа – Сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами. Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту. http://www.delukr.cec.eu.int/ua/eu_and_country/bilateral_relations.htm.

  45. МиколаГоманюк. УКРАЇНСЬКО-РУМУНСЬКИЙ КОРДОН. КАНАЛ “ДУНАЙ – ЧОРНЕ МОРЕ” /Центр досліджень південноукраїнського Пограниччя (м. Херсон)

  46. Ю.Онишків. Керченська протока: другий Зміїний?/ http://ua.glavred.info

  47. Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г. с изменениями, внесенными Амстердамским договором от 2 октября 1997 г. и Ниццким договором от 26 февраля 2001 г.

  48. ЕС хочет определиться с Востоком: «Восточное партнерство» — два измерения, один инструмент/ http://telegrafua.com/456/world/9662

Реферат: Глобалізація та Європейський Союз

Ідея глобалізації, без сумніву, широко розповсюдилась у сучасному світі, але разом із тим її трактують по-різному. Цю ідею використовують, щоб пояснити безліч явищ і процесів, які зустрічаються практично в будь-якій сфері економічного, політичного й культурного життя. Вони виникають як у відносинах між країнами, так і в окремих країнах. Деякі з них були несумісними і навіть заважали одне одному. Більш того, велику кількість різноманітних структур і гравців було залучено до процесів глобалізації. Європейський Союз — вочевидь, найважливіший із них.

Ми не намагаємось сконцентруватися на ролі ЄС як особливого учасника міжнародних відносин, чиї специфічні риси відрізнятимуть його як від будь-якої окремої держави, так і від будь-якої класичної міжнародної організації. Проте той факт, що Європейський Союз було залучено до процесів глобалізації, як одного з провідних акторів світової сцени, потребує декількох аналітичних кроків. Перш за все, необхідно зазначити основні міжнародні умови, які впливають на ці процеси, потім — штучно визначити, в чому полягає глобалізація, й, нарешті, розглянути, якою мірою Європейський Союз задіяно в ній.

Оскільки загальна перспектива сучасних міжнародних відносин неспокійна, слід уточнити, перш за все, характер стосунків між основними учасниками міжнародних відносин. Іншими словами, необхідно розглянути, що саме слід вважати світовою домовленістю сил, яка також має назву міжнародної системи, устрою або угоди. Це суперечить розповсюдженій передумові, що може відбутися спроба більш визначено протиставити Європейський Союз загальній картині міжнародних відносин в контексті глобалізації.

Міжнародний розклад сил, який простежується в міжнародних відносинах, спочатку може здатися анархічною системою. З цього твердження можна зробити два висновки. По-перше, це значить, що всі, хто теоретично належить до системи, мають рівні права, тобто згідно з логікою вікової традиції Вестфальської угоди, ніколи не було ані офіційної вищої влади, ані субординації в ній. Інакше кажучи, „ключовим атрибутом членів спілок держав виступає їх суверенність — незалежність від будь-якого вищого джерела влади» (Армстронг, 1993, с. 14). Це свідчить про те, що категорія „учасник міжнародних відносин» досі залишається невизначеною.

Для визначення статусу Європейського Союзу могла би використовуватися категорія політичної організації, під якою розуміють (згідно з ідеєю, яку представив Р. Арон) „територіально організовану політичну спільність» (Агоп, 1995). Зазначимо: це стосується не тільки країн, але й наднаціональних структур на кшталт ЄС.

По-друге, під анархічним характером системи також мають на увазі те, що не існувало центрального органу, який мав би повновагу використовувати владу й здатність керувати таким міжнародним суспільством. А це означає, що треба використовувати стандарти поведінки або контролювати, яким чином ці стандарти виконуються. Щоб описати це, Бужан використовує поняття „зріла анархія», яке розуміється як „система, яка складається з сильних держав (за умов їх високого ступеня соціально-політичної єдності) у межах добре розвиненого міжнародного суспільства (щільна мережа прийнятих стандартів, принципів та інститутів)» (Бужан, 1995, с.205).

Для аналізу такого широкого питання корисним може стати така важлива категорія, як „міжнародний баланс», яку взято з галузі науки міжнародних відносин. Вона дозволяє класифікувати окремі держави згідно з їх відносною важливістю — як за взаєминами, так і за глобальною перспективою. З цього можна зробити висновок, що необхідно враховувати існуючу ієрархію країн, яку Кохен назвав «ієрархічною інтеграцією». Міжнародна система розглядається на базі даної перспективи як горизонтально (глобально), так і вертикально (у регіональному плані) впорядкована структура (Бїєлен, 1995). Такий порядок може бути представлений згідно з різноманітними критеріями, які більш-менш перевіряються, наприклад: розмір держав, ступінь їх взаємозалежностей, демографічний потенціал і т. д. Інший можливий критерій стосується того, що зветься статусом влади в одному або в декількох регіонах (Кенеді, 1999; Мрозек, Бієлен, 1996; Сулек, 2001). Крім того, стосунки між учасниками міжнародних відносин досить часто регулювалися завдяки щільному ланцюгу взаємних обов’язків, переважно юридичного характеру (договори, угоди, конвенції і т.п.), прийнятих у двосторонньому, багатосторонньому порядку й/або в межах діяльності великої кількості різноманітних інститутів, в першу чергу різноманітних міжнародних організацій.

Таким чином, нам доводиться мати справу з системою «впорядкованої анархії», яка має комплекс різних питань. Доречно назвати лише ті з них, які стосуються еволюції категорій державного суверенітету й національного інтересу. Через тс, тю дані категорії дуже важливі, дана значущість розкривається в їх тлумаченні держави як основного учасника міжнародних відносин. Відповідно, вони не завжди можуть застосовуватися для дослідження Європейського Союзу. Тим не менш, слід зауважити, що еволюція в розумінні цих категорій (як й інших ключоеих категорій, таких, як безпека) призводить до розширення їх значення. Унаслідок це збільшує їх значимість, охоплює також інші суб’єкти міжнародних відносин, у тому числі й Європейський Союз.

Таким чином, у контексті даних міркувань з’являються деякі цікаві питання стосовно ступеня впливу категорій інтересу й суверенітету на поведінку держав — членів Європейського Союзу (які є суверенними суб’єктами міжнародного права) й інститутів Спільноти. У цьому контексті необхідно пам’ятати, що юридичний і міжнародний суб’єктивізм останніх — досить складне питання. Іншими словами, виникають питання стосовно того, чи має Європейський Союз власні міжнародні інтереси, незалежні від інтересів його держав-членів, і чи може концепція його суверенітету виступати окремо від концепції держав-членів (Ьезгсгупзкі, 2005; Зуітюшсіез, 2002; Сгаріішкі, 1999)? Через те, що дані питання не будуть розглянуто в цьому дослідженні, слід акцентувати на тому, що відповіді на них залежать не тільки від прийнятих дослідницьких припущень, але також (або головнім чином) від політичних й ідеологічних переконань авторів.

Оскільки основні допущення системи формування сучасних міжнародних відносин відомі, можна спробувати визначити її основні характеристики. Це завдання не з легких, тому що було б дуже поверхово просто припустити, що не існує єдиного опису або однорідних ознак сучасного світу. Можливо, зустрічається стільки точок: зору на міжнародні відносини, скільки існує вчених, експертів і політиків, що беруть в них участь. З іншого боку, це не означає, що не може бути зроблена спроба створити більш-менш перевірений перелік основних характеристик, що визначають найбільш важливі події, явища і процеси, що зустрічаються в межах таких стосунків.

Необхідно зауважити, що існуюча система міжнародних відносин нестабільна. Вона була схильна до серйозних змін прямо на наших очах, і вона щойно почала розвиватися. її еволюція була результатом взаємодії багатьох основних факторів політичного, економічного, воєнного, соціального й культурного характеру. Таких, як глобалізація, промислова і технічна революція (з урахуванням зростаючої ролі інформаційних технологій й засобів масової інформації), розвиток принципів демократії й прав людини, еволюція міжнародної безпеки й т.п. Під впливом цих факторів світ насправді стає „глобальним селом», як пророкував Мак Лухан. Цей Еіираз не має на увазі однорідність, а передбачає величезний зріст взаємозалежить остей між різними гравцями (у багатьох випадках виступаючих більш і більш індивідуально), які відігравали різні ролі в різних взаємодіях.

Одним з ключових факторів, що сформували сучасні міжнародні стосунки, виступає величезне (в історичному масштабі) прискорення загального розвитку людства як цивілізації. Ще раз, замість того щоб продовжувати поглиблюватися в аналіз настільки широкого предмету, необхідно уявити масштаб і темп такого розвитку, ілюструючи аргументи, що запропонував Й. Шумпетер (Куклінськи А., 1999, с.23). Можна зробити висновок, що починаючи з кінця 18 століття успішні досягнення в галузі науки й техніки, що робилися на підставі послідовних „хвиль», більшою мірою сформували вигляд нашої цивілізації. Якщо перша „хвиля» тривала протягом 60 років (1785-1845), четверта зайняла тільки 40 (1950-1990), а теперішня, п’ята, що спричиняє розповсюдження революційних технологій, триватиме, згідно очікуванням, лише 30 років (враховуючи те, що вона займає період до 2020 року, цей час може виявитися ще коротшим).

Тим не менш, наслідки, викликані прискоренням й масштабами розвитку цивілізації одночасно з впливом інших факторів, вже визначені. З одного боку, в багатих, добре розвинутих країнах суспільство сформувалося на постіндустріальній інформаційній основі. Воно широко

використовує майстерні методи накопичення й передачі знань та технологій (через Інтернет та ін.) і схильне до процесу глобалізації. З іншого боку, диспропорції в умовах розвитку все більш охоплюють нові сфери й набувають розміру, який лякає. Цей процес зумовлює те, що все більше людей мешкає в країнах, що тільки розвиваються, ще не мають можливості користуватися досягненнями прогресу цивілізації повною мірою через скруту, голод, воєнні конфлікти й усі види гострих соціальних проблем. Крім інших важливих проблем, таких, як перенаселення й деградація навколишнього середовища, це викликає ситуацію, яка вкрай небезпечна для майбутнього нашої планети. Це викликає великі суперечки, диспропорційність й глибоку розбіжність між багатою і всебічно розвиненою Північчю й бідним Півднем, який відсунуто за лаштунки розвитку людства.

Поняття глобалізації виступає як окрема абстрактна система зв’язаних трактувань всіх вказаних явищ і процесів у сукупності. Відправним пунктом її вивчення може служити розгляд декількох основних властивостей згаданого вище прискорення розвитку сучасного світу в загальних межах цивілізації (Мунк, 2007; Лачер, 2006; Патман, 2006; Спорек, 2006; Зіммерер, 2006; Остерхаммель. 2005; Бек, 1999; Бауман, 1998).

Перша властивість — стрімке зростання взаємозалежностей не тільки серед усіх учасників міжнародних відносин, але й серед усієї сукупності економічних, політичних, соціальних, культурних явищ, що мають місце в окремих країнах і регіонах або у світовому масштабі. Деякі автори навіть говорять про «розширення мережі взаємозалежності у світовому масштабі» (Ніє, Коєхане, 2000). Це означає, що події, які відбуваються навіть у віддалених регіонах, і питання, які, здається, нас не стосуються, можуть, проте, непрямо або навіть прямо впливати на наше життя.

Другою основною властивістю глобалізації виступає інтенсифікація явищ, що виходять за національні межі й вже впродовж якогось часу призводять до того, що можна назвати «скороченням» нашої планети в часі й просторі. Це можна легко побачити, якщо розглянути сучасні можливості подорожей і транспортування товарів, а також сфери зв’язку й обміну інформацією за такий короткий час і на такі великі відстані. Порівняно з досвідом і продуктивністю минулих поколінь це формує абсолютно нову якість цивілізації.

Додатковий елемент закладено в появі основної допомоги при розповсюдженні будь-яких видів норм і моделей починаючи з виробництва або управління ноу-хау через моделі споживання або з культурного устрою. Іншими словами, в результаті глобалізаційних процесів світ стає все більш і більш об’єднаним густою мережею усесторонніх стосунків, що призводить до його відносної однорідності, яка то зменшується, то збільшується.

Процес глобалізації був викликаний не тільки економічними процесами, про що йшлося вище. Але його характер і шлях розвитку все ще визначаються і формуються цими процесами. Чинники, які зумовлюють глобалізацію, формують густу мережу визначальних факторів, які впливають один на одного. Вони включають розвиток нових інформаційних технологій (показово виражений в надзвичайно динамічному зростанні мережі Інтернет), що, у свою чергу, призводить до значного скорочення вартості отримання й передачі інформації, кращого доступу до нових технологій і систем виробництва й управління, зокрема, до глобалізації фінансових ринків. Це, у свою чергу, сприяє мобільності праці і капіталу і, особливо, розвитку різних видів іноземного інвестування, таких, як капітальні, виробничі та інші інвестиції. З цим процесом пов’язані зміни в економічній політиці країн (з широкою лібералізацією економіки і скороченням економічного регулювання й приватизації) і великих, наднаціональних корпораціях, розмах діяльності і важливість яких в об’ємах світової економіки значно збільшився за останні два десятиліття. В результаті діяльності таких корпорацій процес виробництва став міжнародним. Це призводить до фактичного послаблення економічної важливості державних меж при зростаючій міжнародній торгівлі. Слід підкреслити ще раз, що вищеназвані чинники сформували специфічний комплекс факторів. Навряд чи можна застосувати причинно-наслідковий метод, щоб вивчити їх, оскільки вплив будь-якого з таких визначальних чинників зумовлює появу інших. Наприклад, лібералізація економіки стала одночасно результатом і причиною глобалізації фінансових ринків, тоді як міжнародні корпорації стимулювали процес глобалізації і мали з цього користь.

Проте в цьому контексті слід особливо підкреслити, що глобалізація не повинна визначатися лише економічними явищами. Вона стала „сучасною методологією, світською релігією, яка живиться ноліберальними віруваннями, що глибоко укорінені в Західній культурі» (Калео, 2001. с. 208). Як зазначалося вище, вона також має свої чітко окреслені соціальні, культурні й політичні аспекти, вплив яких стає предметом невгамовної, палкої дискусії.

Захисники глобалізації підкреслили численні вигоди цього процесу, причому не тільки з економічного погляду. На їхню думку, така вигода виявляється в зростанні конкуренції (яка стає рушійною силою економічного розвитку) і, як наслідок, у збільшенні ефективності виробництва, торгівлі, послуг. Більш того, вони також приймають форму соціальних вигод, які, перш за все, полягають у покращенні рівня життя або навіть у загальному прогресі в межах цивілізації, займаючи все більше територій по всьому світу.

Супротивники глобалізації, які якщо не переважають кількісно, то, в усякому разі, виявляються більш відомими, підкреслюють негативні аспекти процесу, головним чином такі, як збільшення й без того величезних відмінностей у розвитку не тільки серед регіонів і держав, але й на рівні окремих галузей, секторів, суспільно-професійних груп. Це сприяє створенню на міжнародному та національному рівнях полюсів бідності й відсталості, з одного боку, а з іншого — багатства й прогресу. Крім того, серед інших загроз називають такі соціально-економічні патології, як розподіл традиційних цінностей і соціальних структур на складові частини, дегуманізація виробничих процесів, зокрема структурне безробіття. Вони виникають через те, що соціальні функції держави обмежені самим процесом глобалізації. Таким чином, державі все більш заважають проводити політику розвитку суспільних послуг, а особливо протидію й боротьбу з безробіттям (яке найчастіше викликане результатами рішень, прийнятих за кордоном).

Оскільки ці питання будуть розглядатися детально, два важливих аспекти виходять на перший план. По-перше, глобалізація сама по собі не відповідає ні за успіхи в розвитку, ні за невдачі політичних організацій. Але більшу користь від

глобалізації мають безпосередньо залучені до цього процесу. Якщо відверто, то не тільки добре розвинені країни можуть отримувати вигоду, а й такі, що тільки розвиваються. З одного боку, більше програють у процесі ті, хто не бере в ньому участь. Це також: відбувається через нестачу можливостей (у країнах зі скрутним становищем) або через нетерплячість, що простежується в країнах із диктаторськими режимами або з режимами, ворожими Західній цивілізації (Ліндерт, Вілліамсон, 2001).

По-друге, в протилежність думкам, які досить часто можна почути, глобалізація не веде ані до обмежень, ані, згідно іншим припущенням, до зменшення ролі національних держав. Вони нібито втрачають свою справжню (в протилежність офіційній) компетенцію, насамперед на користь наднаціональних корпорацій, які зростають все більше. До того ж вважається, що це загалом пов’язане зі зростаючою значущістю всіх видів міжнародних або глобальних відносин, в той же час регіональні або місцеві межі мають тенденцію втрачати свою силу.

Існування очевидних фактів, які свідчать про зростання інтернаціоналізації майже у всіх галузях життя (від економіки до культури) навряд чи можна заперечувати. Проте в цьому контексті слід підкреслити, що політичні чинники залишаються повністю діючими і значущими. Це виявляється у формі всебічної діяльності сучасної держави. Саме держава залишається основною і головною дійовою особою в міжнародних відносинах. Його організаційну роль навряд чи можна переоцінити, навіть не зважаючи на всі обмеження, які походять із загального заперечення надмірно захисної ролі держави, що спостерігається в системі «держави загального добробуту» або «справжнього соціалізму».

Врешті-решт, процеси глобалізації відбуваються в межах політичного, законодавчого, економічного й соціального ладу, визначеного властями незалежних держав. Згідно з цим, жодна з діючих осіб, які входять до складу процесу, навіть найпотужніша корпорація, не може функціонувати в міжнародному вакуумі. Швидше за все, їй доведеться підкоритися законам, установленим самими державами або міжнародними режимами, які було закладено таким самим чином, наприклад, правила, введені Світовою Організацією торгівлі.

Глобалізація та Європейський СоюзТой факт, що такі правила застосовані, підкреслює значення держави в світовій економіці, оскільки «бажання зробити торгівлю менш обмеженою привело державу до столу переговорів. Але це не означає, що політична потужність держави зменшується». Більш того, «так само глобалізація показує зростаючу залежність глобальних ринків від правил і законів, формулювання і виконання яких залежить, у свою чергу, від дипломатичних зусиль. Загалом це означає, що глобалізація швидше породжує нову сферу іноземної політики, а не розчиняє її в ринковій діяльності» (Кінс-Сопер, 1999, с. 63).

У цьому місці ми підійшли до питання, яке виступає дуже важливим у контексті цих міркувань. Воно стосується того, як окремо діючі в міжнародних відносинах особи — не тільки держави, але й різноманітні міжнародні організації, а також структури, започатковані ними, — були залучені до процесу глобалізації (Хелд, Макгрю, 2002). Перш ніж ми перейдемо до питань, які стосуються Європейського Союзу, потрібно розглянути відносини між глобалізацією й регіоналізацією, з одного боку, й інтеграцією-з іншого. Стосунки між ними не можуть розглядатися з двох різних сторін. З одного боку, явище регіоналізації можна розцінювати як свого роду фазу або сходинку в процесі подальшого розвитку глобалізації, з іншого ж боку, її можна сприймати як форму захисту чи як процеси, що протидіють глобалізації.

Незважаючи на такі концептуальні неясності, доречнішим здається прийняття діалектично синтезуючого підходу. Для виправдання цього слід згадати такий факт: останні роки принесли інтенсифікацію глобалізації й регіоналізації, що свідчить про те, що ці процеси або явища не запобігають одне одному. Тому вони можуть бути проаналізованими в різних вимірах.

Таким чином, глобалізація є сферою економічної діяльності величезних об’єднань, таких як наднаціональні корпорації. Серед усього іншого, ними керують, виходячи з логіки вільної конкуренції, максимізації прибутків, а тому не мають бажання приєднуватися до сфери суспільного добробуту. Роль великих корпорацій у процесі глобалізації навряд чи можна переоцінити, оскільки вони сприяли її зародженню й розвитку, що було однією з головних рушійних сил у минулому й теперішньому.

З іншої боку, регіоналізація (яка проявляється головним чином в інтенсифікації міжнародних інтеграційних процесів) підтримувалася ініціативами, підхопленими конкретними державами (Шерм, 2002). У межах співпраці і завдяки деяким заходам (наприклад, інтервенціоналізму) вони намагалися досягти такої мети, яка в більшості випадків не була б лише економічною, а ще й політичною, соціальною та метою воєнної безпеки. За словами X. Халізака: „Ядро нового регіоналізму, який з’явився після Холодної війни, — це не вихід за межі традиційної сфери економіки та безпеки, а спрямованість на вирішення соціальних, гуманітарних, екологічних проблем, проблем всеохоплюючого зросту, культури (таких, як регіональна сукупність й явища, що мають більше значення, ніж просто функція торгівлі й інвестування) (Халізак, 2002, с. 384).

Вищезгадане, здається, чудово підходить для випадку з Європейським Союзом (Куклінськи, 2007, Мілчарек, 2004, Куклінськи, Скуза. 2003, Акстманн, 1998, Пінінг, 1997). Як визначив Кінс-Сопер: «Жоден інший регіон в світі не має більшого економічного інтересу в глобалізації, ніж Європа (Кінс-Сопер, 1999, с. 55). Це, головним чином, виправдано місцем, яке займає ЄС у світовій економіці, зокрема міжнародній торгівлі.

Авторский материал: Теоретическое наследие М. Вебера и проблемы этничности в современной социологии

Теоретическое наследие М. Вебера и проблемы этничности в современной социологии

Н. Г. Скворцов

Немногие мыслители могут сравниться с Максом Вебером и разработке фундаментальных экономических, социальных и политических проблем XX в. Анализ культурных оснований и противоречий капитализма, синтетический взгляд на будущее социализма, исследование тенденций вторжения бюрократии в повседневную жизнь, обсуждение сложных взаимодействий экономических, социальных и политических факторов — сюжеты его теоретического наследия, которые серьезно повлияли на развитие современной социологии, составили основу «постмодернистского» взгляда на мир и раскрыли горизонты социальной теории. Большинство дискуссий в мировой социологии, теоретической экономике и политических науках в течение последних 40 — 50 лет так или иначе связано с именем М. Вебера, Это признано и его сторонниками, и его критиками. Недаром один из разделов эссе Р. Арона «Этапы развития социологической мысли» называется «Вебер — наш современник». [1]

Вместе с тем существует сфера социальной жизни, которой М. Вебер, как, впрочем, и другие основатели современной социологии (в первую очередь К. Маркс, и Э. Дюркгейм), не уделил особого внимания. Речь идет об этнических связях и взаимодействиях. Однако М. Вебер отнюдь не игнорировал важности влияния этнического фактора на социальную жизнь. И даже если основная часть его социологического анализа не связана непосредственно с изучением этнических и расовых отношений, теоретическое наследие ученого привносит немало ценного в современные исследования этих вопросов.

Интерес М. Вебера к этническим и расовым проблемам в значительной мере стимулировался его контактами с учеными самой крупной державы Нового Света — Соединенными Штатами Америки. Визит М. Вебера на Конгресс искусств и наук в рамках Всемирной выставки в Сент-Луисе в 1904 г. не только вдохновил его на публикацию в том же году первой части одной из своих наиболее выдающихся работ — «Протестантская этика и дух капитализма», — но и сыграл свою роль в понимании им важнейшей проблемы Америки того времени.

В Старом Свете это был период, когда по разным странам бродил «призрак» классовой борьбы, оставался год до первой русской революции, а противоречия, которые вспыхнут затем пожаром мировой войны, уже давали о себе знать в межгосударственных отношениях. В Соединенных Штатах ситуация была совершенно иной. Города севера страны столкнулись с проблемами этнического разнообразия, порожденного трансатлантической миграцией и потоком афро-американцев из южных штатов. На юге процветал расизм. Любой сколько-нибудь внимательный наблюдатель не мог не отметить, что центральными для жизни американского общества проблемами являлись этническая и расовая. На М. Вебера произвело большое впечатление то, что ему довелось наблюдать в Нью-Йорке и Чикаго: «Грек, чистящий за пять центов ботинки янки, немец, прислуживающий ему официантом, ирландец, управляющий его политической жизнью, и итальянец, роющий его грязные канавы… Целый гигантский город. . . подобен человеку, кожа которого слезла и кишки оказались на виду». [2]

Как и А. Токвиль, который побывал в Америке на 70 лет раньше, М. Вебер был особенно поражен различием положения афро-американцев и индейцев в американском обществе. Почему к неграм испытывают большую неприязнь и даже презрение, чем к индейцам? М. Вебер считает, что это нельзя объяснить какими-либо особенностями физического различия, поскольку и те, и другие по своим антропологическим признакам явно отличаются от белого большинства. Он не мог серьезно отнестись и к аргументам типа якобы имеющегося врожденного отвращения белых к неграм, о чем заявляли расисты из южных штатов. Однако очевидным было то, что даже малейший видимый след африканского предка резко снижал социальный статус индивида, тогда как значительное количество «индейских кровей» — нет. Объяснение этого явления М. Вебер находил в историческом существовании в Америке института рабства. Парадоксально, но та сила, которую чернокожие продемонстрировали, перенеся физическую и психологическую травму рабства и его последствий (в отличие от индейцев, которые в целом так и не сумели приспособиться к новым условиям), в конечном итоге не смогла освободить их от занятий почти исключительно физическим трудом, столь презираемым на американском юге со времен рабовладения.

На взгляды М. Вебера по поводу этнических и расовых отношений в США существенно повлияли те контакты, которые он имел в течение своего короткого пребывания в Америке. Известно, что он провел несколько дней в обществе американских ирокезов в Оклахоме, встречался с Б. Дюбуа — американским чернокожим социологом, знания которого М. Вебер высоко ценил. Результатом этой встречи было, в частности, то, что в 1906 г. в журнале «Архив социальной науки и социальной политики», основанном М. Вебером совместно с В. Зомбартом, была опубликована статья Б. Дюбуа «Негритянский вопрос в Соединенных Штатах». Именно Б. Дюбуа заявил, что главная «проблема XX века располагается вдоль линии, разделяющей цвета кожи», — предсказание, которое М. Вебер с готовностью принял, считая, что нерешенные расовые и этнические проблемы затянут небо над Америкой, словно «огромное черное облако». [3]

Однако, хотя американское путешествие М. Вебера значительно повлияло на его интерес к некоторым из наиболее животрепещущих проблем расовых конфликтов и этнических стратификаций, это была не первая попытка ученого понять значение групповых этнических связей и идентификаций. В течение 1890-х годов он опубликовал ряд работ (в том числе свою инаугурационную лекцию во Фрайбурге под названием «Национальное государство и экономическая политика») по проблемам аграрных отношений в Восточной Германии. В работе «Тенденции к изменению положения сельскохозяйственных рабочих Восточной Германии» М. Вебер затрагивает вопрос о различиях, существующих между этническими немцами и этническими поляками, как фермерами, так и сельскохозяйственными рабочими. Он отмечает явления радикального немецкого национализма, подвергает юнкерство жестокой критике за нещадную эксплуатацию дешевой рабочей силы поляков, ведущей к вытеснению немецких аграрных рабочих из земельных имений на востоке страны. В этих ранних работах М. Вебер еще не отвергал полностью расхожих представлений о врожденных этнических и расовых различиях (в частности, о «славянской приспособляемости») и исследовал конкретные исторические и социальные причины, чтобы объяснить наблюдаемые различия в экономическом поведении и социальном статусе польского и немецкого населения. Это фактически делало идеи о «врожденных» групповых характеристиках совершенно излишними. Неприятие М. Вебером расовых и этноцентрических теорий состояло не в отрицании имеющихся различий (этот вопрос даже в более поздних работах рассматривался им как, по меньшей мере, открытый), а в понимании того, что они являются продуктом исторических условий и обстоятельств в гораздо большей степени, нежели результатом неких биологических или культурных особенностей.

Есть, по крайней мере, два сюжета в работах М. Вебера, которые явно демонстрируют его отношение к расовым и этноцентристским «объяснениям» исторических изменений и к феномену так называемого «национального характера». В современных ему дискуссиях о причинах упадка Римской империи М. Вебер резко критиковал утверждения ряда историков о том, что одним из факторов развала цивилизации явилось наличие в жилах римских правителей «варварской крови». Такая гипотеза, по его мнению, просто не соответствовала фактам: не только в эпоху распада, но и во времена высшего расцвета Рима большинство ее правителей было родом с этнической периферии этой громадной территории, и нет никаких доказательств того, что это обстоятельство могло быть столь же важным, сколько социальные и политические факторы, вызвавшие дезинтеграцию режима. Причины упадка Римской империи, по мысли М. Вебера, следует искать не в примитивных исследованиях «кровей», а в социально-исторических условиях и обстоятельствах того времени. [4]

Касаясь другой великой цивилизации — Китая, М. Вебер рассматривал, в частности, вопрос о присущих китайскому «национальному характеру» стереотипах аутсайдера. Но в отличие от других исследователей он доказывал, что, во-первых, реальное проявление этих стереотипов весьма противоречиво, и, во-вторых, определенные типы поведения могут интерпретироваться как типичные для большинства групп — независимо от их этнической принадлежности — при соответствующих условиях. Таким образом, и в этом случае приверженность М. Вебера ценностно-нейтральным методам проверки исследовательских гипотез, считавшихся многими современными ему учеными правдоподобными, привела его к неприятию расовых и этноцентрических объяснений социальных и поведенческих проблем.

Позиции зрелого М. Вебера по вопросам этничности и этнической стратификации отличались от тех, которые были присущи ему во время написания работ об аграрной жизни Восточной Германии. Это подтверждает его анализ индийской кастовой системы и ситуации в еврейской диаспоре на Западе. В частности, он пытался осмыслить, какие факторы препятствуют процессу ассимиляции евреев. Отвергая представления об особых «врожденных» характеристиках еврейского меньшинства, он ставит вопрос: «Какой исторический и социальный опыт сформировал установки евреев, вызвавшие их изоляцию от соседей?». [5]

И в случае изучения исторического развития кастовой системы, и при анализе устойчивости еврейской этнической идентичности исследовательские интересы и принципы, исповедовавшиеся М. Вебером, заставляли его сосредоточиться на взаимодействии экономического, религиозного и этнического факторов. Экономическая мобилизация обеспечивает рациональность путем создания особых исторических структур, религия выступает в роли потенциального источника легитимизации, а расовые и этнические признаки являются удобными видами групповых маркеров. Касту в Индии М. Вебер рассматривал как измерение социальной стратификации, которая берет свое начало в расовых конфликтах с белыми завоевателями, изгонявшими темнокожих аборигенов с более престижных социальных позиций. Интерпретация религиозной доктрины кармы и табуирования смешанных браков (как и при обосновании уникального вклада протестантизма в становление современного капитализма) обеспечили М. Веберу понимание жизнестойкости кастовой системы в Индии. Трактовка особых характеристик традиционного иудаизма, например соблюдение строгих регламентаций при приеме пищи, имела важное значение для объяснения того, почему еврейский народ сохранился в полиэтническом мире. [6]

Влияние работ М. Вебера сказалось в первую очередь на способах объяснения механизмов дискриминации и угнетения. После его смерти (1920 г.) Германия оказалась погруженной в «ледяную тьму полярной ночи». С поражением нацизма главной темой в исследованиях этнических и расовых отношений, особенно среди ученых, эмигрировавших из Центральной Европы, стало изучение психодинамики предрассудков. Наиболее ярко это осуществлено в работе «Авторитарная личность», авторы которой (Т. Адорно, Э. Френкель-Брюнсвик, Д. Левинсон и Р. Сэнфорд) предприняли попытку понять глубинные корни человеконенавистнической идеологии фашизма с точки зрения представлений о нем, как особом типе личности, мыслящем в форме предрассудков и склонном к дискриминации, в том числе по этническому и расовому признаку. Постепенно ограниченность этого подхода стала очевидной, и внимание ученых переключилось на изучение структур и паттернов этнической и расовой дискриминации. [7] Вместе с этой переориентацией наиболее релевантными анализу этнических отношений стали центральные для М. Вебера темы власти, господства и силы.

Особенности подхода, опирающегося на идеи М. Вебера, заключаются в том, что в отличие от феноменологии, этнометодологии и символического интеракционизма, делающих основной упор на изучение микродинамики этнических и расовых взаимодействий, методологический фокус веберианства сосредоточен на действии и интерпретативном понимании такого действия. Интерес М. Вебера к роли идей, часто критиковавшийся марксистской социологией, имел немаловажное значение для анализа роли идеальных, а не только материальных интересов в экономике и политике. Наконец, особое внимание ученого к проблемам власти, силы и господства явилось исходным для подходов, связанных с исследованием действия различных социальных факторов, — от теорий конкуренции за ресурсы до теорий мировой системы и конфликта между центром и периферией. От веберианства идут и концепции рационального выбора, авторы которых показали себя наиболее последовательными проводниками идей М. Вебера в приложении к анализу этнических и расовых отношений. [8] Стоит, однако, отметить, что понимание идеи рациональности самим М. Вебером значительно отличается от того, которое представлено в этих современных теориях.

Остановимся подробнее на некоторых ключевых направлениях теоретического исследования этнических отношений. Это, во-первых, разработка великим социологом ряда основных понятий применительно к анализу этнических проблем; во-вторых, исследование им процессов групповой закрытости и поддержания межгрупповых границ; в-третьих, анализ категорий власти и господства в сфере этнических отношений.

Сам М. Вебер весьма скептически относился к возможности точной и четкой дефиниции такого социального образования, каковым является этническая группа. «Целостная концепция этнической группы, — пишет он в «Хозяйстве и обществе», — столь сложна и неопределенна, что было бы хорошо вовсе от нее отказаться». [9] Тем не менее он не только не отказался от этого понятия, но и с величайшей тщательностью пытался выявить его сущностные характеристики. В результате он сформулировал определение этнической группы, которое в принципе разделяется до сих пор современными исследователями. М. Вебер определил этническую группу как «группу людей (отличающуюся от родственных групп), которые сохраняют веру в свое общее происхождение таким образом, что это обеспечивает основу для создания общности». [10] В этом определении он выделил в качестве фундаментальной характеристики этнической группы систему верований, разделяемых ее членами, а не какие-либо иные, так называемые «объективные» черты группового членства — общий язык, религию, территорию, биологические особенности и т. п., — с которыми часто ассоциируется повседневное понимание этничности.

Значение веры в общее происхождение жизненно важно для этнических сообществ (это отмечается практически во всех известных определениях этнической группы в социологии и социальной антропологии [11]), хотя такая форма идентификации по большей части строится на фиктивном родстве. Фактически в определении Вебера подчеркнуто, что главное различие между родственной и этнической группами состоит в предполагаемой идентичности, а не реальном родстве. Осознание индивидами единого этнического членства не предполагает с необходимостью образование особой — этнической — группы. Но оно обеспечивает основу для тех ресурсов, которые могут быть мобилизованы посредством действия для создания такой группы или движения, когда для этого сложатся определенные условия.

Такое представление об этничности предполагает взгляд на нее как социальный конструкт, используемый в политических или экономических целях. Внимание исследователей сконцентрировано не столько на «объективных» элементах этничности, сколько на тех процессах и механизмах, которые превращают этнические характеристики в сформировавшиеся сообщества и организации. Следует отметить, что эта перспектива анализа приложима ко всему спектру групп, определяются ли они как этнические или расовые: независимо от того, какие характеристики выбираются в качестве основных — цвет кожи или культура и язык — важнейшим для социологического анализа является социальное содержание и значение группы или сообщества. Таким образом, простое на первый взгляд определение М. Вебера ставит перед исследователями ряд нетривиальных вопросов, имеющих принципиальное значение для изучения этничности: Чем определяется возрастание роли этнического фактора в тот или иной исторический момент? Что обусловливает выбор конкретных этнических маркеров в качестве решающих для образования группы и формирования этнической идентичности? Как устанавливаются и поддерживаются этнические границы? Каким образом эти границы могут меняться или вообще разрушаться вследствие процессов ассимиляции и образования новых социальных группировок? и т. д.

Перспективной с точки зрения дальнейших исследований оказалась и трактовка М. Вебером феномена национализма. Э. Смит отмечает, что М. Вебер рассматривал национализм как политическое «продолжение» этнического сообщества, поскольку его члены и лидеры пытаются найти для этого сообщества единственно подходящую политическую структуру путем образования независимого национального государства. [12] Хотя М. Вебер специально не .занимался изучением развития западного национализма, тем не менее именно он первым начал обсуждать важную проблему соотношения этничности и национализма, которая стала ключевой для многих современных концепций. [13]

Наряду с разработкой ряда базисных определений М. Вебер поставил вопрос о групповой «социальной закрытости». Речь идет о том, что, перенеся установившуюся в экономической литературе традицию исследования основных причин образования монополий и олигополий на более широкий круг социальных явлений, он обнаружил интересную тенденцию образования этнических сообществ. Такие исторические события, как завоевания, аннексии, добровольные и недобровольные миграции, имеют в качестве своих следствий контакты и взаимодействия различных по своим характеристикам групп, оказавшихся в непосредственной близости друг с другом. Это, в свою очередь, создает условия для появления у наиболее сильной группы стремления укрепить свое господствующее положение с использованием максимально возможного количества экономических, политических и идеологических ресурсов. Это становится особенно очевидным, когда конкуренция за ресурсы возрастает настолько, что «одна группа конкурентов принимает какую-либо внешне идентифицируемую характеристику другой группы реальных или потенциальных конкурентов — расовые признаки, язык, религию, территориальное или социальное происхождение, местопребывание, и т.д. — как предлог для того, чтобы вытеснить ее. Неважно, какая именно характеристика выбирается в каждом конкретном случае: это зависит от того, какой проще всего воспользоваться… Целью этой монополизации… всегда является закрытие социальных и экономических возможностей для посторонних». [14]

В дальнейшем эта проблема «социальной закрытости» была развита во многих работах, в частности в специальном исследовании Р. Мэрфи, где была предложена система иерархии «социальной закрытости». [15] В неовеберианской литературе эта тема в основном разрабатывалась с точки зрения образования статусных групп, в том числе и этнических, включенных в борьбу за распределение общественных ресурсов. [16] Ряд подходов, представленных в первую очередь работами социальных антропологов Ф. Барта и С. Уоллман, [17] явились по сути дела вариациями данного сюжета в отношении изучения этнических границ: закрытость этнической общности определяется наличием и поддержанием межгрупповых границ. Исследование У. Р. Брубейкера, посвященное сравнительному анализу форм гражданства и государства во Франции и Германии, является иллюстрацией того, каким образом механизмы закрытости работают в условиях современного социального многообразия. Он пишет: «В глобальной перспективе институт гражданства является мощным инструментом социальной закрытости, защищающим процветающие государства от бедности мигрантов. Гражданство является также инструментом закрытости внутри самих государств. Каждое государство устанавливает концептуальные, законные и идеологические границы между своими гражданами и иностранцами». [18]

Введение М. Вебером синтетического понятия статусной группы как важного элемента системы общественной стратификации имело большое значение для понимания особого социологического статуса этнической группы. Пример белых бедняков в южных штатах США неоднократно приводился им для иллюстрации динамического отношения между низким экономическим классом и высоким этническим статусом, которое имеет важное значение для современных этнических и расовых исследований. Отмечая отсутствие классового антагонизма между плантаторами, имевшими фактических рабов, и белыми бедняками, у которых не было возможности эксплуатировать чужой труд, М. Вебер одновременно заявлял, что последние намного враждебнее относились к неграм, чем плантаторы-рабовладельцы. Позднее, как отмечают исследователи, модификацией этой темы стала концепция П. Ван ден Берге о различии «конкурентного» и «патерналистского» типов этнических и расовых отношений. [19]

Известное обсуждение М. Вебером вопроса о соотношении понятий «класс», «статусная группа» и «партия» в работе «Хозяйство и общество» фактически указывает на реальное разделение им сфер социальной жизни: в одних превалируют рыночные отношения, в других — нет. Так, он отмечает, что «когда судьба группы людей не обусловливается их шансами на использование товаров или труда на рынке (как в случае рабов), эта группа… является не «классом», а «статусной группой»». [20] Это отнюдь не означает, что статусные группы не связаны с экономической структурой общества, но их особая динамика не определяется полностью способом производства или формами распределения общественного богатства. Один из основателей «символического интеракционизма» Г. Блумер определил этнические и расовые отношения как «чувство групповой позиции», [21] которое тесно связано с проблемой социального достоинства, престижа и стиля жизни, т. е. с тем, что, по Веберу, обусловливает существование статусной группы. И если было бы неверным отрицать экономическое влияние на этническое групповое членство (и исключение из этого членства), то столь же неправильным было бы сводить к чисто экономическим причинам один из фундаментальных факторов индивидуальной идентичности и социальной жизни в целом. Наконец, еще одна проблема, активно разрабатывавшаяся М. Вебером и играющая важную роль в приложении к современным этническим исследованиям. Многие из интерпретаторов веберовской политической социологии отмечали, что в основе ее центральных категорий власти и легитимности лежит представление об использовании силы в политических процессах. Ф. Паркин пишет: «Под бархатной перчаткой всегда скрыт железный кулак… Терминология насилия, принуждения и силы столь же естественна для социологии Вебера, сколь терминология моральной интеграции для социологии Дюркгейма». [22] Сам М. Вебер был достаточно однозначен в суждениях по этой проблеме: «Господство в самом общем смысле является одним из важнейших элементов социального действия. Конечно, не в любой форме социального действия обнаруживается структура господства. Но в большинстве случаев социального действия господство играет значительную роль, даже там, где это не столь явно на первый взгляд.. . Каждая без исключения сфера социального действия испытывает на себе глубокое влияние структур господства». [23]

Эти рассуждения оказываются особенно важными в контексте анализа проблем этнических отношений. Недаром одна из наиболее значимых работ конца 60-х годов по вопросам этничности и расы книга Ф. Мейсона носила название «Паттерны господства». [24] Ее автор не был социологом и не испытывал на себе особенного влияния идей М. Вебера, но позиция его была характерна веберианской.

Приоритет представлений о силе и господстве в социологии М. Вебера и использование этих понятий в современных концепциях этничности позволяют отметить, что из основных теорий этнических отношений наиболее близкой идеям веберианства оказывается теория плюрализма, берущая свое начало в классических рассуждениях ее основателя Дж. Фурнивала о «плюралистическом обществе». Последнее состоит из множества этнических групп, живущих в отдельных социальных и культурных пространствах, где групповое взаимодействие ограничено рамками совершения обмена на рынке, а целостность общества поддерживается политической силой господствующих (в том числе колониальных) правителей и политиков. [25] Такая модель, положенная в основу и более поздних концепций плюрализма, представленных в работах Дж. Йингера, Р. Шермерхорна, Л. Купера и других авторов, [26] содержит в себе главные составляющие подхода М. Вебера, включая признание социальной реальности дискретных этнических границ и фундаментального значения силы в межэтнических отношениях.

Список литературы

Арон P. Этапы развития социологической мысли / Пер. с франц. М. 1993, С. 562-570.

From Мах Weber /Ed. by H. Gerth and C. W. Mills. London 1948. P. 15. 3. Ibid. P. 15 — 16.

Вебер М. Социальные причины падения античной культуры // Вебер М. Избранное. Образ общества / Пер. с нем. М., 1994. С. 447 — 468.

Stone J. Race, ethnicity, and the Weberian legacy // Amer. Behavioral Scientist. 1995. Vol. 38. N 3. P. 394.

Smith A. D. Chosen peoples: Why ethnic groups survive // Ethnic and Racial Studies. 1992. Vol. 15. P. 436 — 456.

Мarger М. N. Race and ethnic relations: American and global perspectives. 2nd ed. Balmont, 1991.

Rex J. Race and ethnicity. Milton Keynes. 1986.

Цит. по: Stone J. Op. cit. P. 391.

Weber: Selections in translation / Ed. by W. G. Runciman. Cambridge, 1978. P. 364.

См., напр.: Smith A. D. The ethnic origin of nations. Oxford, 1986. P. 22 — 30; De Vos G. Ethnic pluralism: Conflict and accornodation // Ethnic identity: Cultural continuities and change / Ed, by G. De Vos a. L. Romannucci-Ross. Chicago, London, 1982. P. 9.

Smith A. D. Nationalism and the historians, // Intern. J. Compar. Sociol. 1992. Vol. 33. P. 62 — 63.

См., напр.: Eriksen Т. Н. Ethnicity and Nationalism: Anthropological perspectives. London; Boulder, 1993; Brass P. R. Ethnicity and nationalism: Theory and comparison. New Dehli; London, 1991. 14. Weber M. Economy and society (transl.). New York. 1968. P. 341 — 342.

Murphy R. Social closure. New York, 1988.

Olzak S. The Dynamics of ethnic competition and conflict. Stanford, 1992.

Barth F. Introduction, // Ethnic groups and boundaries: The social organization of culture difference / Ed. by F. Barth. Oslo. 1969. P. 9-38; Wallman S. Ethnicity and boundary process in context // Theories of race and ethnic relations / Ed. by D. Mason a. J. Rex. Cambridge, 1986. P. 226 — 235.

Brubaker W. R. Citizenship and nationhood in France and Germany. Cambridge, 1992. P. X.

Van den Berghe P. Race and racism: A Comparative perspective. New York, 1978.

Weber: Selections in Translation. P. 45.

Цит. по: Lal В. В. The «Chicago School» of American sociology // Theories of race and ethnic relations. P. 283.

Parkin F. Max Weber. London, 1982. P. 71.

Weber M. Economy and society. P. 94.

Mason Ph. Patterns of dominance. London, 1970.

Furnivall J. S. Colonial policy and practice: A Comparative study of Burma and Netherlands India. Cambridge, 1948. P. 304 — 311.

Yinger J. M. Intersecting strands in the theorization of race and ethnic relations // Theories of race and ethnic relations. P. 20 — 42; Sсhermerhorn R. A. Comparative ethnic relations: A Framework for theory and research. New York, 1970; Kuper L. Race, class and power: Ideology and revolutionary change in plural societies. Chicago, 1974.

Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://www.soc.pu.ru/

Лабораторная работа: Исследование резонанса в одиночных колебательных контурах

Белорусский государственный университет информатики и радиоэлектроники

Кафедра теоретических основ электротехники

Отчёт по лабораторной работе №4

ПО ТЕМЕ: “ИССЛЕДОВАНИЕ РЕЗОНАНСА В ОДИНОЧНЫХ КОЛЕБАТЕЛЬНЫХ КОНТУРАХ”

Выполнил:

Студент группы 851003

Куликов С.С.

Проверил:

Преподаватель

Коваленко В.М.

Минск, 1999

1. ЦЕЛЬ РАБОТЫ

Экспериментально исследовать частотные и резонансные характеристики последовательного контура, влияние активного сопротивления на вид резонансных кривых. Ознакомиться с настройкой последовательного контура на резонанс с помощью ёмкости.

2. ПОСЛЕДОВАТЕЛЬНЫЙ КОНТУР

Рис. 1. Схема цепи

Таблица-1 (“Исходные данные”)

U, В

rk, Ом

Lk, Гн

C, мкФ

W, витков
3,0

35

0,25

5

2400

3. ТЕОРЕТИЧЕСКИЙ РАСЧЁТ

Определение угловой частоты:

Определение циклической частоты:

Определение характеристического сопротивления:

Определение добротности:

;

Резонансная характеристика тока:

;

Величина тока при резонансе:

Рис. 2. Резонансная кривая тока.

Частотная характеристика напряжения на ёмкости:

;

Резонансная частота напряжения на ёмкости:

Напряжение на конденсаторе при резонансе:

;

Частотная характеристика напряжения на индуктивности:

;

Резонансная частота напряжения на индуктивности:

Напряжение на индуктивности при резонансе:

Полное сопротивление контура:

Рис. 3. Резонансные кривые напряжений на ёмкости и индуктивности

4. ПРАКТИЧЕСКИЙ РАСЧЁТ

Рис.4. Схема

Таблица 2.

Зависимость тока и напряжений на индуктивности и ёмкости от частоты при r1=0

f0, Гц

50

70

90

110

120

130

140
I(f), мА

6

9

15

27

36

57

85
UC(f), B

3,5

3,9

4,5

6,5

9,3

14,3

20,1
UL(f), B

0,5

0,9

1,6

3,9

6,3

11,2

19,7
f0, Гц

150

170

190

210

230

270

300
I(f),мА

77

40

25

19

15

10

8
UC(f),B

16,7

8,2

4,2

3,1

2,1

1,2

0,7
UL(f),B

14,3

12,1

7,1

6,1

4,9

4,1

3,9

Таблица 3.

Зависимости тока и напряжений на индуктивности и ёмкости от частоты при r1<>0

f0, Гц

50

70

90

110

120

130

140
I(f), мА

5

8

14

23

31

41

49
UC(f), B

3,4

3,8

4,8

7,1

8,1

10,1

11,1
UL(f), B

0,4

0,8

1,9

4,9

5,7

8,3

10,1
f0, Гц

150

170

190

210

230

270

300
I(f),мА

46

30

20

16

13

9

7,9
UC(f),B

9,7

5,6

3,5

2,4

1,8

1,1

0,6
UL(f),B

9,9

7,9

6,2

5,2

4,7

4,0

3,8

Частотные характеристики Xc(f), XL(f), ZK(f).

Реактивные сопротивления ёмкости и индуктивности и полное сопротивление цепи определяются по формулам:

Рис. 5. Зависимость реактивных сопротивлений элементов и полного сопротивления цепи от частоты.

Таблица 4.

Зависимость реактивных сопротивлений элементов и полного сопротивления цепи от частоты при r1=0.

f, Гц

50

70

90

110

120

130

140
XC(f), кОм

0,64

0,46

0,35

0,29

0,27

0,25

0,23
XL(f), кОм

0,07

0,11

0,14

0,17

0,19

0,20

0,22
Z(f), кОм

0,56

0,33

0,22

0,12

0,09

0,05

0,04
f, Гц

150

170

190

210

230

270

300
XC(f), кОм

0,21

0,19

0,17

0,15

0,14

0,12

0,11
XL(f), кОм

0,24

0,27

0,29

0,33

0,36

0,42

0,47
Z(f), кОм

0,04

0,09

0,14

0,18

0,23

0,30

0,37

Характеристическое сопротивление r.

Характеристическое сопротивление контура определяется по точке пересечения частотных характеристик на частоте 142 Гц. В точке пересечения реактивные сопротивления катушки индуктивности и ёмкости равны между собой и составляют примерно 210-220 Ом. Теоретическое расчётное значение характеристического сопротивления и экспериментальное значение совпадают с достаточной точностью.

Резонансные характеристики контура I(f), UK(f), UC(f):

Рис.6. Зависимость тока от частоты сигнала

Рис.7. Зависимость напряжения на реактивных элементах от частоты сигнала

Определение добротности Q:

а) При r1=0

По напряжениям на катушке индуктивности и ёмкости в момент резонанса. f0=142 Гц

;

По ширине полосы пропускания резонансной кривой тока на уровне

I=0,7ЧI0=0,7Ч87= 60 мА.

б) При r1=50 Ом

По напряжениям на катушке индуктивности и ёмкости в момент резонанса

f0=142 Гц.

;

По ширине полосы пропускания резонансной кривой тока на уровне

I=0,7ЧI0=0.7*53= 36 мА.

По отношению характеристического и активного сопротивлений контура.

Векторная диаграмма тока и напряжений для частоты f<f0.

f=130 Гц, mU=2 В/см.

Векторная диаграмма тока и напряжений для частоты f=f0

f=142 Гц, mU=2 В/см, Ur1=U

Векторная диаграмма тока и напряжений для частоты f>f0

f=150 Гц, mU=2 В/см

Таблица 5.

Зависимости тока и напряжений на катушке и конденсаторе от ёмкости (f=100 Гц).

C, мкФ

0

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10
I(C), мА

0

1

5

7,5

10

12,5

13,8

19

40

48

67
UC(f), B

3

3,4

3,5

3,7

3,8

4,1

4,6

6,5

7,5

8,3

9,5
UL(f), B

0,1

0,3

0,6

1

1,2

1,6

2,1

3,8

5,1

6,2

8,1
C, мкФ

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

I(C), мА

72

74

78

77

73

67

63

57

49

43

UC(f), B

9,8

10

10,3

9

8

6,9

6,1

5,1

4,2

4,1

UL(f), B

8,4

9,5

10

10

9,5

8,8

8,3

7,5

7,2

7,1

Рис. 8 Частотные характеристики тока и напряжений последовательного контура на частоте 100 Гц при изменении ёмкости

ВЫВОД

Последовательный контур представляет собой электрическую цепь, состоящую из последовательно соединённых активного сопротивления, ёмкости и индуктивности. Резонанс напряжений в последовательной цепи возникает на частоте, при которой реактивные сопротивления ёмкости и индуктивности равны. На резонансной частоте сопротивление последовательного контура минимально и равно активному сопротивлению цепи. Падения напряжений на ёмкости и индуктивности и ток в цепи достигают максимальных значений.

На частотах, ниже резонансной, сопротивление последовательного контура имеет ёмкостной характер. На частотах, выше резонансной, ѕ индуктивный характер.

Добротность последовательного контура зависит от величины активного сопротивления и возрастает с уменьшением сопротивления.

Резонанс напряжений в последовательном контуре достигается изменением реактивных параметров схемы или частоты сигнала. Изменение ёмкости ѕ наиболее применяемый способ достижения резонанса.

Курсовая: Методология и методы в российской социологии

Методология и методы в российской социологии

О.Маслова, Ю.Толстова

1. Введение

Понятие в современной российской социологии отражает известную трехуровневую концепцию структуры социологического знания. Первый из них акцентирует внимание на логико-гносеологической функции общих социологических теорий. Второй подчеркивает значение специальных социологических теорий как прикладной логики исследования отдельных сфер социальной жизни, основных социальных институтов. Применительно к эмпирическому уровню чаше идет речь не о методологических принципах и представлениях, а только о методических приемах, правилах сбора и анализа эмпирических данных, которые обозначают понятиями [113, В.А. Ядов, 1995, с. 37].

Рассмотрению методологических аспектов общесоциологических теорий посвящены первая и вторая главы. Методологические функции специальных социологических теорий рассматриваются в ряде глав, где речь идет об отраслевых направлениях социологии.

Наша глава посвящена эмпирическому уровню реализации исходных методологических принципов при взаимодействии исследователя с эмпирическим объектом.

История формирования методологических принципов производства эмпирической информации свидетельствует об активном взаимодействии и взаимной обусловленности всех уровней социологического знания. В то же время становится очевидной проблематичность этих взаимосвязей, причина чего, на наш взгляд, — незавершенность формирования социологии как особой дисциплины или же ее полипарадигмальность, ее взаимосвязь с родственными науками: социальной философией, статистикой, логикой, математикой, психологией, языкознанием, историей и другими.

Как свидетельствует история социологии, проблемы методологии и методов исследования актуализируются в сознании научного сообщества в нескольких типичных ситуациях. Во-первых, в периоды самоопределения социологии как самостоятельной научной дисциплины и самоидентификации социологов с идеалами и нормами научности. Во-вторых, в случае очевидной неадекватности полученных исследовательских результатов: например, не оправдавшийся прогноз поведения электората и т.п. Причины таких неудач обычно начинают искать в области методологии и методов, что чрезвычайно благотворно сказывается на развитии методической рефлексии и специализированных методических экспериментов. В-третьих, в периоды глубоких социальных кризисов, требующих коренных изменений теоретических представлений об обществе, что, в свою очередь, влечет за собой переоценку методологических принципов и методических приемов эмпирического обоснования социологического знания.

Эти периоды активизации интереса к методологии и методам обычно сопровождаются не только оживлением дискуссий и увеличением числа публикаций, но и формированием новых теоретических концепций, методических инноваций, возникновением новых нормативных представлений о принципах обоснования научного знания, которые постепенно становятся достоянием всего научного сообщества. В истории социологии они чередуются с более спокойными и длительными фазами рутинной эксплуатации наличного методологического и методического арсенала, которым сопутствует интуитивный анализ и обобщение исследовательского опыта.

Российская и советская социология в своей истории пережила все типы названных ситуаций. Хронологически эти периоды не совпадают с историей западной социологии по причинам вполне очевидным и не имеющим отношения к внутренней логике развития социологии в России. Вместе с тем история отечественной социологии демонстрирует непобедимую устойчивость этой внутренней логики, не благодаря, а вопреки сдерживающим, а то и просто разрушительным внешним воздействиям со стороны институтов управления и власти. Каждый раз, когда в процессе исторического развития российского общества и государства это давление ослабевало, развитие методологии и методов продолжалось с того уровня, на котором оно было очередной раз приостановлено.

В отечественной социологии исторический момент ее самоопределения приходится на более позднее время, чем в Западной Европе. Об этом свидетельствуют приведенные в библиографии данные о переводах и публикациях на русском языке работ европейских классиков. Это ни в коей мере не означает, что их идеи не были доступны интеллектуальной элите российского общества[1] [13]. Проблема состояла в общем отставании процесса институциализации новой науки.

Если в Германии М. Вебер преподает курс социологии во Фрайбургском (1893- 1896), Гейдельбергском (1896-1898) и Мюнхенском (1902-1920) университетах [26, с. 50], то в России первая кафедра социологии была открыта в 1908 г. при частном Психоневрологическом институте. Ее с большими трудностями основали и возглавили известные философы и социологи М.М. Ковалевский и Е.В. де Роберти. Получивший здесь образование П.Сорокин в 1920 г. создал кафедру социологии в Санкт-Петербургском университете [92, с. 70, 266]. Но уже через два года он был выслан из революционной России вместе с другими учеными-обществоведами, не разделявшими марксистские взгляды.

Если в Париже работа Э.Дюркгейма была опубликована в 1897 г, то в русском переводе она вышла в 1912 г.

Если во Франции с 1893 г. выходит журнал , а с 1896 г появляется основанный Дюркгеймом , ставший основой для формирования социологической школы [75, с. 94- 97], то первый социологический журнал в России начинает издаваться… в 1974 г. и остается единственным до начала 90-х гг.

2. До Октябрьской революции

Классификация методов исследования К.М.Тахтаревым. В 1918 г. публикуется одна из первых программ учебного курса социологии, и ее автор К.М. Тахтарев не без горечи за отечественную социологию отмечает: [95, с. 76].

Тахтарев был одним из первых преподавателей социологии в Психоневрологическом институте, в Петроградском кооперативном институте, на Петроградских Высших курсах П.С.Лесгафта. Книга имеет авторское посвящение — это программа курса социологии, что и обусловило лаконизм, информативность, афористичность и композиционную четкость изложения. Специальная глава посвящена методам социологии [95, с. 56-75]. Автор определяет методы социологии как [95, с. 56]. К числу общенаучных методов К.М.Тахтарев относит индуктивно-дедуктивный метод, в состав которого он включает наблюдение и опыт, анализ, сопоставление и сравнение, умозаключение и вывод, классификацию и систематизацию, предположение и проверку, обобщение и установление общих положений.

К особым социологическим методам относятся следующие [95, с. 66-75]:

Сравнительно-эволюционный, назначение которого состоит в изучении общественных явлений в их развитии. Конкретизацией этого метода автор считает разработанный М.М. Ковалевским метод, который обеспечивает соблюдение принципа однородности оснований для сравнения изучаемых социальных явлений по принадлежности их к одной и той же ступени общественного развития. Далее выделяется метод пережитков, разработанный английским антропологом Э. Тайлором (транскрипция К.М. Тахтарева. — О.М.), дополняющий сравнительно-исторический метод и позволяющий устанавливать у народов, стоящих на разных его ступенях [95, с. 28]. Метод тенденций, цель которого, в отличие от метода пережитков, не реконструкция прошлого, а научное исследование будущего, т.е., говоря современным языком, прогнозирование.

Метод диалектический, который находится в отношениях взаимной дополнительности с эволюционным и предполагает изучение социальных процессов как взаимодействие и/или борьбу противоречий, что в общественном развитии может разрешаться взрывами-революциями.

Метод аналогический, назначение которого — уподобление изучаемых и пока непонятных социальных явлений и процессов другим, уже изученным. Например, уподобление общества организму. Автор отмечает его вспомогательный характер, он сам по себе не является средством анализа, но делает изучаемый объект более наглядным и конкретным для исследователя.

Метод статистико-социологический рассматривается К.М. Тахтаревым наиболее подробно, определяется как [95, с. 75] Статистико-социологический метод понимается как массовое наблюдение социальных явлений, позволяющее устанавливать повторяемость однородных явлений в социальных процессах. В связи с этим социолог, основываясь на законе больших чисел и теории вероятностей, может делать статистические заключения об устойчивости этих повторяющихся явлений, выяснять их естественные соотношения.

При этом автор оговаривает принципиальное методологическое ограничение: устанавливая повторяемость явлений, статистический метод не объясняет ее причины. Для перехода от описания к объяснению предлагается использовать общие логические принципы, изложенные в известной Милля, а именно: метод сопутствующих изменений, метод различий, метод остатков. Но и эти общие логические приемы предлагается применять осторожно, не формально, а с учетом специфики социальных явлений, которая состоит в многофакторности и многозначности взаимосвязей, определяющих ту правильную и устойчивую повторяемость социальных феноменов, которая фиксируется статистическим наблюдением. К.М. Тахтарев советует помнить при анализе повторяющихся социальных явлений, что . Он ставит методологическую проблему , которая может, хотя и не всегда очевидно, определять установленные статистикой связи сопутствующих друг другу изменений [95, с. 75].

Обзор методологического и методического разделов учебной программы К.М. Тахтарева свидетельствует, что к началу очередной революционной многострадального российского общества отечественные социологи были вполне на уровне исследовательской ситуации в мировой социологии. Но гражданская история России обусловила этой науке иную судьбу.

Эмпирическая социология и земская статистика. Если осмысление методологических принципов теоретической социологии было связано с именем и образом этой новой, становящейся науки, то ее эмпирические основания и на Западе [117], и в России созревали в недрах статистики. Многие статистические исследования того времени по методологическим подходам, кругу проблем и применявшимся методам сбора и анализа эмпирических данных и сегодня вполне отвечают требованиям к проведению описательных социологических исследований.

Как мы видели выше, К.М.Тахтарев [95, с. 72-75) выделял статистико-социологический метод в числе специфических для социологии, хотя у статистиков в это время не наблюдается открытой самоидентификации с этой наукой. Социологи старшего поколения называли своих молодых коллег К.М. Тахтарева и П.А Сорокина эмпириками. Статистические методы в те времена обозначались термином , а методология статистического исследования ассоциировалась с логикой естественнонаучного эксперимента. Этой традиции следует и Тахтарев, объясняя для будущих социологов суть статистико-социологического метода. При этом сохраняется дистанция между теорией и методологией эмпирических исследований, которые существуют как бы на грани статистики и предметного анализа.

Образ социологии как позитивной науки мог возникнуть в немалой степени потому, что статистика в странах Европы, в Америке и России к 30-40-м гг. XIX в. в основных чертах завершила институционализацию [66, с. 17-19] и накопила разнообразный методический опыт сбора и анализа ведомственных эмпирических данных, относящихся к различным сферам жизнедеятельности общества [66, с. 14-15].

Нормы, регулирующие отношения организаторов опросов и опрашиваемых, фиксируются в российских учебниках статистики как и сохраняются до 20-х гг. XX в. [66, с 19]. Согласно первому из них, надо ставить только такие вопросы, которые необходимы и на которые можно получить ответ.

Второе правило требует не задавать вопросов, которые могут вызвать у опрашиваемых подозрения или опасения. Опыт проводившихся в России контрольных сравнений результатов переписей (ревизий) с данными текущего учета населения губернскими статистическими комитетами показал, что даже простейшие фактографические вопросы, задевающие экономические интересы населения, приводят к существенным искажениям результатов. Например, по данным ревизии 1858 г., численность населения оказалась на 2 698 351 человека меньше, чем по сведениям статистических комитетов. При этом численность мужчин, которые были налогоплательщиками (податными), занижена на 600 тысяч больше, чем численность женщин, которые налогоплательщиками не были.

Третья норма общения требует ясной формулировки вопросов, обеспечивающей однозначное понимание смысла всеми опрашиваемыми. Наконец, четвертое правило касается соотношения вопросов в вопроснике: они должны обеспечивать логический контроль достоверности ответов [66, с. 19].

Земская статистика была, вероятно, одной из самых ярких характеристик пореформенной России, определявших облик ее общественной и интеллектуальной жизни во второй половине XIX в. Она возникла и осознавалась как один из символов местного общественного самоуправления, как прогрессивная альтернатива государственной статистике, надежность каковой всегда ставилась под сомнение.

Достоверности информации и осмыслению методического и организационного опыта проведения массовых статистических опросов земские статистики придавали особенно большое значение. К концу XIX в. сложились основные нормативные требования к методологии массовых опросов, большинство из которых справедливы и по сей день. Были выработаны также основные методико-организационные разновидности опросов. Они во многом сопоставимы с сегодняшними, хотя и имеют другие названия [66, с. 36-40].

— письменный или почтовый опрос в современной терминологии, который включал два варианта: , если опрашиваемый информировал о своем опыте, и , когда опрашиваемый сообщал об опыте своей социальной группы. Обсуждается проблема возврата вопросников, а также методы отбора респондентов и стимулирования их заинтересованного участия.

— аналог современного раздаточного анкетирования Его достоинствами считаются аккуратность заполнения анкет и полнота возврата, поскольку сбор данных осуществляется под контролем анкетера, который может и консультировать, и контролировать работу опрашиваемого с анкетой. Метод самосчисления был основным при проведении переписей в конце XIX в., хотя при низкой грамотности населения счетчикам-анкетерам чаще приходилось выполнять функции интервьюеров, т.е. зачитывать вопросы (а иногда и объяснять их смысл), выслушивать и регистрировать ответы.

Экспедиционный способ опроса соответствует современному пониманию метода формализованного интервью, включая требования к организации полевого этапа работы, функций интервьюера, правил их отбора, обучения и контроля за качеством их работы. Этот способ считался среди российских статистиков наиболее надежным при низкой грамотности населения, традиционном недоверии к опросам, сложностях в понимании смысла вопросов и других особенностях.

В конце XIX в. (80-90-е гг.) появляются новые формы сбора эмпирических данных — так называемые о различных сторонах жизни народа. Они разрабатывались различными общественными организациями, которые возникали, как и земская статистика, на волне пореформенной либерализации и демократизации. Это были, например, , , и др. Авторами программ выступали и частные лица: ученые, политики, литераторы, желающие привлечь внимание общественности и, в том числе, земских статистиков к изучению различных аспектов жизни народа и общества. Такие программы публиковались в общественно-политических и научных журналах, в трудах и документах соответствующих обществ с призывом ко всем желающим участвовать в сборе сведений. Содержание программ состояло, как правило, из двух частей: описания проблемы исследования и ее чрезвычайной важности для совершенствования общественной жизни, после чего следовал перечень вопросов, часть из которых была адресована экспертам, дающим обобщенные заключения о состоянии исследуемой сферы социальной жизни, сообщества, к которому принадлежит отвечающий, а другая часть вопросов была обращена к личному опыту респондента. Это были вопросы о фактах поведения людей, об их мнениях, традициях и привычках. Программы были прообразами отраслевых эмпирических социологических исследований.

Одно из наиболее развитых направлений — изучение народного чтения как показателя уровня культурного развития и просвещенности народа[2] [14]. Например, были опубликованы три программы по сбору сведений о народной грамотности, о чтении и читательских предпочтениях народа, о его культурном развитии. Две первых программы (Д.М. Шаховского — 1885 г. и А.С. Пругавина — 1887 г.) не дали результатов, а программа Н.А. Рубакина — 1889 г. получила 458 откликов из разных регионов России. Эти материалы, дополненные личными наблюдениями автора программы во время работы с читателями народных библиотек, послужили основой для интереснейшего исследования, содержащего типологию народного читателя и являющегося, по существу, социологическим, хотя автор этого термина не употребляет [85, с. 33-35].

Наблюдение и эксперимент. Известен случай использования метода включенного наблюдения при изучении народного читателя С.А. Рапопортом (публиковался под псевдонимом С. Анский), который, следуя традиции народнического движения, работал шахтером, устраивал громкие читки для рабочих и обсуждения прочитанного, наблюдая их восприятие, понимание и отношение к содержанию книг [7].

Нужно упомянуть и интересное исследование взрослых читателей-учащихся воскресной школы, которое проводилось Х.Д.Алчевской на протяжении двух десятилетий Оно получило высокую оценку научной общественности, а в 1899 г. — Гран-при на Первой Всемирной выставке в Париже. По оценкам современных ей исследователей, [44] Основанием для такой оценки была практика комплексного использования различных приемов сбора эмпирических данных и сравнение полученных результатов для оценки книг, адресованных массовому (народному) читателю» наблюдение за громким чтением изучаемых книг, их обсуждение с регистрацией наблюдений в дневнике. Кроме того, учителя оценивали доступность книг аудитории на основании личного опыта работы с читателями. Собирались также экспертные оценки содержания книг учеными с точки зрения качества популяризации, и читательские оценки этих книг. Результатом отбора, сделанного на основании этих оценок, и явилась трехтомная работа [1].

Метод анкеты, появившийся в этот период, использовался в психолого-педагогических исследованиях и в опросе экспертов при разработке управленческих решений, а также для оценки возможных последствий и препятствий при их реализации [16, 42, с. 443]. Интересно, что автор, представитель психологического направления, считает анкету специальным инструментом для изучения мнений компетентных лиц, на основании которых статистик формирует знание об изучаемой реальности [16, с. 20-25].

Появление свидетельствует о формировании нового направления, , которое еще не идентифицируется с социологией. Но в то же время сами статистики четко фиксируют выход своей науки в изучение сферы общественного сознания (мнений), хотя первоначально субъектом мнений признается эксперт (по терминологии того времени, ), в роли которого могли выступать специалисты-управленцы и наиболее толковые представители [38, с. 43].

Метод анкеты не предполагал детальную разработку опросного листа, как в статистическом наблюдении, намечался лишь общий план беседы с экспертами, которая могла проходить как в группе, так и индивидуально, а последовательность вопросов могла меняться. Термин использовался и для обозначения прессовых опросов, когда вопросник публиковался в газетах или журналах с последующей информацией читателей о результатах [73].

Перечисленные выше методы получения эмпирических данных, выход статистики в сферу изучения духовной жизни, мнений населения и экспертов о различных сферах жизнедеятельности общества были взяты на вооружение формирующимися новыми политическими движениями, органами управления, учеными Они становились важными средствами развития самосознания общества. Аналогичные тенденции фиксирует Д.Конверс — автор известной монографии, посвященной истории массовых опросов в США [117, с. 11-87].

Подводя итоги, можно отметить, что методологические представления четко разделяются в соответствии с теоретическим и эмпирическим уровнем исследовательского поиска и характеризуются известной автономностью. Термин

ассоциируется с теоретическими изысканиями по определению предмета и методологии новой науки, а методология обоснования эмпирического социологического знания формируется в рамках статистики и только в начале XX в. начинает идентифицироваться с социологией.

3. Методологическая рефлексия в эмпирической социологии: 20-30-е годы

В первые два десятилетия советской власти развитие социологии шло как бы по инерции. Социологи продолжали работу, пытаясь найти свое место в новом обществе: в теоретическом осмыслении происходящего, в подготовке социологов-профессионалов, в эмпирическом изучении социальных процессов.

В начале 20-х гг. еще продолжали выходить социологические монографии, учебники и статьи П. Сорокина, Н. Кареева, В. Хвостова, Н. Первушина и др. После серии дискуссий и идеологических кампаний, поводом для которых послужила публикация в 1922 г. книги Н.И. Бухарина , само понятие было надолго связано с эпитетом или .

Несмотря на это, эмпирические социологические исследования развивались очень активно, во-первых, потому что ассоциировались чаще со статистикой, чем с социологией; во-вторых, потому что новая власть нуждалась в информации о различных аспектах состояния общества после гражданской войны. Нужна была информация как об успехах революционных преобразований, так и о резервах терпения и выживания в разных слоях населения.

В методологическом плане эмпирические исследования носили описательный и экстенсивный характер и охватывали почти все сферы жизнедеятельности общества. Продолжая пример из области исследования чтения, приведем данные М.А. Смушковой о том, что за 7 лет (с 1918 по 1925 гг.) было опубликовано 186 работ об изучении народного читателя [90, с. 5]. Напомним, что этот период включает и гражданскую войну. Большинство возникавших в то время исследовательских центров принадлежало ведомствам, что придавало исследованиям ограниченную отраслевую ориентацию. Редакции газет развертывают широкое изучение своих читательских аудиторий, библиотечные работники исследуют читателей массовых библиотек, сеть которых активно развивается в рамках кампании за ликвидацию неграмотности населения, педагоги анализируют детское и молодежное чтение и т.д. Здесь известны имена Я. Шафира, изучавшего аудиторию [108], Е. Хлебцевича, занимавшегося организацией армейских библиотек и исследованием читательских интересов красноармейцев [102], Б. Банка и А. Виленкина, изучавших рабочих-читателей библиотек [10].

Это направление социологических исследований сопровождалось активной методологической рефлексией, о чем свидетельствует появление книг и статей, посвященных методике изучения читателя [39, 50, 68, 99, 108]. Нормативные требования, аргументируемые ссылкой на исследовательский опыт авторов, включают использование комплекса методов: наблюдение, эксперимент, групповое чтение, анализ библиотечной статистики, анкетирование. Анкетирование как единственный метод исследования считается недостаточным, подвергается сомнению достоверность получаемых данных. Большое значение придается психологическим исследованиям чтения, но остается открытым вопрос о взаимодействии результатов, получаемых в рамках этих направлений [105-108]. Ставится вопрос о разработке теоретических оснований эмпирического изучения читательской аудитории. Наряду с критикой анкетного метода и требованием комплексного подхода проблема разработки теории особенно симптоматична. Я. Шафир пишет, что эмпирическое описательное исследование дает [108, с. 12]. Вывод, к которому приходит автор: [107, с. 7]. Отсутствие исходной теоретической концепции создает возможности для произвольной манипуляции результатами на этапе интерпретации, когда недобросовестный исследователь выбирает из полученных данных то, [108, с. 12, 13].

Эти констатации имели принципиальное значение для формирования профессионального сознания социологов, для дальнейшего развития советской социологии. В сущности, ставится вопрос о разработке специальных социологических теорий, теоретических оснований социологического анализа различных сфер жизнедеятельности постреволюционного общества.

Развернулись исследования потребительских бюджетов населения и бюджетов времени, условий жизни и быта различных социальных слоев населения, их культурных и общественно-политических потребностей (работы С.Г. Струмилина, Е.О. Кабо, А. Стопани, Л.Е. Минца, И.Н. Дубинской, Г.С. Полляка, В. Зайцева и других) Эти исследования проводились Статистическим отделом Народного комиссариата труда, Центральным статистическим управлением, Центральным бюро статистики труда и являлись предшественниками будущих самостоятельных направлений социологического изучения образа и уровня жизни, досуга, семьи, потребления.

Методология этих исследований соответствует традиции, которую, следуя К.М. Тахтареву, можно определить как статистико-социологическую [95, с. 72-75]. Публикации их результатов, как правило, сопровождаются указанием на некоторые исходные посылки, которые имеют самый общий характер, часто декларативно-идеологический. Значительно больше внимания уделяется методико-техническим аспектам исследования, обеспечивающим достоверность эмпирических данных. Исследователи в это время стремятся получить информацию обо всей стране, поэтому активно обсуждаются принципы отбора обследуемых и выбора типичных дней недели для изучения бюджетов времени. Идея выборки, обоснования репрезентативности получаемых данных витает в воздухе, но реальных решений пока нет, и в публикациях приводится только информация о числе обследованных единиц наблюдения Неизменно приводятся данные о трудностях, возникавших при реализации полевого этапа исследования и препятствовавших получению запланированного числа единиц наблюдения.

В методах сбора данных сохраняется традиционный подход статистического наблюдения, в котором сочетаются непосредственное наблюдение, учет (когда речь идет о регистрации предметов быта) и вопросник, включающий оценочные вопросы и вопросы о мнениях (когда определяется, например, степень изношенности этих предметов). Подробное описание методологии исследования на этапах сбора и анализа эмпирических данных — общепринятая норма публикаций 20-х гг.

Например, Л.Е. Минц проводил исследование бюджетов безработных в течение трех лет — с 1924 по 1926 гг. Публикуя результаты исследования [67], он считает необходимым сообщить читателю о принципах формирования совокупности опрашиваемых. Учитывая, что безработные могут скрывать свои доходы, чтобы не лишиться государственных пособий, автор формирует группу, однородную по источникам получения пособий (главным образом от страхкассы). Кроме того, это члены профсоюза, поскольку только они имели право на этот вид пособия. Еще один признак, используемый для формирования совокупности опрашиваемых, — отсутствие других работающих членов семьи, поскольку исследования других групп уже имеются Методологическое оправдание такого подхода автор видит, во-первых, в том, что это наименее обеспеченная часть безработных и, следовательно, наиболее типичная для изучения социальных проблем этой группы. А во-вторых, эта группа наиболее полно учтена в соответствующих организациях, что позволяет повысить точность отбора. При этом он считает нужным указать, что описания аналогичных исследований отсутствуют в мировой литературе, поэтому автор не имеет возможности сравнить свой опыт или заимствовать готовые методологические решения [67, с. 12-17]. Далее, излагая содержательный материал, Минц сопровождает его методическим комментарием, сообщает о восприятии вопросов опрашиваемыми, приводит примеры затруднений или неправильного понимания смысла вопросов, ограничения, связанные с особенностями опроса. Методологический контекст содержательных результатов максимально открыт для читателя.

Чрезвычайно важное методологическое значение для теоретической и эмпирической социологии этого периода имело изучение бюджетов времени различных социальных групп населения. Начало этого направления связано с именем С.Г. Струмилина, который в конце 1922 г. провел первое исследование бюджета времени рабочего [93][3] [15]. Новое направление породило нетрадиционные методологические решения. Методы сбора информации здесь представляют сложное сочетание самонаблюдения, ретроспекции и различных модификаций метода опроса: от самосчисления (анкетирования) до экспедиционного варианта опроса (формализованного интервью). В основе таких исследований лежит принцип баланса всех временных затрат, ограниченных изучаемым отрезком времени: сутки, неделя, месяц, год.

Главными тенденциями, характеризующими развитие методологических принципов советской социологии этого периода, являются ее ведомственная специализация, связанная с этим отраслевая дифференциация, преобладание дескриптивных эмпирических социологических исследований, дающих богатейший материал. В ряде исследований ставится вопрос о необходимости глубокой разработки теоретически обоснованной исследовательской программы.

4. Методологические поиски 60-х годов

Практика социологических исследований с 30-х до 60-х гг. в советском обществоведении отсутствовала. В 60-х гг. социология реабилитировалась в официальной идеологии наряду с другими науками, которые ранее числились по разряду : кибернетикой, футурологией и другими. Развитие этого процесса в области теоретической социологии анализируется в первой и второй главах монографии. Здесь же важно отметить, что самоопределение советской социологии в теоретическом контексте послужило серьезным стимулом возрождения и развития традиций эмпирической отечественной социологии. Советские социологи включаются и в международное методологическое общение. Большое значение имела появившаяся возможность участия советских социологов во Всемирных социологических конгрессах. Например, среди 164 докладов советских участников, представленных на социологический конгресс в Варне (1970 г.), было 26 (16%) докладов по проблемам методологии и методов[4] [16].

Между методологией теоретического и эмпирического уровней социологии продолжает сохраняться известная дистанция. Эмпирическая социология, как и в 20-30-е гг. , приобретает широкий размах и характеризуется экстенсивным развитием

Следует отметить, что объективно появление социологии в ее преимущественно эмпирическом варианте совпало с обостренной потребностью общества в открытой социальной статистике. Первые упоминания социологии в директивных документах (например, в решениях съездов КПСС) связывались с необходимостью изучения общественного мнения для оценки успешности осуществления партийных решений. Еще одна задача, директивно формулировавшаяся в то время, — обеспечение достоверной информации о состоянии общества для обоснования управленческих решений [8, с. 78-103].

Развитие эмпирических исследований не могло не стимулировать серьезный интерес к методике. Появляются работы о методах сбора и анализа эмпирической информации, составлении исследовательских программ, подготовке отчетов и интерпретации результатов, а также об отношениях с заказчиком и о разработке практических рекомендаций. Источниками формирования этих представлений были анализ методического опыта отечественной социологии 20-30-х гг., переводы учебников и справочников западной социологии, подготовка и публикация отечественных учебников, обобщение методического опыта отечественных исследований, специализированные методические исследования.

В середине 60-х гг. в Новосибирском Академгородке среди социологов были в ходу машинописные переводы работ Я. Щепаньского [5] [17] и отдельных разделов из западногерманского под редакцией Р. Кёнига. Острый дефицит социологической литературы — наиболее характерная черта исследовательской ситуации 60-хгг Социологические публикации были еще очень редки, издавались малыми тиражами. Большая их часть относится ко второй половине 60-х гг. Одно из наиболее ранних изданий (1961 г.), знакомивших советских социологов с теоретическими концепциями западной социологии, — книга Г.Беккера и А.Боскова, выпущенная под редакцией Г.В. Осипова, В 1965 г. была опубликована книга Г.М. Андреевой [4]. Несмотря на традиционное название книга фактически была первым русскоязычным пособием по методам сбора и анализа данных в эмпирической социологии, основанным на современном опыте западной (в основном американской) социологии.

Кроме переводов и аналитических обзоров, посвященных комплексному описанию методов сбора и анализа данных, публикуются работы, детально описывающие отдельные методы: нормативные требования и опыт их использования. Так, первый номер содержит аналитический обзор учебно-методической литературы по методике опроса, анализа документальных источников, наблюдения и эксперимента. В нею включены более шести десятков работ немецких, французских, английских и американских социологов, представлены авторы классических работ по методологии, методике и технике: В. Гуд и П.Хатт, П.Лазарсфельд и М.Розенберг, М Дюверже, Р Кениг и др. [70].

Особый интерес представляли для советских социологов переводы публикации с описанием опыта практического использования методик отраслевых исследований. Один из номеров того же , подготовленный. Б.М Фирсовым, был посвящен опыту Би-би-си в изучении аудитории радио и телевидения. Он включал не только общий обзорный доклад об организации этих служб и направлениях их работы, но и образцы вопросников с первичными распределениями, отчеты с примерами интерпретации [65]. Именно в этот период активного освоения опыта зарубежных социологов, осмысления методических традиций советской социологии 20-30-х гг. происходит творческое соотнесение этого знания со спецификой исследовательской ситуации в советской социологии. Уже во второй половине 60-х гг. появляются первые публикации, содержащие методическую рефлексию по поводу отечественного исследовательского опыта.

К этому времени в основном сложился нормативный образ социологического исследования, ориентированного на получение эмпирической информации и разработку практических рекомендаций. Эта позитивистски ориентированная идеальная модель структуры исследовательской деятельности социолога предусматривает более или менее глубокую теоретическую проработку исходных посылок исследования, формирование гипотез, эмпирическую интерпретацию понятий и их one-рационализацию, разработку методик сбора и анализа эмпирических данных и обоснование адекватности методик исследовательским задачам в пробном исследовании, контроль качества полевых работ, корректную интерпретацию данных в рамках избранной исследовательской стратегии (описательной, аналитической или объяснительной), подготовки отчета и практических рекомендаций.

В 1968 г. в Тартуском университете вышло первое (ротапринтное) издание книги В.А. Ядова , в которой эта модель излагалась последовательно и полно. На двух последующих переизданиях этой книги (1972, 1987) выросло не одно поколение отечественных социологов [113]. Годом позже появилось учебное пособие А.Г. Здравомыслова [36], еще два года спустя в издательстве МГУ учебник под редакцией Г.М.Андреевой [54]. В этих первых отечественных учебниках нормативная модель социологического исследования уже включена в контекст отечественных проблемных ситуаций, методического опыта советского социологического сообщества, эмпирических данных, описывающих современную советскую реальность.

Публикуются монографии, позволяющие составить представление о том, как эта идеальная модель реализуется в отечественной исследовательской ситуации. Это работы Б.А. Грушина в области изучения общественного мнения [24], коллективная монография ленинградских социологов по проблемам социологии труда и личности [103], публикации новосибирских социологов по социологии села, миграции, аудитории газет, престижу профессий и жизненным планам школьников [81, 64] и другие.

В этот период сформировалось несколько ведущих социологических центров: Ленинград, Тарту (Эстония), Москва, Новосибирск, Урал (Пермь, Свердловск), Куйбышев (ныне Самара), Киев, Ереван, каждый из которых имел свои предпочтительные содержательные направления исследований, методические традиции и интересы.

5. Методология эмпирических исследований в 70-80 годы: дискуссии, эксперименты, учебники

Интенсивная методологическая рефлексия периода 60-х гг., связанная с профессиональным самоопределением формирующегося социологического сообщества, дала обильные и разнообразные плоды в двух последующих десятилетиях. Учебные пособия, публикующиеся в этот период, посвящены по преимуществу методологии эмпирических исследований: методам сбора и анализа эмпирических данных, обоснованию выборочных процедур, организационным проблемам исследований.

Переводы учебников зарубежных авторов вводят в научный оборот методологический опыт европейских и американских социологических школ. Настоящим бестселлером была книга Э. Ноэль , изданная в 1978 г. (переиздана в 1994 г.). Учебник французских авторов Р. Пэнто и М.Гравитца [83] давал комплексное представление о методологии теоретического и методического уровней современной социологии.

Появляются переводы учебников, отражающих исследовательский опыт социологов социалистических стран [69, 82].

В этот период публикуются первые советские работы, относящиеся к эмпирическому уровню исследований [25, 36, 54, 61, 84, 113]. Так же, как и переводные, они посвящены позитивистской традиции эмпирической социологии и содержат описание процесса эмпирически ориентированного социологического исследования в рамках гипотетико-дедуктивного подхода.

Введение социологического образования (специальность называлась ) и предметная специализация социологических исследований вызвали появление дифференцированных целевых методических пособий, ориентированных на специалистов по социологии труда, массовых коммуникаций и других отраслевых направлений [19, 20, 22, 25, 40, 61, 63, 64, 98].

Качественно новым явлением было развитие специализированных методических исследований, посвященных проблемам достоверности, надежности, обоснованности эмпирических результатов. Здесь можно выделить несколько направлений.

Теоретико-философские проблемы истинности социологического знания и обоснованности результатов социологических исследований одним из первых рассмотрел в специальной монографии украинский социолог В.И.Волович [21]. Спустя четыре года появилась статья В.Н. Шубкина [110], посвященная эпистемологическим аспектам социологического знания и имевшая большой резонанс в социологическом сообществе. Еще через восемь лет вышла из печати монография ГС. Батыгина [12], в которой рассматривались проблемы обоснования научного вывода в прикладной социологии. Логика развертывания исследовательского процесса была осмыслена как последовательная и комплексная реализация процедуры обоснования достоверности конечного результата.

Одним из ведущих методологических направлений этого периода является разработка проблем достоверности и надежности (качества) эмпирической информации на основе теории измерения, применения математических методов и обоснования репрезентативности эмпирических результатов. Этот круг проблем подробно рассматривается Ю.Н.Толстовой в 6 этой главы.

В отдельное специализированное направление исследований выделяется круг проблем, связанных с познавательными возможностями методов сбора эмпирических данных, организацией полевых работ как специфического этапа социологического исследования, во многом определяющего достоверность научного результата. Ясно, что даже идеально сконструированные шкалы, отличные математические методы и репрезентативные выборки не компенсируют систематических смещений, вызываемых неправильным пониманием вопросов респондентами, острыми и некорректными вопросами, негативными эффектами интервьюера и тому подобными факторами. Такие исследования проводятся в поисковой описательной или экспериментальной стратегиях либо как сопутствующие разработке методического инструментария в содержательном исследовании, либо как специальный методологический проект, чаще всего связанный с разработкой диссертационной темы по методологии социологического исследования.

Как понимают сельские и городские респонденты-школьники язык анкеты, как влияет на их ответы уровень информированности о предмете опроса? Какие методические приемы и процедуры могут обеспечить единообразие понимания смысла вопросов различными социальными группами опрашиваемых? Исследования показали, что априорные экспертные оценки доступности языка вопросника педагогами и социологами бывают ошибочными чаше, чем можно было бы предполагать.

Полевые экспериментальные исследования дали неожиданные уточнения и открытия (Л.А.Коклягина [46], О.М.Маслова [55])[6] [18].

Какова роль социокультурных и национальных различий в восприятии смысла вопросов анкеты в межнациональных исследованиях? Каковы конкретные методы выяснения этих различий и обеспечения адекватного понимания смысла вопросов? Каково влияние этих факторов на достоверность результатов опроса? Участие методологов во всесоюзных опросах с целевыми методологическими проектами показало, что обоснование национальной, социолингвистической и социокультурной адекватности вопросника требует кропотливой экспериментальной работы на этапе его разработки и пилотажа (Е.М. Ермолаева [32, 33]).

Привлекает внимание методологов и проблема отсутствия ответа в социологическом опросе, содержательный и методический смысл этого явления. Число респондентов, уклонившихся от содержательного ответа на вопрос, оказалось весьма информативным индикатором уровня сформированности общественного мнения, с одной стороны, и методического уровня вопроса — с другой (И.В. Федоров [97], НАКлюшина [43]).

В группе работ, посвященных методологии массовых опросов, выделяется монография В.Э.Шляпентоха [108], содержащая анализ обширного круга западных источников и описания собственных методических исследований и наблюдений. Здесь обсуждаются проблемы взаимодействия вопросника, интервьюера и респондента в ситуации опроса, анализируются факторы, влияющие на достоверность результатов: память и информированность респондента, форма вопроса (открытая или закрытая), ситуация интервью, эффект интервьюера и др. Интересные результаты дает сравнительный анализ данных, полученных в одном исследовании с помощью различных модификаций метода опроса: по месту жительства, по месту работы, с помощью почтового опроса и прессового опроса [81]. Позже появляются монографии, посвященные достоверности результатов при использовании интервью, анкетирования (М.И. Жабский [34], Г.А.Погосян [79], И.А.Бутенко [18]).

В начале 80-х гг. в журнале велась дискуссия о познавательных возможностях открытых и закрытых вопросов (Г.Шуман, С.Прессер [111], Г.А.Погосян [80], О.М. Маслова [58]), проблемах интерпретации ответов респондентов на открытые вопросы (Б.Ш. Бади, А.Н. Малинкин [9]).

Среди организационно-методических разновидностей метода опроса наиболее популярным продолжает оставаться групповое и индивидуальное анкетирование по месту работы или учебы. Причины этой популярности связаны с оперативностью и экономичностью этой формы опроса. Дело в том, что обычная практика опросов чаще всего основывалась на привлечении интервьюеров (анкетеров)-общественников, труд которых не оплачивался. При создании ИКСИ в 1968 г. в его бюджете по странному стечению обстоятельств не оказалась предусмотренной статья расходов на полевые исследовательские работы. Ситуация отягощалась тем, что академическим институтам не разрешалось вести хоздоговорные (коммерческие) работы. Таким образом, популярность группового анкетирования по месту работы была, в известной степени, вынужденная. Отмена этого ограничения к началу 80-х гг. позволила социологам активнее использовать личное интервью по месту жительства, а также активизировать использование почтового и телефонного вариантов опроса (В.О.Рукавишников, В.И.Паниотто, Н.Н.Чурилов [87], В.Г.Андреенков, Г.Н.Сотникова [6], Ю.И.Яковенко, В.И.Паниотто [115], Б.З.Докторов [29]).

Опрос сохраняет в этот период свое лидирующее положение по частоте использования (В.Г.Андреенков, О.М.Маслова [5]). Но и другие методы получают более глубокую разработку, связанную с общей активизацией социологических исследований, расширением сферы использования их результатов. Рабочее совещание по методологическим и методическим проблемам контент-анализа показало, что сфера его применения существенно расширяется. Формализованный анализ содержания используется не только в традиционном изучении сообщений средств массовой информации, но и для решения методических задач. Его применяют для анализа ответов на открытые вопросы записей свободного интервью, групповых дискуссий, для исследования вопросников и ситуации интервью [62].

Вместе с тем активизируется использование контент-анализа и в традиционных для него областях исследования: при изучении содержания сообщений средств массовой информации (В.С.Коробейников [49]), читательских и зрительских писем (А.И.Верховская [20]), Г.С.Токаровский [96]), обращений населения в органы управления и спровоцированных личных документов, например, школьных сочинений (В.О.Рукавишников [86]). Разрабатываются оригинальные варианты формализованного анализа текстов. Назовем информативно-целевой анализ, предложенный Т.М.Дридзе для изучения реализации коммуникативных интенций участников социального общения на этапах создания текста автором, а затем его восприятия и интерпретации читателями [30, 31].

Менее популярные по частоте использования методы — наблюдение (И.А.Ряжских [88]) и эксперимент (А.П. Куприян [52]) — также включены в сферу профессионального внимания.

6. Математические методы в социологии

О необходимости использования в социологии математических методов говорили многие исследователи, начиная с Конта, Кетле, Парето. Однако долгое время это сводилось к изучению разного вида вероятностных распределений и расчету простейших их параметров. Совершенствовались сами представления о распределениях.

Российская наука вполне отвечала тогдашнему мировому уровню.

Появились работы, не потерявшие своей актуальности до наших дней. Так, в работе А.Г.Ковалевского [30] были изложены основные идеи, положившие начало современной теории выборки. Мировую известность имел А.А. Чупров, фамилия которого дала название одному из наиболее часто использующихся в наше время коэффициентов парной связи между номинальными признаками [115].

Основные направления развития математических методов в мировой науке 20- 60-х годов. Начало активного внедрения математики в западной социологии приходится на 20-е гг. и связано с бурным развитием опросов больших совокупностей людей. Возникла задача разработки теоретически состоятельных способов сбора и анализа информации. Но именно в эти годы свертываются эмпирические исследования в СССР, так что к периоду их возрождения в конце 50-х советским социологам пришлось поначалу осваивать зарубежный опыт. К тому времени на Западе в области развития математических методов в социологии произошли радикальные сдвиги.

Выделилось несколько направлений. Одно было связано с проблемой измерения в социологии и, в частности, с разработкой измерительных процедур в опросах, анализом особенностей социологических данных и т.д.

Другое направление — разработка методов анализа данных. Его развитие определялось потребностями не только социологии, но и ряда других наук (психологии, медицины, геологии). Оно отвечало стремлению найти способы поиска статистических закономерностей в тех случаях, когда исходные данные не удовлетворяют строгим требованиям математической статистики.

Третье серьезное направление в развитии математических методов, предназначенных для решения социологических задач, было связано с методами моделирования социальных явлений.

Приобщение советских исследователей к мировой науке произошло в начале 60-х гг. Оно было весьма эффективным и осуществлялось в рамках перечисленных трех направлений.

Волна переводов по математическим методам в социологии 60-80-х годов. Уже в 60-х-начале 70-х гг. были переведены многие фундаментальные работы западных авторов: С.С.Стивенса, П.Суппеса и Дж. Зинеса, П.Ф.Лазарсфельда (классиков теории социологического измерения), Л.Л. Терстоуна (первым предложившего конструктивный способ измерения установки и тем самым способствовавшего активному развитию соответствующей социально-психологической теории). Ряд фундаментальных статей, ставших классическими (Б.Ф.Грина об измерении установки, Н. Рашевского о модели подражательного поведения, Л Гут-тмана о шкальном анализе и т.д.), были опубликованы в сборнике , вышедшем под редакцией Г.В.Осипова. Большую роль в его подготовке сыграл Э.П.Андреев. Те же исследователи инициировали издания учебника по статистическим методам Д Мюллера и К.Шусслера (рассчитанного на читателя-гуманитария), сборника (под редакцией П.Лазарсфельда и Н.Генри), книги (под редакцией Т.Парсонса), содержащей интересующий нас обзор Р.Макгинниса. Много полезных результатов из области теории измерений, принадлежащих таким известным исследователям, как П.К.Фишберн, У.С.Торгерсон и другие, содержит публикация под редакцией Е.М. Четыркина.

Активно публиковались переводы работ ведущих зарубежных ученых и в последующие годы. Среди наиболее значимых можно назвать посвященные разным аспектам анализа данных монографии американских авторов Г.Аптона, Г.Дэвида, М.Дэйвисона, Ф.Мостеллера и Дж.Тьюки, Дж.Флейса, Г.Хармана, Д.Хейса, Г Шеффе; работу по теории измерений И.Пфанцагля; классическую в области моделирования социальных процессов монографию Д.Бартоломью и др.

Отметим также несомненную пользу подготовленного сотрудниками ИНИОН обзора [99].

Развитие отечественных направлений в 60-90 годы. Трагикомическим было начало активного применения в отечественной социологии математических методов в 60-х гг. (как, впрочем, и начало эмпирических исследований вообще). Например, популярную брошюру по методам эмпирического исследования и шкалированию, написанную Э.В.Беляевым и В.А.Ядовым, издательство отказалось публиковать, обвинив авторов в протаскивании идей буржуазных социологов. Еще более показательной явилась публикация в 1962г. издательством брошюры Э.Кальметьевой под этаким лихим названием: . Негативное отношение автора к упомянутой означало уничтожительную критику любых попыток использования математики в социологии.

На фоне таких теперь кажущихся вздорными идеологических упреков проходило обсуждение вышедшего под редакцией Э.П. Андреева и Ю.Н. Гаврилеца в 1970 г. сборника [72]. Он отражал результаты использования математического аппарата в социологических исследованиях, полученные к тому времени отечественными авторами. Помимо моделей социальных явлений и процессов (процесса принятия решения в организационных структурах, мобильности трудовых ресурсов и т.д.), здесь был ряд статей, касающихся проблем социологического измерения, а также общих вопросов, связанных с осмыслением роли математики в социологии. Работа вызвала дискуссии, обусловленные желанием осмыслить степень зависимости выбора используемого математического аппарата от теоретических воззрений исследователя. Но вместе с тем авторы подверглись идеологическому разносу в Институте философии АН СССР. Один из выступавших применил формулу: .

Все же развитию математических методов в социологии чинилось существенно меньше препятствий, чем другим направлениям. Идеологи не очень разбирались в математике.

Первые попытки применения математических методов в отечественной социологии были сделаны новосибирскими учеными из Института экономики и организации промышленного производства (ИЭиОПП) и Института математики (ИМ) Сибирского отделения АН СССР [32], создавшими к началу 70-х гг. подлинную школу математической социологии, существующую до настоящего времени.

Первенство новосибирцев не случайно. Оно явилось следствием создания академгородков и обеспечения тесных контактов между представителями разных профессий

Одна из первых в СССР комплексных разработок в области анализа данных представлена в сборнике, изданном по инициативе Т.И. Заславской и Н.Г. Загоруйко. Его авторы предложили интересную систематизацию методов распознавания образов, к потребностям социологии, а также несколько оригинальных алгоритмов классификации и поиска эффективной системы признаков. Исследования с успехом были продолжены далее.

Группа ученых ИМ, руководимая Н.Г. Загоруйко и Г.С. Лбовым, разработала оригинальную теорию поиска закономерностей, задаваемых всевозможными логическими сочетаниями значений признаков,измеренных по шкалам произвольных типов [21, 22, 39] Решаемые при этом задачи схожи с теми, решение которых достигается с помощью известных алгоритмов типа AID (Automatic Interaction Detector), направленных на поиск взаимодействий. Эти алгоритмы очень часто используются в западной социологии и содержатся, в частности, в известном пакете SPSS (модуль CHAID) Алгоритмы AID позволяют искать сочетания значений рассматриваемых признаков, детерминирующие определенное респондента. Разработки новосибирцев глубже, с их помощью можно рассматривать более разнообразные виды и учитывать разные логические функции от значений признаков. Насколько нам известно, новосибирские ученые не задавались целью обобщать западные результаты. Они работали независимо и создали более широкую теорию.

Своеобразный, опирающийся на идеи теории измерений, подход к пониманию искомых закономерностей предложен Е.Е.Витяевым [10].

Под руководством И.Б. Мучника был разработан оригинальный способ одновременного решения задач классификации объектов и анализа структуры связей характеризующих эти объекты признаков [29].

Сотрудничая с Т.И. Заславской, математики И.Б. Мучник и Н.Г. Загоруйко применили разработанный ими аппарат для многомерной классификации социально-экономических показателей состояния агропромышленного комплекса, построения типологии миграционных потоков [24, 86]. Это было значительным достижением в понимании социологии деревни.

Группа сотрудников ИЭиОПП, руководимая Ф.М.Бородкиным, затем Б.Г Миркиным, предложила ряд оригинальных алгоритмов анализа номинальных и порядковых данных, дающих возможность решать задачи факторизации признаков и классификации объектов [60, 61, 109]. Алгоритмы основаны на представлении каждого рассматриваемого признака в виде матрицы близостей между объектами. Подход дает более адекватные результаты, чем другие известные способы решения соответствующих задач.

Позже под руководством П.С. Ростовцева там же были разработаны методы анализа таблиц сопряженности, существенно дополняющие традиционные приемы: возможность учета данных, отвечающих неальтернативным (многозначным) признакам; основанный на методе случайного моделирования (boot strap) способ проверки устойчивости структуры таблицы, алгоритм ее кластерного анализа и т.д. [89, 90].

Упомянутые методы описаны также в ряде статей, опубликованных в сборниках [3, 25, 45, 48, 53, 57, 64, 65, 96], вышедших в 60-90-е гг. в изданиях ИЭиОПП СО РАН. Там же нашли отражение результаты, которые здесь мы не имеем возможности упомянуть (в их числе — первые в нашей стране работы из области социологического измерения, принадлежащие Ю.П. Воронову, В.И. Герчикову, И.Ю. Истошину, Ю.А. Щеголеву, В.Л. Устюжанинову и др. Среди этих — Н.В. Мартынова [42]).

В Центральном экономико-математическом институте АН СССР (ЦЭМИ, г. Москва) под руководством С.А. Айвазяна развивались методы анализа данных, не привязанные именно к социологии, но учитывающие ее в той мере, в какой они являются общими для целого ряда наук, решающих сходные задачи [1,2]. Из полученных здесь результатов особенно важны методы разведочного анализа (подход к обработке данных, позволяющий исследователю, не имеющему четких априорных гипотез, выработать такие гипотезы) и способы оцифровки значений признаков, полученных по номинальным или порядковым шкалам, т.е. превращения таких значений в обычные числа (Е.С. Енюков).

Нетривиальные результаты удалось получить в проведенном под руководством С.А. Айвазяна и Н.М. Римашевской исследовании типологии потребления населения. Авторы использовали методы классификации [106].

лаборатории математической социологии ЦЭМИ, руководимой Ю.Н. Гаврильцом, является разработка социально-экономических моделей предпочтений, социальных интересов, субъективной полезности [11, 12]. Рассматривались предпочтения в сфере свободного времени и трудового поведения. Были разработаны методы построения функций полезности. На основе опросов некоторых групп респондентов удалось восстановить структуру их предпочтений относительно социальных благ, труда, свободного времени.

Большое внимание уделялось исследованию влияния социальных факторов на вид экономических моделей. Оказалось, что включение в модель таких факторов может привести к сильному изменению ее свойств. Так, в модели с переменной структурой населения рыночное равновесие становится неустойчивым. По существу, тем самым доказывается невозможность чисто рыночного регулирования упомянутой структуры.

Была расширена модель подражательного поведения Рашевского. В нее были дополнительно включены факторы, связанные с наличием у респондента некоторого и влиянием на его установку средств массовой информации. Построена динамическая модель изменения установки. В той же лаборатории разработана модель общества как кибернетической системы; создан метод изучения сложных статистических систем, предложена математико-вероятностная схема анализа структуры зависимостей между переменными [66, 67, 69, 70, 73].

Особая роль в рассматриваемой области принадлежит Институту социологии АН СССР (ИСАИ), и в первую очередь — сотрудникам отдела методики социологических исследований (отдел существовал до 1991 гг.). В плановой системе науки центральный институт Академии нес главную ответственность за развитие своего направления.

В 60-70-е гг. появился ряд работ, содержащих методические рекомендации по использованию методов, известных из западной литературы и отражающих постепенно накапливающийся опыт их применения в отечественной социологии [8, 55, 78, 97].

Сотрудники отдела методики формировали определенные взгляды на специфику использования математики в социологии — представление о системе методологических принципов. Так, К.Д. Аргунова проанализировала возможность изучения причинно-следственных отношений на базе поиска взаимодействий, методические аспекты использования в социологии методов качественного регрессионного анализа [7]. М.С. Косолапов разработал типологию шкал, позволяющую адекватно интерпретировать исходные данные и эффективно выбирать методы их анализа [29, 35, 36]. О.В. Лакутиным был предложен ряд подходов к осуществлению оцифровки и сравнению различных парных коэффициентов связи [38]. Г.Г. Татарова анализировала разные стратегии работы социолога и сформулировала рекомендации по проведению типологического анализа [101, 102]. Ю.Н. Толстова предложила обобщенный подход к пониманию социологического измерения [108], исследовала проблему адекватности ряда методов относительно разных типов шкал [29], разработала методические рекомендации по использованию математики в социологии [107].

На базе осуществленных методических разработок в 80-е гг. отдел подготовил ряд коллективных монографий [4, 26, 47, 104], описывающих широкий спектр подходов, позволяющих эффективно решать многие социологические задачи. Их авторы — сотрудники ИСАИ и других научных центров (Москвы, Ленинграда, Новосибирска, Киева).

Особо важным было достижение творческих связей с . Надо учитывать, что социологи тех лет не имели нормального профессионального образования, были выходцами из гуманитарных наук. неоднократно демонстрировали, к каким нетривиальным результатам может привести грамотное использование математического аппарата. Так, К.Д. Аргунова показала, насколько эффективно может изучаться феномен двуязычия с помощью номинального регрессионного анализа [13]. И.Н. Рысков построил типологию национально-административных территорий, применив оригинальный алгоритм классификации [14]. Г.Г. Татарова построила типологию времяпрепровождения рабочих промышленности [101].

Конечно, не могли быть оставлены в стороне проблемы выборки в социологическом исследовании [87, 117]. В 90-е гг. руководимая М.С. Косолаповым группа сотрудников ИСАН совместно с выдающимся специалистом в области выборочных методов Л. Кишем (Мичиганский университет, Анн Арбор) создала первую в России надежную общероссийскую выборку, основанную на отборе хозяйств.

А.А Давыдов разрабатывал уже проблематику системного анализа социальных процессов, что принесло интересные результаты, например, в расчетах оптимального состава вооруженных сил, в системе сравнительных показателей уровня социальной напряженности по регионам России [16]. В.А. Шведовским развивались методы моделирования социальных явлений [116] и т.д.

Институт опубликовал немало работ, которые создавали основу математико-социологической культуры того времени [6, 33, 34, 49, 51, 59, 62, 75, 85]. В 1991 г. была предпринята попытка начать издание ежегодника . Вышли в свет два выпуска [52], включившие в себя работы А.А. Васина (модель коллективного поведения в социальных процессах), Е.С.Виноградова (доказавшего наличие связи социокультурных изменений в обществе с солнечной активностью), Г.А.Голицина (модель русской истории), О.В. Даниловой, Ю.А. Евина, В.М. Петрова (продемонстрировавших наличие определенных циклов в развитии социокультурной сферы) и др.

Конечно, работы по математической социологии выходили в Москве отнюдь не только под эгидой ИСАН и ЦЭМИ.

Большой интерес и дискуссии вызвали публикации С.В. Чеснокова о детерминационном анализе — подходе, основанном не на математической статистике, а на обобщении аристотелевской силлогистики [113, 114]. А.И. Орлов выступил основоположником нового и перспективного для социологии направления — статистики объектов нечисловой природы [76, 77]. Активные исследования велись в области анализа нечисловых данных [5, 110]. И.И. Елисеева и В.О. Рукавишников [19, 20], С.С. Паповян [81] много сделали для внедрения математических методов в социологию.

В ленинградской социологической школе (филиал ИСАИ, лаборатория В.А. Ядова) с 60-х гг. интенсивную работу в области измерения социологических показателей, особенно по проблеме его надежности вела Г.И. Саганенко [91, 92]. Аналогичной проблематикой занимался Б.З. Докторов [17]. В частности, он предложил значительные и новые для советской социологии расчеты надежности почтового опроса [18]. В.С.Магуну с помощью факторного и путевого анализа удалось получить нетривиальные результаты в исследованиях по проекту [93] и в других направлениях.

В.Т. Перекрест предложил оригинальный метод многомерного шкалирования и — на его базе — подход к осуществлению нелинейного типологического анализа [82]. Сотрудничество группы ленинградских социологов с этим исследователем (в конце 70-х-начале 80-х гг.) принесло ощутимый эффект в построении детерминационных моделей поведения инженеров-проектировщиков и в разработке типологических структур различных социальных процессов.

Сотрудничество О.И. Шкаратана и математика И.Н. Таганова позволило путем применения энтропийного анализа выделить относительно и более группы социальной структуры [100].

Серьезные исследования проводили в 1970-1980-е гг. украинские , особенно В.И. Паниотто, получивший ряд интересных результатов в области изучения малых групп (в том числе с помощью теории графов) и анализа факторов, определяющих качество социологической информации (с использованием целого ряда математических процедур — как статистических, так и нестатистических) [79]. Большой популярностью среди социологов как учебное пособие пользуется его книга, написанная в соавторстве с В.С. Максименко [80]. Отметим также их работу [41], которая, несомненно, может сыграть большую роль в организации работы по привлечению молодежи к профессии социолога. Уже к середине 70-х гг. исследования в рассматриваемой области отвечали уровню мировой науки, отечественные авторы публиковали свои работы в международных изданиях [44].

Было бы несправедливым не сказать о вкладе в рассматриваемую проблематику наших коллег-психологов (большинство результатов по теории измерений являются общими для социологии и психологии): А.Д. Логвиненко [40] и Н.В. Хованова [111], которые рассматривали теоретические вопросы, связанные с уточнениями понятия измерения, что позволяет осуществлять его более адекватно социальной реальности; В.Ю. Крылова [37], разработавшего метод использования многомерного шкалирования для построения индивидуальных пространств восприятия, отвечающих отдельным респондентам. В том же русле лежат работы А.Ю. Терехиной, проанализировавшей ряд важных проблем многомерного шкалирования [103]; В.Т. Цыбы, предложившего подходы к измерению экстенсивных и интенсивных величин [112].

Большое внимание научной общественностью уделялось общим методологическим вопросам применения математики в социологии. Об этом говорит организация в 1989 г. круглого стола под эгидой журнала [84, 43, 94].

О том, насколько применение различных математических процедур оказалось продуктивным в достижении содержательных результатов, свидетельствуют многочисленные исследования с использованием различных процедур кластерного анализа. Это работы математиков А.Т. Терехина, П.Ф. Андруковича под руководством Л.А.Гордона (в 70-е гг. выделены социально-демографические типы респондентов [15], построена типология несоциалистических стран [105], а в 90-е гг. — типологии электората [9]). В середине 70-х гг. И.Б Мучник, С.Г. Новиков, Е.С Петренко разработали типологию городов [74].

Интереснейшие результаты удалось получить в начале 90-х гг. Г А. Сатарову, который путем многомерного шкалирования выявил структуры политических предпочтений россиян [95], а также структуру политических группировок Верховного Совета СССР А его коллега Ю.А. Качанов на основе применения психологических тестов с помощью кластерного анализа выделил различные типологические группы по критерию [28].

Институционализация описываемого направления в отечественной социологии связана с рядом заметных явлений. Состоялись три общесоюзные конференции, посвященные методам социологических исследований, — в 1967 [31], 1978 [46, 50, 54, 56], 1989 [59] гг. В середине 80-х гг. в рамках Советской социологической ассоциации был создан особый исследовательский комитет (в течение нескольких лет его председателем был В.Г.Андреенков, с 1989 г. сопредседателями являются Ю.Н.Гаврилец и Ю.Н.Толстова). Под эгидой комитета с середины 80-х гг. в Москве (в ЦЭМИ и ИСАНе) работает семинар по математическим методам в социологии.

Российские исследователи, занимающиеся сбором и анализом нечисловой информации, в течение ряда лет образуют , сгруппированный в Москве вокруг семинаров (работает с 1974 г., руководители — Ю.Н. Тюрин, Б.Г. Литвак, Ю.В. Сидельников) и (с 1969 г., под руководством С.А. Айвазяна, Ю.Н. Благовещенского, Л.Д Мешалкина). По материалам этих семинаров публикуются сборники [27, 63, 98, 118].

В 80-х гг., когда в высших учебных заведениях СССР были образованы первые подразделения, готовящие профессиональных социологов, а в 1989 г. открылись первые социологические факультеты, встал вопрос об учебных пособиях, методических материалах по математической социологии. Были изданы учебные пособия по моделированию социальных процессов [71, 83].

С 1991 г под эгидой ИСРосАН и ЦЭМИ в Москве под редакцией В.А.Ядова начал издаваться журнал (), специально посвященный методам социологических исследований[7] [19].

Сегодня мы наблюдаем две противоположные тенденции в данной проблематике. С одной стороны, снижение профессионального уровня многочисленных массовых обследований, причины которого многообразны. Это и появление малоподготовленных коммерческих структур, занятых опросами населения, и понятное стремление ускорить публикации в динамическом обществе, так что не достает времени на филигранную их шлифовку.

С другой стороны, благодаря упомянутым выше семинарам и наличию профессионального журнала , а также развитию нормального социологического образования перспективы российской математической социологии в наш компьютерный век скорее всего благоприятны.

7. Современная ситуация: потери и приобретения переходного периода

Смена экономических, политических и идеологических ориентации с началом периода перестройки существенно повлияла и на состояние исследовательской ситуации в науке в целом и в социологии, в частности. Начальная демократизация общественной и научной жизни оказала положительное влияние на развитие социологии, но этому процессу сопутствуют и негативные, разрушительные тенденции, состоящие в резком ухудшении материального обеспечения науки, утечке научных кадров в коммерческие структуры и за рубеж, снижении возможностей для развития фундаментальной науки и др.

Естественно, что и методологическая рефлексия в российской социологии, развиваясь в контексте противоречивой социальной и исследовательской ситуации, находится в переходном состоянии, характеризуется неустойчивостью, неопределенностью, противоречивостью.

Например, в последние пять лет появились новые социологические журналы с преобладающей методологической ориентацией в области как теоретической, так и эмпирической социологии: , , . Казалось бы, происходит расширение информационного пространства: оперативно публикуются переводы современных западных теоретических и эмпирических работ, активизируется обмен результатами методологических изысканий отечественных социологов. Однако эффект этих положительных тенденций существенно ослабляется разрушением информационных связей между региональными социологическими центрами, снижением издательских возможностей и посреднических систем хранения и распространения научной литературы, падением оплаты труда социологов и дороговизной изданий. Отсутствие стабильного финансирования журналов, зависимость от спонсорской поддержки делает их существование проблематичным: каждый очередной номер может оказаться последним[8] [20].

Другой пример, В последние годы расширяется сфера приложения социологического знания инженерного уровня: существенно активизируются оперативные массовые опросы общественного мнения в сфере политики, и особенно электорального поведения, развиваются маркетинговые исследования. Этот круг общественных потребностей вызвал к жизни множество частных коммерческих социологических фирм, ускорил процессы разделения труда в сфере социологии, дифференцировал классы и уровни задач, решаемых различными социологическими службами. Выделяются социологические коллективы, ориентированные на фундаментальные социологические исследования, на подготовку социологических кадров, на оперативные исследования коммерческого характера.

Казалось бы, положительные эффекты этого процесса гарантированы разделением труда и углублением специализации социологов, что должно способствовать развитию методологической рефлексии. Однако преобладание коммерциализации социологических исследований и режим конвейерной гонки, ставший условием выживания этих структур, вовсе не способствует методологическим изысканиям социологов, занятых в этой сфере. В то же время академические структуры, традиционно занимающиеся фундаментальными исследованиями, перестают быть привлекательными для молодежи и для квалифицированных специалистов в связи с низкой финансовой обеспеченностью. Система фантов от специально созданных научных фондов при существующем уровне финансирования не способна принципиально изменить эту ситуацию. Работа в области фундаментальной социологии сегодня требует от социологов самопожертвования и житейской неприхотливости.

Можно привести и другие примеры, подтверждающие неустойчивый и противоречивый характер переходной ситуации в методологической проблематике. Ясно, что дальнейшее ее развитие зависит не только от внутринаучных процессов и усилий социологического сообщества, но и от внешних по отношению к науке общеполитических и экономических факторов. Поэтому попытаемся зафиксировать те положительные тенденции в области методологии, которые в случае успешности дальнейшего демократического развития России могут способствовать и успеху отечественной социологии.

Активизация методологической рефлексии сегодня развивается в тех же основных направлениях, которые были характерны и для : переводы классических и современных работ ведущих западных социологов, повышение интереса к истории отечественной социологии, реабилитация и издание ранее запрещенных работ отечественных социологов конца XIX-начала XX вв. (дореволюционный период и советский период 20-30-х гг.), издание переводных и отечественных учебников по методологии и теории социологии, развитие методологических представлений в сфере эмпирических исследований.

Начиная с 90-х гг., были переведены и изданы работы П.Сорокина, М.Вебера, Э. Дюркгейма, В. Зомбарта, а также авторов более позднего периода — К Поппера, Р Арона, Г. Маркузе, П. Бурдье; специализированные сборники переводов, отражающих состояние американской социологической мысли: Т. Парсонс, Дж. Мид, Р Мертон и другие.

После ликвидации обязательных курсов и кафедр марксизма-ленинизма в системе высшего и среднего общего и специального образования начинает формироваться преподавание социологии. Появляются новые факультеты социологии в университетах и педагогических институтах, межфакультетские кафедры в технических вузах. Социологию начинают преподавать в техникумах и технических училищах, в школах. Методологические аспекты социологического знания включаются в учебники различных уровней и типов: для будущих специалистов-социологов, для специалистов с высшим и средним образованием как необходимый элемент общеобразовательной подготовки. Создание учебной литературы становится актуальной задачей, а изложение методологических основ социологии в виде общеобразовательного нормативного минимума социального знания — чрезвычайно важный, качественно новый этап в институционализации социологии, в становлении профессионального самосознания социологического сообщества.

Первые такие учебники, пособия, монографии уже изданы, значительная их часть подготовлена в рамках программы , осуществленной в 1992-1994 гг. институтом на средства известного мецената Дж. Сороса, и в других программах. В их числе и книги по методологии (Г.С. Батыгин [11], И.Ф. Девятко [27], А.И. Кравченко [51], [78], Н. Смелзер [89], С.С. Фролов [100], М.С. Комаров [47]). В ближайшие годы можно ожидать (при сохранении сложившейся ориентации на расширение преподавания социологии) появления новой волны учебников, разнообразных по читательскому адресу, тематической направленности, дидактическим решениям, стилю изложения материала и т.д.

Особенностью методологической рефлексии в отечественной социологии начала 90-х гг. является повышение интереса к теоретическим концепциям и исследовательским методам качественного анализа. Существуют различные мнения о причинах и последствиях этой новой ориентации. Как свидетельствуют публикации, число которых постоянно растет, некоторая часть исследователей считает, что происходит естественное развитие, обогащение теоретических представлений и методического обеспечения российской социологии, что речь идет не об определении отношения и выборе количественного или качественного подходов в терминах , , но о вполне традиционной проблеме выбора исследовательского подхода, адекватного исследовательской задаче.

Сторонники крайних позиций неутомимо ищут и оглашают аргументы в пользу предпочтительного для них направления. Не вдаваясь в подробности, приведем для заинтересованного читателя публикации, отражающие ход этой дискуссии (О.М. Маслова [57], В.Б. Якубович [116], В.Ф.Журавлев [35], В.А.Ядов [114], Г.С.Батыгин, И.Ф. Девятко [13], С.А. Белановский [14]). Три года спустя после начала этой дискуссии, когда страсти несколько поутихли, стали различимы некоторые наиболее важные ее предпосылки, связанные с особенностями исследовательской ситуации в отечественной методологической культуре.

Проблемы соотношения количественной и качественной социологии по-разному существовали и осмысливались в теоретической и эмпирической советской социологии. Например, в упоминавшихся выше докладах по методологии, представленных на VII Международный социологический конгресс (1970 г.), присутствует и доклад Г.М.Андреевой [9] [21], где дается обстоятельный анализ теоретических источников качественной социологии. Восемь лет спустя был опубликован перевод коллективной монографии английских феноменологов [74], содержащий острую критику ограниченности познавательных возможностей позитивистской социологии, правда, без особо убедительных альтернативных предложений.

В рамках теоретического направления появлялись публикации, посвященные историческим и междисциплинарным предшественникам качественной социологии, ее основателям и последователям (И.С.Кон [48], Е.В. Осипова [76], Л.Г.Ионин [37], В.Дильтей [28]). В некоторых учебниках по методологии присутствовали разделы, посвященные качественной социологии (Р.Пэнто, М.Гравитц [83]), в позитивистски ориентированных учебниках приводилось описание неформализованных разновидностей методов сбора и анализа данных, используемых в качественной социологии.

Однако все эти обстоятельства не имели сколько-нибудь значимого влияния на методологию эмпирических исследований. Разрыв между теоретическим и эмпирическим уровнями социологии, традиционный для российской социологии XIX в., сохранялся и в советской социологии.

Открытие и освоение методологических принципов качественной социологии для социологов-эмпириков в значительной мере было связано с изменением социального заказа на эмпирические данные. В ситуации стабильного общества (которое политики предпочитают называть застойным), когда от социологов требовались эмпирические данные для обоснования управленческих решений и оперативная в процессе их реализации, позитивистский гипотетико-дедуктивный подход был адекватным и достаточным. Дестабилизация социальной жизни с началом перестройки поставила перед социологами новые задачи, для решения которых понадобились дополнительные методологические подходы. К числу этих новых задач относятся, например, изучение изменений в социальной структуре, возникновение новых социальных общностей (фермеры, банкиры, предприниматели, , бездомные, безработные и т.д.); исследование ранее проблем; прогнозирование последствий планируемых реформ. Здесь зачастую не было априорной статистики, опыта предшествующих решений для разработки исходной гипотетической модели и формирования гипотез. Исследование объекта должно было осуществляться одновременно с его описанием, экспертной оценкой, интуитивным пониманием логики и возможных тенденций его развития. Поэтому социологи обращаются к неформализованным вариантам интервью (свободное, с путеводителем, биографическое, нарративное), опираясь при этом на качественное представительство немногочисленных групп, отражающих изучаемые процессы по принципу типичного объекта. Меняется не только стратегия сбора данных, но и стратегия их анализа и интерпретации.

Развитие маркетинговых исследований привело к широкой популярности метода группового фокусированного интервью (), который удачно дополнил традиционные методы массовых опросов потребителей.

Особенностью этого процесса было активное сотрудничество российских и зарубежных социологов, что существенно активизировало и ускоряло освоение качественной методологии. При этом эмпирическая практика не только предшествовала осмыслению теоретических оснований, но и стимулировала методологическую рефлексию. Об этом свидетельствует расширение круга публикаций, посвященных проблемам качественной социологии: ее теоретических оснований, опыту эмпирических исследований, взаимоотношений с количественной социологией (Ж.П. Альмодовар [2], М Бургос [17], В.Фукс-Хайнритц [101], П.Монсон [71]). Появляются первые публикации результатов, отражающих отечественный исследовательский опыт использования качественной методологии в исследованиях социальной мобильности [17, 94], производственных отношений в постперестроечной России [45].

Некоторые общие выводы. Методологические проблемы социологии относятся к числу глубинных внутринаучных ее характеристик, относительно менее доступных для непосредственного воздействия политической конъюнктуры и идеологической манипуляции.

История методологической рефлексии в российской социологии убедительно показывает, что каждый раз, когда состояние социальной системы возвращается к норме, допускающей существование социологии, ее возрождение начинается с ревизии методологических принципов, которая соединяет предшествующий уровень с международным и междисциплинарным методологическим дискурсом.

Методологическая рефлексия имеет в российской социологии глубокие исторические традиции, обусловленные положением общественных наук в обществе и уровнем их развития. Как теоретическая, так и эмпирическая методология формировались в постоянном взаимодействии гносеологических принципов естественнонаучного и социального познания. В различные периоды внимание научного сообщества к этим направлениям было неодинаковым, но, в конечном счете, способствовало формированию более высокого уровня профессионального самосознания.

Современная ситуация в рассматриваемой здесь области, на наш взгляд, очень точно характеризуется наблюдением выдающегося русского статистика А.А. Чупрова, относящимся к началу XX в.: [104, с. 14]. И сегодня методологическая рефлексия в эмпирической социологии, как когда-то в статистике, существует чаще всего в виде опыта, сопутствующего получению содержательных результатов. Этот исследовательской деятельности социолога представляется его авторам интуитивно ясным, поэтому в качестве самостоятельного предмета исследования методологические проблемы выступают довольно редко. Социологи с большим удовольствием отвечают на вопросы о том, что и почему происходит в обществе, но вопросы о том, как получают знание, на котором базируются эти ответы, какова достоверность этого знания, чаще вызывают корпоративную тревогу, чем систематические исследования в области методологии.

История науки в целом свидетельствует, что такое состояние методологии сопутствует становлению молодых наук, активно утверждающих свое положение в обществе. В истории общественных наук это особенно заметно. В российской социологии эти сюжеты еще ждут своих исследователей.

Вместе с тем история развития методологии и методов социологии свидетельствует об устойчивом обогащении и совершенствовании их эвристического потенциала. Это обстоятельство столь очевидно, что позволяет оставаться на позициях умеренного оптимизма.

Список литературы

1. Алчевская Х.Д. Что читать народу? СПб., 1884. Т. 1; 1889. Т. 2; 1906. Т. 3.

2. Алъмодовар Ж. П. Рассказ о жизни и индивидуальная траектория: сопоставление масштабов анализа // Вопросы социологии. 1992. Т. 2. № 2.

3. Американская социологическая мысль. М.: МГУ, 1994.

4. Андреева Г.М. Современная буржуазная эмпирическая социология. Крит, очерк. М.: Мысль. 1965.

5. Андреенков В. Г., Маслова О.М. Эмпирический базис социологической науки: проблемы качества// Социологические исследования. 1987, № 6.

6. Андреенков В. Г., Сотникова Т.Н. Телефонные опросы населения. (Методические рекомендации по проведению выборочных массовых опросов). М.: ИСИ АН СССР, 1985.

7. Анский С. Народ и книга. (Опыт характеристики народного читателя). М., 1913.

8. Афанасьев В. Г. Социальная информация и управление обществом. М.: Политиздат, 1975.

9. Бади Б.Ш., Малинкин А.Н. Уровни и стиль жизни: проблема интерпретации ответов респондента // Социологические исследования. 1982, № 3.

10. Банк Б., Виленкин А. Рабочий читатель в библиотеке. М.- Л.: Работник просвещения, 1930.

11. Батыгин Г. С. Лекции по методологии социологических исследований. М.: Аспект Пресс, 1995.

12. Батыгин Г. С. Обоснование научного вывода в прикладной социологии. М.: Наука, 1986.

13. Батыгин Г. С., Девятко И. Ф. Миф о социологии // Социологический журнал. 1994, № 2.

14. Белановский С.А. Методика и техника фокусированного интервью. (Учебно-методическое пособие). М.: Наука, 1993.

15. Биографический метод в социологии: история, методология, практика / Ред. колл.: В.В.Семенова, Е.Ю.Мещеркина. М.: Институт социологии РАН, 1993.

16. Болтунов А. П. Метод анкеты в педагогическом и психологическом исследовании. М., 1916.

17. Бургос М. История жизни. Рассказывание и поиск себя // Вопросы социологии. 1992. Т. 2. № 2.

18. Бутенко И.А. Анкетный опрос как общение социолога с респондентом. М.: Высшая школа, 1987.

19. Величко А.Н. , Подмарков В. Г. Социолог на предприятии. М.: Московский рабочий, 1976.

20. Верховская А.И. Письмо в редакцию и читатель. М.: МГУ, 1972.

21. Волович В. И. Надежность информации в социологическом исследовании. Киев: Наукова думка, 1974.

22. Герчиков В. И. Социальное планирование и социологическая служба в промышленности. Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1984.

23. Гофман А. Б. Дюркгеймовская социологическая школа // Современная западная социология. М.: Политиздат, 1990.

24. Груишн Б.А. Мнения о мире и мир мнений: Проблемы методологии исследования общественного мнения. М.: Политиздат, 1967.

25. Давидюк Г П. Введение в прикладную социологию. Минск: Вышэйш. школа, 1975.

26. Давыдов Ю.Н. Вебер М. Современная западная социология. М.: Политиздат, 1990.

27. Девятко И. Модели объяснения и логика социологического исследования.М.: 1996. (Программа Европейского сообщества TEMPUS/TACIS ).

28. Дильтей В. Понимающая психология // Хрестоматия по истории психологии / Под ред. П.Я.Гальперина, А.И. Ждан. М.: МГУ, 1980.

29. Докторов Б.З. Подготовка и проведение почтового опроса. Препринт научного доклада. Л.: ИСЭП АН СССР, 1986.

30. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. М.: Наука, 1984.

31. Дридзе Т.М. Язык и социальная психология. М.: Высшая школа, 1980.

32 Ермолаева Е.М. Проблема выбора языка анкеты в межнациональных сравнительных исследованиях // Проблемы сравнительных исследований в социологии. М., 1987.

33. Ермолаева Е.М. Язык респондента — язык анкеты // Социологические исследования. 1987, № 1.

34. Жабский М.И. Возможности, границы и техника опроса // Социол. исследования. 1984, № 3.

35. Журавлев В.Ф. Нарративное интервью в биографических исследованиях // Социология: 4М. 1993-1994, № 3-4.

36. Здравомыслов А.Г. Методология и процедура социологических исследований. М.: Мысль, 1969.

37. Ионин Л.Г. Понимающая социология: Историко-критический анализ. М.: Наука, 1978.

38. Каблуков Н.А. Статистика. (Теория и методы статистики. Основные моменты ее развития.). 3-е изд. М., 1915.

39. Как и для чего нужно изучать читателя. Л., 1926.

40. Как провести социологическое исследование: В помощь идеологическому активу/Под, ред. М.К. Горшкова и Ф.Э. Шереги. М.: Политиздат, 1985.

41. Кареев Н.И. Основы русской социологии // Социологические исследования. 1995, № 8.

42 Кауфман А.А. Теория и методы статистики. М., 1912.

43 Клюшина Н.А. Причины, вызывающие отказ от ответа // Социологические исследования. 1990, № 1.

44. Коган В.З. Из истории изучения читателей в дореволюционной России // Проблемы социологии печати: Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1969. Вып. 1. История, методология, методика.

45. Козина И.М. Особенности применения стратегии исследования случая (case study) при изучении производственных отношений на промышленном предприятии // Социология: 4М. 1995, № 5-6.

46. Коклягина Л.А. Понимание языка анкеты школьниками старших классов // Проблемы сравнительных исследований в социологии. М.: ИСИ АН СССР, 1987.

47. Комаров М.С. Введение в социологию. М., 1994.

48. Кон И. С. Кризис эволюционизма и антипозитивистские течения в социологии конца XIX-начала XX вв. // История буржуазной социологии XIX-начала XX вв. / Отв. ред. И.С. Кон. М.: Наука, 1979.

49. Коробейников B.C. Редакция и аудитория. М.: Мысль, 1983.

50. Коробкова Э. Как узнать, что думают крестьяне о наших книжках: Указания об изучении читательских интересов крестьян. М.: Крестьянская газета, 1926.

51. Кравченко А.И. Введение в социологию. М.: На Воробьевых, 1994; Новая школа, 1995.

52. Куприян А.П. Методологические проблемы социального эксперимента. М.: Наука, 1971.

53. Кэмпбелл Д. Модели экспериментов социальной психологии и прикладных исследований / Пер. с англ. сост. и общ. ред. М.И. Бобневой. М.: Прогресс, 1980.

54. Лекции по методике конкретных социальных исследований / Под ред. Г.М.Андреевой. М.: МГУ, 1972.

55. Маслова О.М. А по какому вопросу ты плачешь?// Литературное обозрение. 1990, № 5.

56. Маслова О.М. ВЦИОМ: хроника общественного мнения периода экономических реформ. (Читательские заметки о новом журнале в контексте социологической периодики.) // Социологические исследования. 1995, № 2.

57. Маслова О.М. Качественная и количественная социология: методология и методы (по материалам круглого стола) // Социология: 4М. 1995, № 5-6.

58. Маслова О.М. Познавательные возможности открытых и закрытых вопросов // Социологические исследования. 1984, № 2.

59. Математические методы в социальных науках / Под ред. П.Лазарсфельда и Н.Генри. Пер. с англ. под. ред. Г.В.Осипова. М.: Прогресс, 1973.

60. Методика и техника статистической обработки первичной социологической информации / Под ред. Г.В. Осипова, Ю.П. Коваленко. М.: Наука, 1968.

61. Методологические и методические основы социологического исследования. Ашхабад: Ылым, 1986.

62. Методологические и методические проблемы контент-анализа: Тезисы докладов. / Отв. ред. А.Г. Здравомыслов. М., Л., 1973. Вып. 1, 2.

63. Методологические проблемы исследования быта // Социальные исследования. М.: Наука, 1971. Вып. 7.

64. Методология и методика системного изучения советской деревни / Отв. ред. Т.И. Заславская и Р.В. Рывкина. Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1980.

65 Методы изучения аудитории английского радио и телевидения / Под общ. ред. Ф.М. Бурлацкого. Отв. ред. В.В. Колбановский. Науч. ред. Б.М. Фирсов // Информационный бюллетень ССА. № 41. Серия: Переводы. Рефераты. М., 1969.

66. Методы сбора информации в социологических исследованиях. Социологический опрос./ Отв. Ред. В.Г. Андреенков, О.М. Маслова. М.: Наука. 1990. Кн. 1.

67. Минц Л.Е. Как живет безработный / Предисл. С.Г. Струмилина. М.: Вопросы труда, 1927.

68. Минц Р. Научная постановка изучения читателя // Книгоноша. 1924, № 42.

69. Михайлов С. Эмпирическое социологическое исследование / Пер. с болгар. М.: Прогресс, 1975.

70. Монина М.Л. Критический очерк методов и техники социологических исследований за рубежом // Информационный бюллетень № 1. Серия: Материалы, сообщения. М., 1967. (Научи, совет АН СССР по проблемам конкретных социологических исследований. Советская социологическая ассоциация. Отдел конкретных социол. исследований Института философии СССР).

71. Монсон П. Лодка на аллеях парка. М.: Весь мир, 1995.

72. Некрасов Т.А. Философия и логика науки о массовых проявлениях человеческой деятельности: Пересмотр оснований социальной физики Кетле. М., 1902.

73. Николаев А. Хлеба и света. Материальный и духовный бюджет трудовой интеллигенции у нас и за границей. По данным анкеты // Вестник знаний. СПб., 1913, № 6.

74. Новые направления в социологической теории / Под ред Г.В.Осипова. Пер. с англ. Л.Г. Ионина. М.: Прогресс, 1978.

75. Осипова Е.В. Дюркгейм Э. // Современная западная социология / Сост. Ю.Н. Давыдов. М.: Политиздат, 1990.

76. Осипова Е.В. Социология Георга Зиммеля // История буржуазной социологии ХIХ-начала XX века. М.: Наука, 1979.

77. Основы марксистско-ленинской социологии / Пер. с нем. Под общ. ред. Г.В. Осипова. М.: Прогресс, 1980.

78. Очерки по истории теоретической социологии XIX- начала XX вв.: Пособие для студентов гуманитарных вузов. М.: Наука, 1994.

79. Погосян Г.Л. Метод интервью и достоверность социологической информации. Ереван, 1985.

80. Погост Г.А. Форма вопроса и целевая установка исследователя // Социологические исследования. 1983, № 3.

81. Проблемы социологии печати / Под ред. В.Э.Шляпентоха. Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1969. Вып. 1, 2.

82. Процесс социального исследования: Вопросы методологии, методики и организации марксистско-ленинских социологических исследований / Пер. с нем. М: Прогресс, 1975. 83.

83. Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук / Пер. с франц. М.: Прогресс, 1972.

84. Рабочая книга социолога / Под ред. Г.В. Осипова. М.: Наука, 1976. 2-е изд. М.: Наука, 1983.

85. Рубакин Н.А. Этюды о русской читающей публике. СПб., 1895.

86. Рукавишников В. О. Использование свободного времени городскими подростками // Социологические исследования. 1980, № 3.

87. Рукавишников В. О., Паниотто В. И., Чурилов Н.Н. Опросы населения (методический опыт). М.: Финансы и статистика, 1984.

88. Ряжских И.А. Опыт использования включенного наблюдения для изучения жизни производственного коллектива// Социологические исследования. 1975, №3.

89. Смелзер Н. Социология / Пер. с англ. М.: Феникс, 1994.

90. Смушкова М.А. Первые итоги изучения читателя. М.- Л.: Гос. изд., 1926.

91. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. М.: Политиздат, 1992.

92. Сорокин П. Дальняя дорога. Автобиография. М.: TEPPA-TERRA, 1992.

93. Струмилин С. Г. Избранные произведения. М.: Наука, 1964. Т. 3.

94. Судьбы людей: Россия XX век. Биографии семей как объект социологического исследования / Отв. ред. В. Семенова, Е. Фотеева. М., 1996.

95. Тахтарев К.М. Социология, ее краткая история, научное значение, основные задачи, система и методы. Пг.: Издательское Товарищество Кооперативных Союзов , 1917. Приложение: Указатель литературы по главнейшим вопросам социологии. (Труды Петроградск. Кооп. Ин-та, учрежден. Обвом Оптовых закупок для Потреб. Об-в.)

96. Токаровский Г. С. Письма трудящихся как источник социальной информации / Социологические проблемы общественного мнения и деятельность средств массовой информации. М.: ИСИ АН СССР, 1979.

97. Федоров И. В. Причины пропуска ответов при анкетном опросе // Социологические исследования. 1982, № 2.

98. Фомичева И.Д. Методика конкретных социологических исследований и печать. М.: МГУ, 1980.

99. Фридьева Н., Валика Д. Изучение читателя: Опыт методики / Под ред. М.А.Смушковой. М.-Л., 1926

100. Фролов С. С. Социология. М.: Наука, 1994.

101. Фукс-Хайнритц В. Биографический метод // Биографический метод в социологии: История, методология, практика / Ред. колл. В.В.Семенова, Е.Ю.Ме-щеркина. М.: ИС РАН, 1994.

102. Хлебцевич Е.И. Массовый читатель и работа с книгой. М.: Учпедгиз, 1936.

103. Человек и его работа: Социологическое исследование / Под ред. А.Г.Здраво-мыслова, В.П.Рожина, В.А.Ядова. М.: Мысль, 1967.

104. Чупров А.А. Очерки по теории статистики. Спб., 1910.

105. Шафир Я.М. Изучение читателя // Журналист. 1924, № 13.

106. Шафир Я.М. Газета и деревня. М.: Красная новь, 1924.

107. Шафир Я.М. Очерки психологии читателя. М.-Л., 1927.

108. Шафир Я.М. Рабочая газета и ее читатель. М., 1926.

109. Шляпентох В.Э. Проблемы достоверности статистической информации в социологических исследованиях. М.: Статистика, 1973.

110. Шубкин В.Н. Пределы // Новый мир. 1978, № 2.

111. Шуман Г., Прессер С. Открытый и закрытый вопрос // Социологические исследования. 1982, № 3.

112. Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии. М.: Прогресс, 1969.

113. Ядов В.А. Социологическое исследование: методология, программа, методы. Тарту: ТГУ, 1968; М.: Наука, 1972; 2-е изд., переработ, и дополн, М.: Наука, 1987; изд. переработ, и дополн., Самара: Самарский университет, 1995.

114. Ядов В.А. Стратегии и методы качественного анализа данных // Социология: 4М. 1991, № 1.

115. Яковенко Ю.И., Паниотто В.И. Почтовый опрос в социологическом исследовании. Киев: Наукова думка, 1988.

116. Якубович В. Б., Качественные методы или качество результатов? // Социология: 4М. 1995, № 5-6.

117. Converse J. Survey Research in the United States. Roots and Emergence 1890-1960. University of California Press, Berkley, Los Angeles, London, 1986.

Реферат: Операции Сберегательного банка РФ

Министерство общего и среднего образования РФ

Всероссийский заочный финансово-экономический институт

Кафедра денег, кредитов и ценных бумаг

КУРСОВАЯ РАБОТА

на тему: Операции Сберегательного банка РФ

(на примере Дуванского отделения Сбербанка)

Выполнила студент: Прокопьева Надежда Александровна

Личное дело №

1999 год

Содержание

Курсовой работы на тему “Операции Сберегательного банка РФ“ на примере Дуванского ОСБ.

Введение.

Глава 1 Сущность и виды операций Сберегательного банка

1.1 Сберегательный банк России ( структура, функции )

1.2 Сущность и виды операций Сбербанка.

1.3 Роль Башсбербанка в кредитной системе России.

Глава 2. Анализ действующей практики.

2.1 Анализ вкладных операций

2.2 Анализ кредитования физических и юридических лиц.

2.3 Анализ валютных операций.

2.4 Анализ рисков.

2.5 Анализ финансово-экономической деятельности.

Глава 3.

Перспективы развития Сберегательного банка

3.1 Привлечение дополнительных ресурсов, путем внедрения новых вкладов.

3.2 Применение автоматизации для осуществления безналичных расчетов населения

Заключение

Список использованной литературы

ВВЕДЕНИЕ

В настоящее время в России сформировалась и действует двухуровневая банковская система Банки составляют неотъемлемую черту современного денежного хозяйства их деятельность тесно связана с потребностями воспроизводства. Находясь в центре экономической жизни, обслуживая интересы производителей, банки опосредуют связи между промышленностью и торговлей, сельским хозяйством и населением. По данным Центрального банка на 1 января 98 года в России действовало 1675 банков. Создание устойчивой, гибкой и эффективной банковской инфраструктуры — одна из важнейших и сложных задач экономической реформы. Российская банковская система перестраивается. По форме перестройка заключается в переходе от одно к двухуровневой системе, а по содержанию от государственной банковской монополии к рыночной конкурентной системе. В связи с этим проблема конкуренции в банковском деле приобретает первостепенное значение. Особое место в банковской системе России занимает Сберегательный банков. В настоящее время он имеет уникальное положение, делающее его несопоставимым ни с каким другим банком. Курсовая работа построена на примере Дуванского отделения Сберегательного банка РФ, на основе изучения действующего законодательства, учебников, различных печатных изданий. В данной теме курсовой работы поставлена цель — раскрыть содержание основных видов операций, проводимых Сбербанком — определить значение необходимости, проведения этих операций банком- проанализировать основные виды операций
Сбербанка. Показать, что анализ деятельности банка в каждом конкретном случае, имеет свои особенности, зависящие от условий в которых функционирует данный банк

Глава 1. Сущность и виды операций сберегательного банка.

1. 1. Сберегательный банк России (структура, функции)

Сберегательный банк России создан с целью привлечения временно свободных денежных средств населения и предприятий, и их эффективного размещения на условиях возвратности, платности, срочности, в интересах вкладчиков банка и в интересах развития народного хозяйства. По форме организации Сберегательный банк России представляет собой акционерное кредитное учреждение, осуществляющее деятельность на основе Устава (приказ
Центробанка от 21.03.91 г). Уставной капитал Сбербанка на 1.01.98г составлял -700, 1 млр. рублей. Акционерами банка являются более 245 тыс. юридических и физических лиц. Крупнейшим акционером -Центральный банк РФ, который владеет контрольным пакетом акций (54, 6%). Структура акционеров
Сбербанка на 1. 01. 98г характеризуется следующими данными :

-60% банковский сектор (включая Центробанк)

-18% инвестиционные компании.

-11% юридические лица

-11% физические лица.

Деятельность Сбербанка регулируется и контролируется Собранием акционеров, а в промежутках между собраниями — Советом банка.
Исполнительным органом банка является Совет директоров, состоящий из
Президента, 15- ти членов совета директоров и 4-х вице-президентов.
Основным структурным элементом системы Сбербанка России выступают
-отделения. Они могут иметь операционные отделы, филиалы, агентства.
Возглавляются территориальные банки Сбербанка России -Председателями, назначенными президентом, а отделения банков — Управляющими, назначенными председателями. На 1.01.98 г Сбербанк России насчитывал : — 74 территориальных банка, 1824 — отделения, 28362 -филиала, 771- агентство. Все учреждения системы Сбербанка осуществляют свою деятельность в соответствии с положением о соответствующих подразделениях. К основным функциям Сбербанка относятся:

-Мобилизация Временно свободных денежных средств населения и предприятий ;

-размещение привлеченных средств в экономику и в операции с ценными бумагами ;

-кредитно- расчетное обслуживание предприятий и организаций ;

-кредитование потребительских нужд населения ;

-осуществление денежных расчетов и платежей в хозяйстве и с населением

-выпуск, покупка, продажа и хранение векселей, чеков, сертификатов и других ценных бумаг;

-консультирование и предоставление экономической и финансовой информации ;

-оказание коммерческих услуг(факторинг, лизинг) ;

-совершение валютных операций и международных расчетов ;

-учредительная функция.

1.2. Сущность и виды операций сберегательного банка.

Сбербанк России выполняет активные и пассивные операции. Пассивные операции отражают привлечение средств предприятий и населения, а активные
-использование этих средств на кредитной основе. К пассивным операциям банка относятся операции: по приему и хранению вкладов населения и предприятий, выполнению расчетов граждан и предприятий по их финансовым обязательствам различного рода (платежи в бюджет, в пользу торговых, коммунальных, транспортных, общественных и иных организаций и учреждений ) ; продажа и покупка государственных и иных ценных бумаг. Из годового отчета Сбербанка РФ следует, что доля средств привлеченных
Сбербанком России в общем остатке средств, размещенных во всех коммерческих банках страны на 1.01.98 г составила — 77,9 %. Всего на счетах по вкладам физических лиц в банке хранилось на начало 98 года более 115 трлн. рублей и 2 млрд. долларов США. Количество счетов вкладчиков превысило 226 млн. Доля средств корпоративной клиентуры на счетах в учреждениях Сбербанка РФ в общих остатках средств юридических лиц во всех коммерческих банках страны на 1.01.98 г составила 11%, то есть 765 тысяч клиентов, с остатком средств 1536 трлн. рублей и 181 млн. долларов США.
Активные операции Сберегательного банка связаны с предоставлением кредитов банкам, организациям и населению в пределах имеющегося в его распоряжении ресурсов. Также к активным операциям относятся все виды операций с ценными бумагами. На 1. 01. 98г совокупный объем вложений
Сбербанка РФ в различные виды ценных бумаг составил около 98 трл. рублей, в том числе вложено в ГКО и ОФЗ — 8,4 трлн. рублей, в ОГСЗ — 8,4 трлн. рублей, на вексельном рынке Сбербанк по-прежнему занимает ведущее место.
На начало 98 г в обращении находились векселя банка общей номинальной стоимостью 16 трлн. рублей. Объем кредитного портфеля Сбербанка РФ на 1.
01. 98 г составил 36,8 трлн. рублей, увеличившись за год в 1, 2 раза. В
97 году банку выдано кредитов на сумму 94,1 трлн. рублей и 8,6 млрд. долларов США. В реальный сектор экономики направлено свыше 44 трлн. руб., что почти в 2 раза больше чем в 96 году. (журнал Деньги и кредит №6 за
1998 г). Наряду с перечисленными операциями Сберегательный банк РФ выполняет следующие услуги: представляет интересы предприятий, организаций, финансовых и хозяйственных органов; осуществляет расчеты по поручениям клиентов и банков -корреспондентов их кассовое обслуживание, а также услуги по инкассации; ведет счета клиентов и банков корреспондентов; проводит операции по обмену валюты, валютные аукционы и другие валютные операции по лицензии Центрального банка России, оказывает брокерские, консультативные и другие виды услуг.

1. 3. Роль Сберегательного банка Башкортостана в кредитной системе.

Еще во второй половине прошлого столетия (1868 г) в Уфе была создана первая государственная Сберегательная касса. Сегодня отделения и филиалы
Башкирского банка Сбербанка России можно встретить почти в каждом населенном пункте республики. В 926 учреждениях банка ( 61 отделение,
865 филиалов ) принимают и выдают рублевые вклады. Башсбербанк в условиях рыночной экономики не утратил своих позиций, он оказывает более 250 видов услуг. Что касается объема привлеченных вкладов, в Башсбербанке хранят свои сбережения около 70 % вкладчиков республики. Привлекая денежные средства и сбережения жителей городов и районов, банк размещает их в экономику республики в интересах вкладчиков и своих интересах. За счет постоянного внедрения принципиально новых банковских технологий,
Башсбербанк поддерживает высокий уровень механизации и автоматизации операционно- кассовой и учетной работы, поэтому до минимума сокращает время обслуживания клиентов. Население Башкортостана имеет в Башсбербанке
5,5 млн. рублевых счетов по вкладам. Валютные операции Башсбербанк ведет сравнительно недавно, но за короткое время сумел занять достойное место в банковской системе республики, он не только принимает 4 вида валютных вкладов, но и обменивает валюту, переводит деньги населения за рубеж и за границу. Сегодня на валютном расчетно — кассовом обслуживании в
Башсбербанке находится более 250 юридических лиц. В том числе такие крупные предприятия республики, как : Белорецкий металлургический комбинат, Мелеузовское АО “ Минудобрение “, Белебеевские заводы “
Автонормаль “ и Спиртоводочный комбинат, Салаватский оптико-механический завод, Башлеспром, ООО “Кока-кола “, Октябрьский завод низковольтной аппаратуры, Всероссийский центр глазной хирургии и другие. Круг клиентов
Башсбербанка постоянно расширяется, так в системе Башсбербанка обслуживается 10109 юридических лиц, из них в городе Уфе — 3564, в
Октябрьском -803, в Стерлитамаке -652, Нефтекамске -455, Кумертау — 319,
Туймазах 312, в Белорецке -233, Ишимбае -210, в Сибае -198. Этому способствует огромный опыт работы в финансовой сфере, система централизованных расчетов, корреспондентские отношения с большинством мировых банков, банков СНГ, региональных и коммерческих банков Уфы, а также репутация солидного банка. ( Вестник Башсбербанка N 7 1998 г ) Банк проводит расчеты по всем видам, принятым в международной практике ( переводы,, аккредетивы, инкассо и т.д. ), осуществляет валютное кредитование. Башсбербанк первым в республике и в системе Сбербанка России приступил к банковским операциям с серебряными слитками и продал за рубеж 3146 кг. Башсбербанк Занимает пятое место среди всех территориальных банков Сбербанка России по количеству реализуемых населению, предприятиям и коммерческим банкам золотых слитков. ( Вестник
Башсбербанка N 9, 10 98 г ). Также банк занимает второе место среди территориальных банков по остатку ссудной задолженности физических лиц.
Так, Башсбербанком совместно с Министерством финансов республики была разработана и освоена программа кредитования жителей республики на индивидуальное жилищное строительство, всего на эти цели было выдано 221 млрд. неденоминированных рублей. Тысячи семей получили возможность улучшить свои жилищные условия. ( Вестник Башсбербанка N 5).

Глава 2. Анализ действующей практики.

2.1. Анализ вкладных операций.

Согласно Положения о Дуванском отделении Сбербанка РФ, утвержденного на совете директоров Сберегательного банка РФ, Дуванское отделение N 4579 осуществляет банковскую деятельность на территории Дуванского района, республики Башкортостан. Отделение банка входит в единую организационную структуру Сбербанка РФ и от его имени может выполнять следующие банковские операции и услуги:

— прием и выдачу вкладов;

— проведение операций с иностранной валютой;

— долгосрочное и краткосрочное кредитование физических и юридических лиц;

— расчетно-кассовое обслуживание юридических лиц;

— прием коммунальных платежей ;

— реализацию лотерейных билетов ;

— продажа покупка ценных бумаг ;

— оказание консультационных и лизинговых операций ;

— предоставление клиентам индивидуальных сейфов во временное пользование ;

— продажа населению золота в мерных слитках ;

— другие операции по банковскому обслуживанию клиентов в соответствии с лицензией Центрального банка РФ и с разрешения Сбербанка
России. На 1 января 1999 года в Дуванском отделении Сбербанка 41861 счетов физических лиц с остатком вкладов 7777336 рублей. На 1 января
1998 года в отделении было 41307 счетов на сумму 7858519 деноминированных рублей. Отсюда видно, что количество счетов увеличилось, но остаток вкладов не увеличился, а снизился. Бизнес-план по остаткам вкладов в валюте РФ выполнен всего на 83 %

Изменение Структуры вкладов населения. табл. N ( 1)

Дуванского отделения Сбербанка за 1998 год

| N | Вид вклада |уд. вес на |уд. вес на | изменение |
|п/п | |1. 01. 98 |1. 01. 99 |(+) (-) |
| | |(%) |(%) | |
|1 |Срочный в т. ч компенсационный | 6,47 | 6, 54 |+0, 07 |
|2 |срочный с ежемесячной выплатой | 21,61 | 7, 24 | -14, 37 |
| |дохода | | | |
|3 |срочный пенсионный | 0 | 27, 53 | +27, 53 |
|4 |Сберегательные вклады | 5, 84 | 17, 84 | +11, 97 |
|5 | вклады довостребования | 18, 30 | 16, 91 | -1, 39 |
|6 |Срочные депозиты | 5, 63 | 1, 0 | -4, 63 |
|7 |Cрочные фиксированные депозиты | 1, 21 | 1, 32 | +0, 11 |
|8 |Пенсионные вклады | 17, 70 | 15, 74 | -1, 96 |
|9 |Рождественские |7, 76 | 0 | +7, 76 |
|10 |Школьные вклады | 0, 79 | 0, 64 | -0, 15 |
|11 |Целевые на детей | 8, 05 | 1, 21 |-6, 84 |
|12 |Новоденежные | 1, 12 | 0, 01 |-1, 11 |
|13 |Неподвижные, Объединенные и | 5, 52 | 2, 61 | -2, 91 |
| |другие | | | |
|14 |Юбилейные | 0 | 1, 14 | +1, 14 |
|15 |Молодежный Сбербанк России | 0 | 0, 30 | +0, 30 |
| | ВСЕГО |100 | 100 | |

Из данных таблицы N 1 видно, что в отделении на 14,37 % за 98 год снизился остаток вкладов с ежемесячной выплатой доходов. На 4,63 % меньше стало срочных депозитов, на 6,84 % снизился остаток целевых вкладов на детей, так как население района из-за инфляции старается вложить деньги на более короткий срок. В 1998 году большую часть средств отделению удалось привлечь на срочные пенсионные вклады, их удельный вес в общей структуре вкладов на 1.01.99 г составил 27,53 %. Данный вид вклада принимается от лиц, получающих пенсии по старости, инвалидности, за выслугу лет, потерю кормильца, доход по нему начисляется в виде процентов. Срок хранения — три месяца и один день. Минимальный размер первоначального взноса 50 рублей, вклад можно пополнять наличным и безналичным путем, в сумме не менее 50 рублей. Процентная ставка не подлежит изменению в течении предусмотренного договором срока хранения вклада, при окончании срока договора, вклад можно пролонгировать, если срок хранения вклада нарушен проценты выплачиваются, как по вкладу довостребования. На 1 января 99 года доход по этому виду вкладов составлял 43% годовых. Также на 11,97 % за 98 год увеличился остаток
Сберегательных вкладов. Эти вклады можно внести на 1; 2; 3 месяца и один день, в сумме не меньше 300 рублей, банк выплачивает фиксированную процентную ставку, установленную договором срока хранения. Вкладчик может ежемесячно получать проценты, вносить дополнительные взносы не менее 100 рублей, без явки в отделение банка продлевать неоднократно договор, в случае досрочного востребования вклада получить доход, исчисленный по вкладу довостребования. На начало 1999 года доход по этому виду вклада составлял 40, 2 % годовых.

Удельный вес вкладов населения в структуре пассивов составлял : в 1995 году — 47,3% в 1996 году — 41% в 1997 году — 44% в 1998 году — 71,6 %

Исчислим средний срок хранения вкладного рубля, для оценки вкладов в качестве ресурсов кредитования и для более рационального использования средств, привлеченных во вклады, что выполним по формуле :

CД = (Оср : В ) * Д, где

СД — средний срок хранения (в днях )

Оср- средний остаток вкладов ( тыс. р)

В — оборот по выдаче вкладов ( тыс. р)

Д — количество дней в анализируемом периоде

За 1997 год СД = ( 1056719 : 2302488 ) * 360 = 165,2 дня

За 1998 год СД =( 7777439 : 19958614) * 360 = 140,3 дня

Из расчета видно, что в 1998 году средний срок хранения вкладов снизился на 24,9 дней. Это говорит о том, что вклады в основном привлекались на короткий срок, что не давало возможности отделению размещать их в долгосрочное кредитование и другие долгосрочные проекты.
За 98 год удельный вес безналичных перечислений в общем приходе вкладов составил 28%, что на 0, 2 % больше, чем в 1997 году. Увеличение этого показателя положительно, т. к. безналичные перечисления являются самыми недорогими пассивами для отделения.

Только после принятия закона “ О банках и банковской деятельности
2 декабря 1990 года Сберегательный банк РФ постепенно обретает все признаки крупного универсального банка. В 1992 году после либерализации цен произошло резкое обесценение вкладов граждан в
Сбербанке, это в какой-то мере подорвало доверие вкладчиков к
Сберегательному банку. Проследим динамику роста вкладов граждан
Дуванского отделения за последние пять лет.

табл. №2
| | Остаток вкладов на | темп роста к |
|Годы |конец года, |предыдущему году, |
| |деноминирован. руб. |% |
|1994 г | 1596649 | — |
|1995 г | 3454356 | 216 |
|1996 г | 4950650 | 143 |
|1997 г | 7858519 | 159 |
|1998 г | 7777336 | 98, 9 |

Резкий рост цен, задержки во взаиморасчетах привели к нарастанию платежного кризиса в народном хозяйстве и следовательно к снижению остатков вкладов. На 1 января 1999 года предприятия района не выплатили в установленные сроки своим работникам 18836 тыс. рублей заработной платы, в том числе : промышленные предприятия -2571 тысяч рублей, строительные организации — 4741 тысяч рублей, колхозы и совхозы -10618 тысяч рублей, что на 47% больше, чем было задолженности на 1 января 98 года. ( газета “ Дуванский Вестник “ от 09.02.99 г )

2.2. Анализ кредитования физических и юридических лиц.

При выдаче кредитов Дуванское отделение Сбербанка строго придерживается инструкций Сберегательного банка РФ о кредитовании населения и кредитования юридических лиц. Ссуды выданные юридическим лицам носят краткосрочный характер и выдаются на срок 3; 6 месяцев. В условиях инфляции такой подход к выдаче кредитов в какой-то мере оправданный для банков, но плохо то, что предприятия не могут взять долгосрочный кредит для расширения производства и освоения новых программ. Кредиты юридическим лицам выдаются под залог имущества и недвижимости на основании решения, созданного при отделении кредитно- инвестиционного комитета. Кредитование юридических лиц в 1998 году в отделении практически прекратилось. За год выдано юридическим лицам кредитов всего на сумму 274 тысячи рублей. Это произошло не потому, что отделение не располагало кредитными ресурсами, их как раз было достаточно, попав в жестокую сеть неплатежей предприятия района не могут своевременно гасить и выплачивать проценты по ссудам, ставя тем самым отделение сбербанка в трудное положение.

Кредитование юридических лиц Дуванским отделением Сбербанка

табл. №3
| |остаток ссудной| Темп роста| Остаток | удельный вес |
| |задолженности |к предыдущему|просроченной |просроченной |
| |деномин. руб. |году, |задолженности |задолженности |
| | |% |руб. |в общей сумме, |
| | | | |% |
| на 1.01.97 | 2360291 | — | 0 | 0 |
|г | | | | |
| на 1.01.98 | 1350897 | 57, 2 | 367700 | 27, 2 |
|г | | | | |
| на 1.01.99 | 603545 | 44, 7 | 603545 | 100 |
|г | | | | |

Из таблицы видно, что вся ссудная задолженность юридических лиц на 1 января 1999 года является просроченной, что очень плохо. Только
10 предприятий района закончили 1998 год с прибылью ( 23,2 % ) и только пять предприятий увеличили производство продукции по сравнению с прошлым годом. ( Газета Дуванский вестник от 09.02.99 г).
Печально, но факт, что кредиты давать не кому, за них просто не смогут своевременно рассчитаться.

Кроме юридических лиц отделение занимается кредитованием населения. Кредиты предоставляются только гражданам России. Уплата процентов за кредит производится ежемесячно, одновременно с погашением кредита, начиная с первого числа месяца, следующего за месяцем заключения кредитного договора. Величина процентной ставки устанавливается комитетом Сбербанка России по процентным ставкам ; при ее изменении в действующие кредитные договора вносятся изменения. В качестве обеспечения при выдаче кредита банк принимает :

— поручительства граждан России, имеющих постоянный источник доходов ;

— поручительства платежеспособных предприятий и организаций клиентов банка ;

— передаваемые в залог физическим лицом ликвидные ценные бумаги ;

— передаваемые в залог физическим лицом объекты недвижимости, транспортные средства и другое имущество.

Кредитование населения Дуванским отделением Сбербанка.

табл. № 4
| |остаток ссудной| темп роста к | Остаток | уд. Вес |
| |задолженности(д|предыдушему |просроченной |просроченной |
| |еном. руб) |году (%) |задолженности |задолженности |
| | | |(деном. руб) |(%) |
|на 1. 01. 97|1613483 |— |16597 |1, 0 |
|г | | | | |
|на 1. 01. 98|3974712 |246 |34166 |0, 9 |
|г | | | | |
|на 1. 01. |2711700 |68 |51706 |1, 9 |
|99г | | | | |

Всего за 1998 год выдано кредитов населению краткосрочных (до 1 года) — 53000 рублей, долгосрочных — 1306750 рублей, в том числе на строительство жилых домов 272600 рублей, что намного меньше, чем в 1997 году. Если за 97 год остаток ссудной задолженности по отношению к 1996 году увеличился в два с лишним раза, то за 98 год, он наоборот снизился почти на половину, при этом остаток просроченной ссуды наоборот возрос. Для отделения определенную трудность представляет выбор надежного, платежеспособного ссудозаемщика. В настоящее время ведя осмотрительную кредитную политику, отделение выдает кредиты большому числу ссудозаемщиков, но в небольших размерах. Проанализируем возвратность кредитов в 1997- 98 годах, рассчитав такой показатель, как оборачиваемость кредитов

Оборачиваемость кредитов за 1997 год

табл. (N5)
|Категория |Погашено |погашено | Среднегодовой| |
|заемщика |кредитов за |кредитов в |остаток |Оборачиваемост|
| |год (руб. ) |среднем в |ссудной |ь (в днях) |
| | |день(руб. ) |задолж. (руб. | |
| | | |) | |
| 0 | 1 | 2 (1/ 360) | 3 | 4 (3/2) |
| Юрлица |3256394 |9045 |1801706 |199 |
| Физлица |2753730 |7649 |2954475 |386 |

Оборачиваемость кредитов за 1998 год

табл. (N 6)
|Категория |Погашено |Погашено | | |
|заемщика |кредитов за |кредитов в |среднегодовой |Оборачиваемост|
| |год (руб. ) |среднем в день|остаток |ь (в днях ) |
| | |(руб. ) |ссудной | |
| | | |задолж(руб) | |
|0 |1 |2 (1/360) |3 |4 ( 3/2) |
| юрлица | 783514 |2176 |432751 |198, 9 |
| физлица | 2841696 |7894 |4168029 |528 |

Возвратность кредитов юридических лиц в 1998 году осталась на уровне 97 года и составила 199 дней, вместо 90 дней ( на 3 месяца ).
Многие предприятия не могут вернуть кредит через три месяца и так как инструкцией по кредитованию предусмотрена пролонгация кредитного договора, если ссудозаемщик не платежеспособен в данный момент, то таким правом кредитный комитет отделения пользуется. Оборачиваемость кредитов населения в 1998 году увеличилась на 142 дня ( 528-386), что говорит о том, что население берет кредиты не на один год, это позволяет банку разместить свои ресурсы на более длительный срок.
Отсутствие законодательной базы по возврату долгов по полученным ссудам со стороны юридических и физических лиц, приводит к росту просроченной ссудной задолженности. Не возврат кредитов одна из основных причин банкротства банков. За 1998 год отделение на 593 тысячи рублей меньше получило доходов от кредитования юридических лиц и населения, тогда как в 1997 году эта статья была одной из самых главных статей доходов отделения.

2. 3. Анализ валютных операций.

Дуванское отделение Сбербанка валютными операциями стало заниматься с апреля 1995 года, получив разрешение от Национального банка республики Башкортостан. В отделении работает обменный пункт иностранной валюты, принимаются и выдаются вклады в иностранной валюте, открыты два счета юридическим лицам — Белокатайскому маслосыркомбинату и МЧП “Пчелка “.

Структура вкладов населения в иностранной валюте по Дуванскому отделению Сбербанка

табл. (N 7)
|N пп |Вид вклада |удельный вес |удельный вес на| изменение |
| | |на1. 01. 98 г |1. 01. 99 |(+)(-) |
| | |(%) |( %) | |
|1 |Вклады до |11, 4 |5, 4 |-6 |
| |востребования | | | |
|2 |Срочные вклады |14, 2 |15, 6 |+1, 4 |
|3 |Вклады с ежемесячным|31, 4 |71, 0 |+39, 6 |
| |начислен. % | | | |
|4 |Срочный депозит на 6|3, 9 |6, 4 |+2, 5 |
| |мес. | | | |
|5 |Срочный депозит на 1|27, 2 |1, 6 |-25, 6 |
| |год | | | |
|6 |срочный с | 11, 9 |0 |-11, 9 |
| |дополнительным | | | |
| |взносом | | | |
| |Всего |100 |100 | |

Самый большой удельный вес (71 % ) в структуре валютных вкладов населения занимают на 1. 01. 99 года в отделении вклады с ежемесячным начислением процентов, их удельный вес по сравнению с
1997 годом увеличился на 39, 6 %, зато снизился удельный вес вкладов довостребования на 6 %, срочных депозитов на 1 год на — 25, 6% и срочных с дополнительным взносом на 11, 9 %. Бизнес -план по остаткам вкладов населения в иностранной валюте выполнен только на 34 %.
Приведем условия самого популярного в отделение валютного вклада : минимальная сумма первоначального взноса по срочному вкладу с ежемесячным начислением процентов 1000 долларов США, дополнительные взносы не менее 300 долларов США, срок хранения не ограничен.
Частичная выдача валюты со вклада не производится, вкладчик может получать ежемесячно или одновременно за несколько месяцев причисленные проценты, по взносам хранившимся больше одного месяца.

Покупка иностранной валюты в Дуванском отделении за два года

табл. (N8) тыс. дол. США
|Месяц | 1997 год | 1998 год |
|январь |21, 61 |7, 11 |
|февраль |22, 02 |3, 21 |
|март |23, 02 |11, 86 |
|апрель |8, 94 |8, 04 |
|май |8, 7 |2, 7 |
|июнь |16, 4 |7, 9 |
|июль |6 |7, 08 |
|август |17, 8 |3, 98 |
|сентябрь |24, 5 |7, 4 |
|октябрь |13, 46 |8, 41 |
|ноябрь |10, 08 |2, 38 |
|декабрь |16, 09 |0, 48 |
|Всего |188, 62 |70, 55 |

Продажа иностранной валюты в Дуванском отделении за два года

табл. (N 9) тыс. дол США
|месяц |1997 год |1998 год |
|январь |5,05 |13,6 |
|февраль |5,3 |11,6 |
|март |5, 7 |4,2 |
|апрель |5,08 |1,25 |
|май |6,91 |2,50 |
|июнь |9 |7, 7 |
|июль |6, 9 |8, 3 |
|август |8, 1 |21, 0 |
|сентябрь |7, 34 |0, 2 |
|октябрь |9, 28 |3, 48 |
|ноябрь |3, 83 |2, 8 |
|декабрь |6, 1 |8, 2 |
|всего |78, 66 |84, 83 |

Сравнительный анализ покупки и продажи валюты показывает, что покупалось отделением валюты в 1998 году меньше, чем в 97 году в два с половиной раза, в то время, как продано валюты наоборот в
1998 году больше, чем в 97 году на 6, 17 тысяч долларов, так как наученные горьким опытом люди валюту в банк не продавали, а наоборот скупали. И если бы не ограничения Башсбербанка, по которому отделению в день разрешалось продавать не больше тысячи долларов
США, валюты возможно было бы продано гораздо больше. За прошедший год по отделению получено доходов от операций с инвалютой 399 тыс рублей, что составляет 8, 3 % от общей суммы доходов, расходов произведено на сумму 471 тысячу рублей, что составляет 11, 8 % от общей суммы расходов.

2.4. Анализ рисков

Для эффективной работы в условиях современных рынков банк, прежде чем выбрать стратегию развития должен точно оценить состав рисков, которые будут сопровождать тот или иной вид деятельности, определить тактику действий в случае, если события на рынке будут развиваться в неблагоприятную для него сторону. Все риски, принятые на себя банком должны находиться в жестокой системе управления, не допускающей нарушений политики банка, а также норм установленных банком России. Согласно Базельскому соглашению активы банка в зависимости от степени риска вложений и их возможного обесценения подразделяются на пять групп, для которых устанавливаются определенные коэффициенты риска в процентах ( журнал “Деньги и Кредит
“ N 1 1998 г ) Взвешивание активов по степени риска производится путем умножения остатка средств на определенных счетах на коэффициент риска ( в %) и деления на 100 %

Оценка активов отделения по группам риска

табл. (N10)
|Наименование |N |Коэффиц|остаток| на 1. | Сумма | на 1. |
|показателей |счетов|иент |по |01. 99 г |риска на |01. 99 г |
| | |риска(%|счету |т. р |1. 01. 98 | |
| | |) |на 1. | |г | |
| | | |01. 98 | | | |
| | | |г | | | |
|1 |2 |3 |4 |5 |6 |7 |
| | | | | |(3*4)/100 | |
|1 гр. риска : |30302,|0 |2130 |2063 |0 |0 |
|средства на |30102,| | | | | |
|корсетах |319 | | | | | |
|обязательные |30202,|0 |653 |0 |0 |0 |
|резервы |30204 | | | | | |
|средства |30206 |0 |0 |0 |0 |0 |
|депонирован. для | | | | | | |
|расчет. чеками | | | | | | |
|вложения в гос. |50102 |0 |38 |52 |0 |0 |
|ц/бумаги | | | | | | |
|касса |20202,|2 |59 |180 |1, 2 |3, 6 |
| |20209 | | | | | |
| |20206 | | | | | |
| |204 | | | | | |
|счета расчетных |30106 |0 |0 |0 |0 |0 |
|центров | | | | | | |
|счета на накопит. |30208 |0 |0 |0 |0 |0 |
|счете по акциям | | | | | | |
|счета по кассовому |30210 |0 |0 |0 |0 |0 |
|обслуживан. фил. | | | | | | |
|итог 1 группы | | |2880 |2295 |1, 2 |3, 6 |
|2 гр. риска: ссуды| |10 |0 |0 |0 |0 |
|гарант. правител | | | | | | |
|ссуды пол залог | |10 |0 |0 |0 |0 |
|гос. ц/бумаг | | | | | | |
|ссуды под залог | |10 |0 |0 |0 |0 |
|драг. мет. | | | | | | |
|средства в расч. |30402 |10 |0 |0 |0 |0 |
|центах ФЦБ |30404 | | | | | |
| |30409 | | | | | |
|средства депонир. |30406 |10 |0 |0 |0 |0 |
|для завершен. | | | | | | |
|расчет. | | | | | | |
|итог 2 группы | | |0 |0 |0 |0 |
|3 гр. риска:вложен |502 А |20 |0 |0 |0 |0 |
|ия в долговые | | | | | | |
|обязат. субъект. РФ| | | | | | |
|итог 3 группы | | |0 |0 |0 |0 |
|4 гр. риска коды : |30110 |70 |0 |0 |0 |0 |
|8979, 8980, 8954 | | | | | | |
|итог 4 группы | | |0 |0 |0 |0 |
|5 группа риска | |100 |10181 |12049 |10181 |12049 |
|1)все прочие | | | | | | |
|обязат. | | | | | | |
|2)гарантии и | в/н б|50 |0 |0 |0 |0 |
|поруч. выд., банком|сч | | | | | |
| |91404 | | | | | |
|итог 5 группы | | |10181 |12049 |10181 |12049 |
|Всего активов |—— |—— |13061 |14344 |10182, 2 |12052, 6 |

Из таблицы видно, что на 1 января 1998 года в отделении всего активов было 13061 ты руб., на 1 января 99 года сумма активов увеличилась на 1283 тыс рублей и составила 14344 тыс рублей. Увеличение активов произошло в основном за счет активов относящихся к пятой группе риска, с коэффициентом риска 100 %, следовательно отделение размещает ресурсы с большим риском потерь, так как практически не имеет активов с небольшими коэффициентами риска. Качество активов в основном зависит от качества кредитного портфеля. Качество же кредитного портфеля определяют также на основе коэффициентов риска В соответствии с телеграммой ЦБ РФ N 204 от 1. 11. 94 г банки обязаны создавать резерв на возможные потери по ссудам, относящимся к 3- 4 группам риска.
По ссудам третьей группы риска — резерв не менее 50 %, по четвертой группе риска — 100% резерв от величины выданных ссуд. По ссудам относящимся к первой и второй группам риска необходимость создания резерва банки определяют самостоятельно

Динамика изменения качества кредитного портфеля

табл. (N 11)
|N |Показатели |на 1. 0198|удельный |на 1. 01. |удельный |темп роста|
|п/| |сумма т. р|вес (%) |99 сумма |вес(%) |(%) |
|п | | | |т. р | | |
|1 |Ссудная задолж. |5166. 3 |100 |3315, 3 |100 |-36 |
| |всего | | | | | |
|2 |Стандартная (1 |3770, 8 |73 |2205, 1 |67 |-42 |
| |гр. риска) | | | | | |
|3 |Нестандартная(2 |160 |3 |165, 3 |5 |3 |
| |гр риска) | | | | | |
|4 |Сомнительная(3 |775, 5 |15 |201, 2 |6 |-74 |
| |гр риска) | | | | | |
|5 |Безнадежная (4 |460, 3 |9 |743, 7 |22 |62 |
| |гр риска) | | | | | |
|6 |Сумма создан. |183, 6 |4 |668, 8 |20 |264 |
| |резерва | | | | | |

По данным таблицы видно, что безнадежной ссудной задолженности ( 4 гр риска) на начало 1999 года в отделении стало больше, ее удельный вес с 9% увеличился до 22%. Соответственно увеличилась и сумма резерва по ссудам с 183, 6 тыс рублей на 1 января 1998 года, до 668, 8 тысяч рублей на 1 января 99 года. Следовательно, можно сделать вывод, что отделение имеет возможность, в случае невозврата кредитов, погасить задолженность за счет резерва по ссудам, что является фактором стабильности банковской системы. Рассчитаем некоторые коэффициенты, например коэффициент риска = ( кредитные вложения — резерв по ссуде ) / кредитные вложения

Коэффициент риска на 1. 01. 98 г = (5166, 3 — 183, 6) / 5166, 3 = 0,
96 на 1. 01. 99 г= (3315, 3- 668,
8) / 3315, 3= 0, 80

Чем больше значение данного коэффициента и ближе к единице, тем лучше качество кредитного портфеля, с точки зрения возвратности.

Коэффициент резерва = (резерв по ссудам / кредитные вложения ) * 100%

на 1. 01 98г =( 183, 6 / 5166, 3) * 100 = 3, 6 %

На 1. 01. 99 г = ( 668, 8 / 3315, 3) * 100 = 20, 2 %

Оптимальное значение этого коэффициента считается 15 %, то есть на начало 1999 года в отделении создано резерва по ссудам даже немного больше нормы, качество же кредитного портфеля стало хуже, о чем свидетельствует снижение коэффициента риска.

2.5. Анализ финансово- экономической деятельности

Основной задачей любого коммерческого предприятия в его деятельности, является максимальное получение прибыли. Покажем в таблице, как изменялась прибыль отделения за последние пять лет.

Финансовый результат Дуванского отделения Сбербанка за 1994-1998 годы.

табл. ( N 12)
|годы |Прибыль(+) Убыток (-) тыс. | Темп роста к предыдущему |
| |руб |году (%) |
|1994 |+541 |— |
|1995 |+1137 |210 |
|1996 |+2092 |184 |
|1997 |+556 |27 |
|1998 |+617 |111 |

Мы видим, что все предыдущие годы отделение работало прибыльно, самая высокая прибыль была получена в 1996 году. Рентабельность работы любой организации требует обеспечения полного покрытия всех расходов, за счет полученных доходов и обеспечения средней нормы прибыли по отрасли. Только при этих условиях возможно дальнейшее развитие организации в том числе и банка.

Показатели рентабельности отделения в динамике за 1997-98 годы
|N п/п |Содержание |за 1997 г | удельный | за 1998 г |удельный |
| | |сумма (т. |вес (%) |сумма(т. р)|вес(%) |
| | |р) | | | |
|1 |Доходы всего |3130, 5 |100 |4785, 8 |100 |
| |в т. ч а)процентные|2619, 9 |83, 7 |2447, 4 |51, 1 |
| |б) беспроцентный |510, 6 |16, 3 |2338, 4 |48, 9 |
|2 |Расходы всего |2574, 5 |100 |4168, 8 |100 |
| |в т. ч |913, 9 |35, 5 |1043, 1 |25, 0 |
| |а) процентные | | | | |
| |б) непроцентные |1660, 6 |64, 5 |3125, 7 |75 |
| |расходы | | | | |
|3 |финансовый результат|+556 |- |+617 | |
|4 |средняя сумма |12777, 4 |— |13456, 0 |— |
| |активов | | | | |
|5 |рентабельность, как|4, 4% | |4, 6% | |
| |отношение | | | | |
| |1) прибыли к сумме | | | | |
| |активов | | | | |
| |2) прибыли к |21, 6% | |14, 8% | |
| |расходам | | | | |
|6 |процентная маржа |1706 | |1404, 3 | |

Рентабельность отделения на начало 1999 года увеличилась на 0,
2 %, как отношение прибыли к сумме активов, но снизилась на 6, 8 %, как отношение прибыли к расходам, так как прибыль отделения за 1998 год выросла только на 61 тысячу рублей, а расходы увеличились в 1, 6 раз, при этом очень увеличились непроцентные расходы, за счет увеличения таких статей расходов, как резерв по ссудам, отрицательная курсовая разница по купле- продаже инвалюты, оплата труда, административно-хозяйственные расходы. Проанализируем, как за прошедший 1998 год изменилось состояние активов, с точки зрения их ликвидности, ведь отделению нужны средства в ликвидной форме, то есть такие которые легко могут быть превращены в наличные деньги с небольшим риском потерь, или вообще без него. Банк считается ликвидным, если суммы наличных средств и других ликвидных активов могут быстро и своевременно погасить все его финансовые обязательства.

Динамика изменения активов отделения с точки зрения их ликвидности

табл. (N14)
| Показатели |на 1. 01. 98 г |на 1. 01. 99г |увеличение(+) |
| | | |уменьшение (-) |
|1. Ликвидные |2880 |2295 |-585 |
|активы всего | | | |
|в т. ч |59 |180 |+121 |
|а) касса | | | |
|б) корсчет |2130 |2063 |-67 |
|в) резервы |653 |0 |-653 |
|г) вложено. в |38 |52 |+14 |
|ц/бумаги | | | |
|2. дебиторская |106 |51 |-55 |
|задолженность | | | |
|3. кредитные |5166, 3 |3315, 3 |-1851 |
|вложения | | | |
|4 основные |1146 |1670 |+524 |
|средства | | | |
|5 Средства в |3762, 7 |7012, 7 |+3250 |
|расчетах | | | |
|Всего активов |13061 |14344 |+1283 |
|Обязательства |8926, 4 |10116, 2 |+1189, 8 |
|банка всего: | | | |
|а) средства на |750 |1663 |+913 |
|расчетных, тек. | | | |
|счетах п/п | | | |
|б)вклады населения|8161 |8439 |+278 |
|всего | | | |
|в) средства в |9, 7 |2, 2 |-7, 5 |
|расчетах | | | |
|г) Кредиторская |5, 7 |12, 0 |+6, 3 |
|задолженность | | | |

Рассчитаем некоторые коэффициенты, например отношение ссудной задолженности к вкладам населения на 1. 01. 98 г = ( 5166, 3 / 8161) = 0, 63 на 1. 01. 99 г =(3315, 3 / 8439) = 0, 39

чем больше доля вкладов помещается в ссуды, тем ниже показатель ликвидности. На начало 1999 г данный коэффициент снизился, то есть показатель ликвидности стал лучше, так как только третья часть вкладов размещена в ссуды, а не половина их, как было на начало 98 года.

Удельный вес ликвидных активов в общей сумме активов на начало 1999 года также снизился (2880 / 13061) *100 % = 22% на 1. 01. 98 г

( 2295 / 14344) *100 % = 16 % на 1. 01. 99 г

Общий коэффициент ликвидности = ( ликвидные активы / обязательства банка )

на 1.01.98 г = 2880 / 8926, 4 = 0, 32 на 1.01.99 г = 2295 / 10116, 2 = 0, 23 по норме этот коэффициент не должен быть меньше 0, 50

среднегодовая процентная ставка по кредитным вложениям = ( доходы от кредитования / среднемесячные остатки кредитных вложений ) *100 на 1.01.98 =( 1518 т. р / 5166 т. р) *100= 29, 4 % на 1.01.99 = (925 т. р / 3315 т. р ) * 100= 27, 9 %

Средняя процентная ставка по кредитным ресурсам = ( процентные расходы / среднегодовой остаток кредитных ресурсов ) *100

на 1.01.98 г = (863 / 8911) *100 = 9, 7 % на 1.01.99 г = ( 781 / 10102 ) * 100 = 7, 7 %

“ Спрэд” на 1.01.98 = ( 29, 4 — 9, 7) = 19, 7 % на 1.01.99 = ( 27, 9 — 7, 7 ) = 20, 2 %

финансовая маржа = ( процентные доходы и доходы по ц/бумагам минус процентные расходы ) / средние остатки кредитных ресурсов

на 1.01.98 = (2620- 903) / 8911 * 100 = 19, 3 % на 1.01.99 = ( 2445 — 1043) / 10102 * 100 = 13, 9 %

Разница между Спрэдом и финансовой маржой показывает процент потери доходов отделения из-за отвлечения кредитных ресурсов в активы не приносящие доход. за 1997 год потери равны 0, 4 % ( 19, 7 — 19, 3 ) за 1998 год потери доходов отделения составили 6, 3% (
20,2 — 13,9 )

Из произведенных расчетов можно сделать вывод, что хотя активы отделения за 1998 год увеличились на 1283 тысячи рублей, ликвидные активы не только не увеличились, а даже снизились на 585 тысяч рублей.
Обязательства же отделения увеличились на 1189, 8 тысяч рублей, в основном за счет роста средств на расчетных и текущих счетах предприятий и организаций. Общий коэффициент ликвидности меньше нормы и еще снизился за 98 год на 0, 09. Поэтому, ни смотря на то, что отделение и работает прибыльно, нужно увеличить объем ликвидных активов и активов приносящих доход, свести до минимума просроченную задолженность по кредитам, повысить качество кредитного портфеля, увеличить объем стандартной ссудной задолженности, увеличить количество кредитных ресурсов, путем привлечения средств во вклады населения и на счета предприятий и организаций, снижать непроцентные расходы.

Глава 3. Перспективы развития Сберегательного Банка

3.1. Привлечение дополнительных ресурсов, путем внедрения новых вкладов

Сбербанк призван сыграть важную роль в ограничении прироста денежной массы в стране и проведении антиинфляционной политики на основе активного привлечения средств населения и их эффективного вложения в развитие экономики России.

Повышение эффективности сбережений требует проведения ряда мероприятий. Данные мероприятия могут охватывать общие цели социально- экономической политики, структуру и систему хозяйственных связей.

Всемерно должно развиваться предложение товаров и услуг. Важную роль здесь играют учреждения Сберегательного Банка, которые аккумулируют денежные средства населения. Значительная доля сбережений сейчас находится в наличном виде. На современном этапе задача состоит в том, чтобы деньги вложить в те отрасли, которые смогут дать быструю отдачу, смогут покрыть дефицит нужных товаров, принесут высокий процент рентабельности. От надежности и выгодности форм сбережений, их вариантности зависит активизация сберегательного процесса. В условиях инфляции начинает преобладать тенденция, которая выражается в покупке населением “ненужных“ товаров с одной целью
— избавиться от наличных денег. Сберегательный Банк обязан принять в этой ситуации меры, направленные на смещение ценностных ориентиров населения, чтобы усилить мотивацию сбережений.
Необходим дифференцированный подход всей банковско- сберегательной системы к нуждам и проблемам всех слоев населения. Внедрять новые формы сбережений возможно только с учетом всей многоаспектности сберегательного процесса. Работа в данном направлении должна учитывать социальную структуру вкладчиков и тенденции ее развития, психологическое предпочтение тех или иных форм накопления, исторически сложившиеся стереотипы, привязанности определенных возрастных групп к сохранению денег на счетах по вкладам.

Хочется предложить новый вид вклада “ Летний отдых “, действует с 1 сентября до 1 июня, открывается лицам с 18 лет, обязательным условием вклада является регулярное, ежемесячное зачисление сумм части зарплаты ( 300 рублей ). Доход по этому вкладу исчисляется из 15 процентов годовых на весь остаток средств во вкладе. Вклад “ Летний отдых “, как разновидность вклада довостребования, совершаются расходные операции в любых суммах, в пределах остатка, но не менее 1/3 из зачисленных ежемесячно 300 рублей должно оставаться на счете ( 300 : 3 = 100 рублей ). Значит на 1 июня вклад будет в сумме 900 рублей ( 100 * 9 мес = 900 руб). Первого июня вклад можно закрыть, или доход будет начисляться по нему из расчета 2 процента годовых. как по вкладу довостребования. Если условия не соблюдаются по зачислению сумм и по расходным операциям, то доход начисляется также 2 процента годовых. доход по вкладу на 1 июня = ( 900 руб * 15 *270 дней ) / 100 / 365
=99, 86 рублей, где 900 — остаток вклада

15 процент по вкладу

270 срок хранения вклада

100 постоянная величина

365 количество дней в году

Произведем расчет стоимости привлеченного вклада, то есть среднюю процентную ставку.

% по вкладу (доход)

Средняя процентная ставка по вкладу = —————————-
———

среднегодовой

остаток вклада

Среднегодовой остаток вклада ( по средней хронологической )=

( 100 / 2 + 200 + 300 + 400 + 500 + 600+ 700 + 800+ 900 / 2 )
: 8 = 500 рублей

Средняя процентная ставка по вкладу = 99,86 / 500 * 100 %
= 19,97%. Если учитывать, что средняя процентная ставка за 1998 год по кредитным вложениям отделения составила 27,90 %, то доход банка от привлечения вклада “Летний отдых“ будет равен 7,93 %
(27,90% — 19,97 %)

3.2. Применение автоматизации для осуществления безналичных расчетов населения

Безналичные расчеты приобретают особую актуальность в условиях перехода к рыночной экономике, поскольку позволяют заметно увеличить эффективность банковской деятельности и снизить до минимума затраты на банковские операции. В Сберегательном Банке сосредоточен безналичный денежный оборот, включающий расчеты вкладчиков банка и населения, а также организаций, имеющих счета в Сбербанке. При этом Сбербанк стремится использовать безналичные расчеты для роста вкладов населения и создания дополнительных удобств для вкладчиков, пользующихся такими расчетами, а также максимально содействовать сокращению налично- денежного оборота. Увеличение доли безналичных расчетов в хозяйственной деятельности приводит к ускорению оборота, как денег так и товаров, а также способствует нормальному возобновлению кругооборота средств предприятий. Таким образом, при безналичных расчетах ускоряется оборот денежных средств и материальных ресурсов, экономятся издержки обращения, а в кредитной системе формируются ресурсы для кредитования народного хозяйства.
Безналичные расчеты включают выплату через учреждения банка зарплаты рабочим и служащим, выдачу чеков за счет сумм вкладов, перечисление на счета по вкладам в уплату за квартиру, коммунальные и другие услуги. К сожалению надо констатировать неравномерное развитие безналичных расчетов. В этой связи следует отметить, что для достижения высокого уровня безналичных расчетов в России, в том числе и в Башкортостане необходимо коренное улучшение состояния автоматизации и механизации банковской деятельности, что и проводится во всех учреждениях
Башсбербанка. Решение проблемы состояния и развития безналичных расчетов невозможно при массовом использовании существующих форм денег. Зарубежный опыт подсказывает, что основной путь — использование “ безбумажной “ технологии, применение в сфере услуг заменителей наличных денег, создание технических устройств для их автоматической обработки. В Башсбербанке продолжается совершенствование программного комплекса электронного документооборота и бухгалтерского учета на базе систем “ Операционный день банка “ и “ Эскорт “.

Автоматизация банковской деятельности должна проводится на нескольких уровнях. Использование автоматических кассовых машин
(банкоматов ) стало попыткой банков предоставить клиенту возможность работы со своим счетом в любое удобное для него время и практически из любого места. В общем случае банкомат представляет собой устройство, которое выполняет следующие типовые финансовые операции :

— выдает наличные денежные средства со счета или принимают наличные, или чек клиента в депозит ;

— сообщает баланс счета ;

— выдает отчет о движении средств на счете за определенный период ;

— осуществляет переводы средств со счета на счет ;

— выполняет периодические платежи ;

— дает справки о последних банковских инструкциях, нововведениях ;

— принимает заявления на ссуды.

Применение автоматизированных сетей кассового обслуживания клиентов для относительно простых операций высвобождает банковских служащих от рутинного труда, позволяет сосредоточиться на оказании более специализированных услуг, сокращает затраты на предоставление услуг населению. Кроме того, банки получают прекрасную возможность сократить персонал отделений, сохранить позиции на потребительском рынке, получить преимущества в конкурентной борьбе, увеличить прибыль. С точки зрения расходов банка на создание банкоматов, их применение считается эффективным, поскольку в этих условиях отпадает необходимость в дополнительных расходах на помещение и обслуживающий персонал.

Несмотря на стремительное развитие таких средств удаленного доступа в банк, как “ Интернет “ и специализированной системы “
Банк- клиент “, банкоматы по-прежнему играют важную роль. К сожалению, развитие сетей банкоматов в России пока идет очень медленно, главными причинами такого положения вещей являются неразвитость ( по сравнению с мировым уровнем ) банковской системы и как следствие отсутствие у населения свободных денежных средств и потребности в кредитных карточках. Но, несмотря на это, в перспективе можно ожидать повсеместного внедрения в России такой важной части автоматизированной банковской системы, как сети банкоматов.

Заключение.

В целях привлечения ресурсов для своей деятельности
Сберегательному Банку важно разработать стратегию политики исходя из целей и задач, закрепленных в уставе, для получения максимальной прибыли и сохранения банковской ликвидности. Политика
Банка в области сбережений населения нацелена на сохранение лидирующего положения в этом секторе финансового рынка, путем совершенствования действующих и внедрения новых видов вкладов и депозитов.

В своей дальнейшей деятельности Дуванскому отделению сбербанка следует вести работу по следующим направлениям :

1) Активное развитие операций по перечислению всех видов доходов граждан во вклады.

2) Ускорить развитие системы безналичных расчетов с применением пластиковых карточек.

3) Провести целенаправленную работу по привлечению на обслуживание новых юридических лиц.

4) Повысить эффективность работы с иностранной валютой.

5) Изменить структуру активов, увеличив ликвидные активы и активы приносящие доход.

6) Повысить качество кредитного портфеля.

7) Активизировать рекламную деятельность.

Список использованной литературы.

1) Федеральный закон “ О банках и банковской деятельности “

“ Деньги и Кредит “ номер 2 1996 год.

2) Инструкции Сбербанка РФ :

— номер 1-р от 30. 06. 1992 года с изменениями и дополнениями до 01. 04. 1993 года.

“ О порядке совершения Сбербанками РФ операций по вкладам населения “

— номер 229 от 10. 07. 1997 года “ Правила кредитования физических лиц “

— номер 285-р от 08. 12. 1997 года “ регламент предоставления кредитов юридическим лицам Сбербанками России и его филиалами “

— номер 70-р от 10. 11. 1994 года “ Указания по организации экономической работы в учреждениях Сбербанка РФ “ номер 5; 7; 10 от 1998 года газета “ Вестник Башсбербанка
“ номер 12 от 09. 02. 1999 года газета “ Дуванский Вестник “

3) Авторский коллектив “ Банковский портфель “ том 1; 2; 3
Москва “ Соминтек “ 1994 год.

4) Авторский коллектив “ Валютный портфель “ Москва “
Соминтек “ 1991 год.

5) Астахов А. В. “ Системный подход к управлению рисками крупных российских коммерческих банков “. Деньги и Кредит, номер
1, 1998 год.

6) Казьмин А. И. “ Сбербанк России : надежность и динамизм”.
Деньги и кредит, номер 6, 1998 год.

7) Исаев Д. Б. “ Резерв на возможные потери по ссудам как инструмент управления кредитными рисками “. Деньги и кредит, номер 10 1996 год.

8) Жуков Е. Ф. “ Банки и банковские операции “ Москва
Юнити 1997 год.

9) Жуков Е. Ф “ Общая теория денег и кредита “
Москва Юнити 1995 год.

Курсовая работа: Організація та методика проведення уроку з теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

Міністерство освіти і науки України

Українська інженерно-педагогічна академія

Гірничий факультет

Кафедра соціально-економічних та педагогічних дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліні

«Дидактичні основи професійної освіти»

Організація та методика проведення уроку з теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

Спеціальність: «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем»;

дисципліна: «Інформатика та комп’ютерна техніка»

Керівник роботи Карчевська Н.В.

Фіногєєва Т.Є.

29 вересня 2009 р.

Виконавець студент гр. ДГ-К7-1

Монмарьов І.К.

Стаханов, 2009

Реферат

Курсова робота містить: 6 табл., 10 джерел.

В даній курсовій роботі був виконаний аналіз учбової документації по підготовці фахівця, розроблений порядок організації і методики уроку, дані рекомендації по удосконаленню розробки уроку.

УЧБОВИЙ ПЛАН, УЧБОВА ПРОГРАМА, КВАЛІФІКАЦІЙНА ХАРАКТЕРИСТИКА, ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНОЛОГІЯ

ЗМІСТ

Вступ

1. Аналіз учбової документації

1.1 Загальна характеристика учбової дисципліни «Інформатика та комп’ютерна техніка»

1.2 Кваліфікаційна характеристика спеціальності: «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем»

1.3 Аналіз учбового плану

1.3 Аналіз учбової дисципліни та її ролі у підготовці фахівця

1.4 Міжпредметні зв’язки теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

1.5 Розробка фрагмента поурочно-тематичного плану

1.6 Розробка переліку комплексно-методичного забезпечення для вибраної теми

1.7 Характеристика учбово-матеріальної бази, яка повинна бути привернута для вивчення вибраної теми

1.8 Висновок

2. Організація і методика уроку обраної теми

3. Індивідуальне завдання з поглибленим вивченням одного з аспектів професійного навчання. Технологія постановки і конкретизації учбового процесу

3.1 Введення

3.2 Поняття «педагогічна технологія»

3.2.2 Аналіз педагогічної технології

3.3 Таксономія Б. Блума

3.3.2 Конструювання мети

3.3.3 Конкретизація цілей і створення системи контролю

3.4 Висновок

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Професійно-технічна освіта — це система підготовки кваліфікованих робітничих кадрів у професійно-технічних училищах, а також шляхом навчання на виробництві. Початкова і середня професійна освіта є одним із ключових векторів модернізації всієї освітньої системи.

Прискорення темпів розвитку економіки (зокрема — промисловості, будівництва, високотехнологічних галузей) вже зараз викликає певний кадровий дефіцит. Роботодавці відчувають брак кваліфікованих робітників.

Нівелювання кадрового дефіциту — одне із завдань сучасної модернізації системи початкової та середньої професійної освіти.

Педагогічне проектування — це механізм розробки технології в педагогічній теорії і практиці. Він дозволяє оптимізувати діяльність інженера-педагога. На проектування витрачається приблизно 28%–30% робочого часу. Завдяки проектуванню навчально-виховний процес стає технологічним. Для педагога — це мистецтво, що потребує великого напруження сил, почуттів, складної роботи душі. Воно завжди індивідуально, спирається на артистичність, винахідливість, натхнення, оригінальність педагога. Воно володіє художніми якостями. Проект повинен бути гарним, гармонійним, вражаючим. Педагог повинен красиво переходити від одного методу до іншого, знаходити оригінальний зв’язок матеріалу заняття з життям, гармоніювати з верстатом при обточуванні зразка — це і є естетичні якості проекту.

Мета даної курсової роботи: на основі аналізу початкових даних (учбових документів, матеріально-технічної бази і дидактичного забезпечення дисципліни) і умов розробити порядок організації і методику проведення уроку з заданої теми.

Об’єкт дослідження: професійне навчання в професіонально-технічних навчальних закладах.

Для досягнення заданої мети необхідно виконати наступні задачі:

— виявити роль і місце учбової дисципліни «Інформатика та комп’ютерна техніка» в учбових документах при підготовці фахівців в ПТНЗ;

— визначити міжпредметні зв’язки та виявити, які дисципліни і теми забезпечують вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»; виявити, вивчення яких дисциплін і тем забезпечує дана тема;

— скласти поурочно-тематичний план вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— розробити комплексно-методичне забезпечення для вибраної теми;

— виконати аналіз учбово-матеріальної бази, яка повинна бути використана для вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— розробити порядок організації і методику теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— дати рекомендації по удосконаленню розробки уроку.

1. Аналіз учбової документації

1.1 Загальна характеристика учбової дисципліни «Інформатика та комп’ютерна техніка»

Навчальна дисципліна «Інформатика і комп’ютерна техніка» є нормативною і входить до циклу професійної та практичної підготовки бакалавра у ВНЗ України.

Головна мета навчання студентів дисципліни – забезпечити знання теоретичних та практичних засад у галузі обробки інформації та вміння використовувати сучасне прикладне програмне забезпечення.

Предмет дисципліни – теоретичні та практичні основи в галузі обробки інформації, основ програмування, операційних систем, прикладного програмного забезпечення.

Програма розроблена з урахуванням вимог освітньо-кваліфікаційної характеристики та освітньо-професійної програми спеціальності «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем».

У процесі навчання студентів вирішуються дві основні задачі:

Навчання основ інформатики як науки про інформацію і даних

Навчання роботі на персональному комп’ютері (в ОС Windows) з найбільш поширеними пакетами прикладного програмного забезпечення Microsoft Office.

За навчальним планом освітньої установи дисципліна передбачає 76 годин, з яких на аудиторні заняття відводиться 26 годин, на практичні роботи — 50 годин.

Студенти повинні знати:

призначення прикладних програм навчального призначення;

правила роботи з прикладними програмами навчального призначення;

Студенти повинні вміти:

запускати на виконання та використовувати для розв’язування задач з відповідних предметних галузях програми для комп’ютерної підтримки навчання математики, фізики, хімії, мов, біології, географії. Історії а інших дисциплін; користуватися комп’ютерними енциклопедіями.

1.2 Кваліфікаційна характеристика спеціальності: «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем»

Освітньо-кваліфікаційна характеристика (ОКХ) випускника вищого навчального закладу є державним нормативним документом, в якому узагальнюється зміст освіти, тобто відображаються цілі освітньої та професійної підготовки, визначається місце фахівця в структурі господарства держави і вимоги до його компетентності, інших соціально важливих властивостей та якостей.

Спеціальність: «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем»

Розряд: 4-й

Згідно з довідником кваліфікаційних характеристик професій працівників [1] фахівець спеціальності: «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем» — повинен вміти:

приймати участь під керівництвом спеціаліста в розробці математичних об’єктно-орієнтованих моделей ІС в умовах автоматизованого проектування та управління організаційно-економічними, конструкторсько-технологічними об’єктами за допомогою операційних досліджень на виробництві, використовуючи процедури формального уявлення про об’єкти моделювання;

володіти нормативними документами щодо контрольних випробовувань ІС і засобів автоматики та управління, вміти проводити контрольні випробовування апаратного та програмного забезпечення систем;

здійснювати перевірки, регулювання, настроювання та випробовування компонентів ІС після усунення причин їх нештатного функціонування згідно нормативно-технічної документації за допомогою відповідних методів та тестових програм;

розробляти пропозиції щодо удосконалення структури, електричної, функціональної схем та алгоритмічно-програмного забезпечення, методів діагностики технічного і функціонального стану та усунення несправностей;

володіти технічними та організаційними засобами реалізації правил безпеки та екологічних норм при експлуатації ІС, засобів автоматики і управління;

направляти до переробки складові частини ПС, засобів автоматики і управління.

Повинен знати: правила експлуатації комп’ютерної техніки і систем зв’язку, технологію опрацювання даних, програми, інші нормативні і методичні матеріали щодо техніки проведення та послідовності виконання операцій у комп’ютерних системах (мережах); комплекс знань з основних розділів математики, геометрії.

Кваліфікаційні вимоги: повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта; без вимог до стажу роботи.

1.3 Аналіз учбового плану

Наступним етапом є аналіз основних розділів учбового плану стосовно початкових даних.

Термін навчання робітника: 4 роки на базі основної загальної освіти; 3 роки на базі повної загальної середньої освіти.

Тривалість учбового року, його структура: учбовий рік триває 10 місяців.

В таблиці 1.1 представлені зведені дані по бюджету часу:

Таблиця 1.1

№

пп

НАЗВА ПРЕДМЕТІВ

РОЗКЛАД ПО СЕМЕСТРАМ

КІЛЬКІСТЬ ГОДИН

Іспити

Заліки

Курс. робота

КР

Всього

В ТОМУ ЧИСЛІ

КУРС 1

КУРС 2

КУРС 3

КУРС 4
Лекційні заняття

Семінар. заняття

Лаборатор. заняття

Практичні заняття

Самосійна робота

Індив. заняття

1 сем. 18 тиж.

2 сем. 20 тиж.

3 сем. 16 тиж.

4 сем. 19 тиж.

5 сем. 18 тиж.

6 сем. 18 тиж.

7 сем. 15 тиж.

8 сем.
1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21
1

Загальноосвітній цикл

1368

830

32

74

432

36

36

2

Цикл гуманітарної та соціально-економічної підготовки

972

208

66

304

402

9

6

6

6

7

3
3

Цикл природно-наукової підготовки

1998

548

40

108

299

985

14

18

13

5

16
4

Цикл професійної та практичної підготовки

1836

376

22

656

6

736

7

4

12

19

23

14
Теоретичне навчання

4752

Державна атестація,сесія

810

Практичне навчання

1080

Резерв

270

Тижневе навантаження

36

36

30

30

30

30

30

30
Всього

6804

Разом

6912

У Вищому професійному училищі виділяють три цикли дисциплін:

1) професійно-технічний — 1836 годин;

2) загально-технічний — 1998 година;

3) загальноосвітній — 2340 години.

Основною характеристикою для оцінювання рівня професійної підготовки в ПТЗО є відношення часу, який відводиться на теоретичне навчання, до часу, який відводиться на виробниче навчання. Даний показник має назву показник інтелетуалоємкості професійної підготовки.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot; — час, що відводиться на теоретичне навчання;

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot; — час, що відводиться на практичне навчання.

Показник загальноосвітньої бази професійної підготовки визначається за формулою:

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot; , де

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot; — час, що відводиться на вивчення загальноосвітнього циклу;

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot; — час, що відводиться на вивчення професійно-технічного циклу;

1.4 Аналіз учбової дисципліни та її ролі у підготовці фахівця

Дисципліна: Інформатика та комп’ютерна техніка.

Час на вивчення: 76 години.

Головна мета навчання студентів дисципліни – забезпечити знання теоретичних та практичних засад у галузі обробки інформації та вміння використовувати сучасне прикладне програмне забезпечення.

Курс досліджуваної дисципліни включає 4 модуля:

Модуль 1. Інформаційна система та її складові.

Модуль 2. Операційні системи. Основи роботи з дисками.

Модуль 3. Прикладне програмне забезпечення.

Модуль 4. Комунікаційні засоби ЕОМ.

Для подальшого дослідження вибираємо тему «Робота в комп’ютерній мережі».

Ця тема має важливе значення для кваліфікованого робітника спеціальності «Обслуговування інтелектуальних інтегрованих систем». Зокрема для:

виховання інформаційної культури;

практичне застосування вивченого матеріалу;

закріплення знання загальних відомостей про комп’ютерні мережі.

1.5 Міжпредметні зв’язки теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

Міжпредметні зв’язки мають особливе значення для здійснення органічного зв’язку професійної і загальноосвітньої підготовки, тобто забезпечення єдності в навчанні.

Таблиця 1.2 – Типи і види міжпредметних зв’язків

Тип зв’язку

Вид зв’язку
1. Учбового матеріалу, що вивчається за змістом

1. По використовуванню знань з інших предметів.

2. По законах і теоріях для пояснення явищ і процесів, що вивчаються в різних предметах.

3. По єдності трактування понять, явищ, процесів, що вивчаються в різних предметах.

4. По відбору матеріалу, що вивчається.

5. По комплексному застосуванню знань і умінь, отриманих в різних предметах.

2. По формованих уміннях

По уміннях планування.

По інтелектуальних уміннях.

По практичних уміннях.

По уміннях працювати з книгою.

По організаційних уміннях.

3. По методах і засобах навчання.

По методах і методичних прийомах.

По засобах навчання.

Далі розглянемо дисципліни і питання, які забезпечують вивчення даної теми (Таблиця 1.3).

Таблиця 1.3 – Перелік основних дисциплін і питань, які забезпечують вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

Дисципліна

Питання
1. Прикладні програми

1. Створення мережових БД у Delphi 7.
2. Основи інформаційних технологій.

1. LAN.

В таблиці 1.4 представлені дисципліни і питання, вивчення яких забезпечує дана тема.

Таблиця 1.4 – Перелік дисциплін і питань, вивчення яких забезпечує дана тема.

Дисципліна

Тема дисципліни
Інтернет-технології.

Комп’ютерні мержі.

1.6 Розробка фрагмента поурочно-тематичного плану

Тема: «Робота в комп’ютерній мережі».

Підтема теоретичного навчання: «Загальні відомості про комп’ютерні мережі».

№ уроку

Тема і короткий зміст матеріалу

Мета уроку

Методична характеристика і особливості проведення уроку

Види контролю

Учбово-матеріальне оснащення
1

2

3

4

5

6
Урок №1

Принципи та архітектоніка мереж, їх класифікація.

Познайомити з комп’ютерними мережами та надати відомості про їх архітектуру.

Лекційне заняття:

1.Організаційний момент (10 хв.)

2.Мотивація (10 хв.)

3.Актуалізація (20 хв.)

4.Повід.лекційного матеріалу (45 хв.)

5.Видача д/з. (5 хв.)

Вхідний контроль

Стенди, плакати, дошка.

Урок №2

Робота в локальній мережі.

Формування знань з роботи в комп’ютерній мережі.

Комбінований урок

1.Організаційний момент (3хв.)

2. Мотивація (5хв)

3. Актуалізація знань (7хв).

4. Повідомлення нових знань (40 хв.).

5. Закріплення матеріалу (25-30 хв.)

6. Видача дз (5 хв.)

Вхідний контроль, фронтальне опитування

Стенди, плакати, дошка
Урок №3

Робота в комп’ютерній мережі Internet

Познайомити з комп’ютерною мережою Internet.

Лекційне занятя:

1.Організаційний момент (10 хв)

2. Мотивація (10 хв)

3. Актуалізація (20 хв)

3. Повід. лекційного матеріалу (45 хв.).

4. Видача д/|з (5 хв.)

Вхідний контроль.

Стенди, плакати, дошка.

Таблиця 1.5 – Поурочно-тематичний план вивчення дисципліни: «Операційні системи»

Урок №4

Контрольне заняття

Перевірити знання в учнів по минулим темам.

Урок контролю знань:

1.Організаційний момент (3хв.)

2.Вхідний інструктаж (10 хв.)

3.Контрольна робота (45 хв.)

4.Завершальний інструктаж (10 хв.).

Програмований контроль

Картки по варіантах

1.7 Розробка переліку комплексно-методичного забезпечення для вибраної теми

Перелік комплексно-методичного забезпечення для вивчення теми «Робота в комп’ютерній мережі»

1. Підручники:

а) Уэнделл Одом Компьютерные сети. Первый шаг — М.: Вильямс, 2005, 432 стр., с ил.

У книзі наведені основні відомості про комп’ютерні мережі, їх компоненти і технології. Розглянуто всі різновиди локальних і глобальних комп’ютерних мереж, розказано про особливості їхніх структур, компонентів і методах застосування. Особливу увагу приділено питанням безпеки комп’ютерних мереж. Книга призначена для всіх, хто хоче легко увійти в світ мереж. Це не означає, що в книзі не йдеться про деякі важливі технічні деталі – то кажуть, і дуже докладно. Проте перш за все ця книга розрахована на людей, які хочуть розібратися в основах комп’ютерних мереж і отримати знання термінології, яка використовується фахівцями по мережах в повсякденній роботі. Від читачів не потрібно якої-небудь технічної підготовки. Керівники компаній, менеджери й бізнесмени, інженери і техніки, рядові користувачі, що бажають розібратися в тому, як влаштовані комп’ютерні мережі – усі одержать користь від прочитання цієї книги.

Тема розглянута у частині 1 «Основы организации сетей».

б) Поляк-Брагинский. Книга Локальная сеть. Самое необходимое. – Питер; 2005. – 352.

Книга являє собою практичний посібник зі створення локальної обчислювальної мережі для дому або невеликого офісу. Обговорюються питання маршрутизації, віддаленого адміністрування і управління, настроювання поштового сервера, спільного використання ресурсів.

2. Навчальний посібник:

Олифер В.Г., Олифер Н.А. Компьютерные сети. Принципы, технологии, протоколы. – СПб.: Питер, 2004. – 388 с.

Книга призначена для студентів, аспірантів і технічних фахівців, які хотіли б отримати базові знання про принципи побудови комп’ютерних мереж, зрозуміти особливості традиційних і перспективних технологій локальних і глобальних мереж, вивчити способи створення великих складових мереж і керування такими мережами. Рекомендовано Міністерством освіти як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, що навчаються за напрямом «Інформатика і обчислювальна техніка» і за спеціальностями «Обчислювальні машини, комплекси, системи і мережі», «Автоматизовані машини, комплекси, системи і мережі», « Програмне забезпечення обчислювальної техніки і автоматизованих систем ».

Тема розглянута у главі 2 «Общие принципы построения сетей».

3. Методичні рекомендації до виконання лабораторних (практичних) робіт.

4. План-конспект уроку.

5. Поурочно-тематичний план.

1.8 Характеристика учбово-матеріальної бази, яка повинна бути привернутадля вивчення вибраної теми

Учбово-виробничі бази є головними і першочерговими дидактичними складовими професійно-практичного навчання.

Як учбово-виробничі бази можуть виступати:

учбово-виробничі майстерні;

учбові ділянки і окремі учбові цехи безпосередньо на виробництві;

учбові полігони;

учбові господарства і ін.

Найпоширенішими є учбово-виробничі майстерні.

В таблиці 1.6 представлений перелік необхідних майстерних, кабінетів і лабораторій, які необхідні для вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»

Таблиця 1.6 – Перелік необхідних майстерень, кабінетів і лабораторій по предметах професійно-технічного циклу.

Кабінети

Лабораторії
1. Основ інформатики.

1. Інформаційних та комп’ютерних технологій.

2. Програмного забезпечення та комп’ютерної графіки.

1.9 Висновок

В першому розділі курсової роботи був виконаний аналіз початкових умов:

аналіз учбового плану;

аналіз учбової дисципліни і її ролі в підготовки молодшого фахівця;

розробка фрагмента поурочно-тематичного плану.

На основі аналізу перспективно-тематичного плану, для подальшої розробки вибираємо тему уроку: «Загальні відомості про комп’ютерні мережі».

2. Організація і методика уроку обраної теми

Тема: «Загальні відомості про комп’ютерні мережі»

Ціль:

1) Дидактичні:

• практичне застосування вивченого матеріалу;

• надання знань про загальні принципи роботи з комп’ютерними мережами.

2) Розвиваючі:

• розвиток здатності логічно міркувати, робити евристичні висновки;

• розвинути вміння застосовувати отримані знання.

3) Виховні:

• виховання інформаційної культури;

• виховання творчого підходу до роботи, бажання експериментувати;

• професійна орієнтація і підготовка до подальшого самонавчання майбутньої трудової діяльності.

Тип уроку: лекційне заняття.

Методи навчання:

• наочні: ілюстрації на дошці, плакати;

• словесні: розповідь, бесіда.

Методи контролю:

• фронтальне опитування.

Дидактичне забезпечення:

• персональний комп’ютер;

• плакати.

План уроку:

I. Організаційний момент (10 хв.)

• привітання;

• перевірка присутніх;

• перевірка готовності до заняття.

II. Мотивація (10 хв.)

III. Актуалізація знань (20 хв.)

• оголошення теми і цілей заняття тема сьогоднішнього уроку;

• пояснення нового матеріалу.

IV. Конспект повідомлення нових знань по темі «Загальні відомості про комп’ютерні мережі» (45 хв.)

V. Видача домашнього завдання (5 хв.)

Література:

Уэнделл Одом Компьютерные сети. Первый шаг — М.: Вильямс, 2005, 432 стр., с ил.

Поляк-Брагинский. Книга Локальная сеть. Самое необходимое. – Питер; 2005. – 352.

Олифер В.Г., Олифер Н.А. Компьютерные сети. Принципы, технологии, протоколы. – СПб.: Питер, 2004. – 388 с.

Хід уроку:

I. Організаційний момент.

• привітання;

• перевірка присутніх;

• перевірка готовності до заняття.

II. Мотивація.

Розуміння суті мережевих інформаційних технологій для майбутніх спеціалістів у галузі менеджменту — ключ до фінансового успіху. Практично всі сучасні інформаційні технології так чи інакше пов’язані з мережевими комунікаційними рішеннями, а без інформаційних систем неможлива робота жодного сучасного підприємства. Вимоги до сучасного фахівця в галузі менеджменту обов’язково включають не тільки володіння комп’ютером як ланкою технологічного процесу підприємства, але і мережевими інформаційними технологіями. Менеджер сучасного підприємства зобов’язаний швидко і в необхідному обсязі знаходити потрібну інформацію, оперативно зв’язуватися з клієнтами, викувати засоби планування діяльності і багато чого іншого, що можна охарактеризувати як використання мережевих інформаційних технологій.

III. Актуалізація знань.

На попередньому заняті ми ознайомилися з історією комп’ютерних мереж. Перевіримо, наскільки добре ви засвоїли матеріал, відповівши на декілька питань: 1) назвіть назву першої комп’ютерної мережі; 2) назвіть моделі КМ; 3) назвіть основні компоненти КМ.

Однією з важливих складових комп’ютерних технологій є вміння працювати в локальних і глобальних комп’ютерних мережах, головним призначенням яких є забезпечення обміну інформацією між користувачами, підключеними до мережі.

Локальні мережі об’єднують невелику кількість комп’ютерів, не більше 10–15, розташованих недалеко один від одного, наприклад, в одному будинку. Їх основними перевагами є:

доступність до загальної інформації, розміщеної в мережі, і її обробка;

можливість використання загальних ресурсів мережі, наприклад, принтерів;

обмін повідомленнями по мережі, що дозволяє порядок управління і ведення справ.

IV. Конспект повідомлення нових знань по темі «Створення і редагування макросів в інтерактивних документах засобами Word».

Обчислювальні мережі (НД) з’явилися давно. Ще на зорі появи комп’ютерів (в епоху великих ЕОМ) існували величезні системи, відомі як системи поділу часу. Вони дозволяли використовувати центральну ЕОМ за допомогою віддалених терміналів. Такий термінал складався з дисплея і клавіатури. Зовні виглядало як звичайний ПК, але не мав власного процесорного блоку. Користуючись такими терміналами, сотні, а іноді тисячі співробітників мали доступ до центральної ЕОМ. Такий режим забезпечувався завдяки тому, що система поділу часу розбивала час роботи центральної ЕОМ на короткі проміжки часу, розподіляючи їх між користувачами. При цьому створювалася ілюзія одночасного використання центральної ЕОМ багатьма співробітниками.

У 70-х роках великі ЕОМ поступилися місцем міні комп’ютерних систем, що використовують той самий режим поділу часу. Але технологія розвивалася, і з кінця 70-х років на робочих місцях з’явилися персональні комп’ютери (ПК). Однак, автономно працюють ПК: а) не дають безпосереднього доступу до даних всієї організації; б) не дозволяють спільно використовувати програми й устаткування. З цього моменту починається сучасний розвиток комп’ютерних мереж.

Обчислювальної мережею називається система, що складається з двох або більш віддалених ЕОМ, з’єднаних за допомогою спеціальної апаратури і взаємодіючих між собою каналами передачі даних. Найпростіша мережа (network) складається з декількох ПК, з’єднаних між собою мережевим кабелем (рис. 1.1). При цьому в кожному ПК встановлюється спеціальна плата мережного адаптера (NIC), що здійснює зв’язок між системною шиною комп’ютера та мережевим кабелем.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.1. Структура найпростішої обчислювальної мережі.

Крім цього, всі комп’ютерні мережі працюють під управлінням спеціальної мережевої операційної системи (NOS — Network Operation Sistem). Основне призначення комп’ютерних мереж — спільне використання ресурсів і здійснення інтерактивного зв’язку як усередині однієї фірми, так і за її межами (рис. 1.2).

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.2. Призначення обчислювальної мережі.

Ресурси — представляють собою дані (в т. ч. корпоративні бази даних і знань), додаток (у т. ч. різні мережеві програми), а також периферійні пристрої, такі як принтер, сканер, модем і т.д. До об’єднання ПК в мережу кожен користувач повинен був мати свій принтер, плоттер і інші периферійні пристрої, а також на кожному з ПК повинні були бути встановлені одні й ті ж програмні засоби, що використовуються групою користувачів.

Інший привабливою стороною мережі є наявність програм електронної пошти і планування робочого дня. Завдяки їм, співробітники ефективно взаємодіють між собою та партнерами по бізнесу, а планування і коректування діяльності всієї компанії здійснюється значно простіше. Використання комп’ютерних мереж дозволяє: а) підвищити ефективність роботи персоналу фірми; б) знизити витрати за рахунок спільного використання даних, дорогих ПУ і програмних засобів (додатків).

Локальні і глобальні мережі.

Локальні мережі — ЛВС (LAN — Local Area Network) об’єднують що знаходяться недалеко один від одного (у сусідній кімнаті або будинку) комп’ютери. Іноді комп’ютери можуть перебувати на відстані декількох миль і все одно належати локальної мережі. Комп’ютери глобальної мережі — ГВС (WAN — Wide Area Network) можуть перебувати в інших містах або навіть країнах. Інформація проробляє довгий шлях, переміщаючись в даній мережі. Інтернет складається з тисячі комп’ютерних мереж, розкиданих по всьому світу. Проте, користувач має розглядати Інтернет як єдину глобальну мережу.

Поєднуючи комп’ютери між собою і даючи їм можливість спілкуватися один з одним, ви створюєте мережа. Поєднуючи два і більше мереж, ви створюєте міжмережеві об’єднання, звана «інтернет» (internet — перша буква рядкова). На рис.1.3 показано як співвідносяться мережі і міжмережевий об’єднання.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.3. Межмережеве об’єднання

Інтернет (з великої літери) — найбільший і популярне міжмережеві об’єднання у світі. Воно об’єднує понад 20 тис. комп’ютерних мереж, розташованих у 130 країнах. При цьому об’єднані комп’ютери тисяч різних видів, оснащених різним програмним забезпеченням. Однак, користуючись мережею, можна не звертати уваги на ці відмінності.

Пакет як основна одиниця інформації у ЗС.

При обміні даними як між ПК в ЛВС, так і між ЛОМ будь-яке інформаційне повідомлення розбивається програмами передачі даних на невеликі блоки даних, які називаються пакетами (рис. 1.4).

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.4. Інформаційне повідомлення

Пов’язано це з тим, що дані звичайно містяться у великих за розмірами файлах, і якщо передавальний комп’ютер відправить його цілком, то він надовго заповнить канал зв’язку і «зв’яже» роботу всієї мережі, тобто буде перешкоджати взаємодії інших учасників мережі. Крім цього, виникнення помилок при передачі великих блоків викличе великі витрати часу, ніж на його повторну передачу. Пакет — основна одиниця інформації в комп’ютерних мережах. При розбитті даних на пакети швидкість їх передачі зростає на стільки, що кожен комп’ютер мережі отримує можливість приймати і передавати дані практично одночасно з іншими ПК. При розбитті даних на пакети мережева ОС до власне передаються даними додає спеціальну додавати інформацію:

— Заголовок, у якому вказується адреса відправника, а також інформація щодо збору блоків даних у вихідне інформаційне повідомлення при їх прийомі одержувачем;

— Трейлер, в якому міститься інформація для перевірки безпомилковості в передачі пакета. При виявленні помилки передача пакету повинна повторитися.

Переключення з’єднань.

Переключення з’єднань використовується мережами для передачі даних. Воно дозволяє засобом мережі розділити один і той же фізичний канал зв’язку між багатьма пристроями. Розрізняють два основних способи переключення з’єднань: переключення ланцюгів (каналів) і перемикання пакетів. Переключення ланцюгів створює єдиний безперервне з’єднання між двома мережевими пристроями. Поки ці пристрої взаємодіють, жодна інша не може скористатися цим з’єднанням для передачі власної інформації — воно змушене чекати, поки з’єднання звільниться і настане його черга приймати дані.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.5. Переключення ланцюгів

Найпростіший приклад переключення ланцюгів — це перемикачі для принтерів, що дозволяють декільком ПК використовувати один принтер (рис. 1.5). Одночасно з принтером може працювати тільки один ПК. Який саме, вирішить перемикач, який прослуховує сигнали ПК, і як тільки поступає сигнал з одного з них, він автоматично його приєднує і зберігає це з’єднання, поки не закінчиться друкована серія цього ПК. Утворюється з’єднання типу «точка-точка» (point to point), при якому інші ПК не можуть скористатися з’єднанням, поки воно не звільниться і не настане їхня черга. Більшість сучасних мереж, включаючи Інтернет, використовують перемикання каналів, будучи мережами з пакетної комунікацією.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.6. Переключення каналів

Початкове інформаційне повідомлення від одного ПК до іншого ПК в залежності від його розміру може слідувати одночасно одним пакетом чи кількома. Але оскільки в заголовку кожного з них є адреса одержувача, всі вони прибудуть в одне й те саме місце призначення, незважаючи на те, що вони ходили зовсім різними маршрутами (рис. 1.6). Для порівняння переключення ланцюгів і пакетів припустимо, що ми перервали канал у кожному з них. Наприклад, відключивши принтер від ПК1 ми зовсім позбавили його можливості друкувати. З’єднання з перемиканням ланцюгів вимагає безперервного каналу зв’язку. Навпаки, дані в мережі з переключенням пакетів можуть рухатися різними шляхами, і розрив не призведе до втрати з’єднання, оскільки є безліч альтернативних маршрутів. Концепція адресації пакетів і їх маршрутірізаціі — одна з найважливіших у ГВП, у тому числі і в Інтернет.

Способи організації передачі даних між ПК.

Передача даних між комп’ютерами та іншими пристроями відбувається паралельно або послідовно. Так більшість ПК користується паралельним портом для роботи з принтером. Термін «паралельно» означає, що дані передаються одночасно по декількох проводів. Щоб послати байт даних по паралельному з’єднанню, ПК одночасно встановлює весь біт на восьми проводах. Схему паралельного з’єднання можна ілюструвати рис. 1.7.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.7. Паралельне з’єднання

Як видно з малюнка, паралельне з’єднання по восьми проводах дозволяє передати байт даних одночасно. Навпаки, послідовне з’єднання на увазі передачі даних по черзі, біт за бітом. У мережах найчастіше використовується саме такий спосіб роботи, коли біти шикуються один за одним і послідовно передаються (і приймаються теж), що ілюструє рис. 1.8.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.8. Послідовне з’єднання

При з’єднанні з мережних каналах використовують три різних методи. З’єднання буває: симплексного, напівдуплексному і дуплексне. Про симплексному з’єднанні кажуть, коли дані переміщаються тільки в одному напрямку (рис. 1.9). Напівдуплексному з’єднання дозволяє даними переміщатися в обох напрямках, але в різний час.

Організація та методика проведення уроку з теми: &amp;quot;Робота в комп’ютерній мережі&amp;quot;

Рис. 1.9. Типи з’єднань.

І, нарешті, дуплексне з’єднання дозволяє даними переміщатися в обох напрямах одночасно.

На сьогодні все. Дякую.

V. Видача домашнього завдання.

1) Уэнделл Одом Компьютерные сети. Первый шаг, частина 1.

3. Індивідуальне завдання з поглибленим вивченням одного з аспектів професійного навчання. Технологія постановки і конкретизації учбового процесу

3.1 Введення

Проблема полягає в підвищенні та досягнення якості навчання. Природно, що треба спочатку дати визначення цього самого «якості», а потім, вже відштовхуючись від нього будувати свою подальшу роботу.

Під якістю навчання будемо розуміти співвідношення мети і результату, міру досягнення мети. З цього визначення випливає, що треба навчитися вимірювати в однакових одиницях мету, поставлену перед учнями і результат, досягнутий учнями. Крім того, потрібно вибрати таку технологію, яка забезпечує одержання необхідної управлінської інформації, що має не усереднений, а індивідуально-особистісний характер, що дозволяє побачити просування кожної дитини в процесі навчання. Основою послідовної орієнтації навчання є оперативна зворотний зв’язок, що пронизує весь навчальний процес. [3]

Відповідно до цього в технологічному підході до навчання виділяються:

Постановка цілей та їх максимальне уточнення, формулювання навчальних цілей з орієнтацією на досягнення результатів;

Підготовка навчальних матеріалів і організація всього ходу навчання згідно з навчальними цілями;

Оцінка поточних результатів, корекція навчання, спрямована на досягнення поставлених цілей;

Заключна оцінка результатів.

Домігшись міцних результатів навчання технологічним шляхом, учитель виявиться в змозі приділити більше уваги власне педагогічної творчості, розвитку учнів (правда, творчим початком у навчанні сама педагогічна технологія безпосередньо не займається, вона зосереджена на відтворених моментах навчального процесу)

Ключем до розуміння технологічного побудови навчального процесу є послідовна орієнтація на чітко поставлені цілі. Спосіб постановки цілей, який пропонує педагогічна технологія відрізняється підвищеною інструментальна. Він полягає в тому, що цілі навчання формулюються через результати навчання, виражені в діях учнів, причому таких, які вчитель, або який-небудь інший експерт можуть надійно пізнати.

При реалізації цієї досить плідною ідеї зазвичай стикаються з наступними основними труднощами: у який спосіб перевести результати навчання на мову дій і як домогтися однозначності цього перекладу. Ці проблеми вирішуються двома основними способами: [4]

Побудовою чіткої системи цілей, усередині якої виділені їхні категорії і послідовні рівні (ієрархія) — такі системи одержали назву педагогічних таксономії;

Створенням максимально ясної, конкретної мови для опису цілей навчання, на які вчитель може перевести недостатньо ясні формулювання.

Таксономія позначає таку класифікацію та систематизацію об’єкта, яка побудована на основі їхнього природного взаємозв’язку і використовує для опису об’єктів категорії, розташовані послідовно, по наростаючій складності. У когнітивну область входять цілі від запам’ятовування і відтворення навчального матеріалу до вирішення проблем, в ході якого необхідно переосмислити наявні знання, будувати їх нові сполучення з попередньо вивченими ідеями, методами, способами дій, включаючи створення нового. Сюди відноситься більшість цілей навчання, що висуваються в програмах, в підручниках, у повсякденній практиці вчителя. Використання чіткою, впорядкованої, ієрархічної класифікації цілей важливо, перш за все, для вчителя з наступних причин:

Концентрація вчителя на головному; користуючись таксономії, учитель не тільки виділяє і конструює цілі, але і впорядковує їх, визначаючи першочергові завдання, порядок та перспективи подальшої роботи;

Ясність і гласність у спільну роботу вчителя та учнів; конкретні навчальні цілі дають учителю можливість роз’яснити учням орієнтири в їх загальної навчальної роботи, обговорити їх, зробити ясними для розуміння будь-яких зацікавлених осіб.

Створення еталонів оцінки результатів навчання; звернення до чітких формулювань цілей, які виражені через результати діяльності, піддаються більш надійної та об’єктивної оцінки.

3.2 Поняття «педагогічна технологія»

У документах ЮНЕСКО технологія навчання (поняття не є загальноприйнятим у традиційній педагогіці) розглядається як системний метод створення, застосування і визначення всього навчального процесу викладання і засвоєння знань з урахуванням технічних, людських ресурсів та їх взаємодії. Технологічність навчального процесу полягає в тому, щоб зробити навчальний процес повністю керованим.

Поняття «педагогічна технологія» останнім часом отримує більш широке поширення в теорії навчання.

Термін «технологія» використовується в педагогічній літературі і отримав безліч (більше трьохсот) формулювань.

Технологія — це сукупність форм, методів, прийомів і засобів, що застосовуються в якій-небудь діяльності. [5]

Педагогічна технологія це змістовна техніка реалізації навчального процесу (В.П. Беспалько).

Педагогічна технологія у навчальній практиці вживається на трьох ієрархічно супідрядних рівнях:

У структуру педагогічної технології входять:

Організація навчального процесу

Методи і форми навчальної діяльності учнів

Діяльність учителя з управління процесом засвоєння матеріалу

Діагностика навчального процесу.

Будь-яка педагогічна технологія повинна задовольняти деяким основним методологічним вимогам:

Концептуальність. Кожній педагогічної технології повинна бути притаманна опора на певну наукову концепцію.

Системність. Педагогічна технологія повинна володіти всіма ознаками системи: логікою процесу, взаємозв’язком всіх його частин, цілісністю.

Керованість припускає можливість діагностичного цілепокладання, планування, проектування процесу навчання, варіювання засобами і методами з метою корекції результатів.

Ефективність. Сучасні педагогічні технології існують в конкурентних умовах і повинні бути ефективними за результатами та оптимальними за витратами, гарантувати досягнення певного стандарту навчання.

Відтворюваність має на увазі можливість застосування педагогічної технології в інших однотипних освітніх установах, іншими суб’єктами.

3.2.1 Аналіз педагогічної технології

1. Ідентифікація.

2. Назва технології.

3. Концептуальна частина (опис ідей, гіпотез, принципів технології)

цільові установки і орієнтації;

основні ідеї і принципи;

позиція дитини в освітньому процесі.

4. Особливості змісту освіти:

орієнтація на особистісні структури (ЗУН, СУД, СУМ, Сен, СДП);

обсяг і характер змісту освіти;

дидактична структура навчального плану, матеріалу, програм, форми викладу.

5. Процесуальна характеристика:

особливості методики, застосування методів і засобів навчання;

мотиваційна характеристика;

організаційні форми освітнього процесу;

управління освітнім процесом (діагностика, планування, регламент, корекція);

категорія учнів, на яких розрахована технологія.

6. Програмно-методичне забезпечення:

навчальні плани та програми;

навчальні та методичні посібники;

дидактичні матеріали;

наочні технічні засоби навчання;

діагностичний інструментарій.

7. Критерії оцінки педагогічної технології:

ефективність;

результативність.

3.2.2 Класифікація педагогічних технологій

1. Традиційні технології

2. Інноваційні технології

Традиційна технологія навчання — це пояснювально-ілюстративний навчання. Інноваційні технології класифікуються за 4 критеріями: [6]

1. Педагогічні технології на основі активізації та інтенсифікації діяльності учнів.

Ігрові технології.

Технологія проблемного навчання

Технологія інтенсифікації навчання на основі схемних і знакових моделей навчального матеріалу (В. Ф. Шаталов)

Технологія рівневої диференціації

Технологія індивідуалізації навчання (Інге Унт, А. С. Граніцкая, В. Д. Шадріков)

Технологія програмованого навчання

Інформаційні технології навчання.

Інтерактивні технології (дискусії, дебати, змагання).

Технологія вирішення інтелектуальних завдань (ТРИЗ)

Альтернативні технології

Технологія вільної праці (С. Френе)

Технологія проектного навчання.

Технологія майстерень.

Дальтон-технологія.

Кейс-технологія.

Природосообразно технології

Технологія збереження і зміцнення здоров’я

Технологія навчання дітей з ознаками обдарованості

Технології розвивального навчання

Технологія розвивального навчання Л. В. Занкова. (для початкової школи)

Особистісно-орієнтоване розвиваюче навчання (І. С. Якиманская).

Технологія котра саморозвивається навчання (Г. К. Селевко)

3.3 Таксономія Б. Блума

Конкретизація цілей навчального предмета на основі таксономії Блума проводиться в два етапи. На першому виділяються цілі курсу, на другому — цілі поточної, повсякденної діяльності. Щоб зробити цілі повністю діагностічнимі, тобто повністю що перевіряються, а навчання — відтворюваним, необхідно висунути критерій досягнення кожної мети. Інакше кажучи, навчальна мета повинна бути описана так, щоб про її досягнення можна було судити однозначно. Мета, в описі якої закладені повно і надійно описують її ознаки, називають ідентифікованої. [7]

Категорії навчальних цілей в когнітивній області:

1. Знання.

Ця категорія позначає запам’ятовування і відтворення вивченого матеріалу. Мова може йти про різні види змісту-від конкретних фактів до цілісних теорій. Загальна риса цієї категорії — пригадування відповідних відомостей.

Учень: Знає вживаються терміни, конкретні факти, методи та процедури, основні поняття, правила і принципи.

2. Розуміння.

Показником здатності розуміти значення вивченого може служити перетворення (трансляція) матеріалу з однієї форми вираження в іншу, «переклад» його з одного «мови» на іншій (наприклад, зі словесної форми — у математичну). Як показник розуміння може також виступати інтерпретація матеріалу учнем (пояснення, короткий виклад) чи ж припущення про подальший перебіг явища, подій (пророкування наслідків, результатів). Такі навчальні результати перевершують просте запам’ятовування матеріалу.

Учень: розуміє факти, правила і принципи, інтерпретує словесний матеріал, схеми, графіки та діаграми, перетворить словесний матеріал у математичні вираження, приблизно описує майбутні наслідки, що випливають з наявних даних.

3. Застосування.

Ця категорія позначає уміння використовувати конкретний матеріал у конкретних умовах і нових ситуаціях. Сюди входить застосування правил, методів, понять, принципів, законів, теорій. Відповідні результати навчання вимагають більш високого рівня володіння матеріалом, чим розуміння.

Учень: Використовує поняття і принципи в нових ситуаціях, застосовує закони, теорії в конкретних практичних ситуаціях, демонструє правильне застосування методу і процедури.

4. Аналіз.

Ця категорія позначає уміння правильно розбити матеріал на складові так, щоб ясно виступала його структура. Сюди відноситься виокремлення частин цілого, виділення взаємозв’язків між ними, усвідомлення принципів організації цілого. Навчальні результати характеризуються при цьому більш високим інтелектуальним рівнем, чим розуміння і застосування, оскільки вимагають усвідомлення як змісту навчального матеріалу, так і внутрішнього його будови.

Учень: Виділяє приховані (неявні) припущення, бачить помилки і недогляди в логіку міркування, проводить розходження між фактами і наслідками, оцінює значимість даних.

5. Синтез.

Ця категорія позначає уміння комбінувати елементи так, щоб одержати ціле, що володіє новизною. Таким новим продуктом може бути повідомлення (виступ, доповідь), план дій або сукупність узагальнених зв’язків (схеми для упорядкування наявних відомостей). Відповідні навчальні результати припускають дію творчого характеру з акцентом на створення нових схем і структур.

Учень: Пише невеликий творчий твір, докладає план проведення експерименту, використовує знання з різних областей, щоб порівняти план рішення тієї чи іншої проблеми.

6. Оцінка.

Ця категорія позначає уміння оцінювати значення того чи іншого матеріалу (твердження, художнього твору, дослідницьких даних) для конкретної мети. Судження учня повинні грунтуватися на чітких критеріях. Критерії можуть бути як внутрішніми (структурними, логічними) так і зовнішніми (відповідність наміченої мети). Критерії можуть визначатися самим учням, або задаватися йому ззовні (наприклад, учителем). Дана категорія припускає досягнення навчальних результатів по всім попереднім категоріями плюс оціночні судження, засновані на ясно окреслених критеріях.

Учень: оцінює логіку побудови матеріалу у вигляді письмового тексту, оцінює відповідність висновків наявним даним, оцінює значимість того чи іншого продукту діяльності, виходячи із зовнішніх критеріїв якості.

3.3.1 Конструювання мети

Перш ніж почнемо конструювати інструментально прописану мета з предмета, зазначимо таке. Формально мінімально можлива мета навчання приходить до школи у вигляді стандартів за освітніми областям. Їх набір базисним визначається навчальним планом, де вказується і виділений час навчання. У ролі пояснювальної записки до сітки годин виступають описані стандарти. На цій основі у школі створюється свій навчальний план, в якому відбиваються дві складові змісту освіти: [8]

Інваріантної частини — з зовнішніх факторів;

Врятовано частину, яка визначається конкретною школою в залежності від її конкретизованих цілей.

Це взаємодоповнюючі і відносно автономні вила діяльності не є незалежними. Врятовано частина служить розширенням і / або доповненням інваріантної. Підхід досить прогресивний, однак він не позбавлений і ряду недоліків:

Стандарти з освітнім областях (і навіть з предметів однієї області) не пов’язані між собою, тобто зміст освіти па рівні теоретичного представлення, яке вони в сукупності утворюють, не має єдиної основи, а значить відсутні міжпредметні зв’язку і знову присутні «нестиковки» між предметами;

Поява тієї чи іншої кількості годин на предмет в БУПе ніяк не обгрунтовано, неясно, чи відповідає воно стандарту з цього предмету; виникає питання: що первинне — годинник на предмет або стандарт по ньому?

Подання інформації в стандарті не технологічно, у тому сенсі, що не відкриває перед школою шляхів його подальшого розвитку в варіативної частини, причому так, щоб інваріантна частина органічно увійшла до її складу;

Низька інструментальність сформульованих в стандарті цілей.

Спробуємо тепер так сконструювати програму з математики, щоб максимально усунути зазначені вище недоліки. Виклад будемо вести на прикладі програми з алгебри для 9-го класу предпрофільной підготовки фізико-математичної спрямованості. На кожному рівні (можливості й необхідності) виділимо максимально конкретні вимоги. Назвемо їх структурними одиницями, на які розпадається кожна тема курсу. Кожну структурну одиницю співвіднесемо з деякою категорією навчальних цілей з таксономії Б. Блума і подамо отриманий результат у вигляді таблиці 2. Структурні одиниці в ній починаються з виділених слів. Звернемо увагу на те, що федеральні стандарти, як правило, не виходять за межі категорії «розуміння». Наступна за нею категорія «застосування» зазвичай досліджується для характеристики рівня можливого, але не необхідного в процесі навчання. Такий підхід з одного боку сприяє гуманізації системи освіти, так як вимоги до учнів дозволяють не займатися з ними «через силу» з тих предметів, які не пов’язані з їх потенційними можливостями. У той же час заданий рівень гарантує необхідний рівень за всіма освітнім областям. З іншого боку, цей підхід відкриває перед школою можливість «нарощувати» вимоги по тих, чи інших предметів, залишаючись за іншими в рамках стандарту. Набір таких таблиць 2 з предметів і є інструментально прописаної метою, поставленої перед школою. [9]

Врятовано частина (шкільний компонент) породжує нові структурні одиниці в таксономії Б. Блума по предмету. Вони можуть з’явитися в зв’язку з наступним:

Розвиток самого предмета: заповнення у змістовній лінії більш високих категорій щодо інваріантної частини, поява нового змістовного матеріалу у вже заповнених категоріях, поява нової змістовної лінії;

Уточнення самого предмета; заповнення у змістовній лінії більш низьких категорій, щодо інваріантної частини, дозаповнення категорій варіативної частини;

Розвиток та уточнення іншого предмета: в процесі роботи з іншого предмету відповідно до двох попередніх пунктів вказуються необхідні йому структурні одиниці з нашого предмета, тобто в іншому предметі вказуються входять структурні одиниці з нашого предмета, а в нашому — що виходять в інші предмети.

3.3.2 Конкретизація цілей і створення системи контролю

Наступний етап конкретизації цілей — використання структурної одиниці в описі дієслів, що вказують на конкретні дії з певним результатом, Кожна графа таблиці 2 розбита на структурні одиниці виділеними словами. Вони є одиницями контрольованого змісту. Тобто вся подальша робота по конкретизації цілей і розробці системи контролю буде вестися для кожної виділеної структурної одиниці. Легко бачити, що вони виділені не довільно, а повністю на основі відповідного розділу. Заповнена графа розглядається як підсумок всієї роботи по відповідній одиниці змісту, який і має проконтролювати. [10]

Подальша конкретизація пов’язана з розбивання кожної структурної одиниці з відповідної категорії навчальних цілей на деякий безліч видів конкретних дій, які, по-перше, цілісно описують цю структурну одиницю, а по-друге, максимально діагностічни. У таблиці 3 наведено приклад такої дії з деякими одиницями з таблиці.

3.4 Висновок

Таким чином в роботі показано як застосовується технологія повного уточнення навчальних цілей, перетворення їх у ідентифікуються, наділяючи їх критеріальним ознаками. Зазвичай конкретизація цілей описується у вигляді трьох ступенів:

Перехід про узагальнених освітніх цілей до спільними навчальними.

На цьому етапі уточнення цілей, як правило, полягає в описі результату навчання через «спостережувані дії». Такий підхід у більшості випадків дає лише приклади, приватні прояву більш загальної мети. Тому що ідентифікується мета є не абсолютну, вичерпну характеристику бажаного результату, а її приблизний, максимально досяжний при готівкових можливості опису варіант. Значить переклад загальних навчальних цілей в конкретні повинен носити не спрощено-лінійний характер, а проводитися «з огляду» на більш повне уявлення про мету;

Конкретизація цілей.

На даному ступені відбувається перехід від загального уявлення про результати навчання до більш конкретного, але все ж таки не абсолютного. Загальна вимога до такого переказу — максимально чітко описати те, що учень може зробити в результаті навчання. Загальний прийом конкретизації цілей — використання в їх описі дієслів, що вказують на певну дію.

Деталізація цілей.

Іноді в цьому ступені немає необхідності, або вона неможлива без надмірного спрощення і викривлення, при необхідності ж конкретне представлення результатів навчання деталізується на рівні приватно-методичних структур і дій.

Послідовна орієнтація на діагностичні цілі визначила своєрідність оцінки та її функцій у «технологічному» навчанні. Оскільки мета описана діагностічно, то весь хід навчання може орієнтуватися на її ознаки як на еталон. У ході навчання поточна оцінка грає роль зворотного зв’язку і підпорядкована саме досягненню мети — еталону (або її складових частин). Якщо мета не досягнута, то результати поточного контролю розглядаються лише як поточна оцінка є лише формує і, як правило, не супроводжується позначками. Поточні оціночні судження, які отримує учень, носять змістовний характер і повинні допомогти йому скоректувати свою роботу. Підсумкова оцінка виражається в балах.

Як поточна, так і підсумкова оцінка проводяться на основі еталонних (критеріальних) ознак діагностічно поставленої мети і тому носять критеріальні характер; відповідну орієнтацію має і весь навчальний процес Витрати зусиль на аналіз і впорядкування навчальних цілей виправдовуються тим, що охоплюють найважливіші моменти роботи вчителя, що пронизують весь навчальний процес: планування, контроль та оцінку. За характером формулювань конкретизованих цілей, зокрема, видно, що їх можна безпосередньо використовувати як основу для підготовки контрольних (тестових) завдань.

Висновок

В процесі виконання курсової роботи нами була досягнута поставлена мета і досягнуті наступні задачі:

— виявлено роль і місце учбової дисципліни «Інформатика та комп’ютерна техніка» в учбових документах при підготовці фахівців в ПТНЗ;

— визначено міжпредметні зв’язки (виявили, які дисципліни і теми з них забезпечують вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»; виявили, які дисципліни і теми з них забезпечує дана тема);

— складено поурочно-тематичний план вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— розроблено комплексно-методичне забезпечення для вибраної теми;

— виконано аналіз учбово-матеріальної бази, яка повинна бути використана для вивчення теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— розроблено порядок організації і методику теми: «Робота в комп’ютерній мережі»;

— розглянуто форми організації педагогічного процесу;

— визначено основні види і характеристики форм організації педагогічного процесу.

Список використаних джерел

1. «Дидактичні основи професійної освіти». Методичні рекомендації до виконання курсової роботи» / Упорядники Н.В. Карчевська, Т.Є. Фіногєєва. – Стаханов: ГФУ ІПА, 2008. – 40 с.

2. Васильєв І.Б. Професійна педагогіка: конспект лекцій для студентів інженерно-педагогічних спеціальностей. 3-є вид., перепрац. – Харків, 2003. – 151 с.

3. Матрос Д.Ш., Полев Д.М., Мельникова Н.Н. Управление качеством образования на основе новых информационных технологий и образовательного мониторинга. М.; Педагогическое общество России, 1999.

4. Гузеев В.В. Образовательная технология: от приёма до философии. — М., 1996.

5. Беспалько В.П. Слагаемые педагогической технологии. М., 1989. – 211 с.

6. Гершунский Б.С. Педагогическая прогностика: методология, теория, практика. Киев, 1986. – 186 с.

7. Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических учебных заведений / В.А.Сластенин, И.Ф.Исаев, А.И.Мищенко, Е.Н.Шиянов. М., 1997. – 344 с.

8. Решетников П.Е. Технология профессионально-личностного развития будущих учителей. М., Белгород, 1998. – 234 с.

9. Шубинский В.С. Предмет, задачи и сущность педагогики творчества // Новые исследования в педагогических науках. 1987. Вып. 2. – С. 37-41.

10. Гузеев В.В Планирование результатов образования и образовательная технология. – М.: Народное образование, 2001. — с. 194 – 207.

Курсовая работа: Організація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Організація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві

Зміст

Вступ

1. Теоретичні основи планування

Сутність планування як функції управління в сільськогосподарському підприємстві

1.2 Принципи і методи планування в умовах ринкової економіки

1.3 Організація планової роботи в сільськогосподарських підприємствах різних форм власності

2. Сучасний стан розвитку підприємства та рівень економічної ефективності виробництва продукції

2.1 Природно-кліматичні умови та виробничий потенціал

2.2 Спеціалізація та розміри підприємства

2.3 Рівень економічної ефективності виробництва і реалізації продукції основних галузей підприємства

3. Планування організації виробництва і реалізації продукції на перспективу

3.1 Планування виробничої програми в рослинництві на перспективу

3.2 Планування виробничої програми в тваринництві на перспективу

3.3 Планування каналів збуту та цін реалізації продукції підприємства на перспективу

3.4 Рівень економічної ефективності виробництва продукції підприємства на перспективу

Висновки і пропозиції

Список використаної літератури

Вступ

Планування є важливою частиною господарської практики. Багаторічний досвід закордонних та українських підприємств довів, що недооцінка планування в умовах ринку, зведення його до мінімуму частіше за все приводить до значних економічних втрат. Досвідчені керівники розуміють, що всі великі бої спочатку виграють на папері – на плані, а тільки після цього у реальному житті. Ринок не пригнічує, не заперечує планування взагалі, а тільки зміщує цей процес у первинну виробничу ланку, як важливий елемент господарського механізму управління.

Успішно працюючі підприємства здійснюють не тільки довгострокове планування, але й детальну розробку оперативних поточних планів по кожному підрозділу, кожному робочому місці. Календарні плани (декадні, місячні, квартальні, піврічні) конкретизують цілі і завдання підприємства, включають відомості про замовлення, про забезпеченість їх матеріальними ресурсами, про ступінь завантаження виробничих потужностей та їх використання з урахуванням терміну виконання кожного завдання. В них передбачаються витрати на реконструкцію потужностей, заміну обладнання, оновлення продукції, навчання працівників тощо.

У системі виробництва сільськогосподарської продукції, планування займає визначальне місце, воно є центральною ланкою будь-якої системи управління підприємством в умовах ринку. Завдяки плануванню встановлюють темпи і пропорції розвитку виробництва, які повинні забезпечити найвищу його економічну ефективність.

Темою даної курсової роботи є « Організація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області».

Головне завдання перспективного планування – забезпечити виробництво максимальної кількості найбільш економічно вигідної продукції відповідно до попиту на неї.

Мета курсової роботи полягає у визначенні суті системи планування виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві, проведенні всебічного аналізу виробничо-господарської діяльності підприємства за останні три роки для виявлення внутрішньогосподарських резервів та зовнішніх можливостей збільшення обсягів виробництва і ефективних каналів реалізації виробленої продукції, покращення економічної ефективності та конкурентоспроможності підприємства, закріпленні набутих навичок здійснювати поточне та перспективне планування організації виробничо-господарської діяльності та пошуку ефективних каналів збуту виробленої продукції.

Інформаційну основу роботи склали річні звіти за три роки, економічний паспорт, спеціальна література по досліджуваній темі вітчизняних і закордонних авторів.

При написанні даного курсового проекту були використані такі методи, як монографічний, балансовий, економіко-статистичний та інші. Також було досліджено динаміку розвитку господарства.

В курсовій роботі розраховано 16 таблиць по даній темі, яка містить 45 сторінок машинного тексту.

1. Теоретичні основи планування

Сутність планування як функції управління в сільськогосподарському підприємстві

Планування в сільськогосподарських підприємствах спирається на систему об’єктивних економічних законів ринкової економіки. Через планування сільськогосподарські підприємства визначають темпи і пропорції розвитку виробництва, які повинні забезпечити найвищі показники його економічної ефективності.

Планування сільськогосподарського виробництва – це науково обґрунтоване встановлення рівнів економічного і соціального розвитку сільськогосподарських підприємств на певний плановий період через систему якісних і кількісних показників та визначення комплексу заходів щодо досягнення встановлених рівнів розвитку. При плануванні необхідно встановлювати оптимальні внутрішньогосподарські пропорції розширеного відтворення в сільськогосподарських підприємствах та передбачати високоефективне використання ресурсного потенціалу господарств. Планування виробництва в сільськогосподарських підприємствах повинно базуватись на даних наукових прогнозів.

Прогнозування сільськогосподарського виробництва – це наукове передбачення економічних і соціальних процесів шляхом розроблення та обґрунтування напрямів і можливостей розвитку галузей сільського господарства на основі науково технічного прогресу, що забезпечують попит на сільськогосподарську продукцію. Планування і прогнозування тісно пов’язані між собою і відрізняються кількістю показників та ступенем обґрунтованості проектів, досягненнями науково-технічного прогресу, деталізацією системи показників, їх точністю та ймовірністю досягнення, тривалістю проектованого періоду та правовою основою [11, с.130].

Прогнози розвитку сільськогосподарського виробництва можуть бути довгостроковими (10 років і більше), середньостроковими (5-10 років) і короткостроковими (до 5 років). Прогнози розробляють у 2-3 варіантах залежно від передбачуваних темпів розвитку, напрямів науково-технічного прогресу в різних галузях, відповідного рівня матеріально-технічної бази, забезпечення трудовими ресурсами тощо. Розроблення прогнозу в кількох варіантах дає змогу вибрати найоптимальніший з них, який має стати основою для складання перспективних планів економічного і соціального розвитку сільськогосподарських підприємств [9, с. 115].

Відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні”, сільськогосподарське підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи розвитку, виходячи з попиту на сільськогосподарську продукцію, роботи, послуги та з необхідності забезпечення свого виробничого і соціального розвитку, підвищення доходів. Основою планів є договори, укладені із споживачами (покупцями) продукції, робіт, послуг і постачальниками ресурсів.

Основні завдання внутрішньогосподарського планування на сільськогосподарських підприємствах такі: виконання договірних зобов’язань щодо продажу сільськогосподарської продукції; задоволення внутрішньогосподарських потреб підприємства в усіх видах продукції; встановлення оптимальної виробничої структури господарства з метою найбільш повного і раціонального використання землі, матеріальних, трудових і фінансових ресурсів господарства; максимальне виробництво економічно найбільш вигідних видів продукції з метою одержання максимального прибутку; створення необхідних нагромаджень для передбачених темпів розширеного відтворення; успішне вирішення соціальних питань колективу підприємства [11, с. 131].

Планування в сільськогосподарських підприємствах ґрунтується на певних принципах. Сукупність принципів розроблення планів економічного і соціального розвитку підприємств становить методологію планування, а конкретні методи і прийоми розрахунків при розробленні окремих розділів і показників планів – методику планування.

Основні методологічні принципи планування є такими: аналіз вихідного рівня розвитку підприємства; найвища ефективність виробництва; виділення найістотніших вузлових завдань; наукова обґрунтованість планів; пропорційність; безперервність планування; контроль за виконанням планів [13, с. 98].

У процесі аналізу вихідного рівня розвитку підприємства вивчають досягнуті показники розвитку галузей господарства в тісному зв’язку з умовами розвитку тієї чи іншої галузі, забезпечення її матеріально-технічними і фінансовими ресурсами, узагальнюють передовий досвід, вивчають практику виконання планових показників, виявляють невикористані резерви. Головним завданням економічного аналізу в сільськогосподарських підприємствах є виявлення внутрішньогосподарських резервів для збільшення виробництва продукції, яку потребує ринок, при зниженні витрат на неї.

Принцип найвищої ефективності виробництва передбачає досягнення максимальних економічних результатів при найменших витратах праці і коштів. Цей принцип випливає з необхідності постійної економії витрат уречевленої і живої праці,тобто економії часу. Принцип найвищої ефективності виробництва потребує розроблення таких планів, виконання яких дасть змогу досягти максимальних результатів при найменших затратах праці і коштів. У планах розвитку галузей підприємства він виявляється у визначенні найефективнішого варіанта капітальних вкладень, оптимальних пропорцій у розвитку галузей, які забезпечують максимальне зростання економічно найбільш вигідних в ринкових умовах видів продукції та підвищення її якості при одночасному зростанні продуктивності праці, зниженні собівартості продукції, зростанні маси і норми прибутку, підвищенні рентабельності виробництва.

Принцип виділення найбільш істотних вузлових завдань. Керуючись цим принципом, визначають головні напрями економічного і соціального розвитку підприємства. На сучасному етапі переходу до ринкових відносин важливе значення має визначення оптимальних темпів і пропорцій розвитку головних товарних галузей сільськогосподарських підприємств, проведення роздержавлення і приватизації власності, реформування первинних трудових колективів та економічних відносин, здійснення самофінансування підприємств.

Принцип наукової обґрунтованості планів передбачає відображення в планах вимог об’єктивних економічних законів розвитку суспільства, врахування результатів наукових прогнозів, розроблення планових показників на основі найновіших досягнень науки і техніки, а також прогресивного досвіду з технології й організації виробництва.

Суть принципу пропорційності полягає в тому, що план економічного і соціального розвитку сільськогосподарського підприємства треба погоджувати, взаємозв’язувати в усіх складових його частинах. Він означає, що при розроблення планів розвитку сільськогосподарського виробництва треба добиватись раціонального поєднання галузей, найбільш ефективного збалансованого зв’язку їх. Наприклад, необхідно забезпечити правильне поєднання рослинницьких і тваринницьких галузей, правильні пропорції у використанні коштів на забезпечення певних темпів розширеного відтворення і споживання тощо.

Принцип безперервності планування вимагає тісного зв’язку перспективних, річних і оперативних планів. Це дає змогу уточнювати напрями розвитку підприємства з урахуванням особливостей певного періоду, повніше виявляти резерви і можливості розвитку галузей.

Контроль за виконанням планів за кількісними і якісними показниками має бути систематичним, всебічним. При цьому важливо виявляти резерви збільшення виробництва найбільш вигідної продукції, а також можливості скорочення витрат праці, сировини, матеріалів та інших ресурсів. Одне з важливих завдань перевірки виконання планів – запобігати виникненню диспропорцій у розвитку галузей, узагальнювати та впроваджувати кращий досвід, а отже, забезпечувати виконання та перевиконання планових показників [11, c. 132-133].

Однією з найважливіших функцій виробничого менеджменту підприємства є планування його діяльності.

Планування – це вид, сфера діяльності органів управління по передбаченню майбутнього стану його економіки на основі врахування дії законів розвитку природи і суспільства, а також тенденцій розвитку підприємства, галузі і національної економіки. Процес планування полягає у визначенні мети, якої підприємство прагне досягти за певний період, а також засобів, шляхів та умов її досягнення.

Планування як сфера діяльності і вид діяльності об’єднує структурні підрозділи підприємства загальною метою, надає всім процесам однонаправленість, скоординованість, сприяє найбільш повному та ефективному використанню наявних ресурсів [15, c. 9].

Планування взаємопов’язаних галузей, якими і є галузі та види діяльності АПК, досягається програмно-цільовим методом, який синтезує в собі єдність переваг галузевого, територіального і програмного планування, а отже, вихідною базою, основою є реальні потреби, а не досягнутий рівень в минулому чи наявність ресурсів, що й дає відповідь на питання – скільки та якої продукції треба виробити, щоб задовольнити реальні платоспроможні потреби. Таким чином, головним, визначальним принципом планування є планування від кінцевої мети до сучасного, а не екстраполяція минулого на майбутнє [14, с. 343].

1.2 Принципи і методи планування в умовах ринкової економіки

Планування спирається на певні закономірності, що одержали назву принципів планування. Вони визначають характер і зміст планової діяльності на підприємстві. Правильне дотримання їх створює передумови для ефективної роботи підприємства і зменшує можливість негативних результатів планування.

Існує п’ять основних принципів планування, які є загальними рисами ефективної програми дій. Це – єдність, безперервність, гнучкість, точність і принцип участі.

Принцип єдності (системності) передбачає, що планування в економічній організації повинно мати системний характер. Поняття «система» означає: існування сукупності елементів, взаємозв’язку між ними, наявності єдиного напрямку розвитку елементів системи, поведінки, що зорієнтовані на загальні цілі. Реалізація цього принципу здійснюється на основі:

координації планової діяльності на горизонтальному рівні, тобто на рівні функціональних підрозділів. Це означає, що будь-які зміни в планах одного з підрозділів мають бути відображені в планах інших підрозділів. Таким чином, головні риси координації планування на підприємстві – взаємозв’язок і одночасність;

інтеграції планової діяльності в межах вертикальної єдності підрозділів. Це передбачає, що на підприємстві є багато досить відокремлених процесів планування і планів окремих підрозділів, але кожна з підсистем діє виходячи із загальної стратегії фірми, а кожен окремий план є частиною плану вищого підрозділу та організації в цілому.

Принцип безперервності означає:

підтримування безперебійності планової перспективи, взаємоузгодження довго-, середньо- та короткострокових планів, тобто процес планування на підприємствах має здійснюватись постійно в межах установленого циклу;

розроблені плани мають постійно змінювати один одного.

Якщо друга з умов безперервності планування роботи підприємства, як правило, витримується, то перша – ні. Тобто підприємство розробляє план, затверджує його і припиняє планування до початку наступного планового періоду. Процес планування має бути безперервним, бо зовнішнє середовище дуже нестабільне і постійно змінюється; зазнає змін і уява підприємства про свої внутрішні цінності й можливості.

Принцип гнучкості взаємозв’язаний з принципом безперервності і полягає в наданні планам і процесові планування здатності змінювати свій напрямок у зв’язку з виникненням непередбачених обставин. Тому плани, як правило, мають так звані резерви. Однак існують певні межі резервів планування:

резерви, що їх закладено в показниках, не повинні бути дуже великими, бо плани будуть недостатньо точними;

дуже низькі межі резервів тягнуть за собою занадто часті зміни в планах, що розмиває орієнтири діяльності фірми.

Принцип точності означає, що кожен план слід складати з таким ступенем точності, який тільки може бути сумісним з рівнем нестабільності функціонування підприємства. Тобто плани мають бути конкретизовані й деталізовані до такої міри, яку дозволяють зовнішні і внутрішні умови діяльності підприємства.

Принцип участі реалізує одну з головних аксіом планування: «План має складати той, хто його виконуватиме». Принцип участі означає, що кожен член економічної організації стає учасником планової діяльності незалежно від посади і виконуваних ним функцій. Реалізація принципу участі забезпечує значний ефект. По-перше, кожен з учасників організації починає глибше розуміти і знати різні сторони її життя. Він одержує ширшу і об’єктивнішу інформацію про організацію, ніж раніше. По-друге, особиста участь членів організації, у тому числі рядових працівників, у процесі планування сприяє тому, що плани організації стають особистими планами працівників, а участь у досягненні цілей організації дає можливість задовольняти їхні власні потреби. У кожного з працівників з’являються нові, більш виразні мотиви до ефективної праці. Принцип участі тісно пов’язаний з переходом від централізованої до децентралізованої системи управління.

Вирізняють ще такі принципи планування:

— збалансованість, тобто необхідна і достатня кількісна відповідність між взаємопов’язаними розділами та показниками плану. Головним її проявом є відповідність між потребами в ресурсах та їх наявністю;

— оптимальність використання застосовуваних ресурсів.

План — це не довільний набір цифр, продиктований суб’єктивними побажаннями того чи іншого керівника чи плановика. Планування – це наука, і як кожна наука вона не терпить суб’єктивізму, необґрунтованих рішень. Методична сторона науки включає поняття «метод», «методика», «методологія».

Під методом планування розуміють конкретний спосіб, технічний прийом, за допомогою якого вирішується яка-небудь проблема планування, розраховуються числові значення показників пропозицій, стратегічних програм і планів.

Методика планування – це сукупність методів, прийомів розробки, обґрунтування та аналізу прогнозів, стратегічних програм і планів усіх рівнів і часових горизонтів, систем розрахунків планових показників, їх взаємного узгодження. Методологія науки – це вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання, сукупність методів планування.

При плануванні діяльності підприємств використовують різні методи, вибираючи які слід ураховувати певні вимоги до них. Методи планування мають відповідати зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних станів процесу становлення та розвитку ринкових відносин; ураховувати специфіку діяльності об’єктів планування та різноманітність засобів та шляхів досягнення основної підприємницької мети – збільшення прибутку.

При розв’язанні добре структурованих проблем, що мають більш-менш чіткі кількісні характеристики, використовують методи екстраполяції та інтерполяції. Перший застосовують у разі визначення проміжних та кінцевих планових показників на основі їх динаміки в минулому, припускаючи, що темпи і пропорції, досягненні на момент розробки плану, будуть збережені в майбутньому. Цей метод ефективний у випадку більш-менш стабільної технології і умов виробництва, при монопольному становищі підприємства та за відсутності загрози з боку конкурентів.

Метод інтерполяції є принципово протилежним. Згідно з ним підприємство встановлює мету для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає тривалість планового періоду та проміжні планові показники. Тобто, на противагу наступальному рухові при екстраполяції інтерполятивний метод передбачає зворотний рух – від установленої мети та відповідного кінцевого значення планових показників з обчисленням проміжних їх величин. Цей метод використовують, зокрема, під час програмування врожайності сільськогосподарських культур.

За способом розрахунку планових показників розрізняють такі методи планування:

— дослідно-статистичний (середніх показників) – передбачає використання фактичних статистичних даних за попередні роки при встановленні планових показників;

— факторний (чинниковий) – більш обґрунтований, бо за цим методом планові значення показників визначають на основі розрахунків впливу найважливіших факторів, що обумовлюють зміни цих показників. Використовується перш за все при плануванні технологічних (врожайність і продуктивність тварин) та економічних (рентабельність, продуктивність праці, собівартість) показників ефективності виробництва;

— нормативний – планові показники розраховують, застосовуючи прогресивні норми використання ресурсів з урахуванням їх змін в результаті освоєння організаційно-технічних заходів у плановому періоді;

— балансовий – його суть полягає в тому, що план розвитку підприємства, галузі обґрунтовується шляхом попереднього складання балансів (матеріальних, трудових, фінансових), що включають в себе потреби господарства в ресурсах і джерелах задоволення цих потреб;

— матричний – передбачає побудову моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами і показниками.

Типовим недоліком планів є їхня одноваріантність. Тому дедалі більшого поширення на підприємствах набуває розрахунково-конструктивний метод (метод варіантів). Цей метод є досить трудомісткий. Тому для скорочення витрат праці і коштів застосовують графіко-аналітичні прийоми.

Істотному підвищенню ефективності планування сприяє використання економіко-математичних методів і ПЕОМ. Це дає можливість здійснити моделювання складних економічних процесів, передбачити найбільш імовірні напрями розвитку економічної системи залежно від тих чи інших параметрів і цільових функцій, значно прискорити розрахунки і підвищити їх ефективність і забезпечити визначення оптимального варіанта плану з усіх можливих.

Усі розглянуті методи планування лежать в основі так званого формального планування. Але воно є тільки однією з форм прийняття управлінських рішень. Крім формального планування практично кожен менеджер використовує так зване «інтуїтивне передбачення», тобто планування, що ґрунтується на досвіді керівника, а також на сукупності індивідуальних якостей.

1.3 Організація планової роботи в сільськогосподарських підприємствах різних форм власності

Головною передумовою високоефективного розвитку сільського (як і всього народного) господарства, є повернення власника в економічне середовище, де б він володів, користувався і розпоряджався засобами виробництва, виробленою продукцією і доходами. Однак роздержавлення і приватизація підприємств шляхом роздачі кожному громадянину України сертифікатів на державну або паїзація неподільного фонду колгоспів, роздержавлення землі та видача селянам земельних сертифікатів – це лише перший крок до цього. І він не дасть ефекту, якщо ми залишмо без змін організаційні структури колгоспів, внутрігосподарські економічні відносини, систему стимулювання працівників – важливі стратегічні питання сільськогосподарських підприємств на сучасному етапі.

В останній час реформування організаційних форм господарювання в Україні значно сповільнились через фінансову нестабільність, інфляцію тощо. За цих умов рідко яке господарство ризикуватиме ще й з організаційними формами. Але успіх буде за тими підприємствами, які сьогодні займаються питанням не тільки тактики, але й стратегії господарства.

Таким чином для сільського господарства є характерним велика різноманітність підприємств: за формами власності (індивідуальна, приватна, приватно-орендна, колективна, державна), за організаційними формами господарювання, за розмірами господарств.

Масштаби діяльності підприємства розширюють або навпаки, обмежують можливості планування в організації. Великі підприємства мають порівняно з невеликими кращий потенціал для передбачення свого майбутнього – у них вищі фінансові можливості, вони мають висококваліфікований персонал і в змозі залучати висококваліфікованих спеціалістів зі сторони, багато з них займаються серйозними науковими і проектними розробками, у своєму складі вони, як правило, мають окремі планові підрозділи.

Невеликим економічним організаціям складно проводити широкомасштабну планову роботу, особливо великих втрат потребує стратегічне планування. Однак і вони можуть: використовувати деякі форми планування, особливо поточне, застосовувати вже готові моделі стратегій, розроблених відомими компаніями. Тим більше, що навіть солідні фірми часто звертаються до зовнішніх консультантів, що спеціалізуються на питаннях планування. Більш того, попри всі труднощі в здійсненні планування у невеликій організації, воно необхідне їй не менш, ніж великій. Зовнішнє середовище у такій організації менше піддається контролю і більш агресивне, ніж у великій фірмі.

Втім у невеликій фірмі є свої переваги в організації планування. Головна з них – внутрішнє середовище такої організації простіше, а тому більш передбачуване. Крім того, у невеликій організації легше створити особливий психологічний та соціальний клімат, що дозволяє об’єднати людей навкруги інтересів організації, її цілей. В умовах ринку завдання і цілі підприємства суттєво видозмінюються. Їх вибір за самостійності підприємства, особливо в разі зміни відносин власності, значною мірою зв’язаний з особистими цінностями працівників і його власників. Водночас головне завдання кожного підприємства має узгоджуватись з метою всього суспільства.

Є деякі відмінності при визначенні планових завдань у приватних, особистих, державних, колективних підприємствах. Якщо в першому випадку власник, наприклад фермер, може дозволити собі поєднати особисті плани з виробничими, то в другому – це є неприпустимим. Для колективних підприємств головне завдання визначається з урахуванням перспектив діяльності господарства, а не окремого його члена (співвласника і керівника).

Планування на підприємстві – це процес пошуку і використання резервів підвищення ефективності виробництва і вирішення соціальних проблем колективу. План будь-якого підприємства за своїм змістом є сукупністю взаємопов’язаних заходів для збільшення прибутку за рахунок підвищення ефективності використання ресурсів і комерційної діяльності.

Успішність, ефективність системи планування, незалежно від форм власності, значною мірою визначається рівнем її організації, яка включає такі структурні елементи:

плановий персонал, що сформований в організаційні структури;

процес обґрунтування, прийняття та реалізації планових рішень (процес планування);

засоби, що забезпечують процес планування (інформаційне, технічне, програмно-математичне та організаційне забезпечення).

Плановий персонал складається зі спеціалістів, які тією чи іншою мірою виконують функції планування. Причому для одних із них планові функції можуть бути основним видом діяльності, наприклад для працівників планово-економічного відділу, а для інших працівників ці функції можуть поєднуватись з іншими видами діяльності. Так, спеціалісти-зоотехніки поряд з виконанням своїх основних функцій займаються перспективним, поточним і оперативним плануванням тваринництва.

Основними видами діяльності плановиків на підприємстві є

— розробка стратегії підприємства і збалансування довго- і короткострокових його цілей. Виконуючи цю функцію, плановики виступають у ролі радників, консультантів. Остаточне рішення, зв’язане зі затвердженням стратегії приймає вище керівництво;

— здійснення, поряд з іншими спеціалістами, аналізу та оцінки зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства. Плановики часто володіють часто володіють найціннішою інформацією про підприємство;

— участь, поряд з менеджерами, в розробці прогнозів щодо майбутнього фірми;

— надання порад і консультацій іншим спеціалістам з питань техніки планування, сприяння розповсюдженню професійних методів планування:;

— допомога вищому менеджменту в організації і проведенні навчання необхідного для того, щоб усі учасники планування були готові до освоєння ефективних нововведень. Плановики повинні прагнути створити атмосферу творчого ставлення працівників до планування свого майбутнього, навчити людей взаємодіяти при цьому.

Корисним для підприємства є залучення консультантів з планування, до обов’язків яких належать: допомога в підготовці рішень з планування, навчання і консультування вищого керівництва з питань планування, поради щодо організації нарад з планування, допомога у підведенні підсумків нарад, рекомендації щодо розробки планової документації.

Щоб давати об’єктивну оцінку плануванню, консультант має бути нейтральним стосовно цілей організації і результатів її діяльності. Ним може бути як зовнішній, так і внутрішній учасник організації (менеджер, працівник). Консультант повинен володіти глибокими і чіткими знаннями теорії і практики внутрішньо фірмового планування, викликати повагу і довіру, щоб мати у спірних випадках виконувати функції третейського суду.

Склад і чисельність служб планування на підприємстві залежить від типу організаційної структури, від уявлень про стиль управління. Одним з найважливішим факторів, що визначають побудову служби планування, є розмір підприємства: невеликі фірми, не маючи можливості утримувати плановика, що працює на повну ставку, нерідко допускаються помилки, відмовляючись зовсім від його послуг, у середніх за розмірами фірмах функції спеціаліста з питань планування виконує один постійний працівник на повній ставці, на великих підприємствах, як правило, створюються планово-економічні відділи з двох-трьох чоловік, але при цьому спостерігаються різні підходи. Традиційним є варіант розподілу між ними обов’язків за функціональним принципом: головний економіст, економіст з нормування і оплати праці, економіст з госпрозрахунку.

Перспективним є варіант створення єдиної планово-фінансової служби підприємства, на чолі якої стоїть начальник, маючи двох заступників – з планування та обліку. Решта працівників колишнього планового відділу і бухгалтерії одержали статус економіста, економіста-бухгалтера і, працюючи за галузевим і міжгалузевим принципом (рослинницькі, тваринницькі чи рослинницько-тваринницькі, переробні й обслуговуючі виробництва і т.д.), крім вище вказаних беруть на себе ще й функцію бух обліку. Загалом для великих фірм характерною є тенденція до децентралізації планової діяльності, а невеликі організації, навпаки, прагнуть до більшої централізації планування, створення і розширення центральної планової служби.

Важливим структурним елементом ефективної організації планування на підприємстві будь-якої форми власності є його інформаційне забезпечення: збір, аналіз та опрацювання інформації, формування бази даних. Є три основні джерела прогнозованої інформації: нагромаджений досвід, що ґрунтується на знанні закономірностей перебігу і розвитку досліджуваних явищ, процесів та подій, екстраполяція існуючих тенденцій, закономірність яких у минулому і зараз досить відома, побудова моделей прогнозованих об’єктів відповідно до очікуваних або ж передбачуваних умов. Перспективним напрямом інформаційного забезпечення є формування інформаційних систем, комп’ютерних мереж.

2. Сучасний стан розвитку підприємства та рівень економічної ефективності виробництва продукції

2.1 Природно-кліматичні умови та виробничий потенціал

Одеська область, в якій знаходиться об’єкт дослідження, розташована в степовій зоні на Причорноморській низовині на півдні України, що зумовлено контенинтальним та досить посушливим кліматом.

Землекористування СТОВ «Роздільнянське» розташоване в південній частині Роздільнянського району Одеської області.

Головними елементами природних умов, які визначають земле утворюючий процес є: клімат, рельєф, земле утворюючі породи, рослинний і тваринний світ. Територія господарства відноситься до другого центрального агрокліматичного району. Характеризується теплою, короткою, малосніжною зимою, недостатньо вологим та теплим літом. Сума позитивної температури повітря за період активної вегетації рослин становить 180-185 днів. Середня дата останнього весняного заморозку припадає на 10-15 квітня, середня дата першого осіннього заморозку припадає на 15-20 жовтня. Середній річний максимум температури повітря +35, а річний мінімум температури повітря – 27. Середня річна кількість опадів складає 400 мм. Їхній випад характеризується нерівномірністю як по окремим місцям, так і по рокам. Літні опади частіше у вигляді злив розповсюджуються на поверхневий стік і випарування, тому для одержання високих врожаїв тільки одних атмосферних опадів недостатньо, тому доповнюють дефіцит вологи за рахунок зрощення. Агро кліматичні ресурси території створюють для всіх польових, овочевих та багаторічних насаджень в господарстві.

Загальний характер рельєфу рівнинно-хвилястий. Вплив рельєфу на структуру земельного шару на території господарства проявляється в формуванні змитих і намитих земель. Крім того, рельєф впливаючи на розподіл на поверхні землі сонячної енергії, змінює величину влого- і теплообміну землі.

В розвитку земле утворюючого процесу земле утворюючі породи визначають фізичні і хімічні властивості землі. Від гранулометричного складу залежить багато якостей землі – її повітряний, водяний, тепловий режими.

Щодо організації структури бухгалтерії в господарстві, то система бухгалтерського обліку СТОВ «Роздільнянське» складається з таких основних частин: плану рахунків, первинних і зведених бухгалтерських документів, бухгалтерських реєстрів, де концентруються і групуються числові записи, що відображають зміни під впливом господарської діяльності, бухгалтерського балансу, що відображає стан господарських засобів (активів) і їх джерел, а також наявність, розміщення, склад та призначення цих засобів і джерел.

Під формою бухгалтерського обліку розуміють організацію рахункових записів і порядок поєднання різних видів облікових реєстрів, які повинні забезпечити оперативний контроль, своєчасність, повноту і достовірність узагальнення у бухгалтерському обліку всіх багаторічних господарських операцій, які відбуваються на підприємстві.

Основними принципами, що визначають ту чи іншу форму обліку, є: структура реєстрів систематичного обліку, взаємозв’язок реєстрів синтетичного і аналітичного обліку, зовнішня форма реєстрів, послідовність і спосіб записів, кількість реєстрів.

В кожному реєстрі є своя структура бухгалтерії. В СТОВ «Роздільнянське» бухгалтерія має склад, який відображено на рис.1.1.

Організація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві

Організація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємствіОрганізація виробництва і реалізації продукції сільського господарства на перспективу в сільськогосподарському підприємстві

Рис. 2.1 Організаційна структура бухгалтерії господарства.

При складанні звітів про фінансову діяльність господарства в СТОВ «Роздільнянське» дотримуються всіх норм і правил, які встановлені законодавством України.

2.2 Спеціалізація та розміри підприємства

Спеціалізація – це переважаючий розвиток кількох або однієї галузі з метою масового виробництва ряду чи одного виду продукції на основі фондо- та енергоозброєності праці з урахуванням природноекономічних умов певної зони. Вона визначає напрям розвитку сільського господарства і сприяє концентрації певної продукції по природноекономічних зонах і певних підприємствах навіть по окремим виробничим підрозділам.

Таким чином, спеціалізація – це форма суспільного поділу праці, як між галузями і сферами суспільного виробництва, так і всередині галузі на всіх стадіях виробничого процесу. Виробнича спеціалізація підприємства визначається за основними товарними галузями і продуктами, які забезпечують найбільший доход (виручку) від реалізації. Отже, основним показником, що характеризує спеціалізацію підприємства, є структура товарної продукції.

Концентрація виробництва знаходить своє конкретне втілення в розмірах підприємств і їх внутрішньогосподарських підрозділів –відділків, ферм, цехів, кооперативів, дільниць тощо.

Розмір сільськогосподарського підприємства є одним з факторів, що впливають на ефективність виробництва. При визначенні розмірів сільськогосподарських підприємств слід враховувати всі фактори – рівень технічної оснащеності господарства, його організаційну структуру, ступінь спеціалізації і концентрації виробництва, рівень і кваліфікацію кадрового забезпечення.

Розмір сільськогосподарських підприємств визначається багатьма показниками, зокрема: обсягом виробництва валової і товарної продукції в натуральному і грошовому вираженнях, земельною площею основними виробничими фондами тощо. Отож, розглянемо земельні ресурси та економічна ефективність їх використання на прикладі конкретного підприємства.

Таблиця 2.1 – Земельні ресурси та економічна ефективність їх використання в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Землі – всього, га

863,6

972,8

950

929
в т. ч. с/г угіддя

819

928

905

884
з них: рілля

676

779

833

763
пасовища, сіножаті

52

52

52

52
Виноградники

20

27

19

22
сади

91

96

96

94,3
Господарські двори і дороги

44,6

44,8

45,0

44,8
Вироблено на 100 га с/г угідь:

— валової продукції, тис.грн,

303,5

270,7

289,0

287,7
— доходу (виручки) від реалізації продукції, тис. грн.,

599,9

320,1

233,1

290,3
— чистого доходу, тис. грн.,

303,6

269,3

195,6

256,2
— молока, ц

188,8

206,0

202,7

199,2
— приросту живої маси ВРХ, ц

18,7

18,0

13,5

16,7

Виходячи з даних таблиці, бачимо, що в середньому за три останні роки загальний розмір землі становить 929 га. С/г угіддя становлять 884 га, з них найбільше площі припадає на ріллю – 763 га та сади – 94,3 га. Також ми бачимо зменшення виробництва валової продукції на 100 га с/г угідь, доходу від реалізації та чистого доходу. Це є негативним явищем, оскільки виробництво валової продукції на 100 га с/г угідь є одним з основних показників економічної ефективності використання земельних ресурсів.

Далі в таблиці 2.2 розглянемо склад і структуру доходу від реалізації продукції. З даних нище наведеної таблиці видно, що в структурі доходу від реалізації продукції найбільшу частку за три останні роки займає галузь рослинництва – 66,5 %, що становить 1480,1 тис. грн., в структурі якого переважає питома вага зерна – 22,5%, плодів – 9,3% та винограду — 9,1%. За допомогою цієї таблиці можна визначити досягнутий рівень спеціалізації підприємства, який розраховується виходячи з частки всіх товарних галузей і виражається коефіцієнтом спеціалізації Кс або коефіцієнт зосередження товарного виробництва.

Кс = 100/ Пві (2N і — 1), де

Пві – питома вага і-ої галузі в структурі товарної продукції,

N – порядковий номер і-ої в ранжируваному ряду.

В СТОВ «Роздільнянське» коефіцієнт спеціалізації становить 0,28. Це свідчить про середню спеціалізацію господарства, яка має зерно-скотарський виробничий напрям.

Таблиця 2.2 – Склад і структура доходу від реалізації продукції в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
тис. грн…

%

тис. грн…

%

тис. грн…

%

тис. грн…

%
Зерно – всього

429,3

17,3

688,4

27,5

399,0

22,5

505,6

22,5
в т.ч.: оз. пшениця

270,9

10,9

317,1

12,7

349,7

19,8

312,6

13,9
ячмінь

61,5

2,5

221,1

8,8

48,8

2,8

110,5

4,9
кукурудза на зерно

34,5

1,4

116,0

4,6

0,5

0,03

50,3

2,2
гречка

13,0

0,5

2,5

0,1

—

—

5,2

0,2
горох

49,3

2,0

31,5

1,3

—

—

26,9

1,1
Насіння соняшника

76,7

3,1

131,8

5,3

98,8

5,6

102,4

4,5
Соя

—

—

14,4

0,6

8,3

0,5

7,6

0,3
Овочі відкритого грунту

5,9

0,2

49,4

2,0

0,6

0,03

18,6

0,8
Плоди

468,9

18,9

159,0

6,4

46,4

2,6

224,8

9,3
Виноград

237,1

9,5

70,4

2,8

264,1

14,9

190,5

9,1
Ягоди

10,7

0,4

15,2

0,6

28,6

1,6

18,2

0,9
Інша продукція рослинництва

390,7

15,7

372,0

14,9

460,8

26,0

407,8

18,9
Рослинництво – всього

1619,3

65,1

1510,8

60,5

1310,1

74,0

1480,1

66,5
М’ясо ВРХ

252,7

10,2

75,0

3,0

149,2

8,4

159,0

7,2
М’ясо свиней

138,6

5,6

142,2

5,7

94,3

5,3

125,0

5,5
Молоко

—

—

177,0

7,1

190,7

10,8

122,6

8,2
Інша продукція тваринництва

6,5

0,3

—

—

3,3

0,2

3,3

0,2
Тваринництво – всього

397,8

16,0

394,2

15,8

441,6

25,0

411,2

18,9
Промислова переробка продукції

125,2

5,0

51,3

2,1

—

—

58,8

2,4
Реалізація робіт, послуг на сторону

35,8

1,4

66,9

2,7

18,2

1,0

40,3

1,8
Всього по господарству

2486,4

100

2499,1

100

1769,9

100

2251,8

100

Розміри підприємства також характеризуються наявністю основних виробничих засобів. Тому в таблиці 2.3 наведено їх кількісний вираз та економічну ефективність використання.

Таблиця 2.3 – Наявність основних виробничих засобів та ефективність їх використання в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Тракторів – всього, шт.

11

11

12

11
в т.ч. гусеничні

4

4

5

5
Колесні

7

7

7

7
Зернові комбайни, шт.

3

3

4

3
Вантажні автомобілі, шт..

17

17

16

17
Вартість основних засобів, тис. грн..

2468,0

2775,0

3080

2774,0
Фондовіддача, грн.

1,0

0,91

0,84

0,91
Норма прибутку (чистого доходу), %

17,8

3,5

1,2

7,5

Проаналізувавши дані таблиці, бачимо, що в 2007 р. порівняно з попередніми роками збільшилась кількість тракторів, за рахунок придбання гусеничного трактору, зменшилась кількість зернових комбайнів та вантажних автомобілів. При цьому вартість основних засобів зросла і в 2007 р. становить 3080 тис. грн. Показник фондовіддачі виражає ефективність використання основних засобів і становить в середньому за 2005-2007 рр. 0,91 грн. Це свідчить про досить ефективне використання основних засобів на підприємстві.

Наступним розглянемо склад трудових ресурсів. Їх наявність та ефективність використання наведено в таблиці 2.4.

Таблиця 2.4 – Трудові ресурси та ефективність їх використання в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Середньорічна чисельність постійних працівників – всього, осіб

88

87

101

92
Зайнято: в рослинництві

60

59

71

63
в т.ч.: механізаторів

21

21

25

22
в тваринництві

9

9

10

9
Управлінський апарат, чол..

19

19

20

19
Вироблено на 1 середньорічного працівника, тис. грн.

— доходу від реалізації продукції

33,5

34,1

20,9

29,5
— чистого доходу

28,3

28,7

17,5

24,8
Річний фонд заробітної плати 1 середньорічного працівника, грн.

2963,6

3714,9

3475,2

3384,6

З даних таблиці 2.4 видно, що в 2007р. зросла середньорічна чисельність постійних працівників і становить 101 чол., з них в рослинництві зайнято 71 люд, а в галузі тваринництва – 10 чол., що зумовлено спеціалізацією господарства. В середньому за три останні роки виробництво на 1 середньорічного працівника доходу від реалізації продукції та чистого доходу зменшилось та становить 29,5 тис.грн. і 24,8 тис.грн. відповідно, річний фонд заробітної плати на 1 середньорічного працівника складає 3384,6 грн.

2.3 Рівень економічної ефективності виробництва і реалізації продукції основних галузей підприємства

Для визначення рівня економічної ефективності виробництва і реалізації продукції розглянемо основні галузі підприємства. В таблиці 2.5 наведено наявність наявність тварин в господарстві та рівень їх продуктивності.

Таблиця 2.5 – Наявність тварин та рівень їх продуктивності в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
ВРХ – всього, гол.,

95

97

98

97
в т.ч.: корів

48

50

55

51
Нетелів

9

10

12

10
Свині- всього, гол.,

129

178

164

157
в т.ч.: основних свиноматок, гол.,

8

10

10

9
Коні – всього, гол.

6

5

5

5
Середньорічний надій від 1 корови, кг

3902

3607

3651

3720
Вихід телят на 100 корів, гол.

84

83

82

83
Вихід поросят на основну свиноматку, гол

12

18

14

15

Виходячи з даних таблиці, бачимо, що за три роки поголів’я ВРХ зазнало незначних змін і становить 97 гол, поголів’я свиней дещо зменшилось – 157 гол. Середньорічний надій на 1 корову в середньому становить 3720 кг, а вихід телят на 100 корів – 83 гол, що є досить ефективним для підприємства з зерно-скотарським виробничим напрямом.

Структуру посівних площ розроблюють і встановлюють у господарстві відповідно до спеціалізації і концентрації виробництва з урахуванням ґрунтових, кліматичних, економічних та інших умов виробництва, плану продажу сільськогосподарської продукції та внутрішньогосподарських потреб у ній. Далі розглянемо структуру посівних площ с/г культур підприємства, яка наведена нище в таблиці 2.6.

Проаналізувавши дані таблиці, можна зробити висновок, що в структурі посівних площ найбільша частка припадає на зернові – 72,8 %, що становить 539 га в середньому за три роки. З них на площа під озиму пшеницю складає 36,9% та озимий ячмінь 21,4%. Посівні площі зайняті під соняшником становлять 7,9% структури посівних площ, що становить 58,3 га. Також значна частка площі зайнята під кормові культури – 16,1% або 119 га.

Таблиця 2.6 – Структура посівних площ сільськогосподарських культур в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
га

%

га

%

га

%

га

%
Зернові – разом:

576

77,4

584

72,8

457

67,8

539

72,8
в т.ч.: оз. пшениця

300

40,3

240

29,9

280

41,5

273,3

36,9
оз. ячмінь

125

16,8

178

22,2

172

25,5

158,3

21,4
овес

6

0,8

—

—

—

—

2

0,3
Гречка

20

2,7

23

2,9

—

—

14,3

1,9
горох

65

8,7

60

7,5

50

7,4

58,3

7,9
кукурудза на зерно

60

8,1

113

14,1

—

—

57,7

7,8
Соя

—

—

19

2,4

27

4,0

15,3

2,1
Соняшник

65

8,7

60

7,5

50

7,4

58,3

7,9
Овочі

3

0,4

10

1,2

11

1,6

8

1,1
Кормові культури – всього:

100

13,4

129

16,1

129

19,1

119

16,1
в т.ч.: к-за на силос та зелений корм

65

8,7

63

7,9

67

9,9

65

8,8
однорічні трави – всього

4

0,5

6

0,7

8

1,2

6

0,8
багаторічні трави – всього

28

3,8

28

3,5

28

4,2

28

3,8
кормові коренеплоди

2

0,3

2

0,2

4

0,6

2,7

0,4
Всього посівів

744

100

802

100

674

100

740

100
Площа чистого пару

68,0

—

23,0

—

—

—

32,3

—
Всього ріллі

676

Х

779

Х

833

Х

762,7

Х

Головним критерієм раціональної структури посівних площ є досягнення високої продуктивності ріллі, максимального виходу конкурентоспроможної продукції з одиниці площі при найменших затратах праці і матеріально-грошових засобів на одиницю продукції. Отож, далі розглянемо урожайність і валовий збір продукції рослинництва, які наведені в таблиці 2.7.

Таблиця 2.7 – Урожайність і валовий збір продукції рослинництва в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Сільськогосподарські культури

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц

Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц

Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц

Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц
Зернові – разом:

576

23,6

13593,6

584

28,8

16819,2

457

18,2

8317,4

539

23,5

12910,1
в т.ч.: оз. пшениця

300

26,3

7890,0

240

29,0

6960,0

280

20,2

5656,0

273,3

25,2

6849,7
оз. ячмінь

125

24,0

3000,0

178

33,8

6016,4

130

17,6

2288

144,3

25,1

3768,1
ярий ячмінь

—

—

—

—

—

—

42

4,9

205,8

14

1,6

68,6
овес

6

19,3

115,8

—

—

—

—

—

—

2

6,4

38,6
гречка

20

2,3

46

23

2,2

50,6

—

—

—

14,3

1,5

32,2
горох

65

4,5

292,5

30

13,9

417

5

35,6

178,0

33,3

18,0

295,8
кукурудза на зерно

60

37,3

2238,0

113

29,9

3378,7

—

—

—

57,7

22,4

1872,2
Соя

—

—

—

19

9,4

178,6

27

1,7

45,9

15,3

3,7

74,8
Соняшник

65

17,2

1118,0

60

18,0

1080,0

50

6,4

320

58,3

13,9

839,3
Овочі

3

63,3

189,9

10

144,7

1447,0

11

0,7

7,7

8

69,6

548,2
Виноград

20

61,0

1220,0

27

12,4

334,8

19

59,2

1224,8

22

44,2

926,5
Плоди

43

92,0

3956,0

43

20,9

898,7

43

8,4

361,2

43

40,4

1738,6

З даних таблиці бачимо, що в середньому за 2005-2007рр. валовий збір зернових склав 12910,1 ц, соняшника – 839,3 ц, овочів – 548,2 ц, так як площа їх дорівнювала 539 га, 58,3 га та 8 га відповідно, а урожайність зернових становить 23,5ц/га, соняшника – 13,9ц/га, овочів – 69,6 ц/га.

Таблиця 2.8 – Валове виробництво продукції тваринництва в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Види продукції

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Вирощування худоби (в живій масі), ц:

великої рогатої худоби

153

167

122

147
Свиней

126

150

105

127
Молоко, ц

1546

1912

1834

1247

Виходячи з даних таблиці бачимо, що виробництво валової продукції тваринництва в СТОВ «Роздільнянське» представлене вирощенням ВРХ та свиней,а також виробництвом молока. Так, за останні три роки вирощування ВРХ в живій масі становить 147 ц, свиней – 127 ц, а виробництво молока складає – 1247 ц.

Економічна ефективність показує кінцевий позитивний ефект від використання засобів виробництва і живої праці, віддачу сукупних вкладень. У сільському господарстві – це одержання максимальної кількості продукції з кожного гектара землі, від кожної голови худоби при найменших затратах живої й уречевленої праці та вигідні канали реалізації виробленої продукції. Отож, нище наведено реалізацію с/г продукції підприємства.

Таблиця 2.9 – Реалізація сільськогосподарської продукції в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Види продукції

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Зерно — всього

9615

13531

5195

9447
в т.ч.: — оз. пшениці

6556

6399

4527

5827,3
— оз. ячмінь

1207

4504

661

2124
— овес

1,0

3,0

—

1,3
— гречка

129

20

—

49,7
— горох

840

522

—

454
— кукурудза на зерно

882

2083

7

990,7
Соя

—

132

55

62,3
Насіння соняшнику

857

1882

674

1137,7
Овочі

97

1410

12

506,3
Винограду

1219

335

137,3

563,8
Плодів

3957

863

342

1720,7
Худоба (в живій масі), ц:

в т.ч.: — великої рогатої худоби

112

114

294

173,3
— свиней

134

153

160

149
Молоко, ц

1546

1634

1503

1045,7

Аналізуючи дані таблиці бачимо, що найбільше за три роки було реалізовано продукції зернових – 9447 ц, з них оз. пшениці – 5827,2 ц, ячменю – 2124 ц, кукурудзи на зерно – 990,7 ц, а також насіння соняшнику – 1137,7 ц, плодів – 1720,7 ц, м’яса ВРХ і свиней – 173,3 ц та 149 ц відповідно, а також молока – 1045,7 ц. Обсяги реалізації саме цих видів продукції зумовлено спеціалізацією господарства.

В таблиці 2.10 наведено показники, що характеризують рівень економічної ефективності виробництва основних видів продукції, а саме: собівартість 1 ц, ціна реалізації та собівартість 1ц.

Таблиця 2.10 – Показники рівня економічної ефективності виробництва основних видів продукції в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Види продукції

2005 р.

2006 р.

2007 р.

В середньому за 2005-2007рр.
Собівартість 1 ц, грн..

Ціна реалізації 1 ц, грн..

Рівень рентабельності %

Собівартість 1 ц, грн..

Ціна реалізації 1 ц, грн..

Рівень рентабельності %

Собівартість 1 ц, грн..

Ціна реалізації 1 ц, грн..

Рівень рентабельності %

Собівартість 1 ц, грн..

Ціна реалізації 1 ц, грн..

Рівень рентабельності %
Оз. пшениця

41,7

41,3

0,9

43,9

49,6

13,0

65,6

77,2

17,7

50,4

56,0

10,5
Ячмінь

43,1

51,0

18,3

35,8

49,1

37,0

75,6

73,8

2,4

51,5

58,0

17,6
Горох

28,2

58,7

108,0

59,8

60,3

0,96

—

—

—

29,3

39,7

36,3
Кукурудза на зерно

36,8

39,1

6,2

25,8

55,7

116,0

71,4

71,4

100

44,6

55,4

74,1
Насіння соняшнику

67,1

89,4

33,4

44,0

70,0

59,0

117,8

146,6

24,4

76,3

102,0

38,9
Виноград

75,2

194,5

158,6

296,4

210,0

29,1

142,4

234,8

64,9

171,3

213,1

64,8
Плоди

59,9

118,5

97,8

258,3

184,2

28,7

337,7

135,7

59,8

218,6

146,1

3,1
М’ясо ВРХ

509,1

694,1

36,3

899,1

657,9

26,8

1124,8

769,1

54,7

844,3

707,0

39,3
Молоко

96,3

1210

25,7

61,6

108,3

75,8

93,6

126,9

35,5

83,8

118,7

45,7
М’ясо свиней

825,4

1034,3

25,3

582,4

929,4

59,6

1083,8

589,4

45,6

830,5

851,0

13,1

Дані таблиці свідчать про те, що виробництво продукції на підприємстві є низькорентабельним. Найбільш економічно ефективним за три останні роки є виробництво кукурудзи на зерно – 74,1% та винограду – 64,8%.

3. Планування організації виробництва і реалізації продукції на перспективу

3.1 Планування виробничої програми в рослинництві на перспективу

Важливим розділом плану підприємства є виробнича програма або план виробництва та реалізації продукції. виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції у плановий період, який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажу. Вона обумовлює завдання по веденню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо.

Головне завдання перспективного планування – забезпечити виробництво максимальної кількості найбільш економічно вигідної продукції відповідно до попиту на неї. При цьому мають бути виконані договірні зобов’язання перед споживачами сільськогосподарської продукції, забезпечена найвища ефективність галузей і підприємства в цілому. З метою вирішення цього завдання в процесі розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватись наступних вимог: 1) правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її виробництва попитом споживачів; 2) повне ув’язування натуральних і вартісних показників обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.

Виробнича програма з рослинництва включає в себе планову структуру посівних площ, урожайність, план виробництва продукції певного асортименту, кількості та якості, а також комплекс агротехнічних заходів щодо виконання плану виробництва продукції (сорти, насінництво, добрива, пестициди, меліорація). План розвитку рослинницьких галузей в плані підприємства розробляють на основі прийнятої системи землеробства.

Планування рослинництва починають з розробки балансу земельних угідь і визначення напрямів цільового використання їх у плановому періоді. Потім плануючи трансформацію земельних угідь, виходять з конкретних внутрішніх і зовнішніх умов господарства. В одних випадках передбачають можливе збільшення площ інтенсивніше використовуваних земель (ріллі, садів, ягідників, виноградників, хмільників і тутових насаджень) за рахунок менш продуктивних пасовищ і сіножатей чи освоєння площ, не використовується в сільськогосподарському виробництві (болота, піски, чагарники та ін.), усунення дрібно контурності ділянок орних земель та кормових угідь. Трансформацію земельних угідь в СТОВ «Роздільнянське» наведено в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1 – Земельні угіддя та їх трансформація а перспективу в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Показники

2007 р.

Проект на 2010 р.

Проект на 2010р. до 2007 р.
Землі – всього

950

950

100
в т. ч. с/г угіддя

905

905

100
з них: рілля

833

830

99,6
пасовища, сіножаті

52

52

100
виноградники

19

21

110,5
сади

96

96

100
Господарські двори і дороги

45

45

100

Виходячи з наявності земельних угідь на 2007 р., ми бачимо, що доцільно буде трансформувати невелику площу ріллі під виноградники. Оскільки площа ріллі в 2007 р. збільшилась до 833 га, її проект на 2010 р. становитиме 830 га, а виноградників – 21 га.

Посівні площі сільськогосподарських культур планують з урахуванням виконання зобов’язань щодо продажу продукції рослинництва, створення насінних фондів, забезпечення тваринництва концентрованими, грубими, соковитими і зеленими кормами, задоволення потреб працівників господарства у продовольстві тощо. Повністю врахувавши ці потреби і планову врожайність, визначають посівні площі для кожної культури, які потім уточнюють при розміщені культур у сівозмінах, проведенні балансових розрахунків продукції, кормів. Найбільш точно структуру посівних площ сільськогосподарських культур можна визначити з використанням економко-математичних методів. В таблиці 3.2 наведено план структури площ сільськогосподарських культур на перспективу в СТОВ «Роздільнянське».

Таблиця 3.2 – Планування структури площ сільськогосподарських культур на перспективу в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Сільськогосподарські культури

В середньому за 2005-2007 рр.

Проект на 2010 р.

Проект на 2010 р. до середнього за 2005-2007 рр., %
га

%

га

%

+, —

%
Зернові – разом:

539

72,8

605,7

73,0

66,7

0,2
в т.ч.: оз. пшениця

273,3

36,9

300,0

36,1

26,7

-0,8
оз. ячмінь

158,3

21,4

160,7

19,4

2,4

-2,0
овес

2

0,3

5

0,6

3

-0,3
гречка

14,3

1,9

14,3

1,7

0

-0,2
горох

58,3

7,9

58,3

7,0

0

-0,9
кукурудза на зерно

57,7

7,8

67,4

8,1

9,7

0,3
Соя

15,3

2,1

15,3

1,8

0

-0,3
Соняшник

58,3

7,9

80,0

9,6

21,7

1,7
Овочі

8

1,1

10

1,2

2

0,1
Кормові культури – всього:

119

16,1

119

14,3

0

-1,8
в т.ч.: к-за на силос та зелений корм

65

8,8

65

7,8

0

-1,0
однорічні трави — всього

6

0,8

6

0,7

0

-0,1
багаторічні трави — всього

28

3,8

28

3,3

0

-0,5
кормові коренеплоди

2,7

0,4

2,7

0,3

0

-0,1
Всього посівів

740

100

830

100

90

0
Площа чистого пару

32,3

—

—

—

—

—
Всього ріллі

762,7

Х

830

Х

67,3

Х

Проаналізувавши дані таблиці, бачимо, що завдяки взятим в оренду землі в 2010 р. ми можем збільшити площу ріллі, завдяки чому збільшимо площу основних с/г культур, а саме площу зернових – 66,7 га, з них площу під оз. пшеницею – на 26,7 га та під кукурудзою – на 9,7, а також площу соняшнику – на 21,7 га.

Важливість обґрунтованого планування врожайності сільськогосподарських культур випливає з того, що з нею безпосередньо пов’язано багато питань виробничо-фінансової діяльності господарства: розміри і структура посівних площ, рівень товарності виробництва, система агрохімічних заходів, продуктивність праці, собівартість і рентабельність виробництва продукції. Урожайність плану на основі проектованих комплексів агротехнічних заходів по культурах. Перш ніж визначити врожайність, треба проаналізувати фактичну врожайність за останні 3-5 років у тісному зв’язку з аналізом застосовуваних агрозаходів. Одночасно вивчають показники врожайності на найближчій дослідній станції або на державній сортодільниці, в кращих господарствах зони, причому аналізують фактичну врожайність і планують її на перспективу окремо на богарних та осушених і зрошуваних землях. В наступній таблиці наведено розрахунок нормативно-ресурсної урожайності сільськогосподарських культур.

Дані таблиці свідчать про те, що середній рівень урожайності за останні три роки по основним культурам, що вирощуються в господарстві невисокий, так для оз. пшениці вона становить 25,2 ц/га, ячменю – 25,1 ц/га, овес – 6,4 ц/га, горох – 1,5 ц/га. Входячи з нормативних показників, ми розрахували прийнятну урожайність для планування, а саме: для пшениці – 43,0 ц/га, ячменю – 33,5 ц/га, овес — 20,5 ц/га, ячмінь — 17,5 ц/га, гречка – 25,8 ц/га, слід зауважити, що збільшення урожайності оз. пшениці досягається завдяки застосуванню високоурожайного сорту.

Таблиця 3.3 – Розрахунок нормативно-ресурсної урожайності сільськогосподарських культур на перспективу в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Сільськогосподарські культури

Середній рівень врожайності за 2005-2007 рр., ц/га

Бонітет грунту, балів

Ціна 1 балу приростом врожаю, ц

Нормативна урожайність, ц

Планується внести добрив

Окупність обрив приростом врожаю

Нормат. прир. урожаю ц/га за рах. внесення добрив

Приріст за рахунок впровадження нового сорту, ц

Нормативна урожайність, 1ц/га

Прийнята урожайність для планування, 1ц/га
Мінеральних, ц. д.р.

Органічних, т

Мінеральних, ц. д.р.

Органічних, т

Мінеральних, ц. д.р.

Органічних, т

оз. пшениця

25,2

64

0,46

29,44

154

Х

4,6

Х

7,1

Х

7,1

41,5

43,0
оз. ячмінь

25,1

64

0,41

26,24

145

Х

5,1

Х

7,4

Х

Х

33,1

33,5
овес

6,4

63

0,37

23,31

118

Х

4,5

Х

5,3

Х

Х

20,2

20,5
Гречка

1,5

61

0,36

21,96

122

Х

4,0

Х

4,9

Х

Х

16,6

17,5
горох

18,0

61

0,36

21,96

122

Х

4,0

Х

4,9

Х

Х

24,9

25,8
кукурудза на зерно

22,4

61

0,45

27,45

120

20

3,3

4,4

4,0

8,8

Х

28,9

30,0
Соняшник

13,9

70

0,21

14,7

65

Х

2,8

Х

1,8

Х

Х

16,1

16,5
Соя

3,7

61

2,5

152,5

122

Х

4,0

Х

4,9

Х

Х

82,1

85,5
Овочі

69,6

64

1,3

83,2

185

Х

76,7

Х

141,9

Х

Х

218,3

218,5

Виходячи із запланованої урожайності сільськогосподарських культур планують відповідний обсяг виробництва продукції рослинництва в господарстві.

Таблиця 3.4 – Планування обсягів виробництва продукції рослинництва в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Сільськогосподарські культури

В середньому за 2005-2007рр.

Проект на 2010 р.

Проект на 2010 р. до середнього за 2005-2007 рр.,%
Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц

Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц

Площа, га

Урожайність, ц/га

Валовий збір, ц
Зернові – разом:

539

23,5

12910,1

605,7

36,6

22162,4

112,4

155,7

171,7
в т.ч.: оз. пшениця

273,3

25,2

6849,7

300,0

43,0

12900,0

109,8

170,6

188,3
оз. ячмінь

144,3

25,1

3768,1

160,7

33,5

5383,5

111,4

133,5

142,9
овес

2

6,4

38,6

5

20,5

102,5

250,0

320,3

265,5
гречка

14,3

1,5

32,2

14,3

17,5

250,3

100

116,7

777,3
горох

33,3

18,0

295,8

58,3

25,8

1504,1

175,1

143,3

508,5
кукурудза на зерно

57,7

22,4

1872,2

67,4

30,0

2022,0

116,8

133,9

108,0
Соняшник

58,3

13,9

839,3

80,0

16,5

1320,0

137,2

118,7

157,3
Овочі

8

69,6

548,2

10

218,5

2185,0

125,0

313,9

398,6

Дані таблиці свідчать, що на основі розрахованої нормативно-ресурсної урожайності с/г культур ми можем планувати потрібний нам обсяг виробництва продукції. Так, на 2010р. порівняно з середнім за 2005-2007р. планується отримати валового збору по зерновим до 71,7% більше, з них за рахунок збільшення валового збору озимої пшениці на 88,3%, ячменю – на 42,9%, кукурудзи на зерно – 8,0%, соняшнику – на 57,3%.

3.2 Планування виробничої програми в тваринництві на перспективу

Обґрунтування виробничої програми з тваринництва включає планування поголів’я худоби і птиці, їхньої продуктивності, а також комплекс зооветеринарних заходів. Важливе значення має науково обґрунтоване планування основних напрямів розвитку в господарстві тваринництва на перспективу: визначення галузей продуктивного тваринництва, їх розмірів, видів продукції, порід, систем годівлі і утримання тварин, раціонального поєднання інтенсивного і екстенсивного напрямів розвитку галузей. На підставі потреби підприємства в продукції тваринництва, а також запланованих продуктивності худоби та птиці, структури й обороту стада визначають плановий обсяг виробництва продукції.

Таблиця 3.5 – Планування виробництва продукції тваринництва на перспективу в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Види продукції

2007 р.

Проект на 2010 р.

Проект на 2010р. до 2007 р.,%
Вирощування худоби (в живій масі), ц:

Великої рогатої худоби

122

130

106,6
Свиней

105

150

142,9
Молоко, ц

1834

2100

114,5

Виходячи з даних таблиці, бачимо, що на 2010р. порівняно з 2007р. ми спланували збільшити вирощування ВРХ – на 6,6%, свиней – на 42,9% та виробництво молока – на 14,5%.

3.3 Планування каналів збуту та цін реалізації продукції підприємства на перспективу

У ринкових умовах на особливу увагу заслуговує планування вигідних каналів реалізації продукції. План збуту продукції – це обсяг продукції і послуг, який визначається попитом у процесі дослідження ринку й буде реалізований у плановому році. У будь-якому плані збуту, як правило, вказується кількість продукції кожного виду, а також робіт і послуг, які будуть реалізовані в запланованому періоді. При нерівномірному чи нестабільному виробництві, наприклад, при сезонних коливаннях виробництва, план збуту, як правило, складається на кожен місяць. В річний план збуту продукції підприємства включають: обсяг реалізації продукції на внутрішньому ринку, вартість реалізованих напівфабрикатів і комплектуючих виробів власного виробництва, величина експортних поставок товарів, нормативи запасів готової продукції, обсяги наданих робіт і послуг виробничого характеру у ринкових цінах.

При плануванні ціни на продукцію в процесі обґрунтування обсягу продажу можуть застосовуватись наступні альтернативні методи ціноутворення:

на основі витрат;

з орієнтацією на рівень конкуренції;

параметричні (ті, що залежать від характеристики товару та його якості).

Ціни на сільськогосподарську продукцію під дією сезонності змінюється через зміну попиту і пропозиції протягом року. Тому аграрні підприємства при плануванні, у першу чергу перспективному, можуть передбачити продовження строків реалізації продукції. Зокрема, застосовують такі способи продовження строків реалізації продукції і, відповідно, підвищення реалізованих цін і прибутку: консервування овочів, фруктів, ягід; переробка молока, м’яса худоби і птиці на власних промислових виробництвах; виробництво сухого яєчного порошку або роздільне консервування білка і жовтка яєць для наступного їх використання у харчовій промисловості.

Нище в таблиці 3.6 розглянуто план реалізації продукції на перспективу.

З даних таблиці видно, що план реалізації продукції складався на основі планування обсягів виробництва продукції на 2010р. Так, в плановому році плановому році по відношенню до середнього значення за 2005-2007р. планується збільшити реалізацію продукції зернових, а саме оз. пшениці – на 119,8%, оз.ячменю – на 149,7%, виробництво гречки планується збільшити на 403,4%, кукурудзи – 104,1%, соняшнику – на 65,4%, а також продукцію тваринництва: вирощування свиней плануємо збільшити на 0,7%,а виробництво молока – на 100,8%.

Таблиця 3.6 – План реалізації продукції на перспективу в СТОВ «Роздільнянське» Роздільнянського району Одеської області

Види продукції

В середньому за 2005-2007 рр.

Проект на 2010 р.

Проект на 2010 р. до середнього за 2005-2007 рр., %
Зерно — всього

9447

101873,5

1078,4
в т.ч.: — оз. пшениці

5827,3

12809,7

219,8
— оз. ячмінь

2124

5303,1

249,7
— гречка

49,7

250,3

503,4
— горох

454

1504,1

331,3
— кукурудза на зерно

990,7

2022,0

204,1
Насіння соняшнику

1137,7

1882,1

165,4
Овочі

506,3

1748,0

345,2
Худоба (в живій масі), ц:

в т.ч.: — великої рогатої худоби

173,3

130

75,0
— свиней

149

150

100,7
Молоко, ц

1045,7

2100

200,8

3.4 Рівень економічної ефективності виробництва продукції підприємства на перспективу

Однією з найбільш актуальних проблем стабілізації і подальшого прискореного розвитку виробництва в сільськогосподарських підприємствах є підвищення його ефективності. Ефективність виробництва є узагальнюючою економічною категорією, через яку проявляються дія об’єктивних економічних законів і яка показує результативність виробництва, тобто це якісна характеристика у результативності використання живої і уречевленої праці.

Економічна ефективність показує кінцевий позитивний ефект від використання засобів виробництва і живої праці, віддачу сукупних вкладень. в сільському господарстві – це одержання максимальної кількості продукції з кожного гектара землі, від кожної голови худоби при найменших затратах живої і уречевленої праці.

Висновки і пропозиції

У системі виробництва сільськогосподарської продукції, планування займає визначальне місце, воно є центральною ланкою будь-якої системи управління підприємством в умовах ринку. Завдяки плануванню встановлюють темпи і пропорції розвитку виробництва, які повинні забезпечити найвищу його економічну ефективність.

Землекористування СТОВ «Роздільнянське» розташоване в південній частині Роздільнянського району Одеської області.

В середньому за три останні роки загальний розмір землі становить 929 га. С/г угіддя становлять 884 га, з них найбільше площі припадає на ріллю – 763 га та сади – 94,3 га. В структурі доходу від реалізації продукції найбільшу частку за три останні роки займає галузь рослинництва – 66,5 %, що становить 1480,1 тис. грн., в структурі якого переважає питома вага зерна – 22,5%, плодів – 9,3% та винограду — 9,1%.

В 2007 р. порівняно з попередніми роками збільшилась кількість основних засобів, за рахунок придбання гусеничного трактору, зменшилась кількість зернових комбайнів та вантажних автомобілів. При цьому вартість основних засобів зросла і в 2007 р. становить 3080 тис. грн. Показник фондовіддачі виражає ефективність використання основних засобів і становить в середньому за 2005-2007 рр. 0,91 грн. Це свідчить про досить ефективне використання основних засобів на підприємстві. що в 2007р. зросла середньорічна чисельність постійних працівників і становить 101 чол., з них в рослинництві зайнято 71 люд, а в галузі тваринництва – 10 чол., що зумовлено спеціалізацією господарства.

При плануванні виробництва продукції раціональна організація виробництва, що включає в себе організацію стійкої кормової бази, дозволяє підняти продуктивність тварин, покращити якість продукції. На це слід звернути особливу увагу, оскільки галузь тваринництва в господарстві потрібно розвивати.

Одним з найважливіших напрямів організації тваринницьких галузей є інтенсифікація виробництва і впровадження прогресивної технології.

Об’єктивною основою цьому є оптимальний рівень концентрації, спеціалізації тваринництва з комплексною механізацією робочих процесів, поліпшення загальної культури господарювання.

Впровадження промислових методів на фермах має не тільки економічне, але й велике соціальне значення. Застосування сучасної високопродуктивної техніки, прогресивних способів утримання тварин, найбільш раціональної технології в значній мірі змінює режим роботи і характер праці, яка стає різновидом праці індустріальної. Все це підвищує її привабливість, особливо для молоді, дозволяє закріпити в тваринництві висококваліфікованих працівників, які можуть забезпечити грамотну експлуатацію і технічне обслуговування складних машин і обладнання.

Для підвищення рівня ефективності в СТОВ «Роздільнянське» необхідно впровадити такі шляхи. Шляхами підвищення ефективності виробництва в — забезпечення подальшого збільшення обсягів виробництва продукції і зменшення витрат на її одиницю — передбачено комплексів таких основних заходів:

Інтенсифікація сільського господарства,

Прискорення науково-технічного прогресу;

впровадження комплексної механізації і автоматизації виробництва;

поглиблення спеціалізації і концентрації виробництва;

вдосконалення економічних відносин та умов праці в сільському господарстві;

підвищення якості виконуваних робіт та виробленої продукції;

зниження собівартості продукції.

Список використаної літератури

Закон України «Про власність» // Сільський вісник, 24 квітня 1991р.

Господарський кодекс України.- Харків: «Одісей», 2003 р.

Бізнес план для сільськогосподарського підприємства. – К.: Століття, 2000. – 132 с.

Азізов С.П. Організація виробництва в сільськогосподарських підприємствах. – К.: НАУ, 2000.-272с.

Азізов С.П. Про стан та стабілізацію тваринництва України // Економіка АПК.- 1998. — №10.

Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств. – К- ІЗМІХ. – 1996. – 512с.

Андрійчук В.Г. Економіка аграрних підприємств: Підручник, друге видання, 2002.- К: КНЕУ.- 622 с.

Березівський П.С., Михайлюк П.І. Організація прогнозування та планування агропромислового комплексу. – Львів: «Магнолія плюс», 2006. – 443 с.

Бечко П.К., Бурик А.Ф., Бутило І.А. Організація та функціонування фермерських господарств: Навчальний посібник. – К.: ЗАТ «Булава», 2002. – 400 с.

Економічний довідник аграрника: В.І. Дробот, Г.І. Зуб, М.П. Кононенко та ін./ за ред. Ю.Я. Лузана, П.Т. Саблука. – К.: «Преса України», 2003. – 800 с.

Зрібняк Л.Я., Ільчук М.М. Організація і планування сільськогосподарського виробництва. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2004. – 304 с.

Канінський П.К. Організація виробництва і аграрного бізнесу в сільськогосподарських підприємствах. – К.: ННЦІАЕ, 2006. – 790 с.

Москалюка В.Є. Планування діяльності підприємства: Підручник. – К.: КНЕУ, 2005. – 304 с.

Нелеп В.М. Планування діяльності аграрних підприємств. – К.: Вища школа, 1999. – 365 с.

Пасічник В.І. Планування діяльності підприємства: Навч. пос. – К.: ЦУЛ, 2005. – 300 с.

Тарасенко Г.С., Зрібняк Л.Я., Ільчук М.М. Організація сільськогосподарського виробництва. – К.: ФАДА, ЛТД, 2000. – 446с.

Тарасюк Г.М., Шват Л.І. Планування діяльності підприємств. – К.: «Каравела», 2003. – 432 с.

Топалов А.Д.,Скоробагатько С.В., Ільяненко В.А. Огранізація виробництва в підприємствах АПК. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 384 с.

Хорунжий М.Й. Організація агропромислового комплексу. – К.: КНЕУ, 2001. – 382 с.

Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навч. посібник.-К.: Каравела, 2004.- 539 с.

Швайка Л.А. Планування діяльності підприємства: Навчальний посібник – 2-е вид. – Львів: «Магнолія 2006», 2007. – 268 с.

Реферат: Закономерности развития физики

Уральская государственная сельскохозяйственная академия

Кафедра физики

Реферат на тему:

«Закономерности развития физики»

Выполнила студентка

Экономического факультета

3 гр., 5 п/гр.

Биричевская С.А.

Проверила доцент

Волкова О.В.

Екатеринбург, 2001год.

Содержание.

Введение…………………………………………………………………..3

Основные закономерности развития физики………………………4

Развитие физики в Древней Греции……………………………………….4

Основные представления аристотелевской механики…………………4

Теоретическая механика………………………………………………….4

Развитие физики в средневековье…………………………………..…….5

Средневековая арабская культура………………………………..……..5

Физические идеи средневековья……………………………………..……6

Научная революция XVII в.: возникновение классической механики…7

Галилей: разработка понятий и принципов «земной динамики»………7

Ньютоновская революция…………………………………………….….7

Корпускулярная теория света………………………………………..….7

Изучение магнитных и электрических явлений………………………….8

Физика XII-первой половины XIII в……………………………………….8

Становление основных отраслей классической физики…………………8

Физика первой половины XIX в……………………………………..…….9

Физика первой половины XIX в…………………………………….…….9

Теория электромагнитного поля………………………………….……..9

Великие открытия……………………………………………………….10

Научная революция в физике начала XX в……………………………..10

Создание специальной теории относительности…………………….10

Создание общей теории относительности (ОТО)……………………10

Возникновение и развитие квантовой физики…………………………10

Мир элементарных частиц………………………………………………..11

Гравитация………………………………………………………….…….11

Электромагнетизм………………………………………………….……11

Заключение…………………………………………………………..……11

Список использованной литературы……………………………………..12

Введение.

Физика—главная из естественных наук, поскольку в буквальном переводе с греческого слово «фюзис» означает «природа». Стало быть, физика—наука о природе. Физика всегда считалась эталоном научного знания. В каком смысле? Не в том, что она дает наиболее важное и истинное знание, а в том, что открывает истины справедливые для всей Вселенной, о соотношении нескольких основных переменных. Её универсальность обратно пропорциональна количеству переменных, которые она вводит в свои формулы.

Можно отрицать законы философии, религию, мистические чудеса, и это признается нормальным. Но с подозрением смотрят на человека, который отрицает законы науки, скажем, закон всемирного тяготения. В этом смысле можно сказать, что законы физики лежат в основании научного постижения действительности.

Основные закономерности развития физики.

Развитие физики в Древней Греции.

Основные представления аристотелевской механики.

Историческая заслуга Аристотеля перед естествознанием состоит в том, что он стал основателем системы знаний о природе—физики. Центр понятия аристотелевской физики –понятие движения. Аристотель разработал первую историческую форму учения о движении—механику. Все механические движения он разбивает на две большие группы: движение небесных тел в надлунном мире; движение тел в подлунном, земном мире. Естественное движение—это движение тела к своему месту, например, тяжелого тела вниз, а легкого вверх. Все остальные движения на Земле—насильственные и требуют применения силы.

Механика Аристотеля содержала в себе глубокое противоречие—ведь есть немало видов движения, которые осуществляются без видимого приложения силы. Что вызывает эти движения? Поиски ответа на этот вопрос растянулись на столетия.

Теоретическая механика.

Из трех составных частей механики (статика, кинематика, динамика) в древнегреческий период наиболее обстоятельно была разработана статика (и гидростатика). Основополагающую роль в возникновении статики и гидростатики сыграл Архимед. Ему принадлежит установление понятия центра тяжести тел. Он теоретически доказал закон простого рычага (на основе ряда постулатов). В гидростатике Архимед открыл закон, носящий его имя, и теоретически доказал его.

Для объяснения давления, при котором на тело не действует никакая видимая сила, а оно продолжает двигаться, в IV в. возникла «теория импетуса». Её родоначальник, греческий философ и ученый Филопон полагал, что «движущемуся телу движущее тело сообщает некую движущую силу», которая и продолжает некоторое время двигать это тело, пока вся не израсходуется. Эта идея позднее, в XII-XVI вв. сыграла важную роль в становлении механики.

Наряду с теоретической механикой получила развитие и прикладная механика—создание разного рода механизмов и машин.

В III в. до н. э. возникла такая специфичная отрасль механики, как пневматика (использование давления воздуха для создания разного рода механических устройств). Основателем этой отрасли считают Ктесибия, жившего и работавшего в Александрии. Он был изобретателем двухцилиндрового водяного насоса, снабженного всасываемыми и наполнительными клапанами; водяного органа, управление которого осуществлялось с помощью сжатого воздуха; водяных часов; военных метательных машин, использовавших силу сжатого воздуха.

Развитие физики в средневековье.

Средневековая арабская культура.

В арабской культуре в средние века из разделов механики наибольшее развитие получила статика, чему способствовали условия экономической жизни средневекового Востока. Интенсивная торговля определила развитие учения о взвешивании и теоретической основы взвешивания—науки о равновесии, создание многочисленных конструкций различных видов весов. Арабские ученые широко использовали понятие удельного веса.

Динамика развивалась на основе комментирования и осмысления сочинений Аристотеля. Средневековыми учеными обсуждались проблема существования пустоты и возможности движения в пустоте, характер движения в сопротивляющейся среде, механизм передачи движения, свободное падение тел, движение тел, брошенных под углом к горизонту.

Развитие кинематики было связано с потребностями астрономии в строгих методах для описания движения небесных тел. В этом направлении и развивается аппарат кинематико-геометрического моделирования движения небесных тел на основе «Альмагеста» К. Птолемея. Кроме того, в ряде работ изучалась кинематика «земных» движений.

Физические идеи средневековья.

В период позднего средневековья (XIV-XV вв.) постепенно осуществляется пересмотр основных представлений античной естественно-научной картины мира и складываются предпосылки для создания нового естествознания, новой физики.

Качественные сдвиги происходят как в кинематике, так и в динамике. В кинематике средневековые схоласты вводят понятия «средняя скорость», «мгновенная скорость», «равноускоренное движение» ( они его называли униформно-дифформное). Мгновенную скорость в данный момент они определяют как скорость, с какой стало бы двигаться тело, если бы с этого момента времени его движение стало равномерным. Кроме того, постепенно вызревает понятие ускорения.

В эпоху позднего средневековья значительное развитие получила динамическая «теория импетуса», которая была мостом, соединявшим динамику Аристотеля с динамикой Галилея. Французский философ-схоласт Жан Буридан ( XIVв) объяснял падение тел с точки зрения теории импетуса. Он считал, что при падении тел, тяжесть запечатлевает в падающем теле импетус, поэтому и скорость его все время падения возрастает. Величина импетуса определяется и скоростью, сообщенной телу, и «качеством материи этого тела». Импетус расходуется в процессе движения на преодоление трения; когда импетус растрачивается, тело останавливается. Эти выводы стали предпосылками для перехода от понятия импетуса к понятию инерции.

Кроме того, теория импетуса способствовала развитию и уточнению понятия силы.

Научная революция XVII в: возникновение классической механики.

Галилей: разработка понятий и принципов «земной динамики».

В формировании классической механики и утверждении нового мировоззрения велика заслуга Г. Галилея. Еще будучи студентом он открывает закон изотропности колебаний маятника, который сразу же нашел применение в медицине, астрономии, географии, прикладной механике. После изобретения зрительной трубы (1608) Галилей усовершенствовал её и превратил в телескоп с 30-кратным приближением.

Историческая заслуга Галилея перед физикой состоит в следующем:

— он разграничил понятия равномерного и неравномерного, ускоренного движения;

  • сформулировал понятие ускорения (скорость изменение скорости);

  • вывел формулу, связывающую ускорение, путь и время: S=1/2at2;

  • сформулировал принцип инерции;

  • выработал понятие инерциальной системы;

  • сформулировал принцип относительности движения;

  • открыл закон независимости действия сил (принцип суперпозиции).

Ньютоновская революция

В XVII в. Исаак Ньютон завершил постройку фундамента новой классической физики.

Среди открытий Ньютона: законы динамики, закон всемирного тяготения (1666), изобретение телескопа-рефлектора, открытие спектрального состава белого света и т.д.

Корпускулярная теория света.

Оптика—важнейшая часть физики, более «молодая», чем механика. Начало научной оптики связано с открытием законов отражения и преломления света в начале XVII в. Корпускулярная теория хорошо объясняла аберрацию и дисперсию света, но плохо объясняла интерференцию, дифракцию и поляризацию света.

Изучение магнитных и электрических явлений.

В XVII в. начинается систематическое изучение магнитных и электрических†явлений. Первые сведения об этих явлениях были накоплены еще в древности. Главное практическое применение магнитных явлений было связано с компасом и явилось результатом наблюдений направляющего действия земного магнетизма на естественные магниты.

Существенным шагом вперед в исследовании магнетизма была книга английского ученого, врача Елизаветы У. Гильберта «О магните, магнитных телах и великом магните Земли», вышедшая в 1600 г.

В своей работе Гильберт уделил внимание исследованию электрических явлений и показал, что электрические явления следует отличать от магнитных. Электрические и магнитные явления, даже если не знать о их внутреннем единстве, схожи. После работ Гильберта в течение всего XVII в. в учении об электричестве и магнетизме было получено мало новых результатов.

Физика XVII-первой половины XШ в.

Становление основных отраслей классической физики.

На развитие физики XVII в. существенное влияние оказало наследие предыдущего, XVII в. и особенно учение Ньютона.

Очень быстрыми темпами развивается механика. Исследование законов теплоты—одна из центральных тем физики XVII в. Термометрия, калориметрия, плавление, испарение, горение—все эти вопросы становятся особенно актуальными. Производятся серьезные исследования по теплофизике, электричеству и магнетизму.

В меньшей мере развивается оптика. Но и здесь получены отдельные важные результаты: зарождается фотометрия, изучается люминесценция.

В 1729 г. англичанин С. Грей открыл явление электрической проводимости. Француз Ш.Ф. Дюфе открыл существование отрицательного и положительного электричества и обнаружил, что «однородные электричества отталкиваются, а разнородные притягиваются».

Во второй половине XVIIIв. Учение об электричестве и магнетизме развивается более быстрыми темпами. Среди многих ярких открытий этого времени—изобретение А. Вольта источника постоянного тока («Вольтов столб»). В это же время намечаются две основные концепции в понимании электрических и магнитных явлений—дальнодействия и близкодействия.

Физика первой половины XIXв.

Первая половина XIXв.—время бурного развития техники. Была изобретена паровая машина; открыта первая железная дорога.

Начинается использование электричества для связи. В 1839 г. француз Л. Дагер получил первый фотографический снимок.

В первой половине XIX в. быстро развиваются все разделы физики, но особенно оптика, а также учение об электричестве и магнетизме, возникает новый быстро развивающийся раздел—учение об электромагнетизме. В этот период складываются основы волновой оптики, теории дифракции, интерференции и поляризации.

В 40-х гг. XIXв. весь ход развития физических наук по пути изучения связей между различными физическими явлениями, взаимных превращений различных форм энергии завершается установлением закона сохранения и превращения энергии.

Физика второй половины XIXв.

Вторая половина XIX в. характеризуется высокими темпами развития всех сложившихся ранее и возникновением новых разделов физики. Особенно быстро развивается теория теплоты и электродинамика.

Теория электромагнитного поля.

К середине XIX в. в тех отраслях физики, где изучались магнитные и электрические явления, был накоплен богатый эмпирический материал, сформулирован целый ряд важных закономерностей: закон Кулона, закон Ампера, закон электромагнитной индукции, законы постоянного тока и др.

ДЖ. К. Максвелл создал теорию электромагнитного поля, которая была изложена в работе «Динамическая теория электромагнитного поля», опубликованной в 1864 г.

Великие открытия.

Конец XIX в. в истории физики отмечен рядом принципиальных открытий, которые привели к научной революции на рубеже XIX-XX вв.: открытие рентгеновских лучей (В. Рентген, 1895), открытие электрона и установление зависимости его массы от скорости, открытие радиоактивности ( А. Беккерель, 1896), фотоэффекта и его законов и др.

Научная революция в физике начала XXв.

Создание специальной теории относительности.

В начале XX в. на смену классической механике пришла новая фундаментальная теория—специальная теория относительности (СТО).

Созданная усилиями ряда ученых, прежде всего А. Эйнштейном, она позволила непротиворечиво объяснить многие физические явления, которые не укладывались в рамки классических представлений. В первую очередь это касалось закономерностей электромагнитных явлений в движущихся телах.

В сентябре 1905 г. в немецком журнале «Annalen der Physik» появилась работа А. Эйнштейна «К электродинамике движущихся тел». Эйнштейн сформулировал основные положения СТО.

Создание общей теории относительности (ОТО).

Построение ОТО А. Эйнштейн завершил в 1916 г. При этом он использовал понятия и математический аппарат неевклидовых геометрий. С точки зрения СТО пространство не обладает постоянной (нулевой) кривизной. Кривизна его меняется от точки к точке и определяется полем тяготения.

Возникновение и развитие квантовой физики.

Истоки квантовой физики можно найти в исследованиях процессов излучения тел. Формулировка гипотезы квантов энергии была началом новой эры в развитии теоретической физики. В 1905 г. Эйнштейн ввел понятие кванта света.

Мир элементарных частиц.

Гравитация.

Созданная в XVII в. ньютоновская теория гравитации ( закон всемирного тяготения) позволила впервые осознать истинную роль гравитации как силы природы.

Гравитация имеет ряд особенностей:

  • малая интенсивность

  • универсальность

  • дальнодействие

Электромагнетизм.

Существование электрона (единицы электрического заряда) было твердо установлено в 90-е гг. XIXв. Но не все материальные частицы являются носителями электрического заряда. Электрически нейтральны, например, фотон и нейтрино. В этом электричество отличается от гравитации.

Заключение.

Физика—продукт цивилизации и условие её развития. С помощью науки человек развивает материальное производство, совершенствует общественные отношения, воспитывает и обучает новые поколения людей, лечит свое тело. Прогресс физики и техники значительно изменяет образ жизни и благосостояние человека, совершенствует условия быта людей. Благодаря знанию законов природы человек может изменить и приспособить природные вещи и процессы так, чтобы они удовлетворяли его потребностям.

Список использованной литературы.

  1. Т. Я. Дубнищева «Концепции современного естествознания», Учебник, Новосибирск-1997

  2. Л. С. Мотылева, В. А. Скоробогатов, А. М. Судариков «Концепции современного естествознания», Учебник для ВУЗов, «Издательство Союз», Санкт-Петербург-2000

  3. А. А. Горелов «Концепции современного естествознания», курс лекций, Издательство «Центр», Москва-2001

  4. В. М. Найдыш «Концепции современного естествознания», учебное пособие, Москва-1999.

Реферат: Литература — Патофизиология (ПАТОФИЗИОЛОГИЯ)

Этот файл взят из коллекции Medinfo http://www.doktor.ru/medinfo http://medinfo.home.ml.org

E-mail: medinfo@mail.admiral.ru or medreferats@usa.net or pazufu@altern.org

FidoNet 2:5030/434 Andrey Novicov

Пишем рефераты на заказ — e-mail: medinfo@mail.admiral.ru

В Medinfo для вас самая большая русская коллекция медицинских рефератов, историй болезни, литературы, обучающих программ, тестов.

Заходите на http://www.doktor.ru — Русский медицинский сервер для всех!

_ПАТОФИЗИОЛОГИЯ .- т.е. наука, изучающая жизнедеятельность больного организма. Иначе: основные закономерности возникнове- ния, механизма развития (т.е. патогенез) и исхода болезни (выз- доровление, реабилитация или смерть). Знание этих общих законо- мерностей позволяет практическому врачу вести направленный по- иск специфических признаков болезни, позволяющих поставить пра- вильный диагноз.

Патофизиологию можно разделить на три части:

1. Нозология — общее учение о болезни.

2. Типические патологические процессы — общие закономер- ности процессов, лежащих в основе многих заболеваний.

3. Частная патофизиология, изучающая нарушения в отдельных органах и системах.

Объектом патофизиологических исследований является P- гический процесс. Основной целью — установление базисных зако- номерностей патологических процессов, механизмов его развития, коррекции или ликвидации. Клиническая патофизиология — это пре- имущественно клинико-диагностическая часть нашей науки. В ее задачу входит разработка и использование стандартных методов диагностики продромальных состояний и контроля за течением за- болевания, а также учет влияния внешних факторов на организм человека с позиции патофизиологии.

_СОВРЕМЕННЫЕ МЕТОДЫ, ИСПОЛЬЗУЕМЫЕ В ЭКСПЕРИМЕНТЕ

В процессе познания _научный эксперимент .выполняет следую- щие основные функции: 1) посредством вычленения отдельных свойств и сторон предмета дает возможность проникать в его сущ- ность, раскрывать его закономерности; 2) материализуя ту или иную идею, выраженную в теории, гипотезе или предвидении, выс- тупает критерием их истинности, формой проявления общего; 3) выступает в качестве средства получения и накопления новых на- учных данных, является первоисточником новых гипотез и теорий;

4) дает возможность зафиксировать «отклонения» реальных предме- тов от абстрактно-идеального образа, созданного на основе из- вестных законов науки.

Для постановки эксперимента необходимо:

I. Формирование рабочей гипотезы.

II. Определение цели и постановка задач исследования.

III. Выбор частных методик, адекватных поставленным зада- чам.

IY. Проведение эксперимента (серии опытов с контролем).

Y. Фиксация и анализ данных эксперимента.

YI. Обсуждение и выводы.

_Экспериментальный метод .: основной метод патофизиологии, основанный на воспроизведении болезни у животного, изучение ее, и перенесение полученных данных в клинику.

Эксперимент: _острый . — сопровождается вивисекцией (напри- мер: воспроизведение острой кровопо- тери).

_хронический . — подразумевает длительное наблю- дение за экспериментальным жи- вотным (введение электродов, трансплантация)

_Экспериментальные методики .:

1. Выключения — т.е. удаления какого-либо органа хирурги- ческим или каким-либо другим воздействием (тепло, холод, радиа- ция), введение антител, фармакологических препаратов).

2. Раздражения — производится стимуляция первичных струк- тур для того, чтобы вызвать нарушение функции какого-либо орга- на.

ОПРЕДЕЛЕНИЕ ПОНЯТИЙ «ЗДОРОВЬЕ, БОЛЕЗНЬ, ПРЕДБОЛЕЗНЬ»

Здоровье — это состояние полного физического, психического и социального благополучия, а не только отсутствие болезней или физических дефектов (из преамбулы ВОЗ).

Здоровье — это не только отсутствие болезни и инвалид- ности, но и наличие полноценного, гармонически развитого физи- ческого, психического и нравственного состояния человека

(Б.В.Петровский).

Здоровье — это высокоустойчивое состояние саногенетических механизмов, это выражение не только биологической сущности, но и социальной стороны…(С.М. Павленко).

Здоровье — биологическая полноценность трудоспособного ин- дивидуума (О.С. Глозман).

Здоровье — жизнь трудоспособного человека, приспособленного к изменениям окружающей среды (И.Р. Петров).

Для здорового состояния человека характерно:

1. поддержание устойчивой неравновесности организма и сре- ды;

2. сохранение целостности организма человека;

3. сохранение трудоспособности.

Норма здоровья — оптимальное состояние живой системы, при ко- тором обеспечивается максимальная адаптивность, т.е. приспособляе- мость к условиям жизни.

Норма здоровья — такая форма жизнедеятельности организма, ко- торая обеспечивает ему наиболее совершенную деятельность и адекватные условия существования.

Патологическая реакция — кратковременная необычная реакция организма на какой-либо раздражитель и не сопровождающаяся дли- тельным и выраженным нарушением регуляции функций трудоспособ- ности человека (например, повышение или понижение АД под влия- нием отрицательных эмоций).

Патологическая реакция — неадекватный и биологически нецеле- сообразный (вредный или бесполезный) ответ организма или отдельных его систем на воздействие обычных или чрезвычайных (патогенных) раздражителей.

Патологический процесс — закономерная последовательность явлений, возникающих в организме при воздействии патогенного фактора и включающая (в различных соотношениях) нарушения нор- мального течения жизненных процессов и защитно-приспособитель- ные реакции.

Патологическое состояние — стойкое отклонение от нормы, имею- щее биологически отрицательное значение для организма.

Патологическое состояние — болезненные расстройства с ма- лой динамичностью, медленно развивающийся процесс или его последствия. При этом собственно болезни может и не быть в свя- зи с полной компенсацией имеющихся нарушений (например, врож- денные уродства — косолапость, гипоплазия органа, состояние после ампутации конечности).

Патологическое состояние — это интегральное выражение па- тологического процесса в каждый конкретный момент.
Типическим (типовым) является такой патологический про- цесс, который развивается по общим закономерностям независимо от вызвавших его причин, локализации и вида живого. Они эволю- ционно закреплены. К типовым патологическим процессам относятся воспаление, отек, лихорадка, нарушения микроциркуляции, гипок- сия и другие процессы.

_Болезнь . — это особый вид страдания, вызванный поражением организма, отдельных его систем различными повреждающими факто- рами, характеризующийся нарушением системы регуляции и адапта- ции и снижением трудоспособности(ВОЗ).

Болезнь — это сложная реакция организма на действие болезнет- ворного агента, качественно новый процесс, возникающий в результа- те расстройства взаимоотношения организма с окружающей средой и характеризующийся нарушением его функций и приспособляемости, ог- раничением работоспособности и социально полезной деятельности

(Д.Е.Альперн).

Болезнь — качественно новый процесс жизнедеятельности, возникающий в результате воздействия на организм чрезвычайного раздражителя, характеризующийся, с одной стороны нарушением функции отдельных звеньев нервно-регуляторного аппарата, а с другой — рефлекторным включением защитно-приспособительных ме- ханизмов, направленных на выздоровление (С.М.Павленко).

Болезнь — это сложная качественно новая реакция организма на действие чрезвычайного раздражителя, возникающая вследствии расстройства взаимодействия его с окружающей средой и характе- ризуется:

— нарушением функций и морфологических структур организма, регуляции функций и жизнедеятельности;

— расстройством взаимодействия организма с окружающей сре- дой, т.е. снижением приспосабливаемости;

— ограничением работоспособности и социально-полезной дея- тельности.

Предболезнь — это состояние организма, являющееся следс- твием ослабления некоторых саногенетических механизмов и их комплексов (С.М.Павленко).

Предболезнь (т.е. переход от здоровья к болезни) — это снижение функциональной активности некоторых саногенетических механизмов или их комплексов, ведущее к расстройству саморегу- ляции и ослаблению резистентности организма.

Предболезнь формируется под действием факторов внешней среды, но, в ряде случаев, с опосредованием через внутреннюю среду организма.

В развитии предболезни можно выделить некоторые общие па- тогенетические варианты:

1) наследственное (врожденное) состояние предболезни;

2) в ряде случаев на организм начинает действовать пато- генный фактор, не способный (из-за малой интенсивности) и (или) достаточности защитных сил организма вызвать развитие болезни.

Однако, при длительном воздействии он постепенно может приво- дить к снижению саногенетических механизмов — например, запы- ленность, загазованность, вибрация;

3) чаще встречается иная ситуация, когда состояние предбо- лезни обусловлено действием одного причинного фактора (N1), вызвавшего в организме ограничение возможности компенсатор- но-приспособительных реакций, и на этом фоне может действовать какой-то другой фактор (N2), который приведет к развитию опре- деленного заболевания.

Хронический стресс может привести к снижению активности или дезинтеграции системы иммунного надзора — состояние предбо- лезни — и на этой основе возможно развитие различных заболева- ний — инфекции, опухоли, аутоиммунные болезни.

_Преморбидная стадия . отличается возникновением специфичес- ких, обычно единичных, симптомов, предопределяющих общую нап- равленность развивающейся патологии — кардиологическую, пульмо- нологическую, гастроэнтерологическую.

_Донозологическое состояние . проявляется усугублением расс- тройств поражаемого органа, что приводит к нарастанию числа специфических синдромов, сочетание которых позволяет определить возможный нозологический диагноз.

_Факторы риска:

I. По принадлежности:

1. Социально-производственные (материальное обеспечение, социальный дискомфорт, шум, вибрация, физическое и психическое пере- напряжение, монотонность и однообразность выполняемых операций, запы- ленность, микроклимат рабочих помещений, ночные смены и т.д.).

2. Семейно-бытовые (жилищные условия, межличностные взаи- моотношения в семье, религиозно-воспитательные и санитарно-гигиеничес- кие критерии, вредные привычки, нарушения режима отдыха, особенности питания и т.д.).

3. Экологические (загрязнение окружающей среды, радиоак- тивный фон, метеорологические и геомагнитные воздействия).

II. По механизму действия:

1. Неврогенные.

2. Алиментарные.

3. Инфекционно-токсические.

4. Аллергические.

_ЭТИОЛОГИЯ

_Этиология .-(от греч. aetia — причина, logos — учение) это учение о причинах и условиях возникновения болезни. Бо- лезни возникают тогда, когда под влиянием причин и соответс- твующих условий нарушается уравновешивание организма с внеш- ней средой, т.е. когда приспособление организма становится недостаточным. Следовательно, под этиологией понимают процесс сложного, необычного взаимодействия организма с патогенным фактором и комплексом разнообразных условий.

Причиной болезни называют тот фактор, который вызывает заболевание и сообщает ему специфические черты.

Выделяют три основных типа действия причинного фактора на организм:

1. Причинный фактор действует на всем протяжении болезни и определяет ее развитие и течение (острое отравление и т.д.)

2. Причинный фактор является лишь толчком, запускающим процесс, который затем развивается под влиянием патогенети- ческих факторов (ожоги, лучевая болезнь и т.д.)

3. Причинный фактор воздействует и сохраняется на всем протяжении болезни, но роль его на разных этапах неодинакова.

Условия жизни человека составляют: внешняя среда (социаль- ная, географическая и т.д.) и внутренняя среда, т.е. те усло- вия, которые складываются в самом организме для его различных органов и систем, отдельных клеток и внеклеточных образований.

_Классификация причинных факторов

Причины, вызывающие болезнь, можно разделить на: экзо- и эндогенные; на физические (механические, электрические, тер- мические, лучевые), химические, биологические, для человека — психогенные.

ПРИНЦИПЫ КЛАССИФИКАЦИИ ПРИЧИН

1. Потенциальные патогенные факторы: а) механические б) физические в) химические г) биологические д) психоген- ные е) генетические.

2. Безусловные патогенные факторы:

Классификация П.Д.Горизонтова

———————————————————- тип раздражителя # состояние реактивности # тип ответной

# организма # реакции орга-

# # низма

————————————————————

— патогенный # изменена # безусловно

# не изменена # рефлекторный

———————————————————-

— «индифферентный»# изменена # условно

# # рефлекторный

———————————————————-

— «индифферентный»# изменена # безусловно

# # рефлекторный

———————————————————-

— психогенный # изменена # нарушение ВНД

# не изменена # и функций вну-

# # тренних органов

———————————————————-

УСЛОВИЯ

Под условиями понимают какие-либо обстоятельства или воздействия, которые сами по себе не могут вызвать данное за- болевание, но ослабляют, усиливают или модифицируют действие патогенных факторов.

Условия могут быть разделены на несколько групп:

1. Условия, влияющие на реактивность организма, их можно разделить на благоприятные и неблагоприятные.

2. Условия, влияющие на причину болезни, поскольку при- чина также находится в среде и также разделяются на благоприятные и неблагоприятные.

_ПАТОГЕНЕЗ

_Патогенез .(от греческого patos — страдание, genesis — происхождение) — учение о механизмах развития и исхода болез- ни.

С.М.Павленко определяет патогенез как динамический комп- лекс нарушений саморегуляции организма, развивающийся на поч- ве функционального и структурного повреждения чрезвычайным раздражителем соответствующих рефлекторных аппаратов. Именно два кардинальных показателя (нарушение саморегуляции организ- ма и повреждение его рефлекторного аппарата) раскрывают внут- реннюю сущность патогенеза, создавая возможность целенаправ- ленно воздействовать на процесс патогенеза в разные периоды его развития.

_Патогенетические факторы .- это патологические изменения, возникающие во время взаимодействия организма с этиологичес- ким фактором. Между этиологическим и патогенетическим факто- рами имеются отношения причины и следствия. Патогенетические факторы играют большую роль в развитии болезни, особенно, когда этиологический фактор действует короткое время, а бо- лезнь в последующем протекает длительно (напр., после однок- ратного облучения и т.д.).

_Основное звено патогенеза .- то явление или процесс, ко- торый совершенно необходим для развертывания всех звеньев па- тогенеза и предшествует им (например, расширение артериол для артериальной гиперемии при пневмотораксе возникает острое кислородное голодание, основное звено — нарушение герметич- ности плевральной полости и появление там положительного дав- ления и т.д.). Определение основного звена патогенеза необхо- димо для понимания сущности болезни и для применения патоге- нетической терапии.

_Ведущие патогенетические факторы патологического процес-

_са . — факторы, определяющие причинно-следственные отношения, основную цепь явлений при болезни. Некоторые ведущие факторы патогенеза являются общими для многих болезней (кислородное голодание, нарушение обмена веществ и т.д.). В развитии бо- лезни важно определить последовательность всей цепи явле- ний,удельный вес и значение основного звена и патогенетичес- ких факторов.

_Причинно-следственные связи. .Болезнь, возникнув,развива- ется дальше по своим внутренним закономерностям в результате различных явлений, связанных причинно-следственными отношени- ями. Для каждой болезни характерны определенное, типичное для нее течение во времени, определенные изменения дыхания, кро- вообращения, температуры тела, изменения периферической крови и т.д., что отражает происходящие в организме сложные и взаи- мосвязанные процессы. Знание причинно-следственных отношений в патогенезе болезней позволяет целенаправленно вмешиваться в механизмы течения болезней.

_»Порочный круг». .Нередко цепь явлений при болезни замыка- ется в порочный круг, в результате которого организм не может без помощи извне выйти из этого состояния (напр., послеопера- ционный метеоризм, гипоксия и анемия после кровопотери и т.д.).

_Патологическая система. .Для патологического процесса ха- рактерно повреждение и разрушение биологических структур и функциональных систем. Наряду с деструктивными явлениями идет формирование новых отношений между различными структурами, как поврежденными, так и неповрежденными, возникают вторич- ные, присущие самим измененным образованиям, эндогенные (па- тогенетические) механизмы развития патологического процесс. В своей совокупности эти новые отношения и механизмы образуют патологическую систему, деятельность которой имеет биологи- чески отрицательное значение для организма. Патологическая система формируется под влиянием патологической детерминанты, которая является ведущим звеном и определяет характер дея- тельности системы.

_Патологическая доминанта. .Патологической доминантой мо- жет быть любая вышедшая из-под контроля структура с чрезмерно усиленной функцией (напр., устойчиво экспрессированный, не- контролируемый ген, немодулируемый ионный канал, усиленно функционирующий блок, гиперактивный нервный центр и пр.).

_Саногенез .- (латин. sanitas — здоровье, греч. genesis — происхождение, процесс образования), означает «развитие здо- ровья». _ Саногенез . — учение о механизмах поддержания здоровья и выздоровления при болезни.

Наряду с собственно патологическими изменениями и меха- низмами патологического развития, что составляет патогенез, патофизиология изучает механизмы предотвращения возникновения и развития патологического процесса, механизмы его ликвида- ции, компенсации и восстановления нарушенных функций и выздо- ровления, Саногенез — это динамический комплекс защитно-прис- пособительных механизмов физиологического и патологического характера, развивающийся в результате воздействия на организм чрезвычайного раздражителя, функционирующий на протяжении всего патологического процесса (от предболезни до выздоровле- ния) и направленный на восстановление нарушенной саморегуля- ции организма. (С.М.Павленко).

_Классификация саногенетических механизмов.

_Механизмы саногенеза .: 1. первичные (адаптационные, за- щитные, компенсаторные)

2. вторичные (защитные, компенса- торные, терминальные)

Первичные (физиологические) механизмы саногенеза сущест- вуют в здоровом организме и начинают играть роль саногенети- ческих механизмов при воздействии на организм чрезвычайного раздражителя.

Вторичные саногенетические механизмы возникают в процес- се развития патологии, они формируются на основе возникших в организме «поломов».

Саногенез включает в себя следующие механизмы:

— защиты

— компенсации

— адаптации (в эволюционном плане).

В саногенетических реакциях по их конкретному содержанию можно выделить:

— барьерные

— элиминаторные

— механизм уничтожения(фагоцитоз, детоксикация)

— буферные

— изоляционные

— компенсаторные

— регенерационные

— адаптационные.

_Выздоровление .- является не следствием, а самим процес- сом ликвидации патологических изменений. Оно осуществляется по определенным закономерностям соответствующими механизмами.

Выздоровление — заключительный этап болезненного процесса.

_Патологические реакции .- возникают в ответ на действие чрезвычайного раздражителя. Они вызывают нарушение «целост- ности сложного организма, «полом», извращение координационных гармоничных отношений в деятельности отдельных органов и сис- тем организма, нарушение уравновешивания организма с окружаю- щей средой, понижение его приспособительных возможностей. В чистом обособленном виде патологические реакции не существу- ют. Всякий раз их появление порождает возникновение защитных и компенсаторно-приспособительных реакций.

_Компенсаторные реакции .- возникают в ответ на сигнализа- цию дефекта функций, структур, обменных процессов. Компенса- торные реакции являются реакциями целостного организма. Они направлены на восстановление гармоничных координированных от- ношений органов и систем в интересах целостного организма.

Они поддерживают и сохраняют уравновешивание организма со средой. Компенсаторные реакции являются разновидностью прис- пособительных реакций. Основное назначение их — восстановле- ние внутренней среды организма.

Любая приспособительная реакция протекает по принципу образования функциональных систем организма.

В функциональную систему по П.К. Анохину входят: аффе- рентный синтез, акцептор действия (функциональный аппарат), формирование действия, обратная афферентация о его результа- тах. (напр., функциональная система регуляции дыхательной функции организма).

_РОЛЬ РЕАКТИВНОСТИ В РАЗВИТИИ ПАТОЛОГИЧЕСКОГО ПРОЦЕССА.

_Реактивность .- способность организма как целого, а также его органов и клеток, отвечать адекватными изменениям жизне- деятельности на воздействия окружающей среды.

Выделяют следующие виды реактивности:

1. Повышенная — гиперергия

2. Пониженная — гипергия

3. Извращенная — дизергия

Реактивность может проявляться в следующих формах:

1. Неизмененная или первичная форма

2. Измененная под влиянием внешних или внутренних воздействий или вторичная форма.

#

1. Неспецифическая форма

2. Специфическая форма

#

1. Общая реактивность

2. Местная реактивность

Классификация реактивности по А.Д. Адо

1. Биологическая или видовая реактивность

2. Групповая (типовая реактивность) реактивность

3. Индивидуальная реактивность (наследственность, консти- туция, пол, возраст, влияние среды):

1. Физиологическая: а) иммунологическая или специфическая; б) неспецифическая

2. Патологическая: а) специфическая; б) неспецифическая

Реактивность надо дифференцировать от таких понятий как:

1. Раздражимость — свойство клетки изменять интенсивность своего обмена веществ в ответ на воздействие

2. Возбудимость — способность к возникновению и распрост- ранению возбуждения

3. Чувствительность — способность чувствовать, т.е. опре- делять характеристику, силу и локализацию раздражителя

4. Реакция — способность отвечать на раздражение

_Резистентность .- это свойство организма противостоять различным воздействиям или невосприимчивость к воздействиям повреждающих факторов внешней среды.

Выделяют следующие формы резистентности:

1. Абсолютную

2. Относительную

#

1. Пассивную, связанную с анатомо-физиологическими осо- бенностями организма

2. Активную, связанную с одной стороны с устойчивостью биологической системы, с другой — способностью пе- рестраиваться при изменении внешних условий (лабиль- ностью) и которая осуществляется благодаря механизмам активной адаптации

#

1. Первичная или наследственная форма

2. Вторичная, приобретенная или измененная форма

#

1. Специфическая — устойчивость к действию какого-то од- ного агента

2. Неспецифическая — устойчивость к действию многих воз- действий

#

1. Общая — устойчивость всего организма

2. Местная — устойчивость отдельных участков органов или систем тела

_НАСЛЕДСТВЕННЫЕ ФОРМЫ ПАТОЛОГИИ

_Мутация .- изменение наследственности, приводящее к появле- нию нового признака, которое закрепляется в генотипе и переда- ется в последующие поколения.

Наименьший участок молекулы ДНК, изменение которого приво- дит к мутации, называется _ мутоном.

Агент, индуцирующий мутации, называют _ мутагеном.

Генотипическая классификация мутаций

1) Генные (точковые) (доминантные, рецессивные, гамети- ческие, соматические)

2) Хромосомные

3) Геномные

Фенотипическая классификация мутаций

1) Морфологические

2) Физиологические

3) Биохимические

_Генной (точковой, истинной) мутацией . — называется неразли- чимое с помощью микроскопа изменение внутренней организации хромосомы на уровне отдельных генов, которое обнаруживается по появлению в потомстве измененного признака.

Генные мутации могут быть:

1. Спонтанными (самопроизвольными), которые происходят вне прямой связи с каким-либо физическим или химическим фактором внешней среды.

2. Индуцированными, которые намеренно вызываются воздейс- твием на организм факторов известной природы.

_Генные болезни

1) Моногенные — строго наследуемые (мутации одного гена).

2) Полигенные — с наследственной предрасположенностью

(мутации многих генов).

Патогенетические варианты генных болезней

1) Нарушение «ген — структурный белок» — пороки разви- тия.

2) Нарушение «ген — транспортный белок» — функциональные болезни

3) Нарушение «ген — белок — фермент» — наследственные ферментопатии

_Хромосомные болезни .- связаны со структурными, либо чис- ловыми нарушениями аутосом или половых хромосом. Обычно не передаются по наследству.

Перестройки в хромосомах подразделяют на:

1. Внутрихромосомные: а) делеция — утрата части хромосомы; б) дупликация — удвоение или умножение некоторых участ- ков хромосом; в) инверсия — поворот фрагмента хромосомы на 180 с из- менением последовательности расположения генов.

2. Межхромосомные: а) транслокация — обмен участками негомологичных хромо- сом

3. Комбинированные.

_К геномным мутациям . относят:

1. Анеуплоидию, т.е. изменение количества отдельных хромо- сом — отсутствие (моносомия) или наличие дополнительных (трисо- мия, тетрасомия, в общем случае полисомия) хромосом или так на- зываемый несбалансированный хромосомный набор.

2. Гаплоидию.

3. Полиплоидию.

Гаплоидия и полиплоидия — это уменьшение или увеличение числа хромосомных наборов соматических клеток по сравнению с диплоидным.

_Типы наследования .:

1. Аутосомно-доминантный — гомозигота АА часто приводит к нежизнеспособности. Наследуются астигматизм, геме- ралопия, арахнодактилия.

2. Неполное доминирование (промежуточный тип наследова- ния). При гетерозиготности клинические проявления ма- ло выражены (например, эссенциальная гиперхолистери- немия); в случае гомозиготности — выраженная форма патологии ( напр. ксантоматоз).
3. Аутосомно-рецессивный. Заболевание фенотипически про- является в случае гомозиготы аа. Наследуются — фенил- кетонурия, алкаптонурия, галактоземия.

4. Наследование в связи с половыми хромосомами: а) через гомологические участки X- и Y- хромосом оди- наково у разных полов. Наследуются пигментная ксеро- дерма, спастическая параплегия; б) галандрическое наследование (через негомологичный участок Y-хромосомы). Передаются болезни от отца к сыновьям — волосатость ушей, перепонки между пальца- ми; в) через негомологичный участок Х-хромосомы. Наследу- ются рецессивные для женщин и доминантные (в силу ге- мизиготности) для мужчин заболевания — гемофилия, дальтонизм, ихтиоз; г) наследование через плазмогены (гены цитоплазмы яйцек- летки), например, синдром Лебера (атрофия зрительного нерва).

5. Мультифакториальный тип наследования, при котором вы- сока вариабильность соотносительной роли генетических и средовых факторов. Отмечается при различных хрони- ческих неспецифических заболеваниях.

Частота наследственных болезней определяется факторами, вносящими, либо элиминирующими аномальные гены из популяции — например, мутационный процесс и миграция населения.

Имеют значение также и факторы, смещающие равновесие генных частот. Родственные браки, например, приводят к гомо- зиготизации генотипов, сопровождаются вырождением и более частым проявлением наследственных заболеваний. Основные виды отбора, значимые для человека — это отбор против гетерозигот

(например, резус — конфликт матери и плода) и отбор против гомозигот (серповидноклеточная анемия и талассемия).

_ПОВРЕЖДЕНИЕ КЛЕТКИ.

_Повреждение .-типовой патологический процесс,проявляющий- ся нарушением структурной и функциональной организации живой системы, вызванным различными причинами (А.П.Авцын, В.А.Шах- ламов,1979).

_Физиологическое повреждение — .обусловлено процессами ес- тественного распада и регенерации клеток (при старении, дли- тельном бездействии).

Повреждения могут быть:

1) обратимыми и необратимыми;

2) острыми и хроническими.

_Острое повреждение .проявляется преддепрессивной гиперак- тивностью (усиление функции органелл, прежде всего митохонд- рий, и повышенная выработка АТФ), парциальным некрозом (унич- тожение поврежденной части клетки фагоцитами) и тотальным повреждением («агония» и смерть клетки).

_»Агония» клетки — .фаза повреждения, когда еще сохраняет- ся минимальный градиент концентрации электролитов между клет- кой и внеклеточной средой. При его исчезновении наступает

СМЕРТЬ КЛЕТКИ.

_По способности к делению различают:

Клетки I категории — к моменту рождения высокоспециали- зированные, не способны к размножению (например, нейроны коры головного мозга).

Клетки II категории — высокоспециализированные, не спо- собны к делению, но в организме имеется механизм для их неп- рерывного воспроизведения (например, клетки кишечного эпите- лия).

Клетки III категории — отличаются большой продолжитель- ностью жизни, сохраняя способность к делению (например, гепа- тоциты).

_Классификация патологии митоза по И.А.Алову (1972)

1 тип — повреждение хромосом:задержка клеток в профа- зе;нарушение спирализации и деспирализации хромосом;фрагмен- тация хромосом;образование мостов между хромосомами в анафа- зе;раннее разъединение сестринских хроматид;повреждение кине- тохора.

2 тип — повреждение митотического аппарата:задержка раз- вития митоза в метафазе;рассредоточение хромосом в метафа- зе;групповая метафаза;многополюсные митозы;асимметричные ми- тозы;моноцентрические митозы;К-митозы.

3 тип — нарушение цитотомии:преждевременная цитотомия;за- держка цитотомии;отсутствие цитотомии.

_Неспецифические проявления повреждения клетки:

— нарушение неравновесного состояния клетки и внешней среды;

— нарушение структуры и функции мембран: а) мембранного транспорта, б) проницаемости мембран, в) изменение коммуникации клеток и их «узнавания», г) изменение подвижности мембран и формы клеток (экзот- ропия,эзотропия,упрощение клеточной поверхности), д) изменение синтеза и обмена мембран;

— потенциал повреждения (мембранный потенциал) — разность потенциалов между поврежденной и неповрежденной поверх- ностями клетки;

— нарушение обмена воды;

— нарушение электропроводности (импеданс тканей);

— нарушение активности ферментных систем клетки (вплоть до аутолиза клетки);

— уменьшение окислительного фосфорилирования;

— снижение редокс-потенциала;

— ацидоз повреждения (первичный и вторичный);

— изменение сорбционных свойств клетки.

_Лабилизаторы лизосомальных мембран .- микотоксины и эндо- токсины бактерий, канцерогены,фосфолипазы,активаторы перекис- ного окисления липидов (ПОЛ),гипоксия, шок и т.п.

_Стабилизаторы лизосомальных мембран .- противовоспалитель- ные гормоны,холестерол,хлороксин и т.п.

_Лизосомные болезни (болезни .» _накопления .» _, или тезаурисмозы)

— проявляются дефектом (отсутствием) одного или нескольких лизосомных ферментов,что ведет к накоплению в клетке ве- ществ,которые в норме метаболизируются этим ферментом (напри- мер,гепатозы,гликогенозы и т.д.).

_Физиологическая регенерация .-замена износившихся структур новыми в течение жизни.

_Репаративная регенерация .- восстановление того или иного объема погибшей ткани.Может быть _ полной и неполной ..

_Механизмы долгосрочной адаптации клетки к патогенному фа-

_ктору (по Ф.З.Меерсону).

1 — мобилизация функциональной системы,специфически от- ветственной за адаптацию к данному конкретному фак- тору;

2 — неспецифическая активация стресс-реализующих систем;

3 — сопряженное усиление физиологической функции и гене- тического аппарата клетки:усиление синтеза нуклеино- вых кислот и белков,образующих ключевые структуры клетки;

4 — формирование системного структурного следа адаптации.

_Феномен адаптационной стабилизации структур (ФАСС) .- про- является повышенной устойчивостью клеточных структур к пов- реждению у ранее адаптированных организмов.Важную роль в раз- витии ФАСС играют т.н. стресс-белки («белки теплового шо- ка»),которые предотвращают денатурацию белков мембраны.К сис- темам клеточной защиты также можно отнести восстановленный глютатион,естественные структурные антиоксиданты:витамин Е и холестерин.

_ГИПОКСИЯ.

_Гипоксия — .это типовой патологический процесс, при кото- ром уменьшается аэробный метаболизм вследствии снижения пар- циального давления кислорода в митохондриях, т.е. в клетке уменьшается количество макроэргических соединений и накапли- ваются продукты анаэробного обмена (Нанн,1969).

_Гипоксия — .состояние, наблюдающееся в организме при неа- декватном снабжении тканей и органов кислорода или при нару- шении утилизации в них кислорода в процессе биологического окисления (Чарный А.М.,1961)

_Гипоксия (кислородная недостаточность) — .это несоответс- твие между метаболическим запросом и его энергетическим обес- печением, которое сопровождается временным выходом каких-либо показателей кислородного гомеостаза из пределов колебаний, очерченных границами физиологической зоны (Березовский

В.А.,1978).

_Гипоксемия — . недостаточное насыщение крови кислородом.

_Асфиксия .(в переводе с греч. — без пульса) — состояние гипоксии, сочетающееся с повышением напряжения углекислоты в крови и тканях.

_Классификация гипоксий (И.Р.Петров):

1. Гипоксия вследствии снижения парциального давления кислорода во вдыхаемом воздухе (экзогенный тип гипоксии или гипоксическая гипоксия).

2. Гипоксия при патологических процессах, нарушающих снабжение тканей кислородом при нормальном содержании его в окружающей среде или утилизации кислорода из крови при нор- мальном ее насыщении О2: а) дыхательная (респираторная); б) сердечно-сосудистая (циркуляторная); в) кровяная (гемическая); г) тканевая (гистотоксическая); д) смешанная.

_Патогенетические варианты различных гипоксий.

_Экзогенный тип гипоксии или гипоксическая гипоксия.

1. Гипобарическая форма — возникает при снижении общего барометрического давления (подъем на высоту).

2. Нормобарическая форма — возникает при избирательном снижении содержания кислорода при нормальном общем давлении

(нахождение в замкнутых или плохо проветриваемых пространс- твах).

_Дыхательный (респираторный) тип гипоксии.

Возникает при недостаточном транспорте кислорода из нор- мального атмосферного воздуха в плазму протекающей через лег- кие крови вследствии нарушения системы внешнего дыхания.

Механизмы развития:

1. Альвеолярная гиповентиляция.

2. Нарушение общей легочной перфузии.

3. Локальные нарушения вентиляционно-перфузионных отноше- ний.

4. Избыточное шунтирование венозной крови в легких.

5. Затруднение диффузии кислорода через альвео-капилляр- ную мембрану.

_Сердечно-сосудистый (циркуляторный) тип гипоксии.

Возникает в результате нарушений гемодинамики, приводящих к недостаточному для нормальной жизнедеятельности снабжению органов и тканей кислородом при нормальном насыщении им арте- риальной крови.

Главным гемодинамическим показателем, характеризующим циркуляторную гипоксию, является уменьшение по сравнению с должными величинами скорости кровотока (Q), т.е. количества крови, протекающей через суммарный просвет микрососудов в единицу времени. Q зависит от нескольких факторов:

Q = f(V, -P, W, R), где:

V — объем крови, циркулирующий в участке ткани, органе или организме в целом.

-P=Pa-Pв — градиент давления между артериальным отделом русла (Ра) и венозным (Рв).

W — суммарный тонус сосудов данного бассейна.

R — реологические свойства крови.

Таким образом, развитие данного типа гипоксии может быть обусловлено любым из перечисленных гемодинамических факторов и изменениями текучести крови. Часто имеет место сочетание двух или более факторов.

_Кровяной (гемический) тип гипоксии.

Возникает в результате неспособности крови при наличии нормального напряжения кислорода в легочных капиллярах связы- вать, переносить в ткани и отдавать нормальное количество кислорода, т.е. патогенетической основой данного типа гипок- сии является уменьшение реальной кислородной емкости крови.

Это может быть при:

1. Уменьшении количества гемоглобина.

2. Качественных изменениях гемоглобина наследственного и приобретенного генеза.

3. Нарушениях физико-химических условий, необходимых для нормального поглощения кислорода гемоглобином из плазмы крови легочных капилляров и отдачи кислорода в тканевых капиллярах.

_Тканевой (гистотоксический) тип гипоксии.

Возникает в результате нарушения процессов биологического окисления в клетках при нормальном функционировании всех звеньев системы транспорта кислорода к месту его утилизации.

Утилизация кислорода тканями может затрудняться в резуль- тате:

1. Действие различных ингибиторов ферментов биологическо- го окисления:

А. 1-й тип ингибирования — цианиды (соединение с Fe3+, что препятствует восстановлению железа дыхательных ферментов и переноса кислорода на цитохром).

Б. 2-й тип ингибирования — обратимое или необратимое связывание с функциональными группами белковой части фермента, играющих важную роль в их каталитической ак- тивности (тяжелые металлы, алкилирующие агенты и др.).

В. 3-й тип ингибирования — конкурентное торможение — взаимодействие ферментов с веществами, имеющими струк- турное сходство с естественными субстратами окисления

(многие дикарбоновые кислоты).

2. Изменение физико-химических условий среды существенно сказывается на активности ферментов: рН, температура, кон- центрация некоторых электролитов и многое другое.

3. Нарушение синтеза ферментов.

4. Дезорганизация мембранных структур клетки: а) перекисное окисление липидо (ПОЛ); б) активация фосфолипаз; в) осмотическое растяжение мембран; г) связывание белков поверхностью мембран и изменения конформации белков; д) действие избытка ионов кальция.

_Смешанный тип гипоксии.

1. Один и тот же фактор вызывает сочетание двух или более типов гипоксии.

2. Первично возникает один тип гипоксии, а затем по мере развития болезни присоединяются другие типы.

_ЗАЩИТНО-ПРИСПОСОБИТЕЛЬНЫЕ РЕАКЦИИ ПРИ ГИПОКСИИ.

_1. Срочная адаптация к гипоксии.

А. Приспособительные реакции системы внешнего дыхания:

1) увеличение альвеолярной вентиляции за счет углубле- ния и учащения дыхания и мобилизации резервных альвеол;

2) увеличение легочного кровотока и повышение перфузи- онного давления в капиллярах легких;

3) возрастание проницаемости альвео-капиллярных мемб- ран для газов.

Б. Приспособительные реакции в системе кровообращения:

1) развитие тахикардии, увеличение ударного и минутно- го объемов сердца;

2) увеличение массы циркулирующей крови за счет выбро- са из кровяного депо;
3) увеличение системного артериального давления и ско- рости кровотока;

4) централизация кровообращения.

В. Приспособительные реакции системы крови:

1) усиление диссоциации оксиHb за счет ацидоза и уве- личение содержание в эритроцитах 2,3-дифосфоглицерата;

2) повышение кислородной емкости крови за счет усиле- ния вымывания эритроцитов из костного мозга;

3) активация эритропоэза за счет усиления образования эритропоэтинов в почках и, возможно, других органах.

Г. Тканевые приспособительные реакции:

1) ограничение функциональной активности органов и тканей, непосредственно не участвующих в обеспечении транс- порта кислорода;

2) увеличение сопряжения окисления и фосфорилирования и активности ферментов дыхательной цепи;

3) усиление анаэробного синтеза АТФ за счет активации гликолиза.

Стадия срочной адаптации может развиваться по двум нап- равлениям:

1. Если действие гипоксического фактора прекращается, то адаптация не развивается и функциональная система ответствен- ная за адаптацию к гипоксии не закрепляется.

2. Если действие гипоксического фактора продолжается или периодически повторяется в течение достаточно длительного времени, то организм переходит во 2-ю стадию _долгосрочной

_адаптации.

_2-я стадия — . переходная.

Ей характерно постепенное снижение активности систем, обеспечивающих приспособление организма к гипоксии, и ослаб- ление стрессовых реакций на повторное действие гипоксического фактора.

_3-я стадия — . стадия устойчивой долговременной адаптации.

Она характеризуется высокой резистентностью организма к гипоксическому фактору.

_4-я стадия:

1. Если действие гипоксического фактора прекращается, то постепенно происходит дезадаптация организма.
2. Если действие гипоксического фактора нарастает, то это может привести к истощению функциональной системы и произой- дет срыв адаптации и полное истощение организма.

_НАРУШЕНИЯ МИКРОЦИРКУЛЯЦИИ

Микроциркуляторное русло рассматривают как подсистему в составе единой системы кровообращения. Микрогемоциркуляция является базисным элементов кровообращения, составляющим эле- ментом органов и тканей.

Расстройства кровотока в системе микроциркуляции — неиз- бежный компонент почти каждого патологического процесса.

Расстройства микроциркуляции, имеющие общепатологическое значение, делятся на:

1. Внутрисосудистые изменения.

2. Нарушения, связанные с изменениями самих сосудов.

3. Внесосудистые изменения.

Внутрисосудистые нарушения: а) расстройства реологических свойств крови; б) нарушения коагуляции крови и тромбоэмболизм; в) изменение скорости кровотока, т.е. нарушение перфузии крови через микроциркуляторное русло.

Нарушения самих сосудов: а) повреждение и изменение формы и местонахождения эндо- телиальных клеток в стенках микрососудов; б) изменение проницаемости капиллярной и венулярной сте- нок; в) прилипание (адгезия) лейкоцитов, тромбоцитов и чуже- родных частиц к эндотелию; г) диапедез форменных элементов крови через стенку капил- ляров и венул; д) микрокровоизлияния.

Внесосудистые изменения: а) влияние повреждений окружающей микрососуды соедини- тельной ткани и паренхиматозных клеток органов; б) реакция тучных клеток на патологические стимулы; в) нарушения (затруднения) лимфообразования; г) вовлечение микрососудистого ложа в нейродистрофический тканевой процесс.
_Феномен агрегации эритроцитов. .Агрегаты эритроцитов в па- тологических условиях закупоривают мелкие сосуды, ухудшают нутритивный (обменный) кровоток, неблагоприятно влияют на транскапиллярный обмен. Агрегация в микрососудах сопровожда- ется замедлением кровотока, явлениями вазоконстрикции и вазо- дилятации. Нарушения проявляются в распространенной агрегации эритроцитов, эмболотромбообразованием, сепарации плазмы

(разъединением), в раскрытии артериоло-венулярных анастамо- зов. Развиваются такие нарушения, как стаз, тромбофлебит, тканевый ацидоз, тканевые некрозы. Развиваются нарушения функций многих органов (сердца, головного мозга, печени, по- чек, кишечника, эндокринных желез и т.д.).

Агрегация эритроцитов является вторичным процессом, это системная реакция организма на различные повреждающие факто- ры.

Этиологическими факторами являются травма в широком смыс- ле слова (механическая, термическая, химическая, вибрацион- ная), реакция антиген-антитело, включая аутоиммунные процес- сы, микробные факторы и другие.

Надо отличать агрегацию от агглютинации. Если агрегация процесс обратимый, то агглютинация — всегда необратимый и обычно обусловлена иммунными факторами.

_Сладж — .это состояние крови, в основе которого лежит аг- регация эритроцитов. Развитие сладжа представляет собой край- нюю степень выражения агрегации форменных элементов крови.

Основные особенности сладжирования крови: прилипание друг к другу форменных элементов и нарастание вязкости плазмы, что приводит к такому состоянию крови, которое затрудняет перфу- зию через микрососуды.

В зависимости от структурных особенностей агрегатов раз- личают следующие виды сладжа:

1. Классический.

2. Декстрановый.

3. Аморфный.

_АРТЕРИАЛЬНАЯ И ВЕНОЗНАЯ ГИПЕРЕМИЯ. СТАЗ. ИШЕМИЯ.

_Гиперемия — . увеличение кровенаполнения участка ткани.

_Артериальная гиперемия — .типовой патологический процесс, характеризующийся увеличением кровенаполнения участка ткани вследствии увеличения притока артериальной крови при большем или меньшем увеличении венозного и лимфатического оттока.

Основное звено патогенеза артериальной гиперемии — расши- рение артериол.

_Патогенетические варианты артериальной гиперемии:

1. Физиологическая при которой увеличение притока крови соответствует возросшим потребностям ткани (парциальное дав- ление кислорода венозной крови не увеличивается).

2. Патологическая при которой увеличение притока крови превышает потребности ткани:

А. Нейрогенная, связанная с нарушением регуляции сосудис- того тонуса артериол:

1) нейротоническая при повышении тонуса вазодилятато- ров (преимущественно парасимпатических нервов);

2) нейропаралитическая при снижении тонуса вазоконс- трикторов (преимущественно симпатических нервных волокон);

Другие виды артериальной гиперемии могут возникнуть по типу аксон-рефлекса, если рефлекторная дуга замыкается на уровне одного нейрона.

Б. Метаболическая, которая развивается при воздействии на сосудистую стенку гуморальных факторов экзогенного и эндоген- ного происхождения.

_Венозная гиперемия — .типовой патологический процесс, ха- рактеризующийся увеличением кровенаполнения участка ткани вследствие снижения оттока крови по венозной системе.

_Патогенетические варианты венозной гиперемии.

1. Обтурационная — закупорка вен тромбом, эмболом и т.д.

2. Компрессионная — сдавление вен опухолью, отечной жид- костью, рубцом и т.д.

3. Застойная — нарушение движения крови по венам вследс- твии сердечной недостаточности, недостаточности клапанного аппарата вен, снижении мышечного тонуса и т.д.

_Стаз — . прекращение кровотока или лимфотока по капиллярам.

_Патогенетические варианты стаза.

1. Ишемический — связан с прекращением притока артериаль- ной крови (лимфоток также уменьшается).

2. Венозный — при выравнивании гидростатического давления в артериолах и венулах (лимфоток возрастает).
3. Истинный — при нарушении свойств стенки капилляра и

(или) нарушении реологических свойств крови или лимфы.

_Ишемия — .типовой патологический процесс, характеризующий- ся снижением притока артериальной крови к участку ткани или органу.

_Патогенетические варианты ишемии:

1. Обтурационная — закупорка артериального сосуда.

2. Компрессионная — сдавление артериального сосуда извне.

3. Ангиоспастическая — спазм артериального сосуда.

Последствия ишемии зависят от степени развития коллатера- лей и времени ишемии.

_ТРОМБОЗ И ЭМБОЛИЯ

_Тромбоз .- патологическое проявление гемостаза, прижиз- ненное образование в просвете сосуда конгломерата из состав- ных частей крови и лимфы , называемого тромбом. Включает в себя образование первичного тромбоцитарного тромба, затем сгустка фибрина и далее оформленного тромба. Внутрисосудистый тромб возникает при: 1) нарушении деятельности систем сверты- вания крови; 2) повреждении сосудистой стенки; 3) нарушении реологических параметров крови. Предрасполагающими к тромбозу факторами могут быть: возраст, пол, климат, гиподинамия, травма, оперативное вмешательство.

_Эмболия .- патологический процесс,который характеризуется циркуляцией в сосудах малого и большого круга кровообращения инородных тел, не смешивающихся с кровью. Эмболия может быть антеградной (эмбол из вен попадает в правый желудочек и в ле- гочный ствол) и парадоксальной, когда эмбол попадает в боль- шой круг кровообращения через дефект в межжелудочковой пере- городке либо через сохранившееся овальное отверстие. Ретрог- радная эмболия возникает при попадании эмбола из полой вены в вены печени при повышении внутригрудного давления.

_Венозная тромбоэмболия .- источником чаще являются бедрен- ная вена и вены малого таза, затем вены голени 25-50% всех ве- нозных тромбозов ведет к эмболии, из которых 5-10% заканчивают- ся смертью.

_Артериальная тромбоэмболия .- источником служат тромбы ле- вого сердца, аорты и редко легочных вен.

_Воздушная эмболия .- возникает в результате попадания воздуха в венозную систему при ранении вен, расположенный близко к сердцу (н-р, яремная вена). Воздушная эмболия может быть связана с введением воздуха в полость матки при крими- нальном аборте, при внутривенных инъекциях, если из шприца предварительно не удален воздух. С воздушной эмболией сходна газовая эмболия, возникающая в результате выделения в кровь пузырьков растворенного в ней газа при быстром перепаде дав- лений (н-р, кесонная болезнь у водолазов).

_Жировая эмболия .- возникает при травме костей, сопровож- дающейся размозжением жира и превращением его в эмульсию.

_Тканевая эмболия .- наблюдается у плода при разрушении тканей во время родов, при эмболии околоплодными водами, клетками опухоли,то есть тканевая эмболия может быть источни- ком развития метастазов опухоли и метастатических абсцессов при септикопиемии.

_Эмболия инородными телами .- при огнестрельных ранениях осколки снарядов, мин пули могут закрывать просветы крупных вен и быть источником ретроградны эмболий.

_Исходы тромбоза .- 1) гноевидное асептическое расплавле- ние под действием ферментов (проте- иназ плазмы крови),

2) организация тромба,

3) гноевидное септическое расплавление тромба при попадании микробных аген- тов с возможной генерализацией про- цесса (сепсис).

Осложнение тромбоза — превращение тромба в эмбол при его отрыве от сосудистой стенки (тром- боэмболия).

Стимуляторы а _грегации тромбоцитов .- вещества, способствую- щие набуханию и склеиванию тромбоцитов между собой с образова- нием отростков и наложением агрегатов на участок повреждения сосуда.

Первичными стимуляторами являются коллаген, АДФ, катехола- мины и серотонин. Вторичные стимуляторы выделяются в виде гра- нул из адгезированных и агрегированных тромбоцитов: антигепари- новый фактор 4, — тромбоглобулин, тромбоцитарный стимулятор роста, пластиночный агрегирующий фактор (paf), гликопротеин G

(тромбоспондин, эндогенный пектин). К плазменным кофакторам аг- регации относятся ионы кальция и магния, фибриноген, альбумин и два белковых фактора — агрексоны А и В. В осуществление агрега- ционной функции важную роль играют гликопротеины мембран тром- боцитов, взаимодействующие с агрегирующими агентами. Выделяют гликопротеин I (необходим для адгезии и тромбин — агрегации), гликопротеин II (для всех видов агрегации), гликопротеин III

(для большинства видов агрегации и ретракции сгустка).

_Простациклин-тромбоксановая система .- состоит из производ- ных арахидоновой кислоты, освобождаемой из мембранных фосфоли- пидов тромбоцитов и сосудистой стенки вследствие активации фосфолипаз: в тромбоцитах — чрезвычайно мощный агрегирующий агент тромбоксан А (ТХА ), а в сосудистой стенке — основной ин- гибитор агрегации — простациклин (простагландин I ,PGI ).Нару- шение образования ТХА ведет к выраженному нарушению функций тромбоцитов, способствует развитию кровоточивости, что наблюда- ется при ряде наследственных и симптоматических тромбоцитопа- тий. Точно так же нарушение синтеза простациклина создает тром- богенную опасность.

_Гемостаз .- биологическая система, обеспечивающая, с одной стороны, сохранение жидкого состояния крови, а с другой — пре- дупреждение и остановку кровотечений путем поддержания струк- турной целостности стенок кровеносных сосудов и достаточно быстрого тромбирования последних при повреждениях (Баркаган

З.М., 1988). Реализуется гемостаз в основном тремя взаимо- действующими функционально-структурными компонентами: стенками кровеносных сосудов, клетками крови и плазменными ферментными системами. Выделяют первичный, или сосудисто-тромбоцитарный, гемостаз, ведущая роль в котором принадлежит микрососудам и тромбоцитам; вторичный, или коагуляционный гемостаз, который обеспечивает большую плотность и лучшее закрепление тромбов в поврежденных сосудах за счет формирования коагуляционных (фиб- риновых) сгустков.

_Тромбоциты .- клетки крови, обеспечивающие первичный ге- мостаз за счет следующих функций: 1) ангиотрофической — способ- ностью поддерживать нормальную структуру и функцию микрососу- дов, их устойчивость к повреждающим воздействиям; 2) способ- ностью поддерживать спазм поврежденных сосудов путем секреции вазоактивных веществ — адреналина, норадреналина, серотонина и др.; 3) способностью закупоривать поврежденные сосуды путем об- разования первичной тромбоцитарной пробки (тромба) — процесс, зависящий от приклеивания тромбоцитов к субэндотелию (адгезив- ная функция), способности склеиваться друг с другом и образовы- вать комья из набухших тромбоцитов (агрегационная функция), а также образовывать, накапливать и секретировать при активации вещества, стимулирующие адгезию и агрегацию; 4) участием в свертывании крови.

_ВОСПАЛЕНИЕ

_Воспаление .- типовой патологический процесс, эволюционно выработанный и закрепленный, развивающийся на уровне гистоге- матических барьеров с участием сосудисто-тканевых структур

(эндотелия, макрофагов, лейкоцитов), это — универсальный, преимущественно защитно-приспособительный процесс, направлен- ный на восстановление структурного гомеостаза ( Д.Н.Маянс- кий).

_Воспаление .- это эволюционно закрепленная преимуществен- но местно появляющаяся гисто-васкулярная реакция целостного организма в ответ на локально действующие (экзо- и эндоген- ные) повреждающие факторы (В.А.Воронцов)

Под действием флогогенного фактора формируются экстре- мальные условия и организм, защищаясь, мобилизует разные программы «адаптивного поведения», конечной целью которых яв- ляется повышение резистентности и полноценное приспособление к стрессорам. В ряде случаев такое приспособление достигается дорогой ценой. И все же, воспаление можно рассматривать как индикатор эффективности адаптации организма. Кстати Г.Селье относил воспаление к «местным адаптационным процессам». С другой стороны, воспаление уже само служит мощным рычагом мо- дуляции резистентности организма и, прежде всего, к флогоген- ным факторам.

Воспалительные заболевания составляют около 80% всей па- тологии в практике врача любой специальности, дают наибольшее число дней нетрудоспособности.

_Локальные .(местные) признаки воспаления; rubor et tumore calore et dolore, funktio laesa.

_Этиология

Классификация флогогенных агентов

Экзогенные факторы:

1. Механические.

2. Физические.

3. Химические.

4. Биологические.

5. Антигенные.

Эндогенные факторы:

1. Продукты тканевого распада — инфаркт, некроз, крово- излияние.

2. Тромбоз и эмболия.

3. Продукты нарушенного метаболизма — токсические или биологически активные вещества.

4. Отложение солей или выпадение биологических соедине- ний в виде кристаллов.

5. Нервно-дистрофические процессы.

Сочетанные (комбинированные) факторы

_Патогенез

_Воспаление . — триединый процесс в составе которого:

1. Альтерация (первичная и вторичная)

2. Нарушение кровообращения в очаге воспаления: а) нарушение собственно кровотока б) повышение про- ницаемости сосудистой стенки с развитием экссу- дации в) эмиграция лейкоцитов и воспалительная инфильтрация

3. Пролиферация и регенерация при воспалении.

Альтерация выражается характерными нарушениями в очаге воспаления:

1. Нарушениями всех видов обменных процессов.

2. Ацидозом.

3. Гиперионией.

4. Осмотической гипертонией.

5. Гиперонкией.

6. Образованием биологически активных веществ —

«моторов», определяющих последующее развитие воспаления. Сосудистые реакция проявляются в виде последовательно развивающихся нарушений: спазм сосудов, артериальная гиперемия, веноз- ная гиперемия, тромбоз, престаз и даже стаз.

На фоне повышенной проницаемости стенок сосудов развива- ется воспалительный отек, имеющий как патогенетическое, так и определенное саногенетическое значение.

Эмиграция лейкоцитов определяет следующий этап воспаления.

_Эмиграция .- активный, направленный процесс, обусловленный хемо- таксисом.

В очаге воспаления под влиянием преимущественно нейтрофи- лов происходит санация очага. Мононуклеарная инфильтрация (мо- ноциты и лимфоциты) стимулируют, преимущественно, как образова- ние, так и расщепление коллагена до полного восстановления па- ренхимы.

_НЕЙРО-ГУМОРАЛЬНАЯ ТЕОРИЯ ПАТОГЕНЕЗА ВОСПАЛЕНИЯ

Ведущее значение в патогенезе воспаления отводится нервной и гуморальной системам регуляции функций организма.

Уменьшение или снятие первичной афферентной сигнализации приводит к резкому снижению интенсивности воспалительного про- цесса (терапевтический эффект новокаиновой блокады по А.В.Виш- невскому).

Воспаление можно получить условно — рефлекторным путем у животного в состоянии гипноза у человека.

Механическая или фармакологическая блокада эфферентных нервных путей приводит к резкой активации воспаления.

_Барьерная роль очага воспаления

Очаг воспаления изолируется от окружающих тканей как в нервном, так и в сосудистом отношении. Коме того, в большинстве случаев, очаг отграничен и в тканевом отношении благодаря обра- зованию грануляционного вала, соединительнотканной оболочки.

Изоляция очага воспаления от организма имеет выраженное саногенетическое значение:

1) радикальный разрыв «порочного круга»;

2) предотвращение генерализации процесса;

3) предотвращение общей интоксикации;

4) создание в изолированном очаге необычных условий — высокая температура, высокое давление, высокая кислотность и ферментативная активность — опреде- ляющих ликвидацию воспаления;

5) рефлекторное повышение неспецифических и специфи- ческих защитных реакций организма.

_ЛИХОРАДКА

_Лихорадка .- типический патологический процесс, характери- зующийся изменением терморегуляции и повышением температуры те- ла в ответ на действие пирогенных веществ.

_Лихорадка .- эволюционно выработанная приспособительная по своей основе реакция аппарата терморегуляции высших гомой- термных животных и человека на высокомолекулярные раздражите- ли (пирогены) инфекционной природы и связанная с повреждением ткани, характеризующаяся временной перестройкой регуляции теп- лообмена на поддержание более высокого уровня температуры внут- ренней среды организма (П.Н.Веселкин).

В основе лихорадки лежит процесс перестройки терморегу- ляции, направленный на поддержание более высокой температуры тела. Поэтому к лихорадке нельзя относить иные случаи повыше- ния температуры, развившейся вне связи с перестройкой центра терморегуляции на поддержание повышенной температуры: простую гипертермию, интоксикации, сопровождающиеся разобщением окис- лительного фосфорилирования и первичным ростом теплопродук- ции.

Стадии лихорадочного процесса:

1. Подъем температуры

2. Стояние температуры

3. Снижение температуры

Непосредственная причина лихорадки — пирогенные вещества:

1. Экзогенные (источник бактериальная клетка, виру- сы, грибы)

2. Эндогенная или клеточно-тканевые (источник гра- нулоциты)

Пирогенами (жаронесущими) называют такие вещества, кото- рые попадая в организм из вне или образуясь внутри него, вы- зывают лихорадку.

Пирогены повышают установочную точку температурного го- меостаза, т.е. при этом устанавливается динамическое равнове- сие между теплопродукцией и теплоотдачей.

Типы лихорадки:

1. Субфебрильная — повышение температуры до 38°С

2. Умеренная — до 38-39°С

3. Высокая — до 39-41°С

4. Гиперпиретическая — свыше 41°С

_Гипертермия .- реакция аппарата терморегуляции, не имеет системного характера и повышение температуры обычно связано с влиянием на отдельные звенья терморегуляции или непосредственно на обмен веществ в тканях.

Классификация лихорадки по величине суточных колебаний температуры:

1. Febris continua (постоянная) — колебания темпера- туры не превышают 1°С

2. Febris remittens (послабляющая) — не превышает

1,5 — 3°С

3. Febris intermittens (перемежающая) — утром темпе- ратура до нормы

4. Febris hectica (изнуряющая) — колебания температу- ры составляют 3 — 5°С

5. Febris athypica (атипичная) — незакономерные че- редования температуры.
_Гипотермия .- снижение температуры тела ниже 36°С

Виды гипотермий:

1. Физиологическая.

2. Патологическая: а) физическая б) симптоматическая

3. Искусственная

При действии холодового фактора на организм выделяют стадию компенсации (нормальная температура тела поддерживает- ся ) и декомпенсации (собственно гипотермия). Компенсация включает в себя снижение теплоотдачи и увеличение теплопро- дукции за счет включения механизмов физического и химического

(сократительного и несократительного) термогенеза.

_ИММУНОПАТОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОЦЕССЫ.

_Аллергия — .патологически повышенная чувствительность ор- ганизма на какие-либо антигены или гаптены, связанная с пе- рестройкой иммунной системы и сопровождающаяся структур- но-функциональными повреждениями клеток (Порядин Г.В.).

_Аллергия ( греч. allos — другой, иной + ergos — действие)

— это типовая форма измененной иммунологической реактивности, характеризующаяся специфическим, избирательным повышением чувствительности организма к повторным воздействиям аллергена

(вещества антигенной природы).

_Аллергены — .это вещества антигенной и неантигенной (гап- тены) природы, а также некоторые физические факторы (высокая и низкая температура, ультрафиолетовое облучение, ионизирую- щая радиация и т.д.).

_Классификация и характеристика аллергенов:

А. По происхождению и природе:

I. Экзогенные аллергены (экзоаллергены):

1. Пищевые (алиментарные).

2. Лекарственные.

3. Пыльцевые.

4. Пылевые.

5. Эпидермальные.

6. Сывороточные.

7. Инфекционные.

8. Бытовые химические соединения.

9. Физические факторы.

II. Эндогенные аллергены (эндоаллергены, аутоаллерге- ны), возникающие в результате:

1. Повреждающего действия физических, инфекционных и других экзогенных факторов с образованием: а) денатурированных белков клетки; б) комплексов нормальных белков с экзогенными аллергенами; в) клетки-мишени для иммунной системы.

2. Нарушения естественной иммунологической толе- рантности (нарушения гистогематических барьеров).

Б. По путям проникновения аллергенов в организм:

1. Пневмоаллергены.

2. Алиментарные.

3. Контактные.

4. Парентеральные.

5. Трансплацентарные.

_Классификация аллергических реакций (по Геллу и Кумбсу):

1 тип — анафилатоксические реакции (атопические), или ги- перчувствительность анафилактического типа, обусловленная ре- агинами (Ig E).

2 тип — цитотоксические реакции, или гиперчувствитель- ность цитотоксического типа (Ig G и M).

3 тип — иммунокомплексные реакции, или гиперчувствитель- ность, обусловленная иммунными комплексами.

4 тип — клеточные реакции, или гиперчувствительность за- медленного типа (обусловлена сенсибилизированными Т-лимфоци- тами).

5 тип — стимулированные реакции, или стимулированная ги- перчувствительность (Ig и Т-лимфоциты).

_Анафилаксия — .аллергическая реакция немедленного типа на повторный контакт сенсибилизированного организма с антигеном.

_Анафилактоидная реакция — .реакция сходная с анафилакти- ческой, но возникающая в результате действия иммунологически неспецифических факторов (яд пчел, змей).

_Атопия — .генетически детерминированная предрасположен- ность к патологическим иммунным реакциям в ответ на действие аллергенов, которые для большинства людей являются безвредны- ми.

_Сенсибилизация — .это процесс, который подобно иммунизации приводит к специфическому изменению реактивности организма и формированию гуморальных и клеточнозависимых иммунных меха- низмов. Различают:

1. Активная сенсибилизация.

2. Пассивная сенсибилизация.

Фазы активной сенсибилизации:

1. Фаза активации.

2. Фаза клональной пролиферации.

3. Заключительная фаза в которой значительная часть лим- фоцитов превращается в эффекторные клетки, а оставшиеся — в клетки памяти, обеспечивающие вторичный иммунный ответ.

_Классификация антигена в зависимости от механизма взаимо-

_действия с В-лимфоцитами.

1. Тимус-независимый антиген 1-го типа — некоторый антиген бактериальной природы (липополисахариды), которые в достаточно высокой концентрации могут активировать В-лимфоциты.

2. Тимус-независимые антигены 2-го типа — некоторые ли- нейные антигены, медленно распадающиеся в организме и имеющие часто повторяющиеся, определенным образом организованные де- терминанты (полисахариды, полипептиды D-аминокислот).

3. Тимус-зависимые антиген — большинство антигенов, кото- рые в отсутствии Т-лимфоцитов(хелперов) лишены иммуногенности.

_Стадии аллергических реакций:

1. «Иммуногенная» (или период сенсибилизации).

2. «Патохимическая» (или период образования и активации медиаторов аллергии).

3. «Патофизиологическая» (или собственно аллергическая реакция, или стадия функциональных и структурных повреждений).

_Медиаторы РГНТ:

1. Первичные, которые высвобождаются как непосредственный результат реакции антиген-антитело. Они могут присутствовать уже в преформированном виде (гистамин, гепарин и др.) или синтезироваться под действием антигена (фактор активации тромбоцитов и др.).

2. Вторичные, которые высвобождаются в результате вторич- ных механизмов, таких как вовлечение в процесс других клеток, ферментов гранулоцитов и др.

По химической структуре и биологической активности медиа- торы подразделяются на:

1. Действующие на сосуды и гладкую мускулатуру.

2. Хемотаксические.

3. Ферменты.

4. Протеогликаны.

_Медиаторы РГЗТ:

1. Влияющие на клетки фагоцитарной системы.

2. Действующие непосредственно на структуры или клет- ки-мишени (лимфотоксины, лимфотоксические факторы).

_Патогенетическая основа расстройств при РГНТ:

1. Вазомоторные реакции (местные и общие), приводящие к различным изменениям кровяного давления, регионарного крово- обращения и микроциркуляции.

2. Повышение проницаемости стенок сосудов.

3. Спастические сокращения гладкомышечных клеток бронхи- ол, кишечника и других органов.

4. Дисбаланс между свертывающей, противосвертывающей и фибринолитической системами, носящий местный или генерализо- ванный характер.

5. Раздражение нервных рецепторов в основном биогенными аминами.

_Десенсибилизация — .отмена или снижение состояния повышен- ной чувствительности к определенному антигену.

_Специфическая десенсибилизация — .проводится больным, у которых известен антиген. Антиген вводится парентерально по методу Безредки А.М. (1907) для синтеза нецитотропных анти- тел, которые связывая антиген, препятствуют его реакции с

IgE.

_Неспецифическая десенсибилизация — .осуществляется в том случае, когда у больного не удается установить антиген, выз- вавший аллергию. Применяется патогенетическая терапия: анти- гистаминные препараты, иммунодепрессанты, глюкокортикоиды, наркоз, гипотермия).

_Виды трансплантации:

В зависимости от локализации пересаженного органа разли- чают:

1. Ортотопическую трансплантацию — пересадка органа на место утраченного.

2. Гетеротопическую трансплантацию — пересадка органа на другое, несвойственное ему место.

С точки зрения иммунологии различают:

1. Аутотрансплантацию — перенос трансплантата в пределах одного организма.

2. Алло(гомо)трансплантацию — это пересадка органов и тканей между организмами одного и того же вида.

3. Ксено(гетеро)трансплантацию — это пересадка органов в пределах разных видов.

_Гены гистосовместимости — .гены локусов, кодирующих анти- гены гистосовместимости. По своему значению для реакции от- торжения трансплантата они делятся на сильные и слабые генные комплексы.

_Главный комплекс гистосовместимости (МНС) — .генная об- ласть, кодирующая антигены гистосовместимости и играющая важ- ную роль в реакции отторжения трансплантата. Этот комплекс также кодирует способность к иммунному ответу на многочислен- ные антигены, склонность к определенным заболеваниям, синтез компонентов комплемента. Наиболее изученными являются комп- лекс HLA у человека и Н2 у мышей.

МНС у человека содержит 3 класса генов:

1. Гены 1-го класса кодируют трансмембранный полипептид , связанный с бета2-микроглобулином на поверхности клетки. Ан- тигены этого класса находятся на поверхности всех клеток че- ловека, за исключением клеток ворсинчатого трофобласта и обозначаются как HLA A,B,C.

2. Гены 2-го класса кодируют трансмембранный гетеродимер. антигены этого класса ассоциированны с В-лимфоцитами и макро- фагами. Появление их на эндотелиальных и эпителиальных клет- ках может индуцироватья гамма-интерфероном.

3. Гены 3-го класса кодируют компоненты комплемента, участвующие в образовании С3-конвертаз.
_ПЕРВИЧНОЕ ОТТОРЖЕНИЕ ТРАНСПЛАНТАТА — .отторжение организ- мом реципиента аллогенного трансплантата через 7-10 дней пос- ле пересадки. Механизм: периваскулярная инфильтрация лимфоци- тами, плазматическими клетками и эозинофилами с последующим тромбозом сосудов.

_ВТОРИЧНОЕ ОТТОРЖЕНИЕ ТРАНСПЛАНТАТА (ФЕНОМЕН «SECOND-SET»)

— отторжение вторичного трансплантата того же донара или от другого, идентичного первому по сильным антигенам гистосов- местимости, протекающее быстрее и качественно иначе, чем пер- вичное. Реакция максимально выражена через 6-8 дней.

_ФЕНОМЕН «БЕЛЫЙ ТРАНСПЛАНТАТ» — .ускоренное отторжение трансплантата, пересаженного после отторжения первичного трансплантата того же донара. Является результатом отсутствия приживления и васкуляризации, обусловленного реакцией анти- ген-антитело.

_РЕАКЦИЯ «ТРАНСПЛАНТАТ ПРОТИВ ХОЗЯИНА»

Это реакция, обусловленная цитотоксической активностью иммуннокомпетентных лимфоцитов аллотрансплантата, которые распознают клеточные структуры реципиента как чужеродные. Эта реакция проявляется:

1) при наличии у реципиента по крайней мере одного анти- гена, который отсутствует у донора;

2) при снижении иммунокомпетентности организма реципиен- та;

3) при пересадке иммунокомпетентных клеток: а) плоду или новорожденному животному (болезнь рант); б) животным, у которых предварительно была выработана толерантность к антигенам донора; в) людям или животным с явным нарушением иммунной системы, например, после рентгеновского облучения(вторичная гомологичная болезнь).

Реакция «трансплантат против хозяина» характеризуется поражением органов и тканей иммунной системы реципиента (т.е. развитием своеобразного иммудефицитного состояния), повреж- дением кожи, желудочно-кишечного тракта (особенно в зоне рас- положения пейеровых бляшек), печени.

_АУТОИММУННЫЕ БОЛЕЗНИ.

Аутоиммунные ( аутоаллергические ) болезни представляют собой группы заболеваний, основным механизмом развития кото- рых являются реакции сенсибилизированных лимфоцитов и аутоан- тител с тканями организма.

В роли аутоантигенов могут выступать:

1) естественные, первичные антигены ( неизменная ткань хрусталика глаза,щитовидной железы, яичка, нервной ткани );

2) приобретенные, вторичные (патологически измененные ткани ) антигены как инфекционной, так и не инфекционной при- роды.

Неинфекционные аутоантигены по происхождению своему мо- гут быть ожоговым, лучевым, холодовым и др., а инфекцион- ные-комплексными и промежуточными.

Появление естественных аутоантигенов связывают с наруше- нием физиологической изоляции органов и тканей, по отношению к которым отсутствует иммунологическая толерантность. Извест- но, что в период созревания лимфоидной ткани возникает имму- нологическая толерантность к антигенам всех органов и тканей, кроме тканей глаза, щитовидной железы, семенников, надпочеч- ников, головного мозга, нервов. Считается, что антигены этих органов и тканей отграничены от лимфоидной ткани гистогемати- ческим барьером.

Механизмы проявления приобретенных аутоантигенов неод- нозначны. Согласно концепции Ф.Бернета, в этих условиях обра- зуются «запретные» клоны клеток, которые участвуют в иммуно- логических реакциях против различных компонентов тканей.

Приобретенные неинфекционные аутоантигены могут появляются при воздействии на ткани физических и химических факторов, под влиянием лекарственных препаратов. В образовании аутоантигенов в этих условиях большое значение отводится гаптенному механиз- му.

Появление инфекционного комплексного аутоантигена ( комп- лексы ткань-микроб, ткань-токсин ) ведет к тому, что возникаю- щие в этих условиях аутоантитела реагируют ни только с микро- бом, но и с тканью, что и определяет возможность развития ауто- агрессивного процесса.

Близкая ситуация возникает в том случае, когда появляют- ся перекрестно реагирующие антигены, т.е. антигены микробов, имеющие общие детерминанты с антигенами ткани. Доказана, нап- ример, антигенная общность 5-го серотипа бета-гемолитического стрептококка и ткани почечных клубочков, клебсиеллы и ткани легких, некоторых штампов кишечной полочки и ткани слизистой оболочки толстой кишки и др.

Инфекционные промежуточные антигены (вирусиндуцирован- ные), которые отличаются по своим антигенным свойствам как от клетки, так и от вируса, способны индуцировать продукцию ан- тител и тем самым вызывать аутоиммунное повреждение клеток и тканей.

Однако основной причиной аутоиммунизации считают наруше- ния в центральном органе иммуногенеза — тимусе, которые при- водят к потери способности естественных иммунодепрессантов подавлять функцию Т-клеток.

КЛАССИФИКАЦИЯ АУТОИММУННЫХ БОЛЕЗНЕЙ.

1-я группа. _Органоспецифические аутоиммунные болезни

(болезнь Хашимото, энцефаломиелит, полиневрит, рассеяный склероз, идиопатическая аддисонова болезнь, асперматогения, симпатическая офтальмия). Их возникновение провоцирует ин- фекция, особенно вирусная, хроническое воспаление и др. Ау- тоиммунизация развивается в связи с повреждением физиологи- ческих барьеров иммунологически обособленных органов, что позволяет иммунной системе реагировать на их антигены выра- боткой аутоантител и сенсибилизированных лимфоцитов. При этом в органах развиваются изменения, характерные преиму- щественно для реакции ГЗТ.

2-я группа. _Органонеспецифические аутоиммунные болезни

(системная красная волчанка, ревматоидный артрит, системная склеродермия, дерматомиозит, вторичная гемолитическая анемия и тромбоцитопения). В этих случаях нарушения контроля имму- нологического гемостаза лимфоидной системы связаны с генети- ческими факторами,вирусной и бактериальной инфекцией, иони- зирующим излучением. Аутоиммунизация развивается к антигенам многих органов и тканей, не обладающих органной специфич- ностью. В органах и тканях при этих заболеваниях наблюдаются изменения, характерные для реакций как ГЗТ, так и особенно

ГНТ.

3-я группа. Это определенные формы гломерулонефрита, ге- патита, хронического гастрита и энтерита, неспецифический язвенный колит, цирроз печени, ожоговая болезнь, аллергичес- кие анемии, агранулоцитоз, лекарственная болезнь. Изменения антигенных свойств тканей и органов, т.е. образование ауто- антигенов при этих заболеваниях, связано прежде всего с де- натурацией тканевых белков при ожоге, травме, хроническом воспалении, вирусной инфекции. Образование аутоантигена воз- можно при воздействии бактериального антигена,особенно пе- рекрестно реагирующего. В этих случаях с аутоиммунизацией связано не возникновение заболеваний, а прогрессирование ха- рактерных для него органных изменений, которые отражают ре- акции ГЗТ и ГНТ.

_ИММУНОДЕФИЦИТНЫЕ СОСТОЯНИЯ

Термином 1ИММУНОДЕФИЦИТЫ 0обозначают нарушения нормального иммунологического статуса, которые обусловлены дефектом одно- го или нескольких механизмов иммунного ответа. С этих позиций можно рассматривать такие известные феномены, как иммунологи- ческий паралич (иммунологическая толерантность) и утрату фи- зиологической толерантности организма (аутоиммунизация).

Различают ПЕРВИЧНЫЕ И ВТОРИЧНЫЕ иммунодефициты.

В зависимости от уровня нарушений и локализации дефекта различают преимущественно следующие иммунодефициты:

1. Гуморальные.

2. Клеточные.

3. Комбинированные.

Классификация для первичной иммунологической недостаточ- ности была рекомендована экспертами ВОЗ.

I. Преимущественное нарушение продукции антител:

1. Сцепленная с Х-хромосомой агаммаглобулинемия.

2. Сцепленная с Х-хромосомой агаммаглобулинемия с де- фицитом гормона роста.

3. Аутосомно-рецессивный тип агаммаглобулинемии.

4. Иммунодефицит Ig с гиперпродукцией IgM.

5. Селективный иммунодефицит IgA.

6. Селективный дефицит других изотипов Ig.

7. Дефицит кси-цепей Ig.

8. Дефицит антител при нормо- или гипергаммаглобули- немии.

9. Иммунодефицит с тимомой.
II. Общий вариабельный иммунодефицит (ОВИ):

1. ОВИ с преимущественным дефектом В-клеток: а) нормальное число В-клеток; б) сниженное число В-клеток; в) Ig-несекретирующие В- или плазматические клет- ки; г) число В-клеток в норме или увеличено.

2. ОВИ с преимущественным нарушением Т-клеточной ре- гуляции: а) дефект Т-хелперов; б) избыток Т-супрессоров.

3. ОВИ с антителами к В- или Т-клеткам.

III. Преимущественные нарушения Т-звена иммунной системы:

1. Комбинированный иммунодефицит с доминирующим де- фицитом Т-клеток.

2. Дефицит пуриндинуклеозидфосфорилазы.

3. Дефицит аденозиндезаминазы.

4. Тяжелый комбинированный иммунодефицит: а) ретикулярная дисгения; б) снижение числа Т- и В-клеток; в) снижение Т-, нормальное число В-клеток (швей- царский тип ); г) синдром «голых » лимфоцитов.

5. Иммунодефицит с нетипичным ответом на вирус Эпш- тейна-Барра.

Иммунодефицит в сочетании с другими дефектами.

6. Дефицит транскобаламина-2.

7. Синдром Вискотта-Олдрича.

8. Атаксия-телеангиэктазия.

9. Синдром 3- и 4- жаберных дуг.

Дальнейшее совершенствование наших знаний позволило классифицировать иммунодефициты с учетом следующих патогене- тических и этиологических критериев:

1. Иммунодефициты, обусловленные отсутствием или резким нарушением клеточных популяций или субпопуляций ( стволовые клетки, Т- и В-клетки, процессы обмена веществ ).

2. Иммунодефициты вследствии нарушений механизмов имму- норегуляции.

Одним из наиболее клинически значимых вторичных иммуно- дефицитов является СИНДРОМ ПРИОБРЕТЕННОГО ИММУНОДЕФИЦИТА

(СПИД). Впервые синдром описан в научной литературе в 1981 г. американскими исследователями. Однако ретроспективный анализ позволяет утверждать, что СПИД поражал людей и ранее. Первые случаи синдрома официально были зарегистрированы в США, Афри- ке, на Гаити. В последние годы, когда были налажены методы диагностики СПИДа, выяснилось, что каждые 12-14 месяцев число зарегистрированных случаев синдрома удваивается. Соотношение инфицированных лиц к заболевшим колеблется от 50:1 до 100:1.

Наибольшее распространение СПИД имеет среди гомо- и бисексу- альных мужчин, наркоманов, вводящих наркотики внутривенно и пользующихся «коллективными» шприцами; реципиентов гемотранс- фузий (больные анемиями); детей родителей, больных СПИДом.

ВОЗБУДИТЕЛЬ СПИДа относится к группе ретровирусов подсе- мейства лентивирусов. Эта разновидность вирусов впервые опи- сана А.Дальтоном и соавт. (1974). Они содержат однонитчатую линейную РНК и фермент ревертазу (РНК-зависимая ДНК полимера- зу). Репликация вирусной нуклеиновой кислоты идет через ста- дию синтеза двунитчатой ДНК на матрице РНК, т.е. как бы об- ратным путем. В клетку-мишень проникает ДНК-копия с РНК виру- са, котрая интегрируется с клеточным геномом. Транскрипция информации вирусной ДНК осуществляется при участии клеточной

РНК-полимеразы. Созревание вириона путем почкования идет на клеточных мембранах. В организм вирус проникает с кровью и ее дериватами, клетками при пересадки тканей и органов, перели- вании крови, со спермой и слюной через поврежденную слизистую или кожу. Проникнув в организм, возбудитель СПИДа внедряется в клетки, имеющие рецепторы Т4, к которым гликопротеиды ви- русной оболочки имеют высокий аффинитет. Наиболее богаты ре- цепторами Т4 Т-лимфоциты-хелперы, в которые в основном и про- никают вирусы. Однако помимо этого вирус способен внедряться и в моноциты, фагоцитирующие клетки, клетки глии, нейроны.

Вирус обнаруживается в крови, в ткани слюнных желез, проста- ты, яичек.

Через 6-8 недель (реже — через 8-9 месяцев) после инфи- цирования появляются антитела к ВИЧ.

ПАТОГЕНЕЗ СПИДа. ВИЧ, инкорпорированный в геноме клеток организма в форме провируса, стимулирует транскрипцию РНК-ви- руса. На основе этой РНК синтезируются белковые компоненты вируса, которые затем интегрируют с его нуклеиновой кислотой.

По завершении процесса «сборки» вирусные частицы отторгаются от клетки, попадают в межклеточную жидкость, лимфу, кровь и атакуют новые клетки, имеющие рецепторы Т4, приводя их к ги- бели.

Существует несколько версий о МЕХАНИЗМЕ ЛИЗИСА КЛЕТОК,

ПОРАЖЕННЫХ ВИЧ. Одно из допущений (Р.Галло,1983) заключается в разрушении мембран лимфоцитов, моноцитов, нейронов при «от- почковывании» вируса от клетки с последующим их лизисом. Ве- роятность гибели клеток пропорциональна количеству рецепторов

Т4 на их поверхномти. Наибольшее их число имеют Т-хелперы, в связи с чем их количество значительно уменьшается.

В качестве другого механизма лизиса инфицированных ВИЧ клеток рассматривается возможность встраивания белков вирус- ной оболочки в клеточные мембраны. В связи с этим клетки рас- познаются ИКС как чужеродные и уничтожаются (Р.Курт, Х.Бре- де,1984).

Полагают также, что инкорпорация ДНК вируса (провируса) в геном Т-хелпера лишает их способности к трансформации и ре- агированию на регуляторные стимулы, в частности — на интер- лейкин 2.

Допускается также регуляторное подавление Т-хелперов растворимыми факторами супрессии, которые выделяют мононукле- ары крови больных СПИДом (Дж.Лоуренс,1983).

Эти и другие механизмы действия ВИЧ на клетки обуславли- вают их лизис, вызывая уменьшение их числа. В наибольшей мере это относится к Т-ХЕЛПЕРАМ. Именно по этому развивается ЛИМ-

ФОПЕНИЯ. Кроме того, подавляется способность Т-хелперов про- дуцировать интерлейкин 2. Одновременно наблюдается снижение

(примерно на 80-90%) количества и функциональной активности естественных киллеров. Число В-клеток, как правило, остается в пределах нормы, а функциональная активность их нередко сни- жается. Количество МАКРОФАГОВ обычно не изменяется, однако выявляется нарушение хемотаксиса и внутриклеточного перевари- вания чужеродных агентов. Отмечается также расстройство меха- низма «презентации» макрофагом антигена Т- и В-лимфоцитам.
Указанные изменения создают предрасположенность больных СПИ-

Дом к инфекциям, лимфоретикулярным опухолям (например, к сар- коме Капоши), а также — неспособности к развитию аллергичес- ких реакций замедленного типа.

_НАРУШЕНИЯ ВОДНОГО ОБМЕНА.

Единой общепринятой классифиации нарушений водно-элект- ролитного баланса не существует. Прежде всего принято делить эти нарушения в зависимости от изменений объема воды на:

1. Положительный водный баланс:

-гипергидратация;

-отеки.

2. Отрицательный водный баланс (гипогидратация).

Каждая из форм по Гамбиргер и соавт. (1952) подразделя- ется на:

1) экстрацеллюлярную;

2) интерацеллюлярную;

3) тотальную.

В зависимости от осмотической концентрации гипер- и ги- погидратации подразделяют на:

1) изоосмолярную;

2) гипоосмолярную;

3) гиперосмолярную.

_ИЗООСМОЛЯРНАЯ ГИПЕРГИДРАТАЦИЯ.

Простейшим примером изоосмолярной гипергидратации служит вливание больших количеств физиологического или рингеровского раствора в эксперименте или больным в послеоперационном пери- оде. Подобное состояние бывает также при разного видах отека, если вводятся достаточные количества воды и соли.

Изоосмолярная гипергидратация не вызывает перераспреде- ления жидкости между внутри- и внеклеточными фазами, осмоти- ческие свойства которых не изменены. Увеличение общего объема воды в теле совершается за счет внеклеточной жидкости, отсюда развитие гипертензии.

_ГИПООСМОЛЯРНАЯ ГИПЕРГИДРАТАЦИЯ.

Гипоосмолярная гипергидратация или водное отравление возникает при избыточном накоплении воды без соответствующей задержки электролитов. Это нарушение может возникнуть при проведении перитонеального диализа против гипоосмотического раствора, когда поступление воды превосходит способность по- чек к ее выделению, что имеет место при повышенной продукции

АДГ или олигоанурии. Она может возникать в результате внутри- венного вливания больших количеств изотонического раствора глюкозы, которая быстро потребляется клетками.

При водном отравлении вначале падает осмотическая кон- центрация внеклеточной жидкости благодаря ее разведению из- бытком воды. Осмотический градиент между «интерстицием» и клетками обуславливает передвижение части межклеточной воды в клетки и их набухание. Объем клеточной воды может повышаться на 15%.

_ГИПЕРОСМОЛЯРНАЯ ГИПЕРГИДРАТАЦИЯ.

Гиперосмолярная гипергидратация может возникнуть при введении гипертонических растворов в объемах, превышающих возможность достаточно быстрого выделения их почками, напри- мер при вынужденном питье морской воды. При этом происходит передвижение воды из клеток во внеклеточное пространство, ощущаемое как тяжелое чувство жажды.

_ГИПООСМОЛЯРНАЯ ДЕГИДРАТАЦИЯ.

Это состояние развивается в тех случаях, когда организм теряет много жидкости, содержащей электролиты, а возмещение потери происходит меньшим объемом воды без введения соли. Та- кое состояние бывает при повторной рвоте, поносе, сильном по- тении, полиурии (несахарный и сахарный диабет), если потеря воды (гипотонических растворов) частично восполняется питьем без соли. Из гипоосмотического внеклеточного пространства часть жидкости устремляется в клетки, что приводит к развитию внутриклеточного отека. Чувство жажды при этом отсутствует.

Потеря воды сопровождается нарастанием гематокрита, что при- водит к повышению вязкости крови и нарушения микроциркуляции.

Уменьшение объема циркулирующей крови ведет к уменьшению ми- нутного объема сердца, а следовательно и к экстраренальной почечной недостаточности. Объем фильтрации резко падает, раз- вивается олигурия.

_ГИПЕРОСМОЛЯРНАЯ ДЕГИДРАТАЦИЯ.

Развивается в результате потери воды, превышающей ее поступление и эндогенное образование. Потеря воды при этой форме происходит с небольшой потерей электролитов. Это может иметь место при сильном потении, гипервентиляции, поносе, по- лиурии, если утраченная жидкость не компенсируется питьем.

Большая потеря воды с мочой бывает при так называемом осмоти- ческом диурезе. Гиперосмолярная дегидратация значительно лег- че возникает у грудных детей, чем у взрослых. В грудном воз- расте большие количества воды почти без электролитов могут теряться через легкие при лихорадке, умеренном ацидозе и в других случаях гипервентиляции. Кроме того, у грудных детей недостаточно развита концентрационная способность почек.

Преобладание потери воды над выделением электролитов приводит к увеличению осмотической концентрации внеклеточной жидкости и передвижению воды из клеток в экстрацеллюлярное пространство, что приводит у обезвоживанию клеток, которое вызывает мучительное чувство жажды, усиление распада белка, повышение температуры.

_ОТЕК . — типовой патологический процесс характеризующийся избыточным накоплением жидкости в межклеточном пространстве, в результате нарушения обмена между плазмой крови и перивас- кулярной жидкостью. _ВОДЯНКОЙ . называют накопление внеклеточной жидкости в полостях тела, например водянку брюшной полости называют _ асцитом ., плевральной полости — _гидроторакс .. Отечная жидкость называется транссудатом.

_Общие механизмы развития отеков:

1. Повышение гидростатического давления в венозной отде- ле капилляра.

2. Понижение коллоидно-осмотического давления плазмы крови, и прежде всего развитие гипопротеинемии.

3. Снижение механического противодавления ткани процессу фильтрации, наступающее при ее разрыхлении.

4. Повышение онкотического и осмотического давления ин- терстициальной жидкости, а также усиление способности белков к связыванию воды (набуханию).

5. Повышение проницаемости гемато-паренхиматозного барь- ера.

6. Нарушение оттока лимфы.

7. Нарушение нейро-эндокринной регуляции функции почек, и прежде всего нарушение регуляции экскреции натрия почками.

В зависимости от преобладания одного из перечисленных механизмов _отеки классифицируются . на:

1) механические;

2) гипоонкотические;

3) мембраногенные;

4) осмотические;

5) лимфогенные;

6) смешанные.

_Этиологическая классификация отеков:

1. Застойные (сердечные).

2. Почечные: а) нефротические; б) нефритические.

3. Воспалительные.

4. Токсические.

5. Голодные или кахектические.

6. Нервнотрофические.

7. Лимфогенные.

8. Эндокринные.

9. Аллергические и анафилактические и т.д.

_НАРУШЕНИЯ КИСЛОТНО-ОСНОВНОГО РАВНОВЕСИЯ.

_Классификация нарушений кислотно-основного равновесия ..

_Ацидоз .- это такое нарушение КОС, при котором в крови появляется относительный или абсолютный избыток кислот или недостаток оснований.

_Алкалоз .- это такое нарушение КОС, при котором имеется избыток оснований или недостаток кислот.

Ацидоз: 1. газовый-дыхательный. 2. негазовый а) метабо- лический б) выделительный в) экзогенный г) ком- бинированный (напр., кетоацидоз + лактоацидоз; метаболический + выделительный; другие сочета- ния). 3. Смешанный (например, газовый + негазо- вый при асфиксии)
Алкалоз: 1. Газовый (дыхательный)

2. Негазовый: а) выделительный б) экзогенный

По степени компенсации все ацидозы и алкалозы подразде- ляются: 1) на компенсированные, это состояния, при которых в уравнении рН = изменяются абсолютные количества угольной кис- лоты и натрия гидрокарбоната, но соотношение их остается

1:20. При этом рН существенно не изменяется, что служит пока- зателем компенсации. 2) декомпенсированные, когда изменяется не только общее количество угольной кислоты и натрия гидро- карбоната, но и их соотношение, о чем свидетельствует сдвиг рН крови за пределы нормы.

_Нарушение кислотно-основного состояния (КОС)

КОС — соотношение кислот и щелочей в биологических жид- костях.

Показатели КОС:

1.Актуальный рН — фактическая величина отрицательного логарифма концентрации водородных ионов крови. С одной сторо- ны, этот показатель характеризует соотношение кислот и осно- ваний в исследуемой крови, а с другой, являясь интегральной величиной — отражает степень компенсаций действия повреждаю- щего фактора, направленного на изменение кислотности среды, и изменяется при превышении защитных возможностей организма. В норме рН= 7,40 (7,35 — 7,45).

2. рСО2 — напряжение углекислого газа в крови. Оно ха- рактеризует дыхательный компонент механизмов кислотно-основ- ного гомеостаза и функциональное состояние дыхательной систе- мы. Этот показатель может отражать развитие компенсаторных реакций при отклонениях КОС, а также — нарушения самой дыха- тельной системы. В норме рСО2 = 4,7 — 6,0 кПа.

3. ВВ — буферные основания крови. Характеризуют мощность буферных систем крови и отражает состояние метаболического компонента кислотно-основного гомеостаза. У здоровых лиц ВВ =

44 — 52 ммоль/л.

4. ВЕ — сдвиг буферных оснований; характеризует смещение кислот или оснований по отношению к должным величинам для данной крови. В норме ВЕ составляет _+ . 2,5 ммоль/л. Отрица- тельные значения ВЕ свидетельствуют об избытке в организме нелетучих кислот или о недостатке оснований и необходимости введения щелочных эквивалентов. Положительное значение ВЕ свидетельствует о недостатке нелетучих кислот или об избытке оснований и необходимости использовать для коррекции наруше- ний кислых соединений.

5. SВ — стандартный бикарбонат. Это концентрация гидро- карбонатов, определенная в стандартных условиях, у здоровых лиц SВ = 20 — 27 ммоль/л. Как и два предыдущих показателя, он также отражает состояние метаболических компонентов механиз- мов кислотно-основного гомеостаза. Изменения этого показателя всегда являются признаком нарушения КОС. При дыхательной не- достаточности его отклонения свидетельствуют о метаболической компенсации.

ВИДЫ НАРУШЕНИЙ КОС

_МЕТАБОЛИЧЕСКИЙ АЦИДОЗ

Встречается при различных видах кислородного голодания тканей и образовании недоокисленных продуктов обмена (при пе- реходе тканей на анаэробный гликолиз).

Подобное кислородное голодание чаще встречается при тя- желых формах нарушения кровообращения — в результате массив- ной кровопотери, прогрессирующей сердечно-сосудистой недоста- точности, клинической смерти. Усиленное образование кислых продуктов является спутником тяжелого сахарного диабета.

Распространенные гнойные заболевания (перитонит, абсцессы и др.) приводят к возникновению метаболического ацидоза. Часто метаболический ацидоз встречается при появлении относительно- го избытка нелетучих кислот, обусловленного потерей оснований

(кишечные и желчные свищи, диарея).

Характерной компенсаторной реакцией при метаболическом ацидозе является дыхательный алкалоз.

Основными признаками метаболического ацидоза являются: снижение величин SВ и ВВ, увеличение отрицательной величины ВЕ.
Компенсаторно снижается давление углекислого газа и общая угле- кислота. При декомпенсированных состояниях рН снижается.

_ДЫХАТЕЛЬНЫЙ АЦИДОЗ

Наступает вследствие снижения объема альвеолярной венти- ляции (массивные пневмонии, ателектазы легких, бронхиальная астма, обструктивная форма эмфиземы легких, нарушения дыхания у ослабленных больных в раннем послеоперационном периоде, при синдроме трахео- бронхиальной непроходимости и т.д.).

Дыхательный ацидоз характеризуется повышением показателя рСО2 свыше 45 мм рт.ст. При декомпенсированных состояниях снижается.

При нарушении вентиляции легких основная компенсация ды- хательного ацидоза осуществляется почками путем усиленного выведения Н+ и задержки (повышения реабсорбции) ионов НСО3-

(в виде бикарбоната натрия).

При этом увеличивается показатели ВВ, SВ, появляется из- быток оснований (т.е. показатель ВЕ со знаком +).

Такая компенсаторная реакция является целесообразной лишь до определенного момента. К выраженному респираторному ацидозу присоединяется второй патологический процесс — мета- болический алкалоз.

_МЕТАБОЛИЧЕСКИЙ АЛКАЛОЗ

Развивается в случаях потери нелетучих кислот (рвоты при декомпенсированном стенозе привратника) или при потери ионов

К+, что приводит к избыточному выведению ионов Н+ почками и перемещению Н+ в клеточный сектор.

Появление метаболического алкалоза характерно в послере- анимационном (постреанимационном) периоде у больных, перенес- ших массивную кровопотерю и гиповолемию. Особенно, если для лечения в сосудистое русло больного вводили большое количест- во растворов, содержащих Nа+, или даже растворов бикарбоната натрия (для коррекции метаболического ацидоза, например, в остром периоде реанимации).

Кроме того, гиповолемия обычно сопровождается вторичным альдостеронизмом, для которого характерна задержка Nа+, поте- ря К+.

Компенсация метаболического алкалоза осуществляется за счет появления дыхательного ацидоза. Но такая компенсация приводит к раздражению дыхательного центра и гипервентиляции.

Часто недостаточное развитие компенсаторных реакций при метаболическом алкалозе объясняется еще и тем, что с одновре- менным защелачиванием плазмы внутри клеток развивается аци- доз. К+ усиленно выводится из клеток в плазму, сопряженно в клетки поступает Н+.

Развивается сложное нарушение КОС, характеризующееся внутриклеточным гипокалиемическим ацидозом и плазменным алка- лазом.

Метаболический алкалоз легче предупредить (хотя и это не всегда возможно), чем лечить.

_ДЫХАТЕЛЬНЫЙ АЛКАЛОЗ

Развивается в случаях чрезмерного выделения СО2 из кро- ви. Это наблюдается при избыточной вентиляции во время дли- тельной операции или у реанимируемого больного).

Компенсация дыхательного алкалоза осуществляется почка- ми: задерживаются ионы Н+ и выделяется НСО3- . Моча при этом остается щелочной. Кроме того, увеличивается количество орга- нических кислот, в основном — молочной кислоты.

Таким образом, все компенсаторные реакции являются целе- сообразными лишь относительно, так как приводят к возникнове- нию метаболического ацидоза.

Изменение величины СО2 в ту или иную сторону говорит о возникновении дыхательного ацидоза или алкалоза: при повыше- нии говорят об ацидозе (дыхательном), при снижении — об алка- лозе.

Изменение величины показателей SВ, ВВ, ВЕ наиболее ти- пично для метаболических расстройств, а показатель АВ может характеризовать и метаболические и дыхательные нарушения и является суммарным, главным показателем.

Каждый показатель в отдельности, как правило, мало что дает для понимания наступивших изменений.

НАРУШЕНИЯ УГЛЕВОДНОГО ОБМЕНА

Гипогликемия — снижение уровня глюкозы в плазме до уровня, обуславливающего появление клинических симптомов.

Факторы определяющие развитие симптомов гипогликемии:

1. Пол больного;

2. Скорость снижения глюкозы в плазме;

3. Концентрация глюкозы в плазме, предшествующая ее снижению.

Признаки и симптомы гипогликемии обусловлены развитием: 1) нейрогликемии и 2) стимуляцией симпатоадреналовой системы.

Нейрогликемия обуславливает появление головных болей, утомляемости, помрачения сознания, галлюцинации и, наконец судороги и кому.

Активация симпатоадреналовой системы обуславливает сердце- биение, возбуждение,потливость, дрожь и чувство голода.

КЛАССИФИКАЦИЯ:

1. Гипогликемия натощак:

1.1 Эндокринная: а) Избыток инсулина или инсулиноподобных факторов:

— островковоклеточные опухоли;

— внепанкреатические опухоли. б) Дефицит гормона роста:

— гипопитуитаризм;

— изолированный дефицит гормона роста. в) Дефицит кортизола:

— гипопитуитаризм;

— изолированный дефицит АКТГ;

— Адиссонова болезнь.

1.2 Печеночная: а) болезни откладывания гликогена; б) дефицит ферментов глюконеогенеза; в) острый некроз печени:

— отравления гепатотропными веществами;

— вирусный гепатит. г) застойная сердечная недостаточность.

1.3 Субстратная: а) гипогликемии натощак при беременности; б) гипогликемии новорожденных с кетозом; в) уремия; г) тяжелая недостаточность питания.

1.4 Прочие причины: а) Аутоиммунная инсулиновая гипогликемия.

2. Гипогликемия после еды:

2.1 Спонтанная реактивная гипогликемия (идеопатическая).

2.2 После операций на ЖКТ (алиментарный синдром).

2.3 Ранние стадии сахарного диабета (диабет взрослых II тип).

3. Индуцированная гипогликемия:

3.1 Инсулиновая гипогликемия.

3.2 Гипогликемия, вызываемая препаратами сульфанилмоче- вины.

3.3 Алкогольная гипогликемия.

3.4 Наследственное нарушение толерантности к фруктозе.

Гипергликемия — увеличение количества глюкозы в плазме выше 6,6 ммоль/л, встречается в основном, при сахарном диабете.

Повреждающие факторы при гипергликемии: 1) увеличение осмоти- ческого давления плазмы, 2) выведение глюкозы с мочей, 3) нару- шение обмена веществ (микроангиопатии, гликозилирование гемог- лобина и т.д.

Причины: 1.Сахарный диабет

2.Алиментарная гипергликемия

3.Нарушения толерантности к глюкозе

_ПАТОФИЗИОЛОГИЯ ЛИПИДНОГО ОБМЕНА.

_Жировая недостаточность .развивается при длительных сро- ках нарушения поступления жиров и характеризуется ограничени- ем процессов роста и восстановления, нарушением функции по- чек, поражением кожи. В основе этих нарушений лежит дефицит незаменимых жирных кислот.

Общие механизмы развития:

1. Нарушение процессов образования и поступления желчи в кишечник.

2. Недостаточность липаз.

3. Избыток в пище солей кальция и магния.
4. Инфекционные и токсические нарушения кишечной стенки.

5. А- и В-гиповитаминозы.

6. Ускоренный пассаж пищи при диспепсиях.

_Гиперлипидемия .- основное проявление нарушения процессов транспорта жиров в крови и их перехода в ткани.

Основные виды:

1. Алиментарная.

2. Эндогенная: а) при дефиците альбуминов, участвующих в транспорте жиров (нефроз, гепатит); б) при нарушении активации липопротеиновой липазы или образование ее ингибиторов (атеросклероз, постгеморрагические состояния, облучение, сахарный диабет, механическая желтуха, избыток хлористого натрия).

3. Транспортная (при голодании, стрессовых ситуациях).

К основным последствиям гиперлипидемии относятся: ожире- ние, жировая инфильтрация и дистрофия печени, холестериноз, претромботические состояния.

_Ожирение .- избыточное отложение жиров в жировой ткани и строме различных органов.

Ожирение подразделяется на:

1. Первичное:

1) алиментарно-конституционное;

2) нейроэндокринное: а) гипоталамо-гипофизарное; б) адипозогенитальная дистрофия (у детей).

2. Вторичное (симптоматическое):

1) церебральное;

2) эндокринное: а) гипотиреоидное; б) гипоовариальное; в) надпочечниковое; г) климактерическое.

Ожирение рассматривается как фактор риска при многих за- болеваниях: ИБС, гипертоническая болезнь, тромбоз, вентиляци- онная недостаточность, нарушения опорно-двигательного аппара- та, расстройства половой сферы.

_Жировая инфильтрация .- избыточное отложение жиров в тка- нях, не относящихся к жировой (чаще печень).

Виды жировой инфильтрации:

1. Алиментарная.

2. Эндогенная.

3. Алипотропная.

4. Анизотропная.

_Холестериноз .- накопление холестерина в результате нару- шения баланса липопротеидов низкой и высокой плотности. Может наблюдаться и без повышения абсолютного содержания холестери- на в крови. Частным случаем холестериноза является атероскле- роз.

В патогенезе атеросклероза важна роль наследственных факторов. Можно выделить 3 группы лиц в зависимости от содер- жания холестерина в плазме крови:

1. Содержание холестерина менее 2 г/л — частота ИБС не- велика, факторы риска (курение, алкоголь, гипертония) почти не влияют.

2. Содержание холестерина 2-3,5 г/л (основная часть взрослого населения) — факторы риска играют решающую роль.

3. Содержание холестерина более 3,5 г/л (семейная гипер- холестеринемия) — часто ИБС, действие антифакторов риска не- эффективно.

_Нарушение межуточного обмена жиров с развитием гиперке-

_тонемии .наблюдается при голодании, сахарном диабете, лихорад- ке и при истощающей мышечной работе.

На фоне относительного или абсолютного дефицита углеводов активируется липолиз. Однако, поскольку «жиры горят в пламени углеводов», процесс утилизации ацетил-КоА блокируется и прева- лирует кетогенез.

В патогенезе кетоацидотической комы важное значение имеют кетоацидоз, кетонурия с потерей ионов натрия и калия, обезвожи- вание организма и активация процессов тканевого распада.

_ПАТОФИЗИОЛОГИЯ БЕЛКОВОГО ОБМЕНА.

_Азотистое равновесие .- количество потребляемого азота с пищей соответствует количеству азота выводимого из организма.

_Положительный азотистый баланс .- накопление азота в ор- ганизме происходит при физиологическом и патологическом состоя- ниях, сопровождающихся повышением биосинтеза белков и нуклеоти- дов, что наблюдается в растущем организме, при беременности, при введении гормонов анаболического действия, в период рекон- валесценции после болезни.

_Отрицательный азотистый баланс .- снижение количества азо- та в организме, что имеет место при потере белков или большом расходе их организмом. При этом азота выводится больше, чем поступает. Это может быть при голодании — полном или частич- ном, при тиреотоксикозе, инфекционной лихорадке, ожогах, по- носах, кровопотере.

_Гипопротеинемия .- возникает, главным образом, за счет снижения количества альбуминов, синтезируемых печенью. Может быть приобретенной (при голодании, заболевании печени, нару- шении всасывания белков) и наследственной.

_Протеинурия . — потеря белков с мочой.

_Гиперпротеинемия .- связана в основном с изменением содер- жания глобулинов за счет повышения гамма-глобулинов, синтези- руемых плазматическими клетками (клетками иммунной системы), а также альфа- и бета-глобулинов, синтезирующихся печенью.

_Парапротеинемия .- появление измененных глобулинов. Напри- мер, при миеломной болезни они проходят почечный барьер и в мо- че определяются как белки Бенс-Джонсона.

_Диспротеинемия .- это нарушение соотношения альбуминов и глобулинов крови (А/Г коэффициент).

_Гормон анаболического действия .- соматотропный гормон ги- пофиза, половые стероидные гормоны и, соответственно, гона- дотропные гормоны гипофиза, инсулин.

_Гормоны катаболического действия .- тироксин, глюкокорти- коиды, зависящие от функционального состояния тропных гормо- нов гипофиза.

_Процесс трансаминирования .приводит к образованию амино- кислот, процесс окислительного дезаминирования — к их разру- шению.

_Гипераминоацидемия — .повышение концентрации аминокислот в крови.

_Аминоацидурия — . повышение содержания аминокислот в моче.

_Азотистые продукты .конечных этапов белкового обмена: мо- чевина, аммиак, мочевая кислота, креатинин, индикан.

Состав остаточного азота (20-30 мг%) на 50% состоит из азота мочевины, около 25% его приходится на долю аминокислот, остальная часть приходится на различные азотистые продукты.

Немочевинную часть называют резидуальным азотом.

_Гиперазотемия — . увеличение остаточного азота в крови.

_Печеночная .или продукционая азотемия связана с недоста- точным образованием в печени мочевины. В этих случаях увеличи- вается количество резидуального азота.

_Почечная .или ретенционная азотемия обусловлена нарушением выделительной функции почек. Увеличивается содержание оста- точного азота за счет азота мочевины.

_Гиперурикемия — .избыточное содержание мочевой кислоты в крови.

_ЭКСТРЕМАЛЬНЫЕ СОСТОЯНИЯ

_БОЛЬ, ЕЕ ЗАЩИТНОЕ И ПАТОГЕННОЕ ЗНАЧЕНИЕ

Ноцицептивная информация, возникающая на периферии, пере- дается двумя типами нервных волокон: А — — миелинизированными, стимуляция которых вызывает локализованную боль, и С — немиели- низированными, связанными с формированием интенсивной, но слабо локализованной боли. При выраженной травме отмечается поступле- ние импульсов по всем возбужденным афферентам, включая и высо- копороговые.

Возникшее возбуждение распространяется на различные уровни

ЦНС.

Боль и вся обстановка в момент травмы вызывает эмоциональ- ный стресс, психическое напряжение, чувство тревоги и опасности, которые и формируют различный характер поведения в зависимости от типа высшей нервной деятельности.

Т.о., боль является биологическим «сигналом опаснос- ти»,включающей типичную оборонительную реакцию со стереотип- ными проявлениями — симпатоадреналовая активация с последую- щими сдвигами функционирования сердечно-сосудистой системы, дыхания, метаболизма и активацией гипоталамо- гипофизарно- надпочечниковой системы.

Все эти сдвиги гомеостаза выражаются формированием так на- зываемой «болевой доминанты в ЦНС», подавляющей ее другие функ- ции и, в частности, высшие ассоциативные.

При поражении крупных нервных стволов или обширных рецеп- тивных полей происходит раннее торможение мезэнцефальной рети- кулярной формации, а также структур таламуса и спинного мозга, что приводит к ограничению потока афферентной импульсации. Од- нако, при этом нарушается интегративная функция коры головного мозга, основанная на синтезе афферентных сигналов. В последую- щем нарушается регуляция функций организма в целом.

Тем самым, болевая импульсация имеет двоякое значение:

1) включение избыточных механизмов защиты — зачастую энер- гетически невыгодное усиление деятельности систем жиз- необеспечения. При этом, если избыточная активация дли- тельна, утрачивает приспособительное значение и стано- вится причиной необратимых изменений в организме.

2) биологическим назначением болевой импульсации является регуляция развития раневого процесса, который всегда сопровождает травму и сам по себе может явиться источ- ником патологической импульсации, утяжеляя состояние пострадавшего.

Активация защитных механизмов в ответ на тяжелую травму сопровождается включением антиноцицептивной системы. Ее реали- зация начинается уже на сегментарном уровне благодаря выбросу большого количества эндогенных опиатов-эндофринов и энкефалина.

В связи с этим блокируются опиатные рецепторы, но и также нару- шается кровообращение с развитием стойкой гипотензии, угнетает- ся дыхание.

КОЛЛАПС

_Коллапс .- патологический процесс, характеризующийся угне- тением деятельности ЦНС и других функций организма, резким сни- жением артериального и венозного давлений, уменьшением массы циркулируюшей крови с нарушением обмена веществ. Коллапс не яв- ляется нозологической единицей, он возникает на высоте развития некоторых тяжелых заболеваний. При этом отмечается прямая за- висимость между тяжестью состояния больного и степенью наруше- ния кровообращения. Основное звено патогенеза коллапса — острая сосудистая недостаточность.

_Основные виды

1. _Инфекционный .- при тяжело протекающих острых инфекциях.

Чаще развивается во время критического снижения температуры, когда резко расширяются сосуды поверхности тела и регуляция кровообращения становится несостоятельной.

2. _Гипоксемический .- при быстроразвивающейся кислородной недостаточности с развитием ишемии головного мозга и нарушением регуляции кровообращения.

3. _Ортостатический .- при быстром перемещении тела из гори- зонтального положения в вертикальное у больных длительное время находившихся на постельном режиме.

4. _Панкреатический .- при травме живота, острых панкреати- тах, когда происходит активация протеолитических ферментов не- посредственно в протоках железы с последующим поступлением в кровь. Происходит расширение сосудов, торможение сосудодвига- тельного центра.

5. _Геморрагический . — при острой кровопотери.

6. _Энтерогенный .- нередко у больных после резекции желудка вслед за приемом пищи.

7. _Коллапс при инфаркте миокарда.

_ШОК

» _Шок .- сложный типовой патологический процесс, возникаю- щий при действии на организм экстремальных факторов внешней и внутренней среды, которые наряду с первичным повреждением вы- зывают чрезмерные и неадекватные реакции адаптивных систем, особенно симпато-адреналиновой, стойкие нарушения нейро-эн- докринной регуляции гомеостаза, особенно гемодинамики, микро- циркуляции, кислородного режима организма и обмена ве- ществ»(В.К.Кулагин).

Сущность процесса «шок» — несогласованные изменения в об- мене и его циркуляторном обеспечении, возникающие вследствие расстройств нервной и гуморальной регуляции (С.А.Селезнев).

_Патофизиологические закономерности шока

1. Дефицит эффективно циркулирующего объема крови.

2. Избыточная активация симпато-адреналовой системы.

3. Реодинамические расстройства в области микроциркуляции.

4. Клеточная гипоксия.

5. Прогрессирующий ацидоз.

6. Гипотония.

7. Поражение клеток с развитием необратимой дезорганиза- ции.

_Классификация

По этиологии выделяют следующие виды шока:

1. Геморрагический.

2. Травматический.

3. Дегидратационный.

4. Ожоговый.

5. Кардиогенный.

6. Септический.

7. Анафилактический.

_Травматический шок .- тяжелое осложнение при различных травмах. Это состояние вызывает боль, нарушающая деятельность нервной системы, кровообращения, эндокринную корреляцию вегета- тивных процессов и обмена веществ. Первоначальное возбуждение интенсивно, относительно кратковременно, но оно ведет к истоще- нию энергетических ресурсов ЦНС с развитием фазы угнетения. Эта фаза свидетельствует об исчерпанности ответных возможностей ор- ганизма. Органы и ткани лишаются нормальной трофической регуля- ции и наступает дисгармония обмена. Далее развивается гипоксия, ацидоз и нарушение выведения токсических продуктов обмена.

Итак, в патогенезе травматического шока имеет значение со- четанное воздействие болевой импульсации, крово- и плазмопоте- ри, токсемия. Значимо также и повреждение тех или иных органов и нарушение их функций.

_Геморрагический шок .- относится к состояниям резкого нару- шения кровообращения на разных функциональных уровнях, сопро- вождающихся гипоксией и расстройствами метаболизма вследствие массивной кровопотери и пролонгированной гипотензии. Формирова- ние геморрагического шока патогенетически связано с невозмож- ностью компенсации организмом гиповолемии и адекватной перфузии кровью тканей в связи с падением тонуса периферических сосудов.

_НАРУШЕНИЯ ТКАНЕВОГО РОСТА

_ПАТОФИЗИОЛОГИЯ ОПУХОЛЕВОГО РОСТА

_Опухолевый (злокачественный) рост — .местный, автономный, нерегулируемый тканевый рост, т.е. в отличие от физиологическо- го он ничем не ограничен и теоретически мог бы продолжаться до бесконечности; он автономен, поскольку не регулируется соот- ветствующими механизмами пораженного организма. Этот рост имеет также процессуальный характер. Злокачественно перерожденные клетки удерживают свои особые свойства на всем протяжении свое- го существования и передают их последующим генерациям.

_Опухоль .- типический патологический процесс, представляю- щий собой нерегулируемое, беспредельное разрастание ткани, не связанное с общей структурой пораженного органа и его функциями

(В.А.Горбань)

_Опухоль .- патологический процесс, характеризующийся безу- держным разрастанием клеточных элементов без явлений их созре- вания (В.А.Фролов)

Совокупность признаков, отличающий опухолевую ткань от нормальной, и составляющие биологические особенности опухолево- го роста, носит название _атипизма ..

Для злокачественных опухолей характерны клеточный, ткане- вой (морфологический) атипизм; метаболический и иммунологи- ческий атипизм.

_Онкогенез .(канцерогенез) — состояние, связанное с наруше- нием регуляторных факторов и, как следствие, с безудержным опу- холевым ростом.

В число наиболее важных факторов онкогенеза входят:

1. Химические канцерогены (до 90% рака);

2. Физические

3. Онкогенные вирусы.

Все химические канцерогены — это соединения, которые после проникновения в организм прямо, т.е. без предварительных изме- нений молекулы, или косвенно, т.е. после того как их исходные молекулы (проканцерогены) в организме превратятся в активные соединения, вызывают злокачественную трансформацию. Все эти со- единения имеют общее свойство — они несут положительный заряд и реагируют с отрицательно заряженными (нуклеофильными) группами молекул ДНК и белков. Образовавшиеся комплексы и вызывают пов- реждение клетки. При этом происходит модификация генома клетки с изменением первичной последовательности оснований.

_Коканцерогенез .- подкрепление канцерогенеза соединениями, которые в отсутствие канцерогена стимулируют неопухолевую про- лиферацию клеточных элементов (промоторы). Действие промоторов резко сокращает латентный период развития опухоли.

_Физический канцерогенез .- высокая температура, механи- ческое трение, УФО и, в большей степени — радиоактивность (изо- топы с длительным периодом полураспада и нейтринное излучение).

Под действием излучения от молекул, из которых построены раз- личные компоненты клеток, отделяются электроны, которые превра- щаются в источники излучения второго и третьего порядка. Кроме того, при облучении в воде образуются свободные радикалы, всту- пающие в связь с нуклеиновыми кислотами и белками.

Вирусный канцерогенез — способность ДНК-содержащих вирусов индуцировать опухоли. Из ферментов, входящих в состав онкоген- ных вирусов, важнейшим является РНК — зависимая ДНК-полимераза, которая способна синтезировать молекулу ДНК, комплементарную к вирусной РНК. Активированные онкогены, встраиваясь в геном клетки, включают безудержную пролиферацию. В патогенезе опухо- левого роста можно выделить следующие этапы: _инициация, промо-

_ция и опухолевая прогрессия ..

Трансформация нормальной клетки в опухолевую ( _инициация .) может проходить двумя путями — мутационным и эпигеномным. Мута- ционный канцерогенез связан с генными мутациями, следствием ко- торых будет растормаживание генов — инициаторов клеточного де- ления. При эпигеномном канцерогенезе в отсутствие мутаций устойчивое нарушение нормальной регуляции генома, приводящее к беспредельному росту. _Промоция .(активизация) — связана с разм- ножением опухолевых клеток. При этом большинство канцерогенов являются полными, т.е. способны вызвать и трансформацию и акти- визацию.

_Опухолевая прогрессия .- третий этап канцерогенеза, при этом выявляются стойкие качественные изменения свойств опухоли в сторону малигнизации по мере роста опухоли.

_Предрак .- патологическое состояние характеризующееся длительным существованием атрофических, дистрофических и про- лиферативных процессов, которые предшествуют злокачественной опухоли и в большом числе случаев с нарастающей вероятностью в нее переходят. Среди предраков выделяют облигатные (обяза- тельные) формы перехода и факультативные (необязательные).

Принципиальной особенностью злокачественных опухолей является их способность к _метастазированию .- т.е. отрыву от опухолевой ткани отдельных клеток , переносу их в другие органы с после- дующим развитием на новом месте аналогичного новообразования.

Наиболее часто метастазирование происходит по лимфогенному пути, хотя признаются гематогенный и тканевый пути.

Метастазирование в определенной степени определяется меха- ническими факторами — сосудистые стенки состоят из опухолевых клеток, слабость сцепления между опухолевыми клетками, наличие рыхлой стромы у опухолей.

Однако, в большей степени метастазирование является актив- ным процессом. Это доказывается, во-первых, наличием латентного периода, во-вторых, наличием избирательности в локализации. Тем самым, ткань, в которую попал метастаз, должна быть восприимчи- вой, здесь важная роль принадлежит реактивным свойствам ткани, связанными с местными иммунными защитными механизмами, наличие гистогематических барьеров.

.

Реферат: Объектно-ориентированное программирование

1. Введение

Концепция объектно-ориентированного программирования подразумевает, что основой управления процессом реализации программы является передача сообщений объектам. Поэтому объекты должны определяться совместно с сообщениями, на которые они должны реагировать при выполнении программы. В этом состоит главное отличие ООП от процедурного программирования, где отдельно определённые структуры данных передаются в процедуры (функции) в качестве параметров. Таким образом, объектно-ориентированная программа состоит из объектов – отдельных фрагментов кода, обрабатывающего данные, которые взаимодействуют друг с другом через определённые интерфейсы.

Объектно-ориентированный язык программирования должен обладать следующими свойствами:

1. абстракции – формальное о качествах или свойствах предмета путем мысленного удаления некоторых частностей или материальных объектов;

2. инкапсуляции – механизма, связывающего вмести код и данные, которыми он манипулирует, и защищающего их от внешних помех и некорректного использования;

3. наследования – процесса, с помощью которого один объект приобретает свойства другого, т.е. поддерживается иерархической классификации;

4. полиморфизма – свойства, позволяющего использовать один и тот же интерфейс для общего класса действий.

Разработка объектно-ориентированных программ состоит из следующих последовательных работ:

— определение основных объектов, необходимых для решения данной задачи;

— определение закрытых данных (данных состояния) для выбранных объектов;

— определение второстепенных объектов и их закрытых данных;

— определение иерархической системы классов, представляющих выбранные объекты;

— определение ключевых сообщений, которые должны обрабатывать объекты каждого класса;

— разработка последовательности выражений, которые позволяют решить поставленную задачу;

— разработка методов, обрабатывающих каждое сообщение;

— очистка проекта, то есть устранение всех вспомогательных промежуточных материалов, использовавшихся при проектировании;

— кодирование, отладка, компоновка и тестирование.

Объектно-ориентированное программирование позволяет программисту моделировать объекты определённой предметной области путем программирования их содержания и поведения в пределах класса. Конструкция «класс» обеспечивает механизм инкапсуляции для реализации абстрактных типов данных.
Инкапсуляция как бы скрывает и подробности внутренней реализации типов, и внешние операции и функции, допустимые для выполнения над объектами этого типа.

2. Что такое объектно-ориентированное программирование

Элементы объектно-ориентированного программирования (ООП) появились в начале 70-х годов в языке моделирования Симула, затем получили свое развитие, и в настоящее время ООП принадлежит к числу ведущих технологий программирования.

Основная цель ООП, как и большинства других подходов к программированию – повышение эффективности разработки программ. Идеи ООП оказались плодотворными и нашли применение не только в языках программирования, но и в других областях Computer Science, например, в области разработки операционных систем.

Появление ООП было связано с тем наблюдением, что компьютерные программы представляют собой описание действий, выполняемых над различными объектами. В роли последних могут выступать, например, графические объекты, записи в базах данных или совокупности числовых значений. В традиционных методах программирования изменение данных или правил и методов обработки часто приводило к необходимости значительного изменения программы. Всякое существенное изменения программы – это большая неприятность для программиста, так как при этом увеличивается вероятность ошибок, вследствие чего возрастает время, необходимое для «доводки» программы. Использование
ООП позволяет выйти из такой ситуации с минимальными потерями, сводя необходимую модификацию программы к её расширению и дополнению. Необходимо заметить, что ООП не является панацеей от всех программистских бед, но его ценность как передовой технологии программирования несомненна. Изучение идей и методов ООП может существенно упростить разработку и отладку сложных программ.

Мы уже привыкли использовать в своих программах процедуры и функции для программирования тех сложных действий по обработке данных, которые приходится выполнять многократно. Использование подпрограмм в своё время было важным шагом на пути к увеличению эффективности программирования.
Подпрограмма может иметь формальные предметы, которые при обращении к ней заменяются фактическими предметами. В этом случае есть опасность вызова подпрограммы с неправильными данными, что может привести к сбою программы и её аварийному завершению при выполнении. Поэтому естественным обобщением традиционного подхода к программированию является объединение данных и подпрограмм (процедур и функций), предназначенных для их обработки.

3. Объекты

Базовым в объектно-ориентированном программировании является понятие объекта. Объект имеет определённые свойства. Состояние объекта задаётся значениями его признаков. Объект «знает», как решать определённые задачи, то есть располагает методами решения. Программа, написанная с использованием ООП, состоит из объектов, которые могут взаимодействовать между собой.

Ранее отмечалось, что программная реализация объекта представляет собой объединение данных и процедур их обработки. Переменные объектного типа называют экземплярами объекта. Здесь требуется уточнение – экземпляр можно лишь формально назвать переменной. Его описание даётся в предложение описания переменных, но в действительности экземпляр – нечто большее, чем обычная переменная.

В отличие от типа «запись», объектный тип содержит не только поля, описывающие данные, но также процедуры и функции, описания которых содержится в описании объекта. Эти процедуры и функции называют методами.
Методам объекта доступны его поля. Следует отметить, что методы и их параметры определяются в описании объекта, а их реализация даётся вне этого описания, в том мест программы, которое предшествует вызову данного метода.
В описании объекта фактически содержаться лишь шаблоны обращения к методам, которые необходимы компилятору для проверки соответствия количества параметров и их типов при обращении к методам. Вот пример описания объекта[1]:

Type

Location = object

X,Y: Integer;

Procedure Init(InitX, InitY: Integer);

Function GetX: Integer;

Function GetY: Integer;

End;

Здесь описывается объект, который может использоваться в дальнейшем, скажем, в графическом режиме и который предназначен для определения положения на экране произвольного графического элемента. Объект описывается с помощью зарезервированных слов object…end, между которыми находиться описание полей и методов. В нашем примере объект содержит два поля для хранения значений графических координат, а так же для описания процедуры и двух функций — это методы данного объекта. Процедура предназначена для задания первоначального положения объекта, а функция – для считывания его координат.

4. Инкапсуляция

Инкапсуляция является важнейшим свойством объектов, на котором строится объектно-ориентированное программирование. Инкапсуляция заключается в том, что объект скрывает в себе детали, которые несущественны для использования объекта. В традиционном подходе к программированию с использованием глобальных переменных программист не был застрахован от ошибок, связанных с использованием процедур, не предназначенных для обработки данных, связанных с этими переменными. Предположим, например, что имеется «не-ООП» программа, предназначенная для начисления заработной платы сотрудникам некой организации, а в программе имеются два массива. Один массив хранит величину заработной платы, а другой – телефонные номера сотрудников (для составления отчёта для налоговой инспекции). Что произойдёт, если программист случайно перепутает эти массивы? Очевидно, для бухгалтерии начнутся тяжёлые времена. «Жёсткое» связание данных и процедур их обработки в одном объекте позволит избежать неприятностей такого рода.
Инкапсуляция и является средством организации доступа к данным только через соответствующие методы.

В нашем примере описание объекта процедура инициализации Init и функции GetX и GetY уже не существуют как отдельные самостоятельные объекты. Это неотъемлемые части объектного типа Location. Если в программе имеется описание нескольких переменных указанного типа, то для каждой переменной резервируется своя собственная область памяти для хранения данных, а указатели на точки входа в процедуру и функции – общие. Вызов каждого метода возможен только с помощью составного имени, явно указывающего, для обработки каких данных предназначен данный метод.

5. Наследование

Наследование – это ещё одно базовое понятие объектно-ориентированного программирования. Наследование позволяет определять новые объекты, используя свойства прежних, дополняя или изменяя их. Объект-наследник получает все поля и методы «родителя», к которым он может добавить свои собственные поля и методы или заменить («перекрыть») их своими методами.
Пример описания объекта-наследника даётся ниже:

Tipe

Point = object(Location)

Visible: Boolean;

Procedure Int(IntX, IntY: Integer);

Procedure Show;

Procedure Hide;

Function IsVisible: Boolean;

Procedure MoveTo(NewX, NewY: Integer);

End;

Наследником здесь является объект Point, описывающий графическую точку, а родителем – объект Location. Наследник не содержит описание полей и методов родителя. Имя последнего указывается в круглых скобках после слова object. Из методов наследника можно вызывать методы родителя. Для создания наследника не требуется иметь исходный текст объекта родителя.
Объект-родитель может быть уже в составе оттранслированного модуля.

В чём привлекательность наследования? Если некий объект был уже определён и отлажен, он может быть использован и в других программах. При этом может оказаться, что новая задача отличается от предыдущей, и возникает необходимость некоторой модификации как данных, так и методов их обработки. Программисту приходится решать дилемму – создания объектов заново или использовать результаты предыдущей работы, применяя механизм наследования. Первый путь менее эффективен, так как требует дополнительных затрат времени на отладку и тестирование. Во втором случае часть этой работы оказывается выполненной, что сокращает время на разработку новой программы. Программист при этом может и не знать деталей реализации объекта- родителя.

В нашем примере к объекту, связанному с определением положения графического элемента, просто добавилось новое поле, описывающее признак видимости графической точки, и несколько новых методов, связанных с режимом отображения точки и её преобразованиями.

6. Виртуальные методы

Наследование позволяет создавать иерархические, связанные отношениями подчинения, структуры данных. Следует, однако, заметить, что при использовании этой возможности могут возникнуть проблемы. Предположим, что в нашей графической программе необходимо определить объект Circle, который является потомком другого объекта Point:

Type

Circle = object (point)

Radius: Integer;

Procedure Show;

Procedure Hide;

Procedure Expand(ExpandBy: Integer);

Procedure Contact(ContactBy: Integer);

End;

Новый объект Circle соответствует окружности. Поскольку свойства окружности отличаются от свойств точки, в объекте-наследнике придется изменять процедуры Show и Hide, которые отображают окружность и удаляют её изображение с экрана. Может оказаться, что метод Init (см. предыдущий пример) объекта Circle, унаследованный от объекта Point, также использует методы Show и Hide, впредь во время трансляции объекта Point использует ссылки на старые методы. Очевидно в объекте Circle они работать не будут.
Можно, конечно, попытаться «перекрыть» метод Init. Чтобы это сделать, нам придётся полностью воспроизвести текст метода. Это усложни работу, да и не всегда возможно, поскольку исходного текста программы может не оказаться под рукой (если объект-родитель уже находиться в оттранслированном модуле).

Для решения этой проблемы используется виртуальный метод. Связь между виртуальным методом и вызывающими их процедурами устанавливается не во время трансляции (это называется ранним связанием), а во время выполнения программы (позднее связание.

Чтобы использовать виртуальный метод, необходимо в описании объекта после заголовка метода добавить ключевое слово virtual. Заголовки виртуальных методов родителя и наследника должны в точности совпадать.
Инициализация экземпляра объекта, имеющего виртуальные методы, должна выполняться с помощью специального метода – конструктора. Конструктор обычно присваивает полям объекта начальные значения и выполняет другие действия по инициализации объекта. В заголовке метода-конструктора слово procedure заменяется словом constructor. Действия обратные действиям конструктора, выполняет ещё один специальный метод – деструктор. Он описывается словом destructor.

Конструктор выполняет действия по подготовке позднего связывания. Эти действия заключаются в создании указателя на таблицу виртуальных методов, которая в дальнейшем используется для поиска методов. Таблица содержит адреса всех виртуальных методов. При вызове виртуального метода по его имени определяется адрес, а затем по этому адресу передается управление.

У каждого объектного типа имеется своя собственная таблица виртуальных методов, что позволяет одному и тому же оператору вызывать разные процедуры. Если имеется несколько экземпляров объектов одного типа, то недостаточно вызвать конструктор для одного из них, а затем просто скопировать этот экземпляр во все остальные. Каждый объект должен иметь свой собственный конструктор, который вызывается для каждого экземпляра. В противном случае возможен сбой в работе программы.

Заметим, что конструктор или деструктор, могут быть «пустыми», то есть не содержать операторов. Весь необходимый код в этом случае создается при трансляции ключевых слов construct и destruct.

7. Динамическое создание объектов

Переменные объектного типа могут быть динамическими, то есть размещаться в памяти только во время их использования. Для работы с динамическими объектами используются расширенный синтаксис процедур New и
Dispose. Обе процедуры в этом случае содержат в качестве второго параметра вызов конструктора или деструктора для выделения или освобождения памяти переменной объектного типа:

New(P, Construct) или

Dispose(P, Destruct)

Где P – указатель на переменную объектного типа, а Construct или
Destruct – конструктор и деструктор этого типа.

Действие процедуры New в случае расширенного синтаксиса равносильно действию следующей пары операторов:

New(P);

P^.Construct;
Эквивалентом Dispose является следующее:

P^Dispose;

Dispose(P)

Применение расширенного синтаксиса не только улучшает читаемость исходного кода, но и генерирует более короткий и эффективный исполняемый код.

8. Полиморфизм

Полиморфизм заключается в том, что одно и то же имя может соответствовать различным действиям в зависимости от типа объекта. В тех примерах, которые рассматривались ранее, полиморфизм проявлялся в том, что метод Init действовал по-разному в зависимости от того, является объект точкой или окружностью. Полиморфизм напрямую связан с механизмом позднего связывания. Решение о том, какая операция должна быть выполнена в конкретной ситуации, принимается во время выполнения программы.

Следующий вопрос, связанный с использованием объектов, заключается в совместимости объектных типов. Полезно знать следующее. Наследник сохраняет свойства совместимости с другими объектами своего родителя. В правой части оператора присваивания вместо типов родителя можно использовать типы наследника, но не наоборот. Таким образом, в нашем примере допустимы присваивания:

Var

Alocation : Location;

Apoin : Point;

Acircle : Circle;

Alocation :=Apoint

Apoint := Acrcle;

Alocation := Acircle;

Дело в том, что наследник может быть более сложным объектом, содержащим поля и методы, поэтому присваиваемые значения экземпляра объекта- родителя экземпляру объекта-наследника может оставить некоторые поля неопределёнными и, следовательно, представляет потенциальную опасность. При выполнении оператора присвоения копируются только те поля данных, которые являются общими для обоих типов.

————————
[1] Выполняется на языке Turbo Pascal, начиная с версии 5.0. Далее все примеры даны для выполнения на этом языке программирования.

Отчет по практике: Анализ эффективности работы Межрайонной Инспекции Федеральной налоговой службы России № 2 по г. Чита

Содержание

Введение 3

Глава 1 Организационная структура Межрайонной ИФНС России № 2 по г. Чите

1.1 Современная структура Межрайонной ИФНС России № 2 по г. Чите

Глава 2 Анализ эффективности работы Межрайонной ИФНС России № 2 по г. Чите

2.1 Анализ показателей налоговых платежей

Глава 3 Практические ситуации из работы камеральных отделов Межрайонной ИФНС России № 2 по г. Чите

Заключение

Введение

С 28 июня по 24 июля 2010 года мной была пройдена практика в Межрайонной Инспекции Федеральной налоговой службы России №2 по г. Чита, главной целью которой являлось закрепление имеющихся теоретических знаний, возможность их применения в области осуществления налоговой деятельности в подразделениях данной инспекции и изучение организационной структуры Межрайонной ИФНС №2.

Для достижения поставленной цели необходимо решить следующие задачи:

— ознакомиться с организационной структурой Межрайонной ИФНС №2;

— изучить функции и задачи как налогового органа в целом, так и его отдельных подразделений;

— изучить методику проведения камеральной налоговой проверки, рассмотреть процесс ее окончания и оформления результатов;

— освоить навыки работы с официальной документацией;

— ознакомиться с формами налогового контроля за соблюдением налогового законодательства;

— проанализировать эффективность деятельности данного налогового органа и на примере практических ситуаций рассмотреть работу камерального отдела.

Данный отчет состоит из введения, трёх глав, заключения, списка использованной литературы и приложения.

В первой главе раскрыта современная организационная структура Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита, определены основные полномочия руководителя рассматриваемой инспекции, а также функции и задачи каждого из отделов.

Во второй главе проведён анализ эффективности работы Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита, в том числе анализ показателей налоговых платежей, налогового контроля и анализ эффективности организации контрольной работы.

В третьей главе рассмотрены практические ситуации из работы отделов камеральных налоговых проверок Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита.

Глава 1 Организационная структура Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита

Современная структура Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита

Межрайонная ИФНС №2 по г.Чита была образована 24 ноября 2004 года. Данная государственная налоговая служба располагается по адресу: г.Чита, ул.Бутина д.10.

Руководство инспекцией осуществляет руководитель инспекции, а в его отсутствие заместители руководителя инспекции. Руководитель инспекции назначается и освобождается от занимаемой должности руководителем Управления ФНС по Забайкальскому краю. Он организует работу по полному и своевременному учету плательщиков и осуществляет контроль за соблюдением налогового законодательства и Налогового кодекса Российской Федерации (далее НК РФ), решает кадровые и хозяйственные вопросы. Также, в непосредственном подчинении руководителя инспекции находится отдел финансового и общего обеспечения.

Межрайонная ИФНС России №2 по г.Чита имеет пять заместителей руководителя инспекции, в кадрах Межрайонной ИФНС №2 числится 409 человек, а в ее структуру входит 25 отделов, каждый их которых имеет свои функции и задачи.

1- Отдел работы с налогоплательщиками

К задачам данного отдела относятся проведение приема, подготовки и выдачи документов по государственной регистрации юридических лиц, индивидуальных предпринимателей и учету налогоплательщиков; проведение контроля за соблюдением юридическими и физическими лицами, а также органами, на которые законодательно возложены обязанности предъявлять сведения в налоговые органы, законодательства о государственной регистрации юридических лиц и о налогах и сборах (в части учета налогоплательщиков).

К функциям отдела следует отнести: прием и регистрация налоговых деклараций, деклараций по страховым взносам на обязательное пенсионное страхование, заявлений о ввозе товаров и уплате косвенных налогов, бухгалтерской отчетности и иных документов, служащих основанием для исчисления и уплаты налогов, сборов, взносов, других обязательных платежей в бюджетную систему Российской Федерации; предоставление информации о состоянии расчетов по налогам, сборам, взносам по запросам налогоплательщиков, плательщиков страховых взносов на обязательное пенсионное страхование и сверка расчетов; прием и обработка сведений о доходах физических лиц; информирование налогоплательщиков, плательщиков страховых взносов на обязательное пенсионное страхование о действующем законодательстве о налогах, сборах, взносах и принятых в соответствии с ним нормативных правовых актов, взаимодействие со средствами массовой информации.

2- Отдел регистрации и учета налогоплательщиков.

Основными задачами отдела выступают осуществление регистрации юридических и физических лиц в качестве индивидуальных предпринимателей, ведение учета налогоплательщиков, осуществление контроля за соблюдением юридическими и физическими лицами своевременного представления сведений в налоговые органы, законодательства о государственной регистрации юридических лиц и о налогах и сборах (в части учета налогоплательщиков).

К функциям отдела регистрации и учета налогоплательщиков относятся: прием документов по государственной регистрации, выдача свидетельств о постановке на налоговый учет в налоговом органе, уведомлений о снятии с учета в налоговом органе, предоставление сведений о государственной регистрации юридических и физических лиц в государственные органы.

3 — Отдел камеральных проверок №1 занимается камеральными проверками Юридических лиц (ЮЛ), его задачи и функции:

-контроль за соблюдением законодательства о налогах и сборах;

-подготовка заключений для включения налогоплательщиков в план выездных проверок;

-обеспечение полноты и своевременности сдачи отчетности;

-предотвращение налоговых правонарушений;

-подготовка информационной базы.

4 — Отдел камеральных проверок №2

Основные задачи и функции отдела камеральных проверок физических лиц:

-проведение камеральных проверок индивидуальных предпринимателей и граждан не зарегистрированных в качестве индивидуальных предпринимателей;

-контроль за соблюдением физическими лицами законодательства о налогах и сборах;

-выявление фактов незаконного предпринимательства;

-привлечение к декларированию граждан, получивших доходы от сдачи имущества в аренду, от реализации имущества;

-проведение мероприятий по легализации заработной платы.

5 — Отдел камеральных проверок №3

Основные задачи и функции отдела:

-работа с физическими лицами по вопросам, связанными с налогами на имущество, землю, транспорт;

-начисление ФЛ налога на имущество, земельного, транспортного налога и рассылка налоговых уведомлений.

6 — Отдел камеральных проверок №4

Основные задачи и функции отдела:

-контроль за соблюдением налогового и валютного законодательства;

-проведение камеральных проверок по обоснованности применения ставки 0 процентов и правомерности возмещения вычетов по НДС.

7- Отдел выездных налоговых проверок

Выездной налоговый контроль позволяет наиболее полно и обстоятельно проверить правильность уплаты налогов и сборов, а также исполнения налогоплательщиками других обязанностей, возложенных на него законодательством.

К функциям отдела выездных проверок относятся: подготовка к выездной налоговой проверке, оформление результатов, осуществление иных функций отдела, связанных с выездной налоговой проверкой; учет, оценка и реализация имущества, перешедшего по праву наследования к государству; проведение контрольных мероприятий в отношении органов, организаций, осуществляющих юридически значимые действия, за которые уплачивается государственная пошлина; проведение контрольной работы в сфере производства этилового спирта, спиртосодержащей и алкогольной продукции.

Отдел выездных проверок №1 осуществляет контроль за соблюдением законодательства ЮЛ;

8 — Отдел выездных проверок №2 осуществляет проведение выездных проверок юридических и физических лиц по вопросам соблюдения законодательства по налогу на доходы физических лиц и единому социальному налогу;

9 — Отдел выездных проверок №3 ведет выездные проверки крупнейших и основных предприятий. Это 55 организаций города. Среди них ОАО «РЖД», «Читаэнерго», ОАО «Нефтемаркет», ЗАО «Читинские ключи». Суммы налогов, уплаченные данными организациями, формируют бюджет Читы и Читинской области.

10 — Отдел оперативного контроля

Основные направления деятельности отдела:

-осуществление налогового контроля за оборотом и реализацией алкогольной продукции;

-проведение проверок торговых точек по соблюдению законодательства по применению контрольно-кассовой техники при осуществлении наличных денежных расчетов, использование бланков строгой отчетности при оказании услуг населению;

Контроль за соблюдением организаторами азартных игр требований Федерального закона от №-ФЗ;

-обеспечение контроля за соблюдением законодательства по вопросу реализации спиртосодержащей продукции, парфюмерно-косметических товаров;

-проверка работы пунктов приема металлолома;

-проверка автотранспорта, осуществляющего перевозку леса;

-выявление фактов осуществления незаконного предпринимательства;

-проверка физических лиц, осуществляющих сдачу в наем жилых и нежилых помещений.

11 — Отдел учета, отчетности и анализа

Основное направление деятельности — сбор и анализ всех данных работы налоговой инспекции: мониторинг и прогнозирование поступлений налоговых платежей и других доходов в бюджетную систему по крупнейшим и основным плательщикам; анализ, планирование (прогнозирование) поступления налогов и сборов в бюджетную систему Российской Федерации и государственные внебюджетные фонды; организация и совершенствование сбора, обработки оперативной информации и данных статистической налоговой отчетности, обеспечение достоверности данных о поступлении и задолженности по налогам и сборам в бюджетную систему Российской Федерации, структуре поступлений и задолженности по видам налоговых платежей, основным отраслям экономики.

12 — Отдел урегулирования задолженности

Задачами данного отдела являются: взыскание задолженности по налогам и сборам и другим платежам в бюджетную систему РФ посредством проведения комплекса мер принудительного взыскания; зачет или возврат излишне уплаченных или излишне взысканных сумм налога, сбора, пени и налоговых санкций; списание безнадежной к взысканию задолженности юридических лиц и индивидуальных предпринимателей, признанных банкротами; контроль за своевременностью исполнения кредитными организациями, состоящими на учете в инспекции, поручений налогоплательщиков на перечисление налогов и сборов, за исполнением решений о взыскании налога за счет денежных средств и решений о приостановлении операций по счетам.

13 — Отдел ввода и обработки данных

Данный отдел занимается вводом налоговой и бухгалтерской отчетности документов, поступивших в инспекцию на бумажных носителях или в электронном виде, разноской платежных документов, поступивших от органов федерального казначейства, а также, этот отдел осуществляет ввод и обработку данных по регистрации и учету физических и юридических лиц, о счетах налогоплательщиков, обработка информации от внешних источников.

14 — Юридический отдел

В качестве главной задачи юридического отдела выступает защита государственных интересов в арбитражных судах и судах общей юрисдикции.

К основным функциям необходимо отнести проведение правовой экспертизы документов, подготавливаемых в инспекции; оказание правовой помощи отделам инспекции; обеспечение производства по делам об административных правонарушениях; получение и рассмотрение проекта решения по результатам рассмотрения материалов налоговой проверки; согласование (визирование) материалов налоговых проверок, направляемых в органы внутренних дел для решения вопроса о возбуждении уголовного дела.

15 — Финансовый отдел

Задачи этого отдела включают в себя: осуществление полномочий, разработку и реализацию мер по эффективному использованию средств федерального бюджета; обеспечение бухгалтерского учета финансовых и материальных ресурсов, хозяйственных операций, предоставление в установленном порядке бухгалтерской и статистической отчетностей; оперативное ведение дел налогоплательщиков и ведение архива документов инспекции.

Основные функции отдела включают: осуществление разработки в пределах утвержденного фонда оплаты труда, штатного расписания инспекции; проведение работы по подготовке проекта сметы доходов и расходов на содержание инспекции из федерального бюджета; организация делопроизводства в инспекции; работа с электронной почтой; анализ исполнения сметы доходов и расходов на содержание инспекции; проведение работы по бухгалтерскому учету имущества, обязательств, финансовых и хозяйственных операций в инспекции; организация коммунально-эксплуатационного, технического, транспортного, социально-бытового обслуживания, материально-технического обеспечения и обеспечение охраны труда.

16 — отдел налогового аудита.

Следует отметить, что первоочередной задачей налогового аудита выступает рассмотрение жалоб и проведение мероприятий налогового контроля. В качестве основных функций данного отдела выделяют рассмотрение возражений (разногласий) налогоплательщиков, налоговых агентов, плательщиков сборов по актам выездных налоговых проверок, по результатам, рассмотрения которых подготавливается экспертное заключение об обоснованности (необоснованности) доводов налогоплательщика.

17 — Отдел информационных технологий

Задачами отдела информационных технологий выступают внедрение и сопровождение ведомственных прикладных программных средств; обучение и консультирование пользователей ведомственных программных средств; администрирование сетевых ресурсов и телекоммуникационного оборудования.

В качестве основных функций отдела информационных технологий выступают: организация антивирусной защиты; администрирование ресурсов базы данных ИФНС; обеспечение резервного копирования баз данных и программных средств; обеспечение работоспособности аппаратной части, системного и прикладного программного обеспечения; запуск регламентных технологических процессов электронной обработки данных.

18 — Отдел общего и хозяйственного обеспечения

Данный отдел отвечает за информационно-аналитическое обслуживание инспекции, охрану труда, материально-техническое, транспортное обеспечение, осуществляет контроль за входящей и исходящей документацией и исполнением документов, обрабатывает и отправляет корреспонденцию (запросы, уведомления, требования и др.)

Таким образом, из вышеизложенного можно сделать вывод о том, что все отделы Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита работают слаженно, выполняя каждый свои функции, но одновременно выполняя свою главную цель и задачу – это обеспечение своевременного поступления налоговых платежей в бюджет государства.

Глава 2. Анализ эффективности работы Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита

2.1 Анализ показателей налоговых платежей

Для оценки показателей налоговых платежей проследим их поступления за период 2008-2009гг. в Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита в целом по налогам, по видам налогов и сборов. Данные по поступлениям налогов и сборов приведены в таблицах 1, 2, 3.1

Таблица 1 Поступления налогов за 2008-2009 годы в целом по налоговому органу. Тыс.руб

Поступило в 2009 г.

Поступило в 2008 г.

Темп роста
Всего доходов

18 958 112

18 217 441

104,1
в т.ч. федеральный бюджет (с ЕСН, ФБ)

4 237 522

3 978 726

106,5
территориальный бюджет

8 414 120

8 332 144

101
бюджет субъекта

6 131 641

6 139 354

99,9
местные бюджеты

2 282 479

2 192 790

101,4
внебюджетные фонды

6 306 470

5 906 571

106,8

Анализируя данные таблицы можно сделать вывод о том, что в 2009 году поступления налогов в целом по налоговому органу увеличились.

Следует отметить, что в каждом году анализируемого периода фактические поступления налогов и сборов превышают плановые показатели. Для объяснения причин формирования такой тенденции в отношении поступлений налогов и сборов в целом по инспекции необходимо проанализировать поступления налогов по каждому виду налогов и сборов.

Таблица 2

Поступления налогов за 2008-2009 годы по видам налогов и сборов.

Налоги

Поступило

Темп роста, %

Поступления 2008 г., пересчитанные с учетом инфляции

Реальный темп роста
2009 г.

2008 г.

Всего доходов:

18 958 112

18 217 441

104.1

19 820 576

95.6
Федеральный бюджет (с ЕСН)

4 237 522

3 978 726

106.5

4 328 854

97.9
Территориальный бюджет

8 414 120

8 332 144

101.0

9 065 373

92.8
Бюджет субъекта

6 131 641

6 139 354

99.9

6 679 617

91.8
Местные бюджеты

2 282 479

2 192 790

104.1

2 385 756

95.7
Внебюджетные фонды

6 306 470

5 906 571

106.8

6 426 349

98.1
Налоги

Поступило

Поступления 2008 г., пересчитанные с учетом инфляции

Реальный темп роста
2009 г.

2008 г.

Темп роста, %

Налог на прибыль организаций, всего

2 071 671

2 588 627

80.0

2 816 426

73.6
в т.ч. федеральный бюджет

68 998

299 536

23.0

325 895

21.2
территориальный бюджет

1 995 782

2 280 898

87.5

2 481 617

80.4
НДС

1 997 159

1 652 276

120.9

1 797 676

111.1
Природные ресурсы

136 073

93 403

145.7

101 622

133.9
в т.ч. НДПИ

90 600

51 444

176.1

55 971

161.9
водный налог

38 945

37 255

104.5

40 533

96.1
Земельный налог

225 414

171 655

131.3

186 761

120.7
Налог на доходы физических лиц

4 456 622

4 346 300

102.5

4 728 774

94.2
в т.ч. подоходный налог

4 305 996

4 193 940

102.7

4 563 007

94.4
Налог на имущество организаций

995 479

724 798

137.3

788 580

126.2
Акцизы на алкоголь

-1 129

-633

178.4

-689

163.9
Акцизы на пиво

27 556

34 270

80.4

37 286

73.9
Транспортный налог

73 779

77 063

95.7

83 845

88.0
Налоги на совокупный доход

566 784

616 594

91.9

670 854

84.5
в т.ч. единый налог, взимаемый в связи с применением УСН

363 099

434 247

83.6

472 461

76.9
единый налог на вмененный доход

203 679

182 354

111.7

198 401

102.7
единый сельскохозяйственный налог

6

-7

-85.7

-8

-78.8
Налоги и взносы на социальные нужды, в том числе

8 268 567

7 745 423

106.8

8 427 020

98.1
ЕСН — всего, в т.ч.

3 174 408

3 027 913

104.8

3 294 369

96.4
ЕСН, зачисляемый в федеральный бюджет

2 049 535

1 929 034

106.2

2 098 789

97.7
ЕСН, зачисляемый в ФСС

112 659

151 113

74.6

164 411

68.5
ЕСН, зачисляемый в ФФОМС

372 479

347 805

107.1

378 412

98.4
ЕСН, зачисляемый в ТФОМС

639 735

599 961

106.6

652 758

98.0
Страховые взносы на ОПС

5 092 273

4 716 578

108.0

5 131 637

99.2

Как видно из таблицы основную массу фактических поступлений налогов и сборов обеспечивает группа федеральных налогов, главным образом налог на прибыль организаций и НДС.

Таким образом, с каждым годом количество налоговых поступлений в целом по инспекции увеличивается. Однако рост поступлений по видам налогов и сборов имеет различный характер, как увеличение, так и спад темпов роста. Так за весь анализируемый период, поступления по налогу на добавленную стоимость (далее НДС) и налогу на прибыль организаций ( далее ННП), акцизам, налогу на добычу полезных ископаемых (далее НДПИ) и налогу на доходы физических лиц ( далее НДФЛ) активно наращивают темпы роста. Отрицательный прирост имеют единый сельскохозяйственный налог, и акцизы на алкоголь.

Оценивая эффективность работы Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита по показателям налоговых платежей, можно отметить, что по итогам 2009 года инспекция повысила собираемость налогов и сборов.

Таблица 3 Динамика задолженности по обязательным платежам по состоянию на 01.01.2009г. и 01.01.2010г. тыс.руб

Вид задолженности

01.01.2009

01.01.2010

Изменения в процентах к 01.01.2008

Рост (+) / снижение (-) по отношению к предыдущему периоду
Задолженность, всего :

2234597

3456399

54.7

1221802
из нее:

задолженность по налогам и сборам

1384558

2136053

54.3

751495
задолженность по пени

661782

978347

47.8

316565
задолженность по налоговым санкциям

188257

311074

65.2

122817
в том числе:

в том числе недоимка

585925

863221

47.3

277296
Урегулированная задолженность:

1211225

1913453

58.0

702228
из нее:

— Отсроченная, реструктуризированная задолженность

9868

6457

-34.6

-3411
в том числе:

по налогам и сборам

2031

1508

-25.8

-523
по пени

7530

4770

-36.7

-2760
по налоговым санкциям

307

179

-41.7

-128
— Взыскивается судебными приставами

692289

1010820

46.0

318531
в том числе:

по налогам и сборам

455867

658553

44.5

202686
по пени

224729

317375

41.2

92646
по налоговым санкциям

11693

34892

198.4

23199
— Приостановленная к взысканию по решению суда или вышестоящего налогового органа

462844

698631

50.9

235787
в том числе:

0
по налогам и сборам

308104

480890

56.1

172786
по пени

75091

106399

41.7

31308
по налоговым санкциям

79649

111342

39.8

31693
— Приостановлена к взысканию по банкротству

46224

197545

327.4

151321
в том числе:

по налогам и сборам

32631

131298

302.4

98667
по пени

9656

39662

310.7

30006
по налоговым санкциям

3937

26585

575.3

22648
Из нее: задолженность по взносам на обязательное пенсионное страхование (неурегулированная)

197899

218651

10.5

20752
по налогам и сборам

140491

159490

13.5

18999
по пени и налоговым санкциям

57408

59161

3.1

1753

Задолженность по бюджетным организациям по состоянию на 01.01.2010 г. составила 9277 тыс.руб., по сравнению с началом года рост задолженности составил 7,74%.

Задолженность по индивидуальным предпринимателям по состоянию на 01.01.2010 г. составила 281480 тыс.руб., недоимка 134388 тыс.руб. Задолженность по сравнению с началом года выросла на 43,9%., а недоимка в 52,6 %. Задолженность ИП, не прошедших перерегистрацию составила 4,4 млн.руб., задолженность ИП, снявшихся с учета добровольно – 24,3 млн.руб.

Задолженность по физическим лицам по состоянию на 01.01.10г. составила 75838 тыс.руб., недоимка 60560 тыс.руб., по сравнению с началом года рост задолженности составил 29,9%.

Задолженность по налогам и сборам по состоянию на 01.01.2010 г. по сравнению с началом 2009 года возросла на 66,3% , недоимка — на 58,6%, по сравнению с предыдущим месяцем задолженность снизилась на 7,6 % и недоимка снизилась на 8,2 %.

По состоянию на 01.01.2010 г. по сравнению с началом 2009 года наблюдается снижение недоимки по всем налогам, кроме Единого социального налога и остальных федеральных налогов.

Единый социальный налог: рост недоимки составил 3883 тыс.руб., произошел в связи с доначислениями по актам выездных налоговых проверок — 25466 тыс.руб.,

Подоходный налог: рост недоимки составил 578 тыс.руб., произошел в связи с доначислениями по актам выездных налоговых проверок — 16571 тыс.руб.

Общая задолженность по налогам и сборам, пеням и налоговым санкциям возросла по сравнению с началом года на 65.3%. Задолженность по налогам и сборам, пеням и налоговым санкциям по сравнению с началом года возросла по всем налогам, кроме НДПИ и акцизов.

Налог на прибыль: рост задолженности составил 327221 тыс.руб., произошел в связи:

— с доначислениями по актам выездных налоговых проверок:

— с неуплатой налога на прибыль по текущим платежам:

НДС: рост задолженности составил 847052 тыс. руб., произошел в связи:

— с доначислениями по актам выездных проверок по следующим налогоплательщикам:

-с доначислениями по актам камеральных проверок:

— с неуплатой налога НДС по текущим платежам:

с приемом лицевых счетов с другого НО:

Единый социальный налог: рост задолженности – 73946 тыс. руб., произошел в связи:

— с доначислениями по актам выездных налоговых проверок:

— с доначислениями по актам камеральных проверок

— в связи с неуплатой текущих платежей:

Подоходный налог: рост задолженности составил 94528 тыс. руб., в связи

— с доначислениями по выездным проверкам:

— с доначислениями по актам камеральных проверок: ЗАО «Восток» — 1843 тыс.руб., в том числе налог – 1390 тыс.руб.,

— по индивидуальным предпринимателям:

Региональные налоги: рост задолженности составил 29499 тыс.руб., произошел в связи:

— с неуплатой текущих платежей по транспортному налогу с физических лиц за 2009 год в сумме 15435 тыс.руб.

Местные налоги: рост задолженности составил 5971 тыс.руб., произошел в связи:

— с неуплатой текущих платежей по земельному налогу бюджетными организациями:

Налоги со специальным налоговым режимом: рост задолженности составил 37378 тыс.руб., в связи:

— с доначислениями по актам выездных налоговых проверок:

— с неуплатой текущих платежей:

Взносы на обязательное пенсионное страхование в Российской Федерации, зачисляемые в Пенсионный фонд Российской Федерации: рост задолженности составил 21316 тыс.руб., в связи:

— с неуплатой текущих платежей:

Доля задолженности крупнейших налогоплательщиков в структуре общей задолженности по состоянию на 01.01.10г. составила 31,9% (против 44,8% на начало 2009г.),

Межрайонной ИФНС России № 2 за 2009 года проведена следующая работа по принудительному взысканию задолженности по платежам в бюджет и применению комплекса мер принудительного взыскания, установленного законодательством о налогах и сборах:

— направлено налогоплательщикам 116114 требований об уплате налогов и сборов на общую сумму 2013205 тыс.руб. (на 16961 требований или на 17,1% больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года; на 371528 тыс.руб. или на 22,6% больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года), поступило 616427 тыс.руб. (увеличение на 20,4%).

— выставлено 18170 инкассовых поручений на сумму 1078879 тыс.руб. (на 2349 инкассовое поручение или на 14,8% больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года; на 338905 тыс.руб. или на 45,74% больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года), взыскано 428424 тыс. руб. (20,6% от общей суммы).

— в Службу судебных приставов направлено 2645 постановлений о взыскании налога за счет имущества в соответствии со ст. 47 Налогового кодекса на общую сумму 794973 тыс.руб. (на 220 постановлений или на 9,2% меньше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года; на 405028 тыс.руб. или в 2 раза больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года). Судебными приставами произведено 26 арестов имущества должников (1,1% от общего количества постановлений) на сумму 33938 тыс. рублей (3,6% от общей суммы, предъявленной в постановлениях к взысканию). Поступило после принятия постановлений 51191 тыс.руб. (5,5% от общей суммы постановлений).

— вынесено 6 постановлений о наложении ареста на имущество организаций – должников в соответствии со ст. 77 Налогового кодекса на общую сумму 11338 тыс.руб. (на 2 постановления меньше аналогичного периода 2008 года, на 29479 тыс.руб. или в 27,7% меньше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года). Поступило после вынесения постановлений 6568 тыс.руб. (57,9% от общей суммы постановлений).

По состоянию на 01.01.2010г. направлено в Арбитражный суд 42 заявления о признании должника несостоятельным (банкротом) на общую сумму 154257 тыс.руб. Завершено (прекращено) — 71 дело на сумму 268107 тыс.руб., в том числе в связи с завершением конкурсного производства – 55 на сумму 225614 тыс.руб. Списана задолженность безнадежная к взысканию на сумму 369 588 тыс.руб.

По состоянию на 01.01.10г. в процедурах банкротства находится 33 дела на сумму 76 157 тыс.руб., в том числе в наблюдении 14 на сумму 21663 тыс.руб., в конкурсном производстве – 19 на сумму 54 494 тыс.руб. Из них дел по банкротству, возбужденных в отношении юридических лиц – 17 на сумму 30 571 тыс.руб., индивидуальных предпринимателей – 16 на сумму 45 586 тыс.руб.

— передано в суд для взыскания задолженности по бюджетным организациям 145 материала на сумму 17486 тыс.руб. (на 75 дел или в 2 раза больше и на 7 550 тыс.руб. или на 75,9% больше по сравнению с аналогичным периодом 2008 года).

Эффективность мер принудительного взыскания задолженности по состоянию на 01.10.2009г. составила 55.2%, эффективность взыскания по сравнению с началом года возросла на 13.6%.

Глава 3 Практические ситуации из работы камеральных отделов Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита

Отделы камеральных налоговых проверок являются одной из структурных единиц Межрайонной ИФНС №2 по г.Чита, на которые возложены определенные задачи и функции, среди которых выделяют осуществление взаимодействия с правоохранительными и иными контролирующими органами по предмету деятельности отделов; проведение камеральных налоговых проверок налогоплательщиков; отбор налогоплательщиков для включения в план выездных налоговых проверок. К ряду функций, возлагаемых на отделы камеральных проверок , относятся мониторинг и проведение камеральных налоговых проверок налоговых деклараций и иных документов, служащих основанием для исчисления и уплаты налогов и сборов; основных налогоплательщиков с учетом сопоставления показателей представленной отчетности и косвенной информации из внутренних и внешних источников; подготовка налоговых уведомлений и формирование платежных документов на уплату указанных налогов; передача в юридический отдел материалов камеральных налоговых проверок для обеспечения производства по делам о налоговых правонарушениях.

Рассмотрим некоторые направления деятельности отдела камеральных проверок на конкретных ситуациях.

Акционерным обществом закрытого типа « Победа», была подана налоговая декларация по единому социальному налогу, для лиц, производящих выплаты физическим лицам: организаций; индивидуальных предпринимателей; физических лиц, на признаваемых индивидуальными предпринимателями за период 12 месяцев, квартальный 2007 год 17.04.2008 года. В ходе проведения камеральной налоговой проверки, по данному факту было выявлено несвоевременное представление налоговой декларации, срок сдачи которой в соответствии с п.7 ст.243 НК РФ установлен не позднее 30-го марта года, следующего за истекшим налоговым периодом. По данному факту в соответствии с п.1 ст.101.4 НК РФ составлен акт об обнаружении фактов, свидетельствующих о предусмотренных НК РФ налоговых правонарушениях от 19.06.2008 г. № 1850. На основании вышеизложенного МРИ ФНС России № 2 по г. Чите уведомляет данного налогоплательщика, что ему необходимо явиться для рассмотрения материалов проверки по соответствующему акту. В связи с совершением Акционерное общество закрытого типа «Победа» нарушений законодательства о налогах и сборах, указанных в Акте № 1850 предлагается привлечь к ответственности, предусмотренной п.1 ст. 119 НК РФ. Однако налогоплательщик в течение 10дней в праве оспорить данное уведомление о рассмотрении дела, в случае его явки. Так, как рассматриваемый нами налогоплательщик не явился в установленный срок, в течение 6 рабочих дней данное уведомление было отправлено по телекоммуникационным каналам связи (согласно п.2 ст.80 НК РФ), которое он должен был рассмотреть в течение 10дней, после чего со стороны налоговых органов было вынесено решение о привлечении к ответственности за совершение налогового правонарушения № 7572 16.07.2008. В данном решении руководитель ИФНС № 2, Советник государственной гражданской службы РФ 1 класса Корыстина Г.В. , рассмотрев, Акт камеральной налоговой проверки от 19.06.2008 № 1850 установила, что согласно ст. 28 НК РФ «действия (бездействие) законных представителей организации, совершенные в связи с участием этой организации в отношениях, регулируемых законодательством о налогах и сборах, признаются действиями (бездействием) этой организации». (Корнеев В.Н.) является руководителем АОЗТ «Победа». В соответствии с п. 1 ст. 6ФЗ РФ №129-ФЗ «О бухгалтерском учете» руководитель несет ответственность за организацию бухгалтерского учета в организациях, соблюдение законодательства при выполнении хозяйственных операций. Однако (Корнеев В.Н) нарушил нормы налогового законодательства, закрепляющие порядок исчисления и уплаты единого социального налога. Корнеев В.Н не проявил должной осмотрительности и осторожности в данном вопросе, несвоевременно представил первичную налоговую декларацию по единому социальному налогу за 12 месяцев, квартальный 2007 г., хотя должен был и мог это сделать. В соответствии с п. 3 ст. 110 НК РФ налоговое правонарушение признается совершенным по неосторожности, если лицо, его совершившее, не осознавало противоправного характера своих действий (бездействия) либо вредного характера последствий, возникших вследствие этих действий (бездействия), хотя должно было и могло это осознавать. Исходя из изложенного вина Корнеева В.Н, а, следовательно, и вина АОЗТ «Победа» в совершении настоящего правонарушения выразилась в форме неосторожности. Таким образом, Корнеев В.Н совершил виновное противоправное деяние, ответственность за которое предусмотрена п. 1 ст. 119 НК РФ — непредставление налогоплательщиком в установленный законодательством о налогах и сборах срок налоговой декларации в налоговый орган по месту учета, влечет взыскание штрафа в размере 5 процентов суммы налога, подлежащей уплате (доплате) на основе этой декларации, за каждый полный или неполный месяц со дня, установленного для ее представления, но не более 30 процентов указанной суммы и не менее 100 рублей.

Руководствуясь статьей 101 Налогового кодекса Российской Федерации, было принято решение, привлечь Акционерное общество закрытого типа «Победа» к налоговой ответственности и уплатить штраф в размере 46970,50 рублей. А также предложить данному налогоплательщику внести необходимые исправления в документы бухгалтерского и налогового учета (приложение 1).

Следующим примером работы отдела камеральных налоговых проверок может служить ситуация №2. Крестьянским хозяйством «Каменка» 22 октября 2008 года был произведен расчет авансовых платежей по единому социальному налогу за 9 месяцев квартальный 2007 год Госналогинспектором- МИ ФНС №2 по г. Чите, была проведена камеральная налоговая проверка, в ходе которой по карточке лицевого счета плательщика была произведена сверка уплаты страховой и накопительной частей трудовой пенсии за отчетный налоговый период по сроку 15.10.2007 год. Настоящей проверкой было установлено, что данным налогоплательщиком в декларации по EСH применен налоговый вычет в размере 4489.00 руб. По результатам проверки, проведенной по карточки лицевого счета налогоплательщиком не оплачены страховые взносы на страховую и накопительную части трудовой пенсии по срокам уплаты в сумме 3949.00 руб. Установлено занижение суммы единого социального налога в Федеральный бюджет в связи с неуплатой (неполной уплатой) страховых взносов на обязательное пенсионное страхование абзац 4 п.3 ст.243 НК РФ по сроку 15.10.2007 г. в сумме 3949.00 рублей, по сроку 28.11.2007 страховые взносы на страховую и накопительную части трудовой пенсии уплачены. Установлено завышение суммы единого социального налога в Федеральный бюджет в связи с уплатой страховых взносов на обязательное пенсионное страхование (абзац 4 пункт 3 статьи 243 НК РФ). По данному обстоятельству в соответствии с п.1 ст.100 НК РФ был составлен акт камеральной налоговой проверки № 7870 от 04.02.2008 г., на основании которого было выписано уведомление № 936 о вызове налогоплательщика для рассмотрения материалов проверки. На основании данных документов 7 марта 2008 года МИ ФНС России №2 по г. Чите было вынесено решение об отказе в привлечении налогоплательщика к ответственности за совершение налогового правонарушения в силу отсутствия такового на основании п.1 ст. 109 НК РФ. Также было выписано уведомление о вызове данного плательщика для подписания решения по ЕСН за 9 месяце 2007г.

Ситуация 3. В отношении Сельскохозяйственный потребительский кооператив «СОЮЗ» (СПоК «Союз»), была проведена камеральная налоговая поверка декларации по ЕСН для лиц, производящих выплаты физическим лицам: организаций; физических лиц, не признаваемых индивидуальными предпринимателями за 9 месяцев квартальный 2007 г. было выявлено несвоевременное представление налогового расчета. Срок сдачи авансового расчета в соответствии с п.3 ст. 243 НК РФ установлен не позднее 20-го числа месяца, следующего за истекшим налоговым периодом. Расчет по сроку 22.10.2007 был представлен в МИФНС России 12.11.2007 года, о чем имеется соответствующая отметка на налоговой декларации. В ходе данной проверки был составлен акт № 1198 от 11 февраля 2008 года об обнаружении фактов, свидетельствующих о предусмотренных НК РФ налоговых правонарушениях, уведомление №973 о вызове данного налогоплательщика для рассмотрения материалов проверки.

В результате проведения камеральной проверки было вынесено решение №6737 о привлечении к ответственности руководителя СПоК «Союз», Репкина В.А. за совершение виновного противоправного деяния, ответственность за которое предусмотрена п.1 ст.126 НК РФ – непредставление документов в установленный срок влечет взыскание штрафа в размере 50 рублей за каждый непредставленный документ, а также уведомление о вызове плательщика для подписания соответствующего решения.

Ситуация №4. Общество с ограниченной ответственностью «Чистые Ключи» (ООО «Чистые Ключи»), за январь 2008 г. представило «нулевую» налоговую декларацию по акцизам. Налоговая база в представленной декларации отсутствует, не смотря на то, что согласно отчета « о работе налогового поста за январь 2008 г.», копий счетов- фактур и копий актов об отгрузке и приемке этилового спирта, отгрузка спирта январе составила 135172,6 литра. Налоговая база согласно ст.187 НК РФ определяется как объем реализованных подакцизных товаров. Следовательно, налогоплательщиком занижена налоговая база по акцизам на 135172,6 л. Согласно статьи 193 НК РФ налоговая ставка на спирт этиловый составляет 25,15 руб. Налогоплательщик занизил сумму налога по акцизам на 3399591 руб. Уплата акциза при реализации налогоплательщиками произведенных ими подакцизных товаров (спирта этилового), производится исходя из фактической реализации за истекший налоговый период равными долями не позднее 25-го числа месяца, следующего за отчетным месяцем, и не позднее 15-го числа второго месяца, следующего за отчетным месяцем, т.е. за январь не позднее 26.02.2008г. и 17.03.2008г. истекшим месяцем. По сроку 26.02.2008г. сумма к уплате составила 1699796 руб., данная сумма налога не уплачена.

На основании вышеперечисленного, начальником отдела МИ ФНС №2 по г. Чите, 29 февраля 2008г. было отправлено требование о представлении пояснений (внесении исправлений в Налоговую отчетность) в пятидневный срок со дня получения настоящего требования в соответствии со статьями 31 и 88 п.3 части первой НК РФ. По данному обстоятельству была проведена камеральная налоговая проверка, при проведении которой установлено нарушение Налогового законодательства. По данному факту в соответствии с п.1 ст. 100 НК РФ составлен акт проверки от 11.03.2008г. №1604 и вынесено соответствующее решение, в котором руководитель (заместитель руководителя) ИФНС_2 Советник государственной гражданской службы РФ 1 класса рассмотрев, Акт камеральной налоговой проверки от 11.03.2008 № 1604 и иные материалы налоговой проверки, установил, факт данного правонарушения и решил привлечь ООО «Чистые Ключи» к налоговой ответственности, предусмотренной п. 1 ст. 122 НК РФ. Неуплата или неполная уплата сумм налога в результате занижения налоговой базы, иного неправильного исчисления налога или других неправомерных действий (бездействия) влечет взыскание штрафа в размере 20% от неуплаченной суммы налога, а также предложить уплатить штрафы и пени указанные в настоящем решении, внести необходимые исправления в документы бухгалтерского и налогового учета .

Таким образом, мы пришли к выводу о том, что направления деятельности отдела камеральных налоговых проверок Межрайонной ИФНС №2 по г. Чите довольно разнообразны, однако нам удалось рассмотреть лишь малую часть его деятельности.

Заключение

Подводя итоги выполненной практической работы, можно сделать соответствующие выводы. Так удалось получить довольно четкое представление об организационной структуре Межрайонной ИФНС №2 по г. Чите по, которая была раскрыта в первой главе. Она включает в себя 11 отделов, каждый из которых осуществляет определенные задачи и функции. Среди некоторых отделов выделяют отдел анализа, отчетности и урегулирования задолженности, отдела информационных технологий, отдел камеральных проверок №1, отдел камеральных проверок №2, отдел выездных налоговых проверок, отдел финансового и общего обеспечения, отдел работы с налогоплательщиками, их регистрации и учета, юридический отдел, отдел ввода и обработки данных, отдел налогового аудита.

Во второй главе, проанализирована эффективность работы Межрайонной ИФНС №2 по г. Чите (анализ показателей налоговых платежей, показателей налогового контроля и эффективности организации контрольной работы).

Деятельность налогового органа, исходя из совокупности всех рассмотренных показателей, в период 2008, первый квартал 2010 годов наиболее высоких результатов достигла в 2009 году. Хотя в 2008 году были достигнуты некоторые успехи, например, в отношении собираемости налогов, снижения недоимки по отдельным налогам и сборам, эффективности выездных проверок. Однако эти положительные стороны работы налогового органа поглощаются массой негативных моментов. Это особенно касается снижением эффективности контрольной работы к 2008 году.

В третьей главе данного отчета была рассмотрена часть практических ситуаций, которые являются лишь некоторыми направлениями деятельности отдела камеральных налоговых проверок Межрайонной ИФНС №2 по г. Чите.

Из всего сказанного возникли предложения, которые возможно в ближайшем будущем будут введены в Российское законодательство.

Важное значение для субъектов РФ и муниципальных образований имеет увеличение налогооблагаемой базы по налогу на доходы физических лиц – наиболее равномерно распределенному налогу с немобильной налоговой базой.

Многими субъектами РФ и муниципальными образованиями выдвигается предложение о введении прогрессивной шкалы налога на доходы физических лиц. Оно основано на том, что реальная инфляция в сфере потребительского рынка, отмена натуральных льгот нуждающимся категориям граждан, изменения в сфере жилищного законодательства и рост реальных расходов населения на оплату жилья и коммунальных услуг требуют постановки вопроса о более справедливом распределении бремени подоходного налогообложения. Дифференцированная шкала налогообложения по налогу на доходы физических лиц позволит более равномерно перераспределить налоговую нагрузку, реализовать целевую ориентацию на улучшение финансового положения большинства граждан, а также обеспечение гарантированной компенсации выпадающих доходов бюджетов при применении единой налоговой ставки за счет уплаты налога высокодоходными категориями граждан.

В соответствии со ст. 360 гл. 28 «Транспортный налог» НК налоговым периодом по транспортному налогу признается календарный год. С учетом того, что основной долей плательщиков транспортного налога являются физические лица, установление порядка представления технического осмотра транспортных средств с предоставлением квитанции об уплате транспортного налога позволило бы равномерно распределить налоговую нагрузку и снизить задолженность по данному налогу. Также для повышения сбора транспортного налога и в целях снижения задолженности с физических лиц в рамках взаимодействия налоговых инспекций с органами внутренних дел (при проведении совместных рейдов налоговой службы, отделов УФССП и ГИБДД) провести переговоры со Сберегательным банком по вопросу установки терминалов самообслуживания по приему налоговых платежей наличными деньгами в здании и на стационарных постах ГИБДД.

В целях увеличения налогооблагаемой базы является «ужесточение» в федеральном законодательстве условий перехода налогоплательщиков с одной системы налогообложения на другую (например, с общей системы налогообложения на специальные налоговые режимы), так как действующее законодательство позволяет использовать этот переход в целях минимизации налоговой базы по соответствующему налогу.

1 См. Приложения.

Дипломная работа: Реформування податкового законодавства України до європейських стандартів: організаційно-правові засади

Національна Академія державного управління

при Президентові України

КАФЕДРА ПРАВА І ЗАКОНОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

На правах рукопису

Магістерська робота на здобуття кваліфікації магістра державного управління

Реформування податкового законодавства України

до європейських стандартів: організаційно-правові засади

АНОТАЦІЯ

Магістерська дипломна робота

“Реформування податкового законодавства України до європейських стандартів: організаційно-правові засади”

Актуальність теми дипломного проекту полягає в тому, що з часів обрання Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію до ЄС особливої актуальності набуло питання приведення нормативно–правових актів України у відповідність до законодавства ЄС. Податкове право є однією з галузей націо-нального законодавства, яке Україна зобов’язалася узгодити з європейським інтеграційним правом.

Об’єктом дипломного дослідження є досягнутий рівень адаптації податкового законодавства України до податкового законодавства ЄС.

Предметом дипломного дослідження є співставлення основних податко-вих норм в Україні та в країнах Європейського Союзу.

Метою та завданнями дипломного дослідження є :

1) аналіз та оцінка рівня виконання ст. 51 «Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Співтовариством та Україною», згідно якій Україна повинна здійснити заходи щодо поступового приведення національного законодавства, у тому числі і податкового, у відповідність до законодавства Європейського Союзу;

б) аналіз рівня виконання Плану дій «Україна – ЄС», підписаниого 21 лютого 2005 р. у Брюсселі, яким передбачено євроінтеграційні заходи в галузі податкового законодавства;

в) розробка пропозицій по удосконаленню податкового законодавства України шляхом його максимальної адаптації до вимог податкового законодавства Європейського Союзу.

Інформаційно-методологічною базою досліджень дипломної роботи були Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи ДПА України, організаційно — розпорядчі документи Європейського Союзу в галузі систем оподаткування, міждержавні угоди України та Європейського Союзу в галузі адаптації податкового законодавста України з європейськими нормами міждержавної гармонізації систем оподаткування, аналітичні матеріали глобальної мережі Інтернет з офіційних сайтів державних органів України.

Методами проведення досліджень дипломної роботи були – історичний метод (ретроспективний аналіз), структурний аналіз гипотез, диспозицій та санкцій в нормах податкового законодавства України та Європейського Союзу, метод класифікаційного групування, метод структурного порівняння та аналогій, метод прогнозного моделювання.

Новизна отриманих результатів полягає в розвитку концептуальних підходів та проведенні порівняльного аналізу існуючих стратегій реорганізації податкової системи України і її адаптації до нормативів систем оподаткування Європейського Союзу, на основі яких в дипломному проекті дістала подальшо-го розвитку оптимізаційна модель реорганізації податкової системи України внесенням відповідних змін до проекту Податкового Кодексу України, як інтегрального законодавчого документа, який спроможний внести всеосяжні корективи в побудову податкової системи України.

Практичне значення отриманих результатів – обґрунтування пропозицій для врахування в підготовці проекту Податкового Кодексу України на основі запропонованої стратегії розвитку податкової системи України, які дозволять максимально адаптувати податкову систему до європейських норм оподаткування до 2010 р..

КЛЮЧОВІ СЛОВА : ПОДАТКОВА СИСТЕМА, ЄВРОПЕЙСЬКЕ ТОВАРИСТВО, АДАПТАЦІЯ, ГАРМОНІЗАЦІЯ, ПОДАТКОВИЙ КОДЕКС

Магістерська дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, вис-новків та списку літератури . Роботу подано на 100 стор., вона містить 5 таб-лиць, додатки на 8 стор., список джерел — 127 найменувань.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ АДАПТАЦІЇ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ З ПОДАТКОВИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1.1 Директиви ЄС по правовому регулювання прямого оподаткування, акцизних податків, податку на додану вартість

1.2 Концепція загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (2002 р.)

1.3 Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (2004 р.)

РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В ПОРІВНЯННІ З ПОДАТКОВИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Аналіз актів законодавства України та acquis Європейського Союзу у сфері адаптації податкового законодавства

2.2 Порівняльна оцінка ефективності сучасної податкової системи України та податкових систем Європейського Союзу

2.3 Основні проблеми на шляху адаптації податкового законодавства України до європейського податкового законодавства

РОЗДІЛ 3. ПРИЙНЯТТЯ ПОДАТКОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ — ПЕРСПЕКТИВНИЙ ШЛЯХ АДАПТАЦІЇ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

3.1 Основні положення проекту Податкового Кодексу України

3.2 Концепція податкової реформи в Україні

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Відповідно до Конституції України (ст.1) Україна є соціальною правовою державою. Отже, її податкова система має відповідати вимогам соціальної держави щодо рівня фінансування суспільних благ, із визначенням відповідно до цього рівня перерозподілу ВВП, який забезпечуватиме формування фінансових ресурсів, достатніх для виконання конституційно закріплених функцій держави та гарантій громадян на достатній життєвий рівень.

Внаслідок розширення ЄС Україна отримала прямий доступ до єдиного, розширеного, гармонізованого ринку ЄС з 450 мільйонами споживачів. Стає очевидним, що Україна в більшій мірі, ніж інші країни, зможе одержати переваги від доступу до єдиного ринку ЄС з високим рівнем відкритості, єдиним зводом торгових правил і адміністративних процедур, єдиним митним тарифом та з вільним рухом товарів, послуг, громадян і капіталу без внутрішніх бар’єрів (прикордонного контролю, сертифікатів).

Актуальність теми дипломного проекту полягає в тому, що з часів обрання Україною зовнішньополітичним пріоритетом інтеграцію до ЄС особливої актуальності набуло питання приведення нормативно–правових актів України у відповідність до законодавства ЄС. Податкове право є однією з галузей націо-нального законодавства, яке Україна зобов’язалася узгодити з європейським інтеграційним правом.

Основним шляхом узгодження правових норм України та Європейського Союзу є адаптація — процес розробки і прийняття нормативно-правових актів та створення умов для їх належного впровадження і застосування з метою поступового досягнення повної відповідності права України до європейського права.

Правова адаптація має такі форми:

а) наближення — процес прийняття, внесення змін чи скасування правових норм з метою наближення положень національного законодавства до положень актів законодавства Європейського Союзу для створення належних умов імплементації правового порядку Європейського Союзу,

б) координація — процес узгодження тієї частини національного законодавства та практики його застосування, з якої наближення або транспозиція є неможливими або непотрібними,

в) імплементація — процес транспонування актів законодавства Європейського Союзу, включаючи створення порядку та процедур їх впровадження (імплементація у вузькому сенсі); цей процес також включає тлумачення, практику застосування, забезпечення дотримання та виконання норм права, які відповідають європейському праву, органами державної влади (імплементація у широкому сенсі);

г) гармонізація — процес коригування законодавства держав — членів Європейського Союзу на підставі правових актів ЄС, зокрема директив, які мають обов’язкову силу для держав — членів ЄС та вимагають від цих держав приведення їх внутрішнього законодавства у відповідність до положень директив;

Об’єктом дипломного дослідження є досягнутий рівень адаптації податкового законодавства України до податкового законодавства ЄС.

Предметом дипломного дослідження є співставлення основних податкових норм в Україні та в країнах Європейського Союзу.

Метою та завданнями дипломного дослідження є :

1) аналіз та оцінка рівня виконання ст.51 «Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Співтовариством та Україною», згідно якій Україна повинна здійснити заходи щодо поступового приведення національного законодавства, у тому числі і податкового, у відповідність до законодавства Європейського Союзу;

б) аналіз рівня виконання плану дій «Україна – ЄС», підписаного 21 лютого 2005 р. у Брюсселі, яким передбачено такі євроінтеграційні заходи:

імплементація стратегії адаптації законодавства в пріоритетних сферах, визначених у ст.51 УПС, включаючи удосконалення якості та послідовності законопроектної роботи;

на основі спільного розуміння завершення спільної роботи з ЄС із підготовки плану-графіку та визначення пріоритетів для моніторингу і сприяння імплементації;

розвиток та впровадження систем оподаткування та їх установ відповідно до міжнародних стандартів та стандартів ЄС;

проведення податкової реформи, включаючи прийняття та імплементацію законодавства з питань ПДВ та акцизного збору, що відповідає положенням УПС і нормам СОТ;

забезпечення відповідності вільних економічних зон правилам СОТ відповідно до зобов’язань України щодо СОТ, початок процесу приведення законодавства України про вільні економічні зони у відповідність до законодавства ЄС;

вирішення питань щодо існуючої заборгованості з відшкодування ПДВ та запобігання накопиченню нової заборгованості, у т.ч. через забезпечення ефективних процедур і виділення достатніх ресурсів;

скасування дискримінаційного режиму використання податкових векселів, у т. ч. за допомогою внесення відповідних змін до законодавства;

впровадження комплексного стратегічного плану для Державної податкової адміністрації України з визначенням необхідних адміністративних структур та процедур, та визначенням потреб ДПА у фінансових, людських, матеріально-технічних та інформаційних ресурсах;

після наближення України до внутрішнього ринку – прийняття та дотримання принципів Кодексу поведінки у сфері оподаткування ЄС.

в) розробка пропозицій по удосконаленню податкового законодавства України шляхом його максимальної адаптації до вимог податкового законодавства Європейського Союзу.

Новизна отриманих результатів полягає в розвитку концептуальних підходів та проведенні порівняльного аналізу існуючих стратегій реорганізації податкової системи України і її адаптації до нормативів систем оподаткування Європейського Союзу, на основі яких в дипломному проекті дістала подальшого розвитку оптимізаційна модель реорганізації податкової системи України внесенням відповідних змін до проекту Податкового Кодексу України, як інтегрального законодавчого документа, який спроможний внести всеосяжні корективи в побудову податкової системи України.

Прийняття запропонованої стратегії в Податковому Кодексі дозволить запровадження змін в податковій системі України на протязі 2007 –2010 років:

1) Внесення змін до оподаткування фондів зарплати підприємств та формування державних пенсійного та фондів соціального страхування на основі запровадження справляння єдиного соціального внеску та поступового зниження його рівня від 37% до 22% ФОП;

2) Компенсація зниження рівня єдиного соціального податку введенням обов’язкових страхових відрахувань індивідуальних доходів на накопичувальні пенсійні розрахунки (у розрізі груп громадян за рівнями доходів за рік);

3) Зміни в оподаткуванні індивідуальних доходів громадян введенням прогресивної шкали оподаткування (5 –15%) з неоподатковуваним мінімумом до 150% від рівня мінімального прожиткового мінімуму;

4) Внесення змін до оподаткування прибутку підприємств (нерозподіленого корпоративного прибутку) зниженням ставки оподаткування від 25% до 10%;

5) Реформування системи ПДВ введенням шкали ставок(50% від основної ставки для ряду товарів і послуг) та зниження рівня основної ставки оподаткування оподаткування від 20% до 12%;

6) Вдосконалення системи акцизних зборів за рахунок поглиблення диференціації ставок та уніфікація ставок для товарів національного виробництва та імпортного походження;

7) Розробка і встановлення податків та рентних платежів за використання об’єктів (ресурсів) природи, добуток корисних копалин, використання енергетичних джерел, забруднення навколишнього середовища;

8) Запровадження оподаткування нерухомості:

9) Вдосконалення норм податкових відносин на основі ліквідації арештів майна, несанкціонованих позапланових перевірок платників податків, відміни директивного планування обсягів санкцій за порушення податкового законодавства;

10) Реорганізація податково-митної служби створенням єдиної служби з підрозділом митного оподаткування;

Практичне значення отриманих результатів – обґрунтування пропозицій для врахування в підготовці проекту Податкового Кодексу України на основі запропонованої стратегії розвитку податкової системи України, які дозволять максимально адаптувати податкову систему до європейських норм оподаткування до 2010 р..

Інформаційно-методологічною базою досліджень дипломної роботи були Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України в галузі бюджетних відносин та оподаткування, нормативні документи Державної податкової адміністрації України, організаційно — розпорядчі документи Європейського Союзу в галузі систем оподаткування, міждержавні угоди України та Європейського Союзу в галузі адаптації податкового законодавста України з європейськими нормами міждержавної гармонізації систем оподаткування, аналітичні матеріали глобальної мережі Інтернет з офіційних сайтів державних органів України.

Методами проведення досліджень дипломної роботи були – історичний метод (ретроспективний аналіз), структурний аналіз гипотез, диспозицій та санкцій в нормах податкового законодавства України та Європейського Союзу, метод класифікаційного групування, метод структурного порівняння та аналогій, метод прогнозного моделювання.

Магістерська дипломна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури . Роботу подано на 100 стор., вона містить 5 таблиць, додатки на 8 стор.,список джерел — 127 найменувань.

РОЗДІЛ 1

ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ АДАПТАЦІЇ ПОДАТКОВОГО

ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ З ПОДАТКОВИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1.1 Директиви ЄС по правовому регулювання прямого оподаткування, акцизних податків, податку на додану вартість

Договір про створення Європейського Економічного Співтовариства передбачливо запровадив достатні юридичні підстави для проведення Радою ЄЕС гармонізації податків з обігу в державах–членах. Так, 11 квітня 1967 р. Рада ЄЕС, виходячи з цілей та завдань Договору, прийняла Першу й Другу директиви про гармонізацію законодавств держав–членів, що регулюють непрямі податки1. Перша директива впроваджувала в співтоваристві спільну систему податку на додану вартість, друга – порядок його обчислення. Відповідно до вимог цих директив, п’ять держав з шести, що первісно утворили ЄЕС, замінили кумулятивні податки з обігу податком на додану вартість. Регулювання більшості питань, пов’язаних із особливостями застосування податку, обидві директиви залишали на розсуд держав–членів. Згодом Рада ЄЕС дійшла висновку про необхідність деталізації інтеграційних правил стягнення податку, і в 1977 р. прийняла Шосту директиву 77/388/ЕEC “Про гармонізацію законно-давств держав–членів у сфері податків з обігу – спільна система податку на додану вартість: єдині умови обчислення”2.

“ПЛАН заходів щодо виконання у 2006 році Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” в сегменті адаптації податкового законодавства виділяє наступні документи податкового законодавства Європейського Союзу по правовому регулюванню прямого оподаткування, в яких існує суттєві розходження європейських та українських норм податкового законодавства3:

1. Директива Ради ЄС від 23 липня 1990 р. 90/434/ЄЕС щодо спільної системи оподаткування, яка застосовується у разі злиття, поділу, переведення активів та обміну акціями, якщо акціонерні товариства перебувають у межах юрисдикції різних держав — членів ЄС

2. Директива Ради ЄС від 23 липня 1990 р. 90/435/ЄЕС щодо спільної системи оподаткування, яка застосовується до материнських та дочірніх компаній, що перебувають у межах юрисдикції різних держав — членів ЄС

3. Директива Ради ЄС від 3 червня 2003 р. 2003/48/ЄЕС щодо оподаткування прибутку фізичних осіб

4. Директива Ради ЄС від 3 червня 2003 р. 2003/49/ЄЕС щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується до сплати дивідендів та роялті, що вчиняються між афілійованими компаніями, які є резиденти різних держав — членів ЄС

В сегменті адаптації податкового законодавства по правовому регулюванню акцизних зборів «План» виділяє наступні документи податкового законодавства Європейського Союзу , в яких існує суттєві розходження європейських та українських норм податкового законодавства:

1. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/79/ЄЕС щодо адаптації податків на сигарети

2. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/80/ЄЕС щодо адаптації податків на тютюнові вироби, інші ніж сигарети

3. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/81/ЄЕС щодо гармонізації структури акцизного збору з нафтопродуктів

4. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/82/ЄЕС щодо адаптації ставок акцизного збору з нафтопродуктів

5. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/83/ЄЕС щодо гармонізації структури акцизного збору на спирт та алкогольні напої

6. Директива Ради ЄС від 19 жовтня 1992 р. 92/84/ЄЕС щодо адаптації ставок акцизного збору на спирт та алкогольні напої

7. Директива Ради ЄС від 25 лютого 1992 р. 92/12/ЄЕС щодо загального режиму зберігання підакцизних товарів, їх переміщення та моніторингу

В сегменті адаптації податкового законодавства по правовому регулюванню податку на додану вартість та уніфікації норм стосовно адміністрування податку на додану вартість у різних секторах економіки «План»4 виділяє наступні документи податкового законодавства Європейського Союзу , в яких існує суттєві розходження європейських та українських норм податкового законодавства:

1. Перша директива Ради ЄС від 11 квітня 1967 р. 67/227/ЄЕС щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту

2. Шоста директива Ради ЄС від 17 травня 1977 р. 77/388/ЄЕС щодо гармонізації законодавства держав-членів, яке стосується податків з обороту — Єдиний принцип визначення суми податку на додану вартість

3. Восьма директива Ради ЄС від 6 грудня 1979 р. 79/1072/ЄЕС щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які засновані не на території країни

4. Директива Ради ЄС від 28 березня 1983 р. 83/181/ЄЕС про визначення сфери дії ст. 14 Директиви Ради ЄС від 17 травня 1977 р. 77/388/ЄЕС у випадках звільнення від сплати податку на додану вартість при остаточному ввезенні деяких товарів

5. Директива Ради ЄС від 28 березня 1983 р. 3/182/ЄЕС про звільнення від оподаткування в межах Співтовариства деяких транспортних засобів, тимчасово ввезених до однієї держави — члена ЄС із іншої держави — члена ЄС

6. Директива Ради ЄС від 28 березня 1983 р. 83/183/ЄЕС про звільнення від податків, що застосовуються при остаточному ввезенні до держави — члена ЄС особистого майна фізичних осіб

7. Тринадцята директива Ради ЄС від 17 листопада 1986 р. 86/560/ЄЕС щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які не мають постійного місця здійснення підприємницької діяльності на території ЄС

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС – процес тривалий та доволі складний, який став невід’ємною складовою правової реформи в Україні взагалі. Слід відмітити, що процес адаптації не є тотожним уніфікації, тобто, мова йде про відповідність рівня українського законодавства законодавству ЄС, а не про абсолютну його ідентичність з останнім. Адаптація повинна провадитись з урахуванням особливостей української національної правової системи, економічних та соціальних умов українського суспільства.

Отже, адаптація податкового законодавства проводиться з метою забезпечення відповідності законодавства з питань оподаткування України зобов’язанням, що випливають з Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом, інших міжнародних договорів, що стосуються співробітництва України з ЄС, а також для розвитку національного податкового законодавства в напрямі його зближення із аналогічним законодавством ЄС та забезпечення високого рівня підготовки в Україні законопроектів з питань оподаткування.

Згідно зі ст. 93 Договору про заснування Європейського Співтовариства (О.В. С 325/33, 24.12.2002), в першу чергу необхідно забезпечити приблизну адекватність законодавства щодо податку на додану вартість, акцизного збору та інших непрямих податків.

При цьому, ст. 90 Договору про заснування ЄС забороняє будь-які прояви податкової дискримінації, яка могла б прямо чи опосередковано надати певні переваги національним продуктам перед продуктами з інших держав-членів ЄС.

Разом з тим, країни-члени ЄС повинні дотримуватися запроваджених у ЄС принципів у сфері прямого оподаткування. Базисом політики у сфері прямих податків є принцип недискримінації та забезпечення фундаментальних свобод стосовно вільного руху громадян, капіталів та товарів, передбачених ст. 3 та 14 Договору про заснування ЄС.

Відповідно до ст. 94 Договору про заснування Європейського Співтовариства, Рада Європейського Співтовариства, діючи одностайно на пропозиції Комісії, та після консультацій з Європейським Парламентом і Економічним та Соціальним Комітетом видає директиви щодо наближення таких законів, правил або адміністративних положень держав-членів, які безпосередньо впливають на утворення та функціонування спільного ринку. При цьому, відповідно до ст. 58 Договору про заснування ЄС держави-члени можуть вживати всіх необхідних заходів для запобігання порушень національних законів та актів виконавчої влади, особливо у сфері оподаткування.

При адаптації податкового законодавства у сфері непрямого оподаткування необхідно відзначити наявність деяких відмінностей між законодавством України з питань справляння акцизного збору і законодавством ЄС. У європейському законодавстві загальні положення стосовно виробів (товарів), що підлягають акцизному збору, а також утримання, переміщення та контролю за такими виробами регулюються так званою “горизонтальною директивою” – Директивою Ради ЄЕС 92/12/ЄЕС від 25 лютого 1992 р. щодо загального режиму для підакцизних товарів та щодо зберігання, переміщення та моніторингу за такими товарами.

Відповідно до вимог Директиви Ради 92/12 ЄЕС передбачається, що податкові органи повинні здійснювати суворий нагляд і контроль за особами, які займаються виробництвом, обробкою і зберіганням підакцизних товарів, а також приміщеннями, де відбуваються перелічені операції. Тому згідно із вказаною Директивою передбачається, що виробництво, обробка і зберігання підакцизних товарів, якщо акцизний збір не був сплачений, може відбуватися тільки на “податковому складі”. Держави-члени ЄС встановлюють порядок відкриття і діяльності “податкових складів” та затверджують положення про їх уповноважених власників – ліцензованих управляючих складами, тобто, осіб, які відповідають за “податкові склади”.

У разі врахування у діючому законодавстві України з питань справляння акцизного збору адаптованих до законодавства ЄС положень стосовно виробництва підакцизних товарів на території України тільки на податкових складах, для відкриття яких необхідно мати дозвіл органу державної податкової служби, правил перевезення підакцизних товарів з наданням фінансової гарантії органу державної податкової служби в Україні буде забезпечена побудова ефективного механізму оподаткування акцизним податком. У той же час запровадження зазначених заходів повинно забезпечити стабільні надходження від цього непрямого податку до бюджету, його ефективне і просте адміністрування та мінімізацію ухилень від оподаткування.

На сьогодні податок на додану вартість є основним непрямим податком у державах-членах Європейського Союзу. Частина надходжень від цього податку спрямовується на фінансування бюджету ЄС. Застосування податку на додану вартість є неодмінною умовою для вступу до ЄС нових членів. Тому приведення податкового законодавства України з питань оподаткування податком на додану вартість у відповідність до законодавства Європейського Союзу, а саме, положень Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. з питань гармонізації законодавства держав-членів, що регулює податки з обігу (Спільна система справляння податку на додану вартість: єдиний принцип визначення суми податку (далі – Директива 77/388)), виконає неодмінну умову для вступу України до ЄС та призведе до позитивних наслідків для податкової системи та економіки України.

Згідно зі ст. 12 Директиви 77/388 встановлено, що стандартна ставка податку на додану вартість визначається кожною державою-членом ЄС як відсоток до оподатковуваної суми та має бути однаковою для поставок товарів та надання послуг. При цьому, з 1 січня 2001 р. до 31 грудня 2005 р. ставка податку на додану вартість, яку застосовують держави-члени ЄС, повинна бути не меншою ніж 15 відсотків.

Держави-члени ЄС можуть застосовувати одну або дві знижені ставки податку відповідно до умов, які вони встановлюють для цілей забезпечення правильного та простого застосування таких знижених ставок i попередження будь-якого можливого ухилення від оподаткування. Такі ставки визначаються як відсоток до оподатковуваної суми, який не може бути меншим 5%, та застосовуються до товарів та послуг, перелічених у додатку Н до Директиви 77/388.

Крім режиму знижених ставок держави – члени ЄС можуть застосовувати режим звільнення від обкладання ПДВ певних видів операцій згідно зі ст. 13 — 16 ч.10 Директиви 77/388. А саме, звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції, які носять соціальний характер і знайшли підтвердження своєї необхідності у міжнародній практиці.

Тому вилучення Законом України від 25 березня 2005 р. № 2505-ІV “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2005 рік”5 та деяких інших законодавчих актів України” із переліку звільнень операцій, що безпосередньо не пов’язані із соціальним захистом малозабезпечених верств населення, спотворюють умови здорової конкуренції та ставлять в нерівні умови платників окремих галузей народного господарства, забезпечить справедливий підхід при оподаткуванні всіх категорій платників податку на додану вартість в Україні.

Тринадцятою директивою Ради ЄС від 17 листопада 1986 р. 86/560/ЕЕС6 щодо наближення законодавства держав – членів ЄС стосовно податків з обороту передбачено правила відшкодування податку на додану вартість його платникам, які не мають постійного місця провадження підприємницької діяльності на території ЄС.

В Європейському Союзі фактично не відбувається гармонізації або координації прямих податків. Існуючі акти тільки дають часткову відповідь на конкретні випадки подвійного оподаткування.

У Договорі про заснування ЄС немає ст., що стосується прямих податків, але законодавство держав-членів з питань прямого оподаткування також є об’єктом гармонізації. В основному це стосується окремих аспектів прямого оподаткування і пов’язано з отриманням доходів фізичними і юридичними особами в результаті транскордонних операцій.

Відповідно основне навантаження по врегулюванню прямих податків в ЄС покладається на національне законодавство держав-членів.

На сьогоднішній день прийнято лише кілька директив, положення яких спрямовані на зближення законодавства держав-членів з питань прямого оподаткування.

Зокрема, Директива Ради 90/434/ЄЕС від 23 липня 1990 р. щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується у випадках злиття, поділу, переведення активів та обміну акціями, коли товариства знаходяться в межах юрисдикції різних держав-членів, була прийнята з метою узагальнення поддаткових положень, які підлягають застосуванню при транскордонному перетворенні компаній, і для врегулювання питань оподаткування материнських та дочірніх компаній, що належать різним державам-членам Європейського Співтовариства.

Поряд з цим, проблема, яку повинна була вирішити Директива, полягала в тому, що транскордонні операції компаній всередині однієї держави не залучаються до оподаткування доходів на приріст капіталу, а здійснювані компаніями різних держав-членів – підлягають оподаткуванню. Тому, з метою створення в рамках Співтовариства умов, аналогічних тим, які існують на внутрішніх ринках, а також для забезпечення створення та ефективного функціонування спільного ринку, було вирішено шляхом прийняття відповідної Директиви заснувати загальні правила, які були б нейтральними з точки зору конкуренції, а також для надання суб’єктам господарювання можливості адаптуватися до вимог спільного ринку, підвищити їхню продуктивність та конкурентоспроможність на міжнародному рівні.

Директива Ради 90/435/ЄЕС від 23 липня 1990 р. щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується до материнських та дочірніх компаній, які знаходяться в межах юрисдикції різних держав-членів, була прийнята з метою узагальнення податкових положень, які підлягають застосуванню при транскордонному перетворенні компаній, і для врегулювання питань оподаткування материнських та дочірніх компаній, що належать різним державам-членам Європейського Співтовариства.

Норми податкового права, що регулюють відносини між материнськими і дочірніми компаніями, що належать різним державам-членам, є менш сприятливими в порівнянні з положеннями, що діють у відношенні материнських і дочірніх компаній однієї держави. Регулювання цих відносин між компаніями різних держав-членів має важливі розбіжності. Проблема, яку покликана була вирішити директива, полягала в тому, що держава, у якій розташована материнська компанія, вправі оподатковувати податком отриманий від дочірньої компанії розподілений прибуток, що приводить до подвійного оподатковування, тому що держава в якій розташована дочірня компанія також вправі стягувати з цього прибутку податок у джерела виплати.

При адаптації податкового законодавства у сфері спрощеної системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва — у Європейському Співтоваристві мікропідприємства, малі та середні підприємства розглядаються як визначний фактор у забезпеченні конкурентоспроможності європейської економіки на світовому ринку, високої ефективності внутрішнього ринка, а також як фактор забезпечення зайнятості населення.

Вивчивши законодавство ЄС, можна дійти висновку, що нормативні акти, прийняті з метою підтримки малого бізнесу, не передбачають встановлення будь якої форми спрощеної системи оподаткування, зокрема, єдиного або фіксованого податку. Натомість передбачається можливість суб’єктам малого підприємництва – фізичним особам нарівні з юридичними особами сплачувати податок на прибуток підприємств, оскільки, в більшості європейських країн ставки прибуткового податку на доходи фізичних осіб є значно вищими ставок податку на прибутки юридичних осіб. З урахуванням практики застосування діючого законодавства спрощеної системи оподаткування та аналізу законодавство ЄС, необхідно переглянути критерії, які дають право суб’єктам малого бізнесу перебувати на спрощеній системі оподаткування.

1.2 Концепція загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (2002 р.)

Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу — це поетапне прийняття та впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу 7.

Важливим фактором проведення правової реформи та інтеграції України до Європейського Союзу є формування та виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (далі — Загальнодержавна програма), а також створення ефективного механізму її реалізації.

Метою Загальнодержавної програми є створення передумов до підготовки законодавчого поля для входження України в Європейський Союз.

Головними завданнями Загальнодержавної програми є8:

забезпечення відповідності законодавства України зобов’язанням, що випливають з Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р., інших міжнародних договорів, що стосуються співробітництва України з Європейським Союзом;

розвиток законодавства України у напрямі його наближення до законодавства Європейського Союзу та забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів законів та інших нормативно-правових актів;

створення правової бази для інтеграції України до Європейського Союзу;

створення на законодавчому рівні загальнодержавного механізму адаптації законодавства, який визначав би цілі та сфери, етапи адаптації законодавства, складовими елементами якого повинно бути фінансове, інформаційне, наукове та кадрове забезпечення;

забезпечення системності та узгодженості у роботі органів державної влади під час здійснення заходів з адаптації законодавства;

вдосконалення порядку планування нормотворчої роботи на основі довгострокової програми розвитку законодавства України з метою його наближення до законодавства Європейського Союзу;

вироблення єдиних, обов’язкових для всіх суб’єктів права законодавчої ініціативи правил підготовки проектів нормативно-правових актів у процесі адаптації законодавства;

вдосконалення інформаційного забезпечення роботи з адаптації законодавства;

вдосконалення кадрового забезпечення в органах державної влади, підготовка спеціалістів, які відповідали б особливим кваліфікаційним вимогам, що ставляться до учасників процесу адаптації законодавства;

підвищення рівня володіння офіційними мовами держав — членів Європейського Союзу державних службовців;

вдосконалення порядку підготовки щорічних пропозицій щодо обсягів фінансування заходів з адаптації законодавства в рамках Державного бюджету України.

Формування та реалізація Загальнодержавної програми повинні здійснюватися з додержанням таких основних принципів9:

узгодженості пріоритетів адаптації законодавства з основними напрямами правової реформи в державі, Стратегією та Програмою інтеграції України до Європейського Союзу, Програмою діяльності Кабінету Міністрів України, іншими загальнодержавними і національними програмами;

поступовості і планомірності наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу;

інтегральної єдності процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу із загальним нормотворчим процесом в Україні;

тісної взаємодії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України у процесі адаптації законодавства, координації розроблення та реалізації планів Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щодо цілей, етапів, ресурсів та об’єктів робіт у зазначеній сфері;

системності формування та виконання Загальнодержавної програми;

поєднання бюджетного і позабюджетного фінансування;

максимально ефективного використання міжнародної технічної допомоги.

Процес адаптації має охоплювати всі сфери законодавства України, але пріоритети не повинні бути постійними, а мають визначатися на певний етап і коригуватися залежно від ситуації.

У Загальнодержавній програмі пріоритети мають надаватися законодавчим актам України, наближення яких до відповідних законодавчих актів Європейського Союзу сприятиме, зокрема, правовому забезпеченню заходів щодо формування ринкових відносин, конкурентного середовища та сприятливого інвестиційного клімату, створення сучасної ринкової інфраструктури, банківської, податкової та митної систем.

1.3 Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (2004 р.)

Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (далі — Програма) визначає механізм досягнення Україною відповідності третьому Копенгагенському та Мадридському критеріям набуття членства в Європейському Союзі. Цей механізм включає адаптацію законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові заходи, необхідні для ефективного правотворення та правозастосування 10.

Метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього.

Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Невід’ємною частиною цієї Програми є Перелік актів законодавства України та acquis Європейського Союзу в пріоритетних сферах адаптації.

Acquis communautaire (acquis) – це правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Адаптація законодавства – це процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire.

Джерела acquis communautaire:

первинне законодавство:

Договір про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. (з 1993 р. — Договір про заснування Європейського співтовариства), Договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії 1957 р. (далі — установчі договори) з наступними змінами, внесеними Маастрихтським договором (Договір про утворення Європейського Союзу 1992 р.), Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р., а також актами про приєднання;

Договір про Європейський Союз 1992 р., із змінами, внесеними Амстердамським договором 1997 р. та Ніццьким договором 2001 р., а також договорами про приєднання;

Договір про злиття 1965 р.;

акти про приєднання нових держав-членів;

вторинне законодавство:

директива;

регламент;

рішення;

рекомендація або висновок;

джерело права у формі міжнародної угоди;

загальний принцип права Європейського співтовариства;

рішення Європейського суду;

спільна стратегія у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, як це визначено ст. 13 Договору про Європейський Союз;

спільні дії в рамках спільної зовнішньої політики та політики безпеки;

спільна позиція у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки;

рамкове рішення щодо гармонізації законодавства в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз);

спільна позиція в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз);

рішення в контексті положень Договору про Європейський Союз про співробітництво правоохоронних та судових органів у кримінальних справах (ст. 34 Договору про Європейський Союз);

загальне положення або принцип у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов’язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроектування, підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для інституціонального, науково-освітнього, нормопроектного, технічного, фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства України.

В Україні створено основні політико-правові та організаційні засади адаптації законодавства. Зокрема, Угодою про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами від 14 червня 1994 р. (далі — УПС) визначено пріоритетні сфери адаптації законодавства.

Адаптація законодавства України є планомірним процесом, що включає декілька послідовних етапів, на кожному з яких повинен досягатися певний ступінь відповідності законодавства України до acquis Європейського Союзу.

З урахуванням етапів адаптації законодавства визначаються етапи виконання Програми11.

а) Перший етап виконання Програми розрахований на 2004 — 2007 роки.

На першому етапі виконання Програми пріоритетними сферами, в яких здійснюється адаптація законодавства України, є сфери, визначені ст. 51 УПС, а саме:

митне право;

законодавство про компанії;

банківське право;

бухгалтерський облік компаній;

податки, включаючи непрямі;

інтелектуальна власність;

охорона праці;

фінансові послуги;

правила конкуренції;

державні закупівлі;

охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин;

довкілля;

захист прав споживачів;

технічні правила і стандарти;

енергетика, включаючи ядерну;

транспорт.

На першому етапі виконання Програми необхідно:

забезпечити розробку глосарію термінів acquis communautaire для адекватності їхнього розуміння та уніфікованого застосування у процесі адаптації, а також розробити і запровадити єдині вимоги до перекладів актів acquis communautaire на українську мову, створити централізовану систему перекладів;

провести порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства України acquis Європейського Союзу у пріоритетних сферах;

здійснити переклад на українську мову актів acquis communautaire у цих сферах;

на підставі вивчення та узагальнення відповідного досвіду держав Центральної та Східної Європи створити ефективний загальнодержавний механізм адаптації законодавства, в тому числі щодо перевірки проектів законів України та інших нормативно-правових актів на предмет їх відповідності acquis Європейського Союзу;

створити загальнодержавну інформаційну мережу з питань європейського права, забезпечити вільний доступ до неї учасників адаптації законодавства;

створити систему навчання та підвищення кваліфікації державних службовців з питань європейського права, включаючи розроблення та затвердження відповідних навчальних програм;

вжити заходів щодо опрацювання та затвердження спільного з ЄС механізму підготовки планів-графіків адаптації та моніторингу їх виконання.

У пріоритетних сферах адаптація законодавства України здійснюється у такій послідовності:

визначення актів acquis communautaire, які регулюють правовідносини у відповідній сфері;

переклад визначених актів на українську мову;

здійснення комплексного порівняльного аналізу регулювання правовідносин у відповідній сфері в Україні та в Європейському Союзі;

розроблення рекомендацій щодо приведення законодавства України у відповідність з acquis communautaire;

проведення економічного, соціального та політичного аналізу наслідків реалізації рекомендацій;

визначення переліку законопроектних робіт;

підготовка проектів законів України та інших нормативно-правових актів, включених до переліку законопроектних робіт, та їх прийняття;

моніторинг імплементації актів законодавства України.

Елементом адаптації законодавства має стати перевірка проектів законів України та інших нормативно-правових актів на їх відповідність acquis communautaire з метою недопущення прийняття актів, які суперечать acquis Європейського Союзу.

Конкретні заходи з адаптації законодавства (в тому числі інституціональні перетворення), прогнозовані строки їх виконання, обсяги видатків (у тому числі видатків на підготовку нормативно-правових актів, навчання, інституціональні зміни, проведення порівняльно-правових досліджень, переклад актів acquis communautaire на українську мову, підготовку глосарію термінів acquis communautaire тощо) визначаються щорічним планом заходів з виконання Програми, який готується Координаційною радою з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (далі — Координаційна рада), погоджується з Комітетом Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції та затверджується Кабінетом Міністрів України.

Наказами ДПА України затверджено Детальний план дій за реструктуризованим проектом „Програма модернізації державної поддаткової служби України” .

Відповідно до п. 76 розділу “Політика у сфері підприємництва “ заходів щодо виконання у 2006 році Плану дій Україна – ЄС передбачено захід щодо розроблення проекту Закону України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва”.

Станом на сьогодні ДПА України підготувала пропозиції стосовно напрямків удосконалення спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва і направила Міністерству фінансів України (лист від 21.08.06 р. №9338/5/17-0116) для врахування при розробці спеціального Закону України про спрощену систему оподаткування.

На виконання розпорядження Кабінету Міністрів від 15.03.06 р. 151-р „Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2006 році Загальнодержав-ної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” Державна податкова адміністрація України здійснила такі заходи з адаптації податкового законодавства України до законодавства ЄС у першому півріччі 2006 р.:

1) фахівцями Державної податкової адміністрації України із залученням громадськості, представників центральних органів виконавчої влади та науковців проводиться робота з опрацювання оновленої редакції проекту Податкового кодексу України (далі – проекту Кодексу-2006). Під час доопрацювання відповідних розділів проекту Кодексу враховуються вимоги приведення їх у відповідність до основних норм європейського законодавства.

2) Щодо виконання абзацу першого п. 3 розділу І вказаного плану заходів стосовно доопрацювання проекту Кодексу в частині регулювання прямого оподаткування, то у розділі ІІ “Податок на прибуток підприємств” проекту Кодексу запропоновано змінити редакцію визначення терміну “звичайна ціна” та встановити конкретні методи визначення звичайних цін, які застосовуються у міжнародній практиці, а саме, порівнювальної неконтрольованої ціни (анало-гів продаж), ціни перепродажу, “витрати плюс” та балансової вартості. Це сприятиме ефективності контролю за правильністю формування платниками податків податкових зобов’язань.

3) Також з метою недопущення використання схем ухилення від оподаткування податком на прибуток підприємств, які побудовані на операціях з офшорними нерезидентами, у проекті Кодексу запропоновано встановити однакові правила відображення у податковому обліку з податку на прибуток підприємств активів, що були придбані у (через) таких нерезидентів.

Одночасно положеннями проекту Кодексу передбачено нарахування амортизації на 85 відсотків вартості основних фондів, що придбані у нерезидентів, які мають офшорний статус.

4) Також з метою приведення визначення терміну «роялті» у відповідність до Директиви Ради ЄС від 03 червня 2003 р. 2003/49/ЄС про спільну систему оподаткування, яка застосовується до виплат відсотків та роялті між пов’язаними компаніями з різних держав-членів, на сьогоднішній день Державною податковою адміністрацією України відпрацьовується зазначене питання разом із зацікавленими суб’єктами господарювання.

РОЗДІЛ 2

АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ПОДАТКОВОГО

ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В ПОРІВНЯННІ З ПОДАТКОВИМ

ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

2.1 Аналіз актів законодавства України та acquis Європейського Союзу у сфері адаптації податкового законодавства

Повна гармонізація прямих податків ніколи не була метою здійснення податкової політики на рівні ЄС. Радше мала місце координація та узгодження у тих сферах, де податкові відносини безпосередньо впливали або були чинниками виникнення недобросовісної податкової конкуренції. Таким чином політика у сфері прямих податків здійснювалась з метою забезпечення належного функціонування внутрішнього ринку і, особливо, забезпечення реалізації свободи руху товарів і капіталів та платежів. З огляду на це базисом політики у сфері прямих податків є принцип недискримінації та основоположні свободи, передбачені положеннями Договору про заснування ЄС. Отже, основні питання, врегульовані на рівні ЄС, стосуються: створення загальної системи оподаткування материнських та дочірніх компаній; злиття, поділу та обміну акціями — щодо компаній, які знаходяться в межах юрисдикцій різних держав-членів, а також питань коригування прибутків пов’язаних осіб. Велика увага, з метою створення більш сприятливих умов діяльності малих та середніх підприємств, надається також оподаткуванню таких суб’єктів, оскільки їх частка на ринку ЄС становить близько 99 % усіх суб’єктів господарювання Європейського Співтовариства.

Реформа податкового законодавства України на даному етапі зосереджена на доопрацюванні та прийнятті Податкового кодексу України. Незважаючи на істотний рівень удосконалення податкового законодавства, запропонованого проектом Податкового кодексу України, його положення потребують подальшого доопрацювання відповідно до міжнародних принципів оподаткування, загалом, та положень права ЄС, зокрема.

Передусім це стосується реалізації принципу недискримінації — який є наріжним каменем вступу до Світової організації торгівлі. Враховуючи розвиток корпоративного права в Україні, необхідним також є вирішення питання особливостей оподаткування материнських та дочірніх підприємств та оподаткування при злитті, поділі компаній та обміні акціями, а також уникнення подвійного оподаткування при коригуванні прибутків пов’язаних осіб.

Важливим питанням також є удосконалення спрощеної системи оподаткування малих та середніх підприємств у проекті Податкового кодексу України. Це стосується не тільки збереження істотних умов існуючої системи спрощеного оподаткування, зокрема кола осіб, що користуються її перевагами, але й запозичення досвіду регулювання цього питання в ЄС, що полягає, зокрема, у запровадженні системи, за якої малі та середні підприємства мають можливість обирати більш зручний для них режим оподаткування.

У випадку прийняття Україною рішення про розширення податкової бази та запровадження податку на капітал (приріст капіталу) необхідним буде використання відповідного досвіду ЄС.

Сфера непрямого оподаткування регулюється законодавством Європейських Співтовариств з 1967 р., коли багатосхідчастий податок з обороту був замінений на податок на додану вартість. Згодом податок на додану вартість зайняв одне з найвагоміших місць у правовому регулюванні ЄС, оскільки з 1970 р. надходження від податку на додану вартість замінили внески держав-членів у бюджет Співтовариства відповідно до концепції власних коштів. Сьогодні надходження від податку на додану вартість складають близько 35 % надходжень до бюджету ЄС12 .

У вторинному законодавстві ЄС врегульовані основні питання податку на додану вартість: платники податку, операції, які підлягають оподаткуванню, база оподаткування, виникнення податкових зобов’язань, ставки, звільнення від оподаткування, зменшення та відшкодування податку тощо.

Питання акцизного збору у вторинному законодавстві ЄС було врегульовано досить недавно — починаючи з 1992 р.. На рівні Співтовариства гармонізовані наступні питання акцизного збору: підакцизні товари (спирт та алкогольні напої, тютюн та тютюнові вироби, нафтопродукти), структура підакцизних товарів, податкові склади, режим руху підакцизних товарів, ставки та інше.

Регулювання двох вищезазначених інститутів сфери непрямого оподаткування (податок на додану вартість та акцизний збір) в праві ЄС є досить ефективним, про що свідчить наявність невеликої кількості проектів актів вторинного законодавства.

Рівень відповідності законодавства України нормам та стандартам ЄС у сфері непрямого оподаткування є незадовільним. Більшість чинних нормативних актів у цій сфері відповідає вимогам європейського права лише на 10 — 15 %. Проект Податкового кодексу — Розділ IV (Податок на додану вартість) та Розділі V (Акцизний збір) — має більший ступінь відповідності вимогам права ЄС, але виникає потреба суттєвого доопрацювання цього документа13.

Першочерговим завданням у сфері непрямого оподаткування є приведення зазначених вище розділів проекту Податкового кодексу у відповідність до норм та стандартів Європейського Співтовариства.

Шоста директива стала базовим нормативно–правовим актом ЄЕС з питань ПДВ, яку за критерієм обсягу регулювання можна порівняти з національним законом. До Шостої директиви неодноразово вносилися зміни та доповнення й на сьогодні вона регулює такі питання: об’єкт і база оподаткування ПДВ, платники податку, час виникнення податкового зобов’язання й порядок його зменшення, правила щодо встановлення ставки, місце стягнення податку, оподаткування імпортованих товарів, звільнення від оподаткування, спеціальні схеми оподаткування 14.

Платником податку на додану вартість Шоста директива визначає фізичну або юридичну особу, яка самостійно займається будь–якою економічною діяльністю незалежно від цілей, місця й результатів такої діяльності (це може бути виробництво, сільське господарство, торгівля, професійна діяльність, послуги тощо). Критерій самостійності ведення економічної діяльності виключає з кола платників податків найманих працівників та осіб, які працюють за трудовими угодами.

Цікаво, що директива відносить до оподатковуваної економічної діяльності експлуатацію матеріального й нематеріального майна з метою одержання доходу. Суд ЄС постановив, що “експлуатація майна” означає будь–яку операцію, що передбачає отримання доходу. Надання прав користування й будівництва на певний строк за відшкодування є експлуатацією матеріального майна, а відтак – економічною діяльністю. Тому будь–яка особа, яка експлуатує матеріальне майно з метою одержання доходу, є платником ПДВ і має право на зменшення податкового зобов’язання.

Директива відрізняє платника податку від податкового боржника. По-датковим боржником є особа, зобов’язана перерахувати податок до бюджету відповідної держави–члена ЄЕС, незалежно від того, виступає вона платником податку чи ні. Як правило, при поставках товарів/послуг всередині Співтовариства податковим боржником виступає платник податку – продавець. Директива надає державам–членам право самостійно визначати податкового боржника в поставках, здійснюваних закордонними податковими резидентами. Таким податковим боржником може бути призначений представник продавця або особа, на користь якої здійснюється така поставка. При наданні податковими резидентами інших країн певних видів послуг (рекламних, інформаційних, консультаційних, фінансових, страхових, з підбору персоналу, з передачі авторських прав, патентів, ліцензій, торгових знаків та інших подібних прав) податковим боржником є особа, яка отримує такі послуги. А у випадку імпорту товару податковим боржником виступає особа, визначена як така законодавством держави імпорту.

Шоста директива зазначає, що об’єктом оподаткування ПДВ є операції з поставок (надання) товарів/послуг та імпорту товарів, здійснювані за відшкодування. Отримане за такі операції відшкодування є базою оподаткування. Обов’язковою умовою при визначенні бази оподаткування ПДВ, як це постановив Суд ЄС у справі Apple and Pear Development Council v. Commissioners of Customs and Excise, є наявність безпосереднього зв’язку (правовідносин з приводу предмету поставки) між наданим товаром/послугою та отриманим відшкодуванням15 . Для товарів/послуг, проданих всередині ЄС, база оподаткування включає податки, збори та інші обов’язкові платежі, крім ПДВ, а також додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування й страхування. Проте директива забороняє включати до бази оподаткування знижки цін при достроковій оплаті та під час продажу, а також суми, передані платнику податку покупцем для здійснення додаткових витрат в його інтересах.

Слід пам’ятати, що поставки товарів та послуг у межах Співтовариства, здійснювані особами з різних держав–членів, є внутрішніми операціями, а не експортно–імпортними. Відповідно, для Співтовариства імпортною операцією є ввіз на його територію товарів із третьої держави. Податок на додану вартість нараховується на сплачену імпортером ціну товару. Якщо ціна не сплачується або вона не є єдиним відшкодуванням, базу оподаткування імпортованого товару визначають за вартістю товару на відкритому ринку. При цьому вартість товару на відкритому ринку визначається як ціна на такий товар у державі експорту, яку імпортер мав би сплатити продавцю за умов справедливої конкуренції на час виникнення податкового зобов’язання. База оподаткування імпортованих товарів включає: 1) податки, збори та інші обов’язкові платежі, стягнені поза державою імпорту; 2) податки, що стягуються при імпорті, крім ПДВ; 3) додаткові витрати – комісійні платежі, витрати на пакування, транспортування та страхування, що мали бути сплачені на шляху товарів до першого місця призначення на території Співтовариства (яким є вказане в транспортному документі місце, а при відсутності вказівки – перше місце ввезення вантажу до держави імпорту).

В умовах єдиного ринку, територія якого майже повністю співпадає з територією держав–членів ЄС і територією застосування законодавства ЄС про податок на додану вартість, важливим з точки зору оподаткування ПДВ є визначення місця здійснення оподатковуваних операцій. Шоста директива встановлює єдині правила визначення місця здійснення поставки. Якщо товар транспортується, місцем здійснення поставки є місце його відправлення. При відправленні товару з території третьої держави місцем поставки є держава імпорту товару. Якщо товар не транспортується й не відправляється шляхом диспетчеризації, місцем його поставки є місцезнаходження товару під час здійснення операції поставки.

Час виникнення у платника податку податкового зобов’язання щодо сплати ПДВ Шоста директива пов’язує з настанням події, з якою вступають в дію юридичні умови стягнення податку. Інакше кажучи, це – момент виникнення у податкового органа права вимагати від платника податку його сплати. За загальним правилом, встановленим Шостою директивою, податок стягується після поставки товарів або надання послуг. У разі оплати товарів/послуг до їх надання податок має бути сплачений при отриманні платежу або кредитуванні рахунку.

Податкове зобов’язання щодо імпортованих товарів настає на момент їх ввезення на територію Співтовариства. Дата виникнення податкового зобов’язання щодо сплати ПДВ з імпортованих товарів, з яких стягуються митні платежі, сільськогосподарські збори та інші спільні для Співтовариства обов’язкові платежі, може співпадати з датою виникнення податкових зобов’язань з таких платежів. Якщо з імпортованих товарів не стягується жоден спільний платіж, держави–члени можуть застосувати для визначення часу виникнення поддаткових зобов’язань з ПДВ відповідні правила визначення дати виникнення податкових зобов’язань з митних платежів.

Разом з виникненням зобов’язання щодо сплати ПДВ у платника податку виникає право його зменшення. Шоста директива дозволяє зменшувати податкове зобов’язання на: 1) суму ПДВ, сплачену за товари/послуги, отримані від іншого платника податку; 2) суму ПДВ, сплачену за імпортовані товари; 3) суму ПДВ за товари/послуги, які застосовані в підприємницькій діяльності та які оподатковуються частково в разі їх придбання в іншого платника податку. Право на зменшення податку або бюджетне відшкодування виникає також при застосуванні товарів і послуг в операціях, що стосуються економічної діяльності, здійснюваної за межами ЄС, якщо за такими операціями в разі їх здійснення на території держави–члена ЄС виникає право зменшення податкового зобов’язання.

Кожна держава–член ЄС для подання платниками ПДВ податкових декларацій встановлює строк, який не перевищує двох місяців із дня закінчення податкового періоду. Податковий період може дорівнюватися одному, двом місяцям або кварталу. Втім, директива дозволяє встановлювати інші періоди, які не мають перевищувати рік. У податковій декларації зазначається вся інформація, необхідна для розрахунку податку та його зменшення, в тому числі, коли це необхідно для визначення бази оподаткування: загальна сума операцій, які належать до такого податку та його зменшення й загальна сума звільнених від оподаткування поставок. Для імпортованих товарів держави–члени можуть впровадити детальні правила складання податкових декларацій та сплати податку. Зокрема ПДВ, який має бути сплачений за імпортовані товари платниками податку або податковими боржниками, за умов зазначення ПДВ у податковій декларації не сплачуватиметься під час імпорту товарів.

З січня 1993 р., згідно з Директивою Ради 92/77/ЄC звичайна ставка ПДВ в ЄС не може бути меншою ніж 15 %. У певних випадках до поставок товарів і послуг можуть застосовуватися зменшені ставки, які дорівнюють або є більшими ніж 5 %, та застосовуються виключно до окремих товарів і послуг соціального та культурного значення. До них належать харчові продукти, фармацевтичні продукти, послуги з транспортування пасажирів, книги, газети й періодичні видання, білети на вистави, до музеїв та подібних закладів, житлове будівництво, розміщення в готелях, медичний догляд у лікарнях, поставки електроенергії та газу.

Шоста директива містить деталізований перелік операцій, які звільнені від оподаткування. Це здійснювані в громадських цілях послуги державної поштової служби, державних лікарняних установ; медичні послуги професійного та середнього медичного персоналу; донорство людських органів, крові та молока; послуги дантистів; послуги, що надають незалежні об’єднання осіб, діяльність яких звільнена або не підлягає оподаткуванню ПДВ; роботи в сфері соціального забезпечення; послуги й товари благодійних організацій для захисту дітей та молоді; шкільне або університетське навчання, практика на канікулах або перепідготовка дітей та молоді; освіта, яку вчителі надають приватно; послуги релігійних і філософських інституцій з метою духовного збагачення населення; надання неприбутковими організаціями своїм членам послуг і товарів за підпискою; послуги неприбуткових організацій щодо спортивного та фізичного навчання; певні культурні послуги й товари, що надаються державними органами; діяльність зазначених організацій щодо мобілізації капіталу для власних цілей; надання транспортних послуг хворим або пораненим особам у спеціальних транспортних засобах; діяльність громадського радіо й телебачення, крім комерційної діяльності.

Також звільнюються від оподаткування ПДВ такі операції: страхування й перестрахування; лізинг нерухомого майна (крім готелів, турбаз, місць кемпінгу й паркування, інстальованого обладнання та машин, сейфів); надання кредиту; управління кредитором гарантіями кредиту; операції щодо депозитів, поточних рахунків, платежів, трансферів, боргів, чеків та інших інструментів (за винятком стягнення заборгованості й факторингу); операції з валютою, банкнотами та монетами, що виступають платіжним засобом (крім предметів колекціонування; операції з акціями, частками компаній, борговими зобов’язаннями та іншими цінними паперами, крім операцій щодо їх збереження й управління); операції з правовстановлюючими документами; операції з цінними паперами, які визначають отримання процентів від нерухомості або встановлюють право власності на нерухомість або її частину; та інш.

Директива передбачає можливість впровадження спеціальних схем оподаткування ПДВ для малих підприємств.

Отже, стислий огляд особливостей законодавства ЄС про податок на додану вартість свідчить про широке коло питань, які український законодавець повинен врахувати при проведенні податкової реформи, яка на сьогодні є надзвичайно актуальною.

Експертиза відповідності проектів актів вітчизняного законодавства положенням європейських директив вже стала новим етапом процесу правотворчості в Україні. Проведення таких експертиз і, як наслідок, врахування положень інтеграційного податкового законодавства ЄС в проектах актів податкового законодавства України фактично є податковою гармонізацією, яку українська сторона зобов’язалася здійснити відповідно до ст. 51 Угоди про партнерство й співробітництво.

Вторинне законодавство ЄС, яке регулює акцизний збір, має структуру, яка характеризується наявністю так званих горизонтальних та вертикальних директив.

Горизонтальні директиви охоплюють основні аспекти правового врегулювання всіх категорій підакцизних товарів, без поділу їх на групи. Вертикальні директиви здійснюють правове регулювання по категоріях підакцизних товарів, встановлюючи їх структуру, мінімальний рівень ставок акцизного збору та способи розрахунку акцизного збору.

При розробці проектів нормативно-правових актів з питань оподаткування акцизним збором необхідно керуватися наступними директивами Європейського Союзу:

1) Директива Ради 92/12/ЄЕС від 25 лютого 1992 р. щодо загального режиму для підакцизних товарів та щодо зберігання, переміщення та моніторингу таких товарів.

Ця Директива є горизонтальною директивою і відіграє головну роль в системі акцизних зборів ЄС, оскільки вона запроваджує деякі уніфіковані правила для обчислення та стягнення акцизного збору для всіх типів підакцизних товарів. Директива встановлює загальні засади впорядкування системи акцизного збору для таких товарів, зберігання, переміщення та контролю, а також вводить загальну концепцію оподаткування підакцизних товарів.

Для цілей цієї Директиви застосовуються наступні визначення16:

а) ліцензований управляючий складом: фізична або юридична особа, яка отримала ліцензію від податкового органу держави-члена під час здійснення своєї діяльності виробляти, обробляти, зберігати, отримувати та відправляти підакцизні товари в режимі призупинення оподаткування на податковому складі;

б) податковий склад: місце виробництва, обробки, збереження, отримання та відправки підакцизних товарів в режимі призупинення оподаткування ліцензованим управляючим складу при здійсненні ним своєї діяльності з дотриманням певних умов, встановлених податковими органами держави-члена, на території якої розташовано цей податковий склад;

в) режим призупинення оподаткування: податковий режим, який застосовується до виробництва, обробки, зберігання та переміщення підакцизних товарів з призупиненням сплати акцизного збору, тобто на умовах податкового кредиту. При такому режимі податкове зобов’язання з акцизного збору не виникає щодо підакцизних товарів, які переміщуються з одного податкового складу до іншого з метою обробки (переробки), змішування, розливу, пакування, розфасовки чи експортуються до місця призначення за межами митної території Співтовариства згідно з правилами перевезення.

Всі продукти, які підлягають оподаткуванню акцизним збором та переміщуються на умовах податкового кредиту між державами — членами ЄС, повинні супроводжуватися документами, виписаними ліцензованим управляючим складу — відправником вантажу. Ці документи можуть бути або адміністративними, або комерційними.

Податкові органи держав — членів ЄС повинні інформуватися ліцензованим управляючим складу про відправлені або одержані поставки підакцизних товарів шляхом подання відповідних документів або посиланням на супровідні документи. Ці документи повинні бути надані у чотирьох екземплярах: один екземпляр залишається відправникові; один екземпляр для одержувача; один екземпляр повертається відправникові після доставки; один екземпляр — для податкового органу країни призначення. Компетентні органи кожної держави — члена відправлення можуть передбачити використання додаткового примірника цього документа для цілей компетентних органів держави — члена відправлення.

Режим призупинення оподаткування для підакцизних товарів, які відправляються на експорт через одну або більше держав-членів ліцензованим управляючим складом, який має постійне місце здійснення своєї діяльності в державі-члені, припиняється підтвердженням, яке видається митними органами відправлення з Співтовариства, що товари дійсно було вивезено за межі Співтовариства. Такі органи повинні надіслати ліцензованому управляючому складом підтверджену копію супровідного документа, призначену для нього.

Якщо припинення режиму не відбувається, ліцензований управляючий складом повідомляє про це податкові органи своєї держави-члена протягом визначеного ними терміну. Однак, такий термін не може перевищувати трьох місяців з дати відправки товарів.

Директива застосовується до таких продуктів, як:

нафтопродукти;

спирт і алкогольні напої;

тютюнові вироби.

Відповідно до положень ст. 5 Директиви зазначені продукти визнаються об’єктом оподаткування акцизним збором під час їх виробництва в межах території ЄС або під час їх імпорту на територію ЄС.

Акцизний збір обчислюється та стягується відповідно до визначеної кожною державою-членом процедури, і при цьому держави-члени застосовують одні й ті ж процедури стосовно обчислення та стягнення збору як до національних товарів, так і до товарів з інших держав-членів.

Відповідно до ст. 11 Директиви кожна держава-член встановлює свої правила стосовно виробництва, обробки та зберігання підакцизних товарів згідно з положеннями цієї Директиви.

Разом з тим, встановлено, що виробництво, обробка та збереження підакцизних товарів, якщо акцизний збір не було сплачено, відбувається на податковому складі.

2) Директива Ради 92/79/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення податків на сигарети .

Відповідно до вимог Директиви кожна держава — член ЄС повинна застосовувати сукупний мінімальний акцизний збір (специфічний плюс пропорційний (адвалорний), крім ПДВ), розмір якого повинен бути встановлений на рівні 57 відсотків роздрібної ціни на сигарети (включаючи всі податки) і який повинен становити не менше 60 євро за 1000 сигарет найбільш уживаної цінової категорії. З 1 липня 2006 р. 60 євро має бути збільшено до 64 євро17.

Державам — членам ЄС, які встановлюють сукупний мінімальний акцизний збір у розмірі 95 євро за 1000 сигарет найбільш уживаної цінової категорії не потрібно дотримуватися вимоги щодо мінімального акцизного збору у розмірі 57 відсотків роздрібної ціни на сигарети. З 1 липня 2006 р. 95 євро має бути збільшено до 101 євро.

3) Директива Ради 92/80/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення податків на тютюнові вироби інші, ніж сигарети.

Згідно із положеннями Директиви мінімальний акцизний збір встановлюється на такі групи тютюнових виробів, що вироблені у Європейському Союзі або імпортовані з країн — нечленів ЄС18:

сигари і сигарили;

високоякісний подрібнений тютюн для скручування сигарет;

інший тютюн для паління.

Держави — члени ЄС повинні запроваджувати акцизний збір, який може бути встановлений:

або у відсотковому відношенні до максимальної роздрібної ціни кожного виробу, що вільно визначається виробником та імпортерами з країн, що не є членами Співтовариства (адвалорний збір);

або як специфічний збір, виражений у грошовій сумі за кілограм, або, у випадку сигар та сигарил, — за кількість штук;

або як поєднання обох видів.

4) Директива Ради 92/81/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо гармонізації структур акцизних зборів з нафтопродуктів .

Для цілей даної Директиви нафтопродукти визначаються відповідно до Об’єднаної номенклатури ЄС. Відповідно до цієї Директиви держави-члени встановлюють гармонізований акцизний збір з нафтопродуктів. Мінімальні ставки акцизного збору на нафтопродукти встановлюються державами-членами відповідно до Директиви 92/82/ЄЕС щодо зближення ставок акцизних зборів з нафтопродуктів.

Дія Директиви поширюється на нафтопродукти, а саме: етилований бензин, неетилований бензин, газолін, промислові масла, рідкий нафтовий газ, метан та керосин.

Для вказаних нафтопродуктів передбачені мінімальні ставки акцизного збору 19

на етилований бензин 337 євро за 1000 літрів;

на неетилований бензин 287 євро за 1000 літрів;

на промислові масла 13 євро за 1000 літрів;

на рідкий нафтовий газ та метан 100 євро за 1000 літрів;

на метан за 1000 літрів 36 євро;

керосин 245 євро за 1000 літрів;

та інші ставки акцизного збору для конкретних держав — членів ЄС та терміни їх запровадження.

6) Директива Ради 92/83/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо гармонізації структур акцизних зборів на спирт та алкогольні напої.

Держави — члени ЄС повинні встановлювати акцизні збори на наступні продукти: 1). Пиво або будь-які продукти, що містять суміш пива та безалкогольних напоїв.2). Вино (ігристе та звичайне). 3). Інші алкогольні напої (ігристі та звичайні). 4). Напівфабрикати. 5). Етиловий спирт.

Мінімальна ставка акцизного збору повинна встановлюватися у розмірі:

на напівфабрикати — 45 євро за гектолітр продукту;

на вина (звичайні та ігристі) — 0 євро за гектолітр продукту;

на пиво — 0,784 євро за гектолітр/градус Плато, або 1,87 євро за гектолітр/градус алкоголю кінцевого продукту.

Мінімальна ставка акцизного збору на спирт та інші алкогольні напої повинна встановлюватися у розмірі 550 євро за гектолітр чистого спирту.

Європейське співтовариство розглядає мікропідприємства, малі та середні підприємства (далі — ММСП), як визначний фактор у забезпеченні конкурентоспроможності європейської економіки на світовому ринку, високої ефективності внутрішнього ринку, також як фактор забезпечення зайнятості населення.

З метою регулювання діяльності суб’єктів малого підприємництва у ЄС розроблені та діють програми підтримки та розвитку ММСП.

Покращення податкового середовища для ММСП є одним із ключових аспектів ініціатив, які здійснюються у цьому напрямку.

З метою забезпечення відповідності положень розроблюваних проектів нормативно-правових актів з питань спрощеної системи оподаткування до законодавства Європейського Союзу необхідно керуватись такими рекомендаціями Європейського Союзу:

1) “Рекомендація Комісії 94/390/ЄЕС від 25 травня 1994 р. стосовно оподаткування малих та середніх підприємств” .

За загальним правилом спільна діяльність без створення юридичної особи (партнерство) у державах — членах ЄС оподатковується так само, як доходи фізичних осіб — за прогресивною ставкою прибуткового податку з фізичних осіб.

При невеликих доходах таких суб’єктів господарювання, коли ставка податку є відносно невисокою, податковий тягар не є надто обтяжливим для суб’єктів малого підприємництва, і більш вигідною у порівнянні зі сплатою податку на прибуток підприємств є сплата прибуткового податку з фізичних осіб20.

Однак із розширенням діяльності застосування вищої граничної ставки прибуткового податку з фізичних осіб значним чином обмежує фінансові можливості цього суб’єкта, зокрема, щодо самофінансування та здійснення інвестицій. Тому доцільно надати суб’єктам малого підприємництва можливість вибору більш сприятливого для них режиму оподаткування, оскільки вони становлять переважну більшість учасників ринку, забезпечують нові робочі місця, сприяють пожвавленню економіки країни.

Відповідно до ст. 1 Рекомендації 94/390/ЄЕС держави-члени закликаються до вжиття таких податкових заходів, які є необхідними для виправлення негативних наслідків прогресивного прибуткового податку, сплачуваного одноособовими володіннями та партнерствами в частині, що стосується прибутків, які використовуються для цілей реінвестування. Зокрема, повинна бути розглянута можливість надання цим підприємствам та партнерствам права надавати перевагу сплаті податку на прибуток юридичних осіб та/або обмеження розміру податку, яким обкладаються прибутки, що використовуються для цілей реінвестування, до ставки, співрозмірної із ставкою податку на прибуток юридичних осіб.

2) “Рекомендація Комісії 94/1069/ЄЕС від 7 грудня 1994 р. щодо переведення малих та середніх підприємств”.

Згідно зі ст. 1 зазначеної Рекомендації державам-членам пропонується вжити найбільш прийнятних заходів щодо їхніх правових, податкових та адміністративних систем з метою:

ознайомлення власників з проблемами здійснення переведення і, таким чином, заохочення їх до ефективної підготовки проведення успадкування протягом свого життя;

забезпечення фінансового середовища, сприятливого для здійснення успішного переведення;

надання підприємцю можливості ефективно підготуватись до здійснення переведення за допомогою використання відповідних процедур;

забезпечення збереження партнерства та одноособового володіння на випадок смерті партнера чи одноособового власника;

гарантування успішного переведення членам сім’ї, враховуючи те, що податок зі спадщини та дарування не становить загрози для продовження існування суб’єкта господарювання;

заохочення власника за допомогою податкових заходів до передачі свого бізнесу шляхом продажу або передачі працівникам і, зокрема, у випадку відсутності спадкоємця, в межах сім’ї.

Оскільки податкові процедури не повинні заважати вибору суб’єктом господарювання найбільш прийнятної для здійснення переведення організацій-но-правової форми, ст. 3 Рекомендації закликає держави-члени забезпечити сприятливе для цього фінансове середовище.

З метою заохочення підприємців розглянути можливість здійснення передачі бізнесу третім особам, якщо це не можна зробити в межах сім’ї, згідно із ст. 7 Рекомендації держави-члени закликаються:

утримуватись від оподаткування, принаймні щодо частини доходу від доданої вартості чи приросту капіталу з активів бізнесу у випадку продажу і, зокрема, у випадку досягнення підприємцем 55-річного віку;

передбачати податкові заохочення у відношенні реінвестування в інший суб’єкт господарювання прибутку, отриманого від продажу бізнесу, що не котирується на фондовій біржі і залучений у виробництві чи продажу товарів та послуг;

сприяти передачі суб’єкта господарювання на користь працівників за допомогою зменшення оподаткування приросту капіталу, отриманого від передачі акцій працівникам, утримання від реєстраційних зборів, або за допомогою податкових пільг з метою надання можливості працівникам до смерті придбати суб’єкт господарювання, або відстрочення сплати податку до продажу працівником його частки участі. Такі заходи застосовуються однаково як до суб’єктів господарювання, так і до кооперативів працівників.

3) “Рекомендація Комісії 96/280/ЄЕС від 3 квітня 1996 р. щодо визначення малих та середніх підприємств”.

Згідно із ст. 1 Рекомендації держави-члени, Європейський інвестиційний банк та Європейський інвестиційний фонд рекомендовано:

дотримуватися положень, встановлених у ст. 1 Додатка до Рекомендації стосовно граничних величин річного обороту, суми балансу та чисельності працівників для малих, середніх та мікропідприємств;

дотримуватись максимальних величин річного обороту та суми балансу, якщо вони змінені Комісією відповідно до ст. 2 Додатку до Рекомендації;

вживати необхідних заходів для статистичних даних з огляду на кількісні групи, встановлені у п. 2 ст. 3 Додатка до Рекомендації, особливо там, де це стосується моніторингу фінансових інструментів Співтовариства.

При цьому, ст. 2 Рекомендації встановлено, що граничні величини річного обороту, суми балансу та чисельності працівників, визначені в ст. 1 Додатка, повинні розглядатися як максимальні величини. Держави-члени, Європейський інвестиційний банк та Європейський інвестиційний фонд можуть у певних випадках обирати встановлення нижчих величин. У застосуванні певних політик вони також можуть обирати застосування тільки критерію кількості працівників, окрім сфер, в яких застосовуються норми щодо державної допомоги.

Відповідно до ст. 1 Додатка до Рекомендації малими та середніми суб’єктами господарювання є такі, що визначаються як підприємства, які:

а) мають менш ніж 250 найманих працівників та/або їх річний оборот не перевищує 40 млн. євро, або баланс не перевищує 27 млн. євро;

б) відповідають критерію незалежності, який полягає у тому, що не більше, як 25 відсотків капіталу чи прав голосу перебувають у власності одного чи у спільній власності декількох суб’єктів господарювання, які не є малими та середніми суб’єктами господарювання за цим визначенням.

Якщо необхідно визначитись між малими та середніми підприємствами, то відповідно до п. 2 ст. 1 Додатка до Рекомендації «мале підприємство» визначається як підприємство, яке відповідає таким критеріям:

1) кількість працюючих є менша ніж 50 осіб;

2) річний оборот не перевищує 7 млн. євро або річний баланс не перевищує 5 млн. євро;

3) підприємство відповідає критерію незалежності, тобто 25 відсотків або більше капіталу чи прав голосу не перебувають у володінні одного підприємства або у спільному володінні декількох підприємств.

Крім того, для відповідних випадків передбачено розмежування «мікро», «малих» та «середніх» суб’єктів господарювання.

Якщо необхідно відрізнити мікропідприємства від «малих» та «середніх» суб’єктів господарювання, то мікропіднриємства визначаються як підприємства, що мають менше 10 працівників.

Слід зазначити, що з 1 січня 2005 р. чинна Рекомендація була замінена Рекомендацією Єврокомісії щодо визначення мікропідприємства, малого та середнього підприємства (ММСП) від 6 травня 2003 р. 2003/361/ЄЕС. Крім того, усі чинні акти, в яких згадуються ММСП, та програми щодо підтримки ММСП, які змінюються або доповнюються у період до 1 січня 2005 р., мають використовувати визначення ММСП, запропоноване у Рекомендації від 6 травня 2003 р. 2003/361/ЄЕС.

Відповідно до п. 2 ст. 2 Додатка до Рекомендації від 6 травня 2003 р. 2003/361/ЄЕС під малим підприємством слід розуміти підприємство, яке відповідає наступним критеріям:

1) кількість працюючих є меншою ніж 50 осіб;

2) річний оборот або річний баланс не перевищують 10 мільйонів євро;

3) підприємство є незалежним, а саме: 25 відсотків або більше капіталу чи прав голосу не перебувають у володінні одного підприємства, або у спільному володінні декількох підприємств.

2.2 Порівняльна оцінка ефективності сучасної податкової системи України та податкових систем Європейського Союзу

Сучасна система оподаткування України відзначається надобтяжливим податковим навантаженням на бізнес і споживання 21.

Сукупні фактичні податкові надходження досягли у 2005 році 40,5% ВВП України. Однак, значна частина податкових зобов’язань не декларується і сплата зобов’язань не відбувається. За різними оцінками, від 30 до 48,5% доходів, що підлягають оподаткуванню, приховуються і привласнюються платниками нелегально. Якщо врахувати обсяги податків, які могли б надійти державі, але не сплачені через тінізацію доходів, то потенційні податкові надходження і дійсний податковий тягар складають від 65 до 80% ВВП. Окрім того, розподіл податкового навантаження має надмірний крен в сторону оподаткування підприємств та інших суб’єктів господарювання. Для більшості підприємств, що не використовують пільгові або спеціальні системи оподаткування, податкові вимоги коливатимуться у межах від 40 до 62% створюваної ними доданої вартості. В середньому у цій частині національної економіки середні податкові вимоги можна оцінити на рівні 48-49% доданої вартості. Надмірним, враховуючи низький рівень зарплат і пенсій, є й оподаткування людського споживання. Так, сукупне податкове навантаження, включаючи і прямі, і непрямі податки на доходи сімей у 2005 році знаходились у межах від 35 до 50% їх доходів.

Має місце невідповідність податкових надходжень до Пенсійного фонду України та зобов’язань останнього з виплати пенсій. Дефіцит Пенсійного фонду, що у 2005 році склав 13 млрд. грн. або 21,3% від видатків цього фонду (це становить 3,2% ВВП України), у 2006 році зросте до 18 млрд. або 25,9% майбутніх видатків пенсійного фонду (в розрахунку до ВВП – 4,3%)

Дефіцит фонду є наслідком приховування дійсних виплат зарплат працівникам підприємств і відповідних недонарахувань до Пенсійного та інших фондів обов’язкового державного соціального страхування. Соціологічні дослідження вказують, що в середньому на підприємствах реального сектору економіки офіційно виплачується лише 1/3 усіх фактичних виплат зарплатні. Збереження цього стану посилює небезпеку подальшого поглиблення кризи пенсійної системи держави.

Особливу проблему становить діючий механізм нарахування, збору й відшкодування сплаченого ПДВ. Він дає змогу фіскальним органам завищувати обсяги доданої вартості, створеної на підприємстві, і таким чином завищувати вилучення коштів підприємств і населення до бюджету. Заборгованості з погашення податкового кредиту за цим податком та відшкодування сплаченого податку стали хронічними. Його нарахування, що має відбуватися відносно доданої вартості на товари (роботи, послуги), розповсюджується й на інвестиції. Не використовується й право знижувати ставку цього податку на соціально важливі товари, що широко застосовується у країнах Європи.

Чинна податкова система України відзначається також нерівномірністю і несправедливістю розподілу податкового навантаження. По-перше, податкові платежі становлять значно більшу питому вагу у доходах малозабезпечених сімей, ніж у доходах високооплачуваних працівників. Хто заробляє менше, задовольняє в основному лише першочергові матеріальні потреби і обмежує себе у послугах культури, освіти, лікування, оздоровлення, купівлі книг, газет тощо. Крім того, високі непрямі податки, що включені до цін на товари і послуги населенню, лягаючи більшим тягарем на бідних, змушують їх вдаватися до неорганізованих ринків і контрабанди та купувати неякісні товари.

По-друге, податкові зобов’язання нерівномірно розподіляються між видами господарської діяльності і окремими підприємствами через надання легальних і нелегальних пільг (звільнень, відстрочок, знижок тощо) в оподаткуванні, а також внаслідок встановлення надмірних вимог для окремих секторів економіки (газо- і нафтотранспортних підприємств і деяких інших), а також для підприємств державної власності. Якщо у першому випадку сукупні податкові зобов’язання підприємств падають до 0-5%, то у другому – сягають 60-70% створеної додаткової вартості.

Ці причини є додатковим поштовхом до тінізації економіки і штучних структурно-галузевих викривлень у виробництві та інвестиціях.

Звичним явищем стало використання податків, які законодавчо неврегульовані. По-перше, поза прийняттям спеціальних законів вводяться додаткові або змінені податки при затвердженні чергового державного бюджету. Так, у 2005 р. були введені обов’язкові відрахування 50% чистого прибутки державних підприємств тощо. Вони є несподіванкою для платників і впроваджується фактично усередині податкового р. без дотримання обов’язкового піврічного часового лагу, що передбачено чинним законодавством. По-друге, поза парламентським прийняттям застосовуються різного типу надбавки до цін і тарифів, що встановлюються локальними нормативними актами органів влади і регулювання цін (наприклад, нацкомісії з енергетики і зв’язку). Відповідні надходження й використовуються незаконно, поза бюджетом. По-третє, окремі види платежів і зборів встановлюються відомствами чи місцевими органами влади, надходять до державного бюджету і місцевих бюджетів, але законних прав на застосування не мають. По-четверте, діють сумнівні щодо правомірності збори, такі як збори з продажі корпоративних прав, квартир, автомобілів тощо.

Діючій податковій системі властива глибока недосконалість і внутрішня суперечливість норм податкового законодавства. Не забезпечується рівність прав суб’єктів податкових відносин, захист інтересів сторін, допускається нав’язування бізнесу владними органами незаконних платежів і зборів до державного бюджету, надаються можливості довільного тлумачення норм законодавства представниками податкових та митних органів і т.ін.

Система збору і розподілу податків відзначається надвисокою централізацією. У 2005 році централізовано розподіляється 76% усіх митно-податкових надходжень. Така гіперцентралізація не заохочує місцеві органи влади до максимізації зборів та спрямовує їх зусилля, по-перше, на збільшення своєї частки у розподілі державного “пирогу” і, по-друге, на лобіювання звільнень від сплати загальнодержавних податків суб’єктів господарювання, що працюють на відповідній території.

Системі ставлення податківців до платників властивий звинувачувальний крен при одночасній безконтрольності й апріорі безгрішності податкових органів. Це дозволило створити в Україні у минулі роки адміністративно-каральну за методами впливу організацію державної податково-митної служби. Наслідками є: по-перше, негативний інвестиційно-бізнесовий клімат; по-друге, неефективна система збору податків з вузькою податковою базою, приховуванням доходів від оподаткування, надмірними витратами, дублюванням одних і тих же функцій різними органами, безвідповідальністю за невиконання обов’язків і зобов’язань; по-третє, неофіційна система злочинних зловживань у перерозподілі податкових надходжень, здирництва та кримінальних змов з платниками щодо заниження податкових зобов’язань.

Порівняння української податкової системи з її аналогами в країнах-членах ЄС потрібно для визначення конкурентоспроможності нашої країни на світовому ринку товарів та інвестицій та вибору головних векторів реформування податкових відносин. Порівняння необхідне у деяких напрямах:

рівня загального податкового навантаження;

його розподілу між основними видами податків та групами платників;

фіскальної ефективності податкової системи;

ефективності регулюючої дії останньої; достовірності розрахунків податкових зобов’язань та інших.

Фіскальна ефективність системи оподаткування в Україні є нижчою від країн Євросоюзу практично з усіх видів податків. Маючи більш високі ставки в оподаткуванні індивідуальних доходів громадян, Україна збирала їх у 2004 році у сумі, що дорівнювала лише 3,8% обсягів ВВП. В країнах же ЄС – 25 частка цих податків складала у 2004 р. 8,8% ВВП. Сума ПДВ, зібраного того ж р. в Україні, становила 4,9% ВВП, в той час як у країнах Євросоюзу – 7,7% ВВП (див. табл. А.1 Додатку А). Тільки з податку з прибутку підприємств фіскальна ефективність української системи може бути порівняна з аналогічними європейськими: цей податок дорівнював в Україні 4,7% ВВП, а у країнах ЄС–25 – 3,1%.

Значно гірше виконується українською податковою системою й регулятивна функція. У європейських країнах ПДВ справляється за декількома ставками для різних за соціальною й економічною значимістю груп товарів і послуг, що забезпечує відповідну зацікавленість щодо їх виробництва і споживання. В Україні ж, як відомо, застосовується єдина ставка, що позбавляє цей податок регулюючого впливу.

Відсутня у нашій національній системі й диференціація ставок оподаткування індивідуальних доходів громадян, натомість у країнах ЄС вона широко застосовується. Значно меншими в наших умовах є й можливості звільнення від оподаткування доходів сімей, що спрямовуються на лікування, освіту, оздоровлення і т. ін.

Відсутня у нас й диференціація ставок інших податків – з прибутку підприємств, з оподаткування робочої сили (фондів зарплати підприємств), яка в Європі широко застосовується .

Слабкість регулюючої дії в Україні ще одного податку – з прибутку підприємств — обумовлена незастосуванням таких засобів як, наприклад, інвестиційні податкові знижки чи інвестиційний податковий кредит, що широко Використовуються у європейських країнах (Бельгії, Великобританії, Данії, Італії, Іспанії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Франції та інших). Такі податкові преференції надаються для малого і середнього бізнесу, при здійсненні інновацій, науково-дослідних робіт, запровадженні енергозберігаючих технологій, капітальних інвестиціях і т.п.

Суттєвою відмінністю європейських податкових систем є застосування, по-перше, спеціального екологічного оподаткування, яке стає на сторожі ефективного захисту природи і оточуючого середовища, а по-друге, — спеціальних обмежуючих податків: на нерухомість, за використання об’єктів природи, води й енергетичних джерел (газ, електроенергія, вугілля, мазут, дизельне паливо, якщо вони використовуються не для виробництва електроенергії). Платниками цих податків є як підприємства, так і населення. Ставки податків встановлюються у грошовому виразі в розрахунку на одиницю відходів (викидів) та використаних ресурсів. По енергетичних джерелах ставки знижуються: по-перше, для більших обсягів споживання; по-друге, при використанні альтернативних джерел (вітру, сонця, біомаси, супутнього газу тощо); по-третє, при зменшенні (економії) споживання енергії. При власній переробці відходів платник поддатків отримує відшкодування сплаченого податку на відповідний їх обсяг.

В Україні ж справляються цільові податки до діючих тарифів на електричну та теплову енергію і природний газ, надходження яких використовуються для формування відомчих фінансових фондів суб’єктів, підпорядкованих Мінпаливенерго, а отже, вони не потрапляють до держбюджету і навіть не оподатковуються.

Українська система оподаткування ще значно відстає від своїх аналогів у Європі і з точки зору організації збору податків та регулювання податково-митних відносин. Організація збору податків в нашій країні є неконсолідованою, з дублюванням одних і тих же функцій в різних органах. Вона відзначається безконтрольністю з чисельними системними зловживаннями, з величезними витратами на ведення податкової звітності платниками і на утримання податкової служби. Платники податків є практично залежними від податківців. Останні не забезпечують надання необхідних послуг (інформаційних, юридичних, консультаційних, організаційних) платникам податків, не відповідають перед ними за невиконання своїх функцій чи завдання їм своїми неправомірними діями матеріальних та моральних збитків.

Податкові системи України та ЄС відрізняються також правилами розрахунків і стягнення податкових зобов’язань. Так, у європейських країнах Використовується єдина методологія бухгалтерських і податкових обліків діяльності підприємств і визначення їх фінансових результатів. Відмінності ж між бухгалтерськими і податковими методами обліку, що мають місце в Україні, створюють передумови довільного тлумачення валових витрат і валових доходів, що призводить до чисельних викривлень податкової звітності й приховувань прибутків, які підлягають оподаткуванню.

Суттєвими є відмінності у справлянні й адмініструванні ПДВ, який у країнах Євросоюзу обраховується на кожному підприємстві (у окремого підприємця) методом нарахувань за фактом відвантаження. Розмір податкового зобов’язання обчислюється як сальдо вхідного (відрахованого споживачам) і вихідного (нарахованого на продукцію) податку. В залежності від позитивного або негативного сальдо податок або вноситься до державного бюджету (у першому випадку) або повертається з бюджету підприємству (у другому випадку). В Україні це правило не діє, що спотворює саму сутність оподаткування доданої вартості і незаконно завищує фіскальні зобов’язання підприємств.

Як можна зробити висновок з вищенаведеного порівняльного аналізу,

податкова система України має суттєві вади і є набагато обтяжливішою як для ведення бізнесу, так і для споживчого попиту порівняно з податковими системами країн ЄС. Вона має бути реформована у частині зниження загального податкового навантаження, зміни структури податкових вимог підприємствам, покращення податкового клімату, вдосконалення виконання фіскальної та регулюючої функцій податків, реорганізації самої податково-митної служби і т. ін. Причому підготовка реформаційних змін повинна відбуватися випереджаючими темпами, аби не відновлювати наше відставання від Євросоюзу. І орієнтуватися потрібно на динамічні трансформації, що спостерігаються у країнах – нових членах ЄС, які є одними з головних конкурентів України на світових ринках товарів і капіталів.

2.3 Основні проблеми на шляху адаптації податкового законодавства України до європейського податкового законодавства

За роки незалежності в Україні сформовано податкову систему, що за своїм складом та структурою в цілому є подібною до податкових систем розвинутих європейських країн. Закони, якими регулюється справляння більшості податків, розроблено з урахуванням норм європейського податкового законодавства. Водночас податкова система України будується з урахуванням податкових аспектів ГАТТ/СОТТ та інших міжнародних економічних організацій22.

На відміну від країн ЄС податкова система України не стала інструментом підвищення конкурентоспроможності держави, не сприяла зростанню економічної активності суб’єктів господарювання. Існуюча система формування державних доходів віддзеркалює недосконалість та суперечності перехідної економіки, та сформована в умовах високих соціальних зобов’язань держави і тому має переважно фіскальний характер. Ринкове реформування економіки супроводжувалось неодноразовими намаганнями удосконалити податкову систему. Як правило, такі спроби обмежувались запровадженням окремих законодавчих актів та були не достатньо адекватними стану економіки, що характеризується структурними диспропорціями, суттєвими обсягами тіньових оборотів, платіжною кризою.

Поряд з цим Україна підтримує стосунки у сфері оподаткування з іншими країнами, які базуються на діючих в усьому світі стандартах, розроблених Організацією економічного співробітництва та розвитку і Організацією Об’єднаних Націй, завдяки чому забезпечується уніфікація законодавства України у сфері міжнародного оподаткування з законодавством інших країн.

Україна уклала міжнародні договори у сфері уникнення подвійного оподаткування практично з усіма країнами СНД, Європи, з багатьма країнами Азії, Північної та Південної Америки та декількома країнами Африки. Вони охоплюють найбільших торговельних та інвестиційних партнерів України.

Загальна кількість зазначених договорів становить 60, з яких 55 укладено безпосередньо Україною, а 5 – успадковані від колишнього СРСР (відповідно до Закону України „Про правонаступництво України”).

Основним напрямом реформування податкової системи України, починаючи з 1995 р., є зниження податкового навантаження на економіку. Внаслідок послідовних кроків, спрямованих на вирішення цього завдання знижено ставки основних податків – ПДВ з 28 до 20% , податку на прибуток підприємств з 30 до 25%, а також запроваджено плоску шкалу оподаткування доходів громадян за ставкою 15% (з 1.01.2004 р. до 31.12.2006 р. – 13%) і зменшено нарахування на фонд заробітної плати до соціальних фондів. У деяких країнах ЄС також здійснено перехід до пропорційного оподаткування доходів громадян, однак за значно вищою ставкою, зокрема, в Естонії – 24%, в Латвії – 25%, Литві – 33%, Словаччині – 19%. В результаті ставка, за якою справляється податок з доходів фізичних осіб в Україні, знаходиться на рівні значно нижчому, ніж у країнах – членах ЄС23.

Зниження ставок за основними податками стало однією з причин зменшення частки ВВП, що перерозподіляється через податкову систему держави та державні соціальні фонди від 38% в 1993 – 1994 рр. до 31,6% в 2004 р., тобто до рівня, нижчого не лише порівняно з розвинутими європейськими країнами, а й з новими-країнами членами ЄС (табл.А.5 Додатку А).

В європейських країнах розвиток оподаткування, у тому числі зміни фіскальної ефективності окремих податків і загального рівня оподаткування економіки, відбувався більш плавно і поступово, що створювало стабільні умови для бізнесу. Зокрема, протягом 1995-2002 рр. лише в нових-країнах членах ЄС спостерігались значні коливання перерозподілу ВВП через податкову систему та соціальні фонди (максимальне – 8,5 відсоткових пункти у Словаччині). Однак вони відбувались протягом семи років, а не одного, як в Україні. Серед розвинутих країн максимальні коливання рівня перерозподілу ВВП через податкову систему та соціальні фонди мали місце в Греції – 3,6 відсоткових пункти. В середньому по 15 країнах-членах ЄС вони були на рівні 0,5 відсоткового п.. Вищезазначене свідчить про проведення в цих країнах більш виваженої податкової політики24 .

Незважаючи на численні зміни, що перманентно вносяться до податкового законодавства і спрямовані на вдосконалення податкової системи України, вона не позбавлена серйозних недоліків:

1. Податкова система характеризується, передусім, фіскальною спрямованістю, що є лейтмотивом більшості змін до податкового законодавства. Водночас її регулююча функція не зорієнтована на стале економічне зростання. Високе податкове навантаження на виробництво та низьке навантаження на природні ресурси робить її несприятливою для розвитку економіки. Це не сприяє також покращанню позиції країни в податковій конкуренції, особливо виходячи з тих змін, що відбуваються в податкових системах постсоціалістичних країн-нових членів ЄС, де в процесі податкових реформ вдалося знизити податкове навантаження на капітал, так що в 2003 р. в Литві, Естонії та Словаччині він оподатковувався нижчими середніми ефективними ставками, ніж праця та споживання.

2. Нормативно-правова база оподаткування в Україні є складною, неоднорідною та нестабільною, а окремі законодавчі норми – недостатньо узгодженими, а інколи й суперечливими. Крім законів, питання оподаткування й досі регулюються декретами Кабінету міністрів України, указами Президента України. Внаслідок наявності у законодавчих актах норм непрямої дії значна кількість питань у сфері оподаткування регулюється підзаконними актами. Така строкатість правової бази може бути виправданою на початкових етапах формування податкової системи, однак не є прийнятною на даному етапі розвитку економіки.

Чимало норм мають неоднозначне тлумачення при їх застосуванні, що негативно позначається на діяльності підприємницьких структур, знижує привабливість національної економіки для іноземних інвесторів.

Принциповим недоліком податкового законодавства є існування економічно необґрунтованих розбіжностей в підходах до визнання та оцінки доходів і витрат для визначення об’єкту оподаткування податком на прибуток і ПДВ та нормативно – правовою базою бухгалтерського обліку в частині розрахунку фінансового результату, що унеможливлює складання декларації про прибуток підприємств за даними бухгалтерського обліку.

3. Застосування в Україні спрощеного режиму оподаткування суб’єктів малого підприємництва поряд з позитивними наслідками (активізація підприємницької діяльності, створення нових робочих місць, стимулювання раціонального використання ресурсів, зменшення витрат на адміністрування податків) породило низку проблем:

викривлення мотивації підприємницької діяльності, зокрема, незацікавленість суб’єктів господарювання у зміні свого статусу як суб’єктів, які мають право використовувати спрощені системи оподаткування, що гальмує їх розвиток та зростання обсягів діяльності, призводить до дроблення деяких середніх підприємств;

створення умов для побудови схем уникнення оподаткування внаслідок нечіткого законодавчого регулювання спрощеної системи оподаткування;

використання суб’єктів малого підприємництва, що застосовують спеціальний режим оподаткування, у схемах мінімізації податкових зобов’язань підприємств, які працюють у загальному режимі оподаткування.

4. Податкова система України є дорогою в адмініструванні. Витрати на адміністрування окремих податків є значними порівняно із доходами бюджету, що забезпечуються за рахунок їх справляння.

5. Діяльність Міністерства фінансів України, Державної податкової служби України, Державної митної служби України щодо реалізації державної податкової політики, збирання податків і зборів (обов’язкових платежів), їх акумуляції в державному і місцевих бюджетах є недостатньо узгодженою та ефективною внаслідок недосконього правового регулювання їх взаємовідносин, відсутності цілісного інформаційного простору.

6. Система митно-тарифного регулювання не дозволяє оперативно реагувати на зміни кон’юнктури світових ринків, а також торговельних режимів в інших країнах та структури економіки в Україні.

7. Недостатньо врегульовано питання оподаткування доходів від інтелектуальної власності та незалежної професійної діяльності, що призводить до втрати об’єкта (бази) оподаткування в частині податку з доходів фізичних осіб.

8. Недосконалою є система формування коштів соціального призначення, що базується на досить високих ставках внесків та характеризується нераціональною структурою джерел фінансування (основний фінансовий тягар несуть роботодавці, а найманими робітниками фінансується значно менша частка загальних надходжень). Існування чотирьох автономних фондів соціального страхування та диференційованих платежів до кожного з них призводить до значного збільшення витрат на адміністрування внесків, порівняно з консолідованим варіантом їх сплати (єдиний соціальний внесок).

Крім зазначених недоліків існують недоліки системного характеру, породжені чинниками, що знаходяться за межами податкової системи. Серед них:

1) податкова заборгованість платників перед бюджетами та державними цільовими фондами.

Ця проблема породжена низкою причин:

відсутністю ефективних механізмів, що забезпечують відповідальність суб’єктів господарювання за виконання своїх фінансових зобов’язань;

недосконалою системою списання та реструктуризації податкової заборгованості підприємств перед бюджетом;

проведенням взаємозаліків, які роблять невигідною своєчасну і в повному обсязі сплату податків;

проблемами окремих галузей (паливно-енергетичний комплекс), які є найбільшими боржниками бюджету, зокрема, в частині регулювання державою цін на енергоносії;

2) бюджетна заборгованість з відшкодування ПДВ.

Основними причинами, що ускладнюють виконання державою зобов’язань перед платниками ПДВ є:

пред’явлення необґрунтованих вимог на відшкодування ПДВ та заниження сум податкових зобов’язань;

виконання прогнозних показників надходжень ПДВ до державного бюджету за рахунок неповернення платникам переплачених сум податку;

недоліки законодавчих норм, якими регулюється процедура відшкодування;

3) значні ухилення від оподаткування.

Ця проблема є однією з найгостріших в Україні та таких, що вирізняє її з-поміж більшості європейських країн.

На масштаби ухилення від сплати податків впливає, крім рівня податкових ставок, викривлення умов конкурентної боротьби внаслідок нерівномірного розподілу податкового навантаження; порушення принципу рівності платників перед законом; складність і недосконалість законодавства, що регулює підприємницьку діяльність, у т.ч. податкового; загальне недотримання норм законів, неефективність державної бюджетної політики.

4) нерівномірний розподіл податкового навантаження, в результаті чого найбільше податкове навантаження несуть законослухняні платники, позбавлені податкових пільг.

РОЗДІЛ 3

ПРИЙНЯТТЯ ПОДАТКОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ — ПЕРСПЕКТИВНИЙ ШЛЯХ АДАПТАЦІЇ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

3.1 Основні положення проекту Податкового Кодексу України

6 травня 2006 р. Державна податкова адміністрація України опублікувала на своєму офіційному сайті доопрацьований проект Податкового Кодексу України – 2006.

Проект Податкового Кодексу – 2006 є доопрацьованим варіантом прийнятого у 2-му читанні Верховною Радою України у 2000 році проекту Податкового Кодекса України, з врахуванням прийнятих у 2000 – 2006 роках змін до основних законів про окремі види податків в Україні.

Згідно статей 15, 16, 17 проекту Податкового Кодексу 25:

В Україні будуть справлятися такі податки:

а) загальнодержавні податки;

б) місцеві податки.

До загальнодержавних належать такі податки:

а) податок на прибуток підприємств;

б) податок на доходи фізичних осіб;

в) податок на додану вартість;

г) акцизний податок;

д) податок на майно;

е) державне мито;

ж) мито;

з) податок на транспортні засоби;

и) рентні платежі;

і) єдиний збір, що справляється в пунктах пропуску через державний кордон України;

ї) платежі за спеціальне використання природних ресурсів;

й) екологічний збір.

1. До місцевих податків належать:

а) податок з реклами;

б) збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг

в) податок за використання місцевої символіки;

г) ринковий збір;

д) готельний збір;

е) збір за паркування автотранспорту;

є) курортний податок;

ж) збір за організацію гастрольних заходів;

з) збір за видачу дозволів на будівництво у населених пунктах об’єктів виробничого та невиробничого призначення, індивідуального житлового, дачного будівництва, будівництва садових будинків і гаражів.

Відносно норм існуючого Закону України “Про податок на додану вартість”26 станом на травень 2006 р. в проекті Податкового Кодексу підтверджуються основні змінені законодавчі норми чи пропонуються наступні принципові відмінності та новації в оподаткуванні ПДВ:

А). Визначення платників податку

1. Для цілей оподаткування платником податку є:

а) будь-яка особа, яка зареєстрована або підлягає реєстрації як платник податку;

б) будь-яка особа, яка імпортує товари на митну територію України, за винятком фізичної особи, в разі, коли така фізична особа ввозить (одержує переслані) товари в обсягах, що не перевищують норми безмитного ввезення, встановлені законодавством України;

Б). Вимоги до осіб щодо їх реєстрації як платників податку

1. Будь-які особи, зазначені у ст. 4002 цього Кодексу, у яких загальна вартість оподатковуваних операцій з поставки товарів, робіт, послуг протягом будь — якого періоду за останні 12 календарних місяців сукупно перевищує 300 тисяч гривень (без урахування податку на додану вартість), зобов’язані зареєструватися як платники податку в органах державної податкової служби за своїм місцезнаходженням (податковою адресою) з додержанням вимог, передбачених ст. 4005 цього Кодексу.

2. У випадках коли особа, не зареєстрована як платник податку згідно з частиною першою цієї ст., укладає одну чи більше цивільно-правових угод (договорів), у результаті виконання яких планується здійснення оподатковуваних операцій, обсяг яких перевищуватиме у два чи більше разів суму, визначену частиною першою цієї ст. протягом дванадцятимісячного періоду, така особа зобов’язана надіслати реєстраційну заяву до кінця податкового періоду, за наслідками якого були би збільшені податкові зобов’язання внаслідок такої операції згідно з нормами цього розділу, якби така особа була зареєстрована як платник податку. Особа, що не здійснює таку реєстрацію, несе відповідальність за такою операцією на рівні відповідальності зареєстрованого платника податку за такою ж операцією.

3. Фізичні особи, які не мають статусу суб’єкту господарювання, що ввозять (пересилають) товари на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню згідно із законодавством України, сплачують податок без їх реєстрації як платників податку.

4. Суб’єкти господарювання, що не є зареєстрованими як платники цього податку, а також ті, що є суб’єктами спрощених (спеціальних) систем оподаткування, які ввозять (пересилають) товари на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню згідно із законодавством, сплачують податок на додану вартість в момент перетину такими товарами митного кордону України без їх реєстрації як платників цього податку.

В). Добровільна реєстрація платників податку

1. Якщо особа здійснює оподатковувані операції та не підпадає під визначення частини першої ст. 4005 як платник податку, у зв’язку з обсягами оподатковуваних операцій, меншими визначеної зазначеною вище частиною суми, вважає за доцільне самостійно зареєструватися як платник податку, така реєстрація здійснюється за його заявою.

Г) Визначення об’єкта оподаткування

Об’єктом оподаткування є операції платників податку з:

а) поставки товарів (робіт, послуг), місце продажу, виконання, надання яких знаходиться на митній території України;

б) імпорту товарів (робіт, послуг) на митну територію України.

Д). Операції, що не є об’єктом оподаткування

1. Не є об’єктом оподаткування операції з:

а) виплат заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій, інших грошових або майнових виплат фізичним особам з будь — яких джерел у порядку, встановленому законодавством України;

б) розподілу (об’єднання) валових активів суб’єктів господарювання за розподільчим (об’єднаним) балансом в результаті проведення реорганізації юридичних осіб, що здійснюється без проведення розрахунків;

в) ввезення (пересилання) товарів з-за меж митної території України на територію магазинів безмитної торгівлі та ліцензійних складів, визначених такими згідно із законодавством;

г) ввезення резидентами на митну територію України на умовах договору бербоут — чартеру суден закордонного плавання;

д) випуску, обігу та погашення білетів державних лотерей, запроваджених за ліцензією Міністерства фінансів України;

е) виплати грошових виграшів, грошових призів і грошових винагород;

є) прийняття ставок, у тому числі шляхом обміну коштів на жетони чи інші замінники гривні, призначені для використання в гральних автоматах та на іншому гральному устаткуванні;

ж) продажу негашених поштових марок України за їх номіналом, конвертів і листівок з негашеними поштовими марками України, крім колекційних марок, листівок та конвертів для філателістичних потреб.

З). Розміри ставок податку

Ставки податку встановлюються від бази оподаткування у таких розмірах:

а) 17 процентів;

б) нульова ставка.

И). Операції, що підлягають оподаткуванню за основною ставкою

1. Операції, визначені ст. 4007 цього Кодексу, крім операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка, оподатковуються за ставкою, вказаною в п. «а» ст. 4022 цього Кодексу, яка є основною.

2. Податок становить 17 процентів бази оподаткування та додається до ціни товарів, робіт, послуг за винятком випадків, коли податок утримується одержувачем послуг із суми компенсації, що підлягає сплаті нерезиденту у відповідності до ст. 4020 цього Кодексу.

3. Під час здійснення бартерних операцій на території України податок справляється за повною ставкою, в тому числі під час обміну товарами, роботами, послугами, операції з продажу яких звільняються від оподаткування або оподатковуються за нульовою ставкою.

Як свідчить аналіз різних підходів, наявних у світовій практиці, не існує єдиного підходу щодо визначального напряму реалізації акцизної політики, яка повною мірою враховувала б баланс інтересів фіску та соціального регулювання. Кожна країна по-своєму встановлює такий баланс, виходячи з реалій часу, впливу тих чи інших політичних течій, трансформації суспільної свідомості та системи цінностей.

Загальне коло питань щодо акцизного оподаткування в регулюванні соціальних процесів, які сьогодні та в найближчій перспективі мають вирішеними в Україні:

впорядкування переліку підакцизних товарів;

визначення розмірів ставок акцизного збору;

рівень диференціації акцизних ставок у межах однієї групи підакцизних товарів;

порядок зміни підакцизних ставок та одиниця виміру;

скорочення пільг.

Відносно норм існуючих Декрету „Про акцизний збір”27 та законів України про окремі акцизні збори та ставки акцизного збору28 станом на травень 2006 р. в проекті Податкового Кодексу підтверджуються основні змінені законодавчі норми чи пропонуються наступні принципові відмінності та новації в акцизному оподаткуванні:

а) Акцизний податок у проекті Податкового кодексу передбачено як непрямий податок на окремі види товарів, що включається до їх ціни.

б) Замість терміна “акцизний збір” у проекті Кодексу вводиться новий термін — “акцизний податок”.

в) У проекті Податкового кодексу суттєво скорочено перелік підакцизних товарів, на які встановлюється акцизний податок, визначено платників податку, порядок його обчислення та сплати при реалізації підакцизної продукції. Зокрема, передбачається визначити п`ять груп підакцизних товарів, а саме:

спирт етиловий, алкогольні напої;

тютюнові вироби;

пиво;

бензин, дизельне пальне;

транспортні засоби.

г) положеннями проекту Податкового кодексу передбачається встановлення трьох видів ставок акцизного податку:

адвалорних (у відсотках до вартості підакцизної продукції);

у твердих сумах з одиниці ваги, об`єму , кількості або іншого натурального показника;

комбінованих ( у відсотках до обороту або митної вартості, але не менше встановленої твердої суми, визначеної за одиницю виміру підакцизного товару).

Проектом також передбачається запровадження спрощенного порядку розрахунку акцизного податку при застосуванні ставок у процентах до оподатковуваного обороту.

З метою підтримки вітчизняних виробників та запобігання відволікання обігових коштів проектом Податкового кодексу передбачається, що продаж (передача) підакцизних товарів на митній території України, які використовуваються як сировина для виробництва підакцизних товарів, не буде вважатись об`єктом оподаткування.

А). Поняття акцизного податку

Акцизний податок — це непрямий податок на споживання окремих видів товарів, визначених цим Кодексом як підакцизні.

Б). Платники акцизного податку

1. Платниками акцизного податку є:

а) особа, яка виробляє підакцизні товари на митній території України, у тому числі з давальницької сировини, а також замовник, за дорученням якої виготовляється продукція на давальницьких умовах;

б) нерезиденти, які здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва чи осіб, прирівняних до них згідно із законодавством;

в) будь-які суб’єкти господарювання у тому числі їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, які імпортують на митну територію України підакцизні товари, незалежно від наявності внесених до них іноземних інвестицій;

г) фізичні особи — резиденти або нерезиденти, які ввозять (пересилають) підакцизні речі або предмети на митну територію України у вигляді супроводжувального або несупроводжувального багажу, а також фізичні особи, які одержують такі підакцизні речі (предмети), переслані (надіслані) з-за митного кордону України у вигляді поштових чи інших відправлень або несупроводжувального багажу, в обсягах або вартістю, що перевищують норми безмитного провезення (пересилання) для таких фізичних осіб, визначені митним законодавством;

д) особа, яка реалізує конфісковані за рішенням суду підакцизні товари, що перейшли у власність держави якщо ці товари підлягають реалізації (продажу) у встановленому законодавством порядку.

В). Реєстрація осіб як платників акцизного податку

Особи, визначені ст. 5003, зобов’язані до початку виробництва або імпорту підакцизного товару зареєструватися як платники акцизного податку в органах державної податкової служби за своїм місцем знаходження (податковою адресою) у порядку, визначеному центральним органом державної податкової служби України.

Г). Об’єкти оподаткування

Об’єктами оподаткування є:

а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), в тому числі з давальницької сировини, шляхом їх продажу, обміну на інші товари (продукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатою, а також обсяги відвантажених підакцизних товарів (продукції), виготовлених з давальницької сировини;

б) обороти з реалізації (передачі) товарів (продукції) для власного споживання, промислової переробки (крім прибутків з реалізації (передачі) для виробництва підакцизних товарів, за виключенням нафтопродуктів), а також для своїх працівників;

в) вартість та обсяги товарів (продукції), які імпортуються (ввозяться, пересилаються) на митну територію України, у тому числі в межах бартерних (товарообмінних) операцій або без оплати їх вартості чи з частковою оплатою.

Д). Підакцизні товари, які не є об’єктом оподаткування

1. Акцизним податком не оподатковуються:

а) підакцизні товари, експортовані за межі митної території України за умови документального підтвердження фактичного вивезення підакцизних товарів з митної території України.

б) легкові автомобілі спеціального призначення для інвалідів, а також легкових автомобілів спеціального призначення (швидка медична допомога та для потреб підрозділів Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи);

в) підакцизні товари (крім нафтопродуктів), які вироблені на митній території України, так і імпортовані на митну територію України, що використовуються як сировина для виробництва підакцизних товарів.

г) конфісковані за рішенням суду підакцизні товари, що перейшли у власність держави, якщо вони не підлягають реалізації (продажу) у встановленому законодавством порядку;

е) підакцизні товари, що імпортуються на митну територію України, якщо з таких товарів згідно з законодавством України не справляється податок на додану вартість.

є) підакцизні товари, ввезені фізичними особами на митну територію України в обсягах, що не перевищують норми безмитного ввезення, встановлені законом;

ж) підакцизні товари, набуті інвестором у власність на умовах угоди про розподіл продукції, що вивозяться з митної території України;

з) алкогольні напої та тютюнові вироби, які призначені для реалізації магазинами безмитної торгівлі, при відвантаженні їх безпосередньо українськими виробниками цієї продукції.

В оновленій редакції розділу V “Акцизний податок” проекту Податкового кодексу України29 втілені основні положення діючого законодавства з наближенням його норм до європейських стандартів, зокрема, в частині ставок акцизного збору. При цьому, у проекті пропонується установити оптимальні ставки акцизного податку у таких розмірах, які дозволять забезпечити реальне надходження податку до державного бюджету.

Також у проекті Податкового кодексу передбачені одноразова сплата акцизного податку при виробництві вітчизняних та ввезенні імпортних підакцизних товарів, реєстрація платників акцизного податку в органах державної податкової служби та запровадження єдиного товаросупроводжувального документа на підакцизні товари.

Крім того, положення проекту Кодексу визначають повний перелік підакцизних товарів, на які встановлюється акцизний податок, порядок обчислення і сплати його при реалізації підакцизної продукції, платників акцизного податку. Визначено групи підакцизних товарів: спирт етиловий, алкогольні напої, тютюнові вироби, пиво, нафтопродукти (зокрема, бензини, дизельне пальне тощо), транспортні засоби.

У проекті Кодексу пропонується встановити ставки акцизного податку чотирьох видів: адвалорні (у відсотках до вартості підакцизної продукції), специфічні (у твердих сумах з одиниці ваги, об’єму, кількості або іншого натурального показника), змішані (одночасно у процентах до прибутку з продажу та у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції) та комбіновані (у процентах до обороту з реалізації, але не менше встановленої твердої суми з одиниці реалізованого товару (продукції). Ставки акцизного податку встановлено у національній валюті, крім ставок в євро на нафтопродукти та автомобілі, що пов’язано із значними обсягами їх імпорту.

Оподатковуваний оборот пропонується визначати в тому ж порядку, що і для оподаткування податком на додану вартість, датою виникнення податкового зобов’язання вважати подію, що відбулась раніше: оплата товарів, чи їх відвантаження.

З метою забезпечення експортного потенціалу країни положеннями Кодексу зберігається діючий у чинному законодавстві порядок звільнення від сплати акцизного податку вартості експортованих за межі митної території підакцизних товарів, виготовлених в Україні.

У проекті Податкового кодексу визначаються особливості сплати акцизного податку з вироблених, реалізованих та імпортованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів.

Положеннями проекту Кодексу передбачені однакові умови оподаткування акцизним податком для платників податків незалежно від їх галузевої належності, обмежено застосування пільгового оподаткування окремих товарів, оскільки податкові стимули повинні носити виключно соціальний характер, не порушуючи принципу рівності в конкурентному середовищі.

У розділі V “Акцизний податок” проекту Кодексу України з урахуванням особливостей розвитку економіки України враховані положення європейського законодавства щодо:

застосування системи контролю за підакцизними товарами в режимі акцизних складів як місць виробництва, обробки, збереження, отримання та відправки підакцизних товарів, зокрема, на спиртових заводах, лікеро-горілчаних підприємствах, а також на підприємствах непідакцизної продукції, де використовується спирт;

підвищення ставок на нафтопродукти, зокрема, на бензини моторні сумішеві до 60 євро, дизельне пальне до 50 євро, на спирт етиловий до 18 грн. за 1л 100% спирту, передбачено запровадження нових видів марок акцизного збору та удосконалення порядку маркування алкогольних напоїв, режиму призупинення оподаткування спирту етилового, у разі його використання на виноматеріали та технічну продукцію, не призначену для споживання;

підвищення ставок на тютюнові вироби, оскільки в ціні тютюнових виробів акцизний податок складає не більше 25 відсотків (в країнах ЄС розмір акцизного податку складає понад 60 відсотків) та запровадження обмеження мінімального рівня акцизного податку у відсотках до суми акцизного податку на сигарети найпопулярнішого цінового сегменту.

Стосовно виконання абзацу третього п. 3 розділу І плану заходів щодо доопрацювання проекту Податкового кодексу України30 в частині правового регулювання податку на додану вартість та уніфікації норм стосовно його адміністрування у різних секторах економіки , слід зазначити, що на сьогодні більшість положень розділу ІV “Податок на додану вартість” проекту Кодексу адаптовані до законодавства Європейського Союзу.

А саме, у проекті Кодексу запроваджено такі положення, що відповідають Шостій Директиві 31:

визначення понять “поставка товарів”, “поставка послуг”, “місце поставки робіт” та “місце поставки послуг”;

перелік платників податку на додану вартість;

визначення об’єктів оподаткування податком на додану вартість;

перелік операцій, що звільняються від оподаткування податком на додану вартість на території країни та при ввезенні товарів на митну територію України;

зниження ставки оподаткування податком на додану вартість до 17 відсотків;

визначення понять ;

визначення бази оподаткування для товарів, які імпортуються на митну територію України;

спеціальний порядок оподаткування туристичних послуг,

спеціальний режим оподаткування (режим фіксованого збору) у сфері сільського господарства;

перелік операцій, що підлягають оподаткуванню за нульовою ставкою (частково відповідає положенням Шостої Директиви);

порядок надання податкової декларації та терміни розрахунків з бюджетом.

Поряд з цим, слід зазначити, що діюче до недавнього часу пільгове оподаткування окремих галузей економіки або товарів суперечило нормам і принципам ЄС та СОТ, згідно з якими заходи щодо захисту і розвитку вітчизняного виробництва та внутрішнього ринку не повинні здійснюватися шляхом запровадження пільгових режимів оподаткування.

3.2 Концепція податкової реформи в Україні

Метою реформування податкової системи України є досягнення якісно нового її стану, за якого будуть створені сприятливі умови ведення бізнесу, здійснення інвестицій, зростання споживчого попиту на внутрішньому ринку при одночасному динамічному збільшенні сукупних податкових надходжень до державного і місцевих бюджетів, державних пенсійного та загальнообов’язкових фондів соціального страхування.

Результатом реформування має бути створення податкової системи, норми, умови функціонування, організація відносин якої будуть не гіршими, ніж у країнах Європейського Союзу, а рівень податкових зобов’язань економічних агентів – нижчими ніж у європейських країнах – сусідах України і схожих на неї за продуктивністю та структурою економіки.

Нова податкова модель повинна відповідати трьом визначальним критеріям: по-перше, реалізовувати пріоритети соціального розвитку суспільства; по-друге, забезпечувати інвестиційні можливості економічного розвитку; по-третє, створювати сприятливі умови для становлення громадянського суспільства і правової держави в Україні32.

Ознакою нової податкової моделі буде відновлення дії елементів соціальної справедливості у розподілі податкового навантаження. По-перше, ставки податків з індивідуальних доходів громадян необхідно диференціювати, знижуючи їх значення для малозаможних громадян. По-друге, треба оподатковувати усі види індивідуальних доходів (окрім пенсій, соціальних допомог і т.ін.), в той час як зараз багато їх видів не враховується в оподаткуванні. По-третє, підвищене податкове навантаження поширюватиметься на доходи від виграшів, спадщини, подарунків і т.ін.

Важливими ознаками нової моделі буде введення оподаткування основних суспільних ресурсів: енергії, природних об’єктів і корисних копалин, забруднення довкілля, землі та інших об’єктів нерухомості.

Нову модель податкових відносин має відзначати також уніфікованість, спрощеність й однозначність норм, зобов’язань, звітності, рівноправність відносин та взаємоповага між платниками податків і податківцями, здійснення презумпції невинуватості платників, скасування надзірних і каральних функцій податкових органів, судовий захист майнових прав платників податків, якісне обслуговування податківцями своїх контрагентів.

Не менш актуальним є зниження оподаткування доданої вартості: цей податок, що стимулює експорт, обмежуючи внутрішнє споживання, є надто високим, послаблює конкурентоспроможність українських підприємств.

У 2007 році доцільно знизити загальну ставку ПДВ до 19%. Оптимальним значенням універсальної (загальної) ставки ПДВ як кінцевий орієнтир доцільно прийняти 12-14% — рівень, який може бути досягнутий у 2010 році. (На сьогодні мінімальне значення загальної ставки ПДВ для країн Європейського Союзу визначене у 14%, але можна спрогнозувати, що до 2010 р. це мінімальне значення буде знижене на 1-2 пункти).

Окрім того, потрібно встановити спеціальну понижену ставку (наприклад, 6%) для соціально важливих груп товарів: продуктів харчування, товарів медичного призначення, комунальних послуг, дитячих товарів, спортивних споруд і знарядь, добрив, періодичних друкованих видань, мистецьких творів, шкільних підручників, квитків до театрів, музеїв, спортивних змагань, парків, цирків.

Нульова ставка нарахування ПДВ повинна застосовуватись, окрім товарів і послуг на експорт і операцій центрального банку, також, можливо, щодо морських суден, літаків, космічних апаратів і запусків.

Також необхідним є звільнення від оподаткування цим податком33 наступних операцій:

передавання або аренда нерухомості;

медичні послуги;

послуги навчальних закладів;

банківські послуги;

інвестиційні операції й послуги;

страхові операції та деякі інші.

Компенсуючими факторами можливого зменшення надходжень до бюджету від сплати ПДВ за новими ставками стане, по-перше, легалізація товарних потоків, які сьогодні здійснюються як контрабанда саме через надвисоке значення ПДВ, а по-друге – збільшення обсягів внутрішнього виробництва, що розширить й базу оподаткування.

Суттєвого зниження потребує й ставка податку з прибутку підприємств. Високе значення ставки негативно впливає на інвестиційні можливості підприємств. Виходячи з її рівня, приймають рішення з вибору країни, у якій доцільніше розміщувати свої інвестиції, транснаціональні компанії. Тому ставка податку з корпоративного прибутку в Україні не може бути вищою ніж у країнах, схожих на нас за рівнем продуктивності праці і прибутковості та за структурою виробництва.

Розуміючи тенденцію зниження цього податку у Європейських країнах, доцільним є зниження його ставки до 20% у 2007 році з поступовим подальшим зменшенням до 2010-2011 років до 10-12% суми корпоративного (нерозподіленого) прибутку підприємств.

Компенсуючими факторами можливого зменшення надходжень до бюджету внаслідок зниження ставки податку з прибутку підприємств треба враховувати збільшення чистого прибутку та інвестицій підприємств, а також розширення бази оподаткування внаслідок легалізації частини прихованих корпоративних прибутків.

Іншого типу трансформацій потребує податок із заробітної плати та інших індивідуальних доходів громадян (включаючи прибутки від бізнесу та майнових прав). Існує реальна необхідність переорієнтації платежів цього податку з державного бюджету – до накопичувальної пенсійної системи. У зв’язку з такою необхідністю доцільно знизити ставку податку відрахувань індивідуальних доходів громадян до держбюджету з паралельним введенням обов’язкового внеску частини індивідуальних доходів до державного Накопичувального фонду.

Введення понижених ставок має бути поступовим, тому у 2007 році пропонується ввести знижки, які б запровадили їх значення від 11 до 15% від сум індивідуальних доходів. Після поступового зниження ставок у наступному їх кінцева диференціація у 2010 році буде знаходитися у межах від 5 до 15%.

При такому підході необхідним є зниження базової ставки податку (13%) для низько- і середньооплачуваних працівників.

Окрім того, потрібне повне звільнення від оподаткування індивідуальних доходів, які не перевищують, скажімо, 120 чи 140% від рівня прожиткового мінімуму для працездатної особи.

За підвищеною ставкою (15%) незалежно від суми доходу повинні оподатковуватися доходи від виграшів, подарунків, спадку, отриманого від родичів непершого ступеня рідства та від третіх осіб. При цьому дрібні суми разових виграшів, дарувань тощо (наприклад, до 1000 грн.) оподатковувати недоцільно.

На часткову заміну оподаткування індивідуальних доходів повинно бути введено обов’язкове відрахування страхових внесків на індивідуальні накопичувальні пенсійні рахунки (державного накопичувального фонду). При цьому варто прийняти зворотну (регресивну) динаміку ставок відрахувань цих внесків в залежності від обсягів доходів: чим менші доходи, тим вища ставка.

Можна прогнозувати, що запропоновані трансформації оподаткування індивідуальних доходів громадян частково зменшать відповідні надходження до державного бюджету. В той же час зниження відсотка нарахувань на фонд зарплати підприємств, що відбуватиметься паралельно, створить передумови легалізації частини індивідуальних доходів, які сьогодні приховуються від оподаткування. Головний же наслідок: зростання пенсійних відрахувань до державної накопичувальної системи, що поступово компенсуватиме нестачу коштів солідарного пенсійного фонду.

Необхідне також внесення змін у порядок обчислення і справляння податків з прибутку підприємств (нерозподілений корпоративний прибуток) і з дивідендів чи інших прибутків власників (акціонерів) цих підприємств (розподілений між власниками корпоративний прибуток). Зниження ставки податку з нерозподіленого корпоративного прибутку (див. раніше) дасть змогу засто-сувати справляння податку на дивіденди, що сьогодні не здійснюється. Введення з 2007 р. ставки податку з нерозподіленого прибутку підприємств у 20% дозволить ввести податок на дивіденди, скажімо, у 5%. В подальшому поступове зниження податку з нерозподіленого прибутку дозволить у 2010 році запровадити рівень їх оподаткування у 15%. Причому здіймання податку з дивідендів доцільне лише у випадку, коли вони отримані фізичними особами і не реінвестуються в активи корпорації або купівлю акцій.

Сумарний податок з нерозподіленої та розподіленої частин прибутку не перевищить сьогоднішньої загальної ставки оподаткування прибутку підприємств (25%). Це зменшить зацікавленість у його приховуванні. В той же час можливість сплати податку з нерозподіленого корпоративного прибутку за низькою ставкою і більш високе оподаткування дивідендів посилить мотивації до реінвестування чистого доходу підприємств.

Узагальнені кількісні зміни податкових зобов’язань по роках мають наступний вигляд (табл.3.1).

Таблиця 3.1

Пропозиції по динаміці зниження податкових ставок в проекті Стратегії

Види податків

2006 р.

2007 р.

2008 р.

2009 р.

2010 р.
Середні ставки єдиного соціального внеску, %

37

34

31

28

22

Ставки податку з прибутку, %

25

20

16

13

10
Ставки ПДВ, %

20

19

17

15

12
Ставки податку з індивідуальних доходів громадян, %

13

11-15

9-15

7-15

5-15
Ставки індивідуальних накопичувальних пенсійних внесків, %

0

0-4

0-8

0-12

0-15
Ставки податку з дивідендів, %

0

5

9

12

15

Вбачається необхідним зберегти і легітимізувати діючі спеціальні системи оподаткування: спрощеної системи – для малого бізнесу та за єдиним фіксованим податком – сільськогосподарських підприємств. З цією метою необхідні такі зміни до оподаткування малого підприємництва: по-перше, повне законодавче відновлення дії спрощеної системи оподаткування малого бізнесу; по-друге, чітке окреслення видів діяльності, у яких не може застосовуватися ця система оподаткування (торгівля паливо-енергетичними ресурсами, горілчаними напоями і тютюновими виробами, фінансові послуги, гральний, кіноіндустріальний, концертно-розважальний бізнес, мас-медіа тощо); по-третє, забезпечення правових бар’єрів переводу великих і середніх підприємств шляхом їх дроблення на умови оподаткування за спрощеним порядком (наприклад, заборона його застосування для юридичних осіб, одним із засновників яких є інша юридична особа і т. ін.); по-четверте, встановлення твердих ставок відрахувань єдиного соціального внеску суб’єктами спрощеного оподаткування малого підприємництва; по-п’яте, введення порядку здіймання ПДВ з суб’єктів малого підприємництва, якщо їх річний оборот перевищує граничну величину (наприклад, 300 тис. грн.) та інші.

Для вдосконалення оподаткування сільського господарювання важливим є: а) розповсюдження системи оподаткування за єдиним фіксованим податком на всі типи аграрного бізнесу, включаючи фермерські господарства, а також на об’єкти харчопереробної промисловості, якщо вони є підрозділом сільськогосподарського підприємства; б) зміна правил нарахування ПДВ на спеціальні товари, що поступають аграрним підприємствам (окрім пального, транспортних засобів, будматеріалів), та на сільськогосподарську продукцію: застосувати понижені ставки – на перші 6%, на другі – 5%. Це сприятиме виводу основної частини господарств цього сектору економіки з системи сплати і відшкодування ПДВ та зменшить тиск останнього на аграрне виробництво.

Потребує вдосконалення система акцизних й інших аналогічних платежів (спецвнесків до пенсійного фонду, нарахувань до цін при продажах об’єктів нерухомості, автомобілів, до тарифів на послуги мобільного зв’язку тощо). По-перше, необхідна більш глибока диференціація ставок акцизів на традиційні підакцизні товари в напрямі збільшення ставок для дорогих товарів та зменшення — для дешевих. По-друге, треба скасувати штучно встановлені акцизи чи спецзбори, які породжують мотиви до контрабанди. Це збори з продажів дешевих та зношених автомобілів, обігу іноземної валюти, послуг мобільного зв’язку, купівлі малогабаритних й дешевих квартир, збори на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства та інші. Натомість акцизи повинні сплачуватися з усіх алкоголемістких напоїв. По-третє, потрібне поступове — по мірі подолання монопольного диктату постачальників — запровадження акцизів на автомобільне пальне, вироблене з газу та нафтопродуктів. Ці ставки мають бути поміркованими. По-четверте, акцизні збори повинні справлятися по відповідних групах товарів як внутрішнього, так й імпортного походження і бути однаковими для аналогічних товарів незалежно від країни їх походження. По-п’яте, перегляд ставок акцизних зборів не рідше одного разу на два роки. Поступове підвищення цих ставок. По-шосте, встановлення єдиного переліку підакцизних товарів (включивши до них і слабоалкогольні вироби). По-сьоме, створення мережі акцизних складів, розгорнутих по усій території України і які не зможе оминути жодний підакцизний товар.

Необхідно законодавчо встановити ставки рентних платежів за видобування корисних копалин й використання природних ресурсів, які б діяли до усіх суб’єктів господарювання незалежно від прав власності на родовища та інші об’єкти. Такі ставки мають бути універсальними (рівними для усіх платників) незалежно від умов видобутку, обсягів родовищ, якості ресурсів. Ставки рентних платежів не повинні бути надмірно високими, аби вилучати меншу частину диференційної ренти.

Актуальними є й питання встановлення екологічних платежів, які мають сплачувати підприємства, комунальні служби, окремі особи, що своїми діями (відходами виробництва, зберіганням чи транспортуванням шкідливих матеріалів тощо) забруднюють оточуюче середовище – грунт, воду, повітря. Розраховуватися екологічні платежі повинні у твердих ставках на одиницю шкідливих викидів (незалежно від дотримання чи недотримання екологічних стандартів).

Податки за використання енергетичних джерел мають сплачувати суб’єкти господарювання, які використовують для господарських потреб електроенергію, отриману із зовнішніх для підприємства мереж, а також паливні матеріали (газ, мазут), які не споживаються для вироблення електроенергії і руху транспортних засобів. Ці податки доцільно встановлювати у твердих сумах на одиницю спожитої електричної енергії чи палива і диференціювати їх по видах енергії, джерелах її отримання, обсягах споживання. Так, вбачається доцільним застосовувати нижчі ставки для: а) альтернативних джерел енергії (електроенергії – з вітру, сонця, біомаси, супутнього газу; використання нафтового, коксівного, кам’яно-вугільного газу порівняно із природним тощо); б) підприємств, що споживають великі обсяги енергії; в) підприємств і господарств, які знизили споживання енергії порівняно з минулим періодом.

Паралельно необхідно скасувати цільові надбавки до тарифів на електричну, теплову енергію і газ, що сьогодні застосовуються.

Потребує оптимізації структура ставок мита на імпортні товари й послуги. Вона полягатиме: по-перше, у загальному зниженні середнього рівня ставок митних зборів та їх встановленні в основному у відсотках вартості товару; по-друге, у випереджаючому їх зниженні на імпортовані сировинні товари, аналоги яких не виробляються в Україні (окрім товарів сільського господарства, що мають більш високі ставки оподаткування); по-третє, у звільненні від оподаткування деталей і комплектуючих виробів, що ввозяться в Україну (якщо їх частка у готовому виробі не перевищує 30%) і надходять у виробництво або для ремонту діючого обладнання на територію України; створення територій безмитної торгівлі на базі міжнародних транспортних вузлів; по-четверте, в укладанні міждержавних угод про створення спільних зон вільної торгівлі із застосуванням понижених або нульових ставок митних зборів по товарах, що походять з країни – учасниці такої зони та ін.

Мають також застосовуватися методи спрощених митних процедур для торгівельних компаній-резидентів, які є постійними суб’єктами митних відно-син, мають позитивну репутацію та приєдналися до Протоколу про співпрацю з Державною митною службою.

Податок з нерухомості може бути встановлений у відсотках до ринкової вартості будинків, споруд та земельної ділянки, що належить підприємству. Його значення має бути диференційованим для підприємств різних галузей, а за абсолютним рівнем достатньо низьким аби не створювати шокові ситуації для підприємств, що будувалися за минулих економічних умов і мають надлишкові майнові активи (за попередньою оцінкою – не вище 0,5% вартості). Має бути визначений й перелік об’єктів нерухомості (історичні, оздоровчі, сільські і сільськогосподарські тощо), по яких податок не справляється.

Також мають оподатковуватися об’єкти нерухомості негосподарського призначення – побутового, комунального, управлінського тощо, окрім закладів медицини й оздоровлення.

Податок з нерухомості доцільно встановлювати у відсотках до вартості об’єкта, поступово оптимізуючи його ставки. Якщо об’єкт (наприклад, житловий будинок) знаходиться у власності декількох осіб чи сімей, то ставка плати з будинок розподіляється між ними пропорційно займаній площі. В той же час дія цього податку не повинна розповсюджуватися на власників підприємств, будинків, приміщень, споруд, якщо:

площа приміщення господарського використання не перевищує 200 м2;

площа житла не перевищує 50 м2 на одного члена сім’ї (цей показник може варіюватися для окремих міст і територій);

приміщення, споруди, будинки використовуються для аграрного виробництва.

Окреме значення повинна мати система податкових преференцій для стимулювання внесення виробничих інвестицій в національну економіку. На відміну від існуючого порядку, потрібні преференції у вигляді зниження оподаткування нерозподіленого корпоративного прибутку, а також зниження відсотка внеску до солідарного пенсійного фонду. При цьому рішення щодо встановлення таких преференцій повинні надавати відповідно Верховна Рада України (в частині зниження податкових внесків до державного бюджету і пенсійного фонду) та обласні чи міські ради депутатів (в частині зниження податкових відрахувань до відповідних місцевих бюджетів). Надання цих преференцій має відбуватися індивідуально по окремих проектах та на обмежений строк (наприклад, 3 роки), а причини такого надання повинні бути законодавчо окреслені (інновації, екологія, створення робочих місць у депресивних регіонах і т.ін.).

Такого типу знижки доцільні у випадках використання інвестицій на науково-дослідні й інноваційні роботи та на заходи з енергозбереження.

Гостро актуальним є звільнення нарахувань і сплати ПДВ на інвестиційні операції: на емісію акцій корпорацій, проектно-конструкторські і наукові роботи, послуги капітального будівництва, купівлю основних засобів, що вносяться до статутного фонду підприємства, а також на купівлю механізмів, деталей, комплектуючих виробів і матеріалів для їх ремонту й модернізації. Це серйозно вплине на зростання інвестиційного попиту, який зараз знаходиться у пригніченому стані.

За європейськими стандартами має бути вдосконалене оподаткування транспортних засобів. Зокрема, доцільно оподатковувати нових власників лише в момент реєстрації транспортного засобу. Це не стосується вантажних автомобілів та автобусів, оподаткування яких включатиме як сплату при реєстрації, так і щорічну (або помісячну) сплату за їх експлуатацію. Ставка податку при реєстрації має встановлюватися у відсотках до вартості автомобіля (мотоцикла, фургона, автобуса і т.ін.). Її значення повинно знижуватися в залежності від стр. користування транспортним засобом та відповідно зменшенню через це його вартості.

Потребує змін система нарахувань, адміністрування й управління соціальними внесками до солідарного пенсійного й фондів загальнообов’язкового соціального страхування. По-перше, потрібне справляння цих внесків кожним суб’єктом як одного платежу. По-друге, необхідне нарахування цього внеску на фонди зарплати (утримання) військовослужбовців та деяких інших категорій працюючих, для яких сьогодні сплата внесків до пенсійного фонду не здійснюється. По-третє, має бути знижена планка максимальної місячної суми витрат на оплату праці в розрахунку на 1 працівника, понад яку єдиний соціальний внесок на застосовується, наприклад, до рівня, що не перевищує 300% середньої зарплатні в економіці. По-четверте, усі доходи відповідних пенсійного й соціальних фондів повинні витрачатися виключно за призначенням – на виплату пенсій, допомог, компенсацій тощо. Витрати на утримання керівного апарату, оплату послуг, що йому надаються, капітальні витрати на розбудову системи цих фондів і т.ін. повинні фінансуватися за рахунок державного бюджету.

Необхідним є й вдосконалення обчислення індивідуальних доходів (прибутків) громадян. Зокрема, потрібно відокремити доходи, отримані від лотерей, виграшів, подарунків, спадку від непрямих родичів. Вони оподатковуватимуться за поданими деклараціями за підсумками р.. Дивіденди, отримані фізичними особами і не реінвестовані в акції чи активи підприємства оподатковуються біля місця отримання доходу і не включаються у загальну суму прибутків громадян за підсумками р..

Усі інші доходи громадян, які не отримані як пенсії, соціальні допомоги, субсидії, оплата соціальних послуг тощо і до складу яких входять заробітна плата, доходи від здачі в оренду майна, контрактна оплата приватних послуг, доходи від власного бізнесу, винагороди, гонорари, роялті тощо обраховуються окремо і можуть оподатковуватися біля місця отримання доходу (за мінімальною ставкою). Неоподатковані доходи цієї групи декларуються платниками податків за підсумками р..

Досягнення більш рівномірного й справедливого розподілу податкового навантаження передбачає поєднання у встановленні податків двох принципів: перший – пропорційного оподаткування, другий – відхилення від пропорційності, виходячи із соціально необхідних міркувань. Так, необхідним є, по-перше, збереження повернення частини податку (вирахування з бази оподаткування) з індивідуальних доходів громадян, які витрачені ними на оплату послуг медицини, освіти, оздоровлення, на благодійницькі внески, процентні ставки на житлові кредити тощо. По-друге, не повинні оподатковуватися пенсії, страхові виплати, державні соціальні допомоги малозабезпеченим тощо. По-третє, необхідна диференціація самої ставки оподаткування індивідуальних доходів в залежності від розмірів та виду доходу (що було викладено раніше). По-четверте, система акцизних платежів повинна встановлювати більш високі ставки на більш дорогі товари. По-п’яте, податок з нерухомості житлових об’єктів має здійматися лише із доходів сімей, які володіють надвеликими житловими об’єктами.

Досягнення прозорості податкової системи пов’язане з визначеністю і однозначністю норм податкового законодавства та недопущенням свавільного й одностороннього його тлумачення податковими органами.

Необхідна інтеграція усіх державних структур, що здійснюють податкові функції, зокрема, державної податкової адміністрації, пенсійного фонду, державних соціальних фондів, державної митної служби в єдину державну податкову службу. Можливо, шляхом створення координуючого органу та єдиної служби збору податків.

Зі складу державної податкової служби мають бути виведені підрозділи, що виконують правоохоронні, оперативно-розшукові та слідчі дії, та на їх основі необхідно утворити Національну службу (бюро) розслідувань для зовнішнього контролю та проведення слідства у сфері митних і податкових відносин. Така структура мала б бути підпорядкована Кабінету Міністрів України і здійснювала б контроль за податковими органами, митницею, органами внутрішніх справ та інших.

Державна податкова служба має позбутися функцій перерозподілу податкових надходжень, надання відстрочок платежів, проведення взаємозаліків з податкових зобов’язань тощо34. Її місія – збір податків, взаємовідносини з платниками, в тому числі повернення надлишково сплачених сум, відшкодування збитків платникам, завданих діями податківців, та відшкодування від’ємного сальдо ПДВ. До цього, звичайно, додаються функції перерахування податкових зборів на рахунки державного та місцевих бюджетів, Пенсійного фонду і фондів соціального страхування.

Функції збору і перерахування податків повинні бути прямо покладені на регіональні та місцеві органи податкової служби.

Потребує оптимізації структура державної податкової служби з урахуванням нового перерозподілу функцій між її органами з відповідною зміною складу підрозділів і перенесенням головного навантаження в роботі на регіональні відділення служби.

ВИСНОВКИ

Проведені в дипломному проекті дослідження сучасного стану адаптації податкового законодавства України до європейських норм показали, що протягом останніх 7 років після набрання чинності Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами та Україною зроблено чимало кроків на шляху наближення податкового законодавства України до норм і стандартів податкового права ЄС.

Проведений згідно завдань дипломного дослідження аналіз та оцінка рівня виконання ст.51 «Угоди про партнерство та співробітництво між Європейським Співтовариством та Україною», згідно якій Україна повинна здійснити заходи щодо поступового приведення національного законодавства, у тому числі і податкового, у відповідність до законодавства Європейського Союзу, показав, що чинна податкова система в Україні має ряд особливостей порівняно з податковими системами європейських країн:

1) В Україні діє одна з найнижчих ставок оподаткування доходів фізичних осіб і вищий рівень оподаткування прибутку підприємств. Перше є наслідком запровадження пропорційного податку, що справляється у перехідному періоді з 2004 р. за ставкою 13% (з 1 січня 2007 р. запроваджена ставка 15%). У деяких країнах ЄС також здійснено перехід до пропорційного оподаткування доходів громадян, однак за значно вищою ставкою, зокрема, в Естонії – 26%, в Латвії – 25%. Друге є наслідком не стільки розміру податкової ставки, як ширшої податкової бази, про що свідчить порівняльний аналіз коефіцієнта продуктивності податку на прибуток.

Нормативно-правова база оподаткування в Україні залишається доволі неоднорідною, окремі законодавчі норми – недостатньо узгодженими, а інколи й суперечливими. Неточність формулювань призводить до нарощування кількості підзаконних актів, податкових роз’яснень, навантаження на судову систему у зв’язку із зростанням кількості позовів щодо порушень податкового законодавства.

2) Порушується цілісність податкової системи України внаслідок співіснування в ній двох підсистем оподаткування – стандартної і спрощеної. Використання в Україні спрощеного режиму оподаткування суб’єктів малого підприємництва зумовило виникнення низки проблем, пов’язаних із справлянням податку на додану вартість, податку з доходів фізичних осіб і відрахувань до державних фондів соціального страхування, мінімізації доходів при оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, які здійснюють господарські операції з суб’єктами малого бізнесу.

У країнах ЄС спрощені системи оподаткування суб’єктів малого підприємництва, аналогічні єдиному податку в Україні, не використовуються. Натомість набули поширення інші форми державної підтримки цього типу підприємств:

звільнення деяких видів підприємств від необхідності ведення звітності про результати господарської діяльності та запровадження спрощеної системи бухгалтерського обліку і звітності;

запровадження спеціальних режимів оподаткування податком на додану вартість деяких видів операцій характерних для фермерських господарств і сільськогосподарських кооперативів;

використання податків на оціночний (вмінений) дохід і мінімальних податків.

3) Недосконалою є система солідарного формування і розподілу коштів Пенсійного та інших фондів соціального страхування, що базується на високих зборах. Податкові платежі становлять значно більшу питому вагу у доходах низько- та середньооплачуваних працівників, ніж у доходах високооплачуваних працівників.

У розвиток концептуальних підходів та на основі порівняльного аналізу існуючих стратегій реорганізації податкової системи України та її адаптації до нормативів систем оподаткування Європейського Союзу, в дипломному проекті запропонована оптимізаційна модель внесення змін до проекту Податкового Кодексу України, яка вирішує питання впровадження наступних євроінтеграційних заходів, як:

імплементація стратегії адаптації законодавства в пріоритетних сферах, визначених у ст.51 УПС, включаючи удосконалення якості та послідовності законопроектної роботи;

розвиток та впровадження систем оподаткування та їх установ відповідно до міжнародних стандартів та стандартів ЄС;

проведення податкової реформи, включаючи прийняття та імплементацію законодавства з питань ПДВ та акцизного збору, що відповідає положенням УПС і нормам СОТ;

забезпечення відповідності вільних економічних зон правилам СОТ відповідно до зобов’язань України щодо СОТ, початок процесу приведення законодавства України про вільні економічні зони у відповідність до законодавства ЄС;

вирішення питань щодо існуючої заборгованості з відшкодування ПДВ та запобігання накопиченню нової заборгованості, у т.ч. через забезпечення ефективних процедур і виділення достатніх ресурсів;

скасування дискримінаційного режиму використання податкових векселів, у т. ч. за допомогою внесення відповідних змін до законодавства;

впровадження комплексного стратегічного плану для Державної податкової адміністрації України з визначенням необхідних адміністративних структур та процедур, та визначенням потреб ДПА у фінансових, людських, матеріально-технічних та інформаційних ресурсах;

удосконаленню податкового законодавства України шляхом його максимальної адаптації до вимог податкового законодавства Європейського Союзу.

Новизна отриманих результатів полягає в розвитку концептуальних підходів та проведенні порівняльного аналізу існуючих стратегій реорганізації податкової системи України і її адаптації до нормативів систем оподаткування Європейського Союзу, на основі яких в дипломному проекті дістала подальшого розвитку оптимізаційна модель реорганізації податкової системи України внесенням відповідних змін до проекту Податкового Кодексу України, як інтегрального законодавчого документа, який спроможний внести всеосяжні корективи в побудову податкової системи України.

Прийняття запропонованої стратегії в Податковому Кодексі дозволяє очікувати наступні наслідки в податковій системі України на протязі 2007 –2010 років:

1) Внесення змін до оподаткування фондів зарплати підприємств та формування державних пенсійного та фондів соціального страхування на основі запровадження справляння єдиного соціального внеску та поступового зниження його рівня від 37% до 22% ФОП;

2) Компенсація зниження рівня єдиного соціального податку введенням обов’язкових страхових відрахувань індивідуальних доходів на накопичувальні пенсійні розрахунки (у розрізі груп громадян за рівнями доходів за рік);

3) Зміни в оподаткуванні індивідуальних доходів громадян введенням прогресивної шкали оподаткування (5 –15%) з неоподатковуваним мінімумом до 150% від рівня мінімального прожиткового мінімуму;

4) Внесення змін до оподаткування прибутку підприємств (нерозподіленого корпоративного прибутку) зниженням ставки оподаткування від 25% до 10%;

5) Реформування системи ПДВ введенням шкали ставок(50% від основної ставки для ряду товарів і послуг) та зниження рівня основної ставки оподаткування оподаткування від 20% до 12%;

6) Вдосконалення системи акцизних зборів за рахунок поглиблення диференціації ставок та уніфікація ставок для товарів національного виробництва та імпортного походження;

7) Розробка і встановлення податків та рентних платежів за використання об’єктів (ресурсів) природи, добуток корисних копалин, використання енергетичних джерел, забруднення навколишнього середовища;

8) Запровадження оподаткування нерухомості:

9) Вдосконалення норм податкових відносин на основі ліквідації арештів майна, несанкціонованих позапланових перевірок платників податків, відміни директивного планування обсягів санкцій за порушення податкового законодавства;

10) Реорганізація податково-митної служби створенням єдиної служби з підрозділом митного оподаткування;

Практичне значення отриманих результатів полягає в обґрунтуванні пропозицій для врахування в підготовці проекту Податкового Кодексу України на основі запропонованої стратегії розвитку податкової системи України, які дозволять максимально адаптувати податкову систему до європейських норм оподаткування до 2010 р..

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. БЮДЖЕТНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // від 21 червня 2001 р. N 2542- III (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 червня 2004 р. N 1801-IV)

2. МИТНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // від 11 липня 2002 р. N 92-IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 лютого 2004 р. N 1495-IV, ОВУ, 2004 р., N 11, ст. 649)

3. ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ // від 25 жовтня 2001 р. N 2768-III (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом змін від 14 грудня 2004 р. N 2229-IV, ОВУ, 2005 р., N 1, ст. 2)

4. Закон України “Про систему оподаткування в Україні” // від 25.06.1991 N 1251-XII (із змінами станом на 5 червня 2003 р. N 906-IV)

5. Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами // Закон України від 21.12.2000 № 2181-ІІІ (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 23 червня 2005 р. N 2711-IV )

6. Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств” // від 22 травня 1997 р. N 283/97-ВР (станом змін від від 7 липня 2005 р. N 2771-IV )

7. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про податок на додану вартість “ // від 3 квітня 1997 р. N 168/97-ВР ( Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 7 липня 2005 р. N 2771-IV )

8. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 21 листопада 2002 р. N 228-IV

9. ЗАКОН УКРАЇНИ ”Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 18 березня 2004 р. N 1629-IV

10. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про рентні платежі за нафту, природний газ і газовий конденсат „ // від 5 лютого 2004 р. N 1456-IV (Дію Закону зупинено на 2004 рік згідно із Законом України від 27 листопада 2003 р. N 1344-IV, враховуючи зміни, внесені Законом України від 17 червня 2004 р. N 1801- IV, на 2005 рік — згідно із Законами України від 23 грудня 2004 р. N 2285- IV, від 25 березня 2005 р. N 2505-IV)

11. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про фіксований сільськогосподарський податок”// від 17 грудня 1998 р. N 320-XIV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 23 грудня 2004 р. N 2287-IV)

12. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2006 рік»// Законом України від 25 березня 2005 р. N 2505-IV цей Закон викладено в новій редакції

13. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2005 рік»// Законом України від 25 березня 2005 р. N 2505-IV цей Закон викладено в новій редакції

14. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2004 рік» // від 27 листопада 2003 р. N 1344-IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 17 червня 2004 р. N 1801-IV )

15. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2003 рік» // від 26 грудня 2002 р. N 380-IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 11 грудня 2003 р. N 1397-IV)

16. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Митний тариф України» // від 5 квітня 2001 р. N 2371-III (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 7 березня 2002 р. N 3114-III)

17. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про плату за землю” // від 3 липня 1992 р. N 2535-XII( Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 20 грудня 2005 р. N 3235-IV)

18. ЗАКОН УКРАЇНИ «Про податок з доходів фізичних осіб» // від 22 травня 2003 р. N 889-IV (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 3 червня 2005 р. N 2642-IV )

19. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби” // від 15 вересня 1995 р. N 329/95-ВР (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 24 жовтня 2002 р. N 195-IV)

20. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)”// 11 липня 1996 р. N 313/96-ВР (Із змінами станом на від 22 травня 2003 р. N 849-IV )

21. ЗАКОН УКРАЇНИ “Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої “ // від 7 травня 1996 р. N 178/96-ВР (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 17 червня 2004 р. N 1801-IV)

22. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ “Про акцизний збір” // від 26 грудня 1992 р. N 18-92 (із змінами станом на 13.12.2001 N 895-III)

23. ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ “Про місцеві податки і збори” // від 20 травня 1993 р. N 56-93 (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 25 березня 2005 р. N 2505-IV)

24. ДИРЕКТИВА 90/434/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств

”Про загальноприйняту систему оподаткування товариств різних Держав-членів при злитті, поділі, передачі активів і обміні акцій” // від 23 липня 1990 р.

25. ДИРЕКТИВА 90/435/ЄЕС Ради Європейських Співтовариств

”Про загальноприйняту систему оподаткування материнських товариств і філій різних Держав-членів” // від 23 липня 1990 р.

26. ТРЕТЯ ДИРЕКТИВА (69/463/ЄЕС) Ради Європейських Співтовариств

”Щодо гармонізації законодавств держав-членів стосовно податків з обороту — запровадження податку на додану вартість в державах-членах” // від 9 грудня 1969 р.

27. ТРИНАДЦЯТА ДИРЕКТИВА (86/560/ЄЕС) Ради Європейських Співтовариств ”щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які не мають постійного місця здійснення підприємницької діяльності на території Співтовариства” // від 17 листопада 1986 р.

28. Указ Президента України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Чернігівській області» від 27 червня 1999 р. N 729/99

29. Указ Президента України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на території міста Шостки Сумської області» від 27 червня 1999 р. N 726/99

30. Указ Президента України «Про спеціальну економічну зону «Інтерпорт Ковель» від 22 червня 1999 р. N 702/99

31. Указ Президента України «Про деякі зміни в оподаткуванні» від 7 серпня 1998 р. N 857/98

32. Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. N 727/98

33. Постанова Кабінету Міністрів України «Про списання заборгованості державного бюджету з відшкодування податку на додану вартість, що утворилася на 1 січня 2001 р.» від 1 березня 2002 р. N 244

34. Постанова Кабінету Міністрів України «Про впорядкування відшкодування податку на додану вартість та розрахунків з бюджетом» від 26 вересня 2001 р. N 1270

35. Постанова Кабінету Міністрів України «Про проведення розрахунків з бюджетом підприємств паливно-енергетичного комплексу та відшкодування податку на додану вартість підприємствам гірничо-металургійного комплексу» від 19 вересня 2001 р. N 1210

36. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку випуску, обігу та погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересиланні) товарів на митну територію України» від 1 жовтня 1997 р. N 1104

37. Наказ ДПА України та Головного управління Державного казначейства України «Про затвердження Порядку відшкодування податку на додану вартість» від 2 липня 1997 р. N 209/72

38. Наказ ДПА України «Про затвердження форми податкової декларації та Порядку її заповнення і подання» від 30 травня 1997 р. N 166

39. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку здійснення контролю за обігом спирту» від 29 серпня 2002 р. N 1266

40. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо посилення державного контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів та справлянням акцизного збору» від 7 серпня 2001 р. N 940

41. Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок отримання закладами та установами охорони здоров’я, суб’єктами підприємницької діяльності, вітчизняними товаровиробниками спирту етилового і здійснення контролю за його цільовим використанням» від 5 липня 1999 р. N 1197

42. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку видачі та погашення податкових векселів, що підтверджують зобов’язання із сплати суми акцизного збору і видаються суб’єктами підприємницької діяльності у разі отримання спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на іншу підакцизну продукцію» від 27 лютого 1999 р. N 275

43. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку звільнення від обкладення акцизним збором оборотів з реалізації легкових, вантажно-пасажирських автомобілів, мотоциклів, що виробляються українськими підприємствами усіх форм власності» від 16 лютого 1998 р. N 155

44. Постанова Кабінету Міністрів України «Про особливості контролю за відпуском спирту етилового для виробництва лікарських засобів» від 28 жовтня 1997 р. N 1172

45. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про виробництво, зберігання, продаж марок акцизного збору і маркування алкогольних напоїв та тютюнових виробів і Порядку реалізації або знищення конфіскованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 24 жовтня 1996 р. N 1284

46. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Положення про порядок нарахування, терміни сплати і подання розрахунку акцизного збору та змін до наказів ДПА України» від 19 березня 2001 р. N 111

47. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми розрахунку податкових зобов’язань щодо сплати консолідованого податку на прибуток підприємства та Порядку його складання, а також форми повідомлення платника податку про прийняття рішення щодо сплати консолідованого податку на прибуток підприємства» від 10 лютого 2003 р. N 68

48. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми декларації з податку на доходи (прибуток) страховика та порядку її складання» від 4 лютого 2003 р. N 53

49. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми декларації з податку на прибуток банку та порядку її складання» від 4 лютого 2003 р. N 54

50. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми декларації з податку на прибуток підприємства та порядку її складання» від 29 січня 2003 N 42

51. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми декларації про прибуток підприємства та Порядку її складання» від 8 липня 1997 р. N 214

52. Наказ Державної податкової адміністрації України «Порядок обліку коштів від сплати податку на прибуток підприємств, визначеного із застосуванням понижуючого коефіцієнта до норм амортизації» від 9 серпня 1999 р. N 421

53. Наказ Державної податкової адміністрації України «Рекомендації щодо прийому та термінів розгляду податкових декларацій з податку на прибуток і механізму реалізації виявлених правопорушень» від 11 травня 1999 р. N 253

54. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку складання Декларації про прибуток підприємства, основною діяльністю якого є виробництво сільськогосподарської продукції» від 20 лютого 1998 р. N 82

55. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку надання звітів про утримання та внесення до бюджету податку на доходи нерезидентів» від 16 січня 1998 р. N 28

56. Наказ ДПА України «Про затвердження Положення про порядок реєстрації та обліку постійних представництв нерезидентів в Україні як платників податку на прибуток» від 12 серпня 1997 р. N 293

57. Наказ ДПА України «Про затвердження Порядку та форми повідомлення про результати розрахунків авансових внесків податку на прибуток» від 4 серпня 1997 р. N 279

58. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку складання розрахунку податку на прибуток нерезидента, що проводить діяльність на території України через постійне представництво» від 31 липня 1997 р. N 274

59. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку складання декларації про прибуток банківської установи» від 31 липня 1997 р. N 273

60. Наказ Державної податкової адміністрації України «Щодо затвердження форм податкового звіту про результати виконання підприємством довгострокових договорів (контрактів) та Порядку їх ведення і складання» від 31 липня 1997 р. N 275

61. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку складання декларації про доходи страховика» від 29 липня 1997 р. N 265

62. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку повідомлення про зменшення валового доходу по операціях, пов’язаних з реалізацією товарів (виконанням робіт, наданням послуг)» від 28 липня 1997 р. N 256

63. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми податкового звіту про отриманий прибуток від реалізації на митній території України спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва та Порядку її заповнення» від 15 липня 1997 р. N 237

64. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження форми Звіту про використання коштів неприбуткових організацій і установ та порядку її заповнення» від 11 липня 1997 р. N 233

65. Наказ Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку ведення податкового обліку та складання податкової звітності результатів спільної діяльності на території України без створення юридичної особи» від 11 липня 1997 р. N 234

66. Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2006 році Загально-державної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу // КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ від 15 березня 2006 р. N 151-р Київ

67. Адаптація податкового законодавства України до законодавства ЄС у першому півріччі 2006 р. // Звіт ДПА України, 2006, http://www.sta.gov.ua

68. Концепція реформування податкової системи України // проект Постанови Кабінету Міністрів України, ДПА України, 2006, http://www.sta.gov.ua

69. Концепція реформування податкової системи України // Проект робочої групи Секретаріату Президента України, вересень 2005 р.

70. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо приведення проектів нормативно-правових актів з питань спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва у відповідність до законодавства Європейського Союзу та вимог положень угод ГАТТ-СОТ // ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАКАЗ від 28 вересня 2004 р. N 561

71. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо забезпечення приведення положень розроблюваних проектів нормативно-правових актів з питань оподаткування акцизним збором у відповідність до законодавства Європейського Союзу та вимог положень угод ГАТТ-СОТ // ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ НАКАЗ від 26 грудня 2003 р. N 631

72. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо приведення положень проектів нормативно-правових актів з питань прямого оподаткування у відповідність до законодавства Європейського Союзу та вимог положень угод ГАТТ-СОТ // ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАКАЗ від 4 жовтня 2004 р. N 578

73. Андрущенко В.Л., Данілов О.Д.Податкові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Комп’ютер прес, 2004. – 300 с.

74. Александров И.М. Налоговые системы России и зарубежных стран. – 

М.: Бератор-Пресс, 2002. – 390 с.

75. Апель А. Основи податкового права. Курс лекцій – Санкт-Петербург, Питер, 2001. – 248 с.

76. Бондаренко Г.І., Данілов О.Д., Лекарь С.І., Зайцев В.І. Оподаткування фізичних осіб. Навч.посібник. – Ірпінь, Видавництво: АДПСУ , 2001. – 248 с.

77. Буряковский В.В., Кармазин В.Я., Каламбет С.В., Водолазская О.А. Налоги. — Днепропетровск, “Пороги”, 1998.

78. Буряк П.Ю., Беркита К.Ф., Ярема Б П. Податкова система: теорія і практика застосування активних методів навчання. — Київ Видавництво: Вид. дім «Професіонал», 2004. – 224 с.

79. Василик О.Д. Податкова система України. Навч.посібник. – Київ, Видавництво: Поліграф книга, 2004, 478 с.

80. Винницкий Д.В. Субъекты налогового права. – М., Норма, 2000

81. Воронова Л., Кучерявенко М. Фінансове право: навчальний посібник в 2-х томах – Харків, Консум, 2000

82. Гега П.Т.,Доля Л.М. Основи податкового права – Київ, Знання, 2001

83. Глухов В.В., Дольдэ И.В., Некрасова Т.П. Налоги: теория и практика: учебник. 2-е изд., испр., и доп. — СПб.: Издательство «Лань»,2002.-448 с.

84. Данілов О.Д., Фліссак Н.П. Податкова система та шляхи її реформування. Навч.посібник. — Київ Видавництво: Парлементське вид-во, 2001.-216 с.

85. Державна політика, державне управління (1991-2004) // Уклад.: Е.А. Афонін, О.О. Погребна, Л.І. Янкович .-Київ Видавництво: Вид-во НАДУ, 2005. – 83 с.

86. Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз // Мат. наук.-практич. конференції за міжнар. участю (29 травня 2002 р.), Рiк видання: 2002 Мiсце видання: Київ Видавництво: Вид-во УАДУ, 2002. -360 с.

87. Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації // Матеріали засід. міжнар. круглого столу, організ. Фондом інтелект. співпраці «Укр.- ХХІ ст.»,Київ Видавництво: Українські пропілеї, 2001.- 32 с.

88. Державне управління: теорія і практика. За заг. ред. В.Б. Авер’янова . — Київ Видавництво: Юрінком Інтер, 1998

89. Загорський В.С. Бюджетно-податкова система України: теорія і практика. Монографія. – Ірпінь, Видавництво: НАДПСУ, 2006, 304 с.

90. Завгородній В. Налоги и налоговій контроль в Украине – Київ, АСК, 2000

91. Захожай В.Б., Литвиненко Я.В., Захожай К.В., Литвиненко Р.Я. Система оподаткування та податкова політика. Навч.посібник. –Київ, Видавництво: Центр навч. л-ри, 2006. – 468 с.

92. Золотько І.А. Податкова система. Навч.посібник.- Київ, Видавницт-во: КНЕУ, 2005, 204 с.

93. Ефективність державного управління в контексті глобалізації та інтеграції. : Мат. наук.-практич. конференції за міжнар. участю (29 травня 2003 р., Київ) — Київ Видавництво: Вид-во НАДУ, 2003.- 536 с.

94. Кравчук Ірина Вікторівна Механізми державного управління процесом адаптації національного права до права ЄС: порівняльний аналіз. Автореферат. — Київ Видавництво: Нац. академія держ. упр. при Президентові України, 2006. – 20 с.

95. Крисоватий А.І., Десятнюк О.М. Податкова система. Посібник. – Тернопіль, Видавництво: Карт-бланш, 2004, — 331 с.

96. Крохина Ю.А. Налоговое право России, М.: Норма, 2003.

97. Кучеров И.И. Налоговое право России: Курс лекций. М.: ЮрИнфоР, 2001.

98. Кучерявенко Н. Налоговое право – Харьков, Консум, 1998

99. Кустова М.В., Ногина О.А., Шевелева Н.А. Налоговое право России. Общая часть. СП(б).: Питер, 2001.

100. Малиновський В.Я. Державне управління.-Київ:Атіка,2003.-576 с.-

101. Мельник А.Ф., Оболенський О.Ю., Васіна А.Ю., Гордієнко Л.Ю.

Державне управління.-Київ:Знання,2004.-342 с

102. Мельник П.В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці. – Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2001. – 362 с.

103. Методологія державного управління. За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка — Київ Видавництво: Вид-во НАДУ, 2004. -196 с.

57. Михасюк І., Залога З., Мельник А., Крупка М. Державне регулювання економіки, Київ, “Ельга-Н”, 2000.

104. Мокану Корнелія («Hunton&Williams») Законодавство ЄС про податок на додану вартість // Видавнича редакція “Юстініан” 2002 –2004, www.ustinian.com.ua

105. Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

106. Олійник О.В., Філон І.В. Податкова система. Навч.посібник. – Київ, Видавництво: Центр навчальної л-ри, 2006. – 456 с.

107. Онисько С.М., Тофан І.М., Грицина О.В. Податкова система.Під-ручник. – Львів, Видавництво: Магнолія Плюс, видавець В.М.Піча, 2006.- 336 с.

108. ПЕРША ДИРЕКТИВА РАДИ ЄС ”Щодо гармонізації законодавства держав- членів стосовно податків з обороту” // від 11 квітня 1967 р. (67/227/ЄЕС)

109. Податкове законодавство України (у 5-ти томах зі змінами), під загальною редакцією М.Я. Азарова – Київ, Ін Юре,1998

110. Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2000 р.) // «Вісник податкової служби України», серпень 2000 р., № 30, с. 31.

111. Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2006 р.) // Державна податкова служба України, травень 2006, http://www/sta.gov.ua.

112. Податкова система // За заг. ред.С.М. Онисько, Львів, Видавницт-во: Магнолія Плюс, 2004. – 332 с.

113. Податкова система України // Упоряд. М.П. Кучерявенко, В.В. Мартиновський, Тернопіль Видавництво: Торсінг, 2000. – 464 с.

114. Про затвердження Концепції реформування податкової системи України (довідкові матеріали 2006 р.) / Проект Постанови Кабінету Міністрів України, http://www.mfin.gov.ua

115. Рудый К.В. Финансово-кредитные системы зарубежных стран: Учебное пособие.- М.:Новое знание.2003.С.301

116. Римма Грачова — Як нам облаштувати податкову систему // газета «Дзеркало Тижня», 19 січня 2004

117. Соколовська А.М. Податкова система держави: теорія і практика становлення. – Київ, Видавництво: Знання-Прес, 2004. – 454 с.

118. Стратегія податкової реформи (розроблена у відповідності з Дорученням Президента України, рішеннями РНБОУ, громадського форуму «Бізнес і влада» (січень 2006)) // Оргкомітет Національної комісії України по податковій реформі , http://www.rada.gov.ua

119. Тютюрюков Н.Н. Налоговые системы зарубежных стран: Европа и США: Учебное пособие.- М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К».2002.-С.174

120. Савченко Л. А., Цимбалюк А. В., Капіца В. А. та ін. Фінансово-правовий механізм формування дохідної частини бюджетів: Курс лекцій / Держ. подат. адміністрація України; Акад. ДПС України. — Ірпінь: Акад. ДПС України, 2002. — 356 с.

121. Черник Д.Г., Л.П. Павлова, А.З. Дадашев, Князев В.Г., Морозов В.П. Налоги и налогообложение: Учебник — М.:ИНФРА-М, 2003.- 328 с.

122. Шмиголь Н.С. Финансовые системы зарубежных стран.Учебное пособие.- М.: МФА. 2003. с.132

123. http://www.irf.kiev.ua — Довідник з європейської інтеграції

124. http://www.ueplac.kiev.ua/ — Офіційний сайт УКРАЇНСЬКО-ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОРАДЧОГО ЦЕНТРУ З ПИТАНЬ ЗАКОНОДАВСТВА

125. http://epp.eurostat.cec.eu.int/ — Офіційний сайт Європейського комітета статистики

126. http://www.mfin.gov.ua — Офіційний сайт Міністерства фінансів України

127. http://www.sta.gov.ua — Офіційний сайт державної податкової адміністрації України

Додаток А

Таблиця А.1

Ставки основних податків у країнах–членах ЄС, 2005 р.

(ПДВ-2004 р.) (%) [114]

Країна

Податок з доходів фізичних осіб

Податок на прибуток корпорацій

ПДВ
Ірландія

42,0

12,5

21,0
Португалія

40,0

27,5

19,0
Данія

59,0

30,0

25,0
Нідерланди

52,0

31,5

19,0
Франція

48,1

33,8

20,6
Італія

45,0

37,3

20,0
Німеччина

42,0

38,3

16,0
Австрія

50,0

25,0

20,0
Бельгія

50,0

34,0

21,0
Люксембург

39,0

30,4

15,0
Греція

40,0

32,0

18,0
Іспанія

45,0

35,0

16,0
Фінляндія

52,1

26,0

22,0
Швеція

56,5

28,0

25,0
Великобританія

40,0

30,0

17,5
Кіпр

30,0

10,0

15,0
Латвія

25,0

15,0

18,0
Литва

33,0

15,0

18,0
Угорщина

38,0

17,5

25,0
Польща

40,0

19,0

22,0
Словаччина

19,0

19,0

19,0
Словенія

50,0

25,0

20,0
Естонія

24,0

24,0

18,0
Чехія

32,0

26,0

19,0
Мальта

35,0

35,0

15,0

Україна

13,0

25

20

У середньому по країнах:

ЄС – 25

41,1

26,3

19,4
ЄС – 15

46,7

30,1

19,7
ЄС – 10

32,6

20,6

19,0

Таблиця А.2

Загальний рівень оподаткування економіки в країнах–членах ЄС, %

(2003 р.) [114]

Рівень оподаткування економіки (податковий коефіцієнт)
Бельгія

45,7
Чехія

36,2
Данія

48,8
Німеччина

40,3
Естонія

33,4
Греція

36,2
Іспанія

35,6
Франція

43,8
Ірландія

29,9
Італія

42,9
Кіпр

33,3
Латвія

28,9
Литва

28,5
Люксембург

41,3
Мальта

33,6
Нідерланди

39,3
Австрія

43,0
Польща

35,8
Португалія

37,0
Словенія

40,1
Словаччина

30,6
Фінляндія

44,8
Швеція

50,8
Великобританія

35,7
Угорщина

39,1

Україна

33,4

У середньому по країнах:

ЄС – 25

ЄС – 15

ЄС – 10

38,2

41,0

33,9

Таблиця А.3

Коефіцієнти продуктивності* ПДВ та податку на прибуток в країнах ЄС (2003 р.) і в Україні (%) [114]

Країна

ПДВ

Податок на прибуток
Стан-дартна ставка

Частка у ВВП

Коефіцієнт продуктивності

Стан-дартна ставка

Частка у ВВП

Коефіцієнт продуктивності
Бельгія

21,0

7,0

33,3

34,0

2,9

8,5
Чехія

22,0

6,5

29,5

31,0

4,6

14,8
Данія

25,0

9,7

38,8

30,0

2,8

9,3
Німеччина

16,0

6,5

40,6

39,6

0,8

2,0
Естонія

18,0

8,9

49,4

26,0

1,7

6,5
Греція

18,0

7,8

43,3

35,0

3,3

9,4
Іспанія

16,0

6,3

39,4

35,0

3,3

9,4
Франція

19,6

7,2

36,7

35,4

2,2

6,2
Ірландія

21,0

7,2

34,3

12,5

3,8

30,4
Італія

20,0

6,1

30,5

37,3

2,2

5,9
Кіпр

15,0

8,9

59,3

15,0

4,4

29,3
Латвія

18,0

7,3

40,6

19,0

1,5

7,9
Литва

18,0

6,8

37,8

15,0

1,4

9,3
Люксембург

15,0

6,5

43,3

30,4

7,9

26,0
Угорщина

25,0

9,1

36,4

18,0

2,2

12,2
Мальта

15,0

7,3

48,7

35,0

4,7

13,4
Нідерланди

19,0

7,7

40,5

34,5

3,2

9,3
Австрія

20,0

7,9

39,5

34,0

2,3

6,8
Польща

22,0

8,2

37,3

27,0

2,2

8,1
Португалія

19,0

8,5

44,4

27,5

3,2

11,6
Словенія

20,0

8,9

44,5

25,0

1,9

7,6
Словаччина

20,0

6,8

34,0

25,0

2,8

11,2
Фінляндія

22,0

8,7

39,5

29,0

3,5

12,1
Швеція

25,0

9,2

36,8

28,0

2,4

8,9
Великобританія

17,5

7,1

40,6

30,0

2,7

9,0

У середньому по країнах:

ЄС-25

19,5

7,7

39,5

27,7

3,0

10,8

ЄС-15

19,7

7,5

38,1

31,5

3,1

9,8
ЄС-10

19,3

7,9

40,9

22,1

2,7

12,2
Україна: 2004 р.

20

4,9

24,5

25

4,7

18,8

2005 р.

20

8,0

40,0

25

5,5

22,0

* Коефіцієнт продуктивності податку розраховується як відношення частки податку у ВВП до величини його стандартної ставки і вважається сумарним показником результативності функціонування податку, що дозволяє дізнатись, на яку податкову базу розповсюджується стандартна ставка.

Таблиця А.4

Частка основних податків у ВВП країн–членів ЄС в 2003 р. та України

(%) [114]

Країна

ПДВ

Акцизний збір

Податок на доходи фізичних осіб

Податок на прибуток

Внески на соціальне страхування
Бельгія

7,0

2,4

13,3

2,9

14,4
Чехія

6,5

3,4

4,9

4,6

15,0
Данія

9,7

4,0

26,0

2,8

1,7
Німеччина

6,5

2,6

9,5

0,8

17,2
Естонія

8,9

3,3

7,0

1,7

11,5
Греція

7,8

3,2

4,9

3,3

12,9
Іспанія

6,3

2,6

6,9

3,3

12,7
Франція

7,2

2,5

8,1

2,2

16,6
Ірландія

7,2

3,5

7,0

3,8

4,6
Італія

6,1

2,5

10,7

2,2

12,9
Кіпр

8,9

3,8

4,5

4,4

7,1
Латвія

7,3

3,3

5,9

1,5

9,0
Литва

6,8

3,2

6,6

1,4

8,6
Люксембург

6,5

4,7

7,1

7,9

11,4
Угорщина

9,1

3,7

7,1

2,2

12,7
Мальта

7,3

2,8

6,6

4,7

6,8
Нідерланди

7,7

2,6

6,9

3,2

14,5
Австрія

7,9

2,8

10,4

2,3

14,5
Польща

8,2

4,4

4,1

2,2

14,1
Португалія

8,5

3,4

5,8

3,2

11,7
Словенія

8,9

3,5

6,0

1,9

14,9
Словаччина

6,8

3,1

3,3

2,8

12,3
Фінляндія

8,7

4,3

13,9

3,5

12,0
Швеція

9,2

3,3

15,7

2,4

14,3
Великобританія

7,1

3,5

10,3

2,7

6,4

У середньому по країнах:

ЄС-25

7,7 

3,3

8,5

3,0

11,6

ЄС-15

7,5

3,2

10,4

3,1

11,8
ЄС-10

7,9

3,5

5,6

2,7

11,2
Україна: 2002р.

6,0

1,8

4,8

4,2

10,9
2003 р.

4,7

1,9

5,1

5,0

10,9
2004 р.

4,9

2,0

3,8

4,7

11,2
2005 р.

8,0

1,8

4,1

5,5

12,2

Складено за даними: Structures of the taxation systems in the European Union. Data 1995-2002. – Luxembourg: Office for Official Publications of the European Communities, 2004 та Міністерства фінансів України.

 Таблиця А.5

Динаміка рівня оподаткування в Україні у 1992-2005 рр. (%) [114]

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

2005
1. Загальний рівень оподаткування економіки (частка ВВП, що перерозподіляється через податкову систему)

30,0

38,0

38,0

35,7

35,6

36,8

35,4

31,4

29,0

29,0

32,2

33,4

31,6

38, 1

2. Фіскальне навантаження на економіку (частка ВВП, що перерозподіляється через зведений бюджет), у т.ч.:

— частка ВВП, що перерозподіляється через дохідну частину бюджету (без коштів Пенсійного фонду)

24,4

33,5

35,7

30,3

28,5

30,1

28,2

25,2

28,9

26,9

27,4

28,2

26,5

31,6
3. Державне навантаження на економіку (частка ВВП, що перерозподіляється через зведений бюджет та державні позабюджетні фонди)

31,6

42,7

44,5

39,1

38,8

40,5

38,4

34,8

37,8

36,4

38,3

39,1

37,7

43,8

Згідно з правилами міжнародної статистики податковий коефіцієнт розраховується як відношення суми сплачених податків та відрахувань до державних соціальних позабюджетних фондів до ВВП. При цьому сума сплачених податків включає надходження всіх обов’язкових платежів, що згідно зі ст. 14 і 15 Закону України «Про систему оподаткування» включені до складу загальнодержавних і місцевих податків і зборів.

Таблиця А.6

Рівень оподаткування корпоративного прибутку, ПДВ та акцизів в Україні та у країнах – членах ЄС, 2004 р., %35 [114]

Країни

Податок на прибуток корпорацій

ПДВ

% до ВВП
податок з прибутку

ПДВ

акцизи

Україна

25,0

20,0

4,7

4,9

2,0
В середньому по ЄС –25

27,4

19,4

3,1

7,7

3,1

В середньому по

ЄС–15 (старі члени)

31,4

19,7

3,4

7,5

3,0

В середньому по

ЄС–10 (нові члени)

21,5

19,0

2,6

7,8

3,3

в тому числі:

Естонія

0,0

18,0

1,3

9,6

—
Кіпр

15,0

15,0

5,0

7,5

2,0
Латвія

15,0

18,0

2,1

7,7

3,2
Литва

15,0

18,0

0,6

7,4

3,4
Мальта

35,0

15,0

4,1

6,5

2,7
Угорщина

17,7

25,0

2,4

8,0

3,6
Польща

19,0

22,0

1,9

8,6

4,4
Словаччина

19,0

20,0

—

7,7

—
Словенія

25,0

20,0

1,4

9,0

3,6
Чехія

28,0

19,0

4,4

6,4

3,3
Ірландія

12,5

21,0

—

7,1

3,5

Таблиця А.7.

Податки з індивідуальних доходів громадян, внески на соціальне страхування громадян і підприємств в Україні та у країнах-членах ЄС, 2004 р.36 [114]

Країни

% у доходах громадян

Відрахування підприємств (роботодавців) на соціальне cтрахування (до фонду зарплати), %
податок з доходів

внески індивідуального соціального страхування

Україна

13,0

0,0

39,0
Нові члени (ЄС–10), в тому числі:

Польща

6,1

25,4

20,4
Словаччина

7,9

13,4

35,0
Угорщина

12,4

13,5

32,0
Чехія

11,4

12,5

31,0
Старі члени (ЄС–15), в тому числі:

Австрія

10,8

18,0

28,8
Бельгія

26,6

14,0

29,7
Великобританія

15,9

8,5

9,9
Данія

30,0

10,6

0,5
Греція

0,6

16,0

27,8
Ірландія

10,6

5,0

10,7
Іспанія

12,7

6,4

30,4
Італія

18,6

9,2

33,0
Люксембург

8,9

13,8

13,5
Нідерланди

8,5

25,8

16,3
Німеччина

19,6

20,9

20,9
Португалія

5,6

11,0

23,8
Фінляндія

24,2

6,1

24,1
Франція

13,1

13,6

38,0
Швеція

24,0

7,0

32,0

Додаток Б

Перелік документів, якими регулюється податок на прибуток підприємств в Європейському Союзі

Таблиця В.1

Опис законодавства ЄС (Вторинне законодавство)

Податки компаній 37[9]

Council Directive 77/799/EEC of 19 December 1977 concerning mutual assistance by the competent authorities of the Member States in the field of direct and indirect taxation

OJ L 336, 27.12.77, p. 15 

Директива Ради 77/799/ЄЕС від 19 грудня 1977 р. стосовно взаємодопомоги компетентних органів держав-членів у сфері прямих та непрямих податків

ОВ L 336, 27.12.77, С. 15 

Council Directive 90/434/EEC of 23 July 1990 on the common system of taxation applicable to mergers, divisions, transfers of assets and exchanges of shares concerning companies of different Member States

OJ L 225 20.08.90 p. 1 

Директива Ради 90/434/ЄЕС від 23 липня 1990 р. щодо загальної системи оподаткування, що застосовується у випадках злиття, розділу, передачі активів та обміну акціями, коли компанії знаходяться в межах юрисдикції різних держав-членів

ОВ L 225 20.08.90 С. 1 

Council Directive 90/435/EEC of 23 July 1990 on the common system of taxation applicable in the case of parent companies and subsidiaries of different Member States

OJ L 225 20.08.90 p. 6 

Директива Ради 90/435/ЄЕС від 23 липня 1990 р. щодо загальної системи оподаткування, що застосовується у випадках, коли материнські та дочірні компанії знаходяться в межах юрисдикції різних держав-членів

ОВ L 225 20.08.90 С. 6 

90/436/EEC: Convention on the elimination of double taxation in connection with the adjustment of profits of associated enterprises — Final Act — Joint Declarations — Unilateral Declaracions

OJ L 225, 20.08.90 p. 10 

90/436/ЄЕС: Конвенція щодо уникнення подвійного оподаткування при коригуванні прибутків пов’язаних осіб — Заключний Акт — Спільні декларації — Односторонні декларації

ОВ L 225, 20.08.90 С. 10 

Decision N 2235/2002/EC of the European Parliament and of the Council of 3 December 2002 adopting a Community programme to improve the operation of taxation systems in the internal market (Fiscalis programme 2003 — 2007)

OJ L 341 17.12.2002 p. 1 

Рішення N 2235/2002/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 3 грудня 2002 р., яким затверджено програму Співтовариства щодо покращання функціонування систем оподаткування на внутрішньому ринку (Програма Fiscalis на 2003 — 2007 роки)

ОВ L 341 17.12.2002 С. 1 

94/390/EC: Commission Recommendation of 25 May 1994 concerning the taxation of small and medium-sized enterprises

OJ L 177 09.07.94 p. 1 

94/390/ЄС: Рекомендація Комісії від 25 травня 1994 р. стосовно оподаткування малих та середніх підприємств

ОВ L 177 09.07.94 С. 1 

94/1069/EC: Commission Recommendation of 7 December 1994 on the transfer of small and medium-sized enterprises

OJ L 385 31.12.94 p. 14 

94/1069/ЄС: Рекомендація Комісії від 7 грудня 1994 р. щодо переведення малих та середніх підприємств

ОВ L 385 31.12.94 С. 14 

96/280/EC: Commission Recommendation of 3 April 1996 concerning the definition of small and medium-sized enterprises

OJ L 107, 30.04.96 p. 4 

96/280/ЄС: Рекомендація Комісії від 3 квітня 1996 р. стосовно визначення малих та середніх підприємств

ОВ L 107, 30.04.96 С. 4 

Conclusions of the ECOFIN Council Meeting on 1 December 1997 concerning taxation policy — Resolution of the Council and the Representatives of the Governments of the Member States, meeting within the Council of 1 December 1997 on a code of conduct for business taxation — Taxation of saving

OJ C 002 06.01.98 p. 1 

Заключні положення, прийняті на зустрічі Ради ЕКОФІН 1 грудня 1997 р. стосовно податкової політики — Резолюція Ради та представників урядів держав-членів в рамках зустрічі Ради від 1 грудня 1997 р. щодо кодексу поведінки стосовно оподаткування підприємницької діяльності — Оподаткування заощаджень

ОВ C 002 06.01.98 С. 1 

Council Conclusions of 9 March 1998 concerning the establishment of the Code of Conduct Group (business taxation)

OJ C 099 01.04.98 p. 1 

Заключні положення Ради від 9 березня 1998 р. стосовно заснування Групи кодексу поведінки (оподаткування прибутку підприємств)

ОВ C 099 01.04.98 С. 1 

Таблиця В.2

Опис законодавства ЄС (Вторинне законодавство)

Податок на капітал. Перелік ініціатив ЄС по прибутку компаній [9]

Council Directive 69/335/EEC of 17 July 1969 concerning indirect taxes on the raising of capital

OJ L 249 03.10.69 p. 25 

Директива Ради 69/335/ЄЕС від 17 липня 1969 р. стосовно непрямих податків на мобілізацію капіталу

ОВ L 249 03.10.69 С. 25 

COM (2001) 400

Proposal for a COUNCIL DIRECTIVE to ensure effective taxation of savings income in the form of interest payments within the Community 

 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Ради з метою забезпечення достатнього рівня оподаткування доходів від збережень у формі виплати процентів на території Співтовариства

COM (2001) 294-2

Proposal for a DIRECTIVE OF THE EUROPEAN PARLIAMENT AND OF THE COUNCIL amending Council Directive 77/799/EEC concerning mutual assistance by the competent authorities of the Member States in the field of direct and indirect taxation 

 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Європейського Парламенту та Ради, що вносить зміни до Директиви Ради 77/799/ЄЕС стосовно взаємодопомоги компетентних органів держав-членів у сфері прямих та непрямих податків 

COM (1998) 67

Proposal for a COUNCIL DIRECTIVE on a common system of taxation applicable to interest and royalty payments made between associated companies of different Member States 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Ради щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується до виплати процентів та роялті між пов’язаними особами, які знаходяться в межах юрисдикції різних держав-членів 

Додаток В

Перелік документів, що регулюють податок на додану вартість в Європейському Союзі

Таблиця Д.1

Опис законодавства ЄС. Вторинне законодавство

Податок на додану вартість [9]

Council Regulation (EEC) N 218/92 of 27 January 1992 on administrative cooperation in the field of indirect taxation (VAT)

OJ L 024, 01.02.92 p. 1 

Регламент Ради (ЄЕС) N 218/92 від 27 січня 1992 р. щодо адміністративного співробітництва в галузі непрямого оподаткування

ОВ L 024, 01.02.92 С. 1 

Thirteenth Council Directive 86/560/EEC of 17 November 1986 on the harmonization of the laws of the Member States relating to turnover taxes — Arrangements for the refund of value added tax to taxable persons not established in Community territory

OJ L 326, 21.11.86 p. 40 

Тринадцята Директива Ради 86/560/ЄЕС від 17 листопада 1986 р. щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які не мають постійного місця здійснення підприємницької діяльності на території Співтовариства

ОВ L 326, 21.11.86 С. 40 

Council Directive 83/181/EEC of 28 March 1983 determining the scope of Article 14 (1) (d) of Directive 77/388/EEC as regards exemption from value added tax on the final importation of certain goods

OJ L 105, 23.04.83 p. 38 

Директива Ради 83/181/ЄЕС від 28 березня 1983 р. щодо визначення сфери дії ст. 14 (1) (d) Директиви 77/388/ЄЕС стосовно звільнення від податку на додану вартість кінцевого імпорту деяких товарів

ОВ L 105, 23.04.83 С. 38 

Eighth Council Directive 79/1072/EEC of 6 December 1979 on the harmonization of the laws of the Member States relating to turnover taxes — Arrangements for the refund of value added tax to taxable persons not established in the territory of the country

OJ L 331, 27.12.79 p. 11 

Восьма Директива Ради 79/1072/ЄЕС від 6 грудня 1979 щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які не мають постійного місця здійснення підприємницької діяльності на території країни

ОВ L 331, 27.12.79 С. 11 

Council Directive 77/799/EEC of 19 December 1977 concerning mutual assistance by the competent authorities of the Member States in the field of direct taxation

OJ L 336, 27.12.77 p. 15 

Директива Ради 77/799/ЄЕС від 19 грудня 1977 р. щодо взаємного співробітництва компетентних органів держав-членів в сфері прямого та непрямого оподаткування

ОВ L 336, 27.12.77 С. 15 

Sixth Council Directive 77/388/EEC of 17 May 1977 on the harmonization of the laws of the Member States relating to turnover taxes — Common system of value added tax: uniform basis of assessment

OJ L 145, 13.06.77 p. 1 

Шоста Директива Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Єдина система податку на додану вартість: єдина база оподаткування

ОВ L 145, 13.06.77 С. 1 

Third Council Directive 69/463/EEC of 9 December 1969 on the harmonisation of legislation of Member States concerning turnover taxes — introduction of value added tax in Member States

OJ L 320, 20.12.69 p. 34 

Третя Директива Ради 69/463/ЄЕС від 9 грудня 1969 р. щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — введення податку на додану вартість у державах-членах

ОВ L 320, 20.12.69 С. 34 

First Council Directive 67/227/EEC of 11 April 1967 on the harmonisation of legislation of Member States concerning turnover taxes

OJ P 071, 14.04.67 p. 1301 

Перша Директива Ради 67/227/ЄЕС від 11 квітня 1967 р. щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту

ОВ P 071, 14.04.67 С. 1301 

2000/185/EC: Council Decision of 28 February 2000 authorising Member States to apply a reduced rate of VAT to certain labour-intensive services in accordance with the procedure provided for in Article 28(6) of Directive 77/388/EEC

OJ L 059, 04.03.2000 p. 10 

2000/185/ЄС: Рішення Ради від 28 лютого 2000 р. щодо дозволу застосування державами-членами зниженої ставки ПДВ до деяких трудомістких послуг у відповідності з процедурою, встановленою у ст. 28(6) Директиви 77/388/ЄЕС

ОВ L 059, 04.03.2000 С. 10 

Додаток Г

Документи, якими регулюється акцизний збір в Європейському Союзі

Таблиця Ж.1

Опис законодавства ЄС. Вторинне законодавство Акцизний збір [9]

Commission Regulation (EC) N 31/96 of 10 January 1996 on the excise duty exemption certificate

OJ L 008, 11.01.96 p. 11 

Регламент Комісії (ЄС) N 31/96 від 10 січня 1996 р. щодо сертифіката звільнення від акцизного збору

ОВ L 008, 11.01.96 С. 11 

Commission Regulation (EC) N 3199/93 of 22 November 1993 on the mutual recognition of procedures for the complete denaturing of alcohol for the purposes of exemption from excise duty

OJ L 288, 23.11.93 p. 12 

Регламент Комісії (ЄС) N 3199/93 від 22 листопада 1993 р. щодо взаємного визнання процедури повної денатурації спирту для цілей звільнення від сплати акцизного збору

ОВ L 288, 23.11.93 С. 12 

Commission Regulation (EEC) N 3649/92 of 17 December 1992 on a simplified accompanying document for the intra-Community movement of products subject to excise duty which have been released for consumption in the Member State of dispatch

OJ L 369, 18.12.92 p. 17 

Регламент Комісії (ЄЕС) N 3649/92 від 17 грудня 1992 р. щодо спрощеного супровідного документа руху внутрі Співтовариства підакцизних товарів, випущених для споживання у державі-члені відправлення

ОВ L 369, 18.12.92 С. 17 

Commission Regulation (EEC) N 2719/92 of 11 September 1992 on the accompanying administrative document for the movement under duty-suspension arrangements of products subject to excise duty

OJ L 276, 19.09.92 p. 1 

Регламент Комісії (ЄЕС) N 2719/92 від 11 вересня 1992 р. щодо супровідних адміністративних документів для руху підакцизних товарів при режимі призупинення збору

ОВ L 276, 19.09.92 С. 1 

Council Directive 95/60/EC of 27 November 1995 on fiscal marking of gas oils and kerosene

OJ L 291, 06.12.95 p. 46 

Директива Ради 95/60/ЄС від 27 листопада 1995 р. щодо податкового маркування газойлю та гасу

ОВ L 291, 06.12.95 С. 46 

Council Directive 95/59/EC of 27 November 1995 on taxes other than turnover taxes which affect the consumption of manufactured tobacco

OJ L 291, 06.12.95 p. 40 

Директива Ради 95/59/ЄС від 27 листопада 1995 р. податків інших ніж податки з обороту, які впливають на споживання тютюнових виробів

ОВ L 291, 06.12.95 С. 40 

Council Directive 92/84/EEC of 19 October 1992 on the approximation of the rates of excise duty on alcohol and alcoholic beverages

OJ L 316, 31.10.92 p. 29 

Директива Ради 92/84/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення ставок акцизних зборів на спирт та алкогольні напої

ОВ L 316, 31.10.92 С. 29 

Council Directive 92/83/EEC of 19 October 1992 on the harmonization of the structures of excise duties on alcohol and alcoholic beverages

OJ L 316, 31.10.92 p. 21 

Директива Ради 92/83/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо гармонізації структур акцизних зборів на спирт та алкогольні напої

ОВ L 316, 31.10.92 С. 21 

Council Directive 92/82/EEC of 19 October 1992 on the approximation of the rates of excise duties on mineral oils

OJ L 316, 31.10.92 p. 19 

Директива Ради 92/82/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення ставок акцизних зборів на нафтопродукти

ОВ L 316, 31.10.92 С. 19 

Council Directive 92/81/EEC of 19 October 1992 on the harmonization of the structures of excise duties on mineral oils

OJ L 316, 31.10.92 p. 12 

Директива Ради 92/81/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо гармонізації структур акцизних зборів на нафтопродукти

ОВ L 316, 31.10.92 С. 12 

Council Directive 92/80/EEC of 19 October 1992 on the approximation of taxes on manufactured tobacco other than cigarettes

OJ L 316, 31.10.92 p. 10 

Директива Ради 92/80/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення податків на тютюнові вироби інші ніж цигарки

ОВ L 316, 31.10.92 С. 10 

Council Directive 92/79/EEC of 19 October 1992 on the approximation of taxes on cigarettes

OJ L 316, 31.10.92 p. 8 

Директива Ради 92/79/ЄЕС від 19 жовтня 1992 р. щодо зближення податків на цигарки

ОВ L 316, 31.10.92 С. 8 

Council Directive 92/12/EEC of 25 February 1992 on the general arrangements for products subject to excise duty and on the holding, movement and monitoring of such products

OJ L 076, 23.03.92 p. 1

Директива Ради 92/12/ЄЕС від 25 лютого 1992 р. щодо загального режиму для підакцизних товарів та зберігання, руху та моніторингу за такими товарами

ОВ L 076, 23.03.92 С. 1 

2001/574/EC: Commission Decision of 13 July 2001 establishing a common fiscal marker for gas oils and kerosene (notified under document number C (2001) 1728)

OJ L 203, 28.07.2001 p. 20 

2001/574/ЄС: Рішення Комісії від 13 липня 2001 р., яке встановлює загальну систему податкового маркування газойлю та гасу (нотифіковано під номером С (2001) 1728)

ОВ L 203, 28.07.2001 С. 20 

2001/224/EC: Council Decision of 12 March 2001 concerning reduced rates of excise duty and exemptions from such duty on certain mineral oils when used for specific purposes

OJ L 084, 23.03.2001 p. 23 

2001/224/ЄС: Рішення Ради від 12 березня 2001 щодо знижених ставок акцизного збору та звільнень від такого акцизного збору на деякі нафтопродукти, які використовуються для спеціальних цілей

ОВ L 084, 23.03.2001 С. 23 

2000/789/EC: Commission Recommendation of 29 November 2000 setting out guidelines for the authorisation of warehousekeepers under Council Directive 92/12/EEC in relation to products subject to excise duty (notified under document number C (2000) 3355)

OJ L 314, 14.12.2000 p. 29 

2000/789/ЄС: Рекомендація Комісії від 29 листопада 2000 р., яка встановлює принципи ліцензування власників складів відповідно до Директиви 92/12/ЄЕС щодо підакцизних товарів (нотифіковано під номером С (2000) 3355)

ОВ L 314, 14.12.2000 С. 29 

COM (2003) 78(01)

Amended proposal for a COUNCIL DIRECTIVE amending Directive 77/388/EEC as regards the special scheme for travel agents (presented by the Commission pursuant to Article 250(2) of the EC Treaty). Proposal for a COUNCIL REGULATION amending Regulation (EEC) N 218/92 on administrative co-operation in the field of indirect taxation (VAT) as regards additional measures regarding supplies of travel services 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Ради щодо внесення змін до Директиви 77/388/ЄЕС в частині спеціального режиму оподаткування туристичних агентств (запропонована Комісією відповідно до Ст. 250 (2) Договору про заснування Європейського Співто-вариства). Пропозиція щодо прийняття Регламенту Ради, що вносить зміни до Регламенту (ЄЕС) N 218/92 щодо адміністративного співробітництва в галузі непрямого оподаткування (ПДВ) в частині додаткових заходів щодо продажу туристичних послуг

COM (2001) 133 final

Proposal for a Council Directive amending Directive 92/79/EEC, Directive 92/80/EEC and Directive 95/59/EC as regards the structure and rates of excise duty applied on manufactured tobacco 

 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Ради щодо внесення змін до Директиви 92/79/ЄЕС, Директиви 92/80/ЄЕС та Директиви 95/59/ЄС в частині структури та ставок акцизного збору, які застосовуються на тютюнові вироби 

COM (2002) 410(01)

Proposal for a Council Directive amending Directive 92/81/EEC and Directive 92/82/EEC to introduce special tax arrangements for diesel fuel used for commercial purposes and to align the excise duties on petrol and diesel fuel 

Пропозиція щодо прийняття Директиви Ради щодо внесення змін до Директиви 92/81/ЄЕС та Директиви 92/82/ЄЕС зад-ля запровадження спеціального подат-кового режиму для дизпального, та вирівнення акцизних зборів на бензин та дизельне пальне

1 ПЕРША ДИРЕКТИВА РАДИ ЄС ”Щодо гармонізації законодавства держав- членів стосовно податків з обороту” // від 11 квітня 1967 р. (67/227/ЄЕС)

2 Шоста директива Ради ЄС від 17 травня 1977 р. 77/388/ЄЕС щодо гармонізації законодавства держав-членів, яке стосується податків з обороту — Єдиний принцип визначення суми податку на додану вартість

3 Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2006 році Загально-державної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу // КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ від 15 березня 2006 р. N 151-р Київ

4 Про затвердження плану заходів щодо виконання у 2006 році Загально-державної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу // КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ, РОЗПОРЯДЖЕННЯ від 15 березня 2006 р. N 151-р Київ

5 ЗАКОН УКРАЇНИ «Про Державний бюджет України на 2005 рік»// Законом України від 25 березня 2005 р. N 2505-IV цей Закон викладено в новій редакції

6 ТРИНАДЦЯТА ДИРЕКТИВА (86/560/ЄЕС) Ради Європейських Співтовариств ”щодо гармонізації законодавства держав-членів стосовно податків з обороту — Правила відшкодування податку на додану вартість платникам податку, які не мають постійного місця здійснення підприємницької діяльності на території Співтовариства” // від 17 листопада 1986 р.

7 Адаптація податкового законодавства України до законодавства ЄС у першому півріччі 2006 р. // Звіт ДПА України, 2006, http://www.sta.gov.ua

8 ЗАКОН УКРАЇНИ “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 21 листопада 2002 р. N 228-IV 

9 ЗАКОН УКРАЇНИ “Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 21 листопада 2002 р. N 228-IV 

10 ЗАКОН УКРАЇНИ ”Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 18 березня 2004 р. N 1629-IV 

11 ЗАКОН УКРАЇНИ ”Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 18 березня 2004 р. N 1629-IV 

12 Державне управління перехідних суспільств в умовах глобалізації // Матеріали засід. міжнар. круглого столу, організ. Фондом інтелект. співпраці «Укр.- ХХІ ст.»,Київ  Видавництво: Українські пропілеї, 2001.- 32 с.

13 Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2000 р.) // «Вісник податкової служби України», серпень 2000 р., № 30, с. 31.

14 Мокану Корнелія («Hunton&Williams») Законодавство ЄС про податок на додану вартість // Видавнича редакція “Юстініан” 2002 –2004, www.ustinian.com.ua

15 Мокану Корнелія («Hunton&Williams») Законодавство ЄС про податок на додану вартість // Видавнича редакція “Юстініан” 2002 –2004, www.ustinian.com.ua

16 Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

17 Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

18 Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

19 Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

20 Налоговые системы зарубежных стран: Учебник / под ред. В.Г. Князева, Д.Г. Черника – 2-е изд., перераб. и допол. –М.: Закон и право, 1997.

21 Про затвердження Концепції реформування податкової системи України (довідкові матеріали 2006 р.) / Проект Постанови Кабінету Міністрів України, http://www.mfin.gov.ua

22 Стратегія податкової реформи (розроблена у відповідності з Дорученням Президента України, рішеннями РНБОУ, громадського форуму «Бізнес і влада» (січень 2006)) // Оргкомітет Національної комісії України по податковій реформі , http://www.rada.gov.ua

23 Стратегія податкової реформи (розроблена у відповідності з Дорученням Президента України, рішеннями РНБОУ, громадського форуму «Бізнес і влада» (січень 2006)) // Оргкомітет Національної комісії України по податковій реформі , http://www.rada.gov.ua

24 Тютюрюков Н.Н. Налоговые системы зарубежных стран: Европа и США: Учебное пособие.- М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К».2002.

25 Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2006 р.) // Державна податкова служба України, травень 2006, http://www/sta.gov.ua.

26 ЗАКОН УКРАЇНИ “Про податок на додану вартість “ // від 3 квітня 1997 р. N 168/97-ВР ( Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом від 7 липня 2005 р. N 2771-IV )

27 ДЕКРЕТ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ “Про акцизний збір” //  від 26 грудня 1992 р. N 18-92 (із змінами станом на 13.12.2001 N 895-III)

28 ЗАКОН УКРАЇНИ “Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби” // від 15 вересня 1995 р.  N 329/95-ВР (Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 24 жовтня 2002 р. N 195-IV)

ЗАКОН УКРАЇНИ “Про ставки акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продукцію)”// 11 липня 1996 р. N 313/96-ВР (Із змінами станом на від 22 травня 2003 р. N 849-IV )

ЗАКОН УКРАЇНИ “Про ставки акцизного збору на спирт етиловий та алкогольні напої “ // від 7 травня 1996 р. N 178/96-ВР (Із змінами і доповненнями, внесеними  Законами України станом на 17 червня 2004 р. N 1801-IV)

29 Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2006 р.) // Державна податкова служба України, травень 2006, http://www/sta.gov.ua.

30 Податковий кодекс України (основні положення доопрацьованого проекту 2006 р.) // Державна податкова служба України, травень 2006, http://www/sta.gov.ua.

31 Тютюрюков Н.Н. Налоговые системы зарубежных стран: Европа и США: Учебное пособие.- М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К».2002

32 Стратегія податкової реформи (розроблена у відповідності з Дорученням Президента України, рішеннями РНБОУ, громадського форуму «Бізнес і влада» (січень 2006)) // Оргкомітет Національної комісії України по податковій реформі , http://www.rada.gov.ua

33 Звільнення від оподаткування ПДВ означає, що він не може бути стягнений з відповідних операцій і, що ПДВ, який був сплачений раніше по товарах і послугах, що використовуються на цих операціях, не може бути повернутим.

34 Фіскально-перерозподільчі функції — прерогатива Мінфіну, держказначейства і відповідних державних пенсійного і соціальних фондів.

35 Складено за даними: Structures of the taxation systems in the European Union. Data 1995-2002. – Luxembourg:Official Publications of the European Communities, 2004.

36 Country Submissions; OECD Economic Outlook, December 2004.

37 ЗАКОН УКРАЇНИ ”Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” // від 18 березня 2004 р. N 1629-IV 

Курсовая работа: Суб’єкти кримінального процесу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЦЕНТР

КУРСОВА РОБОТА

з курсу

„Кримінальний процес України ”

Тема:

Суб’єкти кримінального процесу

Виконала:

студентка V курсу

заочного факультету №2

МЕЛЬНИК Світлана Григорівна

Перевірив:

_____________________________________

ЧЕРКАСИ

2009

ЗМІСТ

ВСТУП

Поняття та класифікація суб’єктів кримінального процесу

Загальна характеристика суб’єктів кримінального процесу

Особи, які ведуть кримінально-процесуальне провадження

Особи, які мають та відстоюють у кримінальному процесі свої інтереси

Учасники процесу, які відстоюють інтереси інших осіб

Особи, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя

Процесуальна правоздатність і дієздатність суб’єктів кримінального процесу

Задачі

Висновки

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

В Україні на сучасному етапі її розвитку відбувається вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації й захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права й інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, а також для встановлення процесуального порядку їх захисту.

Нам щодня доводиться вступати в різного роду суспільні відносини і при цьому ми часто навіть не звертаємо уваги на те, які права і обов’язки ми маємо.

Актуальність теми дослідження. Кримінальний процес – це врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по розкриття злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних. А також – система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності вказаних органів один з одним, з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами, громадськими об‘єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінально-процесуальна діяльність за своїм змістом являє собою систему передбачених законом процесуальних дій і рішень органів попереднього розслідування, прокурора, судді, суду та інших суб‘єктів кримінального процесу. Ці процесуальні дії і рішення породжують процесуальні правовідносини або виступають їх наслідком. [3, c.15]

Процесуальні правовідносини можна розглядати як правову форму кримінально-процесуальної діяльності. Елементи таких правовідносин: 1) суб‘єкти – учасники кримінального процесу; 2) об‘єкт – поведінка суб‘єктів кримінального процесу; 3) процесуальні права і обов‘язки суб‘єктів. Тож можемо говорити про те, що поняття суб’єкту кримінального процесу є ключовим.

Тема є актуальною, оскільки участь осіб в кримінально-процесуальному провадженні вимагає чіткого знання прав та обов’язків кожного суб’єкта (учасника) цих відносин. Адже саме в ході кримінального процесу вирішується питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності – суттєвого обмеження її прав та свобод.

Крім того, ця тема має важливе значення в підготовці фахівців-юристів. Вони повинні чітко знати, хто має залучатися до участі в кримінальному процесі і які права та обов’язки при цьому ці особи матимуть.

Об’єктом дослідження цієї курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження – суб’єкти кримінального процесу.

Мета – аналітичне дослідження процесуального статусу всіх суб’єктів кримінального процесу.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

дослідити поняття суб’єктів кримінального процесу,

охарактеризувати основні групи суб’єктів кримінального процесу та кожного із суб’єктів зокрема,

вирішення задач.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові праці, підручники, навчальні посібники вітчизняних та зарубіжних фахівців, що стосуються теми „Суб’єкти кримінального процесу”.

Методологічна основа. У курсовій роботі використовується історично-правовий, типологічно-порівняльний і комплексно-системний метод.

Практична цінність. Матеріали та результати курсової роботи можуть бути використані для майбутніх правових досліджень.

Структура дослідження. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

Поняття суб’єктів кримінального процесу

Осіб, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов’язки регламентуються чинним законодавством визначають як суб’єктів кримінального процесу. Тобто, усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав, обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, є суб’єктами кримінального процесу.

З визначення суб’єктів кримінального процесу фактично слідує, що вони є його учасниками. І насправді використання в науковій літературі поняття “суб’єкти” прийшло на зміну поняттю “учасники” зовсім недавно. В цьому є деяка особливість саме кримінального процесу – суб’єкти фактично і є учасниками процесу, на відміну від багатьох інших галузей права. В подальшому в своїй роботі використовуватиму обидва ці поняття, як рівнозначні між собою, саме стосовно кримінально-процесуального їх значення [3, c.74].

У кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші — в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та інші); другі — в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя і тд.); треті — за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник і т,д.); четверті — притягаються до участі в процесі в примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).

Усі суб’єкти (учасники) процесу характеризуються тим, що вони:

а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

б) мають визначені в законі права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації);

в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому порядку;

г) зобов’язані дотримуватись чинного законодавства;

д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;

є) мають право на забезпечення особистої безпеки;

є) вступають у процесуальні правовідносини;

ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників. [9, c.65]

За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу суб’єктів кримінального процесу поділяють на чотири групи.

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, суд (суддя), прокурор, обвинувач. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не зацікавлені в результатах справи. Закон гарантує державний захист цих осіб та встановлює відповідальність за втручання в діяльність, здійснення будь-якого впливу з метою перешкодити їх юридичній діяльності.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів,цивільний позивач, цивільний відповідач. За слушною думкою деяких учених, сюди слід відносити і жертву злочину — особу, яка постраждала від злочину але до порушення кримінальної справи ще не визнана потерпілим.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб»: захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв’язку з виконуваною ними функцією.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом. [3, c.80]

2. Загальна характеристика суб’єктів кримінального процесу

2.1 Особи, які ведуть кримінально-процесуальне провадження

До числа суб’єктів кримінального процесу даної категорії належать: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, прокурор, суддя (суд). [9, c.69]

Слідчий — суб’єкт кримінального процесу, уповноважений провадити досудове слідство. Досудове слідство у кримінальних справах провадиться слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими податкової міліції, слідчими органів Служби безпеки України.

Незалежно від відомчої належності всі слідчі мають під час розслідування у кримінальній справі однакові процесуальні права та обов’язки, проводять розслідування в одному і тому ж процесуальному порядку. Слідчий зобов’язаний у кожному випадку виявлення ознак злочину порушити справу та прийняти її до свого провадження, провести об’єктивне розслідування та вжити заходів до розкриття злочину, встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виявлення й усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину, забезпечення правильного застосування закону. [2, c.35]

Слідчий вправі самостійно провадити всі слідчі та інші передбачені законом процесуальні дії в межах своєї компетенції.

Для реалізації своїх прав та обов’язків слідчий має широкі процесуальні повноваження (ст.114 КПКУ)

Начальник слідчого відділу має наступний процесуальний статус:
має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати спразу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого (ст.114 -1 КПКУ)

Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються у письмовій формі і є обов’язковими для виконання. Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 114 КПК України, а саме, в разі незгоди слідчого з вказівками начальника слідчого відділу чи прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому [11, c.47]

Органи дізнання. Досудове розслідування включає у себе досудове слідство та дізнання. Дізнання це діяльність певних адміністративних органів держави, яка випливає із завдань попередження, припинення і забезпечення розкриття злочинів, виконання котрих для одних із цих органів обумовлюється безпосередньо їхнім призначенням, а для інших — особливими умовами, в яких вони знаходяться, і полягає в перевірці наявності в отриманих повідомленнях і заявах ознак події злочину і у виявленні обставин, що перешкоджають виникненню кримінальної справи, шляхом проведення кримшально-процесуальних і оперативно-розшукових заходів, а також у забезпеченні успішного ведення по кримінальній справі досудового слідства шляхом здійснення невідкладних слідчих дій.

Сутність дізнання полягає в доказуванні, здійснюваному невідкладно після отримання повідомлення про злочин чи при безпосередньому його виявленні (збиранні, закріпленні, дослідженні та перевірці доказів), а також в попередженні злочинів та запобіганні продовженню злочинних дій та спроб підозрюваних протидіяти встановленню істини (ст.114 -1 КПКУ).

Органи дізнання — це державні органи і посадові особи оперативно-розшукової чи адміністративної юрисдикції, які наділені правом провадження кримінально-процесуальних дій за відсутності можливості їх проваджувати слідчим, виконують процесуальну функцію розслідування, забезпечуючи виконання завдань кримінального процесу і досягнення мети правосуддя. [6, c.56]

Органами дізнання є: міліція; податкова міліція; органи безпеки — у справах, віднесених законом до їх відання; командири військових частин, з’єднань. Керівники військових установ та Військова служба правопорядку у Збройних силах України — щодо злочинів, які вчинені військовослужбовцями та військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних сил України під час виконання ними службових обов’язків або в розташуванні військової частини, з’єднання, установи чи на військових об’єктах. Митні органи — у справах про контрабанду; керівники кримінально-виконавчих установ, слідчих ізоляторів, лікувальних та трудових профілакторіїв — у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні вказаних установ. Органи державного пожежного нагляду — у справах про пожежі та порушення протипожежних правил; органи прикордонної охорони — у справах про порушення державного кордону; капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні (ст.101 КПКУ).

Кожен з названих органів здійснює дізнання в межах своєї компетенції. Закон надав лише органам міліції право провадити дізнання у справах про будь-який злочин, якщо його не віднесено до компетенції іншого органу дізнання, а капітанам морських суден—про всі злочини, вчинені на судні під час його перебування у далекому плаванні. Саме тому ці органи дізнання в літературі деколи називають органами дізнання з універсальною компетенцією. [2, c.67]

Завдання органу дізнання. Згідно зі ст.4 КПК України на орган дізнання покладається обов’язок порушити кримінальну справу і розкрити злочин. Закон визначає, що орган дізнання зобов’язаний в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Під розкриттям злочину мається на увазі встановлення особи, яка вчинила злочин, та всіх фактів, епізодів, елемента і ознак злочинного діяння.

Факт розкриття злочину в практичній діяльності органів досудового розслідування формально ототожнюється зі затриманням підозрюваного, його арештом чи притягненням особи як обвинувачуваного. [12, c.245]

Особа, яка провадить дізнання, не користується процесуальною самостійністю в тому обсязі, яким користується слідчий. При незгоді з вказівками прокурора щодо питань про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи до суду або про зупинення справи орган дізнання (особа, яка провадить дізнання) має право оскаржити їх вищому прокурору, але не припиняючи виконання цих вказівок. Такі вказівки прокурора обов’язкові до виконання, так само як і вказівки про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, провадження окремих слідчих дій та розшук осіб, які вчинили злочин.

Повноваженнями по провадженню тих або інших процесуальних дій закон наділяє не саму особу, яка провадить дізнання, а «орган дізнання». Тому для особи, яка безпосередньо провадить дізнання, обов’язковими є вказівки керівника органу дізнання (ст.103 КПКУ)

Крім того, ті процесуальні документи, в яких відображається рішення органу дізнання (рішення, приймати які закон уповноважив орган дізнання), підлягають обов’язковому затвердженню керівником органу дізнання.

Прокурор — суб’єкт кримінального процесу, на якого згідно зі ст, 121 Конституції України покладаються:

— представництво інтересів громадян або держави в суді у визначених законом випадках;

— нагляд за додержанням законів органами досудового слідства, дізнання та оперативно-розшукової юрисдикції;

— підтримання державного обвинувачення в суді;

— нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні примусових заходів, пов’язаних з обмеженням свободи громадян. [1, c.15]

Представництво прокурором інтересів громадян чи держави в суді полягає у здійсненні прокурором від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на забезпечення інтересів держави та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, у разі неспроможності ними самостійно їх захищати. Частково функція представництва може здійснюватись і в стадії досудового розслідування.

Формами представництва є: звернення до суду з позовними заявами, участь у судовому розгляді справи і використання при цьому своїх повноважень обвинувача та представника, внесення апеляційного та касаційного подання на судові рішення або заяви про перегляд справи в порядку виключного провадження за нововиявленими обставинами.

Прокурор підлягає відводу за тими самими підставами, що й суддя. Проте, якщо прокурор брав участь у проведенні досудового слідства у справі, підтримував обвинувачення в суді або робив висновок при розгляді справи в апеляційному чи касаційному порядку, то ці обставини не можуть бути підставою для відводу. [4, c.15]

Відвід, заявлений прокурору при розгляді справи в суді, розв’язується судом, а при розслідуванні справи — вищим прокурором (ст.58 КПКУ)

Підтримка державного обвинувачення — одна з функцій прокурора, яка полягає в безпосередній його участі в розгляді судом справи і використанні повноважень обвинувача для всебічного дослідження доказів, захисту прав потерпілого та інших учасників процесу, забезпечення правосуддя і невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили, сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст.227 КПКУ)

Обвинувач — прокурор, що підтримує в суді державне обвинувачення, а також потерпілий у справах приватного обвинувачення (справах, передбачених частиною 1 статті 27 КПК України) та в справах, де прокурор відмовився від обвинувачення, який у відсутності прокурора виконує функцію обвинувачення і користується правами обвинувача.

У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи, У цьому випадку він самостійно підтримує обвинувачення. Обвинувач як учасник процесу з’являється в стадіях судового розгляду справи. [10, c.117]

Обвинувач, керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування з приводу застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного.

Суддя (суд) — суб’єкт кримінального процесу, який виконує функцію правосуддя. Згідно зі ст. 124-129 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.

Правосуддя здійснюють професійні судді, а у визначених законом випадках — народні засідателі та присяжні. Вироки та рішення суду виносяться іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території держави.

Суд має право самостійно та незалежно здійснювати судове слідство та судовий розгляд, визнати особу винною у вчиненні злочину та призначити їй покарання. Під час судового розгляду суд має владно-розпорядчі повноваження та керує процесом. За результатами розгляду справи суд має право: винести вирок (обвинувальний або виправдувальний), закрити справу, направити справу на додаткове розслідування.

Для виконання своєї функції судді наділяються не тільки суттєвими повноваженнями, а й статусом, який гарантує їм принциповий, незалежний, неупереджений і справедливий розгляд справи.

Судді, слідчі, особи, які проводять дізнання, прокурор мають право на забезпечення безпеки в передбачених законом випадках і відповідно до положень ст. 52-1-52-3 КПК України. 

2.2 Особи, які мають та відстоюють у кримінальному процесі свої інтереси

Цю категорію учасників (суб’єктів) кримінального процесу становлять: обвинувачений (підсудний), підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки | матеріалів.

Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесено постанову про притягнення її як обвинуваченого (ст. 43 КПК України). Притягнення як обвинуваченого відбувається у стадії досудового розслідування, коли зібрані достатні докази, що вказують на вчинення злочину даною особою. Після віддання до суду обвинувачений стає підсудним.

Обвинувачений не вважається винним, доки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку та встановлена вироком суду, що набрав законної сили. [8, c.563]

Відстоюючи свої інтереси, обвинувачений мас право; знати, в чому його обвинувачують; давати показання за пред’явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання та відповідати на запитання; мати захисника та побачення з ним до першого до питу; подавати докази; заявляти клопотання; заявляти відводи; подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи; брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. Підсудний, поряд з цим, має право на останнє слово.

Обвинувачуваний має право на повагу до його честі й гідності, захист його життя і здоров’я, на поводження з ним як невинним до набрання обвинувальним вироком законної сили, давати показання рідною мовою і безкоштовно користуватися допомогою перекладача.

Підозрюваний. Підозрюваним визнається: 1) особа, яку затримано за підозрою у вчиненні злочину; 2) особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ст.43 -1 КПКУ)

Підозрюваний мас право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і конфіденційне побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, користуватись рідною мовою та безоплатною допомогою перекладача, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. [10, c.237]

Відповідно до принципу презумпції невинуватості підозрюваний має право на поводження з ним як невинним у вчиненні злочину, на повагу до його честі і гідності. Реалізація підозрюваним своїх прав здійснюється в тому самому порядку, що й реалізація прав обвинуваченим.

Потерпілий — це особа, якій злочином завдано моральної, фізичної або матеріальної шкоди і яка визнана потерпілою мотивованим рішенням особи, в провадженні якої знаходиться справа (ст.49 КПКУ)

Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав. Про визнання громадянина потерпшим або про відмову в цьому слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суддя виносять постанову, а суд — ухвалу.

Потерпілий має право: давати показання у справі або відмовитися від давання показань; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося,— після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді: заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду та постанову судці, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки. [3, c.90]

Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача. Він також вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди.

У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК України). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК України).

Потерпілий зобов’язаний:

1) з’являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, У разі нез’явлення без поважних при чин підозрюваний може бути доставлений у порядку приводу;

2) давати правдиві показання. За давання неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність.

Цивільний позивач — це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.

Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи. Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу. Після того як цю особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України.

Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки.

Якщо в результаті злочину громадянину заподіяно не тільки матеріальної, а й фізичної або моральної шкоди, він може виступити в процесі одночасно і як цивільний позивач, і як потерпілий. Про визнання цього громадянина одночасно і позивачем, і потерпілим у справі слідчий, особа, яка провадить дізнання, або прокурор виносять постанову, а суд — ухвалу. [12, c.258]

Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні, пов’язані з заявленим позовом. У разі, коли цивільний позивач не з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства.

Цивільний відповідач. Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин,— обвинувачений. Проте у деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами. Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи й організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану злочинними діями обвинуваченого.

За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 14 до 15 років, відповідають батьки (усиновителі) або опікуни. За майнову шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці від 15 до 18 років, відповідає він сам. Якщо у нього немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, остання має бути відшкодована його батьками. [5]

Про притягнення як цивільного відповідача особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд — ухвалу. Цивільний відповідач має право: заперечувати проти пред’явленого позову; подавати докази; заявляти клопотання, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки; знайомитися з матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких до-судове слідство не провадилося,— після віддання обвинуваченого до суду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок та ухвалу суду в частиш, що стосується цивільного позову (ч. 2 ст. 51 КПК України).

2.3 Учасники процесу, які відстоюють інтереси інших осіб

Захисник — це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобов’язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи з метою з’ясування обставин, що виправдовують підзахисного чи пом’якшують його відповідальність. Як захисники допускаються особи, які є фахівцями в галузі права. Згідно з частиною першою ст. 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Ст. 44 КПК України визначає, що захисником може бути будь-яка особа, яка запрошена і уповноважена самим обвинуваченим (підозрюваним, підсудним, засудженим) чи призначена відповідно до закону здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомог при провадженні у кримінальній справі.

З моменту закінчення досудового слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники. Захисником не може бути особа, яка має судимість. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління, Виходячи з такого положення, особи, що мають відповідний юридичний статус, не можуть допускатись до участі в справі як захисник. [8, c.385]

Одна й та сама особа не може бути захисником двох або кількох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого.

Захисник допускається до учасгі в справі в будь-якій стадії процесу.

У випадках, коли участь захисника є обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно з захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за Дорученням юридичної особи. 

Про допуск захисника до участі в справі особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд—ухвалу.

Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача. Як представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача у справі можуть брати участь: адвокати, близькі родичі, законні представники, управомочені в силу закону представляти під час провадження у кримінальній справі законні інтереси відповідно потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також інші особи за постановою особи, у провадженні якої перебуває справа.

Представниками можуть бути: опікуни; піклувальники; представники установ і організацій, у піклуванні яких перебувають ті, кого вони представляють; посадові особи підприємств, установ і організацій, що є цивільними позивачами або цивільними відповідачами. Представники користуються процесуальними правами осіб, інтереси яких вони представляють. 

2.4 Особи, які сприяють кримінальному процесу і здійсненню правосуддя

Свідок. Свідком є учасник кримінального процесу, який не має статусу потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного або підсудного і якому відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню у справі, та відсутні обставини, що заважають його допиту. Будь-який громадянин України, якщо він став очевидцем розслідуваної події, незалежно від його становища (прокурор, голова місцевої адміністрації, судця, президент держави тощо) може бути допитаний як свідок. Вік свідка не обмежено. Діти також можуть бути допитані як свідки, якщо вони в силу свого розвитку правильно сприймати обставини, що мають значення для справи. [9, c.112]

Як свідок може бути допитана будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, які стосуються справи (ст. 68 КПК України). Нездатність особи через свої психічні чи фізичні вади правильно сприймати ті або інші явища та давати про них об’єктивні показання унеможливлює її участь у справі як свідка.

Відповідно до приписів ст. 69 КПК України не можуть бути допитані як свідки також: захисник підозрюваного, обвинуваченого або підсудного про обставини, які стали відомі йому у зв’язку з виконанням своїх обов’язків; адвокат.

Свідок має право:

1) давати показання рідною мовою або іншою мовою, якою і вільно володіє, і користуватися допомогою перекладача;

2) заявляти відвід перекладачу;

3) знати, у зв’язку з чим і в якій справі він допитується;

4) власноручно викладати свої показання в протоколі допиту;

5) користуватися нотатками і документами при даванні показань у тих випадках, коли показання стосуються будь-яких розрахунків та інших даних, які йому важко тримати в пам’яті;

6) відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів;

7) знайомитися з протоколом допиту і клопотати про внесення по нього змін, доповнень і зауважень, власноручно робити такі доповнення і зауваження;

8) подавати скарги прокурору на дії дізнавача і слідчого;

9) одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з викликом для давання показань.

У разі наявності відповідних підстав свідок має право на забезпечення безпеки шляхом застосування заходів, передбачених законом і в порядку, передбаченому статтями 52-1-52-5 КПК України. Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом та дати правдиві показання. [9, c.120]

Експерт. Особливе значення в вирішенні завдання встановлення об’єктивної істини в процесі мають різні речові докази та експертні дослідження речових джерел доказової інформації. Згідно зі ст. 75 КПК України як експерт може бути викликана будь-яка особа, яка має необхідні спеціальні знання для винесення висновку з питань, що досліджуються.

Спеціальні знання — сукупність сучасних теоретичних знань і спеціальних практичних умінь і навичок у галузі науки, мистецтва чи ремесла, набутих у результаті фахової підготовки або професійного досвіду роботи, що використовуються з метою розкриття, розслідування і попередження злочинів.

Експертиза в кримінальному процесі — це проваджуване в передбаченій законом формі компетентними особами за постановою слідчого (особи, що провадить дізнання, прокурора або суду) дослідження різних об’єктів, явищ і процесів, які містять доказову інформацію, з використанням спеціальних знань, спрямоване на з’ясовування обставин, які мають значення для вирішення завдань кримінального процесу.

Експерт — це незацікавлена в справі особа, що володіє спеціальними знаннями й уміннями в окремій галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла і яка залучаться у встановленому законом порядку до участі в кримінальному процесі для провадження експертизи. Експертиза може бути призначена та проведена відповідними спеціалістами в будь-якій галузі людських знань, за винятком права. Експерт дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність. Висновок експерта має значення самостіиного виду доказів у кримінальному процесі. Правовий статус експерта, певні вимоги до нього встановлені ст. 62, 75, 77, 196, 200-201, 310-311 КПК України, законом України «Про судову експертизу» та підзаконними нормативними актами.

Спеціаліст Спеціалістом у кримінальному процесі визнається будь-яка не заінтересована в результаті справи особа, яка має необхідні спеціальні знання в науці, техніці, мистецтві чи ремеслі або володіє вміннями, навиками у певній галузі діяльності і відповідно до ст, 128-1 КПК України залучається до участі у проведенні слідчої дії для сприяння слідчому в збиранні та дослідженні доказів. [5]

Як спеціалістом так і експертом можуть бути особи, які володіють спеціальними знаннями. Але в процесуальному статусі між експертом і спеціалістом є різниця. Спеціаліст, використовуючи свої спеціальні знання, надає допомогу слідчому в провадженні слідчих дій, а саме: в пошуку, виявленні, фіксації, вилученні та огляді доказових матеріалів, застосуванні для цього необхідних технічних засобів, наприклад засобів так званої «польової криміналістики» при огляді місця події, тоді як експерт досліджує направлені йому на експертизу докази і формулює висновки по поставлених перед ним питаннях, які мають значення самостійних доказів. Якщо експерт досліджує вже одержані докази і дає висновок, який має самостійне доказове значення, то спеціаліст покликаний надати допомогу в збиранні доказів. Тому процесуальне становище спеціаліста й експерта різне.

До особи, яка викликається як спеціаліст, закон ставить дві основні вимоги: бути не зацікавленим в результаті справи та мати необхідні для участі в даній слідчій дії спеціальні знання.

Закон не обмежує кола слідчих дій, для участі в провадженні яких може, бути залучений спеціаліст.

Поняті. Залучення понятих у кримінальному процесі має на меті створення необхідних умов для об’єктивного та правильного провадження слідчих дій, засвідчення та закріплення доказів.

Ст. 127 КПК України передбачає обов’язкову участь не менше двох понятих при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб та предметів для впізнання, відтворенні обстановки й обставин події, описі майна та освідуванні. [5]

Як поняті можуть бути викликані будь-які не заінтересовані у справі повнолітні громадяни. Не можуть бути понятими потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого та потерпілого, працівники органів дізнання та досудового слідства.

Поняті зобов’язані:

• бути присутніми під час провадження слідчої дії;

• після закінчення слідчої дії засвідчити своїм підписом у протоколі факт, зміст та результати цієї дії;

• не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, які стали відомі йому у зв’язку з виконанням своїх обов’язків (функції понятого).

Поняті мають право:

робити зауваження і заяви з приводу проваджуваних з їх участю слідчих дій, які підлягають занесенню до протоколу;

• знайомитись з протоколом слідчої дії, проваджуваної з їх участю;

• одержувати відшкодування витрат, пов’язаних з участю в кримінальній спразі,

• на забезпечення особистої безпеки.

Поняті несуть кримінальну відповідальність згідно зі ст, 387 Кримінального кодексу України за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання, якщо були попереджені в установленому законом порядку про обов’язок не розголошувати такі дані.

Перекладач. Як перекладач (ст. 128 КПК України) до участі у кримінальному процесі може бути залучена будь-яка не заінтересована у результаті справи особа, що володіє мовою, якою ведеться судочинство, а також мовою, якою володіють та користуються будь-які учасники процессу.

Перекладач зобов’язаний:

• з’явитися за викликом слідчого, органу дізнання, прокурора або суду;

• здійснити повно і точно доручений йому переклад та засвідчити його правильність своїм підписом у відповідних процесуальних документах;

• заявити самовідвід за наявності відповідних обставин, що вказують на його зацікавленість у справі чи залежність від інших учасників процесу;

• не розголошувати без дозволу слідчого дані досудового слідства ;

• додержуватися порядку судового розгляду. [5]

Секретар судового засідання — учасник кримінального процесу, в процесуальні обов’язки якого входить ведення та засвідчення своїм підписом вірності протоколу судового засідання та розпорядчого засідання суду.

Він виконує за дорученням судді також необхідні організаційні функції: повідомляє учасників процесу про час і місце розгляду справи, з’ясовує причини нез’явлення та інформує про це суд, виконує інші доручення головуючого по забезпеченню судового процесу (вручає копію вироку), надає можливість ознайомлення з протоколом судового засідання тощо. [6, c.90]

Секретар судового засідання повинен бути не зацікавленим у результатах справи.

Заявник — особа, яка заявила про злочин. Заявник є учасником кримінального процесу в стадії порушення кримінальної справи. Саме на цій стадії особа, яка заявила про злочин, має статус заявника. Далі — у стадіях досудового розслідування та судового розгляду — така особа, залежно від підстав, виступає або як потерпілий, якщо їй заподіяно шкоду, або як свідок, якщо вона була лише очевидцем вчиненого злочину. Інколи заявник стає й обвинуваченим, якщо з’ясується, що він сам вчинив злочин.

На заявникові лежить обов’язок давати правдиві повідомлення. Він несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос, про що його має бути попереджено при отриманні від нього заяви.

Заявник має право ознайомлюватися з протоколом отримання заяви, робити зауваження та доповнення або ж власноручно викласти свою заяву.

3. Процесуальна правоздатність і дієздатність суб’єктів кримінального процесу

Момент виникнення правоздатності залежить від того, у якій якості виступає дана особа. Для групи суб’єктів цей момент пов’язаний з наданням державою компетенції відповідній особі (органу) і настає з призначення на посаду (створення органу); для обвинувачуваного, підозрюваного, підсудного — пов’язаний з виникненням кримінальної правоздатності і відсутністю обставин, що виключають провадження у справі (ст.6 КПК).

Для потерпілого, цивільного позивача і відповідача створюється самим фактом вчинення злочину з заподіянням конкретної шкоди; для захисника — 1) одержанням спеціальних знань в галузі права і 2) наданням права на здійснення юридичної допомоги; у випадках і порядку, передбаченому законом (для родичів — п.11 ст.32 КПК) правоздатність захисника виникає при досягненні 18 років; для представників — також пов’язаний з досягненням визначеного віку (ст.52 КПК), законних представників — при наявності встановлених законом зв’язків. При цьому недієздатні, обмежено дієздатні і неповнолітні мають процесуальну правосуб’єктність. [5]

Виникнення правоздатності в 3-й групі суб’єктів неможливе без типових ознак, які, однак, неконкретизовані в КПК: для свідка — це наявність правильно сприйнятих відомостей про обставини, що відносяться до справи незалежно від віку (ст.68 КПК), для експерта — наявність необхідних знань для дачі висновку (ст.75 КПК), для перекладача — здатність здійснювати достовірний і точний переклад, обумовлена рівнем освіти, віком і знанням мови.

Кримінально-процесуальна дієздатність виникає з настанням певного юридичного факту, з яким закон пов’язує початок участі суб’єкта в судочинстві. Виникнення дієздатності у першої групи суб’єктів пов’язують з обов’язком реалізації прав і обов’язків у силу своєї компетенції. Для суб’єктів І групи — з обов’язком прийняти скаргу в порядку ст.ст. 4, 97 КПК Україна і вирішити її по суті, тобто з порушенням кримінальної справи і (чи) прийняттям її до свого провадження. Для суду зокрема — з одержання справи від прокурора в порядку підсудності, надходженням скарги потерпілого по справах приватного обвинувачення. Дієздатність суб’єктів 2-ї та 3-ї груп виникає з волевиявленням державного органу чи посадової особи, яке виражається у відповідному процесуальному документі про присвоєння процесуального статусу. [3, c.121]

Так, дієздатність підозрюваного виникає з моменту складання протоколу затримання чи постанови про застосування запобіжного заходу до пред’явлення обвинувачення і допиту в цьому статусі (ст. 43-1, 106 КПК). Дієздатність обвинувачуваного — з моменту винесення постанови про залучення до участі в кримінальній справі в цій якості (ст.132 КПК) чи з порушення суддею кримінальної справи по справах приватного обвинувачення, за матеріалами в протокольній формі. Дієздатність потерпілого настає з моменту винесення постанови про визнання його таким (ст.49 КПК); захисника — з винесення постанови про допуск до участі у справі за запрошенням (угодою) чи за призначенням (ст.44 КПК). Момент виникнення дієздатності свідка пов’язаний із врученням йому повістки (ст.166 КПК), експерта — з винесенням постанови про призначення судової експертизи (ст.75, 76, 196 КПК), перекладача — із складанням протоколу про його участь у справі в даній якості (ст.128 КПК). [5]

Розділ 4 КПК України передбачає перелік обмежень, наявність яких не допускає виникнення дієздатності. При цьому мова буде йти про конкретну дієздатність по конкретній справі.

ЗАДАЧІ

Задача 1. В місцевий суд надійшли дві кримінальних справи: одна за звинуваченням Примака за ст. 115 (навмисне вбивство), інша – за звинуваченням Єжова за ч.1 ст.121 КК (навмисне тяжке тілесне ушкодження).

Яким повинен бути склад суду під час розгляду цих справ у судовому засіданні?

Відповідь: Згідно Статті 17 КПК кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, передбачених частинами другою і третьою цієї статті.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. [5]

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, в суді першої інстанції розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Тож оскільки санкція ч.1 ст.121 КК (навмисне тяжке тілесне ушкодження) передбачає до 8 років позбавлення волі, справа за звинуваченням Єжова за має розглядатися в суді першої інстанції одноособово суддею, який діє від імені суду. [4, c.46]

Кримінальна справа за звинуваченням Примака за ст. 115 (навмисне вбивство) в суді першої інстанції має розглядатися судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді), оскільки ч.2 ст.115 передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі [4, c.45]. .

Задача 2. В судовому засіданні розглядалася кримінальна справа по звинуваченню Підбережного за ч.1 ст. 189 КК України (вимагання). Після дослідження доказів в судовому засіданні прокурор відмовився від обвинувачення.

Яке рішення у зв’язку з цим повинен прийняти суд? Які наслідки відмови прокурора від обвинувачення? Яке процесуальне становище прокурора в суді 1-ї інстанції?

Відповідь: Підтримуючи обвинувачення в суді, прокурор керується законом і своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи. Якщо він переконається, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення та у своїй постанові викласти мотиви відмови. В цьому разі суд роз’яснює потерпілому та його представникові їх право вимагати продовжити розгляд справи і підтримувати обвинувачення (ч. З ст. 264 КПК).

Прокурор — суб’єкт кримінального процесу, на якого згідно зі ст. 121 Конституції України покладаються, зокрема, представництво інтересів громадян або держави в суді у визначених законом випадках, підтримання державного обвинувачення в суді.

Представництво прокурором інтересів громадян чи держави в суді полягає у здійсненні прокурором від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на забезпечення інтересів держави та захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, у разі неспроможності ними самостійно їх захищати.

Підтримка державного обвинувачення — одна з функцій прокурора, яка полягає в безпосередній його участі в розгляді судом справи і використанні повноважень обвинувача для всебічного дослідження доказів, захисту прав потерпілого та інших учасників процесу, забезпечення правосуддя і невідворотності кримінальної відповідальності.

Прокурор може вступити у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. [12, c.309]

ВИСНОВКИ

Аналіз теоретичних, наукових джерел та відповідного законодавства з досліджуваної тематики дозволяє зробити наступні узагальнення. По-ерше, про тотожність таких понять як суб’єкти кримінального процесу та учасники кримінального процесу. Їх можна визначити як осіб, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов’язки регламентуються чинним законодавством. Тобто, усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав, обсягу їх прав, повноважень чи обов’язків, стадії кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, є суб’єктами (учасниками) кримінального процесу.

З визначення суб’єктів кримінального процесу фактично слідує, що вони є його учасниками. Як свідчить аналіз навчальної та наукової літератури, використання в ній поняття “суб’єкти” прийшло на зміну поняттю “учасники” зовсім недавно. В цьому є деяка особливість саме кримінального процесу – суб’єкти фактично і є учасниками процесу, на відміну від багатьох інших галузей права.

У кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження.

За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу більшість авторів поділяють суб’єктів кримінального процесу на наступні чотири групи.

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству.

Усі суб’єкти (учасники) процесу характеризуються тим, що вони:

а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

б) мають визначені в законі права та обов’язки (закон визначає порядок їх реалізації);

в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов’язків у встановленому порядку;

г) зобов’язані дотримуватись чинного законодавства;

д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;

є) мають право на забезпечення особистої безпеки;

є) вступають у процесуальні правовідносини;

ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов’язків або порушення прав інших учасників.

Варто також зазначити, що не достатньо чітко законодавчо визначеними є поняття процесуальної правоздатності та дієздатності суб’єктів кримінального процесу й умови їх настання. Тож це питаня

Список використаної літератури

Конституція України.//Конституція України.-Київ:Юрінформ, 1997. – 20 с.

Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий.- Одесса: Центрально-Украинское издательство, 2002. – 264с.

Коваленко, Є.Г. Кримінальний процес України. ─ К. : Юрінком Інтер, 2008 . ─ 576 с.

Кримінальний кодекс України.– Київ: Юрінком, 1995. – 150 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України. – Офіційний сайт ВРУ. – ред. від 25.02.2009 р.

Кримінальний процес України : Пiдручник / За ред. Ю.М. Грошевого, В.М. Хотенця . ─ Х. : Прапор, 2000 . ─ 496 с

Кучинська О.П. Кримінальний процес України : Навч. посiбник для вузів. — Акад. адвокатури України . ─ К. : Прецедент, 2007 . ─ 202 с.

Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України : У 3 т. : Статтi, доповiдi, рецензiї . ─ К. : Генеза, 1999 . ─ 944 с.

Михєєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В. Кримінальний процес України. — К.: Либідь, 2007. – 380с.

Смирнов М.І. Кримінальний процес України : Навч.-метод. посібник / М.І. Смирнов, І.В. Гловюк ; ОНЮА . ─ О. : Фенікс, 2008 . ─ 652 c

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. — К.: А.С.К., 2003. – 270с.

Тертишник В.М. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. К.: Юрінком Інтер, 2005.- 730с.

Контрольная работа: Приобретение, приостановление и прекращение статуса адвоката

Оглавление

Введение………………………………………………………………………..….2

1 Приобретение, приостановление и прекращение статуса адвоката………….3

2 Органы нотариального самоуправления……………………………………….8

3. Задачи………………………………………………………………………….11

Заключение……………………………………………………………………….13

Список литературы ………………………………………………………………14

Введение

Адвокатура — это важнейший правовой институт любого государства, стоящий на защите основополагающих прав граждан и их объединений. От того, насколько она сильна, организованна, законодательно защищена, в значительной степени зависит уверенность каждого гражданина в своем благополучии, в успехе предпринимательства. В России же при наличии традиционного правового нигилизма отношение к адвокатуре и адвокату было и подчас остается в определенной степени негативным, особенно со стороны правоохранительных органов. Адвокат часто воспринимается как лицо, защищающее преступника или неправое дело предпринимателя. Между тем главное предназначение адвокатуры состоит в оказании юридической помощи всему обществу и его членам, защите прав и свобод. Адвокат защищает закон от произвола, а поэтому деятельность адвоката отвечает как интересам конкретного гражданина или организации, так и публично-правовым интересам государства и общества. В последнее время это многие осознали, и отношение к адвокатуре в обществе хотя и медленно, но меняется. Это заставляет власть очень осторожно относиться к вопросам законодательного реформирования адвокатуры.

Данный вопрос широко и разнообразно освещен во многих литературных источниках (Конституция Российской Федерации, Федеральный Закон, Буробин В.И. «Адвокатская деятельность», Лубшев Ю.Ф. «Адвокат в уголовном деле»)

Актуальность данного вопроса обосновывает выбор темы нашей работы «Приобретение, приостановление и прекращение статуса адвоката. Органы нотариального самоуправления».

Цель: выявить сущность приобретения, приостановления и прекращения статуса адвоката. Органов нотариального самоуправления

1. Приобретение, приостановление и прекращение статуса адвоката

Статус адвоката в Российской Федерация вправе приобрести лицо, которое имеет высшее юридическое образование, полученное в имеющем государственную аккредитацию образовательном учреждении высшего профессионального образования, либо ученую степень по юридической специальности. Указанное лицо также должно иметь стаж работы по юридической специальности не менее двух лет либо пройти стажировку в адвокатском образовании в сроки, установленные Федеральным законом.

Не вправе претендовать на приобретение статуса адвоката и осуществление адвокатской деятельности лица:

1) признанные недееспособными или ограниченно дееспособными в установленном законодательством Российской Федерации порядке;

2) имеющие непогашенную или неснятую судимость за совершение умышленного преступления.

Решение о присвоении статуса адвоката принимает квалификационная комиссия при адвокатской палате субъекта Российской Федерации после сдачи лицом, претендующим на приобретение статуса адвоката (далее также — претендент), квалификационного экзамена.

В стаж работы по юридической специальности, необходимый для приобретения статуса адвоката, включается работа:

1) в качестве судьи;

2) на требующих высшего юридического образования государственных должностях в федеральных органах государственной власти, органах государственной власти субъектов Российской Федерации, иных государственных органах;

3) на требовавших высшего юридического образования должностях в существовавших до принятия действующей Конституции Российской Федерации государственных органах СССР, РСФСР и Российской Федерации, находившихся на территории Российской Федерации;

4) на требующих высшего юридического образования муниципальных должностях;

5) на требующих высшего юридического образования должностях в органах Судебного департамента при Верховном Суде Российской Федерации;

6) на требующих высшего юридического образования должностях в юридических службах организаций;

7) на требующих высшего юридического образования должностях в научно-исследовательских учреждениях;

8) в качестве преподавателя юридических дисциплин в учреждениях среднего профессионального, высшего профессионального и послевузовского профессионального образования;

9) в качестве адвоката;

10) в качестве помощника адвоката;

11) в качестве нотариуса.

Адвокат вправе осуществлять адвокатскую деятельность на всей территории Российской Федерации без какого-либо дополнительного разрешения или уведомления.

Иностранные граждане и лица без гражданства, получившие статус адвоката в порядке, установленном Федеральным законом, допускаются к осуществлению адвокатской деятельности на всей территории Российской Федерации и в случае, если иное не предусмотрено Федеральным законом.

При соблюдении вышеперечисленных требований лицо может быть допущено квалификационной комиссией к квалификационному экзамену.

Претендент помимо заявления представляет в квалификационную комиссию копию документа, удостоверяющего его личность; анкету, содержащую биографические сведения; копию трудовой книжки или иной документ, подтверждающий стаж работы по юридической специальности; копию документа, подтверждающего высшее юридическое образование либо наличие ученой степени по юридической специальности, а также другие документы в случаях, предусмотренных Законодательством об адвокатской деятельности и адвокатуре.(4,с.85)

Предоставление недостоверных сведений может служить основанием для отказа в допуске претендента к квалификационному экзамену.

Квалификационная комиссия при необходимости организует в течение двух месяцев проверку достоверности документов и сведений, представленных претендентом. При этом квалификационная комиссия вправе обратиться в соответствующие органы с запросом о проверке либо подтверждении достоверности указанных документов и сведений. Данные органы обязаны сообщить квалификационной комиссии о результатах проверки документов и сведений либо подтвердить их достоверность не позднее чем через месяц со дня получения запроса квалификационной комиссии.

После завершения проверки квалификационная комиссия принимает решение о допуске претендента к квалификационному экзамену.

Отказ в допуске к экзамену может быть обжалован в суд.

Экзамен состоит из письменных ответов и устного собеседования. Список вопросов подготавливается и утверждается Советом Федеральной палаты адвокатов.

Квалификационная комиссия в трехмесячный срок со дня подачи претендентом заявления о присвоении ему статуса адвоката принимает решение о присвоении либо об отказе в присвоении претенденту статуса адвоката.

Решение квалификационной комиссии о присвоении претенденту статуса адвоката вступает в силу со дня принятия претендентом присяги адвоката.

Квалификационная комиссия не вправе отказать претенденту, успешно сдавшему квалификационный экзамен, в присвоении статуса адвоката, за исключением случаев, когда после сдачи квалификационного экзамена обнаруживаются обстоятельства, препятствовавшие допуску к квалификационному экзамену. В таких случаях решение об отказе в присвоении статуса адвоката может быть обжаловано в суд.

Статус адвоката присваивается претенденту на неопределенный срок и не ограничивается определенным возрастом адвоката.

Лицо, получившее статус адвоката, вносится в реестр адвокатов, который ведется в субъекте Российской Федерации, и получает удостоверение, утвержденное федеральным органом юстиции. Удостоверение является единственным документом, подтверждающим статус адвоката.

Адвокат может быть членом адвокатской палаты только одного субъекта Федерации, но может переходить из одной палаты в другую по личному желанию, за исключением случаев, установленных Законом.

Статус адвоката (в том числе осуществление им адвокатской деятельности) может приостанавливаться по следующим основаниям:

1) избрание адвоката в орган государственной власти или орган местного самоуправления на период работы на постоянной основе;

2) неспособность адвоката более шести месяцев исполнять свои профессиональные обязанности по болезни или в других случаях;

3) призыв адвоката на военную службу;

4) признание адвоката безвестно отсутствующим, в установленном Федеральным законом порядке.

В случае принятия судом решения о применении к адвокату принудительных мер медицинского характера суд может рассмотреть вопрос о приостановлении статуса данного адвоката.

Приостановление статуса адвоката влечет за собой приостановление действия в отношении данного адвоката гарантий, предусмотренных Федеральным законом, за исключением гарантий, предусмотренных Законом (например, адвокатской тайны).

Решение о приостановлении статуса адвоката принимает совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, в региональный реестр которого внесены сведения об этом адвокате.

После прекращения действия оснований, нами изложенных, статус адвоката возобновляется по решению совета, принявшего решение о приостановлении статуса адвоката, на основании личного заявления адвоката, статус которого был приостановлен. Решение об отказе в возобновлении статуса адвоката может быть обжаловано в суд.

Совет адвокатской палаты в пятидневный срок со дня принятия им решения о приостановлении либо возобновления статуса адвоката уведомляет об этом в письменной форме территориальный орган юстиции для внесения соответствующих сведений в региональный реестр.

Территориальный орган юстиции в 10-дневный срок со дня получения указанного уведомления вносит сведения о приостановлении либо возобновлении статуса адвоката в региональный реестр.

1. Статус адвоката прекращается по следующим основаниям:

1) личное заявление адвоката в письменной форме о прекращении статуса адвоката;

2) вступление в законную силу решения суда о признании адвоката недееспособным или ограниченно дееспособным;

3) отсутствие в адвокатской палате в течение шести месяцев сведений об избрании адвокатом формы адвокатского образования, а также сведений о том адвокатском образовании, учредителем (членом) которого является адвокат;

4) смерть адвоката или вступление в законную силу решения суда об объявлении его умершим;

5) совершение поступка, порочащего честь и достоинство адвоката или умаляющего авторитет адвокатуры;

6) неисполнение либо ненадлежащее исполнение адвокатом своих профессиональных обязанностей перед доверителем, а также неисполнение решений органов адвокатской палаты, принятых в пределах их компетенции;

7) вступление в законную силу приговора суда о признании адвоката виновным в совершении умышленного преступления;

8) установление недостоверности сведений, представленных в квалификационную комиссию.

Решение о прекращении статуса адвоката принимает совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, в региональный реестр которого внесены сведения об этом адвокате.

О принятом решении совет в семидневный срок со дня принятия решения о прекращении статуса адвоката уведомляет в письменной форме лицо, статус адвоката которого прекращен. Эта решение совета может быть им обжаловано в суде.

Территориальный орган юстиции, располагающий сведениями об обстоятельствах, являющихся основаниями для прекращения статуса адвоката, направляет представление о прекращении статуса адвоката в адвокатскую палату. В случае, если совет адвокатской палаты в месячный срок со дня поступления соответствующего представления не принял решение о прекращении статуса адвоката в отношении данного адвоката, территориальный орган юстиции вправе обратиться в суд с заявлением о прекращении статуса адвоката.

2. Орган нотариального самоуправления

Нотариус, занимающийся частной практикой, несущий самостоятельную имущественную ответственность за совершение нотариального действия, не может не испытывать потребность в организационном, научно-методическом, а на первых этапах, возможно, в материальном обеспечении своей деятельности. Задача такого обеспечения возлагается на новое структурное подразделение органов нотариата — нотариальные палаты.

Согласно ст. 24 Основ нотариальная палата является некоммерческой организацией, представляющей собой профессиональное объединение, основанное на обязательном членстве нотариусов, занимающихся частной практикой. Нотариальная палата образуется в каждом субъекте РФ.

Нотариальная палата является юридическим лицом и организует свою работу на принципах самоуправления. Деятельность нотариальной палаты осуществляется в соответствии с законодательством Российской Федерации, республик в составе Российской Федерации и своим уставом.

Она может осуществлять предпринимательскую деятельность, постольку это необходимо для выполнения ее уставных задач. Имущество нотариальной палаты не облагается налогом на имуществе! предприятий. К полномочиям нотариальной палаты относятся:

а) представительство и защита интересов нотариусов, оказание им помощи и содействия в развитии частной нотариальной деятельности;

б) организация стажировки лиц, претендующих на должность нотариуса, и повышение профессиональной подготовки нотариусов;

в) обеспечение возмещения затрат на экспертизы, назначенные судом по делам, связанным с деятельностью нотариусов;

г) организация страхования нотариальной деятельности. Законодательством республик в составе Российской Федерации могут быть предусмотрены дополнительные полномочия нотариальной палаты (ст. 25 Основ).

Взаимоотношения нотариусов и нотариальной палаты основаны на взаимных правах и обязанностях. Нотариус обязан платить взносы на содержание палаты и предоставлять в определенных законом случаях сведения о совершенных нотариальных действиях, иных документах, касающихся его финансово-хозяйственной деятельности.(6,с.56)

Основные вопросы деятельности палаты решает собрание нотариусов палаты, а текущей работой руководит правление во главе с президентом. Именно они решают вопросы распределения средств палаты, обмена опытом с зарубежными нотариусами и др.

Нотариальные палаты в обязательном порядке являются членами Федеральной нотариальной палаты, которая представляет собой профессиональное объединение нотариальных палат. Федеральная палата, как и региональные, функционирует на основании устава, который принимается собранием представителей нотариальных палат. В задачи Федеральной нотариальной палаты, сформулированные в ст. 30 Основ, входит решение вопросов, связанных с осуществлением нотариусами их профессиональной деятельности, а также представление интересов нотариусов и нотариальных палат на государственном и международном уровнях.

Нотариальная палата существует за счет членских взносов и других платежей членов нотариальной палаты, а Федеральная нотариальная палата — за счет взносов и платежей своих членов. Высшим органом Федеральной нотариальной палаты является собрание представителей нотариальных палат. Руководят Федеральной нотариальной палатой избранные тайным голосованием на собрании представителей нотариальных палат правление и президент Федеральной нотариальной палаты.

Полномочия Собрания представителей нотариальных палат, правления, президента регламентируются уставом Федеральной нотариальной палаты (ст. 31 Основ).

Контроль за деятельностью нотариусов в зависимости от его предмета подразделяется на два вида:

а) контроль за совершением нотариальных действий:

б) контроль за исполнением нотариусами профессиональных обязанностей.

Контроль за правильностью нотариальных действий, или контроль по существу нотариальной функции, осуществляется судами. Суд в порядке искового производства рассматривает возникший между заинтересованными лицами спор о праве, основанный на совершенном нотариальном действии. В таком же порядке суды рассматривают требования о возмещении причиненного нотариусами, занимающимися частной практикой, ущерба вследствие несоответствующего закону нотариального действия.

Контроль за исполнением профессиональных обязанностей нотариусами, работающими в государственных нотариальных конторах, осуществляют органы юстиции, а нотариусами, занимающимися частной практикой, — нотариальные палаты. Контроль за соблюдением налогового законодательства осуществляют налоговые органы в порядке и сроки, предусмотренные законодательством Российской Федерации.

3. Задачи

1. Северов обратился в квалификационную комиссию с заявлением о присвоении ему статуса адвоката. Из документов, представленных квалификационной комиссии следовало, что Северов является гражданином Израиля и Российской Федерации. Кроме того квалификационная комиссия установила, что Северов имеет судимость за преступление, предусмотренное ст. 124 УК РФ. Северов в представленных в квалификационную комиссию документах о судимости умолчал.

Какое решение должна принять квалификационная комиссия?

Изменится ли решение квалификационной комиссий если: I) у Северова была судимость за преступление, предусмотренное ст.Ш ч.4 УК РФ, 2) Северов указал, что не судим, а в действительности имел непогашенную судимость за преступление, предусмотренное ст. 124 УК РФ, 3) Северов не имеет гражданства РФ?

Квалификационная комиссия Северову должна отказать в присвоении статуса адвоката на основании ст.9 гл.3 ФЗ «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в РФ» №63-ФЗ от 31.05.02.

1). Решение квалификационной комиссии не изменится об отказе в присвоении статуса адвоката, если Северов был судим за преступление, предусмотренное ст. 111 ч.4 УК РФ.

2). Решение квалификационной комиссии не изменится об отказе в присвоении статуса адвоката, если Северов имеет непогашенную судимость.

3). Решение квалификационной комиссии не изменится об отказе в присвоении статуса адвоката, если Северов не имеет гражданства РФ.

2. Между тремя адвокатами Кемеровской области был заключен партнерский договор. Договор не содержал положения о сохранении договора между двумя адвокатами в случае выхода из договора третьего. Через полгода после образования адвокатского бюро, один из партнеров потребовал расторжения договора.

Как должен поступить Совет адвокатской палаты? Что следует сделать двум оставшимся партнерам для сохранения адвокатского бюро? Возможно ли в данном случае юридическое и фактическое сохранение адвокатского бюро?

Совет адвокатской палаты должен расторгнуть партнерский договор по требованию одного из партнеров, если партнерским договором не предусмотрено сохранение договора в отношении между остальными на основании Федерального Закона №63-ФЗ от 31.05.02 «Об адвокатской деятельности и адвокатуре» гл.3 ст. 9.

На основании п. 12 ст. 9 гл. 3 ФЗ №63 от 31.05.02 двум оставшимся партнерам для сохранения адвокатского бюро следует заключить новый партнерский договор. Если новый партнерский договор не заключен в течение месяца со дня прекращения действия прежнего партнерского договора, то адвокатское бюро подлежит преобразованию в коллегию адвокатов либо ликвидации.

Заключение

Итак, адвокатура представляет собой достаточно сложную социальную систему как по характеру выполняемых задач, так и по формам и видам образующих структур, по взаимоотношениям с правоохранительными органами и клиентами, широкому полю деятельности, особенностям правового и этического регулирования. Все это было учтено при принятии нового закона, хотя сам закон далеко не идеален.

Роль и влияние адвокатуры в мире нельзя недооценивать. Исторический опыт показывает силу и влияние адвокатуры в разных странах в разные эпохи.

Это Цицерон и Ю. Цезарь в Древнем Риме, это Ж. Дантон, М. Робеспьер во времена Великой французской революции, это А. Линкольн и Т. Джеферсон в США, Ю. Дидраэлли и Д. Ллойд-Джордж в Англии, М. Ганди в Индии и многие другие видные политические деятели начинали свою карьеру в качестве адвокатов, что, несомненно, оказало влияние на всю их дальнейшую судьбу, судьбу их народов.

Имена русских адвокатов — Ф.Н. Плевако, В.Д. Спасовича, Н.П. Карбиевского, А.И. Урусова и многих других также известны всему цивилизованному миру. И несмотря на это, среди юристов, занимающихся проблемами адвокатуры, существуют серьезные расхождения во взглядах на суть, значение и деятельность адвокатуры. Юридическая наука пока не имеет никаких определенных рекомендаций в этом отношении, кроме одной — адвокатура в целом и адвокат в частности должны строго и неукоснительно стоять на страже закона и защищать его от любых посягательств как со стороны власти, так и отдельных граждан, во имя каких бы целей это не делалось.

Список литературы

1. Конституция РФ

2. Федеральный закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре в Российской Федерации»

3. Арсеньев К.К. «Заметки о русской адвокатуре» — Москва: ЮНИТИ, 2009-396с

4. Буробина В.И. «Адвокатская деятельность» — Москва: ЮНИТИ, 2008-389с

5. Васьковский Е.В. «Организация адвокатуры» — СПб.: Питер, 2007-398с

6. Винавер М. «Очерки об адвокатуре» — СПб.: Питер, 2008-274с

7. Гаврилов С.Н. «Адвокатура, общество и государство» — Москва: Юристъ, 2008-421с

8. Демидова Л.А. «Адвокатура в России» — Москва: Просвещение, 2008-402с

9. Иванова С.Д. «Адвокатская деятельность и проблемы ее совершенствования в условиях судебно-правовой реформы» — Ижевск: Детективинформ, 2008-353с

10. Смоленский М.Б. «Адвокатская деятельность в России» — Москва: Март, 2008-488с

11. Лубшев Ю.Ф. «Адвокат в уголовном деле» — Москва: ЮНИТИ, 2009-421с

12. Лубшев Ю.Ф. «Адвокат в уголовном деле» — Москва: ЮНИТИ, 2008-483с

13. Лубшев Ю.Ф. «Адвокатура в России» — Москва: ДАНАТА, 2007-323с

14. Орлов Ю.К. «Судоустройство и правоохранительные органы в РФ» — Москва: Проспект, 2009-320с

15. Швецова В.И. «Судоустройство и правоохранительные органы в РФ» — Москва: Проспект, 2008-374с

13

Курсовая работа: Технико-экономическое обоснование предпринимательского проекта

Содержание

Введение

Часть 1 Технико-экономическое обоснование предпринимательского проекта

Обоснование состава и содержания технико-экономического обоснования решения по созданию нового производства

Расчет потребности в материальных ресурсах

Расчет потребности в основных средствах и сумм амортизационных отчислений

Расчет потребности в трудовых ресурсах и средствах на оплату труда

Расчет текущих издержек на производство и реализацию продукции, выполнение работ

Определение выручки от реализации и критического объема производства

Расчет потребности в оборотных средствах

Прогнозирование денежных потоков

Основные технико-экономические показатели

Часть 2 Экономические проблемы лизинга

Заключение

Список литературы

Ведение

Целью данной курсовой работы является закрепление знаний, приобретенных при изучении дисциплины «Экономика организации» и получение навыков самостоятельной работы по расчету технико-экономических показателей принимаемых решений по созданию нового производства.

Для достижения поставленной цели необходимо выполнить ряд задач, который включает в себя расчет потребности в материальных ресурсах, в основных средствах и сумм амортизационных отчислений, в трудовых ресурсах и средствах на оплату труда, расчет издержек на производство, и реализацию продукции, выполнение работ, а так же определение основных технико-экономических показателей.

Технико-экономическое обоснование предпринимательского проекта будет проведено в соответствии с принятой в международной практике методикой. В условиях современной экономики создание нового промышленного предприятия всегда предполагает риск потери вложенных средств. Но правильная, организация работы, четкость действий и обоснование решений способствуют снижению этого риска до минимума. Именно поэтому технико-экономическое обоснование является важнейшим моментом при принятии решения о создании нового производства.

Эффективность последующей работы предприятия во многом зависит от выбранной стратегии развития, правильности и обоснованности первоначальных расчетов и решений, что придает технико-экономическому обоснованию большую практическую значимость.

Часть 1 Технико-экономическое обоснование предпринимательского проекта

Обоснование состава и содержания технико-экономического обоснования решения по созданию нового производства

При оценке выгодности проекта используют различные методы. Международная практика показывает, что универсальным методом, принимаемых во всех технико-экономических обоснованиях, нет. Одним из наиболее полных документов, содержащих описание порядка проведения технико-экономического обоснования, является ЮНИДО.

ЮНИДО рекомендует следующий состав:

Резюме исследования

В резюме исследования необходимо кратко изложить выводы и рекомендации, касающиеся всех основных аспектов исследования, и его структура должна соответствовать структуре самого технико-экономического обоснования.

Предыстория и основная идея проекта

Изложение идеи проекта. Перечисление основных параметров проекта, которые были использованы в качестве руководящих принципов при подготовке исследования: продукция и ассортимент продукции, производственная мощность предприятия, место расположения предприятия, рыночная или сырьевая ориентация проекта, график осуществления и прочие параметры.

Цель проекта и описание стратегии проекта. Изложение экономических, промышленных, финансовых, социальных и прочих мер государственной политики, имеющие отношение к проекту.

Анализ рынка и стратегия маркетинга

Анализ рынка является ключевым мероприятием для определения масштабов инвестиционной и производственной программы, производственной мощности предприятия, требуемой технологии и зачастую также для выбора места осуществления проекта.

Первым шагом является подготовка подробной оценки фактического объема и потенциальных возможностей рынка. Вторым шагом является прогнозирование изменения объема рынка в будущем и определение возможностей доли рынка для данного проекта. Эта целевая доля рынка служит основой для прогнозирования объема продаж и, следовательно, для определения производственной программы, производственной мощности предприятия и обусловленных этим подробностей в материалах, ресурсах, рабочей силе, инвестициях и т.д.

Стратегия маркетинга. Подробно изложение окончательно выбранной стратегии маркетинга с указанием причин своего выбора, включая следующие данные:

− продукция и политика в отношении продукции (ассортимент продукции)

− установление цен на продукцию (диапазон цен)

− рекламные мероприятия на этапах до и после начала производства (набор мер по информированию)

− мероприятия по организации распределения и сбыта (набор мер по распределению)

Производственная программа и производственная мощность предприятия. После составления прогнозов в отношении объема продаж следует подготовить подробную производственную программу с указанием различных производственных операций и сроков их выполнения, выбор технологии оказывает непосредственное воздействие на процесс производства и производственную мощность предприятия.

Поэтому при определении производственной программы следует в полной мере учитывать альтернативные технологические варианты, вопросы, касающиеся определения производственной программы и производственной мощности предприятия, рассматриваются в главе VI “Инженерное проектирование и технология”.

Сырье и материалы. Главной основой для выбора сырья и материалов является анализ спроса, применяемая технология, производственная программа и определяемая, исходя из того, производственная мощность предприятия.

В технико-экономическом обосновании необходимо рассмотреть вопросы, касающиеся потребностей в сырье и материалах.

Место осуществления проекта, строительная площадка и экологическая оценка

В инвестиционном исследовании необходимо определить место и строительную площадку, пригодные для осуществления данного промышленного проекта. Выбор места осуществления проекта следует производить на территории довольно обширного географического района, в пределах которого, возможно, потребуется рассмотреть несколько альтернативных площадок. После выбора строительной площадки необходимо оценить воздействие строительных работ и эксплуатации промышленного предприятия на состояние окружающей среды.

Инженерное проектирование и технология

Программа сбыта, разработанная на основе анализа рынка и стратегии маркетинга, о которых говорится в главе III, позволяет определить производственную программу. При определении производственной программы следует в полной мере учесть последствия технологии и ноу-хау, которые будут использоваться для проекта. Следующим шагом является определение производственной мощности предприятия с учетом альтернативных показателей прогнозируемого объема продаж, инвестиционных затрат и доходов от реализации продукции, а также технологических и экологических последствий.

При выборе технологии надлежит учитывать следующие факторы :

— особенности рынка и необходимые ресурсы — производственную программу и производственную мощность предприятия

— характер требующихся технологий (например, трудоемкие или же, наоборот капиталоемкие технологии, неустаревшие технологии)

— возможности освоения технологии

— методы приобретения: лицензирование, покупка, совместное предприятие.

— социальные, экономические и экологические последствия (в соответствующих случаях).

— стоимость технологии.

Инженерные работы можно классифицировать на подготовку и освоение строительной площадки, строительство заводских и других зданий, а также инженерные работы, связанные с сооружением сетей, транспортных объектов, очистных сооружений, внутренних дорог, ограждений, а также системы безопасности и других систем и объектов предприятия.

Организация производства и накладные расходы

Проектно-конструкторские работы и организационное планирование тесно взаимосвязаны и поэтому должны осуществляться одновременно в рамках серии взаимодополняемых операций. Организационное планирование имеет большое значение для обеспечения оптимальной координации и контроля за использованием всех ресурсов проекта. Организационная структура может быть построена по функциональному принципу (администрация, маркетинг, закупки, производство и т.д.) или по отдельным видам продукции или производственным линиям, например, в случае производства нескольких различных изделий, или же по отдельным географическим регионам и рынкам. Организационное планирование позволяет определить структуру инвестиционных затрат и издержек производства, а также установить расходы, связанные с деятельностью соответствующих организационных подразделений.

Организационное построение зависит в значительной степени от размеров и типа промышленного предприятия, а также от стратегии и политики этого предприятия.

Для оценки и распределения накладных расходов необходимо разделить предприятие на производственное подразделение (подразделения) и подразделения по вопросам обслуживания/управления или же на учетно-калькуляционные подразделения. Расходы, которые невозможно прямо отнести к какому-либо конкретному виду (видам) продукции, рассматриваются в качестве накладных расходов (косвенных затрат) и распределяются между соответствующими производственными подразделениями на равной основе.

Людские ресурсы. Следует провести оценку потребностей в персонале для данного проекта на различных уровнях управления, производства и других смежных видов деятельности наряду с потребностями в персональной подготовке на различных уровнях и на различных этапах осуществления проекта.

Планирование и сметная стоимость работ по проекту

Стадия осуществления проекта охватывает период с момента принятия решения об инвестировании до начала коммерческого производства. Осуществление проекта включает ряд этапов от переговоров и заключения контрактов, разработки проекта до строительства и ввода в эксплуатацию. Без надлежащего планирования этот этап может затянуться на весьма длительное время, что поставит под угрозу потенциальную рентабельность проекта.

Поэтому основная цель планирования осуществления проекта состоит в определении финансовых последствий в стадии осуществления в целях мобилизации достаточных ресурсов для финансирования проекта до и после начала производства.

Особое внимании следует уделить выбору механизма финансирования (акционерный капитал или ссуда), а также финансовым последствиям задержки инвестиций.

На стадии осуществления проекта осуществляется ряд одновременных и взаимодополняющих инвестиционных операций, имеющих различные финансовые последствия. Для их оценки следует подготовить и изложить в технико-экономическом обосновании оптимальную программу осуществления график работ.

Финансовая оценка

После подготовки всех элементов технико-экономического обоснования в соответствии с подходом, изложенным в предыдущих главах, следует рассчитать общие инвестиционные затраты и годовой объем издержек производства. Принимая во внимание все вышеизложенное.

Финансовые отчеты. Подготовка таблицы прогнозируемого движения наличности, отчеты о прибылях и убытках и общие балансы на весь период эксплуатации проекта.

Проведение анализа чувствительности конъюнктуры (влияние изменений цен на реализуемую продукцию, переменных и постоянных издержек производства и инвестиционных затрат на финансовую жизнеспособность проекта). Указание основные факторы риска и вероятность их возникновения.

Анализ экономической рентабельности

По всем крупномасштабным проектам требуется провести анализ экономической рентабельности. В зависимости от того, для какой страны готовится исследование, в круге введения для подготовки исследования будут указываться соответствующая методология и его охват.

В этой главе следует показать значение проекта для достижения национальных социально-экономических целей.

1.2 Расчет потребности в материальных ресурсах, полуфабрикатах, комплектующих изделиях, энергоносителях

Исходными данными для расчетов потребности в материальных ресурсах служит предлагаемый объем продаж, а также нормативная база потребностей в материальных ресурсах (нормы расходов материалов, энергоносителей, действующие цены и тарифы, возвратные отходы, стоимость возвратных отходов), содержащиеся в задании. Для комплектующих изделий также учитывают транспортно-заготовительные расходы. Результаты расчета записываем в таблицу 1.

Таблица 1 — Расчет потребности в материалах и комплектующих изделиях на единицу продукции
Наименование материала

Норма расхода

Цена единицы

Возвратные отходы

Общие затраты
вес

цена ед.

сумма

1

2

3

4

5

6

7
Материал 1

Материал 2

Комплектующие

Итого

Общие затраты на материал 1 рассчитывается:

65,20кг*24,30руб*1.1-7,395руб=1735,4руб

Общие затраты на материал 2 и комплектующие рассчитываются аналогично.

Для изготовления изделия требуется также вспомогательные материалы, топливо, энергия. Таким образом, зная сумму по одному элементу материальных затрат и годовой объем выпуска, можно определить и общую сумму затрат на годовой выпуск. Результаты расчета оформлены в таблице 2.

Таблица 2 — Потребности в материальных ресурсах на годовой выпуск, тыс. р.
Составляющие элемента «материальные затраты»

Удельный вес в составе элемента «материальные затраты»

Сумма тыс. р.
1

2

3
1. Сырье, материалы, комплектующие изделия, покупные полуфабрикаты

70

2. Вспомогательные материалы, запчасти для ремонта оборудования, работы и услуги производственного характера

5

3. Топливо, энергия

25

Всего материальных затрат

100

Сумма сырья, материалов, комплектующего изделия, покупных полуфабрикатов равна:

2774,9*5000шт/1000=13874,5тыс.р.

Сумма вспомогательных материалов рассчитывается:

13874,5тыс.р./70%*5%=991тыс.р.

Сумма топлива, энергии:

13874,5тыс.р./70%*25%=4955тыс.р.

Объем производства продукции в нашем расчете изменяется по годам расчетного периода при освоении производственной мощности. Для изучения динамики материальных затрат при изменении объема производства в составе материальных затрат выделяем зависимые от объема производства и независимые от объема производства. Удельный вес условно-постоянных расходов в составе вспомогательных расходов равен-80%,а топливо и энергия -40%.

Результаты расчета показаны в таблице 3.

Таблица 3 — Материальные затраты на производство продукции (при полном освоении производственной мощности )
Элементы затрат

На годовой выпуск (при полном освоении)

На единицу продукции (при полном освоении)
Сумма, тыс. р.

В том числе

Сумма, руб.

В том числе
условно-постоянные

условно-переменные

условно-постоянные

условно-переменные
1

2

3

4

5

6

7
1. Сырье, основные материалы, комплектующие изделия, полуфабрикаты

2. Вспомогательные материалы, запчасти для ремонта, работы и услуги производственного характера

3. Топливо, энергия, приобретаемые со стороны

Всего материальных затрат

На годовой выпуск условно-постоянные расходы вспомогательных материалов равны:

991тыс.р*80% / 100%=792,8тыс.р.

На годовой выпуск условно-постоянные расходы топлива и энергии равны:

991тыс.р*40% / 100%=1982тыс.р

На годовой выпуск условно-переменные расходы вспомогательных материалов равны:

991тыс.р-792,8тыс.р.= 198,2тыс.р.

4) На единицу продукции сумма рассчитывается:

13874,5тыс.р.*1000/5000шт=2774,9р.

5)На единицу продукции условно-постоянные и условно-переменные расходы рассчитываются аналогично.

Определение размера первоначальных инвестиционных издержек и суммы амортизационных отчислений

Расчет потребности в технологическом оборудовании ведется на основе общей трудоемкости программы выпуска продукции и режима работы предприятия. Расчеты записываем в таблицу 4.

Таблица 4 — Расчет потребности в технологическом оборудовании
Наименование оборудования

Трудоемкость годового выпуска, час (N*ti)

Годовой фонд времени работы оборудования, ч (Fэф)

Коэффициент выполнения норм, Kвн

Количество оборудования
расчетное

принятое (округленное)
1

2

3

4

5

6
1. Токарное

2. Фрезерное

3. Сверлильное

4. Шлифовальное

5. Сборочное

Итого:

—

Определение первоначальной стоимости технологического оборудования, принимая во внимание его оптовую цену, а также затраты на его транспортировку (Ктр=5-15%), затраты на строительно-монтажные работы по подготовке фундамента(Ксм=20%), затраты на монтаж и освоение оборудования(Км=10-15%). Результаты записаны в таблице 5.

Таблица 5 — Расчет стоимости технического оборудования
Наименование оборудования

Оптовая цена единицы оборудования, тыс. р.

Количество оборудования, шт.

Балансовая (первоначальная) стоимость оборудования, тыс. р.
1

2

3

4
1. Токарное

2. Фрезерное

3. Сверлильное

4. Шлифовальное

5. Сборочное

Итого:

Балансовая стоимость токарного оборудования рассчитывается:

78,10р*8шт*1,35=843,48тыс.р

Балансовая стоимость фрезерного, сверлильного, шлифовального, сборочного оборудования рассчитывается аналогично.

Общая потребность в основных средствах распределена по элементам их видовой структуры. Определение общей суммы и видовой структуры основных средств проектируемого проекта приведены в таблице 6.

Таблица 6 — Структура основных фондов
Элементы основных фондов

Удельный вес, %

Сумма, тыс. р.
1

2

3
1. Здания

30

2. Сооружения

7

3. Передаточное сооружение

3

4. Машины и оборудование

53

а) силовые машины и оборудования

3

б) рабочие машины и оборудования

42

в) измерительные, регулирующие приборы и оборудование

2

г) вычислительная техника

6

д) прочие машины и оборудования

—

5. Транспортные средства

5

6. Инструмент

1

7. Производственный и хозяйственный инвентарь и принадлежности

1

Итого

100

Сумма здания равна:

14142,1тыс.р/42%*30%=8201,21тыс.р

Сумма остальных элементов основных фондов рассчитывается аналогично.

Расчет годовой стоимости амортизационных отчислений выполняется на основе первоначальной стоимости по соответствующему элементу основных средств и норм амортизационных отчислений и сводится в таблице 7.

Таблица 7 — Расчет готовой суммы амортизационных отчислений
Наименование элементы основных средств

Первоначальная стоимость, тыс. р.

Готовая норма амортизации, %

готовая сумма амортизационных отчислений
1

2

3

4
1. Здания

2. Сооружения

3. Передаточное сооружение

4. Машины и оборудование

а) силовые машины и оборудования

б) рабочие машины и оборудования

в) измерительные, регулирующие приборы и оборудование

г) вычислительная техника

д) прочие машины и оборудования

5. Транспортные средства

6. Инструмент

7. Производственный и хозяйственный инвентарь и принадлежности

Итого

Готовая сумма амортизационных отчислений по зданию равна:

4242,63тыс.р*5% /100 %=212,1тыс.р.

Годовая сумма амортизационных отчислений по остальным элементам основных средств считается аналогично.

Расчет потребности в трудовых ресурсах и средствах на оплату труда

В этом разделе оценивается потребность в трудовых ресурсах с разделением по категориям промышленно-производственного персонала.

Расчет потребности в персонале начинается с расчета численности рабочих на нормируемых работах. Которые приведены в таблице 8а на первый год, и 8б на второй и последующие годы.

Таблица 8 а — Расчет численности основных рабочих в первый год
Вид работ

Трудоемкость единицы продукции

Программа выпуска

Коэффициент выполнения норм

численность рабочих
1

2

3

4

5
1. Токарное

2. Фрезерное

3. Сверлильное

4. Шлифовальное

5. Сборочное

Итого:

Таблица 8 б — Расчет численности основных рабочих во второй и последующие годы
Вид работ

Трудоемкость единицы продукции

Программа выпуска

Коэффициент выполнения норм

численность рабочих
1

1. Токарное

2. Фрезерное

3. Сверлильное

4. Шлифовальное

5. Сборочное

Итого:

В таблице 9 приведена структура персонала предприятия.

Таблица 9 — Расчет численности персонала предприятия
Категории персонала

Численность

Удельный вес, %
1. Рабочие всего

в том числе основные рабочие

вспомогательные рабочие

2. Руководители

3. Специалисты

4. Служащие

5. Прочий персонал

Итого

Численность вспомогательных рабочих равна:

120 чел./ 75 %*10 % = 16 чел.

Другой персонал рассчитывается аналогично.

В 10а таблице мы рассчитываем оплату труда персонала, начиная с расчета оплаты производственных рабочих.

Таблица 10 а — Расчет оплаты труда по сдельным расценкам
Виды работ

Разряд работ

Объем выпуска изделий, шт.

Часовая тарифная ставка первого разряда, рублей в час

Тарифный коэффициент

Годовая оплата труда по сдельным расценкам, р.
1

2

3

4

5

6
1. Токарное

2. Фрезерное

3. Сверлильное

4. Шлифовальное

5. Сборочное

Итого:

Годовая оплата труда по сдельным расценкам по токарному виду работ равна:

6*5000шт*100руб*1,2=3600руб

Годовая оплата труда по сдельным расценкам по другим видам работ считается аналогично.

Годовой фонд оплаты труда всего персонала рассчитывается, используя данные о структуре фонда оплаты труда. Дополнительная заработная плата составляет от 10-20% от суммы основной заработной платы и премии.

Таблица 10 б — Фонд заработной платы персонала
Категории персонала

Фонды

Всего оплата труда (гр.2+гр.3+гр.4+гр.5)
Оплата труда по сдельным расценкам

Зарплата по тарифным ставкам и окладам

Премии, 25%

Дополнительная зарплата

1

2

3

4

5

6
1. Рабочие:

основные производственные

вспомогательные

2. Руководители

3. Специалисты

4. Служащие

5. Прочий персонал

Итого

Расчет годовой оплаты труда основных рабочих:

57916,60тыс.р.+14479,15тыс.р.+14479,15тыс.р.=86874,90тыс.р.

Фонд заработной платы прочего персонала считается аналогично.

Расчет текущих издержек на производство и реализацию продукции

Данные о текущих затратах на производство и реализацию продукции по результатам ранее выполненных разделов оформлены в таблице 11.

Таблица 11 — Затраты на производство продукции (в расчете на годовой выпуск при полном освоении производственной мощности)
Элементы затрат

Сумма, тыс. р.

Удельный вес, %
1

2

3
1. Материальные затраты

2. Расходы на оплата труда

3. Отчисления по единому социальному налогу, 26%

4. Амортизационные отчисления

5. Прочие расходы

Итого текущие затраты на производство

Переносим числа из предыдущих таблиц :

Материальные затраты (таблица 2)

Фонд оплаты труда (таблица 10)

Амортизационные отчисления (таблица 7)

Прочие расходы: (19820,5+76411,56+19867+1491,06)*5,5 /94,5 = 6843,87

Поскольку график реализации работ предполагает увеличение объема выпускаемой продукции, необходимо, выделить переменную и постоянную часть в составе затрат, рассчитать себестоимость единицы продукции и всей выпущенной продукции для периода освоения и полной загрузки производственной мощности и результаты в таблице 12.

Таблица 12 — Затраты на годовой выпуск продукции
Элементы затрат

Освоение

Полное использование мощности
Всего (гр.3+гр.4)

В том числе

Всего (гр.3+гр.4)

В том числе
условно-переменные

условно-постоянные

условно-переменные

условно-постоянные
1

2

3

4

5

6

7

1.Материальные затраты всего

в том числе

1.1 Сырье, материалы, комплектующие изделия, покупные полуфабрикаты;

1.2 Вспомогательные материалы;

1.3 Топливо, энергия со стороны

2. Оплата труда всего,

в том числе

2.1 Основных рабочих

вспомогательные

Руководители

Специалисты

Служащие

Прочий персонал

3. Отчисления на социальные нужды (26%)

4. Амортизационные отчисления

5. Прочие затраты

Всего затрат

Полное использование мощности мы брали из предыдущих таблиц (3,10,11). Условно-постоянные остаются не именными. А освоение условно-переменных рассчитывали: 13874,5р.*2000шт/5000шт=5549,8р.

Таблица 13 — Себестоимость единицы продукции, руб.
Элементы затрат

Освоение

Полное использование мощности
Всего (гр.3+гр.4)

В том числе

Всего (гр.3+гр.4)

В том числе
условно-переменные

условно-постоянные

условно-переменные

условно-постоянные
1

2

3

4

5

6

7
1. Материальные затраты

2. Оплата труда

3. Отчисления на социальные нужды 26%

4. Амортизационные отчисления

5. Прочие затраты

Всего затрат

Данные в графах таблицы 13 получили делением данных соответствующих граф таблицы 12 на объем производства для полного использования мощности (в графах 5, 6, 7) и для освоения (в графах 2, 3, 4).

17045,7тыс.р.*1000/5000шт=3409,14тыс.р.

Определение выручки от реализации продукции и критического объема производства

Выручка от реализации продукции определяется как произведение объема производства для соответствующего периода и цены реализации без учета налога на добавленную стоимость. Расчет цены на выпускаемую продукцию выполняется исходя из 20-80% уровня рентабельности продукции. Выручка от реализации рассчитывается без учета косвенных налогов. Результаты расчета заносятся в таблицу 14. Так же показывается расчет прибыли от реализации продукции и чистой прибыли.

Таблица 14 Отчет о прибылях и убытках
Показатели

Освоение

Полная мощность
1

2

3
1. Выручка от реализации продукции без НДС и акцизов

2. Себестоимость реализованной продукции

3. Прибыль от реализации

4. Налог на прибыль 20%

5. Чистая прибыль

1) Выручка от реализации:

56200,44тыс.р*2000шт./1000=112400,88тыс.р.

2) Себестоимость реализованной продукции данные брали из 12 таблицы.

3) Прибыль от реализации рассчитывается:

112400,88тыс.р.-74933,94тыс.р.=37466,94тыс.р.

4) Налог на прибыль: 37466,94 *0,2=7493,39

5) Чистая прибыль считается: 37466,94тыс.р.-

7493,39тыс.р=29973,55тыс.р.

Далее мы определяем объем производства продукции, при котором предприятие только возмещает расходы на ее производство и реализацию.

Точка безубыточности=(41927,84*1000)/(56200,44-16503,06)=1056,19

Более наглядно это можно представить графически :

Технико-экономическое обоснование предпринимательского проекта

Три главные линии показывают зависимость переменных затрат, постоянных затрат и выручки от объема производства. Критического объема производства показывает объем производства, при котором величина выручки от реализации равна ее полной себестоимости.

Расчет потребности в оборотных средствах

Расчет потребности в оборотных средствах требует точных данных об условиях поставки материалов, организации расчетов с поставщиками, нормах запасов и множества других данных

Для нашего укрупненного расчета используем прямой метод для расчета потребности в оборотных средствах для создания производственных запасов сырья, материалов, вспомогательных материалов, запчастей, топлива и косвенный метод расчета по всем остальным составляющим. И оформляем по этим данным таблицу 15а и 15б.

Таблица 15а — Расчет потребности в оборотных средствах в составе производственных запасов (освоение)
Наименование составляющих в составе запасов

Годовой расход, тыс. р.

Среднесуточный расход, тыс. р./сутки

Норма запасов, дни

Потребности тыс. р.
1

2

3

4

5
1. Основные материалы

2. Вспомогательные материалы

3. Топливо, энергия со стороны

Итого

Расчета потребности основными материалами:

21,34 тыс.р.*30дней=640,2тыс.р. Все остальные показатели рассчитываются также.

Таблица 15б — Расчет потребности в оборотных средствах в составе производственных запасов (полная мощность)
Наименование составляющих в составе запасов

Годовой расход, тыс. р.

Среднесуточный расход, тыс. р./сутки

Норма запасов, дни

Потребности тыс. р.
1

2

3

4

5
1. Основные материалы

2. Вспомогательные материалы

3. Топливо, энергия со стороны

Итого

Показатели таблицы 15б рассчитываются аналогично таблице 15а.

Для косвенного метода расчета продолжительность оборота по составляющим оборотных средств в днях:

— незавершенное производство – 45 дней

— расходы будущих периодов – 10 дней

— готовая продукция на складах — 10 дней

— дебиторская задолженность – 30 дней.

Соответственно, зная продолжительность периода в днях, объем реализованной продукции, можно определить потребность в составляющих оборотных средствах. Расчет потребности в оборотных средствах оформлен в таблице 16.

Таблица 16 -Расчет потребности в оборотных средствах
Составляющие оборотных средств

Потребность, тыс. р.
Освоение

Полное использование мощности
1

2

3
1. Производственные запасы

2. Незавершенное производство

3. Расходы будущих периодов

4. Готовая продукция на складах

5. Дебиторская задолженность

6. Денежные средства

Итого

Данные о производственных запасах мы взяли из предыдущих таблиц.

Незавершенное производство: 74933,94тыс.р/8=9366,7тыс.р. Также рассчитываются расходы будущих периодов, готовая продукция на складе только коэффициент оборачиваемости 36.

Дебиторской задолженности: 112400,88/12=9366,74тыс.р.

Денежные средства: (1573,2тыс.р.+9366,7 тыс.р.+2081,5 тыс.р.+ 2081,5 тыс.р.+9366,74 тыс.р.)*5/95= =25757,54

Потребности при полной мощности рассчитываются аналогично.

Построение прогноза денежных потоков

Для согласования потребности в денежных средствах и их источниках необходимо выполнить прогноз денежных потоков, который приведен в таблице 17.

Таблица 17 — Таблица денежных потоков
Показатели

Строительство

Освоение

Полная мощность
год 1

год 2

год 3

год 4

год 5
1

2

3

4

5

6

7
1. Приток наличности (1.1+1.2)

1.1 Доход от продаж

1.2 Остаточная стоимость предприятия

2. Отток наличности (2.1+2.2+2.3-2.4+2.5)

2.1 Инвестиции в основной капитал

2.2 Вложения в оборотный капитал

2.3 Себестоимость производства и реализации продукции

2.4 В том числе амортизационные отчисления

2.5 Налоги

3. Чистый денежный поток (1-2)

4.Чистый денежный поток нарастающим итогом

1)Доход от продажи брали из таблицы 14.

Остаточная стоимость:

14142,10тыс.р.-1491,06тыс.р.*5+51429,65тыс.р.=58116,45тыс.р.

Данные об оттоке наличности брали из таблиц (6,16,12,7,14).

Чистый денежный доход:

0-39899,64тыс.р.=-39899,64тыс.р.

Расчет основных технико-экономических показателей работы предприятия

В таблице 18 приведены основные технико-экономические показатели по проектируемому предприятию для периода освоения и полной загрузки производственной мощности.

Таблица 18 — Основные технико-экономические показатели
Показатели, ед. измерения

Освоение

Полная мощность
1

2

3
1. Объем реализации, шт.

2. Объем реализации продукции в стоимостном измерении, тыс. р.

3. Себестоимость единицы продукции, р.

В том числе:

условно-постоянные расходы

условно-переменные расходы

4. Среднегодовая стоимость основных производственных фондов, тыс. р.

5. Среднегодовой остаток оборотных средств, тыс. р.

6. Среднесписочная численность ППП, в том числе:

6.1 Основные рабочие

6.2 Вспомогательные рабочие

6.3 Руководители

6.4 Специалисты

6.5 Служащие

6.6 Прочий персонал

7. Фонд оплаты труда персонала, тыс.р.

8. Амортизационные отчисления, тыс. р.

9. Стоимость ежегодно потребляемых в производстве сырья, материалов, топлива, энергии, тыс. р.

10. Выработка на одного работающего, рублей на человека в год

11. Выработка на одного рабочего — сдельщика, рублей на человека в год

12. Фондоотдача основных производственных фондов, руб./руб.

13. Фондоемкость, руб./руб.

14. Рентабельность производства, %

15. Рентабельность продукции, %

16. Рентабельность деятельности, %

17. Коэффициент оборачиваемости оборотных средств

18. Период оборота оборотных средств, дней

19. Срок возврата вложенных средств, месяцев

Данные по объему реализации мы брала из задания.

Данные по объему реализации продукции( таблица 14)

Себестоимость единицы (таблица 13)

Среднегодовая стоимость основных производственных фондов (таблица 6)

Среднегодовой остаток оборотных средств ( таблица 16)

Среднесписочная численность ППП (таблица 9)

Фонд оплаты труда персонала ( таблица 12)

Амортизационные отчисления (таблица 7)

Стоимость ежегодно потребляемых в производстве сырья, материалов, топлива, энергии ( таблица 12)

Выработка на одного работающего для освоения равна: 112400,88тыс.р./93чел.=1208,61руб/чел.

Выработка на одного рабочего — сдельщика для освоения равна: 112400,88тыс.р./ 51чел.=2203,94руб./чел.

Фондоотдача основных производственных фондов для освоения: 74933,94тыс.р./14142,1тыс.р.=5,3руб./руб.

Фондоемкость для освоения: 1/5,3руб./руб.=0,2руб./руб.

Рентабельность производства для освоения считается: 37466,94тыс.р/(14142,1тыс.р.+25757,54тыс.р.)*100%=93,9%.

Рентабельность продукции для освоения: 37466,94тыс.р./74933,94тыс.р.*100%=49,9%.

Рентабельность деятельности для освоения: 29973,55тыс.р./112400,88тыс.р.*100%=26,7%.

Коэффициент оборачиваемости оборотных средств для освоения: 112400,88тыс.руб./25757,54тыс.р.=4,36 %

Период оборота оборотных средств для освоения:

360д/4,36=82,6д.

Срок возврата вложенных средств для освоения :

Показатели для полной мощности рассчитываются аналогично освоению.

Часть 2 Экономические проблемы лизинга

Как у любого сложного экономического понятия у лизинга есть множество определений. Прежде всего, лизинг, — слово английского происхождения, производное от глагола to lease — брать и сдавать имущество во временное пользование. Наиболее точно отражающим сущность термина “лизинг”, на мой взгляд, является следующее определение: Лизинг представляет собой инвестирование временно свободных или привлеченных финансовых средств, при котором лизингодатель обязуется приобрести в собственность обусловленное договором имущество у определенного продавца и предоставить это имущество лизингополучателю за плату во временное пользование с правом последующего выкупа.

Лизинговая сделка, в свою очередь, представляет собой совокупность договоров, необходимых для реализации договора лизинга между лизингодателем, лизингополучателем и продавцом (поставщиком) предмета лизинга.

Предметом лизинга могут быть любые непотребляемые вещи, в том числе предприятия и другие имущественные комплексы, здания, сооружения, оборудование, транспортные средства и другое движимое и недвижимое имущество, которое может использоваться для предпринимательской деятельности. Предметом лизинга не могут быть земельные участки и другие природные объекты, а также имущество, которое федеральными законами запрещено для свободного обращения или для которого установлен особый порядок обращения.

Экономическая сущность лизинга делает его применение наиболее эффективным в отраслях, выпускающих продукцию высокой степени готовности, сбыт которой во многом определяется ее конкурентоспособностью и наличием средств у пользователя этой продукции.

Так, например, неконкурентноспособность российских автомомобилей, не отвечающих экологическим и другим нормам мировых достижений, не дает возможности компенсировать потери спроса на внутреннем рынке дополнительными поставками автомашин на внешний рынок. Если бы в России действовала разветвленная система финансового и оперативного лизинга автомашин, проблемы сбыта машин и неплатежеспособности пользователя могли бы быть значительно смягчены.

Использование ускоренной амортизации при лизинговых операциях позволяет оперативнее обновлять оборудование и вести техническое перевооружение, в чем так нуждается отечественное машиностроение, легкая и пищевая отрасли промышленности. Успешное применение лизинга в инвестировании оборудования этих отраслей требует широкой поддержки региональных структур, что особенно важно при лизинге оборудования для глубокой переработки сельскохозяйственного сырья, когда в качестве лизингополучателя выступают фермерские хозяйства и малые предприятия, не располагающие достаточными средствами.

Развитие лизинга строительных машин и механизмов, а также оборудования стройиндустрии и строительных материалов, в первую очередь для высококачественной деревообработки, производства санитарно-технических изделий, отделочных и кровельных материалов позитивно скажется на ценообразовании в строительстве и во многом облегчит реализацию программ жилищного строительства и индивидуального домостроения.

Лизинг оборудования, особенно в сфере малого предпринимательства, сопровождается созданием дополнительных рабочих мест, что особо значимо в период структурной перестройки промышленности и осуществления конверсионных программ.

Решая чисто народнохозяйственные задачи, лизинг дает всем участникам сделки ряд существенных преимуществ. Так, от лизингополучателя не требуется единовременной полной оплаты стоимости имущества, включая накладные расходы, что высвобождает его ликвидные средства, снижает общие расходы и дает безусловные преимущества против обычной купли-продажи.

При проведении Международного лизинга стороны могут успешно использовать налоговые льготы стран-участниц лизинговой операции. По данным Административно-бюджетного управления США, использование так называемого налогового убежища при проведении лизинговых сделок в США в 1983-1985 годах стоило федеральному бюджету около 9 миллиардов долларов.

За рубежом лизинговые компании используют в своих операциях, как правило, 75-80 процентов заемных средств. Применяется практика предоставления банками так называемых гарантированных кредитов, сроки действия которых совпадают со сроками действия лизинговых договоров и обычных кредитов. Роль государства сводится к регулированию налоговых льгот и созданию благоприятных условий для привлечения лизинговыми компаниями заемных средств.

Использование для лизинговых операций заемных средств российских коммерческих банков сталкивается с двумя проблемами: высокая ставка рефинансирования и риск обесценения банковских ресурсов.

Кроме того, необходимо формировать резерв под лизинговые операции, создаваемого аналогично ссудным операциям. Хотя имущество до полного выкупа принадлежит лизингодателю, это не уменьшает риск для лизинговой фирмы. Банк вложил средства в приобретение основных средств. В случае возврата имущества оно отражается в учете на счете собственных основных средств (лизинг учитывается в балансе банка как актив, приносящий доход). При этом снижается ликвидность активов, показатели баланса ухудшаются, а вопрос о реализации имущества (особенно специфического или дорогостоящего) проблематичен (аналогичная по платежному дефициту и погашению ссудной задолженности ситуация возникает в том случае, когда в залог по ссудам принимаются низко ликвидные товары). Таким образом, риск при проведении лизинговых операций нисколько не ниже, чем при проведении ссудных операций. Начисленный резерв может быть списан с баланса после реализации (или списания) основных средств, приобретенных для проведения лизинговых операций.

Важным фактором успеха лизингового бизнеса является выбор рациональной организационной структуры лизинговой компании и высокая профессиональная подготовка ее персонала. Лизинговую компанию отличает большое количество аналитических служб, сильное маркетинговое и юридическое обеспечение. Существенно постоянное взаимодействие с банковскими учреждениями, страховыми компаниями и региональными властными структурами.

Лизинговый бизнес — один из сложнейших видов предпринимательской деятельности, в котором задействованы арендные отношения, элементы кредитного финансирования под залог, расчеты по долговым обязательствам и другие финансовые механизмы.

Заключение

При выполнении курсовой работы были закреплены знания, полученные при изучении дисциплины «Экономика организации» и приобретены навыки самостоятельной работы по расчету технико-экономических показателей, принимаемых решений по созданию нового производства. Были выполнены все поставленные задачи: рассчитана потребность в материальных ресурсах, в основных средствах и суммы амортизационных отчислений, в трудовых ресурсах и средствах на оплату труда, рассчитаны издержки на производство, и реализацию продукции, выполнение работ, а так же определены основные технико-экономические показатели.

Каждая фирма, начиная процесс производства или принимая решения о его расширении, должна быть уверена, что ее затраты обязательно окупятся и принесут прибыль. Для получения прибыли необходимо, чтобы объем выручки от продаж превышал сумму постоянных и переменных издержек фирмы. Чтобы определить, при каком объеме продаж окупятся валовые затраты фирмы, необходимо рассчитать точку безубыточности, что мы и сделали в нашем курсовом проекте.

По итогам расчетов точки безубыточности мы можем сделать вывод, что в процессе реализации проекта мы сможем работать, не неся убытков. Итоги расчетов таблицы 17 наглядно показывают, что пятый год реализации проекта является сроком возврата инвестиций, то есть в нашем случае создание нового предприятия целесообразно.

Список литературы

1. Булатова А.С. Экономика: Учебник 3-е изд., -М.: Юрист, 2002.- 896

2. Экономика предприятия О.И. Волкова М Инфра — М, 2004

3. Экономика предприятия М.С. Мокий Л.Г. Скамай, М.И. Трубочкина Москва 2006

4. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. А.Е. Карлика, М.Л. Шухгалтера. – М.: ИНФРА. – М., 2007

5. http://www.efaculty.kiev.ua/

6. http://www.smsr-senclub.ru/model_business/metodika.php

7. http://www.allcredits.ru

Дипломная работа: Творчість Володимира Сосюри у контексті літератури Донбасу

ВАРШАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПРИКЛАДНОЇ ЛІНГВІСТИКИ

ТА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ

КАФЕДРА УКРАЇНІСТИКИ

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

НА СПЕЦІАЛЬНОСТІ ФІЛОЛОГІЯ

ТВОРЧІСТЬ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ У КОНТЕКСТІ ЛІТЕРАТУРИ ДОНБАСУ

ВАРШАВА, ТРАВЕНЬ 2005

Зміст

Вступ

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точки зору

Історична довідка про регіон

Етросоціологічний феномен Донбасу

Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

Донеччина як частина суцільної української геопопітики

Розділ 2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

2.2 Донеччина в давній літературі

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет…” – Донбас у творчості В. Сосюри

Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

В. Сосюра – захисник рідної землі та мови

Висновки

Бібліографія

Вступ

Гадаю, що наведене нижче висвітлення теми Донбасу з точки зору історії, сьогодення та його літературного процесу дасть змогу детально та багатобічно ознайомитися з регіоном, з якого походив В. Сосюра та який зайняв особливе місце у його творчості. Гадаю також, що такий багатобічний огляд регіональних питань дозволить розширити спектр цієї роботи та відповісти не лише на одне запитання (чим є Донбас у творчості В. Сосюри), а й на друге, тобто як народився та у чому полягає феномен Донбасу. Це друге питання дуже важливе не тільки з огляду на зростаюче останнім часом зацікавлення до цього регіону, але і тому, що відповідь на нього допоможе у розумінні творчості В. Сосюри, якої від регіональних паралелей не відірвати.

Донбас – не звичайний регіон. Донбас – це феномен, тому і творчість В. Сосюри слід досліджувати крізь призму цього ж феномену. Доки дослідження творчості та життя В. Сосюри не завершено1, досі всі намагання поглибити знання про поета будуть актуальними.

ХХ-те століття виявилося особливо важливим для Донеччини з огляду на розвиток літературного процесу зокрема та величезні зміни в регіоні взагалі. ХХ-те століття це також дві війни, які сягнули світових масштабів, репресії голодомору та інші заколоти в країні. Врешті, це також час сталінського тиску на Україну та все, що українське, у тому числі і літературу. Багато з-посеред українських письменників втратили своє життя у молодому віці з огляду на те, якою мовою та про що писали. В. Сосюра якраз прожив все, що відбувалося на Донбасі та в країні аж до 1965 року. Життя Донбасу, його жителів та врешті дуже інтимні відчуття поета заінспіровані бурхливими подіями, які не обминали регіону через майже все століття – теми, які дуже часто пронизують творчість В. Сосюри. Можна сказати, що творчість В. Сосюри певною мірою становить літопис Донбасу з 20-тих по 60-ті роки ХХ століття. Оригінальність такого підходу та неоцінене значення творчості поета для Донеччини є додатковими факторами, які підтверджують актуальність теми роботи.

Нині досить багато говориться про Донбас у пресі та інших ЗМІ. Регіон асоціюють із вугіллям, шахтами, промислом, російськомовністю та місцем рекрутації політичних еліт країни. Актуальність цієї теми полягає також у тому, що, на відміну від вищенаведеного, варто показати, що є і Донбас культурний, літературний та ліричний. Без творчості В. Сосюри, справитися з таким завданням було б неможливо, позаяк саме його визнали “Співцем Донбасу”. Тому творчість В. Сосюри дійсно є фундаментом творчості донбасівських письменників ХХ століття.

Розділ 1. Характеристика минулого та сучасного Донеччини з історичної, етносоціологічної, мовної та геополітичної точок зору

1.1 Історична довідка про регіон

Донецький край, який звуть Донецьким басейном, чи теж, популярно, Донбасом – нині великий гірничий та промисловий осередок. Розташований він на південному сході України у межах Донецького кряжу, Приазовської височини та Придніпровської низовини2.

За археологічними довідками, Донеччина належала до тих регіонів України, які були заселені ще в далекій давнині, починаючи з епохи палеоліту. Активне заселення нинішньої території Донеччини та боротьба за її землі почалися в епоху великого переселення народів. Першим із відомих нам кочових племен, яке освоювало східноукраїнський степ були, кіммерійці, які прийшли із-за Дону в Х ст. до н.е. Згодом на цій землі жили і інші кочовики – скіфи, сармати, печеніги, половці, роксолани тощо.

Від початків ХІІІ ст. по другу половину ХVІІІ ст. приазовські степи, тобто південну частину нинішньої Донеччини, підкоряли різні народи, починаючи з Золотої Орди. Пізніше південну територію займало Кримське ханство, тоді як центральні території Донеччини перебували під контролем українського, зокрема запорозького, та донського козацтв3. У ХІV ст. При гирлі р. Кальміус існувало венеціансько-генуезьке місто-колонія Адомаха. Пізніше, — у ХVІ ст., — козацький форпост Домаха (що з української означає шаблю дамаської сталі).

У ХVІІІ ст. Біля Домахи виникла Козацька слобода, в якій у 1754 р. Була збудована Святомиколаївська церква. Це все дало підстави науковцям-історикам вважати Адомаху-Домаху-Маріуполь найбільш давнім містом Донбасу.4

В XVI столітті під прикриттям замків на межі степу і лісостепу на берегах Сіверського Дінця в ХVI ст. оселилися українські козаки, які вступили на вартову службу. Згодом прибували також селяни, що втекли з Правобережжя України та з Росії. За письмовими згадками від 1642 року, одним з перших населених пунктів Донеччини вважається Святогірський печерний монастир. В 1646 році для оборони від кримських татар було засновано укріпленний пункт – Тор (нині м. Слов’янськ), який пізніше став першим містом регіону та одним із головних джерел видобутку кухонної солі. Історія регіону кінця ХVII ст. та початку ХVІІІ ст. пов’язана саме з її видобутком. Саме тоді розташований на соляних озерах Тор перетворився у м. Соляне. Скоро засновано й друге місто регіону – Бахмут (нині Артемівськ).

З огляду на стихійні міграції в межах України, з 50-х по середину 80-х рр. ХУII ст. помітно збільшилося населення степової України. Укладення договору між Росією та Туреччиною спричинило ще більший приплив населення на південь як з інших регіонів України, так і з сусідніх держав. Все таки домінуючим у цьому процесі надалі залишилось українське населення, частка якого складала 60-70%.

Знайдення вугілля на Донеччині у першій половині та початок його промислового видобування наприкінці ХVIII ст. спричинили дедалі інтенсивніші форми освоєння території регіону.

Поряд з видобуттям вугілля виникає нова, дуже поширена зараз назва регіону, тобто Донецький кам’яновугільний басейн, а у скорочені – Донбас (автором якої був інженер-геолог Ковалевський, який склав карту вугільних покладів регіону5). Донбас охоплює донецьку, луганську та частково дніпропетровську області в Україні6. Звісно, правомірність вживання нового географічного терміну (згодом наявного й у соціології, культурі, політиці тощо) і надалі викликає сумніви (деякі вважають, що з огляду на козацьку історію регіону слід називати його Запорожжям)7. Все таки, термін про який іде мова прижився як окреслення специфічного регіону та пов’язаних з ним явищ.

Внаслідок ліквідації Запорозької січі (1775) та залучення Кримського ханства до Російської імперії у 1783 році, південні землі почали заселятися мігрантами з інших регіонів України, та у менших кількостях з Росії, Балкан та Німеччини8. Зруйнувавши Січ, царський уряд досяг повного контролю над процесом освоєння регіону.

На першу половину ХIХ ст. припадає заснування перших великих фабрично — заводських підприємств, проводяться геологічні дослідження регіону, засновуються нові міста, розвивається торгівля. Бурхливий розвиток промисловості вимагає реформ системи освіти, особливо професійної освіти робітників. Тому відкриваються гірничі навчальні заклади, заводиться духовне життя, розвивається літературна та пісенна творчість9.

Скасування кріпацтва та введення капіталістичних відносин у другій половині ХIХ ст. спричиняє модернізацію промислового виробництва Донбасу, будову залізниці та заснування металургійної промисловості. Наявність природних багатств у регіоні, дешева робоча сила, пільгові умови, надані урядом, приваблюють іноземних інвесторів10. В 1872 році англійський підприємець Джон Х’юз засновує металургійний комбінат, а з розширенням Юзівського (від прізвища Х’юз) підприємства виникає селище Юзівка (нині Донецьк). Металургійна промисловість Донбасу розвивається невпинно, коли там стали добувати вугілля, яке через Маріупольський морський порт відправлялося на інші ринки11.

Продовжувався і розвиток системи освіти, запроваджувалися численні школи. Крім того, зароджувалася поліграфія, книгодрукування, з’являлися перші загальнодоступні бібліотеки в мм. Маріуполь та Бахмут. Перша на Донбасі газета («Мариупольский справочный листок») вийшла в Маріуполі в 1899 році12.

ХХ ст. пов’язане з подальшою індустріалізацією Донбасу, потенціал якого став основою майбутнього розвитку України. В 1900 році Донбас видобував більш ніж дві третини вугілля, 36% заліза та 63% соди Російської імперії13.

Після Революції 1917 року, саме Донбас скоро став центром жорстокого та тривалого конфлікту поміж прихильниками Української незалежності, більшовиками, білогвардійцями та закордонними військами. Під час громадянської війни 1918-1921 рр. Донбас постійно переходив із рук в руки. Врешті, майже цілий регіон було об’єднано під контролем Радянського Українського уряду14.

У 1920 році було створено Донецьку губернію, до складу якої увійшли Бахмутський, Маріупольський та Слов’яногірський повіти Катеринославської губернії, Старобєльський та частина Ізюмського та Куп’янського повітів Харківської губернії, Таганрозький та частина Донецького і Донського округів області Війська Донського.

У липні 1932 року створено Донецьку область, центром якої спочатку став Артемівськ, а потім Сталіно (нині Донецьк)15. У червні 1938 року територію Донецької області було розділено на дві області — Сталінську та Ворошиловградську.

В 20-30-ті роки в Донеччині відбувався подальший розвиток системи освіти в результаті якого в 1939 році нараховувалося вже 7 вузів, які перетворили Донбас на видатний вузівський центр. Зароджено мережу культурно-просвітницьких установ, виникли театри, філармонія, бібліотеки, клуби, розвивалося кіномистецтво. З 1923 року почав виходити літературно-художній журнал «Забой»16.

Голодомор 1932-33 рр. відбився і на Донеччині та її жителях, особливо у сільських районах. Жителі інших частин країни намагались втекти від голоду саме до міст Донбасу. Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на відміну від інших регіонів країни, приїхати на Донбас можна було і без окремого дозволу властей. Хоча наслідки голодомору на Донбасі були відчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильніше у рамках терору Сталіна проти т.зв. ворогів народу, саботажистів, відступників, шпигунів та Православної Церкви. Жителі Радянського союзу уявляли собі Донбас як рай для різноманітних втікачів з інших регіонів. Зрештою, саме таку роль він часто відігравав.

З другого боку, Москва не довіряла лояльності цього „раю для незалежних” і саме тому Донбас став головною мішенню терору Сталіна, пік якого припав на 1937-1938 рр17.

З 1941 по 1942 рік, під час німецької окупації, Донбас знаходився під правлінням німецької військової адміністрації. Після закінчення Другої світової війни, все повернулося до довоєнного стану за рахунок величезних інвестиційних коштів18. У післявоєнні роки відновлювалися й розвивалися система освіти, відроджувалася культура. На 60-ті роки ХХ століття припав бурхливий розвиток системи вищої освіти. Тоді було перетворено Сталінський індустріальний інститут у політехнічний, а його Краматорський філіал — у індустріальний інститут. В області також відкрилися два нові вузи, тобто Інститут радянської торгівлі і філіал Харківського інституту мистецтв. Донецький педагогічний інститут перетворено в університет.

Внаслідок бурхливого промислового розвитку, у середині 80-х років Донбас став найбільш урбанізованим регіоном України. Тоді аж 90% жителів Донеччини проживала у містах. Межа середини 80-х та початку 90-х років, а особливо роки перебудови після падіння СРСР, принесли у Донбас дуже складні й суперечливі соціо-економічні й політичні переміни. Тоді на Донбасі відбувалися могутні шахтарські страйки, які ще більше погіршували стан промислового виробництва. Водночас формувалася багатопартійна система, засновувалися громадсько-політичні та інші організації «третього сектора», число яких на 2005 рік на Донеччині перевищує 5000. Серед перших потужних національно-демократичних організацій, створених у цьому часі, було Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т.Шевченка (1989) засновниками якого була інтелігенція краю — В.Оліфіренко, Г. Гордасевич, В. Тиха, А. Загнітко, В. Білецький, В. Познанська, Ф. Олехнович та ін., число членів якого у 1992 р. Сягало 3000 чол.19

Кризовий стан екології залишився однією з найсерйозніших проблем регіону. Основні об’єкти, що забруднюють довкілля – шахти, збагачувальні фабрики, металургійні підприємства. В регіоні Донбасу височать понад 600 териконів, третина яких горить, виділяючи, зокрема, оксид сірки, існують десятки мулонакопичувачів та шламовідстійників, де захоронені відходи вуглезбагачення, малі ріки та інші водойми замулені, мул же містить важкі металі, в кількостях, що в десятки і сотні разів перевищують допустимі норми. Крім того, повітряний басейн над регіоном Донбасу є найбільш забрудненим в Україні, особливо у містах Макіївці, Маріуполі, Алчевську, Стаханові та ін.20 Екологічна катастрофа відбивається на житті та здоров’ї мешканців.

Проголошення незалежності України, та перехід від планової до ринкової економіки виявилися періодом великих випробувань для Донеччини.

Все це сталося в умовах розірвання господарських зв’язків, користування застарілим промисловим фондом та технологією. Додатково, абсолютна перевага галузей важкої промисловості, визначили особливу гостроту економічної кризи. З 1997 р. уперше за останні 8 років було зафіксовано деякий сплеск зростання виробництва21. Надалі промисловість регіону все більше «прибавляла» в темпах відродження, яке, однак, протікає дуже непросто внаслідок фактора старопромислового регіону, — закриття шахт, які є містоутворюючими підприємствами, безробіття, перепрофілювання населення тощо. Подібні кризові процеси вже важко і непросто переживали регіони-аналоги в усіх куточках світу – Пітсбург в США, Рур – в Німеччині, сучасна польська Сілезія. Проблеми реструктуризації промисловості там, хоч і важко, були вирішені, що вселяє надію і оптимізм стосовно майбутнього Донбасу.

1.2 Етносоціологічний феномен Донбасу

Як вважає Г. Куромія, японський історик, який займається історією України взагалі та Донбасу зокрема,” на Донбасі віддавна побутує легенда, згідно з якою цей край почали заселяти втікачі Римської імперії, бо на них у цих диких, малообжитих і неспокійних місцях не поширювалася влада закону. І навіть коли людині виносили смертний вирок, Донбас дарував їй життя. Власне, в цьому, як не крути, а в промовистому (з психологічної та соціальної перспективи) факті багато правди. У Донбасі віддавна сусідували воля й сваволя, великі багатства й глибокі злидні, честь і безчестя. Те, що в іншому місці було очевидним, на Донбасі переставало діяти, а те, що було саме собою зрозумілим у Донбаському степу, в інших регіонах здавалося диким і незбагненним”22.

На думку Г. Куромії, Донбас належить до регіону, який колись називали «Диким полем», тобто нічиєю землею, яка приваблювала шукачів свободи. Отже, «Дике поле» ставало вільним козацьким степом. Навіть після його завоювання, контроль метрополії над колишнім прикордонням залишався слабким, а дух свободи стійко тримався. Дослідник навіть вважає, що теперішнє національне відродження засноване на козацькому міфі, а Донбас у такому разі видається “найукраїнськішим” з усіх регіонів України. Варто навести ще один висновок Г. Куромії, позаяк він видається дуже важливим для зрозуміння як історії, так і сьогодення Донбасу. Ідеться про поняття “класу” і “нації” як дві важливі концепції політичного мислення, що сформувалися внаслідок реакції на просвітництво, та які не підходили і не підходять до реалій політики в Донбасі. Марксистам було дуже важко у Донбасі навіть у часи пролетарської революції і громадянської війни. Так само було й із національно-демократичними партіями у часи, коли вони розквітали в інших місцях після розпаду як імперської Росії, так і Радянського Союзу23.

Спершу основна роль у визначенні постійного населення Донеччини належала українському та донському козацтву.

Вже в перші десятиріччя XVI ст. під впливом польсько-литовської війни виштовхнуте за Сіверщину її населення потрапляє на «Дике поле». Організація Запорозької січі та походи Д. Вишневецького (Байди) на дніпровські міста Кримського ханства у середині XVI ст. ще сильніше закріпили вплив українського і донського козацтв у регіоні. Його наслідком було поступове витіснення кримських та ногайських татар та поширення козацького впливу як на Подонців’я, так на північне Приазов’я. У ті часи українськими козаками формувалася сторожова служба Московської держави, завданням якої було захищати центральну владу від татар24. Однак Військо Запорозьке вело боротьбу не тільки проти турецько-татарської агресії, але й проти зазіхань на неї царського уряду25.

Черговий етап заселення Донеччини відзначався поєднанням стихійної народної колонізації із намаганням Росії зміцнити свій вплив у регіоні. Народна колонізація помітно посилилась після Андрусівського перемир’я, внаслідок якого Україну було поділено по Дніпру між Польщею та Московією. Повернення польської шляхти на правобережну Україну спричинило великомасштабний перехід учасників національно-визвольної війни на лівобережжя. Для царського уряду ситуація, що склалася виявилася нагодою для заселення новозбудованих міст, розташованих на шляхах, якими татари добиралися до центральних районів Московії.

Ріст численності населення на Слобожанщині збільшував попит на сіль, що штовхнуло місцевих солеварів відшукати соляні джерела в різних місцях регіону. Позаяк бахмутські соляні джерела виявилися найбільш корисними, вони спонукали місцевих солеварів переселятися на р. Бахмут. В 1703 році там уже знаходились не тільки соляні варниці, але й поселення, що поклало початок місту Бахмуту.

Намагаючись більш надійно забезпечити південні кордони в XVIII ст., царський уряд розміщує вздовж кордону військові поселення, які формувалися не лише із служилих людей центральних районів Росії, але й з іноземців. До речі, так у 1754 р. між Бахмутом і Луганню виникло військово-землеробське поселення, зване Слов’яносербією. Якщо в другій половині ХУІІІ ст. на території краю числилось 114 поселень, то на початку ХІХ ст. їх було вже 493 (серед них 383 складали приватновласницкі). Села належали переважно місцевій чиновницькій та військовій верхівці, проживало в них по декілька тисяч кріпаків.

Більшість з них були вихідцями з різних районів України, серед них зустрічалися і колишні запорожці. Уряд також намагався поселити в регіоні служилих росіян, створюючи цілі однодвірські та розкольницькі слободи. Іноземці складали незначну частину населення. Найбільше їх проживало в згаданій вже Слов’яносербії, яку заселили українці та вихідці з Балкан. Помітну групу складали переселені до Азовської губернії наприкінці ХУІІІ ст. кримські християни (греки, вірмени, грузини та молдавани). Отже не дивно, що уже тоді населення регіону представляли понад 30 етносів, серед яких у 1779 р. українці складали понад 61,3% загальної чисельності населення. За ними йшли росіяни (20,5%), греки (7,3), вірмени (6,1), молдавани (2,5), а на решту припадало трохи більше 2% загальної кількості населення краю26.

Однак, населення лишалося переважно українським доти, доки господарство країни було здебільшого зорієнтовано на хліборобство. Індустріалізація та комерційний розвиток, які розвивалися у дедалі швидшому темпі, спричинили різке збільшення чисельності представників народних меншин, особливо росіян та євреїв. Причиною виникнення таких обставин було те, що в основному промисел та комерція були пов’язані з неукраїнськими націями. Ця закономірність продовжувала існувати на протязі ХІХ та ХХ століть, а її наслідки відчуваємо донині27.

У 1900 році більшу частину робітників у містах Донбасу складали росіяни (понад 55%). Попри те, що українці складали більшу частину загального населення регіону, вони становили лише одну третину робочої сили. В результаті шахтарські оселі та заводські міста Донбасу були неначе плямами зрусифікованості на карті України.

Після Другої світової війни відсоток українського населення Донбасу складав 55% та поступово зменшився до 50% у 1989 році. Водночас відсоток російського населення регіону збільшився з 36% у пісявоєнні роки до 43% у 1989 році28. Зараз Донбас відомий як один із „багатоетнічних” регіонів в Україні. За даними останнього перепису, на Донеччині, де мешкає 4,825 млн. чол., проживають представники понад 100 націй і народностей, хоча українці (56,9%) та росіяни (38,2%) разом складають суттєву більшість – 95,1%, греки – 1,6%, білоруси – 0,9%, татари – 0,4%, вірмени – 0,3, євреї – 0,2%, молдавани – 0,1, інші – 1,4%29.

1.3 Українська мова на Донбасі – актуальний стан та сподівання

За радянських часів українську мову на Донеччині було витіснено зі шкіл та вищих навчальних закладів (ВНЗ) на користь російської. У 1990 році на Донеччині з посеред 1300 шкіл тільки 103 сільські школи, в яких навчалося 3% всіх учнів, залишились при українській мові викладання. З набуттям незалежності Українською державою число шкіл з українською мовою викладання поступово зростає. Зараз у 42% шкіл та 24% ВНЗ викладання іде українською мовою. Планується, що у 2005 році чисельність шкіл з українською мовою викладання відповідатиме етнічному складу населення (нині українців 52%).

В інформаційному просторі Донеччини діє біля 110 телерадіокомпаній. За даними, отриманими внаслідок їх моніторингу, ефір заповнений на 35% українською мовою та 65% російською, хоча експертні оцінки дають ще більший відсоток російської мови.30

Людський досвід безперечно доводить, що мова об’єднує народ у націю та укріплює державу. Без своєї держави рано чи пізно занепадає й мова. Без мови втрачає суверенітет держава. Крім інших функцій, які звичайно притаманні мові даного народу, в українській мові особливо важлива ще одна – державотворча31.

На думку В. Білецького, професора Донецького технічного університету та директора Українського культурологічного центру в Донецьку, східна частина України, хоча дуже повільно, все-таки повертається до української мови. Білецький наголошує на те, що за даними опитувань, переважна частина батьків вважає, що їх діти повинні володіти українською мовою. При тому науковець вважає, що шлях Донбасу до української мови веде саме через двомовність, в рамках якої українська поступово поширюватиметься. Суттєвий крок у напрямку реальної двомовності, на думку проф. Білецького, у Донбасі вже зроблено32. Академік Іван Дзюба, який родом із Донеччини, пише, що не може не дивувати асоціяція Донеччини з російськомовною культурою, яка, на перший погляд переважає. Однак він наголошує на тому, що слід також спростувати міф про цілковиту зрусифікованість та навіть деукраїнізацію Донбасу, оскільки він паралізує українство та його розвиток у східних регіонах. Донбас все-таки є органічною частиною України, внесок якої помітний не тільки в економічному, але і духовному сенсі. Безперечно, Донеччина дала світові чимало видатних українських письменників, поетів, критиків, а її фольклор, живопис, музика та театральне мистецтво збагатили творчу силу цілого українського народу33

Спираючись на думку соціологів, можна говорити, що зведення масштабів українства на Донбасі до визнання української мови як рідної було б надто великим звуженням дискурсу. Адже деякі соціологи відкинули „рідну мову” як критерій у своїх дослідженнях на тему національної свідомості жителів Донбасу. Замість неї вони воліють вживати критерій мови, яку люди вибирають для спілкування, рівень фактичної двомовності населення та політичні фактори (наприклад, чи вважають люди, що Україна повинна бути самостійною державою?).

Такий метод приніс соціологам більш об’єктивні дані, які показують приналежність більшого числа жителів Донбасу до української культури. Більше того, 94% етнічних українців та 83% етнічних росіян сказали, що їхні діти та онуки повинні володіти українською мовою34.

В. Білецький наголошує також на потребі самовідтворення українських еліт для того, щоб запевнити успішний розвиток україномовного суспільства на Донбасі. На думку В. Білецького, хоча з труднощами, процес самовідтворення українських еліт на Донбасі все-таки здійснюється, оскільки є сподівання на позитивні тенденції зростання нових політичних еліт, молодіжних творчих осередків, так званих «нових українців» регіону з числа українських бізнесменів, господарників, керівників-новаторів, до яких, здається, належать і деякі службовці35.

1.4 Донеччина як частина суцільної Української геополітики

Концепція «двох Україн» виникла як частина ширшого політичного та академічного дискурсу як в Україні, так і за її межами. Цей дискурс супроводить українську державу від самого її виникнення, віддзеркалюючи ситуацію ідеологічного, культурного та лінгвістичного розколу всередині недоформованої ще української нації. Побудова нової держави, яка в Україні природно пов’язана з формуванням нації, передбачає виникнення певної символіки, тобто одвічної території, на якій народжувалася нація, особливої ролі столиці, державних кордонів тощо. Ця символіка передбачає також ієрархію регіонів країни, з посеред яких одні видаються вже дозрілими до бажаного рівня національної самосвідомості, тоді як іншим ще залишається дозрівати.

В останні десятиліття Україну драматично поляризовано вздовж символічної осі Схід-Захід. З появою нової національної географії західна Україна, яка у попередній системі сприймалася як периферія радянської імперії, тепер стала відома як начало антикомуністичного опору та демократичного відродження в країні, носій європейських цінностей. Водночас переважно російськомовна східна Україна, яка з перших літ СРСР вважалася його індустріальною потугою і була носієм адміністративного та інтелектуального потенціалу радянської системи, великою мірою з цією системою самоототожнюючись, виявилася раптом маргіналізованою на новій символічній карті країни. Тетяна Журженко вважає, що сьогоднішня геополітика України складалася споконвіку та за різних історичних обставин. Тому і формування модерної української нації по-різному відбувалося на сході і заході країни. Галичани, користуючись відносно ліберальними умовами австрійського законодавства та конфронтації з польською владою, змогли розвинути почуття непохитної національної самосвідомости. Це почуття стало базою для масового національно-визвольного руху, а у післявоєнні роки – для течій, спрямованих проти комуністичного режиму. Подібного масового національного руху ніколи не існувало у центрі та на сході країни. Попри те, саме ця частина України виявилась “ненькою” чималого числа інтелектуалів, відданих ідеї національного відродження. Університетські центри сходу, хоча були покликані русифікувати імперську периферію, все-таки підготували ґрунт для модерного українського націоналізму. Проте регіональний варіант української ідентичності, що народився на Сході, не відмовлявся від прихильності до російської мови й культури, а опісля – певної лояльності щодо радянської системи36. Як вважає багато українських інтелектуалів та західних аналітиків, вищезгаданні регіональні особливості обумовили одну з головних проблем незалежної України, тобто неможливість мобілізувати на підтримку так званої “національної ідеї” великою мірою етнічно змішане русифіковане, чи, скоріше, совєтизоване населення східної України. Факт, що саме східноукраїнська посткомуністична номенклатура сформувала олігархічну еліту й отримує головні прибутки від створеної нею системи корупції та беззаконня, не допомагає виправити репутацію Донбасу. Однак те, що чинний при Л. Кучмі режим мав східноукраїнське коріння, зумовлено лише тим, що місцеві еліти, володіючи значними ресурсами, не могли не вкладати їх у політичну владу для того, щоб добитися доступу до перерозподілу власності. На думку Т. Журженко, політичні еліти вміло вживають аргументи, які стосуються різниць між сходом та заходом країни у політичній боротьбі37.

На заангажованість політичних сил у намаганні збільшити прірву між україномовною та російськомовною частинами населення та створенні міфу про дві України, тобто проєвропейський захід та проросійський схід, наголошує і Микола Рябчук. Засобами утримання цього міфу є наголошування на (до речі, безперечні) різниці між заходом та сходом, як наприклад те, що захід насправді ніколи не засвоїв комуністичної ідеології, а східна Україна не має досвіду польського та австро-угорського впливів, різний досвід під час Другої світової війни тощо. Інші відмінності стосуються віросповідання, мовного питання, соціологічної структури населення, чи навіть таких справ, як архітектура міст кожного з регіонів. Кожен, хто відвідає Львів та Донецьк, відчуватиме, на думку Рябчука, екстремальність різниці між заходом та сходом країни. Тому саме багато спостерігачів висловлюють думку, що західна Україна надто відрізняється від східної, щоб існувати у рамках однієї держави38.

Щодо історичних відмінностей, то і Т. Журженко вважає, що досвід Другої світової війни насправді був різним для українців заходу й сходу. Перші боролися одночасно проти нацистської та радянської окупації за національну незалежність України, тоді як другі боролися за визволення радянської України проти нацистів разом з росіянами. Відверто кажучи, східну Україну радянська армія визволяла, а західну завойовувала. Отже, навіть з точки зору відносно недавніх історичних подій, антирадянський варіант української історії не зовсім прийнятний для східної України. Авторка констатує, що було зроблено дуже мало задля загальнонаціонального примирення39.

Т. Журженко наважується ствердити, що не згадану раніше “національну ідею” саму по собі відкидають східні українці, а її антиросійський зміст. На її думку, їм заважають не психологічні комплекси залежності й неповноцінності, а радше спільна радянська історія з її сподіваннями і провалами, перемогами й злочинами, — історія, в якій українці були не жертвами нав’язаного їм із зовні режиму, а активними її діячами. Як вважає дослідниця, Україна опинилася у полоні дилеми, що “Схід” не може цілком екстерналізувати радянський досвід, тимчасом як “Захід” не бажає прийняти його як легітимну частину національної історії. Факт, що Україна у сьогоднішніх своїх кордонах є продуктом совєтської зовнішньої політики, додає драматизму цій ситуації40.

Парадоксальним вважає Журженко те, що зародкова політична нація, яка в 1991 році порвала з комуністичною ідеологією та совєтською системою, сама була її продуктом. Ідеться не тільки про індустріальну, комунікаційну, культурну інфраструктуру модерної нації, а й певні елементи так званої “совєтської ідентичності”. І якщо західні українці її відкинули як штучну імперську вигадку, то для східних українців вона певним чином співвідносилася з ідеями багатокультурності і позаетнічної, політичної концепції громадянства41.

До речі, згадану вище багатокультурність та багатонаціональність Донбасу піддав різкій критиці Леонід Талалай, підкреслюючи, що вона є штучним витвором радянської системи. За його статтею, багатонаціональна традиція Донбасу існує по сьогоднішній день, хоча справді Донбас таким не був до часу як добровільного так і примусового переселення туди різних народів та здійснення асимілятивної політики з метою витворення нового ідеологічного субетносу42.

Завершуючи свою статтю, Т. Журженко стверджує, що українське суспільство, розділене суперечливими інтерпретаціями національної історії, потребуватиме часу, терпеливості й політичної волі обох “Україн”. Для цього, однак, слід визнати за східними Українцями право на іншу, дещо відмінну версію національної ідентичности43.

Внаслідок детального аналізу явища, попри згадані ним різниці між регіонами, і М. Рябчук заперечує існування „двох Україн” доводячи, що, ніхто не в змозі сказати де насправді кінчиться „Захід”, а де починає „Схід”. Україну русифікували та радянізували поступово протягом 300 років. Тому західна та східна частини країни вже настільки злилися в одне ціле, що інколи у Львові зустрічається стільки реліктів радянської системи, що й українства та про європейських поглядів у Донецьку. Скоріше, захід та схід співіснують як можливі напрямки, у яких просуватиметься держава, тобто повернення до Європи, або до чогось на кшталт СРСР, що зараз наймається популяризувати Росія. Однак амбівалентність громадської думки в усіх регіонах країни настільки велика, що несправедливо приписувати якусь конкретну думку заходові, сходові чи будь-якій іншій частині країни. Тому М. Рябчук вважає метафору, яка стосується „двох Україн”, лише тимчасовим, а не геополітичним явищем44.

До цієї думки приєднується і Сергій Шангін, автор статті у газеті „Дзеркало тижня”45, в якій нагадує, що мовне питання в Україні вирішене хоча справедливо, тобто визнаючи українську як єдину державну мову, однак лише на конституційному рівні. Автор статті вважає, що зрусифікованість Донбасу свідчить не стільки про сильний вплив російського чинника, скільки про тимчасову недостатність українського начала. С. Шангін не сумнівається в тому, що навіть млява державна політика у мовному напрямі не в змозі зіпсувати корисного для становища української мови на Донбасі впливу, який має саме час. Цей підхід можна віднести і до загалу проблем, пов’язаних з українством на Донбасі.

Свій внесок до дискусії мав і Роман Шпорлюк, висловлюючи зауваження, що протилежності, які на думку багатьох становлять базу для існування поняття “двох Україн”, насправді є природними для багатьох регіонів країни, а не лише сходу. Р.Шпорлюк згадує про столичне місто Київ, яке в багатьох відношеннях досить “західне” (наприклад голосує, як Львів), і водночас є доволі “східним” (наприклад, розмовляє тою самою мовою, що й Донецьк, тобто російською). На думку Р. Шпорлюка, Київ уже уособлює таке майбутнє України, в якому чимало людей підтримуватиме українську незалежність і західну ліберальну демократію, зберігаючи водночас прихильність до російської мови. Попри те, Київ, на відміну від Донецька, не наводиться як приклад для обгрунтування тези про “дві України”46.

Те, що чітка відповідність між мовно-культурною ідентичністю та політичними орієнтаціями відсутня і усередині самих регіонів країни, констатує і М. Рябчук в одній зі своїх попередніх праць. Як і Р. Шпорлюк, М. Рябчук вважає Київ найяскравішим прикладом переважно російськомовного міста, яке за своїми політичними вподобаннями виявляється, як правило, ближчим до “націоналістичної” Галичини, аніж до переважно україномовних містечок і сіл довколишньої Київської области. Рябчук констатує, що політичний вибір в Україні залежить не тільки від мовно-етнічного чинника, а й від чинника суто громадянського47.

Р. Шпорлюк наголошує на тому, що щойно за радянських часів Донецьк і Львів опинилися вперше в своїй історії у межах однієї держави, позаяк Донбас був приєднаний до УССР 1918 року московським урядом. До того часу величезна частина українських земель до приходу більшовиків перебувала у складі Російської імперії понад сто років або і довше.

Р. Шпорлюк вбачає одну із причин, чому Україна не схожа на середньоєвропейські держави, в тому, що її громадянське суспільство ще не зорганізувалося в загальнонаціональну силу — від Ужгорода і Львова до Луганська й Донецька, охопивши всю територію краю48.

Без огляду на те, які сильні б не були аргументи на підтримку поняття “двох Україн”, слід пам’ятати про те, що в 1991 році більшість жителів східної України проголосувала за незалежність держави. Це свідчить про те, що вже тоді українська нація, як на заході, так і на сході, перебувала в процесі формування. Треба сказати і про те, що як Львів так і Донецьк, попри всі свої відмінності, погоджуються зі своєю приналежністю до України і, отже, визнають Київ своєю спільною столицею.

Очевидно, ні мовні, ні інші культурні відмінності не зумовлюють розпад держави. Тому варто навести слова Джорджа Шефліна, про те, що нації є водночас і “громадянськими”, і “етнічними”: “Так звані великі громадянські нації Заходу… не позбавлені й певних етнічних ідентичностей; просто вони там інституціалізовані через державу та громадянство (громадянське суспільство)”49. Доцільні у тому контексті і слова Юліана Бачинського, який ще у 1895 році написав, що “Боротьба за політичну самостійність України не відноситься виключно до українців-народу, а взагалі до всіх, що замешкують Україну, без огляду на те, чи це автохтон-українець, чи колоніст: великорос, поляк, жид чи німець. Спільний інтерес зукраїнщить їх, змусить їх усіх стати українськими “патріотами”50. Отже, як зазначив Р. Шпорлюк, будівники демократичної, прозахідної України мають бути достатньо мудрими, щоб не відступити від засад 1991 року, які підтверджують загальну тезу, що “національність є рядом інтерактивних процесів, котрі включають етнічність, державу та громадянство; всі ці чинники формують ідентичність” (Шельфін), — і не поставити мовні, етнічні та регіональні відмінності вище від ідеалів громадянської та демократичної держави. Вони мусять протидіяти спробам ототожнювати певні політичні орієнтації — демократію чи совєтизм, “Європу” або “Євразію” — з певною етнічною, мовною чи регіональною групою51.

2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

Як доведено в попередньому розділі, Донеччина – регіон України,

який має стільки спільного з іншими регіонами країни, скільки ж оригінального, характерного тільки для нього. Це стосується усіх царин, які охоплюють гуманітарні науки. Формування та дослідження літературного процесу не є жодним винятком і це, до речі, недивно. Літературний процес як явище обумовлюється цілою низкою факторів, які відносяться до мистецького і суспільного порядку та інтенсивності літературного життя в досліджуваному регіоні, чи теж культурному осередкові країни. Найбільш поширені досі періодизації української літератури авторства Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та інших дослідників досить близькі між собою у тому значенні, що, охоплюючи літературу рідного краю у широкому масштабі, не завжди враховують специфіку виникнення та формування літературного процесу в даному регіоні країни. Як зауважує дослідник літературного процесу на Донеччині В. Оліфіренко, історичні обставини в Україні спричинили те, що “п’ємонтами” духовного життя були не тільки провідні культурні центри країни – часто ставали ними місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Враховуючи унікальний характер літератури даного регіону, заки він встигне влитися у течію народної літератури у своїй сукупності, варто скористатись дещо адаптованою періодикою для дослідження як літератури регіону зокрема, так і її внеску до української літератури взагалі. Адже різноманітність і неоднозначність літературного процесу у регіонах країни варта того, щоб досліджувати її як окреме явище, яке збагачує літературу країни та надає їй унікальності. Чи не наймолодшим з-посеред окремих регіонів-осередків літературного життя на сході України є Донбас, назва якого скоріше асоціюється з індустріальним серцем країни, аніж культурно-мистецьким змістом. Однак, територія яку нині охоплює Донбас має характерні для себе джерела виникнення літератури (за В. Оліфіренком, вона в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур) та унікальний (з огляду на вплив історії та населення регіону) літературний процес. Не менш оригінальними є нинішні процеси, які відбуваються в літературі та критиці Донеччини.

Донбасові є чим гордитися, якщо подивитися на те, що попри жорстокі умови, україномовному літературному життю, яке виникло в регіоні в останні роки минулого століття, вдалося не лише вижити до нинішніх часів, та ще набрати нової потуги з бігом часу. Донеччина видала на світ багатьох письменників, критиків літератури та культурних діячів, імена та твори яких зараз входять у загальний фонд української літератури.

Досліджуючи літературне життя Донбасу, слід враховувати вкрай несприятливі умови з боку урядів, як царського так і радянського (та і деякою мірою діючого), русифікацію населення, ЗМІ та регіональних еліт. Крім того, його треба розглядати крізь призму історичного та культурологічного становищ регіону. Тому, досліджуючи літературний процес на Донбасі, мабуть, частіше доводиться перетинати межі літературознавства та інших наук, ніж це могло б бути у випадку інших регіонів. З таким підходом погоджується і В. Оліфіренко, вважаючи, що лише широкий погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає підстави до визначення його основних етапів розвитку52.

2.2 Донеччина в давній літературі

Перші згадки про територію, яку нині займає Донеччина зустрічаються в літописах Геродота, грецького історика, який правдоподібно відвідав Причорномор’я53 приблизно у 440 році до н.е. Геродот присвятив цієї території четвертій книгу своєї „Історії” (званою „Мельпоменою”). В ній історик описує похід перського царя Дарія на землі Скіфів та передає чимало зауважень, завдяки яким можна зорієнтуватися, що мова іде про нинішні терени Східної України54.

Згадки Геродота про те, що Дарій прибув до землі Скіфів55, які (Скіфи) „…прибули до Азії, щоб витиснути Кіммерійців…” та які „…колись заселяли Азіятськи терени… та покинули свої домівки, перетнули Аракс та прибули на Кіммерійські землі,” співпадають з раннюю історією регіону.

Причорномор’я та племена, що його заселяли, згадує також готський історик Йордан, який є автором “Гетіки” написаної у середині УІ ст. Його твір присвячений здебільшого племені Готів, однак згадує і інші племена центральної і східної Європи, з якими Готи у III-IV ст. Зіткнулися, переходячи у північне Причорномор’я (тобто Венедів, Антів і Склавінів). За Йорданом плем’я Антів заселяло територію між Дністром та Доном56. Історик пише про них, що “після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха”57.

Згадки про географічні реалії Приазов’я наявні також в давньогерманському героїчному епосі, відображення якого потрапили до древньонімецької та англосаксонської літератур. Пам’ятки германського епосу, які дійшли до наших часів, пов’язані з подіями епохи великого переселення народів. Внаслідок цілої низки причин історична основа в них дуже видозмінена, оскільки коли виникав германський епос, в їхній свідомості дійсний факт і вигадка ще не відокремлювалися. Що більше, в усній пісенній творчості події, факти та особи переосмислювалися і героїзувалися. Крім того, пам’ятки ці виникли в добу язичництва як усні твори, а письмову форму набули вже після прийняття християнства. Тому при записі підлягали обробці вже в християнському дусі58.

Згадки про Донецький край наявні також в літературної спадщині інших країн, наприклад у скандинавській «Старшій едді», англо-саксонському «Беовульфі» та германській «Пісні про Нібелунгів». Як відомо, на зламі УIII та IX ст. починається масова експансія Скандінавців, відома під назвою “епохи Вікінгів”, яка продовжувалася у наступні століття. Її обумовлювали різні причини, зокрема необхідність в нових землях, нагода розширити торговельні зв’язки та політичний вплив. Експансія Вікінгів була широкою з географічної точки зору, але її характер був неоднорідним в різних регіонах Європи; коли Датчани і Норвежці безчинствували в її західній частині, експансія на схід мала лагідніший характер. Шведські купці та воїни вже знали шлях до Чорного моря, тобто т.зв. шлях “од Варягів по Греки”. Варяги, як називали Скандінавців на Русі, охоче вступали в дружини слов’янських князів і на службу до візантійських імператорів.

Усі три вищезгаданні твори мають зв’язки зі скандінавською культурою, які виникають з їхніх сюжетів, походження чи теж подальших подій. Такий хід подій стосовно обговорених творів підтверджує думка Д. Чижевського, який вважає, що давні елементи київської літератури не обмежуються слов’янською народною словесністю. Відомо, що як князівська родина, так дружина та певні міські купецькі кола походили зі Скандінавії. Тому в київській літературі наявні поруч елементів слов’янської словесності елементи словесності варязької. Однак, не завжди можна бути певним, що спільні для київської та скандинавської літератур елементи (наприклад перекази), позичені Києвом від Варягів. Оскільки як Варяги, так і Слов’яни належать до індоєвропейців, можна припускати, що спільні прикмети потрапили до обох літератур спільним індоєвропейським шляхом. Можна також припускати, що відбулося і протилежне, тобто засвоєння Варягами певних літературних елементів від Слов’ян. Позаяк князівський рід походив саме із Скандинавії, теза про приплив нових скандінавських культурних впливів на слов’янську людність (та навпаки) обгрунтована59.

Перші згадки про території Донецького краю в давній літературі дійшли до нас у „Велесовій книзі” (автентичність якої дискутується), що відтворює події народу поколінь від Богуміра до Дира, тобто ХІІ до н.е.-ІХ ст60. Історія віднайдення „Велесової книги” сама по собі дуже цікава, позаяк вона стосується зовсім недавних часів. Дощечки пам’ятки літератури було знайдено офіцером денікінської армії у 1919 році в розгромленому маєтку нащадків козацького роду в харківській губернії. Написана „Велесова книга” очевидно у ІХ ст. за абеткою 27-ми літер, в якій поряд із грецькими було і 9 слов’янських. Увага „Велесової книги” зосереджена на території, про яку згадав раніше Геродот – отже ідеться про колишню скіфську землю, тобто причорноморські степи від Карпат до Дону. Пам’ятка дуже популярна і нині, як твір, який говорить про мужність пращурів українського народу та їхнє прагнення свободи61. Наміром авторів „Велесової книги” було передати нащадкам як історію народу, так і поради стосовно збереження любові та пошани до власного краю у майбутньому.

Зміст „Велесової книги” переказує чимало довідок, що стосуються сучасної території Донеччини, наприклад у фрагменті “А русь звернулася до них і сказала: «А що ще буде?» Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими”, або “А хазари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.”, та ще “А за сто літ з’явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя”. Інший фрагмент згадує річку Калку, біля якої поселилися слов’янські племена: “І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Калицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону. І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами і іншими племенами. І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на нії спокійно”, а ще інший так описує розташування слов’янських поселень „Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили”. Як згадано раніше, метою “Велесової книги” було переказання своєрідного заповіту нащадкам народу, отже пам’ятка вчила між іншими, що “Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро”, а стосовно народного питання, що “…подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам…” та що “… будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших”62.

Донецький край згаданий також у літописному оповіданні “Битва на Калці”, який зберігся в Суздальському, Галицько-Волинському та інших літописах63. Твір розповідає про легендарну битву на річці Кальці64, яка відбулася у 1223 році, та в якій князівські війська зазнали від Татар нищівної поразки. Текст літопису відносять до ХІІІ ст65. Згадки про Донеччину наявні, наприклад, у такому фрагменті: “Ясы, Обезы и Касогы; приидоша же на землю Половетскую, и Половцемь ставшим, а Юрьи Кончаковичь бе болий всех Половець, и не може стати противу лицу их, но бегающу ему; а Половци не возмогше противитися им, побегоша, и мнози избиени быша, и гониша их до реки Днепра, а иных загнаша по Дону и в лукоморя, и тамо изомроша и убиваеми гневом божиим и пречистыа его матери”66.

Найбільш відомою та досліджуваною пам’яткою літератури княжої доби, яка вміщує згадки про Донецький край, є “Слово о полку Ігоревім”. Цю героїчну поему, яку наприкінці ХІІ ст. написав невідомий автор відносять до найвитдатніших світських пам’яток Київської Русі67. Пам’ятка ця належить до так званої “дружинної поезії”, яка пов’язана з панівними шарами суспільства Київської Руси і саме тому зображує феодальний лад в державі68. Темою поеми є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на Половців, який відбувся навесні 1185 року. Історія відтворена поетом за допомогою епічно-ліричних засобів з метою піднесення принципу долі Руської землі та засудження князів за їхні міжусобні чвари. Саме ідеї єднання руських князів та фактична єдність Руської землі були провідними ідеями цього твору69.

Сьогодні нараховуємо близько 5000 дослідницьких праць про “Слово”. Протягом часу “Слово” сталося важливим джерелом вивчення історії України-Руси, літературної мови того часу, історичної географії та багатьох інших проблем70. Оскільки моя праця стосується Донецького краю, я хотів би зупинитися тільки на історико-географічних згадках про цей регіон, які зустрічаються у “Слові”. На думку А. М. Робінсона, у час створення “Слова” Русь обіймала cередню Наддніпрянщину із додатком Сіверської землі, з входженням якої до складу Руси завершилося формування її території, оскільки визначилися її північно-східні кордони. До речі, ця територія більш-менш відповідає сучасній території України. Саме це зумовлює епохальне значення твору в історії України руської доби71. У “Слові” чимало згадок про Донецький край, однак найбільш цікавою здається згадка у фрагменті, який стосується мальовничої розмови Ігоря з Дінцем,

“Ігореві Бог показує путь з землі Половецької на землю Руську, к батьківському золотому столові.

Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить — Ігор бдить. Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до малого Донця.

Кінь опівночі [став]. Овлур свиснув за рікою — дає князеві розуміти.

Князя Ігоря нема! Кликнули. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим вовком, і побіг к лугу Донецькому.

Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю.

Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней.

Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”.

Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев. Ти стеріг його гоголями на воді, чайками на струях, чернядю на вітрах”72.

За М. Грушевським, саме бажання напитися “Дону великого”, тобто побувати в осередку вражої сили, яка тоді загрожувала Русі, виявилося спонукою для походу, якому присвячене “Слово”. Оповідання про сам похід, що відбувався серед степу, навантажене здержливою, скупленою енергією. Попри тривогу, яку здається сповіщувати природа, князівський щит, продовжує різати землю яку називає “Слово” чистим полем Половецьким. “Слово” сповнене настроєвих образів степу та його природи. Тут варто навести згадку про „шоломя”, тобто степові горби, які закривають останній вид на Руську землю73. Слово відмежовує Руську та Половецьку землі, про що згадує і А.М. Робінсон у своїй праці74. Згадки про східноукраїнський степ у „Слові” вірно зображують середовище регіону тих часів та „степові стихії”, які мусили враховувати всі новоприбулі. Відмежування Руської та Половецької земель найкраще зображено у нижченаведеному фрагменті “Слова”:

“Почнемъ же, братіє, повість сію отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря,

иже истягну умъ крЂпостію своєю

и поостри сердца своєго мужествомъ,

наплънив ся ратнаго духа,

наведе храбрыя своя плъкы

на землю ПоловЂцькую,

за землю Руськую”75.

Територія східноукраїнського степу (тобто сучасна територія південної Донеччини) постійно знаходилася в колі інтересів Київської Руси, тому сутички з Татарами були насущним хлібом тих часів. Однак після поразки, яку завдали руським князям Татари в 1223 році у битві на Кальці (про яку згадано у літописі “Битва на Кальці”), Татари почувалися там дедалі впевненіше. Це зумовило Русів відступати аж до Дніпра, який ще тоді оберігав їх від наскоків кочовиків. Захист Дніпра, виявився недовготривалим, оскільки вже у 1239 році Татари напали на Київську Русь та зруйнували її вщент76. Татарська навала та утворення Золотої Орди спричинили тривалу перерву в заселенні Донецького краю.

Згодом великі, багаті, але й небезпечні степи знов почали приваблювати тих, хто бажав спасіння від рабства та гніту. Оскільки у ХУ-ХУІ ст. українським степом правили васали Кримського хана, подальші події на південних землях Донеччини були зумовлені боротьбою запорозького козацтва проти загарбників. Саме на Донеччині становилося Українське козацтво, продовжувалися козацькі традиції Запорозької Січі козаками, що боронили південні землі краю77.

Виникнення усної народної творчості на Донеччині пов’язане саме з козацтвом та добою його розвитку. Народна творчість дуже важлива з огляду на дослідження літературного процесу на Донбасі, оскільки саме вона стала основою не лише художньої літератури, але і театру, музики та образотворчого мистецтва у регіоні. Козацтву присвячено багато творів, які висвітлюють історичні події. До них належать пісні про козацьких героїв, Морозенка та Супруна, що боронили рідну землю. Ці уснопоетичні твори тісно пов’язані з Савур-Могилою, біля якої відбуваються відображені в них події, та на якій славні козаки-герої склали свої голови78. Савур-Могила насправді існує як географічна точка на карті Донеччини. За історичними довідками, на Савур-Могилі, висота якої сягає майже 280 метрів, козаки влаштували одну зі своїх сторож. На думку мовознавців, слово “савур” походить від тюркського “сауыр”, яке означало степову височину з вершком круглої форми79.

Саме на Савур-Могилі з рук загарбників гине легендарний козак Морозенко, про якого в усній творчості складено чимало пісень.

Твори ті зображують Морозенка як народного героя, який віддав життя рідній Україні та який вславився своєю відвагою у боротьбі проти ворогів. Загибель Морозенка оспівується так:

“Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну!80”

Очевидно, вже у часи коли пісня побутувала у народі, козак Морозенко перейшов у розряд всеукраїнських (тобто не лише східноукраїнських) героїв, позаяк пісня починається та завершується словами,

“Ой Морозе, Морозенку

Ти славний козаче

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче…”

Це лише один із багатьох наявних у народній творчості Донецького краю прикладів, що вона увійшла у загальний фонд творчості українського народу та серйозно його збагатила.

Образ Савур-могили з’явлюється поряд із картиною донецького степу в думі “Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі”. Твір описує шлях втечі трьох братів з Азова, що в Ростовській області в Росії, до Савур-Могили та далі вглибину сучасної території Донеччини.

Могилу згадує і Тарас Шевченко як в своїй ліричній творчості, так і співаючи свої улюблені пісні та думи. Звичайно, народна творчість та сюжети пов’язані зі степовою, козацькою Україною, виявились для нього натхненням до написання багатьох ліричних творів. У своєму щоденнику в 1857 році він пише, що “…наша славна-преславна Савор-Могила розкопана… Я люблю археологію. Я поважаю людей, котрі присвятили себе цій таємничій матерії історії. Я добре усвідомлюю користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна і навіть дурна прихильність до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

“У степу могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла…81”

Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:

“І вітер не віє

І сонце не гріє

Тілько в степу при дорозі

Могила чорніє.

У тім степу річка

Через річку кладка

Ой не кидай козаченьку

Рідненького батька…82”

Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс83.” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака84.

Козацькі сюжети, пов’язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,

“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:

“Чорна рілля ізорана, гей, гей

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей

І кулями засіяна.

Білим тілом зволочена, гей, гей

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей

І кровію сполощена85.”

Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів86. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.

Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов’язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій87. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків88.

2.3 Літературне життя Донбасу в ХІХ – поч. ХХ ст.

Початок наступної хвилі бурхливого розвитку письменства на Донбасі припадає на ХІХ століття. Цей період асоціюється з декількома видатними письменниками, які походили з Донбасу, або присвятили йому своє творче зусилля. Щоб проілюструвати цей період, зупинимося на найбільш значущих постаттях.

Безсумнівно одним із видатних донбасівських письменників-романтиків цього періоду був Михайло Петренко, який народився та жив у Слов’янську в ХІХ столітті. Сьогодні М. Петренко особливо відомий як автор пісні “Небо”, яка стала популярною по всій країні89. Відомо, що М. Петренко любив своє місто, якому присвятив цикл віршів “Слов’янськ”. З цим містом пов’язано багато різноманітних вражень з його життя, які не могли не мати впливу на пізнішу творчість автора. Ідеться про його радісне дитинство на Донбасі та пережиту тут першу, нещасну любов90.

Хоча народився він на Харківщині, а не на Донбасі, Борис Грінченко, все-таки присвятив регіонові величезний шматок свого життя та, звичайно, чималу частину своїх прозових і поетичних творів та нарисів. Зв’язки Б. Грінченка із Донбасом почалися, коли він став вчителювати в школі Христі Алчевської в селі Олексіївка на Луганщині та відбиваються в його творчості91. Вважається, що період, який Б. Грінченко провів на Луганщині, був часом його формування як письменника та який вплинув на багато написаних ним творів.

Саме тут він розвивав свій педагогічний талант та продовжував літературну, громадську та наукову діяльність, назавжди вписуючись в картину регіону92.

Іншим відомим донбасівським поетом був Микола Чернявський, який збагатив дискурс цього часу завдяки поєднанню в своїй поезії різних напрямів, тобто романтичного, реалістичного та модернізму.

У своїй творчості він також звертався до новітніх тоді течій як імпресіонізм та символізм. Багато місця у творчості М. Чернявського зайняв рідний край, тобто степовий Донбас. Прикладом були “Донецькі сонети”, які вийшли в 1898 році в Бахмуті та, ймовірно, були першою художньою книжкою, надрукованою на Донбасі. Творчість М. Чернявського насичена не лише духом степового краю, але теж сучасним його життям. У своїх віршах (н.пр. “Шахтар”) поет звертається до сюжетів пов’язаних з працею шахтарів. Доля М. Чернявського виявилася трагічною, позаяк його було арештовано НКВС та сфабрикованими звинуваченнями засуджено на смертну кару, яку було здійснено у січні 1938 року93.

Спиридон Черкасенко, який народився на Миколаївщині, потрапив на Донбас у зв’язку з роботою на посаді вчителя з 1895 року. На Донбасі він активно увійшов у тутешній літпроцес, пишучи та друкуючи в часописах свої вірші, оповідання та драматичні твори. Познайомлення С. Черкасенка з тяжкою працею шахтарів спричинило його зацікавлення цією тематикою та присвячення своєї творчості саме їй. Класові суперечності, які тоді охопили Донбас не залишили письменника байдужим до долі шахтарів того часу (нюпрю вірш “Шахтарі”). Дуже цікавий вірш “Монолог”, зміст якого можна б віднести і до сьогоднішніх часів, а особливо до подій кінця 80-тих років на Донбасі. С. Черкасенко є одним із перших, які приділили шахтарям та їхнім справам стільки уваги та які у своїх творах так глибоко аналізували їхнє життя, досліджував шахтарське суспільство Донеччини94.

“Велетнем із Донбасу” назвали Микиту Шаповала, автора багатьох статей та книг, кількох поетичних збірок та підручників. Крім письменства, М. Шаповал займався дослідженням соціологічних тем та громадською діяльністю. Спектр його діяльності виходив далеко поза рідний Донбас і став всеукраїнським. М. Шаповал добряче розумів, як важливо було для України мати свідому інтелігенцію та працював на те, особливо в рамках часопису “Українська хата”95. І в його творах зустрічаються згадки про Донбасівські сюжети, які він зрештою дуже добре знав, виховавшись в Бахмутському повіті та почавши працювати на шахті ще молодим хлопчиною96.

Так і почалися 20-ті роки ХХ-го століття, які на Донбасі виявилися дуже бурхливим періодом з огляду на тяжку ситуацію з суспільно-економічного боку. Все-таки саме у ті тяжкі часи, у вересні 1923 року в Бахмуті вийшов перший нумер місячника “Забой”, який видавався як додаток до відомої вже газети “Всеросійська кочегарка”. Протягом короткого часу на сторінках “Забою” стали друкуватися дебютуючи тоді поети, наприклад Володимир Сосюра, Павло Безпощадний, Григорій Баглюк та інші. У наступні роки до гуртка, який створив довкола себе “Забой”, прибуло ще багато інших талановитих письменників із Донбасу. На жаль, русифікація, яку в другій половині 1930-тих років було посилено на Донбасі, спричинила поповнення змісту “Забою” текстами багатьох російських письменників. Боротьба радянської системи проти “Забою” продовжувалася та прибирала дедалі серйозніших мірил. В 1933 році було знищено україномовний тираж журналу та заарештовано головного редактора, Григорія Баглюка та його заступника, Василя Гайворонського. Г. Баглюка було відправлено до Воркути де його розстріляно в 1938 році97.

Серед письменників, які пов’язані з Донбасом та які дебютували в 1920-ті роки, називається декілька дуже відомих сьогодні прізвищ. Одним із них є прізвище Павла Байдебури, який в своїй творчості присвятив Донбасові багато уваги. Про Донбас він писав як для дорослих (історичний роман-трилогія про Донеччину), так і для дітей (книга “Діти шахтарів”)98.

Серед цих письменників числився також Григорій Баглюк, поет і прозаїк, про якого я згадав раніше при нагоді журналу “Забой”. Г. Баглюк починав свій робочий шлях як шахтар. Однак він дуже цікавився літературою та скоро став відомим серед “забойців” поетом. У статтях та нарисах Г. Баглюк описував життя трудового Донбасу. Рідному краю присвятив також свої романи99.

Якщо розглядати період 20-тих та 30-тих років ХХ століття, Донецька тематика найчастіше звучала у творах Сави Божка, Льва Скрипника та Володимира Сосюри. С. Божко розпочав свій писменницький шлях історичним романом “В степах”. Соціологічні міркування, які С. Божко вмістив у своєму романі, стали основою для розкриття ним картини становлення Донеччини як промислово-вугільного регіону України. Згодом С. Божко почав писати на шахтарську тематику, причому робив це у дуже цікавий спосіб, за допомогою багатопланового погляду на долю гірників в контексті суспільно-політичних проблем Донбасу. У 1930-тих роках С. Божка почали цькувати та врешті звинуватили його в участі в антирадянському націоналістичному підпіллі. Його відправили у в’язницю, з якої звільнили в 1943 році під час Другої світової війни. У повоєнні роки до письменства його так і не пустили і йому залишилося працювати на шахті аж до смерті в 1947 році100.

Коли б Лев Скрипник не помер в ранньому 36-річному віці, можливо, саме він міг би претендувати на звання “співця Донбасу”, завдяки його оповіданням, що оспівували рідну землю письменника. Душа Л. Скрипника, який народився в шахтарському селищі та провів молодість на Донбасі була дуже близько шахтарського життя та природи донецького краю. Життя Донбасу стало для Л. Скрипника об’єктом творчого зображення, відбитого в збірках оповідань. Л. Скрипник не підкорявся обмеженням, які наводила радянська влада, та віднайшов засіб для того, щоб передати красу рідного донецького краю саме у правдивому слові101.

Звичайно, найбільш видатним з-посеред трьох згаданих мною авторів виявився Володимир Сосюра, якого згодом назвали “Співцем Донбасу”. В. Сосюра, автор 80-ти збірок поезії та автобіографічного роману “Третя рота”, народився в Дебальцевому в 1898 році. Його творчість була сповнена захоплення красою рідного краю та подіями, якими тоді жив Донбас102. Становлення В. Сосюри як митця припадає на перші пореволюційні роки. В 1921 році вийшла його перша збірка “Поезії”. Аж до смерті у 1965 році поет віддавався літературній праці, попри складнощі, які приносило життя та часи, у які поетові довелося жити103.

Отже таким було становлення історії та літературного життя Донецького краю до дебюту неперевершеного досі донбасівського письменника, Володимира Сосюри. В описані вище часи йому довелося дебютувати та пробивати свій мистецький шлях, на якому неодноразово поет зустрічав смертельну небезпеку. Саме на житті та творчості В. Сосюри я хотів би зосередитися в цій праці.

Розділ 3. Володимир Сосюра

3.1 “А все ж я донецький поет…” (Донбас у творчості В. Сосюри.)

Донбасівці завжди пишалися тим, що на Донеччині народився та виріс такий великий поет. Ще більшою причиною пишатися є те, що до кінця свого складного життя В. Сосюра залишився вірним своєму улюбленому шахтарському краєві. Саме Донбасові поет присвятив чималу кількість творів, розміщених у виданих ним 80 збірках поезій.

Саме біографію та особистість поета розглядаю як визначальні моменти його творчості та водночас найбільш придатні для її вивчення, особливо коли йдеться про ліричні твори, які оспівують Донеччину, яка завжди була для поета найдорожчою. В наведених нижче фрагментах творів побачимо приклади біографічних та, в результаті, душевних зв’язків В. Сосюри з його малою батьківщиною.

“І сниться, все сниться й донині

берізки тонкий силует.

Хоч знаний я всій Батьківщині

А все ж я донецький поет.”104

Так писав В. Сосюра в одному із своїх найбільш популярних віршованих творів. Вірш цей написав В. Сосюра, вже будучи відомим по всій країні поетом, живучи в її столиці, Києві. Як видно, де б не кинула поета його складна доля, він так і залишався вірним своєму улюбленому Донбасові. З Донбасом В. Сосюра пов’язаний ще з дитинства, та згадки про дитинство проведене на Донбасі зустрічаються в багатьох його творах як ранніх, так і пізних періодів творчості. Нагадаймо ще один із рядків (із вірша «У гудках далина розцвіла…»), написаних в часи, коли поет вже мешкав в столиці:

”Київ, Київ, тебе я люблю, а ще більше люблю Третю Роту!»105 Донеччина – рідний край Володимира Миколайовича Сосюри, позаяк народився він 6 січня 1898 року в місті Дебальцеве Донецької області. Дитинство і юність поет провів разом з батьками в селі Третя Рота, що на Луганщині. В. Сосюра виростав у великій сім’ї – в його батьків було десятеро дітей. За фахом батько поета, який помер рано, був креслярем, однак насправді займався різними професіями, часто переїздивши з одного місця в інше. Мати була робітницею. Сім’ї Сосюрив важко було жити, особливо з часу, коли помер батько поета. Молодий поет почав працювати рано, а його першим місцем роботи був Донецький содовий завод106, згадки про який часто зустрічаються в творчості поета. Нелегким, а навіть, бувало, трагічним був життєвий шлях поета. Ще молодим хлопцем він пішов добровольцем до війська Української Народної Республіки. Тоді він уперше глянув смерті у вічі, перебуваючи у полоні червоних. Пізніше радянська влада намагалася сформувати образ В. Сосюри як палкого пропагандиста комуністичних ідей. Тому саме замовчувалися обставини вступу В. Сосюри до військ УНР, зате наголошувалося на тому, що поет служив на боці «червоних». Після воєнних заколотів влада не випускала поета із своїх рук, даруючи життя взамін за «патріотичні» радянські вірші. Поета було цьковано, а його слухняності влада домагалася такими заходами, як арештування і запроторення до таборів його дружини Марії Гаврилівни та доведення самого поета до психічних зривів. Як видно, нелегким було життя В. Сосюри. Терплячи величезний біль та журбу, поет сприймав страшну наругу, яка стосувалася не лише його, але і цілого українського народу. Одним із найбільш відомих віршів В. Сосюри, в якому поет передає красу свого краю та любов до нього, є вірш «Донеччино моя», в якому він наголошує на своїй близкості до рідної землі. Метафоризація мови, якою користується поет, емоційність зорових і слухових асоціацій є обумовленням фізичного відчуття змальованої картини. Сукупність художніх компонентів витворюють настрій ліризму, властивого В. Сосюрі, та передають любов поета до рідної землі. Це видно в багатьох творах В. Сосюри, але особливо у вірші «Донеччина моя»:

«Донеччино моя,

твоїх вітрів дихання

Я віддчуваю знов,

як в ті далекі дні,

Коли квітки в росі солодкого світання

Над голубим Дінцем всміхалися мені.

Немов душею п’ю твого труда весну я

У радості степів, у гомоні дібров,

І музику гудків твоїх я знову чую,

Донеччино моя, життя мого любов!”107

У цьому вірші бачимо все, що характерне для Донецького краю, тобто красу його природи, серед якої виростав поет, але теж і згадку про тяжку працю жителів регіону та його заводське життя (чого і стосується згадка про «музику гудків»). Далі поет продовжує:

“Донеччино моя, моя ти Батьківщино,

Тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув як дитина,

Щоб знов набратись сил для пісні і життя.”108

Як скоро побачимо, Донеччина виявиться одним із лейтмотивів творчості поета, присутнім з початку його творчості до самого кінця, без огляду на інші обставини, які могли мати вплив на творчість поета. Попри те, що дитинство поета, проведене на Донеччині та Луганщині, не було легким, однак все-таки в його віршах воно зображене як чудесний період у житті, про який у пам’яті поета залишилися лише приємні згадки. Так теж поет описує місця, пов’язані з його юнацькими літами:

“Які там милі срібні ріки,

А далі сині, як у сні…

Ні, без Донеччини навік

Зів’яли б всі мої пісні.”109

Або ще інший вірш:

“Далекий рідний мій Донбас

встає, мов із тумана…

я оспівав тебе не раз,

зоря моя рум’яна!

В твоїй колисці я гойдавсь,

Овіяний гудками

І за її краї чіплявсь

Маленькими руками.

Тобі одній згадок моря

І пісня, що не в’яне,

Моя рум’яна зоря,

Донеччина кохана.”110

В. Сосюра народився, за його власними словами, на станції Дебальцеве, якій присвятив один із своїх менш відомих, але дуже красивий твір: “Дебальцеве моє, колиско днів моїх, Це ти мені дало співучу, ніжну вдачу, І славлячи життя невиданий розбіг Я піснею тобі, Дебальцеве, віддячу…”111Вірш цей дуже цікавий, позаяк він показує вдачу поета, яка була насправді дуже ніжною та співучою — це помітно як у його творчості, так і дивлячись на його життєвий шлях та долю. В подальшій творчості, В. Сосюра прирівнював навіть життєвий шлях до “пісні життя”. Оскільки вірш цей з’явився у друку в 1973 році, він є ще одним з-посеред багатьох художніх виявів вдячності поета за те, що Господь дарував йому саме таку вдачу, хоч з її приводу доводилося поетові багато страждати. Безперечним є те, що саме ця велика любов до рідної землі, яка пробудилася у В. Сосюри дуже рано, змушувала поета вже змалку трохи по-іншому дивитися на світ та знаходити в буденному – незвичайне та в звичайному – особливе. Як наголошував сам поет у своїй автобіографії, його батько, Микола Володимирович часто міняв роботу і з ним мусила переїздити його сім’я. Саме чергова зміна роботи батька спричинила переїзд сім’ї Сосюрів у Третю Роту, якій поет присвятив особливо багато місця у своїх творах та особливо у своєму автобіографічному романі “Третя Рота”. В одному із віршів він писав про неї такими словами: “Шахтарське селище на Білій горі, Під нею заводу встають димарі, Їх хмари торкають верхами, За ними Лисиче садами буя, Й шумить Третя Рота – домівка моя, Я з вами всім серцем, я з вами..”112До речі, Третій Роті та іншим місцям, пов’язаним зі своїм дитинством, присвятив поет свій автобіографічний роман “Третя Рота”, який за допомогою епічних засобів передає те ж саме, що і ліричні твори поета.Не залишилась без згадки і Кам’янка, тобто містечко, в якому молодий В. Сосюра навчався в сільськогосподарському училищі. У вірші, який, до речі, затитулований “Кам’янка”, знайдемо дуже яскраве відображення ставлення поета до спогадів про це місце і час: “Хіба я Кам’янку забуду, де вчився і любив колись, де і тепер так юно й мило на школу дивиться блакить. І сад, що ми посадовили, Профшкільцям радісно шумить! Над Кам’янкою рідні зорі, Як і колись…”113Важливим мотивом багатьох ліричних творів В. Сосюри, пов’язаних з рідним Донбасом, є мотив любові. Ідеться про почуття, які поет переживав саме на Донеччині, та про жінок, які були об’єктами його любові. Як правило, поряд із любов’ю наявна у цих творах палкість, гарячість, туга та розлука:

“Твої губи – розтулена рана…

Ми хотіли й не знали – чого…

Од кохання безвольна і п’яна

Ти тулилась до сердця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,

І розлука, і сльози вночі…

Як у небі ключі журавлині,

Одинокі й печальні ключі…”114

Або фрагмент ще іншого вірша:

“Там на березі трава

про любов шепоче…

Хвиля сріблом виграва,

Сяють очі…

Гей, поля, ви, поля,

Зорі над рікою…

Видно шахти здаля,

Ми в човні з тобою.”115

Так як я згадав вище, любов до рідного краю , тобто Донбасу та співвітчизників, немов червоною ниткою проходить через усю творчість поета. В ній В. Сосюра часто вказує на різні картини, які змалювало його життя, однак всі вони пов’язані з одним, улюбленим регіоном.

Прикладом цього є рядки вірша “Донечина”, в якому поет зображує рідний край як тло, на якому йому довелося пізнати воєнне та шахтарське життя:

“Як можна серце одірвати

од тих ланів, од тих стежок,

де слухав я громи, гармати

І шахти рідної гудок”116

Якщо ідеться про воєнний досвід поета, який ледь не позбавив його життя, дуже зворушливими є рядки з одного із найбільш відомих поем В. Сосюри “Червона зима”:

“І знов Донеччина…і вітер верби хиле… Й не віриться, що знов побачу я село, Давно покинуте, таке до болю миле… Але багато з нас додому не прийшло…”117Та ще один фрагмент цієї самої поеми, який зображує повернення поета з війни на рідну землю:

“Колеса тупо б’ють… по рейках перебої… Вже міст через Дінець давно прогуркотів… Стою біля дверей… і дихає сосною Квиління вітрове про весни юних днів…”

Велику частину своїх віршів В. Сосюра присвятив індустріальному Донбасові, тобто краю, в якому велетенською працею людських рук добувалося вугілля та вироблявся метал. Образ героя-трудівника, переданий В. Сосюрою в його творчості, насправді не є статичним, а скоріше нагадує мрійливого, задуманого романтичного героя-шахтаря, образ якого жевріє завдяки емоційності, з якою змалював його поет:

“Ось він стоїть, життя окраса,

на голубому неба тлі,

герой труда і син Донбаса,

хазяїн рідної землі.

В усмішку теплу склались губи,

І день в очах його розцвів.

Над ним димлять заводів труби,

Гудуть мотори літаків.

Смуглявий вид, широкі плечі,

І весь він, як життя могуть.

Йому пісні пташки щебечуть

І колоски привіти шлють.

Неначе вилитий з металу,

Він зорить в далі осяйні,І сонце, як вінок, поклало

Йому на каску промені.”118

Варто згадати про досвід поета стосовно співвітчизників-донбасівців, котрі працюють під землею чи теж на заводах. Адже В. Сосюра сам працював колись як на заводах, так і в забої, з лампочкою на шахтарській касці, що аж відбилося на його творчості:

“Там знав я од праці утому, Там ріс я і вперше любив, Шахтарської лампочки промінь Мені у забої світив, Немов каганець, крізь віконце Над сумом осінніх жоржин, Хай світить тепер, наче сонце, Мені у поезії він.”119 Безсумнівно, трудова доля, яка була колись спільною для В. Сосюри та інших робітників Донбасу, спричинила його надзвичайно тепле ставлення до своїх земляків. Це ставлення зустрічаємо в творчості поета. Його виявленням були дуже сердечні, інколи навіть інтимні слова, якими поет звертався до своїх земляків, тобто “рідні мої”, “друзі любі мої”, “дорогі земляки-побратими” і.т.п. У своїй творчості поет не забуває і про те, що Донбас був колискою багатьох подвигів, патріотичних за змістом: “Тут голосом Ангеліної Паші неначе й досі вітер ще звучить. Тут на поверхню вийшла із забою Непогасима слава Мамая.”120Крім віршів, які стосувалися праці одиниць на благо індустріального Донбасу, було у В. Сосюри багато віршів які описували його могутність, точно передаючи гігантичність індустріального Донбасу: “Гудуть заводи, як жуки, біжать десь поїзди мостами, гримлять прощально раз у раз…

Там без кінця залізні гами До неба посила Донбас, І димарі в моїй уяві Встають, як привиди ласкаві, На фоні заводських заграв.”121Цікавими, з точки зору дослідника літератури є ліричні твори В. Сосюри, в яких поет описує конкретне місце, найчастіше місто, але читачеві легко здогадатися, що ідеться саме про Донбас. Таке зустрічаємо наприклад у поемі “Нальотчиця”: “Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані… Туди летить моя душа.”122Звичайно, ідеться тут про донбасівський краєвид (труби димарів на фоні синього неба) та життя найнижчих прошарків трудового суспільства тодішнього Донбасу. Або ще інший твір, “Місто”: “Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги. Хто прийшов із геніальним хистом І зробив це розчерком руки?”

“Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої. Це ж мені заковано стогнати У його засніженій груді…”123 Тут насправді можна лише здогадуватися, що авторові ідеться про Донецьк, або одне із інших донбасівських міст. Все-таки “розчерки руки”, чіткі геометричні фігури, трамваї та ліхтарі нагадують нам про те, що поетові ідеться про відносно нову метрополію. Коли ще згадати, що вірш було написано в 1923 році, я думаю, що можна припускати, що тут ідеться саме про Донецьк.Аналізуючи поетичні твори В. Сосюри, в яких наявні донбасівські сюжети, важко не помітити того, що вони, хоч об’єднані за темою, але мають і інший зміст, за якими легко поділити їх на категорії. Коли одні із віршів описують Донбас крізь призму спогадів про дитинство та юність, проведені там же, то інші роблять це саме на фоні любовних досвідів та сердечних страждань поета. Далі маємо твори, в яких Донбасівські сюжети зустрічаються на рівні з важким та інколи моторошним поетовим досвідом війни, який насправді є досвідом всього населення України, однак через схильність до автобіографічності, поет частіше показує картини бачені власними очами. Врешті, маємо картини Донбасу, часто індустріального, в композиції із портретами донбасівських трудівників, які, до речі, є виявами автобіографізму поета.Володимир Сосюра ніколи не відцурався своєї донбасівської малої батьківщини, а навпаки – завжди гордився нею та, вживаючи творчі засоби, зробив чимало для піднесення її рангу. Доказом його невмирущої та невпинної любові до Донеччини є фрагмент згаданого раніше вірша написаного В. Сосюрою вже в роки, коли він уже став славним поетом:

«Хоч знаний я всій Батьківщині А все ж я донецький поет.”

3.2 Особливості характеру Володимира Сосюри та їхнє виявлення в його поетичній творчості

Ранні періоди творчості В. Сосюри припали на важкий для України період – післяреволюційні часи. Про революцію на Донбасі та діяльність радянської влади в регіоні я вже згадав в одному із перших розділів цієї роботи. Тому тут годі сказати, що революція сама по собі спричинила неначе пробудження українського суспільства, штовхаючи його до небачених раніше проявів самореалізації у рамках партії, різних комітетів та рад. Вслід за таким ходом подій збільшилася і популярність друкованого слова, яка активізувала розвиток літератури, також україномовної. Післяреволюційні роки на Україні — час, у який з’явилися літерацькі гуртки та організації. Та все це відбувалося за згодою та підтримкою влади. Однак таке становище функціонувало лише спочатку. Скоро стало очевидним, що ідеологія більшовизму, яку визнавали її російські автори, не зовсім збігалася з ідеологією українських більшовиків. Звичайно, шоб добре закріпитися при провладних позиціях, радянській владі довелося “заполонити” маси та скеровувати їх проти всього, що з точки зору влади могло становити для неї небезпеку. Тому і відчувалася атмосфера нацьковування одних людей проти інших, тобто вигадана на потреби діючої тоді влади класова боротьба. У вступі до антології “Розстріляне відродження” Юрій Лавріненко називає речі своїми іменами, коли пише, що Москва, з люттю переляканого маніяка вчинила терористичний замах на відродження суверенного українського мистецтва, залишаючи з українського мистецтва не те, що ліпше й сильніше, а халтуру і слабину в ім’я старої московської ідеї власної світової імперії124Саме такі обставини супроводжували В. Сосюру на ранньому шляху його творчості, заставляючи молодого поета вже тоді зробити вибір та стати на бік “єдиної правильної ідеї”. Годі почитати ще дореволюційну ліричну творчість В. Сосюри для того, щоб зрозуміти, які протилежні зовсім почуття терзали душу юного ще поета. Адже В. Сосюра цілком свідомо та сумлінно боровся за незалежність України при боці Симона Петлюри, а перейшов на бік червоних лише після розгрому армії Петлюри та для того, щоб залишитися при житті.125 А тепер влада бажала, щоб він обернувся спиною до визнаваних ним попередньо ідей та щоб повністю прийняв ідею, метою якої було будування радянського ладу. З іншого боку, В. Сосюру манила перспектива професійного росту і він, наскільки йому здавалося, був готовий піти на поступки задля цього. Звичайно, радянська влада заграла на струні самолюбства, виявленого В. Сосюрою, яке, до речі, є прикметою, що часто зустрічається у митців та взагалі в людей вразливих та з тендітною психікою. Однак поетові скоро стало відомим, що ніяк йому випручатися та визволитися від впливу подій минулих літ. Перед поетом все частіше почало виникати питання про власну ідентичність та його дійсну позицію стосовно нових порядків на Україні. Вплив цього розтерзання поета наявний в творчості після періоду, пов’язаного з поемою “Червона зима”, тобто після 1921 року. Припускається, що саме тому в творчості поета вживається образ повстання на Поділлі, в якому Петлюра зазнав поразки. Чітким доказом стану свідомості поета того часу є виявлені у творчості сумніви, вагання та зіставлення минулого з сучасним. Однак, набутий В. Сосюрою з приходом радянської влади сплендор відомого в державі поета, те, що його вірші друкували часописи та газети та що він став відомий ширшому загалові, раз за разом відривало думки поета від природних йому ідеалів та знов штовхало його в обійми цієї ж влади. До того ще слід додати факт, що молодіжна інтелігенція тих часів за всяку ціну домагалася здобути освіту. Те, що лише за радянських часів В. Сосюра зміг вступити до інституту та завершити навчання, напевне, якоюсь мірою, мало вплив на рівень його співпраці з режимом. Врешті, деяку роль відігравали і гроші. В. Сосюра любив компанію, а це коштувало. Хоча гонорари були в нього великі, як засвідчують його сучасники, які були з ним знайомі особисто, все-таки поетові часто не вистачало грошей126. Були періоди коли він писав багато віршів під замовлення. Звичайно ідеться про партзамовлення127. Деякі критики вчинків В. Сосюри (зокрема, Б. Антоненко-Давидович) висловлювали навіть думку, що поет ґвалтував свою музу віршами під замовлення та переробленням декотрих ранніх віршів на нові, комуністичні, наприклад “Балади про Гайдамаків” — на “Баладу про комсомольців”. 128 Незабаром з В. Сосюрою почала тісніше працювати ЧК (Чрезвычайная Комисия) та компартія. Саме тоді поетові доводилося вже по-справжньому відмовлятися від свого “я” задля успішного виконання партійних постанов. Це, в свою чергу, не могло не відбитися на творчості поета, в якій стало з’являтися менше рядків про серце, а більше про жахливе майбутнє, бачене поетом. Непевність того, що принесуть наступні дні безсумнівно мала вплив на таку, а не іншу психологічну кондицію поета. На підставі творів В. Сосюри тих часів можна дійти висновку, що він і надалі розумів свою місію українського поета, попри те, що водночас був свідомим цього, що зі шляху праці на радянську владу вже не було вороття назад. Трагедія поета полягала в тому, що попри те, що він клявся перед собою, що навіть в таких тяжких умовах роздвоюватися не буде, йому так і не було під силу дотриматися цієї клятви. На відміну від творчості, пов’язаної з оспівуванням краси донбасівського краю, ліричні твори, які народилися з глибини розтерзаної внутрішнім стражданням душі поета, варто розглянути не лише за допомогою біографічного, але і психологічного методу дослідження літератури. Як наука, що досліджує перетини душевних явищ, психологія повністю надається для аналізу літератури. За словами філософа Карла Густава Юнга, душа є матір’ю та вмістищем як усіх наук, так і кожного твору мистецтва – тому й наука, що вивчає душу, повинна бути спроможна показати і пояснити психологічну структуру твору мистецтва з одного боку та психологічні засновки творчої людини (митця), з іншого129. І читаючи ліричні твори різних авторів, у тому числі і В. Сосюри, важко не дійти висновку, що у багатьох з-посеред них знайдемо небагато з т.зв. денного життя поета, зате опинимося в світі переживаних ним нічних страхів і зловісних передчуттів із темних закутків душі. У наведених у цьому підрозділі творах В. Сосюри маємо нагоду пережити те, що переживав і він, коли згасав день, а голова доткнувши подушки залишалася сама зі своїми думками та стражданням. Безсумнівно, особисте поета багато в чому впливає на вибір та вигляд його творчого доробку. Згаданий раніше К.Г. Юнг зауважив, що власне митець є тим, хто дає особливо цікавий матеріал для психологічного аналізу130. Очевидним стає те, що Володимир Сосюра, з огляду на життя, сповнене конфліктів та могутні сили, які боролися між собою (звичайна людина, яка прагнула особистого щастя, задоволення та життєвої безпеки, проти творчої пристрасті, яка не давала покою душі, комунар проти націоналіста тощо) становить вимріяний об’єкт психологічних досліджень.

В вірші “Як проходжу я мимо” поет пише:

“Як проходжу я мимо заводу,

чомусь сумно і тоскно стає.

Все здається, що сонце заходить

І обличчя цілує моє.

Вже забув я залізні дороги,

Де од молота гулом жене.

І тепер, я не знаю для чого,

Одірвали од тебе мене.

(…)

Де ж ти, мій ніяковий Володю

З золотими очима, як став…

Що колись працював на заводі

І в траві Жюля Верна читав.

Я блукаю сумний і нечулий,

По-осінньому віти хита.

Все минуло, як молота гули,

Як шипшина моя золота.

Тротуарами осінь блукає, і подібний до осені я.

Одсіяли зірниці над гаєм, Так і день мій колись одсія.

На життя я дивлюся неначе Крізь якусь загаровану муть..

І за мною ніхто не заплаче, Як на цвинтар мене понесуть.

Як на зламаних крилах Ікара

в вишину не здіймусь уже я.

О мої золоті тротуари,

О загублена юність моя!”131

Вже перші строфи вірша віддзеркалюють скрутне психологічне становище, в якому опинився поет. Саме це становище спонукає його до душевної подорожі у безтурботне минуле. Видно, що поет не справлявся з величезними, особливо для людини вкрай вразливої, випробуваннями, які постійно приносило життя. Далі, бачимо, що поет, втративши наївність та характерний для молодих людей спосіб бачення світу, не зможе вже дивитися на світ “по-старому.” Останні строфи переказують депресію поета, його незадоволення позірно великими досягненнями, яких йому пощастило добитися. Вірш можна б також проаналізувати за допомогою інших методів, хоча б біографічного, однак сприйняття його змісту не було б тоді аж так багатогранним та не можна б тоді говорити про глибоке душевне спілкування з автором твору, а точніше з тодішнім станом його свідомості, який поет зумисне чи теж мимохіть (таке припускає К.Г. Юнг, стверджуючи, що митець – лише інструмент написаного ним твору132) переніс у написані ним рядки. Однак ще тяжчі часи чекали поета попереду. За роботу на боці влади В. Сосюру почали критикувати провідні літературні гуртки та часописи. Партія в свою чергу сягнула давним-давно вже розробленого методу нацьковування одних людей проти інших, цим разом включаючи в ці дії В. Сосюру, якому було доручено виступати проти окремих

поетів, погляди яких не погоджувалися з поглядами партії. Прикладом таких дій може слугувати вірш “Ми прийдем і туди”, який написаний в ненависному тоні проти Спиридона Черкасенка.Писання віршів на партійне замовлення, під окремі “директиви”, позбавило В. Сосюру місця на поетичних вершинах. Критики починають говорити про творчу кризу поета. Однак, все-таки на нього продовжувала працювати радянська критика, водночас вимагаючи подолання нових завдань. Політичні вимоги до поетів взагалі та до В. Сосюри зокрема особливо зросли після першого з’їзду пролетарських письменників, який відбувся в 1927 році з присутністю представників ЦК КП(б)У. У цей час психологічний стан поета погіршується. Він починає відсторонюватися від людей, навіть мешкаючи задля того в інших містах. Насильницька наполегливість на переорієнтацію поета здійснювалася за допомогою таких засобів, як політичний тиск та спричинення почуття страху за своє життя. Рядки, написані поетом, віддзеркалюють стан його психіки настільки чітко, що всі коментарі зайві: “Станція. Верби. Тополі. Поле. Ріка. Тумани. Падає листя до-долі В сни. Мертво кругом. Безнадія. Марно я чуда зову. Тільки кашкет червоніє Агента Д.П.У.”133

Як не дивно, страх за власне життя призводить людину до неморальних вчинків та має дуже поганий вплив на особистість. Не інакше було з В. Сосюрою, особливо через зростаючу нахабність тодішніх спецслужб. Відчувши слабину характеру поета, вони починають його переслідувати. ЧК починає дедалі обережніше слідкувати за поетом та його творчістю. Особливість трагедії В. Сосюри полягала в тому, що заради виконання партзамовлень, він був примушений відмовитися від себе, яким він був у молоді роки. Душа поета витримувала неймовірні муки, що, звичайно, позначилося і на його творчості: “Вже до серця доходить отрута… Як старому, минулого жаль… Моя путь у кайдани закута… І на кожному кроці печаль..”134 Навіть дуже відомий вірш, “такий я ніжний, такий тривожний” можна проаналізувати, виходячи з контексту моральної та психологічної кризи, якої зазнав поет, коли він писав: “стеле сонце останнім блиском кривавий шлях…”135Гадаю, що також невипадково В. Сосюра присвятив вірш “Лан і луни” пам’яті французького поета Верлена. Французький поет напевне здався В. Сосюрі близьким, немов товаришем по недолі, позаяк у творчості Верлена 20-тих років також чимало блукання, ридання, труднощів, пов’язаних зі зрозумінням тодішнього світу. Що цікаво, Верлен розчарувався в ідеалах Французької революції, а те, що В. Сосюра звернувся саме до нього, виражає його особисте розчарування жовтневою революцією. Зацькований та переляканий В. Сосюра писав так: “Пролетіло днів не мало… Дні мої руді. Чом мене не розстріляли У ЧК тоді?”136Чимало критиків причиною творчої кризи В. Сосюри вважали втрату поетом революційної перспективи, дійсність часів непу (Нової економічної політики) та невміння розібратися в об’єктивних реаліях життя. Напевне, це все правда, але суть справи в чомусь іншому; вірші В. Сосюри є підтвердженням того, що світ пізнаємо не лише розумом, але й за допомогою почуттів. Звичайно, поет відчував набагато більше, ніж бачив і знав. 137Розхристану вдачу В. Сосюри вперше розкрив В. Гришко у своїй праці “Серце “другого Володьки” і заборонена любов”. У ній автор аналізує двоїстість душі В. Сосюри як Українця, який з одного боку, за існуючих умов приймає комуністичну ідеологію, однак, з іншого, відчуває потребу збереження власної честі та вірності своїй власній думці. Згідно витоків аналітичної роботи автора, таке становище рано чи пізно доведе до загибелі поета як з творчого, так і з особисто-життєвого боків. В. Гришко сповістив поетові трагічний кінець, позаяк, на його думку, в радянській країні неможливо було погодити роботу на совєтську ідеологію з одночасним збереженням власної думки. Зіткнення цих двох протилежних фронтів веде до гострої колізії, в результаті якої зароджується нищівний конфлікт із самим собою. Гостроту внутрішньої боротьби, яка відбувалася в душі В. Сосюри, передають оці овіяні жахом рядки з вірша “Два Володьки” (який обговорюється більш детально дальше у цьому розділі): ”Скільки раз я хотів, за нестриманий гнів і за дум чорні лебеді й круки, взяти мавзера темного в руки (щоб надворі летіли сніжинки, коли небо сліпе і рябе),- і поставить себе до стінки.”138

В. Сосюра, якого молодим хлопцем заполонила революція і якій він, як вразливий юнак віддав багато життєвих сил, з кінцем 20-тих та початком 30-тих вже серйозно сумнівається в доцільності революційних ідеалів. Він вже свідомий того, наскільки оманливим є обличчя радянської влади. У той час з’являються вірші, які віддзеркалюють міркування поета, як наприклад “Серце”: “Серце, козацьке серце… Не хили свого обличчя, Не личить тобі тепер це.”139 Бачимо тут повернення до козацьких мотивів, яке можна зінтерпретувати лише як тугу поета за незалежністю власної держави. В 1931 році з’являється збірка поезій В. Сосюри “Серце”. Збірка ця, а зокрема вірш “Серце” слід розцінити як обстоювання поетом права на любов до рідної землі та водночас спротивлення більшовицькій ідеології, яка трактувала такі мотиви як націоналістичні. Тому саме у вірші є згадки про квітучу юність поета та відповідь тим, що цькували його у ті часи: “Там, де юність моя розцвіла, неповторна, смуглява і мила все густіша заводів імла і уже не сумують могили, там, де юність моя пролетіла і як сон золотий одцвіла”

“Ах, мої золоті старички! Хоч і роки у вас неоднакі, та однакі в вас душі… Собака, навіть той наплював на ваш сміх,

бо заслухався віршів моїх.”140

Вірш “Серце” — то також доказ подальшої розхристаності душі поета: “Обличчя в тумані.. Чиє?.. І хто з ким на сонячнім герці?… Я стримаю серце своє,

Українське Розхристане Серце…”141Однак найвідомішим серед творів, в яких виявлялася розхристаність В. Сосюри, був вірш “Два Володьки”. Як жоден інший твір В. Сосюри, вірш “Два Володьки” віддає двобій, який відбувався в душі поета. Ідеться про двобій між інтерпретацією комуністичної ідеології, яку йому накидала влада, та вірністю притаманною поетові ще з дитинства українському патріотизмові, двобій свідомості з почуттям, розуму з серцем.142 Ліричним героєм вірша є сам поет, якого зображує роздвоєна особистість, яка водночас є національно свідомим Українцем та комуністом. Однак тут слід спростувати одне: аналізуючи творчість В. Сосюри, видно, що поета не захоплювала ідея комуни взагалі, а скоріше комуни в Україні. Тут ідеться про комуну, яка працювала б на благо народу, а не навпаки. Про комуну таку, якою вона мала бути згідно теорії засновників ідеології, а не таку, якою виявилася насправді. У вірші поет підкреслює, що він вийшов у світ з селянського, українського середовища. Далі поет помічає негаразди, які спричинила для українського суспільства радянська влада, яку і він колись так запекло підтримував та звинувачує себе в цій підтримці. Він пише так: “рвали душу мою комунар і червоний фашист.”“Два Володьки” — один із віршів В. Сосюри, в якому прозвучали гірші, але справедливі зізнання стосовно власного становища: “Довго, довго я був із собою в бою… Обсипалось і знов зеленіло в гаю, Пролітали хвилини, як роки… …Рвали душу мою два Володьки в бою, і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний, невидний хист. Рвали душу мою – Комунар і Націоналіст.”143 “Два Володьки” – дуже цікавий твір з огляду на оцінку наявного у ньому психологічного змісту. Вже з початку твору відчувається атмосфера воєнного заколоту та назріває уявлення того, в якому розтерзаному стані перебуває душа поета. Читаючи вірш, і читач, мимохіть, піддається цьому розтерзанню, настільки воно автентичне: “У вагоні нікого. Туманіє вікно… На вокзалі росте, наростає тривога, і цивільних все менше…”144

У вірші бачимо також характерні для В. Сосюри спомини про молоді літа, тільки у “Двох Володьках” вони насичені сповненим непокою настроєм вірша і самі по собі передають образ психологічного стану поета:

“І гармонії срібне ридання про дитинство і юність мою нагадало мені… Сплю. Це сон, тільки сон, мій солодкий, терпкий і кривавий… Над холодним задуманим тоном колон бродять птиці якісь…”145

До речі, проаналізувавши вищенаведений фрагмент, можна легко уявити собі, яким нервовим та неглибоким був тоді сон поета та як спросоння він чув гомін інших повстанців, що перебували поряд. Звичайно, це свідчить про багатий психологічний зміст твору та високу майстерність автора, який зміг так вдало і переконливо передати його на папері. Все-таки, основною темою вірша “Два Володьки” залишається розхристаність душі поета, про яку я згадав раніше у цьому розділі. Інші вірші, які входили до складу збірки “Серце”, доповнювали та ще більшою мірою розкривали тему “Двох Володьок”. У вірші “Юніє”, в якому поет зображує тодішнє поняття “двох Україн” (до речі дуже цікаве сучасне значення цього терміну, про яке говориться в першому розділі цієї роботи), де, як і в “Двох Володьках”, борються дві сили – кожна за “свою” Україну. До речі, дві сили, про які йде мова, це ці ж самі “Володьки”. Своє становище у цій боротьбі В. Сосюра окреслює так: “Леліє, льокалю, леліє люлю, золотане, люлю. Ніхто так любить не уміє, Як я Україну мою… …Я трупа ударив у зуби носком. О лінелю, люлю! А ви догадайтеся любі, Яку я Вкраїну люблю?…”146

У вищезгаданому фрагменті видно, що конфлікт “двох Володьок” у В. Сосюри ще не вирішений та перемога “другого Володьки” невиключена.147 Звичайно, збірку “Серце” було вилучено провладними службами, що спричинило ізоляцію В. Сосюри як поета. Радянська критика писала про контроверсійні за змістом вірші, які входили до складу збірки “Серце” як про творчість, позначену “суб’єктивно-хворобливими мотивами” та спричинену “нездоровим роздвоєнням”. На жаль, ці ж критики так і не спромоглися пояснити, звідки це роздвоєння взялося у В. Сосюри. 148 Однак, траплялося, що ті, кому збірка все-таки потрапила до рук, критикували її за козакофільство, націоналістичні мрії, двоїстість та ідеологічні сумніви поета.Ще іншим, також дуже цікавим твором В. Сосюри була ліро-поема “Перстень”, написана наприкінці 1920 р. Крім інших, наведених вище поем, тогочасна критика вважала “Перстень” особливо “націоналістичним” твором поета. “Перстень” також є виявленням двоїстості, яка так сильно турбувала поета. В поемі поет виступає з виразно неоромантичних позицій, змальовуючи сюжет драматичного конфлікту недавно пережитого. Сюжет твору побудований на історії вчительки, яка пізнає на руці свого коханого (недавно демобілізованого червоноармійця) перстень свого чоловіка (офіцера армії УНР, який пропав без вісті). В дійсності твір побудований на власних, болючих спогадах поета: “Ой, у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був! …Офіцерів крики тонкі… Кроки…зброя…сніг… Ми стріляли й в ополонку Опускалиїх…”149 В своєму гріхові сповідається і червоноармієць, коли згадує вчительці як “Офіцер своїй дружині Перстень передав. Він сказав: Пождіть хвилинку, Я шинель зніму. – І навів я карабінку Прямо в лоб йому. Тільки крик: -За Україну!- Тільки сніг і кров… Але я його дружини Й досі не знайшов”.150

В цій поемі дружина офіцера уособлює Україну, що її зрадив червоноармієць, стріляючи в офіцера, який за волю тієї ж України боровся. Хоча ні поет, ні його герой цієї України поки що не знайшли, однак червоноармієць, який виступає як ліричний герой поеми, знаходить її у постаті вчительки, яку щиро покохав. Драматичного конфлікту, який назріває поряд з бігом подій у творі, поет досяг у сцені, в якій вчителька упізнала на пальці червоноармійця (тоді вже убивці) перстень свого чоловіка. Почуття великого гріха переплітається в душі червоноармійця зі співчуттям до коханої і з визнанням власної причетності до її болю:

“На снігу, не тіні – блики,

наче я – нічий…

Стало холодно і тихо На душі моїй…”151

Все-таки повне каяття приходить лише після смерті вчительки, яка помирає, позаяк не була в змозі перебороти жалю за чоловіком, який загинув в ім’я рідної України: “Наче хвилями озера з хмарами в бою… Розстріляв я офіцера І любов свою.”152За більшовицької влади в Україні появилася лише перша публікація “Перстеня”. На наступні вже не було дозволу режиму.153 “Перстень” є дуже цікавим прикладом художнього виявлення суперечностей, з приводу яких страждав поет. В поемі В. Сосюра вдало використав сюжет вчительки та червоноармійця, щоб передати дуже глибокий зміст, а разом із ним внутрішню боротьбу, яка велася у його душі – цю ж саму боротьбу, про яку йшлося у “Двох Володьках”.Поет поступово попадав в дедалі гостріший “обстріл”, який проводився з обох сторін барикади. У той час як комуністи звинувачували його у зраді революційних ідеалів, свідомі українці (у ті часи це стосувалося здебільшого діаспори) закидали йому зраду патріотичних ідеалів та перехід на бік радянської системи. Жодні, тобто ні комуністи, ні українські патріоти чи теж націоналісти, не мали рації в своїх нападах на В. Сосюру. Вони лише завдали поетові багато зайвого горя, причому жорстокість радянської системи була набагато гіршою. Правда була така, що В. Сосюра був переконаним комуністом, але водночас і прихильником ідеї самостійності України. На його думку, самостійність України аж ніяк не перечила комунізмові. Навіть навпаки – поет вважав, що вона була єдиним закономирним вирішенням українського питання в рамках комуністичних позицій. Тих, хто думав інакше, Сосюра вважав ворогами комунізму.154 Після подій, пов’язаних зі збіркою “Серце”, В. Сосюра неначе потрапив в облогу; йому ніяк і ніде було зачерпнути душевного спокою, якого так дуже потребував. Партія записала поетові догану за його останню збірку поезій, держава відмовлялася друкувати його видання, в сімейному житті також не складалося. Однак, найбільш приголомшуючою для В. Сосюри подією тих часів було самогубство поета та близького приятеля Миколи Хвильового. Як згадує В. Терещенко, В. Сосюра був чесною та правдивою людиною, тому і жахливі передчуття творилися в його душі, думках і серці, коли з ними не в’язалася обрана лише розумом комуністична ідея.155 Натура поета була напрочуд відкритою, пристрасною, ніжною та дуже вразливою. На думку В. Моренця, саме це, а не психічна недуга було причиною розхитаної психіки В. Сосюри. Поет вже змалку злітав на крилах неопанованих та величезних і не завжди зрозумілих раціональному глуздові почуттів. Однак скоро чи пізно йому доводилося вертатись до реального світу у цьому щасливому знесиленні та знемозі. 156Син В. Сосюри пояснює життя батька як низку зльотів і падінь – то вгору до слави та успіхів, то назад до забуття.157Поетові стає дедалі тяжче та врешті в 1934 році в нього виникає рішення, щоб покінчити з собою. Свої настрої того часу В. Сосюра згадує в біографічному романі “Третя Рота” (слід серйозно ставитися до цих слів, позаяк в 1934 році В. Сосюра дійсно підготував передсмертну записку): “І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіальним пожаром”.158На щастя, спроба самогубства не вдалася159 , однак те, що такі наміри існували у нього, свідчило про страждання, якого йому завдало життя взагалі та радянська влада зокрема. Зараз я хотів би повернутися до Марії Гаврилівни Сосюри, про яку я лише натякнув вище, а яка заслуговує ширшої згадки з огляду на свою причетність до такого, а не іншого життєвого шляху поета. З нею саме пов’язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри – дуже важливої частини ліричної творчості поета. Марія Гаврилівна була другою дружиною поета. Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше. Звичайно, так швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій. До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ. Як згадувалося раніше, рік, в якому В. Сосюра оженився на Марії, був особливо важким періодом в житті поета з огляду на цькування з боку компартії та неприємності від інших організацій, з якими мав справи В. Сосюра, як поет, що творив у радянській країні. Одруження дало В. Сосюрі певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго. Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В. Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення грунту, позаяк дружина не тільки не розуміла його, але навіть не намагалася зрозуміти. Скоро почалися домашні сварки та бійки, а В. Сосюра встрявав в гурток лихих товаришів, які тягнули його вниз. Про його “богемське життя” та зловживання алкоголем у цей час згадав у своїй статті І. Майстренко, який знав поета особисто.160 Все-таки думаю, що кривдять В. Сосюру ті, хто так погано про нього говорив. Вже син поета в своїй статті заяавив161, що він батька не знав таким компанійським та схильним до розваги, як говорилося. Чи то насправді через спосіб життя та припадки божевілля, чи теж для того, щоб приховатися від партійних чисток, які проводилися в ті часи, В. Сосюра перебував у психіатричній лікарні, на т.зв. Сабуровій дачі під Харковом. Як би це не було, причини доведення поета до такого стану відомі і я розповів про них більш детально в попередній частині того розділу. Головне, що такі випадки напевне не допомагали поетові та його дружині вести сімейне життя. З’являлися і інші точки зору стосовно хвороби поета. Борис Антоненко-Давидович в статі в газеті “Східний часопис” висловив думку, що В. Сосюра деякою мірою “хитрував”, вдаючи то наївняка, то психічно хворого, щоб врятуватися від загибелі, яка загрожувала йому у ті часи.162 Однак, коли б навіть так було, враховуючи жорстокість радянської системи, така поведінка поета була цілком оправданою. Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптовної критики з боку уряду та радянізованої преси. В таких обставинах зявився цикл віршів про Марію.Однак дружина не відповідає на щиру любов поета такою ж любов’ю. Це спричиняє поета функціонувати в режимі протилежних почуттів, як відчуття любові з боку дружини та її відсутності. В першому випадку у віршах помічаємо згадки про весну, сонце, золото. В другому навпаки – про осінь, зиму, ніч, туман. Такі мотиви та образи супроводили майже всю ліричну творчість В. Сосюри в 30-ті роки. Напевне, мало в кого буває так чутливе до найтонших нюансів серце, як це було у В. Сосюри, та і мало кому доводилося стільки страждати з приводу щасливої і водночас нещасної любві. Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув. Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям. Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру. Тому з’явилися оці сумні рядки:

“А я один до цього гаю з своєю мукою прийшов. Щасливий той, хто в світі має Своє гніздо, а в нім любов”. 163 Або гостріше: “..Завжди я сам. Твоїм очам я вже не вірю, Не вірю я твоїм сльозам”. (“Якби я знав, що сонце встало”)164Підсумком поетового життя у подружжі у ті часи може слугувати вірш “Як дивно”, в якому з’явилися такі рядки: “Як дивно! Любить і не вірить в любов, і жити, Маріє, з тобою…”165Ще яскравіше описані взаємини між подружжям та великий жаль поета з приводу такого стану речей у вірші “Квітки”, в якому В. Сосюра прирівнює їхнє нещасливе життя до квітів, які через свою недбалість та байдужість дружина звичайно потоптала: “Над рікою вітер віє і шумить у морі трав. Серця квіти, щастя мрії – Я усе тобі відав. Та як вітер цей, Марії, Що над хвилями ріки, Ти розвіяла ті мрії, Потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою Тиску теплого руки. Що ж ти дивишся з журбою На потоптані квітки?”166Обставини ще більше погіршувались – під час одного з чергових нападів шалу Марія Гаврилівна порвала рукописи з віршами поета. До того, ще мала місце ізоляція чоловіка від синів та друзів. Однак і таке можна простити задля сімейного щастя. Але було ще гірше – Марія Гаврилівна не могла та не хотіла збагнути українства в творчості та житті свого чоловіка. Це було головним джерелом непорозумінь. Саме у такій психологічній атмосфері доводилося жити поетові аж до самої війни. До речі, непорозуміння стосовно глибокого патріотизму В. Сосюри були також однією з причин негараздів у першому подружжі поета з Вірою Берзіною, яка сповідувала великоросійський шовінізм та ненависно ставилася до самої ідеї самостійності України.167 Тоді у віршах поет докоряв собі з приводу свого подружжя: “Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою Не любила, сміялася з неї.” 168Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові. Скоро поета було залучено до агітгрупи в Києві, метою якої було підтримувати на дусі солдатів, щоб їм було легше тримати опір загарбникові. Потім поета було евакуйовано до столиці Башкирії, Уфи. Побувавшу в Уфі деякий час, він вертається на фронт, де стає кореспондентом. Принаймні, з одного боку його життя стає радіснішим – його потребують та нагороджують черговими медалами.Власне у цей, самий по собі складний час поет дізнався, що його дружина працювала агентом Міністерства державної безпеки (МДБ). Наслідки цієї інформації виявилися для В. Сосюри дуже серйозними, позаяк у нього наступив рецидив психічної хвороби. Важкі це були часи, і це помітно в поемі “Марія”, в якій поет неначе пояснює поступки дружини обов’язком, від якого відмовитися ніяк, але все-таки не має внутрішньої змоги назвати цих учинків інакше, ніж відступництвом: “І де не йду я, дві Марії Зі мною тінями ідуть”.169Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості. Тоді ним знов оволоділа національна ідея. Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну.170 В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета — вірш “Любіть Україну”. Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставлятися до поета дедалі холодніше. Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок.1948 рік приносить чергову зраду з боку Марії Гаврилівни, яка пише детального листа тодішньому голові Спілки письменників, зміст якого свідчить про інтимні стосунки між нею та адресатом листа. В цому ж листі, Марія Гаврилівна немов передає звіт, в змісті якого багато-чого поганого про її чоловіка. Звичайно, що Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом. Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році. Враження від цих подій звичайно прозвучалии і у поезії В. Сосюри: “А Марія? Кат і вітер… Де ти був? Куди!? А сама?! Од ночі гніту втік я назавжди.”171

Або у написаному російською мовою вірші “Я ухожу любя…»: «Что лжет мне ангел мой з безгрешными глазами, что любиш не меня, а славу ты мою.

Как мертвая звезда Ее любви лучами Ты светишь для других, А я лишь горе пью… И переполнилась Моих страданий чаша

За девятнадцать лет, Бездумных и святых… И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих».172

У цьому вірші зображено все, про що згадано мною вище стосовно подружжя В. Сосюри з Марією Гаврилівною. Цей вірш – синтез усіх причин, за яких подружжя не можна визнати вдалим. Врешті, поет не зміг стримати почуттів – у завершенні твору він прямо в очі закидає дружині її нехтування тим, що для нього було найдорожчим.

Згодом В. Сосюра знову хворіє. Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві. Попри обставини, що склалися, він продовжує писати. Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень: “Ти піяв, Соловей!…Луна пісень твоя щось розтривожила чиновників “всесильних”, — і посадили Солов’я

до камери будинку божевільних.”173Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім. Так не сталося, оскільки в листопаді 1949 року Марію Гаврилівну заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці. Врешті було винесено вирок – десять років виправно-трудового табору в Казахстані. І хоча Марія Гаврилівна вже не була дружиною поета, В. Сосюра тяжко пережив її арештування та строк, який вона отримала. Безсумнівно, зіграли тут роль доброта поета та ще те, що йому важко було вичеркнути із пам’яті та серця когось, з ким він провів багато років. Навіть коли вони були не зовсім легкими. Крім того, тут ще існував один дуже важливий фактор, який невпинно морочив голову поета. Ідеться про те, що арешт Марії Гаврилівни, як і інші дії держави проти сім’ї Сосюри, мали характер свідомої атаки з боку держави, метою якої було змушення поета до того, щоб той танцював під партійну дудку. Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина. Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю. В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх. Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті. В одному із своїх віршів поет доходить слідуючого висновку щодо життя свого та багатьох своїх співвітчизників, які так як і він будували новий радянський порядок після революції: “Руками власними тюрму творили ми собі одвічну..”174

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів. Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу. Саме тому під багатьма віршами В. Сосюри помічаються подвійні дати їх написання, нпр. “Сніг” (1921-1957), “Відплата” (1920-1957) та багато інших.175 Щодо тексту, прикладом вимушених тодішнім режимом змін можуть слугувати рядки вірша “І пішов я тоді до Петлюри…”, які у першій його редакції звучали так: “Скільки нас, отаких, попід мури од червоної кулі лягло!”176 зате у новій редакції ці ж самі рядки прозвучали так: “Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!”.177Як бачимо, зміни введені під вимогою радянської влади були суттєвими. Насправді, лише поет у змозі сконстатувати, як дорого йому обійшлося (на душевному спокої та психічному здорові) вводити такі програмові зміни до натхненних душею творів. В 50-ті роки роздвоєння поета сягнуло вже крайньої межі. Зацькований і переляканий, він здатний здебільшого на те, щоб у своїх творах оспівувати труд. Єдиним відступом від цього, отже і проявом справжнього обличчя поета, була його таємна праця над романом “Третя Рота” та поемою “Мазепа”. В газетах та на офіційних зборах “Солов’я” вчать писати вірші, та в разі відступу від партдиректив, попросту не друкують.

Восени 1954 року звільнили з табору Марію Гаврилівну, яка згодом вернулася до Києва. Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка. Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися. Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет. Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В. Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість. Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству. Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”. Наприклад в 1956 році, у вірші “Знову пахне липа юністю, весною” він так захоплюється своїм “новим” життям:

“Трави, мої трави, ви густі, шовкові, вітер ваші коси в пестощах не рве. Б’ється моє серце, сповнене любові До землі, що з неї вийшло все живе”.178Врешті-решт поетові вдалося добитися реабілітації і його твори знов почали друкуватися, та не лише в Україні, а в усіх республіках. Однак неймовірно тяжкий та виснажливий для психіки людини життєвий шлях нагадав про себе в 1957 році, коли у поета трапився перший інфаркт. Помер В. Сосюра в 1965 році, але творив майже до останніх хвилин свого життя. Микола Фененко, лікар, який лікував В. Сосюру, згадує, що навіть в останні дні до смерті поет читав лікареві свої нові твори, посміхаючись крізь сльози, які виникли внаслідок пережитого179. Правильно говорили, що “буває, поетами стають. Сосюра народився ним”. Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”: “Я всім прощаю і всіх люблю”. 180

3.3 В. Сосюра – Захисник рідної землі та мови

У багатьох читачів Володимир Сосюра викликає асоціації з більшовицькою революційною романтикою, як основною ланкою, яка пронизувала більшість його творчості. На щастя, зовсім протилежне, дійсне минуле поета стає відомим щораз ширшому загалові. Стихія, якою звичайно була революція, не могла не залишити свого впливу на житті та творчості поета, особливо поета з такою тендітною душею, як В. Сосюра. Зрештою, участь поета у бурхливих історичних подіях оправдовує застосування біографічного методу дослідження також до творчості, яку своєю темою охоплює цей підрозділ. Незалежно від того, сприймав В. Сосюра революцію, чи ні, природнім є те, що вона підсилила та роздмухала його талант, так як це було у випадку інших письменників. Для В. Сосюри щастям було те, що революція ввірвалася в його юність як нектар на спрагу романтично настроєної душі — його приваблювала гроза революції, тому вона так легко стала таким важливим сюжетом “пісні”. Розквіт творчості поета припадає на час, коли партійна ідеологія, приборкавши вже своїх прихильників, почала прямувати в бік захоплення трудовими явищами, дедалі частіше визнавши революційну романтику вчорашнього дня небезпечною. В. Сосюра сліпо вірив у те, що революція поліпшить людську долю. З точки зору поета, вона була бунтом проти несправедливості та приниження людей. Як скоро виявилося, саме цей бунт використала згодом радянська влада для досягнення своїх цілей.181В. Сосюра увійшов у доросле життя як учасник Української революції 1918-1920 рр. Саме тоді, коли у поета була ще змога відверто звертатися до сюжетів, які насправді були близькими його серцю, провідною ідеєю його творчості була ідея України. В. Сосюрі йшлося про Україну як державу, про долю Батьківщини та її майбутнє. Саме ця любов до рідного краю була причиною страждань, яких зазнав поет з боку радянської влади. Саме чутливість та тендітна психіка штовхнули поета на шлях, який повів його до писання творів на вимоги часу. Однак, не ця остання творчість перемогла, а навпаки – ці перші, настроєні патріотичним духом рядки. Бо саме вони лишаються та лишаться в пам’яті про поета назовсім.182 Складна історична доля, яка випала Україні під кінець другого десятиліття ХХ століття, стала невід’ємною часткою долі В. Сосюри, коли він в 1918 році добровольцем вступає до полку Гайдамаків, Української Народної Армії. Ці події знайдуть своє віддзеркалення в пізнішій поемі “Червона зима”. Нижченаведений фрагмент поеми виразно свідчить про патріотичне настроєння поета: “На фронт, на фронт, А на пероні люди, Біля вагонів Ми співаєм “чумака”183“Червона зима” — дуже цікавий та визначний твір В. Сосюри ще з іншого боку. Саме в цій поемі поетові вдалося передати перші враження молодого хлопця, який скоро став рядовим солдатом, залишивши свої романтичні уявлення про волю і щастя. Однак “Червона зима” найцікавіша в тому сенсі, що в ній поет передбачив свою долю, в якій змучене поетичне Я поета відмовляється від волі та приєднується до загальної течії.184До служби в рядах армії Української народної республіки В. Сосюра ставився свідомо та сумлінно. Доказом цього є час служби (аж до 1920 року, тобто до розгрому армії) та служба в особистій охороні Атамана Симона Петлюри. Після розгрому армії Української народної республіки, В. Сосюрі лишилося ризикувати життям, або змиритися з більшовицьким рухом, щоб вижити та залишитися на Україні. Як вважає дослідник Василь Терещенко, з яким я зустрівся особисто у Донецьку, перехід на бік червоних безумовно був зрадою українського визвольного руху з боку В. Сосюри. Проте з поглядів сучасності, несправедливо і необ’єктивно засуджувати або виправдовувати поета. Про свій погляд на цю тему В. Терещенко пише також у своєї праці про В. Сосюру.185Незабаром, після перемоги комуністичної революції протягом певного часу співіснували комуністична і національна ідеї. Вірші В. Сосюри, написані у той час, сповнені великого бажання служити українському народові та згадок славного минулого України. Як приклад хочу навести фрагмент поеми “Мазепа”: “Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, Її обсіли москалі…”186

і “я хочу швидше відціля віддячить москалю і ляху, що мій народ ведуть на плаху під сміх царя і короля!”187Доказом поетового патріотизму була і друга світова війна, позаяк національна ідея знов оволоділа поетом у ті часи. Правда, це було за дозволу тодішньої диктатури, але все-таки вкотресь показало, яка орієнтація насправді найближча серцю поета.188 Ще інший приклад патріотичної думки В. Сосюри знаходимо у рядках вірша “Розгром”: “Той каже – я великорос – Так гордо, радісно, пихато. А я стою, немов проклятий, — Дитина українських гроз.” В. Сосюра ніколи не спромігся на правдиву оцінку свого життя і творчості, навіть після смерті Сталіна та подій що мали місце опісля. Однак, гадаю, не поета слід звинувачувати у тому, а скоріше злочинний режим, який забрав багато українських душ.189Віршів, що висловлюють любов до України у В. Сосюри багато. Любов до Батьківщини та рідної української мови були важливими мотивами творчості В. Сосюри. Варто ще раз нагадати, що В. Сосюра народився та виростав на вже тоді зрусифікованому Донбасі, тому те, що він залишився при рідній мові, було не лише подвигом, але також свідчило про глибокий патріотизм поета. Шлях поета до закріплення в ньому української мови як мови його творчості вів через творчість Тараса Шевченка. Про вплив шевченкової творчості на свою національну тотожність поет згадував неодноразово.190 Ця проблема стала об’єктом уваги ряду науковців.

Наступним моментом у житті поета, який ще посилив любов до рідної мови, був період перебування в армії С. Петлюри. Тут поет вчився в юнацькій школі, в якій, звичайно виховували учнів у суто патріотичному дусі. Поряд із таким вихованням йшло читання українських віршів та зустріч з Симоном Петлюрою. 191 Згодом В. Сосюра знайомиться з віршами Павла Тичини, який в ранній період своєї творчості був геніальним поетом-патріотом.192 Вирішальними в сенсі самовизначення були слова поета, сказані одному із його товаришів, який дорікав В. Сосюрі, що той, переходячи з російської мови на українську, “сменил королевскую флейту на сопилку”. У відповіді поет сказав, що йому “сопилка дороже тысяч королевских флейт!»193 Ці останні слова точно віддають ставлення поета до рідної української мови. Зрештою, воно помітне в кожному майже рядку творчості В. Сосюри. На завершення цієї теми слід згадати про заповітний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», який найбільш виразно віддзеркалює патріотичні думки поета. Твір написаний в 1944 році, тобто в один із тяжких моментів Другої світової війни. Вірш постав як заповіт митця-громадянина своєму народові. У розумінні поета любов до рідного краю та повага до інших народів ідуть поряд. У вірші В. Сосюра наголошує також на смертность людини у контексті вічності народу194:«Всім серцем любіть Україну свою, — і вічні ми будемо з нею!»195Ідеєю вірша була любов до Батьківщини у рамках моральної основи світогляду.196 Однак радянська влада не зрозуміла чисто синівської любові поета до власного краю. Вірш став причиною подальших цькувань поета та звинувачень у націоналізмі. Наслідки такого перебігу подій поетові довелося відчувати майже до кінця свого життя. Однак, натхнена патріотичним духом спадщина поета залишилася серед народу на покоління, а скоріше навіки.

Висновки

Гадаю, що, як авторові роботи, мені вдалося справити з її метою, тобто висвітленням творчості Володимира Сосюри в контексті літератури Донбасу. Володимир Сосюра і Донбас – нерозривні і про це можна було переконатися прочитавши написану мною роботу.

В творчості Володимира Сосюри ми побачили Донбас як географічне явище, як об’єкт спогадів про молоді літа, малу Батьківщину поета, яку він описує з патріотичною пристрастю та врешті як джерело та плацдарм психологічного формування та, неодноразово, страждання, якого зазнав поет.

Про Володимира Сосюру написано вже багато. Однак, вважаю, що саме в цієї роботі мені вдалося дуже детально висвітлити у чому полягає феномен Донбасу та як він вплинув на творчість Володимира Сосюри. Черговою особливістю роботи є застосування філософії Карла Густава Юнга для аналізу ліричної творчості Володимира Сосюри. Хоча у рамках цієї роботи бачимо лише зачаток такого аналізу творів поета, гадаю, що мені вдалося наголосити на велику придатність такого методу для пошуків так званого „другого дна” ліричної творчості Володимира Сосюри. На мою думку, саме такі дослідження наближають нас до поглиблення знання про те, що дійсно відбувалося в глибині душі Володимира Сосюри. Надіюсь, що будуть проводитися подальші дослідження в цьому напрямку та що вони розкриватимуть деякі досі не досліджені моменти життя поета.

Отже тема, яка стосується Донбасу (регіону України, який сьогодні приковує особливу увагу) та донбасівського письменника, Володимира Сосюру (внутрішність якого ще далеко не досліджена) дуже актуальна. Цю роботу можна рахувати лише як вступ до дальшої праці у цьому напрямку. Надіюсь, що саме вона відкриває цікавий шлях для дослідження життя та творчості Володимира Сосюри.

Бібліографія

Українська Радянська Енциклопедія

О. Башун (керівник проекту), „Історія”, у: Інформаційний портал Донеччини (http://www.info.dn.ua/history/ 01.11.2004р.),

В. Оліфіренко і С. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, у: журнал „Схід” № 4 (35)/2000 р.,

Nowa Encyklopedia Powszechna PWN, Wydawnictwo Naukowe PWN S.A., Warszawa,

І. Саєнко, „Регіони – історична правомірність”, у: „Слово Просвіти”, ч. (224), 22-28.01.2004р. (http://slovo.prosvita.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=79 01.11.2004р.)

V. Mykhnenko, “From Exit to Take-Over: The Evolution of the Donbas as an Intentional Community”, Paper for Workshop no. 20 – The Politics of Utopia: Intentional Communities as Social Science Microcosms, The European Consortium for Political Research Joint Session of Workshops 13-18 April 2004 Uppsala, Sweden,

О. Субтельний, „Україна. Історія”, Київ „Либідь” 1993,

Н. Полонська-Василенко, „Історія України” т. 2, Київ „Либідь” 1995р.

Енциклопедія „Усе”

Н. Kuromiya, “Stalin’s Industrial Revolution: Politics and Workers, 1928-1932, Cambridge: Cambridge University Press,

Д. Стус, „Гіроакі КУРОМІЯ. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки. — К.: Основи, 2002, у: Клуб презентацій Д. Стуса, Книжник review (http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=118 01.11.2004 р.)

Г. Куромія, «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки». — К.: Основи, 2002

В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.” Донецьк: Східний видавничий дім, 2003,

В. Пірко, „Південно-східна Україна: короткі нариси з історії”

С. Кузнецова, „Багатокультурна палітра Донеччини”, Український культурологічний центр, 14.10.2004р. у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=46543 01.11.2004р.

В. Білецький, «Стан справ з українською мовою на Донбасі», Український культурологічний центр, 21.04.2003 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=28549 01.11.2004 р.,

В. Білецький, «Мова як чинник консолідації українського суспілства у націю», Український культурологічний центр, 29.07.2002 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=15160 01.11.2004 р.

В. Білецький, «До української через двомовність: погляд з Донбасу», Наукове товариство ім. Шевченка, Донецьке відділення, 15.11.2002 р., у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=20664 01.11.2004 р.

І. Дзюба, „Донбас – край українського слова” у: „Уроки правди і добра. Нескорене слово” Донбас 2001р., Донецьк,

Л. Аза, „Тенденції етномовного розвитку в Україні” у Ворона В. і Шульга М. (ред.) „Українське суспільство: десять років незалежності”, Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001р.

В. Білецький, „Проблема формування української еліти на Донбасі”, у: Дайджест аналітично-інформаційного журналу „Схід” 1995-2002 рр., Донецьк 2002 р.

Т. Журженко, «Міф про дві України», у: Сучасність но. 4/2003,

М. Riabchuk, “Ambiguous ‘Borderland’: Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, Kyiv-Mohyla University and the Krytyka monthly (Kyiv), http://www.omp.org.pl/riabchuk.htm 01.11.2004

Л. Талалай, «Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму», у: журнал Донбас 2003р.

С. Шангін, „Двомовна безідейність” у: „Дзеркало тижня но. 27 (402) 02.09.2002,

Р. Шпорлюк, „Чому Українці є Українцями”, у: Сучасність, но. 4/2003,

М. Рябчук, «Третьорядна проблема першорядної ваги: українська мова як політичний чинник», Сучасність. № 6. 2002,

G. Schopflin, “Nations, Identity, Power”, New York, C. Hurst & Co., 2000,

Ю. Бачинський, „Ukraina irredenta”. Берлін: Видавництво Української Молоді, 1924,

К.Н. Waters, “Herodotos the Historian. His Problems, Methods and Originality”. Norman, 1985, (http://luna.cas.usf.edu/~murray/classes/hdt-sem/waters01.htm 01.11.2004)

G. Hinge, “Scythian nomadism in the narrative of Herodotus”, http://www.pontos.dk/Seminar020921/nomadism.html 01.11.2004

Herodotus, “The History of Herodotus”, Book 4 “Melpomene”, translated by George Rawlinson, 1994-2000, http://classics.mit.edu/Herodotus/history.4.iv.html 02.11.2004

A. Konarek, “Prokopiusz z Cezarei I jego Historia Sekretna”, у: „Historia Sekretna”, Biblioteka Antyczna, 1998

Прокопій Кесарійський „Війна з Готами”

O.Pritsak, Oxford Dictionary of Byzantium (1991), vol.3, p.1916-1918http://www.ucc.ie/staff/jprodr/macedonia/byzslavs.html

Йордан, „Гетіка”

Г.Л. Рубанова, В.А. Моторний (розділ «Південнослов’янський героїчний епос»), 1982, Джерело: Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: Вища школа, 1982. 440 с. — С.: 9-140.

L. Sikorska, J. Fabiszak, “An Anthology of English Literature” Poznan, Rebis, 1998

J.D. Miles, „Beowulf. The Poem and its Tradition”, London, Harvard University Press 1983,

Д. Чижевський, „Історія Української літератури”

D.B. Shumway, “The Nibelunglied. Introductory Sketch”, Online Medieval and Classical Library, Release no. 31,

Н. Матузова, «Героїчний епос німецького народу», у: Джерело: Ф. Фюман. Пісня про Нібелунгів у прозовому переказі. К.: Веселка, 1989. 158 с. — С.: 5-8.Сканування і коректура: SK (ae-lib.narod.ru), 2004

Б. Яценко, «Подорож у закритті тисячоліття»,

http://www.oratania.com.ua/literatura.php

Б. Яценко, „Дещо про методи дослідження Велесової книги” http://www.oratania.com.ua/literatura.php

„Велесова книга” у перекладі Б.І. Яценко, Ужгород-Київ, http://www.kolos.com/readroom/veles.html

М. Грушевський, „Історія української літератури”

Літопис „Битва на Кальці” у: Історія України в документах і матеріалах.—Т. 1.—С. 154—157.

http://www.zp.iatp.org.ua/so/country/kalka_03.html

“Слово о полку Ігоревім” у: Енциклопедія “Українська мова”

В. Перетц, “Слово о полку Ігоревім – пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”, Київ 1926

“Слово о полку Ігоревім” у: “Енциклопедія Українознавства” Т. 8

Б. Яценко, «Слово о полку Ігоревім» та його доба” http://litopys.org.ua/slovoyan/yatzenko1.htm#osnova

“Слово о полку Ігоревім”

М. Грушевський. “Історія української літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім».

A.H. Робинсон, «Русская земля» в «Слове о полку Игореве» // ТОДРЛ.- Л., 1976.

П. Лаврів, “Моя земля – земля моїх батьків”, Донецьк 1994

В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, Донецьк 1994

Т.Г. Шевченко, “Щоденник”

“Де бере чумаків біс” у: “Легенди та перекази нижньої Наддніпрянщини”

С. Грица, “Кобзарська та лірницька традиція”, http://www.ukrop.com/ua/ukraine/folk/polissya/3, 10.11.2004

М. Костомаров, Об историческом значении русской народной поэзии // Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. – Київ: Либідь, 1994.

П. Орел, “З історії чумакування на Україні”, у: “Українська родина”, http://www.ukrajinci.hu/arhiv/hromada_70/history/csumake.htm 10.11.2004

А. Бойко, Запорізьке козацтво та чумацтво: проблема історичної спадщини останньої чверті ХУІІІ – середини ХІХ століття”, http://inskoz.iatp.org.ua/stati/boiko.htm , 11.11.2004.

“Nota bene – літературний словник-довідник”, Київ 1997

W. Mokry, “Od Ilariona do Skoworody-antologia poezji ukrainskiej XI-XVIII w.”, Krakow, Universitas 1996

В. Оліфіренко, “Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі”, http://www.donbaslit.skif.net/for_teacher/teorijauruk.html#4

Д. Донцов “Дух нашої давнини”, Дрогобич, 1991

Г. Гордасевич, “Право на пісню”, Донецьк-Хабаровськ, 2003

Абетка української політики – довідник, Київ, 2000

О. Забужко, “Хроніки від Фортінбраса”, Київ, 1999

В. Оліфіренко, “Підручник з української літератури: історія і теорія”, Донецьк, 2003

Ю. Федів, Н. Мозгова, “Історія української філософії”, Київ, 2001

О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв, “Теорія літератури”, Київ, 2001

“Живиця – хрестоматія української літератури ХХ ст.” Т. І і ІІ, Київ, 1998

“Українське слово – хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.”, кн. І-ІV, Київ, 2001

С. Єфремов, “Історія українського письменства”, Київ, 1995

“Золоте слово – хрестоматія літератури України-Русі епохи середньовіччя ІХ-ХV ст.”, кн. І і ІІ, Київ, 2002

“Культурні зв’язки Донеччини з українським зарубіжжям”, Донецьк, 2004

W. Tatarkiewicz, „Historia filozofii”, t. I-III, Warszawa, 2003

„Powieść minionych lat”, Wrocław-Warszawa-Krakуw, 1999

A. Kornijenko, „Ukraiński modernizm”, Krakуw, 1997

N. Jakowenko, „Historia Ukrainy”, Lublin, 2000

J. Hrycak, „Historia Ukrainy”, Lublin, 2000

A. Chojnowski, „Ukraina”, Warszawa, 1997

Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze nr 15-16, Warszawa 2003

В. Сосюра “Калина над водою”, Київ 1968

В. Сосюра “Сонячні мечі”, Київ 1967

М. Рябчук, “Дві України”, Київ 2003

І. Овчаренко “Йому жити у віках (М. Петренко)”, Словянськ 1997

В. Романько “Література рідного краю” Донецьк, 1995

В. Оліфіренко, Уроки правди і добра

Історія Української Літератури ХХ ст. У двох кн., Либідь, Київ 1998

В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000

Подов В.И. “Сосюра известный и неизвестный», Луганськ 1999

Дебальцевский рабочий , 1962р.

Ю. Лавриненко «Розстріляне відродження» Київ 2002

“Ямські зорі В. Сосюри”. Упор. В. Терещенко, Артемівськ 2002

І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру” [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53)

Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р

«Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.»

Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р.

В.І. Гришко “Заборонений Сосюра – вибране з творів”, Луцьк 1992

Ю. Бурляй, “Володимир Сосюра”, Київ 1959

В. Моренець “В. Сосюра. Нарис життя і творчості”, Київ 1990

Літературний вісник, січень 2001

В.Костюченко “Біль аж до краю дороги”, Київ 2001

Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р

“Володимир Сосюра. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях.” Упор.: Ю.С. Бурляй, І.І. Гончаренко, Є.Є. Рабченко, В.В. Сосюра, Київ, Радянська школа, 1978

В. Романько “Захисник і пропагандист рідного слова: В. Сосюра і українська мова” Слов’янськ 1998

В. Сосюра “Любіть Україну” 1998

1 В. Оліфіренко, “В. Сосюра” [у:] www.donbaslit.skif.ua 25.11.2004

2 «Донецька област», [у:] Українська радянська енциклопедія, Головна Редакція УРЕ, Київ, 1965, ст. 657.

3 О. Башун (керівник проекту), „Історія”, [у:] Інформаційний портал Донеччини (http://www.info.dn.ua/history/ 01.11.2004р.),

4 В. Пірко “Найдавніші міста Донеччини”, [y:] Схід, вересень 2004р.

5 В. Оліфіренко і С. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, [у:] журнал „Схід” Н. 4 (35), Донецьк 2000 р.

6 Nowa Encyklopedia Powszechna, Wydawnictwo Naukowe PWN S.A., Warszawa,(електронне видання)

7 І. Саєнко, „Регіони – історична правомірність”, [у:] „Слово Просвіти”, ч. 4 (224), 22-28.01.2004р. (http://slovo.prosvita.com.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=79 01.11.2004р.).

8 V. Mykhnenko, “From Exit to Take-Over: The Evolution of the Donbas as an Intentional Community”, Paper for Workshop no. 20 – The Politics of Utopia: Intentional Communities as Social Science Microcosms, The European Consortium for Political Research Joint Session of Workshops 13-18 April 2004 Uppsala, Sweden, с. 5.

9 О. Башун (керівник проекту), op. cit.

10 О. Субтельний, „Україна. Історія”, Київ „Либідь” 1993, с. 331-333.

11 Н. Полонська-Василенко, „Історія України” т. 2, Київ „Либідь” 1995 с. 345.

12 О. Башун (керівник проекту), op. cit.

13 Ibidem.

14 V. Mykhnenko, op. cit, с. 5.

15 Енциклопедія „Усе”. За данними енциклопедії нинішній Донецьк, до 1924 року називався Юзівкою, а у 1924-61 рр. Сталіном (електронне видання www.ukrop.ua)

16 О. Башун (керівник проекту), op. cit.

17 H. Kuromiya, “Stalin’s Industrial Revolution: Politics and Workers, 1928-1932, Cambridge: Cambridge University Press, с 271.

18 V. Mykhnenko, op. Cit,с. 5.

19 В. Білецький та ін. «Ми йдемо», (електронне видання http://www.vesna.org.ua/txt/biletskv/myjdemo/02.html 01.05.2005)

20 “Східний часопис”, число 1, січень 1993

21 О. Башун (керівник проекту), op. cit.

22 Д. Стус, „Гіроакі КУРОМІЯ. Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки. — К.: Основи, 2002, 510 с.» — Клуб презентацій Д. Стуса” [у:] Книжник review (http://www.review.kiev.ua/arcr.shtm?id=118 01.11.2004 р.)

23 Г. Куромія, «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870—1990-і роки». — К.: Основи, 2002, с. 172-175

24 В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.” Донецьк: Східний видавничий дім, 2003 (електронне видання http://www.vesna.org.ua/txt/pirkovo/zasel/index.html 01.05.2005)

25 В. Пірко, „Південно-східна Україна: короткі нариси з історії”, [у:] Схід 1995, н. 1/2

26 В. Пірко, „Заселення Донеччини у ХУІ-ХУІІІ ст.”, op. cit.

27 О. Субтельний, op. cit., с. 339-341

28 V. Mykhnenko, op. cit., с. 12

29 С. Кузнецова, „Багатокультурна палітра Донеччини”, Український культурологічний центр, 14.10.2004р. у: http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=46543 01.11.2004р.

30 В. Білецький В., «Стан справ з українською мовою на Донбасі», Український культурологічний центр, 21.04.2003 р., http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=28549 01.11.2004 р.

31 В. Білецький, «Мова як чинник консолідації українського суспільства у націю», Український культурологічний центр, 29.07.2002 р., http://www.intellect.org.ua/index.php?lang=u&material_id=15160 01.11.2004 р.

32 В. Білецький “Проблема формування української еліти на Донбасі”, у: Дайджест аналітично-інформаційного журналу “Схід” 1995-2002рр, Донецьк, 2002р., (електронне видання http://www.vesna.org.ua/txt/sxid/hist2002.html 01.05.2005)

33 І. Дзюба «Донбас – край українського слова» у: В. Оліфіренко, “Уроки правди і добра. Нескорене слово” журнал Донбас-Спецвипуск, Донецьк , 2001р. с. 3-7.

34 Л. Аза, „Тенденції етномовного розвитку в Україні” у Ворона В. і Шульга М. (ред.) „Українське суспільство: десять років незалежності”, Київ: Інститут соціології НАНУ, 2001р.

35 В. Білецький, „Проблема формування української еліти на Донбасі”, [у:] Дайджест аналітично-інформаційного журналу „Схід” 1995-2002 рр., Донецьк 2002 р. (електронне видання http://www.vesna.org.ua/txt/sxid/hist2002.html 01.05.2005)

36 Т. Журженко, «Міф про дві України», [у:] Сучасність н. 4, Нью Йорк, 2003, с. 78-82

37 Ibidem.

38 M. Riabchuk, “Ambiguous ‘Borderland’: Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, Kyiv-Mohyla University and the Krytyka monthly (Kyiv), http://www.omp.org.pl/riabchuk.htm 01.11.2004

39 Т. Журженко, op. cit.

40 Ibidem.

41 Ibidem.

42 Л. Талалай, «Справжнє обличчя донбаського інтернаціоналізму», [у:] журнал Донбас, 2003р. (www.intellect.org.ua 02.09.2004)

43 Т. Журженко, op. cit.

44 М. Riabchuk, “Ambiguous ‘Borderland’: Ukrainian Identity on the Crossroads of West and East”, op. cit.

45 С. Шангін, „Двомовна безідейність” [у:] „Дзеркало тижня” но. 27 (402) 02.09.2002

46 P. Шпорлюк, „Чому Українці є Українцями”, [у:] Сучасність, н. 4, Нью Йорк, 2003, с. 84-87

47 M. Рябчук, «Третьорядна проблема першорядної ваги: українська мова як політичний чинник», [y:] Сучасність. н. 6, Нью Йорк, 2002 (електронне видання)

48 Р. Шпорлюк, op. cit.

49 G. Schopflin, “Nations, Identity, Power”, New York, C. Hurst & Co., 2000

50 Ю. Бачинський, „Ukraina irredenta”. Берлін: Видавництво Української Молоді, 1924, с. 95

51 P. Шпорлюк, op. cit.

52 B. Оліфіренко i C. Оліфіренко, „Періодизація літературного життя на Донбасі”, op. cit.

53 K.H. Waters, “Herodotos the Historian. His Problems, Methods and Originality”. Norman, 1985, (http://luna.cas.usf.edu/~murray/classes/hdt-sem/waters01.htm 01.11.2004)

54 G. Hinge, “Scythian nomadism in the narrative of Herodotus”, ( 01.11.2004.

55 Herodotus, “The History of Herodotus”, Book 4 “Melpomene”, translated by George Rawlinson, 1994-2000, http://classics.mit.edu/Herodotus/history.4.iv.html 02.11.2004

56 O.Pritsak, Oxford Dictionary of Byzantium (1991), vol.3, p.1916-1918http://www.ucc.ie/staff/jprodr/macedonia/byzslavs.html

57 Йордан, „Гетіка” http://www.harbornet.com/folks/theedrich/Goths/Goths2.htm 03.10.2004

58 Г.Л. Рубанова, В.А. Моторний (розділ «Південнослов’янський героїчний епос»), 1982, [y:] Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. Львів: Вища школа, 1982 с. 9-140.

59 Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 44-45.

60 Б. Яценко, «Подорож у закриті тисячоліття», http://www.oratania.com.ua/literatura.php

61 Б. Яценко, „Дещо про методи дослідження Велесової книги” http://www.oratania.com.ua/literatura.php

62 „Велесова книга” у перекладі Б.І. Яценко, Ужгород-Київ, http://www.kolos.com/readroom/veles.html

63 Д. Чижевський, “Історія української літератури”, Тернопіль 1994, с. 75.

64 Нині річка Кальчик на Донеччині

65 М. Грушевський, „Історія української літератури” (електронне видання http://litopys.org.ua/hrushukr/hrushe.htm 01.05.2005)

66 Літопис „Битва на Кальці” [у:] Історія України в документах і матеріалах, t. 1,c. 154—157.

http://www.zp.iatp.org.ua/so/country/kalka_03.html

67 “Словл о полку Ігоревім” [у:] Енциклопедія “Українська мова” (електронне видання http://litopys.narod.ru/ukrmova/um.htm 01.05.2005)

68 B. Перетц, “Слово о полку Ігоревім – пам’ятка феодальної України-Руси ХІІ віку”, Київ 1926 (електронне видання http://litopys.narod.ru/peretz/peretz.htm 01.05.2005)

69 “Слово о полку Ігоревім” [у:] “Енциклопедія Українознавства” Т. 8, (електронне видання http://litopys.org.ua/rizne/eu_lit1.htm 01.05.2005)

70 Б. Яценко „Слово о полку ігоревім» та його доба” (електронне видання) http://litopys.org.ua/slovoyan/yatzenko1.htm#osnova

71 ibidem.

72 “Слово о полку Ігоревім”, (електронне видання http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm 01.05.2005)

73 М. Грушевський. “Історія української літератури. т. II. Творчість XII-XIII вв. «Слово о полку Ігоревім». (електронне видання http://litopys.org.ua/hrushukr/hrushe.htm 01.05.2005)

74 А.Н. Робинсон «Русская земля» в «Слове о полку Игореве», ТОДРЛ.- Л., 1976. — Т. 31. — С.136.

75 “Слово о полку Ігоревім” (електронне видання http://litopys.org.ua/slovo/slovo.htm 01.05.2005)

76 Н. Полонська-Василенко, “Історія України” т. 1 с. 184

77 П. Лаврів, “Моя земля – земля моїх батьків”, Донецьк 1994 , (електронне видання: http://www.vesna.org.ua/txt/lavrivp/zeml.html 01.05.2005)

78 В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, Донецьк 1994 (електронне видання: http://www.vesna.org.ua/txt/olifirenkov/metodyka.html 01.05.2005)

79 П. Лаврів, op. cit.

80 Слова за звукозаписом пісні “Ой Морозе, Морозенку” у виконанні Горбатюка В., альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004

81 Т. Шевченко, “Щоденник”: фрагмент у: альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004

82 Слова за звукозаписом пісні “У полі могила” у виконанні Горбатюка В., альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004

83 “Де бере чумаків біс” [у:] Збірник «Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини», упорядник В.А. Чабаненко, Київ, «Дніпро», 1990 р. стор.157

84 П. Лаврів, op. cit.

85 Слова за звукозаписом пісні “Чорна рілля” у виконанні В. Горбатюка, альбом “Пісні з Чернечої Гори”, 2004

86 В. Оліфіренко, “Методика викладання народознавтства у школі”, op. cit.

8787 W. Mokry, “Od Ilariona do Skoworody-antologia poezji ukrainskiej XI-XVIII w.”, Krakow, Universitas 1996, с. 334

88 B. Оліфіренко, “Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі”, http://www.donbaslit.skif.net/for_teacher/teorijauruk.html#4

89 І. Овчаренко “М. Петренко” http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Petrenko.html 01.05.2005

90 І. Овчаренко “Йому жити у віках (М. Петренко)”, Словянськ 1997 http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Petrenko.html 01.05.2005

91 B. Оліфіренко, “Б. Грінченко” [у:] www.donbaslit.skif.ua

92 “Б. Грінченко” — Інтернет сторінка Луганської обласної бібліотеки ім. М. Горкого

93 Оліфіренко В., “М. Чернявський” у: www.donbaslit.skif.ua

94 B. Оліфіренко В., “С. Черкасенко” [у:] www.donbaslit.skif.ua

95 В. Терещенко, [y:] журнал “Схід” (електронне видання), www.intellect.org

96 В. Терещенко В., “М. Шаповал” [у:] www.donbaslit.skif.ua

97 В. Романько “Література рідного краю” Донецьк, 1995, с. 36

98 ibidem, с. 31

99 ibidem, с. 36

100 В. Оліфіренко, Уроки правди і добра, с. 52

101 ibidem, с. 86

102 B. Оліфіренко, “В. Сосюра” [у:] www.donbaslit.skif.ua 25.11.2004

103 Історія Української Літератури ХХ ст. У двох кн., Либідь, Київ 1998, кн. 1 с. 143

104 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

105 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 433-434

106 Сосюра “Автобіографія”, [у:] Подов В.И. “Сосюра известный и неизвестный», Луганськ 1999, ст. 4-6.

107 В. Сосюра «Калина над водою», Київ 1968, с. 395

108 ibidem

109 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

110 В. Сосюра «Калина над водою», Київ 1968, с. 452

111 Дебальцевский рабочий , 1962р.

112 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

113 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 247

114 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

115 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

116 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

117 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 44-47

118 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

119 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

120 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

121 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

122 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 81-86

123 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 102

124Ю. Лавриненко «Від упорядника» [у:] «Розстріляне відродження» Київ 2002 с. 12

125 В. Терещенко “Трагедія душі” [у:] “Ямські зорі В. Сосюри”. Упор. В. Терещенко, Артемівськ 2002, с. 48-49

126 І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру” [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53), с. 70-71

127 І. Майстренко, “Спогади про В. Сосюру” [у:] Сучасність, травень 1965, но. 5(53), с. 70-71

128 Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р., ст. 3

129 К.Г. Юнг «Психологія та поезія» [у:] «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» с.93-108

130 ibidem

131 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 140

132 К.Г. Юнг «Психологія та поезія» [у:] «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» с.93-108

133 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

134 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

135 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

136 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

137 Л. Талалай, „Воля поета” [y:] Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р.

138 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253

139 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 230-235

140 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 238-241

141 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 230-235

142 В.І. Гришко “Серце другого Володьки і заборонена любов”, у: “Заборонений Сосюра – вибране з творів”, Луцьк 1992, с. 9-10

143 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253

144 ibidem

145 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 248-253

146 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 236-237

147 В. І. Гришко, Ibidem

148 Ю. Бурляй, “Володимир Сосюра”, Київ 1959, с. 109

149 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т.1, с. 149-153

150 ibidem

151 ibidem

152 ibidem

153 М. Неврлий „Письменник і вільне слово” [у:] Літературна Україна, 6 січня 1998р.

154 І. Майстренко “Спогади про В. Сосюру” ibidem, с. 73

155 В. Терещенко ibidem, с. 49

156 В. Моренець “В. Сосюра. Нарис життя і творчості”, Київ 1990, с. 14

157 В. Сосюра – “Його життя — це низка зльотів і падінь” Літературний вісник, січень 2001

158 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 2, с. 462

159 В.Костюченко “Біль аж до краю дороги”, Київ 2001 с. 85-85

160 І. Майстренко “Спогади про В. Сосюру” ibidem, с. 70

161 В. Сосюра – “Його життя — це низка зльотів і падінь” ibidem

162 Г. Гребенюк “Двоїстість губила поета”, [y:] Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р., ст. 3

163 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 315

164 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 322-323

165 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 271

166 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 301-302

167 М. Кагарлицький “Така важка любов” [у:] Наше життя, липень/серпень 1994, Нью Йорк, 1994

168 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

169 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

170 В. Терещенко “Трагедія душі” ibidem, с. 49

171 В. Оліфіренко «В. Сосюра» http://www.donbaslit.skif.net/tvorchist/Sosura.html 1.5.2005

172 у: В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 148

173 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 564

174 В. Костюченко «Біль аж до краю дороги» ibidem, с. 159

175 С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрiляне безсмертя”, Київ 2001, с. 12

176 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 126

177 С. Гальченко “Феномен таланту, або захалявна творчість В. Сосюри”[у:] В. Сосюра “Розстрвляне юезсмертя”, Київ 2001, с. 12

178 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 399

179 “Володимир Сосюра. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях.” Упор.: Ю.С. Бурляй, І.І. Гончаренко, Є.Є. Рабченко, В.В. Сосюра, Київ, Радянська школа, 1978, с.125

180 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 2 с. 399

181 Л. Талалай “Воля поета” [y:] Літературна Україна н. 1 (4764), 6 січня 1998

182 B. Костюченко, ibidem ст. 1

183 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 44-47

184 Л. Талалай, „Воля поета” [y:] Літературна Україна,н. 1 (4764), 6 січня 1998р.

185 В. Терещенко, ibidem

186 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с. 112

187 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с.117

188 В. Терещенко с. 51 ibidem

189 В. Терещенко с. 53 ibidem

190 В. Романько “Захисник і пропагандист рідного слова: В. Сосюра і українська мова” Слов’янськ 1998 с. 8-9

191 Ibidem с. 9

192 Ibidem с. 10

193 Ibidem, с.10

194 Б. Хоменко, К. Хоменко “І вічні ми будемо з нею” [у:] В. Сосюра “Любіть Україну” 1998

195 В. Сосюра «Твори в двох томах», Київ 2000, т. 1, с.353

196 В. Моренець ibidem, с. 195

Реферат: Отдел поддержки электронных платежей банка

Отдел поддержки электронных платежей

1 Назначение электронных платежей …………………………………………..2
2 Требования к отделу электронных платежей ……………………………..3
3 Общая структура отдела …………………………………………………………….4
4 Состав

1 Техническое обеспечение ………………………………………………7

2 Системное программное обеспечение …………………………….7

3 Сетевое обеспечение ……………………………………………………..9

4 Средства организации баз данных ……………………………….10

5 Прикладное программное обеспечение ………………………..10

6 Информационное обеспечение …………………………………….11

5 Технология обработки информации …………………………………………12
6. Обслуживание системы …………………………………………………………..13
7. Защита информации ………………………………………………………………..14
8. Оценка эффективности ……………………………………………………………15
9. Список используемых источников ……………………………………………17

1. Назначение электронных платежей

Во всех странах платежи перестают быть «бумажными» и становятся электронными. Современные платежные системы появились как противодействие обработке бумажных документов. Автоматизация произошла на стадии, когда отдельные участки обработки стали самостоятельно переходить на электронный уровень, не затрагивая весь процесс в целом. Сегодня мы имеем ситуацию, когда основные преимущества можно получить, только используя электронные платежи, что даст возможность использовать новые параметры эффективности, обеспечиваемые новыми технологиями.

Успешное применение системы электронных платежей основано на следующих предпосылках:

. Распределенные сетевые решения (например, интернет и TCP/IP) и коммуникации в реальном времени на основе прямых контактов.

. Готовность потребителей и их интерес к использованию электронных интерфейсов и к объединению своих внутренних систем с банковскими системами обработки транзакций.

. Инфраструктура безопасности, использующая современные методы шифрования, и безопасный чип на основе процессора.

. Снижение стоимости обработки в реальном времени и телекоммуникаций.

. Рост глобальных трансграничных телекоммуникаций, требующих эффективного международного взаимодействия.

Применение электронных платежей позволяет сократить сроки документооборота, повысить сохранность и защищенность информации по платежам на всех стадиях ее обработки, более эффективно использовать банками средств за счет получения ими информации о состоянии корреспондентских счетов в реальном режиме времени.

Позволяет получить безотзывность платежного сообщения и окончательность межбанковского расчета, дематериализацию платежного оборота.

2. Требования к отделу электронных платежей

Основные задачи, призванные решать отделом электронных платежей, посредством электронных документов:

. Ведение счетов, обслуживание запросов

. Кассовые операции

. Переводы

. Платежи

. Коммунальные платежи

. Межбанковские операции

. Работа с карточками

. Защита информации от несанкционированного доступа

(криптографическая защита)

. Автоматизированная интерактивная поддержка приложений и клиентов в период эксплуатации

. Эффективная полнофункциональная графическая поддержка доступа к приложениям

3. Общая структура отдела

[pic]

Рис.1 Структура отдела поддержки электронных платежей

Отдел поддержки электронных платежей состоит из четырех основных подсистем:

1. Подсистема по работе с пластиковыми карточками

Подсистема предназначена для решения следующих задач:

. выполнение операций по картсчетам, получение справочной и отчетной информации;

. выдача наличных средств по магнитным карточкам;

. прием платежей за коммунальные и другие услуги, оплаченных с помощью пластиковых карт.

2. Подсистема “Клиент – Банк”

Подсистема “Банк” предназначена для решения следующих задач:

. автоматическая первичная обработка поступивших электронных документов и запросов о состоянии электронных документов и счетов электронного клиента учреждения банка;

. исполнение электронных документов электронного клиента учреждения банка;

. ведение архива электронных документов;

. взаимодействие с базой данных ИАС “Операционный день учреждения банка” и с другими системами.

Взаимодействие подсистем “Клиент” и “Банк” основано на следующем:

. инициатором обмена информацией является подсистема “Клиент”;

. передаваемые данные из одной подсистемы в другую имеют определенный формат;

. подсистема “Банк” обрабатывает электронные документы только от зарегистрированных в ее базе данных электронных клиентов учреждения банка.

Подсистема “Банк” формирует для подсистемы “Клиент”:

. сообщение о состоянии принятого электронного документа;

. сообщение о неправильно оформленном электронном документе;

. электронный документ о состоянии счетов электронного клиента учреждения банка;

. электронный документ со справочной информацией (курсы валют, справочник исполнителей учреждения банка, справочник банков);

. сообщения электронным клиентам учреждения банка от исполнителей учреждения банка.

3. Подсистема “Межбанковские расчеты”

Подсистема межбанковских расчетов состоит из совокупности правил и программно-технических средств, при помощи которых осуществляются межбанковские расчеты в целях выполнения:

. платежного поручения клиента банка, осуществляющего финансовый расчет с юридическим или физическим лицом, владеющим счетом в другом банке;

. собственного платежного поручения банка, осуществляющего финансовый расчет с другим банком, юридическим либо физическим лицом, владеющим счетом в другом банке.

Межбанковские расчеты между участниками осуществляются путем передачи электронных расчетных документов через телекоммуникационную систему и их обработки программно-техническими комплексами.

4. Подсистема “передачи данных ”

Подсистема передачи данных предназначена для обмена информацией посредством телекоммуникационных систем. Система аутенфикации и авторизации является неотделимым звеном передачи данных. Все передаваемые данные шифруются, при работе через сети общего пользования обмен происходит через “туннели”.

4. Состав

11 Техническое обеспечение

Наибольшие требования предъявляются к серверам. Сервера должны быть надежны, эффективны (требование к быстродействию и объему оперативной памяти) и обеспечивать возможность накопления и хранения больших объемов информации (требование к накопителям на жестких магнитных дисках или другим устройствам долговременного хранения информации). Возможно применение многопроцессорных систем. Это могут быть сервера от известных производителей (Compaq, Dell);

На рабочих станция специалистов, возможно, использовать рабочие станции, обеспечивающие нормальное функционирование, установленных на них
“АРМ”.

На данный момент оптимальным выбором, был бы компьютер на основе процессора Intel Celeron 1200, с небольшим объемом винчестера (20 гигабайт), с интегрированным на материнской плате звуком, видео и сетевой плате.

Также отдел должен быть оснащен такими устройствами: принтеры
(матричные для более удобной печати из используемых программ фирм «Mебиус»,
«Сотклуб», а также лазерный для более качественной печати исходных данных), модем для передачи информации.

12 Системное программное обеспечение

Системное программное обеспечение координирует работу различных компонентов компьютера и играет роль посредника между прикладными программами и аппаратным обеспечением. Системное программное обеспечение, которое управляет работой компьютера, называется операционной системой — ОС
(operating system — OS). К другому системному программному обеспечению относятся программы трансляции, преобразующие команды языков программирования в исполняемый машинный код, а также различные утилиты
(utilities) — программы для обслуживания компьютера и периферийных устройств.

Функции операционной системы можно сравнить с обязанностями главного менеджера. Операционная система решает, какие ресурсы компьютера будут использованы, какие программы будут запущены и в каком порядке будут следовать эти и другие операции для выполнения поставленной пользователем задачи.

Итак, операционная система выполняет три основные функции:

. распределяет (allocates) и назначает (assigns) использование ресурсов компьютера

. планирует (schedules) использование ресурсов компьютера и время исполнения задач

. осуществляет текущий контроль (monitoring) работы компьютера

Программное обеспечение, это основная часть системы. Без программного обеспечения компьютер всего лишь груда железа.

В качестве серверных операционных систем в нашем проекте будем использовать Windows 2000 advanced server. Возможно также использовать
Novell Netware 6.0 либо другие высоконадежные операционные системы.

13 Сетевое обеспечение

[pic]

Рис.2 Схема компьютерной сети отдела поддержки электронных платежей

В качестве основного транспортного протокола будем использовать TCP IP.

Маршрутизатор обеспечивает обмен информацией с другими банками, межбанковским расчетным центром, юридическими и физическими клиентами, процессинговыми центрами, а также обеспечивает подключение к интернет. Для этого будем использовать оборудование “Cisco”, необходимой комплектации.

Firewall обеспечивает безопасность сети, ведет протоколы, а также аутенфицирует и авторизирует подключения.

В центре сети установлены высокопроизводительные концентраторы.
Желательно использовать оборудование “Cisco”, например “Cisco Catalyst”.

14 Средства организации баз данных

Безусловно необходимо использование технологии клиент-сервер.

В качестве SQL сервера возможно применение Oracle SQL или MS SQL.

Основное преимущество данных серверов – обслуживание большого количества пользователей.

15 Прикладное программное обеспечение

Программное обеспечение (software) — это набор команд, управляющих работой компьютера. Без программного обеспечения компьютер не сможет выполнять задачи, которые мы обычно связываем с компьютерами. Функции программного обеспечения следующие:

. управлять компьютерными ресурсами организации;

. обеспечивать пользователя всеми инструментами, необходимыми для извлечения пользы из этих ресурсов;

. выполнять роль посредника между организациями и хранимой информацией.

Выбор соответствующего потребностям организации программного обеспечения — одна из ключевых задач управляющего персонала.

В качестве прикладных программных продуктов могут быть выбраны как свои разработки, так и продукты сторонних фирм, специализирующихся на написании банковского программного обеспечения. Например “Мебиус”, “Софтклуб”.

Например, при работе с пластиковыми карточками будем использовать на сервере систему эмиссии карт разработки компании «TIESTO KONTS Financial
Systems» Ltd., а для ведения картсчетов “SC-CARD” от “Софтклуба”. Основные функции данного ПО:

. изготовление (эмбосирование, авторизация) пластиковых карт

. открытие карт-счетов

. сопровождение карт-счетов (проведение расходных транзакций, зачисление на карт-счета, списание по длительным п/п и т.п.)

. обеспечение конфиденциальности информации

. оперативная обработка исходящий файлов с поступлениями

17 Информационное обеспечение

Информация, необходимая для работы отдела поступает из следующих источников:

. вышестоящие подразделения банка

. Redmi-файлы к устанавливаемому ПО

. автоматизированная нормативно-информационная система LNAView

. нормативно-правовая система «КонсультантПлюс»

. другие подразделения банка

5. Технология обработки информации

Технология обработки информации отличается в разных подсистемах.

Например, в основу подсистемы “межбанковских расчетов” положено осуществление межбанковских расчетов по крупным и срочным платежам на валовой основе в реальном режиме времени (на принципах RTGS).

В период зарождения системы электронных платежей банки решили проблему синхронизации путем расчета транзакций через центрального посредника до того, как переводить платежи в банк-получатель. При этом для поддержки распределенной сетевой обработки в электронной среде, необходимо наличие распределенной межбанковской обработки э-платежей. Эту функцию в Беларуси выполняет БМРЦ. Все банки в межбанковских расчетах пользуются регламентированными правилами центра

В платежной системе платежный поток делится на два: на крупные и срочные платежи, в дальнейшем обрабатываемые в системе BISS в режиме реального времени с постановкой платежей в очередь и возможностью минимизации очереди путем проведения взаимозачета стоящих в ней платежей. И на прочие платежи (несрочные), проводимые в клиринговой системе с различными интервалами проведения клиринга в течение текущего дня.

В подсистеме по работе с пластиковыми карточками обработка информации производится как в режиме реального времени как например при выдаче наличных, так и в режиме пакетной обработке при плате за коммунальные платежи, оплате услуг за пользование мобильным телефоном и т.д.

6. Обслуживание системы

После инсталляции отделом автоматизации банка программного обеспечения начинается этап обслуживания системы, длящийся весь период ее эксплуатации.

Под обслуживанием системы подразумевается комплекс мероприятий, поддерживающий функционирование системы в рабочем режиме, усовершенствование системы:

. обслуживание, диагностика и ремонт технических средств;

. администрирование сети и баз данных;

. резервное копирование информации;

. обновление (модернизация) ПО.

7. Защита информации

Соответствие системы международным требованиям по защите информации обеспечивается следующим образом.

. средствами аппаратного обеспечения: использование систем аппаратного шифрования, аппаратной идентификации и аутентификации (подлинности), электронных ключей и т.д.;

. средствами операционной системы: использование ОС с сертифицированными средствами защиты информации и разграничения доступа;

. средствами СУБД: использование профессиональных СУБД с сертифицированными средствами разграничения доступа к информации и средствами аудита и журнализации;

. прикладным программным обеспечением: разграничение доступа к информации, ведение журнала всех операций, контроль работы активных пользователей системы, электронная подпись и средства криптографической защиты данных;

. организационными мероприятиями: инструктаж пользователей, технология порождения и передачи ключевой информации.

Система должна соответствовать международным требованиям по сохранности и целостности информации. Этот вопрос также должен решаться на нескольких уровнях:

. средствами аппаратного обеспечения: системы безаварийной работы, применение RAID-технологии, применение кластерных технологий и т.д.;

. средствами СУБД: использование профессиональных СУБД с двухфазовыми механизмами транзакций, с возможностью on-line- резервирования;

. организационными мероприятиями: инструктаж пользователей, резервирование информации.

8. Оценка эффективности отдела

Очень часто использование системы электронных платежей воспринимается сотрудниками банков как изначально затратная статья их деятельности, работающая только на имидж банка. Но это не так, хотя и имидж банка не мало важен в борьбе за клиента, а значит и за прибыль банка. Именно в таких банках электронные платежи не имеют широкого развития и остаются «мертвым грузом». На самом деле электронные платежи удобны и выгодны (именно экономически выгодны) обеим сторонам, их использующим — и банку, и клиенту.
Конечно, если банк подойдет к вопросу использования системы электронных платежей именно с такой стороны.

Каковы выгоды клиента? Прежде всего, экономия отказа от ежедневных визитов в банк (бензин, отвлечение сотрудников). Кроме того, бывают ситуации, когда визиты просто невозможны (дальность расположения, командировки, срочные работы и пр.). Повышается производительность труда бухгалтеров, т.к. скорость оформления платежа значительно больше, чем в ручном варианте. Это при больших объемах приводит к высвобождению рабочих мест. Вместе с этим повышается скорость обращения денег.

Выгоды банка состоят в следующем:

. повышение производительности труда операционистов и высвобождение рабочих мест;

. снятие ответственности за содержимое документов с работников анка, т.е. операционист не может внести искажения в документы клиента при согласовании системы электронных платежей с операционным днем банка;

. автоматизация документооборота по ведению корсчетов банков- корреспондентов и межбанковского клиринга;

. кроме этого, возможность привлечения новых клиентов за счет предоставления новой услуги.

Реальный эффект от применения системы электронных платежей складывается из многих показателей. Важны не только качественные и количественные показатели системы как таковой, а способ ее применения, те возможности, которые реализует и поддерживает банк. Каждый банк, эксплуатирующий системы электронных платежей определят связанный с ней перечень услуг, их качество, время исполнения, стоимость. Некорректная установка соотношения цена- качество приводит к замораживанию системы, она становится не выгодна одной или обеим сторонам. И это не вина системы, а вина того, кто ее применяет.
Конечно, система электронных платежей не относятся к средствам, которые сразу дают прибыль и окупаются в один день — нужно время на “раскрутку” системы. Правильно продуманные экономические аспекты применения систем приведут не только к окупаемости самой системы, оборудования, телекоммуникационных каналов, обслуживающего персонала, но и к получению дохода. Ошибки в расчетах, даже при прекрасном решении всех остальных вопросов, сделают систему убыточной и, если не будут исправлены, приведут к отмиранию системы.

При решении экономических вопросов нецелесообразен “усредняющий” подход ко всем клиентам банка. Наиболее эффективен дифференцированный подход, разбиение клиентов на группы и определение по каждой из них своих качественных и количественных характеристик. У каждой группы будет свой поток определенного типа документов и клиенту интересны услуги определенного вида. Клиент будет оценивать эффективность применения системы в своих условиях и не все клиенты способны адекватно оценить услуги до практического применения системы. Иногда эффективна целенаправленная работа с клиентами: обучение основам электронных платежей, демонстрация системы, опытная эксплуатация, передача во временное пользование (аренду) и пр.
Источники

1. Платежная система в Республике Беларусь. Подготовлено Национальным банком Республики Беларусь и Комитетом по платежным и расчетным системам центральных банков стран Группы 10. Сентябрь 2001

2. Платежные и клиринговые системы. Национальный банк Беларуси. Системы платежных карточек. Предварительный доклад. Январь, 1997.

3. Куратева Т.В. Компьютерные сети. Мн.: БГЭУ 1996 г.

4. Советов Б.Я. Информационные технологии. М.: 1994 г.

5. Защита программного обеспечения. под ред. Д.Гролувера. М.: Мир, 1992г.

6. Техническое обеспечение компьютерных сетей. /Под ред. А.Н. Морозевича.

Мн.: АНБ, 1996 г.

7. Автоматизированные системы обработки экономической информации. Под ред.Рожнова В.С. М.: Финансы и статистика, 1986 г.
————————

Клиенты

(интернет, модем)

Связь с процессинго-выми центрами

Межбанковский расчетный центр

Межбанковские расчеты

Связь с операционным днем банка

Подсистема по работе с пластиковыми карточками

Подсистема передачи данных

Подсистема

Клиент — банк

Маршрутизатор
Сервер удаленного доступа

Firewall
Сервер аутенфикации и авторизации

Сервера обеспечивающие процессинг пластиковых карт
SQL сервер
Файл сервер

Сервер “Банк – клиент”
Почтовый сервер, обеспечивающий межфилиальные платежи

Специалисты по работе с “Клиент-банк”

Специалисты по работе с пластиковыми

Сервера операционного дня банка

БМРЦ
Платежные терминалы
Клиенты

Специалисты по администрированию системы

Реферат: Провадження в суді першої інстанції

РЕФЕРАТ

Тема:

«ПРОВАДЖЕННЯ В СУДІ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ»

Зміст

1. Звернення до суду та відкриття провадження в адміністративній справі

2. Підготовче провадження

3. Судовий розгляд справи

4. Судові рішення

Список літератури

1. Звернення до суду та відкриття провадження в адміністративній справі

До адміністративного суду має право звернутися з адміністративним позовом особа, яка вважає, що порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Суб’єкт владних повноважень має право звернутися до адміністративного суду у випадках, встановлених законом.

Адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником. Позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою. На прохання позивача службовцем апарату адміністративного суду може бути надана допомога в оформленні позовної заяви.

Адміністративний позов може містити вимоги про:

1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень;

2) зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;

3) зобов’язання відповідача – суб’єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача – суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю;

5) виконання зупиненої чи невчиненої дії;

6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Позовна заява може містити, крім визначених частиною третьою цієї статті, інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

У позовній заяві зазначаються:

1) найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;

2) ім’я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) ім’я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;

4) зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

5) у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо;

6) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

На підтвердження обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів, документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати. Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її підписання.

Якщо позовна заява подається представником, то у ній зазначаються ім’я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.

Адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого КАС або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи КАС та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Якщо законом встановлена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, то обчислення строку звернення до адміністративного суду починається з дня, коли позивач дізнався про рішення суб’єкта владних повноважень за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

Пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому КАС.

Позовні заяви приймаються до розгляду адміністративним судом незалежно від закінчення строку звернення до адміністративного суду.

Відкриття провадження в адміністративній справі

Суддя після одержання позовної заяви з’ясовує, чи:

1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність;

2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником);

3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу;

4) належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду;

5) немає інших підстав для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження у справі. Питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує не пізніше наступного дня після надходження позовної заяви до адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху.

Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу. В ухвалі про відкриття провадження у справі зазначаються:

1) найменування адміністративного суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження в адміністративній справі, номер справи;

2) ким і до кого пред’явлено адміністративний позов;

3) зміст позовних вимог;

4) дата, час і місце попереднього судового засідання, якщо суд вважає його проведення необхідним;

5) пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та докази, які у нього є;

6) яким складом суду розглядатиметься справа.

Копія ухвали про відкриття провадження в адміністративній справі невідкладно після постановлення надсилається особам, які беруть участь у справі, разом з інформацією про їхні процесуальні права і обов’язки. Відповідачам надсилаються також копії позовної заяви та доданих до неї документів.

Суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статтею 106 КАС, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, у якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, достатній для усунення недоліків. Копія ухвали про залишення позовної заяви без руху невідкладно надсилається особі, що звернулася із позовною заявою.

Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, вона вважається поданою у день первинного її подання до адміністративного суду.

Позовна заява повертається позивачеві, якщо:

1) позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху;

2) позивач до відкриття провадження в адміністративній справі подав заяву про її відкликання;

3) позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності;

4) позовну заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

5) у провадженні цього або іншого адміністративного суду є справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

6) справа не підсудна цьому адміністративному суду.

Копія ухвали про повернення позовної заяви невідкладно надсилається особі, яка її подала, разом із позовною заявою й усіма доданими до неї матеріалами. Ухвали про залишення позовної заяви без руху або про повернення позовної заяви можуть бути оскаржені особою, яка подала позовну заяву.

Залишення позовної заяви без руху або повернення позовної заяви не позбавляють права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі лише, якщо:

1) заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства;

2) у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили: постанова суду чи ухвала суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, про закриття провадження в такій справі у зв’язку з відмовою позивача від адміністративного позову або примиренням сторін;

3) настала смерть фізичної особи чи припинено юридичну особу, які звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено адміністративний позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі суддя постановляє ухвалу. Копія ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі невідкладно надсилається особі, яка подала позовну заяву, разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.

Ухвала про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі може бути оскаржена особою, яка подала позовну заяву.

Повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

2. Підготовче провадження

Підготовку справи до судового розгляду здійснює суддя адміністративного суду, який відкрив провадження в адміністративній справі. Суд до судового розгляду адміністративної справи вживає заходи для всебічного та об’єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку. З цією метою суд може:

1) прийняти рішення про витребування документів та інших матеріалів; навести необхідні довідки; провести огляд письмових та речових доказів на місці, якщо їх не можна доставити до суду; призначити експертизу, вирішити питання про необхідність залучення свідків, спеціаліста, перекладача;

2) прийняти рішення про обов’язковість особистої участі осіб, які беруть участь у справі, у судовому засіданні, про залучення третіх осіб до справи;

3) викликати на судовий розгляд адміністративної справи свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів;

4) прийняти рішення про проведення попереднього судового засідання.

За обґрунтованим клопотанням позивача суддя вживає заходи щодо невідкладного розгляду і вирішення справи. У такому разі виклик осіб, які беруть участь у справі, чи повідомлення про постановлені судом ухвали здійснюються за допомогою кур’єра, телефону, факсу, електронної пошти чи іншого технічного засобу.

Попереднє судове засідання

Попереднє судове засідання проводиться з метою з’ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення всебічного та об’єктивного вирішення справи протягом розумного строку. Попереднє судове засідання проводиться суддею, який здійснює підготовку справи до судового розгляду, за участю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Для врегулювання спору суд з’ясовує, чи не відмовляється позивач від адміністративного позову, чи не визнає відповідач адміністративний позов, і роз’яснює сторонам можливості щодо примирення.

Якщо спір не врегульовано у зазначеному порядку, суд:

1) уточнює позовні вимоги та заперечення відповідача проти адміністративного позову;

2) з’ясовує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі;

3) визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються сторонами, а які належить доказувати;

4) з’ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення, та встановлює строки для їх надання;

5) вчиняє інші дії, необхідні для підготовки справи до судового розгляду.

За заявою однієї зі сторін про неможливість прибуття до суду попереднє судове засідання може бути відкладено, якщо причини неприбуття будуть визнані судом поважними.

Позивач може відмовитися від адміністративного позову повністю або частково, а відповідач – визнати адміністративний позов повністю або частково. Відмова від адміністративного позову чи визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження мають бути викладені в адресованій суду письмовій заяві, яка приєднується до справи.

Про прийняття відмови від адміністративного позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від адміністративного позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог.

У разі часткового визнання адміністративного позову відповідачем і прийняття його судом може бути прийнята постанова суду про задоволення визнаних відповідачем позовних вимог відповідно до статті 164 КАС. У разі повного визнання відповідачем адміністративного позову і прийняття його судом приймається постанова суду про задоволення адміністративного позову.

Суд не приймає відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.

Сторони можуть повністю або частково врегулювати спір на основі взаємних поступок. Примирення сторін може стосуватися лише прав та обов’язків сторін і предмета адміністративного позову.

За клопотанням сторін суд зупиняє провадження у справі на час, необхідний їм для примирення.

У разі примирення сторін суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, у якій фіксуються умови примирення. Умови примирення не повинні суперечити закону або порушувати чиї-небудь права, свободи або інтереси.

У разі невиконання умов примирення однією із сторін суд за клопотанням іншої сторони поновлює провадження у справі.

Суд може запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази у строк, встановлений судом. Питання про прийняття доказів, наданих з порушенням строку, встановленого судом, вирішується судом з урахуванням поважності причин несвоєчасного надання доказів.

Суд, який розглядає справу, у разі потреби збирання доказів за межами своєї територіальної підсудності доручає відповідному адміністративному суду провести певні процесуальні дії. В ухвалі про судове доручення коротко зазначається зміст справи, що розглядається, вказуються обставини, що належить з’ясувати, та докази, які слід зібрати суду, що виконує доручення. Ухвала про судове доручення невідкладно надсилається до адміністративного суду, який буде її виконувати, та є обов’язковою для нього.

Судове доручення невідкладно виконується судом за правилами цього КАС, які встановлюють порядок вчинення відповідних процесуальних дій.

Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про дату, час і місце судового засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає виконанню судового доручення.

Якщо особа, яка бере участь у справі, чи свідок, що дали пояснення або показання суду, який виконував окреме доручення, з’являться до суду, що розглядає справу, то вони дають пояснення і показання у загальному порядку.

Адміністративні суди України можуть звертатися з дорученням про проведення певних процесуальних дій до іноземних судів, а також виконувати доручення іноземних судів на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд може своєю ухвалою об’єднати для спільного розгляду і вирішення кілька адміністративних справ за однорідними позовними заявами одного й того ж позивача до того ж відповідача чи до різних відповідачів або за позовними заявами різних позивачів до одного й того самого відповідача, а також роз’єднати одну чи декілька поєднані в одне провадження позовні вимоги у самостійні провадження, якщо їхній спільний розгляд ускладнює чи сповільнює вирішення справи.

Суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння

шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень.

Ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову постановляє суд першої інстанції, а якщо розпочато апеляційне провадження, то таку ухвалу може постановити суд апеляційної інстанції.

Подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб’єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб’єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов’язковою для виконання.

Адміністративний позов, крім способу, встановленого частиною третьою цієї статті, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії.

Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення рішень Національного банку України щодо призначення та здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку.

Клопотання про забезпечення адміністративного позову розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідач або інша особа, яка бере участь у справі, у будь-який час має право заявити клопотання про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або скасування заходів забезпечення адміністративного позову. Таке клопотання розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обґрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Питання про забезпечення адміністративного позову, про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або про скасування заходів забезпечення адміністративного позову, крім випадків, встановлених частинами першою і другою цієї статті, вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розглядові таких питань.

Якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим.

Виконання ухвал з питань забезпечення адміністративного позову здійснюється негайно в порядку, встановленому законом для виконання судових рішень.

Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Особи, які беруть участь у справі, під час підготовчого провадження можуть знайомитися з матеріалами адміністративної справи, робити з них виписки та копії.

Особи, які беруть участь у справі, під час підготовчого провадження можуть за власний рахунок замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Суд може постановити ухвалу про обов’язковість особистої участі сторін чи третіх осіб у судовому засіданні. Викликати сторону чи третю особу для особистих пояснень можна і тоді, коли у судовому розгляді беруть участь їхні представники.

За результатами підготовчого провадження суд постановляє ухвалу про:

1) залишення позовної заяви без розгляду;

2) зупинення провадження у справі;

3) закриття провадження у справі;

4) закінчення підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду.

Суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо:

1) позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності;

2) позовну заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

3) у провадженні цього або іншого адміністративного суду є адміністративна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

4) позивач повторно не прибув у судове засідання без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

5) надійшло клопотання позивача про відкликання позовної заяви;

6) особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність і за захистом прав, свобод чи інтересів якої у випадках, встановлених законом, звернувся орган або інша особа, заперечує проти адміністративного позову і від неї надійшла відповідна заява;

7) провадження в адміністративній справі було відкрито за позовною заявою, яка не відповідає вимогам статті 106 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у строк, встановлений судом;

8) позивач до закінчення судового розгляду залишив судове засідання без поважних причин і не звернувся до суду із заявою про судовий розгляд за його відсутності.

2. Про залишення позовної заяви без розгляду суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про залишення позовної заяви без розгляду може бути оскаржена.

3. Особа, позовна заява якої залишена без розгляду, після усунення підстав, з яких заява була залишена без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Суд зупиняє провадження у справі в разі:

1) смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво, а також ліквідації органу, злиття, приєднання, поділу, перетворення юридичної особи, які були стороною у справі, – до встановлення правонаступника;

2) необхідності призначення або заміни законного представника сторони чи третьої особи – до вступу у справу законного представника;

3) неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, – до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі;

4) звернення обох сторін з клопотанням про надання їм часу для примирення – до закінчення строку, про який сторони заявили у клопотанні.

Суд має право зупинити провадження у справі в разі:

1) захворювання особи, яка бере участь у справі, підтвердженого медичною довідкою, що перешкоджає прибуттю до суду, якщо її особиста участь буде визнана судом обов’язковою, – до її одужання;

2) знаходження особи, яка бере участь у справі, у відрядженні, якщо її особиста участь буде визнана судом обов’язковою, – до повернення з відрядження;

(Суд не зупиняє провадження у справі у випадках, встановлених пунктами 1 і 2, якщо відсутня сторона чи третя особа веде справу через свого представника.)

3) призначення судом експертизи – до одержання її результатів;

4) наявності інших причин за обґрунтованим клопотанням сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, – до терміну, встановленого судом.

Про зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про зупинення провадження у справі може бути оскаржена.

Провадження у справі поновлюється за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за ініціативою суду, якщо відпадуть обставини, які були підставою для зупинення провадження. Про поновлення провадження у справі суд постановляє ухвалу. З дня поновлення провадження у справі перебіг процесуальних строків продовжується. Провадження у справі продовжується зі стадії, на якій воно було зупинено.

Суд закриває провадження у справі:

1) якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. (Якщо провадження у справі закривається з цієї підстави, суд повинен роз’яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ);

2) якщо позивач відмовився від адміністративного позову і відмову прийнято судом;

3) якщо сторони досягли примирення;

4) якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду з того самого спору і між тими самими сторонами;

5) у разі смерті або оголошення в установленому законом порядку померлою особи, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, або ліквідації підприємства, установи, організації, які були стороною у справі.

Про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена. Повторне звернення з тією самою позовною заявою не допускається.

В ухвалі про закінчення підготовчого провадження і призначення справи до судового розгляду зазначається, які підготовчі дії проведені, і встановлюються дата, час та місце розгляду справи. Якщо під час попереднього судового засідання, на яке прибули всі особи, які беруть участь у справі, вирішені необхідні для її розгляду питання, то за письмовою згодою цих осіб судовий розгляд може бути розпочатий у той же день.

Якщо під час попереднього провадження відповідач визнав позов, суд може прийняти постанову про задоволення адміністративного позову.

Копії судового рішення за наслідками підготовчого провадження надсилаються особам, які беруть участь у справі, крім випадку, передбаченого частиною третьою цієї статті.

3. Судовий розгляд справи

Адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено КАС.

Судовий розгляд адміністративної справи здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі, після закінчення підготовчого провадження.

Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження.

Судове засідання проводиться у спеціально обладнаному приміщенні – залі судових засідань. Окремі процесуальні дії в разі необхідності можуть вчинятися за межами приміщення суду.

При розгляді справи судом першої інстанції головуючим у судовому засіданні є суддя, який здійснював підготовче провадження. Головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками адміністративного процесу їхніх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин у справі, усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для вирішення справи. Головуючий у судовому засіданні вживає необхідних заходів щодо забезпечення в судовому засіданні належного порядку.

Відкриття судового засідання

У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання та оголошує, яка справа розглядається. Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не прибув, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відомі. Суд встановлює особи тих, хто прибув у судове засідання, а також перевіряє повноваження посадових і службових осіб, представників.

Головуючий у судовому засіданні роз’яснює перекладачеві його права та обов’язки, встановлені статтею 68 цього Кодексу, і попереджає його під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Головуючий приводить перекладача до такої присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки перекладача, використовуючи усі свої професійні можливості». Присяга проголошується перекладачем усно, після чого він підписує текст присяги. Підписаний перекладачем текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Секретар судового засідання повідомляє про здійснення повного фіксування судового засідання, а також про умови фіксування судового засідання (розташування мікрофонів та необхідність промовця говорити в мікрофон, недопустимість одночасних виступів учасників адміністративного процесу, дотримання тиші в залі судового засідання).

Головуючий у судовому засіданні оголошує склад суду, а також імена експерта, перекладача, спеціаліста, секретаря судового засідання і роз’яснює особам, які беруть участь у справі та прибули в судове засідання, їхнє право заявляти відводи.

Суд відкладає розгляд справи в разі:

1) неприбуття у судове засідання сторони (сторін) або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких немає відомостей, що їм вручені повістки;

2) неприбуття в судове засідання позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності;

3) неприбуття в судове засідання відповідача, який не є суб’єктом владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, якщо від нього не надійшло

заяви про розгляд справи за його відсутності;

4) якщо суд визнав обов’язковою особисту участь особи, яка бере участь у справі, у судовому розгляді, а вона не прибула.

Неприбуття в судове засідання без поважних причин представника сторони або третьої особи, які прибули в судове засідання, або неповідомлення ним про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду справи. Проте за клопотанням сторони та з урахуванням обставин у справі суд може відкласти її розгляд.

У разі повторного неприбуття позивача, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

У разі неприбуття відповідача – суб’єкта владних повноважень, належним чином повідомленого про дату, час і місце судового розгляду, без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття розгляд справи не відкладається і справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Наслідки, визначені вище, застосовуються й у разі, якщо сторона без поважних причин залишить залу судового засідання.

Якщо в судове засідання не прибули свідок, експерт, спеціаліст, суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі, про можливість продовження судового розгляду справи за відсутності свідка, експерта, спеціаліста, які не прибули, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно суд може вирішити питання про привід свідка, експерта, спеціаліста, які не прибули.

Головуючий у судовому засіданні роз’яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їхні права та обов’язки, встановлені цим Кодексом. Одночасно особам, які беруть участь у справі, видається пам’ятка про їхні права та обов’язки, встановлені КАС.

Головуючий у судовому засіданні роз’яснює експерту його права та обов’язки, встановлені статтею 66 цього Кодексу, і попереджає його під розписку про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Головуючий приводить експерта до такої присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю сумлінно виконувати обов’язки експерта, використовуючи всі свої професійні можливості».

Присяга проголошується експертом усно, після чого він підписує текст присяги. Дія присяги поширюється і на ті випадки, коли висновок був складений до її проголошення. Підписаний експертом текст присяги та розписка приєднуються до справи. Якщо експертиза призначається під час судового розгляду, права, обов’язки експерта та його відповідальність роз’яснюються головуючим одразу після залучення його до участі в адміністративному процесі.

Експертам, які працюють у державних експертних установах, роз’яснення прав і обов’язків експерта та приведення його до присяги здійснюються керівником експертної установи під час призначення особи на посаду та присвоєння кваліфікації судового експерта. Засвідчені печаткою експертної установи копії тексту присяги і розписки про ознайомлення з правами та обов’язками експерта і про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків подаються на вимогу суду.

Головуючий у судовому засіданні роз’яснює спеціалісту його права та обов’язки, встановлені статтею 67 КАС.

Клопотання осіб, які беруть участь у справі, вирішуються судом негайно після того, як буде заслухана думка інших присутніх у судовому засіданні осіб, які беруть участь у справі, про що постановляється ухвала. Ухвала суду про відмову в задоволенні клопотання не перешкоджає повторному його заявленню протягом судового розгляду справи.

Особи, присутні у залі судового засідання, при вході до нього суду та при виході суду повинні встати. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти дають пояснення, показання, відповідають на питання та задають питання стоячи і лише після надання їм слова головуючим у судовому засіданні. Постанову суду особи, присутні в залі, заслуховують стоячи. Відступ від цих правил допускається з дозволу головуючого в судовому засіданні.

Учасники адміністративного процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов’язані додержуватися в судовому засіданні порядку і беззаперечно підкорятися відповідним розпорядженням головуючого у судовому засіданні.

Учасники адміністративного процесу звертаються до судді «Ваша честь».

Документи та інші матеріали передаються головуючому в судовому засіданні через судового розпорядника.

Початок судового розгляду справи по суті

Судовий розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого в судовому засіданні чи судді-доповідача про зміст позовних вимог, про визнання сторонами певних обставин під час підготовчого провадження, після чого він з’ясовує: чи підтримує позивач адміністративний позов, чи визнає його відповідач та чи не бажають сторони примиритися.

При розгляді справи за відсутності особи, яка бере участь у справі, головуючий у судовому засіданні доповідає про її позицію щодо позовних вимог, якщо вона викладена в письмових поясненнях.

Позивач може відмовитися від адміністративного позову, а відповідач – визнати адміністративний позов протягом всього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову від адміністративного позову чи визнання адміністративного позову викладено в адресованій суду письмовій заяві, ця заява приєднується до справи.

Сторони можуть примиритися протягом всього часу судового розгляду або заявити клопотання про надання їм часу для примирення.

Судове рішення у зв’язку з відмовою від адміністративного позову, визнанням адміністративного позову чи примиренням сторін ухвалюється за правилами, встановленими статтями 112, 113 КАС.

Позивач може змінити позовні вимоги протягом всього часу судового розгляду, подавши письмову заяву, яка приєднується до справи. Суд за клопотанням відповідача оголошує перерву в судовому засіданні та надає відповідачу строк, достатній для його підготовки до справи у зв’язку зі зміною позивачем позовних вимог.

Дослідження доказів

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Для встановлення обставин, зазначених у частині першій цієї статті, у судовому засіданні заслуховуються пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, досліджуються письмові та речові докази, у тому числі носії інформації із записаною на них інформацією, висновки експертів.

Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору і бере участь на стороні позивача, пояснення відповідача та третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору і бере участь на стороні відповідача, а також пояснення третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Якщо поряд зі стороною, третьою особою у справі беруть участь їхні представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їхніх представників, а за їхнім клопотанням пояснення може давати тільки представник. Якщо в справі заявлено кілька позовних вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них.

Якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їхніх слів не можна дійти висновку про те, чи визнають вони обставини, чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні».

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, задають питання один одному у порядку, встановленому головуючим. Якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень.

Суд, заслухавши пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, встановлює порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовують свої вимоги і заперечення.

Порядок дослідження доказів визначається судом залежно від характеру спірних правовідносин і в разі необхідності може бути змінений.

Порядок допиту свідків

Кожний свідок допитується окремо. Свідки, які ще не дали показань, не можуть перебувати у залі судового засідання під час судового розгляду. Судовий розпорядник вживає заходів, щоб свідки, яких допитали, не спілкувалися з тими, яких суд не допитав.

Перед допитом свідка головуючий у судовому засіданні встановлює його особу, вік, рід занять, місце проживання, відношення до справи і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, роз’яснює його права та обов’язки, встановлені статтею 65 цього Кодексу, з’ясовує, чи не відмовляється він з підстав, встановлених законом, від давання показань, і під розписку попереджає його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань.

Якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий у судовому засіданні приводить його до такої присяги: «Я, (прізвище, ім’я, по батькові), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи».

Присяга проголошується свідком усно, після чого він підписує текст присяги. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Допит свідка починається з пропозиції головуючого в судовому засіданні розповісти все, що йому відомо у цій справі, після чого першою йому задає питання особа, за клопотанням якої викликано свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі.

Свідок, даючи показання, може користуватися записами, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Після допиту ці записи показуються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду.

Головуючий у судовому засіданні та інші судді можуть задавати свідкові питання в будь-який час його допиту.

Допитаний свідок залишається у залі судового засідання до закінчення розгляду справи. Суд може дозволити такому свідку залишити залу судового засідання до закінчення розгляду справи.

Свідок може бути допитаний повторно в тому самому або наступному судовому засіданні за його клопотанням, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Під час дослідження інших доказів свідкам можуть задавати питання сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також суд.

Суд може призначити одночасний допит двох чи більше свідків для з’ясування причин розбіжності в їхніх показаннях.

Допит малолітніх свідків і, за розсудом суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не заінтересовані у справі. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить їх до присяги.

Особи, зазначені в частині першій цієї статті, можуть з дозволу суду задавати свідкові питання, а також висловлювати свою думку стосовно особи свідка, змісту його показань.

У виняткових випадках, коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість задати йому питання.

Дослідження письмових доказів

Письмові докази, у тому числі протоколи їх огляду, складені за судовим дорученням або в порядку забезпечення доказів, оголошуються в судовому засіданні та пред’являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності – також свідкам, експертам, спеціалістам чи перекладачам.

Особи, які беруть участь у справі, можуть задавати питання свідкам, експертам, спеціалістам з приводу письмових доказів.

Якщо доданий до справи або наданий суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів у його достовірності або є фальшивим, особа, яка бере участь у справі, може просити суд виключити його з числа доказів і вирішувати справу на підставі інших доказів або вимагати проведення експертизи.

Зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України.

Дослідження речових доказів

Речові докази оглядаються судом, а також подаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в разі необхідності – також експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, яким подані для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов’язані з доказом та його оглядом.

Протоколи огляду речових доказів, складені в порядку забезпечення доказів, виконання судового доручення або за результатами огляду доказів на місці, оголошуються в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих протоколів.

Особи, які беруть участь у справі, можуть задавати питання з приводу речових доказів експертам, спеціалістам, свідкам, які їх оглядали.

Дослідження звуко- і відеозаписів

Відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться в залі судового засідання або в іншому спеціально обладнаному для цього приміщенні з відображенням у журналі судового засідання основних технічних характеристик обладнання та носіїв інформації і зазначенням часу відтворення (демонстрації). Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені повністю або у певній частині. З метою з’ясування відомостей, що містяться у звуко- і відеозаписах, судом може бути залучено спеціаліста або призначено експертизу.

Заяву про фальшивість звуко- і відеозаписів суд розглядає в порядку, встановленому для розгляду заяв про фальшивість письмових доказів.

Під час дослідження звуко – чи відеозапису особистого характеру застосовуються правила КАС щодо дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції.

Огляд доказів на місці

Письмові та речові докази, які не можна доставити до суду, оглядаються за їхнім місцезнаходженням. Про проведення огляду доказів на місці суд постановляє ухвалу.

Огляд доказів на місці проводиться судом з повідомленням осіб, які беруть участь у справі, а в разі необхідності – з викликом експертів, спеціалістів, перекладачів і свідків.

При огляді доказів на місці складається протокол у порядку, встановленому статтями 45, 46 КАС.

Дослідження висновку експерта

Висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для роз’яснення і доповнення висновку експерта особи, які беруть участь у справі, а також суд можуть задати експерту питання. Першими задають питання експертові особа, за заявою якої призначено експертизу, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін, першими задають питання експертові позивач і його представник. Головуючий у судовому засіданні та інші судді можуть задавати експертові питання в будь-який час дослідження висновку експерта. Викладені письмово і підписані пояснення експерта приєднуються до справи.

Консультації та роз’яснення спеціаліста

Під час дослідження доказів суд може скористатися усними консультаціями або письмовими роз’ясненнями спеціаліста. Спеціалісту можуть бути задані питання щодо суті наданих усних консультацій чи письмових роз’яснень. Першими задають питання особа, за клопотанням якої залучено спеціаліста, та її представник, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Якщо спеціаліста залучено за клопотанням обох сторін, першими задають питання спеціалісту позивач і його представник. Головуючий у судовому засіданні та інші судді можуть задавати спеціалістові питання в будь-який час дослідження доказів. Викладені письмово і підписані спеціалістом роз’яснення приєднуються до справи.

Відкладення розгляду справи або оголошення перерви в її розгляді

Суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених цим Кодексом, а також у разі неможливості розгляду справи у зв’язку з необхідністю заміни судді (в результаті задоволення заяви про відвід чи з інших причин) або залучення до участі у справі інших осіб.

Суд оголошує перерву у зв’язку з необхідністю одержання нових доказів або в інших необхідних випадках. Тривалість перерви встановлюється судом залежно від обставин розгляду справи.

Суд, відкладаючи розгляд справи або оголошуючи перерву в її розгляді, встановлює дату і час нового судового засідання, про що повідомляє під розписку осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, які були присутніми в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не прибули або яких суд вперше залучає до участі в адміністративному процесі, викликаються в судове засідання повістками.

У разі відкладення розгляду справи суд повинен допитати свідків, які прибули. Тільки у виняткових випадках за ухвалою суду свідки не допитуються і викликаються знову.

Якщо розгляд справи було відкладено, новий її розгляд починається спочатку. Якщо сторони не наполягають на повторенні наданих раніше пояснень осіб, які беруть участь у справі, якщо склад суду не змінився і до участі в справі не було залучено третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, суд продовжує провадження у справі зі стадії, на якій розгляд справи було відкладено.

Якщо в розгляді справи було оголошено перерву, провадження у справі після її закінчення продовжується зі стадії, на якій воно було перервано.

Закінчення з’ясування обставин та перевірки їх доказами

Після з’ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення чи надати додаткові докази.

У зв’язку з додатковими поясненнями осіб, які беруть участь у справі, суд може задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам.

Вислухавши додаткові пояснення і дослідивши додаткові докази, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

Судові дебати

Судові дебати складаються з промов осіб, які беруть участь у справі. У цих промовах можна посилатися лише на обставини і докази, які досліджені в судовому засіданні.

У дебатах першим надається слово позивачеві, його представнику, а потім – відповідачеві, його представнику. Третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, її представник виступають після сторін у справі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, їхні представники виступають у дебатах після особи, на стороні якої вони беруть участь.

За клопотанням сторін чи третіх осіб у дебатах можуть виступати лише їхні представники.

Суд не може обмежувати тривалість дебатів певним часом. Головуючий у судовому засіданні може зупинити промовця лише тоді, коли він виходить за межі справи, що розглядається. З дозволу суду після закінчення судових дебатів промовці можуть обмінятися репліками.

Якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі. Після закінчення з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться у загальному порядку.

Вихід суду для ухвалення рішення

Після судових дебатів суд виходить до нарадчої кімнати (приміщення, спеціально призначеного для ухвалення судових рішень) для ухвалення рішення у справі, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

Якщо під час ухвалення рішення виявиться потреба з’ясувати будь-яку обставину через повторний допит свідків або через іншу процесуальну дію, суд постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. Розгляд справи у цьому разі проводиться в межах, необхідних для з’ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Після закінчення поновленого розгляду справи суд відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо проведення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошення перерви.

Під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу.

Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи.

Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рішення в нарадчій кімнаті.

4. Судові рішення

Судове рішення, яким суд вирішує спір по суті, викладається у формі постанови.

Судове рішення, яким суд зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у формі ухвали.

Судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Порядок ухвалення судових рішень, їх форма

Суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складення постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більше ніж п’ять днів з дня закінчення розгляду справи. При

цьому вступна та резолютивна частини постанови підписуються всім складом суду, проголошуються в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, і приєднуються до справи.

Окремим документом викладаються ухвали з питань:

1) залишення позовної заяви без руху;

2) повернення позовної заяви;

3) відкриття провадження в адміністративній справі;

4) об’єднання та роз’єднання справ;

5) забезпечення доказів;

6) визначення розміру судових витрат;

7) продовження та поновлення процесуальних строків;

8) передачі адміністративної справи до іншого адміністративного суду;

9) забезпечення адміністративного позову;

10) призначення експертизи;

11) виправлення описок і очевидних арифметичних помилок;

12) відмови в ухваленні додаткового судового рішення;

13) роз’яснення постанови;

14) зупинення провадження у справі;

15) закриття провадження у справі;

16) залишення позовної заяви без розгляду;

17) інших питань, які вирішуються поза судовим розглядом.

Окремим документом можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час судового розгляду.

Ухвали, які викладаються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті та підписуються складом суду, який розглядає справу.

Ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати, заносяться секретарем судового засідання у журнал судового засідання.

Ухвали, постановлені в судовому засіданні, проголошуються негайно після їх постановлення.

Виправлення в судовому рішенні мають бути застережені складом суду, який його ухвалив.

Під час прийняття постанови суд вирішує:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення до суду тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні;

5) як розподілити між сторонами судові витрати;

6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови;

7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову.

При вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про:

1) визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення;

2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії;

3) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій;

4) стягнення з відповідача коштів;

5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян;

6) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян;

7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України;

8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень.

Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Постанова складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

дати, часу та місця її прийняття;

найменування адміністративного суду, прізвищ та ініціалів судді (суддів) і секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

предмета адміністративного позову;

2) описової частини із зазначенням:

короткого змісту позовних вимог і позиції відповідача;

пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів;

мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення адміністративного позову або про відмову в його задоволенні повністю чи частково;

висновку суду по суті вимог;

розподілу судових витрат;

інших правових наслідків ухваленого рішення;

строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.

Суд до закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодо частини позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з’ясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог. Постанова щодо частини позовних вимог може бути оскаржена у загальному порядку.

Ухвала, що викладається окремим документом, складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

дати і місця її постановлення;

найменування адміністративного суду, прізвища та ініціалів судді (суддів);

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) описової частини із зазначенням суті клопотання та імені (найменування) особи, що його заявила, чи іншого питання, що вирішується ухвалою;

3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов до висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновків суду;

строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.

Суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб’єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.

У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Окрема ухвала може бути оскаржена особами, інтересів яких вона стосується.

Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.

Особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в суді копію постанови чи ухвали суду.

Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається особі, яка бере участь у справі, але не була присутня в судовому засіданні. Якщо копія рішення надіслана

представникові, то вважається, що вона надіслана й особі, яку вона представляє.

У разі проголошення в судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин постанови суд повідомляє час виготовлення постанови суду в повному обсязі.

Суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи прийняти додаткову постанову чи постановити додаткову ухвалу у випадках, якщо:

1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення;

3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Питання про ухвалення додаткового судового рішення може бути заявлено до закінчення строку на виконання судового рішення.

Суд ухвалює додаткове судове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду питання.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Додаткове судове рішення або ухвала суду про відмову в ухваленні додаткового судового рішення можуть бути оскаржені.

Суд може з власної ініціативи або за заявою особи, що брала участь у справі, чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні.

Питання про внесення виправлень суд вирішує в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про дату, час і місце засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

Ухвалу суду про внесення виправлень у судове рішення чи відмову у внесенні виправлень може бути оскаржено.

Якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив, за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця ухвалою роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подання заяви про роз’яснення судового рішення допускається, якщо воно ще не виконано або не закінчився строк, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання.

Суд розглядає заяву про роз’яснення судового рішення протягом десяти днів із повідомленням заявника (особи, яка бере участь у справі, державного виконавця, які звернулися із заявою про роз’яснення судового рішення) та осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розглядові заяви про роз’яснення рішення.

Подання заяви про роз’яснення судового рішення зупиняє перебіг строку, протягом якого судове рішення може бути подане для примусового виконання.

Копія ухвали про роз’яснення судового рішення не пізніше наступного дня після її постановлення надсилається особам, які беруть участь у справі, а також заявнику, які не були присутні у судовому засіданні.

Ухвалу про роз’яснення судового рішення або відмову у його роз’ясненні може бути оскаржено.

Список літератури

Авер’янов В.Б., Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П., Діхтієвський П.В., Козюбра М. І., Комзюк А.Т. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту: монографія / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького; Дніпропетровський держ. ун т внутрішніх справ / В.Б. Авер’янов (заг. ред.). – Д.: Ліра, 2008. – 585c.

Адміністративне процесуальне (судове) право України: підруч. / Одеська національна юридична академія / С.В. Ківалов (ред.). – О.: Юридична література, 2007. – 312 с.

Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України (Загальна частина). Навчальний посібник. – Харків 2003

Демський Е.Ф. Адміністративне процесуальне право України: навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 495c.

Єлістратов А.І. Адміністративне право: лекції / Сергій Володимирович Діденко (ред. та упоряд.), Валентин Васильович Галунько (ред. та упоряд.). – Херсон: ВАТ «ХМД», 2007. – 268c.

Картузова Ірина Олексіївна, Осадчий Анатолій Юрійович. Адміністративно-процедурне право: навч.-метод. посібник / Одеська національна юридична академія. – О.: Юридична література, 2008. – 288c.

Ківалов С.В., Біла Л. P., Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – Вид. друге, перероб. і доп. Одеса, 2002

Ковалів М.В., Кісіль З.Р., Калаянов Д.П., Тиндик Н.П., Чорномаз О.Б. Адміністративна діяльність: навч. посібник / Львівський держ. ун т внутрішніх справ. – К.: Правова єдність, 2009. – 432 с.

Кодекс адміністративного судочинства від 6. 07.2005 р. №2747-ІУ //http://www.rada.qov.ua.

Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року №8073 X (остання редакцiя вiд 07.05.2008)

Кодекс України про адміністративні правопорушення. – К.: Школа, 2009. – 240 с.

Конституція України від 28.06.96 р. №254к/96 ВР //http://www.rada.qov.ua.

Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: монографія / Київський національний ун т внутрішніх справ. – К.: Текст, 2008. – 440 с.

Настюк В.Я. Адміністративно-правові режими у сфері національної безпеки та протидії тероризму: монографія / Академія правових наук; Інститут вивчення проблем злочинності; Служба безпеки України; Інститут оперативної діяльності та держ. безпеки. – К., 2008. – 245 с.

Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. Т. II: Государственная служба. Управленческие действия. Правовые акты управления. Административная юстиция Издательство НОРМА, 2002

Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навч. посібник. – К.: Атіка, 2007. – 624c.

Шуба В.В. Адміністративно-правові відносини в діяльності органів прокуратури України: монографія. – Д.: Ліра ЛТД, 2008. – 224c

 //http://www.rada.qov.ua. – Офіційний веб-сайт Верховної Ради

http://vuzlib.net.

http://www.lib.ua-ru.net.l

http://yurist-online.com/ukr.

Реферат: Органы юстиции. Нотариат. Адвокатура в Российской Федерации

Министерство внутренних дел Российской Федерации

Белгородский юридический институт

Кафедра «Уголовного процесса»

Дисциплина «Правоохранительные органы в РФ»

РЕФЕРАТ

по теме: «Органы юстиции РФ. Нотариат РФ. Адвокатура РФ»

Автор:

Адъюнкт кафедры

рядовой милиции

Ловин В.А.

Белгород – 2008

План

Вступительная часть

1. Понятие, задачи и система органов юстиции РФ.

2. Понятие, задачи и организация государственного и частного нотариата в РФ.

3. Понятие, задачи и принципы организации адвокатуры.

4. Виды юридической помощи, оказываемой адвокатом, его права и обязанности.

Заключительная часть (подведение итогов).

Литература:

1. Основная:

1. Комментарий к Конституции РФ. Изд-во БЕК., М., 1994.

2. Уголовно-процессуальный кодекс РФ принятый 18.12.2001 г..

3. Гуценко К.Ф., Ковалев М. А. Правоохранительные органы: Учебник. – М., Зерцало. 2002. Гл. 15.

4. Правоохранительные органы РФ: Учебник, под ред. В.П. Божьева. –М., Спарк. 2004. Гл. 14.

5. Правоохранительные органы РФ: Учебное пособие, под ред. В.К. Боброва. –М., Щит-М. 1998. Гл.2. параграф 5.

2.Дополнительная:

1. “О мерах по развитию органов юстиции РФ”. Указ Президента РФ от 2 мая 1996г. // СЗ. 1996. №19. Ст.2259.

2. Концепция реформирования органов и учреждений юстиции РФ: Утвер. Постановлением Правительства РФ от 7 октября 1996г. // СЗ. 1996. №42. Ст.4806. “О реформировании уголовно-исполнительной системы МВД РФ”. Указ Президента РФ от 8 октября 1997 г. // СЗ. 1997. №41. Ст.4683.

“О передаче уголовно-исполнительной системы МВД РФ в ведение Министерства юстиции РФ” Указ Президента РФ от 28 июля 1998 г. // СЗ.1998 . №31, Ст.3841.

“О судебных приставах”. Федеральный закон РФ от 21 июля 1997 г. // СЗ. 1997 ., №30. Ст. 3590.

“О передаче уголовно-исполнительной системы МВД РФ в ведение Министерства юстиции РФ”. Указ Президента РФ от 28 июля 1998г. // СЗ.1998 . №31. Ст. 3841.

3. Положение о Министерстве юстиции РФ. Утв. Постановлением Правительства от 4 ноября 1993 г. // СЗ. 1993. №48. Ст.4650.

4. Положение об адвокатуре РСФСР. Утв. Верховным Советом РСФСР 20 ноября 1980 г. // ВВС РСФСР. 1980. №48. Ст.1596.

5. Положение о лицензировании деятельности по оказанию платных юридических услуг на территории РФ. Утв. постановлением Правительства РФ от 15 февраля 1995 г. // СЗ. 1995. №17. Ст.1550 Об адвокатуре Российской Федерации. Проекты законов. // Российская газета. 1994. 22 окт., 23 нояб.

Введение.

Центральным органом федеральной исполнительной власти, обеспечивающим реализацию государственной политики в сфере юстиции, является министерство юстиции Российской Федерации.

Возложенные на эту систему задачи выполняются как непосредственно самим министерством, так и посредством органов юстиции, а именно: министерства (управления) юстиции субъектов федерации. В систему министерства юстиции РФ входят также некоторые учреждения и организации, в отношении которых органы юстиции осуществляют определенные управленческие и методические функции: адвокатура, нотариат, ЗАГСы, лаборатории судебных экспертиз, Российская правовая академия, Научный центр правовой информации, редакции некоторых журналов и других изданий.

Помимо органов юстиции в РФ юридическую помощь гражданам оказывают государственный и частный нотариат, а также адвокатура.

Нотариат – это правовой институт, призванный обеспечить стабильность гражданского оборота, а также защиту прав и законных интересов граждан и юридических лиц, посредством совершения нотариальных действий1.

Значение нотариата в современной России подчеркивается необходимостью укрепления правовых начал государственности, усиление борьбы с коррупцией. Президент Российской Федерации В.В.Путин не случайно подчеркнул, что во Французской системе если нотариус поставил печать, то это не просто закон, но «железобетонное решение».2

Деятельность нотариусов служит также решению задач повышения юридической грамотности населения, поскольку в процессе своей работы нотариус разъясняет смысл каждого положения сделки и последствия их применения.

Адвокатура – это самоуправляемая общественная организация, призванная оказывать населению и организациям квалифицированную юридическую помощь посредством консультаций, составления различных документов и деловых бумаг, а также осуществлять представительство.

Цели и задачи, которые стоят перед адвокатами и их объединениями, определяются объективной необходимостью профессиональной защиты естественных и благоприятных прав граждан и юридических лиц. В связи с этим можно сказать, что цели и задачи, стоящие перед адвокатурой, ставят не сами адвокаты, а общество. Адвокатура удовлетворяет запросы общества, обеспечивает его дальнейшего развитие.

Обеспечение охраны общества от преступных посягательств, несомненно, согласуется с задачей охраны чести, достоинства, свободы и неприкосновенности интересов личности1, а, следовательно, одним из важнейших конституционных принципов является право на защиту, более того Конституцией РФ каждому гражданину РФ гарантировано право на квалифицированную юридическую помощь (ст. 48 Конституции РФ).

На лекции мы рассмотрим понятие, задачи органов юстиции, нотариата и адвокатуры в РФ.

Перейдем к рассмотрению первого вопроса.

Вопрос 1. Понятие, задачи и система органов юстиции РФ.

Центральным органом федеральной исполнительной власти, обеспечивающим реализацию государственной политики в сфере юстиции, является министерство юстиции Российской Федерации.

Возложенные на эту систему задачи выполняются как непосредственно самим министерством, так и через органы юстиции: министерства (управления) юстиции субъектов федерации. В систему министерства юстиции РФ входят также некоторые учреждения и организации, в отношении которых органы юстиции осуществляют определенные управленческие и методические функции: адвокатура, нотариат, загсы, лаборатории судебных экспертиз, Российская правовая академия, Научный центр правовой информации, редакции некоторых журналов и других изданий.

Правовое положение Министерства юстиции РФ определяется Конституцией РФ, законом РФ “О Совете Министров — Правительстве Российской Федерации”, Положением о Министерстве юстиции Российской Федерации, утвержденным Постановлением Совета Министров Российской Федерации от 4.11.93 г., Постановление Правительства РФ “Об утверждении Концепции реформирования органов и учреждений юстиции Российской Федерации” от 7.10.96 г. и рядом иных нормативных актов.

В соответствии с Положением и иными нормативными актами на Министерство юстиции РФ возлагается выполнение следующих задач:

1. участие в правовом обеспечении нормотворческой деятельности Президента РФ и Правительства РФ;

Указом Президента РФ от 2.05.96 г. на Министерство юстиции РФ возложена юридическая экспертиза проектов федеральных законов и иных нормативных актов, вносимых в Правительство РФ. На министерство возложен также контроль за соответствием ведомственных нормативных актов Конституции РФ, федеральным законам, Указам Президента РФ.

2. проведение юридической экспертизы правовых актов, принимаемых органами государственной власти субъектов РФ;

Постановлением Правительства РФ от 3.06.95 г. № 550 “О дополнительных функциях Министерства юстиции Российской Федерации” на министерство возложена обязанность проведения юридической экспертизы правовых актов, принимаемых органами государственной власти субъектов Российской Федерации.

3. государственная регистрация ведомственных нормативных актов центральных органов федеральной исполнительной власти;

Указом Президента РФ от 21.01.93 г. “О нормативных актах центральных органов государственного управления Российской Федерации” учреждена государственная регистрация нормативных актов федеральных министерств и ведомств, затрагивающих права и свободы граждан или носящих межведомственный характер. Акты не прошедшие государственную регистрацию, не влекут правовых последствий как не вступившие в силу и не могут служить законным основанием для регулирования соответствующих правоотношений, применения санкций к гражданам, должностным лицам и организациям за невыполнение содержащихся в них предписаний.

4. регистрация уставов общественных и религиозных организаций;

Регистрация уставов религиозных и общественных организаций закрепляет их правовой статус: только зарегистрированное объединение получает права юридического лица. Задача по государственной регистрации уставов общественных объединений возложена на органы юстиции в соответствии с Федеральным законом РФ “Об общественных объединениях” от 19.05.95 г. № 82-ФЗ. В соответствии с Указом Президента РФ “О мерах по развитию органов юстиции Российской Федерации” от 2.05.96 г. № 642 органы юстиции наделены полномочиями осуществлять контроль за соответствием деятельности общественных объединений их уставным целям. Государственная регистрация религиозных организаций осуществляется в соответствии со ст.11 Федерального закона РФ “О свободе совести и о религиозных объединениях” от 26.09.97 г. № 125-ФЗ.

5. государственная регистрация юридических лиц;

Принятие нового Гражданского кодекса Российской Федерации выдвинуло вопрос о системе регистрации юридических лиц и в настоящее время эти права предоставлены министерству юстиции, которое включает их в единый государственный реестр юридических лиц. Но, вместе с тем, в настоящее время до введения закона о регистрации юридических лиц регистрацией юридических лиц занимаются также муниципальные власти, и специально созданные регистрационные палаты.

6. государственная регистрация прав на недвижимое имущество и сделок с ним;

Данная регистрация производится органами юстиции на территории регистрационного округа по месту нахождения недвижимого имущества в соответствии с Федеральным законом РФ “О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и сделок с ним”. Она включает в себя:

— проверку действительности поданных заявителем документов и наличия соответствующих прав у подготовившего документ лица или органа власти;

— проверку наличия ранее зарегистрированных и ранее заявленных прав;

— государственную регистрацию права;

— выдачу документов, подтверждающих государственную регистрацию прав;

— выдачу информации о зарегистрированных правах.

7. государственная регистрация актов гражданского состояния;

Акты гражданского состояния — действия граждан или события, влияющие на возникновение, изменение или прекращение прав и обязанностей, а также характеризующие правовое состояние граждан. Этот вид деятельности Минюста осуществляется в соответствии с требованиями Федерального закона РФ “Об актах гражданского состояния” от 15.11.97 г. № 143-ФЗ.

Данный Федеральный закон определяет:

— органы, которые производят государственную регистрацию актов гражданского состояния;

— порядок государственной регистрации актов гражданского состояния;

— порядок формирования книг государственной регистрации актов гражданского состояния;

— порядок исправления, изменения, восстановления и аннулирования записей актов гражданского состояния;

— порядок и сроки хранения книг государственной регистрации актов гражданского состояния;

8. обеспечение установленного порядка деятельности судов

Одной из центральных задач судебно-правовой реформы в Российской Федерации является реформирование исполнительного производства и создание специальной службы обеспечения установленного порядка деятельности судов.

Исходя из Федеральных законов РФ “О судебных приставах” от 21.07.97 г. № 118-ФЗ и “Об исполнительном производстве” от 21.07.97 г. № 119-ФЗ принудительное исполнение судебных и иных решений является прерогативой и обязанностью не судебной, а исполнительной власти. В соответствии с данными законами создана служба судебных приставов, которая включает в себя две категории должностных лиц:

— судебных приставов, обеспечивающих установленный порядок деятельности судов;

— судебных приставов-исполнителей, исполняющих судебные акты и акты других органов.

Им присваиваются классные чины работников органов юстиции, а судебным приставам военных судов — воинские звания. Судебным приставам может быть гражданин РФ, достигший 20-летнего возраста, имеющий среднее (полное) общее или среднее профессиональное образование (для старшего судебного пристава — высшее юридическое образование), способный по своим деловым и личным качествам, а также по состоянию здоровья

9. обеспечение исполнения уголовных наказаний

В соответствии с Указом Президента РФ от 8.10.97 г. “О реформировании уголовно-исполнительной системы Министерства внутренних дел Российской Федерации” органы уголовно-исполнительной системы РФ переданы в ведение министерства юстиции РФ.

Правовую основу деятельности органов уголовно-исполнительной системы составляют Конституция РФ, Федеральные законы: “Об учреждениях и органах, исполняющих уголовные наказания в виде лишения свободы”, “О содержании под стражей подозреваемых и обвиняемых в совершении преступлений”, “О внесении изменений и дополнений в законодательные акты Российской Федерации в связи с реформированием уголовно-исполнительной системы”, Уголовно-исполнительный кодекс Российской Федерации и иные нормативные правовые акты.

Систему органов исполнения наказаний составляют центральный орган (Главное управление исполнения наказаний) и территориальные органы в субъектах Российской Федерации (управления исполнения наказаний).

Основными задачами ГУИН являются:

— организация исполнения уголовных наказаний в виде лишения свободы, а также исключительной меры наказания;

— организация содержания под стражей подозреваемых и обвиняемых в совершении преступлений;

— обеспечение правопорядка и законности в учреждениях, исполняющих наказания, безопасности персонала, должностных лиц и граждан, находящихся на территории учреждений, содержащихся в них осужденных, а также охраны объектов уголовно-исполнительной системы;

— организация привлечения осужденных к труду;

— организация обеспечения основного общего и начального профессионального образования и профессиональной подготовки осужденных;

— обеспечение надлежащих условий отбывания наказания, охраны здоровья осужденных и заключенных;

— содействие другим правоохранительным органам в осуществлении оперативно-розыскной деятельности, в работе по предупреждению, раскрытию и расследованию преступлений.

10. организация и развитие системы юридических услуг;

Министерство осуществляет регистрацию и выдачу лицензий гражданам и юридическим лицам на право занятия юридической деятельностью по оказанию правовых услуг. Выдача лицензий на право занятия деятельностью по оказанию правовых услуг определяется Положением о лицензировании деятельности по оказанию платных юридических услуг на территории Российской Федерации, утвержденным Постановлением Правительства Российской Федерации от 15.04.95 г. Выдавшие лицензию органы юстиции осуществляют контроль за соблюдением лицензиатом установленных законом требований. Органы юстиции вправе приостановить и аннулировать действие лицензий. Министерству юстиции дано право назначать нотариусов, как работающих в государственных нотариальных конторах, так и занимающихся частной практикой, право контролировать исполнение профессиональных обязанностей нотариусами, занимающимися частной практикой, а также осуществлять государственный контроль за деятельностью нотариата в целом. Органы юстиции в соответствии с Федеральным законом РФ “О внесении изменений и дополнений в Основы законодательства о нотариате” от 6.10.95 г. получили право истребовать от нотариуса сведения о совершенном нотариальном действии и иные документы; утверждать (или не утверждать) решения, принимаемые нотариальными палатами. Органы юстиции вправе направлять в суд ходатайство о лишении нотариуса лицензии на право нотариальной деятельности, а также право приостанавливать деятельность нотариуса.

11. реализация государственной политики в области правовой защиты интеллектуальной собственности;

Данная задача возложена на органы юстиции Указом Президента РФ от 2.05.96 г. № 642 “О мерах по развитию органов юстиции Российской Федерации”.

12. руководство деятельностью судебно-экспертных, научных и образовательных учреждений юстиции;

13. руководство системой органов и учреждений юстиции, обеспечение кадрами органов, организаций и учреждений юстиции, повышение квалификации кадров;

14. участие в международно-правовой охране прав и законных интересов граждан.

Таким образом, министерство юстиции, как орган, осуществляющие юридическую помощь гражданам, структурно состоит из департаментов (конституционного, социального, экономического, гражданского законодательства, законодательства о государственной безопасности и правоохранительной деятельности, судебных приставов и др.). Департаментам подчиняются службы. Имеются Федеральный центр судебной экспертизы и Научный центр правовой информации.

Вопрос 2. Понятие, задачи и организация государственного и частного нотариата в РФ.

Нотариат представляет собой систему государственных органов и должностных лиц, на которых возложено удостоверение бесспорных прав и фактов, свидетельствование документов, выписок из них, придание документам исполнительной силы и выполнение других, предусмотренных законом действий в предусмотренном законом порядке в целях обеспечения защиты прав и охраняемых законом интересов граждан и юридических лиц.

Нотариальные действия классифицируются по их направленности следующим образом:

— направленные на удостоверение бесспорных прав;

— направленные на удостоверение бесспорных фактов;

— по приданию долговым и платежным документам исполнительной силы;

— охранительные нотариальные действия, к которым обычно относят: принятие мер к охране наследственного имущества, наложение запрета на отчуждение имущества и принятие документов на хранение.

В отличие от суда, который рассматривает в гражданском процессе споры о праве, нотариат выполняет функции, направленные на юридическое закрепление гражданских прав и предупреждение их возможного нарушения в будущем.

Основными нормативными актами, регламентирующими деятельность нотариата являются: Конституция РФ, Закон РФ “Основы законодательства РФ о нотариате” от 11.02.93 г., Инструкция о порядке совершения нотариальных действий государственными нотариальными конторами РСФСР, утвержденная Министерством юстиции РСФСР 6.01.87 г., Инструкция о порядке совершения нотариальных действий должностными лицами органов исполнительной власти № 1055 от 19.03.96 г. и целый ряд нормативных актов различных уровней, раскрывающий механизм реализации отдельных положений Основ.

В соответствии с указанными выше нормативными актами, на должность нотариуса назначаются граждане Российской Федерации, имеющие высшее юридическое образование, прошедшие стажировку сроком не менее 1 года в государственной нотариальной конторе или у нотариуса, занимающегося частной практикой, сдавшие квалификационный экзамен и имеющие лицензию на право нотариальной деятельности. Срок стажировки для лиц, имеющих стаж работы по юридической специальности не менее 3 лет, может быть сокращен решением органа юстиции и нотариальной палаты до 6 месяцев.

Лицензия на право нотариальной деятельности выдается уполномоченным органом юстиции в течении месяца после сдачи квалификационного экзамена на основе решения квалификационной комиссии. Лица, не прошедшие квалификационный экзамен, допускаются к повторной сдаче не ранее чем через год. Гражданин, получивший лицензию, но не приступивший к работе в должности нотариуса в течении 3 лет, допускается к участию в конкурсе на замещение вакантной должности нотариуса только после повторной сдачи квалификационного экзамена.

Должность нотариуса учреждается и ликвидируется органом юстиции совместно с нотариальной палатой. Они же определяют количество должностей нотариусов в нотариальном округе.

Компетенция частных нотариусов и нотариусов, работающих в государственных нотариальных конторах, за некоторым исключение одинакова.

Нотариусы, занимающиеся частной практикой, в обязательном порядке должны стать членами Нотариальной палаты, которая является некоммерческим профессиональным объединением нотариусов, занимающихся частной практикой.

Нотариальные палаты образуются в каждом субъекте Российской Федерации.

Нотариальная палата представляет и защищает интересы нотариусов, оказывает им помощь и содействие в развитии частной нотариальной деятельности, организует стажировку и повышение профессиональной квалификации, возмещает затраты на экспертизы, назначенные судом по делам, связанным с деятельностью нотариусов, организует страхование нотариальной деятельности.

Высшим органом нотариальной палаты является общее собрание его членов. Руководят палатой избранные собранием правление и президент. Их полномочия регламентированы уставом нотариальной палаты.

Нотариальные палаты объединены в Федеральную нотариальную палату.

Увольнение нотариуса, работающего в государственной нотариальной конторе осуществляется в соответствии с КЗОТ РФ. Нотариус, занимающийся частной практикой, слагает полномочия по собственному желанию либо освобождается от полномочий на основании судебного решения в случаях:

— осуждения его за совершение умышленного преступления — после вступления приговора в законную силу;

— ограничения дееспособности или признания недееспособным в установленном законом порядке;

— по ходатайству нотариальной палаты за неоднократное совершение дисциплинарных проступков, нарушение законодательства, а также в случаях невозможности исполнять свои обязанности по состоянию здоровья.

Нотариальная деятельность не является предпринимательством и не преследует цели извлечение прибыли. Поэтому нотариусы не вправе:

— заниматься самостоятельной предпринимательской и иной деятельностью, кроме нотариальной, научной и преподавательской;

— оказывать посреднические услуги при заключении договоров.

При совершении нотариальных сделок нотариус обязан соблюдать общие и специальные правила.

К общим правилам относятся такие, как установка личности и проверка подлинности подписи лица и его документов, откладывание нотариального действия в случае необходимости истребования необходимых документов, разъяснения порядка обжалования отказа в совершении нотариального действия, отсутствие у нотариуса иного интереса, кроме служебного при совершении сделки, беспристрастность при совершении нотариального действия, и т.д.

К специальным правилам относятся такие, как соблюдение тайны совершаемых нотариальных действий.

Таким образом, во всех случаях нотариус обязан оказывать содействие гражданам и организациям в осуществлении их прав и законных интересов с тем, чтобы их юридическая неосведомленность не могла быть использована во вред заинтересованным лицам.

Вопрос 3. Понятие, задачи и принципы организации адвокатуры.

Адвокатура – это самоуправляемая общественная организация, призванная оказывать населению и организациям квалифицированную юридическую помощь посредством консультаций, составления различных документов и деловых бумаг, а также осуществлять представительство.

Цели и задачи, которые стоят перед адвокатами и их объединениями, определяются объективной необходимостью профессиональной защиты естественных и благоприятных прав граждан и юридических лиц. В связи с этим можно сказать, что цели и задачи, стоящие перед адвокатурой, ставят не сами адвокаты, а общество. Адвокатура удовлетворяет запросы общества, обеспечивает его дальнейшего развитие.

Обеспечение охраны общества от преступных посягательств, несомненно, согласуется с задачей охраны чести, достоинства, свободы и неприкосновенности интересов личности1, а, следовательно, одним из важнейших конституционных принципов является право на защиту, более того Конституцией РФ каждому гражданину РФ гарантировано право на квалифицированную юридическую помощь (ст. 48 Конституции РФ).

Адвокатура – добровольное профессиональное объединение граждан, занимающихся, в соответствии с законодательством, защитой на предварительном следствии, дознании, в суде по уголовным делам, осуществление представительства интересов истцов и ответчиков по гражданским делам, а также для оказания юридической помощи лицам, привлекаемым к административной ответственности.

Правовая помощь по своему содержанию охватывает широкий круг действий: помощь в поиске нужного нормативного акта, разъяснение его содержания, содействие в составлении документа, подбор аргументов, определение органа, способного наиболее эффективно решить возникшую проблему, осуществление представительства, ведение защиты и т.д.

Адвокатура — не государственная структура, а профессиональное объединение, независимое от органов власти.

Правовой основой деятельности адвокатуры являются Конституция РФ, Положение об адвокатуре РСФСР утвержденное Верховным Советом РСФСР 20.11.80 г., УПК РСФСР, ГПК РСФСР.

Общая задача адвокатуры — оказание юридической помощи — конкретизируется в отдельных видах этой помощи, к которым относятся:

консультации и разъяснения, устные и письменные справки по юридическим вопросам;

составление заявлений, жалоб и других документов правового характера;

представительство в судах, других государственных органах и организациях по гражданским делам и делам об административных правонарушениях;

участие в уголовном судопроизводстве в качестве защитника и представителя потерпевшего, гражданского истца и гражданского ответчика;

участие в качестве представителей сторон в Конституционном Суде РФ;

защита прав граждан при оказании им психиатрической помощи;

иная не запрещенная деятельность (разработка уставов, подготовка к регистрации юридических лиц, заключение контрактов, правовое обслуживание коммерческих операций и т.д.).

В основе организации деятельности адвокатуры лежат следующие правовые принципы.

Гуманизм. Адвокатура служит для служения человеку — защите его доброго имени, чести, достоинства, жизни, здоровья, личных тайн, собственности, прав.

Законность. Адвокат обязан вести защиту только законными методами, немедленно реагировать на все нарушения закона судом, прокурором, органами предварительного следствия и дознания, должностными лицами и т.д.

Добровольность. Любое лицо, имеющее юридическое образование, может подать заявление о приеме в адвокатуру. Лица, имеющие стаж работы по юридической специальности не менее 2 лет, принимаются в адвокатуру без прохождения стажировки, однако им может быть назначен испытательный срок продолжительностью до 3 месяцев. Лица, не имеющие стажа, до зачисления в адвокатуру должны пройти стажировку сроком от 6 месяцев до года. Адвокат и стажер не вправе совмещать адвокатскую деятельность со службой в государственных и общественных организациях за исключением научной и преподавательской деятельности, а также для адвокатов, работающих в районах, где объем адвокатской деятельности является недостаточным, Адвокат имеет право на получение гонорара за свою работу. Взимание гонорара или части его, минуя кассу юридической консультации, рассматривается как уклонение от налогообложения, нарушение норм адвокатской этики и влечет соответствующую ответственность.

Самоуправление. Адвокатское сообщество управляет своими делами самостоятельно, решая наиболее важные вопросы на общем собрании (конференции) коллегии, предоставляя определенные полномочия ее выборным органам — президиуму,, председателю президиума, ревизионной и квалификационной комиссиям. Президиумом коллегии организуются юридические консультации для организации работы адвокатов по оказанию юридической помощи. Это основное рабочее звено. Члены коллегии адвокатов входят в состав какой-либо юридической консультации и там проводят свою работу. Численность юридических консультаций различна: от 2-3 человек в сельской местности до 50-60 в Москве. Во главе юридической консультации стоит заведующий, назначаемый президиумом коллегии адвокатов. Каждая юридическая консультация должна отчислять на общие нужды коллегии до 30% валового поступления средств. Реально в различных коллегиях этот процент различен. Эти отчисления составляют бюджет коллегии, расходуемый на нужды самих юридических консультаций (аренда и ремонт помещений, приобретение литературы и оргтехники, зарплата технических работников и т.д.). Непосредственно на содержание президиума отчисляются очень незначительные суммы.

Независимость адвокатуры означает недопустимость какого-либо вмешательства в ее дела со стороны государственных органов. Численный состав, штаты, смета расходов и доходов коллегии не утверждается исполнительными органами. Минюст больше не устанавливает правил оплаты труда адвокатов, поскольку размеры их гонораров определяются соглашениями между адвокатами и клиентами.

Некоторые полномочия в отношении адвокатских объединений сохраняет Министерство юстиции РФ. Оно рассматривает ходатайства об образовании новых адвокатских коллегий, оценивает с точки зрения закона их уставы, выдает им лицензии на право заниматься адвокатской деятельностью. Если деятельность вновь созданной коллегии адвокатов противоречит ее уставу или закону, Минюст вправе лишить ее лицензии.

Гласность, открытость в деятельности адвокатуры заключается в том, что адвокаты вправе знать о положении дел в их профессиональной организации. Они вправе внести на обсуждение общего собрания любой вопрос, касающийся деятельности этой организации.

Адвокатская тайна — необходимое условие существование адвокатуры. В содержание адвокатской тайны включаются:

сам факт обращения гражданина в коллегию адвокатов за юридической помощью и мотивы, побудившие к такому обращению;

сведения о преступлении, его участниках, последствиях, данные о личной жизни, сообщаемые обвиняемым или потерпевшим, гражданским истцом, гражданским ответчиком;

те же сведению, сообщенные адвокату родственниками обвиняемого (подозреваемого) и другими лицами при обращении за юридической помощью;

сведения о личной жизни граждан, почерпнутые из уголовного дела при ознакомлении с ним;

сведения, сообщенные адвокату лицом, которое он представляет в гражданском или административном процессах;

сведения, содержащиеся в переписке между адвокатом и обвиняемым (представляемым) и в адвокатских досье.

Существуют пять основных гарантий сохранения адвокатской тайны:

требование закона не разглашать сведения, сообщенные в связи с осуществлением защиты и оказанием другой юридической помощи;

запрет допрашивать в качестве свидетеля защитника обвиняемого — об обстоятельствах, которые стали ему известны в связи с исполнением обязанностей защитника;

запрет допрашивать в качестве свидетеля представителя по гражданскому делу — об обстоятельствах, которые стали ему известны в связи с исполнением обязанностей представителя;

разрешение встреч защитника с обвиняемым (подсудимым, осужденным) наедине без ограничения их количества и продолжительности;

отсутствие уголовной ответственности адвоката за недоносительство о любом преступлении, ставшем ему известным со слов обвиняемого или его родственников, если они обратились за юридической помощью.

Адвокат обязан сохранять в тайне доверенные ему сведения бессрочно, даже после смерти лица, доверившего эти сведения, за исключением случаев, когда они служат его реабилитации.

Адвокат не вправе оказывать конфиденциальное содействие органам, осуществляющим оперативно-розыскную деятельность.

Децентрализация как принцип организации адвокатуры означает самоуправление на уровне каждой коллегии, невмешательство одной коллегии в дела другой, отсутствие общефедерального органа, стоящего над коллегиями и управляющего их делами.

Приобретение статуса адвоката.

1. Статус адвоката в Российской Федерации вправе приобрести лицо, которое имеет высшее юридическое образование, полученное в имеющем государственную аккредитацию образовательном учреждении высшего профессионального образования, либо ученую степень по юридической специальности. Указанное лицо также должно иметь стаж работы по юридической специальности не менее двух лет либо пройти стажировку в адвокатском образовании в сроки, установленные настоящим Федеральным законом.

2. Не вправе претендовать на приобретение статуса адвоката и осуществление адвокатской деятельности лица:

1) признанные недееспособными или ограниченно дееспособными в установленном законодательством Российской Федерации порядке;

2) имеющие непогашенную или неснятую судимость за совершение умышленного преступления.

3. Решение о присвоении статуса адвоката принимает квалификационная комиссия при адвокатской палате субъекта Российской Федерации (далее — квалификационная комиссия) после сдачи лицом, претендующим на приобретение статуса адвоката (далее также — претендент), квалификационного экзамена.

4. В стаж работы по юридической специальности, необходимой для приобретения статуса адвоката, включается работа:

1) в качестве судьи;

2) на требующих высшего юридического образования государственных должностях в федеральных органах государственной власти, органах государственной власти субъектов Российской Федерации, иных государственных органах;

3) на требовавших высшего юридического образования должностях в существовавших до принятия действующей Конституции Российской Федерации государственных органах СССР, РСФСР и Российской Федерации, находившихся на территории Российской Федерации;

4) на требующих высшего юридического образования муниципальных должностях;

5) на требующих высшего юридического образования должностях в органах Судебного департамента при Верховном Суде Российской Федерации;

6) на требующих высшего юридического образования должностях в юридических службах организаций;

7) на требующих высшего юридического образования должностях в научно-исследовательских учреждениях;

8) в качестве преподавателя юридических дисциплин в учреждениях среднего профессионального, высшего профессионального и послевузовского профессионального образования;

9) в качестве адвоката;

10) в качестве помощника адвоката;

11) в качестве нотариуса.

5. Адвокат вправе осуществлять адвокатскую деятельность на всей территории Российской Федерации без какого-либо дополнительного разрешения.

6. Иностранные граждане и лица без гражданства, получившие статус адвоката в порядке, установленном настоящим Федеральным законом, допускаются к осуществлению адвокатской деятельности на всей территории Российской Федерации в случае, если иное не предусмотрено федеральным законом.

Допуск к квалификационному экзамену.

1. Лицо, отвечающее требованиям пунктов 1 и 2 статьи 9 настоящего Федерального закона, вправе обратиться в квалификационную комиссию с заявлением о присвоении ему статуса адвоката.

2. Претендент помимо заявления представляет в квалификационную комиссию копию документа, удостоверяющего его личность, анкету, содержащую биографические сведения, копию трудовой книжки или иной документ, подтверждающий стаж работы по юридической специальности, копию документа, подтверждающего высшее юридическое образование либо наличие ученой степени по юридической специальности, а также другие документы в случаях, предусмотренных законодательством об адвокатской деятельности и адвокатуре.

Предоставление недостоверных сведений может служить основанием для отказа в допуске претендента к квалификационному экзамену.

3. Квалификационная комиссия при необходимости организует в течение двух месяцев проверку достоверности документов и сведений, представленных претендентом. При этом квалификационная комиссия вправе обратиться в соответствующие органы с запросом о проверке либо подтверждении достоверности указанных документов и сведений. Данные органы обязаны сообщить квалификационной комиссии о результатах проверки документов и сведений либо подтвердить их достоверность не позднее чем через месяц со дня получения запроса квалификационной комиссии.

4. После завершения проверки квалификационная комиссия принимает решение о допуске претендента к квалификационному экзамену.

5. Решение об отказе в допуске претендента к квалификационному экзамену может быть принято только по основаниям, указанным в настоящем Федеральном законе. Решение об отказе в допуске к квалификационному экзамену может быть обжаловано в суд.

Квалификационный экзамен.

1. Положение о порядке сдачи квалификационного экзамена и оценки знаний претендентов, а также перечень вопросов, предлагаемых претендентам, разрабатываются и утверждаются советом Федеральной палаты адвокатов.

2. Квалификационный экзамен состоит из письменных ответов на вопросы (тестирование) и устного собеседования.

3. Претендент, не сдавший квалификационный экзамен, допускается к его повторной сдаче не ранее чем через год.

Присвоение статуса адвоката.

1. Квалификационная комиссия в трехмесячный срок со дня подачи претендентом заявления о присвоении ему статуса адвоката принимает решение о присвоении либо об отказе в присвоении претенденту статуса адвоката.

Решение квалификационной комиссии о присвоении претенденту статуса адвоката вступает в силу со дня принятия претендентом присяги адвоката.

2. Квалификационная комиссия не вправе отказать претенденту, успешно сдавшему квалификационный экзамен, в присвоении статуса адвоката, за исключением случаев, когда после сдачи квалификационного экзамена обнаруживаются обстоятельства, препятствовавшие допуску к квалификационному экзамену. В таких случаях решение об отказе в присвоении статуса адвоката может быть обжаловано в суд.

3. Статус адвоката присваивается претенденту на неопределенный срок и не ограничивается определенным возрастом адвоката.

Присяга адвоката

1. В порядке, установленном адвокатской палатой, претендент, успешно сдавший квалификационный экзамен, приносит присягу следующего содержания:

«Торжественно клянусь честно и добросовестно исполнять обязанности адвоката, защищать права, свободы и интересы доверителей, руководствуясь Конституцией Российской Федерации, законом и кодексом профессиональной этики адвоката».

2. Со дня принятия присяги претендент получает статус адвоката и становится членом адвокатской палаты.

Реестры адвокатов

1. Территориальный орган федерального органа исполнительной власти в области юстиции (далее — территориальный орган юстиции) ведет реестр адвокатов субъекта Российской Федерации (далее — региональный реестр).

2. Территориальный орган юстиции ежегодно не позднее 1 февраля направляет в адвокатскую палату копию регионального реестра. О внесении изменений в региональный реестр территориальный орган юстиции уведомляет адвокатскую палату соответствующего субъекта Российской Федерации в 10-дневный срок со дня внесения указанных изменений.

3. Порядок ведения региональных реестров определяется федеральным органом юстиции.

1. О присвоении претенденту статуса адвоката квалификационная комиссия в семидневный срок со дня принятия соответствующего решения уведомляет территориальный орган юстиции, который в месячный срок со дня получения уведомления вносит сведения об адвокате в региональный реестр и выдает адвокату соответствующее удостоверение.

2. Форма удостоверения утверждается федеральным органом юстиции. В удостоверении указываются фамилия, имя, отчество адвоката, его регистрационный номер в региональном реестре. В удостоверении должна быть фотография адвоката, заверенная печатью территориального органа юстиции.

3. Удостоверение является единственным документом, подтверждающим статус адвоката.

4. Адвокат может одновременно являться членом адвокатской палаты только одного субъекта Российской Федерации, сведения о нем вносятся только в один региональный реестр. Адвокат вправе осуществлять свою деятельность только в одном адвокатском образовании, учрежденном в соответствии с настоящим Федеральным законом.

5. Адвокат, принявший решение об изменении членства в адвокатской палате одного субъекта Российской Федерации на членство в адвокатской палате другого субъекта Российской Федерации, уведомляет об этом заказным письмом совет адвокатской палаты субъекта Российской Федерации (далее также — совет адвокатской палаты, совет), членом которой он является.

Об указанном решении адвоката совет уведомляет территориальный орган юстиции. Территориальный орган юстиции исключает сведения об адвокате из регионального реестра. При этом адвокат обязан сдать свое удостоверение в территориальный орган юстиции. Взамен сданного адвокатом удостоверения территориальный орган юстиции выдает адвокату документ, подтверждающий статус адвоката. В данном документе указывается дата исключения сведений об адвокате из регионального реестра. Адвокат обязан в месячный срок со дня исключения сведений о нем из регионального реестра заказным письмом уведомить об этом совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, членом которой он намерен стать.

Совет адвокатской палаты соответствующего субъекта Российской Федерации в 10-дневный срок со дня получения от адвоката указанного уведомления проверяет сведения об адвокате и выносит решение о приеме данного адвоката в члены адвокатской палаты. Об указанном решении совет уведомляет территориальный орган юстиции и адвоката в семидневный срок со дня принятия решения.

Территориальный орган юстиции в месячный срок со дня получения указанного уведомления вносит сведения об адвокате в региональный реестр и выдает адвокату новое удостоверение.

6. Адвокат со дня получения статуса адвоката, либо внесения сведений об адвокате в региональный реестр после изменения им членства в адвокатской палате, либо возобновления статуса адвоката обязан уведомить совет адвокатской палаты об избранной им форме адвокатского образования в течение шести месяцев со дня наступления указанных обстоятельств.

7. Не внесение сведений об адвокате в региональный реестр либо невыдача адвокату удостоверения в установленные настоящим Федеральным законом сроки могут быть обжалованы в суд.

8. Изменение адвокатом членства в адвокатской палате не допускается в течение первых двух лет со дня присвоения ему статуса адвоката, за исключением случая переезда на территорию другого субъекта Российской Федерации в связи с изменением места жительства.

Приостановление статуса адвоката.

Статус адвоката (в том числе осуществление им адвокатской деятельности) приостанавливается по следующим основаниям:

1) избрание адвоката в орган государственной власти или орган местного самоуправления на период работы на постоянной основе;

2) неспособность адвоката более шести месяцев исполнять свои профессиональные обязанности;

3) призыв адвоката на военную службу;

4) признание адвоката безвестно отсутствующим в установленном федеральным законом порядке.

2. В случае принятия судом решения о применении к адвокату принудительных мер медицинского характера суд может рассмотреть вопрос о приостановлении статуса данного адвоката.

3. Приостановление статуса адвоката влечет за собой приостановление действия в отношении данного адвоката гарантий, предусмотренных настоящим Федеральным законом, за исключением гарантий, предусмотренных пунктом 2 статьи 18 настоящего Федерального закона.

4. Решение о приостановлении статуса адвоката принимает совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, в региональный реестр которого внесены сведения об этом адвокате.

5. После прекращения действия оснований, предусмотренных пунктами 1 и 2 настоящей статьи, статус адвоката возобновляется по решению совета, принявшего решение о приостановлении статуса адвоката, на основании личного заявления адвоката, статус которого был приостановлен. Решение об отказе в возобновлении статуса адвоката может быть обжаловано в суд.

6. Совет адвокатской палаты в пятидневный срок со дня принятия им решения о приостановлении либо возобновлении статуса адвоката уведомляет об этом в письменной форме территориальный орган юстиции для внесения соответствующих сведений в региональный реестр.

Территориальный орган юстиции в 10-дневный срок со дня получения указанного уведомления вносит сведения о приостановлении либо возобновлении статуса адвоката в региональный реестр.

Прекращение статуса адвоката

Об отказе в принятии к рассмотрению жалобы о проверке конституционности пункта первого см. Определение Конституционного Суда РФ от 05.12.2003 N 446-О.

Статус адвоката прекращается по следующим основаниям:

1) личное заявление адвоката в письменной форме о прекращении статуса адвоката;

2) вступление в законную силу решения суда о признании адвоката недееспособным или ограниченно дееспособным;

3) отсутствие в адвокатской палате в течение шести месяцев со дня наступления обстоятельств, предусмотренных пунктом 6 статьи 15 настоящего Федерального закона, сведений об избрании адвокатом формы адвокатского образования, а также сведений о том адвокатском образовании, учредителем (членом) которого является адвокат;

4) смерть адвоката или вступление в законную силу решения суда об объявлении его умершим;

5) совершение поступка, порочащего честь и достоинство адвоката или умаляющего авторитет адвокатуры;

6) неисполнение либо ненадлежащее исполнение адвокатом своих профессиональных обязанностей перед доверителем, а также неисполнение решений органов адвокатской палаты, принятых в пределах их компетенции;

7) вступление в законную силу приговора суда о признании адвоката виновным в совершении умышленного преступления;

8) установление недостоверности сведений, представленных в квалификационную комиссию в соответствии с требованиями пункта 2 статьи 10 настоящего Федерального закона, а также выявление обстоятельств, предусмотренных пунктом 2 статьи 9 настоящего Федерального закона.

2. Решение о прекращении статуса адвоката принимает совет адвокатской палаты того субъекта Российской Федерации, в региональный реестр которого внесены сведения об этом адвокате. В случаях, предусмотренных подпунктами 5 и 6 пункта 1 настоящей статьи, решение принимается советом соответствующей адвокатской палаты на основании заключения квалификационной комиссии.

3. О принятом решении совет в семидневный срок со дня принятия решения о прекращении статуса адвоката уведомляет в письменной форме лицо, статус адвоката которого прекращен, за исключением случая прекращения статуса адвоката по основанию, предусмотренному подпунктом 4 пункта 1 настоящей статьи, соответствующее адвокатское образование, а также соответствующий территориальный орган юстиции, который вносит необходимые изменения в региональный реестр.

4. Решение о прекращении статуса адвоката может быть обжаловано в суд.

5. Территориальный орган юстиции, располагающий сведениями об обстоятельствах, являющихся основаниями для прекращения статуса адвоката, направляет представление о прекращении статуса адвоката в адвокатскую палату. В случае, если совет адвокатской палаты в месячный срок со дня поступления соответствующего представления не принял решение о прекращении статуса адвоката в отношении данного адвоката, территориальный орган юстиции вправе обратиться в суд с заявлением о прекращении статуса адвоката.

Формы адвокатских образований.

1. Формами адвокатских образований являются: адвокатский кабинет, коллегия адвокатов, адвокатское бюро и юридическая консультация.

2. Адвокат вправе в соответствии с настоящим Федеральным законом самостоятельно избирать форму адвокатского образования и место осуществления адвокатской деятельности. Об избранных форме адвокатского образования и месте осуществления адвокатской деятельности адвокат обязан уведомить совет адвокатской палаты в порядке, установленном настоящим Федеральным законом.

3. В случаях, предусмотренных статьей 24 настоящего Федерального закона, адвокат осуществляет адвокатскую деятельность в юридической консультации.

Адвокатский кабинет.

1. Адвокат, принявший решение осуществлять адвокатскую деятельность индивидуально, учреждает адвокатский кабинет.

2. Об учреждении адвокатского кабинета адвокат направляет в совет адвокатской палаты заказным письмом уведомление, в котором указываются сведения об адвокате, место нахождения адвокатского кабинета, порядок осуществления телефонной, телеграфной, почтовой и иной связи между советом адвокатской палаты и адвокатом.

3. Адвокатский кабинет не является юридическим лицом.

4. Адвокат, учредивший адвокатский кабинет, открывает счета в банках в соответствии с законодательством, имеет печать, штампы и бланки с адресом и наименованием адвокатского кабинета, содержащим указание на субъект Российской Федерации, на территории которого учрежден адвокатский кабинет.

5. Соглашения об оказании юридической помощи в адвокатском кабинете заключаются между адвокатом и доверителем и регистрируются в документации адвокатского кабинета.

6. Адвокат вправе использовать для размещения адвокатского кабинета жилые помещения, принадлежащие ему либо членам его семьи на праве собственности, с согласия последних.

7. Жилые помещения, занимаемые адвокатом и членами его семьи по договору найма, могут использоваться адвокатом для размещения адвокатского кабинета с согласия наймодателя и всех совершеннолетних лиц, проживающих совместно с адвокатом.

Коллегия адвокатов.

1. Два и более адвоката вправе учредить коллегию адвокатов.

2. Коллегия адвокатов является некоммерческой организацией, основанной на членстве и действующей на основании устава, утверждаемого ее учредителями (далее также — устав), и заключаемого ими учредительного договора.

3. Учредителями и членами коллегии адвокатов могут быть адвокаты, сведения о которых внесены только в один региональный реестр.

4. В учредительном договоре учредители определяют условия передачи коллегии адвокатов своего имущества, порядок участия в ее деятельности, порядок и условия приема в коллегию адвокатов новых членов, права и обязанности учредителей (членов) коллегии адвокатов, порядок и условия выхода учредителей (членов) из ее состава.

5. Устав должен содержать следующие сведения:

1) наименование коллегии адвокатов;

2) место нахождения коллегии адвокатов;

3) предмет и цели деятельности коллегии адвокатов;

4) источники образования имущества коллегии адвокатов и направления его использования;

5) порядок управления коллегией адвокатов;

6) сведения о филиалах коллегии адвокатов;

7) порядок реорганизации и ликвидации коллегии адвокатов;

8) порядок внесения в устав изменений и дополнений;

9) иные положения, не противоречащие настоящему Федеральному закону и иным федеральным законам.

6. Требования учредительного договора и устава обязательны для исполнения самой коллегией адвокатов и ее учредителями (членами).

7. Об учреждении коллегии адвокатов ее учредители направляют в совет адвокатской палаты заказным письмом уведомление, в котором указываются сведения об учредителях, место нахождения коллегии адвокатов, порядок осуществления телефонной, телеграфной, почтовой и иной связи между советом адвокатской палаты и коллегией адвокатов и к которому прилагаются нотариально заверенные копии учредительного договора и устава.

8. Коллегия адвокатов считается учрежденной с момента ее государственной регистрации. Государственная регистрация коллегии адвокатов, а также внесение в единый государственный реестр юридических лиц записи о прекращении ее деятельности осуществляются в порядке, установленном федеральным законом о государственной регистрации юридических лиц.

9. Коллегия адвокатов является юридическим лицом, имеет самостоятельный баланс, открывает счета в банках в соответствии с законодательством Российской Федерации, имеет печать, штампы и бланки с адресом и наименованием коллегии адвокатов, содержащим указание на субъект Российской Федерации, на территории которого учреждена коллегия адвокатов.

10. Коллегия адвокатов вправе создавать филиалы на всей территории Российской Федерации, а также на территории иностранного государства, если это предусмотрено законодательством данного иностранного государства.

Адвокаты, осуществляющие адвокатскую деятельность в филиале коллегии адвокатов, являются членами коллегии адвокатов, создавшей соответствующий филиал.

Сведения об адвокатах, осуществляющих адвокатскую деятельность в филиале коллегии адвокатов, вносятся в региональный реестр того субъекта Российской Федерации, на территории которого создан филиал.

Сведения об адвокатах, осуществляющих адвокатскую деятельность в филиале коллегии адвокатов, созданном на территории иностранного государства, вносятся в региональный реестр того субъекта Российской Федерации, на территории которого учреждена коллегия адвокатов.

11. Имущество, внесенное учредителями коллегии адвокатов в качестве вкладов, принадлежит ей на праве собственности.

12. Члены коллегии адвокатов не отвечают по ее обязательствам, коллегия адвокатов не отвечает по обязательствам своих членов.

13. Коллегия адвокатов в соответствии с законодательством Российской Федерации является налоговым агентом адвокатов, являющихся ее членами, по доходам, полученным ими в связи с осуществлением адвокатской деятельности, а также их представителем по расчетам с доверителями и третьими лицами и другим вопросам, предусмотренным учредительными документами коллегии адвокатов.

14. Коллегия адвокатов несет предусмотренную законодательством Российской Федерации ответственность за неисполнение или ненадлежащее исполнение обязанностей налогового агента или представителя.

15. Соглашения об оказании юридической помощи в коллегии адвокатов заключаются между адвокатом и доверителем и регистрируются в документации коллегии адвокатов.

16. Ничто в положениях настоящей статьи не может рассматриваться как ограничение независимости адвоката при исполнении им поручения доверителя, а также его личной профессиональной ответственности перед последним.

17. Коллегия адвокатов не может быть преобразована в коммерческую организацию или любую иную некоммерческую организацию, за исключением случаев преобразования коллегии адвокатов в адвокатское бюро в порядке, установленном статьей 23 настоящего Федерального закона.

18. К отношениям, возникающим в связи с учреждением, деятельностью и ликвидацией коллегии адвокатов, применяются правила, предусмотренные для некоммерческих партнерств Федеральным законом «О некоммерческих организациях», если эти правила не противоречат положениям настоящего Федерального закона.

Адвокатское бюро.

1. Два и более адвоката вправе учредить адвокатское бюро.

2. К отношениям, возникающим в связи с учреждением и деятельностью адвокатского бюро, применяются правила статьи 22 настоящего Федерального закона, если иное не предусмотрено настоящей статьей.

3. Адвокаты, учредившие адвокатское бюро, заключают между собой партнерский договор в простой письменной форме. По партнерскому договору адвокаты-партнеры обязуются соединить свои усилия для оказания юридической помощи от имени всех партнеров.

4. В партнерском договоре указываются:

1) срок действия партнерского договора;

2) порядок принятия партнерами решений;

3) порядок избрания управляющего партнера и его компетенция;

4) иные существенные условия.

5. Ведение общих дел адвокатского бюро осуществляется управляющим партнером, если иное не установлено партнерским договором. Соглашение об оказании юридической помощи с доверителем заключается управляющим партнером или иным партнером от имени всех партнеров на основании выданных ими доверенностей. В доверенностях указываются все ограничения компетенции партнера, заключающего соглашения и сделки с доверителями и третьими лицами. Указанные ограничения доводятся до сведения доверителей и третьих лиц.

6. Партнерский договор прекращается по следующим основаниям:

1) истечение срока действия партнерского договора;

2) прекращение или приостановление статуса адвоката, являющегося одним из партнеров, если партнерским договором не предусмотрено сохранение договора в отношениях между остальными партнерами;

3) расторжение партнерского договора по требованию одного из партнеров, если партнерским договором не предусмотрено сохранение договора в отношениях между остальными партнерами.

7. С момента прекращения партнерского договора его участники несут солидарную ответственность по неисполненным общим обязательствам в отношении доверителей и третьих лиц.

8. При выходе из партнерского договора одного из партнеров он обязан передать управляющему партнеру производства по всем делам, по которым оказывал юридическую помощь.

9. Адвокат, вышедший из партнерского договора, отвечает перед доверителями и третьими лицами по общим обязательствам, возникшим в период его участия в партнерском договоре.

10. Ничто в положениях настоящей статьи не может рассматриваться как ограничение независимости адвоката при исполнении им поручения доверителя, а также его личной профессиональной ответственности перед последним.

11. Адвокатское бюро не может быть преобразовано в коммерческую организацию или любую иную некоммерческую организацию, за исключением случаев преобразования адвокатского бюро в коллегию адвокатов.

12. После прекращения партнерского договора адвокаты обязаны заключить новый партнерский договор. Если новый партнерский договор не заключен в течение месяца со дня прекращения действия прежнего партнерского договора, то адвокатское бюро подлежит преобразованию в коллегию адвокатов либо ликвидации.

С момента прекращения партнерского договора и до момента преобразования адвокатского бюро в коллегию адвокатов либо заключения нового партнерского договора адвокаты не вправе заключать соглашения об оказании юридической помощи.

Юридическая консультация.

1. В случае, если на территории одного судебного района общее число адвокатов во всех адвокатских образованиях, расположенных на территории данного судебного района, составляет менее двух на одного федерального судью, адвокатская палата по представлению органа государственной власти соответствующего субъекта Российской Федерации учреждает юридическую консультацию.

2. Юридическая консультация является некоммерческой организацией, созданной в форме учреждения. Вопросы создания, реорганизации, преобразования, ликвидации и деятельности юридической консультации регулируются Гражданским кодексом Российской Федерации, Федеральным законом «О некоммерческих организациях» и настоящим Федеральным законом.

3. Вопросы, связанные с порядком и условиями материально-технического обеспечения юридической консультации, выделением служебных и жилых помещений для адвокатов, направленных для работы в юридической консультации, а также с оказанием финансовой помощи адвокатской палате для содержания юридической консультации, регулируются законами и иными нормативными правовыми актами субъекта Российской Федерации.

4. Собрание (конференция) адвокатов ежегодно определяет размер вознаграждения, выплачиваемого адвокатской палатой адвокату, направляемому для работы в юридической консультации, а также смету расходов на содержание юридической консультации.

Таким образом, принципами деятельности адвокатуры является децентрализация, гласность, открытость, независимость, самоуправление, добровольность, гуманизм и законность.

Вопрос 4. Виды юридической помощи, оказываемой адвокатом, его права и обязанности.

Адвокатом является лицо, получившее в установленном настоящим Федеральным законом порядке статус адвоката и право осуществлять адвокатскую деятельность. Адвокат является независимым советником по правовым вопросам. Адвокат не вправе заниматься другой оплачиваемой деятельностью, за исключением научной, преподавательской и иной творческой деятельности.

Оказывая юридическую помощь, адвокат:

1) дает консультации и справки по правовым вопросам как в устной, так и в письменной форме;

2) составляет заявления, жалобы, ходатайства и другие документы правового характера;

3) представляет интересы доверителя в конституционном судопроизводстве;

4) участвует в качестве представителя доверителя в гражданском и административном судопроизводстве;

5) участвует в качестве представителя или защитника доверителя в уголовном судопроизводстве и производстве по делам об административных правонарушениях;

6) участвует в качестве представителя доверителя в разбирательстве дел в третейском суде, международном коммерческом арбитраже (суде) и иных органах разрешения конфликтов;

7) представляет интересы доверителя в органах государственной власти, органах местного самоуправления, общественных объединениях и иных организациях;

8) представляет интересы доверителя в органах государственной власти, судах и правоохранительных органах иностранных государств, международных судебных органах, негосударственных органах иностранных государств, если иное не установлено законодательством иностранных государств, уставными документами международных судебных органов и иных международных организаций или международными договорами Российской Федерации;

9) участвует в качестве представителя доверителя в исполнительном производстве, а также при исполнении уголовного наказания;

10) выступает в качестве представителя доверителя в налоговых правоотношениях.

3. Адвокат вправе оказывать иную юридическую помощь, не запрещенную федеральным законом.

4. Представителями организаций, органов государственной власти, органов местного самоуправления в гражданском и административном судопроизводстве, судопроизводстве по делам об административных правонарушениях могут выступать только адвокаты, за исключением случаев, когда эти функции выполняют работники, состоящие в штате указанных организаций, органов государственной власти и органов местного самоуправления, если иное не установлено федеральным законом.

5. Адвокаты иностранного государства могут оказывать юридическую помощь на территории Российской Федерации по вопросам права данного иностранного государства.

Адвокаты иностранных государств не допускаются к оказанию юридической помощи на территории Российской Федерации по вопросам, связанным с государственной тайной Российской Федерации.

6. Адвокаты иностранных государств, осуществляющие адвокатскую деятельность на территории Российской Федерации, регистрируются федеральным органом исполнительной власти в области юстиции (далее — федеральный орган юстиции) в специальном реестре, порядок ведения которого определяется Правительством Российской Федерации.

Без регистрации в указанном реестре осуществление адвокатской деятельности адвокатами иностранных государств на территории Российской Федерации запрещается.

Полномочия адвоката

Полномочия адвоката, участвующего в качестве представителя доверителя в конституционном, гражданском и административном судопроизводстве, а также в качестве представителя или защитника доверителя в уголовном судопроизводстве и производстве по делам об административных правонарушениях, регламентируются соответствующим процессуальным законодательством Российской Федерации.

В случаях, предусмотренных федеральным законом, адвокат должен иметь ордер на исполнение поручения, выдаваемый соответствующим адвокатским образованием. Форма ордера утверждается федеральным органом юстиции. В иных случаях адвокат представляет доверителя на основании доверенности. Никто не вправе требовать от адвоката и его доверителя предъявления соглашения об оказании юридической помощи (далее также — соглашение) для вступления адвоката в дело.

Адвокат вправе:

1) собирать сведения, необходимые для оказания юридической помощи, в том числе запрашивать справки, характеристики и иные документы от органов государственной власти, органов местного самоуправления, общественных объединений, а также иных организаций. Указанные органы и организации обязаны в порядке, установленном законодательством, выдавать адвокату запрошенные им документы или их заверенные копии;

2) опрашивать с их согласия лиц, предположительно владеющих информацией, относящейся к делу, по которому адвокат оказывает юридическую помощь;

3) собирать и представлять предметы и документы, которые могут быть признаны вещественными и иными доказательствами, в порядке, установленном законодательством Российской Федерации;

4) привлекать на договорной основе специалистов для разъяснения вопросов, связанных с оказанием юридической помощи;

5) беспрепятственно встречаться со своим доверителем наедине, в условиях, обеспечивающих конфиденциальность (в том числе в период его содержания под стражей), без ограничения числа свиданий и их продолжительности;

6) фиксировать (в том числе с помощью технических средств) информацию, содержащуюся в материалах дела, по которому адвокат оказывает юридическую помощь, соблюдая при этом государственную и иную охраняемую законом тайну;

7) совершать иные действия, не противоречащие законодательству Российской Федерации.

Адвокат не вправе:

1) принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случае, если оно имеет заведомо незаконный характер;

2) принимать от лица, обратившегося к нему за оказанием юридической помощи, поручение в случаях, если он:

имеет самостоятельный интерес по предмету соглашения с доверителем, отличный от интереса данного лица;

участвовал в деле в качестве судьи, третейского судьи или арбитра, посредника, прокурора, следователя, дознавателя, эксперта, специалиста, переводчика, является по данному делу потерпевшим или свидетелем, а также если он являлся должностным лицом, в компетенции которого находилось принятие решения в интересах данного лица;

состоит в родственных или семейных отношениях с должностным лицом, которое принимало или принимает участие в расследовании или рассмотрении дела данного лица;

оказывает юридическую помощь доверителю, интересы которого противоречат интересам данного лица;

3) занимать по делу позицию вопреки воле доверителя, за исключением случаев, когда адвокат убежден в наличии самооговора доверителя;

4) делать публичные заявления о доказанности вины доверителя, если тот ее отрицает;

5) разглашать сведения, сообщенные ему доверителем в связи с оказанием последнему юридической помощи, без согласия доверителя;

6) отказаться от принятой на себя защиты.

5. Негласное сотрудничество адвоката с органами, осуществляющими оперативно-розыскную деятельность, запрещается.

Обязанности адвоката

Адвокат обязан:

1) честно, разумно и добросовестно отстаивать права и законные интересы доверителя всеми не запрещенными законодательством Российской Федерации средствами;

2) исполнять требования закона об обязательном участии адвоката в качестве защитника в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда, а также оказывать юридическую помощь гражданам Российской Федерации бесплатно в иных случаях, предусмотренных законодательством Российской Федерации;

3) постоянно совершенствовать свои знания и повышать свою квалификацию;

4) соблюдать кодекс профессиональной этики адвоката и исполнять решения органов адвокатской палаты субъекта Российской Федерации (далее также — адвокатская палата) и Федеральной палаты адвокатов Российской Федерации (далее также — Федеральная палата адвокатов);

5) отчислять за счет получаемого вознаграждения средства на общие нужды адвокатской палаты в размерах и порядке, которые определяются собранием (конференцией) адвокатов адвокатской палаты соответствующего субъекта Российской Федерации (далее — собрание (конференция) адвокатов), а также на содержание соответствующих адвокатского кабинета, коллегии адвокатов, адвокатского бюро;

6) осуществлять страхование риска своей профессиональной имущественной ответственности.

2. За неисполнение либо ненадлежащее исполнение своих профессиональных обязанностей адвокат несет ответственность, предусмотренную настоящим Федеральным законом.

Соглашение об оказании юридической помощи

1. Адвокатская деятельность осуществляется на основе соглашения между адвокатом и доверителем.

2. Соглашение представляет собой гражданско-правовой договор, заключаемый в простой письменной форме между доверителем и адвокатом (адвокатами), на оказание юридической помощи самому доверителю или назначенному им лицу.

Адвокат выступает в качестве представителя доверителя в конституционном, гражданском, административном судопроизводстве, в качестве представителя или защитника доверителя в уголовном судопроизводстве и судопроизводстве по делам об административных правонарушениях, а также представляет интересы доверителя в органах государственной власти, органах местного самоуправления, в отношениях с физическими лицами только на основании договора поручения.

Иные виды юридической помощи адвокат оказывает на основании договора возмездного оказания услуг.

Вопросы расторжения соглашения об оказании юридической помощи регулируются Гражданским кодексом Российской Федерации с изъятиями, предусмотренными настоящим Федеральным законом.

3. Адвокат независимо от того, в какой региональный реестр внесены сведения о нем, вправе заключить соглашение с доверителем независимо от места жительства или места нахождения последнего.

4. Существенными условиями соглашения являются:

1) указание на адвоката (адвокатов), принявшего (принявших) исполнение поручения в качестве поверенного (поверенных), а также на его (их) принадлежность к адвокатскому образованию и адвокатской палате;

2) предмет поручения;

3) условия выплаты доверителем вознаграждения за оказываемую юридическую помощь;

4) порядок и размер компенсации расходов адвоката (адвокатов), связанных с исполнением поручения;

5) размер и характер ответственности адвоката (адвокатов), принявшего (принявших) исполнение поручения.

5. Право адвоката на вознаграждение и компенсацию расходов, связанных с исполнением поручения, не может быть переуступлено третьим лицам без специального согласия на то доверителя.

6. Вознаграждение, выплачиваемое адвокату доверителем, и (или) компенсация адвокату расходов, связанных с исполнением поручения, подлежат обязательному внесению в кассу соответствующего адвокатского образования либо перечислению на расчетный счет адвокатского образования в порядке и сроки, которые предусмотрены соглашением.

7. За счет получаемого вознаграждения адвокат отчисляет средства на:

1) общие нужды адвокатской палаты в размерах и порядке, которые определяются собранием (конференцией) адвокатов;

2) содержание соответствующего адвокатского образования;

3) страхование профессиональной ответственности;

4) иные расходы, связанные с осуществлением адвокатской деятельности.

8. Труд адвоката, участвующего в качестве защитника в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда, оплачивается за счет средств федерального бюджета. Расходы на эти цели учитываются в федеральном законе о федеральном бюджете на очередной год в соответствующей целевой статье расходов.

9. Размер вознаграждения адвоката, участвующего в качестве защитника в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда, и порядок компенсации адвокату, оказывающему юридическую помощь гражданам Российской Федерации бесплатно, устанавливаются Правительством Российской Федерации.

10. Размер дополнительного вознаграждения, выплачиваемого за счет средств адвокатской палаты адвокату, участвующему в качестве защитника в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда, и порядок выплаты вознаграждения за оказание юридической помощи гражданам Российской Федерации бесплатно устанавливаются ежегодно собранием (конференцией) адвокатов.

Оказание юридической помощи гражданам Российской Федерации бесплатно

1. Юридическая помощь гражданам Российской Федерации, среднедушевой доход семей которых ниже величины прожиточного минимума, установленного в субъекте Российской Федерации в соответствии с федеральным законодательством, а также одиноко проживающим гражданам Российской Федерации, доходы которых ниже указанной величины, оказывается бесплатно в следующих случаях:

(в ред. Федерального закона от 28.10.2003 N 134-ФЗ)

1) истцам — по рассматриваемым судами первой инстанции делам о взыскании алиментов, возмещении вреда, причиненного смертью кормильца, увечьем или иным повреждением здоровья, связанным с трудовой деятельностью;

2) ветеранам Великой Отечественной войны — по вопросам, не связанным с предпринимательской деятельностью;

3) гражданам Российской Федерации — при составлении заявлений о назначении пенсий и пособий;

4) гражданам Российской Федерации, пострадавшим от политических репрессий, — по вопросам, связанным с реабилитацией.

2. Перечень документов, необходимых для получения гражданами Российской Федерации юридической помощи бесплатно, а также порядок предоставления указанных документов определяются законами и иными нормативными правовыми актами субъектов Российской Федерации.

3. Юридическая помощь оказывается во всех случаях бесплатно несовершеннолетним, содержащимся в учреждениях системы профилактики безнадзорности и правонарушений несовершеннолетних.

Обеспечение оказания гражданам Российской Федерации юридической помощи бесплатно, а также юридической помощи по назначению.

1. Все адвокатские палаты в 20-дневный срок со дня их регистрации обязаны принять решения, связанные с порядком оказания гражданам Российской Федерации юридической помощи бесплатно, а также с порядком участия адвокатов в качестве защитников в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда.

2. До принятия указанных решений адвокатскими палатами ответственность за оказание гражданам Российской Федерации юридической помощи бесплатно, а также за участие адвокатов в качестве защитников в уголовном судопроизводстве по назначению органов дознания, органов предварительного следствия, прокурора или суда несут коллегии адвокатов, образованные до вступления в силу настоящего Федерального закона.

Таким образом, в установленном законом порядке определены права и обязанности адвоката, виды оказания юридических услуг гражданам. А также случаи оказания юридической помощи гражданам бесплатно.

Заключение.

Оказанию юридической помощи гражданам, осуществляется не только государственным, частным нотариатом, адвокатурой, но и органами юстиции в РФ. В данной лекции мы рассмотрели понятие, задачи, принципы деятельности органов юстиции, нотариата и адвокатуры. Акцентировали внимание на видах юридической помощи, оказываемой гражданам адвокатурой и нотариатом, а также подробно рассмотрели права и обязанности нотариуса и адвоката.

Список используемой литеатуры:

1. Комментарий к Конституции РФ. Изд-во БЕК., М., 1994.

2. Уголовно-процессуальный кодекс РФ принятый 18.12.2001 г..

3. Гуценко К.Ф., Ковалев М. А. Правоохранительные органы: Учебник. – М., Зерцало. 2002. Гл. 15.

4. Правоохранительные органы РФ: Учебник, под ред. В.П. Божьева. –М., Спарк. 2004. Гл. 14.

5. Правоохранительные органы РФ: Учебное пособие, под ред. В.К. Боброва. –М., Щит-М. 1998. Гл.2. параграф 5.

6. Воронцов С.А. Правоохранительные органы и спецслужбы Российской Федерации. История и современность / Серия “Учебники и учебные пособия”.- Ростов н/Д.Феникс.1999 . Раздел 5. Гл. 6.

7. Правоохранительные органы РФ: Сборник нормативных актов. Составители: Сафронов А.Д., Сухинин А.В. -М., Щит-М. 2000.

8. Власов Ю.Н., Калинин В.В. Нотариат. Курс лекций. — М.: Юрайт-М, 2001.

9. В.А. Галков, С.Ф. Шумилин. Правоохранительные органы в Российской

Федерации. Учебное пособие. Белгород, 1996.

10. Репин В.С. Комментарий к Основам законодательства Российской Федерации о нотариате. – М.: Издательство НОРМА, 2001.

11. Стешенко Л.А., Шамба Т.М. Нотариат в Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2001.

12. Смирнова Е.М. Адвокатура : Учебное пособие. СПб.: Издательство Михайлова В.А., 2002.

13. Барщевский М.Ю. Организация и деятельность адвокатуры в России: Научно-практическое пособие. М.: Юристъ, 1997.

14. “О мерах по развитию органов юстиции РФ”. Указ Президента РФ от 2 мая 1996г. // СЗ. 1996. №19. Ст.2259.

15. Концепция реформирования органов и учреждений юстиции РФ: Утвер. Постановлением Правительства РФ от 7 октября 1996г. // СЗ. 1996. №42. Ст.4806. “О реформировании уголовно-исполнительной системы МВД РФ”. Указ Президента РФ от 8 октября 1997 г. // СЗ. 1997. №41. Ст.4683.

“О передаче уголовно-исполнительной системы МВД РФ в ведение Министерства юстиции РФ” Указ Президента РФ от 28 июля 1998 г. // СЗ.1998 . №31, Ст.3841.

“О судебных приставах”. Федеральный закон РФ от 21 июля 1997 г. // СЗ. 1997 ., №30. Ст. 3590.

“Об исполнительном производстве”. Федеральный закон РФ от 21 июля 1997 г. // СЗ. 1997. №30.Ст.3591.

“О передаче уголовно-исполнительной системы МВД РФ в ведение Министерства юстиции РФ”. Указ Президента РФ от 28 июля 1998г. // СЗ.1998 . №31. Ст. 3841.

16. Положение о Министерстве юстиции РФ. Утв. Постановлением Правительства от 4 ноября 1993 г. // СЗ. 1993. №48. Ст.4650.

17. Положение об адвокатуре РСФСР. Утв. Верховным Советом РСФСР 20 ноября 1980 г. // ВВС РСФСР. 1980. №48. Ст.1596.

18. Положение о лицензировании деятельности по оказанию платных юридических услуг на территории РФ. Утв. постановлением Правительства РФ от 15 февраля 1995 г. // СЗ. 1995. №17. Ст.1550 Об адвокатуре Российской Федерации. Проекты законов. // Российская газета. 1994. 22 окт., 23 нояб.

19. Основы законодательства РФ о нотариате от 11 февраля 1993 г. // ВВС РФ. 1993. №7. Ст.357.

20. Виноградова Р.И. и др. Нотариат в вопросах и ответах. — М., 1994.

21. Гаврилов С.Н. Адвокат в уголовном процессе. — М., Юрист. 1996.

22. Каневская Л. Методическая помощь органам, учреждениям юстиции и судам. // Сов. Юст. 1993. № 6.

1 Российская юридическая энциклопедия / Под ред. Сухарева А.Я. М.:, 1999. С. 607.

2 Стешенко Л.А., Шамба Т.М. Нотариат в Российской Федерации: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2001. С. 4-5 (предисловие).

1 Смирнова Е.М. Адвокатура : Учебное пособие. СПб.: Издательство Михайлова В.А., 2002, С. 7-8.

1 Смирнова Е.М. Адвокатура : Учебное пособие. СПб.: Издательство Михайлова В.А., 2002, С. 7-8.

Контрольная работа: Архитектура Древнего Египта

Контрольная работа по теме:

«Архитектура Древнего Египта»

Пять тысяч лет отделяют нас от времени расцвета Египетской цивилизации и более 10 тысячи лет от времени ее появления. Египетское же государство возникло на берегах Нила в 5-4 тысячелетии до н.э. Египет был разделен на области, каждому городу покровительствовал один из Богов.

Египетскую историю разделяют на три крупных периода, называемых царствами: Древнее, Среднее и Новое. Такое разделение предложил египетский историк Манефон (кон. IV – нач. III в. до н.э.). Царства подразделяются на династии правящих фараонов, всего насчитывается 32 династии. Период Древнего царства, о котором пойдет повествование, был временем наивысшего расцвета древнеегипетской культуры, экономической и политической мощи фараонов.

Древнее царство – 28-23 вв. до н.э. – период правления III-VI династии. В это время сформировалось рабовладельческое общество, делившееся на три класса: знать и жречество, свободные крестьяне и ремесленники, рабы. Характерным типом правления в Египте во все эпохи была абсолютная монархия — неограниченная власть царя, подчинявшая себе все классы, экономику и культуру. Подобная власть была основана на зависимости населения от климатических условий, от малого количества плодородной земли. Для сельскохозяйственных работ требовалось строительство сложных гидротехнических сооружений, которое не могли себе позволить бедные общинники-земледельцы. Свободные крестьяне получали надел земли и воду для орошения, таким образом зависели от фараона экономически. Но кроме экономической, существовала религиозная зависимость. Культ фараона – «сына бога», укреплял и узаконивал единовластие. Царь «сочетал высшие государственные полномочия с саном верховного жреца, сделавшись, таким образом, и главой духовной власти». Фараона всегда изображен в короне и с атрибутами власти.

Политика и экономика Египта в эпоху Древнего царства была еще достаточно примитивна, «Деятельность египетского правительства сводилась главным образом к завоеванию соседних областей и внутреннему укреплению государства». А вся экономика основана на земледелии и ремеслах. «Основной хозяйственной и общественной ячейкой в Египте была сельская община, сохранявшая в течение многих столетий древнюю закостеневшую форму». Египетской политике, экономике и культуре вообще была свойственна застойность в развитии, создание нерушимых канонов и следование им. Большое влияние на все стороны общественной жизни играла религия. Она и диктовала образ жизни и была главной опорой фараона в подтверждении его неограниченной власти. У египтян существовало верование в загробную жизнь, причем подготовить эту дальнейшую жизнь после смерти возможно было только на земле. По этой причине фараоны строили себе грандиозные усыпальницы, в которых должна будет поселиться их душа. Египтяне сохраняли тела своим умершим при помощи бальзамирования. Именно туда придет душа, после суда Озириса (египетский бог мертвых), для того, что бы продолжить свою земную жизнь. И загробная жизнь будет мало отличаться от земной, только нужно сохранить богатство и власть те же, что имел на земле. Другие древневосточные народы, «у которых были сходные верования, поступали просто и жестоко: когда умирал знатный человек, убивали его вдову и слуг и хоронили их вместе с господином. Таков был обычай, например, в древнем Вавилоне. Но египетская религия была сравнительно гуманной: она никогда не требовала человеческих жертв. Она требовала только искусства».

Неограниченная, деспотическая власть фараонов III-IV династии позволила создать невиданные в мировой истории архитектурные гиганты – пирамиды. Тысячи рабов и свободных общинников призывались на эту непродуктивную работу во славу фараона. Никогда более за время своей истории власть царя в Египте не была столь сильна и государство не отличалось такой централизацией и сплоченностью вокруг культа фараона. Гробницы-пирамиды наглядно показывали, какая власть находиться в его руках, именно в эту эпоху «сформировалась древнеегипетская деспотия, основанная на неограниченной власти царя».

Источники к изучению истории и культуры Древнего Египта можно найти у античных авторов – Геродота (490 -ок.525), Гекалея (IV — III вв. до н.э.), Диодора (I вв. до н.э.), Плутарха Херонейского (46-120 гг. н.э.), Манефона (IV — III вв. до н.э.) и других. Богатые сведения дают памятники материальной культуры и немногочисленные сохранившиеся письменные документы. Так, большую ценность имеет Палермский камень – древняя летопись, относящаяся к времени Древнего царства. Фрагментарно сохранившийся Туринский папирус, содержавший перечень царских имен до XVIII династии с датами их царствования. «От времени Древнего царства сохранились царские указы фараонов V и VI династий, устанавливающие права и привилегии храмов и храмовых поселений». Для изучения истории Древнего царства исследователи так же используют сохранившиеся древнеегипетские юридические документы, акты судебных процессов, тексты завещаний, договоров, жалованных грамот на землю и другое. Для историков интересны сохранившиеся частные письма, автобиографии вельмож, тексты которых в основном сохранились в рельефах гробниц.

Материальная культура Древнего царства хорошо сохранилась и дает богатые сведения историкам. Благодаря обычаю хоронить вместе с покойным большое количество его личных вещей, изображать в рельефах и настенных росписях его жизнь, точно фиксировать биографию, исследователи имеют богатый исторический и искусствоведческий материал. Царские усыпальницы Древнего царства хорошо сохранились, конечно, они не дошли до наших дней в первозданном виде, но и те останки, которые мы имеем сейчас, дают возможность изучить историю и искусство Египта, и, прежде всего его архитектуру.

Древнее царство и вся Египетская культура прославлена строительством великих пирамид фараонов Хефрена (Хафра), Хеопса (Хуфу) и Микерина (Менкаура) в Гизе. Эти пирамиды уже в древнем мире были признаны одним из чудес света и свидетельствовали о мощи Египетского государства, о высоком уровне культуры, науки и искусства. «Все наиболее традиционные пирамиды были воздвигнуты в период Древнего царства».

Гробница – место пребывания души умершего царя и, при том, сооружение, возвеличивающее фараона при жизни, словно доказывающее его божественную сущность. Культ личности царя был велик и «обычным его титулом стал «Бог благой». В эпоху Древнего царства возросло значение рабов, их стало больше, набирались они из покоренных чужеземцев (египетская знать вела много захватнических войн) и из своих соплеменников, попавших в рабство за невыплату долга или по другой причине. Свободные общинники имели особую трудовую повинность перед царем на строительство пирамиды, рабы работали на строительстве по приказу хозяина. Сила и власть фараона в период Древнего царства была огромна и внешним выражением этой власти являются пирамиды, построенные в период III — IV династий.

Египет богат различными породами камня. Его использовали ремесленники и архитекторы, во времена Древнего царства техника обработки достигла высокого уровня. Но строили из камня в основном гробницы и храмы, дома же и даже дворцы царей и знати были из сырцового кирпича. Дерево было дорого, на территории Египта его было мало и применяли его для строительства домов редко. Дома бедняков строились из тростника и глины. Все эти сооружения не сохранились и о их внешнем облике мы имеем лишь косвенные свидетельства – по моделям и изображениям, найденным в усыпальницах.

Форма гробницы сложилась уже в эпоху Раннего царства – это было в плане прямоугольное сооружение с чуть наклоненными к центру стенами и плоским верхом. Его называют – «мастаба» (арабск. – «скамья»). Сначала мастаба была небольшой, но по мере увеличения могущества Египетского государства и, следовательно, усиления власти отдельных лиц, знать и цари не желали иметь гробницу малых размеров. Мастабы начали строить больше, они увеличивались по горизонтали. Внутри мастабы «бывало много кладовых, коридоров, залов, что соответствовало усложнившемуся плану жилищ высшей родовой знати»9. Но гробница фараона все же не выделялась среди погребений знати, а это не отвечало культу возвеличивания царя. И около 2800 года до н.э. зодчий Имхотеп находит новое оригинальное решение для постройки царской гробницы.

ПИРАМИДА ДЖОСЕРА В САККАРА. Усыпальница для фараона III династии Джосера имела новый, необычный вид, она состояла из шести мастаб, поставленных друг на друга, и уменьшающихся кверху. Гробница возвышается как «лестница к небу», за что получила свое название – «ступенчатой» пирамиды.

Ансамбль погребальных сооружений состоит из пирамиды — в центре, прилегающих дворцов – Южного и Северного, и поминальных храмов. Построен был в Саккара, «недалеко от того места, где возводились усыпальницы фараонов, начиная с Мена», на месте мастабы фараона Санахта. Пирамида находится на прямоугольной террасе, длинные стороны прямоугольника имеют длину 545 м., короткие – 278 м. Так как строилась пирамида без связующего раствора, каменные блоки устанавливались с наклоном к центральной оси и поэтому были устойчивы. Пирамида была задумана не сразу шестиступенной. Сначала была выстроена мастаба высотой в 8,2 метра, с длинной каждой стороны – 62,9 м. Возле нее были сделаны захоронения членов семьи фараона, еще при жизни Джосера. Позже мастабу увеличили до прямоугольника и вход в первое погребение оказался закрытым. Во время строительства, зодчий решает увеличить мастабу и надстраивает еще три мастабы над первой, затем она еще была надстроена и увеличена и «в итоге имела высоту 60 метров и основание размерами 109,2Х121 м.». Погребальная камера фараона Джосера находилась под пирамидой на глубине 28 метров.

Главной заслугой Имхотепа было не только строительство усыпальницы нового типа, отличавшейся монументальностью и величественностью, но и создание ансамбля вокруг пирамиды, чего прежде не было. Зодчий разместил на площади в 1500 м 2 молельни, заупокойные храмы, хеб-седный двор, предназначенный для ритуального бега фараона, сложился гармоничный ансамбль, все части которого гармонически связаны друг с другом. «Прямоугольная в плане территория ансамбля пирамиды Джосера была окружена монументальной стеной из прекрасно отесанных блоков белого известняка», вход был один и находился в южном конце восточной стены. В комплексе Джосера впервые встречается особая форма колонн, украшенных желобками, передававших связку стеблей, имевшие круглые базы и прямоугольные капители. Эти колонны получили название протодорических. Сорок таких колонн стояли вдоль стен галереи, ведущей на лестницу и во двор хеб-сед (хеб-сед – религиозное празднование, справляемое с целью «возрождения» престарелого фараона и придания ему новых сил). Кроме усыпальницы в этом же комплексе находится и кенотаф (ложная гробница) фараона Джосера. На стенах кладовых кенотафа сохранилась облицовка фаянсовых плит зеленовато-синего цвета, узор которых воспроизводит плетенку из тростника. К кенотафу примыкали помещения, связанные с религиозным празднеством хеб-сед. «В юго-западном углу южного двора стоит молельня, карниз которой украшен рельефным изображением священных змей – уреев, охранителей фараона»13. Так же в орнаментике ансамбля использованы стилизованные изображения цветка или бутона папируса, лотоса, пальмы, мотивы иероглифических знаков. Только пирамида лишена всякого декора, строго и величественно возвышается она над другими сооружениями ансамбля, поражает своей ясностью и цельностью форм, лаконичным силуэтом и динамичным наростом уменьшающихся ступеней вверх.

Ступенчатые пирамиды строили и другие фараоны III династии. Это частично сохранившаяся пирамида фараона Сехемхета в Саккаре, которая размером была больше пирамиды Джосера. Создание этой пирамиды также приписывают Имхотепу. Великолепная усыпальница была выстроена для фараона Неферка в Завьет эль-Ариане, она имела 7 уступов и квадратное основание со сторонами 100 м.

По пирамидам фараона IV династии – Снофру, выстроенным в Медуме и Дашуре, мы можем проследить историю стиля, каким образом египетские зодчие пришли к пирамидальной четкой форме гробницы. Пирамида в Медуме первоначально задумывалась как 7 ступенчатая, но по мере строительства к ней прибавили еще один уступ, ступени покрыли облицовкой из плит известняка. «Промежутки между ними засыпались обломками строительного материала, благодаря чему стороны приобретали форму плоских граней». Высота пирамиды равна 75 метрам.

Пирамида Снофру в Дашуре по форме приближается к классической, но не имеет ровных граней. Состоит она из мастаба и поставленной на мастабу пирамидой, нижняя и верхняя часть пирамиды сливается в единый объем. Так же в Дашуре была сооружена 3-я пирамида Снофру, она была задумана с ровными, сходящимися в одной точке гранями и имела высоту около 100 метров.

Так форма пирамиды, «развивавшаяся на протяжении столетий, выкристаллизовалась в третьей дашурской пирамиде Снофру, но своей кульминации она достигла в пирамидах приемников Снофру, воздвигнутых в Гизе».

ПИРАМИДЫ ХЕОПСА, ХЕФРЕНА И МИКЕРИНА. Наиболее знаменитым ансамблем пирамид были и остаются пирамиды, сооруженные в Гизе для фараонов IV династии – Хуфу, Хафра и Менкаура, или, как называли их греки – Хеопса, Хефрена и Микерина. Все три пирамиды имеют аналогичную конструкцию, но разные размеры. Самая большая из них – Хеопса (высота равняется 146,52 м, длина основания – 233 м.), была построена первой. При постройке пирамид соблюдался целый ряд религиозных, астрономических и геодезических условий, и место – Гиза, было выбрано не случайно. «Некрополи Древнего Египта располагались на западном берегу Нила, на границе орошаемых земель и мертвой ливийской пустыни, которую египтяне нарекли Страной смерти, ибо там, на западе, за горизонтом, скрывалось солнце».

Три пирамиды ориентированы по сторонам света, вершины юго-восточных углов пирамид находятся на одной линии, а центры первых двух расположены на одной диагонали. «Пропорции, объединяющие весь ансамбль, основаны на «золотом сечении».

При строительстве пирамид все было обдумано до мельчайших деталей. Архитектором пирамиды Хеопса (Хуфу) история называет племянника фараона Хемиуна. Он предложил новое решение для постройки пирамид. Вместо мелкой каменной кладки, использованной Имхотепом при постройке пирамиды Джосера, были взяты крупные известняковые блоки, отесанные и плотно пригнанные друг к другу. Всего 2300000 блоков весом 2,5 т каждый, отдельные блоки весят до 30 т. Держатся они посредством собственной тяжести. «Высота самого большого, первого ряда кладки основания пирамиды Хеопса равна 1,5 м., второго – 1,25 м., третьего – 1,2 м., четвертого 1,1 м., высота последующих колеблется от 90 до 65 см. Чем выше поднимаются ряды, тем меньше становятся блоки. У вершины высота блоков равна 55 см». Внутри пирамиды кладка была сплошной, кроме коридоров и погребальной камеры. Пирамиды Хеопса и Хефрена снаружи были облицованы отполированными известняковыми плитами и выглядели гранеными кристаллами на фоне ярко-голубого египетского неба и желтых песков. (На облицовку пирамиды Хеопса потребовалось 115000 плит длиной 1,5 м. До нынешнего времени облицовка частично сохранилась только на пирамиде Хефрена).

По свидетельству Геродота пирамиду Хеопса строили 20 лет, а дорогу для доставки камней с каменоломен – 10 лет, на строительстве было занято 100000 человек.

Вход в пирамиду, находящийся с северной стороны, был тщательно заделан после захоронения. Коридор от входа вел к погребальной камере, расположенной в центре пирамиды. Камера была ориентирована по световому лучу на Альфу созвездия Дракона, являвшуюся во времена строительства пирамид полюсом мира, гробница должна была вписываться в орбиту космоса. «При выборе места сооружения пирамид в некрополе Гизе египтяне должны были соблюсти целый комплекс условий, отвечавший требованиям геологии (способности почвы выдержать нагрузку давления массы камня), астрономии (ориентации пирамид по сторонам света), культа (пирамиды мыслились местом вечного пребывания души умершего царя) и строго конструктивного решения».

Ансамбль пирамиды включал в себя различные сооружения, среди которых два заупокойных храма, помещения для священных лодок и другие. Замечательны эти храмы тем, что в них впервые в истории египетской архитектуры появляются отдельно стоящие опоры – столбы, в храме Джосера были только полуколонны и пилястры.

Рядом с пирамидой Хеопса была выстроена пирамида преемника Хеопса – Хефрена, ее высота 143,3 м, а длина стороны основания – 215,25 метров. Вторая пирамида по конструкции подобна первой, только погребальная камера расположена ниже основания. «В ансамбль пирамиды входят 2 храма: верхний и нижний, объединенный проходом в единый комплекс». Интересен нижний храм, состоящий из нескольких залов, один из которых – Т-образной формы – многоколонный (гипостильный), уставлен квадратными в сечении гранитными столбами. Красиво естественное сочетание материала – темно-розового гранита колонн, светлого алебастрового пола и статуй фараона Хефрена из черно-зеленого диорита, стоявших вдоль стен. В древности к каждой из 16-ти колонн были прислонены статуи фараона, высеченные из диорита, алебастра и желтого шифера. Наиболее известна статуя из диорита, ныне находящаяся в музее в Каире. Синтез архитектуры и скульптуры, с преобладанием архитектуры свойственен египетскому искусству, в ансамбле пирамиды Хефрена он выразился особенно сильно. Недалеко от пирамиды находится так называемый Большой сфинкс. Огромная фигура льва с лицом фараона Хефрена, высеченного из цельной скалы, приставлены только лапы и голова. Сфинкс значительно пострадал от времени, поверхность его испещрена неровностями, трещинами, утерян нос, но внешний его образ не потерял от этого величественности, особенной строгости и красоты.

Уже пирамида преемника Хефрена – Микерина (зодчий Дебхен), была меньшей по размерам, высота ее достигала 62 м., окончена она не была в связи со смертью фараона. При ее строительстве применяли большие блоки камня, а также кирпич-сырец и дерево. Скромные размеры пирамиды Микерина, ее неоконченность свидетельствуют об упадке культового строительства, следовательно и об ослаблении власти фараона, его деспотии и всего Египетского государства. Непроизводительный, вынужденный труд сотен тысяч египтян сильно подорвал экономику Египта. Уже сын Микерина, фараон Шепсескаф, ограничился строительством кирпичной мастабы для себя. Никогда позднее не возрастал и не расцветал так культ фараона и мощь Египетского государства. После смерти царь считался покровителем Египта, ему воздавали божеские почести, но это не спасло гробницы от разорения. Несмотря на то, что пирамиды являлись настоящими крепостями со множеством тайников, перекрытий и ложных дверей, пробраться в пирамиду было сложно, все входы тщательно замуровывались, — это не останавливало грабителей. Все три великие пирамиды достались в руки археологам уже разграбленными, саркофаги были пусты, мумии фараонов украдены. И это при почитании и обожествлении царей, которое было в Египте. Удивительно противоречие – богобоязненный трепет, уважение традиций и религии, но и попрание их.

Пирамиды V династии уже не имеют столь внушительных размеров, как знаменитая гизехская группа. Но возрастает роль заупокойных храмов. Увеличиваются их размеры, «на стенах помещаются рельефы и росписи, прославлявшие мощь обожествленного царя и его победы над врагами».

Пирамида фараона V династии Сахура в Абусире – типичная царская гробница этого времени. Ее высота 49,6 м. Погребальная камера находится на уровне земли, вход с северной стороны. Интересен заупокойный храм, включавшийся в ансамбль этой гробницы. В одной из зал, в портале и перистильном дворе использовалась колоннада с капителями в форме пучка пальмовых листьев, капитель раскрашивали зеленым, ствол – коричневым, базу – черным, словно изображая землю. А потолок над ними делали ярко-синим с золотыми звездами, словно изображая ночное небо. Пальмовидные колонны потом получили большое распространение. Кроме пальмовидных, в храме представлены другие «растительные» колонны, с капителями в виде стилизованных папирусов и лотосов. Колонны здесь играют роль опор, «они несут потолок галереи вокруг центральной части перистильного двора – зала, открытого сверху. Полихромное декоративное оформление интерьеров храма довершали раскрашенные рельефы на его стенах».

Погребения фараонов VI -ой династии – Тети, Пепи I, Меренра, Пепи II состояли из пирамиды и окружавших ее дворцов и храмов. Пирамиды были не высоки, до 70-ти метров. Планировка всех гробниц одинакова, что связано с обрядом, предписывающему каждому ритуальному действу особое помещение. В отличии от более ранних пирамид, не имевших рельефов и надписей на своих стенах, внутренние помещения пирамид VI -ой династии покрыты текстами и изображениями. Причем в каждой зале или коридоре были записаны те молитвы и заклинания, которые читались при обряде захоронения фараона. Таким образом становится ясным назначение каждого помещения.

Гробница частных лиц во время V -ой, VI -ой династии – это мастаба, но она претерпела ряд изменений с начала Древнего царства.

В эпоху Раннего царства мастаба имела лишь помещения для саркофага, и весь обряд захоронения, чтения заупокойных молитв проходил под открытым небом. В период III -ей династии появляется крытая молельня, мастаба начинает увеличиваться, стены внутренних помещений покрываются рельефами. Типичной, хорошо сохранившейся мастабой начала Древнего царства является мастаба зодчего Хесира.

Мастаба V -ой династии – это уже достаточно объемное сооружение с множеством внутренних помещений, включавших несколько залов, кладовых, коридоров. «Мастаба начальника сокровищницы Ахетхотепа и его сына Птаххотепа в Саккаре представляет собой типичный пример гробницы знатного вельможи V -ой династии. Она состоит из вестибюля, центрального зала, окруженного колоннами, и подсобных помещений». Стены гробниц покрывают рельефами, воссоздающими земную жизнь покойных. Хорошо сохранилась мастаба вельможи Ти (V -я династия) в Саккаре. Вход ее украшен двухколонным портиком, стены покрыты расписными рельефами, сохранившими свой первоначальный цвет. Изображали рельефы самого вельможу, его жену, детей, слуг, сцены его земной жизни. Тут находятся знаменитые рельефы: «Сцены охоты на Ниле», «Погонщики ослов», «Перегон скота через реку». По этим изображениям можно воссоздать картину земной жизни египтянина.

Кроме пирамид, заупокойных храмов и мастаб, во время V -ой династии начинают строиться храмы, посвященные богу солнца Ра.

СОЛНЕЧНЫЙ ХРАМ НИУСЕРА В АБУСИРЕ. Греческие историки Диодор и Геродот рассказывали, что будто бы из-за непосильного труда и угнетений, которым народ подвергался со стороны фараонов IV -ой династии, народ восстал и выбросил тела царей из их гробниц. В результате смуты к власти пришли жрецы бога Ра и возвели на престол своего ставленника, который в благодарность объявил культ Ра государственной религией. Так, или иначе, но «уже в эпоху IV -ой династии начинается усиления культа бога солнца Ра, который при первых царях V -ой династии превращается в верховного государственного бога всего Египта. В состав имен фараонов IV — V династии входит имя бога Ра».

Солнечный храм, как называли храмы в честь Ра, был построен фараоном V -ой династии Ниусером в Абусире и носил название «Тот, кто радует сердце». Храм плохо сохранился, но возможно было его реконструировать. Центральное место в ансамбле храма отводилось обелиску, точнее прообразу обелиска. Это был гигантский прямоугольный столб с постаментом, достигавшим в ширину 40 метров, увенчанный небольшой пирамидой. В нижней части он был сложен из базальтовых, а в верхней – из известняковых блоков и покрыт золоченой медью. Этот золотой «столб» был символом бога Ра – солнечным лучом. Храм представлял собой «огромный открытый двор с крытыми молельнями по его сторонам»25, к нему вел длинный мощеный коридор от пристани в долине, на берегу Нила. Возле обелиска стояла каменная священная ладья, посвященная богу Ра.

Подобная форма обелиска применялась в архитектуре Среднего и Нового царства. Впрочем, и этот обелиск, и пирамиды, все были видоизменением мастаба. Обелиск – вытянутая по пропорциям мастаба, увенчанная пирамидой. А развитие пирамиды до классической четырехгранной формы тоже происходило благодаря изменениям мастаба. Вообще, египетскому искусству свойственно перетекание форм, синтез архитектуры и круглой скульптуры, рельефов, росписей, обобщенность и вместе с тем конкретность форм.

Египетское искусство никогда не доходит до чрезмерной стилизации, вместе с тем в нем нет и признаков натурализма. Большая органичность свойственна египетской архитектуре, подчиненность пространству, закономерность, строгость ансамблей. Искусство Египта имеет жесткие религиозные рамки и каноны, но они не стесняют его, а дают волю к творчеству. И это удивительно, как мастера умели одухотворить канон, делать будь то рельеф или круглую скульптуру не официально застывшей и мертвенной, а истинно вечной, внутренне живой с неповторимыми характерными особенностями.

Архитектура Египта имеет имена, зодчие были не простыми ремесленниками из народа, а обычно приближенными или родственниками фараона, так что имели средства и на свою собственную гробницу и на прославление своего имени. Имхотеп – архитектор ступенчатой пирамиды Джосера, Хемиун – строитель пирамиды Хеопса, Дебхен – зодчий пирамиды Микерина, «Тети – исполнитель рельефа гробницы жреца Солнечного храма Нефериркара, зодчий Шесгеф – создавший мастабу визиря Птаххотепа, зодчие Уашптах и Нехебу — построившие пирамиды фараонов Нефериркара и Пепи I и многие другие зодчие и скульпторы прославленных произведений этой эпохи».

Заключение

Эпоха Древнего царства – время расцвета египетской культуры и искусства, экономики и захватнической политики государства, время наибольшей деспотии фараонов, внешне которая проявлялась в строительстве гигантских усыпальниц. В период III — IV династии складывается канон египетского искусства, который прошел почти неизменным через все последующие эпохи. Монументальность, стилизация и, вместе с тем, изящество и конкретность образов свойственна Египетскому искусству. Характерен для него синтез архитектуры, скульптуры и живописи, при главенстве и объединяющем начале архитектуры.

Нильские долины богаты различными породами камня и египтяне научились их обрабатывать во всевозможных техниках. Использовали камень и для строительства мастаб и пирамид, и для скульптуры, рельефов, мелкой пластики, бытовых вещей. В основном египетская архитектура – каменная, впрочем, из камня чаще возводились храмы и усыпальницы, а дома строили из сырцового кирпича. Важно было построить не земное жилище, в котором человек проживет недолго, уносимый смертью, а «дом вечности», для посмертного в нем пребывания. Религия диктовала развитие и направленность в искусстве. Религии было все подчинено, ради вечной жизни строили себе пирамиды фараоны и, тем самым подрывали экономику страны. Но вместе с тем, при вере в своих богов, фараоны были выше всякой религии. Они были египетскими богами, очень временными, но и в короткое время владычество их было беспредельно. Об этом говорят молчаливые древние гизехские пирамиды, подлинные памятники неограниченного самодержавия фараона, его поистине божественной власти.

В эпоху Древнего царства сложился стиль и тип царских усыпальниц и погребений знати. В начале III династии гробницы делали в виде мастаб и цари, и их приближенные. Единственно, царские гробницы отличались размерами. Но большая мастаба казалась фараонам не слишком величественной и не достойной их высокого сана – «благого бога». В Саккаре зодчий Имхотеп строит пирамиду, составленную из шести поставленных друг на друга мастаб, где каждая верхняя меньше нижней. Далее возникают пирамиды Снофру, две в Дашуре и одна в Медуме, последняя дашурская пирамида имела классический вид. Но наивысшее выражение пирамиды получили в погребальном ансамбле трех фараонов: Хеопса, Хефрена и Микерина в Гизе.

Кроме усыпальниц архитекторы Древнего царства занимались храмовым строительством, к V династии расцветает культ бога солнца Ра, которому начинают сооружаться храмы. Известный, сохранившийся в руинах до нашего времени, храм был построен в Абусире. Центром ансамбля в нем является массивный обелиск, символизирующий солнечный луч. Уже к концу Древнего царства фараоны не могли позволить себе столь роскошных усыпальниц, как представители IV династии. Экономика страны была подорвана непроизводительными работами по постройке пирамид.

В период Древнего царства образовалось рабовладельческое государство Египта и сформировались основные формы его культуры. Древнее царство – время наибольшего господства фараонов, их неограниченной власти, время появления великой архитектуры, которая и до сих пор является лицом и символом Египта – время строительства пирамид.

Список использованной литературы

Алпатов М.В. Всеобщая история искусств.1 том. – М., 1979.

Авдиев В.И. История древнего Востока. – М.: Высшая школа, 1970.

Афанасьева К.А., Луконин В.Г., Померанцева Н.А. Искусство Древнего Востока. // Малая история искусств. / Под общ. ред. И.С. Канцнельсона. – М.: Искусство, 1976.

Беккер К.Ф. Мифы древнего мира. Всемирная история. – Саратов: Надежда, 1995.

Блэк В.Б. Искусство Древнего Востока. (Древний Египет и Передняя Азия): Учебное пособие. – Л.,1986.

Всеобщая история архитектуры в 12-ти томах. Архитектура Древнего мира. Т.1. / Под ред. О.Х. Халпахчьяна. – М., 1970.

Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. – М.: Искусство, 1988.

Древний Восток. // Всемирная галерея. / Под ред. А.Л. Мясникова. – СПб.: Терция, 1994.

История искусства зарубежных стран: Первобытное общество, Древний Восток, античность: Учебник. / Под ред. А.П. Чубовой. – М.: Изобразительное искусство, 1980.

Любимов Л.Д. Искусство Древнего мира: Кн. для чтения. – М.: Просвещение, 1980.

Матье М.Э. Древнеегипетские мифы. – М-Л.: АН СССР, 1956.

Доклад: Уклонение от уплаты налогов «иным способом»: что на самом деле сказал Конституционный Суд

Уклонение от уплаты налогов «иным способом»: что на самом деле сказал Конституционный Суд

Костин Александр Александрович, налоговый адвокат

Конституционным Судом РФ принято Постановление от 27 мая 2003 года №9-П «По делу о проверке конституционности положения статьи 199 Уголовного кодекса Российской Федерации в связи с жалобами граждан П.Н. Белецкого, Г.А. Никовой, Р.В. Рукавишникова, В.Л. Соколовского и Н.И. Таланова».

В данном Постановлении КС РФ рассмотрел вопрос о конституционности формулировки «иной способ», заложенной в ст.199 УК РФ и позволявшей органам предварительного расследования расширительно толковать данную норму уголовного закона. Формулировка «иной способ» имеет оценочный характер и фактически не ограничивает произвольное усмотрение следователя при квалификации содеянного как уклонения от уплаты налогов с организаций. Чаще всего в качестве уклонения от уплаты налогов «иным способом» квалифицировалась неуплата налогов при фактическом наличии у предприятия денежных средств, используемых для ведения хозяйственной деятельности. Налогоплательщик в данном случае добросовестно исполнял свои обязанности по исчислению налогов, представлял в налоговые органы бухгалтерскую и налоговую отчетность, но налоги не уплачивал ввиду нехватки денежных средств. Это – типичная ситуация.

Поскольку способ уклонения от уплаты налогов прямо указан в диспозиции статей 198 и 199 УК РФ, то он является обязательным признаком состава налогового преступления.

В научной литературе приводится много классификаций способов уклонения, однако по мнению автора, их можно разделить на два основных: «классический способ уклонения» и «иной» или, по определению профессора П.С. Яни, «безобманный» способ уклонения [1].

Уклонение от уплаты налогов, совершенное классическим способом – это занижение выручки, ведение «двойного» учета, неправомерное пользование налоговыми льготами и т.д.

Первоначально диспозиции статей 198 и 199 УК предусматривали ответственность за уклонение, совершенное путем непредставления декларации о доходах, внесения в декларацию (бухгалтерские документы) заведомо искаженных данных, а также за сокрытие других объектов налогообложения. Такая формулировка статей 198 и 199 УК позволяла налогоплательщику подавать налоговые декларации, а также документы бухгалтерской отчетности с отражением в них сведений, соответствующих действительности, и в то же время не уплачивать суммы налогов, исчисленные на основании таких документов (деклараций). В этом случае налогоплательщик обязан был лишь уплатить пени, которые не соответствовали и не соответствуют сейчас реальным процентным ставкам, которые могут обеспечить достаточную компенсацию потерь бюджета. При этом, очевидно, происходит посягательство на те же правоотношения, связанные с формированием государственного бюджета.

Безусловно, «иной способ» в уголовно-правовой норме не означает произвольного усмотрения следователя о наказуемости того или иного деяния. Преступность деяния согласно ст.3 УК РФ определяется только Уголовным кодексом. Причем не допускается применение уголовного закона по аналогии. Причем в настоящее время не существует и руководящих разъяснений Пленума Верховного Суда РФ по данному вопросу, т.к. Постановление Пленума от 04.07.1997 г. №8 принималось до внесения изменений в статьи 198 и 199 УК РФ.

Представляется, что КС РФ в Постановлении №9-П фактически ушел от рассмотрения вопроса о толковании термина «иной способ». Признав норму ст.199 УК РФ конституционной, КС РФ закрепил ситуацию, позволяющую привлекать к ответственности неограниченный круг должностных лиц хозяйствующих субъектов за любую неуплату налога.

В то же время, КС РФ, признав, что органы предварительного расследования обязаны в каждом конкретном случае доказывать умысел [2] на совершение уклонения от уплаты налога, фактически процитировал Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы, таким образом просто подтвердив то, что никогда и не оспаривалось правоприменительными органами. Данное обстоятельство, т.е. обязанность органов предварительного расследования доказывать умысел на совершение налогового преступления не оспаривалось правоприменителями и подтверждалось судебной практикой и разъяснениями органов прокурорского надзора.

В соответствии с Письмом Прокуратуры г. Москвы от 19.02.2001 г. №36-160-2001 лицо привлекается к уголовной ответственности за неуплату налога в случае совершения таким лицом умышленных действий, направленных на уклонение от уплаты налогов, как то: открытие расчетных счетов в других банках, распоряжение денежными средствами из кассы, использованием счетов аффилированных структур и другими преступными способами. Также должна учитываться реальная возможность налогоплательщика по уплате налогов, наличие отсрочек и реструктуризации задолженности, дебиторской задолженности со стороны государства, решений арбитражных судов и других обременяющих факторов. В противном случае оснований для возбуждения уголовного дела не имеется. Кроме того, по делам такой категории необходимо добиваться проведения исследования документов предприятия – недоимщика по уплате всех видов налогов и расходовании денежных средств в период включительно до начала проверки.

Заместитель Председателя Верховного Суда РФ А.Е. Меркушов в протесте от 18 мая 2001 г. по делу Кузнецова Ю.В., внесенном в Президиум Кировского областного суда, подчеркнул, что «одним из условий для привлечения к уголовной ответственности за уклонение от уплаты налогов, как путем включения в бухгалтерские документы заведомо искаженных данных о доходах и расходах, так и «иным способом», является умышленный характер действий виновного лица, при которых обязательным элементом субъективной стороны преступления является цель неуплаты налогов». Отсутствие умысла в действиях Кузнецова Ю.В. аргументируется в протесте тем, что неуплата налогов была вызвана рядом объективных причин, как то: кризисом в экономике страны, кризисом банковской системы и как следствие, резким сокращением денежной оплаты за реализуемую продукцию в виду чего денежные средства расходовались лишь на первоочередные выплаты – зарплату рабочим, социальные платежи, а также неотложные производственные нужды, чтобы сохранить предприятие. Далее отмечается, что не смотря на указанные обстоятельства, предприятие в инкриминируемый период работало, своевременно и полно начисляло новые налоговые платежи, представляло достоверную бухгалтерскую отчетность. Указанные обстоятельства свидетельствуют о том, что Кузнецов не имел преступного умысла и не уклонялся от уплаты налогов в крупном размере.

Судебная коллегия по уголовным делам Верховного Суда РФ в Определении от 19 ноября 2001 г. по делу Гребенева А.И. отметила, что «действия Гребенева не преследовали цели уклониться от уплаты налогов, их наличие правильно отражалось в налоговой отчетности, что в свою очередь свидетельствует об отсутствии субъективной стороны вменяемого Гребеневу преступления».

Следует заметить, что подход суда по делу Гребенева необходимо рассматривать скорее как исключение из правил. Обычно суды, рассматривая подобные дела, не обосновывают отсутствие умысла в деянии налогоплательщика только фактом исчисления налога и своевременного представления налоговой отчетности.

Постановление КС РФ №9-П несет скорее отрицательные последствия, поскольку в настоящее время следователи будут руководствоваться признанной соответствующей Конституции РФ формулировкой «иной способ». В то же время, в доказывании умысла у следствия и суда никогда не возникало проблем. Точнее, проблема существует, однако, как правило, наличие умысла скорее презюмируется исходя из внутреннего убеждения следователей и судей, а также из традиционного обвинительного уклона в работе районных судов.

Так что, налогоплательщикам рано праздновать победу, скорее нужно признать поражение в споре о законности расширительного толкования правоприменителями понятия «иного способа».

Список литературы

 [1] Яни П.С. Налоговые преступления. Статья первая. Уклонение от уплаты налогов // Законодательство, 1999, №11.

 [2] Умысел – это психологическое отношение лица к совершаемому им деянию. Лицо сознает общественную опасность своих действий (бездействия), предвидит возможность или неизбежность наступления общественно опасных последствий и желает их наступления. Квалификация преступления как совершенного умышленно составляет наиболее сложную задачу в работе следователя, поскольку последнему зачастую приходится оперировать оценочными понятиями.